І знову ти мовчиш,
Ледь тріскають крижини,
Байдужості вуаль
Спустивши на чоло.
Безмежне каяття
Великої провини.
На щастя чи на жаль,
Минуло, що було...

Ридає срібний день
Рожевими дощами.
Розгублюється час
В країні сновидінь
Кохаються думки
На сонці до нестями.
І падають на нас
Сплетінням янь та інь.

О! Знову ти мовчиш -
І душу мою краєш.
О! Краще б ти розбив
Словами мідний гріх.
Я зрадниця! Скажи -
Адже ти добре знаєш,
Що сон мене згубив,
Увівши в сад утіх.
10.05.02

Коротке літо – в стиглій аличі
Як парашути піною морською.
Чому палає у легкій оскомі
Цілунок тінню на твоїм плечі.

Ти як земля. В загойданій омані
Вітрами трави дзвонять як кришталь.
В душі – дощі. В руках твоїх – скрипаль,
Як дотик віями, уранці, у тумані.

Я жив тоді – краплина на стеблі,
Де сніг Карпат – в полоні кришталевім.
Вона – із грані й подиху землі.
Сади довкола – вічні акварелі.

Мій сніг Карпат – краплина у руці.
Твоє ім’я – потоки і заграви.
Чи буду я зі сріблом хмари цим
Твоя краплина, що вколише трави?

І
Важко, вертаючи додому
під самий ранок,
знайти слова.

Важко, викліпуючи втому,
шукати гроші,
яких нема.

І відчувати як судомить
тремтячі пальці
сосок дзвінка...

Я прошу
тебе, кохана, о не злися -
на серці туга!
Я прошу
тебе, кохана, усміхнися -
у всіх так бува!

Не хочеш
аби я з горя застрелився,
аби нагло вмер?!
Відкрий же
скоріше двері
і не питай де був я дотепер!

II
О, поглядаючи на мене
безжальним зором
кохана знай.

Я повертаюся до тебе,
і за для тебе,
але вважай -

в разі якщо не впустиш зараз
я піду ще раз,
і ще не раз.

Я прошу
тебе, кохана, не журися -
на серці туга.
Я прошу
тебе, кохана, усміхнися -
у всіх так бува.

Не хочеш
аби я в горі утопився,
аби нагло вмер?!
Відкрий же
скоріше двері
і не питай де був я дотепер...


2000

о, прекрасна і дивна сеньйоро!
щем і біль оповив моє серце.
ти танцюєш, легка і прозора,
вальс останній у парі зі смертю.

ти побачила зернятко правди,
і тепер не забудеш ніколи
рухи страшного вічного танго,
танку з запахом матіоли.

ах, прозора моя сеньйорито!
на губах грає болісний усміх
в інший вимір ворота відкриті
із цієї самотньої пустки.

ти не гнешся, пливеш гонорово
і метелик спідниці яскріє...
тож танцюй, не збивайся, сеньйоро -
не пробачить помилки надія!

тож танцюй - із собою в двобої! -
повна грації дикої лані...
а давай утечемо з тобою
від холодної смерті - в кохання?

звук гітари як бій сердечний
сила духу спиняє сльози...
я подам тобі руку гречно
ми підем вдалечінь - крізь грози...

сама
чужа
холодна
і байдужа
безлюдна вулиця у місті без імен
де кожен крок -
занурення в калюжу
якісно свіжих і нових проблем
самотня вулиця
сліпий ліхтар і пляма
класично гостре і розбите скло
я вчора саме тут прийшла
до тями
і саме тут моє найглибше дно
мій тихий світ
порепаний в знемозі
порізаний ущент гострим ножем
я - просто вулиця
у когось по дорозі
я - просто вулиця у місті без імен

Танцювати на вістрі ножа.
Танцювати під дулом у спину...
Та чи зброї? Життя – людожать.
Ти людина? – Тоді ти загинеш...

Обирай собі танець, а ні –
Оберуть і без тебе. Не думай.
Танцю-радості й танцю-війні –
Всім готовлені смерті парфуми.

Ми приречені на полонез,
Котильйон, алеман, а чи танго,
Щоб в останньому па до небес
Відлетіти рожевим світанком.

Чи пізнати розпечений крик
За погрішні свої злодіяння,
І під марш похоронних музик
Крок в нікуди зробити останній.

Усміхнися! Різниці нема...
Вище голову! Випрями плечі!
Протанцюй все життя жартома,
Доки Хтось не покличе на втечу.

