Я знаю
безвідмовні добрі ліки,
Котрі підносять
душі і серця.
Лиш їм я довірятиму довіку:
Всесильні
і дієві до кінця!
Ті ліки – то ЛЮБОВ
і БОЖЕ СЛОВО –
Нема по силі рівних їм ніде!
Я Вам подарувати їх готовий!
Хай Світлий день
у серденько прийде!

Час розсипався на тріски…
Недопита пляшка віскі…
Недопалена розмова…
Не дописано пів слова
У історію затерту,
Від народження до смерти,
Тривіального кохання…
Спогади до запитання…
Снить гітара попіл джазу,
Ми розтанемо не зразу,
Все триває доки вікна,
Не пролиють крапку світла…

Прислухайся, як дихає Земля -
вдихає нас... і видихає попіл.
Як підправляє зграбно Час-Маляр
на виразах облич нестатки років.

Розважливо стискаються думки -
заходжують підошви крок в дорозі...
Гаряче серце, відчуття руки -
Осанною упавшому в знемозі.

Під сонцем перероджуються дні,
і колесо Життя погрузло в Долю:
від істини до істини східні;
від радости і до тупого болю.

Як вибігли думки, минувши ляк,
проходячи тремтінням горловини...
Це Крик Душі, де в камертон Земля
влаштовує для Cмерті уродини.

5 Березня 2007

Це, можливо, надто поетично,
І в житті такого не бува.
Там - простіше все:
Буденно, звично
найніжніші мовляться слова...

Надто просто:
потяг, кава, люди…
Два гудки –
і вже між нами даль.
І ніхто не спинить, не осудить,
не розрадить.
Просто все.
А жаль…

Моя віолончель втомилась грати.
Я просто знемагаю.
Я течу.
А ти мене продовжуєш кохати –
До краплі,
До останку.
До схочу.

Полопалися струни від бажання.
Від збудження запінилась блакить.
А ти не припиняєш загравання.
Ти прагнеш цілий космос охопить!

Накочується хвиля божевільна.
Ще мить,
Іще секунда – й полечу…
Так легко, непомітно і покірно
Я зникну.
Я зірвуся.
Я втечу.
11.11.03

Відчуй мене, ніч темна, та нещира,
Тремтіння моїх побілілих рук,
Зима бажання серця всі розбила,
В дарунок лиш дала мільйони мук.
Зірки – твої зрадливі, жовті очі,
А місяць – серце, біле від страждань,
Мене лякають... Я тремчу щоночі,
Ховаюсь в світі неземних бажань.
Приходить ранок. Серце оживає,
Сміється сонце, радісно мені,
Жах ночі ненадовго відпускає
Думки нестримно дикі, та живі...

...Позолочене сонце шукало за обрієм правди,
Босі ноги, умиті, в саду цілували траву.
І, закоханий в спокій, ходою сповільнений, равлик
Нагадав: я не просто шляхами простую – живу...

Ця, запилена словом і ділом, нелегка дорога –
Монумент для душі із суворим найменням „життя”.
Ця дорога – від Бога крізь себе і знову до Бога –
Перевтілений потяг призначенням в пункт вибуття.

І зійти – не зійти, ні до чого тут внутрішня сила –
Все, що має здійснитись, написано нам наперед.
Тільки сповідь душевна, пізнавши ногою могилу,
На терезах сумління покару собі обере...

... Позолочене сонце шукало за обрієм віру,
Аби німб послужив для простої душі за вінець.
Дай же, Господи, в час, що мені Ти роками відміряв,
Як не зрушити гору, то хоч би малий камінець.

______________________________
Лиш на мить зупинитись..,
А пізнати себе
(Ненароджені діти
Усміхнулись з небес).
Заколихана правда
Заховалась на дні,
Хто б знав де – відшукав би
І додому приніс.
Лиш на мить оглянутись,
Та відчути – живий! –
Розірвати всі пута
У складній голові.
Зрозуміти, що віра –
То розплата за час...
...Сонцем дотик на шкірі
І сльоза на очах...

Дорога доріг. Колісниця вже втрете не їде,
Впрягається голос. Ридають коні незрячі.
Ти знав що так буде. Нам треба вертатися старче,
Ми вгрузли по плечі у сніг.
Подай мені руку. Хоч подумки дай мені руку
Ця стрічка задовга. Так дихає важко планета.
Мій ранений ворон сяде тобі на плечі.
„Ти дійдеш?” – питаю. Ти кажеш:„Повіриш дійду”.

