Хлопчику, хлопче, несеш, мов свічу, історію.
Станеш безсмертним - пізнаєш криваве таїнство,
бо причастишся не тілом глевким Христовим, а
сірим металом, що в горлі, неначе птах, зросте.

Хлопчику, муже (торкався а чи жіночого
стиглого лона?), не виполять, не зітруть тебе:
доки наймення пресвітле твоє замовчують,
сходиш знаменом (чи ж - сонцем) вгорі над Крутами.

Хлопчику, страже / спартанцю/повстанцю/лицарю,
в'ється державність по пальцях твоїх, як вервеця.
Пісня про тебе пошерхлі уста палитиме -
не рветься-бо.

Не остудив емоцій сон,
Оков забаглось Гіменеї.
Хіба у цьому є резон,
Що полюбив холодну фею?

О, дай торкнутися руки!
Ми ж люди! Не сухі дерева!
А ти закрита на замки -
Забула про Адама Єва.

Дрімають в полі ясени,
Сутуляться під кожухами.
Скажи "Ти мій! ", чи прожени...
Мовчиш, байдужа, наче камінь.

Дарма чекаю промінь дня,
Де сухо, там води немає.
Пливу у вирій навмання,
А вітер ясена хитає...

За тебе вороги піднімуть тост?
Із раєм пекло цьомається? Дружить?
Вшановує Вкраїна Голокост,
Голодомор Ізраїлю - байдужий.

Угорщина показує кулак,
Донбас Росія розчавила траком.
І шкіриться на козака поляк:
Бандеру любиш? Отже, зарізяка.

У деревини тріснула кора,
Впилася чорна тля нещастя соком.
Не позичай у погані добра,
Бо вилізуть "дари" сусіда боком.

Впрагаються у возики воли,
Ось-ось чортяка влупить батогами.
Віддаш сусіду сад, шматок землі,
Забудеш мову та чкурнеш у найми.

Нахабні гості пруться на поріг,
Приготувались посмоктати крівці.
Навчайся дбати тільки про своїх,
Тримай сухими порох і рушниці.

27.01.2018р.

О! Шолом алейхем, Мойшо! Мир вам!
Зичу шастя й многії літА.
Урожай дала хороший нива -
Кажуть, непоганий я газда.

У ярмулці думається важко,
Не одвикну досі од бриля.
Та у клуні знаменита бражка,
Частувати можна й короля.

Відпочину, в гній закину вила,
Геть турботи! Прожену печаль!
Ось, давай хлюпну у кухоль пійла,
Це таке хохлам приніс москаль.

Ремигають у хліву корови,
Рохкає вгодований кабан.
Прагнув Бога з берегів дніпрових,
А мені дістався Іордан.

Онучата забувають мову,
І святі корчуються дуби.
Мудреці за душами на лови
В українські рушили степи.

Раб ридає перед аналоєм
У краю розораних могил.
Ми були боги. А стали - гої:
Ні душі, ні пам'яті, ні крил.


Що ж, давай умнем кошерне сало,
Хрін зі змальцем - чудо із чудес!
Що ж тебе, мій друже, налякало?
Чом так швидко із господи щез?


27.01.2018р.

Сьогодні снився пес не на добро,
Ковтнув із кумом чикилдихи цебро.
А в жінки розірвалося шатро,
Полоскотала макогоном ребра.

Тяжка судьба у чесних горопах,
Держак лопати поціляє в око.
Причинне місце квакнуло в штанах -
Без любощів лишилася "сорока".

Не вистачає в бороді жмутка,
Роздряпана губа й обидві ніздрі.
Зірвалася краса із повідка,
Потрібно їй в начальники, міністри.

Як одружився - кисло, не щастить,
Довбає дятлом, наче я гулящий.
Розслабитись не можу ні на мить,
На праці - тяжко, а удома - важче.

Ну, випив. Уночі змочив диван,
Хіба за це потрібно пити крівцю?
Держава любить власних громадян,
Горілкою завалює полиці.

Лютує баба, коле як їжак,
Щодня товче, наказує без суду.
А, може, браття, щось роблю не так?
Біжу ховатись до собаки в буду.

26.01.2018р.

Ніч кричала совою, гойдаючись гіллям і зорями.
Пальці мороку коси куйовдили, бавились, пестили,
Затікали за комір, за шкіру і мітили хрестиком
Її біль, її розкіш, магнолій пелюстя збезчещене,
Що віднині тонутиме снами палючими, хворими.

Місяць знав…
Він прощав усі зради, брудні вакханалії,
Всі стеблинки, прожилки, ромашок заплакані пуп’янки,
Повні груди важенних зміюк, що лускатими струпами
Покривали сердечний кришталь, сповивалися хмарами
І руками коханця спадали ліниво на талію.

Третім був листопад. Поміж ними здіймався остінено,
Бив у дзвони, шпигаючи голками крилечка голубам,
Злими пучками нищив кохання, зривав тихе золото.
Реготався з розпуки дерев так огидно і чорно так,
Аж провалля очей чи вікна захлиналося піною.

Знала ніч…
Бо всі інші нічого направду не значили,
Тільки місяця профіль тонкий на камеї натільності.
Посивіла завчасно, у вени вгризаючись сильно, щоб
Не ридати при всіх, бо у пісні помер божевільним він –
Срібноликий і вільний, як істини крила. Як бачила.

Давно такої не було зими,
Щоб так настирно віяла-сніжила,
Накрила світ холодними крильми,
Над кожним міліметром ворожила.

