Вслухаюсь в осені сюїту,
а день мінливістю парсун
на вії бабиного літа
журну натрушує красу.

Округа в золотій задумі
вигойдує ноктюрни снів,
вплітає павутинки суму
у роси сріберні рясні.

Залистопадить знову світом,
поснуть октав густі баси,
а світла осені сюїта
залишить відгомін краси.

марчінням саду зимного - покинь
покинь усе і повернися знову
я єсмь біда я тиша молитовна
я трепет неписьменної руки
над облітанням сивого стола

де смуги світла в'яжуться у петлі
покинь мене врятуй мене я нетля
що мислію прожити не змогла
в цій осені де вже немає тайн

де вже розлука глибша за безодню
почуй мене сьогодні лиш сьогодні
бо це ж сьогодні вересень настав

бо він уже поніс мою вину
туди де спить на веслах перевізник
звідкіль тобі я віями війну
коли вернуся в пустку і війну
моєї недосяжної вітчизни

Ми виходим із тіл, як виходить із року літо, коли ще не дощить, але часу уже катма. Чи піти на той світ, а чи просто ходити світом – все залежить від того, як довго тебе трима ця пекуча печаль, за яку продаси і душу. Доїдай свої сни, зачиняється це кафе. Пастир наш підзабив на роботу свою пастушу, і вже агнці його допаслися до автодафе.

Перебродить усе, або ми усе перебродим, переходим ногами, ночами або убрід. Автостоп усього - як одвічна ціна свободи і єдина нагода лишити надійний слід на нічному шосе, де не важить ні зміст, ні голос. Голосуй, галасуй – не спиняються ці авто. Бо коли ти ідеш самотою на східний полюс – не дивуйся тому, що з тобою не йде ніхто. Не лякайся того, що дорога тобі нарає, полюби цю печаль і такою, як є, прийми.

…Тільки часу катма. Тільки літо дійшло до краю.

Не сумуй і не плач, бо у тебе лишились ми.

Вона іде, в руках тримає квіти,
і грається її волоссям вітер,
ні на чию не схожа і така
хода її неспішна і легка.

Підборів стук чіткий по тротуару
із кожним пульсу співпада ударом,
і обертаються на сто вісімдесят
всі чоловічі голови підряд.

І як у вир, пірнути кожен хоче
у віями напівприкриті очі,
та розбивається черговий комплімент
як хвиля об твердий валун ущент.

Звабливий погляд, стримані манери,
тонкі вуста і грація пантери,
а як сидить, то хай же йому грець,
на ній ота спідниця-олівець.

Легка її хода у всьому винна,
І їй услід лиш: «Леді, ви злочинна!
Навіщо серце викрали моє?!
У вас на вашу зброю дозвіл є?»

Не зачіпай журливої струни,
Нехай зі сну не будять опівночі
Притихле серце вижухлі тони -
Закутані у сиве поторочі.

Нехай мовчать полинні голоси
Під куполом гіркої безнадії.
Минуле в гості марно не проси,
Сльозою не тривож надарма вії.

Бо згас вогонь і мрево неземне
Розтануло за вікнами у долі,
Тужлива пісня вже не заверне
Чуття п'янкі, безрадно захололі.

І тільки ніч запеленає сум -
Ясою обезкрилене звучання...
Молю, не зачіпай журливих струн,
Хай серцю сниться небо до світання.
(23.08.13)

відкрито ворота і час вигорає в очах
«куди ти скитальцю» хапають вітри за волосся
туди де гукає із борозен осінь а ось і
багряний метелик упав на плече сівача

озиме латаття імлою за обрій пливе
мовчить перепілка ослаб її голос у сіті
усе починається щоби здаватися світом
усе обертається колом і бризкає з вен

багряний метелик злітає золою з теплом
сівач укидає у борозни коливо літа
того що у вирій ніяк не схотіло летіти
того що на весну
того що від віку було

Потяг останній до станції «Осінь».
Прошу, панове, проходьте вперед.
Хто без квиточка тут серпиком косить?
Вийдіть, будь-ласка, це вовчий білет!

