Мені шумить прадавнє листя кленів
На вулиці Максима Кривоноса.
Святий Антоній у плащі зеленім
Всміхається – бо я, простоволоса,
У сонячній суконці “від Діора”,
З прозорими очима, наче вітер,
Іду бруківкою – не в завтра, не у вчора, -
Іду від світу, хоч іду – до світу...
Мені ячить мелодія забута,
І в ній звучать пощерблені шаблини.
Стоять музеї, мов гірка отрута,
В яку вуста умочуєм щоднини.
Сумна і дивна пам”ять генетична
Всі двері до музеїв зачинила.
Кленове листя присипає звично
Історію, котру я так любила.
Святий Антоній у плащі зеленім
Несе Дитя на золотій долоні.
Прадавня вулиця тече крізь мене.
Душа на вітрі, мов листок, холоне.
     

літепла луни – тенькне відлуння літа
з іншого світу –
світу нещадного квіту.
Пахне грибами.
Я відлітаю від літа.
І місячні ночі – промовисті і променисті,
Як мрії, що світять,
Хоча вони й не збулися.
Пахне грибами
Й опалим листям у місті.
І тема прощань зависає,
Немов павутинка над листом.      

Горить, не гріючи, горобина
І в горобиній ночі не згасає.
І тінь зачиненого в ніч вікна
Ще тінь мою, мов сполох, відбиває.
І повні глеки золотих медів,
З моїх очей не випиті, загусли.
У чорнім небі квилять дикі гуси –
Летять від наших проминальних див.
Холодні роси, приморозки, сніг –
Усе ще буде.
Та й усе – ще буде.
Горобина, завмерла у вогні,
Мов тінь моя, впаде тобі на груди.      

Над полями туман затужавів,
Понад шляхом порожнім застиг.
І не видно, куди в цій державі
Чи іти, чи брести, чи – вести...
Стиха гупають яблука стиглі
По рясних, наче райських садах.
І горять, як графітові тиглі,
Вовчі очі у людських хатах...      

...Ой у тому світі
замедові квіти
відцвітають десь.
Запахущі й теплі
Золотяться дні.
Та вуста затерплі
Шепотять мені:
“Ой у полі жито...”
і пісенний зойк
протинає літо
гостро, як озон.
І душа співає.
І під звук копит
В українськім краї
Україна спить...      

Вітер веде мене в степ –
Туди, де століття цілуються,
Де жито ціфте, і хвилюється –
Як воно – гарно – цвіте?
Вітер несе мене в сон,
Де – ні могил, ні ярів.
Ще не постав Вавилон.
Ще Карфаген не горів.
Ще не співає ніхто
Тужних, як доля пісень.
Не відлітає листок
У післязавтрашній день.
Коні спасають росу
В степу, де століття братаються.
Жайвори з Богом вітаються –
В дзьобиках світло несуть...
Але стежин ще нема.
Вухами коник пряде.
Дивиться Бог крадькома,
Як мене вітер веде...
      

За північ.
        У Львові не сплять лише дощ
І Леви сумні на малих п”єдесталах.
Я згадці кажу: ти мене
               Не тривож,
Навіщо ти сон мій солодкий украла?
Я згадку від себе жену, та вона
За руки, за серце, за душу хапає...
Ну що ж, підійду до вузького вікна,
Погляну на дощ, постою, позітхаю.
І здасться на хвильку, що Леви сумні
Зійшли зі своїх кам”яних п”єдесталів,
І навіть привітно кивають мені,
І хвалять, що світлу зорю не проспала.
І кличуть пройтися по скатерках площ,
Збудити каміння, а потім сидіти
На лавочці мокрій і слухати дощ
За північ у Львові...
               За північ у світі...

Заснуло у снігах найкраще місто в світі.
Засипали сніги дорогу до людей,
Які, мов ліхтарі, мені здалека світять
За мерехтінням справ, печалей та ідей.
Цей сніг перебрести – не вистачить любові.
Не вистачить добра – здолати холоди.
....Найтяжче – без могил, бо майже всі – у львові,
навіки, на віки, назавше, назавжди...
Та є іще живі – нестримні і зухвалі,
Розумні і смішні, яким я – як фантом.
У місті, де дощі зі мною танцювали.
У місті, де любов спить непробудним сном...

