Щойно розтало. І знову промерзло.
При керогазі горлали про мерзо,
Тільки про мерзо горлали вони.
Двічі вдова, прибиральниця Ліда
Заміж виходила за інваліда
Праці, в’язниці, водяри, війни.

Через дорогу було поховання.
Вєня помер. Похмеляється Ваня.
Вєні до фєні, а Вані наллють.
Перед очима було хилитало.
Щойно промерзло. І знову розтало.
Це викликало Іванову лють.

Ваня подумав: “Невже похмелюся?”
Ваня подумав: “Не Ліда, а Люся”.
Ваня подумав: “Це скільки ж погод!
Мерзло, розтало, і знову розтане…
Все в цьому Всесвіті безперестанне”.
Йшов п’ятдесят-післясталінський год.

24–26 квітня 2000 р., Erding

Прозору тінь передніч перетну,
Тремке свічадо, необоротну,
Недоторканну лінію пташину,
Спогадуючи Місто на горі:
Двори, дахи, бруківку, димарі,
Осоння, зливу, літепло, шипшину,
Суницею мальовані роки:
Метелики торкалися руки,
Зело слова зволожені відкрило,
Джерела споглядали чужину,
І голос… голос… не наздожену…
Далекий голос… пісня про вітрило…

20 травня 1999
Altenerding

…і щастя це — хвилини півтори.

Склепивши очі, тихо повтори:
околиця… напівзабуті лиця…
овече хутро… сині хутори…
багаття… бринза… сутінки… суниця…
Ти вернешся. Воно тобі насниться.
Форель… зело… криниця… Повтори.

Святвечір 1998 року,
Altenerding

На горах мороку, на пагорбах імли
Вони Його уздріти не могли.
У безмірі згасала їхня ватра,
І тріпотіло припутня крило,
І споночіле юрмище брело,
І тліли розпорошувані шатра,
І звірина торкалася колін.

Чітке число вкарбовано у тлін.
Солона ржа, спогадування родив,
Зела, роси, недоторканних піль,
Коли довкола ця кривава сіль
І хтось під них цей безмір заскородив.

17 січня – 2 лютого 1997 р., Altenerding

…І друг іще не мрець, і я
Ще не школяр, і ми
Ще тільки чули: Греція —
За вінцями зими,
А там іще Японія,
А там іще Перу,
Ще запряжу я поні, я
Ніколи не помру.

23–24 березня 1997 р., Altenerding

Коли ми невмирущими були,
Поза липневим літеплом, коли
Ми на скрипках розучували гами,
Коли заледве сходила зоря
І не було для нас календаря,
Там, поза березневими снігами,
За проливнями жевріла Равенна,
Недоторканна і благословенна,
Єрусалим яскрів у кришталі,
Текла Ріка з Господньої долоні,
І наше Місто сяяло на троні,
І зірка сповідалася бджолі.

14 – 15 грудня 1996 р., Altenerding

…І чорний крук на чорному сидів,
І не було ні жител, ні садів,
І круче око, чорне і незряче,
Спогадувало житла і сади,
І мить, коли він залетів сюди,
Коли очей торкнулося гаряче.
На чорній кручі крук осліплий кряче,
І попелом заметено сліди,
Сиди і кряч, заблуканий, сиди
І кряч, і кряч, осліплений, неначе
Ти можеш воскресити їх, жебраче, —
Згорілі житла, спалені сади.

21 – 22 лютого 1995 р., Мюнхен

…ще теплого Великодня пора.
Він визира її з-поза Йордану,
убивану, невбиту, незриданну,
що світиться Йому з-поза Дніпра,

за проливнями землю визира,
заклечану, зеленену, пожадану:
„Я йду до тебе, Я тобі постану
торканням голубиного пера”.

І світиться у темряві століть
Його сльоза, незаймана й нетлінна.
І у долоні пломеніє віть,

над безміром кривавиться калина,
оце ж бо Він: упавши на коліна,
коло Дніпра навколішки стоїть.

21 січня 1996 р., Altenerding

…І вже вуста судомою звело,
І прийняла душа неопалима
Розпечені горби Єрусалима
І Києва обпалене зело.

О крапелько, промінчику, бджоло,
Перлинко, доле, о напівнезрима, —
Мого буття недоторканна рима, —
Солодке і розвогнене жало, —

Благослови, хай лишаться мені
Юга понад скорботною Стіною
Й понад Рікою схили весняні.

Благослови, хай лишаться зі мною,
Допоки йти дорогою земною,
Допоки є ще спогади земні.

5 – 6 лютого 1989 р., Мюнхен

Закрити очі. Тільки дотик.
І вже немає вороття.
І жити так, і жити доти,
Аж поки вистачить життя.
І жити шкірою. І жити,
Немов за дивних прачасів,
Коли не чули хвилі й віти
Поміж собою голосів,
Коли існує тільки спека,
Існує тільки тепла рінь,
Є тільки хвилі, і далека
Холодна хвиля б’є в теплінь,
Є тільки доторки спекоти
До розімлілої руки, —
Забути, звідки ти і хто ти,
Забути простори й роки,
Забути виміри і міри…
І забринить височина,
Коли розпеченої шкіри
Торкнеться крапля крижана.

1972 р., Київ

Хворе осіннє море дихає важко, нерівно,
Білі у морі хвилі, в чорному штормі — грім.
Місце нашої зустрічі з Вами, Ларисо Петрівно,
Місце нашої втечі — хмарний осінній Крим.

Хмурі химерні хмари. Марні осінні втечі.
Сухотного жовтого листя кволий примарний рух.
У морі, у штормі, у хмарах, у листі, у цій холоднечі
Шукаю подиху Вашого, Ваших шукаю рук.

Шукаю голосу вашого, може, його зустріну —
З моря луна долине, — так я зустрів колись,
Ларисо Петрівно, Лесю, Вкраїнко моя,
Україну —
Країну, яка злетіла над незбагненну вись.

Шукаю в осінньому вітрі слово Ваше пророче,
В холоднім Криму осіннім шукаю Вас, Міріам.
Стрічаю сухотну осінь і грім, що над Кримом гуркоче,
Той грім, що здіймає хвилі і спать не дає морям.

1972 р., Крим

Хвильку прохолоди й супокою
В ці липневі, ці спекотно-білі
Небеса, на ці автомобілі,
Що пливуть — розпечені — хисткою
Дниною, на ці померлі тіні,
Голоси, що плавились і зникли
В спеці, на пекельні мотоцикли
В довгому нестримному тремтінні,
На лице, на очі, вкриті потом,
Що його не витерти рукою, —
Хвильку прохолоди й супокою —
Решта буде потім, решта — потім…

1972 р., Київ

Я вбитий був шістнадцятого року.
Щось там цвіло й бубнявіло, нівроку,
В містечках поміж Брічева* й Сорок,
А я ніяк долоні не зогрію,
Бо хтось наслав чи тиф, чи малярію,
Бо впала зірка і приходив строк.

Та час мине. І я таки воскресну,
І вже на другий рік, на другу весну,
Між інших піль і містечкових стін
Зоря впаде, і пролунає: досить,
І вітер наді мною заголосить,
І прийде строк, і знову прийде скін.

І знову там лишатимуться близни,
Там, поміж містечкових стін вітчизни,
Де пошестю, сокирою, багром,
Цеглиною було мене убито,
Де скроні вже торкнулося копито,
Де слуху вже торкнулося: погром.

"О, сизокрилий птах…"
ти з нами по стількох літах,
звиваєш гнізда у житах,
бриниш у сивих небесах
про щастя, волю, що усе ж -
одне і те ж.

Мелодії такі старі,
одвічні вісники Зорі,
з Якою Радість і Любов,
що проминають так, немов,
освячені не до життя -
до забуття.

"Серце наче птах…"
волає у сумних очах,
німіє тугою в устах
і плине, плине, як ріка -
колись і чиста і дзвінка,
у небуття.

Під очманілий рев,
відлуння вічного "пся крев",
мажорно-табірний надрив,
бур'ян здіймається для жнив.
Біжить у нім мале дитя
за край життя.

"Мій сизокрилий птах…"
не замовкай розп'ятий на гілках,
не падай в спалену траву.
Співай допоки ще живу.
Співай, миленький, хоч і жнеш
одне і те ж.



2000

В.К. №6

По розтраченим краплям, уламкам і здогадам
Я збираю тебе десь на відстані голосу,
Я збираю тебе десь на відстані голоду
І боюся зірватись, боюся обмовитись.

Мокрим снігом сліпим наші душі спаплюжено,
По бруківці брудній наше тіло волочено,
Але ми вже досвідчені – знов мімікруємо,
У екстазі містичному злившись з оточенням.

Ти тривкий, я тривка.
Небо чисте, стривожене.
Ані слова не сказано,
Таємниць не порушено.
Ти такий, я така.
Ми ніколи не зможемо,
Ми вже точно не зможемо
Доторкатися душами.

