Ти - зречення моє. Лети назовсім,
Забравши спомин, присмак гіркоти,
Тепло надій, що зігрівало досі,
Все, що мені подарувала осінь
Я відпускаю осінню. Лети!

Коли щоки запалої торкнеться
Ранковий промінь, як моя рука,
Забутий щем заллється тихо в серце,
Подумаєш - чи не зі мною сенси
Були, які незнано де шукав?

Я сни свої на іншого замовлю,
Пірну у мрію сонячно - ясну.
Думок про тебе випаливши схови,
Вберу садок у листя пурпурове,
І в затишок спокійно поверну.

Та ранній вечір в осені чорнильний,
Й закривши повню на льоту крилом,
Шукатимеш в сні моїм шпарину,
Гукнеш, і за тобою я полину.
А зречення? І чи воно було?

Горить країна у вогні,
Ми всі в міцних обіймах болю...
Чи то наснилося мені?
Чи світ же дійсно збожеволів?!

Ще кілька днів - і вже весна...
Стою в вікні з холодним чаєм -
Бо запізнилася вона
На рік, чи п'ять - ніхто не знає!

І опускається рука,
Ми ж - пішки в партії всесильних,
Їм наплювати звисока
На кількість плиток надмогильних.

Не вішай ніс! Тримайся, брат!
Змогли діди - а ми чим гірші?!
Відклав на трохи автомат -
Лежу в лікарні, пишу вірші...

2023 рік

Я іду додому, мамо,
Не спиняючись на мить,
Через куряву туману,
І поранену блакить!
Повз міста, розбиті села
І гніздечка ластів'ят,
Крізь церкви, старі костели,
Що дзвіницями кричать.
Їхні б сльози зачерпнути
І розсипати в Кремлі.
До кровиці стерши руки,
Збивши п'яти в мозолі,
Я іду, як свідок болю,
Розказати, що війна —
Люта смерть, жахливе горе,
Ридма, пекло, сатана.
Йду крізь соняхи лискучі,
Оминаючи мости,
Буйні ріки, чорні кручі,
Щоб мене впізнала ти
Сивочолого у берцях,
В камуфляжі і броні,
Щоб притиснула до серця,
усміхнулася мені,
Як було колись раніше,
На осонні золотім —
Рідне слово заколише,
І огорне щастям дім.
На полиці образ Діви
Стигми згоює святі —
Тільки мати рани зцілить
Свому сину на хресті.
Я іду до тебе, рідна,
Крізь війни вогневий град,
В серці — люба Україна
І осколки від гармат!

24.11.2023р.

Як пишно розквітатиме весна в вінку,
Протягне сонячний світанок руки.
Поклич мене, зіллємось разом у танку,
Звучатимуть в серцях любові звуки.

Як прийде білий день у радості й журбі,
Із ласкою від лагідного літа,
Поклич мене скоріш, я вийду із юрби,
Мов райдуга засяю розмаїттям.

Як завітає вечір в сірому плащі,
Стихатиме потроху денний гомін,
І повні вражень, почуттів палких ковші,
Поклич мене в осінній щастя пломінь.

Як приблукає таємничо-стигла ніч,
І темінню прикриє всі принади.
Мене тихенько в зиму споминів поклич,
Збиратимем сніжинок міріади.

До тебе прибіжу, скоріш мене поклич...

Дводенний сніг – розвідник зимовий,
шпигуючий, не криючись, усюди.
Листопаде, виходиш на двобій?
Останній тиждень свій відстоювати будеш?

Збирайся! І покірливо крокуй
наздоганяти побратима літо.
Вже першим залпом зледенілих куль
знесло твій стяг позліткою розшитий.

Ну що тобі той тиждень? Це ж абсурд.
Ти знаєш, що приречений вмерзати
у прошарки льодистих кучугур.
Морозяні заряджено гармати…

Здаєшся? Чи погорда не дає?
Чи впертість [ненасить] не дозволяє?
Це володіння, календарно, ще твоє –
формальність, що нічого не міняє.

Сніг-резидент, зухвалий та жорсткий,
господарськи гуляє по окрузі.
Листопаде, лякатися не смій!
І бийся! В повну силу й без ілюзій!

23.11.23

Речей багато у бутті не стало.
Де музика? Веселка? Зорепад?
Слова глухі, із присмаком металу.
Моя любов тримає автомат.

