41
Було би сильце -
а птаха знайдеться.
Було би сальце -
і шароварам бути.

42
Носила під серцем помилку -
для серця вона була заважкою.

43
Твій поцілунок
колисатиму довго -
вередливий малюк попався.

44
Сій добро -
збирай реальність.

45
Часом треба датись
потягати чуба
поки він є.

46
Журавлі розкурликали
серце навесні -
воно проспало їх восени.

47
Добробут -
це злидні для злиднів.

48
Де ж була
Жіноча Інтуіція,
коли Єва слухала
змія?

49
Ніч насолоди -
розбивай скарбничку життя.

50
Ви так солодко говорите,
що мене аж знудило.

51
Де би воза не возили -
а сам він не повезе.

52
Ще не народився такий кум,
що не тримав до хреста
і не був батьком.

53
Краще дуля в кишені -
аніж з маком.

54
Власні сили даються натугами,
небесні - ненароком.

55
Літо встромилось
у тіло
комариним носом.

56
Коли ти - тихо,
коли я - явно,
коли веселка - весело,
коли мотор - моторошно.

57
Мені би Вашу щирість -
сам чорт повірить.

58
Хочу почути себе
багатим -
купіть у мене щастя.

59
Не май 100 гривень -
май більше
ніж дружина потребує.

60
Топиться, як сало,
народна мудрість.

Я ненавижу тебя, Родина!
За плотность сомкнутых рядов,
За слово кинутое "вроди-бы"
С дрожащей длани докторов.

За взгляды преданные бешеных,
И неуёмных палачей -
Я не люблю...

Но ради звёзд,
Что низачто повешены,
Сорву и выброшу
Свою звезду с плечей.

Ведь не люблю...
Но пуще - ненавижу!
Что жить нельзя без этой нелюбви:
Когда, прогнувшись,
Яйца себе лижут,
За пятки почитая их - Твои!

Верлібри осені, і шал,
І ти - не Ромко - бабовал,
У парк – останній твій привал –
Хотів летіти…
Губну гармошку – до губи,
І хай злітають голуби,
Які баби! Які баби -
Таке і літо!

Червоних парків ліхтарі
Червоні, ніби снігурі…
Але тобі до снігурів –
Немов до неба!
Поглянувши на ноги в ряд –
Такий осінній секс-парад,
Ти усміхнешся – листопад!
І жити – треба!

І тепла осінь золота
Із тебе виліпить кота,
Такого – з носа до хвоста –
Рудого гада…
Біжи, Кицянику, тікай,
Це тіло – знайдений твій рай!
І крутогруда Льореляй
Тебе погладить…


Візьме на руки, пригорне
Своє кохання неземне,
Та у віршах – ні бе – ні ме! –
Дебілка…
Баби минають… Пух летить…
Життя – це мить. І осінь - мить.
…Бо кіт мовчить…
І парком мчить –
Як білка…

Афоризми та прислів’я - ось
Мудрість! І цього не заперечиш!
Можна - зокрема підмітив хтось -
Без кінця дивитись на три речі.

Ти ще їх, читачу, не згадав?
То назву охоче трійку цю я:
Як горить вогонь, тече вода
І людина інша як працює.

Погляд мій теж вабить трійка ця,
Тільки от що ще сказати маю:
Я багато років без кінця
Інші речі три спостерігаю.

Перша - під нардепів балаган
Глитаїв діла мультимільйонні:
Всіх багатств держави дерибан,
Злети цін, по суті, незаконні...

Друга, звісно, - як народ, проте,
Нескінченно терпить ці знущання;
За кордон чухрати - весь „протест”,
Там пахати з рання до смеркання.

І нарешті, третя - як я сам
Лиш сміюся їдко замість нити.
Плетучи у риму словеса,
Ні фіга не пробую змінити.

