Гермес в сучасності жорстокій –
Найцікавіший, певно, Бог.
Йому не притаманний спокій,
Для нього й Зевс верховний – лох.

Як він Богів дурити вміє,
То що казати про людей?!
В Аїда царство хитрим змієм
Проводить мертвих спритник цей.

Украв у Зевса владний скіпетр,
У Посейдона взяв тризуб,
У Купідона – злотні стріли,
Й корів священних хитрий зух

Зманив у Бога Аполлона…
Він кару б мав за тих корів,
Та ліру винайшов чудовну
І грою Бога він скорив.

І пояс вкрав у Афродіти,
І у Арея – меч його,
Уже дивуються і діти:
А що з людьми робив цей Бог?

Він рідко в Божу йшов обитель,
Мав на землі багато справ.
Він злодіям був покровитель
Й Олімпу волю провіщав.

Сприяв же людству безупину,
Шляхетний жив у нім порив.
Він міри, ваги і довжини,
І числа й азбуку відкрив.

І заохочував до злетів,
І спорту розвитку сприяв,
Був покровителем атлетів…
Давно стоїть ця статуя!

Уже їй понад двісті років,
Реставрувалася не раз.
Епохи лагідні й жорстокі
Минались. Мов не владен час

Над сином Зевса й німфи Майї,
Сміється сонцем нижній став.
Ще про Гермеса нагадає,
Що дідом Одіссея став.

19 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Венеція. Розкішні карнавали,
Веселі маскаради чарівні…
Під цим містком гондоли пропливали,
Ліричні в них співалися пісні.

Найбільше – про кохання дивовижне,
Як романтичний вечір надійде.
В «Софіївці» пливуть створіння ніжні –
То – лебеді й качата де-не-де.

Красива арка з каменів гранітних,
Смарагдова із хвильками вода,
Вгорі – міцні пілони ген помітно,
Тінь ворухку місток униз кида.

І ланцюги важкі поміж пілонів,
І кожен з них – із кільцями дуга.
І трохи далі – шлюз, як на долоні,
На Кам`янки вузеньких берегах.

І вабить око ця споруда вічна,
Місцевий прикрашаючи пейзаж,
В який вона вписалась органічно…
А ми продовжуємо наш вояж.

17 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Я забула хто є,
де коріння моє,
під якою вербою
моя пуповина.
Місто це кам'яне
проковтнуло мене,
наче море бурхливе
маленьку піщину.

З неба схлипує дощ
і змиває із площ,
ті сліди підошов,
що лишив перехожий.
У неоні вітрин,
недолюблених днин,
я на привид ходячий,
недопалок схожа.

У потоці людськім.
загубилась, а втім,
в підземеллі метро
бачу вказаний вихід.
І прямую туди,
де грушеві сади
на долонях гойдають
осінню безвихідь.

04.10.2020р.

Як сумно без нього, мій Боже, і тоскно
торкатися музики безперестанку,
чекати на свято і плавитись воском
в багатті душевних розчулень до ранку.

Мов карти - думки тасувати й шукати
бубнового туза між чорної решти
христових і пікових дам. О, ці карти
я викину в ватру, як зношені мешти*.

І буду леліяти ніжні троянди,
що він дарував, просто так без причини,
сплітати мелодій хореї і ямби
у закутку серця зі слів павутинних.

Будити свідомість ліричним сонетом,
гортаючи в затишку томик Шекспіра.
Згорать, воскресати в обіймах поета
знов умиротворена струнами ліри!

Мешти* - взуття
03.10.2020р.

Немов змія сповзла повільно з чаші,
Багато з неї випила води,
Що медицини символом є нашим,
І заповзла погрітися сюди.

Лягла собі спокійно на осонні,
Свої згорнула кільця чарівні
І позіхнула, розімлівши сонно,
І так застигла, наче уві сні.

Бог Посейдон створив немов це диво,
Примусив скам`яніти враз її,
Ударив тризубом і водограй красивий
Здійнявся вгору з пащі у змії.
(кінець легенди)

Іще у дев`ятнадцятім столітті
Це невідомий скульптор збудував…
До того з гірки каменів гранітних
Фонтанувала бризками вода.

Коли улітку нам буває жарко,
То підплисти так хочеться в човні
Під водограй – чарівний символ парку,
Щоб освіжили струмені сяйні.

16 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Не уповай на вічний спокій,
його не буде на землі.
Дивись: у небесах високих
журливо плачуть журавлі.
І навіть вітер не зупинить
птахів, що прагнуть до мети.
Така їх доля журавлина…
Лети, пташа, до мрій, лети!
05.10.20р.

На підвіконні орхідеї
торкалися душі моєї.
Лимонні, чайні, білосніжні,
рожеві, жовті - дивовижні,
цвіли і вабили пів року.
Це все, що мала я, аж поки,
тебе не полюбила, милий.
Зів'яла квітка, листя хилить,
хоч поливала я старанно.
Прийшла зима, морозний ранок
у вікна зазирає, де я?
А я цвіту, мов орхідея.

29.09.2020р.

Звичайний цей жовтень. Не кращий, не гірший.
Штовхає дощами у спину нас грішних.

Змиваючи листя опале з дороги
і вітер сьогодні такий клишоногий…

Малює нам осінь і настрій, і вечір,
Як будемо вдома то пледа на плечі

коханій накину, глінтвейн підігрію…
Та це у негоду таку поки – мрії…

Звичайний цей жовтень не кращий, не гірший –
дощами штовхає у спину нас грішних…
01.10.20р.

Укрилось небо пеленою,
Важких свинцево-сірих товщ.
А серце плаче за тобою,
Неначе той осінній дощ.

А серце туги напилося -
Йому немов стекли віки,
Як пасма ніжного волосся
Твого торкалися щоки.

Як очі в тиші безгоміння
Явили сяйво неземне.
І їх смарагдове проміння
Шовково пестило мене.

Як чари кришталеві лунко
Нам щастя дзвонами гули.
Жагучі, пристрасні цілунки
Розвіювали царство мли.

Як дивовижний солод хмелю
Із нами сотворив дива.
І білосніжну всю постелю
У небо чисте піднімав.

І почуття це неокрає
Возносило обох немов
До того неземного раю,
Що ним взаємна є любов!

1 жовтня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Віра
Прожити вік, не поле перейти.
На ниві: лопухи і маки в житі.
А ти, зорею, ніжністю цвіти,
виблискуй людям сонцем у блакиті.
Твори добро з благословенних слів,
аби душі не проковтнула прірва.
Від божевілля, зла, усіх гріхів -
рятує віра! Нас - рятує ВІРА!