Прошу, лаштуйтесь, усім стане місця.
Вас так багато, що губиться зір.
Щоб не міліло осіннє обійстя,
я порахую, чи повний набір:

Бабине літо і небо прозоре,
сонечко тепле в обідній порі,
ночі холодні, налякані зорі,
дощик-нудота і мла угорі.
Вітер-причепа, підпеньки й пеньочки,
крони багряні, пожухла трава,
жовті зітхання і мертві листочки,
зустріч остання, дошкульні слова.
Сад спорожнілий, сльота під ногами,
перші сніжинки, морозець вночі,
сонце низеньке, серпанки шляхами,
крики ворони, гортанно-гучні.

Наче на місці усі, слава Богу.
Он зеленіє попереду гай.
Нумо, колеги, у добру дорогу.
Гей, машиністе, потиху рушай!

Вересню, жовтню і ти, листопаде,
добре пильнуйте, щоб хто не проспав
вихід на сцену в осінньому граді,
де так багато прощальних вистав.

Чарує небо голубе
і росяні світанки,
ми віддавали їм себе
без лишку, без останку.

І ми удвох, рука в руці,
долоня у долоні,
і нам так хороше у цім
солодкому полоні.

Ця мука узялась відкіль,
милішої не знаю,
а у очах – солодкий біль,
а на вустах – кохаю!

На цілім світі не знайти
оцій недузі ліки,
лиш ти і я, лиш я і ти,
і тільки ми навіки.

2013 рік

грай барабане літо ще так пече
люди наскельні тануть і йдуть з печер
море ковтає море для них як рай
грай барабане грай барабане грай

грай барабане дужчає шум піску
ще не здирають дюни з хребтів луску
хамелеони гріють на сонці сон
і відступають тіні із мертвих зон

грай барабане настрій мусонів – вест
в небі ночами сходить Південий Хрест
грай барабане плюскіт чужих пірог
щойно скидає перше хрипке перо

Шукаєш у собі сили, щоби видихнути усе.
Останні хвилини літа, спідометр на нулі.
Розпочато зворотній відлік і відстань втрачає сенс,
Коли звужується світогляд і світ маліє.

Тільки кава і джаз. Тільки серце не б'ється в такт.
Обривається нитка. На долонях краплини поту.
І загублено час. Видихаєш, та все не так.
Видихаєш навічно. Залишаєш на пам'ять дотик.

І той дотик горітиме скільки стане снаги.
То надії лампадкою, то волошками у полях.
І залишиться рідним, неторканим і нагим,
Ніби право на помилку, наче невідворотний шлях.

А ти знаєш, я не витримую
Стільки років себе – в собі!..
І тих слів,
що не стануть римою,
І самотності – у юрбі…

Утекти б, відлетіти, зникнути –
Здаленіти за небосхил!..
Ти пробач, я не можу звикнути
До фантомного болю крил…
02.07.2013

Дякую тобі, мій друже-саде,
За нашептані гіллям пісні,
За розраду листопадо-зради
Пагоном тендітним навесні.

Дякую за тишу надвечірню –
Нашої жури таємний схов,
За нежданий спозарання іній –
Візерунки мовчазних розмов.

Дякую за галасливий спомин,
Зеленцем закочений у даль,
За років моїх достиглі грона
І душі чуттєву пастораль.

Дякую за елегійний спокій,
Схований у листя і траву.
І за зустрічі…
А знаєш… Поки
Ми стрічаємося – я живу.
2013

А дощ такий печальний,
а дощ такий повчальний
повторює, повторює
дрібні-дрібні слова.

А в тебе повні чани
в’язкого буркотання
вихлюпує, викрикує
кудлата голова...

А дощ іде лавандовий,
блакитний і прозорий,
як довгонога армія
лавандо-вояків.

Візьміть мене до війська
лавандомедсестрою -
і світ я лікуватиму
лавандою дощів!

Вечір слухає Шопена…
Благодатно – як в раю…
Зорі – рампа. Всесвіт – сцена.
Заворожена, стою...

І – ні безладу, ні міста,
ні гучних газетних шпальт…
Падає кленове листя,
ніби ноти, на асфальт…

Казка огортає клени,
душу втишує мою…
Вечір слухає Шопена…
Неповинно... Як в раю...

О, ніжна панно,
як за Вами скучив я!
Погожий ранок
сонячний озвучую,
аби душа зігрілася теплом.

Аби натхненно очі Ваші сяяли,
аби самотність
серденько не краяла.
Із Вами поруч - Янгола крило...

