В саду так хороше мені,
Навколо барви пречудові -
Стоять дерева у вогні,
А в небі — фарби веселкові.

Палає, догоряє день,
То - колір чарівливий мрії --
Між вітру лагідних пісень
Рожеву ніжність він леліє.

І хай не гріє та краса,
Крадеться тихо прохолода --
Цілують сонце небеса,
Виспівують любові оду.

І пестощі сяйні заграв
Наснажують вогонь кохання.
Мов почуття прийшла пора -
Велика справжня і... остання!

10 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Відсалютували зорепади,
і тамує осінь зайву хіть,
хоч і літо, що уже позаду,
іноді вертається на мить.

І щоразу затуманить очі,
заховає сльози за вуаль,
тугу – у тогу цариці ночі
і розвіє у людей печаль.

І щороку до її палітри
додає нечуване поет,
і щоночі розбишака вітер
роздягає денний силует.

Та вона й сама... і на прощання
скине найновішу із одеж
у заграві лісових пожеж
і піде у подорож останню –
сива, одинока і печальна –
полинами зледенілих меж.

10.2021

Вже літо бабине минає.
Та серед холоду й осмут
Є та любов, що нас єднає
Тепер і тут,
Тепер і тут.

Є сяйво музики і слова,
Що сіє в душах доброту.
Є, врешті, ти і я – ab ovo* –
Тепер і тут,
Тепер і тут.

Є та поезія у прозі,
В якій буття предвічна суть, –
Як Бог у нас, як ми у Бозі.
Тепер і тут,
Тепер і тут.


____________

* Від самого початку (лат.).

Відсвіт сонця на деревах тане,
Мов світила денного маяк.
На повітря ніжне і духмяне
Навалився вітер-холодняк.

Щупальця свої простяг морозні,
І на руки бореться з теплом.
Скрипалеві рухи віртуозні
Враз немов судомами звело.

Не лунають нарікання жодні,
Не здається ворогу ніяк.
У небесній розчинивсь безодні
Знавіснілий вітер-холодняк.

4 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Ти віриш в Бога! — ну то й що?
І сатана у нього вірить.
А що зробив ти за ніщо
для інших, ниций лицеміре?

Поклони бити лиш мастак,
до церкви бігати з розпуки.
Але ж і Юда за п'ятак
Христа спроваджував на муки.

Твоя мольба лиш: "Боже, — Дай
мені здоров'я, щастя, статки!
Створи земний для мене рай,
прекрасне майбуття нащадкам".

Благаєш — "Дай!"... А що ти дав:
голодним, немічним, невдахам?
Я впевнена, що б не поклав
своєї голови на плаху

заради Господа й людей,
що підпирають світ собою.
Зло, заздрість вирви із грудей,
чини добро, світись любов'ю.

І дякуй небу за усі
солодкі крихти короваю.
А що потрібно для душі —
Бог знає все... Він добре знає!

5.10.2021р.

Потрібно жити попри негаразди
І годі скніти в злиднях та журі, –
Давайте усміхатися на заздрість
Нам долею вготованій порі.
Давайте поховаємо тривоги
В любові повсякденній до життя,
Молитвами віддячуючи Богу
За змогу пізнавань і набуття.
Давайте вік не прикрощами мірять,
Коли роки доорюють чоло,
А в краще завтра не втрачати віру,
Чого б лише у дневі не було.
05.10.21

Впала ніч на призьбу хати тінню,
увібравши неба оксамит.
Зазирає в шибку безгоміння,
рубанець у грубі палахтить.

У кутку на різьбленій полиці
коливо і вишитий рушник.
На столі свіча і паляниця.
Плетені цибуля та часник

на цвяху від нечисті лихої.
Підвіконня чепурить герань.
На софі в лещатах супокою
жінка й чорна кішка, ніби - твань,

примостилась біля ніг ґаздині,
муркотить і бачить треті сни.
Та не спиться жінці, очі сині,
мов ріка, хоч зорі зачерпни.

Поховала матір позавчора...
викине на згарище старе.
Праху біль розвіє понад морем...
тільки кішку в місто забере.

04.10.2021р.

Погожий день за обрій закотивсь,
І нетривке тепло забрав з собою.
А сіро-біла сталевидна вись
Війнула ледь помітною журбою.

І владно вечір простір оповив,
І сіть свою від сутінок накинув.
І угорі листочки — ледь живі --
Тремтіння пробирає безупинно.

А ще недавно літечко було,
І відсвітом смарагдовим сміялось...
Розвіялися спека і тепло
Від холоду брутальної навали.

2 жовтня 7529 р. (Віж Трипілля) (2021)

Одеса…
Вечір…
Осінніх скверів рудавий крап.
Дюк де Рішельє і музи́ки з гітарами.
Потьомкинські сходи угору тягнулись, мов трап,
і небо шатром нависало над хмарами.

Зотлілого сонця – на хвилях – роздмухався жар,
заграви над морем займалося вогнище.
І кігтями вітер впивався в худі боки хмар,
і рвучко скубав собі сірої во́вни ще.

Немов божий перст, височився маяк вдалині.
Вокзал клекотав і світився декорами.
Приморський бульвар у чужих нас не визнав рідні,
бо гучно ішли й тупотіли підборами.

Ми пішки бродили по місту, не чуючи ніг.
Розложисті площі галділи оравами.
І в тихій отій суєті – між бариг і суціг –
губились в юрбі й почувались роззявами…

Давно зсутеніло і ми вже шукали ярміз*,
відкланятись як тим бруківкам отесаним.
Повештались парком і ось набрели на «Привіз», –
що з давніх-давен вихвалялась Одеса ним…

А як зайшло сонце і стрімко спустилася ніч,
і небо тремке заіскрилося зорями,
нічною красою тоді милувались увіч
і слухали плюскіт шумливого моря ми.

*ярміз – спосіб

27.09.21

Сон томится в объятьях ситца,
до утра не уснуть ранимой,
Пусть тебе незабудка снится
в эту лунную ночь, любимый.

Бусы неба в степи лучатся,
каплей солнца на дне колодца.
Каждой хочется жемчуг счастья,
в алтаре золотые кольца.

Подвенечного платья, чуда —
облаков белоснежных в рюшах.
А мне нужно — синь незабудок,
и что б ты моё сердце слушал.

26.09.2021р.

Чекаю на щасливу мить
як панацею,
допоки серце ще болить
за однією.

