Як я ходив іще у семінарську школу
Була особа там, напучувала, буцім
Як оце звернутися до Бога молитвою
Звернутися до Бога молитвою
Звернутися до Бога молитвою
Ти не у змозі звернутися до Бога молитвою!
 
Хто надасть мені притулок? Місце, де ховатися
Мені ховатись там
Укриття мені шукайте, я не витримаю ось
Чужинець на порозі
 
М’ята перцева, спіднички, десерти
Сакс чемпіонський і дівчина Сенді
Чотири є способи все розгадати
Один – спати, інший – подорожувати, та-таа
Третій – бандитом на пагорбові
Четвертий – любити сусіду й диви –
Йде жінка його
 
Катакомби із кістячком
Скам’яніння баб зимових
Носять немовлят до річки
Улиць шум, авеню
Писарі новини жнуть
Монах узяв ланч
 
Хе-хе, купив поживи
Узяв таки
Вуу!
І це найліпша ланка марень
Марень найліпша ланка
Усе непогано
Нормально, ей
Ага!
О, я навіть пишаюся причетністю
 
Успішні пагорби як сенс
Має бути саме те
Із улиць ніжних лине гра
Прошу на Безпонт-Парад
По життю копичиш баки
На могилу без оградки
Існував якийсь же шанс
Плейс утримати для нас
Має бути саме те
Має бути саме те, еге
 
Безпонт-Парад почався &
Мурмотіння двигунів
Онде люд гуляючий
Кобра і напроти леопард гарчить
Олениха в шовкові ей
Бісери і декольте
Цілувати мисливця в живцях, він боровся якось
Із левами вночі
 
Заочі!
Світла все яскравіші
Радейко невгамовне
Підзивають псів або
Є тварин усяко ще
На подвір’ї
І щоразу важче
Описати
Матросів
Недокоханим
 
Коридор тропічний зі скарбами
Що звело нас і лагідний екватор?
Вартісне а чи нове
Щось ще поки будить, ей
Підзивають псів, підзивають псів
О щоразу важче
Підзивають псів, підзивають псів
Підзивають псів, звуть своїх богів
 
Мене зустрінь, ти
Пізно, бейбі
Забий декілька тварин
Роздоріжжя ті
Запізно
Усе на дворі
І щоразу важче
Роздоріжжя
Мене зустрінь, ти
О ми йдемо, у величі
Передмістями
Коридор тропічний зі скарбами
Веселитися
Спільно з усіма
Що звело нас і
Лагідний екватор?
Передмістя
Ти і я
Аби щось нове
Щось іще
Щось, що поки збуджує
Ліпше мати зброю
Ліпше мати зброю
Коридор тропічний зі скарбами
Ми раді мчати, а куди не знамо
 
 
Можна щонайменше
Кінські очі пошмагати
Вергти у сон
У плач
 
 
 
 
 
 
 
 

Я - мов раб...
Близькість з ко́трим
компрометує.
Ти - наче
високопоставлена
Персона...
Не дай Боже,
побачать нас разом,
почують -
Буде гірше,
ніж вибухне
бомба нейтронна?!

Що нам хтось? -
Поголос, метушня,
пересуди -
Нас незримі
сердечні
поєднують ниті!
Світ такий - в нім
невігласи ляси
мусують.
Гонор сірости -
Вище від себе
чорнити.
2010

 
люди говорять а не зна ніхто
чому тебе я покохав ото
мовби старатель злотоносний пісок
ґо танцюймо добрий час зійшов
ей
 
багато хто живе в полоні мрій
ретельно бруд ховаючи у рукаві
а моє кохання бейбі не будь-що
ґо танцюймо добрий час зійшов
ей ей
 
добрий час зійшов
о хай сяє
хай зогріває серце твоє твоє
бейбі добрий час зійшов
ей
 
кохання гарна річ якщо везе
у мить оцю коли кохаєш усе
мов я є прапорець а ти є шток
ґо танцюймо добрий час зійшов
ей
 
о добрий час зійшов
о чуєш бейбі
кажу про добрий час
хай зогріває серце твоє
о час зійшов
 
 
 
 
 
 
 
 

Все карр та карр - пісні старої тітоньки.
Коли садили верби ще діди,
Питалися у неї: птахо, звідки ти
Перенесла гніздо своє сюди?

І що облюбувала, чорнопера, тут?
Околиці затишшя чи сади?
Гукала дощ і випасала череду,
Коли садили верби ще діди.

Закаркає - шукаю парасолю я.
Погоду слухай - змокнутим ходи.
Була її прогнозів монополія,
Коли садили верби ще діди.

Стара верба. Сучками небо колеться.
Не гнеться долу пагін молодий,
Як в час, коли трудились на околиці
Ворона й молоді мої діди.

Пам'яті сестри
Людмили

Сил нема спинити,
Хоч я так хотів, -
Метушливі миті
Найкоротших днів.
Квапляться аж надто
До межі зими
Хмар вологих клапті
Та їдкі дими.
В сирості щоденній
Повно гіркоти, -
Кольори зелені
Важчає найти.
Вилиняли барви,
Налягла жура, -
Швидко робить справи
В'януча пора.
Мов стискає пресом
Час осінні дні,
Смерть твоя, мов лезо,
В згніченім мені...
12.11.25

Накуй зозуленько роки ті
де все цвіте у оксамиті,
де почуття несамовиті,
де Сонце гріє, ще в зеніті,
і сяє золотом в блакиті.
Щасливі люди тої миті,
бо наслідки гріха відмиті,
ех, відати б, що люди ми ті.

