В домініканській обителі, в місті Мілані,
створював дивний стінопис художник один.
Декілька років натхнення і вічність чекання -
учень Андреа Вірокіо, прАвника син.

"Тайну вечерю" писав Леонардо да Вінчі,
в фарби оливкові вмішував сонми ідей.
В натовп ішов, зазирав перехожим у вічі,
щоб віднайти на апостолів схожих людей.

Ці персонажі йому позували опісля,
хтось на Андрія* подібний, а хтось - на Петра**.
Перед Христовою стратою скорбне застілля,
трапеза - хліб і вино, та вселенська жура.

Постать Ісуса писав із вродливого хлопця,
що у соборі співав херувимські псалми.
Ангельські риси були у того італійця,
сяяли очі любов'ю, страждання слізьми.

Тільки лишилося намалювати Іуду,
та відповідної зовнішності не було,
Щоб зобразити на розписі жадність, облуду,
зради жорстокої, зречення підлого зло.

Довго шукав у злочинних місцях і в'язницях,
через три роки нарешті натуру знайшов.
У безпритульного погляд колючий і ниций,
очі пусті, на руках запеклась чужа кров.

Глянув безхатченко на ту картину зухвало:
- Я вже був тут, впізнаю, - і скривились вуста.
- Ви, живописцю, із мене того малювали,
що у середині фрески.
- Ісуса Христа?!

Андрій* - апостол
Петро**- апостол
12.06.2021р.

Про що нам сад шепоче, як збагнуть?
Чи чули про науку ви цікаву?
Іконологія — вникання в суть
Символіки окремих певних явищ.

Мистецтво і Природу спом’янім,
“Софіївки” тоді відкриєм диво —
Краса цих місць і труд людський у нім -
Двох чинників поєднання щасливе.

Із Англії в Китай ми зробим тур,
Тут світу символи існують цільно:
Величний парк — вмістилище культур,
Які об’єднує духовне спільне.

Тут відгомін язичницьких часів
Із Греції на Схід нас переносить...
Богів китайських славлять тут усі -
Жінки й чоловіки, що носять коси*.

У декого з вас подив на лиці -
Куди занесло нас удень чи зранку?
Уява родить видива оці,
Як бачимо китайську ми альтанку.

Впірнути хочеться на мить у схов -
По довгому екскурсії відтинку —
Посидіти, помріять про любов...
Урешті-решт, це ж місце відпочинку?!

Помилуватись на терасу Муз,
І ставу чарівливу панораму...
Медитувати хочеться чомусь,
І з подивом з’єднатися з Богами.

Та восьмикутний у альтанки дах,
І гострий шпиль, що в небо йде, до Будди,
Суть пагоди відкриє нам в очах -
Китайська то є культова споруда.

І істина прадавня забринить,
Тисячоліття хоч пройшли відтоді -
Богів благали у потреби мить,
Всі пращури молились на Природі!

Ідея восьмигранника така -
Відкритість до частин усього світу.
Червоний колір — щастя нас чека,
Вогню очищення, фортуни цвіту.

А жовтий колір — сонцю данина.
Й китайці, й ми молилися світилу.
Духовна чистота і яснина,
І вічність, то - блакитний колір милий.

І восьмикутна зірка Алатир**,
Це символ головний різдва містерій,
Що в Україні із долин до гір
Колядники носили в кожні двері.

Це — круглий рік, як вісім свят у нас -
І Коляда, і Колодій, Великдень.
І Трійця, і Купайло, потім — Спас,
Мокоша і Діди — і коло вийде.

І восьмикутники, як ордени,
В князів на грудях теж були, як знаті.
В Грохольських, Вишневецьких теж вони
На стінах — у палацах їх багатих.

Перун колись усіх киян беріг,
Горіло вісім вогнищ там довкола.
Чотири — головних і проміжних -
Творили ліній горизонту коло.

Навряд почути кожен з нас це звик -
В обставин силу, суто по-житейськи -
Мав вісім променів і Громовик -
Дощу це символ індоєвропейський.

Наш восьмикутник — символ Бога теж,
І з’єднує усі частини світу.
Несе добро й гармонію без меж,
Дарує всім любові й щастя квіти.

Збагнімо тільки істини момент -
Хоч вражень накопичилось багато -
В “Софіївці” вам кожен компонент
Повинен насолоду дарувати.

12 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Я украв себе у долі,
сам себе у себе вкрав.
А без долі – як в неволі,
як пацюк в пустій стодолі,
як реп’ях посеред трав.

Хто мене судити зможе?
Хто скарає крадія?
Ох, життя! – на що ти схоже?..
Гляну в дзеркало: о Боже! –
та невже це справді я?

Вік спливає мимоволі –
най би чорт мене забрав! –
Тлін в душі і ноги кволі.
Котрий пуд з’їдаю солі,
а ніхто не покарав…

4.11.20

Як хороше до Криму* утекти,
Цикад наслухатись до оніміння...
Вкраїнець ти, господар в ньому — ти -
Останнє ловиш сонячне проміння.

Між ворухких, густих смарагдовіт
Висвічує руденькою косою
Сосна усохла — в цей мінливий світ,
Іржавою пишається красою.

В гіллі густому птаство жебонить,
Високі трави легітець колише.
І темрява свою спускає сіть
На сад, що весь тремтить в обіймах тиші.

Ще місяць не засвічує ліхтар,
Та виникає враз небесна нірка
Між нерозчесаної вовни хмар,
І випірнає блиском перша зірка...

5 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Дышат дымом равнины привольно
в день угрюмый, ненастьем несносен.
Как ранимо, любимый, как больно
провожать в путь - янтарную осень.

Отцвели георгины, и ветер
можжевельника ветви сутулит.
Все восторженные междометья
скрылись пчёлами спящими в улей.

Тонут листья кленовые в луже,
протянув в подаяньи ладони.
Облаков одеяло верблюжье
в небе стряхивает межсезонье.

Льют дожди вперемежку со снегом,
солнце кутая в наволок серый.
Прячет вечности Альфа, Омега
за печалью былые потери.

Прозорячи небо зраділо,
Палають стожари вогнем,
А жінка оголеним тілом
Приманює мовчки мене.
Долонями пестить обличчя,
Вмостившись, немов на коні, –
І поглядом пристрасно кличе
Згоріти в любові вогні.
Покірно скорившись жадобі,
Схмелівши від грішних щедрот, –
Розщеплюю ніжно суглоби
І плоттю обтяжую плоть.
Любов’ю і щастям вростаю
В наїзницю милу мою,
Бо права на відступ не маю
До ранку в шаленім бою.
Рішуча, солодка, гаряча
Зомліла на грудях моїх, –
Лиш перса тугі і тремтячі
Її заспокоїть не зміг...
04.06.21

у мене є один чудний чоловік,
який падає на голову, як перший зимовий сніг.
скидає у меседж розкішні троянди, вітає кавою,
у нього очі кольору ночі такі глибокі, як колодязі Аравії.

