Оббігаючи зором гостей,
На одну я не міг надивиться, -
Крізь прозорі рогівки очей
Блискотіли вологі зіниці.
Мов гладінь синюватих озер
Затопила рухомі повіки
І для мене старого тепер
Цілий вечір сіяла без ліку.
З того часу мені не до сну
І душа гарячить неприродно,
Бо в глибинах тих синіх тону
Та щезаю в приємній безодні...
28.02.23

І брати, і сестри — на чужині,
І батьки і діти — вся рідня.
Хто ж лишився в рідній Україні?
Українців меншає щодня.

Гуркіт бою. Сліз в диму не видно,
Дітки гинуть. Горе п’єм до дна.
Опосіла землю ненаситна
Люта гидь — московська сарана.

27 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

ти знаєш, що все знецінено
і здано за копі́йки в ломбард.
неможливо задорого продати те,
що не являє собою скарб.

цей вірш нехай буде алюзією
на людські почуття і нерви.
ось сьогодні вони цілуються,
а вже завтра він кричатиме: "стерво".

вона без жодних вагань
збере свої речі і поїде додому.
це те, що ми називаєм "кохання".
почуття таємниче і невідоме,

це те, що є рушієм "геніальних" ідей.
вони одне одного піймали на слові,
як хижак, що дочекався трофей,
як китобої свою здобич у морі.

тепер вони не прокидаються разом,
не заварюють каву вранці.
ще одна спроба, ще одна фраза,
ще один шанс зрозуміти свої інтонації.

кохання згасає, коли холонуть обійми,
коли поцілунки стають звичайними,
посмішки - сірими, погляди - непотрібними,
а емоції - пустими і зайвими.

вони, звичайно, посваряться,
будуть мовчати, опускати при зустрічі очі.
пройде час, все теоретично загоїться,
але рани досі в обох кровоточать.

він згадуватиме кожну літеру її імені
при першій-ліпшій нагоді.
це зігріє його в ночі осінні,
як це, наприклад, було сьогодні.

вона забуде віддати йому його шарф.
залишить на згадку, аби не було так боляче.
побачить у цьому тільки їй зрозумілий шарм.
побачить це... і заплаче.

тільки той, хто вигризає щастя,
тільки той, хто роздирає пальці у кров,
тільки той, хто над собою знущався,
той, хто втратив і знову знайшов,

заслуговує мати все,
заслуговує на поми́лки.
щастя - це здобуток однієї людини.
одне щастя на двох - це фальшивка.

лютий'23

присвячую В.

із дерев осипається попіл,
холодний вітер змушує ховати
підборіддя за комір.
у темноті з’являється тінь,
що блукає тут при найменшій нагоді.

його кроки важкі,
його одяг змішався
з брудом, кров‘ю і потом,
його руки покрилися тріщинами,
зморшки стали ще глибшими,
брови - насупленними,
а погляд - пустим.
він залишив домашні турботи
до кращих часів,
які ніколи вже не настануть.

він закурює.
кладе автомат,
знімає рюкзак
і бронежилет,
пробитий трохи нижче серця.
очі виїдає дим сигарет,
але він не звертає уваги -
остання затяжка завжди найсмачніша.
про що він думає зараз?
можливо, про свій будинок у моря
або про те,
що не встиг зробити раніше.
про ту саму дівчину,
якій так і не освідчився.
про побратимів,
яких він залишив.

його не лякає звук
гусениць танків,
розриви снарядів
чи гул авіації.
він загартований пеклом:
Іловайськ та Дебальцеве,
бої за Мощун, Чернігів
і знову Донбас.
він повернувся туди,
звідки все починалося.

його душа назавжди залишиться
прикутою тут в цьому місті.
пам‘ять про нього -
в серцях тих, з ким
стояв пліч-о-пліч
в холодних, вогких окопах,
тих заради, кого він бився,
і віддав найдорожче.
нехай його згадають прості громадяни,
нехай згадають політики,
нехай в школах про нього розповідають
люди, які його знали й любили.

і якщо я вже пишу про нього,
то згадаю всіх, хто загинув.
хто пройшов через пітьму
та продовжує йти крізь неї.
в той, час коли
солдати оберігають
наше майбутнє -
митці кладуть це в свої болючі сюжети.

але ця історія не про війну.
ця історія про самопожертву.

серпень'22, лютий'23

Не кажи мені люстро*, що я вже не та,
на чолі зморшок риски глибокі?
Я іще добачаю, як в'януть літа —
на обличчі життя з перших кроків.

Колискових ночей солов'їні гаї,
і хвилини розчулених митей,
пустотливих метеликів білі рої
крем ніякий з подоби не витре.

