Ожинове цвітіння не ламайте.
Сприймайте цю красу червнену
Сердечним поцілунком із розмаю
Під колом сонця променевим.

Ожинове цвітіння, мов прикраса,
Що згодом ягідкою стане.
Омиє дощ її, краплинок маса,
І заблищить в щасливім стані.

Ожинове цвітіння - візитівка
Зародження життя у мирі.
Його суцвіття не ламайте тільки,
Щоб зберегти натхненні миті.

Вітру весело летіти
Лугом заливним,
Де ромашок білі квіти
Ніби буруни.

Легко гладить, ніжно хилить
Злякані братки.
Він такий сьогодні милий,
Лоскітний такий.

То не він гонив учора
Тучі грозові -
Буря хижа, градом чорна
Била по траві.

Верби сіпала негода,
Плетене кубло
Закотилося у воду,
Як і не було.

А сьогодні чеше тихо
Градом битий луг,
У зелені коси диха,
Люляє бджолу.

Зламане цілує віття -
Жалісний дивак.
То учора інший вітер
Гнізда обривав.

Задивилась на поле пшеничне:
Колосіння зелене, зернівки налив,
А вгорі небо синє правічне,
білих хмар одиноких розмитий курсив.
Мабуть, небо писало...Не вздріли?
Бо ж підступно підкралась жахлива пора,
І летять знов ракет чорні крила,
І оговтатись важко в окопах від втрат.
Попри брязкіт війни люди праці
Докладають чимало зусиль: мати хліб,
Бо від пращурів гідна ця справа,
Щоб плекати й збирати врожайності сніп.
І щодня говорити "спасибі"
Всім бійцям дорогим, хто тепер на нулі,
З побажанням життєвої сили,
Щоб вернулись до рідних осель і землі.

Лебідкою літає літо,
Лимани ллються легко.
Лопоче липень листям липи,
Лещи́цю ловить легіт.

Лугам липневим, лану - лоскіт.
Лаванда любить ласку.
Ліатриси лягають лоском.
Лисиця літня лізе ласа.

Літають лускокрилі лісом,
Лелеки літні линуть.
Лісівникова лу́бом ліса.
Лабу́з линяє ліньки.

Лебідкою літає літо.

В слова раніш банальні "до" і "після"
Вернувся зразу початковий зміст,
Як тільки дикий смерч війни пронісся
Над сивим ранком зціпенілих міст .

У "до" залишив кожен того ранку
Все надбання раніш прожитих літ-
Хто захід свій, хто щемну мить світанку,
А хто не встиг ще протоптати й слід.

Лишились в тому "до" всі наші мрії.
А в сьогоденні, чорнім і лихім
Розбомблений і спалений сіріє
Між "до" і "після" опустілий дім.

Та буде "далі", буде мир і тиша
І горлиця зів'є собі гніздо
На сонячнім балконі, просторішім.
...
Але не вийде жити, як раніше,
Такими вже не будемо, як "до".
Травень 2022 р.

Червня полуничний смак цілує сонце,
Ллються пахощі меліси, м*яти.
І малини аромати у долонях,
Трави поглядом небес прим*яті.

Подих літа із спекотної Трезени,
І думки у нас тепер синхронні,
Бо закоханість ураз біжить по венах,
Гріються серця, мов на осонні.

Червня полуничний смак цілує сонце.
Опинились ми у лоні раю.
Дотики граційні, ніби милий сон це.
Нам дійти б удвох до небокраю.

Він інший. Він - мачо. А я – звичайнісінький хлопець.
Він впорає бізнес; розкрутить занедбаний блог.
З ним точно не в'яжуться «дурість» або «вузьколобість».
А в мене життя – послідовність дурних помилок.

У нього душа - наче Оз, там суцільні смарагди…
А в мене – сухий, запустілий і сірий Канзас.
Він знає, коли та кому показати характер.
Кого запросити до серця, кому туди зась.

Йому легковажне й віршоване не притаманне.
Тому і байок не побачиш у нього в меню.
То він не повівся, б як я, на любовні омани.
Навряд чи серйозно повірив би в ту маячню.

Він раціональний, насправді прагматик від Бога,
Бо розум із мріями пильний, як поліціянт.
Він не ностальгує, бо знає, що будь-який спогад -
Це співи померлих птахів, дух зів’ялих троянд.

У нього в очах майоріє таке незбориме,
Що всі розуміють: змагатися – просто дурня.
Він досить рішучій, то голосно грюкне дверима,
Де я б на порозі ще товкся, напевно, півдня.

Усе необхідне за мить обере та підкреслить.
Позбудеться зайвого швидко та геть без жалю.
У нього в душі не почнеться розслаблений безлад
Відлуннями неактуальних давно вже «люблю».

Він точно не влипне в кохання - воно павутиння
Скоріше для різних дівуль, ніби для комарні.
Його ідеал є простим: де інстинкти газдині
Та матері, а не потрахатись, все ж основні.

Він знає: комфортність – це те, що розсудливу суму
Самотностей зацементує в пристойну сім'ю.
То дивно, чого це він із розчарованим сумом
Із дзеркала заздрісно зирка на долю мою.

2024

Вам тут сподобається. На вибір багато міст.

Безліч вулиць, кафе, філософських концепцій, танців.

До пари – поети, злочинці, верховні правителі,
Посадовці із міністерств,

Чи хтось із демократичної більшості.

