До_Достигаючі вишні у колір бордо
Падають долі дозрілими
Смійся Ікаре!

Ре_Реставруєш розбите люстерко старе
Роки ішли, ми йому вже обридли
У гримі

Мі_Між словесними па і пролистаним ЗМІ
Клякнемо ми, вдарить небо крильми
Де Голгофа

Фа_Фарбувати асфальт світлом кольору фар
На нічному сафарі забути свою
Парасоль

Соль-Сольовими потоками спряжених сліз
Бурмотіти під ніс і свого начищати
Пістоля

Ля-Ляскіт зброї ще можна почути здаля
Ще усе поверне до нуля
Все у русі

Сі-Сіре небо блищить у ранковій росі
І красуються небом зволожені вишні-
Бордо...

У колисці отже з моху
Білий гриб дрімав.
Ще б поспати вранці трохи,
Так хтось гомін зняв.

- Хто, пробачте, тут стрекоче?!
Конику? Облиш! -
Врешті гриб розплющив очі. -
Пів на сьому лиш.

- Грибники - кумедні люди, -
Чує голосок. -
Хто їх зранку, грибе, будить,
Що прийшли в лісок?

- Грибники?! - піднявши руку,
Скрикнув боровик.
З листя вмить надів перуку.
Гриб ховатись звик.

Спіткнувся
на доброму слові.
Мало не розбив голову.

В саду каміннім,
що заріс любистком,
лиш спогади
вирують...
Пряна ніч
гойдає став старий
в обіймах...
Осінній замок,
лежачи в руїнах,
ще пам’ятає
аромат свічок
і плач роялю,
лункий шепіт
двох...
Відтоді
вітер тут господар,
зачиняє
і розчиняє
вікна з вітражами
колишніми...
під шурхотіння часу
дарує листям
пристрасть
пасадоблю...

Тьма исчезает в темноте,
вода - в воде,
разлука - в смерти,
в потусторонней круговерти
надежд несбывшихся,
извне
сюда вползает шорох ветра
так и не вскрытого конверта
(увы, ваш выбыл адресат),
да и кому какое дело,
что сердце песню не допело -
никто ни в чём не виноват,
и только память сводней старой
бренчит расстроенной гитарой,
и письма всё горят, горят...

Тримаєш мене за руку?
Міцніше тримай, коханий,
Притисни мене до серця,
Може, я відігріюсь...
Пронизливо сіра осінь
Стікає по нам дощами,
Скоро страшна зима-відьма
Станцює на розі вулиць!
Контури стін розмиті
Вростають в бруднюще небо,
Тікає крізь змерзлі пальці
Повітря клаптями диму,
Нечутно сповзають миті
Надії в глуху зневіру...
Зігрій моє серце в казці,
Мені ж цілувати зиму...

Дай избежать не смерти, не сумы,
Не зависти, не дружбы с дураками –
Любви к нам тех, кого не любим мы,
И равнодушия любимых нами...

Художник малював дощ
краплини застигали у повітрі
сором’язливо позували
переливаючись всіма кольорами
Художник малював дощ
і навіть не помітив
що намалював
веселку

Мовчи, колотнечо!
Сичать течії над втечею подій –
ворухають головами
розумними і дурними.
Але не такими вони їх бачать,
як здається тим розумникам і дурникам.

У головах парує вир хвиль,
у хвилях біль, у хвилях ще сіль
не перестала бути солоною,
тому ті голови – холодні до голоду,
чекають на час, коли почнеться сполох...
Мовчи, колотнечо!

У ті голови вбито не ті цвяхи думок,
не тім’ям припнуті до дерева гріха –
вони хиляться на плаху
і плачуть від холоду,
тому що наділені вродою голоду...
А зойкнуть серця?..
...зойкнуть серця...

Чи зойкне по вінця сокира гостренька?
Цук!
(Пауза)
Мовчи, колотнечо!

