V

Чомусь не спалося Вікторії в цю ніч,
безсоння малювало штучні квіти
на вистуженій шибі. Сонми протиріч
мурахами в думках. Як далі жити?

Вона раніше не кохала, в той же час,
були зв'язки до нього не тривалі.
То кидала вона, а то її. Щораз
не з'єднувався пазл, не співпадали.

А зараз все по-іншому, цвіла весна
бузком в хурделицю, мороз і зливу.
Нарешті все чудово, райдужно, вона -
закохана, окрилена, щаслива.

Він скоро прилетить, дізнається, що в них,
(згадавши усміхнулася таємно,)
дитятко з'явиться у мріях осяйних
заснула світанкова і смиренна.

Маестро відчинив замок своїм ключем,
пройшов у спальню не збудивши Віку.
Дивився на красуню сплячу, в горлі щем,
не міг собі пробачити до віку.

То ніби вперше її вгледів - запашну,
беззахисну, довірливу, наївну.
На шльондру проміняв - заквітчану весну,
на злу чаклунку - милу королівну.

Пройшло чимало, як не зводячи очей
вростав у неї розтривожив рани.
Збентежений, мана, зурочення, ачей,
як міг їй зрадити? Фортепіано

відкрив...заграв...ледь чути рондо перелив.
Та музика пливла за течією
його страждань. Бельканто душу золотив
мінорною жалобою тією.

11.04.2020р.

Межи розхрестя карантинних дум
Несе душа, у білий цвіт сповита,
Легкий парфум, а може древній сум -
Доріг і меж неперебутнє мито.

У нім - печаті спогадань і мрій,
Проміння з віч і світлі щастя сльози,
Шитва життя непереборний крій
І соромливо-ніжний дух мімози.

У нім - тепло надії і снаги,
Із-під золи, немов жарини-зорі...
Працюють шальки, щоб дібрать ваги
Тому, що є і буде апріорі.

І квітне сад межи отих розхресть.
У нім душа, мов квітка на долоні
Звітує небу: "Я живу! Я єсть
Роса любові у твоїм полоні!"

Красуня, яка мене любить,
Про мене лиш думає все.
І пестить цілунками в губи,
І квіти найкращі несе
Красуня, яка мене любить.

Красуня, яка мене любить.
Зітхає… Все «Ох!» їй та «Ах!»
Врятує мене від погуби,
І сяє у ніжних піснях
Красуня, яка мене любить.

Красуня, яка мене любить,
Розвіє всі думи сумні.
І поглядом теплим голубить,
Дарує смарагди мені
Красуня, яка мене любить.

Красуня, яка мене любить –
Дощами умита земля,
Що словом пестливим, не грубим,
Збадьорює і звеселя
Красуня, яка мене любить.

Красуня, яка мене любить –
Вінець мрій усього життя.
І ось до небесного шлюбу
Зі мною іде в майбуття
Красуня, яка мене любить.

8-9 квітня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

ІІ

Минали місяці - вервечки голубі,
полином пахли вечори духмяні.
Проходило життя в депресії, журбі
не рятувало навіть фортеп'яно.

Боявся подумки вертатися туди,
де одночасно солодко і гірко
було йому, ще до розлучення, біди.
Десь за кордоном скніла його Зірка.

Артистом працював в оркестрі провіднім,
вертався пізно у порожні стіни,
де по кутках снував старий павук окрім
журби, тоненьку нитку павутини.

Виходив на балкон і спрагло там курив,
втомившись від нудьги, буття марноти.
Впритул його будинку - лісовий масив,
дев'ятий поверх й дівчина напроти.

Її на лоджії він бачив і не раз,
завжди вдивлялася в його сумне обличчя.
Уважно слухала, як щемно грає джаз
ця дивна незнайомка таємнича.

Знов сів за інструмент наш музикант,
перебирав дієзи і бемолі.
Ліричні витоки зворушливих кантат
народжували музику любові.

Стаккато -запальний проникливий мотив -
наскрізь пронизував, бив тіло струмом.
Безжально рвав кайдани самоти,
лунала пристрасна кубинська румба.

Коли звучання розчинилось в небесах,
хтось нетерпляче подзвонив у двері.
Стояла дівчина з сльозами на очах,
в руках тремтіли - сонячні гербери.

08.04.2020р.

І

Насолодитися, не випити до дна,
розкішна пава, зірка промениста,
утіха жадібна, мольфарка чарівна,
заволоділа серцем піаніста.

Їй місячну сонату, п'єси дарував,
цнотливі орхідеї і браслети.
Страшенно ревнував, хоч не було підстав,
до кожного безхатченка й поета.

Коли спускалася на місто дивна ніч,
запалювала ліхтарі зірчасті,
торкався біло-чорних клавіш піаніст,
обличчя випромінювало щастя.

Етюди птахою в розчинене вікно
злітали ввись божественно, натхненно.
Золототканої  мелодії руно
стелив своїй коханій гобеленом.

І всесвіт завмирав, коли грав музикант,
душі  торкнувшись пелюстком лілеї.
Лише обраниця - холодний діамант,
не розуміла музики тієї.

Сказала: "Любий, вибирай одне із двох
між пеклом й раєм, Музою й романсом.
Тебе люблю й ненавиджу, то бачить Бог,
бридку я музику, що дисонансом."

Нестямно їй було, не чула срібних нот,
багатогранних варіацій фуги.
Вальс дуже дратував, розлючував фокстрот
і не стерпівши музикант наруги,

закрив фортепіано, довгих кілька днів
воно не видавало ані звука.
Боліли пальці і маестро не стерпів -
хотів сокирою відтяти руку,

поклавши, врешті, край стражданню. А вона -
металась по кімнаті лютим звіром.
Любові обірвалася дзвінка струна,
духовна близькість зникла і довіра.

Хіба було у них споріднення? Чужі!
Два береги не з'єднані мостами.
Мелодія зворушлива в його душі
для іншої планети сонцем стане.

07.04.2020р

Укривши світ габою голубою,
Весна ішла у чарівній обнові…
А ми були, як лебеді, з тобою
В смарагдовому озері любові.

Його розхвилював бурхливий вітер –
Аж бризки золоті навкруг летіли.
І шал кохання підіймав над віти,
Солодкий струм пронизував нам крила.

О пестощів нестримне божевілля! –
То приземляло, то несло у леті…
І почуття могутнього всесилля
Передавалося усій планеті.