...І відчувати ліктем небо,
як відчувати ліктем друга,
коли життя перенапруга
всі запобіжники спалила.
І цілувати в губи сонце,
Як цілувати в губи друга,
Коли – чи колом, а чи кругом,
Чи просто зашморгом – життя.
І обнімати світ очима
Й не обійняти, наче друга,
Бо вже його нема й не буде.
...І відчувати ліктем небо.

Вітер вимів із міста
Сині й білі бузки.
Навіть мене відносить
Не в той бік.
Вітер легко обвився
Вкруг моєї руки
Й полетів до чужих рік.
Вечоріють зіниці
Неопізнаних пань.
Годинник на вежі чесно
Рахує миті.
На сусідній площі
Жовтий тюльпан
Замість лампи жебракові світить.
Води чорної Полтви
Точать вулицю
             цю.
Там, де вчора плив човен –
Дві тополі у Львові.
Вітер запах бузків
Подає Калинцю.
Вітер лампу-тюльпан
Погасив жебракові.

Упавши в дощ лицем, завмерти
І стати краплею на мить,
І бути, як вода безсмертна,
Яка крізь небо струменить.
Марнот марнота міфом світлим
Перед очима промайне.
І в міфі тім – про велич світу –
Моє лице, як дощ, мине...

Не б’ються вже люди синхронно серцями,
Сумління гуляє деінде ночами.
Купуємо мрії, думки у книгарні.
Не знаємо світу, лиш мапи примарні.
Бажаємо сонця, воно нас вщент спалить.
І генії нації в хисті пропали.
П’ємо гірку каву, а думаєм заздрість.
Кохання немає а є лише марність.
Рахуємо час секунда-година.
І де ж те поняття "справжня людина"?
Питань є багато, тож вип’ємо чаю.
Та ми всі живі. І я вас вітаю.

Поки, листи до мами дходили важко.
Це бандеролі, в них повно капусти і сиру.
серце під лігатурою, а на обличчі підятжка,
ковтаю останні краплі законсервованого сюру.

Мамо, у мене нова дружина, вона має ім"я,
я кричав, що звуть її Єва браун і не на честь дрилю.
Мамо, ти уявляєш вона палає як зірка, має своє полум"я,
а мама все ліпила моїм вареникам химерні крила.

Мамо, ти чуєш, мої листи тобі до одного місця,
мамо ти чуєш, я тут годований, навіть нічим не марю.
Я пролітаю сьогодні над нашим будинком, як і того місяця
КОЛИ Я ВПАВ. з ліжка...ДЯкую
Юрій Гагарін

Землі вичісую волосся,
ковтун трави з граблів виймаю...
...Про що в цій повісті ішлося?
Про те, що все колись минає?
Приймай, кажу я, чи зрікайся –
то все однакова морока.
...Змети ж подрібнені дзеркальця –
бо ще комусь потраплять в око...

Чи знов зростаєш? Тиснуть шати,
пече запалене повітря.
Так важко шкіру полишати,
її здираючи об вістря
нових часів, ідей, стосунків!..
Душе моя, дівча цибате,
пестлива мрійнице, ласунко, –
ми звикли в полум’я стрибати...

Десь по річках принишкли мавки,
день відцурався від галявин,
в усі старенькі добрі мапи
важкі чорнильні в’їлись плями...
Музика грав нам щось угорське,
співзвучне темі і моменту,
та хазяям набридли гості,
і час збирав подвійну ренту.

І я стискала білі пальці,
Нехай болю не бачать люди...
…Приймай, я знаю, чи зрікайся –
однак болючіше не буде.

Світ постарів, Землі вже п`ять мільярдів,
Немає в людства вже нових ідей,
Тінь смерті простягнулась в кілька ярдів
Й забрала в океани тисячі людей.

