Все життя на чистому папері –
Зроблено отой останній крок…
Біля ганку хрест. Відкриті двері.
Шепіт тихий, тіні від свічок.

Путь земний завершила людина,
І літа-роки мигнули – мить.
А навкруг труни – сумна родина,
Правнук все питає – Дідо спить?

Відшуміли буревії-грози,
Винесли до тихої ріки…
Внуки тихо витирають сльози,
І беззвучно плачуть невістки.

Спокій вічний сльози не розбудять –
Душу в небі ангел зустріча.
Руки смирно зложені на грудях,
І у них ікона та свіча…

В тих руках було ще стільки сили,
Вузлуваті – доля не проста.
Руки ті орали і косили,
І мене тримали до хреста.

…Помолюся коло домовини –
Лід гріха хай душу не скує…
Господи, прости йому провини,
І прийми у Царствіє Твоє.

7.04.2014

У раннім димі ходе зграя,
аж ясень скрапує, тонкий...
Весна стобарвно наливає
гаїв і куряв у чарки.

Циганські сріблені пацьорки
поприпадали до брови...

Не розсупонюй! Не приборкуй!
Лиш тілом темряву лови!

2014

Проводить свій весняний майстер-клас,
рясні смарагди кидає на віти,
мене пильнує мудрим ворожбитом
дизайнер-час.

Плекала цю омріяну весну,
коли в завії сивіли дерева,
стогнали і ховались у лютневих
обіймах сну.

Вклонюсь тепер, як нива сівачу,
твоїй любові, й лініями долі
вросту в палкі долоні мимоволі,
та помовчу…

Не журися, матусю, до сліз,
Не молися щораз до безтями,
Коли зорі зриваються вниз
І зникають навік над полями.
Порожніють вночі небеса,
Наповняючи простір журбою,
Але я ще не падаю сам
І не кличу тебе за собою.
Наче привидів рій, зорепад
Миготить і шурхоче навмисно,
Щойно я налаштовую лад
На гітарі для доброї пісні.
Вона сонцем назавтра зійде
І зігріє усю тебе щастям,
Бо у сонячнім сяйві ніде
І ніколи не смію упасти.
Я не зраджу надіям твоїм,
Повним туги і віри, і сили, -
Не розтану світінням блідим
В порожнечі німій небосхилу.
06.04.14

Не кваптесь викорчовувать пеньки:
Корінням у життя вони вп’ялися.
Невдовзі вирвуться на світ гілки,
Закучерявляться зеленим листям.
Зів’ють там гнізда радісні пташки,
Заграє далеч тьохканням і свистом...:
...А поки що на них з утоми можна сісти.

Життя зігнуло, мов підкову,
Давно сусідку, та стара
Іще до вигону корову
Жене, коли стає пора.
І на городі із сапою
Не розлучається ніяк,
Неначе сили їй потроїв
На старості якийсь мастак.
Чи за свої гріхи минулі
Не розрахується повік,
Що господарство не згорнула,
А лиш примножила вторік?
Були в хліві качки і кури,
І завжди пара поросят,
А віднедавна сіро-бурий
До них додався “експонат”.
Старезний цап, увесь облізлий
І хворобливий, ніби дід, –
Валився з ніг й просився слізно
У двір охайний підобід.
Хіба не вмиєшся сльозою,
Коли жура – нехай чужа, –
Об тебе треться бородою
І відступати не бажа?
З печальним усміхом і жалем,
Недовго думала стара –
За мить одну цап підупалий
Водичку сьорбав із відра.
Іще вона, як і належить,
Шкребла і терла шерсть брудну,
Адже зібрав на себе, лежень,
Чимало пилу й бур’яну.
Він, між лежанкою й стіною,
У хаті тижнів зо два жив,
І все з цікавістю німою
Дививсь на фото й образи.
Здавалось, плакав, як дитина
По тих, чий лик на них узрів,
Кому, безмовному, на зміну
Прийти негадано зумів.
Бо, призвичаївшись до хати,
Став чоловіку цап під стать –
Якщо не губи облизати,
То за поділ спідниці хвать.
Ось, незворушна і байдужа,
До тих настирних залицянь, –
Бабуся зразу, як піддужав,
На нього крикнула: – “Відстань!..”
Хоч упирався гість убогий,
Але такого “жениха”
Хазяйка вивела за роги
У хлів подалі від гріха.
З тих пір до бабці обережно
Козел підходить, а вона
Веде з ним бесіди бентежні
Про примхи долі дотемна.
А він все слухає уважно
І, певно, згадує часи,
Коли, проворний і безстрашний,
До кіз стрибав через вози.
І геть не думав про постелю
В хліві чужому дощану,
Бо спав – де ніч йому постелить
І подарує спокій сну.
Не міг подумати, що в прийми
Нужда незмірна пожене,
Що хтось, покірному, ошийник
Дбайливо й вміло застібне.
А він не хоче бути збитком
Для господині, бо яка
Від нього буде користь діткам –
Ані яєць, ні молока.
Але бабуся, мов читає,
Його думок нехитрий зміст: –
“Своїх дітей, на жаль, не маю,
І на подвір’ї ти не гість.
Нема в житті біди чужої,
Усі на світі ми рідня, –
Зійшли із волі пресвятої
Колись на землю ти і я…
А зараз йди, давай, у клітку
І не журись, що дармоїд…”, –
Зітхнула втомлено сусідка
І подивилась цапу вслід,
А потім глянула на мене
Очима повними жури –
Скінчилась праця цілоденна
Аж до ранкової пори…
03-04.04.14

Квітка на довгому пагоні
Вихором винесла серце
В небо, а душу засіяла
Ніжністю з перцем.

