А ти стояв тоді? Ти там стояв,
Мій ангеле, відкинувши забрало,
Коли душа вбирала в себе яв,
Коли вона від благості співала.
А ти тримав мене? Тоді тримав,
Як серце взято, а ребру - не в пору.
Згорало небо в полум'ї заграв
І світ мовчав, вдивляючись угору.
Знайшла полегкість на твоїм крилі,
Пером твоїм заповнюю пустоти.
Іще кують небесні ковалі
Мені шляхи. І додають охоти
Поснулі древа, вмочені у синь,
Бо їм ще весен мрії малювати
В очах коханих, у піснях ґаздинь,
В стежках, що простеляються до хати.
Зі мною будь, тримай мене, молись
За сонце дням, прологам, епілогам...
Достиглий колос дивиться увись,
В любові браму, де нема порога.

Ти забула, напевно, що видихом міряють вдихи,
Що нове наливають вино у порожній потир.
Не багатство - причина розвою майбутньої віхи,
А жага, а потреба - твій прагнучий Бога пустир.
Всі набутки свої, наче одіж, знімаєш в розлуках.
Все, що знаєш і маєш, і те, ким ти є, чи твоє?
Просиляєш собою в любов нитку світла і звуку,
І зшиваєш до дії розтовчене серце своє.
Оживають ті клапті у барвах, лікуючи болі,
Розчиняються сутінки світлом, що ллється згори.
Просить вбогість твоя для пустель благодатної долі,
А у відповідь лине тобі:"Говори, говори..."

Засклив мороз мілкі калюжі,
Пожмакав листя, вп’явся в хлань,
І шолудивих псів напружив
Холодним духом до здригань.
Посіяв іній, як пилюку,
Уздовж дороги край узбіч, –
І так вхопив мене за руки,
Що я холонув аж до пліч.
Отож мене напередодні
В дугу згинало недарма, –
Морозу подихом холодним
Звіщує про прихід зима.
01.12.19

По білім біло шила самота,
Збіліле небо сипалось пухнасто
На стежку, пам'ять, пройдені літа.
Із райських древ врожаїлося щастям,
Таким незвичним, дивним, мов світи,
Яким вдалося вічність пролетіти.
І падали світи, а чи сліди,
Сніжинками... чи тайнами софітів...
І дарували змріяне тепло
В долонях, заколисаним зернятком.
В пеленках білих грілося Добро
Не самотою. Полум'ям початку.

Між світлом й тінню я у світлотіні,
де тиша поглинає кольори,
де темінь у вселенськім безгомінні
і тільки крила дотиком згори.

Це таїнство заглиблення у сутність,
це щастя осягання й відкриттів!
Така близька й щемлива Всюдисутність
Того, Хто це відкрити захотів…

Безмежна вдячність вмитися сльозою,
до струн своїх знайшовши камертон,
зустрітися з майбутньою собою,
поринувши у благодатний сон…

Розкошувати там у світлотіні,
вслухаючись у звуки й кольори
тих перших променів, таких пізньоосінніх,
і ніжних крил із дотиком зими.…

В яблуневих вітах зачепилось літо.
І тріпоче світом незмертвілий лист.
І снується пісня, і летить за вітром
За межу, де світло колихає зміст,
Де снуються трави, що тримають зводи,
Що гойдають плеса у небесних снах.
Затопили води всі осінні броди.
Вже зимове мливо в часових млинах.
Зачепилось літо. Ще снага не спита,
Ще вирує витік, струменять чуття.
В яблуневих вітах весняні орбіти
І нові обіти для серцебиття.
30.11.2019р.

IНе ангели явилися мені –
усі талановиті і крилаті
поети, що літають уві сні,
та іноді воюють як пірати.

Тут і ніяке у одній ціні,
і те, що сяє, наче діаманти,
і месники – і явні, й потайні,
метелики, аби й собі літати.

Але усяк описує себе –
і дуже гонорові, і не дуже,
аби і на вербі родили груші.

Усе прощає небо голубе,
де очевидно є іще цабе,
отці олімпу, аси і байдужі.

ІІОтці олімпу, аси і байдужі
шукають глибину на мілині,
героїв у сучасному кіні
і тиражують аніме папужі.

І ні тобі сльози у полині,
ані колючок у терновій ружі...
А я співаю, – «Ой не шуми, луже...»
та ще й акомпаную на струні.

Але не чують ні гаї, ні доли
мелодію, яка іде по колу
і затихає у височині.

Таке буває, що, на жаль, ніколи
ніде нікого не хвилює соло
у хорі душ – і до ладу, і ні.

ІІІ
У хорі душ – і до ладу, і ні
не відаємо, – бути чи не бути?
Те на арені, се у купині
і їм одне одного не почути.

Тому і залишаються одні
нікому не цікаві баламути.
І ліра є, і звуки чарівні,
та це глухому зайві атрибути.

Зате, коли озвучене своє,
то й когута зозуля впізнає
не як абищо, а гучного мужа.