Тебе любити просто. Наче дихати.
Ведеш до серця лінію пряму.
І плаче воском на прощання лихо. Ти
береш мене за руку... І чому
стихає дощ, коли Ти поряд ? Відстані,
що креслить час небесним олівцем,
такі немилосердні і розхристані,
коли далеко Ти...І сонячним лицем
всміхаються світанки, що народжені
Любов’ю Ночі від Любові Дня.
Сьогодні хмари білі та скуйовджені.
Сьогодні вітер щастя доганяв...
Догнав його, приніс в торбинці з вузликом.
Тепер воно нікуди не втече
і світить золотистим теплим вугликом,
коли схиляюсь на Твоє плече.

25 листопада”06

Без тіла, як без простору – на цвях
почеплять душу, і дощити в борг
почне гучна експресія звитяг.
Зупинка тіла станцією “морг”.
І моря по коліна – не замало,
де мама миє раму і ромале
не знають римське право, хоч шаманом,
є іноді їх баро, як рибалить
в кишенях і коморах. Це життя,
таке до ост огидності смішне.
Коли б од неба крихітку відтяв,
отямився б із тими, хто іже.
Без долі, без родини, без надій,
цінителем видихувати крик.
Гравець без гри. Хильнув би по-одній,
допоки світ рядном ще не покрив.
А потім, знай – без простору й хрестів
повзтиме мій метелик-душогубець
у снах, які на волю відпустив
цілунок незабутній... Де я буду?..

Терпець увірвався і тихо полинуло листя.
Жовтень ледачий посунувся далі на захід.
Короткометражна осінь в Тернополі висне.
Час спецефектів. Порви пережитого лахи.
Тобі вже не дивно, що осінь розбризкує слину.
В сумці помада і кілька маленьких каштанів.
Тобі це не вперше. Вітер нахукав у спину.
По капелюшку впізнаєш удачу жадану.
Тепер залишилось віддати позичене щастя.
Під каблучками видзвонює срібло. І поспіх
Життя підганяє. Ці кадри знайомі. І кастинг...
Про це ти читала. В якомусь журналі про успіх.

Чому не посміхаюся,
Від чого чуюсь хворою?
Тому, що зачекалася
На того, що за горами.

Не осені тужні дощі
Обсіли мене зморами,
Лиш тільки туга у душі
За тим, що десь за горами.

Він дарував мені стрічки
І ніби ще учора ми
Були, мов двоє потічків,
Тепер закуті горами.

Татуньо гонить за поріг,
А подруги розмовами
Мене картають за мій гріх
Із тим, що десь за горами.

Але весна вдихне життя
У зимнє поруйновище,
Народиться моє дитя
З очима, як у того, що...

Це закінчилось літо,
це просто закінчилось літо.
І не сум неозорий -
Безкраї рівнини зими,
Я зів'ялий і хворий,
Тобою покинутий, з вітром
Заверну павутинням
У ближні краї сивини.

Все минуло скоріше,
Ніж я сподівався, - раніше,
Як гадалось в дитинстві
І снилось в обіймах твоїх, -
У цвітінні запізнім,
Мов у ненаписані вірші,
Йду у хвилі бентежній,
Губами припалій до ніг.

Добрий келих допитий.
І більше сюди не налити.
До пейзажу картини
Не втиснути інший мотив,
Крім, хіба що, руїни,
І раму плющем оповити,
І щодня омивати
Застудженим львівським дощем.

Де у зоряних війнах
З тобою змагався в любові,
Де вдалося не більше,
Як слів посадити рої, -
Ти на лобному місці
Свій хрестик постав і тепліше
Опиши в мемуарах,
Чим тішили серце бої.

Так закінчилось літо -
І пусто, і вікна побито,
І, скидаючи погляд,
Зникає в бруківці Едем,
І маленька красуня
Визбирує скельця, і пам'ять,
Ще римує півсвіту
З букетом її
Хризантем.

2003

Проміння бліде, бо цей ранок ще спить на початку
своєї дороги у день, що розквітне для нас.
І гратиме в сніжки веселе грудневе дівчатко.
Зима вже прийшла. Але ще не прийшов білий час.
Незмінно сніги замітають погрішності степу
і вітер, впіймавши за хвіст заметіль, прогуде,
що сила зими необхідна тепер для вертепу,
такого вертепу, який ще незнаний ніде.
І янголи в колі осяють планету свічками,
нового сузір’я тепло налякає сніги,
котрі навесні розійдуться по світу річками,
і змиють усе, навіть слід від брудної ноги.
Бо сила Любові пронизує впевнену брилу,
що крига створила на честь перемерзлих часів.
І янголи в колі стоять, простягаючи крила
до ранку, що вже зачекався святих голосів.

