Мы живем, под собою не чуя страны,
Наши речи за десять шагов не слышны,
А где хватит на пол-разговорца,
Там припомнят² кремлёвского горца.
Его толстые пальцы, как черви, жирны,
И слова, как пудовые гири, верны³,
Тараканьи смеются глазища,
И сияют его голенища.

А вокруг него - сброд тонкошеих вождей,
Он играет услугами полулюдей.
Кто свистит, кто мяучит, кто хнычет,
Он один лишь бабачит и тычет.
Как подкову, дарит за указом указ -
Кому в пах, кому в лоб, кому в бровь, кому в глаз.
Что ни казнь у него - то малина,
И широкая грудь осетина.


Ноябрь 1933

Я вернулся в мой город, знакомый до слез,
До прожилок, до детских припухлых желез.

Ты вернулся сюда, так глотай же скорей
Рыбий жир ленинградских речных фонарей,

Узнавай же скорее декабрьский денек,
Где к зловещему дегтю подмешан желток.

Петербург! я еще не хочу умирать!
У тебя телефонов моих номера.

Петербург! У меня еще есть адреса,
По которым найду мертвецов голоса.

Я на лестнице черной живу, и в висок
Ударяет мне вырванный с мясом звонок,

И всю ночь напролет жду гостей дорогих,
Шевеля кандалами цепочек дверных.

Декабрь 1930

Не відпускай. Тримай за руки.
Хай Всесвіт обертом піде,
щоб навіть тінь тієї муки
не віднаходилась ніде;
щоб вже не дихала у спину
відверто-чорна німота...
Тримай за ниточку хвилину,
щоб засвітилась мить ота
від сяйва посмішки і Слова,
що тихо сходить з вуст Твоїх...
...Тримай за руки...Я готова
переступити Твій поріг,
зайти у світ Твоїх ідилій,
Тобою дихати...Цвісти...
Ловити серцем теплі хвилі...
Спокійно...В центрі суєти
чужого міста...вулиць...кроків...
неону...вікон...голубів...
Не відпускай мене, допоки
не розчинюся у Тобі.

26 жовтня”06

*3*

Долоня з долонею... Полум’я. Срібло. Пітьма.
Зима на півсвіту і крига також на півсвіту...
Ти знаєш, я може, нарешті, навчуся любити
Це вистигле місто, в якого наймення нема.
Я може зумію настарчити цівку тепла
З розтятої вени, зугарно тамуючи острах...
Й дивитимусь, як, осягаючи просинь і простір,
На замерзлому склі проростає жевринка стебла.

Твій погляд губиться в її очах.
У її смутку навпіл із жагою,
В її вустах, покинутих тобою,
В напівзабутих, нерозгаданих думках.

Слова, колись загублені в мовчанні,
У пристрасті, що їй не треба слів,
Які ти завше серцем розумів,
Ти віддаєш їй. Вперше чи востаннє?

Відчув, як подих: ти її втрачаєш.
Тому ти тут, шаліючи від болю.
Ця жінка, що була колись тобою.
Єдина мить.
Її немає.

я вдивляюсь у Київ і слухаю бронзову постать
відчуваю по тілу напругу і струму потік
кінь завмер на віки і в копитах не чується поступ
лиш стремена блукають в далеких світанках доріг

вчора дощик- школяр обливав тут під душем Богдана
а сьогодні від цього не видно ніяких слідів
розмальовує Осінь з мольберта волосся каштанів
і палітра лише з божевільних її кольорів

і Славути-Дніпра береги багряніють червоно,
над Трухановим островом ранком тумани встають
і тече в майбуття і в минуле не вернеться хронос
бо така вже земна і людини й ріки не розгадана суть

знов Софії хрести золотяться в осінньому сонці
і здається над світом прадавня зійшла пектораль
і освячує кожну оселю і кожне віконце
і читає плаксивому Жовтню молитву-мораль

я вдивляюсь у Осінь і слухаю терцію рими
і прошу не спіши і притримай потроху свій біг
поверни ще на літо хоч на бабине літо - не в зиму
поверни ще на квіти на зелень на сонце - не в сніг

Жовтень, 2006, Україна

Відходять кораблі.
У хвилях гаснуть квіти.
Мені бракує слів.
Не можу говорити.

