Я дуже схожа на свойого діда,
Така ж уперта, до роботи зла.
Коли болить, то не подам і виду,
Й не по мені чужинська кабала.

Усе пройду, ніхто не вбачить сліду,
Що щось мені було не до душі.
Мені відомі муки болю й стиду,
Коли сховатись мала в комиші.

І ти завжди просив в своїй розмові,
Щоб не змішала українську кров,
Бо в ній, неначе в нашім ріднім слові,
Жила велика сила всіх основ.

Любов до праці, до своєї пісні,
До краю дорогого, спілих нив.
І добротою сповнений, корисний,
Твоїх напутніх слів прерогатив.

Так і живу, іду, не оглядаюсь,
Бо пройдене – це все моє життя.
Своїх років веду чималу зграю
Ще не в минуле, а у майбуття.

Дідусю мій, я вся у тебе зроду,
Така ж пряма, підлещитись - ніяк.
Бо більш за все люблю свою свободу
Ціную правду, не люблю дурняк.

Я, як і ти, одразу все ув очі,
У пазусі каміння не ношу.
Що відчуваю, те й пишу щоночі,
І кидати у простір не спішу.

Дідусю мій, яка ж бо я щаслива,
Що мала друга рідного завжди.
Співали разом і верба, і слива,
Як за гусьми ішли мої сліди.

А ти казав, що виросте артистка,
Твоя розумна внучка, золота…
Тепер борюся із високим тиском
І згадую тебе в свої літа.
19.12.23

Як дві хвороби одділили мене од товариства,
То дві війни по саму зав”язку занурили в цей світ.
Од міокарда серця є ліки. Навіть од раку є вони.
А от од воєн ліки не знайду.
Закрити вуха, не встрявать в розмову невігласів,
Яким і я насправді є, на жаль.
Не звертать на цифри поранених й загиблих?
Себто поки що живим самому бути перестать .
Не в змозі. І тому роблю все, що суперечить розуму.
Просто живу в якомусь сум”ятті німому,
Бо, мабуть, занадто покладаюсь на надію.

Я маю лиш всього чотири вади!
Вони мені ріднесенькі усі…
Супроти мого ставлення до влади -
Я мушу заявить, передусім,

По-перше, і по-друге, я - крикливий.
Будь-що утнути можу увісні.
Оскільки сни залежні від оливи -
То краще не втрічайтесь по весні…

Утну таке і втретє, і в четверте…
Допоки ви очухаєтесь, я
Зігнуся до колін, щоби все стерти
Потрібно буде, будемо ягням…

Я маю лиш всього чотири спроби!
На перші дві сьогодні відповів.
А ті, що наріклися як нероби, -
Не треба витрачати навіть слів…
2024.

Звільнився простір для весни у світі.
Я думала: мабуть, уже запізно.
Чи вдасться серце ніжністю зігріти,
Бо ми, здавалося, з тобою різні.

Як мінус-плюс, і як вогонь і холод...
Але ж приваблював весняний вітер,
Ми опинились в замкнутому колі,
Не вистачало слів і навіть літер.

А від дощу сховала парасолька,
І свіжістю весняною бриньчало.
Нас охопила ніжність біополя,
Веселка ясна кольорами грала.

Збиткуванням над ґлуздом утрачено лік
тих, що ґлузду ніколи не мали.
Добігає війни кров’ю змочений рік,
ніби вік, що пішов на поталу…

На поталу зеленій, масній сарані,
що не знає ні честі, ні міри.
Другий рік у війні ми хороним синів,
і чекаємо правди сокири…

Скільки ще ми у змозі наругу терпіть,
над загиблими гірко ридати?
Попереду і далі позерство і хіть,
і занепад батьківської хати…

Доки можна терпіти відверту брехню,
маячню чужорідної фальші?
Не змінити із кухарем «рашенменю» –
утонути у новім реванші!

Я і північ. І з нами тиша.
Ці незвично безмовні ночі
Журно просяться у вікно.
Знову жду - ти мені напишеш
Що мене цілувати хочеш,
Я для тебе - хмільне вино.

Знов проснусь на твоїй подушці,
Зовсім мокрій, та я ж не плачу,
Бо не плакати ти просив.
Я слухняна. То північ тужить,
Ти ж приїдеш і не побачиш
Сліду жодного від сльози.

А заправлену чемно постіль
Не тривожать твої зізнання,
Тихо сум постелився в ній.
Із подушки вдихаю досі
Дух сигари, як мить останню
У розлуці цій затяжній.

Ми з тобою удвох на фото,
Ніби вчора такі щасливі.
Тільки світ в одну мить змінивсь.
Не було в наших планах фронту,
Від кохання ми ждали дива.

Буду спати. А ти приснись...
06.2022.

Як хочеться весен мирних
І літа зі співом пташок
Та барв сторокатих осінніх
Й зими білий-білий сніжок.

Прозорої неба блакиті
Та річки дзвінкий водограй
І ниви, де жито й пшениця
Почали уже достигать.

У лузі цвіли незабудки,
А в лісі - суниць аромат.
Та голос віщунки-зозулі
Зміг всім многа літ накувать.

2024 р.

Радію я новому дню,
що нині починає ранок,
і сонця теплому вогню,
що ніжно золотить серпанок.

Радію посмішці твоїй,
що променем зоріє з фото
і підіймає настрій мій,
затьмарює усі турботи.

У сні радію й наяву
калині, осені причастю…
Тобі радію й цим живу,
а то уже – вершина щастя!

Ніч минулася… Надворі
Сонце сяє в небесах
І пташки співають хором
До бриніння в голосах.
Сніг біліє та іскриться –
Все подвір’я прикраша, –
Світлом повниться світлиця
І поетова душа.
Ранок сяйний і урочий
Не блукає манівцем, –
Промиває світлом очі
Й пестить свіжістю лице.
Розширяє небокраї
Своєчасно день при дні, –
Сили втрачені вертає
Невгамовному мені.
09.02.24

Оселедчик в шубі на столі
З мисочки на мене споглядає…
Оченятка надто замалі,
Що надума я, нездогада -

ється перенесли на строфу…
Слюнька пересунулась за щічки
А строфа та витяглась у: - "Фу,
Хай вже з ранку, а не проти нічки"

Вибач, оселедчику, прости,
Що затяг обох оце за столик...
Будемо в обмежені рости.
А на столик проситься вже кролик…

