- Бо то була не злива
Тільки дощик...
- Але ж дрібна вода
Дахи не трощить!
І не заламує деревам руки...
- Ти помилилася,
То були просто звуки...
І катастрофа сталася не з нами...
- Чому ж я до сих пір
Лікую шрами...

Перекреслила ніч павутинкою.
Хай вона залишається згадкою.
Я тепер не прокинуся жінкою,
Що зів’ється твоєю краваткою.

Я зроблюся холодною мушлею,
До якої не матимеш доступу.
І не згадуй про іграшку плюшеву,
Що тебе проводжала удосвіта.

Я укриюся ковдрою з інею,
Розпливуся в тумані невинності.
Щоб побути хоч день недружиною,
Щоб забути про шлюбні повинності.

20.03.07

Тепло Твої швидко відновлює втрачені сили,
І змієм спокусливим тіло міцне огорта -
Ще мить і відчуєш, як сон, вже давно перестиглий,
Тікає, і в річку з найвищого пада моста.
І те як нестримно у вікна вривається свято,
На площі міські до фонтанів уперто манить,
Де в сукнях коротких Тебе зваблять мавки-дівчата,
І серце до ранку у ніжних обіймах згорить.
А згодом Тебе заколише розпатлане небо,
І місто укриє природа квітково-рясна.
Настав час радіти. Нічим перейматись не треба,
Вбирай насолоду – гріхи усі спише весна!

Сестрі Олесі

Як яснеє сонце
Закине свій промінь ясний
До тебе в віконце, -
Озвись на привіт весняний.
Олесю, серденько,
Співай веселенько!
Весняного ранку
Співай, моя люба, веснянку!

Як бідну первістку,
Дочасну, морози поб'ють.
І кущик любистку
Холоднії роси поллють, -
Не плач, моя роже,
Весна переможе!
Весняного ранку
Співай, моя люба, веснянку!

Як дрібнії дощі
Заслонять нам світ навесні,
Як нам молодощі
Пов'ються у хмари сумні, -
Не тратьмо надії
В літа молодії!
Весняного ранку
Співаймо, сестрице, веснянку!

На літо зелене
Поїду я геть в чужий край,
Згадай же про мене,
Як підеш по квіти у гай.
Спогадуй, Олесю,
Сестру свою Лесю!
Весняного ранку
Даю тобі сюю веснянку!
6 квітня 1890 p.

І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю,
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.

Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.

О, сліз таких вже вилито чимало, -
Країна ціла може в них втопитись;
Доволі вже їм литись, -
Що сльози там, де навіть крові мало!

Чортівня завила, загуляла
По Росії – мерхне білий світ, –
Рве, шматує сніжні запинала
Зимний, льодовий Північний Схід.

Вітер цей спізнало дике поле,
Тундри, гори, плоскогір’я голе,
Чорний вітер крижаних рівнин
Над помор’ям, над поліссям свище, –
Згарище, погроми, бойовище,
Мідні зорі, полум’я руїн.

Вітер цей – він був нам вірним другом,
В лихолітті стугонів услід –
Сотні літ ми йшли назустріч хуґам,
З Півдня йшли ми – на Північний Схід.

Війте, війте, снігові стихії,
Хай гроби вкриває білина.
В цьому вітрі – вся судьба Росії,
Вся судьба, шалена і жахна.
В цьому вітрі – гніт ланців пудових,
Русь Малют, Іванів, Ґодунових –
Хижаків, опрічників, стрільців,
Лютих білувальників людини,
Чортогону, хвищі, хуртовини –
Царський спадок для більшовиків.

Що мінялось? Клейна і клейноди?
Всюди шаленіє гураґан.
У тиранах – вибухи свободи,
В комісарах – приспаний тиран.
Вбить на палю, всипати отрути,
Всупереч природі швиргонути
Крізь віки майбутніх божевіль –
Знов те саме, знов той самий хміль.

Вчора, нині, завше: горлорізи,
Вовчі морди, машкари, мармизи,
П’яні крики вчаділих тварюк,
Дика праця нишпорки й жандарма,
Зашморги, катівні, ґрати, ярма,
Каторга, шпіцрутени, канчук,
Моторошне сниво муштрування,
Шерегів, парадів, шикування,
Павлів, Аракчеєвих, Петрів,
Ґатчін і жахливих Петербурґів,
Мрії ненажерливих хірургів
І шалені замахи катів,
І розгул звіроти навісної, –
Ще не всі розгорнуто сувої,
Є ще не спогадані кати:
Маячня й страхіття чрєзвичайок –
Ні Москва, ні Астрахань, ні Яїк
Більшої не знали гіркоти.

Край нам груди, бий, пали війною,
Розбратом, різнею нищівною, –
Сотні літ – назустріч всім вітрам,
Сотні літ – у крижаній пустелі, –
Не дійти і згинути в хурделі
Чи знайти сплюндрований наш храм. –
Над усе нам – задуми Господні, –
Підемо і приймемо – поклич!
Вихоре полярної Безодні –
Я тебе вітаю, Божий бич!

