У дім увірвався вихор,
задув поминальну свічку.
А він же над нею дихав,
приносив сніданок в ліжко.

Зривав у саду нарциси,
під вечір читав романи.
В їх долі переплелися
веселка і рай туманний.

Завжди розумів з півслова,
виконував побажання.
У краплі болиголова*
надія була остання.

Болиголов* — ліки від раку.

11.10.2022р.

Г. С...

Мовчазна, запізніла, непрохана,
Ніби осінь в ошатнім гаю, –
Ти своєю красою сполохала
Угамовану душу мою.
Золотистими, довгими віями,
На краях ворухливих повік, –
Ти зненацька той спокій розвіяла,
На який мене вік мій прирік.
Щодоби веселиш вихилясами
Ти мене, як два берега Здвиж, –
Пахнеш вся ароматами ласими
І в обіймах осяйно гориш.
Розглядаєш мене і показуєш
Безсоромно жіночу красу, –
І, говорячи фразу за фразою,
Відганяєш смеркання та сум.
Запальна, неутомна, вродливиця, –
Я щасливий безмежно в ці дні,
Коли серденько пристрастю живиться,
Яку ти розпалила в мені.
02.10.22

Ця осінь справжня — дощова, сумна,
А так хотілося ще дрібку літа.
Душа схолола і необігріта,
Як неприкаяна, бреде вона.

Як вересень, нахмурене життя,
Все більше горя, і все менше щастя,
І сипляться на голову напасті,
Мов білу смугу хтось безжально стяв.

Неначе випробовують на міць...
І бачите мов інше вже лице ви -
Своє, ні, не усміхнене — сталеве,
Породжене нервовістю столиць.

І знов, і знов — хто сильний, той і пан.
І романтизм омріяний зникає.
Тебе мов щойно вигнали із раю,
В окопи кинули, в бійцівський стан.

30 вересня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Я не кацап і я не московит –
в мені нуртує кров мого народу!
У цьому ми переконали світ,
відважно захищаючи свободу.
І я не орк чи дикий гамадрил,
не представник мокшанської еліти,
що об’єднала сотню-другу рил
і прагне нині керувати світом.

Ні, я не ниций виродок війни,
що позбавляє права існування
моєї Неньки доньок та синів
і хоче вбити навіть сподівання
на мир і щастя, віру і любов,
саму надію на святе – прийдешнє!
Мордує, убиває, цідить кров…
Опам’ятайтесь, він вже нетутешній!

Задумайтесь нарешті хоч на мить –
чекає людство участь ця кривава!
Кому дітей майбутнє ще болить,
закінчувати треба ту забаву!
Я представник незламної сім’ї,
маленький син великої родини,
якій співають рідні солов’ї.
Ми разом всі і всі ми з України!

Духовитими вітрами
Пахне світла далечінь,
Хоч темніє під ногами
Сьогодення вбога тінь.
Ніжнотонна і прозора
Далеч мрійно вабить зір,
Лиш позбавитися горя
Не вдається до цих пір.
Таїна прадавня далі
Кличе безліччю ознак,
Та безмежної печалі
Не позбудуся ніяк.
Гаснуть обрії вишневі,
Мов злякались розкриття, –
Дяка ще одному дневі
За миттєвості життя.
27.09.22

"А Бог любить трійцю," — так батько казав,
Тому у родині дітей було троє.
Зростали посеред некошених трав,
Будинок біленький яснів супокоєм.

І пахнув ялиною затишний двір,
Мелісою, липою, м'ятою влітку.
Фіалкові ночі торкалися зір,
Коли зачиняли на клямочку хвіртку.

В саду захлинались дрозди, солов'ї,
І кликали кума зелені ропухи,
У річці замулений сом соловів
Від несамовитих, гучних перегуків.

В отаві цвіркун дзеленчав, зумкотів,
Гуділи хрущі у смарагдовім листі.
А двір чатували від злих чужаків
Дворняги лихі — гавкуни голосисті.

Світилася люстра за синім вікном,
Збиралася разом на пізню вечерю
Велика родина за дружнім столом.
Бог благословляв свіжий хліб і оселю.

Розмови велися, лунали пісні,
Вугіллям опалювали взимку грубу.
Минули літа, золоті, чарівні,
Лишивши на згадку усе, що так любо.

Здавалося, вічно триватиме це
Льняне, необізнане щастя родинне.
Та згодом роз'їхались діти тихцем,
Зірвавши під плотом червону малину.

Батьки в потойбіччі притулок знайшли,
У хаті примара фіранки гойдає.
Колишні сліди в павутині імли
Давно змили зливи... природа — розмаєм.

Додому злітаємось, як журавлі,
На крилах плекаючи сни кольорові.
Немає ніде більш такої землі,
Де зріла душа у обіймах любові.

26.09.2022р.

Я сміюся крізь сльози, інакше поглине пітьма,
Ні на мить те, що бачив у пеклі, забути не можу...
Ворог бив по позиціях із "Ураганів", гармат,
Шепотіли вуста "Сохрани і спаси мене, Господи Боже!".

Кров лилася з небес, я лежав у рову, наче мрець,
Удихнути не міг це повітря, насичене смертю.
Кулі вили над вухом " Попався? Тобі тут кінець!",
Влучно б'є кацапня із підствольників та мінометів.

Та зостався живий. Опалило лише до кісток,
Подивився на змучене поле і стислося серце:
Спить мій друг, мій товариш, мій вірний незрадний браток,
Він у шанці прийшов добровольцем, прямісінько з лекцій.

Де не гляну - собратчики, теплі ще. Та неживіі...
Рештки взводу складав аж до ночі на зламані ноші.
Не питайте, чому мої сни навіть досі в крові -
Я жартую відтоді. Бо жити інакше не зможу.

25.09.2018р.

Куди ідуть усі оті жінки?
І з ними теж - гіркі мої думки?
Чому прямують — диво дивне - вниз?
Це що — від Бога чорного сюрприз?!

На небі — згустки темряви, імли.
Жінки - на ньому ті колись жили.
Їм з п’єдесталу довелось зійти.
Тепер на ньому сяєш тільки ти.

