ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Кучерук
2025.02.07 13:26
Як важко і сумно без тебе, матусю,
Літати у мріях, впадати в гріхи, -
Зважати на час і мотати на вуса
Оте, що звільнив од нальоту трухи.
Набридло вчувати нікчемні поради
Про рух уперед без проблем вороття,
Аби не здаватись овечкою в стаді -
Між в

Євген Федчук
2025.02.06 15:32
Як дорвався Янукович до влади в країні,
То почав народ ламати він через коліно.
До Москви потягся зразу – йому ближча була.
Про вступ до Євросоюзу одразу ж забули.
Панували в Україні ницість і обман.
Тоді люди в знак протесту вийшли на Майдан.
Хоч М

Світлана Пирогова
2025.02.06 09:09
Зима прийшла, цілує місто в тиші,
сніжинками торкаючись легенько.
Чарівною народжується... втіха.
Цей Божий день у серці ніжно тенькнув.
Нарешті, скинута завіса сіра:
туманів і дощів етюди мокрі.
Небесні сакви снігом сіють,
Який кружляє, виробляє р

Віктор Кучерук
2025.02.06 06:58
Уже так рано не смеркає
Межи засніжених осик,
Хоч сонця диск крутнувсь над гаєм
І, опускаючись, поник.
Але не вщухло денне світло
І сніг полискує, як ртуть, –
Ще гілочки, неначе мітли,
Шумлять і в груди м’яко б’ють.

Олена Побийголод
2025.02.06 04:25
Дні 35-й, 36-й і ранок 37-го. Повернення Телемаха)

1.
Мудра Афіна удосвіта
в Спарту примчалася в милі, –
там Телемах, геть без досвіду,
так і гуляв на весіллі.

Уляна Світанко
2025.02.05 23:07
Послухай тишу, бо у ній слова,
Легенький гомін лісових фіалок,
Безликий спокій серцем відчувай,
бо дивом муки відлетіли вдалеч.

У тиші музика завжди жива:
мелодія любові та розлуки,
прадавня, незбагненна таїна,

Володимир Бойко
2025.02.05 22:38
Трепетно слова
Для тебе добирала,
Зріли ті слова
У радості й журбі.
Краю рідний мій,
Я хочу, щоб лунало –
Як в любові я
Освідчуюсь тобі.

Ярослав Чорногуз
2025.02.05 22:11
Здається, горе розіп'яло...
Та ні, то темна смуга лиш.
Чи неприємностей навала
У серце вжалила сильніш.

Воно дурненьке і вразливе
Не має захисту броні.
Як те пташатко полохливе --

Володимир Ляшкевич
2025.02.05 16:10
Встали ми до сонця
у вогні навали -
вороги за смертні
узялися справи!

Зрадники впустили,
Інші підсобили.
Та народ не здався,

Віктор Кучерук
2025.02.05 07:29
Не обманюй серце знову
Тим, що можеш не ревти, –
Що діяльно і святково
Виглядаєш нині ти.
Хоч душа ще молодіє
І відчутно кожен м’яз, –
Не блукай безцільно в мріях,
Не марнуй даремно час.

Уляна Світанко
2025.02.04 20:10
По шкірі розсиплеш зіркИ,
Сузір’ями бавишся ти,
Розв’язуєш петлі вузькі,
Й ледь чутне в безодні: прости.

Вуста промовляють: кохай!
Вогнем обпікаєш - до тла,
Щоб тілом мурахи… нехай

Артур Курдіновський
2025.02.04 19:39
Молюся Богу. Поетичне слово,
Написане на білих сторінках,
Несе добро і силу загадкову,
Розвіюючи безпросвітний жах.

Безпосередня щирість - це основа
Та головний рефрен в палких серцях.
Від себе додаю: "Живи, любове!

Віктор Кучерук
2025.02.04 08:09
Відтанцьовує дощ розпочату відлигу,
Надоложує впевнено згаяний час, -
І поволі звільняється гравій від криги,
І відразу дерева позбулись прикрас.
По колюжах лопочуть краплини сріблисті
І дзвенять на каміннях підвищених площ, -
Наче лан восени, обезл

Олена Побийголод
2025.02.04 06:20
День 35-й. Одіссей у Евмея)

1.
Після розмови з Палладою
перший візит Одіссея
(згідно з її же порадою) –
до свинопаса Евмея.