19:40
14.01.05

В.К. №3

Якщо хочеш, ти можеш зостатися – сном або тінню.
За деревами їдуть вже повні підводи дощу.
Кришать крилами зорі сліпі жовту сутінь осінню
На уламки, в яких я ніколи тебе не прощу.

І не треба інакше. Проси, щоб не вибухло літо
І не вжалило світлом її ангелічних долонь.
Ну а істина в тім, що усіх, кого хочеш зігріти,
Слід вести до багаття.

А потім кидать у вогонь.

18:05
29.11.04

І
Покинь Едем, іди в буремний світ,
і, як руно здобувши перше "до" ,
повзи не зупиняючись по кругу,
чи зосереджуй вроджену напругу
на внутрішнім, та рухайся, їй-бо
недвижний завше набереться бід,
єдине: ніс не сунь куди не слід.

ІІ
Завжди бажай великого - мале
тебе оточує саме-собою.
Велике там, де порожньо, де обрій
наповнює ефіром кулі мрій,
на них літатимеш і над юрбою -
та доки юний, а життя просте –
цінуй egalite й fraternite.*

ІІІ
Якщо без мрій ніяк, почни із мрій
розкішних і поступливих, як море,
яке не смакував, не бачив, доки
не пережив солено-пінні роки.
Тому що небо чисте і прозоре,
читай молитву і не май надій,
живи не відкладаючи подій.

ІV
Завжди шукай неходжені шляхи -
найкращі з них плетуться тихо вгору,
і хоч вершин одразу не здобути
безлюддя дасть тобі нагоду чути
і зріти елементи: їх натуру,
гармонію, порядок, ритм - таки
це першотвір Всевишньої руки.

V
Мандруючи за обріями вслід,
прийми майбутнє, як усе минуле,
що так охайно втоптане у порох.
Найкращі відкриття ховає морок
вчорашнього, повитий у понуре
знання: їдять-з'їдять гріховний плід.
Будь перебірливим, шануй завіт.

VІ
Та линучи за обріями вслід
зважай на залишки потуги в грудях,
де на початку біль і кровотеча -
нерідко виростає порожнеча,
де пульсував колись живого обсяг -
довершує пустелю карбамід.
Втішайся болем аж до скону літ.

VІІ
Не вір очам, не довіряй словам,
навколо тебе інше, ніж гадаєш,
і краще, аніж бачиться. Знайди
хоча б одного, хто дійшов мети
тобі близької і шляхи пізнаєш.
Та не спіши свій будувати храм -
хай відшумить в крові природи гам.

VІІІ
Ніколи не печалься самотою.
Людей у світі так багато, що
не оминути дружби, чи кохання
і ними вирощеного страждання.
Вмій жити із оцим "прийшло-пішло",
І, уподоблено богам, уздою
тримай язик і будь самим собою.

ІХ
Гляди з усмішкою на все минуще:
на труднощі, і недосяжність дів,
прийдуть часи - вони захочуть більше,
їх вчитиме життя, не ти: це ліпше,
хто сили береже - цей жне посів.
Одна біда: не ти один меткий?
Всміхнись і це минуще, світ такий.

Х
Май власний розум і присутність духу -
і наберешся досвіду і знань.
Та вистражданий мудрості нектар
нездатному цей оцінити дар
не пропонуй – бо, окрім насміхань,
іще й ножем оплачують науку -
зважай, кому ти протягаєш руку.

ХІ
Не розчаровуйся. Умій нести,
будь справді другом, і не жди навзаєм
нічого іншого від ближніх крім
їх змушених потреб у тобі, втім,
ти не отой Атлант із небокраєм -
і маєш право плюнути й піти,
пославши тягарі під три чорти.

ХІІ
“Допомагай нести, а не складати.
Не умаляй ріки життя. Не жертвуй
собою без найвищої потреби…” -
чи не твердив я сам собі це? Ніби
у змозі й ти – найлегший день змінити,
супроти неминучості постати?
Хоча й веде нас Доля - вмій ступати.

ХІІІ
І, зрештою, дійдуть лише уперті.
І я ішов, покинутий всіма,
коли дорога взяла круто вгору...
Я вірю, і тобі підйом цей впору,
що крізь роки розсіється пітьма,
і ти знайдеш у центрі круговерті
одну відсутність тільки - страху смерті.



2004

U 1
А як завважите моє життя
не в призму зроговілого лорнета,
а у неспокою серцебиття, -
угледите тоді судьбу поета.

Ні, ні, не хочу зашкарублих слів,
я винен вам. Але не тільки гроші,
згадайте інше - я любив, жалів…
Ви знов у бійку. А були хороші,

були ніжненькі, милі, звабні. Руки!
І нігті від погруддя... Моя рибко,
нема між нашими світами злуки,
і в цьому суть мого спасіння, видко.

2005

Плин мирри у сни диво-теплої ночі.
І покій морської, принишклої хвилі.
Відчуй, Кесаріє, як входить тремтіння
у намертво стягнені латами груди,
як сходить уроджена в далечі дальній
невідана Риму солодка належність,
як, летко відкинувши кари порядок,
озорює зиму її протилежність.

О, де, як не тут, кругозору видніше -
подалі від Цезаря більшає неба,
о де повертається найважливіше -
дарована кожному дива потреба.
Відчуй, Кесаріє, серцями еллінів
і душами римлян – обіцяне в тому,
у чому немає докору отчизни,
а тільки - усміхненість Отчого дому,
сяяння Зорі летом до Віфлеєму,
туга пасовищ і здичілого саду,
о, звідки полине звучання, повіє
по світу новину, новину-розраду.

Плин мирри, цвітіння привитої Гілки,
і подиху мова нова Немовляти.
Відчуй, Кесаріє, як Божа природа
вдихає надію в догмати.


2004

Летіла білим голубом зима,
Святе Різдво тримаючи на крилах.
Своїм теплом холодним обійма
Пожовклі квіти на морозних нивах.
Чорніли мертвим каменем дуби,
Заснувши від одвічного чекання.
І хмари, не минаючи журби,
Застигли у страшному хвилюванні.
Померла вся природа лиш за ніч.
Лише сніжинка падає тремтяча...
Та світ – не світ без дивних протиріч.
На противагу смерті – сміх дитячий.
На противагу болю – сміх дзвінкий,
Що розчиняє небеса поснулі.
На противагу горю – рік новий,
Що змушує забути про минуле.
На перевагу снігу – серця жар,
Який спроможний кригу розтопити.
На перевагу віхолі – стожар,
Який повинен долю освітити.
Різдвяна зірка сяє не дарма –
Її мороз затьмарити не в силах...
...Летіла білим голубом зима,
Святе Різдво тримаючи на крилах.

Яскрава свічка гине теплим жаром,
Стоїть свідоцтвом смерті на Землі.
І в темному вікні дзвенять примари,
Мов мертві затонулі кораблі.

В трояндах, захололих від спокою
Жевріють тихі очі півістот...
О, як знущалась доля над тобою,
Мій дорогий розстріляний народ!
Як смертю невідверною блищали
Хвилини льодового півжиття!
Як матері відважно захищали
Останнє з десяти своє дитя...
Чи нишком на пекельному вогні
Його варили з сіллю в казані...

Хіба це люди? Люди це чи звірі?
Хто їх довів до цих страшних висот?
Хто винен, що їх душі помарнілі
Вже душі не людей, а півістот?

Найбільше – варвари розореного поля,
Що знай співали в щасті та в біді,
Які у них мета, держава, доля,
Які у них турботливі вожді.
Вина у них на совісті зігріта,
Мов з домовини вряджений посол.
Бо не вожді підносяться над світом,
А світ неронів садить на престол.
Вожді ж тим зміям просто підіграли,
Сичали в такт, дивуючи людей.
І кожне те сичання спричиняло
Смертельний подих; тисячі смертей.
І люди винні... кожне мертве тіло,
Яке не ухопилося за ніж.
За те, що світлі міфи не палило –
Померли би всього на день раніш...
І винна я... мої щасливі очі,
Сп’янілі від щоденного вина,
І грім біди, який іще гуркоче...
Але ж не Україна, не вона!

І
Рясні дощі, байдужі пасма неба,
відсутні обрії, засмучені будинки -
невже і справді неземна потреба
веде тебе туди, куди стежинки
вимощує жага оволодіння,
принаймні від часів гріхопадіння?

ІІ
Ти юна, щоби зважувати вчинки,
але кому за них відповідати?
В місцині, де обожнюються ринки,
своя у всіх ціна, купівлі дати,
і в тебе є ціна. Ти з нею згідна?
Не згідна?! О, ти вельми своєрідна.

ІІІ
А скільки коштує талант? А тіло,
твоє доладне тіло, і з душею?
Я заплатив би за таке, і вміло
виточував із тебе Галатею.
Тебе цікавлять гроші? Ні? Доволі
зати́шного гнізда у кроні долі?

ІV
де сильний вітер: дужий і холодний,
невпинний вітер. Спокою немає.
І вигляд знизу, далебі, не модний,
а сонце ці верхів'я осяває
дізнатись тільки - мертвий чи прозорість
твою довершила безмовна зрілість.

