Ні перемін, ані крапок над «і»,
Ні стежки, ні вікна, ні навіть ніші.
Мені би сни приборкати свої,
а левів хай приборкують сильніші.

Зрікаюся осінніх пустослів,
Згорілих у зневірі падолистів...
Лише б мене Ти, Господи, зустрів,
У цьому зачарованому місті!

У скверах цих, де топчеться пітьма,
Щоб Ти подав мені зненацька руку,
Допоки ще на за́стінках зима
Невидимо малює білу муку...

Лише б душа почула тихий глас -
Любові неземної срібнокрилля.
І звідкись раптом винісся пегас,
Коли, по вінця зранена безсиллям,

Брестиму наодинці в ехо днів -
Золу чужого сонячного неба...
Зрікаюся осінніх пустослів
І йду у даль з надією на Тебе...
(22.08.12)

гаплик
(2012)

І пальтечко на ньому аж летить,
і пасмо трохи вибилося скраю.
А я з вікна вже хтозна стільки літ
дивлюсь на нього і його не знаю.

Куди, до кого й нащо він іде
у пальтечку оцими вечорами?
Чого лице байдужне і тверде?
І сніг чого не тане під ногами?

Чи він оддав обітницю кому –
ходити і на мене не дивитись…
І те чоло… Яких на світі мук
йому прийшлося витерпіть на світі?

А може й ні, а може все не так.
Студент він, мабуть. От іде додому.
Не дивиться, бо все то – суєта…
Твердий, бо ще не відданий нікому.

Та щось у ньому так уже ж горить.
(Я рідко помиляюся в такому),
Що всі мої порожні вечори
по черзі викидаються з балкона,

і я стою, розлючена, немов
він щойно проміняв мене на другу…
Ну що ж іди, очмано і чумо!
Гульвісо! Перелюбнику! Катюго!

Та що… куди я… отака руда
до нього, невагомого такого…
Як інохідь, несе його хода
не до мого, не до мого порога.

Ну от і все… Замовкни вже, глуха…
Нечесана, невиспана, кудлата…
Йому, такому, хочеться кохань.
Нащо йому оці твої сум’яття?

Ото хіба дивися з темноти…
Сиди до ранку з віршами наохляп.
А пальтечко ж на ньому… тріпотить,
і скраю пасмо вибилося трохи…

Останній промінь сонячним хрестом
Порізав хмари на кудлате шмаття.
Розбився день грудьми об горизонт,
Згорів до тла в яскравому багатті.

Ніч запалила вічності свічу –
Жовтаву кулю місяця на небі…
Я у вечірній тиші помовчу –
Нехай вона розказує про тебе.

І в мить, коли розірвана печаль
Струною болю дзенькне у напрузі,
До мого серця човником причаль –
І зійде день новий на виднокрузі.

Тоді назустріч сяйвом полечу,
Бо тільки я тобі, мій друже, треба!
Я у вечірній тиші помовчу
І прихилю усі світи до тебе.

Серпень 2012.

Чого ж ти просиш? Я тебе люблю –
до скреготу зубного в темних нетрях.
Ти хрип сьогодні мій, що висне в петлях,
нежданий глюк і мимовільний хлюп.
Сир, що застряг між сірих берегів.
Ріка молочна, що скипає в гирлі.
Сухар, що в горлі виглядає вирій,
і камінь, що, мов хорт, зачувши гін,
летить, дурний, за птаством навздогін.

Чого ж ти плачеш? Я тебе люблю
до зламу в пазурах, що рвуть одежу.
Китайський мур і наглядові вежі
руйную – ти ж хотіла! – і палю.
Моя руїно, збуджена од сну,
розгойдана, як зуб в червоних яснах.
Нема спасіння, смійся, діво красна:
я вже вростаю в цей похід-війну,
з якого в рідні чресла не верну.

Свою сльозу, і молоко, і кров
віддай котам і псам, що йтимуть слідом –
сторожею мойого заповіту,
де вписано твій кожен вдих і крок.
Куди ж ти хочеш? Мрії всі забудь,
бо мрії не цвітуть уже й не родять.
Любов моя в тобі – як кляп у роті:
все глибше й глибше, і не скажеш „годі!”.
Їй навіть ненависть не спинить путь.