Квітко з високого пагорба,
Тихо виписую віршем,
Спогад про тебе, лагідну.
Вітер колише

Квітку, у коси вплетену
Мавці казкового гаю,
Тій, що у вітті калиновім
Пісню співає.

Квітка. Над нею тендітною
Тишу джмелем розрізаю.
Він, за пелюстку скинуту,
Вигнаний з раю.

Квітко, довіку не встигнемо
Матір весну наздогнати.
Я ж все одно не наважуся
Поцілувати.

ой летіла весна на рябому коні
рукава золоті
коміри вивірчаті
наловила линів у глибокій луні
у торішнім гнізді
розіклала багаття

та й сиділа сама та й сиділа одна
а довкіл пастухи
дітлахи ворожбити
- ой позичте мені сім аршин полотна!
- штири мірки вівса
та полукіпок жита!

десь мисливець ходив по дощу від Сули
по снігу від воріт
по дрімоті від скрині
запопав розбудив запитався
- коли?
а вона відреклась
і промовила:
-нині...

СМС-ку надрукую зранку –
Доню, цьом! Як завше, бракне слів…
Зичу я тобі, моя Оксанко…
Та чи скажеш все? А так хотів…

В нас весна, і небо кришталеве,
І святковий Львів йому під стать.
За тобою скучилися леви,
Відчуваю, хоч вони й мовчать…

Вперто думка крізь роки полине,
Мов щемливий спогадів ковток…
Погортаю знов твої світлини
Подивлюся – ясла, дитсадок…

Ось ялинка, очі повні дива,
Миколай розпитує Святий…
Подарунки – ти така щаслива…
Далі школа, потім випускний…

Друзі. Вуз. А ось – чужі терени…
Вперто-вперто стиснуті вуста…
Але всюди – усміх (певно гени),
І в очах – іскриста доброта.

Впевнено іти життєвим ланом,
Під удачі-долі переспів!
Півдуші отам за океаном,
Вигляда, що роблять другі пів…

Все в три слова вклалося неначе…
Віртуал також… п’янкий, як ром.
З Днем тебе, Маленька… І удачі.
І вкінці – від тата в щічку Цьом!

…Вітер березневий радо свище,
Перший цвіт уже торкнув гіллю.
В тебе ніч, і ти напевно спиш ще…
Не тривожу. Потім відішлю…


27.03.2014

Дитинство пахне радощів слідами
І полисками щастя виграє, –
Бентежачи у згадках до безтями
Усе єство наморене моє.
Днів незабутніх прянощі медвяні
Смакую і вичерпую до дна, –
І гояться карби на серці й рани,
І старість відсувається сумна.
25.03.14

Стишені кроки і два силуети вночі.
Сині заграви небес і далекі громиці.
Плутає пам'ять слова і тривалості миті,
плутає пам'ять тебе у собі - хоч кричи!
Світ розщепляли дощі та спекота між них,
Світ коливався у сяйві то гроз, то майданів,
хтось матюкався уперше, молився востаннє,
світ поділявся на сильних... і дуже дурних.
Два силуети у вічко квартирних дверей,
чорна неясність і шепіт на східцях під'їзду -
здогад непевний, дитина налякана. Пізно
звіра спиняти, коли оголошено рейд
проти людей, проти волі. А ти ж говорив
щось про братерство, про спільні історію, цілі,
вірив солодким словам на відомий мотив,
доки із даху стріляли по людях прицільно...
Ти не прозрів, тільки глибше у комір пірнув,
звуку додав телевізору, склянці - міцного.
То не до тебе постукали. Так і заснув.
То не по тебе... Вдавай, що не сталось нічого...
2014 (2011)

Моя любовь принадлежит не мне.
Она судьбой присуждена другому.
А я останусь здесь наедине
Смотреть, как тучи кружатся над домом.

Моя любовь, как нежный мотылёк,
Стремится к свету, обжигая крылья.
И даже самый легкий ветерок
Её уносит в даль, туда, где раньше был я.

Моя любовь, о, как она сильна,
И молот времени её уж не сломает,
Но как же быстро все надежды тают,
Когда о ней вдруг вспоминаю я.

Моя любовь, люблю твои глаза,
Они же смотрят прямо в моё сердце,
Ведь я давно уже открыл все дверцы.
Но дверь для сердца вовсе не нужна...