V
Отак воно складається - одвічно
добра жадаєш, де воно відсутнє, -
кохання, пристрасті, де споконвічно
одна самотність - нетілесне сутнє.
А може істина, що сон вчорашній,
таки незвична? Світе бідолашний.

VІ
"Дороги, що примножували юрби
одного сонячного ранку зникли.
І ти, яка донині жити звикла
не так, як інші, посміхалась, ніби
не диво, що дороги позникали,
а дивно, що залиши́лися справи..."

VІІ
Не розрізнити звичне і незвичне,
моє з твоїм - єднати-поєднати
чим, окрім ложа, на якім ридати
з-за краху любощів і є логічне
продовження історії кохання,
у тому ж напрямку – оволодіння.

VІІІ
Оволодіння, імовірно, раєм.
Відмовитись чи зго́дитись – незручно.
"Незручно", певно, ключ, з яким за краєм
стосунків наших все благополучно,
нове продовження не лиховісне,
усе зумисне не лише тілесне.

ІХ
Немов кохання без любові - ноша,
союз атланта і каріатиди,
і далі тільки гіпсова пороша,
і змучені архітектурні види
на будь-яке майбутнє: "жили пильно,
не кинувши набуте добровільно".

Х
Не кращий приклад? - виключень немає.
Епітафійність справ матеріальних
по суєті безмовно вигасає
на кладовищі образів печальних.
Високолобі кажуть: ентропія.
А я тобі на вушко: є надія!

ХІ
Навпроти, у вікні, відбито вежу,
де звикло крутить стрілками годинник
у напрямку зворотнім, скільки стежу,
і юний обрис твій, що поруч виник
засвідчує одне - життя місцями
йде до народження, а не до ями.

ХІІ
Тому в мистецтві вибір перспективи
є вибором, по суті, відображень,
де, Галатеє, видимі мотиви
здобутків і утрат, і кращих вражень…
То що таке життя, о мила діво? -
Гляди крізь дзеркало, і свідчи диво.


2003

Сын! Если я не мертв, то потому
что, связок не щадя и перепонок,
во мне кричит всё детское: ребенок
один страшится уходить во тьму.

Сын! Если я не мертв, то потому
что молодости пламенной - я молод -
с ее живыми органами холод
столь дальних палестин не по уму.

Сын! Если я не мертв, то потому
что взрослый не зовет себе подмогу.
Я слишком горд, чтобы за то, что Богу
предписывалось, браться самому.

Сын! Если я не мертв, то потому
что близость смерти ложью не унижу:
я слишком стар. Но и вблизи не вижу
там избавленья сердцу моему.

Сын! Если я не мертв, то потому
что знаю, что в Аду тебя не встречу.
Апостол же, чьей воле не перечу,
в Рай не позволит занести чуму.

Сын! Я бессмертен. Не как оптимист.
Бессмертен, как животное. Что строже.
Все волки для охотника - похожи.
А смерть - ничтожный физиономист.

Грех спрашивать с разрушенных орбит!
Но лучше мне кривиться в укоризне,
чем быть тобой неузнанным при жизни.
Услышь меня, отец твой не убит.
1967

Я не то что схожу с ума, но устал за лето.
За рубашкой в комод полезешь, и день потерян.
Поскорей бы, что ли, пришла зима и занесла всё это —
города, человеков, но для начала зелень.
Стану спать не раздевшись или читать с любого
места чужую книгу, покамест остатки года,
как собака, сбежавшая от слепого,
переходят в положенном месте асфальт.
Свобода —
это когда забываешь отчество у тирана,
а слюна во рту слаще халвы Шираза,
и, хотя твой мозг перекручен, как рог барана,
ничего не каплет из голубого глаза.

W
(цикл віршів з присвятою)

7. W

(нарешті пряма присвята)

Не бувають дороги хибними,
Бо ведуть вони всі до цілі.
Об прозорий твій еквілібріум
Розбиваються птахи білі.

Увігнавшись у скло пальцями,
Учепившись в політ поглядом,
Долучитися намагаєшся,
Але ти вже занадто гордий.

Ти тепер вже занадто мертвий,
Ти для мене занадто істинний,
Засклянілий хлопчик упертий,
В монохромній гамі написаний.

Ти вже падав, і падав боляче –
Тож удруге не помилися!
Просто треба вмирати стоячи:
На щитах повертаються ниці!

Серед інших скляних виробів
Ти стечеш своїм смутком теплим.
Всі дороги ведуть до Риму-бо,
Всі дороги ведуть до пекла.

26.09.05
18:55

8. Теологія

Моя теологія – руки по лікоть криваві.
Це – анатомічне натхнення, це – вогнековтання.
Моя тебе-логія пристрасно розчленувала
Усе, що в тобі не моє ще лишилось останнє.

Моя тебе-логія – понаднатхненність, надмірність,
Проста обеззброєність – погляд лишився, як скальпель.
Прорізаність в тебе – єдина моя релігійність,
Як здатність об тіло твоє розбиватись на скалки.

Можливість переспіву, переосмислення плоті.
Забити по цвяшку у душу, ступні і долоні.
Я мовою п’яного тіла питаюся : Хто ти,
Прекрасна потворо моїх підсвідомісних хронік?

Істото із болю і світла, із сперми і меду,
Із рухів метеликів, міцно прип’ятих до смерті,
Я мушу тебе розтинати, любити. Це – credo.
Це невідворотність кінечності. Будьмо відверті

І не відвертаймось. Це – анатомічний театр,
Видовище латексу, сталі, отрути і крові.
Моя тебе-логія – телеологія* страти.
Моя тебе-логія – це апофатика** болю.

Це змога утвердити смерть як наступну сторінку,
Яку перегорне твій погляд, спрямований в сонце.
Коли ти ітимеш на небо (ти – Бог, а я – жінка),
Всі янголи пошепки в мене питатимуть: “Хто це?”

13:30
1.10.05
* - вчення, що стверджує про наявність
певної загальної причини у всіх явищах.
** - заперечувальне богослів’я;
окреслює сутність Бога через перерахування того,
чим Він не є.


9. Найостанніше (до W)

Збиваюсь із кроку, а час не сповільнює ходу.
Я – мертва, а кров усе рушить, пульсує у вухах.
Я недолітаю. Я не дотикаюся споду.
Я вічно під воду, під воду зсудомленим рухом.

Я вічно крізь тебе, повз тебе – додолу, до скону,
До крику, до тицяння в стіни безоко, насліпо.
А ти – тільки знак, розумієш? Ти ідол, ікона,
Зазначення напрямку, котрим прямують до світла.

І хто тебе знаком призначив? Сприйму, як належне,
Що я через кров, через плоть твою мушу вгризатись
У життєпротяжність, у тривкість, у буттєбезмежність.
У мене всередині – простором засклені ґрати.

У мене всередині – бджоли, пухнасті і теплі:
Медують, із болю і солі витворюють Всесвіт.
У мене всередині – сповнене відчаєм пекло,
В якому безрото кричать недоношені весни.

У мене всередині – німо закляклі пустоти.
Відсутність тебе – як належність інакшому світу,
Відсутність тебе – як останній наляканий спротив,
Коли розумієш: все скінчено, можна летіти.

19:02
6.10.05


10.PS?

Слово “любов” на вустах, наче бруд, наче виразка.
Я не вмію любити. Я вірю, що вмію щось більше.
Так сидиш попід небом і палиш, і хочеться вирости
Або просто нараз перекинутись в дещо світліше.

І пливуть поза мною автобуси, люди і янголи.
Ти мене навертаєш в свою обезбожену віру.
Я сиджу, але я ж і танцюю шизоїдне танго
З камуфльованим Богом так дивно подібним на звіра.

Вже діватись немає куди – дощ напнувся, завершився.
У пульсуючій капсулі замкнено, засклено місто.
В нас по спинах вже скачуть жорстокі Йоанові вершники,
Що прикінчать усіх, кого ми ще не встигли загризти.

Всім, кому ще підборами черепа не розтрощили,
Подарують маленький ковточок холодного раю.
В тебе запах чужої, нестримно звабливої сили,
І ця сила обіймів твоїх мені шию зламає.

І я матиму честь доживати у тебе в долонях,
Загорнувшися в тінь твоїх натяків, тлін твоїх дотиків,
В твоє тіло – солодке од смерті, жадане і сонне –
На горі із ужитих сьогодні вологих недопалків.

