Знакомая с синими волосами
перекрасилась в русый.
Новая трещина на асфальте.
Новая ода трусости.
Новый угол дома,
который проходишь дважды.
Бездомный, нашедший пустой бумажник.
И нежная вязь волос,
которую помнят руки.
В чем связь?
Снова в бессвязности?

Попытка по мелочам,
выяснить,
что происходит с реальностью.
Она дремлет, ей страшно,
плачет над сбитым голубем?
Или в ярости?
И кто будет сбит в следующую минуту?
Или все снова "как будто"?
И только сегодня можно
за смерть
не платить убийством?
А на вопрос отвечать, наконец, слезами.
А не словесным потоком.

Бессмысленно.

А потом придёт мама
и заберет с продленки
с остановленным взглядом
немого ребенка.
Нет ни порванной куртки,
ни забитой коленки,
все доедены каши,
ровно сложена сменка.

Ей не стать той знакомой
с синей метлой волос
и не перекраситься в русый.

Бомж докуривает папиросу.
Нет, это старая ода трусости.

Декабрь 2023г.

Лина Русалка:

Когда начну сходить с ума,
надеюсь этого я не замечу.
Протоптанный мечтами город
запомнил каждую невстречу.

И хрупкий улицы остаток
лелеет сломленные кисти
потерянных детьми перчаток,
разрушенных молчанием смыслов.

Венозный ком асфальтных трещин
распутывает мысли с низа.
И расставаться больше не с чем —
мне пустота магнит для жизни.

Брат Грифона:

Когда начнёшь сходить с ума
В тысячеглазую коробку,
Забудь районы, где сновал
И как их рисовал и фоткал -

И как изнанку глазом выжег,
Ночуя в знанке энных улиц.
А я - строка: стекаю с крыши,
Наверно, с улицей рифмуясь.

жовтень-листопад 2023р.

Я пришла у себя поучиться.
Сломаны ноги. Ещё ведут.
Пока вяжется время на спицах,
на опущенных стрелках рук.

Ткань натянута до предела,
аж душа моя поредела.
И закончился день к ноябрю.
Не спою тебе песенку.
Больше уже не спою.

Но пошли хоть немного
погреем шагами дорогу,
трогая пальцами темноту
если больше невмоготу.

И внутри не осталось звуков,
а я слышу тебя. И муку
от зияющей пустоты
встречи нового ты и ты.

И потери себя в билете,
искривляющем прорезь суток,
черноту чернотой разметив
семилистного: "не могу так."

Истощенным ребенком за партой,
посредине строки заснувшим,
я сижу изучая послушность
в поседевшей оконной карте.

Я пришла у себя поучиться,
Только, кажется, мне здесь не рады.

15 октября 2023г.

Было что-то написано.
Было что-то рассказано.
И во что-то посеяно.
И к чему-то привязано.

Было что-то потеряно,
было что-то приглажено,
чьим-то глазом поглажено,
чьим-то чихом обгажено.

Кем-то было не найдено,
а потом было найдено,
а потом вновь утеряно,
а потом непонятно, но

Четвертый автобус опаздывал ровно на три минуты,
а взгляд завис на дырке в кроссовке прохожего,
звук издавал сам себя, издавая меня попутно,
я забыла надеть лицо на себя из прошлого.

И пришлось идти по жаре
долго и муторно —
не сработала идентификационнная
какая-то там штука.
А я устала окаменевшими чувствами
пытаться тебя потрогать,
не больно, но видишь, пошел дождь,
и до дома осталось совсем немного.

Нужно зайти в магазин,
а то намокнут учебники по латышскому,
нужно зайти в себя, там давно никого не было.
Нужно ещё хоть одну попытку. А не слишком ли?
Пот смешался с дождем.
Я жду когда перестанет реветь небо.

А потом пойду спать.
Так, словно тебя.
Никогда.
Не было.

июль 2023г.

Из дня выхожу обожжённая.
Вместо кожи —
скатерть курильщика,
поэзия —
грязная пепельница.
Взгляд мутный и что-то ищущий,
а на улице так свежо,
что хочется ветер
прикладывать к ранам.
Давай сбежим —
раз-два-три (в камино) —
каминг-аут.
Я влево, ты вправо,
левою и правою
за чье-то никому не нужное
какое-нибудь право,
за что-нибудь без правок,
надоел этот вечный конспект
бесправного —
вечный инспектор
инспектирующий правильность,
а моя сумбурная обожжённость
не усиживается на месте,
мне хотелось бы вместе,
но поодельности хочется мести.
У меня для тебя плохие вести.

Когда папа Карло тесал Буратино,
летели щепки, будто рубили лес.
Я в двенадцать мечтала
сниматься в фильмах,
а в час ночи спала
и не думала о тебе.
И снились военные танки
с военными вертолетами
и кто-то кого-то ищущий —
ему дрелью дырявили лоб,
и кролик, сваренный заживо,
и я доставала останки,
руки по плечи засунув
в пузырящийся кипяток.

А потом наступало лето
на пятки, на смысли, на корни.
Я боялась выплюнуть легкие
под ноги знакомого алкоголика.
День становился невкусным —
вонял обожженною кожею,
ожидая, что скоро отпустит,
я сбежала без обуви в прошлое.

червень 2023р.

Она такая же — её люди подобрали по дороге.
Она просто греется, пока солнце светит.
Камень под её ногами шепчется не с богом.
И в глазах её туман и ветер, в её взгляде нету смерти.

Я сворачиваюсь белою потекшей точкой
на её листе измазанном тревогой,
прорастаю бледненьким цветочком
в черноту холста, стерпевшего так много.

И украсить стены нечем
в рухнувшем в подвал межмирье.
Близит расставанье вечер,
мы забыли даже своё имя.
Я хочу сказать "спасибо",
но "спасибо" застревает в горле,
и глаза орут "спаси, бог,
слишком многих тут хоронят!"

червень 2023р.

Остановленная боль, запечатанный комок в горле.
Хотела в тепло — как всегда на себя напоролась.

Хотела в тысячи разных мест, но не в запой — не.
Хотела выменять лето на тетрадь стихов,
хотела купить велосипед и хорошую фотокамеру —
камера теперь только одиночная,
а вместо велосипеда — велосипедки,
хотела швейную машинку и гитару,
теперь хочу, чтоб в война поскорей закончилась,
и чтоб забыли знакомые старые и незнакомые тоже.
Очень, ну очень уж хочется.

Я знаю, я так сильно врезаюсь в память,
что потом её надо резать. Ну так режь же.
Не смотри на меня. Посмотри,
здесь такие живые камни.
Люди смотрят в глаза все реже.
Пусть уж лучше в глаза глазами
— меня ведь там больше нет же...
но тело хранит ещё память.

От взглядов не вскрыться, ни в одном Зазеркалье,
спой мне, Алиса, что-то из "Океана Эльзы"
мне чудно это эхо в две стороны
распростершейся дали,
и все, что когда-то не дали,
теперь у себя отбираю с возмездьем.

И вымениваю лето на тетрадь стихов
у очередной заплёванной остановки,
и блестящей спицей спиннера часов
вырезаю силуэт свой тонкий
в раскалённой каменной странице.

червень 2023р.

Соавтор: Алексей Волокитин

Пока все районы смердят перегаром
и распыляют баллоны вандалов,
буквы залезут к нам в стержени ручек,
чтобы в тетрадки свалиться певуче.

Буквы, как пули, пронзают нам кости.
Мы им не верим, вплетая в цепочки звёзды
строки под пальцами словно живые гвозди.
Ложь наша – грязь, разве стих не для этого создан?

Чернильной коростой измажется лист,
и какой-то поэт над коростой навис-
нет, их колупая иголкой чернильной,
врачом, изучающим диагноз, причину.

Болезненный стих поддевая за пятки,
не наигравшись со смыслами в прятки.
И найден – застрелен. Не найден – повешен,
ты форест беги к солнцу красных черешен.

2222-2023г.

Расскажи, какого это
трогать планеты руками,
зная, что космоса нет и не будет,
тыкать в воздушный пузырь
указательным, а потом безымянным,
обнаружив, как там задыхаются люди.

А потом просыпаясь не слать открытки,
ни с восьмим марта, ни просто с мартом, ни даже с матом,
отогревая в окне от мороза матовом
тень отражающейся улыбки
и проезжающий поезд с танками.

А потом, просыпаясь в заледенелом весеннем месиве,
не наскрести достаточно
букв на все свое бессловесное,
где говорит остаточность
и осточертелая пресность.
Сделать хоть что нибудь?
Или иди оно лесом?

Но вчера ещё были кусочки неба,
и выходила во двор в весеннем,
и почти что поверила слепо,
что тепло выплетает звенья...

Только вот не звенит ничего,
кроме писка в ушах,
и не держится цепь событий и дней,
заметает того, в чьи следы
по обычаю делал шаг,
и куда же пришла...
И кому же...

А потом просыпаясь... А на стене весна.
И что с этим солнцем делать совсем не ясно.
Можно выйти из дома, из склепа или из сна,
и потрогать планету руками
и сердцем
пока не погасла.

березень 2023р.

Я боюсь запутаться,
я была запугана,
я осколок вечности,
есть я или нет.

Я улыбка улицы,
я лишь эхо ругани.
Расплескавшись вечером
крик пригладил свет.

Я входила в комнаты,
оживляя отзвуки,
оживая хохотом,
заметая след.

