Л. Захер-Мазох

Пам’ятаєш ми удвох читали книжку
Я купив її на розпродажу в Рівному
Ім’я автора звучало досить дивно
Що зумовило мабуть різдвяну знижку

Кілька вирваних з контексту речень
Як торнадо зруйнували ліжко
Я кладу хутро тобі на плечі
В той далекий незабутній вечір.

Вологі душі миються у душі.
Їх тіні тьмяно сяють у темряві.
Передчуття маніакальних зрушень
Ввижаються розбурханій уяві.

Тривога відчувається у трубах.
І проникає в потайні місця.
У білому тумані, караван верблюдів
Везе наповнені отрутою серця.

Тяжкі хвилини у житті –
Випробування долі,
Якщо вже випало нести,
Неси тягар поволі.

Хоч буде цей тягар важкий,
Та cкинути негоже,
У ті хвилини нелегкі
Хтось з друзів допоможе.

Дарує друзів нам життя,
Які в важкі хвилини
З обійм холодних небуття
Нас вирвуть, вирвуть нині.

Врятують наші душі нам,
Всміхнуться – будем жити!
Дай Боже, друзі, долі вам
Найкращої у світі!

Ще чути протяжні плачі
покиданих на землю хуртовин.
Ще хочеться до вуст печі,
та тулиш ноги на малий камін.

Ще мрії рвуть під кригами траву,
живуть на хмарочосі стріх.
Зліпити бабу снігову?
Та я доросла… То спокуса - сніг.

Ти мій
В тенетах любові блукаю,
Чогось неземного шукаю,
На щось таки сподіваюсь,
Можливо, тебе я кохаю?
Ти мій
Душа у пориві кричала,
Від цього бажання згоряла.
Очима у даль проводжала,
А устами мовчала, мовчала…
Ти мій
Так хочу тебе я відчути,
А може і так позабути?
А може в обіймах проснутись…
А краще усе це замкнути.
Ти мій
В усмішку я сльози сховаю,
Від радості цієї страждаю.
З тобою й про тебе уже забуваю.
Та чи відкритись – не знаю, не знаю…

Після смерті буде все…
І Плутарх, і Гай Светоній,
Навіть сонце на долоні,
Благородний лавр на скроні
Нам одягне гордий Рим.

Після смерті буде все -
Будуть почесті і квіти,
Буде слава на півсвіту...
Тріумфаторів заритих
Найсильніше любить Рим!!!

Це місто давнє, наче світ.
Це місто дивиться у Вічність.
Воно притягує мене,
воно лякає водночáс.

Неначе сльози, з чорних віт
на землю скрапує магічність.
Повітря біле, аж скляне,
переливається у час.

Ніхто ніколи не питав,
про що мовчать високі стіни
і чи збережені ключі
від тих старих похмурих брам?

...А вітер небом калатав,
де так високо і нетлінно
горіли зорі-втікачі
і світло сипали на храм.

2 січ.“03

Що лишається королеві? Крихта гордості – скалка льоду.
І спокійні – як смерть – покої. І крихка – як крижина – тиша.
Заблукалі вітри обіцяють назавтра погоду.
Ні, напевне, обдурять, як та, що людського роду,
Та, що вкрала у мене єдине - і наймиліше.

Ну, хіба би не був він щасливий моєю зимою?
Я хіба не біліша від снігу щонайбілішого?
Мій він, чуєш? Він – мій. Він найперше украдений мною.
Він же сам захотів, він же сам!.. Не тебе – більшого.

Він же сам вибирав свою вічність, він вибрав сам!
Що ти знаєш про вічність чи вибір, дитино Єви?
Не розказуй мені – я не вірю людським казкам.
Ти йому розкажи і правдивим своїм небесам,
Як судила обох - на догоду своїм зразкам.
І як вкрала кохання у Білої Королеви.

Я вірю в янголів.
Комусь це так незвично!
Я вірю в янголів,
А в моді все "готичне" -
Червоно-чорне під похмурим небом...
Я вірю в янголів
І в тебе, і у тебе!

Це наснилося, можливо,
чи привиділось мені,
чи насправді сталось диво
при досвітньому вікні.

Що це діється зі мною?
Хоч немає вороття, -
бачу: стежкою земною
тато йде із небуття.

Тато йде сорокалітній,
і гойдаються поля.
Линуть гуси перелітні,
обертається земля.

Ронять гуси з високості
сизе пір’я на луги.
Видно мамі сивокосій
недосяжні береги.

