З тих пір минуло вже двадцять сім літ, коли я розповідав про це перед аудиторією однолітків та молодших які народилися вже в часи незалежності України, не буду казати де. Але закінчилось це тим що до мене прийшли дяді що керували заводами і сказали: "Історик, припиняй це патякати, а то через тебе ми в тюрму сядемо." Восени року так 2010-го я був по роботі в керівника одного з підприємств ВПК і той запитав мене:

- Якого кольору буває небо?

Я відповів:
- Це дивлячись що в нього викинути, знаю це бо я син хіміка.

Тоді він сказав мені:

- Мені страшно за тебе, бо тебе уб'ють.

Отже, про що мова. Переді мною старий підручник за 11 клас "Новітньої Історії України" Ф. Г. Турченка, П. П. Панченка, С. М. Тимченка. Відкриваємо розділ "Економіка України в союзних лещатах" і читаємо: "70-80-ті роки відзначені подальшим наступом центру на національні інтереси союзних республік, посиленням централістських тенденцій. Україна стала широким полем безконтрольних дій центральних відомств, що на свій розсуд використовували її багатства та трудові ресурси. Де, що, скільки і коли будувати - вирішували союзні міністерства, центр. Їх головним аргументом була економічна доцільність. В результаті цього закріплювалась стара структура промислового виробництва, що встановилася ще у довоєнні п'ятирічки, що базувалася на наявних природніх ресурсах і кадрах робітників та інженерно-технічних працівників. Першочергова увага приділялася вугільній промисловості, чорній металургії (але випуску продукції, а не їх реконструкції), важкому та електротехнічному машинобудуванню. Все підпорядковувалось союзним інтересам, а не інтересам республіки та її народу. В Україні будувалися нові гірничо-збагачувальні, трубні, металургійні заводи та інші промислові гіганти. Нерідко вони споруджувались за застарілими проектами та технологіями, погано оснащувалися пило- та газоуловлювачами, додатково забруднювали довколишнє середовище. На Донбасі, в промислових центрах Наддніпрянської, Західної України, в багатьох містах інших регіонів республіки рівень забрудненості повітря в багато разів перевищував допустимі норми. За оцінкою спеціалістів, забруднення України відходами мінерально-сировинного комплексу відбувалось в десять разів інтенсивніше, ніж Радянського Союзу в цілому."
Що ми почерпнули з цих фраз? Аж нічого! Тому розповім про те що бачив я. Я народився в серпні 1983 року і раннє моє дитинство відзначалося дивними метеорологічними явищами. До нашого селища вітри несли кольорові тумани: то чорні, то червоні, то сині, то зелені. Кожного разу мама мене раптово заводила в хату і я з вікна дивився на те як на вулиці починалася дивна метелиця-курєва. В повітрі літали якісь дивні пластівці неясного походження.
Ви зараз звикли до того що дощ прозорий, а сніг білий, але у 1980-ті роки все було не так: дощ міг бути чорний, або червоний, сніг був кольоровий, найчастіше він випадав огидного брунатного кольору.
Буденністю нашого часу стала сирена повітряної тривоги, у восьмидесяті теж були сирени. Як правило це були учбові тривоги (це переривчастий сигнал - мабуть всі його чули), але були ще заводські сирени на заводі імені Петровського які сповіщали про викид в атмосферу і тоді в небо летіла червоно-бура хмара пилу. Інші ж заводи випускали в атмосферу відходи своєї продукції без сирен. Найкрутіше було о двадцять третій годині, коли з усіх труб летіло все з того що було вироблено за день. Часто вмикалися сирени що сповіщали про режим "чорного неба" (в нинішній Україні він був рідкістю аж доки шахеди в останні дні не стали влаштовувати нам масові пожежі), коли в повітрі висів суцільний дим та смог. Кожен завод мав свій фірмовий колір: в заводу Петровського були червоні викиди, в ДЗМО і трубопрокатного імені Леніна жовті або чи навіть золотаві, але пальму першості беззаперечно тримав коксохімічний, що ригав у небо ядучо-чорними хмарами.

- Викид, який я радий! - казав один перехожий аби не матюкатись (в той час матюки на вулиці не були так розповсюджені).

- Ну, за таке ж саджати треба! - кричав інший.
- Тихо, а то тебе посадять! - відповідали йому.

Люди постійно хворіли. Як наслідок, прапорщик у воєнкоматі на медкомісії сказав, що всі ми підпадаємо під категорію "обмежено придатний" тому що жили серед таких викидів. А я завдячую йому бронхіальною астмою...

Після Чорнобиля в Україні почався новий громадсько-політичний рух, наслідком якого була незалежність. Так от, починався він як екологічний. Ну а потім приїхали ми з Донбасу і дивимось що стало чисто довкола, якщо й викидають десь, то тоненькі-тоненькі струмочки. Ну а після того як Союз розпався взагалі стало чисто з'явились пташки, які раніше до Дніпра й на гарматний постріл не наближались. Про що я? А про те що командно-адміністративна система й диктатура однієї партії породжують безкарність. В т. ч. в екології.

Розділ перший. Народження

За синіми - пресиніми річками, дрімучими зеленими лісами розкинулось районне містечко Торопець. Розташувалось воно на західних схилах Валдайської височини, на тихенькій річечці Торопі. Місто мало чим відрізняється від інших провінційних містечок заходу Росії. Є там залізничний вузол ліній Болгоє - Вєлікіє Лукі зі станцією Торопець та Рига - Москва зі станцією Стара Торопа, який щодня пропускає сотні вантажних, приміських і пасажирських поїздів; а також автодорога М9 (Е 22), котра забезпечує зв'язок такої жаданої російським бомондом, але давно вже недружньої Латвії з білокам'яною Москвою. В руслі річки Торопи лежать озерця Солом'яне та Залівковоє, на їхніх мальовничих берегах найкраще місце для відпочинку трудового люду. Найбільша пам'ятка архітектури міста Корсунсько-Богородицький собор. У радянський час, він, як і більшість церков, був у занедбаному стані і стояв пусткою, світячи побитими вікнами й обдертими банями без хрестів. В центрі міста, на вулиці Комсомольська, біля першої середньої школи встановлено пам'ятник Вчителю - колись шанованій і величній професії, що тепер так несправедливо зневажили.

Давно ж це було. В далекий тепер уже міфологічний час, дуже тихого і привітного весняного вечора 26 квітня 1976 року в міському пологовому будинку народився хлопчик. Його батьками були Віктор Сергійович Мегальов і Діна Яківна Калітіна - Мегальова. Працювали вони на місцевому дозі - деревообробному заводі; він - інженером-лісотехніком, вона - бухгалтером. Довго не знали вони як назвати їх маленьку рожевощічну дитинку з блакитними очима (що згодом стали карими). Зрештою прислухались до поради дідуся Якова Євгеновича Калітіна і назвали сина Альошею на честь солдата який загинув у Болгарії і на честь якого було поставлено пам'ятник.


Розділ другий. Дитинство в дідуся

Сам дідусь Яків Євгенович був учасником великої і страшної війни з німецьким фашизмом. Сімнадцятирічним зі шкільної лави пішов він обороняти Смоленська у далекий проклятий Богом та людьми 1941 рік. Він пройшов усю війну, був чотири рази поранений (востаннє в ліву легеню поблизу серця), і закінчив її аж під Прагою 11 травня 1945 року, добиваючи німецьку групу армій "Центр" тоді коли війна вважалася закінченою. Довгими зимовими вечорами дідусь любив розповідати про холодну зиму Московської битви, про довгі й затяжні бої на півдні та сході Смоленської області, про спекотне літо Курської дуги та битву за Дніпро, води якого були червоні від солдатської крові. Це була молодість діда Якова, де ще живі однополчани казах Джамбул Каражалов (загинув під тихим мальовничим селом Домоткань на Дніпропетровщині), українець Дем'ян Кузьменко (помер від отриманих ран у 1954 році), і поруч були інші друзі сибіряк Іван (дід забув його прізвище), вірменин Арсен Авакян, грузин Сандро Джаванідзе та багато інших з якими він листувався, але багато років їх не бачив...

Після війни була в нього школа фабрично-заводського учнівства в Нелідово, тривала робота на арматурному заводі, потім удома в колгоспі (як не як старі рани давали про себе знати та й рідне село під Торопцем не залишало діда Яші в снах). В село він приїхав з жінкою, вчителькою російської мови Ангеліною Микитівною Девладовою і почав ремонтувати хату своїх батьків.

Кожну весну й літо Альоша проводив у селі в бабусі й дідуся неподалік Торопця. Поруч була річечка без назви, ліс, поле та колгосп-мільйонер.

Дитинство, дитинство... Солодко пахнеш ти димом від сухих гілочок вишні і медом лугів.

Якось Альоша з дідусем гуляли на пагорбі і видно було тзвідти синю далечінь. На горизонті бовваніла споруда схожа на старий казковий замок (насправді то був зруйнований елеватор).

І маленький Альоша показав пальчиком туди.

- А що казати онучку - промовив дідусь Яша. - Одне слово, там злидні.

- А що таке злидні? - взагалі -то нещодавно в садочку йому прочитали білоруську казочку, про лихих чоловічків на ім'я злидні.

- А це бідність. Тамтешні села ледь животіють. Кажуть в нас немає бідних і наша країна найбагатша на світі. А на ділі... Втім, малий ти ще Альоша щоб думати про таке.

Дуже любив хлопчик село, де жили дідусь і бабуся. Тамтешній колгосп був успішний, мільйонер. Кожної весни там засівали поля, на луки пастухи гнали худобу. Разом з іншими хлопцями він грався у війну посеред зелених луків, ходив до лісу по гриби та ягоди, бавився й пустував як усі хлопчаки його віку.

Поруч, біля двору на високому електричному стовпі було лелече гніздо, де щоліта пара білих чорнокрилих птахів виводила у ньому нащадків.

Коли Альоші виповнилося десять років лелеки раптом не прилетіли. Як не дивно, в селі не було видно взагалі жодного з цих птахів. Лише згодом стало відомо, що причиною цього став вибух на Чорнобильській атомній електростанції. Люди не знали що робити: одні подалися світ за очі, інші не вірили ні в яку радіацію і продовжували купувати городину з сусідньої Білорусі...

А через півтора року прийшла в Радянський Союз друга біда. Через залізниці в Торопці посунули ешелони з військовою технікою.

- То навчання йдуть, - казали одні люди.

- Та ні, то війна вже в нашій країні. Півроку тому були погроми в Сумгаїті, а тепер як відповідь у Нагорному Карабасі - відповіли інші.

Приблизно тоді ж до села стала приходити скрута: не було необхідних деталей, колгосп бідніша в не по роках, в по днях. Взагалі жити ставало дедалі важче: дефіцит найнеобхідніших товарів як-от мило, цукор, гречка та ін. став відчуватись дуже гостро. Радянський Союз повільно, але вірно розпадався. Дідусь переніс інсульт і тепер нікуди не ходив, сидячи на порозі дому говорив:

- Я думав, що хоч Горбачов зі своєю Перебудовою принесе з собою модернізацію країни, а вона зовсім розвалюється. Ми розгромили німецький фашизм, а тепер програли США і боремось між собою. В Нагірному Карабаху йде війна. Вірмени і азербайджанці вбивають одне одного. Хіба можна було повірити в таке кілька років тому?


У 1990 році Яків Євгенович помер, а бабусю альошині батьки забрали до себе.


Розділ третій. Школа, армія та МГІМО


Часи настали дійсно вовчі. Деревообробний завод більше стояв ніж працював, і його батько пішов у бізнес, ставши членом одного з торговельних кооперативів. Це була робота без свят і вихідних зранку до вечора. Робота в дощ, сніг, мороз, спеку... І всім плати: пожежникам, міліції, рекетирам (які часто до того ж виявлялись міліціонерами). Дістань товар, вчасно продай, аби гроші мали хоч сякий-такий прибуток, а не збиток.

Одним словом:

У верблюда два горба
Потому что жизнь борьба.

Життя дійсно було боротьба. Гроші перетворювались в ніщо протягом дуже короткого періоду.

Зате сім'я Мегальових мала гроші у найважчі часи 1990- х років (у 1991 році народилася альошина сестра Вікторія і гроші на пелюшки, каляски та інші дитячі речі були дуже потрібні).

Час накладав свій відбиток на всьому. Принцип людина - людині вовк проник навіть у школу. Тепер тут верховодили підлітки - хулігани, що відбирали гроші в слабших. Вони вміли бити так хитро щоб не лишалося синців (недарма їх старші брати служили в "мусарні"). Всі були під ними, а Алєксєй зазнав від них просто цькування.

Однак Альоша записався на карате і дуже швидко почав ставити хуліганів і рекетирів на місце. Гуртом з ними він впоратися не міг, але виловлював їх поодинці й методично бив. Одного разу він дуже сильно побив їхнього ватажка Кабана, за що його намагались відправити в колонію для неповнолітніх. Проте директор школи вступився за нього, сказавши що Алєксєй такий хлопець який ніколи не зачепить просто так.

Взагалі в школі Альоша, хоч і не був відмінником, проте вчився досить непогано. Він любив уроки праці та фізкультуру, мав відмінні оцінки з російської мови та літератури (навіть брав участь у міських олімпіадах із них, хоч і не займав перших міст), а також з англійської та історії. З історії йому тнацюільше подобався царський період, бо Росія тоді була більшою ніж Радянський Союз і, як він гадав, могутнішою.

У 1993 році Алєксєй закінчив школу і, відгулявши випускний вечір з класом, пішов допомагати батькові в торгівлі іноземним одягом. Попрацював він, мов каторжний, півтора року.

Потім була армія. З осені 1994 по осінь 1996 років він прослужив на фінському кордоні в Ленінградській області. Сині озера й літні білі ночі, край вікових карельських сосен. Все було б добре якби весь перший рік не довелось терпіти знущання з боку "дідів". На другий рік колишні "духи" й "салаги" виміщали свої кривди на новобранцям. Ще одним мало приємним фактором була загроза потрапити до Чечні: частину двічі хотіли перевести до цієї бунтівної республіки. Нікому не хотілось опинитись в горнилі кровопролитних боїв, де солдати гинули тисячами, і багато хто повертався калікою. Та, на щастя рішення про переведення частини до Чечні двічі відміняли в останній момент. Потім було перемир'я, Хасавюртівські угоди, що закріпили хитке становище Ічкерії в Російській Федерації. А далі настав дембель.

Демобілізувавшись, молодий Мегальов півроку пропрацював на дозі помічником деревообробника. Заодно він готувався до вступних іспитів у московські вищі. Наступного літа 1997 року Алєксєй поїхав до столиці.

Москва зустріла Алєксєя гамором, швидкісним темпом життя, смогом. Він вже бував у Пскові, а під час армійської служби і в Санкт-Петербурзі, але вони не могли зрівнятись з величезним мегаполісом десяти мільйонів людей. Вступивши на факультет журналістики Московського інституту міжнародних відносин (російська абревіатура МГІМО - Московский институт международных отношений) Алєксєй на отримані в батьків гроші зняв двокімнатну квартиру на Каширському шосе. Два роки він навчався в інституті, де був одним з кращих студентів на курсі, його статті виходили в інститутській газеті; його шанували викладачі; на семінарських колоквіумах Мегальов був одним із перших.

На другому курсі він став зустрічатись із однокурсницею Людою, з якою він хотів одружитись одразу після закінчення МГІМО. Так тривало його молоде студентське життя доки не настав ранок 13 вересня 1999 року.

Близько четвертої години Алєксєя розбудив сильний вибух. З-за твікна лунали крики про допомогу. Він швидко одягсч і вибіг на вулицю. Те що він там побачив врізалось в його пам'ять до кінця днів. Багатоповерховий будинок N° 6 був розірваний навпіл, його середина запалася й осіла купою будівельного сміття. В повітрі тьмяного вересневого ранку кружляла хмара пилу й шабатури...

В підірвано у будинку загинуло понад 120 людей, з яких 12 були дітьми. За кілька днів до того вибухнув будинок на вулиці Гур'янова, але тоді вважали що це був газ. Потому було зруйновано багатоповерхівку в місті Волгодонську. На той час було оголошено, що за підривамт будинків стоять чеченські бойовики і це стало єдиною версією яка лунала і серед представників влади, і серед ЗМІ. Якби влада готувалась до війни не з Чечнню, а з Україною то винуватцями вибухів би визнали унсовців (власне, десь така версія і промайнула).

Для Альоші ж наступні дні були немов у тумані. Він забув про те як вони боялись під час строкової служби потрапити по Чечні. Він не зважав ні на прохання Люди, ні на слова свого друга Роми Черненка: "Тобі це більше твсіх потрібно?" Він забрав документи з інституту й підписав контракт з Міноборони про вступ до війська, яке воювало в Чечні.

Розділ четвертий. В Чечні

Осінні дощі заливали весь довколишній світ; в сірих хмарах потопали далекі гори. Техніка й піхота йшли розктслими ґрунтовими дорогами. Не одну добу доводилось брести по коліна в багнюці. Час від часу траплялись сутички з бойовиками і тоді тьмянй день (чи темну осінню ніч) пронизували траси автоматних черг, що летіли в обидва боки, уражаючи і чеченців, і федералів.

Потім пішов сніг і настала зима, вона наздогнала їх в околицях Грозного. Близько двох місяців точилися бої, артилерія обстрілювала місто. Одного разу чеченські бойовики відкрили поємники з хлором і їхньому загонові довелось швидко втікати, одягши протигази. Багато солдатів і офіцерів загинули на підступах до міста. Це трималось під великим секретом: підпільно майстерні виготовляли великі партії трун для загиблих, про що, звичайно, офіційно не повідомлялося.

Не менш кровопролитними виявилися бої на вулицях Грозного, де масово горіли танки й бетеери. Скільки загинуло в центрі міста за міст через річку Сунжа і площу Мінутка так і залишається невідомим. Столиця Чечні виявилася купою руїн і згарищ обгорілі захаращені уламками цегли й каменю - це були сліди трьох запеклих штурмів Грозного 1995, 1996 і 2000 років. Алєксєй любив пісні гурту ДДТ і в нього була касета із записом пісні "Рождество" про перший штурм чеченської столиці, де зокрема співалося:

Мертвый город хоронит свои голоса.

Але він і уявити не міг наскільки вражаючою і моторошною виявилася картина.

Далі були важкі бої в Ханкалинській та Аргунській ущелинах. Обидві сторони підпалювали нафтові вишки, і від цих пожеж небо було просякнуте ядучими димами, а сніги й дощі являли собою суміш бруду та чорної кіптяви.

В середині лютого 2000 року колона в якій він ішов потрапила в засідку в горах. Це було у Вєдєнському районі в тій області, яка в ХІХ столітті називалась Ічкерія (нині ця назва чомусь поширена на всю Чечню). В ході перестрілки він отримав поранення в ногу і втратив свідомість. Отямившись, Мегальов виявив, що лежить на снігу і довкола нього вже нікого не було. Побачивши гурт бойовиків з семи чоловік, Алєксєй відповз у канаву й затаївся там допоки вони не пройшли повз нього. Близько трьох діб він провів у лісі, ховаючись і від бойовиків, і від кровожерливих кавказьких вовків, що ледве не загризли його, але вояк встиг залізти на дерево. Там він сидів півдоби і невідомо чим би все закінчилося, якби повз нього не проходив загін ОМОНівців, котрі відігнали звірів.

Потому були два місяці шпиталю в місті Моздок, де Алєксєй розважався читанням книжок.

Вийшовши зі шпиталю, він повернувся до своєї частини.

- А ми вже не чекали тебе побачити. Думали що ти загинув, - сказав йому командир взводу.

І знову були бої, бо, незважаючи на те що федеральні війська контролювали всю територію Чечні, в республіці точилася партизанська війна. Щоночі чинилися напади на розташування російських військ. Федерали відповідали зачистками міст та сіл, вони входили в населені пункти, арештовували підозрілих осіб. При цьому нерідко били і вбивали мирних людей.


"Добре бойовики бандити і чинять звірства, але для чого це робимо ми?" - думав Мегальов. Відповіді на це питання не було.

Поволі на багнетах федеральних військ встановлювалася нова "законна" чеченська влада. Тепер уже грабували і визискували місцеве населення не іноземці - ваххабіти, а свої "рідні" ставленики адміністрації Ахмада Кадрова.

" Навіщо ми воюємо, якщо по суті тут нічого не змінилося" - думав Алєксєй. Час ішов, а на краще нічого не мінялося...


