Митець

Чи є пророк,
щоб був не від Творця?
Чи сонце є,
яке би не світило?
Так і не має
генія-митця,
Із уст якого
боже б не сходило.


А як і є,
то він не від Творця.
Не сонце це,
якесь нічне світило.
І навіть він –
не ранішня зоря.
Лише блудливе,
місячне страшило.


Бо з уст його
не слава, а іржа.
В очах - не іскра,
вигоди зубило.
В рядках не правда,
а гірка смола.
Таке собі,
словесне мотовило.


Ну а поет
запалює серця.
І не лукаво чинить це,
а щиро.
Його слова
вертають до життя.
Талановито, мудро,
справедливо.

2010

Спаси нас, Господи, спаси
Від вавілонського розтління,
Від пут лукавих сатани,
Жбурляння в ближнього каміння.
Від братовбивчої війни,
Від тісноти, вельмож свавілля,
Від всіх мерзот земних спаси,
Не приведи до божевілля.
Від многобожності храни,
Нас збережи в єдиній вірі,
Щоб православія стовпи
Не розхитали маловіри.
Від отих ідольських принад,
Поганського стовпотворіння,
Від блуду, скверни і стократ
Того, мамоновго служіння.
Й тупого леза суєти.
І від словесної прокази.
Звільни нас, Господи, звільни,
Зішли свої дороговкази.
Прости нам, Господи, прости,
З правиці дай своєї сили,
Щоб розступились вороги.
Молись за нас, Володимире,
Щоби не темряви сини
На Україні царювали.
Зішли нам сина ізгори,
Дай пастуха нам для отари.
Спаси нас, Господи, спаси.
На люд цей вилий розуміння,
Від всіх марнот убережи
І приведи на шлях спасіння.

2009 р

В. Л…

Іржа до кожної частини
Добралась древнього ножа,
Який століттями донині
В землі похований лежав.
Чия рука його тримала?
Чия на гострім лезі кров?
Сумну історію помалу
Окутав мороку покров.
Але проймає страх до дрожу
Мене, як думаю тепер,
Що, може, саме цей ось ножик
Тримав безжальний людожер?..
Чи, може, хтось добро на возі
Своє запекло боронив
І кинув ножик при дорозі
Із тілом ласим до нажив?..
А, може, пращур мій хоробрий
Колов ним ворога в бою,
Котрий із наміром недобрим
На Вітчину ішов мою?..
Додати тут щось може кожен,
Та не потрібно знать ім’я
Того, хто міг і, певно, зможе
Все те, чого не можу я!

17.12.10.

Упертий чуб, замурзана долонька...
Чи переплутав згортки чорногуз?
Мені усе ночами снилась донька.
То звідкіля ж узявся... сажотрус?

Їжак малий!.. Ні бантиків, ні кісок,
М'ячі, рогатки, голос - як дзвінок:
"Бридкі котлети! Чипсів і сосисок!
Котлети, мамо, - їжа для жінок!"

Ура! В атаку!.. І летять подушки,
Стільців уламки - мов уламки шхун.
Втішав мене, й почухував за вушком
Ведмедик Пух - досвідчений шпигун.

Всього було: врожаї та обжинки,
І помилки були - глухі кути.
Така у мене доля - мами й жінки -
Скарби оці нехитрі берегти:

Наш дім ясний, берізку світло-русу,
Старі листи, незайманий папір...
... Неспішно, гордо голить перші вуса
Мій син. Мій "Нобель". Мій найкращий твір.

Наталя Пасічник
поезія **** (“Пастух бджіл”)


повний місяць – тому і не спиться
у корі кровоточить стріла
там за річкою лігво левиці
що удень левеня привела

її кігтів напруга сталева
аж німіє бурхлива вода
і худі голомозі дерева
розбігаються мов череда

хто тут здобич - йому вже не дивно
що горить під ногами земля
якщо маєш для них щось поживне -
омине тебе чаша сія



пародія

Повний місяць чи місяць рогатий,
Чи Амура під серцем стріла –
В тому ліжку небажано спати,
На котрé ти мене привела.

Твоїх нігтів напруга сталева,
А в очах ненаситна жага…
Я не дуже подібний на Лева,
Ну, в прелюдії трішки хіба.

