Весну і жінку, жінку і весну
Вважаєм ми життя початком.
Природа прокидається від сну,
І світ весняний - начебто малятко:
Такий же чистий, свіжий, уразливий,
Так само тягнеться до світла і тепла,
І віриться, що буде він щасливий,
І в ньому, мріється, не стане зла.
А за весною - літо кольорове,
За літом - осінь щедра і рясна…
Це правда: у природи дві основи:
Весна і жінка, жінка і весна!
Наллємо в келихи вино чудове
І вип'ємо ці келихи до дна
За те, що у природи дві основи:
Весна і Жінка, Жінка і Весна!

1999

Прийди, благаю, сум мене з'їда!
А ніч просвердлює на тім'ї око...
І в вікна мої потай загляда
Імла густезна білобока...

Прийди, благаю, я вже не засну!
Бо голос стін заглушує Морфея,
Та й ти іще не йди в країну сну,
Сон - небезпечна лотерея

Прийди, благаю, бо мене вже дві!
В думках моїх розмова ще триває
І місяць зачепивсь на дереві,
І слухає, як ніч співає

Прийди...прийди! Благаю, лиш прийди!
То чути кроки, чи то гра уяви?
Я запах твій впізнала...точно ти!
Та, ні: то чуть, як квітнуть мальви...

Осінь в гості до нас завітала,
Усміхнулась і Літу сказала:
- Здрастуй, братику, здрастуй, Літечко!
Які гарні ти виростив квіточки!
Та вже, братику, час поспішати,
І у теплі краї вирушати.
Над полями та над лісами
Ти летітимеш разом з птахами.
Ти летітимеш в теплі краї,
Тож візьми подарунки мої:
Першу осінню квітку,
Що зацвіла ще влітку,
Пожовтілий листочок клена –
Це на згадку тобі про мене.
І пухнасту м’якеньку хмаринку –
Щоб в дорозі спочив хоч хвилинку.
Легкий вітер, що пахне травою,
Візьми, братику, з собою,
Щоб далеко в краю чужому
Не забув ти дороги додому.
Усміхнулось у відповідь Літечко:
- А тобі павутиночки ниточка
І росинок краплиночки чисті –
Будеш, сестро, в сріблястім намисті.
А ще сонячний промінчик –
Це каблучка на мізинчик,
Коли будеш нею гратись –
Буде сонечко сміятись.
А ще ось тобі, рідненька,
Фарба жовта, золотенька.
Одягнеш дерева в золотисті шати -
Будуть тебе, Осінь, золотою звати.

Я збираюся гуляти,
Та не можу вийти з хати –
Рукавички десь нема,
А на вулиці зима
Білим снігом грається,
І мороз кусається.
Я шукаю під столом -
Під столом лежить альбом.
І під шафою немає -
Звідти заєць виглядає.
Коли гратися хотілось,
Зайченятко десь поділось,
А тепер знайшлось – бери!
Та мені вже не до гри.
Я під ліжко заглядаю –
Рукавички там немає,
Тільки книжка й олівець.
Вcе! Урвався мій терпець!
Де ж поділась рукавиця?
Погляда на мене киця,
Наче хоче щось сказати,
Та не хоче пошукати.
Час іде, а я шукаю.
Чи ж сьогодні погуляю?
І чому, скажіть мені,
Всі гуляють, а я ні?

translation:
Прощальний поцілунок

Вогка печатка ніжної любові,
То - найтонша обітниця майбуття,
Що скріплює стосунки юні, нові,
Пролісок любові, перші почуття!

То - зрозуміле і без слів признання,
То - пристрасті зерно, гра двох дітей,
То – відданість безмежна. То - світання,
То - проміння, що веде в майбутній день!

То - втіхи сум, останній хід прощання,
(Прощальний поцілунок мені зостав),
Які слова говорять про кохання
Настільки ж віддано, як твої вуста!

original:

The Parting Kiss (1788)
Humid seal of soft affections,
Tenderest pledge of future bliss,
Dearest tie of young connections,
Love's first snowdrop, virgin kiss!