Моя принцесо люба, я – твій витязь!
Наш вихор-танець пристрасний до болю.
Куди, не знав, од ніжності подітись…
В обіймах воском танув мимоволі.

…Несе весна кохання хвилі нові,
Розвіялась облуда пандемії.
Безбожжя нице нишкне і німіє,
Приборкане звитягою любові!

6 квітня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Люби мене мовчки, коханий, люби,
хай тиша замре на півслові.
Лиш ніжності дотики, серця скарби,
платівки мелодій любові.

Всі зайві слова, тільки погляд зорить
в смарагдовім озері зримо.
Душа відлетіла за обрій на мить
і знов повернулась в обійми.

Люби до знемоги, до краплі роси,
блаженства солодкої муки.
У стогоні щастя замруть голоси,
потонуть в цілунках спокуси.

Сльоза благодаті на кінчиках вій
магічним блищить сердоліком,
Ти - древо життя, я - ліана надій,
сплелися корінням навіки.
5.04.2020

безглуздий неначебто степ Євразій двохсот
зловлено обрій волоком широт і довгот
витягнуто на мапи і він з-за клітчастих ґрат
ще евклідових координат
упершись в них небом на неевклідовість дивиться
яка і фракталиться й ковилами хилиться
до горбин де в повітряні замки ростуть хатки
й мов ґрунт стеблини
мапи рвуть на шматки
котрі в простір сонячним вітром несе
їх не втримати у руці
бо не можна обрій ув’язнити в математиці

2020

- Здрастуйте, мій лікарю хороший,
Третій тиждень валер"янку п"ю…
Ось, візьміть, мої, будь ласка, гроші,
Я Вам душу виплачу свою.

Так самотньо всі минають ночі,
Аж сльоза, буває, набіжить…
Третій місяць чоловік не хоче
Ізі мною повноцінно жить.

Вже йому й "дракона" купувала,
І стриптиз крутила - хула-хуп,
Стрілка ж на пів-шостої як впала,
Так уже й не дивиться на пуп.

І сказала лікар: "Непорядок!
Чи у сплячку впав, як той ведмідь,
Щоб оцій біді тяжкій зарадить,
Мушу з ним сама поговорить!"

- Бачу, що мужчина Ви – нівроку,
Так чого ж, немов без крил – орел?
Ви дружині завдали мороку,
І в коханні все не "very well"?

- Ви така вродлива, пані лікар,
Я нічого не втаю від Вас…
Секретарка молодого віку
На роботі в мене – вищий клас.

Стегна в неї хтиві, аж веселі,
Я їх роздивляюсь залюбки.
Попкою вона, як ті моделі,
У повітрі пише вісімкИ.

І очима водить ота Ната,
Мов на морі в темряві маяк…
- Будемо роботу починати, -
Вам спочатку каву, а чи як?

Починаю день із гарних звершень,
Ой, з натхненням попрацюємо –
Гарно "ачияк" ми зробим спершу,
А тоді вже й кави поп"ємо.

День минає, знов заходить Ната,
Стегнами погойдує відтак.
І уважно почина питати:
- Ви уже додому, а чи як?

І щоб все закінчити чудово –
На столі лишаємо печать –
"Ачияк" повторюємо знову,
І спокійно йдем відпочивать.

Я на п"ятий поверх піднімаюсь,
А на третім, спершись на косяк,
Вже стоїть сусідка і питає:
- Ви уже додому, а чи як?

Я чомусь не можу її лаять,
Хоч і не належу до гуляк,
Перса апетитні вона має,
То ж і з нею робим "ачияк".

Вранці теж запитує нерідко,
Вигляда мене й дає вже знак:
- Біжите сьогодні дуже швидко
Ви вже на роботу, а чи як?

І отак – щодня, мій доктор милий,
Скільки, бач, дружині перепон,
Забира цей "ачияк" всі сили,
Став я вже, як вижатий лимон.

…Лікар розуміюче киває,
На столі з"являється коньяк.
- Що ж робить? Їй-Богу, я не знаю,
Будем лікувать Вас, а чи як?!

12. 03.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Вже свіжа зелень всіяла кущі,
І цвіт укрив усміхнені дерева.
Весна іде – квітуча королева
І променями лагідно блищить.

І мліючи від пестощів любові,
Вилискують на сонці в яснині,
Об щоки труться котики вербові,
Навіюючи радощі земні.

Зірветься раптом вітер крижаний,
І нажене хмарин у далеч сіру…
І світ накриють хмурістю вони,
Немов у них вселивсь коронавірус.

Людських переживань гіркий потік
Сумними пасмами по небу тік.

30 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Коронавірус… Маски, рукавички,
Санітарія, антисептик, відстань…
Вакцин немає. Ліки із аптечки
Не допоможуть… Спорожніле місто
Затихає. І до біса звички…

Завмерло все… З уяви виринає
Руда чаклунка в білій сорочині,
Струнка, гнучка, із розписної скрині
Мішечки трав засушених виймає…

В макітру кидає солодки і нагідок,
Ромашку і аїр, кореневища,
Дріб чистотілу, ще ісопу квіток,
І чебрецю, що винесла з горища…

Се томиться з водицею в печі…
Чаклунка ж випікає калачі
І конопляним маслом приправляє…
По склянках із макітри розливає
Відвар духмяний…. Духом присипляє….

….Із кардамоном каву заварю -
Над джезве ароматний серпантин…
Доп’ю і келих свій переверну,
Поворожу на бісів карантин…
В чаклунському видінні залишуся,
В рудої відьми дечому повчуся -
Життю радіти попри сто причин!!!!…..
Нудьгу морити в травах на пару)))…..