У серці стукотить годинник
дванадцята година ночі
із дзеркала глядять на мене
немов мої - чужі все ж очі

Біс усміхається з одного,
А друге, мовчазне, як тінь
І совість десь на дні в нього,
Та лиш не знаю де…Амінь

Вересень був – кохання кіношне і голуби,
Вересень був помаранчевий, був голубий.
В тебе – за графіком, в мене був – без пуття,
Без шляхів, ниток аріадниних, без вороття.
Все у валізу не влізе – та й дідько з ним.
Добре не боса, а мотлох – молохові під хвіст.
Йшов тут казкар один, то тепер побіжу за ним
Зорі шукати в калюжах і попід тином зміст
Свого такого-сякого щасливого майбуття,
Що вироста, мов вірші, знали б з якого сміття!
Доки буденність пише нас у щоденник тижня,
Нижні і верхні чакри змішує чорнокнижно,
Я засинаю груба, а прокидаюсь – ніжна,
Просто луску знімай і клади під ніж – най
З нотою «ми» на пробитій гачком губі
Поглядом заклинаю: не відпускай – люби.
Жертва шукає ката, риба – рибалку. В юрбі
будь-якій вибір зупиниться на тобі.
Жовтень жене пожовкле листя чужих листів,
Я не знімаю пошту, бо забуваю айді.
Діти, в Сіті заплутані, мо втечемо від грози
На піднебіння Всесвіту, де зійшли Терези.

Коли до губ твоїх торкаюся рукою
Коли до губ і не до губ
І вже не страшно
Що звір за мною роззявляє пащу
І вже давно розбито нашу Трою

На перший сніг іще не зваблений тобою
Молитися аж заніміють руки
Аж змії язиками влізуть в горло
І тільки ніж мерзенні ріже звуки
А ніч згортає вічність у сувої

Коли до губ твоїх торкаюся губами
Коли до губ нічого більше
Знову
Повірю найбезглуздішому слову
Як немовля що скуте пелюшками

Та що ж Ви, мамо, десь пішли самі,
Чи, може, ми Вам чимось не вгодили..?
І пахне в хаті воском і кадилом,
І тато з братом сиві і сумні...

Нема! Нема... Пішли і не вернути...
Чи, може, там хліби є і молока
За пазухою в Бозі? Там, високо,
Вам добре... Я так хочу теж заснути...

А в нас зима... А тата їсть гангрена,
Ще кілька днів - і тато без ноги,
Горять замість вогню в печі борги,
І плаче на руках сестра у мене...

Немає мами... і немає болю!
Немає сили навіть закричати...
Стоїть голодомор посеред хати
Із присмаком гнилої бараболі...

…На розі вулиці Надії
стоїть кав’ярня “Два стільці”…
…де нас немає…В молоці
втопились мюслі, як галери…
(сніданок юної гетери)
холоне кава… кавалери
холонуть також… плине час…
у кнайпі, де не буде нас –
бо що нам на стільцях робити?!
Бо ми – це два метеорити,
І наша доля – говорити
крізь сітки, клітки, сни, тіла –
…А потім - осінь все змела
Мітлою ночі! Проростання
Двох тіл в одне… Смішне змагання,
Де переможців не бува.
Де переможе всіх Зима.
…Вона і змила, і звела,
і завела у біло-білий
останній сад, де снігу вщерть…
…і щось тихенько шамотіла
беззубо про любов як смерть…
……………………………………
…Та знову яблуко надкусить
Черговий юний менестрель…
…На розі вулиці Спокуси
Вже добудовують мотель…

Який плакат! З байдужістю пройти
Повз нього може лиш душа пропаща:
“Зроби своїх дітей майбутнє кращим,
ПОДАТКИ, - закликає, - ЗАПЛАТИ”.

Мов грім, свідомість приспану збудив
Цей диво-лозунг думки глибиною.
Хоча... податки, сплачені вже мною,
Який на долю діток мали вплив?