Коли зірка вмирає, скидає обпалену шкіру.
І, паруючи, з ванни шпаркої ступає надвір.
Уже Космос на неї удосвіта точить сокиру,
Він зорю розриває… він кидає тіло в ефір.

Я тебе загубив у туманності мертвої зірки,
В рукавах її суконь, в мережках її сорочок.
Ми у тихому небі гуляли в нікуди нізвідки.
Ти була білосніжна, неначе отой світлячок.

Ти світилася ясно, обвіяна зоряним пилом,
Я тримав твою руку, а ти вислизала з руки.
Твоя дивна усмішка мене і студила, і гріла.
Твої груди пашіли. І танули п'ятки жаркі…

Ти лишала сліди на ріллі галактичної ночі,
Я дивився і бачив не Ксанку, а ніжну зорю.
І узрів Маніяк, учинивши удосвіта злочин,
Він украв тебе підло і слід утопив у ріллю.

Вже комети осінні злетілися в лякані зграї.
Я спитаю у духів, куди тебе Космос поніс.
Бальтазар, Мельхіор і Каспар
                               мені кажуть: «Не знаю».
Блукачі собі плинуть. І я не приховую сліз.

Я питаю в сузір'їв — у Гідри, Змії, Оріона.
Та сузір'я шепочуть:
                           «Ми Ксанку не бачили, ні».
А Галактика родить зірки із гарячого лона,
Роздирають їй зорі напружені стегна тісні!

І нарешті я чую твій голос! А ноги як гирі.
Я біжу на твій плач, бо у темряві очі сліпі!
Уже Космос для тебе заточує кляту сокиру,
Засвіти мені, зірко! І хвильку іще потерпи!

2012

Панно моя, панно…
Хижа моя, вража…
Ранком хіба встану?!
В полі снопом ляжу…

Панно моя гойна…
Чорні твої речі…
Місяць мене гоїть,
місяць мені – втеча.

Панно моя. Руки,
руки ж твої вражі!
Панно моя – суко!
Хижа моя… княжа…

Літо відцвітає. Відцвітає літо...
Темні багряниці вже то тут, то там.
Тулять що є сили споважнілі віти
Плоду наливного пишнобокий храм.

Небо сивиною запліта волосся.
Благородний смуток ранки застила,
Де твоє кохання, що не відбуло́ся,
Ронить, як востаннє, ро́сяні слова...

І твоя надія со́лодко налита -
Тремом яблуневим на п’янких устах...
Де хмарин осінніх пустотлива сви́та
Сонячно блукає в бабиних житах -

Відцвітає літо. Літо відцвітає...
На платині лісу - золотавий шов.
Там тебе чекає, може, ще й чекає
Сіроока мрія - ластівка-любов...
(15.07.12)

Сливи
у кольорі
як чорнувато-сині
присмак
гіркучий
і як на лихо
посеред літа
глянуть дими
невинними
що зарано
чекають на втіху…

Ранки приємні
ніжаться у простирадлах
і любов
як сльоза на обличчі...
як освідчення
що у конверті приватні
із різницею
до класичного…

наче розмова –
чужа
кардинально-інша
в сором уже
розповісти ночі…
я – закохалась
конвалією і віршем
що розкажуть
усе для охочих...

Знаєш…
а мені потрібна
варена кава…
ніч-бо така,
що і дня не стане…
я остання із літа
лишилася мавка...
А зоря…
хай іще
почекає…

серпень 2012

Домовичок - з хитринкою в очах,
Із вусами, які сховали усміх,
У рученятах - хліба ласі кусні,
А на чолі - добробуту свіча...

Домовичок - оселі оберіг
Завжди на чатах затишку і ладу,
Перед дверима по-турецьки сяде, -
І буря вщухне, й вітер наче стих.

Домовичок - священний дух добра,
Але сумні бувають в нього очі, -
Він на горищі інколи бурмоче,
Коли хазяїн дім не догляда.

Домовичок - торкається плеча,
Шепоче людям мудрі постулати, -
Не може він оселю покидати.
Немає дому без домовичка.

В Йоганнесбурзі випав сніг.
Чи ж на душі й тобі сніжить
Коли, вертаючи з доріг,
Не зупиняєшся й на мить?