1
Ще зі шкільної парти, наче ржа
Уїлися історії про іго,
Про те, як Русь переживала лихо
Під пострахом монгольського ножа.
Незрозуміло – двісті, триста літ
Все то було. Але Москва зібрала,
Нарешті сили й на борню постала
(За що їй, звісно, дякувати слід).
На полі Куликовому зійшлись
Дві сили – кілька сотень тисяч воїв.
Москва в бою зіткнулася з ордою.
Не втримались монголи, подались.
Русь перемогу святкувать могла,
Бо ж вперше рать монгольську подолала.
І вікове монгольське іго впало…
Але, наскільки правда в тім була?
По-перше, якщо хтось під ігом був –
То все прості селяни і міщани.
Князі ж монгольські одягли тюрбани
І кожен у монгольську дудку дув.
При тому грабували власний люд,
Бо ж треба й данину монголам дати,
Й свої кишені набивати златом.
Та й в землях ще не допускати смут.
З обов’язків князівських ще було
Поїхати до хана, поклонитись,
Дарунками з чинами поділитись
Та, як бува монгольське військо йшло
Десь у похід, то воїв своїх дать.
Хай за монголів в чужині вмирають.
А що про битву Куликовську знаєм?
Там поле те, як розмір його взять,
Й кілька десятків тисяч не вмістить
Сил протиборчих. Звідки сотням взятись?
Тож москалям прийшлося забрехатись,
Щоб собі ціну більшу тим набить.
Та й сама битва схожою була
Більш на розбірки між ханів монголів.
Таких у ті часи було доволі.
Москва, немов орда себе й вела.
Та з битвою тією москалі,
Неначе дурні з ступою носились.
Як на ікону, начебто, молились –
Мов найзначніша битва на землі.
Мовляв, терпіла іго те вся Русь,
Вони на бій із нею перші стали
І тим всю Русь нещасну врятували.
Я в тім лайні копатись не берусь.
Згадаю просто, що за двадцять літ
До тої битви наші предки славні
Під керівництвом Ольгердовим вправним
Монгольський струсонули добре світ.
На Синіх Водах одкоша дали
Місцевим ордам, що тут панували
І їх тоді аж за Дніпро прогнали.
Та ми про це дізнатися змогли,
Лише коли аж незалежні стали.
Адже до того москалі все те,
Що могло їхню зверхність похитнути,
Всіляко намагалися «забути».
У них єдине правило просте:
Себе хвалити, а других ганити,
Про подвиги свої (чи то й були?)
Романи цілі написать могли.
А от про інших – годі й говорити.
Повидирали цілі сторінки
З літописів, аби усі забули ,
Які їх славні предки колись були.
Гадаючи, що проминуть віки
І зітреться із пам’яті людей
Минуле славне. І забудуть люди
Про корені свої, покірні будуть,
Тоді вже «руський мір» навік прийде.
До чого я? Щоб до кінця забить
Цвях в домовину їхнього «геройства»,
Я хочу людям нагадати просто,
Що ми монголів научились бить
Задовго, навіть, і до Синіх Вод.
Москва ще від Батия кров не змила,
А ми добряче вже монголів били,
Стрічали «го́стей» від своїх щедрот.
Хтось з вас про річку Окунівку чув?
Маленька зовсім річка в Білорусі.
Там колись бій (не перший вже) відбувся,
Де хан монгольський нашу міць відчув.
Тож про ту битву й хочу повісти,
Аби про неї люди не забули.
А то за сотню літ до того було,
Як Мамай здумав на Москву піти.
І, як на полі Куликовім стрівсь
З московською теж дикою ордою.
А потім мусив утікати з бою
Та так, що й слід в Криму десь загубивсь…
Тож слухайте, як все воно було
Та москалям про те розповідайте,
Їх брехням розповсюдитись не дайте.
Бо сіється із ними світом зло.

2
Яскраві зорі всіяли все небо,
А місяць десь ще в видолинку спав.
Вечірній вітерець також пропав,
Надумав, мабуть, що спочити треба.
У балці понад річкою вогні.
Рать бойова на відпочинок стала,
Вона якраз ті вогнища й розклала.
Розмови навкруг них, то голосні,
То тихі. Десь і пісню заведуть.
Та то вже тихо. Княже повеління.
Над річкою туман легенький плине
Та комарі роями аж гудуть.
Тож ратники поближче до вогню
Все туляться, щоб димом відганяло
Ту мошкару, що так скажено жалить.
Набралася проклята сил по дню.
Біля одного вогнища сидять
З десяток, мабуть, ратників. Між ними
Старі сусідять з зовсім молодими.
А молодим про все ж цікаво знать.
Один вже літ під сорок чоловік
Розмову раз по разу починає:
- Йдем на татар. Та ж вони силу мають.
Я з мамою ледь з Києва утік,
Як ті татари облягли його
З усіх боків, що й просвіту немає.
Я, хоч малий був, добре пам’ятаю.
Куди не кинь – татари все кругом.
Татари, кажуть, на Литву пішли.
Чого би нам в ту справу устрявати?
Дадуть ординці жару – будем мати…
- Чого ти ниєш?! От, мене не зли! –
Озвавсь старий досвідчений вояк,-
Говориш, що в татар багато сили?!
Так ми з Литвою вже не раз їх били.
- Щось у таке не віриться ніяк!
- А ти повір. Я дещо бачив сам,
Про дещо чув від князя Святослава.
Я ж був у багатьох при ньому справах.
При вогнищі якось повідав нам,
Як до Міндовга в Новогрудок був
Темник Кидань прислав послів з наказом,
Щоб за п’ять літ сплатив борги одразу.
Міндовг, коли нахабство те почув,
Рішив схитрити – сил бо мало мав.
Послів затримав, бо, мовляв, збирає
Він данину. Хай трохи зачекають.
А сам таємно вже війська збирав.
Покликав в поміч і своїх братів
З Жемайтії й Литви, щоб йшли полками.
Коли уже обставився військами,
То критися вже далі не хотів.
Позвав послів татарських і сказав,
Що данину платити він не стане.
Лиш пару стріл послав тоді Киданю.
Послів відправив і війська підняв.
Поки орда збиралась у степах,
Під Мозирем вже їх він зустрічає.
Другого шляху у татар немає.
Кидань же сподівався лиш на страх
Перед ордою. Тож її привів
Через Дніпро. Над Прип’яттю рікою
Спинивсь при гирлі із ордою тою.
Загони по всім краї розпустив,
Аби навкруг пустошили вони:
Палили села і ясир збирали.
Тож нападу ординці не чекали.
Міндовг же, почекавши, днем одним
Зненацька на ординський стан напав.
Татари, хоч того й не сподівались,
Все ж мужньо захищатись намагались.
Міндовг до річки притискати став,
Щоб жоден із орди не врятувавсь.
Орду литвини, мов траву косили.
Лише Кидань зібрав останні сили,
Пробивсь крізь військо і в степи подавсь.
А та орда вся майже там лягла.
Коли ж з ордою тою розібрались,
То вже тоді й загонами зайня́лись
Орди, що скрізь ясирити пішла.
Переловили й перебили всіх,
Забрали здобич і полон звільнили.
А далі в Новогрудок поспішили,
Де з радістю усі стрічали їх…
Це те, що князь нам переповідав…
Минуло з того, мабуть, дев’ять років.
Орда ще не засвоїла уроків…
Отого літа князь наш Святослав
Відправив посланців у Новогрудок.
До князя Шварна. Вже Міндовг помер.
Онук по ньому князював тепер,
Звавсь Скиримонтом, але поміж люди
Всі звали Шварном. З посланцями я
Поїхав теж, бо ж як без охорони.
Хто ж їх від лиходіїв обороне,
Яких ліси дрімучії таять?
Якраз ми в Новогрудок прибули,
Коли і посланці від Балаклая,
Що ханом був тоді в степах безкраїх
Заволзьких. Посланці ті почали
Від князя данину знов вимагати.
А Шварно був гарячий, молодий,
Утримати не зміг характер свій,
Велів послів добряче покарати:
Відрізати носи і губи їм,
А також вуха та і відіслати.
А ханові отому передати,
Що він також закінчить скоро тим,
Як вимагать продовжить данину.
На результат не довелось чекати –
Заледве князь устиг війська зібрати,
Як вже й рушати треба на війну,
Бо хан з ордою хутко прилетів.
Мабуть, зарані знав, як воно буде,
Тому набрав в степах багато люду,
Провчити непокірного схотів.
Не до посольства князеві було.
А я із ним податись напросився.
Бо вже давно з татарами не бився.
І військо швидко на кордон пішло.
Містечко там Койданово стояло.
Там князь й надумав ворога стрічать
Та доброю «гостиной» пригощать.
Місцину гарну з військом ми зайня́ли
Поміж лісів з яругами й боліт.
Орді там зовсім розвернутись ніде.
Вона ж без бою вже назад не піде,
Бо їй же князя покарати слід.
Князь з військом всю дорогу перейняв,
Навкруг по лісу поробив загати,
Тож вибору в ординців не багато,
Хан із ордою в «лантух» і попав.
Натиснути хотіла в нас орда
Та по дорозі втратила всю силу.
Тож головний удар її відбили.
А далі «ні туда, а ні сюда».
Орді б назад у поле відійти,
Зібрати сили й знову налетіти,
Вона ж ніяк не може вийти звідти,
Де хан її спромігся завести.
І топчется, колотиться вона,
Вже й не орда, а так юрба-юрбою.
А ми її долаєм смертним боєм.
Дорога у орди назад одна
Та й ту ми спромоглися перейнять.
Поки на нас ординці налетіли,
Загони наші шлях їм зачинили –
Вже й засіки їй на шляху стоять.
Як без коней – пробилися б, мабуть,
Але коня татарин не покине,
Бо ж у степу він без коня загине.
А наші насідають та їх б’ють.
В тій колотнечі вся орда лягла.
Сам Балаклай у січі тій загинув.
Лиш не багато показали спини,
Догнати їх погоня не змогла.
До ранку ми стояли «на кістках»,
А далі князь повів війська походом
Аж за Дніпро, звільнивши Мозир згодом
І Стародуб, й Карачєв. В тих містах
Його стрічали, як захисника.
Те ж в Турові й Чернігові… Отак то!
Хоч сили в князя було й не багато
І перемога не була легка
Та чосу добре ми дали тоді
Проклятим зайдам. І тепер так буде!
- Але ж у хана, чув, говорять люди,
Немає ліку тій його орді.
Він і заволзькі орди нам веде,
Ногаїв, кримців лютих і казанців…
- Скажу ще й більше. Князь узнав від бранців,
Що їх сторожа наша привела:
Ще й суздальські князі ідуть із ним,
Що себе руссю також називають.
Вони в усьому хану помагають.
Ті геть поруйнували їхній дім,
Побили люд, а цим усе дарма.
Готові хану задницю лизати.
Тож іще й з ними справу будем мати.
У нас другого виходу нема.
Але не бійся. Новогрудський князь
Тройнята – син достойний батька Шварна.
Не буде сили витрачати марно.
Збирає сили спільні на цей раз.
Братів своїх у поміч запросив
З Чернігова і Турова. Покликав
Із Друцька князя. Сили невеликі
Із Луцька і Волині князь привів.
Та й Святослав наш з Києва веде,
Як бачиш, силу немалу для бою.
Тож битись будем нарівні з ордою
І вона тут лиш смерть свою знайде!..
Та час вже пізній, спати треба йти,
Бо завтра рано прийдеться вставати,
Нам крокувати ще і крокувати,
Щоби литвинів війська досягти.

