Царі Вкраїні викололи очі,
Коли вона край битви знемогла.
Пішла у світ, як ходять поторочі,
Уже ніким - без радості і зла.

Царевою хвалою подавилась,
Хотіла вже з порогів...без весла...
Та раз - ЙОГО очима подивилась,-
Прозріла, встала, із Дніпра умилась
І непокору в серці понесла.
1969 р.

Давно те небо одлетіло,
Криниць нема, що нас поїли.
І чорний хліб, і сало біле
Ми всмак із веснами поїли.
Той дзвін повисіявся з відер -
І навіть шуму не вродило.
Листки слідів позгонив вітер,
А сонце яре допалило.
Нас там немає.
Синій вигін
І голосів зелені луни.
Бредуть під райдуг дивний вигин
Корів задумані парсуни.
Натуралізм нам був за метод -
Пірнали голими в глибини.
Писалась кривцею, не медом
Свята ідилія хлібини.
З клубків розмотують дороги
Вже інші там,
У іншім плані,
Де колоски збирав убогі
Я у самотньому риданні.
Де я почав ладнать удила
На неслухняне перше слово,
Де доля чесно так ділила -
Добра і зла пооднаково.
Де я маленькими стопами
Ходив широкими степами.

Все неначе умисно
під імлою облуди.
Зачароване місто!
Зачаровані люди!

На пожовклому листі
візерунки застуди,
у дурмані землистім
хворобливі споруди.

Щогодини врочисто
мить загальної смути
б’є годинник - і вбивство
інше вже не розчути.

І так пам’ятно-прісно
тисне відчаєм груди:
Зачароване місто.
Зачаровані люди.


2007

Віще полишена, в хащі захована,
в норах і гніздах, у краї воронячім,
в моху зеленім, гілках переплетених,
водах, на листі торішнім настояна,
коренем стримана, світлом окормлена,
тьмою обласкана, куплена-краплена,
не таємниця, не зброя для воїна.


2007

3.
Два воли червоні
в полі золотім.

Два воли червоні –
ритм прадавніх дзвонів
і пташині очі.
Ці створіння імлистих світанків
помаранчу повітря, влітку
проточити надто охочі.
Від народження є старими
й пастухів не знають пихатих,
пригадують своїх предків -
ассирійських биків крилатих.
Воли завше ідуть, зітхаючи,
полями безкраїми Рут
вічного броду шукаючи,
плачі свої ремиґають,
і зоряне світло п’ють.

Два воли червоні
в полі золотім.

4.
Маргаритковим небом іду.

Цим вечором уявив,
ніби я святий.
Що до рук мені поклали
місяць золотий.
А я його повернув
знов на небеса.
І Господь дав нагороду,
(не мав такої зроду)
троянду й німб.
Оце так чудеса!

Маргаритковим небом іду.

Прямую зараз полем,
красунь – дівчат
звільняти, та
хлопцям – кавалерам
дукати роздавати.

Маргаритковим небом іду.
6.10.2007.

Худой конец. Все так банально.
Мы в наших чувствах аморальны,
Из сердца истин непреложных
Мы отобрали столько cложных.

Смешной конец типичной брани,
Без лишней правды много знаний,
И слов пустых тугая прыть,
Что даже ад не смог вместить!

“Де ти, кохана? Озвись, моя доле!
Буду я твій весь і ти моя вся.
В шлюбі не був, слово честі, ніколи.
Вік - двадцять вісім, зріст - сто сімдесят.

Досить красивий, спортивна статура,
Звичок шкідливих ніяких нема.
Добрий. Порядний. Широка натура.
Вірші люблю (про любов зокрема).

В жінці душа головне, а не врода.
Я ж би кохану всім серцем зігрів!
В кого є діти - це НЕ перешкода.
Милі, єдині, чекаю листів!”

Ігор не став витирати сльозинку -
Нею зворушливий "месидж" зросив.
Глянув потому на небо в клітинку
І на братків, з ким трудився і жив:

Там женихів ціле кодло зібралось
Добрих, порядних, міцних, без “ш/з”*
(Саме такими вони “представлялись”
В шлюбних об’явах до різних газет)...