Змістились острова, змістилась вісь планети,
І в космосі вже інший в нас маршрут,
І всюди полиетиленові пакети,
Земля брудна, загинемо ми тут.

Зимою мінус два - це парниковий принцип,
Творить його людина, природний той вінець,
Колись діяння наше, наша вся наука
Покладе всьому життю кінець.

І горизонт кордон
між мріями і мною
між літом і зимою
немов який закон

Птахи летять
долаючи кордони
неписані закони
вони пісні кричать

І сонце знов
ховається за обрій
у кладовище мрій
де стине кров

Хто на кордоні тім
хто прикордонник
хто там законник
напено просто тінь

І цей кордон
мені ще не зодлати
усе мені віддати
усе поставити на кон

Мені не треба візи
я буду емігрантом
а може імігрантом
іду складать валізи.
18,03,2006р.

Кімната – Бастилья
замок оборонний
думок засилля
наступ незаконний

І крок за кроком
атака по атаці
і ненароком
я загублюсь в абзаці

Ти наступаєш –
експансія нечесна
ти ще не знаєш
яка я величезна

Не захопити
тобі я не під силу
краще дружити
ніж використать силу

Давай угоду
альянс чи перемир′я
на все дам згоду
під знаменем сузіря

Давай без крові
без жертв і полонених
і без любові
сердець ранених
18,03,2006р.

І кожен раз я замикаю коло
і кожен день з собою наодинці
мені написано в житті співатисоло
ловити журавлів а не синиці.

За кожне щастя я плачу удвічі,
за біль переплачу ще більше
мені б ще раз зирнуть у твої вічі
немає миті для мене миліше

І кожну мить повторюю минуле
і кожне слово й подих вітру
та ті хвилини в небуття канули
колись і їх як пил я зітру.

В твоїх очах хотіла потонути
і поїзд зупинити я хотіла
та не звогла я навіть видихнути
коли моя любов у даль летіла

відкриваю повіки для тебе
кожен ранок
пропускаю весь біль крізь седе
до найменших ранок
усі букви сплітаю красиво
кожне слово
намагаюсь створити диво
було б чудово
хочу пісню тобі написати
чудо дивну
хочу ніжно тебе кохати
експресивно
хочу пестити твоє тіло
так бажане
хочу щоб нам було мило
у коханні
05,04,2006р.

розкажи мертвим
про свій бііль і страх,
про тінь що втікає з-під ніг,
коли дивишся ти їм у вічі,
розкажи мертвим,
як стікає зігнила кров
із повік спргалих егоїстів,
що шукають жертву в пітьмі...
розкажи мертвим,
що ти чуєш,коли мовчиш,
коли поруч немає нікого
окрім сотень розбитих могил...
розкажи мертвим-
розкажи собі,
чи був ти хоч раз,
ким повиненн був стати...
ти взяв так багато..
чи зумієш хоч щось ти віддати????

Пробач мені... В імлі байдужих вулиць
я півжиття шукала ті дороги,
де ходиш ти. Чому не перетнулись
тоді шляхи?.. Спадало попід ноги
брунатне листя, в грудні білим пухом
вкривалися дерев гілки сумні,
і квіти виростали крижані
на шибах, посивілих від розпуки...
Пробач мені: зустрілися і ми...

Цупке повітря висне понад містом,
і снігу намело — на три зими...
Невчасно, недоречно... Променисто
палає днів бурштинове намисто,
і очі сяють, і гримлять громи...
чи музика: у цій нічній кав’ярні,
де ми удвох, де свічечка горить
усі роки не владні і — не марні,
бо саме з них народжена ця мить,
де ми удвох... Трамвай гримить на стиках...
— Тобі вже час... (у щастя вік малий)...
...І ти свої рядки читаєш зтиха…
...Я не питаю, стрінемось коли...

Сніг тихо плине на ампір фронтонів,
і тільки вірш зривається на плач:
знайти — і втратить, і не опритомніть...
Жаданий мій, незнаний мій, пробач...