© 03.2020

Недобрий погляд із-під брів.
І гордий виклик, і зневага,
Всіх ліній – співи і наснага.
Такою вперше Вас зустрів.
В партері ніч. І духота.
Нагрудник темний близько, близько…
Бліде обличчя… Чорнота
Волосся, що спадає низько…
Уже не вперше дивних стріч
Я відчував німу жахливість!
Та цих нервових рук і пліч
Така бентежлива чутливість…
У гордім русі королев
На прикрощі ознаки схожі…
(Так на людей із огорожі
Похмуро поглядає лев).
А там, під лампою, в цей час
Уже замовкла сегідилья;
І ревнощі, що не до Вас
Йде полум’яний Ескамільйо.
Не Ви потягнете тасьму,
Щоб світло збавити навмисно,
І не сяйне вже ряд перлистий
Зубів – нещасному тому…
О, не дивитися – не хочу,
Сказати треба, та мовчи…
І Ви (зорею серед ночі)
Ковзнули, плавно ідучи,
У русі поступу – знемога,
І пісня Ваших ніжних пліч
Мені до жаху вже знайома,
А серце збереже цю ніч,
Як пам’ять про вітчизну іншу, –
Ваш образ дорогий навік…
А там: життя оце залишим,
Сумне життя разом залишим!
Кричить пропащий чоловік…
А березень наносить сніг.

18.02.2020

Сказала ти, щоб вибрав я, з ким буть:
Чи з дівами гулящими водиться,
Пірнути в зради, у розпусти суть…
Чи вірним стать тобі, о яснолиця!

І я згадав ті дні, і сірість ту,
Коли Мара потьмарила мій розум,
Огидну хіть і серця пустоту,
І опинитися на дні загрозу…

О скільки часу бовтався в багні!
Та вирвався з лабет чумних мамони…
Сказав минулому рішуче: «Ні!»,
Із аморальності утікши зони.

Над нами – щастя небо голубе!
Бо краще смерть, ніж втратити тебе!!!

25 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Мені давно не дарували щастя.
Минали дні у тузі повсякчас
і ось нарешті в пелюстках латаття
промінчик сонця блиснув , не погас,
а розгорівся ватрою бажання,
в батистовім алькові дивний сон,
гарячі почуття - сльоза вінчальна
і пристрасті жагучої вогонь.

Мені давно не дарували вірність,
троянди оксамитовий бутон,
у лоні серця ніжності покірній
метелики кружляють Вальс-бостон.
В міцних руках окрилена жар-птиця,
впіймав мене кохання  птахолов,
щоб надихнутися, насолодиться -
з пера натхнення скрапує любов!

Наче музика ллється із раю –
Далі неба ячать голубі.
Обіймаю тебе, пригортаю,
Розчиняюсь, кохана, в тобі.

Обіймаю так солодко, ніжно…
І по шкірі шовковій рука –
Як по струнах смичок – дивовижно
Лебедіє пестливо й шука

Чарівливі долини і гори,
І печери в лісах потайні…
Буйний стогін, як море, говорить
Як нам солодко, наче у сні.

Мов зітхання нічного зефіру,
Теплий подих лоскоче вуста.
Я кохаю тебе понад міру,
Чарівнице моя золота.

Божевільно красиві очиці
Випромінюють щастя нектар.
Ми з тобою – дві пристрасті птиці –
Підіймаємо хвилі до хмар.

Підіймаємо знову і знову,
Фантастично, в усіх кольорах
Водограї танцюють любові
У закоханих наших очах.

Незабутні кохання хвилини
Під широкими щастя крильми…
О життя дивовижні перлини! –
Умліваємо в спогадах ми!

23 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Грішили, вірили в добро і зло,
водили в дитсадок дітей, онуків.
Та скільки б нам з тобою не було
ми не готові серцем до розпуки.

Прийшла біда, не віриться, та все ж,
в Італії - країні-мрії райській,
ховає мертвих траурний кортеж
без шанування у могилі братській.

А ми любили жити на всі сто
і подорожувати по Європі.
У Києві зачинено метро,
мовчить майдан, ніхто не чинить опір.

На карантині села і міста
чекають на біду у кожній хаті.
Благають слізно Господа Христа
смерть зупинити бідні і багаті.

Це там були - холера і чума,
потоп, іспанка і Содом й Гомора.
В епоху  кібернетики нема
дієвих ліків від корона-мора?

А хто ж тоді, скажіть нам на біду,
із пляшки випустив лихого Джина?
Війна на сході сіє лободу,
з останніх сил тримайся, Україно!
22.03.2020р.

Давно – давно. Уже й не знать коли.
Про час відомо точно лиш єдине:
Що не було тоді іще людини
І лиш тварини на землі жили .
Іще був юним степ прадавній цей,
Річки текли з прозорою водою.
Ще мамонти неспішною ходою
Брели, траву скубали похапцем.
А та трава. Хіба така як нині?
В ній легко б мамонт заблукати міг.
І тільки чуть, як біга носоріг,
Чи рохкають сердито дикі свині .
Промчить стрілою боязка сайга
Від хижаків рятуючись, непевно.
Бізонів стадо попростує чемно,
Хоч може й лева зняти на рогах.
У той далекий від сьогодні час
Прабатько – Тур з’явився в нашім краї.
Звідкіль прийшов того ніхто не знає,
То все віки приховують від нас.
Сподобались йому степи широкі,
Пахучі трави і п’янка вода.
І скоро вже безчи́сленні стада
По степу розбрелися в усі боки.
Пройшли віки й за ними вслід пішли
І мамонти, й шерстисті носороги,
Бізонів не спасли великі роги,
Теж зникли, наче й зовсім не були.
І лише турів стада чималі,
Як і раніше, по степах ходили
І не було їм рівного по силі
На цій безмежній степовій землі.
Прабатько-Тур, могутній, гордовитий
На рід великий ревно поглядав.
Здавалось, миті тої він діждав,
Коли спокійно можна відпочити.
Тож і приліг на пагорку в траву,
Підставив сонцю посивілі боки.
Заснув на хвильку – пролетіли роки.
А дні його століттями пливуть.
Поки ж Прабатько –Тур спокійно спав,
В його степах з’явилася людина,
Сказала: «Я господар тут єдиний!
Час мого царювання вже настав!»
Здавалось би: людина проти тура?
Та тур сильніший двох десятків їх,
З конем підніме на рогах своїх
І у траву безпомічних пожбурить.
Та у людини зброя у руках,
Та ще підступність, хитрість за спиною.
Готовий тур до чесного двобою.
А люди б’ють по дітях, по жінках,
Все менше й менше їх лишалось жить.
Лиш де-не-де по одному, по двоє
І тільки рабства гіркою ціною
Життя вдалося декому купить.
Прабатько-Тур прокинувся якраз
І бачить ту нерадісну картину,
Як його рід від рук людини гине
І настає для них останній час.
Як врятувати тих, хто ще лишився?
По всьому світу розселився люд
І скрізь тварин калічать, нищать, б’ють,
Але найбільше – хто не приручився.
І не сховатись від біди ніяк.
Лишалось сподіватись на єдине.
Що з часом подобрішає людина
І зрозуміє, що не можна так.
Сильніші мають бути справедливі,
Розумним слід розумно поступать.
Якщо вже закортіло царювать,
То піддані повинні жить щасливо.
Хто кривдить слабших – не герой зовсім.
Бо справжня сила у хороших вчинках,
Хто ж сіє зло з причини, без причини.
Не має права царювать над всім.
І заревів Тур голосом гучним.
І ратицею землю вгріб щосили.
Перетворились тури на могили,
Що по степу розкидані усім.
Беззахисні перед нещадним злом,
Мовча́зні свідки людського безумства,
Чекають, доки люди схаменуться,
Аби на турів обернутись знов.