У вас є можливість любити того хто вас
Любить; піти в монастир чи влитися у спектакль,
Де в залах,
Сидітимуть ті хто мав вибір на власний час...

...де чекають дзвінка...

Як актори на власний вихід.

16.02.2024

Розлітався білястий пух тополиний -
Повівав літній вітер-пустун.
Серед квітів бджолине чулось гудіння,
Джміль мохнатий над ними чаклун.

І світилась душа від літньої днини.
Ти "кохаю" сказав уперше.
Незабутнього дня щаслива хвилина,
Тріпотіло пташкою серце.

А любов, немов літо, тепла, ласкава
Зігрівала, пестила сонцем.
Бо у неї, звісно, медова оправа -
Ніжні дотики і долоньці.

А знаєш, де вітер гніздиться? У вОсковім листі
Старих осокорів, що хмарам почухують боки,
Коли ті, буває, затягують небо імлисто.
А він просинається, і вилітає зі свистом,
І падає з тріскотом долу гніздів'я високе -
Обламане глянцеве гілля, що люляло спокій.

Ось так, легковажно зірвавшись, він буде літати,
Забуде про те, як лежав у лискучих долонях.
На те він і вітер - бездумний, міцний і крилатий!
Та зміниться настрій - поверне в гіллясті пенати,
Під небом безхмарним, в якому лиш слід купідона
Пір'їною білою, й листя ворушиться сонно.

Прагматики романтика ховали.
У тьмяній тиші мовчазного залу
Стояла грубо зроблена труна.
В труні лежало тіло чоловіка,
В якого не було, принаймні, віку...
Зима і літо, осінь і весна -

Однакового сірого відтінку.

Найкращий друг, заплакана вдова
Могли б сюди прийти - а їх немає!
Навіщо сподіватись на жнива,
Очікувати дивного врожаю,
Коли не сіяли? Не рік, не два!

Та не було від марень відпочинку.

Молитви заспівав байдужий хор
Без натяку на людяність та віру.
Привласнена остання нота ліри...
З байдужих вуст гуде не свій мінор.

Романтик вмер. І мрії теж забрав.
Рутину всіх своїх нехитрих справ
Фантазією так і не прикрасив.
Бо влітку не для нього цвів жасмин,
Не зігрівав увечері камін
На тій родинній затишній терасі.

Тут - всі сторонні, кам'яні. Чужі.
Та навіть їх не так вже і багато.
Провина романтичної душі -
Вразливість. Отже, сам він винуватий.

Прагматики сказали: "Досить слів!
Жалоба, сльози - це лише отрута!
Він нам нічого і не залишив!
Лежить собі, увагою прикутий
До квітів весняних, осінніх злив...
Розходимось! Його не повернути!"

У цей момент підходить до труни
У чорній сукні жінка загадкова.
Їй не були цікаві ті розмови.
Вона кладе покійному букет
Червоних айстр. Від неї - ані слова.
Мовчання, про яке писав поет.

Навколо - галаслива безтурботність.
Порожні погляди, пусті думки.
Для когось - шанс, для когось - незворотність.
Романтику вклонилась залюбки
Супутниця єдина крізь роки -
Таємна жінка на ім'я Самотність.

Віч-нà-віч з минулим у батьківській хаті
лишатися лячно посеред жалів.
Заклякнули стрілками на циферблаті
секунди й години минулих часів.

Щем кігтями шкрябає згоєні рани,
мов привид туманний повзе по стіні.
На ніжні зап'ястки залізні кайдани
ця ніч поминальна вдягає мені.

Смиренну сорочку на душу шалену,
аби заспокоїти серцебиття.
Знеболені ліки уприскує в вену —
пригадую юність, щасливе життя.

І перше побачення в тихому сквері,
дзвіночки конвалій, такі запашні.
Безсмертна любов вперто стукає в двері...
а я все вагаюсь відкрити, чи ні?

28.05.2024р.

Ірисів полум'я вже загорілось,
Ніби Ірида спустилась з небес.
Райдужні в неї божественні крила,
А для землі - подарунок чудес.

Грація, магія, тайна травнева -
Все в оксамитових рисах квіток.
Гама відтінків, мов хвіст павичевий,
Сонце цілує і цвіт, і листок.

Півники, мечики, косатні ніжні,
Віяловидне суцвіття -декор.
В кожнім тендітна строката маніжка.
Дивишся, дивишся - настрій-мажор.

Ніколи я не знав такого щастя,
З роками усе більш тебе люблю!
Які би не спіткали нас напасті --
Переживу усі, переболю.

Перепливу ці океани горя,
Перелечу лелекою у рай.
Лиш будь зі мною, будь зі мною поряд,
І усмішкою сонця зустрічай!

Я в ній купатись хочу знову й знову,
Я нею лиш на світі цім живу.
Тримай мене, свята моя любове,
В найжахливіші шторми на плаву.

Ми - дві краплинки нашого народу,
І біди й радість ділимо на всіх.
Хай нашій Перемозі в нагороду
Звучить щасливий і веселий сміх.

І радість позбираєм по зернині,
І в чарівнім розквітлому саду
Я дорогій прекрасній половині
До вуст ясних цілунком припаду.