Буде крик, і блаженство, і сльози
(Полювання таке непросте),
Аж дерéвце худе голомозе
Із цікавості в шибку вросте…

І савана не буде вже раєм:
Щось поживне – між персів долин.
Хто тут здобич – ніхто не вгадає
Серед тих простирадл і перин.

Знов в очах нетерпіння іскриться?
Дай спочити, хижачко моя…
Не піду більше в лігво Левиці –
Омине, може, чаша сія.


17.12.2010

Світів розхристане дозвілля
На перехняблених віках,
Тривожно зиркало запілля -
Як гегемон означив: «Швах!», -

Незаперечного привілля
Вітальних розкошів братви;
Ґудзами гадилося гілля
Там де висіли Я і… Ти…

В європах од роздолля мліли,
Тлумач не знає всує «швах»,
Тай ґудз, де Ми осамотіли,
Перекладе: «Акбар Аллах»:

Він бо, із поясом шахіда,
Кидає в гущу марноти
Пекельний виклик селевкіда –
Зойк Олександра з-за пітьми:

Ні, не віків, а тьми, - що завтра -
Гадюччям перехопить карк,
Підвісить нагло на гілляччя,
Тлумач збагатиться на «шварк».

Аллах не вбивця – знелюдніли,
Хіджаб – цнотливий Бога знак.
А те, що жити сито хтіли…
Свиня корито мріє в снах.

Прокине, гак різник устромить
В ребро, підвісить на окіст.
От, тільки… Єва не заломить…
Вуджений, шлунку акафіст.

Ти доспівав мене,
А я тебе згубила
На вістрі всіх прощань
І дотиків на "ти".
Уже зима комусь
Посеребрила крила,
Вростаючи у сон
До вічності крихкий...
.
Зболіло тепле «ми»,
Зворожене по зорях.
Розтануло у ніч
Розгойданим човном.
Лиш пам'ять про любов
Заколишу, мов сонях.
Жовтогарячий сплеск,
Що кутає руном.

Від скерцо квола тінь,
Шифрована у титрах,
Ховає блиск зіниць
У хворобливім «ні».
Укотре визнаю:
Вросла у тебе, звикла.
Мій кришталевий міф,
Віднайдений на дні.

Нехай не рути цвіт –
Байдужості колюччя
Здирає серце в кров.
Яка вага сльози?
Серед усіх вітрів
Вхопитись за поруччя,
Якщо нема руки
Посеред тУги зим.

Бо так уже навзрид
Кигиче пам’ять п’яна,
Всі вишиванки снів
Зіжмакавши в туман.
Шемрання золоте
Загоїть ніжно рану
І проросте у світ
Наскрізно. Рвучи стан.

Ти доспівав мене…
І що кому до того?
Нема шляхів у рай,
Як раю не було.
Таврує місяць сум,
Всміхається дворого
На два шляхи у синь.
...Вистуджує чоло.

12.12.2010.

Господи, скажи мені, що робити далі, бо я не знаю.
Я у тебе не вірю, та це не значить, що тебе немає.
Так само - я вірю в нього, але чи завжди вірю йому? Боже...
Коли я його цілую - це дуже на сповідь схоже.

Господи, скажи мені, що робити далі, бо я не знаю.
Він мене у пекло кидає, а потім знову до раю.
Ви друзі з ним, безперечно, а може й рідня по крові.
А я ж навіть не людина, а просто маленький кролик.

Господи, скажи мені, що робити далі, бо я не знаю!
Він у мені вже розлився Дніпром, Нілом, Дунаєм.
Боже, від тебе до нього піду, і ти ж не спиниш...
До молитви складаю руки, а на них - запах його спини...

ми спимо, наш будинок хитають вітри,
хитрим звіром у тебе втискаюсь таємно.
тихо подихом холод з долоні зітри,
і зі мною впади в ніч поганську і темну.

я тебе заколишу, коли ще не сніг,
але вже не дощить, і до щему у серці
буду слухати пульс, ледь торкаючись снів,
щось між нами міцне - на вітрах не порветься.

щось між нами вночі, але ранок прийде,
упаде біля ліжка, знеможено голий,
нас за руки візьме і потягне крізь день,
аритмію ховаючи у корвалолі.

алкоголем у спальних районах черкас
проливаються крани, а тіло, як вата.
хитрим звіром з долонь вигризати екстаз,
біле екстезі вдячно готова лизати.

але зараз - не час, тепло й темно мені,
застрягає туман між будинків типових.
ми спимо, по-звіриному втиснувшись в ніч,
і вітри обвівають тринадцятий поверх.