Надія
Коли спіткало лихо - помолись,
Бог допоможе справитись з бідою.
Могутній дуб до неба прихиливсь,
як ми до батька й матері з тобою.
Допоки чуєш біль і серця стук -
сльоза гаряча на щоках леліє.
Не опускай очей, невтішних рук -
і не помре останньою - НАДІЯ!

Любов
Іди на зустріч грозам і дощам.
З роси й води веселка в небі сяє.
Сій радість і будуй небесний храм,
щоб, хоч на мить, життя здавалось раєм.
За правду стій - основу всіх основ.
Воскресни в дітях, у коханні злеті.
Хай світом править - Бог - свята ЛЮБОВ!
Люби, немов востаннє на планеті!

30.09.2020р.

Величний і прекрасний символ парку
Ось перед нами – Флори павільйон.
Немов обличчя саду – аватарка,
Або на шиї – цінний медальйон.

Та не завжди всім сяяло це диво.
Був павільйон сільський спочатку тут,
Коли царя російського маршрут
Проліг через місця оці красиві.

Цар Олександер* Перший приїздив
Софію, удову тоді, відвідать,
Побачить в парку розмаїття див,
Помилуватися на краєвиди.

А павільйон сільський, його коли
У вісімсот двадцятім збудували,
То в сорок першому уже знесли,
Бо вабив око він страшенно мало.

І збудували Флори павільйон
У сорок другім-сорок п`ятім році
Щоб позитивних він заряд емоцій
Давав усим. Поезії крило

Над ним тоді незримо простяглося.
Глядач потрапив у казкові сни.
Осанна Флорі – дів многоголосся –
Богині квітів, юності й весни.

Флоралії у Римі святкували
На честь її. Вдягалися жінки
В яскраві сукні, йшли, немов до балу,
А на голівках – квіти і вінки.

Рука архітектурного поета
Військовика красу оцю звела.
Так звемо інженера Раппонета…
Його творіння, сповнене тепла,

Вже парку візитівкою постало –
Колон дорійських чарівливий стиль,
Акустика чудова цього залу,
І лазурових панорама хвиль,

Що сонцем пещені іскряться, грають.
О, висловіть захоплення своє
На Нижнім ставі чудо-водограю,
Що зі зміїної пащеки б`є

Угору метрів так на вісімнадцять,
І чується у бризках щастя сміх…
О досконала інженерна праця!
Веселка грає в струменях отих!

14 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Вільготний ранок манить за поріг.
Він пахне: жовтнем, осінню, грибами...
Не тяжить ні буденними думками,
ні листопадом на краю доріг.
Люблю згубитись в лісі край села,
де гомін вітру і роси сережки
в житті ніколи не зведуть зі стежки,
яка мене у глиб душі вела.
З душею залишуся сам на сам.
Сьогодні, мабуть, це – найкращі ліки…
вони зціляють і лікують тільки
лишайте таємницю небесам.
29.09.20р.

Приніс лілеї
юнак дівчині,
зіниці в неї -
волошки сині.

У них поглянув,
враз оженюся.
Любив Оксану,
тепер Марусю.

Шукав чар-зілля,
дурман у житі,
щоб до весілля
приворожити.

А їй не любий,
його не хоче -
звабливі губи,
зрадливі очі.

Блукала полем,
межа тоненька.
Джерельна доля,
казала ненька,

не в тихій гречці
а біля хати,
взір на сорочці
не відіпрати.

Не вишивала -
навмисно чорним,
лиш Ярослава
до серця горне.

Яскраве сонце
здалека видко,
душі не рветься
багряна нитка.

З ним на край світу
у щасті й горі.
Любов не літо -
глибоке море!

Душевна пісня,
що серце гріє,
зоря вечірня,
крилата мрія.

24.09.2020р.

Античний стиль, підковою споруда,
З рослинами дві вази кам`яні.
Приходять, зупиняються там люди –
Привабливо джерельце жебонить.

Не вірив, що збудована недавно
Сіренька, «старовинна» ця стіна.
Дзвенить там срібнострумінь, як струна,
І сльози-перли ллються неугавно.

У три потоки падають вони…
Спинися, перехожий, в літню спеку,
Бо подолав дорогу ти далеку,
І спрагу тут свою задовольни.

Осанна будівничим. Двісті з гаком
Оцій споруді літ, напевне б, дав.
Збудована із бездоганним смаком –
Нема ще й півстоліття. А вода!

Яка вона! Скуштуйте неодмінно –
Цілюща, і солодка, і жива.
Все на цямрину кам`янисту плине,
З людським здоров`ям творячи дива.
*
12 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Жила у Римі дівчина Тарпея,
Що мріяла прославитися чимсь.
І злота блиск – це щось було для неї –
Дурне дівчисько – краще не дивись.

Даремно пестиш ним уяву хвору,
І мрієш ти про нього кожну мить.
Воно блищить лише тобі на горе…
Та грішного бажання не спинить.

Рим заснували злодії, бандити…
Ромул і Рем очолювали їх.
Жінок не мали й хіть удовольнити
Бажання те подвигнуло на гріх.

І влаштували ігрища святкові
На честь морського Бога Нептуна.
Й своїм облесним запросили словом
З жінками йти – сусідів сабінян.

І ті прийшли довірливо на свято,
На підступ не чекаючи ніяк.
Дочок, дружин зуміли відібрати
Ватаги римлян – злих заводіяк.

І сабіняни, як один повстали,
Щоб покарати злодіїв гидких.
На лівих, на руках вони всі мали
Прикраси із браслетів золотих.

Тарпея з римлян – донька полководця –
На золото пожадлива була.
І Рим, і батька зрадила та доця,
Як огорнула темряви імла.

За золоті браслети, ох, Тарпеє,
Міські ворота відчинила ти.
Прикраси чарівні летіли в неї,
Та полетіли й воїнів щити.

І від щитів ударів полягла ти,
Тобі зневагу воїни несуть.
Страшна покари Божої ця суть –
За зраду і зажерливість розплата.

11 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

- Там болить а там пече -
подруга жаліється:
то викручує плече,
то щемить голівонька.
Ноги ватні, хоч не встань,
і не йди нікуди.

- То чому ж про тебе, Мань,
вже пліткують люди?
В понеділок за ставком
ти була з Іваном,
у вівторок із Петром,
в середу з Степаном.
Бачили тебе в четвер
з Василем, так близько!

- Щоб тим людям хтось запер
рота і очиська!!!
Хай їм грець, немає мови,
от - ядучі гади.
Орган лиш один здоровий,
а вони ще й заздрять!
25.09.2020р.

