Застуджені морозами вітри
Всю ніч гудуть хрипкими голосами
І бігають, мов коні, табунами
По вулиці до світлої пори.
Утомлені, мабуть, од біготні
Та співами замучені до краю, –
Вони уранці тихо сновигають,
Облизуючи простори земні.
Перепочивши десь до темноти,
Вітри почнуть ладнати знову ліри,
Щоб завивати тужно, наче звірі,
До проявів утоми й хрипоти.
16.12.23

з човнами
то так як із нами
добротних хвиль
не напастись
набрати
на потоп
цунамі
і осягнути
золотого дна
колись

з човнами
тонуть капітани
не залишаючи
відтак
розбите серце
океану
надаючи йому
на мить
лихих ознак

з човнами
горизонти тануть
а мрії
наближають мить
коли земля
мов на долоні
стане
і вітром порятунку
в грудях защемить

2 Грудня, 2021

Із Сергія Михалкова (1913-2009)

Був раніш Степан Степанов –
бравий міліціонер;
нині ж він – Степан Степанов,
геть прости́й пенсіонер...

Ветеран, в літах чималих,
хоч не носить бороди.
Та зі всіх людей бувалих
він – душею молодий!

Не сидить весь день у хаті,
вп’явши очі у вікно,
й не шукає, з ким зіграти
у дворі у доміно.

Що ж то робить дядя Стьопа,
наш герой в колишні дні?
Як і за́вжди, дядя Стьопа –
друг великий дітлашні.

Ось крокує чолов’яга
в бік проспекту через двір,
а навкруг – дітей ватага,
малюків веселий вир...

– В нього – ет! – не ті манери, –
бурмотять пенсіонери. –
Хоче бути повсякчас
наймолодшим серед нас!

* * *

Висоту бере піхота –
в контрнаступ йдуть війська.
Наче жабку із болота,
хтось вже тягне «язика».

Навіть дівчинці не спиться, –
медсестра тепер вона...
Це військова гра «Зірниця», –
майже справдішня війна.

Дядя Стьопа – ген на згірку:
стежить у бінокль він
зацікавлено і зірко
за маневрами сторін.

Підбіга Сашко Кислиця,
нині – взводний командир:
– Дядю Стьопо! Хоч пригніться!
Ви ж такий орієнтир!

Дядя Стьопа усміхнувся –
та послухався, пригнувся,
бо колишній старшина
бачить: тут – сливе війна!..

Оточили дядю Стьопу,
в штаб ведуть його під сміх:
– Зізнавайтесь, дядю Стьопо,
ви «боліли» – за яких?

– Я не буду повіда́ти,
маю про усе мовчати.
У полоні я чомусь,
й ні слівцем не прохоплюсь!

* * *

Шостий клас – правофланговий:
збір загону терміновий!
У тривозі колектив, –
дядя Стьопа захворів!

Дядя Стьопа застудився
і у ліжку опинився.
Друзів гомінкі гурти
стали в чергу, щоб зайти.

Хто – несе якийсь дарунок,
віршик свій або малюнок,
хто – за чайник взявсь умить:
– Дядю Стьопо! Цю малину –
їжте замість аспірину!
– Дядю Стьопо, не хандріть!..

Дуже вдячна за старання
і зворушена сповна́,
всіх вітає тьотя Маня,
дядістьопина жона.

Через кілька днів потому
вийшов дядя Стьопа з дому,
а назустріч – вір не вір –
син Єгор біжить у двір.

– Поздоров: дочка у мене! –
і такий щасливий вид...
Стьопі час зійти зі сцени:
став бо він із дяді – дід.

* * *

Ветеран Степан Степанов,
як за ним усі не стеж,
хоч не дуже і охлянув –
все ж померти має теж...

Тільки – дивовижні справи:
день за днем, за роком рік –
а живе Степанов бравий,
він – живий, як здавна звик!

Ті, хто у роки дитячі
був його зустріти рад,
нині радо й нетерпляче
з ним знайомлять онучат.

Дядя Стьопа з ними дружить,
дітлахам незмінно служить,
зі своєї висоти
ладен їм допомогти.

Читачів і досі має,
і на око будь-котре –
дядя Стьопа не вмирає
і нізащо не помре!

