Мене порівняли з Шекспіром –
Шекспір ХХI-го віку!
Та в це я не дуже й повірив:
Поетів ж у світі - без ліку.

Мене порівняли із Глібом
Горбовським – ну, знаєте, може?
Та є у моїх віршах хиби -
Який я Горбовський, о, Боже?

Мене порівняли з Шевченком -
"Кобзар" знають всі і довкола,
Та жодної в мене поемки -
Що ж вчитимуть дітки у школах?

Мене переконують хором
І кажуть мені, що я геній,
Що я в поетичному морі -
Немов Євтушенко Євгеній.

Я з Пушкіним запанібрата,
На пиво з поетами ходжу -
Пора гонорари вже брати,
Вступати в письменницьку ложу.

Я вірші пишу на дозвіллі,
Пародії та епіграми -
А скоро придбаю і віллу
На Кіпрі, а, мо', на Багамах.

Дізнаються за океаном
Про вірші мої і сонети -
Осяє всесвітня шана,
Про мене напишуть в газетах...
...
Ну, що ви накоїли, друзі -
Читаючи ваші "коменти",
Втонув я у річці ілюзій,
Віддавшись на мить сентиментам...


18.01.2011

Такою народилась... Що ж я вдію? -
В мені примовк мій хліборобський рід.
Але я мову квітів розумію,
Говорю з ними ще з дитячих літ.
І слухаю, й дивлюсь. Од щастя плачу.
І Господові дякую за це.
За мить натхнення світові пробачу
Насмішки в спину, і злобу в лице.
У пісні дивобарви роздобуду,
Зчарую пензля з власної коси.
Чого ж вам так недобре, добрі люди?
Чого ж ви так сахаєтесь краси?
За дивний хист мене пробачте, грішну.
Сама не знаю - нащо і звідкіль?
Перемовчу печаль свою невтішну.
Замкну в душі невиплаканий біль,
Лиш світлу радість випущу за двері -
Нехай милує око, хай цвіте...
Вони живі, ці квіти на папері.
Для них, мов сонце, - серце золоте.
Вони також, бува, за крок од смерті.
І гинуть від жорстокої руки.
Зате, коли розквітнуть на мольберті,
Здається - будуть квітнути віки.
Як ті, що у садочку біля хати,
Чи ті, що в лузі, в крапельках дощу.
Убийте... або дайте малювати!
Я більш у вас нічого не прошу...

2008

Рибиною об лід
Народ товчеться
Допоки не візьметься
Оселедцем,
Аби покраяним
На золотій тарелі
Впинитися в Москві
Чи у Брюсселі.

У нас тут
При шикарному ставочку
Щупак поставив
Велетенську бочку
І маринади
Пряні насолив:
- Єднайтеся
В консервний колектив!

Поколола ніжні пальці – не відчула болю,
Тонко-тонко вишивала, прикликала долю.
Плакала, а чи сміялась – янголи лиш знають.
Задощило – і не спиться, серце тужить раєм.

Дивна жінка невагома в косах місяць ніжить.
Срібна посестра любові. Сніг біліє крижмом,
Сповиває млосно душу, сіє сон на вії…
Незіпсовано-дитинно в серці квітка зріє.

Проростає через північ кришталевим чаром
Дивна жінка, що вальсує з місяцем у парі.
Їй не спиться і не йметься, крила прагнуть лету.
Жінка-фея, трішки муза, втомлена комета.

Назбирала в кошик зорі – іскри для намиста,
Найяснішу і найкращу розчинила в тісті.
Замісила короваєм, випекла у сонце
І покраяла на скибки. Для усіх. То конче.

Дивна жінка, чи видіння, чи душа дитинна,
Крила білі, аж прозорі, без провини винна…
Вишивала рясно долю – гладдю, не хрестами,
Вірила в примарне щастя, щиро, до нестями.

16.01.2011

Йой, горе. Ой, Божечку. Жах.
Кушпела безмовного марева,
На схрестях доріг переляк
Кружляє кульбабкою замертво
Біда у словах не промовлена
У шибках-окрайцях очиць
Ошкірилась смерть не схоронена
На безні бліда горілиць...
Її би у землю, до Матінки,
Укрити од звіра, ячить
Оглухла од безлюддя ластівка
У сивому танці вовчиць
В домах-домовинах-кладовища,
Блукають примари-сліди
Остовів не схованих скопище
В обіймах журливих лози.
Квітасто горить самосійками
Поліське завмерлих облич,
Неспішна, древлянська гомінка
З світлин пожовтілих, світлиць.