Пам’ятає небагато
ця стежина з давнини...
Тату, осьде наша хата!
Ти її не промини.

Розвидняється між нами.
Ходять кола по воді.
І в задумі каже мама:
«Ви обидва молоді...»

Мама карточку торкає
і на мене позира.
І чоло моє черкає
тінь гусиного пера.

Це наснилося, можливо,
чи привиділось мені,
чи насправді сталось диво:
тато йде в далечині...

Там, за рівниною голою,
кров’ю світанок набряк.
Бачу: охоплений полум'ям
крутиться в полі вітряк.

Вітром високим роздмухане,
полум’я крила жере.
Над світовими розрухами
гасне видіння старе.

Інші сповідує виміри
час молодий і прудкий.
Перевелися і вимерли
в наших степах вітряки.

Літо смагляве полинуло.
Де його вже доженеш?..
Чахне від чаду полинного
вік переораних меж.

Не колосками, не борошном –
попелом вітер пропах.
Тужно, безхлібно і порожньо
у придніпровських степах.

Мертва рілля не скородиться,
сохне осот на токах.
І на чоло хлібородиці
падає тінь вітряка.

Сьогоднішнього дня чекав я так
Як астрологи чекають з неба знак
Від друзів наших галактичних
Та відкриття секретів їх незвичних

Уявляв його я весь свій час
В ночі з тобою говорив про нас
І в голові повис такий процес
Від нього чуть не став я mindless

Хотів реєстр почисти я свій
Але не вийшло стерти мрій
Я втратив апетит до їжі та життя
Думки мої були одне ниття

Мені все якось стало не цікаво
Нічого радості мені не дарувало
Я навіть кинув пити ненадовго
Ефект ніякий а похмілля ні до чого

Проблему в форумі я описав
Шоб хтось мені пораду дав
Можливо в них жорстока голова
Почув від них страшні слова

Які для мене було важко прочитати
«Буха була і їй просто наплювати».
Здавалось, їх мені із рупора кричали
Думати про тебе мені забороняли.

Я не послухав, бо можливо все не так
І дивувався як у наших друзів все ніштяк
Вони мабуть й за місяць не згадають
На сентименти час вони не гають

Від себе я такого стану не чекав
Але ні секунду ні про що не шкодував
В пам’яті лишилось все як гарний сон
Поїзд пішов і мені лишив пустий перон

Мені вже краще - мене варення вилікувало
Але не то що в баці від літа пролежало
В свій день варення я на крилах знов літав
Мене весь світ з варенням привітав

В кімнаті з вікнами у завтра
Підлога встелена листами,
Скупими, наче телеграми.
По граму драми. З нами правда.
Дає і б‘є моє сум‘яття
В кімнаті з стелею у північ
Півночі граємось у Грінвіч,
А ніч дарує лиш прокляття.
В кімнаті з поглядом у себе,
Тебе нема - дарма всі рими,
І Грім гримує небо
Ніби. Німбом...
Обом.

Я розбещений твоїми жертвами
Повністю тобою заперечений
Від твойого тіла відсторонений
Безліч раз тобою заборонений
Довгими жіночими декретами
Стомлений безглуздими секретами
Візами, капризами і кризами
Але назавжди тобою визнаний?...

По пошті вислали слона
У банці очі, вуха у конверті
Я хочу щоб була сама
Ти біля мене перед смертю

Мої думки втрачають лад
Я чую скоро буде срака
Я помираю в листопад
Запалений як факел

Мені мабуть не повезло
Дорогу снігом замело
Зів’яв солодкий виноград
В руках лише маркіз де Сад
Я помираю як на зло…

Давно не спиться лісорубу
Він ліс рубає день і ніч
Хоч жінка вже зове на піч
Він все спішить врубати дуба
Він виходець із січня
Але ж життя не вічне?

Кожен день що не збирають
Сіячі свого врожаю
Лиш марнується на зле
Лиш тупиться гострий серп

Так життя без смерті втрата
Без любові ніч не варта
Без туги кохання прісне
Хто без солі буде їсти?

Німіє слово закону,
Не бачить нічого й не чує,
На очі спустили корону –
Пов’язка вже їм не пасує.

Де правду, де правду шукати,
В якій високій будові,
В суди європейські писати
Не всі українці готові.

Немає адреси та часу
Та й євро кудись закотились,
Упали на пишну терасу,
Чи в євробасейні втопились?

