І
З рослин усіх центральної алеї
Найперша це – козацький ялівець.
Цілющою властивістю своєю
Хвороб чимало зводить нанівець.

З свяченими ножами тут ходили
Преславні вої – Гонта й Залізняк,
Братались – гайдамака і козак,
І рани гоїли, і брали силу.
ІІ
Мов шеренги лицарські, дерева
Вістря крон похиливши, стоять.
Йшла Софія тут, мов королева,
І вклонялась їй пишная знать.

Граціозна, велична красою,
Листя жовте їй слалось до ніг.
Аж скидав свою хвою таксодій,
Закликаючи в парк перший сніг.

Чарівливо звивалася річка
У каміння намисті густім,
Голубенько тремтіла, мов стрічка
У волосся трави золотім.

7519 р. (Від Трипілля) (2011)

В мене день народження! (пісня)

Бачте, сяю я сьогодні в гожій вишиваночці!
Тож, приходьте на гостину паничі й паняночки!
Будем файно танцювати за мого погодження!
А Ви мене привітайте з днем мого народження!

Приспів:
Гей, музики, грайте вправно з вечора й до ранку!
Хай мої здійсняться мрії й дивні забаганки!
А Ви, хлопці, споглядайте, я ж така гарненька!
Беріть в жони, не вагайтесь, поки молоденька.
________________________________________
У цей день я народилась красним, теплим літечком!
Виростала при садочку, мов медяна квіточка!
Вмита росами й дощами, і веселим сонечком!
І своїх батьків хороших - наймиліша донечка!

Приспів
_________________________________________
Чепурилась, прикрашалась в дороге намистечко!
Вишиваночка у мене з ніжного батистечка.
Я красуня-українка славного походження!
І сьогодні, ось святкую, день свого народження!

Приспів
__________________________________________

02. 08. 2020 Л. Маковей

О, бджілко золотава, маленька трудівнице!
Не відаючи втоми, летиш в полон левад!
Де липа медоносна й червона медуниця
Довкола розсівають медовий аромат.

Нап'єшся знов нектару, чарі́вна мандрівнице!
Скупаєшся в акордах пташиних серенад.
Поніжишся в блискучій, смарагдовій травиці,
Занурившись у співи розчулених цикад.

Та раптом хмари в небі розірве громовиця!
І ти втечеш, забравши, медовий свій цукат.
Ховаючись від зливи, спочинеш у домівці,
Щоб потім знов вернутись в розкішний диво-сад.

О, бджілко золотава, малесенька служнице!
Виблискує в загравах твій сонячний наряд!
Життя твоє коротке, мов рання зоряниця,
Яке краде безжально невтомний часопад.

Полинеш в потойбіччя, забравши таємницю!
Загубишся в безмежжі під срібний зорепад.
Наступного вже літа нова твоя сестриця
Збиратиме нектари на просторах левад.

22. 07. 2020

На пагорбі праворуч, мов на чатах,
Грибок-альтанка, гляньте, височить.
Гуляють парком юнаки й дівчата,
А він не спочиває ні на мить.

Той пильний погляд, начебто з-під каски
Сягає вусібіч – од меж до меж.
І цю природи дивовижну казку
Невтомний сторож мовчки береже.

Такої форми там була вартівня*,
Звідкіль все видно: кожен кущ, горбок.
І навіть та галявина чарівна
Розложиста зоветься теж «Грибок».

*За свідченням Т.Темері, 1846 р. на території галявини, що проглядається праворуч, була збудована дерев`яна альтанка для вартового.

Із маківки літа росою зійду
На долі пружнасту стеблину.
Впаде папірівка у трави в саду,
Немовби у ритм часоплину.
Пахке різноквіття огорне бджола
Вібруючим звуком у згоду.
Меткі ластів'ята, крило до крила,
Пірнуть у глибінь небозводу.
І серце заб'ється щемливо ураз,
Приймаючи явлену милість,
Згадавши, як юність із райських оаз
На маківку літа дивилась...

Дозвольте у ворота вас завести
Архітектурні форми ці малі –
Домашнє вогнище Богині Вести
Символізують. Ніби з Тіволі,

Із міста італійського узяті…
На всьому – миру й злагоди печать,
Високої моралі й благодаті.
Це Веста має все оберігать.

О цноти символ вічної – найпершій
Тобі припали жертви всіх родин
Із волі Зевса – Бога-громовержця…
До святості, Богине, нас веди…

Вогонь небесний втілює твій образ,
І шість дівчат – весталочок малих
Підтримують його у храмі добре,
Щоб сім`ї рятував од бід і лих.

