Пензлі взяв мороз-маляр
Та малює квіти.
Має він чудовий дар
Інеєм творити.
На зимовому вікні -
Проліски, рум'янок,
Білі айстри осяйні,
Хризантем поранок...
Ще й троянди - цвіт прикрас!
Білосніжні квіти,
Що в мороз зігріють нас
Спомином про літо.

• "Народна"
Осінь. По вінця
налити і випити...
Слушна пропозиція.

• "Високочола"
Пастель осіння...Подихи розмиті,
Тіла сплелись плющем - і під дощем
Стаєш взірцем, вона - терниною.

• "Класична"
А журавлі летять... І ти летиш...
І осінь відлітає із тобою...
О леле, тать... Невже з тобою!?

Спадає світлий дощ на сірий пил.
Дерева в дворику заїзду
Ставатимуть від нього зеленіші.
Ти ж, пане, випий це вино раніше
Твого відходу -
Бо в тебе вже не буде вірних друзів,
коли під'їдеш ти до брами Го.

Ти мені сьогодні снився.
В темряві сухій і млистій
Ти стояв, дивився в небо.
Урочистий, світлий, чистий.

Ти мені сьогодні снився.
Я відчула твої губи.
Ти шепнув мені ледь чути:
«Там, де я – тобі не бути».

Ти мені сьогодні снився.
Погляду холодний чорний шовк.
Ти мені сьогодні снився.
Снилось те, як ти пішов.

Щось схоже із сумом,щось схоже із страхом
Щось біля чого так близько стою,
В свідомості,в паніці з жахом
Повільно висмоктує душу мою...
Повільно вселяє у мене зневіру
Питає-навіщо я прокидаюсь?
Чому я чекаю?Навіщо в щось вірю?
Щось хочу і мати це намагаюсь?
І я опускаю руки...а через мить піднімаю-
Це гасло моє "Не здаватись!"
Навіщо?Я справді не знаю-
Я просто живу,щоб дізнатись.

Плач моє серденько,плач моє любе,
Осінь на дворі і сум на душі.
Він вже з тобою ніколи не буде,
Ви тепер знов незбагненно чужі.

Він промайнув і зникнув як дим
І дарма що ти ніпрощо не шкодуєш-
Він вже ніколи не буде твоїм
Більше нічого ти не відчуєш.

Плач моє серденько ,плач моє любе-
Розірвись на дрібні частини
В твоєму житті вже ніколи не буде
Такої як цей чоловік людини.

Дивіться на нього мої любі очі-
Він в цьому місті як сонце ясне
Плач моє любе серце жіноче-
Це сонце ніколи не буде твоє.

Дивіться на нього,ніби в останнє
Минається все,минеться і це.
Як шкода що це не взаємне кохання,
Як шкода що ти не кохаєш мене.

Плач моє серденько,плач моє рідне-
Він забуває про тебе.
В нього вже є усе необхідне...
Йому від тебе нічого не треба.

Він такий сильний що не зламається,
Він здійснює сам свої побажання.
Навряд чи такий чоловік закохається...
Хібащо він сам шукає кохання.

Гомер не умер, только лишь ослеп
Под зуммер мух в полуденной клоаке.
Звенели гусли, цвёл болиголов
И львиный зев глушил площадный рёв
Давно не существующей Итаки.
Его ловил Асклепий - не поймал.
Куда как хитромудрей Одиссея
Он пыль дорог перетирал и сеял
В неё слова, отмытые от плевел,
Слова, навек избавленные жал.
Восходы за восходами, топча
Дорожной грубой обувью по всходам,
Его слова вминали тьмы землян
В бока земле, но будет Мандельштам
Читать пути у мысов по губам
И будут корабельные глаза
Глядеть в него с экранов эхолотов.
И ветер будет нам протяжно петь:
Входящих список мёртв до середины...
Но слышно, как Гомер идёт на свет
И каждый незначительный предмет
С огромным миром связан воедино.
Арго разбит. Ложится на ребро,
Как охра на прибрежную холстину.
Скрипят уключины, им в такт скрипит перо...
...Так Кто-то наверху даёт добро,
Стихам перерезая пуповины.

Кисломолочні красені
Приваблюють тільки мух.
Мухи виляють стразами –
Блиск не очей, а вух.