В черзі одній: і багатий, і бідний.
Краю й кінця їй наразі не видно.
Втомлені…Тільки час`у є замало.
Старість… А встигнути треба до Раю.

Раю земного: до нього щосили
вкотре наблизитись дуже хотіли.
Бідному ніколи; справи в хатині:
стріху латати, знайти копійчину.

Дітям на поміч: шукати роботу,
щоби в країні зосталися, що там!
Сім’ї змогли об’єднатись в турботі.
Не працювали до «сьомого поту».

Ну, а багатому, звісно, Мальдіви.
Скільки принад, та нема перспективи.
Всюди закриті (бо вірус) кордони.
До відпочинку – міцні перепони.

Бізнесу прикро, втрачаються статки.
Д`ірки… так`ож треба ставити латки.
А головне – для життя є загроза.
Коронавірусу: тьху, на погрози!

Наче з підпілля, розлючений ворог!
Байдуже, нищить, руйнівно, на сполох!
…В черзі одній: і багатий, і бідний.
У лихолітті, здається, мов рідні!

Скільки часу залишилось? Як знати?
Всесвіт мовчить, не бажає казати.
В спільних бажаннях – єдина дорога!
Стати на неї з’явилась нагода.

В прагненнях, діях з’єднатися треба,
щоб зрозуміти вказівки від Неба!


19.03.2020

Не можна, мила, словом змалювати
те щастя, що даруєш ти мені!
Сказать «люблю» – нічого не сказати,
як заметіль квітнева уві сні…

Сказать «кохаю» – ніби теж буденно,
про зорі, шлях Чумацький, древній Віз…
Про них я говорю, пишу щоденно,
щоночі аж до ранку, аж до сліз…

Як серце візьмеш у свої долоні,
я забуваю люте слово «жах»
і блякнуть зорі на небеснім лоні,
від усмішки твоєї на вустах.

Кохана, берегиня, жінка, мати,
у сіру днину – промінь у вікні.
Не можна, люба, словом змалювати
те щастя, що даруєш ти мені!

Нарешті наснився нам про кохання сон,
обом одночасно…
Здавалось би – із сну не виходьте,
радійте, живіть (чи спить) щасливо…

Тоді чому нас непокоїть реальність,
чому уповаємо на милість минулого?
Чому благаємо про подальші солодкі сни?
Чому плекаємо химерні надії на
Любов-Привід, на Кохання-Сновиду?
Чому нами керують виключно злі спогади?
Все це – через камлання древньої шаманки
на їм’я – Підступ-Кохання-Зрада-Любов…

Ми сподіваємось створити казкові шати
на примарний бал-маскарад,
пошити їх з веселкового
мерехтіння химерних мрій.

Маримо,
що сни стануть, нарешті,
реальністю…

А якщо Реальність, в свою чергу,
обернеться на Сон,
Кошмарний!?

Горобчиком витьохкує весна,
у сонці помарачевому мліє.
А спогади лоскоче мовчазна,
щемлива березнева ностальгія.

Те зримо пригадалося, а втім,
спотвореннями дзеркала кривого,
як злива супроводжувала  грім,
тулилася у просторі до нього.

Гасила блискавицю повсякчас,
втамовувала гуркіт громовержця.
Й тоді, коли було не все гаразд
сіль прикладала й ладанку до серця.

Хто вирішив у радощі й біді
вогонь і воду разом поєднати?
На пар перетворилися тоді -
не відшукати більш координати.
21.03.2020р

Знов дорога в небо верне,
І весна красою дзенька…
Очищатися від скверни
Починаю помаленьку.

Це - душа твоя і слово
Мою нову долю пишуть.
І зникають поступово
Всі захоплення колишні.

В небі голубому тануть
Хмари темні, почорнілі…
Ренесанс душі, світанок
В серці набирає сили.

І поволеньки, потроху
Вабиш і до себе кличеш…
Ти нову життя епоху
Твориш, наче Беатріче*.

І у слові обережний –
Вибухаю полум`яно!
Я люблю тебе безмежно,
Серденько моє кохане!

Шал обіймів. Серце вирви
У солодкім поцілунку…
Відтягла мене від прірви
Для життя мого рятунку.

Божого не втратить лику,
Вирвати розпусти жало!
О, любов яку – велику! –
Ви, Боги, мені послали!


20-21 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Я для тебе уже не такий,
Не творю позитивних емоцій,
І для тебе мій смуток легкий,
Наче скалка у хворому оці.

Я благаю тебе – не зникай,
Я без тебе негайно загину.
Ми уже не майнемо в Китай,
Бо Китай осягнув Україну.

Примовкли дзвони у ночі
церковні,
Ледь чутно теплий вечір
позітхнув,
Бурштиновий великий
Місяць вповні
Серпанком золотим
будинок огорнув.

Ось випливає
в місячному сяйві
Зелений дах -
зелений мармелад,
Русяві коси у дівчатка
надзвичайні,
Оспівані у безлічі
балад.

Яскравий Місяць
відбивається у плесі,
Зірки, мов голки,
роблять вишиття,
Сон чарівний
насниться хай Принцесі,
В якому мрії
втілились в життя.

