розійшлися вітри-флібустьєри
небом білі проходять трієри
розійшлися колготки на стрілки
і трієри розходяться стрімко
сеньйорита хова апельсини
перекинув креветок корзину
загубились у фалдах базару
дорога апельсинова пара
я жбурляю мідяк за креветку
одягніте її у серветку
а ти сонце за тиху гітару
небом білі проходять отари

* * *
Оті кого любив, усі мене покинули,
І я кричав у світ і навіть голосив
І залишився сам, з літами сам і з зимами,
І все здавалося пішло не так, а навскоси.

Я бився в крихкий лід, провалювався й падав.
…і спати не давав мені самотній вовк.
Він вив на самоту, без жалю і без ладу.
Там зупинився час, а я захрип – замовк.

Оті, кого любив, не будуть завжди вірними.
Як гірко пізнавать, що ти один як перст.
Один поміж людей . Між вікнами і стінами…
І я пішов від них снігами в сотню верст

Я залишив усе далеко там в минулому.
Колись вони прийдуть погрітись – бо ж зима.
І скажуть: «- Ми прийшли ! кохання повернули ми !
Усе тут як було !»
«- Мене лиш там нема…»

Фотоальбом, мов той гербарій -
Засушений фрагмент проміння.
В нім фотографії розп`ялі
Ждуть пам`ять - їхнє воскресіння.

Колись з-за ширми в апараті
Жмурилась пильність однобока.
Мов оступившись на канаті,
Вона здригалась всхлипом ока.

Секунди в палець опір вгнали,
Чекав на опуск бік монети.
Щораз монета підкидалась -
Спинявся подих у планети.

В момент, збагнувши міру скоку,
Летіло світло, щоб упасти.
Воно в`їдалося у фокус,
Щоб не боятися пропасти.

І за фотонами, наглухо,
Закруткою злипались двері.
І тільки лиш, догнавши вухо,
Думки знайшли на образ берег.

Так переживши відзеркалля,
Мов на дріжжах зросте і ляже
На кольорове перевалля,
Де накладають макіяжі.

Гортається від рук сторінка
І пам`ять п`є очима світло.
А світлина - від роду жінка...
І значить є на це причина.

11 Серпня 2006

Чорт заходить в хату, рогами чіпає одвірка,
Жид вбігає з криком, торбою б’є по крижах!

А бабуня сміється тихо, вже регоче дзвінко,
Бабуню, моя дитинко, не журіться так, що
Татко не відзивається на жоден ваш клич,
Він давно вже в хаті-землі, очі склепив,
Спить під снігом білим, на нашому цвинтарі.

А героди вертепні, як і при вашім дитинстві
Кричать при брамі, вбігають в світлицю,
Хапають пампухи з вишеньками і заводять:
„Нова радість стала, яка не бувала...”

Бабусю, так само пахне ялинка, так само!
Так само смакує кутя!
Бабусю, заливайтеся сміхом, так само щиро
Як дитя, без пам’яті, безпам’яття...
Чи треба пам’яті для щастя?

Я відпустити тебе не маю сили,
Із серця вирвати гнів бракує волі,
Та, почекай ще хоть мить, не йди, мій милий,
Або крокуй від мене тихо, поволі...
Я дожену, не впаду, скажу, що треба,
Що ти почути так від мене хочеш,
Я простягну свої руки аж до неба,
І диво трапиться, як ти не наврочиш...
А якщо й так, вселю в наші душі віру,
Забуду спокій, відмовлюсь від їжі, снів,
У своїх сварках людям як знати міру,
Як вчасно вирвати з серця гнів...

Ти в мене визвала відразу
Безмежно-дикий інтерес
Я пам’ятаю першу фразу:
«Спустився янгол із небес…"

Ти в мене визвала відразу
Крутіж емоцій і думок,
А потім… згинула, зараза,
Як тільки справдив перший крок…

Ти в мене визвала відразу…

До нього вже ледве ідеш. А він - заміновує доступ.
Обличчя шукаєш, а бачиш попереду спину.
Ваш ангел маленький в кімнаті напевне загинув.
І вам залишився пасаж, в якому до відчаю тоскно.
Тут ніде вже сісти і так. Чомусь неспокійно і душно.
Тут всюди примара черствого, як біль, чоловіка,
Якому гляділа упряжку і зброю піввіку.
А він убиває любов шизофренічно-бездушно.