Близько тілА до грішного.
Танці у стилі транс.
Що у напій підмішано
З назвою „Kiss from France”?

Коротко-витривалістю
Стомлена вже любов
- Я б залишився із радістю...
- Не треба, все супер... Go!

Снігом глицю притрусило,
На смереці білка сіла,
Біля неї білченята
Почали гуртом гукати:
- Зимо, зимо, сніговице!
Білосніжна чарівнице!
Снігом землю укривай,
Від морозів захищай.
Щоб гриби були улітку,
Щоб земля зростила квітку…
Щоб комахи та звірята
Мали влітку що збирати.
Щоб тебе в пухкій обнові
Стріти знов були готові.

Парує день, як з чайника окріп,
Це так земля зітхає в післягроззі,
І розлилися краплі по дорозі
Калюжами мутними. До воріт

Небесних я постукала, мов грім,
Не відчинили, прилетіла марно,
Чи я іще жива, чи просто хмарно,
Й святі мене не бачили? А втім,

Жива, то добре, а як ні, то ні,
Бо й так все полетіло шкереберть,
А смертні не вирішують за смерть,
Мій Отче, ти за все пробач мені..

Аж раптом повертаюся до тями,
Немає крил, немає як літати...
І все, що бачу в сутінках палати-
Заплакані і добрі очі мами...

Згасає мить, неначе блискавиця,
Що вже перегоріла у грозі...
Стоїть веселка на одній нозі,
І я жива! Це просто мені сниться...

Ти поруч мене наче стіни в домі,
А так хотілось щоб хоч клаптик неба…
Мені уже давно напівлюбові непотрібно,
Ну хоч би напівправду – ось що треба…
Я не ховаю очі – знаю винна,
Сама тебе зробила я стіною
Так боляче що я тепер повинна
Щоранку воювати зі собою!!!

Тебе немає – ти лиш дзеркала малюнок
Чи мрії фото, у альбомі вікон,
І довгожданий так раніше поцілунок,
І це "почесне"... – бути чоловіком…
Усе пусте – коли болить обманом
Любов – яка грозилася довіку…

Проводячи нікому непотрібні паралелі,
Я мріяла про те, що не збулося…
Немає в нас с тобою жодного подібного алеля
І ще дивніше звідки почуття взялося…

Я божеволіла коли тебе не знала,
Пророчила тебе собі
Чекала…
У хаос почуттів я поринала,
Відаючи себе тобі
Я оживала…

Плекаючи нікому не потрібні мрії,
Себе обманом калорійним годувала,
Тебе я для якоїсь істини зустріла?
Тебе я для якоїсь місії чекала...?

Шукаючи нікому не потрібні рими,
Пишу тобі листи, нечутним словом…
І всесвіт наш комусь такий незримий
Із мого ока скапав болем…

маленькими кроками
по зв*язкових дротах
бентежила душі героїв
в книжках
шукала майбутнє
у душах людей
які потопали
у світлі
ідей
не було
не бачили
але хотіли
плювали
топтали
а потім летіли
здавалось що риби
та крила росли
діагноз:
ви мабуть духовно зросли

02.2007

Морквоносий Сніговик
Вранці вийшов за поріг -

Взяв лопату сніг прибрати,
Взяв мітлу, щоб підмітати,

Взяв санчата, щоб піти,
В лісі дрова запасти

Ну, а там спекти пиріг,
Запросити в гості всіх:

Ведмежатко, зайченя,
Їжачка та білченя...

Завітай до нього, друже!
Сніговик чекає дуже.

Я перестала молитись…
Ти віриш у Бога…?
Втомилося диво у мене з під серця
мені шепотіти про вічність…
Лиш пустка…
Так тихо в моєму житті як ніколи…
І ніби здавалося спокій це добре…
Та трішечки страшно, що з смертю межує…
Було - проминуло і спогадом стало,
В долоні залишилась тільки світлина
Коли мала все то було замало…
Я грішна…
Ти – Всесвіт, а я лиш людина…

Брудніють омиті ноги
від зречень і зради,
якої вам ще допомоги,
якої поради,
якого ще болю
він має зазнати,
щоб ви зрозуміли:
любити – не значить
карати,
чи, може, хтось інший
захоче
на гору ту пішки?..
.............................
– Скільки терпіти, Отче?
– Ще трішки...

