наступ вузиться
до мертвої точки
рештки вулиці
з дитячим садочком
приземляються
підкинуті стрімко
лялі-іграшки
напалму обжинки
запах палений
черепки шрапнелі
в ранці кольору
сірої шинелі
ще не встигнуло
небо посиніти
напис з бусика
обережно діти
ледь обвуглений
виглядає шибу
дим розходиться
і волосся дибом
пси відлюдники
зграя вурдалаків
мчать до проліску
їм усе до смаку
і вовтузиться
з кулеметом стрічка
десь на цвинтарі
запалає свічка
цьогоріч вертеп
кікімора в берцях
і заглади хор
по косі на серце
але чути дзвін
поводир колядки
з ним
і вітер змін
і про світло згадка
спалахне колись
перемоги зірка
світ від радості
плакатиме гірко

17 Січня, 2023

Радуйся Діво, Маріє Пречиста!
Пісня до Тебе лунає в віках!
Сліз наших спОвідних добре намисто
Ніжно тримаєш в Своїх Ти руках.

Крепким надійним покровом накрила...
Кожному вибір- заходь, не спіши!
Сліз не соромся, бо сльози- то сила,
Шанс ще омити гріхи із душі.

Кожна сльоза - то молитва до Тебе,
Слід покаяння на мокрій щоці.
І піднімаю я очі до неба
Стиснувши хрестик натільний в руці.
2021

Різдвяна нічка. Урочисте небо.
Сіяє ясна зіронька вгорі.
І сніжність чиста, ця землі потреба.
Розкрила ніжно крила чарівні.

І чути дзвони, радісно дзвенять.
Мереживо на склі із блиском срібла.
А в хаті затишно й смачна кутя,
І за столом зібралися всі рідні.

Син Божий народився від Марії.
Лунає благодатний неба спів.
Нехай Любов, Надія й сильна Віра
Не гаснуть у житті вовік віків!

Ай, який я молодець!
У крамниці знижок
Я купив собі стілець,
А він - геть без ніжок!

Продавцю я пояснив,
Що мав на увазі:
Ніжки потім причеплю,
Зараз - не на часі.

Ось додому я приніс
Цю покупку цінну.
Ніжки будуть у стільця!
Будуть неодмінно!

Жінка бачить і пита:
"Що це за дурниця?
Ти навіщо це приніс?
Він на що згодиться?"

Я кажу: "Ти постривай!
Тексту забагато!
Він такий, який він є!
Треба поважати!

А мені не заважай,
Не нав'язуй думку!
Краще ручку вже приший
До своєї сумки!

Рік вже той стілець стоїть
В мене на терасі.
Ніжки ще не причепив -
Поки не на часі.

Щоб побачили, його
Виставив навмисно.
Та й на ньому написав:
"Я люблю Отчизну!"

Ми з безногим тим стільцем
Схожі - не те слово!
Він - точнісінько, як я!
Патріот без мови...

Щоби не здавались ночі темними,
Зерном пломінким
У вечірні хмари недаремно ми
Сіємо зірки,

Й стамувавши подих виглядаємо:
Буде угорі
Сяяти небесними скрижалями
Світло наших мрій.

Зірко, ти, надією запалена ,
Ранок наближай!
Недаремно сіємо у хмари ми
Зерна із бажань.

Слова, як листя зірване із гі́лля
Розніс безжально вітер навсебіч.
В полоні осені усе привілля,
Туманний подих, журавлиний клич.

Дощу безбарвний накрапає бісер,
Дрібний цокоче, мов слова, слова...
Не гасне жовте полум'я узбіччя:
Кущі, дерева вбрані і трава.

Нічого не лишилось, тільки осінь
Стирає, ніби губкою, слова.
Мінливості царина і без лоску,
Як ніч міняє день, не спить сова.

В твоїх парцелах кублиться весна
і висіває день волошки зранку.
А ти спитай, що думає вона,
коли тобі прасує вишиванку?

Говориш, там де серце, припекла,
лишилася підпалина брунатна?
Змахни марудну думку із чола
і дякуй Богу, що на більш не здатна!

22.12.2023р.

Рахую на щоках краплини свіжі,
Але туманом спомин завихрив:
Про те, коли тобі писала вІрші
Із недолугих дієслівних рим.

Нелегко мабуть все тепер забути,
Згадається , бува, на самоті
Як у дощем намочені етюди
Ти птахою осінньою влетів.