Коли оновлює весна
мою ікону,
то домальовує вона
по купідону.

Тобі – за очі чарівні,
зорі у небі
за те, що сяє, а мені...
мені – за тебе.

І залікуємо оба
сердечні рани,
хоча сміятися судьба
не перестане.

Чи повезе, чи понесе –
сама не знає,
а рана стигмою усе
не заживає.

09.2021

Може, завтра буде краще -
Ранок вечора мудріший.
Кине ніч напризволяще,
краєвид гаптує — вірші.

Хворобливі, недоречні,
золотаві, кострубаті.
На атласі повно зречень,
зоряних троянд багато.

Цятки хмар, як плями ниці.
Витре ластиком і знову.
Із душею наодинці
поведе німу розмову.

Аж лящить в повітрі тиша.
За плечима дійства, дати.
Безгоміння... небо пише —
супокійно... благодатно...

25.09.2021р.

Народ вкраїнський схильний до краси,
І радо помагав своєму пану --
Аристократу духу, не тирану
Перетворить на казку ці ліси,

Гаї, діброви, схили кам’янисті,
І річку Кам’янку, раніш — Багно,
Постало диво справжнє тут, воно --
Плід фантастичний генія і хисту.

Видовбували з каменю стави,
Підземну річку, гроти таємничі,
Творили колективно будівничі,
З землі там насипались острови.

Проклали шлюз на Верхній став потужний,
Альтанки будувалися, містки...
Робили все там панські кріпаки --
Ці водоспади, водограї дружно.

Пересували брили в сотні тонн,
Утілили в життя легенди вічні.
Для багатьох закінчилась трагічно
Робота. Бачим камінь смерті он.

Це — острів Лесбос, що на ставі Нижнім,
З возів, зі скелі в воду він впаде.
І покалічить і уб’є людей.
На нім Сафо творила вірші ніжні.

А скільки тут насаджено рослин --
Дерев, чагарників, кущів і квітів!
Півтори тисячі з усього світу
Найменувань в “Софіївку” звезли.

Олені, лані ходять у Звіринці,
І скрізь в озерах — лебеді й качки.
І фазани, і павичі таки
Були ще при Потоцьких — спогад зрине.

Заремба, Чорнокриленко, Троян,
Герасименко, Закуренко з ними
Діброва... Над гаями чарівними --
Вкраїнських будівничих імена.

І Людвік Метцель, польський інженер,
І Оліва — французький садівничий --
Творили нам “Софіївки” обличчя,
Його краса чарує і тепер.

У різні роки їм допомагали
Ферре, Боссе, Пашкевича труди,
Аби хотіли ми прийти сюди,
І не було чудових вражень мало.

Були стихійні лиха, з них одне --
У році дев’ятсот восьмидесятім,
Як повінь позривала всі загати.
Руйнації видовище жахне

“Софіївку” усю заполонило,
Брудні потоки йшли за горизонт.
Та піднялися уманці разом
І працювали день і ніч щосили.

Новий директор цей очолив здвиг,
Подбав, як слід, про порятунок саду.
І за чотири місяці порядок
Навести у “Софіївці” він зміг.

Відтоді парк при ньому процвітає,
Національний статус він здобув
У ренесансу золоту добу,
Вже понад сорок літ у цьому раю

Вона триває. Скільки за цей час
Всього тут зроблено, о Боже милий,
Нових чотири там стави відкрили
Щоб вродою зачарували нас.

Гектарів десь на двадцять парк побільшав,
Відновлено в нім Аполлона грот,
Звіринець також між його висот...
І мрії втілено найсміливіші

В “Новій Софіївці”, які дива,
Ви тільки подивіться, нас чекають --
Сади, як у Японії й Китаї,
І Україна в міфах ожива.

Спиняється немов тут часу лік,
Рухливі динозаврів є скульптури
І птеродактилів, що як в натурі
Вертають нас в доісторичний вік.

Парк-фентезі, і він — не одноденка,
Чарує у вечірній час найбільш
Неоном-дивом... Я б назвав скоріш
Парк імені Івана це Косенка --

Засновника, утілювача мрій...
І гомонять: тримає Умань марку,
Неначе світова столиця парків --
Постане скоро в ролі цій новій.

Навколішки стаю, так небо кличе --
За ці, навічно створені дива,
Уклін земний, цілую руки Вам,
“Софіївки” прекрасні будівничі.

Завершую поему цю, натхненний,
“Софіївко”, творіння осяйне,
Поїли, як Трембецького, мене --
Твої чарівні води Гіппокрени.

(закінчення)

23-24.04.7519 р. (Від Трипілля) (2011) — 9 вересня 7529 р. (Від
Трипілля) (2021)

Дорогі друзі, дуже приємна новина для мене! Вперше в житті став літературним лауреатом! За мою корону сонетів "Світло кохання", (яка вперше друкувалася саме тут, на Поетичних Майстернях і від багатьох авторів і керівника сайту отримала високу оцінку!), мені присудили ВСЕУКРАЇНСЬКУ ПРЕМІЮ ІМЕНІ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО в номанації "Поезія"! Це зробила рідна Вінниччина, де народився наш геній і класик Михайло Коцюбинський, поет у прозі! Спасибі за визнання, дорогі земляки!
Тому, якщо є бажання мене привітати, то робіть це тут, на моїй сторінці. Спасибі Володимиру Ляшкевичу, Тетяні Левицькій, Вітру Ночі, Серго Сокольнику, Домініку Арфісту, Василеві Світлому, Сонцемісяцю, Ірині Вовк, Ванді Савранській, Ларисі Пугачук, Олені Балері за гарні відгуки! Тисну руки чоловікам, обіймаю жінок!
Всім натхнення невичерпного!

Напиши, мій коханий,
що без мене погано,
що сумуєш й чекаєш
ти хоча б на дзвінок.
Соком літо крізь пальці,
пам'ятаєш в альтанці
говорив: "ти найкраща
й наймиліша з жінок".

Що у сіть, як рибини,
потрапляли невпинно,
і мозолили очі
на світанку щодня.
Готували яєшню,
мармелад із черешні,
молоко додавали
в чорну каву з горня.

Й дуже швидко набридли,
як із ябка повидло,
бо не бачили світу
у тобі, рідний мій.
Білих крил лебединих
у очах - неба сині,
в неслухнянім волоссі
хуртовини завій.