9 грудня”06

На містку присяду, на краєчку
Над безоднею, десь у просторі.
Квітка вітру, вітру північного
Начарує знов мови прОстої.
Вже притишила, приголубила
І гойдає, місток колишеться.
І розхитує, розганяється,
Бо у вітрі цім вільно дишеться.
І сніжинки що вглиб зсипаються
Так притягують, не простежаться.
І бажання, що не збуваються
Лиш бентежаться, лиш бентежаться.
У лілею душа заквітчана
Голосами десь озивається,
Не розгублена, та обвінчана
Дзвоном тихим сосен не приспаних.
Вітру вишнього лиш пригублено
З нитки срібної хмари виткані
Лиш пригублено, недолюблено.
Снігом-килимом скелі вистлані.
Чисто, легко у вітрі дишеться
Міст гойдається, і хитається
Заколишеться, заколишеться.
..........................

сама сказала що переболить
зіржАвіли замкИ по самУ душу
пантерокіт щось шкрябає й не спить
я не живу а усього лиш мушу
як надоїла чорнота ікон
нема вже ні кому ні де молитись
ляга на серце правіків прокльон
де ні не вмерти ні по людськи жити
і шкварить сонце на пательні днів
жарівки з вікон й фІранки подерті
і білий янгол що життя хотів
як подарунок прийме дотик смерті

1999 р.Б.

За грати не приходить навіть сон.
Відреченість від світу капітальна.
Душа твоя стражденно-безвуальна
Не може пережити цей полон.

"Врятуй мене, мій ангел-побратим!"
Не визволить ніхто - бо всі за себе.
З-за гратами не видно навіть неба.
Єдиний твій супутник - сивий дим.

Закрий свої повіки - помовчи.
І може, у думках прийде рятунок.
Прийми від долі дивний подарунок.
Й журбу свою за грати заточи.
29.03.02р.

Відлітаючи, душу нанизуєш
На тонесеньку ниточку снів.
І словами повітря пронизуєш:
"Повернусь через тисячу днів!"

Залишається плакати й вірити
І чекати, ховаючи біль.
Довгі простори кроками міряти.
Замість цукру висмоктувать сіль.

Кажуть, відстань в любові стирається.
Зупиняється відлік годин.
Бо завжди хтось назад повертається.
Хтось не може прожити один...
29.03.02

Ніч в руці. Білі зорі – в ряд...
Очі Неба. Тремтять повіки.
Ти здійснив неземний обряд...
І тепер я Твоя навіки.
Зруйнувалась міцна стіна.
І розбились руді цеглини.
Порох слів у ріці без дна.
Чіткість думки і м’якість глини.
Перекресли межу. Ліпи
все, що хочеш – нехай так буде.
Час насправді такий сліпий,
та за нього сліпіші люди...
Ти веди його. І мене.
Довіряю. Люблю. Постійно
Небо з нами. Не прокляне,
а прийме у свої обійми.

29 листопада”06

Я гуляю поміж вас,
Ви для мене - як наркотик,
Я маленький чорний котик,
Шалапут і ловелас.

Мов останній драндулет,
На порозі катастрофи
Я пишу прощальні строфи -
Я філософ і поет.

Ні бажання, ні часу
Виправляти власні хиби -
Вірю в безкінечну рибу
Й абсолютну ковбасу.

Я одвіку сам-один,
Не беруть мене простуди,
Горобці, коти і люди -
То найкращі із тварин...

...Я гуляю поміж вас,
Ви для мене - як наркотик,
Я маленький чорний котик,
Шалапут і ловелас.

У першому рядку
Крім слова "боїтеся"
Сказали Ви іще
Багато різних слів...
У келишку вина
Дріма п'яненька Нессі -
Ми з нею боїмось
Давно не пацючків...

Поети - це психоз,
Чим кращі - тим він гірший,
І їх у нас чортма,
Проте не в тому суть.
Поети всіх віків
Писали Ваші вірші -
Тепер мені в кредит
Тут, мабуть, не наллють...