кожного вечора ставить на мене рибацькі сіті.
пише привітно:
— Hello! Місячне Сяйво! Я хочу тебе зігріти…
у його голові вітер, громи гормонів і драйвові танці Шакіри,
наче шакал, вивчає мене, затікаючи інжировим медом під шкіру.

його люблять жінки в срібних серпанках на віях за те, що він Серпень:
дозрілий на досвід, мужній в плечах, на борошно літ перетертий …
він відсилає халву з ізюмом, східне серце та казку рахат-лукуму…
обіцяє цілувати кожну тріщинку, навіть, у старості, п’яточці лунній!

у його багажі—древні мудрості виходять, як сині річки із берегів,
він говорить словами Омара Хайяма величні істини своєї старої землі:
—Налите вино негідником із криштальним келихом розбивай об асфальт!
як Мудрий гіркої отрути у глинянім глечику подає--, до денця допий і вродиться сад!

він знає, що врізані квіти потрібно дарувати, а вірші писати не за прогнозами,
жінок робити царівнами буднім днем, а хліб добувати власним розумом.

бачить у мені слов’янське світло і солодку начинка із полуниці,
тому що я ніколи йому не відповідаю , міркуючи прагматично:
— Нехай краще у кулаці— синиця!

на вушко мені сказали усі білобокі сороки, що хоч раз на рік
у кожної теж з’являється такий чудний чоловік!

Англійський парк — Пашкевича* творіння,
Чи арборетум — звуть отак його.
Різновидів багато там насіння
Щороку жде утілення свого.

Він був заснований після Потоцьких,
Уже минуло майже років сто...
Все для утіх духовних, а не плотських,
Немов у мрію — чарівний місток.

Стоять алеї, наче у тумані,
Козацький — вабить погляд — ялівець.
Жасмин розкине пахощі духмяні —
Ідеш, немов сп’янілий — навпростець.

Не знаю, чи охопите усе Ви?
Магнолія, катальпа — сорок п’ять
Рослинних видів вивів нам Пашкевич,
Донині там доглянуті стоять.

В час реконструкції сад збагатили,
Й чудової весняної пори
Самшит, ялини саджено уміло,
Всього різновидів - сімдесят три.

Акації, клен гостролистий, буки,
Горіх медовий, гінкго і фундук,
Дуби трудящі виростили руки,
Над липою бджолиний в’ється звук.

Це свято для душі — як ніжна панна,
Що квітку нам нагадує сама,
Милується на дерево тюльпанне,
І аромат вдихає крадькома.

Тут — насолода витончена раю,
Як очі заворожені гостей
Високу вроду в серце убирають,
Й тоді духовно кожен з них росте.

І вогник світлий все життя не гасне,
Як на форзиції він — золотий.
Щоб дарувати світові прекрасне -
Зерно летить в удобрені грунти.

Вклонімося травині й деревині,
І мудра думка хай до нас прийде —
Викохують в садах не лиш рослини -
Гуманних, доброзичливих людей.

27 травня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

це жінка Майя. із своїми принципами і неадекватною поведінкою.
любить PROSECCO , лікарську ковбасу і каву із пряженим молоком.
пише свої мемуари, обирає найкращі строї і гріє серце радянською грілкою.
для своїх високих злетів і щоденних подінь завжди готує власний аеродром.

її не розуміє двірник, продавчиня риби і, навіть, рідний син.
вона вміє зчиняти скандал і шукати собі проблеми на голову.
а вчора якийсь чоловік у чорній сорочці і білих брюках її у кіно запросив,
і збігся весь двір подивитись на їх тандем, і охкав, і ахкав, наче вони з’явилися голими!

—Ця жінка Майя, певно, має уже артрит, а, може, хворіє отим художником,
який тепер пише із неї портрети і носить до квартири ніжні конвалії?
—шаруділи сусіди, як миші, у своїх плітках і не могли зрозуміти за що він її обожнює.
—Чому це комусь нічого? А їй усі подарунки романтичної Італії?

вона останнім часом помолоділа, як раніш не натягує посмішку.
Стала така привітна, що хоч прикладай до рани, або ложками їж, як мед.
проміння складає у слоїки, у душі-- співає арії , а вдень дітей обдаровує грушами.
Замислено ранком мовила до нашого двірника, який любить рахувати зірки:
— Ви Архімед!

він ще тоді довго чухав потилицю, розглядаючи абрикосовий цвіт…
посміхаючись, у під’їзді змітав мережані павутинки.
а потім бурмотів під носа:
—От сороки- заздрисниці! Своїми язиками самі собі вкорочують вік…
А Майя що?... Навіть, дуже культурна жінка!

До будинку для літніх людей на світанку
день у день до дружини приходив дідусь.
Відчиняв тихо двері : "Вітаю, Оксанко!
Як здоров'ячко, мила?" - всміхався у вус.

А вона дивувалася, не впізнавала.
Придивлялась до рис, що ясніли теплом.
Годував її з ложки, вкривав покривалом,
припадав до щоки сивочолим чолом.

Він дивився у вицвілі очі, а бачив
синьооку красуню, таку молоду.
Зігрівав її руки цілунком гарячим,
шепотів їй на вушко: "Ще завтра прийду".

А коли повертався додому, спитали:
"То чому ж Ви приходите кожного дня?
Все одно ця старенька Вас не пам'ятає,
хто провідував вчора і де вся рідня."

І дідусь відповів: "Хай свій вік доживає,
посміхається сонцю без смутку й жалю.
Мені досить того, що її пам'ятаю
і ще досі цю жінку жалію й люблю.

він брав парасолю, чорну свою парасолю.
він йшов крізь дощі на важку і потрібну роботу.
вона була схожа йому на юну, тендітну Асоль,
оту, що не втратила віри чекати його усоте.

він дихав так важко, він, може, вхопив застуду…
розчулено серце її кричало:
— Та ти ж бережися!
на два різних міста однакові спалахи амплітуди,
і ратуші над ліхтарями, і смуток Франкового листя…

—Вона мені в серце вгризається, тече у мені по венах,
вона, як колюча стерня і стежка моя нездоланна…
отой її другий в нестямі насіяв осіннінього терна,
отой її третій ще й досі мостить їй гострий гравій.

отой її другий ще й досі блукає по квітах її інстаграму,
отой її третій ніяк не нап’ється англійського віскі …
а я її перший і дую крізь простір на кожну маленьку рану!
а я не дозволю, щоб ті перехожі про неї казали різко!

вона у своїй квартирі із вікнами на Льва Толстого
заварювала травичку— ромашку, календулу, шавлію,
для нього плела обереги і кликала в свідки Сварога,
а губи її рожеві... вже осені смайлики ставили.