Збігає час. Немов пісок,
Пустельнику, спини мій сум:
Зроби і ти настрічу крок,
Доки не випив кров самум...


08.2012

Не стискати між пальцями простір.
Хай горить горизонт і бруківка.
Вишиванку продати попросять
Українку.

Я у черзі за щастям дев’ята.
Не збивати людей з пантелику.
Ця країна безкрайньо багата
І велика.

Навіть всі благородні чесноти
Тимчасові. Підведено риску.
Впало сонце з широкого гроту
В повну миску.
6.08.2012

Ось бубон той, ось той горіх,
що за ніч виріс коло шатер,
і ніч бреде – стара, як мати,
з важкими відрами гори.

За нею духи, мов коти,
за нею і вітри, і ватри,
тим чотирьом, що йдуть на страту,
вона не в силі помогти.

Бо вже найменший змок і змовк,
іде, не бачить і не вірить,
що сніг на нього ікла шкірить
та завиває, наче вовк.

Його тремтіння молоде,
його душа – тонка, як липа,
під лезом гілочкою схлипне
і тихо на сніги впаде.

Піду, як розійдеться дим,
піду, лиха і вирлоока,
над ним труситися, допоки
уся не витрушусь над ним.

Й зостанусь там, у вишині,
аж поки з нетрищ розсохатих
на мене вийде чорна мати
і кине відрами об сніг.

влігся серпень мов зморений кіт
на долоні томливого літа
і дрімає у втому сповитий
розімлілий від літепла світ

приміряють маршрут журавлі
в небосині що літом зігріта
влігся серпень мов зморений кіт
на долоні томливого літа

а одвічний хмаринок політ
виплітає незмінну орбіту
і лишає затінений слід
на пастелі достиглого жита

влігся серпень, мов зморений кіт…

06.08.2012

Приходить він з отих старих дерев,
Де Куст кричить і згукує дівчата...
Де мати досі рушники пере
Й до лісу ходить солі позичати.

Він устає із позабутих мов –
Отой юнак, убитий на узліссі...
Він відтирає із сорочки кров
Й комусь майструє вільхову колиску.

Він потім теж, як інші, піде в дим,
Де чорна пагіль мучиться і світить –
Бо то за ним, бо то за ним одним
Пливуть і досі всі хліби на світі...

До півсотні дійшовши, поет одягає фрак.
Повній залі найближчих в зіниці метнувши смак,
декламує безсмертя, убране в хорей і ямб,
але сяєво слова вбиває мигтіння ламп.

Та натхнення, гартоване досвідом, ожива!
І вона вже у залі! І палахкотять жнива
де її щедрий образ, хоча й не цінує слів,
і приписує зойків кошторисам трудоднів!

Та у ліжку і справді нелегко у п’ятдесят,
і не дивно, бо стільки було вже отих менад.
І поет закликає до милості, і щедрот,
і на мить замовкає, зирнувши на музи рот.

А вона, ну як завше, всміхається, та кому!
І поет про безцінне заводить, що на кону.
Бо ніщо не минає безкарно... Та менше з тим,
ось «Шевченківську» візьме – і знайде куди, і з ким.

І поет пропонує любити іще живих,
оминаючи зором прихильниць немолодих.
А ота нічогенька, що збірку трима в руці, -
усміхається твердо, не проти іти в митці.

На чолі у поета рождається благодать,
він цитує себе, аж на вікнах шибки тремтять:
- до краси не торкатись, дійти до її основ!
Пропонує новенькій, аж нагло холоне кров...

Це настирне видіння, де він вже конечно стих.
На світлині тому і гарніший, ніж бути міг.
І портрет серед зали, де сі́яв, було, й сія́в, -
де безсмертний один тільки дух поминальних страв.

І поету недобре, до виходу мчить мерщій,
хоч і жив, як припало, та не сторонився дій!
І біжить, як ніколи нізвідки ще не тікав!
Та новенька спиняє - мов куля,
як рибу став...


2012

Хоч знаю добре - не Монро
(не поп-, не телезірка),
жену розпуку: згинь, маро!
І не зітхаю гірко.

Не нарікаю на життя
і не дивлюсь похмуро.
Дарма, - не той овал лиця,
не ті - фасон, фігура.

Нехай гартують організм
проблеми і турботи.
...Старий надійний механізм
вмикаю щосуботи.

