І

Які розлиті в небі, мов живі.
Немовби діти сонячного кола,
Ці зайчики стрибають у траві
І усміхається усе довкола.

Весну життю засмученому зви,
Хай подарує радість ясночола,
Краси твоєї бачу я розвій,
Ми меланхолію тяжку збороли.

Хоча вона, вертається, бува,
Стискає біль єство душі крилате,
Ллє на папір зворушливі слова...

Печаль - творець, стражданнями багатий,
Коли народжує пісень дива --
Так хочеться любов'ю світ обняти!

ІІ

Так хочеться любов'ю світ обняти,
Коли щасливий сам, тоді тобі
Приходить думка, як аристократу --
Розцілувати далі голубі,

Частину людству радості віддати,
Щоб жити перестало у журбі.
Степи безкраї, чарівні Карпати,
Осонцено всміхались далебі.

Нехай вітрила чорні надимає
Нещастя лютий невигойний біль,
Злетілась круків-паразитів зграя...

Та сила є цей смерті водевіль
Скінчити врешті, кляту гру одчаю,
І зупинити гради божевіль.

ІІІ

І зупинити гради божевіль,
Бездушності засліплення огидне,
Благання матері чи удови
Не спинять ката руку очевидно.

Із нього маску чемності зірви --
Тиранисько на троні жалюгідне --
Щур коронований серед повій,
У бункері захований негідник.

Але ми шляхом ідемо своїм --
(Лікуємось без путінської вати!)
Де про кохання плачуть солов'ї,

Витьохкує в гаях любові свято,
Понищило вже сяєво її
Жахливе мракобісся дурнувате.

ІV

Жахливе мракобісся дурнувате,
Воно ще довго житиме навкруг --
Народу слуги чи дегенерати?!
Чимало тарганів, а також мух

У головах політиків завзятих
Північного сусіда. Мов оглух,
Воює підло, величезні втрати --
По трупах лізе цей монгола друг.

Коли настане мир? - питання людства.
Весна, любов прилине в кожний двір?
Тоді вже, як лелеки засміються!

Скона останній мертводухий звір,
Пощезне царство хижого падлюцтва,
Яке сльози не варте удови.


V

Яке сльози не варте удови,
О скільки доль, розтрощених війною!
Колись напишеться прекрасний твір,
Як всупереч біді кохались двоє.

Десь бахкає убивця-бузувір
Здається, що востаннє ми з тобою
Під рев снарядів, (мій читачу -- вір!),
Із відчуттів любились гостротою.

А потім поступово стихло все:
Був день отой подіями багатий,
Куди ріка життя усіх несе?

В лютневі спогади сумної дати*.
І де сховати біль тяжкий пісень
Сестри, матусі... Краще розіп'яти.
________________________________
*24 лютого 2022 року - страшний день повномасштабного вторгнення військ рф в Україну.

VІ

Сестри, матусі... Краще розіп'яти,
А чи забуть годиноньку лиху
Хоч до кінця війни далекувато
Абстрагуватись треба від жаху*,

Любов руйнує, зносить всі загати,
Лікує навіть психіку крихку,
І настрій нам навіює крилатий,
Дарує хміль солодкому гріху.

А як реальність увірветься злюча
Страшніша, аніж бурі снігові,
Долини уявляються квітучі

Серед яких бузок уже зацвів,
О, як позбутися чумного Дуче** --
Одного нелюда аби нові...
_____________________________
* ЖахУ - авторський наголос.
Дуче** - італійський диктатор Муссоліні. Тут асоціація з Путіним.

VІІ

Одного нелюда аби нові
Не падали на голову жахіття.
Яриле наш -- любов благослови --
Так хочеться знов чистої блакиті,

Щасливих лиць веселих матерів,
Шедеврів од закоханих піїтів.
Хай веселково б погляд твій зорів,
В обіймах умлівали ми щомиті.

Та світ звихнувся... Бо комусь пече --
Зумів сусід собі всього надбати --
Народ падлючий заздрісних нікчем --

Загинеш ти, московіє, проклята.
Щоб кров засохла, й тільки лиш плачем
У цій війні закінчилися втрати.


VІІІ

У цій війні закінчилися втрати?
Та, мабуть, ні. Ще довго утюги*
Північного сусіда будуть м'яти
Донбасу й Криму доли і луги...

Кричатимуть від жаху немовлята,
Ракети нарізатимуть круги,
А ППО зуміє позбивати
Аж так, щоб все здригнулось навкруги.

Але невидима любові сила,
Побачивши Азовське море сліз,
Натхненням цю навалу зупинила...

Бо воїни -- незламності заміс,
Герої ЗСУ - цілуйте милих,
Нехай зірки лиш падають униз...
_____________________________
*утюги - танки.


ІХ

Нехай зірки лиш падають униз...
Бажання загадаємо таємні.
Приємний приготуємо сюрприз
Одне одному - дивувать взаємно.

О Нізамі, Хайям або Гафіз --
Середньовіччя пронизали темне
Поезії кохання, наче спис,
У вічності лишились недаремно.

Лейла й Меджнун. Як музика - слова,
Ці візерунки ніжності в декорі,
А хтось же вам кохатись не давав...

І марними були переговори...
Хай заховає любощів дива
Природа поміж верб чи осокорів.

Х

Природа поміж верб чи осокорів
Вона дає розраду, як ніхто.
Лікує тіло, наче санаторій,
Ковтнеш повітря свіжого ковток,

Душа, утомлена від бутафорій,
Там розкривається, немов бутон.
Справжнішає на лузі чи у зворі,*
Відвідуючи Божий пантеон.

А від кохання -- мавки, повітрулі --
Втекти не можуть, творять свій стриптиз
Перед купанням в озері заснулім...

Ярило підглядає там крізь хмиз...
Хай дасть і нам такі розкішні гулі,
Людей утішить ласками беріз...
______________________________
*Зворі - лісі (діалект.)

ХІ

Людей утішить ласками беріз...
Як розвіває вітер поетично
Смарагди чарівливі ніжних кіс.
А стовбурів ці вигини пластичні?!

Театру діти -- виходи на "біс" --
Завжди красиві - в травні, липні, січні...
Граційно випливають із куліс,
Вклоняються і дивляться заклично...

Не всіх вражає мовчазна краса...
Комусь потрібні залпи із "Аврори"!
Щоб заридали кров'ю небеса!

Уже дістало - клацання затворів!
Любов ачи ненависті оса?!
Хіба ми руйначі, на бЕзум хворі?

ХІІ

Хіба ми руйначі, на бЕзум хворі?
Ні, нація творців - різниця в тім
Поміж народами, один з них - орій,
А інший -- нищить цінності святі.

Дві протилежності -- MEMENTO MORI*,
Лелека й ворон - символи оті --
Злетілись для кривавих тут "розборів",
Між білим, ну і чорним у житті.

Пасує світле почуттям високим,
Хоч світ падлюцтва нерви так погриз.
Хай на веселці відпочине око.

Вона порозливає барви скрізь.
О люде мій, ти - добрий, не жорстокий!
Кохання нам потрібен парадиз...
___________________________
*MEMENTO MORI - пам'ятай про смерть, крилатий латинський вислів.

ХІІІ

Кохання нам потрібен парадиз...
Хоча би острів серед океану...
На нім не розвивали щоб туризм!
Безлюдним був і у тумані танув.

Блакить небесна, пальма, кипарис...
Ізверху падає солодка манна,
Захищена лагуна, ми злились,
Удвох купаємось - любов нірванна!

А уночі -- легенький спів цикад,
Постійний штиль, ніде немає штормів.
Виходять зорі, ніби на парад...

Тут обійдімось без обсерваторій...
Життя -- рахат-лукум чи мармелад,
Німіють щастя висі неозорі.

ХІV

Німіють щастя висі неозорі...
Хай буде так, урешті, унизу.
Щоб люди не ховалися по норах
Через московії жахну бузу.

Могли собі шампанське відкупорить,
Пустить печальних спогадів сльозу,
Підняти келих за любов надворі,
Під мирним сонцем знов творить красу.

Вона вже винятком із правил стала,
Волошка - то рабиня кропиві,
Бо першої навколо - дуже мало...

Кохання вітре, із-за гір повій,
Хай сяють зір смарагди і опали,
Які розлиті в небі, мов живі.


ХV

МАГІСТРАЛ

Які розлиті в небі, мов живі
Так хочеться любов'ю світ обняти,
І зупинити гради божевіль,
Жахливе мракобісся дурнувате,

Яке сльози не варте удови,
Сестри, матусі... Краще розіп'яти
Одного нелюда аби нові
У цій війні закінчилися втрати.