ПРИСПІВ:
Сліпуче сяйво ллється із небес.
І серцем я згорьованим воскрес.
І по життю з тобою йти готов --
Благословляє небо на любов.

В житті я був закоханий не раз,
Та між розчарувань мій запал гас.
Безодня горя пеклом обпекла -
Все вигоріло у душі дотла.

У ній ти відродила щастя стан -
На небі мов бушує океан.
Між долі злетів і падінь крутих
Кохання наше шаленіє в них.

ПРИСПІВ:
Сліпуче сяйво ллється із небес.
І серцем я згорьованим воскрес.
І по життю з тобою йти готов --
Благословляє небо на любов.

24 вересня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Уже не буде хепі-енду.
Все.
Або ми.
Або вони.
Згоріли міфи і легенди
В пекельнім полум’ї війни.

І на оновленій землі
Не буде клятого сусіда.
Як воші, щезнуть москалі,
А з ними українські гниди.

Я вишиваю (смійтеся!) невміло,
не майстер я (куди мені до них!),
лягала нитка, як сама хотіла,
у схемах вишивання непростих.

Завмерла я, милуючись красою
з бабусиної скрині рушника,
і він мене покликав за собою,
немов майстрині вправної рука.

Не хрестики там вклалися рядками –
це дні й роки на Дереві Життя,
це Пращури говорять тихо з нами
із полотна старого вишиття.

Галопом скачуть коні Світовида,
Ярило колом ходить над Дніпром,
Ховається у темряві Обида,
Й Перун ганяє хмари батогом.

Кохану пестить Лель широкоплечий,
Марена дні із хати виміта,
Мокоша-Пряля сіла біля печі
І нитку долі вправно випліта.

Узори роду шепотіли стиха,
хтось наче час на полотні спинив,
старий рушник, немов прадавня книга,
до мене крізь віки заговорив.

20.05.2022

Прощай, любов моя, прощай,
Нам знов судилося страждати.
Вже не повернеться той рай,
На щастя й пестощі багатий.

Прощай, любов моя, прощай,
Невже ти канула в минуле?!
Осіння темінь ув очах -
Боги од мене одвернулись.

Прощай, любов моя, прощай,
Радійте, заздрісні невдахи,
В моє життя прийшов одчай -
Хоч голову клади на плаху.

Прощай, любов моя, прощай,
Де чар твоїх могутня сила?!
Як швидко днів минув розмай...
Душа від болю скам'яніла.

18 вересня 7530 р. Від Трипілля) (2022)

Переклад

Коли вночі її чекаю з'яви,
Немовби передсмертні миті ці.
Що шана, воля, юності забави,
Де мила гостя з флейтою в руці?!

Ось увійшла. Чадру зняла недбало,
Мені уважним поглядом сія.
Питаю: Дантові ти диктувала
Із "Пекла" сторінки? І чую: Я!

18.09. 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Дощі холодні — сивина
в березовім волоссі.
Її біда — чиясь вина —
то плаче пізня осінь.

Шугає звіром по щаблях,
у кут загнали вправно,
забили в домовину цвях,
з душі виймати рано.

Збіг день, як молоко з плити,
на стоптану підлогу,
і хочеться мерщій втекти
від муки у барлогу.

Втопити біль, мов кошенят,
у пляшці самогону.
Хто п'є страждання із горня,
від кривди сліз не зронить.

18.09.2022р.

Днів дощових ця темна смуга,
І радість хмара висиса.
Життя недуга і напруга,
І блідне сонячна краса.

І огортає туга рання,
І неміч рідної душі -
Буття - повільне умирання...
О люди, жити поспішіть!

Як мають рацію премудрі -
Ти прозріваєш у журбі.
У мріяння рожевій пудрі
Вже не купатися тобі.

Гіркі реальності тиради -
Холодний морок лихоліть.
Лише в любові я розради
Шукаю ще бодай на мить.

Коли тремтячою рукою,
Як спраглий, пригортаєш те,
Що дасть розраду супокою -
Кохане серце золоте.

Де, мов нектар, тебе зігріють
Ці хвилі плоті чарівні.
Від божевіль - анестезія -
Не жаль і вмерти в цьому сні!

17 вересня 7530 р. (Від Трипілля) (2022).

Спогадів струмочки каламутні
Пам’яттю струмують без кінця, –
Де тепер ти, радість неприступна,
Горда однокласнице моя?
То веселим голосом дівочим,
То твоїм волоссям запашним, –
Пташка обізветься серед ночі,
Вітерці лоскочуться затим.
То воскресне сяєвом магічним,
Поглядом утрачена, зоря, –
І сміється з мене іронічно,
Що отак продовжується гра.
Розпочата в пору незабутню
Нашого буденного життя, –
Де тепер ти, радість неприступна,
Горда однокласнице моя?..
13.09.22

Нема чого радіти і ридати,
немає як узяти й написати, –
ще нічого жалітися мені,
що ми у цьому світі еміґранти
усупереч і завдяки війні.

Нікому не цікаві ні поети,
ані тобі великі, ні малі...
все більше відчуваю на селі,
що я уже із іншої планети
межи людей далекої Землі.

І там колись опишуть самовидці
ментальну роль у спільній боротьбі,
де воїн – кожний на своєму місці
долає ненависного ординця
не зраджуючи вірі і собі.

09.2022

Ой, не сип мені солі на рани.
Я то знаю, де кара небес,
але мусимо мати за пана
і любити... як палицю пес.

Ой, хіба я одна винувата,
що у пекло завіяло нас?
Не на часі і нам воювати,
і миритися дітям не час.

Ой, не ми лише служимо ницо
кожній молі і хану орди...
та мені би іще – до криниці,
до живої моєї води

і напитися, наче цикути,
і нічого уже не почути
ні про себе, які ми раби,
ні про ігри цієї доби...
забуваємо, наче манкурти,
цю іронію злої судьби.

На добру нічку,
мамо, надобраніч.
Вже оксамити
вкрили небозвід.
Цвітуть, мов айстри,
зорі полум'яні.
Ніч огорнула
кольоровий світ.
І причаївся спокій
у гніздечках,
Лиш соловейко
тьохкає в саду.
Так само лунко,
як моє сердечко,
коли за щастям
благодатна йду.