А ми ще вірим дотепер
В неукраїнського Ісуса.
І забуваєм, хто помер
За Україну саме. Стуса.

Простого хлопця, Василя,
Що виріс поряд, в Україні,
Якому рідна ця земля
Була і дорога, й єдина.

За неї вірші й молитви,
Страшна в’язниця – теж за неї.
За кожну квітку сон-трави,
Кульбабу, неземну лілею.

За слово мамине в саду,
І колискову в тихий вечір.
Усе це щастя на біду
Лягло Василькові на плечі.

На серце синове лягли
І біль, і сльози України.
Тому і вороги взяли
Його життя одне-єдине.

Щоб не горіло й не вело
Народ на захист від чужинців.
Засипали і джерело,
Щоб не пили там українці.

Щоби забули Василя
Ліси і небо, сонце й ріки.
Але не втратила земля
Його слова, які довіку

Ітимуть через всі часи,
Світитимуть зорею з неба.
Повторять інші голоси
Його слова уже для себе.
04.09.20

І
Все було занадто вже чудово -
Вірні почуття жили в мені.
Я тебе любив, леліяв словом,
Чарівні такі складав пісні.

Я тебе возносив, як Богиню,
Квіти клав на світлий п’єдестал.
Звідки те взялося баговиння,
І думок огидних дикий шал?!

Ми були... були такі щасливі,
У раю жили ми на землі.
Та упали яблука червиві -
Безпідставні ревнощі гнилі.

Знову ти собі науявляла,
Що без тебе я із кимось десь...
Бачить Бог, я чистим, як кришталик,
Був під цим склепінням піднебесь.

І благав Богів за дрібку щастя,
І беріг, як міг, любов святу.
Відбивав, як лев, усі напасті,
Почуття плекав я чистоту.

Хто твій розум так затьмарив, люба?
Бруд увесь в минулому лишивсь...
І яка Мара наслала згубу,
Зачорнила святощі душі?

Вибухать у праведному гніві?
Чи шукать у друзів співчуття?
Ті підозри яблука червиві
Отруїли чисті почуття.
ІІ
Ти не піддавайся на облуди,
Заздрість провокує їх гидка.
Бо навколо — нещасливі люди,
Хочуть, щоб і в нас була така

Нещаслива і плачевна доля...
І поспівчувають всі тобі.
І “розрадять” у тісному колі -
Селя ві! Нам жити у журбі.

Ну а може так не варто жити?
Знову ніжності змахнем крильми,
І на здивування всьому світу
Будемо щасливі знову ми?!

22 вересня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Не питайте чому я покинула весни бузкові,
абрикосові сни і мережаних мальвів шиття.
Не збагну дотепер, досі не усвідомлю, панове,
чом летіла на ватру метеликом до забуття.

Хмарочоси торкаються сонця - душі не торкають.
У мурашниках люди, за вікнами сутінь імли.
Пахне батьківський дім. У саду матіола розмаєм
і малинові грона з трояндами переплелись.

Не заснути вночі, у великого міста - безсоння,
вічний гуркіт і кіптява із вихлопної труби.
А в селі супокій синім ситечком на підвіконні,
у плетеному кошику папороть й білі гриби.

Не стрічаю знайомих, а тих кого бачу не знаю.
Може, хто помирає і нікому дати води?
Те не чую крізь біль. Переконана за небокраєм
залишила пів неба, пів серця і щастя сліди.

20.09.2020р.

Я хочу – пролісків, а всюди лиш асфальт
з під нього в пекло лине навіть Лета.
Чи з розуму зійшла наша планета?
Брехня роїться між газетних шпальт…
Згущається із кожним днем пітьма.
Міліють наче ріки наші душі
і сонце землю все сильніше сушить,
здається, що і виходу нема.
Щезає наша мова лебедина…
Відверто? Це твоя вина – людино!
19.09.20р.

У нас все, нібито, гаразд,
біжу до тебе, як на свято.
Та сірі думи повсякчас
не хочуть в спокою лишати.
Як миші, сумніви гризуть,
в норі заховані зернини.
Дощей - печалі каламуть,
задуха в серця порожнині.
Снує тихесенько павук
туманну нитку з веретена.
Не помічай холодних рук
і туги у очах зелених.
У двері стукає ця ніч,
неначе на порозі гості.
Скажи, мій любий, в чому річ?
Напевно - осінь... знову осінь..

17.09.2020р.

Якби ж то можливо, туди повернутись,
де здерті колінця й у зачісці шпилька,
де серце гойдає минулі покути,
там висохла річка глибока, так мілко!

По шийку було, а сьогодні по литку,
і дуб постарів, і змужніли тополі.
Літа за вітрами промчали так швидко,
хотіла б вернути - не з'їсти пуд солі.

Кувала зозуля, а зараз не чути,
не зойкне "куку"- скільки неба лишилось?
В долонях тремких щастя синього жмутик,
де сіяла жито - волошка вродила.

Хлопчина чорнявий, що смикав за коси
посивів, як лунь і плекає онуків.
Ридає дощами зажурена осінь,
збирають врожай ненажерливі круки.

Вже жовтень гаптує парчу золотисту,
вертає на захід стежини вузенькі.
Зітліє життя, наче плаття з батисту
у цяточку жовту - мережила ненька.

17.09.2020р.

Похмуро у Шотландії суворій,
Куди нас пойма Кам`янки веде.
Пейзаж північний навіває горе,
Там смерть життя забрала молоде.

«Софіївка», красою осіянна,
В частині цій пронизана наскрізь
Мотивами поезій Оссіана,
Що повні смутку, розпачу і сліз.

Повідають нам скелі ці похмурі,
Легенди розгортаючи сувій
Трагедію і Кольми і Даури…
Вони у ворожнечі родовій

Загинули од підступу й розбрату.
У Кольми в міжусобному бою
Убито нареченого і брата.
Вона ж бо, долю клянучи свою

Од горя вмерла, а її подруга
Зійшла у царство вічної імли
На скелі в морі. Й не допомогли
Коханий, батько, брат. Всі їх потуги.

Співа в мінорі бардівська гітара
Про житло затісне між брил отих
Героя превеликого – Морара,
Тепер навіки він в могилі стих.

Наскільки інженерно точно, вдало
Багатотонний камінь спертий от
На дві опори. Це є грот Фінгала,
Шотландії король то й патріот.

Він був у вісімнадцятім сторіччі…
Хто стане в гроті, тому й заспіва,
Глибокий звук дзвенить, мов тятива,
І дух віків сюди прадавній кличе.

Наскрізний коридор там утворився,
Лякається, хто вперше там спинився.

Джон Макферсон поеми ці створив,
Аж Оссіан Гомером став північним
І передромантизму він відкрив
Епоху у письменстві історичну.