11.11.2025р. UA

Бабине літо пішло по-англійськи —
не набулися достатньо із ним.
Листя опале танко́м одаліски
губить красу в арабесках чудни́х.
Вже листопад скинув тоги багряні,
красень бульвар на очах облисів.
День статуеткою із порцеляни
брякнувся ниць. А ти дуже хотів,
взявшись за руки, йти стомленим містом,
без парасольок під мрячним дощем,
разом збирати перлинне намисто
із голубих пелюстків хризантем.
Зводити замків повітряні вежі
над хмарочосами деревини,
та випадково на лівобережній
пристані сіли у різні човни...
У невідоме несуть за собою:
хвилі бентежні, стрімка течія́,
та відчуваю, за даллю річною
губить сліди половинка моя.

11.11.2025р.

Артур Курдіновський

Приходили в моє життя...
Не роззувались на порозі.
І брудом від свого взуття
Сліди лишали на підлозі.

А я ходив і витирав
Підлогу та відкриту душу.
Вже відобразив поліграф,
Що я хворів, тепер - одужав.

Я не читаю ваш курсив -
За мною більше ви не стежте!
Жорстоку тишу полюбив
І чітко вимовив: "Нарешті!"

Прийняти ваш гучний парад
Душа ошукана не зможе.
Я озираюся назад
І шепочу: "О, Боже... Боже..."

5.11.2025р.

Олександр Сушко

Приходили в моє життя
Друзяки, без трусів і босі.
І добре! Бо брудне взуття
Сліди лишає на підлозі.

Та...бац! Зайшла одна мара
У кирзяках (плювок у душу)!
І каже: - Здрастуйте! Я - граф!
( я ж хворий був, ще не одужав).

За ним слідів липкий курсив
Аж від порогу - й до алькову.
Я подумки загалосив!
Від люті відібрало мову.!

Хоч чемний - не маркіз де Сад,
Для мене гості - челядь Божа...
З розгону копняка під зад
Йому влупив, хоч так негоже.

10.11.2025р.

Із Йосипа Бродського (1940-1996)

1

Закі́нчивши всі іспити, вона
в суботу в гості запросила друга.
Смеркалось, і заку́пореним туго
здавався глек червоного вина.

Неділя почалася не всуху,
і гість, так-сяк просунувшись помежи
стільців скрипучих, не забув одежі
на ледь у стінку вбитому цвяху.

Вона, дотягшись вільно до стола,
у рот плеснула рештки із бокала.
В квартирі сонна тиша ще була.
Вона у ванні з піною лежала,

довірившись облупленому дну,
і порожнеча з милом діловито
повзла у неї крізь іще одну
відтулину для спізнавання світу.

2

У дверях він помітив, що рука
закаляна; запхавши по-хлопчачи
її в кишеню, він почув, як здача
з вина плеснула в надрах піджака.

Вода, ллючись із деренчливих труб,
несла бички та сірникові цурки.
Він цвях згадав, і цівку штукатурки,
і спотання з його набряклих губ

злетіло слово (хоч його усі
чували, неможливе фіксування).
Й якби тут не під’їхало таксі,
він остовпів би сам від здивування.

Він роздягавсь, вернувшися з гостей,
і поглядом обходив обережно
свій власний ключ до багатьох дверей,
чий перший оберт був такий бентежний.

уоеауоеауоеауоеа(2025)

Я знову прокидаюсь на світанні,
До мене завітало крізь дощі
Таке кохання, що і не кохання,
Така собі тортура для душі.

"Усе на світі має власну вартість".
Я добре вивчив цей закон життя.
Чи треба божевіллю піддаватись?
У молодість немає вороття.

Я бачив невзаємність. Бачив зраду.
Довірливо вклонявся шахраю.
Освідчувався заспаному саду
Та обіймав ілюзію свою.

Світи мені яскраво, зірко рання,
І надиктуй згорьований сонет.
Я вилікуюсь від цього кохання,
Бо доля надала імунітет!

Сіріє небо, гублячи блакить.
Іржа вражає вже пожовкле листя.
Що стрімко долу падає, летить.
А з ним і літніх днів пора барвиста.
Стікає в небуття. І тане час,
Що кожному відведений у долі.
Невже пісень веселих
світоч згас,
Бо їх раніше вже було доволі?

6-9 вересня 2024 року

Там, де сонце торкає землі, помічаю дива:
Розливає лафіт незнайомий мені сомельє.
"Добрий вечір"- вітає. Киваю і я - "Навзаєм"
Завмирає і дивиться, ніби мене впізнає.
Ніби я - той бувалець, якого давно чатував.

Так і хочу йому простягнути у руки кришталь.
Розливається трунок, і обрієм дАрма тече!
Білосніжна хмарина лягає йому на плече,
Як із льону рушник. І не зводить із мене очей
Незнайомий виняр. Ти мене про вино не питай.

Так багато вини, що вино найдорожче гірчить.
І лафітом мене спокусити, то задум пустий.
Там, де сонце торкає землі, воно має зайти.
А до того скільком ще поспію сказати: "Прости"
То ж хмеліти мені, сомельє, не годиться нічим.

Хмільний Хмільник на рідному Поділлі --
Благословенний, чарівливий край.
Де пестили мене волосся хвилі,
І мріяння збувалися про рай.