Крихка свобода вікон,
Туге сплетіння рами...
І штори,як повіки,
Ледь зрошені сльозами.
Тонка скляна прозорість,
Що ловить неосяжність,
Вночі п'є спрагло зорі,
А вдень, як сонце майже,
Розсіює проміння
В моїй сирій кімнаті,
Ілюзією вабить
Думки сумно-крислаті,
Пускаючи коріння
В мою хвору свідомість...
Хотілось трошки правди -
Лиш фальш одна натомість.

Так, я буду Вашою жінкою,
Вашим спокоєм, Вашим болем,
Вже не феєю, не чужинкою,
А великим несапаним полем.

Так, я буду Вашою долею -
Сонце-ружею (з колючками),
І вечерею з бараболею,
І безсонням із пелюшками.

Так, я буду Твоєю дружиною.
Ти - правицею, я - лівицею.
Вже не сіном, але периною,
Ніжним котиком... Чи левицею?

...А нижче свого неба не впадеш...

1. (К. Ц.)
- Крок. Лише крок... І така обнадійлива воля!!!
Світ відморозив усе, що лишалось живим...
Дихаю в борг, під заставу сміюся поволі...
Тінь. Невидимка. Примара. Обвуглений дим.

2. (А.)
- Все? А чому, моя крихітко, падати страшно?
Жити жахливіше...Думалось так дотепер?
Світ зажорстокий, коли ти маленька мурашка –
Страх затяжкий, щоб униз зіштовхнути себе.

Просто не час і не місце шукати розплати.
Там, унизу, у воді, – відображення хмар.
Крила твої ще не виросли. Рано літати.
Мучить не тіла огидність – душевний тягар.

3. (К. Ц.)
- Хто тут? ...Ну, от! Божевілля одягнено маску.
Зараз, ось-ось. І скінчиться навічно усе...
Господи, чом я не можу? Штовхни! Ну, будь ласка!
Більше не в силі терпіти життя карусель.

4. (А.)
- Стій! Ти хоч раз розглядав свої зранені очі?
Бог не безжальний. В тобі добросердна краса.
Камінь терпіння сумнівна вода не підточить.
Душу звільни! Від прокльонів спаси небеса.

Скільки разів ти собі зізнавався в любові?
Тільки, прошу, не кажи, що немає її.
Це ж у тобі ще живе щиро-лагідне слово...

5. (К. Ц.)
- Може, мені це співають дзвінкі солов’ї?

___________________________________________
- Знаєш, у тіло - не в душу вбиваються цвяхи.
- Знаю, вінок - не розп’яття з тернових кущів...
Можна спитати?
- Питай, моя крихітко Цахес.
- Ангели плачуть?
- ...Когось врятувавши...
- Хм... Дощить!!!

Зорі – срібні медузи
Небом нічним пливуть.
Грають на арфах музи,
Янголи хмарки перуть.
В озері ночі - спокій,
Тоне в глибинах світ.
Серце сповільнює кроки,
Сни забирають в політ.
Доки на білі плечі
Ранку впаде зоря,
В‘язнями в чарах ночі
Будемо ти і я.

Жива була –
примусили спинитись,
сховати біль в мереживі тенет
і розміняти щастя завелике
на жменьку заіржавілих монет.

Разом навчалися
байдужості, цинізму,
плачу без сліз і чхати на любов,
спіткаючись о граблі алогізму,
у різні боки бігти стрімголов.

Чому ж мені
твої гіркі страждання
малює Бог віршами уві сні,
коли давно закрито всі питання,
розставлено всі крапочки над „і”...

16.03.07

Ти знаєш, як місяць
Запалює стомлене небо?
Як вітер з дерев
Обрива снігові обладунки?
Як добре мені
Віршувати лиш тільки для тебе,
І на губах відчувать
Смак твоїх поцілунків?

Як стрілки годинника
Маршем крокують по колу,
І шепчуть крізь тишу,
Що ніч майже вся пролетіла?..
Як падає одяг
Осіннім туманом додолу,
А розум дурманить
Розпечений жар твого тіла?

Ти знаєш, як ранок
Непроханим гостем крадеться?
Як хочеться час
В цей момент назавжди зупинити?
Як серце у грудях
Від щастя піднесено б"ється,
І хоче любити,
Тебе лиш навіки любити?!!

Замало сили
Пережити ніч.
Нема натхнення,
То уже й не буде...
Горять вірші,
Запалені від свіч,
А в душу лізуть
Незнайомі люди.

Облудний вітер
Стукає в вікно-
В пустій кімнаті
Я та чорні тіні:
Говорим мовчки,
Пошепки мовчим,
І щастя віднаходимо
В курінні.

Нема нічого,
Лиш бездумний флірт,
Думки панічні
Ріжуть без наркозу-
На рани сіль,
А у горлянку-спирт,
Що вбереже
Від стресу та психозу.

Останній намір
Спробувать піти...
Остання радість-
Це закрити очі,
Послати все та всіх
І назавжди
Сховатись від життя
У лоні ночі.

Чати часу, ви - турки, крути вуса читач!
Чаші пусті всі. Світ – суп. Ішач!