Напиши, моє Сонце,
що не скінчиться сон цей,
хай обтрушує небо
зорепад у траву.
Скільки нам не судилось,
доки світить Ярило
у блакиті натхненнім —
я тобою живу!

10.09.2021р.

Коханий, вибачай сьогодні, певно,
Моє бажання спить, немов дитя.
Ти в змозі сам згадати достеменно
Усіх наяд, що скрасили буття.

Голивсь... Щока не колеться, це добре,
І руки не холодні, та дарма,
Ховаю носика у теплу ковдру,
Мене для тебе, поки що, нема!

Тремтять блаженством губи соковиті,
Ще й до грудей прилипли, мов реп'ях.
Стривай, горобчику, вчорашня оковита
Вилазить боком і зриває "дах"?

Рукою сон зняло, буравлю стелю.
Теляча ніжність серце гарячить.
Скидаю пристрасно шовкову льолю!
Зусилля марні, мій горобчик спить.

Де ти, радість?.. Німотно і темно
Уночі за спітнілим вікном, –
Усвідомлюю вже, що даремно
Я чекаю на тебе давно.
Тонуть думи у тиші безкраїй
І безслідно зникають у ній, –
Усвідомлюю вже, що немає
Ні на що аніяких надій.
Час від часу зриваються з даху
Росні каплі і никнуть тихцем, –
Усвідомлюю вже, що невдаха,
Та сказати соромлюсь про це.
Крізь краплинок неквапні удари,
Добре чується серцебиття, –
Усвідомлюю вже, що я зараз
Жду наївно слівця співчуття.
То ж навіщо допитливо гладить
Мрійним поглядом темне вікно, –
Все одно не розгледіти радість
Там, де світла немає давно.
08.09.21

Ці уривки небесної вати
Розірвало проміння ясне.
Може досить уже сумувати?
Обійми, моя люба, мене!

Нам здавалося, небо не хоче
Наших зустрічей більше уже...
Та чому ж у цю ніч так охоче
Розсипа зір манливе драже?!

Одійшли мов небеснії води
У цей ніжний, задумливий час.
Місяць, наче дитя насолоди
Народився і світить для нас.

І в далеку дорогу відчалить
Човен той, що сумне нам несе.
І зів'ялі гвоздики печалі
Забере із веселих осель.

І засяє нам двом аж до рання
Найпрекрасніша квітка оця -
Чарівлива троянда кохання,
Що не в'яне ніколи в серцях!

8 вересня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Немов якась чарівна сила
Зуміла все красою вкрить –
Зима дерева побілила,
І зупинилася на мить.

А кущ овальний, наче броша,
Ряхтить іскринами із див.
Туман втягнув легку порошу
І у повітрі розчинив.

Плекає чари й береже він
У вишині і низині.
І темінь солодко-рожева
Вмика неонові вогні.

І десь у далечі глибоко
У прірву скрапує ночей,
Захоплене милує око -
То золота ріка тече!

30.10. 7526 р. (Від Трипілля) (30.12.2018)

Потоцький Фелікс Щенсний граф Станіслав
Найбільший в Польщі був аристократ.
Над нами тінь шляхетна ця нависла,
Запрошує у парк! Віват! Віват!

Він заснував його в ім’я кохання —
Такої вроди ще не бачив світ.
Дружина то була його остання --
Гречанка на ім’я Софія Вітт.

Вона непереможну мала владу,
Всі, як Богиню, слухали її.
В честь неї тут збудовано Елладу,
Легенди все нашіптують гаї

Про те, як воювали греки Трою,
Як Одіссей морями мандрував...
І статуї Богів, Богинь, героїв
З’являються на очі, як дива.

Рослин, дерев і квітів розмаїття,
Альтанки, гроти, Критський лабіринт
Дивують людство не одне століття,
І водоспадів, водограїв світ.

Річки, моря, громади ці каміння,
Поля, амфітеатри і сади --
Найкраще в світі паркове творіння --
Потоцького зусиль ясні плоди.

Він од природи був ідеалістом,
Плекав букет платонових* ідей,
І Щенсним** звався, володів бо хистом
Робить щасливими усіх людей.

Бо їх любив, і дарував їм ласку,
Позбавив панщини селян своїх.
Й вони допомогли звести цю казку --
“Софіївку” - вмістилище утіх.

Якби поляки королем обрали
Потоцького, самотнього орла,
То, може б Польща довго ще не впала,
А наче квітка в розкоші цвіла...

На сеймиках міщанство і плебеї
Аристократів знищили права.
Від ницості і пихи отієї
Річ Посполита стала нежива.

І світ здрібнів, духовності позбувся.
(Невже армагеддон — це майбуття?!)
Став торжищем суцільним, в ницім дусі
Чуть запахи огидного гниття.

Лиш паркові Потоцького — осанна!
Живе ще Божа сила в небеси.
Дарує почуття нам ренесансу,
Надію на відродження краси!

*Платон — грецький філософ-ідеаліст.
**Щенсний — щасливий (польськ.)

7 вересня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Не прошу… Не вірю… Не боюся…
Не брешу… Не каюсь… Не мовчу, –
Закриваю очі від спокуси,
Хоч набідувався досхочу.
Ні жури… Ні віддиху… Ні гніву…
Ні жалю… Ні спомину… Ні мрій, –
Не хилюся вправо чи наліво
В штовханині спокою й подій.
Ні слізьми… Ні зойком… Ні відчаєм…
Ні ножем… Ні льодом… Ні вогнем, –
Силу волі я не утрачаю,
А міцнію духом з кожним днем.
05.09.21

Виріс в полі повзучий пирій,
проявляючи сутність ворожу.
Не чужий ти мені та не свій,
чом душі у тобі не знаходжу?

Нижче плінтуса падала ниць,
через гордощі переступала,
і пливла, як вінки чарівниць
по ріці на Івана Купайла,

лиш до тебе, моя самота,
в пелюстково-лавандові ночі.
Кажуть люди, що я: золота,
божевільна і грішна воднОчас.

Та яке кому діло до нас?
Розберемось самі, без поради.
Небо творить чудовий романс —
в кожній зіграній ноті — відрада.

Не глухі, щоб не чути слова,
не осліпнули від зоряниці.
Жалить боляче тих кропива,
хто шукає у ній полуниці.

Обпеклася, хоч дуже болить —
ласа ягода варта і болю.
Полікує коханий умить
шипахи* на долонях— любов'ю.