Нехай зірки лиш падають униз...
Природа поміж верб чи осокорів
Людей утішить ласками беріз...

Хіба ми руйначі, на бЕзум хворі?
Кохання нам потрібен парадиз...
Німіють щастя висі неозорі.

січень - лютий 7531 р. (Від Трипілля) (2024)

Пролився знову у кімнату захід,
А з ним тривога болісно-гірка,
Малює променем останнім сонце знаки
На стінах, відбиває від зеркал.

Розсипались по стелі самоцвіти,
Як бризки від шматочків кришталю.
Так хочеться сміятись і радіти
І говорити, що тебе люблю.

Здається, промайне знайома постать
Ген за вікном. Ключі звенять в замку...
А захід свій багрянець ллє на пОстіль,
Самотність вистеляючи щемку.

Палає спека обрієм кривавим.
Горить на сході дикий смерч війни.
У надвечір'ї я у двох загравах.
...І ти мені за день не подзвонив.
06.2022.

Комусь життя під сонцем гріє душу,
Комусь дощем шмагає раз по раз
І залишає тільки незабудки,
Не розкриваючи замків і брам.

Не кожному щастить. Хитросплетіння,
Немов морозом влітку обдає,
Не залишаючи знайомі тіні,
Круті лиш береги, то ж рани є.

Нахабно світ до дна фальшивий досі.
Не схибити б і не зійти з путі,
Бо задуми тирана, ніби оси,
Криваво жалять - пруться до мети.

Війна лютує. Сподівань є ж віра.
Земля розп'ята - йде сміливець в бій
За всіх живих. Знешкодить, звісно, звірство,
Що ласе на чуже. Чи вщухне біль?

Дня прожитого закінчилась вистава,
Сонце впало в сосни нагорі,
Потягнулась вслід йому заграва,
Захід, ніби спалах, відгорів.

Лиш жовтіє смуга понад лісом
Зеленню відсвічує з сосни,
А над нею - темних туч завіса,
Ніби коней чорних табуни.

Шовку синього розмотує сувої
Вечір, що впирається до хмар,
Під якими плямою сумною
Догорає заходу ліхтар.

Місяць - ніби меду грудка жовта,
Відірвались зоряні крихтИ,
Та й порозсипалися по шовку,
Так, що і до ранку не згребти.

Вітер стих і пахне берег талий,
До води вербовий кущ припав,
Лютий ніби, а весна настала -
Лебеді вертаються на став.

Хвиля легкі тіні розплескала,
Шурхіт шовку тишу розірвав.
02.2022.

Ще утримує віжки білоброва зима,
А весна, ніби інеєм вкрита лоза.
У мовчанні дзвінкому несказанно-німа.
І не видно слідів, лиш краплинка-сльоза

На обличчі не висохла досі тремтяча.
Хіба можна забути той погляд очей?
Тихе сяйво душі надзвичайно гаряче,
Що сніжинками смутку тепер ось пече.

Проникають у серце лютневі печалі,
Нічиєї немає у цьому вини.
Хоч на згадку зима залишає печатку,
Березіль робить кроки - надія весни.

В повечірній тиші не сумуй мій друже.
Пів зими пробігло, ближче до весни.
Голос твій печальний розтривожив душу.
Завіконня хмуре зашуміло тужно
Барабанним танцем крапель крижаних.

Не сумуй, минеться, і за ніччю сплине
Все, що розболілось за короткий день.
На світанку лапа доторкне коліна,
Глянуть в душу очі незрадливо вірні.
Хто ж кого гуляти в ранок поведе?

Опам'ятався ледве після бою,
присипаний землею, поряд зброя.
Будяччя закололо в ліву руку.
Нікого поруч, небо...і ні звуку.
Своє лиш чути серце, стукотіло.
О, мав би він хоча б маленькі крила,
то полетів би звідси до хатини.
...Вже перша зірка сяє, і родина
збирається до столу на Святвечір-
діду́х, кутя із медом. Ось предтеча,
Бо Божий Син родився. Спів вертепу...
Молитва і думки в холоднім степі,
що дав йому притулок серед ночі.
- Земля тверда, не м'яко, - він шепоче. -
Де ж побратими? (Раптом ...кроки чути.)
- Здалося. Він покинутий, забутий.
Ліхтарик засвітив в обличчя прямо.
- Живий хлопчина! Ніби руки мами
торкнулися, пі́дняли і поне́сли.
Врятований! Усмішка в піднебесся.

В безлистому клубку старої вишні
Метеликом у інеї присіла
Мала вільшанка. Розпустила пишно
Яскраву грудку, розігнала тишу
Роуладою на всю пташину силу.

Підхоплені повівом дивні звуки
У паморозі сонячно іскрили.
Здавалося в ту мить - війна ущухла.
Стояти б так і безкінечно слухать
Натхненний спів на всю пташину силу.

Душа королеви студена,
Лиш вітер її обійма,
І холод колючий у венах.
На блюді ж японська хурма.

Крижини повільно так тануть,
Цей дивний вогонь-персимон.
Руками самого титану
Відкрився тепла пантеон.

Тремтить снігова королева,
Цілунки в морозне чоло.
Спадає корона січнева,
І ватрою вже запекло.

Котиться сонце зимове вершками кленовими,
Ніби боїться зібгати шовки, які вистелив
День йому в небі блакитному. Знічені, ловимо
Музику дивної арфи у вітті сріблистому.

Дека заснулої гілки стріпнулася звуками.
Косе проміння до струн (чи до тіней) торкнулося.
Як же давно ми морозної тиші не слухали.
Як нас давно не манила між кленами вулиця.

ТрЕмко застигла народжена нота між пагонів.
Краплі, що так і не впали, зависли поліями.
Сонце червоне, ну нібито щойно підпалене,
Падає кленам за спину в польоті повільному.

Лечу до тебе з літнім вітерцем
Над бірюзовими очима моря.
Топазне сонце загляда в лице,
Давно-давно я з ним в таємній змові.

Щодня тебе ласкає вітражем,
Адже ти відчуваєш світле диво.
Тепло його маніжки береже,
І щастям мерехтить в думках пестливо.

Ти зустрічай на березі добра
Мене, якщо кохаєш палко досі.
Моя любов - не вінт, не бакара,
Єдиний ти в життєвому хаосі.

І

То ендорфінів фантастичних море --
Де тижні, як веселки барви ті.
На промені так тремолює обрій --
А ми в якомусь диво-забутті

Осонцені і при відкритій шторі
Вбираємо цілунки золоті,
Всі пестощі усміхнених просторів,
Найкращих квітів пахощі густі.

Та провокаціям не забаритись:
"Це блеф - кохання чисте -- знаєм вас,
Які там Попелюшки чи харити!!!"

Таке про себе чули раз у раз...
Казки життя -- їх прагнемо творити!
Вони мов ельфи, оточили нас.

ІІ
Вони мов ельфи, оточили нас,
Нове щоразу плетиво сюжетів,
Допоки зАпал їх творить не згас...
О, ці високі мріяння поетів!

Розкидані по світу для прикрас
Чи насолоди споглядань естетів.
Як божевільний вічності екстаз
На місці чільному між раритетів.

Творцю куплетів треба інший світ
Пізнать, щоб після довгих обговорень
Його хмільний фантазії політ

На п'єдестал високий запроторить
Вітію* міг. Він свій залишив слід
В леліянні, п'янкій солодкій зморі.
______________________________
*Вітія - поет.


ІІІ
В леліянні, п'янкій солодкій зморі
Приходили обом чарівні сни:
Мов ті метелики, ми на просторі
Все пурхали між квітами весни --

Творили плетиво фантасмагорій.
Стрибав із нами промінь осяйний --
Небесний свідок наших перетворень
Як упивались дивом білизни.

Імла чигала також десь за рогом --
Там Чорнобог наш кожен порух пас,
І кола креслив, ставлячи облогу.

Та нападав на нього лютий сказ,
Бо захищала криця Білобога,
Минав у щасті непомітно час.

ІV
Минав у щасті непомітно час
Коли ми разом - дощ похмурий квітнув.
З життям реальним виникав контраст,
Усе навколо сяяло привітно.

Неначе вгору -- між небесних трас --
Літак той "Мрія" -- твориво елітне --
Нас підіймав туди, де Божий глас
Ростив красу - Едему сад тендітний.