Лоскоче ніжність -
самоту на віях.
Калганом пахне
в лузі сон-трава.
Допоки милий
від любові мліє,
знайду для нього
райдужні слова.
Матусю мила,
ти ж мене навчила
любити всесвіт,
пісню чарівну.
То ж дай в дорогу,
лебединні крила,
щоб повернути
молоду весну.

На добру нічку,
рідна, не тривожся,
На те і літо,
тепле, щоб цвісти.
Вплету серпанку
срібло у волосся
і перейду із
Місяцем на ти.
Затихли верби,
не шумлять тополі,
В ставку гойдають
хвилі - береги.
Моя душа, на
перехресті долі
мене зустріне,
поки до снаги.

Та жінка, яка поруч з тобою щаслива,
Слухає твою душу, слухає твої сни
Та жінка, яка поруч з тобою щаслива,
Просто прозоре дзеркало, а в ньому ти.

Вона хоче з тобою бути, твоєю радістю...
Так довго, як тільки можливо радості бути
Ні за минуле, ні за прийдешнє не триматися.
Та все незбагненне тут і тепер збагнути.

Та жінка, що береже усі твої таємниці,
І в храм твій заходить, змивши ноги,
Вона буде тобі так ніжно снитися
І обіймати, так само, тебе з дороги...

І навіть коли пізня осінь... Якщо настане...
І підуть холодні, з стрімкими водами зливи
Та жінка менш щаслива від того не стане.
Лиш будь також...будь ласка, будь щасливим!

Яєшню смажить небосхил
для серпня, як не дивно,
годує з рук докучних бджіл
намистом горобина.

Крило в солодкому меду
замурзав білий лебідь,
корівок Божих* череду
пасе в ромашках легіт.

Парує спека! Де б знайти
в пустім саду альтанку,
щоб в супокої самоти
забутися до ранку?

Хоча в галузках бузини
яскравий зайчик світить,
я так втомилась від війни,
як дід старий від світу.

Божа корівка* — сонечко

25.08.2022р.

Вже відстрілялись льотчики-орли,
Хаймарсів* залпи також відгриміли.
І піхотинці славні в бій пішли,
Вони місцевість зачищають вміло.

І армія ординців — у котлі,
Наїлася і пороху і сажі.
Ох, жару дасть Володарка полів -
Тож начувайся ти, прелютий враже!

ПРИСПІВ:
Всі перешкоди на шляху здола,
Звільняє Україну від сволоти
Простий солдат із міста чи села,
Боєць мотострілецької піхоти.

Буває, гине у страшнім бою,
І скромний, з себе не вдає героя.
Окропить землю дорогу свою
Жертовністю освяченою кров’ю.

Він входить перший в місто чи село,
І пригорта врятовану дитину...
І плаче мати: тяжко як було
Без тебе, визволителю, мій сину!

ПРИСПІВ:
Всі перешкоди на шляху здола,
Звільняє Україну від сволоти
Простий солдат із міста чи села,
Боєць мотострілецької піхоти.


26 серпня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Не ображайся на мене,
знаю, була не права!
Переживаю страшенно,
обертом йде голова.
Лікті кусаю, і вечір
п'є виднокіл, як упир.
А над клуатром* чернечим
в небо здійнявсь монастир.
Злидар безхатній вартує
браму стару сам на сам,
Йду з каяттям. Алілуя —
славить Христа Божий храм.
Півчі на кліросі плачуть,
журяться лики святих,
Діва Марія терпляче
кров витирає зі стигм.
У сповідальнях жевріють
очі іудових зрад.
Віру, любов і надію
Бог роздає всім підряд,
і благодатним, і грішним,
ницим, убивцям, святим.
Сльози ковтає невтішно
біля воріт — пілігрим.

Клуатр* — церковний двір

21.08.2022р.

Свербіж
( Олександр Сушко )

Серпневий вечір. Жіночка у спальні,
Нахаба-кицька морду суне в глек.
В титанів думки зморшки вертикальні,
А у піїтів, знамо, поперек.

Ліричні вірші неперервно мрячать,
У гузно муза коле, наче ґедзь.
Та це нічого, друже, ще не значить,-
Я теж такий моторний писунець.

То нащо пишем? Помилок до біса,
Ні стилю, ні харизми й глибини.
А результат один: словесна тирса.
Чуваче, стій! Пегаса не жени!

У геніїв як у "Антея" крила,
Лиш я у храмі муз сліпе вайло.
Є ж віники, ломи, лопати, вила,
Так ні - правиця торсає стило.

Ну то і що? Снаги не позичати!
Є олів'є, натхнення й довга ніч.
Уже строчу канцони та рулади,
Бо ляпати чорнилом - звична річ.

2.08.2018р.

Поезія
( Тетяна Левицька )

Писаку від поета відрізнити
Спроможний чуйний, вдумливий читач.
Не бійся, друже, надихатись в житі,
А інколи й над віршами поплач.

Ніде не дінеться бур'ян і поле,
Це теж потрібно — слава трударям.
Та у поета серце ясночоле,
І у душі свячений Божий храм.

Буває, ніч не спить, складає пісню,
Бо сипле небо зоряні слова.
Збираєм врожаї, як осінь пізня.
Зітліє все! Поезія — жива!

Вона у бій веде, іде на плаху.
І розтинає груди, в дзвони б'є!
Господь дарує: пензлі і лопати,
Усім талант, а кожному своє.

21. 08. 2022р.

Цілий день якийсь напівпохмурий,
Барабанить по дахах крупа...
Дрібен дощик сіється понуро,
Наче сіллю рани посипа.

У саду розкішна буйна зелень
Вже помалу жовкне на виду.
І веселий настрій перемеле,
Ніби осінь — квітку молоду.

Вовчі упиричні темні хмари
Білих проковтнули овечат...
Тільки вітер так потужно марить --
Щоб не згасла сонячна свіча.

Одганяє юрмище свинцеве,
Світла він окраєць залиша.
І цілує тихо ніжне мрево
Поглядом розчулена душа.

20 серпня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Ряхтять епізодів розчулені миті,
Вислизує день із долонь інстинктивно,
Небесна палітра в космічну графіті
Шугає пораненим птахом нестримно.
І що ж нам робити, коханий, з тобою?
За радістю — горе, біда за бідою.