Відлига...

Відпустило.
Відлягло.
А вже здавалось -
ніч не перебути.
Така журба
вмерзала у чоло.
Така розпука
вила в серці люто.
Такий
вривався в душу
сніговій -
надію замете, -
накоїть лиха...
...Ти все-таки прийшов,
світанку мій!
Сльоза...
печаль нетануча...

...Відлига.

07.12.2010

Знімай шкарпетки, ховай мандати,
Я вибираю - тебе кохати!

Мій депутате, ходім у спальню!
У нас питання ще є нагальні.

Голосування, відкриті списки,
Гарячі кнопки тремтять під тиском.

Єднання блоків, шаленство фракцій...
Стомився, любий? Продовжим вранці!

Мій депутате! Кохаю палко!
Причарувала мажоритарка.

Я часом мрію: ранньою порою
Зайти в обшитий дубом коридор
Приклад МГ погладити рукою
Ледь чутно пересмикнути затвор
І ввічливо та чітко запитати
Про перспективи збільшення зарплати

Тобі довірив вогнище
Кохання.
Від дощів
Не вберегла дві іскорки –
Їх вітер
Потрощив.
Шукаю в мокрім попелі
(романтик
у плащі),
А ти вже ноги витерла
Полотнищем
Душі.



2010

Сама розвівала важку неминучість неба,
Сама укривала туманами плечі міста,
І біль лікувала осіннім гірким плацебо,
Коли облітали берези під ноги листом.
Сама заливала нудні вечори дощами,
У сонячний обрій сама проводжала пісню,
І в тій самоті, що як море лягла між нами,
Шукала до тебе у сни найкоротшу відстань.
Сама – акварелі степів і калюж графíті,
Сама – і прозоро, і трепетно-еротично,
Сама… Обірвалась. Снігів би на голе віття.
Змахну рукавами… – і випурхнуть білі січні.

викрадати тебе не буду
з мавзолеїв, ілюзій, фільмів.
не робитиму ляльку вуду,
ще хвилина - і станеш вільним.

вибирай для дуелі зброю!
секунданти спітніють згодом.
я не ксена - принцеса воїн,
але буду стріляти, згодна!

ні, не цілюсь - сльозяться очі.
перший постріл. відсутність звуку.
негодованим тамагочі
простягаєш картинно руки.

відбувається швидко все це:
ось гаряча шалена куля
під схвильований свідків шепіт
відбивається рикошетом
від каміння, що в тебе в грудях, -
і моє розриває серце.

Усі птахи живуть в польоті,
А Чорногуз лапає жаб в болоті.
Микола Кум (с)

Кумкаю на жаб»ячі я теми,
Кумом я Миколою зовусь,
Я розвів болото на «ПееМі»,
І своєю смілістю горджусь.

Я люблю, коли ото у віршах
Явища трапляються такі:
Сморід, блювотиння якнайгірші,
Харкотиння, а також – плювки.

Чистоплюїв ріжу на капусту,
Помага мені пекельна рать.
Я люблю, коли кругом розпуста
І усе на світі – обсирать.

Ви пишіте про кохання знову,
Святість я у ньому розтопчу,
З лицаря зроблю я Казанову,
І в багно лицем його вмочу.

Я тут просто «шоколадний» заєць,
(Де ви вовка бачили ходу),
Я - поштивий, «ласковий» мерзавець,
«Жартом» вас до сказу доведу.

Всі, хто матюки тут загинають –
Під моє ховайтеся крило.
Вміло бо своїх же захищаю
Я – брехні і підлості король!

18.11.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Ставить жінка в бар горілку
Та словами хльоста:
Не чіпай цю пляшку тільки, -
Хай стоїть для гостя!
Уночі, коли голубить
Нетерпляче, грішно, -
Не чіпай! - кажу крізь зуби, -
Хай стоїть для інших!..

Мій Господи, я знову ожила!
Спасибі за чудесне воскресіння.
Як довго я у ньому не була, -
У цьому сні, що схожий на спасіння.

Ті очі, що обожнюють мене...
І ніжних рук освідчення відверте...
Нехай мій дім світанок обмине, -
О, Господи, не дай мені померти!

...Отямилась у ліжку, як в труні,
За марево хапаючись панічно:
Я й досі ще КОХАНА - в тому сні.
Навіщо я прокинулась? Навіщо?!

