Вою, куди ж ти в заобрій?! - зарано ще! Весни
придихом сонць не зігріли осклілу ріку.
Ой, не нажився... до мрії - пороги крутезні-
ще не подолані..праведна смерте, ликуй,

бо не щодня тобі душу,- як прапор безстрашну-
тілo виброщує - в куряві згірчених війн.
Яко дощі, - розгулялися кулі мосяжні...
Чорна трутизно, чекай! - не долюблений він!

Cмогами буду із логoва зманювать звіра,
найсміливіших виводити в перші ряди.
Так, я війна, - але я загартовую віру
так, я страшна,- та крізь мене потрібно іти!

Хай мої коси вистогнують в ночі чадисті,
ленти яріння мого, як огненні жерці.
я за тобою помножу - мов зірне намисто-
сотні повстань і освятять сини та отці

зброю у Світла криниці - водою очищень.
Змії клубисті зітнутьсья з гілками кормиг.
Тільки здімайте - благаю - все вище і вище-
чорно-червоні стрічки над канвою зими.

Серце злавинене кров"ю - стихій перехрестя.
Вихори волі - любіші за тихий полон.
Воїни вищого виміру, - Ангели честі,
нині його долучіть у Небес Легіон.

Зігріває кожух і світанки з малиновим смаком.
І бардове панно, що над містом зависло приречено.
І порожні тролейбуси мляво виходять за графіком.
Нам життя небезпечне надовго тепер забезпечене.

Нам триматися так – галасливо і вперто – до відчаю.
Вередливий вогонь хай клубочиться чорними круками.
Ця тривожна зима на скрижалях душі вже засвідчена.
І, можливо, колись захлинеться безсилою мукою.
31.01.2014

Ну, что, игрок, прошел урок -
Цена назначена печали
Тебе не впрок. Но твой порок:
Теперь уже не до деталей!

Морщинный тик. Когда-то крик
Ты не услышал и едва ли
На твой порог вираж дорог
В сочувствие тебе послали.

30/01/2014 17/41

А ніч - як горло, здавлене стопою,
а день такий… у квітні листопад!
Твоя Евтерпа* ходить за тобою
хребтами зледенілих барикад.

Безсрібленики поряд і блаженні,
і ти між ними – ниткою лишень.
Твоїй Евтерпі личить одкровення –
слова у зблисках солі та скорин.

Оптичне скло навпроти над курками:
вже зрозуміло – крапка! Або три…
Душа за сонце і рука за камінь
хапаються на світі до пори.

У правоті на тризну надто просто
Евтерпу й долю – звірству завинив,
Чому ж у посміх вірилось – не в постріл
обманутого з кола сатани?

*Муза ліричної поезії.

Даремно я прихильності просив,
Коли боліло серце донезмоги.
Вона в багно утоптує щосил
Моє життя, на шию ставить ногу.
Та навіть лев, що не жалів нікого,
Кому підвладна всяка звірина,
У гордощах не хоче перемоги
Над слабшим і ягнятко обмина.
Але іще жорстокіша вона,
Аніж левиця люттю оповита,
Оскільки в насолоду порина,
Коли нагода є на кров дивитись.
Кохана, не говорить хай ніхто,
Що, здавшись у полон, в крові утоп.

Лід під ногами кришиться і тріщить. Ти невразливий, це твій природній стан. В правій – бруківка, в лівій – фанерний щит: люди виходять битися за Майдан. Дим від пожежі стелеться в небеса, місто вдихає чортову каламуть. Мамо, не плачте! Мамо, я тут не сам. Нас тут, шаленців, янголи бережуть. Мамо, я усвідомив глобальну річ: рабське життя огидне, неначе твань. Кажуть, у нас тут ніби постала Січ, вся Україна труситься від повстань! Нас тут гартує полум’я і вода, ми приростаєм тілом до барикад. Врешті, ну що нам вдіє оця орда? Ми ж розучились рухатися назад. Нам не забракне мужності або сил – в люті морози тулимось до багать. Мамо, у них в полоні наш Чорновіл. Треба ж комусь іти його визволять...

Мій сніжний королю, яка завірюха,
Як рветься струна: в ля-мінорі останній аккорд.
Як терції снігу, мій лорде, послухай,
Спиняють всі компаси й знову вертають на норд.
На півночі зимно, на серці Морана,
Замерзлий у айсбергах кинуто бронзовий трон.
Дві дюжини зим їй шепочеш кохана,
Коли наче криця заковує маревний сон.
І що тобі сниться, коли хуга віє?
Коли ти блука серед згублених тіней хуртеч,
Де янголи снігу розкидують пір'я
І сонце готується знову до вранішніх втеч?
І вітер, мов нелюд, кидає в обличчя
Холодними пальцями вирваний з обрію глід,
А біла Мара тебе північчю кличе
І сипле обіцянки з губ її колотий лід...