На пательні льодяній
Та на плитці крижаній
Хуга їжу готувала,
Сніговія пригощала:

- Їж, мій любий Сніговію,
Готувати добре вмію.
Пригощу тебе сніжечком,
Ще з інистеньким краєчком.

На десерт - бурульки свіжі!
Тож берись хутчіш до їжі.
Будеш нею смакувати,
Будеш гарно працювати!

Скомкано осені тьмяний глазет.
Знов гайворонню ім’я – легіони.
Світ паперовим корабликом тоне
В безпомилковості зимніх прикмет.
Мов неприкаяне клоччя газет,
Вітер розносить жалі, заборони...
Тільки тополь переплетені крони
Згадують зелень весняних тенет.
1997.

Відмалювалась осінь -
згубила подих листям,
впіймала погляд божий
на паморозь і цвіль,
по вінця наливала
хорали в серце чисті,
а на очистих вікнах
запричастила біль.

У пролежнях надії
думки осиротілі -
то просять в неба ласки,
то виїдають зір.
Та ні душа, ні серце
не сплять в земному тілі,
хвилюються від вітру
і тягнуться до зір.

На звалищах галактик,
де чорним мітять діри,
Господь ховає світло -
вистоює вино.
І впитися так легко,
ледь пригубивши віру -
приймати пале листя
за золоте руно.

16 Листопада 2007

Я знаю, це боги нас покарали,
за те, що у минулому житті не вірили в любов...
Терпи,мій любий, хоча б і до печалі
Я ж зроблю краще - піду геть, щоби вже не любити далі...

ПАМ’ЯТАЮ
босоніжний біг по бруківці порослій квітами
                ПАМ’ЯТАЮ
тишу, що пчихала опалими пелюстками
                                ПАМ’ЯТАЮ
гострий погляд розпечений у кропиві,
та розбризканих по гойдалці сонячних зайчиків
                                                … ПАМ’ЯТАЮ
КРИК
Незрячого, що побачив сонце
                                                … ПАМ’ЯТАЮ
ПОГЛЯД
божевільного Ікара,
що летить з балкона до сонця… в калюжі
                                                … ПАМ’ЯТАЮ
ВІДЧУТТЯ
рук, що розгрібають жар
                                                … ПАМ’ЯТАЮ
зіниці корови по дорозі на бійню
і очі- ґудзики немовляти
                                … ПАМ’ЯТАЮ
трамвайну колію із кольорових стрічок
                … ПАМ’ЯТАЮ
смагляве сонце,
тремтливий крок,
кашель вітру.
        … ПАМ’ЯТАЮ
міст із провалля в провалля…
ПАМ'ЯТАЮ ТЕ ,
ЧОГО НІКОЛИ НЕ БУЛО…

Ти кажеш: Думай і не схиб… Навіщо?
Коли душа – зотліле попелище,
де ворон кряче і нечистий свище,
як вітер, у схололі пальці два,
а ти стоїш – між рідними – німими,
ще поміж ними, та уже не з ними,
коли довіку зими – тільки зими,
через які не проросте трава,

то думай чи не думай – не поможе…
Підніму очі: «Дяка, світлий Боже…»
А він мені на картах наворожить
Казенний дім, дорогу і любов.
А ще: думки, хурделицю, слизоту,
Вечерю, нежить, ГРЗ, роботу,
І те фатальне – серед ночі – «хто ти?»,
І стук у двері, наче хтось прийшов –


По душу чи, як водиться, по тіло,
І навстіж двері! А за ними – біло!
Бо час. Бо все уже переболіли.
Перебілили. Стеля – ніби скло.
І хтось стоїть. А хто – не розібрати:
Королю? Брате? Лицарю чи кате?
Та хто б не був – заходь хутчіш до хати,
Бо снігу вже з порога намело…

Так високо – по кісточки. По серце.
І він зайде. І я горілки з перцем
Наллю з дороги, щоб зігрівся. Все це
Буде як сон, побачений давно,
Пробачений, пробуджений, блаженний,
На кухні він присяде біля мене,
Щоб помовчати… І схололі клени
Постукають кістляво у вікно:


- Уже світає…
Як усе світає!
Химерний привид знайденого раю,
Якого - знаю – так і не пізнаю,
Розтане вранці між прозорих віт,
І заясніє іній на морозі,
І син – як завжди, босий - по підлозі
Протупцяє, і стане на порозі
У білосніжній майці: «Ма, привіт!»

