Вітрами сповідається хресту
оглухлий дзвін
з порушеним осердям…
І не душа чекає милосердя –
сама земля
іде у самоту.
Гірка твоя освячена гостина,
хоча б на п’ядь
від болю відійти…
Свобода слів…
Свобода самоти…
То помолись нарешті за Вкраїну…

Ніч, як легенда літа
Лягає з тобою спати.
Сад. Солов"ї. Сюїта.
Панська духмяна м"ята.
Гори. Менчул. Трембіта –
Пісня її крилата.
Як це, скажи, зумів ти
Мені неповторним стати?
В обійми свої пригорне
Високі стрункі ялини
Ніч, як яфинка, чорна
Чарівної Верховини.
Сонату джерел цілющих
Візьму я собі у місто,
Взимку, у люту хвищу,
Спогади - як монисто.

руками моєї бабуні
збиралися в клопоти будні
влягалися в трепоти стуки
носилися відра зі студні
у біблій горталися звуки

очима моєї бабуні
світилися вікна зимою
дороги трималися дому
два янголи стали за мною
її і той мій невагомий

у серці моєї бабуні
так тепло що сльози солодкі
і легко що слово із пуху
так рідно що вік закороткий
і світло — ні тіні від руху

з думками моєї бабуні
я ходжу по білому світі
за медом із дьогтем для брами
мій голос що дзвонами шитий
на вітрі цвіте прапорами

усмішки моєї бабуні
трималися зорі що впали
у кутиках сонце лягало

і сходило небо трипало
на груди мої
як бабуні не стало

3 Липня, 2013
(RIP)

Забільмило слізьми
Око Праведне
зарясніли дощі
повні ладану
потомилися дні –
ждуть очищення
як спіткнувшись впаду –
стану вище я
догоряють слова
як ліхтарики
що злітали із рук
наче хмароньки
піднялись до небес
і мандрують там
світ у Тобі увесь –
відбудує Храм

Тривожна тиша висне понад світом…
Поблідла перелякано блакить…
Ще мить – і загримить несамовито,
Ще мить – і блискавиця заіскрить.

І шарпне здичавіло вітер віти,
Дрімання спеки сколихне хмільне.
А землю розпашілу, розігріту
Устами дощ омріяний торкне…

Пародія


Люблю солодке… Як дюшес – щоб в мисці!
Не лось, не олень – знає все село.
Ти вибач – звідки те маля в колисці?
У нас ще й поцілунків не було…

Воно в нас, мила, кажеш від натхнення?
Та вірю, вірю… Так – безмірно рад…
То син чи дочка? Як його на ймення?
(Ще добре – обійшлося без близнят!)

Всьому виною, певно, творча мука
Або наслання від небесних муз…
Диви – воно вже віршики агука!
А як римує! Справжній Чорногуз!

І гумор любить – он усе в рум`янці,
І в`є, і в`є (як я часами в`ю)!
Міцненьке, браве – хоч веди на танці!

Від гордості я наче у раю!
Як добре, що воно у вишиванці –
Моє, моя Дюшеско. Признаю!


17.07.2013

Етюд

Біла мелодія снігу
Зачарувала світи.
Песик рудий із розбігу
Вишив на ньому сліди.

Влігся натомлений вітер
Відпочивать залюбки.
І, наче ноти, на вітах
Чорні розсілись граки.

В казку потрапивши тиху,
Раптом замреш від краси...
Срібну симфонію снігу
Слухають сонні ліси.

Ламкими крилами душі,
Крихкими променями слова
Торкнуся сну твого і ти
Повіками, кутками вуст,
Солодко-сонними думками,
Що ледве чутні, ніжно так
Всміхнешся янголу.
Мені
Тремтіння внутрішнього світла,
Освячене твоїм обличчям
Підкаже тихо: можна вже
Схилитися, пустити мрію
Мандрівкою… Тонкою тінню,
Вуаллю ласки вкрити тіло
І стати мовчки на коліна,
Й молитися. Бо ти…
Бо ти
Така святково безборонна.
Твоя невидима корона
Тобі пасує. Ти мій гріх,
Що став богинею і сонцем.
Богиня сонця…
Спи.
Ще спи…

Червоно-чорними нитками
Нам доля вишила кохання,
Але про це не думай – спи.
Нехай з тобою сон гойдає
Моя любов, що йде по краю,
Моя молитва-оберіг,
Притишено-щасливий сміх,
Затиснутий у жмені страх
А ще метелик поцілунку,
Що причастився меду-трунку
На сном розніжених вустах.

16.07.13

нам рости і рости із мізерії в зоряне більше
із римованих слів та із ниці буденних думок
із вдоволено-ситих напудрених жалістю віршів
до тих щирих вершин де відлунює вічності крок

де життя – боротьба і не правий повік переможець
на біду і на зло надруковано стільки грошей
що втомився дохід рахувати в калитку торговець
і бракує журби на розвіяних лихом людей

хтось бідує в нужді а комусь усе мало і мало
захлинається статком порожніх від істин чеснот
бездоріжжя душі як воно уже глумом дістало
тих терплячих рабів що заховані в слово народ

нам рости і рости тільки в хащах лукавого слова
неубита мара – сподівання на добрих царів
то засіяна в ніч віковічної мрії полова
а зерно перемог розікрала безкарність псарів

страх торкає серця і стискає гармонію правди
до амебних клітин до простого як зло ремесла –
жити в хаті своїй хай товчуться палацами зайди
хай горить все навкруг і згоряє до чорного тла

є герої-борці і є просто німа середина
як загал глядачів на хижацькі здобутки змагань
не рулетки зеро а відрізана в кров пуповина
що єднає життя у безсмертя земних сподівань

нам рости і рости знемагаючи в труднощах росту
нам би справжній талан не обскубану птаху надій
та смиряти гріхи не чекаючи Божого посту
бути просто людьми а не кметами царських повій

12.07.2013 р.