Хіба ж я хочу сліз твоїх?!
Вночі,
Коли думкам не спиться,
І шибка зорями сльозиться,
Я чую твій дитинний сміх.
Твоє обличчя молоде –
Я бачу –
Світомолодіє
І сонце на тінисті вії
Погідні промені кладе.
Не плач ніколи.
Не марній
І не марнуй літа намарне –
Життя таке напрочуд гарне
В цій безпросвітності жахній!

Блакитний мед
серпневого
повітря.
А я -
малесенька
бджола -
туди,
де сонце
квітне!

Сон пресвітлий на пляжі замучив,
У шезлонгу дрімаю, присів…
Й відчуваю цілунки жагучі
Я на тілі своєму усім.

Спершу мов несміливі торкання –
Ніжні дотики лагідних уст…
А тоді – так немов наяву,
Все палкіше, немов би востаннє…

Аж од ніг, аж од кінчиків пальців –
До чола і обвітрених брів!
Я, захмелений, просто звивався –
Під цілунками тими горів.

І - червоний увесь від навали –
Я прокинувся серцем цвісти!..
То – так сонце мене цілувало,
Наче ти, наче ти, наче ти!!!

4.08.7521 р. (Від Трипілля) (2013), Крим, «Маяк».

Пародія
Я влаштую тобі терапію... народну,
Ту, що звикли сприймати як "нетрадиційну"...
Не впущу до палати медсестру ані жодну,
Чи тебе заберу на півдня... в інфекційну...
Та не бійся ти так! Я не збочена "вліво",
Просто випадок твій вже запущений... дуже...
Вітаміни подіяли швидко (на диво!):
Ну, тепер ти вже мій... Витри носика, друже...
Проведемо сеанс у режимі "швиденько"...
Не стогни і не плач, бо ще "зав" увірветься...
Я тебе розітру, розігрію гарненько,
Поцілунками вкрию по всій області... серця.
...Не буває смертельною доза. Це смішно.
Я надіюсь, людина ти все ж витривала...
Як подіяв наркоз! Просиш ніжно-преніжно:
- Хочу ще... аби ти... мене знов... лікувала...
Медсестричко... моя... Мені мало ще...
...Мало...

2013

Хоч прожити їй випало мало,
Але гартом тверда, мов скала.
Свою силу всю в слово поклала,
І та сила велика була.

Тим, хто ще на шкільній сидить лаві,
Хай взірцем вона буде в житті:
Не кохалась у розкоші й славі,
А служила великій меті.




1994 - 2013

Негарне – пара мов краси,
Літа – як ті мертвотні зими.
В чужих обіймах я гасив
Жагу кохання невтолиму.

Мов душу хтось на мить одтяв
І серце із грудей геть вирвав…
В красі продажній – забуття
Шукав я, ніби впав у прірву.

І ось прокинувся від сну…
А ти мовчиш, кохана – (Боже!)
Перед тобою в мить ясну
Я навіть каятись не можу.

Хто бруд огидний розгребе
З життя, що нас несе до Нави?*
Лиш сам я витягну себе
Із бездуховності канави.

Вогонь священний запалю,
Пройду безбоязно крізь нього.
І в нім очищусь без жалю,
Позбувшись болю і тривоги.

Немов Мара, одійде зле,
Прихилиться до мене небо.
І ніби зглянувшись, пошле
Привітну вісточку од тебе.

31.07. 7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Чи тямлю я, про що Тебе молю?
Чи відаю, за чим сльозу проллю?
Яке зерно я кинув у ріллю?

Вечірню, як волхви, чекав зорю.
Не знав, що всіх вона веде на прю.
І ось я вже від каяття горю.

Я так давно в марнотах заблукав.
А так хотів прожити не лукав-
Лячи, себе геєнною лякав...

Небесний жнець за мить зійде на пруг.
Тривожна тиша. Все мовчить навкруг.
Прийми мене як Батько і як Друг.

В піснях своїх Тебе благословлю.
Засій мене, немов Свою ріллю!..
Чи тямлю я, про що Тебе молю?

Разрушенный дом и заброшенный сад,
Где в юности часто гуляли.
«Антоновских» яблок дразнил аромат,
И мы их с тобой собирали.

Умолкли в ту пору в садах соловьи,
Но все же, забуду едва ли,
Как пахли «антоновкой» губы твои,
Что робко меня целовали...

Я помню те губы, те яблоки, сад
И запах «антоновки» нежный...
А сердце стучало в груди, как набат,
В душе пробуждая надежды.

Но вскоре, судьба увлекла тебя вдаль,
Умолкла сердец наших песня.
С тех пор, на меня навевает печаль
«Антоновки» запах небесный...