Вдосвіта
впало росами
сяйвом
у травах зосталось
і насвітанку
пуп'янком
вранішнім зав'язалось -

моє кохання...

Ніжно
над плесом
озера
вибухнуло
багаттям
срібними пелюсточками
вузликами латаття -

твоє кохання...

І у вишневих
сутінках
листям
рудого
клену
долею
заплелося
у запашні
гобелени -

наше кохання...

Солнце — одно, а шагает по всем городам.
Солнце — мое. Я его никому не отдам.

Ни на час, ни на луч, ни на взгляд.— Никому. Никогда!
Пусть погибают в бессменной ночи города!

В руки возьму!— Чтоб не смело вертеться в кругу!
Пусть себе руки, и губы, и сердце сожгу!

В вечную ночь пропадет,— погонюсь по следам...
Солнце мое! Я тебя никому не отдам!

Март 1919

Не цілуй холодне скло,
Не ховай обличчя в долоні,
Все мине - що учора було,
Заберуть в далину білі коні.

Зафарбує вітер сліди -
Фарби білої в нього досить.
Ти за ним босоніж не йди -
Ноги снігом тобі заросить.

Не даруй оченятам кришталь;
Очі скла не люблять - бється.
Зкинь із плеч холодну шаль -
Все одно на морозі рветься.

Подаруй діаманти снігам -
Вони їм значно більше личать.
Не для тебе цей срібний крам -
Тебе інші дороги кличуть.

Поцілуй у вуста свій біль
І не стримуй гарячі сльози:
Це остання твоя заметіль,
Це останні твої морози.

Красною кистью
Рябина зажглась.
Падали листья.
Я родилась.

Спорили сотни
Колоколов.
День был субботний:
Иоанн Богослов.

Мне и доныне
Хочется грызть
Жаркой рябины
Горькую кисть.

16 августа 1916

Ваша вишневосте, пані ранкова,
Ружорожевисте сяйво навколо,
Промені-коси розкішно грайливі,
Квіти в волоссі співають щасливі,
День провіщають солодкі цілунки,
Вранішнім чаєм упоєні луки,
Щебет цілунків і щебет пташиний,
Сміху відлуння у росах бурштинить,
Вітер накине пелюстки на плечі,
Вгорнеться спина під крила лелечі,
Ранок виблискує в кожній травинці,
Ранок випестують птиці.

Збираю по складках згадку
Аби Твій голос почути.
Той голос: гойдає кладку
Між мріяти та забути.

Той голос: хрипить і кличе,
Здирає всю неміч крику;
Збиває думки у віче,
А потім вже з пантелику.

То в попіл, то до морозу...
То з леду... і знов до жару.
Встеляє віршами прозу,
Не Божу віщує Кару.

Готує на позір подив,
Засмічена сміхом, щирість.
Полого... Відходять води.
По сладці проходить вирій...

29 Січня 2007

Залпом випити кохання
Й краплі не залишить на потому,
Охмеліть палким бажанням,
Розчинитись до росинки в ньому.

Всмак насититись коханням,
Лиш єдиний раз… один-єдиний…
Знаю, що прийде страждання –
Плач навік облише лебединий…

Сьогодні можу йти, але іду не так
Стою я в черзі на кінець життя
Сонце в очі - як побачити маяк?
Стануть явні власні відчуття!

Одяг ховає могилу в мені
Овечка у лісі тікає від світла
Осколок лікує поранене серце
Очима я бачу нас всіх у вісні

Не можна йти й не треба бігти
Нізвідки вибух там де голова
Навіть не думав як мене зробити
Найгірша інформація це ці слова

Не промовляй, не промовляй
Ти слова "ні" тебе благаю,
Жорстоким словом не вбивай
Лише за те, що я кохаю.

Своє життя даю тобі,
Бери його, але благаю,
Раби ти з мене не роби
Лише за те, що я кохаю.

                           Сергею
Вы, чьи широкие шинели
Напоминали паруса,
Чьи шпоры весело звенели
И голоса,

И чьи глаза, как бриллианты,
На сердце оставляли след, -
Очаровательные франты
Минувших лет!

Одним ожесточеньем воли
Вы брали сердце и скалу, -
Цари на каждом бранном поле
И на балу.

Вас охраняла длань Господня
И сердце матери, - вчера
Малютки-мальчики, сегодня -
Офицера!

Вам все вершины были малы
И мягок самый черствый хлеб,
О, молодые генералы
Своих судеб!