Він жив! - Його життя втомило!
В зневіру завела крива дорога.
"Боротися? Та вже немає сили!"
Стоїть над прірвою - шукає Бога!

Ще молодість пахучим білим цвітом
Заманює в свої обійми золоті,
А він доволі вже нажився світом.
Він встиг розчаруватися в житті!

Вперед? Назад? Душа на терезах!
Життя перед очима - уривками кіно.
Останній крок! В долонях мліє страх.
... криваве тіло покотилося на дно.

Якось взимку, біля річки
Ковзани зробивши з гички,
Куці ковзанку відкрили,
Всіх звіряток запросили:

- Казка стріне вас зимова!
Тільки є одна умова -
Ковзани самі майструйте,
Всі можливості врахуйте.

Ось їжак іде з лісочка...
Ковзани – сухі грибочки!
Білка плигає... Потіха!
Зі шкарлуп вони горіха.

Кабанець, натура груба,
Ковзани зробив із дуба.
Мишеня біжить, малята.
Ковзани, авжеж, зернята!

Тільки вовчик та лисичка,
Стали осторонь від річки.
Ковзанів у них немає...
Зло добру не заважає!

І
Гойдати далі простір недоречно -
вагони доповзли до "все конечно"
і, спинені, востаннє, на шляхý,
послали поназбиране на ху-
ноликих перевізників причалу.
І видих Українського хоралу
посунув у околиці Кремля,
відомі як Москва...
                                   - Москва, це я...

Означивши себе серед загалу
відсутністю речей, дітей і дам,
і проблиску в очах "і аз воздам", -
вбираю "Київського" кисню сталу,
мов кинутий колись ефірний крам.

ІІ
О світанкова лоція перону
доби кристалізації жаргону -
і русло, і вітринний краєвид,
і нерестилище для астерид,
розмножених у міліцейській формі
заради койно: "Як воно?" - "У нормі!",
де бовваніє постать Ілліча,
пала в очах мартенівська свіча.

Моnsher, філогенез не до вподоби
і західний, обридлий, краєвид?
Що ж, ти не перший хто, як вічний жид,
жадає смерті, забуття свободи,
амністії за круглим строком літ.

І опускає дебаркадер крила -
не всім умерлим вирита могила.
- Запевне кожному своє, - згори
у завтра задивляються орли.
І як „отцям” не вистачило клепки
вдягнути на пернаті морди кепки?
Та виповзає сонце на дахи
і бронзовіють говіркі птахи.

Це вельми тішить зграйку горобців,
яких повчають хитромудрі галки -
місцевого Оракулу весталки -
"- Розмови не для племені дзьобів,
бо далі тільки мат і катафалки..."

ІІІ
Асфальт м’який, вогонь згори і знизу.
Можливо пекло ближче тут за кризу
фінансів битих картами Таро,
та в Мегеддо навряд чи вхід з Метро.
А що "Московське" "Київського" краще,
ясніше з кожним метром вглиб і важче
шукати привід рухатись назад,
і рухатися взагалі. Це пат.

Одначе правила ведуть з ума.
Порушення їх - рецептурний вчинок,
єдиний вихід, щоби недарма,
як той казав, прожити свій відтинок
заради отого, чого нема.

ІV
А задоволення? Кінець, хана -
і зусібіч голота і шпана,
відкладення уяви церетелі,
райвідділи, комбанки, гранд борделі,
усе чого торкається душа
у тихий переддень дефолту... Ша!
Направо від сідниць царя Петра
зринає храм Спасителя - з нутра

лунає проповідь, - між тим спасенна,
її не згублять смертні ворота...

Несе мій човник далі річка-вена,
гойдають хвилю дзвони, і вода
така ж, як і віки тому, смиренна.


1998

Малюю позбавлення волі місця
В уяві частіше дедалі.
І всенька увага моя без кінця -
Одній чудернацькій деталі.

Ні хмарки, й погода вже тиждень така -
А котяться краплі з покрівель.
Геть точно, як сльози по ніжних щоках,
Стікають по стінах будівель.