Він думав, що Ти Бог, — а ти помер.
Взяв і пішов, ні слова не сказавши.
Спустілий світ, знеструмлений етер,
І світло трьох ікон над гроном чаші.

Взяв — і пішов, розпатланий, німий,
Похнюпив брови, кинув сигарету.
Сеанс урвався, в урвищі помий
Вже не проїде сонячна карета.

Ти відійшов — візник узяв реванш.
Возив цей світ по променях і храмах.
Сам, в самоті, без Гедди і без Бланш,
Платив за час на цвинтарі і в барах.

Взяв — і пішов, залишивши сюртук
І чорний плащ, в якому стільки бруду.
Лишився поряд пес, що мов віслюк,
І на столі маленька лялька вуду.

Не боргував і сам не позичав,
Ховався в часі, зачинивши двері.
Влітав у вікна: тільки душі брав,
Лишав тіла, папери і портфелі.

Пішов і ти, лишивши свій портфель.
За просто так, без бісів і овацій?
І розіллє годинник-соловей
Останню мить відібраних вібрацій...

Я так же, як і ти, люблю дощі
І так, як ти, чомусь така ж самотня...
Весь світ перевернувся у душі,
А щастя утекло безповоротно…

Лиш ті "три слова", що сказав мені,
Ще до сих пір терзають смутком душу…
Вони блукають десь там, у весні.
Собі клянуся: "Я забути мушу".

Піду в дощі… Сховаю ріки сліз
За краплями, що омивають душу.
Меланхолію в серденько приніс –
Ридання до сих пір я вітром сушу.
05.12.06

Там, де Бог не вита, на відталинах суші,
Міліардами літ світлових віддаля
Є планета одна, де злітаються душі
Недоношених ягід з людського гілля.

Так навіщо ж, скажіть, ті сади, що не родять -
Де стинається цвіт, що невчасно зацвів.
Всі янгольські чини лиш крильми порозводять
Від розрізаних тіл, благодійних катів.

І лиш хвиля, як серце до серця тулилось,
Де був космосом світ - від колінець до губ.
І лиш мить, як колінця без нього ділились -
Як пройшла голова через вакумний зруб.

Загубились в словах, що нічого нe значать,
Тих дітей щирий сміх, доброта матерів.
Запаливши свічадо - воно стане зрячим,
Стане виходом в світ водосточений рів.

Пантоміми непевності першого кроку
Бігли ручками... збігли у горло мов тромб.
А душа безкамінна і сумління нівроку
Переховують світло на дні катакомб.

А планета летить, мов негаданий постріл.
І гойдається біль у колисках сиріт.
А у Райських Садах облітає все... поспіль...
І червить від спокус заборонений плід.

24 Вересня 2006

В осінніх звабах, останніх ловах
Упало листя і ліс змалів.
Як олениця білоголова,
У венах чую вищання псів.

Вперед - у хащі - у небо синє-
Врости у крони, у мокрий мох...
Але сміється мені у спину
Зеленоокий мисливський бог!

Хорти регочуть і плачуть коні
(найгірше - коням. вони - як я).
Червоні лови - як гріх - червоні,
І чорна-чорна - як ти - земля.

Я пахну страхом, коханням, потом -
Шалене танго крізь перший сніг...
Шляхи Господні і повороти.
Я - озирнулась.
Ти - переміг.

У човнику твоїх долонь гойдатись -
Залюблено, залюляно пливти
Крізь парки, арки, долі і мости,
Де білі зими і зимовий ти -
Пливти у сни - і вже не прокидатись.

По тій воді, загуслій, наче кров,
Ступлю на береги твої несміло -
Посивіла, заплакана Сивіла,
У білій сукні - від мовчання біла -
Німа, як смерть, і смертна, як любов.

Мене зустрінеш, поведеш у дим,
У трем тополь, під віковічну браму,
У ту хатину, що відснила нами,
Де мертве лоно розцвіте синами,
Дерева - жовтим, небо - голубим.

Зозулі в дзигарях захрипнуть - січень,
А час зійде на пси - і утече,
І я втулюся у твоє плече,
Зайдуся сміхом, а тоді плачем:
Це сорок перший день.
Уже навічно.

