***
Амадеус, твій бокал вже на столі,
А реківієм ще не готовий...

***
Шляхом пилюка улягається.
Батюшка з гульок повертаються...

***
Імператорам не цікава наша музика.
Їм цікаві вони коло музики...

****
Я, якраз – нормальний, це всі інші …- ненормальні.

***
Щоб у сексі мати лад
Треба їсти шоколад!

***
Ти навіть не уявляєш як я собі тебе на уявляв!

Куди ти, коханий, насалюєш лижі?
У лісі лютують паняночки хижі.
Їх губи криваві, і пазурі гострі,
До кого, коханий, збираєшся в гості?

Куди ти, коханий, збираєшся в ластах?
У морі юрмляться русалоньки ласо,
Хвости їх магічні, а сіті довічні,
Кому зазирнути збираєшся в вічі?

Куди ти, коханий, подався у мештах?
Чого ти шукаєш в капканах і вершах?
Тебе вбережу, мій білісінько босий,
Застрибуй на мене, коханая просить.

Горю я, пашію від пристрасних слів,
Мене мій коханий зайняти зумів,
Женемо на пашу овець та козлів,
Та попід місточком чига зелен змій,
Любов і цілунки минуть задарма,
І вікна розпише голодна зима,
Лети, мій лебедику, в край золотий
На крильцях білесеньких ти,
Лети, мій лебедику, доленько, серце,
Твоя ніжна панна конає без сексу.
Горю я, пашію, скропи мою плоть,
О Боже! Я грішна! Помилуй Господь!

Фарбуюсь за дзеркалом яро чимдуж,
Смакую помаду, підкреслюю туш,
Привіт, узурпаторе білих ланіт,
Загарбнику білого тіла привіт!
Ти перс непокору моїх придушив,
Але догоряє терпіннячка гніт,
І губ вибуха динаміт!

В холоднім струмочку я ніженьки мила,
Зронила в струмочок лавандове мило,
Спустила сорочку,
Купалась в струмочку,
За милим-коханим тужила.

На луках зелених сушила волосся,
І голос вплела в трав багатоголосся,
Убралась в віночок,
Під серцем синочок,
Ти поряд, коханий? Здалося...

Небо сяє над землею
В зорянім убрáнні,
Сон летить над усією
Тишею в коханні.

Вже дріма трава пахуча
І дерева свої віти
Похилили в сні, і кручі
Стихли – снять, неначе діти.

Дума з думкою снувала
Й колихалась, засинала.
Ніби хочуть зазирнути,
Зорі в душу і... заснути.

Нічка тиха і чарівна...
Незмірéнне небо сяє.
Нічка чарами царівни –
Все у сні заколихає…

Епітафія
( на пам’ятник загиблим солдатам)

По чужій волі
на твою долю
випало. Випало
в чужі гори…
А матері горе
серце випалило…

* * *
наснилось знов минуле літо
піском на литках
доменним пляжем
як злитки
стегна
груди
люди
куди не глянь - лиш голизна
…хто зна
чи ж ви на зиму
смердючу нафталіном
витягнете з шафи
одіж?

* * *
Сальвадор Далі
„Великий мастурбатор”

змінюю день на ніч
новими шкарпетками з шафи
змінюю день на ніч
чашкою чорної кави
змінюю день на ніч
грою з собою в шахи
змінюю день на ніч
боляче та з розмахом
змінюю день на ніч
в суміші днів і чисел
змінюю день на ніч,
але чи є в тім смисл ?

Тобою дихаю й живу,
Спасибі, любий, за світанок,
Як твій мене обійме ранок,
Я забуваю про журбу.
Тобі завдячую життям,
Це ти убрав дерева гарно?
І парк прикрасив філігранно?
До казки проступаю я.

***
Там, де від часу тісно
До клекотіння в горлі,
Чорний у небі Місяць,
Змученій від агонії.

Струшую пил колишній
Я нецензурним словом...
А на планеті нижче
Свято Різдва Христового.

Руки дужі твої обіймаю.
Я кохаю, кохаю, кохаю.
Розчиняюся цукром у каві,
Поцілунки солодкі, ласкаві.
Я відважна, голодна і дика,
Слава Богу, послав чоловіка.
І Сергійка, й Миколку, й Степанка.
Шкіра дихає пристрасно п’янко.
Я приборкую левів і тигрів
Під цілунки ласкаві і щирі.
Що за фауна в нашому цирку?
Я мисливцем за здобиччю зиркну.
І в трофейне сідаю Феррарі,
Мерс підморгує зваблено фарі.
І в трофейне вбираюсь хутро.
До побачення, Київ, метро.