Свідоміть наклеює пропорцію слів
на безхребетну лінію рядка,
зосереджується на беззвучних паузах,
поглиблюючи у підсвідомому самосвідоме.
Говорити не доводиться над втечею кіл,
що виникають і зникають
на перших етапах до безтурботности.
Шкутильгає харизма, йдучи до храму,
її там зустрічають з оплесками
і щасливими обличчами;
у тих схибах вона готова
вивернути назовні зболену душу,
але душа зосереджена на лінії рядка,
яку тружно тягла з дому підсвідомість.
Пнуться руки до неба, як трава,
тріпочуть пальчиками...
Кому збагнути цей шепіт одкритих душ
на великій території ліній,
що звужуються у нерозбірливість змісту,
починаючи нагадувати мінливе креслення,
із натяком на присутність у тих лініях
схем-плану самодороги людей
від підсвідомого до Бога.

І знову липень, знову спека,
Як і тоді, як і тоді...
І знову хтось надію плЕка,
І робить кола по воді,

І миле призабуте скерцо
Знов бешкетує мавпеням,
І знову хтось повірить серцю,
Але не я, але не я.

2006 - 2009

Сьогодні труїли щурів –
Та щур – то хитрюча тварюка,
Отруєне сало не з’їв,
Ще й хапнув, поганець, за руку.
А потім очолив протест:
Навів побратимів з підпілля,
Мовляв – ось на пузі вам хрест,
Ми тут живемо як бадилля!
Єднайтесь усі, хто гаразд,
І скинем диктатора з ліжка!
Шоб знав, як знущатися з нас!
До біса нам трунок і кішка!
Ми тут наведемо свій лад –
Введемо поняття щурячі,
А хто не прийме наш розклад –
Залишим без хати і дачі.
Рятуйтеся, людоньки! Ґвалт!
Вже сунуть щурячі загони
Під лемент і пискоту шквал
В домівки, міста й регіони…

Коли бабця ще дрімали,
Макарони повтікали.
Повтікали? Повтікали!
А куди, і не сказали.

Стогне бабця: Зле вчинили!
Без сніданку залишили.
Де, питаю, їх шукати?
Хто тут міг би підказати?

А тим часом макарони,
Обійшовши перепони,
Вже прибігли на лужок,
До корівки на ріжок.

І сказали макарони:
- Обійшли ми перепони.
Дай для бабці молока
Та свіженького сирка!

От такі ці макарони!
Лиш почули, бабця стогне,
Повертають вмить у двір,
Молоко несуть та сир.

Бабця радо їх стрічає,
Макарони величає.
Величає, величає,
примовляючи:

- Лиш погляньте, макарони,
Подолавши перепони,
Не забули привітати
Гарно ще почастувати!

Ось так!

На шибениці голки,
на ешафоті електричного стільчика,
у пострілі недотримання правил охорони праці,
з моста під безгальмівну автостраду води,
зі страченою силою вловити ковток повітря,
палаючи в полоні харакірі...
шліфуємо досконалість.

Обездашений равлик,
запінений від щастя,
поспішає
до задавненої (багатьма віками)
нездійсненної мрії.
Знечулений від постійного повзання,
він готовий летіти...

У нього виростають крила,
з’являється розмах
для нечутного ще досі
життєвого простору...

Він усвідомлює
диво своєї першості:
він став першим з перших
справжнім равликом,
який проповзатиме
не один кілометр
свого життя,
а осягатиме
цілий простір.

То вже, напевно таки, параноя -
бачити все до найменших деталей.
Бачити, як ти захоплений грою
у товаристві зачовганих кралей…
В морі чужого бажання і хіті,
з кров'ю на яснах, що пристрасті слід,
мовчки блукаєш у порваній свиті ,
вихід шукаєш, знаходиш прохід.
Що загубив ти у місті-проваллі,
В цій почорнілій клоаці міщан?
Мріяв про світлі посріблені далі
і про дівочий незайманий стан?
В обмін на мрії, поете мій милий,
що ти отримуєш - очі відкрий -
Скурвлену дівку в п’яні обійми,
голос охриплий, кашель сухий…