У нашім аду - дамі шану!
У нас коваль у каву – Вакула в Оксану.

Ви то маєте те, а мотив?
Митні шани чи наш інтим?

І далі і Буг у губі і ладі …
І дана квота, а то – в Канаді!

А будь у вазі - рвав. А врізав у дуба.
Ха, бокс вже теж в скобах?

Індо-гості всі і світ сьогодні.
Індо-лохи ми холодні.

Індо- логічно – гончі голодні.
Індо- зебри - в вир безодні.

Ханой, 13 березня 2007

Налий мені кави.
Міцної.
Гіркої, мов доля.
Ми сядемо поруч...
Цідитимем з фляги коньяк.
Сідатиме сонце.
Серця будуть рватись на волю.
В компанії смутку
Ми довго сидітимем так.
Я дуже далеко,
Та подумки нині - з тобою,
Тому - не дивися,
що поряд нікого нема...
Налий мені кави.
Міцної.
Мов доля, - гіркої…
Хай Той, хто з`єднав нас
Між нами живе обома…

Позбутися журби, як зайвих кілограмів,
Вдягнути легкий шарф з відтінками весни,
Ділитися теплом (так ніби це востаннє),
І ніжитись у сяйві, що з неба струменить.

Спиняти погляд твій і мружитись на сонці,
Ліниво відпивати гарячого вина...
І сонячного зайчика на малюка долоньці
Побачити й почути
Твій голос:
«Вже весна...»

14.03.2007

Я не беру чуже, не підглядаю в вікна,
Я не рублю вузли, зав'язані не мною,
Я знаю межі й стримуюсь в півмиті,
Я вірю в жаб, остерігаюсь долі.
Гальмуючи перед червоним світлом,
Змиваючи кути буття в м'які півкола,
Я навесні не розливаюсь в повінь,
Я розівчилась тамувати подих.
Тож не руйнуй ні дамб, ні рейок -
Стирати межі страшно. Красти грішно.
Всі мої перехрестя вже за мною.
Не спокушай своїми. Надто пізно.

Вітер – бешкетник. Квітень на сум провокує.
Зимно, хоч плач. І на вікнах похлипує дощ.
Ти – мій невільник, а я болячки полікую
Витертих крил і безглуздих буденності нош…
Крутить щоденно дійсність легкі коліщата.
Наші слова вже напевне у серці хтось мав.
Вкотре ті самі неба розпластані шатра,
Вкотре зірок позолочена часом тасьма.
Сяє над нами вічність. Усе, як належить.
Місяць мовчить. А любов залишає сліди
В душах і в небі. Спалах емоцій бентежить…
Музики плач. І ми будемо разом, не йди…

Контрасти нашого життя:
Яскрава розкіш золотава,
Яка не має співчуття
І попирає норми права.
Байдужість сіра до людей,
До міста нашого, держави,
Та показовий шарм ідей
У ностальгійнім сяйві слави.
Наживи щупальці стальні
І вседозволеність, як право,
І допомоги незначні,
І міліони для забави.
І неймовірна щедрість слів,
І обіцянки щось зробити…
Але, щоб я щасливо жив
Ще скільки треба говорити?

Ми світилися - зліпки проміння
У фотонному леті. Воно
Западалося у піднебіннях
Та збирало по впадинах дно.

Ми живилися рухами тіней,
Оживали на дотиках рук.
І здавалось, що дихають стіни,
Та відпружнює диханням звук.

Розливались, зливались у змові
Проти злих язиків стиском вій.
Приурочивши зближення... мові
Карбування безпам`яттю дій.

Ми вслухались в налади... Акорди
Зачепили за дотики слух...
Пориваючи струнами гордість,
Переводячи пальцями дух.

12 Березня 2007

Вот и лето прошло,
Словно и не бывало.
На пригреве тепло.
Только этого мало.

Все, что сбыться могло,
Мне, как лист пятипалый,
Прямо в руки легло,
Только этого мало.

Понапрасну ни зло,
Ни добро не пропало,
Все горело светло,
Только этого мало.

Жизнь брала под крыло,
Берегла и спасала,
Мне и вправду везло.
Только этого мало.

Листьев не обожгло,
Веток не обломало...
День промыт, как стекло,
Только этого мало.

1967

Останні простúрадла сірого, темного снігу,
Розтанувши викрадуть крижини вини...
Струмків відголосся не стримати бігу
Живою водою наповнять джерела вони.
І паростки-гілля вогні запалять зелені
Кору пробиваючи, зморожену до глибини.
Магнолії пупляхи цвітом іще незбагненні
Щойно достигають у теплих долонях весни.
Усі запитання і бруд зима забере з собою,
Залишивши теплі й такі неповторні дні...
М’якою з-під ніг вони проростають травою.
Світ тихої музики знову належить мені.

Зірки - це Сонце уночі
Мільйони сонць печуть, кричи...
Мільярди поглядів, мовчи,
Зітхань і ран - зціли, навчи...
Або - втечи...Це вибух, чи?
Зірки. Розсипалося Сонце вмить.
Давно б пройшло, але болить.
Віки - розсипані секунди днів,
Сліди від слів, твоїх вогнів.