Speaking silence, dumb confession,
Passion's birth, and infant's play,
Dove-like fondness, chaste concession,
Glowing dawn of future day!

Sorrowing joy, Adieu's last action,
(Lingering lips must now disjoin),
What words can ever speak affection
So thrilling and sincere as thine!

by Robert Burns

Коли смуток, наче морок,
Оповив тебе собою,
І камінець образи
Здається цілою горою,
У холоді і темряві
Себе не зачиняй,
І як не можеш сонечка,
То свічечку згадай.
Повір, будь ласка,
В день прийдешній,
Бо, як і завжди, зійде сонце,
І ти для радості у серці
Залиш відчиненим віконце.

Якщо зненацька почали Вас шанувати,
"Електоратом" так шляхетно називати
І обіцяють збільшити платню
(Мовляв, із злиднями розпочали борню!),
Якщо "зелені" дбають про природу,
"Червоні" хочуть щастя для народу,
А Рухи множаться й ростуть
(І кожний знає "вірну путь"!),
Якщо із галасом центруються центристи,
Якщо усіх мастей авантюристи
Вам обіцяють гори золоті
(Хоч зовсім інше мають на меті),
На обіцянки ці не будьте ласі:
Прикмета давня - вибори на часі!

2001

Я рiзних начитався книг,
Правдивих, чесних, скiльки встиг,
Старавсь все добре перейняти,
З героiв їхнiх приклад брати,
Хоч трохи в мудрих авторiв
Набратись розуму хотiв.
Люблю пiдручники технiчнi
Думки їх думцi моїй звичнi,
Цiную роль довiдникiв
I працю тих, хто так зумiв
Практичнiсть формул, схеми цiлi
До нас донести зрозумiлi.
Вони не визвуть запитань,
Лише бажання бiльших знань.
А от iсторiя складнiше,
Її хто хоче, той i пише.
Поем класичних сторiнки
Для мене вiчнi загадки:
Юнак i дiвчина, хорошi
Чому в сильнiшому за грошi
Без розрахунку почуттi
Бувають часто в самотi?
Казали нам: колись закони
В суспiльствi несли заборони
Для щиро люблячих сердець
На шлюб щасливий, на вiнець.
Про касти, їх жорстокi ролi
Ми чули ще малими в школi,
Великий Пушкiн i Шекспiр
Про це писали, та з тих пiр
Все стало бiльш демократично,
Шкода, що менше романтично.
Та часто й нинi, як колись
Серця, що долею звелись
Знов залишаються роздiльно?
Признатись варто - недоцiльно
З прожитих рокiв висоти
Простеньку вiдповiдь знайти.

якби ти був
бомжем
а я – квіткою
ми могли б
зустрічатися
принаймні
раз на рік
на смітнику
після 8 березня

Моє місто – це ніч голодна
Із порожнім гнилим нутром.
Це будинків стіна холодна
І довгі хвости метро.

Тут умреш або житимеш вічно
В кам’яних постаментах безумців.
Не портрет, а діагноз клінічний.
Все життя – лише збіг презумпцій.

Лабіринти тунелів і арок,
Де відлуння тече роками,
Де іржава краса іномарок
Затуляє обличчя руками.

Тут розщепиться серце на сонці
На уламки, на друзки, на згадку.
Тут по венах біжить стронцій.
Ця агонія – знову спочатку.

Слова - розпечене залізо,
До серця, а воно болить,
Слізьми цей біль не окропити,
Воно як матриця прошите,
Це діри від печалі та журби,
Як коди їх не прочитаєш ти,
Любов*ю не загладиш,
Втікають ласка й спокій,
А витікають гіркота та біль,
Якою б не була велика ціль,
А серце вже розбите,
Як матриця прошите,
Його не замінити.

Розлились березневі дощі кулеметними чергами
І надійна броня парасольки уже не врятує –
Захмеліла любов із весняними римами-стервами
Учорашні події під ранок нахабно цитує.