11.2010

Чого тобі? Чого піджав хвоста
і дивишся на двері, як на Бога?
Така в обох сьогодні непроста
робота – дожидатися... Небого,
у мене бутерброд, як хочеш, є.
Та не давись, хоч трохи пережовуй.
Сідай до ніг. Не надто, а стає
тепліше. А дощить з учора. Жовтень...
Ця черга нескінченна, як сльота.
Чекання сохне цуциком при вході.
Отак в порогах вистоять літа,
а двері не відчиняться – та й годі...
15.11.10

Навиліт прострелене
Літо останнього року
Напише слова
У контексті симптомів самотності,
Сумнівна утіха
Посмертної слави пророка
В своєму окремому
Етносі чи мікрокосмосі.

Я випав з процесу
І випав, напевно, назАвжди,
Я випив усе,
Що було мені нині прописано
І ця суєта
Поза вектором кривди і правди
Останній мій день
Відкоркує, пригубить і висосе.

Я випав з процесу -
Зате прописався в обоймі,
В обіймах тривоги
І непереборного відчаю,
У цьому святому
Братерстві приречених воїнів
Не важить ні слава,
Ні честь,
Ні партійні посвідчення.

А важить уміння
Вгризатися в землю зубами,
Зриватись в атаку
Назустріч смертельному пострілу,
Ми вічні герої
Старої кривавої драми,
Навіки й посмертно
Загублені в часі
І просторі.

Ці простір і час -
Як мазки однієї палітри,
Написані ними полотна
Сміються і шкіряться...
Я випалив небо
Цього передсмертного літа
І вибив з-під піхов його
Перекошені милиці.

Я видів, що коїться,
Відав, що буцімто смертний,
Я вивів для себе
Цю найсправедливішу формулу,
Що той, хто нас виписав -
Може так само і стерти
Від щирої ніжності
Чи від пекельного
Сорому...

Є звук дощу – тріскучий і нудний –
аж вирватися хочеться назовні,
вдихнути грому, свіжості озону,
хоч доведеться мокнути під ним...

Ось тиша, і нема у світі тиш,
таких, як ця – глибока і тривожна...
Її, мов кулю, пережити можна –
коли ти в неї кулею летиш...

Онде зоря – холодна і бліда –
зірветься раз і зойком озоветься
востаннє у чиїмсь розбитім серці,
коли до нього вторгнеться біда...

У тиші тиш, у глибині очей
є промінь Богом даний, що не гасне,
бо щастя ним, освячується, власне -
до серця капілярами тече

2009

Білий храм. Білі хмари, немов лебедине крило.
Ти у білім костюмі, надія свята і безгрішна,
білі думи-стібки, рушникова ця гладь білосніжна,
білим сумом бентежать твоє неспокійне чоло.

Ніжно-білі троянди в саду і на білім обрусі,
білі вина у білих відерках на білім столі.
Так врочисто кругом, що і мушки не чути у вусі,
ніби в гості чекають блаженнійших і королів.

Білий кінь зачекався в гаптованій білим попоні.
білим подивом біле повітря вдаряє у скроні,
білі пера дрижать тихо в білому плюмажі.

Білий прапор вже кличе до миру і доброї волі.
Білу манну із пуху дарують алеям тополі.
Тільки я ще у чорному. Досі. Ще доки, скажи?

07/11/2010

знай:
кожною ранкою, подряпиною, синцем
хворію за тебе, коли ти живеш он-лайн.
вже й осінь минає, а в мене і досі це
тремтіння колін, затавроване тегом "рай".

провалені спроби нарешті побути вдвох -
закладене в генах повернення у едем.
вирощує яблука наш особистий волхв,
чекає, коли ж ми дозріємо і прийдем.

пірнаю у тебе, немовби жак-ів кусто,
червоним фарбую у календарі число.
привіт, мефістофелю. хочу сказати "стоп",
щоб нас у офф-лайні зимами замело.

залетів у дім з тихим леготом
чорним вороном, білим лебедем

заспівав про всі свої горесті
чорній ластівці, білій горлиці

"ой загой мої крила ранені,
пізня пташечко, зоре ранняя

ой загрій моє серце зимнеє,
пізня осене, рання зимонько"

не зрослось крило, серце зниділо,
і чуже тепло остогиділо

полетів ледь світ полем ораним
чорним лебедем, білим вороном

............................