Під очима мішечки від повеней сліз,
а на вилицях сітка судинна
від журливих думок, катастроф, катаклізм,
Та на смерть буде інша причина.

Заперечать мені сиві пані чудні,
що душа молода не старіє.
Помарніє й вона, на околиці днів
догорає остання надія.

Не дивитимусь в дзеркало, хай йому грець,
щоб не бачити згорблену старість!
Не на жарт розійшлась, увірвався терпець
гримувати невтішну реальність.

Не поверне свічадо минулу красу,
та розбити — погана прикмета.
На старечих плечах небеса я несу,
хоч все важче тримати на злеті.

Люстро* — дзеркало

20.02.2023р.

Голосом любові
Кожна буква слова
Дихає, сіяє і звучить, –
Почуття безкрає
Душу зігріває
І не віддаляється й на мить.
Кожна буква слова
Настроєм святковим
Збуджує захоплення моє
Вродою квітучою,
Аж до сліз сліпучою,
Що завжди натхнення додає.
В кожній букві свіжість
І тривала ніжність –
Поєднання радості й жалю, –
Бо тебе такою
Дійсністю важкою
Я щодня шануючи люблю.
17.02.23

Без тебе важко і з тобою тяжко,
Хоч розіпни себе поміж беріз.
Чи в небеса злітай, неначе пташка,
Чи кинься потягу напереріз.

Лічила байдуже сузір'я тихі,
Блукала магістралями журби,
Не знаючи на радість, чи на лихо
Тебе зустріну посеред юрби.

Моя любове — райдуга над степом,
Цнотлива діва, пісня чарівна.
Окрилення уславлене поетом,
Уквітчана смарагдами весна.

Ревнива власниця, сердечна ніжність,
Коріння древа, невичерпний біль,
Мінливих почуттів безмежна вічність,
Жагуча пристрасть і бентежний хміль.

Хурделиця, гірка сльоза на віях,
Нестерпна мука, мрія золота,
Світанків бурштинова ностальгія,
Жертовна кров — спасителя Христа.

Блаженна, незбагненна, незрадлива,
Свята вода живого джерела,
А чи без тебе я могла б щасливо
На світі жити?
— Певно, не змогла!

15.02.2023р.

На день закоханих тобі
Стелю до ніг найкращі квіти...
“Ти непідвладна будь журбі” -
Шепочуть ніжно саду віти.

Лиш тихо до вікна іди,
І тепло світу усміхнися.
Він стрепенеться, молодий,
І сонечко засяє з висі.

Ослабить щупальця мороз,
І лютий не лютує більше.
І тане лід його погроз,
І з мого серця ллються вірші.

В них пахощі — мов королі!
Троянд, лаванди і жасмину!
Цвіте кохання на землі
І в небеса весняні лине!

14 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання
Щоб оповити всю тебе, як плющ.
О душ і тіл хмільне взаємне проростання!
Ярило-Бог над нами всемогущ!
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання.

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання
Нових набуде форм любові гель,
Коли пройде крізь біль, і війни, і страждання,
Й не буде меж йому: ні стін, ні стель.
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання.

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання
Ця щастя рідина, в ній — світ увесь
Цвіте у ендорфінах* звечора й до рання,
Від надр землі — до сонячних небес!
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання!

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання...
Все що було, і нині є, й прийде --
Підвладне масі тій, що зве до раювання.
В ній -- почуття одвічно молоде.
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання.

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання...
Застигне гель колись, як прийде час.
Постане з крилами в бурхливу мить останню
Величний пам’ятник любові з нас!
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання...


11 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Вечір спив меланхолійно
апельсинове безмежжя,
хоч-не-хоч, а трагедійно
сонце кинулося з вежі.
І пливуть у чорнім небі
бригантини білосніжні.
Говори мені що-небудь,
любий хлопчику мій ніжний.
Шамотить хтось за стіною —
крапки й коми в кожній фразі.
Я не знаю, що зі мною
відбувається наразі?
Ніч безсонням тихо блудить
по підлозі, мов сновида,
мерзнуть пальці, терпнуть губи,
проникає ніж у груди...
Як тобі цього не видно?

11.02.2023р.

Ти даремно турбуєшся, друже,
що московською не сокориш.
Діалект той кацапський байдужий
українцю, як ломаний гріш.

І діагноз давно вже відомий –
та хвороба іде від батьків,
бо вертає до отчого дому
лише справжніх, а не байстрюків.

Тож хворій на здоров’я і маску
не спішися усе одягать,
а веди за собою у казку
українців, гуртуючи в рать.

А ім’я їй святе – перемога!
Світла промінь розітне пітьму
і у тому велика підмога
наша мова. Здолаєм чуму!