Ну, безперечно, що ці кошти йдуть
Частково на безплатну медицину!
Торік я лікував свою дитину -
Зо двісті “баксів” витратив, мабуть...

О, звісно, це надходження в бюджет
Для зовсім безкоштовної освіти!
Беруть лиш на ремонт, дарунки, квіти...
Дирекція й батьківський комітет.

Авжеж, культуру масову та спорт
Податки дозволяють розвивати!
А я не зміг віддати без оплати
Синочка ні на танці, ні на корт...

Так, є студенти в нас - не “платники”, -
І їм дає стипендії держава!
Племінник каже - найпростіша справа
Прожити на ті файні копійки.

Потрібні кошти - я збрехать не дам, -
Щоб годувати військо наше славне!
Сусід синулі сало возить справно,
Ще й форму шив солдату свому сам...

Ну, що? Аби в достатку і красі
Жили малі й не дуже Юлі й Петі,
Про кошти у СІМЕЙНОМУ бюджеті
Найперше мусять дбати татусі.

З країни олігархи досхочу
Викачують грошву в офшорні зони,
А із плаката висновок резонний,
Що крайній... я: “податків не плачу”!

Не згодитися важко, далебі,
З тим, що податки слід таки платити.
Але навіщо гаслами смішити?
Втім, ДПА, merci за це тобі!
2002

Де ж, цікаво, знущанням межа?
Чи спільнота людська дурнувата?
Ну хіба ж нерозважність чужа
Може приводом бути для свята?
То це слід необачних вдягти
З не дворянською ледь пишнотою?
То це треба вітання верзти,
Мовби з радістю казна-якою?
То це треба в ляльки і стрічки
Повбирати шикарні машини
І кататися в «тачках» стрімких,
Не шкодуючи навіть бензину?
То це треба із сорок світлин,
Мо’, й касету ще відеофільму,
Щоб лишити комедії плин
Назавжди перед яснії “більма”?
То це треба зо триста гостей
В ресторані або халабуді
Напоїти до стану свиней -
Щасно, бач, жертвам помилки буде?!
То це треба бухати три дні,
Ще й безглузді варнякать промови,
Танцювати й горлати пісні,
Бо спіткнулися двоє раптово?!
Треба, треба! Весілля гуде,
І нікому ніякого діла,
Що нелюба за нелюба йде,
Що вона, на біду, «залетіла»...

Ти свій хрест несеш по тротуару.
Жінка щось кричить, як завжди, зла.
Ось на тебе, мамочці до пари,
Завищала впісяна мала.
Весь ти, все єство - лиш біль і мука.
В чім тут справа, щось я не усік?
Це ж мені судилася розлука,
Ти ж тепер з коханою навік!
Певно, жінка назви «стерва» гідна:
Вдень роботу без кінця дає,
В ліжку - навпаки, немов фригідна,
А «наліво» спробуй - точно вб’є.
Тісно в курені однокімнатнім,
Грошей ні на що не вистача -
Ти в боргу назавжди неоплатнім
Перед кожним, хто лиш позича...
Господу я шлю хвалу ясную,
Глянувши в баньки твої сумні.
Бив тебе, жаль, мало через тую...
Жаль з нас двох комусь, та не мені.
На твоєї воленьки могилу
Свіжі квіти подумки кладу.
Дякую, що вкрав у мене милу!
Тішся, що здобув... таку біду!

В ім’я перетворення
Людини в Бога –
Бог став Людиною...
Пустельник став Хрестителем,
Вода стала вином,
Рибалка став Апостолом,
Ісус став Месією.
...а розп’яття ніс той,
хто йшов стороною.

Усмішка королеви
І нерви сталеві,
Розсудлива врода,
Пахуча погода.
Від вітру дарунки,
Туману цілунки,
Чудове мовчання.
Наснилось кохання...
Прокинулась сонцем.
Чи правда, чи сон це?

Срібляста нитка пришити хоче
Блакитні мрії до сині неба,
Бабине літо лоскоче очі.
А я, мій жовтню, трава-нетреба.