Повітря шматує швидка допомога,
Обпечене небо палає багрянцем.
Хотіла звернутись до Господа Бога —
Молитва застрягла клубком у горлянці.
Чиясь обірвалась душа на півслові,
Війна гаптувала хустини тернові.

Що завтрашній ранок готує нам, рідний?
Чи мінні млинці, чи сухарики житні?
Міняємо осені соняхи мідні
На муфти овечі, і як далі жити?
Ховається вітер у темну стодолу.
Зима за хаосом, за долею — доля.

16.08.2022р.

Не сумуй, кохана, дні осінні
Ще далеко хмарами повзуть...
Я життя віддав би по краплині
За кожнісіньку твою сльозу.

Скільки ще, скажи, за небокраєм
Накує зозуля щастя літ?
Хай же серденько твоє не крають
Ні скорботи, ні гіркі жалі.

Так, не оминуть нас дні похмурі,
І лихі часи своє візьмуть...
Тільки душу чуйну не занурюй
У жахну одчаю каламуть.

Усміхнися, люба, хай перлини
Зацвітуть на місці гіркоти.
Я життя віддав би по краплині
Лиш від щастя плакала щоб ти!

20 червня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Із Володимира Висоцького

Розтермосили в лігві задрімане зло,
куцозоро воно подивилось навкруг;
і підвівся шатун, і його потягло
на криваву поживу, утіху звірюг.

    Вас отак потягли у «хрестовий похід»,
    начеркавши хрести та зигзаги.
    Що вам треба у нас, де вам бути не слід,
    де стрічає вас пекло зневаги?

        Тож, вояче, стривай,
        убивати не йди!
        Долучившись до зграй,
        не минеш ти біди!

        За руйновища шкіл,
        гвалтування та лють
        вам осиковий кіл
        між лопаток воб’ють.

            Буде в школах багато років недобір, -
            ти відсутній був, множив чисельність смертей,
            а дружина твоя, поки м’яв ти мундир,
            не родила дітей.
ееееееееее
Ти навряд чи отримаєш орденський хрест,
та над Волгою - інший, могильний, готов.
Ти не згодний? Доволі смішний твій протест:
раз хрестовий похід, то й хрестів - ніби дров.

    І написана буде брехня, блекота
    на отій гробовій твоїй дошці,
    бо давно на усіх вас немає хреста,
    лиш зигзаги на вас, «хрестоносці»...

        Попри згаяний час,
        попри безліч могил -
        видно оком: у вас
        ще багато дурил.

        Візьмуть вас у полон,
        вас поранять чи вб’ють -
        під сирітський прокльон
        ви цю пройдете путь.

            Буде в школах багато років недобір, -
            ти відсутній був, множив чисельність смертей,
            а дружина твоя, поки м’яв ти мундир,
            не родила дітей.
ееееееееее
Марно мрієте наші хліба загребти,
ви натомість поляжете в наш перегній;
проростуть ваші поспіхом збиті хрести,
і настане нарешті від вас супокій.

    Ви пішли від родин під воєнний оркестр
    із бажанням поживи відчутним.
    Чи потрібен фальшивої «Мужності» хрест
    буде сиротам вашим майбутнім?

        Повертайся назад,
        ти ж, он, - батько та син;
        лиш загиблий солдат
        буде рідним взамін!

        А лишишся живий -
        свіжим лавам хрестів
        пояснити зумій,
        що́ у нас ти хотів?

            Буде в школах багато років недобір, -
            ти відсутній був, множив чисельність смертей,
            а дружина твоя, поки м’яв ти мундир,
            не родила дітей...
ееееееееееееееееееееееееееееее
(2022)

Прасує сонце випрану блакить,
Випарює з перистої хмарини
вологі перламутрові латки,
Вивішує полотна у вітрини

Де проглядає крізь залатану вуаль
Лимонна скибка вічного світила.
І думка лине в неосяжну даль,
Розправивши над горизонтом крила.

Чому ж пече жариною той день,
Обвітрює пошерхлі, спраглі губи?
Не набулися вдосталь ми, лишень
На хвильку пригубили щастя, любий.

Розніжилася в промені тепла
Журавкою у трепетних долонях.
А опіслЯ сльозою обпекла
Зелені очі на гучнім пероні.

Лягав на рейки відчайдушний шлях,
Мчав невблаганно потяг у столицю,
Мов божевільний на семи вітрах
З-під коліщат викрешував зірницю.

Печальний журавель у небесах
Змахнув крилом і зник у хмарах білих.
І ми умить, мій синьоокий птах,
Одне без одного осиротіли.

06.08.2022р.

Гелікоптер піднявся, наче сокіл,
А поруч і розвідувальний дрон.
Уже наводять он гармати хлопці --
Більш не берем кацапів у полон.

Горить земля в рашистів під ногами,
Морська піхота вирушила в бій.
Співає вітер їм бадьорі гами
І сонце сяє в висі голубій.


ПРИСПІВ:
Засмаглі орли і орлиці,
Шугають, як блискавки, вниз.
Від жаху тремтить блідолиций
Москаль — гвалтівник-горлоріз.


На море глянь, ракетами ціляє
Десантний корабель наш орків знов.
Ворожий флот, його бандитські зграї -
Горять і пачками ідуть на дно.

І прапор наш — на острові Зміїнім,
І Кримський міст розбомблений димить.
Все буде, браття й сестри, Україна --
Херсон, Донбас і Крим одіб’єм ми.


ПРИСПІВ:
А Збройним силам нашим слава,
Хай живе вона у віках.
А Московитська зла держава
Нехай розсиплеться у прах!

20 травня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Понад Бугом-річкою — міраж,
Видивом розкинулись Кумбари.
Там Іван Богун, звитяжець наш
Шаблею розвіяв чорні хмари.

Геніальний в музиці народ,
Світ увесь повірити готовий,
Бо співає на Різдво без нот --
“Щедрик”, що створив наш Леонтович.

ПРИСПІВ:
Віннице, красуне осяйна,
Вічноюна, як Богиня Леля.
Бо лелек лелієш, як весна,
В пісні кобзаря і менестреля.

