Заклекотала чорна ворожба
в гортані літа. Чернями війнуло.
А слід од сонця никлого - як дуло-
наставлене у спину. Лише збав..!

О, Боже, збав од сірого страху...
не так од кулі, - як од самовтечі,
не так од смерти, - як од всепреречень-
колАми вгнаних в душу колихку.

Од цвілі, що міцний буравить мур,
од шумовиння торопкої стезі,
од баляндрасу, що розносять бевзі
і, краще, од німот - ніж од зажур.

Oд сніння серця - а не від борні -
позбав од нерва літеплого, Боже! -
і не від болю, - а від роздорожень
не од війни, - неперемоги в ній!

Ще сон горгонний ніч не перебув.
I нашу землю мрякопляс копитить.
Та вої, що повстали - честю вмиті
зітнуть на горло чорнy ворожбу.

Я тій любові не прощу містерій
Пересуду, озлоби, суєти,
Я тій любові зачиняю двері
Розхитані Едемом гіркоти.

Літеплим днем осінньо-млистим, всує
Прощальний крик почую журавля,
Прощальне те причастя поцілую
І відпущу на прощу навмання.

Я тій любові не прощу скигління
Покривджених пташаток доброти,
За літом – осінь, там зими Успіння
Літати, впасти, стати знову, йти…

Не сприймаю підвішені стани,
“Так” – є так, а як “ні” – то вже ні!
Не сприймаю, як сіллю на рани,
Як синонім шукають “війні”.

Не сприймаю, коли “хата скраю” –
То до бою вже програний бій.
Як в обгортку брехню загортають,
І як “правда” напишуть на ній.

Як країна сусідня осліпла
Виглядає двохсотий вантаж.
Не сприймаю російського піпла,
Що з похмілля скандує “кримнаш”.

Не сприймаю пробоїн в металі,
Буки, гради і дзвін срібняків.
Не сприймаю французькі “містралі”,
І російських бабаїв-стрілків.

Не сприймаю, коли при потопі
Найсильніший – один на скалу.
Не сприймаю, коли у Європі
Тиснуть руку імперському злу.

Обіцянками в’їдуть до раю,
Непокоїтись будуть роки?
Слово “санкції” теж не сприймаю.
Але, вірю, прозріють таки!


26.07.2014

Його кохаю гірко, непомірно –
Від цього не врятуюся повік.
А він не може і не буде вірним,
У світі найніжніший чоловік!

Йому потрібні самота і воля,
І враження нові, і почуття…
Його таланту навіжена доля
Свої диктує правила життя.

І я не буду ставити капкану,
Бо він і руку відгризе собі…
Любитиму такого до остану,
Щоб не ламати крил у боротьбі.

І знову каже «кат» мій наймиліший:
-Кохана моя, зіронько, не плач!
До себе пригортаючи міцніше:
-Таким я народився. Ну,, пробач!

2014

Супиться вечір. Брови кущисті
Дряпають ніби хмари важкі.
Ну а стрижі на «піано» у листі
Нотами вже просвердлили дірки.

Сонце, мов фарою, сліпить зіниці,
Зменшується у крапку малу.
Промінь прощально вдаряє імлу -
Сяють дерева, неначе жар-птиці.

24.07.7522 р. (Від Трипілля)(2014)

Закосичене літо коралями дзвонить в кориті,
І коридою кров проливається кроками крокв.
Чорним морем віків пролітають вітри неумиті,
Білим шляхом надій молитовно прямує народ.

Болем здиблений, тягне свій плуг по землиці.
Родить пам’ять століть. Вільні зерна пшениці
Проростають у віть.
Виливається серце усе на ріллю незагоєну.
Треба йти…
Б’ють у груди мечем не останньому воїну
Три вітри.
Білі храми - світлицями душам заквітчаним
Вишиттям.
Вишнім духом помічений, з небом повінчаний
Кожен там.
І узором ниток закодований час -
Чистим склом.
Я стою і дивлюсь у тридцятих віків
Під вікном.

14.08.2011.

***
Світе, ти оглух чи з глузду з’їхав,
Хочеш пересидіти війну?
Буде і для тебе на горіхи
І гіркого келих полину!
І щоночі хлопці вбиті наші
Будуть снитись ситому тобі,
І картати, що боявся Раші…
Ти ж таки боявся, далебі?
І боїшся - be or not to be...

