Глибокі подвір'я, на яких уночі не чути нікого,
лише яблука падають в жостку траву, пробиваючи листя.
Жінки у вересні чутливі, наче пальці сліпого,
наче в кожній із них ще один голос прокинувся і оселився,

і озивається тепер до мене, і говорить зі мною,
пояснює мені речі – таємні та очевидні:
що навіть вода у вересні темною стає і мутною,
пам'ятаючи все, що з нею трапилося у липні;

що у вересні жіноче дихання гріє, ніби каміння,
прикладаєш його до горла, аби спинити застуду,
що в жінок восени прокидається дивне вміння -
бачити в темряві кожну стежку і кожну споруду;

що навіть остання вуличка зі своїми псами,
з брамами зачиненими і нічними трамваями
є прихистком для нас усіх із нашими голосами,
є притулком для світел, які ми в собі тримаємо.

Тепер і нам, думаю я, доведеться пройти крізь зиму,
яка вже стоїть і чекає за міською стіною.
Навіть якщо я вас і не виведу, я все одно ітиму,
тож і ви не спиняйтеся, ідучи за мною.

А всім, хто лишається тут, у своїх вересневих будинках,
чоловікам і жінкам, дітям, старим і пропащим,
всім, хто просіює час в аптеках, школах, на ринках,
всім, хто збирав дбайливо свої кольори і пахощі,

всім ряженим і переродженим, хворим і порятованим,
всім стійким і розгубленим під темрявою терпкою,
всім, хто любить у цьому місті без сумніву та утоми,
всім вам теплої зими і тихого спокою.

Інею вам на дахах, сонця на гратах.
Гарячої вам зневаги і знання головного.
Народжуйте веселих дітей.
Помирайте в своїх кімнатах.
Кидайте це чортове місто.
Повертайтеся в нього.

Не виринув з буднів, немов не вернувся із бою.
Без вісточки канув. А час, як ішов, так і йде…
Душа – не в жалобі. Солом’яною вдовою
За_вмерла у горі. І вірить у диво. І жде.

Чутки, наче круки, кружляють над зяючим болем.
Чуткам-бо не вперше – очорнювати висоту.
…Душа, як блаженна, тебе виглядає з ніколи.
І тужить. І вірить у силу любові святу.

09.2011

Що може щаслива жінка?
Ну, майже все. Запевняю.
Сміятись часто і дзвінко.
Щокою торкатись раю.

Ховати сонце в обличчі
І сяяти тихим світлом.
Дивитися прямо в вічі
І бігти супроти вітру.

А слово її - як птаха, -
У небо підняти вміє.
Без сумніву і без страху
Назустріч найбільшій мрії.

І так загорнутись добре
В обійми її розкішні
Вона - і ріка, і обрій,
Вогонь і зимова сніжність.
Щаслива. І це помітно.
Що ще ти їй можеш дати?
Зосталось завжди уміти
Єдину її кохати.
23.02.2010

Прощай же, мій Хайленде! Північ прощай!
Моя батьківщина і доблесті край.
І де б не блукав би, і де б не бродив,
ці рідні холми назавжди полюбив.

Моє серце в горах, його тут нема.
Моє серце в горах, де олень тіка’.
Біжий дикий олень й косуля за ним.
Моє серце в горах, куди б не ходив.

Прощаюсь з снігами далеких вершин.
Прощаюсь із зеленню лук і долин.
Прощаюсь з красою високих лісів.
Прощаюсь з потоками повних струмків.

-------------------------------

MY HEART'S IN THE HIGHLANDS


FAREWELL TO THE HIGHLANDS, FAREWELL TO THE NORTH,
THE BIRTH-PLACE OF VALOUR, THE COUNTRY OF WORTH;
WHEREVER I WANDER, WHEREVER I ROVE,
THE HILLS OF THE HIGHLANDS FOR EVER I LOVE.

MY HEART'S IN THE HIGHLANDS, MY HEART IS NOT HERE;
MY HEART'S IN THE HIGHLANDS A-CHASING THE DEER;
A-CHASING THE WILD-DEER, AND FOLLOWING THE ROE,
MY HEART'S IN THE HIGHLANDS WHEREVER I GO.

FAREWELL TO THE MOUNTAINS HIGH COVERED WITH SNOW;
FAREWELL TO THE STRATHS AND GREEN VALLEYS BELOW;
FAREWELL TO THE FORESTS AND WILD-HANGING WOODS;
FAREWELL TO THE TORRENTS AND LOUD-POURING FLOODS.