3
А вранці, і зоря ще не зійшла,
Князь повелів дружину піднімати.
Гонець посеред ночі встиг примчати
І новина недоброю була.
Орда змогла до Мозиря дійти,
Над річкою, що Окунівка звалась
У таборі вона розташувалась.
Аби її ще далі не пустить,
Тройнята військо теж туди повів
І на зорі збирається напасти
На вражий стан. На них, як сокіл впасти.
Тож просить, щоби й Святослав поспів.
У поспіху зібрались й подались.
Вже сонечко в дорозі зустрічали.
Хоч деякі півсонні і бурчали,
Бо ж таки, справді, рано піднялись.
Та то вже так аби не чув лиш князь.
Та й нервували, мабуть, перед боєм,
Бо ж мало хто стикався із ордою
В бою відкритім. Тупіт розлітавсь,
Дзвенів метал, бо ж броні одягли –
Орду в дорозі раптом можуть стріти.
Готові миті кожної до битви.
Надвечір вже до Прип’яті дійшли.
У Мозирі все, мов повимирало.
Мабуть, в ліси ховатись повтікали.
Хіба дідка старого десь знайшли.
Повідав він, що військо вже пройшло
Ще рано вранці. Що ординці бу́ли
На тому боці. Глянули й гайнули.
Та то надвечір вчора ще було.
Та тут сторожа прилетіла знов,
Передали, що битву добре чули.
Отож про діда всі умить забули.
Заграла в жилах войовнича кров.
За Прип’ять перебрались і в той бік,
Своїх коней гарячих повернули.
Вже і самі відгомін битви чули,
Доносився чийсь войовничий крик.
За лісом, правда, видно не було,
Що саме відбувається на полі,
На чию користь повертає доля.
Маленьке в лісі минули село
І князь велів спинятися усім,
Хоч вої рвались чимскоріш до бою.
- Погляну сам! – князь військо заспокоїв,
Махнув кільком наближеним своїм
Та і помчав крізь ліс. Коли вернувсь
Весь стиснутий, неначе та пружина,
Оглянув пильним поглядом дружину
Й до неї з словом запальним звернувсь:
- Дружино! Браття! Нині час настав
Аби монголів клятих покарати.
Їм Київ поруйнований згадати.
Курдан прийшов помститися, мовляв,
За батька смерть – отого Балаклая,
Що, наче тать з ордою налетів.
Він тут позбиткуватися хотів,
Але й могили вже його немає.
Те ж саме і Курдана того жде!
Там наші браття помочі чекають,
Ординці їх до річки притискають.
Ще трохи і князівський стяг впаде.
Орда святкує перемогу вже
І нашого удару не чекає,
Необережно спину підставляє.
Час у ту спину вдарити ножем!
Вперед, дружино! Сором буде нам,
Коли ми ту орду не подолаєм! -
І князь меча булатного виймає, -
Ударим дружно! Ворог лютий там!
І перший повернув коня свого.
Корзно червоне вмить затріпотіло.
Дружина клич князівський підхопила.
Хоча орда не чула ще того.
Сп’яніла від пролитої крові́,
Литвинів добивати вже збиралась.
І тут дружина київська врубалась
В юрбу ординську. Ті, що ще живі
З литвинів, мов набрались нових сил.
Орду затисли між мечів кривавих.
Вже не «Хуррагх!», сильніш звучало «Слава!».
І помсти меч ряди орди косив.
Металася налякана орда,
Затиснута, неначе у лещатах.
Тепер не їй на полі святкувати,
Упала на їх голови біда.
І падали ті голови в траву.
І коні по тих головах топтались.
Живі кудись пробитись намагались.
Ті в річку – раптом і перепливуть.
Ті в болота – а раптом і проскочать.
Курдан зібрав круг себе, кого зміг
І на литвинів втомлених наліг,
Пробитися крізь військо їхнє хоче.
Орда металась в паніці. І тут
На суздальців кияни налетіли.
Ті добре поживитися хотіли
В краях литвинських. Загнані у кут,
Забули вже, чого сюди ішли.
Кричати стали, що й вони слов’яни,
Що такі ж самі браття-християни,
Але киян спинити не змогли.
Згадали ті, як Боголюбський був
Поруйнував всі київські святині.
Тож суздальцям за те і мстились нині.
Їх скигління, немов, ніхто не чув.
Рубали всіх – казанців, кримчаків
І суздальців, ногаїв – без розбору.
Все поле устелили трупом скоро.
Курдан зумів пробитися-таки.
За ним слідом і залишки орди
Помчали в ніч, шукали в ній спасіння.
А наші корчували те насіння,
Щоб більш такий бур’ян і не вродив.
Коли уже запала глупа ніч,
Втомились коні, руки потомились,
Бо ж вони таки добре потрудились.
Вертались вої в світлі зірок-свіч
До Окунівки – на «костях стояти»,
Потомлені та радісні при тім,
Бо ж удалось орду здолати їм
І, врешті, перемогу святкувати.
Нелегко перемога та далась.
В жалобі був литвинський князь Тройнята,
Бо ж полягли в бою обидва брата.
І Симеон загинув – друцький князь.
Князь Луцький сина втратив у бою.
А простих воїв вже й не зрахувати.
Та поки ще не думали про втрати,
Бо ж змогли землю захистить свою.
Змогли страшного ворога здолать,
Що ним дітей з малого ще лякали.
Тепер страху ніякого не стало:
Як спільно – можна всіх перемагать.
Тоді ніякий ворог не страшний,
Хай до зубів озброєний він буде.
Коли сміливе серце б’ється в грудях,
А поряд ще товариш бойовий,
Хай ворог начувається тоді.
З мечем прийде – від нього ж і загине.
Стояти буде вічно Україна,
А від орди не лишиться й слідів.