Не можу відійти,
допоки зорі срібні.
Мені потрібний Ти.
Як Ти мені потрібний!

В листах нема слідів
блакитного чорнила...
Реальних кораблів
надумані вітрила.

14 бер.”04

Сонце зникає - осінь.
Кохання втомилось - людно.
Вірші засихають - тихо.
Ситець зносився - зимно.

Лишається тільки ловити
губами хвилини вітру,
лишається тільки збирати
долонями зерна світла.

А хочеться просто заснути,
втопитись у власній тіні
і прокинутись лише для того,
щоб стати весняним цвітінням...

Жовтень...

В тумані
дні невблаганні,
ти окаянно
танцюєш сама, -
руки тендітні
в буденність, як в бубон,
шалено колотять...

Жадає пітьма
недоторканності вражень,
палають,

губи палають
медовим теплом.
Жовтень... Вплітає
в букети із листя
усе, чим живеш ти,
усе, що було...

жовтень...світло...тінь...
душі...руки...очі...
казка сновидінь...
і слова пророчі...
звідки Ти ідеш?
з тиші снів...чи з бою?
зоряний кортеж
їде за Тобою...
небо не впаде.
але світ хитнеться...
слів нема...ідей...
тільки стукіт серця...
хай жовтіє клен
(саме час для клена)...
світло...тінь... Едем...
і трава зелена...

24 жовтня”06

божеволію!
волію!
світе жити!
афродіто
змилосердься!
я дурію!
Іполіте!
Іполіте!
що тезей ?
і що трезен?
тлін!
між людей
один єдин-
він-
амазонки син

**
зомліла
згоріла
зотліла
заграла
у венах
зболілих
зухвала
заграва
зурочений
злочин
мотивом
спротиву
цей легінь -
в легені
в нудному
екстазі
у морок
і мозок
поштиво
і хтиво
навіщо
зневажив
за віщо
образив
цей присмак
цей присмерк
в полоні
долоней
ці губи
ця згуба
ці очі
ці ночі
безсонні
ці-коні?

Порозбігались руки до кишень,
Отак застиг я на дорозі,
Земля крутилась і той день
Помер, скоритися в не змозі.

Я на дорозі тій завмер,
Стояв, як труп, не ворушився,
І певно б сам, як день, помер,
Якби з тобою не зустрівся.

Світ змінився.
Кардинально.
Губить звуки –
болем грає.
Зупинився.
І благально
склавши руки,
він чекає,
що врятують.
Є охочі
дарувати
хоч би слово?
Та не чують.
Тільки очі
заховати
прагнуть знову.
Вже не вперше
всі “безсилі”
берегти
свої здобутки.
Потім легше
на могилі
посадити
незабудки.

2 бер.”01

Раптом скажу: буває,
потім додам: бувай.
В пісні є щось безкрає,
мов у мовчанні — край.
Світло — воно не зовні.
Світить з таких глибин,
що відчуваєш повінь
у відчуттях рибин.
Прийде і час, і тиша,
ми відсвяткуєм Спас.
Знаю: ще буде ліпше,
тільки уже без нас.

Сніг зникає. Шлях звикає. Все невічне.
Дні полічать. Неохоче. Не повірять.
Зупиняюся. Питаю. Знак окличний.
І вдихаю слід зимовий, сніг з повітря.
Дочекаюсь. Не зречуся. Стане духу.
Повні груди несвободи, мов зникаю.
Краще чоботи шукайте, білі мухи,
проминаючи не серце і не камінь.
І не сердься, і не зманюй. Є прикмети:
зустрічають при дорозі хлібом-сіллю,
куштувати пропонують кашу з медом.
Подорожню наливають — забудь-зілля.
Діжка швидко спорожніла — лопнув обруч.
Хто ти, постать? Невідома, пересічна.
Шлях розмоклий. І ліворуч і праворуч.
Сніг забуде, як він падав. Все невічне.