І бабине цвіло розкішне літо...
Я поринав у промені принад
Щоб душу розхвильовану зігріти --
Від щастя плакав листям листопад.

Весело-жовті блискітки опали.
Їх розсипав грайливий вітерець.
І ткав нам цілі килими-опали
Так легко, наче ґеній -- ткач-митець.

Напливами п'янкого милування,
Неначеб-то натхнення нас вело --
Пронизувало трепетне кохання,
І благодаттю ніжило тепло.

3 листопада 7533 р. (Від Трипілля) (2025).

Вереміями, вереміями
Плач із радістю межував.
Все перебрано, перевіяно,
Перелущено по жнивах.

Чи пробачило спрагу літові
Те, що вижило у зимі?
Від морозу і спеки - мітини,
І настирливість навзамін,

Щоб в упертості спину вирівнять,
Перемелене солодить:
Ще трудилася виром вирвана
Та бджола, що несла меди.

Хтось проходить по сниву тінями
Топче мерклу мою межу.
Я ж під зиму сівбу затіяла:
Зерна сію і сад саджу.

***

Вкривають землю втомлену тумани,
Народжуючи зболені рядки.
Чи варто будувати точні плани,
Коли у долі власні є думки?

Можливо, осінь рубіконом стане,
Напише світлі, райдужні казки.
З пейзажу прибираю все погане,
Наносячи якісь нові мазки...

А жовтень, виявляється, пророчив
Мені зустріти неповторні очі,
Без зайвих слів, штампованих тирад.

Освітлює сонет осінню тишу.
Яку тепер історію напише
Непередбачуваний листопад?

(С)Артур Курдіновський

***

Освітлює сонет далеку відстань,
Для двох теплішим стане листопад.
Складаємо рядків магічну пристань,
Минаючи порожній маскарад.

З тобою може стати променистим
Беземоційний білий снігопад.
Все навкруги новим наповню змістом,
Вкладаючи тепла крихкий каскад.

На горизонті скалить зуби холод,
Вривається в оселю груднем кволо
Й думки морозить кригою питань...

Розвіє сумнів слова спільний подих,
Зігріє нас міцних обіймів дотик...
Розчинимось у пристрасті зізнань.

(С)Любов Інішева

“Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. В словах нема нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають ружі.
Хай він, може, справді кращий і для тебе любий,
Та вірнішого від мене не було й не буде.
Можна б, звісно, утопитись чи випити зілля,
Та прийду, якщо покличеш, на твоє весілля.
І проситиму, як брата, обранця твойого,
Щоб беріг тебе, мов квітку, даровану Б-ом.
І якщо нам у подружжі не судилось бути,
То порай мені, кохана, як тебе забути.
Кажеш, маєш таке зілля близько перелазу?
Як даси мені напиться, забуду одразу?
Із рук твоїх буду пити. Крапля не проллється.
І молитимусь за тебе, доки б”ється серце”.

 
не повіриш
ріка промовила
ледь відчутно
чи ти утримаєш мене
 
вільно пада потік
не спиняє хід
вдихай цю воду скільки є
спадаючи потік
не спиняє хід
вдихай цю воду скільки є
ріки знають щось
 
чи повіриш
як не потрібен
йду геть але дай часу ще мені
о я втону в містично розігрітому вині
 
не повіриш
ріка промовила
ледь відчутно
чи ти утримаєш мене
 
йду геть але дай часу ще мені
о я втону в містично розігрітому вині
 
вільно пада потік
не спиняє хід
вдихай цю воду скільки є
спадаючи потік
не спиняє хід
вдихай цю воду скільки є
 
 
 
 
 
 
 
 

Приходили в моє життя...
Не роззувались на порозі.
І брудом від свого взуття
Сліди лишали на підлозі.

А я ходив і витирав
Підлогу та відкриту душу.
Вже відобразив поліграф,
Що я хворів, тепер - одужав.

Я не читаю ваш курсив -
За мною більше ви не стежте!
Жорстоку тишу полюбив
І чітко вимовив: "Нарешті!"

Прийняти ваш гучний парад
Душа ошукана не зможе.
Я озираюся назад
І шепочу: "О, Боже... Боже..."

Мій рідний край – це неосяжний простір,
Де у безхмарні, чи
скрутні часи,
Я – невід’ємна частка, дивний розчин
Кохання, волі, гідності, краси.

Мій рідний край – це ясноокі діти,
Турботою оточені родин,
Від пращурів безцінні заповіти
Сприймаючі мільярдами клітин.

Мій рідний край – це місце поховання
Моїх батьків і їх старих батьків,
Де всіх нас нагороджено коханням,
Де мова не жалкує щирих слів.

Де сміх лунає, коли в серці свято,
Де сльози душать, коли в серці сум,
Де не кидають без вини за ґрати
І де цінують справжній хист і ум.

Мій рідний край – це відчуття свободи
І право обирати власний шлях.
Це – бачити прихильність від природи
У хмарах, вітрі, навіть у дощах.


Це – спільний дух, історія, культура,
Квітучі землі і рясний врожай –
Завзята, життєдайна увертюра
До миру й щастя, що важливі вкрай!

Це край, де я не гість, не біомаса,
Де відчуваю у душі розмай.
Це – Україна – істинна прикраса,
Мій рідний край – мій неповторний край!

31.10.2025р.

Мене щоб не помітили, забули,
Ховаю душу в чорному плащі.
О, листопаде! Ти - моє минуле,
Таке ж похмуре, як твої дощі.