Шипахи* - опіки від кропиви

3.09.2021р.

Тридцять літ у дорозі,
У журбі – тридцять літ.
Напівголі та босі
Переходимо світ.
У світи вишиванку
Одягає душа,
І від ранку до ранку
Гріє правда чужа…
І від року до року
Пісню чуємо ту,
Про красу синьооку
І високу мету.
Тай радієм злиденні,
Що ще досі живі,
Що на нашій арені
Вже обличчя нові.
А на нашій арені
Вражі залпи гудуть…
З неба зливи вогненні
Смертоносно падуть.
І ідуть ешелони
По країні на Схід –
Патріотів колони
Боронити свій рід.
Та якого ми роду,
Пам’ятають не всі,
Чавлять кров із народу,
І душа у росі
Богу молиться слізно…
Вже серця б’ють набат.
Ренегати пруть грізно
На наш устрій і лад.
Мчать літа за літами,
Та просвіту нема…
Нові множаться драми,
І лютує зима
Між своїми й чужими.
Кулі свищуть зі стріх…
Грабежі та «віджими»
Уже ніби й не гріх.
Словеса, обіцянки
Чути тут, чути там.
Гомонять, як циганки,
Про украдений крам.
Гучно мовлять про славу,
Але слава у тих,
Хто рятує державу
Від кремлівських «бариг».
Хто засіює ниви,
І плекає жита,
В кого чисті мотиви
І правдиві уста.
Хто не зрадить, не кине,
Ні в труді, ні в бою,
А відважно ітиме
За Вітчизну свою.
В нас таких пребагато,
В цьому наша могуть.
Тож разо́м, заповзято,
У щасливу майбуть
Через урвища й терни
Віднаходьмо путі
Чисті, вільні від скверни,
Непорочні, святі...
Пам’ятаючи давнє,
Сьогодення творім.
Хай розквітне у травню
Наша доля, наш дім.
Де назавжди зникає
Безталань колія,
Де на тебе чекає
Україна твоя!

Свого романтика люблю, жалію,
І гладжу по голівці як болить.
Вгамовую сердечну аритмію,
До оченят притулюю блакить.

Бинтую ніжністю душевні рани,
Коли бракує слів, то досхочу,
П'ємо смачну мелісу з порцеляни,
Запалюємо пристрасті свічу.

Нам добре поруч в радості і горі —
Два джерела в одну ріку злились.
Із дому вимітаємо докОри,
Злітаємо в обітовану вись.

Прощаєм одне одному образи,
Очищуємо душі каяттям.
Йдемо, тримаючись за руки разом,
До зір хиткими кладками життя.

Сыграй опять мелодию любви,
На волнах всколыхнув былую нежность.
Уплыли от причала корабли
В таинственно холодную безбрежность.

Штормило и кипело, в казане
Имбирный чай заваривали скалы.
А ты невероятно снился мне -
Ночь постелила атласные шали.

Зажгла заря неоновый фонарь,
И осветила млечный путь туманный,
Рассыпала оранжевый янтарь
В созвездии Пегаса филигранно.

Луна стучала томная в окно
Серебряной виньеткой вдохновенья.
Да видно, нам судьбой предрешено
Плыть порознь к берегам прикосновенья.

Стих буйный ветер, лайнера мотор,
На пристани оставил боль разлуки.
Я помню, не забыла до сих пор,
Как пахнут мятной амброй твои руки.

Ромашкой волосы, халвой уста,
Морской пучиной бронзовое тело.
Стереть бы мимолётное с холста,
Но без любви душа осиротеет.

ІV


ПОТОЦЬКИЙ

Завжди Потьомкін мислив політично -
Усього Півдня буть хотів царем.
Красу використовував практично
Для цілей, котрі сам і обере.

Розширить територію Росії
Відчув, що настає уже момент,
На польських теренах, і що Софія
Для цього чудовезний є агент.

І у Варшаві знов — любовна драма --
Зустрів Софію там Потоцький граф.
І закохався в неї до нестями...
Така Москві на руку — долі гра.

Всі перепони на шляху потрощить
Магнат, некоронований король,
Шляхетна постать, найбагатша в Польщі...
Софія ж грає вміло власну роль.

А конституцію Річ Посполита
На сеймі, на своєму прийняла...
Державу щоб надвоє розділити --
Придумано імперією зла

Конфедерацію свою — магнатів
В Тарговиці, у місті заснувать.
Отак і виникла уся зі знаті
І проросійська партія нова.

Софія теж була на підписанні,
Потоцький став очільником її.
Розкол. Костюшка рушення-повстання --
Росія увела війська свої.

Народний гнів нагнав чимало ляку --
Пострачували зрадників своїх.
Лише Суворов подолав поляків,
Різню криваву учинив для них.

В Потоцького цей воїн іменитий
Нерідко гостював у Тульчині.
І на Софії закликав женитись...
Він знав про роль її у тій війні.

Поділено всю Польщу на частини
Між Пруссією, Австрією враз,
Й Росією в особі Катерини
У той жорстокий лиховісний час.

Відкинуто Потоцького благання,
Конфедерацію забуто теж.
Надія згасла, певно вже остання,
Лишився дум засмучених кортеж.

Та не була цинічна і зухвала
Софія від Станіслава щедрот.
Вона його любила й цінувала
Багатство королівське і комфорт.

Суд польський засудив його за зраду
До страти. В Гамбург він емігрував,
Хотів умерти. Втіху і розраду
Несли лише Софіїні слова.

...Життя весь час їм ставило підніжки --
До шлюбу відстань все ще чимала.
Він — чоловік ще Юзефіни Мнішек,
Вона — де Вітте жінкою була.

Та все ж таки, нарешті, розлучились,
І відкупились від обох вони.
Вела любові нездоланна сила
До щастя втіх і радощів земних.

Софія схоче мати парк чудовий
Подібно до Гелени Радзивілл.
Зведе Потоцький диво їй казкове,
І зачудує навіть небосхил.

“Софіївкою” назове, увічнить.
Тут буде все небачене й нове --
У місті Умані краса незвична,
І Греція прадавня оживе.

І у яснім цвітінні свого німбу,
До людства, що приїде звідусіль,
Зійде земна Богиня із Олімпу,
Як Афродіта в сяйві злотохвиль!
(закінчення розділу)

17 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Русиче! Остерігайся мене, наче вогню,
Бо я - Дажбог! Покровитель і цар України .
Ви ж бо - нахабні блощиці, Єгови меню,
Він вас не любить. Для нього ви - едемські свині.