він дихав так важко, він, може, вхопив застуду…
розчулено серце її кричало:
— Та ти ж бережися!
на два різних міста однакові спалахи амплітуди,
і ратуші над ліхтарями, і смуток Франкового листя…

Я прийшла у цей світ сама
Й полишатиму наодинці,
Як настане остання зима,
І чекатиме смерть на зупинці.

І ніхто не зарадить тому
Доленосному, чорному дійству.
Обірву, врешті-решт, - тятиву,
Що єднала мене із суспільством.

Не чекаючи гарних промов,
Ні про що не жалкуючи всує.
Все пізнала - і зраду й любов -
Поміж злом і добром балансую.

Може, декому й не додала
Цукру, меду, лимону до чаю.
Ідеальною я не була,
Намагалася бути, я знаю...

Не шукала широких доріг,
Без полуди на оці - планиди.
Світять кожному зорі вгорі,
Від народження й до панахиди.

26.05.2021р.

Сьогодні, мов колись,
Я бачу світ недобре, –
Куди не подивись –
Упреться погляд в обрій.
Як довгий мур, закляк,
Міцніючи потому, –
І що за ним та як –
Донині невідомо.
Кінці з’єднавши враз,
Тримає відстань стало,
Хоч добігає час
Свого кінця помалу.
25.05.21

Навпроти моєї квартири стоїть сліпий чоловік,
його шерсткі долоні покриває ліс звивистих рік,
його серце стукає відповідно усім календарям,
у нього є десь свій дім і свій намолений храм.

Його чоло вкривають крапельки свіжого поту,
його рюкзак пахне хлібом і чаєм із бергамотом,
він дивиться на мене і мені здається бачить більш,
ніж отой, що тримає за спиною нагострений ніж…

Я питаю у нього:
— Чого вам? Хліба, води, чи молока?
А він посміхається і гладить бороду… і не зника.
Він соромиться, певно... Переступає з ноги на ногу.
Він трошечки схожий обличчям до нашого Бога.

Який ніколи не чує, що б я у нього не просила!
Я розумію на цій грішній землі не має великого дива,
але коли у мене не вистачає сили знов підійматись із колін,
хтось мене гладить по голові…Можливо, це, навіть, він?

А цей чоловік говорить:
—Люба, досить просити.
Краще подякуй небесам, що в теплі, здоров’ї і сита.
Зараз я піду поволі, а ти забирай свій протест!
Забула сказати... З ним завжди блукає голодний пес.

Ця статуя зажурена “Зима”
Раніш стояла там, де “Семиструмінь”,
Подоба старця сивого німа.
Він голову схилив свою в задумі.

Упізнаємо ми, це Одіссей,
Але в літах... Такий сумний, журливий.
Його уява думкою несе
В Ітаку рідну, де він жив щасливо.

Раніше, парку думали знавці,
Що то було на острові Цірцеї,
Де у полоні зносив муки ці,
Й за Батьківщиною тужив своєю.

Але ж тоді не був герой старий...
Не мав такої й близько він ознаки.
То — наслідки Афіниної* гри,
Як повернувся, врешті, до Ітаки,

І знав, що там чекають женихи,
Що залицялися до Пенелопи.
В подобі старця, задумом лихий,
Він спрямував до свого дому стопи.

І тільки в нім скінчилася ця гра,
Узявши лука, в праведному гніві,
Нахаб гидких на горло покарав,
Й вернув свою подобу й став щасливий.

Всі “за” і проти” зваживши коли,
Творці сучасні, парку будівничі,
В Ітаку статую перенесли.
Це — історично правильно й логічно!


15 травня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Ущухли розриви мінні.
У вирвах димить земля.
І полиски на камінні
засяяли віддаля.
І тихо вітри голосять
над степом, де в’ється дим…
А ластівки глину носять
з окопу де ми сидим.

Тривожні буяють мислі,
та, краще, про це мовчи.
Тріпочуть бинти обвислі
на зраненому плечі.
І відблиски очі сліплять,
мов кулі об скелю – кресь!..
А ластівки гнізда ліплять
за звітреним яром десь.

Був обстріл й така запарка,
що й досі іще пече.
І в роті гірчить цигарка,
і щемно кровить плече.
І вітру немає спину,
і виблиски в очі б’ють…
А ластівки носять глину
і десь свої гнізда в’ють.

07.04.21

Конвалії, конвалії, конвалії,
Як рясно вас насіяла весна!
Це - музика природи величальная
Дзвіночками видзенькує вона.

Конвалії, конвалії, конвалії
Вигойдує на луках вітерець.
Мов паличкою у концертній залі він
На ксилофоні грає, як митець.

Я слухаю, я слухаю, я слухаю
І ніжністю у серці так щемить.
За щастя це гаїв пресвітлих духові
Вклоняюся і дякую щомить!

24.04 – 9.08.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Як хороше посидіти в задумі
У затінку дерев, затишних віт,
Де водограй чарівний “Семиструмінь”
Відтінків сім веселки ллє на світ.

З семи річок б’ють ниточки красиві,
Сім днів у тижні, і звучать сім нот,
Сім запахів у квітах в цьому диві,
І від семи Богів — букет щедрот.

І спогадами про події давні
Дзюркочуть-жебонять води слова -
Як затремтіли Фіви семибрамні,
Коли їх Македонський штурмував.

На років сім на острів Огігії
У мандрах Одіссея занесло.
Про милу волю він тихенько мріяв,
Як до Каліпсо втрапив у полон.

Платани, кедри, сосни, кипариси,
Фіалки і лілеї — рай земний!
І на обличчі і безсмертя риси
Вже проступити мали, та вони

Ці знади і обіцянки Цірцеї
Героя спокусити не змогли.
Він за Ітакою тужив своєю,
Благання слав у небо із імли.

І зглянулись Боги. Його звільнили.
І він поплив додому на плоту.
Здавалось, замаячив берег милий...
На жаль, ще ні. Феаків теплоту

Судилося пізнати Одіссею,
Аж доки справді вирушить зумів
Він до Ітаки рідної своєї...
Багато є про це вже книг, томів...

В полоні у сучасної Цірцеї
І мій герой ліричний побував.
І теж сім літ, подібно Одіссею,
Лилися з уст розпачливі слова

В надії на взаємність у коханні
Складалися і вірші, і пісні...
Лиш сивина волосся вкрила рання,
Звучало вироком жорстоке “Ні!”

І в тихій, темній Розпачу Алеї
Уже про смерть з’являлися думки...
Любов справдешня з темряви тієї,
Від чар його звільнила на роки.

Заряд кохання, мов електроструму,
Єство усе пронизав залюбки...
Дзвенить красою ніжний “Семиструмінь”,
Про щастя все навіює думки.