Даліє день.
Безвітряно і тихо.
Поснули надокучні комарі.
На видноколі огортає стріхи
рожевий жар
вечірньої зорі.
Ще заграє згасаюча заграва
з розлогим небом,
що напівдріма...
І так мені погідно і ласкаво,
немов тебе
в моїм житті нема…

Чорніє повітря, синіє щосили.
Омелько вечеряє знов з матюками.
Нечисте його цілий день десь носило.
Село аж гуде вже масними плітками...

Під баром п`яниць так багато, аж свище
Дорога...чиїми вже хоч... кізяками...
Онисько забрався аж на кладовище
І моцно заснув "у обнімку "з хрестами.

Упир же смакує ранами синіми.
Червоними, певне, уже не хоче.
Солоха, сусідка, вечеряє мріями
(Її чоловік вже й раз в рік не лоскоче).

Поет наш сільський наджував собі класика
І лірики з`їв на вечерю багато...
І так переварює файно - фантастика,
Що газами віршів аж дихає хата...

Така вже ідилія - не передати...
Лише довелося ...втікати із хати...

...А доки Парася рядки ці писала -
Солоха в соломі...Омелька спіймала...


10.07.2013

Спекотне літо.
Втомлена свіча.

За ким у горах
тугою - трембіта?

Півсвіту
потемніло ув очах,
коли твої сліди
розвіяв вітер...

Ще світять
незабудки у душі,
мої вірші
до тебе тягнуть руки.

- Послухай,
не зникай.
Хоч напиши!

...Ні звуку...

У мене між грудями видно як б’ється серце
Та це не хвилює. Хвилюють інші питання
Бігун що помре далі бігатиме за інерцією?
А я як помру чи стану достатньо гарною?

Дівчатка у років десять мають свої анкетки
в моїй певно мали бути ці два питання
а ще чи сували ви пальці колись в розетки?
Бо я ж то сувала щоб стати достатньо гарною

Почесно було заповнювать ці анкетки
і знати секрети всіх подруг яким десь десять.
У всіх замість цицьок тоді були цятки маленькі
та в мене між цяток виднілось як б’ється серце

Коні п’ють вечірню прохолодну воду,
Ловлячи губами жадібно зірки.
А у небі місяць срібночолий ходить,
Каченятком плава в гущі осоки.

Посхилялись в лузі росянисті трави.
Десь гірчать далекі сиві полини.
На німе свічадо зоряного ставу
Із горбів стікають млисті туманИ.

Прохолодну воду коні п’ють булані.
Очерет шепоче вечору казки.
Стан підперезавши поясом туману,
Дивиться вербичка на бліді зірки.

9-14 квітня 1980 року

Солодке слово – всемогутня зброя.
Вражає цілі влучно мила нотка.
Бо вічне це людське питання: «Хто я?»
Надіється на відповідь солодку.

Солодкі статки, статуси і влада,
Утіхи, що породжені любов’ю.
Та у життєвих ласощів є вади,
І цукор може шкодити здоров’ю.

Хай дух краси на Вас війне,
Впадуть на долю роси неба,
Молю, - не знищуйте мене
Байдужим ставленням до себе.

Хай інший(а) з Вами віднайде
Планиди затишну оазу,
Благаю, - щастя молоде
Візьміть собі усе й одразу.

Хай у зіницях заблищить
Зоря жагучого кохання,
Лише, - дозвольте хоч на мить,
На Вас поглянути востаннє.

А я радітиму за Вас,
І буду небо турбувати,
Щоб посилало повсякчас
Вам осіяння благодаті.

05.07.13

Дощ перетік у ніч
і враз немов поближчав,
невпинно капотить у сонному дворі,
подмухує вітрець тонесенько у свищик,
видзвонюють лункі
настінні дзиґарі...
Подряпані думки
чекають снів цілющих,
і спомини стоять
на східцях давніх мрій…
Ніч купана дощем
і розгортає суще:
земної доброти неміряний сувій.
У сивій самоті
загублені цілунки
чекають мимохіть на родиво зорі
чи рятівного сну,
як Божого дарунка,
і підганяють час чутливі дзиґарі...

Давніємо, як посох у правиці,
як перший тан у відблисках вогню.
На лики громовиці та провидців,
на нашу, ох, нахабну сивину
нема мисливця – тіні, тіні, тіні.
У снах – човни, а весла наяву.
І чим тобі зарадити осінній,
коли до Лети, наче до ставу?
Ще долю щемно міряю кругами,
чоло ще тулиш ніжно до чола.
Од нас янтарний дід захоче краму,
а з чотирьох долонь у світ – зола.
Письмо недугів, потойбічні знаки.
Піти б удвох за сонячну канву,
щоб навіть Кербер зопалу заплакав
і впав ланцюг на згублену траву.