ВСЕРЕДИНІ ВІЙНА У МЕНЕ
ЧЕРЕЗ КОХАННЯ ПОЧАЛАСЬ,
ЖУРБА ВОЮЄ ПРОТИ МЕНЕ,
ОДИН НА ПОЛІ Я ЗОСТАВСЬ.

НА ПОЛІ БИТВИ Я ОДИН,
А ПРОТИ МЕНЕ Й ДЕ ЖУРБА,
НЕ ЗНАЮ СКІЛЬКИ ШЕ ГОДИН
ЙТИМЕ В СЕРЦІ БОРОТЬБА.

ОДИН У ПОЛІ - ЦЕ НЕ ВОЇН,
ЦЕ ЖЕРТВА ТЯЖВОЇ ВІЙНИ,
ЦЕ ЖЕРТВА, ВІД ЯКОЇ СТОГІН
ПОЧУТИ МОЖНА З-ПІД ЗЕМЛІ.

КОЖНОГО НОВОГО ДНЯ
МЕНЕ ЧЕКАЄ ГІЛЬЙОТИНА,
СЬОГОДНІ ГИБЕЛЬ ТИ МОЯ,
А ЗАВТРА ТИ МОЯ ДИТИНА.

КОЖЕН ДЕНЬ МЕНЕ ЧЕКАЄ
ПЕТЛЯ, МОТУЗКА Й ДЕРЕВИНА,
А Я ЖИВУ, НЕ ЗАГИБАЮ,
ХОЧА ЗВИЧАЙНА Я ЛЮДИНА.

МИ ВИП`ЄМ КЕЛИХ ПЕРЕМИР`Я,
ОСЬ І ЗАКІНЧИЛАСЬ ВІЙНА,
Я МОВЧКИ ВИЙШОВ НА ПОДВІР`Я,
СИДИТЬ В БУДИНОЧКУ ВОНА.

Там, давно, лабіринтами долі,
Подарунком добра на віку,
Я була на Азовському морі,
В його піні, теплі і піску.
Нічні тіні, примирливо чорні,
Над лагуною тихо летять…
Серце радісно б’ється при штормі,
Крики чайок, бажання співать…
Море радості, - море любові.
Хвилі шепчуть про вічне в житті.
Мить, як прапор у їхньому слові…
Срібні бризки, деньки золоті…
Життя, часом, буває лютує,
Тіло й душу гризе, як недуг,
Тоді мене море й рятує,
Бо у серці воно мені – друг.

Нам Бог послав добро, любов,
Красу, природу, сонце ясне,
Мороз і дощик щоб ішов…
Все небом послане прекрасне.
Та рай земний марнує зло,
Демони нищать людські душі…
Люд більше вірить в НЛО,
Ніж в Божі заповіді сущі.
Мабуть, вже скоро судний день,
Господь нас грішних покарає.
Христос карався за людей,
Та людство вдячністю кульгає.
І Біблії святе письмо
Державотворенням не стало.
В світі насилля, кров і зло!..
А людям зла все мало й мало.

У молитві бачу порятунок.
Бездушний смутку, кривдний твій урок.
За злодійство виставлю рахунок,
У серці віра, - радості струмок
Душа і тіло під вічним прицілом
Поганих сил, так є і було.
Та зло безсиле, коли першим ділом –
Свята молитва і її письмо.
Втрачає сили в муках повсякдення
Життєва радість, - сильна метушня…
Надія і любо – нікчемні
Без віри, без молитви, - не життя!

Як до мами дитя пригортається,
Так до мене мій ліс посміхається.
Квіточки, ягідки і грибочки…
Про кохання шепочуть листочки.
Віти – руки підняті до неба -
Мені правду розкажуть про тебе.
Хор пташиний тут гімном вітає
І як ліки на душу лягає.
Хоч розсталися ми вже з тобою,
Пам'ять серця не вкрита журбою

Вночі громовиця громила
Небесний промоклий розгін.
І стужа нічна обтрусила
Біло-медовий жасмин.
А ранком, немов наречена,
Знявши весільну фату,
Природа, яскраво-зелена,
Змахнула вечірню сльозу.
І сонечко оком Господнім
Сяє любов’ю до всіх…
Гей, біди вчорашні, сьогодні –
Дарую Вас курям на сміх!
Душу лікує природа,
Ми з нею завжди в вирі змін…
Та тільки навіщо негода
Вночі обірвала жасмин?!