Розділ п'ятий. Робота в міліції. Марина і Юля



У червні 2002 року Алєксєй звільнився в запас. В Москві вже ніхто не чекав його: Люда вийшла заміж. Власне, вона тоді так і сказала йому: "Якщо ти надумав іти до Чечні - йди, але я тебе чекати не стану".

На зароблені в Чечні гроші Мегальов купив однокімнатну квартиру в Домодєдово. Оскільки в останній період служби в Чечні вони виконували переважно поліцейські функції, він вирішив податися до внутрішніх органів. Три роки він навчався у школі міліції, а потім вступив на заочне виділення Університету внутрішніх справ за спеціальністю "Правознавство" який закінчив у 2009 році.

Після школи міліції він пішов працювати в органи оперативником у званні лейтенанта, а наприкінці своєї служби у 2011 році отримав звання старшого лейтенанта. Вісім років Мегальов працював у одному з райвідділів Москви.

Діапазон роботи був досить широкий: від висловлювання дрібних злодюжок до знешкодження банд. При останньому доводилося нерідко ризикувати життям, але після Чечні для нього це було звичним. Алєксєй вважав що це було звичним. Алєксєй вважав що тут також йде війна тільки остаточної перемоги ніколи не буде. Погано було те що головною була боротьба за показники.

- Головне хлопці, якщо показник від населення перевищуватиме затверджений показник, то ви їх не приймайте, - говорив їм начальник відділу - бо інакше всі отримаєм по шапці за зростання рівня злочинності.

Не радувало також і те, що гроші вирішували все. Формально закон був один для всіх, а насправді синки багатіїв і чиновників що п'яними збивали людей на своїх машинах спокійно уникали правосуддя. Багатьох злочинців яких затримували і невдовзі випускало керівництво бо вони мали дати йому.

Це перший варіант новели "Третій поверх", коли я ще не згадав про те що справжньою причиною падіння пана Адамовіча була радянська обструкція.

Посеред робітничого селища - одного з численних передмість великого міста над Дніпром загубилась невеличка вулиця Прияружна. Названа вона була так тому, що розташовується біля глибокого яру з крутими майже вертикальними схилами з вузеньким карнизом посередині. Подвір'я на лівому боці вулиці закінчуються не парканами, а урвищем. В парканах тут немає потреби, бо який же злодій залізе по майже вертикальному крутосхилу, хіба що людина - павук. По дну балки росла посадка, половина з якої нині вирубана: там росли акації, ясени, клени, бузина, шовковиці та інші дерева й кущі назв яких я не знаю. Можливо колись по дну яруги протікав струмок або навіть невеличка річечка - одна з тих численних приток Дніпра, що зникли внаслідок того що з'явилась людина яка оголосила себе царем природи і стала господарювати, руйнуючи й нищачи все що їй на очі потрапило. Трохи нижче яруга повертає праворуч і вулиця виходить тупик перед яким побудовано чиєсь подвір'я. Дякуючи Богу, біля цього тупика є прохід на сусідню вулицю Зоряну тож випадковому перехожому, який потрапить туди помилково не доведеться далеко вертатись назад.

Крім цих ознак вулиця мало чим відрізняється від інших. Вона як і сусідні ніколи не бачила бруківки, а тим більше асфальту: її встеляє шлак - відходи виробництва металургійного заводу розташованого за сім кілометрів звідти. Насипаний той шлак аби-як і в дощ або навесні, води, що течуть по схилу на якому розташована вулиця, несуть його вниз, залишаючи по собі вибоїни та купи каміння.

Із того ж шлаку тут зроблено литі паркани дбайливо білені господарями щоліта. Навесні на подвір'ях розквітають вишні, абрикоси, груші та яблуні. Влітку на клумбах квітнуть ружі, чорнобривці, кущики високої барині, у серпні - розквітають хризантеми, їх сині, червоні, білі та жовті зірочки горять аж до першого снігу. Подекуди, замість подвір'їв, розташовані городи відгороджено сіткою, крізь яку видно численні ряди картоплі чи кукурудзи.

Цю вулицю я добре вивчив ще з дитинства, бо там розташована дитяча амбулаторія нашої районної поліклініки. Розташована у звичайній хаті, яку передала поліклініці держава після смерті одного бездітного старого подружжя. Мені доводилось там бувати через кожні два - три тижні, бо хворів я дуже часто.

З усіх хат і подвір'їв дуже вирізнялось одне. І вирізнялось ще м'яко сказано. Високий двоповерховий будинок підперьий з одного боку будівельним риштуванням, дах оббитий рубероїдом, залізом, фанерою, дошками і ще бозна чим. Поруч біля будинку під невисокою тополею лежали складені шлакоблоки. З одного боку подвір'я було відгороджено стосами цегли, обтягнутої іржавою сіткою по якій вчився дикий виноград. Довершували картину голі крокви якоїсь будівлі, що визирали з глибини двору. Спочатку це було звичайне подвір'я, але все розповім по порядку.

У семидесяті роки тепер уже минулого двадцятого століття там оселився виходець з Речі Посполитої Народової Польської Вацлав Адамовіч. Була у Вацлава дружина, двоє дітей, мав він десь пристойну роботу і може прожив би звичайне життя якби не його непереборне бажання мати величезний двоповерховий будинок та й велике господарство при ньому з голубником та пташником. Майже всю свою зарплатню витрачав він на будівельні матеріали й швидко перетворив двір на будмайданчик на якому став зводитись будинок. Та скільки б багато їх не було, більшості все одно не вистачало, бо у Радянському Союзі все було в дефіциті. І велика хата Вацлава стала довгобудом, а згодом почала розсипатися під дією снігу та дощу. Тоді господар пішов на відчайдушний крок: щоб врятувати від руйнування будівлю (він її вже майже звів не вистачало тільки даху та не було завершено зведення однієї зі стін) зірвав покрівлю з сараїв, кухні (в якій на той час жила родина), лазні, дістав десь рубероїд, фанеру і заповнив ними ті місця, де не вистачало матеріалів. Як наслідок все стало скидатись на латиноамериканські трущоби, де "начал жизнь" ватажок банди безпритульних з фільму"Генерали піщаних кар'єрів". Спочатку Вацлав думав, що це тимчасово, труднощі минуть (так весь час обіцяла партія) і він замінить все на пристойний дах, однак забув стару істину: нічого немає на світі найпостійнішого ніж тимчасове. Роки йшли, а з будматеріалами ставало тільки гірше й гірше...

За таке "раціоналізаторське вирішення" проблеми Вацлава прозвали "Архітектором", і це прізвисько було відоме у всіх довколишніх кварталах, де боваанів вершечок зведеної ним халабуди. Дружина Вацлава кілька років поспіль умовляла його розвалити складений ним шанхай, над яким сміялися мешканці Прияружної та сусідніх вулиць, а одного разу взяла дітей, пішла і більше вже ніколи не повернулась. Відтоді перехожі бачили лише Вацлава, який сидів на риштуванні і весь час прибивав рубероїд чи дошки, що раз у раз відривав вітер. На глузування господар відповідав, що в них так заведено. Хто зна може дещиця правди в тому й була: бідняків що жили у всіляких трущобах вистачало, що у капіталістичній довоєнній, що у соціалістичній повоєнній Польщі...

Настала Перебудова, на будматеріали дефіцит вже був страшенний, і крали їх тоді безбожно. Тож великий обсяг цегли і всього іншого дуже дратував чорноротих тіточок, що проходячи вулицею, погрожували господарю ОБХСом (для тих хто не знає, була така контора якої дуже боялися нечисті на руку ділки). А ОБХС напевно перевірить чи не вкрадене все це з будівництв багатоповерхівок, що зростали у той час мов гриби після дощу. Та сусіди знали, що не вкрав Вацлав нічого, бо якби вкрав (як усі на той час) давно б збудував собі нормальний будинок. У час Перебудови, коли ввели Гласність, місцеві гострослови казали, що будівля "Архітектора" нагадує комунізм який партія будує вже сьомий десяток літ, а тепер заходилася ще й перебудовувати.

Що ж до мене, то в моїй дитячій уяві міцно закріпилося враження, що архітектор це той хто будує всілякі халабуди.

Одного літа Вацлав поліз вкотре ремонтувати свій "шедевр" і, послизнувшись, впав з висоти. Піднятися вже не зміг, бо зламав ногу і пролежав дві години, доки його не знайшли сусіди. Нога зрослася неправильно і всю решту життя він ходив на милицях. Залізти нагору він уже не міг...

Наступного року розпався Радянський Союз. Відтоді вже ніхто не будував комунізм, що був схожий, за словами наших селищних жартівників, на вацлавову "архітектуру". Прийшли шалені роки, коли всі стали жебраками з мільйонами в гаманці. Люди сподівалися, що після багатьох десятиліть радянської бідності заживуть краще, а отримали злидні. Польща, - батьківщина Вацлава - також зіткнулась із економічними проблемами, але завдяки "шоковій терапії" прем'єра Бальцеровича змогла їх подолати і стала заможною державою. Україна ж пережила тільки "шок" без терапії, частина населення хотіла назад до Радянського Союзу і голосувала за комуністів та прогресивних соціалістів, які влаштовували провокації та бійки в парламенті, створювали, одним словом, галас. А спритні людці в цей час тихенько передали між собою все що було у державі...

Серед всіх цих перипетій будинок Вацлава пішов у рознос: вітер обривав імпровізований дах, глина якою було обмазано стіни осипалася, риштування похилилилося набік. Постарілий і кульгавий господар нічим вже не міг цьому зарадити. На людях з'являвся він дуже рідко. Подвір'я все більше занедбувалось, здавалось, що в ньому вже ніхто не живе.

Минуло вже кілька років, я підріс і лікувався вже у поліклініці (дякувати Богу, хворіти став уже менше).
Вулиця Прияружна випала з мого життя на цілих десять років.

За цей час я закінчив школу, вступив до університету, жив звичайним молодим життям і забув про дивакуватого чоловіка з його химерним обістям (хіба що згадував подумки на лекціях з мистецтвознавства коли нам читали про дадаїзм і сюрреалізм).

В те десятиліття жити стало трохи легше, але з одного боку це принесло й лихо; бо з'явилися "господарі життя" в яких було дуже багато грошей, і дуже багато нахабства, але не було найголовнішого: совісті й найменшого почуття естетизму. Куди там Вацлаву з його незугавною хатиною, що з'явилася через бідність; вони захаращили центр міста потворними будівлями. Купивши своїми статками все і вся, скоробагатьків нищили старі будиночки, вирубували сквери, влаштовували "загадкові" пожежі. Завдяки їм нам ще буде соромно перед дітьми й онуками за бездарну архітектуру, що так понівечила не лише наше місто, а й цілу країну. Тільки нова економічна криза зупинила це безумство...

І ось через десять років, ідучи до магазину, я вирішив зазирнути на вулицю Прияружну. На місці двоповерхового будинку стояли уламки стін першого поверху порослі заростями бузини, поруч лежали шматки шлакоблоку придатні хіба, що для засипання яру. В цих руїнах жило двійко старих собак (один з них вже був майже зовсім сліпий), які раптово вискакували й на чім світ стоїть обгавкували перехожих. Невисоку тополю очевидно зламав якийсь буревій і її трухлявий уламок піднімався догори наче гнилий зуб. На перший погляд здавалося, що господар давно помер і сусіди розтягли його будинок аби він не впав на них. Так тоді я і вирішив, але насправді виявилося все набагато страшніше.

Якось перед Великоднем я чекав на електричку і на протилежній платформі побачив Вацлава. Світило сонце, а при ньому, як відомо, привиди по землі не ходять. Так то - таки був він. Постарілий, сивий із довжелезною бородою, на милицях, він стояв збираючись їхати до міста. Ні, він не жив, він існував у своїй напівзруйнованій кухні в цілковитих злиднях. Його життя зазнало цілковитого краху в дев'яності і він втратив усе що мав.

Минуло ще два роки. Настала весна, потепліло, з півдня прилетіли шпаки. Стояла ясна пречудова погода. Тільки щовечора коли сонце заходило в безвітряній тиші чомусь ставало тхнути горілим лахміттям. Оскільки ми, мешканці селища, маємо звичку спалювати будь-яке сміття, що на н потрапить, то я не звернув на це уваги.

Проте одного ранку, чекаючи на електричку, я побачив що над яром з боку вулиці Прияружної звивався стовп диму і холодний північно-східній вітер ніс ядучий сморід. Поруч мене стояли чоловік та жінка і про щось розмовляли.

- Оце ж він ходив, увесь зарослий, і просив милостиню на базарі, - говорив чоловік.

- І ніхто не гасить, - сказала жінка.

Придивившись уважніше, я побачив що напевно горить на обісті "Архітектора", то ж вирішив піти увечері Прияружної й подивитись, що там діється.

У вечірній імлі, освітлювана лише двома - трьома ліхтарями вулиця Прияружна нічим особливим не вирізнялася, як і покинуте подвір'я Вацлава все у заростях... Але з-за кущів просто з якоїсь ями (може там був підвал напевно теж заповнений старим мотлохом) виривалося полум'я. Видно, власне, і чаділо на всю околицю. На подвір'ї поралися сусіди які засипали все камінням щоб загасити надокучливе смердюче пожарище. Від них я дізнався, що два місяці тому якась наволоч прийшла, вбила дядька і щоб замести сліди злочину підпалила залишки кухні, від якої тепер лишились обгорілі балки та інше сміття. Кому заважав старий дід в житті якого нічого не лишилося, крім купи будівельного сміття, залишилось невідомим. Може це були наркомани, які захотіли поживитись його мізерною пенсією. Може це були підлітки виховані на дуже крутих бандитських бойовиках, яким набридло знущатись над кішками й собаками і вони вже взялися вбивати людей. Можливо... Та зрештою все можливо.

Спускаючись униз додому, я думав про те як дивно влаштована людина. Усе життя вона женеться за міражами, будує повітряні замки, долає перешкоди... І при цьому забуває просто жити, марнує дні, місяці, роки щоб на старість лишитись ні з чим.



м. Дніпропетровськ. 2015.


Дописавши це, я згадав що все було інакше. Однак цей перший варіант новели я все одно вирішив зберегти і опублікувати.

Новелла, яка згодом розвинулася в повість. Друкується без змін тільки назва Старий Донбас замінена на Вуглеград.


Посеред безкрайніх степів Донеччини розташувалось невеличке містечко Вуглеград (знаю-знаю допитливий читач що знає карту скаже мені- "нема такого містечка". Місто це є насправді, але називається інакше. Назву цю автор обрав аби підтвердити що це шахтарське місто). Місто це сіре й непоказне як і всі сусідні міста і шахтарські селища. Розташоване на схилах давнього розмитого дощами й снігами гірського хребта Донецький кряж. Крім старих гір ( тепер уже пагорбів), є там також і нові: сліди шахтних розробок - терикони, з вершин яких видно дуже далеко. Схожі ті терикони на сплячі вулкани: їх вершини горять, труячи околиці ядучим запахом сірки. Особливо чутно його після дощу чи сильного снігопаду, тоді над вершиною терикона стоїть курне марево. На цьому їх схожість на вулкани не закінчується: терикон може раптово вибухнути і тоді на вершині спалахує стовп вогню, а над ним збирається хмара пилу та сажі. Також з терикона що вибухнув навсебіч розлітається каміння, а оскільки шахтарські селища всі розташовані біля шахтних розробок то це каміння нерідко завалює будинки, вбиваючи людей, що в них живуть. То ж в семидесяті роки влада дала розпорядження зруйнувати ті вершини. І з'явилися на териконах трактори, що робили з їх конічних вершин рівнини. А на териконі Десятої шахти сталася трагедія: обвалилася порода, заваливши трактор разом з водієм. Як пам'ять про неї залишився велетенський горб над териконом. Якщо дивитись на нього з південного боку, то цей горб нагадував профіль давнього сфінкса з міфа про Едіпа. З інших сторін цей горб на сфінкса був не схожий, але для мешканців одного з численних мікрорайонів Вуглеграда це був - таки сфінкс, що беззмінно сидів на териконі і дивився на схід, немовби чекав звідти подорожнього, який би розгадав його загадку.

Взагалі - то Десята шахта (тепер вона вже не працює) і була родоначальницею міста Вуглеград. Колись давно у ХІХ столітті жили в сусідньому селі Горпинівка брати Синявські. В час коли у царській Росії запанував капіталізм стали виникати перші шахти Донбасу. Серед них були й ті, що належали Синявським - талановитим підприємцям, котрі заробили за кілька років великі статки. Найбільшою з них була шахта Десята. Біля цих нових шахт, мов гриби після дощу, стали виникати шахтарські селища, що отримали назву Горпинівські Рудники. Саме з Горпинівських Рудників у другій половині 1930-х років і сформувалось містечко Вуглеград. Найкращим з цих селищ було те що виникло біля Десятої шахти. Це були не шахтарські землянки, характерні для дореволюційного Донбасу, не сірі бараки яких також не бракувало, не російські ізби, хоч більшу частину шахтарів складали вихідці з етнічної Росії, не біленькі українські хати в селах, що стояли тут ще з дошахтарських часів; селище складалося з котеджів побудованих за німецьким проектом. Характерною особливістю цих котеджів було те що з боку було видно лише одну стіну котеджу. Та найбільшою принадою селища були настінні розписи. На одному будинку були намальовані чирви, на другому - бубни, на третьому - піки, на четвертому - хрести. Мастями карт розписи не обмежувалися: поруч були небачені квіти, п'яти-, шести- і восьмикутні зорі, а в центрі селища зі стіни дивилась птаха - сірін з головою коасуні-дівчини.

Історія цих розписів така. Коли з'явилися котеджі, то мешканці селища попрохали одного художника намалювати на стінах карти, оскільки самі дуже любили в них грати. А художник той полюбляв пити абсент - міцну горілку з полину, що викликала галюцинації. У абсенті він шукав натхнення, і як багато його колег по цеху, малював після нього усілякі химери. То ж розмалював той художник селище на свій смак, і спершу його за те ледве не побили.

- Ми просили намалювати нам лише карти, а ти намалював нам таке, що й у білій гарячці не привидиться, - обурювалися шахтарі.

Та розписи залишили, тим більше, що їх автор прожив недовго: через рік потому у п'яній бійці його зарізали ножем. Через кілька років ті орнаменти й сірін вже вважалися оберегами від Шубіна - злого духа, що за повір'ями мешкає в шахтах і заманює працівників на загибель.
Хто більш-менш ознайомлений з умовами шахти, той здогадається, що Шубін це метан - болотяний газ, що утворився внаслідок гниття прадавніх пралісів з хвощів та велетенських папоротей, які матінка-природа перетворила на кам'яне вугілля. Цей газ присутній на шахті постійно, час від часу вириваючись у штреки, і тоді якщо вчасно не помітити може статись вибух з пожежею чи обвал. І те й інше несе за собою людські жертви.

Йшли роки, минали десятиліття, а селище Десята шахта стояло на своєму місці і його мешканці дбайливо оберігали настінні розписи. В час війни незвичайним селищем цікавились німці. Мабуть тому воно вціліло у воєнному лихолітті. А в післявоєнні роки це був театр просто неба.

За часів Микити Хрущова уряд наказав вічним мандрівникам з циганського народу осісти на землі і одна з циганських колоній з'явилася у Вуглеграді. Циганська слобідка вражала своєю вбогістю: обшарпані хатиночки, чимало з них із забитими вікнами та похиленими парканами. Частина циган, побачивши незвичайне селище, стала давати на Десятій шахті театральні вистави та циркові номери. Були там веселі клоуни, канатоходці, заклинателі вогню і дресирувальники ведмедів, що заставляли звірів ходити на задніх лапах й показувати різні номери. І до селища подивитися на розписи та циганські містерії стали приїжджати з усіх кінців Радянського Союзу, ба, навіть з-за кордону.

