Правда в тому, що
тріщин
є вдосталь

просто щоб нагадати:
є ті, що розділяють лівшу і правшу
пекінця і москвича
далекозорого і короткозорого
жандарма і повію
оптиміста і непитущого
священника і митника
екзорциста і гомика
дещевку і непідкупного
блудного сина і детектива
борхеса і сабато
великі і маленькі літери
піротехніка і пожежника
жінку і феміністку
рибу і бика
профілактика і революціонера
незайманого і імпотента
агностика і служку
безсмертного і самогубця
француза і не француза

в короткі чи довгі строки
кожна з них
виліковна

є лиш одна тріщина
невимовно глибока
вона пролягає між людиною захопленою
і людиною розчарованою

і хоча можна злегка перестрибнути з одного на інший край
проте стережися
всі ми тут
і ви, і ми
її розділяємо ще глибше

тож пані та панове
вирішуйте
на якому боці
залишитеся ви.
2009

Якщо лише торкнешся мого серця,
припадеш вустами до мого серця,
увіп*єшся своїми зубами,
розіпнеш мені груди кривавою стрілою язика
до самого мого серця, що б*ється під шаром пилу,
якщо вдихнеш у нього життя, на березі морському, плачучи,
воно б забилося звуками темного шуму, коліс поїзду, забутих снів,
хвиль на воді,
осінь, що сховалась в листі,
піснею крові,
тріском вологої ватри, що запалила небо,
звуками мрій чи гілок, чи злив,
клаксонами печальної пристані;
якщо лише дмухнеш на моє серце на березі моря,
ніби білий привид,
на гребені хвилі,
на спині вітру,
ніби привид, що скинув кайдани, на березі моря, плачучи.

Як довга відсутність, як раптовий дзвін,
море розділяє стукіт серця,
йде дощ чи вечоріє, на самотньому березі,
і приходить невблаганна ніч,
піднімаючи понуру блакить знамені мертвого корабля,
заселяючись планетами з найхрипкішого срібла.

І звучить моє серце як похмурий равлик,
завиває, о, море, о, жалість, о, розтоплений страх
радісний в нещастях і зламаних хвилях:
і в цих звуках море звинувачує
свої відкидні тіні і зелені маки.

Якщо ти, раптом, існуватимеш на похмурому березі,
оточеному мертвим днем,
віч-на-віч з новонародженою ніччю,
наповненою хвилями,
і ти дмухнеш на моє серце, що стискається від холодного жаху,
дмухнеш на самотню кров мого серця,
вдихнеш нове повітря в його голубино-вогняний стукіт,
забилися б чорні склади в його крові,
прилинули б його нескінченні червоні води,
і воно б зазвучало, зазвучало б як тіні,
зазвучало б як смерть,
забилося б як горн, в якому поєднались вітер і плач
або пляшка, що бездумно випромінює страх.

Хай буде так, і блискавки покрили б твої коси
і дощові краплі просочилися б крізь твої очі
щоб створити плач, що ти сховаєш в серці
і чорні крила моря замкнулися б
навколо тебе, з величезними лапами, і карканням, і пір*ям.

Чи справді хочеш ти стати самотнім привидом, що
біля моря грає на своєму сумному, безплідному інструменті?
Чи просто кликатимеш,
твій розтягнутий звук, твоя чарівна сопілка,
твій порядок зранених хвиль,
хтось і прийшов би, можливо,
хтось прийшов би,
з вершин островів, з кривавого дна океану,
хтось прийшов би, хтось прийшов би.

Хтось прийшов би, несамовито дмухає той,
хто співає мов сирена для мертвого корабля,
як плач,
як регіт посеред піни і крові,
як кровожерлива вода, кусаючи себе і співаючи.