Пронесуться галопом вітри по задрипанках-вулицях
І природа себе із минулих років скопіює.
До перону востаннє моя електричка притулиться
Й назавжди з пункту „А” у кінцевий пункт „Б” помандрує.

...І роки пролетять ледь помітними хмарами-хвилями,
І якийсь божевільний художник колись намалює:
Як старенький вагон, що рахує години за милями
Залізницею днів до кінцевого пункту прямує.

опівночі на самоті
насняться тіні… саме ті,
що танцювали на воді
своє стаккато.
сливове віття у вогні,
дешева сукня на мені
і десь та істина в вині,
як в вухах вата.
а там, навколо, глупа ніч,
пліч-о-пліч тепло, певна річ.
…як терпко пахне той панич
з чужого саду...
з-за гаю вийде молодик,
стрибне у човник чоловік
й багаття золотий плавник
пірне в леваду.

ХV
Слова хоч з соромом та хирi
Втонули у душевнiм вирi.
Вiн лiнiю плечей обняв,
Її вiдмову не сприйняв.
- Мовчи, обличко полум'яне,
Бо нас i ранок тут застане,
Якби то правда вся була,
То ти б сьогоднi не прийшла.
- Не треба, далі так не можна,
Тобi говорю, я серйозна,
Поки ще не замкнувся круг
Зупинимся, мiй милий ... друг!
Мовчить. I тiльки вiд долонь
Пашiє почуттiв вогонь.
- Прийшла, подумала, дай гляну,
Чи довго ждатимеш кохану
Та тебе шкода стало в мить,
I нiч сьогоднiшня п'янить,
Та нам не буть так скоро разом,
Вважай мої слова наказом
Ти мене трошки проведи,
А потiм сам вiд мене йди.

Даже ангелы плачут на пропавшей земле
У пропахшего смертью заката.
Опустили крыло и покрыли его
И несут вдоль холодного мрака.

Не сбежать...не вернуться...
Зарыдать.... и... забыться,
Молча вверх посмотреть,
И навечно... смириться...

...Тихо так и покой замирает,
Только голос сорвался как нить:
"Я так много оставил, Крылатые Люди,
И так мало успел сотворить..."

...
Як дитя невдячне, коника малого
Із окрайця зліпиш,
Сідельце позначиш,
Випустиш скакати на курну дорогу...
Чи це я осліпла?
Чи те саме бачиш?

Чи не захід сонця обізвали сходом,
А дивацтво – дивом,
А незнане – раєм?
Врізали хлібину – намастили йодом,
Ми розталі в зливу
Крихти підбираєм...

Проштрикнули Землю віссю – аж навиліт,
Розітнув екватор –
Намагаюсь досі
Винайнять задарма верхню половину...
Зіпсувавсь характер,
Розплелися коси.

Не зречися, друже, не згуби святого:
Ми пройшли вже сотні
Безкінечних вулиць.
А здорожив – шляху не питай ні в кого.
Щоб ми провалились!
Щоб ми повернулись...

Химерний вишкір злого напівтроля
Можливо, не лякав би уві сні,
Коли б у лекції з самоконтролю
Не викреслити букви голосні.

І в тім біда не покоління „пепсі”,
Коли ніде, ні з ким і ні про що,
Коли у світі розсип епілепсій
Лікується будинками з дощок.

Безпривідні безпровідні контакти
Якби розрізать наживо ножем,
Напевне, в когось вистачило б такту
Прозрівши, не сказати: „Та невже?”

Аеропланам – не ламати б крила,
А замінити б їм аеродром.
Тоді, можливо, душу б не ятрили
Стандартні жарти із подвійним дном.