...і всі ці безкоштовні газети біля метро,
російською мовою,
мільйонам киян, від кого це?
Журналісти вже пишуть безкоштовно?
І лише російською?
І ці бляді як завжди нічого не бачать.
Кують уїв для Євробачення.
Майже каламбур вийшов.
Пророки медового спасу.
Вершники транзиту і трешу.
І скільки там вже років твому сину?
Вже і він дорослий?
Не знає хто такий Джон Ленон?
Не знає програми партії влади?
Не бачить влади? Не хоче до школи?
Як це схоже на цикли прірви,
на голови-дупи,
на чарівника у блакитному гвинтокрилі,
що безкоштовно впарить газету,
радіо ностальжі,
кіно
і німців

Слова, слова -
пустопорожня злива
дурної мови і доречних слів.

Огидні всі
коли душа зрадлива
співає іншому догідливі пісні.

Черпнувши щедро
підлощів натхнення,
у вірші впершись диким табуном...

Копитом - вщент
траву степів буремних,
де сіє вітер - правду - полином.

Гіркого зілля
ні не вам пожати:
оскома ріже, і верне з душі...

А гідний, хто?!
Лише - хто бачив грати,
і хто даремно словом не грішив!

Та чи знайти
можливо ще такого,
що коням гіркий випас влюбував?

І сам грішу
словами перед Богом,
а Він - усіх - мовчанням вшанував.

Зів'ялим пелюстком троянди
Душа летіла в далечінь,
Їй так хотілося літати...
Лети, душа моя... поринь
У нескінченний вир свободи,
Простих, розбещених думок,
Людської втіхи, насолоди,
Візьми свій шанс, зроби цей крок.
Відкинь самотність на хвилину,
Відчуй: ти в світі не одна,
Тебе кохаю, як дитину,
Не забувай... твоя Весна...

Contra spem...
(услід за Лесею)

(По Україні пройшла низка актів вандалізму, одним з яких стало зариття у землю пам’ятника героям УПА у Харкові)

І вогник не гасне — а все-таки знов — лихоліття.
Коли вже ті весни? Багнюку набридло — убрід...
І залишки снігу — чернеток розкидане сміття,
і листя торішнє — румовище сонячних літ...

І наші святині орда зариває у землю,
і наша еліта — чи вмерла, чи нишкне, німа.
А чи ж таки здійме ту праведну повінь буремну,
коли вона скресне — оця споконвічна зима?

І хто його знає, чи зійдуть насаджені квіти —
та знову їх сієш, аж руки судомно звело,
любов’ю та подихом їх намагаючись гріти...
І згадуєш раптом: було вже...
І це вже було...

…Вновь я посетил тот уголок земли…
А.Пушкин

Мої серпневі дні і безголосі ночі!
Самотні спомини на сірому узбоччі
Широко скруглених і вицвілих горбів,
Край придорожніх верб і мудрих вітряків —
Які далекі ви, далекі і несхожі
На ті прогулянки, веселі та погожі,
Коли, не знаючи ні прикрих дум, ні втрат,
Ми сповивали ніч у серпантин цитат,
Признань захованих і явних декламацій.
Хто знав, що й дотепер, до років горя й праці
Ті легковажні дні, уламки буйних літ,
Простягнуть золотий, метеоричний слід?

1925

Так, друже дорогий, ми любимо одно:
Старої творчості додержане вино,
І мед аттіцьких бджіл, і гру дзвінких касталій.
Хай кволі старчуки розводять мляві жалі,
Хай про сучасність нам наспівує схоласт,
Хай культів і фактур неважений баласт
У човен свій бере футуристичний тривій, —
Ми самотою йдем по хвилі білогривій
На мудрім кораблі, стовесельнім Арго,
А ти як Тіфій нам, і від стерна свого
Вже бачиш світлу ціль борні і трудних плавань:
Дуб з золотим руном і колхідійську гавань.

30.04.1924

Блажен, хто, звідавши всі племена земні,
Як мудрий Одіссей чи то Язон завзятий,
Укритий славою чи досвідом багатий,
Вертає в отчину — дожить останні дні.