Журбу осінню відкладу на завтра.
Опалі мрії встигну підмести.
Сьогодні сонце проситься у кварту,
А в руки – літом писані листи,
Ще теплі дотиком останнім...

Запахла м’ята босих вечорів
І спомин в одурманеному стані
У літнє щастя променем побрів...

2010

Не зайди з-за чужинської межі –
Таки свої братове-українці –
Накинулися круками мужі,
Судилище влаштовуючи Жінці.

Обпали зграєю, неначе люті пси,
І, ненаситні, душу рвуть на шмати.
Вона ж – стеблинка. Крапелька роси.
І – хай там що! – чиясь Донька і Мати.

Світ каменіє: та який це суд?!
ФАШИЗМ! Середньовіччя! Тьма печерна!
Простили б їй шляхетність і красу,
А от за РОЗУМ жінці – вирок смертний.

І невтямки їм, сірим і тупим:
Розп’ято ЖІНКУ на скрижалях болю.
Коса пшенична – німбом золотим.
І біле плаття – мов хрещенська льоля.

Втішаєтесь, вгодовані кати:
«Їй в брудові тюремному не встоять!»
А вона чиста – чиста без води! –
Омита всенародною сльозою.

Хай інквізиторське багаття гуготить,
А кат тавро незмивне розпікає –
Усе переболить. Переболить!
І нас усіх уб’є. Чи побратає.

2011 р.

І вже тепер раптові перехожі.
І янголи втішаються не нами,
І летимо, розвіяні вітрами,
Кудись… Лише моя зрадлива осінь
Виводить пальцем на вітрині кожній
Сакральних слів забуті анаграми
І гострий профіль, так до болю схожий…

Пильнуйте ніч. Коли вона прийде,
Замайорять пітьми бентежні стяги.
І лицарі сумнівної відваги
На честь її співатимуть рулади,
На честь її складатимуть балади...
Пильнуйте ніч, коли вона прийде.

Тамуйте подих. Раптом це усе,
Що нам від неба лишиться на згадку:
Ковток повітря - свідчення достатку.
Все інше - морок, що ховає вади,
Все інше - порох, що воліє влади...
Тамуйте подих, раптом це усе.

Чекайте день. Він буде осяйним,
Якщо його побачать ваші очі
До сутінок іудиних охочі.
Втім, сонце пробачає чорні зради.
Втім, сонце - до Христа, а не заради...
Чекайте день, він буде осяйним.

2005 р.

і вставати рано, і спина затерпла.
ніч комарів цькує на стареньку лампу.
ну на холєру, скажіть, воно мені треба -
еманація сапієнса в писучу мавпу?
все ж було нормально, заснув, як люди
під ток-шоу-футболи з вимкненим звуком,
а мене серед ночі щось раптом будить
та як гаркне над вухом - записуй, суко!
ну й сидів записував, а що мав робити -
в організмі надлишок словесних дріжджів,
а тепер от скриплю, наче віз розбитий,
мну в кишені цидулку з рядками віршів
та й думаю:
і встати мав рано, і спина затерпла,
і скільки зробити сьогодні мав би
ну на холєру, скажіть, воно мені треба -
еманація сапієнса в писучу мавпу?

(переклад з російської)

Я в твоєму, люба, полоні,
Прошу, на балконі
Хоч на мить з`явись.
Звук струни під небом прекрасним
І зоряно-ясним
Зачарує вись.

Хай осяє усміх тьму ночі –
Рука стан дівочий –
Оповиє твій.
До світанку буду я радо
Співать серенади
Лиш тобі одній.

Тінь густіш од ночі мовчання.
Схід перед світанням
Сон блідий несе.
Світ не спить, та цього не знає -
У тиші дрімає
Наше місто все.

Заховає ніченька темна
Цю зустріч таємну.
Милая, з`явись.
Зір вогні – у ніжнім тремтінні,
А струни чарівні
Тихо пестять вись.*

4.09.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Коли душа розкрилюється в небі,
А муки допечуть тобі найбільш,
Відчуєш, як народжується вірш,
І кружеляє, мов прекрасний лебідь.

Здається, й сам летиш уже незгірш.
Ти в небесах! І помочі не треба,
І зграйки слів летять самі до тебе,
Немов змагаються, а хто хутчіш?!

І тут наснаги сила невдержима
Тебе підносить на вершину рими,
Чудесна мить – не віриться очам!

І ти осяяний сузір’ям хисту,
Ідеш по золотому падолисту, –
І відчиняєш сонцеликий храм.

2009

а панна спить, так, ніби і не осінь
вона, над нею ще ген-ген зелено.
густі чуби куйовдить вітер кленам,
благословенним
літнім
теплим
босим.