Таких заметів, срібних кучугур
Вже, мабуть, тут ніхто не пам'ятає,
І коней білих здиблений алюр,
І заметілей буйні срібнограї.

Немислима завія-круговерть!
У всіх зимові сніжно-білі шати.
Залиті сяйвом неповторно, вщерть
Сади дрімають, ліхтарі і хати.

Лиш колискова вітрова в садах,
Пухнасті заколисує дерева.
Кружляє в небі дивовижний птах -
Зима-красуня, срібна королева.
24.01 18

Намріялося щастя наяву,
Єпітрахіллю накривав нас равин.
Але в Едем уже не попливу,
Сусіда уподобав теплу гавань.

Чекати Грея кинула Ассоль,
І Пенелопа здиміла з Ітаки.
Я - бита шістка. Є новий король,
Бо задрімав, а він пішов в атаку.

Медовий місяць, охи, парадиз,
Круговорот життя іде за планом.
Тендітну плоть наштрикнуто на спис,
Плоди кохання зрію з-за паркану.

Та батьком кавалер не став синам,
Пощезнув як побачив їхні личка.
У Єви, звісно, першим був Адам,
Яка ж тоді була гаряча нічка!

В старе обійстя стрибнула коза,
За нею прикотились потерчата.
Вернулось щастя! З рук не вислиза!
Закидує за шию ноженята.

З конов'язі шарпнуло скакуна,
Готуюся зробить "гарматний" постріл.
Я - чоловік. Вона - моя жона.
Лягай, кохана, у м'якеньку постіль.

23.01.2018р.

На війну мені іти не можна.
- Заховайся,- радили жиди.
Повно пришелепків незаможних,
Я ж - поет! У пекло сам іди.

За Дніпром гуркоче, дим, зірниці,
Селюки вриваються в окоп.
Ой, як гарно нині у столиці!
Хай сусід за мене ляже в гроб.

За вікном одспівують вояку,
Ордени поклали на щити.
А мені за вірш - уклін, подяка,
Пам'ятник лаштують за труди.

Компоную про дуби осанну,
Накришу елегій, ну то й що?
Буде книжка, три уже у планах,
Тільки дурень біга з калашом.

Хай братва про чесність галалака,
Та не буде з пацюка бійця.
Домовина - воїнська відзнака,
Слава - атрибутика митця.

23.01.2018р.

Не омину безжального рядка,
Не омину манливої спокуси,
Яка б недоля не була гірка,
Та присуду її я не боюся.

Не попрошу подачки у життя,
Перед лайном не стану на коліна,
Не вичавлю із себе каяття
За гріх, який зоветься – Україна.

Агов, товариство шановне!
Бон джорно! Парнусем лехайм!
Сьогодні занадто моторний,
В фейсбучний летітиму рай.

Погризти іду графомана,
Відро поначісую бліх.
Вдоволені теща й кохана,
Бо лаяти ближнього - гріх.

Як жінка в потилицю лясне,
Чи з буди обгавкає пес -
Шукаю в інеті нещасних
Аби від обиди воскрес.

М'ясисті кошлатяться рими,
В сльозах потопає піїт.
Творіння - оаза в пустині:
Шикарний сьогодні "обід".

У " майстра" поторсаю кишки,
Впімаю блоху на гачок...
Та марно - у кожного книжка,
А, може, і цілий пучок.

Дарма зачепив цю армаду,
В облогу титана беруть.
Від жаху над пупом калата,
Поети упали у лють.

Мишва навалилась на лиса,
Зімкнулись хвостаті ряди.
Здаюся! Тікаю до біса!
Вас тьмуща, а я лиш один.

22.01.2018р.

Нарешті - холод справжньої зими,
Застигли хвильки снігу шовком білим.
І знову усміхаємося ми,
Здоров`я додає мороз і сили.

І вогнище неонове навкруг
Розсипалось жаринами-вогнями.
Туман затьмарив димом виднокруг
І попіл дум розвіяв над гаями.

І клаптями сади заволокло,
Мов сіть павук накинув на дерева.
Та сяєво пробило темне тло
І усміхнулось ніби сонне мрево.

21.01.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Нащадки пажерливої орди
На суржику волають стоголосо.
Російську упихають у роти,
Московський піп кадило пхає в носа.

Чавили божу мову, наче лій,
В джерелах чистих мулу по коліна.
Мій рід згасає, втомлений, німий,
Змертвілий дух лягає в домовину.

Принишкнув брат, застрашений пічкур,
В чужій виставі дослуживсь до міма.
На звалищі сопілок і бандур
Лабає балалаєчка любима.

А, може, досить бруду і ганьби?
Не попаде хробак у райські пущі.
Хай мохом покриваються гриби,
А я іду будити сонні душі.

У зрадника розверзлися вуста,
Гидкий матюк летить у небо знову.
Якщо живий і віруєш в Христа,
То сядь і вивчи українську мову.

21.01.2018р.

Носити в собі малого тотемного звіра чи
велику біду – сполохане і руде…
Коли ж: утече, нутро твоє начисто виївши,
аж хвіст вдалині згорить, мов зимовий день.

А ти йому вслід до болю у більмах стоятимеш.
В гортані твоїй колиску птахи зів’ють…
Бродитимеш між брудними базарними ятками,
шукаючи смерть дешеву та не свою.