2013

Пародія

Ненависть до красивого, авжеж…
Від нього теж стрімка потрібна втеча.
Пишу про древньоруських журавлів
Із багажем гріхів моїх на плЕчах…
Лише з одною можна до вінця,
Отож на гущі кавовій гадаю,
Хто краща з них:
Чи ця?
Чи ця?
Чи ця?
Згадаю кожну - зразу умліваю..
Поспівчували древні журавлі:
Яка недосконалість на землі…
Хотілося б душі моїй палкій
Побути ще
У тій…
У тій…
І в тій…

2013

Єдиний син - це вся її утіха,
Розрада у житті, її любов.
Виховує сама без чоловіка:
Покинув їх, в чужу сім"ю пішов.

Ростить свого синочка бідна мати,
На ринку заробляє кровний гріш.
Готова всю себе йому віддати
Аби від інших він зростав не гірш.

І хлопчик виростав усім на славу -
Здоровим, повноцінним, а вона
Незрячою була на око праве
І саме в цім була її вина...

Соромився син матері своєї,
Мовляв - "Сміються з мене друзі всі!
Ти, мамо, з одноокістю своєю,
до мене не приходь у школу, ні!"

Скорилась бідолашна просьбі сина:
- "Гаразд, не буду, синку, не хвилюйсь..."
А у самої серце, мов жарина,
У ту хвилину запекло. "Ні, я не злюсь..." -

Подумала. - "Кровиночко єдина,
Усе зроблю на краще щоб жилось,
Віддам останню з себе я свитину -
Не глузував би тільки з тебе хтось..."

Навчитись не зумів він цінувати
Турботи найріднішої в житті:
Син матір став ще більше зневажати
І, зрікшись - залишив на самоті.

Тужило серце матері за сином.
Донесли люди - наче одруживсь...
Дізнавшись, що і в нього є дитина,
Подумала: "...Побачу ще колись?"

І зважилась... Розвідавши адресу,
На поспіх у що було зодяглась,
Надії вплівши в сиво-русу косу -
Із острахом до сина подалась.

Зустрів з порога зрілий син і тато
Все тим же зневажаючим слівцем:
- "Знайомити з сім"єю я не стану!
Дитину ще злякаєш оком цим!

Вертайсь туди звідкіль сюди прибула!
Адресу хто дав, як мене знайшла?!"
- "Та я ж... Та я..." - Побачила й зітхнула,
Що син живий-здоровий і пішла.

Ішли роки, минали дні і ночі.
Син був проїздом в рідному селі.
Сусідку стрів: - "...На вік зімкнулись очі...
Три роки мати вже лежить в землі.

А тут, ось, на, візьми, вона просила:
Коли бува навідаєшся ти..." -
Листа вручила матері до сина.
Він прочитав й закляк, не міг іти.

"...Коли ти був маленьким, любий сину,
Ти сильно травмував свою голівку:
Потрапив під колеса ти машини...
...Я віддала тобі свою рогівку..."

Ми удвох літували останніх три літа,
ми удвох забували міста.
І ти зовсім незаймано, так непомітно
на віки у мені проростав
непідкореним степом і маковим квітом,
буйним духом некошених трав.
Як же в нас вирувало колисане вітром
божевілля нестримних отав!
Ми були вже не друзі, ми стали не діти.
Невимовно жадали вуста.
Та сказати про це ми посміли посміти
в передсмертних спізнілих листах…
22 липня 2013

Вітрами сповідається хресту
оглухлий дзвін
з порушеним осердям…
І не душа чекає милосердя –
сама земля
іде у самоту.
Гірка твоя освячена гостина,
хоча б на п’ядь
від болю відійти…
Свобода слів…
Свобода самоти…
То помолись нарешті за Вкраїну…

Ніч, як легенда літа
Лягає з тобою спати.
Сад. Солов"ї. Сюїта.
Панська духмяна м"ята.
Гори. Менчул. Трембіта –
Пісня її крилата.
Як це, скажи, зумів ти
Мені неповторним стати?
В обійми свої пригорне
Високі стрункі ялини
Ніч, як яфинка, чорна
Чарівної Верховини.
Сонату джерел цілющих
Візьму я собі у місто,
Взимку, у люту хвищу,
Спогади - як монисто.