Лякали нас армагедоном
і пандеміями не раз.
Кому згоріти - не потоне,
тож тисни, серденько, на газ.
Цунамі, смерчі, катастрофи,
занедбаних могил сліди.
Небесна кара, Мефістофель -
штовхають людство до біди.
Допоки сонечку радієм
не розповсюджуймо психоз.
Ганнуся не проллє олію-
не посковзнеться Берліоз.
Не втрать душі в лиху годину,
будуй у серці Божий храм.
Не панікуй, молися сину,
що буде всім, то буде й нам!
18.03.2020р

Морозом на першоцвіт чи страхом на душу
В безмежжя своє підкинеш німі пастки,
А те, що завжди здавалося непорушним,
Брунькується, прагне, творить нові листки.
Воно не боїться, любить, минає межі
І тихо вмиває зони твоїх тремтінь,
Аж поки його глибінь вже тобі належить,
Аж поки не причастишся його молінь.
У цьому переплетінні вогню і вітру
Чекає пори насіння нових садів -
Плекає душа на світлі свою палітру,
Відвіявши зерна холоду і страхів.

Он вже, любий, бачать, люди
хто твоя любаска
і позаочі осудять,
я ж їм не указка.

Мала кульчики, сапфіри,
канделябри з бронзи,
та не мала в серці віри,
гілочку мімози.

День самотній - чорні ружі,
паперовий човен,
не пливе, а у калюжі
неглибокій тоне.

Не стелити нічці сонній
голубого ситцю,
більш не втримати в полоні
вогняну Жар-птицю.

Не посадиш, хай говорять,
почуття за грати.
Розлилось кохання морем,
де ж його сховати?

17.03.2020р

Що ж це сталось, мама мія
у Європі - пандемія.
Вже й до нас дісталась, видко,
люди мруть, як мухи швидко.
Бабцю Ліду, їй стороків -
поховали ненароком.
Прожила б сто двадцять, віриш,
якби не коронавірус?
Дід Петро побачив вранці
на базарі двох китайців,
з переляку серце стало -
в сімдесят його не стало.
А сусід мій, що на дачі
подивився передачу,
як уберегтись від грипу -
тепер в дурці, миє пику.
Жорж Васильович ще в липні
заразився у Єгипті
а у дев'яносто в травні
вмер від жаху на Тетяні.
В масках люди ходять хмурі,
міряють температуру,
миють руки поміж пальців й
ненавидять всіх китайців.
17.03.2020р.

Підриває страх у себе віру,
Та людську згадаймо теплоту.
Не візьме брудний коронавірус
Наше щастя і любов святу.

Хтось дійде у паніці до сказу,
І впаде додолу горілиць…
Чисті душі не візьме зараза,
Не зітре усмішки з наших лиць.

Це гниле огидне зомбування –
Підла істерія сатани.
Не уб`є вона в серцях кохання
І у душах люблячих – весни.

Не врятують і високі ранги,
І роз`їсть мерзенні душі тля.
І ударить доля бумерангом –
Хто на горі гроші заробляв…

Все мине, лиш вірмо в себе, люди,
Помолімось вищій силі ми.
І часи прекрасні знову будуть,
Після днів новітньої чуми.

16 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Набридли крицеві дощі,
хмар бурих віхи,
ховає коник в спориші
смичок утіхи.

Розверзлось небо, ллє згори
сльозу вінчальну,
немає сонця, біль ятрить
і солить рану.

Тепло в відрядженні, граки
за ним до раю.
І ти б у вирій залюбки,
та крил немає.

Летить над обрієм здаля
пташина зграя,
щоб вчасно квітнула земля -
Бог посіває.

Не плач, хороша, самоти
душа - безмежна.
І сонце може обпекти,
будь обережна.

Не все, що золотом блищить
сердечко гріє.
Ще упіймає щастя мить -
крилату мрію.

Скінчиться скоро буревій,
розправиш крильця.
В душі сполохано-німій
світ проясниться.

Розчахне сутінки гроза
на видноколі.
Поринеш гордо в небеса
напитись волі.

15.03.2020р.

Серце плавиться в ніжнім слові,
Відчуває життя весну…
Я купаюсь в твоїй любові,
У волоссі яснім тону.

І на зустріч до тебе лину –
Над землею, мов Аполлон.
Щоб потрапить – не на хвилину
В чарів світлих оцих полон.

Вітерець весняний повіє
І до хмар нас обох здійме.
Ув обіймах палких – німію,
З губ солодкий спиваю мед.

У гойдання пестливій хвилі
Я у стогонах в рай летів.
Ув очах божествено-милих -
Щастя промені золоті.

- Любий, любий, - сяйні зіниці
Промовляють мені без слів.
Ми злітаємо, наче птиці…
Як без тебе раніш я жив?!

У повітрі, понад Землею,
Так голубимося крильми…
Ні! Завжди ти була моєю!
Це зустрілися нині ми!

14 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Не слугував ніколи і нікому –
Отак пройшов свій шлях. Отак прожив.
Я викликав зневагу і оскому,
У натовпі продажних холуїв.

Така стезя. І нікуди звернути.
І я таким зостанусь до кінця.
Як доведеться – випити отрути,
Але таки не втратити лиця.

2011-2020

Хоч і тіло в повій мармурове,
молоде, як ігристе вино,
та блудниці у хтивім алькові
вдовольняти кого -  все одно.
Залоскоче волоссям білявим,
звабить, після забуде, втече
ще до когось, як кішка в отави,
а ти будеш чекати іще.
Я ж не звикла коритись нікому,
полечу, ще не знаю куди,
щоб ніхто не знайшов у людському
стислім натовпі глуму сліди.
Відрубати правицю не кожен
враз відважиться, як не гниє,
та стелити під ноги не гоже
непристойному серце своє.
Він не бачить гріха в очевиднім
і не чує гірких дорікань.
У болоті купатись огидно,
та корисна для плоті та твань*?
Може, й так, недолугий мій вірше,
вибір є  за тобою, однак,
невагома душа важить більше
ніж гранітної скелі стрімчак**.

твань* - болото
стрімчак** - стрімка скеля

02.03.2020р.

Нам одне без одного не бути,
а все інше можна пережити.
Йди до мене, любий, квітне рута
у долонях чарівної миті.

Заголублю доп'яну в обіймах,
трепетно замру у поцілунку.
Зріє у душі натхненна рима,
арфою вібрує щастя лунко.

Нам одне без одного не жити -
день без тебе перебутий марно.
Не кохала зроду, не любив ти -
розчиняєм сутінки - рахманні.

Танемо неспішно у розмові,
забуваючи усе на світі.
Тільки ти і я , й ріка любові -
повінню у зорянім софіті.
09.03.2020р.