Свиданий наших каждое мгновенье
Мы праздновали, как богоявленье,
Одни на целом свете. Ты была
Смелей и легче птичьего крыла,
По лестнице, как головокруженье,
Через ступень сбегала и вела
Сквозь влажную сирень в свои владенья
С той стороны зеркального стекла.

Когда настала ночь, была мне милость
Дарована, алтарные врата
Отворены, и в темноте светилась
И медленно клонилась нагота,
И, просыпаясь: "Будь благословенна!" -
Я говорил и знал, что дерзновенно
Мое благословенье: ты спала,
И тронуть веки синевой вселенной
К тебе сирень тянулась со стола,
И синевою тронутые веки
Спокойны были, и рука тепла.

А в хрустале пульсировали реки,
Дымились горы, брезжили моря,
И ты держала сферу на ладони
Хрустальную, и ты спала на троне,
И - боже правый! - ты была моя.
Ты пробудилась и преобразила
Вседневный человеческий словарь,
И речь по горло полнозвучной силой
Наполнилась, и слово ты раскрыло
Свой новый смысл и означало царь.

На свете все преобразилось, даже
Простые вещи - таз, кувшин,- когда
Стояла между нами, как на страже,
Слоистая и твердая вода.

Нас повело неведомо куда.
Пред нами расступались, как миражи,
Построенные чудом города,
Сама ложилась мята нам под ноги,
И птицам с нами было по дороге,
И рыбы подымались по реке,
И небо развернулось пред глазами...
Когда судьба по следу шла за нами,
Как сумасшедший с бритвою в руке.

1962

Вірш читає А.Тарковський (1,8 mb)

Тот жил и умер, та жила
И умерла, и эти жили
И умерли; к одной могиле
Другая плотно прилегла.

Земля прозрачнее стекла,
И видно в ней, кого убили
И кто убил: на мертвой пыли
Горит печать добра и зла.

Поверх земли метутся тени
Сошедших в землю поколений;
Им не уйти бы никуда
Из наших рук от самосуда,
Когда б такого же суда
Не ждали мы невесть откуда.

1975

I
Предчувствиям не верю и примет
Я не боюсь. Ни клеветы, ни яда
Я не бегу. На свете смерти нет.
Бессмертны все. Бессмертно все. Не надо
Бояться смерти ни в семнадцать лет,
Ни в семьдесят. Есть только явь и свет,
Ни тьмы, ни смерти нет на этом свете.
Мы все уже на берегу морском,
И я из тех, кто выбирает сети,
Когда идет бессмертье косяком.

II
Живите в доме — и не рухнет дом.
Я вызову любое из столетий,
Войду в него и дом построю в нем.
Вот почему со мною ваши дети
И жены ваши за одним столом, —
А стол один и прадеду и внуку:
Грядущее свершается сейчас,
И если я приподнимаю руку,
Все пять лучей останутся у вас.
Я каждый день минувшего, как крепью,
Ключицами своими подпирал,
Измерил время землемерной цепью
И сквозь него прошел, как сквозь Урал.

III
Я век себе по росту подбирал.
Мы шли на юг, держали пыль над степью;
Бурьян чадил; кузнечик баловал,
Подковы трогал усом, и пророчил,
И гибелью грозил мне, как монах.
Судьбу свою к седлу я приторочил;
Я и сейчас, в грядущих временах,
Как мальчик, привстаю на стременах.

Мне моего бессмертия довольно,
Чтоб кровь моя из века в век текла.
За верный угол ровного тепла
Я жизнью заплатил бы своевольно,
Когда б ее летучая игла
Меня, как нить, по свету не вела.

1965

Вірш читає А.Тарковський (1,5 mb)

Десятий вокзал. Поміж люду і мій провідник.
Не бачив квитка та читає дорогу на скронях.
Морозний перон, але серце горить... І щемить.
Спинилось життя на дві миті у теплих долонях.

"Столиця - Весна" оголошено. - Я подзвоню.
"Чекатиму" мрійне, мов місяць, говорю рукою.
Рушаю в печаль. На віконні малюю "люблю".
За обрієм зникла статура - царівна спокою.

* * *

Жде столик на двох, я замріяно збився в кутку.
"Тут зайнято, вибачте" кажу устами дитини.
Мереживо сліз спішно гріє для Тебе весну.
А серце вже стелить до долі червоні килими.

* * *
На голій гілці
самотній ворон тихо старіє.
Осінній вечір.




* * *
Як шумить-гуде банан,
як у кадуб капа дощ,—
чую цілу ніч.




* * *
Холод, ніч, нудьга...
Чути плюскоти весла
десь од берега.




Вдача
Оттакий я єсть:
глянь на росяні дзвонки —
то й сніданок весь.




* * *
Пущу коня вбрід —
полегесеньку впишусь
в літній краєвид.




* * *
На старім ставку
жаба в воду плюснула —
чули ви таку?




* * *
Гедзь на будяку:
ти стривай, не клюй його,
горобейчику!




* * *
Степу рівнява —
ніде оку зачепитись.
Жайворон співа.