Не треба сліз, бо в моді - безтурботність,
Усі міняють душу на протез.
О, листопаде! Ти - моя самотність
І погляд невдоволений небес.

Складається не лірика - сатира,
І ляпаса дає безбарвний день.
О, листопаде! Ти - моя зневіра,
Мінорний лад усіх моїх пісень.

Моя кохана осене! Ну знов ти
Даруєш чистий ілюзорний світ.
Мене з собою забирає жовтень...
О, листопаде! Ти - мій заповіт.

Прекрасний ранок, трохи сонний,
І трішки гріє сонцедень.
Залиті сяйвом злотодзвонним,
Пташині виляски пісень

Пробуджують медові ріки,
Що витікають із небес.
Сварог сьогодні світлоликий
Дарує нам одне з чудес.

Він пектораль кує осінню,
Іскряться виблиски різкі,
На плесах висі ніжно-синіх --
Молочним відсвітом мазки.

Між гілля -- просіка у небі
Лягла озерцем чарівним.
Завмерло все в молитві-требі,
Мов наяву - осінні сни.

1.11.7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Слова сліпі, тавровані тобою
У дощ, що перекреслив всі надії.
То ж не було хвилини супокою,
Хилились хризантем промоклі вії.

І падолист. і вітер, і печалі -
Усе змішалось у гіркім коктейлі
Зів*яли восени колишні чари.
І сльози дощові котились в темінь.

Хоч ночі вишивались фіолетом,
І дні минали у бурхливім скерцо,
Слова застрягли холодом стилета
Крізь обладунки трепетного серця.

Розгулявся північний, та так уже крепко і пристрасно!
Ось мою абрикосу в обіймах за ніч роздягнув.
Зняв сукЕнку, порвав, і бруківку спідницею вистелив.
Загорнулась калюжа в оборку її осяйну.

Іздаля - ніби бісером жовтим обочина вишита.
Посвітліли і мокра дорога і чорна земля.
Що від літа почув теплий вересень, все мені вишептав:
Листям пружним і травами ніжними день звеселяв.

Та змарніло зело, а за мить пожовтіло в піднесенні.
Вітру втіха була - розв'язати з дощами міхи.
Намокали листи, і ставали усі безадресними,
Устеляли дорогу й ріллю, не відкриті ніким.

І відразу буріли на тлін послання листопадові.
Абрикоса трималась до вчора у затишку туй.
У вікно заглядала: там слоїки повні цукатами.
- Бачиш свій урожай? Ну а листя скидай, не жалкуй!

Пробачай міжсезоння капризи - вдоволення вітрові.
Хай сьогодні минуща калюжа відчує кураж.
Ти осінню негоду і зиму безжалісну витримай,
Зацвітай навесні! І за листям опалим не плач.

Не напишу про тебе мемуари,
Хоча мотиви вже робили кроки.
Ще від Кармен звучало стільки арій,
І павутинням заплітались роки.

Не напишу про тебе мемуари.
Приходить розуміння надто пізно.
Не збудувати тріумфальну арку.
Які ж ми різні, ми з тобою різні.

Не напишу про тебе мемуари,
Хоч ще у шпарку заглядає пам'ять.
Чатує простір - слів добірна марка.
Лиш доля пише, ніби грає гами.

Нарешті я ізнову на Природі,
Колише тишу ніжний вітерець.
Вистукує морзянку на колоді
Завзято-щемно дятел-молодець.

Нарешті літо бабине всміхнулось,
І золотом обсипало мене.
І дивовижним шумовинням чулим
Малює легко марево ясне.

Нарешті світло заглянуло в душу -
Між хмарами ввімкнувся сонце-клин.
І холоднечу розірвав-порушив,
Промінням білим накришив перлин.

Нарешті в обезличеній печалі,
Долаючи похмурості усі,
Панянка Осінь радісно постала
В усій своїй нев'янучій красі.

30 жовтня 7533 р. (Від Трипілля) (2025).

 
Вже гарненькі дівчатка у ліжку, мабуть
Вітці сього міста намагаються, жмуть
Щоб коня Пола Ревіра реінкарнуть
А містечку – чого нервувати
 
Душа Бели Стар поглум передає
Єзавелі-черниці й та шалено плете
Півперуку для Різника-Джека що є
Головою в промисловій палаті
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
Істерична невіста в автоматовій залі
Стогне із криками “Мене зобов’язали”
І лікаря кличе, той зачиня усі ставні
Каже “Я би не пускав сюди хлопців”
 
Тут заходить ще знахар, та човга ногами
І каже із помпою невісті в нестямі
“Годі вже рюмсати, гордість ковтаєм
Це не трутка, не вмер ніхто досі”
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
Іоан Хреститель, що катував лиходія
Гляне на головкома, героя у мріях
Каже “Мов, о герою, але мов оце діло
Є десь яма? Мене от-от знудить”
 
Головком, усе муху ганяючи, мимрить
“Смерть усякому, хто галасує чи скиглить”
І, впустивши гантелю, тиця у небеса він
“Сонце”, типу, “не гриль, але курить”
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
Філістимець шанує своїх вояків
При надгробках щелепи що розважують їх
Дударів у в’язницю й годувати рабів
Щоби потім послати у джунглі
 
Циган Дейві всякчас табори їхні палить
Зі своїм рабом Педро, що тили прикриває
У нього є фантастична колекція марок
Здобуть друзі & вплинуть на вуйка
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
Геометрія цноти як плоть & кістки
Підручник Ґалілея поцілюючий
У Далілу, безцільну і на самоті
Сльози, що на щоках, то від сміху
 