У середині восьмидесятих років приїхав до Вуглеграда трирічний хлопчик Вова. Батьки Вовки мешкали в місті Черкаси: батько працював на спорудженні нафтопроводів, а мати займалась науковою роботою і тривалий час працювала в науково-дослідницькому інституті, що знаходився в столиці однієї з республік Закавказзя і спеціалізувався на створенні штучних ґрунтів. Тому й жив Вовка з бабусею та дідусем у Вуглеграді. Була в його дідуся добра тепла хата з літньою кухнею та альтанкою. На подвір'ї був город в якому постійно поралася бабуся, там росли огірки та помідори, а також різноманітні квіти: жоржини, нагідки, висока бариня; поруч знаходився невеличкий садочок з яблунями та вишнями й старою сливою. Огороджене подвір'я було високим дерев'яним парканом. Праворуч від дідусевого подвір'я протікав струмок. Той ручай починався на одній з околиць містечка й біг через вулиці та подвір'я селища Федорихи; виходив за межі міста і губився у великому яру, де ставав все більш повноводнішим, набираючи воду з численних криничок. Потім струмок розливався по широкому степу, лишаючи позаду збудовані в його руслі ставки П'ятдесят перший (колись там була шахта N° 51), Червона Гребля (він був утворений загатою з червоного сланцю взятого з терикону Дванадцятої шахти), Динамічний (поруч біля нього розташовувались склади з вибухівкою) та Зелений і, врешті-решт вливалися в річку Кривий Торець. Ліворуч від подвір'я проходила залізнична колія по якій зрідка проходили вантажні поїзди, що йшли на сусідні шахти за вуглем. Вулицю перетинав переїзд, що мав доволі- таки лиху славу: дуже часто під поїзд потрапляли люди, автомобілі зіштовхувались з поїздами. А все було через те, що колія пролягала між хатами і поїзд можна було розгледіти тільки в останній момент. Кілька разів там ставили шлакбауми й будку стрілочника, але адміністрація залізниці вперто не хотіла виділяти туди штатну одиницю і переїзд знову відкривали. Кілька разів чиновники залізниці виїжджали на те місце й люто лаялись між собою.

- Тут закритий переїзд має бути! - твердив один.

- Ні, тут відкритий! - відповідав другий.

- Та ти знаєш скільки людей загинуло через твій відкритий переїзд?!

Врешті-решт переїзд смерті було ліквідовано: колію перенесли на чотириста метрів ліворуч, знісши кілька старих будинків, а їх господарям надавши квартири.

Навпроти дідусевого подвір'я був двір, де мешкав приятель дідуся інженер - шахтобудівельник, в нього була онука, чорнява маленька дівчинка Аня, що любила дражнити Вовку. Далі йшов дитячий садочок, де було видно дітлахів які гралися у дворі. За садочком були шахтарські гуртожитки.

Одного разу бабуся пішла гуляти з Вовкою до селища Десята шахта. Маленькому хлопчику дуже сподобались циганські містерії, що там проходили. Це була справжня країна див: фокусники показували різноманітні фокуси, канатоходці ходили по натягнутих між ліхтарними стовпами канатах, клоуни повторювали знаменитий на той час номер "Блю-блю-блю-канарі", заклинателі вогню дмухали полум'ям і запалювали смолоскипи, особливо гарним їх номер був у надвечір'ї. Дресирувальників ведмедів уже майже не було: звірі калічили і вбивали людей, тож міліція забрала їх і постріляла. Вціліло від розправи лише одне ведмежа і тепер його господар щоранку вів звіра на повідку прив'язаного до намордника, а увечері повертався додому в циганську слобідку. Йшов він тією Жовтневою вулицею, де жив Вова і хлопчик вилазив на паркан подивитись як йдуть циган з ведмедем. Ведмідь ходив на задніх лапах, танцював, витягував зубами потрібні карти у фокусах з картами.

Вовка часто просився гуляти на Десяту шахту і ходив туди разом з дідусем та бабусею. Надзвичайно гарним виявився вечір сьомого листопада, коли в селищі запускалися яскраві фейєрверки, крутилися шутихи. Малому хлопцеві це здавалось чарами, а фокусники - чарівниками. Дідусь не любив цього свята (як згодом виявилось в молодості він воював в Українській Повстанській Армії), однак відвів онука подивитись на святкову ілюмінацію. І Вовка став тікати самотужки до селища щоб подивитись на циганські містерії. Дорослі стали закривати ворота на важкий металевий гак та хлопець перелазив через паркан так само вправно, мов сусідський пес Бобик.


- Я розкажу куди ти тікаєш, - кричала з сусіднього двору Аня.

- Розказуй! Мені все одно, - показуючи їй язика, відповідав Вовка.

Особливо йому подобався номер з ведмедем. Один раз ведмідь взяв у нього їжу, але більше до себе не підпускав: він дуже грізно рикав.
Якось ведмідь, коли не було поблизу господаря, відірвався з прив'язі й утік. Вовка подумав, що він повернувся в свій ліс і стояв роздивляючись як метушаться по селищу люди у пошуках звіра. Раптом він побачив, що Мишко біг по вулиці, повертаючись до свого господаря. Вовка стояв і дивився як ведмідь нісся просто на нього. Довкола зчинилась паніка, люди розбігалися на всі боки, хтось надривно кричав: "Хлопчику тікай!" поруч пролунав тонкий крик, що раптово обірвався (виявляється Аня теж там була, від жаху вона знепритомніла і півгодини пролежала без свідомості). Раптово пролунав постріл і ведмідь упав. Виявилося поруч був міліціонер з пістолетом, він і вбив звіра. Так загинув останній ручний ведмідь в місті Вуглеград.

Хлопчику було дуже шкода ведмедя, але й він тепер уже перелякалася і став погано спати вночі: раптово прокидався і плакав, говорив, що йому сниться як звір задирає його. Бабуся тоді садилася біля ліжка й заспокоювала його.

Циган дуже сумував за своїм загиблим другом. Згодом він узяв собаку і став навчати його різним фокусам. Однак і собака пробув у нього недовго: потрапив під поїзд. Невдовзі потому прийшло до вовкиної родини горе: раптово захворіла його бабуся, прожила вона недовго. Приїхали вовкині батьки й забрали хлопчика назад у Черкаси.

Минуло півтора року і Вова знов приїхав до містечка. Тепер він дуже часто хворів і мама його облишила наукову роботу, вирішивши стати швачкою. Оселилися вони в іншої бабусі - маминої мами і вовина мати пішла на курси копійки та шиття. Якось узимку Вовка з бабусею пішли гуляти до селища Десята шахта. Багато що змінилося за ці півтора року: зникли циганські містерії, бо більшість частину акторів влада посадила за тунеядство, а решта розбіглися. Міській владі чомусь дуже хотілося знищити це селище, попри те, що це був потенційний туристичний центр міжнародного значення. Єдине що зупиняло власті від знесення це віддаленість Десятої шахти від центру міста; ніхто не хотів туди їхати.

Тепер Вова з бабусею роздивлялися розписи на стінах старих котеджів. Дізнався хлопчик тут і про те що у селищі, окрім людей, є й інші "мешканці", а саме таргани і пацюки. Останні серед білого дня хмарами носилися по селищу і майже ніяк не реагували на людей. Санепідемслужби ледь не щомісяця приїжджали сюди, але нічого не можна було вдіяти: щури поробили такі заплутані лабіринти, що жодна дератизація не мала успіху, бо тваринки навчилися якось дізнаватися про їх приїзд і ховалися по своїх нірках. Хлопчик кілька разів лякав пацюків криком "Дератизація!" і сміявся коли пацюки тікали у свої нірки, але невдовзі вони перестали зважати на у крики, зрозумівши що їм нічого не загрожує. Жила у селищі одна циганка, що займалась ворожінням, вона скан Вовці:"Не лякай тварин!" Подейкували що ця жінка якось сказала що коли знесуть селище, то і Радянський Союз проживе недовго. Так було чи не так тепер вже важко встановити.

Поза селищем на залізничну станцію Горпинівка йшла колія, що була продовженням тієї самої залізниці, котра перетинала вулицю Жовтневу. Біля цих рейок було видно фундамент садиби підприємців братів Синявських, що заріс деревами та кущами. Поруч стояли два останні котеджі, а вірніше стояв тепер один будиночок, другий вже був зруйнований. У зруйнованому будиночку колись жив алкоголік, якого всі прозвали "Зюзею" за його звичку пити не просихаючи. Зюзя пив усе що горить: не зупинявся він і перед денатуратом. Тож прожив він недовго, бо мав запущену стадію цирозу печінки. Коли він помер, мешканці селища знесли його будинок, вважаючи, що той хто в ньому оселиться теж буде так чорно пити. А в сусідньому будиночку жив наркоман. Треба сказати, що уже тоді через важку виснажливу працю на шахті при мізерній зарплатні старше покоління чоловіків на Донбасі кіряло майже так само як Зюзя, а молодь курила коноплю або як говорилося на шахтарському жаргоні "рубала план". Та цей чоловік вже не обмежувався самою коноплею, а купував десь "ширку" - розчин зварений на опійному маку і проширяв уже все що мав, крім старої шахтарської каски. Звали цього чоловіка Микола Квасоля, а оскільки, знаходячись "під кайфом" він мав звичку гірко плакати, то прозвали його Квасулею. Ще хлопчаки в селищі називали його "наркутент", що означало наркоман-імпотент, оскільки внаслідок його згубної звички з жінками в нього вже нічого не виходило.

Спочатку Микола був звичайним хлопцем, що працював на шахті Центральній, був передовиком виробництва. Мав він також і дружину та сина і міг би жити так само як і усі, але зламали його життя два нещастя. Спершу захворів і раптово помер його син (як виявили лікарі в нього був менінгіт). Через півроку потому у забої стався в Квасолі розлад шлунка і він відійшов до виходка, а на його місце став змінник - зелений новачок що уповні ще не був знайомий з тонкощами шахтарської справи. Він не помітив як осипається вугілля через метановий пухир що зібрався між пластами і спричинив обвал, внаслідок якого загинув.

Цей трагічний випадок остаточно зломив Квасолю: він почав пити горілку і спершу "квасив" разом із Зюзею, а оскільки горілка не могла залити його горе, то він швидко перейшов на "ширку". Жінка пішла від нього, бо не змогла жити з наркоманом. Щоб отримати дозу він став виносити з хати все, що на очі потрапить і дуже швидко в нього залишились самі тільки стіни. Були щоправда ще ліжко, газова плитка й шахтарська каска. Як тільки вимикалось світло то по порожній хаті мов коники на іподромі, носилися табуни мишей і щурів, а на стінах зі щілин вилазили руді жирні таргани. На шахті Микола, ясна річ, вже не працював. Тож вовина бабуся носила йому їжу щоб молодий чоловік не пропав з голоду. Помагали йому також і інші, бо знали, що людина він непогана, а тільки зламана нещастями.

На котеджі, де жив наркоман багато візерунків були замальовані білою фарбою. На запитання Вони що там було Квасоля відповів:

- Тут була свастика. Німці цікавилися нашим селищем, хотіли нас виселити, а натомість поселити своїх. Коли прийшли наші, то люди свастику замалювали. Сам я того звісно не бачив, бо мене тоді ще не було. Це батьки розповідали.

Квасоля полюбив Вовку, бо той нагадував йому померлого сина. Інші хлопчаки дражнили його, кричали "Шубін!" (під дією наркотика цей демон Миколі часто ввижався). Коли Квасоля проходив повз двір, де жив Вовка (жила його бабуся на Федорисі), то хлопчик кричав: "Наркутент (так він називав Миколу) пам'ятай, що ти людина! Не будь наркутентом, будь людиною!" Та хлопчик ще не знав, що в Радянському Союзі наркоманія вважалася хворобою невиліковною.

Всю зиму Вовка прожив у Вуглеграді, а навесні вони разом із мамою повернулись до Черкас.

Втретє вони приїхали наприкінці травня через рік. Довкола буяла зелень і на Десятій шахті посеред будиночків розквітли кущики бульдонежу, на клумбах біліли конвалії. Але де ж поділися розписи? Будинки були дбайливо пофарбовані у білий колір, що скрив усі візерунки. Виявляється, що у селищі побував високопоставлений дядько на чорній волзі. Він довго роздивлявся розписи, а тоді почав брудно лаятись:

- Сякі - такі, ледацюги (далі йшов перелік нецензурних слів)!!! Нічого не робите, в карти граєте. Байдикт б'єте. Ну я вам покажу!!!

То ж люди, що мешкали у селищі від гріха подалі вирішили заретушувати орнаменти, втім, як запевняли мешканці, ця фарба зійде сама за три роки аби тільки пройшла гроза. Залишилась тільки птаха-сірін, яку шахтарі вважали своїм оберегом.

Миколу Квасолю піймала міліція і відправила на примусове лікування до наркодиспансера. Невдовзі хтось пустив чутку, що чоловік помер. І люди, не перевіряючи на достовірність чутки, розкидали його будиночок. Тим часом Квасоля втік з диспансера і, повертаючись додому, побачив фундамент свого будинку. Він став гірко плакати, а Вовка, який в цей час був там також заплакав.

Невдовзі ця історія дійшла до міського керівництва, там сказали, що ознайомлені з його багатою трудовою біографією, але надавати житло наркоману немає ніякого сенсу: він усе одно його проширяє і помре під парканом. Але допомога прийшла неочікувано: із області приїхав молодий лікар - психотерапевт, який провів кілька сеансів і вилікував молодого чоловіка. Після одного з сеансів лікар оглядав селище Десята шахта і сказав, що його слід зберегти як культурне надбання. Він буде клопотатись перед міськвиконкомом та міськком партії про його збереження. Однак там в один голос твердили, що селище старе, будинки продуваються усіма вітрами, в них погодяться пацюки і таргани, то ж раціональніше переселити мешканців у нові багатоповерхівки, а котеджі знести і на їх місці збудувати новий мікрорайон. Роздивляючись зображення птаха-сіріна, лікар говорив Вовці, що дуже шкода, що люди не розуміють яку славу великого туристичного центру матиме місто в ян є таке дивовижне селище.

- Може там ще передумають. Адже надходять великі зміни, нові часи. На те й Перебудова. Я скажу про це селище моїм друзям з обласного телебачення - може вони знімуть передачу - говорив лікар.

Коли Микола вилікувався, то знову пішов працювати на свою шахту Центральну. Видали йому ордер на маленьку стареньку хатку, можна б було йому і сім'ю завести, однак від імпотенції його вилікувати так і не змогли. Однак молодий чоловік ходив по вулиці з гордо піднятою головою і говорив:

- Я був наркоманом, пропащою людиною, але мені допомогли лікар і цей хлопчик, що вірив у мене. Я знов шахтар і працюю на благо нашої найкращої радянської Вітчизни.

Коли Вовка з мамою від'їзджали додому, то вони проходили повз нову хату Квасолі і він махав їм рукою на прощання. І так би хотілося завершити розповідь на цій оптимістичній ноті, але в житті хепі-ендів майже не буває.

Наступного року, коли Вовка з мамою знов приїхали до бабусі, котеджного селища у Вуглеграді вже не існувало. Надворі стояв спекотний серпень і трава у степу вигоріла. На місці будиночків стояли оголені фундаменти, а між ними ще росли кущі бузку та бульдонежу. Гірко плакав хлопчик, і гірко плакали інші хлопчики та дівчатка селища Федориха, бо всі вони любили там гуляти. Селище Десята шахта звісна річ збереглося, але це було тепер звичайне селище, звичайні хати, звичайні подвір'я з городами.

На цьому партійне керівництво не зупинилося: воно поставило за мету витравити з людей пам'ять про мальовниче містечко і під страхом звільнення з роботи людям заборонили розповідати про нього. Донбас є Донбас, якщо людину звільнять з шахти податися їй нікуди. Тому люди зробили вигляд, що таких будиночків у їхньому місті не було ніколи. Лише старожили, дідусі пенсіонери під добру чарку можуть розказати про дивовижне й мікрорайон у якому відбувались дива.

Потому Вова приїздив до містечка сім разів. Вперше - це був вікопомний серпень 1991-го року, коли вся країна, затамувавши подих стежила за подіями у Москві, де відбувалось щось незрозуміле й дивовижне чого в СРСР ніяк не може бути: низка заколотників ув'язнила президента на дачі у Криму, а до столиці ввела танки. Та мільйони людей не погодились із переворотом і стали виходити на акції протесту. Врешті президента країни було визволено, а заколотники опинилися на нарах. Тоді ще ніхто не знав, що великої країни більше немає. Якщо циганка дійсно передбачила, що коли знесуть котеджі не стане і Радянського Союзу, то тепер її передбачення збулося. Більшість жителів містечка на референдумі 1-го грудня 1991 року голосувала за незалежність України, але водночас, шахтарі сприйняли розпад СРСР як втрату близької людини. Це була їх молодість, їх віра у ліпше життя, попри те що дуже багато людей були свідками розкуркулювання, голодоморів, репресій і таврування зрадниками тих, хто був вивезений німцями на каторжні роботи до Рейху.

Настав час коли ціни стрибали в десятки й сотні разів. І багато молодих людей не витримали зубожіння. Шахти стали зупинятись, а шахтарі - знаходити розраду в наркотиках. Першими наркоманами виявилися мешканці котеджного містечка: вони сумували за птахою-сірін, що була їхнім оберегом і птаха ця знов стала з'являтися їм тепер уже в наркотичних галюцинаціях.

Квасоля також знов став наркоманом. Одного разу він закурив коноплю в забої за що був одразу ж звільнений (адже в шахті й звичайна цигарка може спричинити масову загибель, а тут ще й "план" який робить людину неадекватною). Залишившись без діла, чоловік цілими днями тинявся по вулицях і матюкався на чім світ стоїть. Влітку 1993- готроку він перетворився в лунатика. Ходив по вулиці нікого й нічого не помічаючи, падав і піднімався знову. На що він жив ніхто не знав, мабуть перебирався крадіжками, як усі наркомани. Тепер на вулицях після заходу сонця стало небезпечно, на подвір'ях крали курей, інструменти, цвяхи, одним словом, тирили все що погано лежить. З'явилися свої наркобарони які не боялись нікого й нічого, міліції вони відстібували таксу за "кришування", а до того ж чимала частина молодих міліціонерів самі наркоманили. Поволі містечко разом з усією Донеччиною сповзали в деградацію: в міському парку розламали на брухт атракціони, зупинився електронний міський годинник, що справно працював біля центральнозбагачувальної фабрики, електроенергію стали подавати по дві години на добу і щовечора місто поринало в чорну непроглядну темінь у якій чинились хаос і вакханалія. Вбивства й грабунки стали буденним явищем. Особливо моторошними були довгі зимові ночі, при цьому багато людей не мали палива: явище для Донбасу нечуване.

Ну а що ж Квасоля? Навесні 1995-го року він дошкандибав до якогось паркану, впав під ним і більше не піднявся. Його смерть не стала дивиною, адже мертвих наркоманів відтепер знаходили дуже часто. В хаті його все ще збиралися друзі - наркомани, які одного разу варячи ширку, влаштували там пожежу. Пожежники загасили полум'я, а хата довго зяяла чорною пусткою розбитих вікон над якими стирчали обгорілі крокви. Сумна історія.

Востаннє Вовка приїхав до Вуглеграда влітку 1996-го року, через два роки рідня його тітки вивезла бабусю в Черкаси, продавши добру хату на Федорисі. А дідусь по лінії батька, залишившись без бабусі, виїхав з містечка раніше. Тепер дідусеве подвір'я стоїть посеред великого пустирища. Дитячий садочок знесли, бо нові господарі Донбасу не брати Синявські, їм тепер соціальні фонди лише зайвий клопіт. Помер і старий інженер - шахтобудівельник і не стало його хати також. Де ти тепер дівчинко Аню? Як склалося твоє життя? Багато людей виїхали з Донбасу, подалі від безнадійного існування. Десятки будинків у приватному секторі, десятки квартир у багатоповерхівках дивляться спорожніло і в декотрих з них ще видно сліди колишнього життя. Струмок який протікав біля ділового обістя висох, по залізниці поїзди стали ходити рідше, то ж відтепер люди можуть не боятись потрапити під колеса.

Сумно дивився сфінкс з терикону Десятої шахти на те що відбувалося у Вуглеграді, а одного разу після сильної горобиної ночі люди побачили, що сфінкса більше немає. Злива розмила його обличчя і воно впало.

Тепер Вовка вже Володимир Сергійович, він працює в школі вчителем історії і після роботи уважно дивиться новини: адже на Донбасі йде війна. З деяких відомостей отриманих від тих родичів, які там іще живуть він знає, що на місці де було селище відбувся бій і звідти наші українські війська увійшли до містечка. Тепер Вуглеград знаходиться біля лінії фронту і російсько - сепаратистські війська регулярно обстрілюють його з градів... Знає також він, що багато з його друзів стали наркоманами, дівчата поїхали до Москви і там зникли, ставши стриптизерками чи взагалі повіями. А та хто не наркоманить подались у сепаратисти...

Наостанок варто сказати: люди бережіть ваше культурне надбання це не лише окраса ваших міст, але й ваші годувальники, щоб не сталось як у місті Вуглеград.