І

Які розлиті в небі, мов живі.
Немовби діти сонячного кола,
Ці зайчики стрибають у траві
І усміхається усе довкола.

Весну життю засмученому зви,
Хай подарує радість ясночола,
Краси твоєї бачу я розвій,
Ми меланхолію тяжку збороли.

Хоча вона, вертається, бува,
Стискає біль єство душі крилате,
Ллє на папір зворушливі слова...

Печаль - творець, стражданнями багатий,
Коли народжує пісень дива --
Так хочеться любов'ю світ обняти!

ІІ

Так хочеться любов'ю світ обняти,
Коли щасливий сам, тоді тобі
Приходить думка, як аристократу --
Розцілувати далі голубі,

Частину людству радості віддати,
Щоб жити перестало у журбі.
Степи безкраї, чарівні Карпати,
Осонцено всміхались далебі.

Нехай вітрила чорні надимає
Нещастя лютий невигойний біль,
Злетілась круків-паразитів зграя...

Та сила є цей смерті водевіль
Скінчити врешті, кляту гру одчаю,
І зупинити гради божевіль.

ІІІ

І зупинити гради божевіль,
Бездушності засліплення огидне,
Благання матері чи удови
Не спинять ката руку очевидно.

Із нього маску чемності зірви --
Тиранисько на троні жалюгідне --
Щур коронований серед повій,
У бункері захований негідник.

Але ми шляхом ідемо своїм --
(Лікуємось без путінської вати!)
Де про кохання плачуть солов'ї,

Витьохкує в гаях любові свято,
Понищило вже сяєво її
Жахливе мракобісся дурнувате.

ІV

Жахливе мракобісся дурнувате,
Воно ще довго житиме навкруг --
Народу слуги чи дегенерати?!
Чимало тарганів, а також мух

У головах політиків завзятих
Північного сусіда. Мов оглух,
Воює підло, величезні втрати --
По трупах лізе цей монгола друг.

Коли настане мир? - питання людства.
Весна, любов прилине в кожний двір?
Тоді вже, як лелеки засміються!

Скона останній мертводухий звір,
Пощезне царство хижого падлюцтва,
Яке сльози не варте удови.


V

Яке сльози не варте удови,
О скільки доль, розтрощених війною!
Колись напишеться прекрасний твір,
Як всупереч біді кохались двоє.

Десь бахкає убивця-бузувір
Здається, що востаннє ми з тобою
Під рев снарядів, (мій читачу -- вір!),
Із відчуттів любились гостротою.

А потім поступово стихло все:
Був день отой подіями багатий,
Куди ріка життя усіх несе?

В лютневі спогади сумної дати*.
І де сховати біль тяжкий пісень
Сестри, матусі... Краще розіп'яти.
________________________________
*24 лютого 2022 року - страшний день повномасштабного вторгнення військ рф в Україну.

VІ

Сестри, матусі... Краще розіп'яти,
А чи забуть годиноньку лиху
Хоч до кінця війни далекувато
Абстрагуватись треба від жаху*,

Любов руйнує, зносить всі загати,
Лікує навіть психіку крихку,
І настрій нам навіює крилатий,
Дарує хміль солодкому гріху.

А як реальність увірветься злюча
Страшніша, аніж бурі снігові,
Долини уявляються квітучі

Серед яких бузок уже зацвів,
О, як позбутися чумного Дуче** --
Одного нелюда аби нові...
_____________________________
* ЖахУ - авторський наголос.
Дуче** - італійський диктатор Муссоліні. Тут асоціація з Путіним.

VІІ

Одного нелюда аби нові
Не падали на голову жахіття.
Яриле наш -- любов благослови --
Так хочеться знов чистої блакиті,

Щасливих лиць веселих матерів,
Шедеврів од закоханих піїтів.
Хай веселково б погляд твій зорів,
В обіймах умлівали ми щомиті.

Та світ звихнувся... Бо комусь пече --
Зумів сусід собі всього надбати --
Народ падлючий заздрісних нікчем --

Загинеш ти, московіє, проклята.
Щоб кров засохла, й тільки лиш плачем
У цій війні закінчилися втрати.


VІІІ

У цій війні закінчилися втрати?
Та, мабуть, ні. Ще довго утюги*
Північного сусіда будуть м'яти
Донбасу й Криму доли і луги...

Кричатимуть від жаху немовлята,
Ракети нарізатимуть круги,
А ППО зуміє позбивати
Аж так, щоб все здригнулось навкруги.

Але невидима любові сила,
Побачивши Азовське море сліз,
Натхненням цю навалу зупинила...

Бо воїни -- незламності заміс,
Герої ЗСУ - цілуйте милих,
Нехай зірки лиш падають униз...
_____________________________
*утюги - танки.


ІХ

Нехай зірки лиш падають униз...
Бажання загадаємо таємні.
Приємний приготуємо сюрприз
Одне одному - дивувать взаємно.

О Нізамі, Хайям або Гафіз --
Середньовіччя пронизали темне
Поезії кохання, наче спис,
У вічності лишились недаремно.

Лейла й Меджнун. Як музика - слова,
Ці візерунки ніжності в декорі,
А хтось же вам кохатись не давав...

І марними були переговори...
Хай заховає любощів дива
Природа поміж верб чи осокорів.

Х

Природа поміж верб чи осокорів
Вона дає розраду, як ніхто.
Лікує тіло, наче санаторій,
Ковтнеш повітря свіжого ковток,

Душа, утомлена від бутафорій,
Там розкривається, немов бутон.
Справжнішає на лузі чи у зворі,*
Відвідуючи Божий пантеон.

А від кохання -- мавки, повітрулі --
Втекти не можуть, творять свій стриптиз
Перед купанням в озері заснулім...

Ярило підглядає там крізь хмиз...
Хай дасть і нам такі розкішні гулі,
Людей утішить ласками беріз...
______________________________
*Зворі - лісі (діалект.)

ХІ

Людей утішить ласками беріз...
Як розвіває вітер поетично
Смарагди чарівливі ніжних кіс.
А стовбурів ці вигини пластичні?!

Театру діти -- виходи на "біс" --
Завжди красиві - в травні, липні, січні...
Граційно випливають із куліс,
Вклоняються і дивляться заклично...

Не всіх вражає мовчазна краса...
Комусь потрібні залпи із "Аврори"!
Щоб заридали кров'ю небеса!

Уже дістало - клацання затворів!
Любов ачи ненависті оса?!
Хіба ми руйначі, на бЕзум хворі?

ХІІ

Хіба ми руйначі, на бЕзум хворі?
Ні, нація творців - різниця в тім
Поміж народами, один з них - орій,
А інший -- нищить цінності святі.

Дві протилежності -- MEMENTO MORI*,
Лелека й ворон - символи оті --
Злетілись для кривавих тут "розборів",
Між білим, ну і чорним у житті.

Пасує світле почуттям високим,
Хоч світ падлюцтва нерви так погриз.
Хай на веселці відпочине око.

Вона порозливає барви скрізь.
О люде мій, ти - добрий, не жорстокий!
Кохання нам потрібен парадиз...
___________________________
*MEMENTO MORI - пам'ятай про смерть, крилатий латинський вислів.