Коли ж побачу я у рідній стороні
Дим від тісних осель і зможу привітати
Колючий живопліт навкруг старої хати,
Понад усі скарби дорожчої мені!

Я так люблю цей дах, споруджений дідами,
Що забуваю Рим і мармурові храми,
На дикий камінь стін з утіхою гляджу;

Лауру не віддам за Тібр; малу долину
Ліре волію я висотам Палатіну,
А сплеску римських вод — солодкий сон Анжу.

Жоакен дю Белле (1522-1560)

Суппозитум стеллис нунљуам
тангентибус аељуор...
Овід., Трист. III, 10,4
Братерство давніх днів! Розкішне, любе гроно!
Озвися ти хоч раз до вигнанця Насона,
Старого, кволого, забутого всіма
В краю, де цілий рік негода та зима,
Та моря тужний рев, та варвари довкола...
Убогий, дикий край! Весною бруд і холод;
Улітку чорний степ... Ні затишних гаїв,
Ні виноградників, ні золочених нив.
А там морози знов і небо в синій ризі.
І от риплять вози, копита б’ють по кризі,
Вривається сармат і все руйнує вкрай
І бранців лавами вигонить за Дунай.

1935

Твої квітки
несуть мені до серця
Гірські потоки ніжних почуттів...
Я відчуваю, як шалено б’ється
Гаряче серце!
Нам не треба слів...
Помовчимо про те,
що скоро осінь
Багряним падолистом вкриє нас...
Пробіжимось,
За руки взявшись,
Босі
Туди,
де ВІН давно чекає нас...

Моїми вустами ти втягуєш грубі сигари.
Кружляє над нами в білизні із диму інтим.
І рвуться від пристрасті струни гітари,
І вечір здається таким нетривким.

В далекі світи нас відносить ця темна кімната.
Витають між нами тонкі аромати гріха.
І стукає в шибки картата розплата.
І рветься на волю спокуса легка.

Завбачливо місяць освітлює сплетені руки.
Вітаються з нами родзинки сліпучих планет.
І тіло тремтить від солодкої муки.
І сповнений збудження наш менует.
27.02.07

-1-

Взаємне забування телефонних номерів...
Як хтось писав: рятує від любові.
Ти врятуватись з легкістю зумів.
А я зависла... десь у напівслові.

Безглузда втеча... Гублюсь між світів.
Там, де смереки від снігів небесно-сиві.
Чергова спроба забування номерів.
І фотографій. Тих, де ми щасливі.

24.02.2007

Вітерець провійнув, як спогад
Як знесилений слід безсоння
Спорожніла моя долоня
Вперся в обрій байдужий погляд.

І востаннє зірвався дощик
Вмити вкрай наболілу душу
Я до втоми блукати мушу
У сповитих журбою площах.

А на ранок зійде спасіння
Облетить посивіла туга
Зникне з болем моя недуга
І замерзне любов осіння.
5.11.04

Вже не важливо, що ти скажеш на прощання
І як подивишся сполохано услід
Між нами стало це настирливе мовчання
Між нами – лід.

Лоскоче ніздрі незаплетене волосся.
Останній жест осиротілої руки
І не важливо, чи було і чи збулося
Між нами – лід.

Нехай ніхто не перетне межу розлуки
І почуття хай загрубіють, як граніт
Та тільки серце крижаніє від розпуки
Між нами – лід…
20.06.06

Я ж полином причащалася - зранку, натще.
Перебродила, як молоде вино.
Вилила душу в золочену чашу – наче
Зілля, гірке – як я і як я – гаряче.
Пий, моє серце. Вже осад упав на дно.

Пий, не барися, не бачиш – питво холоне.
Пий, не барися, не бачиш – темніє зілля.
Чари мої не дістануть тобі корони,
Чари мої не зіграють тобі весілля.

Я тебе не врятую і не поможу,
І ні удачі, ні зиску тобі не буде,
Не покладу на могилу червону рожу
І не прийду, поки будуть з тобою люде.

А як усі покинуть – аби забути,
Я принесу полин, а сльози не зроню.
Я ж тобі душу - неначе ковток отрути,
В чашу золочену - наче тобі в долоню.

Біля картин Новаківського
Можна помріяти…
Можна подумати
І навіть повірити,
Що нами нічого не втрачено.
Що не все так погано…
Ми…плачемо?

