Змахну кохання крихтами зі столу,
І підгодую ними птаху синю,
Лети собі, обскубана і квола,
І на втрапляй у пастки й баговиння,
Я не тримаю, інші не зупинять
Має бридке, маленьке каченятко,
В оперенні вертайся лебединім.
Захочеш в замок, а захочеш - в ятку.

Ты будешь жалеть, как испорченный кадр
Как море из выпитых луж.
Где каждому камню и штемпелю карм
Рука, отыскавшая ключ.

Ты будешь считать все его этажи
Неспешно раскладывать зонт.
И станешь ему ты в гордыне чужим
Не самое большее зло.

Ты будешь смотреть с непритворной злобой
Что снятым пальто с крюка.
Сегодня проснувшись он будет с тобой
Разодранной рыбой в руках.

Прекрасный, ослепший, почти что в слезах
В лучащихся снежных бинтах.
Он станет открытым как дверь и вокзал
Ты в нем не отыщешь дна.

Но будет казаться прозрачным стекло
И не договоренным - шаг.
Когда ты уснешь, и когда за стеной
Проснутся Его сторожа.


XII 08

«Ой, спи, дитя, в колисонці,
Як горошок в билиноньці.
Буде вітрець повівати
Та й горошком колихати...»

… якби ж я не любила сонце,
я б не пішла тоді за пролісками в ліс…

… якби ж то твого тата розкуркулили раніше,
то він не рушив би за дровами у ліс….

… якби ж тоді я була старшою хоча б на стілечки…
щоб Муравйовці зґвалтували замість матері мене…

… якби ж мені в дитинстві мати
та вивернула на обличчя кип’яче молоко,
щоб не заглядувались хлопці…

То я б не знала цього снігу…
То я б не знала цього горя…
Бо не зустріла б твого батька –
не колихала би тебе…

«Як горошок загуркоче,
Дитинонька спати схоче,
А вітерець, як загримить,
Дитиноньку нашу приспить...»

Колись і про нас ще напишуть пісні.
Колись, коли нас вже не буде на світі.
Нащадки далекі залишаться жити,
Коли ми забудемось в вічному сні.

Колись і про нас ще напишуть пісні,
Крізь тисячі слів і крізь тисячі років.
Як ми виживали у світі жорстокім,
Як ми проживали відмірені дні.

І пісня колись і про нас задзвенить.
Про те, що на світі були такі люди.
І треба нам жити. Усе іще буде.
Залишилось тільки прожити ще мить.

Вселенськая Любов не гине...
Цілує чоловік дружину,
В гармонії чуттів і тіла,
Сім`я народжує дитину.
Коли ж надумає планета,
З любов`ю зірку цілувати,
То розпочнеться катастрофа...
Їм вічно оддалік літати.
То ж будьмо вдячні ми Любові,
За почуття оті казкові,
За одкровення дар прекрасний,
Відкритий нам у Божім слові.
Що нам даровано любити,
Цей світ, і все, що є на світі.
Бо на землі немає бруду,
Лише ростуть прекрасні квіти.
Це усвідомивши - одразу,
Ми виганяємо проказу.
Проказуючи цю молитву,
Сягнем любовного екстазу.
І вічного життя ...

10.02.02р.

*
В заметах хмар
Застряв блискучий місяць,
На полоз схожий
Від моїх санчат.
На них колись тебе спускав із гірки.

*
Буває дві краси –
Одна людська,
одягнута у шати й діаманти,
А друга гола –
Це краса свята.

*
У липні якось
йшов до тебе, люба,
вночі,
і вздовж дороги світлячки
мені світили, як зірки сьогодні.

розумієш ми щось -
не збагну –
загубили у грудні
то здається слова
що їх мусив сказати по ролі
мовчазливо-німа
ця зима
замерзала у студні
ніби хтось переплутав
всі коди й паролі

розумієш знайти
не можливо у пам’яті ліків
не провізор з аптеки
напише рецепт нам на аркуші чистім
нерозбірливим почерком
трійки отруюють лики
буцегарень
Бригідок
Колим
пропонуючи сісти

><

апогей бджіл-думок як ацтецький бог Уїцилопочтлі
в’яже медом вузли на солодких рамкових екранах
прочитай - їх тобі я відправив сьогодні по пошті
може вузлики ці приведуть у священну Астлану

тун пройшов і майєб загортає нещасні години
від хаабу лишилась лиш згадка >дві_тисячі_восьмий<

><

без ялинок й шампанського
(к)роки у вічність пролинуть
бо назустріч ордою брехливою йде газоносний
там де кров запеклася
у секторі Газа і газом
коляду осквернила
навік двоголових масонів завія
загубилась в снігах
але віра зігріє всіх разом
а слова то пусте
віднайдуться...