Двигун "Ракети" - "дах зрива",
дрижить од сопел хата.
І мов од струму "ожива"
довкола ніг халатик.

То прилипає до колін,
то знов тріпоче стягом.
Ну, чим, скажіть, не Мерилін?
Лише... з порохотягом.

Ми сьогодні схвалили закон про мову.
Ми тепер розмовляємо тільки мовчки.
Роззувай мене хутко, цілуй мої мочки,
але, Бога заради, притримуй слово.

І нікому, будь ласка, його не показуй.
Свій язик зав’яжи на ошатний вузлик.
І з сорочки моєї зриваючи ґудзик,
не впусти ненароком найменшої фрази.

Не потрібно нам жодних імен або прізвищ.
Вже не буде ні Пуліцера, ні овацій.
Розсувай мої ноги, схрести мої пальці,
тільки більше ніяких словесних ігрищ.

Нам не треба розмов, якщо можна зітхати
або вити оскомно на свіжу газету.
Роздягай моє тіло, неси мене в гетто
для безмовних повій і бездітних кастратів.

Ми з тобою – герої німої нації.
Ми тепер розмовляємо невербально.
Притулися до мене, ходімо в спальню,
я навчу тебе правилам ехолокації.

Сяє місяць - око ночі
над висотками міськими...
Крає, мучить душу злочин -
надто аж правдиві рими...
У стовпі густого диму
як не задихнутись зараз?
Не горіти б почуттями...
Образи і тропи - кара?
Ні... Та слово - до нестями
рветься. Й цензор не догляне.
Тоне з викриком беззвучним
незбережене мовчання,
зістрибнуло, як із кручі...
У "WordPad". Немає грані.
Шлейф з рядків. Немов востаннє.
Дикий дотик ночі - згуба?
Душу па думок стоптали.
Рід цей час від часу любить
суєту важкого балу.
Просто бути їм замало...
І рядки спадають з серця,
мов тканина на підлогу.
В розумі - безжальні реци.
Б'ється річка об пороги...
Та чи жити їй без того?

(2012 р.)

Неслухняний в мене м'ячик -
Де захоче, там і скаче.
Невгамовний м'ячик дуже:
То закотиться в калюжу,
То дивлюся - непосида
На газоні у сусіда,
А як дзенькне близько шибка -
Утікає дуже швидко,
Ну а раз як розкрутився -
Аж на дереві спинився!
Сварять же мене даремно:
- І коли ти будеш чемний?
Я і чемний, а це значить,
Що картати треба... м'ячик!
30.07.12

З присмаку хмелю і солоду.
Очі і брови – стерто…
Скверни, вогню, золота –
коротко, мертво.
Зойками безберегими
піниш мене, славиш…
Люто душити стегнами –
нищить, бавитись.
Горло, мов гирло – повінню!
В повені, дурнику, втонеш…
Ти такий мій, ти – зломлений
лоном.

Збирала в морі камінці і мушлі.
Знехочено дивилась на піски.
Згадала: вечір…
Пасма, наче душі,
спадають м’яко в марево руки…

І сукню, що на бильці задрімала,
й довірливу пахучу німоту,
і подих – глибочезний, мов дзеркала,
і руку знову, знову руку ту,

що так огрійно пестила-торкала
мою найбільшу із усіх нестям…

Купальник. Море. Камінці – як жала…
Мінливі барви. Страчене життя.

Ранок світло сотáє з медового вулика Феба,
І вливається в ніч, наче в каву, парним молоком.
І гірчить полином ця вставати одвічна потреба,
Коли ніч обдаровує здавна омріяним сном.

Я розплющую очі. І пам'яті давні сувої
Розгортає із трепетом новонароджений день.
В нім - розлука і відстань, що нас розділяють на двоє,
Ще не знають, як вибити грунт сподівань і натхнень.

Бо є ти...Сонця соняхом,смутком в ранкових серпанках,
Надвечір'ям п'янким, серпантином в казкові світи.
На долоні моїй - танцем пристрастним Долі-циганки...
Я на неї погляну й відчую, як дихаєш ти.

01/08/2012

Стоїть в саду небіжчиця старенька.
Її, зрубавши, спалять по зимі.
І над пеньком захлипає морелька:
Так сумно і незатишно самій!