Напередодні впасти у крамолу,
серед речей, що дихають, як хворі,
де тільки тінь затисне напівголу
твій голос, наче зрубаний під корінь.

Незрозуміло – хто пірнув у грудень,
не ставиш ком, бо коматозний час
чіпляє собі істину на груди,
мов ордена із профілями нас.

Чагарники, пророщені у “вчора”,
рвуть на шматочки іншого мене.
І речень лики, вкутані у чорне, –
три крапки за ціною трьох монет.

Формує страх істерика і відстань
баптистських міст у милю від зими.
Напередодні утікання звідси
сліди крамоли стерти не зумів.

Травень спинився в готелі.
Знада кімнат золота.
Знову весна в Коктебелі,
Ніжить вода Кара-Даг.

Дату твого вишнепаду
Визначить червень смішний.
Влітку ніколи не падай,
День ще такий молодий.

Клей пережитого липне.
Збоку минуле відстав.
Душу порадуй у липні,
Спереду напрям. Міста...

Гупають вистиглі груші
Під співи гучні та свист.
Пиво схвильоване глушить
Втішений серпень-турист.

Вересень тіні відмиє.
Днів прохолодний потік.
Завтра - побачимо Київ,
Поїзд з Тернополя втік.

Вже завтра поїду до Львова. У русі - не нудно.
Нові погортаю газети. І згорток новин
Підкаже, що поїзд від"їде від станції буднів
Й покотиться літо сікти головешки жоржин.
Година - на каву, хвилинка - на задум про подвиг.
Хіба зупинити безпечну відраду хто зміг?
І вже не хвилює, чи поїзд зручний і чи модно
У Львові носити у зошиті спогад про сніг.

Померзнуло листя. І грудень, таємний агент,
Вишукує сліду у місті мого листопаду.
Вичікую снігу. Асфальт, як холодний брезент.
У мене, напевне, годинник вже вийшов із ладу.
Тепер розумію колишнє. Усе неспроста.
Завчила всі хиби, чому нерозгаданий ребус.
Чекала машину і все рахувала до ста...
Стою на зупинці. Приїхав останній тролейбус.

Дощ вистукує на склі твоє ім’я
Цей дощ, якому ти зрадлива
І мрія, що між хмарами, - твоя
Немов зоря яскраво так світила
В очах твоїх веселий сум заліг
Ти навіть у печаль красива
І стерти усмішку ніхто б не зміг
Знаєш, все таки щаслива.
Задумано так дивишся на скло
А у думках із вітром танцювала
Все, що в житті твому було
Лиш з ніжністю увечері згадала
На бруківці вистукуєш мелодію весни
По вулицях старих ти походжала
І леви кам’яні приходили у сни
Ти з ними про кохання розмовляла
І дощ, яки коханцем став
Все пробачав нові пориви
Він лиш ім’я на склі писав
Сумними каплями від зливи

Пішла від мене катаракта,
Тож час залазити на палю,
Тож час, як теплокровний трактор,
На керосині аномалій,
Власну свідомість розорати.

Пора!
З подвоєним азартом!

Підступна доле, підкорися
Законам бровнівського руху –
Не логіці потилиць лисих.
І чорним яснозрячим круком
З очей всевишніх напийсь сили.

З небес поради
не проси!

Хто справжнє бачить – в того очі,
Як два титанові свердла,
А не блакитна потолоча
І не байкалики без дна;
Той погляд горизонтом точить,

Завітів матір,
батько збочень...

Якщо закине хтось – цинізм,
Не розуміючи про що я.
Ну добре, а в якій ціні
Вітрець поверхневий – хрущовій ?
Він тільки й того, що б киснів,

А для Ельніньйо –
світ тісний!!!


До нілу суті крок один,
Лиш придивитись треба краще.
Бо древній долі крокодил,
Ковтає тих, хто не побачив ...
Напийсь свідомості води,

Майбутній
Крокодил!