і все зрозумієш

спати_спити до дна всі іспити
й не хмеліти - бо хміль як біль
заважає шукати істину
не у ранках
а у собі

не приймати на душу градуси
і не гнутись під їх кутом
без розсолу прозріти радістю
сльози вмити
та не з вином

і бажати усім без винятку
«будьмо!»
хлопці-дівчата!
де
загубили себе у вирію
хто дорогу назад знайде
серед хмар амарето-допінгу
відшукай в терпкий світ вікно
щоб дивитись екранну «хроніку»
пропустивши вперед кіно
де «кумарити» разом з Гітою
не відмовився б Радж Кумар

а літа пролетіли літерним

збігли літрами

і нема!


] [


сяєвом нишком луняться кроки
вбік під іржею правд
серцем не відаємо «допоки»
буде тривати гра

де на коні примарних снотіней
ближче до скону сльози
білі світи накреслених ліній
стелять охрестя зим

ляжуть степами
лісами
го'рами
і на чумацький шлях

зашпори в руки

бо нині зорями
в душу зима ввійшла


] [


самовдумано самовбивчо
поринаю в шалений вир
і шукаю своє обличчя
у словах де старий позір
відслуховую неб ячання
і в отінні забутих фраз
віддаю себе на заклання
тих висот де нема поразк
відокремлююсь покремнево
і запалюю світу мить
щоб стозорний кавалок неба
міг в дорозі комусь світить

Каштанів лист
Багряний лист
Летить униз.
Все як колись,
Давно колись.
Осінній блиск...

Тремтять в душі
Сліпі дощі,
Немов вірші...
Лунає джаз
І вабить нас
Забутий час.

Жаданна ніч
Солодка ніч
Ніч
Віч
На віч
Мене поклич
В пітьму сторіч
І протиріч.

А ми струмки,
Ми витоки
Тії ріки,
Що у віки
Несе вінки
Фонетики.

...У далені,
У вишині
Горять вогні.
Скажи мені
Навіщо ніч
Руйнує дні.

Все навпаки
Все не з руки...
Чужі думки...
Я б залюбки
Теплом руки
Зігрів зірки.

Пробач мені ,
Пробач мені
Пісні сумні.
І неземні,
Немов вві сні,
Безглузді дні.

А вздовж ріки,
Як ті круки,
Летять роки.
Умилась ніч
Сльозами свіч
Еротики.

Холодних слів
Зрадливий лід
Забути слід.
Немов політ
Юнацьких літ
Одвічний слід.

Спливає все.
Минає все ж
Пора пісень.
Вода несе,
Вода несе,
Вода несе...

І ночі й дні.
І ночі й дні
По течії
Вода несе,
Вода несе
Літа чиїсь...

Каштанів лист
Багряний лист
Летить униз.
Осінній блиск...
Ямб... Синтаксис...
Window-с
завис...

Квітли яблуні в садах
Білим маревом.
І здіймались почуття
Понад хмарами.
На Андріївський узвіз
Падав теплий дощ.
Ріки–вулиці зливались
У озера площ.

Сіяли весняні каштани свічами
Зустрілись дві пісні, де Замок Річарда.
Дзвеніли дві пісні, раділи волі,
Мов птахи у небі, мов вітер в полі.

В тих озерах
Островами безлюдними
Наші душі
Руйнувалися буднями...
Як на свято,
На узвіз, на Андріївський
Ми тікали крадькома
В роки юності.

Хвилі бились об мости.
Хвилі гралися.
Хвилі з берегом в пітьмі
Цілувалися.
На Андріївський узвіз
Зорі падали,
Аби ми могли бажання
Загадувать.


А по тихій по воді
Хлюпіт веслами.
Мов тумани пропливли
Зими з веснами.
На Андріївський узвіз
Жовтень заблукав.
Покотились на Поділ
Жовті яблука.


Знов від повені п’янких
Світлих споминів
Наші душі і серця
Переповнені.
На Андріївський узвіз
Повернімось ще,
Щоб умитися цілющим
Весняним дощем.