(2021)

чуєш
вітає шибу дощ
нанизає наосліп
всесвіт
це мої
недопиті до
і твої
для поезій весла

будьмо
знаними
краплям
тим
що вистукують
ніжність
в морзе
все складне
озвется простим
все далеке
розсипиться
в прозу

нахиляється небо
десь
і скидає
з-хмар-капелюха
я хитаюся квіткою
весь
щоби вигріти силі
духа

і погоджуюсь
на весну
і розплачуюсь
серця стуком
в кожнім
так
я бачу війну
кожне
ні
розкрадають
круки

і летить
невблаганно час
ніби місця
для коми мало
і впадає
все плинне
в нас
і виходить
лише
нестале

так
поборене
стане сном
а невизнане
крихти світом
то ваш дощ
і моє вікно
то мені
на словах
міліти

1 Грудня, 2021

відчуваєш
як я
горю
так не схожий
на ту зорю
що очима
блукала
здавна
обійшовши
Авгієві Стайні
ледь прошивши
Різдва нутро

над країною
нависає дрон
і очікує
дій дракона
люди бавляться
у закони
з часом плавляться
від нужди

освідомлені
всі ходи
розторочена
відчайдушість
хліб
лишається
вкрай насушним
а оточення
вщент нудним

образ божий
наносить грим
набуває
ознак вагомих
відчуваєш
яка тут втома
від невдалих
абзаців гри

30 Листопада 2021

кажуть
що я
вправний політ
джмеля
свіжа видма
мертвого моря
теплі стіни
про мене говорять
більше
ніж вікна
мовчать

і не печаль
на мій вірш
печать
а нанесений
сонцем ирій
я вмираю
і народжуюсь
в мирі
кожна мить
оприлюднення
стуку

час
оспівує мадри
і муку
він
окреслює нас
як фужер
оксамитість вина
а дорога
інтриги родзинки

пам'ятайте мене
за зупинку
слова світлого
на устах
за сірник
на неспалених
мостах
і причетність
до розуміння

тінь
таки не покриється тінню
а за днем
намалюєтся ніч
так і житиме
у мені
ледь осмислена
послідовність...

29 Листопада 2021

У сірій калюжі, відчуваючи сморід,
можна розгледіти гній.
А можна побачити срібні зорі,
що відбиваються в ній.

Можна в картині розгледіти фарб
лиш загрунтовані льони.
А можна побачити духовний скарб -
якщо це Шагал чи Чюрльоніс.

Можна у вірші розгледіти слів
лиш побудову строгу.
А можна - просто ридати від сліз,
наче спілкуєшся з Богом.

Можна в очах розгледіти скло -
кришталик чи круглу зіницю.
А можна там прочитати любов -
бездонну і чисту криницю.

У сірій калюжі, відчуваючи сморід,
можна розгледіти гній.
А можна побачити срібні зорі,
що відбиваються в ній.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Мій плетений фотель на самотИні
Сумує тихо. За вікном південним
Грудневі хмари, ніби павутиння,
Короткий день і непроглядна темінь.

Буває, кицька скочить випадково,
І дивним заспокоєна гойданням,
Замуркає котячу колискову,
Згадавши материнство нещодавнє.

І піде скоро в тепле. Промінь де той
Що вмоститься на плетеному боці?
Негода досі закриває вперто
І синє небо, і квапливе сонце...

Прюнелеву завісу ранній вечір
Шибками пропихне до середини.
Суха лоза обізветься старечо
Як темний покрив вляжеться на спину.

Та в довгих снах немає розмаїття:
Між полозками- перша маргаритка,
Короткі ночі на терасі літній,
І яблука, що спіють надто швидко.

До мене ти вже зовсім близько-близько,
Лиш щось тобі все ж заважає.
А осінь човгає, хоча не слизько,
І думка осами не жалить.

Все, як раніше, в ритмі серце стука.
Любов не вивітриш, не димна.
Чому ж ще досі тільки чути тупіт,
А крок зробити важко? Дивно...

Іди...В чеканні зоряної зливи
Я майже поруч, доторкнися.
Ми ж у любові вже були щасливі...
Хоч сон це, йди... і не спіткнися.

Усе в житті буває завжди вперше:
Ми немовлятами приходимо у світ
І несміливий перший крок - впадеш ти,
Пізнаємо цікавий дивосвіт.

На зуб все пробуєм, хапаємо руками,
Бо першим він з"явився в нас у роті,
Усе підряд жуємо та кусаєм.
Так перші починаються турботи.

А різнобарвні квіти у садочку
Ваблять нас кольором, смаком та ароматом.
І вперше сидимо ми на уроці,
Зароджується перше почуття - кохання.
Усе в житті буває завжди вперше.

2017 р.

Учора йшов, а нині – тане
В калюжах мутних навкруги, –
З’їдає сонце, чи тумани,
Погано злежані сніги.
Тепло з морозом дражнять трави
Й мене дратують що не день, –
Ну, як віддатись любій справі
При бистрій зміні мізансцен?
Стоять запиленими лижі
Посеред хмурої зими,
Але давно не в дивовижу
Багно місити чобітьми.
15.12.23

Ця осінь на вулицях Харкова,
Зажурена та чарівна,
Сумує алейно та парково,
Її не змінила війна.