Де блукаєш, коханий?
До мене іди.
Обережно ступай-но у сонця сліди.

З ким ти б’єшся, коханий?
Іди до долонь.
У долонях солодких моїх охолонь.

Де пиячиш, коханий?
Іди-но до губ,
Захмелієш, солодкий, від пахощів клумб.

Де ти, де ти, коханий?
В підвалі? В кафе?
Під колготи чиї ти спустив галіфе?

Я чекаю, коханий,
До мене іди,
Я жадаю ковточку п’янкого. Води.

Коханий, коханий,
Чому ти не гарний?
Де біцепс, де тріцепс?
Де зачіска й зуби?
Чекала я принца,
Влюбилася згубно.
Кохаю коханого в довгім авто,
Мені так пасує хутро і манто.
З коханим-коханим шалений роман,
Мені так пасує новий діамант.
Коханий, коханий, помри вже скоріш,
Я мачо одному придумала вірш!

Я пристрасті вибух,
Нестримна і дика,
Образ твоїх глибу
Проб’є ця гвоздика,
Кайдани обіймів
Розірву на шмаття,
Підковдрові війни,
Та знай бо, не тать я.
Цілунки, обійми,
Кохання, вино,
Як щастя повіє,
Чекала давно,
І коси свої
Пустила вогнем,
Шалені бої,
Ти будеш конем...

Життя се прекрасне в твоєму авто,
Коли убираюсь в коштовне хутро,
Коли діаманти виблискують ніч,
Коли ув обіймах твоїх віч-на-віч.
Життя се прекрасне у ліжку твоїм,
Коли на сніданок коханого з’їм,
Життя се прекрасне, прекрасна любов,
Кохай мене, милий, без зайвих розмов!

Візьми мене, любий, далеко-далеко,
Куди відлітають на зиму лелеки.

Візьми мене, любий, у мрії свої,
Де пісню солодку піють солов'ї.

Візьми мене, любий, у сонячні висі,
Де ми, відлітаєм, як вольнії птиці.

Візьми мене, любий!

Чарівна царівна вдивляєсь в вікно,
Царівна чарівна чарує вино,
Тобі, мій коханий, солодкий нектар,
Прийми із долоней божествений дар,
Тобі, мій коханий, любов і вуста,
Без тебе конаю, без тебе пуста,
Люби мене, любий, люби над усе.
Нас річка любові над хмари несе.

Кохай мене, любий,
Над місяць і небо,
Над зоряні юрби,
Шаленства потреба,
Знеси мене, друже,
Над небо і місяць,
Тяжіння подужай,
Тужіння не бійся,
Кохай мене з бою,
Неначе востаннє,
Я прагну з тобою
Зоріти в коханні!

Тебе любила, як в кіно,
До забуття і насолоди,
І мріяла винагороди,
Коштовний келих під піно,
Та обірвалося кіно,
Суворий вітер проганя
Білесість ангельського неба,
І зникла у тобі потреба,
Кохаюсь далі навмання,
Не бачив хто мого коня?

“- Зачароване”… Тільки вуста
на світлині не знають мовчання;
“- Білосніжне”… І спалах листа
не верне мовчазного бажання;
“ - Дивовижне”… І крапка. Слова
залишаються до запитання;
“- Забуття“… Як печаль не нова
суть прощання.

“Я-один”, “ти-одна”... Сивина
нам обом до лиця, до обставин.
“Я - один”, “ти - одна”... Одина -
візерунками талих прогалин
в кожнім кроці, що разом. Дарма,
нам не вийти удвох із гущавин
самоти, о столична зима -
тло віддалин.

І печать снігопаду.
                                    Пора
захмелілих вагань на порозі.
Древніх схилів імла цегляна,
далечінь поховати не в змозі,
бовваніє у криці вікна
за кордоном тепла - дивина,
о незмінно, картинно одна -
та сама пелена.

І столично-безжальна зима,
чарівниця ковзких будуарів,
наші кроки розводить сама
в різні боки одних тротуарів.
І вже завтра нічого нема,
крім вина із води, і причалів
учорашньої ніжності на
дні бокалів.