Таким ось вільним яструбом строкатим,
Що не зігріє, надто вже швидкі
У нього крила.
Та й чи вмів кохати,
Розбещений теплом чужих кутків?

Рахую краплі на щоці. Холодить
Безбарвний день нав'язливим дощем.
То що було, всього лише пригода?
Чи порцеляна, що розбилась вщент?
11.2022.

Вигнувсь місяць срібною підковою
Серед ночі в неба на краю, –
Від очей сторонніх переховую
Я тебе то в лузі, то в гаю.
Яскравіє річка, наче золото,
І п’янить приємно сіножать, –
Як мені з тобою всюди солодко
В опівнічній тиші мандрувать.
Постояли трошки під осикою
Та й вмостились зручно на спориш, –
Ти лише вдоволено хихикаєш
І додому зовсім не спішиш.
Струшеними росами забрьоханий,
Не заводжу пісеньку сумну, –
Споглядаю поглядом закоханим
Твого тіла ясну білизну.
З голови до п’яток обціловую
Жінку повну зваби та краси, –
Вигнувсь місяць срібною підковою
І сія ревниво що є сил…
23.12.23

Тут зловили зовсім нещодавно
В нас коригувальницю одну.
Жіночка наводила ракети
Та чекала "русскую вєсну".
В неї чоловік, мала дитинка.
Треба пожаліти! Бо це жінка!

На росії п'яна свиноматка
Відправляє сина на війну.
Згодом дочекалася на звістку
Хоч сумну, та зовсім не страшну:
Похоронку - влітку, "Ладу" - взимку.
Треба пожаліти! Бо це жінка!

Ось дурепа молиться старанно
В МП-храмі, хоч і УПЦ.
А як вийде - з вуст її прокльони
Воїнам-героям. Як вам це?
Злість в очах, на голові хустинка.
Треба пожаліти! Бо це жінка!

Ще якась кугутка в передмісті
Ворогу позиції здала.
І тепер село перетворилось
На уламки шиферу та скла.
Слухайте! Це ж - наша! Українка!
Треба пожаліти! Бо це жінка!

Скільки треба ще пролити крові?
Скільки ще потрібно тут смертей,
Щоб нарешті внутрішню гидоту
Чітко відрізняти від людей?
Припиняйте цю балаканину!
Пожалійте жінку Україну!

А тиша била скло і руйнувала стіни...
Слова терпіли в летаргічнім сні.
Так сталось, що німі гуляють досі тіні,
Не в змозі вигнати минуле, ні.

Нав'язливо сплітались застарілі ночі,
Безсонням рухали сліпі думки.
Ці тіні смутку знову розкривали очі,
В яких мигтіли втомлені роки.

Хоч в зоряній вуалі темінь ночі неба,
І місяць свічку запалив сповна.
Чи проберемося через глибоку дебру,
Коли глухі всі клаптики вікна.

А тиша била скло і руйнувала стіни...
Твоє мовчання гупало в мені.
Надовго затаїлась ця душевна міна,
Що часом вибухала без вини.

Блідий туман не зможе загасити
Ліричну щирість вистражданих нот.
Я - Фридерік. Осінній композитор.
Пожовкле листя - творчий мій блокнот.

Мій сум тонкий, замріяний, ажурний...
І це - душа оголена! Не роль!
Торкаються душі мої ноктюрни,
Освідчився в коханні сі-бемоль.

Увесь я у палкому полонезі!
Я знаю, що не зміниться канон.
Цей світ жорстокий... Тези, антитези...
А прагматизм - сумнівний еталон.

Нехай, нехай крізь фантастичну призму
Дивлюся на реальності парад.
А серце прагне трохи романтизму,
Коли приходить сірий листопад.

Тече моя тендітна кантилена,
А темп життя вже зовсім не такий.
Запрошую журитися з Шопеном,
Бо це для вас я взяв акорд легкий.

Гучних, веселих звуків так багато!
Якщо почули - знайте: не моє!
Зі мною треба осінь зустрічати,
Пошиє настрій жовтень-кутюр'є.

Здається, навіть камінь м'якшим робить
Фантазія крихких музичних рим.
Того, у кого кожна нота - сповідь,
Не можна переплутати ні з ким!