27 травня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Коли зневіра обснує порожня,
Безмовністю напружено дзвенить
Із неба-висі, неба-глибини,
Із мли-бажання, сповіді-вини
Уперто- невідступне поверни.
...
Так бачить за картиною художник,
Піднявши очі раптом від мольберту,
Напроти себе частокіл обдертий,
Де сутінь розтушовує жердини.
А він щодня туди приходить вперто,
Осінні вимальовує жоржини.

І буде дощ, що зронять небеса,
Коли затулять хмарами півсвіту,
Та розпочнуть незборену сюїту,
Про головне, що ти не розказав.

Вже й не розкажеш, обірвалось те,
Що називалось щиро: душ єднання.
І упаде додолу лист останній,
І вітер все сум'яття розмете.

Прощальні краплі змиють всі сліди,
Того тепла, що більше не воскресне.
Буятимуть такі холодні весни
У душах, одиноких назавждИ.

І буде дощ...

А музика звучить завжди по-різному:
То хвилею бурхливою, а то дощем,
То громовицею здається грізною,
То зігріває сонцем теплим серця щем.

А музика легка летить пір*їною,
Мов вільна пташка лине до святих небес.
Здається світ навкруг аквамариновим,
І сповнений по вінця райдужних чудес.

І не буває в музиці байдужості,
У ній звучить завжди палітра почуттів.
Усмішка на обличчі квітне ружею,
Коли барвисто-дивний чуємо мотив.

До півонії лащиться вітер. Узявся нізвідки.
Мить назад порозборсував хмари порожні, і зверху,
Певно, вглядів це диво яскраве - незайману квітку,
Яку тільки-но ранок згубив із рожевого глеку,
Що висів у зорі на тонкого проміння позлітку.

І всотавши у себе пахтіння тягучо-медове,
Підхватився в бузки, відгорілі іще позавчора,
Та здивовано глянув на цвіту іржаві остови,
Фиркнув в них неохоче, пробіг в ковилі сивочолі,
Козирнути трофеєм - хвостом запашної обнови.

Вже давно він покинув медунку, забув про фіалку,
Присоромив магнолію, скромне гілля колихнувши.
О, а як маргариткову ніжність випещував змалку!
Як довірливій примулі сипав обіцянки в душу!
А сьогодні півонії ваби зціловує палко.

Гаряче та живе, воно вистрибує зі скронь
Таким ніхто не бачив
його розчулений вогонь
І навіть серафімові долоні не втримають тієї вдачі
З усіх речей найбожевільніша - Любов.
І окрім неї серцю
нічого і не треба наче...

2008

Лечу до тебе з літнім вітерцем
Над бірюзовими очима моря.
Топазне сонце загляда в лице,
Давно-давно я з ним в таємній змові.

Щодня тебе ласкає вітражем,
Адже ти відчуваєш світле диво.
Тепло його маніжки береже,
І щастям мерехтить в думках пестливо.

Ти зустрічай на березі добра
Мене, якщо кохаєш палко досі.
Моя любов - не вінт, не бакара,
Єдиний ти в життєвому хаосі.

Мрії збуваються.

https://m.youtube.com/watch?v=WmxjyMRUCJE&si=9IyrcA6yGrlEhr8k

Яка морська краса! Ось "Ланжерон",
Відомий дельфінарій "Немо".
Небесний усміхається капрон,
Яскрава сонця хризантема.

А Чорне море в синьому вбранні,
Хоч від плактону зеленіє,
І хвилями підморгує мені,
І в*ється зверху біла піна.

Пірнути б у прозорість теплих вод,
Чи під фонтанами скупатись.
Одеса - незабутній то клейнод,
Я ж повертаюсь до пенатів.

Сколихнувши гілку,
Забриніла бджілка
І смоктати стала з квіточки нектар, –
Видно в пелюстинках
Лиш комахи спинку
Золотисто-сіру, як погаслий жар.
До нектару ласа,
Робить вихиляси
Тілом та натужно голосно гуде, –
Бджілку владно кличе
Запах таємничий
Цвіту, що буяє навесні будь-де.
Знову забриніли
Комашині крила
І затихли швидко в гущині цвітінь, –
День не вгомониться
Бджілка-трудівниця,
Бо не знає втоми й проганяє лінь.
21.05.24

Дощ весняний цілує обличчя спросоння,
Доторкається лагідно вій,
Долітає краплин ніжний рій,
І вологі стібки пролягають на скроні.

Дощ весняний вже сипле старанно в долоні
Водограєм ранковим - любов,
Розмиваючи слід від оков,
Розливаючи срібло небесне із дзвонів.

Дощ весняний охоплює плечі тендітні,
Утамовує свіжістю біль,
Не говорячи сонячних слів.
"Він живий", - зрозуміло душі і без літер.

Дивуюсь... Невже це насправді?
Не в тихому, доброму сні?
Краплинки води на смарагді -
Наївні дощі весняні.

Повітря прозоро-зелене...
Нечутний, омріяний спів...
І в'яже мій квітень катрени,
Де рими до всіх почуттів.

Сприйму я смарагдові зміни,
Наважусь на ще один крок.
В майбутньому - запах жасмину,
В минуле запросить бузок.

Я знаю, що все це - насправді,
Довірюсь красі весняній.
Бо квітень - це місяць смарагдів,
Краплинок дощу та надій!

Подорожній іде невідомо куди.
Його кроки звучать передвістям біди.
Він іде ледь відчутно, немовби роса.
А надія в очах невимовно згаса.