Дощик спав собі, малята,
У старенькій діжці.
Поскакали жабенята
Вранці по доріжці.
- Ква-ква-ква та квак-квак-квак, -
Хором заспівали. -
Покажи нам, срібний, як
Поливаєш трави.
Поливаєш ще дуби,
Сосни та осики...
Щоб росли в лісах гриби
Гарні та великі.
Покажи, рясненький, нам,
Як квакушок любиш,
Як у спеку ревно сам
Захищати будеш.
Покажи, як можеш ти
Освіжати квіти
Та стрибати з висоти
По зелених вітах..
Пісню дощик підхопив,
Вилізає з діжки...
Поскакав, побіг, поплив!
Намочив нам ніжки.

“Послухай, тату, ти б мені
Не міг допомогти?
Нам загадали рахувать
Навчитись до п'яти!”

“Тут просто все, як апельсин,
Всього лиш кілька слів.
От слухай: ти у нас – один,
І двоє нас – батьків.

Один плюс два вже буде три:
Мамуся, ти і я.
Тож троє нас, а разом ми -
Родина, чи сім'я.

Чотири лапи – у кота;
П'ять пальців – на руці...
До речі, що це в тебе там
За плями та синці?

Що? Впав з качелів?
Молодець! А я ж попереджав!
Шість років майже, вже боєць,
А знову ловиш ґав!

Народна мудрість: сім разів
Одміряй, раз – відріж!
Та хто ж там слухав мудрих слів?
І думати облиш!

Будь обережним – це казав
Я сто разів тобі!
Якщо не двісті – тут я міг
І збитися в лічбі!..”

Син став тихенько задкувать:
“А можна вже іти?
В садку сказали рахувать
Нам тільки до п'яти!”

Ти бачив, як тремтить повітря
У час короткий, надвечірній,
Від аромату динь і яблук
На розі осені і літа?

Ти чув, про що шепочуть хвилі
З піском морським на узбережжі,
Коли їх пестить теплий вітер
На розі ночі і світанку?

Ти віриш в те, що вільні душі
В блакить здіймаються прозору
І їхні мандри нескінченні
На розі смерті і спасіння?

Я можу бути різною:
нахабною, капризною,
жаданою, шаленою,
як гімназистка, чемною,
коханкою Орфею...

от тільки не твоєю...

Котрий то шкапа загубив підкову,
Коли мене до клюбу бобік ніс?
Сусідські пси згубили нюх і мову,
Як ми з тобов ішли гойдати ліс.

Уп`яте щастє осушили з ходу.
Що скажеш, оковитая, моя?
За тебе я в огонь, у воду...
Пройду, неначе трактор без руля.

Що за розпуста? Я її волію!
І тягнеться до горбика рука.
А ось і ямочка, де серце мліє,
Але ж не дуба ріже - гопака.

Твої я варґи не назвав би медом,
А вуликом, де бджоли відгули.
А ноги, мов колеса у мопеду,
А очі, як у злої камбали.

Вже повставали "гнані і голодні",
Небіжчикам перевертатись лінь.
А я шукаю по копиці сподні,
А ти регочеш, мов дебелий кінь.

24 Вересня 2007

Тоді ще не знала, що безнадійно хвора,
Думала: ті, випадкові, очі, - те-що-мені-потрібно.
Дивачкою ходила долонями вгору
І на безриб’я приносила рибу. Дрібно
Мислила. Осінь приводить в норму.
Проти інфекції засіб надійний - побут.