2013р.

Переллю печаль у море ночі,
В леготі ласкавому нап’юсь
Радості, що день мені пророчив
Усміхом твоїх солодких уст .
Човником жагучої мандрівки
В океані зваби утону,
Питиму тебе, неначе ліки,
Лагідну і віддану жону.
Вистрибну над хвилями дельфіном
На озонно - сонячний моріг,
І зіллюся з виссю воєдино
Зморений від пестощів твоїх…

01.07.13

Вантаж років лягає на думки

Хоч юністю ще світяться зіниці.

Спішіть, слова!

Ставайте у рядки!

Допоки день,

Як хлопець яснолиций….


Допоки світ,

Як гілка навесні:

Дивує квітом

І найпершим листом.

Спішіть ,слова!

Записую не всі,

А тільки ті,

Що ніжні і барвисті….


Спішіть до мене

Вранці і вночі.

В майстерні слів

Поет – різноробочий.

Навчіть мене!

(як можете – навчіть!)

Казати просто істини пророчі.


Вантаж років лягає на думки

Чоло відкрите смуток не чіпає…


Прийшли слова…

Торкнулися руки….

На пісню кличу,

Чуєте?

Співаю…

Синій шовк - небесне полотно,
Золотом притрушується тонко.
Шепочу в розчинене вікно:
"Я тебе вітаю, миле Сонько!"

І нехай маленький мій ковчег
Носить по віддаленій орбіті,
Сонечка усміхнене лице
На блакиті золотом підшите.

Ранок 1 липня 2013 року

з літа до літа щасливий однаково
джміль з контрабасом трюхикає маками
сонце і квіти і зелень смарагдова
грає на повну цвірінькове радіо

час відлітати за хмари на гойдалках –
літніх канікул ще стільки не пройдено
ще безтурботно без пасоки вересня
тягнеться в небо кульбабова вервиця

Я по Метробудівській іду,
Там знайду на задницю біду,

Долю дуже важко обдурить
Дасть мені хто в зуби… закурить?!

Все пройшло моє дитинство там
Валер"янку я давав котам,

Ми були веселі пацани –
На базарі крали кавуни.

У п`ятім класі потім заодно
На горищі цмулили вино.

В сьомому в аптеку я ходив
Купувать собі презерватив.

ПРИСПІВ:

Відрадний хутір – тут я жив
Метав у дерево ножі.

Відрадний свій згадую як сон –
Мій бандитський київський район.

А потім разом в лісі як на те
Займалися кунг фу і карате,

І були на Борщагівку* злі,
З нею розібратися ішли.

Їй оголосили всі війну,
Билися ми стінка на стіну.



ПРИСПІВ:

Відрадний хутір – тут я жив
Метав у дерево ножі.

Відрадний свій згадую як сон –
Мій бандитський київський район.

27 червня 7521 р. (Від Трипілля) (2013)**

Хвилясто зміючиться диму клубок,
Вилазять на зовню підшкірні відштОвхи,
З'їжачився вітер в уривчастий скок,
Щоб лунно мовчати миттєвістю довгою.

ОввА! На овали безмового па
Опали сльозисто-зморшкаві підпали!
То шлях, зацвяхований ніччю, запАх
Чи млою безсоння в безодні пропало?
.ропало?
..опало?
...пало?
....ало?
.....ло?
......о?
.......?
........
.......
......
.....
....
...
..
.


2013

Пародія

Я – павучиха. З каракуртів, знацця…
Я – доброта ! Хоч прикладай до рани…
Готую кокон – нелегка то праця…
І де це забарився мій коханий?

Де ця дурненька і смачна істота,
Що від жаги стає така хоробра?
Злягання що? Вечеряти охота…
Я без меча управлюсь – нині добра…


26.06.2013

Невже біля хати? не віриться, друже:
Роки, як дороги, біжать з-під коліс,
А річечка спогадів серце замружить,
Покотиться повінню у верболіз.

Вертатись додому - не в гості на свято
Поринути зором у ніжність бузку.
Так хочеться юність свою наздогнати,
Метеликом битись у хвіртку тремку.

Стою оніміло, щокою тулюся
До сивої яблуні: "Сестро, привіт!"
Назустріч виходить старенька матуся
З тугим оберемком зворушливих літ.

Усмішка і сльози, як щастя і смута,
Мов радість і біль, що в обіймах топлю.
І мами слова, наче пісня забута,
Святою водою на душу мою.

2012

Осінь. Жовті листопади
Свіжість ранку. Запах диму
Ти долонею своєю
Пестиш з клену покривало
І не згадуєш про тугу

Нам п’ятнадцять
Максимальні набираєм обороти
Ще життя-екзаменатор
Не пита з якого тіста
Нас зліпили батько й мати.

Світ великий. Берег дальній.
Видається нереальним
Зачепитися на зльоті
І розпластати в багнюці
Віру в вічність...

А в ефірі, що навколо
Не бракує нам повітря
Сенс буття? Кому він треба?
Поки в очі волошкові
Я, у пошуках нектару, щохвилини зазираю

Не хвилює,
Що назавтра ти прокинешся чужою
Що з зимою вмруть останні
Полум’яні і нестримні
Відчуття одного тіла

Засинає все навколо.
Осінь. Жовті листопади.
Лиш на камені у парку
Під плащем старого клена
Ми знімаєм зірки з неба...