Бувало, налітала сарана,
З'їдала вже й бадилля помідорів,
Бо правив бал бездушний Сатана...

Але Господь під землю запроторив.
Завжди нещадна там велась війна,
Забулися розпуки дні суворі.

V
Забулися розпуки дні суворі,
Розвіяли вітри омани глум,
Все те, що нам святим було учора,
Вже кануло у Лету, як в імлу.

Не спокусити скринею Пандори*,
Нема дурних втішати кабалу.
Пегаса краще гойного пришпорить
Натхненно уподібнитись орлу.

Та пам'ятать легенду про Ікара** --
Летіть посередині повсякчас! --
Колись його накрила Божа кара...

Хай порятує досвіду запас...
Закохана до божевілля пара --
Ми линули увись, аж на Парнас.
_____________________________
*Скриня Пандори - згідно з грецькою міфологією, вмістилище бід і нещасть.
**Ікар - у грецькій міфології був сином славетного ремісника Дедала. Ікар відомий за переказом про те, як намагався разом з батьком утекти з Криту, використовуючи крила, які Дедал виготовив з пір'я та воску. Спочатку Дедал застерігав Ікара про самовпевненість, а потім зарозумілість, наказуючи йому не літати ні занадто низько, ні надто високо, щоб морська волога не забила його крила або сонячна спека не розтопила їх. Ікар проігнорував вказівки Дедала, злетів надто близько до сонця, чиє тепло розтопило віск і Ікар впав у море, де й загинув.

VІ
Ми линули увись, аж на Парнас,
Де збуджені збиралися поети,
Перлини виставляли напоказ,
Читаючи ронделі та сонети.

Таланти, графомани водночас
Являли несмак чи високі злети
Творінь. Там речень музика лилась
Ясних катренів, лагідних терцетів.

Бувало так, що заздрощі гнилі
Плели інтриги серед площі зборів,
Доводячи вразливих до петлі...

Любов позаганяла зло у нори,
Перемагали слова королі
І очі сяяли далекозорі.

VІІ
І очі сяяли далекозорі --
Моя душа співала про любов,
Відкинувши рутину злу теорій --
Війна спочатку, а тоді - альков.

Це почуття живе у кожній спорі,
Молекулі чи атомі або
Поміж тілець драглистих інфузорій,
Усесвіту закладених основ.

Хоч де-не-де страхають чорні діри --
Вмістилище відходів-метастаз --
Нема кохання там. В це легко вірить,

До казки ми потрапили якраз,
Де піснею Орфеєвої ліри
Шлях торував окрилений Пегас.

VІІІ
Шлях торував окрилений Пегас,
Взаємопроникали ми словами,
Тілами теж, аж розгорявся враз
Той запал, що наснажує роками.

Плекали грона вишуканих фраз
Вітійствували ніжності медами,
Душа немов причмелена якась,
Вбирала Божу ласку із вітрами.

Ох, заїдали ревнощі раніш...
Трясли шторми, напевне в дев'ять балів...
Ряснів, бувало, ними навіть вірш.

Кохання справжнє -- ще міцніше сталі
Укуси шершнів зла усе слабіш --
Як стріли, до підков не долітали.

ІХ
Як стріли, до підков не долітали --
Чи надто високо знялися ми?
Або Пегаса чари небувалі
Нас затуляли сильними крильми.

Повідкривалися небесні далі,
Крізь марево сльотавої зими.
Із кубками натхненного граалю*
Зустрів Бог Велес, вийшовши з пітьми.

Вона тримає у гидкій напрузі
Отих, що світло в міці круговій
Плекають, суперечать чорній смузі...

Та жовто-сині стяги бойові
Розвіяли на сонячному крузі
Всі підступи ворожі - се ля ві*.
_________________________
Се ля ві* - таке життя (фр.)

Х
Всі підступи ворожі - се ля ві* -
Неначе наступи неандертальців
Московії -- дикунські, лобові --
Розіб'є жар палкий протуберанців --

Осонцені Вкраїни вартові --
Несхитно захищають рідні шанці,
Степи і гори, хащі лісові --
Безстрашні аси бойової праці.

Та ця нескорена, могутня рать
Ще й про любов святу не забувала:
Тварин-безхатченків погодувать,

Весілля грать між воїнів загалу,
Як звук війни - набридливий той тать --
Летів кудись убік собі помалу,

_________________________
Се ля ві* - таке життя (фр.)

ХІ
..Летів кудись убік собі помалу,
Недобрий вітер, адже в цім житті
Минуще все - розбійники-вандали
Чи душі чисті, праведні, святі.

Отож, допоки ще не відпалали
Шалені почуття прекрасні ті,
Смарагди літа, осені опали
Вбираймо, наче миті золоті,

Запам'ятай, ці щастя намистини --
Як оберіг, коли біди сувій
Нас обів'є і темрява поглине,

Душити прийде гоголівський вій...
Настане ранок, сатанисько згине,
Бо по руках був зв'язаний борвій...

ХІІ
Бо по руках був зв'язаний борвій...
Та інші неприборкані вітриська.
Еол* сховав у міх їх, мовив: "Вій!"
Лише зефір** супутній досить низько

Навіюванням пестив спини дві.
Немов руки підтримка товариська.
Тож не страхають хмари дощові
Уже Парнас омріяний так близько!

Невже розв'яжем знову той мішок?
З цікавості дурної й на поталу
В стихії незагнузданої шок

Потрапим? Ні, летіти краще чвалом,
І слухати, як сяєвом зірок
Гормони радості нам вальси грали.
_______________________________
*Еол - бог вітру (гр.)
За «Одіссеєю», Еол прийняв Одіссея на своєму острові, а на прощання подарував йому міх, у якому зберігалися несприятливі вітри. Він суворо заборонив розв'язвувати міх без крайньої потреби. Поблизу Ітаки супутники Одіссея з цікавості розв'язали міх і випустили на свободу всі супротивні їхньому шляху вітри, які збили корабель з наміченого шляху та погнали його назад до Еолії. Цього разу Еол відмовив Одіссеєві в гостинності.
**Зефір - назва одного з грецьких вітрів.

ХІІІ
Гормони радості нам вальси грали,
Чи не цього ми прагнемо усі?!
Горіти полум'ям свойого шалу,
Служить стосунків золотій красі?!

Здається, що життя для цього мало:
Ходить удвох по сріберній росі,
Любитись палко, дарувать корали,
Вдихати пахощі садів, лісів...

У дні важкі, коли біда приходить,
Горять жалоби свічі воскові --
За руки взявшись, зустрічать негоду...

Відбитися від тисячі зневір,
І знов ловити хвилі насолоди,
Які розлиті в небі, мов живі.


ХІV
Які розлиті в небі, мов живі
Нарешті, вже Боги до нас прихильні.
Мене руками, серце, оповий,
Бо знаю, як мене ти любиш сильно.

І я - півбожевільний чоловік --
Немов із наркотичної курильні --
Душею прикипів, мабуть, навік --
Красою зачарований невільник.

Не дайте з того стану вийти, ні!
Найкраща із усіх моїх вікторій*
Неначе Македонський -- на коні --

Підкорювач кохання територій --
Лечу у сяйві еротичних снів,
То ендорфінів фантастичних море.
____________________________
*Вікторій - перемог.

ХV

МАГІСТРАЛ

То ендорфінів фантастичних море
Вони мов ельфи, оточили нас,
В леліянні, п'янкій солодкій зморі
Минав у щасті непомітно час.

Забулися розпуки дні суворі,
Ми линули увись, аж на Парнас,
І очі сяяли далекозорі,
Шлях торував окрилений Пегас.

Як стріли, до підков не долітали --
Всі підступи ворожі - се ля ві* -
Летів кудись убік собі помалу,
..
Бо по руках був зв'язаний борвій...
Гормони радості нам вальси грали,
Які розлиті в небі, мов живі.
__________________________
*Се ля ві - таке життя (фр.)

Водохреща ранок погожо іскриться,
На сніг розіллятий із чистої сині.
На срібнім хресті завмирає водиця,
І скроплює рясно у вірі та силі.

Торкає чола і цілує повіки,
Сльозою смиренно стікає щоками.
Дай, Боже, з тобою прожити до віку,
Щоб захисту більше ніде не шукала!

Дай Боже спромоги Водохреща ранок
Стрічати у мирі на многая літа.
Святою водою загоєним ранам
У мирі зігрітися і відболІти.

Не вистачає мені сплеску крил,
Тріпочеться лиш серце голубино.
Чи, може, Муза із останніх сил
Воркує тихо, зовсім тихо нині.