Коли цілий день ти намагаєшся щось та зробити,
Приходиш додому а там від порогу: «та-ти-та-та-ти-та...
...Не так-не доречно-не вчасно-недобре-негарно».
Мовчки на п’ятах зробивши півколо, на ганок
Виходиш і знову до пізньої ночі чи раннього ранку
Блукаєш - шукаєш якісь фантастичні важелі
Потреби з можливостями врівноважити,
Щоб бути запобіжником когнітивного дисонансу
Для тих, кого ніби-то любиш. Ніби-то. Все – несправжнє:
Почуття, мрії, сльози, руки і ноги.
Ти – тільки робот, механічна лялька,
В якої програма: «видобуток грошей-грошей»,
Яких завше маломаломаломаломало.
Ловиш себе на співчутті чоловікам,
В яких за спиною матуся-дружина-діти,
Особливо якщо це – дівчатка,
Особливо якщо підлітки, акселератки (Боже!)
Безжалісні й напівсталеві, непохитні в своєму бажанні
Їсти-коштовновдягатись-відпочивати-навчатися в універі...
Так усвідомлюєш сутність. Ти навіть не робот-жінка,
А так...андрогин. З майбуттям, як і в кожного брухту:
Вийде термін – спишуть на звалище чи на горищі забудуть.
Там будеш згадувать свій несподіваний вірус-літо
І як це просто і збудливо - справжня людина,
І що таке «боляче», що таке «подих його на скроні»,
Що таке «кров-любов» як банальна рима...
Вересень, ніби дятел, довбе дощями по шибках.
І сам собі – синоптик долі. Хочеться швидко-швидко
(Тільки почув оте «та-ти-та-ти-та» (дивитись вище)
Бігти не обертаючись... навіть напевне знаючи,
Що немає куди і до кого...
Немає..куди...і..до..кого...
Просто бігти...
Просто бігти і дихати...

Доки не сяде енерджайзер в клітині ребер.

Мій світ, непізнаний ще мною,
Величність й малість водночас.
Життя вінчає супокоєм
І мріями.

Ще день не згас.

Життя летить за обрій гранний,
Чекає свята – на межі,
Коли Душа Іншою стане,
Коли - лиш спогад

Світ земний.

Що їх чекає за порогом,
Хто вирушає вглиб себе?
Я бачу: там іде дорога.
Заходить сонце.

Завтра день.
6.09.2007

Холодно серцю буває лише узимку -
Але ж нема у природі весни без зим.
Холод пече, холод робить сильним,
Щоб навесні розквітнути знов молодим.

В тебе є час, є день, є рік, півстоліття,
Знаєш, ще скільки в них зим холодних і літ?
Але для того й життя, тому на світанку і квітнем,
Щойно скресає останній весняний лід.

І не питай, чому доля обрала труднощі,
І не дивись, що у кожного – вони свої.
Ти за землі, і до кінця не пізнав його ще.
Змінюй, що в силах, а що не в силах – прийми.
31.07.2004

Нехай у життя обірвалися крила,
Нехай вітер сумнівів плаче в душі,
Нехай не здійснилось, чого так хотілось
(Можливо, це мрії були не ті?).

Нехай тихий смуток – у тихому серці,
Нехай гіркий біль – сточить до дна.
Але у душі ти – відчуй – безсмертний,
На зримій землі душа – неземна.
Літо, 2004

У рожевих хмарах – та й високі замки,
Золотиться стежка – з квітів і роси,
Я лечу, мов вітер, стежкою й зненацька
Доліта до замку – там є ти.

У дорозі весни вишивають щастя,
Через хмари линуть на підніжжя сни,
Я у замку Неба, де немає часу -
Але є безчасний, вічний ти.

У небеснім замку – три високі шпилі,
На одному – Місяць, поруч – дві зорі.
Через річку стелиться місток ніжнокрилий.
Два крила – мов стрічками, поруч я і ти.
9.09.2004

Що за чудисько чудне
Їздить по квартирі:
Руль - один, сідло - одне,
А коліс - чотири?

Два великих колеса,
Два з боків - маленькі.
Коридором так гаса -
Скло у дверях дзенька!

Дві педалі, як одне,
Крутяться щодуху,
І чудовисько страшне
Мчить уже до кухні.

Там на повному ходу
Врізалось у шафку.
Постраждали, на біду,
Ваза і карафка.

На льоту змітає все,
Всі завади зносить!
Та сказав дідусь: "Усе!
На сьогодні досить.

Як чудовисько оце
Врешт не вгомониться,
Хтось дістане ремінцем
По одному місцю!"