А потім голоситиме нестримно,
Як відлетить, освячуючи сад,
Білесенькою цівочкою диму
Бабусина душа на небеса.

2012

Гірка, ніби кава, темна, як нафта, примарна, як глобуси,
Брудна, як білизна вчорашня у кошику з-під самоти, -
Терпне за вікнами сонних і кволих автобусів,
Рве темну сукню маленьку на марлі і на джгути…

А в Нью-Йорку світанок, а в Лондоні чорно і хмарно ще…
(от, коли б доповзти до нори у маленький жовтавий мішок )
І комусь вона доля, комусь вона куля, комусь вона кармище,
А комусь вона сіль, а чи білий, як сніг порошок.

І нове чи поношене жме, і між ноги чи в голови....
(Затремтить кошенятами сонна весна не туди!)
…Краще різати плоть, ніж рубати вугілля чи олово,
Краще пхати джгути у тіла у дірках від руди…

А гірка, ніби кава, і темна як нафта попадає в карти,
У брудні, як білизна у кошику з-під самоти…
У Нью-Йорку світанок, його випускають з-під варти,-
Аж сміються коти, аж тремтять небеса, і вирують світи!

Не пам'ятаючи снів і доріг, знов народитися на світанку,
табула раса чи траса ранку легка, повітряна, невагома,
промінь допитливим писком собачим відсуне руду фіранку,
наслухати – ти поряд.
І де б ми з тобою не спали – ми скрізь удома.

Випірнути із ліжка, як з хвилі солоної – легко_важно, з усміхненими вустами,
ти ще спиш. Хай тобі солодко сняться кити_дельфіни_летючі риби,
капці намацати. Кухню наповнити запахом кави, а потім – нами...

…тінь виноградова ангелом голову хилить на дах садиби,
на заґумінках зводить родинні кургани шпарівний галицький кріт,
вийти з синьою мискою – полуниця на грядці за ніч дозріла,
у нічнушці із ситцю ступити у росяний сад як у божий світ...
…Я - то прапор Японії.
Пляма від соку червона.
Сорочка біла.

Жовте сонце_що_сходить,
надвечір сповзе за старий сарай,
Бо життя – то чергова нагода – repeat – журавлі_синиці…
…Миловидний-приватний-привітний-притомний рай,
де несу (бо несу) в синій мисці тобі полуниці,
буцім яблуко перше…

Той спогад солодкий, мов зерня,
Що зросле з людського тепла –
Івано-Франківська цукерня
В уяві моїй ожила.

Романтики сповнений вечір –
Нас хміль без вина оповив…
Рікою волосся на плечі,
На плечі лилося твої.

І меблі м`які, старовинні,
Полотна з минулих епох,
І музики ніжна інтимність –
«Осіння рапсодія», ох!

Так звався десерт, що дала нам
Та кельнерка у фартушку…
Так рідко в житті поталанить
Його зняти ношу важку,

Поринути, ніби востаннє
У солод буття, а не сіль.
Чуть рідної мови звучання,
Що тут долина звідусіль.

Сидіти між друзів гостинних,
Неначе у колі сім`ї…
І марити так ностальгійно
За містом вкраїнським своїм.

24.07.7520 р. (Від Трипілля) (2012)
м. Київ.

Прости,
що до сих пір іще мовчу.
Плекаю Слово,
доки не дозріє.

Я подумки
"Привіт" тобі кричу.
Я кожну ніч
запалюю свічу
незгасної молитви
і надії
і примовляю:
- Сонцем їй світи…

Прости мене за це.
Прости.
Прости.

Ти дорослішаєш,
Зважуєш за і проти.
Ти шукаєш підстав перш, аніж дати добро.
І питання моралі -
це внутрішній вибір і спротив,
хепіенду бажання і досвід невдалих спроб.
Ти змінилася вже.
І маски віднині зайві.
Можеш зняти. Я точно знаю, бо це пройшов.
Років з десять тому,
коли в пошуку нових вражень
заблукав у собі, доки знову себе знайшов.
Перемоги і втрати -
це ігри, лиш бульбашки в небі:
досить подиху вітру – все зникне, немов, не було.
І не знаю напевно,
чого мені справді треба,
і не знаю для чого життя нас з тобою звело.
Ти сьогодні інакша:
інакше мовчиш і пишеш,
вибудовуєш фрази, вкладаючи іншу суть.
Час прийшов.
І лягають рядками вірші.
Гарних снів, віртуальна коханко! Цілую! Будь!