2008

Розгулявся – бешкетує
пустунець-вітрисько:
То високо у деревах,
то у травах низько.
Покуйовдить липі крону,
яблуньку потрусить,
Потім – гайда кукурудзі
лоскотати вуса.
На стеблині погойдає
жученя лякливе,
Та у хмарі прижене
буркітливу зливу.
А натомиться – мов кіт,
Скрутиться в клубочок
І в якомусь димарі
подріма охоче.

Не хочется модного «чтива»:
Кровавых романов-интриг,
А хочется умных, красивых
И трудночитаемых книг.

У вас переплёты простые,
Но как я жила без вас, как?
Великие, сердцу родные,
Ахматова, Блок, Пастернак!

Вас трепетно с полки снимаю.
Пред вами склоняюсь я ниц
И пыль золотую стираю
С желтеющих ваших страниц.

Я в тысячный раз замираю
От ваших изысканных слов,
И с возрастом, глубже ныряю
В чудесное море стихов.

2010

Перероблюючи свою стару чернетку, написану в холодних горах Норвегії, я раптом згадав одну трагічну історію. Під час громадянської війни в З’єднаних Стейтах Америки була одна ірландська бригада в армії Півночі і одна ірландська бригада в армії Конфедерації. І всі ці ірландські вояки думали, що воюють за Свободу, мали зелені прапори з арфою і листком шамроку на кашкетах. І зітнулись ці дві ірландські бригади у битві під Фредеріксбургом, і там і полягли всі. Пройшло вже 150 років з того часу, але досі ірландці згадують про це зі сльозами на очах… Я подумав, що ми, ірландці, нагадуємо мурах, що вічно будуть свої країну і себе, а божевільна повінь весь час руйнує все збудоване, а з-під пера з’явилось ось таке:

Норвезький ліс. Вогкої глиці прах.
Блукаючи, як Данте, в сутінках думок
Відчув себе я повелителем мурах.
Я дихаю крижинами зірок
На урвищах готичних Гімалаїв
І стежку міряю безкраю
Від явора до велетня-сосни.
Зерна мені, мурахо, принеси!
Я на долоні мертвої почвари -
Гондвани – покладу безцінну дань.
А наді мною сивочолі хмари
Такі нордичні. І епохи грань
Хоч не цієї – мрій та сентиментів.
І Дарвіна сивезна борода,
Що істину шукав серед моментів
Смішної гри. І як Сковорода
Поради я даю рудим трудівникам –
Я прошу одягти їх макінтоші,
Бо дощ завершення несе вікам.
Та їм байдуже – їхні ноші
Вагоміші за Кіплінга тягар
Отой, що «білих». Заздрю вам –
Істоти істини. Невтомні муралі,
Ви шлях до космосу торуєте мені.
Мені – своєму богу. І вікам.

У Римі, Парижі, Нью-Йорку, Гаазі,
Бейруті, Каїрі, у Вільнюсі, Празі
під небом далеким на будь-якій мові
співають закохані пісню Любові.

Сердець незів’ялих на суші і морі
торкаються ніжно засріблені зорі,
яса діамантових шалей фонтана
бринить урочисто: «Кохана, кохана!»

У світлі Стожар, Оріона, Пегаса,
сюїтою простору в мареві часу
до сонця чужого шепоче-лунає:
« О, mia Regina! Кохаю, кохаю…»

Ледь-ледь ступа червневе надвечір`я,
земля - сумна: невтішилась дощем,
то ж промовляє травами: "Дай щЕ
солодкої вологи". Налетіла
сріблясто-крила зграя ластівОк -
в усіх відбувся настрою стрибок
з депресії, тривог у ейфорію:
і небо на похмурість відхворіло,
і смуток мій завихрений замовк.

Так, ніби зграя вкрала всі печалі.
Земля цвіла невтішена дощем.
"Вологи полум`яної дай щЕ!"
Не промовляла квітами, - кричала.

04-14.06.2013

Ми вдвох з тобою.
Київ.
Передмістя.
Туманні горобини каганці.
Знімаю буси ( все-таки спромігся!),
Вони ( нарешті!) у моїй руці.
Слова про осінь зношені. Сум`яття.
І на деревах листя теж нема...
Знімай, моя берізонько, і плаття,
Знімай сама...
...А поруч десь апостол діток- бусол -
Високе небо навхрест обійма.
І я уже захоплено дивлюся:
От молодчина - все зняла сама!!!
...Ще віршами на тебе помолюся,
Моя ти чарівнице золота...
Моя ти Муза ( Людочка чи Люся?).
...Літа...Літа...
13.06.2013

Не плелися слова у вінки
І мовчали в душі солов’ї,
Та лилися з моєї руки
Струми ніжності в руки твої.

Ти підслухав у залі тісній
Мого серця схвильований стук.
І була наймиліша мені
Та мелодія пальців і рук.

2012

1.
В античному саду гріхи доспіли,
Їх жадібно збирав голодний люд.
Плодами зваб втішалось кожне тіло,
А душі мерли від отруйних пут.