Нема розради у погожім ранку,
Весна не в радість й мрійник - листопад.
Чуття німі, розтали забаганки.
Моя любов тримає автомат.

Бо там, де сонця схід, там лиха жерло.
Звідтіль навалу чинить супостат,
Народ сусідній, підлий, кровожерний,
Й моя любов тримає автомат.

Забери в час розлуки, що-небудь візьми,
ти на згадку відрадну від мене:
срібну пісню кохання, чудес килими,
а у погляді небо блаженне.

Променисті світанки, малинові сни,
як завії рожевого цвіту,
верболозів рясних — острови таїни,
що створила любов з малахіту.

І не шкода мені діамантових слів,
і речей до останньої свити,
тільки б поміж холодних і грузних снігів
грішну душу свою не згубити.

Не жалкую за тим, що було, те було —
не відняти тепер й не додати.
Бачиш, птах розчахнув твердь небесну крилом
і ти теж, на багато ще здатен.

Всі простори твої від землі до небес,
та завжди повертайся додому,
білокрилий Лелеко — натільний мій хрест,
щемна скалка у серці живому!

22.11.2023р.

Коли писатимеш стиглі вірші
Про темні прихистки конкубіни,
Все, те, шо ховають глибокі ніші
Почують вуха, що слухають стіни.
Вони розкажуть про тебе іншим,
Змалюють почуте в розпусних картинах,
«Щоночі він шкрябає, — скажуть, — вірші,
У темних прихистках конкубіни».
І серце у нього стає темнішим,
Тамує спрагу жагучих тіней,
Вона його просить любити глибше,
Відкрившись долі йому на колінах.
«Безумці, нещасні, — заквилять грішники, —
Вони оскверняють і наші стіни,
І все лиш тому, що дописує вірша,
Що геть не потрібен його конкубіні!»
Всього лиш красиві слова, не більше,
Про ночі, про млосні цілунки уклінні,
І серце у нього стає темнішим,
І прихистки ночі усі в руїнах.

08.10.2023

Пролився у фіранки ранок. Скоса
Повік торкнувся, блимнувши невинно.
Надворі дощ, і ніби ельфи босі
Тупцюються невидимі краплини,
І тулячись до шибки, слізно просять
Вікно відкрити, де цвітуть гардини
Фіалками весняними у осінь .

О милі ельфи! Зранила вам крила
Промокла за ніч біла хризантема,
Яка лише недавно так іскрила!
А вже її розгледіти даремно.
Голівки почорнілі опустила,
Остання із квітучого едему
Застигла у саду кущем зрадливо.

О любі ельфи! Мала б вас зігріти,
Та пелюстки я вишила на льоні,
Який і сам вбирався в сині квіти,
А нині взір його в шибки холодні,
В чеканні, як то буде тріпотіти
Фіалковий післяобідній промінь,
Й цілунок зрідка подарує вітер.

О дивні ельфи! Де під листям прілим
Вам, ніжним і яскравим, є притулок?
Воно в осіннім блиску відгоріло.
Про нього й віття стомлене забуло,
Брунькам новим своє віддавши тіло,
Вколисаним і до весни поснулим.

А вас зима приспить під снігом білим.

Торкаюсь ніжно думкою. Чи маю право?
Це все одно, що доганяти вітер,
Але квітнева сонячна душі оправа
Малює райдугу в моєму світі.

Торкаюсь думкою, немов блакиті неба.
Яке ж було б кохання поміж нами?
Вночі я бачу, бачу сни лише про тебе,
Що встелені яскравими зірками.

Чому ж всі мрії розпливаються хмаринно?
Дощем незрячим сиплються бажання.
Торкаюсь ніжно думкою - увись я лину,
Літають роєм всі мої вагання.

Із сірого неба розгублена осінь
заплакала зливою, тужно, розкосо
у холоді дня. Непокоїлась лунко,
губила свої дорогі обладунки

на землю. І смутком охоплена нОвим,
втрачала оту пишноту кольорову,
яка відбуяла. Пожовкла, недужа
зривалась і падала в чорні калюжі.


Уже без надії... Пручатись несила,
зажурена осінь дощем голосила.
І кинута долу зимі на поталу,
приречено вже ні про що не питала.

Як не знати, про що ти мовчиш, тісно зціпивши
губи.
І щетина, немов із дороги далекої пил.
Дай погладжу чоло, і зберу з нього сполохи,
любий,
Хай в долоні стече гіркота, яку ти не допив .

Як розвіється сниво, з його крижаного полону
Я тебе заберу, і цілунком зігрію м'яким.
Обійми і повір в те, що ніжність моя не схолола.
І зболілі серця не розіб'є тужба на друзки.

Буде ранок дощем заливати пусте завіконня,
Де останній листок, як прив'язаний жаль до гілля,
Де і хмари пливуть, ніби нашим неспокоєм повні,
Де і вітер не знає, дмухнути на нас звідкіля.

Ти мене обійми і повір, що негода скінчиться,
Наше щастя вернеться дорогою щирих молінь.
А що там, за вікном, як колись, нам не буде
різниці.
То ж віддай темні думи нічні у долоні мої .

Чому ж не сонячно, хоч світить сонце за́вжди,
Пронизуючи вістрям дні змарнілі.
Десятий рік вже тлумляться чужинці-зайди,
Розкривши суть хижацько-озвірілу.
Зомбовані на сказ кремлівською пітьмою,
З московії підступні блудять вбивці,
Не вникнувши в диктаторську жахливу змову,
Воюють недобиті кровопивці.
І цей загарбників непотріб жде погибель,
Бо зайві на землі - це сто відсотків.
Потворні наміри у цих триклятих гицлів -
У прах, катів мерзенні руки всохнуть.
Розплата бу́де, й наближається щоденно
За юнь розстріляну , крихке дитинство,
Бо українці мають переможців гени,
То ж не залишиться ворожих тіней.

Не до покою - а в грудях тишина -
збіглися війна і жовтень лицями,
і багріє небосинь до дна
гуркотаннями і блискавицями.

Серце стихло, а кругом оті жнива,
передзвони і живі ще стогони,
легкокрила пошта польова
розліталася у різні сторони.

Наче подиху тривога горлова
над зітханням і хмільними тостами,
непозначена кінцева вузлова
висі над розкритими пригорщами.

Без зворотної адреси ці слова,
запізнілими нічними гостями,
як свічок зіркова вартова
неба над могильними Погостами, -

линуть в осінь, невимовну, як душа,
зі своїми дивними дрібницями:
про безсоння, вістря штик-ножа,
і останні зустрічі зіницями,

що з мелодії, така іще земна,
на той берег нотою високою
зрештою зірвалася струна
серця, що ніде не знало спокою.

Штрих-код вузьких безлистих тополин,
Дорога збита, небо олов'яне,
Руду стерню обабіч застелив
Похмурий день приземистим туманом.

Летять у схід кроваво вогняний
Колони бойових зелених коней,
І материнське "Боже, сохрани"
Вплітається у гул їх монотонний.

За склом оброшеним у молодих очах
Іскриться сміх дорожніх перегуків.
Дай , Боже, їх додому зустрічать
Живих, здорових і незламних духом.

Говори до мене,
мила
Говори речитативом
Нині модного вірша…
Промовляй до мене слово,
Повторяй і я готовий
Далі вже не поспішать!
Будь свічею, що не гасне
Нагадай, що світ- прекрасний,
Навіть в самий темний час
Твоє світло воскрешає,
І відроджує й єднає,
Те, що завжди було в нас…
Ще скажи, скажи, послухай,
Як щеза німа задуха,
Хай тремтять твої вуста!
Бачиш, знову відступає,
І нарешті вже минає
Ніч, холодна та пуста…

20 листопада 2023р.

Я Дорошенка став лауреатом,
Сонетів не читав раніш його,
Тепер натхнення чарівний вогонь
Пройняв єства мойого кожний атом.

Мов осінь ця, поетова, крилата,
Неждано так торкнулася до скронь.
Вбирав борню, любов - немов з долонь,
І пригортавсь душею, як до тата.

Поета Берегиня, пані Ганна,
Земля прекрасна вся Франка Івана -
Обійми враз розкрили осяйні...

О дивовижна Дорошенка осінь!
Цвіте моя душа у ній і досі,
Немов найкраща квітка навесні!

19 листопада 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Давай розфарбуємо день за вікном,
За тріснутим склом, поміж смужками- скотчами
Змалюємо те, що так бачити хочемо,
З уривків, дарованих ранішнім сном
Згадаємо разом війною столочену
Не кинуту мрію. То ж фарби подай
І я розмалюю веселками згарища,
Штрихами зелено- блакитними - далечі,
Ти тільки уважно дивися в ту даль-
Там мрія. Жива. Усміхнися, побачивши.

Застудила душу осінь,
чутно інколи "кахи",
як вино червоне в льосі
бродить тиша навкруги.
Зажурився сад пожухлий,
що лисіє під дощем,
хвощ голки ховає в мушлях
білосніжних хризантем.
Затужили пишні ружі,
бо втрачають пелюстки,
відбиваються в калюжі
хмаровиння — лантухи.
Молиться уклінно вечір,
на патики сперся тин,
мовби дідуган старечий
у оточені жоржин —
битий лютими вітрами,
(зуби втратив майже всі)
та ще п'є із порцеляни
чисті роси звідусіль,
і радіє сонцю й зливам,
сподіваючись на те,
що колись, усім на диво,
верболозом зацвіте.

18.11.2023р.

Твоя душа - як бісеринки-зорі,
Еолової арфи щемний дзвін.
То ендорфінів фантастичних море,
Які розлиті в небі, мов живі.

Німіє щастя в висі неозорій,
І співом зависає у траві...
Леліє радість між сумних історій,
Едем уяви родить соловій.

Вогнем пекельним спротив наростає,
Імла водою заливає жар,
Цілує смерть північна зелень гаю...

Краса на попелищі - Божий дар -
Ізнов мертвотну блідість подолає -
Ймовірне диво неймовірних чар.

18 листопада 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Ми всі потрохи втрачаєм глузд.
Можливо, десь і самі це бачимо.
Наївна віра в порожній звук,
А те, що поряд, не має значення.

"Заскалка в оці" відома всім.
Та й інші вислови пам'ятаємо.
Застрягли в'язнями серед стін
Своїх ілюзій в чужих уявленнях.

Ми всі цинічні, як не крути,
А пошук правди — це пік нещирості.
Заради ясності, простоти
Готові йти на всілякі хитрощі.

Підтримки хочемо. Так і є...
Наш розум вкотре воює з совістю:
Наплюй на інших, бери своє
Чи хоч би грюкни дверима голосно!

Втомились вже від дилемних мук,
Однак на зміни нема сміливості.
Ми всі потрохи втрачаєм глузд,
Прийнявши вади за особливості.



12/2012
11/2023

Стікають зливами хвилини
з долоні Божої руки,
червоні згарди горобини —
гребуть граблями двірники.

В натхненнім подиху на злеті
у тьмянім полиску лампад
фінал трагічного лібрето
на біс танцює листопад.

Розсіює зухвала хвища
осінній порох навкруги,
залишивши на кладовищі
усі не сплачені борги.

У міста сивого в облозі,
мов тужна бранка на війні,
я знов чекатиму на розі
семи вітрів на білий сніг.

15.11.2023р.

Ніхто тебе й ніколи не любив
так віддано, як я тебе кохаю!
Не знайдеться у світі більше див
за цю любов! Я те напевне знаю.

Забутися не можу день і ніч,
стараюся не жити почуттями.
Гоню оте із пам’яті опріч,
але люблю. Безмежно, до нестями!.

І часом тяжко думам дати лад,
і душу укриває часу іній…
А може осінь?. Просто листопад
і крапельки роси на павутині?.

І падали краплі у темряву ночі,
Про щось шурхотіли, ледь чутно, пророче.
І кожна співала, окремо від інших,
Ті звуки творили мелодію тиші,

Яка огорнула все суще навколо,
Була осяйною її колискова,
Що, мов розчинила у темряві світло,
Невидиме зору та серцю привітне.

Звучали дощу монотонні мотиви,
За хмарами місяць старів горделиво.
А сон ненав'язливо сіяв оману,
Яка, як і ніч, на світанні розтане.



12 листопада 2023 року.

Фата-Моргана іншою буває –
cherche la fam... а я кажу, – мерсі,
не Роза, не Лілея, а Sisi
принцесою ці заводі лишає.

Запам’ятаю небо, і прибій,
і гавані затишні і надійні,
де я була в ілюзії твоїй,
але одне одному необхідні.

Я бігаю по хвилях... на бігу,
виконуючи ритуальний танець,
та не міняю пана на слугу...
шукай мене, літаючий голландець.

Твої надії на морському дні.
А я... А я полину по Дунаю
у незабутні вечори і дні,
куди не я... «А’ROSA» повертає,
роняючи блукаючі вогні
у течію минаючого раю.

Чи можна бути щирим українцем,
Залюбленим в московські матюки?
Сказав би я одверто наодинці,
А як про те на людях - невтямки.

Лютує навкруги лиха година
Та біль не відступає із грудей -
Чи варті українці України,
Чи вдатні лиш у випасі свиней?

У забаганках осені - туманність:
Кристали льоду, крапельки води.
І сизоликий день в чуттєвих гранях,
І доля зводить нас вряди-годи́.

Любов така буває лиш весною,
І не по вінця - тільки через край.
Скажи, чому туманною сльозою
Окроплений цей невимовний рай?

Розвидниться, а далі що? Безвихідь?
Бо примхи осені не зупинить:
То вітер дмухне вогко, а то - тихо.
Любові краплі ...- це туман щемить.

Він царює тепер на землі,
Обриває зіщулене листя.
І природне, яскраве, барвисте,
Залишає з теплом у імлі.

У мінливому небі його,
Що, частіше понуре і сиве,
Сонце висне, зігріти не в силі,
І втрачає останній вогонь.

Не втішає блакить, бо не та, -
Майже синя, тому і холодна.
Все сильніше панує негода...
Осінь пізня, немов сирота,

Вирушає, забувши про спів,
У сезон охололого світу.
І гойдає оголені віти
Перемінлива роза вітрів.

Не зламали заборони і тенета,
Не зазнала від репресій руйнування.
Мова - дивосвіт, духовності планета.
Зберегла традиції і сподівання.

Упродовж віків творили мову нашу.
В ній є таємнича сила і безсмертя.
Милозвучна, чарі́вна, для нас - найкраща
З досвіду, культури й слави в ній осердя.

Найкоштовніше надбання - рідна мова,
Бо як мати в кожного, як Батьківщина.
Передасть нащадкам мудрість в кожнім слові.
Для народу українського - єдина.

Мій перший день пенсіонера
У ботанічному саду.
Життя мойого нова ера
На щастя, радість чи біду...

Вже на заслуженім спочинку
Свій день плануй, як хочеш ти.
Іди гуляй чи спи в будинку -
Невже на працю не іти?!

Не віриться. А час приходить
І бачиш - сили вже не ті.
І музика дійшла до коди...
Та лиш в роботі, не в житті.

А може й добре? Бо чому все
Я грав лиш музику чужу?
Мій Боже милий і забувся,
Коли свою наворожу.

А у саду гуляє осінь,
Я чую вітровий мінор --
В її жовтавому волоссі --
Шумить гілля чудовий хор.

І щем єство проймає чуле,
І лиш дерева - слухачі.
Неначе вмерли дні минулі -
Прощальний реквієм звучить!!!

3. 11. 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Карнавал осінній не шкодує ласки,
З охри і буршти́ну, злотоперу - теж.
І дерева, ніби персонажі казки.
Видумка природи ще не має меж.
Кущики калини пурпурові нині,
Терен темноокий, в яблунь - ліхтарі.
Вітерець у танці, небеса - у сині,
Осінь-чарівниця грає попурі.
Саду сукні модні і костюми лісу.
Ексклюзив строкатий - мчить жовтневий кінь.
Листокрут в повітрі, десь - підкрався лисом.
Карнавал осінній - з сонячних краплин.

1.
На відчай і біль, невгамовну тривогу
Рушає в дорогу швидка допомога.
Шляхетна професія зі співчуття
Дарує надію, рятує життя.

приспів:

Ти, лікарю, нас борони!
Нехай будуть люди здорові!
Здоров'ю немає ціни,
Як світлу душі та любові.

2.
У лікаря руки цілющі та сильні,
Здолати біду допоможуть людині.
За те, що на варті життя лікарі,
Ми щиро вклоняємось їм до землі.

приспів:

Ти, лікарю, нас борони!
Нехай будуть люди здорові!
Здоров'ю немає ціни,
Як світлу душі та любові.

2016р

Суцільна дощова стіна взяла в полон,
Але пульсують контури розмиті.
У венах стрімко сунеться якийсь циклон,
Нагадує про світлі дні щомиті.

Тепер лише кохання солод уві сні:
І очі зі стрілою Купідона,
І поцілунки губ яскравістю рясні,
А у вухах слова від Цицерона.

Журливо, темно, бо дощова завіса,
Краплин води нейронова чечітка.
В краях далеких десь заблукав гульвіса.
Попало серце зжате в мокру сітку.

Дощить, а парасолька лиш одна в юрбі,
Стікають краплі по душі в печалі,
І хоч пульсують контури лиця в журбі,
Вівальді чути - скрипку пасторалі.

Із Олександра Пушкіна

Хоча тягар бува трагічний,
підвода у ході легка;
завзятий кучер – Час одвічний –
везе, не злізе з передка...

Сідаєм зранку в ту підводу;
ми відчайдухи, пустуни,
й, забувши будь-яку вигоду,
гукаєм: не барись! жени!

Та вдень – нема вже тої зваги,
понатрясло нас; нам страшніш
дорожні ями та зигзаги;
гукаєм: йолопе, притиш!

До ночі котиться підвода,
така ж то звична вже для нас;
ген близько – спо́чиву нагода,
і гонить наших коней Час.
аааа
(2023)

Тріщить вогонь війни ген-ген за небокраєм,
І сиві пасма він пускає в небеса.
Густющий хмарний дим усе оповиває,
Обіймами стискає присмерковий сад.

Шепочуть тихо щось уста пошерхлі вітру,
Вслухаються у спів зажурених цикад.
І згущує мазків свою ясну палітру
Художник-вечір легко - дивний дивогляд.

Так хочеться мені хоч в цей відносний спокій
Поринути цілком, допоки не пече.
Геть розчинитися у тиші цій глибокій,
І брату-затишку схилитись на плече.

28 жовтня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

В її очах палає дика пристрасть,
а погляд душу спалює дотла.
З твого колись красивого життя
вона — усе, що зараз залишилось.

За нею вслід шалено і невпинно
готовий бігти хоч би й до кінця.
В її очах палає дика пристрасть,
а погляд душу спалює дотла.

В її обіймах ладен розчинитись,
забути все і те, чого не знав,
всього себе віддати без вагань,
без страху впасти в осуд та немилість.
В її очах палає дика пристрасть...


28.10.2023

Вже осінь виплакала сльози,
схилили небо журавлі,
а я шукаю у знемозі
своє коріння на землі,
дідуся плетену колиску
за польським цвинтарем старим.
Змінилось все, що серцю близько,
за обрій кануло, мов дим
і не знайти у вертограді*
прадавніх нарисів сувій,
лише завія листопаду
кружляє в тиші гробовій,
куйовдить павітер чуприну
давно самотньої сосни,
можливо пращур пуповину
тут закопав серед весни?
А на вузькому перехресті
біля костелу край села
хтось загубив натільний хрестик...
Навіщо ж, Боже, підняла?

Вертоград* — сад

20.10.2023р.

Сіра тінь мене тримає,
сіра тінь.
Вона біля мене,
але я один.

Вона у поглядах,
на площі, у метро.
Вона перетворює
все на зеро.

Сіра тінь вповзає кров'ю
в наші дні.
Сіра тінь замість ікони
на стіні.

Я бажаю миру,
але все гримить!
Сіра тінь вповзає кров'ю
у цілий світ.

Буде день,
коли закінчиться війна.
Сіру тінь розвіє
сонечко з вiкна.

А я уже пробачив їх усіх -
Тих, хто мене словами розіп'яли.
Їх теж колись розіпнуть, як на сміх,
За судження гидкі й недосконалі.

І не простять - отак, як і вони!
Бо не судіть - не будете судимі!
Опиняться в обіймах Сатани -
Залишаться ізгоями дурними.

А я пробачу. Бо у тебе вчусь,
Бо як би тяжко ми не посварились.
Ти забуваєш зле усе чомусь.
І де береш на це духовні сили?!

Й ми ще сильніше любимося знов -
Попри огуду й заздрісні всі пики.
Бо править нами рідкісна любов -
Як океан, як Всесвіт цей - велика.

У нім царюєш, ЛЮБА ЖІНКО, - ти.
Кому я поклоняюсь на колінах.
Ось хто насправді - ГЕНІЙ ДОБРОТИ,
Вона в тобі - Божественна й нетлінна!

15 жовтня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Буває, вип'єш й душу розтина...
Проллється слів тоді лайливих злива.
Душа поета, наче та струна -
Нестримана, чутлива і вразлива.

Бурхливо реагує, ніби рве
Потік потужний враз усі загати.
Й обурює наплив отих словес
Тих, котрі звикли чемно розмовляти.

Невихований він, такий-сякий,
Культурне товариство епатує!
Судіть, судіть. Та перш, ніж брати кий,
Чи ви святі, скажіте, чистоплюї?!

Ви на кохання чисте поговір
Пускаєте, усі плітки погані.
Вони смердять брехнею, наче тхір,
Хіба так чинять люди бездоганні?!

Гидка потворо, ти живеш сама.
І заздриш тим, у парі хто щасливий.
Так виховано, чемно, крадькома
Плетеш інтриги підлі, нечестиві.

Бо треба знищить тих, хто не такий,
І не вписався, бач, у схеми звичні.
І поза спиною летять плювки -
Бридню не хтять казати ув обличчя.

Бо справедливості у тому й суть,
Вона лама шаблони дерзновенно.
Вже краще грубіяном п'яним буть,
Ніж вихованим покидьком мерзенним!

7.03. 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Береза згинає спину.
Ти бачиш лише половину.
За нею великий гай.
Грай, моя кобза, грай.

Вікна плювали у вічі.
Скоро тебе прикінчать.
Тобі обіцяли рай?
Грай, моя кобза, грай.

Ти йшов позаду колони,
сьогодні ти вже холодний.
Могила — тобі наш край.
Грай, моя кобза, грай.

Янголи не зустрінуть,
демони теж відкинуть.
Рабам не належить рай.
Грай, моя кобза, грай.

Скоро листя додолу впаде,
І поволі сивіє, жовтаве.
Тільки небо вгорі — молоде,
Як розвихрений чуб — величаве.

Унизу все — печаллю взялось,
І похнюпились в тузі дерева.
Тільки вись поміж хмарних волось
Квітне, ніби усміхнене мрево.

Розколовся надвоє цей світ,
Як горіх у сталевих лещатах.
Уклоняюсь мінору я віт,
І угору лечу, як на свято!

5 жовтня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Чаєчки безголосі
Вервицями на пляжі.
Нишком підкралась осінь
В берцях і камуфляжі.
На деревце-сирітку
Сіру, тонку ряднинку -
Вдягнуто павутинку,
Мов маскувальну сітку.
Спалені городища
Вітер баский розвіє.
Тліють на попелищах
Марні чиїсь надії.
Десь, на крихкому денці
Розпачу і скорботи
Гріє змарніле серце
Сонячна позолота.

Вересень 2023 р.

Обрій.
А на ньому суцільна чорнильна пітьма
опадає з небес нескінченим гнітючим потоком.
Крадькома.
Ницість ходить завжди крадькома.
Під саваном пітьми набирають свій яд її соки.

Поза обрієм кублиться щось, наче зріє й росте.
За пітьмою поки навіть обрисів тьмяних не видно.
Щось вродитися має, щось гідне та сильне, проте
зволікати з народженням задля поживи – негідно.

Чи попереду тьми залишились хоча б півтони?
Чи лишилися світла, хоч бляклого, деякі плями?
Поможи йому, чуєш, або у пітьми потони!
Бо пітьму у тобі я ненавиджу всіма чуттями!

Перед обрієм я розливаюсь.
Бери.
Вимивай всю гидоту, що мороком кублиться в тілі.
Чистий дотик повітря. Прозорість. Тепло.
Кольори.
Різнобарвні. Стійкі. І усі недоторканно білі.

21.09.23

Твої чаруючі обійми.
Щоночі сну її омана,
Жага, закута у видіннях,
Що обриваються так рано

Обудою, яка мов кара,
Буває часом недоречна.
Жадану відігнавши мару,
Лишає полум'я сердечне.

А з ним, і пам'яті ошмаття,
Де миті тої насолоди,
Зоставили п'янке багаття,
Що, як і спомин, не проходить.

Неначе танці на вугіллі...
У вирі часу жало болю.
Сльоза, в якій вода із сіллю,
Омиє тугу за любов'ю.


Розлука вплетена у долю,
Усе іще турбує снами,
І виривається на волю
Безмежжя, збурене між вами.
‌
‌
‌

ВОНА ВАРИТЬ КАВУ (Дівчина-бариста)

Горнятко вулиць вечір сутінками сповнив.
Вона варить каву, осіння, стомлена, сонна...
Кава грає відтінками смаку столикими.
Бариста за фахом,
Художниця за покликанням..

Й було відчуття, що диво ось-ось і станеться,
І тіні вечірні з'являлись, мов привид Станіса...
- Чекайте хвилинку, кава ще трошки й звариться...
У ній уся суть, у ній уся мудрість Варіса...

Кава - це вірші поетів у стані рідкому,
Кава - це в почуттях замість крапки - кома,
Людина без кави, мов Курт Кобейн без конверсів..
Кава - це магія,
Кав'ярні - маленькі Гоґвортси..

Ти входиш до неї смиренно, мов грішник до храму,
Просиш, як покаяння, міцного, мов сталь, еспрессо
І дудлиш його до останнього міліграма,
Замість молитви - чорна ранкова месса..

Замість молитви - очі, лагідні і знайомі,
Замість кадила - чашка, замість свічок - цукерки,
Замість хрестів - кориця, турка - замість ікони,
Запах її парфюмів - ніжно-солодко-терпкий..

І висне над головами спокуса, мов меч Дамоклів,
І висне свідомість, наче старий процесор,
І зорі спостерігають нас крізь біноклі,
Вони усе знають ліпше, ніж Ванга та Мессінг..

І світло дарують, далекі такі й молочні...
Шкода, що не можна їх замість вершків у мокко..
А може і можна, якби ми були молодші,
Якби час не вкрив наші душі буденності мохом..

Якби був не Київ, а був би, наприклад, Гоґсмід,
Якби все було, мов у казці дитячій, просто..
Якби я був Гаррі, а ти, ну приміром, Джині,
Якби ми знайшли лампадку з чарівним джином,
Якби всі проблеми зникали велінням щуки,
Якби враз всі війни і катаклізми вщухли...
Ще сотні ''якби'', що серце шрамують лезом...
Бариста за фахом,
У душі поетеса..

Туман-чародій затягнув щільно небо димкою,
Злива дурна вкрила місто плащем-невидимкою,
Один помах палички — день перевтілився в спомин.
Вона варить каву, осіння, стомлена, сонна..

Паша Броський
2015

Обстріли ворожі
Не страшні йому,
Хоч від них і схоже
Світло на пітьму.
У сирім підвалі,
Де він другий рік, –
Куля не ужалить
В голову, чи в бік.
Та і поруч мати
Прагне залюбки
Синові читати
Про добро казки.
В пам’яті потрошку
Вже закарбував,
Чим Котигорошко
Змія подолав.
Скарги для дорослих
Геть не по літах:
Чом не має досі
Булави в руках?
Щоб чуму злодійську
Нищити щомить, –
Щоби українську
Землю захистить.
18.09.23

Промайнуло засушливе літо,
Достигають навкруг врожаї.
Я так хочу від тебе сп’яніти
І відчути обійми твої.

Кольори скрізь осінні, медові...
І душа — молода — там горить.
Невмируща ця спрага любові
Породила мою ненасить.

Чую в серці Амурові стріли,
Кров сочиться із них, наче хміль.
Чом же ми ще раніш не зустрілись?
Не зазнали п’янких божевіль?!

О напни, мій Амуре, ти лука,
Не у сні, а тепер — наяву.
Як же довго триває розлука!
Подаруй нам хмільне рандеву*.

*Рандеву — побачення (фр.)

16 вересня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Я хочу пестощів твоїх,
Я хочу любощів, кохана.
Хай голову вкриває сніг,
Та ти навік мені жадана.

Обіймів хочу я палких,
Цілунків хочу полум’яних.
І чути, як лунає сміх,
Аж чорнота у небі в’яне.

Я хочу всю тебе, до дна,
Тобі віддати спраглу силу...
Хай ув очах твоїх весна
Буяє щастям буйнокрило.

І хай несе увись обох
В шаленому стрімкому леті.
Як музику, дарує Бог
Красу кохання для дуету!

13 вересня 7531 р. (Від Трипілля) 92023)

Згадай, як добре нам було удвох
Світанки смакувати малинові,
Купати душі в озері любові,
Минаючи лячний чортополох.
Згадай, як добре нам було удвох.

Не забувай, ніщо не забувай
У час розпуки, чи сяйної миті,
Коли волієш думкою творити
З роси й води яскравий водограй.
Не забувай, ніщо не забувай!

Таку як є і грішну, і святу,
Нестримну, зачаровану, рахманну —
Кохай завжди, як вперше і востаннє.
Від божевільної хандри рятуй,
Таку, як є і грішну, і святу.

Я буду поряд поки мрієш ти
Шляхи здолати, що ведуть до мене,
Допоки ще нам хочеться шалено
Від сумоти до радості втекти.
Я буду поряд поки мрієш ти!

10.09.2023р.