В пісні вбираю ліси і трави,
Для них не зайва. І не колишня.
Свічуся тихо, горю без слави,
Як серед жовтня розквітла вишня.

Бентежить вітер притихлі віти.
Мій жовтню світлий! Пречисте небо,
Куди ти кличеш мене летіти?
Кому співає трава-нетреба?

Я шукаю тебе серед квітучих трав,
Запах духмяний голову п’янить.
Як же ж давно я тебе кохав,
Як же ж давно я чекав цю мить.

Марево очі заполонило,
З неба зорею тихо зійшла,
Серце в тривозі заніміло —
Ти ж байдуже мимо пройшла.

Росинки ніжно торкнулась —
Сонця промінь в ній засіяв.
Душі ненароком торкнулась —
Голос її в відчаї заридав…
Тобі, не земній, й не відчулось,
Що хтось навіки тебе покохав.

Січнева злива.

Не ти щаслива.

Арктичний вітер.

Зів’ялі квіти.

Він не помітить.

Проходиш мимо.

Неповторима.

А він байдужий.

На дворі стужа.

Нервовий зрив.

Знов обдурив.

В подушку сльози.

Букет з мімози.

Притихлий тон.

Солодкий сон.

Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба.
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

16.XI.1962

................................... Другу

Коли музика стихне і звуки полинуть у стелю,
коли сил вже не вистачить чути пронизливе "сі",
я згадаю ім’я твоє дивне, дитя насолоди, пастелі
твоїх снів потойбічних, де сутінки зріють в росі,

Де серпневе осоння медвяно в повітрі кружляє,
де на теплому плесі чиїсь ще вологі сліди,
де чутлива душа всі закони тяжіння долає,
де на згадку лишається шурхіт сухої трави,

Я безсоння твоє заколишу нічними дощами
і у місячнім сяйві тривогу твою розчиню,
нічого не питаю - радій і живи до нестями,
все мине коли-небудь... от тільки не стій на краю...

Посварився якось із другом своїм -
Я виказав гнів, все й скінчилось на тім.
Посварився якось із недругом я -
Приховав я свій гнів і ненависть росла.

І живив я її страхами,
І вночі поливав сльозами,
Посміхом її відігрівав,
Хитрощами землю підживляв.

Вона і день, і ніч росла,
Рясні плоди, нарешті, принесла,
Мій недруг бачив їхню сяючу красу,
І знав, що ті плоди належать не йому.

Тож він пробрався у мій сад
Вночі, коли все сприя до зрад;
Ранок радість приніс мені, -
Під деревом недруг завмер на землі.

Спогади мої, ближче підійдіть,
Піснею чарівною душу звеселіть,
Поки могутнього вітру наспів
Забуту мелодію в серце вселив,

Я подивлюсь за грайливий струмок,
Де був для закоханих тихий куток,
Хай же видіння спливуть з глибини,
Ніби крізь скло, зазирнуть крізь роки...

Я кришталеву водицю ковтну,
Знов коноплянку почую сумну,
Там, в оксамиті задумливих трав,
Я цілий день серед мрій би лежав.

А коли ніч мерехтлива прийде,
Хай до жалю та печалю веде;
Крізь улоговину темну пройду,
В тихому смутку себе розчиню...

Спустися із нічних небес
До мене...
Моє вікно завжди відкрите –
Заходь гілками клену...

Не попечи ти ніг своїх
На моїх свічах...
Я розставляв їх, коли раптом стих
Твій подих звичний...

Спустися, але не заходь
До мого серця...
Там досі образ твій живе,
Він ще не стерся...

Залишся навколо мене
І огорни мене собою,
В глибини серця йти не смій,
Бо сповниш ти його журбою...

В очах моїх вогонь свічі
Згасає...
Як добре, що існують сни –
Свіча у снах іще палає...