Сіла птаха, вся зелена, мов папуга.
Сіло сонце у коноплі за поля.
Протягнули, протягнули в Раді «слуги»
На прем’єра – молодого Шмигаля.

Йшли на голос – він був з Офісу гаранта.
Заблукали між міністрів, як в гаю,
Бо насправді різношерста ця «команда»
Не знайома і самому Шмигалю.

А назавтра підспівали на ток-шоу
Окупантам про водичку шмигалі.
І здалося, що цю музику чудову
Написали, написали у Кремлі.

Сіла птаха чорнокрила на калину.
Сіли в крісла – з балагану жартуни.
І тривожно стало так за Україну:
Ех, дожити б до наступної весни…

03.2020

Отака вже воля неба –
Вроди-зваби таїна.
Ти притягуєш до себе
Все навколо, як весна.

Сіються слова і квіти
Всі – красі душі й лиця.
Вже не знаєш де подітись
Од відвертих залицянь.

У приваті і відкрито
Все плетуть словес вінки.
В захваті несамовитім –
І жінки й чоловіки.

Пелюстками вся дорога
Стелиться тобі до ніг.
Ти ж кохаєш лиш одного,
Ще й ревнуєш до усіх.

І бува, в німім одчаю,
(Дивно бачить річ оцю!)
І зальоти пробачаєш
Ти своєму молодцю.

Хто розкаже, в чім тут справа?
Він у ліжку, певне, ас.
Має чубчик кучерявий
З ловеласів ловелас?!

Ні, волоссям він сивіє,
І на вроду – не Делон.
Але мліє жінка-мрія…
Чим він взяв її в полон?!

Бо поезію, як вишні,
Любить королева фей.
Він чудові пише вірші
І співає, як Орфей.

Бо неначе стиглі дині
Твори – діаманти мрій.
Їх вирощує єдиній,
І дарує тільки їй!

10 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Якщо хочеш пізнати любов
зазирни їй у вічі,
розчинися у райдужці
й там відшукаєш себе,
вулканічних порід,
балюстради, руїни античні,
край підніжжя Везувію
море таке голубе.
П'є Неаполь в солоній затоці
молочні коктейлі,
золотиться на сонці
у бризі морськім повсякчас.
Залоскочує вітер
розбурхані хвилі веселі,
відшліфовує гальку
копитами білий Пегас.
У безодні жаги ти скупайся
неначе дитина,
кожен пальчик увінчуй
смарагдом свого почуття.
І тоді лиш розділиш
з любов'ю ти на половину -
житнє поле, веселку, ріку,
блискавицю життя.

08.03.2020р.

Ти дійсно любиш лиш мене,
чи я із тих, кого ти любиш?
Коньяк, горілка, Каберне
не до снаги, Мартіні - будеш?
Чи віскі велелюбний мій,
більш надаєш ти  перевагу?
Отьмарює хмільний напій
та не тамує серця спрагу.
Любові чисте джерело,
приготувала повний жбанок.
Пий, щоб похмілля не було
гіркого присмаку на ранок.

07.03.2020р.

Пройшовши крізь мереживо часу́,
Змінивши слів за довгий час чимало,
Легенда ця мене зачарувала
І я поринув у її красу,
У світ прадавній, у віки минулі,
Яким уже повернення нема.
Лише легенда в пам’яті трима,
Яку почув у лісі від зозулі.
Спочатку думав: то просте «ку-ку»,
Хотів спитати: скільки маю років
Ще у запасі. Та вже за два кроки
Відчув утому. На траву м’яку
Сів попід дубом, прихиливсь спиною,
Вдихнув повітря чисте лісове
І відчуваю – у очах пливе
Та й задрімав якось само собою.
І от крізь сон вчувається мені
Зозулі голос, але дивний, наче,
Чи то сміється птаха, чи то плаче
Поміж гілок десь там у вишині.
І не «ку-ку» я чую, а слова
Звичайні, ті, що з прадіда я знаю.
І та зозуля, начебто, питає:
- Агов, скажи, стежино лісова,
Чи не ступа чужа нога тобою?
- Ні, не ступа,- стежина шелестить
Опалим листям. - А чужий он спить
Під дубом, заколисаний травою.
- Заснув? – Заснув! – Ну, хай і далі спить,
Не треба, щоби чули чужі вуха,
Що ми говорим. Але ти послухай:
Чи справді спить, чи так собі лежить?!
Настала тиша. Я лежу, затих,
Боюся, щоби не подати виду
Та все міркую: що із того вийде?
Вухам не вірю, слухаючи їх.
Але й очей відкрить не поспішаю.
А як злякаю? То й не буду знать,
Про що таке у лісі гомонять,
Коли ніхто чужий не заважає.
І знов зозуля: - Мабуть, що заснув.
Тож слухай, мила, давню оповідку
Мені відому і не знати звідки.
Хтось, мабуть, йшов у лісі та й забув.
Було це в ті часи, що й не згадати,
Ще звірі й птахи говорить могли.
В якомусь лісі, може й тут, жили.
Хто гнізда вив, хто нори рив, хто спати
Вкладався просто на сирій землі.
Хто як хотів, той так і жив у лісі,
Ганяв чи повзав, в піднебесній висі
Кружляв, як тільки сам того волів.
І ворожнечі не було між них,
Сильніші слабших зовсім не гнітили,
На інші справи витрачали сили.
Тож в лісі чувся лиш веселий сміх.
А в тому ж лісі під пеньком старим,
В норі глибокій, в затхлім підземеллі,
У непривітній і пустій оселі
Жив злий горбань. Лиш два вершки у нім
Та злий настільки, аж дрижав від злості,
Його бісив отой веселий сміх,
Він того всього винести не міг,
Все мудрував та ворожив на кості,
Усе шукав, як вивести той сміх,
Щоб ліс стояв похмурий, непривітний,
Щоби не смів ніхто чомусь радіти
І всі йому схилялися до ніг.
І, врешті-решт, він спосіб віднайшов:
Не мазь-отруту, а чарівне слово –
Лише промовиш і уже готово,
Вважай, що ліс без боротьби зборов.
Та слово це не він сказати мав,
А разом всі, хто в лісі тому вівся.
Горбань таємно з круками зустрівся,
Бо допомоги їх потребував.
Помчали круки на усі кінці,
Скликати стали живність всю на раду.
І от зібрались птахи, звірі, гади,
Можливо, й на галявині оцій.
І виліз чарівник з-під свого пня,
Навіяв всім, що він орел великий.
Махнув крилом – у лісі стихли крики,
Ніхто його злодійство не спиня.
А він почав навіювати всім,
Що лиш добра і користі всім хоче,
Що ладен працювати дні і ночі
Аби в усьому догодити їм.
А круки слідом: - Крак-так-так-так-так!
Мовляв, послухай, що розумний каже.
Відчула легку здобич сила вража.
Чаклун же знову так собі і сяк.
А ліс стоїть увесь, як у тумані
І лиш слідом за злодієм кива,
Сприйма на віру всі його слова,
Ніхто не каже: «Чи ви, може,п’яні?»
А чарівник і далі промовля:
- Мене вам треба королем обрати,
Для того лише разом згоду дати
І щастям ця наповниться земля.
Ну, усі разом дружно крикніть: «Згода!»
І буде все , і буде вам усім.
А сам до себе: «Буде все моїм,
І весь цей ліс, і землі всі, і води.»
Аж тут зозуля звідкись узялась.
Кудись літала та й не чула круків,
Вернулася, а навкруги ні звуку.
Туди-сюди мотнулася, пройшлась
Понад дерева та й знайшла ті збори.
Спустилась нижче, глянула – «Овва!»
Уся галява, наче, нежива.
Горбань на пні підстрибує угору.
Та і давай зозуля та кричать,
Так, що в найближчих аж заклало вуха:
- Ви що, зібрались ту потвору слухать?!
Та вас же будуть діти проклинать!
Женіть його, бо буде вам біда!
І тут усі ураз, немов прозріли,
Замість орла потвору ту уздріли
І від мани не стало і сліда.
Ліс загудів, побачивши оману,
Горбань від злості аж позеленів,
Метали очі блискавки і гнів.
Що він кричав, повторювать не стану.
Наобіцяв помтситися усім,
Зозулі першій за свою невдачу.
Сказав, що їй дітей своїх не бачить
І не нестися у гнізді своїм.
Сказав і зник. А слуги його круки
Взялись зозулям гнізда руйнувать
І пташенят на землю викидать,
Щоб були більші материнські муки.
З тих пір зозулі гнізд своїх не в’ють,
А яйця в гніздах у чужих ховають.
Бояться – круки знов поналітають
І діточок маленьких їх поб’ють…
Тут, як на зло, мураха в ніс заліз,
Залоскотав. Я чхнув і все пропало.
Лиш десь зозуля вдалині кувала
І навкруги шумів прадавній ліс.

