Ось вона і настала –
пора Терезів та вагань.
Горобинові ягоди –
ніби ченцеві чотки...
Прохоплюся ще поночі –
і, зголоднілий, у гай:
Цілуватиму осінь
в багряні
вологі щоки.

Пригублю я світанку,
чолом притулюсь до землі,
Захмелілий від променів
сонця й солодкої тиші,
Ворогам найлютішим
назичивши тисячу літ
І себе за минулі гріхи
малодушно простивши.

Золоте, нетривале,
а ти ж закінчишся колись,
І зима-витверезниця
снігу насипле за комір...
Я поставив три крапки
з метою уникнути коми,
Не сполохати свято –
я ж довго на нього моливсь...

Ну, здрастуй, наполохане моє!
Давно тебе не бачив... Каюсь, винний.
Хоч був я невмолимо невловимим,
Та не забув, що ти у мене є.

Твоя печаль у мій тривалий сон
Пірнула, щоб її відчути міг я –
І ось я тут, осяяний промінням,
І крапле час, як сльози у пісок.

Таке легке – і водночас вагоме,
Ти завше гріло, нині – обпекло.
Живу твоїми болем і теплом,
Сумне моє,
земне моє
і горнє...

вітер човгає.
я - засинаю.
вітер на кухні
в халаті і капцях заварює чай.
старий Ханасака їде самотній
верхи на віслючку.
Ханасака всміхнеться - і вишня заквітне
в зимовім саду.
у Ханасаки на вусах крижинки
і рисовий коржик в торбині.
вітер тихенько двері причинить.
я сплю.

Бог іде листям, не обертаючись.
Ніч за ним слідом - все виє, виє.
Може, звершаться останні таїнства,
Котрих навчили нас змії, змії.

Всохлі дерева все пахнуть, падають.
Мруть королі в золотих одежах.
Входимо в осінь блідими пажами,
Вбраними в смертність необережно.

Гостро драконяче небо щериться.
Йде вечір сухотний з обличчям янгола.
Нас, аргонавтів нової ери,
Благословляють боги у тамбурах.

І відпускають на всі чотири
В ніч, наїжачену снами й лихами.
Мовчки спостерігають звірі,
Як ми стоїмо і вчимося дихати.

Нас хрипко в тумані скликають павичі.
Медеїні діти лежать по трунах.
Бог іде листям, не обертаючись,
Несе свою голову золоторунну.

Не вір снігам -
Вони такі холодні.
Не вір словам -
Вони такі пусті.
Не вір очам
Моїм,
Вони - безодня.
У тиху казку,
Серденько,
Не вір.
Не вір теплу,
Бо кожна мить
Минає.
Не вір весні,
Не вір, не вір, не вір...
Не вір собі,
Коли чогось
Чекаєш,
Й мені не вір,
Бо я тебе
Люблю...

Раптом сніг.
І здається,
То падає небо...
Біле-біле, як сон.
Як обман.
А тобі вже тепер
Голубіні не треба -
Ти собі намалюєш
Туман.
Ти собі намалюєш
І друзів, і каву
(бо тепер вже
і друг - то не друг).
І заквапишся геть
Із думками про славу,
І про те, що цей світ
оглух.

Мої пророцтва -
сховані в рукописах,
мої слова -
блукають таємницями
поміж волошок синіх і з суницями
розмову про романтику ведуть.
Твої слова -
літають дивоптахами
поміж зірок освячених Озирисом
і падають вагомо на папіруси
премудрість ясну в мою душу ллють.
А наші долі
сховані в літописах
поміж небес величних зустрічаються,
в усіх віках закохано вінчаються,
коли дзвіниці гучно в дзвони б'ють.

Я дивлюсь в розріджене повітря
Як вмирає моя мила осінь...
Хто вколов у тебе теє вістря,
Що від нього ти втекти не в змозі?

Хто тебе побив одичавілий,
Обірвав твої чарівні шати?
Хто затримав подих твій сп’янілий,
Наказав принизливо мовчати?

Де твої небесні оксамити?
Де те сонце сумно-ностальгічне?
Залишись! Не помирай! Куди ти?!
Я гадала, ти прийшла навічно...

Я гадала, незнищенні чари,
Що красою серце виривають.
Я гадала, вогняні стожари
На кленовім листі вічно грають...

О, якби ті багрянисті клени
Залишились в серці моїм досі!
Мить зрадлива! Ти пішла від мене!
Осінь – помарніла. Хвора осінь.

Ось, щойно випив я вина,
Згадав Тебе, моя «кохана».
Можливо, зараз ти одна -
Може твереза, може п`яна.

Згадав «кохання», що було
В гуртожитку. І так не довго
У серці сіпало й пекло,
Коли прощались ми надовго.