Тим оргіям земним боги раділи,
Плануючи усім жахливий суд.
Та люди і донині не прозріли,
І п’ють із чаші зла солодкий бруд.

А мудрість у лахмітті самозречень
Жебрачкою блукала по світах.
Приходила невчасно й недоречно,

Цнотливістю бентежила невдах,
Хоч гріла віра їй кістки старечі,
Неправдою заріс камінний шлях.

2.
Неправдою заріс камінний шлях.
Яким ходили воїни й народи.
Шукали люди у чужих слідах –
Хто істини, а хто – винагороди.

Та всі перетворилися у прах,
На ньому протиріччя щедро родять,
А правда – у колючих бур’янах,
І лютий меч скосив зерно свободи.

Збивала мудрість ноги об ганьбу,
І руки в жилах від безсилля мліли…
Олімп давно про неї вже забув,

А смертні, від жорстокості сп’янілі,
Продовжували марну боротьбу.
Тьмяніла правда перед культом сили.

3.
Тьмяніла правда перед культом сили,
Бо люд кумирів обирає сам.
Гріхи йому молитви шепотіли,
Спокуси будували скверний храм.

Статут природи – основне мірило
Канонів диких і абсурдних драм.
І навіть мудрі божевілля пили,
Вихлюпуючи відчай із пера.

Жерці розпусти моляться порокам,
Олтар гріхів огидою пропах.
У воїнів – боги завжди жорстокі,

Їх образи таять величний жах.
За покликом безумних лжепророків
Несла у бій жадоба чорний стяг.

4.
Несла у бій жадоба чорний стяг,
Бо з волі Зевса – грізного тирана –
Програли у божественних боях
Атлант і Прометей – боги-титани.

Один тримає небо на плечах,
Страждає у невидимих кайданах.
А іншого карає хижий птах,
Сльозами людства кровоточить рана.

Якщо немає правди між богів,
То як можливо людям жити в мирі?
Хто розгадає суть священних слів?

Чи є спасіння у сумнівній вірі?
За відданість дарують лютий гнів
Їх ідоли, в гордині скам’янілі.

5.
Їх ідоли, в гордині скам’янілі,
Насититись безумством не могли.
В людей у жилах пристрасті кипіли,
Чесноти вкрила пелена імли.

Як точать черви цвіт невинно-білий,
Що вже не знає дотику бджоли –
Пороки юні душі полонили,
А мудрість не діждалася хвали.

Щасливий той, хто розумом убогий,
Хто по тернистих не ходив стежках,
Шукаючи до істини дороги.

Щасливі ті, хто у чужих гріхах
Трагічного не бачать епілогу,
Не чують неминучий смертний крах.

6.
Не чують неминучий смертний крах
Раби і дурні, що нагі душею,
У долі не благають більших благ.
У корені зав’ялились ідеї.

І дух свободи у ярмі зачах,
Дістала кривда дорогі трофеї,
І золото – ціна усіх звитяг –
Бездарний автор злої епопеї.

Щасливий той, хто істини не знав,
Кому жорстока правда не боліла,
Хто шмат черствий у спокої жував,

Хто розум не виплакував чорнилом.
Бо не мінявся світовий устав,
А мудрість все жебрачкою ходила…

7.
А мудрість все жебрачкою ходила
Туди, де ткалось плетиво спокус,
Де в голоді марнів Пегас безкрилий,
Поети скніли на могилах муз,

Де мрії нездійсненні миготіли,
Де місяця ріжок у сонце вгруз,
Де кров’ю заплямоване світило
Пекельно рвало піднебесний шлюз.

Хотіла мудрість стати молодою,
Про щастя ворожити на зірках,
Скорити світ граційною ходою,

Забути назавжди про біль і страх…
Та люд її залишив поза грою –
Буяла дикість у гнилих серцях.

8.
Буяла дикість у гнилих серцях,
Розбещених у розкоші та блуді,
Кривавий Колізей збирав аншлаг –
За злочини юрбу ніхто не судить.

Анархія жадоби і розваг
Свавільно-ницо панувала всюди,
В прекрасних нестаріючих садах,
Отруйним бур’яном зросли облуди.

Бо світ пішов дорогою гріха,
І рухається в прірву без упину.
О, доля людства – пафосно-лиха!

Джерела правди, чисті та дитинні,
Замулює гординя і пиха.
Але життя людське – лише піщина.

9.
Але життя людське – лише піщина
У хаосі космічної води.
На дно небес ведуть земні вершини,
І байдуже – летіти, чи повзти.

Людьми керують поклики тваринні,
Їх манять заборонені плоди.
Нікчемна перед Всесвітом людина,
Хоч до богів рівнялася завжди.

Хто пише для людей дурні вистави,
І як змінити їх абсурдний хід?
Для когось цілий світ – лише забава.

Його жадоба, ненависть і хіть,
Звитяга, велич, боротьба і слава –
Трагічна метушня, комічна мить…

10.
Трагічна метушня, комічна мить –
О, скільки в неї вкладено нектару,
Натхнення, і отрути, що п’янить,
Вина і крові, злочинів і кари!

Земних ілюзій нерозривну сіть
Майстерно зав’язав Олімп захмарний.
Жага протесту в німоті кричить,
Та утекти з цього полону марно.