Його жести і рухи, як згустки пітьми.
Він оточений міфами, болем, людьми.
Йдуть від нього енергії чорні круги,
Що морозять, немов потойбічні сніги.

Подорожній іде... Тільки листя за ним
Засумує. Заплаче згорьований дим.
В океані самотності він промине
Крізь спокуси. До ночі проляже турне.

Подорожній іде у абсурд, у потік
Смертоносних хвилин, він безчасся пропік,
Доторкнувшись до нього ціпком німоти,
Поселившись у замках старої мети.

Подорожній іде в паралельні світи,
Прокладаючи в безмір незримі мости.
І до нього озветься оскал пустоти,
Зруйнувавши міста, до яких не прийти.

5 травня 2020

І

Імла водою заливає жар,
Дощі ідуть, зірок ясних не видно,
Раптово зблискує Волосожар*,
Сміється тайкома собі єхидно.

Хтось пан серед стихій, бува й бунтар --
Кому цариця -- рідина -- обридне.
Паливода породжує той згар --
Володарка стає од болю мідна.

Вода, вогонь, повітря і земля --
Це - хаосу чотири назви істин
Є п'ята, що печалить, звеселя...

Вона - КОХАННЯ -- зветься -- ПРОМЕНИСТЕ,
Як Бог, світ весь наповнює здаля,
Розсипавши іскрини, мов намисто.
___________________________
*Волосожар - Народна назва групи зірок (плеяди), розташованої в сузір'ї Тельця. Походження назви пов'язане з українським Богом Волосом (Велесом), покровителем митців і поетів, а також тваринного світу, як символу достатку. В Україні та в інших народів здавна служить для визначення нічного часу й для орієнтування на суші й на морі в зоряну ніч.

ІІ

Розсипавши іскрини, мов намисто,
Стихія ця любові скрізь живе --
Поміж природи, у селі та місті,
Викрешує навкруг життя нове.

Ув Антарктиді з ревом ачи свистом
Пінгвін та й котик теж подругу зве.
Голубить вітер землю кам'янисту,
Проміння - воду шалом одкровень.

Лиш люди можуть бруду намісити --
Перетворить кохання на товар,
Таке витворюють пекельні діти...

Я мрію про кімнату, де янтар*
Обох очистить, щоб в обіймах мліти --
Вітає нас ошатний будуар.
____________________________
*Янтар - бурштин.


ІІІ

Вітає нас ошатний будуар,
Під балдахіном вишукане ложе.
Кохання то сяйний аксесуар,
В раю уже ніхто не потривожить.

Ледь шурхотить рука, як ягуар,
Крадеться тайкома, бо порух кожен
Пом'якшуючи, пестить. Так владар
Тче солод любощів непереможний.

Потуги є ту радість очорнить,
Минуле, мов болотисько драглисте,
Силкується занурити у гидь...

Та оберіг наш - почуття пречисте,
І навіть ця оселя, що п'янить,
Де піниться шампанське вогневисте.

ІV

Де піниться шампанське вогневисте,
Там розливається чуттєвий шал --
Спалахує, буває, жаром твіста,
Чи вальсом плавним оповиє бал.

Жага нас підіймає понад містом,
Ці насолоди хвилі - цілий шквал --
Звивається у небесах імлистих,
Аж забирає вже обох астрал...

Не вірю досі - чаша горя зникла?!
Або чигає, ніби той корсар,
Неначе моровиця на Перікла*

Моя Аспасіє**, я - золотар,
В єство - твій розум ще й краса проникли,
І золото душі - ясний нектар.
_________________________
*Перікл ( 494 чи 495 до н. е. — 429 до н. е.) - успішний грецький правитель, який помер від моровиці.
**Аспасія - дружина Перікла, найінтелектуальніша жінка Греції, яка підкорювала чоловіків не тільки розумом, але й красою.

V

І золото душі - ясний нектар,
Твоя турбота - дивовижно чула.
Це - допомога, лікарський узвар,
Що аурою щастя огорнули.

Аристократка з ложі бенуар
Відкинула важке своє минуле.
Як в опері, котру створив Легар,
Про мене тихо мріючи, зітхнула.

Просте, нехитре маєш ти також -
Безпосередність істинну артиста...
А доброту! Вона й поміж вельмож

Ой, рідкісна, мов одкровення чисте...
Його -- тамуючи нервову дрож --
Ллємо, немов народу -- бандуристи.

VІ

Ллємо, немов народу - бандуристи,
Коштовності прекрасні наших душ --
Де справедливість, то -- основа змісту...
Панує правда і краса довкруж,

Там нагорода - відповідно хисту
За працю чесну, праведну свою ж,
Пісенна лірика така барвиста --
Лиш трішечки єство ясне напруж.

О ти, моїх наївностей епоха --
Давно у ній панує вже гендляр,
Який умить із тебе зробить лоха...

Не понесем чесноти на базар --
Допоки щастя струменить хоч трохи
В обидва серця без обридлих чвар.

VІІ

В обидва серця без обридлих чвар,
Прийшли, здається, вже спокійні будні.
Та тче і далі сонячний ниткар
Одежу почуттів неперебутніх.

Хай з часом не така вона дзвінка --
Тони спокійніші, мов гра на лютні.
Все в'ється лагідно, аж сопілкар
Теж про любов співає незабутню.