Ти – друга, кому я зізнаюся в тому, що плачу
за тим, що тепер вже ніколи не стане моїм.
Сльоза обпече мокру душу й без того гарячу.
Ти – друга, кому я таке взагалі розповім...
Той сон був про Тебе...Гарнішого сну я не бачив...
За вікнами ніч прострочила повітря дощем...
Якби я тоді зрозумів – відпустив – і пробачив...
Якби я тоді зупинився і спробував ще...
Злощасне „якби” не стирає із серця світлину.
І рамку її не вкривають сніги голубі...
Ти – друга, кому я зізнаюся в тому, що гину...
А першому я зізнаюся самому собі.

***

Мовчу...Тримаю дощ за нитку...
Вона вже рветься де-не-де...
Я не чекала, що так швидко
сльозами небо опаде...
І не чекала слів зізнання.
Змирилась – звикла – прийняла
усе, як є. Тоді – прощання,
а зараз – спогади тепла...
Коли втрачаєш – знаєш втрату,
але вже пізно...Час пішов...
Я, наче свідок, бачу страту.
І, наче снайпер, в ту любов
холодну кулю направляю.
Бо їй судилося піти...
І поміж тим благословляю
цілющу тишу самоти
за те, що всесвіт мій змінила
і небо в руки віддала...
За те, що навіть не просила –
короткий дотик до Крила.

День і ніч над виднокраєм,
Понад Бугом - день і ніч! -
Проступіться! -
Січ гуляє,
Запорозька,
Бозька
Січ.
Хиже гульбище під хмари,
і корчмарський балаган.
Наче море - шаровари,
Кармазин,
Єдваб,
Сап'ян.
Дим із люльок - вище хати,
Мов султани ковили...
Сохрани нас, Божа Мати,
Щоб ми Січ не пропили.
Щоб не нас настигла кара
За часи гріховні ці,
Порятуй, Свята Варвара,
На Синюсі, на ріці.
Щоб не кинулись до рала,
І до сала,
Й молодиць, -
Так, як раїть нам од ранку
Маладой Нечоса Гриць.
Казарлюга одноокий,
Він одбув козацький спит,
Він давно забув про спокій,
Хоч і певний московит.
Не забудете до смерті,
Що то є за скурвий син...
Буде він ще шкури дерти,
Козаки, із ваших спин.
Але поки гарна днина,
Добрий світ,
Коли сп'яна...

Пропадає Україна,
Та гуляє Січ одна.
Там циганська скрипка грає,
Там в одно -
І день, і ніч...
Пррроступіться!
Сссіч гггуляє!
Запорозька
Бозька
Січ.
Вінграновські реєстрові,
Січові Антонюки!
А вже турки в Богополі,
А в Мигії - русаки.
І Суворов на Кінбурні
Ходить темний, аки ніч.
...Догуляла,
І пропала
Запорозька
Бозька
Січ.
Але доки гарна днина,
Ти налий мені вина...
Пропадає Україна,
Догуляє й Січ одна.
Україна богорівна,
Ти столиця край села.
Ти була вже як царівна,
Та була, була, була...
Так буяло, так гуляло,
Так скажено загуло.
...Але все таки бувало!
Але все-таки було!
І відбувши вічну кару,
І відбувши довгу ніч,
Випливає із пожару
Запорозька
Бозька Січ.
І шикуються примари,
І салют мортири б'ють,
І жупани, й шаровари
Із музею видають.
Грає крівця, -
І не п'яна.
Та чому ж, така сумна,
Знов гукає Роксолана
Із гаремного вікна?

Хто створив тебе, чоловіче?
(Лише Богу одному відомо)
Хто вдихнув в тебе смак любові?
І чи сталося те свідомо?

Чи стояв ти на перехрестті,
Вибираючи шлях в реальність?
Чи пішов за покликом серця,
Проявивши свою геніальність?

Хто створив тебе, мій чоловіче?
Доторкнуся устами до рук...
(Лише Богу одному відомо)
Хто ти: син, чи отець, чи Дух?