Дніпропетровськ.
Листопад 2015.

Після невдалого штурму Дніпропетровської облдержадміністрації, в якому довелось брати участь, я близько тижня очікував арешту. В тому що за мною прийдуть було більше впевненості ніж сумнівів: з верхніх поверхів адміністрації та облради нас знімали, а до того ж двір був обладнаний системою спостереження та камерами запису і підставою для затримання могла бути непокора працівникам правоохоронних органів та замах на їх життя (як повідомляло обласне телебачення, саме це інкримінувалось затриманим учасникам), що загрожували досить тривалим терміном ув'язнення. Однак в події втрутилися сили природи: наступного дня весь Дніпропетровськ завалило снігом, то ж міському та обласному керівництву на певний час стало не до нас. Того вечора від тітушок та спецпризначенців постраждали кілька десятків людей із яких більшість були затримані. Центром міста ходили зондеркоманди тітушок та силовиків і затримували всіх хто вважався їм підозрілим. Так було затримано й кинуто до СІЗО хвору на ДЦП людину якої під час тих подій і близько не було. Канал "1+1" повідомив, що під час сутичок біля адміністрації в центрі міста було побито члена Дніпропетровської міської організації ВО "Свобода" Ярослава С., внаслідок чого він отримав відкриту черепно-мозкову травму і лежав у реанімації лікарні імені Мечникова. Проте нашим "правоохоронним" органам це не завадило проводити допити ледь живого хлопця на предмет його нібито терористичної діяльності. В будинку його батьків було зроблено обшук, "знайдено" заздалегідь підкинуті "вибухові предмети", конфісковано більшу частину бібліотеки його батька (знічев'я раптом виявилось що "екстремістськими і фашистськими книжками" являються... твори Фрідріха Ніцше та "Ілюстрована історія України" Михайла Грушевського).

Через дві доби невідомі розтрощили офіс обласної організації ВО "Свобода" (одночасно там була громадська приймальня народного депутата України Миколи Міщенка), а наступного дня арештували керівництво міської організації на чолі з Кирилом Дороленкои, арештованих кинули до СІЗО СБУ на вулиці Червоній, при цьому не допускали до них адвокатів (звичайна практика для України епохи Віктора Януковича). Їм інкримінували... спробу здійнити теракт на Запорізькій атомній електростанції. Одним словом маразм крєпчав... Поки все не втрясеться знайомі мені порадили не з'являтись у центрі міста.

Наприкінці січня влада й опозиція підписали мирову угоду згідно якої влада звільняла всіх затриманих в заарештованих під час масових сутичок, натомість опозиція має звільнити всі захоплені адміністративні будівлі. Однак і перша, і друга сторони зволікали з виконанням обіцянок.

Десь на початку лютого заарештованих перевели на домашній арешт. З того часу я знов став ходити на Майдан, де як і раніше було багато людей, тільки ми повсякчас перебували під недремним оком тітушні. Біля адміністрації та облради стояли армійські палатки в яких сиділи представники комуністів та інших проросійських ліворадикальних організацій, що виступали за відновлення Радянського Союзу (у перші дні після штурму туди зігнали бюджетників та заводчан щоб створити масовість на "Антимайдані", але довго їх там не тримали, бо установам та підприємствам потрібно було працювати). Під час цієї заварухи я взяв лікарняний і не їздив на свою роботу до музею історії міста Дніпродзержинська.

В Дніпропетровську, як і по всій Україні, все було у режимі ні миру, ні війни. Так тривало аж до ранку 18 лютого 2014 року, коли в Києві почалось протистояння. Про те що було в столиці нехай пишуть очевидці тих подій, а я говоритиму про те що я сам бачив.

Я був злістним порушником лікарняного режиму: коли всі лікарі йшли додому, тихенько збирав свої речі і йшов на ночівлю вдома. Про мої фокуси знали, головне аби не попався. І от увечері 17 лютого до мене прийшла медсестра Яна і сказала:

- Сьогодні краще лишайтесь ночувати тут.
- Що можливі арешти? - спитав я.

- Так.

- Та в вас тут ціла потаємна організація, - сказав мій сусід літній будівельник із Києва. - І за що ж тебе будуть арештовувати?

- Та є вже за що, - відповів я і не став конкретизувати.

Я залишився і наступного дня ми слухали по радіо результати походу опозиції в Маріїнський парк і почули про те що почалась сутичка з першими жертвами.

Уночі та вранці я телефонував керівнику обласної організації ВО "Свободи" Олександру Замковому з Дніпродзержинська який на той час був у Києві; було чутно постріли та вибухи світлошумових гранат, але Майдан стояв. День 19-го числа видався вже по весняному теплим і сонячним, однак в більшості людей були напружені й похмурі обличчя: десь там у столиці йшла громадянська війна, що загрожувала затопити усю країну. По радіо передавали оголошення керівника СБУ Олександра Якименко про початок антитерористичної операції в центрі Києва (сам виступ яскраво показав у чиїх руках перебувають наші спецслужби: промовець говорив такою скаліченою українською мовою, що перевершив самого прем'єр-міністра Азарова). 20 лютого в Києві масово убивали людей, а по всій країні почалась паніка: обивателі кинулись знімати гроші в банкоматах і скуповувати продукти в супермаркетах; з'явились небачені з початку 90-х років черги. В цей час біля Дніпропетровської облдержадміністрації збоку проспекту Кірова у два ряди вишикувались спецпризначенці зі щитами та шоломами на головах (між їх керівником та п'яним перехожим почалась сутичка; останній звинувачував їх у бійні на Майдані), а з боку скверу з шлангів налили вже ціле озеро води.

Як згодом розповів мені один зі знайомих, з Києва по областях пішла вказівка ізолювати (тобто арештувати без суду і слідства) якомога більше учасників місцевих майданів і по Дніпропетровську були складені проскрипційні списки до 2000 осіб на журналістів, актив опозиційних партій, громадських діячів та рядових майданівців (десь у другій половині списку був і автор цих рядків), які хтось злив у інтернет і вони провисіли там півтори доби. Востаннє такі списки складались під час сумнозвісного ГКЧП... Однак влада вирішила зосередити силовиків на охороні адміністративних будівель, побоюючись їх захоплення, тож ніхто не був заарештований. Також в якості тітушок було мобілізовано багатьох колишніх засуджених за хуліганство.

Увечері того ж дня було укладено угоду про припинення вогню та повернення до конституційної реформи 8 грудня 2004 р. Протягом двох наступних днів по країні прокотилась чергова хвиля ленінопаду: 21 лютого у Дніпропетровську було повалено ц розбито пам'ятник в центрі міста, а наступного дня демонтовано і вивезено до історичного музею пам'ятник в Дніпродзержинську, але як їх знімали я сам не бачив (дізнався про їх стихійний демонтаж під вечір). Після кривавих подій у Києві, в Україні було оголошено траур. На вулицях запанувала тиша: вимкнули крикливі реклами магазинів та записи на великих екранах. Здавалось що завжди гамірниц Дніпропетровськ вимер зовсім; хтось із місцевих торговців, які продавали свій товар біля центрального ринку був навіть радий тому що затихла надокучлива щоденна говорильня...

Того ж дня, 22 лютого кудись безслідно зник Президент України Віктор Янукович. Ця оказія ще більше розгубила й засмутила його прихильників, котрі ще очікували від нього якихось рішучих заходів з "наведення порядку". Декілька людей з провладного табору біля пам'ятника Валерію Чкалову обговорювали останні події і виходило так, що вранці на своєму літаку Янукович вилетів до Об'єднаних Арабських Еміратів. Вдень у Харкові представники влади зібралися на з'їзд (так само як в Сіверськодонецьку десять років тому) на якому головували перші "антимайданівці" голова Харківської облдержадміністрації Михайло Добкін та міський голова Харкова Геннадій Кернес. На з'їзді (саме собою зрозуміло) події у Києві були названі державним переворотом і далі пролунав заклик до місцевих адміністрацій "брати відповідальність за порядок на сході та півдні України". Тобто знову як і в Сіверськодонецьку знову пролунав заклик до розчленування України.

Увечері я йшов пішки вечірнім Дніпропетровськом: на постаменті пам'ятника Леніну горіли свічки та були розкладені фотопортрети загиблих. Звісна річ не всім подобалося, що завалили пам'ятник, але так чи інакше почалося зрушення в бік демонтажу радянської топоніміки: на постаменті висіла табличка з написом "Площа Героїв Майдану". Це місце було взято під охорону "Правим сектором" і там стояла їхня палатка.

Потому я пішов до будинку Дніпропетровської міської ради. Там зібралося чимало людей на п'ятачку біля фонтану. Від них я дізнався останні новини: президент Віктор Янукович, прем'єр - міністр Микола Азаров, генеральний прокурор Віктор Пшонка та міністр внутрішніх справ Олександр Захарченко втекли з країни, Верховна Рада проголосувала за повернення до парламентської - президентської республіки і перебрала власне керівництво. Революція Гідності в Україні здобула перемогу: спікер Верховної Ради України склав свої повноваження; парламент очолив протестантський пастор Олександр Турчинов, він же згідно положень відновленого конституційного порядку став виконувачем обов'язків Президента України. Виконувачем обов'язків міністра внутрішніх справ став Арсен Аваков, а в.о. прем'єр - міністра Олександр Вілкул. Таким чином до влади прийшла партія ВО "Батьківщина", але уряд ще був у регіоналів. Також було звільнено з в'язниці лідера "Батьківщини" Юлію Тимошенко. Натовп що зібрався під стінами вимагав саморозпуску фракції Партії Регіонів, перейменування центральної площі міста та засудження харківського з'їзду. Було розбито молотком портрет Віктора Януковича, що висів у міській раді.

Один з моїх знайомих сказав, що слід перекрити ворота котрі виходять на вулицю Леніна, бо регіонали можуть утекти по ним. Ми пішли і перекрили ворота круглими пересувними клумбами. Раптом двері відчинилися і з них вискочили молодики в медичних масках. Ми вже готувались до бійки, коли виявилось, що це ультрас які з двору стежили аби не повтікали депутати міськради.
Майже дві години ми сиділи біля зачинених воріт і над нами світило зоряне небо. Потім з парадного входу прийшов чоловік і сказав, що рішення проголосоване, а відтак машини депутатів можна відпускати. Ми відвернули клумби і поставили їх назад, а далі дивилися як на великих імпортних (і водночас дуже дорогих) машинах від'їжджають депутати міськради та начальники управлінь житлово-комунального господарства, освіти і науки, культури, медицини (всі ці галузі перебувають в дуже жалюгідному стані). Потому я пішов додому.

Весь наступний тиждень я ходив на пєятачок між Дніпропетровською облдержадміністрацією та облрадою. В цей час в області утворився вакуум влади: звільнились голова облдержадміністрації та всі його заступники. Люди говорили про те що слід не допустити реваншу старої влади і не дати мерзотникам пролізти у нову. Обговорювали механізми як це зробити. В цей час було сформовано перехідни уряд на чолі з керівником фракції "Батьківщини" Арсенієм Яценюком, що у своїй промові оголосив про переддефолтний стан України. Також на цьому тижні в Сімферополі відбулось протистояння: два мітинги російських і кримсько-татарських організацій зіткнулись під стінами парламенту, в давці загинуло двоє людей. Наступного дня (а це було 27 лютого) загоном невідомих озброєних людей у формі без розпізнавальних знаків було захоплено будинок будинок Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Підло і віроломно, без оголошення війни, путінська Росія вторглася на територію України. В цей час в Україні спостерігався повний параліч органів влади і дати відсіч окупантам на півострові (де протягом останніх п'ятнадцяти років правила російська п'ята колона) було практично неможливо. За короткий час військово - морські сили України і всі бази Збройних Сил було блоковано і згодом захоплено. Згідно тактики розробленої ще Адольфом Гітлерои російські бандити при штурмах пропускали вперед жінок із дітьми, аби українські військові не могли дати відсіч. Водночас само собою зрозуміло що й у материковій Україні проросійські організації готувались до провокацій.
Наприкінці тижня стало відомо, що готується операція по захопленню будівель облдержадміністрацій та інших органів влади з метою проголошення на території південних і східних областей України сепаратної проросійської квазідержави (пізніше стала й відома її назва "Новоросія") з перспективою подальшої окупації цієї території російськими військами. Далі в перспективі з так званої "Новоросії" готувалось вторгнення на Центральну Україну з метою встановлення там протекторату або генерал-губернаторства "Малоросія" та ізоляції західноукраїнських областей (інваріанти цього плану можна побачити в книзі московського геополітика Алєксандра Дугіна та деяких західних політологів). Кодовою назвою першого етапу цього плану була "Русская вєсна".

Першого березня ми йшли на молебен в пам'ять про загиблих у Києві (їх уже було більше ста, бо в лікарнях продовжували вмирати люди). Біля постамента зібрались священники трьох українських церков: автокефальної, Київського патріархату, греко-католицької. Ми були на молебні, після нього священники пішли до Свято-Троїцького собору (належить церкві Московського патріархату), але туди їх не впустили. Тим часом я давав інтерв'ю кореспонденту радіо "Свобода" про своє бачення ситуації в країні та перспективи виходу з неї. Раптом з проспекту Карла Маркса прийшли двоє людей і повідомили що з боку театру опери та балету суне орда тітушок та гастролюючих російських нациків. Було оголошено жінкам та дітям терміново покинути площу, а чоловікам іти в бік облдержадміністрації. І ми пішли проспектом Карла Маркса на зустріч цим придуркам. Дійсно по проспекту проти нас йшов натовп злиденно одягнених людей з георгіївськими стрічками, серед них було багато п'яних. Ми пройшли повз них і обійшли по вулиці Сєрова парк Лазаря Глоби. Далі ми вийшли в сквер і побачили, що на наше щастя, на будівлі облдержадміністрації висить український прапор. На майданчику вже зібрались люди. Там нас чекала дуже неприємна новина: почалась російсько-українська війна. Володимир Путін віддав наказ про введення військ на територію України і Федеральні Збори Російської Федерації підтримали його.

Тим часом надійшли відомості про те що було на площі Героїв Майдану: натовп місцевих та російських люмпен-пролетарів побив лампади на постаменті, спалив палатку "Правого сектора", поламав табличку з новою назвою площі. Однак, коли на площу прийшов авангард "Правого сектора", бічі швидко повтікали, залишивши по собі всю свою гидоту. Цього ж таки дня Південною і Лівобережною Україною прокотилася хвиля гнидних заколотів. Місцеві зрадники за підтримки непроханих гостей з Росії захопили Донецьку, Луганську, Харківську облдержадміністрації, побили захисників адміндержбудівель, скинули українські прапори і вивісили російські. Також були спроби (головним чином в них правила місцева алкашня і наркомани), але на щастя безуспішні, захопити Миколаївську, Херсонську, Полтавську і Чернігівську облдержадміністрації та заворушення в Одесі. Проте на Дніпропетровщині вони були змушені відмовитись від спроби штурму, оскільки виявилось що наші сили тут переважають. Однак близько двох діб зберігалася загроза захоплення адмінбудівель, самооборона зайняла облдержадміністрацію, а в облраду увійшли солдати внутрішніх військ. Я просидів півтори доби в облдержадміністрації як учасник "Свободи Самооборони". В першу ніч ходили чутки, що з Криму в Запорізьку область вторглася колона російських бетееріа і ми говорили про те, де було б зручніше зустріти ворога. Опівночі нам стало відомо, що єврейські фінансово-політичні кола вирішили стати на захист Дніпропетровської області: бізнесмен Ігор Коломойський згодився бути головою облдержадміністрації. Через три доби самооборонівці залишили адміністрацію. Близько місяця ми (щоправда особисто я був присутній тільки на двох чергуваннях, бо повернувся на роботу) охороняли порядок на вулицях міст області.

Спершу це було напередодні восьмого березня, коли в місто заїхали активісти, що намагались вивісити російський прапор біля міськради. Однак самооборона і "Правий Сектор" блокували їх у готелях "Дніпропетровськ" та "Рассвєт" ("Світанок"). Так що до міськради дійшло лише кілька десятків агресивно налаштованих жінок похилого віку. Потинявшись перед живим ланцюгом, вони повернулися назад.

Вдруге це було вже через день під час урочистостей з нагоди двохсотліття Тараса Шевченка. В центрі міста зібралися тисячі й тисячі людей (перша наймасовіша проукраїнська акція яку я бачив у Дніпрі, бо люди приїхали з усієї області). Так що там ми вже готувались захищати самих провокаторів від народного гніву. Однак їх організатори виявились розумнішими від Одеських дружин під час подій 2 травня, що сталися через два місяці. Вони пішли на площу Петровського перед вокзалом і встановили там "пам'ятник жертвам ОУН-УПА" який вже наступного дня був викорчуваний.

І все ж небезпека була. Це відбулося в кінці березня коли Олег Царьов завіз до міста проросійських бойовиків з Криму із автоматами Калашнікова. Однак на поміч націоналістам тут стала дніпропетровська мафія: молодчики були зупинені, їх витягли з машин і поклали на землю. Тому на Дніпропетровщині не було людських жертв. Нажаль у Донецькій та Луганській областях все склалося інакше: там тепер іде війна на яку я не зміг піти за станом здоров'я. Прийшла весна, зацвіли квіти, по вулицях ходить молодь, функціонує транспорт, працюють заклади дозвілля та культури. Можна з упевненістю сказати що у березні 2014 року ми виграли найкращу битву, битву якої не було.

Ми вистояли і ми переможемо!

Березень - квітень 2016.

Йшов уже другий місяць подій які згодом будуть названі Революцією Гідності. 22 січня загинули Сергій Нігоян та Михайло Жизнєвський. "Диктаторські закони" прийняті Верховною Зрадою України (саме на таку назву заслуговувала скорочена Партією Регіонів парламентська більшість) спричинили хвилю захоплень державних установ. В п'ятницю 24 січня низка фанатів-ультрас ФК "Дніпро" намагалася штурмувати Дніпропетровську обласну державну адміністрацію. Напад було відбито спецпризначенцями "Беркута", нападників затримано і згодом відпущено, виставивши їм суми штрафів з п'ятьма нулями.

Наступного дня один з координаторів Євромайдану, член проводу Української Народної Партії Анатолій Сокоринський почав різко критикувати нападників, і невдовзі викликав на себе зворотню реакцію: натовп почав скандувати йому; "Ганьба!" і "Провокатор!"

- Добре! Я провокатор... - відповів Сокоринський. - Двадцять років борюсь за українську справу, і маю на те.

Виступили інші люди які вступилися за Сокоринського, проте більшість вже була заведена сторонніми і налаштована йти до облдержадміністрації. Одні говорили, що адміністрація забарикадована кучугурами снігу які протягом останніх днів були звезені звідусіль, двір та підступи до нього залиті водою, що закрижаніла на морозі і штурм будівлі призведе до трагічних наслідків. Інші говорили, що необхідно діяти, бо, мовляв, у Києві люди вже перейшли до рішучих дій, то ж і в Дніпропетровську слід йти до облдержадміністрації і вимагати відставки губернатора Колеснікова та голови адміністрації Удода. Врешті, щоб не залишатись осторонь від подій, в які так чи інакше будуть втягнені євромайданівці, я теж згодився йти, знаючи наперед, що це дурна заведенція яка нічим хорошим не завершиться. Частина координаторів дніпропетровського Євромайдану збиралася виїхати на похорон Нігояна до села Березнуватівка, при цьому заявивши про заборону збиратись у неділю на віче, і, особливо, наближатись до "урядового кварталу" області. Після мітингу, що намітив розкол серед євромайданівців, я зайшов погрітись (надворі стояла досить холодна січнева погода) до торговельного центру "Пасаж", і через дві хвилини там погасло світло. Як згодом виявилося торгівельний центр було знеструмлено аби завадити показу фільму про Євромайдан, що був знятий П'ятим каналом (кілька людей при цьому застрягли в ліфтах більше ніж на дві з половиною години). Вийшовши з оповитого темрявою ТЦ, я звернув вулицею Короленка на Комсомольську і став спускатись нею до колишнього скверу імені Леніна. Звідти добре було видно двір облдержадміністрації облитий водою так, що дерева в ньому аж до верхівок взялись бурульками. З двору йшов дим: це грілись солдати внутрішніх військ, прохід між адміністрацією та облрадою з боку проспекту Кірова був весь захаращений кучугурами снігу, який все ще продовжували вивертати з камазів і оточений ланцюгом екіпірованих спецпризначенців. З протилежного боку де було розташовано одну з "елітних" новобудов вихід до парку імені Глоби перегороджували ще один ланцюг біля якого зібрався натовп молоді, яка скандувала "Міліція з народом!" та інші гасла, відомі ще з часів Помаранчевої революції.