Брату Біллу я дав би прочуханки, за тим
Посадив у кайдани на пагорбі тім
Ще туди би стовпів і Сéсіла Де Мілля
Щоби він міг померти щасливо
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
Тут Ма Рейні й Бетговен клали спальні мішки
Там тубісти флагштоки озвучують &
Державний банк заробляє щось на карті доріг
Для домів престарілих і вузів
 
Я хотів би для тебе мелодій простих
Щоб утримать од безуму розум о твій
Остудить, заспокоїть, ослабить біль
Від знаття що намарне й безглузде
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
 
 
 
 
 
 
 

Накрила ніч все темною габою,
Гуляє вітер одиноким звіром.
А чи зустрінемось іще з тобою?
Лойовий каганець тріщить, мов віра.

Ми якось розійшлися по-англійськи,
Немов блукаємо у мутнім меві,
А почуттів ще теплий гріє ліжник,
І вогник жевріє: не все ж померкло.

Крихкі і зболені бредуть надії,
І у пітьмі шукають перли світла.
А може ти залишишся у мріях,
Якщо слова мої розвіє вітер.

І на останок зникнуть обрії і далі,
і твердю висушеному єству, в запалі
ще усього минулого свого,- як води -
спадуть, відкриються забутні насолоди.

Пребудь, хоча б тепер, у дійснім світі!
Почуйся птахою, щасливим квітом в житі,
стрімкою рибою у океану лоні -
засяй, цій неквапливій радості в поклоні!

І ти вже хвиля - і з великими й малими -
і найважли́віші для тебе тільки рими,
й себе тутешніми рятуючи ладами,
жалієш тих, що звідси йдуть, хай і богами.

І хто придумав цей затяжний антракт?
Я ніби в душному стою фойє.
І серця стукіт годинникові в такт:
І тук, і тук, бо він десь є, десь є...

Заходжу вглиб глядацького партеру.
Нервую: знайти його не можу.
(Так схоже на трагедію Вольтера.)
А ось балкон, амфітеатр, ложі...

І скрізь чужі, чужі для серця люди,
А я згубила ключі від раю.
Театр...температури амплітуда.
І де він? ...Назустріч йде! Кохає!

ПрянИть опалий лист, гірчить повітря,
Прогріте після заморозків перших.
І барбарису кущ, на тин зіпершись,
Мені плоди простягує привітно:

Як згадку безтурботного крюшону
Між осені, де все гіркаво-кисле.
Подякую. А гілка журно висне,
Розгублює по стежці сум червоний.

З навіртяного боку зовсім лисий.
І не шукають в нім поживи оси.
Однак мене щоранку тихо просить:
Не квапся , а поласуй барбарисом ...

Наші вільні козацькі дрони –
Це і шаблі, і наші очі.
Захищають життя й кордони
Від до наших скарбів охочих.

Їм не схибити при потребі.
Наші вільні козацькі дрони
Під землею, у морі, в небі
Вже налічують легіони.

Від народження і до скону
На ворожу полюють зграю.
Наші вільні козацькі дрони,
Вибухаючи, йдуть до раю.

Наче коні зметнуться дибки,
Ворогів віднайдуть схрони –
Трощать ту сарану на дрібки
Наші вільні козацькі дрони.

21.08.2025р

Те, що в рядок упало
все важче й важче.
Там, де плелась мережка,
там діри, діри.
Ниток міцних шовкових
не стало, а чи
Висохли фарби, струни
провисли в ліри?

Ти , читачу, вже вибач,
так сумно, сумно.
Ніби й золОтить осінь
своє з розмахом.
В лялечки умотались
веселі думи.
Ніби й не гусінь слово,
та й не імаго.

А до весни чекати
ще довго, довго.
Сіра запона грудня
вікно закриє.
Лютого муха біла
впаде на щоки.
Тільки у квітні кокон
відпустить крила.

Страждає небо, згадуючи літо,
Ховаючи в імлу скорботний абрис.
Не в змозі незворотнє зрозуміти –
Не здатне зараз.

Я згоден з ним, ми з небом однодумці.
У краплях з неба потопають мрії,
У рими не шикуються по струнці –
Заплющу вії.

Думок напівоголений гербарій,
Надій, колись зелених, губить листя.
Вже під ногами – жовтий колумбарій
Посеред міста…

08.10.2025р.

Сценка із життя

(Гола сцена. Біля правої куліси стирчить прапорець для гольфу з прапором США.
Поряд – приміряється клюшкою до удару (у бік залу) Великий Американський Президент. Він у туфлях, костюмі, сорочці та краватці.
З лівої куліси виходить Верховний Вождь Гола Борода. Він неголений, у берцях, штанах з камуфляжем та піджаку на голе тіло.)

Верховний Вождь Гола Борода.
От, я прийшов до білого вождя,
шо проживає в Білому вігвамі,
шоб срочно получити ці потужні...
ну, як їх... бумеранги?..
Тьфу ти, блять!
Та я хотів сказати – томагавки!

Великий Американський Президент.
Мій хлопчику, підходь поближче, welcome!
Що ти мугикаєш, ти що, із мугикан?..
Тобі сказати маю по секрету:
якби тоді я був би президентом,
оця дурна Війна за незалежність –
вона б не почалася взагалі...
Мені тут розповів мій друг Владімір:
у вас же вождь був спільний, mister Рюрік,
тому́ усі ви маєте негайно
на чисто русском, ёпта, говорить!
Тобі ж – пора на вибори... До речі,
чому ти звешся Гола Борода?