тільки яблучний сік так пливе по долоні,
вибирає святу траєкторію вен,
і здіймаються в темряві тепло-солоній
дві краплини очей, що прожили ще день

зеленіють хрести від живучого моху,
позбуваються ангели важкості крил...
і траву переспілу, туманну і мокру
сивий смуток покори обняв і накрив

ти зриваєш колюче незаймане зілля
щоби скласти пожертву готичній красі
той вінок буде німбом твого божевілля,
сік прорветься із вен і спливе по руці

Сучасний темп збиває з ніг.
Постійні зміни декорацій,
вистави демонів і грацій –
Театр Земної Суєти...
Від нього хочеться втекти
кудись, де небо гладить гори
і де не гаснуть монітори,
а гаснуть зорі. І вогні.
Я далі граюся думками,
а білий і холодний сніг
(чомусь тепліший, аніж ти),
стирає сумніви і втому.
Звучать приглушені акорди.
Зникають гори і фіорди,
весь світ зникає під руками...
Я повертаюся додому...

4 жовт.”02

Я кричатиму доти,
доки зможу кричати.
Знавіснілі хмарини
хай почують мене.
Я питатиму, хто ти?
Але буде мовчати
в сяйві неба-цитрини
божевілля сумне.
Небо жовте й високе.
У польоті згорають
всі самотні Ікари
покалічених мрій.
До Рятунку – два кроки,
та вони завмирають
і приховують хмари
мертві душі надій.
Біль затисне зап’ястя
і вуста оніміють;
хмари небо поорять
і посіють громи.
Ті троянди нещастя
кров`ю плакати вміють,
відчуваючи поряд
сивий попіл зими.

17 трав.”00

„Люди – глина співуча...”
Отак одчайдушно ходять за мною слова.
Кому ж я співатиму, кому я озвуся? Кому розповім ці дива?
І йду між дівчат, між білявих, між бестій-блондинок.
І зве мене на поєдинок
мій космос, заселений творчою глиною...

А ми навіть бога зробили людиною.
Наплювали в епоху нам, наче у душу.
І до чого тут одяг у стилі „модерн”?
Як мені вберегти своє тіло і душу? З ким любитися мушу –
в понеділок, найперший день?

Я іду як герой марсіанської хроніки. Я іду по планеті людей.
Але я захлинаюся власною кровію в понеділок,
найперший день.

В перший день...

В перший день ми ще юні богове.
В день останній – усе ще не смерть...
Не клени, не клени молодої любови,
Не клени цей небесний концерт!

Я крапельки часу посіяла в буднях холодних.
Шукала спочинку, на тишу чекала.
Крізь призму сучасності в судженнях модних
Забуті сторінки історій гортала.

Роки пролітали, не маючи права спинитись.
Закони писались нехитрі - якісь заборони.
І встигла земля невпізнанно на диво змінитись
Від опіків стронцію, стогонів зони.

А я собі паростки вільного часу плекаю.
Щоденно веду боротьбу з самотою.
Удень свіжі рими, осяяні серцем, шукаю.
А сни...розділяю надвоє з тобою.
23.02.01

Любити тихо й безумовно,
Без контрибуцій та анексій,
Любити так, щоб ніч зимова
Розтанула в гарячім серці.

Любити тихо і красиво
Крізь ніч. Крізь світ. Холодний всесвіт.
І вірити в звичайне диво
Любові у гарячім серці.

Любити тихо і радіти,
Коли душа Її озветься,
І пестити чутливі квіти
Вразливого любов'ю серця.

Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста, і дика площина,
І я,прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.

У кождого чоло життя і жаль порили,
І в оці кождого горить любові жар,
І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,
І плечі кождого додолу ся схилили,
Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.

У кождого в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам згори, як грім, гримить:
"Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить."

І всі ми, як один, підняли вгору руки,
І тисяч молотів о камінь загуло,
І в тисячні боки розприскалися штуки
Та відривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам'яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так наші молоти гриміли раз у раз;
І п'ядь за п'ядею ми місця здобували;
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.

Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.

І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров'ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.

І знали ми, що там далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,
Що други й недруги, гнівнії та сердиті,
І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

[1878]

Надійшла весна прекрасна,
Многоцвітна, тепла, ясна,
Мов дівчина у вінку;
Ожили луги, діброви,
Повно гамору, розмови
І пісень в чагарнику.

Лев, що цар є над звірами,
Пише листи з печатками,
Розсилає на весь світ:
"Час настав великих зборів!
Най зійдесь до царських дворів
Швидко весь звірячий рід".