* * *
дощ за вікном
тиша
лиш відлуння цокоту крапель
відмірює час
чекання сонця…

* * *
це ти посеред ночі
мої вуста тривожиш
це ти шепочеш
ніжності мені
а то грайливо
відкидаєш коси
і усміхаєшся
я прокидаюсь
холодною водою змиваю
тепло твоє – марево сну…
…і на вулицях міста
в потоках машин і людей
я ховаюсь від тебе
затамувавши подих
в самотньому сквері…
…від сигарети нову сигарету…
з-за рогу будинку
виходиш ти
я відвертаюсь
і вгадую твою ходу
тебе
в юрбі людей
в вікні навпроти
у ритмі музики
в своїх віршах

Здовж обриву, понад прірвою, у самого та краю,
Я коней своїх нагайкою шмагаю, поганяю.
І повітря мені мало – вітер п’ю, туман ковтаю,
Чую в запалі смертельнім: пропадаю, пропадаю.

Повільніше коні, прошу, уповільніться ледь!
Ви невпинну не слухайте пліть!
Та що за коні, о!, попались, завибагливі геть,
Я дожити не встиг, й доспівати не вспіть.

Я коней напою,
Я куплет затягну –
І хоча би ще мить,
Та стою, на краю…

Згину я – мене-пір’їнку ураган змете з долоні,
І саньми мене галопом повезуть снігами зранку, -
Ви на кроки непоспішні перейдіть, о мої коні,
Хоч на трохи путь подовжте до останнього притулку!

Повільніше коні, прошу, уповільніться ледь!
Не укажчики вам пуга й пліть!
Та що за коні-то попались, завибагливі геть,
І дожити не встиг, й доспівати не вспіть!

Я коней напою,
Я куплет затягну –
І хоча би ще мить
Та стою, на краю…

Встигли ми - до Бога в гості не буває невстигання, -
Що там ангели співають надто злими голосами?!
Але може це дзвіночок захлинувся од ридання,
Чи то коням я кричу, щоб не несли так швидко сани?!

Повільніше коні трохи, уповільніться ледь!
Вас благаю, ускач не летіть!
Та що за коні, о!, попались, завибагливі геть -
Як дожити не встиг, доспівати б успіть!

Я коней напою,
Я куплет затягну –
І хоча би ще мить
Та стою, на краю…

Протопи мені баньку, хазяєчко!
Розпечу я себе, розпалю!
На полоці, у самого кра́єчку,
Я вагання свої вгомоню.

Розімлію я до непристойного -
Ківш холодний й позаду усе,
І наколка часів культу синяво
Нашорошить на серці лице.

Протопи!
Протопи!
Протопи ж мені баньку по-білому!
Я од білого світу одвик,
Учадію, й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Скільки віри і лісу повалено,
Скільки звідано горя і трас,
А на грудях, наліво - лик Сталіна,
А направо – Маринка в анфас.

Ех, за віру мою беззавітну та
Стільки літ почивав я в раю! -
Проміняв на життя безпросвітне я
Неприкаяну дурість свою.

Протопи мені баньку по-білому!
Я від білого світу відвик.
Учадію й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Пригадаю, як рано-ранесенько
Брату крикнути встиг - “Пособи!”
І мене два конвойні гарнесенькі
Повезли із Сибіру в Сибір!

А затим в болотах, на кар’єрах, і
Наковтавшись сльози із сирцем,
Біля серця кололи ми профілі
Щоби чув він, як тяжко серцям!

Не топи ж мені баньку по-білому!
Я од білого світу одвик.
Учадію й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Ох, знобить од казання докладного,
Думи пар відігнав од ума,
Із імли крижаного вчорашнього
Поринаю в гарячий туман.

Та помчали думки попід тім’ячком:
вийшло - марно клеймований ним,
і шмагаю березовим віничком
по відбиткові мрячних годин.

Протопи – не топи,
протопи – не топи,
Протопи ж мені баньку по-білому !
Я від білого світу відвик.
Учадію й мені учаділому
пар гарячий розв’яже язик.

Це місто мене з'їсть,
як сендвіч на сніданок,
вдоволено зап'є
компотом із калюж.
Йому замало тіл
мальованих коханок,
що пазури свої
розкрило і для душ.
Це місто мене з'їсть,
але чи буде смачно -
нейрони зіпсують
тваринний апетит.

...Можливо, утекти,
щоб місто це не бачить?
Лише б не з'їли інші
із супом на обід...