23 липня 2014

Траур для всех континентов…
Мир к мониторам прилип:
«подвиг» московских агентов
крутит LifeNews, словно клип.

Хочет диктатор покрасить
цивилизованный свет
в плохо отмытый от грязи
красный кремлевский цвет.

Мало ему всей России,
мало с соседями войн,
статус присвоив мессии,
рвется к войне мировой.

Но эталону коварства,
выращенному в Кремле,
молча подскажет пространство:
«Места вам нет на Земле".

Это кричали нам дети,
падая прямо с небес…
Жизнью он должен ответить,
новый совдеповский бес.

В самое сердце Гааги
он не случайно попал:
Кремль не отбелят писаки -
там его ждет трибунал.

17 июля 2014

https://www.youtube.com/watch?v=9gNa0S4FevY - читаю стих.

Літаки вирушають у зону АТО...
В невідоме летять понад зрошеним полем -
Не росою, а слізьми людськими та болем.
Чи повернуться звідти - не знає ніхто.

Ще під крилами - вільна вкраїнська земля,
За бортом - голубінь сонцесяйного неба,
Та не всюди так. Отже - на схід. Є потреба,
Хоч війни блискавиці не чути здаля.

Там, на Сході, щодня канонада гримить,
Підривають мости і стріляють із "градів"...
Не пора для салютів, оркестрів, парадів,
Де знецінено тане життя кожну мить.

Гинуть люди, зникають - не десять, не сто
Полонених. Забиті вже ними катівні.
Хто тепер їм зарадить у битві нерівній?
Літаки вирушають у зону АТО...


Липень 2014

небесний тихохід...
рухома срібна цятка...
летючий не_голландець...
до мрії... на курорт...
у чорному квадраті
мішень для супостата
і три фатальні сімки
для нелюда джек-пот...

збере дбайливо Бог
усі квитки і візи...
і янголи притлумлять
плачі у голосах...

Усміхнені обличчя,
надії, гам, валізи.
Ніхто не запізнився
на рейс у Небеса.

18.07.2014

замовляємо жертви трупи
відчай сіємо на межі
без жовтка і без шкаралупи
біль стікає білком
мужі
все ще мужні
жінки молочні
напісочені дітлахи
ще науки нудні і точні
ще не впали стовпи й дахи
та каміння катма в Сізіфа
вже у скелі вросли орли
розвіваються стрімко міфи
заборони і прапори



2014

Іще громи і сироти повсюди…
Ще милосердя гудять без вини…
Іде від храму
до Страшного суду
облудний час дорогами війни…

Колись минеться…
Перениють рани…
Чи стане мир дорожчим над усе,
як неминучість,
хижа й невблаганна,
похмільну чарку світу піднесе?

- Хто мучить нас уночі?
- Гроза над порожнім домом.
- А хто забувати вчить?
- Втома.
- А де наш останній схрон?
- За тихою, за водою.
- А чим обірветься сон?
- Війною.
- Навіщо нам та війна?
- Спалити гріхи сторічні...
- А чим рятуватись нам?
- Нічим.
- А де наш колишній час?
- В холодних коханих лицях.
- Що досі тримає нас?
- Дрібниці...

одинаково одинокими
затоптали відлуння кроками
заарканили небо криками
темносиніми сиволикими

величальними і вінчальними
обіймальними – руки добрії
і блакитними і розквітлими
розкривались господні обрії

звідчайдушені пересушені
відгоріли серця кленовії
одинаково одинокими
залишилися без любові ми

16.07.2014

Добре тим, у кого добре все:
Молодим, здоровим і багатим.
Захворів – тоді таки не те,
А старому – хоч тікай із хати

І біжи до лікаря мерщій,
Звісно, якщо грошей маєш трохи,
А як ні – жалійся чи жалій -
Бо не допоможуть «ах»-и й «ох»-и.

Так і я: до шпи́талю заліг,
Ліків прихопивши два пакети,
По аптеках ледь не збивши ніг -
«Краще я купив би пістолета

І застрелився!.. А що, хіба не так?!.
Хворому до смерті вікувати?..», -
Подумки грішив я, неборак,
В лікарняній лежачи палаті.