04.03.2014

Салюти: від Тули до Тузли.
Дамокле, твій меч - іще твій?!
Півострів - одрубаний вузол -
програти... в "морський бій".

24.03.2014

Мою країну ріжуть на шматки –
родини, долі… сльози ділять навпіл,
і руку віднімають від руки,
і тишу хочуть сколихнути залпом.

В Криму церков описують майно –
передають його московській церкві,
та, мокрим накриваючи рядном,
не загасити світло, що не меркне.

Нам затуляють зброєю вуста,
проте не зломлять у нерівнім герці,
бо, розіпнувши у собі Христа,
вони втрачають Господа у серці.

Бо йдуть вони дорогою облуд
імперської погордливої думки,
але такої "правди" чорний бруд
нікому з них не стане порятунком.

Гострімо слова, як багнети,
Гартуймо в вогні й мерзлоті.
Шикуймось у сотні, поети,
Під Мови знамена святі!

Плечем до плеча – щохвилини
Рушаймо у наступ на зло,
Самі воріженьки не згинуть –
Робімо, щоб сонце зійшло!

Зі сріблом і славою – квити,
Звеличимось у правоті –
Не зрадити, не загубити,
І не відступити в житті.

Сплавляймо надію й звитягу –
Хай нас не ляка крутосхил!
А Бог надішле нам наснагу,
І духу міцного, і сил!

Ще буде в нас час на сонети,
А нині одне нам дано –
Ставаймо у лави, поети,
Під Слова святе знамено!


21.03.2014

Вітер казиться в полі,
Неначе брикливе лоша,
Обриваючи листя
З гіллястого нелиня-дуба…
Витікає по краплі
З берези прозора душа.
Він солодкий, той сік…
То чого ж мені солоно, любий?..
21.03.2014

Мій Господи, пришли мені якусь думку світлу і тиху,
пролий світло у моє єство, у мої думки і чуття!
Боже, наповни мене своїм милосердям і мудрістю!
Господи, навчи мене, як іти, як діяти за волею Твоєю найвищою ...

... бо розгубилася я у круговерті брехні і ненависті,
смерті і підлості,
тупості і беззубості...
бо серце моє лежить у пилюці цього світу і просить -
Господи, порятуй мою Україну, порятуй народ мій,
порятуй рідних і чужих, близьких і далеких...

...і ворогів, і ненависників, і заздрісників - порятуй, Отче Небесний,
освіти їхні серця світлом любові і милосердя, прости їхні гріхи,
очисти їхні душі від темряви злоби, жадоби і ненависті.
Господи, прости і помилуй нас! Порятуй мою Україну!

Ты, говорят, Отрепьев, Путин!?
Афонский глас не есть седым.
Ты хочешь вымыть руки в бунте
и выбрал чашу, то есть Крым?

Видать, учился ты прилежно,
и твой учитель - сам Пилат.
Руководишь ты не манежно,
но... не царь-пушкою у врат.


18.03.2014

***
Що ж бо, Самотносте, лови…
Я не з тобою, я – сама собою!
Не вірю, що закінчиться любов’ю
цей матч. Пробач мені «голи»!

Мій воротар – моя душа.
Лише вона тримає всі удари…
Така з небес весна пливе примарна,
що вже й вона не вопроша –

чи доля грає, чи фантом,
чи так розкроєні нерівно пазли…
А ми – гротескні, дикі, дивні блазні,
Та… Непереливки обом…

Що ж бо, Самотносте… Ще мить –
й завіса! Постулати, аксіоми…
Життя поставить крапку замість коми,
І вже сумне не заболить…

2014

Цей час людей,
мов жито, перевіяв –
сплива полова по живій воді…
Над заборолами прадавній Київ
у дикі очі дивиться орді.

Під золотими банями Софії
свята Оранта молиться за світ,
в якім добро,
і воля, і надія,
і навіть віра взяті у кредит.

Саме життя земля взяла за вимір…
Ревуть в Дніпрі пороги кам’яні…
І хрест,
який тримає Володимир,
мечем двосічним видався мені…

Вдосталь віри і сил. Чуєш, мамо, я їхати мушу.
Полотняна печаль непоборним лягла тягарем.
Кличуть сурми у бій. Аж по вінця кривавого пуншу.
Вже розділено світ на окрайці сталевим мечем.

Чуєш, мамо, я їду… За комір вчепилася туга.
Так затято тремтить у руках тятива голосна.
Рветься обрій навпіл від німої, як мука, напруги.
Хай не буде війни. Помолись...
Хай приходить весна.
14.03.2014

Вимирає село.
Переходять за обрій сусіди.
По старезних садах
Обсідає гілки омела…
Прибираємо цвинтар.
Чиїсь упокоєні біди
Під хрестами лежать
Між деревами
Покрай села.

Пробиваються трави
Крізь вогке залежане листя.
Шерехочуть на вітрі
Вузлаті сухі ясени…
Тут гойдає земля
Весь мій рід у дубових колисках,
І усім моїм кревним
Тут небо нашіптує сни.