А показушні цьоми із метро --
П'янючий вир засмоктувань м'ясистих,
Через який просвічує нутро...

О стриманість бузкова аметиста!
Кохання справжнього ти ллєш добро --
У самозабуття бокали чисті.

VІІІ

У самозабуття бокали чисті
Напій налий нам, доле, вогняний --
Нехай те шумовиння голосисте --
Цвітінням вічноюної весни,

Ще й музикою дивною флейтиста
Вив'язує ту сонцебризну нить,
Сяйним кохання хмелем шовковистим
Обох літами довгими п'янить.

А хтось же люто заздрить, певно, бачиш?
Аж піна з рота цвіркає густа --
Любов чиясь пече йому добряче...

Яриле, захист, Боже наш, постав
На почуття справдешні і гарячі!
Хай світ занапащає підла мста.

ІХ

Хай світ занапащає підла мста,
Життя стає нестерпним до знемоги,
Ненависть у війну перероста,
Рай робить пеклом -- царством Чорнобога.

Всі кольори ковтнула чорнота,
Мов хто зап'яв довкола все пологом.
Ген чорний ворон високо зліта
І каркає, як повелитель строгий.

Та сонця меч розвіює дурман
Жага краси, любові воскресає,
Вертаючи буттю здоровий стан...

Йдуть за руїною часи розмаю,
Бо лють, яку скрізь висіяв тиран --
Сама себе жорстокістю карає.

Х

Сама себе жорстокістю карає
Тюрма народів - дика ця Моксель*.
Бо кровожерних круків чорну зграю
Ракетна не врятує карусель.

На світ весь білий світлий неокраїй
За тисячі зруйнованих осель,
Людей убитих.. Карму заробляє
Жахну Москва. У пекло йде тунель.

Дай сонця, весно. Хай ясні пенати
Воно заллє. Живильна теплота
Зігріє серце мужнього солдата

Листом коханої. Душа свята
Зрадіє і згадає, як дівчати
Дарують солод ніжності вуста.
______________________________
*«Країна Моксель, або Московія» — роман-дослідження Володимира Білінського на історичну тематику в трьох томах, де на основі російських та закордонних історичних джерел автор спростовує офіційну версію історії Росії, згідно з якою Київська Русь — колиска трьох слов'янських народів, висуваючи натомість твердження, що походження російської нації пов'язане не зі слов'янами, а з угро-фінськими та тюркськими народами.

ХІ

Дарують солод ніжності вуста,
Розлука родить сум тяжкий за ними.
Моя кохана, люба, золота,
Так відчуваю подих твій незримо.

Коли життя набридла суєта,
Од нього душу заховать раниму --
В твоїх обіймах лебедем я став --
Весь почуттями гріюся святими.

Не омине холодний негатив
Буденщину оту нудну, безкраю,
О як нудьгу скоріше перейти...

Та щастя у буття таки вертає
Епоха ніжності і доброти --
Ті пестощі бурхливі дивограю.

ХІІ

Ті пестощі бурхливі дивограю
Розгойдують кохання осяйне.
Нехай воно до смерті обіймає,
І вітер щастя на обох жене.

Отам далеко десь за виднокраєм
Злились два силуети ув одне.
Бог Лель так ранок наш благословляє,
Леліяння жагою весь війне.

Твоє всесилля подолає війни,
Любове, ти звалила вже Рейхстаг,
Кремля майбутнє також безнадійне...

У воїнів добра - висока мста --
Оця таємна зброя чародійна --
Їх не здолать, хоч морок нароста.

ХІІІ

Їх не здолать, хоч морок нароста,
Здається, що немає перспективи,
І замість міст постануть болотА,
Недобитки вкраїнців нещасливі

Понуро розбредуться по світах,
Оратимуть сухі чужинські ниви...
А тут надовго запанують: жах,
Сумні світанки у туманах сивих.

О душе, на хвилину стрепенись,
Ще буде переможного врожаю,
Любов осяє нас усіх колись...

Я вірю: ненадовго роздирає
Та сарана мою стражденну вись,
Цілує смерть північна зелень гаю...

ХІV

Цілує смерть північна зелень гаю...
Пожежа, тля країну нашу їсть.
Аж серце в попелі отім згоряє,
Допоки не почує добру вість.

Бо формула відома -- хата скраю,
Ні, неприйнятна. Тільки лють чи злість --
У них із головою поринаєш,
Хоч розум каже: "Досить! Зупинись!"

Лише любов, це почуття шляхетне --
Нас вирятовує, коли зашквар
Емоцій. Вибухаємо, як Етна...

Неконтрольовані, немов школяр.
Та відсіч необхідна. Зло - конкретне --
Імла водою заливає жар.

МАГІСТРАЛ

Імла водою заливає жар
Розсипавши іскрини, мов намисто,
Вітає нас ошатний будуар,
Де піниться шампанське вогневисте,

І золото душі - ясний нектар,
Ллємо, немов народу - бандуристи,
В обидва серця без обридлих чвар,
У самозабуття бокали чисті.

Хай світ занапащає підла мста,
Сама себе жорстокістю карає.
Дарують солод ніжності вуста,

Ті пестощі бурхливі дивограю,
Їх не здолать, хоч морок нароста,
Цілує смерть північна зелень гаю...