Тож хворій і приємна недуга
розлітається хай навкруги
та підтримує брата і друга,
а показяться всі вороги!

Їду в маршрутці оранжевій,
Тиснява тисне збоку.
Думкою перевантажена,
Зиркаю в даль глибоку.

Ворон дрімає на дереві,
Шини дорогу місять,
Ранок зриває із темряви,
Як театрал — завіси.

Хмарами сонце замулене...
Виє швидка скажено...
В чорній хустині, розгублена,
Жінка щось хоче з мене.

Берці витоптують — вулиці,
Прах двірники збирають,
Церква до Господа тулиться,
Стукає в браму раю.

На перехресті на милицях
Жебрає алкоголік.
Скільки за кадром лишилося
Сліз невгамовних болів.

06.02.2023р.

У товаристві дам шляхетних
Ти сяєш, наче той опал.
І вивергається, як Етна*,
У бік твій лава всіх похвал.

І навіть серед них -- вродливих -
Іскришся, наче діамант.
Бо для присутніх — справжнє диво
Твоя краса і твій талант.

І вся увага кавалерів --
До цих смарагдових очей.
І танці їх після вечері,
Лягають на твоє плече.

Вина хильнули і веселі,
Рубіни гострі — їх слова.
Вони готові до дуелі
За право раз потанцювать.

...І кожен з них — з тобою в танець,
Бо хтось шляхетно поступивсь.
Вона в його обіймах тане!
Красою ж сяє — для усіх!

7 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Ранок холодний. Лютневий. Від люті, здається, і світ поблід.
Гаряче там, де червоне Сонце кров’ю стікає в гарячий Схід.
Де воно сходило, вирви чорні, попіл сиплеться з хмар. А тут
Ти ж бо тримайся. Чуєш? Тримай на своїх плечах Вугледар, Бахмут.

Все, що твоє. Ти живи. Попри те, що усюди німа біда.
Що червоніють Сонце мертве, мертві дерева й свята вода
Тут не рятує нікого. Лиш проростає рідна земля оця
Гіллям вербовим і першоцвітом крізь ще гарячі чиїсь серця.

Снились солдатам в окопах мавки тендітні в місячнім сяйві трав.
Більше не сняться. Кожен із них вже десятки разів помирав.
Сонце червоне. Мертві дерева. Місяць входить в хистку межу.
Ти бережи себе. Я тут для тебе вже якось себе збережу.
2023 рік

Сяйво моє рожеве,
Трепет у кожнім слові,
Все, що було до тебе –
Крапля в морі любові.

Де б не блукала, завше
Тану в очах бездонних.
Квітне кохання наше
Соняхом на осонні.

Ризою голубою
В чуйній душі узимку
Ділимо ми з тобою
Хліба черству скоринку,

Гірко-солоний трунок,
Солоду марципани.
Зріє твій поцілунок
В серці моїм, коханий.

У ароматах м’яти
Ніжимось до нестями.
Дай, Боже, нам діждатись
Райдуг над небесами.

Весен лункі мотиви
В гронах бузкових китиць.
Диво, яке ж це диво,
Сонцем в тобі світитись.

04.02.2023р.

Кохана де ти? Я сумую,
Не можу, ні, без тебе я.
Усе життя минає всує,
Душа сама вже не своя.

Лише печаль всього вгортає,
Оповиває аж до ніг.
В лещата болю і одчаю
Потрапив мій веселий сміх.

І я тону у тузі лютій,
Без порятунку йду на дно.
Мов ланцюгом у біль закутий,
Отруту випив із вином.

...І раптом — сонце в океані.
І хвиля радості ясна
Змиває геть думки погані.
У серці — ніжність і весна.

Прийшла, прийшла моя Богиня,
А я із темних вод воскрес.
Цвіте, як щастя, небо синє -
Любов’ю повен світ увесь!

4 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

I
Більш не дзвоніть, будь ласка, не дзвоніть,
Подумаєш, колись ми цілувались,
Як хміль ударив в голову мені
Вночі на спорожнілому вокзалі.
Не знаю достеменно, що найшло
На мене непідступну і спесиву.
Давно забула, що тоді було —
Чи падав сніг, чи облітали сливи?

Приспів:

На жаль, Ви запізнились з каяттям,
(Зима надворі, як троянда біла.)
Хто Вам сказав, що я усе життя
В сльозах за Вами по перону бігла?

II
А де ж блукали стільки весен Ви,
Коли ще сонцем сяяла в бутоні?
Не божеволіла і голови
Я не втрачала на пустім пероні.
Від поцілунків серце не болить,
Звабливі губи — течія нестримна.
Ви сіли в потяг і щаслива мить
Враз розчинилася перед очима.