Ідилія у чаті настає
і поки гонор збою не дає,
одне одного величає, – друже!

ІVОдне одного величає, – друже!
І дорогому ніби дорога
і м’яко стеле, і єлейно служить
і не Кощій іще, і не Яга.

Обоє пряли поетичний кужіль.
Були і рогачі, і кочерга...
І не чекали віхоли і стужі,
аж поки не повіяла пурга.

Одне віршує, інше помагає.
Але натура й віники ламає,
коли обоє – лялі заводні.

Дуелями займаються дуети
і пера заміняють пістолети,
коли немає сенсу у війні.

VКоли немає сенсу у війні,
то це уже на «Енеїду» схоже.
Усі бої палкі і затяжні
і ясно, що ніхто не переможе.

Юнона мріє у самотині,
сльозою умивається, не може
загоїти образи. Їй не гоже
ховатися одній у далині.
.
У неї не здіймається рука
ударити по тім’ю мужика
за всі його оказії верблюжі.

У неї ще ілюзії нема,
що якось це упорає сама.
Орли богеми бойові та дужі.

VIОрли богеми бойові та дужі.
Той коцає, а те й собі скубе
і нахиляє небо голубе,
аби її скупати у калюжі.

А заодно купає і себе
у цьому опікаючому душі
і дулею погрожує чинуші,
а бабая у яму загребе.

Але не дай то, Боже, це пихате,
фігурою до того ще й пузате,
побачити у себе у вікні.

Хизується есеями своїми
і не горить од сорому. Усі ми
уміємо горіти у вогні.

VIIУміємо горіти у вогні
і боїмося чаплі у болоті,
а сущі біси, демони і тьоті
являються, буває, уві сні.

А хочеться руно у позолоті
аби були наяди у човні,
ахейці в дерев’яному коні,
улани, єзуїти, гугеноти...

Але Амуру не до епопей.
Йому надокучає Одіссей
або Еней на морі і на суші.

Бо ліпше воювати як брати,
аніж усім за обрії іти,
гартуючи одне одному душі.

VIIIГартуючи одне одному душі,
не чуємо найменшого із нас
і як на полі бою кожен раз
у вуха затикаємо беруші.

І гроші економимо, і час,
і на війну, і на побори сущі,
на бойові ракети і катюші,
що убивають всі надії мас.

Та час іде. Його не зупинити
ані паяцу, ані ерудиту,
коли пора настала вогняна.

Піїти подалися у поети
осилювати оди і сонети...
Ця епопея, як не є – смішна.

IXЦя епопея, як не є – смішна,
а я боюся, що не засміюся,
коли на отамана-пацана
іде уже не Надя, а Маруся.

Не відаю, кому тоді хана,
коли уже немає Яна Гуса
і Жанну не карає сатана,
і влада це намотує на вуса...

Але і це уже не дивина.
Буває, опиняємось на міні
лягаємо собакою на сіні.

Затія наша хоч і осяйна,
та на тину уже немає тіні.
Енею буде не до Перуна.

XЕнею буде не до Перуна.
Йому цікава партія Зевеса.
Немає «Одіссеї» на Одесу,
хоча і залітає сарана.

Рулеткою заволоділа преса.
Опікується Вовами вона.
До Грузії немає інтересу.
Молдавію очікує «страна».

А на олімпі все немає Пана.
І на Парнасі явно не резон,
аби прийшов новий Наполеон.

І «вата» уповає ще на хана.
І поки «Енеїда» – це не «Сон»,
зоїли оспівають графомана.

XIЗоїли оспівають графомана.
У Трої революція гряде!
Бастилія в Росії упаде,
зійде з очей |полуда і омана.

Гільйотиною пахне де-не-де.
А це уже історія погана,
бо кожному, у кого є догана,
за скоєне іще перепаде.

Згадаються сієсти і бентеги,
фортуни – альфа і судів – омеги
і пізня у юдолі суєта.

Тоді і юді буде не до сміху,
і клоуну ще буде на горіхи,
якою не буває висота.

XIIЯкою не буває висота
і як би не смішила «Енеїда»,
а до Гааги все-таки поїде
осяяна зорею ліпота.

Од неї у Сибірі мало сліду.
Царю неволі зайва доброта.
І я уже радію за сусіду,
коли і їй заціпило уста.

Але якщо полегшає народу,
то я проголосую за свободу,
яка уже прийде як саме та...

І свого сина упізнає мати,
ну а мені не буде заважати
свята або наївна простота.

XIIIСвята або наївна простота
не пожаліє долара у ватру
кумиру, що за неї йде на страту.
Така її і воля і мета.

На маси уповати ще не варто,
бо це не середина золота
і не еліта. Кане у літа
усе, що має жити і сіяти.

Та не згасає полум’я долонь.
Ідуть у Лету наші отамани.
Загачуємо віртуальні чани.

Аби не гас на капищі вогонь,
еліта, із юрбою в унісон,
і хмизу додає – заради Яна.

XIVІ хмизу додає – заради Яна
таємна інквізиція «свята».
На неї ще очікує плита
єпархії Мазепи і Богдана.