Сентиментальна лірика його
Таланти європейські надихала.
Тут Гете, Байрон, а також Гюго,
Державін, Пушкін, Лермонтов – чимало!


10.01.7519 р. (Від Трипілля) (2012)

О. С…
Буває, мінорну тональність розмови
Розбавлять потроху мажорні лади, –
Суворість і ніжність звичайного слова
Найкраще віщує про долі завжди.
То серце випалює жалем тривога,
То спокій наповнить душі глибину, –
Мов сповіді тихі, люблю діалоги
За їхню відвертість, якусь таїну.
Брехнею бруднити вуста не умію.
(Мене не здивує читацьке: Овва!) –
Судити людину потрібно за дії,
А також за сказані нею слова.
Породжене думкою слово не згине
На правди дорозі чи стежці брехні, –
Про це пам’ятатиму звично до згину –
Не хочу горіти на грішнім вогні.
17.09.20

Сидить старий на лавці попід пло́том,
На сонці гріє кісточки свої,
Колишні, мабуть, згадує бої.
Які іще на старості турботи?
Заплющив очі й ду́мками вита
У тих часах, коли був воїн бравий,
Ходив для князя добувати славу,
Степами на баскім коні літав…
І раптом крик: «Дідусю, ти вже чув?
Наш князь верта із вдалого походу.
Поганих, кажуть, і догнати годі.
Князь їхні вежі без крові́ здобув.
Полон женуть за військом чималий.
Там люд уже збирається стрічати.
Так їм і треба, тим поганам клятим!
Вони ж не здатні стати і на бій
Супроти сили руської дружини.
Ми їх без бою можем пов’язать!
Яка із тими половцями рать?
Весь степ поставим скоро на коліна!..»
Старий всміхнувся гірко на оте
Онукове невпинне щебетання,
А, особливо, на слова останні…
Скорити степ – то діло не просте.
Хто, як не він, те дуже добре знає…
«Сідай, онучку, поряд, посиди.
Поки ще князь дістанеться сюди,
Повідати тобі про дещо маю».
Старий заплющив очі, наче знов
Поринув у часи минулі давні,
Напевно, битви пригадались славні
І молодість, коли буяла кров.
«Так, половці – то ворог,- розпочав
Неспішну мову дідо до онука,-
Та гудити його – нехитра штука.
Але я хочу, щоб ти добре знав:
Не треба зневажати ворогів,
Не треба слабаків із них робити,
Бо потім доведеться пожаліти,
Пізнавши на собі їх силу й гнів.
Так, князь Мстислав – достойний батька син,
Науку ратну добре він засвоїв,
Тож недарма його так люблять вої
І на Русі Великим зветься він.
Але, онучку, ще часи були,
Коли погані нас добряче били,
Немов голодні круки налетіли
А ми нічого вдіять не змогли.
Князь Всеволод якраз помер тоді,
(Останній син від князя Ярослава).
Без князя залишилася держава,
Бо ж Києвом ніхто не володів,
Аж поки Святополка не звели́,
Що небожем покійному доводивсь.
Син Володимир на Чернігів згодивсь,
А Перея́слав братові дали.
Поки князі ділили отчий стіл
І визначали – де кому сидіти,
Кому яким князівством володіти,
Заворушились половці навкіл.
Вони прислали в Київ посланців,
Які від князя плату зажадали,
Щоб половці на Русь не нападали.
Зачувши ледве про вимоги ці,
Князь Святополк зібрав свою дружину,
Яку з собою з Турова привів,
Порадився і тут же повелів
Схопити посланців і в поруб кинув.
Вони отам у Турові своїм
Із половцями досі не стрічались.
І немічними ті чомусь ввижались,
З якими легко справитися їм.
Нас не спитались, батькових мужів,
Ми б їм розумну подали пораду.
Так ота їхня турівська бравада
Поставила зі Степом на ножі.
Не так багато і часу́ пройшло,
Як торк у Київ прилетів із вістю,
Що половці по всім степу знялися,
Їх військо уже Торчеськ облягло.
Тут розуміти Святополк почав,
Яку дурницю він устиг вчинити.
І посланців велів всіх відпустити,
І відкуп заплатити обіцяв.
Та ложка, кажуть, добра під обід,
А після – що там користі із неї.
Уже ордою Степ прийшов всією,
Чого ж би мав переривать похід?
І запалали села і міста,
«Живий товар» орда в степи погнала.
А в Святополка воїв зовсім мало,
Дружинників не більше вісім ста.
Але почав збиратися в похід,
Киян до війська до свого покликав.
Ми відмовляли: військо ж невелике,
Других князів покликати би слід.
Послухав князь, усе ж, послав гінців
В Чернігів, Володимира просити.
(Ех, ко’б йому у Києві сидіти
У ті часи. Можливо , біди ці
І обійшли б тоді нас стороною)
Тож Володимир швидко рать зібрав,
І брата з Перея́слава позвав.
І повели вони дружини сво́ї
До Святополка в поміч. Хоча той,
Сказати правду, ратник був ніякий,
Хоч гонору, як Ізяславич всякий,
Мав о-го-го! Ото ж, його ніхто
Не зміг умовити ще трохи почекати,
Поки дружини з дальніх міст прийдуть.
Велів збиратись і рушати в путь,
Аби на рать зі Степом швидше стати.
У Треполі зібралися усі
Та стали раду радити, рядити.
Князь Володимир радив мир вчинити,
Мав на підтримку доста голосів.
Та Святополк уперся: «Перейдім
За Стугну, хоч вона і розлилася».
Й дружина на слова ті піддалася.
Хоч, краще б Стугну не долати їм.
До бою зготувавшись, почали:
Одесную – князь Святополк з своїми,
Ошуюю - чернігівці, між ним
Переяславці з Ростиславом йшли.
Здолали Стугну, вийшли між вали.
Аж ту назустріч половецька сила.
Стрільці тут наші хмару стріл пустили
Аж сутінки навколо залягли.
Та половці теж стрілили в отвіт
І темрява від їхніх стріл настала,
А далі сила половецька впала
На Святополка. Зупинився світ.
Ми бачили, як мчить орда на нас.
Міцніше вперли ратища, стояли,
Аж поки під коней копита впали,
Хоча іще тримались якийсь час.
Та першими побігли молоді,
Які на рать ще досі не ходили.
В них не було ні досвіду, ні сили.
Князь Святополк іще стояв тоді,
Хоч половці вже обійшли його,
Відрізати від Стугни намагались.
Тоді уже і туровці злякались,
Пішли і князя потягли свого.
Ми ж відійшли під руку Ростислава,
Бо добре знали – кинешся тікать,
То голови одразу й полетять,
Орда тоді потішиться на славу.
Погані ж за чернігівців взялись,
Натисли на них силою всією.
Чернігівці не справилися з нею,
Спочатку ледь помітно подались.
Рубалися ще люто та багато
Супроти них постало ворогів.
Одних побили, налетять другі…
Ми почали поволі відступати.
Та половці натисли ще і ще,
І вже не відступ – втеча почалася,
До Стугни колотнеча подалася,
Що досі іще повнилась дощем.
І річка здобич теж свою взяла:
Збивала з ніг стрімкою течією,
Не кожен сили мав змагатись з нею.
Вона ж червона від крові була.
Кінь Ростислава серед річки впав,
Мабуть, стріла поцілила у нього.
Напевне, князь не встиг звільнити ноги,
Бо зник у хвилях і уже не встав.
Хоч Володимир кинувсь рятувати,
І ми йому у поміч надійшли,
Та Ростислава так і не знайшли.
Тут половці нас стали настигати.
То, щоб не стати здобиччю для них,
Нам довелось зі Стугни вибиратись,
Гадаючи: куди тепер податись?
Й помчали на Чернігів з усіх ніг…
Багато на тім полі полягло.
Нічого з війська майже не лишилось.
А половці ще більше напосілись,
Бо їх кому спинити не було.
Отож, не треба гудити дарма.
І половці уміють воювати.
Добро, як князь на рать уміє стати.
А кеби, бачиш, в декого нема».
«А Святополк? Що сталося із ним?»
«Відсидівся у Треполі до ночі,
А там на коні, з ким лишився, скочив
Й галопом аж до Києва стрімким.
А половці землею розбрелись.
Одні міста і села грабували,
Другі на Торчеськ знов-таки напали.
А Святополк нічому не навчивсь.
Зібрав, що зміг та і подавсь на рать.
А ж під Желанню половці зустріли
І Святополка в другий раз побили.
Знов довелось до Києва тікать».
«А Ростислав?» «Того пізніш знайшли
І у Святій Софії поховали».
«А чим же закінчилась та навала?»
« Таж половці і Торчеськ узяли
І міст, і сіл тоді пограбували,
В полон людей багато повели,
Що не забрали, те вогню дали.
Князі ж, то зупинити, сил не мали.
Тож, Святополк був змушений тоді
І мир ганебний з ханом підписати,
І дочку хана собі в жони взяти,
Аби якось зарадити біді.
Отак, онучку у житті бува.
Не знаєш броду, то не пхайся в воду.
Усяка самовпевненість – на шкоду.
Запам’ятай як слід оці слова.
Ну, а тепер давай, біжи хутчій.
Он чуєш, ріг князівський вже лунає,
Мстислав, мабуть, до Києва вступає.
А я посиджу, хочу відпочить.