Легенди наших предків стародавні
Схотілося мені переказати.
Як перші люди на землі зявились,
І як ковальська справа завелася,
Як прокладали першу борозну,
Чи в кожного своя кується доля?
Запрошую про все це прочитати
У мене на сторінці, ось отут:
http://maysterni.com/publication.php?id=20313

Гей збирайся люд,
Із усіх усюд!
Розкажу вам казочку-побрехеньку,
Для науки старим і маленьким,
Як пішли ми смоли шукати
Обідраний бік залатати.
Десь бичок третячок узявся,
На чотири біди обіцявся,
Скільки ж нас було облуплених,
На бочок смоляний ось так куплених.
Не побачив ніхто червоточини –
На усіх ножа тепер точено.
Хтось хвостом прилип, а хтось лапкою,
Хто там знав про тих діда з бабкою?
А тепер дивись - начувайся,
Шкурою своєю ж викупляйся.
На постоли і душу подерли б,
Та в мозолях вся – буде терти.
Тож блукаємо тепер, болем світимо,
Сором нам… наука всьому світові…

Відгуляли, відшуміли заметілі,
дочекалися ми Вербної неділі.
Принесли із церкви гілочки свячені,
осяйні, весняним сонцем золочені.
Забуваються всі клопоти
й страждання,
оживають у душі слова прадавні:
– Верболіз, бий до сліз!
Не я б’ю, верба б’є,
будь здоровий, як вода,
а багатий, як земля...
Увійшла в свої права
весна-газдиня,
моя доня вже готує цибулиння,
будем крашанки невдовзі
фарбувати,
бо ж Великдень – світле свято –
йде до хати.
Це не чари – обереги предковічні.
І відлунює у серці слово віще:
– Топчу-топчу ряст, ряст,
Бог здоров’я дасть, дасть...
Дай, Боже, діждати
й на той рік топтати...

Ти роздягаєш поглядом повільно
Мене. А я – тебе. Ми робимо це спільно.
– Без рук, коханий! В нас була угода!
Яка ж нахабна чоловіча та порода!

Все нижче, нижче, дуже-дуже ніжно,
Вже видно твоє тіло білосніжне...
І ледве чутно ллється зваби пісня,
І вже не "до", але іще "не після"...

:))

Трактуйте то на добре чи на зле,
Але про гороскопи пісня ця.
За Зодіаком я, панове, Лев,
А за східним, тобто місячним, Вівця.

Живуть два різні звірі в одній шкірі,
Мов кіт і песик у одній квартирі,
Поводяться вони, зазвичай, гречно,
Удвох їм гар-р-рно і бе-е-езпечно.

Поміж тварин я родом з королев,
Тому, поки палає світло дня,
Я б’юся до останку, наче лев,
І плачу уночі, немов ягня.

Живуть два різні звірі в одній шкірі,
Мов кіт і песик у одній квартирі,
Поводяться вони, зазвичай, гречно,
Удвох їм гар-р-рно і бе-е-езпечно.

Я вірю у чесноти королів,
Та часом мене думка зупиня:
Боюсь, аби левисько враз не з’їв
Якоїсь ночі те беззахисне ягня.

Ця зала в свічках і свічадах,
осяяна і осяйна,
від світу колишнього спадок,
із давнього дива вона.

Ще зовсім недавно, здається,
гультяй, розбишака-поет
акордами власного серця
розкреслив у танці паркет.

І ця позолочена зала,
поплутавши простір і час
в тім вальсі так п’яно кружляла
під раз-два-три, раз-два-три, раз...

О, білі мої черевички,
мережива білого лет,
о, пальчики білі незвично
на золоті еполет!

І очі – о, сяєво синє!
І щастя – не увібгать!
О, юна моя княгине,
о ви, королівська рать!

О ти, мій славетний друже,
розбійників проводир,
Улитий на плечі дужі
червоний гусарський мундир.

Сумуєш? То, може, шаблю
й наввипередки учвал!
Вина і чорнила – ні краплі.
Є музика, ви і бал.

І визолотила тиша
ту мрію дитячу мою...
Із книжкою ваших віршів
супроти свічада стою.

Ні музики, ані танців –
і сонце у вікнах згаса.
Шматяні музейні капці
і джинси – уся краса.

Екскурсія. Та повірте,
щось вище єднає нас –
я з вашого, того, світу,
де музика, ви і вальс.

І кінь у нас спільний – Пегас...