Царя копита і його п’ята,
костьоли, синагоги і осанни
із мінаретів сурами Корану –
це і сьогодні «золота орда».

Нема дороги із хатини скраю.
Роняю бісер на путі до раю
усе-таки у рідній стороні.

Усе це буде ближньому на згадку.
Даруйте, що на самому початку
не ангели явилися мені.

Магістрал
Не ангели явилися мені.
Отці олімпу, аси і байдужі
у хорі душ і до ладу, і ні
одне одного величає, – друже!

Коли немає сенсу у війні,
орли богеми бойові та дужі.
Уміємо горіти у вогні,
гартуючи одне одному душі.

Ця епопея, як не є – смішна.
Енею буде не до Перуна,
Зоїли оспівають графомана.

Якою не буває висота,
свята або наївна простота
і хмизу додає – заради Яна.

30.11.19

Дощ іде… Турбот не стало
І немає суєти, –
Десь від зору поховались
Люди, кури та коти.
Тільки, мокрі та неситі,
Не вгавають голуби, –
Із-під стріхи туркотіти
Можуть, чую, півдоби.
Дощ іде… Іскриться срібно
Кожна крапля, мов роса,
Та поету не потрібна
Надоїдлива краса
Всюдисущої вологи
За ледь-ледь прозорим склом, –
Хочу в руки взяти ноги
І на двір гайнуть бігом.
Дощ іде й не хоче навіть
Припинитися на мить, –
Переповнює канави,
Прагне листя утопить.
Цей невчасний плач погоди
Стільки сліз уже налив,
Що бажаної свободи
Не лише мене лишив.
Край діброви жвавий вітер,
Як бездомний мандрівник, –
Теж не знає де подітись
Чи сховатись між осик.
Дощ іде весь день… Повільно
Ллється музика сумна, –
Маюсь нудно і безцільно
Від порога до вікна.
30.11.19

Гадаєте, моя любов холодна?
Збираєте крупинки снів, як мрій…
Учора лиш занедбана погода
була для вас немов тягар стихій.
Вважаєте, утіха незрівнянна —
улесливий, жертовний небокрай?
Ласкава осінь, в золото убрана,
іще сьогодні розділяє пай…
Гадаєте… А чи мене спитали:
ну, як тобі, довірливо чи ні?
Осіння панна сірим ходить гаєм.
…Холоне сонце, як невірні дні.

2019

Свята і грішна... Грішна і свята
Моя із прощ, змережана стежками.
То літній дощ чи осені сльота -
Краплин рядки, що вперто точать камінь.
Росте, росте між каменем лоза,
Вітає Світло. Вербу не спинити...
Живив її не усміх, а сльоза.
Світили їй небес метеорити.
Відчуй її в льодах нерозумінь.
Збагни її, що лавою з-під ребер,
Акордом світлим чистить-миє тлінь,
Живе, сміється й молиться за тебе.

Осінніх днів тривка зажура
Навколо мене і в мені
Владує мовчки та похмуро,
Як безталання в талані.
Несамовита, передчасна,
Несхибна й гостра, наче біль, –
Вона зненацька, без пояснень,
Попала глибоко у ціль.
Адже навколо розлилося
Й назовні душу виверта
Тривке осіннє безголосся
І небувала пустота…
29.11.19

Мені наснився дивовижний сон —
Я знов мале допитливе дівчисько,
Співа зі мною вітер в унісон,
Черешня віття нахиляє низько,

І сонце гріє посмішку мою,
І жук-рогач ховається в долоні,
Я серед саду радісна стою
І їм солодкі ягоди червоні.

У тому сні бабуся ще жива,
Мене із хати кличе до сніданку,
І в пам'яті моїй її слова
Звучать, звучать, звучать безперестанку...

Варенички гарячі і пухкі,
Смак молока немов куштую досі,
І руки ті бабусині м'які
Мене так ніжно глядять по волоссі...

І сміх її, такий веселий сміх
Натрудженої втомленої жінки,
Він всю любов життя її зберіг
І лиш набув печального відтінку.

Торкаюся до прохолодних стін,
Вдивляюся в старі над ліжком фото,
І віриться — сумних не буде змін,
Не знатиме оселя ця скорботи,
Хоч, мов вода, біжать, біжать часи,
Тікаючи з минулого в прийдешнє...

Мене збудили діток голоси,
Солодкі, мов бабусині черешні!..

2017 р.

Мальви на долонях,
Гірко на вустах,
Вперто ницу долю
Пробую на смак.

Поспіхом ковтаю:
Мить…ще мить – на вдих…
Лиш одна мета є
Крізь журбу і сміх.

Осені двійнята:
Я і дощопад.
Дітками багата,
Хай усе невлад.

21.10.2013

А я рахую Осені прикмети:
гіркі горіхи, Огріхи, гріхи,
слова, вітри, плащі, дощі, дахи,
і яблука - мов крихітні планети,
і мокрий - день, і кашель - що сухий.