руками моєї бабуні
збиралися в клопоти будні
влягалися в трепоти стуки
носилися відра зі студні
у біблій горталися звуки

очима моєї бабуні
світилися вікна зимою
дороги трималися дому
два янголи стали за мною
її і той мій невагомий

у серці моєї бабуні
так тепло що сльози солодкі
і легко що слово із пуху
так рідно що вік закороткий
і світло — ні тіні від руху

з думками моєї бабуні
я ходжу по білому світі
за медом із дьогтем для брами
мій голос що дзвонами шитий
на вітрі цвіте прапорами

усмішки моєї бабуні
трималися зорі що впали
у кутиках сонце лягало

і сходило небо трипало
на груди мої
як бабуні не стало

3 Липня, 2013
(RIP)

Забільмило слізьми
Око Праведне
зарясніли дощі
повні ладану
потомилися дні –
ждуть очищення
як спіткнувшись впаду –
стану вище я
догоряють слова
як ліхтарики
що злітали із рук
наче хмароньки
піднялись до небес
і мандрують там
світ у Тобі увесь –
відбудує Храм

Тривожна тиша висне понад світом…
Поблідла перелякано блакить…
Ще мить – і загримить несамовито,
Ще мить – і блискавиця заіскрить.

І шарпне здичавіло вітер віти,
Дрімання спеки сколихне хмільне.
А землю розпашілу, розігріту
Устами дощ омріяний торкне…

Пародія


Люблю солодке… Як дюшес – щоб в мисці!
Не лось, не олень – знає все село.
Ти вибач – звідки те маля в колисці?
У нас ще й поцілунків не було…

Воно в нас, мила, кажеш від натхнення?
Та вірю, вірю… Так – безмірно рад…
То син чи дочка? Як його на ймення?
(Ще добре – обійшлося без близнят!)

Всьому виною, певно, творча мука
Або наслання від небесних муз…
Диви – воно вже віршики агука!
А як римує! Справжній Чорногуз!

І гумор любить – он усе в рум`янці,
І в`є, і в`є (як я часами в`ю)!
Міцненьке, браве – хоч веди на танці!

Від гордості я наче у раю!
Як добре, що воно у вишиванці –
Моє, моя Дюшеско. Признаю!


17.07.2013

Етюд

Біла мелодія снігу
Зачарувала світи.
Песик рудий із розбігу
Вишив на ньому сліди.

Влігся натомлений вітер
Відпочивать залюбки.
І, наче ноти, на вітах
Чорні розсілись граки.

В казку потрапивши тиху,
Раптом замреш від краси...
Срібну симфонію снігу
Слухають сонні ліси.

Ламкими крилами душі,
Крихкими променями слова
Торкнуся сну твого і ти
Повіками, кутками вуст,
Солодко-сонними думками,
Що ледве чутні, ніжно так
Всміхнешся янголу.
Мені
Тремтіння внутрішнього світла,
Освячене твоїм обличчям
Підкаже тихо: можна вже
Схилитися, пустити мрію
Мандрівкою… Тонкою тінню,
Вуаллю ласки вкрити тіло
І стати мовчки на коліна,
Й молитися. Бо ти…
Бо ти
Така святково безборонна.
Твоя невидима корона
Тобі пасує. Ти мій гріх,
Що став богинею і сонцем.
Богиня сонця…
Спи.
Ще спи…

Червоно-чорними нитками
Нам доля вишила кохання,
Але про це не думай – спи.
Нехай з тобою сон гойдає
Моя любов, що йде по краю,
Моя молитва-оберіг,
Притишено-щасливий сміх,
Затиснутий у жмені страх
А ще метелик поцілунку,
Що причастився меду-трунку
На сном розніжених вустах.

16.07.13

нам рости і рости із мізерії в зоряне більше
із римованих слів та із ниці буденних думок
із вдоволено-ситих напудрених жалістю віршів
до тих щирих вершин де відлунює вічності крок

де життя – боротьба і не правий повік переможець
на біду і на зло надруковано стільки грошей
що втомився дохід рахувати в калитку торговець
і бракує журби на розвіяних лихом людей

хтось бідує в нужді а комусь усе мало і мало
захлинається статком порожніх від істин чеснот
бездоріжжя душі як воно уже глумом дістало
тих терплячих рабів що заховані в слово народ

нам рости і рости тільки в хащах лукавого слова
неубита мара – сподівання на добрих царів
то засіяна в ніч віковічної мрії полова
а зерно перемог розікрала безкарність псарів

страх торкає серця і стискає гармонію правди
до амебних клітин до простого як зло ремесла –
жити в хаті своїй хай товчуться палацами зайди
хай горить все навкруг і згоряє до чорного тла

є герої-борці і є просто німа середина
як загал глядачів на хижацькі здобутки змагань
не рулетки зеро а відрізана в кров пуповина
що єднає життя у безсмертя земних сподівань

нам рости і рости знемагаючи в труднощах росту
нам би справжній талан не обскубану птаху надій
та смиряти гріхи не чекаючи Божого посту
бути просто людьми а не кметами царських повій

12.07.2013 р.