На морському вокзалі
мушля його тіні скидається на крик,
птахи моря втікають, відмовляючись,
лінії його звуків, його похмурі засуви
воскресають на берегах самотнього океану.
2009

1 Що є диво, Авторе?
Диво є народження.
Диво є можливість бути.
2. Що є цвіль, Авторе?
Цвіль є зіпсований день.
Цвіль є кволість.
Цвіль є слабкість і марення.
3. Що є зайвість, Авторе?
Зайвість є все, що йде від цвілі.
4. Що є наївність, Авторе?
Наївність є метелик щирості.
Наївність є життя.
Наївність є струмок під снігом.
5. Що є кут, Авторе?
Кут є гострість і плавність.
Кут є промінь світла на очі.
Кут є зруйнована впертість.
6. Що є життя, Авторе?
Життя є аксіома свіжого листа.
Життя є регульована ознака.
Життя є сила і кволість.
7. Що є сила, Авторе?
Сила є здатність.
Сила є біль у спокої.
Сила є спокій у можливості.
Сила є можливість у баченні.
8. Що є кволість, Авторе?
Кволість є листя на зоряному озері.
9. Що є здатність, Авторе?
Здатність є важкість у грудях.
10. Що є біль, Авторе?
Біль є регульована ознака.
Біль є сила і кволість.
11. Що є падіння, Авторе?
Падіння є гребля у голові.
Падіння є денна тьма і нічне світло.
12. Що є щирість, Авторе?
Щирість є сила у падінні.
Щирість є довершеність моменту.
Щирість є кволість наївності.
13. Що є числа, Авторе?
Числа є зброя слабкості.
Числа є листя на зоряному озері.
14. Що є слабкість, Авторе?
Слабкість є теорема свіжого листа.
Слабкість є недоконаність.
Слабкість є здатність до падіння.
15. Що є надія, Авторе?
Надія є осінній світанок.
Надія є зброя метелика.
Надія є слабкість самотності.
16 Що є зброя, Авторе?
Зброя є біль сили.
Зброя є антикут.
Зброя є коректор слабкості.
17. Що є певність, Авторе?
Певність є відсутність зайвості
18. Що є колір, Авторе?
Колір є коректор сили. Але не завжди.
19. Що є слово, Авторе?
Слово є шлях до зоряного озера.
Слово є сила і кволість.
Слово є кут сили.
20. Що є робота, Авторе?
Робота є зайвість здатності.
Робота є складання піраміди життєвих слів.
Робота є сила щирості.
21 Що є скромність, Авторе?
Скромність є кволість сили.
Скромність є наївність здатності.
Скромність є сила і кволість.
22. Що є марення, Авторе?
Марення є диво у падінні.
Марення є вбивство у зоряному озері.
23. Що є розмова, Авторе?
Розмова є числа щирості.
Розмова є певність сили.
Розмова є марення кволості.
24. Що є заздрість, Авторе?
Заздрість є сила слабкості.
Заздрість є марення щирості.
Заздрість є цвіль падіння.
25. Що є поразка, Авторе?
Поразка є марення у падінні.
Поразка є слабкість скромності.
Поразка є страх перед поразкою.
26. Що є страх, Авторе?
Страх є зайвість здатності.
Страх є кволість надії.
Страх є слабкість щирості.
27. Що є небо, Авторе?
Небо є сила без надії.
Небо є зброя зоряного озера.
Небо є цвіль слова.
28. Що є любов, Авторе?
Любов є кут болю.
Любов є слово певності.
Любов є розмова із життям.
29. Що є воля, Авторе?
Воля є сила слова.
Воля є диво життя.
Воля є поразка цвілі.
30. Що є дотик, Авторе?
Дотик є колір сили.
Дотик є заздрість розмови.
Дотик є поразка скромності.
31. Що є почуття, Авторе?
Почуття є сила і слабкість роботи.
Почуття є колір розмови.
Почуття є колір дотику.
Почуття є колір зоряного озера.
32. Що є довершеність, Авторе?
Довершеність є відсутність зайвості.
Довершеність є надія сили.
Довершеність є поразка цвілі.
33. Що є смуток, Авторе?
Смуток є марення слабкості.
Смуток є надія цвілі.
Смуток є кволість любові.
Смуток є наївність здатності.
Смуток є зайвість волі.
34. Що є вітер, Авторе?
Вітер є сила надії.
35. Що є вода, Авторе?
Вода є колір довершеності.
Вода є поразка страху.
Вода є марення у любові.
Вода є біль і страх марення.
36. Що є земля, Авторе?
Земля є небо сили.
37. Що є вогонь, Авторе?
Вогонь є дотик довершеності.
Вогонь є падіння щирості.
Вогонь є небо зоряного озера.
38. Що є думка, Авторе?
Думка є вогонь у зоряному озері.
Думка є вітер сили.
Думка є вода землі.
Думка є слово життя.
39. Що є вічність, Авторе?
Вічність є цвіль волі.
Вічність є небо зайвості.
Вічність є дотик кольору.
40. Що є віра, Авторе?
Віра є сила вітру.
Віра є вода волі.
Віра є заздрість кволості.
Віра є смуток неба.
Віра є дотик любові.
41.Що є мрія, Авторе?
Мрія є сила води.
Мрія є воля любові.
Мрія є колір сили, - але не завжди.
42.Що є безодня, Авторе?
Безодня є вічність зайвості.
Безодня є кволість води.
Безодня є зайвість здатності.
Безодня є розмова марення.
43.Що є актуальність, Авторе?
Актуальність є любов у зоряному озері.
Актуальність є слабкість вічності.
Актуальність є певність чисел.
44.Що є самотність, Авторе?
Самотність є сила і слабкість води.
Самотність є кволість щирості.
Самотність є джерело у зоряному озері.
Самотність є біль.
45.Що є повага, Авторе?
Повага є вічність вітру.
Повага є кволість думки.
Повага є небо віри.
46.Що є зоряне озеро, авторе?
Зоряне озеро є мрія слова.
Зоряне озеро є заздрість цвілі.
Зоряне озеро є квола надія неба.




2009

Одного ранку прокинутися, відчувши зміни: від найменшої волосини до пальців ніг, лежати, наслухаючи себе – дивне враження – все ще бачити, та вже ніде не бути. Чути – машини шинами, як ножами, розрізають їм перший – для мене останній сніг, чути – радіо ловить душі в сіті_чоловік душ приймає. І ти, Бруте? Брод на бутер намащує, варить каву – половину турки для себе, а пів – мені, боса по зимній плитці в білій льолі поволі - паломництва віковічні … ні бажань, ні жалю, ані пам'яти – збайдужіння здивоване - хто всі ці люди довкола? Ні золотого серпанку святошного, ні коляди в січні –
…а посічені пальці… не болить, бачиш, а ти, дурненька, боялася, не пече усміх Господній лагідний, і дорога кицею лащиться, і - ні звуку… першого ангела – паперового - саджала на праве – дитяче - плече – то останній візьме тебе потім за ліву, Серце, – старечу – руку.

хвости
це єдине
що залишиться після нас
на місці злочину
нащадки вивчатимуть за ними
розміри наших тіл
і наших душ глибини
і ніяк не розумітимуть
що ми шукали на цій лисій
як череп планеті
вони йтимуть по наших слідах
о так
наші сліди їм якраз впору
вони так само дійдуть до води
вони так само не підуть по воді
вони теж хворітимуть
на Ікарів комплекс

насправді
те що ми шукали
було поряд
насправді
іти по воді – це іти небом
розлитим у воді
насправді не можна знайти те
чого ми не губили

 
Кохана
молитво про диво за світ
дорогою ті береги
у вічності
два на два три
клубків неслухняне
чи винне
я вечір
ти ранок зірки
опадають
в обернуту ніч
у містику
зяють провалля
вітрила хиткі
розпечені криги
істоти казкові
незнані скарби
крізь вечір
свічадно
палаюче
сповнення
ранку
безмовне
й усе
неймовір’я

безчасно
Кохана

Тобі



✴




 

Я – не жінка,

Я – твій хрест.

Мене в глухій покорі пристрасті,

Нестимеш в пригоршнях,

Як сонця блиск,

Як неповторну літню зливу.

Мій котику сіренький, мій котику….

Я – не жінка.

Я – мінлива мить.

Мене прикутий солоду кайданами,

Торкатимеш устами,

Як діамантів присмерки,

Як чудо, що не знав ще світ.

Мій котику сіренький, мій котику….

5.06.08
малюнок - "Інтрига" Войтович

ночами
коли ходять дерева
почуваєшся настільки самотньо
і порожньо
що здається в кімнаті
немає навіть тебе

чути лишень як пил
сідає на скрипучу підлогу

дивишся у дзеркало
і бачиш тільки дзеркало
ночами
коли ходять дерева

вслухаєшся в порожнечу
власного тіла
де серце грюкоче відром об стінки криниці

криниці без води
тіла без душі
тебе без себе

твоя кімната
блює в ніч світлом
її нудить від самотності
і від того
що дерева ночами ходять
і проходять повз

закляк чекати
доки ефект побачу
того любистку
правду діди казали
краще вуста дівочі

        Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики.
В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки:
мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст!... – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.

    Син Буало і Глупоти Людської, дивіться, родиться яким – не голова, а круглий нуль на ще круглішому нулю, але нахабне це мале: ледь вилупилось, відмінча, все підміча і відзнача, і судить, і судачить, хоч якось криво-косо бачить – бджолу поплутає з джмелем, пса між лисиці присобачить, не зна, де хрест, а де кадило, де кінь, а де кобила, на чорне каже біле; йому що сонце, що калюжа, що зірка, що будяк; і всюди лізе, всюди петра, то знак, що пнеться він на метра, що вийде з нього знаменитий, маститий Жак Мудак (ось так!), на все лихе мастак, на всякий шахер-махер, підметкоріз і абортмахер, з тих архітекторів навспак, що не будують, лиш руйнують, як от черв’як або стерв’як.

    Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки: мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст! – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.

    Апоплектична пика – мов ковчег, а руки – мов гасила. Сила!.. Він б’ючим сумриться биком, масивним сунеться китом – у маси, в юрби, в тижби, в глоти; людці ж, любителі підлоти, аж стеляться перед пророком і жабооко нестямляться: оце пророк! Плювок його – закон, блювок його – канон, а жовчне харкотиння – одкровення... Ну, та нехай, не зачіпай, бо й свій одержиш пай – вони тебе задавлять! Вони ж плюють на юний цвіт, на білий світ, на біль і сміх, на небувалий плід, на чудо й диво... Ну, та нехай, не зачіпай, бо й свій одержиш пай – вони тебе розчавлять! Вони ж обгиджують Красу, що не одмиється, можливо, і до останнього часу... Ну, та нехай, не зачіпай, бо й свій одержиш пай: вони тебе живого не зоставлять! Вони, аби лише дістали, були б і сонце обісцяли, то мечуть мстиві нечистоти на інші зоряні істоти, на ті людські вогні, що мріють у багні, що звати їх – поети!

    Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки: мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст! – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.

    Юрба-дурба смакує їх тромбонні гуки-пуки. Яка доба, така й труба, така й гудьба. Ганьба! З розпуки вмерти б я волів: де час поетів-королів? А курвалів пішло чимало вгору. Вчорашній раб, холуй, вахлай, барбос, балбес, нечоса із нечос, нетеса із нетес, – тепер командує, владує, дує в тромбон і в вус собі не дує, та ще й поета, бач, годує: твори, небоже, під осляк, то, може, кинемо маслак... Тепер кругом метаморфози: буя чортополох, де посміхались рози, заглух тьох-тьоророх, вже соловей не молиться (тепер, вважай, крамола це), лише зозулине бемолиться „ку-ку” – занудлива докука кука. Все світло, що було, у прірву загуло. Поетів сяєво Зоїли мороком заїли. У них же влада, зброя є в них, тримає шаблю-бритву євнух, мурло за берло має ножиці, і множаться їх трони, й діадеми їх по академіях блищать. Тварюки нап’яли рясні перуки, забрали в руки всі газети та журнали, канали, по яких до них пливуть дари, лише встигай, бери – і злото простаків, і смирну тупаків, і ладан глупаків.

    Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки: мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст! – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.

    Один завида підсіда сусіда, бо той, бач, кращий; другий пита: „Чого це він літа, як я без крил?” Отут і вродиться Зоїл, отут йому лахва: ззива ненависно-завидно-злобних, збива духовних злиднів неподобних, зрива в хрестовий їх похід, пустивши в хід брехню, ошуку, наклеп, і статую розхитує, аж поки – крях! – герой паде у прах. Громада рада, скаче, ірже, гигоче, гавка, мука, хрюка, іде в канкан, у вихиляс, а сам іконоборець-мартопляс вже став на п’єдестал; нога як стій в граніт вроста (хоч і чужий, скажи ти, а мов на мене шитий!), і вже над стогнами й майданами, над довгожданими підданими пишає чванно, самозванно новопосталий володар – пухлявий синтез всіх отих нездар. Тепер і честь йому, й хвала, і алілуя, й а-ла-ла! Де чулися орфічні тони, гастричні рявкають тромбони. Дзвоніть же, дзвони, гриміть, гармати нашої республіки: салют улюбленцеві публіки! Апофеоз-психоз – букети й хустки, сальви й фіміам (роздолля хваліям!), пажі і екіпажі, лакеї і лівреї, банкіри й сутенери, і гейші, і гетери, трофеї-феї, цілий легіон, ну, і Почесний Легіон, і он розкішний особняк, що вмре під ним ще не один бідняк, твій, Музо, милодан – такий Верлен чи Ліль-Адан!

    Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки: мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст! – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.

    Таке вже випало нам царство... Ну що ж, задрипане лицарство! Бали справляйте й весілля, хай ваше кодло заселя міста, що їх побила сліпота і опоїла ваша блекота. Трощіть, ламайте, брудніть, валяйте, плюндруйте всіх і вся. Ви ж плюндрували дідуся-Гомера, Шекспіра і Мольєра, Бальзака і Гюго, та мало ще кого – Гонкура і Золя, і Вагнера, й Мане, і Ібсена, й Моне, і Берліоза, і Родена – то нам усе братва, то вам жратва щоденна! Давайте, заглинайте за кусом кус! Од вас дістати мінус – це нам плюс! Не помилюсь: на кого брешете, рвучи собі легені, той, безперечно, геній. Богохуління – те ж боготворіння: ви ґрунт угноїте під квіткове коріння. Та ще ж ви на коні, герої гавкотні; дивіться – є ж у нас закони проти бандюг, злодюг і волоцюг (який ланцюг!), а проти вас нема. Кому тюрма, а вам сурма. Кому заглада – вам верховна влада. Щоб ви самі покинули свій трон, де так сучасно мислить афедрон, щоб вилинула істина з-під спуду? Нема дурних, до віку і до суду... Та прийде ж суд на кліку юд, бо та юрба – вам не навік раба, бо той же люд – він, попри блуд і бруд, і вивихи, й заскоки, таки святий і гожий, таки направду божий; той люд розкусить вас, паскуд, отямиться хоч на краю безодні, порве кайдани і стрясе все, що його гнітило і томило, і закричить: „Катюг на мило!” Так, панове, так! Цей бунтівник Спартак авторитетне ваше падло пожбурить на смітник. Ото вже буде кришка, хоч бришкай, хоч не бришкай! І на потомний вік од вас зостанеться хіба гидка відрижка, – ви, живолупи й людомори, що до сухої сикомори удруге прип’яли б Христа, якби він знов явив до нас чоло те світанкове, ті очі барвінкові, русяву бороду й велику білу душу – криницю вселюбові!

    Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки: мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст! – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.


Латинський Квартал, 1897.

З французької переклав Микола Лукаш

1.
Глухо цокотять
у потоках листя
білі камінці сорок.
Вітер їх оголяє
і знову захлюпує
зеленою повінню.
Важчає
місячна серга
смаглявого серпня;
зав’язь літа
збирається на гілках
у краплини.

2.
Друга серга села -
старезна дзвіничка:

не розпукнутися їй ніколи
диким цвітом шипшини.
Дівчина вийшла з неї -
де ж дзвіничка поділася?
А на віях дівочих
зелена сльозина.
Шовкова сорока
одним оком - у ніч,
а другим - у день
задивилась:
рябіє.
Хоч сумуй - не сумуй:
все тече,
і трави -
як плач землі.

3.
Дочасно
твої зірвалися сльози -

посипались по садах
сливи зелені.

БРУНЬКИ

* * *

Щілина - то звук.
Двері розчиняються, і відразу той звук,
і тоді ти виходиш.
Як це багато: однісінька щілина,
щоб відчути себе вільним
і зрештою - людиною.

* * *

Бути - це значить падати,
ми - це причини обріїв
кожного разу, як час нових зерен надходить...

* * *

Стеблина вітру
тремтить, нахиляюши світ.
І в тиші проступа стерня
усіх вітрів.

* * *

Спорожніли
кришталеві хатини квітів.
Залишилися зерна,
мов спогади
про заглиблення лету
від сонця до сонця
серед білих пісків життя.

1990

Плин часу спокійний і звичний,
не кожна секунда
молотить по скронях
(повільні, м'які та теплі,
як колискова).

Та буває:
ламається ритм
принишклої музики часу -
і якась бунтівлива секунда
лишає свою орбіту
і заявляє про себе,
нестримна, тверда, холодна
кричить (аж дзвенить у вухах):
Так мало ти встиг ще зробити!..

Колись у небі
я бачив чудову веселку
й не міг відірвати очей.
Як я хочу її знову побачити…

Колись у лісі
я слухав чарівну пташку
й не міг наслухатися.
Як я хочу її знову почути…

Колись я бачив тебе
і слухав…

ти так до мене прив'язаний
ти біжиш мені назустріч
шукаєш мій погляд
шукаєш підтримку
чому ти завжди сумний
мій дзеркальний двійнику
посміхнись
ти бачиш
я вже посміхаюсь

сміятися
коли смішно
плакати
коли сумно
щасливий
вільний
божевільний

У тебе на обличчі
промінь сонця…
Чомусь мені здавалось:
темінь ночі
буває холодніша
за мовчання,
а в мороці ночей
вмирають мрії,
та в тебе на обличчі
промінь
сонця…

Ми закопувались доти,
доки нас не спинили джерела.
А потім прийшли дерева
і стали над нами.

А потім прийшли пси
і вили над нами.

А потім принесли дівчину
і в неї була одна рука.

І ми зимували так,
як зимують вода і вогонь.

А потім ти сказала: “Христос
воскрес!”,
наша однорука весно.
Нарешті ми втекли,
але не могли зупинитися і жити далі —
ми піднімалися крутою горою
все вище і вище —

ми наближалися, підходили впритул
до хмар важких і темних,
які, може, і врятували вас,
але вкоротили дам Великдень
і тепер не дають зупинитися —
притягують нас, давлять, затягуючи
у круті вири темних вихорів.

Ми пройшли крізь них,
і гейби окинувши з плечей храмові плити,
легко вийшли на самий верх,
і тільки тоді збагнули:

на землі була ніч.
Лише вершина гори,
ще мертва після зими,

стриміла над чорною лядою хмар,
що наглухо закрила той кривавий погріб,
звідки ми ледве втекли,
і тепер сидимо на вершині гори,
облиті різким місячним світлом.
Воно тільки тут — з нами й над нами.
Ми поскидали скривавлену одіж
і закопали її під ногами у хмарах.

Ми сиділи в такому світлі,
що не відчували холоду і болю,
навіть наготи своєї не помічали.
Ми бачили тільки верхи
сходжених з дитинства гір —
вони вирвалися, як і наша вершина,
із безмежного клубочища хмар,
і на кожному верху,
облитому щоразу різкішим сяйвом,
сиділи якісь люди.

Ми не знали, хто воїни і звідки,
ми не знали, коли вони…

Ми не знали, живі вони чи мертві,
але яке це має значення,
адже і їм довелось
проломити своїми головами
ці хмари!

Ми розгледіли кожну ватагу втікачів
і забули всі слова.

Навіть плач і крик.

І тоді в нас у ногах
прошмигнули вовки.

Вони не підважували хмари, як ми,
а легко випірнули з них
і вмить оббігши нашу вершину,
замотавши в сліпучий клубок
наше місячне мовчання,
знову пірнули в густе хмаровище
і так само легко виринули
на сусідньому верху,
так само обмотуючи інших утеклих.

Ми проводжали їх
одним хижим поглядом
на кожну вершину,
уперше уздрівши, які ми голі
і які ми нерухомі
без оцих вовків,
крім яких нам нічого вже в світі не треба,
бо вони прив'язали нас один до одного,
обмотали всі ватаги,
переснували вас під своїм місяцем,
пірнаючи і виринаючи
у хмаровищі юдолі земної.

І ми притулилися плечима один до одного,
міцно, як люди, які вже знають,
що буде весна і буде трава,
і потому за це
знов доведеться зимувати в землі,
і за це тепер
назавше тулимось один до одного,
і це буде,
і цього не може не бути,
бо в ногах
знов прошмигнули вовки —
вірні пси Георгія.