Я слухаю ці звуки чарівні,
Що розчиняють у повітрі хмари.
Але ж ті точки больові з весни.
Від них немає зілля у мольфара.

Пронісся, ніби вітер у душі.
Тепер твої слова вже недоречні.
Хоч надихав крилато на вірші.
Здавалося кохання безкінечним.

Я спробую без тебе у політ.
Слова крилаті знову визрівають.
І мов голубка, я полину в світ.
На щастя, Муза є й не покидає.

Коли тиняюся у самоті,
то іноді впадаю... у нірвану,
аби думки розвіяти пусті
навіяними сурами Корану.

Не маю ні уваги, ні ваги.
Усе одно упоминає всує
не те, що додає мені снаги,
а бісота, якої не пойму я.

Елегії чи опуси пишу,
оспівую минувшину убогу,
то і тоді єдиному служу –
моєму найвагомішому Богу.

Із ним таємну бесіду веду
нараяною мовою народу
і, може, попереджую біду,
що зазіхає на його свободу.

Або даю історії урок,
або віщую очевидне лихо,
коли у кого запалає стріха,
або корона... хай би і вінок
сонетів на багато сторінок...
...............................................
поезії народжуються тихо.

01/24

Моє ти натхнення! Дозволь тобі чуба погладити,
Вдивитися в очі, торкнутись худої щоки.
Емоції - вітру сонетами, сонця сонатами!
Із ними тебе зустрічаю в обіймах палких.

Моя ти утіхо! У тебе синець - мені боляче.
МозОля на пальцях, що мали б торкати рояль.
Все миттю побачу. Та тЕпло від Божої помочі,
Її обереги-молитви над нами роять.

Моя ти надіє! Сніжинки на скронях не станули,
Суворість наклала печатку тобі поміж брів.
Та я обіцяю, ми знову щасливими станемо,
Як тільки повіримо в те, що пожар відгорів.

У старомодній та незграбній шафі
Знайшов я дещо. Зовсім не чекав.
Знайшов свого дитинства нотний зошит,
Який не бачив новомодних шаф.

Серед старих блокнотів та конспектів
Мені засяяв, наче діамант,
Дешевий та простенький нотний зошит,
А в ньому - сподівання на талант.

Увечері, коли вже світить місяць,
Гортаю я пожовклі сторінки.
Про мрію нагадав мій нотний зошит,
В якому доля склалась у рядки.

Басовий ключ запитує: "Ну як ти?"
А відповідь моя - це тиха ніч.
Жадана знахідко, мій нотний зошит!
Ти стільки рідних приховав облич!

В тобі є все: початок мій січневий,
Любов і мрії, музика без слів...
Ти тільки не губися, нотний зошит!
Зроблю я все, як ти мені звелів!

Я встигну ще! Принаймні, сподіваюсь!
Наївність на наругу не віддам!
Роками зберігав мій нотний зошит
Велику мудрість всіх мінорних гам.

Цієї ночі рік собі додав я,
Як ту краплину в море каяття.
Зітхає мій ровесник - нотний зошит...
Прострочена перепустка в життя...

Небо зоряне, небо зоряне...
Доля, ніби нива, поорана.

Місяць-підвісок - світиться скибка,
Тонко виводить жалібна скрипка.

Хлопці не сплять, в окопах на варті.
Що ця війна покаже їм завтра?

Снайперські кулі цілять підступно,
Ворог сховався онде за куп'ям.

Схід у кривавих корчиться ранах,
Молодість гине, де ж той світанок?

Боже, на тебе тільки надія,
Щоб не були скалічені мрії.

Небо зоряне, небо зоряне...
Доля, ніби нива, поорана.

Місяць-підвісок - світиться скибка,
Тонко виводить жалібна скрипка.

на початку – все безіменне…
вітер виє – нічна сирена
на яку немає відбою…
я прощаюсь з тобою…

море вимерло… хвилі-схлипи…
море вимерзло… я – постскриптум –
чайки вслід регочуть юрбою…
я прощаюсь з тобою…

все вмістилось у тихе «пізно»
у залізо що б’є наскрі̀зно
закривавлене боротьбою…
я прощаюсь з тобою…

за горою – край ойкумени…
море… море… без меж… без мене…
ні молитвою… ні мольбою
я прощаюсь – тобою…

Газону покрив сніжний на осонні
Підтанув і щетиною узявся.
До тебе із вікна сміюся, сонна,
Показую тобі на щоки пальцем:
- Які ви схожі з ним! Такі колючі!
Обожнюю тебе в триденнім шармі!
Та знову обіцяє снігу туча,
Газон поголить, поховає шрами
З гіллЯ, принесеного буревієм.
Увечері твою щоку жадану
Цілуючи, у майбуття повірю,
Так легко, як у те, що сніг розтане.

Закружляла завія-зима.
Зазвучала звабливо зурна.
Залетіла загадка здаля,
Забіліла зефіром земля.
Зачаровані зимні зірки.
Захрустіли забав завитки.
Закрутився здивований звір,
Завірюха запудрила зір.
Залюбки зачепила замет,
Заіскрився загривками злет.

Сіріє ранок. Як же ти далеко!
Торкнеться вилиць прохолода ніжно.
Якби покликав- вирушила б пішки
До тебе в даль ,у ніч ,у дощ, у спеку,
Усі стежки в одну дорогу сплівши.

Чи впала б росяною краплею в долоню,
Чи раннім птахом сіла полохливо,
І першого проміння світлим дивом
Торкнула б рано посивілі скроні,
Розвіявши твоє про себе сниво

Передранкове.
День приходить спішно.
Короткий чистий ранок- ніби подих,
Колосся стигне і поля золотить,
І солов'їна виспівана пісня .
...
А я усе чекаю добрі вісті,
Дивлюсь туди, де сонце вічне сходить.

2022.07.

Наснились чорні круки, і до чого
те видиво, відразу не збагну?
Оскільки всі скорботи босоногі
небіжчику поклала у труну.

Гадалося, що скінчаться напасті,
завруняться розлогі береги,
й плекати будемо бузкове щастя
у шовковистих рунах до снаги.

Загоїмо смертей криваві будні,
окропить сонце бірюзову даль,
розтопить березень драглистий студінь —
холодної зими хрусткий кришталь.

Півонія розквітне і тюльпана
огорне в оксамитовий нейлон.
В тремких обіймах ніжності розстане
той страхітливий моторошний сон.

Та видно, не скінчилися ракети
в безжалісно дошкульних ворогів.
Тремтять земля і небеса на злеті...
Якби ж то зло від нас Господь одвів!

Якби ж то нам дали сучасну зброю,
ми б розтрощили б лігво сатани!
Жахи спливли б за тихою водою,
і повернулося життя з війни.

21.01.2024р.

Р-анок вистрибнув у лісі,
О-глянувся хитрим лисом.
З-аметіль спішить назустріч,
В-овком виє, скалить зуби.
А-личу запорошила,
Г-раб зігнула справжня сила.
И (Й)-ой, яка ж вона завзята,

З- амітає - в неї свято.
А-рку неба підпирає,
М-анну сніжну розсипає.
Е-х, хурделить на ялини,
Т-ерну кущ вже білий-білий.
І полки дубів в жупанах,
Л-ипи кутає старанно.
І стрибає - досі ланню.

Світанок побліднів, та інеєм узявся .
А може то упав на нього пил алмазний?
Бо зорі трусонуть на небі міг зненацька,
Як мріяв і збирав передранкові пазли .

Хотів щось написать зірками про кохання,
А вийшло як завжди - розлука із печаллю.
Розгнівався, дмухнув на все морозом раннім,
То ж інеєм крихким дерева уквітчались.
12.2022.

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
Несказане лишилось несказанним.
Ліна Костенко

Зірчасте небо посміхалось з нами,
Мені здавалось, що я сплю.
Не шепотів, торкався скронь вустами.
Очима ти сказав мені: люблю.

Не знали ми, що там за рогом жде.
А доля готувала вже зигзаги.
Солоний смак лишився мюскаде,
Душа складала свій тяжкий екзамен.

Вокзал і рупор, і обійми ніжні.
Рукою помахала журавлю.
Й життя летіло. Чи були суміжні?
Мов тихий дзвін гірського кришталю.

Зірки, як завше, сяють угорі.
Минуло років стільки, як світанків.
Сніги, дощі, веселок кольори...
Несказане лишилось несказанним.