Мріями я серце заколишу,
А думками полечу до тебе.
Дні тривоги смутку я залишу,
Бо ти поряд… Іншого не треба.

Бо з тобою падаю й злітаю,
Із жаданням знов лечу світами.
Ніжністю коханого стрічаю –
Вже весна вітає нас квітками.

Політаю я з тобою в зорях
І до щастя я торкнусь душею –
Смуток миттю розітреться в порох.
Я залишуся навік твоєю!

Двоє зустрілися, двоє кохалися,
Двоє були разом завжди.
І милувалися, не розлучалися...
Гарна історія? Трохи зажди...

Двоє чекали, та не дочекалися –
Ось вона доля слабких сердець!
Не добалакали, недокохалися,
Всьому кінець і коханню кінець.

І тільки вітер гуляє над плесами
Сонних озер де були вони вдвох,
Верби зажурені марять все веснами,

Дивиться з неба насуплений Бог.
Тільки кохання однак ще воскресне,
Хай не між ними, але між такими ж...

* * *
Дивлюсь як і раніше –
Милуюсь зорями…
Зорі шепочуть:
-Вицвіли очі,
сивіти пора,
а ти як мара
посеред ночі
спати душі не даєш.
Може й вицвіли очі,
Та все ж…

Мов по мінному полі ступати тихо.
Не дивитись у бік, щоб хтось в спину не дихав.
Моя посмішка – зрада, кожне слово – постріл
Закипає чи стигне... Не просте, не гостре...
Не навчитись щоб вчасно, продумано гарно,
Заплановано щиро, не дивно й не марно...
Запитати й забути в який бік від болю
Тоді жити й не жити, зіграти ролю.
Проминути слова, що дихали ствітлом.
Чи то сніг чи то попіл навіяло вітром.

Мов по мінному полі ступати тихо...
Замітає сліди. Ніхто в спину не дихав...

Cумно чомусь, лиш сумно
Біль ще слизить, та дарма.
Краплею так бездумно
Знов заморозить зима
Душі, що все шукають
В комусь своєї вини...
Хоч так насправді знають,
Що вже спізнились вони.
В залі цій дивно, облудно
Жили витягують без каяття.
Там де жорстокі підсудні
Та милостивий Суддя...
І так здавалось просто
У чистоті й доброті сердець
Втриматись від спокуси
Кинути з натовпу свій камінець...

Мете.. зима нарешті...
сніжинок літ у скло...
і я шукаю... Де ж ти?
дороги замело...
Та місяця чарівний
блиск стежку освітив
і я до тебе, рідний,
дійду! Якраз до жнив.

* * *
побажай мені щасливої путі
я йду в зачинене вікно
оголеним тілом
в холодну ніч
рука ще пам’ятає
тепло чашки з кавою
ще чується хруст спілого яблука
в перемішку з тишею
він змішується з хрустом скла
з запахом ночі
і бруківки…
невже це кров на губах?
Щасливої путі!

* * *

…батько
в дитинстві
казав:
– Кусень буде бігати за тобою, Юрку,
цілий день і просити:”З’їж мене, з’їж!”…
…скільки квітів не подарованих
слів несказаних
ночей невиспаних
днів безглуздих
очей в юрбі
пісень в зошиті
друзів в часі і в просторі
…
…
…
ціла пам’ять

Подаруєш обіцяне — більше нічого не маєш,
майже ртутне повітря повільно вертаєш назад.
Руха темні рідини зима — астматично німі лиш
від смиріння чи смерті?
В акрилових смерчах фасад
із погордою пагорбів вічною пам’яттю вищий.
Ідентичні Адами шукають не Єву — Ліліт,
безвідмовною мовою криють когось — а навіщо?
Тільки тиша гнучкіша та очі сльозить целюліт.
Місце — частка подій, що не знають, коли їм вершитись,
непитальним обличчям повіривши, наче собі.
Все одно не підняти бійців на останні вершини —
до найближчих боїв прозаїчно холоне обід.
Атрофія морозів, і навіть тривожно раділо
розкріпачене радіо в хибних своїх словесах,
аж густіла вода, та намазалось небо на тіло,
наче масло на хліб, наче мислі, які записав.
І забув, і заплутав сліди у нещирих цілунках,
розтинаючи відчай, од вічності хворих на час.
Опановую біль у Його передчасних дарунках,
за обіцяне потім, не скоро, колись, після нас.