Вірніше скажу не надовго,
Вірніше скажу назавжди.
Було в душі печалі повно,
Живи собі, - мене не жди.

Я збаламутив Тобі спокій,
І може, серця краплю вкрав.
Як ріже пам`ять «передпокій»
Де палко так Тебе кохав!

Нам стіну заміняла шафа,
За нею подруга спала.
По кілька раз був чай і кава,
Ти врешті-решт мені дала.

Дала обіцянку, що зустріч
Та наша тайною була.
Лиш Ти та я, та темна ніч,
Й подруга котрая хропла.

Минає час, пройшли роки,
Відтоді як захлопнув двері.
І зараз з легкої руки,
Пишу ці рими на папері.

Наллю но, ще собі вина.
Не спиться щось, думок омана.
Скоріш за все, Ти не одна.
А разом з ним, твереза й п`яна.
2006

Колючих слів навіяло, як снігу.
Дрібних образ нам вистачить якраз.
Холоне десь в чужім, ворожім лігві
Ота любов, яка цвіла для нас.
Ота любов, яка не стала щастям...
Чи винен хто, що винного нема?
Мені не жаль, що все було б інакше.
Не жаль мені. І я іду сама.
А за вікном танцює легко січень.
Йому знайомі ритми наших втрат.
Не видно днів. І час - маленький відчай
Жбурляє снігом-болем невпопад.

Ці лінії відточені, мов ніж.
Сплетіння бездоганне. В ідеалі.
А сумнівів канати переріж.
Зайди на другу сторону медалі.

Допоки я гадаю по руці,
блукаю по безмежності таємній,
засни цілунком на моїй щоці.
Впізнай себе в пророчості тотемній.

Ці лінії розказують дива.
В передчутті нестримності прибою
Твоїх бажань, я спалюю слова.
Зриваю маску. Дихаю. Тобою.

19 листопада”06

...12...

(завершення циклу)

Збулося те, що на долоні
давно розписано. І так
тепер спокійно лине час
у вікна раннього тепла.

Везе хвилини срібний поні
і захищає від атак
чужих приречень, щоб від нас
у Небо вдячність перейшла.

Цей світ ще ясний та святий.
І пильно схований від ока.
Любов’ю пише по мені,
бо я для нього – полотно.

І поряд – Ти...Єдиний Ти...
І Таїна – така глибока,
аж з Неба котяться вогні,
щоб подивитись, чи є дно...

17листопада”06

Моя Аланіє, небачені твої
Виразні очі проковтнули вії.
Святих фортець освячені вогні,
А брам твоїх - оголені стихії.

Ти не гостри ні списа, ні образ,
Коли ж загинув у штормах пекельних.
Довічно будь у мареві прикрас...
Я ж - флот тобі, а ти мене – до скелі.

На ешафоті – й прапор на чоло.
Ти пригадай: лилась вода в шолом,
Й життя немов узором на сорочці.

А все ж було похрещено до бою,
Коли жили без тіні під стрілою
В твоєму? Яничара оці.

...11...

Ці межі замалі.
Душі затісно в тілі.
Я в Тебе на крилі
у довгій сукні білій.
Прийми і огорни
у сяйво неосяжне.
Розплутуються сни
без суддів і присяжних.
Цю зустріч tet-a-tet
вінчав магічний вечір.
Твій зоряний букет
теплом цілує плечі.
Прости. Благослови.
Помилуй...Хай воздасться...
Останній крик сови
в епіграфі до Щастя...

Нам говорять:
Як самого себе любіте,
Нас навчають
Змалечку поважати старших,

Нас привчають
На могили носити квіти,
Вимагають
Полюбити святкові марші.

Правду кажуть,
Але, ВИТЯГНУВШИСЬ НА ПАЛЬЧИКАХ,
Відчуваю
Як у скроні шалено гупа

Щось червоне,
Щось, від чого нестерпно гаряче:
Що робити
З двадцятьма мільйонами трупів?!

Озирались Йому призабуті слова.
День покірно мовчав, помираючи вкотре.
Похитнулась стеблина в німому акорді,
Не забулась дорога, бо вічно нова.

- Помирати, - сказала, - запізно. Ожин
Ти усіх не зібрав. Не здолав всіх кордонів.
Після вічних доріг повертайся додому,
Де чекає Вона на початку стежин.

Такі солоні пасма берегів
Прийдуть вночі, мов зоряна утома.
Я на землі Гомеровій, не вдома
Пізнав твої чесноти, не гріхи.

І, як колись, крізь марево доріг
Прийти незнаним шляхом й загубитись.
Крізь твердь землі, глибини таємниці
Знайти тебе і доторкнутись ніг.

У променаді – мовби на вітрах.
Коли чола торкнеться синій птах,
Та на пастелі Середземномор’я

Немовби сніг воскресли хмарі ті,
Які були, мов крила золоті,
Тепер – екстракти мандрівних історій.