на пусте вікно тихо молиться
сива ластівка, сива горлиця

Ось і довшають в озері тіні,
Затіка в них вечірня імла,
Тиша всілась мені на коліна
І як милого, враз обняла.

В її чарах - незвідана сила
Сповиває усе мирним сном.
Листя золото все потьмяніло
Бо дріма й не блищить більш воно.

Вміло пестила пальцями тиша,
Цілувала мене у чоло.
Смаком-запахом спілих вишень
Мене раптом всього обдало.

О гармоніє сну первозданна,
Медитація вічності ти.
Лиш тобі ця безмовна осанна -
За це щастя чуднЕ - німоти.

31.10.2010 р.

Іду на луг ледь світ босоніж:
не наполохать трав, бо сонні ж.
Боюсь, ступнувши, не прим’яти
цей килим з чабреців і м’яти.
Роса, туман.... Та чую, вище,
у верховітті пташка свище.

Чуттєвості і тиші в’язь
відкіль в душі малій взялась,
щоб так, як в казці – ані руш!
Лиш поповзом, неначе вуж,
крадеться ранок поміж віть.
А соловейко „фіть” та „фіть” –
з туману співом вирина.

Згорнула крила далина
ще звечора – тепер дріма,
Допоки дня іще нема.
Хоча вже ранок запалів
поміж долонями полів.
За мить у небо піднесе
цвіт сонячний, пробудить все.

Німую. Лиш маленьке „я”
до світу серцем промовля.
2006

Который день море сморщенное и стылое,
вчера ветер с вечера берег так изнасиловал,
что волны смыли след последнего дикаря.
Забытый кем-то на рейде макет кораблика,
прикованный якорем, движется по параболе,
стремясь избежать неизбежного декабря.

Гуляешь утром от завтрака и до тополя,
насквозь отсырев к полудню, как труп утопленника,
в обед напиваешься чая и коньяка.
Подолгу смотришь на небо меж кипарисами,
на мокрый железобетон пустующей пристани
и куришь с видом просоленного моряка.

Остыло все, что способно меняться к лучшему,
синоптики ждут от судьбы и погоды случая,
чтоб объявить о том, что завтра повалит снег.
И это, пожалуй, сможет еще обрадовать,
ты хочешь зимы, новостей, ты включаешь радио,
но там – тишина, и по-прежнему снега нет.

А я губилася в тобі,
як губляться в чужих парадних.
Шукала почуттів і правди,
брехні і кольору,
аби
не думати, а бігти ніч
через ілюзії, що сняться,
до спогадів, які в п’ятнадцять
лишали серце на стіні.
І я лишалась довго,
і
між поверхів на сірих сходах
я плакала, дурна і горда...
І світ так боляче горів...
Ніщо незмінне.
Пропаду
в тобі, випалюючи словом
зерно, на жаль, а не полову
на жаль, у серці – не в саду...

В нас така глибина... Заздрять шахти, метро і люди.
В нас така висота! Не омріював жоден ікар.
Я тебе збережу від істерик та від застуди,
Мій маленький, але найдорожчий у світі скарб.

В нас мовчання таке... Словники припадають пилом.
Наші ночі хмільні - поза рамками кама-сутр.
В нас така висота... літаки опустили крила.
В нас така глибина - атлантиди таємна суть.

В нас таке, в нас таке!.. Не кричати про це капслоком,
Не писати у статуси всіх соціальних мереж.
Я щаслива! Мовчу... Бережу наш маленький спокій,
Найдорожчі слова, віддзеркалені у - "я теж".

Предмет моєї заздрості - пташа
З великим жовтим дзьобом немовляти.
Ніхто його не вчить складать вірша
(Якщо точніш: ніхто не вчить співати).

Ніхто не каже, як бунтує грім
У небі, від безтями чорно-синім,
Як жовта гілка в докорі німім
Стуляє листя у мольбі осінній,

Яким життям весняний світ буя,
Як гнізд чернетки перекреслить летом...
Не зна цього ДОПОКИ ластів'я,
Як і не зна, народжений поетом.

... Щасливі птахи! Все у них ладком:
Несуться кури, плачуть гуси дикі,
Ширяє крук не білим голубком.
Бубнять індики, бо вони - індики.

Та "син людський" співає, як поїв...
Тому вважаю вічною проблему:
У наших товариствах солов'їв
Ще довго будуть квакати "не в тему".