Отак за біґ-босами плаче тюрма
І думає: де ж ті бандити?
Чому ж бо хрещених батьків тут нема,
Що Ющенко мав посадити?

В'язниці, заждіть! Леді Ю на TV
Дає обіцянки чудові:
І судді грядуть, й прокурори нові,
Здимлять в небуття кишенькові...*

Не вірите, тюрми? Та що ви - невже
Ваш висновок, вироку рівний:
"Хто вірує в Господа Бога - блажен,
Хто вірить у Юлю - наївний"?

В "майданівців" логіка, певно, своя:
Якщо безпощадно здолати
Всю мафію, клани злочинні - то як
Це потім щораз обіцяти?!

Своє буде кожному й далі таки:
Загалу - "добробут" у цінах,
Комусь - яхти, вілли та грошей мішки,
А тюрмам - ті краплі по стінах.
2007
_______
*Таке прозвучало зокрема в "Подробицях тижня"
на "Інтері" 11 листопада.

Ветер кровавый
Нелепая дрочка в сортире
Это тебе -
Двадцать четыре.
01.11.07

Цілу ніч проявляв світлини,
А день осінній
Видався таким сірим,
Блідим і невиразним,
Як недопроявлене фото
З домальованими кетягами горобини.

Колоте скло на калюжах
креслене колом
зимньої стужі.

Колоте скло на калюжах –
стискуєш клином
кволі долоні.

Колоте скло на калюжах.
золоте сонце
блиска без жалю.

Колоте скло на калюжах:
коли ти любиш,
бійся розколин.

А у мене в хаті нині – замерзле кошеня:
Воно схололим тільцем тулиться
До банки з теплою водою,
Шерсть закустрана і мокра збилася
У кульки повні бруду й болю,
Так до мене як до Бога, замолено
Мнявчить – кричить…
І навіть сили, щоб відкрити очі вже нема,
А просить порятунку…
І ніч прийшла, лежить в коробці,
І я боюся ранку,
Щоб не побачити на власні очі
Стрімку, незміряну ніким,
Всемогутню, присутню навіть в радості –
смерть …

А якщо не лягати спати?
Може злякається, нащо їй це мале
Непотрібне нікому життя?

Потрібне мені…
То чом би їй не принести зайвого
Пекучого болю, в догоду собі?
11.07.07

Мов кіт сходив...- той присмак сигарєти.
Гулєє з бімбром кров, немов востатна дівка.
Ладнаю власні кості в біціклєту,
І шльом натєгую на бойову голівку.

Рука стискає жадібно ґазницю,
Відвисло в дзеркалі бічнім піддуте рило -
По нім пройшлась сільрадна рахівниця,
І жаба за сусіда хату придусила.

Вже вкотре прослуховую бобінку -
Забути все і більше вколо не пиляти...
Мене ти здула, наче з пива пінку,
А так хотілосі усе перемотати. :(

14 Листопада 2007

Був гарний час: ти любив мене, я любила тебе,
Дарувала тобі все, що колись було моє
Ти казав «О, це клас!», а що ж взамін давав?
Я забувала, розуміла – ти ж весь вечір грав.

Ти дивився на мене і друзям розповідав,
Що я дівчинка що треба і що я лише твоя.
Вони кивали і бажали мати теж такі призи,
Та я одна в своєму виді, тож хай і заздрять тобі.

Я теж любила тебе, в тебе гарна обгортка,
Маєш світле волосся і гарнесеньку попку,
А всередині – це що за горе? Там живуть одні рок-н-роли,
А вечорами там лунає блюз (сама чула, тому знаю, що кажу)

Було в нас в ліжку все прекрасно і в серцях все ОК
По особливому якось, не так як в інших людей.
Мабуть тому, що ми обоє глузду не з повна,
А за спиною скаже хтось: «Це все її вина».
Ха!!!

Та одного дня, коли ти подзвонив,
Я накричала на тебе – ти мене тоді довів.
І справжній блюз ти ніколи, ніколи не грав,
Бо блюз – то сум чоловіка за жінкою, яку він кохав.

Я зла на тебе була, бо ти трубку поклав,
Тобі я потім написала, щоб ти мене не шукав.
(ну я ж хотіла, щоб ти хоч іноді страждав)

Ти плакав і пив, на підвіконні курив,
Страждав, страждав, страждав і цим себе мало не вбив.