Блідий місяць,
що заплутався у гіллі дерева
серед білого дня –
витвір цивілізації...
Целофановий пакетик вчився літати...

Створи для мне душу
Величну і нетлінну,
Із дощових краплинок
І місяця проміння.

Створи для мене душу
Нестримну і бурхливу,
Із вітру степового,
Із пінного припливу.

Створи для мене душу
Яскраву і барвисту,
Зі стрічечок веселки,
З пелюстків та із листя.

Як блискавичне диво
Нехай вона засяє,
Над світом, що ревниво,
Свою пітьму плекає...

вулицями, де колись точилися вуличні бої.

Повітря дзвенить.
В порожнечі недоспаних вулиць
Вчувається стишений шал навісної юрби.
Немовби за мить
Задзижчать рикошетами кулі
Й почне косовицю стара в простирадлі журби.

Я бачу німого,
В очах його небо-хоругва
Тріпоче надією: «Все ще минеться і знов
Не стане нікого,
Хто словом своїм недолугим
Хитне терези і проллється розпечена кров.»

Сьогодні зима почуттів
І ніхто вже не хоче
Сокири до рук та ходити поснулих будить.
Скривавлений прапор зотлів
«Пре» плебеїв від збочень.
А вулиця тиха ще й досі побоїщем снить.

Папером різані пальці,
Виноградна обскубана гілка,
Кров’ю її начервоно -
Засяють чарівні квіти,
Тобі, коханий, на згадку
(Підкину в поштову скриньку!),
Ти ж не залишив нічого...
А в мене... ще будуть діти.

21
Прийшов лікувати з радою -
Заразився зрадою.

22
Заразливий сміх -
вся країна плаче.

23
Скільки б не спотикався -
а голова ціла і не на місці.

24
Щирість не у гаманці -
а в серці.

25
Дякуючи кривій -
світ сходиться.

26
Лупайте цю скалу -
так ми переможемо
безробіття.

27
Зелений змій, все сивіший туман -
не доповз.

28
Купив розум -
попався курячий.

29
Не кожна бананова республіка
вирощує банани.

30
Стіни не говорять -
сусіди мовчать.
А заговорять -
язики, як голки.

31
Коли б не я -
то байдуже.
Якби не ти -
то в лоб.

32
Бабине літо -
бабки вже відбабахали.

33
Жалили, награні
на грані струни,
жалі.

34
Сиджу, як в Бога за пазухою -
Боже, де є Твій дезодорант?

35
Бійся Бога -
не так страшно помирати.

36
На цьому ліс закінчується
і починаються розмови про вовка.

37
Мене вражає Ваша байдужість
своєю загадковістю.

38
Не хвилюйтесь занадто -
думки знудить.

39
Вдихнув, наповнив сумлінням -
видихалось правдою.

40
Обличчя, мов борошно -
мірошник знає свою роботу.

кублами змій образи
душу торочать на смужки
світ у якому ми разом
світ де лиш я самотужки

сни божевільні і хворі
в глечику п'яного мозку
серед брехливих теорій
в сукнях з гарячого воску

рухи спітнілі від танцю
в тишу вчепились зубами
мнуть охолоджені пальці
прірву між нами

світ де ми подумки разом
світ де вже я самотужки
в скроню озлоблені фрази
тихі прокльони на вушко...

В лани ланіт полину із полину,
Літаній літня тінь політтям тане,
В долину долі із долонь долину,
Та пресу й персів прес не перестане
Хвилясто вихвилять ні на хвилину.

зірок нема поїли мухи
і місяць вмер як жовтий пес
безодня слів
безглуздість рухів
нікчемність тез

смола думок тече крізь вуха
захниче ніч як немовля
і осінь наче зла свекруха
із жмені вирве журавля

нема дощів чорти злизали
пісень нема здались співці
хто йшов дорогою без правил
стискає зброю у руці

синицю в суп а небо кличе
назад в обійми журавля
що лише подумки курличе
по перепалених полях...