* * *
Я заріс, як щіть.
А худий який, блідий!
Весняні дощі...




* * *
Видиться мені:
плаче з місяцем стара
в гірській глушині.




* * *
Вже й по маю — ах!
Птахи плачуть, а у риб
сльози на очах.




* * *
Трава-мурава...
Узялася сном-марою
слава бойова.




* * *
Тиша, мир і лад.
Десь там тоне межи скель
цвіркотня цикад.




* * *
Осінь із дощем...
Навіть мавпа лісова
вкрилась би плащем.




Старий відлюдник
Зсохнеться ось-ось,
як узимку на шнурку
димлений лосось.




* * *
Окуні морські
зуби щирять із полиць:
в лавці холодно...




* * *
Крук — немилий птах,
але як милує зір
в ранішніх снігах!




* * *
Рушу, й раптом — хить!
Ухоплюсь за колосок...
це розлуки мить.




* * *
Чистий водоспад...
3 ярих сосен глиця в воду
падає улад.




* * *
Побравши ціпки,
зійшлись діди сивочолі
усі на гробки.




* * *
Хризантеми пах...
У кумирнях з прадавен
темні лики Будд.




* * *
Довгий, довгий шлях —
і ніхто не йде навстріч,
лиш осіння ніч...




* * *
Чом так постáрів
я цеї осені?
Птиці, хмари.




* * *
Осінь-праосінь...
Як там живе сусіда?
Не знаю зовсім.




* * *
В мандрах я знеміг.
Полем паленим шуга
сон мій — чи юга?




* * *
Десять літ тут жив.
Едо! Я іду. Прощай!
Ти — мій рідний край.




* * *
Мавпа зойкне — співчуття...
А як плаче в непогідь
кинуте дитя?




ПАСМО ВОЛОССЯ ОД НЕБІЖЧИЦІ-МАМИ
Цілував би — жаль:
од моїх пекучих сліз
іней піде в тань...




* * *
Рік кінчивсь, а мандри ні:
далі в стоптаних сандалях,
в зношенім брилі...




* * *
Жаль на серце впав:
при дорозі рожі цвіт
кінь мій общипав...




* * *
Я, метеличок,
собі крильця обірву:
на, цвіти, мачок!




* * *
Мандрівник — і все:
це тепер моє ім'я.
Йде осінній дощ.




* * *
Берег високий.
Потішив мені душу
самотній сокіл.




* * *
Із далеких літ
скільки всього нагадав
цей вишневий цвіт!




* * *
Тяжка година!
До нічлігу ледь добрів —
цвіте гордина!




* * *
Квіття горове
шелевіє-шелестить...
Водоспад реве.




* * *
Зозулі рóзспів
в передсвітанні тоне.
Далекий острів.




* * *
Чужина чужа —
знов мандрую у світи...
Мжить осіння мжа.




* * *
В мандрах десь і вмру...
Вітер в душу наганя
холод і журу.




* * *
Кулюсь на коні:
тінь моя коцюрбиться
мовчки по землі.




* * *
Журавель знеміг,
на холодне поле впав...
Мандрівця нічліг.




* * *
Сакура стара —
невже справді зацвіла?
Спогад, ніби дим...




* * *
Ніч шляхи мела:
скільки снігу там зосталось
після помела!




* * *
Виходжу з Кінчý,
мов із мушлі той м'якун.
Осінь наскінчу.




* * *
Он рибалка-птах:
любо глянуть, як пірна,
але й сумно — ах!



Чистота
Білий лотос-цвіт:
не цурається багна,
із якого зріс.




* * *
Червень на порі.
Хмари-тучі залягли
на Бурли-горі.




* * *
Стань, мандрівцю, глянь:
попід тином оно-но
сірики цвітуть!




* * *
Чи весна прийшла,
чи старий минувся рік?
Святоблива ніч.



Перекладач: Микола Лукаш
Із книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990

Я впізнала тебе серед сотень облич,
Твою душу вогненно холодну.
Порцелянова лялька – авжеж, ясна річ –
Знає руку свого ляльковода.

Я впізнала тебе поміж сотень личин,
Попід шаром акторського гриму.
Твоя сутність пов’язана з тілом моїм,
Моє тіло – з руками твоїми.

Хоч актор відкриватись душею не звик –
Перед лялькою став на коліна.
Ти без мене – самотній старий ляльковик,
Я з тобою – жива Коломбіна.

07.03.07

Навіженим бурхливим поштовхом
Накотилася зваба хвилею.
Заколисав чуттєвою розкішшю,
Заповив нетривкими обіймами.

А на скронях смолисті кучері –
То мій біль, принесений здалеку.
Моє прагнення тебе змучене,
Світобачення з розмаху вдарене.

Над будинками тихо принишклими
В’ється пристрасть тремтливим стогоном.
Ти – вимога моя завищена,
Ти – прохання з пересторогою.

Завмирає повітря сонячно,
Стигне час дощовими хмарами.
Відчуваєш чекання агонію
Перед злетом новим Ікаровим?