ХІІІ

Кохання нам потрібен парадиз...
Хоча би острів серед океану...
На нім не розвивали щоб туризм!
Безлюдним був і у тумані танув.

Блакить небесна, пальма, кипарис...
Ізверху падає солодка манна,
Захищена лагуна, ми злились,
Удвох купаємось - любов нірванна!

А уночі -- легенький спів цикад,
Постійний штиль, ніде немає штормів.
Виходять зорі, ніби на парад...

Тут обійдімось без обсерваторій...
Життя -- рахат-лукум чи мармелад,
Німіють щастя висі неозорі.

ХІV

Німіють щастя висі неозорі...
Хай буде так, урешті, унизу.
Щоб люди не ховалися по норах
Через московії жахну бузу.

Могли собі шампанське відкупорить,
Пустить печальних спогадів сльозу,
Підняти келих за любов надворі,
Під мирним сонцем знов творить красу.

Вона вже винятком із правил стала,
Волошка - то рабиня кропиві,
Бо першої навколо - дуже мало...

Кохання вітре, із-за гір повій,
Хай сяють зір смарагди і опали,
Які розлиті в небі, мов живі.


ХV

МАГІСТРАЛ

Які розлиті в небі, мов живі
Так хочеться любов'ю світ обняти,
І зупинити гради божевіль,
Жахливе мракобісся дурнувате,

Яке сльози не варте удови,
Сестри, матусі... Краще розіп'яти
Одного нелюда аби нові
У цій війні закінчилися втрати.

Нехай зірки лиш падають униз...
Природа поміж верб чи осокорів
Людей утішить ласками беріз...

Хіба ми руйначі, на бЕзум хворі?
Кохання нам потрібен парадиз...
Німіють щастя висі неозорі.

січень - лютий 7531 р. (Від Трипілля) (2024)

Згодом усе проходить.
Ніч стає чорним опалом твого погляду,
Деревеніє небо
Осипаючись трухлявим пилом невідворотного
І якби не трагедія,
Якби не трагедія –
Ти б не шукала легких шляхів
І якби не комедія,
Якби не комедія –
Ти б зодяглася в обурену Лісістрату
Задовго до початку нового тисячоліття.
А так, —
Ще один вірш,
Що лоскоче твою гординю
А так, —
Ще одна ніч виблискує чорним опалом.

21.01.2024

Минає час лютневих холодів,
Весняне проника сопрано
До королівства мерзлих володінь,
І заживають давні рани.

Весна розбурхала думок рої,
Схвильовані чуттями духу.
І зранку до вечірньої зорі,
Мов губкою, вбираєм рухи.

Всміхнувся на безлистому стеблі
Вже пролісок-ефемероїд.
Весна життя підносить на щаблі,
Тримає міцно тонус-повід.

Щоб написати, тобі привід не потрібен.
Якщо без нього дзуськи – не пиши.
Бо як слова ідуть не від душі,
хоч як їх плин пригож, вкрадлив та певен,
вони лишаються холодні та пусті.

Казати важко, та невже той страх
сильніший прагнення, яке його збудило?
Бери цей острах, вмішуй у чорнило,
дивись – із нього проростає сила,
так щемко вроджена у сих кількох рядках.

Слова течуть, а інколи стоять,
впираючись в невидиму загату.
Так легко, так принадно промовчати,
та кого ж потім визнать винуватим
в безпомічності замісних занять?

Як хочеться сказати – говори.
Придушені душевні поривання
судомляться, труяться у мовчанні
й випалюють до чорної діри
всі радощі, всі мрії, всі бажання.

07.02.24

Пролився знову у кімнату захід,
А з ним тривога болісно-гірка,
Малює променем останнім сонце знаки
На стінах, відбиває від зеркал.

Розсипались по стелі самоцвіти,
Як бризки від шматочків кришталю.
Так хочеться сміятись і радіти
І говорити, що тебе люблю.

Здається, промайне знайома постать
Ген за вікном. Ключі звенять в замку...
А захід свій багрянець ллє на пОстіль,
Самотність вистеляючи щемку.

Палає спека обрієм кривавим.
Горить на сході дикий смерч війни.
У надвечір'ї я у двох загравах.
...І ти мені за день не подзвонив.
06.2022.

Коли б то можна утаїть
В найглибшім серця сховку
І навіть ти не здогадалась,
Що стискує в один тугий пучок,
Від чого ні на мить позбутися не можу,
І кожне твоє слово, усміх, ласку,
І кожну мить буття твойого
Неподільно хочу взять собі...
...Відкіль, з яких незайманих ще островів
Прийшла й доламує мій спокій
Оця незборна туга по тобі?
Може, від того, що не знаю,
Коли і де судилося востаннє бачитись?
А, може, все починається спочатку?..

Ми із Олексою рибалити пішли,
зібралися за п’ять останніх років,
але і кілометра не пройшли,
як занеміг друзяка. О, морока!

То раптом закололо у спині,
то серце аритмія калатає…
Та видається все-таки мені –
рибалити бажання пропадає…

З канапи ледве чути голосок –
розслабитися треба… В інтернеті?
А то – із нирок гоне вже пісок!.
Ох, не люблю зманіжених поетів!

Та іржавіти я йому не дам,
бо рух – усе, то життєдайна сила!
А на додачу волю дам словам –
немає ще у нас на шиї мила!

У прохолоду пройдемо лісок,
без метушні піднімемось угору.
То сиплеться з нас, друже, не пісок,
а незгорілий в молодості порох!

Уранці сонце світить
Яскравим ліхтарем,
А потім - сніг та вітер,
Впереміж із дощем.
Надалі - підмерзає
І опадів нема, -
Наблизилась до краю
Свого, мабуть, зима.
08.02.24

1
на Івана на Купала
мама хлопчика купала
у рум’янку у любистку
клала в сонячну колиску
«спи, мій котику руденький,
світить місяць молоденький
тебе ріжками торкає
тебе нічка не злякає
тобі зорі – зерна мови
ти відчуєш що готовий
доторкнутися до слова…»
мамо... Ваша колискова
не стихає за вітрами…
пісня мами…
Мова мами…

2
чорніє день… і ніч палає…
немає сліз… і слів немає…
немає берегів ріки…
роки – розплескані віки
в людському морі…
мор… війна…
усе – вина… усі – вина…
лиш в небесах – осанна в вишніх –
жовто-блакитний прапор Кришни…

3
тихо-тихо плине річечка
берегами віковічними –
ця вода життям освячена
і не буде по-інакшому…
буде битва – хтось повѐрнеться
хтось впаде у землю зѐрнятком
що слізьми полите вдячними
і не буде по-інакшому…
хвилі часу заколисують
і гойдаюся я приспаний
цьому присмерку призначений
… і не буде по-інакшому…

Нарешті і «двохсотий» ваш підгріб.
Пакет йому – немов елітний гріб!
Але не всім забродам повезло –
багато бур’янами поросло…

Хоч як лютує лютий уночі,
Удень із даху лиє й лиє сльози.
Отак до вечора він бідний плачучи
Чекає, що "впечуть" іще морози.

А вранці знову сонечко зійде
І морозець, звичайно що відступить.
Бо скоро-скоро веснонька прийде
І сіятиме квіти в лісі й лузі.

2021 р.

Комусь життя під сонцем гріє душу,
Комусь дощем шмагає раз по раз
І залишає тільки незабудки,
Не розкриваючи замків і брам.

Не кожному щастить. Хитросплетіння,
Немов морозом влітку обдає,
Не залишаючи знайомі тіні,
Круті лиш береги, то ж рани є.

Нахабно світ до дна фальшивий досі.
Не схибити б і не зійти з путі,
Бо задуми тирана, ніби оси,
Криваво жалять - пруться до мети.