Душа поета боїться світла –
Конвульсій червивих сонць –
Піну проміння вичерпую відрами,
А з нею і сенсу есенцію.

Вона нелогічна, адже безхребетна,
Без правди в устах та з іклами в слові
Націю вироджує, спустошує етнос –
Гордість народна, месія масований.

І, скажу я вам, любити поезію,
Як серцем в болота п’явок красти.
Смоктати губи, комодо полизані,
Щоб осідлати контрасти …

Методи? Будь-які виправдані –
Не дай тільки крові згорнутись;
Вночі з дерева кліщем випади,
Бо ж упирів від світла нудить.

Так от: в п..ду часник з його вітамінами;
Місяць хоч супутник, а то якась там зірка.
Не труїть мене кровозамінниками,
Я ще не раритет, але рідкість …

P.S.
І прошу не путати із комарами –
Їх вереском змітає вітер
І опікає вождь вольфрамовий –
Поезія ж не терпить світла!

У кімнаті слів... Анфас-
Не фарбовані ще стіни...
По кутках вібрує час
Візерунком з павутини.

По підлозі дзеркала,
Видно зір і рук відбитки...
Їх душа передала
В поштовх серця пережитком.

Сновигають босоніж
Між галактиками тлуми.
Переточений на ніж,
Крає небо болю струмінь.

Сіль чумацькa, віжки люстр.
Що зсиполася із возу,
Я зібравши, помолюсь -
Так щоб старчило на сльози...

Щоб іронії політ
Не губився з переляку -
Як нашпилені на світ,
Стегми точить андріяком.

Та попавши в зорепад
І спаливши власні крила,
Напишу не компромат
На Тебе - Небесна Сило.

23 Липня 2006

Вона танцювала у задзеркаллі
Натхненно і чисто в любові лекалі.
У вирі шаленім іскор вогню
Вона танцювала, її ж не виню.
Бо осторонь я мовчки стояла
Без звуку, дивилась - Вона танцювала,
Згорала дощенту, вкривалася ледом,
Заплющивши очі гречаного меду.
Втрачала, втрачала нестриманим бігом
Шукала розради, зігрілася снігом...
В дощах, босоного, змивши біду,
По дзеркалі збитім за нею іду.

ПОЛІНЕЗІЯ.КОМ.ЮЕЙ.

Ось вона, твоя Полінезія, пане Гоген,
на оцих задвірках історії,
зажатих візовими режимами і почуттям власної меншовартості,
заляпаних спермою та алкоголем
до болю в печінці.
Ось вона, твоя Полінезія,
забита країна на самому узбережжі азійських степів
та європейської полікультури
раціонального штибу пошиву.
Тут застиглою масою стоять усі цивілізаційні процеси
і тільки дикими криками долітає до космосу
модифікована алгоритмічна молитва самотніх поетів
та валунів по роздоріжжях.
Ось вона, твоя Полінезія, пане Гоген!
Повна продажних жінок та продавців алкоголем,
Нетверезих і хитрих,
нацькованих на кожен шерех
і зацькованих кожним шерехом.
(Наче звірі,
знавіснілі від голоду і недостачі продажних жінок…)
Кожна сторінка історії доводить її неспроможність
до нормальної життєможності в умовах космосу,
в будь-якому життєвому просторі.
Ось вона, твоя…
Задихана і незадоволена,
приречена на привселюдне зґвалтування і посміховище.
Polinezia.com.ua., або просто –
the beauty-sexy girl.
Ось вона, твоя Полінезія, пане Гоген,
повна продажних жінок і чоловіків,
що стоять на кожному перехресті і площах
великої геокультурної мапи світу,
виставляючи свої сороміцькі місця
на загальний осміх та огляд,
у подертих вишиванках-сорочечках,
куплених у старої бабусечки-вишивальниці,
у ногу із модою,
чи просто у довгих,
брудних і порізаних джинсах з надписом Levi’s,
куплених у секонд-хенді
якогось там провінційного міста
за гріш.
З лейблами “sale”
на кожній ділянці тіла та внутрішніх органів
корпорація Polinezia.com.ua.
продає будь-який потрібний та непотрібний товар.