- - -

Ах, на гравюре полустертой,
В один великолепный миг,
Я видела, Тучков-четвертый,
Ваш нежный лик.

И вашу хрупкую фигуру,
И золотые ордена...
И я, поцеловав гравюру,
Не знала сна...

О, как, мне кажется, могли вы
Рукою, полною перстней,
И кудри дев ласкать - и гривы
Своих коней.

В одной невероятной скачке
Вы прожили свой яркий век...
И ваши кудри, ваши бачки
Засыпал снег.

Три сотни побеждало - трое!
Лишь мертвый не вставал с земли.
Вы были дети и герои,
Вы все могли!

Что так же трогательно-юно
Как ваша бешенная рать?
Вас злотокудрая фортуна
Вела, как мать.

Вы побеждали и любили
Любовь и сабли острие -
И медленно переходили
В небытие.

26 декабря 1913

Моим стихам, написанным так рано,
Что и не знала я, что я - поэт,
Сорвавшимся, как брызги из фонтана,
Как искры из ракет,
Ворвавшимся, как маленькие черти,
В святилище, где сон и фимиам,
Моим стихам о юности и смерти
- Нечитанным стихам! -
Разбросанным в пыли по магазинам
(Где их никто не брал и не берет!),
Моим стихам, как драгоценным винам,
Настанет свой черед.

Май 1913

Точили ножі
Жінки і мужі,
Ховали корів по підвалах.
Роз’ятреним ґрунтом лежала
Країна ота, чекала покою.
Та сунули орди рікою.

Лоби у найтящім гріху,
В багні копирсаються коні.
Змирився лиш в долю лиху
Ще теплий мертвець на ослоні.
Отой, що без рідних, коханої й дому.
Отой, що пропав у безслав’ї одному,
Як в хаті горілій тривожились діти.
Їх душі точніш, що не сміли горіти.

Багрянить мак у літнім полі,
І колисанкою ті зорі
Вгорнув у сон блакито-тихий:
«Ой люлі-люлі, спіть, бо лихо,
Ой люлі-люлі, спіть маленькі,
Ми чим багаті й тим раденькі,
Росу із маків вам в намисто…»
На вишиванці хрест повиснув.

Ім’я згубилось у думках
Немає більше трепетних зізнань…
Та їх не було, тільки сон,
Який так просто не забути
Хоч хочеться знову у небутті втонути
І не прощатись у думках
І не ховати по кутках
Своїх не здійснених бажань
Та час вертатись до реалій
До простих свіцьких баталій
До катастроф , людської смерті
Чужих думок і старих віршів.
Та хочеться ім’я згадати
Не можна ж просто забувати
Цю мить, забуту на путі
Цю радість, болем обійняту.
Та ти забув і не згадаєш
Навіть поглядом не знайдеш
Моєї тіні між роками
І все, ти не шукаєш це кохання
Тобі не треба цих обіймів
Тобі не треба ніжних слів
І тих невинних поцілунків
І шквалу наших почуттів.
Та як забути всі зізнання
І рану ятрить це бажання
Знов опинитись у твоїх руках
Але існує ще цей страх.
І вже стою на роздоріжжі
І не оглядаюся назад
Та акорди старої пісні
Так кличуть знову повернутись
І все забути
І знов забутись…

Молився спогад у кутку,
Звивалась думка, мов змія,
Мов фігуристка на катку.
Молився спогад мій – не я.

Його забрав з собою час,
Повіз в засніжені поля.
Як пес, вернувся знов до нас,
Молився, плакав... Він – не я.

Я, загартована в боях,
Підкована стражденним болем,
Давно не плачу, лиш у снах.
А ця сльоза - щось в оці коле...

Ніхто не винен… Може винен?!
Що ми не разом вже давно…
Та з пам'яті чомусь не сплине,
Давно пройшло – п’янке вино…

Напевно сніг, що надлітає,
Тебе далекого згадав.
Щось запекло, щось там співає
Про те, як ти колись кохав.

Ніхто не винен… Може винен?!
Але так краще – певна річ.
І десь минула пісня лине,
Вертає в нашу першу ніч…

...А я чекаю на маленьке чудо…
І зціпив зуби, і молюсь за те,
Щоб доля нас звела. Та чи не буде,
Як то раніше – знову розведе?..

Coming through the rye, poor body,
Coming through the rye,
She draiglet a’ her petticoatie,
Coming through the rye.