в її волоссі колосок згубився,
дорідний золотий, рум'янок, мята.
і коник польовий скрипкове свято
благовістить в її
вербовім
листі.

під тихими повіками небесно
мерхтять її річки, її озера,
ще осоружне військо чорнопере
не затінило
вигойдані
плеса.

а панна спить. не осінь ще, не осінь.
вві сні іде із кошиком ожини,
у ніч зганяє зоряну маржину,
де ранній місяць
сум на сіно
косить.

[1]
ти же знаєш, Тьома, виходь і відтягуй двох,
виривайся вперед, замикай, замикай на льоту,
да пребуде із нами великий футбольний бог
на високому, мов оці небеса, посту

ти же знаєш, Тьома, в країні, де ми живем,
кожна сказана куля чи слово - футбольний м"яч,
що летить попід серцем, царапає за живе,
по живому царапає, Тьома, твоє ім"я

ти же знаєш: у спину вростає коріння цифр
із твоєї футболки, і як до весни болить,
як докупи збираються наніч твої рубці,
бо усім нам рахується стільки, як нафолив

бо ти знаєш, як боляче хвилями б"є Дніпро,
як ховається сонце за темні куліси хмар,
як несеш у пітьму роздягалень повільний крок,
як вмирає надія й приходить услід зима

а сьогодні і сонце нарешті зійшло для нас,
і за нас жовто-сині пляжі й бліді жінки,
що простять нам усе, що простити могла б жона,
і замолять нам наші старі договірняки...

[2]
...Тьома дивиться вдаль, у безмежжя своє пусте,
крізь нічний телевізор, неначе крізь простір-час,
доки диктор повільно розжовує склад гостей,
він пригадує все, що на тій стороні м"яча:

як він бігав за школу і бутсами рвав траву,
й липло небо на щоки, неначе бинти до ран,
і тремтіло під серцем гаряче "усіх порву",
як повільно писався зелених полів коран

як водив на старий стадіончик свою малу,
де з обдертих трибун скандували йому щораз,
а коли розпустили місцевий футбольний клуб,
його слава ще довго літала в нічних дворах,

як учився виходити з долею сам-на-сам,
як валили із ніг, як суддя забував картки,
як відходили друзі у тюрми й на небеса,
бо футбольне життя - то відбиток на дні руки...

[3]
...другий тайм ще тривав, але він уже бачив сни,
через сни проростала зелених полів трава,
тоді Тьома підводився з лавки для запасних
і чийсь голос низький його видива розривав:

ти же знаєш, Тьома, виходь і відтягуй двох,
виривайся вперед, замикай, замикай на льоту,
да пребуде із нами великий футбольний бог
на високому, мов оці небеса, посту...

А мить гірка. Не дивно. Бо прощальна.
Відчалюю, хоч наче ще й не час.
Ще є Почаїв. Та втекла Почайна.
Яких ще ждати знаків чи нещасть?

Це тільки спроба? Мабуть. Чи ж остання? -
Коли усюди - млака, де не стань.
І звістка ця - мені? До запитання?
А до якого? Стільки ж запитань...

Там також пастка? Часу? Парадигми?
А ця надія, що уже вмира -
мене розрає? Навпаки - подвигне?
Тоді - на що? Коли довкіль - мара.

І що залишу - віру чи омерту?
Як примирю чесноти і гріхи?
І воду - то живу, то знову мертву,
що із руки одної. І з ріки.

Чи оціню, чи викину в нікуди -
та, Боже мій, хоча б чи відрізню
Юдифі чин од поцілунку Юди?
І вбивчу правду - чи святу брехню?

А що, як все це гра? І в тім, що пусто
під золотим наперстком, є резон?
А генію - за гріх який - безумство?
(Це вже не я - Чезаре Ломброзó).

2011

Ірраціонально,
як у театрі абсурду -
раціо тихо спало
у вчорашньому сні -
ефір наповнили жести -
інтерпретація сурдо
нам іще не відомих
сакраментальних слів.

Цитувалися зойки,
рвалися горизонти
і вигинався простір
дугами наших спин,
читали абетку Брайля
пальців космічні зонди
і світовий годинник
чекав на раптовий спин.

Коли пролунало слово -
на хінді чи на санскриті -
і перестали перли
на мушлях очей рости,
тисячолітні коди
явилися нам - відкриті -
і стало все зрозумілим,
видимим і простим.

2011

Цей парк завжди чекає на людей.
Стоїш, мовчиш. По-справжньому щасливий,
Коли обійме затишком алей
Чи прихистить від весняної зливи.