Расплылась иероглифом,
вышедшим из погреба,
тенью тени выползла
в мир, на божий свет.

Не нашел ответ,
исковеркав слово,
вычленив основу,
осмелела снова,

призрачной ладонью
истину безмолвья
принесла тебе.

Так возьми же?

Нет?..

січень 2023р.

Утро сумеречным закатом заблёвывает мне комнату.
Забрасывает петлю снежную на бетонированный ком в горле.
Я сижу на игле дофевральскоий и доновогодней ёлки,
вешая бантики и игрушки
своей жизни разрушенной
на голую ветку-душу.

А дальше не слушай.

...

Но коль ты остался слушатель.
То я не несу ответственность
за бред сей бессовестно девственный.

Я хочу себе жизнь, как новогоднюю елочку —
умирающую красиво, с гирляндами и игрушками.
Быть хоть недолго нарядной, уколотой, как с иголочки.
Быть хоть недолго любимой и выброшенной иссушенной.

Быть может немного верить, и быть хоть недолго верной...
Кинопсия бьёт по смыслам
и нужно стоять и выстрадать.
За каждой закрытой дверью я слышу свой плач аметистовый,
но больше никто верит,
что там человек,
а не выстрел.


Я просто хочу быть ёлочкой
чья жизнь поскорей закончится,
и смыслы простые выстрадать хрупкой бабочкой полуночницей.
На мне новогодняя звёздочка,
во мне фрагментарность мысли,
и да, мои сверстники выросли,
а я несу свой бред
погранично искренний
в остывших ладонях.

И вот я стою, я ёлочка.
Время — февраль до вечности.
С неба мне светит солнышко
сквозь потолок посеченный.
Вместо подарков ручечки,
вместо гирлянды кожица
маленьких тельц разованных
новогодними бомбами.

Только светится сверху звёздочка
и болтается дверь
на остатках стены.

Я ёлочка.

грудень 2222р.

Зарифмуй меня, размешай меня с кровью,
взбей мою нежность в кружке, где прянный кофе,
забери в свой кармашек под сердцем, укрой меня,
твое гулкое сердце мне лечит любое "плохо".

Не пускай меня, не держи меня, не давай упасть,
я боюсь провалиться в иные миры без тепла.
Пусть тебе светит солнце и чаще пусть светит счастье.
Сохрани в своем сердце тепло моих мягких лап.

Ты не здесь, но ты рядом, нотным рядом
открываешь мне музыку хрупких стен.
я не знаю, кто прав, а кто просто лечился ядом.
В забинтованном мире остывших вен.

жовтень 2222р.

Там начинается рассвет,
там солнце есть, а меня нет.
А там закончился закат,
и с ним я падала назад.

Мне снится фосфор, его белый след,
облезлой кожи клочья на кресте,
испарина ночного неба на стекле
и крик в холодной ватной тишине.

Я всё еще боюсь писать и плакать,
из каждой булки выедаю мякоть.
Звучанье слова в синей кривизне
мне разрезает горло, как во сне.

Я меряю вновь темноту шагами.
Мне сташно быть в её тюрме без мамы.
Но я прывыкла к её тихим стонам,
как привыкают граждане к законам.

Простые символы мне не спасают душу,
вот оно дно, хоть брала всё наилучшее.
Ножи и иглы выблевала всё наружу,
и истекла...

Истек срок годности.
Я вру. Не слушай.

жовтень 2222

Моя надія палала, доки не спалила мене,
ми спали в різних містах і чужих квартирах.
Кожне "як ти" звучало як крововилив.
Забувала дихати і писати у цій могилі.

Сонце в інших країнах світило не так,
але все ж світило
і танцювало свій танець світла,
часом не потрапляючи в такт,
ми тікали в нікуди звідти.

Натикались на себе поки ця музика грала в жилах,
поки війна доїдала останній нерв на оголених стрілах.
Поки додому хотілося линути на обвуглених крилах.
Я лювлю оцей промінь надії і дарую тобі його, мила.

вересень 2222

Я не могу остаться,
значит, пора растаться
я набираю номер
в мире, где абонента нет,
мне выходить на следующей
пахнущей пылью станции,
я не могу поверить
что всё, что у меня останется –
твой остывающий
мёртвый след

вересень 2222

Лишь одно осталось –
курить и читать стихи,
забывая о том, как усталость
во мне устала
опять уставать.
И снова
я беру черновик,
собираясь не написать
ничего нового,
ничего из того, что внутри.
Повтори
свой последний вопрос:
"Как ты выжил?"
Повтори невопрос.
"Что внутри?"
Знаешь,
я сбегу от тебя,
как от каждого,
кто протянул мне руку,
давай, сосчитай – раз-два-три –
и за мной уже след остыл.

Чтобы жить эту жизнь живой,
я сломала себе все пальцы.
Мне не хватает надежды остаться,
чтоб обрести покой.
Я покойник.
Я слой черной пыли под ногтем твоей судьбы,
я остываю, как печка на умирающей кухне.
На плечи ложится вечер
и в зале огни потухли.
Этот странный оттенок звука –
мой прокуренный голос внутри.
Твой последний вопрос?
Повтори,
и, быть может, тебе ответит эхо
сияющей в небе луны.

Я лежу на полу
с чёрной дырой во лбу
и считаю звёзды
на грязном чужом потолке.
Ну давай же вставай,
я тебе помогу.
Только кем мне быть после этого?
С кем?

Не считай мои раны –
это ещё бесполезней
чем зашивать их тонкой
блестящей своей иглой.
Лучше напой мне песню,
где двое остануться вместе
и в тёмном ночном окошке будет шуметь прибой.

А потом уходи

и не смей возвращаться на хриплый мой вопль "стой!".

вересень 2222р.

За моим окном идёт снег.
За моим окном идёт дождь.
Но, родная, ты помнишь, меня нет?
И не знаю я чем помочь.

Посмотри, за окном вот ползёт февраль,
белый пушистый, как крылья самоубийцы,
задевая клеткой грудной фонарь
с глазом выбитым, глазом выцветшим...

Знаешь, любить – это как блевать стеклом,
которое ты проглотил, в азарте приняв за мёд.
И прозрачно-призрачное окно
в пустоте хранит твой немой полёт.

Знаешь, болеть – это просто ползти вперед,
где не ждут ни май, ни улыбки ушедших дней.
Время крошится костью ступившего на гололёд,
время крошится нежностью – больше увы не твоей.

Я не буду читать стихи, как тогда, всю ночь,
тенью стеклянной застыв под твоим крылом,
я расстаю с последней несказаной нами строчкой,
унесённой тобою в твой тихий дом.

серпень 2222р.

Я училась

Однажды я почувствовала, что меня держат ноги,
потом — что держат руки.
Потом я училась ходить
и снова училась плакать.
Я платила людям, чтобы те меня учили дышать;
я отдавала долги, пока было чем платить;
и я любила, —
без памяти
и без взаимности, -
вкладывая теплые кирпичики нежности
в каждый из своих позвонков.

Я снова учусь любить музыку,
я снова учусь всему заново
и правда всё так забавно –
смотреть...
как травинки дышат,
асфальтик смеется ямками
и желтоволосый мальчик у мамы канючит мультики...

это просто глупые мультики
ночными пронзают кошмарами,
что не должны случиться,
а я стою среди улицы
и холодно от реальности...

***
(укр.)
Одного ранку я відчула, що мене тримають ноги,
іншого — що тримають руки.
Потім я вчилась ходити
і заново вчилась плакати.
Я платила людям, щоб ті мене вчили дихати;
я віддавала борги, поки було чим платити;
і я любила, —
без пам'яті
і без взаємності, —
вкладаючи теплі цеглинки ніжності
у кожен зі своїх хребців.

Хтось по дорозі лишив тростинку —
біленьку, як для сліпенької,
хтось пригостив цукеркою,
а хтось заспівав мені пісеньку.
Колись я любила пісенькі...

Я вчуся любити музику,
я вчуся усьому наново
і, знаєш, це теж цікаво –
дивитись...
травинка дихає,
асфальтик сміється ямкою
і жовтоволосий хлопчик у мами канючить мультиків...

це просто один із мультиків
нічними пронизує жахами,
що з нами не мали трапитись,
а я стою серед вулиці
і холодно від реальності...

липень 2222р.

Тот час, который уже настал.
То время, которое не изменить.
Чем кончается знаешь игра?
Кровавая, а не красная нить

нас ведёт через огненный мост,
где обрывается цепь событий
и не важно, кто прав, а кто просто
хотел только выжить и жить... и...

И страдать, и любить – всё по кругу,
опираясь на зеркала дым.
Переспросишь, ну кто мы другу?..
На ответ не осталось ни знаний ни сил.

Только ночь за окном мягким шагом
лунный свет нам втоптала сердца,
чтоб от боли едва ли дышали,
дожидаясь, как чуда, конца.

Глупый ветер всё свищет и свищет
в межреберье мелодию стен.
Кто готов умереть, тот не ищет
ни победы, ни горечи плен.

березень 2222р.

И свет не свет. И тьма не тьма.
Лишь одинокое мгновенье,
любви гордости стремленье,
что есть оно, что нет меня.
И узы крепкие распнут,
и зазвенят слабые звенья.
Пройдут года и поколенья
не будут знать, где пряник, а где кнут.
Я не пророк и не провидец,
лишь тот, кто (д/ж)ар хранит в запястьях.
Земного счастья и несчастья
слепой прозрачный очевидец.
Кто слово достает из крови.
Кто сныт земные сны Земли.
Чьи одеянья тёмны, помыслы – светлы.
Кто перед смертью держит спину ровно.
Кто не желает смерти ни врагу, ни другу.
Кто за другой судьбой на казнь не побежит.
И будет просто жить,
не усложняясь и не преклоняясь жить,
бродить по солнечному кругу.