Наступного дня, проходячи вулицею Шмідта, я зайшов до ТЦ "Приозерний" і піднявся на останній поверх і дивився на екрані трансляцію з Києва, де йшли сутички на вулиці Грушевського. Потім вийшов на вулицю Комсомольську до скверу. З боку вулиці Чернишевського до паркану, що огороджував двір адміністрації підходили люди. Їх було більше тисячі. З двору зі змінним шипінням летіли стовпи сіруватого диму: вочевидь там палили димові шашки.

- Тітушки в адміністрації, - сказав хтось у натовпі.

І дійсно під охороною міліції у двір заходила колона молодиків спортивної статури, обличчя їх були скриті медичними масками, а на рукавах були нав'язані жовті стрічки. Багато хто з них тримав в руках палиці. Було тітушок кількасот. З обох боків паркану пішла словесна перепалка, що швидко переросла в "перестрілку" сніжками та пляшками. Забахкали петарди. Озброєні палками та частинами вуличної загорожі хлопці почали бити паркан. Почався хаотичний штурм адміністрації. Удворі стояли внутрішні війська, вв-шники не дуже хотіли отримувати травми через адміністрацію. В обличчях молодих строковиків згадувався страх. В них летіли пляшки із запалювальною сумішшю, сніжки та фейєрверки. З початком штурму тітушки були заведені в будівлю адміністрації.

Через п'ятнадцять - двадцять хвилин хлопці в балаклавах розбили паркан і прорвались у двір. На деякий час все стихло. Від протестувальників до будівлі пішла делегація на переговори стосовно виведення тітушок з будівлі та надання їм коридору для виходу. Біля паркану виступав один з учасників мітингу П. Він повідомив, що біля готелю на вулиці Свердлова з'явились нові загони тітушок. Щоб роздивитись уважніше я зайшов до двору разом з дядьком Сергієм (мешканець Дніпродзержинська, "афганець"). У дворі вже зібралася сила - силенна народу, що згодились надати коридор для виходу "антимайданівців", але у випадку найменшої провокації були налаштовані їх бити (якби тітушок спробували вивести, то там би більше за все почалося "місиво").

Невдовзі знов полетіли каменюки та пляшки, але тепер міліція стояла в середині двору, то ж до неї майже нічого не долітало. Зате для протестувальників у дворі вони становили чималу небезпеку.

- Не кидайте...вашу мать, - кричали з двору.

Та на крики ніхто не звертав уваги. Просто в двох сантиметрах від мене гепнулася і розбилася об лід пляшка з-під пива.

А далі почалися "гойдалки". Вишикувані в ряд міліціонери стали написати на протестувальників. Ті, в свою чергу, також вишикувались в лави й почали розгойдувати міліціонерів. Ситуація була небезпечною для обох боків, бо під усіма була чималенька ковзанка. Я у перші лави не ліз, оскільки там була реальна небезпека що розчавлять або затопчуть.

- Тітушки, тітушки, - закричали збоку розбитого паркану. - Чоловік двісті, сунуть з бульвару.

Половина присутніх у дворі стала вибігати назовні (видно що і міліцією, і загонами тітушок керувала одна й та сама сила і досить - таки вміло, чого не скажеш про тих хто штурмував адміністрацію). Практично одразу міліція пішла в наступ. Передні лави кинулись навтьоки. Виникла небезпека бути зім'ятим утікачами, то ж я озирнувся у пошуках дядька Сергія і крикнув: "Тікаймо!"

Втікати по кризі було незручно й небезпечно, я бачив як позаду мене упав хлопець. Озирнувся щоб подати йому руку, але він був уже на ногах. Ми вибігли, очікуючи, що за нами поженуться, але міліція, вийшовши до переднього краю в наступ не пішла. Ми побігли до того місця де були тітушки, але вони вже встигли накивати п'ятами. Залишився лише один постраждалий якому вже надали допомогу.

Далі я озирався довкола. Біля паркану стояв чоловік і, показуючи якусь книжечку (очевидно посвідчення ",воїна - інтернаціоналіста"), кричав до вв-шників:

- Коли ви вб'єте мене і мого сина? Згадайте Лівію, там спецпризначенці не змогли врятувати захитаного режиму, не врятують вони й тут.

Неподалік люди примірювали щит вирваний у когось із спецпризначенців. Я теж його приміряв. Щит виявився доволі зручним для носіння.

Отже штурм було відбито, переговори теж завершились нічим: одного з переговорників Вадима Шебанова було заарештовано. Більше на переговори ніхто не йшов. Далі знов почався штурм, тільки вже кволий. Хлопці підпалили сухі стебла дикого винограду, що вчився довкола паркану. З пожежної машини що стояла у дворі стали поливати вогонь, а потім і людей, котрі фотографували на телефони все що відбувалося.

Порозмовлявши з одним із учасників протистояння, я зрозумів, що адміністрації ніхто явно не захопить і з заходом сонця міліція й тітушки перейдуть в контратаку. Сам він вже добре надихався сльозогінного газу...

Сідало сонце, тож я зрозумів що потемки від мене користі буде ще менше ніж зараз та й люди вже стали поволі розходитись. Я вирушив додому повз три групи тітушок, що скупчилися по вулиці Чернишевського. Мені поталанило: вони мене чомусь не зачепили.

Надворі був мороз мінус двадцять градусів, але слід було не зупинятись, не заходити до торговельного центру "Приозерний", бо там можуть затримати. Далі йшов проспектом Карла Маркса...

За кілька кварталів ніщо не нагадувало про протистояння на Кірова, йшли перехожі. Десь зі співами пройшли кришнаїти...

Так закінчились мої пригоди біля ОДА. Через півтора місяця, коли змінилася влада, я знову з'явився біля стін облдержадміністрації, але уже щоб захищати її. Та це була зовсім інша історія.

Цю історію Льоня чув від старих людей коли був малий.

Не так все було раніше як зараз: на місці сучасних житлових масивів Нові Кайдаки, Червоний Камінь, Покровський та Дніпровського металургійного заводу стояло місто-фортеця Новий Кодак. Як воно з'явилось і хто його заснував невідомо. Напевно це були реєстрові козаки наприкінці XVI століття. Як розповідав колишній січовик Микола Леонідович Корж, "місто Нові Кодаки стояло ще за ляхів, а там як брали запорожці, то воно вигоріло дощенту з невеличкою церковкою вкритою соломою та очеретом. Після цієї пожоги знов построїли церков і містечко та ще й кріпостю по запорозькому кшталту, на диво осадили. Обвели кругом глибокою канавою, валом і рогатками в дві лави на сажень од канави." Далі у 1650 р. в зв'язку з дозволом гетьмана Хмельницького кочувати в дніпровському Надпоріжжі татарам мешканці посаду Старого Козака переселились сюди. Швидше за все саме тоді з'явилась назва містечка. Оточували Новий Кодак рів, високі вали (їх залишки де-не-де ще можна побачити) та три башти: одна з заходу, друга над Дніпром, а третя з півдня. Над валами з чотирьох боків стояли розкати з гарматами та сплетені з лози кошелі набиті землею щоб під час ворожого обстрілу містечка кулі застрягли в кошелях і не шкодили мешканцям, війську та вартовим і щоб на валу можна було безпечно стріляти по ворогам зі щілин.

Розташувалась фортеця на перетині двох старовинних шляхів з Києва на острів Хортицю через старе козацьке поселення Таромське та з Прогною (урочище на Кінбурнській косі біля Чорного моря, де чумаки добували сіль) на Полтаву із великим перевозом на Дніпро на лівому березі якого розташувалось село Кам'янка Старожитня. Через це поселення було багатим: в ньому діяли численні шинки й трактири в центрі була базарна площа де 15 серпня, а також у вересні та грудні проходили ярмарки на яких торгували вином, горілкою, сіллю та всіляким крамом. Також у Новому Кодаку знаходилась дерев'яна церква святого Миколая з церковним правлінням. Пізніше коли місто стало центром паланки з'явились і канцелярія, митна контора при перевозі, шпиталь, школа, казарми та майстерні.

Довкола міста в долині Дніпра росли праліси з цінними породами дерев - дуби, осики, граби, явори, поміж яких в ріку впадали джерела ті водотоки з солодкою, як говорили козаки, водою. З півдня довкола міста розкинувся широкий степ в якому де-інде були розкидані козацькі хутори з сім'ями запорожців.

З заходу розкинулися дніпровські плавні з озерами, протоками, струмками та річками. Одна з них Івлинка текла в лісі, де через сто років виникне поселення Діївка.

Вважалась Івлинка чаклунською річкою: в ній за повір'ями жили русалки. В ніч на Івана Купала до її берегів приходили відьми на шабаші. До неї ж приходили козаки-характерники, що збирали там цілющі трави.

Визвольна війна українського народу проти польсько-шляхетського гноблення створила козацьку державу українців - Гетьманщину. Це була козацько-старшинська республіка. В ній не було кріпацтва, а замість великих магнатських фільварків постали дрібні фермерські господарства козаків і селян. Зникли також лихварі й орендарі, що випивали кров простих людей. І склали тоді пісню

Ой немає луччє ніде
ніж у нас на Україні,
Що немає ляха,
Немає врага,
Немає унії.

Та нажаль рано помер Хмельницький і по його смерті, союзники в особі царства Московського та царя Олексія Михайловича почали грубо втручатися у внутрішні справи України. Гетьман Іван Виговський уклав угоду в Гадячі з Річчю Посполитою про входження України в якості Великого князівства Руського у федерацію з короною Польською та Великим князівством Литовським. У липні 1659 р. в бою під Конотопом козаки та кримські татари перемогли московське військо. Та московити були хитрішими і домоглися повстання лівобережних полків, де наказним гетьманом став брат першої дружини Хмельницького Яким Сомко.

В той час жив у Новому Кодаку помічник осавула Овсій Дорофієнко і у всьому місті не було видатнішого парубка ніж його син Максим. Він умів скакати верхи на коні, вправно володів шаблею, стріляв влучно з лука та пістоля, одним словом підростав молодий козак і оборонець землі української. Умів вправно читати псалтир і писати, а більше грамоти козакові на той час і не треба було.

- Слід віддати твого сина до Києва в колегію, бо він має хороші здібності у навчанні, - казав Овсію місцевий священик.

- Ні, це ви, духовенство, маєте навчати своїх дітей в академіях, а в нас, козаків, діти з 17 років йдуть на Січ у джури. Потім з них виховують вправних козаків, що йдуть у походи на Крим, на Чорне море захоплювати турецькі галери і визволяти з турецької неволі бранців. Потому їм можна вже й одружуватись, - відповідав священники Овсій.

А своєму синові старший Дорофієнко казав:

- Як виповниться тобі сімнадцять, поїдеш ти на Січ боронити землю українську та віру православну.

Потім промовчав і додав:

- Хоча те що коїться зараз на Гетьманщини мені не подобається. З'явилося десять гетьманів що ладні й матір свою продати аби тільки їм булава дісталася. Починається міжусобна війна і кожен запрошує чужинців аби вони допомогли йому в боротьбі за владу.

Між тим Максим разом з іншими хлопцями бавився у війну, скакав на коні до свого хрещеного батька Бобиря, що жив на хуторі у Бобиревій балці (згодом Аптекарській). Там на березі річки Половиці (яка згодом дала назву козацькій слободі) він збирав суниці, а потім їхав понад Дніпром через вкриту лісом гору десять верст до фортеці Старий Кодак, де починалися дніпрові пороги якими справляли свої човни лоцмани. Він також мріяв переплисти через пороги, але дорослі йому цього поки що не дозволяли. Потому він повертався додому. На невеличкій довбанці Максим перепливав через Дніпро до Старожитньої Кам'янки, ловив рибу біля островів, тож міг стати і вправним лоцманом.

Кожної осені хлопець полював на диких гусей та качок у плавнях, вправно цілячи в дичину з лука чи пістоля. Тому його торби були завжди повні. Вабила його й річка Івлинка, кортіло побачити русалок про яких розповідали старі люди або відьом які збираються на шабаші. Хотів він також зустріти характерників, що збирали там трави. Змалку Максим чув про те як вони у бою відвертали кулі від козаків, переходили річки сухими; по суходолу плавали на човні, лікували хвороби та рани.

Батько йому відповідав на теє:

- Не шукай русалок бо вони тебе залоскочуть і втоплять. Відьми теж небезпечні: можуть чоловіка перетворити на щось не подібне. А характерництво не від Бога.

Та Максим не відступався.

- Я русалкам петрового хреста кину і вони від мене відчепляться. Відьом свяченими кулями постріляю. А характерники хоч і не від Бога зате боронять землю нашу і віру християнську від ворогів, помагаючи козакам у бою.

- Так, але все одно хто з чортом знається той потому до чорта і йде. Характерників ховають без попа та ще й протикають серце осиковим кілком щоб вони по смерті не вставали з могили та не шкодили людям.

Коли Максим підріс то разом з іншими парубками став ходити у посад, де жили дівчата, на вечорниці (жінок, щоправда, на прикордонні, яким являлись Вольності Війська Запорозького Низового, було не так і багато). Там у посаді він разом зі своїми друзями гуляв з дівчатами Вівдею, Христею, Мотрею, Праскою та Іваною. З козацьких дівчат жодна не припала до серця Максиму: він знав, що це гречкосії одружуються в шістнадцять - сімнадцять років, а козаки спочатку ходять у походи на Крим чи на Польщу. Та і багато хто з січового товариства все життя лишався неодруженим. Сам батько казав йому:

- Ось походиш два - три роки з козаками, а тоді можна думати про одруження.

Настав 1663 рік, на Січі обрали кошовим Івана Брюховецького або як його прозвали Іванця, колишнього джуру Хмельницького. Це була доволі хитра й підступна людина, що вміла заворожувати людей гарними промовами, в яких обіцяла золоті гори. Багатьом старшинам (і серед них Овсію Дорофієнко) новий отаман не подобався та вони розуміли що нічого не вдієш: коли товариство обрало владу то її треба слухатись.

- Іванець Брюховецький- вискочка, свинопас що виліз нагору, - казав старий Дорофієнко в колі родичів. - Однак він влада і владу доводиться слухати. Сподіваюся що січове товариство рано чи пізно роздивиться хто його кошовий і перебере його. В порівнянні з ним Сомко, хоч і з роду крамаря та більше мені до душі.

Навесні того року до Нового Кодака прибув почет, приїхав з самої Москви боярин Семен Наришкіну зі своєю дружиною та донькою. Їх зустрічав паланковий полковник, осавул та вся старшина.

- Я родовитый боярин и прислан от самого царя послом на Сечь - промовив він зустрічаючим.

- Добре, - відказав йому полковник. - Тільки в нас жінки на Січ не допускаються.

- Но я боярин и прислан от самого царя, - спробував заперечити йому Наришкін.

- Хоч і боярин родовитий та якщо на запорозькій землі, то мусиш шанувати наші звичаї, - відрізав паланковий полковник.

Зрештою боярин був змушений погодитись, бо тоді в Україні москвини ще не почувалися цілковитими панами. Родина боярина залишилась в Новому Кодаку в будинку паланкового полковника.

Прийшовши до свого приятеля; сина полковника Никифора, Максим побачив дочку боярина Аліну. Це була висока й струнка дівчина з русявим волоссям, заплетеним у кому, круглим світлим обличчям та зеленими очима. Хлопця розібрала цікавість: чому полковникові гостя весь час ховається у своїй кімнаті. Максимові захотілося побачити дочку боярина та зблизька поговорити з нею: адже він ще ніколи не зустрічав близьких до царя людей. Тому він став приходити до подвір'я паланкового полковника. Однак родина Наришкіна сторонилася місцевих, навіть до рідних господаря зайвий раз старалася не виходити, відправляючи до них своїх слуг.

"Чому вони уникають нас, адже ми однієї віри?" - думав Максим. Поволі він став забувати про дочку боярина. Аж ось одного разу, проходячи повз будинок полковника, побачив її у садку.

Хлопець підійшов до тину що відгороджували подвір'я. Дівчина побачивши його, тихо скрикнула і хотіла забігти в будинок.

- Не бійся мене, я ж не татарин, - промовив Максим.

- Зачем ты здесь? Ещё увидит моя мать что я стою рядом с тобой, - відказала Аліна.

- Ну і що з того?

- Нельзя девушке стоять рядом с парнем. Неужели ты этого не знаешь?

- Це у вас у Московії так? У нас в Україні парубки з дівчатами сходяться на вечорниці і ніхто їм нічого не каже.

- Как? А матери девушек знают об этом?

- Звичайно, вони теж ходили на вечорниці коли були молоді.

- У вас какие-то дикие обычаи. В России женщины не выходят к мужчинам если те собираются в доме.

- Як же Ви одружуєтесь?

- Через сваху. Старую женщину которая приводит жениха к семье невесты.

Потому хтось вийшов у двір і Аліна швидко відійшла.

Ледь не щовечора Максим йшов до подвір'я паланкового полковника і коли бачив там Аліну підходив ближче до тину і якщо поруч не було нікого вони розмовляли.

Виявилось що її батько родич дружини царя і є одним з наближених бояр. Цар довіряє йому як собі і направив батька до кошового з якоюсь метою.

- Чому ваш цар відмовився присягати козакам оберігати наші права і вольності на раді у Переяславі? - якось запитав Максим.

- Потому что царь это самодержец и своим подданным не присягает, - відповіла Аліна.

- Але є король польський і він присягає при обранні своїй шляхті, хоча він також монарх, - не погоджувався хлопець.

- Царь русский ни перед кем не несёт ответственности, кроме Бога. Все подданные его холопы.

- І ми? Вільні козаки, українці теж?!

- Да, не пройдет и ста лет как все будет едино: одна вера, один язык, один народ.

- Ніколи такого не буде. Україна - вільна країна, цар Олексій Михайлович прийняв нас під своє покровительство, а в іншому в нас свої права і вольності.

- Поверь мне, через век Малая и Великая России будут составлять единое целое, ничем не отличаясь друг от друга, - сказала Аліна і потому додала: - И эта пустыня будет заселена и получит название Новая Россия.

- Ми не Нова Росія, ми Стара Росія або Русь, - заперечив Максим, бо чув від священика, що в перекладі з грецької Росія і є Русь, - а ця "пустеля" є Вольностями Війська Запорозького Низового, де розташовані наші фортеці і паланки.

Розмова роздратувала хлопця і він, попрощавшись, невдовзі пішов додому.

Однак він недовго сердився на дівчину, бо вона припала до душі молодому козакові. Максим довго не признавався собі що закохався в боярську дочку, але він і не помітив як Аліна зайняла всі його думки. Хлопець перестав ходити на вечірні посиденьки з друзями.

- Максиме, ти часом не захворів? Чого це ти став сторонитися нашої компанії? - питали вони його.

- Та знаєте, останнім часом я хочу побути на самоті, - казав молодий Дорофієнко.

Дівчині він довго не міг признатися у своїх почуттях, бо боявся що вона підійде його на сміх. Так Максим мучився аж доки одного вечора твердо вирішив відкритись.

Стояв вечір кінця травня. Вже було по літньому тепло. Сонце заходило за вкриті лісом Таромські пагорби. В садку співав соловей.

- Співає соловейко, - сказав Максим і запитав. - А у вас, у Москві, теж співають солов'ї?

- Да, у нас тоже весной поют соловушки, - відповіла Аліна. - Только у нас весной не так жарко как здесь.

- Аліно, я хочу тобі в чомусь зізнатись... - зам'явся на хвилину хлопець, але потому продовжив. - Я покохав тебе всім серцем.

- И что? - з тривогою перепитала дівчина. - Ты же знаешь что между нами ничего быть не может. Кто ты и кто я...

- Давай утечемо і таємно повінчаємось у якійсь церкві.

- Это невозможно. Если мы убежим то нас поймают. Тебя казнят, а меня отправят в монастырь. Ведь я боярская дочка, а ты простой казак. Не подходи ко мне больше.

Спантеличений і засмучений Максим пішов додому. Світ йому став немилий. Батько щось певне здогадувався, бо того вечора сказав:

- Через два тижні я відправлю тебе на Січ. Щось ти став нудитись останнім часом.

За два дні повернувся боярин і забрав свою родину з Нового Кодака. Максимів друг Никифор зустрів хлопця і сказав йому:

- Я все гадав що це останнім часом з тобою сталося. Тепер зрозумів. Вона просила передати що пам'ятатиме тебе. Її ж батько сказав що як тільки вони повернуться то видасть дочку заміж за сина свого друга, теж боярина.