Облетіли пелюстки
Білим маревом.
Відбуяла Юність –
Небо похмарило.

Там, де яблуні були,
Зріють вишеньки
І уже не попадеш на
Воздвиженку...

Сіяли весняні каштани свічами
Зустрілись дві пісні, де Замок Річарда.
Дзвеніли дві пісні, раділи волі,
Мов птахи у небі, мов вітер в полі.

Авжеж,
мій друг, авжеж
За нами дим пожеж.
За нами всі мости, зруйновані навмисно.
Нас жде любов без меж
І біль і розпач теж.
Ми одлітаєм”, мов осіннє листя.

Либонь,
Мій друг, либонь
Теплом своїх долонь
Всю кригу розтопить ми прагли юні й щирі.
Та час так швидко збіг
І сніг
На скроні ліг.
Ми одлітаєм” птахами у вирій.

Ще б пак,
Мій друг, ще б пак,
Згоріть в горні атак,
То було би для нас звитягою і блиском.
Та все в житті не так,
Не так,
Не так,
Не так.
Ми одлітаєм мов осіннє листя.


Не вір,
Мій друг, не вір,
Плітки і наговір,
Що, буцімто, мій друг, згоріли ми даремно.
Від нашого тепла
Калина розцвіла
І китицями поклонилась чемно.

На Лисій горі догорає багаття нічне…
                                        В. Стус

Доволі! Набридли ці київські сірі дощі!
Ну, вже ж дочекаюсь купальської темної ночі, –
крізь простір і час, крізь ліани хвощів і плющів,
крізь сум і зневіру піднятися в небо захочу.
Ген там в павутинні дощу
ледь видніється Лиса гора,
негода ця клята – ніхто ж не запалить багаття.
Та все ж не спинюся – настала моя пора,
назви це натхненням, насланням а чи прокляттям…
…варитиму вечором пізнім таємну тирлич-траву,
оман, мандрагору й листочки сушені любистку…
Відчиняться двері балконні – злечу у нічну синяву.
Й нічим не спинити мій лет – ані криком, ні свистом.
Оце ж налітаюсь, – таки ж бо моя пора! –
ширяю над містом, чаклунським окрилена зіллям.
Далеко за північ. І ближчає Лиса гора.
А треті півні вже піють ось там, під Трипіллям.
Та ж встигла ! І хмари сховала собі в рукав.
Вже й небо світліє, тендітно-блакитне і чисте…
Кияни гадатимуть, хто ж їхній дощ украв,
бо сонце над містом он сходить – ясне й променисте.

«Київські дощі, або Мемуари повітрулі »

Вулички святково-урочисті,
В синіх візерунках,наче гжель.
Можна сумніватись в своїм хисті -
Під ласкаве бітлівське "Michelle",
Так бо легше.Не таким похмурим
Видається небо за вікном.
День неквапно тягнеться,як сура,
Ніч наспівно ллється,мов псалом.
Ця зима з нав'язливістю хвойди
Примерзає до тепла руки.
Всі дерева - непочуті Фройди,
Ліхтарі ж - знецінені зірки...

Кровоточить снігами
поранене
древнє
небо.
Сплять столітні русалки
у серці свого Дніпра.
Час бере важку плату
у світу цього за себе,
Коли нам забувати про
осінь терпку пора.
Виростаємо легко
з коріння свого едему,
Гріх, солодший за яблуко,
душу мою гнітить,
Ми себе і за нього в майбутньому
прокленемо,
Вкравши в долі останню
оргазмно-екстазну мить,
Щоб відчути на смак
цю медовість п’янкого болю,
Оцю древність солодку,
що в жилах тече вином...
Сплять столітні русалки
красиво,
самотньо,
голо
Нашим вирійно-ніжним
і трошки пекельним сном.

Ходжу над безоднею
По линві.
Не страшно.
А із ринви
Стікає сльозами небо.
Мовчать тополі
Полиновим голосом тиші...
Піднімається вище
Трава...
Пора
Стрибати в безодню,
Щоби...
Тріскає линва,
Як струна,
Коли із ринви
Сльозами стікає небо.
А я
Досягаю іншого кінця світу,
Коли вже нема куди дітись...
І, як Лета,
Ріка
Забуттям пахне терпко...
Так тепло
Доторкнулась чиясь рука
До холодного серця...
І я
Про-
ки-
даю-
ся,
Щоб жити далі,
Не каючись і не намагаючись
Стрибнути в безодню,
Принаймі сьогодні...