06.03.07

Я знову, рідний храме, став твоїм,
Торкнувшись порохнявого порога.
Ці стіни знов хисткі, неначе дим,
І стеля чорна, і брудна підлога.
Шляхи позаростали і стежки.
Руйновище. Ані плачу, ні свята.
Тремтять у павутинні павуки,
І крячуть у покрівлі воронята.
    Здригаються колони на вітрах,
    Відламки стін потрощено на прах.

І порохи, і Тори вже нема,
Гниють у бочці плісняві сувої.
У тишині торкається сліпма
Самотній промінь темряви сумної.
О стіни храму, стіни ці святі!
Народу й духу схов у часоплині, —
Чому ви стоїте у німоті,
Розкинувши ці довгі чорні тіні?
    Чи Бог пішов навік од цих руїн
    І вже до вас не верне більше Він?

Покинуті, похмурі, мовчазні,
Скорботою німою оповиті,
Згадали ви зі мною давні дні
А чи синів, розвіяних по світі?
Питайте, я чекаю запитань
Про всіх синів з далекої долини.
Здолала нас ворожа чорна хлань,
З Ахору я прийшов під рідні стіни, —
    Вернувся я, знеславлене дитя,
    Звитяжцям не судилось вороття.

Немов жебрак похилений, стою.
Мій храме, ми спустошені з тобою.
Зруйнованість оплакую свою
Чи плачу над руїною святою?
Твої сини, птахи твої сумні, —
Так тінь майне і у конарах щезне —
Розвіялись вони по чужині,
Покинувши кубло твоє старезне.
    Вони помруть, забувши рідний храм,
    Чи інша смерть судилася синам?

Мої шляхи — полин і ковила.
Божисту славу втрачено в розстанні.
Вода під саму душу підійшла —
Я відчував ті дотики останні.
Твій прихисток, твоя затишна тінь —
Рятунок мій, — душа моя нетлінна,
І серце досі сповнене стремлінь,
Дарма, що підгинаються коліна,
    Що спорожнілий, став на твій поріг, —
    Я Бога спас, і Бог мене зберіг.

Не хочу ні шаленства, ні ганьби,
Відтак любов'ю житиму палкою,
Таж ми неправди лютої раби, —
Вернися, мій жаданий супокою!
Мені не оскверняти Божих див
І права первака не продавати,—
Брехню зневажу, — Бог мені судив
Не левом бути — з вівцями вмирати.
    Ні пазурів, ні ікол чотирьох, —
    Вся сила — Богу, все життя — то Бог.

Мов ящірці зіщуленій луска —
Для мене духу вічного фортеця.
Далека та хвилина чи близька —
Коли до бою вийти доведеться,
Біля правиці завше буде Бог,
Я битимусь в шаленому пориві,
Нестримно йтиму з Ним до перемог.
Лежать убиті леви злотогриві.
    Живло — травинка, висохла й німа, —
    Лиш подув Божий — і його нема.

Та не навчився бити мій кулак,
Я сили не віддав питву і блуду —
Я для пісень родився, і відтак
Я, бранець правди, їх співати буду.
В усіх кінцях небес мої пісні,
У горнім горлі кожної істоти, —
І вже простує правда в тишині,
І голосів божистих не збороти.
    Ні звуків, ані слів ізвіддалік —
    Слова божисті лишаться навік.

Моє ім'я зневажив лиходій,
Воно ж без плям перелюбу і крові
На тій межі, останній і святій,
Постане знаком Божої любові.
І знатимуть: відлюдник-мандрівець
Білоголовий брів між лиходії,
Бісівську силу звівши нанівець,
Очистив душі, юрбам дав надії, —
    Він тільки й мав, що срібло голови,
    Торбину, костур, тихі молитви.

Намете шемів, не впадеш повік!
Я з купи праху відбудую стіни.
Мій храме, ти у темряві не зник!
Мій храме, ти відродишся з руїни!
Постане для прийдешніх поколінь
Храмина і просторіша, і вища,
Проллється світло, відтіснивши тінь, —
І Божий дух сяйне з-під хмаровища.
    Уздрить усе живе: загинув лох,
    Зів'яла квітка, та навіки — Бог.

З івриту переклав Мойсей Фішбейн.

Хаїм Нахман БЯЛІК

Я знаю
безвідмовні добрі ліки,
Котрі підносять
душі і серця.
Лиш їм я довірятиму довіку:
Всесильні
і дієві до кінця!
Ті ліки – то ЛЮБОВ
і БОЖЕ СЛОВО –
Нема по силі рівних їм ніде!
Я Вам подарувати їх готовий!
Хай Світлий день
у серденько прийде!

Час розсипався на тріски…
Недопита пляшка віскі…
Недопалена розмова…
Не дописано пів слова
У історію затерту,
Від народження до смерти,
Тривіального кохання…
Спогади до запитання…
Снить гітара попіл джазу,
Ми розтанемо не зразу,
Все триває доки вікна,
Не пролиють крапку світла…

Прислухайся, як дихає Земля -
вдихає нас... і видихає попіл.
Як підправляє зграбно Час-Маляр
на виразах облич нестатки років.