Затужила на галявині хатинка...
Дивувалася, здіймалася навшпиньки:
"Де ж то сонце заблукало жовтокосе?
Сльозолисто ліс по ньому вже голосить."

І стурбовано віконце спохмурніло -
зранку в шибку диха вітер біло-біло.
Зачакловане немов - це сонне царство,
сіла осінь вже туман-куделю прясти,

веретеном ночі палець уколола -
та й заснула.
...і заснуло все навколо.

2011р

Прийшов жид, принюс колєчко,
Нич не ржавоє,
Я ж му з Олвейза крилечко
Дала правоє.

На ланцку москаль сердечко
Дав "красівоє",
Тоже дала-м му крилечко
Уже - лівоє.

Прийшов русин небричений.
Писок колеся,
Нич дарити не навчений,
Забрав "Олвейза"!

Каже: - Фігля файна, ніжна,
Може, й дві є?
Каже:- З нив нога у чіжмах
Не запріє!

От такого би любила
Мати в домі я,
Котрий думат, де би била
Економія.

Я вже "Олвейз" не купую
Сама временно,
Не з-за того, што шповрую,
Ай беременна…

- Мусиме-ся поженити
Типирь, русине!
- Ти здуріла?! Та иди ти!
Ніт, не мусиме!!

Бов скандал великий, шумний,
Усьо кончено…
Ун хоть сволоч, но розумний,
Между прочим є:

Бо ни пахнуло уд нього
Ані малинько,
А в жида воняли ноги
Из москаликом!!!

На краєчку країни, в осінніх краях,
Де асфальтом пливуть жовті човники листя,
Де повітря п’янить, як молдавський коньяк,
І всміхаються вулиці смагляволиці,

Де призахідне сонце сідає в Дністрі
І полоще волосся у стругах холодних,
Де той берег пришила стібками мостів
Голка з ниткою в пальцях господніх.

Шифер.
Штось ховзкий - видко падав дощ.
Восьмий.
Тарілки. Хліб, сметана, борщ.
Семий.
Туй ремонт. Циймент и вапно.
Шестий.
Туй за фронт никают кіно.
Пятий.
Ун, она. Сим не до кіна.

Море на четвертум палинки й вина.

Третій.
Пеленки и дїтинський писк.
Другий.
Старики. Дохтор мірят тиск.
Перший.
Магазин. Много шуб и пальт.

Оп-па! Долетів!
Асфальт

А на війні як на війні -
Думки згасають осяйні,
Високе небо тускне-гасне,
Життя плюється, кров’ю красне.
І полотніє дух тривоги,
На сонце моляться дороги,
Хліби пліснявіють насущні,
В тумані зріють дні задушні
І божеволіють солдати,
Коли сміються автомати,
Шугають душі в позасвіття
Невінчані…Сумне століття...

Осінні сайти обіцяють дощ,
І жовте, мов коньяк, стікає листя.
Веселі друзі в вічність потяглися –
Ти п’єш один, зітхнувши: «Так отож…»

Життя коротке – хоч на день продовж,
На вірш, на тост за всіх, що не збулися.
Погойдуються в чарці, як в колисці,
Два символи епохи – Бог і Бомж.

На дні завжди лишається сльоза.
Бродяги, ланці, грішники, сіроми
Із тьмяним блиском в золотих очах,

Чи є для вас, як стрінетесь по всьому,
Хоча б один генделик в небесах?
Мовчить Святе Письмо, як партизан.

вербовим прутиком - по глині...
заміси
слова і суті - у єдине тіло,
що на світанку щастям зо-ло-ті-ло:
воно - хотіло, і воно - летіло,
немов лелітка -
із медвяних снив

у бурштини чекання, в руки долі,
де краплею на споді - мураша
зав"язло у смолі:
його душа
спочинку просить...
ти цілуєш - "шаааа....
засни..."
...і засинає,
і поволі
збуваються обітниці усі,
що дані
травам, каменю і житу,
тобі, мені, метелику, осі,
зозульці, лані, мигдалеві -
ж-и-т-и:
не ворожити "чи буде, чи ні" -
триматися за серце чи стеблину...
...і павутинка усміху полине,
де полинові пахощі сумні
з лавандою сплелися
воєдино...

Залиши мені сонце в мереживі Ріволі,
Рясноцвіт парасоль під весняні барвисті грози,
Розпашілу квіткарку в усмішці від Мони Лі...,
І на теплих долонях легкий аромат мімози.

У ранковій імлі Єлисейські пусті Поля,
Розкуйовджені хмари на самій верхівці Башти.
Оксамитне кафе, де співав Азнаур, – і я
Загубила «сьогодні» й зустріла себе вчорашню.