Їхні душі мені
Не дають відступитися шляху,
Щоб не схибило серце,
Пізнавши добро або зло.
Отаке-то життя…
Повертаються вирійні птахи.
Вічне сонце над ними
Гаряче схиляє чоло.
12.03.2014

Є «до» і є «після». Живемо у «і».
Ще «після» немає – палають вогні.
І кров ще не змита, і біль ще живе,
і сотня небесна поповнення жде.
А завтра - не «після», бо завтра – хтозна,
армадою лиха увійде війна.
І стануть буденними аспідні дні –
розтягнуте в часі розбурхане «і».

12.03.2014

Майданить серце безупинно,

Димами – ґрати,

Земля горить і біль провини

Не замовчати



Летять у небо кàчам білим

Сини крилаті,

Курличуть славу Україні,

Заклякла Мати



Майданить воля в мушці смерті,

Гатить в набати

Печерний молот. Воїн впертий,

Чи час вмирати?



Чи час прощати, відмоливши

Батьківський гріх?

Чи час повстати, запаливши

В гарматах гніт!



Чи час коритись вкотре долі

Долів лицем?

Чи на списах підняти волю,

Бо бій – не щем.



Безсмертний сину, мій Повстанче

Тобі молюсь!

Я Україна, твоя Мати,

Я не здаюсь!



Майданить серце…

Жорна банкнот, хто сказав, що зітрете ви скоро нас?
Ребра граніту стають для води дичиною.
Вийшовши з тіні і ставши враз третіми, сторони,
Маєте справу з вогнем - не коров'ячим гноєм!

Очі мої, ви, вагітні полудою Кривди,
Кривим
Дзеркалам
Не вірте!
Воля б моя - я Забрало Прозріння відкрив би, -
Міцний же замочок "Фірташ"...

Радіомачта
Протесту
На повну
Увімкнена!
Шомпол
Стирчить
По-геройськи.
Тільки "АК" загляда бусурманно у вікна нам,
Це - автомат "Коломойський".

Вуха мої паперові зминаються дульками,
Що за кулак руйнівний? Що за сила, даруйте?
Отвори слуху, укупі - безглузді придурки ми:
Прес гідравлічний працює на ймення "Тарута".

Розум наївний, ех... - темний, сліпий бузувір ти,
В'язнем безсило тиняєшся навколо мозку,
Ти у надійних наручниках з написом "Фірташ",
Будеш довіку лякати себе "Коломойським"?

Нетто знайдеться завжди у однім зі ста брутто,
В нашому ж нетто те брутто ні разу не знайдено, -
З'їв за обідом його ненажера "Тарута",
Поршень же, ситий, покрився, дитина мов, заїдами.

Де фотоплівка здорового глузду?
Вставай,
Вільна
Прессо,
ДЕ ТИ?
Гей-но, вуста, розв'яжіть тісний вузол!
Голосом в рупор скажіть зашкарубло:
ХТО
Змінює
Нам
Президентів!?

Ти б не пхався, Вова, на Вкраїну,
Ти покинь, Вован, задýмки злі.
Блекоти об’ївся, вражий сину,
Чи в Кремлі нанюхавсь коноплí ?

Хочеш бути всім народам “татом”?
Надививсь бойовиків – банзай?
Не один ти маєш “мирний” атом –
Знаєш де собі його запхай?

Так і пишем – чуєш, Вова Путін,
Ти покинь шовіністичну муть –
Скоро в тебе будуть “майдануті”,
Ми підкажем – добре майдануть!

Ти би ліпше в себе, Вова… теє…
Для народу виділив хоч цент –
По російських їздили б хайвеях,
У Тамбові мали б Діснейленд!

Україна – не для тебе жінка!
Здуру не туди закинув сіть!
Вова, в тебе пропада “глубінка”,
Там роботи – просто очуміть!

Ти з якої, Вова, виліз ери,
Що з розгону аж заплив за… буй?
Забирай пошвидше БеТееРи,
І в Росію-матінку… пензлюй…

“Чоловічків” завантаж на авта,
Тих “зелених” забирай зарáз!
Щоби в тебе закінчилась нафта,
А до неї на додачу газ!

Буде ще катюзі по заслузі,
Хочеш затягти в “тайожний” рай?
Після Криму вже нема ілюзій –
Так що про братерство не співай…

І не пробуй ставить на коліна –
Знаєм добре, де добро, де зло!

Підпис тут – Соборна Україна,
Все як треба – місяць і число…

07.03.2014р

Сил нема. Надії розіп’яті.
Рідша дим. Багаття догора…
Де усі? Останній штурм о п’ятій…
Молимось. Прощатися пора.

На усе Господня воля й ласка –
Під кінець не дай упасти в страх!
Вже ідуть – з щитами і у касках,
Як один – із бітами в руках…

Бій останній прúймем за багаттям –
Снайпер ціль вишукує живу…
“Вибачайте – запізнились, браття,
Ми готові на передову!”