Каже: - Ну нащо мені ця отара дурна?
Власне - не люблять! Чуже убирають у душі!
Мій бо закон для семітів! Слов'янам - харам!
Ну вас до біса! Прилипли, як оси до груші!

Сина (Христа!) - приліпили навік до хреста,
Біблію на власний смак переписали,
Цим надокучливим гоям стократно воздам
За богострату, брехню і церковні хорали.

- О, рідний брате! Не торсай блукальців сліпих,
Сказ християнський пощезне у променях правди.
Ще приповзуть до моїх покалічених ніг,
Прощення будуть просити в Ярила та Лади.

Кожна церковка в столиці стоїть на кістках,
Та на жертовниках пращурів, братику - згоден?
Віра у люду забитого вельми хитка:
Вріжеш нагайкою - будуть молитися й чорту.

- Згоден. Бери їх. А я тобі допоможу,
Трохи потопим в Дніпрі, пошукаю лиш Ноя...
Змиємо з пастви твоєї невір'я олжу,
Щоби вкраїнцями стали перевертні-гої.

26.08.2021р.

Хоч позаду лишається Жашків,
Та до Києва ще ого-го, –
Утомились і стали – ромашки
Вздовж узбіччя і в полі кругом.
Білосніжні і жовтогарячі
Веселяться на стеблах тонких, –
Я ніде і ніколи не бачив
Море квітів красивих таких.
Розімлілі опівдні від спеки
Та пошарпані вітром, мабуть, –
У віночки сплітаються легко
І букетами швидко стають.
Потопаючи в розкоші квітів,
Не гукаєм на поміч когось, –
Веселимся обоє, мов діти,
І цілуємось радо взасос...
Тож повірити буде не важко,
Що, коли я приніс їх у дім,
Пахли пилом дорожнім ромашки
І лоскотним волоссям твоїм.
26.08.21

Як хороше в саду передосіннім,
Мов ночі мерехтіння — спів цикад.
На вітах — злагідніле шурхотіння --
Їх вітру заколисує рука.

Все затихає. Лиш химерні тіні
Хитаються нечутно уві сні.
Далекі зорі у блідім цвітінні --
Являють личка в променях сумні.

В повітрі щем витає безголосий,
У серце закрадається жура.
Мов руки здійняла вітально осінь,
Тепло й смарагди в літа відбира!

25 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Спаковує вересень жовті валізи,
прибрав із повітря заморену спеку.
Маніжить остуда червлені ескізи,
дощами запахло в моїм осередку.

Паливода - вітер зриває намисто,
аж зойкає лячно гнучка горобина.
Багрянцем підпалює клени врочисті,
а бабине літо плете павутину

в густім ялівцю, барбарисі бордовім.
Навіщо? Напевно, мені не збагнути...
Затихли в дібровах джмелів колискові,
сховали смички цвіркуни у цикуті*.

Ще краплі тепла сонце сипле в долоні,
додолу летять сухозліток перлини.
Купається голуб у чаші бездонній -
на крилах запечене яблуко стигне.

Цикута - отруйна рослина

Шарпав, злився, збивався з ліку,
Задихався й стихав губатий, –
Потім знову метавсь до вікон
І тиснувся крізь рами в хату.
Відчувався то рух, то подих,
Чувся регіт, переговори, –
Намагався зайти в господу
І показував вміння з двору.
Пританцьовував тихо й чуло,
Розважався рядном і клаптем, –
Потім сильно іще війнуло
І спокійно пропало раптом…
22.08.21

ІІІ

КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ

Якби була із бідної родини,
І звалася Софія Главані.
Погрався б пан Боскамп зо дві години,
І знову залишив її на дні.

У ній було таки щось від Богині —
Величний справжній королівський шарм.
І це заклалося іще в родині -
Її пресвітлі розум і душа.

Хтось довіря джерелам тільки й фактам,
І вірить у реальності живі.
Й критично дуже мислить, аж занадто,
Бо забагато лою в голові.

В Софії -- ірреальне і незвичне -
Добро зі злом в один клубок сплелось.
Як Афродіти -- неземне обличчя --
За пеленою вод не вгледів хтось.

І думає, що він — критичний геній -
Лиш сексапільність — то приваби суть.
А що було прекрасного в Єлені?!
За неї в попіл Трою загорнуть.

Син коменданта Кам’янця — де Вітте
На ймення Юзеф — він майор і граф.
Не знав, куди від радості подітись,
Як привела до нього долі гра.

Софія шлюб взяла із ним таємно,
Цим викликала батька лютий гнів!
Та свекрові всміхнулася приємно...
І він розтав, прийнявши до рідні.

Наложниця Боскампа — вже графиня,
Він супроводжувать її не зміг,
Щоб королівській догодить перині...
Та сам король їй припаде до ніг.

Вони поїдуть з Юзефом в Європу -
Берлін, Варшава, Відень і Париж.
І королі й вельможі й прості хлопи
Побожно шануватимуть її ж.

Вона вдягала з розрізами сукні,
І танцювала вальс і менует.
А європейські дами — недоступні --
Були усі затягнені в корсет.

Це вабило тоді непереможно --
Великі груди, талія тонка.
В очах її тонув мужчина кожен,
В розбійника здригалася рука.

А Салтиков? Той генерал аж тричі
Штурм Хотина для неї відкладав.
Ледь не утратив честі і обличчя -
Так вразила грекиня молода.

Для тітки бо шукала порятунку --
Наложниці турецького паші.
Була немилосердною фортуна --
Втекли й загинули ті дві душі

Під кулями з Московії солдатів...
А Салтиков тоді уникнув зла.
Софію із Хотинських він пенатів
Потьомкіну сюрпризом відіслав.

Таврійський князь коханцем був умілим —
Коштовностями всю обдарував.
На грецький трон оту гречанку смілу
Хотів посадовити попервах.

В Росію шлях прекрасної грекині
Проліг, мов на Потьомкіна коні,
Представлена цариці Катерині,
В ряди стає московських шпигунів.

Про це в джерелах згадки не знайдете --
Таємні вже зітліли до золи.
За що ж у Білорусії маєтки,
І в Петербурзі їй палац дали?

За що коштовностями обсипали
У зустрічей — конфіденційних — мить?
Здається ті сапфіри і опали
Зуміли цілу Польщу погубить!