Оплакує мрію занедбану
Центральний Шевченківський Сад.
Крокує повільно та впевнено
Сумською сумний листопад.

Тепло від минулого спогадів -
Лише тимчасовий ефект.
Все зникло під натиском опадів,
Розплакався Правди Проспект.

Ця осінь, така спостережлива,
Шепоче, що я не один.
Плете вересневе мереживо
Та сипле під ноги бурштин.

Краплинки дощу, всі однакові,
В єдиний зливаються звук.
Зустрівся я з осінню в Харкові,
Мовчить перехрестя розлук.

Відлунням кантати скорботної
Стає кожне слово рядка.
Надії людини самотньої
Відспівує осінь міська.

Обступили внуки діда та й стали прохати:
- Зроби! Зроби нам , дідусю, іграшкову хату!
Дід не довго й опирався настирній малечі.
Узяв глини, що лежала в купі біля печі.
Колись горщики в тій печі випалював. Нині
Передав ту свою справу найстаршому сину.
Руки досі пам’ятають, як посуд ліпили,
Хоч колишньої немає уже у них сили.
Вправні руки глину місять та млинці качають,
А дідусь малих, при тому, розуму навчає:
- Із млинця оцього зробим найперше підлогу.
Далі стіни з усіх боків доточим до того.
Дах, напевно що, не будем робити у хаті,
Бо вам важко буде в неї тоді зазирати.
З цього боку зробим двері, навпроти – віконце,
В яке буде зазирати щодня наше сонце.
Тепер зробим підвищення з двох боків у хаті.
Трохи зліва біля входу має піч стояти.-
Взяв дід глини, зліпив пічку, на місце поставив.-
А тут посуд поставимо, де повище справа.-
Зліпив глечики маленькі, на великі схожі,
В яких зерно зберігали у хаті у кожній. -
Ці чотири шматки глини просто розкачаєм,
Зробим стовпи, які хату на собі тримають.
Ще зосталось трохи глини. Щоб не пропадати,
А давайте зліпим маму, що порає в хаті?!
- Зробим, зробим! – закричала радісно малеча.
Дідусь виліпив із глини ноги, руки, плечі,
Голову. Усе приладив до тулуба вправно.
- А яку вона робити буде в хаті справу?
- Хай зерно тре! – А і справді! – з того, що залишив,
Дідусь зліпив зернотерку. Непогана вийшла.
Приладнав ту зернотерку у кутку хатини,
А над нею схилилася фігурка людини.
- От і все! Скінчилась глина. Тепер в піч запхаєм.
Адже іграшка міцною у нас бути має!
Скоро посуду наліпить усякого тато.
Буде його випалювати, випалить і хату.
Діти, хоч і засмутились, що треба чекати,
Доки можна уже буде з іграшкою грати,
Та послухалися діда, бо ж його любили.
Розвернулися й до батька гуртом полетіли
Поспитатися: чи довго ще йому робити –
Коли посуду наліпить й буде піч топити.
А дідусь услід дивився малим онучатам,
Хоч на мить йому хотілось також малим стати.

з миттєвостей
складається душа
його величності
дарованого кроку
не залишається
невпинне
у віршах
та переспіване
приносить спокій

крізь мене проросте
казковий ліс
і золотом наллється
серця нива
у небі
до якого не доріс
розтане синь
і розродиться злива

і падатиме голос
що блукав
між горами подій
у снах пророчих
чола торкнеться
сонячна рука
на білий світ мені
відкриє очі

на повні груди
я вдихну людей
всі їхні радості
усі печалі
питатимусь
де добрий час іде
чому нестерпний
не рушає далі

горіти дням
і рутами цвісти
давати шанс
і забирати подих
допоки є наснага
щоб іти
за відчуттям причетності
та роду

17 Лютого, 2021

може я
ще не Образ Божий
не те світло
не той мотив
що лягає
чи то ворожить
чи вином
утече з води

може я
не такий далекий
не втаємнений
не простий
а чекання
на дощ
у спеку
чи коли
вже горять мости

то злітаюся
снами вічно
на могили батьків
і мрій
то вмовкаю
мов потойбічний
після збору
думок
на рій

то до себе
іду
на прощу
то до кнайпи
від самоти
в мене
ділиться світ
на тощо
і на те
що не відпустив

в мене
все вигорає
важко
добре слово
чи прикра мить
і давно
не співає пташка
в грудях тісно
коли щемить

забуваю
себе у римах
там дракони
не сплять
та все ж
Бог зі мною
а може
з ними
Він шукає
для себе меж

і впирається
в серця стінку
словом дихає
слово жне
в кожнім подиху
щось
від жінки
що любила
колись
мене

14 Лютого, 2021

тісно
у барі
шумно
Юр
наливай
що є
музика шестиструнна
спокою
не дає

будьмо
мій друже
в чорнім
звати як
що ти п’єш
світ
феєрверк з попкорну
любиш у нім своє