На тридцять літ обітницю давали
Себе Богині Весті присвятить.
І непорочні, в білих покривалах
Ходили, наче символ чистоти.

Як обраних, їх люди шанували,
Це – магії пресвітлої печать.
Засуджених на смерть лише весталки
Могли своїм велінням врятувать.

У час, коли свята духовність гине –
Двояко бачим суть таких начал:
Ворота ці – як вхід в Афінський ринок
І ностальгійний Вести ідеал.

7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Про рай загробний мало хто з нас мріє,
Про рай земний частіш в людей думки.
Була такою, певно, і Софія,
В Аркадії бувала залюбки.

В саду, у подруги, неподалік Варшави,
Була у неї там одна із вілл.
В Неборовім був парк той величавий,
В графині у Гелени Радзивілл.

Збудований у романтичнім стилі,
Прекрасні – кожне дерево і кущ,
Його легенди грецькі оповили,
Мов замку башту старовинну – плющ.

Софія лист коханому напише –
В любові їхньої найвищий час:
«Тут серед літа парк весною дише,
Якби такий же красень був у нас!

Аркадію люблю до божевілля,
Тут всі на світі квіти гарні є,
А ми могли б ще кращий мати, милий,
Потрібне тільки рішення твоє.

7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Священна квітко чистоти,
У літеплі ріки –
Як добре прижилася ти
І, схоже, на вікИ!

Оберігаймо чистоту
Природи і душі,
Бо десь і лотоси цвітуть,
А десь – лиш комиші…

05.07.2020

Ось візьму і, немов чарівник,
Поманю тебе в час надвечірній
До сповитих імлою осик,
Що знічев’я шурхочуть помірно.
Попід ними отава густа
І пружнаста така, й душнувата, –
Мов покрита тафтою тахта,
В тьмяних нетрях моєї кімнати.
Вгрузнеш тілом у стебла пахкі,
Безпідставно зітхаючи важко, –
Наче в схованку від хижаків,
Повна ляку незмінного, пташка.
Та не бійся ти так, далебі,
І не ойкай стривожено більше,
Адже хочу тремтливій тобі
Прочитати веселого вірша.
Про оте, що знедавна блудник,
Рожевіючи пізнім серпанком, –
Не спалахує, наче сірник,
Чим дивує свою кожну бранку...
13.07.20

Болюче щось, неначе жало,
Зненацька душу обпекло
І так мені недобре стало,
Як ще ніколи не було.
Умить згорьовано подумав,
Що вірю в завтрашнє дарма,
Адже навколо стільки суму,
Що місця радощам нема.
Чомусь туманна тінь полуди
Була так довго на очах,
Що слід брехні не бачив всюди
На важко пройдених шляхах.
Невже очунюю помалу
І відкриття життя прийшло
Тоді, коли осиним жалом
Усоте душу обпекло?..
07.07.20

Смарагдове сяйво, як полум`я ніжне,
Голубить воно, не пече.
Тону у вогні я оцім дивовижнім –
Смарагдових бранець очей.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

Не знаю, чи може мене хто зурочив,
Як доброї феї крило –
Мені світ закрили смарагдові очі,
Й у казку мене понесло.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

І я - у шаленій стихії цій милій –
На гребені долі – мій путь.
Мене чарівливі смарагдові хвилі
У море кохання несуть.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

31 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Вночі легкий вітрець несе
І прохолоду, і розраду.
Затихло на алеях все,
Лиш місяць бродить понад садом.

Вгодований і повний він,
І як солодку вату – лиже
Довгасту хмарку в темряві…
Картину згадую Куїнджі*.

Де барви місяця ясні
Були так змішані уміло,
Що він ярів на полотні,
Немов лампадка підсвітила.

Неначе ти у вишині
Тримаєш світ оцей в долоньці.
І світиш у житті мені
Ясніше місяця і сонця.

*Архип Куїнджі – відомий український і російський художник, автор картини «Місячна ніч на Дніпрі».

4 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Дай руку, сонце, і іди за мною,
не обертайся на презирство й сміх.
Хто судить всіх – не відчуває болю
і не вмирає кожен день за гріх.

Хай кине камінь той в крилату спину,
хто не злукавив навіть у думках.
Я відколола сонця половину,
аби світило, де страждання, крах.