Але тут заходить медсестра
Із стрункими довгими ногами -
Ніби скинув я свої літа,
В голові заграли ноти й гами!..

А за нею лікарка ввійшла
І мені – немов сяйнуло в очі!
Аж до пояса текла її коса,
Вигинався ніжно стан дівочий.

До краси такої я не звик:
Задививсь в озера ясно-сині
І утратив мову – бо язик
Пересох і вперся в піднебіння.

Сіла поряд, мовить щось… Та де!..
Та ж у вухах - як напхали вати!..
За зап’ястя узяла мене –
Хоче пульс, напевно, рахувати.

Скаче серце - вискочить з грудей!
Я хіба на цьому світі, Боже?
Молодий напевно ще, ачей!
Ой, штрикну́ло… У ребро чи крижі?

Хоче тиск поміряти – а я
Не у змозі поміняти позу.
Нахилилась ближче - а-я-яй! -
Відвести я погляд не у змозі…

Не згадаю навіть, як пішла…
Я тоді свідомість, певно, втратив...
Не в лікарню я потрапив - в рай
Чарівних красунь та ескулапів…


17.07.14

Земні шляхи як мед і сіль,
Пекуче і студене,
Живильна мить, екстаз і біль,
Вітрило і знамено.
На довгу путь боїв і втрат
І переможних митей
Лягає тінь, найвища тінь
І ту межу відкрито.
Терпкі чуття звабливих мрій,
Щасливе допохмілля –
Сьогодні – Світ, сьогодні свій,
А завтра божевілля.
Чи що минає в марноті
Чи досяга говерли -
Є Божа воля, Божий гнів,
А сліз нема – лиш перли.

перлова близна –
вишептаний шрам
як лоскіт
напинається на шиї
пливе навстріч
розкошланим вітрам
густу світань
важким повісмом шиє
вітри
які допіру на гряді
заночували місяць
і поснули
мене ведуть у сні
до тебе в дім
і садовлять у головах
минуле

Шукати лик Спасителя
у лицях
і не згубити
Світло вдалині...
Поет - прочанин духу,
пішаниця.
А час летить, -
він завше на коні.

Нестримний вершник -
аж двигтить планета:
галопом по...
гаряче стремено...
"Війна світів".
Риторика і ретро.
І "миру мир" -
тепер лише в кіно.

Аж зашкалює любов до брата.
Мало гуль набили москалі.
Ну, а далі – нікуди тікати.
І вини усякої багато
мають українські куркулі.

А Росії рідній цього мало.
Місію ще має не одну.
Споконвіку крицю гартувала
і за шкіру заливає сала,
на яке ще ласі на Дону.

Важко говорити без наганів,
маючи себе за лопухів.
Пощезали лицарі останні.
І такі ми зрадники погані,
і сякі бандерівці лихі.

Наливайка у бику спалили,
Байду почепили на гаку,
у Остапа вимотали жили...
І немає сліду від могили
тих, кого садили на кілку.

Мокселі, і ляхи, і татари
нас ловили на своїй землі.
Ми були нікому не до пари,
та які нам «дарували» лаври
й досі репетують москалі.

Приписали Патерик і Слово,
і варяги їхні на Дніпрі
викладали українську мову,
знали і Шевченка, і Підкову
на Чернечій кам’яній горі.

Тільки от одне було погано,
що Мазепа не любив царя
і що самостійні отамани
берегли реліквії Богдана
і навчали діток букваря.

Сулима візитував до Риму,
Кривоніс Іспанію лякав,
Сагайдачний не боявся Криму,
а Сірко у вигляді калиму
на шаблі Московію узяв.

І Мазепа Карлу милив лижі,
і Виговський пив за Конотоп.
Орлики служили у Парижі…
Це не ті, що двоголові, хижі.
Ці іменувалися, – холоп.

Це брехня, що ми по всьому світу
свій розпорошили кращий цвіт.
Ні наук не мали, ні освіти...
Це всілякі опришки-бандити
закривали тілом білий світ.

Вояки Петлюри і Бандери
це не те, що «витязі страни»,
що заради Раші й еСеСеРу
осідлали танки й бетеери
і роздули полум’я війни.

О, Росія, підло героїчна,
ми у тебе зрадники завжди
тим, що прокляли ясу орди.