Мій сніжний королю, яка завірюха!
Як ніжно снігами тебе обіймає пітьма,
Як тріскає налідь серцева, послухай,
І тане на віях цілунками вічна зима!

Услід героям дивляться віки.
На білих простиралах – чорні тіні.
То попелом усипані сніги,
де гинули сміливці не уклінні.

У вічності немає злих часів,
є лиш байдужі та покірні люди.
Заради них під гостроту ножів
і під огонь ставали робінгуди.

Коли ілюзій рушились мости,
а волелюбству бракувало міцці,
ішли на спротив гибельний вони,
хто в зрілому, хто в молодому віці.

Зриваючи окови та замки,
поправши смертю „золоте” мовчання,
несли вони свої й чужі хрести,
приречені на муки і страждання.

Услід героям дивляться віки...
У пам'яті вселенської відваги
є й України видатні сини
найвищої жертовної наснаги.

Із архіву

Господи! За що така наруга?
Скільки ще терпіти цій землі?
Доки нагнітатиме напругу
Кат зі злої чорної імли?

Скільки серцю розриватись марно?
Вкотре правду нищать на очах,
Люті звірі, виродки бездарні.
Хто нарешті спинить ночі жах?

Та невже ми заслужили кару?
Та чому не спиниться біда?
Знову полетять на нас удари.
Буде кров народна як вода?
19.01 2014

Був меч
І плуг.
Століття – мов на крилах.
Мінялися
Одежі
Й королі.
Давав
Мечеві плуг
Цілющу силу,
А меч йому –
Лиш кров
Плугатарів.

А плуг і спроби
Не робив
Пручаться,
Коли той меч
Гарчав:
“Твоє – моє!”
І меч кричав йому
Перекуваться, -
За те, мабуть
Що плуг
Лише дає.

Уже не так
Виблискують
Кокарди.
По-іншому
Вже дзвонять
Дзвонарі.
Та вічна правда,
Історична правда
Усі крапки
Розставила
Над “і”.

Розносив меч
Криваве
Лихоліття.
Робив усе осяяне –
Чумним.
Тепер –
Лежить в землі
Забутим сміттям,
Іржавіє
Непотребом
Сумним.

Як роси,
Що народжуються
Вранці,
Як пам`ятник живий
Плугатарю,
Рясніє плуг
У запашній
Буханці,
Вкарбований
У Космос
Та зорю.

19.10.14

Об стовбури, об душі стовбурів
моя душа обперлася - вовчиця.
Коли весь гай, усенький гай дурів,
коли з ярів сичали моровиці.

Вогнями каламутило пітьму.
Галявини марудило хортами.
І вили дупла голосами смут,
що й дух лісний канудився, нестямів...

Коли вже світ рушницю підійняв,
впритул підвів ті галаси циганські,
притисла я до снігу вовченя
і перегризла жилу на горлянці.

Піти з життя, аби (або)
Упасти в тимчасову кому,
Поставити не крапку – кому,
Якщо дозволить, звісно, Бог.

Немов у море кораблі,
Піти туди, де стріне янгол.
Фламінгове узріти танго,
Яке все далі від землі.

За спокоєм відчути бій,
Перемогти, нарешті, фатум,
Ввірватися у світ постфактум,
Де гуркотять мільйони дій.

Додати щастя до смаку,
Найліпший чай попити згодом
І зрозуміти щось під сходом
Не сонця – мрії у вінку.


2013

Спокій на всіх лже-кордонах
дач палацових, квартир.
Люди у масках й погонах
їм забезпечують мир.

Тільки сьогодні – не вчора.
Завтра чекати дарма,
Сила утрачена слова.
На черзі уже війна?

Пахне в повітрі снігами,
опором і мечем.
Зло не вступає. Вітрами
носиться дим над вогнем.

Легко стріляти у себе?
Легко убити раба?
Правду не скаже вам небо.
Правда, як віра, сліпа.

Яра артерія часу.
Яра жага почуттів.
Крила обріжуть Пегасу,
щоб на війну не летів.

20.01.2014

-На коня!- запрошує сісти аномально прихильний січень.
А кінь дерев'яний... Хитливо тупцює на місці.
Слова, як погоничі мрій, то прямі, то облудні.
Хтось ітиме вперед, хтось залишиться в грудні.

Промо-акція березня - з-під ялинки Різдво і підсніжники.
Синьооке дитинство... На конику скаче і вйокає.
А у тебе завжди прохолодні думки, мій Січню.
-На коня! І забудь, що на місці стоїш одвічно.

В новорічному кошику - і тепло, і дорога, "добром" забрьохана.
Укотре чекаємо снігу... А приходять дощі похмурі.
Мій Березню-Січню, наші долі від нас затаєно.
-На коня! Нам обом по дорозі, але ми ще про це не знаємо.


2014

Якщо людське серце занадто м'яке,
просто м'яке,
від природи м'яке -
озлоблений простір травмує таке,
нищить таке
через те, що таке.
А серце - усупереч факту людське!
Отже, "людське" -
безумовно людське.
Якщо таке серце занадто м'яке,
просто м'яке,
від природи м'яке.