Свою роботу виповнить вона,
Чуже привласнить – правил не порушить.
Їй ба́йдуже, чи красти спілі груші,
Чи здути квіт до Божого вікна.

Старухою в атла́сному пальто,
Коханкою, що сяде на коліно,
Впливе вона і дихатиме тліном,
Ти знатимеш, звідкіль вона і хто.

Вуста її шепочуть імена,
Хоч пам'ять і дівоча, не забуде,
Кому пора постукати у груди.
Цей стукіт ще нікого не минав.

Дай Бог, щоб обізналась і пішла
До тих, які чекають. Так буває.
Щоправда, не з вином і короваєм,
А з втомою упоперек чола.

У всіх вона одна, але своя:
Стара і добра, юна і сувора,
Як схоче, буде подругою ворог –
По-різному поводиться змія.

Запрошуй, не запрошуй, прийде час
До кожного забігти на гостину.
Хоч коси після того і ростимуть,
А губи вже навіки замовчать.

Ми тремтіли душею,
вдихали п'янкі аромати
і звучали сердечно
мелодії дивні слова.
Незабутньо було
від любовної муки вмирати
й водночас воскресати
в обіймах палких божества.

На танцполі кружляли удвох
під мелодію вальсу,
стихла музика, ми розійшлися
по різних кутках.
Щоб не бачити смутку
печалі ти не обертайся,
поцілунок прощальний
холоне на чуйних губах.

Відпускаю - іди,
зачини за собою минуле,
перекресли, зітри
і не згадуй якою була.
Наш прекрасний танок
до сльози кого хочеш розчулить,
розітне серце навпіл,
втамує снагу з джерела.

Та, можливо,  до щастя
ти знов доторкнешся рукою,
обернешся на зустріч
любові - один лише крок.
Я кружляла б цей вальс,
безкінечно і тільки з тобою,
хай іще раз кохання
запросить на білий танок.

05.03.2020р.

 

У простоти стоянгольське тепло,
Що так багате на проміння чисте.
Вже небеса розбуджують зело
Вбранням снаги на дерево безлисте.
Вже небеса розповивають цвіт
Забутих віт, що брунькували мрії, -
Молодне світ з висот прожитих літ
У леготі весняної завії.
Вже небеса наковують мости,
Думкам дарують дій жагу із раю.
У єдності людської самоти
Прости мене. І я тебе прощаю.

Та, що вмирала за оцей народ,
Йдучи у бій свідомо — українка,
Її Величність, Святість, Вічність — Жінка!
Не спала до зорі задля свобод.

Ота, що народила вас в свій час,
І колихала темними ночами.
Не плакала від горя до нестями,
А рятувала і державу й вас.

Що молотила в клуні до зорі,
Ставала в плуг, косила спіле жито.
Щоби синів не стюрмлено, не вбито,
Давала за спасіння хабарі.

Сивіли коси, зморшками чоло,
А на руках грубішали мозолі.
Ви — билися в світах за кращі долі.
Як тяжко їй підняти вас було!

То Куба вам, а то Афганістан,
Ви — то червоні, то біляво-сині -
Від похоронок їй зігнувся стан…
Собі — зірки й погони — людські свині!

Тепер ви всюди злякані і злі —
То на війну, то скачете у гречку,
Де не жінки — зачумлені овечки —
Вас притискають низько до землі.

Стоять навкруг незорані поля,
А ви, п’янющі, десь попід тинами.
Хіба ж такими бачились синами?!
І стогне з горя мати і земля.

Тому і рвуть, розтягують братки
Село і місто, пам’ять і державу.
Ні совісті, ні честі нині праву,
Бо злодії годуються з руки.

А тим, що українське все святе,
Навік в’язниця чи в Донбасі куля?!
Від влади їм за все велика дуля,
Бо не шанують жінку… Мовчите?!