А за волю, за Майдан і Віче
хоч залийся, дудлячи «столичну»,
та не потикайсь уже сюди.


                              07.2014

Усе, що вчора плакало за мамою,
Тепер лягло пелюстками внатрус.
Малі волошки із моєї пам’яті,
Чого ви спрагло тягнетесь до вуст?

Все, що жило за довгими терпіннями,
Сьогодні раптом горло попекло….
Пливе хмарина із очима синіми
Провідати могилки за село.

2014

На нині цигарка остання, клянусь Озірісом.
В моїй попільниці повільно вмирає Сет.
Із зависі диму малюєш вечірні іриси
і місяць уповні, в який фанатично віриться,
у той, що крізь нас німолуння своє несе.

Малюй, не спиняйся, рукатвоя тонко світиться,
запалює іриси синім вогнем снодій
На нашу вечерю злітаються нетлі ситцеві,
сідають Ізіді на бронзові крила-китиці
в її відображенні в чорній нічній воді.

Напрасуйте стрічки колорадські,
Закажіть похоронні авто,
І не декілька – ліпше багацько,
І на “матушку” дуйте – АТО…

До Ростова – і далі, і далі,
Щоби більш вас не бачив ніхто,
Не забудьте змастити педалі,
Без зупинок в дорозі – АТО…

Заробити хотіли, засранці,
А фортуна така, як лото…
Кайтесь, нелюди, ввечері й вранці,
Бо до пекла підете – АТО…

Вам усім би сидіти на палі,
По одному, по десять, по сто,
Не знімайте російські медалі –
Похоронять із ними – АТО…

Раді скинути вже камуфляжі,
Заховатись у плаття й манто?
Начувайтесь – народ вам “покаже”!
І подякує міцно – АТО…

І навряд чи пристроїть вас Вова
Десь в Тамбові у цирк-шапіто…
По заслузі вам буде “хрєново”,
А народу спокійно – АТО!


10.07.2014

Одшуміла любов, одшуміла,
Наче юності буйне вино.
Ти спокійна, як сон, моя мила,
Не хвилюєшся серцем давно.

Все – робота, робота, робота –
Навісна круговерть суєти.
Та невже ж не зупинишся, доти
В небуття доведеться піти?!

Зупинися на мить, зупинися,
Глянь усміхнено в небо сумне.
Може там, у захмареній висі
Десь проміння ласкаве сяйне!

Десь проміння сяйне іздалека,
Хмелем юним заграє воно.
Прилетить білокрилий лелека
Й серенаду утне під вікном!

9.11.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

По той бік Слова, де слова –
ще не слова, – утроби вихлипи,
душа очікує різдва:
один скупає,
Другий викупить.

Народження гріховна суть
від першосну до кличу трубного…
Благословенна, доле, будь
перстом одного,
кров’ю Другого.

Святися. Істиною сходь.
Сій світло у земній обителі…
Все так, як визначив Господь:
Йордан – Предтечі,
хрест – Спасителю.

07.07.2014

Отам,
де час гордує світом,
а віри просто не бува –
запий сльозою оковиту,
допоки ціла голова,

і не взискуй тоді розпусти,
а тричі сплюнь через плече,
як дивна зваба хижоуста
тебе очима пропече,

бо засміється аж на кутні,
коли за блиск її краси
і славу,
і своє майбутнє,
і навіть душу продаси…

Це вкраїнський рубіж.
Ти на ньому стоїш.
Тут за тебе – земля і вода!
Хоч горить небозвід
і кривавиться схід,
звідки суне дикунська орда.

Приспів:

У чистилищі бою –
сила правди з тобою
та обличчя Небесної Сотні.
І чи бути Вітчизні
попри смерчі залізні –
ти вирішуєш тут і сьогодні!

Проти злобних нашесть –
наші віра і честь,
для імперій убивчий заряд.
Хай наш праведний гнів
попелить ворогів,
їхні зграї у ньому згорять!

Приспів.

Маєш пам’ять сторіч:
як боролася Січ,
як тікали кати не одні.
Свій нескорений край
ти у серці сховай –
він тебе вбереже у вогні!

Приспів.

А кому закортить
українських угідь,
той одержить сповна по руках!
Це останній рубіж.
Ти на ньому стоїш,
щоб жила Україна в віках!