Р
Равлик Раулю
Вчора дав дулю.
Равлику трішки
Рауль зрізав ріжки.

С
Сові-хижаку від юнната Сергія
Сховатись на дереві марна надія.
Зосталась від хижого птаха лиш згадка,
Бо є у Сергія велика рогатка.

Т
Тарганець-смільчак заліз
На Тарасиковий ніс,
Та й сховався. Думав нірка –
То ж була у носі дірка.

У
Удав поліз на унітаз,
Схотів культурним буть хоч раз,
Схотів цивілізації –
Тепер в каналізації.

Ф
Файна у юннатки Каті
Із панцера чашка.
Поруч бігає по хаті
Гола черепашка.

Х
Хрущик лізе через гай.
Ай!
Наступив малий Петрусь –
Хрусь!

Абразивність самотності –
Пил розчинився. У цій акваторії
Дихати легко, та кроки
Лунають пришвидшено.
Серце тримай,
Час твої очі прискорили,
Стрілки годинника рухають
Стелли із тишею.
Виповниш пальці
Бажанням до пошуку істини,
Мов базилік, розтирати
Доводиться вулицю.
Це – до смаку. Кострубато
У спадок відписано
Спокій, самотність, сваволю
Й бажання не скурвитись.

Кілька кроків дахами – ти ближче до неба.
І якщо пропонують рай – краще не гребуй.
Коли блискавка вдарить і вийде крізь серце
Ти у бджіл золотих попроси трохи меду.

Розгортаєш сувій, наче спійманий злодій,
Карту долі потяг із наколотої колоди.
Все одно ти залишиш кілька крапель на денці –
Розбиваються склянки, не питаючи згоди.

Страстотерпиця осінь зриває волосся,
І дощами спливає її нагота.
Вже снується зима на покривлених кроснах,
Ти її візерунки на вікнах читай.

Затверділо й затвердло, і прижилося,
І затерпло уже, першим снігом летить.
І сторуко простягнеться стоголосся,
І зупиниться осінь тільки на мить.

А по спаленні листя в останній господі
Разом з димом стражденно здійметься блакить.
І мандрівки нічні – це розмови та й годі
І чекання, що осінь скінчиться за мить…

або ж замордована столиця

замор
дована
столиця
замор
дованих
рабів
чорно
брова
біло
лиця
із масонами
на пів
для рабів –
хрест аделаджі**
для масонів –
чорний мер
ще не знав
такої лажі
київ –
мульті
мільйонер
пий киянине
зі смаком
сечу
чорта із чортів
закуси
отим що з маком
животій
як животів
замор
дована
столиця
замор
дованих
рабів
на пів висохла
криниця
та й суспільство
вже на пів
двічі
дурня обирало
найдурнішого
з дурних
президент
відкрив забрало
та й зробив
щоб переміг
дурень той
столиця ж дура
з президентом
тет а тет
хай живе
кандидатура
президента
й президент


*Чорний мер
Леонід Черновецький
вже готується
до третіх виборів
у мери Києва,
або ж у прем’єри України:
роздає по пред’явленні
паспорта чорні пайки.
**Сандей Аделаджа – пастор секти
«Посольство Боже»,
віру якого прийняв столичний голова
(Леонід Черновецький), підтримуючи
Сандея Аделаджу
у розкраданні України.

           Отаманові Зеленому та його козацтву присвячується

Далекі дні, овіяні грозою,
Вже відійшли у вічність, наче спів,
Та дихає понад Дніпром-рікою
Поривний подих вогняних вітрів.

Встає минуле – мрій і духу вияв,
І губиться, і знову вироста,
Як наш світильник на пригір’ях – Київ,
Як наша мука і ясна мета!

І в непокорі зводиться Трипілля,
Немов надія – промінь з глибини –
Із Вороньків, з Обухова – з довкілля –
Ідуть, ідуть, як месники, сини.

Ідуть у млу, засмаглі і уперті –
З-за хмар пробила громовісна мить!..
Ой не один дивився в очі смерті
Щоб Україна сяла, як блакить!..

Минулого не повернуть ніколи,
Та чути віку віщий передзвін...
Спадають зорі. Місяць робить коло.
Іде у бій Зеленого загін.

Як з неба грім, лунає лунко: “Слава!”
Не знаючи в пориві берегів.
Із-за Дніпра омріяна Держава
Підноситься, як сонце і як спів!