Олександр Сушко
2025.02.03 13:19
В болючій тиші всю війну живу,
В обіймах помирає світла муза.
Вона зі мною поруч у рову
Ділила навпіл хліба черствий кусень.

Вже не болить одірване крило,
Заструпилася на душі кровиця.
В руці граната. А було стило,

Віктор Кучерук
2025.02.03 06:06
Під ногами тріск і слизь,
Сонця промені згори, –
Не такі вже, як колись,
Вільхи, клени, явори.
Аж не віриться, що сам
Школярем садив цей гай,
Де стоїть пташиний гам
І лиш зелені розмай.

Сонце Місяць
2025.02.02 22:11
Ех, катма щастя,
або – Не в цім ось житті
Чим більше кплю з негараздів
Тим трудженіший мій сміх
На біду загубивши із часом
Щось властиве мені
У чому користь, сказав хоч би хто
Чи, як не твориш молитви

Іван Потьомкін
2025.02.02 21:58
Міріади доріг на землі пролягло.
Вже у космос лаштуються діти.
А мене тільки й тягне, що в рідне село.
Кажуть – так починають старіти...
Боже ж, як тут змаліло все.
Навіть шлях до Дніпра скоротився.
Я прибульцем стою і тамую щем.
Щем гіркий, що під

Ніна Виноградська
2025.02.02 15:05
Осінній Сейм і кольори осінні,
Засохли трави скрізь на берегах.
Берізки жовті, небо синє-синє,
А вдалині на Суми давній шлях.

Ще дивляться у воду потемнілу
Край берегів прив'язані човни.
Петрів батіг свої тримає стріли,

Леся Горова
2025.02.02 14:44
Коли плечі, давно стомлені,
Знов аларму торкне полум'я,
З однією на всіх долею
РозігнУться хребти зболені.

Там окопних ґрунтів місиво
На руках, на щоках - міксами
З поту, крові, та все - мізером,

Євген Федчук
2025.02.02 13:37
Хто з нас – із тих, хто при Союзі жив,
Не пам‘ята трагедію Хатині.
Вона вже трохи призабулась нині.
Тоді ж про те у школі кожен вчив.
І пам’ятник величний возвели,
І з кожного куточка говорили,
Як німці ціле селище спалили,
Настільки вже жорстокими

Олена Побийголод
2025.02.02 12:42
День 34-й і ранок 35-го. Прибуття на Ітаку)

1.
Зранку – як в турі в Туреччині,
знову всі пруть до їдальні...
Й тільки, нарешті, увечері
заходи стались прощальні:

Віктор Кучерук
2025.02.02 07:45
Холодною гілкою вишні
Світання вдаряє об скло
І тихої ночі затишність
Мигцем покидає житло.
Відразу сіріє надворі
Узимку цієї пори,
Коли розчиняються зорі
У світлі, що плине згори.

Віктор Михайлович Насипаний
2025.02.01 22:50
Виорюють дощі на смуток день,
Молитву сонця знову ждем лишень.
І меле час всіх нас, як міста шум.
Із люду витинає світло сум.
І тілотіні, на любов скупі,
Кудись бредуть загублені й сліпі.
І птаха серця в клітці самоти.
Замкнуто душу знов на тишу ти

Сонце Місяць
2025.02.01 21:13
Всі фанати з вулиці
Засвистять, затупцяють
Через твої мускули
Як проблимнеш у своїх мокасинах
Скрутиться серцевий в’яз
Хтось подвійну долю взяв
Пальцями що трусяться
Нумо, де звитяжець, де змія

Юрій Лазірко
2025.02.01 20:16
За віконцем ніченька,
Втома вкриє віченьки...
Час на колискову...
Зіронька сія, роздивилась -
У солодкі сни, попросилась -
в мандри кольорові...

Приспів:

Ніна Виноградська
2025.02.01 17:18
Лютневий день, що схожим є на вечір,
Зіває, бо не виспався вночі.
Поклав долоні на холодні плечі
Дерев безлистих, начебто мечі.

Щоби схопити вчасно і невтримно,
Рятуючи застуджене життя…
Комусь насняться невгамовні рими,

Ніна Виноградська
2025.02.01 16:07
В долонях літа ранки й вечори,
Що стежками щодня біжать до бору.
А спіймані тополями вітри,
Толочать жито, утікають з двору.