Пробудження…ранок…
І дівчинка, наче серпанок
У тиші ранковій,
Беззахисна
Ще юна така і невинна,
Це… Україна?

Біля картин Новаківського
Можна помріяти…
Подумки дівчині
Одяг приміряти
Пишний, багатий
І тішитись з того,
Що вміємо
так прикрашати?
І в бездіяльності вірити,
Ніби нам вдасться
Створити уявну
Ілюзію щастя..?

Біля картин Новаківського
Треба життя починати
Жити, творити,
Себе по краплині віддати
І знати, що нами
лиш доти
нічого не втрачено
Допоки ми віримо
Йдемо вперед
І не плачемо.

Долоня вітру,пестячи грайливо,
завісу білопінну вигинає,
щоб небо чорнолике, безголосе
в кімнату поміж рам могло вливатись,
і пити звуки, як вино червоне,
які розбризкує фортепіано.

У такт із форте полум"я лякливо
здригається і ноти оживають.
У дзеркалі відкинутої кришки
метеликами пальці блідосвітлі
легкосповільнено перелітають
між чорними та білими квітками.

І з цим польотом в лад слухняні струни
то муркотіли ласкавим коханцем,
то буревієм билися об берег,
то щось оповідали непоспішно ...
Зненацька безтурботний вітер
здмухнув листок і полум"я погасло.

Упала тиша. Лиш у рамці старовинній
щось шепотів сердито композитор.

Я довго йтиму вуличними зміями.
Що привиду якийсь абстрактний час?
Ці вулиці, запльовані помиями –
Найкраще люстро ідеальних нас.

Дивись – я ляжу людям попід ноги.
Чи хто мене хоча би проклене?
Кошлаті тіні. І брудні дороги.
Їх завжди топчуть – як тепер мене.

І будуть люди обминати тіло,
І будуть дні спливати, як вода.
Торішнє листя – надмогильна брила.
Торішні люди – та ж сама хода.

Хіба що злодій виверне кишені.
Не рухатись. Молитися. Осанна.
А хтось зачепиться і вдарить по мішені:
«Вже розвелося тут!.. Встидалася би!.. П`яна…»

...Ще навіть треті півні не співали,
Іще ніхто ніде не гомонів,
Як встала жінка, в хаті прибирала,
Курей, гусей, качок нагодувала,
Як слід і не почистивши зубів.

Ну хто б зумів усе переробити?
Вона збудила свої дрібні діти,
Відправила у школу і в садок,
Пішла на городи´ - і три години
Копала бараболі і морквини,
Петрушку, кріп, капусту, бурячок…

Обід зробила - борщик і пельмені,
Збудила чоловіка - як олені -
Небритий і неголений, він спав…
Та що тягнути довго цю резину,
Зганяла на роботу (в другу зміну),
Хутенько - ніби стьожка поміж трав.

Та що там трави і яка там стьожка?
Прийшли зі школи Вітя і Сірьожка,
Маринка, Свєта, Петрик і Кіндрат…
І вже сім’я вечеря біля хати,
І вже корова доїться завзято,
І вже вишнева ніч покрила сад…

Дітей приспала, баняки помила,
В маленькій кухні віченьки склепила…
Вже наче й все… Але зірвалась вмить!
Ой лелечко! Оце була б заснула -
Та ще одну роботу я забула -
Там чоловік не…… лежить!!!

І знову ти хапатимеш в обійми
І в тіло загортатимеш своє
Кохану, що нагадує постійно,
Що больові рецептори ще є.

І вже тоді не буде вистачати
Її твоїм ображеним рукам,
І, з розпачем голодного дитяти,
Ти, всупереч усім Його дзвінкам,

Благатимеш про щастя кілька митей,
І пальцем затулятимеш уста,
Аби не дать її словам забити
Останні цвяхи до твого хреста,
І будеш намагатись пояснити,
Що ще хвилин у вас є близько ста,
І що за нею не було "хвоста",

І що ніякий Він їй не коханий,
І взагалі він зараз чортзна-де,
І що... Але вона так прикро встане
І зі сльозами в голосі піде.

Прочитав по очах- "Я тебе не тримаю...",
і пішов у сиру нерозгадану ніч.
Та я знаю -
ти вітрильця , як чари з ромашки зриваєш,
і піддатливий віск
з догоряючих свіч
таємниці ранкові тобі розкриває.