* * *
Зайшов зігрітись – не зігрівся
Зайшов на каву – та дарма,
Знов сірий вовк мені наснився,
А в шибку стукає зима.

Мої безсонні ночі скиглять,
Мої без тебе дні, як лід.
Солодкі яблука – нестиглі…
А пам’ять дивиться нам вслід.

Журбу холодну не тримаю
І не кладу на дно душі.
Один … в забутому трамваї…
Для тебе знов пишу вірші.

Твій погляд м’яко поринав у серце,
Слова кохання сколихнули тишу.
Ридали душі в тон мінорних терцій…
Твою любов я в пам'яті залишу.

Порозсівала я пісні по горах,
Вони зійшли чудовими квітками,
А сльози вилились у чисте море…
Заплаче небо щирими дощами.

Я назавжди прощалася з тобою…
Те почуття живе - не вмерло досі…
А може ще зійде воно весною –
Кохання те, що ми забуть не в змозі?..

Ти прямуєш у небо.
Ти дихаєш вітром. Ти босий.
У долонях несеш
свого серця сяйливий рубін.
Заблищали для тебе
прозорі незаймані роси,
і для тебе росте
сонце, як золотий апельсин.

Ти позбавлений мук,
бо простились маленькі провини,
бо кохання без меж
у Отця. Ти, відправившись в путь,
став легкіший за звук.
Ти смієшся, неначе дитина.
Ти додому ідеш,
залишаючи днів каламуть,

як і тлінну свою
оболонку, що буде віднині
і повік спочивать
ув утробі благої землі.
І немає жалю
до усіх, хто про тебе жаліє.
Бо недовго чекать,
коли прийдуть до тебе твої...

Звична череда зупинок.
Сутінків тягучий глей.
Сімдесят і п’ять копійок,
Сімдесят і п’ять людей.

По „радянських”, „незалежних”,
Крізь авто блискучий рій,
Пробиваються додому
Сімдесят і п’ять надій.

До вечері, до вечірніх
Драм, комедій і сум’ять -
Сімдесят і п’ять копійок
(Гривня мінус двадцять п’ять).

Все як завше, все як треба.
І не чутно сперечань.
Прислухаються до себе
Сімдесят і п’ять мовчань.

Січня схилок. Понеділок.
Проїзний тариф життя -
Сімдесят і п’ять копійок
На долоні водія.

Мовчи... Благаю, тільки не слова,-
Вони так легко можуть вбити.
Ти відчуваєш - тиша ожила,
Я пропоную її разом пити.
У келихи наллю кришталь роси:
Пянкий напій лиш варто пригубити -
Й так хочеться торкнутися краси
Небесної, на крилах полетіти
У сині далі, в кучеряві хмари,
Зіграти вальс на струнах у дощу,
Пірнати у твої відьомські чари,
Стискати руку... А якщо пущу..,
Якщо не грітимеш мої долоні,
Якщо розібється роси кришталь,
То буду жити, як раніш, в полоні
Холодних слів і питиму печаль.

Зима-коханка морозить щоки цілунками,
Так спокусливо вистеляє снігом постіль.
Ти і далі годуєш мене підігрітими обіцянками,
Від твоєї гри почуттів мені дістається лише біль.
Не кажеш прощавай,
Але і не хочеш назначити зустріч.
Тримаєш мене на відстані,
Водночас смикаєш за мотузку.
Щоб не відійшов далеко ти кажеш "кохаю",
А я все ніяк не можу кохання твого зрозуміти.
Ти як зима, пестиш мене та не можеш зігріти.
Холодно… Від кохання твого замерзаю…

* * *
…щоденні гонки наввипередки
і знову гонг не видихати
упасти в трави знов і виплакатись
нема коли
нема коли
нема коли
і в черзі днів обридло все
мультфільми снів лайно несе
шоденні гонки в рай (вже падаю)
що (тільки смерть?) розрадою?

Мечем стиралися віки
І руйнувалися міста,
Життя минулі сторінки
Вбирали присмаки життя.
Старовини важкі літа
Плили туманом над Дніпром,
Єднала всіх людей мета,
Єдина думка за столом.
Свята мета, щоб край батьків
Міцнішим став, багатшим був,
І щоб подяку від синів
Далекий прадід наш почув.
А ви, що нам зробли ви?!
Продали все, що в нас було!
З кравчучкою по всій землі
Блукало місто та село.
По всій Європі розійшлись
У найми доньки та сини…
Не так робив ти? Не молись,
Не гни поклонами спини.
Ні, не пробачать люди вам
За беззаконня й бандитизм,
Які вмираючи дав нам
У спадщину соціалізм!
Закон для всіх людей один
Зробив не так - відповідай!
Який не був би в тебе чин,
Людей - не гроші поважай!
А совість, честь, якщо вони
В душі від прадідів живуть
Країні віддані сини
За всі чини не продадуть!