Даліє день.
Безвітряно і тихо.
Поснули надокучні комарі.
На видноколі огортає стріхи
рожевий жар
вечірньої зорі.
Ще заграє згасаюча заграва
з розлогим небом,
що напівдріма...
І так мені погідно і ласкаво,
немов тебе
в моїм житті нема…

Чорніє повітря, синіє щосили.
Омелько вечеряє знов з матюками.
Нечисте його цілий день десь носило.
Село аж гуде вже масними плітками...

Під баром п`яниць так багато, аж свище
Дорога...чиїми вже хоч... кізяками...
Онисько забрався аж на кладовище
І моцно заснув "у обнімку "з хрестами.

Упир же смакує ранами синіми.
Червоними, певне, уже не хоче.
Солоха, сусідка, вечеряє мріями
(Її чоловік вже й раз в рік не лоскоче).

Поет наш сільський наджував собі класика
І лірики з`їв на вечерю багато...
І так переварює файно - фантастика,
Що газами віршів аж дихає хата...

Така вже ідилія - не передати...
Лише довелося ...втікати із хати...

...А доки Парася рядки ці писала -
Солоха в соломі...Омелька спіймала...


10.07.2013

Спекотне літо.
Втомлена свіча.

За ким у горах
тугою - трембіта?

Півсвіту
потемніло ув очах,
коли твої сліди
розвіяв вітер...

Ще світять
незабудки у душі,
мої вірші
до тебе тягнуть руки.

- Послухай,
не зникай.
Хоч напиши!

...Ні звуку...

У мене між грудями видно як б’ється серце
Та це не хвилює. Хвилюють інші питання
Бігун що помре далі бігатиме за інерцією?
А я як помру чи стану достатньо гарною?

Дівчатка у років десять мають свої анкетки
в моїй певно мали бути ці два питання
а ще чи сували ви пальці колись в розетки?
Бо я ж то сувала щоб стати достатньо гарною

Почесно було заповнювать ці анкетки
і знати секрети всіх подруг яким десь десять.
У всіх замість цицьок тоді були цятки маленькі
та в мене між цяток виднілось як б’ється серце

Коні п’ють вечірню прохолодну воду,
Ловлячи губами жадібно зірки.
А у небі місяць срібночолий ходить,
Каченятком плава в гущі осоки.

Посхилялись в лузі росянисті трави.
Десь гірчать далекі сиві полини.
На німе свічадо зоряного ставу
Із горбів стікають млисті туманИ.

Прохолодну воду коні п’ють булані.
Очерет шепоче вечору казки.
Стан підперезавши поясом туману,
Дивиться вербичка на бліді зірки.

9-14 квітня 1980 року

Солодке слово – всемогутня зброя.
Вражає цілі влучно мила нотка.
Бо вічне це людське питання: «Хто я?»
Надіється на відповідь солодку.

Солодкі статки, статуси і влада,
Утіхи, що породжені любов’ю.
Та у життєвих ласощів є вади,
І цукор може шкодити здоров’ю.

Хай дух краси на Вас війне,
Впадуть на долю роси неба,
Молю, - не знищуйте мене
Байдужим ставленням до себе.

Хай інший(а) з Вами віднайде
Планиди затишну оазу,
Благаю, - щастя молоде
Візьміть собі усе й одразу.

Хай у зіницях заблищить
Зоря жагучого кохання,
Лише, - дозвольте хоч на мить,
На Вас поглянути востаннє.

А я радітиму за Вас,
І буду небо турбувати,
Щоб посилало повсякчас
Вам осіяння благодаті.