березень 2222р.

Тишина, здесь слышно лес.
Он шепчет о ни с кем не разделённом слове.
В нём все таятся чудища и бесы.
Мне страшно, что не свидимся мы снова.
И чёрных туч густая пелена
под голубым закатом острого оскала.
И я, навеки разъединена
из той рукой, что с нежностью ласкала.
И я не знаю, голос чей во мне
вопит во всю гортань о недоспетом чуде.
И я не знаю, голос чей во сне
меня выводит с нежностью Иуды.
И я не знаю, Солнце это чьё?..
А лес стоит и тихо в нём сейчас...
Меня слепое привело чутьё,
чтоб под глухой Звездой я полюбила вас.

березень 2222р.

Страшнее нету одиночества,
чем одиночество во тьме,
когда безумно сердцу хочется,
чтоб мир царил на всей Земле.

И нету большего обмана,
чем верить каждому, кто прав.
Эй ёжик, выйди из тумана!
Смотри, что сделал твой туман?!

березень 2222

О господи, Земля, держи нас!
Заблудших душ и неприкаянных детей.
Где тьма устроила свой вынос.
Пусть всё закончится уже скорей.

О господи, Земля, прости нас!
Мы были всем до первого обстрела...
Прости... Прощаю, мама. Злилась.
Скажи, ты спала? Мам, скажи, ты ела?!

Мам, я боюсь конца и я боюсь обстрела...
Пусть остриё войны не ранит твоё сердце.
Мам, я жива, моя душа не оскудела.
Мам, я вернусь из боя, и мы вместе

построим свой корабль веры,
в густых морях прокладывая путь.
Прости, моя страна, ты так странна без меры.
Прости, сестра, что рук к тебе не дотянуть.

О господи, Земля, спаси нас,
заблудших душ, родных по совести кровей.
Нет больше сил терпеть, но мы всё вынесем.
Прости, Земля! И просыпайсь скорей!

лютий 2222р.

Я расстаю в рассвет,
лишь услышав в ответ,
что войны больше нет.
Поцелую твой след.
Моя девочка, нет!
Обретая свой свет,
напевая сонет,
забывай про рассвет,
где меня больше нет.
Где оставил монет,
где ты был, и где нет,
я даю лишь совет:
не люби ложный свет
тот, которого нет.

В моей тихой душе
больше нет.

лютий 2222р.

Никого не хотеть.
Ни о чём не мечтать.
Время - тонкая плеть
что хлестала тетрадь.

Захлебнуться собой,
собирая огни.
Среди тысячи войн
остаешься один.

Моя девочка, спой.
Хрупкий голос земли
будет рядом с тобой
среди тысячи льдин.

Обними облака
своей тонкой рукой.
В нежной венке виска
обретая покой.

лютий 2222р.

Раз.

І цей свист відтинає від ночі холодну плоть.
Слів затягнутий хомут туго здавив гортань.
Місяць сходить на небі. Смак крові в роті.
Хтось погрався зі смертю
і став на грань.

Два.

Сингулярність досягнута. Чорним звіром
забираєшся в пастку уже приречена.
і, подумавши хто ти й кому ти вірила,
на гарячому тлі кровотеч
ти плануєш втечу.

Три.

І настав той момент, що сказати нічого.
І міняється ритм мить у мить.
Ніжно тулишся серцем до вічності,
а вона так покірно і тихо
спить.

грудень 21р.

Вытанцевать боль,
перетереть смерть,
перегореть в ноль –
хочется мне петь!
Птичка моя, пой!
Слово моё – твердь –
стань за меня в бой!
Пусть зазвенит медь!

Перетяни жгут.
Видишь, моя кровь
там, где меня ждут,
хлыщет ещё рекой!
Солнце моё, пой!
Если меня нет,
Слово моё, смой
этот кровавый след!

Я лишь хочу жить
Зная, что вот – грань.
Я лишь хочу сшить
клочья своих ран.
Знаю, закон стен,
если в них есть Бог,
скроет мою тень,
мир погрузив в смог.

Солнце моё, встань
там, где дрожит шаг.
Слово моё, рань
жаром живых шпаг.
Сердце моё – быт.
Мир расколол свет.
Я лишь хочу быть.
Только меня нет/
Там, где меня нет.

листопад 2021р.

Свет заползает в строки, кусая за грани реальность.
Трещины под потолками шепчут: "Не надо спать."
Вдруг ты напишешь что-то... сакрально живую странность,
что тихо принес в ладошках когда-то из детского садика.

Взгляд солнца, лучистый, яркий, целует виски уставшие.
И папа зовёт, с балкона бросая игрушки в асфальт.
Холодный густой незнакомец, он будто на вечность старше,
он просит: "Возьми конфетку," – но звук этот тих и свят.

И мёртвой кровати липкость утащит средь бела неба.
Ты будто не пьян собою, ты просто безумно пьян.
Как быстро желтеющий фикус, упёрся корнями в рёбра,
упёрся душою в стены и просишь не отпускать.

Стрекочет толпы паутина, до крови стирая имя.
В горячем бреду простынном стекаешь строкой в подвал.
И жизнь твоя будет светлой, и жизнь твоя будет длинной.
Ты просто открой тетрадку и ври, что ты не умирал.

...и жизнь твоя будет сказкой, как будто о смерти не знал.

червень 2021р.

Липкость этих шагов сеет в мой мир мрак.
Мягкость преданных рук дорого мне холодна.
Сеется в мир дождь, и будто назад сдать
больше нет сил, мочи, и негде подмоги ждать.

Знает меня враг, будто бы он - я.
Холост патрон стар, ржавая рана видна.
Каждый мой ввизг в мир – эхо ушедшего дня.
Я лишь прошу мир, не испепели зря.

Знаю, гореть так – горькая дань стен.
Тесно в себе так, будто меня семь.
Каждый глоток в мир – режет меня в два
Завтра придёт змей, будет к себе звать.

Но я хочу – жить. Зная закон строк.
Но я хочу быть, пусть даже тут есть бог.
Корень врастёт в быт. Снова придёт змей.
Знает меня он – он, как и я, ничей.

Будем плясать с ним. В пепле заката дня.
Страшно мне быть с ним. Любо гореть нам.
Липкость этих шагов... – влипла в нее я.
Нежен руки кров. Эта рука холодна.

червень 2021р.

Наутро вечность под кроватью замолчала,
кристаллы дня царапая, как кошка,
в ботинках грубых скомкала начало,
морщин бумажный след разгладив на ладошке.

И жизнь как сон ромашкового поля.
На перекрёстке новых измерений
измерить душу, сдёртую с историй,
пыталось раненое тело.

Пыталось утро – смерть седая
в его туманах пряла нить прощений,
и голубая нить дрожала в мае,
ночного сердца зашивая щели.

В шкатулку мира забивая гвозди.
Просеяв сказку через сито света,
старик унёс один грамм кро́ви в звёзды,
оставив ровно двадцать пепла.

червень 2021р.

Крыши, съехавшие в предчувствии лета.
Мы на корешке недолистанной книжки,
на ступеньках троллейбуса, и ещё где-то
оставшиеся так по-солнечному
выжившие...

Мария (почти Магдалина), утонувшая в лужах
своего недосумрака, слово-хитросплетения...
В агонии послевесенней кружатся
ожившие в душах бледнеющих тени.

Босыми ногами в подолах густого платья,
пугая людей, мотыльков, голубей под аркой
ворожатся клубы дымного счастья
туманного, до восторга яркого...

После зимы укулеле впивается в пальцы бьющей Шопеном, из подсознания радугой.
Так чудно из "Coffee X" вываливаемся
в глубокое небо по траектории заданной.

Внутри грота солнце проснулось неузнанное,
ребёнком замурзанным на цветочное мружится,
пружинит в кроссовках алеющих, чувственно
сцеловывает слёз распахнувшиеся лужицы...

2020р.

Я з'явилась на світ у ту мить, коли Вій мав підняти повіки, десь поміж війною і пустищем.
Мені сонце вмикали в покрученому телевізорі, вікна виходили в Лету, куди довго не пустять ще.
У сюжеті, написаному протомо́вою просто на про́жилках м'якоті у почорнілого листя вічності,
я, як праведниця, сповідалась відсталому часу у просторі, що зачерствів в епітелії війчастому.

Мені стукнуло шість, коли я уперше відмовилась жати життя, покалічивши руки серпами історії.
У тринадцять, здавалось, всі брешуть, крім мойр, які в сни прилітали з-за моря і
забирали до храму, з якого тікала, скалічена зоряною охороною, в тіло своє паперове.
А ще через рік руки ставали мостами до Ка́лі, книжкова колекція – синедріоном патронів.

Моє серце – німа витинанка із часу, прозорість його й густина не вимірюються нена́вистю.
Я прогнулась із першого разу, на піку у слави, крізь дірку на небі ловилися крики реальності.
Поправляючи жовтий жакет, на роботу у студію йшла, немов робот, у темінь беззоряну:
говорила з екранів голодній малечі про сонце жарке, і вони усі вірили так, наче мойра я...

наче сонце – я.