Тримає сонце пальцями гілок,
Колише птаха десь у верховітті,
Щоб серед безлічі своїх думок
Ти обирав лише спокійні, світлі.

Він бачив мудрість давніх поколінь,
Тому цей час для тебе зупиняє.
Присядь, погомони з ним, відпочинь.
Він знає щось таке, що ти не знаєш...
Серпень 2009

***
Вот какие в нас хоромы –
окна с чистою оскомой.

***
Шло на пользу – пошло в трубу.
Во как жизнь на продув растрачивается.
Лучше видеть себя в гробу,
чем от слова – переворачиваться.

***
Трущобный транспорт – жигули,
остался в прошлом. День – резина.
Жизнь удалась. Ты – пуп земли
в бронежилете лимузинном.

***
Всё относительно –
возьмись... и отнеси, мой враг,
свой взгляд смирительный
к разряду – в пух и прах...

***
Муженёк мой – не дерьмо –
касса, мерин, теремок.
А таким как ты, "Дали",
я скажу – давай... вали...

***
Настаивать на всём – не стоит.
А если всё – то постоять бы
за место в сердце непустое,
чуть заживлённое... в день свадьбы.

***
Вместо шляпы – номер снял в мотеле.
Не прошляпил – отмотелил
время с бабочкой ночною вместе...
дальше – стих стал неуместен.

***
–Ну давай!
–Ты уже?
–Да!
–Ай!

31 Августа 2011
:)

Убий себе в мені, як теза - антитезу,
і на моїм чолі губами напиши:
"Ти був мені чужий - я лиш ішла по лезу
одного зі свічад розбитої душі".

А далі вийди в ніч - вже без свого відбитка -
і видихни слова, щоб зашептати страх -
хай буде чутно їх, коли не стане видко
уже тебе - сліпу в небесних дзеркалах.

А там, як увійдеш в космічну порожнечу,
то відмоли цей гріх неголосним "прости..."
і Бог тебе простить, і я не заперечу -
я вбив тебе за мить, як це зробила ти.

Здається, все вже сказане... однак
в душі моїй горить собі незримо
ота, що віддаю тобі "за так" -
моя гірка і недолуга рима.

І блимає вночі "джіпіерес",
і серце в тихі води не сідає -
здається, маєш право на прогрес,
дійшовши надболючо аж до краю.

Дивлюсь у прірву тихо, не змигну -
у ній на дні цвіте лілея біла.
А я зоставлю тут печаль земну
і стану абсолютно чорним тілом*.

Сумуєте за привидами щастя?
Та годі, годі... Тіштесь тим, що є...
Нічого, попри гіркоту причастя
Господь нам понад силу не дає.
Нічого, що б собі не заслужили...
Не плачмо на свою недолю злу
Бо завжди мали й досі маєм сили
Розвіяти із вітром ту золу,
що аж смердить від згарища любові,
котру прогнали з душ уже давно,
бо не людьми - амебами готові
упасти ниць - в самісіньке багно.
Багато душ запродано бо чорту
за ласий шмат байдужості в руці.
Рятуємося "зоною комфорту"...
Глухонімі, впокорені сліпці.


2011

і двері в сад прочинені –
за сферами
з ефіру і твоїх сумних віршів.
там три зорі
зустрілися й вечеряли,
і ти мене
в котрійсь із них зустрів.
на те слова
багряними потоками
вливалися
в правічний океан,
що більше нам не бути
одинокими,
лиш вийняти
цвяхи останні з ран.
мій дар тобі,
що пахне сном і сполохом
і б'є крильми
розкритими вночі, –
дозволь покласти руку –
легша голуба
моя рука
у тебе на плечі.

Пробігає вітер комишами,
каламутить дзеркало ставка…
Ти вже спиш,
а я з товаришами
довго ще сиджу на колодках.
І ніхто не знає ще,
для кого
пахнуть матіоли під вікном.

Повз твій двір усі мої дороги
в вечори,
напоєні вином.