14-16 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

я розповім тобі тисячі відомих версій,
про те, що мистецтво — духовна свічка прогресу,
нині поетів розвелося, як грифів на каменищах
нині піїти плодяться, як голуби на горищах,
щоб бути на стилі потрібно злетіти вище,
палити бамбук — сушити весла…

сідають за ноутбук в бажанні створити
те, що не знають самі: дерева, сонця, палаючі метеорити?
переганяють описові події, як переганяє сонячну енергію Тесла,
запруджують ворд графікою рим тільки б не захворіти,
давно уже невиліковно хворі на графоманський вітер,
а з неба ридає Майстер і ремствує Маргарита…
знову — палити бамбук, знову — сушити весла…

той поет, котрий кожною клітиною тіла відчуває
що його праве, чорне крило — пекельним вогнем у волі згорає,
ліве, що біле — несе на собі ангельські дотики із небесного раю.
краща картина — багато картин які малює твоя уява:
кинута ним сорочка… голодний собака…килиму мокрий гравій…
залиш собі срібний перстень… сама загадаю
всі бажання твої… посидь… помовч… подихай…
бачиш — я граю…

ці руді гладіолуси на вікні, яким розрізали вени,
гладеньким оксамитом серпня горнуться ніжно до мене,
наше життя—театр, а ти—головна моя сцена,
слава Богу—надійна, Слава богу—зелена…

Магнітна буря ЛЮЦИФЕР.
Невидима загроза.
Торкнутись може різних сфер.
Невтішні є прогнози.

Вже наближається до нас.
Відчутна в атмосфері.
Їй панувати певний час.
Незваний гість в оселі.

Якесь тривожне відчуття.
Руйнується свідомість.
Підвищилось серцебиття!
Не спиться вже натомість.

Неспокій, страх беруть в полон.
Обійми недоречні.
Доречним є цілющий сон.
В години небезпечні.

Магнітна буря пролетить!
Один із епізодів
життя-буття – окрема мить…
Довіримось природі!

Нарощуємо позитив.
Купаємось на хвилі
емоцій гарних, почуттів.
Позбавимось поганих слів.
Та й будемо щасливі!!!

17.08.2021

Впала з неба зірка -
загадав бажання,
і ловив губами
мрію на льоту.
Покосилась хвіртка
на стовпець смерканням.
Заплітала осінь
в косу золоту:

айстри, чорнобривці
та пучечки глоду,
виноградні грона,
кетяг бузини.
Сонце в калганівці
напідпитку бродить,
треті півні бачать
кольорові сни.

На порозі - "Приму"
курить дід Микола.
Скільки років смалить,
мабуть, й сам забув.
Пісня "пілігрима",
стихнула довкола.
Як в бурхливу річку
в спогади пірнув.

Череду в дитинстві,
випасав у полі,
в чорта на задвірках
в армії служив.
Пострічав барвисті
оченята долі,
серед царин серпня,
золотавих жнив.

Працював в колгоспі
гарним комбайнером -
в засіки стодольні
засипав зерно.
Збудував дім...поспіль
висадив дерева.
У саду - альтанка,
в погребі - вино.

А дружина - Настя
народила сина.
Синьоока, спритна -
все в руках кипить.
Панувало щастя...
(біла скатертина
збереглась ще й досі)
та невдовзі вмить

син в Афганістані
підірвавсь на міні,
жінка затужила -
в засвіти пішла.
В гріб поклав коханій
незабудки сині,
за покійних свічка
на краю стола.

З горя божеволів,
заглядав у чарку.
Знов шукав любові,
та все те - не - те.
Очі волошкові
снилися до ранку,
в серці не зів'яло
почуття святе.

Чвалом мчали коні
по стерні широкій,
швидко покотилось
колесом життя.
Попелом в долоні
посивілі роки,
а старечі сльози
в скошених житах.

20.08,2021р.

Ходить зайда попід краєм,
Лізе із ярмом у душу…
Не чіпай! Земля моя є!
Тут і сію я, і плу́жу*!

Вдосвіта до справи йду,
Смерком - в гречці загуляю,
Свою долю сам знайду –
У нероб не позичаю…

Житом рід оберігаю,
Майбуття з наук плету,
Колискових тут співаю…
Світ мій - не мара в сльоту**…

Зараз кодом гарт*** ладнаю -
Добра зброя добре служить…
Не чіпай! Земля моя є!
Я тут сію! Я тут плу́жу!

Не дивися на мене сумними очима
І сваритися марно на мить перестань, –
Подивися, як місяць прощально заблимав
І послухай навалу пташиних вітань.
Глянь, як впоює трави ранкова волога
І почуй, як утретє співають півні,
Бо не личить красивій кричать донезмоги
Й заглядати допитливо в очі мені.
Вже згоріли пітьми негустої сувої
І чекання на мене лишилось позад, –
Що ж тебе і чому до цих пір непокоїть,
Що ніяк не стихають потоки тирад?
Хоч зоріло вночі над селом піднебесся
Та лежала повсюди мовчання печать, –
Постарів уже так, що забулась адреса,
І нікого не стрів, хто б її міг сказать.
Час іде і потроху втрачається швидкість,
І утома проймає більш серце моє, –
Та світає навкруг – уже й обрії видко,
За якими слідів моїх ніг не стає…
20.08.21

— Це життя я знаю краще, — говорить кіт.
як муркотіти і в кого просить смачніший обід!
і скільки у дерева, що під вікном пересохло віт,
щоб мені ненароком із них не упасти.

ти коженого день крутишся білкою в колесі,
не достає справжніх рим і розкішних слів.
людство давно помішалося на вічній красі,
навіщо йому ще й твої закодовані гасла?

я — у нірвану а ти — у швидкий Wi-Fi ,
я — собі сам господар, а ти словників самурай,
коли вже згоріла хата — вогнем гори і сарай!
скільки в наперстку життя справжнього щастя?

у мене мантра — риба, у тебе мантра — Ом!
у мене від нервів — сон а у тебе — кубинський ром…
на ранок підводишся — марева сизий фантом,
а для щастя—води, аспірину й зубної пасти!

тобі б твою душу туди де протікає Ганг,
у котів теж сім життів і небо — блакитний дах.
от походив би трохи з хвостом і в моїх вусах —
скинув із себе давно дурні баласти!

тепла шуба і вуха-антени... Харе Крішна!
не завойовувать сцену, що ледве дише! Харе Рама!
сонце кусає млинець із сливовим варенням віршів,
є кіт найвища каста, простими словами!