В обнімку із роменом деревій
Шепочеться із травами на лузі.
Годин щасливих тихий давній стрій

Олена Побийголод
2025.02.01 14:02
Закінчення розповіді: Сирени. Скілла і Харібда)

1.
– Список завад, нам призначених,
чув я іще від Цирцеї
(дещо корисне, як бачимо,
є і в жіночій рацеї).

Віктор Кучерук
2025.02.01 07:34
Нині день такий вітристий,
Що радіє лиш сміттяр, -
Вітрюган пісочком чистить
Аж до блиску тротуар.
Зранку дує бадьористо, -
І морозяним стає
Обшир пурпурно-імлистий
Та лице сумне моє.

Олена Побийголод
2025.01.31 21:59
Все ще розповідь Одіссея: Аїд)

1.
– Ми й попливли – аж до берега
річки, що звуть Океаном,
в царство, де скніти без шеляга
душам надмір окаянним...

Борис Костиря
2025.01.31 20:08
Ліс убрався в залізні лати,
В поіржавілі ланцюги.
Ремесло наглядати й карати
Креслить в небі широкі круги.

Ліс одягнений в ніжну покору,
Ліс одягнений у самоту.
У тремтінні дерев собору

Ігор Терен
2025.01.31 13:56
А ватна монополія у владі,
аби урятувати фаберже,
то на заваді
у верховній зраді
об’єднує опе й опезеже.

***
А воїну однакова дорога

Марія Дем'янюк
2025.01.31 13:22
Квітка квітці говорила:
"Ти така рожевомила!
Ти, мов сонечко, прекрасна,
Усміхаєшся так ясно!
Пелюстки такі тендітні,
Наче в пролісків у квітні!
Пахощі такі духмяні,
Ніжнотонкі, незрівнянні!

Тетяна Левицька
2025.01.31 12:50
Пів дня сльозиться хмарна вись —
не побалакати із Богом,
а так потрібно, як колись,
або усе, або нічого.

Любов не ділиться на трьох —
ми розумієм, а насправді,
коли буваємо удвох,

Світлана Пирогова
2025.01.31 10:08
Зберіг душі таємний дотик
тієї квітки з пахощами дня.
І не бажалося екзотик,
ні блиску перлів із морського дна.

Лиш сад весни, її цвітіння
і аромат, бо досі не щезав,
і в думці пестив теплі тіні,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Дмитро Віск
2025.02.02

Ігор Петренко
2025.01.31

Діана Мед
2025.01.26

все і ні про що Владислав Про
2025.01.18

Отея Такумі
2025.01.15

Тарас Никифоренко
2025.01.02

Назар Нечипельський
2025.01.02






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія - Останні надходження за 30 днів


  1. Євген Федчук - [ 2025.01.30 14:05 ]
    Давня легенда
    Говорять, то у давнину було,
    Велике плем’я у краю жило.
    Князь правив краєм, а під ним бояри,
    А в кожного із них ще й слуг отара.
    Бояри, хоч земель і злата мали,
    Та їм, як завжди всього було мало.
    Народ простий сумлінно працював
    Та всю оту ораву годував.
    Адже боярство все, що лиш могло,
    З простого люду в «закрома» тягло.
    Казали: ваше діло працювати,
    А наше – вас надійно захищати.
    Щоб ми ж готові до війни були,
    Коли б, не дай Бог, вороги прийшли.
    Самі ж вони давно не воювали
    І зброю майже всю попродавали.
    Князь на те все спокійно поглядав,
    Бо сам із того чималенько мав.
    Отак воно і відбувалось тут.
    Простий у полі надривався люд,
    Не устигав від поту просихати,
    А ті все вищі зводили палати
    Та мірялись добром і вихвалялись.
    Для люду ж геть нічого не мінялось.
    Раніш було: хто мужність проявляв,
    Той запросто боярином ставав.
    Але завів такі порядки князь,
    Що простолюду в те боярство зась.
    Тепер там місце тільки для «своїх»,
    «Чужий» би туди втиснутись не зміг.
    Свати, брати, куми і, звісно, діти,
    Вони все звикли між своїх ділити.
    «Еліт-та» - старий князь їх називав,
    Бо сам лиш про кишеню власну дбав.