19.01.2014. З Водохрещам!

Казали, сміх – то амнезія серця.
Заміна крові на медичну плазму.
Казали: сміх приходить після герцю
Під проводом іронії й сарказму.

Кому подібне на словах донести,
Хто сприйме це на віру відтепер,
Коли в людини з принципами й честю
Є вибір: сміх чи скроня й револьвер.

Сміяться з болю – не бридке свавілля
І не один з підвидів божевіль.
Сміятися від щирого безсилля –
Лише броня від обстрілу безсиль.

Сміятись – то неначе до скоринки
Тобі хтось душу снігом залатав.
Сміялась навіть Леся Українка –
У неї сміх крізь сльози випинав.

Тож смійтесь – аби горем не чадіти.
Вкладайте в сміх елеґію сумну.
Ніколи мур душевний із ґраніту
Не зсиплеться від моху й бур`яну.

18.01.14

Ось – Інь. Тут – осінь…
Там – Янь. І трохи зимно…
Літають сни, мов оси…
Над мерзлою озимою...
І пси ховають носа,
Стрічають нові ранки.
Ти – Інь, ти – тінь, ти – осінь.
Я досі – Янь. І крапка.
Тож зустрічі не часті
Бувають, як не просимо.
Не одночасні в часі ми…
Там – Я(нь). А тут – ще осІнь.

Схоже, принтер зовсім збожеволів
і друкує на вимогу «Я»
без тире, без крапок і паролів
заборони й ляки для життя.

Ну навіщо нам це божевілля
поголів’я жирних баранів,
що гуляють пашею свавілля,
туляться до клану пастухів.

Шаленіє принтер, шаленіє,
видає «поняття» на гора.
Іншого робити не уміє,
як качати неука права.

Ратичками тикають у кнопки.
Благодаті піниться вода.
Підмиває ратиці і попки,
щоб сіяла зовні чистота.

Скаженіє принтер, скаженіє.
Мекає з трибуни на екран
у краватці з вадами повії
зеленню годований баран.

17.01.2014

У час нічний я жду на срібну жінку,
але приходить срібний чоловік.
На стіл кладе осяяну горілку
і пропонує випити за вік.

Йому то що – з’являється у повні,
де уперед так само, як назад,
а я в літах і рухи маю сонні,
ще пам'ятаю місто Сталінград.

- А де та жінка? – хитро так питаю
і роблю вигляд, наче п'ю до дна.
- А що за пані? - Почекай, згадаю.
- Білявка повна, нібито Луна.

- Ось ти про що… – тут Місяць підхопився
і тінь хмаринки витер із чола.
Крок у вікно і небом покотився,
забувши пляшку взяти зі стола.

Я придивився – біла оковита.
А може то сивушний самогон?
Яка різниця, чарка вже налита,
мені як ліки на глибокий сон.

А за вікном небесною жагою
він і вона з’єдналися в одне.
Заколисали срібною ясою
зимову ніч, а заодно й мене.

16.01.2014

Софіти, піт і маска лицедія.
Іуда, Брут, Морозов, хто іще?
У колі Божім агентура Змія
розносить заготовлені кліше.

Блаженні всі, прихилені до Слова.
Сльота осіння барабанить блюз.
Час розпасів, а карта пре вістова
і джокер голлівудський – Томі Круз.

Шекспіри повмирали, все банально:
оголений король і свита жаб;
картина маслом, дико і реально;
життя, як драма із комеді клаб.

Ну от і все. Поклони без овацій,
герой останній, хепі енд і глюк:
четвірка ніжних білосніжних грацій
і я у їх серцях – шалений стук.

В душі скребуться лицедійні миші.
Під машкарою рум’яніє ніс.
Стається диво – в одіозній тиші
пияк з гальорки крикнув: Браво! Біс!

14.01.2014

Стоять вожді,
як фалоси років,
обіцянок, прожектів і надії.
Деінде вже
їх п’єдестал зітлів,
як і, до речі, утопічні мрії.

Із того світу
все стоять вожді,
у діянні своїм – криваво-сущі.
І що їм голубИ,
і сонце, і дощі?
Вони давно вже – главо-неімущі.

Час, як стріла,
вражає наповал,
та ці божки, ще за життя дволикі,
вхід стережуть
у бронзовий портал –
де їх гріхи, химерні та великі.

Інакше все:
народи і портал
(як плід ума і нано-революцій),
та в камені
стоїть донині шал
із крові братовбивчої й полюцій.

А динозаври
із сучасних днів
усе пильнують цю іржаву касту.
Знамено їх
у мареві вогнів
ховає «святість», ситу і мордасту.