Ця пустка в тобі не тістом солоним учиниться,
а морем ламким, записаним на вініл…
Лягатимеш із терпкими, як вишні, дружинами –
і випита кров кипітиме у мені.

І рани твої почнуть у мені мироточити.
І з горла мого народиться птах живий…
Я знову прийду до тебе, спартанський мій хлопчику.
Чи ж пустиш мене укотре у свій живіт?

Не віднайди мої сліди.
Вони вже часом напівстерті.
У вакханальній круговерті
Вже недалеко до біди.
Нас шлях завів у нікуди́.

Не увійди в мої сліди,
Не потопчи моїх ілюзій,
Ми стільки літ уже не друзі,
Між нами лід і холоди
Заглада. Наче від орди.

Давно молитись не ходив у храм.
Бурчали небеса "Грішити досить."
Наснилася бабуся. Та що пра...
Сиділа одесную од Христоса.

Апостоли жували коровай,
Ховали дулі моцні у свитини.
А муж шептав: - Маріє, утікай!
Інакше нам не бачити дитини!

Поділено Спасителя майно:
Тому - прихід, тому - свитину Божу.
З-під ніг курчата скльовують зерно:
Для віри плід кохання - зайва ноша.

А далі почорніли небеса,
За планом відбулася богострата.
Товпа у висях зріла чудеса,
А мій дідусь залишився без тата.

Прокинувся. Дружина обняла,
Любові закрутився буйний вихор.
Вона свята. У ній немає зла.
Над головою німб світився тихо...

20.01.2018р.

Листопад стереже святих і стріляє в грішників,
поки вулиці сплять під злив неземною магією.
Мій Спасителю, я Твій хліб. Я щодня черствішаю.
І ніяка рука ніколи не розламає мене.

І голодні птахи по крихті мене не їстимуть
із долоні Твоєї, теплої і пораненої.
Я - дешеве вино, в якому ні краплі істини.
Я - Твій вбогий врожай, натомлений Виноградарю мій.

Бо усе, що в мені від Тебе, - болюча цілісність.
Я - причастя, застрягле в горлі у нерозкаяного.
Листопад відступає, тихо у мене цілячись.
І кожнісінький вірш прощає і відпускає мені.

2014 р.

Ота вода… о, та чудна́ вода –
підступна і манлива, наче зрада…
Моя тобі, предивна Діво, рада:
коли прийде пречиста Коляда,
до тої каламутної води
ой не ходи, пресмутна, не ходи…

Посеред дзвонів щедрих Водохрещ,
Посеред магій Світлої вечері
вогонь завітний блисне на киче́рі,
і ти усе покинеш – і підеш
до тої заворотної води –
ой не ходи по вроду, не ходи…

Зведе на безвість… Боже, відверни!
(Отут Козу Лукавий напуває –
він душу вкрав і тут її ховає).
До тої душегубної води
Ой не ходи, прелюба, не ходи.

О, та вода! Ота чудна вода
тебе таки зманить, Предивна Діво…
Паде зерно… Чи плідні будуть жнива,
коли в Кози дозріє «борода»?
Тшшш!!! Тихо-тихо… Бачите: сліди!
Наврочиш лихо, Діво…
Не ходи!

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення".- Львів:Логос,1997)

Опанував таки абетку,
Але страждаю від гюрзи.
Братві зарюмсую жилєтки,
Кричу:- Сатирик, не гризи!

Пишу про небеса високі,
Чудовні очі, світлий лик.
А гад вовтузиться під боком,
Роздвоєний стирчить язик.

Кошлатися від ляку рима,
Похняблена дрижить рука.
Чи, може, краще стати мімом,
Допоки геть не залякав?

Нема уже ні дня, ні ночі,
Пегасу зламано хвоста.
Під носом джерело хлюпоче,
Змокріли губи й борода.

Зірвав з коня важкі підкови,
Стрибай, кажу, за перелаз.
Втомився плакати, братове.
Ви шкряботіть, а я вже, пас.

19.01.2018р.

О, Поезіє Дня!
О, Поезіє Ночі !
Журавлине крило,
Джерело, що хлюпоче.
Неосяжна блакить,
Неозорість космічна,
Що приходить на мить,
А здається…на вічність.
Сивино провидінь,
Життєдайно невинність,
Не потоптаний сніг
На безлюдній вершині.
В Тебе ангельський чин,
Ти є голос любові,
Ти - світило світил,
Що народжує слово.
Ти горішній полин,
Теплий дощ урочистий,
Безпричинність журби
І осіннього листя.
Як уквітчаний лан,
Як засніжена вишня,
Чи ранковий туман,
Чи зоря промениста.
Океан почуттів,
Таємниць таємнице,
Солод темних віків
І небесна зінице.

***
О, Поезіє Дня!
О, Поезіє Ночі !
Ти пробач і прости
Запорошені очі.

19.01.18

Німотний щем стискає груди
І роздуми гіркі печуть:
Що далі буде, далі буде
Яка життя оцього суть?

Уже далеко не роками –
Десятиліттями, либонь,
Шукаєш філософський камінь,
Мов милої – тепла долонь.

Вся суть, ви скажете, в любові!
Але минає і вона.
І миті всі оті чудові,
Як літо й чарівна весна.

І що лишається? Напасті?
Зима торкає за плече…
У почерговості контрастів
Ріка життя мого тече.

Узимку тужим за весною,
А в спеку – хочеться зими.
І суперечливостей грою
До смерті бавимося ми.