Війна лютує. Сподівань є ж віра.
Земля розп'ята - йде сміливець в бій
За всіх живих. Знешкодить, звісно, звірство,
Що ласе на чуже. Чи вщухне біль?

Тебе я видивляюся в юрбі
І вже не можу відвести очей.
Дві зірки,що зірвалися з орбіт.
Палаю я. І ти мені печеш.

А натовпом заводнений перон
Хвилюється від лязкоту коліс.
Висить в тумані ліхтарів гало
Гірляндою обабіч колії.

Стихає гуркіт потягу, й за мить
Лише удвох, і подив у очах.
Переїздом закритим даль дзвенить.
І стулені уста твої мовчать.

Та площу перетнувши, ніби вбрід,
Підходиш упритул. То дзвін чи спів?
Незгаслих почуттів гарячий слід
Як іскра між натягнутих дротів.

Зніміла даль. За потягом у ніч
Луною віднесло останній звук.
Тобі тривожно, боляче мені
В короткім привокзальнім рандеву.

Осик тремтячих звабна золотінь
І пурпурові шати пишних кленів, –
Найяскравіше свідчення для мене
Про власницю барвистих володінь.
Справляє осінь нині фестиваль
Живопису на поруділій сцені,
Але вривається гудок сирени
І заслоняє видиво печаль…
07.02.24

У білий аркуш а-четвертого формату
Французьким «паркером» вкарбовую печаль…
Як вам ведеться в потойбі́ччі, мамо й тату?
Чи добре прийняла́ вас паралельна даль?

Хоч вірю я, що вам дано спостерігати,
Ба, навіть більше – захищать живих від зла,
Та все ж насмілився листа вам написати,
У холод втаврувати часточку тепла.

Живемо непогано… Головне – живемо!
І горя, й радості достатньо на усіх.
Якби ж то не війна… Все інше – не проблема.
Шепніть Йому про це, від мертвих і живих…

До церкви ходимо. Приносим панахиди
І ставимо свічки́, щоб був вам упокій.
Просіть Його, хай заборонить бомбоскиди,
Хай установить назавжди́ тривог відбій.

Як спосіб знаєте, прошу вас повідомить,
Що́ Він вважає хибним в наших молитва́х.
Чому не б’ється зло російське у судомах,
Життя у смерть стікає воском по свічка́х?

Наприкінці́ листа пишу Йому постскриптум
Із вдячністю, що досі не призвав мене:
Допоки ми живі, то будуть і моли́тви,
А як загинемо, хай Він нас пом’яне…

Лютий 2024 року

Турботи денні проминули швидко,
Старанно вітер їх відніс кудись.
Єдиний свідок - місяць - динна скибка,
Що смачно в небі уночі завис.

В небеснім оксамиті - плід солодкий,
І бАйдуже було двом до табу.
Стояли у степу серед толоки,
Прийшло кохання - почуттів табун.

Тривала казка ночі аж до ранку,
І таємницю цю поглинув час.
Без вороття прощались наостанку,
Лиш щастя мить блищала на очах.

Дня прожитого закінчилась вистава,
Сонце впало в сосни нагорі,
Потягнулась вслід йому заграва,
Захід, ніби спалах, відгорів.

Лиш жовтіє смуга понад лісом
Зеленню відсвічує з сосни,
А над нею - темних туч завіса,
Ніби коней чорних табуни.

Шовку синього розмотує сувої
Вечір, що впирається до хмар,
Під якими плямою сумною
Догорає заходу ліхтар.

Місяць - ніби меду грудка жовта,
Відірвались зоряні крихтИ,
Та й порозсипалися по шовку,
Так, що і до ранку не згребти.

Вітер стих і пахне берег талий,
До води вербовий кущ припав,
Лютий ніби, а весна настала -
Лебеді вертаються на став.

Хвиля легкі тіні розплескала,
Шурхіт шовку тишу розірвав.
02.2022.

Зрештою, це всього лишень дитинний страх,
Жах перед кружінням люстри,
Заціпеніння.
Оплески, що не стихають, немов би у твоїх руках
Спинити хаос кришталевої світлотіні.
І вона врешті сповільнюється.
Сонце скрипить дверима відкритого стриху
Схожого на черево корабля,
А на картоні
Старого фотоальбому, на якому малюю тебе
Грифелем
Ці тіні з’являються знову і корабель мій тоне,
Потопає в закрут-світах
Часовиння. І потому,
Вибираючись звідти світ здається уже не тим,
Що був,
Він гойдається в люстрах, розтріскується, втрачає форму,
Що і я вже тебе і свій страх мимоволі забув
І дивлюся на нього примружено, і з іронією.
А тоді, виявляється – голос, що поряд – не твій,
І місто в руках Перуна і голодного Велеса,
І слова не мої, навіть погляд в мені чужий,
Упійманий хіттю вдивляється в ромб Міхаеліса.
А люстра гойдається, іскри її кришталю
Розливаються в море вогню і зриваючись долу,
Вона
Залишає гігантську вирву, криваву війну
Розпанахавши юність у жовтогарячому полі.
І над нею птахи, і над нею обвуглений обрій
Безвість слів, що лягають на серце в останній момент,
І привиддям вгорі колихаються зціпленим болем,
Давні люстри страхів, що не в силах спинити поет.

02.02.2024

Я відповідь отримав у куми,
Яка телятко пасла на отаві:
- Всі хочуть стати божими дітьми,
А от рабами - ні, це не цікаво.

Бо діти бога - царственна рідня,
В усіх , із часом, буде по короні.
А раб - це раб.. його хомут обняв,
Перетворив з коня на дохле поні.

Тому біжи хутчій у божий храм
І помолись Христу та Божій жінці.
Але... не відкривається Сезам,
Єгова не дає смоктати циці.

Від віри у людей "з'їжджає дах"!
За райські пущі - сварка, січа, бійка...
Хто любить жінку - вільний в небі птах,
А вільна жінка - любить чоловіка.

05.02.2024р

Невже це у воюючій країні?
Коли хоронять кращих із синів,
вони паплюжать образ України,
презирство сіють, ненависть і гнів.

Сміятися над символом держави,
опаленим пожежею війни…
Свою жадобу в ці часи криваві
угамувати силяться вони!

І реперша, «центро́ва»* Аль-Каїда,
смердючу оголила, врешті, суть.
Але у царство древнього Аїда
також лежить її лукава путь.

Мчить на південь потяг,
Я й вона в купе, –
Відчуваю протяг
І тепло скупе.
Розглядаю потай
Обриси лиця
І лиш тільки потім –
Жарти без кінця.
Показом банкноти
Я досяг мети, –
Жінку заохотив
Ближче підійти.
Сукня в позолоті,
Дороге кольє, –
Пальця ніжний дотик
Намір видає.
Тільки запах поту
Від жіночих ніг,
Мій до неї потяг
Легко переміг.
Нудиться навпроти
Жінка і сопе, –
Мчить на південь потяг,
Двоє у купе…
06.02.24

Де радість мріялась без меж –
Загніздувала ностальгія.
Куди ідеш і де впадеш –
Достоту не урозумієш.

Думок осінніх зорепад
Сягне останнього причалу.
Немає виходу назад –
Мости недоля поламала.

Не переношу бою кришталю,
те брязкотіння дико серце крає…
Я не співаю, просто розмовляю,
про те, що чую, бачу і люблю!

Як дихав поряд з вами, бачив вас,
тепер мені надовго є чим жити.
Ті очі, що волошки в спілім житі,
не скоро зітре невблаганний час.