11.04.- 13.-5.7532 рю (Від Трипілля) (2024)

Прокидається ніжне проміння,
Проникає крізь гілля посадки,
І щоразу дивуюся вмінню:
Світло сонячне ллється з горнятка.
І не хочу ні чаю, ні кави,
Лиш би ласка ця Божа не меркла,
І війна не торкалась заграви,
Гул сирен не впивався у серце.

Білоквіттю акацій радію,
Дню новому і вишивці неба.
Аромати вдихаю, мов диво.
Солов'я розливається щебет.
Ось проходжу стежиною знову
Серед білих акацій розкішних.
Виснуть щедро квітучії грона.
Збережи рідну землю, Всевишній.

В забутих райдужних світах
Я бачу жовте і рожеве.
Там, де король та королева
І там, де щастя вічний птах.

Нехай сьогодні сум в рядках
Не схожий на струмки квітневі.
В забутих райдужних світах
Я бачу жовте і рожеве.

Де пахли квіти - там реп'ях,
І зажурилися дерева.
Мій погляд став важким, сталевим...
Душа розкриється у снах,
В забутих райдужних світах.

Пам*яті моєї мами Валентини Михайлівни
(20.12.1939 - 16.12.2002)

Твоїх очей те каре мерехтіння
І досі заглядає мені в душу.
Хоча приходиш, мамо, в сновидіннях
Вночі, в беззвучній тиші непорушній.

Ріднішої нема людини в світі.
Була ти найдорожча, є і будеш.
Весною розквітають білі квіти,
І вітер пахощі розносить бузу.

Твої невтомні руки все плекали.
Чому пішла від нас так рано-рано?
- За все прости мене, - душа волає.
Солоні сльози миють рвану рану.

Мовчуни підступні!
Ви крізь сморід трупний
Нюхаєте квіти.
Як же легко жити!
Вам позаздрять трутні,
Мовчуни підступні!

Тихі русофіли!
Вас усіх - на вила!
"Русская культура" -
Інструмент тортури.
Геть! Ви зрозуміли,
Тихі русофіли?

Йолопи-святоші!
Зовсім ви не схожі
На святі ікони...
Ви б'єте поклони
Феесбешній воші,
Йолопи-святоші!

Зрадники трикляті!
У ворожій хаті
Ви, такі убогі,
Миєте підлогу.
Вирок буде з неба
Кожному, як треба!

Індигові волошки піднімають вії
Межи ажуру зеленавих трав.
Щемить в душі моїй примарою надія,
Немов свердлить безжалісний бурав.

Індигові волошки дивляться на мене,
Цикадами пострибують думки.
Квітчастим килимом вселяється натхнення,
Підносять руки простору цупкі.

В індигових волошках нам би заблукати,
В обіймах сонцесяйних ниточок,
Але десь пишеш ти свої земні трактати.
Чи зробиш у волошки хоч би крок?

Як тільки зацвітає виноград,
Мені приходять виноградні рими.
Його цвітіння потайне, незриме,
Й вечірній під лозою променад
Укутується золотавим димом:

Летить пилок, торкається до вуст ,
Хоча від нього і не захмеліти,
Хмеліє ним хіба що літній вітер,
Підсушуючи розсип дощову,
Що оросила яшму непомітну.

І я сама злітаю до зірок
За тим повівом, що пахтить блаженно,
Й натхнення виноградного у жменю
Набравши, умочу туди перо -
Твоє солодке написати ймення.
06.2023.

Справ щоденних й не так, щоб дуже,
йду на балкон за повітря ковтком -
раптом зірка срібною смужкою
з неба збігає, мов крихітний гном.

Чітко бажання встигаю замовити,
гномику пункти всі перелічую:
щоб повернулися воїни зморені
тільки живими і нескаліченими,

щоб діточок віддали нам скоріше,
їх матері напоїли теплом,
щоб одне одного бачили зриміше,
наче крізь збільшувальне скло,

щоб ми навчились прощати образи
враз припиняти чвари і склоки,
хамство рубати під корінь одразу -
адже життя надзвичайно коротке…

Гномик небесний ніби був поряд,
вмить розчинився у темряві ночі.
Ти відчуваєш магічний погляд -
зоряні…
зоряні…
зоряні очі.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

(Слова для пісні від імені чоловіка)

Несу в руках троянди білі
Тобі, красуне, в знак любові.
А ти мене чекаєш мила,
Нам сонце усміхнулось знову.

В очах твоїх я бачу щастя,
В очах твоїх цвітуть надії.
Цілую ніжно рук зап*ястя,
І почуття нам душі гріють.

Береш із рук ці білі квіти,
В пелюстках - сонячні краплини.
Ти найдорожча в цьому світі,
Моя жадана і єдина.

В очах твоїх я бачу щастя,
В очах твоїх цвітуть надії.
Цілую ніжно рук зап*ястя,
І почуття нам душі гріють.

Сказав їм Воїн: "Слава Україні!"
І не тремтіли голос та рука.
Свинособаку, підлу ту тварину,
Так налякало слово козака!

Це не пейзаж, де сонечко та хмарка -
Світанки темні в страченій імлі.
Упала недопалена цигарка
На клаптик української землі.

Так твердо пролунала наша мова!
Здригнувся кожний покидьок з болот.
На ці останні Воїна два слова
"Героям Слава!" - відповів народ.