З книги: Щербак М. Чебрець. Поезії. Київ: ПВП “Задруга”, 2004.

- Я зроблю це в понеділок!
Так собі сказав Тодось.
Але взятися до діла
Щось охоти не знайшлось.

- Хай зроблю це у вівторок.-
Але знов серед забав,
Повних сміху, співомовок,
День немов у воду впав.

- Середа - гарніша днина!
Це півтижня. Та - біда:
Не оглянувсь ще хлопчина
Вже й минула середа.

- Ну, напевно вже почну я
Цю роботу у четвер.
Але все, що не візьму я,
З рук летить. І що ж тепер?

- Може п'ятниця поможе?
Мушу конче вже почать.
Проминає тиждень... Боже!
Треба хутко поспішать!

- Ні, найліпше - це с у б о т а !
Вільний день і вільний час.
Та субота - не робота!
Ввесь порив чогось погас...

- Ось прийшла й свята неділя.
Чи робити? Буде гріх! -
І з того усього діла
В хлопця вийшов просто... сміх!

Що, ж порадити хлопчині?
Наш Тодосику! Ти знай!
Все зроби, що можеш, нині,
А на завтра не лишай!

                             Героям Крут

...І їх нема...
Чия важка могила
Зависочіла праведним
хрестом?..
Це Україна тут
похоронила,
На верхогір'ї,
над святим Дніпром,
Їх, воїнів, що
у похмурім полі
Від ворога не знали
вороття.
Їх, лицарів,
що віддали за волю
І молодість,
і радість, і життя...
...Тоді вони
пішли в завію,
Задивлені в блакитну мрію,
І круто стали біля Крут!

...А орди пруть,
а орди пруть...
Не зупинили... полягли
В снігу...
Серед важкої мли...

...Колись розкаяний Каїн,
Що брата свого убив,
Тікав од страху стежками
Серед зарослих нив.
І юродивий Юда,
Що грішно продав Христа,
Як зникла з очей полуда,
Мов неприкаяний став.
Оглушений тяжко глумом,
Не стерпів намулу мук,
І, гнаний, немов самумом,
Сам зачепився за сук.

А більмоватий більшовик
До крові, до розбою звик,
Стріляв, і різав, і колов,
Розтрощував
злорадно кості,
І п'яний
захлинався в злості
Аж поки труп не захолов...
Вгамуйся, серце...
Не руш їх спокою, не руш...
Чи чуєш голос їхніх душ?
— Як вони нас катували!
— Вістрями очі виймали...
— Недостріляних
розпинали....
— Багнетами протинали...
...В той день,
коли вони у Київ
Удерлися, як татарва,
І біль неначе серце виїв,
І з туги никла голова,
Прийшла до мене
скорбна мати
І слізно мовила: — Яка
Недоля!.. Важко розказати...
Я мала — Боже мій! — синка,
Як сонце в небі...
Він пішов
Тоді до Крут. Пішов у бій!..
І не вернувся...
О, де ти? Де ти, сину мій?!
Коли б я заломила руки
І проблагала: — Пожалій!
Стигне кров...
То він би не пішов з розпуки
Туди, де кат і лиходій.
Та я... Не сила розказати!
Перехрестила я дитя...
Його чекала друга мати,
Її жалі, її життя.

О, рідна Мати-Україно,
Благословенна з матерів,
Клянемося тобі уклінно
Життям і долею синів —
У цій Аскольдовій могилі,
Де Володимирська гора,
Ми їх, померлих, схоронили,
Та воля наша не вмира!
Вона здіймає гори-хвилі,
Як гнів ревучого Дніпра!


1958

І

Тоді на площу вийшла вся столиця
І залунала, наче клич, сурма.
Ідуть! Ідуть!
Чи наяву, чи сниться?..
Що їх зове?! Що крила підійма?!
Вони ж ішли — ясніла синь Софії,
Переливалось золото хрестів,
Шалів мороз, але їх гріли мрії
І колихав, неначе хвиля, спів!..
Трисотня йшла... Тризуби, наче зорі,
Іскрилися серед юнацьких лав,
Летів Богдан на скелі, як на морі.
І рвійно в бій за волю посилав!
Вони ж ішли — їх кроки й досі чути!
Як сонце в небі, сяяла мета!
їх кликали, в снігах чекали Крути!
І Володимир простягав хреста!