гаплик
(2012)

Все у хаті шкереберть,
Все «дригоногами» -
Почала вередувати
Раптом наша мама.

- Я сніданок не роблю!
Висплюся хоч трошки.
І не муляє мене,
Чи є чисті ложки.
- Синку, любий, не кричи
«Де шкарпетки, мамо?»
Бо по телику якраз
Супер-мульт-програма.
- Татку, цукор пошукай
Десь там у буфеті,
Геть не маю часу я –
Зараз в інтернеті.
- Доцю, нині ти сама
Напиши уроки,
Я з подружкою іду
Погуляти трохи.
- Як це так - скінчився корм
Для кролихи Віньки?
В магазин іде там хтось?
Бо мені щось ліньки.

Що це робиться, агов?
Порятуйте люди!
Ми чекаємо, коли
Знов порядок буде.
Як довести до ладу
Все у рідній хаті?

Може, взятися разом
Мамі помагати?
:)
2012

Хилитають вітри трав`яні спориші,
Чую запах гіркий, полиновий.
Після тебе в душі, після тебе в душі
Попелище лишилось любові.

Тільки місце там є збайдужілій журі –
Не проб`ється вже пагін ізнову.
Грунт немов би увесь до основ прогорів
На сумнім попелищі любові.

Хтось на схрещенні світлих життєвих доріг
Знов кохання зустріти готовий.
Тільки я полюбити нікого не зміг
На страшнім попелищі любові.

Там – неначе на Місяці – кисню нема
І вогонь не спалахує новий.
Тільки білою тінню все бродить зима,
Мов померлої привид любові.

21.07.7520 р. (Від Трипілля) (2012).

Синку,
не читай книжок з нашої історії —
не припадай до криниці нашого
історичного досвіду:
ні "Літопису Руського",
ні "Літопису" Самійла Величка,
ні "Літопису Самовидця",
ні "Історії Русів",
ні "Історії України-Руси" М. Грушевського,
ні "Історії України" Д. Дорошенка,
ні "Історії України" Ореста Субтельного —

жодної історичної книжки не читай,
а надто добре написаної.
Ніхто із наших національних героїв
в усій нашій історії
у своїх прагненнях здобути волю України
не дійшов до звершення своїх змагань —
ні одна наша казка не закінчилася весіллям:
ніби пішла киця по водицю
та й упала у криницю,
але
котик не біжить рятувати
та за лапку витягати.
Упала у візантійську криницю,
викопану печенігами біля
Дніпровських порогів,
киця Святослав;
упала у переяславську криницю,
викопану православним єдиновірцем Олексієм,
киця Хмельницький;
упала у полтавську криницю,
викопану зрадником на користь Москви Носом,
киця Мазепа;
упала у петербурзьку криницю,
викопану московським імператором Петром,
киця Полуботок;
упала у соловецьку криницю,
викопану російською імператрицею Катериною,
киця Калнишевський;
упала у паризьку криницю,
викопану чекістським найманцем Шварцбардом,
киця Петлюра;
упала у мюнхенську криницю,
викопану кагебівським скритовбивцею Сташинським,
киця Бандера.

Не читай історичні книжки,
читай натомість казки
і ти будеш знати,
як здобути волю України,
сину мій,
котику мій!

Спрацьований, з поморщеним лицем,
Сидів Семен самотньо на ослоні
В садку, де пахла м'ята з чебрецем,
Червоне яблуко тримаючи в долоні.

Те яблуко блискуче, молоде...
В Семена раптом засльозились очі.
Він пригадав Марусю. Як на те
Наснилася йому цієї ночі.

Її веселий сміх, неначе птах,
Летів із вітерцем за огорожі.
А на рум'янім личку, щічки так
На яблучка маленькі були схожі.

Покликала до яблуні у двір,
(Вони її колись садили разом),
Багато літ пролинуло з тих пір,
Гілки безжально покрутило часом.

І яблук не було, крім дрібноти.
Казав онук, що буде не до сміху,
Як яблуня порве гіллям дроти,
Або понІвечить в негоду стріху.