Jenny’s a’ wat, poor body,
Jenny’s seldom dry;
She draiglet a’ her petticoatie,
Coming through the rye.

Gin a body meet a body
Coming through the rye;
Gin a body kiss a body –
Need a body cry?

Gin a body meet a body
Coming through the glen,
Gin a body kiss a body –
Need the world ken?

Jenny’s a’ wat, poor body;
Jenny’s seldom dry;
She draiglet a’ her petticoatie,
Coming through the rye.

На Івана Косиченого, на Івана Лопошника,
Я замаїла хату полином та рум’янком.

Моє віно зурочене, не для того складане,
Щоб пролежати грудою серед непотребу.

Перекладу сороченьки, полотно домоткане
Тютюнцем сушеним та пахучими травами.

Бо на другий день весіллячка,
Я ся вдягну білєнку –
Чисту, як моя душенька,
Білу, як мої помисли.

Виллю в горнєтко молоко тепле,
Засиплю глегу, колотівкою виб’ю:
Сирні мої коники,
Чи ж бо ви забулися?
Летіть з бербеничками,
Дзвоніть про весілля!

Про що співатиме плей-лист
Мого-Твого життя?
Я створена з тонких намист,
Не розірви, дитя...
Про що не знає ця зима?
Дізнається колись.
То крига - ти, то діамант.
Не загублю, не бійсь...

“Мадяр кіннота відтіснила русів -
степ їхній, узбережжя знову наше.
Каган хазарський прагне миру. Лихо
не турбуватиме ще довгі роки.”

Записувач, понтійський грек, старанно
макнув перо в чорнило і продовжив:
“Мадяри, що в степу непереможні,
під стінами міськими наче діти,
а руси відійшли до Борисфену,
пороги сторожити. Ульворен,
Ейвар, Варуфорос, Ессупи, Струвун
Геландра, звуть їх руси...”
                                       Грек спинився,
задумливо відвів убік перо.
Жаль, після русів уцілілих мало
залишилося мурів. О, звичайно,
коли Порфірородний їх покликав,
були вони ще дикунами. Нині
у цих германців наша, грецька віра -
за мури і відібрану в хазарів,
повернену нам Готію, за гостре,
на диво, відчуття, що повернуться
вони сюди не раз іще, допоки
не візьмуть Понт собі, чи нас із Понту.

Коли ти ділиш віру з дикунами,
даєш найкраще їм, вже не дивуйся
коли прийдуть і візьмуть усе інше.

Записувач зітхнув і записав:
“Мадяри кращі русів, і, доконче,
хай далі поклоняються вогню.
Принаймні це несе і рівновагу,
рабів удосталь, вартість їх низька,
час розквіту торгівлі і мистецтва...”


2007

Тремтять дороги. Колія кричить
Шалілими колесами вагону.
Цей потяг мчить.
Метал скавчить,
Звіряючи жалі перону.
Перон мовчить.

Він бачив все, він пережив війну.
У зморшках колій застигає час.
Цей потяг – що? Півспалахом війнув
І згас.

А ніч як фатум. Ліхтарі ячать.
Всі люди розбрелися: хто?.. куди?..
Перони знають, та вони мовчать,
Набравши в рот печалі, як води.

Просто сумніви згризли сувій.
Ну, душу, як твоя ласка.
І не треба мені ні похвал, ні хули.
По одній, по одній -
Я усі переміряла маски.
І купила усі. Бо усі підійшли.

Відривала від себе шматки - і ліпилась монета.
І платила рахунки. І доброю була ціна.
А у п`яному танці все швидше крутилась планета,
Захмеліла від волі і, може, іще від вина.

Розійшлися вітри - і жбурнули презирством у вічі.
Бо чого би іще отак обпікало щоки?
І чого це раніше здавалось, що всі ми - вічні?
І щоб хоч не так страшно - уголос рахую кроки.

Я би просто спинилась, якби-то дозволено стати.
Я би більше молилась, бо зараз немає часу.
Ні благань. Ні проклять.
Була б лицар - то я би сміливо поправила лати.
Ну а так - я не зовсім рівно вдягну гримасу.
Просто руки дрижать.

***
Об вершину яка здавалась далекою мені
я збивав ноги, а на верху вони заживали
і лишались рубці – благість і спокій
не дають досвіду.