Ось ідуть вони юрбами,
Мов на відпуст з корогвами -
Все, що виє, гавка, квака;
Лиш один мов і не чує,
В своїм замку, знай, ночує -
Лис Микита, гайдамака.

Ой, недаром він ховаєсь!
Знать, сумління обзиваєсь:
"Кривдив ти звірячий люді"
Тим часом в своїй столиці
Цар засів поруч цариці,
Щоб творити звірам суд.
.......................
.......................
.......................
.......................

...І час в долоні перетік,
щоб зупинитись і простити,
щоб в сьоме небо відпустити
Пречисту Мрію.... Чоловік
гортав життя, немов альбом,
де переплетені сюжети
і переспівані поетом
Любов і осінь за вікном...
Хвилини падали із рук
і розсипались по підлозі...
Нарешті – мить, коли він в змозі
в собі відчути кожен звук,
що лине з космосу Її
і доторкається до нього,
допоки світяться дороги
і теплі зоряні краї...

Допоки Час за ним стоїть...

- Жовтень? – спитала у нього.
- Жовтень. – одказував він.
Жовтень. Розбита дорога
Звично пішла під уклін.
- Жо-о-втень... Дістань запальничку...
Дякую... Чом ти мовчиш?
- Так... пригадав серпень, річку...
- Досить! Не треба! Облиш!
Жовтень. Чому саме в жовтні?!
Довго? На місяць? На два?
- Ні до наступного жовтня...
- Жовтня нового. А я?!
Не відповів. А ні слова.
Мовила врешті: - Іди...
Жовтень. Субота. Покрова.
Клятий тягар німоти...

Сумно без Тебе. Тоскно.
Навіть не тішить літо.
Руки пропахли воском.
Стежка припала цвітом.
Ночі бредуть невпинно,
тихо сотають втому.
...Мабуть, я в чомусь винна.
Тільки не знаю, в чому...

вересень”03

так і буде
ми завше вертатимо в крадений ранок
де наш біль
то лише халамида з чужого плеча
за понурі
лаштунки гугнява вкрадеться печаль
і стара
мельпомена всміхнеться безглуздо і п’яно

голослів’я
ролей і зухвалі приблудні трувери
півблазенство
півкатарсис може напівхепіенд
ми сумні
арлекіни візничі небесних карет
постмодерні
апостоли субінфернальної ери

наших німбів
синці виблідають у світлі софітів
на іржаві
списи переплавлено наші хрести
антологія
хіті нікчемності і самоти
безумовні
вигнанці у цьому умовному світі

Скільки б ти не тікав – все одно повертається Вчора.
Скільки б ти не тікав – а воно виростає в стіну.
І виходить з глибин невідома науці потвора,
що годує тебе згірклим листям твого ж полину.
Ти насіяв його так багато, що проситься подив...
Ти насіяв його на уламках розбитих сердець.
Він, звичайно, не той, хто б на мертвому полі не сходив,
бо для когось початок є тим, що для когось – кінець.
Скільки б ти не тікав...Але коло замкнеться. Бо коло
має форму таку. (І ніхто це ще не обійшов).
Ти тікаєш від слів. Та у спину регоче Ніколи.
Так буває із тим, хто свідомо калічить Любов.

Коханець жовтень — у очах багряний гріх.
до ніг моїх послання твого оберіг...
А в нім слова, яких не розказати,
А в нім шляхи – вернешся ще не завтра...
Чекаю вічність на вершині вежі,
Маліють дні, підводить крила вечір...
Сріблястий плащ – і той не захистить...
Хто в цей пейзаж домалював хрести?
Щодня долаю ті щербаті сходи
На вежу – на вітри – на лютий холод!........
Зболілий погляд закарбує пустку,
не вічний відчай, він іще відпустить...
і лиш на дні вологих сірих віч:
самотність – найтривкіша в світі річ.
Збагну: любов до жовтня – лиш примара
поблідле сонце обліпили хмари...
вогонь запалюю в старім каміні,
тамую біль танком вогняних ліній...
та серце попелить багряний гріх:
зрадливий жовтню, повернись за рік!...

Жовтень...Я прийшла...
Втомлена і боса....
Від бажань Твоїх
не вдалось втекти.
Спогади тепла
сонце розголосить,
а пізніше сніг
буде їх клясти...