Й, тихо пославши проклін злій недолі,
Ще дописати в купон мусив він
Прикре “Пишу з місць позбавлення волі”
І - “N-ська зона, 10-ий загін”…

___________

*Ш/з - в оголошеннях служби знайомств “шкідливі звички”.

Наша любов на смак як полин...
Один поцілунок,два погляди в очі.
І не відчутний для нас часу плин...
Які ж короткі в закоханих ночі!

А вдень знову байджість вдавати,
Лиш відображення в вікні цілувати.
Холодна бруківка,в руках свіча...
І посмішка твоя чомусь напівніма...

Я ранок зустріла в твоїх обіймах...
Вогник догорів в холодних стінах...
Ми знову щастя шматочок у когось крадемо,
Хоча зараз уже нічого не вдаємо...

Я дивлюся в твої перелякані очі,
Я тебе заголубить, запестити хочу.
Тільки знаю: не треба! Не треба!
Міг раніше я жить
І не думать про тебе.
Все вривалося в душу, в тривожне чоло -
Все на світі було,
Лиш тебе не було.
А тепер уже й світу, здається, нема -
Тільки ти залишилась сама.
Але я протестую, волаю: не треба!
Та не можу вже жить
І не думать про тебе.

17.XII.1961

Дві маленькі рукавички,
Шапка, шубка, черевички
Вранці вибігли у двір.
Білий сніг сліпить аж зір!

Черевички в сніг пірнули,
Рукавички сніг згорнули.
Шубку снігом притрусило,
Шапка враз у сніг злетіла.

Мати вийшла й обімліла.
Перед нею – сніжне диво!
Та не диво це. Юрась!
- Я у сніг, матусю, гравсь!

Голосить осінь буйними вітрами,
Та сльози ллє дощами із небес.
Чому мовчиш? Я тиждень вже скучаю.
Вже всьоме відсилаю sms,
А ти мовчиш. І звісточок немає.
Минають дні, сплива поволі час.
Все – як було, а я чогось чекаю.
Туман стіною стелиться між нас.
У нім бринить той незабутній вечір,
Коли ти погляд свій на мене звів,
А мої руки взяв у свої руки,
Дивився в очі й дивно затремтів.
Щось промовляв так лагідно і тихо,
До серця міцно-міцно пригортав,
Пестливо гладив мої довгі коси
Та пристрасно у губи цілував.
Туман розсіявся, а з ним пропав твій образ.
Дивлюсь – асфальтом котиться сміття.
Були думки, але розніс їх вітер.
Жбурнув далеко десь у забуття.
„Розвій ілюзії”, – гукає мені осінь.
Каштани стиглі кидає додолу,
Важкими каплями вдаряє по обличчю.
„Розвій ілюзії”, – лунає знову й знову.
Легенький звук, мов шелест. Стрепенулась...
Листок кленовий падає з плеча.
Ловлю його – це звісточка від тебе,
На нім красуються такі слова:
„Прощай навіки! Я кохаю іншу.
У мене з нею розквіта весна.
З тобою смуток був, дощі холодні
Й попереду завії та зима”.
Зітхнула важко. Кинула в болото
Цей жовтий лист – сумні, гіркі слова.
„Прощай, коханий”, – крикнула від болю.
„Проща-ай!” – стогнало ехо із даля.
Калюжі віддзеркалюють всю тугу.
У стогоні здригається земля.
Голосить осінь буйними вітрами.
Разом з дощами тихо плачу я.

Искупаюсь в синеве твоей,
Небо!
Изваляюсь в облаках,
как в постели!
Накормлю твоих птиц
хлебом,
Чтобы дальше в тебя
летели!

Это мощное таянье снега,

Рокотание льда под луной,

Тишина и дорога в небо,

Разукрашенное тобой.



Беспокойство стучиться в сердце,-

Может в сердце лишь есть покой?

Огонек от костра и небо

Свежевспаханное луной.



В этом мире одни дороги

В синеве, на и под землей:

Многоуровневые боги

Разустроили мордобой.



Ты стоишь посреди поля

И салют блестит пред тобою.

Многоуровневые люди

Под сияющею луною.