13.01.2014

Де проходить незримий рубіж
Між майбутнім і важко-минулим,
Ти розгублений досі стоїш
Осокором самотнім. Заснули

Почуття. Не турбує їх час...
Тільки інколи, наче в тумані,
Щось знайоме відчуєш, і враз
Все зникає. Лише на світанні,

Як недовгий, пожаданий сон
Твою душу огорне і тіло,
Бачиш погляд мій вірний, і знов
Його губиш, прокинувшись. Біло

Замітає завія сліди,
Спраглі мрії, палкі сподівання.
Ти покликав мене у кохання,
Тільки сам забарився прийти.

12. 2013

Випадкова зустріч, випадкова,
Та чомусь не в'яжеться розмова.
Білий сніг і наче з неба манна,
Чуйний поцілунок на прощання.

Колись була твоєю, та на жаль,
Напевно, не судилось бути разом.
Зима гаптує білопінну шаль
Яскравими паєтками і стразом.
І спогади бурхливі. Зазвичай,
Не ніч мости розводить - пароплави.
Густіє серпантинний небокрай,
Гірчить сльозою в філіжанці кави.
Тебе не видно серед тих доріг,
Якими мандрували. Бог зі мною.
То падає душа у чистий сніг,
То ранить пальці об колючу хвою.
Зневірились в коханні, може, ні?
Ще на губах не висохли зізнання.
Тому до мене тулишся вві сні
Так, ніби я твоя зоря остання.

Випадкова зустріч, випадкова,
Та чомусь не в'яжеться розмова.
Білий сніг і наче з неба манна,
Чуйний поцілунок на прощання.

10.12.2013

Люби мене на цілий місяць,
Коли уповні – теж люби.
Хай розум думає, що сниться,
Хай б’ються в шиби холоди.

Живи мене – ачей, оживиш,
Як диких живлять голубів.
Напни в мені всі струни й жили,
Зніми прокляття, одяг, біль…

Візьму тебе, як порцеляну, -
І загартовану, й крихку.
І кожен день, як з океану,
Тобою світу зачерпну.

2014

Від леготу до світлої легенди, а там чужинці – ніби тіні плям, і дух інверсій допече заледве, і забобони на куті стола чемніш од мухи ситої у снінні, і добра муза вже без риштувань. Останній гість не той, котрий камінний, останній дощ собі - словянський Пан. Міняєш долю так, як заманеться, пером і часто серця вишиттям. Правиця знає: не її Жар-Птиця, тому й висОти завше до пуття… Любов не нищать сумніви і шати, борги зими і чортове пенсне. Якби ж то, друзі, знову не вертати туди, де час в три шиї пожене.

2014р

Мені наснився той далекий вечір,
Що пилом сіро падав на поріг,
Найперший вирій, крик терпкий лелечий,
Твої слова, тривожний гомін їх...

Приспів:
Вихлюпується ніжність із-під вій,
Безмовно гасить полум'я відчаю.
Прощай, мій чорнобривцю золотий.
Прощаюся з тобою. І прощаю.

У дзвоні літ, у пам'яті, у зливі
Іздалеку звучи мені, звучи.
Перебираю струни чорнобриві,
Немов гарячі вогники свічі.

Приспів.

Гаптую спомин: золото - по синім.
Вогонь жоржин задмухують вітри.
Коханий мій, бурштиновий, осінній,
Іздалеку гори мені, гори!..

Приспів:
Вихлюпується ніжність із-під вій,
Безмовно гасить полум'я відчаю.
Прощай, мій чорнобривцю золотий...

Повернувшись до коренів,
згортаю себе в ембріон.
Волію бути рафінованою -
найпіднесенішою із форм.

Крокувати не асфальтом, а золотом
ідей-доріг як першооснов,
по клітці пробиваючи молотом,
щоб думали - то дзвони церков.

У прагненні безхлібного спокою
хапати небо з чудо-вікна.
Волію бути в тиші самотньою,
замріяно відкривши вуста.

Хай хвилі наженуться потопами,
під мертвими прогнеться земля,
хтось має потаємними тропами
вогонь внести у вічне буття.

Свобода духу - гідне призначення,
природи суть,її простота,
війни і миру дике побачення,
легень й думок невпинність й жага.