І лиш сьогодні зрозуміла для чого був весь той фурор -
Для мене помста є солодша ніж наша любов.
Я пила твою кров, щоб ти пізнав
який насправді цей ля мінор.

Бодай мене... то файні так, кохана,
Коли трембіта десь, спокусливо бомбчит.
Шо лупишсі, не виділась ти ґана? -
Був ґан горєчий моцно, зара моцно спит.

Йому ше ніґди не забракло шмару,
В твоїй комірці було доста кубаси,
Ставав не раз... в пригоді він і шкварив -
У час баталій гепав, шо мав тіко сил.

Тримали справно го` кубіти руки,
А потім лізли по набої в портмоне.
Така то, панночко, маґічна штука...
Шо брак набоїв знов? Ну то бодай мене...

14 Листопада 2007

Мишка в нірці шаруділа –
Шур, шур, шур...
Біля нірки кішка сіла:
Мур, мур, мур...
- Пі, пі, пі, – питає мишка, -
Хто прийшов?
- Няу-няв, - на те їй кішка, -
Мишолов!

...стою, мій Друже. Хвильку помовчу з Тобою...
та мушу певно скоро покидати.
Час хутко так злетів, перехворів журбою -
семидесятий, риска, хрест і п`ятий.

...так, обіцяв - тож повернувся... то не відчай,
це вітер витирає оку спомин,
це те, про що ми міряли... Хай Бог засвідчить,
як серце мліло, рвалося без втоми.

Перемололись, вицвіли роки... і щастя
розсипалось розірваним намистом.
Життя приймав покірно, мов Святе Причастя,
учинком славив Бога та Пречисту.

Та ангел світла, з ликом на-замову-ката,
присів, мов птаха, небо звисло поруч...
Дружина голосила та ридала мати,
та подив діти відправляли вгору.

А там - ні сонця, ані для молитви сили,
та Брама, болем змащена, невмита...
- Вже літо, тату, ранку крила оросило -
важкі, опалі цвітом оксамиту.

І сорок днів, як сорок похоронок в жмуті,
злились у ладані та висохли сльозою,
зневірились, до образів святих прикуті...
..стою, пройнятий небом... і Тобою.

14 Листопада 2007

Зрада

Вітер свище, море віє
Беремо гітари і лягаймо на весла
Допоки ще не сутеніє
І човен буря не занесла

подалі від Дністра і річки Прут
у напрямку Дунаю.
Я п’яний, а тому не знаю,
Який із мене буде Брут.

Чи здатен я на зраду?
І хто мені в цьому зарадить
КогÓ зречуся я? заради
КÓго я стерплю цю ваду?

1

Коли твоє перше кохання
Раптово підставляє тобі губи для поцілунку,
(а з моменту закоханості минуло більше 7 років)
Ти розумієш, що мрії збуваються,
(хоча ти зовсім про неї не думав)

Коли її ніжність полонила тебе
Наче шокова терапія
І ти не можеш оговтатися...
Почуттів немає, лише твоя шкіра
Випромінює позитивні флюїди
А губи прагнуть віднайти її запах

Моя улюблена школа
Час безтурботний і...безпорадний
Тоді, я ще не займався сексом
І не вмів цілуватися
Вживав крихти спиртного
І добре знав англійську мову

Я покинув цю клітку після 9 класу
Все решта — лишається у думках...

2

Одного разу, прокидаєшся у ліжку
І відчуваєш себе дорослим чоловіком.
Вчора не було еротики й романтики
Ти нікого не бив (причому ніколи),
Щоби відчувати себе мужнім
Алкоголь і жінки(загалом) тут теж ні до чого
Причина в тобі: ти зустрів своє перше кохання...

3
Моя улюблена школа
Мій улюблений друже, Павле
Недодумані мрії і невимовлені слова
Доросле життя було таким далеким
Я не думав про майбутнє і так формувався мій стиль
Моє світосприйняття не варте уваги чужих людей
Проте свої — намагаються зрозуміти мене
Лишень не беріться за коректор...

Знаєш, так багато часу пройшло.
Ти й сама бачиш, щось втрачено було.
Я давав тобі все, що могла моя душа,
І ти була дуже-дуже мила,
Ти не лізла мені у кишеню,
як робили всі інші до тебе.