І уже немов нема загрози –
Боже, перемогу нам зішли!
Не встидались – витирали сльози,
Обнялися – і вони пішли…

Ще не знали – в заметіль криваву,
Проти “беркутні”, наруги-зла.
Львівська сотня вирішила справу,
Але за годину полягла…

За свободу, нас усіх заради,
Що на Україні воскреса!
Нам здалось – пішли на барикади,
А вони – у вічність, в небеса…

Потім сум і розпач серце виїв –
Де той снайпер, що по них стріляв?
Де ДАІ, що не пускала в Київ?
Де той кат, котрий команду дав?

Бог воздасть. Правí і винуваті –
Суд Страшний відбудеться без сурм,
Бо вони, щоранку тут, о п’ятій,
Відбивають той останній штурм…


05.03.2014

Перебравши хмільного віскі
в колі рівних собі гульвіс,
ходить сонце непевно-низько
і за мить упаде на ліс.

Візьме вечір кинджал із міді
за примарно-блідий ефес
і розріже прощальним слідом
порцеляну сумних небес.

Поки мрево свого гарему
в позахмар’ї спрядуть зірки,
ярий вітер – холодний клеймор
залоскоче глибінь ріки

і відправить зиму завчасно
на останній нічний експрес,
аби ранком здійснити власний
свіжо-синій весняний рейс.

2014

***
В найвищому світі, найдальшій глуші
невимірне і многолунне
Шевченкове слово бринить у душі,
найтонші торкаючи струни.

***
Луна звитяг. Доба відлунь.
Крізь марево століть
Шевченко дивиться на юнь.
Замислився... Мовчить...

***
Чужа правда. Чужа воля.
Продається й хата...
А кричали: не моголи!
нас не подолати!

***
Здригнеться гранітний: свавілля заброд,
нащадки, ділами знеславлені...
Якби не та віра у вічний народ,
здається, вже б "вийшов із каменю".

***
Час досконало вивчає параметри
і підбирає фасон по фігурі:
хтось після смерті - безсмертний - у мармурі,
хтось за життя - неживий - у гламурі.

***
Пілон, рулетка, модний тренд,
джек-пот, валюта, крам...
Ларьок. Аптека. Секонд-хенд.
Кобзар. Дорога. Храм.

***
Якби, Кобзарю, ти ожив,
хоча б на пів доби!
...ще підпирають небосхил
Тарасові стовпи.

02.2014

І був Мамай, козак! Таки ж козак!
Не просто – люлька, шабля. лук і стріли.
Для ворогів – невірний і відьмак…
Для побратима – щирий до могили.

І був Григорій (справді Божий син),
втікав от світу думкою про вічне.
Не спокусили ні жінки, ні чин
його учення стисло-іронічне.

І був Тарас, поет. Таки ж поет!
Знесилив долю, присягнувши Слову.
Він білій ночі скрасив силует,
додавши досі стильні чорні брови.

Такі герої.. Воля. Серце. Дух.
Стоять за ними, як світи за Богом.
Сорочка біла, ризи і кожух, -
обнявши пустку, мерзнуть за порогом.

Відважний перший. Другий, ох – нудний!
А третій , люди, що то був за красень!
Всі їх портрети малював сліпий…
Сліпому світ завжди правдиво ясен.

Тепер на стінах – пір’я від папуг!
Герої й справді – птахи екзотичні…
Козацька воля, заводнивши Луг,
куняє в бабі сюрреалістичній.

А Сад Пісень?! Філософ нині – мрець…
Найвища мудрість в тім, аби не гірше.
Знайомий всім до болю папірець
розмінну гривню злотоустом тішить.

Тайнопис Слова генних серцевин
трактують ближні, як ментальне лихо…
Мене щоразу р о з п і к а є син:
«Мамай з болота теж уперто дихав».




Юлія Курташ – Карп
1996р

Я дала синові ймена –
Святослав –Тарас.
Щоб князем Духу він зростав у люди.
Щоб Україна була з ним усюди.
І роду не згубився щедрий пласт.

Про все здалось,
заздалегідь подбала :
купіль в любистку, ласка в молитвах.
І Дерево будило в бруньці прах.
Новим пагінням в небо піднімало.

Я дала синові ймена…
Проте, можливо,
так мало бути не з моєї волі.
Ми в цьому дійстві лиш читаєм ролі.
Героїка ж – Творця прерогатива…

Думки ятрять тепер,
мов з автоклава:
чи не заважко хрест такий нести,
шукаючи Тарасові стовпи
в сорочечці малого Святослава.

І як же син мій
з янголом Поета –
чи Бог його любитиме за це?
У нього кров поганина тече.
І під Горою взята естафета.

Молюсь над ним
тихенько й не квапливо.
До всіх стражденних найрідніших душ.
А на порозі, ще трипільський вуж
добром зімкнувся в коло терпеливе.

Юлія Курташ – Карп
1989р.

Він там був також, разом із нами,
Воював, кричав до хрипоти,
Щоб за дерев’яними щитами
Перший ряд назад не смів іти.