Залиши рандеву під вогні авеню Монтень,
Неясне відчуття поцілунку – як незворотність.
Два бокали Шато О-Бріон і останній день,
Коли ми надпили чарівного смаку – самотність.

перстень кинула в криницю:
перса тугою повиті,
наче бинтом туго-біло,
щоб молозиво приспать...
сон короткий, невагомий,
по воді - по люстру кола
не дивись у ту криницю -
там живе тужавий біль,
там луною кам"яною
хтось зове тебе, тобою
хтось зітхає, і причинно
ходить в луках тінь чиясь...
перстень кинула в криницю -
і Зорею він озвався,
і руки її торкнувся,
і уже не відпускав...

Художественно блефуя, пытались говоруны
Добиться восхода солнца с неправильной стороны.
И всем им тогда казалось: имеют такую власть.
Но солнце опять всходило, откуда ему и шасть.

Известнейшие поэты, поэты куда ни глянь,
Пытались заставить банки платить им большую дань.
Но банки, любя поэтов, теперь, как и с давних пор,
Старались свою капусту скорей переслать в оффшор.

И бились тогда поэты над музыкой вечных тем,
Но стало тогда поэтов в траве не видать совсем.
Победа досталась мертвым, а между стеблей и струн
Непонятых подмастерьев носился лихой табун.

2009

Як добре, що вам болістю не я,
Як добре, що недужаю не вами,
І що ніколи втяжена земля
Не відпливе під нашими ногами.
І до вподоби у сназі смішній,
Розпущеній, не гратися словами,
І не палати в хвилі мовчазній
Заледве доторкнувшись рукавами.

Подобається й те, що при мені
Берете іншу ви в обіймів збрую,
Що не пекельні мечете огні
За те ж, п'янке, що я не вас цілую.
І ласку імені мого, мій ніжний, не
Пригадуєте днем і ніччю всує...
Що у церковній тиші над земне
не зазвучить над нами: алілуя!

Спасибі вам од серця і руки
За те, що ви мене о так - без тями! -
Кохаєте: за ночі без жаги,
За самоту вечірніми часами,
За наші не-гуляння до рання́,
За сонце, не у нас над головами, -
За те, що смутком вам, о там, не я,
За те, що в смуті я, о там, не з вами!

Для різдвяних чужинців накрито (під Місяцем) стіл
(я не можу заснути, коли благодать затихає)…
Зірка, думала, сходить, а то – лиш на стелі... вініл,
Що тоді миготить, коли світло (вночі) вимикаєш…

Не востаннє злітаєш. Не вдруге торкаєшся вій,
Наче янгол дитинства, назавжди прирісши… На плечі
Опускаєш любов, ніби спогад осліплих надій,
Якось дуже розкуто, що навіть собі суперечиш…

Великодневі тіні - в уламках нового Різдва.
Знов збираю у жмені пухких янголяток (із вати)…
Крила ріжуть долоні. Не вперше відчула (жива!),
Але так й не навчилась присутність твою відчувати…

У порожній шухляді зім’яті лежать рушники…
Перев’язано руки – зусиллям святих віфліємів…
Незгасаючі душі. Нетлінність чужа – навіки
(що не стала чиєюсь, й не стане, напевно, твоєю)…
2011 рік

Непоказна та ще й незграбна,
Мовчакувата, ненахабна
Не відступа від мене тінь.
Життям прикріплена довічно,
Й не знать: земна вона, космічна -
Відбита сіра золотінь.

Її то бачу, то не бачу,
Та службу зна свою собачу -
Вірніших просто не бува!
Вона зі мною в щасті й горі -
І дні вже не такі й суворі,
Якими доля напува...

Упав туман, скорботний і німий.
Втонули звуки у вологій ваті.
І голос мій – здається, вже не мій,
обчухраний об верби кострубаті.

Якісь вогні, прозорі міражі,
в тумані сновигають, мов сновиди.
Довкола простелилися чужі,
туманні, як майбутнє, краєвиди.

Самі шпилі, пробивши тіло мли,
із невиді у невидь рвуться д’горі –
Туди, де хтось вітрами вертить млин
осінніх навісних фантасмагорій.

2000

Розбіглися зорі зайчатами, і вигнувся місяць лисицею.
Заснути не можу. Згадую - коли я була мала,
Казала бабуся, шиючи для мене сорочку ситцеву -
Не можна дивитись, Юленько, на тіні, бо ніч прийшла.

А зараз не сплю до другої. На стелі собі показую
Театр тіней, де зайчика цілує лисичка в ніс.
Заплющити очі хочеться, заснути, і може, казкою
І ситцем бабуся вистелить спокійную ніч мені.