В таку погоду можна тільки пити
Гіркополинну суміш швецьких трав.
Уже б і дощ, здавалось, перестав,
Графіті осені поплямувало плити
Мишаво-сірі. Жовтень наслідив
На аркушах буденного реалу.
Сьогодні осінь небо вкотре прала,
Щоб звести плями веселкових див.

Ми не збіднієм тим, що віддаємо.
Дні згорнені сувоями церати.
В таку погоду добре Книгу взяти
І пити Вічне, солодко, до щему.

Мені не достатньо слів
і шкіри відчути вчора.
На тебе давно змалів
цей дім і кімната хвора.
Мені не стачає рук
і пам’яті, щоб згадати
твій голос і кожен рух,
і те, що уже не дата...
Мені не найти в кутку
душі ані сну, ні сили.
Ти знав мене, та не ту,
що сонце в собі гасила.

МАРСІАНСЬКЕ КОХАННЯ

Вже сивіє потроху мій волос,
Тихо час робить діло своє,
Я тебе поцілую у голос,
Марсіанське кохання моє.

Я тужу за тобою у пущі,
Шлю сигнали на ніжний радар,
Дотик голосом теплий - цілющий,
Це - кохання солодкий нектар.

(…………………………….)

Я. Чорногуз

Ти на Марсі, а я - на Венері
(пародія)

Ти на Марсі, а я - на Венері,
Посилаю сигнали в радар.
Ти смієшся, а я знемагаю,
Бо солодкий кохання нектар.

Ти далеко, а я, люба, грішний
На Венері… Лиш осінь мине…
Прилечу я до тебе, кохана,
Як Венера відпустить мене.


25.10.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Є молодість.
О, як же це багато!
Є Божий Дар.
Твори, якщо дано!
І задум є.
А задум - це початок.
Є доля -
ніби чисте полотно...
А далі що?
А далі що?
А далі:
палітра барв
і пензлик у руці.
Й сто-енна спроба -
кольору печалі...
...Та головне,
щоб десь наприкінці,
пройшовши
крізь остуду і горіння,
пізнавши
ґвалт хули і слави грім,
не проклинав Митець
своє творіння,
впізнаючи
себе самого
в нім.

24.10.2010

В таку погоду можна тільки пити.
Ліхтарне світло п’ють гермафродити
В осіннім парку, туляться до ніг
Трикольорові кішки, кольорові
Трикішки. По короткій післямові
До пляшки підступає перший сніг.

Ми застрягли надовго. Можливо, навіть навіки.
Шахтарів порятують у Чилі, а нас - ніколи.
І Христос нам не вчитель, і час нам уже не лікар,
Ми потонемо в суміші прип"яті, пива і коли.

Хто засудить країну, в якої і суд - на продаж?
Хто влаштує на виході з себе нам екзит-поли?
У народної влади немає давно народу.
І дитя оніміло, не крикне - "король же голий!"

Веселись, окупована вкотре файна юкрайна!
Їхні душі святі, їхні руки не крали нічого.
Засміється гарбуз на хеловін дико й печально,
І калина проллється кров"ю тобі під ноги...

Північ
вигнулась у танці
неприрученим котом.
Місяць
вурдився у склянці
кисло-срібно молоком.

Нічка
наче ненароком
оголила всі зірки.
Легко
реготом-підскоком
переплутавши думки.

Чорно-
кицині тривоги
заримовані у ніч.
Подих
скотиться у стогін,
затремтить на денці віч.

Дівич
блідне-визирає
З-під хмарини королем.
Темінь
зримо рівна раю,
огортає в сон плащем.

Шурхіт
бісером ховався
по кутках, котився з рук.
Вича-
кловувався щастям,
переплавленим у звук.

Капе-
люшок диво-панни –
квінтесенція спокус.
Ельфи,
відьми аж до рання
переспівували блюз.

Місяць
зради не побачив,
роги виставив у світ.
Повня
зріла ніжно, наче
солодила схиму літ.

Медом
згірклим диких тіней
помережаних в обман,
тиша,
вкуталась осінньо,
струменіючи в туман.

Північ
загадку кришила,
щоби старчило на всіх.
Дивом
казки мерехтливим
колисала в серці сміх.

23.10.2010

Я бачу осінь. Осінь каже: все -
за мене, і за тебе, і за тишу.
Безлистим віттям спомин заколише,
у пам'ять літа барви занесе.