Приспів.

07.2014

кінець

2014

Повесіння…
Час оглух, онімів, закляк.
Здається, далі ніяк.
Єдине спасіння –
Не згинати колін, не падати.
Ніч зазирає холодними лампадами
Ніби літо, не літо,
А так – повесіння.
Розраховувати на терпіння?
Можна, взагалі-то.
Хоча бажалося небуденного…
Вітер гортає щоденника,
Регоче в душу,
Прозорими пальцями стукає у вікна.
Ніч не вічна.
Розчиняюся у темному плюші
Дочитую останні думки.
Прийшло не з легкої руки
Нинішнє повесіння…

З гори Чернечої вдивляюсь у колишнє:
куди не глянь – кров, шабля, ятаган…
Вершина слави і… ридання тиші…
Софії дзвін!.. Розораний курган…

З гори Чернечої вдивляюся у нині:
жертовність юні, вплавлена в щити…
Й «перетин золотий» у небосині –
ну хто ж тоді, якщо не я і ти?!

З гори Чернечої вдивляюсь у прийдешнє:
і бачу Україну – навкруги!
Вона – могутня, горда, незалежна!..
І як роса, пощезли вороги…

З гори Чернечої так близько до престолу…
І вірую – нарешті, в молитвах
Пророк полинув… Заповітне слово
утілилось! Зорить Чумацький шлях...

З гори Чернечої Всевишньому – осанна!
Доземний батьку й матері уклін…
Леліймо Україну, мов коханих,
і буде рід на сотні поколінь!

30.06.-03.07.2014

У небуття відходить блакитноокий вечір
Далекими морями приємних сподівань.
І сонне королівство торкає вас за плечі
Туманними шапками сріблясто – сірих бань.

Тут швидкокрилий сокіл зустріне Вас у полі
І травами густими до замку проведе.
До кожного привітно вклоняються тополі,
А небо зустрічає дощем із орхідей.

І пісню біля брами співатимуть сопілки,
Старанно розіллються на сотні голосів.
У всьому королівстві немає зброї – тільки
З усіх усюд лунають мільйони голосів.

Усюди гарний настрій Вам будуть дарувати
Бджолині передзвони та орхідеї цвіт.
І з радістю запросить у сонячні палати
Володар королівства до себе на обід.

А павуки на стелі ніколи не дрімають –
Казки переплітають мереживом подій.
І чудернацькі звуки нізвідки долинають,
А стіни прикрашають картини сновидінь.

Але пора приходить надскорого прощання.
І дякуючи щиро старому королю,
Лишається надія: ця зустріч – не остання.
І голосні сопілки світанок розіллють.

То доля звела молодих патріотів,
Щоб разом пройшли незвичайний маршрут.
Забулося "До", не бентежило "Потім",
Усе відбдувалося "Зараз і Тут".

Забув про умови ти в таборі, друже,
Хоча до комфорту і затишку звик,
А тут не стогнав, був терплячим і мужнім,
Майбутній солдат, захисник, чоловік.

Хіба зрозуміє любитель дивану
Усе, що не з ним, а з тобою було:
Як дрова в буржуйці палатки з майдану
Давали ні з чим не зрівнянне тепло,

Як з друзями разом підкорював хвилю,
А сам би ніколи її не здолав,
Як множила пісня і витримку, й силу,
Як тричі піднявся, де двічі упав,

Як ближнього біль був твоїм особистим,
Як успіх його був тобі дорогим,
Як друг із ногою, пробитою вістрям,
Не вийшов зі строю, доспівував Гімн,

Як стихли вітри і підкорена злива,
В яких з Юнака виростав Чоловік...
І довго ще будеш від того щасливим,
Що ти це зробив! Не злякався й не втік!

Німі красиво розмовляли жестами,
так, наче річка,
різнобіччя пестили,
шукаючи, куди сховався звук.
Хотілося деревам
бути веслами
і припадати зболено
і весело
до їхніх віртуозно-чесних рук.

Намріяв ранок
обернутись теслею,
що затишок майструє
понад месами
для викрадених
смертю
голосів.
Коли б вони озвалися воскреслими,
одягнутими сонячними фресками,
наземний пил
на душі б не осів.

Німі красиво розмовляли жестами.
Німа розмова зріла перехрестями.