Де морок й сонця не було улітку,
в зимові, весняні й осінні дні.
Ти спалахни, я не боюсь осліпнуть,
хоч крила обпалю, світи мені.

Зігріюсь вогником, промінням сонця,
і вистачить на всіх твого тепла.
Лиш заясній, щоб наді мною знов ця
розсіялася темряви імла.

Як можна жити, сонечко, без тебе?
Ховати відчай у пітьмі сирій.
У вирвище не провалилась ледве,
шукаючи осяяння надій.

04.07.2020р.

І
Їм юшку і плюю на щі,
копаю ямище глибоке...
ачей, на мене у кущі
чатує лихо косооке.
Чи то Яга, чи то Кощій –
не мають спокою народи,
то пограбує лиходій,
а то – опричники-уроди.
Де не посій, воно зійде
та ще й порадує макаку,
на ум якої не спаде,
що несумісні ми ніде
і годі вірити у казку,
яку розказує пуйло...
І не заціпить цій патяці,
що України не було,
коли історії на зло
були ахейці і данайці*.
Що не вони улус орди,
раби у Катерини-суки,
що палець в рота не клади –
по лікоть одрубає руку.
Що то не ми ішли на ви,
а на Батия – печеніги,
що Кожум'яка із Москви
чіпляв Гориничу чепіги.
..........................................
Ми – барани, вони орли...
Вони вовки, а ми, осли,
шукаємо тієї голки
або козачої стріли,
якою упокоять Вовку.

ІІ]
А наші... палії й носи..
одні угодники цареві,
шути, паяци, вірні пси
зелені й де-не-де рожеві...
О, де ти, Господи, єси,
Якого розп’яли на древі?

ІІІ
Чекаю, дами і месьє,
на українське житіє
і на нові закони мови,
які на голову здорову
не налізають, поки є
немайдануті разумкови
і наймити опезеже...
і язикаті яничари...
а я гадаю, – та невже
їх не візьме за фаберже
і не скарає Божа кара?

07/20

Мамі не хочеться жити у місті -
Рідна земля і на старість опора.
Тоне в бузку невеличке обійстя,
Хата, садок і криничка прозора.
Руки спрацьовані, а у домівці -
Затишку, світлу відчинені двері.
Спів солов’їний рве душу сопілці,
Мамі вклоняються горді гербери.

Приспів
Огортає ніжністю мене
Мамине подвір’я зоряне,
Задушевне, лагідне,
Наче серце мамине.

ІІ
Мамі всміхаються айстри, лілеї,
Пишні троянди, малина за плотом.
Пахне подвір’я у мами моєї
М’ятою, ладаном. Як меду соти,
Зорі на куполі синім церковнім.
Гляне у небо – відразу засяє.
Тепло на серці і місяць у повні
Дихає маминим яблучним раєм.

2016 р.

В тихім небі яснім дивина догоря,
Чарівлива така, величава
Неймовірно зваблива вечірня зоря,
Як вулкану ласкавого лава.

І поволі блідішає вже небокрай,
Тільки барва густа голубіє.
Так прекрасно утомлений день помира,
Ніби смерть – це була його мрія.

Я би смерті хотів у житті найпізніш,
Хай обірветься нить-волоконце.
І найкращий останній напишеться вірш,
Вгорне лава ласкавого сонця.

28 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Континенти фейсбук поєднав. Тих людей,
що ворота відкрили у світ інстаграми.
Безліч нових світлин, і яскравих очей,
у мобільних мережах пліч-о-пліч із нами .

Так цікаво знаходити друзів нових
і знайомити світ зі своїм кругозором.
Дехто в чат надсилає цеберця суниць,
інший дзвонить вночі пропонуючи море.

Ні, розбещеність це не моє ремесло.
Видаляю із "друзів" спокусу облуди.
Ви на тих берегах де мене не було
і немає тепер і ніколи не буде...

Я із тими, хто творить мелодій дива
і добро від якого голубкою в ирій.
Навзаєм я дарую яскраві слова,
малинові сердечка і Усмішки щирі.

І троянди в росі - "Теракотові сни",
вірші щемні, зворушливі, м'ятно-медові.
Для людей смолоскипом надій спалахни
на сторінці життя у обіймах любові.
25.06.2020р.

Вже вогко у саду, вечірня прохолода
Із низу підкрадається, неначе кіт.
Приємний вітерець дарує насолоду,
Літаючи вгорі поміж зелених віт.