Темної ночі голос твій лине
З далеких глибин і співає пісні.
Воскресне на мить моє щастя єдине,
Очі веселі, кохані, ясні.
І, наче в казковій гігантській машині,
Серце заб’ється, крила ростуть…
Пам’ять шепне щось на вушко людині -
Враз очі засяють, як сонячна ртуть.
Такі почуття визве пісня медова
Про рідні місця де родилась, росла.
Згадка про зустріч далеку, казкову
Душу окропить, мов Божа роса.
У думки людської – миттєвості крила,
І кожен це знає, бо так воно є.
А в пам’яті дужа, Гераклова сила.
Безмежна можливість: лікує і вб’є.

Через громи, дощі, вітрюгани,
Холод, голод… з далеких країв
Друг мій любий, з дитинства коханий,
Лелеченька мій прилетів.

Я летіла, мій друже, з тобою
І молилась за тебе щодня.
Віра в серці стрімкою стрілою
Рвалась в небо, пташино моя!

В селі мало людей залишилось:
Старість, бідність, образи за край…
Чого злидні до нас поселились,
У політиків, друже, спитай.

Чорну землю покрили росточки,
Сходить жито, щосили росте.
Рівненькі рядочки, як строчки.
Боже явище, світле, святе.
Справді, більшого дива й не треба,
Сенс і мудрість земного життя,
Подарунок людині від неба,
Вища істина, стержень буття.
В Пісні Росту незміряна сила,
Безкінечність, любов, глибина…
Ти віками людину учила,
Бо мудрішої тебе – нема!

Блаженного ранку, росою умиту,
В сирому болоті я квітку знайшла.
Чаклуючи казку, любов’ю повиту
Світилася в очі і ніжно цвіла.
Ой квітко болотна, ти дуже красива.
Та тільки болота мені не збагнуть.
Болотна безодня підступно жахлива,
Реальна нагода про розум забуть.
Кругом трясовина, не зміниш нічого,
Хіба хто відмінить нічний зорепад…
А ти, ніжно-синя, розквітла для кого?
Краса твоя губить дорогу назад.
Може, й знайду я з болота дорогу:
Розум проснеться, вгамується жаль.
Засліплена сонцем, молюся я Богу
І з квіткою лину в обмарену даль.

Спить лісок на різдвянім морозі.
Тихо крадусь, щоб сон не злякать.
Зачаровано… все у гіпнозі…
Спать. Команда єдина всім, - Спать!
Мабуть, з неба упала ялинка,
Розступились дубочки в кружок.
Запишалась ялинка-перлинка,
На гілках сяє сріблом сніжок.
Тиша славить свою домінанту.
Морозило – жорстокий суддя…
А мене, раптом спійману Мавку,
Лісовик манить в дим забуття.
Скоро вечір, вже сонце червоне,
Прийде ніч і … зірок океан…
Щось спокійне, чарівне, знайоме, -
Наче щойно розкритий тюльпан.

Нас бомбардує західне «мистецтво».
Багато хто хотів пізнать його.
Тепер воно над нами взяло шефство,
Наш телевізор учить нас всього.
Рясніють стрічки фільмів на екранах:
Гроші, наркотики, розбещений інтим,
Та їхня «справедливість» в криміналах,
А бездуховність не зрівнять ні з чим.
Навчають нас, неначе ставлять клізму.
В загоні вітчизняна глибина…
Серіал під кодом «слава дебілізму»
Для юних душ розвага чи труна?