Чаруючи, звільню тебе від щему,
Шепочучи, за шию обплету,
Любитиму, і стане біль нікчемним,
Зітру із губ цілунком гіркоту.

Одна на світі знаю я, про що ти
Нахмурився гусеницями брів .
Спішу долоні на запалі щоки
Покласти, щоби смуток відболів.

З очей у очі переллється небо,
А з ним тепло моїх любовних чар.
Чекаю- іскра в погляді мигне, бо
Забудеш те, про що собі мовчав.
04.2023.

Добряче залив рідний сала за шкуру,
А нині його доглядай.
Негода в душі розгулялася хмуро —
Охиза мете небокрай.

Ще словом перченим спроможний дістати,
Та вирвати серце з грудей.
Зірвав календар всі осяяні дати
І не дочекатись гостей.

Хоча б хто постукав у двері зненацька,
Або подзвонив в домофон —
Вовчицею виє планида відьмацька
Із вітром лихим в унісон.

Проймає мороз до кісток — холоднеча
Малює пейзаж на шибках.
Хурделить надворі і сива хуртеча
В моїх каламутних очах.

Вгорнувся у сніг ялівець пелехатий...
Мовчить автовідповідач...
Сама вибирала з ким вік доживати,
Тож зараз: в подушку не плач.

17.01.2024р

Оголені бездумно й безсоромно
Осики й липи стихли, мовчазні,
Листки останні гріючи у лонах.
І жаль чи заздрість виросла в мені

До них, що так покірно в сон відходять ,
Пасивно споглядаючи за тим,
Як гасне день.
Стриптизу насолоду
Поблажливо прощу із доброти .

Цей голий стан зими напередодні,
Що несумісний із грудневим днем...
До того часу може й нам безодня
Погасить очі й серце розітне.

Коли ж настане час проснутись знову,
То не торкнеться птаха гілля- рук,
Не вчепить лапки у корУ брунькову.
Та поки ще мотають стрілки круг

Біжу за ними, ніби по арені,
Все вірячи, що я не в кабалі,
Не в зашморгу,хоча і сокровенних,
Хоча й моїх, та все ж минулих літ.

Застигну, непідвладний тліну, згодом,
В теплі із золотого бурштинУ,
П'ючи живу медову насолоду,
В осінній тиші всесвіт осягну.

Пізнаю в тім усе, що десь за гранню
Хоч рідної для мене, та тюрми,
Де я один, де я в роду останній,
Й безглуздо так звучить займенник "ми".

І в гаснучій агонії осінній,
Де простір мій- пристанок, а чи склеп,
Мій мед, мій бренді, схоронившись тінню
Чи філософії своєї, а чи ліні,
Спивати буду до останніх треб.

(Треби- церковні обряди)

Білу гриву зима розпустила,
Розвіває її заметіль.
І не видно Селени-світила,
Тільки сніжна встеляється сіль.

І в душі хуртовина тривоги,
Хоч давно відпустила його.
Крає серце від леза дороги,
І думки, й відчуття на арго.

Задаю риторичне питання:
- І для чого минуле мені?
Все! Не буду я більше, востаннє!
Але ж бачу: вже близько вогні.

І (ІІ)

Еолової арфи щемний дзвін --
Неначе на природі - пісня вітру --
Вона злітає вихором пір'їн,
Шматує, мов снарядами, повітря,

Коли тривог суєтний хвилегін
Нагадує кількаголову гідру --
Війну, що обертає все на тлін,
Красу немов стирає із пюпітру.

Але частіш я лірику там чув,
Ще й сльози наверталися неждано --
Очищення душі донесхочу...

Так вірші, проза, Образ бездоганний
Мене вражає, поміж мрій лечу...
Це -- твого серця надтонка мембрана.


ІІ (ІІ)

Це -- твого серця надтонка мембрана --
Література, слова дивна в'язь,
Од нього лід байдужості розтане,
Коли душа тих ліків напилась.

Читач відкриє щось нове, незнане,
І навіть той, хто у письменстві князь,
Здивовано аплодувати стане --
Мить успіху із сонця пролилась!

За пазухою камінь в когось буде,
І при нагоді заздрісний цей свин
На тебе виллє цілу бочку бруду...

Та не зважай, розвеснено живи!
Хоч відгомін брехливої огуди
До передчасних приведе сивин.


ІІІ (ІІ)

До передчасних приведе сивин
Життя столичне, зіткане зі стресів...
Почни для щастя городити тин --
Опинишся ураз на гострім лезі

Брудних пліток, брехні та гіркоти,
Бо інших там чимало інтересів...
Всі вияви любові, доброти
Не спинять підлих нападів агресій.

Але пітьми минає царство теж...
Звучить уже шляхетності осанна
Палає підлості одна із веж,

І розчиняється гидке, погане
В красі твоїй, вона тонка, еге ж? --
Коли торкнешся грубо, зойкне - рана...

ІV (ІІ)
Коли торкнешся грубо, зойкне - рана...
Душа твоя - з метеликів небес
Для мене зіткана, моя кохана,
Тонка, чутлина, чуйна, всіх чудес

Не зміг би, ні, перелічить до рана...
Шляхетних порухів... Ти - мій дюшес,
Рахат-лукум, вино, від нього п'яний
На все життя... У щасті цім воскрес!..

Та зупинися, телепню пропащий!
Струси ману, устань уже з колін --
Ізнов потрапив ув облуди пащу!

Хай скільки літ ітиме часоплин,
Кохання хміль віддати? О! нізащо!
Як хочу я уникнути провин.

V (ІІ)
Як хочу я уникнути провин,
Позбутися нестриманості слова.
Бо в'януть між травиці - мурави
Квітки пахучі, ніжні, пречудові.

Хоч десь отам на луки попливи,
У місті нашого буття - основа,
(Далеко ті озерні рукави!)
Нерідко чуть матюк триповерховий.

Все ж лайка - вияв нашого життя -
"Святе" письмо для зека й вуркагана,
Поета - мріяв мати здобуття

Шевченківки*, і думав, що дістане...
А з милою - о ні! Хай біль протяв -
Не впасти до жорстокості тирана...
_______________________________
* Шевченківської премії.

VІ (ІІ)
Не впасти до жорстокості тирана...
Углиб єства мойого упірни,
Нероном* я буваю тільки п'яний,
Коли стискають кліщі Сатани.

Тверезий - мов натхнення океану --
Розбурханий чи тихий і сумний,
Меланхолійний, як Богиня Дана**,
Свічусь, неначе сонячні лани.

Дедалі рідше Бахусу*** молюся,
Прихильник більше чарівної гри,
Що циніки назвали мусі-пусі...

А нас вона підносить догори...
Мій деспоте, лише тобі корюся --
Кохання золотий аквамарин!
______________________________
*Нерон - римський диктатор.
**Богиня Дана - українська Богиня води.
***Бахус - у римській міфології бог виноградарства і виноробства.

VІІ (ІІ)

Кохання золотий аквамарин
Це - еліксир натхнення дивовижний
Шепоче ніби: сонячно гори,
Твори красу, вона хай буде стрижнем.

Здається, стане молодим -- старий,
І гори переверне витязь ніжний,
О сила доленосної пори! --
Двигтить планета, весь усесвіт грішний!

Та має Чорнобог також могуть,
Йому в двобої теж, бува, таланить,
Спроможний з п'єдесталу він зіпхнуть!

Тому боротись треба ненастанно
Й раптово щастя -- як любові суть --
Нас обів'є тоді, немов нірвана.

VІІІ (ІІ)
Нас обів'є тоді, немов нірвана,
Шукаю ніжно пестощів твоїх...
Неначе то весна благоуханна
Благословляє солодом утіх,

Де музика звеличує оргАна --
Краса безмежна в радощах своїх --
Підносить до божественого стану,
Освітлює найкращу із доріг.

Ховаємось од болісних реалій
Окраденого долею добра,
І безміру кривавої печалі

Отам, де квітне сонячна пора,
Яку колись на миті нетривалі
О знаю: все одно вкраде Мара.


ІХ (ІІ)
О знаю: все одно вкраде Мара*
Краси життя п'янкі, щасливі миті,
Під вікнами ця заздрісна стара
Вгамовує бажання злі, неситі.

Улюблена її смертельна гра -
На ймення кликати, хто знайде сіті --
Озветься на той поклик - помира --
Під крики родаків несамовиті.