І коли вимикали електрику, гасли мої силуети усі в мізансцені квартирної темряви,
на колючих підшкірних фракталах еклектика різних років говорила мені, яка древня я.
Поза стінами, викривленими химерами світу, історія перемішувалась у пекельному вариві,
обпікала голодні пащеки і черева, що виривали її, немов варвари, й потім ішли через армію...

...Мені знову тут шість, я зникаю в собі, як обпечений крик у гарматному пострілі.
"Мам, ти де́?!" Жовта постать зникає в юрбі. Зупиняється потяг на колії шостій.
Янгол сходить до мене, я бачу крізь дірку у рваній футболці чорнющу прогалину Всесвіту.
"А куди ми?" – "Додому," - на дах електрички зісковзують промені сонця

і воно обіймає дитяче серце

своїми веснами.

квітень 2021р.

Ти вимірюєшся тисячами порожнеч захололого світу.
Тут немає живого слова, яке би пролізло крізь сито,
тут немає немертвої віри – спокутати все ненаписане,
врятувавши цю душу від спогадів, втоми і відстані.

Ти читаєш чужим, як дитиною втрапила в лігво дорослих,
про край вулиці-світу, де, як на цвинтарі, схована осінь,
про село, де волів і ко́ней обіймалось худеньким тілом,
про нервове знесилення – грім, що скидав із хвилі...

Ти росла, поливаючи у горще́чку ажурне крихке сирітство
й абортовані серце і совість, які готувались до відступу.
Ти тікаєш з уявного міста, уявної пам'яті, що як багаття...
Поки тіло горить, люди дують на рани і знову ранять.

Мрієш стати одною із та́ро – повішеним або магом.
Будеш прямо мовчати у дзеркало, цю дописавши сагу,
коли тріснуті синапси по синусоїді зіштовхнуть у темряву,
петлі вічності скрипнуть, над нашими душами древніми

...А ти станеш дитиною, що віднайшла, як лице, дитинство.
Сонце твій шлях освітить, найменшу вибо́їну й виступ

цієї відстані.

березень 2021р.

У сутінках сказаного не верне́ш, а несказаного – тим більше.
Свідомість розходиться швами, крихкими уламками віршів.
Я хочу втопитись у спогадах, тихо й бездумно, немов у калюжі.
Я б простягнула до Неї руки, тільки ми більш ні краплі не дружимо.

Дістати зсередини мертвого – тихо вживити у нього уламки місяця.
Свідомість так дивно й тривожно від спогадів синіх біситься.
Всі, за ким я ішла незримо, сьогодні вже тінями линуть за мною.
Я загублена голка – куди заведу? Які рани страшні загою?

Пересохла від спраги дружба заростає густим чапаралем.
Мені треба за кимось іти, щоб дожати педалі... щоб жити далі...
В мені темряви стільки, що можна із неї ліпити для вічності чорні діри.
З цього світу зведіть мене, наче пляму. Я світу давно більш не вірю.

Я б простягнула до Неї серце, тільки кроки її все тихіші у пам'яті.
Я б розси́палась в Ній, тільки друзки летять на підлогу і ранять.
Кожне сказане слово стерло мене і всі вірші мої присвятило Їй.
Я молюся навколішки тіні, яка береже мою цілісність в кутиках вій...

березень 2021р.

Помахом слова вбиваю всі спогади, що наче дим.
Нутрощі вщент перетрощені. В темряву часу ходімо.
Стукіт підборів обмацує тріснуті стіни затінених мрій.
В чорних кімнатах згубилось дитинство, що вже не зоріє.

Помахом думки розсіюю сіру любов, що, як смерть,
стерла всі написи, фото і дати з могил передсердь.
Каптур порфіри ховає холодну жагу і отруйний погляд.
Не говори, як ці сльози роз'їли повіки і шкіру під одягом.

Подихом смерті закреслюю тіні своєї розріджену тінь.
Спогад людиною б'ється у дзеркало хижих прозрінь.
Листя блокнотів зів'яло, як шкіра на трупах убитих.
Через тіла ці лишилось граційно і тихо переступити.

Жестом спокійним забрати в невірних чарівний трофей.
Люди плекали в душі моїй злобу, і з мене не виросло феї.
Мій бур'ян нутрощів хижо пожре до останньої кістки цей світ.
Сутність тікає із форми, з-під денно-буденних софітів.

Люди ламаються на сірникових ногах, як зґвалтовані ля́льки.
Лего будівель розплавилось, очі людей перероджені ляком.
Голод Землі відкриває чорнильну діру, яка всмоктує душі...
Темряву напівсвідомості альфа-ритмів тепер вже ніщо не порушує.

Битва глибин проростає міцелієм смерті у корінь Усесвіту.
Сміх розгортає безодню, раніше ніж світло встигає воскреснути.
Викреши з чорного серця останній промінчик і ріж на два...
В темряві душних руїн переможене слово останнє вмира...

березень 2021р.

Я з могили її дістаю іще теплу й горнуся до нерухомих грудей її.
Сонце спішно ховається в склепи палючим і грізним генієм.
Прірва серця рве струни світу об надмогильний камінь.
Розпинають хрести сузір'я й у чомусь мені дорікають.

Я ще вірю: як стріляне слово, прокинеться стріляне тіло.
І блукаючі тіні не мають ніякого права на душу її переспілу,
що ховалась в горищах будинків, згрубілих брудних долонях,
із дитинства виходила в прощу й на сповідь чужою донею.

По хитких і кривавих плитах від чорного сонця йшла вона.
Ми зустрілись навпроти реклами серветок і знаків зламаних.
"Їй недовго лишилось," – це внутрішній голос читав діагнози
всіх зустрічних, що так боялись здаватися однора́зовими.

Вже пізніше, як осінь горнулась до рук і сердець переплетених,
смерті голод здававсь неживим, наче досі усе попереду,
і тому, що казали всі вірші і сни ні за що́ не хотілось вірити,
лиш торкатися болю, на сотні зірок і фракталів поділеного.

Ліс вернув її в себе, як життя повертає всі спогади в темряву.
Стоголосий слизький священник схилявся над нами мертвими.
Світ стискався до чорного закутка, звідки немає виходу.
Шепіт рідної з кожної тріщини радив не рухатись і не дихати.

Я тягну на собі її тіло – ще є вічність ціла аби прокинутись.
Серце звуком цю темряву ріже на втомлені айсберги синапсів.
Скоро люди прийдуть, вони злі, вони здатні вбивати без віри.
Оживай же, маленька, благаю...

Я не втри́маю двох над прірвою...

лютий 2021р.

Так проходить весна – так вростає корінням в могили емоцій.
У країні, де слово не вірить собі, де порубаний в на́чинку час,
добудовую зірвану сутність, вшиваючи опції в кожному кроці
і з'являючись на попелищах, у скле́пах, як за́вжди, невчасно.

Я гашу їх, що сказані мною без меж між метафорою і фальшю.
Тіньові апогеї некрозу мені вирізають нові ізотерми в долонях.
В кисло-затхлих обірваних днях між чужими своїми і нашими
залишилась лиш істина – вбити найменший душевний прояв.

Заборонено дихати. Щоб душу не видати – не видаватись,
за історію світу сховати лице, у глибини рекламної пам'яті.
Там ввижається сонце сліпе, в видноколі німіючих записів,
що стирають твою біографію, поки ти усебічно зайнятий.

Так проходить зима по втомлених м'язах ослаблого серця.
І зір зоряно тане щоранку, вбиваючи радіо внутрішніх діалогів.
В лігві часу загублено надто багато – додому уже не вернеться
той, хто падав з зірок імітуючи щастя, життя і розмову із Богом.

Виплюнь синтаксис в сонячну гільйотину ранку, на ранки березню,
на відкриті порожні тунелі, що лізуть під берег дірявими венами.
У кімнаті задушливій, вголос закашлявшись: "Знову мерзну я," –
відпусти вже цю роль переношену й вийди з людського племені.

лютий 2021р.

У чорній колисці мовчання колоситься рвана втома.
Слова вибігають із моргу і зморгують з себе тишу.
Межею між гратами й ротом крокують ротами з коми
тендітні суцвіття вібрацій, які вже не стануть віршами.

І холодом, голодом зводить надтріснуті вилиці і ключиці.
І вицвілі очі з'їдають ліхтарні вогні до скупої крихти.
Розкришена совість мовчить про чергову вбивцю.
Слова помирають, перш ніж встигаєш їх здавлено видихнути.

Межа, за якою твердіє світло і оживає ця кров на стінах,
межа за блакитною маскою, що відділяє від світу ма́сного,
що перекреслює масу, межа, за якою трава і сіно
голку на показ і в око встромляють так само вчасно,

як граблі у серце встромляють найнерідніші рідні.
Це грати для слова, це лінія крові, за яку воно вряд чи випаде.
Лінії тихих повздовжніх креслень відфільтровують кожен видих.
Між водою і дном, і домом, і прірвою – відчай і випадок.

І зміст замерзає, ледве торкаючись тріснутих губ твоїх,
наскрізно здираючи образ із тіней глузливо вигнутих.
Лінія долі впадає у жолоб, ходу перетворює в біг.
І ти на межі аби утопитись, або себе виговорити...

січень 2021р.

За ескізом ескіз. І цей кошик душі переповнений.
Очі кольору мідного болю, застиглого темного жовтня.
Дощ стирає лице, як спускаюсь із палуби втомлена
у прозору калюжу бажання лишатись порожньою.