осінь-2010

Они прошли, как между двух страниц -
Когда одна, оконченная, вниз
Смотря звездою, ищет продолженья,
Пока другая, в снег облачена,
Глядится в ту, которая черна, -
И встали посредине предложенья -

Мария и Иосиф. Просто две
Поспешных точки, будучи в родстве
С пустыней, окружавшей их, и горней,
Они пришли в пустыню на постой.
Но жизнь и свет порой упрямы столь,
Что и в сырой пещере пустят корни.

И ночь стояла, как оглушена.
Была такою ветхой тишина,
Что звук один, касанье, крик младенца -
Лишь выдох - и уже не съединить
Внезапно разорвавшуюся нить.
...И некуда от звука было деться.

Так, заставляя позабыть вчера
И "ч" в нём убелив, острей пера,
Луч звёздный зачеркнул в строке о Сыне,
Что Он убог, и там же - ноту "до"
В их горькой доле - буквы после чтоб
Сложили чудо посреди пустыни.

И, верно, зная, что не нужен ключ,
Порог пересекая, падал луч,
Дабы звезда увидела воочью,
Как точки две, скрепив руками связь,
Над светлым этим пятнышком склонясь,
Пришли к надежде, то есть - к многоточью.

И, как благая весть, валился снег
На головы домов, на их ночлег.
Все засыпали. Пламя меркло, меркло...
Лишь над младенцем, схоже с запятой,
Вился дымок - как будто Дух Святой
Снимал для золотого нимба мерку.

Невже і ми приречені на гріх
В полоні відчайдушної погуби?
...На тілі п'янко розкошують губи,
І час принишк, немов капіж із стріх,
І задрімав із нами біля груби.

Ах, як нам, безсоромним, гарно вдвох
І затишно,що й слів чужих не треба.
Хтось буде плескать: дурник і дурепа
Полюють щастя, як мисливець дрохв...
А нам таки щось прошептало небо.

Злітають рвійно душі до зірок,
Возз'єднані, в одне-єдине злиті,
Зворушені до сліз в ясі-молитві.
А час проснувсь і вже спустив курок -
І до розлуки залишились миті...

навесні (я так хочу) воскресне георгій гонгадзе,
як теплом запарують тривожні ліси таращі,
і шпаки прилетять, відчайдушні, мов камікадзе,
і потонуть в ріллі, видзьобуючи найкраще.

навесні (я так хочу) загине юрій гагарін,
як на місяці виросте дерево біля кратера.
позалазить в ракету кожної тварі по парі,
але щось не складеться, і трісне ілюмінатор.

навесні (я так хочу) знеціниться фрідріх ніцше.
надлюдина заплаче, персен заспокоїть миттю.
і почнуться дощі на чотири доби раніше,
підростуть неарійці, усміхнені і помиті.

навесні (я так хочу) заплаче микола гоголь.
української ночі не вистачить для молитви.
і хрущі над садами гудітимуть ні для кого,
і ступатимуть відьми у молоко розлите.

це містична весна! березневі коти підтвердять,
вполюваваши одну на всіх нелетючу мишу.
і месія прийде, і постукає в кожні двері,
тільки мертвих сніговиків у землі залишить.

Порожнє місто. Б'ється серце ратуші.
Мерзлякувато потяг плечі втяг.
Перони сірі, мов затерті аркуші
Банального роману про життя.

Два ліхтарі, немов надпиті чарочки
І обрію тонка, розмита грань.
Прийшла пора, - розвіюються чари чи
Ілюзії звичайних некохань.

Крайнеба - вир: клубочиться, поблискує,
От-от на землю бризне чи й лине.
... Схилившись над короткою запискою,
Ти, мабуть, не засуджуєш мене.

Зганяє грім уривки хмар у череду.
Було вже злив!..Скінчилася і ця.
Усе життя, напевно що, попереду,
Якщо почати з іншого кінця.

2009

Митець

Чи є пророк,
щоб був не від Творця?
Чи сонце є,
яке би не світило?
Так і не має
генія-митця,
Із уст якого
боже б не сходило.


А як і є,
то він не від Творця.
Не сонце це,
якесь нічне світило.
І навіть він –
не ранішня зоря.
Лише блудливе,
місячне страшило.


Бо з уст його
не слава, а іржа.
В очах - не іскра,
вигоди зубило.
В рядках не правда,
а гірка смола.
Таке собі,
словесне мотовило.


Ну а поет
запалює серця.
І не лукаво чинить це,
а щиро.
Його слова
вертають до життя.
Талановито, мудро,
справедливо.