2014р.

Мовчання ночі –
чорні гори
ятрять вогнями

форти прадавні
берегами
і дзвонів пам’ять

примари моря –
чужих часів
доба химерна

на каравелах
щогли впали,
піною – перли

п’янкі заграви
крові дзбани
винА і вИна

о, мій герою,
капітане,
провина?
Рана…

Співає море
оду сонцю
теплом

безодні, парус
висне млосно –
огром

тривоги і надії,
сплітає день
нитки –

пливти, палати
чи втопити
думки?

До витоків… Одвічне – батько й син,
Матуся й доня, перший крок онука…
В колисці роду літ невпинний плин –
І сміх, і радість, горе і розлука…

Коріння міцно землю обійма,
В нім поколінь минувших міць і сила,
У нім неправди й зéрнятка нема –
Воно святе, як прадідів могили.

Воно міцнюще, сину, подивись –
Повітря дивне набери в легéні!
Глянь – крона розростається увись,
Вшир струменіють пагони зелені!

Ми теж – гілля, а ще – листки на нім,
Ми теж повинні силу в нього влити!
У генах є, як захистити дім,
Як пахне хліб, і зацвітає жито.

Є небеса у відблисках грози,
Є пісня, слово, небокрай, калина,
Є вишитий рушник і образú.
І над усе – єдина Україна!

Над древом роду непідвладний час –
Воно живе, і житиме віками,
Бо ми отут – усі, хто був до нас,
І сущі днесь, і що прийдуть за нами…


03.07.2014

До тебе знов думкою лину,
Розлукою змучений я,
Згадай же, ну хоч на хвилину
Про мене, кохана моя.

Голівку схили у задумі
Й ласкавих думок мені шли,
Щоб квітами ніжними суму
Вони в моїм серці зійшли.

Голубкою хай затуркоче
Надіслана ласка хоч мить,
І серце моє затріпоче,
І солодко так защемить.

І радість у душу наплине,
Мов пісня весела й дзвінка...
О щастя сяйлива хвилино,
Чому ти коротка така?!

7506 р. (Від Трипілля) (1998)

Я знаю висновок один,
І цим ділюся нині:
У правди - кілька одежин,
У кривди - повні скрині.

Я ходив із іншими жінками,
Не була стосунків то краса.
Ти одна стоїш понад віками,
Як Богиня світла в небесах.

Ти – моя Лаура, Беатріче,
Сонцесяйво в холод і зиму,
Лиш тебе прощатися покличу
Я на одрі смертному свому.

Ти одна затьмарила собою
Міріади зір в ясній красі -
Ніби розчинилися усі –
В мареві планети голубої.

Голос твій – солодкий спів сирени*,
І цілюща сила у очах,
Джерело моє ти Гіппокрени**
І політ Пегаса в небесах.

І печаль, і радощі, й натхнення,
І проміння сонця поміж хмар,
Задуми велично-дерзновенні,
Серця мого пристрасного жар.

Бути в щасті піснею твоєю –
О якби судив мені так Бог! –
Дай мені летіть понад Землею,
Сяєва торкатися твого!
*Сирена – міфічна птаха у Греції, яка зачаровувала своїм співом.
**Джерело Гіппокрени – у грецькій міфології - джерело натхнення для поетів.

24.06.-30.06.7522 р. (Від Трипілля) (2014)
Київ, Конча Озерна (півострів Печалі, дача).

Дивись, ти сам – присілки і міста,
уламки флейт, порожні скойки щастя,
ти – літери в міжряддях… Ти – безчасся
смарагдових небесних заплітань,
де в’ються риби у Петрових снастях
і проступає титла золота

з Її долонь… З Її ридальних днів
поперек лютні виникають пальці,
немов жита, де любляться блукальці,
у землю застромивши кетмені.
Ти – перст Її. Ти музика до танцю,
проталина на зимному вікні.

Вона тобі – співоча горловина,
піднесене кантабіле, в якім
здіймає птах палкі сонетні стіни
над ідилічну самоту латини,
над чорні перетлілі мотузки –
крізь моровиці, вогнища й руїни.

Вона – криниця, де втопився сад.
Ти ж – тільки поклик, тільки зойк без неї.
З-поміж дощів і марних воскресань
нехай вона студено, як роса,
тебе торкнеться над сливовим клеєм
у млі пагіль, у плаванні мансард.