Вересневі калинові брості
напилися вже крові землі.
Поки промені у високості
і душею ти не обмілів,
не віддай мене, любий, нізащо
ти ніколи нікому і я,
більш не втрачу рубінове щастя -
купиною буяє здаля.
Грона інші захочуть зірвати -
маслянисті, терпкі, навісні.
Посаджу в серці зорі лапаті,
хай квітують для нас навесні,
літом спраглим, в осінню негоду,
і на заздрість зимовій сльоті,
нам пахтять. Не віддам тебе зроду
теж ніколи нікому в житті.

12.09.2020р.

То було не моєю провиною,
Що, під нападом щирих надій,
Цілувався з чужою дружиною
І радів насолоді гіркій.
Закохався з бентежністю дивною
І без ницості хитрих умов, –
Непорушною і нерозривною
Видавалася зріла любов.
Та розтанули й збігли водицею
Мрій наївних солодкі грудки, –
Осамотнений вкрай молодицею
Воєдино збираю думки.
Божевіллям, коханням чи зрадою?..
Як назвати іще можна це?..
Мов кросворд непосильний розгадую
І ніхто не підкаже слівце.
13.09.20

Музика осіннього дощу
Чується надворі крізь фіранку.
Водяну завісу опущу
На печаль замисленого ранку.

Щось вона шепоче, шелестить,
Сріблом посипає тротуари.
І вив’язує за ниттю — нить,
Філософські пише мемуари.

І “легато”* тягнуть скрипалі
На химерно-хмарних диво-струнах.
Флажолети, паузи малі -
Мов різкі і пристрасні цілунки.

Як ударні, барабанить дах,
Ніби черги строчить з кулемета.
Дощ гойдається на всіх вітрах,
Мов чергуючи падіння й злети.

На “димінуендо”** тихий стук -
Поять краплі темінь асфальтову.
Шумовиння чарівливий звук
Навіває пісню колискову.

*Легато (зв’язний звук) — італ. муз. термін.
**Димінуендо (затихаючи) — італ. муз. термін.

14 вересня 7528 р. (2020)

Бог бачив її і такою,
якою не бачив ніхто.
Як куталась взимку журбою,
бувало в стареньке пальто.

Коли пришивала торочку
і ґудзик в Різдво, як на гріх,
червоний на синю сорочку,
знімала з грудей оберіг.

Плескалася рибою в річці,
закохувалась навесні,
а після в подертій панчішці
щасливою йшла по стерні.

Ретельно ховала пухлину,
(злоякісну рану в собі),
від матінки, донечки, сина
втрачаючи глузд. Далебі,

палила, коли було важко,
боротись зі смерті ножем.
Бува зазирала у пляшку,
щоб хмелем затьмарити щем.

Він знав її думи крилаті,
надії й осінні жалі,
депресії безлад у хаті,
всі схованки в серці-дуплі.

І те, що вона недолуга,
хоробра, слабка водночас.
Що долі її чорна смуга
вела на Голгофу не раз.

А світла - до райдуги в небі,
краси пелехатих беріз.
Тому, що вона білий лебідь
на чорному озері сліз.

Всі родимки, зморшки на тілі
не треба лічити, бо знав,
що весни її посивілі
туманами поміж отав.
08.09.2020р.

Коли пелюстя життєвих ролей
Летить до глибу небесних плес,
Душа пригадує всі паролі,
Свої ключі від земних чудес.

Бо річку часу вінчає осінь,
Танцює листя, мов конфетті.
Гойдає вітами жовтокосо
Верба в розлуки передчутті.

Затихнуть співи, намріють квіти
Нові веселки нових вершин.
Залиш у серці своєму літо
На перехрестях своїх стежин.

Цінуй цю зміну, збери набутки
Любові й радості відчуття,
Зірницю мрії, дарунок смутку -
Усе це разом і є життя.