Йшли роки, нескінченні дні.
Вибач, нічого не можу вдіяти.
Йшли роки, нескінченні дні…
О, пробач мені!
Щось втрачено, ніщо не розвіє мою втому,
Я не люблю тебе, іди додому.

Моя любов! Моя любов пішла!
Моя любов пішла додому.
О, мила! Знову набираю твій номер телефону.
Номер твій такий знайомий!
Та що ж казати, якщо тобі сказав:
«Я не люблю тебе. Іди додому.»

Я не відкрию тобі таємницю
"Земного буття"...
І навіть не розкрию формулу "любові"...
Я краще віддам тобі рецепт "щастя"...
...Та ти не зможеш його приготувати,
Бо у тебе відсутній один компонент...
...Мрія...

Тиху тугу з неба,
Мені дощ дарує...
Я тебе не бачу...
і тебе не чую...
Тиху тугу зночі,
сон вплітає в коси
Я тебе забуду,
І заплачуть роси...
Тиша заспіває мені колискову,
Я тебе шукаю у безкраїм полі,
я тебе шукаю, і плекаю диво,
ще колись згадаю, як була щаслива...
Долю заклинаю щоб вела до тебе,
Я б усе віддала всі дарунки з неба...
Долю заклинаю - та вона омана
Ще колись згадаю, як була кохана...
Тиху тугу серця я тобі дарую...
Ще колись побачу...Ще колись почую...

Ніколи, ніяк… уривками
золотом сипалась осінь
вітер гуляв між будинками
заплутував рими в волосся
забуто… забито… втрачено
малюй не малюй пастелями
калюжа набула значення
своєї межі під стелями
заплющено і зачинено
квадратними сантиметрами
байдужо і безпричинно
залишилося померти
депресія… ні! Сто крапками
відлуння вбива струною
а я відбулась жартами
у війні, що вела з собою…
нашкірена і невиспана
макіяж все ж бажає кращого
я кохання твоє залишила
для життя, не свого – інакшого.

Прощай, талане, вірний побратим,
Більш не поберемось пліч-о-пліч ми за славу.
Під натиском колись загинув й Рим,
Тебе і поготів ті варвари здолали.
Я був сокирою у ворогів,
Мучителем твого палаючого слова,
Шептав по-зрадницьки : „солодких снів”,
В той час як серце обливалось стиха кров’ю.
Вінець лавровий покладу до ніг,
Поставлю камінь незворушний на сторожі,
Та й хай проростає юнак-моріг
На насипі свіжесенькім покрай дороги.

Зірватись раптом серед ночі: хто ти,
Мій невідомий, вінчаний колись?
Життя біжить, як стрілка на колготах –
Від п׳ятки (де душа) кудись увись.

Пряменько так. Хутенько. Невмолимо.
Чи невтолимо? Невтулимо? Не?
...Ще паралельно. Але ж мимо, мимо
Твоя душа повз мою промайне,

Мов хвіст комети... як її... Галлея?
Зірватись серед буднів: де ти є,
Пігмаліоне? Сонна Галатея
Тобі яєчню вранці подає

Таку окату, жовту, як кульбаба...
Євроремонт... Євро стандарт. Муляж.
І Галатея – українська баба,
Зодягнута в словесний камуфляж –

Щоб не боліло! Сніг забілить біло...
Поправлю грим, на вилиці – рум’яна...
І поряд тіло. Гарне, але – тіло.
Я Несміяна? Ще й яка Сміяна!

Зірватись знову... А тоді летіти
На третє коло: дім, сім׳я, робота...
І по дорозі сірий лак купити –
Аби впіймати стрілку на колготах...