І чорно-білих клавишів безгрішність
Нехай пливе в сторіччя. З року в рік.
Я знов благословив вразливу ніжність!
Осінній композитор. Фридерік.

Я думав, біла... Абсолютно біла...
Без натяку на гаму кольорів...
Зима на дивний сон перетворила
Усе, про що я з нею говорив.

Колись цінив зимові подарунки -
Сніжинки, кучугури та зірки.
Як створювали чисті візерунки
Чи кольори, чи ноти, чи рядки.

Я про душі жаданий відпочинок
Прошу сьогодні зиму чарівну.
Щоб у кружлянні вранішніх сніжинок
Побачив Перемогу! Не війну!

І ось, у бірюзовому повітрі
Я бачу всі холодні кольори.
І ця зимова радісна палітра
Рятує від страждання і жури.

Тепер, як в іграшковому наборі
Сніжинки посміхаються мені
І сині, й кришталеві, і прозорі,
І ті, що не розтануть навесні.

Сьогодні чорний смуток лізе всюди,
Але недовгим буде час пітьми.
Я знаю: більше чорного не буде
В калейдоскопі світлої зими.

Ще у снігах потоне звично слід,
Між білих дюн розіллє синьку вечір,
Сухий полин у інеї, старечо,
Зігнувши спину, поплететься вбрід
Мов каторжний, що зважився на втечу
З колючих заростей, де сплівся глід.

А ніч мине, розіллється кумач
Багровим запалає клаптем неба,
Відбившись у тополях сухоребрих,
Й сова, не виспавшись, зайдеться в плач,
І сонця підмороженого гребінь
За чорним лісом вклеїться в колаж.

День блисне лиш, й заграють у снігах
Натягнуті дроти, неначе струни,
Мелодію, що вечір їм придумав,
Коли за обрій синій утікав
Уздовж стовпів, які немов би руни,
Й до глоду мерзлого розіллється ріка
Із ліхтарів імлисто жовтим сумом.
01.2023.

Замислився мій сад зимовий у снігах
І згадує квітневе розмаїття.
Тоді проміння сонця бігло по слідах.
Тепер - морозно-кришталеве віття.

Сліди, сліди...Й кохання нашого зигзаг.
І звідки та чортополоху порість?
У кожного з'явився свій архіпелаг.
Разом в щасливу не злилися пору.

Засніжений мій сад притих, чи , може, спить...
Які ж були роки весни квітучі.
Все ж дякую життю за ту щасливу мить.
Чомусь узимку спогади пахучі.

(толерантний вірш з дієслівними римами)

Хлопчик неслухняний
Харків обстріляв.
Випустив ракету
І рахує ґав.
Як так можна, хлопче?
Ти ж бо чийсь синок!
Я тебе, хлопчисько,
Ставлю у куток.

Хлопчик неслухняний
Бучу розірвав.
Зґвалтував дівчисько,
Потім розстріляв.
Ой, ти, хлопче, хлопче!
Так не можна! Брись!
Ми ж з тобою - браття!
Краще помолись!

Хлопчик-розбишака
Унітази вкрав.
Золоті сережки
З мертвих познімав.
Ти навіщо, хлопче,
Граєш у війну?
Це ж так некрасиво,
Хлопче! Ну-ну-ну!

Хлопчик-забіяка
По кафе вгатив.
У полон потрапив,
Очі опустив.
- Ой, даремно, хлопче,
Ти прийшов сюди!
- Больше так нє буду!
- Ну то й добре! Йди!..

Хіба пуста душа болить?
Не віриться, їй-богу!
Невже загуби ненасить
збирається в дорогу?

Чумацький шлях розсипав сіль,
аж солоно у серці.
Не переймеш сторонній біль
на себе й саван смерті.

Ти самотужки не знесеш
хрест на круту Голготу.
Допоможу підняти все:
і сльози, і скорботу,

усі розпачливі жалі,
образливі докОри.
Спостерігай, як на ріллі
проклюнулися зорі,

щоб запалити навкруги
лампади невгасимі.
Пройшли дощі, крихкі сніги,
а що ж там за дверима?

18.12.2023р.

Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.

Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Ночі у безсонні - тіні лілій.

Огорни мене скоріш любов'ю.
Сам колись казав, що вдвох тепліше.
Слово, лиш твоє, єдине слово,
Й озеро кохання в цвіті лілій.

