Ти розмову цю не продовжуй. Бо.
Ось тобі Ду Фу, ось тобі – Лі Бо,
Кобо Абе, японець який, або
Праці розумової кит, стовп нефритовий,
Рот медовий.

Світло крізь шпарину лягає, подовжує пальці й дим.
Єзуїтом не втомлює бути старим, нудним?
Небесам до нашого шикидим
(як верлібрам до дієслівних рим) –
Байдуже_однаково_кольорово.

Почитай чи стань за епоху Тан bla bla.
Комашня в питві – відмовимось від питва.
Най зростуть між нами слова_слова –
Гострі ікла, мов навесні трава
У кавернах асфальту німих зимових.

Розпрощалась думала, - чорта з два.
Янгол сплутав капості та дива.
Раз - минуле шкіриться з рукава…
Починай виразно: «халва, халва…»
Як чудово.

2017

Ватра у полі - мирро і ладан,
Курява - проскурка для вірян.
Сонце - велика свіча небокраю
На багряниці призахідних ран.
Злото спекотного довгого літа
Мати-земля добуває із лон.
Вруняться вітром масиви пшениці,
Зерна у землю ховають на сон.

Щільно встеляючи доли червоним,
Яблука гупають бубном в садках.
Осінь калину збирає у ґрона,
Вішає на тинах.

2017

Ішов чумак ще бідніший,
Аніж перше з дому вийшов, –
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
«Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
Подивись, з яким набутком
Ми додому їдем хутко!
Сідай, хлопче, поміж люди,
То скоріше дома будеш».
«Ні, не можу я сідати.
Треба долю доганяти».
Побрів чумак степом-полем,
Його доля – яром-долом.
Забрів чумак до шинкарки,
Свою долю там шукати.
Зійшла доля медом-квітом,
А п’яниця – пустоцвітом.
Дісталася тому доля,
Хто плекав її у полі.

Дощечка 4Б
Боги Русі не беруть жертви людські, ані животини…
… єдине плоди, овочі, квіти і зерна, і суру питну…
і мед, і молоко…

… ніколи живу птицю, ані рибу.

І це варяги єланські богам дають жертву іншу і страшну чоловічу. А ми того не маємо діяти, бо маємо краснії вінки віри нашої і не маємо крячати за інших стопами чужими.
(За дощечками «Велес-книги»)


СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Варяги єланські – племена древньої Скандінавії, які
осідали в Греції, переходили «з варяг» «у греки».
Красний – гарний, або ж огненний.
Крячати – рачкувати.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Божі ідоли Русі
брали жертви не усі:
брали в русів тільки квіти,
і любили суру пити,
брали овочі з городу,
брали з дерева по плоду,
і ніколи животини,
ні тварини, ні людини…

Крові дуже не любили
і за те варягів били,
що варяги нам чужі,
кров’ю лили на ножі.
Не крячати нам за ними
за стопами за чужими,
бо ми власні маєм стяги,
бо ми руси, не варяги!


(З "ДОЩЕЧКОВОЇ читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги".Рік написання 1990).

Скидай свої берці,
Лишай камуфляж.
Взувай-но в'єтнамки,
Побігли на пляж.
Скупнемося трохи
В холодному морі
Безмежно щасливі,
Зухвалі і голі.

Це - Іловайськ, мій друже. Я програв.
У москаля немає честі й шани.
В степу любов і радість поховав,
Трава накрила вирви, трупи, рани...

Враг бив прицільно. Ззаду. У хребет.
Натренував у пеклі підлу руку.
В Большом - прем'єра. Пустощі. Балет.
Кров п'ють на брудершафт кремлівські суки.

Поглянь в монгольські очі вожака -
Чуже добро притягує магнітом.
За ним орда - голодна, ворухка,
Толочить траком на Донбасі жито.

Ти - воїн. Не дитина чи монах.
Гостри сокиру і чекай нагоди
Загнати вістря ворогу у пах,
І плюнути ненавистю у морди.

Не знаю, може випаде мені
Із мороку вернутися у літо...
Не бійся, брате, вмерти на війні.
А бійся жити і не відомстити.

29.08.2017р.

От і настала пора куштувати плоди.
Вітер жене перехожих на зустріч із вереснем.
Гривня в траві пересохлій виблискує реверсом.
Літо вмирає. Гірчить над городами дим.

Дива не буде. Повірте, старі казкарі.
Самоомана – ці хлібно-шкільні перемир’я.
…Щастя – хіба що у пісні Аль Бано й Роміни.
Ну а наступне занурення – майже за рік.

Я повертаю за ріг, бо шукаю тепла,
спокою, затишку, втіхи… не знаю, іще чого.
Літо вмирає. І лаю себе, не причетного,
бо для спасіння
я жодних зусиль не доклав.

Дощі у відпустці. Городи сухі, як тартинки,
а кавова ніч – мов кубло і страхів, і зневір.
Об гострі кути уночі небезпечних будинків
поранився серпень і зліг серед міста, мов звір.