Розважливо стискаються думки -
заходжують підошви крок в дорозі...
Гаряче серце, відчуття руки -
Осанною упавшому в знемозі.

Під сонцем перероджуються дні,
і колесо Життя погрузло в Долю:
від істини до істини східні;
від радости і до тупого болю.

Як вибігли думки, минувши ляк,
проходячи тремтінням горловини...
Це Крик Душі, де в камертон Земля
влаштовує для Cмерті уродини.

5 Березня 2007

Це, можливо, надто поетично,
І в житті такого не бува.
Там - простіше все:
Буденно, звично
найніжніші мовляться слова...

Надто просто:
потяг, кава, люди…
Два гудки –
і вже між нами даль.
І ніхто не спинить, не осудить,
не розрадить.
Просто все.
А жаль…

Моя віолончель втомилась грати.
Я просто знемагаю.
Я течу.
А ти мене продовжуєш кохати –
До краплі,
До останку.
До схочу.

Полопалися струни від бажання.
Від збудження запінилась блакить.
А ти не припиняєш загравання.
Ти прагнеш цілий космос охопить!

Накочується хвиля божевільна.
Ще мить,
Іще секунда – й полечу…
Так легко, непомітно і покірно
Я зникну.
Я зірвуся.
Я втечу.
11.11.03

Відчуй мене, ніч темна, та нещира,
Тремтіння моїх побілілих рук,
Зима бажання серця всі розбила,
В дарунок лиш дала мільйони мук.
Зірки – твої зрадливі, жовті очі,
А місяць – серце, біле від страждань,
Мене лякають... Я тремчу щоночі,
Ховаюсь в світі неземних бажань.
Приходить ранок. Серце оживає,
Сміється сонце, радісно мені,
Жах ночі ненадовго відпускає
Думки нестримно дикі, та живі...

...Позолочене сонце шукало за обрієм правди,
Босі ноги, умиті, в саду цілували траву.
І, закоханий в спокій, ходою сповільнений, равлик
Нагадав: я не просто шляхами простую – живу...

Ця, запилена словом і ділом, нелегка дорога –
Монумент для душі із суворим найменням „життя”.
Ця дорога – від Бога крізь себе і знову до Бога –
Перевтілений потяг призначенням в пункт вибуття.

І зійти – не зійти, ні до чого тут внутрішня сила –
Все, що має здійснитись, написано нам наперед.
Тільки сповідь душевна, пізнавши ногою могилу,
На терезах сумління покару собі обере...

... Позолочене сонце шукало за обрієм віру,
Аби німб послужив для простої душі за вінець.
Дай же, Господи, в час, що мені Ти роками відміряв,
Як не зрушити гору, то хоч би малий камінець.

______________________________
Лиш на мить зупинитись..,
А пізнати себе
(Ненароджені діти
Усміхнулись з небес).
Заколихана правда
Заховалась на дні,
Хто б знав де – відшукав би
І додому приніс.
Лиш на мить оглянутись,
Та відчути – живий! –
Розірвати всі пута
У складній голові.
Зрозуміти, що віра –
То розплата за час...
...Сонцем дотик на шкірі
І сльоза на очах...

Дорога доріг. Колісниця вже втрете не їде,
Впрягається голос. Ридають коні незрячі.
Ти знав що так буде. Нам треба вертатися старче,
Ми вгрузли по плечі у сніг.
Подай мені руку. Хоч подумки дай мені руку
Ця стрічка задовга. Так дихає важко планета.
Мій ранений ворон сяде тобі на плечі.
„Ти дійдеш?” – питаю. Ти кажеш:„Повіриш дійду”.

...і всі ці безкоштовні газети біля метро,
російською мовою,
мільйонам киян, від кого це?
Журналісти вже пишуть безкоштовно?
І лише російською?
І ці бляді як завжди нічого не бачать.
Кують уїв для Євробачення.
Майже каламбур вийшов.
Пророки медового спасу.
Вершники транзиту і трешу.
І скільки там вже років твому сину?
Вже і він дорослий?
Не знає хто такий Джон Ленон?
Не знає програми партії влади?
Не бачить влади? Не хоче до школи?
Як це схоже на цикли прірви,
на голови-дупи,
на чарівника у блакитному гвинтокрилі,
що безкоштовно впарить газету,
радіо ностальжі,
кіно
і німців

Слова, слова -
пустопорожня злива
дурної мови і доречних слів.

Огидні всі
коли душа зрадлива
співає іншому догідливі пісні.

Черпнувши щедро
підлощів натхнення,
у вірші впершись диким табуном...

Копитом - вщент
траву степів буремних,
де сіє вітер - правду - полином.

Гіркого зілля
ні не вам пожати:
оскома ріже, і верне з душі...

А гідний, хто?!
Лише - хто бачив грати,
і хто даремно словом не грішив!

Та чи знайти
можливо ще такого,
що коням гіркий випас влюбував?

І сам грішу
словами перед Богом,
а Він - усіх - мовчанням вшанував.