Герою наш! Відважний наш Козаче!
Ти символом нескореності став.
Болотний злидню! Знай! Я не пробачу!
Для вибачення - геть нема підстав!

У яму, де ти здохнеш, московите,
Недопалок свій кину без жалю.
Бо на моїй землі тобі не жити!
Запам'ятай мене! Я теж палю.

Відверті слова не повторюю двічі.
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.

Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
Там вогник минулого - вічна провина.

Запитує серце в зимового раю:
"Я досі існую чи вже помираю?"
Відлуння зими повторило вже двічі:
"Спливає твій січень... Спливає твій січень..."

Так забракло мені того променю, що поза хмарами
Заховався у мить, коли падало сонце в сосняк.
Так забракло вишневого білого цвіту, що балував,
І в незвично спекотному квітні у поспіху збляк.

Так забракло хвилини, щоб вгледіти зграю лебедячу.
Так забракло достотності слів, змалювати чуття.
Я миттєвостей втрачених перебиваюся безліччю.
А вони наді мною вітрами- роками летять.

Та чекаю укотре нової спромоги- можливості.
Вірю вперто що згодом, що завтра цю мить осягну.
Лише б лебеді, сад, почуття за словами лишилися,
Тішив промінь, сосняк, і бажання стрічати весну.

В хаті порожньо й надворі
Анічого, крім імли, –
Де ті друзі, що учора
За моїм столом були?
Ані зір на небосхилі,
Ані гаму між садиб, –
Де ті друзі, що твердили
Бути дружніми завжди?
Відійшли за обрій грози,
Щоб нагнати німоту, –
Я, на Божій вже дорозі,
Відчуваю самоту…
04.05.24

Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні відчуття,
На Божу поміч щире сподівання.
Молитва - і подяка, і благання,
Очищення душі із завмиранням,
В один потік - духовності злиття.
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні відчуття.

Зайду і трепетно відкрию скриню.
Зчорнілий дуб вже шашлем поточило.
Відчую там прозорі світлі тіні
Всіх тих, кому вона давно служила.

Уже й шафИ блищали поліроллю,
Сучасні меблі зваблювали хату.
Та мабуть не хватало сили волі
Старезну скриню в дрова поламати.

Давно не чутна мамина розмова.
Пішла, стомившись довгі роки жити.
А під вікном - заграва калинова,
І до криниці йдЕмо воду пити.

То мамина намолена хатина.
Мина її і сирість і задуха.
Кудись мчимо. ЗайдЕмо на хвилину
Щоб тишу там іще живу послухать.

Там білих стін ще не торкнувся порох,
І в квітах рушники над образами.
Тече молитва, відганяє морок,
Кружляючи і досі понад нами.

В вікно лиш гляну - зразу щемно в очі
Впадає хата, місяцем омита.
Голубкою біліє і воркоче,
Запрошуючи грубу затопити.
12.2021.

Послухай, враже! Твій огидний дотик
Відбитий міццю наших контратак.
Ти думав, Харків мій - слухняний котик?
Запам'ятай: мій Харків - це їжак,
Злопам'ятний та дуже небезпечний!

Серця здолати наші ти не зміг.
Всі балачки про дружбу - недоречні!
Тебе їжак не пустить на поріг.

Ти в нас стріляєш під покровом ночі.
І брешеш їжакові про любов.
Він виколов тобі нахабні очі,
Твою смердючу пику поколов.

Кохане місто! Рідне та чудове!
До нещодавна - сонячно-скляне,
Тепер від ран - фанерно-їжакове!
Ніколи ворог вже не перетне
Твої зелені вулиці та парки!
Розповіси онукам про війну!

А їжака, якого звати Харків,
Я з гордістю до серця пригорну!

Четвер Великий. Таїнство вечері.
Ісус омив всім учням ноги
У знак покори. Чиста атмосфера.
Благословення людям Богом.

І кожному із учнів дав він хліба.
За всіх страждав Ісус у муках,
Бо розіп*яли його згодом тіло.
Цвяхи прибили в ноги й руки.

І кров текла, текла із ран червона,
Немов вино, що пригубили...
...Четвер Великий. Чути храмів дзвони.
Моліться, і прибудуть сили.

Моліться, люди, і очистіть душі,
Омийте тіло в день причастя.
Безгрішні, світлі будуть ваші думи.
Живіть у серці з Богом, в щасті.

Не розказуй мені про любов —
бо блаженство злетіло раптово,
ніби в небо пташина казкова,
що покинула рідний альков.
Не розказуй мені про любов!

Не торкайся моєї руки,
струмом доторк холодний на шкірі,
біль гарячий на вістрі рапіри —
кров'ю списані всі сторінки.
Не торкайся моєї руки!

Не дивися у очі сумні —
броду там не знайдеш, а потонеш,
більш не виверну душу назовні
я тобі, а ти також мені.
Не дивися у очі сумні!

Не ходи тою стежкою в гай,
де блукала любов незбагненна
промовляючи так одкровенно:
ти мій рай, незабудко, мій рай...
Не ходи тою стежкою в гай!

Як зненацька зустріну тебе
доторкнешся, поглянеш у вічі,
переплутає день з ніччю вічність,
і хто зна, куди шлях заведе,
як зненацька зустріну тебе!

01.05.2024р.

Голубі троянди

Я у вІрші ховаюся, ніби в дитинстві за штору.
Між рядками ховаю себе від тривог і жахіть.
Але схованка ця ненадійна і зовсім прозора.
То колись під вікном було затишно й тепло сидіть.