Вимела сонце з хати:
„Іди, погуляй по світу!” –
Вигнала конопате,
Промінням тепла сповита.
Бачте, лиш заважало –
Вкрадалось у дім крізь вікна,
Гризло повіки жалом,
Допоки очі не звикнуть.
Збудить було зарано,
Тоді давай підглядати,
Як мій ніжний коханий
Мене голубить завзято.
Хоч би згадало сором!
Та мовить, що не розкаже,
Як в кімнатних просторах
Малюють тіла пейзажі,
Як стираються грані,
Як пристрасть вирує звірем,
Прагнучи воз’єднання...
Пробач, але я не вірю!
„Геть всюдисущі очі!” –
Волаю... А мій коханий:
„Завтра приходь.” – шепоче -
"Повторимо мить нірвани."

У Львові був дощ – і у Львові не було тебе…
Брудних парасоль ластовиння іржаво-руде,
В гондолі трамваю, прилиплі до своїх вікон –
Я, кілька сновид і похмурий кондуктор Харон.

І Лета по сірій бруківці витляє гадюкою,
І хочеться кави гіркої з солодкою мукою,
І мріється-мариться, та отверезлює страх –
Ми в різних гондолах на різних крутих берегах.

І докір регоче Цербером у три голови:
“Куди ж ти у зливу поперлась, кобіто, куди?!
Потонеш, вар’ятко, в холодних калюжах прозрінь!!!”
У Львові був дощ. А у серці – веселка.
Амінь.

І дзвіниця захрипла на рання від пізніх дощів.
Чорнобривна печаль пелюстки недопалені губить.
За один телефонний дзвінок білий день почорнів...
....Він не любить тебе, мудра жінко,
Не любить. Не любить...

Відійшли всі плачі. Ти по нотах збираєш слова.
Осінь дихає в руки міцним перегаром готелів.
І слова, як по вервиці, лізуть у мозок – Сама....
Він не хоче твоєї холодної, жінко, постелі...

Крила спину натерли. В кімнаті вовтузиться мати.
Чорні краплі, як груші схололі, прокрапали дзвінко...
Пів на другу пробило, а ти все боїшся лягати...
...Це іще одна осінь минула, маленька жінко....

Останнім, хто бачив її і... востаннє -
Був сивий, старезний дідок-домовик.
Тривожно здригнулися коні у стайні,
Ледь тільки ступила вона за поріг.

Пішла, залишаючи сонну господу
Синам і дружині. Прозора, німа
І раптом згадала: від власних народин
Вона не виходила з хати сама...

Підвладна турботам і радощам того,
Хто сіяв і жав, будував і беріг.
Хто власним жалем не обтяжував Бога,
А ранком ледь чутно зітхнув і... затих.

А сонце червоним підводило стріхи...
І вже відлітаючи в край прабатьків,
Вона посміхнулася щасно і тихо.
А так тільки він посміхатися вмів.

My Sandy gied to me a ring,
Was a' beset wi' diamonds fine;
But I gied him a far better thing,
I gied my heart in pledge o' his ring.

Chorus.-My Sandy O, my Sandy O,
My bonie, bonie Sandy O;

Tho' the love that I owe
To thee I dare na show,
Yet I love my love in secret,
my Sandy O.

My Sandy brak a piece of' gowd,
While down his cheeks the saut tears rowed;
He took a hauf, and gied it to me,
And I'll keep it till the hour I die.
My Sand O, &c.

But lately seen
in gladsome green,
The woods rejoiced the day,
Thro' gentle showers,
the laughing flowers
In double pride were gay:

But now our
joys are fled
On winter blasts awa;
Yet maiden May,
in rich array,
Again shall bring them all.

But my white pow,
nae kindly thowe
Shall melt the snaws of Age;
My trunk of eild,
but buss or beild,
Sinks in Time's wintry rage.

Oh, Age has
weary days,
And nights of sleepless pain:
Thou golden time,
of Youthfu' prime,
Why comes thou not again!

...8...

Обіймаю...Цього досить,
щоб полинути в безодню,
де пречисті Божі роси
нам освячують „сьогодні”.
Бо не „вчора” і не „завтра”
принесе в долонях щастя.
...Не кидай Любов на карти,
щоб у грішну мить не впасти.
Бережи маленьку свічку,
хай не гасне...не тьмяніє...
Не штовхай Любов у звичку.
Слухай Небо, що синіє.

Вже скликає Місяць звірів,
що сузір’ями вважають.
Це співзвуччя всіх ефірів
йде крізь душу. Обіймаю...

12 листопада”06

Не дивися на мене так,
Я стомилася від спокус.
Небезпечно вгадати смак
Нецілованих нами вуст.