Та дід не дав спиляти, бо вона
Дружиноньку нагадувала милу...
Тремтів у серці спогад, як струна,
Увись підносячись по небосхилу.

...Так і помер із яблуком в руці,
Немов заснувши, відійшов у вічність.
З усмішкою на зморщеній щоці...

А яблуню зрубав онук... у січні...


16.07.2012р. 22:40

Печалями, печатями, нуждою...
Останнім звуком болю за тобою!
Останнім торком муки на світанні -
Не ти, не я, не ми... Прощання.

Надпита кава у надбитій чашці.
І цвіль на фото там, де щастя в рамці.
Як спомин вишні... Так гадаєш - вишні!
Не тут, не зараз... Вже колишні.

Вітрами розкуйовджені, як хмари -
Далекі тіні, привиди, примари...
Пов’ялі квіти, вичовгані вази.
Не я, не ти, не ми... Не разом!
(20.07.12)

Мені якось наснився сон –
Пухнастий, наче купа вати.
Від комина аж до вікон
Пухнаста в ньому була хата.

Пухнастим возом коник віз
Пухнасте сіно для корови.
Пухнаста стежка бігла в ліс
Через пухнасте житнє поле.

А на пухнастому пеньку
Пухнасті виросли опеньки
І на оказію таку
Пухнасті збіглись їжаченьки.

Після такого сну ввесь день
У мене був пухнастий настрій.
Тож я всміхався до людей -
Вони ставали теж пухнасті.

О, як приємно згадувати Вас
у час, коли, хмеліючи коханням,
перебираю зустрічі останні,
де з Вами на руках танцюю вальс
і спрагло скронь торкаюся вустами…

Як небуденно згадувати Вас,
коли вже день погас і квітнуть зорі:
вуста і очі – стиглі, неозорі -
лікують горе, зупиняють час,
і світяться коліна у покорі…

О, як приємно згадувати Вас..

Не розкаяний і покараний,
В ніч загублений, в день не знайдений.
Умивавсь колись тими росами,
Та життя пішло перекосами,
Перекосами понад річкою.
Як, з мечем тепер чи зі стрічкою ?
Де Ти, Господи, поруч демони,
Від знебарвлення місяць кремовий.
У недільний день - свіжі голуби,
На базарі хтось виніс коливо.
Огорнуся я давнім спомином,
А орли снують понад комином
І дим стелиться все городами,
Підіймає бунт між народами.
Поталанило бути згорбленим,
Ледь навприсідки, трохи стомленим.
З мудрим янголом тихим поступом
Увесь рік провів за «Апостолом».
Не розкаяний і покараний,
Може, дощ пройде…
Буду знайдений.

15.07.12

У тої польської кобіти
Іскри димок.
Занепокоїлись орбіти
Моїх думок.

Хоч увірвалась випадково,
Спинила час,
Та зацвітала випадково
Хміль-алича.

І межи нами щось, і з намим
Таки було.
Жадливе почуття-цунамі
Загарбало.

То підіймало, то кидало -
Не зупинить.
А нам було все мало, мало...
І рвалась нить...

Тієї польської кобіти
Пропав і слід.
А в серці на хмільній орбіті
Вогонь і лід...

14.07.2012

…А про "нас" не напишуть у рубриках свіжих газет
а про "нас" не згадає ніхто кому згадувать нічого
наче пряжу по ниточці твій попорю́ силует
щоб нічого ніде і ніким не було помічено

той стривожений біль побіліє ще дужче за́ ніч
та розмита печаль наче краплі на вимитім склі
за кулісами долі почувши твоє "добраніч"
всі казки заміню чи на вірші а чи на пісні

і в тунелях душі де поволі зникатиме світло
встановлю турнікети надійні немов сторожі́
бо ж у ангелів крила та й відьми собі на мітлах
…перейшовши всі межі я прагну якоїсь межі́
2012

На евересті моїх сновидінь
Зорі очей.
Скільки польотів і скільки ходінь,
Днів і ночей.

Присмак цілунку твого захмелив,
Досі трима.
Справа, здавалось, у нас за малим,
А як тюрма.

Не змилостивилися небеса:
Ти ж - неземна!
Стільки сказав би тобі, написав...
Казка сумна...