Сьогодні ти така сумна,
Моя кохана,
Немов засніжена весна,
В снігу тюльпани.
В снігу тюльпани вогняні
У дні травневі -
Пелюстки вуст і кіс лляних
Сніги січневі.
Печать печалі на чолі
Торкне цілунок, -
І зникнуть ласиці на склі -
Сумний малюнок.
Ти усміхнешся - щезне сніг
І лід розтане...
Нам щастя спинить часу біг,
Моя кохана.

Піду між трави високі
Де лани широкі,
Де луки у квітах,
В колоссях пшениця.
Веселка із неба
Барвами в’ється.

В зелених листочках
Буряки чубаті.
Зеленіють в даленій
Верби горбаті.

В висоті під небом
Жайворонок співає.
В шовкові травиці
Заєць спочиває.

А он далеко
Видніється ліс,
Туди вовк ягнятко
Із звідкись поніс.

Вершини гірські
В даленій видніються,
Немов черепахи,
Під сонечком гріються.

(з книги "Ось опудало влади...")

Ти добре наївся
із нашої миски,
любові
з долоні попив.
Не зміг ти почути
народ український
і зрадив.
Це, майже, убив.

Нехай же до Господа
втягне за вухо
тебе твій народ:
«Чи Господь сотворив».
На борщ наш із печі
ти добре подмухав?
Їси не своє,
бо той борщ не зварив.

23.11.06

Стою посреди сна
Что делать мне
с этой луной
повисшей, как подруга
над лицом
смеющейся: ну что соня вставай!

И хочется проснуться полностью
Не только сон с себя сдирая
Но и обычную реальность слой за слоем
И тело надоевшее
И комнату, страну, планету
И свежестью в абстракцию
Вселенского ума вливаться
Свободой абсолютной упиваться
Рыча хозяйкой мира своего

Личико детское мелькнуло тут: - ты кто?

Ну, если кофичко готов
Сейчас же встану
проснусь, умоюсь, - бормочу
и поживу ещё тут лет 50
чтобы ответить кто я «этому ребёнку».

Всем известно это имя,
Отклик клина журавлей,
Ведь её зовут Алина.
Имя девушки моей
Столь могуче и прекрасно,
Как вулкан и в небе ясном
Стаи белых вольных птиц:
Локон страсти, шаль ресниц,
Сила духа, дух свободы,
Эти руки, эти ноги…
Ммм… Готов упасть я ниц,
В знак любви и уваженья.
Но затем с земли подняться,
Отряхнуться, разобраться:
Кто хозяин положенья.
Обаяшка с силой воли,
Сладкий мёд души моей,
Задолбала видно в школе
Всех она учителей.
Да… не стоит сомневаться,
Родилась Алина где-то,
И восьмое чудо света
Появилось на Земле.
С ней общаться интересно,
Провокатор: «Каким местом…»
Не приходится скучать.
Скажет все в лицо,
Хоть лучше б иногда и промолчать.
В общем, человек с хоризмой,
А хоризма безгранична.
Эх! Вручу ей это лично.
Пусть прочтёт и бровь поднимет,
Бровь поднимет, закипит,
Или, может, улыбнётся,
И улыбка словно Солнце,
Всех в округе ослепит!

Коли я стану
пенсіонером,
Зміню радикально
Власні манери:
На живіт гітару,
На лисину картуз,
І
Заспіваю блюз!

Коли вийду на пенсію,
Я перестану
Пити горілку
Великим стаканом,
Маленький стаканчик
Перехилю,
І
Блюз завалю!

Коли вийду на пенсію,
Боже – прости!
Я обіцяю –
Здам всі пляшки
Куплю собі острів,
Там поселюсь
І
Заспіваю блюз!

Коли вийду на пенсію,
Як доживу,
Лишу я жінку
Свою стару!
На молодичці
Я оженюсь,
І
Заспіваю блюз!

Як пашіє! А гори — мов пащі.
Сонце в небі ховає свій лик.
Пробирається лицар крізь хащі.
Він дереться крізь віття; він звик.