А вгадаєш, то не кажи,
Все на краще, як щось не так.
Серце шепче:”Біжи, біжи,
Він на тебе дивився так!”

Серце шепче:”...біжи, біжи...”
Погляд стримує:“Зупинись!
Хоч постій на отій межі,
Де кохання буяє скрізь!”

Де не довго вгадати смак
Нецілованих нами вуст.
Не дивися на мене так,
Я стомилася від спокус.

Камбалу калабань – на пательню пісної ночі,
Жменю тертого болю – на зідраний пластир снів...
Сніготиха печаль. Ліхтареві нехтиві очі –
Вище стріх
Вище верб
Вище рук
Вище впертих брів.
Мандаринність небес –
як в Гогенових синіх кронах,
Де між тінями мрієм
діктливо-прозорі ми
Як Телесик колись? – на крейдяних сумних воронах
Полетіти
за руки
в роззявлену пащу зими.

(вальс)

Ми сховались від вітру за порваним полум'ям душ.
У пориві блаженства вуста воєдино зімкнули.
Скерували на себе із хмар зацілований душ.
Тільки скинути одяг осінній забули.

Золотий падолист невідчепно кружляв коло нас.
Але в юних серцях ясно іскри від сонця блищали.
Осінь в парі із вітром пустилась у зоряний вальс.
Зачерпнула кохання ковток - і розтала...

Ми лишились удвох в зацілованім сонмі вітрів.
Проводжали замріяний місяць і...тихо прощались.
Тільки часто іще після того в картинках зі снів
Ми в осінній колисці з тобою гойдались.
20.11.01

Ти десь там в Огайо
вгадуєш майбутнє.
Тіні сновигають
по вечірній кухні.
Вітерець кудлатий
дує по-англійськи.
Ти сидиш у хаті
і вивчаєш віскі.
Свічка мала довгу
сповідь канделябру.
Дощ до ранку човгав
по осінній фарбі –
ось сліди навколо
від маленьких ніжок.
Не кажи „ніколи”
і не вір у кішок
чорних і не дуже.
Це усе химери.
Відпусти в калюжу
корабель з фанери.
Хай пливе поволі
у моря солоні.

Ключ твоєї Долі
в тебе на долоні.

11 листопада”06

...7...

несподівані кроки тонує весняна вода
Ти приходиш як сон і важливіших митей немає
прокидається тиша лише ледве чутна хода
заколисує ніч і мене всю до краплі проймає
я вже знаю напевно що дотики можуть зійти
із повітря коли Ти з думками про мене ночуєш
я вже знаю напевно що „Я” половина від „ТИ”
залишається крок і я буду з Тобою
відчуєш

11 листопада”06 р.

Заплакана дощем, моя магноліє?
Не плач.Бо ще не час.А дощ – мине.
Та скільки ж тих доріг таємних в Долі є?
Заплутались, як нитки муліне...

Вдивляюся...Торкаюся...Розплутую...
Тримаю у руці м’який клубок.
...Ця відстань, може, є мені покутою.
А, може, перехрестям для думок.

Ти – сон, котрий ось-ось – і знову втілиться.
Ти – лев, що пригортає левеня.
Колись ця диво-ніч таки розділиться
і стане по два боки диво-дня.

І хмари розійдуться в небі згустками.
І жовтий кіт дорогу перейде...
Коли зійде проміння над пелюстками,
застигне час. І росами впаде.

7 листопада”06

А може ти так сильно мене любиш,
Що біллю переповнюєш рядки???...
Сумуєш, скаженієш, нерви губиш.
Між нами ж 10 років - 100 віків!
А може досі хочеш бути разом?
А може ТАК бажаєш ти добра?
Прости, незрозуміла я відразу:
Любов в вогні "ненависть" не згора...
Напевно, наші мови - різні мови,
І досить вже незрозумілих слів!
Розсіють сум ночей ранкові зорі,
Їм більш ніж 10 років й 100 віків...
Багато сліз - лише грамина солі,
Напевно наші долі - різні долі (Олі?),
Не знаєш, де знайдеш, а де загубиш...
А може ти так дивно мене любиш?

Ховатися найлегше у норі.
Або у неминучості квартири.
У вікна зазирають ліхтарі.
І стіни згрупувались по чотири.

Змикається одне з прадавніх кіл.
Ображені тримаються за рими.
Коли цікавість виключно до тіл,
то душі, безперечно, поза ними.

Ховайся – не ховайся...Все дарма.
Думки знайдуть під темною водою.
Свідомість переповнює туман
і ти ним захлинаєшся. Без бою.