лід
у обіймах віскі
з біблії
Михаїл
брат мій
літає низько
душі знімає
з вил

я тільки-но
із храму
тиша
і я
злились
зграбна вона
як дама
мана
одна із рис

полум’я душ
і свічка
йде
під іконний лик
пам’ять
дає осічку
де нас й куди
вели

з ким
не буває туго
весело
в той сам бік
можна назвати
другом
певним
немов собі

знаєш
я був завзятим
з війнами
не
на ви
у перемозі
свято
з кличем
летів на вий

і
після злив терпіння
смерті дурної
смут
раптом ставав я
тінню
неба
що гнало
тьму

миті
постійно тануть
віскі
на смак
вода
на ніч
мене не стане
ранком
вернусь
бодай

зваж
що сказав
як треба
Юр
по одній
на всіх
п’ю
за набіги
неба
в пеклі
лапатий
сніг

7 Лютого, 2020

***
А ми усі із шостої палати,
якщо не розуміємо, чому
пора вітати
і у шию гнати
і по одежі, і по розуму.

***
А наша делегація балету
явила небувалий епатаж
у білих кедах.
Ну, а попереду...
очікує новий ажіотаж.

***
А в шапіто усі наполеони,
і як один за армію взялись,
бо є мільйони
й теле-марафони,
аби в історію... уляпатись.

***
А «неутік», усе-таки, набрався –
як не ума, то духу... не лоха
і не ус...ся,
а таки, подався
у вояжі у свиті єрмака.

***
А в Україні жаба – це не птиця,
та квакає, буває, на стеблі, –
це я, дивіться –
у руці синиця!
Та дорогі у небі журавлі.

***
А нації об’явлена вендета
яси і зла на полі доброти.
Є пієтети,
та така кебета,
що є куди... нема за ким іти.

Апеляція
А фінішую на печальній ноті,
тому що на захопленій землі
є ідіоти,
що іще не проти
умов, які диктують москалі.

12.2023

Вся ніч ще попереду…
Раптом у тиші,
мов яблука з дерева,
падають вІрші.

Мариться знову і знов
тінь срібнокрила...

Я відчиняю вікно —

ніч зупинилась.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Упадеш горілиць у отави із веж,
мов комашка з високого дуба,
бо давно на цім світі без Бога живеш,
і не знаєш: за що тебе любить?

Ти не звів власний дім, білу вишню в саду
не випещував світу на диво:
розважався, любаску плекав молоду,
а дружину згорьовану кривдив.

Страшно без каяття відійти в небуття—
старість вже наступила на п'яти.
Обірветься ураз жалюгідне життя,
залишилося крихт небагато.

Бач, надщерблена чашка із рук вислиза,
по борідці стікає повидло,
у туманних очах причаїлась сльоза,
а душі за сльозою не видно.

Зрозумій, врешті-решт, що насіння пусте
не породить лілею пригожу!
Чи Господь милосердний пробачить і те,
що тобі я простити не можу?

13.12.2023р.

С-оромиться зима своїх одеж,
В-еселощі під маскою сховала.
І світ увесь в очікуванні: де ж
Т-е сніжно-біле покривало?

У-ранці знову вибрики грудневі,

Т-уманне мрево в'ється на шляху.
У сизого спокійні, певне, нерви,
М-ереживо не сплетене із хуг.
А тільки котяться клубки по світу,
Н итки заплутані снує й снує.
І люд шукає, ніби в полі вітру.

Г-рудневий шарм туман лихий псує.
Р-адіти хочеться сніжинкам білим,
У-тіх зимових до душі б мерщій.
Дивитися і розправляти крила.
Н-адію мати, впевненість, рушій.
Я-кби ж зима прозрінь набрала б силу.

Допоки твій погляд щоранку мене зігріває,
То хватить мені і снаги, і духовної сили
Пройти крізь вогонь і розкидати відчаю брили,
Допоки у синіх очах бачу ніжність безкраю .

Гарячі серця в унісон будуть битися гулко,
Допоки твій погляд щоранку мене зігріває.
Мої почуття підіймаються сонячним плаєм,
Й сягнувши висот, у твої опускаються руки .

Я буду тобі ніби шепіт, і буду як вітер,
Що легко здимає зі шляху воронячу зграю.
Допоки твій погляд щоранку мене зігріває,
Любове єдина моя, я й тебе буду гріти.

Де квітли троянди, там поле, поросле кураєм,
Бо солоно нашій землі, що залита печаллю.
Та кожного дня я з надією сонце стрічаю,
Допоки твій погляд щоранку мене зігріває.