13 травня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Відтоді, як з ночов кленових
Мене життя закинуло в цей світ,
Не пригадаю дядька Хведося
Без стружок та олівця за вухом.
Теслею був знаний
Дядько на Канівщину всю.
А в Грищенцях
Його вважали ще й диваком.
Не пив і не палив.
Цуравсь ікон і церкви.
Штундою був дядько і говорив мені:
«Повсюди, Бог, Іванку.
Повсюди Його око».
По роботі дядько допізна читав.
В селі бібліотеки не було,
І він в суботу вирушав до Канева.
З книжками заходив до перукаря Арона.
Сказати б, нелегального в юдеїв ребе.
Про що годинами вони там говорили,
Я здогадавсь уже в Єрусалимі,
Коли занурився у Книгу Книг...
...Двом характерникам було про що погомоніть.

1
Вже розтанули, люба, останні сніги,
І трава висівається в гаю.
Ген із висі ясної послали Боги
Нам любов, що живе, не минає.

Комашинка найменша, стеблинка мала,
І берізка із рідного краю
Оживає, цвіте од любові тепла,
Що навколо усе огортає.

ПРИСПІВ:
Понад світом бринить, як весна чарівна,
Ця божествена музика наю.
Все недобре мине, наче пісня сумна,
А любов, а любов — не минає.
2
Зникла з неба холодна зимова імла,
Сяє сонце і синь неокрая...
Доторкнулась до твого й мойого крила
Та любов, що живе, не минає.

Дай же руку, моя найдорожча, мені,
Хай ворота одчиняться раю.
І підемо назустріч ми вічній весні,
Де любов, що живе, не минає.

ПРИСПІВ:
Понад світом бринить, як весна чарівна,
Ця божествена музика наю.
Все недобре мине, наче пісня сумна,
А любов, а любов — не минає.

12 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

У наших людях можна зустріти різне —
можна — відпити меду, можна — і трутизни́,
можна навіки забути про те що обдерта вітчизна,
але вона не забуде… та і не щезне звісно.

Часом я бачу, як люди полюбляють плітку
і самі стають, як плітки́ у суспільних спілках.
З гілки на гілку можна плигнути і не тільки…
та чи витримають ті вантажі бідні гілки?

Ну і не тільки… про різне... про вічне… про інше…
про те, як хтось пише, а хтось читає вірші,
про те, що минають епохи і грядуть катаклізми,
що "ковід" потрібно сприймати без драматизму,

що кохати треба скоріш допоки не пізно,
і кохати так, щоб потім пригадати, дати і риси,
щоб навіки зробити прикольне тату чи пірсінг,
вибачати перше — собі, а потім долати кризу.

Ми не вази із квітами, щоб подобатись кожному,
бо хтось вірить у Бога, а хтось спорожнений…
Що ті, хто ходять пішки — теж добрі до грóшей,
а ті, хто їх має при владі — давно перероджені.

Уже у цьому усьому і є абсолютний баланс:
катастрофи — народження — секс — несплата за газ,
груші, що ти мені закинув прямо на Марс!
про те, що тепер я готова сприймати будь-яких Вас!

У наших людях можна зустріти різне —
можна — відпити меду, можна — і трутизни́,
можна навіки забути про те, що обдерта вітчизна,
але вона не забуде… та і не щезне звісно.

Що за диво? Аж завмерла вись.
Чи у неї відібрало мову:
Ніби змій повітряний спустивсь
Дуже гарний, різнокольоровий

На красивий, стрижений газон...
І перетворився враз на квіти.
Й чарівливо так запах озон...
Як від захвату не заніміти?!

Зі смарагдових кілець усіх
Змійових навкруг кущі постали.
Й килим там літаючий приліг,
Де троянди, чорнобривці, кали...

Ніби на сопілці грав чаклун
Український, ще й і наш сучасник.
І перетворив зміюку злу
На чаруючу квіткову казку!

6 травня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Жовті нарциси –
Сонця ковток,
Прагнення висі,
Світлих думок.

Іскри емоцій –
Бризками з вуст.
Літо невдовзі.
Зимно чомусь.

Віч-на-віч щастя слухаю сонет,
мій візаві - ясний, багатогранний.
Твій поцілунок - бурштиновий мед,
смакую ніби вперше і востаннє.

У погляді хмільних бузкових чар
від магнетичності не відірватись.
Збираю серця ніжності нектар
з твоїх долонь любистку, рути, м'яти.

Вдихаю Неба свіжий аромат
і за мовчання дякую й розмови.
Рожево квітне яблуневий сад
на чуйній території любові.

Годинник зупинився у душі.
на позначці дванадцять в напівтиші.
Заграй, на чорно білі клавіші
лягають неповторним вальсом вірші.

2019 р.

А на війні, як на війні,
Гудуть гармати,
Ковтає смерть батьків, синів
У жерло страти.
Відвоювати майбуття,
Поклавши душі
За дорогих сердець биття,
Мов хліб насущний, -
Така звитяга зі звитяг,
Така робота,
Щоб не торкалися життя
Біда й скорбота.
Тому вогнем палахкотять
У полі маки.
То за буття кроволиття
Живі ознаки.
То наших добрих мирних літ
Ціна і сила.
То заповіт про цвіт і плід,
Про щастя крила.

Кохання острів чарівливий,
Солодке море*, Верхній став.
Віки над ними — хмари сиві -
Усім розтулюють вуста.

І захвату слова злітають,
Як лебеді чи павичі...
Як сон прекрасний в літнім гаю -
Вдень, вранці, ввечорі, вночі.

Купають верби пишні коси
В ясній смарагдовій воді.
Чи то розчісують волосся
Русалки звабні молоді?!

Пливе гондола романтична
У сяєві сріблястім хвиль.
І спів окрилений велично
Ллє почуття щемливий хміль.

І білий пароплав “Софія”
Кокеток-панночок несе
Туди, де здійснюються мрії,
Що змінюють життя усе.

З нещасних робляться, о диво!
Щасливими, немов цей вірш.
А хто прийшов сюди щасливим,
Іще стає він щасливіш**.

Від бід усіх мов панацея,
Став тихий диво-острів цей.
Що звавсь раніш Анти-Цірцеї,
Явив мені своє лице.

Чи спрямував сюди Всевишній
За розум взятися мене?
Сюди прийшов запеклий грішник
З життя, що робить з нас свиней.

У нім пресвітлого не густо,
Густа лиш бруду течія.
Крізь прірву гнилі і розпусти
На дно буття спустився я.

Мов з острова вернувся Ея***...
Занапастила там вона -
Чаклунка навісна Цірцея
Й дала подобу кабана.

А ще — в собі це не любив я -
Одна з моїх найгірших рис.
Про це є вислів чи прислів’я -
Самозакоханий Нарцис.

Пихатий, зверхній і цинічний,
Відчув я враз твоє тепло,
Немов кохання поклик вічний,
Де снить рожевий павільйон.