Але не вдасться позганять у кут
Все людство світу чорній цій потворі...
Згадавсь мені англієць Робін Гуд --

Він духом переміг чумні докори,
Достоту відав, що вбере цей спрут
Хвилини радості в огидні шори.
________________________________
*Мара (або Марена) – давньослов'янське божество зла, недугів, смерті, володарка Підземного світу.
В давньоукраїнській міфології вона уособлювала усю нечисту силу.

Х (ІІ)
Хвилини радості в огидні шори
Спрямовує життєвий негатив.
Піддашся, і зелені коридори*
Побачити зненацька можеш ти.

Вже недалеко звідти крематорій,
Чи темрява могильної плити.
Тримайся, не здавайся, зри у корінь,
Бо разом ще далеко нам іти.

Бувають, звісно, напади зневіри,
Краса душі на хвильку вигора,
Крадуть її космічні чорні діри...

Та світло, мов єгипетський Бог Ра**,
Дарує колір сонечка й сапфіра,
Вбере миттєвості життєвих драм...
___________________________
*Зелений коридор, кажуть, постає в очах тих, хто перебуває в стані клінічної смерті.
**Ра - єгипетський Бог сонця.

ХІ (ІІ)
Вбере миттєвості життєвих драм,
І їх огорне сяєвом іскристим,
Докупи все прекрасне позбира
Щаслива доля, як повітря чисте.

Над хвилями могутнього Дніпра
Хай спів лунає солов'я-соліста.
Кохана ув обіймах завмира
Милуючись неоновим намистом.

Вривається в картину темне щось,
Немов увів на світло мораторій
Диявольський скрипаль аби велось

Творцям війни пекельних ораторій...
Бо радості буття -- пророчив хтось --
Та не відчуть без цих акордів горя.

ХІІ (ІІ)
Та не відчуть без цих акордів горя
Той дивовижний насолоди смак,
Ту музику, котра і у повторі
Чарує серед холоду та мряк,

Де солов'їні голоси тенорів,
Медове флейти соло... Хтось закляк,
Заціпенів, заслухався акторів.
Їх виконання фантастичне? Так!

Але коли -- ця істина відома --
Тобі казала доля: "Умирай!
Одною з ніг вже був на світі тому...

Ледь виборсався, то життя - розмай!
Ти на контрасті пізнаЄш такому,
Яка прекрасна щастя дивогра!

ХІІІ (ІІ)
Яка прекрасна щастя дивогра -
Неначе падаєш в обійми щему,
Мов сонця цвіт душа твоя вбира,
Коханій ти даруєш діадему

З найкращих зір і каменів, котра
Богинь достойна, для яких окремо
Небесний виграває водограй,
Запрошує до любощів едему.

Туманять погляд хмари грозові,
Снують обмови заздрі, поговори,
Правдивості тлумачення криві...

Та сяєво космічне метеорів
Їх нищить... Бог іскрини шле живі,
То ендорфінів фантастичних море.

ХІV (ІІ)

То ендорфінів фантастичних море
Неначе танець чарівних наяд,
І кожна у прозорому уборі.
Розмова їхня - світла течія

Хвиль водоспаду, де співають гори
Як фонтанує віялом змія --
Краплини міріадами угору
Здіймає, насолодо ти моя!

Утіхи плотські все ще домінують,
Скорочують їх межі вікові
Й естетику струнку, неначе тую,

В оази поселяють садові.
Прислухайтеся: щастя світ цілує,
Еолової арфи щемний дзвін.

ХV (ІІ)

МАГІСТРАЛ

Еолової арфи щемний дзвін -
Це твого серця надтонка мембрана,
До передчасних приведе сивин,
Коли торкнешся грубо, зойкне - рана...

Як хочу я уникнути провин,
Не впасти до жорстокості тирана...
Кохання золотий аквамарин
Нас обів'є тоді, немов нірвана.

О знаю: все одно вкраде Мара
Хвилини радості, в огидні шори
Вбере миттєвості життєвих драм...

Та не відчуть без цих акордів горя,
Яка прекрасна щастя дивогра -
То ендорфінів фантастичних море.

Чи то хмари несли на собі, чи за хмари чіплялись-
Дикі стомлені гуси, їх ледве помітний косяк
У шифоні рожевого заходу висів зів'яло,
Й опустивши нерівні краї, під сирену закляк.

Я візьму їх в долоню, торкнувши віконні гардини,
Зупинюся налякано в мідному відблиску дня.
А гусиний косяк тонко сплетені руки розкинув,
Ніби ними тривогу, що мчала у небі, спиняв.
03.2023.

У мовчанні була глибина
І осіння строката варта.
Пригубили краплини вина,
Запалала тріскуча ватра.

Надчутливість у кожному з нас,
Позолота років і думо́к.
Безпардонні і вітер, і час.
Очі схрещені - срібла пилок.

І співзвуччя воркоче тихо.
Ми не втомлені, ніби зорі.
Спомин знову тече по схилу,
Шелест осені без мінору.

Україні сутужно без мови,
Як і тоскно мамі без дітей.
А чужинське зловороже слово –
Мов кілок, забитий до грудей.

Діти, чужомовні яничари,
Ворогам лизали постоли
Дивно їм: «За віщо та покара,
Адже ми покірними були.

Адже ми стелилися під ноги,
Позичали очі у сірка,
Піррову клепали Перемогу,
Ще й тепер валяємо дурка».

Отакого ви і заслужили –
Носії холуйства і пихи.
Вибір ваш ...
Руїни і могили
Та іще не прощені гріхи.

Поверни мене, пам'яте, в час , де в полях тільки маки
Орошали червоним чекання прийдешності жнив.
Де раділа земля - її дощ поливав, а не плакав,
Не тужив.

Я б вернулась туди, де звичайністю дням дорікала.
Як я хочу простої буденності! Ти поверни
Мене, пам'яте, в час, що кривавив лише пелюстками,
Без війни.

Витвори зими


(онєгінська строфа)

Зимовий ранок ніжністю сповитий,
Припудрена земля в глибокім сні,
Колише вітерець ще сонне віття,
Проникли пасма сонячні скісні.

Лоскочуть паморозь сріблясту легко,
Озерного прозору кригу глека.
Вуаль упала із сосни - сніжить.
Біліє небосхилу мляво нить.

Пливуть хмарини в небі, як вітрила
У свіжім мареві старі стежки.
Мої легкі мережаться думки
Про витвори зими, що підкорила
Тонкі вербові кучері дрібні,
І переможно їде на коні.

Тільки осінь мені малюється:
В жовтім листі заснула тиша,
Впало небо на мокру вулицю,
І в калюжі себе колише .

Там барвистим клубком сплітається
Листя полум'я в синім скельці-
Як останній відбиток таїнства,
Що холодним дощем зітрЕться.

Із туману навскісні промені-
На залистену в даль дорогу,
По якій вчора осінь пройдена,
Неспокійна, тому предовга.

З грудня дні облітають сірими,
Бо скінчИлися фарби теплі .
Ми ж з тобою у квітень віримо,
Хоч зима проболить нестерпно

І морозами й завірюхами,
Ще й новини такі строкаті.
Будем в пальці замерзлі дмухати
І весну свою малювати.
12.2022.

Подушка неба тріснула навпі́л,
Сніжило рясно, гучно завивало.
Війни несамовитий був приціл,
Людське життя, мов сніг, валили валом.

Жорстокість з хугою удвох сплелись,
Ревли вночі. В окопах - хлопці мерзли.
Неподалік - поні́вечений ліс,
Розхристані дерева, ніби нерви.

-Ой, віхоло, скоріше схаменись,-
Здається, так волало все довкола.
Ще осені не впав останній лист,
Невже у тебе серце охололо?

Ти ж не настільки люта і страшна.
Хіба тобі з війною бути в парі?
Доволі вітру й білого рядна.
Не треба студінню трясти, - зарано.

Як же хочеться миру і світла, де б не убивали,
Де б не плакали діти, серця матерів не боліли,
Повернулося щастя додому, в дощах заблукале,
Й засвітилися спокоєм вікна у міст обгорілих.

Як же хочеться світу без права когось убивати,
Запускати до неба сусіднього пазурі хижі.
Де не буде потреби для сина ставати солдатом,
І земля засинатиме звично у лагідній тиші.

І мене там окутає сниво спокійне і тепле
Абрикосовим літом з відпусткою черговою,
Чи з неквапною баржею ягід херсонського степу.
Як же хочеться яви, де бути щасливим собою!

                    І
Із ирію повернуться лелеки
і люди – із чистилища подій,
розтане іній, щезне буревій
війни, та уявити це нелегко.
Усе стає примарне і далеке,
згасають мрії, меншає надій.