Приспів:

На жаль, Ви запізнились з каяттям,
(Зима надворі, як троянда біла.)
Хто Вам сказав, що я усе життя
В сльозах за Вами по перону бігла?

Зима стрічається з весною,
І усміхається блакить!
Яке це щастя — буть з тобою,
І кожен день, і кожну мить!

І кожен раз — душі цвітіння,
І розкривається вона —
Як пелюстки на деревині --
І чари п’є твої до дна.

А ти в обіймах умліваєш,
І сяєш поглядом ясним --
Володарко земного раю,
Де наяву — солодкі сни.

І марення хмільні, як диво,
І пестощі такі п’янкі,
Немов озоном після зливи
Повіяв легіт гомінкий.

Веселка ніжна в небі висне
Теплом твоєї доброти.
Моє життя дзвенить, як пісня,
Коли зі мною поруч ти.

3 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Це маячня, мій любий, тільки сон,
лякає привидом посеред ночі.
Лунає серця срібний камертон,
душа на вістрі леза кровоточить..

То падає узимку дощ: дрібний,
холодний, забобонно-сліпкуватий,
в небесній прірві топить Бог човни,
гульвіса вітер бродить біля хати.

Плекає ностальгія в повитках
рожевих спогадів нудне тужіння,
збирає павутину по кутках,
примарних потороч химерні тіні.

Жадливо січень дощовицю п'є,
туман ховає в бліндажі молитву,
і ставить фішки на зеро круп'є
щоб виграти війни останню битву.

Гуде дорога потягом, а ще
зажурена сльоза лоскоче вії.
Спи, зайчику, при зустрічі ущент
обіймами твої жахи розвію.

01.02.2023р.

Грішу щоночі. А уранці каюсь,
Бо змалку не байдужий до краси.
Без грішників монахи б не рождались,
Монашки теж пощезли би усі.

Та що монашки! Не було б пророків,
Апостолів та сонмища святих!
О, зохен вей, русалі кароокі!
Любові б'є, без промаху, батіг.

А каплуни в обценьках целібату
Тримають піст. Бо так їм бог велів.
А я щоденно еротичну варту
Несу із честю... Мотря шасть у хлів!

За нею Хівря, , Хвеська і Хведора,
Усі разом на мене зверху "Плиг!".
Виною всьому - love, l'amour, amore,
Горить вогонь кохання у живих.

А стогнуть як! Куди там хор Верьовки!
Не охи-ахи - чарівні пісні!
А через рік народяться пророки,
Монахів серед них не буде. Ні.

01.02.2023р.

Невже ще дивно, що кругом
Лише не так, не те й не ті,
Коли на всі твої «чого»
Одні «бо так» завжди? А втім,
Тобі видніше. Мов німий,
Хоч і розумний ніби вже.
Комфортний, звичний, наче свій, —
«Таке у всіх, скоріш за все».
Коли?– Неясно це тобі.
Примарне «може вже?», однак,
Не тут, не зараз й взагалі
Ніде, ні з ким… та і ніяк.
Напівживі «чому», «за що»
Об вічні «треба» та «тому» —
Немовби все - нараз в ніщо.
Вже вкотре так. Але чому?



11.10.2022

Зими пухкі, м’які сніги --
Куди поділися, о де ви?!
Невже було вам до снаги
Злетіти в небеса сталеві?!

Як лебеді, змахнули мов
Крильми широкими щосили.
Зігріту землю до основ
Усю оголену лишили.

Вона здригається, тремтить
Од вибухів і холоднечі.
Сніги-тумани, хоч на мить
Укрийте хусткою їй плечі!

22 січня 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Можливо вона розповідає про мене
Комусь із найближчих,
Легковажно скрививши вуста і тильною
Стороною долоні примхливо скида у відбій.
А щоки у неї горять, розпалюються все більше і більше,

Мов груди обмотує ляльки-мотанки
В лоскітливий спогад про ніжність свою мені.
Замовляє словами пишнотілої ляльки Бажанки
Показує вірші, в сторону сміючись,
Чіпляючи срібло на білий мережаний фартух.

А в руках теплий лоскіт стрічок,
Спів чутливих принад і постійне повернення слів
У розвій замовлянь,
Що розмножують площу кімнати
Між свічадами темних, глевких, розпашілих бажань
Магічної зваби чуйного палахкотіння.

Цей місячний позір серпанком примхливих зіниць,
Поблискує в темряві хіттю закличного слова,
Скидає прозору сорочку й під шепіт кладе
До голодної скрині, до темної пащі де повня,
Де лялька та сонце ще сонні її лежать
І званий прийшовши тугі розплітає коси,
І ніжно торкаються губи гарячі, мов з воску.
Скотилась жага тонкошкіра,
Спомутнілим світанком.