У болоті Черепаха
День народження святкує.
Запросила тож Комаху,
Жабку, Чаплю... Стіл готує.
Прилетіла КомарИха,
Посідали всі до столу.
Та, проте, в оселі тихо,
Спозирають бо довкола.
Чапля дивиться на Жабку,
Господиня - на Комаху,
Затремтіла раптом лапка,
КомарИсі зле від стрАху.
Так посиділи у колі,
І потОму розійшлися,
Кожна дякуючи «долі»,
Без «десерту» обійшлися…

Так, це ті, що кричали «Для свята
Нам Варраву віддай!» Так, це ті,
Що вливали отруту в Сократа
У тюремній глухій тісноті.

Їм би трунком оцим же залити
Лицемірні брехливі роти–
Цим майстрам катувати і вбити
І сиріток пускати в світи.
03.10.2007

Була наша дружба міцна, наче криця,
А сфера кохання – уся в таємницях.
Сміюся, бувало, а серце страждає:
То де ж вони, принци? Ніхто не кохає!

Ті хлопці, що в класі, – брати бездоганні.
…А правда, Мишко, що дочка в тебе – Анна?
Миколко, і в тебе? Я досі не знала…
Сергійку, а що тобі жінка сказала?!

Вітьку, слава Богу, у тебе – синочки.
В дружини і в мене – однакові очі,
Казав, довелось таку довго шукати…
Ой, хлопці, ой друзі… Якби ж було знати.

Хай в душах незаймані лишаться ніші.
Спасибі, що стали з роками рідніші.
Відкрий, як братам, чоловіче мій, двері!
Дочка моя, Анна, подасть нам вечерю…

І

Так тяжко. Нудить. Страх погано.
Ще й досі на сухих губах
Зосталась гіркоти відрада,
Що з перцем вчора зайнялась.
Похитуються босі ноги,
Шукають пальці навмання
Прим’яту рясу на підлозі
Та кляті гроші лихваря.
„У кожного своя робота” –
Майнула думка у попа
Та й десь побігла за ворота
Притуплена й на-пів жива.

ІІ

Так тихо. Любо. Лячно трохи.
Це ж вперше, вперше у житті
Виблискують великі очі
Блакиттю в темряві м'якій.
Сплелись незграбно рученята ,
Завмерли острахом вуста.
„Тут так велично, так пихато” -
Подумало мале дівча
Та й далі Богу замолилось,
Прохаючи на це Різдво
Похилену, стару хатину
Та оберемочок стрічок.

ІІІ

„- Ішла по лісу й ненароком
Побачила як паненя
Ховало у дуплі монету.
Я зачекала та й взяла
Її холодну та пикату.
Тепер так соромно мені,
Що душу хлібом кострубатим
Нагодувала я в пітьмі”.
„- Через таких як ти, небого
Давно готується вже нам
Протоптана крива дорога
Та розгарячена смола...”

У будь-який мент
може відбутися теракт –
у кожного з нас
в голові
динаміт.
Не варто плекати надії
на час,
що він залікує,
а спокій змарнує в нас
НАС. КРІЗЬ
гостре МИ...
чіпляє пофіґізм,
мов ярлики,
своє „ги-ги”...

Коли відлітають до лампочки
пусті слова,
на підлозі залишаються лежати
метелики порожніх файлів.

© Олег Левченко, 2007.

Ляльці страшно:
А раптом щось не так...
Лялька наша
Рум’яніша за мак.
Запалилась
Коханням, чи то чим.
Задивилась
На погляд даний ним.
Може хлопчик
Вголубить, захистить
І захоче
Їй серце не розбить...
Ляльці страшно,
Та очі всі чужі
Не побачать
Як страх йде до межі.
Гарна зовні,
Усміхнена вона.
Всередині –
Тривожна і сумна...
Ляльці страшно:
А раптом щось не так...
Жах сховався
Десь глибоко в очах.
Та усмішка
Розтягує уста,
Тепла, ніжна,
Ховаючи той жах.
Ляльці страшно...
Та хто почує це?
Сяє щастям
Мальоване лице...