                    ІІ
Пригадую минуле вечорами,
буває, і ночами не до сну,
коли переглядаю панораму
очей веселих і лише одну
неуловиму усмішку сумну.
Та канули навіки юні роки,
і невеселі спомини, і сни,
і може, порахую восени
здобутки і недоліки – на око,
а перемоги... до кінця війни
оберігаю олімпійський спокій
і може, дозимую до весни.

                    ІІІ
Накочуються туга, і печаль,
і душу кличе непробудна тиша.
О, рідні люди, як мені вас жаль,
коли уявлю, що усіх залишу,
кочуючи у невідому даль.
Позаду і тини, і перелази,
і ночі у молитві до Отця,
і дні у поті чуба і лиця,
серця і душі, і... одного разу
побачу, що стає все менше часу
до миті неминучого кінця.

01/24

Ніч в чорному із ластику бурнусі,
Бо дихання осіннє прохолодне.
Кружляє листя у невпиннім русі,
Знайти думки не можуть тихе ложе.

Вкарбовані слова бентежать душу,
Це ж ти зумів їх перлами розсипать.
Ледь-ледь губами доторкався вушка,
Теплом всміхалися очей бусинки.

А ось тепер поїхав ти у справах,
Осіння ніч обіймами стискає.
Мені б відчути вранці запах кави
І слухати слова твої ласкаві.

Там пахне хліб соломою і піччю,
Там батько зранку набива косу,
Там вітер шелестить в тополях ніччю,
І я у снах, як вдень, гусей пасу.

Там день — безмежний, річка — по коліна,
І друзі голоногі там усі.
Там цілий світ… Там ненька Україна,
Там найсмачніші в світі карасі…

Там ще далеко болі і тривоги,
Ми там усі однаково святі.
У всіх одна — до юності дорога,
І будь-що вийти в люди — на меті.

Корови, коні… Ми в дитинстві разом
Ділили хліб і сонечко на всіх.
Там розбивались гордощі й образи,
Там найчеснішим був і біль, і сміх…

Ми звідти всі… Ми з того родоводу,
Що сім тисячоліть пережива!
Нема для мене кращого народу,
Ніж той, про кого всі оці слова.

Думко, річко найбистріша!
Думко, птахо швидкокрила!
Заплести тебе у вірша
Не завжди мені під силу .

Ти - то спека, а то злива,
То стерня, а то насіння,
Бо тебе, таку мінливу,
Полонити не посмію.

Щойно бризом обіймала,
А за мить змітаєш вихром.
То, як злива, ти зухвала,
То спадаєш в роси тихо.

Зранку ніжила у сниві,
Дарувала диво- мрії.
Просинаюсь полохливо-
Лиш уривок бовваніє.

Та в новому дні допоки
За тобою мчуся слідом,
Ти розвіюєш мій спокій,
Де б не сіявся, не зійде .

Бо тобі якби у небо,
Думко ти моя сяйлива,
Чи на зірку в синім крепі,
Чи на сиву хмари гриву .

Заплести б веселки стрічку
У рядки, як в чисті коси!
Думко-зливо, думко-річко,
Думко- пісне стоголоса.

Осінь "підмочила" репутацію,
а зима згадала всі гріхи.
Може, хто з мостивих має рацію
те, що ми з тобою штурпаки?
Як тепер на люди появитися,
очі запозичити в сірка?
Тягнеться за нами, наче китиця,
слава незугарна, говірка!
Зачинюся вдома і тужитиму,
заїдатиму халвою стрес,
на тобі, такому "знаменитому",
я поставлю величезний хрест!
Не прощатиму образ нестриманих,
щиро не любитиму чуже,
буду бавитись сумними римами
і старіти в муках. Та невже
лиш тоді, мене полюблять родичі?
Пожаліють друзі: "самота,
їй судилось доживати в немочі
у клітині золотій літа."
Як подумаю, що люта знатниця,
наворожить нам життя пусте,
то нехай довіку лихо казиться!
Будемо щасливі попри все!

05. 01. 2024р.

Ідеш, неначе по скляному мо́сті.
Думки снують, снують: чи це кохання?
Бо свіже дихання й чарівний простір.
Розлита річка - бурне хвилювання.

Ідеш, неначе по скляному мості.
І якось боязко душі і сумно,
А таємничий знову вабить острів,
Перед тобою всміхнена парсуна.

А може, не кохання це, а пристрасть,
Яка колись, мов міст скляний - у друзки.
Стосунків цих підбила б жирну риску,
Але ж у цвіті почуттів галузка.

Спогадом зринають два озерця,
та жену задуму навісну,
хоч того забути не вдається,
хто зненацька в душу зазирнув.

Скільки тих пройшло крізь серця кладку,
сліду не лишивши по собі.
Відкриваю пам'яті нотатку,
де сонетів очі голубі.

На папері літери курсивом —
у вервечки згадка заплела:
тужної мелодії мотиви,
романтичну лірику тепла.

Воскресає тогочасне літо —
що не відшукати в нагідках.
Тріпотять отруйним горицвітом
сторінки любові у руках.

03.01.2024р

Розлився хмуро сум у синій висі
Де захід сонця миттю відгорів,
І на сосні високій , як на списі
Тонким окрайцем місяць заяскрів.
Примовк холодний вітер, ледве диха,
За обрій круглі хмари попливли,
A прùлісок сосновий здався диким
Німим відбитком чорної скали.
І ліхтарі не люблять цих окраїн -
Що третій , може , тільки й засвітив,
Але чомусь так тускло і так тьмяно,
Ще більше стало суму й темноти.
..
Така ця довга ніч - ніяк не спиться,
І день мені на поміч не спішить,
Чи задуми розкласти по полицях-
Що зовсім викинуть , що , може перешить,
І зрозуміть , що пізно , а що рано,
Про що й забути маюся давно.
..
Із дня вчорашнього замість води , в стакані
Не випите , як сум , сухе вино.
А місяць ось заглянув до кімнати,
Встромився краєм в раму у вікні,
І світить мені тихо й винувато
В думки , хоч ні про що , але сумні.
04.02.2022.

Додому повернулись на щиті
Оті, що добровольцями спішили
Свої віддати і життя, і сили.
Для нас вони сьогодні вже святі.

Відвоювали Бучу та Ірпінь,
Ізюм і Харків завдяки їм вільні.
Та біль і горе у народу спільні,
Хоч вороги ховаються у тінь.

Колаборанти розплодились скрізь,
Показуючи цілі для ракети.
Вилазять із щілин, як із тенетів,
Здавалось – люди, а насправді слизь.

І скільки їх по селах і містах
Тут розвелося, а були ж сусіди!
Ділили разом з ними щастя й біди.
Не відали, що в них є зради птах.

Тепер суспільство ділиться навпіл,
Одні у військо, інші – ухилянти.
Що діють підло, мов колаборанти,
Втікають за кордони, що їм тил.

Вони, своє рятуючи життя,
Не стануть підставлятися під кулі,
Пошлють народу із кишені дулі.
Їм не цікаве наше майбуття.

А ті, що помирають за народ
В холодних незакріплених окопах,
Не дивляться на відгуки Європи,
Ідуть на ворогів задля свобод.
28.12.23 

Із Бориса Стругацького (1933-2012)

Ти чуєш зажурений спів кабестана?
Не чуєш? – Дарма, півбіди...
Відходять із гавані Діти Туману.
Відходять... Надовго? Куди?

Ти чуєш, як чайка над хвилями плаче,
й далекий між хмарами грім?
Ховаються щогли за мрякою, наче
за пологом сі́рим сири́м.

У вітер досвітній, у буряне море,
від темної маси землі –
безтрепетні люди в безмежжя суворе
уводять свої кораблі.

І буде напруження біля штурвала,
і ще за авралом аврал,
«дев’ятих валів» нескінченна навала
і рифів голодний оскал;

і теплі широти, й наповнені сіті,
і шелест напнутих вітрил,
і той довгожданий цілуючий вітер,
яким привіта́ суходіл.

Для них береги чотирьох океанів
з’явитись готові з імли.
Відходять із гавані Діти Туману;
верну́ться нескоро... Коли?

(2023)

І
,
Твоя душа - як бісеринки-зорі,
Нам світять угорі, немов добро.
Воно у цьому виступає творі
Неначе лідер, головний герой

Із притаманних казці алегорій,
Що читачу розповідає про
Насправді незвичайну цю lovestory*,
Аж випромінює моє перо

Високу силу, що гамує хижі
Усі підступні наміри брудні,
Людців ненависних навдивовижу...