Третій день не кінчається злива.
Небокрай несе нові дощі,
Вгамувалася спека жахлива,
Жаром дихала вдень і вночі.
Вітер тихий, вологий, гарячий,
Як парильня нагріта не влад.
Ковпаком дуже довгостоячим
Заморив нас розпечений чад.
Та кінець твій настав, здрастуй, злива!
Порятунком до нас ти прийшла,
Чи бажанням солодкого дива?
А душа, мов жасмин зацвіла.
Ціним дуже тепло ми весною
Після довгої злої зими,
Бо таємно махає рукою
Доля дзвоном тугої струни…
Сміючись над безоднею, водить
Часом хиткий даруючи шанс…
Спека літом до нас приходить,
В ній майбутньої зливи аванс.

Зимовий вечір колисає віти,
Зітхає, як малятко, позіха…
Листочки впали і зів’яли квіти,
Немає зла, страждань, гріха…
А тиша – лісова царівна.
До влади рветься, - вітер не дає.
Юна красуня, ніжна і наївна,
До тебе вітер клинці підіб’є.
І таємниця тут відпочиває:
На гілочці тонкій сидить.
І тільки щось її ледь-ледь злякає –
Розправить крила й в небо полетить.

День спливає, мов дим за вікном:
сиву піну роздмухує вітер,
наче білить стареньке рядно,
де по небу гаптовані віти,
і під снігом дахи, і ворон
між хмарками вмальовані цятки...
А назавтра — завиє циклон,
і забуде зима обіцянки
щодо спокою, сонця й тепла:
нас закрутить у білому вирі,
і жорстка та колюча імла
несподівано змінить сам вимір
часу з простором.
Колія ця
стане стежкою в мороці вулиць,
щоби долі — лице до лиця —
в цьому місті вже не розминулись.

За 5 хвилин зійшлись з тобою,
Ти не чекав не знала я.
І кожен з нас жив сам собою,
Та ось сплелись наші життя.
Ти розказав мені про себе,
Ти заспівав мені пісні,
Ти жив раніше разом з небом,
Ти жив один на самоті.
Тебе не розуміли люди,
Їм було важко небо знать
Куди б ти не приходив – всюди
Доводилось одному спать.
Мені було того не краще,
Шукала я себе саму,
І жити,жити було важче важче.
Мене покинули одну.
Я розуміла різні мови,
Та не знаходила свою.
Аж тут знайшла тебе раптово,
Подумай were just I and You
Ти розумів мене з півслова,
Твої же ролі грала я,
Як у романі все зразково...
Було б....
Аж тут закінчилось життя.
І не твоє і не моє.
Чиєсь іще...
Життя високих тих відносин,
Які злетіли в тартари
Не знаю чи ти відчуваєш досі,
Я лиш хотіла помогти...
Ну що ж...
Ти теж такий як і усі.
Для тебе вік став барикадой,
Ми ще зустрінемось в житті...
Я це не можу назвать зрадой,
Живи, шукай товаришів,
Якраз по розуму і віку.
А я зрахую кількість тих життів,
Які могли спасти з тобою ми.
І зникну...
Назавжди...

Ніколи не втомиться сонце сідати,
залізні міста ще не падають спати,
тож в білому світлі гарячих авто
сховав свою тінь, щоб не бачив ніхто.

Між тисяч облич протікає година,
між інших людей ти лишилась єдина,
хто знає, як важко буває мені
топити свій настрій в старому вині.

За вікнами дощ починається знову.
Чекати і вірити кожному слову,
дивитись на осені краплі по склу,
любити цю зливу, холодну і злу.

Сьогодні я бачив сонце,
у вікнах будинків світло,
холодну твою усмішку,
що мертвим коханням квітла.
Вуста, як завжди солодкі,
хотілось знайти, шукати
десь втрачене щастя, бути
з тобою, прийти і взяти.

Сьогодні я бачив інших,
чужих, незнайомих зовсім,
ходив з ними містом пішки,
збиваючи ноги босі,
слова говорив під музику
тих скрипалів, що грають
за гроші на площі, в темряві
вулиць старих конають.