ІІ
Боскамп

Її учила мати догоджати
В усьому обраним чоловікам --
Із тих, що при посаді і багатим,
Як Лясопольський Кароль той Боскамп.

Він був послом від Польщі у Стамбулі.
Туди його призначив сам король.
І відіграв у ті часи минулі
В Софії долі величезну роль.

Красуню й неотесану дитину
Він покохав, у дім свій взяв її.
Таланти всі природжені розвинув,
Й у вищий світ життя тоді увів.

Чекало там її всього доволі --
Бали, прийоми, подорожі теж.
Училася життя, як в розвідшколі,
Бо спостережлива була без меж.

Такий на цьому поприщі початок —
Наскрізь людину бачила вона.
І кожен крок її передбачати
Могла. Сама ж — суцільна таїна.

Була на вигинах примхливих долі
Чудовою актисою також.
І грала на забавах різні ролі --
Красунь, пажів та ще й крутих вельмож.

Співала, танцювала, трюки навіть
Акробатичні ставила для всіх.
Й життя її у центр уваги ставить -
Навколо завше чуть веселий сміх.

Французьку мову вивчила в Боскампа,
(А він, до слова, був і сам француз!).
Їй театральна не світила рампа,
Бо шлях стеливсь у стан Богинь і Муз,

До сонму світського левиць і левів
Життя вело крізь виверти свої.
Бо на забаву польському крулеві
Посол грунтовно готував її.

Любив красунь Станіслав Понятовський
Як майже всі правителі, мабуть.
Вже до Варшави час, але не зовсім
Туди проліг Софіїн спершу путь.

9-11 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Чи нам, либонь, здавалося, що ми
немарно зліплені з одного тіста.
Стелило небо сині килими,
і воркували горлиці у місті,

коли до тебе бігла навпростець
в мініспідниці, блузці з крепдешину.
Зелена стрічка, срібний гребінець,
в волоссі завивались серпантином.

В очах ряхтіли весни голубі,
тремтіли вії ялівцем на вітрі -
мене жадав і відкривав тоді,
як загадкові ноти на пюпітрі,

що викликають неймовірний щем
із першим доторком чуттєвих клавіш.
То жебоніли в пролісках ключем*,
то затихали в ружі кучерявій.

Ти божеволів од звабливих перс,
тендітних рук, дитинного обличчя.
Оберігав і вірним був, мов пес,
і не було між нами протиріччя.

Та відбриніла пісня на губах,
у повені жаги втопилась ніжність.
А жовтень загуляв у споришах -
то зрозуміли, що з тобою різні.

Ключ* - струмок

18.08.2021р.

І
Початок

Її життя відзначене Богами --
Біля Олімпу* роджена була! --
У грецькому поселенні, а саме --
В Туреччині — між сонця і тепла.

У Бурсі, де жили фанаріоти**,
Веселощі і радощі для них
Основою життя були достоту,
І чулися усюди жарти й сміх.

Це — середовище для королеви.
Вона у ньому мала гарт пройти.
Бо не лякали труднощі життєві
У рухові своєму до мети.

Нелегко ту науку осягнути,
Як заженуть обставини в куток.
Фанаріоти, як дійшло до скрути --
Знайти уміли вихід, як ніхто.

Й вона була донька свого народу --
Гречанка, у Бітинії*** росла.
Любила танці, пустощі, свободу,
Спіткала там її пригода зла.

Утратила невинність в юнім віці —
Брат двоюрідний всім хваливсь, хлопчак.
Й тікати довелося до столиці
Її родині од ганьби бича.

Колись була родина та багата,
І царський родовід у неї був --
Сімей Челіче і Маврокордато,
Але збідніла дуже в ту добу.

Був скупником худоби в неї батько
В Стамбулі опустивсь до нижчих сфер.
Та рано і раптово він помер,
Згорів будинок потім їх зненацька.

На дні життя, тепер вони — пігмеї --
Софія з матір’ю були самі.
І торгували вродою своєю
Ті — жінка й дівчина — вже хто як міг.

Користувалися з такого стану
І сильні світу цього: у гарем
Лесбійський, ще й до збоченки-султани
Софію служка євнух забере.

Та недарма вона — фанаріотка --
В розкішному отім Содомі зла --
Перебування геть було коротке --
Вдяглася євнухом, і утекла.

*Гора Улудаг в Туреччині — раніше була грецькою територією і називалася Олімпом.
**Фанаріоти - (грец. Φαναριώτες — мешканці Фанара), буквально — мешканці кварталу в Стамбулі з резиденцією грецького патріарха. Нащадки грецької аристократії, що залишилась у Константинополі після його захоплення турками в 1453 році.
***Бітинія — назва турецької провінції, центр — м. Бурса, в якій народилася майбутня Софія Потоцька.

6-7 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Безсоння випарює мізки,
до ранку, неначе до Марсу.
Як би ж то налляла ніч віскі,
чи склянку холодного квасу.
Гуде вентилятор - столиця,
руйнують дороги автівки.
Недопалками попільниця
наповнилася до верхівки.
Думки не знаходять притулку,
шукають зірки за балконом.
Ковтаю рожеву пігулку -
гірчить на губах естрагоном*.
А небо, таке зорепадне,
здається, що рай в ньому видко.
Сотає клубок Аріадна -
не рветься посріблена нитка.
За стінкою стогне сусідка -
здогадуюся не від болю.
Щаслива, напевно, лебідка,
як я, коли поряд з тобою.

Естрагон* - полин

15.08.2021р.

В бермудському трикутнику тону,
чіпляючись єством за гребінь хвилі.
Провалля тягне плоть на глибину,
у піднебессі альбатроси квилять.

Клекоче урвища сталевий чан,
буруниться і піниться безодня.
Кричить пораненим дельфіном океан,
косаткою на дні глибоководнім.

Як вибратись з кута, себе знайти
посеред безладу, відламків світу?
Втопити чорний сплін*, під три чорти,
душевний біль у прірві безпросвітній.

Чи я забула скільки весен й зим
вже канули у мороку осіннім?
Чи загубила зорі у імлі,
планиду срібну, наче голку в сіні?

На вітрі чуле серце тріпотить,
бентежно б'є у корабельну ринду.
Спурхну нестримним птахом у блакить,
щоб відшукати зниклу Атлантиду.