14.08.2022

Я бачив Вас ще в час малого Сходу,
Як розводив у глеках мідну хну,
Коли дививсь мов в дзеркало у воду,
І бачив Вас, тоді коли без згоди,
Свою любов розмарену вдихнув.
Я бачив Вас, здається, поза часом,
В пливких дрижаннях сонця на воді,
І хвилювались образи невчасні,
Коли і сліз не розбереш в цій чаші,
Яку подали випити Тобі.
Я бачив Вас, і не в числі забутих,
Потоплених у пам’яті моїй,
Коли словам минулим не вернутись,
Коли без неї серцю не відбутись,
Заснувши в човнику вогких повік її.

26.11.2019

Напевне снюся любій — егеге!
Бо тягнеться рукою щось дістати,
Та мій горобчик літерою “ге”
Спросоння вигнувся, вже — гладіатор.

Погладить треба, щоби став прямий,
І щоб заграли радості фонтани.
Трудися, мила, ми ж удвох, самі,
Хай літерою “і” горобчик стане.

Яка ж ти молодець — душа моя!
Мов той юнак красивий і завзятий --
Усі крапки над “і” розставив я
У тебе на щоках — любові свято!

20. 01 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Ти вклонятись не вмів
Ані кулям, ані ворогам,
І у вічність пішов
Як і жив, не схиливши коліна.

Ані сльози, ні гнів
Не зарадять прощальним словам.
Ти своє не дожив,
Аби вічно жила Україна.

Пахощами талої землі
Споєне уранішнє повітря, –
Зовсім розчинилася в імлі
Чорно-білих кольорів палітра.
Капає за комір і лице
Умивають радісно краплини, –
Лиш калюжі блискають свинцем
І душі тривожно щохвилини…
19.01.23

Ніхто із нас в житті не вічний,
та говорили, що в село
на день народження у січні,
приїду. За гучним столом
ми ж домовилися з тобою
справляти разом ювілей?
Журба гарячою сльотою
скотилася з моїх очей.
На роздоріжжі зупинилась,
брести не відаю куди?
На цвинтар, де твоя могила,
ведуть загублені сліди.
На ключ зачинена капличка,
хрест на семи вітрах гуде,
чому ж назустріч, ти сестричко,
мене обняти не ідеш
з воріт невіданого раю?
Несу гвоздики сумоти...
нема... й у Бога не питаю
в яких снігах тебе знайти?

12.01.2023р.

Хоч сум під віями, хоч сум під віями
Малює тушшю все густі мазки,
Про тебе мрію я, про тебе мрію я,
І маску смерті рву аж залюбки.

Моя ти бджілонько, моя вродливице,
І чарівливіша за Мерилін.
Грайливо місяць он моргає, дивиться,
Мов залицяється із неба він.

Немов спустилася із висі лодія,
Доріжка сяюча - на плесі шлях.
Звучить над берегом краса-мелодія,
Кохання наше так благословля.

11 січня 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Сивий місяць в гамаку
колисає зірку,
вітер здмухує легку
пудру на бруківку.
Ожеледиця, мов скло,
можна посковзнутись,
кружеляє за вікном
білий цвіт — цикути*.
Трусить небо з лантухів
тополину вату,
а мій Котик захворів,
буду лікувати.
Кутати в медові сни,
як малу дитину,
біль ховати від війни
у пухку перину.
Заварю крутий настій
з липи та меліси,
хай в засніжені густій —
небо хмару місить.
Розсипає навкруги
борошно гречане,
і летять, летять сніги
в забуття, коханий.

Цикута* — трав'яниста рослина з суцвіттям схожим на сніжинку.

01.01.2023р

Здається, ось прийшов кінець.
Ще трохи і закінчиться усе.
Ще хвилина і настане
той жахливий фінал.
Знову прокручуєш
всі можливі сюжети.
Сумуєш чи радієш?
Може, все було даремно
і не слід навіть чекати.
Може, не варто й думати
про щасливий кінець.
Здається, ось він.
Маревом з'являється
перед очима.
Ось тут, вже близько.
Жаль, та ні.
Хоч як не намагайся,
весь час з'являтимуться
перешкоди.
Дрібні, а часом велетенські.
Весь твій життєвий шлях
не пройде без проблем.
Звідусіль будуть приходити
суворі випробування.
Йти буде важко, як ніколи.
Безсилля убиватиме тебе.
Ти втратиш віру й все,
що зараз зводить з розуму тебе.
Та попри все,
ти йтимеш далі.
До кінця.
До того щасливого кінця.