І, як заквітне нове суцвіття,
Обнявши діючі полюси,
Всміхнися щиро, як вміють діти,
І в Неба світлості попроси.

Тебе люблю, тебе люблю,
І ні про кого більш не мрію.
З невиліковного жалю
Сльоза скотилася з-під вії.

Ізнов не бачити тебе,
Чи є на світі гірша мука?
І блідне небо голубе,
У грудях болем серце стука.

І самота, і німота,
І горло тихо спазми душать.
Моя ти квітко золота,
І золота моя ти душе!

Години тягнуться сумні,
Похмурий вечір в ночі тане.
І світ без тебе почорнів,
Мов день згубив свій і світанок.

І все в житті - не те, не те,
Ридає дощ безперестану...
Коли ж проміння золоте
Очей твоїх загоїть рани?!

30 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

У гридниці князя Володимира переполох. Він і так був завжди, наче вовкулака: ні з того, ні з сього міг угатити пудовим кулаком у груди рабині, яка прибирала на столі наїдки та питво після нічної пиятики з близькими гриднями.
Це ж треба! - рідний брат Ярополк охрестився у католицькому храмі! А я ж минулого року привіз із Херсонеса до Києва у спеціальній раці голову четвертого Папи Римського Климента Першого. І тіло його учня Фіва також. Назвав ім’ям цього папи аж чотири села - Климентове, Климентовичі, Клементіївка, Климани. Хотів бути першим!
Гаразд, брате. Буде тобі потеруха! Випер мене з Києва, випер з Новгорода. Ти думаєш, я тобі таке прощу? Ніколи!
973 року Ярополк приїхав до імператора Оттона шукати союзу , оскільки мав напружені стосунки з Візантією. Та й братня міжусобиця висотувала всі сили. 977 року переміг брата Олега, який штурмував стольний град Вручию, душив місцеве повстання. А вже 979 року приймав у Києві послів Папи Римського.
Ну, що ж, є вірні люди, є досвідчені зарізяки. Годі терпіти твоє панування. Планував захоплення влади довго, але скрупульозно. І як тільки Ярополк відійшов з військом від Роденя - заманив його на персональну зустріч.
Мої гридні все зробили гарно. Обидва стануть сотниками. Ну, і воєвода Блуд, який зрадив свого князя, теж в накладі не залишиться. А жінку Ярополка беру в наложниці. Народить мені сина, або й п’ятьох, там побачимо, чи витримає.
Таки витримала! От молодець! Підростає байстрючатко - син Святополк!

Три роки пролетіли як один день. Боровся, купував, бився, труїв, душив, відтинав голови і торгувався. Постійно і з усіма. Це - основна роль влади.
І негайно треба щось робити з вірою. Я хоч і язичник, маю гарем з кількасот молодюсіньких дівчаток, але в міждержавній політиці язичництво - собачий хвіст. Воно нелигітимне. Дивляться як на варварів. Кожна держава має право оголосити війну, повбивати усіх жителів і ніхто не скаже ні слова. Це вважають нормою.
Іслам відпадає. Стосунки зі Сходом хоч і гарні, але занадто витратні: далеко їздити. Чорт з ними.
Юдаїзм майже убив мій батько Святослав, розгромивши Хозарський каганат, отже зі слабаками зв'язуватися не варто.
Польський князь Мєшко нерівно дихає на Червону Русь, яку я захопив 981 року, відгризши шмат Моравського князівства – Холм та Перемишль. Я б ці землі втратив, але польський колега був так зайнятий своїми внутрішніми проблемами, що вирішив плюнути на шмат цієї території, аби тільки втримати владу всередині країни. І цей вилупок має аж занадто гарні стосунки з Тевтонами: якщо покличе їх допомогти - прийдуть і допоможуть. І зроблять з Києва купу гною. Поганий варіант. Та й Рим поставить умовою навернення до християнства - повернення Моравії законним власникав. В дупу Мєшка. Нічого не віддам.
- Агов, брати мої! Потрібна порада! Яку віру прийняти? Га?
Піднявся Олаф Трюггвасон - друг Володимира, зарізяка з дуже сумнівним минулим.
- Княже! Йди до Константинополя, не прогадаєш.
А як іти, якщо впливу мало?
Здійснив похід на Крим, віддяпав Корсунь, поставив там свого тисяцького. А перед цим завоював в'ятичів, ятв'ягів, радимичів, білих хорватів. Рвав зубами поляків, вірменів, булгар та печенігів. І дав шість тисяч війська імператору Василію на війну з Вардою Фокою.
Ну, а потім вже написав листа в Константинополь. І шо ви думаєте? Не відмовили! Хоча спробували спочатку отруїти. Імператор Василій Другий ледь не обпудився, коли дізнався, що спроба вбивства не вдалася, думав, що я піду за цю підлу витівку війною. В союзі з норманами. А імператор нині слабий, бо узурпатор Варда Фока з нього стружку знімає. І невідомо – чи не покотиться завтра голова самого імператора східцями храму Святої Софії.
Я б так і зробив, пішов би спочатку на Болгарію та загамав її з потрохами, хоча там князь Борис уже вводить християнство у ранг державної релігії. І Трансільванією не погребував би. Чом би й ні! Але знову підказав Олаф Трюгвассон:
- Ніякої війни! Це - майбутні союзники. Кажи - давайте за дружину царівну Анну Палеолог.
От голова! Рано чи пізно стане святим! Чесно кажу! (до речі – Олаф Трюггвасон через десятиліття став володарем Норвегії, а згодом християнська церква його оголосила святим).
Правда з християнізацією в Києві якось не дуже добре вийшло. Як скотив у Дніпро бовванів Дажбога та Сварга - піднявся гвалт. Довелося вирізати майже сорок відсотків населення столиці. А волхви прокляли Русь на тисячу років за зраду віри. От дурні! Я ж добро роблю!
Прикро, але гарем довелося розпустити, але не з причини моєї набожності: заразу підхопив. І таку, що прутень став підгнивати, а чоловіча снага зникла, мов ранковий туман. Тож довелося зосередитися на державній політиці. А гарем розібрали гридні. Сотник Микола забрав двісті дівиць, воєвода - ще двісті, ну а решта сама розбрелася - хто куди.
А бастрючатко моє - Святополк, щось занадто грізно на мене блимає, наче вовченя. Ох, чує моє серце - доведеться його колись зарізати. Ну, то таке, справи буденні, родинні. Головне, що рано чи пізно і я стану святим. Наче.

08.09.2020р.