Жовтень. Твій листок
майорить багряним.
Я його знайшла
на дорозі Двох.
І останній крок
розтривожив рани
від шматочків скла,
що поглинув мох.

Жовтень. Я впаду...
Не тримають крила.
Я прийшла. Стою...
Бачу образ Твій.
Каюсь і краду
в неба трохи сили...
З болем визнаю,
що програла бій...

13 жовтня”06

ІІ. Зустріч

коханець жовтень — у очах багряний гріх.
до ніг моїх послання твого оберіг.
десь за межею залишився гамір
лиш сад чужий із босими ногами...
лиш яблук зблиски й росяного соку
сховай, мій жовтню, посмішку жорстоку!..
кохати здатен, друже, навіть ти –
один із трьох синів осінньої сльоти –
розкинеш плащ багряний свій на роси,
під ніжним сонцем прилягти запросиш...
вино, легенди і звабливі рухи,
пригоршні яблук котиш з рук у руки, --
ті яблука немов ув’язнені серця
тріпочуть у передчутті кінця...

і нас, за крок лиш до здійснення марев,
раптово перехоплять п’яні хмари...
зів’ють ланцюг із вітру і дерев
і задощить, і пристрасть відімре...

прийдуть на горе нам палити листя
в вогні твоє послання розгориться...
слова зотліють і осушить сльози дим,
навчить самотність мудрості годин...

(Продовження буде... і початок теж)

До світанку лишився видих.
До народження Сонця – крок.
Теплий сон на подушці вистиг,
не торкнувшись нічних думок.
Відхиляю легку фіранку
із блакитної органзи.
Зустрічаюсь очима з ранком,
чистим-чистим, як світ сльози...
...Ця печаль вже немов наркотик,
тягне вбік, аж тріщить рукав...

...Відчуваю крізь відстань дотик.
Ти також цілу ніч не спав...

Йдучи у ніч — лишайся королем...
Вже чай осінніх сутінок настоявсь,
він пахне падолистом, гіркотою
і цвіллю накопичених дилем.

Той вечір напоїв нас досхочу —
самотністю, бездонністю, натхненням.
Тягучий мед інжирного варення
я досі в блюдці ложкою верчу.

Хвилини та ілюзії стекли
й застигли в ньому, наче у бурштині,
можливо, там лишаються й понині —
бо де іще лишитися б могли?

Колись, отой угледівши бурштин,
згадаю негостинну галерею
свободи, болю й зайвості своєї —
любові з нелюбов’ю перетин.

Та жовтий лист, що впав мені до рук,
назву листом від тебе, що їх досі
щодня приносить листоноша-осінь...
Листи-плацебо — ліки від розлук..

Покоління молодших синів,
„Дездечадо” – обділені чада.
Войовнича порода ченців,
Чи побожний різновид солдата?

Щоб привчалися їсти з ножа,
Нам з дитинства підрізано крила.
А від так, невмируща душа
Невід’ємна від смертного тіла.

А від так, не судилось знайти
Ні Спасіння, ні власного дому.
І від себе самих не втекти
Крізь вузеньку шпарину шолома.

Свята Земля – свята на свій копил.
На свій копил... Послухайте, аббате!
Радійте, що не змушені ковтати
Її сухий, безбарвно грішний пил.

Втішайтеся, що вповні літ і сил
Вам, вчений муже і люб`язний брате,
Не випало нагоди порівняти
Чисельність війська з кількістю могил.

На свій копил – відсутністю прочан,
Яким тут справді нічого робити,
Солоною водою із корчаг

І тим, про що не хочу говорити.
Ні матір кликнути, ні кинути меча.
А ні вперед, а ні назад ступити.

Олена чекає. Олена не заздрить нікому.
Додому, додолу різдвяний вертається сніг.
Олена чекає. Годинник вимірює втому
Кімнатної площі, де спогадів спокій одбіг.

Притлумлено барви, притінено тишу. Чеканням
І змовою сходин новітній позначено рік.
Олена чекає. Під сплески жаги, під вагання
Годинам і днинам самотності втрачено лік.