       
Запі́знюсь я до вас десь літ отак на тридцять,
а може й на віки.
Хіба не все одно,
коли нема чого у світ химер дивитись
через прорубане у всі світи вікно?
         Без віри і надій не варто сподіватись
         на промисел, який належить лиш Йому.
         Не маю перед ким і нині сповідатись
         і нести на вівтар не відаю кому.
Той досягне висот, а той, мамоні вірний,
піде у ремесло в догоду суєті,
а душі неземні уже почили з миром,
аби тепер зійти сонцями за Сибіром,
як палімпсести дня в тюремній темноті.
         Розвиднилось.
                  Авжеж.
                           І хтось би й роздивився,
         які чини надбав цей блудний людський син,
         чи низько їм услід покірно поклонився,
         як вимагає час і їх високий чин.
Аби у дні яси напучував учитель,
як вижити в краю, де віє суховій,
допоки у раю готує вирок свій
Єдиний на усіх небесний покровитель...
         Бо, як на те, й росли.
         Не те, що пагін мій,
         що у спекотні дні не в’янув, а в негоду
         без цілі манівцем свій поступ торував
         не там, де стали ви пророками народу,
         чий «вопіющий глас» минуле таврував.
Так само, як тоді, такі ж великодушні,
прощаєте й тепер наругу ворогам...
У всі смутні часи ви не були байдужі
і не роняли честь під чоботи совкам.
         Ідеться не про те, як різними шляхами
         веде життя від слів до невідкладних справ.
         Ми у однім краю колисані вітрами
         у диханні гаїв і пахощах отав.
Та не чекає там зелена рута-м’ята,
де родить лобода й отрава бузини...
         У нас одна на всіх ділянка розпочата,
         де вруняться поля і зорані лани,
         де присудом життя послужить запорука,
         що милує людей на перехресті доль,
         де вчасно подають на щастя дружню руку,
         щоб злились у одне – зусилля різних воль.
Чи збудеться, чи ні – прихилюся за вами,
коли не поміщусь на лавці запасній
спокутати гріхи – ділитися думками.
І з далини тоді долине голос мій,
коли переступлю межу тисячоліття
і, може, поміж нас не проведуть межі,
і на сторожі дня тих сівачів помітять,
що кожен, як один, чатують рубежі.
         Де всім, не для слівця, болить за батьківщину –
         той спільний оберіг без меж, без берегів,
         бо там надія є, що серце України
         ще вирветься живцем із хижих пазурів.
Де плем'я молоде доплямкує ідеї,
чекаючи панів, що їсти роздадуть,
аби припали всі до миски однієї
і вчилися, дурні, як мелене жують.
         Та тверезіє кров.
         І люди є трудящі
         на радощі землі, і дітям...
І собі
зарадять у біді, – навчаться жити краще
ніж у минулі дні, і не підуть ніза́що –
за «придане» своє у вічній боротьбі.
........................................................................
Запізнюсь я до вас...,
коли не буде проти
ніхто за той майдан, де ідол упаде,
коли побачу, – є
                     за ким іти,
                                    а доти
прямуємо туди, куди життя веде.
........................................................................
         Запізнюсь я до вас...,
         бо соромно дивитись
         у очі, що зорять із жовтих сторінок.
         І певно рано ще, – давай, на посошок.
         Бо ще від перемог прийдеться похмелитись...,
         ...хоча у бурдюку ще булькає вино,
         і є кому з живих
низенько поклонитись,
         і є ще ті між них,
         кому не все одно.
.............................................................................
Я ще іду до вас. А ви все далі й далі
сузір’ями плеяд у дальніх небесах...
І котиться зоря солоної печалі,
що нікому щодня стояти на часах.
         А, може – на Майдан?
         Бо ні з ким по дорозі
         за славу козаків супроти москалів.
Різдво – для барикад.
         Ми знову у облозі.
Осатанілий хам чатує десь на розі
за срібняки з корит заслужених совків.

                  1993-2013

Побачимось у пеклі, друже мій.
Гадаєш мо', що нам не по дорозі?
Тоді бери костур дорожній свій
і не стирчи на цім проклятім розі.

Ти бачиш – три дороги звідціля.
Усі добряче втоптані ногами
і ниць душі пасує до лиця,
і тло життя уквітчано гріхами.

Одна веде прямісінько в тартар.
Немає душ, невинно потерпілих,
зате є безліч усіляких кар,
а ще катів, у ремеслі умілих.

Дорога, що наліво – то мара,
ілюзія величчя і корони,
немов ідеш, а все гора, гора
і усміх божевільної Мадонни.

Направо шлях устелений кістьми.
Надії тут покояться у Бозі.
У тих надіях ще живемо ми,
мов скарабеї в кінському "навозі".

А ти на перехресті небуття
усе до раю вгадуєш лазівки –
отак собі, без сліз і каяття,
та з ореолом навкруги голівки.

Побачимось у пеклі, друже мій,
бо іншого путі цей світ не знає.
Бери суму дорожню, посох свій
і хай тобі недоля помагає.

03.01.2014

Не руш його серця, печаленько, не пали.

А я збайдужіла,
в сорочці стою на вітрі.
Мені чи меди, чи трутизна –
усе полин…
бадилля сухе розплела
і сльози не витру.

Зима неминуча.
Сльотлива така зима.
А я здичавіла,
засмутком убрала скроні.

Усе віддала… уся відцвіла в розмай…

Візьми мене, сніже,
завій мене – не боронюсь!

Укрий мене, сніже…

… німіють стежки за ним.
І паморозь тиха на груди, вуста, рамена.
І степ на руках заколисує полини.

Не руш його серця, печаль,
вбережи від мене.