І буде ніч... палка і безсоромна,
Як стигла полуниця на губах,
Наложниця терпка і невідмовна
В твоїх руках.

Солодкий смак пекельної спокуси
Розірве тіло, розум захмарить,
То нерв оголений, а не мої укуси,
Тобі болить.

Так струм розпусти збуджує повію,
Так спрагу первісну вгамовує вода,
Я божевОлію, божеволІю,
А ніч стіка.

Жадана мить одвічного бажання
Нахлине, мов загибель, віч-на-віч,
То ж зрозумій – це нашого кохання
Остання ніч...

То сніг чи то пудра з лялькових облич
по коліях тіла вовтузиться. Зимно.
Овечий кожух під заставу позич
у хмарного неба чи в Божого Сина.

То сміх, то кусання голодних мурах
на мікрогектарах холодної шкіри.
Сховай свою голість під витканий дах
на сьомому небі, застрявши у ліфті.

То самість. То зимність поголених тиш
стискає твої необійняті груди.
Закрий порожнечу, самотність облиш
і чаєм зігрій цю підступну застуду.

* * *
Не вертайся назад.
Бо не знайдеш зворотнього шляху –
він засипаний пилом,
закиданий щебнем ущерть.
Ти – не Бог, не воскреснеш,
ступнувши на вишиту плаху.
Ти – не демон,
не встигнеш проскочити кулею смерть.

Не вертайся назад.
Хоч широкі дороги зручніші,
ніж постійне втискання
у вузькість небесних стежин.
Юнь садів відцвіла
і зотліли надкушені вірші
там, де їла цукерки
та пила солодкий спочин.

Не вертайся назад.
Хоч прожите посвистує п’яно,
хоча кроки випрошують
дозволу в пройдену путь…
Ти, як квітка,
що, вирісши в горщику, сохне і в’яне,
а тобі ще б рости і цвісти
не в минулому – тут.

Сон живе у Див Країні,
В ній ліси сріблясто-сині,
А ще в’ється там ріка,
Та з парного молока!

Із парного молока
Там стрімка біжить ріка!

Молока лише ковтнеш -
Сон казковий підбереш.
Разом ПІдете в казках
По шовкових берегах.

По шовкових берегах
Та медових ще лугах!

Місяць річкою пливе...
Казка поруч оживе.
На сопілці зірка грає,
Казку ту розповідає:

- Спи, маля, спи!
Баю-бай. Спи...

Закралася у серце дика туга,
Бо Бог приготував Її для мого друга!
Жорстоку дійсність я прийняти маю,
Та як же мені бути? Я Її кохаю!

Коли Вона прийде і поруч стане,
А з нею мій суперник і мій друг,
То серце лихоманить, серце в'яне.
Кохання - найболючіша з недуг!

Як важко квітку радості плекати
Крізь невзаємного кохання грати!
Але жорстоку дійсність я прийняти маю.
Питання... Відповідь я знаю!

Де спалахнуло щастя між двома
І Бог благословив союз їх правий,
Там місця щастю другому нема!
П'ятнадцятий рядок в сонеті зайвий!

Розлогий, розкутий, безмежний…
І нова кохана, за мене.
Натомість зірки будуть знати,
Як падати долу не треба.

Бажання не будуть здійматись
Від п’яток до серця нечемно,
І долі не будуть кохатись
Не з тими «святими», що треба.

_____________________________

Розлогий, розкутий, безмежний…
І новий коханий, за тебе,
Я буду в душі сподіватись,
Що впадуть зірки ті що треба…

А сіно кололо спину,
А з неба зірки зривались,
То серпень, напевно, винний,
Що я тоді закохалась,

Мої непристойні жести,
Твоє нескінченне "хочу",
А Місяць грайливо пестив
Шалену розпусту ночі...

В руці твоїй - моя рука,
І до пізнання - півковтка:
Допий мене, земну, - і не залиш нічого.

Свята любов по два крила,
З довіри зітканих, дала.
Ми - янголи тепер, і, значить, нам - до Бога...