Вождь Гола Борода.
Коли я народився, то батьки
помітили, що геть я безбородий,
і так назвали... Тільки, підождітє,
а шо нащот обіцяного масла?..
Ось мапа, все оце я відвоюю,
бо згоден на припинення вогню;
вам особисто забронюю ложу
на нашому концерті у Криму!

Американський Президент.
Ти репліки не плутай! Ач, артист!..
Well, твій піджак, до речі, – дуже стильний.
Подумай про білизну відтепер...
І з теми не зіскакуй! Вам потрібно
обрати вже новенького когось!

Гола Борода.
Мені по Конституції - два стро́ки
положено. Я вмію рахувать!
Оскільки перший – сім тягнувся ро́ків,
то й другий має бути теж такий.
Так каже Конституція, кажись...

Президент.
Мій милий, Конституція – то наше!
Я сам пишаюсь «Біллем про права́»!
Не мацай Конституцію руками!
Що за діла́? Ти що, із ділаварів?..
Ану, стривай! Подумай поки трішки, –
у мене в Кабінетному Овалі
висить мій друг Владімір на зв’язку...

(Виходить у праву кулісу.
За хвилину звідти вискакує м’ячик для гольфу.
Гола Борода чухає бороду і голі груди.
Президент повертається.)

Oh fucking shit! У нас, диви, проблема:
він каже, Конституція – то їхнє,
він виправив її голосуванням...
Я ж – тільки п’ятий рік у президентах,
ти – тільки сьомий; а зате Владімір –
вже чверть століття. Отже, він мудріший,
давай коритись рішенням його:
ти будеш вождь Одеського улусу.
Біжи, собі це місце забронюй!

Г.Б.
А шо Єрмак?

П.
                      One moment, please... (Озирається на кулісу.) Тут кажуть,
що Єрмака чекає знов Сибір.

(Народ безмолствует.
                                      Й чомусь здається,
що він це робить на російській мові.)

Не знаю чому? —
Здогадуюсь,
що любить пітьму
і райдугу,
старенький трамвай
на милицях,
смарагдовий рай
у китицях.
Сидіти, отам
на лавочці
та зводити храм
Журавочці;
вбирати красу
мембранами,
озе́рну глазур
туманами.
Натхнення в душі —
криницею,
де хмари дощів
копицею,
де вітер кружля
рівниною
і пахне земля
ожиною,
де небо висить
сокирою
вже сотні століть
над прірвою.

21.10.2025р.

Яскраве, шершаве і чисте,
Природою різьблене листя
Спадає на трави вологі
Уздовж грунтової дороги,
Яку, мов свою полонену,
Вартують лисіючі клени...
21.10.25

Вуальна осінь небо сумом прикривала,
І таємниць прихованих лягло чимало.
Але одна бентежить, незабутня досі,
Коли душа була оголена і боса,
Коли при зустрічі світи перевертались.
До ніг ти сипав зоряні корали.
Слова лились...Поезії прозорі роси...
Розплетені густі злотаві коси.
Вуальна осінь.

Хоча вітри грайливо листя обривали,
Все ж згодом задощило й холод, як у льосі,
Пронизував наскрізь дерева рослі.
І очі вже дивилися чомусь у простір.
А ніч мовчала, розстеляючи печалі.
Все ті ж вуалі.

У водограї бавились веселки:
Зелені, жовті, сині кольори,
І фіолетово всміхались, і рожево,
Фонтан сміявся, прагнув догори,
Дістати неба, хоча б на секунду,
Торкнутись хмари, обійняти сонце,
Фонтан стрибав, а сонценята в хвильках
Ясніли наче сяєво в долонці...

І певне неба водограй цей не дістане,
Та зайченятам сонця другом стане.

Вона поїхала у сутінки далекі,
У невідомість, пристрасність і страх,
У гай, де не злітають вже лелеки
І почуття засохли на вітрах.

Вона поїхала в кохання, як у морок,
В жагу, немов невигасла пітьма.
Невдовзі їй виповнюється сорок,
І стогне без джерел душа німа.

Вона поїхала до борзого коханця,
До бидляка, який стискає так,
Мов демон, до безумного зухвальця,
Що перемеле душу, як тартак.

2 липня 2024

Для тебе також, любий, я змогла б
зірвати з хмари айстри вересневі;
вмочити у безмежжя два весла
і витягти з безодні повний невід;
звільнити з сіті рибку золоту,
серпанок непроглядний загадати,
щоб ворог не знайшов і за верству
на мапі всесвіту координати.
Сховаємось за хвилею, яка
за штормом котить води буревійні.
Дістанемось того́ материка
де будемо, як чайки вільні.
Збудуємо палаци на піску,
і вистелимо мушлями підлогу,
бо так чудово в затишнім бузку
підносити молитви Богу.
На скелях, що тримають небосхил
знайдемо едельвейс духмяний —
хоча нема коралових вітрил
на човнику надій, коханий.
Допоки океан ще не змалів,
а небеса нашіптують верлібри,
втечемо від війни на край землі,
там, де пасуть метеликів колібрі.

19.10.2025р.

Світ знавіснілих торгашів
Я так ненавиджу страшенно.
Хіба в нім є щось для душі?
Все - для бездонної кишені.