14.07.2012

Урешті-решт
усе колись минає.
Стабільності немає -
навпаки:
мої роки
збираються у зграї
і відлітають.
Помахом руки
прощаюся із ними -
і світаю:
нові епохи,
звичаї,
тіла
(минулого імла –
густа і темна)...

Через віки
у мене ти була,
жила у серці –
знаю це напевно -
лишилися два зоряні крила,
котрі донині
зберігаю ревно.

А потім неждана приходить вона,
Блакитне мереживо з бляклої сині,
І кожна корона, і кожна труна,
У чому, скажи, і кому ми ще винні?

Бліда іпостась, напівзлякана тінь,
В червоних кафе – недопите вино…
Так падає звечора синь-височінь,
Коли ми спимо, коли просто спимо…

І вереском вересня, вереском снів –
Бліді парасольки – дзвенять наші нерви,-
Твоєї щовечора п»яної смерті,
Твоїх щоранкових тремтінь-воскресінь…

А потім неждана приходить вона,
Така ж, як і безліч сполоханих весен!
…В червоних кафе, в кожній склянці вина!
Аби доповзти до ранкової меси.

Усе минає: і печаль і біль.
Дощі змивають невагомі кроки.
Ми тайно зізнаємося собі –
Печаттю зостається кожен дотик.

Печаттю в серці, вирієм думок…
Чуття не стерти і не заховати,
Бо хочеться, щоб цілий світ замовк,
Коли ти вчишся заново літати.

І хочеться любити аж до сліз.
І не питати, що готує завтра…
Відмовитись від болю навідріз
І жити так, щоб не зазнати втрати…

Усе минає – і печаль і біль.
Стають пісками зради і образи.
Таємно зізнаємося собі –
Усе минає, тільки, не одразу.

Якби ж то пересіяти слова
Крізь сито серця, аби не зміліти
Любові тій, що душу зігріва,
Що сонцем квітне у тобі над світом…

Оце й усе… Вже осінь на порозі,
Насичена дозрілими думками.
Все вчасно, без запізнень у дорозі,
Й немає жодних сумнівів – за нами.

В минулому пора жаги вершин,
Наснаги творчої, кохання, заперечень,
Глибоких ран, переживань і змін,
Неприйняття, невизнання та зречень.

Тече ріка повільною ходою –
Живий потік із монотонних дум.
І стеляться тумани над водою
В невдалій спробі приховати сум.

Привіт, мій любий, день тебе втомив.
Нарешті вдома. Сядь, побудь зі мною.
На тій світлині з янголом – то ми,
Коли були сім’єю молодою.
Помовч. Влови спокійний дому ритм
І пригорни мене, уперше наче.
Наш янгол посміхається згори
І всьому надає небесних значень.
Ще ноги йдуть і руки роблять щось…
Минеться, тільки дійдеш до подушки.
У нас з тобою справжнє відбулось –
Спорідненість у долях і у душах.
2012

Увага!!!
Нова пошесть пре
Під сплавом «сексменшини».
Розтління це таке їдке,
Що нищить дух родини.
Що вдієш,
Культовий прогрес,
Новітні орієнтири…
Не посягаймо на святе:
Господь – Творець людини.

07.07.12

Я з іншого і племені, і роду, -
Валдайський край – колиска прабатьків,
І я дитя російського народу,
Мені близькі і мова ця, і спів.
Та видно так розпорядилась доля,
Що Україна прийняла наш рід.
Там дорогі могили біля моря
І у Карпатах теж лишився слід.
Мене малу зростила Україна. -
Тут перші кроки, тут моє життя,
Тому вона така для мене мила,
Люблю, люблю її до забуття!
Захоплена історією краю,
Всмоктала мову і її пісні,
І запах запашного короваю,
Колосся жита золоті й рясні.
Я мови прабатьків не забуваю.
«Продала рід свій» - скажуть. – Ні, не те!
Але я й іншу мову поважаю.-
Для мене це – велике і святе!
Не розумію я мужів тих «славних»,
Що розчерком єдиним від пера
Зіпхнули мову із основ державних
У ейфорії з криками: «Ура!»
Хіба без мови Батьківщина буде?
Хіба без пісні нація жива?
На милий Боже! Схаменіться, люди,
Бо Україна для усіх одна!

гаплик