Чорна птаха все кряче і кряче,
Чорне небо. Морелевий ліс.
«Ти не йди, ти не йди, мій юначе,
Зупинись!». Він іде. Кроки. Тріск.

Теремок. Без дверей. Чорний-чорний.
А на ґанку самотнє дівча.
Чорні очі. А погляд — потворний.
Не дівча — павуча, потерча.

«Чом прийшов? Наче легко долати
Чорну стежку крізь темряву гір?
Нащо хочеш габу цю зірвати?
Подивись! Я даю тобі зір…»

Іржавець. Болота. В небі зірка.
Вовк завив, наче хто його звав.
І стікав ароматом горицвіт,
А Петровий батіг все куняв.

Купина із небесної пашні.
Пролилися на землю зірки.
Тільки тіні звивалися пташні,
І дерева були говіркі.

«Не підходь, як не можеш віддати,
Свою силу, свій гнів, свою млість!».
«Я віддам, все віддам. Як віддати?
Все бери, тільки дай мені вість».

Потерча подивилось крізь мару,
Крізь морелевий цвіт іржавцю.
І прикликало чорну отару,
А в руці простягло чебрецю.

«Залишайся навіки в цім світі,
І не май ти назад вороття».
Вмить розрісся буркун, його квіти
Устеляли шляхи в небуття.

І на тілі з’явилися цифри.
Знак-лентиго, чаклунське знання...
Сів візник. І розсунулись рифи.
Їде вершник, але без коня.

Їде вовком у світ незнайомий,
Бо назад всі шляхи розгубив.
І рокочуть небесні огроми:
«Чом ти долю свою незлюбив?»

Поринь зі мною в сни !
Давай підемо разом берегом піщаним,
Станцюєм румбу на піску,
Окутані легким туманом.

Давай побіжимо в зелені трави,
Нап’ємся пахощів, медових чарів.
Я коси розплету, вдягну вінок з конвалій
І вільним лугом ми полинем далі, й далі…

Давай ми злетимо в блакить небес,
Внизу під нами будуть білі хмари,
Вони підхоплять легко нас…
Чи хочеш ти,
Щоб ми так солодко літали? :)

Мій любий, ніжний друже,
Мій рідний ти, земний причал!
З тобою моє серце всюди,
Твоїх обійм тепло – моя душа.

Не відпускає мене, коханий,
Ти не пускай, як пташечку, на волю.
У грудях твоїх – сила і тремтливий жар,
І ніжність невимовна й спокій.

Так трепетно, так ніжно обнімаєш
І до грудей тих сильних
Пригортаєш, наче скарб,

І тихо щось мені розповідаєш,
Муркоче твоя біла кицька
На моїх руках…

Зимою квіти теж цвітуть!
Ось сипонули пелюстками
Білими у ніч,
Я чую, ангели сміються зусібіч,
Таке затишне й рідне небо!

Вночі, буває, також світить сонце
І з вуличного ліхтаря.
І в тому сяйві йдуть у танець
Сніжинки, зірки, ти і я…

До неба очі підіймаю –
І засипає сніг лице.
Солодкою й зима буває…
Так ніжно сніг мете…

Вночі, коли спочиваєш
По важкому дні,
Прийду до тебе, милий,
Я вві сні.
Я принесу тобі своє тепло
І поцілую солодко в чоло.
На втомлені плечі голову схилю,
Руками м’яко обійму.
Нехай тобі присниться
Неозора даль,
Блакитне небо,
Теплий вітер грається
З волоссям.
Білий голуб б’ється у віконце,
На горизонті золотисте світло –
Сходить сонце…

А під покровом ночі –
Пісня двох сердець.
Духмяна ніжність
Керує думками,
Цілує
Пристрасть у повіки
Солодкими тремтливими губами.
Зникає
У твоїх обіймах час,
Так тепло мене обнімаєш,
До мужніх грудей горнеш
І стукіт серця мого
Відчуваєш.