Сердечком висіяні квіти,
І ти — прекрасна — біля них.
Зі мною стала гомоніти
Між верб розкішних чарівних.

І промінь сонця золотистий
В очах замріяних відбивсь,
Немов зірок рясне намисто
До ніг твоїх поклала вись.

Коштовні неба всі блавати
Тобі — за щастя цей полон -
Я захотів подарувати,
Як Бог прекрасний — Аполлон!

Із острівної диво-пущі
Подяку слав у небеса.
Що так подіяла цілющо
На мене вся оця краса.

І правило життєвих лоцій,
Як плив у далі голубі -
Немов Софії — граф Потоцький -
В коханні вірним буть тобі.

Навчись — чи бідний чи багатий -
Шляхетний каже так народ:
В коханні треба віддавати!!!
І це — найвища з насолод!

Від насолоди оцієї,
Бо я любив тебе одну —
На острові Анти-Цірцеї
Людську подобу повернув!

5 травня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)
Київ, квартира. 1г. 20 хв.

А душа, мабуть, має крила,
як у ангелів чи у птиць.
Онде зранку чиясь тужила
в мідних виблисках зоряниць.
Невеличка, легка, прозора –
ледь трималася в вишині.
Чи то ранена, чи то хвора,
чи привиділось так мені.

В дзвоні тихім, в диму оманнім
поміж хмар, як поміж людьми,
білим ангелом в небі раннім
трепетала вона крильми.
Чи згубилась, чи заблудилась,
чи покинула десь когось?
І здавалося, утомилась,
і знесилиться вже ось-ось.

Та неждано повіяв вітер,
завихри́в доокола світ,
стрімким подувом крила видер,
і розсипав, як цвіт із віт.
А душа – без надій, терпляче
поривалась на тло земне.
І вчувалося – ніби плаче,
і на поміч зове мене...

Але що це? – Була, та щезла.
Я ж до небонька не здіймусь...
І, мов крига у серці скресла,
й стало сумно мені чомусь.
Головою тряхнув – не видко.
Тільки схлипи то тут, то там...
Душа маревом зникла швидко,
а про крила я здумав сам.

28.01.21

Каюся. В гріху страшному винен.
Краще б всохла змалечку рука.
Бо щепив любов до України
Сонним і байдужим землякам.

Сад - не сад, дерева як тараньки,
Висхлі, вкриті тлею, геть криві.
Не до сонця тягнуться голляки,
А до чорнодушної Москви.

Не розквітли білопінні вишні,
Тільки скроні огортає в сніг...
Садівник із мене нікудишній,
А поет ще гірший - бачить Біг.

Вибилася з сил нещасна муза
Вичерпав і я увесь талант.
Та боюсь - не вистачить й Ісуса,
Аби оживити мертвий сад.

05.05.2021 р.

Щоб ти красивою була, –
Збирав, немов пилок бджола,
Щодня у жмені ранні роси
І безутратно їх приносив,
Щоб ними вмитися могла
І красивішою була.

Щоб час красу не поборов,
Тебе беріг я від обмов,
Тому всіляка небилиця
Згасала швидше блискавиці
Без заперечення умов,
Щоб біль красу не поборов.

Щоб красивіше стала ти,
Багато треба перейти
Доріг неходжених навколо,
Але без втоми і без болю
Свої обов’язки нести,
Щоб красивіше стала ти.
05.05.21

Не без того, щоб грішити,
ти живеш і будеш жити.
Хай у тих, чиї пороки,
ти береш-береш уроки.
Хай за те, що хтось підхопить –
людство галасу наробить.
Стане душ твоїх багато.
Стане гріх, і стане свято.
Адже всі до болю схожі –
там, де слава, там і гроші.
Суєта породить хаос,
людство, яко збірний фалос,
пробиватиме святині
повсякчасно, прісно й нині.
Але взавтра – не без того –
більший пеніс стане Богу.
Гріх, як грім, за ним – полуда, –
дасть Ісус, Аллах та Будда.

9–10 листопада 1996 р., Київ

В “Софіївці” не тільки краєвиди,
Дива вражають втілених ідей.
Ви царство мертвих можете відвідать
Живими, як Орфей чи Одіссей.

Тут озеро округле теж є мертве,
Не видно в ньому бурунів із хвиль.
Й туристи всі — цікавості то жертви -
Спостерігають вічний мертвий штиль.

Харон-перевізник сідає в човен,
Запрошує гостей до нього він.
І не гребе веслом — в цім диво нове -
Відштовхується палиця від стін

В його руках, бо тут — вузька протока,
І непроглядь така, хоч в око стрель!
Кидає промінь в русло нешироке
З поверхні вниз продовбаний тунель

Чи люк вузький, освітлює недовго.
І знову човен кане в небуття...
Чотири світлячки такі чудові,
Немов людські періоди життя:

Дитинство, далі молодість і зрілість,
І старість. Вже за нею — мертвих світ,
І темрява, неначе у могилі,
В якій сумний панує Бог Аїд.

За перевіз Харон бере оплату -
Мерцю кладуть монету під язик.
Так в Греції. В “Софіївці” ж співати
Чи вірш читать — він до такого звик.

В Європі штучна річка ця — найдовша -
За двісті двадцять метрів довжина.
І для здоров’я звивиста, хороша -
Не має зовсім протягу вона.

Із річки Стікс вертаємось до раю -
При світлі Амстердамський шлюз постав.
Він воду й з нею човен піднімає!
О диво! Він пливе у Верхній став.

Контраст вражає, створений Богами,
Із підземелля майже в небеса
Вознестися. І ставу панорама
Чарує, мов небачена краса!

2 травня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Палата.
Ліжко.
М’ята постіль.
Руді розводи кров’яні…
Який вже тиждень
ходить поспіль
вона за мури
кам’яні.

Тут зі шпитальних
сірих вікон,
немов з якогось потойбіччя,
глядять суворі –
різні віком –
чиїсь бліді
сумні обличчя.

Глядять на сад
і склеп похмурий,
і на безвихідь,
і на мрії,
на зубцюваті
в снігу
мури,
на блякле сонце,
що ледь гріє…

Вона спішить.
Там син нездужий –
один –
мов згусток больовий.
Уже безсилий
і байдужий,
та все ж живий…
Іще – живий…

Згасають мрії,
як примари,
в які чуття не обрядись.
Он промайнули
санітари
з пустими ношами
кудись.

Шкребе у горлі від карболки.
Від горя –
сльози потекли.
В хустинці – ті
страшні осколки,
що сину тіло
посікли.

О, ця війна...
Війна!..
Війна! –
Кінця і краю їй не видко…
На скронях – снігом –
сивина:
– Синочку мій!
Живи! Я швидко…

Ось і палата.
Лікар тут.
І хтось іще.
І санітари.
А на підлозі –
бинт і джгут,
і син, укладений на ма́ри*.