Я бачу осінь. Осінь каже: все -
усе безмовне тишею речисте,
як цнота первородством грішним чиста,
як немовля, що в мами груди ссе.

Устами ніжними припавши до соска,
не відає, що вже по цей бік часу,
що світ його народженням почався,
що час його в пружинну мить стиска.

Я бачу осінь. Осінь знає все -
ніхто того не сміє заперечить.
Від першого листка до самозречень
життєву мудрість в пам'яті несе.
23.10.2010

Мій закоханий хлопчику з теплими віями літа,
чуєш, море сьогодні співає, шумить особливо,
проникає повз розум до кінчиків пальців припливом.
Чи надовго...а втім, це для нас не настільки важливо –
ми готові піддатися шторму, в безодню летіти.

Прибуває вода, повний місяць вихлюпує хвилю,
що опівночі сяє, і котится сріблом по шовку,
наче клич порятунку для вічно самотнього вовка,
що об волю спіткнувся, аж заздрісні зорі помовкли...
Ти не спиш? - Ні не сплю, видивляюся завтрашнє, мила.

Краще спи - в білих віях на завтра зірветься завія,
срібна хвиля заб’ється гольфстрімом у чорному вирі,
спам’ятається літо, поспішно відбуде у вирій.
А оте, найдорожче, як золото, стане нещирим -
ти не віриш?.. наївний, посміє, звичайно ж посміє...

Осінні губи запаху журби:
на тілі легко розчинили слово.
Ти справді, любий, ніжно-золотий...
Але мені усе ще полиново.
Ніяк не вірю в те, що полюблю, -
як важко бути білою до світла!
Медова квітка у твоїх очах,
свята і дика, поночі розквітла.

2010

Ні, не боялась - увійшла...
Напевно, сталось:
Чи заблудила, чи знайшла,
Чи закохалась?
Бажання неба і землі -
Вогнем у келих!
Барвиста мить на синім тлі -
Немов метелик.
Блакитне жилочки биття
На скроні терпне.
Яке то буде в нас життя,
О, мій нестерпний?
Хто знає, може, порух той
Не варт мізинця.
Куди Ви гоните авто,
О, мій чужинцю?
За стільки років, стільки миль,
І все - навмисно?
Якийсь такий безмежний біль
Край серця зблиснув
І так затис у кулаці,
Незграбний, дужий...
У Вас краплинка на щоці,
О, мій байдужий.
Не окільцьована душа
Блискучим німбом -
Бузкова квітка чи пташа,
Чи біла німфа?
Таке в мені життя горить
Жовтогаряче,
А Ви не хочете прозріть,
О, мій незрячий.
Чи заманулося богам:
Піском - у вічі?
Чому я знов скоряюсь Вам,
О, чоловіче?...

1999

Прощай і все, нічого більше.
Листок кленовий вмерз в граніт.
Де планувалась березіль ще,
Дві дати і солоний слід.

Оплаче віденська кав’ярня
Потрійний флейм за сорок днів.
Маленький Принц із буцегарні
Свій кращий трек відбубонів.

Липке віконце Інтернету
Підсліпло. Шальки аніхить.
Мій Принце, на яку планету
Змією вкушений летить?


20.10.2010

Сіллю на душу…
І все – і життя збулося.
Не як хотілось,
А хочеться все не так.
Молиться матом гірка моя Малоросія
Вже окаянна, але ще ледь-ледь свята…
Корчаться сміхом крізь сльози
Нульмовні діти…
Їм би рости ще, поплакати через сміх.
Генам козацьким,
Забракло під сонцем світла…
Генам, що в силі збезсилені і самі…
Падає листя із кленів,
Дуби сивіють,
Тільки крізь рани дощу молодіє день…
І стоязичіє гоголівського вія
Мертву ілюзію бАтьківщини пряде…
Сіллю на душу,
І ніби життя вдалося…
По-постмодерному чайки пливуть назад…
А на околицях тишіє стоголосся
Пісні,
Що хоче, аби почалась гроза.


2010

Ну що, сумний бродяга міста?
Розумні очі повні сліз.
Сліди нашийника-намиста.
Домашнім був, а нині в ліс.

Зайди, зігрій кістки старечі,
бо шерсть руда в дірках від ран.
Це символічно так, до речі, -
ти сам прийшов під мій паркан.