Сморід 1
Машини-гудуть
Сморід 2
Машини - гудуть
Сморід 3
Знову - гудуть
А вони йдуть, та йдуть

Смородом, вокзалом, грудами, цурпалками
Смітниками, звалищами, згатами, кавалками
Безпросвітком, голодом, лупою, недопалками
Боже, ти пробач бомжацьку душу

Навіщо майстре, виваяв мене?
Ці брили навісні тримать до віку
Дивився на бігборд атлант
На діви білосніжні що мелькали

[ СПІВ - автори ]
***
пастель осіння...
подихи розмиті,
тіла сплелись плющем -
і під дощем
від почуттів гойдає...
стилий вітер
обійми рве
і парасолю вщент
з «трьома слонами»...
омофóр Покрови
вкриває нас...
ти долю не кленú -
нам добре разом...
ліпляться кленові
листки на груди
ніби ордени
за те, що небо
нам сьогодні стеля,
а «три слони»
розірвані - тотем...
тут долю
- поцілунками пастельно -
ми пишемо
в співавторстві з дощем!

[ віддзеркалення ]
***

а журавлі летять…
і ти летиш…
і осінь
відлітає за тобою…
«курлú» прощання
туляться до болю
крилом багряним
у смерканні тиш,
до дзеркала душі -
в живу глибінь,
де плин вільги
відмулює джерела,
старих корінь
підживлює дерева,
що в рінь
років
ховають голу тінь,
бо листя відлітає...
і думки -
у рідне небо
з щирим Миколаєм -
до дзвонів
великодніх
повертають,
немов у гнізда
з вирію птахи
до тих дерев...
в брунькову березіль,
лишаючи у жовтнях
літ простуди,
ти знов летиш...
і забираєш біль
та ...
пустка, що лишилась,
коле в груди...


[ ностальгія по старому вину ]
***
осінь по вінця -
налити і випити...
чути вже пóдих
зими -
пари гуляють
всі «пари» до іспитів
(навіть здалося:
це - ми?)

пам’ять листи
присилає ще досі нам
в кóсу лінійку
дощів...
двадцять ключів
загубилися в осенях
від не відкритих
замків...

знов парасолі
над парами вигнуті,
парк розмальовує
хна...
осінь по вінця -
налити і випити
мовби старого
вина.

Політична домовленість - благо
Для народу найбільше з усіх.
А "верхів" до Закону зневага -
Це дурниця яка, просто сміх.

Ох, плоди того блага й чудові,
В нас одвіку таких не було:
Справжні вибори, ах, дострокові
У парламент воно нам дало!

Двом указам чи трьом Президента -
Подання опонента в суді!
Демократії, втім, інструментом
Міс Домовленість стала тоді.

"Задля єдності й миру в державі"
(Найдивнішій, напевне, з держав)
Янукович-добряга ласкаво
Свою згоду на вибори дав.

Як найліпше хотілося звично,
Тільки вийшло як завжди* чомусь.
Адже кризу тяжку політичну,
Кажуть люди, розв'язано дзусь.

Першу гілку державної влади
Надпиляти так - треба талант:
Легітимність Верховної Ради
Зможе й не визнавати Гарант.

У нардепів, немов самозванців,
Владні важелі ще забере,
Бо месія... Пусте: без обранців
Абсолютно народ не помре!

Віктор Ющенко - нації тато
І веде нас до світлих висот.
Бути більшим за всіх демократом
Заважатиме марно народ.

Підписантів по кілька мільйонів
В ньому за референдуми два,
Та не думає їх за законом
Призначати держави глава.

А есесівцю дати Героя
Після Нюрнберга - те він за мить.
Про це теж домовлялися троє?
Янукович, одначе, мовчить.

Хоче віру за "ширку" продати
В себе виборця - тільки й того?
То готується хай, що питати
Більш не буде месія його...

Ті, хто вміє домовитись, любі
Президенту, але над усе
Опоненти миліші беззубі
І "дахуючий" "тесть" - Дядько Сем.
Жовтень - листопад 2007

_______
*"Хотіли як ліпше, а вийшло як завжди" -
вислів Віктора Черномирдіна.

Повіяв вітер –
шумно стало.
Сховалась Сонце –
ніч прийшла.
Відчула холод.
Замерзала...
А потім знов любов знайшла.

Моя кухня – моя божевільня.
Холодильник – німе безкінечне есе.
Як я хочу залишитись вільна!
Ніч безнога в тривогу несе.

Чай без цукру думок не зігріє,
Стеля падає прямо на очі.
Як же втримати спогадів тяжість?
Як діждати кінця цеї ночі?

Моя кухня – моя божевільня.
Хвора ніч – по шибках ковзанами.
Та не стану я знову вільна,
Коли сонце зійде над нами.