2010

Спаси нас, Господи, спаси
Від вавілонського розтління,
Від пут лукавих сатани,
Жбурляння в ближнього каміння.
Від братовбивчої війни,
Від тісноти, вельмож свавілля,
Від всіх мерзот земних спаси,
Не приведи до божевілля.
Від многобожності храни,
Нас збережи в єдиній вірі,
Щоб православія стовпи
Не розхитали маловіри.
Від отих ідольських принад,
Поганського стовпотворіння,
Від блуду, скверни і стократ
Того, мамоновго служіння.
Й тупого леза суєти.
І від словесної прокази.
Звільни нас, Господи, звільни,
Зішли свої дороговкази.
Прости нам, Господи, прости,
З правиці дай своєї сили,
Щоб розступились вороги.
Молись за нас, Володимире,
Щоби не темряви сини
На Україні царювали.
Зішли нам сина ізгори,
Дай пастуха нам для отари.
Спаси нас, Господи, спаси.
На люд цей вилий розуміння,
Від всіх марнот убережи
І приведи на шлях спасіння.

2009 р

В. Л…

Іржа до кожної частини
Добралась древнього ножа,
Який століттями донині
В землі похований лежав.
Чия рука його тримала?
Чия на гострім лезі кров?
Сумну історію помалу
Окутав мороку покров.
Але проймає страх до дрожу
Мене, як думаю тепер,
Що, може, саме цей ось ножик
Тримав безжальний людожер?..
Чи, може, хтось добро на возі
Своє запекло боронив
І кинув ножик при дорозі
Із тілом ласим до нажив?..
А, може, пращур мій хоробрий
Колов ним ворога в бою,
Котрий із наміром недобрим
На Вітчину ішов мою?..
Додати тут щось може кожен,
Та не потрібно знать ім’я
Того, хто міг і, певно, зможе
Все те, чого не можу я!

17.12.10.

Упертий чуб, замурзана долонька...
Чи переплутав згортки чорногуз?
Мені усе ночами снилась донька.
То звідкіля ж узявся... сажотрус?

Їжак малий!.. Ні бантиків, ні кісок,
М'ячі, рогатки, голос - як дзвінок:
"Бридкі котлети! Чипсів і сосисок!
Котлети, мамо, - їжа для жінок!"

Ура! В атаку!.. І летять подушки,
Стільців уламки - мов уламки шхун.
Втішав мене, й почухував за вушком
Ведмедик Пух - досвідчений шпигун.

Всього було: врожаї та обжинки,
І помилки були - глухі кути.
Така у мене доля - мами й жінки -
Скарби оці нехитрі берегти:

Наш дім ясний, берізку світло-русу,
Старі листи, незайманий папір...
... Неспішно, гордо голить перші вуса
Мій син. Мій "Нобель". Мій найкращий твір.

Наталя Пасічник
поезія **** (“Пастух бджіл”)


повний місяць – тому і не спиться
у корі кровоточить стріла
там за річкою лігво левиці
що удень левеня привела

її кігтів напруга сталева
аж німіє бурхлива вода
і худі голомозі дерева
розбігаються мов череда

хто тут здобич - йому вже не дивно
що горить під ногами земля
якщо маєш для них щось поживне -
омине тебе чаша сія



пародія

Повний місяць чи місяць рогатий,
Чи Амура під серцем стріла –
В тому ліжку небажано спати,
На котрé ти мене привела.

Твоїх нігтів напруга сталева,
А в очах ненаситна жага…
Я не дуже подібний на Лева,
Ну, в прелюдії трішки хіба.

Буде крик, і блаженство, і сльози
(Полювання таке непросте),
Аж дерéвце худе голомозе
Із цікавості в шибку вросте…

І савана не буде вже раєм:
Щось поживне – між персів долин.
Хто тут здобич – ніхто не вгадає
Серед тих простирадл і перин.

Знов в очах нетерпіння іскриться?
Дай спочити, хижачко моя…
Не піду більше в лігво Левиці –
Омине, може, чаша сія.


17.12.2010

Світів розхристане дозвілля
На перехняблених віках,
Тривожно зиркало запілля -
Як гегемон означив: «Швах!», -

Незаперечного привілля
Вітальних розкошів братви;
Ґудзами гадилося гілля
Там де висіли Я і… Ти…

В європах од роздолля мліли,
Тлумач не знає всує «швах»,
Тай ґудз, де Ми осамотіли,
Перекладе: «Акбар Аллах»:

Він бо, із поясом шахіда,
Кидає в гущу марноти
Пекельний виклик селевкіда –
Зойк Олександра з-за пітьми:

Ні, не віків, а тьми, - що завтра -
Гадюччям перехопить карк,
Підвісить нагло на гілляччя,
Тлумач збагатиться на «шварк».