05.07.13

Дощ перетік у ніч
і враз немов поближчав,
невпинно капотить у сонному дворі,
подмухує вітрець тонесенько у свищик,
видзвонюють лункі
настінні дзиґарі...
Подряпані думки
чекають снів цілющих,
і спомини стоять
на східцях давніх мрій…
Ніч купана дощем
і розгортає суще:
земної доброти неміряний сувій.
У сивій самоті
загублені цілунки
чекають мимохіть на родиво зорі
чи рятівного сну,
як Божого дарунка,
і підганяють час чутливі дзиґарі...

Давніємо, як посох у правиці,
як перший тан у відблисках вогню.
На лики громовиці та провидців,
на нашу, ох, нахабну сивину
нема мисливця – тіні, тіні, тіні.
У снах – човни, а весла наяву.
І чим тобі зарадити осінній,
коли до Лети, наче до ставу?
Ще долю щемно міряю кругами,
чоло ще тулиш ніжно до чола.
Од нас янтарний дід захоче краму,
а з чотирьох долонь у світ – зола.
Письмо недугів, потойбічні знаки.
Піти б удвох за сонячну канву,
щоб навіть Кербер зопалу заплакав
і впав ланцюг на згублену траву.

2013р.

Переллю печаль у море ночі,
В леготі ласкавому нап’юсь
Радості, що день мені пророчив
Усміхом твоїх солодких уст .
Човником жагучої мандрівки
В океані зваби утону,
Питиму тебе, неначе ліки,
Лагідну і віддану жону.
Вистрибну над хвилями дельфіном
На озонно - сонячний моріг,
І зіллюся з виссю воєдино
Зморений від пестощів твоїх…

01.07.13

Вантаж років лягає на думки

Хоч юністю ще світяться зіниці.

Спішіть, слова!

Ставайте у рядки!

Допоки день,

Як хлопець яснолиций….


Допоки світ,

Як гілка навесні:

Дивує квітом

І найпершим листом.

Спішіть ,слова!

Записую не всі,

А тільки ті,

Що ніжні і барвисті….


Спішіть до мене

Вранці і вночі.

В майстерні слів

Поет – різноробочий.

Навчіть мене!

(як можете – навчіть!)

Казати просто істини пророчі.


Вантаж років лягає на думки

Чоло відкрите смуток не чіпає…


Прийшли слова…

Торкнулися руки….

На пісню кличу,

Чуєте?

Співаю…

Синій шовк - небесне полотно,
Золотом притрушується тонко.
Шепочу в розчинене вікно:
"Я тебе вітаю, миле Сонько!"

І нехай маленький мій ковчег
Носить по віддаленій орбіті,
Сонечка усміхнене лице
На блакиті золотом підшите.

Ранок 1 липня 2013 року

з літа до літа щасливий однаково
джміль з контрабасом трюхикає маками
сонце і квіти і зелень смарагдова
грає на повну цвірінькове радіо

час відлітати за хмари на гойдалках –
літніх канікул ще стільки не пройдено
ще безтурботно без пасоки вересня
тягнеться в небо кульбабова вервиця

Я по Метробудівській іду,
Там знайду на задницю біду,

Долю дуже важко обдурить
Дасть мені хто в зуби… закурить?!

Все пройшло моє дитинство там
Валер"янку я давав котам,

Ми були веселі пацани –
На базарі крали кавуни.

У п`ятім класі потім заодно
На горищі цмулили вино.

В сьомому в аптеку я ходив
Купувать собі презерватив.

ПРИСПІВ:

Відрадний хутір – тут я жив
Метав у дерево ножі.

Відрадний свій згадую як сон –
Мій бандитський київський район.

А потім разом в лісі як на те
Займалися кунг фу і карате,

І були на Борщагівку* злі,
З нею розібратися ішли.

Їй оголосили всі війну,
Билися ми стінка на стіну.



ПРИСПІВ:

Відрадний хутір – тут я жив
Метав у дерево ножі.

Відрадний свій згадую як сон –
Мій бандитський київський район.

27 червня 7521 р. (Від Трипілля) (2013)**

Хвилясто зміючиться диму клубок,
Вилазять на зовню підшкірні відштОвхи,
З'їжачився вітер в уривчастий скок,
Щоб лунно мовчати миттєвістю довгою.

ОввА! На овали безмового па
Опали сльозисто-зморшкаві підпали!
То шлях, зацвяхований ніччю, запАх
Чи млою безсоння в безодні пропало?
.ропало?
..опало?
...пало?
....ало?
.....ло?
......о?
.......?
........
.......
......
.....
....
...
..
.


2013