- Я зрозумів, - промовив Максим.

- Знаєш, не сумуй. Ось ми невдовзі поїдем до Запорізького Коша. Це справжнє життя, а баби то таке...

Невдовзі потому прийшла чутка що Брюховецький оголосив себе гетьманом і готується рушити походом на Лівобережжя.

Овсій Дорофієнко був занепокоєний цими вістками.

- Тобі треба рушати якнайшвидше на Січ. Підійдеш до мого друга Тараса Півторакожуха і скажеш щоб він попередив Сомка що чернь повстала проти нього і оголосила гетьманом Іванця.


- Я напевно не встигну. Скільки треба скакати верхи до Січі звідси - два дні. Навіть якщо заженеш коней.

Старий козак хвильку подумав, а потім промовив:

- Знаєш, я відправлю тебе Дніпром з лоцманами. Тільки на шляху до Січі лежать дев'ять порогів. Не злякаєшся бурхливої бистрини?

- Ні, я завше мріяв переправитись через пороги.

- Добре. Тоді ти відправишся разом із лоцманом Петром Мартиненком по Дніпру. Причому сьогодні ж.

Того ж дня Максим сів у дуб разом із лоцманами і рушив рікою на Січ. Вони пливли через забори і пороги, вода ревіла і розбризкувала пил, загрожуючи потопити човен.

Однак досвідчені лоцмани впевнено долали буруни, проходили крізь канали і врешті -решт останній поріг Вольний лишився позаду.

- Ти молодець, не злякався, - сказав Петро Мартиненко.

- Так, я давно хотів здолати пороги. Тільки бачу що самому це б мені не вдалося, - відповів хлопець.

- Нічого, підростеш і станеш вправним лоцманом. А може ще будеш долати пороги проти течії як характерники. Вони пливуть в чотирьох: троє досвідчених і один новачок. Поволі досвідчені залишають четвертого і до найвищого порога він має дістатись один.

- А де вони живуть, ці характерники?

- Цього не знаю. От тільки що не на Січі. Там вони бувають час від часу.

За Хортицею Дніпро став ділитись на протоки, краючи землю на великі острови вкриті очеретом.

- Це почався Великий Луг, - сказав Мартиненко. - Як кажуть Січ - мати, а Великий Луг - батько. Що на війні козак здобуде, те у Великому Лузі проп'є і прогуляє.

Зрештою вони дісталися острова Чортомлик на якому розташовувалась столиця Війська Запорозького. Вийшовши на берег, і увійшовши до фортеці вони побачили збудження серед козацтва. Січова голота, зібравшись біля шинка вигукувала:

- Брюховецького гетьманом! З ним сірома буде сита й п'яна, - кричав один п'яниця.

- Геть старшину, що зажерлася і крамаря Сомка! - вигукував другий.

- За Україну без панів як було за Хмельницького, - потягував третій.

- Що се? Невже їм пороблено? - спитав Максим в одного з заможних козаків.

- Та от, як сам бачиш, хлопче, - сказав той. - Сірому підкупив Брюховецький так що вона вся тепер за нього. Скільки я, Тарас Півторакожуха живу на світі, а такого (мав на увазі дурисвітства) не бачив.

- Дядьку Тарасе... Це ви, а мене батько Овсій Дорофієнко послав до вас сказати щоб ви попередили Сомка що Брюховецький замахнувся на булаву.

- Максиме, так це ти. Однак я нічого не зможу вдіяти, бо Брюховецький заборонив козакам йти на Гетьманщину. Готується похід на лівий берег Дніпра, і цар за нього. Це сказав йому боярин який приїжджав на Січ...

- Я знаю, він зупинився у нас в Новому Кодаку, - відповів Максим.

І довелося Максимові приймати участь у поході запорожців на Лівобережжя. 17 червня 1663 року на чорній раді Іван Брюховецький був обраний гетьманом лівого берега, і практично одразу ж підписав з московськими боярами додаткові статті що обмежували українську автономію. Хлопець від того що приймав участь у такій негідній справі зовсім упав духом.

При поверненні з Ніжина, де відбувалась чорна рада йому зустрівся лоцман Петро Мартиненко.

- Що, Максиме? Хоч Іванець і не характерник, а добре всім голову замакітрив, - промовив він і потім додав. - Знаєш, героїчні часи минають і тепер козацтво поборює само себе. Тому я пропоную тобі не брати в цьому участь, а долучатися до нас, до характерників.

- Як, невже ви... - почав Максим.

- Так, хлопче. Ми і лоцмани, і оборонці цієї землі, і водночас її хранителі. Ми не живемо на Січі, нас бояться і стороняться звичайні люди. Та все ж Запорожжя тримається завдяки нам.

- Але ж характерництво не від Бога і характерників ховають без попа та ще й проштрикують серце осиковим кілком.

- Так про нас кажуть ті хто нічого не знають. Насправді ж характерники використовують дані їм згори здібності задля оборони віри православної від поганів. А доживаємо ми віку в монастирях. Тільки монастирі в нас особливі, там лише колишні характерники...

Потім Мартиненко додав:

- Зваж на те що характерництво це велика відповідальність. За все що ти зробив неправильно, чи не зробив коли міг, відповідаєш перед своїм життям та перед Всевишнім. Іще ми не знаємось з жінками. В тебе нема дівчини з якою ти засватаний?

- Ні.

- От і добре. Підеш до нас?

- Так.

Отак і став Максим Дорофієнко характерником, учнем Петра Мартиненка. Він пройшов важкі випробування. Лікував поранених і хворих. Неодноразово у походах він разом з іншими чарівниками напускав ману на ворогів і допомагав козакам здолати їх. Ще він був лоцманом і справляв по дніпровських порогах дуби, а також піднімався на човні проти течії чого звичайні лоцмани зробити не могли. Він прожив дуже довге життя і дожив до того часу коли цар Петро І зруйнував Січ і козаки були змушені покидати рідні терени.

А тепер перенесемося в Олешківські піски - ту піщану місцевість що згодом "стараннями" худоби німецьких колоністів була перетворена на пустелю. У вересні 1771 року загін російських піхотинців йшов через цю місцевість на Крим. Стояла вітряна погода і в очі солжатам несло пісок. На межі піщаних кучугур і степу вони побачили курінь перед яким догорало вогнище. Командир та його денщик, а також французький мандрівник котрий супроводжував військо підійшли ближче. На зустріч їм вийшов старий згорблений чоловік весь сивий як молоко. Він вклонився гостям і зупинився, підкидаючи хмиз у багаття.

- Кто таков? - суворо спитав офіцер, дивлячись на старого.

- Відлюдник. Живу тут майже сорок років відколи козаки вернулися на Запорожжя. Я вже був старий та й нікого з моїх рідних і знайомих не залишилось.

- Quelle âge est-vous? Сколько... вам... лет?.. - спитав мандрівник, ретельно підбираючи слова бо російською мовою він володів погано.

- Не пам'ятаю, але те що не менше ста двадцяти це точно. Я ще пам'ятаю гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Виговського. Було те та вже не вернеться. Чув кілька років тому від чумаків що в Україні скасували гетьманство. І Січі скоро не стане. Намагався я запевнити кошового що їх повернення на Запорожжя це не надовго. Тільки мене ніхто не послухав.

- Да. И скоро Малая Россия прийдёт в идеальное управление. Станет с Великой единым целым. Все пережитки старины будут устранены на благо подданных, - бундючно відповів командир.

- Так. І закабалять знов гречкосіїв гірше ніж було за ляхів, - відповів старий. - Тільки ви дарма думаєте що це навіки. Україна була, є і буде навіть тоді коли про ваших царів і згадка вивітриться.

- Ты... ты бунтовщик. Я тебя кнутом отстегаю и в Сибирь сошлю, - закричав командир.

Старий глухо розреготався:

- Нічого ти мені не зробиш. Бо саме зараз надійшов мій час вмирати.

Він відійшов, влігся на пісок і стулив очі. Вітер спинився і на Олешківські піски впала тиша...

Якщо у двох попередніх новелах мова йшла про позитивних персонажів, то тут мова піде про дуже недобру і жорстоку людину. З огляду на його національне походження авторові, звичайно, можуть закинути ксенофобію чи расизм, однак він має зауважити що його негативне ставлення до цього чоловіка обумовлене якостями характеру і аж ніяк не расовим чи національним походженням.

Він з'явився у нас наприкінці восьмидесятих років і вперше я побачив його коли прийшов до свого сусіда дядька Дем'яна. До сорока років дядько Дем'ян працював кранівником на металургійному заводі, але потім у нього трапився інфаркт. Після цього дядька відправили на пенсію за інвалідністю і він аби прожити й зайнятись чимсь пішов торгувати на центральний міський ринок.

Це був час коли в життя увійшли "особи адідасівської національності" - рекетири. Погрожуючи торговцям і кооператорам вони збирали з них данину як грішми так і товаром. Звертатись до міліції не було ніякого сенсу: по-перше, за бандитами стояли впливові люди, що використовували їх як інструмент для власного збагачення; по-друге, чимало дільничних самі ставали рекетирами.

Тому аби захиститись від бандитів потрібно було дружити з кимось із кримінальних авторитетів. І дядько Дем'ян в цьому не був виключенням, він намагався водити дружбу з всіма авторитетами які тримали тоді у своїх руках центральний міський ринок аби вони його торговельну точку не обирали дуже сильно. Одним із них і був саме той китаєць Ван Лю про якого я хочу вам розповісти.

Це був похмурий чоловік середнього зросту років так із тридцяти - сорока з жовтуватим відтінком шкіри та досить помітним червоним шрамом на обличчі. Ще він був абсолютно лисим (як ми згодом дізналися в нього була остання стадія раку хребта і це ще більше посилювало його ненависть до оточуючих). Ван Лю завжди йшов нашим провулком у супроводі свого слуги - молодого високого чоловіка з Північного Китаю, що йшов услід за ним і котив на коліщатках жовтувату валізку з якимось візерунком. В нашому кварталі він з'являвся нечасто: або приходив до дядька Дем'яна, або ще до когось.

Не можна сказати, що я тоді був примірник хлопчиком і вітався з усіма хто говорив мені "Доброго дня!", іноді з мене і з десятого разу було не витягнеш привітання у відповідь. Однак, коли я спробував привітатись із китайським "мафіозі", то у відповідь нарвався на шквал люті.

Я сидів на паркані і коли китаєць і його слуга проходили повз мене промовив:

-Доброго дня, дядьку Ван Лю!

А у відповідь почув злостиве:

- Ти мені не племінник, а я тобі не дядько.

Я став говорити, що у нас в Україні та й взагалі в Радянському Союзі діти називають старших "дядьками" й "тітками". Ван Лю зміряв мене злим поглядом есесівця, що дивився на впійманого партизана й відрубав:

- А мені начхати на те хто кого у вас тут називає. Ви нав'язали нам цього ублюдка Мао Дзедуна з його покидьками через яких я мусив тікати з дому тепер ще вказуєте як мене слід називати.

- А як же вас називати?

- Гаспадін.

- У нас немає гаспод, бо була революція,..- став я переповідати все те що нам втовкмачували ледь не з пелюшок. Однак той, не слухаючи мене, разом зі слугою рушив униз нашим провулком.

Невдовзі за грубість і лайку Ван Лю стали дражнити всі діти селища.

- Ваше ім'я Ван Лю - зменшувальне, а повне - Ван Лай? - питали вони.

- Ану ванлайте звідси! - кричав бандит.

Деякі з них набагато менш толерантні ніж я, бігали і кричали йому вслід: "Кітайоза! Кітайоза! Кітайоза!" А він у відповідь посилав їм химерну суміш російсько-китайських матюків. Розлючений на весь світ, він кричав:

- Я б вас спалив живцем усіх разом із вашими собаками-вчителями, які вчать вас комуністичним химерам!!!

Щодо мене, то всі зустрічі з китайцем супроводжувались лайкою та погрозами зарізати.

- Ви, дядьку, злі як монголо-татарин, - говорив я, сидячи на паркані.

- Ось я тобі зараз покажу за те що ти мене рівняєш з тупими й брудними монголами!!! - кричав Ван Лю, виймаючи з-за поясу чималенького фінського ножа.

- Ану вали геть звідси!!!

- Слюхай, не ціпай його, - відповідав мені слуга.

Дізнавшись про конфлікт між мною та китайцем, дядько Дем'ян сказав:

- Не розмовляй з ним. Це не та людина що відповідає добром на привітання. Я б сам з ним зовсім не спілкувався та дружити з такими доводиться бо на базарах тепер панують вони.

Апогеєм нашого конфлікту стала тиха липнева неділя 1980-го року. Напередодні увечері, я почув як моя мати назвала Ван Лю хунхузом*

- Тільки дивись, не кажи йому так - бо він нас заріже - сказала вона.

Наступного дня до мене прийшов мій друг Рома і я сказав йому про те що почув від батьків про китайця якого серед нас, хлопчаків, не любив ніхто.

Невдовзі Рома говорить до мене:

- Полізли на паркан, он іде той китаєць.

Я кажу йому:

- Може не треба, він мені ножем погрожував.

- Та не дрейф, полізли...

Сидимо ми на паркані і дивимось, як ледве пересуваючи ноги (видно що рак уже став добивати його до паралічу), йде нашим провулком Ван Лю. Доходить до нашого паркану і каже:

- А, це знову ви! Тепер полізли діставати мене удвох. Нічого, трапитись ви мені якось на вулиці, я вас заріжу.

- Ви значить, дійсно хунхуз, як каже Альошка, - вставив свої п'ять копійок Рома.

- Навіщо ти це кажеш, він же нас дійсно заріже, - відказую я Ромі.

- Я не тільки вас, але й ваших батьків поріжу, - кричить нам Ван Лю. - Бо не дають вам ременя.

З цими словами він витяг з сумки здоровенного батога і з криком "І-і-і-я-я-а!!!" вдарив по паркану.

Ми притиснули голови, але все ще всиділи.

- Дядьку, ви злі як Карабас-Барабас, - промовив я.

- Я Карабас - Барабас!!! І-і-і-я-я!!! - крикнув Ван Лю і вдарив знову. Тепер батіг летів нам в обличчя і ми мусили швидко зістрибувати додолу.

Тим часом бандит з криком "І-і-і-я-я-я!!!" щосили лупав по паркану.

Від криків та ударів по всьому провулку піднявся шалений собачий гавкіт. На ґвалт собак з дворів вибігали люди.

- Ван Лю, ти збожеволів? Навіщо ти б'єш по паркану? - почули ми голос дядька Дем'яна.

- Б'ю бо тут сиділи паскудні хлопчиська, нахабні немов хунвейбіни*, - відповів китаєць і подибав униз провулком.

Протягом кількох наступних днів нам говорили щоб ми не виходили на вулицю, бо він нас точно заріже. Та через тиждень злого чоловіка розбив параліч. Було це так. Відчуваючи свій кінець, Ван Лю від своєї люті схотів завдати болю ще комусь. Він вирішив зґвалтувати й зарізати вісімнадцятирічну дівчину на вулиці Понадяровій. Його намір виявив сусідський хлопчик і став його дражнити: "Дядько Ван Лай, дядько Шанхай. Не впіймаєш - доганяй!!!" Бандит погнався за ним і впав.

Потому він проіснував ще два місяці в лікарні. Кажу проіснував, бо життям це назвати не можна: ти прикутий до ліжка і відчуваєш такий біль, що й морфій не помагає.

Тут багатьом дорослим стало шкода китайця і вони стали сварити нас, дітей, за те що дражнили його. Це було рік потому як китайський уряд безжально придушив студентську демонстрацію на площі Тяньаньмень і багато хто вважав того чоловіка дисидентом що втік від переслідувань маоістів.

Однак, всі їх жалі розвіяв молодий міліціонер кореєць, що знав майже всіх вихідців з Далекого Сходу, що оселились у нашому місті.
Почувши про те що сталося він відповів так:

- Ван Лю був не просто бандитом, а "бєспрєдєльщіком". І з Китаю він утік за вбивства й грабунки, бо там йому світив розстріл, і тут продовжив чинити так само. Добре що серед вас він нікого не зарізав.

Хтось потім казав що цей чоловік нібито був сином китайського поміщика, що був пограбований комуністами і мовляв тому він став бандитом. Звичайно багато людей постраждало в ХХ столітті від тоталітарних режимів, однак не всі з них стали такими людиноненависниками як Ван Лю.

Кожна епоха має власні риси, неповторні для інших часів. Наше дитинство та юність ми однозначно відокремимо від зрілих років. Все ніби так як і раніше: те ж саме сонце, таке ж синє небо, так само навесні і влітку буяє зелень, а взимку теж буває багато снігу... Однак все це для нас уже зовсім інакше, не таке яскраве та радісне як п'ятнадцять років тому.

Час мого дитинства співпав із горбачовською Перебудовою, щодо якої наше суспільство має діаметрально протилежні думки. Одна частина бачить у ній "мерзотник вилазку "ворогів народу ", "обрізування й паплюження усього святого", "змову", "зраду" тощо. Інша вважала це "ковтком свободи" (хоч та свобода мала суворо обмежений простір), сподіваючись на те що люди "заживуть інакше ", "краще", "по-новому". Наша ж мета не ставати на бік одних чи інших, а показати нюанси того часу і людей, що у ньому жили такими як вони були.

Взагалі -то це був місцями тривожний, але веселий час коли можна було почути щось таке що раніше замовчувалось, старанно приховувалось. І не лише по телевізору...

Наприклад, саме тоді я почув таку історію. Стоїть на розі широкої вулиці нашого селища та маленького провулку гарний будинок з красивою оздобою та ліпниною, а на його фасаді зображено лева. Зачаївся хижак за каменем, опустив хвоста і вистежує здобич, готується до стрибка. Цей будинок настільки виділяється посеред інших, що коли люди їдуть маршруткою по цій вулиці говорять водієві: "Зупиніть, будь ласка, біля лева". А спитайте когось із тих хто живе в тому кварталі: "Чому на будинку зображений лев?" І ніхто вам не відповість, бо не знає та й не задавався цим питанням: "Стоїть собі будинок, і скільки себе пам'ятаю він завше тут був."

Ніхто з нинішнього покоління не пам'ятає як звали першого власника дому. А звали його Лев. Було це ще в перше десятиліття радянської влади, і був той Лев парторгом на якомусь із заводів нашого міста (де він працював історія не зберегла відомостей).

Якось на Великдень йшли люди з церкви по тій вулиці, а дядько порався на подвір'ї. Як комуніст він зовсім не шанував релігійних свят, вважаючи їх пережитком "старого режиму", що має зникнути в міру розбудови соціалізму.

Проходять парафіяни повз його двір і вітають господаря.

- Здоров був, Левку! Христос Воскрес!

А він їм у відповідь:

-Да какой я вам Лёвка?! Я Лев Андреевич, тезка самого отца Великой Октябрьской Социалистической Революции Льва Давыдовича Троцкого!! Ко мне по имени и отчеству нужно обращаться! А религия ваша опиум для народа и вместо этого дурмана лучше б праздник труда Первомай отмечали.

Ех, даремно ти, Лев Андрійович, рівнявся до Троцького. Не минуло й трьох років як "отца революции" вигнали з Радянського Союзу, а всіх його поплічників оголосили "ворогами народу". І прийшли у двір той люди в чорних шкірянках, і забрали вони господаря на Соловки як троцкіста. Напевно, десь він там і загинув посеред тисяч і тисяч безіменних, а будинок стоїть і тепер, тільки нинішні господарі, не знаючи навіщо, перефарбували лева у золото, позбавивши його шарму й рис володарства.

Що вам сказати про ті часи? Те що радянська епоха була щедрою до безмежного споживання природних ресурсів це правда. Тоді ледь не біля кожного будинку були крани-колонки з яких можна було напитись води чи помити руки. Я гадаю, що спершу воду брали саме з цих кранів, а потім вже водопроводи були проведені в кожен будинок. Якщо це не так поправте мене. І була та вода майже дармова, так що дуже часто її не закривали і струмки збігали вулицями далеко. Згодом більшість кранів зламалися, їх перекрили, а далі взагалі зрізали. Лише одна колоночка животіє у північній частині селища.