болить
та так
що забиває дух
за всіх
немає там чужих
і жодного
для кого не знайду
в молитві місця
суд верши

здійнявся меч
нехай
то буде дрон
помстись
за того
хто не встиг
карай
затягнуте
вселенське зло
в людську
подобу тих

хто сам себе
відніс
до сатани
рубай січи
рукою зеерка
усім
що світ дає
пали
жени
проклятий дух
московського совка.

Цей світ - парад людей чужих,
Незрозумілих та незнаних.
Я обирав собі коханих
З немодних фантастичних книг.

У злому полум'ї інтриг
Горять новели та романи.
Цей світ - парад людей чужих,
Незрозумілих та незнаних.

Я загубився і побіг
Свої зализувати рани.
Почув мелодію органу...
Та знов повірив не у тих -
Цей світ - парад людей чужих.

Верлібром він ніколи не писав.
Увесь він був в рядках твердої форми.
Він вуха затуляв від крику горну,
У септимах він бачив міць октав.

Вона любила тільки вільний стиль:
По склу металом, крилами по небу.
Метафори складні - лише про себе...
Проміння вільне світить звідусіль.

Він - Всесвіту відвертий антипод.
Неначе всі існуючі планети
Щоночі надиктовують сонети,
Але без тих омріяних пригод,

В які вона пірнала, королева
Боїв без правил, марень без межі.
Ніколи не палало у душі
Бліде блакитне, радісне рожеве.

Йому давався важко кожний крок.
Він вигадав собі свої кайдани.
Але як чув зворушливе сопрано,
Наївно прикрашав земний свій строк.

Вона зітхала. Тільки на словах
Союзником їй був прозорий вітер.
Жила собі та не любила квіти,
Не дочитала жодну з довгих саг.

У світі, де занадто все просте,
Вони не зустрічалися ніколи.
Та очі опускаючи додолу,
Шукали щось, знаходячи не те.

В оточенні ілюзій та химер
Вона не помічає жовту осінь,
Померла. Та про те не знає й досі.
А він живе. І думає, що вмер.

Сутінковими фарбами бавиться вечір.
Ось і грудень закінчує рік.
І на площах ялинки високі, мов вежі,
Час веде невмолимо свій лік.

І зима не шкодує сріблястих сніжинок,
Виганяє тривогу з душі,
Бо людині у мирі так хочеться жити,
Хай для щастя знайдеться рушій.

Сутінковими фарбами бавиться вечір.
Не згасає в серці надія,
Що розгадані будуть життєві всі квести,
Не розійдеться слово з ділом.

Немає більше й сліду від бравади,
З якою в душу стукала весна.
Я п'ю ґлінтвейн, що пахне листопадом,
Дивлюсь на осінь зі свого вікна.

Самотня осінь - спогадів створіння,
Надії цукор, а на рану - сіль.
Я п'ю гіркий ґлінтвейн, напій осінній,
Червоний, наче мій застиглий біль.

Цей келих - наче осені світлина,
Там все: пожовкле листя і дощі.
Сьогодні без жалю туди порину -
Вже все одно, що буде на душі.

Там серце намальоване червоним,
За ним сховався дуже гострий ніж.
Спаде на думку ще один синонім,
І вийде сотий чи двохсотий вірш.

Цікаво, що там далі, за журою?
Кохання чи самотність? Світ чи злість?
Про що ковток гарячого напою
Увечері сьогодні розповість?

Про листопад в улюбленому парку,
З яким пройти судилося мені.
Про тліючу в руці моїй цигарку,
Про те, що "так" я виправив на "ні".

Життя іде, неначе просто сниться.
Здавався сон реальністю. На мить.
Вино червоне, запашна кориця
Нагадує про все. Душа болить.

У час, коли все стало на заваді,
Та більше недоречний діалог,
Я тихо розчинявся в листопаді...
Та пив гіркий ґлінтвейн. Напій для двох.

Ніч побіліла від жмені нежданого снігу,
Мокрими клаптями кинутого навмання-
Як обірвав хто пацьорки загублених віхол,
Вулицю ледве прикрило убоге ткання.

І відступив уже звичний безмісячний морок,
Вийшли із нього дерева, тини і хати,
Димом із білих дахів потягнулися вгору
Напівпрозорі доріжки, і вітер затих.

