ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ігор Шоха
2024.02.24 19:56
Диявола не бачили ні разу,
але усюди є його рука
у вигляді зеленої зарази.
Воно і тут у ролі віршомаза
ще удає із себе козака.

***
Поети є реальні, і ніякі,

Тетяна Левицька
2024.02.24 14:56
Лебідкою густий туман
над озером розправив крила.
Злетів у вирій фіміам
з родючої землі кадилом.

Світанок небо засліпив,
сховав за обрієм почвари,
і сонця фотооб'єктив

Артур Сіренко
2024.02.24 11:49
Що ховається в глибині троянди
У сокровенній серцевині пелюсток?
Ніщо.
Порожнеча, з якої виникло все.
І в якій все тоне і розчиняється,
Запитую в цієї пишної квітки:
Ти пам’ятаєш про що я снив?
Пам’ятаєш мої блукання

Віктор Кучерук
2024.02.24 05:17
Ще час не вивітрив з кімнати
Парфумів пахощі хмільні
Тієї жінки, що багато
Дарила радощів мені.
А ти вже брязкаєш ключами
І швидко робиш звичний вдих,
Та на балкон прямуєш прямо,
Де я розгублено затих.

Роксолана Вірлан
2024.02.23 20:13
Кажете - любити ворогів?
Що ж: тоді, ненавиджу з любов'ю
і з любов'ю - свідками Боги-
меч встромляю ворогу між брови.

І нема провини і гріха,
що рука піднята не здригнеться
вивільнити з зайди прілий хлам,

Іван Потьомкін
2024.02.23 18:28
Як крик того, кому зламали руку,
Так ти кричиш в моєму серці, деревце.
Ще ж тільки вчора раділи ми з тобою
Новим листочкам, що творили крону...
Не байдуже мені, бо ж мало що лишилось
З райського саду, в який Адама поселив Господь.
Мало що зродилось

Леся Горова
2024.02.23 09:08
Мідне замружене сонце скотилось до краю,
Хмари бровастої тяжістю стиснулось ніби.
Кожного вечора небо мені розквітає,
На горизонт одягаючи сяючі німби.

Заходу фарби чарують, згасаючи миттю.
В чому і ще швидкоплинність така і мінливість?
Сковзує со

Світлана Пирогова
2024.02.23 08:53
Очі у журбі, думки снують далеко.
І ніяк не вгамувати щем сердечний,
Не забути його людськість, давню ґречність,
Погляд в мирне небо і політ лелечий.

Обстріли і згарища ...- скрізь небезпека.
Волі хочеться, мов пташці, як раніше.
Десь пропала в пр

Віктор Кучерук
2024.02.23 05:22
Врізалася клином
Зграя журавлина
В почорніле скупчення хмарин, -
Розчахнула сміло
Нерозривно ціле,
Ні на мить не стишуючи плин.
Подалася далі
Над моїм причалом

Сергій П'ятаченко
2024.02.22 22:08
беззоряно-чорне знов небо знов мапа країни червона
недремне вночі потойбічне чигає по той бік кордону
від мокрого снігу ці ночі стають більш важкі і вологі
зустрілися на перехресті нічному нічні дві тривоги

у першої голос журливий він душу до денця

Євген Федчук
2024.02.22 20:01
Давним-давно посеред Кримських гір
Сугдея незалежна ще стояла.
В ній, кажуть, Феодора царювала.
Хоча пройшли віки уже з тих пір
Та й досі люди згадують про то,
Яка була красива й справедлива.
Як люди почувалися щасливо
В її правління. Не жалівсь ні

Ігор Деркач
2024.02.22 17:44
А у юрби немає серця.
Таке буває де-не-де,
коли здається,
що ідеться
про те, чого нема ніде.

***
А на війні до перемоги

Олена Побийголод
2024.02.22 15:52
Із Володимира Войновича

Тягла бабуся кіш
з городніми речами,
щоб всю сім’ю скоріш
нагодувати щами:

капусточки качан,

Ярослав Чорногуз
2024.02.22 12:38
Німіють щастя висі неозорі,
Ніяких поміж них нема розмов.
Неначе звуки із консерваторій,
Вібрують тонкострунно, бо любов

Як дама у кокетливім капорі* --
Тремтлива, ніжна, витончена мов --
Нечутний навіть стук її підборів -

Леся Горова
2024.02.22 11:28
Несмілий березень грозиться снігопадом,
Стерніють ще незорані поля,
Синички розтеленькалися радо,
І раптом - чутно пісню солов'я.