Ріка висихає, як мисль, не підкріплена ділом,
безплідну думками в цім серпні, себе не прийму.
Води мельхіор знов фальшивить, прикинувшись сріблом,
а я між халепами вкотре проводжу пряму.

Обкрадена тепло дощами, ковтком прохолоди,
я навстіж всі вікна - не душу, відкрию мерщій.
І тільки читання цю кавову ніч підсолодить,
і може, до ранку навчусь викликати дощі.

Расул Гамзатов

Сокотіт цімборȕв

Знай вражду и дружбу оцінити
И страшнов розправов не гріши.
Гнів на друга може закыпіти,
Улляти на нього не спіши.

Може друг самый попиловався
И тебе обідив ненароком.
Провинився ввȕн, а ты пробач му,
Най му буде вто тяжкым уроком.

Мы усі старієме помалы,
Мы усі йдеме в єднȕв упряжці.
Цімборȕв житя уд нас забират,
А найти нового дуже тяжко.

Бо кить вірный кȕнь поранив ногу,
Зашпотався, а пак хромив зась –
Винен путь! И ты не лай коньови,
Бог ти ниґда ліпшого не дасть.

Люди, я вас прошу так, ги Бога,
Не ганьбітся свої доброты.
Цімборів на світі гет немного –
Сокотіт їх. Будьте фурт на ты.

Я колись не так, ги ниськы, думав,
Видячи в слабȕм страшноє зло.
Кȕлько цімборȕв я вже утратив!
Кȕлько уд ня цімборȕв пȕшло.

А пак было всякого немало,
Я ся каю часто и до нись!
Як ми часто в горю не хватало
Цімборȕв, загубленых колись.

Я типирь усьых хотів бы стріти,
Бо житя щи мало – тай мине,
Тых, що я пробачити не мȕг їм
Й тых, що не пробачили мене.


© Переклад Василя Кузана

Ти не являлася мені ще в сні,
Я наяву тобою марив,
Моя ти любо, доле, каро,
Моє ти все – мої пісні,
Оті ридання голосні.
Ота печаль, ота розпука,
Незбувна та пекельна мука
Лишила спогади мені,
Як пестив кучері ясні.

В житті мене ти й знать не знаєш,
Забула, іншого кохаєш.
Як напишу, слівце писнеш,
Як лютим холодом війнеш,
Як сіль на рани посипаєш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я кохаю до нестями,
Ридаю темними ночами
І ллються на папір, як грози
Ось вірші ці – криваві сльози,
Що зроджують бажання вперте
Од того розпачу померти…

О ні, являйся, серденько, мені
Хоч в сні!
Чи хоч на сайті у інеті,
Коли запіють півні треті.
Я монітор той поцілую,
Немов живу тебе милУю.
Від себе вже не відпущу,
Воскресну серцем до любові
І знову вірші нові й нові
Тобі рощу,
Моє предиво,
Моя ти доле нещаслива,
Моє ти все – душі краса,
Що в серці вік не погаса!

28.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Душа із тіла рветься вгору –
До хмар загуслих навпростець.
Її обволікає горе,
Немов розплавлений свинець.

Там ще недавно сонце квітло,
Геть не віщуючи біду.
Та поки добреду до світла,
Алею Розпачу пройду.

Терзаю мовчки душу хвору,
Наскрізно біль її протяв.
Простую темним коридором
У темносмугове життя.

Це віт журливе колихання -
Мов тихий реквієм звучить,
Тут тінь померлого кохання
Ген простяглася, наче нить,

І тисне. У очах – смеркання,
Пекельний корчиться вогонь,
Мов настає вже мить остання…
Завмерле тіло, охолонь.

…В алеї Розпачу ізрання
Сирен* лунають голоси!
Там тінь померлого кохання
Петлею здушена, висить.


25.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Сливи, - кажу я їй, а вона мені – перса!
Сливи, - кажу я їй, - подивись он зліва
Злива, - каже вона, - буде злива
Певно обсиплються сливи…
Сині серпневі солодкі
Спокусливі
Сливи
Узяв би їх пес!…
Зліва чи справа чи просто піднявши очі –
Хочу їх, хочу їх, - каже вона, - їх хочу
Певно, шовкові на дотик чи, може, теплі,
Уже доторкаюся їх, уже й пальці стерпли
Небо тримати, сливам тримати долоні
Понад усе люблю їх щойно, коли медові,
Понад усе люблю їх потім, коли солоні, -
Каже вона, - дивися які чудесні
Ці сливи небесні
Я їй кажу - то їж!
А вона мені – ні, не можу
Хай вже впадуть, ляжуть на землю розкуто
Тоді, видко, буду
А зараз не можу під ніж таке диво –
Сливи, - каже вона, - які сливи!

Не можу не писать – потреба
Гіркі ці зроджує слова.
Пробач, бо нагадав про себе,
І, може, настрій зіпсував.

Судилось пекло це поету –
Палає піді мною хмиз!
Немов би з водоспаду в Лету
Лечу я головою вниз.