Пирогов тут лікував людей,
Коцюбинський теж творив натхненно,
Світло українськості ідей
Стуса дух плекав так дерзновенно.

Літній вечір завмирає в млі,
У цвіту магнолій, сакур тане.
О яка краса! Бракує слів --
Виграють рошенівські фонтани!

ПРИСПІВ:
Віннице, красуне осяйна,
Вічноюна, як Богиня Леля.
Бо лелек лелієш, як весна,
В пісні кобзаря і менестреля.

31 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Запалало зранку небо
громовиці тишу ріжуть –
то війна іде до тебе,
в твою хижу.
Хижа война – вуйна клята,
сіє лихо, біди, болі…
Та шикуються солдати
в «Дикім полі».

Під жахливий гуркіт бою
характерник брів між зіллям.
Очі мага повні болю
й божевілля…
Хлопців мертвих брав за руки,
клав їм жито у долоні,
уявляв нестерпні муки…
у полоні.

До грудей торкав щокою,
до чола – холодне тіло.
Не повернуться із бою,
відлетіли…
Нелегку обрали долю –
боротьбу проти свавілля!
Сльози капали від болю
і безсилля…

Став між ними на коліна
і знімав сталеві лати –
вже не діждуться дружини,
діти, мати…
Але їх чекають діти
і не скінчені ще справи…
Жаль героїв хоронити,
Боже правий!.

– Боже правий, Боже сильний,
забираєш чому кращих?
На землі доволі підлих
і пропащих…
– Надійшла лиха година,
бо молилися не дуже –
я беру свою данину…
за байдужість.

І злетів мольфар до неба,
шаблю вихопив із піхов –
Воювати нині треба…
з лихом!
Підіймаймось, козаченьки,
щоб у цю лиху годину
захистити нашу Неньку –
Україну!

Війна, війна, війна – во́йна!
Сіє горе вона гойно.
Гучить, гучить, гучить тризна,
та на стягах горить – тризуб!

Серед листів, що дав мені Богдан,
Як познайомився зі мною, журналістом,
Мене найбільше схвилював отой,
Де в Ступчин голос закохалася сліпа.
Читав я не без дрожі жінчині слова,
Що щастя віднайшла в «Украденому щасті»,
І співчував: не звідала ж вона
Силу Богданових безмовних жестів,
Коли Театр Франка про все на світі забував,
Готовий кинутись на сцену,
Аби Миколу виручить з біди...
...Скільки ж бо літ спливло відтоді...
Тепер і я ось, мов та сліпа,
Лише вслухаюся у Ступчин голос.
І тільки в пам’яті спливають
Такі промовисті його безмовні жести.