Бува, котрусь із них ураз високо здійме*,
Й розкрилюється гілка, так немов летить.
І розкриває трепетно свої обійми,
Хоча триває це лише коротку мить.

Й життя коротке наше – злет його чудовий,
Мов долі вітерцем підніметься колись.
Й на мент осяє світ веселкою любові,
То усміхається і розквітає вись.
*ЗдІйме – авторський наголос.

23 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

У Софіївськім затишнім парку
ми з тобою алеями йдем.
Підглядає крізь вечір у шпарку
зоряниці далекий Едем.

Відбиваються в поглядах - зорі,
бо в долоні тремтлива рука.
Розлилася в душі бірюзовій
соловейка рулада дзвінка.

Хай шепоче нам клен про Софію
і її незрівняну красу.
Я ж тобою, кохана, зорію,
блиск сузір'я вплітаю в косу.

Не надихатись нам зорепадом,
Не напитись любові сповна.
Ніч гойдає на хвилях відраду,
чути здалеку плескіт човна.

Нам, лебідко, на острів кохання,
й залишитися там на віки.
У купальських ночей раювання
на водойми пускати вінки.

Ми напишемо світлу поему,
побудуємо щастя мости.
На землі хоч немає Едему.
Мій рай там, де знаходишся ти.

22.06.2020р.

Пантера попри вигляд показний,
Що звірів манить, – оком протина,
В кущах чаїться з вищіром жахним,
Коли планує напад свій вона.
Моя кохана вторить їй сповна:
Чарує всіх осяйна красота,
Принаджених – чекає смерть страшна,
В душі дівочій хижа лють зроста.
Ганьба, коли краса, ясна, свята,
Породжена, щоб квіткою цвіла,
Для вражених – немов жорстока мста.
Чарівна врода – не знаряддя зла.
Красі пресвітлій – милість до лиця,
Як навчені ми прикладом Творця.

Не говорите мне о том,
что я должна вам в этом мире:
родить детей, построить дом
и фикус посадить в квартире.
Хотя бы кактус небольшой,
колючий, но живой, как песня,
как будто страшно интересно
колючки вынимать из сердца
и не печалиться душой.

Простите мне судьбы грехи,
и все обиды отпустите,
и что сожгла свои стихи
(они не нравились элите).
Что раню словом, взглядом вас,
нервозна и консервативна,
что утешенье вижу в ливнях,
и та блаженная  наивность
граничит с глупостью подчас.

Не говорите мне шутя,
что я живу не как хотелось,
что нравом сущее дитя,
не совершенна ликом, телом.
Как есть, так есть и не беда,
судить лишь небо вправе строго,
хоть пререкаюсь часто с Богом.
Любую боль гасить ожогом
привыкла с детства, господа.

17.06.2020р.

Тільки той, хто на фронті був
І вернувся живим звідтіль, –
Зрозуміє мою журбу
Та відчує такий же біль.
Бо чужої нема біди
І немає чужих могил
Там, де звився салюту дим
І стояти не стало сил.
Неможливо очей піднять
І потрібні слова знайти,
Щоб зітерти жури печать
З бідолашного сироти.
Скільки їх, завдяки “братам”,
Призвичаїлось до війни
Не рахують ніколи там
І приховують тут чини.
Та я знаю тих імена,
Хто в атаки ходив скоріш,
Бо триває давно війна,
А на фронті одні і ті ж…
14.06.20

Тимчасове затемнення сонця минуло,
Розчахнув світ фіранки сапфірово-сині.
Тонкошкіра, закохана, віддана, чула.
Діамантовий блиск - сто каратів донині.

Соромлива усмішка  і праведна й грішна.
Самоту безпритульну погладить щемливо.
Нагодує, зігріє, самій же так втішно,
наче Бог прихилив небеса незрадливі.

Її подруга - мрія, не сумно із нею
будувати повітряні замки і вежі,
відкривати нові континенти душею,
океани фантазій, пустелі безмежжя.

Не жахливо у джунглях свого передсердя
відшукати цілющі джерела любові.
Де скрипкова вчувається музика Верді,
в кожнім шереху хвилі, загубленім слові.

Всі їй радять не їсти у піст мармеладу,
не купатись оголеній в ранішніх росах.
В псалтирі молитовнім  шукати відраду,
щоб щасливою бути... Чи неба їй досить?

15.06.2020р.

Ти пробач, це було ніби всує,
Завдавало тяжкого жалю.
Божевільно тебе я ревную,
Бо тебе божевільно люблю.