Ти будь безжалісно жорстока –
З холодним блиском у очах.
Нехай страждання це високе
Осяє мій тернистий шлях.

Знайди коханого нового,
Бажаю щастя я тобі!
Напевне так потрібно Богу,
Хай буду скніти у журбі!

Нехай мені ти серце виймеш,
В зажури кинувши льоди.
Нехай же іншого обійми
Тебе зігріють назавжди!

Хай буду мовчкома терпіти,
Коли без жодного жалю
Потопчеш ти любові квіти,
Які до ніг я простелю.

О світлоносна Незабудко,
Вклоняюсь, дякую тобі!
І золотаві зорі смутку
Посію в небі голубім!

24.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Усе, що є, все, що було і буде –
Як видиво у віщім напівсні.
Мої пророцтва, сповнені огуди,
Нехай вони не збудуться, о ні!

Чи я тебе судити маю право?!
Я сам себе навіки засудив…
Нехай нам сяє сонце величаве,
Крізь біль і сум відкриє диво з див.

Цей плач гіркий з досадою утрати –
Кому на душу падає щораз?!
Перед тобою вічно винуватий,
Впадаю в каяття свого екстаз!

Перед тобою, о моя Богине,
Кладу, як жертву, цей молитву-вірш!
Рятуй мене, рятуй себе, бо гине
Святе в душі – воно найважливіш!

Нехай спаде з ясних очей полуда,
Відкриється обом укотре знов!
Що найдорожче, що було, є, буде –
Богами подарована ЛЮБОВ!!!


20.08. 7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Назвати її самотньою було б неправильно,
Бо ж у неї велика родина.
Третій рік за коханим вона у траурі,
Але він залишив їй двох доньок і сина.

Ще є сестри, брати, сусіди і колєжанки,
Ще з пенсійного дівчина є привітна,
Навіть мама його жива, давно лежача –
Всі довкола, а їй нікого не видно.

Вона часто «висить» у мобільному –
Диктує сусідкам якісь рецепти,
А, буває, зайдеться плачем, як біллю,
У спонтанну самотню хвилину, себто.

Проте цим не здивуєш нікого на світі,
Що жінка бере – і плаче.
У розлогім порожнім гнізді між віттям
Всього доста для неї, наче.

Тільки діти дорослі люблять лише мурашники.
І що більший – то краще. Які там пташині крила?
Добре, що хоч не дуже дратуються,
Коли вона раптом забула – і задзвонила.

Бо дорослі – такі дорослі (зрозуміти повинна):
Зайняті зміною світу чи ловленням вітру.
А мама є мама. Потоншала пуповина.
Сама собі сльозу витре.

І як би їй не хотілося напекти і наготувати
Чи просто поруч з дітьми посидіти,
Треба дочекатися хоча б напівкруглої дати
І дужче посивіти.

А колись вони поміщалися у її молодій руці,
Ще тоді, як дивились на світ з візочка.
А тепер тільки фото у маминому гаманці.
Поруч із образочком.

2017

Люблю природу і сади,
Ліси й поля, болота й луки...
Частенько я ходжу сюди -
А на плечі висить «Базука».

Вчеплю на яворі мішень,
Стрельну в десятку із «Фантома» -
І навкруги – анітелень...
Ані пташок, ні звіра – вдома

Сидять мисливці, пастухи,
В отарі мекають овечки,
Тремтять осикові листки -
Коли в кишені в мене «Стєчкін».

Під сіном пріє кулемет
Ще з громадянської, від діда -
Змастивши, скористаюсь вмент,
Як хтось мені щось заподіє.

А на горищі - сім гранат
І десять ящиків патронів...
Вчеплю медаль - йду на парад.
Піду у ліс - принишкну в схроні.

Коротше, номер три два шість
Сім п'ять чотири дев'ять з чвертю.
Вам дошкуляє хтось? Дзвоніть -
І ми з братвою враз припремся.


14.08.17

Серпнева спека уляглась,
Улігся вітер і не дише.
Не Божий – ресторанний глас
Гвалтує луків ніжну тишу.

Мені б сюди ну хоч одну,
Хоч невеличечку «Базуку»*,
Я б виставив комусь ціну
За це насильство злісне звуком.

За те, що час він мій краде,
За порцію тяжкого глуму.
Я не стріляв би у людей,
А просто заклад цей знеструмив.

*Базука – міномет. На фото, насправді, український міномет "Молот", а не "Базука".

11.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Де ж ті зливи-хвищі
З цівками, як пруття?
…На гіллі найвищім
Яблука печуться.
Сливи, як в узварі –
Закипа повітря.
В небі – ані хмари,
Синій день – у відрах.
Груша пелехата
Опустила віти.
Марно тінь шукати,
За дощем тужити –
Крапель срібний дзенькіт
Поминати всує…
Осінь вже близенько, –
Серпень гарячкує.

12.08.2017

В портупеї і без неї
Ходять хтиві корифеї:
Посередині і скраю
Милі віршики займають.

Ущипнувши риму кволу,
Зміст шукають під подолом:
Смикають за слів шнурочки,
Зазирають між рядочки.

Все шукають фантастичну
Насолоду естетичну.
Глибини їм хочеться –
Знахабнілим збоченцям!

11.08.2017

В куточку тихому в гаю
Сховаюсь від чужого ока.
Раниму душу хай мою
Огорне зелень ця висока.

Нема доріжок, лавок тут,
Цивілізації немає.
Тому і зрідка чийсь маршрут
Крізь цю місцину пролягає.

Зарослий пагорб височить,
Увесь його трава укрила.
Й догадка виникає вмить,
Що це - високая могила.

Немов козак спочив у ній
На гребені усе - прим`ято.
Отам сідав кобзар старий
І думу починав співати.

10.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Я - чаклун молодий, гарячий,
Виростав посеред орди.
Ще не дяк. Але вже піддячий.
Ще не скло, а шматок слюди.

Вчуся вік ворожити Словом,
Шити кріпко - до знаку - знак.
На столі оберіг-підкова,
Передав назавжди відьмак.

Він могутній мольфар, відомий,
Кожне слово - тяжка печать.
Терпеливо навчає мови,
Підбирає для зміни рать.

Розвелося потвор чимало
Прозомбованих до кісток.
Знають слово єдине - "сало",
Роззявляють ушир роток.

Випікати чіпку заразу
Навіть Майстру не стачить сил.
Буде січа, війна, образи,
Накопають нових могил.

У перевертня виє паща -
Щит надійний не задрижав:
Захищає мене найкраще
Рідна мова - жива душа.

Кацапня у тумані човга,
Поламала хиткі тини.
Йди на захист своєї мови!
Бий потвору! Чави! Жени!

Зустрічаю зі школи сина,
Він щасливий. Мені співа
"Ще не вмерла моя Вкраїна!"
Отже, мова іще жива.

9.08.2017р.

Трояндові кущі – в розмаї,
Птахи принишкли у гіллі.
Плакучі верби завмирають,
Спустивши коси до землі.

І понад висохлим ставочком
Кружляють легко голуби,
На романтичному місточку
Зітхає легіт голубий.

Лишив хмарин білявих смужки…
На лавці – ковані витки.
Казкова пані в капелюшку
Там вишиває подушки,

Немовби доленосні узи…
Я, ними зв`язаний, піду.
Здалось мені – поета Муза
Сховалась в райському саду.

6.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Національний ботанічний сад імені М.Гришка
Сад троянд

Не пригадаю рук твоїх тепло.
Дивлюсь без болю, як ти пестиш іншу…
Немов того дурману й не було,
Коли здавалось, що найщасливіша.

Проходить все у нашому житті
І я дивуюсь, що була сліпою.
Рожеві окуляри – у смітті,
Забуті і затоптані тобою.

Тепер осліпнути настав твій час
Від буйства її кучерів і плоті.
За все платити треба повсякчас,
Хоч золота й не знайдеш в позолоті.

Хотіла б я тебе застерегти,
Утримати від необачних кроків,
Та знаю, що все марно, бо вже ти
Летиш у прірву в пристрасті високій…

22.07.2017

Не таланить доступити мети,
З розміру в безмір перебрести,
Хтось нерозважливо палить мости, –
Хто ж, як не ти?

Ось і укотре прогаяно шанс.
Як же кортить обпектся ще раз.
Та ж предостатньо каліфів на час, –
Вистачить з нас?

Можна зіжмакати совість в кулак,
Можна крутитися, наче вітряк,
Можна пропити останній п'ятак, –
Далі ж то як?

Немотивована притча оця.
Кожна стезя добігає кінця.
Тільки не гоже втрачати лиця –
Вгору серця?

Жасминова пора
і пахощі - мов згуба...
І ніч, як молоко,
розхлюпала зірки.
Усе у ній таке
хвилююче і любе...
Любові силует
на відстані руки.
На півдорозі вуст...
Розсипане волосся
і доторки п'янкі
у трав густих габі.
Це трепетне тепло,
сердечне суголосся,
жасминових стежок
світанки голубі...
2017

Кричать уранці "здравія желаю",
"на мєстє...", повертаються навспак...
Місцеві пси їх зустрічають лаєм.
О, скільки тут шестірок, посіпак!

Для них екзотика - державна, рідна...
Стирають піт долонею з чола,
Плюють під ноги і живуть безплідно,
Прикажуть - то і Неньку догола...

"Какая разніца?" - здригнешся, душе.
Роздолля брехням... німо у степу.
Я миролюбна, та до скону мушу
Тут воювати, вчити мудь тупу.

Відьом палили в Сумах, Конотопі...
Тризуби нині - модний татуаж.
Та опануйте ж мову до потопу,
Хохли-служаки, ввергнуті у раж!

На мультиках дозріли ці панята,
Котигорошки, Барбі... голубі...
Якою гомонить нічний Хрещатик?
Чи парость мови квітне у тобі?

Слова - мов глеки між млинів - забуті...
Півусмішка - селючко, відійди...
Лиш ті спроможні досягти могуття,
Кому авторитет - свої діди,

А не чужі, що закоптили пажить,
Розбестили замріяне дівча...
Чи знаєш українську - тут не важить.
Онук-артист - у ролі прохача.

А мова дозріває... бачу соки...
Зрізаю грона, віршем причащусь.
Мій келих - чистий, дорогий, високий -
Змія болотна хвалить - кусь та кусь...



2017

Життя раптово іншим вийде, ніж дається.

Чекання промине. І та, що й не діждалась, -
щодня, як море, виколисуючи тугу,
в очікуванні доглядаючи за світом,
шукаючи бодай якої, навіть вістки,
що суджений не надто вірний їй, - Блаженна!..

Творець жінок за світ доглянутий і любить.

Ця скрипка плаче пелюстка́ми губ,
ця скрипочка сміється так дитинно,
ці струни так лоскочуть лебедино,
немов цілунка теплий перелюб.

У крапельках небесної води,
у танці німф ввійди до мого храму,
немов Орфей, що вабить серця даму –
прилинь чове́нцем, пішим увійди.
Нестямно так! – божественний твій вид.
До забуття послаблено тенета.
цей зорепад, ця світлокрила Лета,
це – баркарола, зіграна навзрид.
Ти – полум’я, ти – снігопад, ти – лід,
ти стежкою вростеш у нашу казку,
цю чисту ноту, цю бджолину ласку
ми віднайдем між чашечками квіт!

Нехай концерт зліта, як віртуоз,
нехай Аїд у темряві здригнеться,
нехай пташа у гіллі стрепенеться –
в кущах жасмину, в пахощах мімоз…
Цей гуркіт хвиль, цей поклик афродіт,
що нам на згубу рине із безодні,
це – м а г і я! Це – м у з и к а!.. Сьогодні
ми вдвох її перебредем убрід.

Перебредем, перепливем, пораним
і душі наші спраглі, і серця
її тонким і небуденним станом,
її м’якими рисами лиця.
Це – наш тріумф. Ми відіграєм соло,
і глядачі покличуть нас на “біс”!
Воно п’янке - магічне щастя коло,
коханих ліній заповітний ліс!

Ми втомлені… Ми – висохлий струмочок.
Ми – скрипочки ледь чутний голосочок.

… Цей монотон, цю механічність гами,
цих струнних вен живу, зболілу кров –
цю стежечку, порослу бур’янами,
цю музику, що вимовкла за нами –
ми п е р е й ш л и …

...і ти – переборов.

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2013)

Ничего тебе не обещала,
Ничего не сулила взамен.
И начать не просила сначала,
Не ждала никаких перемен.

Вырывала с корнями и кровью,
Не просила тепла у зимы –
Оказалось бессмертной любовью
То, что в шутку затеяли мы.

Этой сказки хватило надолго.
Этой драмы нельзя пережить!
Своё сердце зажала в ладони –
Я ему запретила любить.

А оно обливается кровью,
Леденеет средь этой зимы.
Оказалось бессмертной любовью
То, что в шутку затеяли мы…

И порою становится жутко –
Не играют любовью такой!
Я за эту жестокую шутку
Навсегда потеряла покой!

Вечер тихо прильнет к изголовью
и попросит печали взаймы.
Оказалось бессмертной любовью
То, что в шутку, затеяли мы...

2017

Раба. Невільниця. Ти знов у ланцюгах.
Тебе прикуто волею чужою,
як злидню, до стовпа... вниз головою,
у дертім одежинні... в попелах...
Чим завинила? – зрадила собі! –
що оминула стежку, одержима,
о блуднице із божими очима,
що в них озера чисто-голубі.
А в тих озерах – небо розлилось,
у ясних водах – тони і півтони,
чуттєвих ласк пречисті камертони
(предивні луни власних відголось!).
Скарби без скарбу... Тонем в болотах,
в багнистий берег в'язнем гнилизною...
Раби потопні, що прокажем Ною
про кару божу і смертельний страх!
Що над усім цим – вищає Любов,
що навіть перед страхом злої смерті,
гранатне віття в гору розпростерте –
то кров покутна з зірваних оков!
Раба – на волі?.. Скажемо, доба
руйнації пречистого спокою...
Не знаю я, що відповісти Ною,
хіба лишень, що вб'ю в собі раба!!!

Скарби розгублено – і згублено чуття
блаженних літ і запаху граната...
Лишень одне – під Богом рідна хата,
лишень... любов'ю послане дитя!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом,2013)

Доля: ні страшно, ні стразно.
Жду: то повинність, то повня.
…Мріє моя невиразна.
Туго моя невимовна.

Серцю безпутньо, без-путно.
Лет: у «ніколи» зі «щойно»…
Каро моя не спокутна.
Рано моя незагойна.

26.06.2017

Ти знайдешся колись.
Запливеш у шифоновий вечір.
Загойдаєш мій дім білим смерком суничних розмов.
Будеш гріти мене, пригортаючи сонячно плечі.
Ніжну квітку немов.

У волосся моє заплетеш помаранчеве літо.
Станеш блюзом легким, залоскочеш в обіймах палких.
І колись я скажу, що єдиний ти в мене на світі.
Подарую тобі цілу пригоршню ранків ясних.

Ти знайдешся, авжеж.
Я це диво не втрачу нізащо.
Нанизаю слова, наче перли, в намисто тонке.
І скажу я колись, що ти мій неймовірно-найкращий.
Що ти – щастя п’янке.
23.06.2017

Твоя стопа – в розжарений пісок,
а мозок – у гнітюче баговиння,
у чорно-біле пуху ластовиння,
в незайманість розкритих пелюсток,
в дитинну самозреченість молінь,
в намарний зойк почути голос Бога...
Оглянешся – іде твоя Дорога
по манівцях зотлілих поколінь.

... Нить пам'яті – як цівочка – тонка
снується павутинням з поторочі.
Ти, свічечко, ще світиш проти ночі?!
Ожина ця – як смак життя – терпка!

Ти зблукана, здорожена... Авжеж.
Чи допадуть уста у тихі плеса,
де під весняним сонцем крига скресла, -
чи у жаркій пустині пропадеш!

Скиталице, чи ж віднайдеш свій скит?
Чи в Соловках набачиш тінь забуту,
коли в провидний день Страшного Суду
на тебе промінь кине Світовид!

Коли з грудей, із пилу рваних ран
невинно проросте кривава айстра,
і, наче клич далекого Чугайстра,
тобі омиє личко Білодан...
(Цей край обітованний Богом дан!)

... Пил пам'яті... піщиночка... пісок –
тебе чи спогадає, чи забуде...
Ще крок... Ще крок... – тоненький голосок
тебе веде Дорогою в Нікуди.

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів: Логос,2001)

Осінні ябка соком наливаються, –
Порипують (а чи здалось?), тугі.

А доля – літня жінка чи літавиця –
Втекла у сад від смутків і страхів.
Помолиться своїм богам чи літові,
Заплющить очі – і пізнає суть…

…Відмежуватись від усього світу – і
Вслуха'тися, як яблука ростуть.

19.06.2017

Мільйони слів покладені на музику,
Мільйони руж упали у траву…
Душі затісно в тілі, мов у вузлику –
Співає «Ельза»… Я собі живу…
Самотньо так пахтить вечірня втома,
Холодний зойк промерзлого вікна…
Хлюпоче океан у мене вдома –
Лоскоче мозок келихом вина.
Летить у вільне небо біла птаха,
Зоріють ночі – і дівча росте…
А що є пісня? – вищий в світі знахар!
Все геніальне, бачиться, просте.
І хто є хто… і скільки тої міри
Любові, що стікає через край?..
Звичайні Ночі й Дні і тексти з «Міри» -
Блаженний острів, безконечний рай,
Вселенський світ з зеленими очима,
Людської долі безконечний шлях…
Куди прямуєм?.. – ангел за плечима,
Незмовна туга в тихих небесах…

«Така, як ти… раз на життя»… Одначе,
Хто нас знайде в чарівнім колі муз?
Коли душа у снах піснями плаче –
Співає «Ельза», український «Mьюз»!..*

Зринають весни, шаленіють кроки,
Бринить душа обтяжена, мов дзбан,
Зривають греблі слів дзвінкі потоки –
Бунтує дух… Нуртує Океан!

11. 02.2012

*"Мьюз" - назва відомого музичного закордонного гурту.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом, 2013)

Спить сон- трава в лісах і жито коситься
У коловерті незворотності подій,
І відійшла весна у смуток осені,
Мов лист жовтіючий, що сплинув по воді.

Вже небеса здіймаються загравами,
Немов багаття з тогорічної трави...
Та у коханні розставання правило
Не є прокляттям. Як надходить час- пливи

У ті краї, де дихається, мріється,
Де ти повернеш все, що спалене дотла,
Де душі втаємничено зустрінуться,
Якою б довгою розлука не була,

Де від Перуна блискавиці вогнищем
Ти запалаєш знову, наче сухостій...
Все буде добре. Біль від втрати пройде ще.
От тільки спомини- пустіть мене!.. Пустіть!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117061801038

До церкви дехто бігає щодня,
Поститься,обціловує ікони.
Гадає, що від чорта це - броня,
Від сатани - надійна охорона.

Дає на храм грабунок, хабарі,
Священника слова у вухо ловить.
Каплицю власну має у дворі,
Духівнику гріхи несе на сповідь.

В поплічники бере собі попа,
Йому одвалить чесно десятину.
А завтра знову - хараман, татьба,
І каяття чергове на колінах.

Людські гріхи мурують Божий дім,
В оклади переплавлена мерзота.
І сліпить очі цуплений калим -
На куполах іскриться позолота.

Виблискують віконниці нові.
Та тільки небо відає напевне,
Яку цеглину клали на крові,
Ну, а яку вмуровано за кревні.

На полотні буденності мазки-
Іду на луг уранці по солому.
А там сусід обносить буряки,
Несе мішок не в церкву, а додому.

Він у божниці мало не свояк,
Тому йому пробачу цю провину.
Це небеса мені подали знак:
Пора попу однести десятину.

17.06.2017р.

в мої упивається губи
до крові прокушує їх
і пестить мене і голубить
у неї гортанний сміх

собі не належу відтоді я
втонув у красі неземній
Ізольда моя мелодія
рефреном я стану у ній

під небом ласкавим і синім
на травах у гушавині
я зваблю її на сина
і доню а може і ні

як сонце гаряче Ізольда
як хвиля ласкава морська
нікому тепер не дозволю
торкатись її рука-

ми з'явимось у "Mersedes"-і
у luxury VIP
Ізольда руда принцеса
відчинить дверцята і...


16.06.17

Як добре тут полежати між трав,
Натиснути на гальма часоплину.
Думками враз до високості лину,
Де сонця круг між хмарами згора.

Де обіймає тиша зусібіч,
І зелень розкрива обійми-віти.
Де дякую Богам я віч-на-віч
За це спокійне, не спекотне літо.

Де серце розтривожене моє
Стає у грудях битись рівномірно,
З житейського вирулюючи виру,
Всміхається і збоїв не дає.

12.06.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

***
Мольфарять гори над тобов,
А ти, задивлений у простір,
Лежиш навзнак і легко, й просто
Приймаєш чари і любов.

Росте крізь тебе первоцвіт,
І сон-травою день лоскоче
Твоїх думок стежки пророчі,
Що висихають, наче піт

На позолоті ран і скронь,
У зморшках марень. Білі хмари
У чані неба сонце варять
І підсолоджують, либонь.

Стікає мед із небесі
І губи липнуть до молитви,
А час, у келихи розлитий,
Чекає тостів. Звідусіль

Ідуть, мов янголи, корови.
Життя з тобою заграє.
Ти вже не знаєш: де ти є?
Та не здаєшся. Гонорово

Мовчиш і дихаєш. Лежиш.
Гойдають гори, мов колиска,
Твою любов. Ти надто близько.
Шепочуть трави: ворожи…

Вростає тіло у шовки
І пахне вітром тіло Бога.
І раю грішна насолода
Лежить на відстані руки.


12.06.17

… Цей Сад Любові ще живе в мені.
Зелена буйність вруниться і спіє –
Така зухвалість, молодість в вині,
Така тонка настроєність, Леліє!
О, ні – дощі червневі хай падуть!
Хай воловодять скрізь стрімкі потоки!
Чим глибше русло – тим повніша путь:
Пора Цвітінь, твої найкращі роки…
Ти у цвітінні, й справді, неземна –
Інанна, чи Ірніні надмогуча!
Живильна крапля спраглого вина –
І розійдеться тьма, громи несуча…
Я ще нектар пригýблю досита!
Я ще дитя своє не відголублю…
Життя – прекрасне! Днина – золота!
На мент її нікому не уступлю!

П’яніння Духа – з роду тих п’янінь,
що їх до тла не випалить посуха…
Така жага життя! – що й серце слуха:
не одбуяла ще пора Цвітінь…

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Попелюшка загубила черевичка,
Вибігаючи з освітленої зали.
- Фе, бридка яка,
і сукня їй не личить, -
Дами розмальовані сказали.
Шепотіли принцові у вуха,
Насміхалися з її блідого личка,
Та слова злостиві
Принц не слухав -
Думав про дівча без черевичка,
Про вуста трояндово-рожеві,
Пелюстково-трепетно-дитинні...
Ой ці черевички кришталеві!
Ой ці очі волошково-сині!

А вона всю ніч себе картала,
Що не рівня цій придворній знаті!
Загадкова королева балу -
Попелюшка у чужому платті.
Нащо було слухатися Феї?
Хоч не мед життя - вона терпляча!
Ой ці ночі в пахощах лілейних...
- Ти ж бо сильна! А такі не плачуть...

У бою, без сумнівів і страху,
Лицар сміливішим був за лева.
Полонивши серце бідолахи,
Утекла майбутня королева,
Без якої білий світ не милий,
Без якої згасли в небі зорі.
Полетів шаленець, мов на крилах,
Переплив зо три глибоких моря.
Заблукавши в непролазних нетрях,
Де нема ні правди, ні закону,
Полював на велетенських вепрів,
Майже рік прожив без інтернету,
Голови стинаючи драконам.

Втім і розшукав, і одружився,
Бо сюжет у казки романтичний:
Про кохання, Попелюшку, Принца
І про кришталеві черевички.
Заздрісники довго пліткували:
- Чари, не інакше! Сміх та й годі!
Зміями отруйними сичали:
- Знову розум підкорився вроді?!

Справді, незбагненна таємниця!
Так розташувалися планети?
Вгледіти принцесу у служниці
Здатні лиш закохані й поети.
Дарма, що в мозолях рученята,
Руки милих - крила лебедині.
Головне - не зовнішність, дівчата.
Важить більше те, що всередині.

Наберися тепла від мене,
від моєї руки зігрійся,
хай воно протече по венах
аж у душу допоки вінця.

Зігрівайся… ділюся, щиро
сим теплом - протікає мною.
Хоч надворі дощить і сиро,
все минеться само собою...

Перебуде. Ніщо не вічне.
Знаю хибу - болять утрати
і стискають вузли кармічні -
що ні втяти, ні розв’язати,

відболіти лише по силі.
І нести, поки стежка в’ється...
Поміж літа - морози білі?
Наберися тепла від серця...

Коли ти звикаєш до її тіла,
Сприймаєш як рідне її волосся,
Здається, все менше стає діла
До того, що справді не відбулося.

Що жив і помреш ти не так, як треба,
Що мрію свою поховав назавше,
Що ти півшляху не дійшов до неба.
І вже не дійдеш.
Її не пізнавши.

Іду, а сутінь голосить: "Стій!"
і б'ється, як ніч, у груди.
На гострих кінчиках вій
всідаються злі пересуди.

Масний підлабуза з дверй
іще починає всміхатись.
А я запечатую день,
аби вже сюди не вертатись.

І раптом гроза за вікном,
і раптом громи й блискавиця.
А може, може то сон,
неяви туга рукавиця?

А може то видумка все
і візії ці неправдешні?
І розпачем душу не ссе,
до рани не тягнуться клешні?

А може... Та знову довкруж,
збираються чорні повії.
І безмір нечистих калюж,
і знову зарюмсані вії.

Іду, все ж іду, і дарма,
що завтрашній день у тумані.
Вже він краще, Аніж пітьма
на вістрі, на лезі, на грані...

7.05.2017 р.

Вночі, коли засне тривога,
І місто гасне у імлі –
О, скільки музики у бога,
Які ж то звуки на землі!

І що мені життєві грози,
Коли розквітла ти мені!
Чого людські вартують сльози
На тлі призахідних вогнів!

Прийми, Володарко всесвітня,
Крізь кров, крізь муки, крізь гроби –
Жагучий кубок заповітний
Від недостойного з рабів!

І знову літо, знову літо
Киває травами мені.
Я на поваленій сосні
Зустріну червень сумовитий.

В зеленій гущі потону,
Для світу цілого незримий,
Володар мов ділянки Криму*,
На мить блаженну цю одну.

Дажбоже поринає коло
І багряніють небеса…
Павук захмарний висиса
Тепло і світло все довкола.

Тьмяніють обриси трави,
Цей день минає неохоче…
І вітерець – провісник ночі
Легким зітханням оповив.


5.06.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

…а я втішатиму.
Аби ж!
Якщо навколо люди, люди…
Концерт, таксі…
Ти в ніч летиш.
Коли? Коли ж нагода буде
солоність сліз твоїх на грудях
відчути нервами?
Облиш,
не підпускай
журбу і сум,
та не ятри пекуче жало.
Хіба скрутніше не бувало?
Та знов сміялось і співало
дівча,
натомлене від дум.
Бо день для сліз,
А ніч – для снів –
невидиме, цілюще зілля.
Я втішити тебе хотів.
Я! Втішити! Тебе! Хотів!
Під час невинного дозвілля.

01.06. 2017

Вона навмисно виставила ніжку,
Звисали з пліч фарбовані кролі.
Така красуня створена для ліжка,
А на зупинці топче мозолі.

Забув умить, що є дружина вдома,
І що люблю лише її одну.
Стріляє бісенятами мадонна
І посмішку дарує неземну.

Тендітно простягнула мені ручку,
Спитала про домашній телефон.
Я ж потайки приховую обрУчку,
Поглибше в торбу всовую батон.

Пахтять жіночі афродізіяки
Та памороки сіють в голові.
Вертатися не хочу до Ітаки -
Співати хочу, наче соловій.

Але укисла миттю моя либа
Та шарму розірвалася вуаль:
Краса стрибнула в дорогого джипа,
Водій натиснув газову педаль.

Думки заворушились нехороші,
Що я - лопух, необережний шкет.
Пропали у кишенях моїх гроші,
Дружиною дарований планшет.

Іду додому я сьогодні пішки,
Регочуть у кишенях п'ятаки.
Однині, як побачу гарні ніжки -
Затисну гривні міцно в п'ястуки.

30.05.2017 р.

Та й по дощі...
Чкурну кепчастим лисом
через міста й мости
на край версти,
де сонце виціловується з лісом
і ліс достиг пацьорковогустим
нагусненням.
Оговтаюсь насилу
од хвилювання, сповнення краси.
Десь понесли вітри горласту зливу,
вона хрипливі порскає баси.
Послухаю, подякую за диво
дарованого гронокришталю.

Душа натішиться, натхненна і красива,
і знову скаже світові: "Люблю".