Припадають сніжинки до вікон
Звідусіль, як до скронь сивина, –
Та мій погляд не радує з віком
Непроглядних снігів білизна.
Шурхотять безкінечно сніжинки,
Замітаючи світ ого-го-го,
А душа не бажає зупинки
Снігопаду густого цього.
Торжествує зима так, що тоне
Далечінь у незмірних снігах, –
І відчутніше присмак солоний
На просякнутих віком губах…
14.12.23

У кращих світах чорнобілої змоги
Попрошусь в комірку із виходом в рай…
Як боляче знати, що попит на дроги
Спустився надовго в ріднесенький край…

Подякуйте хлопцям за спокій душевний,
За вихід з комірки в небесну зорю,
За прихист у всьому, він справді нужденний…
Отож, коли спільно, ви з ними в строю.
13.12.2023.

Із Юхима Чеповецького (1919-2014)

Яко́сь великий грізний шах
зайшов у тронний зал
й, навівши на придворних жах,
промовив на загал:

– Ми, мудрий шах Махмуд-заде,
між усіма людьми
іще не бачили ніде
мудрішого, ніж ми.

Так о́т що: хто розважить нас,
при тім, що ми – в хандрі,
той буде прийнятий нараз
як блазень при дворі.

– О шаху! Світ увесь притих, –
сказав слуга Ахмед, –
бо з квіту мудрощів людських
зібрав ти ліпший мед!

І все ж – я прожену умить
твою печаль-туску,
лише вгадай: а що́ лежить
у мене у мішку?

Якщо вгадати зможеш ти,
що груші там лежать,
тобі дерзну я піднести
із них – найкращих п’ять.

У нас і не знайти таких,
зросли далеко десь...
А відгадаєш, скільки їх –
віддам десяток весь.

Наморщив мудрий шах чоло,
у простір втупив зір,
й нарешті мовив: – Їх число
обчислить мій візир.

Але – негайно хай Ахмед
дасть відповідь таку:
що за потаєний предмет
у нього у мішку?

(2023)

Усе стерплю! Кажіть, кажіть,
і поливайте брудом!
Жаливою серед суцвіть
ніколи я не буду!
Неправедна, немолода,
і не орала плугом,
але, чомусь, мені шкодА
і недруга, і друга.
Полудою заволокло
смітинку в оці синім —
ступаю на розбите скло,
щоб підібрати рими.
Душа заклякла від снігів,
а кажуть рання осінь —
та сіячам лукавих слів,
не довіряю зовсім.
Слизьким не вірю ні на грам,
(із криці шпиль не гнеться)
та вигляду і не подам,
що гострий біль у серці!
Нехай, нехай, Бог вам суддя,
багаті та — убогі!
А я пір'їнка журавля
на вашому порозі.

12.2023р.

Я людина чи не людина?
Я частина... Чого частина?
Я шматок часового кола?
Я істота? Грибок? Машина?

Там де мали стричати крила
тільки рвані шматки акрилу.
В цьому тільки моя провина?
Я людина чи не людина?

Я живу за малюнком долі
затуляю свою реальність
Де подіти себе від болю?
Сором - нова моя модальність.

Я людина чи не людина?
Нащо руки марати в казки
якщо паніка безупинно
наближає до дна поразки?

Серед сотень таких же встану
В тиху чергу на скотобойні.
Нащо бігти від цього стану,
якщо щастя ми недостойні?

Не призводить ця ніч до ранку,
зникли карти, думки, дороги.
Я людина чи лист на ґанку?
Де ховаються перемоги?

Ніби тяжке похмілля,
Сумніви душу точать.
Тісно їй стало в тілі,
Волю спізнати хоче.

Кров стугонить у скронях,
Серце щемить від болю -
Наче той птах з долоні,
Рветься душа на волю.

Щоб перед Богом стати,
В очі Йому вдивитись,
Не боячись, спитати:
Як же тепер молитись?

Чим не такі молитви,
Що Ти їх геть не чуєш -
Знову на смертну битву
Кращих дітей готуєш?

Боляче бачить паству,
Що в безнадії стогне.
Віра в Небесне Царство
В муках пекельних тоне.

Чом не відправиш військо
З крилами вогняними
Землю від зла очистить,
Правді вернути силу?..

Щоб охолонув мозок,
З пляшки ковтну "чар-зілля"...
Волю лиш дати можуть
Смерть або божевілля.

Грудень 2023 року

Я не можу надивиться
На красуню білолицю,
Хоч не маю часу для розваг, –
І, тим паче, відчуваю,
Що сховався в ніч безкраю
До цієї незнайомки шлях.
Бо не вдасться, як раніше,
Звабить жінку ніжним віршем
Про наявність теплих почуттів, –
Тільки поглядом старечим
Обіймаю круглі плечі
Та торкаю коси золоті.
За весь вечір мій набуток –
Мрії вгорнуті у смуток
І душею зроджені слова,
Щоб назавтра говорити
Про кохання колорити
Й щиро сподіватись на дива.
13.12.23

Ще влітку сонячна надія променилась,
І сподіванням не було кінця.
Плили до неї яснії душі вітрила
Він кликав до любові острівця.