Він говорить, що ходжу я як дитина неуважна;
Що колись-таки потраплю під машину, бідолашна!
Бо не йду я, а літаю!
До земного не звикаю,
Знову «не про те» співаю…
Щось від відчаю ховаю…
Не турбує. Не займає.
Якось дивно. Пам’ятає
Все про мене. Не руйнує
І не знає, що пишу я (що про нього знов пишу я!)
Вже зима, і знову йду я, неуважна, під машину.
І злітаю – виживаю. На секунду? На хвилину?
Вже червоні світлофори. Із застудою у горлі
Тихо зву його. Не чує. Знову ранок. Знову йду я.
Відстань – не дійти: я і ти;
Відстань самоти : я і ти;
Відстань назавжди: я і ти;
Вирок: назавжди… – я і ти.

Помаранч. Помара... Помира.
Буква. Сенс. – Що насправді змінилось?!
Смак буття. Хоч слова, як слова.
Бо все інше, здається, наснилось.

Зріє тема – нікому не вір!
Знову осінь, щоправда – тепліша.
Все витримує білий папір.
Чорне небо дедалі рідніше.

Помаранч. Помара... Помира.
Спільний корінь на грані абсурду.
Щось в душі, наче й справді вмира,
пророкуючи ніч непідсудну.

Може варто любити не так –
Не того, чи не ту...Не країну.
Може варто прожити за так,
сторгувавшись за власну провину.

Помаранч. Помара... Помира.
Серце збилося в ритмі скорочень.
Зло не зло, а відсутність добра.
Архитвір екзальтованих збочень.

Може й справді усі ми не ті.
Не герої без фальші й облуди.
Помаранчеві дні золоті
довели тільки те, що ми люди.

Помаранч. Помара… Помира.
Людям хочеться, людоньки, жити!
Вік короткий. То може пора
щось бодай в власній хаті змінити...

Ніч королева під шатром небес,
свою земну викохуючи мрію,
запалить свічку і опустить вії–
аби хоч хтось та запросив на вальс.

Аби хоч хтось торкнув її плече!
Аби хоч хтось заглянув в темні очі...
Відважних мало. Таїна жіноча
крізь призму зір не гріє, а пече.

Ніч королева знає правду снів –
твоїх, моїх, вселюдських і утробних.
Навіть тоді, коли не бачиш жодних –
вона побачить те, що ти не смів.

Подібно тіні сяде за рояль,
пригубить келих і торкнеться клавіш.
Вона із тих, що не виходять заміж.
Вона – черниця, їй не личить жаль.

Рояль їй друг. Суддя на всіх один.
Як грішна тінь осмисленого світла,
ніч королева казкою привітна,
бо знає пекло нечужих провин.

Зухвалий вальс! Натхненно біло–білий
вона зіграє, дивлячись в вікно...
Аби її цілуючи чоло,
найперший промінь плакав, зсиротілий.

У королівстві зоряних висот,
що молитовно віддані любові –
Довірте звуку несказанне в слові,
танцюючи у прихистку свічок.

За крок до Різдва – ніч предовга і грішна.
Спустошений сад оголився до дна.
До дна в задзеркаллі старої криниці,
де зорі втопились. А інших нема...

За крок до Різдва, в листопадових нетрях
шукає душа сповідальну свічу.
Щоб Бога, нарешті, спитатися – Де Ти!?
Обітницю давши, що вдруге змовчу.

За крок до Різдва так правічно і тихо
вкривають сніги почорнілі ліси...
У межах вселенських ні болю, ні крику –
лиш порух прозріння в безлисті краси.

За крок до Різдва наче є і немає
сліду, що залишив ще хтось на землі.
Поет, не смішіть!.. Він у кригу вмерзає
в полоні своїх непочутих віршів.

За крок до Різдва наче й знаєш дорогу,
та щораз падеш на обмерзлу ріллю.
До Бога і справді високі пороги,
як маєш на серці так много жалю.

За крок до Різдва – усе чорне і біле
зійшлося на вагах великих начал...
І щось незбагненне, від сліз уціліле,–
вкотре за любов нам наповнить бокал.

За крок до Різдва по ялинових зрубах
той ангел, що вчора злетів нам з плеча,
вертає додому... Бо де, як не в людях –
усе, що зачалося Божим дитям.

У дзеркалі неба
Птахи відлітають геть,
Із їхнім маршрутом
Звіряюся на бігу...
Я знаю напевно:
Життя - це хода на смерть,
Лишаються тільки
Сліди на оцім снігу.

Лишаються коми
На тілі одвічних зим,
Лишається стати
Собою і на крило,
Лишається трохи
Отих божевільних рим,
В які заримовано все,
Чого не було.