Загадково у дзеркалі місяць всміхнеться,
опівнічно зітхне засинаючий сад.
І здригнеться,
затуманіє Усмішка
скельця - озерця,
розітнувши збіжить - чи сльоза чи роса.
І здається -
земля під ногами хитнеться...

Невсипущим чеканням,як знак запитання,
біля скроні дівочиться твій завиток...
До світання
ця солодка у грішній цнотливості тайна -
перший крок на хиткий і зрадливий місток,
від незнаних бажань- незвабливе вітання.

Між зірок мерехтіння - знайоме обличчя
віддзеркалить поверхня чарівного скла.
І все ближче -
ці лякаючі очі,
бентежні,незвичні...
Перед тим ,як в зіниці опуститься мла -
Тихо скрикнувши , ім"я моє ти покличеш.

- Краплинки сліз, що на очах застигли,
Я витер би листочком золотим, -
Так він сплітав дівчаткам молодим,
Що були з ним, на ньому і під ним,
Коли стекла весна і роки збігли,

як марафонці...Фінішна пряма -
І встане чи не встане - вже питання...
Слова і вітер... Старість і кохання..
Хто переможе в нелегких змаганнях:
Любов чи смерть? Віагра чи зима?

Так мрiялось -
не так збулося.
Хотiв добра -
а все на зле.
Спустився морок,
стало пусто.
I це не те,
i все не те.

Тиняюсь, б'юсь,
шукаю русло.
Пiрнаю вверх,
пiрнаю вниз...
Та бачу тьмяно,
бачу мутно,
або триптих,
або стриптиз.

Пiд три чорти!
За жовтi грати!
Куди завгодно:
в Рай чи Ад!
В життя немає
сенсу грати -
бравурний
корчити
парад.

Сьогоднi мудрий -
завтра блазень.
Було кохання -
i нема.
Шукаєм правди,
щоб брехати...
Кровавого розлить
вина...

Берiть, напийтесь,
захлинiться!
Творiть жорстоке
ремесло!
І вiдiйдiть -
i подивiться,
як щастя
в горе
завело.

Котячі любощі затихли, врешті-решт,
І тьмяний місяць завітав до спальні...
Кохай мене навально і повально,
І аморально- як зумієш - теж.

І ще, і ще... І та пророча мить,
Коли вже місця мало у квартирі...
Моя білизна відлетить у вирій
(та бог із нею, хай собі летить!)

Шерше ля фам, бонжур, мон шер, шарман,
До ранку розмовляли по-французьки,
Дифтонги розбивалися на друзки,
Текло мовчання і скрипів диван...

І простирадла - як в бою знамена,
Бо в тілі - ти, і поза тілом - ти...
Як ми любились... довго і шалено...
Нам заздрили сусіди і коти...

Де ви, друзі битв лихих,
Де ви, лицарі сміливі,
Побратими днів важких,
Козаки мої кмітливі?
Де ви друзі, де ви, де?
Чи живі ви, чи здорові?
Пам’ять знов мене веде
У години світанкові.
Знов корогви полкові
Вільний вітер розвіває,
Січові ідуть полки,
В довгих списах сонце сяє.
Крутить вуса кошовий:
Погуляємо, панове,
З Богуслава джура мій,
Вже везе вино медове.
Ще й бомбарди вогняні
Серпентини та гуфниці
Без гармати на війні,
Як у спеку без криниці.
Шаблю, панночку свою,
Я з собою взяв гуляти
І рушницю дорогу
Не залишив друзі в хаті.
Чисте поле то наш дім,
Наше війско - то родина,
Як синам кажу своїм
Батьківщина в нас єдина!
Вірю в вас мої сини
Разом й чорта подолаєм,
Раз не можна без війни,
То ж давайте, погуляєм!
Славний був наш кошовий,
Став би гетьманом панове,
Наче келих золотий,
В поле впав козак шовкове.
Похилилася трава,
Вийшла мати виглядати,
Вийшла жінка удова,
Вийшли горе зустрічати.
Де ви, друзі битв лихих,
Де ви, лицарі сміливі,
Побратими днів важких,
Козаки мої кмітливі?

Весняного проміння променад:
Не дихати, не пити алкоголю.
Візьми мене в неволю, мій королю -
І я вже не повернуся назад.