II

Вихрить зима, встеляє землю снігом,
Скрипить над шляхом сивий осокір.
Згасають зорі. Місяць вовчим слідом
Бере в полях, вітрам наперекір!
У ніч таку — її не позабути! —
Коли здригала й студеніла мла,
Трисотня тихо облягала Крути,
Трисотня в шанцях грізно залягла!..
Над Бахмачем курів кривавий обрій,
Доносивсь гуркіт, віяло димком.
І в цій хвилині, довгій і недобрій,
Здавалось, вічність маяла крилом...
А коли ранок крокував полями
І стрінувся із сонцем вдалині,
Неначе грім, рокочучи в нестямі,
Ударив бій!.. Як у гарячім сні.
Земля стогнала, корчилась від болю,
І сніг чорнів від сажі і від ран...
— Вогонь! Вогонь!.. Немов табун по полю
Хрипить орда — лютує Джінґісхан!..
Та триста куль, як блискавки летіли.
Неначе знов підвівся Святослав
І кидав жаром смертоносні стріли
І печеніга згубою долав!..
— Вогонь! Вогонь! — палав порив залізний,
І курінний Омельченко в бою
Метавсь, як тур, віддавши для вітчизни,
Своє життя і молодість свою!..
...Зловісна ніч — її не позабути! —
Пливла над полем, студеніла...
Лягла трисотня у бою за Крути,
За Україну у снігах лягла!..
Ти чуєш?.. Чуєш?.. Де ж є Твої лави!?
Де Мати-Січ... Батурин... Козаки!..
Де, Україно, цвіт Твоєї Слави!?
Що Ти жива! Що йдуть Твої полки!
Що не Трисотня стріне хижу зграю,
А вся Ти встанеш з ворогом у бій!..
Я плачу, Рідна, плачу, як згадаю
Тих, що лягли із мукою надій!..

III

І прийде час... В тайзі Ти зраниш крила,
Ти скропиш кров'ю слід на Колимі...
Тоді сувора, в горі заніміла
Ти знов підеш назустріч злій зимі!
Ти знову станеш на широкім полі
І грізно глянеш в синю далечінь,
І знову — Боже! — знов на видноколі
Орду побачиш — Джінґісхана тінь.
Та вдарить грім, і спалить блискавиця
Усіх неситих — і не стане пут!
І Ти злетиш на Волю, як орлиця,
Напоєна снагою Крут!

Ні шляху, ні стежини —
Завія, заметіль...
В лице — крихкі крижини
І вітер звідусіль.
А йти і йти ще треба
У темряві степів. . .
Та раптом — що це? — з неба,
Мов янголиний спів.
Немов блискітка — в вічі,
І в сніжній далині
Десь свят-вечірні свічі
Засяли у вікні. . .
Усім, що у дорозі,
І вдома у добрі,
Хто в щасті і тривозі
Жде світлої зорі;
Усіх, що заблудились,
Господь не забува
Всім щедро засвітились.

Святі вогні Різдва!


* Хрестоматія української релігійної літератури / упоряд. І. Качуровський. – Мюнхен-Лондон: Накладом Союзу українців у Великобританії, 1988.

Святі почуття, закладені в молитву: антологія української літературної молитви / упоряд. Володимир Антофійчук. – Бухарест: Мустанг, 2004.

Українська духовна поезія XVII-XX ст. : антологія / ред.-упоряд. Є. Рязанов. – К.: 1996.

Минуле подаровано у снах -
Найдовші дні дитинства, де казково
Гублюся я по вуха в бур`янах,
Світ мацаю, на зуб куштую слово.

Моє волосся - вибілений льон,
Засмагле тіло майорить саднами
І ластовинням. Мабуть, що мільон
Слідів пасльону на полях панами.

Цей довгий день вщерть сповнений турбот:
Хробак, мете6лик, ластівка, мурашка -
Хто небу вчить, хто кличе в темний грот -
Вивчати мови їх мені не важко.

Спів літака, цеберця чи кози,
Чи моркви на сусідньому городі,
Хор куряви, ромену й дерези
Лише мені підспівує, та й годі!

Раптово чую, як пузанчик-брат,
Який нічого в світі не второпав,
Озвавсь до мене з-за парканних грат:
- Вертайся, Марцю, покуштуймо кропу!

Вертайсь додому, сестре! Я втомивсь
Чекати, а за грати - ще не вмію... -
Не сон! Не сон! Це довгий вік втомивсь
І повертає колію на мрію.