У світі все іде своїм шляхом
і ніч, і день, і за весною літо…
Чи мені сяє сонце за вікном,
чи снігом серце та довкілля вкрито.
Та кожна мить то мій земний Едем
(поети з читачем завжди відверті).
Ріка життя помалу, день за днем
несе мене до океану смерті…
07.09.20р.

У кацапів "нет плохой погоды",
Мряка в них, і сніг, і дощ, як тать.
Рідко сонце сяє з небозводу,
То ж усе погане - благодать!

5 вересня 7528 р. (Від Трипілля) (2020).

Лицар вірності, мій, командоре,
неймовірна жага почуття,
світла думка, незвідане море,
затамоване серцебиття.

Ти даруєш нічні серенади,
океани лавандових мрій,
наді мною зорієш лампадно
в трав'янистих очах безгомінь.

Колисаєш пелюстки лілові
за вологими віями, мов
в кожнім погляді, зроненім слові,
беладоною квітне любов.

Огортаєш чар-зіллям купави,
задивляючись в неба блакить,
де блаженство на маківці мальви
органзовим метеликом спить.

Доторкнешся - злітає, тріпоче
благодатно на інший бутон.
Як піймати? Планида пророчить:
"Мить прекрасна - сапфіровий сон".
03.09.2020р

Ти чаклунка моя, ти - чаклунка,
Таїна причаїлась в очах.
Я жадаю твого поцілунку,
Огортаю крильми, наче птах.

І злітаю увись і співаю -
Всі думки - лиш про тебе одну...
До небесного втрапив я раю,
Мов твою розгадав таїну.

Ти покличеш мене на світанні,
Як ранкова засяє зоря.
Заквітує взаємне кохання,
Океани осяє й моря.

Я не бачив такого ніколи
Наяву і у мареннях-снах.
Як буяє у серці й довкола,
Наче молодість, вічна весна.

В несказанному цьому величчі -
Таїна дивовижна снаги.
Знову врода цвіте на обличчях,
Наче ми - всемогутні Боги.

І немовби незвідана сила
Нам нові відкриває світи...
І підносить, неначе на крилах,
У святі небеса доброти.

Доброти, і любові, і щастя -
Просвітління зорить таїна.
І веде крізь облуди й напасті
До взаємин прекрасних вона.

1 вересня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Над озером женевським причаїлись
Зеленуваті камені-жабки,
А на одному – мов змія скрутилась,
І гріється на сонці залюбки.

І видно дзьоб орла і грізне око,
І розпростертих крил могутній змах,
Що спокій бережуть цих вод глибоких
В легкого вітру кольорових снах.

Вдивляється пошрамлене каміння
(Кар`єр тут був, трощили брили в нім)
У тихі мерехтливі ці глибини,
Як воїни, поранені в борні.

В Швейцарії і справді знаєм – гори
Над озером велично височать.
Воно - - країни символ – так говорять,
Де спокій, мир, любов і благодать.

8.01.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Закотилося колесо сонця за хмари,
дощ періщить вночі, поливає бруківки.
Огортаюсь у спомини теплі та марю,
любий, тільки тобою, думок щедрих стільки,
що не знаю куди їх подіти, збираю
в оцинковані відра, мов зливи краплини.
Дріботять, жебонять срібним дощиком в раю,
не вгамуєш потік ілюзорний, не спиниш.
Все пригадую перше побачення щемне -
зорепади в очах, а в долонях тремтливих
білопінний букет польового ромену,
у верейці вербовій: глід, яблука, сливи.
Соковиті, духмяні, а кетяг калини,
ще медово гірчить на губах моїх й досі.
Ти в осінню негоду мені щохвилини
незабудки любові вплітаєш в волосся.
По судинах, блаженство шовкове на дотик,
розтікається трунком п'янким і звабливим.
Хто ж тоді знав, що ти мій, а я твій - наркотик
і позбутись залежності нам неможливо!
25.08.2020р.

У озері любові
плескаємось удвох.
Які місця чудові -
аїр*, чортополох,
і чашечки латаття
гойдають черешки.
Яке блаженне щастя
торкатися руки
в зворушливі хвилини
спливати дивним сном.
Хай птаха в небі квилить
за літом. Любий, чом,
так затишно з тобою
шукати берег мрій?
Пливемо за водою,
а сонечко з-під вій
перлинним ніжить блиском,
голубиться в очах.
Пахтить любов любистком,
бузком у небесах,
а в очереті щука
лякає карасів.
Ти, серденько, не стукай,
купайся у красі,
розбурхуй сині хвилі,
цілуй вуста хмільні,
у душу ніжність вилий
коханому й мені.

Аїр* - лепеха
23.08.2020р.

Цей дощ періщить цілий день,
сиджу собі у сінях.
Ото й гадай: оце вже – дзен,
чи депресняк осінній?
Зі стріхи капає вода
у нас потоп всесвітній…
Хай відростає борода,
бо дні скінчились літні.
Закутався у кунтуші,
душа теплом зігріта...
Нехай ведуть мене дощі
до бабиного літа.
26.08.20р.

Красою серця первозданні,
Мої дарителі снаги,
Мої місця обітованні,
Мої озера дорогі.

За Вами скучив невимовно,
Від радості увесь тремчу.
Приплив сюди мій щастя човен,
І стелить ніжності парчу.

Повітря це благоуханне
Знов пригорнуло мов мене,
І ніжне личенько кохане
Усе розвіяло сумне.

Я вперше тут з тобою, люба,
Лиш ти - в моєму царстві мрій.
Я наяву цілую губи,
Як у раю, ідем до шлюбу,
Мене любов"ю тут зігрій.

Хай піде тиха дрож по венах,
І зацвіте краса життя.
Навіки тут благословенні
Ці невимовні почуття.

24 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020).

Така жадана всім земля батьків,
Вода кринична, Сейм і рідна мова.
Лелечі гнізда і пташиний спів,
І верб квітучих тиха колискова.

Кульбаби килим у смарагді трав,
Черемхи над рікою білі ґрона.
Усю земну красу мій край ввібрав
І в осінь змінить біле на червоне.

Наповняться плодами всі сади,
В комори ляжуть зібрані врожаї.
Ми ж молимомося, щоби час біди
Ніколи не спинявся в нашім краї.

Бо за віки уся оця земля,
Наповнилася потом і сльозами…
Ми подумки з усіх країн, здаля,
Ідемо по стежині тата й мами.

Де наші Гонти і Залізняки,
І Довбуші, і нинішні Бандери?
Щоб взяти булаву свою з руки,
Що розбрату розпочинає еру.

Де наші ті, для кого ця земля,
Є рідною на всю стару планету?
Для кого зорі древнього кремля
Не спинять куль політ стрімкого лету.