Звідкіль так рано? Де взялась, пташино?
Зима не встигла за поріг піти,
А люба серцю пісня ніжно лине

Тетяна Левицька
2024.02.22 09:38
Поки вірю тобі, як собі — берегтиму
те, що небо в дари нам послало.
Бо закохана жінка — душі берегиня,
а бездушна — загострене жало.

Спрагле серце болінням виснажують думи,
і нема їм кінця, а ні краю.
Відстань вивітрить шлейфи солодких парфумів,

Світлана Пирогова
2024.02.22 08:57
Малюєш в пам*яті графітом
П*янку зимову жінку-вишню,
Подарував би самоцвіти,
Але ж чомусь тобі не втішно.

Натхненно лінії виводиш,
Вишневий післясмак зимою.
До серця б знати усі коди,

Віктор Кучерук
2024.02.22 05:33
Немає більше що казати,
Та й чи потрібно говорить,
Якщо можливість є поспати
Цієї тужної пори.
Блукає тиша по кімнаті
І морок хату затопив, –
Немає більше що казати,
Крім побажання: Мирно спи!..

Сергій Губерначук
2024.02.21 20:43
Моя кохана пахне часником
і убиває всі мої мікроби,
я злизую, мов з миски язиком,
з її натертих ніг пітний доробок.

Вона солона, ніби океан.
Вона недраяна, як темні ночви.
Її боїться кожен мій фаланґ.

Надія Тарасюк
2024.02.21 18:40
Що для нас українська
Рідна батьківська мова?
Солов'їв спів пречистий
Чи струмки барвінкові?
Чи усмішка в зіницях
Із кохання уткана?
Що для нас українська? -
Віра! Слава! Єднання!

Іван Потьомкін
2024.02.21 17:05
І затихне земля. Небес око багряне
Померкне поволі на димній межі.
І постане народ із розшарпаним серцем
В надії на диво бодай хоч одне...

Під місячним сяйвом врочисто стане,
Готовий на свято й на пострах готовий.
І вийдуть тоді невідь звідки юнак

Леся Горова
2024.02.21 11:01
Ще сонний ліс. Та все ж - привіт, мій друже!
Прийшла до тебе, лиш підсохла стежка.
Твій крайній дуб здаля за мною стежив,
Й за довгу зиму, мабуть, що і скучив.

Сухим підліском під ногами хрустко.
Шипшина розгубила жменю ягід,
Що ніби з них зробив

Козак Дума
2024.02.21 10:55
Ми звикли цінувати гроші
і марно витрачати час.
Вони усіх кладуть на ноші,
вбиваючи людей у нас…

Жагу розбурхують, жадобу
і нищать добрі почуття.
Вони породжують хворобу,

Олександр Сушко
2024.02.21 08:38
Отарі необхіден ватажок,
Очільнику - громада працьовита.
Мені ж миліші терції та квінти,
І стиль письма, м'який, неначе шовк.

Було, під носа сунули скарби,
Тягнули на Парнас і на Голгофу.
Та не потрібна вільна птаха богу,

Віктор Кучерук
2024.02.21 05:44
Ще не видно у темряві згуслій
До тісного подвір’я заїзд,
А вже чути – вовтузяться буслі
В одному із навколишніх гнізд.
Хоч утомлена пара з дороги,
Та до справи взялася мерщій, –
Порядкують птахи довгоногі
У схололій домівці своїй.

Микола Соболь
2024.02.21 03:50
Біля ставу цвіте конюшина
непримітна прикраса землі.
Чи звертає увагу людина,
як її полюбили джмелі?
Щойно сонечко небо зігріє
трударі пасманисті вже тут
і здається, що – Ave Maria –
їх крильцята невтомні несуть.

Світлана Пирогова
2024.02.20 08:53
України моєї стражденна земля
У сльозах захлиналась до болю.
Охопила й сучасна без тями імла,
Посягає на воленьку-волю.

Без землі ми ніхто - осліплі манкурти.
Стогін чути від рук недбайливих.
Східна душить війна, гудуть вітру сурми.

Ігор Шоха
2024.02.20 08:47
Мене не доганяють ні вовки,
ні миші... і телята ще не з’їли,
усупереч, якщо не завдяки
усьому, що розтягує роки
й літа, які вкорочують зоїли,
не розпинаюся на всі боки.

ІІ

Микола Соболь
2024.02.20 07:22
На столі хлібина, біла скатертина,
в рамочці маленьке фото край стола.
Зачекалась мати на вечерю сина,
вже й свічі пломінчик вигорів дотла.