1964

Вітаю. Не змінились. Молодчина.
Як діточки? Ростуть? Летить життя.
Ваш чоловік в одному класі з сином
Моїм навчався, ще як був дитям.
Як був… Тепер далеко в закордонах.
Вже кандидат. Сім’ю туди ж забрав.
Такий… холодний. Дуже рідко дзвонить.
Я розумію: в нього купа справ.
Один він в мене, більше не родила.
Завжди чомусь був проти чоловік.
Казав, що діти надто вередливі.
Коли б тоді та й розум голові!
Шкодую. Дуже холодно ночами.
Відавна з чоловіком не спимо.
Так можна сходить з розуму почати,
А в нас нічого – компроміс умов.
Я це «нічого» била метушнею:
Вовтузилась в будинку і в саду.
Але самотність - я зжилася з нею –
Повільний постріл долі вхолосту.
Тому-то, люба, добре, що аж троє.
Щаслива ви. Вже черга… Час іти.
На клопоти земні махніть рукою,
Бо і вони, повірте, золоті.
Розмову цю залиште поміж нами.
Пробився, бачте, смуток у гортань.
Жіноче щастя – часто чути «мамо».
Це варте геть усіх земних старань.
2011

Мій найкращий вірш - моя сім’я.
Геніальне виглядає просто.
Суверенний і знайомий острів,
Де потрібне так моє ім’я.

І якби сказали поміняти
На свободу,успіх і престиж:
-Суєту суєт навік облиш,
Щоб цілком себе не змарнувати,-

Не змогла б. Точніше, не хотіла б.
Дихання й тепло моє у них,
Розуміння істин основних,
Диво унікальних перевтілень.
2010

Зневірені = зневажені = знедолені.
Подолані не ворогом – покорою.
Покарою самі собі призначені.
Позначені тавром раба – заплачемо.
Заплатимо хабар і заголосимо
Піснями солов’їними, праотчими.
Премудрими думками розбредемося
І станемо нарешті вільним демосом?

Зневірені = зневажені = знедолені.
Подолані не ворогом – покорою…

2011

Сиротіє село. Бо у місті, звичайно, легше –
супермаркети є і робота така-сяка.
Правда, там у селі вітер жито і трави чеше,
тиша, як у раю… Та у місті гучні свята.

Сиротіє село, особливо узимку тоскно.
Навіть бабцю стареньку у місто привіз онук.
Дивував її гордо турецько-китайським лоском,
а вона не могла притулити душі і рук.

Сиротіє село без пісень, що медами пахнуть.
Заростають полином стежки у город і сад.
А старенька у вікна побитим безкрилим птахом
виглядає на весни і проводи… Бо навряд

іншим разом на рідне село подивитись зможе.
Так і буде в чужому гнізді доживати дні.
Сиротіє село і душа, і країна… Боже!
Там же хата без неї… і яблуні там одні…

а Янгол Білий прилетів
а тиша вдарила у груди
а що тепер із нами буде
а вже не треба давніх снів
бо Янгол Білий прилетів
бо верби ярі похилились
бо ми такими народились
бо завжди там бракує слів
де Янгол Білий пролетів
де світло тихе пломеніє
де мить тремтить душа ясніє
де понад хмари лине спів
там Янгол Білий пролетів
там сняться зоряні сонати
там дива хочеться чекати
там пережити б кілька днів
щоб Янгол Білий прилетів
щоб тиша вдарила у груди
щоб з тебе й мене були люди
щоб не знайти чужих слідів

і Янгол Білий прилетів
і обпекло мій день страждання
і стали зустрічі прощанням
і час спинитися посмів

2006-2012

Нехай пісня дзвенить мов дзюрчання води,
Й обізветься у співі пташинім,
Хай летить за моря,
Там де сходить зоря,
На моїй незабутній Вкраїні.

Тебе чую завжди, у похилі роки,
Ти цвітеш самоцвітом єднання,
Виринають з душі,
Мої скромні вірші,
І співають тобі привітання.

Хоча доля занесла далеко мене,
Та душа залишилась, відстала,
А пісенний той зов,
Кличе знов під покров,
Там де пісня уперше лунала.

Я до тебе вернусь, Україно моя,
Щоб з'єдналося тіло з душею,
Пригорну це буття,
Немов блудне дитя
І навіки вже буду з тобою.

Як же рясно
посмiшок твоїх,
Як же щемно вiд
тепла руки...
Я не вiрю що
кохання - грiх, Людством
закарбований в
зiрки.
Я не вiрю що слова
це тлiн,
Що бажання-мла земних тривог,
Бо колiн торкаючись
твоїх,
Я стаю величним
наче Бог.
Мiсяцем застигну над вiкном,
Виверну навиворiт
свiй грим,
Тiльки б щастя
молодим вином,
Цiлу нiч лилось менi мiж рим.

Подаруй мені день
У тісному конверті
Невідкладних причин упертих.

Подаруй мені день.
Але той, де нас двоє.
Буду пити його запоєм.