Ніч голубим кисілем замастила гардини,
В'язко стекла на подушку, торкнула щоки.
Жменькою снігу зима пригостила, і дивно
Північ прикинулась ранком, іще не близьким.
01.2023.

Чому буття сплело коханню пастку?
Чому у серця з розумом війна?
Де полум’я бажань колись загасло,
Поміж обох негода льодяна.

Так палко випікає люта дійсність
Ті рани, що зосталися коли,
Упале небо до землі притисло,
Утримати його ми не змогли.

Зухвала правда не дає спокуті
Жаданий спокій повернути двом.
До втраченого на роки прикуті
Одним, занадто дужим, ланцюгом.

Довірлива..Всю обняла б планету.
А він - ласкавий, зичливість в очах.
Заполонив і взяв в чіпкі тенета.
Хотілось щастям бути у руках.

Але ж оманливість не вічна, звісно.
І віддалився він, як не було.
Крихке кохання не палило свічі,
Залишилось плямисте видно тло.

Мов темні дикі хмари в інтервалі,
Мов бився шторм шалений вод морських,
Отак її чуттєвість допікала,
Здавалось чула свого серця крик.

Крутився довго світ, як в каруселі,
Опанувала потім вже себе.
Весняні чула солов*їні трелі.
Переосмислила, хоч щось шкребе.

аби не знали
люті вороги
і не втішалося
вісткою лихо
ми розливаємось
за береги
наші герої
помирають
тихо

ми випромінюємо
Боже я
вкладаємо
у кожну дію
право
це наша сила
віра
і земля
у сонячних
і місячних
загравах

ми нагодуємо
всіх голубів
які здаватимуться
миром світу
а ви не бійтеся
вікрити у собі
бажання
небо від смертей
закрити

а ви
так хочете
ціною нас
притамувати
зло
мовчки ви
риби
та вже давно
за вами йде війна
вона постукає
у ваші шиби

ці крила янголів
не на опал
ці очі матерів
безмежно щирі
і світлий день
що до землі припав
нанизує на мить
політ
у вирій

25 Березня 2022

вперед
в запеклий бій
то ми
а з нами
непоборні душі
у серці
гнів
і біль
що крицю
і цю кривду
перетрушать

а з нами Бог
болить
кричить
з руїн останніх
Волновахи
в Охтирці
смерч
не спить
та
Харків наш
і Київ
стане
прахом

для сміттеєзвалищ
доль
така вона
спокута
Маріуполь
та зазнає престол
піке в безодню
в ступор

і ми
свідомі втрат
стискаємо в п'ястук
набуте
рідне
і ми
сестра
і брат
і в єдності
вся наша
сила
й гідність
Слава Україні!
Разом ми непереможні!

24 Березня 2022

Я повторити хочу знову
Те, що відомо вже давно, -
Коли відсіється полова
В комори зноситься зерно.
Тож пам'ятаймо теорему
Відому з давніх ще віків
Про те, що треба відокремить
Завжди зерно від остюків.
Коли турботливо робити
Так будем в нинішні часи, -
Тоді й почуємо ми жита
Ясні та вільні голоси.
17.12.23

Щасливі люди вірші не пишуть.
В них вдосталь і справ, і буденного ритму
Радіють подіям помірним чи пишним
Означень не треба, все й так очевидно.

Не те, щоб були прагматичні та звиклі
Щасливі люди вірші не пишуть,
Відважно боронять встановлений звичай,
Тому й обирають стриману тишу.

А може кайдани по своєму тиснуть
Й вони замовкають у вирі лихого?
Щасливі люди вірші не пишуть,
Неначе тримають в заручниках слово.

Нехай аксіомою стане цей здогад,
Від того вони ані гірші, ні ліпші…
(Хворобу частіше бояться здорові)
Щасливі люди вірші не пишуть.

16 грудня 2023р.

- Що зробиш тут? Людина я маленька!
Але, як патріот, пишу рядки.
Я закохався в Україну-неньку,
Найбільш - в її солоні огірки!

Люблю я ще з дитинства Україну,
Бо ми - хохли, сестра моя і брат.
Смакує з часником мені хлібина,
А з нею - сала величезний шмат.

Обожнюю горілку, борщ, пампушки!
(Я - поціновувач хохляцьких страв).
І ковбасу домашню, і галушки...
Щоправда, гімн ніколи не співав.

Я - патріот! І без літератури!
І до життя такого маю смак!
Люблю пісні сумненькі під бандуру,
Люблю швидкий та запальний гопак!