9 листопада”06

Запроси мене на каву -
Де знайдеш таку цікаву? Запроси!
Розкажи для мене казку
Не жалій любов та ласку, Розкажи!
Не питай про те, що було,
Те, що було, те минуло. Не питай!
Залиши про мене згадку
І просту мою загадку розгадай!
Подивись, як мої очі
Дико сяють серед ночі. Подивись!
І в моїм розбитім серці
Зачарованим Коханням оселись!

Ти малюєш фарбою рожевою
Спів пташиний і новий світанок.
Ти готуєш тільки лиш для мене
Чорну каву і швидкий сніданок.
Восени ти фарбою рудою
Знов запалиш листя на деревах,
Влітку йдеш бентежною ходою,
кажеш:"божевільна королева!"
Взимку не жалієш фарби білі;
Мерзнеш, плачеш, мрієш, хочеш спати.
За вікном співають заметілі,
А тобі б весну намалювати...
Навесні не знаєш ти спокою,
Кольори знаходиш ті, що треба.
Це ж твоєю ніжною рукою
Створені весняні квіти й небо?
Тільки долі наші щось безбарвні.
Я без тебе щастя не здобуду.
Обери для нас цікаві фарби.
Як ти намалюєш - так і буде.

Цей безконечний, наче дощ осінній,
Цей недоречний, наче голка в сіні -
Тягучий біль.
Все, що було, на друзки розіб"ється,
А що не було - криком надірветься
Ста тисяч породіль.

І чоловік з далекої дороги
В моїх сльозах омиє босі ноги
В священну мить.
І Сонце зникне за щитом пророчим,
І чоловік сліпі підніме очі,
І ангел засурмить...

Вогонь. Вода. Повітря. Порожнеча.
А потім тихо підкрадеться вечір -
А нас - нема.
У трапезній небесного притулку
Нам подадуть гріхів засохлу булку
і піділлють вина.

Драглистий холодець брудних небес...
Приблуда-жовтень, як вошивий пес,
Відвивши вовком панахиди п"яні,
Похмільний ранок хлепче з калабані.

Сухотним кашлем харкають ворони,
Як виразки - гіркі криваві грона,
Ганчірки хмар на онучі роздерті...
Кремують листя...
Млосний запах смерті!

До тіла доторкнутися несила -
Це відьма-Осінь світ перемісила
і кинула в баняк до ратиць -
гріти -
На холодець -
для поминок -
по літу.

В божевільні цій тримають нас уже давним-давно.
Що ми хворі на безумство, нема віри все одно.
Ми безумні? Така думка – ніби запах нечистот.
Хто таке казати сміє - сам найбільший ідіот.
Невідомо тому дурню (в нього куций розумець),
що сказав ще Достоєвський – психології знавець:
„Якщо знає божевільний, що у нього в голові
щось бракує, то це значить: не дурний він далебі”.
Себто, якщо мудрий знає, що мудріший від усіх,
з мудреця він дурнем стане всім потішникам на сміх...
Ми безумні? Ми... розумні і не просто на словах!
Геніальності багато – просто пухне голова.
Ось наприклад: міс Палома – то Землі залізна вісь,
обертається планета вся навколо тої міс.
Той кульгавий лазить голий, без сорочки й панталон,
він подвійно знаменитий: Едісон-Наполеон.
А в особі Шевця Йванка – і пророк, і кардинал
уособлюють триєдність: Магомет, Христос, Будда.
То двоєдність, то триєдність... п’ять божків – ну й маячня,
Бог один, та ви не вірте, ... бо той Бог –
це тільки... я.
Ми верземо тут дурниці? Це наклепницька брехня,
ми ж міркуємо про розум, про знання і незнання.
Ви якось прийдіть, будь ласка, і скажіть нам: „так” чи „ні”:
Чи по нас насправді видно, що такі ми всі дурні?
Ах, пробачте! В кабінеті у куточку є один,
худорлявий, метушливий, то вже точно... дурень він.
Сидить бестія в халаті, його звати Переляк.
Це директор божевільні, наш єдиний маніяк.

Цей київський потяг на колії третій притих.
Відходять, відходять супутники літ молодих.
Уламок імперій, невже я минулим живу?
Тут колія третя, а перша іде на Москву.
Та все це минуло, змішались і далеч, і близь.
...Отак і до Риму летіли трієри колись,
Шовкового Шляху стелився сувій полотна.
Було нас багато, була в нас Вітчизна одна.
І берег понтійський, і гомін далеких столиць.
Ольвійська фортеця. Впаду я в траву горілиць,
А гомін підземний гуде у мені наяву,
Немов колісниця на Київ летить, на Москву.
І я у віп-залі, і там, на пероні - це я.
Вам колія перша? А третя, напевно, моя.
Минуло нашестя оркестрів і днів золотих,
І київський потяг на колії третій притих.
І серце заб'ється, буремна цих літ колія.
Іще він вернеться, вернеться, вернеться. А я?