Не знаю, хотеть, тем более, что знать.
Не понимаю, есть ведь в мире благодать?
Зачем вся пустота, зовущаяся "смысл",
Зачем берут слова, и говорят, что мысль
Есть там, где нет её...
Подумай и возьми своё.
Хотел сказать, но нету сил
Бороться посреди могил
Зарытых знаний вековых,
Не оскверняя мудростей незнаньем их.
Хотел доверить я бумаге
Свои слова и мысли жар,
Но получаюсь я как скряга,
Дающий только мелочь в дар.
Хотел сказать все чувства звуком
Играя, создая, творя.
Не получается... Как мука,
Живущая внутри, горя.
Хотеть- есть вредно, больно, жутко,
Но и хотение- наука,
И изучающим её
Скажу: подумай и возьми своё.

Ветер шепчет: унесу
все плохое,
Виноград заплел косу
не рукою.
Звезды сквозь дырявые листья,
Стук последних капель дождя,
Колыбелью, невидимой кистью,
Раздеваешь себя нехотя.
Запах дыма, сырой воздух,
Лай собаки, звезда, летя,
Ударяется в ствол дерева
И кричит: это запах тебя!.

Туманноясносинекрасная
Шевелится она в моем сознании,
Глубокочистовверхглядящие
Застыли камни в понимании

Моляпросящеодинокая
Летучими мышами понята
склонилась ива в отражении,
Обеспокоенная окунем

Пушкоммладенческим окутана
Река течет в моем сознании,
А подо мной глубокомысленно
Застыли камни в понимании

Вы думаете я знаю, ЧТО я делаю?

Что хоть одно дыхание иль половину принадлежу себе я?

Как ручка знает, ЧТО она пишет,

Или мяч может догадываться, КУДА его понесет потом...

Желтый лист
клена
Мокрый от дождя
Жизнь не любит стона
Сильный
уходя
Не проронит слова
А потом
снова
Мокрый от дождя
Желтый лист
клена
Ляжет на меня
Жизнь не любит стона....

Я тишину глотал. Не съел -
нельзя насытится судьбою:
за этим - новый подраздел
тебе возьму, да и открою

Не полетел, не отпустил,
Не растворился я в тумане
лесных тропинок. Откусил -
Напился сока диких яблонь.

И мыслей нету как во сне
иду и тихо ум и раю
куда не знаю - тишине
я все равно не помешаю...

Вже пам`ять заросла все більше й більше
Нудьгою марних на чужині літ.
Лиш тільки того щастя, що у віршах
Ще не зів`яв Вітчизни рідний цвіт.

Здається йду по схилах Придніпров`я,
А тінь моя з-над урвища звиса.
Я бачу, як немов моєю кров`ю
Облиті, догоряють небеса.

І молодість моя неповторима
Ось-ось ступне на батьківський поріг,
Відкриє хату, рипнувши дверима,
І там розтане від тепла, як сніг.

І пахнутимуть чоботи у дьогті,
Почнеться цвіркотіння цвіркуна;
І матінка у виношеній кохті
Сидітиме за прядивом одна.

Струмітиме з лямпадки позолота,
Як сум тремтячий, на її лице,
На вицвіле сімейне наше фото,
Нев`янувчим обвите чебрецем.

Шепну я: "Мамо". І вона здригнеться,
Сльоза закам`яніє на лиці,
І я побачу материнське серце
В її просягнутій руці.

1951
(збірка "Цвіт Папороті")

Моя душа розділена надвоє,
Одна частина там, біля Дніпра,
А друга - нерозлучно ще зі мною,
Поволі животіючи, вмира.

І неможливо знову їх з`єднати,
Ті дві частинки, між яких межа.
І звідти руки простягає мати,
А звідси в спину пхає хтось ножа.

Іду туди - вгинаються коліна,
Мертвію ж, як вертаюся назад,
І чую, як зітхає Україна, -
Душі моєї вирубаний сад.