Як осягти той жах думками?
І де та –
з болями – скрижаль?..
А лікар
лиш розвів руками:
– Ми не спасли його,
на жаль.

Це відгукнулося, як постріл,
як – отой вибух на війні…
Пуста палата,
м’ята постіль,
руді розводи кров’яні…

ма́ри – ноші для перенесення мерців

14–16.01.21

Він нелюбов’ю відболів,
боявсь любов’ю захворіти
та до безпам’ятства волів
її, небачену, зустріти.
Зустріти тихо, як мету,
яка у згадках серце гріє,
чужу, надуману – оту,
що заявлялася у мрії.

Він знав її із дум і снів,
боявсь її лиця блідого,
ніяковів і червонів,
й стидив себе, немолодого,
і гнав кохання, що пекло́,
як біль, як вигадка, як спалах,
і відчував її тепло,
коли вона у мріях спала.

Він перед нею не грішив,
забув про борг і про благання.
Собі із віршів потай шив
давно намріяне кохання.
Все, що рядками там лягло,
було нестерпне, як обуза.
І сталось так, як не могло –
явилась в білій сукні Муза.

09.01.21

Токували раніше отут фазани,
Вже тепер невідомі нікому.
Прикрашали столи, чудо-парки вони -
Царські птахи для царського дому.

Ці об’єкти зручні для мисливської гри -
Дуже товсті і малорухливі.
Вигравали веселки усі кольори
На пір’їнах самців, наче диво.

Готували з їх м’яса розкішне філе,
І вина наливали по вінця.
Якщо звем павича всіх птахів королем,
Фазани тоді — герцоги й принци.

І для них будівничі створили тут рай,
Відкладали яєчка самиці.
Освіжає повітря дзвінкий водограй,
Їсти й пити є повно для птиці...

Час минув, і все зникло, неначе у сні,
Ані сліду — від птиці цієї.
Залишились опудала лиш набивні
Експонатами — в міні-музеї.

Революції, війни — всі стани знесли,
Зникла каста і аристократів.
І настрахане людство незчулось, коли
Всіх масони взялись урівняти.

І братаються: пан і колишній плебей,
Буржуа, проститутки, бандити.
Й ким ти є: наркоман, лесбіянка чи гей —
Це байдуже злодійським елітам.

Не розводять вже більше розкішних птахів,
І прекрасних садів не будують.
Лиш розводять на гроші наївних “лохів”,
Сатані царство Боже це — всує.

Вороння й горобці. І голота іде,
Як дивитись на все це обридло.
Як же мало лишилось шляхетних людей,
Переважно - недолюдки й бидло.

Але є іще справжні в нас трудівники,
Що цей парк доглядають щоднини.
І я вірю, що праці їх всіх завдяки
Ця краса буде жить, не загине.

Коли повінь знесла у фазанника дах,
І до Критського аж лабіринту
Віднесла, піднялись подолати цей жах
Трударі, їм вдалось відновити

Геть по крихті усе, водограй збудувать,
Вже співають тут горлиці ніжні.
Павільйон оточили дерева й трава -
Виглядає тепер він розкішно.

Не втомлюся директору* славу співать,
Колективу всьому — грім овацій.
Рукотворні на кожному кроці дива -
Це плоди їх шляхетної праці.

26-28 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Завечоріло…
Вдалині
згасало сонце.
І пломеніли кров’яні
калини ґронця.
І вітер вихори крутив
довкруг пилюжні.
І звідкілясь лунав мотив
про дні сутужні.

А ми у затінку в саду
котру годину
вели розмови про біду
і про рутину.
І про життя,
і про війну,
про смерть і долю…
І він дививсь у далину
й крививсь від болю.

Мовляв,
очухаюсь від ран
і знов – до бою,
й осколок цей,
як талісман,
візьму з собою.
Там на війні – війна! –
й тому
не так вже й нудно…
А я завидував йому
в душі
підспудно…

І він туди поїхав знов –
в останню битву.
Прощався стримано,
немов
читав молитву.
І вітер чорні хмари гнав,
і дощ нахлинув…
А вже учора я узнав,
що він загинув…

12.01.21

Все минуще: боги, шепіт барв,
В путь останню вирушать лелеки...
На горі Чернечій я стояв,
А тепер мій брат - Тарас Шевченко.

Ох важкий з граніту постамент!
Пам“ятник ще тяжчий - стопудовий!
На кістках Дажбожих спить поет,
Я не проти - це пророк чудовий,

Ще живий. А я помер давно,
Стратили по тихому, без суду.
Рідна віра нині - не канон,
А шаманство, гірше, аніж вуду.

Наші поруч тліють кістяк,
Світ не чує стогонів та криків.
А жура священної ріки
Омиває тихо світлі лики.

Бачиш - хрест на гору тягне піп,
Оточила гору зграя круків?
Ой не заздрю, брате, я тобі,
З часом і тебе забудуть внуки.

23.04.2021р.

Видіння це підвладне тільки снові,
В день сонячний заглянемо сюди.
Метелики он різнокольорові
Б’ють крильцями на пелені води.

Це вхід в античний храм. За пеленою -
Богині чарівливий силует.
І вродою цією неземною
І Бог*, і смертний милувавсь. Поет**

Оспівував, звеличував Фетіду,
Її з Пелеєм довгу боротьбу
Й кохання, що життя дало Пеліду,
Що у Троянської війни добу

Як Ахіллес, прославився й загинув,
Уражений Парісом у п’яту...
О ці метаморфози часоплину -
Тепер Венери статуя отут

Оголена, за божою росою,
Осипана перлинами, стоїть.
Цією дивовижною красою
Навіки вражений. Видіння нить

Розпалює уяву. Самоцвіти
Розсипані веселкою сяйні...
Я б теж хотів скарби усього світу
Коханій класти до прекрасних ніг,

Як граф Потоцький втілював тут мрії,
І чудеса творив усе нові.
Що любить божевільно він Софію -
Не на словах, на ділі всім довів!

21 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Стоять берези занімілі,
І вітер їх не колихне.
Ясні творці моїх ідилій -
Завжди розраджують мене.

Чому ж сумують їхні тіні?
Принишкло птаство поміж віт.
Коли ось-ось заллє цвітіння
Красою ніжною цей світ?!

А, може, просто — вечір, тиша...
І туга-темрява сія?
І я саму тебе залишив,
Печальна радосте моя?!

21 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

І

(легенда)

Каліпсо, німфа, в гроті цім жила
На Огігії — острові чималім.
Була, по суті, це чаклунка зла,
Що на свиней людей всіх обертала.

Цірцея, Кірка звали ще її,
І ось пригода трапилася з нею -
Знов чари випробовує свої
На гостеві, цареві Одіссею.