Бо що вже там буде
І хто кого не долюбив -
Чи нам перейматися тим,
Ідучи навмання?
...А я розірвусь, мов граната,
Осколками слів
В окопах свого
Безкінечно
останнього
дня...

Було боязко -
стрімно з полиском,
Поза вікнами шаль грози.
Напросилася -
перелилася
За марусині пояси.

В трансі дикому
гість некликаний
Перехоплював мить пори...
Серце билося -
наживилося
Неба стрілами на вітри.

Хай же збудеться
все що судиться...
І пульсуюче гнало кров-
З кожним подухом,
з кожним подихом
Рвались спогади на любов.

9 Травня 2006

Стихло все на світі,
Спати хочуть діти.
Лине колисанка,
Спи, моя Оксанко.

Хай тобі присниться
Золота зірниця.
До самого ранку
Спи, моя Оксанко.

Завтра знов для тебе
Сонечко на небі
Зійде на світанку.
Спи, моя Оксанко,
Спи…

Різноманітний світе навкруги!
Я – дотик твій і подих, тож люблю
і пелюстки, пекучі від жалю,
і шпичаки, болючі від жаги,
і ледь помітних сутінок вуаль,
і ніч, в якій втопитися не гріх,
і неозорну та прозору даль,
і першолистя шепітки та сміх,
пташині, гомінливі навесні,
злинання в небо. Зливи водограй,
а слідом – сонця блискавки ясні,
що обведуть, мов пензлем, небокрай.
Зав’ються потім яблука рясні,
І падалок розсиплеться драже.
І я – твоє зернятко, не чуже,
то дай-но вкорінитись і мені
на цій землі, де в’ється вгору плай,
зірками де увінчаний Парнас.
Оспівували Леся і Тарас
і Гоголь – до нестями! – дивний край.
І вільне слово птахом полетить
за межі, і під сонцем, і в імлі
непереможним гімном забринить...
Я так бажаю щастя цій землі!..

Пані осене!
Як Ви вчасно...

Я варився в липневім пеклі,
Я ковтав, як отруту, спеку
І уже не вірив у щастя.

Та прокинувсь од Ваших кроків –
І забув, що сумний і кволий.
А дерев поруділі крони
Провіщали втіху та волю.

Пані осене, Ваша милість!
Довга й тепла, прозора й чиста,
По коліна в опалім листі
Як же довго мені Ви снились...
Як же довго в серці схололім
Порожнеча була і вітер...

...Я губам своїм не повірив :
Боже мій, це ж її долоні!
Це її зволожені очі
І розбитий об мене смуток,
Це кінець дощової смуги
І предтеча жаркої ночі.
Пані осене, я Ваш бранець,
Я в далеких зелених червнях
Розгубив своїх наречених,
Промінявши на Ваш багрянець.

Пані осене, я Вам вдячний :
Не згубився, не зник, не вимер.
Час – це тільки четвертий вимір,
В ньому часом буває лячно.

Непрочитана, сніжно біла,
Наче книга, що вийшла з друку,
Будь моєю, Пречисто Друга!..
Я не зраджу твої обійми.

* * *
Не відчуваю. Значить – не живу.
А тільки йду щаблями алгоритму.
Крокую, як усі, життєвим ритмом.
Веслую, щоб триматись на плаву.

То вже не я. То скупчення клітин.
То схрещення артерій. Душе, де ти?
Заплутана в синтетиці синтетик.
Утоплена в інформаційний плин…

Завис комп'ютер. Зависаю теж.
Затягую петлю інформаційну
на мізки. Рятуватись недоцільно,
Ти, як усі, машиною живеш.

***

В дім молитви не кличте мене й на поріг,
Я - в гріхах. Чи не бог мені в цьому поміг?
Я - немовби повія, що вірить у гріх,
А до раю не йде, бо не знає доріг.

Сльози мої умивають долоні,
Я плачу від радості - диво!
Білі сніжинки цілують у скроні -
Це так неймовірно красиво!

Я чую ту пісню, що в небі летить,
Підспівую мовчки, - я вмію!
Вдихаю повітря, що серце пянить,
І видих зробити не смію!

Я бачу у небі найлершу зорю
І з нею вітаюся - щиро!
Я все це тепер так безмежно люблю,
Що змовчати просто несила!

Очі вікон читає вечір -
Чують ті, хто кохає захід.
Подолизував промінь плечі,
Мов малеча цукрових птахів.