Бо що для вас, бездушних, ця земля,
Напоєна і кров’ю і сльозами?
За неповагу, нелюбов до Мами —
Майбутнього не вбачите здаля.

Онуки перетворяться в рабів
І холуями стануть їхні діти!..
Стражденну жінку спробуй захистити,
І в хаті буде миру і хлібів!

В сповиточку, люлі доню,
люлі немовлятко.
До матусі очка сонні,
туляться курчатком.

Тиша бродить попід тином,
матінка тихенько
заколисує дитину...
Ой, моя рідненька.

А роки біжать рікою,
стеляться барвінком -
до криниці за водою
ходить сива жінка.

Щебетала соловейком,
сонечком ясніла.
Як було давно це, ненько?
Голубонька біла

сіла на перила долі,
дивиться у вічі.
Запалило горе в домі
поминальні свічі.

Смерть на серці склала руки,
хмара небокраєм.
Діти, правнуки, онуки
матір проводжають.

Горобина гірко плаче
світу не вбачає,
а життя таке терпляче
квітне молочаєм.

Промовляє колискові,
котиться клубочком
і плекає у любові
донечок й синочків!

27.02.2020р.










 
 

Я уявляю струм від доторкання губ,
мурах на блуднім тілі від блудливих пальців.
О скільки, скільки, тих наяд, медових згуб,
що загубилися в тобі, як голка в п'яльцях?

Яке сильце плете метелику павук
мені не скаже правди  польова ромашка.
Упала райським яблучком до теплих рук,
солодший плід не той, який зірвати важко.

Сназі, так легко перетнути - Рубікон,
хоча любов - ревнивиця, не  полігамна.
Розчиниться ілюзії химерний сон,
залишиться у серці - невигойна рана.

Коханий, не шукай заміну словесам,
що ніжно жебонять в моїй душі так само,
як у твоїй - живим струмком. Ти бачиш сам -
один до одного прикуті небесами.

25.02.2020р.

На тижні Масному Всесвіт
Вареники ліпить із сиром....
По кризі йдемо до миру,
Яка вже за тиждень скресне.

Весна наступає дощами,
Зима опирається снігом,
Вода розриває кригу -
Гойдає між берегами...

Над обрієм сірий ангел
Вмиває криваве сонце...
Скажи мені, що лиш сон це!...
Вервечка бентежних марень…

Що кроком піде землею:
Весна чи біда з журбою?
Землі готуватись до бою?
Чи стане чужою ріллею?

Вода розриває кригу,
Змиває таємні запруди...
Чи це Україну розбудить?...
Так!!! Тільки б відмерзла зі снігу....

Свідомість, приспану миром,
Відродить весняний бешкет....
На тижні Масному Всесвіт
Вареники ліпить із сиром...))))

© 02/2020

Незакінчена епістола...
Грім ударив, наче істина,
Час ударив - я не вистояв,
Впав на зорану ріллю.

Поруч побратими-воїни,
Лики вичорнено зорями,
Перешіптуються з мойрами
Про сумний зі смертю шлюб.

А навпроти - небо сонячне,
ПонеслИ до нього поночі,
Крізь рідню мою безпомічну
Та похилені чуби.

Піді мною - поле з мінами,
Кров'ю береги обпінені,
Весни, вимучені зимами,
Мрії світло-голубі.

Думав, як помру - полегшає,
Рай ловити буду вершами,
Юних гурій під одежами...
Помиливсь - і тут дими,

Чути гуркіт, видно сполохи,
Хмари пахнуть болем, порохом.
Та мені до бою з ворогом
Вже не стати із труни.

25.02.2020 р.

Пастельні губи і мазок рум'янцю,
під макіяжем недосип щоденний.
Так пильно не дивися незнайомцю...
в метро на пересічну щемно...темно.

Оскаженілий протяг на зупинках
закутує у шарф людські обличчя.
То не прекрасна леді, просто жінка,
що в'яже вузлики зі слів на спицях.

Саджає за парканом матіолу
і на Великдень випікає  паску,
вивозить на колясці матір кволу
поглянути на сонця Божу ласку.

Годує голубів зацвілим хлібом,
і безпритульних кішок чим прийдеться.
Тамує жар чужий холодним снігом,
і прикладає папороть до серця.

Тримає на горищі домовину
з соснових дощок на старенькій дачі.
Не зазирай у очі темно-сині,
блакитної душі там не побачиш.

24.02.2020р

Зимі давно весінні сняться сни,
А в них маляток в'яже волосінню
Пташина, що із променя-струни
Сяйливі бризки сипле ластовинням.
Мережить сонця променем душа
Розвою і любові серенади
І ллється із небесного ковша
Нове вино з отого винограду,
Що на подвір'ї жарти чув і сміх,
Що вився-слався піснею до зводу...
Завіяв сніг, але не переміг
Життя струміння в річку повноводу.
Зимі вже сниться молоде вино,
Медами пахне, променями грає -
Ранкове сонце б'ється у вікно,
Мов ластів'ятко випурхнуло з раю.

Бургомістр починає нараду з переліку вад.
Він бурмоче про сором – і склянка тремтить у руці.
Промовляє подяку тому,
хто його лікував;
проклинає того,
хто слідкує за ним у приціл.

Новинарня вирує.
Вже місяць не спить головред:
насувається сутінь
(цькування, роздрай і локаут).
А здавалось, він мислив
на кілька ходів наперед
і просив кого треба,
щоб труднощі не виникали.

...На вулкані пожити –
одна із можливих розваг.
Розуміти б, кому продаватимеш
залишки магми.
Відлітають на південь
птахи та зухвалі комахи.
Обіцяють вернутись. Але не раніше Різдва...
(В бургомістрові сни
напросилось багато чого:
тут оголені кралі
й високі духовні пориви.
То з’ясовує, хто його пращур – чи гун, а чи гот;
то, немов простолюдин, прямує до ринку по рибу...).

А рука все тремтить, обіймаючи повний гранчак,
чи звичайна у ньому вода, чи підсилена спиртом.
А того, хто слідкує в приціл, ця дрібниця не спинить:
в боязких і відважних не раз і не двічі влучав.

І спіймають стрільця.
І, напевне, відбудеться суд.
І призначать на вільну посаду
когось молодого.
Та здається, й йому
керувати лишилось недовго,
бо уже і новим виконавцям
завдаток несуть.