---------------------------------------

Ридало небо зламаними крилами -
Не долетіли ми, не долетіли ми...

Барабан дзвінкий купили
Для маленького Зайчати.
Б’є по ньому він щосили,
Вовка хоче налякати.

Вовк у розпачі від звуку:
- Що, скажіть, за маячня?
Не було от тільки грюку,
Щоб це слухати щодня.

Може, я комусь зашкодив?
Так, примирення прийміть.
Заспіваю ось. Не шкода.
Барабан лиш відніміть!

Холод. Руками за склянкою неба,
І десь журавлі відлетіли…
Я пишу, але не про тебе,
Раніше ж інакше не вміла.

І осінь в вікно зазирає,
У ковдру сховаю обличчя;
Тебе біля мене не має,
А значить, нема протиріччя.

Кричить за стіною
Гвалтована дівчина,
Пузатий сидить
Павучисько в кутку.
Цикади дзичать –
Назлітались на лампочку,
Ото буде жерти що
Вночі павуку !

Я пультом ганяю
Програми у тєліку,
Усюди реклама
Та інша фігня.
На ввімкнуту лампочку
Злетілись метелики,
Павук їх зжере
До наступного дня.

Дивлюсь і дивуюсь я –
Боже мій, господи!
Ну поки ми будем,
Як ті віслюки ?
Летим на рекламу ми
Як ті метелики,
А там вже чигають
На нас павуки.

Мене задовбали вже
Всі оці вибори,
Чи взяти – й самому
У Раду піти ?
Я лампочку вимкну,
Відкрию всі вікна -
Тікай, мій метелик,
Рятуйся ! Лети !

Море пала – кит умре !
Псів Орквемада – ай, вон !
Забудь, Вадику, мотодів-дрокер’янок,
Їх поре Антон !
Яр глибок –шрам.
Марш кобил грай, нотна еро !
Пхі, коня рекорд :
Від –ото – муки дав дуба !
Знов я , Адаме, в кров і сперму
Тикала пером….

І трава, ніч…
Оохи та ахи…
Луджені зорі,
Аромат лексидій,
Юль фото…
Флюїди скель,
та моря,
і роз…
… І не жду лиха,
А – тихо очі на варті….

Яке цього року буяння вишЕнь!
Поглянь-но лишень!!!
Цвітуть черешнІ і вишнІ,
Але ж не лише!
Ось-ось зацвітуть яблунІ і грушкИ, -
Це ж буде вапше!!!

На трасі
Бобринець-Херсон
В селі якомусь
На стовпі
Лелека звив гніздо.
Це дуже добре,
Це щасливий знак,
Коли лелеки гнізда в"ють :
У цього
У стовпа
Все буде
Ха-ра-шо !

Цього року лелек розвелося, як гною,
Наче гною в цей рік розвелося лелек !
Моя мила !
Сумую я так за тобою ,
Моя риба кохана, мінтай мій, мій хек !

Ти майнула кудись , а куди – я не знаю,
Я не знаю, куди ти майнула, мон шер !
І без тебе тепер я щодня помираю,
А учора – прикинь ! –
Я ледь-ледь не помер !

Я не слухаю ніц, навіть „Радіо Ера”,
Не дивлюся кіно, не співаю пісні,
Ще учора я думав, що ти зла мегера,
А сьогодні вночі ти приснилась мені.

Ти в сорочці стояла до п”ят, і з косою,
А коса та сягала тобі аж до п”ят,
Сподівавсь хоч у сні я побути з тобою,
Та лелек у цей рік розвелося ж, як гною,
І [нахабні] лелеки пожерли усіх жабенят !

Мені тоскно і сумно, мов курочка-ряба
Мої яйця розбила усі нанівець !
Де ти , риба моя,
Моя Царівна –Жаба !
Повернись !
Бо без тебе мені вже гаплик !

© kokacherkaskij, 20-08-2007

Я несу в кишені карамельку,
Ось прийду – тобі її віддам,
Хай вона на вигляд і не дуже,
Заціни : я міг би з”їсти сам.