Жертовно жив! Та смерть вела цинічно
На страсну путь, де страшно він почив.
Свій прах земний лишивши тут навічно,
Єство своє він Богові вручив.
І зойкнула від болю Україна,
Здригнулися Якутія й Мордва:
Невже і тут є Юдина провина? -
Пекли тяжкі змордовані слова.
І метушня під той жалобний галас,
Єлей і ладан істин прописних.
І піна слів, що довго не всідалась,
І сум напоказ душ непоказних!
Та годі вам! Бо ж він уже відбувся...
Він розчинився в душах і думках.
Ні перед ким в покорі не зігнувся -
Таким його і знатимуть в віках.
Бо ж не заради почестей і слави
Він став на прю з Імперією Зла.
Його боялись зверхники лукаві,
А доля для Вкраїни берегла!
Та квилить серце гіркотою втрати
І Україна слізоньки ковта.
І вже новітні понтії пілати
Вмивають руки, як і за Христа...
Та ми не будем схлипувати слізно -
Сильніша смерті істина проста:
Він крізь оте камазівське залізо
Вже до нащадків житом пророста!
1999р.

На хуторі сезон дощів.
Вже хтось оту картату хату
крізь мене слухати навчив
високе небо необняте.

Корова дише. Від коліс -
глибокі борозни. А з диму
холодний стрепенувся ліс,
тепер за нами він ітиме.

А як - не знає до пуття.
Зітхає, дихає старечо,
і п'є з відра, куди надвечір
кухлі та яблука летять.

2013.

"Служу народу України!" -
І - по дівочій голові,
І - чоботом важким у спину:
"Ти у Європу захотів?!"

"Служу народу України!" -
У очі бреше звірина.
"Ану, мерзото, на коліна!" -
Кулак - під ребра: "Аби знав!"

Народу слуги ці потрібні?
Немов у пеклі - все в диму...
Лиш називаються - "елітні",
А служать - чорт їх зна кому!

23.12.2013

Ми застаєм уривками історію
і творимо самі її фрагменти,
Розпалюємо вспалі гени Оріїв -
y спалаху тротил еквівалентy,
На дроті нерва відчуваєм згицані
зневіри ночі та розлогі рані,
складаєм "ціле" дрібок одиницями
шукаєм ігрeк y життя рівнянні -
бо люди ми - бо ми оте зв"язуюче
великої вервичної системи,
ми-часточки усесвіту пульсуючі
і кожен з нас - це вибрані поеми...
то будьмо гідні Древа Роду - паростком
жертовно доточити ріст у вічнe,
аби не залишити просто згарисько
од бумерангу вдарів зусебічних
на спини наші та на сиві голови
за продані свободи і любові
за самозради і за мляві пОриви,
загублені слова присвітанкові,
за кволу січ, лукаві миті, відступи,
голодний розпач на канві сподіянь,
за те, що Дух борні у світ не випустив
супроти зла, за безколірні мрії...

то будьмо гідні чистої сторінки
в котру впаде наш силует спочинком.
Народи гибли , племена, зникали Інки,
але не підпис совісти під вчинком!

Затерноване знову знання,
Замуроване забуттями,
Загасили зорю зпорання,
Затоптали згіркле зотління.

Затопили зуроченим злом,
Залишилося заніміння,
Засинає затруйне зело,
Зачекаємо зціпеніння.

Грудневий сніг січе обличчя,
вкриває голову, проте,
у день останній, новорічний –
в думках одвічне і святе...

Хай буде щастя у родині,
хай буде мир, а в нім краса.
Хай небо знову буде синім,
і від пшениць зорить яса.

Хай буде мама, тато, діти,
і усмішку дарує день!
Це щастя треба заслужити –
для долі, віри і пісень.

Моя родино – Україно!
Схиляюсь… Вірую… Люблю…
Живи! Радій! І в цю хвилину
за тебе Бога я молю…

грудень 2013

Тринадцятий рік. Грудень.
Ми з тобою: про одне й те саме.
Будемо мовчати, любий,
Різними мовами та словами.

Не вперта я, ні: запекла! -
Ковтай мовчазну зраду.
Ти підеш в рай, а я в пекло -
За іншу, свою, правду.

Пройду всі його кола -
Не страшно мені вмирати,
Бо знаю чарівне Слово.
Зажди… Ще не час воскресати.
21.12.2013

Розгорнули білі крила,
в сніжки граються вітри,
в білім небі хмарка біла
снігом сіється згори

білі віти у діброви,
пні закутались у сніг,
супить білі-білі брови
білий дуб обабіч них

білий день крізь білі вії
сонно дивиться на світ…
тільки щось таки чорніє
край села, біля воріт

чорною чорніє ніччю…
що за дивина така?
то на білому обличчі
очі у сніговичка…

Студять вітри
Україну - від Сяну до Дону,
Хвилею гупає
Києву в груди Дніпро…
Може, то предки
Розгойдують праведні дзвони,
Кличучи всіх нас
На віче за волю й добро?..