Між днем і ніччю невідчутна грань,
Добро і зло злилися воєдино,
Набуло щастя кольору страждань.

Немає в тім ні честі, ні провини –
Душа – до зір, а тіло – до бажань…
Статут природи буде завжди чинним.

11.
Статут природи буде завжди чинним,
Його табу – солодшими за мед.
В багнюку розкидаються перлини,
Гучні пророки ждуть своїх комет.

Феміда ж не помилує невинних.
Сліпа вона, та чує дзвін монет.
Плете Арахна жертвам павутину,
І сходяться пороки на бенкет.

Мінялись імператори й герої,
Сріблили зорі сивину століть,
Та час на тілі людства ран не гоїть.

Нутро його, загноєне, болить.
Вкарбований інстинктами у крові,
Божественний рукопис не згорить.

12.
Божественний рукопис не згорить,
Зникають лиш переклади і форми.
Він увібрав безумство лихоліть,
Нащадкам передавши сталі норми.

Коли краса приховує огидь,
І грація наслідує потворність,
Буяє гордість, а сумління спить,
Сплітаються у душах біле й чорне –

Тоді приходить процвітанню край,
І падають держави на коліна,
Пекельним терном заростає рай,

Отрутою стають солодкі вина,
Панує ненаситність хижих зграй,
А створене людиною – загине.

13.
А створене людиною – загине.
Якщо не буде миру і добра,
Бо юні насолоди швидкоплинні,
А мудрість завжди бідна і стара.

Цей вічний маскарад ніхто не спинить,
Та може бути чесною ця гра,
Щоб ніж підступний не всадила в спину
Ганьба поразок і огида зрад.

Яскраві маски і вбрання строкаті
Закрили душі, як залізний щит.
Царі, паяци, генії, солдати! –

Усім гріхів напитися кортить!
Та все на світі вимагає плати,
Довівши долю до могильних плит.

14.
Довівши долю до могильних плит,
Заміють і тріумфи, і поразки.
Хто в долі був не раб, а фаворит,
Той навіть смерть перехитрити ласий.

Потік бажань приречених бурлить,
В передчутті смертельного екстазу,
Але пітьма миліша за блакить,
Коли єство людини гріх уразить.

Людська душа – це амфора без дна,
І скільки б каяття туди не лили,
Бажання не втамуються сповна.

Солодкий біль несуть отруйні стріли.
Шалено розродилася весна –
В античному саду гріхи доспіли.

МАГІСТРАЛ

В античному саду гріхи доспіли,
Неправдою заріс камінний шлях.
Тьмяніла правда перед культом сили.
Несла у бій жадоба чорний стяг.

Їх ідоли, в гордині скам’янілі,
Не чують неминучий смертний крах.
А мудрість все жебрачкою ходила.
Буяла дикість у гнилих серцях.

Але життя людське – лише піщина,
Трагічна метушня, комічна мить…
Статут природи завжди буде чинним.

Божественний рукопис не згорить,
А створене людиною – загине,
Довівши долю до могильних плит.


Травень 2013 р.

Диопародія

Важливо не втрачати віри!
Любові прагнемо – живі!
Чиї то коло ліжка ліри?
І не одна – відразу дві...

Немов до бою рвались, вої!
Подібні - як їх відрізниш?
У лоні гріються, герої...
І третій (Базіва) - туди ж!


29.05.2013

Біг крутяк поранений –
Рятував життя.
Дипломат з долярами
Кинув у сміття.

Вранці бомж у бакові
Ритися ішов,
Дипломат із баксами
В бакові знайшов.

ПРИСПІВ:

Вранці бомж у бакові
Ритися ішов.
Він фортуні дякує –
Щастя там знайшов.

Кінчиться наразі
Це життя сумне,
Ти із грязі в князі –
Вознеси мене.


Почалось для бомжика
Не життя, а рай,
Ти, фортуно, грошики
Скрізь порозкидай.

Дачу, яхту, «мерса» -
Все мені даси
І великі перса
Місісіс краси.

ПРИСПІВ:

Дачу, яхту, «мерса» -
Все мені даси
І великі перса
Місісіс краси.

Я тепера, хлопці,
Вже бомжацький дон,
На Канари – гопца –
Їду за кордон.

Ось нардепом стану я –
Боже, поможи,
У Верховній Раді там –
Партія бомжів.

В президенти піду я –
Маю такий план,
Бо мене підтримує
Весь бомжацький клан.

ПРИСПІВ:
В президенти піду я –
Маю такий план,
Більш не буде правити
Нами бандюган.

Вийшов з бандюганчиків –
Щоб і я так жив.
Тож наступний прийде нам
Просто із бомжів.

27.05.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Вони жили довго й померли одного дня.
Коли їх ховали, то плакала вся рідня,
А в розпал погребу зайшовся шалений дощ
І глина з могили чіплялася до холош.
І небіж з великого міста двигнув плечем:
"Вже їм не поможеш, а нам оце все зачем?"
І батюшка сквапно махнув: забивайте вже!
І мокра метнулась шлея поміж ніг вужем.