Аллах не вбивця – знелюдніли,
Хіджаб – цнотливий Бога знак.
А те, що жити сито хтіли…
Свиня корито мріє в снах.

Прокине, гак різник устромить
В ребро, підвісить на окіст.
От, тільки… Єва не заломить…
Вуджений, шлунку акафіст.

Ти доспівав мене,
А я тебе згубила
На вістрі всіх прощань
І дотиків на "ти".
Уже зима комусь
Посеребрила крила,
Вростаючи у сон
До вічності крихкий...
.
Зболіло тепле «ми»,
Зворожене по зорях.
Розтануло у ніч
Розгойданим човном.
Лиш пам'ять про любов
Заколишу, мов сонях.
Жовтогарячий сплеск,
Що кутає руном.

Від скерцо квола тінь,
Шифрована у титрах,
Ховає блиск зіниць
У хворобливім «ні».
Укотре визнаю:
Вросла у тебе, звикла.
Мій кришталевий міф,
Віднайдений на дні.

Нехай не рути цвіт –
Байдужості колюччя
Здирає серце в кров.
Яка вага сльози?
Серед усіх вітрів
Вхопитись за поруччя,
Якщо нема руки
Посеред тУги зим.

Бо так уже навзрид
Кигиче пам’ять п’яна,
Всі вишиванки снів
Зіжмакавши в туман.
Шемрання золоте
Загоїть ніжно рану
І проросте у світ
Наскрізно. Рвучи стан.

Ти доспівав мене…
І що кому до того?
Нема шляхів у рай,
Як раю не було.
Таврує місяць сум,
Всміхається дворого
На два шляхи у синь.
...Вистуджує чоло.

12.12.2010.

Господи, скажи мені, що робити далі, бо я не знаю.
Я у тебе не вірю, та це не значить, що тебе немає.
Так само - я вірю в нього, але чи завжди вірю йому? Боже...
Коли я його цілую - це дуже на сповідь схоже.

Господи, скажи мені, що робити далі, бо я не знаю.
Він мене у пекло кидає, а потім знову до раю.
Ви друзі з ним, безперечно, а може й рідня по крові.
А я ж навіть не людина, а просто маленький кролик.

Господи, скажи мені, що робити далі, бо я не знаю!
Він у мені вже розлився Дніпром, Нілом, Дунаєм.
Боже, від тебе до нього піду, і ти ж не спиниш...
До молитви складаю руки, а на них - запах його спини...

ми спимо, наш будинок хитають вітри,
хитрим звіром у тебе втискаюсь таємно.
тихо подихом холод з долоні зітри,
і зі мною впади в ніч поганську і темну.

я тебе заколишу, коли ще не сніг,
але вже не дощить, і до щему у серці
буду слухати пульс, ледь торкаючись снів,
щось між нами міцне - на вітрах не порветься.

щось між нами вночі, але ранок прийде,
упаде біля ліжка, знеможено голий,
нас за руки візьме і потягне крізь день,
аритмію ховаючи у корвалолі.

алкоголем у спальних районах черкас
проливаються крани, а тіло, як вата.
хитрим звіром з долонь вигризати екстаз,
біле екстезі вдячно готова лизати.

але зараз - не час, тепло й темно мені,
застрягає туман між будинків типових.
ми спимо, по-звіриному втиснувшись в ніч,
і вітри обвівають тринадцятий поверх.

Відлига...

Відпустило.
Відлягло.
А вже здавалось -
ніч не перебути.
Така журба
вмерзала у чоло.
Така розпука
вила в серці люто.
Такий
вривався в душу
сніговій -
надію замете, -
накоїть лиха...
...Ти все-таки прийшов,
світанку мій!
Сльоза...
печаль нетануча...

...Відлига.

07.12.2010

Знімай шкарпетки, ховай мандати,
Я вибираю - тебе кохати!

Мій депутате, ходім у спальню!
У нас питання ще є нагальні.

Голосування, відкриті списки,
Гарячі кнопки тремтять під тиском.

Єднання блоків, шаленство фракцій...
Стомився, любий? Продовжим вранці!

Мій депутате! Кохаю палко!
Причарувала мажоритарка.