Я усю заховав би від світу,
Й не казав би нікому про це.
Бо готовий я кожного вбити,
На твоє хто погляне лице.

І в думках моїх тільки одне є –
Володіть безроздільно я рад.
Так немовби я не європеєць,
А страшенний дикун-азіат.

Але ти… ти - публічна людина,
І прекрасна в стосунках з людьми.
І чаруються всі щохвилинно…
Що робить мені, Боже? – Прийми

Все, як є, і стринож свою ревність,
І любов їй даруй свою ти.
Бог сказав, - вона вірна, май певність,
І любов`ю своєю світи.

Покажи, що ти кращий мужчина,
І шляхетний святий чоловік.
І хай вірність твоя лебедина
Подарує Вам щастя навік!

13 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Асфальт гарячий, світлофор, гудок...
нестерпна спека палить мізки...
А як же добре там за містом,
де скрапує із променя медок –
тягучий, бурштиновий, золотий –
в духмяне поле колосків налитих,
прямісінько в шовкове, стигле жито.
З небес гіпюрової висоти
на звіробій, сокирок фіолет,
ромашок, незабудок, маків звичних.
Зірву, поставлю в вазу екзотичну,
яскравих квітів польових букет.
Дивитимусь на сонця пектораль,
хоча… дістану пензлик й намалюю
все те, що так обожнюю, люблю я.
У натюрморт не вміститься, на жаль,
полинний, калгановий смак лугів,
пташиний трепет голосів діброви.
На полотні застигне рай квітковий,
шаленство різнобарвних кольорів...


12.06.2020р.

За вікнами пташиний щебет
все ближче й ближче до землі.
Мені б подумати про себе,
а не про море й кораблі.

І серенаду заспівати,
(світає у душі якраз.)
Зникають тіні, запах м'яти
я відчуваю повсякчас.

Бальзамом, ладаном - олива.
(Вдихаю свіжий аромат.)
Гірку п'ю каву, а щаслива -
в креманці пригорща цукат.

У очі бризнув промінь світла,
загоївши на серці шов.
Так щемно, сонячно, розквітла
весняним проліском любов.

10.06.2020р.

Якщо очі такі голубі
Ще й зволожені ледь по краях, –
Не питай: Чи я гарна тобі?..
Невгамовна відрадо моя.
Наодинці чи в цілій юрбі,
Поблизу чи, бува, звіддаля, –
Не питай: Чи я люба тобі?..
Несказанна красуне моя.
Уночі, в нетривалій журбі,
Чи у радощах дня, опісля, –
Не питай: Чи я мила тобі?..
Незгасима надіє моя.
А обмовлять колись, далебі,
І затруять злорадно життя, –
Не питай: Чи я вірю тобі?..
Незрадлива кохана моя.
08.06.20

В саду - прекрасна літня ніч.
І сяють зір ясні опали.
І духам сну - як могорич -
Розлито спокій у бокали.

Ніхто із них не крикне «Ах!»,
А перехилить мовчки склянку…
Бенкет цей тихий при зірках
У них триватиме до ранку.

І ночі короля рука -
Безшумно королеву ночі -
Під акомпанемент цикад -
У танці закрутити схоче.

І зачудований стоїш…
Таких незвичних вражень повно…
І дух-поет шепоче вірш
Як відгомін утіх любовних.

Чудна химерія така –
Видінь танок нічного раю…
І тільки шурхіт їжачка
Тебе у дійсність повертає.

7 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Камінчик,
що був колись горобцем,
розбив шибку,
що була колись птахоловом.

А хто був той хлопчик,
котрий кинув камінчик
і втік?

1994

Люба, люба, днів печальних
Скільки ще лишилось нам?
Небо саваном прощальним
Вкрите. Хмарам і дощам

День за днем немає ліку.
Ніби траур одягла
Вся природа – свійська й дика,
Сонце вдень ковтнула мла.

Дні минулися розмаю,
Темна смуга вкрила все.
І печаль врожай збирає
І хвороби нам несе.

Ну й часи настали нині,
Зло розлите, наче ртуть.
Чорний світ на карантині,
Всі в намордниках ідуть.

Один одного бояться,
І сахаються убік.
Хай же візьме того трясця,
Хто життя на пекло спік.

Хто позбавив людство свята
І на горі заробля.
Упирів отих багатих
Проковтне нехай земля.