17.05.2007

Схилилася Доля, всміхнулася Доля
І тихо шепнула: “Мені-то повір.
Була б моя воля, була б твоя воля,
Стрибнули б ми разом в шалений той вир…”

І зникла в ранковій, як марево, далі,
Лишивши сніжинку на посохлій траві.
Стою я на давно не зораному полі,
На краю спустошеної землі.

Доля-сніжинка: злетить, чи розтане,
Мов трава навесні – зквітує, чи, як в осінь, зів’яне.

Схилилася Доля, всміхнулася Доля
І тихо сказала: “Сам вибирай:
Чи засіяти кістьми спустошене поле,
Чи там, в далині, - квітучий гай.”

1
Не вистарчає слів -
Стараюсь втиснути паузи
у життя.

2
Лежачий камінь -
амінь і спасіння.

3
Зозуля кує -
а років не більшає.

4
Шукали папороті цвіт -
знайшли червону руту.

5
Люблю, коли кавунів мало -
можна посидіти при філіжанці.

6
Осінь заслухалась
теревенів бабиного літа.

7
Вітер перейшовся
вушком голки.

8
Листок падає -
нема коли згадувати бруньку.

9
У жаху очі великі.
У голоду - вони більші.
У смерті - спокійні.

10
Не зумів знайти риму -
Рим не впав через те.

11
Kоса косить -
затравка суха для травиці.

12
Зима на носі -
просякає калини колір.

13
Серце вдарило -
ще не пізно.

14
Душили душу -
пахло свободою.

15
У небо падаємо -
далі нікуди.

16
Жив за копійку -
сонце дивилось поза очі.

17
Де твоє око, круче?
Коли моє мертве ще не викручене.

18
Осінь зашпиляла дні, мов ґудзики -
холодно буде.

19
Надія - ще не Віра.
Віра намацала Любов.

20
Дайте мені слово -
нема про що говорити.

Ніби даєш обітницю
Не розмовляти ні з ким.
З вікон померлі дивляться
На силуети пласкі.
Просто в обличчя дихають
Будинки вапном вологим
І відчуваєш шкірою
Давніх місцин некрологи.

Ніби даєш обітницю,
Ніби тримаєш її,
Ніби триває збитницька
Подорож. Пілігрим
Рухається на милицях
Вздовж площі, де небо тримає
Хмару за сірі вилиці
Над колією трамваю.

Ніби даєш обітницю...
Бруківка – луска змії.
Вулиця кожна – митниця, -
Так і проходиш її.
Кавою, вишнями, сечею
Мідним присмаком губ –
Пахне від себе втечею
Дощ з водостічних труб

Чоловіка жінка била,
Ще й тягла за чуба
І трясла його й крутила
Половинка люба.
Наче буря налітала,
Грім летів луною,
Ребра й спину добре м’яла,
М’яла кочергою.
Потім праску в руки брала
І питала тихо:
Чи я, милий, не благала
Не будити лихо?
Ще терпіти скільки мушу
Ледаря й пяницю,
Зараз я тебе підсмажу
Й кину у криницю.
Ось там пий джерельну й чисту,
Чи відро, чи чарку
Не забудеш вже ніколи,
Ти джерельну марку!

Повернувся я від кума,
Так, веселий трошки,
Ми б сиділи аж до ранку –
Заважали мошки.
Пили ми горілку з кумом,
Мошки кров хиляли,
Якби випили ми більше
То вони б пропали.
Якби випили ми більше
На одне відерце,
То відмовило б напевно
В мошок їхнє серце.
Якби випили ми більше
На маленьку діжку
То лежали б дикі мошки
Ще неділю в ліжку.
Якби випили ми більше
З кумом і кумою
Я б тих мошок волохатих
Розігнав рукою.
А ми випємо із кумом,
Випємо, їй богу,
Бо я добре памятаю
До кума дорогу.