Кожен день переправа на берег із себе, у себе із берега.
Берегти краплі Лети в затиснутих пальцях самої негоди.
В окупованій цвіллю сердечній печері німою чергою
в ритмі тиші пливуть продірявлені фа́нтоми спогади.

Час спіткнувся в гортані, згубивши безсмертя.
Обертаю у тіні людей і тягну у крихкі сновидіння.
Часовилив, як крововливання... на щось би спертись.
Як бува на константу спираються випадкові змінні.

У порожньому світі казок і війни пробиває на сьому.
Прокидаюсь із заходом сонця, як тиха незвана не гостя.
Навіть знаю дорогу і весь світоустрій. І хочу додому.
Із гімнастики днів. Зализати душевний цей розтяг.

січень 2021р.

Час розпинає на власних хрестах і веде на свою голгофу.
Він м'який їжачок, що після доторку, нам виставляє голки
і приносить у ранок зі сходу черго́ву корзинку втоми.
Я чекаю погоди, щоб вийти із дому й закритись вдома.
Їжачок не в тумані, він в своїй голові, він і є тим туманом,
у якому я йду, доганяючи дні й убиваючи їх кожен ранок —
я слухняна й хороша білочка, то нічого, що клітка схилена, —
лиш би глобальне Чортове колесо з себе мене не скинуло.
Замикаюсь в чужих обіймах, як в електричному колі, –
так безпечніше падати в безвість, у чорні колючі крони.
Електричка тікає із міста у місто, мов загублена гусінь.
Час підставляє свій теплий живіт і я тихо до нього тулюся...

грудень 2020р.

Я не знаю, хто я і звідки, просто за руку веди мене.
Мої шанси впіймати відповідь догоряють з новими римами.
Незакінчена мить ось лежить на долоні... Бачиш, бери її —
протягни її в вічність, простягни на обох над згорілою мрією.

Холод днів запускає нові біоритми самоспустошення і самозцілення.
Тиша твоєї ходи заліковує м'яко думок кострубаті вигини.
Світло нічних ліхтарів відгризає від плоті шматки агресії,
я виходжу з дуальності світу прямо у світлову дисперсію,

і не знаю, як втримати шепіт води і каміння своєю шкірою —
моя віра замкнулась у книзі і бродить по колу спустошеним звіром,
я ще можу встоя́ти на вітрі думок, та вже стовбуром схилена,
гравій слів моїх сиплеться прямо під ноги, під корінь вирваний...

грудень 2020р.

Загортаю у шкіру сонце і йду за його припливами.
Я втрачала життя так часто, що пора уже стати щасливою.
Амплітуда холодного відчаю тихо гойда мою сутність.
Я ступаю колючим камінням і, мов трофей, несу її

продірявлену, як тисячу дотиків із життя мого,
я ступаю асфальтним небом, за обрій мрякою,
я спускаю себе із якоря в омріяне море болю,
ліс прийма мої хриплі крики і крики стають корою.

Сонце пульсує великим серцем в теплих руках моїх,
відкриває цю прірву й мерці вилізають з грудного лігва.
Я рятую життя твоє, щоб розтанути спогадом з літа,
і оголений промінь торкає чола твого незігрітого.

І думки мої важчають, і пропалюють в небі глибокі діри.
Я відточую серце-камінь на тендітних руїнах Нібіру.
У сльозах проступає мудрість. Я відрощую нові крила.
Грудень віщує зливи, грудень приходить зливами...

листопад 2020р.

Простота проростає в кістках серпанковим відчаєм.
Янгол на вушко шепоче: "Ти все ще хороша дівчинка –
вчасно ламаєш ребра і вчасно усе закінчуєш."
А я хочу убиті дедлайни підкинути першому стрічному,

так, наче в світі хтось знає, що можна із цим зробити,
а я просто ламаю свій час, не знаходячи звідси виходу,
а я просто палю легені й проростаю простими римами
у брудне підвіконня чужого дому, куди мене кинули,

наче просто чекаю чийогось повернення, як молитви,
наче хтось із брудних долонь мене взяв і легеньку викинув
на могили розбитих дзеркал і зів'ялих кімнатних квітів...
Ти прийдеш до очей, що не бачать сонця, аби їх зігріти?

грудень 2020р.

Мысли нечёткие, но я перебираю их как чётки
и тку собственную интернет-паутину запретов и догм.
Одиночество приходит заданным и задним числом
на уроке алгебры, и я выхожу. Пока мир вычитает нечётных,
неподходящих, простых и прокушенных по ту сторону интегралов.
Дверь закрывают за мной и от меня. И я вспоминаю, как мама
отсылала меня за школьную парту, когда становилось скучно,
и мир вокруг ещё не был богатым,
только серый дом и картонная школа
плевалась мусором ластика.
И в школьной библиотеке рыжая кошка ластилась.
И я приносила из школы грязных чёрных котят,
запаковывая их в свою грудную клетку и в свои стихи,
сваи надежды крошились один за другим, один за другим,
открывая простор бушевавшим стихиям.

И я становилась солнцем, что огонь,
и я становилась словом, которое ветер,
и я становилась временем, а оно вода,
и землей, что холодный камень

И я становилась ритмом,
и, может, немного поэтом.
И, может, немного поэтому
хотела выздороветь,
стихами лечив заикание...

листопад 2020р.

Атом зігріє холодні кістки і минуле розтане зефіркою вічності.
Слова, на які розпадаємось ми, стерли наші пласкі обличчя.
В кістках моїх осінь, кістки мої грати, що розмежовують наші ігри,
осінь не знає, як страшно боюсь я її завершальних титрів

Я розкладаюсь на сотні відтінків живої складної палітри,
Грію водночас твої долоні, грію в очах твоїх відблиск літа.
Тільки руки твої – вже не ти. Ти – лиш мій нерозгаданий символ.
Всі тілесні контаки замкнулись у колі й поволі зносились.

Я не вірю відлунню свойого голосу, просто спини мене.
Якщо зняти усю одежу, чи залишиться щось за спинами?
Ким ми будем, як грудень ввійде в спорожнілі легені за осінню?
Забери нас у книжку, видай, продай за безцінь. І досить з нас.

жовтень 2020р.

Він боявся не повернутись у місце, де знов не чекають.
Маленька історія тихого п'яниці із сургучевого краю.
Ніч накриває слизькою сіткою – ловлю давно розпочато.
Він зникає із дому, де умовно лишався дідом і татом.

Тільки от... Дім не пускає. І живе в його фотокартці.
Внучечці шість, і жовтіє намисто у чорній рамці.
Старий телевізор хрипить у тишу – вишукує втомлені вуха.
У тремтячій руці в непрозорому склі ожила отрута.

Стіни хапають з бетонним відчаєм втрачене тіло.
"Швидше під зорі з маленькою ручкою... Любо і мило...
Може приїде ще тепла душа і голодний котел натопить."
Натовп збирався у самої брами церкви навпроти...

Якось худко виносили то́го, хто сам вже не міг вернутися.
Так похапцем обмивали ноги, зривали етюди всі,
племінниця винесла го́ру віршів – сховала в кульку за шкафчиком.
Пла́кати часом іще страшніше, аніж все просто бачити.

Дім не виходив із нього, поки з дому його не винесли.
"Пупови́на, небесна блакить і пожовклий квиток з валізою.
Мам, ти не платиш за мене. Мам я плачу за своє. Мааам, я виріс!"
Я дивилась у п'яні сльози, які догасали на милицях.

І, коли їх поклали в труну, всі навколо боялися тільки старості,
наче це справді найгірше, що може із ними трапитись.
Я ж боялась, що він не розкаже мені більш про зорі...

Вчора мама лишила квиток зі "щасливим числом" в коридорі...

жовтень 2020р.

Мы заехали в тьму. Из неё нам никак не выбраться.
Дождь прогонит зиму. Дождь прогонит лето.
Дождь прогонит детей из рассветной мыльницы.
Дети вернутся в рассвет из рассветом.
И, может быть, выберутся.

Мы приедем. И будет конец долгожданной встречи.
Дожидаясь последнего чуда, срифмуем на "вечер",
Сверчок тонко клюнет в сердце, оборванной речью.
Мы заехали в тьму, оставаясь простыми встречными,
Из нее нам никак не выбраться.

От желаний сказать о молчании каждой белочке
мы ломали колёса своих и чужих вертелочек.
И на фабрике снов столько душ порвалось человеческих.
Сохрани эти строчки нашей горелой вечности.
Мы полюбим и тьму от беспечности.

Мы могли сказать больше, когда воздухом вскрыло ребра.
Когда неба касался язык. Одиночество рушило стены.
Стены рушили нас, открывая в нас бездну и космос
Мы открылись наполную. И забыли о детстве вневменном.
Тьма становилась убежищем и окопом.

Мы не дети уже. Или дети, но только во взрослой шкуре
Мы забыли своё начало и построили нас из вымысла.
Мы продолжим свой путь, выпуская в горящее небо пули.
И, теряя себя,
переполним конечность смыслом.

Мы полюбим и тьму так яростно,
что о ней забудем,

поднимаясь по хлипким ступенькам
скрипящей виселицы

серпень 2020р.

Світ похитнувся. Я випростовую руки. Вертаю на місце небо.
Ми ішли в нікуди і дістались до точки, де судять мертві,
де судять живих, де судять обідраних, тихих, голих.
Ми вертались до себе, пройшли через море, ліси і поле...