Ти слухаєш музичний твір --
Сяйну Бетховена сонату...
Вривається реклами звір --
Щоб свого кендюха напхати.

Он личка ніжного овал
На трасі, мов картина з Лувра,
Шукаєш жінки ідеал,
А то лише продажна курва.

Аристократи й королі
Палаци, замки будували.
А торгаші на цій землі --
Як стадіон - торгові зали.

Торгуйний центр воно звело,
У кріслах там сидять "кидали" --
(Розводять "лохів" на "бабло"),
Їм усе мало, мало, мало.

Бо добре служать Сатані,
Їм кров людська - вино червоне!
І роблять гроші на війні,
І совість у вині тім тоне.

Над світом повиса туман --
І чесна праця вже не в моді.
Політика-брехня, дурман -
Продажне бидло верховодять.

Кому поезія краси --
Висока, праведна здалася?
Хіба її ти продаси
Гидкій, безликій, сірій масі?!

Торгує книгами поет,
Вже не літа думками в небі.
Беруть ті твори в туалет,
Щоб скористатись при потребі.

18 жовтня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Всіх потворних істот видаляю з життя,
не з'ясовуючи в чому справа.
Вимітаю із серця токсичне сміття
й тих, у ко́го душа порохнява.

Підлість не визнаю, як у спину плювки,
зневажаю Іуд лицемірних.
Не подам психопату я більше руки —
до рапіри немає довіри.

Пробачаю образи та зло загалом,
хоч не склеїти глечик розбитий.
Неможливо облити людину лайном,
щоб самому рук не забруднити.

18.10.2025р

Коли тобі сняться рожеві сни,
Чи неймовірно яскрава картина,
Це мами молитва летить в небесах,
Бо ти завжди її люба дитина.

Коли на ранок усміхаєшся дню,
В душі плекаєш передчуття свята,
То це кружляє в височині
Молитва найкращого тата.

І де б ти не був, так буде навічно:
Батьківська Любов огортає світлом,
І мама і тато поруч з тобою,
Щоб серце твоє й надалі квітло...

Моя молитва - до них у Небо,
Молитва батьків - до мене на Землю...
У певну мить слова зустрічаються,
І Сяйво тоді безмежно-безкрає,
Наче промінчик Пресвітлого Раю,
Мов Янголи крилами обіймаються....

 
На порозі волоцюга
Їсить без турбот
Метильований сендвіч
Сам – ходячий гардероб
Ось іде дочка єпископа
Із іншого кута
Йому так ніби заздрить
Її гнали все життя
 
Я очікую терпеливо
Улігшись на підлогу
Змагаюся собі складати пазли
А ще дощить тут ізнову
 
Гангстер ось лячний на вигляд
Вірний люґер на руках
А як вертається додому
Правдивий батько так
А коли мова йде про бізнес
То може вхопити ножа
Він виглядає релігійно бо
Злочинність – це житейський фах
 
Я очікую терпеливо
Улігшись на підлогу
Змагаюся собі складати пазли
А ще дощить тут ізнову
 
І це як є
О все гаразд
 
Я очікую терпеливо
Улігшись на підлогу
Змагаюся собі складати пазли
А ще дощить тут ізнову
 
О співаку непереливки
До левів кинутий він
А басист виглядає нервовим
Дівчат споглядає із вікон
Барабанщик немов поламався
Тримаючи вірний ритм
А гітаристи – ті пропащі
Пожиттєва гонитва у них
 
Я очікую терпеливо
Улігшись на підлогу
Змагаюся собі складати пазли
А ще дощить тут ізнову
 
Оце бабусі – тисяч двадцять
Махають хустками на етер
Свої пенсії витрачають
І скрикують “Це нестерпно!”
А онде рота солдатів
Спостерігаючи замерла
А королева одважно скрикує
“Що у вас там за діла?”
І з моторошним “Талі-хоу”
Кидається у ряди
Бабусям дякувати отим які
Кричать: “Боже огради!”
 
Я очікую терпеливо
Із коханою на підлозі
Змагаємося з нею скласти пазли
А ще дощить тут ізнову
 
Та все гаразд ей ей усе є гаразд
 
 
 
 
 
 
 
 

На відліку дванадцять час спинився —
прочитана сторінка ще одного дня.
Осіння мла, порожня годівниця
не нагодує з рук замерзле цуценя.

Хтось викинув дружка... Іди до мене,
зігрію серцем, хоч сама тепер, як ти
тремчу від холоду листком червленим
на цім пронизливім вітриську самоти.

Не зазирай у душу кароокий —
не віриш більше дивним людям над усе?
В сухого тільця западають боки —
голод не тітка, пиріжків не піднесе.

Не бійся, песику, тебе не скривджу,
лише погладжу наостанок шерсть руду.
Смерть осені приготувала крижму
в яку загорне згодом приспану біду.

Яскравий місяць в човнику гойдає
вселенську тишу до благо́го забуття.
Пливуть щенячі ро́ки небокраєм,
на аватарці неба — кадр мого життя.