Цей зорепад! Лови, хапай у жмені!
Ця дика млість, ця Пісня над Пісень...
Іван пастушить олені Олені,
А ти мене пастушиш день у день.

І ніч у ніч. І ніжності налито
По вінця, по зав"язку, по межу...
Весняним дивом вкутана, лежу...
Зимою буде син. А завтра - літо...

Як весело біжить струмок
І сонце в хвилях сяє,
Дугою вигнутий місток
Два береги єднає.

Праворуч ліс густий стоїть,
Ліворуч - луг зелений,
Між вербами струмок біжить
Всміхаючись до мене.

А теплий вітер у траві
Здіймає тихі хвилі,
Вплітає в трави запашні
Ромашки білі-білі.

Спішу до тебе знову я,
Іду моя кохана,
Зі мною усмішка твоя
Квітуча та весняна.

На бруківці – колеса
У долонях весна
Тихо йде поетеса
І сміється – дурна:


Не пробачили -
серця не було,
Загубили -
пекуча журба,
Прокляли,
або просто забули.
Перекреслили грубо
життя.
Заштовхали.
Заплутали коси.
Розірвали святкове
вбрання.
І обідрана, боса
щось просила у Бога
півдня.
Полишили.
Спаливши слова,
що душею вона
римувала
І пішли,
наплювавши у очі,
В яких радість
вона заховала…
Піднялась,
розпрямила коліна
З тіла бруд повтирала
І пішла, заховавши у серці,
правду, яку промовчала…


На бруківці – колеса
У долонях весна
Ти згадай поетесу
Як сміялась вона…

О, цей по дорозі
ще й чорний по-чорному жук,
як тінь від акації,
власне, як тінь від колючки.
Наразі, моя декларована тихо
дорога до штучки,
точніше, до штуки -
ковтає чужинський каблук.

Секрети майстерності в тому -
що мишка хвостом
у будь-який час може
ціле яйце завалити.
Гризеш олівця без одвіту.
Сидиш, оковитий.
І аркуш не вмієш,
а хочеш - бо хочеться -
том.

Маестро в селі. Творча криза.
Печальний маестр.
Ні сліду. Ні учнів. Ні школи.
Спивається школа.
Рукопис ворушиш у грубці,
як Гоголь Микола,
що риску підводить
під чорний полтавський реєстр.

Рядок до рядочка. І знову, і ось тобі є
що креслити, що
порубати, як ірода витязь…
І хочеться коротко, сильно
і страшно напитись,
а в хаті спиртного -
лише чоловічий картьє.

І - звичка не пити,
як дівка у хаті стоїть,
і піч колупає,
і курить в рукав вишиванки.
Із саду нічного
до шиї підсвистує віть.
І в білій долоні -
обвуглений палець циганки.

Чорний волик був чорний,
бо це мій улюблений колір, панове.
Він стояв під горою,
гора була сірою
так у житті повелося.
Він жував едельвейс, горицвіт,
ломикамінь
та інші поважні рослини,
Що отруйні, напевне,
а волик живий і чорніший,
як зразу.

Його роги,
як руки і ноги добродія Шіви,
Його очі,
неначе туркменський інжир
на базарі Привозі,
Його груди…
о Господи,
текст мені звідкись знайомий,
Як і заповідь Божа,
що рекомендує
не красти нічого.

Його… Поруч пастух.
Він на дудочці по барабану
Грав, бо що тут поробиш,
як волик пасеться,
а дудочка грає.
Малер із фатерлянду розклав
свій мольберт
і змальовував нишком,
Отже, скоро почнеться,
у червні,
у третій декаді, здається.

Водограй туркотів
про всі звиви і вивихи
власні і прісно.
В небі тихо кружляв
симпатичний орел з с.м.т. Коломия…
Час закінчувать мову
дозволену, браття,
і Шахерезада
У снопи шкандибати пішла.
Але волик був чорний.

Я зграйку слів зігрію у долонях,
До них гарячим серцем притулюсь –
Летіть і поцілуйте ніжно скроні
Тій жінці, за котру давно молюсь...
Хай кожен вечір їй дарує радість,
Хай СВІТЛИМ буде кожен її крок!
Нехай тепло,
що в світі цім зосталось,
Її підносить в небо, до зірок...