Єжи Катуніца і поезія
* * *

ви взагалі не знаєте
що таке поезія
і хто такий
Єжи Катуніца
чий дід був
п’яницею
а мама – шльондрою
на Катеніцах 3/7

Єжи Катуніца – чоловік
37-го року народження
90-го – смерти
(звісно минулого сто(тисячо)ліття)

Єжи Катуніца мав роботу
на жовтому цементному заводі
імені першого та останнього
на околиці світу

..............................................

Єжи Катуніца Єжи Катуніца

Єжи Катуніца мав сім’ю

(Єжи Катуніца мав усіх)

..............................................

зовсім інша справа – поезія

Філософія музики
Шукайте в своїх думках обман,
шукайте в думках філософів
три чверті фальші
і майже одну четверту помилок,
а решта –
то і є істина :
музика звуків і думки.

Шукайте в своїх думках музику
голосної пісні риби
на ймення Риба ( з великої літери )
і думайте, що...
і слухайте, що...
одне слово – гаразд.

* * *

Герметично замкнений простір.
Тіло - долання меж.
Споглядає мене навпроти
стоголовий голодний пес.

Допивають шматки зневіри,
мов вампіри, мої думки;
залишаю під тином тіло,
опяніле від дикості.
Проминаю шалені гони,
розчепіривши дві руки...
Коби міг - полетів у гори,
щоб зігріли мене зірки.

***

потім дістанеш собі чотири
може п»ятнадцять
(чому не дев»ять?)
товстих високих
таких що хтиві
вміють виляти і дуже чемно
потім дістанеш собі пляшчину
вип`єш завиєш і скажеш
тихо!
дуже кричати хотіло тіло
дуже кричати хотіли нерви..

потім дістанеш собі чотири
товстих красивих і дуже сивих..
потім у сні повтікають нерви
і не залишать тобі вже сили..
будеш далеко собі тікати
дихати мовчки і не хотіти
взяти у шафі немиті крила
і полетіти..

***

Маленькі сліди наших ніг
залишають в снігу відбитки,
а ми мовчки граємо в сон,
бо жодних інших ігор не знаємо..
Залишаємо сліди, але хто відрізнить,
де мої, де твої, а де іншого/іншої..
Нам судилося часто втрачати і лаяти
на високі стелі,
на стовбури стін,
на гілляки,
на сад,
на Едем..
Ми тільки бачимо
маленькі сліди наших ніг..
14.02.06

Грай.. Грай у великих ігрищах..
Там великі поля..
Танцюй..
Танцюй великі аркани малими ногами,
не зводячи погляду з тисячі лиць,
що примружено дивляться сонце..
Там буде чудесна схованка..
Тож ховайся.. Бо хтось вже рахує..
Чутно звучання: ..сто один, сто..
Хто рахує?.
18.04.2006

безкольоровість
обійми болю
злива
злий
бажання втоми
ще тільки день
та ніч вродилва
впустить в лабіринт
слабкий
тварина
вартий втрати
іду по власній тіні
заблукати

кістки воїна поросли мохом
навколо скелети воронів
дерево і коло холоду
у клювах м'ясо воїна
латунки пробито
розв'язано ремінь
її варто любити
лезо між ребер

Розстріляні храми, подерті ікони
шкульгає любов
з нігде у ніколи
молитви на пам'ять
і збиті коліна
кому і для чого
любов надосіння
зимовість завчасна
словесна доречність
придумана казка
так просто й до речі
у небі без Бога
у хмарах без грому
любов, як дорога
але не додому.

Усміхався день кутиками губ,
Вітаміном "Д" небо струменіло,
Голуби в вікні крихти крали з рук...
Десь я в цьому дні зиму загубила.

Танув тихо біль в теплій пів-весні,
І чиєсь маля потягалось щасно.
Усміхався день в не-зимовім сні...
Слав передчуття...
За пів-мить до щастя.