Вкраїна-ненька! Мила і кохана!
За тебе я і каменем жбурну!
Історія? Яка? Ми всі - слов'яни!
Та нам не треба гратись у війну!

Культура - примха темної безодні.
Пірнати глибше - це незручно! Зась!
Я - патріот землі своєї! Згодні?

- Ми нація! І в нас є мова!

-Ась?

Слизький минаю тротуар
і гніваюся всує.
Зв'язку немає — "Київстар"
віднині не працює.

Сніг на узбіччі, як не сніг,
а місиво брутальне.
Сльота чіпляється до ніг
на чоботах не тане.

Рахує копійки базар:
три бабці й кішка спільна.
До дідька здавсь їй — "Київстар"
та інтернет мобільний.

Щемливо дивиться, нявчить;
купую мойву... Чати
заполонили всю блакить,
неначе сніг лапатий.

Скрушні думки сягають хмар,
і на душі убого,
і не потрібен — "Київстар",
щоб спілкуватись з Богом.

13.12.2023р.

А день новий, немов паперу білий аркуш,
Немає зовсім слів і навіть літер...
У небі чистому лиш одинока хмарка
Мовчанням зустрічає тепле літо.

Зароджується знову мрія феєрична,
Щоби почути голос - тенор срібний,
Немов напитися води біля каплички
Цілющої, що так душі потрібна.

Бажання - чути голос того чоловіка
Джерельний у жагу спекотну літа.
Він не підозрює, що це любов велика -
Повітря струм і сонця Боже світло.

З черепиці кришталь осипається краплями
чистими.
Ними смачно калюжа, розлита під ноги,
причмакує.
Ніби цінності краде, і слива, насупленим
приставом,
Намагається їх відібрати рукою- гіллякою.

Красувались недовго дахи сніговими наметами.
З черепиці кришталь осипається краплями
чистими.
А то падає вниз, як рукою незграбною зметений,
Й розлітаються дзвінко по стежці льодяники
крихтами.

Доїдає відлига сніги, не судилося вистоять
Чарам білої казки, в морозі короткім застиглими.
З черепиці кришталь осипається краплями
чистими,
І на залишки білої ковдри летить намистинами.

Усі разом бурульки попадають долу до вечора,
І зимовий етюд розмалюється чорними кистями.
Та безжальна відталина ще не торкнулася дечого:
З черепиці кришталь осипається краплями
чистими.

з човнами
то так як із нами
добротних хвиль
не напастись
набрати
на потоп
цунамі
і осягнути
золотого дна
колись

з човнами
тонуть капітани
не залишаючи
відтак
розбите серце
океану
надаючи йому
на мить
лихих ознак

з човнами
горизонти тануть
а мрії
наближають мить
коли земля
мов на долоні
стане
і вітром порятунку
в грудях защемить

2 Грудня, 2021

Мій плетений фотель на самотИні
Сумує тихо. За вікном південним
Грудневі хмари, ніби павутиння,
Короткий день і непроглядна темінь.

Буває, кицька скочить випадково,
І дивним заспокоєна гойданням,
Замуркає котячу колискову,
Згадавши материнство нещодавнє.

І піде скоро в тепле. Промінь де той
Що вмоститься на плетеному боці?
Негода досі закриває вперто
І синє небо, і квапливе сонце...

Прюнелеву завісу ранній вечір
Шибками пропихне до середини.
Суха лоза обізветься старечо
Як темний покрив вляжеться на спину.

Та в довгих снах немає розмаїття:
Між полозками- перша маргаритка,
Короткі ночі на терасі літній,
І яблука, що спіють надто швидко.

До мене ти вже зовсім близько-близько,
Лиш щось тобі все ж заважає.
А осінь човгає, хоча не слизько,
І думка осами не жалить.

Все, як раніше, в ритмі серце стука.
Любов не вивітриш, не димна.
Чому ж ще досі тільки чути тупіт,
А крок зробити важко? Дивно...

Іди...В чеканні зоряної зливи
Я майже поруч, доторкнися.
Ми ж у любові вже були щасливі...
Хоч сон це, йди... і не спіткнися.

Ця осінь на вулицях Харкова,
Зажурена та чарівна,
Сумує алейно та парково,
Її не змінила війна.