Станьмо, народе,
Бо правді під серцем затісно,
Слухаймо, браття,
Шевченкову мову живу!..
Є ще ж кому
Воскрешати і думу, і пісню,
Хоч і нема кому
Дати до рук булаву…

Є ще кому
Проказати молитву,
І словом,
Наче свічею,
Здолати нічну непроглядь!..
Віруймо, люде!
Господнім знаменням любові
Янголи наші
Пліч-о-пліч із нами стоять…

20.12.13

Звучить мені в мобілці нота «сі»,
Заводить так мелодія класнюча,
Я викликаю київське таксі
І хочу вам цю музику озвучить.

Мені щастить, мені уже «везе» -
Ви не знайдете «тачки» тут «покруче»…
Мене везе, мене уже везе -
Таксі «Шансон», розкішне і співуче.

Приспів:
Таксисте, друже, натисни клаксон,
Нехай усі мої здійсняться мрії,
Вези мене, вези мене у сон,
У найчарівніший у світі Київ. Двічі.

На лівий берег через міст «Метро»
На захід сонця фарами свічу я,
Який прекрасний вигляд на Дніпро,
Неначе птах, на крилах тут лечу я.

Які жінки! Водію, не дивись…
А то впадем у воду ми з тобою.
Ми піднялися у захмарну вись,
Де сонце в парі з даллю голубою.
Перегра.

А вечори які чудові тут,
В неонових вогнях мій погляд тане.
Як навесні божественно цвітуть
У ботсаду магнолії й каштани.

Свої літа на кручі ці несу
І розкажу таксистові відверто –
Побачив парижанин цю красу
І захотів у Києві померти.

Приспів:
Таксисте, друже, натисни клаксон,
Нехай усі мої здійсняться мрії,
Вези мене, вези мене у сон,
У найчарівніший у світі Київ. Двічі.


17.12.7521 р. (Від Трипілля) (2013),
Київ.

Суддя, священик, податківець,
Зустрівшись вирішили спір, -
Кого найбільше люди цінять
У світі із прадавніх пір.

Отців назвали « ваша святість»,
Не гірше суддів - «ваша честь» ,
А податківців , що й казати, -
Підняли просто до небес.

На їх відвідини неждані
Завжди, неначе молитви,
У добросердім привітанні
Звучало: Боже, знову ви!

17.12.13

В цю вітряну грудневу ніч –
Коли і холодно, і мрячно –
Ідеш на площу, мов на Січ.
Навпроти – „Беркут”. Лячно? Лячно.

Тебе оточують, і все ж
Ти не здаєшся – в Тебе сила!
З майдану на майдан ідеш.
Що далі буде? Чи могила,

Чи темінь вогкої тюрми?
Борися. Не зважай сьогодні –
Чи знов заграють у сурми,
Чи скотимося у безодню…

В засніжену тривожну ніч
Ідеш на площу – за ідею.
Міліціянти – зусібіч.
Що завтра? Торжество Вандеї*?

Ми ті, що не навчилися любити,
І в небо не злетіли (бо безкрилі).
Бреде наш вік, спустошений, як митар
Рахуючи за нас нужденні милі.

Ще крок, ще два… лишилося до «завтра»
Скажіть, а «нині» за гріхи чиї?!
Чекає лиш на те, як ляже карта
Той страх німий, що в серці причаївсь.

Ні пари з уст – наказано: «Мовчати!»
Комусь за це «сузір’я» на лацкан!
Але ж тебе твоя родила мати
І ти давно, напевне, батько й сам!..

Народе мій, скажи, чому ти злидар
У себе вдома, на своїй землі?!
Чому вкраїнський дух, як на коридах,
Якого рвуть безжально бугаї?!

Народе мій, ти вистояти зможеш.
Ніхто скорити віру не зумів!
Допоможи нам всім, Великий Боже,
У цій борні… коли забракне слів!

Пустоти у серці не загоїш.
І не полікують тут роки
Отієї мУки дорогої,
Що дана любов`ю на віки.

Згадую твої слова останні,
Згадую я зустрічі усі…
І дивуюсь почуття красі,
Мов навіки проклятий… коханням.

Бо така, напевно, воля неба –
Щоб усі, що залишились дні –
Бути, бути(!) в цьому стані треба,
Мучитися люто так мені.

Щоби через тисячі зневір
Проросла в душі страшенна сила
І пролившись кров`ю на папір,
Світ увесь тим болем обпалила!

8. 12. 7521 р. (Від Трипілля) (2013)

«цей мітинг проходив чесно, без пресингу й бою…
все.
я зробив все, що міг…
резолюція за тобою»…

прикро,
але свою революцію я програв,
на жаль, мій "серцевий пікет" розігнали,
це ж мирний був страйк, я ж не порушив устав,
і це засвідчити можуть усі незалежні канали.

мій мітинг був мирний,
я не брав твою раду штурмом,
приходив, чекаючи рішення президента,
не викрикував гасел,
не набридав тобі шумом,
це був мирний мітинг закоханого студента.