В горах високо над Чуфут-Кале
Стоїть дюрбе чи мавзолей. У ньому
Колись лежала жінка всім відома…
Колись відома всім була…Але
Пройшли віки й забулося ім’я.
Хіба місцеві лише пам’ятають,
Легенди про життя розповідають.
Тож поділитись вирішив і я
Тим, що про жінку цю вдалося взнати…
І звали жінку – Джаніке-ханум.
Історія, що навіває сум,
Хоча таких було, ой, як багато.
Було то все ще у часи Орди,
Яку монгольські хани звоювали.
Тоді вона вже розпадатись стала
І хан на хана воювать ходив.
Мінялися вони ледь не щороку
У Золотій Орді. А тут в степах
Мамай на всіх навкруг наводив страх.
Ніхто не міг з ним справитися поки.
В Улусі ж Чагатая в цей же час
Зоря зійшла кривого Тамерлана.
Хоча він був еміром, а не ханом
Та ними, наче іграшками гравсь.
Тоді ж до нього Тохтамиш прийшов,
Ще молодий, але уже амбітний,
Хотів в Орді у Золотій сидіти,
Адже текла у нім Чингіса кров.
І Тамерлан тоді йому поміг,
Орду дав в поміч. Тричі той старався,
Суперників здолати намагався
Та, врешті, і Мамая переміг.
Сів у Сараї й правити почав.
Москву спалив, що зовсім знахабніла
І за два роки подать не сплатила.
З Ордою щоб ніхто не жартував.
Був в Тохтамиша вірний помічник,
Що звався Едігей. В Криму він правив.
Допомагав він хану в усіх справах.
Щоб був ще більш надійний чоловік,
То Тохтамиш доньку йому віддав
Улюблену, що Джаніке і звалась.
У нього ще чотири зоставалось
І вісім ще синів до того ж мав.
В Кирк-Ор з малого Джаніке зросла,
Чуфут-Кале тоді так прозивалось.
Отож до Криму міцно прив’язалась
Й без Криму довго бути не могла.
Але ж орда на місці не сидить,
Вона степами увесь час мотає,
Постійно паші й здобичі шукає.
Тож довелось їй степом побродить
Із чоловіком. Тохтамиш тоді
Уже нахабства владою набрався.
І обіцянки всі позабувався,
На Тамерлана виступить схотів,
Того, хто ханом стати допоміг.
Але коротка пам’ять Тохтамиша.
Рішив, що Тамерлана враз покришить.
Але зібрати всю орду не зміг.
Багато хто відмовився іти
У той похід і Едігей між ними.
Злютований невдачами отими,
Хан в гніві кров жоні своїй пустив,
Що матір’ю для Джаніке була.
Та, мабуть, чоловіка упрохала,
Щоб кара на убивцю того впала.
Отож, орда не тільки не пішла
Із Тохтамишем проти Тамерлана.
Щось Едігей, напевно, зрозумів,
Прорахувати все, як слід зумів
І з Тамерланом став супроти хана.
Розбивши Тохтамиша, Тамерлан
Пройшовся по ординських володіннях,
Скарав багато винних і невинних,
Бо ж мав і в тому чималий «талан»
Діставсь аж до Московії тоді,
Єлець порушив, залишив руїну
Та і подався у свою країну,
Бо пхатися в ліси не захотів.
Отримавши удар смертельний той,
Орда поволі з часом занепала.
Від неї ханства відділятись стали
І те не зміг вже стримати ніхто.
Тож Едігей, вловивши суть подій,
Став землі попід себе підбирати,
Свою орду Ногайську лаштувати,
Щоб незалежно правити у ній.
Сам бути ханом, звісно, він не міг,
Адже не мав Чингісової крові.
Але ж дружина! Знали всі чудово –
Чия дочка! Йому ж – як оберіг…
І його дітям. Дітям перш його.
Адже вони по крові Чингісіди.
Він завоює, вони стануть слідом
Й ніхто не заперечить вже того.
Одна біда – суперники кругом,
Бо ж розвелося Чингісідів купа
І кожен прагне ханства – брови супить.
Синів он Тохтамиша одного
Достатньо, а іще і Урус-хан,
Його потомки та Мамая діти.
Всім хочеться на троні посидіти.
Не проти того, навіть, Тамерлан.
Проте, найперше – жінчині брати
Й племінники. А вже по ходу того,
Усі, хто перейде йому дорогу.
Кого удасться у степах знайти.
І різанина почалась. В степах
Земля від крові аж червона стала.
Суперників ловили і вбивали,
Стинались орди. Степом віяв страх.
З її братами бився чоловік,
Стинався і не раз із Тохтамишем.
Кривавих трупів по степах залишив,
Що вже, напевно, втратив їм і лік.
Як бути їй у цій різні страшній?
То – рідна кров, це – чоловік і діти.
Кого проклясти, а кого жаліти?
Як з того всього вибирати їй?
Було, що й брат в степах десь оточив
Її з сім’єю. Міг би порубати
Та пожалів, не став того вчиняти.
Хоч чоловік його не пожалів.
Сам Тохтамиш метається кругом:
То він в Литві, а то уже в Сибіру,
Кидається зусюди диким звіром
І спробуй упокоїти його.
Ще і других під’южує весь час.
Литва ледь Кримом не заволоділа,
Як з Тохтамишем на орду ходила.
І нова небезпека кожен раз.
Від чоловіка довелось втікать,
Як вкотре хтось надумавсь отруїти.
В Крим подалася, там пересидіти
Та колотнечу ту перечекать.
Тим часом уже вкотре чоловік
Зіткнувся з Тохтамишем десь в Сибіру,
Накинувся на того лютим звіром,
Орду потовк, хан ледве-ледве втік.
Десь там в Сибіру і навік пропав.
А Едігей зрадів – таки уда́лось,
Із кровних вже нікого не зосталось,
Він всіх уже понищив, порубав.
Його синам тепер відкрився шлях,
Щоб ханом стати. Та радів зарано.
Бо жінку свою знав-таки погано.
Вона здолала підсвідомий страх
Й порятувала братика одно́го.
Трирічного Кадир-Берди тихцем,
Щоб не провідав чоловік про це
З степів далеких привезла до сво́го
Кирк-Ор. І там аж одинадцять літ
Ховала та ростила свого брата,
Бо ж рід хотіла свій порятувати.
І Едігей той не унюхав слід.
З Кирк-Ору перша із жінок вона
Зі своїм почтом в Мекку хадж здійснила.
Про те тоді ще довго говорили.
Той хадж авторитет її підняв.
А чоловік тим часом на Литву
Сходив походом, Київ зруйнувавши,
Багато лиха містові завдавши.
Як то колись ходив і на Москву.
Поки «наводив лад» він у Орді,
Аби «свій» хан його руками правив.
З сусідами вирішував всі справи,
Кадир-Берди, що у Криму сидів,
Підріс, нарешті, помсти шаблю взяв
Та й воювати за Орду подався.
Хоч зовсім юний, але в батька вдався,
Тож уже скоро, навіть, ханом став.
Зібравши військо чимале, повів
Його в степи казахські, де збирався
Із силами і Едігей. І стався
Між ними бій. Він цілий день гримів.
І цілий день лилась на землю кров,
І тисячі батирів степ встелили.
Та Едігея в тім бою убили.
Кадир-Берди суперника зборов,
Але і сам отримав кілька ран
Та і помер за кілька днів по тому.
Було тоді лиш чотирнадцять йо́му.
Хто зна, можливо був би гарний хан.
Але тепер по смерті по його
З великого із роду Тохтамиша
Зосталась Джаніке на світі лише.
З чоловіків не було й одного.
Тож їй дістався трон Кирк-Ор тоді,
А з ним і Крим. І правила у ньому
Вона іще сімнадцять літ по тому.
Страшенна колотнеча у Орді
Не припинялась. Тож поволі Крим
Став відділятись. Хоч, часом, бувало
Й сюди розбійні орди залітали,
Доводилось боротися із тим.
Коли з’явивсь в Криму Хаджі-Герай,
Вона його підтримала у всьому,
Хотіла владу передати йо́му,
Щоб захистив він від набігів край
І незалежним, врешті, Крим зробив.
Та за життя їй того не вдалося.
Хаджі-Гераю знову довелося
Втікать в Литву. Та його час пробив,
Він згодом Кримське ханство заснував.
А син його, щоб шану їй віддати,
Велів дюрбе в Кирк-Орі збудувати
І прах її у ньому поховав.
Так і донині мавзолей стоїть,
Від нього вид на гори і долини,
Де камінь до фундаменту країни
Вона змогла найперший положить.

І день новий. Він щось нове фіксує.
І настрій інший обіймає вмить.
Минулі всі страждання ніби — всує,
І серце вже радіє, не щемить.

Бо скоро знов зустрінемся з тобою,
І у душі пробудимо весну...
Прощальною небес голубизною
Так ніжно любий липень наш махнув.

І кожен день чимсь новим душу гріє --
Події інші, інші і слова.
Та за минулим вічна ностальгія
У серці романтичному жива!

31 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

То умовляють благально,
То ставлять нас на колінця
І убивають безжально
За те, що ми українці.
Тільки ординцям не вдасться
Втілити вічну спонуку, –
Будуть купатися в щасті
Наші красиві онуки.
Бо приберуться руїни
І зеленітимуть ниви, –
Стане умить Україна
Вродою схожа на диво.
Гарну, здорову, заможну,
Здатну боротись стоїчно, –
Завжди любитиме кожний,
Всі поважатимуть вічно.
31.07.22

Тужу, радію безупинно,
Плету із віршів макраме,
І вірю, що ніхто у спину
Зі злості камінь не жбурне.