Березень 1957
(збірка "Цвіт Папороті")

в коморі хліб. окраєць літа
у кроні сонця вже дрімає,
шумить верба росою вкрита,
де вітер Паню обнімає
«Моя ти люба! - шепче листом, -
давно скосили вже отаву
і скинем одіж, і намисто,
і з сонцем мідно-золотавим
в жита»...стоїть...як серед лугу,
як ДУБ, як дерево БЕРЕЗА...
вже надвечірок... спроба друга -
нап’юсь роси, бо знов тверезий...

Один мудрець казав
І вписано в скрижаль:
„Краса врятує світ!”, але, на жаль,
Не врятували світ від блазнів
Ані краса шедевру Ботічеллі,
Ані божественної звук віолончелі,
Ні розум, що людині даний був.
Згоріли на вогні володарі та в’язні...
Та Дух Любові людства не забув.
І все тому (не будем мудрувати),
Що світ рятує
Мати.
1999 р.

Вже мені не буде, як весною,
в зеленавім присмерку очей.
Вже такої зливоньки рясної
нам не буде! Нічия…нічий…

Ще тобі причується мій поклик,
ще тобі примариться, ачей,
як ми відчайдушно-радо мокли,
наче діти – нічия, нічий!

Відьмію від горя. Заклинаю –
переворожи! Навспак вречи!
Щоби так, як на порозі раю, -
просто й легко. Нічия. Нічий.

дорогу не переходи
з порожнім серцем
і слів води
в чужі сади
не лий з відерця

із сліз дощів не зросиш слів
душі немає
де крук сидів
то з тих садів
нема врожаю

дорогу не переходи
як кішка чорна
твої сліди
як знак біди
не змелють жорна

із мук моїх мука гірка
пусті колосся
діжки медів
з твоїх слідів
збирає осінь

И кто б ни подал кубок жгучий
Tertia Vigilia


У храмі духа є олтар,
На ньому - кубок, повен трунку.
Він - смерть, він - неба дар,
Він - символ болю й порятунку.

Він вимагає поклонінь,
Покори, треби і страждань,
Його адепти в час гонінь
Не раз криваву склали дань.

Та хто той кубок осушив,
І влив вогонь у свою кров,
Того юрби суд не страшив -
Жадав розп'ять той знов.

Й мене зове у мглисту даль
Моє кохання - мій Грааль.

Цей світ – кіно? Ти режисер?
Квитки пороздавав вже на прем’єру…
Придумав безліч ролей і химер.
Тобі б змагатись із самим Мольєром.

Цей світ – кіно? Ти вже актор?
І в новій ролі стільки грації…
Такий собі емоцій кредитор,
А ми всі – елементи декорації.

Цей світ – кіно. Ти знов актор.
Невдала гра. Імпровізація.
Не вийшло. Повторіть. Мотор.
«Я заслужу ваші овації».

Цей світ – кіно. Ти режисер.
Нам всім порозділяв вже ролі…
Була лиш гра для публіки, тепер –
Вже п’єса верховодить в твоїй долі.

Цей світ – кіно. І в нім один глядач,
А ми всі – решта, декорації.
Тому ти свій спаситель і палач,
Не забувай про це в імпровізації.

Хмари небо затягнули,
В річку хмари зазирнули.
А як тільки зазирнули,
Так тихесенько зітхнули:

- Йой, яка ясна водичка!
Нам би в ній умити личка!
Освіжити ще бочки,
Ми, по суті, хмарочки.

І пірнули, перейшли,
Частим дощиком зійшли.
В річці сірість відтирали,
Поки білими не стали!

Ну а далі, що було?
Сонце хмари ті знайшло.
На веселці підсушило,
В синє небо відпустило.

І пливуть, немов стрічки,
Вже перисті хмарочки.

А буває так, що не буває,
Забуває смуток про розлуку,
Хтось обличчя тінню закриває,
Випиваючи із інших муку,
Хтось іде прямісінько у прямо,
Хтось кульгає, хтось стримить галопом,
Хтось і не вітається із вами,
Хтось подорожує автостопом,
І слова чиїсь такі мізерні,
А чиїсь настільки досконалі,
Хтось ковтає непророслі зерна,
Хтось там переміг ізнов у ралі,
Але все настільки випадкове,
Що немає точних віддзеркалень,
Пародійний світ і гротесковий,
Світ давно розораних копалень,
В цьому храмі є лише самотні,
Пари тут давно уже не пари,
Кружеляють марева марнотні.
Де поділись величезні мари?
Все іде, минає проминально,
Невидужно час іде по колу,
І мені всміхається ухвально
Зі свого сріблястого престолу.
А буває, що й його немає,
Забуває навіть він про злуку,
І себе туманно закриває,
З небуття мені простягши руку.