Достиглих груш жовтіючі церковці,
що на базарах - вроздріб і гуртом.
І дядько, що кудись біжить з торТОМ,
вірніше - з ТОРтом - у самій футболці
в шалений дощ... і сонячний фантом

що виглядає злякано і блідо,
бо літу - край, каюк, кранти, that's all...
І надпис під "пологовим": My soul!
Я ДЯКУЮ ТОБІ ЗА СИНА, ЛІДО!!!
а трохи нижче "МОЖНА НА ФУТБОЛ?"

І листя, що кружляє, лине, плине,
спалахує, мов лисячі хвости,
від холоду зіщулені мости,
трамваї і трамваїв жовті спини.
І тут би щось трагічне - про "НЕ ТИ"

про "я давно забути Вас повинна..."

Та в серці - тихо. ПОрожньо.
І синьо...

Прости.

Ну що ж, Джульєто, життя - вже проза:
тушкуй котлети, суши мімози.
Кидай чекати Коня і Принца.
Знімай пуанти. Тобі за тридцять.

Звикай, Джульєто, до перших тріщин
в ранковім люстрі - нестерпно віщім,
нестерпно чеснім, чужім - нестерпно,
де мерзнуть ноги... Чи - крила терпнуть?

І терпне спогад - вуста гарячі,
Солодкі... Вперше... П'янкі... Незрячі...
Ванільний опік... Кордони стерто...
Пульсують крила...

Горять котлети.

І п'є тихенько коньяк - Джульєта.

Палають спалені мости,
Пашіють ноги.
Яснять зі сховків самоти
Нові дороги.
Скипає, стигне в жилах кров,
А в серці - карбом.
І знаки згублених підков
Край шляху - скарбом.
Калина стужу перейде -
Не заніміє.
Зростить пагіння молоде
З вогню стихії.

Звідусюди вернуся,
Безумовно, туди,
Де в невпинному русі
Б’ється струмінь води.
Несподівано чистий
І незвично живкий, –
Він співучий, іскристий,
Неширокий, швидкий.
То крутою дугою
Вигинає боки, –
То мандрує прямою
В далечінь крізь віки.
Поєдналось безсмертя
Із безмір’ям у нім, –
Живодайному, впертім,
Крижанім, боязкім.
Дорогий до нестями
Від поверхні до дна,
Цей струмок берегами
Два життя поєднав.
Не змілів, не замуливсь,
Не спинився на мить, –
Сьогодення й минуле
Перед зором біжить.
Хочу долями злитись
І розтанути в нім –
Знакомитому в світі
І бажаному всім.
26.11.19

Що важливіше: Біблія? Бгахавадгіта? Коран?
Борщ наваристий з м'ясом чи з бульбою й морквою зупа?
І ворона, і курка достойні уваги й пера,
Молода комиза і шамкочуча бабця беззуба.

Подивися - корону на вуха насунув паяц,
Ти - читаєш ці строфи, бо маєш письмацькі таланти.
Тож не будь ґаволовом! Відшукуй потрібний абзац!
Лупай скелю! Дізнайся чого же ти вартий!

У нездатніх до розмислів мрії розтануть, мов дим,
Ну, а в тебе - високе чоло і обличчя таки благородне...
А відмичка від тайни - звичайні буденні труди:
Вмієш муси варити? Готуйся до черги голодних.

Крутить пальцем читач біля скроні - не те щось утяв?
Переплутав сатири і лірики ноти в лібретто?
Не зважайте на мене, наповнюйте смислом життя,
А за віршик з підтекстом потисніть правицю поету.

26.11.2019 р.

На ковзанці печалей і тривог
Танцюють джигу розмисли житечні...
Державою керує "янелох",
А я - сатирик. Отже, глупства речник.

За ширмою усміхнений абрам
Підвішену за пейса водить ляльку.
Вона ж бо, опріч смертного одра,
Чіпляє воякам в гробах медальки...

Узяв і я. Попробував на зуб...
Не золото - штампована зневага.
А жінка хоче соболиних шуб:
- Ти що приніс в сім'ю? Сміття? Невдаха!

Чого лежиш? Паяц зове на бал
Злодюг, голодних, хитрих горлопанів.
Прибуток - це не праця, а татьба!
Он, бачиш - дезертирчик ожупанивсь?

А чесний горопаха без руки,
Обсніжена погромами чуприна...
ось корвалол, хутчій до рота вкинь!
Бо знову скажеш - я у смерті винна!

P.S:

А, може, у руці не той клавір?
Зіграв октави, терції - не квінти?
Віівенді модус...тимчасовий мир,
Олжа з якою в спілці мушу жити.

25.11.2019 р.

Прошай, землице. Діл і поле
Державі цій не дорогі.
Такого не було ніколи -
Так буде: восени торги.

На площі люд чекає віча,
А у царя в Сіон круїз.
Поставить вензель карбівничий:
"Земля й дідизна не твої".

Нема у розуму опони,
Нема у ґлузду засторог:
В закладі - сад та землі орні,
Усе що дав у спадок Бог.

Чорнозем зважують ординці,
Абрам несе мішок грошви.
А ви пощезніть українці,
Бо живете без голови.

О, рідна земле! Як же сумно!
Онуки ріжуть без ножа.
Яріють степом житні вруна,
Зберу востаннє урожай.

25.11.2019 р.

Спадає ніч холодна ,ніби страх.
Стискає морозно і гонить поміж стіни.
О! Коні ночі-на обротьках піна,
І білий сніг ,і вітер ув очах.
Шалені...вирвали припони із глибин
Землі грудневої.Басують в дикім полі.
А що тобі? Тобі ж немає волі,
Лише очікування смерти хуртовин.

Спадає ніч холодна,ніби страх.
Пасуться коні зморені в снігах.

В.К.
Легкою, світлою печаллю
В ріки твоєї на краю
Я ненав'язливо причалю
І слів сердечних не втаю.

Розсіє вранішні тумани
Пташина тиха і дзвінка,
Коли мені у поміч стане
Твоя упевнена рука.

Ну, що ж, - душа від тіла відлетіла
В чистилище, де кубляться богИ.
На вервиці гріхів - важезні брили,
Ось-ось порветься нитка від ваги.

Найтяжчий - я не вірю у спасіння,
На олтарі не сипав мідяків.
Весь вік саджав сади, орав, косив я,
А от сусіда чинить навпаки.

Він - праведник. Попи йому на плечі
Поклали ноги і дурний оброк.
І день, і ніч - молитва, піст чернечий,
Характером - тишко, м'якенький шовк.

А я в раю. Ріллею йде Спаситель.
Питаю: - А моя пательня де?
- Невже мені нема чого робити,
Як розбиратись у гріхах людей?

Пізнав мене Господь! Всміхнувся радо,
Привів коня, а я чіпляю плуг.
Весна в Едемі, часу небагато,
У парі з ним оратимемо луг.

24.11.2019 р.

О, як болючо решето трясло...
Гіркий корінчик - солодом найкращим.
Завмерла кров. І вимерле село.
Жнива? Жнива... Та не животворящі.
А між хатин - такий загуслий страх.
І думка плазом - їсти... їсти... їсти...
Розриті сховки в клунях і в ярах.
Колючі очі нелюдів-чекістів.
Біленька хата... На столі рушник
Аж обпікає... Бо ані крихтини...
Голодних душ глухий невчутий крик.
Розталий сміх змордовано-дитинний.
Без суду просівались в небуття
Смертельним вітром, у застиглій тиші,
Непережиті, згублені життя...
Це нашу пам'ять свічечка колише.

Співає долам стужею сурма,
Розлук туга волочиться стежею.
Маркітно їй. І спокою нема.
Яку яву побачить за межею?

І чеше вітер гребенями віть
Пресиву біль* невичахлого зводу.
Замерзлі пучки в трійцю в'яжуть мить
Як вічний код незрадженого роду.

І знаєш ти: тебе тепер нема.
Спустілість форм... А де ж та вітрогонка,
Котра собою сповнить вщерть, сама?
В собі бо носить серце амазонки.

А де надії ностальгійних плес?
Де тиха радість виспілої ниви?
Злетіли щирим зерном зі словес
Під білі ковдри, на весняні зливи.

біль* - білизна, білість.

Півподихом, півдумкою, півсловом,
Півкроком споловинивши сніги,
Північ свою за полудень готова
Віддати... Та немає півснаги...
Півдолею півморя-океану
Не надчерпнеш... То де ж тоді межа?
Зціли мене, пташину безталанну.
Поділена - сама собі чужа...
Напівполон... Півсном на півдорозі...
- Поглянь увись, здіймайся і лети!
Бо світлу й вірі не страшні морози
Й теплом услід - згораючі мости.
Збирає день свої рясні ужинки
І цілістю вінчаються світи.
Кружляють з неба благістю сніжинки...
Поглянь увись, здіймайся і лети!

Мені ти будеш телефонувати,
як розчинюся в небесах навічно
і слати повідомлення із чату
в німе невідворотне потойбіччя.
В скорботний день народження, як завше,
могилу прикрашати білоцвітом,
на самоті пригадувати наше
короткочасне пелюсткове літо.
Молитися, запалювати свічі
і спогади плекати найдорожчі.
Та поки обертає землю вічність -
люби мене і обіймай щоночі.

14.11.2019

Надихнути росу огорнути поснуле зело,
Надихнути пташину розлити хоралами втіху -
І пелюстям вбирається спрагле обнови стебло,
І сердечні слова оживають дзвіночками сміху.

Це дещиця лише - стрепенутися, жити на вдих,
Хай на макове зерня додати для творива сили.
Веселково заграють глибини очей голубих -
Перевеслом з'єднає любові пломіння стокриле.

Так холодно уже в осіннім передзим`ї,
Сади укрив давкий, задушливий туман…
Мов світові всьому легку пов`язку димну
На очі зав`язав, підкравшись крадькома.

І світ, як немовля, спеленаний у льолі…
І льоля та густа й доволі ще м`яка…
Хтось дмухає йому на пальчики схололі,
Дає тепленьку грудь – напитись молока.

Принишкло все навкруг – і немовля красиве,
І матінка його – білявка чарівна…
Лише бреде життя, неначе старець сивий
І йти куди – не зна – наосліп у туман…

19 листопада 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Дехто каже, що поет - це Бог.
Ні, він - бранець смертної юдолі,
Сито для біди, людських тривог,
Прикрощів, образ, важкої долі.

Золота в багатія - вози,
Охоронців полк стоїть на варті.
А у мене - крапельки краси,
Жмутики гармонії та правди.

Взяв перо в Пегаса із крила,
Рунами покрив сторінку білу.
І тече амріта з джерела -
Йдіть, цього усім настачить зілля.

Словом вичакловую наврок
Не за славу й бронзові погруддя.
На долоні світиться добро -
Віддаю цей скарб хорошим людям.

19.11.2019 р.

Така сівба... І в надиху десниця
Так щедро сіє... В ріст береться збіжжя.
І ніч-тужба, що днем благословиться
На висоту, із пам'яттю підніжжя...
Мов світ отой - одне велике поле...
Лелеки небом обмивають крила...
І стиглі душі - зерном... Доле, доле...
І тільки з тріщин проростає сила.
Така сівба... І ніц у тім лихого...
Асфальт здолає м'якістю стеблина.
Сльоза мала - рятунок від сухого -
На глибині народжує перлину.

І навіщо людям пекло,
коли поряд рай земний.
За вікном, так швидко смеркло,
провалився в чорторий
день пустун, як не бувало.
Був і щезнув у пітьмі,
що йому не вистачало?
Я ж босоніж по стерні,
скинувши тісні сандалі,
враз пірнула в небосніг.
Там за обрієм все далі
кучугури снів моїх,
мрій рожевих колісниця,
скринька щастя під замком.
Ллється, пінкою іскриться
шлях чумацький  молоком.
Вимережує сузі'я
повний місяць-пілігрим
Діви, Овна, Водолія,
сухозлотом чарівним.
Огортаюся блаженно
в оксамитове тепло
і струмить душа у венах
життєдайним джерелом.

13.11.2019

Сьогодні я ще більше, ніж учора,
тебе люблю, моє життя, люблю.
Поглянь, коханий, ліхтаря опора
з туману  ліпить бабу снігову.

У Маріїнськім парку надвечір'ям
гуляєм поміж стомлених алей.
Сховала далеч золоте  сузір'я -
парчеве віко жовтих орхідей.

А за Дніпром виблискують крізь вечір
багатоповерхівок вітражі.
У кіптяві Лівобережжя  вежі -
мого буття розмиті міражі.

А далі міст кохання. Зупинися...
Та не дивися в прірву з висоти.
Колібрі в серці, у руках - жар-птиця,
небесний поцілунок, я і ти.

У ніжнім погляді лише покора,
червінці осінь сипле скрипалю.
Сьогодні, я ще більше ніж учора
тебе люблю, моє життя, люблю!

2019р

Г. С...
Пригадаю коли-небудь
І коханій розповім
Про хмаринок рух у небі
Несподівано блідім.
Без надуманих колізій,
Також любій розкажу,
Як дощу густа завіса
Вкрила обрію межу.
Про м’яку, як глей, дорогу
І калюжі скрізь на ній
Ще з набряклого порогу
Теж повідаю я їй.
Щоб журливо не гадала,
Загорнувшись у нуду, –
Чом на зустріч часу мало
І багато на ходу…
11.11.19

Нечутно місяць у імлі ступав –
Туман по саду й небесах розвозив.
Натомлений, змарнілий листопад
Виплакував останні жовті сльози.

Білявка осінь? Що за дивина?
Як марево, розвіяла волосся.
І огорнула косами сповна…
І цілувала… Чи мені здалося?

І наче тихий стогін піднебесь
У ватяних заплутався барханах…
Я в Осінь входив аж по вінця – весь!
Наснилось, що вона – моя кохана!

Укрився день журливою габою,
Терзає душу всю осінній щем.
Рахую дні до зустрічі з тобою,
Сповитий меланхолії плащем.

І знову, знову - ці удари долі…
І знову, знову - це несприйняття…
В лабетах чи лещатах у неволі
Без вороття туди… Без каяття…

Німа печаль скувала наші лиця
І розпач закрадається в серця.
Та спогадами радості іскриться
Історія зворушлива оця.

Й вітрила напинає, мов сталеві,
Й зустрічна не зупинить течія.
І не дає втонути кораблеві
Ця сила щастя! В ній – і ти, і я!

Ця віра, що підносить понад світом,
Одвічні істини переверта.
І дозволя без сорому горіти
Стрімка гріхопадіння… висота!

Усі оті обов`язки рутинні –
Од них втікаєм, наче із тюрми.
Вітрила – ніби крила в небі синім –
І там – у вільному польоті – ми!

І не спинить до щастя цього руху,
В серцях не знищить вічної весни!
Дві половинки з плоті ми і духу –
Святу любов несем у віщі сни!

1 листопада 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Світ став сторчма. В ціні - душевні вади,
За ніж у серце - оплески, медаль.
Гріхопадіння, як на мене, - зрада,
Смердюча яма, а не висота.

Не знаю, люди мертві, а чи хворі,
Утіху мають на чужій біді.
Окрадена любов - не чисті зорі,
А їхній відблиск у мутній воді.

Один лиш крок - і вже розверзлась прірва,
Кричало небо: - Зупинися! Стоп!...
Тепер мара утраченого дива
Шугає над зруйнованим гніздом.

Які ж солодкі вустоньки медові!
Чуттєва шаленіє заметіль!
Але я квітку вірної любові
Плекаю у сяйливій чистоті.

03.11.2019р.

Над тишею висне імла,
зими павутинка срібляста.
О, скільки б в раю не була -
не вистачить миті для щастя.
 
Любов запалила цю ніч -
розлука свічу загасила.
Штовхає нас урізнобіч
повинності туга безкрила.

Ти більше в очах не губись,
там тісно відлунню сонати.
Неважко злетіти  увись,
а ніби навіки прощатись.

В шибки заглядає ліхтар,
будівлі напроти поснули.
Та зумер ввімкнув - Київстар,
зв'язок відновив із минулим.

Зоря в небувалій красі
фарбує небесні атлАси.
За кілька хвилин до таксі,
нам не розминутись у часі.

2019р

Г. С...
Блукають сутінки холодні,
Густі і темні, як смола, –
Ти подаруй мені сьогодні
Яскраву дрібочку тепла.
Промінчик вогника освітить
В очах моїх німу печаль
За всім отим, що мав на світі
І розгубив уже, на жаль.
Тепло промінчика зігріє,
В пітьмі схололого мене, –
І лжею вкрадені надії
В зболілу душу поверне.
Пітьма осіння, непогодна
Повсюди острахом лягла, –
Ти подаруй мені сьогодні
Яскраву дрібочку тепла.
28.10.19

Гроза над жовтнем стала… Крізь гілки
дивився ти – чого вона над жовтнем,
як яра нить над полуденним шовком?..
Чого табун сахається ріки?
Чого граки при яблуках замовкли?

Як нить, як сіть, розкроювала тьму,
пливла в диму – над лугом і над садом –
аж яблука, розкльовані до саден,
лежали й дивувалися – чому
вона спинилась ген над листопадом?

І ти чекав при яблуках, як лось,
на теплий кашель, на далекий голос,
ну хоч на подих… а було довкола
так легко, що здавалося – ось-ось…
так тихо, що здавалося – ніколи.

2019

Бухни, дихни і спалахни
В імлі вогненним смолоскипом,
Із конопель стрибни пилипом,
Щоб всім попудило штани.

І отакого напиши,
Аби усім позавертало,
Нехай Пегас промчиться чвалом,
Зірвавши ретязі душі.

Він знає, що  без нього, певно, згину
і листям опаду на плаху літа.
Губами буде м'яти ту калину,
що кров'ю палахтить на голих вітах.
І шепотіти вітром у  волоссі,
і гладити щоразу, неслухняне.
Чи плачу мимоволі, чи здалося,
що в погляді - вечірнім сонцем в'яну?
Воліє, щоб літала вільним птахом,
довкілля окриляючи любов'ю.
І вищою над моторошним жахом,
над реквієм - свяченою водою.
Він так вибагливо від мене хоче -
покірності, привабливості, слави.
А я лиш на його плечі щоночі
заснути янголятком кучерявим.

2019р

В магічну Ве́лесову ніч
жахи блукають між хата́ми
і марять іншими світами
в палахкотінні зоресвіч.

То душі предків кожен рік
з небес приходять на гостину,
даруючи себе частину
й благословінь гірський потік.

Бо Коло року Білобіг
укотре вручить Чорнобогу
і браму з «Наві» для Сварога
відкриє наче оберіг.

Чарівну музику віків
зіграє Велес на сопілці,
а частування на тарілці –
залишмо душам прабатьків.

В сакральну Велесову ніч,
страхи здолавши підсвідомі,
здобудем силу і в содомі,
бо скинемо тягар із пліч!

Ти говорив, любив мене,
що я найкраща в світі жінка.
У нас на двох життя одне,
одна тролейбусна зупинка.

Дзвінка печаль, на двох одна
і ночі срібна колисанка,
сукупний біль, терпка вина,
бо я твоєї долі - бранка.

Пахтить волосся чебрецем,
а очі сяють, наче зорі.
Що ладен сонцем і дощем
над майбуттям у щасті й горі.

Балакав, що мене жалів,
від ніжності втрачав свідомість.
Пасли у квітнику - джмелів
і пахло затишком у домі.

Ванільним цукром навесні,
фіалкою, варенням з вишні.
Чому ж тоді, скажи мені,
для тебе стала я - колишня?

Приспів


В колишній пісні ті ж слова,
зворушливі і щемні.
Колишнє іншій дарував,
що промовляв до мене.
Цвіте рясніше від дощу
знов білопінна вишня.
Тобі на згадку відпущу
усю любов колишню!

2019р

Г. С...
Густіли сутінки помалу
І тихли звуки голосні,
А ти покірно віддавала
Себе невтомному мені.
Я пізнавав тебе до споду,
Обличчям вниз і горілиць,
Коли двом душам на догоду
Тьмяніли проблиски зірниць.
А лиш зненацька засвітало
І потекло згори тепло, -
Тобі здавалось ночі мало,
Мені - що ночі не було...
22.10.19

За десять хвилин до таксі
В обіймах палких ще моя ти...
Секунди вже збігли усі -
Не хочу тебе відпускати!

Вже туга терзає мене
За десять хвилин до розлуки.
І небо темніє ясне,
Неначе від болю та муки.

За десять хвилин до журби
Не вип'ю ні кави, ні чаю.
І вечір, іще молодий,
Раптово сивіє з одчаю.

Тамуючи розпач гіркий,
У небо лечу із кімнати.
У руки і в ноги - зірки -
Вп'ялись, щоб мене розіп'яти.

Немовби ті цвяхи тверді,
Пронизують болем, уперті.
Здалося, що був я тоді
За десять хвилинок до смерті...

22 жовтня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Нехай впаду, камінням люто битий,
Забудеться колись моє ім'я...
Та до останку буду я любити,
І про любов співати буду я.

"Ти не громадянин. Простого люду
Біда тебе не мучить кожну мить!" -
Хай кажуть. Я своє робити буду,
Й любов'ю буду із рядків світить.

"Ти - боягуз. Не любиш Україну,
І на Донбас не рвешся воювать!"
Не рвусь, бо знаю - швидко там загину -
Не убивати роджений бо я!

Я не боюся вмерти. Й Батьківщину
Люблю не менше, ніж хвалько-віршар.
І теж піду на смерть в лиху годину,
Коли вона покличе в бій рушать!

Та перш, ніж мить прийде моя остання,
Посперечатись трохи хочу теж.
І всім сказати: Я - поет кохання,
Й таким піду у полум'я пожеж.

Майдан, війна - ні, не мої це теми.
Колеги, вам їх радо віддаю.
Пишіть романи, повісті, поеми...
А я піду на стежечку свою.

Туди, де щастя й ніжності багато,
Де соловей так радісно лящить.
І де буяє скрізь любові свято,
Де насолоди повна кожна мить.

Ненависті немає там і злоби,
І де безсилі - демони війни.
Де поетичне слово - як оздоба
Красивих почуттів, а не сумних.

Де пісня ллється з диво-небокраю,
Весілля будить місто і село.
Чи не за те найкращі умирають,
Щоб у любові людство все жило?!

18 жовтня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Мов осіннього сну поволока,
Вечір ліг на затінений сад.
Не була до нас доля жорстока.
Як достиглий була, виноград.

І неначе зорею від Бога
Вечорова засяяла мла.
Мов із дерева нам чарівного -
Грона щастя до рук він поклав.

Літ минулих забулися рани,
Тінь зловісна уже не вита.
Пригорну тебе, ладо кохана,
Дай свої виногронні вуста.

Розсипає Лель зорі, мов ласку.
І в серпанку ясній пелені
Засвітив нам цей вечір, мов казку -
Днів майбутніх прекрасні вогні!

17 жовтня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Перед серцем великим твоїм
Я сьогодні стаю на коліна.
І не сплю, і не п'ю, і не їм,
І щасливий, що я - твій мужчина.

Я сьогодні в любові воскрес
І життя по-новому осмислив.
Ти - безцінний дарунок небес
Наче манна, що падає з висі.

Ти навчила кохати мене,
Я збагнув, що любов, це - офіра.
І життя лиш тоді не зімне,
Як у собі задушиш ти звіра.

Ти навчила любити людей
І вночі їм світити до ранку...
Як шляхетний чинив Прометей,
Як світили нам Данте і Данко.

Хай в пекельній житейській імлі
Аж до тла ми, буває, згоряєм.
Рай творити вчимось на Землі,
І ділитися з людством цим раєм!

15 жовтня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Так без тебе мені погано,
Як будинкові - без тепла.
Так без сонця сумний світанок
Сповиває безлика мла.

Так погано мені без тебе,
Ледь від розпачу не кричу.
Спохмурніле від туги небо
Все здригається від плачу.

Так без тебе мені недобре,
Висихає душі ріка.
Відлітає кудись за обрій
Птаха щастя моя легка.

І здається все мертвим, тлінним,
І минулим, як слід епох,
Я благаю долю уклінно -
Дай нам бути частіше вдвох.

Ти - епоха мого кохання,
Ти для мене в цім світі - все!
Ти - бажання моє останнє!
Хай без тебе - в той світ несе!

10 жовтня 7527 р. (2019),