Подужаю тяжіння, висоту
вдихну грудьми, приборкавши осмуту,
щоб у любові плахту** золоту
свою кирпату душу огорнути.

Сплін* - нудьга
Плахта**- декоративна тканина

13.08.2021р.

На чорнім світла рисочка
загравою мигтить.
Тонка ще в'ється ниточка,
та обірветься вмить.

Не раз ступала повністю
на ті ж самі граблі,
та не міняла совісті
на долари й рублі.

Стулила нічка віченьки,
розставила пастки.
Та я доросла дівчинка
й не вірю у казки.

Своєї долі власниця,
не ходжу в паранджі,
а вовчик сподівається
купити* на стежі.

Обманює, не кається.
Чи на душі шкребе?
Що, світе, відбувається? -
Ошукуєм себе.

Купити* - обманути, ошукати

08.08.2021р.

Вечір лугівкою за течією,
наздоганяє хвилястий потік.
На мілководді в тарілці лілеї
сонце втопило рудий сердолік.

На бережині, кущі верболозу,
мочать галузки у сріблі води.
Обрій фарбує зірниченьку Божу,
пахнуть ожиною глоду плоди.

У очереті шепочуть русалки,
ряска полоще рясні килими.
День засинає в пелюстці фіалки,
вітер наспівує мантри, псалми,

Плесо ріки огортає чалмою,
сивим серпанком навіяних снів.
Я до причалу пливу бистриною,
за небокрай в паперовім човні.

04.08.2021р.

Десь отам, за річкою,
В повечірній час, –
Гасне сонце свічкою
Тужною щораз.
І дочасним холодом
Віє звідтіля,
Де в червонім золоті
Небо і земля.
Там вбиває молотом
Час у вічність дні
І незрушним мороком
Бачиться мені.
Гусне і не дихає
Обрію вкриття
Там, де тихне віхола
Плідного життя...
03.08.21

Вас убивають вдома, в рідній хаті,
І холодом, і голодом, усяк.
І ви самі у тому винуваті,
Що вами править блазень чи босяк.

Ви від війни своїх синів – в Європу,
Втекти від смерті, куль і від гранат.
Нехай ідуть чужі по чорнотропу,
Бо сам за себе нині син і брат.

Пересидять і грошиків надбають,
Повернуться, як скінчиться війна…
А хто із вас її отам спиняє,
Де кожен день є смерть і не одна?

А стати поряд і піти за матір,
За землю, що колись була твоя?
Тому самі в усьому винуваті,
Що кожен бачить лиш своє ім’я.

Країну перекроїли злочинці,
Назвали біле чорним от і все.
Уярмлені чужими українці
Мовчать, хоч ґедзь їх кров донині ссе.

Мовчать затято, знають, що до смерті
Одна лиш мить – і в прірві всі вони.
Чужинцями закреслені і стерті
Із мапи світу і земля, й сини.

Бо їм страшну Господь придумав кару –
Мовчанням убивати все живе.
Та інородці вже оцю отару
Зі списків людства викреслили. Рве

Волосся мати за убитим сином,
Голосить в хаті молода вдова…
На блюдечку ви принесли країну
Для влади, що очолила братва.
03.08.21

Згадайте, хто співав нам колискову,
З пелюшок ще до неї кожен звик.
Я маю на увазі рідну мову,
Матусю, вишиванку і рушник.

І нам вона найкращою здавалась,
Бо пам’ятає дідові казки.
Увечері після картоплі з салом
Їх слухали уважно ми й батьки.

Про нашу пам’ять і велику славу
Прапращурів і вільних козаків,
Що здавна боронили цю державу,
Яка іде з глибин отих віків.

Що зберегли для нас танок і пісню,
Всі звичаї, традиції, слова.
І мові нашій на землі не тісно,
Вона сміється, плаче, бо жива.

Не змішується з мовами чужими,
Вона сама - мелодія і вірш.
У літню спеку і в холодні зими
Нас гріє слово від вогню не гірш.

Його не видно, а воно повсюди,
Передається нам із роду в рід.
Воно завжди у світі жити буде,
Як найдорожчий український плід.
26.07.21

Став ліщиновий — у цих низинах,
Грекової балки тальвег тут.
Розмаїття бачимо рослинне.
Лиш на лівім березі цвітуть:

Стефанандра, таволга, бузкові,
Ялівець, ліщина, бузина,
Верби, хеномелеси чудові,
Жимолость, форзиція сяйна.

Правий берег на початку вкрили
Самородки дивовижні гір -
Нагромаджені гранітні брили -
Величчю вони милують зір.

На камінні темнім -- білий лебідь --
Чистить ніжне пір’ячко своє,
Прихилив до себе синє небо...
Качечка з качатами тут є.

Як людину віддалік побачать -
Стрімголов до неї попливуть
Там, де оглядовий є майданчик,
Годувати кличуть їх: “Вуть-вуть!’

Мають птахи ніжні свій будинок.
Як на острові, живуть у нім.
А надвечір — хор із жаб зустріне -
Гімни все стрекоче він чудні.

А на правім березі, де туї -
Гроно грунтопокривних рослин.
Круглий рік по черзі всі квітують -
Різні види флоксів, ковили,

Айстри є тут, арніка і м’ята,
Проліски, полин і деревій.
Півники, фіалки — просто свято! -
Орлики, барвінок, звіробій...

За каскад озер оцей преславний,
Галузі архітектури — плід. -
Присудили премію державну
Групі будівничих. Їх це — слід.

Їх турбота про наш парк отецька,
Ними ми пишаємось тепер.
Бо садово-паркове мистецтво
Має нині ще один шедевр.

Нашу він екскурсію вінчає,
Ми завершуємо свій політ
Між перлинами земного раю,
І йдемо на вихід — до воріт!

*Тальвег - лінія, що з'єднує найнижчі (найглибші) точки дна річки, долини, яру, балки та інших витягнутих форм рельєфу. 

18 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Повелась на генерала -
В генерала не "співало"...
Вийшла заміж за майора -
Той дівчат возив на море...
Заручилась з капітаном -
Приповзав на рачках п'яний...
Лейтенанта полюбила -
В шлюбну ніч угріла в рило...
Побувала за сержантом -
Муштрував, був справжнім катом...
А зв'язалась з рядовим,
Переїхала у Крим,
Там зустріла генерала
У якого не "співало".
Не щастить... військових повно,
Де ж подівся мій полковник?