Ще тисячі разів зійде та зайде сонце,
І наші посмішки ще заживуть
У пам’яті ранкової імли.
Ще ніжний шепіт
З вітром пролетить світи.
Як роки пропливуть,
Сховаються у млосному тумані,
Згадаємо солодкі вечори,
Як падали каштани,
Як дощ співав старі пісні.
Так тепло очі твої палали,
І такі ніжні були руки твої…

Лиш тихі звуки тишу колихали,
Лиш ніжна музика звучала,
І голова твоя
На моїх грудях спочивала.
У легкій темряві
Духмяна свічка догорала…
Ти наче майже засинав,
Та потім очі відкривав і посміхався.
І мої руки ніжно цілував.
І час немовби зупинявся,
Весь світ на білому човні плив в даль.
Не обертався, не прощався,
Нас на одинці залишав,
А ти неначе знову засинав…

Із ніжним шелестом спадає листя,
На сонці ніжиться осінній парк,
Ранкове тихе безголосся
Буденний з серця струшує тягар.

На сонці теплому запахли квіти,
Із млосним шепотом запрацював фонтан,
Здригнулося повітря – впав каштан.
І хто сказав, що осінь –
Не пора любити?

Я думаю, ти повернешся
Свіжим ранком тихою ходою
І часточку твого життя
Ти принесеш з собою.

Я думаю, що ти прийдеш.
Як завжди несподівано, зненацька,
Подаруєш мені шматочок щастя
І ціле море ніжних почуттів.

Мені не скажеш про кохання
Та говорити й нічого не треба,
Адже я бачу, як всміхаються ангели з неба,
Коли ти дивишся в очі мої.

І тільки тихий шепіт…
Прилинув легко ,мов сиза вуаль,
Здригнулось повітря і полетіло
Кудись в мінорную даль…

І тільки тихе відлуння…
Сказало слів так мало,
Проплило нічкою і серцю до ніг
Все золото зірок поклало…

Так мало слів…
І тільки серце б’ється без упину
Не відпускати б твою руку
Ще хоч хвилину…

На небі рожевий серпанок,
Шепочуть квіти про світанок,
Десь гомонять старі ліси,
Ніжні вітри розвіюють тумани.

Гірською стежкою іде душа моя,
Моя душа ранкова,
Ступає тихо, як прозора тінь,
Щоб не збудити гори й Бога.

А вітер зривав пелюстки…
Вони літали в повітрі, мов чари,
Над озером в тумані
Блукали білі примари.
І мерехтіло срібне павутиння,
Горіло в полум’ї цілюще коріння,
Хтось тихо ходив старим садом,
Туман зливався із дурманом.
По озеру вальсував човен пустий,
Старі весла глухо скрипіли,
Місяць ткав доріжку для зір,
Вони по ній до озера сходили
І глухо світились в імлі.
А вітер зривав пелюстки…
Вони літали в повітрі, мов чари,
Над озером в тумані
Блукали білі примари.

Зов’ялими трояндами твої листи не пахли,
І не тремтіла при письмі рука твоя,
Та ніжність всю твою і ласку
З відкритим серцем прийняла душа моя.

Через тебе я море сліз пролила,
Не раз душа розривалась з одчаю,
Але й не раз від щастя цвіла
І з насолодою кохання вдихала.

Бувало, я мовчала й дивилась у даль,
А ти на мене дививсь й посміхався,
Мого волосся ніжно торкався,
І погляд твій з моїм зустрічався.

Коли ти був далеко,
Я серцем з тобою була,
Всю душу тобі віддавала.
Проходила вічність…

Як завжди не впору
Ти повертався.
Тільки на мить…
Мій погляд ловив,
А потім йшов знову.

Білий туман
В білому саду,
Тихий переспів,
Тиха мольба.
Цвіте ніжно сад,
Туга розквітає,
Віє легко вітер –
Печаль навіває.
Стікають з пелюсток
Краплинки роси,
Сльоза з очей стікає.
І вдалині десь
Гомонять ліси,
І невпинно тривожні
Думки гомонять,
Не стихають.
Вже сонце
На спочинок йде,
Ще один день
В архів відбуває.
Та смуток в душі
Тільки зростає,
Туга серце здавлює,
Туга і журба.