А дощ усе йшов та йшов і не знать було,
Чи плакали рідні, чи просто вода чоло
Змивала і капала тихо собі в траву,
І давні чорнілись вінки оддалік в рову.
І небіж з великого міста кудись дзвонив:
"Я завтра прієду – пускай подождуть вони!"
І жовтий автобус чадів і ледь-ледь дрижав,
І змотував дядько рулоном шлею-вужа.
Просила дочка всіх лишатися на обід,
Пірнав у автобус близький і далекий рід;
І ледь закуривши, стріляли в траву бички,
І хустка сповзала набік з голови дочки.

А ледь спорожніло на цвинтарі, враз дощу
Не стало, немов не було, а не просто вщух.
І сонце сяйнуло з неба мов Божий знак,
Мов синява впала долі – згори й навзнак.
І враз ожило між трав, між могил-хрестів
Пташок міріади і хто лиш там не свистів,
Не цівкав, цвірінькав, не тьохкав, сюрчав, дзвонив…
Немов новосельців стрічали отак вони.
Гуділа бджола, і мухва, і хрущі, й жуки,
І синява мріла впріло. Став день такий
Пахучий мов хліб, хоч бери в руки ніж та край.
Неначе померлі потрапили зразу в рай.

А в хаті тим часом, де тріск од свічок різкий,
Вже коливо з'їли й поклали ложки в миски.
Й кульочки з цукерками пхала до рук дочка,
І небіж з великого міста шукав бичка,
Бо геть розкурила франта сільська рідня.
Вони жили довго й померли одного дня.

І дівчинка, правнучка тих, що пішли разом,
Стояла в порожній кімнаті, де лиш вазон
Ховався забуто в куті мов зелений кіт,
І думала: що це за дивний, химерний світ?
Ще зранку стояли в кімнаті цій дві труни –
Прабаба й прадід, а тепер у раю вони.

1-4 квітня 2013

По совести решил... Я поступила мудро,
В рассвет на одинокой станции сойдя.
Весенний ливень...Ветер туче треплет кудри,
Вплетая жемчуг половодного дождя.

Прости, что между нами дружба априори,
Визиты в непогоду, речи ни о чем...
И трудно разминуться в узком коридоре,
Соприкоснувшись невзначай к плечу плечом.

Скупой "привет" повиснет в сумерках прихожей,
Промокший черный зонт - у стенки пауком.
За сединою лет мне стал еще дороже
Бездонно-грустный взгляд. Как в небе голубом

Искать в нем солнца луч готова беспристрастно.
Не отпущу! Хоть, плачь навзрыд, хоть душу режь!
Под музыку дождя бегу я в платье красном
По девственным лугам несбывшихся надежд.

За правду, істину не гладять по голівці,
У крові власної умиєшся ти цівці,
З розбитою бандурою заснеш
В тюрмі на голій, охололій вже долівці.

22 травня 7521 р. (Від Трипілля) (2013)

(Акровірш)
Грає, квітне веселонька
Аж до небокраю.
На свою журюся долю -
Іншої шукаю.
Гори мої, полонини,
Усенькі Карпати -
Цілий світ заполонила
Україна-мати.
Літа чорна ластівочка
Обабіч хатини.
Чуєш, моя співаночка
Цариною лине?
Ішли хмари, ген, за гори,
Неба вість післали,
А мені рушати скоро
За Чорні Ослави!
Грає Бистриця на сонці,
А я си сумую -
Десь, бігме, в чужій сторонці
Кохання відчую.
Увірвалась мені в груди
Полинова туга.
Розтрушу її на люди -
Одійде наруга.
Любо, файно мені стане
І душа зрадіє.
Тепла згадка не зів'яне,
Ожиє надія!
2008р.

Вальсує з вітром
травень буйноквітний,
трава рахманно ніжить деревА,
рясні лелітки
молодого літа
в ранкових росах
лагідно хова.
Хрущі у вишняках
виводять гами,
Стожари звуть
весну в позасвіти -
вона ж востаннє пестить світ вустами,
дощами плаче,
бо не хоче йти...

* * *

Мiсячна ніч! В заколисані трави
Падають стрімко розгублені зорі.
Я відведу твої руки ласкаві:
Щастя таке — більше схоже на горе.

Голову схилиш мені на коліна,
Стане так жаль твоє сиве волосся.
Хто ж цьому винен? Кохану, єдину
Тобі надто пізно зустрiть довелося.

Ти помовчи... Хай розкаже мовчання,
Як я потрібна, яка я жадана...
В травах — зірок загасає зітхання...
Щастя таке — мов оголена рана.

Тiльки схиляюсь до губ твоїх тихо,
Хочу цілунком весь біль розтопити.
Ох моє рідне, закохане лихо,
Як же, ну, як же тебе не любити!

1984

Стояв стіжок. Не втримався - й вогню
Подарував цілуночок легенький -
І фотосесію коротку в стилі «ню»
Отримав замість тихих посиденьок.

Стояв стіжок, закоханий в ріку,
Її питав: «Залишишся зі мною?» -
Як той згорів без жодного сліду,
Так той зігнив у купі перегною.

А я зітхнув і вийшов за село -
А там трава від краю і до краю!
І я забув, що там іще було -
Утратив пам'ять, втрапивши до раю.

Ще пам'ятаю, в хованки я грав,
Сховалось сонце в море за горою,
Попід котрою мріяв тихий став
І бригантина з парусом й кормою.

Це все від елю, що без міри пив.
Або від люльки. І не у травичку
Я заховався від травневих злив -
І сон чудовий снився в темну нічку.