І нам зустрічалася смерть, що впліталась у сонце й дерева.
Ми влізали у сутність речей, ми пихали себе куди треба й не треба.
Ми ставали мудрішими, знаючи – смерть перетре все до попелу,
і, повівши плечима, свідчили: пункт "нєвозврата" пройдено.

Відкривали поширше очі в спробі нарешті цей світ не побачити –
він відкривався для нас так сонячно ніжним вогненним зайчиком.
Люди навколо дивились холодно, наче з свинцю і пластику.
Світ, який бачили ми, ніколи ще не бував "чудєсатішим".

Суд переносили. Кожного разу нерви здавали й гуділи в тиші.
Всі столи і стільці залишались явними. Ми прозорішали.
Ми хапали людей і тримали себе ...відпускаючи все-таки в вічність.
В нас дивились коти, але більше не лащились тепло і звично.

Мертві судили живих, навіть коли ми свій вирок давно уже винесли.
А то був наш порожній світ, який ми сотворили з матерії й вимислу.
Ми прийшли – ми пішли. Не знайшли ні метафор у цьому, ні лірики.
Дерев'яна підлога скрипіла під нами – боялась не втримати...

Небо спинилось, як час перестав текти по в'язких артеріях.
Сонце в очах обіцяло вернутись, їх закривало, як двері.
Теплий вітер ніс вгору, заливаючи пісню в фантомні ребра.
Ми лишилися там – в зафіксованій точці найвищого неба...

липень 2020р.

Тіні згусають. По лісі бродить навшпиньки голодна тиша.
Калліопа виходить. Морок доспілих чорниць обіймає п'яти.
Калліопа із кожним поетом на рік чи на два старішає,
кров збирає в подоли, вростає нею ще глибше у втрати.

Місяць світить гранатовим. Душі виходять з-за пнів трухлявих,
обсмаковують давні війни з собою, чужими, і мертвими.
Палять велике багаття своїми важкими крильми Ікара,
догризають останні кістки надії і таки не стають легендами.

Душі виходять в жовтковому золоті списів, щитів і шабель
на дороги лісів і озер, на дороги каміння, простору й часу,
на згасаючі в вікнах вогні, на поля, на яких, після слави,
у скелетах гнилих примар бракне шкіри й живого м'яса.

Калліопа вбирає в себе слова і спускає в мазутні води,
мертві кида́ються бігти берега, відкривають Велику Ловлю.
Випускають слова-голуби крізь крони з останнім подихом,
в світло, в якому схоронена пам'ять їхньої темної крові.

Мертві шепочуть, що хочуть вернутся, хочуть подвигів.
Хочуть лишитися хоч би у куцій прапам'яті їх народів.
Муза втомлено дихає, голим звукам не вистачає одягу,
на зап'ястях людські кайдани натерли межу акордів.

Договір з тишею. Морок. Одинока фігура зникає у тінях.
У сплетінні гілок просинаються ворони. День сміливішає.
Еос пливе за вітром. Купол прогнувся спиною синьою.
На каміння змії погрітись прилізли і стати мудрішими...

липень 2020р.

Спят химеры, им снятся зловещие сны,
узоры сплетений из твёрдых знаков.
В камне проснулась жизнь от волны
столкновения душ и холодных пяток.

Плиты причёсаны гладко в широкий ряд –
не наступать на линии – нити тревожности.
Крылья пламенем нежным горько горят
заглушая бредовую сальсу совести.

Сны высыпаются мелким бисером
перед зелёной каморкой звенящей яви.
Сны снисхо́дят с словесной виселицы,
мёд разливая по чашам отравленным.

Мятые души раскрыли пропасти-рты –
осень щедра лишь на едкую ржавчину,
В стёклах, на стенах – отблески теплоты,
жажды жизни, почти неистраченной.

За углом спят химеры, там где застыл
в пространстве густом и рутинном смех.
Спят они, как большие немые коты.
Люди в их головах, как в седеющей тьме.

Выход из дома, прозрачного сна. И зачем?
Стены внутри и снаружи съедает пыль.
Луч поскользнулся в узкой оконной щели.
Сумрак и вечер. Химеры становятся былью...

червень 2020р.

Не верь мне, Мария. Мария, мы лжём от боли.
Мы душим в гортани людей, голубей и море.
Под нашем молчаньем проходит лето. Нас двое.
Больничное лето вползает на подоконник,

сверкает пред нами сухими зелёными пятками.
Оно босоногий ребёнок, хохочущий, незапятнанный.
Вкус штукатурки призрачно терпко-мятный.
Лето ест с тюбиков жёлтую краску сладкую.

Не уходи. Гудки переслушают все наши клятвы.
Кто мы такие, чтоб на глобусе избегать распятия?
Ездим троллейбусом. Покупаешь зачем-то платья.
Я ведь бедная. Бедная! Бедные кровью платят.

А сама носишь черное, как воронья монахиня,
собираешь в глазах своих лужи, дым и проклятия.
Хрипло читаешь стихи, обезвожена и простужена.
Я кроссовки твои зашнуровываю наушниками...

После стольких стихов не становится лучше.
Не становимся лучше. Слепое солнечное удушье.
Мою руку сожми. Прочти по ладони – заблудшие.
Гром сыграет на радуге. Умирая, прислушайся.

Зашиваю своими ресницами раны резанные.
Я вложилась в тебя – отвечаешь мне бездною,
на капслок – тишиной, на стихи – картинами.
Наш тролейбус – в окно, на распутье минное...

Моцарт. Играет "Реквием". Подожди меня...
Забери меня..

травень 2020р.

Незнакомые лица. Чужие-свои слова.
Каждое рта открывание – несовершенство
стонов и всхлипов ржавого дна котла,
никуда не ведущей пропасти. Честно?
Снова навру, бессовестно сипя углями
затухающих на беззвучьи смыслов и слов,
разбивая себя о трухлявую вечную память.
Не согревшись – сгоревши на чаше весов,

упустив на её серебро почерневшие крылья.
Незнакомые лица – чужие-свои личины,
переигранные почти что в ноль, в пыль и
приходящие вновь, требуют мертвечины,
и намолчанной в солнцесплетении боли.
Пауки ткут свою сеть ресничную на зенице,
смыслы благоухают гнилью и полиролью,
вниз срываясь слезами на губы выцветшие.

Черным змеям во сне моём неспокойно –
им дыханье моё не слышится.

травень 2020р.

А під вечір природа стає холодною і чужою.
І текучі артерії вулиць пусті і розхристані,
небо, розплавлене вдень, замерзає слюдою.
І загублені тіні шукають у людях пристані.
Не знаходять.

Змії-гілки повзуть в небо широким велетнем. Мертві руки так само прозорі, та душить вітер.
У зіницях метал, навкруги віднедавна зе́лено,
все укрите стерильно-пахучим весняним квітом.

Щастя котиться гулко у дно параболи –
купи хламу – високі задушених слів могили.
Місяць гидливо ховається в крові ранених,
що виповзають у тишу, збираючись з силами.

І збираються. Десь на згорілих полицях пам'яті
випивають за втрачених, тихих, блідо-прозорих.
На остудженім проводі сіро-квартирного радіо,
мертві шепочуть із чорного днища озера.

травень 2020р.

Мой ум распят.
В груди рога
единорогов
вспороли трубы
бегущих слов.

Я сыта тьмой.
Больное утро
ползёт к порогу.
Оскалом губы
встречают его.

И новый день –
большая птица
сырого бога
глазами губит
тревожный сон.

Мой ум устал –
в нем теснò всё
и всё убого –
затёртый рубль.
Мечта? Покой.

квітень 2020р.

Прип'ять розп'ята. По вулицях ходять вовки́.
У березах густих зачаїлась безмовна смерть,
а ліс лізе у хати, оминає і двері й замки,
і дуби-окупанти заповнили простір вщерть.

Вся природа живе, порятована стра́шним атомом,
від людської істоти і диму заводів, машин.
Місто спить мертвим сном, за зеленими ґратами,
за дитячими партами, у свічадах розбитих вітрин.

І розкинулись душі річо́к, а у небі – синь!
Жовті їх лілії-очі мають на дзеркалі вод.
"Мертва зона"? Он лисиць прихистила тінь
і самотня бабуся вийшла скопати город.

квітень 2020р.

Я растилась на кучах хлама, пыли и мусора,
на подёртых огрызках книг и средь штор
безнадёжно во стороны все зашторенных,
на холодном полу средь чужих игрушек
и безкрайних руин потолочных гор,
что бессовестно рушились, рушились,
рушились...

...Воровала стихи безнадёжно нетрезвых лиц,
что мечтали о жизни, но данное им уже отжили,
выходили под вечер из окон своих гробниц
и смотрели глазами безумцев брошенных
в очертания редких лесов и жилых больниц,
на густую и чёрную ночь, на далёко прошлое.


... А я выросла – очень большая гора из мусора,
на останках оставленных мною людей заблудших
и домов, зарастающих мхом и вишнёвими бусами.
Я открыла свой рот – и гора уж вот-вот обрушится
и спрессуется в новый дом-и-обитель мусора.
Изрыгнёт из себя заблудшую
детскую душу,

...что однажды полезет на крышу
к солнцу и красным вишням.

квітень 2020р.

И поселятся вёсны слов
на иссохшей деревьев коре.
Утро взглядом туманных оков
за окном восстает из пепла.
– Погляди на меня, Марго,
там в сплетении острых вен
нарисован мне путь дао.
Подними, подопри мною стены...