А їй здавався трохи дивним пілігримом,
Тонка тримала разом думки нить.
Обійми ж восени - печальними очима,
Тремтіла його погляду блакить.

...Спорідненість єднає їхні душі й досі,
Хоча у снах цілує мандрівник.
В очах його тепер журби холодні роси.
На острові - самотні два човни.

Світлішими здаються вечори.
Засніжені, в Різдва Твого чеканні.
Гарячі розливає кольори
Холодне сонце у смерканні раннім.

А в білій далині- відрадно й чисто,
Світлішими здаються вечори,
Незайманим покровом обрій вистлав,
Як ніби сопух чорний докорив.

Чудесний світ, Ти, Боже, сотворив!
Різдвяні переддні- вже сіно в яслах.
Світлішими здаються вечори,
Бо зірка десь запалюється ясна!

Молитвам щирим явиться підмога-
Колядками різдвяної пори.
З благаннями у Тебе Перемоги
Світлішими здаються вечори.

Сòпух- сморід, кіптява.

Дерева немов зачаровані нині
У тиші зимовій дрімають собі.
І зрідка лишень якась гілочка скрипне
Та вітру, що грає на срібній трубі

У такт вона вторить і музика лине
Чудова-чудова, лиш слухати вмій.
Кружляють у "білому" вальсі сніжинки
І хочеться в танець пуститись самій.

Прошу тебе, друже, хоч ти й поспішаєш
На хвилечку-другу отут зупинись.
Як хороше стежкою тихо пройтись,
Втішатись красою цього диво-раю.

2020 р.

Алея - жовта, а повітря - кавове.
Не чути вже пташиних серенад.
Натхненний дотик вересня ласкавого
Загублює скорботний листопад.

Дорога безпорадна та замислена
Нав'язує новий незграбний зміст.
Стежина вкрита ягодами кислими,
Малює сум безбарвний падолист.

А краплі з неба нотами жорстокими
Знецінюють ходу календарів.
Воронами та чорними сороками
Розноситься страшний, зловісний спів.

Безсила парасолька перед зливами,
Очікування променю - невлад.
І некролог для вересня щасливого
Карбує нещасливий листопад.

мігрень мігрує в скроні по плечу
гадюкою… смолою… кислотою…
я Стіксом вен неквапливо течу
еклезіастовою марнотою….
рука в повітрі пише імена
заховані у пам’яті навіки
і далина між нами неземна…
замерзлі руки як зимою ріки
не можуть оживити сивих струн
і пісня в горлі – яблуком Адама
і тільки вітер крижаний віщун
і тільки я – нестяма і нетяма…
відлюднення моє… відлуння див…
божественних зітхань… шептань… осяянь…
усі сади що я не посадив…
не вичистив від авгієвих стаєнь
усі шляхи… – не уберіг серця
дітей моїх безпечних і крилатих –
примирення творіння і Творця
взивають… і святих і винуватих
усіх нас приведе у восьмий день
вузька й самотня місячна дорога…
мігрує ненажерлива мігрень
в слова еклезіастових пісень
… під сонцем є хіба чогось нового?

Потрібно й надалі вивчати свої серця,
Спостерігати за жестами рук, що пояснюють про кордони
До яких тобі можна, на які посягнути зась.
Бодай доторкнутись вустами чи тяглістю мови.
Для початку навчитись змальовувати краєвид
Вивчати траєкторії птахів, блякле сонце в холодну пору,
І навіть тоді, коли захочеться говорити про світ –
Описувати невидимий контур його свободи.
Навчитись ходити в тяжких обладунках зими,
Говорити із самим собою знемагаючи від безсоння,
Добирати слова перечитуючи старі словники
Дізнатись про страх, про віру в твоїх долонях.
Тоді відпускати їх крила в стрімкий політ
В театральній залі. Подавати нужденним в слові
Спочатку потрібно підняти опалий цвіт,
Споглядати красу всюдисущого царства любові.
І навіть тоді не шукати примхливу мораль,
А вести діалог, як веде його чуйний художник,
Змалювати картину і поселити у ній не жаль,
А радість з якою вуста промовляють: «О, боже!».

09.12.2023

Над віхолою – час,
над часом – часом віхола.
Змія сповзла повз нас –
повзла й морозом дихала.

Твоя рука така
холодна і невпевнена.
Розлука, мов ріка,
мов снігом ніч пере́рвана.

Приспів:
Не переймайся дотиком зими.
Зими.
Я зрозуміла – стали ми
іншими.
Інші ми!