Та дужим був цей дивний мандрівник,
Ганебним не піддався він стосункам,
Бо сам людьми повелівати звик...
І в нього закохалася чаклунка.

Протримала вона сім довгих літ
В своїм полоні владаря Ітаки,
Над Одіссеєм зглянувся Олімп,
І надіслав од Зевса божі знаки.

Благав Богів так слізно Одіссей,
Щоби дали побачить землю рідну...
І Зевс прислав з Гермесом кадуцей*
І небокрай на острові розвиднивсь.

Була на Огігії там краса -
І кипариси, й кедри, і платани...
Але зовуть у мандри небеса,
За Пенелопою так серце в’яне.

“Негайно відпустити!” — Зевс прорік -
І волю вишню вволила Цірцея.
І змайстрував плота цар-чоловік,
До Батьківщини вирушив своєї.

З очей упала звабна пелена,
І вирвався герой із псевдораю.
Омана тим кохання не страшна,
Хто вірно й самозречено кохає.
*Кадуцей (гр.) — божий указ.

ІІ

(реальність)

Здається, що природній грот оцей,
Та він зі скелі видовбаний вміло.
Допоки всім явив своє лице -
В каменярів не раз долоні мліли.

Опора кругла — з шахів мов тура -
Могутній дах єдина підпирає.
І водоспаду гуркітлива гра -
Мов грім гримить у цім куточку раю.

Квартет із труб музичить у стіні -
Одна водою, троє — акустичні.
І звуки там відлунюють страшні,
Лунає лева рик систематично.

І стіл для бенкетів отам стоїть -
Гули картярські пристрасті в цій залі.
З усіх усюд хмільні багатії
Невдач і радощів в ній зазнавали.

А на фронтоні, трохи угорі,
Лице козацьке висічене мужнє.
Гуляли тут колись богатирі -
Очима совали каміння пружно.

Сліди лишились царської стопи,
І під склепінням гротового даху
Цар Олександер чай солодкий пив
На камені, що зветься “черепаха”,

З Софією. Вона була вдова
Тоді, у році вісімсот двадцятім.
Потоцького там вибиті слова,
Котрі гостям всім варто прочитати:

“Залиш навік про горе пам’ять тут,
І щастя ти прийми в цім гроті віще.
Якщо щасливий, то повинен буть
Віднині набагато щасливішим!”

Яка краса душі і чистота
В словах оцих, що звернені до людства.
Яка у них шляхетність, висота,
Як в лебедів, що в небо вознесуться!

19 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Як на картині Сурикова* ніби -
Розкажуть про Суворова вони -
Мостом коротким з’єднані ці глиби -
Що через Альпи перехід здійснив.

Долає гори армія солдатів,
Фельдмаршал на коні із ними там.
Доводиться униз усим стрибати...
Хтось гине... Та досягнута мета.

Бо підкорились неприступні скелі,
І ворог був розбитий у бою.
Обличчя воїнів уже веселі,
Мов чорт підтримку їм надав свою.

Як піднялася Польща із Костюшком
Звільнитись від загарбників стопи.
Узяв Суворов табір той на мушку,
І у крові всю Прагу потопив.

Так передмістя звалося Варшави...
Наслухався повстанської клятьби.
У здобутті гіркої тої слави
Теж чорт йому, напевне, пособив.

Надвоє всіх поляків роз’єднали
За принципом: діли і владарюй!
Костюшка — перша партія, що впала,
Бо стала із Росією на прю.

І друга, що уся — з конфедератів
В Тарговиці заснована була
У короля щоб владу відібрати,
І в дружбі із імперією зла -

Росією — усю Річ Посполиту
Під себе підім’яти далебі.
Щоби свою політику творити,
Потоцький першу скрипку взяв собі

У цій впливовій партії магнатів -
Як найбагатший. Думалося так -
По-своєму державу будувати,
Та не збулася мрія золота...

І Чортів міст отой над водоспадом
На честь Суворова звели тоді,
Коли Потоцький в Тульчині так радо
Приймав його і дружбу з ним водив.

Софії чари, тости, анекдоти,
Усіх оберігали від нудьги.
Потоцького Суворов заохотив:
Одружуйтеся, друзі дорогі.

Був Щенсний чуть слова такі щасливий,
Вони припали графу до смаку.
Він спорудив “Софіїівку” - це диво,
Про друга згадку залишив таку.

Не знав, сердешний, що його одурять
Облесні катерининські орли.
І руки кріпаків отой похмурий
Місток на славу дідькові звели.

І Австрія, і Пруссія, й Росія
Роздерли Польщу всю на три шматки.
Тоді Потоцький з жаху заніміє:
Річ Посполита зникла навіки.


16 — 18 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Батьку, ти один у мене є,
А матусі більше вже немає.
Ти здоров`я бережи своє,
Не спіши іти за небокраї.
Ти завжди є синові взірцем
У родині, в праці – гордість роду.
Бо завжди відмінним є борцем
За свободу рідного народу.

ПРИСПІВ:
Батьку мій ти – справжній чоловік,
Збудував будинок всій родині.
По-козацьки захищати звик
Мир, добро і щастя в Україні.

На твоєму дружньому плечі
Змалку був я: грали у футбола,
Ти мене писати вірші вчив
І уся пишалась мною школа.
Не Морозов Павлик мій герой,
Бо від тебе слушні чув поради,
Гріх найтяжчий чинить в світі той,
Хто свою родину підло зрадив.

ПРИСПІВ:
Батьку мій, ти – справжній чоловік,
Збудував будинок всій родині.
По-козацьки захищати звик
Мир, добро і щастя в Україні.

Коли умру, не хочеться зотліти.
Життя і так точили хробаки...
аби душі у пеклі не горіти –
хай полум’я поглине на віки.

На камені – один рядок поезій:
« Усім живим світитиму в імлі...»
А від золи моєї у землі
пожива буде молодій березі.

Полегшає комусь на цю вагу...
А заодно і збудуться повір’я:
коріння вип’є сили і снагу,
осінній вітер листям їх розвіє.

І, може, залунають як пісні
і думи, і слова... і десь у лузі
похилиться у невимовній тузі
бодай одна калина по мені.

Та аж тоді душею відпочину
як прилечу в обітований край,
об’єднаний в єдину Батьківщину
від вільної Кубані по Дунай.

Помрію... на Тарасовій могилі,
де дух його нескорений витав,
але не на... а в Україні милій
у полум’ї Майдану і заграв.

Тоді й порвемо вікові кайдани
Московії, і скинемо ярмо
і змиємо рабів її клеймо...

Хай душі не ятрять криваві рани
і хай не мають спокою тирани,
допоки ми у Слові живемо.