Дякую тобі, що зорі посміхаються.
Дякую, що час іде.
Дякую, що мрії всі збуваються,
Що любов мене веде.
Дякую, що ніч співає тишею
І мовчить гудками поїздів,
Що свої вірші ніяк не лишу я,
Дякую, що розбудить зумів.
Дякую за те, що є на світі ти,
Дякую, що світом моїм став,
Що дав мені дурман-зілля випити,
Хоч про це, мабуть, і сам не знав.
Дякую, що ніжність ще на світі є
І що квіти в квітні розцвітуть.
Дякую, що увійшов в життя моє,
І мені тебе, й хотіла б, не забуть.

Не лицемірте,
Вам не до лиця.
Хай навіть цей надвечірок останній.
Ви так зумисне взяли забуття,
Що я молилась відчаю в прощанні.

Ви знову за своє.
А втім...Нехай.
Я Вам дарую Ваше ж віровчення,
Де я обличчям впала у обман,
Забіганого в прикрощах натхнення.

Ти чуєшся належно так,
як вдома,
втомо.
Не задобрю думки
сьогодні сумом,
тож відляж.
Слова, мов костур,
вирваний із рук
сліпому.
Я підійшов до Бога
півсвідомо.
Не пасаж,
а небо відчинилося,
щоб слати гніви,
губитись в краплях,
в злиднях
полічити мідяки.
У зливі злито все,
не видно -
правий....
лівий...
У всім веління Боже.
Край божевільної руки
у безлічі підстав
колотить божевілля,
а груди спалюють
у відчаях містки
до душ.
І гірко -
в зла з добром
іде гучне весілля,
на дереві життя
всихає гілля.
Ані руш.
Ні - волос не спаде,
а серце переб`ється.
І знов у вервиці
затиснуть пальці
біль Христа.
Велике щастя -
жити з Богом зостається...
Але мовчать,
коли на Боже слово ждуть,
уста.

5 Жовтня 2007

Заброшенная эйфория,
Так кто был прав,
Ты, или я? Забыла.
Не потому,
Что ты меня не видишь.
Намного проще –
Просто ненавидишь.

И да и нет,
Как будто не любила.
К чему же
Столько слез то я пролила?
Конец. Прощай.
Увидимся? – Ни разу.
Холодным потом высыпало фразу.

Уже все равно,
И свет не такой,
И ноги ушли
К другому теперь.

Сегодня стоишь,
В запрете судьбой,
А значит не ты
Меня защитишь.

Долой… Не слеза,
Уделом нелепых.
Зайду со спины
К мечте. Решено!

Умоюсь росой
С другим на рассвете
И буду любимой,
Хотя не тобой.

Я чую у ночі осінні,
Я марю крізь синій сніг:
Вростає туге коріння
У землю глевку із ніг.
Стають мої руки віттям.
Верхів'ям чоло стає,
Розкрилося ніжним суцвіттям
Збентежене серце моє.
Вростаю у небо високе,
Де зорі — жовті джмелі,
І чую: пульсують соки
У тіло моє з землі.
Зі мною говорять могили
Устами колишніх людей,
І їх нерозтрачені сили
Пливуть до моїх грудей.
О земле жорстока й мила,
Ковтнула ти їхні дні —
Усе, що вони любили,
Віддай долюбить мені!
Усе, що вони не домріяли
У чорному ґвалті боїв,
Хай клекотом і завіями
Ввірветься в думки мої!
Вслухайтеся, земле і небо,
У рокіт страждань моїх—
Живу не лише за себе,
Я мушу жити й за них.