Небавом згасає лакована шибка ікони –
Сумує Пречиста. На схилку змарнованих свят
Олена чекає. Олена не заздрить нікому.
Зіщулився всесвіт, аж врізався в плечі халат...

От і осінь прийшла. І одразу зробилося лячно
І старим горобцям і постійним клієнтам пивниць –
Доведеться тягти недешеву отруту коньячну,
Доведеться терпіти зухвале сусідство синиць.

От і осінь прийшла. Та хоч лусни, не видно каштанів –
Поховали по шафах. Хай клята подавиться міль!...
І куди не поглянеш – жіноцтво у пальтах і штанях.
Всіх підстриг коротенько осінній розважливий стиль.

От і осінь прийшла. Холодає в квартирах, вкладають
Поролонові смуги в щілини порепаних рам.
Хоч сідай за роман, позабувши, за що тебе лають:
Так прозоро на серці, прозоро-прозово думкам.

Годинник відвернула до стіни,
спілкуйся, любий друже, зі стіною.
Мені набридло говорить з тобою
про світ речей з моєї сторони:
про непомитий посуд на столі
і про мої запізнення додому,
про нерухомість – вічно нерухому
відносно диких обертів землі.
Ти поспішаєш, та ніде не ждуть
твоєї нескінченної розмови
про воду часу, де людина – човен,
а дні і ночі в майбуття гребуть,
немов раби, прилиплі до весла.
Круїз життя без бажаних зупинок,
бо підганяє течію годинник.
Ось день – велика стрілка, ніч – мала...

Відвернений, утомлений хрипиш,
жаліючись стіні на мої вчинки.
Не дочекаюсь тиші та зупинки,
бо я помру, коли ти замовчиш.

Осінній звукопис осіннього парку.
Остиглого неба слов’янська нудьга.
І сиплються, сиплються вигаслі скарги
Насумрених кленів, і тане снага
Останніх надій та неприйнятих свідчень.
І вабить знічев’я принесена вість
Про лагоду зим та подоланий відчай –
Не тут, не сьогодні, а десь і колись...
А тут, а сьогодні – ні свята, ні тризни.
Сльота, ні душі на розтоках алей.
Сирої кори гіркувата трутизна,
Бентежить, скрадається, млоїть. Ачей,
Спізнаєш, нарешті, як легко і звично
Померлих та “сущих” ховаючи слід,
Та сама, всевладна, невтомна, одвічна
Розгониста хвиля вигойдує світ.

Farewell, ye dungeons dark and strong,
The wretch's destinie!
M'Pherson's time will not be long
On yonder gallows-tree.

Chorus.-Sae rantingly, sae wantonly,
Sae dauntingly gaed he;
He play'd a spring, and danc'd it round,
Below the gallows-tree.

O, what is death but parting breath?
On many a bloody plain
I've dared his face, and in this place
I scorn him yet again!
Sae rantingly, &c.

Untie these bands from off my hands,
And bring me to my sword;
And there's no a man in all Scotland
But I'll brave him at a word.
Sae rantingly, &c.

I've liv'd a life of sturt and strife;
I die by treacherie:
It burns my heart I must depart,
And not avenged be.
Sae rantingly, &c.

Now farewell light, thou sunshine bright,
And all beneath the sky!
May coward shame distain his name,
The wretch that dares not die!
Sae rantingly, &c.

Тихі кроки по теплій воді.
Море пахне і дихає хвилями.
Я прийшла із сталевих садів.
Там дороги вимірюють милями...

Там туманно-в’язка чужина,
дощовими нитками пронизана.
П’яно котяться краплі вина.
Обмін досвідом... відчаєм...кризами.

Кожен сам...Одинокий, мов пес,
в лабіринтах клонованих вічностей.
То такий надтехнічний прогрес –
бути майстром сучасних надмірностей.

Скоро сонце зійде. І тоді
повернуся у місто безлике. Є
дивна сила у теплій воді...
Море пахне... і дихає... дихає...

Розкажи мені казку, в якої немає кінця -
Що нам в цьому краю, де панують німі та незрячі,
Де землею і небом блукають ватаги чортячі
І з неправдою кривда одвіку ідуть до вінця...