Он шептал и взглянул в окно,
где на улицах ни лица
и подвальный широкий рот
проглотил своего беглеца,
где напротив провис карниз
и труба сползла тихо с крыши,
серый дом ушел сонно вниз,
а вчера из него кто-то вышел.

Небо бросило синий оскал,
отливая в глазницах свинцовым.
Губы жадно разъела тоска,
а словам не хватало крови
– Не обманывай грот нутра –
там холодная брешь – не органы –
так спасала сама темнота,
заплетая нас в перья ворона.

По ковру поползла желтизна
грязным летом живого подсолнуха.
И шептались, как старые сторожа,
толпы слов у ушей полусонные.
– Погляди же на нас, Марго,
мы горели, но мы не сгоревшие,
беглецы из невинных снов,
продолжения книг о грешности.

И восстало из пепла и льдов
на останках бледнеющей вечности
снова утро немых оков.
– Погляди же, не мы истлевшие...

квітень 2020р.

Множеством слов постигая свою бессловесность,
удаляться все глубже за тусклым огнём в туман,
не давая ни чувству, ни лику, ни тайне воскреснуть,
не давая отчета, что субъективность, а что обман,

проходя по следам, которые лишь оглянувшись видно,
по железном пути с земной пустоты в небесную,
где ничто не прекрасно, не лживо и не фригидно,
только глаза уставшие уставились в пыль бестелесную.

...И никто с изнанки сознания в спину уже не дышит.
То не изме́рить холодом, что тысячей слов не лечится.
Чрезмерное несожеление о несбывшейся крыше.
Выше подняться... Выше... но не хватает беспечности.

Сердцебиенье – часы холодеющей кожи, бе́з толку
помнящей искры взглядов – следы изгнанников,
ближайших прохожих с запыленной карты шествия,
белых фанто́мов прошлого – когда-то избранников.

Излечение дастся больно. Не думать о грешности.
Есть несколько свалок слов и рук пальцы тонкие
для различения формы углов, очертаний местности,
а потом по дыму узнавания каждой сырой остановки.

И ход стрелок внутри, когда ноги уже неидущие,
и дыханье в груди, как сгорание белых фа́нтомов,
на безмолвном пути, где глазам не показано будущее,
лишь остатки сознания, разнесённого вдребезги атомом.

И гореть. Хоть в аду. Но гореть
на огарках иссохнувшей боли.

квітень 2020р.

Вошла в мои стальные стены.
Шаги – шуршание страниц.
Детские апликации на полу узором.
Солнечный смех во дворе.
Цветы в грязных клумбах.
Сотни улыбок, растянутых вдвое
на маске лица нежилого.
Сугробы стихов на тумбе.
Скользнула глазами – убого.

...Из слов сплести сетку,
и в ночь запустить ловить прошлое.
– Видишь, (смущаюсь) тесно.
Видишь, прости, всё прожито.
Есть небольшое место:
посунусь немного, поместимся.
Смотри ...этот кадр. Это детство всё –
оно лишь слегка поношено.

Сетка туго идёт. Поднажмём.
– Я забыть всё хочу! (И слёзы)
На стене 3D тени, деревья
застыли в холодной позе,
разноцветные лица, фонарь,
тротуарная плитка и двое.
– Посмотри (тычу пальцем), вот мы –
это ты, это я. Это был февраль.
И тогда я спросила "кто я?"

Но узнала лишь, кто ты.

Ангел.

березень 2020р.

ходячие кривые зеркала,
свои осколки потерявшие в траве,
незрячие лучи футболя и слова,
слепцами лапают друг друга
на заре

заря. восход. дымит земля и рушится,
и полной грудью дышит, вертится,
даря зверью и нежность, и отдушину,
и зеркалам тепло, надежду
склеиться

и/или вылететь с орбиты, битым.
обголданым и грязным, и изношенным
смотрящим вдаль, не быв ни разу сытым,
не став ни разу ни лицом,
ни общностью.

и не сказав ни слова, и ни отзвука,
и не назвав никак себя по имени,
не став ни целым, ни цветком, ни озером,
стать погребённым заживо
в холодном чёрном инее.

порезавшись отбитыми лучами солнца
и взяв на горстку бесконечных дней,
на ложь, на пустоту кредит,
знать, что ничто в тебе уже не отобьется,
слепое зеркало разбито и дымит.

лютий 2020р.

Вона приходить.
Вривається в душу вітром, неждано, негадано.
Навкруги пахне мокрим листям, осінню, чарами.
Я вся обкладена книгами, втомлена, вкрадена,
не пам'ятаю ні хто я, ні де я за сімома туманами.

Вона дає мені в руки зброю і каже: "Якщо болітиме,
ти бери мене, прикладай теплі руки до ран своїх,
розкажи мною все, засади мною душу, як квітами,
щоб спинити тривогу, щоб не втратити зовсім радості."

Я дивлюся в її обличчя з бажанням, цікавістю,
як у прекрасне, що потребує від мене мужності.
Я обіймаю слово – зброю в руках своїх,
я обіймаю поезію – зброю супроти байдужості.

жовтень 2019р.

дні поховань були ясні і світлі...
ми йшли і з нас сміялось сонце.
ми все змогли,
відмучтись і відболіти,
і відлюбити всіх, і відпустити все.
назовсім.

ми обіймали світ
ми до грудей землі горнулися,
і бачиш... осінь.
ми тамували голод, ми ділили воду,
ми грали нашу музику у кілька рук,
у кілька струн, в один лиш подих.
і бач, чим не плати,
а до смішного дорого прийшлося,
і бач, як склався час,
як дивно склався час –
що знову осінь.

і пам'ятаєш, день ще був такий
сріблясто-сніжний, сонячно чудовий,
нам плечі-руки цілував,
сміявся з нас, таких обідраних
бідових,
а ми ішли позаду
за труною.
під нами лід хрустів
навкруг зима співала...

ми ж просто йшли. не знали ні куди, ні хто ми

а в грудях ні печалі, ні журби,
лиш тиха пустка, тиха втома

вересень 2019р.

Я відчуваю цю мить, як уже минулу.
як когось, хто тікає, лишаючи плечі теплими,
хто ховає в'язке трясовиння зінничного мулу
в грубих долонях під сірим светром.

Я відчуваю цю осінь, як стерту мелодію,
як тишу, що грає в старих навушниках.
Осінь, як дирку, нору для карманних злодіїв,
що за грошима лізуть руками в душу,

Я відчуваю цей світ, як щось за густим туманом,
в якому безцільно бродять вечірні голодні тіні,
що не торкни рукою – видумки і омани,
що не прийми до серця – кришиться від обіймів.

вересень 19р.

Своєю дорогою,
не схожою ні на одну із інших,
на схід від сонця,
де починалось зародження:
рослини обіймались стеблами,
розселялись по нішах,
тварини вчилися вбивству –
типово людському поводженню.

Своєю дорогою,
де слово важке і тривимірне,
де ним уже нічого міряти,
тільки колючий вакуум.
Де, прилітаючи над антенами
з теплого вирію,
словом технічно можливо
лише заплакати.

Своєю дорогою,
на якій навіть тиша не грає диханням.
Ні подій, ні людей,
час біжить – кольорова чудна артерія,
слово окутує страхом,
слово стікає стріхами,
слово злазить із тіла
корою старого дерева.

Своєю дорогою,
де хвилювання важке до безтямності,
руки тягнуть із рота
довге в'язке волосся.
Дивишися:
та, що вилазить із тебе, ріжучи груди, –
не знає жалості.
Вкручує в спину ножиці,
дихає у потилицю.

Своєю дорогою,
плече до плеча, мов приречені,
мов на загибель, мов на обійми,
мов на самотність удвох
під безкраїм небом.
Поки тіло живе –
до останнього марить втечею –
поки дихаєш –
руки малюють сонце худими ребрами...

Своєю дорогою,
де, скрутившись за гратами,
дивишся в очі вічності,
притулившись до холоду,
і тамуючи голод відчаєм.

...А вона обдирає із тебе обійми легких зустрічних.

...А вона обіймає, і обіцяє лишитись вічною.

Своєю дорогою,
де закохані очі цілують
холодні ключиці каменя,
а дорога крихка,
як останнє вітання світові.

Просто дорогою,
тихо,
за руку,
босоніж...
з дияволом.
під сонцем палючим, удвох,
в happy-end.

...віднайшовши останню відповідь.

травень 19р.

плавно... плавно... звуки не мають різати.
я просинаюсь... тихо... очі закрити... відчай.
бути живою... бачити... дихати... – випадок
майже рідкість...

слова-бомжі бродять в думках, ледве дихають.
я не просинаюсь від крику, хоч, кажуть, – кричу:
сни відображають буденність, а вона – безвихідь.
просто причуда...

ходжу навшпиньки, кругами, нічого не кажучи.
просто жива мішень із слів... безтілесна, втомлена.
я не хотіла... тіла... ні губи твої, ні очі...
тссс, зоре моя...

що робили руки, чим текли сльози... відповіді...
хто жалів і кого жаліли, хто не спав, хто забув...
хто що знав... хто любив... де межа й де сидів...
і коли ти торкнулася

сонце, не треба мене торкатися: я – відходи.
я відходжу у вічність, я прожована світом.
ти не знаєш мене... твої хибні кроки:
приручати любов'ю.

я за все це плачу... я хотіла любити мрію...
хто, що знав... я ж не знала!.. я не хочу знати...
кидай мене...