10.01.2023

Тепер, коли ви навпроти
у бік ледь подавшись натомленим профілем,
здається, чіпляєтесь ниткою голосу
за вушко ще гострого слова,
пошепки,
кинувши в простір, кудись, знеохочено,
листя
прошивши в сум схоплених
шелестом,
вишивши гладдю над обрій –
птахів;
довго тривожитесь вицвілим реченням,
креслите вічність в повітрі що
крайністю,
сходиться точкою в талії
вісімки,
наче приречення в слові –
прощай.
Профіль тримаєте гордо,
безпристрасно,
Знаючи
першою вийдете ви.
Звідси,
з картини,
з пейзажу, що вичахнув
і мерхне в байдужім
безвітрі
брови.

02.08.2021

Я звикаю, звикаю до мук,
Як раніше звикав до комфорту.
І гнітючу зажуру німу
Витискаю крізь серце й аорту.

Переплавлюю настрій сумний
На мажору нищівного звуки.
Адже ті, хто у пащі війни,
Їм дрібниця - хвороби й розпуки.

Бо ніхто не врятує тебе,
Мусиш ти у ці миті одверті
Виривати самого себе
Із обіймів безжальної смерті!

9 січня 7530 р. (Від Трипілля) (2023).

Чому це сьогодні схвильовані лиця?
Читають поезію, кажуть: “Ого!”
Святкує світ весь, України столиця:
Павлюк народився, славімо його!

Він рік відкриває Новий, як годиться,
І келихи повні налиті кругом,
Звіщає у небі урочисто птиця:
Павлюк народився, славімо його!

І жезлом не може його нахвалиться,
І мріє буть Музою, каже: Ого!”
Щаслива дівчина ачи молодиця:
Павлюк народився, славімо його!

І ширшає книг вже чимала полиця.
Поет він од Бога, і слово — вогонь!
Поезії Богу я хочу вклониться:
Павлюк народився, славімо його!

1 січня 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

— Мамо, чула, що на вас
Запустили дрони?
Перекрий швиденько газ,
Набери в бідони,
Пляшки, бутелі — води,
І сховайсь у ванній!!!
— Доню, не хвилюйсь, сюди
Ворог не дістане.
Я набрала в АТБ
Випивки і їжі.
Не нервуй, прошу тебе,
Не було би грижі.
Не ловлю я тут ворон,
Накупила й мила,
Павербанк і телефон
Вчасно зарядила.
Закололи кабана
Ось у цю суботу,
Волонтерам віддала,
Вистачить на роту.
Світла інколи нема,
Та терпіти мушу,
Головне, щоб та пітьма
Не чорнила душі.
— Що ж там бахкає «бум-бум»
Без кінця і краю?
— То твій тато і наш кум
Килим вибивають.
Свято, люба, як-не-як,
Тож ялинка в хаті!
Проженемо всіх чортяк,
Будем святкувати!
Задніх, доню, не пасу,
Волонтерю знову.
Довіряю ЗСУ,
Вірю в Перемогу!

30.12.2022р.

Час не гоїть роз'ятрені рани,
мінливі літа навстріч.
Подаруй мені ліки, коханий,
у цю новорічну ніч.

Хай засяє ялинка у залі,
на вітах — п'янкий жасмин.
Достроково складаємо залік
на міцність своїх судин.

На життєвих заглибинах поспіль
шукаємо свій едем,
хоч по мінному полю наосліп,
узявшись за руки, йдем.

Скільки б нам не наділено небом
тунелів і кураїв,
Наші коні летітимуть степом
в ромашковий спів гаїв.

24.12.2022р.

поділися серцем
сестро рідна
бо своє лишила
в скрипаля
і тепер життя
мені не видно
просто
зупинилася земля

поділися
мила
я благаю
хоч краплину
вірності
і сну
білий світ
із неба облітає
не лишай
загублену
одну

обійми
як сонце
лід останній
в час
як заколисує
зима
може там
те серденько
розтане
і струмком збіжить
хто б не тримав

дай мені
розради
най спочину
і надії теплої
для сліз
чуєш
моя люба
янгол гине
той самий
що нас обох
приніс

розгубилася
весна по літу
заплети мені
ще раз косу
бо не встигла
я любов
зігріти
мов хвилина ранішня
росу

поділися серцем
сестро рідна
бо своє лишила
в скрипаля
і тепер життя
мені не видно
просто
зупинилася земля

12 Січня, 2019

Хмурніє небо цілоденно
І груди все: кахи-кахи.
Хвороби сипляться на мене,
Як покарання за гріхи.