18:50
17.10.05

11. Апофеоз кінця

Тіла молодих монстрів
Маршрути чужих ліній
А жити таки просто
А справа таки в ліні

Для себе – себе мало
Для тебе – тебе вдосталь
Я знати таки мала б
Що тут нас усіх спростять

Над сплесками іс-терик
Над простором без-силля
Спокоєм мене встелять
Спокоєм мене змиють

Спокоєм заткнуть рота
Кричати сто літ німо
За це-ось мене, котик,
З хреста цього й не знімуть

Свої – не чужі – вади
Свої – не чужі – стріли
Мене – не тебе – зрадить
Твоє – не моє – тіло

Розбурханих крил надмір
Із краю мене зрушить
Коли розірве навпіл
Мою – не твою – душу

18:05
31.10.05

W
(цикл віршів з присвятою)

1. Лікарняне

Доторкання до спини
гострими крилами чайки,
силуетики болю,
розпластані в синьому небі.
Я люблю золотаві, ліниві
торкання нагайки,
що тоненькими кроками
румбу танцює між ребер.

Лопотіння і лопання в жилах
розлючених іскор,
металеві обійми,
палкі металеві цілунки.
Ми – прихильники пасків і масок,
ми – любителі ігор.
Тільки втрапили в ігри
інакшого зовсім гатунку.

Ми – болітелі,
ми – айболиті у атомній піні.
Ми – короста залежаних койок,
заступаних кахлів.
Зі стіни одколупані нігтями,
майже невинні.
І тоненько-болючо-хрусткі,
і крихкі, наче вафлі.

Нетривкі, наче білі бізе
пересохлого болю.
Але спраглі: суцільні роти
і суцільне “Я вірю”.
Металеві деталі
над нами сміються до кольок,
і у відповідь їм
вищиряються вени до дірок.

Ти приходь – я чекатиму тут,
через присмерк і сморід,
крізь проспирчену вату,
закладену в тіло і душу.
Між блідих порцелянових стін
виглядаєм, як хворі.
Ти приходь. Я чекаю. Я мушу.
Це надто зворушливо.

19:20
5.08.05




2. Ангелічне

(“Vuba4, ale tu te* ne angel.” W)

І янгол дурний із мене,
Але ж я не прагла навіть,
Я каменем впала з неба
В твою – до небес – ненависть,
В твою – до небес – затятість,
До дурощів душ відкритість.
І страшно було схилятись,
Щоб з тебе отрут напитись.

Ще більше за тебе й мене,
Ще глибше за наші страхи,
Лежало розкрите небо,
Зірками подерте нафіг.
Зірками уздовж розверсте –
Безодня палка і п’яна.
І мало ж таке приверзтись
(Поганий із мене янгол),

І мало ж таке приснитись,
Привидітись серед поту,
Що є безоплатні миті,
Коли одбирає подих,
Що сплачувать ми не будем
Страшну і криваву требу.
Запхавши в горлянки труби,
Всі янголи йдуть – до тебе.

19:40
6.08.05

3. Інсомнічне заклинання

Дай мені унцію солі для духів і душ.
Ти уже спиш – бризкотілий і довгий – авжеж.
Місячне око, судомний колінчастий вуж,
Що в мою душу так холодно й вперто повзеш?

Хочеш наїстися білої вати гріхів?
Хочеш напитися болю за сплячим, за ним?
Дай мені унцію солі для душ і для снів –
Хай відлітають, як дим – помирають, як дим.

20:00
6.08.05


4. Тіні

Танець із тілом твоїм, якого немає,
Танець із тінню твоєю між простирадел,
Танець із яблуком вчораминущого раю –
Хто тебе вкраде у мене? о, хто тебе вкраде?

Рухи од тіні до тіні, од світла до світла.
Рухи лише задля рухів, лиш рухів заради.
Десь попід ліктями бігають, бігають титри –
Хто тебе звабить сьогодні? о, хто тебе звабить?

Майже дотичний до мене твій обрис, твій голос,
Майже дотичний – і страшно безглуздий, і зайвий.
Серед подушок, зісунутих щільно, на волос,
Хто тебе знайде сьогодні? о, хто тебе знайде?

Мертво потреба зімкнулася, мертво, як зашморг.
Час одповзає в куток недобитою миттю.
Пальцям вже млосно од дотиків, тісно од зашпор –
Хто тебе вип’є сьогодні? о, хто тебе вип’є?

Котиться подих по тілі твоєму змією,
Білим залізом на шкірі випалюю: “винна”.
Та поза танцем тіней, поза хіттю моєю –
Хто тебе кине сьогодні? о, хто тебе кине?

11:14
7.08.05

5. Апокриф від Хоми

Виконую свій нашкірний розпис
Червоною барвою власної крові.
Тіло – перепис, тіло – скоропис,
Тіло все терпить, тіло все гоїть.

Очі закрий – не віруй! не слухай!
Пальці вклади в мої рани, Хомо,
Темне питво безпритульного духа
Пий із мого бездонного лона.

11:45
11.08.05

6. На голос

Малюй по мені своїм голосом риски,
Розстав по мені своїм голосом віхи.
По голосу нитці (ми ж любимо ризик)
Над прірвою тиші ступаю до втіхи.

Над привидом ночі – розставивши руки –
Прямую у тебе – мій привиде світла.
Вмирають світила – лишаються звуки,
Твій голос – до пальців прирощена нитка.

В які лабіринти ведеш мене? Хто ти?
Собою весь світ мені білий завісив!
Людські голоси – дивовижні істоти:
Прекрасніші янголів, зліші за бісів.

Людські голоси глибші світел небесних,
Страшніша за тишу – почути! потреба.
То лінії, котрими креслиться Всесвіт,
То руки, якими тримає нас небо.

Тому у твій голос обличчям вростаю.
Пройду по воді, учепившись зубами.
Крім голосу твого, нічого не маю.
Люблю – голосами, живу – голосами.

16:32
11.08.05

У янголів лущиться шкіра – так падає сніг.
Важкий, неминучий, як вирок, ґрунтовний, як теза.
Так падає сніг, або, може, так кришиться світ,
Чи сипляться з неба надміру загострені леза.

Ми думаєм: “Тане…”, а вістря пронизують шлак,
Проходячи вперто крізь землю закругленостегну,
І десь, у Америці, війки холодних кульбаб
Смертельними списами плоть видирають з-під дерну.

Це – лусочки білої фарби усюди й ніде.
Це – маска, завіса. Обличчя уже неістотне.
Це схиблений маляр свій кожний наступний шедевр
Скажено здирає із кров’ю налитих полотен.

Це древні космічні рибини втрачають луску.
Їх голі скелети ще світяться в пінистих хмарах.
Це – просто пісочний годинник, де, замість піску,
Безвимірний сніг, що ховає всі вчора і зараз.

Так падає сніг – наче світ добігає кінця.
Так падає сніг, наче щось, що залишиться вічним.
У янголів лущаться душі і білі серця,
І фарба свинцева змивається разом з обличчям.

15:10
11.11.05

Скінчитися варто.
Скінчитися варто пізніше.
Знайшовши зо тисячу входів і жодного виходу
Із власного храму,
Своєї маленької ніші,
Де землю із кров’ю жувати простіше, ніж дихати.

Це – здатність ходити,
Відмова уміти літати.
Квиток у якусь нетутешність – у Дойчланд,
у Денмарк.
Сукупність таємних методик
І болісних практик,
Які я із впертістю цегли вимучую денно.

Щоб тіло скидаючи в прірву –
Туди, де світліше,
Я вміла стояти над краєм і просто мовчати.
Скінчитися варто.
Скінчитися варто пізніше.
Коли вже забудеться значення слова “початок”.

00:10
9.11.05

І
Майстерно збитий із пласких, коротких,
міцних дощок акації, увесь
обтягнутий мотуззям, царський човен
на березі, окремо від води,
нагадував розписане шатро.

Задерті високо корма і ніс,
мальовані зеленим і червоним
орнаментом, все інше в тон піску.

Ядучі кольори нової фарби
напевно відганяли комашню,
що хмарами роїлась над водою.
Хоча комах відлякували і
густі дими від запашних курінь
і символи божественної влади -
помітні здалеку хоругви й стяги -

боятися богів повинні всі.

ІІ
Аменхотеп, сановник, далі жрець,
неквапно підіймаються по сходах,
приставлених до борту, переходять
у надбудову, зведену з плоского,
устеленого кедром дна човна,
також ретельно і дбайливо вкриту
малюнком заростів.
                   Верткий прислужник
пасе, із відданістю пса, очима
сановника, той, зрештою, киває.

Раби штовхають човен до води,
вбігають в неї з криками блаженства -
хто просто борсається, хто пірнає.

Тіла їх голі, бронзово блищать.
Раби усміхнені, звичайно краще
штовхати човен, а не грубі брили.

ІІІ
Двонога щогла гола, парус знято.
Зустрічний вітер суперечить Річці,
помірно дуне проти течії.
Прислужник сівши у свою корзину,
дає накази - з носа на корму,
де вже очікує на них керманич.

Раби здіймають над водою весла.
Ступаючи по даху надбудови,
витягує нагайку наглядач.
Прислужник гаркає і б’є у бубон,
і зарослі неспішно відпливають.

Являють сіру кішку на гладкому,
порослому травою валуні.

Присутність кішки видає білявість
грудей і граючий нервово хвіст.
Вона прийшла прощатись із жерцем,
та в порості акації бентежить
її, сердито скрикуючи, одуд.