Сьогодні я бачив пляшку,
розбитого скла на друзки
сліди на підлозі, вчора
ти плавала там зі мною.
Тебе я розлив на ліжко,
на вікна, на стіни вдома,
не можу з тобою жити,
але й не віддам нікому.

Я ЗАБУВАЮ СТАВИТИ КРАПКИ
НАВКОЛО НЕЗАКІНЧЕНІ ПОЕМИ
А ЗА ДВЕРИМА - БІЙ І ВІТРЯКИ
І ДОН КІХОТ ЗАКОВАНИЙ В МЕТАЛ
ІДЕМО
ТАКСІ ВИЩАТЬ ЖАХЛИВО ЗИРЯТЬ ФАРАМИ
АЛЕ ВОНИ НІЩО ПРОТИ ЛЮДЕЙ
ТАКСІ ОКРЕМО. ЛЮДИ ХОДЯТЬ ПАРАМИ.
ВБИВАЮЧИ В НАПАРНИКАХ ЛЮДЕЙ.

Зелений шум зів'ялої весни
чомусь ховається подалі від очей
Шукаю світло. Що шукаєш ти?
Манірність розгубила чари згуб
Мелодія розтоптана мовчить
Я зчитую надії з губ
Шукаю світло...

присвячується Даші В.

Я підраховую роки:
чи стане їх тобі, дитино,
з цієї вибратись ріки,
що невблаганно й безупинно
тобі домішує у кров
свою отруйну чорну воду.
І — ні човна ніде, ні броду —
лиш десь очікує Харон,
до всього звиклий, незворушний...

А пам’ятаєш:
квітли груші,
вітрець розносив аромат...
Духмяні, теплі, дерев’яні —
із ґанку — сходинки у сад,
а там — джмелі, від сонця п’яні,
синиць хазяйська метушня...
Химерні, майже нездоланні
кордони гумового дня.
Ти — мов кульбабка серед зграйки
пухнастих кульок у траві...
Травневі скрипки, смійтесь, грайте —
поки щасливі ми й живі!
Поки попереду світанки,
і вдосталь сонця і тепла...

Та ось — запилені фіранки,
і в серці стелеться імла...
Мов ті шприци або пігулки,
я підраховую роки —
та річка зводить всі рахунки
і вже далась тобі взнаки...

І все ж лишається надія —
і ти хоч як її назви...
Роки минають, серце мліє.
Дитино, Мавко, допливи!

Передусім, дивитися в обличчя!
Але вдавати захват не потрібно.
Вони це відчувають, вірогідно
оголеним єством, що поцейбіччя
проймає глибиною з-під повік.

Будь обережний з цим - гляди на брови,
на носик чарівний. І за розмови
вдавай щось загадкове, чоловік,
коли із дамою, - не тільки вухо,
а тінь її бажань, її примара,
і насолода (спільна!), “гарна пара” -
повір у це, але увіруй сухо.

Тут в захисті у них мала шпарина -
вони у світі цім крізь неї плачуть...

Така стезя угору від коліна,
де і візьмеш за талію удачу!


2006

Вечірнім лісом серце напоїла
Святим бальзамом тиші… дивина!
Чому я вірила, чим душу отруїла
Зникає, наче втома від вина.
Віти твої – то рученьки правдиві.
Іду все далі й далі в глибину,
Геть всі страждання й спогади журливі,
В хороше вірю і життя люблю!
Пізньої ночі в лісі буде свято:
Калина з місяцем у неба візьмуть шлюб…
І спіла брунька впевнено, завзято
Відкрившись, видасть тихий-тихий звук.
Той звук чарівний легко чути серцю,
Найвища суть любові і весни.
Він здатний врятувать від смерті
Небесним дзвоном божої струни.

8 березня 2005

Ще на зорі тисячоліть
Ісус дав заповідь таку:
Як себе - ближнього любіть,
І Бога в серці бережіть.
Під сонцем це найвища суть,
І нам пора б її збагнуть.

Сьогодні все лише для тебе –
Щира любов моя і Я,
Сьогодні хай тебе чарує –
Тепло душі, краса моя.