16.05.2013

Солодкі спогади, чаруйте,
в гучні сплітайтеся пісні.
Під парасолькою цілунку
йшов по відродженій весні.

Бо поцілунку іскри досить,
щоб крила виростить словам,
шоб дощ, ім`ям назвавшись "дощик"
не бив, не жалив - цілував!
А почуттів зів`ялих мощі
злітали врунами рум`ян.

Щоб вечір квітнув бірюзовим
і вітром літнім говорив,
і поцілунку парасолем
й веселим сяйвом ліхтарів:
що я тобою, моя зоре,
не відгорів, не відхворів!

Казали збуджено каштани,
з повітрям світло несучи:
"Той поцілунок - не останній,
в уста жаданні і кохані,
повір, ще будуть тисячі!"

21.04.2013

Ми в любові хочем позостатись,
Зупинивши часу вічний плин.
Тільки ж де оте, що вище статі
І скрипіння ліжкових пружин?

Скільки вас, брати наївні й сестри,
В пошуках непроминущих цнот
Розбивалось о звичайний еструс,
З піднебесних падало висот!

Споконвіку на одній планеті
Водночас ростуть із двох пагіль
Чорна злість Монтеккі й Капулетті,
Пристрасних губів бентежний хміль.

Хай говорять медики: гормони!
Хай святенник гнівом вибуха!
Хто співати пісню заборонить
Праведного й чистого гріха?!.

Що комусь до того: є – немає?
Та душа наповнилася вщерть!
Я тебе кохаю – я злітаю
Понад вічність, мить, життя і смерть.

4 жовтня 1998 року

у сукенці сірій з ногами босими
мощуся на крижині білій
серед океанів осеней
а довкола суцільна темрява
не пливу я лист осиковий
вітром вирваний з дому-дерева
я закохана та не спіймана
хвилі бавляться ніби м’ячиком
крила батьківські з корнем вирвані
загорни мене хоч би холодом
так несе ж бо серце вибите
снігу сніжний мій дух простягую
я беззахисна хоч зі стягами
крига кривиться кризі байдуже
та чи винна я серед осеней
лиш у ній моє відображення


2013р.

Пародія

Ось над селом веселка золотава,
А друга зачепилася за пліт…
Добротний могорич – хороша справа,
Ковтнув разок – і тягне у політ!

Іще разок – поперла сила дужа,
Пора злітати (тут момент лови!)
А що, як розігнатись по калюжах,
Та так, щоб бризки вище голови?

Босоніж–мокро, та без гравітацій!
Іще ковточок, не набрався б, гусь…
От досягну небесно-синю тацю,
А там уже “на повну” відірвусь!

Набрав розгону – хвацький і розкутий,
Та послизнувсь на купі споришý…
Мені б лише в калюжу не пірнути –
На плоті коромúслом повишу…


08.05.2013

Поглянь: стару криницю
крізь намули
роками живить давнє джерело…
Не прокляни посивіле минуле,
воно тебе плекало,
як могло.
Поглянь: весна незаймано зоріє,
дріма печаль
у виблиску сльози…
Візьми свою полатану надію,
яку давно поклав
під образи –
ще хлібом-сіллю день благословиться.
Ще досхочу в долоні дасть води
ота старенька дідова криниця…
Не прокляни.
Не бійся.
Не суди.

1.

серця космос
кров пуста
в ньому
човник
віскі
хай би він
до сну
пристав
кинув
якорисько

впала б
тиша
на уста
мов на брук
і в дрізки
кинута
торчма
з моста
черепна валізка

2.

як-не-як
я
де-не-де
сиплюся
у слові
це
за ґрати
із грудей
йде
пісок розмови
мов із нирки
камінці
що проходять
стрімко
з правил
дертися по чімсь
вибирає
стінку

марш-кидок
під сам суфіт
з матом
важко-хворим
пише крапка
заповіт
дохне
ніч
на шторах

ще не виділена
жовч
ситий
шлунок міста
мат
на хрипи перейшов
в горлі
стало тісно

3.

в'язне
у горлянці
плаз
що
під серцем
грівся
що мені тепер
до вас
боле мій
хай місяць
не зітлів ще
на хресті
цибулиннім
церкви
у мені
є тьма кутів
для живих
і мертвих

4.

байдам
я усім
байдак
а
гайкам
попуста
хоче хто
бере за так
мов торбину
дусту

посипає
тут і там
впоперек
навколо
і здихає
сліпота
воскресає
голос

5.

падь паде
гуде бджола
серце
очі рані
падло ночі
тінь стебла
шиба їсть
з герані

листя
спраги прапори
і весни вітрила
душу тягнуть
догори
щоб вона
ятріла
відчувала
сонця спис
як розпятий
цвяхи
щоб у ній
думки велись
перелітні птахи

6.

я
неписаний закон
в мушлях
моря згустки
світлотінню
для ікон
розхвилюю
пустку

я
прочиненість
вікна
і його
прозорість
спить
в мені
думок війна
догорають
зорі

я
потіха
без вина
і сльози посуха
хто сягне мене
до дна
той пройметься
духом
шквалом
прадідів
століть
днів розп’ять
і слави

я
та п’ядь блага
землі
душобогодала

3 Травня, 2013