17. 12. 2006

хатка при морі покрилася в сіль
маю я гості вітри звідусіль
з сітки вивітрює бриз післясмак
небо лягло відпочити в гамак
чайки до мене злетілись на ланч
ділим креветки хлібинку і плач
хатка при небі поскрипує віз
сіль просипає чумацький узвіз
ромову діжку за возом котю
небу офірую щирий тютюн
чайки пірнають за рибою вглиб
осінь в гірляндах бурштинових риб
хатка при тверді колише човном
ніч за вікном налилась чавуном
слухаю струнний оркестр комарів
свічки мізинчик як сон догорів
чайки заснули над морем один
хатка гойдається в хвилях годин

***
навіщо мені зґвалтовані пляжі Африки
де шкіра полускана між камбалою та крабами
то хвилі пустелі довічно завмерли на змах руки
з долонь підозрілих твоїх обережно закрапали

я конквістадором вирушаю прости мені
нікчемні цілунки обійми нікчемні за звичкою...
то після пожежі трава виростає нестиглою
то вітер злітає до твого смугастого личка

там де бедуїни та кров з молоком на сніданок п’є
обличчя із глини. і слина із рота бісова
обгорнеш мене перезрілою в сонці сутаною
і вимажеш пальці. з родзинками кашею рисовою

і пальці пірнають у струни волосся
гітару настроїти не удалося
і ритм відбивають високі підбори
списи наготові страшні пікадори
губам не пробачать свободи сеньйори
любов порятує розбурхане море
розірвана сукня
і пісня на скалки
втонула красуня
всміхнулась русалка

Чули про секретний ліфт?
Коли знаєш чари,
Він несе тебе в політ
Через дах, до хмари.

...Я лечу, лечу, лечу
На хмаринку сизу.
Надивлюся досхочу
На усе, що знизу.
Бачу вулиці усі,
Наче план читаю.
Іграшкові мчать таксі,
І повзуть трамваї.
Бачу тисячу дахів
На будинках-вежах,
Бачу купи дітлахів,
Що за мною стежать.
Он, маленька і сумна,
Кравченко Маринка.
В небо дивиться вона
На мою хмаринку.

Ліфт спускається швидкий –
Вийду в двір зелений.
Бачу натовп гомінкий,
Всі біжать до мене.
Мить – і в мене вже беруть
Інтерв’ю в газети:
– Чи збираєтеся в путь
На чужі планети?
Потрапляє мій портрет
На усі екрани.
Та не видам я секрет
І найближчі плани.
(Плани ж ось які мої:
Я гукну Маринку
І кататиму її
На свою хмаринку!)
2006

Майже дозволений гріх -
Не почути правди
Не помітити тих,
Хто нікого не бачить, крім тебе
Майже сказав "люблю"
Але хтось завадив
Врятував нас обох
І за тебе сказав "так треба..."

Рому два кухлі, креветок баняк.
Що потребує для щастя моряк?
Яхта біленька, нетерті борти,
Парус на коси не дерли вітри.
З яхтою ночі і дні говорю.
Ромом й креветками повниться трюм.
Де ми пливемо? Незнані краї.
Сіль роз'ятрила всі мапи мої.
Хвилі кохаєм й долаєм гуртом,
Є ще креветки і піниться ром.
Що морякові і шторму огром?
В жилах у нього просолений ром.
Позам рожевим вже губиться лік.
В яхті біленькій заснув чоловік.

за любов до нічного офорту
ти знімаєш високі ботфорти
і по морю проносяться брижі
на пісок коли падають бріджі
і з піску розпадаються форти
за любов до морського пейзажу
віддалася прибійному джазу
голосніше за чайки ячання
морська піна фатою вінчання
обійма й полишає одразу
за любов до солоної кави
пестиш хвилі гарячі ласкаво
шумовиння прозоре білизни
місяць в оці кометою зблисне
хтиво
звабливо
ніжно
лукаво

Колише поїзд і несе
Мене від тебе – знов втікаю.
Забудь мене… Прости мене…
Бо назавжди я покидаю…

Ця ніч спалить мої думки,
Задушить слово несказáнне –
Ти в пам'ять ніч ту забери
Ще нерозквітлого кохання.