Подаруй мені день.
Хочу так небагато.
Просто дихати – це кохати.
31.01.2011

Вдивляюсь у сніг, у призахідне сяйво,
У ніжну межу, у непевну межу.
І лінії тоншають.
Знаєш? – Не знаю.
Тінь мружиться тихо.
Скажи. – Не скажу.
Я тут, до холодного скла притискаюсь,
Пускаю коріння в одвічній воді.
Ти чуєш? – Не чую.
Звикаєш? – Зникаю.
Синіють сніги на обгортці видінь.

Не те, щоб втомилася. Теплі тенета,
І нікуди звідси, не треба. Дарма
Малює на шибках автопортрети
Скуйовджена сива зима.

Приспів:
Сніг
Недоторканий,тихий , чужий і печальний
Сни,
Що синіють у чорне провалля і гаснуть,
Спи,
Моє серце – посудина, б’ється на щастя,
Падають світлі уламки в долоні -
Лови…

2.

Сніжинки іскрять світлом ламкості ліній,
Не знають, як схожі краплинки води.
Безмірність безмірності в кожній краплині,
Ти бачиш? – Неначе.
Ходімо!
– Іди.
Вмерзаю у світ, і осердя німіє.
Крізь сутінь до суті, не пан, не пропав.
А ніч марить гавкотом, ниє і виє,
Сміється, й на жести чудні не скупа.

Слова затерпають, озвуться востаннє,
Чекай і вдивляйся в затертість небес.
А я буду там, де до світання
Завія цитує сама себе.
2010

Круглий сирота свого народу,
Був я з дня народження самотній.
Корінь роду не в цілющу воду
Вглибився – засох в траві болотній.

Вимерли до пня Великороди,
Низові геть вилягли покосом,
Тож мене, безродного, без згоди
Досі обзивають малоросом.

Недруги всечасно однакові –
Виродки ж усі, гермафродити
Прагнуть козаку-одинакові
Українську пам’ять вкоротити.

Зась, кажу вам, правнуки погані
Прадідів всеславних і великих –
На всеукраїнському Майдані
Вас я не помітив, хохлопиких!

Там були правдиві українці,
Завше монолітні в обороні,
Тож не міг я всидіти в криївці
В посиніло-білім регіоні.

Світ увесь пізнав нас: хто ми й що ми
І чиї ми діти. І тоді ж я
Притьмом зруйнував своє барліжжя
Й вийшов на всі обшири-огроми!


2008

обсихає літо білим терафимом,
як разок намиста у руці Творця,
що в собі ховає теплий подих глини –
може, просто зліпок рідного лиця…

може, просто вітер у фаянсах степу,
де швартує осінь небо на причал,
сам з собою знову грається в лелеку –
серце просить серця: ні, не відлітай!

я – твій княжий замок, вечорова пісня,
тиха-тиха зірка на нічній воді,
я – твоє прокляття, я – твоє "запізно"
і сто років смутку в одинокім дні,

і крило шалене, що виносить з бою,
і циганське щастя – далеч без кінця,
я – твій сивий ангел, стану над тобою –
Бог ще місить глину, ми – в руках Творця…

Де віття вербове ще нижче обвисло
І стали зелені листочки - руді, -
Мені жабуриння запахло прокисле
Дитинства повітрям у теплій воді.
Завмер водограй кольорів мерехтливих
І звуків мелодія стихла на мить.
Повірити серцю хотілося в диво
- Зуміє матуся мене знов родить!
І я побіжу у густі верболози,
Маскуючи в травах уміло сліди.
Проллються на мене "зозулині сльози",
А мати зітре всі свої назавжди.
Я певен, що зможу іще раз прожити
Життя, бо сьогодні замало мені
Оцього смеркання короткого літа,
Як гарного видива в доброму сні.
Купалося сонце в блакитному небі
І жаром іскрилася синя ріка.
І боляче різала лезами стебел
Натомлені ноги мої осока.
19.08.11

ІV
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько - колюче терня?
Чом твої устонька - тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?
Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?
Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!
І чом твій усміх - для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?
Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!
Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.

1895

А що у мене ще було в житті?
Оця любов. Моя єдина шкіра.
У виразках одчаю і зневіри.
Колись на троні, часом - у смітті.

Коли б її - такої - не було,
Ущух би дощ, померла б кожна мрія.
І дні - не дні. Одна тахікардія.
Пустеля смерті - прижиттєве тло.

Моя любов кричить мені "Вставай!"
Аби зустрітись ще хоч раз із нею,
Лечу вітрами , ріками, землею,
Попри одвічну муку розставань.

Лише вона, лише вона одна
Вартує, аби якось жити далі.
І пропадає аромат мигдалю,
І замовкає сила руйнівна.