ти фехтувала
словами
й колола у серце рапірою
арію плачу
в театрі абсурду
співала
правдиво й на біс
сонце пробач
і прости
та мені ти
здавалась не щирою
краще
мовчи
не кричи
не зови
не моли
і не лий гірких сліз

партія миру
у третьому акті
як завжди
фінальною
а увертюра басів
і кларнетів
без слів
другу дію почне
сонце пробач
і прости
та мені ти
здавалась банальною
краще
не грій
не шалій
не дурій
і не смій
і послухай мене

слухай тональність
і перше за все
розбирись
із мажорами
ті хто навколо
а пасму хмарок
я із неба
і сам прожену
сонце пробач
і прости
ти повинна
співати бадьорою
краще всміхайсь
румяній
рожевій
пломеній
і згадай про весну

ритм безумовно
завжди існував
і є річчю
важливою
слухайся серця
та ритму його
а не оплесків
всіх глядачів
сонце пробач
і прости
ти повинна
кохати щасливою
просто кохати
щоб спів
твій
кричав
і мовчав
усміхавсь
і зігрів

Листопад, 2006, Україна

Я хочу в Місто, де живуть дощі –
Протяжно-сірі, наче сни хасида,
Щоб ми – за руки – мокрі, як хлющі –
У цьому Львові, як у Атлантиді
Згубились між водою і камінням…
І наша хата поросла б корінням –
Як лабіринт – ні вийти, ні зайти…
Довічна осінь і пречистий ти.

Стигмати тріщин встеляться по стелі
І ми, обвившись тілом, як плющем,
Від ніжності помремо у постелі
У тій майстерні, що живе дощем
І тліє листям, як правічна мова.
Твоя любов – шовковиця шовкова:
Тавро цих губ довіку не відтерти –
Чорніших і від кави, і від смерти.

Привіт, покровитель німфеток!
Вітаю, ти знову перший...
Це, певно, до біса приємно –
Немов дегустуєш вино:
Ввігнатись, роздерти душу,
А потім на грудях завмерти,
Вловивши разючу різницю
Між бантиками й порно.

Ні-ні, помовчи, не треба
Ні слів, ні дурних обіцянок –
Лише ритуал посвяти,
По чім переходиш на “Ви”...
Ти знову ведеш на хату
Нових малолітніх коханок,
А потім із них виходять
Чужі першокласні курви.

Що маю тобі сказати?
Що вічним є тільки небо,
Життя – то цікава штука,
Де фініш – по суті, старт...
Я виросла. Я вагітна.
На щастя, той раз не від тебе.
Та ні, не шкодую зовсім.
Він більше від тебе варт.

Вокзал – то одвічний символ.
Розкурим цигарку миру.
Мій поїзд відходить в північ,
Як з тіла відходить страх...
Гумберте, беріть ще пляшку,
А потім підем на пиво,
І стрінемось, як і завжди,
У наших нових життях.

Ти ще не знаєш – завтра впаде сніг,
Я наворожу телефонну тишу
І рафінад таємного гріха
Накришу мовчазній вечірній Миші.

А ти забув, які мої вуста,
А ти не знаєш, як мені жилося,
Що вже давно обрізана коса,
Бо посіклися кінчики волосся.

Ти ще не знаєш, що зажили рани,
Що все життя – як привокзальний тир,
Що кину інститут – і вийду заміж
Або піду в жіночий монастир.

В медвяних ріках і руках медвяних
Не злічених коханок некоханих –
Бо ж безіменні – хто б їх полічив –
Мигдалеоких гурій тонкостанних?
Пливеш із ними у туман кальяну,
Гіркий, як спів.

Вони мовчать – і ти мовчиш між ними –
Не перший, не коханий, не єдиний
У тих садах.
Цілує Вічність в губи – не забудеш
Отих снігів, молочних, ніби груди –
І слід прочах.

Чотири річки плинуть в невідомість,
Минає біль – і тихий сум натомість
Згорить, як хмиз,
Оближе губи язиком червоним,
Здиміле небо розклюють ворони –
Поглянь униз.

Ми восени таки похожі
Хоч капельку на образ божий,
Звичайне, що не всі, а так,
Хоч деякі.
Крутий байрак,
Неначе циган чорний, голий,
В діброві вбитий або спить.
А по долині, по роздоллі
Із степу перекотиполе
Рудим ягняточком біжить
До річечки собі напитись.
А річечка його взяла
Та в Дніпр широкий понесла,
А Дніпр у море, на край світа
Билину море покотило
Та й кинуло на чужині.
І жаль тобі її стане,
Малої билини.
Підеш собі, зажурившись,
Гаєм по долині;
Гай шепоче, гнуться лози
В яру при дорозі,
Думи душу осідають,
І капають сльози.
І хочеться сповідатись,
Серце розповити,
І хочеться... Боже милий!
Як хочеться жити,
І любити твою правду,
І весь світ обняти!