«Де ж ти любий сину, первісточку милий?
Ні земля, ні небо не дає відвіт.
Полетіла б ненька, аби мала крила,

Віктор Кучерук
2024.02.20 05:39
Відшуміли хуртовини
І морози відійшли, –
Сонце топить щогодини
Сніжні мури та вали.
Потекли струмки вздовж вулиць,
Затуманились лани, –
Серед лютого відчулись
Теплі подихи весни.

Володимир Бойко
2024.02.19 23:24
Боротьба не припиняється,
Україна – поле бою.
І найгірше розпаляються
У розбірках між собою.

Як себе перекалічимо –
Ворогам робити нічого.

Юрко Бужанин
2024.02.19 15:34
Мізки мої шкварчать, мов грінки:
Ну й вередуля - вереда!
Така прекрасна зовні жінка
Мою печінку доїда.

Нехай вона тобі смакує,
Бенкет проходить весело -
Ти ж непроста є вередуля -

Леся Горова
2024.02.19 08:55
Ще не встигло зніміти одне, розболілося інше.
Крила гублять перо від важкої тужби. Світе мій!
Заливаєшся болем і виєш усе голосніше,
І мільйони життів у вогні ненажерливих війн.

Де межа, за якою не буде чого виглядати
Ні з високого трону царів, ні

Віктор Кучерук
2024.02.19 05:24
Ми, українці, - залізні.
Навіть якісь кам'яні,
Раз в оцю пору зловісну
Не горимо у вогні.
Хоч він щодня обпікає
Наші змужнілі тіла, -
В полум'ї вистояти маєм,
Щоби здолать москаля...

Микола Соболь
2024.02.19 04:39
Не така весіння ніч, щоб спати,
повня заспівала за вікном.
Чи відпустить до світанку мати,
юності надихатись теплом?
Щоби пам’яталося з роками:
аромат акацій, ніби грог,
як тебе торкаюся губами,
соловей витягує – тьох-тьох…

Сергій П'ятаченко
2024.02.18 21:44
хмари важкі наче вісті зі східних фронтів
чорні неначе зневіра мов крик гайвороння
ніч стало важко любити – тепер поготів
важко в імлі розпізнати це ті чи не ті
хто там іде нам назустріч крізь ночі безсонні

хто це торкається пальцями наших облич
н
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Ярослав Бих
2024.02.14

Меланія Дереза
2024.02.08

Галина Украйна
2024.02.02

Ґадза Володимир
2024.01.31

Рікардо Лаер
2024.01.15

Котенко Вадим Бойко
2024.01.10

В Дольний Віктор Дольний
2024.01.10






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія - Останні надходження за 30 днів


  1. Євген Федчук - [ 2024.02.18 13:32 ]
    Чому Господь так людей парує
    Сидять діди на лавці, гомонять,
    Бува, на якусь хвильку замовкають,
    А далі знов розмову починають,
    Достатньо комусь лише щось сказать.
    А тут якраз Дмитро придибуляв.
    Всі змовкли, як годиться, привітались,
    Потиснулись, тісніше повсідались.
    Дмитро прокашлявсь трохи і почав:
    - Оце ішов якраз повз Гарбузів.
    Іван в городі щось з сапою по́ра.
    Худий, як тріска…Зломиться вже скоро.
    Якусь хламиду для роботи вдів.
    А Галя «розфуфирена» сидить
    Собі на лавці та насіння плюха.
    - Я їй казав, але ж вона не слуха,-
    Устряв Андрій, - «Не треба мене вчить!» -
    Відрізала. Ледащо іще те –
    Ні їсти зготувати, ні попрати.
    Іван, хоча і трудиться багато,
    Хоча би на городі щось зросте,
    Але ж з такою жінкою йому
    Лиш мучитися все життя – не жити.
    - То добре, що іще не мають діти,
    Що мучитися лише одному.
    - За що Господь йому ту Галю дав?
    - Та і в Миколи Глухаря не краща.
    Ото таке ж самісіньке ледащо.
    - Ох, ті жінки! – уже Степан додав.
    - А що жінки? Й чоловіки, буває,
    Такі ж ледащо. Он, Грицька візьми
    Скоромного. Тут розмовляєм ми,
    А він вже десь горілки попиває,
    А то і під чиїмсь парканом спить.
    А вже ж Марія трудівниця в нього.
    Коли не йдеш – все трудиться, небога.
    А він нап’ється ще й береться бить.
    - Чому Господь парує так людей?
    - А ти не знаєш? – Звідки ж мені знати?
    - Про то я, звісно, можу розказати.
    Якось Господь з святим Петром іде
    В жнива полями. Сонце їх пече.
    А жито, як стіна стоїть навколо.
    І дівка із серпом працює в полі.
    Те жито жне. А з неї піт тече.
    Вона ж і голови не підніма.
    Петро до неї: «Боже, помагай!»
    Подякувала й знову жать давай.
    Бо ж, мабуть, хоче впоратись сама.
    Йдуть вони далі. Нива вже друга.
    Там дівка в холодочку спочиває,
    Попід копою хропаками грає
    І серп її валяється в ногах.
    Поглянули на неї й далі йдуть.
    Аж дивляться – стоїть віз над дорогу.
    Одпряжений. Вліз парубок під нього
    Та й спить, устиг лиш ковдру натягнуть
    Для холодку. Хотів Петро, було,
    Його ціпком добряче вперезати.
    Та Бог йому велів не зачіпати.
    А сонечко ще вище підійшло.
    Простують далі. Бачать – пшениці
    Стоять, як ліс. І парубок з косою
    Кладе в покоси ту пшеницю сво́ю.
    І рясно піт стікає по лиці.
    Та він на те уваги не зверта,
    Хіба що часом косу і наточить.
    - Хай Бог допомагає тобі, хлопче! –
    Петро до нього. Той на хвильку став,
    Подякував та й далі знову жать.
    Як відійшли вони, Петро і мовить:
    - Ти знаєш, Боже, а було б чудово,
    Якби оцього хлопця спарувать
    Із дівкою, що ладно жито жне.
    А ледацюг отих теж спарувати.
    - Старий ти, Петре, але дурнуватий.
    Та ж ледацюг тих лихо не мине.
    Вони ж тоді із голоду помруть.
    Як парувати хлопця, то з ледащо.
    Тоді воно й для світу буде краще.
    А далі мовив: - Так тому і буть!
    Із того часу так воно й пішло:
    Як чоловік удався роботящий,
    Жона йому дісталася ледащо.
    Моторна жінка – чоловік – вайло.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.46)
    Коментарі: (2)