І з-під темно-зеленого листа
оранжева чубата птаха стрімко
летить донизу, ледве дочекавшись,
коли човен з людьми відплине далі.

Крик. Лопотіння чорно-білих крил.
Валун порожній. Скінчене прощання.

ІV
Сріблясте плесо Річки колихає
у ритмі весел ковзаюче судно.
Громада храму стрімко виростає
над плавнями, і наче слідом лине
сусідньою, ще більшою рікою.

Застиглий з виразом сумним наставник
не зразу помічає, що царевич
підходить й ніжно тулиться до нього.

Зітхання хвиль при березі ворушить
папірусу тригранні гожі стебла.
Увінчані охайними пучками
колосся - показні і граціозні, -
вони, як ті, придворні в париках,
кивають на прощання уві слід.
Та на обличчях їх немає сліз.
Емоціям не характерна вічність.


2001 - 2004

* * * (Омару Хаяму)
І нині плоть твоя, мабуть, святий оазис.
Не вірю, друже, що твого земного абрис:
“не гріх і тут втішатися небес дарами…”,
“присядемо ж удвох...”- лише до праху надпис!

_____________________________________________


* * *
П'яничка розуміє справи Божі,
Коли й хмільні діла його хороші.
Нелегко і тверезо їх робить,
А сп’яну здатні тільки душі гожі!




* * *
Благословенне будь, земне вино!
У глеки зваби вміщене воно!
І що не глек - то свій окремий смак!
Не кожен, ясно, мій, а все одно!..




Прекрасність
Коли звершив Господь людиною земне,
не тим утішився, либонь, що промине,
а безконечною жагою чоловіка,
з якого взяли задля жінки головне.




* * *
Коли красуня болісно вколола -
сама беззахисно чарівно гола,
зроби ковток вина аби зваблива
з таким єством в тобі не охолола.

Демону (Маньєриста) * - До віршів у коментарях




* * *
Ні осінь пізня, ні вітри, ні хмурі далі
не оп'янять мене терпким вином печалі -
допоки в погляді твоєму жарке літо
ні мудрості в мені, ані моралі.




* * *
Що, друже, думати про завтрашнє сьогодні?
Нехай торкаються шляхи країв безодні,
та поміж нами й нею розпачу стіна,
здолати з милою й вином її не годні!



* * *
Я не останній, хто дійшов до дна
і, випірнувши на поверхню, на
біду потрапив більшу, ніж була,
коли єдиним світом зналась ти одна.



* * *
Говорить розум про подій кінцеві дати,
конечно все - не варто навіть починати.
А в серці Мила, серцю радісно кохати,
одне - вбирати, зовсім інше - віддавати.



* * *
Весь білий сніг моїх неходжених доріг,
і ти, що сліду не лишила в ньому ніг,
в хмільному келиху моїм - відлунням втіх,
гірким ковтком - я не з тобою, хоч і міг.



* * *
Повір мені - про гаманець не йдеться,
коли цілющий дощ із неба ллється,
чи як любов знаходить нас - тут, словом,
не все купляється, чи продається.



* * *
Що з нами завтра станеться? Напевно,
життя продовжиться цілком буденно.
І з віку в вік живемо схожим чином -
лиш перед смертю мить для нас священна.



* * *
Піски пустелі, моя звабо, - це красуні,
що нами тут перебирали, тілом юні,
а потім вже перебирали тільки ними.
Моєю стань, а не пилиною Фортуні!



* * *
Я залицятимусь до вас у дні зимові,
я вигадаю вас, і хміль до крові
вливатиму любовний до тих пір,
доки весна нас не зведе в розмові.



* * *
Поглянь - негода за вікном і ллють дощі,
така нагода, наливай вина мерщій!
І ще обіймів хмелю, мила, - для душі!
Бо геть тверезому кінець мені... Меrсі.



* * *
Кажуть, закінчилось літо й осіннє тепло
схоже на жінку мою, на моє ремесло...
Так, ось і в бочках нове визріває вино -
Осінь - початок, Майбутнього першочисло.



* * *
І як повинен був я жити навесні?
Не знати спраги? в собі втримати пісні?!
Красуні сад щоночі не садити?
А осінь знову дорікатиме мені!



* * *
Довірся, панночко, незнаному на мить,
та й обійми мене, забудь про свою кліть!
Не бійся, що не з птахоловів - поверну,
раз найсолодше там твій голосок звучить.



* * *
Що виклик долі - слабосилому мені -
нагода озирнутись? в далині,
між скелями, узріти просинь моря?
я ж тільки відгомін його, чи ні?



* * *
Твоя загадка, мила, - в образі питання:
принишклий сад між хмурих стін складного вчення.
Дасть тільки доля відповідь - вогонь кохання
та розсуд твій сухий – ще те єднання!



* * *
Ви тішите себе думками плоті?
Вважаєте, що головне у роті?
І далі - битись будете в покуті
у пащах тих, що жнуть незрілі суті?



* * *
Не раз, порівнюючи вина і жінок,
я над безоднею здіймав стрімкий місток,
та зустрічав, здебільшого, світанок
на дні, один, серед потовчених пляшок.



* * *
У грудях пташка билася сумна до ранку -
що помах крил - у ту, чи іншу обіцянку...
Чому ж так легко покидають рідні люди,
і що затримує цю вільну "полонянку"?



* * *
Мене з покоїв проганяючи своїх
за флірт із іншою, отой пташиний гріх! - *,
чи розумієш, обдаровуєш як щедро? -
Супроти світу ці покої просто сміх.

___________
"Пташиний гріх" - пояснення у коментарі
___________


* * *
Як молоде вино, туманиш хіттю,
і наповняєш жили щастя миттю, -
це потім, тверезіючи, вважаю
я сенс компанією довголіттю.



* * *
Не край, мій друже, серця: від печалі,
в яку тебе закули очі карі,
врятують інші очі - все минає,
і знову починається, там, далі.

...................................

З імли сумного снігопаду
забутим вихором осіннім
пливе трамвай удовж фасаду
корабликом у склі вітриннім.
І тануть вогники червоні
на жовтім гроні винограду,
на ватяному підвіконні
блиск зорепаду.

Пливуть сніжини над астральним
блідого ліхтаря горінням,
за силуетами - пухнавим
новоріздвяним провидінням,
вбирають вії у красуні
у блиски неземного жалю,
мов не оці зіниці юні
глядять печаллю.

Кружляє в танку заметілі
у вабі заблукала пара,
блукають пальці побілілі
і побіліла в них гітара.
І стугонять про Нову радість
за спинами дахів похилих
врочисті дзвони - нам і замість
душ одлетілих.

І ділять хміль на трьох, і ніжне
розчулене різноголосся
волхви місцеві під неспішне
даяння дива, що збулося,
і нелукава колискова
звучить на Отчому порозі,
з колись освяченого кола
зійти не в змозі.


XІІ.2005

Кажи про задоволення, що роки
прибавили і мудрості, і такту,
кажи собі - на благо все, дороги
до твого дому обирають друзі,
і з твого серця живлять оази -
плоди смачні, цілющі води, стіни
надійні і високі, зори вірні.
Кажи про радості, далекі плани,
про урожай вина і святкування,
про подорожі, клятвені офіри.
Кажи собі, що норовливі очі
коханої, помандрувавши світом,
до тебе ніжно прикипіли, що
твоє життя, громаджене щоденно
нехай і суєтно, уже невдовзі,
повільніше ітиме, веселіше,
що діти часто згадують тебе,
а кредитори – ні, і цезар – ні,
що повен почуттів, бажань і спраги...

Кажи без роздумів і сумніву, кажи
упевнено, і не змовчи у мить,
коли утихне шурхоту невпинність,
пісок осяде і небесні зори
торкнуться днів твоїх земних клепсидри.


2005

І
І прийде час, коли твої учинки
Обернуться й повстануть проти тебе;
Як вояки зберуться навкруги
І зброєю грозитимуть тобі,
Нагому й безборонному.
А потім
Посходяться ще вчинки-фарисеї
І відчитають лживі обіцянки,
І вимагатимуть, щоб сповнив ти їх;
І прийдуть ще повії по заплату.
Ти всіх приймеш без слова. Тільки станеш
І вислухаєш кпин, погроз і лайок,
І сповнишся гіркотою страшною,
І, очі звівши, скажеш: - Боже, де Ти, де Ти?
І на той жаль бездонний Світло скаже: - Тут.
І на той смуток Світло загориться,
І юрби вчинків, з'єднані у Світлі,
Закаменіють, збліднуть, відійдуть,
І врешті будеш ти із Світлом сам на сам,
Чого був спрагнений ти все життя...
Лишень, відходячи, зупиняться два вчинки,
Найліпший і найгірший, озирнуться й скажуть:
- Так, це була людина, - й відійдуть, обнявшись...