люба,
я просто хотів інтеграції,
мила, я вірив своїй опозиції,
я ж прводив зібрання і мирні акції,
не висував вимог,
лише пропозиції…

але ти розганяла усі мої мирні пікети,
розбила навколо себе мої барикади…

я розпускаю свій страйк
і збираю свої намети...

я зрозумів…
не буде більше блокади.

«цей мітинг в моєму житі був дуже незвичний,
й лишив по собі вірш політико-аполітичний»…
© М.Філдман

Завтра стане зима,
і жити – нестерпно легко.
Час тікає від нас крізь останню осінню хвіртку
і стає нереальним, міфічним, немов лелека,
і стає невагомішим за аромат і вітер.

Час нам ставить незалік за повну відсутність змісту
і вертає похмільні зірки на свої маршрути.
Милий хлопчик, спасибі, спасибі тобі за листя
і за все, що у цьому контексті не зможе бути.

Світ кришиться, кришиться і сиплеться догори,
виявляється тоншим за шовк і за павутиння,
починає складатись в наступний дереворит
і різьбить на долонях мереживо дивних ліній.

30.11-01.12.13

Обтрусила осінь багряницю
зі своїх натомлених рамен,
оголила сокровенну глицю...
Темновіття вицвіле, сумне
скинулось угору безголосо.
Відбриніла тужна пастораль.
Вже до танцю більше не запросить
сивоокий перестиглий жаль
яре листя...
Під ногами скверу
тіні спопелілих теплоднів.
Прочиняє небо мурі двері
в тишу ще неторканих снігів,
у безмежжя рунних заметілей,
довгополих білотканих тог,
де з неділі й знову до неділі
сторожко чекає змерзлий Бог
на свічу намолено-гарячу -
позачасну світляну печать...
Тихо янголи осінні плачуть,
на прощання дзвоником янчать...
(27.10.13)

Якби за любов давали гроші
там, в іншому світі чи вимірі,
якби справжню любов насипали високим курганом,
а на ньому – душа-панна,
то моя старенька бабця мала би їх найбільше
і вознеслася найвище,
хоч казала, що навіть не знає, що то – кохання.

Просто заміж віддали в шістнадцять,
бо поруч поля, і батьки зговорились,
бо велика сім’я, бо робота, город і силос,
і діти родились, хворіли, і вОйна котилася світом,
а бабця чомусь помічала - у ковбані* латаття квітне...

і писала до мужа на вОйну письмо:
“Лети письмо орлом, лети письмо крилом,
впадь на ту кровать, де мій милий буде спать”

Тільки раз мені малій розказала,
що ноги болять їй, бо так сталося -
гнали їх німці до вокзалу,
вона втекла і шестеро діток з нею,
двоє на руках, а старші трималися - за спідницю, за полу кожушиини,
цілу ніч – на болоті примерзлому ховалися,
перестрибували з купини на купину,
босоногі серед зими...

як спалили хату,
як жили з сліпою тіткою Улитою
та діточками у землянці, яку самі зліпили.

і ждала з вóйни чоловіка,
і жила
і дітей рятувала від тифу,
від холери
нікому потім не давала
криве слово сказати чи “до холери” послати
і мовчала, так мало їй слів було треба
і робила дітям токмачики з бульби,
а на Різдво – найсолодші булочки з медом...

і пам’ятаю, як пливла, наче княгиня,
крізь чорнобривцевий вересень
у труні
над півсотнею
дітей,
внуків,
правнуків
моя маленька згорблена
бабця Зінька

Пірнаю в спомин... Поринаю в час...
Щемку межу намацую наосліп.
Все, що було, минулося для нас,
Малі дерева виросли в дорослі.
Коли те сталось? Навіть не жили...
Вже всі стежки протоптано й забуто.
Болючий спомин тугою вжалив,
Аж думка зготувалася до бунту.
З якого дива? Просто час настав
Мирити долю нинішню й колишню.
Вчорашній вітер листячко листав,
Перелетівши з ясена на вишню.
Все відбулося так, як відбулось, -
Без додаткових правок режисури.
І те, що зверху, з точністю зійшлось
Із тим, що серця віщували сурми.
Малий відтинок. Проміжок - у мить.
А скільки сліз у виплаканих митях!
І щоб тверду надію надломить,
Вам досить стати перед злом навитяг.
Тому не варто Господа хулить,
За те, що вас озлили темні люди.
Тому й тремтить осика, що болить
Їй давній гріх і віроломство Юди.
Зійди з межі і відмоли той гріх,
Усім єством із Богом поєднайся.
Він - допоможе! Треба, щоб поміг,
Ти тільки щиро перед Ним покайся...

Зима - таки ріка. А повеням не стане
ні грудочки землі. Усе затопить сніг,
і в кригу закує Перун із порцеляни
останки голих піль, відбитки босих ніг.
І посіріє даль. І сорок днів скрижалі
читатимуть волхви, та не знайдуть путі.

Лиши мене отут - у цій твердій печалі,
у чистій, як вівтар, дозрілій самоті.