Не бійся, друже, вмощуй лапи.
Прописка в нас тепер одна -
обоє ми зазнали втрати.
Лягай на плетиво рядна.

Не заважаєш тут нікому,
лежи у теплому куті,
На двох розділимо ми втому.
Смакуй кісткове асорті…
18.10.10

Гойдає вітер віти. І світ іде на спокій.
Малює жовтень вкотре мої яскраві сни.
В очах у тебе небо-високе і глибоке...
Такого не було ще у мене восени...

Запахло мокрим лісом-малює просинь осінь...
Курли-курли у небі-без болю і жалю...
А в тебе сонце грає із листям у волоссі...
І я тебе сильніше від осені люблю!..

2010

Плету байки. Плету віночки з літер.
Слова мені - горіхова нуга.
А у житті -розпатлана, як вітер.
Якась така: ні баба, ні Яга.

Із губ не мед - слівце солоне лине
(Та промовчу, бо скажуть дами: "Фе!")
Я, радше, бузина, а не калина
Й ношу нееротичні галіфе.

Несе мене в політ мітла,- не крила
( Нездалі форми, гіркуватий зміст).
Була комета!.. Лиш перегоріла,
На згадку залишивши роги й хвіст.

Вперед, вперед! - не знаючи спокою,
Бо мертвий півень проса не клює.
Запам'ятайте: я - завжди з мітлою.
Полюбите, - любіть таку, як є.

Нібабські жарти - не в догоду Грею.
Вітрила - вірші... Що там говорить!
Щоб жінка залишалася зорею,
Спочатку треба небо сотворить.

Не відаєш моєї туги, Торусе*,
Як біль стікає по щоці зміїно.
Не снила перелунням хвилі голосу,
Лиш проростила образ – ніж у спину.

У лабіринті Мінотавра плутаюсь,
Людинобик, помножений на Всесвіт…
Ковтаю мейли жадібно. Зі скупістю
Ловлю слова, ловлю у комах трепет.

Свідомість – нитка Аріадни – знищена.
Надламана пригіркло-срібна втома.
Останній спротив покриває тріщина,
Яка різниця: перший ти чи сьомий?

Коли невтрачене палає стосами,
Крещендо храму – ритуальне дійство.
Цей діалог минущий – ігри розуму,
Означені у віртуальне вбивство.

В очах Мадонни не знайти розгрішення,
Шрамуєш душу амальгами вправно.
З тієї – у життя вагою – відстані
Сприймати все, як є. Бо звише дано.

16.10.2010

Он сяйнула золотом береза
Між зелених і густих ялин.
Мов прорізала жовтавим лезом
Зачудований озерний плин.

Аж вода всміхнулась кришталева
Й потепліла, як у літнім сні,
Мов гуляти вийшла королева
З фрейлінами в сукні чарівній.

Ніби поверталася із балу
І на трон присіла край води...
Й золотаві рибки застрибали
Радо так, мов крапельки-меди.

І про цю достиглу вроду скаже
Сон мій, уклоняючись красі.
Кущ багряний тихо - вірним пажем
Біля ніжок сонячних присів.

17. 10. 2010 р.

Алеї промерзлі
Самотніють пахним листям…
Доволі, що осінь…
Доволі, що сотні доль
Блукають міжлюддям.
І ґвалтом долонь взялися
Порожні кишені…
Лелече колись гніздо
Змаліло в безптастві…
Доволі, що осінь…
Вітер
збентежено морщить
Дитячі ще чола хмар.
І ніде згубитись,
І ніде хоча б зігріти
Стару ностальгію,
Що проситься вже й сама.
Мелодія листя
Лягає комусь під ноги,
І стогне, і плаче, і корчиться,
Бо жива.
Доволі, що осінь, а людям і не до того…
В країні самотностей,
Певно, тепер жнива.


2010

Я бачу осінь. Осінь каже - "Все!
Гуд бай! Соу лонг! Адью!” – ну і так далі,
Я бачу – там Семен теля пасе,
А там – зворотна сторона медалі.

Я бачу все, неначе той рентген
Я зазираю в саму серцевину,
Я бачу, як вмирає Карфаген,
Я бачу – Леннону стріляють в спину.

Першопричину бачу всіх причин,
Як гине правда, звідкіля беруться чвари,
Але на смак ця правда – як полин,
І я вдягаю чорні окуляри...