Моя любове! Ти - мій абсолют.
Моє "навіщо", "як", "куди" і "звідки".
Чуттям єдиним виплекана квітка,
Що лиш за неї вдячно я молюсь.
Серпень2009

Убита ніжно у нічнім саду,
Завмерла я знеможено у крику.
Печаті лиха на вуста лягли,
Безгучно місяць-ніж упав..
і грізна
мов жриця
тиша
провела біду -
зі слів незронених на горлі риску…
Між «до» і «після».
Як?..
Чому?!
Коли
ми розпалили
(не любов наріжну) -
солому тіл
(а не вогонь із душ)?
Вмить жар зотлів...
І в тім гарячім приску
затерпла я вуглинкою в золі,
В нічнім саду тобою вбита ніжно…

2011

Напевно, світ вже зовсім знавіснів
В шаленості свого круговороту.
І кожен день, то день, як на війні,
Де світле «за» вбиває чорне «проти».

І мрії мруть, як скошена трава,
Слізьми зайшовся шурхіт падолисту.
Усе життя ми ділимо на два:
Що було «до», і що буд́е «опісля».

А там, диви, і виходу нема,
І знов крутись у плесі швидкоплиннім,
Всміхаючись крізь сльози, й надарма
Плазуючи на стовчених колінах.

Чи то й усе, що маємо – плисти
Без спину за німою течією,
І ставити промовисті хрести
На інших по дорозі за трофеєм?..

Погрівши руки, поблизу каміну
у цей, такий гарячий вечір літній,
Зроблю з поліна ляльку Буратіно
і оживе у ляльці дуб столітній.

Та лялька, наче дивна витрибенька,
сидітиме самотньо на столі,
можливо, буде плакати тихенько,
коли я їй співатиму пісні.

Та дивна лялька... Посмішка кумедна,
червоні щоки, очі - олівцем,
вона не буде заздрісна і вредна,
а із щасливим, радісним лицем.

Ми теж ляльки. Хто нас зробив з поліна?
Хто нам заклав у очі глибину.
На дивних горах - вічних серпантинах
ми теж ляльки, що збуджені зі сну...

Якби ви знали, як воно писалося!
Важкі пологи – двічі сходив день.
Думки – бомжі голодні – копирсалися
Не там, де сад божественних пісень.
Де вигинались ампельні метафори,
Прямі, як стріли, проросли рядки.
І я їх заглушити не потрафила,
А, радше, відбулося навпаки.
Я тим рослинам не крутила карки –
Зустріла сонце, записала вірш.
Така вже з мене кепська квітникарка:
Рядків – маєтки, вартого – на гріш.

2011

Нап’юся щастя. Щедро. Досхочу.
Джерельно. Буду дихати тобою.
Пестливим іменем тебе полоскочу,
Обіймами палкими заспокою.

Один лиш спогад - ти у мене є -
Примусить умлівати мою душу.
Немов світанок, що для нас встає
І свіжістю уміє так зворушить.

Знов радість сонцем заливає все.
І легко йдеться, а дрібниці - зайві.
Важливо, що життя мені несе
Твого кохання невмируще сяйво.
2009

У ночі - тернові очі,
і присмак терпкий терновий,
і місяця блиск пророчий,
химерний і загадковий.

У ночі прозорий подих,
і тіней хитросплетіння,
туман понад тихі води,
і зоряне мерехтіння.

У ночі дбайливі руки -
майстерно гаптує тишу
мільйонами дивних звуків,
що сни на вітрах колише,

дзвенить, струменить пісочком
у ранок, що вже зродила
красуня-тернові очка -
ця ніч, що згортає крила.

Сплети мені браслет з доріг-ниток,
Котрась-бо точно приведе за покликом.
До дідька межі! Близько, як ніхто...
"Люблю"... там знак питання чи знак оклику?

Не треба знаків. Власне, все це - гра.
Яка - всуціль азарт і провокація!
Сплети мені тіару із заграв,
Допоки час просіюю крізь пальці я.

Прозрінь нема. Мій світ - банальна фікція.
Шукай собі простих і несподіваних.
І уяви на мить: в твоєму віці я
Не буду вже ні мавкою, ні дівою...

Безмовні – і радість велика, і горе.
І справжнє кохання блаженно мовчить.
Не сміє… не вміє… лиш очі говорять:
Співає душа чи нестерпно болить.

Високе мовчання судилось людині…
У горя горлянці – знемовлений крик.
Кохання і радість мовчати повинні:
Безсилий тут розум, нікчемний – язик.