Прошу лише пробачити мені,
що сподівання ваше не збулося.
Яка потреба в сивому волоссі
і погляді сумному у вікні…

Запізно ми зустрілися, на жаль.
Одрокотали вже весняні грози,
укрили скроні сріблом не морози
і грає чардаш не для нас скрипаль…

вибачайте… згадати ні̀кого…
чай вприку̀ску… димок в очах…
не коритись вітрам і вікові
доки час в мені не зачах…
вибачайте… дзвонити ні̀кому…
все сказали – вода і лід…
не піддатися лиху й лікові
доки сили є на відхід…
вибачайте… прощатись ні̀коли…
ні бажання ні сил – катма
я на літні лечу канікули
і зі мною – моя зима…
ми із нею – сумна пародія
відчай вилитий через край…
ми агора- й геронтофобія –
Сніжна пані і ніжний Кай…

Пам'ятаєш, як з неба упасти могли тільки зорі?
Ми, закохані, їм довіряли бажання і мрії.
Ти мене обнімав, я у сильних руках тихо мліла...
Чи то з нами було? Плине наша ріка обміліла,
Скаламучені води війною ховає від взору.

Скроні мовби з густого туману давно вже у тебе.
Я торкаю губами їх мовчки, та чи заспокоюсь.
Знову видалась зоряна ніч невимовно гіркою.
Ти, тремтячу мене, обгортаєш своєю рукою.
...
Чи хотіло грозитися бомбами зоряне небо?

Чи хотіла земля розквітати скривавленим
маком?
Підставляти поля під удари залізного смерчу?
Проростати хрестами і пахнути ворогом-
смердом,
Тим, хто хоче усе, що вона народила, зітерти?
...
В сильні руки твої я укотре ховаюся з ляку.

Весна - то дівчина в барвистім віночку
Із цвіту вишневого й трав.
А молода жінка - то літо спекотне,
Гойдає в колисці маля.

Осінь - то пані досвідчена й мудра,
Яка дасть пораду й навчить.
Роки - то її сокровенне багатство
І серце, що вміє любить.



Зима - то бабусенька літня і сива,
Котру тішить сміх правнучат.
Кожна пора, як і жінка - красива,
Їх слід берегти й шанувать.

2024 р.

Хоч тільки згадую про те,
Що промайнуло перед зором, –
Воно і пахне, і цвіте,
І українською говорить.
Хоч пам’ятає вже не все
Забудькуватий самоучка,
Але ще змалечку несе
Життя на стіл блокнот і ручку.
Хоч зрідка бачиться у снах
Усе, що мав і мало бути, –
Я не зламався, не зачах,
Не байдикую, наче трутень.
Життя прискорює свій біг
І відбирає нерви й сили, –
Ходжу лиш зрідка за поріг,
Лише до творчості є стимул.
Лише радію світлим дням,
Яких так мало в темну пору, –
Ще, друзі, дякую і вам
За те, що ви зі мною поруч…
05.02.24

***
Нема надії на Наполеона,
на Ватерлоо, на Бородіно,
і на... трагікомедію кіно,
в якій собі нап’ялили корони
комедіанти і хамелеони,
кому і сяк, і так – усе одно.

***
Наукою не виявлені факти,
чому самозакохане і темне
юрма асоціює як зелене,
хоча, неначе, є що обирати
у часовому просторі Ейнштейна,
де чорної матерії багато.

***
Нежадний має євро і майно,
але не уявляє ще воно
до себе антипатію й огиду.
Уже і їжакові очевидно,
яка різниця – чи іти на дно,
чи готуватися до суїциду.

***
А наш слуга один у двох панів –
у лапах еФеСБе і у мамони...
і як йому не обійти закони,
якщо і не утік, і ще не сів?

***
Уже і спікер надуває щоки,
що у народу вилізає боком,
допоки Рада – лебідь, щука й рак.
Один лакей бере у руки ноги
і трійкою везе до перемоги,
ну, а у возі... вйокає єрмак.

***
Величний не ганчірка. У купе
аероплана сам тасує кадри,
готує собі алібі, заради
офшору, шашлика і канапе.
Але у США єдина є порада, –
якщо тебе викручує ОПе,
тоді не розраховуй на мільярди.

Резюме
У офісі не коміки сидять,
а ряжені ворожої держави,
які хотіли дуже на парад
у Києві... у Ялті пити каву,
але... не дочекаються лукаві
на випивку із пу на брудершафт.

01/24

Неділя заступає.
День святих
і безробітних
день.
Ми відпочинемо
усього день,
гаразд?
під ковдрою затримаємось
довше?
під ковдрою – тепло́;
підозр напіврозпа́д
так швидше протікає
і керованіше…
Відімкнемо всі прилади?
всі телефони…
дзвоники,
усе,
усе-усе!..
А поки сплять секрети в темноті,
є дещо не з секретів,
дещо є:

"Ось тіло я кладу,
і тіло ти кладеш.
Вони є різні сфери
почуттів,
окремі зони
генні
ерогенні;
пластичні операції часів
зліпили ці тіла,
на диво андрогенні,
для чогось
спільного…
але твої вуста
сміялись тисячу століть назад,
мої лиш зараз плачуть.
Коли
взаємопоглинаються вони
в єдиний присмак
з при́тиском голодним,
час зникне враз –
і враз немає нас.
Є тільки те,
що тисячу століть назад сміялось,
і плаче зараз…
є…
але грудьми твоїми
кормиться дитина,
з якої вироста́ю я
чи й ти,
мої ж соски безплідні
і не повні
нічим, крім лоскотливої снаги,
яку, вкусивши, ти грайливо лестиш.
Ти лестиш їх.
а я п’ю молоко
з дитинства…
Так радість
є заміною рокі́в,
вона зростає…
є…
але ось раптом зойк
і раптом подих ось
і завжди раптом це
і із ніку́ди.
Біль не відчутний, коли радість це;
а слово тільки виражає слух,
підсилює, що час є радість.
Отак скажу до ранку ці слова,
бо тіло звуком є
твоє
моє;
і дещо,
що не мовчить,
минає й настає,
секрети слів в обіймах захищає…"