Тут стіл від пилу майже канонічний,
ніч із вікна намацує нетлінне.
У діалекті наскрізь нестоличнім
густіє час, і котиться, мов слина
на слід примхливий з намірами зливи
в навішених чи масках, чи вітринах.
І зчесана земля чуттям розриву,
і тіло — некероване вітрило,
щось безперечно не своє відкриє.
Однак непередбачений світилом
перерозподіл душ, мов тиск од криги,
переполохом гряне.
Відсвятили
таку журбу між “не було” й “не буде”,
і стіни жах той четвертують.
Годі
трощити стіл, де темрявою пута
взамін прозріння повертають подив.

Любити тебе... так сумнівно і так недоречно.
Як зі скрині старої дістати пропилені речі.
Одягти і себе не впізнати в свічаді навпроти,
Хоч постава та ж сама і вигнута лінія рота.
Тільки очі змінились: з зелених зів’яли в пісочні...
Згадка наших побачень бурхливих осінньо-наочна.
Коли душі – загострені леза, й чуття – обопільні.
І твій видих – оголена пристрасть:
«Ми – божевільні...»
Почуття, ніби плаття старі, які вийшли із моди...
І тобі віддавати себе... ніби проти природи.

Знов любити тебе... Чи можливо? ...цей страх обпектися...
Але ще неможливіше твого кохання зректися...

***
Під впливом Забужко

18.02.2007

Болит
каждой строкой истекающий стих.

Боллид
красной рукой рвёт зенит на двоих –
поперёк.
Строчка дрожит,
словно загнанный в угол
зверёк.

Отгорев на заре,
мне, как давнему другу,
тянет дымную руку
последний в костре уголёк.

Улетают остатки сна.
Понемногу
уплывает тоска.
Тишина.

Тревогу
безуспешно давлю в себе:
– Ну, зачем я в твоей судьбе?

А інколи - тут ось, лікарю, стискає і ломить скроні,
І так мені зимно, лікарю, а, ніби – ще не зима.
І видається, лікарю, що руки в людей червоні,
Дивлюся на себе в люстро, а в люстрі – мене нема.

Та все це – такі дрібниці! Усі ми буваєм кволі.
І, врешті, яка різниця? Усіх заберуть Жнива.
Якби ж не душа – бо ниє. Прокляті фантомні болі!
Ці кляті фантомні болі – наче жива.

Я випускаю білих голубів
У темну ніч – нехай летять до тебе!
Вони зігріють серденько тобі,
Візьмуть тебе до зоряного неба!
Я там один – загублений в Світах.
У Безмірі, напоєнім Любов’ю,
Літаю між зірками, наче птах,
Для тебе в Бога просячи здоров’я.
Я випускаю білих голубів –
Хай в твому світі буде БІЛЬШЕ Світла!
Хай буде більше Богом даних слів, -
Аби твоя душа від слів тих
Квітла!

© kokacherkaskij, 30-12-2006
Новорічні стежки
Не заметені снігом
У чужому вікні
Блискотять ліхтарі
Я блукаю один
Зорі світяться тихо
Зачекають нехай
Королі і царі -

Я спочатку прийду
У задрипану хату
Там дівчисько маленьке
На мене чека
У Італії мама,
В Португалії тато,
Вона дивиться в ніч,
В шибку ніс притиска...

Я несу їй одній
Подарунки веселі,
Їй не треба чогось,
Чого в мене нема.
Вона так прагне чуда
В холодній пустелі
Вона вірить у мене.
А навколо - зима.

Дощ. Туман. І осінь змокла.
Ти читаєш те, що звикла:
Про Перікл убив Патрокла
Чи Патрокл убив Перікла.

Може й Гектор. Я не проти.
Провінційні пересуди
про
що з нас не вийшло доти
пари, що уже й не буде

двох коханців: блудних сина
і дочки на залізниці...
Чорні алазанські вина.
Білі слобожанські птиці.

Вип"єм одночасно кави
вранці в двох своїх столицях.
Отакі-то наші справи,
киця.