Чому так мало слів?
Чому мовчання – золото?
Ти та́кож зрозумів:
нас надвоє розколото.

Розхристано серця
на дві порожні камери!
Невже дійшли кінця
твої хороші наміри?

Приспів.

Серединка:
На дні розлук –
уся моя любов,
на дні розлук.
Питає знов:
навіщо ти пішов
до інших рук,..
інших рук!

Приспів.

Зима свої фортеці збудувала,
Симфонія звучить в її душі.
А ось моїй - чогось забракло, мало,
І не складаються нові вірші.

Від кришталю думок дрібні лиш друзки
Розсипались за мить. Хіба збереш?
І щось тріщить, мов зламана галузка.
Не вичавиш із льоду свіжий фреш.

Зими симфонія лунає дзвінко,
Немов бринять перкалеві сніги.
Перегортаю списану сторінку,
І Муза додає мені снаги.

Випадають з обойми живих.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.
Ні, ми просто були у Життя на службі.
Боїмося не смерті.
Не раз і не два здавалось – оце вже кінець.
І лишилося тільки до молитви скласти руки...
Та Всевишній щоразу до життя підводив нас.
Мовби брав на поруки.
Боїмося не смерті,
А форми відходу з життя.
Якби можна, поминувши хвороби й борги,
Залишить лаконічне:
«Подавсь в інші сфери...»
І без сліз, без прощань
Просто вийти з життя
Крізь зачинені наніч двері.

Так далеко від мене ти. Полем і степом і лісом
Доля нас розділила, мабýть, не зустрітись
ніколи.
А я знаю й сьогодні, хто зорі дістав би, й розвісив
Лиш для мене одної. Та плине буденність по колу.
Спеку змінюють осені мокрі і зими морозні,
І весна за весною згорають свічàми каштанів.
Наші зорі незаймані котять роkú своїм возом,
Та питають і досі у тебе, чому не дістав їх.
08.2022.

До невпізнанності змінилось
Село, в якому народивсь
І де безмежну Божу милість
Вчував безтрепетно колись.
Йдучи старечею ходою
До кимсь одчинених воріт,
Кручу неспішно головою,
Щоб віднайти дитинства слід.
Куди допитливо не глипну –
Не впізнаю все до пуття, –
Лише плоди шовковиць липнуть
До підошов тонких взуття.
Піском зернистим золотіє
Узбіччя також, як тоді,
Коли про старість і не мріяв
У завжди пишній лободі.
Вона засмічує ще більше
Сьогодні вулицю оцю,
Що надихнуть змогла на вірші,
Думки виводячи з терпцю.
Дивлюсь здивовано й не вірю
Розкритим широко очам, –
Мені на рідному подвір’ї
Махає яблуня гіллям.
Спориш запилений повільно
Підвівся радо догори
І огортає ноги щільно,
Мов заохочує до гри.
Мов наполохані стеблинки,
У звичнім нині напівсні, –
Впізнали радісно хлопчинки
Верткі, як ящірки, ступні.
Звелися в довгому тремтінні
І пахнуть свіжістю вітрів, –
І оживляється коріння
Моє в копалинах віків.
12.12.23

Зимовий вечір, мов папір
на кришталевім тлі холоднім.
Хіба ж я винна, що до зір
не дотягнутися з безодні?
Розмова з губ моїх тече
мироточивим фіміамом,
але не здивувать тебе
хореєм, анапестом, ямбом.
Уже достатньо набулись
у марно згаянім сторіччі —
за гримом бляклої імли
не видно справжнього обличчя.
Жасмином хуртовинний сніг
заполонив усе безмежжя.
Якби ж ти зрозуміти зміг,
що генетично незалежні,
тоді б у сиві небеса
лебідкою злетіла б знову.
Та ми на різних полюсах
невипадково.

11.12.2023р.

І перший сніг... І перший сніг...
Останній подих листопаду.
Кінець осінньої тріади,
Початок білосніжних втіх.

Період загадкових книг,
Омріяного променаду.
І перший сніг... І перший сніг...
Останній подих листопаду.

Застиглі сльози. Змерзлий сміх...
Не замерзай, моя розрадо!
У серці, що не вбила зрада,
Ношу свій давній оберіг
І перший сніг... І перший сніг...

Ця осінь забере мене з собою,
Покриє душу саваном жури.
На схилі потойбічної гори
Через один - тривоги та відбої.

Пофарбувавши жовтим цілий світ,
Ця осінь забере мене з собою.
Вона іде величною ходою,
Чекає, як промовлю свій обіт.

Я жодне слово вже не омину,
Повінчаний із правдою твердою.
Ця осінь забере мене з собою,
Позбавивши надії на весну.

Багряним листям рану не загою!
А свій перелік безіменних втрат
Поповнить мною місяць листопад.
Ця осінь забере мене з собою.