Я часом мрію: ранньою порою
Зайти в обшитий дубом коридор
Приклад МГ погладити рукою
Ледь чутно пересмикнути затвор
І ввічливо та чітко запитати
Про перспективи збільшення зарплати

Тобі довірив вогнище
Кохання.
Від дощів
Не вберегла дві іскорки –
Їх вітер
Потрощив.
Шукаю в мокрім попелі
(романтик
у плащі),
А ти вже ноги витерла
Полотнищем
Душі.



2010

Сама розвівала важку неминучість неба,
Сама укривала туманами плечі міста,
І біль лікувала осіннім гірким плацебо,
Коли облітали берези під ноги листом.
Сама заливала нудні вечори дощами,
У сонячний обрій сама проводжала пісню,
І в тій самоті, що як море лягла між нами,
Шукала до тебе у сни найкоротшу відстань.
Сама – акварелі степів і калюж графíті,
Сама – і прозоро, і трепетно-еротично,
Сама… Обірвалась. Снігів би на голе віття.
Змахну рукавами… – і випурхнуть білі січні.

викрадати тебе не буду
з мавзолеїв, ілюзій, фільмів.
не робитиму ляльку вуду,
ще хвилина - і станеш вільним.

вибирай для дуелі зброю!
секунданти спітніють згодом.
я не ксена - принцеса воїн,
але буду стріляти, згодна!

ні, не цілюсь - сльозяться очі.
перший постріл. відсутність звуку.
негодованим тамагочі
простягаєш картинно руки.

відбувається швидко все це:
ось гаряча шалена куля
під схвильований свідків шепіт
відбивається рикошетом
від каміння, що в тебе в грудях, -
і моє розриває серце.

Усі птахи живуть в польоті,
А Чорногуз лапає жаб в болоті.
Микола Кум (с)

Кумкаю на жаб»ячі я теми,
Кумом я Миколою зовусь,
Я розвів болото на «ПееМі»,
І своєю смілістю горджусь.

Я люблю, коли ото у віршах
Явища трапляються такі:
Сморід, блювотиння якнайгірші,
Харкотиння, а також – плювки.

Чистоплюїв ріжу на капусту,
Помага мені пекельна рать.
Я люблю, коли кругом розпуста
І усе на світі – обсирать.

Ви пишіте про кохання знову,
Святість я у ньому розтопчу,
З лицаря зроблю я Казанову,
І в багно лицем його вмочу.

Я тут просто «шоколадний» заєць,
(Де ви вовка бачили ходу),
Я - поштивий, «ласковий» мерзавець,
«Жартом» вас до сказу доведу.

Всі, хто матюки тут загинають –
Під моє ховайтеся крило.
Вміло бо своїх же захищаю
Я – брехні і підлості король!

18.11.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Ставить жінка в бар горілку
Та словами хльоста:
Не чіпай цю пляшку тільки, -
Хай стоїть для гостя!
Уночі, коли голубить
Нетерпляче, грішно, -
Не чіпай! - кажу крізь зуби, -
Хай стоїть для інших!..

Мій Господи, я знову ожила!
Спасибі за чудесне воскресіння.
Як довго я у ньому не була, -
У цьому сні, що схожий на спасіння.

Ті очі, що обожнюють мене...
І ніжних рук освідчення відверте...
Нехай мій дім світанок обмине, -
О, Господи, не дай мені померти!

...Отямилась у ліжку, як в труні,
За марево хапаючись панічно:
Я й досі ще КОХАНА - в тому сні.
Навіщо я прокинулась? Навіщо?!

11.2010

Чого тобі? Чого піджав хвоста
і дивишся на двері, як на Бога?
Така в обох сьогодні непроста
робота – дожидатися... Небого,
у мене бутерброд, як хочеш, є.
Та не давись, хоч трохи пережовуй.
Сідай до ніг. Не надто, а стає
тепліше. А дощить з учора. Жовтень...
Ця черга нескінченна, як сльота.
Чекання сохне цуциком при вході.
Отак в порогах вистоять літа,
а двері не відчиняться – та й годі...
15.11.10

Навиліт прострелене
Літо останнього року
Напише слова
У контексті симптомів самотності,
Сумнівна утіха
Посмертної слави пророка
В своєму окремому
Етносі чи мікрокосмосі.

Я випав з процесу
І випав, напевно, назАвжди,
Я випив усе,
Що було мені нині прописано
І ця суєта
Поза вектором кривди і правди
Останній мій день
Відкоркує, пригубить і висосе.

Я випав з процесу -
Зате прописався в обоймі,
В обіймах тривоги
І непереборного відчаю,
У цьому святому
Братерстві приречених воїнів
Не важить ні слава,
Ні честь,
Ні партійні посвідчення.