Усе минає, гасне і сплива,
Лише вона над грішною землею
Сріблиться милосердною зорею,
Відвічна ласка Божого Різдва!
Небес прещедра голуба канва
І білий світ над чорною ріллею —
Сам Бог тебе леліє, цвіт-лілеє, —
О, Україно, ти віки жива!
Ти, як і Він, з народження терпіла,
Але рука Господня охрестила
Твій люд, і землю, і твоє буття . . .
Цвітіть, ряснійте, ниви колоскові!
У Нім, у Нім — у Вічному Христові
І доля й щастя, сила і життя!



* Хрестоматія української релігійної літератури / упоряд. І. Качуровський. – Мюнхен-Лондон: Накладом Союзу українців у Великобританії, 1988.

Святі почуття, закладені в молитву: антологія української літературної молитви / упоряд. Володимир Антофійчук. – Бухарест: Мустанг, 2004.

Українська духовна поезія XVII-XX ст. : антологія / ред.-упоряд. Є. Рязанов. – К.: 1996.

*
Від самоти я мерзну
вдивовижу,
А не тому, що одягу нема.
Ось так, мабуть,
в житті бува з любов’ю.

*
Підйом завжди тяжкий,
Простіш спускатись.
Тебе пізнати хочу все життя,
А сходинкам
нема кінця і краю.

Мінялись дні новимим днями,
Мінявся погляд на життя.
В душі лишились чорні плями,
І знову час для каяття.

Той світ, де я ще був учора
В майбутнє погляду не мав.
Тепер підкорював я гори,
Бо знов любив і віру мав.

Лиш кілька слів змінили настрій,
З"явилась посмішка моя.
Ти можеш серце знову вкрасти,
Бо краще "ми", ніж "ти" і "я".

Підкреслю обліки надії,
Пройдуся знову під дощем,
Малюю віршами я мрії -
Усе нагадує едем.

Ой дівчатка, інкубатори комплексів.
Ви не вірте кривим дзеркалам,
бо коханих не шукають за компасом,
не потрібні для них лекала.

Очі ніччю неуважно підведені,
влучний постріл, а все холостими.
І мости наче ноги розведені,
і до ліжка квитки не з тими.

Ех дівчатка, в шкатулці придане –
Губки-бантиком, цнота, стрінги.
Годі бавитися суїцидами.
Ах Лоліти, із фільмів Кінга.

Защебніть свою душу на ґудзики,
плачте насухо
коли смішно –
як нервові розв’язує вузлики
в задзеркаллі жінка заміжня.

Л
Лисичка курочку спіймала.
Лисичка м’ясом ласувала.
А десь за лісом, за горою
Курча ставало сиротою.

М
Милосердний Мирослав
Мишку випустив у став,
Щоб сусідський кіт вусатий
Мишку ту не міг спіймати.

Н
Натураліст, піднявши клямку,
Сказав: "Тікай-но, тигре, в ліс".
А тигр тепер сидить і плямка –
Не встиг втекти натураліст.

О
Ой, метелику-комашко,
Не зітхай в руці так тяжко,
Роздушити тебе треба,
Щоб не вийшла гусінь з тебе.

П
Поросятко підростало.
Та якби воно те знало,
Що росте комусь на сало,
Підростати б перестало.

Ти пробач мені, осене, що обманула тебе,
Ти прости мені, зимо, що криги не хочеться вічно,
Що на правому березі - тиха дрімо́та вербен,
А на лівому - серце й без нього до біса незвично.
І палають берези у пам’яті сонцями див,
І бруньки набираються свіжоосвяченим соком,
Ми йдемо́ по стежині, якою ніхто не ходив,
А над нами лиш бе́змір всміхається блакитнооко.
Ще не травень, поглянь, ще у небі немає Плеяд,
Не дивися у вічі так пильно, неначе востаннє...
Доторкнися вустами до вуст поцілунком наяд,
Тих наяд, що давно уже перевели́ся в Йордані,
Ну, нади́хайся мною, на вік, чи на рік наперед,
Я надовго зали́шусь Іридою в зорях - зіницях,
А росинку-сльозу за собою той дощ забере,
Що на нас поглядаючи, певне й собі просльозиться.