Вони мені говорять наче
Суглобами, що так болять:
Чекає вись твоїх пробачень,
Уже втомилась од проклять!

І вісточка летить од Бога:
Ти кляв не тих, ти кляв своїх.
На себе злися і на того,
Хто завдає нам стільки лих!

Хто землю топче нашу милу,
І нищить роду твого квіт...
Віддай ненависті їм силу,
Хай знову усміхнеться світ!

30 грудня 7530р. (Від Трипілля) (2022)

Крутиться повагом Коло Свароже,
день приростає опісля Різдва.
Сонця народження – свято Дажбоже,
Велес у променях, інші дива!

Три калачі на столі у світлиці,
поряд узвар і пшенична кутя.
Дідух з обжинків на чільному місці,
пам’яті предків і символ життя!

Далі Великдень – весни рівнодення,
літо, Купала і Сонцеворот.
За Світовидом й осіннім натхненням
знов Колядою віншує нас Род.

Чом полишили ми рідні пенати?
Вкрав Корочун чарівну Коляду?.
Варто прадавнє своє пам’ятати,
аби не ковзати, як на льоду!

Крутиться, крутиться Коло Свароже…

Зібрала по засіках жалібний вірш,
й не знаю, як вік доживати?
Біда, як її не спроваджуй на двір,
блукає навшпиньках по хаті.

В шибки зазирає невтішна журба,
упир присмоктався до вени,
тікає в метро з переляку юрба,
волають від жаху сирени.

Павук розставляє пастки по кутках,
чатує на душі чаїні.
У римського Понтія кров на руках,
а хто ж розіп'яв — Україну?

Ялинка не пахне, Різдво зокрема,
завчасно постукало в двері,
а в мене ні маку, ні меду нема,
в Святвечір — сльоза на вечерю.

Колядок не чути, великі "уми"
в пакети двохсотих пакують.
Бенкети справляєм в епоху чуми
під вибухи мін й Алілуя!

29.12.2022р

Ох і люблять християни їсти!
Особливо сало, ще й у піст.
Я ж бо народився атеїстом,
Веганом. Тому худий як глист.

Ані м'яса, ані бурячихи
Не вживаю. Тільки лободу.
За гріхи віряни мають пільги,
От і піст у них не піст, а сабантуй.

Вік шкоринки запиваю квасом,
Хрону кореневища жую.
От за це не буде мені спасу
Ані в пеклі, ані у раю.

А чи, браття, поміняти карму
Й согрішити так, щоб їхав дах?
З'їсти мняса і піти до храму
Каятися у страшних гріхах?

А священник з виду - місяць вповні,
Однакові пика, тім'я, зад...
Під амвоном - бутля самогону,
Під єпітрахіллю - ковбаса.

26.12.2022р.

Вгамуй притьмом в собі жадобу тьми
Переверни спустошену клепсидру
На паліндром з притоками ріки
Яка тече до водоспаду світла.

Хоча твоя природа любострасть,
Розвінчана удень на ясний спокій,
В браслети ночі огортає час
Химерні яви, наче горло чокер

Блідих долонь. Зроби непевний крок
У золотисту сяянням повабність
Рука від сонця скине тінь приток

І втопить зір очей в притомну данність,
А ніч довершить скинувши порок
У круговерть нестримного жадання.

24.09.2022

Знайомий обрис. Очі, мов зі сну,
вросли чеканням в сиву далину.
Вони крізь тебе дивляться й мовчать,
бо вже несуть відчуження печать.

Чуже обличчя, риси ті й не ті.
Як швидко все минає у житті
Усе на світі вилікує час –
в його «швидкій» давно немає нас.

Окремо – люди, разом – дві мари,
які ще носять воду до пори.
Та й ті минуть як літо, як тепло,
немов і їх ніколи не було.

23.12.22

Ти лапшу можеш вішати скільки завгодно,
окуляри рожеві розбила давно.
Відтепер у душі моїй тихо, соборно
Відділила від плевелів чисте зерно.
Роздала кому треба ненависні речі,
щоб у згадці ніщо не злетіло у вир,
бо опісля цькування, сутужної втечі
у полон не потрапив твій загнаний звір.
Обернулась з ягняти на сіру вовчицю,
хто ж окрім небосхилу все те розгребе?
І якби Бог мені не відкрив таємницю,
то ще й досі б наївно кохала тебе.

16.12.2022р

Жену від нього вовчу зграю,
бо хто сказав, що він не мій,
коли його я відчуваю
на кінчиках солоних вій?

По запаху, ході, поставі,
і серед тисяч у юрбі
звабливу усмішку впізнаю,
блаватний погляд на собі.