Колише поїзд… Прощавай…
Забути постараюсь… Може…
Мої слова мені віддай…
З собою заберу в морози…

Знати і кількість і якість
у нерозумних речах.
Перебиватися якось
з черствого хліба на чай.
Тільки не довго, не вдома
тане утомою сніг
сірий, старий і відомий
із голови і до ніг.

Німбам набавить світла
пізній шматочок сну.
Ти до ілюзій звикла,
промінь в яких ковзнув.
Не полишають біди
і не зникають рубці.
В старість свою увійдеш,
наче стріла у ціль.

З чорного неба знов капали зорі,
Плила по ньому небесна ріка.
Я придивлялась і бачила твої
Очі кохані… Без них – пустота…

Серце не знає і не розуміє,
Що не повернеш назад вже літа…
Досі кохає, забути не вміє –
Те почуття ще у ньому вита.

Віддам словам свою любов,
І `каяттям` назву `не варта`.
Щоб не шукав - щоби знайшов,
І щоб не бита впала карта.

Віддам непройденим стежкам:
Відпусту мандрів, босі ноги.
В насназі згубленим рокам
Нехай поклони б`ють пороги.

Віддам Тобі свої уста -
Щоби Твої спеклися в страсті,
Щоб затяглись ( як тромб згуста )
Дороги серця в близни щастя.

Віддам усе, що приберіг -
Щоб поділитися останнім.
Залишу біль - мій оберіг...
Від того, що не вмре кохання.

Від того, що в душі цей біль -
Вона кида слова на важлі.
(Возносячи карки будівль
З цеглин вогнетривкої краплі.)

5 Грудня 2006

Рестарт своєї долі проводжу вкотрий раз,
Complete the fifty percents… зупинка знов на Вас,
Чи то вже глюк навічно, чи вірус Ви в мені?
«Ви хочете забути?», - відповідаю, - «Ні».
Біжать, мов трафік, миті – число їх все росте,
«А як вони прожиті?» - «Не те, не те, не те»…
«Ви хочете забути?», - відповідаю, - «Ні»,
Бо Ви, хоч старі файли, та все ж таки в мені.

...І світлі вісті – на поріг.
І небо ллється у долоні.
Ти ходиш так, як перший сніг.
А кроки інших – вже сторонні.

Я їх не чую. Не мені
шукати в них тайнопис тіла.
Бо по воді і по вогні
я вже пройшла. І вже злетіла

в Твої обійми...У думки,
котрі цілують і підносять...
І почерк Божої руки
душа впізнала...

...Відбулося...

13 грудня”06

смоли-змії при білім лиці
я хотів потонуть в молоці
смоли-змії спадають з плечей
водоспадами нічка тече
гриву ніч смоляна розплела
я пірнув у безодню тепла
човен мій потонув в молоці
довго моря чекали плавці
смоли-змії торкнулись мене
і цикута хмільна не мине
і човнове стає кам'яне
плескіт весел затих між зірок
по воді перший робимо крок
і озміявши змріяний стан
чорним локоном ночі я став

біліла сорочка
просолена груба
сантьяго-де-куба
гітара пророча
і місяць на веслах
чека на нас люба
сантьяго-де-куба
і хвиля піднесла
обійми рибалки
просолені губи
сантьяго-де-куба
і хвостик русалки

Третє зречення котиться: «Ні, я не з Ним».
День, як інша зупинка, ідеш помирати.
Невідчутно старіший, П’єро, білий мім,
в іншій зоні погодній чужої розради.
Аби довше спинятись, спиватись на зло,
учепившись за яблуко пізнього літа
трохи довше за вітер, щоб далі неслось
дратівливе повернення ніби у квітень.
Крок зробити, де пам’ять — прим’ята трава.
Крім цитати, ні слова — хай тиша звикає.
Втратиш речення, решту...
Та врешті — стривай...
Це є пастка твоя, це є доля, це — камінь...

Так далеко, що аж
чути дихання в спину.
Одягає міраж
повсякденності піна.
Небезпечний цейтнот
програвати цнотливо.
Совість — шурхіт банкнот
з відпочинком у Ріо.
Очі бачать не те,
що буває в глибинах.
Так далеко Отець,
та ще далі Людина.