16.10.2025р

 
Вона пройшла через паркан
Казала: ‘Ось тобі дурман
Коштовна поміч аби міг
Звільнитися страждань усіх’
На відповідь: ‘Тобі це зась’
Вона пійма мої зап’ястя
Мене жбурляє навзнаки
Забити щоб у колодки
 
І без дальшої суперечки
Визнав я, розум не до речі
Бо якщо ти є сильно мудрий
То це погіршить наявні муки
 
Казала: ‘Не до слів тобі
Твій голос чи не заслабкий?
Не можеш мовити безвинно
І сірий мозок твій не дійний
Що мислить він за тебе тут
Питай його, у чому суть?’
Змагався я відповідати
Та се обман, й чого він вартий
 
Яко дурень, я вірив у себе
Гадавши, був я іншим, гейби
Вона, бачивши, я безсилий
Мене самого залишила
 
Яко дурень, я вірив у себе
Гадавши, був я іншим, гейби
Вона, бачивши, я безсилий
Мене самого залишила
 
Вона пройшла через паркан
Казала: ‘Ось тобі дурман
Коштовна поміч аби міг
Звільнитися страждань усіх’
На відповідь: ‘Тобі це зась’
Вона пійма мої зап’ястя
Мене жбурляє навзнаки
Забити щоб у колодки
 
І без дальшої суперечки
Визнав я, розум не до речі
Бо якщо ти є сильно мудрий
То це погіршить наявні муки
 
 
 
 
 
 
 
 

Три роки промайнуло, як жура
прийшла у дім, мов грім посеред ночі.
І обілляла осінь із відра
холодними жалями дні пророчі.

Сестричко, люба, не зійдеш з небес,
моя печаль — повітряна сирена.
На кладовищі дерев'яний хрест
а на світлині усмішка блаженна.

Могла б ще жити, доглядати сад,
любити світ, якби не та з косою,
що на святу Покрову в листопад
накрила серце чорною габою.

Сумую невгамовно день за днем,
у панахиді свічка догорає.
Летить моя душа над вівтарем
так само, як твоя над небокраєм...

13.10.2025р

*
Едемський сад. Пташки щебечуть.
Буяє все в саду навколо.
Підкрався непомітно вечір –
Вже чути соловейка соло.

Так гармонійно, безтурботно –
Здавалося б,чого бажати…
І ніби добре так достоту.
Та не усім тут райське свято…

Плоди тропічні не смакують
І сонце лагідне не тішить.
Усе Адамові тут всує –
Нудьга-самотність усе глибше…

Творець збентеживсь негараздом,
До себе Ангела покликав
І відіслав його з наказом,
Котрий слід виконати тихо.

Створити подругу Адаму
Творець додумався нарешті.
І щоб розкішна вийшла дама,
Зробити треба було дещо…
*
Заснув Адам і сон глибокий.
Підкрався Ангел і ребро
Із правого дістав він боку,
Творцю поніс оте добро.

Насвистуючи, Ангел рушив-
Закінчив справу нелегку.
Хотів він прислужитись дуже,
Та Чорт зустрівся на шляху.

Похизувався Ангел, схоже,
Ребром, добутим серед ночі.
Нечистий запитав, чи може
Побачити на власні очі.

І ледь до лап ребро узяв він,
Чкурнув – лише запорошило.
Йно рота Ангел встиг роззявить,
Побіг за Чортом, що є сили.

Та той утік. Ото бідося.
Та посміх хитрий на лиці.
Хоч наздогнати не вдалося,
Та хвіст лишився у руці.

Задумав Ангел щось лукаве.
Зметикував, а що робити.
Бо мусів завершити справу.
Залишилось вчинити хитро.
*
Застав Творця Ангелик сплячим,
Хвоста підсунув для творіння.
Так у жінок, збагнути лячно,
Узялось дідькове насіння.

Та не лише в них хвостик бісів.
Ще - милий янгольський обман,
Халатність Богова, в довісок, –
Три компоненти милих дам.

Отак живем. І поряд з нами
Так, ніби марні всі страхи,
Живуть прекрасні любі дами.
І несповідні їх шляхи…
13.10 2025

 
світанок помер і
день услід
мене вітає сам-один
місяць-оксамит
власну самотність осягну в цей день
що трохи більше аніж досить
щоби кинути все й кинутися геть
палай північний
самотній мій ліхтарю
проз утому
 
онде усміхнений твій портрет
на похнюпленій на стіні
чи це мене реально ще турбує
правдиво ні
лише пил який паде весь час
все не дає розвидити
сережку кимось загублену
недалеко від виходу
 
палай північний
самотній мій ліхтарю
неутомно
іще
у самоті у самоті
о як оце гнітить усе
 
тож я дивлюся без зміни
на цей старий камін
готуючись до спалаху того
крізь мою уяву
повідати мені за мить
про цирк або крамницю повну мрій
і хтось купля & продає мені а ще
все дзвонить о там де вхід
 
палай північний
самотній мій ліхтарю
проз утому
ей-ей
блискавку її о чуєш кличу
самотність
мізки винесе
іще іще
у самоті у самоті
о хай
 
 
 
 
 
 
 
 

Усміхнися, осене сльотава,
Може, досить плакати дощем?!
Хай краса - сумна і величава -
Оксамитом заясніє ще.

Оповиє сонечком пестливо,
Хмари, як фіранки, відгорне.
І на мить хоч стану я щасливим,
У тепло впірнувши осяйне.

І печаль, і тугу невблаганну,
Що на серце каменем лягли,
У собі носити перестану,
У тенета кинувши імли.

Полікую рани світлом Божим,
Завдані плітками злих людей,
Лиш любов мерзоту переможе,
В душу велич істини прийде.

Злу усе вернеться бумерангом,
У війні, у побуті, і скрізь.
Поцілую в очі я кохану,
Душами до щастя щоб тяглись.

12 жовтня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)