Впусти її – у свій ослаблий тон,
у перемерзлу прозелень суглобів,
в журбу і страх, в несилу і випробу
хай ллється кармазиновий потоп.
І ти узрієш із пітьми, із гробу
всього себе в пелюстяній утробі –
того, який без неї ще ніхто…

2014

В жерлі божевільної війни
Мимоволі душу відпускає,
Проникає у короткі сни
Геніальна опера весни –
Соловейка арія лунає
У нічному мареві війни…

Травень 2014

хвилина мовчання, що сягає вічності
'2014

Позолотою
повняться води
під розпеченим
сонячним диском

у розморених
подихом гротах
вітер пестить
струнку одаліску

виколихує
шумом у лоні
перламутрову
піняву мушлі

купідонові
стріли в долоні
мов стигмати
кривавлять душу

розгортанилось
навпіл тут небо
струменіє
єство гаряче

хмари вихлепчуть
очі у Феби –
розсміється
і не заплаче

а підсолене
щастя ген горами
помандрує отам
прийменником

розговілася
винами повені –
не чіпайте її
не треба…

Вже скоро осінь гомінка*
Розпушить хмари білопері
І музи виведе рука
Рядки печальні на папері.

Із хмар, як спогад по тобі,
Кохане вирине обличчя.
І у захмеленій журбі
Сльозу непрохану покличе.

І заридає враз гроза,
Мої усі потопить мрії…
І листя світла бірюза
Від розпачу зазолотіє.

29.07.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

кінець

Хіба цей день уже не йде у вічність,
Ридаючи від болю нелюбові?
Инакший світ, народжений у Слові,
Стає клеймом печаті, як дотичність
Твоїх пекучих уст. Моєї ниці
Обличчя відкриваються, обличчя
Сумних щасливих світу перемог.

Хіба вже не тепер ласкавий Бог
Люстерко до очей моїх підносить
І просить так беззвучно-тихо: досить!
Бо вже душа із Ним одна на двох.

Живеш в мені -- у світі не від світу.
Искринкою в Тобі жеврію я.
Тайнописом твоїх одвічних літер
Трисутня відкривається земля.
Ясніє час скресаючих завітів.

20.03.2010р.

Білий метелик дає в подарунок
Голуба чорного, сумнів і страх.
Наче коханця нечистий цілунок
Чорною кицькою в білих устах.

Чи не краса його срібними крильцями
Струсить пилок по дорозі до свіч?
Лет його Ангел незримими кільцями
Спинить і тихо поверне у ніч.

28.07.2011р.

кінець
2014

Стихло все в палацах Дожів, мера,
На дзвіниці змовкло звичне «Бов!»
Нам венеціанський гондольєро
Пісню заспіває про любов.

І гондола так нечутно плине,
Пісня щем у серце принесла.
В гондольєра місячні перлини
Сріблом опадають із весла.

Як звучить мелодія розлога! –
Ніжно рожевіє небокрай…
Слухай, мила, музику від Бога,
І в моїх обіймах завмирай.

У підсвічниках танцюють зорі
Відсвітом коханого лиця,
Вікна пісню слухають прозорі
Й одкриваються, немов серця.

Музика замовкне величава,
Підійде гондола під причал,
Раптом, як в театрі: «Браво! Браво!» -
Рвійно налетить овацій шквал.

А коли затихне все довкола,
Як тріумфу музики сліди –
Вже просвітлені каналу кола -
Загойдають квіти на воді.

17.02.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

кінець
'2014

розбий намети
людей — на сотні
б’ють водомети
і дзвін Господній

цей крематорій
на страх і шини
майдан говорить —
здригайте стіни

майдан у серці
майдан де душі
він без комерцій
а є — бо мусить

болить і гріє
скипає гнівом
у веремії
і на відспівах

лунає славнем
і Слава Богу
з новин останніх
ідемо вногу

спокійні кроки
як світла в хату
ми сильні поки
вікон багато

ці вікна — очі
де ширм немає
ми волеточим
і проростаєм

у бій кістками
крилом правиці
з могил вінками
з-за ґрат в’язниці

а ворог лютий
хорти голодні
зникає сутінь
палає сотня

12 Лютого, 2014