Вигини вулиць вузькі і чорні
зачесані із витонченістю
аристократичних брів.
Так істерично,як звук - у горні,
навпомацки, богодияволом
майже розвінчаним,брів.
Холодний компрес проклять і нервів
сталевий невід стискають
гірські вершини лоба.
А він віднедавна змарнів і остервів,
і криком вириваючись,
застиг,як вчорашня здоба.
Тягар перехресть і площ приреченість
як скло,розбиваючи,
руки червоним оплавив.
Браунінг до скроні - кожним реченням,
вигини вулиць залили
серця коштовні сплави.

*
Любов приходить
І любов минає.
Лиш проростають спогади її,
Якщо вона пустила
Гарний корінь.

*
Ти смаленого вовка не видала?
І я не бачив.
Все ж скажу: як ти,
Такої бестії
Ще світ не бачив.

Я певен, підсвідомо, мабуть,
Що відіп`є з чаші життя росу,
Лиш той, кого прекрасне вабить,
Хто здатний увібрать буття красу.
Ні, не оздобу ресторану,
Дешевизну блискіток для сорок.
Фужера п`яність філігранну,
"Мистецтво роздягання" у дівок.
Це - хліб душі, але печеться,
Він у печі, що згасла, без вогню,
Холоне, а душа товчеться,
На місці, і за що її ціню?
Краса і чистота вражає !
Та лише справжня, без бридких прикрас.
Народ її одвічно має,
Природа, й Бог, що дав її для нас...
осінь 2002р.

Тонкостінна ілюзія віри
І наче крізь отвір,
Що лишився від кулі
Пінцетом витягують душу,
Від знеболення – бáйдуже,
День заповзає у мушлю,
І вогонь пережовує аркуші -
Знову не той твір.
Сходи, збиті ногами,
Мовчать у терпінні.
А що їм?
Хтось - угору, хто – вниз,
Ну а хто зупинився спочити.
На асфальті – розíп’яті тіні,
Всіх не полічити,
І кінгстони у днищі Ковчега
Прорубані Ноєм.
Хтось казав, - наша плоть –
То вода, ну і кальцію частка,
Ми – лише механізми
Постійно-хімічних реакцій.
Почуття та емоції –
Бланки знецінених акцій,
Для останніх романтиків
Ледь припорошена пастка.
Забинтовано поспіхом рани
Ілюзії віри,
У плавильнях – іржаві пінцети
І вийняті кулі.
Хоч поволі приходять до тями
Нейрони поснулі,
Все ж вогонь поглинає рядки
Без обмежень і міри...

Слова заплутались, заплутались думки.
І ми сплелися у жахливий вузол.
І миті сплетено у дні й роки.
Ми ті й не ті, не вороги – не друзі.

Виходить все за межі. Де контроль?
Коли полінувався? Де не встежив?
І ось ці сосни: ось добро і зло.
Де вихід? Де ліхтар на вежі?

Все сплетено в один клубок тугий.
І спогадів коктейль терпкий і теплий.
Не бути? Бути? Є ще шанс? Який?
Чи боротьба лише затягне петлі?

Степ і небо. Ніч Гекати.
Чи то хмарність, чи то вир
Засмоктав зірки? Чи кати
Відібрали в мене зір?

У скрутне безсоння темне
Надаремно гострий слух.
Ніч беззоряна, тотемна
Править чин безгучних скрух.

Сплять чорноземлі рамена,
Навіть рух повітря стух...
А тварина неписьменна
Ловить істину на дух.

*
Уздрівши вперше білий світ,
Злякався,
Розплющив очі ширше
І прозрів,
А став сліпим, як тільки закохався.

*
Я жду,
Щоб дні зимові довші стали,
Щоб сонце високо здіймалося в зеніт,
Тоді і смуток
Швидше мій розтане.

*
Сьогодні
не діждуся вже дівиці.
Тож,
зашморгну заморене вікно
Завісою з тонкої сніговиці.

*
Якби щодня так!
Вийшов на дорогу,
А ти назустріч!
Може бачу сон?
Дай, пригадаю, на яку встав ногу?

*
Я вкотре розказати тобі хочу,
Ніхто так не любитиме тебе.
Отож,
Послухай голос мій пророчий:
Ніхто так не любитиме тебе.

Зимова буря

Нуртує біле море
Навкруги
І піниться сніжинками на гребнях
Химерних хвиль –
Завіяних замет

*
Діждемося,
Коли не будуть вже літати
Рої сніжин.
Хіба що замете
Цю грішну землю білим зорепадом.

*
З відлигою берізка оживає.
Я в очі заглядатиму твої,
Аж поки лід
В озерцях тих
Не скресне.