Можливо, мислю недолуго,
Не всі дороги обійшла?
Хоч бачила і зраду друга,
Як блискавицю край села.

Жахливий вищир злої смерті.
Пороги гострі, наче ніж.
Червоне й чорне на мольберті —
журба і щастя впереміж.

Веселка в небі кольорова,
На цвинтарі — нові хрести.
В житті усе не випадково,
Тому зустрілись — я і ти.

29.07.2022р.

Ну чого поїхала так рано?
Я ще не натішився з краси.
І на серці — туга, наче рана,
Жаль, неначе жало від оси.

ПРИСПІВ:
І застигла ув очах сльозинка,
І замлоїло попід грудьми.
Ти — моя кохана половинка,
Ну коли з’єднаємося ми?!

Ну коли, скажи, складем валізи,
І гніздо зів’єм своє удвох?
Поки на той світ готує візи
Нам з тобою всемогутній Бог?!

ПРИСПІВ:
І застигла ув очах сльозинка,
І замлоїло попід грудьми.
Ти — моя кохана половинка,
Ну коли з’єднаємося ми?!

Небо вибухне плачем-грозою,
Блискавкою душу грім протяв...
Певне, щоб натішитись тобою,
Вже мені не вистачить життя.

ПРИСПІВ:
І застигла ув очах сльозинка,
І замлоїло попід грудьми.
Ти — моя кохана половинка,
Ну коли з’єднаємося ми?!

30 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Повітря свіжого ковток,
І цілий світ у жменьці.
Колиска... мама... перший крок...
Колінця у зеленці.

Садочок... манка.. нежить... сніг...
Запалення легенів...
Політ на крилах уві сні...
Льодяники в кишені...

Усмішка... школа... випускний,
І очі загадкові.
У небі місяць молодий
Пелюсткою любові.

Звабливі танці... доторк рук —
Красуня у люстерці.
Він трохи більше, аніж друг,
У лоні стукіт серця.

Весілля... трепет... немовля...
Безсонні дні, підгузки.
Все починається з нуля,
Тримайся, Попелюшко.

Повітря свіжого ковток,
І цілий світ у жменьці.
Колиска... доньки перший крок...
Колінця у зеленці.

Садочок... нежить... сіллю — сніг,
Запалення легенів...
Молитва і смертельний гріх
Пігулкою в кишені...

Рак...скальпель... зради множина:
Нестерпна, лиса, люта.
У церкві мамина труна...
Гірка сльоза покути.

Кохання більше за життя,
Перлини благодаті.
Від каяття, до забуття,
Надії пелехаті.

Онуки...пенсія...війна —
Хто в пекло, хто до раю.
Полину випила сповна,
За мед — Господь спитає...

27.08.2022р.

Вже тепле літо котиться на спад,
Хоч сяє ще блават у високості...
Сивіти злегка починає сад,
Іржаві пасма — до сосни у гості.

Але примчить грайливий вітерець --
Своїм духмяним подихом цілющим
В гущавину ввірветься навпростець,
І тихе щастя розіллється в пущі.

Немов кохана Муза звіддаля
На кулі, на повітряній летіла.
Поглянула униз і... вуаля* --
Спустилася і пригорнулась тілом.

І бризнув сонцем золотавий сміх,
Неначе ніжність розлилась навколо.
Кохались ми у травах запашних,
І милував нас легіт ясночолий!

28 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Яка ж ти мерзото, російський солдате!
І як таких покидьків носить земля?!
Прийшов на чужину жінок гвалтувати,
Палити ракетами гречні поля.

Вбивати народ, що віками сміливо
Виборював право на волю в бою,
Щоб діток ростити і жити щасливо,
І спів солов'їний плекати в гаю.

Садисте, злочинцю, ненависний кате!!!
Страждання і горе приносиш щодня!
Тебе в чорний день породила не мати —
Двоглавий орел і жахна чортівня!

У тебе немає душі, правди, віри,
Сумління і гідності також нема.
На серці — печатка жорстокого звіра,
В очах — люта ненависть, пекла пітьма.

Горять під ногами: чорнозем родючий,
Міста, кладовища, дороги, мости.
Вернеться сторицею помста жагуча,
Сльозою кривавою вмиєшся й ти!

А ми Переможемо рано чи пізно,
І над Україною зійде зоря!
Підніметься з праху Соборна країна!
Квітуча держава, земля — Кобзаря!

26.07.2022р.

Над головою люто вітер свище.
Залишилося мало, кілька кроків…
Не слухали, на жаль, своїх пророків.
Попереду уже – Череповище!

За тисячу років цю путь тернисту
ми подолали босими ногами,
у боротьбі з собою й ворогами,
і це нам лише додавало хисту.

Але коли ми схибили і в чому?
На роздоріжжі опинившись долі,
утратили умить жагу до волі
і землю віддали під Орка чобіт!

Ми гетьмана шукаємо віками,
у спорах розпорошуємо сили…
Ці пошуки ведуть нас до могили –
ми стали один одному… вовками.

Але здолати в силі ми Аїда
і оминути Неньчину Голготу –
це виявити зрадникам турботу,
не залишивши ні одної гниди!

Село на мапі цяткою чорнила,
а придивитись ближче - без кінця.
Закуталася груша молодильна
у рясу самотинного ченця.

День крила склав, у травах туманіє,
В гущавині порічок запашних.
Зоря пульсує, наче аритмія,
у серці неба. Буйний вітер стих,

і не шелесне сомом в очереті,
хіба що плесне вудкою в ставку.
Химерних тіней дивні силуети
гойдають сни рожеві в гамаку.

Лис краде із надбитої мисчини
рудого кошеняти молоко,
і котиться від лиха Місяць плинний
по небесах духмяним колобком.

25.07.2022р.

Мовчу — мовчання золотом,
червінцями на денці.
Чому ж так млосно, колото
колючкою у серці?

Колись ця тиша вибухне
вулканом серпантинним
на волю в небо вітряне,
звільнившись від лавини,

патьоків сліз пригнічених,
образи, смути, болю.
Всі кривди перелічені,
як гарбузи у полі.