Призів і премій нині - повна хата!
На серці щем, в очу сльоза гірка....
Стріла ж сатири нову ціль шука,
Бо істина ховається за жартом.

Загрузла людяність в багні,
В колючих стеблах.
"А я тобі, а ти мені" —
Це не про тебе!
Святе добро завжди твори
На благо людям.
За безкорисливі дари —
Господь не судить.
Подай злиденним й не дивись,
Ти на правицю —
Все бачить Бог, зірката вись,
Тож поділися.
І ворогів люби своїх,
І друзів щиро,
Пробач запроданців усіх —
Сховай сокиру!
Не забереш в сосновий гріб
Й життя собаче.
У тебе ж є і сіль, і хліб —
Чого ж ти плачеш?

10.12.2023р.

Із Данила Хармса

Шукала бабуся комашок в кущах
і спритно ловила комашок сачком.
Та міцно тримала бабуся в руках
пігулки, і ключик, і кий із крючком.

Вовтузилась якось бабуся в кущах –
і скрикнула раптом, в розпуці цілком:
– Згубились! Пропали! Та де ж вони? Жах!
Пігулки, і ключик, і кий із крючком!

Не може бабуся і з місця зійти,
кричить: «Поможіть!» – і махає сачком...
Скоріш поможіть тій бабусі знайти
пігулки, і ключик, і кий із крючком!

(2023)

А день пройшовся холодом і сумом.
Мороз пробрав, сльоза німа замерзла.
Шукала...не знайшла його у тлумі.
Не вийти взимку знову на Говерлу.

Сніжить довкола. Ось висить бурулька.
На серце впала снігова лавина.
Це не повітряна літає кулька -
Журба і біль розлуки - двох провина.

Морозна проза, ще й з колючим вітром...
...Почувся скрип дверей і тихі кроки.
Торкнулись одне одного, мов віття, -
Цей день пройшов для них зими уроком.

Невідомість завжди залишає надію і шанси,
Хоч вона і густа , як туман на долоні боліт,
Непробудно в'язка, як безмісячна ніч, і щоразу
В ній зникає протоптаний звечора росяний слід.

Невідомість стискає, і час , зупинившись,
тісниться
Поміж сходом і заходом, змінює надписи дат,
Де у числах байдужих стає невідчутно різниці,
І одне за одним завмирають вони невпопад.

А якщо за туманом зворотного ліку початок
Невідомість до завтра стриножила путом тугим,
Та відпустить ось-ось...а над краєм стояти й
кричати,
І піщинок потік споглядати не буде снаги.

На вербі причаїлась віщунка, дрімає, не кряче ,
Осоками болотними блудить стара німота.
Невідомість закінчиться ранком , і голос
тремтячий
Скаже тихо - проснись, я туману клубки розмотав.
05.2023.


Слухати:
https://youtube.com/watch?v=2JkpaKxqJVc&si=c5Lo3D6QpF8g0xRW

Сріблом вишила зима
Святковії шати,
Новий рік вже поспіша,
Будем зустрічати.

І дорослі й дітвора
Ждуть із нетерпінням -
Українська щоб земля
Була мирна й вільна.

Розмалює хай мороз
Квітами всі вікна,
В душі кожного із нас
Квітне радість світла.

Зимонька кружляє хай
У "білому" вальсі,
Безліч хай здійснить бажань,
Сипле зорі щастя.

2019 р.

У кімнатнім куточку щодня,
По властивій котам всім охоті, –
Чепуриться мале кошеня,
Простягаючи лапку до рота.
Прикрашає свій вигляд отак,
Мов щоразу це робить назовсім, –
Мов мені пропонує з ним в такт
Гладить зріджене віком волосся.
Я, кігтистому другу під стать,
Гребінцем швидко руку озброїв
І частіше, ніж він, доглядать
Віднедавна почав за собою.
11.12.23

так ніщо
не підноситься стрімко
як знамена
в гарячих руках
а свобода
яка ж дивна жінка
не міняється вкотре
в роках

не шукає собі кавалерів
що корито зробили
з казни
і не проситься на ніч
де двері
їй нагадують
кришку труни

лавірує
між заходом й сходом
надихає
точилом косу
їй ніщо вже
не робить погоду
рідне слово
втирає сльозу

не поклони
б’є ницим
спесивцям
недалеким
і немічним дням
ні для кого
ні жертва
ні вбився
ні з піску перед бурею
храм

час тупцює
без неї
убого
порох
мокне
а криця
в іржі
і зникають
сумління пороги
розмиваючи
клич
на межі

нумо
браття
і сестри
до бою
барикадне
кидає кліше
це вона вже зове
за собою
та свобода
ті ліки
на щем

10 Січня, 2020