плавно... плавно... після холодної втрати...
після голодної смерті... після глибокої ями...
бачити тверді стіни... лапати білі грати...
цілувати рани...

...а потім задушити світанок, який настане.
...а потім, сонце, тебе...

січень 2019р.

ти перетворюєш моє тіло у болючу рану.
ступаєш тихо і м'яко,
пливеш у моєму морі "Тою, що біжить по хвилях",
горнешся сірою кішкою до моїх почуттів.
слухаєш мою музику,
не торкаючись мого болю.
байдуже, аби тобі не боліло.

я стріляюся своїми ж думками,
пригадую усі попередні втрати,
копаюся у своїй збіднілій пам'яті.
впадаю у безпам'ятство,
намагаючись розірвати ліани асоціацій і бажань.

ти ступаєш по моїх хвилях,
тихо, обережно, нечутно.
відгортаєш завіси моїх загадок,
відгортаючи волосся з обличчя.
заглядаєш за ширми снів...
дивишся цікавим поглядом...
не рятуєш і не топиш.
для чого я тобі, моє сонце?

грати ілюзій, кайдани страху,
часові петлі...

якщо мій дах поїде, то тільки через тебе.
...через твої м'які лапи
в моїй холодній,
незатишній душі...

грудень 2018р.

останні тижні майже не пишу.
це дивно, бо малою штопала вірші пачками.
я любила не спати до ранку,
і ловити найменший шум,
наче в душу вмонтовані мікрофони
і надчутливі датчики.

і було що не звук, то відразу рима чи слово,
що не слово – то вірш, перехований в надцятому блокноті.
ну а потім все згладилось. вже тоді поступово
все дитинство зсередини викрадав невідомий злодій.

залишилась лиш звичка не спати холодними ранками,
я творю кожну ніч одну й ту ж мовчазливу повість,
без паперу і слів, чорнотою минулого і світанками,
закарбовую в серці пусту і чужу невагомість.

листопад 2018р.

втрачаєш колір, втрачаєш блиск
не перезентабельна, не читабельна.
про таких, як ти, говорять, що високо,
що боляче падати з останнього щабеля

і драбина хитка.
і із неба вже фарба лущиться.
опустивши повіки, можна відчути вічність,
а повітря – лише невагоме згущення
в тій частині, де легені сковує відчаєм.

і минуле, від якого ніяк не знищитись
підкрадається вслід за осінню,
такі, як ти, завжди багато щось пишуть,
але не читають, навіть якщо попросять.

спускаєш очі, ховаєш зір,
десь з півобличчя закрито маскою,
людям і світу відвикла вірити,
на самоті – відучилась плакати.

павутинка – тонка.
біля пекла – сама радіація.
поспішати нема куди – бо усе вже втратила,
на початку, зникала душевна грація,
потім зір, потім мова, потім вуха заклало ватою.

потім якось саме...
ти із тих, хто не хоче про себе згадувати,
хто в пориві дурному себе продавали публіці,
аби людству хоч слово, хоч пісню вартувати.
і зносились душею, проводжаючи поглядом ціль.

сидиш у темряві, дихаєш часом,
у грудях в'януть осінні квіти.
ще є слова – без гриму й прикраси,
та з таких ти ніколи не вміла творити.

листопад 2018р.

виходити із себе доти, доки не вийти зовсім.
а за дверима, вкотре за вічність,
знов плаче осінь.

голос осені трохи хрипкий і придушений.
плаче так, як плачуть у світі усі покинуті душі.

кап-кап... з пустого – і прямо у серце
час переллється, до дна переллється,
обезбарвить думки, завібрує у грудях,
втратить голос, плачем озветься.

серце – це келих, від трунку його п'янієш,
сильніше усякого чаду.
у келисі час, на дні тут любов,
на огранці слова, на поверхні ж – правда.
правда дзеркалить брехню:
найважчу – собі, і трохи легшу – світові,
правда хвилює, правда тривожить,
правда постійно шукає відповідь.

очі – колодязі правди і вічності...
осінь плаче, заглядає в зінниці зустрічних.
їй би хотілось уже закінчитись.

осінь – всередині, дивитись у себе, неначе дивитись в калюжі:
віддзеркалити світ, віддзеркалити сонце,
віддзеркалить байдужість.
віддзеркалить людей, їхні келихи, їхні погляди,

віддзеркалить усі пориви, прикриті одягом.
а в самій чистота, білий спокій і тиша,

осінь відкрила двері, ввійшла, обняла і залишилась.

жовтень 2018р.

Світогляди згаслих розбитих ламп
розглядають застояний світ.
Дощ всю ніч щось сказати комусь хотів –
не сказав,
жебраком зголоднілим все бродив по дворі.

Трохи лаяв людей, вигравав на старенькій гітарі –
і вмовк.
Це було щось ну типу живої розмови з собою і богом,
коли вуха будівель від часу потріскались, згнили,
і ніхто не вслухався в сумну епіграму зливи.

А під ранок розвиднілось,
каркорони віщали безслів'я мені і осінь.
Дощ, забувшись, заснув, промочивши у всласних калюжах ноги,
йому снилися сни про людей, їх байдужість жорстокість.
Допікали, мабуть, до живого...

Але він все мовчав. Бо нікому про це не розкажеш.

***
Мої штори жовтіють по мірі того, як приходить ранок.
Прилипла до шкіри, до ребер тиша поволі тане.
На годиннику п'ять п'ятдесят і давно запізно
розглядати минулого перші невмілі ескізи.

Гавкіт собак розпинає всі звуки навколо дому.
Дощ уві сні щось бурмоче про викиди, шум і дотики,
він важко дихає, кашляє, трохи нудотно стогне.
Він нас давно не любить. Тому й літо буде спекотне.

липень 2018р.

розплавлений віск застигає на ключицях у темряви.
не можна будити осінь – весна образиться.
не можна сміятись голосно, бахкати дверями.
дихати треба глибоко, так аж до самих пальців.

жоден вогонь серед ночі не гріє холодні плечі.
не можна торкатись минулого – це неправильно.
Правильність схожа на вічність дечим
і дечим на Біблію, може, зокрема Авеля.

стіни кімнат бережуть в собі тіні і погляди,
коли за вікном щось збивається з ритму і падає –
вони мовчазні і приймають до себе без допитів
всю твою ніжність з дефектами ночі і вадами.

дихати треба глибоко, краще на повні груди.
весна приручила всі звуки, входи і виходи.
простір густий і оглушливий. ніч – це уже не будень.
це картина душі, що уже не насититься крихтами.

і якщо знов дивитись у корінь і суті істини,
то, напевно, усе почалось із зими і темряви,
коли люди складали десятки і сотні іспитів
на права володіти Весною, Вогнем і Землею.

ну а ніч залишилась крихким поверненням
до кімнат, до себе, до думок і темряви.

квітень 2018р.

Постріли навколо,
страшний апокаліпсис.
Світ завмер від жаху
і тамує гнів.
Й ти біжиш, щоб куля,
не спинила болісно
цей життєве місиво,
дихаючий вир.
Із твого обличчя
лиш кривава маса
і серця роздроблені
на війні оцій.
Ти кричиш із жаху:
"Ні, я ще ж не здався!"
І лягаєш мертвий
з пострілом у ціль.

І весь світ зімкнувся
і вже плакать нікому.
Тисяча безумців
розстріляли світ.
І навколо віхола,
ця кривава віхола.
А всі мертві мріями
берегли політ.
Мертвим ще хотілося
захопити світ
розумом й безумством.
І кричали "Ні війні!"
на війні вони.
Й розбивались мріями
об криваві сни.

А ти біг роздроблений
на світи і космоси.
І заплакать з жаху
так ти і не зміг.
Й заболіло раптом
і здалося розкішшю
щастя, що всередині,
за яке поліг.

Ці хвилини відчаю,
відчаю безмірного,
що вже смерть стоптала
тисячі доріг.
Ти лишивсь Людиною
щирою і вірною,
й не жалів, що виправить
щось в житті не встиг.

Лиш заплачуть ворони
в пустці віковій.
Світ увесь зруйновано,
світ — людський, не твій...

червень 2018р.

Початок почався учора і загубився у вийнятках,
фрази зривались і блідли в раптовій тиші
наче ставало приймати себе вже не прийнято.
Стерлись кордони на святість чужу і грішність.

Бог мов просив хоч мене особисто мовчати.
Він із незручності трохи доучував ще міфологію,
Він, як і я, ненавидів гуркіт, слова і грати,
Він вигадував людям нові параної і фобії.

У мій світ знов вривалися сотні осіб, ідеалів, ідолів,
від їх слів осипалося небо піском і гравієм
Бог проклацував кнопкою таймеру відліки,
і все зважував, певно, логічне, дурне і правильне.

Збляклий світогляд втратив кого наслідувати.
В класі пустому човгали сміхом дитячі душі.
А термометр досі вперто доводить до відома,
що з початками травня у світі стає надто душно,

а ключі від якогось там раю, треба іще заслужити.
Помолитись до Сонця і правди, і стати сильнішою,
перестати брехати, дивитись у очі, любити літо...

квітень 2018р.

Я в буденності втопила своє море.
Я у сталості топлю своє життя.
Про таке багато не говорять.
Про таке багато не мовчать.

Я в поезії втопила своє щастя.
Я у щасті не знаходжу ритм.
Мої вірші — не моя більш власність.
Я не хочу ними говорити.

березень 2018р.