Для тебе сонечко багряне,
Для тебе ніжність почуттів.
Ти як прекрасний птах кохання,
Що у життя моє влетів.

Життя у нас з тобою єдине,
Його повинні берегти.
І пам’ятати ми завжди повинні,
Що кохання – це коли разом Я і Ти!

Уж сколько их упало в эту бездну,
Разверзтую вдали!
Настанет день, когда и я исчезну
С поверхности земли.

Застынет все, что пело и боролось,
Сияло и рвалось.
И зелень глаз моих, и нежный голос,
И золото волос.

И будет жизнь с ее насущным хлебом,
С забывчивостью дня.
И будет все - как будто бы под небом
И не было меня!

Изменчивой, как дети, в каждой мине,
И так недолго злой,
Любившей час, когда дрова в камине
Становятся золой.

Виолончель, и кавалькады в чаще,
И колокол в селе...
- Меня, такой живой и настоящей
На ласковой земле!

К вам всем - что мне, ни в чем не знавшей меры,
Чужие и свои?!-
Я обращаюсь с требованьем веры
И с просьбой о любви.

И день и ночь, и письменно и устно:
За правду да и нет,
За то, что мне так часто - слишком грустно
И только двадцать лет,

За то, что мне прямая неизбежность -
Прощение обид,
За всю мою безудержную нежность
И слишком гордый вид,

За быстроту стремительных событий,
За правду, за игру...
- Послушайте!- Еще меня любите
За то, что я умру.

Хочу у зеркала, где муть
И сон туманящий,
Я выпытать -- куда вам путь
И где пристанище.

Я вижу: мачты корабля,
И вы -- на палубе...
Вы -- в дыме поезда... Поля
В вечерней жалобе...

Вечерние поля в росе,
Над ними -- вороны...
-- Благославляю вас на все
Четыре стороны!

Де востаннє торкався тебе - засрібліли сніги,
де востаннє сміялася - іній оздоблює стіни,
і ноктюрну зими не порушують жодні новини,
ні бажання твої, ні намерзлі на серці шляхи.

Тільки віхола, граючись, ліпить жаданий портрет
і його божевільно дописують вистиглі очі,
і вбирають у марево відчаю спроби утечі,
визираючи за перехожими твій силует.

Це безумство закінчиться скоро - на розі весни,
і розмерзлі краплини наповнять знекровлену чашу
дуже схожою пристрастю, схожою зовні на нашу,
але іншою - казкою, що не нагадує сни.

І коли ти вернешся - спрагла на справжнє - і щем
твого серця збентежено викривить втомлені губи,
не подумай, що я не люблю тебе - просто до згуби
зрозумілішим був, і добрішим, і вірив в Едем.

О, коли ти повернешся, - видимо прагнучи лиш
бути поруч, і наперекір усім бідам любити,
пригорни сторінки ці - побачень намріяних квіти,
і спокійно прийми незворотне – навік розійшлись.


2004

Ти приніс їй занадто,
аж надто багато земного.
Далі навіть мовчати
не вийде – не зійде. Нічого
більше в тебе не вийде,
нічого не прийде - не ввійде,
тільки вітер холодний,
і час безкінечно прозорий.

Ні, вона не забуде тебе,
не осудить і буде,
з потойбіччя клепсидри
дивитися - тануть піщинки -
і змагатиметься із бажанням
і небажанням,
стати кимсь і для тебе,
на кшталт неуявної жінки,
та її небажання осилять,
і кроки, ці кроки прокляті,
що постануть роками,
її пронесуть між руками,
між руками твоїми,
твоїми сліпими очима,
понесе її вітер осінній,
насмішкою долі, у нині.

Ти відпустиш її,
і ковтнувши погорди отруту,
іншу жінку зустрінеш,
аби не трясло, не боліло, -
це її, врешті, вибір, подумаєш,
діло її, її тіло,
і чекатимеш вічність,
допоки назад не покличеш.
Не притиснеш, утім, до грудей -
за життя не покличеш.

2003