  2. Євген Федчук - [ 2024.02.04 15:01 ]
    Легенда про Москву
    - Поясни мені, дідусю, як так воно стало,
    Що брати, як вони кажуть, на братів напали?
    Що ми їм таке зробили? У чім провинились,
    Що вони в країну нашу, як коршун вчепились?
    Кидають свої ракети, бомблять без упину,
    Убивають людей наших за яку провину?
    Невже, справді, через НАТО, щоб ми не вступили,
    Вони уже стільки крові «братньої» пролили?
    То їх Путін заставляє отаке робити?
    Невже вони не спроможні правду відрізнити?
    - Ні, онучку. Не в Путіну і в москалях справа.
    Бо країною тією темні сили правлять.
    І усе то почалося зовсім не учора,
    А в далеку і незнану людям давню пору.
    Ще з людей тоді на світі не було й одного.
    Була земля, було небо. А ще, окрім Бога,
    Були ангели, що небом без кінця літали,
    Господу у його праці помагати стали.
    Носилися туди-сюди за велінням Божим,
    Бо ж один він за всім, звісно, встигнути не може.
    Отож, ангели трудились, крил не покладали.
    А був один поміж ними ледачий, зухвалий.
    Норовив усе підбити ангелів до того,
    Щоби вони усі разом стали проти Бога.
    Бо ж Він тільки командує, а їм працювати…
    Хотів, мабуть, замість Бога скоро першим стати.
    Хоча був Моск криворукий, за що би не брався,
    То ламалось, не робило. Лиш на вид старався.
    Та все лестився до Бога, щоб вище піднятись.
    Довелося якось Богу з неба відлучатись.
    Треба ж було залишити когось замість себе,
    Тож Він Моска і призначив керувати небом.
    А той, владу ледь відчувши, на троні усівся
    Та, щоб Бога не пустити назад, заходився
    Темні сили лаштувати, чорним небо стало,
    Хмари круків-стерв’ятників без кінця кружляли.
    Бог на небо, а ті круки його не пускають,
    В’ються навкруг, з усіх боків Його нападають.
    Розізлився Бог на того, Георгія кличе,
    Бо ж Богові із ангелом битися не личить.
    Примчав на коні Георгій, спис в руці тримає
    І тим списом того Моска на троні штрикає.
    Скинув клятого із трону та й на землю кинув.
    Полетів сторч головою. Але не загинув.
    Упав клятий у болото поміж лісів диких,
    Звідки лише витікали невеликі ріки.
    Сидів тихо, пускав бульки, очікував лише,
    Як смердюче те болото удасться полишить.
    Умів клятий приручити собі темні сили,
    Що будь-кого вони з розуму звести би зуміли.
    Та ж навколо тільки жаби квакали у нього.
    Звідки розуму в них бути? Діждався, як Богом
    Була створена людина й розбрелася світом.
    Правда, довгий час в болотах ніхто не хтів жити.
    Але, врешті, перші люди і там появились,
    Над річкою, над болотом в лісі поселились.
    Отоді і проявилась Моска темна сила.
    Були люди всі, як люди, а тут подуріли.
    Взялись других убивати, добро відбирати.,
    Бо не вміли й не хотіли самі працювати.
    Над рікою при болоті місто збудували
    І, самі, чому, не знають, Москвою назвали.
    Розповзалася чумою звідти темна сила,
    Не один народ здолала, мізки задурила.
    Лізуть москалі по світу, народи скоряють,
    А Моск сидить та в скорених розум відбирає.
    І йдуть тоді ті народи з москалями разом
    Та розносять по світові свою ту заразу.
    Доки клятий Моск сидіти буде під Москвою,