2000(2011)

В халатике, без макияжа,
С уставшим взором и тоской
Вы далеки от бельэтажей
Театров, жизни городской.

Но в этом искренне домашнем,
Привычном, не для пылких глаз,
Быть может превосходство Ваше
И я в смущенье подле Вас.

И Вам неловко, но приятно.
(Улыбку прячешь от меня)
Все так прозрачно и понятно
В плену лукавого огня.

И каждый день Ваш есьмь и важен
Пусть вовсе даже не со мной.
В халатике, без макияжа,
С уставшим взором и тоской.

Мы спим в разных домах, на разных улицах одного города…
Иногда хочется пустить тебе почтового голубя или ворона
По проспекту, в направлении центра, через мост и в сторону,
Но бью себя по рукам и скромно делю себя тебе и себе поровну.

Ровным не оказался путь «после», но мы свои в доску,
Воском натираем воспоминания и складываем в повозку.
Поскальзываемся, когда случайно встречаемся, на душе остро,
Шарф до удушья замотан пестрый, чтоб «здравствуй» звучало просто.

Мы кушаем одинаковую пищу и гладим одинаковых кошек,
У нас есть семейная пара мишек и совсем похожий почерк.
В фамилии моей есть что-то тебе близкое и я пишу об этом очерк,
В графе «семейное положение» до сих пор ставим прочерк.

И куча совпадений у нас на разных улицах одного города…
Иногда хочется пустить тебе почтового голубя или ворона
По проспекту, в направлении центра, через мост и в сторону,
Но бью себя по рукам и скромно делю себя тебе и себе поровну.
2011 г.

Забуті міста старіють одразу,
а потім вмирають у муках повільно
в розбитій на кадри прямій кінофільму
уже непотрібного збляклого часу.
Розплавленим воском стікають у просинь –
коштовна інфузія – вени землі
приймають їх прах, як старих кораблів
ховають у гаванях мрії матросів.
Прикормлені кров´ю, вином і безсмертям
померлих чи вбитих у хащах війни,
мов пси шолудиві, блукають. І сни,
залишені похапцем, чорні, обдерті,
голодні і хворі, сидять у пітьмі
і мовчки чекають своїх мародерів.
А ті не ідуть, хоч відчинено двері
останнього дому. А стіни німі,
а стіни глухі і скупі на зізнання,
очима мозаїк прощають людей
за чорний останній обвуглений день,
за їхнє жорстоко повільне вмирання.

Забуті міста, ще не знайдені трої,
на дні велетенського світу-каное,
мов риби приречені, мертво пливуть

і вже не чекають,
що їх пригадають,
а сняться
в надії,
що їх ще знайдуть.

Велика людина – не та, що сидить
В салоні авто шкіряному.
Не та, що їй просто хронічно кортить
Нагрітись на горі чужому.

Не та, що деталі інтимні плете
З екрану, в журналі – усюди.
Що їла – пила, одягається де,
Для кого оголює груди.

Не та, що на хвилі чужих перемог
Активно себе проявила,
А та, що, відкинувши безліч тривог,
Достойним дорогу відкрила.

Не та, що за ціль марнославство взяла,
До фальші потрапивши в сіті.
Велика людина насправді мала,
Можливо, найменша у світі.

Проста і природна, без зайвих прикрас,
Готова слугою всім стати.
Велика людина є в кожному з нас,
Достатньо лише пошукати.
2010

Ти знову мене не бачиш.
Ти вкотре не знаєш, хто я.
Так просто бути собою...
Шкода тільки не з тобою.

Я знову гублюсь між означень.
І визначень(вкотре...) хто ми.
Спиняється час від утоми...
І терпне від передбачень.

...Я знову тебе пробачу.
(Чи зможу себе? Облишмо.
Ці почуття, ніби дишло.)
Ти, вкотре, мене не бачиш...

11.08.11

Креденц – по-сучасному «буфет»,
А тарелі – то великі блюда.
Хоч навколо все таке нове,
Кожен атом пам’яті це любить.

Той бамбетель завжди аж блищав,
Ті рамньона стільки знести вміли!
Ті плястерка хто б не нарізав,
Але все в руках тоді кипіло.

Не на річку йшли, а на ріку.
Не доріжку, а хідник попрати.
І тононька скажуть на тонку,
І не заміж йти, а віддаватись.

Не торти, а пляцки напекти,
Бо в селі за тиждень буде празник.
Все попритати і підмести,
Бо родина сі збирає разом.

І який би дзиґар не навів,
Відстає, коли таке згадаю.
Ген родинний у моїй крові
Просто так нікуди не зникає.
2010