І нехай навколо тебе
Знову щастя зацвіте.
І повернеться на небо
Знову сонце золоте.

На красу ясну земную
Ллється знов живильний душ.
Нас любов лише рятує,
І шляхетність наших душ!!!

4 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Пригорни мене, мамо, ласкаво до ніжного серця,
розкажи оксамитову казку – щасливу й сумну.
Пелюстково, зворушливо, щемно душа стрепенеться.
Притулюсь до грудей, як в дитинстві тебе обійму.
Говоритимемо допізна про життя і родину,
про надії крилаті, невпинні, мінливі літа,
що вплітають у коси зажуру в сутужну годину.
Ти – мої небеса, життєдайна молитва свята!

Приспів

Мамо, мамо, нехай твої очі мені льоноцвітять.
І відлунням лунають пісні в колисанці дібров.
Ти, лебідко моя, найдорожча перлина у світі,
наймиліша троянда, найперша у світі любов!

Мамо, скільки стежок залишилося там за весною,
усіляке було на широкім просторі доріг.
Та мій янгол земний був постійно, матусю, зі мною –
вишиванка на долю, натільний лляний оберіг.
Витри сльози, матусю, хай радісно буде у домі.
Напечем пирогів, почастуєм рідню на свята.
Материнську любов не вмістити в старенькім альбомі.
Ти – мої небеса, життєдайна молитва свята.

Приспів

Мамо, мамо, нехай твої очі мені льоноцвітять.
І відлунням лунають пісні в колисанці дібров.
Ти, лебідко моя, найдорожча перлина у світі,
наймиліша троянда, найперша у світі любов!
 



03.06. 2020р.

Зола у висліді багаття
Чи не єдиний результат.
Що по собі лишаєм, браття –
Чи пустирі, чи зелен сад.

У безвість звіяні вітрами
Пощезнуть душі – хто куди...
Життя збиткується над нами,
В імлу змітаючи сліди.

Порозвівається полова,
Все тлінне спопеліє вмить
І зостається тільки слово,
Яке довіку не згорить.

Ти листа напиши, як сумуєш за мною невтішно,
тихі будні рахуєш, ховаєш думки від усіх.
Нереальні, приборкані, виткані з райдуги, грішні.
Хоч хтось мудро сказав, що блаженна любов, то не гріх.

Хто осудить її, той не знає, що світ воскресає,
перламутровим цвітом конвалій у райських садах.
І лягає на душу намистом, гірчить молочаєм,
недопитим цілунком на ягідно-кислих губах.

Соловіє в очах незабудками, синім туманом,
розриває нестерпних розлук золоті ланцюги.
Сновидінням яскравим у затишнім озері тане,
нищить птахом надії на злеті сумнівні думки.

Хай голубка мені принесе у рожевім конверті -
квітку папороті і розмиті сльозами слова.
Їх з'єднай сургучем, напиши кров'ю серця відверто
чи ти дихаєш мною допоки любов ще жива?

02.06.2020.

- Вийшла заміж я, мойри. А чи з тим...
- Ні. Змирися,- не нарікай.
Не пізнаєш оази ніжності,
Зрада чорна - твоя ріка.

Від любові не буде користі,
І з твоєї до нас мольби.
Той, що поруч, - козак безсовісний,
Омела на твоїй судьбі.

- Ні! Не буде тобі пороблено!
Соловій у сердечку "Тьох!".
Вирвав нитку судьби в озлоблених,
Чорноротих, дурних відьом.

Залишились позаду труднощі,
Всім зловтішникам - шах і мат.
А судьба - у долонях люблячих
Розцвіла як весною сад.

01.06.2020 р.

Дощ переповнив глибокі калюжі
І заливає узбіччя кругом, –
Хочеться, хочеться, хочеться дуже,
Тільки не знаю, не знаю чого.
Мокрі дерева шурхочуть, як мітли, –
Тихо, задумливо і спроквола, –
Хочеться, хочеться, хочеться світла,
Тільки немає, немає тепла.
Сутінки сіються попелом сірим
І обертаються в тишу німу, –
Хочеться, хочеться, хочеться вірить,
Тільки не знаю, не знаю кому.
Вечір, укритий німим оксамитом,
Сумно зростає в обіймах імли, –
Хочеться, хочеться, хочеться жити,
Тільки немає, немає коли.
Місяць край неба сія сиротливо,
Поки зірниці лаштуються в стрій, –
Хочеться, хочеться, хочеться дива,
Тільки немає, немає надій…
01.06.20