… ти -
що зелені очі пальці тонкі в чорнилі
ти - золоті верлібри і каберне на вустах
ти увійдеш першою
ти зупинишся біля
ти мені очі прикриєш і проживеш до ста…

… ти ж -
що мотала душу грудень січень і лютий
березень квітень травень
ти - що хотіла ще
червень липень і серпень…
коли зберуться люди
всім їм щоб забирались крикнеш через плече…

…ти - що страждала чортзна
де чого і навіщо
ти - що телефонувала і сопіла вночі
ти залишайся там же між почуттів найвищих
ти - що кричати будеш -
там собі і кричи…

…ти - що боїшся розголосу і дуже добре знаєш
де і в якій шухляді вицвілий компромат
ти увійдеш третьою
пурхнеш як білий заєць
як ми колись гойдались в просторі двох кімнат…

…ти - що забула адресу
ти на байковий цвинтар
сходиш домовишся з тими хто там працює й лежить…
ми зустрічались взимку я тебе звав вінтер
і додавав: леді
і забував за мить…

…ти що і не збиралась бути зі мною…
пара
з нас так і не сплелася -
теж підповзай на шум…
…ну і можливо ти ще
з ким лежимо зараз
ти телевізор дивишся
я собі віршик пишу…

Ти мене врятувала від холоду буднів
поцілунком, жадаючим віри в прийдешнє...
І здавався той сніг у середині грудня
облітаючим цвітом п`янкої черешні.

То дарма, що зима заколисує млисто,
а колиска скрипить від наближених кроків.
І не жаль, що з-за вікон видніється місто
та хуртелиця видує склом караоке.

Летимо переможені власним бажанням,
щоби впасти у сніг та розправити крила.
Як же крутиться світ невагомо в чеканні,
зупиняючись врешті... від постуку в жилах.

14 Лютого 2007

вийде вночі на кухню
тихо доп’є вино
одяг свій позбирає по двокімнатній квартирі
світло ввімкне і світло — як золоте руно
очі — якщо згадаю — хай тоді будуть сірі

сумочку — якщо мaла сумочку — на плече
плащ потече від шиї на молоді коліна
я ніби буду спати
щоб не казати: «ще
трохи побудь зі мною»
і за якусь хвилину

двері собі здригнуться ліфт захрипить в стіні
треба було б доспати
але незручно якось
все-таки йде назавжди
все-таки глупа ніч
все-таки глупа мудрість
все-таки зодіаки

трохи перечекаю щоб не вернулась ще
чай на плиту поставлю — пара полізе вгору
вслухаюсь щоб почути в грудях пекельний щем
і не почую щему —
щем закінчився вчора

легше стає відпускати
все що я мав — не моє:
світ час і простір включно з чашкою серед столу
і затихання кроків що завмиранням стає
і карамелька трамваю
що за щокою Подолу

ресторан був районний і звався «супутник» але
сигарета була «стюардеса» коньяк називався чотири
зірки
років — сімнадцять
цукерка світилась суфле
і життя починалось відсутністю повної міри

ще нескоро присниться вночі мертва мама і сніг
або виклює губи розгублених віршиків зграя
мотоцикли чекали нічних самогубців своїх
наших рук і дівчат і впечатаних в землю сараїв

наших битих гітар що не знали ні лорки ні нот
наших тихих пісень
про мальчішечку і прокурора
ще нескоро тебе продадуть за п’ятсот чи шістсот
еврів
ті які поруч стояли ще вчора або позавчора

але як ледь здригався коньяк як звивався і як собі цвів
як темнів коли вже наливалось у склянку багато
як акація пахла всіма колючками і слів
не було і не треба: камоенс камю кавабата

біле плаття тремтіло між вуст і заглушених «яв»
і помада червона темніла обличчям розтерта
але тихо автобус на автовокзалі стояв
і водій іще спав
він був циган
година — четверта

а все одно ми будемо завжди
гойдаються євангельські сади
ягнятко у руках мов білий дим
і німб як пес вгорнувся в узголов’ю
на водах ходять рибами сліди
це ми коли по водах йшли сюди
лишили їх — нерівні їх ряди
і плавники легкі налиті кров’ю

в пустелі жити де людей нема
де зрештою пісок із обома
поволі розбереться
наче змах
руки
гюрза ковзне своїм барханом
вода якою йшли або зима
якої тут нема і ти сама
нас вбережете буде наш роман
такою книжкою прости Господь романом

де хліб вода слова вино з води
і єресь: твої груди дві звізди
хай тінь впаде а ти не упади
на поясі твоєму в’язка кроків
пісок граніт і письмена слюди
а все одно ми будемо завжди
ми вдвох ми єсть народ який ходив
по сорок шість
і сорок вісім років