Але я несу її лише для тебе,
Крихти хліба й крихти тютюну
Поналипли на її обгортці,
Обліпили всю її, смачну.

Через кожні двадцять вісім кроків
Я на Божий світ її виймав,
Перевірити, чи не згубив її я,
Перевіривши ж – назад в кишеню клав.

Інколи ж, коли не міг стерпіти,
Вийнявши, її я розгортав,
Перевірити, чи з нею все в порядку,
Перевіривши ж – назад в кишеню клав.

А коли мене ніхто не бачив,
Розгорнувши – я її смоктав,
Перевірити, чи часом не отруйна,
Перевіривши ж – назад в кишеню клав.

Ось уже пройшов я з півдороги,
Нешкідливу і поживну , на біду,
Я тобі несу в кишені карамельку,
Дочекайся , я ось-ось прийду !

Чоловік-кава
Іще не встигла як слід розпробувати
А вже залежність
А вже бажання тебе куштувати щоранку
Судини розширені – плюс і мінус безмежність
Одну за другою повну п’ю філіжанку

Чоловік-цукор
Було гірко і вже не гріло
До зупинки серце дозріло
Я любила...
Так, я любила каву без цукру
Поки ти не розбавив мою кофеїнову сутру...

Молоко
Я вся у білому
Я білена стіна
Не розчарована
А просто трохи інша
Мені гадали - буду я одна
Мені гадалося,
Що я за тебе вийшла...

м’ясо дерева пахне сріблом.
м’ясо дерева біле-біле.
за гачок зачепившись німбом,
ти співаєш, маленьке тіло.

груди в дерева гострі-гострі,
плоть дуріє і пнеться дибки.
крізь свій торс простромивши осінь,
ти співаєш, маленька рибко.

груди в дерева гострі-гострі.
ніздрі в дерева з павутини.
спати в морі тебе запросять,
сонцесяйна моя дитино.

м’ясо дерева пахне сріблом.
дибки плоть вимагає диби.
ти співаєш свою загибель.
ти співаєш, маленька рибо.

Холодна сцена. Тіні. Катафалк
старого світу, змореного в часі.
Виходить з темряви чаклун у рясі,
і вам, панове, подає бокал!

...Я видужаю, тільки він піде,
я вийду на погост із-під овацій,
і дисонансне марево вібрацій
до ваших ніг потомлених впаде.

Зболіле горло у крові сонат,
замучено слова кавалком мови.
Нічого. Здужаю... і вийде знову
в сценічні марення ловець-пірат.

Незграбний рух майстерністю подам,
у цьому все: мій голос, моя нота,
мій артистизм, сомнамбулічна цнота,
мої обличчя... тіло Міріам...

Зболіле горло у крові сонат
замучено слова кує із мови.
Нічого. Здужаю. Засиплю рови,
старих ілюзій. Лиш помре пірат...

...холодна сцена, тіні, катафалк
старого світу, змореного в часі,
виходить з темряви чаклун у білій рясі,
і вам, панове, подає бокал!

То ранок всміхнувся
Теплим покоєм,
Обличчя торкнувся
Вітаннячком моїм,
Скрутився й уклався
В одну із кишень -
Тобі щоб удався
Сьогоднішній день…

Пластилінові шальки Амура,
Вибухове шаленство пантери,
чорний саван нічного велюру
в гетери.

Запашні хризантеми Ундини,
чорні локони на узбережжі,
ніжне тіло з феєрії глини
в безмежжі.

Але мало мені цього шалу,
я втомився в постійному стресі,
ось купив на базарі кинджали
для преси.

Хтось напише про вчинок героя,
хтось знеславить мою піраміду,
а в саду на землі біла хвоя
з броміду.

Він умивав обличчя їй водою,
Що билася з Святого джерела.
Вона всміхалась.
Знов була собою
І, мов лілея, п`янко розцвіла...

Вони прощались.
Терлися носами.
Ішли додому так, неначе в сні...
Виповнювались душі голосами,
Щоб потім
Перелитись у пісні...