Той куточок наснився мені: із тканини м'якої,
З тихим лагідним голосом - де ж це поділось
дитя?
Я у снах повертаюсь в дитинство по краплю
спокОю,
Де квітОк пелюстки вниз по шторі віконній
летять.

Тепла ніжна тканина під вікнами рідного дому -
Там троянди блакитні цвіли на рожевому тлі,
Мені рисочка кожна була в тім малюнку знайома,
Відбивалась казковим вбранням на вечірньому
склі.

Утікаю у вІрші, хоча не надійний цей сховок -
Бо до мене туди заповзають тривога і біль.
Та вмокаю у фарби яскраві я слово за словом,
І вінки заплітаю в рожевих рядках голубі.
05.2022.

У старомодній та незграбній шафі
Знайшов я дещо. Зовсім не чекав.
Знайшов свого дитинства нотний зошит,
Який не бачив новомодних шаф.

Серед старих блокнотів та конспектів
Мені засяяв, наче діамант,
Дешевий та простенький нотний зошит,
А в ньому - сподівання на талант.

Увечері, коли вже світить місяць,
Гортаю я пожовклі сторінки.
Про мрію нагадав мій нотний зошит,
В якому доля склалась у рядки.

Басовий ключ запитує: "Ну як ти?"
А відповідь моя - це тиха ніч.
Жадана знахідко, мій нотний зошит!
Ти стільки рідних приховав облич!

В тобі є все: початок мій січневий,
Любов і мрії, музика без слів...
Ти тільки не губися, нотний зошит!
Зроблю я все, як ти мені звелів!

Я встигну ще! Принаймні, сподіваюсь!
Наївність на наругу не віддам!
Роками зберігав мій нотний зошит
Велику мудрість всіх мінорних гам.

Цієї ночі рік собі додав я,
Як ту краплину в море каяття.
Зітхає мій ровесник - нотний зошит...
Прострочена перепустка в життя...

Будь такою, яка ти нині є.
Я подібних тобі жінок,
Хай вже скроні взялися інеєм,
Ще не бачив, мій свідок – Бог!
Будь земною і будь небесною…
Нероздільні «краса» і «ти»,
Наче Бог сполучив тебе з нею
Як синоніми… Будь завжди
Королевою – і в господі я,
І на вулиці б на руках
Ніс тебе. А єдиний подіум
Для такої - Молочний шлях.
Не потрібні тобі портфоліо,
Щоб затьмарювати зірок…
Я чаруюсь, я божеволію.
Ти – натхнення, ліричний шок!

Господинею будь і ненькою.
І п'янкою, як сік лози.
Чарівною. Комусь гарненькою,
А для мене – взірцем краси.
Будь довершено бездоганною -
Гордий погляд, шляхетний стан.
Не Джульєттою і не Анною
(Я ж і сам не якийсь Жуан) –
Будь собою завжди: грайливою
І стрімкою, як левеня.
Сонцем грій, охолоджуй зливою.
Щоб без тебе не зміг і дня.
Та й пригнічений був годиною,
Де без тебе вона пройшла.

Будь коханою, будь єдиною.
Морем лагідності й тепла.
Неочікувана, як «еврика!»,
Неосяжна, як небеса…
Як не бути строфі шедевриком,
Якщо в ній є твоя краса?
Оченят твоїх відображення
Або посмішки відбиття…
Хай нащадки вивчають, вражені -
Наче приклади для життя.

Будь бажаною, наче рай, вночі.
Будь такою, як хочеш ти.
Неосяжною в милих крайнощах.
Щоб був радий і пішки йти
Від Чернігова хоч до Самбора
За тобою - щаслива путь.
Будь моєю… Але насамперед
Будь щасливою. Просто будь!

2024

Не говори мені про те,
що заблукала в падолисті,
і що проміння золоте
вже дотліває в хмарній висі.

Що відцвіли в моїм саду
весняні крокуси й тюльпани.
Лимонне сонце у меду
на таці небосхилу тане.

Хіба моя провина в тім,
що не ділю на рівні долі
гучних небес травневий грім,
святу любов, як дрібку солі?

Я розриваюсь на шматки
між радістю й пекучим болем,
бо прах кохання все ж таки
колись розвіємо над морем.


20.04.2024р.

Ти була красива, наче юна Геба*,
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.

Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
Зацвіли, неначе квіти навесні.

ПРИСПІВ:
Небеса кохання, небеса кохання --
Огорнули хмари, мов перини пух.
О яке солодке диво-раювання,
Музика любові пестила наш слух.

У нічному небі гомоніли зорі,
Повний місяць виплив, наче коровай.
Тішились любов’ю ми у млосній зморі,
За життя відкрився нам небесний рай.

ПРИСПІВ:
Небеса кохання, небеса кохання --
Огорнули хмари, мов перини пух.
О яке солодке диво-раювання,
Музика любові пестила наш слух.

10 січня, 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

*Ге́ба у давньогрецькій релігії — богиня юності та розквіту життя.

М-оя душа проникливо сприймає
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.

Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
Н-атхнення ще й диктує час.
Е-кспресії, імпресія у серці,
Н-ове, незвідане спішить.
Н-атхнення не вимірюю у ґерцях,
Я відчуваю насолоди мить.