Смарагдове сяйво, як полум`я ніжне,
Голубить воно, не пече.
Тону у вогні я оцім дивовижнім –
Смарагдових бранець очей.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

Не знаю, чи може мене хто зурочив,
Як доброї феї крило –
Мені світ закрили смарагдові очі,
Й у казку мене понесло.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

І я - у шаленій стихії цій милій –
На гребені долі – мій путь.
Мене чарівливі смарагдові хвилі
У море кохання несуть.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

31 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Забриніли крапелисті струни
Межи ще не викошених трав,
Я ішла крізь голоси і луни -
Ти на другім березі чекав.

Цілували швидкоплинну воду
Срібнодзвінні краплі дощові,
Я в стрімкій ріці шукала броду -
Ти стежки вимощував живі.

Із півоній чари пили роси,
Рахували ритми висоти,
Я ховала в трави ноги босі -
Ти ростив веселкові мости.

Розлилися променями звуки
У простій мелодії дощу,
Як узріла я надійну руку
І в очах твоїх - "не відпущу".

Ні храму дзвони голосні,
Ні солов’їв міських пісні
Не можуть розбудити
Тебе поринуту у сни
Цієї кволої весни
Й утомлену досита.
Прогнати сни ті кілька раз
Уже збирався чаром фраз,
Але не зміг донині
Впустить неспокій ранній мій
У плин чи спогадів, чи мрій
Коханої людини…
31.05.20

І як воно? Здійнятися в політ,
Коли усе змаліле, мов полова,
Летить за вітром і хурделить світ...
А ти - навпроти... Ти - на крилах слова...
Тобі - піском солоним в очі, в рот.
Тобі іржавий свист вражає вуха
Так, що не годна вже знайти чеснот
В скажених вирах тої завірюхи...
Та лиш заб'є живильне джерело -
І вже тобі нема до цього діла.
Крізь терни серце світлом розцвіло -
І несвятих ти любиш, як любила.
І жаром - знак розправлених рамен.
І міццю - пісня, послана любові.
Де дух добра, немає там знамен.
Там крила є в кожнісінькому слові.

На рівні інтуїції

***

Ми не знайомі,
але я завжди впізнаю її будь-де,
будь-коли,
у будь-якому натовпі.

Я не вдивляюсь,
але завжди відчуваю
коли вона -
поруч.

Я ні на що не розраховую,
не вимагаю,
лише сподіваюсь.

Вона випромінює Посмішку,
Радість,
хвилі її Доброї Сили
охоплюють безліч людей.
Сама її Присутність
насичує
Бажанням Жити.

Дай, господь, кожному
здатність
хоча би
відчути
Цю Силу!

Цвіт осипається бузку,
Минає час весни розмаю.
Та маю віру я таку:
Кохання не перецвітає.

Воно, мов дерево оте,
Пустило корені у гаю.
І буйно зеленню цвіте,
І цвіт його не опадає.

А восени воно горить,
Вкриваючи багрянцем віти.
Збагачує небес блакить
Чарівним золотавим цвітом.

І взимку теж воно живе,
Мов жовтий цвіт життя закон це –
Світило бачимо нове –
Коли народжується сонце.

Бо істина в нім - золота –
У небокраї цім привітнім.
Кохання – не перецвіта,
А вічно людству сонцем квітне.

24 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Перецвітає вже бузок,
Весна травнева – прохолодна.
Похмурий хмароньки мазок
Небесну зачорнив безодню.

Лиш соловейко у гіллі
Лящить, витьохкує завзято.
І проганяє геть жалі,
Дарує всім любові свято.

І інше птаство зусібіч
Висвистує і бадьориться.
І більше радості в облич,
Безшумні кола креслить птиця.

Весняний дощик відійшов.
В землі навкруг пульсують соки.
І темряву за шовом шов
Зшиває птах в гіллі високім!

21 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Я вірую, що є у мене ти
і знаю, що і я ще є у тебе,
що ми не боїмося висоти,
коли пливе земля на сьоме небо,
що я буваю іноді смішним,
і не умію гратися словами,
і червонію, і п’янію в дим,
торкаючись з тобою рукавами.

Та ніколи журитися мені,
що я тебе ніколи не ревную
і не горю в пекельному вогні,
що не тебе я уві сні цілую,
що наші імена о цій порі
ніхто ніде не поминає всує
і, що у небі, і на вівтарі
не прозвучить над нами, – алілуя!