Лунає нота смутку,
Летить прозора гама,
Надворі листя шелестить,
І дощ блукає садом.
Ноти згортаються в млосному вальсі,
Голос тремтить, плаче гроза,
У пам’яті плаває день солодкий,
Той день, після якого прийшла гіркота.
Гама стрілою вверх летить,
Бушує буря, гримлять небеса,
Я в відчаї, вірю все ж: повернешся ти,
Прийдеш, обнімеш, захистиш від грози.

Якби могла я відьмою стати,
Свою душу природі продати,
Звільнити серце, крила розпустити,
В сизий туман легкий крок зробити.

Летким силуетом між шелесту трав блукати,
У пахощах зілля пливти, потопати,
І дурманіти, п’яніти, нектаром упитись,
Віддатись легкості, з вітром любитись.

У верховітті густому мрійливо дрімати,
Під шепіт містичний зелених зірок засинати,
На сході сонця прокидатись,
Холодною росою в тумані вмиватись.

Із теплим дощем балади співати,
Із ніжним вітром в меланхолійному вальсі кружляти,
Із повним місяцем перемовлятись,
Помалу в відьму перетворятись.

Убити час, припинити постійне чекання,
Востаннє поставити йому німе запитання,
В очі глянути – у відповідь мовчання,
Жінку відьмою робить лише нещасливе кохання.

... ми не вічні,
Ми з Тобою просто Ти і Я...
В. Симоненко
..............
Як страшно
зрозуміти
неповторність
душі і думки
голосу і тіла
минущість дня
кохання ілюзорність
НА КВІТКУ ВІЧНОСТІ МЕТЕЛИКИ ЗЛЕТІЛИ
як страшно
усвідомити вторинність
банальність вчинку
почуття
і слова
вже все було
і все ще буде знову
МЕТЕЛИКІВ ПОГЛИНЕ ЧАСУ ПЛИННІСТЬ

Полет шмеля над пропастью во ржи, мечты-кликуши,
Нет без ущелий высоты, морей – без суши,
Нет без молчания строки, без воли – плена,
Без ночи – дня, без холода – огня, без жизни – тлена,

Уж если падать, то, взлетев с горы, лицом в колосья,
А слушать лучше тишину, чем безголосье,
И быть готовым красоту отдать взамен, но…
Придумал кто-то радугу с дождем попеременно…

Постріл перший (моя тодішня дружина в мій бік):

Давай есть вместе соль - пудами,
И строить рай свой - в шалаше,
И не топтаться сапогами
Вновь по измученной душе...

Давай вдвоём смотреть на звёзды,
Искать там наши имена...
Давай любить, ещё не поздно,
И приближается весна!

14.02.2005г.

Постріл у відповідь:

Встругнути віршик, добре підгулявши –
Воно й приємно, і для сну корисно,
Я й сам практикував це завше,
Допоки Музу конкурент не свиснув

(Ну звісно ж, не без Музиної згоди
Вона ж бо жінка – чує де ситніше).
Тепер от – черезпеньколода –
Так патетично зроду не напишу.

Тож піст у мене – перейшов на прозу,
(Під чай і сухарі смакує гарно)
І вже про кучеряві верболози
Ось так от мило написати марно.

І сіль пудами, зорі - в Times New Roman…
Душа поналипала на халяви...
Це все чуже... Мені рідніша втома,
А інше все – та навіть не цікаво.

Перечитав. Лайно. Не ліпше твого.
Та що ж тепер - вже шкода викидати,
Хоч ні цікавого тут, ні нового...
...хоч "нафіг нада" - теж поставлю дату.

15.02.2005, ніч

Березень пробуджує берези...
Їм пора забуть зимові сни –
День чекає теплий і ясний.
Березень пробуджує берези.

Засвітились котики вербові
ніжним сяйвом віри й доброти.
Щоб знайшов до мене стежку ти,–
засвітились котики вербові...