Над Петром схилявся чи Іваном,
Що нежданно впали горілиць,
І витав, як сотник, над Майданом,
У серця вселяв несхитну міць.

“Будем панувати брате-пане,
Згинуть воріженьки, як роса…”
Розквітали у серцях Майдани
І летіли ввись у небеса.

Кожен з них – Герой і легінь-красень,
На вустах звитяги вперта в’язь.
А найкращі – в Бога вже, Тарасе,
Ціла сотня, Батьку, вознеслась…

За свободу й долю, Богом дані,
Душі їх, зневіро, не тривож!
Догоряли шини на Майдані,
В тебе снайпер цілився також…

…Нині ти, Тарасе, певно радий,
Що нащадки подолали страх,
Дивишся згори на барикади,
І гордишся там, на небесах…


26.02.2014

Хитнеться свобода,
долонею серце затулить.
І світ одсахнеться,
відчувши розпуку без меж.

За що стільки болю -
оцій найшляхетнішій з вулиць*?
А знаєш, Кобзарю,
у тебе тут цілились теж.
Беззахисна мрія...
і снайпер... і кров... і жахіття...
За пострілом постріл -
зривалися душі увись.

...Це ще Україна.
Це вже двадцять перше століття.
Шевченкові очі...

Ти сильний, Тарасе.
Дивись!

26.02.2014

Бід не боюсь, землетрусів і повені,
Кризи, я вас не боюсь.
Бути боюсь лиш у лоні Московії,
Втрапити в Євросоюз.

Я - Україна, земля з власним іменем,
З мудрістю тисячоліть.
Здавна зламати, скорити хотів мене
Ласий на здобич сусід.

Кров проливали за волю омріяну
Віддані доньки й сини,
Тіло моє розривали і міряли
Орди врагів навісних.

Стихли всі війни, і дихає волею
Жовто-блакитно мій стяг,
Пам'ять дітей лиш зробилася кволою, -
Волю шукають в гостях.

Зиркають нишком, як мавпи, на сторони,
В хату сусідську, тихцем.
Де ти, народе, живий і нескорений,
Де твоє мужнє лице?

Де твоя мудрість, роками гартована,
Розум твердий, наче сталь?
Бійся лише іноземної повені,
Бійся стулити вуста.

Тільки свій шлях торувати не бійся ти,
Слів не стидайся палких,
Ноги сусіду на того не звісити,
Хто вже стоїть на своїх.

А ми таки круті, брати слов’яни.
У кожного в Європі по сестрі.
Народжені від однієї мами,
ідемо разом до одної ями:
на три дороги – три богатирі.

Уміємо брататись і любити
собі на втіху, іншому на зло.
Усе – нічого. Якось можна жити,
якщо було на всіх одне корито,
а іншого нічого не було.

Один співає, інший веселиться,
а третій хилитається, хмільний.
Йому то що? Аби де похмелитись –
вина чи крові ближнього напитись,
аби війна. На те він і дурний.

А у війну – які були ми наші
і німці. Це по-нашому – німі.
А як єднались навколо параші!
А як дали березової каші,
яку варили аж на Колимі.

І нам таки не раз побили писки
за те, що в нас реакція не та.
А нам то що? А ременя чи різки
за те, що перші випали з колиски
ще до розп’яття нашого Христа.

А може й за прапрадіда Яфета
до того, як посунула орда,
до того, як розкидала вендета
петлюрівця, есера і кадета
подалі від орлиного гнізда.
.............................................
Гойдаємо колиску всіх народів
і няньчимо у хаті ворогів.
У всьому винен той, що десь на споді –
сумирний, неотесаний тай годі.
Оце і є найменший із братів.

Гойдається над урвищем три люлі.
Минає ера аріїв-рабів:
лелеки, соловейка і зозулі.
Три нації – і в кожної по дулі
єдинородній братії совків.

Гойдала доля не одну колиску.
Кому – на горе, іншим – на біду
імперію плекали молоду.

І що за диво, що у цьому списку –
колгоспну,
             поліцейську
                          і злодійську
не об’єднати у одну орду?

                          2001

наші серця як зібгані папірці
почуваються чернетками у Господа в руці

він міцно стискає ці серця паперові
допоки на денці лишається крові

хоч крапля гарячих солоних чорнил
допоки ще грає цей світ-вініл

архаїчний заїжджений ссучений ніжний!
та мені не від цього мій Господи смішно

а від того що стільки примхливих років
обертався довкола чиєїсь мороки

чи кудись не встигав чи чогось чекав
що життя - як граната а я - чека

та допоки ще пишеться хоч один вірш
тільки собі єдиному й віриш

і допоки в запасі хоч один стук
Господь не ослаблює своїх ніжних рук

Була тоді серпнева спека,
Повітря пахло шашликом…
Поети зблизька і здалека…
А я…уся із Павлюком…

У парку Знесіння у Львові
Тремтить зі шклянкою рука…
Лиш – чути б вірші Павлюкові
І сісти б… коло Павлюка!..