Пнуться двері - завісам звисно,
ключ проникся і підійшов.
Від руки звинній ручці стисло,
дві підошви хідник знайшов.

Переблимують вічком тіні,
і дотримує відстань стук.
Засув склався у провидінні,
відштовхнувши від себе звук.

Переноситься скрип завзято,
перетерши, мов зашморг, вхід...
І чекає обійм кімната,
де черствíє насущний хліб.

2 Грудня 2006

Не намагайтеся лишатись,
коли лишатись — очевидно.
Себе помітити так важко,
але є інші — то й дивись.
Крізь землю проростає довго,
звиваючись корінням мідним,
твоя зупинка.
Зупиняйся.
Якщо не вдома — значить: гість.
Кардіограми кардинально
міняють тактику старіння,
з каріатидним спогляданням
непереможений ніким.
Не обертатися на закид,
не озиватись гулом ринви,
перериваючи молитву,
серцебиття, хулу та гімн.
І все ж побачити месію
і не минати облисіння,
і королівство задзеркалля
полінувати, як папір.
Вчувати, як тобі весняно,
радіти, як тобі осінньо,
якщо не знаєш, де подітись,
коли примарився ампір.
Та невід’ємні всі частини
для часникових екзорцистів,
цим містом володіє схиба,
це місто поглинає гріх.
Нас ще повернення чекає
на всі провулки й площі в місті.
Не намагайтесь залишатись,
а утікайте з усіх ніг.

* * *
я прийшов у цей світ
щоб розбити буденності склянку…
ніч-циганка
буде до ранку
чекати на ганку
мене
поки нап’юсь смарагдового сну
і захмелілий
вчамрілий
(ще в сні)
вийду на вулицю
кажу:
- доброго ранку!
а сірі-сірі розпечені стіни
сірий асфальт
сірі вікна
сіра черга
відповідають:
- давно вже не ранок!
ніяк не помиряться мій ранок з їхнім…

Залиш мене…
…але не йди…
покинь мене…
…але вертайся…
люблю тебе,
але не зжалься
над тим, чого,
мабуть, нема…

***
Фарби не вистачає
Намалювати зиму,
Намалювати відчай:
Разом щоб охололи
Небо, земля і люди.
Я повертався тричі,
Я й учетверте йтиму
У нескінченнім болі,
Щоб із тобою бути.
Фарби не вистачає
Намалювати біле,
Чисте та непомірне,
Звідси - і до нестями.
Морок зимових храмів
Сніг покримає вміло.
Під почуттів шарами
фарби не вистачає.

...Тільки іноді
залишки мрій
мозок стомлений живлять.
І примушують жити –
і шити нові прапори.
Все ще сняться ночами підкорені сніжні вершини
І безмежні моря-океани,
й попутні вітри.

Та за межами ночі
себе почуваю вигнанцем.
Щось гальмує мій поступ
дорогою успіхів-снів:
Може, надмір вагань?
Може, брак підбадьорливих слів,
Не почутих уранці?..

А попереду – сонячні весни та Вербні Неділі,
І березові сльози, і яблуні в білім вбранні...
...Ну а поки – незайманий сніг
між убогих будівель.
Протоптати у ньому стежину
належить мені.

В яких тебе носило, душе, сферах
до втілення у грішному мені?
Пекуча пам’ять існування перед
народженням, - як рідної землі

маленька жменька, що її в дорогу
беруть мандрівники в чужих краях.
Ця пам’ять є ознакою, що Бога
і Дім Його колись залишив я,

що хворою душа є на проказу,
і дні її доходять до кінця,
і що я недостоїн їсти разом
зі свинями в хліву мого Отця.

Але - як дивно! - теплиться надія,
на милосердя Отче і на те,
що незбагнено Він між нами діє,
нас ведучи до Себе, що святе

від віку дане нам Господнє Слово -
дороговказні зорь ясні вогні.
Душа моя, ти чиста будеш знову,
знайшовши спокій довгожданий в Нім.