    Як вмер старий князь, взявся молодий
    Боярству тому, врешті, дати бій.
    Та тут неждана те й взялась біда:
    Зі сходу в край посунула орда.
    Боярству треба зброю в руки брати,
    Але воно не прагне воювати,
    Бо роздобріло надто, розжиріло,
    Тож воювати, звісно, не хотіло.
    Хай хтось іде за нього воювати,
    Добро нажите їхнє захищати.
    Прикинулися, наче інваліди,
    Хоча про те не скажеш по їх виду.
    Самі не йдуть, синів, хоч купу мають
    Та воювати теж не посилають.
    Князь кинув клич, але дарма чекав,
    Ніхто з бояр в похід не поспішав.
    Взялися люд в околицях хапати,
    Щоб на війну за себе посилати.
    Кричали про обов’язок святий,
    Щоб за Вітчизну йти на смертний бій.
    Говорять, мудрість вже тоді була:
    Зловити можна й притягти осла
    Аж до води, вмовляти його, бити
    Та силою не змусиш його пити.
    Тож люд, як міг, від «ловів» тих ховався
    І на слова оті не піддавався.
    Хто у ліси, а хто на чужину,
    Щоб не погнали на оту війну.
    А хтось подався до бояр служити,
    Тепер узявся сам людей ловити,
    Щоб хтось за нього воювати йшов.
    Адже блакитна вже у нього кров.
    Та більшість погляда на те і жде,
    Коли ж боярство на війну піде.
    Коли покине ті свої палати
    Й покаже, як потрібно воювати?!

    Князь не діждався помочі бояр.
    Для нього, звісно, був страшний удар.
    Та долю проклинати все ж не став,
    Свою дружину вірну він зібрав
    Та і пішов назустріч тій орді,
    Хоч розумів даремність всю тоді.
    Бо що дружина може учинити?
    Як ту орду велику зупинити?
    Всім доведеться полягти у полі.
    Та він пішов назустріч своїй долі.
    Між тим, не всі серед простого люду
    Лякалися списам підставить груди.
    Хто взяв сокиру, хто косу, хто вила,
    Своєму князю в поміч поспішили.
    Хай справжню зброю досі не тримали,
    Та їх то, якось зовсім не лякало.
    Немає зброї - та ж в орди багато,
    Поб’єм її і зброю будем мати!
    Тож, поки князь з дружиною ішли,
    До них загони цілі підійшли,
    Готові, аби битися з ордою.
    Тепер ставати можна і до бою.
    А скоро степ тривожно загудів,
    Хижак ординський по степу летів,
    Позаду залишаючи руїни
    Від гарної, квітучої країни.
    Князь хутко військо зготував до бою
    І груди в груди стрілися з ордою.
    Він своїм військом керував уміло.
    Ординці його збити не зуміли.
    І почалася в полі січа люта.
    А тиснява – не можна повернути.
    Орда все більше й більше насідала,
    Бо ж поки з простим людом воювала.
    А ті, хоч, може й досвіду не мали
    Та стійко рука об руку стояли.
    І от, коли орда вся в бій пішла,
    Удар дружина княжа нанесла.
    Змела ординців на своїм шляху.
    Ті, долю відчуваючи лиху,
    Назад у поле кинулись тікати.
    Дружинники ж взялися її гнати,
    Рубаючи і трупом шлях встеляли.
    Лиш темрява орду ту врятувала.
    На ранок люди вбитих поховали.
    Ординську зброю по степу зібрали.
    А зброї тої було так багато,
    Що кожному дістались меч і лати.
    Князь радісно на теє позирає,
    Бо ж справжнє військо під рукою має.
    Вертало військо із того походу.
    Князь попереду війська їхав гордо.
    Та не у стольний град вони вертали,
    Бо ще роботи чималенько мали.
    Князь їх повів в боярськії палати,
    Щоб ті «осині гнізда» розоряти.
    Бояри, тільки–но про те узнали,
    Один поперед одного втікали.
    Та черева за роки так наїли,
    Що по землі аж ними волочили.
    А слуги їхні попереду мчали,
    Бо поки черев ще таких не мали.
    Князь ні одні палати не минав,
    І з них бояр у три шияки гнав.
    А тих, хто в полі мужність проявив,
    Він в ті палати правити садив.
    Як розігнали трутнів тих у краї,
    Так жити стали – краще не буває.
    Отак мій дід колись розповідав,
    А я згадав і вам то передав.