Третій місяць нічого не пишу,
Третій місяць в голові звучить
Одна заклята мелодія,
Яку ти виколисував руками,
Яку ти пестив, натискаючи,
То поспішно, то лагідно,
Ледь торкаючись, клавіш.
Ти вклав її ритм, її віддаленість
У мою вже тоді пусту, юну,
Повну гріховних передбачень,
Душу, чи то вдачу...

Ліків не було на той звабливий
Такт, дзвін, грім, вітер, шум листя,
Які заполонили всю мене,
Звучали - фортепіано, орган, клавесин
І сотні струнних та ударних.

Ціла осінь буяла лише в
Одній пісні, одній незримій
І нечутній мелодії.

Ти був моїм першим піаністом,
Бо перший видобув з мого тіла
Гербарій музичного звучання,
Що розлітався засушеним цвітом,
І сліпив очі сліпцям, але лунав
У вухах тих, що хочуть чути.

Зима розпалює каміни,
Тепло розхристано танцює на кістках.
А за вікном ті самі стіни -
Повалені від вітру і слизькі в руках.

Обпалені та неспалимі
Зтлівають спомини у вугликах думок.
Запалися очима в римі
"Любов" і "Кров". На черновий листок

Б`ють світла дотики нестримні,
Випалюють розшарпані рядки з вірша.
Паперу губиться невинність...
І виливається чорнилами Душа.

15 Грудня 2006

У країнська мова -
К олискова пісня,
Р оботящі люди,
А ж у полі тісно.
Ї жте на здоров’я
Н аші смачні страви.
Ц інності народу,
І жага до справи.

зима. в повітрі дзвін. зі служби люди
вертаються додому. холодно.
дивлюсь у небо, наче у вікно,
в якому намагаюся узріти,
чи дивиться на мене Небожитель,
та небожителям, напевно, все одно

а дзвін розноситься, а дзвін шумить усюди,
у серце проникаючи саме.
невже, о Господи, не бачиш Ти мене?
страшну у серці пустку відчуваю.
о Господи, невже Тебе немає?
тоді життя і смерть - то є одне.

о, як би я хотів повірить в Бога!
мій клятий розуме! о, як би я хотів
хоча б на день один з тебе зійти
і, наче голуб, серцем опростіти.
чи зможеш, Боже, Ти мені простити -
моє невір’я, смуток самоти?

легкі сніжинки кружать у повітрі
повз мене матір з дочкою іде,
а я немов на вулиці - й ніде...
мене немає, тільки ці сніжинки
тендітні, як був я, коли, холопчинка,
ловив їх ротом... в серці дзвін гуде.

стою мов стовп, не можу ворухнутись
немовби я порушив Твій наказ
не озиратись. та якби ж хоч раз
знов сльози радості на утрені утерти
і звіра сумнівів молитвою приперти
до стінки, повернуть святий екстаз!

а дзвін гуде в крові моїй, у серці...
я відчуваю днів своїх похилість.
за це велике чудо, дивну милість -
вернуть роки та стати знов дитям,
я все, що маю, Господи, віддам -
усі мої роки, що залишились!

як давно ти мені не снишся
чи то я не лягаю спати
обійшла ніч довкола...
відстань
і ніким не зігріта хата
по периметру і по колу
розставляє самотність пастки
новий рівень старого болю
нові значення слова "впасти"
розбиваю до м*яса тіло
щось червоне говорить "втрата"
а я ж зовсім не так хотіла...
ну приснися мені до завтра

На холодному склі він малює розбиту ікону.

Мов востаннє виводить старечії сивії скроні

А вона ніби плаче, і, може, він хоче вклонитись

Він малює від неволі та цвяхів розбитії руки.

Непотрібна й невчасна голгофа оце її мука.


І до болю знайома відсутність мерця у печері

І маля на руках, що засліпить, і може врятує

Ти назви, хоч назви, цю хвилину

Напиши на холодному склі цю вже вкотре невдалу ікону,

Доки хтось не зітре від нудьги і маля і сліди порятунку...