13.05.1962

(Пісня)
Зима настане - в серці ж не розтане
Ота весна в очей твоїх теплі.
Зустрілись ми, коли цвіли каштани,
Немов свічки тремтіли на гіллі.
Настала осінь, свічі спопеліли,
Я сам ішов, ногами товк бульвар,
Й на мене враз каштання полетіло -
Удар, і ще удар, і знов удар...

Каштановий град з віт на мене летів.
Каштановий град - і на тім`ячку ґуля.
Сімейного щастя я палко хотів,
А вийшла дуля - прогіркла дуля!

Ми розлучались під оцим каштаном
І нині розійшлися врізнобіч.
Та неминучий вечір знов настане -
І вчотирьох, а потім віч-на-віч.
Бо я тебе жоною мушу звати!
Вся в тещу ти, а в тебе все - дитя,
Це означає: ґулі рахувати
Мені судилось до кінця життя.

Каштановий град з віт на мене летів.
Каштановий град - і на тім`ячку ґуля.
Сімейного щастя я палко хотів,
А вийшла дуля - прогіркла дуля!

Так смішно мружиш очі – от же ж хитра.
Чого насупилась? Манюня, щось не так?
І кучері скуйовдились од вітру.
І щічки зарум’янились, мов мак.

І я тебе люблю, моє зайчатко.
Ні? Не зайчатко? Хто ж тоді, Катюшко?
Тоді гаразд, ходім, моє малятко,
І натягни на вушка капелюшка.

Знов мультики? А може ліпше книжку?
Гайда, маленьке пелехате чудо,
знімай-но капці і залазь на ліжко
під теплу ковдру – я читати буду.

Хлоп’ятко мале серед снігу чорніє,
Брудними сльозами обличчя рясніє.
- Скажи, де рідненькі поділись батьки?
- Молитись обоє до церкви пішли.

„За щиру веселість між квітів степів,
За радість невинну між білих снігів,
Мене зодягли в шати смерті сумні,
Лиш наспіви горя лишили мені...”

Та далі веселих пісень я співав,
Вважали батьки, що мій дух не зів’яв, -
Пішли славить Бога, святих, короля,
Які на стражданнях звели Небеса...”

Сповились тіні перешкод
вузлами сенсу,
чекає серце на акорд,
а в серці –
інерція...
І в олівця
в кінці рядка
свій ешафот.
Вода з кривавого цеберка
ллється...
Слова/рядки, рядки/слова... –
вода.

1.
На горі, та й на високій
зелена тополя.

Чом вівчарю ти ідеш і знову вертаєш,
чи ж тут твоя доля ?

А гаї сновид – олив з гір бредуть до поля.
У мареві полудневім наснилась їм воля.

Чом вівчарю ти ідеш і знову вертаєш
чи ж тут твоя доля ?

Ні отари, ні ґирлиги,
а ні пса не маєш.

Чом вівчарю ти ідеш і знову вертаєш,
у долині, безталанний, кохання шукаєш?

*****
En lo alto de aquel monte
un arbolito verde.

Pastor que vas,
pastor que vienes.

Olivares soñolientos
bajan al llano caliente.

Pastor que vas,
pastor que vienes.

Ni ovejas blancas ni perro
ni cayado ni amor tienes.

Pastor que vas,
pastor que vienes.

2.
У пшеничних полях,
розчинився як тінь золота.
Та й земля вже не та –
пожовтіла.

Краєм берега йду. Де ж вівчар той блукає?
У потоці вода помутніла.


А ні місяць блідий не зійшов,
А ні зірка ясна не зоріла.

Краєм берега йду. Де ж вівчар той блукає?
У потоці вода помутніла.

Виноградарка, гарна чорнявка,
виноградні плачі збирала.

Краєм берега йду. Де ж вівчар той блукає?
У потоці вода вирувала.

******
Como una sombra de oro,
en el trigal te disuelves.
La tierra estaba
amarilla.

Orillo, orillo,
pastorcillo.

Ni luna blanca
ni estrella lucían.

Orillo, orillo,
pastorcillo

Vendimiadora morena
corta el llanto de la viña.

Orillo, orillo,
pastorcillo.

61
З ким поведешся -
така твоя доля.

62
Зупинити би час,
але дихати хочеться.

63
З Вас, Панночко,
краса і соромливість так і пруть
на всі 32.