    То не буде доти в світі миру і спокою.
    Будуть війни, крові море литиметься доти,
    Поки знову на тім місці не стане болото.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  3. Євген Федчук - [ 2024.02.01 17:18 ]
    Чому зозуля після Петра й Павла перестає кувати
    Михайлик ціле літо у гостях
    У дідуся й бабусі. Спочиває.
    На річці часто з дідусем буває,
    Уже таки добряче і засмаг.
    То ловлять рибу, то купатись йдуть.
    А то якось зібралися до лісу.
    Михайлик там не був ніколи. Звісно,
    Хотілося хоч оком позирнуть.
    Поснідали, води собі взяли
    Та й подалися. Ліс же недалеко,
    Отож дорогу подолали легко
    І, врешті, під зелений дах зайшли.
    Вгорі десь тихо вітер шарудить.
    Сюди донизу він не зазирає.
    Пташки їх гарним співом зустрічають,
    А де вони – ще спробуй, заприміть.
    Ховаються у зелені гілля.
    Дідусь же їх по звуку розрізняє.
    - Он сойка, он малинівка співає.
    А то он дятел, чується здаля,
    Довбе десь стовбур, їжу здобува,
    Усяких черв’ячків, жучків тягає.
    Від шкідників дерева захищає.
    - А не болить у нього голова?
    - Не знаю, хлопче. Та, мабуть, що ні.
    – А чом зозуля не взялась кувати?
    Я так хотів би в неї запитати,
    Ще скільки літ зосталося мені.
    - По-перше, ще тобі багато літ
    На світі жити. Нащо і питати?
    А так зозуля припиня кувати
    Після Петра й Павла. Тому й не слід
    Її й прохати. Кажуть, як вона
    Й після Петра кувати починає,
    То тим якесь нещастя закликає.
    А, взагалі, є приказка одна,
    Що мандрикою вона подавилась
    Якраз на свято, на Петра й Павла,
    Отож, кувати далі й не змогла.
    Без голосу, неначе залишилась.
    - А що таке – ті мандрики? Які?
    - Ну, ти даєш?! Та ж позавчора їли.
    Бабуся цілу миску наробила.
    - Оті пампушки? І смачні, й м’які
    Із сиром? Ото мандрики і є?
    - Ото вони. - А, чому так назвали?
    - Та, мабуть, їли, коли мандрували.
    Але онук і далі дістає:
    - А як вона вдавитися могла?
    Ота зозуля? Як то усе стало?
    - Петро й Павло, говорять, мандрували,
    Ходили від села і до села.
    Христа учення світові несли.
    Жили з того, що люди подавали.
    Тож мандриками часто годували.
    А якось, кажуть, лісом вони йшли
    Й спинилися аби перепочить
    Та заодно й обідом пригоститись.
    Взялися, на ряднині розложитись,
    Хоч там і не було чого й ложить.
    По мандриці на кожного одній.
    Та все ж розклали та й молитись стали.
    Без того їсти ж і не починали.
    Молились довго. Та по хвилі тій,
    Зозуля хитра вздріла їх обід,
    Спустилась хутко, мандрику в хопила
    Й на дуба заховатись полетіла.
    Ті озирнулись – мандрики і слід
    Уже пропав. Куди вона поділась?
    Огледілися вдвох туди – сюди,
    Аж то зозуля на гіллі сидить.
    Петро й сказав: - А, щоб ти подавилась!
    І не зо зла, здавалося б, сказав,
    За звичкою лише. Але так сталось,
    Зозуля раптом крихот нахапалась
    І її голос у ту ж мить пропав.
    Відтоді, кажуть, так воно і є.
    На Петра й Па́вла давиться зозуля
    Знов мандрикою за гріхи минулі
    І до весни вже більше не кує.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати: