сьогодні графоманія
 а завтра може й пафос
 у цім сезоні навмання
 не визначити якось
 вже почитав усе в усіх
 занотував моменти
 в бежовенький блокнотик
 свій
 є навіть сентименти
 не пережовувать
 збагнуть
 купляти чи куплятись
 у чому неповторна суть
 у чім реально якість
 можливо
 церемоніальний дим
 дідиме не чіпляйся
 дбай про своє
 господь із тим
 талан потрібен також
 писати віршем бозна-що
 між цих проспектів і хрущоб
 до чого тренди і флеш-моб
 пиши
 тобі не важко ж
 

Розпливається перед очима
Світ, втрачаючи риси свої.
Підпирає майбутнє плечима
Невідомість з далеких країв.
Так у двері погрозливо грима
Правда гордих німих кураїв.

Розпливаються сталі поняття
І затверджені формули днів.
Затверділі і грізні прокляття
Замерзають у товщах льодів.
І стоїть, як одвічне багаття,
Перевірена істина снів.

Так імла закувала собою
До майбутнього первісний рух,
Охопивши шалено юрбою
У століттях пробуджений дух,
У воді потопивши з добою
Сни, немовби зурочений зух.

23 грудня 2025

 
Не збагнула вона, як побачив я
Та усміхнено каже щось іще
Закриваючи книгу, щоби бути тут
У чуттях, і я грав би про це
 
Сторінки лишає із іменами
Хай чекають, вона прийде, хіба ні
Мріючи, що їм іще розповісти про
Мою книгу й де бувала між тим
 
Вона гляне, а я собі пишу при тім
Усміхнеться, промовляючи щось іще
Закриваючи книгу, щоби бути тут
У думках, поки я граю про це
 
 
 
 
 
 
 
 

P.S.
Щоденність – тиха, непримітно-звична плином.
Але у ній, немов у сутінній кімнаті,
присутні бігом часу виявлені вікна.

Ті, що обличчям до минулого – прозорі.
А щільно вкриті не прожитим - з майбуття.

Злітають звідтіля провіщення всілякі -
неначе випадкові промінці спадають
на різні речі у кімнаті сьогодення.
І раз у раз указують на щось таке,
до чого варто придивитися пильніше, -
на те, що глибше зобов’язань одноденних,
на рішення, котрі майбутньому доречні.


* * *
Коли намісник наказав перемістити
сувої й книги у будову в центрі міста,
старий бібліотекар мовчки покорився.

Намісник прагнув, щоб його ім’я звучало
пов’язане із мудрістю і меценатством,
а також тишком відібрати у громади
усе, що не збігалося з новим порядком.
То й місце вибране було найкраще -
при форумі, у діловому осередді.
Туди уже стікалися архівні справи,
проте бажалося й величнішого тла.

І що бібліотекар міг із цим вчинити?
Лише виносив і допомагав складати
двом писарям назбиране за сотні літ.
Без поспіху пояснював про вміст і дати,
про титули приклеєні, належний захист,
про те, що мало зберігатися окремо,
а що тримати дозволялося із іншим.

Натомість чув різноманітні нарікання,
мовляв, усе це древній мотлох і тягар,
котрий нікому в сьогоденні не потрібен.
А ось накази, рішення, розписки, облік, -
у супровід грошей – несуть ясне́ майбутнє!

І обираючи між сріблом і сувоєм,
хіба не кожен тицьне пальцем на метал?
Старий погодився із цим, і рік з печаллю:
що люду нині майбуття тим цікавіше,
чим більше там понаобіцяно монет.
Бібліотеки – ж не про золото і срібло,
а про живі стосунки, що раніше в храмах
були коштовності й розписки у богів,
а ті не відбирали особисту волю,
бо понад храмами завжди була громада.

Та писарі сміялися, мовляв, тепер ви
лише для сплати податей, а лад старий,
у цій будові вкупі з рештками казок,
не довше житиме, ніж сам бібліотекар.

За тиждень-другий перевезення скінчили.
І глашатаями закликана юрма
заповнила простори форуму. Намісник,
за строєм стражі, із трибуни сповістив
про нове звершення для кесаря і міста.
Були промови, музика й почесні гості.
Лились подяки владі і слова про поступ,
впорядкування знань, освіченості час!
А потім звично кидали у натовп гроші,
і, кажуть, був у дріб’язку й один сестерцій.

*
В бібліотеці залиши́лось небагато:
старі столи, полиці, з тим, що геть зітліло,
а ще старезна шафа при стіні північній,
де начебто лежали тільки давні списки,
які багато років вже ніхто не замовляв.

Минула осінь. А в зимові дні раптово
бібліотекар застудився і помер -
за пару тижнів до великої пожежі,
що за ніч вичистила сховище нове
від усього, що там було – від зобов’язань,
і розпоряджень помилкових, від слідів
розтрачених недбало коштів, й заодно,
від перенесеного із бібліотеки.

Та надійшла весна, намісника змінили
на іншого, народженого в цих краях.
Тоді лише і виявили, що у шафі
біля північної стіни, крім давніх списків,
лежав перелік з описами усього,
що зберігалося колись в бібліотеці.

І описи були доладними настільки,
що їх читаючи, зникало відчуття,
немовби там ішлося тільки про колишнє.

Везувій винищив Помпеї
і виноградні вина.
Під порохом жаркого глею
похована причина.
Содом й Гоморру покарали
за блуд і сластолюбство.
Від грізного меча моралі
на пласі гине людство.
Зникаємо усі по черзі
в небесній благодаті.
Нащадки в Ноєвім ковчезі
знайшли залізні лати.
Ридає безпритульна вічність
на грудях поторочі.
Господь збирає душі грішні,
а сатана регоче.

10.06.2026р

Нумо в коло йдіть до нас,
раді бачити тут вас.
В ритмі з рухом гучні гуки,
хто зна де ті ноги й руки…

Бубон тут як тулумбас**
грувом*** покриває нас.
Коло витримати в русі
запальний Аркан примусить.

Гоп, танок наш так і так,
це наш шлях, це наш Гопак!
Цей танок і для забави,
і для бойової справи…

Наша вдача от така,
юнь танцює Гопака –
одночасно ліві й праві
спритно рухаються в лаві…

Або той же Козачок –
залицяння перший крок:
почуття, дівочі очі,
хто, скажіть, цього не хоче?

* найстаріші танці виконувалися, як засвідчують старинні літописи, в супроводі співу й музики та плескання в
долоні. Це:
Гопак, що його танцюють колом, лавами, гусаком.
Цей танець виконують пари поруч у колі з степовим розмахом і оборотами (важкий крок).
Чоловічі кроки: підскок угору, перескок, присіди, плавунець та човганець;

Козачок, танець залицяння: дівчина тікає, хлопець наздоганяє.
Кроки: зальотна хода, колисання, мережка, доріжка, спершу повільний, а далі щораз швидший;

Коломийка — танець у замкненому колі з довільним числом пар;

Запорожець — танець героїчного характеру, в якому беруть участь тільки чоловіки що в танці змагаються шаблями;

Катерина — її танцюють парами в колі.
Кроки — хода складна й акцентована колисання, угинання, ліса (заплітання рук біля шиї);

Чумак та Запорізький герць з козацьких часів;

Метелиця, Аркан, Женчичок, Гречаники та інші.

** тулумбас — це давній козацький литавр, великий мідний або дерев'яний барабан куполоподібної форми.
Його могутній звук символізував силу війська та єдність громади.

*** грув (англ. Groove) — ритмічні та імпульсивні відчуття.
Це потік, стан, де домінують єдність, радість, високий дух…

10.06.2026р. UA

Хтось уривається в буття
Спокійне, виважене, тихе,
Прискорює серцебиття
І будить призабуте лихо.
На струнах суму й каяття
Долає він підводні рифи.

Хтось уривається у сон,
Розбурханий, важкий, тривожний,
Мов несподіваний клаксон
Чи гуркіт війська переможний.
Зима танцює в унісон
Цей сон барвистий і безбожний.

Хтось уривається у текст,
Коли він сповнений мінору,
Немов несамовитий секс,
Коли круту долаєш гору,
Мов нерозв'язний долі квест,
І відпускаєш в даль сеньйору.

Знайомі та близькі ураз
В буття розмірене ввірвуться,
Здолавши гостроту образ
І бачень вимучену вузькість.
Немов прадавній дикобраз,
Приходить витіснена сутність.

22 грудня 2025

 маршують у чоті своїй
 усе звитяжні та успішні
 їм невідоме слово стій
 а хто із грішми
 той не грішник
 чого іще ти не купив
 чого ще не придбав
 сердего
 яких напоїв чи жирів
 яких оздоблень гігамега
 яких розваг
 кого ти рвав
 кого ти видів у прицілі
 лут із кого собі збирав
 у чому додаткова цінність
 на тлі смертей на тлі заграв
 коли душа мов порошина
 у згарі цім на цих вітрах
 душа мов пам’ять
 непрожита
 чи графоманський
 альманах
 

Як добре, що не треба поспішати
Кудись уранці, що є вільний день.
Читати ці складні Упанішади
Із вільних і замучених пісень.
Кохати, ображатись і прощати
Когось далекого, немовби трель.

Як добре, що заглибитися можна
Самому в себе, мов на дно ріки,
Пізнати дивну первозданну мову,
Як пізнають глибини моряки,
Викрикувати у степу промову,
Яку почують спалені віки.

21 грудня 2025

Випасали телят Баскервілі,
Та на вигляд вони підозрілі.
І стоїть гавкотня.
Тож ні ночі, ні дня
Недоспали оті Баскервілі.

Хто б до Адамсів би не приїхав,
Для Пилипа нечувана втіха.
Зустрічати госте́й
Він поїде в Монтей,
Хто би звідки куди б не приїхав.

Після кожного виступу Кіо
Продавались направо й наліво
Дефіцитні кролі,
Невеличкі й малі
З комбінату в циліндрі у Кіо.

Довела до тюрми лотерея
Одного́ з дідусів Гемінґвея.
І сміявся дідусь:
Я поси́джу й вернусь,
До вподоби така лотерея.

Не кажіть, що читали Макбейна,
І це лірика галантерейна.
Є сюжети й питні,
То налийте мені
Детективного пива Макбейна.

А Форсайтів численна родина
Віддала позашлюбного сина
За принцесу Жасмін –
І погодився він.
На онуків чекає родина.

За романами Скотта і Шеклі
У сільпо наминачки запеклі.
Щоб дісталося всім,
Якнайшвидше іді́м
За романами Скотта і Шеклі.

За сонетами Поля Верлена
Утворилася черга скажена.
А за іншими – дві.
Їм якісь би криві,
Не такі, як у Поля Верлена.

2010 архівні і 2026.

 жовтогарячі нагідки
 та лілії тигрові
 пташки співочі навкруги
 немовби у діброві
 увесь такий ліричний ти
 замислений на слові
 життя же промовля утім
 на мові невідомій
 збагнути би її хотів
 зійти без остороги
 у розкіш невагому крил
 мовби в обійми бога
 розбачити іржаву цвіль
 руїн і вирв і горя
 і відчай ув очах калік
 настійний
 на повторі
 

P.S.
То мир і справді є театром? Як не глянеш:
актори, сцена, мла за нею, глядачі,
а ще присутні в цій великій виставиці
і ті, що обирають непримітні ролі,
але міняють долі участю своєю.

Коли ж вони у втомі покидають сцену,
тоді провіщене доходить до крапок,
і в повній мірі сповнюється неминуче.
Зникає магія, мов оборонні греблі,
відтак, потопу вже ніщо не заважає.


***
Манý – владика трону краю абгаридів,
влетів квадригою в спадкову цитадель,
зали́шивши позаду сорок стадій пилу,
тряского поквапу на битому шляху
від Пагорбу Богів до царської оселі.

В дворі ждала його причина поспішання –
гонець від Вера Луція, що завернув
неждано в Éдесу дорогою до Риму,
і принагідно повідомив про звитягу -
узяті з ходу Селевкію й Ктесифон!

Ману відразу сповістив про святкування,
і доки ладили столи, сів з посланцем,
аби почути з перших уст усе, що сталось,
а ще умовити узяти подарунки -
подяки Маркові Аврелію-звитяжцю.

Півроку тому він уже здійснив пожертви
співкесарям, які йому вернули трон,
і нині відсилає щонайкращих коней
з нагоди римських перемог на полі бою,
і власних скромних успіхів у справах краю.

*
Гостей провівши в дальню путь на сході Сонця,
цар вийшов з першим радником на бастіон,
щоб дослідити обрії, польоти пта́ства, -
збагнути, що там волею богів несло
накликане подіями близьке майбутнє.

- Вони відкрили перед римлянами брами
і вийшли із пишнотами вітати їх,
та Касій кинув легіони на грабунки
і на поні́вечення храму Аполлона.
- Тому з Горба Богів туди птахи й помчали?

Цар зрозумів, що на увазі має радник.
- Ти натякаєш, там багато мертвяків.
- Авжеж, бо служники Богів нас полишили,
але натомість Луцій Вер вернув вам царство,
тож ми іще живі, а там одна скорбота.

- То знаки бачимо згасання чи розвою?
- Я бачу в храмі Аполлона чорну смерть -
під срібною, у грізних написах, плитою,
її розбито на кавалки, тож невдовзі
та моровиця буде всюди, навіть в Римі.

- Чому ніхто не прочитав ті застороги?!
Невже зумисно ці накликані жахи?!
- Мій царю, це як пал трави під нові зела,
де замість ладу одного зростає інший.
І чим пожежі більші, тим ґрунти щедріші.

- Але ж усі ми нині на порозі смерті?!
- Направду, царю, це лише покою час.
Проте повинні ми сусідів сповістити,
що на кордонах виявили моровицю,
тоді війська й утікачі сюди не линуть.

- А як її не станеться?
- Ми помилились.
- Але зупиниться торгівля!
- Краще смерть?
У нас усе своє, хліби і чисті води.
За це платитимуть потрійною ціною,
бо кожний мор одвічно супроводить голод.

- То що повинні ми зробити просто зараз?
- Послати знак сусідам, і для люду в дар
накарбувати із припасеної бронзи
дрібних монет з нагоди перемоги Риму,
аби вони могли придбати необхідне.

*
Ману чудово пам'ятав як стрівся вперше
із мудрецем оцим на Пагорбі Богів,
де з волі батька древні лагодили стіни.
Не зводили нове, а тихцем поправляли.
Тож певно вартувало так чинити й нині.

І давши різні строгі вказівки, правитель
відвідав митницю, де старший із синів,
стеріг за тим, як вибивалися монети
нові - із Августами у рукостисканні,
а з боку іншого - з його покірним ликом.

Гриміли молоти і кожен звук удару
лунав прожитим і здобутим – крок у крок
його поверненню у славу сьогодення.
Царю подали халк*, що карбував колишній -
з царем парфянським і потойбіч із Ваелем.

Криві обличчя і метал не задля вжитку!
Два роки трон його займав, а так набрид,
що жителі міські самі відкрили брами,
як військо римське підійшло, та ледь умовив
їх без грабунків обійтись - за десятину!

І знову має кидати поперед себе
скарби задля майбутнього - уже своїм,
в часи, які не кожному і пережити!
А як не буде того мору, то, виходить,
великі кошти витратяться надаремно?!

Цар свого сина підізвав, аби дізнатись,
як він оцінює поради мудреця.
Син мовив тільки, що йому немає віку, -
як вчив малих їх, був отим самим, що й нині.
Та чи таке без участі богів можливе?!

Тоді позвали знову радника - спитати,
чи певен, що боги на їхній стороні?
Той рік: вони на боці спокою і ладу,
і задля них наказ віддати - до кордонів
нікого щоб на літ стріли не підпускали.

Ману відважився - бо і ознаки в небі,
а ще чутки, яких нема, а вже були б,
якби складалося навколо них як завше!
Та, головне, аби у Рим дійшли дарунки,
а гроші згодом він без поспіху поверне.

*
Могутній син Ману – Абгар глядів на місто.
Воно помітно розрослося, зажило.
Без сумніву, тому, що батько правив ладно.
А він продовжував. Але чи їх старання
було б достатньо без небес благовоління?

А те, що радник Бардесан - посланник звище,
доводили і явлені премудрості, й роки,
котрі не старили його, і не міняли.
Це ж на його порадах і росла держава,
мінялося життя, будови, облаштунки!

Постали лад і покій дійсним подарунком!
Богам напевно теж, та хто їх зустрічав?
Але сліди! - цар ясно пам'ятав дитинство –
кімнатну сутінь, острах. Як з бійниць віконних
глядів на рій хатин навколо цитаделі.

А ще зростали блага попри моровицю,
що начебто не помічала їхній край.
І як вогонь її спалахував у селах,
то швидко гаснув під цілющими дощами,
що йшли від Пагорбу Богів, де правив радник.

І він був частим гостем в місті і в палаці.
Свята влаштовував від імені царя,
змагання люду з мудрості, віршарства, співу.
Про Едесу заговорили навіть в Римі,
як про зразковий приклад ладу і покори.

Але ж ніде нічого не триває вічно.
І Бардесан вже не навчав його дітей.
Казав, для щастя тут у них є все потрібне,
то звідси ні ногою, що б не обіцяли,
навіть не думати про подорож до Риму.

*
Великий цар Абгар згасав у довголітті.
Проте, все так же прагнув знати, що і як,
тож перший радник і бував при царськім ложі
частіше, ніж колись - оповідав старому
всілякі речі, що рідні здавались глупством.

Про що би не базікали межи собою
два геть загублені в минулому діди,
як стосуватись це могло часів прийдешніх?
Край квітнув, старший син вже приміряв корону,
і потай в Римі приглядав для себе радця.

Бо як віщають нині поголоси модні -
в старих міхах нове не втримати вино! -
то й має бути все інакше, ніж раніше.
Старі страхи - лише давно віджилі тіні,
котрі потануть уві слід ладам вчорашнім.

*
Абгар помер - на Пагорбі Богів спочивши.
І цар новий, як тільки відшумів обряд,
дав знак до ніг своїх привести Бардесана.
Й, осипавши дарами, зверхньо повідомив,
що більше в послугах його нема потреби.

У вірувань віднині будуть римські шати.
Мудрець, не вимовивши ані слова, встав,
переступив дари, накидку звичну скинув,
і показавши іншу плоть в могуті зрілій,
пішов без поспіху через примовклі юрби.

І в хвилі видива раптово вбрався люд
у свіжі пахощі невидимого моря,
бентежні чари невідомості земної,
що злинули за ним, й могли належні бути
лише богам, які тепер їх покидали.

Знялася музика - негучно урочиста,
і мов процесії у даль пішла хода -
із бубнами, кімвалами, і сопілками.
Що із наспівами на невідомій мові
серця розчулені вкривало забуттям
і відпусканням щойно втраченого світу.

Дайте випити кави ковток
Перед боєм важливим, вагомим
І пізнати життєвий урок,
Що промчиться в стрімкому вагоні.

Дайте випити чашу до дна
Хоч вина, хоч рясної цикути.
Не моя буде в тому вина,
Що пізнав я могутність отрути.

Дайте випити дні осяйні,
Дні прозріння, натхнення, скорботи
І невтолені, вигаслі дні
Для безумно тяжкої роботи.

Хай цей келих проб'ється крізь час,
Крізь століття безумства й печалі.
Він прикрасить величний пейзаж,
Ніби грані святого Грааля.

20 грудня 2025

Шукаю дорогу між тисяч думок,
Де цінності тонуть у шумі розмови,
Де кожен навколо — мудрець та пророк,
Хоч жоден насправді нічого не робить.

Змішалися контури, знаки, слова,
Ховаються тексти за тінню контексту.
У цих лабіринтах болить голова
Від сотень яскравих картинок без сенсу.

Заплутався. Як? Куди далі іти?
Бо простір безмежний розпався на межі,
І десь загубилися давні мости
В тумані із догм, суперечливих версій.

Та раптом у сутінках з’явиться знак
І сонце осушить смердюче болото.
Я знаю, що все це відбудеться так.
Я вірю, що ми — не порожні істоти.

07.06.2026

 не перевершуй не жени
 не віддавай усе що
 тим демонам поза дверми
 хоча у них є дещо
 стезя стежина стеж її
 дерева милість божа
 вони усе пережили
 самі собі тотожні
 ти стати же хотів таким
 і стриманим і вільним
 на місці свому геть простім
 водночас вірогіднім
 не треба скарг вони ніщо
 займися ліпше ділом
 слід тихий твій
 в добу ніщот
 недовго буде слідом
 

Готовий сплакнути, раніш як бувало,
Коли на оголені груди впадеш
Жагучого серця пругкими губами,
Як тільки згадаєш забутий backstage.

Одна у тобі розпізнає акина,
А друга чи третя – лише прохача.
Від них і находить на тебе провина
За те, що неначе плаксиве хлопча,
Собі зазіхаєш на краще й пригоже,
Природне, але і почасти чиєсь.
Та це не навмисно, і жодна не може
В тому відмовляти, за що беретесь.

Минають неділі, проходять суботи,
Облишмо займатись питаннями цноти.

Я прийду у спустошений ліс,
Як у храм, до якого не ходять.
Між тополь і дівочих беріз
Бачу слів невідомі породи.
Пробіжить зграя зляканих кіз.
І лаштується Ігор в походи.

Я прийду в невідомі краї,
До яких загубили дороги.
Проспівають мені солов'ї
Всі романси надії й тривоги.
Я прийду у сумні кураї,
Оббиваючи Бога пороги.

І Ніщо мене не відштовхне,
А обійме в пориві натхненнім,
Забере в задзеркалля криве
У барвистім бутті цілоденнім,
Де майбутнє в минулім реве,
Де лишилась надія на денці.

18 грудня 2025

 веселка над районом
 і вчора і сьогодні
 дурацьке щастя
 скраю десь її
 мені ти відписала
 а я при телефоні
 не був
 атож мабуть
 себе зганьбив
 тебе це не стосується
 повір
 ганьба моя
 лише моя ганьба
 не більше
 сиджу собі у кухні
 пишу вірші
 і про веселку
 і про жир-інжир
 

 
Усе кручу регулятора під цицькою з екраном
Шукаю хоч якесь життя у пустелі
Ось іще програма, щось на тему Мері Джейн
Готуйсь у подорож на стелю
Огидний Джо явився на екрані
В гостях у нього самолюбний Сем
Там ще один тип, наче не при чім
У нього патли й одяг ексцентричний
 
Потерши окуляри, Сем рече невимушено
”Оскільки більшістю мене обрали“
І після цього він починає свою
Злісну атаку на благородні трави
 
Це є зло, і нечисть, і гидота
(Не тряси траву, Семе)
І це розвалить нам країну
(Гівнюком не будь, Семе)
Розбестить ваших Сью і Джонні
(Тупо не бикуй, Семе)
Жде одплата незгодливих усіх
(Ліпше здайся, ти уже програв, о так)
 
Дезінформацією Сем і Джо
Гидять нашу націю
Але той хто не при чім, узяв і викрив
Оті їхні фальшовані нотації
Опинившись у дурацькій ситуації
Мовив, щоб урятувати все
 
Це є зло, і нечисть, і гидота
(Не тряси траву, Семе)
І це розвалить нам країну
(Гівнюком не будь, Семе)
Розбестить ваших Сью і Джонні
(Тупо не бикуй, Семе)
Жде одплата незгодливих усіх
(Ліпше здайся, ти уже програв, о так)
 
Податки, Семи, чи на те
Щоб ув’язнити ближнього
За те, що покурив трави
І тре в’язнити більше
Ви так довго брешете
Хтось вірить, що то правда
Очі закрива на те
Що чиниться безправ’я
І пішли би ви ото
Була б надія в нас
Не затримуйтесь надовго
Цінуймо власний час
 
Це є зло, і нечисть, і гидота
(Не тряси траву, Семе)
І це розвалить нам країну
(Гівнюком не будь, Семе)
Розбестить ваших Сью і Джонні
(Тупо не бикуй, Семе)
Жде одплата незгодливих усіх
(Ліпше здайся, ти уже програв, о так)
 
 
 
 
 
 
 
 

Ти біжиш в невідомість, у пустку,
У ненависть, у магму століть.
Ти біжиш у незайману пущу,
У розлогі обличчя столиць.

Невідомість розкриє картини
Поза часом і простором нам
І простягне дарунки невинні,
Невідомі шаленим вітрам.

Ти біжиш у основу творіння,
Там, де лотос дарує снагу.
Ти простягнеш священні пагіння,
Що зросли у нещаднім снігу.

Так постане Адам серед вишень,
Єва мудро торкнеться лози.
На крутім і високім узвишші
Чути гуркіт нічної грози.

17 грудня 2025

 на злобу дня повістка ця
 хоча її не просять
 усякий знає все і сам
 а втім усім не досить
 на фоні втрат і не до свят
 хмарує дощовиння
 хтось тягне фронт
 брудний полон
 а хтось про щекавицю
 нелох паркується мов бог
 посеред тротуарів
 на зауваження рипить
 а в тебе дерті шкари
 ще молодята спати йдуть
 не пізно і не хутко
 та під під’їздом комітет
 о нарик прастітутка
 сичать · сказати що і як
 ім’я їм легіони
 кугутство як ментальний баґ
 і влада їхня гонить
 в законі
 їм на все плювать
 та й живемо без ради
 бездарно і угарно так
 каттані мій коррадо
 

Не відчуваю запах літніх трав,
Пишу рядки про інше тишком-нишком,
Бо червень чорні квіти розкидав,
Засипавши моє холодне ліжко.

Сьогодні поспішають майже всі
Скупатися в симфонії зеленій,
Знайти натхнення в радісній красі -
Для них цей місяць - красень, добрий геній.

Ранковий промінь тепло заяснів,
Їм відчиняє сонячні ворота.
Посеред різних літніх кольорів
Я бачу колір вічної скорботи.

Мій спогад - невідомий самвидав.
Дорога сліз веде мене в нікуди.
А червень чорні квіти розкидав
Лише для мене. Не хвилюйтесь, люди!

 він вийшов до режиму бога
 покинувши вино хліб сіль
 сусід вважав його за йога
 а сам пиячив той сусід
 йому здавалося ще трохи
 і стане легко звідусіль
 сусід той час привів небогу
 стогнав із нею десь в куті
 за тим вернувся
 до спиртного
 і мордобій почав за тим
 такий у свому роді стиль
 така дорога і хорогва
 любити все любити всіх
 у непозбувній марноті
 у серці сяйного
 нічого
 

Прийшов мороз такий справдешній,
Хитнув підвалини старі.
Сховалась думка у черешні,
Сховалась мова у землі.
У теплім краю журавлі
В піснях оспівують прийдешнє.

Мороз величною ходою
Іде лісами, як пророк.
Прозріння обнялось з журбою,
Засвоївши тяжкий урок.
Напевно, не знайду спокою
У магмі вічних помилок.

Мороз піднявся із птахами,
Злетів піднесено у вись.
Він поріднився із роками,
Де світло й темрява зійшлись.
Пірнув у долю з жебраками,
Лишивши трепетне: "Молись!"

Широкі ходи і паради
Мороз провадить у лугах.
Немає більшої розради,
Ніж велич снігу у полях.
Гуркочуть виступи й тиради.
Співають небо і земля.

15 грудня 2025

 
Розмови на вулиці, майже сімейні
Є сподівання і на тебе погляди
Кожен зустрічний бажає знайомитись
Навіть із друзями почуваєшся не тим
 
Джонні – новенький в містечкові нашому
Всякому цікавий, тобі дають шанс
 
Зустрітись очима, музика зазвучить
Класична романтика, оце усе
За деякий час одвертаєшся геть кудись
Де той спокій у суєтнім серці (ох)
 
Джонні – новенький в містечкові нашому
Інший блукав би, але поруч вона
 
Було стільки слів, що мав би сказати
Однак, ніч у ніч, лише пригортаєш, тримаєш
Вона у сльозах іде
 
Розмови на вулиці, щоби нагадати
Значення немає, на чийому ти боці
Минаєш, вони між собою гадають
Все про тебе, допоки не з’явиться хтось-то натомість
 
Бачив новенького? У містечкові нашому
Він усім цікавий, правда?
Її він підхопить, а ти поблукай собі
 
О, не знаєш
Тут новенький у нас
Є один новенький у нас
(Оу, гуу) Усякому цікавий він
(Оу, гуу) Новенький у нас
(Оу, гуу) Люди йдуть поглянути
(Оу, гуу) Новенький у нас
Тут новенький у нас
Нащо мені чути
Тут новенький у нас
Нащо мені чути, годі
Тут новенький у нас
Тут новенький у нас
Тут новенький у нас
Усякому цікавий він
Тут новенький у нас
Люди йдуть поглянути
Тут новенький у нас
Тут новенький у нас
Тут новенький у нас
Тут новенький у нас
 
 
 
 
 
 
 
 

 ті хмари над
 будинками
 дахами
 мов ефемери ефемер
 а ми
 у цім прихмар’ї
 проростаєм
 щось вабило
 чи вабить ось тепер
 іще вітри
 звиваються у зграї
 і не по собі
 нам не смішно
 не цейво
 у тім привітр’ї
 хто себе спасає
 як саме знову
 уведи pin-код
 тривого моя душе
 що ти маєш
 довірена
 обставинам трущоб
 всьому тому що
 крає все без краю
 безтямно
 незважаючи
 мовчком
 

Не смішно

Сумує земля за колгоспами,
Читацька громада – за чтивом.
Болюче, з жалями незносними
Сумує земля за колгоспами.

Величчям і справами хосними
Прослався, могутня країно.
Сумує земля за колгоспами,
Читацька громада – за чтивом.

(ABaAabAB)

Світлина

Невістка, син і два онуки,
Ялинка, іграшки. Святки…
Дивлюсь – і гірко від розпуки,
Невістко, сину, два онуки.

На свіжину приїдьте, дуки,
Кабанчик теж – як ви, гладкий.
Невістка, син і два онуки,
Ялинка, іграшки. Святки…

(ABaAabAB)

Куди йдемо

Усе абсолютно веде до могили –
Обов'язки, праця і навіть гульба.
Чого б не творили чи байдики били,
Усе абсолютно веде до могили.

Воно віднімає здоров'я та сили,
І не повертає – не чули хіба?
Усе абсолютно веде до могили –
Обов'язки, праця і навіть гульба.

(ABaAabAB)

Вмирають баба й Сніговик,
А я довірюсь медицині.
До неї клімат ще не звик,
Вмирають баба й Сніговик.

Утік рум'янець з їхніх пик -
Інсульт, напевне. Щоки сині.
Вмирають баба й Сніговик,
А я довірюсь медицині.

(ABaAabAB)
22.02.2013.

Ти говориш: тепер інше місто поглине твій розпач,
і що вулиці інші дарують впокій-забуття,
тільки місто твоє прийде слідом туди за тобою,
і квартали ті самі зустрінуть твою сивину.
То невже всі утечі даремні, а прагнення хибні,
бо вагомі лише особисті одні набуття?
І важливо - не де ти пливеш, а як саме це робиш.
Чи навчився складати пожертви, і знаєш - кому.

Та згадай отого юнака у твоїм Херсонесі,
що до храму прийшов Аполлона у обраний час -
у долоні затиснувши древню щасливу монету
і безцінний сувій із поезіями гомерідів.
Він очікував знаку - на помах рукою стратега,
на трафунок, що зробить імення його гучним.
Але знаку не сталося, просто подовшали тіні
і подуло здаля прохолодним диханням земним.

Він до ринку подався тоді з гомінкою юрбою,
і принишкло ходив межи грекоподібних торговців,
наче просто вглядаючись, але раз-по-раз про себе
дорікаючи долі, що знов оминула його!
А за тим були хліб і вино, і нічне споглядання.
Понад місяця злетом мигтіли безмовні зірки -
це здіймання німе так різнилось від виру людського,
і для чогось явилось у зібраній тиші йому.

Та не мудро богам дорікати за їхнє мовчання,
коли вибір лише в чергуванні однакових ролей:
жити зовні як свідок у безлічі драм існування,
чи всередині себе - єдиним, кому обирати.
Та якщо обирати, то успіху тихе вростання,
а коли програвати, то знову ж не суєтно, гідно.
Ніби ти із останніх царів, і здаєш цитаделі -
не подолані, просто які вже не варто тримати.

 заспівай мені первісну пісню
 в цьому світі дідів і жінок
 обійди мене з мискою звісно
 я не твій я не ваш я не ок
 в мене є свої тригери дійсно
 се не тяжба і не дуель
 тривіальне життя неумисне
 я би міг настрочити рондель
 але я не умію ронделів
 все пишу незугарні рядки
 без потреби у цім борделі
 без бажання чогось на віки
 я не прагну зіркової рими
 уживаю приземлений хліб
 на теренах своєї квартири
 не хатини з травою навкіл
 

 тупо мертвий
 на самому дні
 є причини
 причини є завжди
 в поетичному цьому кіні
 із кінічним його
 декупажем
 натякають глузують іще
 карнавалять
 до глупої ночі
 голоцен речовин і речей
 твій же статус
 звичайний робочий
 пролетарій
 казали колись
 інвентарний тобі оце номер
 і дурацький
 юнацький твій приз
 механічний брехливий
 барометр
 

 чого ти брате галасуєш
 буряковієш із чого
 буття воно війна по суті
 піт заливаючий чоло
 атож-бо ревність і буремність
 агресія відкритий код
 нічліг неспокій кров даремно
 усюдний набрід навіть зброд
 чи в цій війні бутті оцьому
 тебе здіймає і несе
 за страх липкий утомну злобу
 спиртного чарка
 з ялівцем
 

 
дім меґі макґі на пагорбові
всю спадщину батько узяв і пропив їй
то вона пішла у тенжі таун
людям отут до уподоби життя
 
коли сумуєш чи все надарма
сходи й купи собі мештів пару
і йди до нас у наш тенжі таун
бо людям отут до уподоби життя
чи не так ей
 
позашлюбна дитина її тато співак
позашлюбна дитина її тато співак
мати сіла на час у його кадилак єє-ей
а я старий блюзмен
мислю ти зрозумів мене
співаю всякий блюз
від народження еге
 
меґі меґі меґі макґі
о рок-н-рол і меґі макґі
 
 
 
 
 
 
 
 

Дитя, у якому вбачаю себе,
Моє відображення, внутрішнє его,
Подеколи тихе невтішне цабе.
Тому й закликаю – послухай, сердего,
На мене дивись, ти ж посутність моя,
І вириватись нікуди не треба,
Яка б не крутила тебе течія.
А знову не чуєш, а може, вдаєш
Себе не зі мною, мормоном нечулим.
І заклики всі переводиш на треш –
Навіщо, мовляв, ці розмови з татулем?
Ти майже доросле – і далі ростеш.

Це схоже на розлад, а то і невроз,
Та це не найгірша з поточних загроз.

 ковінька твоїй матері
 і трясця теж авжеж
 нам весело в цій матриці
 веселощі без меж
 у дишло пропаганду їх
 слідкуймо за руками
 бо мусора пов’язані
 навіки з бандюками
 а хто із активістів
 ще й наївний до усрачки
 у лісосмугу вивезти
 закрити до тюрячки
 чорт не боїться ладанок
 до совісті глухий
 і в церкві
 православненько
 відмолює гріхи
 

Самотній столик. З кавою горня.
Самотнє сонце смішно мружить око.
Милуюсь неба звітреним бароко,
де літака сріблястість, мов блешня,
у височіні блиска одиноко...

Здійнявся вітер, завихрив окіл,
зриває листя, віє в очі пилом.
Загусле небо криється чорнилом,
тремким рядном звисає на поділ
і бовваніє на́пнутим вітрилом.

Тьмяніє простір посереду дня,
повзе хмариння темрява широка.
І вже проміння не тривожить око,
лиш тихо сяйво крапле у горня
й стікає пріч, як ржава поволока...

01.07.23

 із ранку визирнеш надвір
 шахед затійливо тусує
 а інтернет попсує всує
 іще якийсь вже майже мир
 колони із афін пальмір
 палестри пейслі та пачулі
 туристів зазивають чуйно
 і розливають їм altbier
 мені неясно взагалі
 у цій серпанковій імлі
 передчуття чи післямислі
 чим напуваться в царстві сліз
 цицьки повій з чого обвислі
 напряжні речі темні злі
 

Може то ворони,
А може то граки?
Та точно не сороки,
І точно не круки!

Хоч може то й круки?
Та точно не лелеки!
Я б їх роздивився,
Якби ж не так далеко!

А каркають потужно,
Мов на якусь біду!
Я зачиню кватирку-
Ну їх у ...!

З дитинства був прихильником
Я розумних рішень!
Мене ж навчала мати:
- Синку, будь мудрішим!

Суботнім днем я вийду в місто чуле,
Де заблукала в хащах пустота,
Де воскресає втрачене минуле
Й сідають пилом на асфальт літа.

Побачу, що ніхто не поспішає
І вулиці безлюдні в самоті.
Як проблиски дощу чи водограю,
Протуберанці долі у житті.

Як добре, що нарешті все застигло
І суєта нікого не кігтить.
Псалтир минулого лежить притихло,
Як спалахнула і пригасла мить.

28 листопада 2025

Римуються з укриттям
Буття і життя доладно.
І твій поетичний тям
Збирає трійне зверцадло.

Так мислиться уночі
В підземній міцній споруді
З барсеткою на плечі,
Одягненим в тепле худі.

І пишеться так мені,
І линуть такі глаголи
Про страхи мої нічні,
Як ще не писав ніколи.

Всесвіт, як пазли, вкладає долі
у величезну картину часу.
Бачиш, на тім, нині міннім, полі
сіяно-орано люду маса:
крик породіллі і свист нагайки,
лязкіт мечів і чаїний клекіт,
маками квітне земля-китайка
кров'ю просочена вглиб... Далеко
сипляться зорі, неначе зерна:
Всесвіт - таке нескінченне поле.
Друже, для нього ми всі мізерні,
букви в блокноті чи фрази кволі.
Наша мураха-планета, наче й
краща за решту мільйонів інших
тільки тому, що ніхто не бачив
далі земного життя.... У тиші
мінного поля, що думка - вибух!
...Світ розмінують, бодай місцями.
Буде ще юність, і стиль, і вибір
чогось нового аж до безтями -
знову по колу посуне людство...
Друже, не жди на мораль - не буде.
Розум великий й велике глупство
поруч крокують... Ми просто люди...

 
Зростили і відправили до школи
Учитись як не гратися у гру
Нічо, якщо би прививали успіхи
Або казали, що утнув утнув
І йшов я спозаранку
Бога їхнього під ліктем потримать
Зубаті усмішки, книжки понять
 
І на моє запитання
Мовив Бог: «Чи цяцька я
що у недільний день заводять на розвагу?»
До уваги стариганя-учителя, етце
Почну з того, що молитви прочту
 
Вам я не вірю
Бог не цяцька, щоб його
У Недільний день заводить на розвагу
 
І можте одлучати від своїх Недільних шкіл
А єпископи хай вичинять слова
 
Як смієте ви твердити що сам я батьків син
Якщо то був лише випадок хоті
Мені би перейтися, ще пісню скласти би
Вірніших цінностей шукати годі
Що ваш патос і помпезність, супроти провин моїх
Уклякайте же до смерті, зо страхів
 
Зростили і відправили до школи
Учитись як не гратися у гру
Нічо, якщо би прививали успіхи
Або казали, що утнув утнув
І йшов я спозаранку
Бога їхнього під ліктем потримать
Зубаті усмішки, книжки понять
 
І можте одлучати від своїх Недільних шкіл
А єпископи хай вичинять слова
 
Зростили і відправили до школи
Учитись як не гратися у гру
Нічо, якщо би прививали успіхи
Або казали, що утнув утнув
До уваги стариганя-учителя, етце
Почну з того, що молитви прочту
І можте одлучати від своїх Недільних шкіл
А єпископи хай вичинять слова
 
Вам я не вірю
Бог не цяцька, щоб його
У Недільний день заводить на розвагу
 
 
 
 
 
 
 
 

 
нумо вимкни світло геть
вимкни зовсім
ей світломайстре
чи вже вимкнув би свої лампи нє
я не жартую маєш вимкнути світло
о почуй!
 
до чого оце . . . .
 
нині – кінець – приятель ревний
нині – кінець – останній день – кінець
для планів-барбарос – кінець
усьому що збулось – кінець
безпеці й милостям – кінець
тобі не гляну в очі більше ніде
 
уявляєш як було би
свавільно без умови
гірко без надії поки рятувальники у
безнадійній млі
нумо бейбі
 
ми були на хаті і тут раптом звук наче
срібні речі упали на лінолеум а потім
хтось забіг до кімнати і казав нам
”о там аварія на вулиці“
і кожен казав:
”ей чув аварія на вулиці“
 
там аварія на вулиці
разом буде сім їздців
одна невіста і шість гравців
понівечені мерці
 
не дай померти у дорожній пригоді
мені лежати би у чистім полі
змії ссали би мою шкіру
черви стали ніби друзями
вічі хай би птахи виїли як
я лежу
а хмари все плинуть
 
ода до цвіркуна . . .
надумав-от я відкрити крамничку
місце де продають речі
я назвав би її ”цвіркуном“ . . .
о там є великий зелений цвіркун
бачила мого цвіркуна мамо?
диви який він класний. . .
(о-о збрехав це була міль)
а гаразд їй недалеко та хай біжить собі
 
енсенада
розіпнутий пес
дохлий тюлень
тіні мертве авто сонце
зупиніть
я вийду ізвідси усе нестерпно
ей поглянь хто наближається
і нічого не вдієш із цим . . .
 
убивця піднявся удосвіта
узув черевики
узяв лице із античної галереї
відтак він пішов коридором бейбі
і двері ті
він одчинив
 
”батьку?“
”так сину?“
”я уб’ю тебе“
”мамо? я хочу . . .“
тебе мамо! на всю ніч
стривай мамо
я кохатиму тебе цілу ніч о так!
 
нумо бейбі з нами це є шанс
нумо бейбі з нами це є шанс
нумо бейбі з нами це є шанс
біля синього автобуса
біля синього автобуса
блюзи усі в авто-
бусі
блюзи усі. . . . о нумо
 
(скрики)
 
 
нині – кінець – приятель ревний
нині – кінець – останній день
крайся болю мій
та услід іти не смій
кінець усмішкам підлесним
кінець ночам та грі у смерть
ось і кінець
 
 
 
 
 
 
 
 

 себе обожнюємо ще
 комусь реально смішно
 не причаститися води
 із тих господніх діж нам
 плекаючи залежну мить
 вичавлюючи прищик
 оскільки завтра інший щем
 не глибший просто інший
 о що тобі моя кармен
 якийсь напів небіжчик
 

За обрієм шукань, уже не перших,
І скільки би їх не нарахував,
Ти знахідкою пошук не завершиш,
Бо це ілюзія і зоровий обман.

Тремке повітря оптику збиває –
Водночас ти і наче на землі,
А виднієшся перед небокраєм,
На голові, як йог Патанджалі.

Над обрисами водної поверхні,
Йдучи на захід, бачиш небокрай,
Передостанній – от і підпливай,
Розвій же біль і муки страстотерпні.

За ним – земля. То вдумайся і зваж –
Чи хочеш там побачити міраж.

По вулиці моїй який вже рік
Лунають кроки, — друзі йдуть від мене.
Загублений тим втратам з часом лік,
Та темрява їх знає поіменно.

Там справи всі запущені давно.
В оселях зникли музика і співи.
Лише Дега, дівчатка, все одно
блакитно-біле розправляють диво.

Ну, що ж, хай не розбудить пал страху
вас, беззахисних, прямо серед ночі.
До зради втаємничену жагу,
О, друзі не сховають ваші очі!

Самотносте, із норовом тугим!
Виблискуючи циркулем із сталі,
Ти холодом прокреслюєш круги,
не чуючи вмовлянь, що марні стали.

Так призови мене, й не відпусти!
Плеканець твій, що звик до порожнечі.
Втішатимусь в обіймах самоти,
Вмиватимуся синню холоднечі.

Навшпиньки б стати в лісі там, де ти,
На тім кінці вповільненого жесту,
І листя до обличчя піднести,
Сирітство відчуваючи блаженством.

Твоїх бібліотек даруй мені
Ти тишу та концертів стиль високий,
І я забуду в мудрості своїй
Тих, що померли, та живих допоки.

І я пізнаю мудрість і печаль,
Довірять потаємний зміст предмети.
Природа, притулившись до плеча
Дитячі відкриватиме секрети.

Тоді з пітьми, що встигла полонить,
Із бідного невігластва, раптово,
Прекрасні риси друзів ще на мить
Проявляться, а потім зникнуть знову.
Прекрасні риси друзів лиш на мить
Проявляться, а потім зникнуть знову.


Закінчено 25 січня 2020 року.

Поету гроші не потрібні!
Достатньо хліба та водиці.
Усі таланти - люди бідні,
Це вже давно не таємниця.

Цей світ краде щоденно сили,
Недосконалий, недолугий.
Поет сидить на хмарці білій
І пише, слухаючи фугу.

Він має бути у стражданні
Відлюдником обов'язково!
Нічого спільного з коханням -
Єдина для митця умова.

Тілесні примхи - теж убого!
Поет - піднесений ангелик,
Бо замість органа у нього
Легенький пурхає метелик.

Єдиний сенс - поема тиха
Про щось омріяно-космічне.
Поету не потрібні втіхи,
Бо він - створіння потойбічне!

Не потрапляйте у тенета
Чогось простого та земного!
Прошу, підтримайте поета -
Вклоніться, розцілуйте ноги!

Цвіла магнолія, бузок
схиляв додолу віти.
В кишені загубивсь квиток
на потяг «Інтерсіті».

Не встигла сісти у вагон —
спіткнулась, то й не варто.
Давно згорів пустий перон
у ненаситній ватрі.

Котилось сонце за лани...
Дорога кривиною.
На чорній смузі борозни
прощалися з тобою.

Губила сльози осяйні,
немов верба сутула.
Ридала скрипка у мені,
та я її не чула.

30.04.2026р

 
Ніколи їй не схибити
(ду ду ду ду ду ду, ужеж)
Обізнана із оксамитовим дотиком
Ящіркою оце, на склі вікна
Тип, що у натовпі, чоботи з люстерками
Всіх кольорів
Бреше очима, наднормово руками
Опрацьовує
І спогад мильний про дружину, що із’їв був
На пожертву у культурний фонд
 
Дай мені дозу, я розпадаюся
На дріб’язки, там, у районі спальному
Дай мені дозу, я розпадаюся
 
О, супер-мама візьме шпалера
О, супер-мама візьме шпалера . . . .
 
Щастя це тепла зброя (бах, бах і в ціль)
Щастя це тепла зброя, мамо (бах, бах і в ціль)
 
Тебе тримаю ув обіймах я (о-о, так)
І відчуваю пальцем твій гачок (о-о, так)
Я знаю, ніхто не завдасть мені зла
Оскільки
 
(Щастя це) тепла зброя, мамо (бах, бах і в ціль)
Щастя це тепла зброя, як от є (бах, бах і в ціль)
Щастя – тепла, як ото воно є, зброя
(щастя, бах, бах і в ціль)
О, хіба не знаєш, щастя
Тепла зброя, мамо
(Зброя, як ото є)
 
 
 
 
 
 
 
 

Злетів у Небо передчасно
Співець любові осяйної.
Його поезія не згасне!

Безсмертні почуття прекрасні,
Що не розчавлені війною!
Злетів у Небо передчасно.

Вночі засяє зірка ясно...
Так само, сяючи красою,
Його поезія не згасне!

Стиль неповторний, думка власна...
Сумне побачення з весною.
Злетів у Небо передчасно.

Вкриває душу смуток рясно,
Ідуть у засвіти герої -
Його поезія не згасне!

Хоча й сміються ниці блазні -
Він переміг у цім двобої!
Злетів у Небо передчасно...
Його поезія не згасне!

Вітер увірвавсь на ганок,
ходором вся хата.
Не буди мене так рано,
я ще хочу спати.
Додивитись сни рожеві,
дочекатись зливи
і плекати світ у мреві
срібної оливи.
Не турбуй мене ти марно,
хай мої видіння
розчиняться у вітальні
стогоном осіннім.
Розхлюпоче серце ласку
поспіль берегами.
і освятить Божу паску
в урочистім храмі.
Сонце блисне поміж вії
зайчиком яскравим
І в душі моїй посіє
кольорові трави.
Ось тоді прокинусь, вітре,
вмитися росою,
щоб веселкою розквітло
небо наді мною.

27.04.2026р.