17–18 вересня 1994 р., Богдани́

- Поясни мені, дідусю, як так воно стало,
Що брати, як вони кажуть, на братів напали?
Що ми їм таке зробили? У чім провинились,
Що вони в країну нашу, як коршун вчепились?
Кидають свої ракети, бомблять без упину,
Убивають людей наших за яку провину?
Невже, справді, через НАТО, щоб ми не вступили,
Вони уже стільки крові «братньої» пролили?
То їх Путін заставляє отаке робити?
Невже вони не спроможні правду відрізнити?
- Ні, онучку. Не в Путіну і в москалях справа.
Бо країною тією темні сили правлять.
І усе то почалося зовсім не учора,
А в далеку і незнану людям давню пору.
Ще з людей тоді на світі не було й одного.
Була земля, було небо. А ще, окрім Бога,
Були ангели, що небом без кінця літали,
Господу у його праці помагати стали.
Носилися туди-сюди за велінням Божим,
Бо ж один він за всім, звісно, встигнути не може.
Отож, ангели трудились, крил не покладали.
А був один поміж ними ледачий, зухвалий.
Норовив усе підбити ангелів до того,
Щоби вони усі разом стали проти Бога.
Бо ж Він тільки командує, а їм працювати…
Хотів, мабуть, замість Бога скоро першим стати.
Хоча був Моск криворукий, за що би не брався,
То ламалось, не робило. Лиш на вид старався.
Та все лестився до Бога, щоб вище піднятись.
Довелося якось Богу з неба відлучатись.
Треба ж було залишити когось замість себе,
Тож Він Моска і призначив керувати небом.
А той, владу ледь відчувши, на троні усівся
Та, щоб Бога не пустити назад, заходився
Темні сили лаштувати, чорним небо стало,
Хмари круків-стерв’ятників без кінця кружляли.
Бог на небо, а ті круки його не пускають,
В’ються навкруг, з усіх боків Його нападають.
Розізлився Бог на того, Георгія кличе,
Бо ж Богові із ангелом битися не личить.
Примчав на коні Георгій, спис в руці тримає
І тим списом того Моска на троні штрикає.
Скинув клятого із трону та й на землю кинув.
Полетів сторч головою. Але не загинув.
Упав клятий у болото поміж лісів диких,
Звідки лише витікали невеликі ріки.
Сидів тихо, пускав бульки, очікував лише,
Як смердюче те болото удасться полишить.
Умів клятий приручити собі темні сили,
Що будь-кого вони з розуму звести би зуміли.
Та ж навколо тільки жаби квакали у нього.
Звідки розуму в них бути? Діждався, як Богом
Була створена людина й розбрелася світом.
Правда, довгий час в болотах ніхто не хтів жити.
Але, врешті, перші люди і там появились,
Над річкою, над болотом в лісі поселились.
Отоді і проявилась Моска темна сила.
Були люди всі, як люди, а тут подуріли.
Взялись других убивати, добро відбирати.,
Бо не вміли й не хотіли самі працювати.
Над рікою при болоті місто збудували
І, самі, чому, не знають, Москвою назвали.
Розповзалася чумою звідти темна сила,
Не один народ здолала, мізки задурила.
Лізуть москалі по світу, народи скоряють,
А Моск сидить та в скорених розум відбирає.
І йдуть тоді ті народи з москалями разом
Та розносять по світові свою ту заразу.
Доки клятий Моск сидіти буде під Москвою,
То не буде доти в світі миру і спокою.
Будуть війни, крові море литиметься доти,
Поки знову на тім місці не стане болото.

Ще утримує віжки білоброва зима,
А весна, ніби інеєм вкрита лоза.
У мовчанні дзвінкому несказанно-німа.
І не видно слідів, лиш краплинка-сльоза

На обличчі не висохла досі тремтяча.
Хіба можна забути той погляд очей?
Тихе сяйво душі надзвичайно гаряче,
Що сніжинками смутку тепер ось пече.

Проникають у серце лютневі печалі,
Нічиєї немає у цьому вини.
Хоч на згадку зима залишає печатку,
Березіль робить кроки - надія весни.

В повечірній тиші не сумуй мій друже.
Пів зими пробігло, ближче до весни.
Голос твій печальний розтривожив душу.
Завіконня хмуре зашуміло тужно
Барабанним танцем крапель крижаних.

Не сумуй, минеться, і за ніччю сплине
Все, що розболілось за короткий день.
На світанку лапа доторкне коліна,
Глянуть в душу очі незрадливо вірні.
Хто ж кого гуляти в ранок поведе?

Наше життя – немов драбина Яакова:
Підіймаємось і опускаємось.
Знизу – догори.Туди –сюди.
Змагаємось, вряди-годи перемагаємо .
Та на відміну від праотця -
Частіше – переможені.

Жартували більше, ніж завжди,
І сміялись аж до сліз на подив
Тим, хто цю ялинку посадив
І тепер від неї не відходив,
Та її спиляти заважав
Виконавцям рішення чинуші, –
Почуття печалі і тяжа
Жалості гнітили людські душі.
Лиш були байдужими до них
Ті, які приїхали з пилою
І заради новорічних втіх
Знехтували думкою людською...
04.02.24

Я шукаю.
Я чекаю.
Помічаю у дрібницях,
Перед сном та після,
З'являється твій погляд у зіницях.
І немає темряви, закривши очі,
Є твій образ.
Знаєш, а час вже відпустити,
Мені вже вдосталь.
Не проходять муки
І тебе немає поруч.

Йдуть місяці, триває безсоння.
Тривають надії,
Що охолоне вогник почуттів,
Звільниш місце у мріях.
Забудуть вуха той голос,
Проживуть легені без диму.

Наразі лиш тліє цигарка,
Майорить постать в екрані.
Колись не буде так тяжко,
Не буде душа по лабіринту блукати.
Не зникне одне —
Не зникнуть страждання.

Тримаю в руках вишиванку і гладжу лляне полотно,
З тобою, мій любий синочку, отак не сиділи давно.
Запалює вечір погожий дві зірки в німому вікні,
Мої запитання бентежні залишаться десь в глибині.

Ти виріс, мій хлопчику, виріс, і я так пишаюсь тобою,
Твій вибір іти воювати мене оповинув журбою,
Зчорнів білий світ, і неспокій підступно у серце проник,
Розчахнуто душу надвоє, у горлі застряв дикий крик.

А ти, усміхаючись, кажеш: « Матусю, ті йдуть, хто достоєн,
Йдуть кращі із кращих звитяжців, хто вірить, що в серці він воїн.
А зрештою, знаєш, що кожен свою обирає Голготу,
Бо хтось же повинен робити складну, небезпечну роботу.

Бо батьківську землю плюндрує підступний, облудливий ворог,
Чи ж личитиме українцям ховатись де-нéбудь по норах,
Бо те, що навіки у серці – вітчизну, родину і віру,
Ніколи не дам розтоптати московському дикому звіру.

Чи вдасться кому полічити отих, хто уже на війні,
В холодних окопах, в руїнах, під обстрілом та у вогні?
Я знаю, що важко нам буде. Молися, Господь щоб зберіг.
Молися за тих, хто народить. Молися за тих, хто поліг.

Не маємо права поразки заради майбутніх дітей.
Вкраїна не здасться ординцям і виборе завтрашній день.
Вгамуєм навалу жорстоку. Ганьбою не вкрию ім'я,
Бо хто захистить тебе, мамо? Бо хто ж захистить, як не я?

Це доля синів - для вітчизни здобути в борні перемогу,
Я твій оберіг-вишиванку візьму із собою в дорогу.
Вже перше проміння ранкове освічує пів небокраю...»
Гойднулась у погляді вічність:
- Чекатиму…
- Благословляю!

Я тебе так обожнюю,
А ти мене – жа́лиш...
Твою обраність
вишуканими
малюю словами.
Із висоти спорудженого
мною п’єдесталу
Тобі дуже зручно
цілити
у мене блискавка́ми.

І як, скажи,
визнавати
не ахінеєю,
Що безальтернативно
уми морочить далі,
Античну байку
про незрівнянну Галатею,
Ко́тра по клітинці
свого
творця не з’їдає?

2011.

Опам'ятався ледве після бою,
присипаний землею, поряд зброя.
Будяччя закололо в ліву руку.
Нікого поруч, небо...і ні звуку.
Своє лиш чути серце, стукотіло.
О, мав би він хоча б маленькі крила,
то полетів би звідси до хатини.
...Вже перша зірка сяє, і родина
збирається до столу на Святвечір-
діду́х, кутя із медом. Ось предтеча,
Бо Божий Син родився. Спів вертепу...
Молитва і думки в холоднім степі,
що дав йому притулок серед ночі.
- Земля тверда, не м'яко, - він шепоче. -
Де ж побратими? (Раптом ...кроки чути.)
- Здалося. Він покинутий, забутий.
Ліхтарик засвітив в обличчя прямо.
- Живий хлопчина! Ніби руки мами
торкнулися, пі́дняли і поне́сли.
Врятований! Усмішка в піднебесся.

Тягнулась як стебло - через посуху літа,
Крізь пелену дощів під сірий листопад.
Впліталась як лоза у тебе непомітно,
Вросталася, і ось пручаюся назад.

Болить мені, деруть твої колючі руки.
То добре, що той біль притишує зима.
Я з терену твого відлунюю так глухо,
Що вже своїх пісень не чую і сама.
12.2022.