ІІ
О, вийти б несподівано з неволі
Тілесности - на простір, виднокруг,
І буть як вітер і як день у полі...
Радіймо, серце, - ось приходиь Друг,
Той Друг, що лагідний, що - в брамі,
на сторожі
До світла іншого, де інші квіти. Божі.

ІІІ
Пребудь в мені! Все ближче ночі тінь,
І тьма - густіша. Боже, в далечінь
Відходять блага й сили помічні,
Безпомічному поможи мені!
Наш день малий, він швидко проплива.
І втихне сміх, і слав минуть слова, -
Нехай же змінні загасають дні,
Ти, що - незмінний, о пребудь в мені.
Молю Тебе! Не будь лишень на мить,
А, як до учнів, злинь, щоб говорить.
Як лагода, як визвіл, заясній,
Не проминай, - зостань в душі моїй!
З'явись і сповнись мною! Борони
Від страху жить, від труду, що як сни, -
Хто ж, як не Ти, підпора й провідник,
Що в сонце й бурю вестиме повік?
Свій хрест подай, як звідси буду йти,
Шлях освіти, верхівлі освіти,
Де рай цвіте, а не чуття земні.
Життя чи смерть, - а Ти пребудь в мені.

...Як злотий дзвін монастиря,
Співає пристраснеє літо,
І неба синього зоря
В мені захована укрито.
В цвітучій мудрості доріг
Мене сповили сонні міти
Про дні, що йдуть, що я не встиг
Ще, сміючися, покорити...

Коли прийшла пора і ти дозрів
У муках днів, у боротьбі з собою,
Як образ берегів в імлі, на морі, -
В одній хвилині з'явиться тобі
Твоє призначення земне і зміст.

То лиш приходить раз, але назавжди.
Не стерти образу цього тобі,
Ти не втечеш, дивись вперед - і знай:
Одно тобі зосталось тільки: жити ним,
І сповнитися ним, воно - від Бога.
Як же ж не вчув призначення свого, -
Ти ще не жив, і ще не вартий вмерти.

Просто дивитись в лице усьому, що довкола;
Все, що є рідне, то - рідне, вороже - ворожим зостане,
Йди без вагань і без схибу, і вдар там, де треба,
А ще частіш - пожалій, відвернись і не думай,
Часто людина змаліє і варта поправи,
Шкода на неї часу, ти будь тим, чим належить.
То - найважніше: ти будь і дивись простовіч.

Україно, рівнино жорстокого бою і слави,
Мов надхненне знамено, сколихане в сонце, угору,
Краю знаків зловісних і віщих, таємних і дивних,
О, прокляття моє богорівне, прокляття простору!
Ти у душах сумирних, як дим, як пожар, як нещастя,
Як залізнеє поле, крівавим засіяне цвітом,
Ти дзвениш і даруєш привітом нас дужих і сильних,
Ти печалью безвластя так будиш, і рвеш, і бадьориш!
Із глибин давнини, що без меж і без міри донині,
Наче крик соколиний палає нам трепет беззвучний,
Се пороги, се - кручі, се - море кричить навздогінці.
.....................................................
.....................................................
.....................................................

Спочити спочатку.
А вчити латину – рутина,
рідинне життя і клітинне води поглинання.
Пошився у дурні і всі тепер кажуть: “людина”,
подався у люди, і лазити став по ліані.
І диха латиш перегаром гіркої латини,
а я, наче мавпа, деруся все вище і вище.
І час відбиває чечітку – хвилини й години.
У люди піти?
Краще в дурні...
Туди...
На горище...
Спочатку спочивши і вивчивши все, що потрібно.
Рутинну роботу на відкуп віддати рідинам.
Чекати на зиму у день поминальний чи рибний.
І бачити захід...
Незвичний...
Останній...
Єдиний...

*
Нынче ветрено и волны с перехлестом.
Скоро осень, все изменится в округе.
Смена красок этих трогательней, Постум,
чем наряда перемены у подруги.

Дева тешит до известного предела -
дальше локтя не пойдешь или колена.
Сколь же радостней прекрасное вне тела:
ни объятье невозможно, ни измена!

*
Посылаю тебе, Постум, эти книги
Что в столице? Мягко стелют? Спать не жестко?
Как там Цезарь? Чем он занят? Все интриги?
Все интриги, вероятно, да обжорство.

Я сижу в своем саду, горит светильник.
Ни подруги, ни прислуги, ни знакомых.
Вместо слабых мира этого и сильных -
лишь согласное гуденье насекомых.

*
Здесь лежит купец из Азии. Толковым
был купцом он - деловит, но незаметен.
Умер быстро: лихорадка. По торговым
он делам сюда приплыл, а не за этим.

Рядом с ним - легионер, под грубым кварцем.
Он в сражениях Империю прославил.
Столько раз могли убить! а умер старцем.
Даже здесь не существует, Постум, правил.

*
Пусть и вправду, Постум, курица не птица,
но с куриными мозгами хватишь горя.
Если выпало в Империи родиться,
лучше жить в глухой провинции у моря.

И от Цезаря далеко, и от вьюги.
Лебезить не нужно, трусить, торопиться.
Говоришь, что все наместники - ворюги?
Но ворюга мне милей, чем кровопийца.

*
Этот ливень переждать с тобой, гетера,
я согласен, но давай-ка без торговли:
брать сестерций с покрывающего тела
все равно, что дранку требовать у кровли.

Протекаю, говоришь? Но где же лужа?
Чтобы лужу оставлял я, не бывало.
Вот найдешь себе какого-нибудь мужа,
он и будет протекать на покрывало.

*
Вот и прожили мы больше половины.
Как сказал мне старый раб перед таверной:
"Мы, оглядываясь, видим лишь руины".
Взгляд, конечно, очень варварский, но верный.

Был в горах. Сейчас вожусь с большим букетом.
Разыщу большой кувшин, воды налью им...
Как там в Ливии, мой Постум,- или где там?
Неужели до сих пор еще воюем?

*
Помнишь, Постум, у наместника сестрица?
Худощавая, но с полными ногами.
Ты с ней спал еще... Недавно стала жрица.
Жрица, Постум, и общается с богами.

Приезжай, попьем вина, закусим хлебом.
Или сливами. Расскажешь мне известья.
Постелю тебе в саду под чистым небом
и скажу, как называются созвездья.

*
Скоро, Постум, друг твой, любящий сложенье,
долг свой давний вычитанию заплатит.
Забери из-под подушки сбереженья,
там немного, но на похороны хватит.

Поезжай на вороной своей кобыле
в дом гетер под городскую нашу стену.
Дай им цену, за которую любили,
чтоб за ту же и оплакивали цену.

*
Зелень лавра, доходящая до дрожи.
Дверь распахнутая, пыльное оконце.
Стул покинутый, оставленное ложе.
Ткань, впитавшая полуденное солнце.

Понт шумит за черной изгородью пиний.
Чье-то судно с ветром борется у мыса.
На рассохшейся скамейке - Старший Плиний.
Дрозд щебечет в шевелюре кипариса.

Mарт 1972

В холодную пору, в местности, привычной скорей к жаре,
чем к холоду, к плоской поверхности более, чем к горе,
младенец родился в пещере, чтоб мир спасти;
мело, как только в пустыне может зимой мести.
Ему все казалось огромным: грудь матери, желтый пар
из воловьих ноздрей, волхвы - Балтазар, Гаспар,
Мельхиор; их подарки, втащенные сюда.
Он был всего лишь точкой. И точкой была звезда.
Внимательно, не мигая, сквозь редкие облака,
на лежащего в яслях ребенка, издалека,
из глубины Вселенной, с другого ее конца,
звезда смотрела в пещеру. И это был взгляд Отца.

Среди бесчисленных светил
Я вольно выбрал мир наш строгий.
И в этом мире полюбил
Одни веселые дороги.
Когда внезапная тоска
Мне тайно в душу проберется,
Я вглядываюсь в облака
Пока душа не улыбнется.
Ежели мне порою сон
О милой родине приснится,
Я непритворно удивлен,
Что сердце начинает биться.
Ведь это было так давно
И где-то там, за небесами,
Куда мне плыть, не все ль равно,
И под какими парусами?

(Опубліковано у Нью-Йорку в "Новому журналі",
1944 р. N 8).

Рифи і Рільке...
Рибалити більше не можу...
Крадеться осінь чи кішка, крадійка рибини.
Оси вмирають...
Ця осінь на віспу так схожа...
Тільки тоді розумію, коли резоную глибинно
в рибах і липах цим тілом таким незранимим.
Мабуть, від того, що довго морозів не лаяв,
бавились бабиним літом, шепталися німо,
і називали сусідів - апостоли Раю.
Рим, наче кремінь, і Криму до дідька негода,
годі на березі Рільке читати уголос.
Набожні хвилі чекають, а нам - все відходить...
Вишні і крони...
Коралові рифи...
І Хронос...

Моя любовь к тебе сейчас - слоненок,
Родившийся в Берлине иль Париже
И топающий ватными ступнями
По комнатам хозяина зверинца.