64
Вісьта, гайта, вйо, пррр -
тому що незалежні.

65
Міцно тримав вогнестріла,
витираючи послід Голуба Миру.

66
Сонце за хлів -
є що топтати.

67
Комп завис,
як мокра білизна на морозі.

68
Слава Богу,
що не приведи Господи,
а то Амінь.

69
Дерева - вітро-кради,
передають краджене
з гілки-в-гілку.

70
Краля у Клари
украла Карла.
Крале - верни
коралі.

71
Краля у Карла
украла Клару.
Крамола -
караул.

72
Соло-мона?
Мона-мона.

73
З-за дула
задуло за дуло
задумом.

74
Задуло -
стало мацкувато.

75
Водки найду?
(What can I do?)

76
Не-ма-не-ма-не-ма-ney-ma-ney-mo-ney!
Нема money!

77
Сів на мілину
від твоєї посмішки.

78
Філософське питання вибору -
Сонце світить.

79
Пройшлась по серцю,
як папараці.

80
Ми з Вами ще
недопереспали.

Коту відома втома...
На підвіконні вдома
розлігся і муркоче,
хитрюще мружить очі,
почухався за вушком,
і лапками у смужку
за шию обійняв...
-Рудий, стомився?
-Няв!

У тім світі,
....де все навпаки;
....де Зло необхідно, як Рівновага;
....де тобі не всміхаються спочатку, а відразу
б'ють у спину;
....де кращі вороги - друзі, а друзі -
дбайливо байдужі;
....де червоне на білому - не горобина, а кров;
....де ілюзії не називають надіями;
....де "так" означає "ні", а луною "ти" звучить "я",-
У тім світі ми з тобою разом...


з того берега
твоя усмішка ближче
на ціле життя
навіть за поворотом
не сходяться береги

Люди недарма говорять,
Що любов буває зла.
Вбивчий аргумент наводять,
Що полюбиш і козла.
Та любов до виду цього
Є таки не завжди злом.
Все залежить від простого:
Хто насправді є козлом.
Це, мабуть (нехай 'му пусто),
Той, хто стереже капусту.

Чоловік Наташки Костя
Капустинки лап та хап:
Майстром лісу в держлісгоспі
Цей працює справжній цап
І наліво ріже дуба
Та й породи інші - теж.
Маса санітарних рубок -
Діло, знаєте, святе.
Й інших способів до ката
Ліс безболісно списати.

Має інший труду вектор
Лільчин чоловік Іван.
Цей копитний - рибінспектор,
Береже він водний лан.
А не знаєте ви, звідки
В основному ятери?
Нищать рибу шляхом сітки
Власне рибінспектори.
В нерест ловлять теж... Жахливо?
Ну так їм - аби нажива!

Праця на казну держави -
Доля мужа Кет Петра.
Має справу з платежами -
Їх на митниці збира.
Можна нижче оцінити
Те, що ввозиться до нас,
Взяти значно менше мито -
Не збідніє держказна! -
А із власника товару
Баксів наскубти як дару.

І таких іще багато
В Україні є козлів,
Та про пастуха сказати
Також варто кілька слів.
Прокурор Дмитро в Ілони -
Капітан у морі прав.
Всіх порушників закону
Він тягти до суду б мав,
Але ж ні - стриже з них вовну
(Звісно, з одиниць умовних).

Жора, благовірний Люсі -
Ось любов реально зла!
Нуль капусти, в ЖЕКу слюсар,
І зарплата геть мала.
Не козел! І на Майдані:
„Не козли ми!” - він кричав.
А чи день такий настане,
Коли жити б він почав
Краще, ніж вівця остання, -
Дуж-же непросте питання...

Цей тиск у кілька атмосфер
Не здатна стримувати далі,
У цьому місті аномалій,
Я задихалась дотепер.

Втечу сьогодні далебі
Стежками чорних тротуарів,
В плащі звичайної примари,
Щоб розчинитися в юрбі.

Забуду всі слова криві,
Нататуйовані на шкірі
Старих будинків, бо не вірю
У місто й те, що ми - живі.