А хто сказав, що ми не пара?
Плюс, мінус — злива і вогонь,
як у очах моїх — стожари
від дотику його долонь.

А хто сказав, що не красиво
зривати плід в саду святім?
Крадуть таємно, полохливо,
а я у всіх на видноті.

15.12.2022р.

гляну в небо чисте
синьо-синьо
ніг
і рук
і тіла вже нема
а душа
летить у серце
клином
мов на тризну осені
зима
і вона
себе там забуває
як вітри
наповнення вітрил
в тому туркотінні
вічних таїн
у переліку
земних мірил
там планетий пил
у грудці солі
а мовчання зір
на дні бажань
там висять вірші
мов дроти голі
і притихло їнь
в долоні ян
і мене
на кожен подих
досить
а тобою
кожна мить
цвіте
гляну в небо чисте
і попрошу
спрагу уст
і те
що ще святе
час настане
ніжністю ділитись
нас не стане
не біда
а сів
грудки солі
крізь небесне сито
із нічого
в щось
де бути
всім

4 Грудня, 2018

зійшлося небо
хрестиком в прицілі
шукає виходу
по болю
з голови
я бачу
як душа скидає тіло
себе видушує
у видих
за рови

за вигорілу
лінію довіри
де пролягає
зціпеніння сердець
в яких
не ототожнюється
міра
а крик
ура
в запеклий бій веде

за маків цвіт
я їхніх три гвоздики
до перших сутінок
на полі покладу
отих
яких сюди
ніхто не кликав
які несли
в похміллі дикому
біду

відтяг затвор
і гільза покотилась
а запах пороху
повзе вужем в бліндаж
комусь
в минулу ніч
кохання снилось
а зранку чвиркала
під берцями вода

а тут
забракло
подиху
і світла
усі дороги
поховалися у тьму
у грудях
квітка відчаю
розквітла
її
з собою
на останній суд
візьму

і голоситиму
ось відчай
Боже
я пес-приблуда
що у реп'яхах провин
моя душа
на вістря в рані
схожа
а замість серця
шрами
ями
і рови

мене до скону
оминала тиша
та тіней кошених
не назбирав курган
лишень отих
від хрестика
що дише
за маків цвіт
за те
святе
но пасаран

4 Грудня, 2018

Ти спиш уже, моя кохана,
А я іду до тебе в сни...
Хай оповиє нас нірвана
Солодким трепетом весни.

Сніги зійдуть. Шовкові трави
Укриють землю навкруги.
І зійде сонце величаве,
Осяє поле, ліс, луги.

Озветься птаства стоголосся,
Небесну втішить висоту,
Чарівну квітку у волосся
Тобі я, люба, уплету.

І потім - пестощі безкраї,
О вітре, ласкою війни.
Втекли ми хоч на мить до раю
Від жаху клятої війни.

20 грудня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

як горі судилося
жити з плаєм
так мені наврочено
йти всліпу
запали ти свічечку
запалаю
а загубиш крилонька
я твій пух

а забудеш словонько
пригадаю
в мене їх назбирано
на вінок
там де тиша гріється
нас немає
там де правда молиться
п’ють вино

може в іншім світоньку
більше квітів
може любий вітроньку
ти там бог
як мені цим серденьком
не боліти
мов покуття пусткою
на Рідво

як незгуба вісткою
що живий ще
розпливаюсь
променем по щоці
глянь душа розчулилась
небом вище
і рука зігрілася
у руці

небо прогинається
над горою
світлом розкидається
ловить плай
догоріла свічечка
я з тобою
дві веселки крилонька
від тепла

2 Листопада, 2018

провидіння
сонячні каракулі
тінь списали
не котом
наплакали
розперезані
із підвіконня
пили вікна
наче пійло
коні
а за шибами
немов під ряскою
сон замулився
покрився казкою
наче сом-вусач
слизький
і ситий
рухав зябрами
мов легіт житом
неповторна мить
росла під віями
грані зведені
світи посіяні
хто там скрипає
по серцю ходить
в душу дивиться
немов у воду
то отой
для кого
в трюми спокою
всесвіти змітають
звагу кроків і
сплін плете сильце
із цівок зливи
а у подихах
знаходять диво
то за ним
не плачуть
але хлипають
не тримають зла
не ранять криками
в час коли
стає він прикрим
як нестерпний біль
здається звиклим
і світи
до найчужіших
сходяться
і на ти
зі смертю
війни водяться
тільки кликати
його даремно
він вже тут
вибілює все темне
він тихіше тиш
з розмов нелічених
і ніжніше ніж
вогонь освідчення
поки сом-вусач
слизький
і ситий
грає зябрами
мов легіт житом

1 Листопада, 2018