    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  2. Євген Федчук - [ 2025.01.19 17:06 ]
    Звідки взявся віз
    Було то в часи далекі по створенню світу.
    Уже люди від Адама світом розплодились,
    Скрізь вже господарювати вони заходились.
    Треба було чимось з поля врожаї возити,
    А люди не знають воза, на санях все возять.
    Взимку-то воно і добре та влітку страждали,
    Бо коні ті сани ледве по землі тягали.
    Менше часу у роботі, аніж у дорозі.
    І не було того майстра, хто б міг щось зробити.
    Тож покликав Господь Павла і Петра святого,
    Каже: - Досить вам блукати навкруг раю цього,
    Ідіть краще пошукайте по білому світу,
    Хто би щось таке придумав, аби краще людям.
    Щоби легше урожаї було їм возити.
    Одяглися тоді святі у звичайні свити,
    Взяли по окрайцю хліба та й блукають всюди.
    Ідуть один день, ідуть другий, ідуть вони третій,
    У зустрічних всіх про майстра такого питають.
    Люди знизують плечима, «Ні!» - відповідають.
    Мов, нема такого майстра зовсім на планеті.
    Тож прямують вони далі. Дійшли до болота.
    Бачать – хижка невелика на курячих ніжках.
    Уже, видно давно стоїть, похилилась трішки.
    А в тій хижці крик і гамір, мов в пеклі у чорта.
    Злякалися Павло з Петром, хотіли втікати.
    Але Петро Павлу каже: - Чого нам боятись?
    Ми ж святі. Ходім до хижі, зможемо дізнатись,
    Хто там, що там у тій хижі може витворяти?!
    Тож набралися відваги й на поріг ступили.
    Дивляться, а серед хижі конструкція дивна
    На колесах. Біля неї лише чорт єдиний
    Туди-сюди ту рахубу смика, що є сили.
    Метушиться навкруг неї, то до дверей тягне,
    То до вікна. А вона все то зачепить дишлом,
    То колесом десь застрягне. Чорт лається лише.
    Витягти ту штуку з хижі чимскоріше прагне.
    Побачили те святії та й давай кричати:
    - А що це ти тут, нечистий, робити зібрався?
    Чорт почув сторонній голос, одразу злякався.
    Та побачив Петра й Павла – кому ж їх не знати?!
    Отож каже: - Та от, бачте, зробив собі воза,
    Щоби грішників у пеклі в казани возити.
    Та не можу цього воза викотити звідти!
    А в самого від розпачу аж на очах сльози.
    - Е, - говорять святі йому, - віддай нам цю штуку,
    Ми її самі із хижі будем витягати!
    - А навзамін що за воза ви зможете дати?
    - Та дамо вівса й ячменю тобі повні руки.
    Чорт подумав та й погодивсь: - Беріть його, - каже.
    Ті віз швидко розібрали, на подвір’я сперли.
    Утомилися страшенно, що ледве не вмерли.
    Подивилася на теє ота пика вража:
    - Тепер, - каже, - віз надворі – уговір забудьте.
    Не віддам я віз нікому! Святі і озлились
    Та страмити того чорта разом заходились:
    - Як не даси, тобі, чорте, спокійним не бути.
    Ми тебе як перехрестим, то не буде в тебе,
    Ані воза, ані вівса й нічого другого!
    Страшно, навіть зробилося чортові від того,
    Щось тихенько попід носа пробурчав про себе.
    - Добре – каже, беріть воза, - а мені давайте...
    Що ви там пообіцяли, бо не пам’ятаю.
    - Ти спочатку цього воза докупи складаєш,
    Коли він отут вже буде зібраний стояти,
    Тоді й скажем! Чорт зітхнув та узявся робити.
    Зібрав воза та і знову у святих питає:
    - Так що я за того воза отримати маю?
    - Очерет ми обіцяли. Можеш володіти!
    Пішов чорт у очерети на весь світ сердитий.
    А святі узяли воза та й людям віддали.
    Аби вони на тих санях добро не таскали,
    А могли на возі легко увесь скарб возити.
    Їздять возом добрі люди, а люди пихаті
    Навидумували брички, бідарки, карети.
    Та і їздять. А чорт сидить собі в очеретах,
    Тих, які не вірять в Бога, звик звідти лякати.


    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати: