Та просто жив - і Місяць ворожив,
    І Сонце зріло, і Земля рясніла -
    зло податі з моїх збирало жнив,
    та що лишалося - жевріло, гріло.

Я жив, і жив - до обрію полів,
до небосині з берегами моря,
нехай і не уміло, та любив,
і знав, що все близьке і зветься «доля»,

*
і що життя за віхолою днів -
мої прозріння, зустрічі, прощання,
слова і руки, злети дивобрів -
лише сердець увібрані торкання.

   І був із тих, що сповнювали світ, -
   разом земне своє ми ткали тіло
   із промінців лунких - ілюзій квіт.
   І дихалося там душі й боліло!

*
    І певне жив не тільки серед снив
    свого й нового всесвіту дитинства,
    і в собі колисанками будив
    довершення земного материнства.

І витікала ввись у безкінеччя
надмузики її земна ріка,
надихнута місцями і гірка,
в моє, тепер виразніше, обличчя.

*
Ультрамарин у сяєві сивин,
вдивляється знайоме в неземне,
ще мить і поміж хмарами сяйне
униз, у хвилі, юний мій мартúн...

   Мов долі слід - падіння, далі зліт.
   Відлуння пам’яті таке слабе,
   лише одне і лине, як завіт,
   з биття судин: життя - люблю тебе.

Крилата мрія, сонце в темнім царстві,
жива криниця у глухій пустелі.
Як би не ти, то всі мої митарства
не вивели б до світла із тунелю.
Ще й досі б у смітник скидала будні,
як мотлох міллю сточений роками,
таємно потурала б звичкам згубним,
боролася за щастя з вітряками.
Ти — несподівана сльоза на віях,
тюльпан шовковий у колючім терні,
солодке яблуко спокуси, ейфорія,
і невичерпне джерело натхнення!
Приємно бути справжньою собою,
не грати у житті абсурдні ролі
з фальшивою короною й бідою,
бо з'ясувалося — король-то голий —
не дарував ніколи самоцвіти,
парчевих китиць золоті обнови.
Лиш ти, коханий, що гріха таїти,
скупав мене у купелі любові.
Між нами нитка неба не порветься,
хоча шляхи планиди невідомі,
ключі ти підібрав до мого серця,
в той час, коли не вірила нікому.

14.11.2022р.

Приснився сон, що вже війни немає:
по «зебрі» весело крокують дітлахи,
і дзеленчать, як дзвоники, трамваї,
і неба посміхається блакить…

Та раптом - біля спаленої хати
підводиться загиблий воїн із землі,
руками сірий попіл отряхає
і тихо посміхається в імлі.

А я кажу йому: «Ти чуєш, друже?»
Слова незграбно застигають на вустах.
«Спасибі, що живий, - кричу. - Одужуй!»
Та він - вже білосніжний птах.

Повільно розправляє довгі крила
і розчиняється ген-ген за небокраєм,
лиш хмари пропливають на вітрилах…
Приснився сон, що вже війни немає.

Автор: Юрій Гундарєв
2022 рік

Командує ординець зграї "Плі!".
Умер без болю. Мабуть, пощастило.
Мене згребли підпилі москалі
У вириту для ангелів могилу.

Між бути і не бути - грань тонка...
Увись лечу не сам, а з вірним другом.
Та небеса гукнули" - Зачекай!"
І удихнули в труп життя удруге.

Із ями виліз. Крил уже нема,
Обрізані ненавистю під корінь.
Поснули кацапури ох дарма,
Бо ніж мій гострий і не світять зорі.

Колола мста в горлянки чужаків,
А лють сичала, випущена з кліті...
Ніхто однині не подасть руки
За вчинене. І в рай шляхи закриті.

Із ляку втік од мене час везінь,
Бо руки і душа - в липкім карміні.
Але під серцем храм із бірюзи
Освітлює любов до України.

Зруйновано. Знищено. Вбито.
Лиш сум, наче тінь, біля тебе…
Як вірити вже? Як любити?
Чи чує нас хтось там, на небі?

І вмить припиняє дебати
хлопчик-кульбабка з телеекрану:
«На фронті б‘ється мій батько,
а я маю битися з раком!»

Сльоза застилає очі -
ти мусиш тепер пам‘ятати,
що десь із тобою поруч
б‘ються кульбабка і тато.

Ми плекали надію в долонях гарячих,
Закликали до миру своїх ворогів.
Чом же батько невтішно над пагорбом плаче,
Захлинаючись горем? Ураз посивів.

Той почує хіба, хто не хоче почути,
Як волає страждала душа на весь світ?
Чом не падають градом, із неба покути
На макітри убивць, їхній весь родовід?

Ворон ворону очі не виклює, Боже.
Зупини цю криваву, жорстоку війну!
Відсахнулося небо, а пекло вороже
Для нескорених духом ладнає труну.

Без причастя не дай, Боже, канути в Леті,
Розтоптати молитви псалмів чобітьми.
Щоб не зникнути з мапи Вкраїні шляхетній
На вселенськім соборі в трембіту сурми!

Підіймай мужніх воїнів, янголів світла,
Поведи їх супроти рашистів у бій!
Щоб не пахнуло ядерним прахом повітря,
А щасливо жилось на планеті живій!

Щоб птахи поверталися в рідні обійстя,
Воскресла земля життєдайним стеблом.
Всі народи почули гучне благовістя
Перемоги святої над скоєним злом!

07.11.2022р.

Це тільки, люба, у книжках
закохуються в квазімодо.
Приваблює і блиск в очах,
і чарівна людська природа.

Не довіряй чоловікам,
коли говорять про принади
жіночої душі, мов храм —
милують погляд зорепади.

Не вір і тим, хто за жагу
віддати чорту ладен душу.
Любов перлинну, дорогу
ховай від кривди в серця мушлі.

І бути гарною не бійсь,
для чоловіка це важливо.
Ліпи, як скульптор образ свій,
і витягнеш квиток щасливий.

Спокус медові словеса
смакуй гарячими вустами.
Формують хмари небеса —
гармонія керує нами.

7.11.2022р.

Я гадав, наснилося мені,
Ніби десь є фабрика брехні.
Та вона існує наяву
І ведуть сліди її в москву.

Там шизують мало не щодня –
Все нова вигулькує брехня.
Соловйовий брєд на киселі –
Так уміють тільки москалі.

Верещать, що рашку на зорі
Бойові обсіли комарі.
Загризають гірше за вовків
Доблесних російських вояків.

З комарів намножились стрільці –
Агресивні біо-горобці.
Їхні зграї – страхітлива хрєнь,
Бомбардують рашку кожен день.

Тож піде невдовзі псу під хвіст
Недобитий кримський їхній міст,
А затим завалиться цілком
Вся параша вкупі із пуйлом.

Вже давно б їх трясця узяла,
Якби не поплічники пуйла.
Мінськ, Пхеньян, Пекін і Тегеран
Підшивають лапті росіян.

Та дарма дуріють брехуни –
Язиком не виграти війни.
Буде снитись довго їм Хер-сон,
На концерт закличе їх кобзон.

Картатий шалик на її плечах
не зігріває у холоднім барі.
У молодої пані сум в очах
просвічує крізь тьмяні окуляри.

Запізнюється він, а не набрав,
щоб повідомити яка причина?
Чи, може, низка невідкладних справ,
чи інша жінка вже перед очима.

А тінь журби кружляє вальс-бостон
між столиків у закладі спочинку.
Втомився грати в хриплий мікрофон
саксофоніст для вдячних напідпитку.

Нервує пані. Келих на столі,
і сигарету підпалити просить .
Хіба ж їй вперше сиві журавлі
осінній смуток заплели у коси.

То кидали її, без зайвих фраз,
то залишала все на призволяще.
Та він прийде, коли заграють джаз
з букетом хризантем надпити щастя.

А я дивитимуся, як вона
умить розквітне, ніби, майська ружа.
І ми з тобою вип'ємо до дна
за пристрасний роман, мій вірний друже.

3.11.2022р.

Чистота української мови
Благотворно впливає на нас
І складає держави основу,
І милує весь світ повсякчас.
Української мови звучання
Дуже схоже на жайвора спів, –
І на вітру глибоке зітхання,
І на лагідний шепіт полів.
Гомінка, мелодійна, барвиста
І манлива, немов водопад, –
Вона звуки такі в собі містить,
Що навіюють в душі відрад.
Щоби мова звучала повсюди,
Ніби трелі гучних солов’їв, –
Говоріть українською, люди,
Не лінуйтеся знати її.
07.11.22

Спохмурніли небеса сталево,
Темне розгортаючи шатро.
Осене, Печалі королево,
Знову ти на свій сідаєш трон.

Рукавичкою махаєш тихо --
Вихор листя кружеля мерщій.
Другу підіймеш собі на втіху --
І, як сльози, литимуть дощі.

Знову у житті цім — чорна смуга,
І звивається, немов гюрза*,
Як же відкараскатись від туги,
Що в усі шпарини заповза?!

Наче горе розлилось безкрає,
І тону у ньому мовчки я...
Полонез Огінського — я знаю --
Музика улюблена твоя.

Ще й війна нам сипле сіль на рани,
Розпач зазирає у вікно...
Хай уже зима скоріш настане,
Замете печалі білим сном.

6 листопада 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Гарячою магмою небо розплавила,
змахнувши над обрієм чорним крилом.
І світ затулила, такі в неї правила,
змітати минуле густим помелом*.
Самотня мольфарка, ворожка, володарка,
у сажу думки розтирає сумні,
і курить тумани, в руках біла мотанка,
чар зілля запарює у чавуні.
Вдивляюся в простір, повіки злипаються,
з безсонням у схованки гратися час.
До самого ранку зваблива літавиця
кружлятиме в темряві зоряний вальс.

Помело* — великий віник

30.10.2022р.

Вітер в далеч десь думки відносить,
Шурхотить багряно-жовтий сум.
То кружляє в танці пані Осінь,
Розвіває сукнею красу.

Щось таке печальне і щемливе
Чується у шурхоті отім.
Це життя спалахує, як диво,
І вогнем яріє золотим.

І приходить трепетна, як ласка,
Музикою болю й насолод,
Ця любові незбагненна казка --
Від землі — аж до небесних вод.

В тому горі-щасті ми пливемо
Поміж бур і затишних заплав.
І кохання пишемо поему
Крилами натхнення і тепла.

1-2 листопада 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Занудила осінь...смеркло,
на мою лиху біду.
А старий горіх нестерпно
чеше лисину в саду.

Задививсь на голу сливу,
на черешню спогляда.
А я теж була вродлива,
гордовита, молода.

Вже не та, не заперечу,
як не люба не дивись!
Проводжаю гурт лелечий
у багряно-сіру вись.

І Всевишнього благаю,
щоб послав — дощі грибні,
Райдуги над небокраєм,
і ковток життя мені!

29.10.2022р.

Подивився у зелену арку
Й не повірив я своїм очам...
Острівець із золота у парку
Усміхнувся променями там.

І душа укотре здивувалась -
Аж багрянцем ткалися слова -
У Природи таємниць немало -
Все нові знаходжу в ній дива.

І гойдає вітер жовті хвилі -
Блискітки яскраві ув очах.
І тремтить із кущиків те гілля,
Мов цілунок перший п’є дівча.

Гороїжить* небо чорні хмари,
Мов на сонце кинуло рядно.
Відсуває вітер темні чари,
Погляд пестить срібне висі дно.

30 жовтня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Прощаю... каюсь... крайніх не шукаю,
Хоч помста здатна відшукати винних.
Легких шляхів Господніх не буває,
І час летить кометою невпинно.

Усіх спитають пізно, чи раніше,
Коли покличе в потойбіччя вічність.
Та зараз дихаю складаю вірші
І людям віддаю сердечну ніжність.

Хоча гріхи пудові тягнуть в пекло,
На терезах добро перемагає.
Життя цінуймо поки ще не смеркло,
Не обміліло джерело у краю!

Цвітуть сади, ланів зелені плеса.
І в'ється річка в затишних дібровах,
Допоки сонце в небесах не скресло —
Збираймо зерня щастя і любові!

Даруймо поцілунки і обійми,
І співчуття, і милостиню бідним.
Пісні зворушливі, натхненні рими,
Церковних дзвонів переливи срібні.

Дитячий сміх і сльози відчайдушні,
Повіддя праведної благодаті.
Плекаймо у собі безсмертні душі,
Щоб потім ні про що не шкодувати.

29.10.2022р.

В непроглядних осінніх туманах
Поховались німі береги, –
Тільки верб одіяння багряні
Яскравіють в імлі навкруги.
Все сповито важким безгомінням,
Наче десь у глухому кутку, –
Лиш чаїне журливе квиління
Розполохує тишу лунку.
Мокрі трави замотують ноги
І на себе породжують гнів, –
Лиш про літо то мрія, то спогад
Веселять мої думи сумні…
29.10.22

Хірург зачинився в приймальні,
міцного налляв у чарину.
Прооперував ідеально,
та все-таки вмерла людина.

Я грюкаю... він відчиняє,
і погляд відводить від мене.
— Невже її більше немає?
О, лікарю, горе шалене!!!

Не вірю... ще вчора зі мною
вона розмовляла, як завше?!
Трималась... була ще живою,
і так сподівалась на краще!

Та лікар сказав: — Ми не Боги,
за спиною — цвинтар чималий...
усіх врятувати не в змозі...
що мусило статись — те сталось...

Ножем біль застрягнув у серці,
і відчай затьмарив мій розум —
ввижалася тінь злої смерті,
глибокої прірви чорнозем.

Хитаючись вийшла з лікарні...
Губив листя клен пелехатий...
— Простіть мені, лікарю! Марно
я Вас не змогла обійняти.

27.10.2022р.

Син:

Мама й тато — в небесах ясних,
Знову разом, як в житті було це.
Кажуть люди: порадій за них...
Тільки чом сльоза бринить у оці?!

І чому так тяжко на душі?
Справді, не для них — тривоги, війни...

Батьки:

Ну а ти, синочку, поспіши
Вже без нас пожити самостійно.

Треба йти самому в майбуття...
Все в свій час трапляється й до речі.
Коли весь тягар цього життя
Як атлант, береш на власні плечі.

Ти б хотів дитиною ще буть,
І пливти за течією звично...
Та не в цьому існування суть,
І не можемо ми жити вічно.

Ще ти по дорозі на Парнас,
Хоч уже підтоптаний і сивий,
І твого тріумфу прийде час,
Він попереду, як справжнє диво.

Син:

Так, зазнаю горя і чудес,
Ще в колисці — пісня лебедина...
О батьки, благословіть з небес -
Шлях цей праведний для свого сина.

28 жовтня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Завше поряд була з тобою,
витирала сльозу зрадливу,
осявала твій шлях любов'ю
у негоди осінню зливу.
Розганяла руками грози,
молитвами знімала втому.
І які б не були прогнози,
не давала у борг нікому
ні тебе, ні цей сад невтішний,
шо забрів у рожевий морок.
І хоча відвернувсь Всевишній,
і втопилося сонце в морі,
розбуджу сни лихі думками,
подарую натхненні крила,
щоб не сталося поміж нами,
я твоя берегиня, милий.
Буду серце твоє щоразу
лікувати від туги й болю,
скільки б нам не судилось разом
йти по сніжній стежині долі.

22.10.2022р.

З материнського лона з'явились на світ —
Ти спокійна, а я — вередлива.
Нерозлийвода разом, без ліку тих літ,
Схаменулись — голівонька сива.

Ти саджала настурції, мальви, братки.
Чорнобривці, нарциси під плотом,
Я крилаті думки групувала в рядки,
Підбирала зворушливі ноти.

Серед ночі, бувало, дзвонила тобі,
Сповідалася, мов перед Богом.
Та не знала, що згуба у чорній габі,
На голубку чатує за рогом.

Не зогледілись: як помарніли літа,
Закотилося сонце за обрій.
Листопадом рясніла пора золота,
Підкрадалися нишком хвороби.

Хай би квітло на щастя, а не на біду,
Соковите пагілля зелене.
Чом тепер ти троянди саджаєш в раю,
І чекаєш, сестричко, на мене?

Дочекаєшся, люба, настане та мить,
А коли? — тільки Богу відомо!
Твердь Небесного Царства, хоч як не щемить,
Повертає всіх рідних додому.

19.10.2022р.

Жоржини на пустім подвір’ї в’януть,
Осиротіли і собачка й кіт.
Вже більш мене татунечко коханий
Не вийде зустрічати до воріт.

Не усміхнеться, добрий, світлолиций,
Свою не візьме вудочку легку.
І рибки не впіймає він для киці
У нашому маленькому ставку.

З людьми не гомонітиме привітно,
Вділивши всім душевного тепла...
Здається світ увесь він міг зігріти...
Така велика в нім любов жила.

Був гарним батьком, дідусем і сином.
І та любов була у нім свята.
Бо жив, творив заради України,
Її крильми лелечими вгортав.

Прозаїк, гуморист, поет від Бога,
І публіцист. Перо, як меч — було!
Сатирик-геній, маг таланту свого,
Його боялися падлюцтво й зло.

Він замки відродив на Батьківщині,
Які без спецосвіти будував.
Крутелики заможні і донині
Наслідують величні ті дива.

Активний, життєрадісний мій тато,
Він завжди людям всім допомагав,
Був без мандата справжнім депутатом,
У добрих справах — вся його снага.

Здається, що до ста міг жити й більше,
І не боявся смерті, ні війни.
І оркам посилав ракети-вірші
Щоби приборкать сили Сатани.

Не вірилось,що швидко так не стане
Тебе, недуг ти стільки переміг.
Та серце зупинилось полум’яне...
І на обійсті іній — наче сніг.

Свої романи і чудовий замок,
І сад прекрасний людству залишив.
І відлетів до Вирію, до мами,
В лелечий біль синівської душі.

19 жовтня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Вже чуприна моя - поле припорошене,
І на ній чорноти майже і нема,
Мов прийшла, мов прийшла, мов прийшла непрошена
І укрила сніжком голову зима.

Я струсити хотів, та не осипається,
Потім пробував змить весняним дощем,
Тільки вже чорнота більше не вертається,
А пороша свого додає іще.

Красне літо навкруг розквітає звабою,
І природу усю зеленню вгорта,
Лиш моя сивина білою кульбабою
В соковиту траву тихо обліта.

7508 р. (Від Трипілля) (2002)

У дім увірвався вихор,
задув поминальну свічку.
А він же над нею дихав,
приносив сніданок в ліжко.

Зривав у саду нарциси,
під вечір читав романи.
В їх долі переплелися
веселка і рай туманний.

Завжди розумів з півслова,
виконував побажання.
У краплі болиголова*
надія була остання.

Болиголов* — ліки від раку.

11.10.2022р.

Г. С...

Мовчазна, запізніла, непрохана,
Ніби осінь в ошатнім гаю, –
Ти своєю красою сполохала
Угамовану душу мою.
Золотистими, довгими віями,
На краях ворухливих повік, –
Ти зненацька той спокій розвіяла,
На який мене вік мій прирік.
Щодоби веселиш вихилясами
Ти мене, як два берега Здвиж, –
Пахнеш вся ароматами ласими
І в обіймах осяйно гориш.
Розглядаєш мене і показуєш
Безсоромно жіночу красу, –
І, говорячи фразу за фразою,
Відганяєш смеркання та сум.
Запальна, неутомна, вродливиця, –
Я щасливий безмежно в ці дні,
Коли серденько пристрастю живиться,
Яку ти розпалила в мені.
02.10.22

Ця осінь справжня — дощова, сумна,
А так хотілося ще дрібку літа.
Душа схолола і необігріта,
Як неприкаяна, бреде вона.

Як вересень, нахмурене життя,
Все більше горя, і все менше щастя,
І сипляться на голову напасті,
Мов білу смугу хтось безжально стяв.

Неначе випробовують на міць...
І бачите мов інше вже лице ви -
Своє, ні, не усміхнене — сталеве,
Породжене нервовістю столиць.

І знов, і знов — хто сильний, той і пан.
І романтизм омріяний зникає.
Тебе мов щойно вигнали із раю,
В окопи кинули, в бійцівський стан.

30 вересня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Я не кацап і я не московит –
в мені нуртує кров мого народу!
У цьому ми переконали світ,
відважно захищаючи свободу.
І я не орк чи дикий гамадрил,
не представник мокшанської еліти,
що об’єднала сотню-другу рил
і прагне нині керувати світом.

Ні, я не ниций виродок війни,
що позбавляє права існування
моєї Неньки доньок та синів
і хоче вбити навіть сподівання
на мир і щастя, віру і любов,
саму надію на святе – прийдешнє!
Мордує, убиває, цідить кров…
Опам’ятайтесь, він вже нетутешній!

Задумайтесь нарешті хоч на мить –
чекає людство участь ця кривава!
Кому дітей майбутнє ще болить,
закінчувати треба ту забаву!
Я представник незламної сім’ї,
маленький син великої родини,
якій співають рідні солов’ї.
Ми разом всі і всі ми з України!

Духовитими вітрами
Пахне світла далечінь,
Хоч темніє під ногами
Сьогодення вбога тінь.
Ніжнотонна і прозора
Далеч мрійно вабить зір,
Лиш позбавитися горя
Не вдається до цих пір.
Таїна прадавня далі
Кличе безліччю ознак,
Та безмежної печалі
Не позбудуся ніяк.
Гаснуть обрії вишневі,
Мов злякались розкриття, –
Дяка ще одному дневі
За миттєвості життя.
27.09.22

"А Бог любить трійцю," — так батько казав,
Тому у родині дітей було троє.
Зростали посеред некошених трав,
Будинок біленький яснів супокоєм.

І пахнув ялиною затишний двір,
Мелісою, липою, м'ятою влітку.
Фіалкові ночі торкалися зір,
Коли зачиняли на клямочку хвіртку.

В саду захлинались дрозди, солов'ї,
І кликали кума зелені ропухи,
У річці замулений сом соловів
Від несамовитих, гучних перегуків.

В отаві цвіркун дзеленчав, зумкотів,
Гуділи хрущі у смарагдовім листі.
А двір чатували від злих чужаків
Дворняги лихі — гавкуни голосисті.

Світилася люстра за синім вікном,
Збиралася разом на пізню вечерю
Велика родина за дружнім столом.
Бог благословляв свіжий хліб і оселю.

Розмови велися, лунали пісні,
Вугіллям опалювали взимку грубу.
Минули літа, золоті, чарівні,
Лишивши на згадку усе, що так любо.

Здавалося, вічно триватиме це
Льняне, необізнане щастя родинне.
Та згодом роз'їхались діти тихцем,
Зірвавши під плотом червону малину.

Батьки в потойбіччі притулок знайшли,
У хаті примара фіранки гойдає.
Колишні сліди в павутині імли
Давно змили зливи... природа — розмаєм.

Додому злітаємось, як журавлі,
На крилах плекаючи сни кольорові.
Немає ніде більш такої землі,
Де зріла душа у обіймах любові.

26.09.2022р.

Я сміюся крізь сльози, інакше поглине пітьма,
Ні на мить те, що бачив у пеклі, забути не можу...
Ворог бив по позиціях із "Ураганів", гармат,
Шепотіли вуста "Сохрани і спаси мене, Господи Боже!".

Кров лилася з небес, я лежав у рову, наче мрець,
Удихнути не міг це повітря, насичене смертю.
Кулі вили над вухом " Попався? Тобі тут кінець!",
Влучно б'є кацапня із підствольників та мінометів.

Та зостався живий. Опалило лише до кісток,
Подивився на змучене поле і стислося серце:
Спить мій друг, мій товариш, мій вірний незрадний браток,
Він у шанці прийшов добровольцем, прямісінько з лекцій.

Де не гляну - собратчики, теплі ще. Та неживіі...
Рештки взводу складав аж до ночі на зламані ноші.
Не питайте, чому мої сни навіть досі в крові -
Я жартую відтоді. Бо жити інакше не зможу.

25.09.2018р.

Куди ідуть усі оті жінки?
І з ними теж - гіркі мої думки?
Чому прямують — диво дивне - вниз?
Це що — від Бога чорного сюрприз?!

На небі — згустки темряви, імли.
Жінки - на ньому ті колись жили.
Їм з п’єдесталу довелось зійти.
Тепер на ньому сяєш тільки ти.

ПРИСПІВ:
Сліпуче сяйво ллється із небес.
І серцем я згорьованим воскрес.
І по життю з тобою йти готов --
Благословляє небо на любов.

В житті я був закоханий не раз,
Та між розчарувань мій запал гас.
Безодня горя пеклом обпекла -
Все вигоріло у душі дотла.

У ній ти відродила щастя стан -
На небі мов бушує океан.
Між долі злетів і падінь крутих
Кохання наше шаленіє в них.

ПРИСПІВ:
Сліпуче сяйво ллється із небес.
І серцем я згорьованим воскрес.
І по життю з тобою йти готов --
Благословляє небо на любов.

24 вересня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Уже не буде хепі-енду.
Все.
Або ми.
Або вони.
Згоріли міфи і легенди
В пекельнім полум’ї війни.

І на оновленій землі
Не буде клятого сусіда.
Як воші, щезнуть москалі,
А з ними українські гниди.

Я вишиваю (смійтеся!) невміло,
не майстер я (куди мені до них!),
лягала нитка, як сама хотіла,
у схемах вишивання непростих.

Завмерла я, милуючись красою
з бабусиної скрині рушника,
і він мене покликав за собою,
немов майстрині вправної рука.

Не хрестики там вклалися рядками –
це дні й роки на Дереві Життя,
це Пращури говорять тихо з нами
із полотна старого вишиття.

Галопом скачуть коні Світовида,
Ярило колом ходить над Дніпром,
Ховається у темряві Обида,
Й Перун ганяє хмари батогом.

Кохану пестить Лель широкоплечий,
Марена дні із хати виміта,
Мокоша-Пряля сіла біля печі
І нитку долі вправно випліта.

Узори роду шепотіли стиха,
хтось наче час на полотні спинив,
старий рушник, немов прадавня книга,
до мене крізь віки заговорив.

20.05.2022

Прощай, любов моя, прощай,
Нам знов судилося страждати.
Вже не повернеться той рай,
На щастя й пестощі багатий.

Прощай, любов моя, прощай,
Невже ти канула в минуле?!
Осіння темінь ув очах -
Боги од мене одвернулись.

Прощай, любов моя, прощай,
Радійте, заздрісні невдахи,
В моє життя прийшов одчай -
Хоч голову клади на плаху.

Прощай, любов моя, прощай,
Де чар твоїх могутня сила?!
Як швидко днів минув розмай...
Душа від болю скам'яніла.

18 вересня 7530 р. Від Трипілля) (2022)

Переклад

Коли вночі її чекаю з'яви,
Немовби передсмертні миті ці.
Що шана, воля, юності забави,
Де мила гостя з флейтою в руці?!

Ось увійшла. Чадру зняла недбало,
Мені уважним поглядом сія.
Питаю: Дантові ти диктувала
Із "Пекла" сторінки? І чую: Я!

18.09. 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Дощі холодні — сивина
в березовім волоссі.
Її біда — чиясь вина —
то плаче пізня осінь.

Шугає звіром по щаблях,
у кут загнали вправно,
забили в домовину цвях,
з душі виймати рано.

Збіг день, як молоко з плити,
на стоптану підлогу,
і хочеться мерщій втекти
від муки у барлогу.

Втопити біль, мов кошенят,
у пляшці самогону.
Хто п'є страждання із горня,
від кривди сліз не зронить.

18.09.2022р.

Днів дощових ця темна смуга,
І радість хмара висиса.
Життя недуга і напруга,
І блідне сонячна краса.

І огортає туга рання,
І неміч рідної душі -
Буття - повільне умирання...
О люди, жити поспішіть!

Як мають рацію премудрі -
Ти прозріваєш у журбі.
У мріяння рожевій пудрі
Вже не купатися тобі.

Гіркі реальності тиради -
Холодний морок лихоліть.
Лише в любові я розради
Шукаю ще бодай на мить.

Коли тремтячою рукою,
Як спраглий, пригортаєш те,
Що дасть розраду супокою -
Кохане серце золоте.

Де, мов нектар, тебе зігріють
Ці хвилі плоті чарівні.
Від божевіль - анестезія -
Не жаль і вмерти в цьому сні!

17 вересня 7530 р. (Від Трипілля) (2022).

Спогадів струмочки каламутні
Пам’яттю струмують без кінця, –
Де тепер ти, радість неприступна,
Горда однокласнице моя?
То веселим голосом дівочим,
То твоїм волоссям запашним, –
Пташка обізветься серед ночі,
Вітерці лоскочуться затим.
То воскресне сяєвом магічним,
Поглядом утрачена, зоря, –
І сміється з мене іронічно,
Що отак продовжується гра.
Розпочата в пору незабутню
Нашого буденного життя, –
Де тепер ти, радість неприступна,
Горда однокласнице моя?..
13.09.22

Нема чого радіти і ридати,
немає як узяти й написати, –
ще нічого жалітися мені,
що ми у цьому світі еміґранти
усупереч і завдяки війні.

Нікому не цікаві ні поети,
ані тобі великі, ні малі...
все більше відчуваю на селі,
що я уже із іншої планети
межи людей далекої Землі.

І там колись опишуть самовидці
ментальну роль у спільній боротьбі,
де воїн – кожний на своєму місці
долає ненависного ординця
не зраджуючи вірі і собі.

09.2022

Ой, не сип мені солі на рани.
Я то знаю, де кара небес,
але мусимо мати за пана
і любити... як палицю пес.

Ой, хіба я одна винувата,
що у пекло завіяло нас?
Не на часі і нам воювати,
і миритися дітям не час.

Ой, не ми лише служимо ницо
кожній молі і хану орди...
та мені би іще – до криниці,
до живої моєї води

і напитися, наче цикути,
і нічого уже не почути
ні про себе, які ми раби,
ні про ігри цієї доби...
забуваємо, наче манкурти,
цю іронію злої судьби.

На добру нічку,
мамо, надобраніч.
Вже оксамити
вкрили небозвід.
Цвітуть, мов айстри,
зорі полум'яні.
Ніч огорнула
кольоровий світ.
І причаївся спокій
у гніздечках,
Лиш соловейко
тьохкає в саду.
Так само лунко,
як моє сердечко,
коли за щастям
благодатна йду.

Лоскоче ніжність -
самоту на віях.
Калганом пахне
в лузі сон-трава.
Допоки милий
від любові мліє,
знайду для нього
райдужні слова.
Матусю мила,
ти ж мене навчила
любити всесвіт,
пісню чарівну.
То ж дай в дорогу,
лебединні крила,
щоб повернути
молоду весну.

На добру нічку,
рідна, не тривожся,
На те і літо,
тепле, щоб цвісти.
Вплету серпанку
срібло у волосся
і перейду із
Місяцем на ти.
Затихли верби,
не шумлять тополі,
В ставку гойдають
хвилі - береги.
Моя душа, на
перехресті долі
мене зустріне,
поки до снаги.

Та жінка, яка поруч з тобою щаслива,
Слухає твою душу, слухає твої сни
Та жінка, яка поруч з тобою щаслива,
Просто прозоре дзеркало, а в ньому ти.

Вона хоче з тобою бути, твоєю радістю...
Так довго, як тільки можливо радості бути
Ні за минуле, ні за прийдешнє не триматися.
Та все незбагненне тут і тепер збагнути.

Та жінка, що береже усі твої таємниці,
І в храм твій заходить, змивши ноги,
Вона буде тобі так ніжно снитися
І обіймати, так само, тебе з дороги...

І навіть коли пізня осінь... Якщо настане...
І підуть холодні, з стрімкими водами зливи
Та жінка менш щаслива від того не стане.
Лиш будь також...будь ласка, будь щасливим!

Яєшню смажить небосхил
для серпня, як не дивно,
годує з рук докучних бджіл
намистом горобина.

Крило в солодкому меду
замурзав білий лебідь,
корівок Божих* череду
пасе в ромашках легіт.

Парує спека! Де б знайти
в пустім саду альтанку,
щоб в супокої самоти
забутися до ранку?

Хоча в галузках бузини
яскравий зайчик світить,
я так втомилась від війни,
як дід старий від світу.

Божа корівка* — сонечко

25.08.2022р.

Вже відстрілялись льотчики-орли,
Хаймарсів* залпи також відгриміли.
І піхотинці славні в бій пішли,
Вони місцевість зачищають вміло.

І армія ординців — у котлі,
Наїлася і пороху і сажі.
Ох, жару дасть Володарка полів -
Тож начувайся ти, прелютий враже!

ПРИСПІВ:
Всі перешкоди на шляху здола,
Звільняє Україну від сволоти
Простий солдат із міста чи села,
Боєць мотострілецької піхоти.

Буває, гине у страшнім бою,
І скромний, з себе не вдає героя.
Окропить землю дорогу свою
Жертовністю освяченою кров’ю.

Він входить перший в місто чи село,
І пригорта врятовану дитину...
І плаче мати: тяжко як було
Без тебе, визволителю, мій сину!

ПРИСПІВ:
Всі перешкоди на шляху здола,
Звільняє Україну від сволоти
Простий солдат із міста чи села,
Боєць мотострілецької піхоти.


26 серпня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Не ображайся на мене,
знаю, була не права!
Переживаю страшенно,
обертом йде голова.
Лікті кусаю, і вечір
п'є виднокіл, як упир.
А над клуатром* чернечим
в небо здійнявсь монастир.
Злидар безхатній вартує
браму стару сам на сам,
Йду з каяттям. Алілуя —
славить Христа Божий храм.
Півчі на кліросі плачуть,
журяться лики святих,
Діва Марія терпляче
кров витирає зі стигм.
У сповідальнях жевріють
очі іудових зрад.
Віру, любов і надію
Бог роздає всім підряд,
і благодатним, і грішним,
ницим, убивцям, святим.
Сльози ковтає невтішно
біля воріт — пілігрим.

Клуатр* — церковний двір

21.08.2022р.

Свербіж
( Олександр Сушко )

Серпневий вечір. Жіночка у спальні,
Нахаба-кицька морду суне в глек.
В титанів думки зморшки вертикальні,
А у піїтів, знамо, поперек.

Ліричні вірші неперервно мрячать,
У гузно муза коле, наче ґедзь.
Та це нічого, друже, ще не значить,-
Я теж такий моторний писунець.

То нащо пишем? Помилок до біса,
Ні стилю, ні харизми й глибини.
А результат один: словесна тирса.
Чуваче, стій! Пегаса не жени!

У геніїв як у "Антея" крила,
Лиш я у храмі муз сліпе вайло.
Є ж віники, ломи, лопати, вила,
Так ні - правиця торсає стило.

Ну то і що? Снаги не позичати!
Є олів'є, натхнення й довга ніч.
Уже строчу канцони та рулади,
Бо ляпати чорнилом - звична річ.

2.08.2018р.

Поезія
( Тетяна Левицька )

Писаку від поета відрізнити
Спроможний чуйний, вдумливий читач.
Не бійся, друже, надихатись в житі,
А інколи й над віршами поплач.

Ніде не дінеться бур'ян і поле,
Це теж потрібно — слава трударям.
Та у поета серце ясночоле,
І у душі свячений Божий храм.

Буває, ніч не спить, складає пісню,
Бо сипле небо зоряні слова.
Збираєм врожаї, як осінь пізня.
Зітліє все! Поезія — жива!

Вона у бій веде, іде на плаху.
І розтинає груди, в дзвони б'є!
Господь дарує: пензлі і лопати,
Усім талант, а кожному своє.

21. 08. 2022р.

Цілий день якийсь напівпохмурий,
Барабанить по дахах крупа...
Дрібен дощик сіється понуро,
Наче сіллю рани посипа.

У саду розкішна буйна зелень
Вже помалу жовкне на виду.
І веселий настрій перемеле,
Ніби осінь — квітку молоду.

Вовчі упиричні темні хмари
Білих проковтнули овечат...
Тільки вітер так потужно марить --
Щоб не згасла сонячна свіча.

Одганяє юрмище свинцеве,
Світла він окраєць залиша.
І цілує тихо ніжне мрево
Поглядом розчулена душа.

20 серпня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Ряхтять епізодів розчулені миті,
Вислизує день із долонь інстинктивно,
Небесна палітра в космічну графіті
Шугає пораненим птахом нестримно.
І що ж нам робити, коханий, з тобою?
За радістю — горе, біда за бідою.

Повітря шматує швидка допомога,
Обпечене небо палає багрянцем.
Хотіла звернутись до Господа Бога —
Молитва застрягла клубком у горлянці.
Чиясь обірвалась душа на півслові,
Війна гаптувала хустини тернові.

Що завтрашній ранок готує нам, рідний?
Чи мінні млинці, чи сухарики житні?
Міняємо осені соняхи мідні
На муфти овечі, і як далі жити?
Ховається вітер у темну стодолу.
Зима за хаосом, за долею — доля.

16.08.2022р.

Не сумуй, кохана, дні осінні
Ще далеко хмарами повзуть...
Я життя віддав би по краплині
За кожнісіньку твою сльозу.

Скільки ще, скажи, за небокраєм
Накує зозуля щастя літ?
Хай же серденько твоє не крають
Ні скорботи, ні гіркі жалі.

Так, не оминуть нас дні похмурі,
І лихі часи своє візьмуть...
Тільки душу чуйну не занурюй
У жахну одчаю каламуть.

Усміхнися, люба, хай перлини
Зацвітуть на місці гіркоти.
Я життя віддав би по краплині
Лиш від щастя плакала щоб ти!

20 червня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Із Володимира Висоцького

Розтермосили в лігві задрімане зло,
куцозоро воно подивилось навкруг;
і підвівся шатун, і його потягло
на криваву поживу, утіху звірюг.

    Вас отак потягли у «хрестовий похід»,
    начеркавши хрести та зигзаги.
    Що вам треба у нас, де вам бути не слід,
    де стрічає вас пекло зневаги?

        Тож, вояче, стривай,
        убивати не йди!
        Долучившись до зграй,
        не минеш ти біди!

        За руйновища шкіл,
        гвалтування та лють
        вам осиковий кіл
        між лопаток воб’ють.

            Буде в школах багато років недобір, -
            ти відсутній був, множив чисельність смертей,
            а дружина твоя, поки м’яв ти мундир,
            не родила дітей.
ееееееееее
Ти навряд чи отримаєш орденський хрест,
та над Волгою - інший, могильний, готов.
Ти не згодний? Доволі смішний твій протест:
раз хрестовий похід, то й хрестів - ніби дров.

    І написана буде брехня, блекота
    на отій гробовій твоїй дошці,
    бо давно на усіх вас немає хреста,
    лиш зигзаги на вас, «хрестоносці»...

        Попри згаяний час,
        попри безліч могил -
        видно оком: у вас
        ще багато дурил.

        Візьмуть вас у полон,
        вас поранять чи вб’ють -
        під сирітський прокльон
        ви цю пройдете путь.

            Буде в школах багато років недобір, -
            ти відсутній був, множив чисельність смертей,
            а дружина твоя, поки м’яв ти мундир,
            не родила дітей.
ееееееееее
Марно мрієте наші хліба загребти,
ви натомість поляжете в наш перегній;
проростуть ваші поспіхом збиті хрести,
і настане нарешті від вас супокій.

    Ви пішли від родин під воєнний оркестр
    із бажанням поживи відчутним.
    Чи потрібен фальшивої «Мужності» хрест
    буде сиротам вашим майбутнім?

        Повертайся назад,
        ти ж, он, - батько та син;
        лиш загиблий солдат
        буде рідним взамін!

        А лишишся живий -
        свіжим лавам хрестів
        пояснити зумій,
        що́ у нас ти хотів?

            Буде в школах багато років недобір, -
            ти відсутній був, множив чисельність смертей,
            а дружина твоя, поки м’яв ти мундир,
            не родила дітей...
ееееееееее
(2022)