У радянський час всі хто працював (в працювали тоді всі) могли заробити на шматок хліба з маслом. Однак купити той хліб у магазині можна було лише тоді як його привезуть; а траплялося це найчастіше всього аж у другій половині дня. Чому так? Просто все було державне, все було в руках одного власника. А як сказав Маркс, всяка монополія - шлях до загнивання. Перш ніж відвезти хліб, машини мали дочекатися коли їм привезуть бензин, мастило, запчастини. Тож в очікуванні їх проходило півдня: головне державні потреби, в проблеми простих людей - справа десята. Як наслідок, проходячи повз магазин люди бачили що нарешті привезли хліб, молоко, кефір чи інші продукти і сповіщали своїх сусідів. За лічені хвилини перед магазином збирались довжелезні черги, в яких доводилось відстояти або півгодини або цілих півтори. Іноді привезені продукти закінчувались і тоді доводилось йти до іншого магазину, щоб відстояти чергу там. Якщо теж і в ньому вистачало не на всіх, йшли до третього.

В наше століття інформаційних технологій люди спілкуються між собою через соціальні мережі, крізь різні країни та континенти. Тоді ж айфонів не існувало, комп'ютер був для радянського громадянина недосяжною дивиною, а стаціонарний телефон мала хіба що одна родина на все селище. Відтак, стоячи у черзі люди обговорювали своє життя, проблеми, чутки, "лікувальні сеанси" Анатолія Кашпіровського і перипетії першого латиноамериканського серіалу "Рабиня Ізаура". Ну і звичайно ділилися думками щодо подій в країні: що сказали увечері в програмі "Врємя" те обговорювали вдень у магазинних чергах. Чим ближчим був кінець Радянського Союзу тим тривожнішими ставали події: аварія на Чорнобильській АЕС, загибель теплоходу "Адмірал Нахімов", землетрус у Вірменії, башкирська катастрофа*, початок вірмено-азербайджанського конфлікту. Не те щоб подібного не бувало раніше; просто до Горбачова, всі стихійні лиха, аварії і соціальні катаклізми висвітлювались в новинах тільки тоді якщо вони траплялись у капіталістичних країнах.

Активним учасником обговорення новин у черзі був вантажник нашого магазину і водночас сторож дядя Льоня. Я навіть не знаю його прізвища. Пам'ятаю тільки що проживали його Льонька-Кацап, бо він був з Росії . Він прожив там більшу частину життя, а до нашого міста приїхав коли захворів.

На відміну від безталанного Вацлава - Архітектора, дядя Льоня не розмахувався з будівництвом, а відтак жив у звичайній одноповерховій хаті, обгородженій шлаковим парканом. Проте на воротах було видно великий гарний орнамент. Його намалював сам господар, який був вправним художником. Не простим мадяром, а справжнім талановитим митцем. Малював він візерунки і для інших, але в більшості то були прості геометричні фігури. Тоді на них була мода.

Наш сусід Іван Федорович збудував альтанку, потому на стіні він натягнув полотно і запросив дядька Льоню щоб він розмалював його.

- Льоню, намалюй тут картинку: сосновий ліс та річка, а на річці сидить кіт з вудочкою і ловить рибу. Я тобі за це грошей дам ще й згори пляшку поставлю.

- Федоровичу, таке може намалювати і простий маляр. А я на подібних замальовках не спеціалізуюсь.

І не погодився. Так і залишилась альтанка без інтер'єра. Згодом вже через багато років, я, почувши історію старезного потрісканого полотна зафарбованого білою і зеленою фарбами сказав:
- Шкода, що дядя Льоня, не погодився тоді намалювати. Була б то пам'ять про нього.

З дядьком Льонею, Іваном Федоровичем та його онуком Ромою пов'язаний ще один спогад. Неподалік від нас проходить Криворізьке Шосе, і в радянський час його патрулювали з повітря даішники. Двічі на годину над нами пролітали гелікоптери та аероплани, розносячи по небу оглушливий гуркіт. Коли Радянський Союз розпався, міліційна авіація з неба зникла, і в нас з'явились зозулі, журавлі, вивільги, а тоді все птаство обходило стороною наш район. Навіть кури на подвір'ях розбігались і розлітались навсебіч, коли чули над собою оглушливий гуркіт гелікоптера.

Так от, сидимо ми на вулиці і бачимо як з обох боків летять неначе на таран один одному два літаки.

- От ідіоти, Федоровичу, - сказав дядя Льоня - вони ж, не дай Бог зіштовхуються і вб'ють на додачу людей у хатах.

Дивлюся я і бачу що зустрінуться вони і вріжуться одне в одного просто над моєю хатою.

Я біжу щоб попередити своїх батьків, а дід Іван кричить мені услід:

- Стій! Куди ти? Зараз і тебе накриє уламками.

Добіг я, а літаки ледь-ледь розминулися у мене над хатою. Це вони спеціально зробили так аби пограти в нас на нервах. Робили вони так неодноразово і називали їх за це два придурки.


Бувало летять вони удвох, і обов'язково один з них робить довкола іншого мертві петлі. Високо в небесній блакиті кружляють один біля одного два маленькі білі літачки.

- Але ж як красиво! - кажу я, дивлячись угору.

- Не дай Бог, зіштовхнуться і посипляться уламки на нас, ото буде красота! - відповідали мені люди.


Зрештою це й закінчилось тим чим і мало закінчитись: "придурки" зіштовхнулися й розбились. Добре ще що це трапилось над полем, а не над хатами. Тому крім самих винуватців катастрофи, інших жертв не було...

Коли в дяді Льоні випадав вихідний день дядя Льоня вранці брав із собою етюдник і йшов малювати пейзажі на Дніпро або на нашу країну тисячі річок у дніпровських плавнях поблизу Парусу, Комунару та Червоного Каменя. Найгарнішою з них була річечка що протікала біля Новокодацького кар'єру з великим озером. На маленькому плесі річечки цвіли жовті глечики та білі лілеї, плавали сріблясті рибки, місце це любили качки та гуси з новокайдацьких подвір'їв. Час від часу там з'являлись рибалки з вудками. За озером Кар'єру що виникло у 1941 році, коли червоноармійці при відступі підірвали бар'єр, що убезпечував каменярню від ґрунтових вод, далі йшла проїжджа частина широкої вулиці Панаса Мирного, а за нею починалися дерева й газони парку імені Леніна, який зараз називається Новокайдацький.

Однак восени 1988 року річку було закрито в колектор і не стало ідилії, замість неї залишилася чорна, розтріскана канава. Хто знає де тепер пейзажі дяді Льоні: чи збереглися вони, чи їх викинули як непотреб?

Дядя Льоня був компанійським, відкритим чоловіком, що у вільний час теревенів зі знайомими по окрузі. До своїх ровесників він звертався на "ти", бо вважав "ви" фальшшю.

Іще дядя Льоня любив дітей, пригощав їх цукерками. Мене називав "художником", бо я тоді ходив до художньої студії при Палаці культури імені Ілліча, де, зокрема, навчали малюванню. Однак мої батьки хотіли щоб я одразу став Рєпіним і художника з мене не вийшло.

Я кинув малювати зовсім і далі дитячого малюнка в мене навряд чи щось вийде. Зараз, розтоплюючи піч своїми "роботами", я іноді думаю що з часом із мене міг би вийти непоганий графік...

Як і всі росіяни, дядя Льоня любив випити. Запоями він не пив, але на здоров'ї його це погано позначалось. Бувало йде він п'яний і весь вимазаний.

- Льоня, ну що ж ти твориш? - кричить йому жінка. - Як пивнушку відкрили все туди вчащає.

- Дві пивнушки, - відповідає дядько, показавши знак Viktory.

- Ну так що, можна нажиратись?

Була в нього дуже страшна хвороба - епілепсія. Він раптово падав і починав корчитись. Якщо це траплялось на роботі, то продавці починали метушитись.

- Дайте хто-небудь ложку. В Льоні напад!

- Уже проходить...

Як я дізнався згодом, він закінчив художнє училище, потім два курси в інституті. Працював на висоті, реставруючи розписи в старовинних російських церквах. Він виграв у лотерею багато грошей за які його згодом жорстоко побили грабіжники. Після цього ту нього й проявилась та хвороба. На висоті він більше працювати не міг і переїхав до нас. Була в нього родина: дружина й кілька дітей, з них найменша дочка померла від зараження крові. І після цього дядя Льоня став пити ще більше.

Розпочалась війна в Нагірному Карабаху. По телебаченню довго брехали про те що обстановка в регіоні є напруженою, але контрольованою. Проте одного дня, наприкінці осені 1988 року з вікна електрички ми побачили заповнені ущент танками і бетеерами залізничні вагони - платформи.

- Це що війна? - спитав я.

- Та ні, то навчання - відповіла мені мама.

- Та які там навчання, - озвався з протилежного боку чоловік. - Війна в Радянському Союзі. На початку року погром стався в Сумгаїті, а тепер у відповідь розпочалося в Нагірному Карабаху.

Що можна уявити страшніше від звістки, що війна йде в твоїй країні?

Коли у черзі обговорювались ці події дядя Льоня сказав мені:

- Не бійся малий. Вона сюди не дійде. Це далеко за Кавказькими горами воюють вірмени та азербайджанці. А у нас в Росії, Україні та Білорусі цього нема і бути не може. Ми ж бо слов'яни та ще й брати.

Втім, відголоски тієї війни доходили і сюди: одного разу на центральному міському ринку десяток вірмен кинувся бити азербайджанців. Пам'ятаю ще в останнє літо Радянського Союзу, коли я вже ходив до школи і, прочитавши два місяці тому оповідання одного з вірменських письменників, побачив у небі ластівок і сказав:

- Мамо! Ціцернаки літають.

І чорнява жіночка, що стояла біля мене, посміхнувшись, спитала:

- Звідки ти знаєш як по-нашому називаються ластівки?

- Ви з Вірменії? - спитала моя мати

- Та ні я вірменка, але втекла з Баку.

А далі вже вона зі злістю стала розповідати про те що азербайджанці не люди, а звірі...

Ми стояли на залізничній платформі і я відвернувся щоб подивитись на товарняк який наближався. З протилежного краю до нас ішов дядя Льоня. Перш ніж стук поїзда заглушив нас, дядя Льоня підійшов і сказав:

- Привіт! Не слухай її, малий, не шукай правих і винуватих у міжнаціональному розбраті. Та де люди б'ють і вбивають одне одного за національність неправі обидві сторони.

Сам дядя Льоня любив Радянський Союз, але не як "державу робітників і селян ", а наступника Російської імперії. В комунізм як ідеологію він, швидше за все, не вірив (принаймі коли я спитав про це сказав, що коли я підросту то сам зрозумію).

Сам він шкодував за церквами, які були зруйновані більшовиками і говорив що царську сім'ю було жорстоко вбито (для тих часів це була досить смілива заява).


Українофобом дядя Льоня наче й не був, але напередодні референдуму за незалежність України, коли він чув про те що хтось виступає "за", то спалахував наче порох. Продавці гуртом заспокоювали його:

- Льоня тихо, а то знову буде погано.

Якби він прожив довше, то безумовно став би прихильником Януковича і поповнив би лави так званих "ватників". Але прожив дядя Льоня недовго. Виглядав він все гірше, хоч йому не було ще й п'ятдесят років. Давалися взнаки його хвороба та згубна звичка. Останній раз коли я його бачив у мене з'явилось передчуття що він скоро помре.

В ніч на Різдво 1995 року по вулиці проходила молода пара. Перед магазином вони побачили якесь вогнище. Горів чоловік. Збивши полум'я, вони викликали швидку з телефона-автомата що тоді був встановлений поруч. І по дорозі до лікарні, не приходячи до свідомості дядя Льоня помер.

Про те що трапилося ще кілька днів потому нагадувала чорна пляма зі шматками обгорілої спецівки та купоно-карбованців. Що там сталося ніхто досі не знає.

Минув уже двадцять один рік. Багатьох людей, що жили в нас давно нема на світі. Ворота тепер не прикрашають візерунками, пройшла мода... Багато хто поставив європаркани та величезні ворота за якими не видно двору. Якщо раніше люди сиділи на лавочці й спілкувалися, переповідаючи новини та плітки, то тепер більшість живе у своїх хатах і що діється в сусідів не знає. Люди не пам'ятають попереднє покоління, живучи одним днем. Якщо ще століття тому (особливо в селах) українці, росіяни, білоруси, узбеки, грузини, татари та інші народи пам'ятали своїх предків до шостого коліна, то лихоліття двадцятого віку обірвали коріння дерева роду і люди по смерті йдуть у забуття й зникають зовсім.

Колись Антуан де Сент-Екзюпері писав, що найбільша трагедія коли в дитині помирає Моцарт, але ще більша - тоді коли талант жив поруч із тобою і після смерті лишився всіма забутий.

Колись я розповів про дядю Льоню художникам із Кам'янського, і вони напівжартома-напівсерйозно порадили написати про нього. Власне це я і зробив.

Посеред робітничого селища - одного з численних передмість величезного міста над Дніпром загубилась невеличка вулиця Понадярова (в російській топоніміці Надовражная). Названа вона так тому що розташована біля глибокої яруги з майже вертикальними схилами з вузеньким карнизом посередині. Подвір'я на лівому боці вулиці закінчуються не парканами, а урвищем. В парканах тут нема потреби, бо який же злодій залізе по такому крутосхилу, хіба що людина-павук. По дну яруги росла посадка, половина якої нині вирубана: там росли акації, ясени, клени, бузина, шовковиці та багато інших дерев і кущів назв яких я не знаю. Можливо колись тут протікав струмок чи навіть невеличка річечка - одна з численних приток Дніпра, що зникли внаслідок того що з'явилась людина і, оголосивши себе царем природи, стала господарювати, руйнуючи й нищачи все що на очі потрапить. Трохи нижче балка повертає праворуч і вулиця виходить у тупик, тож випадковий перехожий, не знаючи цього, вийде у ворота останнього подвір'я. Озирнувшись довкола, він бачить праворуч неподалік прохід на сусідню вулицю Сонячну.

Крім цих ознак вулиця мало чим відрізняється від інших. Як і сусідні вона ніколи не бачила асфальту: її встелено шлаком - відходами виробництва місцевого металургійного заводу розташованого за сім кілометрів звідси. Насипаний той шлак аби-як і в дощ або навесні як тане сніг, вода що тече по вулиці несе його вниз, залишаючи після себе вибоїни та купи каміння. Той же шлак використовується тут у спорудженні парканів, які господарі дбайливо білять щоліта. Навесні на подвір'ях розквітають абрикоси, вишні, груші, яблуні та сливи. Влітку на клумбах переливається кольорами ружі, чорнобривці та кущики високої барині (вона ж космея), у серпні з'являються зірочки айстр та хризантем, а ці квітнуть вже аж до перших морозів та снігу. Подекуди, замість хат лише городи відгороджено сіткою-рабицею, крізь яку видно численні ряди картоплі, кукурудзи або соняхів, котрі справді схожі на сонце.

Цю вулицю я добре вивчив ще з дитинства, бо там розташована дитяча амбулаторія нашої районної поліклініки. Знаходиться вона у звичайній хаті, яку передала держава після смерті одного бездітного старого подружжя. Мені доводилося там бувати через кожні два - три тижні, бо хворів я дуже часто.

З усіх будинків вирізнявся один. І вирізнявся тут ще м'яко сказано. Високий триповерховий будинок підпертий з одного боку риштуванням, дах складався з фанери, рубероїду, дощок, залізних листів і бозна ще чого. Поруч біля будинку під невисокою тополею лежали складені штабелі шлакоблоків. Далі подвір'я відгороджували стоси цегли обтягнутої іржавою сіткою по якій звивався дикий виноград. Довершували картину голі крокви якоїсь будівлі, що визирали з-за цієї барикади з цегли. Господаря чудернацького будинку на вулиці називали "Архітектором" і вважали схибнутим. Жив тоді він там один і значну частину сидів на риштуванні, прибиваючи молотком рубероїд чи дошки, що раз у раз із так званого даху зривав вітер. Він зовсім не був схожий на біча чи якогось п'яницю: одягнений у чистий одяг і сам був гарний на вигляд, білявий, високий із сивими очима.

Взимку коли вулицю вкривала паморозь виходив він з двору і витрушував з сита жужелицю на проїжджу частину. У хмарі жужелиці був він схожий на середньовічного мага-некроманта пана Твардовського.

- Вацлав! Перестань розсіювати золу, ти нас нею всіх засиплеш. Золовщик ти, Вацлав, не "Архітектор", а золовщик, - кричала йому сусідка.

- Якщо я золовщик, то ти, Маріє, суржиковіца. В українській мові слова золовщик немає. Я жужельник.

Але ні золовщиком, ні жужельником цього чоловіка не називали. Чому він жив так? Своїм дитячим серцем я відчув, що тут схована якась таємниця. Та більшість людей не знали цього, а ті хто знали тримали язик за зубами, бо на це були вагомі причини. Знав її й дід мого друга дитинства Роми, бо той щось мені натякав. Та коли я спитав діда, той відповів: "Якби ти був дорослим, тоді може б і розказав, бо це історія про яку слід мовчати." Лише через роки, коли я перейшов до десятого класу він розповів мені чому на цьому подвір'ї панує такий розгардіяш. Отож слухайте уважно.

У семидесяті роки тепер уже минулого століття двадцятого століття приїхав до нашого селища із братньої Речі Посполитої Народової Польської молодий чоловік Вацлав Адамовіч. Тут він купив ділянку землі зі старою хатиною, кухнею, сараєм, лазнею; знайшов дівчину Ніку, вони побралися і з'явилося у них троє діток Віталік, Катя і Артур. Вацлав був настільки порядною людиною що й серед багатьох наших слід пошукати: не пив, не палив і, що дивувало наших людей, - не крав. Працював він інженером у проектному відділі заводу металургійного обладнання і ще як працював: після важкої денної зміни лишався на надурочну в ніч. Керівництво не могло ним натішитися, портрет Вацлава висів на Дошці Пошани. Так би й жив він як усі люди; та на своє лихо вирішив завести велике господарство: триповерховий будинок, пташник з голубником на даху. Мав він велику зарплатню, більшу частину якої витрачав на будматеріали і скоро його подвір'я перетворилось на великий будівельний майданчик. Розвалив стару хату, тимчасово переселившись з родиною до кухні. Став будувати дім. З'явився один поверх, другий, а потім і третій. Певно Вацлав був хуторянин за походженням, бо хотів щоб діти лишились при батьках після одруження й заміжжя, мріяв про велику патріархальну родину. Та в Радянській країні така мета була ледве не злочином. Тож працівники Бюро технічної інвентаризації, дізнавшись про третій поверх, одразу повідомили куди слід. І викликали Вацлава в партком.

- Громадянин Адамовіч, вам тут не Польща. Негайно розберіть третій поверх.

- Чого б то я мав його розбирати? Я нічого ніде не вкрав. Все чесно заробляю.

- Розберіть, бо матимете неприємності.

Та Вацлав уперся і не став нічого розбирати. Спершу зняли його портрет з дошки пошани, далі виключили з партії і перевели на менш оплачувану роботу. Зрештою керівникам складів під страхом звільнення заборонили продавати будматеріали гоноровому полякові. Потрапив Вацлав у обструкцію. Обструкцією називався перевірений на багатьох трюк: бігає людина по проклятому колу мов заєць і всюди отримує відмову - немає йому ні премії, ні путівки дітям у піонертабори, на усіх засіданнях пісочать, а кінця-краю цьому не видно.

Тиха вулиця Понадярова щомісяця переживала Армагеддон: звідусіль, як батиєва орда, сунуло на неї усіляке високе начальство. Кавалькади машин: волги та чайки під'їзджали до вацлавового двору. Комісії, комісії, комісії... Все шукали приводу щоб зруйнувати "незаконний" третій поверх. Постоявши, потинявшись, садились у свої авта і ніяк не могли роз'їхались. Вузенька вуличка була заповнена вщент. Водії гнули матюки, машини загрузали в шлаку, минало не менш ніж півгодини, доки нехарактерний для тихеньких кварталів корок не розсмоктувався. Тоді на вулиці панував спокій до наступної татаро-монгольської... Даруйте, надзвичайної комісії.

Радянська держава дуже не любила дрібних власників, а тих хто будував третій поверх на власному будинку вважала своїми запеклими ворогами. Як то так вона у 1930-ті роки винищила терором і голодом куркулів, а тут знов з'являється куркуль. Та тільки дозволь одному триповерховий будинок - всі захочуть. "Всі то захочуть, але у дві зміни працювати як Вацлав, не всі зможуть, кишка тонка" - резюмував дід мого друга.