Зітхає тихо Нечуйвітер,
Моргає Гентош і Манюк,
А я… (та шо гріха таїти!)
Усе дивлюся, де ж Павлюк…

…Минуло літо. Вже й до школи
Зове мелодія дзвінка…
Ковтаю сльози з валідолом
І йду -
Вивчати
Павлюка.

Яри, душа. Яри, а не рыдай.
В снегах студеных – солнце Украины.
А ты ищи – багряный след калины,
на черных водах – тень ее узнай,
где горстка нас. Игрушечный отряд
лишь для молитвы вечной и надежды.
Судьба остерегает, как и прежде,
что кровь калины – все-таки густа,
еще терпка, как та, что в наших жилах.
В седых метелях белая печаль
на гроздьях боли, уходящей в даль,
на нас бедой своею ополчилась.

17.02.2014

Мене на варті у трамваї
Юрко тримає потайком,
Бо як попустить, - він гадає,
Що я зв’яжусь із Павлюком.
Життя модерне в Україні,
Лише натиснеш - і уже
В екран великий або міні
Тобі крилатий кінь ірже.
От і провадить на роботу
Мене мій суджений щодня,
А я ( та не працюю – шо ти), -
Ми ж із редактором рідня.
Та є проблема – не повіриш,
Мордує душу злісний глюк, -
На мене кинув оком Сірий,
А так хотілось, щоб Павлюк...

Така задуха у трамваї,
юрба і лайка з матюком.
Якась мене про щось питає,
а я… уся із Павлюком.
Такі дороги в Україні –
стрибає ПАЗ, трясе людей.
Мені все байдуже, бо нині
я притискаю до грудей…
та, звісно, Павлюка! Робота,
в редакції народу вал,
а я (та не працюю – що ти!)
ковтаю сльози, барбовал,
і схлипую над кожним віршем,
і довго труситься рука.
Стотонне слово! Сам повіриш,
як почитаєш Павлюка.

Ти сьогодні десь там - у вогні недитячого бою,
Я на іншому боці планети вигострюю стріли.
Закликаю в союзники Янголів - хто ще одпоїть
у задусі війни твої сили у герці зомлілі?

Завертаю нa тебе намолені промені ранку,
доки серце сягає - зорую, обмацую простір
лише босим чуттям, семиструновим нервом циганки.
Омиваю твої силуети - кохані до млості.

Смолоскипиться дух і стихії стинаються: бризже
крига, зійшла слиною, в киплячі ворота заграви.
І набухле безсоння - не ніч і не другу, не тиждень-
ходить панною смерти у - білій такій - балаклаві.

Тільки чуєш: Живи! - ти не можеш сьогодні не жити,
адже я викликаю для тебе вітри - обереги.
Твій цілунок на моїм чолі може всесвіт зігріти-
я тобі одпроміню, як Альфа спливу ув Омегу

у гніздо протистраху, де воля опірює помах,
у галактику - звиту зі світла енергій. Майдане,
дотягнуся до тебе душею кріз верстви утоми
і долиюся кров"ю у вени твої - богодані.






*

Мольфаре, наближається гроза…
Серед зими дощем вагітні хмари.
Трикапки затремтіли у сльозах
І темно стало від облудних марень.

Веде мене язичниця-любов
Дорогою із гір – та все у прірву…
Молитву шепче мовою дібров.
Отруйний хміль із коренем не вирву.

«Знайдеш його в наступному житті…» –
Мені сказала доля і розтала
Снігами окаянних почуттів,
І в душу крига врізалась кресалом.

Не стримуй дощ, мольфаре, хай гримить,
І серце крають муки-блискавиці!
Ніч-повінь ця украла пів-зими.
І душу, безіменну і безлицю…

Мольфаре, наближається гроза…

Чорних димів знавіснілі кадила...
Наче із пекла хтось виніс вогонь...

- Нащо, дитино, туди ти ходила, -
Царство моє не від світу цього.
- Доки живеться на білому світі,
Хочеться правди, - сказало дитя.
- Досить тобі одного, - зрозуміти:
Я є дорога і правда, й життя.
- Так, але хочеться кращого стану,
Людських стандартів, свободи і прав...
- Що ж, хай так буде, перечить не стану
Тому, що ти цю дорогу обрав.
Буде звитяга і буде поразка,
Зміниться спокій на пору тривог,
Лиш пам"ятай, мій синочку, будь ласка,
Скороминущість земного.

Твій Бог.

Ти тримаєш мене, як дитину маленьку за руцю, я холону від вітру, зими чи твоєї руки. І усі велелюдні майдани усіх революцій - це не більше ніж рими написаних нами рядків. Ця зима не піде, не відпустить і не перестане шепотіти слова, зневажаючи простір і час, бо крім нас не буває нікого на цьому майдані і на цілому світі немає нікого, крім нас. Бо у цьому безумстві, у цій нереальній пригоді наші лінії доль запетляли в єдине кільце. Я тебе відчуваю, я бачу тебе через одяг. Ти ховаєш усмішку, бо знаєш напевно про це.