Благо тобі, друже-брате,
Як є в тебе хата.
Благо тобі, як у хаті
Є з ким розмовляти.
Хоч дитина немовляща,
І воно вгадав
Твої думи веселії...
Сам бог розмовляє
Непорочними устами.

А тобі, мій одинокий,
Мій друже єдиний,
Горе тобі на чужині
Та на самотині.
Хто з тобою заговорить,
Привітає, гляне?..
Кругом тебе простяглася
Трупом бездиханним
Помарнілая пустиня,
Кинутая богом.

[Друга половина 1849,
Косарал]

Я буду мовчати, допоки Він сам не озветься.
У тиші думок на безмежність помножиться мить.
Я буду мовчати. Ось тільки мовчання для серця
ще гірше проклять і приречених схлипів зими.
Проступить сльоза через пальці, зап’ястя чи скроні.
Сховаю її від зелених, мов літо, очей.
Так само, як я, Він не любить прощальних перонів.
Так само, як я, Він не любить банальних речей.
Я буду мовчати. І сріблом обрамлені ночі
колиску вогнів колихатимуть в тихій красі.
Я буду мовчати, допоки Він сам не захоче
почути Слова. І звернути планету з осі.

5 листопада”06

А в жовтому листі
Намисто, намисто,
Опалів по низці,
Коралів по низці.

Червоне і біле,
Червоне і жовте!
Я ще не любила
Ніколи так жовтень.

І ягід на листі,
І снігу на листі,
Червоне намисто
І біле намисто!

С. Непомнящому

Зима у Миколаєві. Зима.
На південь прихиливсь північний полюс.
Трамваї стали, у снігу по пояс...
Де посполите рушення? Нема.
Це знову ні-холера, ні-чума,
Це тільки по ночах свічками кліпать,
А ті, по кому журиться тюрма,
Ті створюють інвестиційний клімат.

Візьми снігів солодких тільки десть...

Мисливці й гончаки пішли на лови.
А ми - про честь. Яка в голодних честь?
Падуть сніги, таємні, мов підтекст,
На сторінки езопівської мови.
Соборне злото сяє крізь югу.
Та не знищенна в наших пустах віра.
Йдуть босоніж пророки у снігу,
Йдуть голідуш у пошуках кумира, -
Щоб не продати віру дорогу,
Їх вигнали з приймальної банкіра.
Зимова в Миколаєві офіра!
У світі - весни, а у нас зима
Стискається, немов петля на карку,
І ці платани голі обійма
Обіймами ведмедя з зоопарку.
Спасіння рукотворного - нема!
Не гине сніг. Не журиться природа.
Усе дорожчий хліб, а не свобода,
Комусь його і скибочки нема.
Зима була. Але пройде зима.
А нам нема ні хліба, ані меду,
А в зоопарку білому ведмедю
Набридло м'ясо, ніже й бастурма.
Прощай, прощай...
Гримить прощальна мідь.
Гримить сьогодні, бо гриміла вчора.
Від того й білий зчорніє ведмідь,
Що нас бере, бере голодна змора,
І в узголів'ї привидом стоїть
Нещастями рокована потвора.

Я розгортаю сніговий сувій
Хроністом двадцять першого століття.
Що нас чекає завтра? Суховій,
А чи небесна манна і поліття?
Немає нам життя без ворогів!
Всі вороги - масоли і масони.
І посполите рушення снігів
Уже гряде з чорнобильської зони.
І там, де ждав любовного дання,
Де заметіль прийшла, немов невіста,
Там чорний грай, і грає вороння,
Ані життя, ні шаблі, ні коня, -
Пропала українська реконкіста!
Зима у Миколаєві...
До міста
Летять сніги й кульбаба умлівіч.

Атраментом останнього хроніста
Холодні зорі заливає ніч.
А тут - джаз-бенд, "Макдональдс" і так далі.
Самодіяльні Чіо-чіо-сан.
І на Соборній квіти не зів'ялі.
І той же вік. І той жагучий стан.
І є ще мить поглянути угору,
Де не запишуть наші імена.
Під золотими банями собору
Ще ти не раз наплачешся одна.
Сурми, сурмо! Горни, небесний горне!
Горнистим горем стало гореня.
Білій, бідо, бо тільки небо чорне,
Де біле пролітало вороння...

Тепер скажи мені, за що
ця осінь мстить колючим снігом?
І крутить вітер той листок,
що вчора плавно впав на брук...

Останній потяг вже пішов.
(Вважай цей факт звичайним збігом).
І не сховатися...Ще крок –
і я почую мову рук.