Розкажи мені казку про осінь холодних ночей,
Про загублену в часі і просторі Обітованну -
Ще ніким і николи у світі нечуту й незнану,
Нарожденну тривогою наших думок і очей.

Розкажи мені казку, зведи мене на манівці -
Я поплачу собі, помолюся на дальню дорогу,
На якій скільки йтиму - не стріну ні чорта, ні Бога,
Тільки вірші летітимуть, мов опівнічні гінці...

Поміж уламків далі стежкою угору
і підземелля враз усім збивало з тями:
провалля, острахи, пожовклі струпи глини,
скель ієрогліфи, смолисті спини лісу,
що підіймались потопельниками з мли.
Мандрівнику здалося, що і слід путі

від урви, де дрібніють, в сон впадають душі,
до піль земних згубився. Музика лише
росла у ньому - Міць, яка і над Аїдом,
і жаром Нілу, і гіперборейців льодом,
Найперша і Нізвідки, - що не поневолиш,
в якій лише і зміст, і все в чиїй потузі, -

вступала в тишу і була у ній тим більша,
чим обеззвучувалася посеред груди
пітьми, де Хронос почивав од руйнування.
Вона пророчила: верне йому кохану
із темряви дзеркал, і вільну від отрути,
у тіло вбрану… Він оддасть натомість інше:

усіх не роджених співців… Сторожкі кроки
ввижались вдалині. Холодний піт утерши
з обличчя, жертвує Сапфо він і Терпандром,
аби звестись могла вона над смерті одром.
Безбарвні кучері, ланіти, ніжні перси…
Якщо опали м’язи клаптями, як лахи,

з костей, чи усмішка зосталася? Як знати?
Жага, яка сюди вела, зве обернутись.
Така ж вона чи ні? Згадає? Схоче знову
відчути пристрасті вагу, його уміння,
їх майбуття?! - А ні, тоді лише існують
Фракійські ночі, їхні флейти і менади.

І обернувся він. І світ перемінився.
Ландшафт розвіявся. Знялися крики кволі
сутяг приморських, Євр ударив схил здичілий,
що вигнувся струною хвилі в такт. І скелі
закінчилися. Далі тільки зорі стріли
за мить століть вже іншого співця, що бачив Гадес.

Быть может, я тебе не нужен,
Ночь; из пучины мировой,
Как раковина без жемчужин,
Я выброшен на берег твой.

Ты равнодушно волны пенишь
И несговорчиво поешь,
Но ты полюбишь, ты оценишь
Ненужной раковины ложь.

Ты на песок с ней рядом ляжешь,
Оденешь ризою своей,
Ты неразрывно с нею свяжешь
Огромный колокол зыбей,

И хрупкой раковины стены,
Как нежилого сердца дом,
Наполнишь шепотами пены,
Туманом, ветром и дождем...

1911

Сусальным золотом горят
В лесах рождественские елки,
В кустах игрушечные волки
Глазами страшными глядят.

О, вещая моя печаль,
О, тихая моя свобода
И неживого небосвода
Всегда смеющийся хрусталь!

1908

Среди лесов, унылых и заброшенных,
Пусть остается хлеб в полях нескошенным!
Мы ждем гостей незваных и непрошенных,
Мы ждем гостей!

Пускай гниют колосья перезрелые!
Они придут на нивы пожелтелые,
И не сносить вам, честные и смелые,
Своих голов!

Они растопчут нивы золотистые,
Они разроют кладбище тенистое,
Потом развяжет их уста нечистые
Кровавый хмель!

Они ворвутся в избы почернелые,
Зажгут пожар — хмельные, озверелые...
Не остановят их седины старца белые,
Ни детский плач!

Среди лесов, унылых и заброшенных,
Мы оставляем хлеб в полях нескошенным.
Мы ждем гостей незваных и непрошенных,
Своих детей!
1906

Ти яблуко самотності розріж
на зустрічі – просочені шматочки.
Не говори. А пережовуй мовчки
мій переспілий біль.
Гіркий?
Та ні ж.
То просто яблуко червиве.
Їж.
Чи то в тобі черв’як?

Жуєш-жуєш – оскому не зженеш
і цідиш сік, як і слова, крізь зуби.
Скажи відверто: яблука не любиш?
а чи мене?

Я не збагну ніяк.