Лиш зорі абрикосові
давно не рахували,
Пахтять на дикім острові
рубіновим сандалом.

Злостивий вітер навздогін
руйнує ветху греблю.
Та хто кого вона, чи він
ще підімне під себе?

Пірнуло сонце у пітьму,
на жаль, не тимчасово.
Проміння зникло, то чому
ти будиш тишу словом?

23.07.2022р

На узбережжі світів
зустрічаються діти.
Вітає їх небо безкрає
і хвиль невтамовність,
ультрамарину танок,
вільні подихи, ваби -
на березі вод кольоровий
веселий гармидер.

Їх тішать палаци з піску,
перламутрові мушлі,
і човники з палого листя
над плеском безодні,
О віддані як вони грі.
Недорослі ще ладом.
На смузі з безмежжям світів.
Просто діти, як діти.

Не вміють пірнати, плисти,
щось у сіті ловити,
та, мов ті, перлин шукачі,
і купці під вітрилами бистрі, -
збирають свої камінці,
та, зібравши, їх знов розкидають,
не прагнучи більших скарбів
і поло́нених в сіті.

І море сміється, і хвилі
із далеку линуть,
буремні наспівує дітям
пісні й колискові:
неначе це мати гойдає
і весь білий світ у колисці -
у смуті мирських берегів
зустрічаються діти,

де твердь, як мінлива вода,
й ходять бурі у небі,
де тонуть швидкі кораблі
і димляться руїни,
і смерті невпинна хода,
але граються діти -

з безмежністю поруч,
зібравшись на зустріч велику.

Десь поміж сонячних доріг
Пливе продовгувата хмара --
Мов кількашаровий пиріг --
Увесь в рожевощоких чарах.

І видозмінюється вмить
У дивовижнім вітроплині...
Береза стиха шелестить
В легкім тривожнім шумовинні.

І птаство злякане чомусь
Якісь нервові креслить кола.
Онуці пояснив дідусь --
Чому тьмяніє небо голе.

Щось темночубе наповза,
Немов у мозку — чорні думи.
Ось-ось накриє все гроза,
І рвійно зарегоче глумом.

21 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Тиша свистить, наче рефері на стадіоні,
сонце малиновим джемом стекло у Дніпро.
Кліпають сонними віями вежі бетонні,
на тротуарі танцюють вітри болеро.

Місяць з небес позолоченою пектораллю
зір заворожує, вказує певний маршрут.
Кутаюсь в шалик думок, і не знаю, що далі,
в спокій тікати, а чи залишатися тут?

Чи випробовувати свою долю на міцність,
гільзи збирати і кланятись чорній біді?
Втім залишаюся у небезпечному місці
поряд із тим, хто ходити учив по воді!


20.07.2022р.

Мій друг уже давно — поет кохання,
Малює райдуги з яскравих слів.
Його поезія і сповідальна,
І мелодійна, як пташиний спів.

Митець від Бога і шляхетна постать,
Душа — криниця і блакитні сни.
Там чистої води і сонця вдосталь —
Черпай ковшем, лише не оскверни.

Всотав природи калинові грона,
І сам співає ніби херувим.
Органові звучання баритона
Подарувало небо тільки тим,

Хто має чорногуза крила дужі.
Лети в країну мрій, твори, лети,
Мій обдарований, прекрасний друже,
І не втрачай натхнення висоти!

Здоровим будь, успішним і багатим!
Сяй, як салют з Пегасових підков!
Нехай сто літ в душі панує свято!
Надія, віра, щастя і любов!

Салон дверей, салон одвірків,
салон сметани, ковбаси…
Іду селом, в кишені дірка…
А що як сала попросить?

Крамниця – просто сіра хата,
а продавець уже: «Камон!»
– Мені б сальця, хоч небагато…
– Ви что, у нас адін хамон!

балада

Багріє небо навкруги,
земля димиться чорно.
То роздувають вороги
війни пекельне горно.
Палають села і міста,
і небеса роздерті.
Й чиїсь вимолюють уста
спасти од зла і смерті…

А тут бої: гарматний гул,
стрільба і мін розриви.
І Смерть наблизилась впритул,
мов яструб до поживи.
То тут, то там її сліди
від одиниць до скопу, –
шниряє он туди-сюди
від сховку до окопу…

Ось знову вибух – пил і гар.
й добу́ток тій загребі.
Вогнені бризки, мов стожар,
здригаються у небі.
Лежить боєць... вогнем рудим
пожар лице лоскоче.
Розплющив очі, а над ним
зухвало Смерть регоче.

Та кров зі скроні стер вояк:
«О, я живий ще наче ж! –
А ти втішалась, стерво, як! –
але дарма, як бачиш.
Я не сконав, я буду жить! –
Даремно ставиш сіті.
Мені вмирати ні на мить
не можна на цім світі.

Я тут в бою – долати зло,
тримати оборону.
Це зло, мов сарана, зайшло,
навалою з-за Дону.
Шкребеться в дім дикунська гидь –
розкоса і мордата.
З яких казок, з яких сновидь
зродилася орда та?..

Косила б ти отих бодай.
Ішла б туди – там рясно!
Кизил хай чув би і Валдай,
хай горювали б квасно.
Хай пізнавали крізь літа
сувору правду голу б...
А щодо мене – бач, літа
мій ангел – білий голуб...»

16–17.07.22

* * *
Коли війна -- ненависть лиш панує --
Не поминай любов “безглузду” всує.
Ну що Шевченко там і Котляревський?!
Нас істиною Шоха лиш “дивує”.

* * *
Язичники — звичайно ж це погани --
Ісусовірці мовлять без догани.
Та Божий бумеранг і їх дістане,
І вже погани — горе-християни.

* * *
Любов висока схована у висі...
Це — мусі-пусі, так кохають шизі --
На дно життя опущений, повчає --
Поет прищів на попі, бульок, слизі.
* * *
До вірності він заклика в любові,
І зрадників таврує гострим словом.
Та трапиться в житті йому красуня --
І сам у гречку стрибнути готовий.
* * *
Краса жіноча — то випробування,
Вже дружба чоловіча — річ остання.
Духовні імпотенти скрізь навколо,
Що хіті віддаються без вагання.

18 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)