Я не тікаю. Я вже тут.
Мене погода не лякає.
Я так наслухалась снігів,
що мову їх перекладу...

Життя ламає гострий кут.
І Слава Богу, що ламає;
що з двох полярних берегів
крилаті вісники ідуть.

4 листопада”06

Місяць за хмарами,
Капає дощ,
Мряка навколо й туман,
Без парасолі,
Закутаний в плащ
Йде одинокий пацан.

Шо він шукає тут ?
Дума про що ?
Чом не сидить у теплі ?
Схопить застуду,
Пійма менінгіт,
Й навіки спочине в землі ...

Та не про себе він
Дума в цю мить,
Дума про нас , день і ніч !
Цей одинокий
Замерзлий чувак –
Юний у Жовтні Ілліч !

Знає він :
Скоро буржуям каюк !
Вигляне сонце з-за хмар,
І розкуркулений
Згине навік
Підлий і капосний цар !

Місяць за хмарами,
Капає дощ,
Мряка навколо й туман,
Він усміхається,
Добра рука
Міцно стискає наган.

Тобі

25вересня
Було у осені три сини –
Двоє розумних, а третій Жовтень.
Вона у мене за них просила...
благала: - не зрадь їх... куди б не йшов ти...
Казала, що їй, загалом, байдуже,
Хто їм закриє на зиму очі.
Просилась у вірші – виймала душу,
І запевняла що жити хоче.

27вересня
...А коли ми врозбрід
відходили з рідних холонучих міст
і прагнули єдиного –
з на тиждень уникнути останнього бою,
порожнечу під серцем
я заповняв листуванням з тобою
польовими листочками,
які зотлівали й втрачали свій зміст.
З висланих дозорів
лиш гірша третина верталась назад –
римувати рапорти
про давно вже вготований для кожного спокій.
А зволожене небо,
неначе вигнута до Бога сльоза,
від нестримного суму
готувалось зірватися з земляного ока...

29вересня
В битві під Summerградом
Вересень з Листопадом
Були забиті в скроню.
Я їх один хороню.
Рию у листі яму,
Згадую Осінь-маму,
І зачинаю пісню,
Для неживих запізню.

Вкотре прибилась в місто
Осінь.
В віршах шукати змісту
Досить.
Скоро настане Dolce
Vita.
Серце ж, дурненьке, хоче
Літа.

30вересня
...Випуклі прожилки,
мереживо павутиння, оскома слів –
О, як же мені хотілося
забрати оце все у кволий спомин,
в якому ти все ще ніби-то чекаєш на окрайцеві землі
кілька хмар від мене,
що стечуть разом з димом надвечір в комин.
Ти в них сповиватимеш
ті часи, коли місяць ще не був кривим,
а в небесних садках
достигали зірки, щоб упасти в жовтні –
у майданек снів, в бабин яр дерев, в голокост трави,
у насуплений холод,
в якого руки по лікоть жовті...

1жовтня
Жовтень родився кволим
В Осені-мами-суки:
Вештає голим полем,
Людям цілує руки.
Дивиться в бляклі очі,
Ті що поверху неба,
Наче дізнатись хоче –
Як я живу без тебе.

А за бездонне небо
Винна
Осінь мені від тебе
Сина.
Буду гуляти з сином
Парком,
В небі шукати синім
Хмарку.

3жовтня
...Все що я від інших хоч колись відвойовував і затим захищав,
Не розкажеш і за життя, та воно вміщається на одній долоні.
Згадується липень і вагітна Осінь – іще дівча,
І покусані губи, від жовтої крови на смак солоні...

5жовтня
Осінь блукає боса,
Дощ заплітає в коси
І для живих співає,
Що розлюбив слова я.
Потім бреде у хащі,
Аж до весни пропащі,
Й клеїть на кожну шпарку
Жовтий листочок-марку.

Хмарка ж Південним Бугом
Лине.
Вітер штовхає тугу
В спину.
Скрапує з неба мокре
Жито.
Мертвим тепер без вохри
Жити.

7жовтня
...Полонені марили
незбагненною вірою в якусь там красу,
Та робились як діти,
коли просипався наш ротний Каїн.
І тільки-но туга здіймала до горла іржаву косу,
Ми їх виводили в жовте безмежжя сільських окраїн...
Наш романтик-радист поліг в лісосмузі, а ми відійшли
До Південного Стіксу –
відчайдушно шукати до сходу броду,
Де безболісне небо
все ще дивиться в воду на власну вроду...

Наші позивні – відтепер і довіку – курли-курли...

9жовтня
Хилить негода долу –
Впасти лицем у поле
І розчинитись в Бозі –
Праведні сни в дорозі.

В землю лицем лежати,
Стати у снів вожатим,
Й дихати у ріллю:
Лю – вдих і видих – блю.