Зів'ялим пелюстком троянди
Душа летіла в далечінь,
Їй так хотілося літати...
Лети, душа моя... поринь
У нескінченний вир свободи,
Простих, розбещених думок,
Людської втіхи, насолоди,
Візьми свій шанс, зроби цей крок.
Відкинь самотність на хвилину,
Відчуй: ти в світі не одна,
Тебе кохаю, як дитину,
Не забувай... твоя Весна...

Contra spem...
(услід за Лесею)

(По Україні пройшла низка актів вандалізму, одним з яких стало зариття у землю пам’ятника героям УПА у Харкові)

І вогник не гасне — а все-таки знов — лихоліття.
Коли вже ті весни? Багнюку набридло — убрід...
І залишки снігу — чернеток розкидане сміття,
і листя торішнє — румовище сонячних літ...

І наші святині орда зариває у землю,
і наша еліта — чи вмерла, чи нишкне, німа.
А чи ж таки здійме ту праведну повінь буремну,
коли вона скресне — оця споконвічна зима?

І хто його знає, чи зійдуть насаджені квіти —
та знову їх сієш, аж руки судомно звело,
любов’ю та подихом їх намагаючись гріти...
І згадуєш раптом: було вже...
І це вже було...

…Вновь я посетил тот уголок земли…
А.Пушкин

Мої серпневі дні і безголосі ночі!
Самотні спомини на сірому узбоччі
Широко скруглених і вицвілих горбів,
Край придорожніх верб і мудрих вітряків —
Які далекі ви, далекі і несхожі
На ті прогулянки, веселі та погожі,
Коли, не знаючи ні прикрих дум, ні втрат,
Ми сповивали ніч у серпантин цитат,
Признань захованих і явних декламацій.
Хто знав, що й дотепер, до років горя й праці
Ті легковажні дні, уламки буйних літ,
Простягнуть золотий, метеоричний слід?

1925

Так, друже дорогий, ми любимо одно:
Старої творчості додержане вино,
І мед аттіцьких бджіл, і гру дзвінких касталій.
Хай кволі старчуки розводять мляві жалі,
Хай про сучасність нам наспівує схоласт,
Хай культів і фактур неважений баласт
У човен свій бере футуристичний тривій, —
Ми самотою йдем по хвилі білогривій
На мудрім кораблі, стовесельнім Арго,
А ти як Тіфій нам, і від стерна свого
Вже бачиш світлу ціль борні і трудних плавань:
Дуб з золотим руном і колхідійську гавань.

30.04.1924

Блажен, хто, звідавши всі племена земні,
Як мудрий Одіссей чи то Язон завзятий,
Укритий славою чи досвідом багатий,
Вертає в отчину — дожить останні дні.

Коли ж побачу я у рідній стороні
Дим від тісних осель і зможу привітати
Колючий живопліт навкруг старої хати,
Понад усі скарби дорожчої мені!

Я так люблю цей дах, споруджений дідами,
Що забуваю Рим і мармурові храми,
На дикий камінь стін з утіхою гляджу;

Лауру не віддам за Тібр; малу долину
Ліре волію я висотам Палатіну,
А сплеску римських вод — солодкий сон Анжу.

Жоакен дю Белле (1522-1560)

Суппозитум стеллис нунљуам
тангентибус аељуор...
Овід., Трист. III, 10,4
Братерство давніх днів! Розкішне, любе гроно!
Озвися ти хоч раз до вигнанця Насона,
Старого, кволого, забутого всіма
В краю, де цілий рік негода та зима,
Та моря тужний рев, та варвари довкола...
Убогий, дикий край! Весною бруд і холод;
Улітку чорний степ... Ні затишних гаїв,
Ні виноградників, ні золочених нив.
А там морози знов і небо в синій ризі.
І от риплять вози, копита б’ють по кризі,
Вривається сармат і все руйнує вкрай
І бранців лавами вигонить за Дунай.

1935

Твої квітки
несуть мені до серця
Гірські потоки ніжних почуттів...
Я відчуваю, як шалено б’ється
Гаряче серце!
Нам не треба слів...
Помовчимо про те,
що скоро осінь
Багряним падолистом вкриє нас...
Пробіжимось,
За руки взявшись,
Босі
Туди,
де ВІН давно чекає нас...

Моїми вустами ти втягуєш грубі сигари.
Кружляє над нами в білизні із диму інтим.
І рвуться від пристрасті струни гітари,
І вечір здається таким нетривким.

В далекі світи нас відносить ця темна кімната.
Витають між нами тонкі аромати гріха.
І стукає в шибки картата розплата.
І рветься на волю спокуса легка.

Завбачливо місяць освітлює сплетені руки.
Вітаються з нами родзинки сліпучих планет.
І тіло тремтить від солодкої муки.
І сповнений збудження наш менует.
27.02.07

-1-

Взаємне забування телефонних номерів...
Як хтось писав: рятує від любові.
Ти врятуватись з легкістю зумів.
А я зависла... десь у напівслові.

Безглузда втеча... Гублюсь між світів.
Там, де смереки від снігів небесно-сиві.
Чергова спроба забування номерів.
І фотографій. Тих, де ми щасливі.

24.02.2007