Як закурличе вирій журавлями,
зітліє переорана стерня –
подихай небом,
сонцем і дощами,
лиши на потім
німоту знання,

допоки у безмежжі небокраю,
в ясі живої цноти вівтаря,
промінням чистим
лагідно торкає
зорю вечірню
вранішня зоря…

Коли думки гнітять, немов тюрма,
І вже не вдовільняють глибиною,
Коли життя втрачає справжній смак,
Питаєшся: "Як жив? І що накоїв?".

Тваринний голод штучного життя
Нещадно нищить всю душі природу,
Зламавсь? - Тоді від стресу захистять
Лукаві наркотичні хороводи.

Ще добре як у грудях боротьба,
Що з вірою у світло поєдналась,
Назовні вихід прагне продовбать,
Радій - то не мовчить самоаналіз.

Хоча, не всім дано голодувать:
Хтось їсть та спить, цілком від цього ситий,
Бо просто ще не знає про дива,
Бо просто ще не знає, як це - жити.

То десь в Еміратах, як сніг, розтаю,
То мерзну в Республіці Комі, -
Але звідусюди знаходжу свою
Дорогу до рідного дому!
Кричу, задихаюсь, вглядаюся в сни
І згадую пісню відому
Про те, що пташина летить щовесни
додому!.. Додому!.. Додому!..
Ніяк зупинити не можу свій біг,
Розлуки гамуючи втому, –
На світі багато в нікуди доріг
І тільки єдина – додому!
Не звабить навколо мене блиск оздоб
І повні достатків хороми,
Допоки сумління вигукує: – Стоп!..
Додому!.. Додому!.. Додому!..
Допоки тремтлива і ніжна рука
Торкатиме серце, як промінь, –
Стелитися буде прозора й легка
Дорога до рідного дому!
Ніяк зупинити не можу свій біг,
Розлуки гамуючи втому, -
На світі багато в нікуди доріг
І тільки єдина - додому!..
14.02.14

Потепліло в лютому – не гайся,
За весною – діло молоде!
Хто не закохався – начувайся,
Валентин до тебе теж прийде!

Отоді усе воно й почнеться,
Отоді спізнаєте весну!
У душі щось дивне сколихнеться –
І не буде спокою, ні сну.

Бракне часу скніти на дивані,
В жилах не потік – вулкан немов!
Гей! Ау! Любимі і кохані –
Ви у курсі, що таке любов?

Будуть танці юнаків і юнок,
Буде вечір, і рука в руці,
Буде погляд, буде поцілунок,
Будуть ненаситні… миті ці.

Потім буде теща, потім діти,
Потім буде щастя чи міраж.
Ще сімейне сонечко засвітить –
Буде кава, може в ліжко аж!

Буде ще садиба і джакузі,
Будуть друзі й гості до зорі!
Світ чудовий й справжній – без ілюзій,
І джек-поти у життєвій грі!

…Будуть внуки, і сухарик з чаєм,
І на вухо чутне ледь – Згадай…
Буде відчуття, що ми втрачаєм
Цей земний і справедливий рай…

Потім буде пісня лебедина…
То було життя – чи так, здалось?
…Потім знову буде Валентина,
І комусь всміхнеться ніжно хтось…


14.02.2014

У колі недотичних величин,
попри усе, торкаюсь і не каюсь,
поміж уявних і живих причин
я у ярмо покори не впрягаюсь.
Куди веде дорога без мети,
уздовж якої – розкіш і нестатки,
а ще олжі осяяні хрести
і на життя уставлені податки?
І час, як пес, винюхує сліди,
наздоганяє і гарчить у спину -
із пащі слина капає біди
на золоту надійну середину.
Не заховати віру в сіре тло,
хіба що тлу молитися до скону.
На роздоріжжі, де добро і зло,
шикуються знедолені в колону.

12.02.2014

ця жінка завжди десь поряд, купує харчі і одяг,
між злодіїв, які крадуть, поетів, які щось пишуть,
і дивиться прямо в очі, і все, що у них насподі
для неї, мов ніч, відкрите, для неї просте, мов тиша

і хвиля людських балачок її береги проймає:
куди поповзуть ціни, куди потечуть ріки,
вона чує, що з нами Бог, і те, що його немає,
і те, що спочатку був сніг, і сонце було одвіку

я бачу її волосся, розпатлане над плечима,
я чую, як пахнуть руки далеким карпатським літом,
і все її правосуддя, яке наді мною чинить,
забувши усі закони, їй віддаю чинити

і хочу одразу здати всю ніжність, усю відвагу,
віддати картки і гроші, світанки і надвечір’я,
аби тільки в жодній пустелі вона не відчула спраги,
у жодній халепі своїй вона не відчула зневіри

хай будуть нові спокуси, герої і субкультури,
хай будуть громи і бурі, хай спека мине і холод,
аби тільки небо в зіницях її не було похмурим
свобода у грудях її аби не була важкою