Не предлагай ему французских булок,
Не предлагай ему кочней капустных -
Он может съесть лишь дольку мандарина,
Кусочек сахару или конфету.

Не плачь, о нежная, что в тесной клетке
Он сделается посмеяньем черни,
Чтоб в нос ему пускали дым сигары
Приказчики под хохот мидинеток.

Не думай, милая, что день настанет,
Когда, взбесившись, разорвет он цепи
И побежит по улицам, и будет,
Как автобус, давить людей вопящих.

Нет, пусть тебе приснится он под утро
В парче и меди, в страусовых перьях,
Как тот, Великолепный, что когда-то
Нес к трепетному Риму Ганнибала.

Законная жена
Есть еще вино в глубокой чашке,
И на блюде ласточкины гнезда.
От начала мира уважает
Мандарин законную супругу.

Наложница
Есть еще вино в глубокой чашке,
И на блюде гусь большой и жирный.
Если нет детей у мандарина,
Мандарин наложницу заводит.

Служанка
Есть еще вино в глубокой чашке,
И на блюде разное варенье.
Для чего вы обе мандарину,
Каждый вечер новую он хочет.

Мандарин
Больше нет вина в глубокой чашке,
И на блюде только красный перец.
Замолчите, глупые болтушки,
И не смейтесь над несчастным старцем.

До 1918

Вдоль обрыва, по-над пропастью, по самому краю
Я коней своих нагайкою стегаю, - погоняю, -
Что-то воздуху мне мало, ветер пью, туман глотаю,
Чую, с гибельным восторгом - пропадаю, пропадаю!

Чуть помедленнее, кони, чуть помедленнее!
Вы тугую не слушайте плеть!
Но что-то кони мне попались привередливые,
И дожить не успел, мне допеть не успеть!

Я коней напою,
Я куплет допою,-
Хоть немного еще постою на краю!...

Сгину я, меня пушинкой ураган сметет с ладони,
И в санях меня галопом повлекут по снегу утром.
Вы на шаг неторопливый перейдите, мои кони!
Хоть немного, но продлите путь к последнему приюту!

Чуть помедленнее, кони, чуть помедленнее!
Не указчики вам кнут и плеть.
Но что-то кони мне попались привередливые,
И дожить я не смог, мне допеть не успеть.

Я коней напою,
Я куплет допою,-
Хоть немного еще постою на краю!...

Мы успели - в гости к богу не бывает опозданий.
Так что ж там ангелы поют такими злыми голосами?
Или это колокольчик весь зашелся от рыданий,
Или я кричу коням, чтоб не несли так быстро сани?

Чуть помедленнее кони, чуть помедленнее!
Умоляю вас вскачь не лететь!
Но что-то кони мне достались привередливые,
Коль дожить не успел, так хотя бы допеть!

Я коней напою,
Я куплет допою,-
Хоть мгновенье еще постою на краю!...

Протопи ты мне баньку, хозяюшка,
Раскалю я себя, распалю,
На полоке, у самого краюшка,
Я сомненья в себе истреблю.

Разомлею я до неприличности,
Ковш холодный - и все позади.
И наколка времен культа личности
Засинеет на левой груди.

Протопи ты мне баньку по-белому -
Я от белого свету отвык.
Угорю я, и мне, угорелому,
Пар горячий развяжет язык.

Сколько веры и лесу повалено,
Сколь изведано горя и трасс,
А на левой груди - профиль Сталина,
А на правой - Маринка анфас.

Эх, за веру мою беззаветную
Сколько лет отдыхал я в раю!
Променял я на жизнь беспросветную
Несусветную глупость мою.

Протопи ты мне баньку по-белому -
Я от белого свету отвык.
Угорю я, и мне, угорелому,
Пар горячий развяжет язык.

Вспоминаю, как утречком раненько
Брату крикнуть успел: "Пособи!"
И меня два красивых охранника
Повезли из Сибири в Сибирь.

А потом на карьере ли, в топи ли,
Наглотавшись слезы и сырца,
Ближе к сердцу кололи мы профили
Чтоб он слышал, как рвутся сердца.

Протопи ты мне баньку по-белому -
Я от белого свету отвык.
Угорю я, и мне, угорелому,
Пар горячий развяжет язык.

Ох, знобит от рассказа дотошного,
Пар мне мысли прогнал от ума.
Из тумана холодного прошлого
Окунаюсь в горячий туман.

Застучали мне мысли под темечком,
Получилось - я зря им клеймен,
И хлещу я березовым веничком
По наследию мрачных времен.

Протопи ты мне баньку по-белому -
Я от белого свету отвык.
Угорю я, и мне, угорелому,
Пар горячий развяжет язык.

1968

І
Нескінчений зимовий вечір
із похмурим обличчям свідка,
ох, літа мої молодечі -
краще поруч була б сусідка.

Підливаю у кухоль чаю,
скоса пресу дивлюся - гидко!
Може віршика про "кохаю"
написати вам, серцеїдко?

Вечір цим не пройняти - темінь,
бродить страхом у жбані маски.
Я вглядаюсь у далеч: вилинь
осяйний силует любаски.

Тільки місяця чахлі груди.
Хмари, наче сліди затяжки.
О красуня з вінцем облуди,
не діждуся від тебе ласки.

Не здобуду кохання - стану
чорним вмістом лякати риму.
О сусідко!… Медузо… З п'яну
зупинився я тут на зиму…

ІІ
Зупинились ми тут на зиму,
хтось повідав - "казкова суша",
та в лиху, вочевидь, годину
ми послухали злого мужа.

Гарний берег, округ діброви,
б'ють джерела, вода цілюща,
ми й забули про настанови,
не розвідали, що за пуща.

Повернули до сонця днищем
биті бурями бистрі чайки,
запалили багаття, й ті ще
урочисті вдягли китайки.

Певно нас вколисали хвилі,
зворухобила твердь – бо красні
вийшли з лісу красуні: зрілі,
вбрані легко, жаданням ясні.

Що ми з ними не виробляли!..
Дні, як стріли, влітали в ночі, -
що, поцілені, не минали,
багряніли в небеснім клоччі…

І помітили якось - гарно,
з кожним разом спокусниць більше!
що кохались колись попарно,
нині ж так, аби вдвох, все рідше.

І хтось мовив: по наші душі
прилітає ночами Молох,
та за радощі невмирущі
хіба бити годиться сполох?..

Отруїли серця нам чари.
І пропали би ми навіки.
Але раптом зійшлися хмари
і полилися з неба ріки.

Пригадали тоді про чайки.
Оглянулись. Прийшли до тями -
здичавілі, з одежі - крайки,
поруч жодної відьми (дами).

На світанку пішли до лісу
і готові на все - карати,
мстити, душу закласти бісу,
а спричинення розгадати.

І блукали недовго - гори
перед нами відкрились, наче
огнеликі скрижалі Тори,
наче зори воскреслих значень.

Все відкрилося, і забракло
нам водночас повітря й сили,
а прислужники - рай і пекло -
розпечатували могили…

Мало хто повернув додому,
відшукавши своє склепіння,
здивувавшись хіба що тому,
скільки нас тут од сотворіння…

ІІІ
О сусідко моя, між нами
відстань рівна любистку тіла,
що, змагаючись із віками,
на своєму стоїть - хотіла!

О сусідко, відчуй, як множить
пульс напруження молодечі
і відносить, кудись відносить
крові поклик зимовий вечір.


2005

Великий человек смотрел в окно,
а для нее весь мир кончался краем
его широкой, греческой туники,
обильем складок походившей на
остановившееся море.
Он же
смотрел в окно, и взгляд его сейчас
был так далек от этих мест, что губы
застыли, точно раковина, где
таится гул, и горизонт в бокале
был неподвижен.
А ее любовь
была лишь рыбой -- может и способной
пуститься в море вслед за кораблем
и, рассекая волны гибким телом,
возможно, обогнать его... но он --
он мысленно уже ступил на сушу.
И море обернулось морем слЈз.
Но, как известно, именно в минуту
отчаянья и начинает дуть
попутный ветер. И великий муж
покинул Карфаген.
Она стояла
перед костром, который разожгли
под городской стеной ее солдаты,
и видела, как в мареве костра,
дрожавшем между пламенем и дымом,
беззвучно рассыпался Карфаген

задолго до пророчества Катона.

1969

Председатель Совнаркома, Наркомпроса, Мининдела!
Эта местность мне знакома, как окраина Китая!
Эта личность мне знакома! Знак допроса вместо тела.
Многоточие шинели. Вместо мозга -- запятая.
Вместо горла -- темный вечер. Вместо буркал -- знак деленья.
Вот и вышел человечек, представитель населенья.

Вот и вышел гражданин,
достающий из штанин.

"А почем та радиола?"
"Кто такой Савонарола?"
"Вероятно, сокращенье".
"Где сортир, прошу прощенья?"