Збираю речі, сни, листи
У клунок спогадів. Ще кави
Я вип’ю на ніч і лукаво
Й тебе напÓю, ну а ти

Про смак спокуси не питай,
Бо це, повір, вже несуттєво,
І ми удвох Адамоєви
Назад повернемось у Рай.

Дідусь уранці прилетів
З відрядження додому.
Там трохи ласощів купив
Онучкові малому:

Коробку печива “Мілорд”,
П'ять тістечок “Курортних”,
Цукерок різних два кіло
І “Київського” торта.

О шостій – мама на поріг,
На сина поглядає:
“Тобі солодощів отих
Вже досить, я гадаю!

Ти ж їв солодке цілий день!
Змагався з Вінні-Пухом?
Поглянь у дзеркало лишень -
Уже червоні вуха!”

Аж п'ять хвилин малий Прокіп
Вдивлявся у люстерко...
“Мені підходять і такі!
Я з'їм іще цукерку?”

Перебираю тихо струни осіннього листя,
Вкотре читаю по нотах вітер, по буквах – зорі.
Справді - це щастя. Тільки б не обпектися…
День, як улюблений фільм - лише в повторі.
Душі піднесені плачуть, мудрішають, тануть…
Все, ніби вперше і вкотре. Не переріжте стрічку.
В горлі слова про сонце, чи то ковток туману.
В синіх Карпатах осінь переночує нічку.
Знову мені ці струни – нерви напнуті туго,
Знову мені це щастя випалом і безумно.
Музика рве на частки, у голосах – потуга.
Тихше. Не галасуйте. В щасті буває сумно.

Неминучості меч дамоклів
Спраглі серце і душу крає.
Заблукали за виднокраєм
Думи-мрії, сльозами змоклі.

Чи калиною, чи карміном
Помальовано бабу камінну.
Парадигма вогню химерна,
Наче гаддя повзуче, завмерле.

На заїжджім незвані гості
Веремію зчинили встидну.
Жебракові- сума, псові- кості...
Решта слів на вітрах застигли.

безтурботна ляля небо полюбила
і з манюньких ручок змія запустила,
змія запустила, нитку відпустила,
дивиться у землю поглядом звинилим,
у траві жовтастій, у траві похмурій
проповзала змійка, тихо, у зажурі,
в небо не дивилась, тільки шепотіла,
як їй теє небо в тілі вже засіло,
«як тшудши я хошу», — вимовила тихо,
і полізла далі, заповзла під стріху
і на землю впала, і розбилась змійка,
хоч змія померла, та зчинилась бійка,
хто пустив зміюку до малої лялі,
кому зараз дати в безголів’я палі...
тільки більше ляля неба не взиває,
дивиться у землю... хто її сховає?(

Наснилось, мов чайна - то шинко-бар.
Куняє кум Петро в ковбойській шляпі.
Немов Сірко, то не Сірко - Голдстар,
З Голдстаркою герцюють на канапі.

До стойки в галіфе наповнив хід,
Сів на стілець і крикнув: "Хлопе, Віскі!".
Закрутку струхнув, витер з лоба піт
Подумав, шо белькочу по-англійськи.

Полізли у бармена очі вділ,
Зашкваркотів щось, мов араба вгледів:
"Якого лисого, послухай, Білл,
Тебе сюди занесло на мопеді?"

Піднявся, наче попіл в димарі.
Щелепою відвис бармена подив.
"Та най би той твій бар во ту згорів!
А сам же би зійшов на хліб та воду!"

"Я ту до Мері підскакав. Капіш?
Вона дочка шерифа Алібаби.
Та не лупись на мене, куций, киш.
Бо маю ґана не лише для баби."

Бармуля писок затулив, як льох.
Накапав віскі, мов шприцем, мікстуру.
Зарохкотів на патефоні лох,
Оспівуючи смачно шуру-муру.

Немає ради - в двері тлумака,
Мов мухи, стежку обліпили кралі.
Як будяки чіпляють вояка,
Сідничками покручують і далі...

Загуркотів під брамою - пах-піх,
Заглох мопед три метри збоку.
І Мері вибігала на поріг
Ховаючи свій погляд сизоокий.

4 Жовтнє 2007