П’ючи сьогодні суцільний розчин -
Холодний чай і твоє мовчання
Вже навіть не крово-, а гірко-точить
На простирадла несвіжа рана

Плями, плями... усюди плями
Вкриваюсь слизом непомічання
Початок фарсу, розв’язка драми
„Lamour_de_trois” (знак питання)

**

Його не існує
Того двадцять п’ятого кадру
Монтує свідомість
Якесь пластилінове quadro
Воно ж розпадається
На прямокутний трикутник
Який розімкнути можливо
Одна зі сторін
Просто зітреться
Зникне з існуючих в світі площин
І залишаться двоє
Тобою накреслені криво...

Осінні квіти відцвітають -
барвисті скалочки тепла.
Птахи у вирій відлітають.
Прощатись з літом нам пора.


Дбайливо прибрані покоси,
заснули коники малі
і осені барвисті коси
розвіяв вітер по землі

Якби ти чув,
як лунко пада листя
на ланцюжок
твоїх слідів легких
від болю нетутешнього
............до серця,
від спогадів нічних
............до потойбіччя,
від крику першого
............до подиху на скло,
від слів порожніх
............до одного Слова,
ти б зупинився,
Часе...

Дощ осінній ллє всю ніч.
- Хлюп-хлюп-хлюп, - зітхає. -
Гомоніти – гарна річ!
Тільки ніч глуха є.
Не почує слів моїх
Про весну та літо,
Як у юності це біг
У зелене жито.
Та ще ж кличуть звідусіль:
- Дощику, хутчіше
Весь город, садок полий,
Пишний квіт рясніше.
Ну, а зараз, як іду,
Ждуть, що зупинюся.
От ображуся й піду,
Снігом обернуся.

Не дивитись тобі в очі більше доби
Дуже важко мені, зрозумій.
А ще важче сказати про це тобі.
І не легко не квапить подій.

І не те щоб важкість в душі була,
Просто трішечки я боюсь.
В серці квітка кохання зацвіла,
А я просто не зізнаюсь.

Берегти її мушу, зрозумій:
Вона тільки що зацвіла.
Вітер не цілував ще пелюсток їй,
Не відчула й проміння тепла.

Ще зміцніти їй треба, щоб в всій красі
Показатись вона змогла,
Щоб не потопталась нога по ній
І щоб довго вона жила.

А якщо через роки зав’яне, все ж,
То в гербарій її засушу
І в улюбленій книжці поміж сторінок
Я на пам’ять її залишу.

А поки що – нехай цвіте вона,
Підростаючи, у душі.
А я буду весела, не сумна:
Є для кого писать вірші.

Я при зустрічі зазирну тобі
Чи то в очі, чи то в думки.
І дозволю зостатись в моїй душі,
Чи то ти мені, навпаки.




16.11.2006
небайдужа берегиня
тендітних пелюсток

Прохолодна ніч...
їй нема для кого горіти:
місяць приходить до неї,
щоб лише на віддалі
помилуватись її містично-темною печаллю...

Сашкові виповнилось п'ять.
Вже – ген – і школа мріє.
Учитель каже: “Рахувать
До десяти умієш?”

“Один, - малюк рахує, - два,
П'ять, шість, сім, вісім, дев'ять...”
“Стій, - кажуть, - друже, постривай,
Щось, голубе, не теє...

Де ж “три” й “чотири” ти забув?
Хіба ж їх там немає?”
“Та.. я ці цифли пломинув...
Бо “ел” не вимовляю.”

Ти... навіщо?
Це ж жорстоко...
Як мінімум, не гарно
з твого боку
щодо наївної мене...

Якщо подивитись у нічне небо
крізь шибку освітленої кімнати...
побачиш...
погляд...
свій...
а неба не існує...