Оплакує мрію занедбану
Центральний Шевченківський Сад.
Крокує повільно та впевнено
Сумською сумний листопад.

Тепло від минулого спогадів -
Лише тимчасовий ефект.
Все зникло під натиском опадів,
Розплакався Правди Проспект.

Ця осінь, така спостережлива,
Шепоче, що я не один.
Плете вересневе мереживо
Та сипле під ноги бурштин.

Краплинки дощу, всі однакові,
В єдиний зливаються звук.
Зустрівся я з осінню в Харкові,
Мовчить перехрестя розлук.

Відлунням кантати скорботної
Стає кожне слово рядка.
Надії людини самотньої
Відспівує осінь міська.

Упадеш горілиць у отави із веж,
мов комашка з високого дуба,
бо давно на цім світі без Бога живеш,
і не знаєш: за що тебе любить?

Ти не звів власний дім, білу вишню в саду
не випещував світу на диво:
розважався, любаску плекав молоду,
а дружину згорьовану кривдив.

Страшно без каяття відійти в небуття—
старість вже наступила на п'яти.
Обірветься ураз жалюгідне життя,
залишилося крихт небагато.

Бач, надщерблена чашка із рук вислиза,
по борідці стікає повидло,
у туманних очах причаїлась сльоза,
а душі за сльозою не видно.

Зрозумій, врешті-решт, що насіння пусте
не породить лілею пригожу!
Чи Господь милосердний пробачить і те,
що тобі я простити не можу?

13.12.2023р.

С-оромиться зима своїх одеж,
В-еселощі під маскою сховала.
І світ увесь в очікуванні: де ж
Т-е сніжно-біле покривало?

У-ранці знову вибрики грудневі,

Т-уманне мрево в'ється на шляху.
У сизого спокійні, певне, нерви,
М-ереживо не сплетене із хуг.
А тільки котяться клубки по світу,
Н итки заплутані снує й снує.
І люд шукає, ніби в полі вітру.

Г-рудневий шарм туман лихий псує.
Р-адіти хочеться сніжинкам білим,
У-тіх зимових до душі б мерщій.
Дивитися і розправляти крила.
Н-адію мати, впевненість, рушій.
Я-кби ж зима прозрінь набрала б силу.

Усе стерплю! Кажіть, кажіть,
і поливайте брудом!
Жаливою серед суцвіть
ніколи я не буду!
Неправедна, немолода,
і не орала плугом,
але, чомусь, мені шкодА
і недруга, і друга.
Полудою заволокло
смітинку в оці синім —
ступаю на розбите скло,
щоб підібрати рими.
Душа заклякла від снігів,
а кажуть рання осінь —
та сіячам лукавих слів,
не довіряю зовсім.
Слизьким не вірю ні на грам,
(із криці шпиль не гнеться)
та вигляду і не подам,
що гострий біль у серці!
Нехай, нехай, Бог вам суддя,
багаті та — убогі!
А я пір'їнка журавля
на вашому порозі.

12.2023р.

Світлішими здаються вечори.
Засніжені, в Різдва Твого чеканні.
Гарячі розливає кольори
Холодне сонце у смерканні раннім.

А в білій далині- відрадно й чисто,
Світлішими здаються вечори,
Незайманим покровом обрій вистлав,
Як ніби сопух чорний докорив.

Чудесний світ, Ти, Боже, сотворив!
Різдвяні переддні- вже сіно в яслах.
Світлішими здаються вечори,
Бо зірка десь запалюється ясна!

Молитвам щирим явиться підмога-
Колядками різдвяної пори.
З благаннями у Тебе Перемоги
Світлішими здаються вечори.

Сòпух- сморід, кіптява.

Алея - жовта, а повітря - кавове.
Не чути вже пташиних серенад.
Натхненний дотик вересня ласкавого
Загублює скорботний листопад.

Дорога безпорадна та замислена
Нав'язує новий незграбний зміст.
Стежина вкрита ягодами кислими,
Малює сум безбарвний падолист.

А краплі з неба нотами жорстокими
Знецінюють ходу календарів.
Воронами та чорними сороками
Розноситься страшний, зловісний спів.

Безсила парасолька перед зливами,
Очікування променю - невлад.
І некролог для вересня щасливого
Карбує нещасливий листопад.

Зима свої фортеці збудувала,
Симфонія звучить в її душі.
А ось моїй - чогось забракло, мало,
І не складаються нові вірші.