Де наші рідні сонячні боги?
Бо ті, що намальовані, - чужинці!
Тому весь час віддаємо борги
За зраду віри й слова. Українці!

Коли, нарешті, дійде це до вас,
Що ви самі у всьому винуваті?
Чужих саджали під іконостас,
Хазяйнувати дозволяли в хаті.

І брати все – цю землю і жону,
І церкву, і поля, також свободу.
Ви не з’єднались в силоньку одну,
Бо розбрат поміж нашого народу

Віки живе. А вороги не сплять,
Вони надовго хочуть залишити
Своїх богів, свої роди і рать,
Щоб нам не стало місця в цьому світі.

А ми у ступі воду товчемо,
Лиш на словах виборюєм свободу.
Розмножуємось і спимо, їмо,
Бо хата скраю, захист і господа.

Щоб взяти булаву свою з руки,
Що розбрату розпочинає еру.
Потрібні Гонти і Залізняки,
І Довбуші, і нинішні Бандери!

Перекинув Ромко кружку
І зробилася калюжка
І водичка зі стола
Водоспадом потекла.
На початку невеличка,
А надалі справжня річка
Поміж кріслами кружляє
І з кімнати випливає.
Намочила киця лапу
І стрибнула на канапу,
Схвилювалася бабуся:
«Тут глибо́ко, я боюся!»
А вода все прибуває
І вирує, як в Дунаї,
Домальовує уява
Бригантини й пароплави.
Вже будуються порти,
Греблі, шлюзи і мости,
Плине річка коридором
І впадає в Чорне море.

Зачиняючи двері журбі,
Міццю в небо задивлених стебел
Я заплутаюся у тобі,
З неможливістю жити без тебе.

У обіймах долонь, крізь віки,
Зберегла у собі, як обнову,
Тайну світу на відстань руки,
Древню силу піднятися знову.

Не полишай смішну, незнану,
мені так затишно, чудово
в твоїй присутності, любове,
молочним шоколадом тану.
Хоч інколи бракує сили,
мінорно, божевільно, гречно.
Це дійсно так, беззаперечно,
латаю небом биті крила.
Як любо, світло, малиново,
коли на відстані печалі,
із місячної пекторалі
ти мчиш крізь терни мовить слово,
щоб постелити щастя руна.
Поглянути, хоч краєм ока,
на дратівливу і глибоку,
спустошену, рахманну, чуйну,
закохану, аж до нестями,
холодну, пристрасну, байдужу,
крихку із порцеляни ружу
ту, що кайдани рве руками
і жалить душу кропивою,
щодня злітає на світанні
у небеса обітовані,
аби надихатись тобою.
19.08.2020р.

Уже і зелень в'яне біля хати.
Нема мокви на порцію борщу.
І думаю, – кому би написати
мелодію осіннього дощу.

Згасає вечір сонячної днини,
стихає шум, спадає спекота,
щезає світ і місяця уста
спивають у зеніті чорні тіні,
на небі –зорі, роси – у долині...

Душі не заважає суєта.

Але і їй не вистачає місця
у мороці німої самоти,
де чується, – лети уже, лети...
пустелі неосяжної не бійся...

Кружляє вітер, як опале листя,
до осені написані листи.

08.2020

Вже дотліває серпень на осонні,
пливуть за обрій літа бригантини,
і пурхають метелики червоні
в серпанковій прозорій павутині.

Стікає воском мед в діжки діряві
і скрапує в царини полинові,
у сухостою дикорослі трави.
Відлунням здалеку лелечий говір.

На чорнім біле, чи на білім чорне,
мов день і ніч з народження до тризни.
Хто небеса до ніг любові горне,
той не втрачає щастя й душу. Визнай,

що я до божевілля залюбила,
того, хто на лелеку зовні схожий.
Якби життя нагайкою не било,
мабуть, була б мудрішою, мій Боже.

Уміла б говорити з небесами,
прощати, вірити, надіятись на диво,
ховати каяття за образами,
так милосердно і благочестиво.
12.08.2020р.

Прохолодне сонце ледве-ледве гріє,
Де-не-де жовтіє листя й обліта.
Де ти заховалась – моя світла мріє?
Чи втекла у вирій літа теплота?!

У саду схололім затужила туя,
У зелених косах – пасмо золоте.
В самоті замерзлій тихо засумую,
І смарагд на вітах жовтим зацвіте.

У саду схололім там журба ходила,
На лице вдягнувши сіру з хмар вуаль.
Навівала тугу за тобою, мила,
І будила в серці щем, пекучий жаль.

Ймення найрідніше прошепочуть губи,
Як молитву зранку в небеса святу –
Повертайся швидше, найдорожча, люба,
Поверни ж бо сонце й літа теплоту.

15 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Закохувався сильно, як поет,
Засліплено… В житті – суцільні біди.
Лише у творчості – печальний злет,
В реальності - хоч кидайсь до Аїда*.

Але шукав розраду і знайшов,
Писав про це сонети і ронделі.
За гроші легко здобував любов,
І вподобав салони і борделі.

Я той, понад мораллю хто стояв,
Хоч був би четвертований на пласі.
Нарцис самозакоханий був я,
Розбещенням своїм ще й хизувався.

Я князем був, і мав я свій гарем,
І в нім було красунечок чимало.
Допоки, як султан, зустрів Гюррем**,
І враз вона мене зачарувала.

Кудись гординя щезла, як Мара,
Зворушений турботою простою,
Постав немов знесилений Геракл,
Беззахисний стою перед любов`ю.

Й вона, немов довірливе пташа,
Невже за муки всі мені воздасться?
І вродонька прекрасна, і душа
Така, що вмерти хочеться від щастя.

І я подарував себе всього,
Й вона себе усю подарувала.
Взаємність дарував нам Ерос Бог,
Як радості в житті такої мало!

Позаздрили всі друзі, як один,
І у бордель тягли знов грішні мислі.
І зради тінь з`явилась, тінь біди,
І щастя понад прірвою зависло.

І як же нам його уберегти?
Не надірвать їй серце вірне, чуле?
І я згадав, яка прекрасна ти,
І всіх Богів благав я, щоб почули.

І як в розкладенім суспільстві жить,
На зраду і на підлощі багатім?
І як в собі угамувати хіть?
І як з розбещеного вірним стати?

І вихід, як завжди, у світі є,
Втекти нам треба на Природи лоно.
Вона красуня, як Мішель Мерсьє***,
А я із себе уявляв Делона****.

В собі первісне, рідне віднайти,
Немов почати шлях увесь спочатку.
Дай, люба, губ напитись чистоти.
І щастя шлях для людства розпочати.


10 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)