Нічого не дається без борні,
І сяйво чарівним намистом ниже
На темнім небі блискітки ясні.
_____________________________
*lovestory - історію кохання (англ.)

ІІ

На темнім небі блискітки ясні
Милують ніжно далеч розімлілу --
Твоїх очей чаруючі вогні --
Вбирав із них я притягальну силу,

Як перших зустрічей зринали дні,
Їх теплота неждано так зігріла.
І марив нею потім уві сні,
Бо нездоланна, магнетична, мила.

Одразу не збагнув, що це вона --
Любов прекрасна, як весна надворі,
Прийшла до мене, врешті, осяйна...

Й ганявся за химерами, которі
Забуті вже... Співає далина --
То пісня у розквітлому мажорі.

ІІІ

То пісня у розквітлому мажорі.
Здається, заспівали небеса...
Лісам, полям, лугам, барвистій флорі,
І фауні, що духом воскреса,

Воюючи в природному відборі...
Відкрилась ніжна музики краса,
Цей світ на крила підняла прозорі
Аж усміхнулась лагідно роса.

Лиш місто родить ревом звуки бруду,
Шматує, догоджає Сатані.
Оглушливістю нищить співу чудо...

Все ж ненадовго драйви ті смурні...
Сопілка-най ізнов лоскоче груди,
Являється принадливо мені...

ІV

Являється принадливо мені...
Чарівне озеро... о, там Природи
Закличний голос радістю бринів,
Ми упивались хвилями свободи,

Де ніжились лілеї запашні,
Богині Лелі заспівали оди --
Тіла, що під водою, мов у сні,
Кохання зазнавали насолоди.

Чи є за хмарами подібний рай?
Лише байки ковтаємо бадьорі...
Цим розповідям ні, не довіряй

Бо житимеш в содомі і гоморрі...
Хай пестять солов'їний небокрай
Тональності, як хвилі на Босфорі.

V

Тональності, як хвилі на Босфорі,
Відтінки мають різні, кольори,
О музико моя, ти в непокорі
Звитягою озвучиш серця крик!

Чи радісна, то темпи часто скорі,
Де жваві віртуозні ритми гри,
При бальних танців запальнім фурорі
Нас вихор підіймає догори.

Та хочеться романсів старовинних,
Або ліричні хай звучать пісні --
Кохання чари там яскраві линуть...

Як співи солов'їні весняні
Руладами сміються безупинно,
Переливаються у вишині.

VІ

Переливаються у вишині
Метеликів крильцята пурхітливі.
Виловлюючи світло вдалині,
Немов купаються в сяйливій зливі.

Вони такі, о господи, манливі,
Підвладні таємничій пелені,
Що люди там засліплено-щасливі --
Лоскочуть їх пестливці чарівні.

А потім приземляє нас життя...
Гріховне і жорстоке апріорі*,
Доводячи до вовчого виття...

Кохання всі напасті переоре,
Їх силою, величністю протяв
Небесний спів на лагідній опорі.
______________________________
*Апріорі - (лат. a priori — первісно) — філософський термін, який означає те, що передує досвіду.

VII

Небесний спів на лагідній опорі...
Твій голос випромінював меди...
Хоч не співала в опері, соборі,
Лиш усміхались лагідно сади,

Берези умлівали срібнокорі...
Аж ріг свій звісив місяць молодий,
Як зорі скинув, бувши у дозорі,
Мов золотом душі нагородив.

Та інше амплуа тобі судилось
Після гірких житейських полинів -
Поезія - музична, легкокрила,

Дарована ясній височині,
Й піснями серця людству засвітила...
Хто ними так чарівно гомонів?!


VIII

Хто ними так чарівно гомонів?!
Неначе віти у прекраснім парку,
Де вітер виграває на зурні,
Щебече птаство в кожнім закамарку.

Там легконогі коні вороні
Везуть закоханих доволі шпарко...
І він її цілує, мов сп'янів,
Вона пісні співає під гітарку.

Чи це наснилося серед зими?
Бо допікають ночі захололі.
Як літа хочеться вдихнуть грудьми,

Пройтися легко росянистим полем,
Та навісніє, грюкає дверми,
Кричить зимова хуга: "Вже доволі!"

ІХ

Кричить зимова хуга: "Вже доволі!"
Є радість у порі оцій своя!
Йди, рученьки зігрію я поволі,
Красуне мила, дорога моя.

Од вітру щуляться дерева голі,
Морозу не позбутися ніяк,
Бо тільки грудень всівся на престолі,
Оповиває холоду змія.

Та добрі вчинки, лагідність жіноча,
Тепло дарують, ласку візаві.
Приймаю залюбки її, охоче

Хоч знає заздре стежечки криві,
Дурницями нам голови морочить,
І сипле в очі цілу жменю кпин.

Х

І сипле в очі цілу жменю кпин,
Плітками із-за рогу лихословить
Такими, що супроти них полин
Солодким видається, аж медовим.

Лихі ті завидющі люди злі,
Далеко їм до справжньої любові,
Жорстокі наступають на граблі --
Життя карає за падлюцтво й змови.

А ти умієш те не помічать,
Шляхетним серцем гамувати болі,
Розвіяти чорнющу непроглядь...

Хай насипає чорт на рани солі,
Бо ненадовго цей пекельний тать
Міняє настрій дикістю сваволі...

ХІ

Міняє настрій дикістю сваволі
Чергова із життєвих темних смуг,
Як в музиці - дієзи на бемолі.
Меланхолійний виникає круг,

Язик увесь уже у валідолі
Через дрібних переживань ланцюг.
Стаєш ти бранцем чорної неволі,
Короткочасних напастей, недуг.

Чекають нас до сонця повороти,
Немов намиста сяючий бурштин,
Що постать випромінює навпроти...

І вже любов'ю сповнені гаї!
Хоч як злі сутності вчиняють спротив,
Та боре їх одна з твоїх таїн.

ХІІ

Та боре їх одна з твоїх таїн -
Це - віра незборима в наше щастя,
Пораду вибивати клином клин
Дадуть тихенько нелюди зубасті --

Навіщо здавсь, мовляв, сварливий він?!
Хіба із ним стать парою удасться?!
Віддати краще Сатані уклін,
Служити вірно всемогутній касті.

Ні, не рабиня ти у тім гнізді,
А просто добра, без падлюцтва ролі,
Щоб ницості заприсягтись орді!

Ідеш назустріч завше світла волі...
Жагою я спалахую тоді!
Бо там -- Любов-Богиня -- сила долі!

ХІІІ

Бо там -- Любов-Богиня -- сила долі,
Незрима покровительки рука
Веде туди, де весни ясночолі
Вигойдує діброва гомінка,

Розмаює вітрами на роздоллі,
І ними заколисує, м'яка,
Ми в озері єднаємося голі
Під тьохи соловія-співака.

Раптово чорна хмара, як чортиця,
Яку дратують ігри лугові,
Нам блискавкою люто заіскриться...

Злий люд страшніш за гуки грозові,
Тому вбирають диво наші лиця --
Еолової арфи щемний дзвін.

ХІV

Еолової арфи щемний дзвін --
Любові голос чарівний, найкращий.
Він умостився весь на тятиві
Амурового лука серед хащі,

Протявши наскрізь нетрі лісові,
Бальзам пролив на серденько боляще...
Цілющим вітру подихом навій
Святковий настрій миті підходящій.

Усе минає, кажуть, і любов.
Невже нудьга лишається в фаворі?
Докір німотний серце уколов...

Та все відносне - також зрю у корінь --
Вогонь кохання тліє й сяє знов --
Твоя душа - як бісеринки-зорі.

ХV

МАГІСТРАЛ

Твоя душа - як бісеринки-зорі,
На темнім небі блискітки ясні,
То пісня у розквітлому мажорі
Являється принадливо мені...

Тональності, як хвилі на Босфорі,
Переливаються у вишині.
Небесний спів на лагідній опорі
Хто ними так чарівно гомонів?!

Кричить зимова хуга: "Вже доволі!"
І сипле в очі цілу жменю кпин,
Міняє настрій дикістю сваволі...

Та боре їх одна з твоїх таїн -
Бо там -- Любов-Богиня -- сила долі,
Еолової арфи щемний дзвін.

18 листопада 7531 р. (Від Трипілля) (2023) - 2 січня 7531 р. (Від Трипілля) (2024)