04.2021

На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Що кілометрами розгорнеться зненацька.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Ох, скільки ж їх було... Отих,
Що з переможним криком
Єрусалимські штурмували стіни.
І тільки Олександр Великий
Зійшов з коня і став
Перед пророком на коліна.
Отак і тим, хто зна,
Що з миром йде в обитель Бога,
Земля Ізраїлю відкриється до дна,
І до святинь без опору простелеться дорога.

- Нас питали у садочку, - каже мамі Ната,-
Хто насправді розумніший, люди чи звірята?
Я сказала, певно, звірі. Так виходить, мамо.
Бо вони від нас мудріші. Кажу чесно й прямо.
Хоч не хочеш, на роботу ти ходити мусиш.
Ну а кицьку працювати зроду не примусиш!

Там, поза Критськими ходами
Є композиція із брил,
Де камені лежать рядами -
Їх Бог зробив на свій копил.

Амфітеатром, напівколом -
На лави схожі чи стола.
Учитель походжав довкола -
Афінська школа тут була.

Вона заснована Платоном,
І цвів букет його ідей.
Людей великих ціле гроно
Нам виховав філософ цей.

Хотіли в диспутах збороти
Епікурейців стоїки.
Спудеєм був і Арістотель,
Вчивсь Македонський залюбки.

Колись під куполом ротонди
Шкільна ховалася земля.
І філософський камінь онде
Студентам суть свою являв.

7 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Чи замку старовинного уламок?
Чи арфи чарівливий силует?
Безверхе диво стало перед нами -
Тополі білої сяйний квартет

Із стовбурів, що їх зростив Пашкевич -
Талановитий, мудрий садівник.
Потоцького родини світле древо
Красується між каменів сумних.

Нащадки Станіслава й Жозефіни -
Влодзімеж, Станіслав і Ярослав,
І Єжи Щенсний, первісток родини -
Картяр, гульвіса, ранню смерть пізнав.

Що батька був улюбленець ласкавий,
І мачуху зрадливо покохав...
Носій розбещений сумної слави,
Життя він утопив своє в гріхах.

Влодзімеж був найбільше богу милий,
Найменш зажерливий з братів своїх,
Що спадщину з Софією ділили,
За Польщу рідну у бою поліг...

І хоч красиве дерево без віття -
Його не знищив невблаганний час.
Із дев’ятнадцятого ще століття
Є садівництва пам’ятка у нас.

5 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

У подумках своїх про вишкіл і повагу
Де кожен з нас підскарбій і рушій
Спочатку я заколотив би брагу
І кілька діб посидів би у ній…

У подумках своїх про смертне і безсмертне
Де кожен з нас державець і ключар…
Зізнався б я вам, людоньки, відверто
Якби ж не прогуляв свій Божий дар…

У подумках своїх про міру і ладунки
Де кожен з нас митець і поводир
Я згадую кальобухи малюнки…
І день коли впихнули у мундир…

У подумках своїх затісно і незручно
09.04.2021.

Між вогнями стояв і дивився на неї,
А вона гордовито шмагала думками його.
І призахідне сонце пливло по алеї,
Не хотіло сідати, щоб все це скінчилось бігом.

І розгойданий час розтягнувся надовго
Та й засвідчив остигле минуле, інтимне, святе.
Ніч не йшла і не йшла, хтось у паркові човгав
І посеред вогнів обізвався, сказавши не те.

Голубки вогневійно повітря хитали.
Він очиці протер, а вона вихилялась, ішла
У величчя небаченого ритуалу.
Під ногами – дими і вугілля, і шлак.

Це побачив дідусь, що руками розводив –
Ну ніяк не згадати, чи бачив подібне колись,
Бо інакшими стали і символи, й коди,
І, напевно, кохання по-іншому людям болить.

До вогнів – зусібіч наближалися води.
Усвідомити варто: позаду ще б гірше було.
Та одначе це все не озвалося плодом –
Безнадійно зламалося, плюхнуло ніби веслом.

Вечірнього міста розвеснені крила
Грайливо голублять дівочу красу.
Я лину до тебе, як птах, моя мила,
Несу тобі пляшку і ковбасу.

Мелодія кличе людей на забаву
І нам не годиться від них відставать...
Ми пляшку доп’єм і під лавку поставим
І в гречку стрибнем, аж кущі затріщать.

І будуть над нами вмлівати блавати
І пахнути м’ята, любисток й чебрець.
Як добре отак у кущах раювати
І чути закоханий стукіт сердець.

1989-2021

У холоди всі статуї накриті*...
Але громада каменів оця
Символізує лабіринт на Криті -
Така відкритість — дуже до лиця.

Як у живих, в цих каменів душа є,
Мов гурт відпочиваючих тварин.
Їх сніг і дощ, і лід лиш прикрашають...
Чи збоку глянь, чи знизу, чи згори...

Це — за легендою — застиглі гори.
Між них — покручені, вузькі ходи.
І можна заблукать — собі на горе,
І страшно людям йти було сюди.

На Криті правив Мінос — цар премудрий,
Торгівлею нажив чимало він.
Та горя завдали афінські люди -
У Аттиці його загинув син.

Він іншого спромігся породити,
Обставинам коритися не звик.
Та різними на світ приходять діти...
Цей Мінотавр. Він був людино-бик.

Лякало всіх страховисько погане.
За вбитого, щоб вгамувати гнів,
Приносили у жертву афіняни
Щороку кращих дочок і синів.

Син Посейдона, пасинок Егея**,
Тесей-герой повстав супроти зла.
Помірятися силою своєю
Із Мінотавром доля повела.

Він під землею жив у лабіринті,
І жертви, як заходили туди -
Ніхто назад із них не міг вже вийти -
Такі були заплутані ходи.

В Тесея закохалась Аріадна -
Чарівна й мудра Міноса донька.
Дала меча й клубок ниток доладний,
Щоб з лабіринту шлях він відшукав.

І прив’язав до каменя ті ниті,
Пішов, клубок розмотуючи вниз.
І у двобої злім, несамовитім
Він Мінотавру голову розніс.

Чудовисько завмерло страхітливе.
І залунав у лабіринті сміх.
І нитка Аріадни чарівлива
На світло денне вивела усіх,

Кого дали у жертву Мінотавру...
Стелився шлях із Криту до Афін...
На нім Тесея не чекали лаври,
Зазнав лиш горя у дорозі він.

На острів Наксос прибули одначе.
Про Аріадну вістку хтось приніс -
Бог Зевс в дружини іншому призначив...
Щасливець не Тесей — бог Діоніс!

Вітрила чорні в розпачі змінити
На білі наш герой забув тоді,
Як переможцем вернеться із Криту —
Просив так пасинка Егей, в біді

В зелені хвилі кинувся із горя,
Тесей утратив батька рано так.
Шанують його пам’ять греки. Море
Егейським стало зватися відтак!

*Так оберігають статуї у “Софіївці” від морозу, снігу і дощу.

**Егей — афінський цар.

3 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)