Чим тяжіють дорожні сумки,
Незнайомі нам перехожі?
Від набитих по горло шлунків
Подобрішають лиця... може?

Повертаючись повертаю,
За думками дороги кроки.
Погляд ближніх мене стрічає,
Щоб провести на довгі роки.

Погляд ближніх стає далеким.
А збагнувши, не дай... останнім.
Не вертають у дім лелеки -
Лиш клекочуть про відлітання.

Менше клекоту - гнізда більші,
Лелечата - не лелечата.
Виривається серцем біль ще -
Повертаючись повертати.

Жде залита по вінця втома.
Замоливши на схід коліна,
Емігранту найкраще вдома...
Тільки вдома - чужа країна.

18 Серпня 2006

1
Мед і груші
обліплені злющими осами...
Слухай, Спасе,
земля завагітніла осінню.
Я спочатку не вірив
вільховим пліткам,
На продовження літа
надію плекав –

Марно... Ранки вітають холодними росами,
Залізниця чекає зимового розкладу.
І жовтіє,
жовтіє,
жовтіє в гаях.
І вмирає
надія химерна
моя.

2
Час розкидати
зібране щойно каміння.
Ми свої золоті розміняли на мідні
на мітингах.
Надто рано
відчули себе переможцями.
Нас годують –
і навіть при цьому не морщаться –
міфами.

Небеса вже похмурі
і сповнені схлипами.
Галасливі базари заманюють сливами
стиглими.
Залишилось півкроку,
пів крику до вересня –
І тому нам, ровеснице,
дуже невесело. Скиглимо...

Стихне біль. Відлетить журавлиною зграєю.
Ми собі не дозволимо –
й іншим розраємо
бідкатись.
І воскресне
дощами затоплена сірими
Златоверхим дібровам
і світлу осінньому
відданість...

Просто перестало битись серце...
Просто музика звучати перестала...
Відзвучала...
В жорнах мукомельців
Запісочилось. Життя прийшло в начало.

Просто... О! Як, Господи, непросто!
Лізуть в душу вовком спогади роздерті.
Долю стерто...
Тіло духом постить.
Вік народження накрила хвиля смерті.

Страшно... Очі склом і тиша в грудях.
Як зізнатися собі – тебе немає.?!
Відсихає
Час. Мерців не судять.
Чом нестерпно відпускать в тенета раю?..

Просто спи. Пізнай душевний спокій.
Серце в силі пам’яті проб’ється двічі.
Ставлю свічі...
Там, в світах високих,
Жди. Чекає всіх один маршрут у вічність.

Я вимріяв тебе.
Я викрав у зими
Вогонь твоїх вагань,
Тепло твоєї згоди.
Тремтить, мов клена лист,
душа в чеканні змін,
Тріпоче, наче Рим,
наляканий вестґотом.

Затягне у танок
лютневий чорторий,
Світитиме у ніч
неон рекламних літер.
Ми будемо удвох
поміж обмерзлих ринв
І сонних кам’яниць,
закоханих у літо.

Твоя рука – в моїй.
Підтримаю тебе.
І стану я тобі
і вартою і почтом.
Слизькі земні шляхи
долати відтепер –
Долати нам удвох.
Іти нам далі – поруч.

Ось вона і настала –
пора Терезів та вагань.
Горобинові ягоди –
ніби ченцеві чотки...
Прохоплюся ще поночі –
і, зголоднілий, у гай:
Цілуватиму осінь
в багряні
вологі щоки.

Пригублю я світанку,
чолом притулюсь до землі,
Захмелілий від променів
сонця й солодкої тиші,
Ворогам найлютішим
назичивши тисячу літ
І себе за минулі гріхи
малодушно простивши.

Золоте, нетривале,
а ти ж закінчишся колись,
І зима-витверезниця
снігу насипле за комір...
Я поставив три крапки
з метою уникнути коми,
Не сполохати свято –
я ж довго на нього моливсь...

Ну, здрастуй, наполохане моє!
Давно тебе не бачив... Каюсь, винний.
Хоч був я невмолимо невловимим,
Та не забув, що ти у мене є.

Твоя печаль у мій тривалий сон
Пірнула, щоб її відчути міг я –
І ось я тут, осяяний промінням,
І крапле час, як сльози у пісок.

Таке легке – і водночас вагоме,
Ти завше гріло, нині – обпекло.
Живу твоїми болем і теплом,
Сумне моє,
земне моє
і горнє...