Я дякую живій твоїй душі,
яка не знає, що була моєю,
за спокій мій, за наші міражі
під нашою вечірньою зорею.
І за мою під місяцем печаль,
за сонечко твоє над головою,
за те, що ми не вінчані, на жаль,
і я, на жаль, не буду із тобою…
……………………………....................
бо ти не мною хворієш, на жаль,
а я, на жаль, не хворію тобою.

2012-2020

Мінорні сутінки лягають
На сад, на поле, на луги…
І вечір лагідний у гаю
Все огортає навкруги.

Ледь вітерець ворушить крони
Ліниво. Трішечки. Здаля.
І навіває настрій сонний
Мов позіхаючи, земля.

Стуляє втомлено повіки…
І оглянувшись вусібіч,
Ковтає тиша сміх і крики…
Котом згорнулась тепла ніч.

17 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Засинали зорі на світанні.
Ранок їх колиску колихав.
Сном роїлось коників сюрчання
У пахтінні викошених трав.

Снили зорі зеленню і світлом,
Помахом пташиного крила.
Їм хотілось, як маленьким дітям,
Щоб на цвіт спускалася бджола.

Снився їм духмяний кусень хліба,
Щойно з печі, вкраяний на двох,
І росини в золотистих німбах,
Наче щойно їх вінчав сам Бог.

Їм жадалось шепоту і вітру,
Слів огнистих і умілих рук,
Щоб зіграли музику нехитру,
Бо вона - наука із наук.

І у тому переливі звуків
Знов постане щире і просте
Слово "бути", з радості і муки,
Що любов'ю з вічності росте.

А сад навколо зеленню заллятий,
Трава густа зросла, неначе ліс.
Немов нема кому вже доглядати,
І він увесь неголений заріс.

Зелена борода укрила щоки,
Ступає по м`яких щоках нога.
Ввійду у ту гущавину високу,
По пояс де-не-де вона сяга.

І хочеться зариться з головою,
І поглядом пірнути в небеса…
Коханая, чому ти не зі мною?!
Ми б тішились удвох… Яка краса!

Поглянь у тім саду бузкові очі,
Волосся із черемхи кличе в схов.
Усе навкруг буя, кохання хоче,
Цвіте і пахне ніжністю любов.

15 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Знову хмари сильний вітер
З виляском погнав у даль.
На хитливих темних вітах –
Насурмонена печаль.

І бузок цвіте навколо –
Розгойдався вусібіч.
Гнеться в боки і додолу,
Аж торкається до пліч.

Ніби просить захистити
І зігріти просить він.
Фіолетовому цвіту
Не дожити до сивин.

Відчуває смерть неначе
Проминуща ця краса.
Тихо кетягами плаче
В спохмурнілі небеса.

12 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Знов тішуться вишні прийдешньому травню,
ген, сонячний зайчик  стрибає в гіллях.
В блаватному небі  назустріч коханню,
розправивши крила, летить білий птах.

Каштанові світочі пахнуть ваніллю,
парфумів таких ти не знайдеш ніде.
Кружляє за обрієм вітер свавілля
над вежами світу стрімке  па-де-де.

Земля благодатній погоді радіє,
кульбабові зіроньки світять в траві.
В душі оживає квітуча надія,
цитринові роси - перлини живі.

І стукає серце відрадно і лунко,
просвітлено,  чуйно, цілющим дощем.
Від дотику щастя цукровим цілунком
я тану в любові, мій радісний щем.

05.05.2020р.

Знову скрізь химерних ліній плетиво –
І черемхи і бузку – вогні.
На душі мені так фіолетово,
І так тепло й радісно мені.

Піниться весна п`янкими хвилями,
Пахощі розлиті навкруги.
В небо підіймають і окрилюють…
Друзями мов стали вороги.

Дивовижно: з «ахами» і «охами»
Аромати веселять людей.
І пливе душа моя закохана,
Ніби виривається з грудей.

Аж під лоба оченька закочує
Ув обіймах милая моя.
Світ увесь тепер обняти хочу я,
Що красою й ніжністю сія.

5 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Світиться зоряно море Амріти.
в Любості - суджена й суджений поруч,
ночі Краса у обійми відпита:
Ладом всесвітнього квітнення опліч,
Місяцем в небі любові до тебе,
на благодаті Твоєї щедротах,
Радості - повенями звідусюди,
Серце відкрите зрина в насолодах!