8.01.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Милий, я хвора. Я квітка у тебе в ногах.
Вже тобі, милий, ні музикою, ні музою…
Ніч – темношкіра натурниця, хтива й нага, –
зорі-насіння у небо відкрите лузає:

має у жмені засвічену тиху печаль.
Серце настав – до зернини, по вінця, висипле.
Нащо ти, милий, слова в моїм горлі зачав?
Зореш мій спокій натхненням, неначе віспою.

Станеш не ямбом, а якорем в горлі, відтак
голос зірву ( може й виполю) – та не вимовлю…
Милий, я п’яна. Я вуличних бардів свята.
Стигми мої виноточать гіркими винами.

Милий, я хвора. Ти ж сам собі кулі й ножі.
Сам собі поле за масками і котурнами.
Ніч на мольберта нешлюбному ложі лежить –
курить.

Писалося впотьмах. На посошок.
Мізинцем на нозі розчухав носа.
Жую глевтякуватий пиріжок,
Перо в правиці, гордовита поза.

Прокинувся зоп'яну деміург
І на папір вистрибує кошлате.
Ховайся чимскоріше, милий друг,
Потворі відчинити мушу грати.

Титанам тля обсновує сліди,
На чистих водах жабуриться піна.
Несу на смерть і я свої "труди",
У океані губиться піщина.

На ліву ногу словеса усі,
Намалювалось через пень-колоду.
Мартишкою на римі повисів -
І народилась ода про природу.

Поезія насуплює чоло,
Бебекає на всі лади кошарня:
Дурне письмо вже б краще не жило,
А Майстру - мій уклін і шанування.

19.01.2018р.

Прийшла орда з хрестами в отчий дім,
Сказала: "У Дніпро божків поганих!".
Горів Сварог. Летів у небо дим,
Волати "Пощади!" Єгові марно.

Для роду жінка старшою була,
Згорів олтар. Розбивсь жертовний камінь.
Тепер несе тавро спокуси й зла,
Рабиня для утіх з ребра Адама.

Святе письмо змітають із полиць,
Монахи під горою риють шахту,
Не думай, ладо, на коліна! Ниць!
Вгорнись у паранджу, вериги, плахту.

Несе бджола божественний нектар,
У вуликах в медах солодких соти.
В монастирі сестра гризе сухар,
Ввижаються повсюди роги чорта.

З амвона піп втішає молодиць,
Збирає чинш аби купити льоху.
Кладу кохану в ліжко горілиць,
Дивитимусь у лик живого Бога.

18.01.2018р.

Поламалась ліра,
Не цвітуть сади.
Наплодилось сіре -
Ти сюди не йди.

Золоті перлини
Вчавлено у бруд.
Урожай загинув,
Голодає люд.

Наварили зілля!
Шовк побила міль.
Снопики зопрілі
Покриває цвіль.

Миша точить зубчик,
Майтала хвостом.
А Пегаси - з кручі
З музами гуртом.

Втік давно мірошник,
Випито вино.
Графоманський дощик
Сіє у вікно.

А мишей вродило!
Більш аніж зірок!
Два женці з кадилом
Спалюють млинок.

17.01.2018р.

Кацапоязичіє - це гріх.
Де воно - там розбрат, зрада, крівця.
Рідна ж мова - роду оберіг,
Захист від лукавого ординця.

На вустах огидні матюки,
Кожне слово, як сичання змія.
Зрадиш мову, смерде боязкий,-
Жити будеш із ярмом на шиї.

Раб уже не встане із колін,
П'є шансон, забув народну пісню.
Винуватий батько. Тільки він.
Збайдужіла парубку отчизна.

Задихнувся слова ювелір,
Із багна проквакотіла жаба;
Лобуряка в очі тату "чвирк":
- Ну, прівєт, здарова, здрастє, папа.

Бульба хлопця заволік у хлів
І по горлу хутко вдарив сталлю.
- Я тебе, мій сину, спородив,
Я тебе і на той світ одправлю.

18.01.2018р.

Темноти навалився огром,
І небесна імла загуса.
Чарівливі вогні над Дніпром –
Дивовижна вечірня краса.

Вітер віти колише сумні,
Я милуюсь, милуюсь, іду…
Як же хороше, Боже, мені,
У спустілому цьому саду.

Пломеніє ясний краєвид,
Скрізь неону жарини самі.
Мов під пасмами хмарних сивин
На півнеба палає камін.

О предиво оце осяйне,
Я над ним свої роздуми в`ю,
Хоч не гріє це сяйво мене,
Зігріває уяву мою.

7.01.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Світло гусне і гасне, як в залі перед виставою.
І розходяться хвилі – мов шви – на морському череві.
Капітанові сниться: столові ножі висталюють
мовчазні деміурги – і тілом його вечеряють.

І нуртує по чарах багряна, аж чорна, кров його.
Деміурги від спраги: хто – залпом, а хто – пригублює…
Та вривається військо зі стягами і корогвами
(автоматами /псами/мечами/бичами/бубнами)

у священну і темну, з пташину зіницю трапезну .
Та ячить стоголосо (співає/хрипить/насвистує):
«Пропадай, капітане, бо горе тому, хто зрадив нас!
Спочивай, капітане, у шлунках богів сумних своїх!»

Ще єлей. Ще троянди. Ще ліжко його м’яке йому.
Ще раби в узголів’ї скалічену смерть відлякують.
Заколисують хвилі палату / каюту/келію.
Тільки гупає серце у грудях, як збите яблуко.

Він питає про нашу війну: чи уже кінець.
Чи злітати совою у мряку грудневих вікон...
А у горлі будяччя від сотень упертих "не",
Що прокушують губи і гаснуть охрипло криком.

Де завершення болю в побоїщі тіні химер?
Дайте пластир для вилиць, порізаних словом байдужим.
Я здорова тобою, мій боже, мій враже, мій муже,
Але квіти зів’яли: конвалії, лілії, ружі,
Порожніє партер.

Я питаю про нашу війну - пам’ятаєш все:
Як ловили пір’їни блаватні, ховали в книги?
Передранішня пінка цілованого гляссе...
Укривав мене ковдрою, крилами, теплим снігом.

Ну а як поодинці насіяли двійно печаль?
Мудрі сови на плечі мостились руками півбога.
Тихий місяць стікав молоком, замерзав під порогом.
Дві стежини губились, як зашморг лежала дорога.
Догорала свіча.
Бо час...

Я знову тут. На мене ти чекав?
Незнані наперед путі Господні!
Немов смикнулася на обрії чека -
Відлуння прокотилося насподі.

Розверзлися в заграві небеса:
Слова почула я незвично добрі…
Розтисла пащу твердь, і вже він сам
Пустив мене поглянути на обрій.

За мною шлейфом жупел, не ваніль,
У камерах, куди впустила чорта,
Насто́яно подібний серцю хміль,*
Пульсує ним розширена аорта.

Із купелей моїх тече вода,
Освячена не в другий святий вечір.
Зіниць печальних маргарит слюда *
Обводить чорні перли порожнечі.

І я прийшла. Почула - ти гукав?
Стрічай свою богиню, ладу, паву!
Браслети стигм приховує рукав -
Слід борозен, поораних на славу.

Пригадую ту мить, як крадькома
Дивилася на тіло, що лежало…
Дивилася на себе, бо сама
Свій вирок нарізьбила гострим жалом.

Мене чомусь звільнили поміж дів
Тих тіней, що цвіли востаннє – вперше,
Смоківниць, що не матимуть плодів,
Що прагнуть теж з геєнової верші

На мить хоча б навідатись сюди,
Побачити місця любові, жалю,
До тих, хто виправдовував, судив,
Хто спокусив і став об’єктом шалу.

Прийшла звідтіль до строку тільки я,
Хоч схожі всі панянки поторочі.
Окремо путь встелилася моя,
Від світла Божого відвикли впалі очі.

«Відмолено!» - почула я луну,
Співають епілог твого роману.
Ті плечі, що несли мою труну,
Обв’язують шнурівки параману.

затісні суди і судини…
ліхтарі – немає людини…
у майбутнє сяє Бог
ген за геном
ми мандруємо удвох
з Діогеном…
знов із небом діалог…
Йов… стократно…
і ораторствує Бог
о! Сократом…
світ людей і світ ідей
плин планктону
і нашіптує юдей
о! Платоном…
віє духом зі шпарин...
прахом… крахом…
Бог не злічує годин
Босхом… Бахом…
радість – далями смичка
сонцем ві́рша...
Валтасар… вогню рука
пише... пише…

Серце твоє фарбоване, аж роздряпане,
ніби яйце велике і великоднє.
Входиш у дім з запаленими трояндами,
а залишаєш попіл на підвіконнях.

Тишу гортаєш повагом, наче Требник чи
Книгу Псалмів, і голос із тиші кроїш.
Спраглі-голодні, серце твоє тереблячи,
ріжуть фаланги зморшкуваті до крові.

І шкаралупу сіють поміж коритами.
І заставляють сріблом столи дубові.
Сходиться місто слухати: говоритиме
біс у тобі і Бог, що завжди з тобою.

Мій брат у тьмі творив Святе письмо.
Він був поет. Не цар, і не вельможа.
Верховний жрець казав "Грошей дамо.
Народу скажем - це закони Божі".

Штовхав у спину гнівно спис важкий,
Аби писав про кару, гріх і карму.
Та скрапували на пергам казки,
Які в дитинстві шепотіла мама.

Ареопаг цікавила хвала,
Покора, батожища і данина.
І казка стала нещадима, зла,
Аби рабів тримати на колінах.

Зникали байкарі, немов туман,
Ані імен не знано, ані чину.
Є Тора. Є Коран. І є обман.
Я, мабуть, теж отак пощезну, згину.

Сплітаються сакральні письмена,
Замурзані чорнилом ніс та вуха.
У храмах колотнеча, гвалт, війна,
Бо у людей у головах розруха.

Мій ангел каже: - Тихо, не кричи.
Ти станеш мною. А земне - суєтне".
Ідуть кати. Вже вийняли мечі.
Нема страху. Душа моя - безсмертна.

15.01.2018р.

Усе безповоротно відлетіло.
І надаремне думати про те,
Кому тепер твоє належить тіло,
Для кого твоя усмішка цвіте.

Кого твої іскринки зігрівають,
Кого твої торкаються уста,
Для кого твій чарівний сміх лунає…
Усе даремно – ти уже не та.

Лишилася жевріюча надія,
Благенький промінець в суцільній млі.
Його я загасити не посмію,
Бо як без мрії жити на землі.

святий Домініку, небесний патроне мій, братику,
тепер зобов'язань на себе ніяких ніза́що не братиму…
я житиму у простоті і безслав’ї дитинної радості
(це та́кож гординя та вихід єдиний в моїй безпорадності)...
в парадності слів – там ні совісті і ні порядності
вирубують рими раби у своїй другорядності...
святий Домініку, я так і не впорався з розумом
тобою дарованим... тексти мої не для роздумів...
я слово дароване й роздане поза законами...
я не володію умовностями і канонами...
удвох по світах манівцями мандруємо з Музою...
я тихо живу – тільки плутаю Мову і Музику...

Замало у поезії вогню,
Мудрується сумне, про вишні сфери.
А треба еротичне, в стилі ню,
Амури зачекались та Венери.

Обожнюю жарке, на злобу дня,
Аби у кожнім слові охи й зойкіт.
Химери безтілесні - то дурня,
Попухнуть читачі верліброокі.

Сплітаються жагучі тілеса
Аби пустими не були колиски.
А євнухів обурює краса,
Їжачаться мотрони монастирські.

Закохані покращують геном,
Бринькочуть серенади на віолах.
А у поснулих скиснуло вино,
Смикнув пеньок останній стоматолог.

Горобчик на кватирці "фіть" та "фіть",
У ліжку мавка мружить оченята.
Кладу перо. А ви собі пишіть.
Пора у рай, закінчую руладу.

13.01.2018р.

Він вкотре її забував назавжди й остаточно,
До пральки вкидаючи постіль з легким ароматом
Розтріпаних кіс і розведених ніг. Кровоточив,
Ривком видираючи з себе, і криючи матом

Нервові заломлення губ, зацілованих звіром.
Стиралась помада, звивалася шия Горгони,
Як летом вітрильника вільного входив у біле
Захмар’я гори, а долоня стискала патрони.

Козацькою чайкою різко врізався в заплаву,
Не брав полонених, бо пощо їх співи надривні.
Триножив, вганяючи нігті у спину хлипкаву,
А в горлі у неї скипали жоржини і рими,

Бо в неї всі війни свої, бо гештальт перемоги
Один на мільйон, не такий, що прописано в книгах:
Отой полководець ввижався, як мінімум, богом…
Хотіла піддатись, спадаючи снігом так тихо,

Аж хрускіт фаланг видавався гучнішим за вибух,
А стріли ключиць поціляли точніше образи.
…Мій соколе сизий, опівночі снилися риби, –
Дивилися тяжко, зрізаючи литки алмазом.

О сизий сокОле, жорстокий, коханий! Твій постріл
Пласким животом загніздився, пораненим птахом
Звиває кубельце. Намулами ліпиться острів.
Покинеш лиш мертвим – без жалю, без болю, без страху…

Ламаючи крила, стираючи ступні до струпів,
Укотре навічно ішов в чорні храми на требу,
Де виклично-гордо гінкою струною прикута
Та сука, та відьма, нагноєна скалка між ребра.
3.12.2016

Піїт я скромний, наче, не буржуй,
Позаминулорічну їм тараньку.
Не помолившись віршів не пишу,
Вдягаю на кожуха вишиванку.

Люблю природу, жінку та город,
Не бряцаю хрестами на параді.
Із виду - стопроцентний патріот -
Святе письмо й іконостас у хаті.

Блукаю поміж строф, рядків і рим,
Строчу навлежачки, уприсяд, на колінах.
Поезами завалений весь дім,
Нема паперу, то пишу на стінах.

Натруджена скрипить тендітна кисть,
Проорюють чоло глибокі зморшки.
Несу добро, красу, благую вість,
Лише немає ні штанів, ні ложки.

Казали "Геній! Видавай книжки!",
А я простак, сприйняв слова на віру.
Зібрав грошви дві скрині й три мішки -
Продав гараж, машину і квартиру.

Поплескав у долоні видавець,
Подякував за творчість і співпрацю.
Народ волає "Браво" Молодець!
Давай, неси труди свої на тацю!".

Купила книжку жінка, сват і брат,
За гонорар придбав паленки кварту.
Немає покупців, кишені мат,
Полинули до Пізи меценати.

Дописую верлібрів том новий,
Обламує талант гілляку плідну.
Агов, братове! Ось рахунок мій!
Спасайте, я щезаю, гину, блідну.!

12.01.2018р.

Як цікаво дивитись... Примружені вічі...
-Моно Лізо! "Колись"! Що за "Кодом Да Вінчі"
Ти приховуєш- зраду свою несміливу,
Чи чуттєвості зливу, чи хтивість звабливу,

Що прикрита покровом сімейної долі?
...п"є з корита вівця розклонована Доллі,
Що сім"ю зберігає від ночі до рання...
Yes!.. Але Маргарита свій келих кохання

Відпила, доторкнувшись душею до тіла,
Отого, із яким так солодко грішила,
Ще не відавши Майстра свого... Із фантазій
Виникають реальні романи наразі...

...ти іще зберігаєш тепло свого дому,
Та думками тікаєш до того Содому,
Де смарагдова ніч лоскотатиме лоно...
І розтоплена пічка холоне... Холоне...

...приховала ряднина оголені груди...
Дочекатися днини... Що збудеться- буде...
Відлетіти до мороку місця події...
І у погляді не безнадія... Надія...

Ти обов"язку спадок важкий у шухлядку
Приховай, мов дитині своїй чоколядку,
Що дістанеш утішить, коли вередує...
-не дивися!.. Бо поглядом свічку задуєш!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118011101481

За горлянку учепився час,
Скоро час лягати в домовину.
Старість - це потвора без прикрас,
Виїда зсередини людину.

Де ж та юність? Де шалена хіть?
Де любов, що обривала віжки?
Я літав. А нині все скрипить,
Чимскоріш бажаю впасти в ліжко.

Зморшки орють втомлене чоло,
У руці тремтить із супом ложка.
Аполон пощез. А є вайло,
Хочу позитиву хоч би трошки.

Намалюю хутко олівцем
Краплю щастя на оцій сторінці.
Бачиш, сонце сходить за Дінцем?
За вікном цвірінькають синиці.

Засіяли в серці вітражі,
Зникла на обличчі груба зморшка.
Внук благає: -Діду! Розкажи
Гарну казку про Котигорошка!

...Та прекрасне мріялось дарма,
З хати - вирва в сина та невістки.
Танк потрапив в ціль. Дітей нема.
Хлебче кішка молоко із миски.

В Дикім Полі кинуті хати,
Тягнуть долу спогади і втома.
Я дивлюсь на схилені хрести:
Нащо жити, ви скажіть, старому?

10.01.2017р.

Я станцюю на лезі –
На срібній заточці півмісяця.
Плач за мною, коханий, розврунюйся дикими травами…
Я крещендо,
Я шал,
Я заверчена світлом, як саваном, –
Недоспівана пісня шамана гортанна. І кришиться

Спокій чорних зірок на долоню дрібними агатами.
Доторкнешся стегна, до розкрилля високо тягнутися,
Аж закінчаться сили, бажання пощезне ураз. Ти сам
Назовеш мене бісовим маревом, дівкою клятою.

І забудеш, як спав між конвалій сердечного вистуку,
Двоєдиного в мріях вчорашніх, а нині остарілих.
Я станцюю востаннє:
Падучою зіркою,
Павою.
Я метелик, що свічку собою
У вибух
Запалює.
10.01.18

Ненадовго, бо жевріють ніжні проміння світанку
Небо землю ще бачить в обидві яскраві зіниці
Поміж них перламутром відблискують світні зірниці
Реверанс Місяцівни до Сонця зникає в серпанку

Дочекається доки вечірня заграва розтане
Доки люди підуть на гостину або вечорниці
Замилується личком своїм у люстерці криниці
Огорне покривалом зірок вигин гожого стану

Починає дивитися в хвіртки, різьблені віконця
Он, хлопчина не спить і немає ні тата, ні мами!
Він замріяно стежить як світло іде килимами
Віддзеркалюють зорі розвішані в хаті суконця

Стій-но, відьмо прозора, безстидна, хижачко розкута!
Не чіпай юнака, забирай краще тих, хто старіші
Утікай, пам’ятають цигани візит твій торішній *
Очі пустять на персні, волосся і шати на пута

Неодмінно піду, лиш побавлю себе білим танцем
Чом ти стовпником, отроче, став і завмер незворушно?!
Обійму тебе лагідно буде можливо задушно
Як полегшає, звіємось в небо залите багрянцем

Найпростіша зі здобичі стане примхливій Царівні -
Цей циганський юнак, що батьків його продані душі
В співробітництві з бісом отримують хліб свій насущний
Їхні внески різняться, тому і застави нерівні

Що то діється? Руки втрачають звичайну рухомість
Чари знищує звідкись повстала невидима сила
Це лунає зі скиту молитва про зниклого сина
Місяцівна прийшла по трофей - утікає натомість.


*Посилання на фабулу вірша "Про Царівну Місяцівну" Федеріко Гарсія Лорка

Залипли бджоли у терпких медах,
Тонкі крильцята вижовкли бурштИном.
А я тобі… а я для тебе – ах! –
По сотах розтечусь, Адамів сину.

Сьогодні я… сьогодні і не раз
Коралями розсиплюся в постелі.
Збирай мене… Нанизуй і збирай…
А скибки яблук світять на тарелі:

Їм рай – не рай, коли без рук твоїх,
Без торків губ, цілованих бджолою.
Криштальна таця, різьблені краї,
І мед на пальцях, мед на стегнах. Млоїть

У грудях місяць пінно молоком,
Аж шумовиння затопило вишні.
Смакуєш зоряним п’янким пилком
Повільно так… тягучо так… неспішно…

Хай бджоли заздрять, хай дзижчать зі зла,
Ліпити соти – неважка робота.
Тебе змією міцно обплела
Допоки ніч…
допоки ми…
допоки…

28.04.17

відмірює доля нитку твого клубка
нещадно згортає простір її рука
намотує час на лікоть їй все одно
чи знято вже до фіналу твоє кіно

напевне вона б хотіла щоб швидше ти
пройшов всі свої шляхи і її пости
щоб титри вказали врешті ім'я і роль
а той хто на переправі спитав пароль

і ставлення до людини її легке
тканину життя встеляє шиття тонке
проте твоя роль у стрічці його одна
майстерно лягає золотом в'язь складна

а поруч нитки строкаті на полотні
утворюють візерунки прості й чудні
та підуть навіки голки у небуття
оцінять тоді нащадки все це шиття

1

А Єва ждала чоловіка -
так неприховано, яскраво...
Навколо крези, недоріки,
самотні подруги лукаві.

Міняла зачіски, маршрути.
Повніла, худла, борщ варила...
Її б задовольнило брутто,
аби щоднини чути "мила".

Дорога, пазли... Чай на таці.
Робота, звіти... зимні ночі.
Посеред стресів, медитацій
достигла, звабна щастя хоче.

І хто б їй видав сім рецептів,
Що в чай буденності улити...
Менжують цілями адепти,
а мачо цмулять оковиту.

2

Ласо накинуте на вітер.
Зальотний жевжик - для екстазу.
Ріж авокадо... в нього діти...
Ковтне омлет... прощальну фразу...

Порозсипає попіл... цукор -
та й наречеться перехожим.
Кота розчісуй легкоруко,
Хай муркотить... і гріє ложе.

У ляльки вуду рвана рана.
Торік принадила Івана.
Адами десь... на заробітках.
Це вже не вірш, а так... примітка.

.....
2018

Іноси! Всіх вітаю із Різдвом!
Із Ханукою, Божичем, Мавлідом.
Курча жертовне втопчемо гуртом,
На брудершафт вковтнемо оковиту.

Анафеми не проречуть попи,
Імам-хатиби пожаліють фетви.
Казав Іса незрячим "Не убий!",
Хотів добра пророк. А нині - мертвий.

Прекрасна релігійна пастораль!
Та гості пана випхали з порога.
Несе покару злісна муттаваль -
За колодарем - днина Чорнобога.

Не освятив громаду лагідком,
Овиди закіптюжені шальгою.
Скипають гнів, образи, молоко,
І примостився чорт за аналоєм.

Ось-ось настане радість неземна,
Ударять у церквах осанну дзвони.
О, Ягве! О, Христосе! О, Аллах!
Я хочу миру. А летять - ворони.

06.01.2017р.

Захотілося миру? То буде нам мир,
Із геєнни дарунки - снаряди, гармати.
В бій веде аксакалів бурят-командир,
І летять в небеса хохлаків лахи-шмати.

Хто не бореться - в того на шиї ярмо,
Порядкують сусіди у власному домі.
Може, сала на кухні із кумом з'їмо,
І допишуть невдахи строфу після коми?

Бачу кукси і більма. Ридає юнак -
Біонічний протез дав у дар Термінатор.
В передпокої мати, в очах переляк:
Кров не та, не підходить синку резус-фактор.

Лики сірі, небриті. Вчорнила вікно пилюга,
А за ним чепуриться весела синиця.
Визирає з-під ковдри сталева нога,
В іншу жменями встромлено гвинтики-шпиці.

У окопі навіки сьогодні засну,
Бо під ранок уділено канути в Лету.
О, як хочу я миру! Та йду на війну:
Аби жив мій онук - я повинен померти.

6.01.2018р.

Вони мені кажуть: «Усе – у твоїй голові:
І рай там, і пекло, і мертві твої, і живі».
Я чесно пішла туди і силкувалась найти
Бодай щось із того. А дзуськи! Окрім пустоти

Та вічного болю - хіба що ще морок найшла.
Чи, може, усе те якраз і ховає імла?
В ній золото й зелень, а ще – білий храм на горі,
І світло – нізвідки, там зайві земні ліхтарі;

Там райдужні квіти - ніхто їх ніколи не рве:
Із ними говорять. Там навіть каміння – живе…
Лише голубого ти кольору там не шукай,
Вся синь – у тобі, а не зовні. На те він і рай.

…Невільною птахою тяжко зриваюся вниз,
На чийсь злобний поклик, на звикло недобрий каприз.
А пут чи не видно, чи то їх і справді нема –
Невже так покірно я йду на той голос сама?!

Він тягне на дно – і крізь дно – і ще далі, і ще…
А спогад про інше буття вже нестерпно пече,
І друзками в хлань розлітається споминів скло,
Примарного щастя – і того немов не було…

…Вони мені кажуть: «Усе твої творять думки.
Позбудешся їх – і танцюй, і живи залюбки».
Не думати? О, я щосили старатимусь! Ви
Лишень із моєї мене заберіть голови…

А хочеться аж вити, бо вітри
собі за моду взяли руйнувати.
Бо я ще я, та ти - уже не ти,
а тільки тінь розгойданої хати.

Бо ці стежки, що рястом заросли,
колись у небо лагідно дивились.
А нині їх нерадісні посли
позбутися не можуть чорних милиць.

Та ти біжи, на втому не дивись,
не зазирай відбулому ув очі.
Бо й те, що є, зміняється колись:
котресь - на дні, котресь - на темні ночі.

І тільки шип у серце заросте,
щоб час від часу зацвітали ружі,
де щось було незвідано просте
і рідне до безмежжя дуже, дуже!

Летять у прірву стомлені листи,
у дзвони б'є розбуджене напастя,
де я ще я, та ти - уже не ти,
а тільки тінь розгойданого щастя.

4.01.18 р.

1.

Світ веселих і похмурих.
Барви, біржі, зодіаки...
Люди бавляться в купюри.
Люди бавляться у знаки.

Світ настирливих, наївних.
Пересуди, перегони...
Люди бавляться в країни.
Люди бавляться в кордони.

Світ азартних, амбіційних.
Чола зрадників, героїв...
Люди бавляться у війни.
Люди бавляться у зброю.

2.

Світ пізнання і покут,
граф, параграфів, понять...
Люди бавляться у суть.
Люди бавляться у стать.

Світ забрал і заборон,
олтарів, олжі, огуд...
Люди бавляться в закон.
Люди бавляться у суд.

Світ пророків, недорік,
граней, пристрастей, прикрас...
Люди бавляться у вік.
Люди бавляться у час.

Світ спокус і каяття,
мов, умовностей, химер...
Люди бавляться в життя.
Люди бавляться у смерть.

04.01.2018