***
Трава і салат у своїй суті одне і теж.
Як всетаки багато для нас важить
зовнішній вигляд /форма/.

***
Імперетори частіше працюють аби
не бунтували плебеї, а не аби вони
були ситі...

***
Життя – це рука, яка дає нам розпоясатись
і тримає в узді...

***
Не можу зрозуміти в собі схильності,
йдучи по весняній вулиці, любуватись
симпатичними жінками з заду. Але ще
більше не розумів би себе, коли б
любувався чоловіками…

***
Живеш, живеш, а випити так треба…

* * *
Не страшно, коли чиєсь ім’я
написали під твоїми віршами –
страшно коли твоє ім’я
написали під чужими віршами.

Але…

Не страшно, коли твоє ім’я
написали на чужій могилі –
страшно, коли чуже ім’я
написали на твоїй могилі!

****
Після усіх молитов
вона не заплаче одна.
Просто настане пора
віддати сповна
кесареві його.
Видно уже зима
вигоріла у кров
і на початку всіх
буде один кінець:
тіло і гребінець
в задній кишені
штанів..
Потім постане бог
і не простить мене.
Звідки йому було
знати, що так болить
тіло і геть усе,
створене ним за день.
Потім прийде зима,
вкотре за восьмий день
і перейде усе
в біле і не святе,
в біле і голосне,
в біле і неживе.

А ночі стеляться шовковим колоском,
Муркоче киця на розстеленому ліжку.
Сідає темрява розмотаним клубком.
Без тебе затишно… хоча, самотньо трішки.

Зриває штори з вікон вітер - і дзижчить.
Повітря зимне, тільки ковдра вже не гріє.
У грубці вогнище, танцюючи, тріщить.
Без тебе звично, хоч від сліз намокли вії.

І пролетить ще сто ночей таких без сну.
І кожен раз мене навідає утома.
Та я чекатиму щодня нову весну.
Я запрошу тебе вернутися додому.
21.08.04

***
Відхворію...
Насправді
ностальгія нічного,
нічого,
що місяць
марно замріяний мандрами,
тавром – на танок Творця.

Тільки тіні тенет
титуловані,
перешкоди руйнують реміксами –
зайвий захист від золота,
осені рими – злослів’я, темрява...

Не турбуйте...

***
Вітер у темряву ввійде крізь небоколо
Розповсюджувати голоси.
Десь зірветься з даху сизий голуб
Й заблукає у безмежжі зим.
На стіні незайманій повиснуть
Два прозорі зовсім силуети.
Я почую, як впускає місто
Дзвоном у небоколо: "Де ти, де ти?...".

***
-------------- мамі

граюсь думками...
чи спокуса – у пазуху –
каменем

зоряна Кармен...
музика – карма –
хай мені...

хай мене, мамо,
лай мене...
пелюстками

зимними,
ніжними,
вкриється пам’ять

тільки мовчання –
неперевершений
злочин

з ночі

Напувала мене ти джерелами мрій,
Чистим небом дбайливо вкривала,
І в безкрайні поля по стежинах надій
У ранкові часи проводжала.

Дарувала знання про далекі краї,
Щире слово у душу вкладала,
І натхненно у очі питливі мої
Ти блакиттю небес поглядала.

І співала пісні старовинні свої,
Щоб душа стала з серцем міцніші
І можливо тому всі прохання твої
Найдорожчі мені, найсвятіші.

Мені так сумно,
Час пливе,
Не можу я його відчути
Бо він для мене є ніщо,
Як все у цьому світі.
І навіть рима у вірші
Для мене не існує
Я сплю, моє життя ніщо
І також не існує.
Скажи мені чому все так
Чому життя прекрасне?
Та хай би спокій вже настав,
Хоча і він нещасний.
....................

Як укласти себе у ребра метафор?
Як себе розмістити у гратах клітин?
Я на лоба чіпляю полатаний прапор,
я прямую до тебе стернею хвилин.

Підперезена криком і долі прокльоном,
моя сила, повія, росою стекла,
покотилась за вітром зубата корона,
...я до тебе іду по огризках тепла.

Небо сіяло круків у кучері поля.
Я ж до тебе по муках, по мрії кістках!
Я ж до тебе крізь хащі брудної сваволі!
у смертельних дірках...

Тільки подих руки, тільки дотик зіниці,
на колінах повзу по щетині доріг,
осінь в жменях тасує заплакані лиця,
я ж до тебе
під ноги
на мокрий поріг...

Натягаю на шию зубату корону,
пришиваю квітки до обпатраних крил,
сонце різками шпарить обпечене лоно.
Я до тебе
з останніх
позичених сил...