А важить уміння
Вгризатися в землю зубами,
Зриватись в атаку
Назустріч смертельному пострілу,
Ми вічні герої
Старої кривавої драми,
Навіки й посмертно
Загублені в часі
І просторі.

Ці простір і час -
Як мазки однієї палітри,
Написані ними полотна
Сміються і шкіряться...
Я випалив небо
Цього передсмертного літа
І вибив з-під піхов його
Перекошені милиці.

Я видів, що коїться,
Відав, що буцімто смертний,
Я вивів для себе
Цю найсправедливішу формулу,
Що той, хто нас виписав -
Може так само і стерти
Від щирої ніжності
Чи від пекельного
Сорому...

Є звук дощу – тріскучий і нудний –
аж вирватися хочеться назовні,
вдихнути грому, свіжості озону,
хоч доведеться мокнути під ним...

Ось тиша, і нема у світі тиш,
таких, як ця – глибока і тривожна...
Її, мов кулю, пережити можна –
коли ти в неї кулею летиш...

Онде зоря – холодна і бліда –
зірветься раз і зойком озоветься
востаннє у чиїмсь розбитім серці,
коли до нього вторгнеться біда...

У тиші тиш, у глибині очей
є промінь Богом даний, що не гасне,
бо щастя ним, освячується, власне -
до серця капілярами тече

2009

Білий храм. Білі хмари, немов лебедине крило.
Ти у білім костюмі, надія свята і безгрішна,
білі думи-стібки, рушникова ця гладь білосніжна,
білим сумом бентежать твоє неспокійне чоло.

Ніжно-білі троянди в саду і на білім обрусі,
білі вина у білих відерках на білім столі.
Так врочисто кругом, що і мушки не чути у вусі,
ніби в гості чекають блаженнійших і королів.

Білий кінь зачекався в гаптованій білим попоні.
білим подивом біле повітря вдаряє у скроні,
білі пера дрижать тихо в білому плюмажі.

Білий прапор вже кличе до миру і доброї волі.
Білу манну із пуху дарують алеям тополі.
Тільки я ще у чорному. Досі. Ще доки, скажи?

07/11/2010

знай:
кожною ранкою, подряпиною, синцем
хворію за тебе, коли ти живеш он-лайн.
вже й осінь минає, а в мене і досі це
тремтіння колін, затавроване тегом "рай".

провалені спроби нарешті побути вдвох -
закладене в генах повернення у едем.
вирощує яблука наш особистий волхв,
чекає, коли ж ми дозріємо і прийдем.

пірнаю у тебе, немовби жак-ів кусто,
червоним фарбую у календарі число.
привіт, мефістофелю. хочу сказати "стоп",
щоб нас у офф-лайні зимами замело.

залетів у дім з тихим леготом
чорним вороном, білим лебедем

заспівав про всі свої горесті
чорній ластівці, білій горлиці

"ой загой мої крила ранені,
пізня пташечко, зоре ранняя

ой загрій моє серце зимнеє,
пізня осене, рання зимонько"

не зрослось крило, серце зниділо,
і чуже тепло остогиділо

полетів ледь світ полем ораним
чорним лебедем, білим вороном

............................

на пусте вікно тихо молиться
сива ластівка, сива горлиця

Ось і довшають в озері тіні,
Затіка в них вечірня імла,
Тиша всілась мені на коліна
І як милого, враз обняла.

В її чарах - незвідана сила
Сповиває усе мирним сном.
Листя золото все потьмяніло
Бо дріма й не блищить більш воно.

Вміло пестила пальцями тиша,
Цілувала мене у чоло.
Смаком-запахом спілих вишень
Мене раптом всього обдало.

О гармоніє сну первозданна,
Медитація вічності ти.
Лиш тобі ця безмовна осанна -
За це щастя чуднЕ - німоти.

31.10.2010 р.

Іду на луг ледь світ босоніж:
не наполохать трав, бо сонні ж.
Боюсь, ступнувши, не прим’яти
цей килим з чабреців і м’яти.
Роса, туман.... Та чую, вище,
у верховітті пташка свище.

Чуттєвості і тиші в’язь
відкіль в душі малій взялась,
щоб так, як в казці – ані руш!
Лиш поповзом, неначе вуж,
крадеться ранок поміж віть.
А соловейко „фіть” та „фіть” –
з туману співом вирина.

Згорнула крила далина
ще звечора – тепер дріма,
Допоки дня іще нема.
Хоча вже ранок запалів
поміж долонями полів.
За мить у небо піднесе
цвіт сонячний, пробудить все.

Німую. Лиш маленьке „я”
до світу серцем промовля.
2006