Входит Пушкин в летном шлеме, в тонких пальцах -- папироса.
В чистом поле мчится скорый с одиноким пассажиром.
И нарезанные косо, как полтавская, колеса
с выковыренным под Гдовом пальцем стрелочника жиром
оживляют скатерть снега, полустанки и развилки
обдавая содержимым опрокинутой бутылки.

Прячась в логово свое
волки воют "ё-моё".

"Жизнь -- она как лотерея".
"Вышла замуж за еврея".
"Довели страну до ручки".
"Дай червонец до получки".

Входит Гоголь в бескозырке, рядом с ним -- меццо-сопрано.
В продуктовом -- кот наплакал; бродят крысы, бакалея.
Пряча твердый рог в каракуль, некто в брюках из барана
превращается в тирана на трибуне мавзолея.
Говорят лихие люди, что внутри, разочарован
под конец, как фиш на блюде, труп лежит нафарширован.

Хорошо, утратив речь,
встать с винтовкой гроб стеречь.

"Не смотри в глаза мне, дева:
все равно пойдешь налево".
"У попа была собака".
"Оба умерли от рака".

Входит Лев Толстой в пижаме, всюду -- Ясная Поляна.
(Бродят парубки с ножами, пахнет шипром с комсомолом.)
Он -- предшественник Тарзана: самописка -- как лиана,
взад-вперед летают ядра над французским частоколом.
Се -- великий сын России, хоть и правящего класса!
Муж, чьи правнуки босые тоже редко видят мясо.

Чудо-юдо: нежный граф
превратился в книжный шкаф!

"Приучил ее к минету".
"Что за шум, а драки нету?"
"Крыл последними словами".
"Кто последний? Я за вами".

Входит пара Александров под конвоем Николаши.
Говорят "Какая лажа" или "Сладкое повидло".
По Европе бродят нары в тщетных поисках параши,
натыкаясь повсеместно на застенчивое быдло.
Размышляя о причале, по волнам плывет "Аврора",
чтобы выпалить в начале непрерывного террора.

Ой ты, участь корабля:
скажешь "пли!" -- ответят "бля!"

"Сочетался с нею браком".
"Все равно поставлю раком".
"Эх, Цусима-Хиросима!
Жить совсем невыносимо".

Входят Герцен с Огаревым, воробьи щебечут в рощах.
Что звучит в момент обхвата как наречие чужбины.
Лучший вид на этот город -- если сесть в бомбардировщик.
Глянь -- набрякшие, как вата из нескромныя ложбины,
размножаясь без резона, тучи льнут к архитектуре.
Кремль маячит, точно зона; говорят, в миниатюре.

Ветер свищет. Выпь кричит.
Дятел ворону стучит.

"Говорят, открылся Пленум".
"Врезал ей меж глаз поленом".
"Над арабской мирной хатой
гордо реет жид пархатый".

Входит Сталин с Джугашвили, между ними вышла ссора.
Быстро целятся друг в друга, нажимают на собачку,
и дымящаяся трубка... Так, по мысли режиссера,
и погиб Отец Народов, в день выкуривавший пачку.
И стоят хребты Кавказа как в почетном карауле.
Из коричневого глаза бьет ключом Напареули.

Друг-кунак вонзает клык
в недоеденный шашлык.

"Ты смотрел Дерсу Узала?"
"Я тебе не всё сказала".
"Раз чучмек, то верит в Будду".
"Сукой будешь?" "Сукой буду".

Входит с криком Заграница, с запрещенным полушарьем
и с торчащим из кармана горизонтом, что опошлен.
Обзывает Ермолая Фредериком или Шарлем,
придирается к закону, кипятится из-за пошлин,
восклицая: "Как живете!" И смущают глянцем плоти
Рафаэль с Буонаротти -- ни черта на обороте.

Пролетарии всех стран
Маршируют в ресторан.

"В этих шкарах ты как янки".
"Я сломал ее по пьянке".
"Был всю жизнь простым рабочим".
"Между прочим, все мы дрочим".

Входят Мысли о Грядущем, в гимнастерках цвета хаки.
Вносят атомную бомбу с баллистическим снарядом.
Они пляшут и танцуют: "Мы вояки-забияки!
Русский с немцем лягут рядом; например, под Сталинградом".
И, как вдовые Матрёны, глухо воют циклотроны.
В Министерстве Обороны громко каркают вороны.

Входишь в спальню -- вот те на:
на подушке -- ордена.

"Где яйцо, там -- сковородка".
"Говорят, что скоро водка
снова будет по рублю".
"Мам, я папу не люблю".

Входит некто православный, говорит: "Теперь я -- главный.
У меня в душе Жар-птица и тоска по государю.
Скоро Игорь воротится насладиться Ярославной.
Дайте мне перекреститься, а не то -- в лицо ударю.
Хуже порчи и лишая -- мыслей западных зараза.
Пой, гармошка, заглушая саксофон -- исчадье джаза".

И лобзают образа
с плачем жертвы обреза...

"Мне -- бифштекс по-режиссерски".
"Бурлаки в Североморске
тянут крейсер бечевой,
исхудав от лучевой".

Входят Мысли о Минувшем, все одеты как попало,
с предпочтеньем к чернобурым. На классической латыни
и вполголоса по-русски произносят: "Всё пропало,
а) фокстрот под абажуром, черно-белые святыни;
б) икра, севрюга, жито; в) красавицыны бели.
Но -- не хватит алфавита. И младенец в колыбели,

слыша "баюшки-баю",
отвечает: "мать твою!" ".

"Влез рукой в шахну, знакомясь".
"Подмахну -- и в Сочи". "Помесь
лейкоцита с антрацитом
называется Коцитом".

Входят строем пионеры, кто -- с моделью из фанеры,
кто -- с написанным вручную содержательным доносом.
С того света, как химеры, палачи-пенсионеры
одобрительно кивают им, задорным и курносым,
что врубают "Русский бальный" и вбегают в избу к тяте
выгнать тятю из двуспальной, где их сделали, кровати.

Что попишешь? Молодежь.
Не задушишь, не убьешь.

"Харкнул в суп, чтоб скрыть досаду".
"Я с ним рядом срать не сяду".
"А моя, как та мадонна,
не желает без гондона".

Входит Лебедь с Отраженьем в круглом зеркале, в котором
взвод берёз идет вприсядку, первой скрипке корча рожи.
Пылкий мэтр с воображеньем, распаленным гренадером,
только робкого десятку, рвет когтями бархат ложи.
Дождь идет. Собака лает. Свесясь с печки, дрянь косая
с голым задом донимает инвалида, гвоздь кусая:

"Инвалид, а инвалид.
У меня внутри болит".

"Ляжем в гроб, хоть час не пробил!"
"Это -- сука или кобель?"
"Склока следствия с причиной
прекращается с кончиной".

Входит Мусор с криком: "Хватит!" Прокурор скулу квадратит.
Дверь в пещеру гражданина не нуждается в "сезаме".
То ли правнук, то ли прадед в рудных недрах тачку катит,
обливаясь щедрым недрам в масть кристальными слезами.
И за смертною чертою, лунным блеском залитою,
челюсть с фиксой золотою блещет вечной мерзлотою.

Знать, надолго хватит жил
тех, кто головы сложил.

"Хата есть, да лень тащиться".
"Я не блядь, а крановщица".
"Жизнь возникла как привычка
раньше куры и яичка".

Мы заполнили всю сцену! Остается влезть на стену!
Взвиться соколом под купол! Сократиться в аскарида!
Либо всем, включая кукол, языком взбивая пену,
хором вдруг совокупиться, чтобы вывести гибрида.
Бо, пространство экономя, как отлиться в форму массе,
кроме кладбища и кроме черной очереди к кассе?

Эх, даешь простор степной
без реакции цепной!

"Дайте срок без приговора!"
"Кто кричит: "Держите вора!"?"
"Рисовала член в тетради".
"Отпустите, Христа ради".

Входит Вечер в Настоящем, дом у чорта на куличках.
Скатерть спорит с занавеской в смысле внешнего убранства.
Исключив сердцебиенье -- этот лепет я в кавычках -
ощущенье, будто вычтен Лобачевский из пространства.
Ропот листьев цвета денег, комариный ровный зуммер.
Глаз не в силах увеличить шесть-на-девять тех, кто умер,

кто пророс густой травой.
Впрочем, это не впервой.

"От любви бывают дети.
Ты теперь один на свете.
Помнишь песню, что, бывало,
я в потемках напевала?

Это -- кошка, это -- мышка.
Это -- лагерь, это -- вышка.
Это -- время тихой сапой
убивает маму с папой".

1986

Канал, в котором утопили Розу
Л., как погашенную папиросу,
практически почти зарос.
С тех пор осыпалось так много роз,
что нелегко ошеломить туриста.
Стена -- бетонная предтеча Кристо --
бежит из города к теленку и корове
через поля отмытой цвета крови;
дымит сигарой предприятье.
И чужестранец задирает платье
туземной женщине -- не как Завоеватель,
а как придирчивый ваятель,
готовящийся обнажить
ту статую, которой дольше жить,
чем отражению в канале,
в котором Розу доканали.