вітер човгає.
я - засинаю.
вітер на кухні
в халаті і капцях заварює чай.
старий Ханасака їде самотній
верхи на віслючку.
Ханасака всміхнеться - і вишня заквітне
в зимовім саду.
у Ханасаки на вусах крижинки
і рисовий коржик в торбині.
вітер тихенько двері причинить.
я сплю.

Бог іде листям, не обертаючись.
Ніч за ним слідом - все виє, виє.
Може, звершаться останні таїнства,
Котрих навчили нас змії, змії.

Всохлі дерева все пахнуть, падають.
Мруть королі в золотих одежах.
Входимо в осінь блідими пажами,
Вбраними в смертність необережно.

Гостро драконяче небо щериться.
Йде вечір сухотний з обличчям янгола.
Нас, аргонавтів нової ери,
Благословляють боги у тамбурах.

І відпускають на всі чотири
В ніч, наїжачену снами й лихами.
Мовчки спостерігають звірі,
Як ми стоїмо і вчимося дихати.

Нас хрипко в тумані скликають павичі.
Медеїні діти лежать по трунах.
Бог іде листям, не обертаючись,
Несе свою голову золоторунну.

Не вір снігам -
Вони такі холодні.
Не вір словам -
Вони такі пусті.
Не вір очам
Моїм,
Вони - безодня.
У тиху казку,
Серденько,
Не вір.
Не вір теплу,
Бо кожна мить
Минає.
Не вір весні,
Не вір, не вір, не вір...
Не вір собі,
Коли чогось
Чекаєш,
Й мені не вір,
Бо я тебе
Люблю...

Раптом сніг.
І здається,
То падає небо...
Біле-біле, як сон.
Як обман.
А тобі вже тепер
Голубіні не треба -
Ти собі намалюєш
Туман.
Ти собі намалюєш
І друзів, і каву
(бо тепер вже
і друг - то не друг).
І заквапишся геть
Із думками про славу,
І про те, що цей світ
оглух.

Мої пророцтва -
сховані в рукописах,
мої слова -
блукають таємницями
поміж волошок синіх і з суницями
розмову про романтику ведуть.
Твої слова -
літають дивоптахами
поміж зірок освячених Озирисом
і падають вагомо на папіруси
премудрість ясну в мою душу ллють.
А наші долі
сховані в літописах
поміж небес величних зустрічаються,
в усіх віках закохано вінчаються,
коли дзвіниці гучно в дзвони б'ють.

Я дивлюсь в розріджене повітря
Як вмирає моя мила осінь...
Хто вколов у тебе теє вістря,
Що від нього ти втекти не в змозі?

Хто тебе побив одичавілий,
Обірвав твої чарівні шати?
Хто затримав подих твій сп’янілий,
Наказав принизливо мовчати?

Де твої небесні оксамити?
Де те сонце сумно-ностальгічне?
Залишись! Не помирай! Куди ти?!
Я гадала, ти прийшла навічно...

Я гадала, незнищенні чари,
Що красою серце виривають.
Я гадала, вогняні стожари
На кленовім листі вічно грають...

О, якби ті багрянисті клени
Залишились в серці моїм досі!
Мить зрадлива! Ти пішла від мене!
Осінь – помарніла. Хвора осінь.

Ось, щойно випив я вина,
Згадав Тебе, моя «кохана».
Можливо, зараз ти одна -
Може твереза, може п`яна.

Згадав «кохання», що було
В гуртожитку. І так не довго
У серці сіпало й пекло,
Коли прощались ми надовго.

Вірніше скажу не надовго,
Вірніше скажу назавжди.
Було в душі печалі повно,
Живи собі, - мене не жди.

Я збаламутив Тобі спокій,
І може, серця краплю вкрав.
Як ріже пам`ять «передпокій»
Де палко так Тебе кохав!

Нам стіну заміняла шафа,
За нею подруга спала.
По кілька раз був чай і кава,
Ти врешті-решт мені дала.

Дала обіцянку, що зустріч
Та наша тайною була.
Лиш Ти та я, та темна ніч,
Й подруга котрая хропла.

Минає час, пройшли роки,
Відтоді як захлопнув двері.
І зараз з легкої руки,
Пишу ці рими на папері.

Наллю но, ще собі вина.
Не спиться щось, думок омана.
Скоріш за все, Ти не одна.
А разом з ним, твереза й п`яна.
2006