Від кришталю думок дрібні лиш друзки
Розсипались за мить. Хіба збереш?
І щось тріщить, мов зламана галузка.
Не вичавиш із льоду свіжий фреш.

Зими симфонія лунає дзвінко,
Немов бринять перкалеві сніги.
Перегортаю списану сторінку,
І Муза додає мені снаги.

Так далеко від мене ти. Полем і степом і лісом
Доля нас розділила, мабýть, не зустрітись
ніколи.
А я знаю й сьогодні, хто зорі дістав би, й розвісив
Лиш для мене одної. Та плине буденність по колу.
Спеку змінюють осені мокрі і зими морозні,
І весна за весною згорають свічàми каштанів.
Наші зорі незаймані котять роkú своїм возом,
Та питають і досі у тебе, чому не дістав їх.
08.2022.

І перший сніг... І перший сніг...
Останній подих листопаду.
Кінець осінньої тріади,
Початок білосніжних втіх.

Період загадкових книг,
Омріяного променаду.
І перший сніг... І перший сніг...
Останній подих листопаду.

Застиглі сльози. Змерзлий сміх...
Не замерзай, моя розрадо!
У серці, що не вбила зрада,
Ношу свій давній оберіг
І перший сніг... І перший сніг...

Ця осінь забере мене з собою,
Покриє душу саваном жури.
На схилі потойбічної гори
Через один - тривоги та відбої.

Пофарбувавши жовтим цілий світ,
Ця осінь забере мене з собою.
Вона іде величною ходою,
Чекає, як промовлю свій обіт.

Я жодне слово вже не омину,
Повінчаний із правдою твердою.
Ця осінь забере мене з собою,
Позбавивши надії на весну.

Багряним листям рану не загою!
А свій перелік безіменних втрат
Поповнить мною місяць листопад.
Ця осінь забере мене з собою.

Загрузла людяність в багні,
В колючих стеблах.
"А я тобі, а ти мені" —
Це не про тебе!
Святе добро завжди твори
На благо людям.
За безкорисливі дари —
Господь не судить.
Подай злиденним й не дивись,
Ти на правицю —
Все бачить Бог, зірката вись,
Тож поділися.
І ворогів люби своїх,
І друзів щиро,
Пробач запроданців усіх —
Сховай сокиру!
Не забереш в сосновий гріб
Й життя собаче.
У тебе ж є і сіль, і хліб —
Чого ж ти плачеш?

10.12.2023р.

Невідомість завжди залишає надію і шанси,
Хоч вона і густа , як туман на долоні боліт,
Непробудно в'язка, як безмісячна ніч, і щоразу
В ній зникає протоптаний звечора росяний слід.

Невідомість стискає, і час , зупинившись,
тісниться
Поміж сходом і заходом, змінює надписи дат,
Де у числах байдужих стає невідчутно різниці,
І одне за одним завмирають вони невпопад.

А якщо за туманом зворотного ліку початок
Невідомість до завтра стриножила путом тугим,
Та відпустить ось-ось...а над краєм стояти й
кричати,
І піщинок потік споглядати не буде снаги.

На вербі причаїлась віщунка, дрімає, не кряче ,
Осоками болотними блудить стара німота.
Невідомість закінчиться ранком , і голос
тремтячий
Скаже тихо - проснись, я туману клубки розмотав.
05.2023.


Слухати:
https://youtube.com/watch?v=2JkpaKxqJVc&si=c5Lo3D6QpF8g0xRW

так ніщо
не підноситься стрімко
як знамена
в гарячих руках
а свобода
яка ж дивна жінка
не міняється вкотре
в роках

не шукає собі кавалерів
що корито зробили
з казни
і не проситься на ніч
де двері
їй нагадують
кришку труни

лавірує
між заходом й сходом
надихає
точилом косу
їй ніщо вже
не робить погоду
рідне слово
втирає сльозу

не поклони
б’є ницим
спесивцям
недалеким
і немічним дням
ні для кого
ні жертва
ні вбився
ні з піску перед бурею
храм

час тупцює
без неї
убого
порох
мокне
а криця
в іржі
і зникають
сумління пороги
розмиваючи
клич
на межі

нумо
браття
і сестри
до бою
барикадне
кидає кліше
це вона вже зове
за собою
та свобода
ті ліки
на щем

10 Січня, 2020