Так тривало три роки, а на четвертий рік побачив господар що нищать дощі та сніги його хату, невдовзі стіни почнуть тріскатись і розсипатись. Тоді пішов Вацлав на відчайдушний крок: обідрав покрівлю на сараї, лазні, кухні і наклепав як зміг на будинок, дістав десь дошки, рубероїд і фанеру і оббив ними "дах".

За таке "раціоналізаторське" вирішення проблеми і прозвали Вацлава "Архітектором", і це прізвисько було відоме по всіх довколишніх кварталах звідки було видно вершечок будинку що став схожим на латиноамериканські трущоби, де "начал жизнь" ватажок банди безпритульних з фільму "Генерали піщаних кар'єрів".

Спочатку Вацлав думав, що часи зміняться і він поставить нормальний дах та добудує останню стіну. Але стара аксіома, що немає нічого постійнішого ніж тимчасове дала про себе взнаки. Роки йшли, а маразми залишалися, мінялися хіба що тільки старі маразматики у Кремлі...

Дружина Вацлава кілька років поспіль умовляла його розвалити третій поверх, через який їх родину цькували по всіх фронтах. Але чоловік стояв стіною - сказано гоноровий поляк. Не домігшись нічого, одного разу вона забрала дітей і більше не повернулася. Відтоді господар жив один.

Нові часи прийшли з Перебудовою, але разом з ними настав страшенний дефіцит будматеріалів. Так що подвір'я Вацлава й надалі залишалось великим складом цегли, шлакоблоків, а чорнороті тіточки, йдучи вулицею на чім світ стоїть кляли господаря, погрожуючи йому ОБХСом (хто не знає це була контора, що начебто боролась з розкраданням "соціалістичної" власності, які вже тоді набули безбожних обсягів) чи не вкрадено, бува, з будівництв багатоповерхівок, що на той час зростали мов гриби після дощу (в цій сфері ще не настав гострий дефіцит). Та сусіди знали, що не вкрав Вацлав нічого, а якби украв то одразу ж би поїхав на Колиму років так на сім. Його тоді було наказано ловити на всьому. Горбачов дав право будувати більше ніж два поверхи, але право це було без можливості реалізації. Коли ввели Гласність місцеві гострослови, озираючись на всі боки говорили, що будинок "Архітектора" нагадує комунізм який партія будує вже сьомий десяток літ, а тепер узялася перебудовувати.

Що ж до мене, то в моїй дитячій уяві міцно закріпилося враження що архітектор це той, хто будує всілякі халабуди. Повторюю ще раз, я не знав тоді причин, що призвели до цього, а багато хто й досі думає що в дядька були не всі клепки в голові...

Одного ранку Вацлав вкотре поліз ремонтувати хиткий дах і, послизнувшись, впав з висоти. Піднятися вже не зміг, бо зламав ногу і, пролежав дві години, доки його не знайшли сусіди. Нога зрослася неправильно і всю решту життя він ходив на милицях. Залізти нагору він уже не зміг...

Наступного літа розпався Радянський Союз. Відтоді вже ніхто не будував комунізм, якому загрожував третій поверх вацлавового будинку. Прийшли шалені роки, коли прості люди ставали жебраками з мільйонами купоно-карбованців у гаманці. Люди сподівалися, що після багатьох років радянської бідності заживуть краще, а отримали злидні. Вацлавова батьківщина Польща також зіткнулася із економічними проблемами, але завдяки "шоковій терапії" прем'єра Бальцеровича змогла їх подолати і стала заможною державою. Україна ж пережила тільки "шок" без терапії. Частина населення хотіла назад до Радянського Союзу і голосувала за комуністів та прогресивних соціалістів, які влаштовували провокації та бійки у Верховній Раді, створювали, одним словом, галас. А спритні людці в цей час набивали собі кишені, тихенько ділячи між собою фабрики й заводи.

Серед всіх цих перипетій будинок Вацлава пішов у рознос: вітер обривав жалюгідний дах, глина якою було обмазаної стіни сипалася, риштування похилилилось набік. Постарілий і кульгавий господар нічим вже не міг цьому зарадити. На людях він з'являвся дуже рідко.

Подвір'я все більше занедбувалось, здавалось, що в ньому вже ніхто не живе.

Минуло кілька років, я підріс і лікувався вже в поліклініці (дякувати Богу я тоді хворів уже значно менше). Вулиця Понадярова випала з мого життя на цілих десять років. За цей час я закінчив школу, вступив до університету, жив звичайним молодим життям і забув про химерний будинок і чоловіка таємницю якого я вже дізнався.

В те десятиліття жити стало трохи легше, але з одного боку це принесло й лихо; бо з'явилися "господарі життя" із великими грішми, і ще більшим нахабством, але без совісті й найменшого почуття естетизму. Якщо Вацлаву поламали життя за один поверх, то цим ділкам було дозволено все. Вони захаращили центр міста потворними будівлями. Купивши все і вся, орда скоробагатьків нищила старі будиночки, вирубувала сквери, влаштовувала "загадкові" пожежі. Та якщо на вацлавів будинок показували пальцем, то тут більшість людей ходять із спокійним виразом обличчя ніби так і треба. Проте завдяки цим, з дозволу сказати, архітекторам нам ще буде соромно за бездарні споруди, що понівечили не лише одне наше місто, а й цілу країну. З центру міста зникли зразки різночинної та дворянської російської архітектури, нахабно знищили наш "маленький Ізраїль" - старовинний єврейський квартал, а далі - великий дитячий універмаг, на місці старих селищ стали виростати "гламурні" житлові комплекси. Одним словом це була "золота доба" для всілякої будівельної мафії і тільки нова економічна криза зупинила це безумство.

І ось через десять років, ідучи до магазину, я вирішив зазирнути на вулицю Понадярову. На місці триповерхового будинку стояли рештки стін першого поверху порослі бузиною, поруч лежали шматки шлакоблоку придатні хіба що для засипання яру. В руїнах жило двійко старих собак (один з них вже був майже зовсім сліпий), які раптом вискакували й на чому світ стоїть обгавкували перехожих. Невисоку тополю очевидно зламав якийсь буревій і її трухлявий уламок стовбура стирчав догори, неначе гнилий зуб. На перший погляд здавалося, що господар давно помер і сусіди розтягли його будинок щоб він не впав на їх хати. Так тоді я і вирішив, але насправді виявилось все набагато страшніше.

Якось перед Великоднем я їхав на роботу електричкою і на протилежній платформі побачив Вацлава. "Не може бути! - подумав я. - При ясному сонці привиди по землі не ходять". Та то таки був він. Постарілий, сивий, із довжелезною бородою, на милицях, він стояв, збираючись до міста. Ні, він не жив, а існував у своїй напівзруйнованій хаті (колишній кухні) в цілковитих злиднях. Дев'яності роки зовсім зруйнували його життя і він втратив усе що мав.

Минуло ще три роки. Настала рання холодна весна. З півдня прилетіли шпаки. Сніг, як тепер часто трапляється, зійшов ще в лютому. Все було б добре, якби не війна, що йшла біля кордонів нашої області. І мов нагадування про війну щовечора при заході сонця, у безвітряній тиші чомусь ставало тхнути горілим лахміттям. Оскільки ми, мешканці селища, маємо звичку спалювати будь-яке сміття, що на очі потрапить, то ж я не звертав на це уваги.

Проте одного ранку, чекаючи на електричку, я побачив, що над яругою з боку вулиці Понадярової звивався стовп диму і холодний північно-східній вітер ніс разом із ним ядучий сморід. Поруч біля мене стояли чоловік та жінка і про щось розмовляли:

- Оце ж він ходив, увесь зарослий, і просив милостиню, - говорив чоловік.

- І ніхто не гасить, - сказала жінка.

Придивившись уважніше, я побачив, що напевно горить на обісті "Архітектора", то ж вирішив піти увечері до Понадярової і роздивитись уважніше, що там діється.

У вечірній імлі, освітлювана лише двома - трьома ліхтарями вулиця нічим особливим не вирізнялася, як і покинуте обістя Вацлава все у заростях.
Але з-за кущів просто з якоїсь ями (може там був підвал теж напевно заповнений старим мотлохом) виривалось полум'я. Воно, власне і чаділо на півселища. На подвір'ї поралися сусіди, які засипали все камінням щоб загасити надокучливе смердюче пожарище, що, як виявилося, горіло вже два місяці.
Від них я дізнався, що взимку якась наволоч вбила дядька і, щоб замести сліди злочину, підпалила залишки кухні, від якої тепер лишились обгорілі балки та інше сміття. Кому заважав старий дід в житті якого нічого не лишилося крім купи будівельного сміття невідомо. Може це були наркомани, які хотіли поживитись його мізерною пенсією. А може підлітки, виховані на дуже "крутих" бандитських бойовиках, яким набридло знущатись над кішками й собаками і вони вже взялися вбивати людей. Можливо... Та зрештою, все можливо.

Спускаючись униз додому, я спотикався в темряві, але перед очима стояв епізод із дитинства. Мама веде мене до лікарні, мені п'ять років, я боюся уколів і не хочу йти туди. Бачу праворуч дивний будинок висотою в два з половиною поверхи, підпертий риштуванням з одного боку. На ньому сидить гарний, білявий чоловік і махає мені рукою згори. Зривається злива і заливає все переді мною. Та то не дощ, то сльози течуть із моїх очей. Світе, світе, навіщо ти чиниш таке з людьми, які перенесли стільки горя й страждань?

Як дивно влаштована людина усе життя вона женеться за міражами, будує повітряні замки, долає перешкоди... І при цьому забуває просто жити, марнує дні, роки щоб на старість впасти в розчарування.

Я йду униз вулицею і поривчастий вітер несе мені у спину якесь сміття. Чому так довго немає тепла?

I.

Дорогий читачу якщо ти подивишся на карту Донецької області, то побачиш, що в її північній та центральній частині повно всіляких міст, містечок та селищ. Вони побудовані настільки щільно, що дуже часто важко зрозуміти де закінчується одне і починається інше місто чи селище. Великий патріот Донбасу і України Микола Фененко в своїй книзі про географічні назви "Земля говорить" писав, що коли їдеш нічним поїздом чи електричкою крізь Донеччину то тебе не покидає ні на мить суцільне море вогнів. Таким густонаселеним був цей край ще півстоліття тому. В наші не дуже добрі часи, особливо після початку війни, цього вже не застанеш.

Справжня назва місця де відбувалася дія нашої розповіді ні про що не скаже. Тому автор дав йому назву місто Вуглеград, оскільки вона передає суть життя цього населеного пункту, що виник наприкінці ХІХ століття біля великих і малих копалень. Місто це сіре й непоказне як і всі сусідні міста і шахтарські селища. У Вуглеграді працюють кілька шахт та центральнозбагачувальна фабрика, найбільшою спорудою якої є смугаста біло-рожева башта з електронним годинником. Це так би мовити старий центр міста, який бачиш першим серед міських кварталів, оскільки тут розташовується автостанція до якої прибувають автобуси з інших міст. Пройшовши кілька вулиць, потрапляєш до нового центру - вулиці Маяковського з будинком міськвиконкому (за своє облицювання білою плиткою будівлю називають "Білий дім"), поруч розташовувався ЦУМ з мозаїчним зображенням Червоної площі та Московського Кремля. Колись там був також парк культури та відпочинку з алеями, лавками, клумбами та атракціонами. Нині він виродився в глуху посадку, що заросла бур'янами.

Розташоване містечко на схилах давнього гірського хребта, що під дією опадів та вітру перетворився на пагорби. Називається ця височина Донецький кряж, чиї високі та низькі пагорби прорізають долини місцевих степових річок та струмків. Є там також і нові гори: так звані терикони, що є слідами шахтних розробок: якщо зараз сланець або породу залишають у шахтах, то раніше її вивозили на поверхню і запалювали в спеціально відведених місцях, насипаючи великі глеї. Вилізеш на вершину терикона і бачиш довколишні квартали міста, а на горизонті бовваніють висотки сусіднього містечка чи селища. Схожі вони на сплячі вулкани, бо більшість териконів горить, труячи околиці ядучим запахом сірки. Особливо чутно його після дощу чи сильного снігопаду, коли над вершиною рукотворної гори стоїть курне марево. На цьому їх схожість на вулкани не закінчується: терикон може раптово вибухнути і тоді на вершині спалахує стовп вогню, а над ним збирається хмара пилу та сажі, що осідає, покриваючи все дециметровим шаром бруду. Під час вибуху навсебіч розлітається каміння, нерідко завалюючи будинки і вбиваючи їх мешканців, оскільки практично всі шахтарські селища стоять впритул до шахтних розробок. Тому в семидесяті роки міська влада віддала наказ зруйнувати ті вершини. І з'явилися на териконах трактори, що зробили там рівнини. А на териконі Десятої шахти сталася трагедія: обвалилась порода, заваливши трактор разом із водієм.Як пам'ять про неї залишився велетенський горб над териконом. Якщо подивитись на нього з півночі, то він був схожий на профіль сфінкса з давньогрецького міфу про Едіпа. З інших боків цей горб скидався на що завгодно, але для мешканців одного з Вуглеграді ких мікрорайонів селища Федориха це був - таки загадковий сфінкс, що беззмінно сидів на териконі і дивився на схід, немовби чекав звідти подорожнього, що розгадає його загадку.

ІІ.

Взагалі -то Десята шахта (тепер вона уже не працює) і була тим підприємством, що дало початок місту Вуглеград. На північний захід від містечка розташувалось селище Горпинівка, де жили двоє братів Анджей і Тадеуша Синявські. В час коли у царській Росії запанував капіталізм стали виникати перші шахти Донбасу. Серед них були й ті що належали Синявським - талановитим підприємцям, які заробляли на них великі статки упродовж десятків років. Найбільшою серед них і була Десята шахта. Біля них, мов гриби після дощу стали виникати шахтарські селища, що отримали назву Горпинівські Рудники. Саме з Рудників і утворилось містечко Вуглеград, що отримало назву і статус міста в 1934 році. Найкращим серед них було селище, що виникло біля Десятої шахти. Як не дивно, мешканцями цього селища стали вихідці з єврейських містечок Правобережної України та Білорусі з так званої "межі осідлості". Дуже рідко можна знайти такого єврея якого нужда зажене під землю, але на Донбасі були й такі. Так виникла іудейська каббалістична шахтарська громада, що була зразком працьовитості й доброчесності по всій окрузі. Тоді на новонародженому Донбасі (в той час він називався Новою Америкою) було чимало різних селищ та сіл: сірі шахтарські землянки та бараки розорених селян з Поволжжя та Нєчєрнозємья, російські ізби старообрядців, що втекли з етнічної Росії через гоніння з боку уряду та Російської Православної Церкви, українські біленькі та чепурненько хатинки, що з'явились тут раніше від шахт. Але це селище складалося з котеджів зведених за німецьким проектом. Їх характерною особливістю було те що збоку було видно тільки одну стіну, неначе це були будиночки з дитячих малюнків. Та найбільшою принадою селища Десята шахта були настінні розписи: каббалістичні орнаменти, масті карт (чирви, піки, бубни, хрести), поруч були небачені квіти, п'ятикутні, шестикутні та восьмикутні зорі, жар -птиці, Садко та інші казкові герої (останніх малювали на замовлення братів-підприємців). В центрі селища зі стін дивились чарівні птахи сірін і алконост з головами красунь, через широкий Майдан оздоблений декоративними гасовими ліхтарями дивились персонажі казок Пушкіна: Руслан і голова, русалки та учений кіт на золотому ланцюгу під дубом. Брати Синявські дуже дбали про селище: це було місце проживання "шахтарської аристократії", а поруч розташувалась їх садиба - великий двоповерховий будинок за високим парканом і розкішний фруктовий сад у дворі. За їх двором напередодні революції 1917 року було прокладено рейки технічної залізниці, що вела на шахти Федориха, Десята, Одинадцята, Дванадцята, П'ятдесят перша і Один-один біс, котра запрацювала вже у тридцяті роки. Мешканці селища не дотримувались закону Галаксу (він дозволяє шлюби тільки між євреями) і швидко стали з'являтись змішані українсько-єврейські, російсько-єврейські і навіть китайсько-єврейські сім'ї бо злиденна і загниваюча імперія Цін навсебіч викидала бідняків. У селищі вірили в Б-га Єгову, згодом частина його мешканців прийняла хрещення й увірувала в Святу Трійцю та Діву Марію. Проте крім загальноприйнятих божеств на Донбасі були й місцеві: Мати-Земля, котра захищала людей від лиха та її лихий чоловік - демон Шубін. За шахтарськими подвір'ями він мешкає під землею і схожий на старого діда в шахтарських обладунках: робіт та касці з ліхтариком. Вогником своєї лампади він заманює людей на загибель і той хто піде на той вогник назад уже не повернеться. Щоб задобрити Шубіна шахтарі коли п'ють виливають на землю чарку. Це називається жертвою для Шубіна. Хто більш-менш ознайомлений з умовами шахти, той здогадається що Шубін це метан - болотяний газ, котрий утворився внаслідок гниття прадавніх пралісів хвощів та папоротей, які матінка-природа перетворила на кам'яне вугілля. Цей газ присутній на шахті постійно, час від часу, вириваючись у штреки, і тоді якщо вчасно не помітити може статись вибух з пожежею чи обвал. І те й інше несе за собою масові людські жертви. Багато небезпек читають під землею на людину: і газ, і вугільний пил, і метано-водяна суміш вибухонебезпечні, а пожежі спричинені ними можуть тривати не одне століття (так десь у Туреччині один вугільний пласт горить уже три з половиною тисячі років). І горе тим, що опинились у пастці при пожежі в шахті, якщо вогонь до них і не дістанеться, то пекельний жар і відсутність кисню (він виграє, перетворюючись у чадний газ) все одно вб'ють. Тому в шахті як і на старих бензинових підводних човнах початку ХХ століття діє принцип: "Одна запалена цигарка - твоя смерть!" (щоправда чимало людей знаючи про це все одно палять в забої).

ІІІ.

Йшли роки, минали десятиліття, ураганом проносились революції та війни, голодомори та сталінський терор, а селище Десята шахта стояло на своєму місці і його мешканці дбайливо оберігали настінні розписи.
Під час індустріалізації в тридцяті роки з'явилися нові квартали. Так за яром виросло шахтарське селище. Там були будинки з білої цегли, із череп'яними дахами, а поблизу були посаджені яблуні, що давали пізні осінні яблука Симиренка. Тут теж оселилась шахтарська еліта - стаханівці й передовики виробництва, а поруч по балках були землянки, де оселились утікачі з охоплених голодом сіл (серед них були і предки автора цих рядків). Це в дев'яності роки Донбас був базовим електоральним регіоном Комуністичної партії України, а тоді антирадянські настрої в краї були дуже сильними.

Прийшла Друга світова війна і за допомогою місцевих поліцаїв єврейські шахтарі з Десятої шахти купили нові паспорти з українськими, російськими та німецькими прізвищами. Тих же хто не вчинив так нацисти по звірячому замучили в найближчих концтаборах, а тіла викинули в шурфи відпрацьованих шахт. Коли Червона армія, втративши в боях більшість чорносвитників - новобранців, звільнила Вуглеград, компартійна номенклатура, де теж було чималенько євреїв не дозволила шахтарям повернути собі старі прізвища.

- Ви вже не євреї, якщо від свого єврейства відмовились - заявив начальник місцевого управління НКВС. - І взагалі чим ішачити на німців ліпше б у партизани ішли, а так потенційно всі ви зрадники, що заслуговують Сибіру. Ось так зникла єврейська громада міста, розчинившись в інтернаціональній масі населення Донеччини.

В час Микити Хрущова уряд наказав вічним мандрівникам з циганського народу осісти на землі. На старій толоці виросла вуглеградська циганська колонія. Збудована на суміші суглинку й породи циганська слобідка вражала своєю вбогістю: обшарпані хатинки з битої цегли, забиті дошками вікна, аби-як склепані паркани, вулиці що не бачили ні асфальту, ні бруківки. В суху погоду вітер ганяв по них пил, а в дощ чи відлигу тут була непролазна грязюка. Доповнювали цю картину хирляві й ледве живі деревця. Багато циган подались у кримінал, але значна частина їх вирішила зробити театр і цирк у селищі каббалістів. Так з'явились каббалістичні містерії: в селищі виступали веселі клоуни, жонглярі, канатоходці, замовлювачі вогню і дресирувальники ведмедів, що заставляли звірів ходити на задніх лапах і показувати різні номери. Майстри виготовляли матрьошки й продавали їх. Циганська матрьошка відрізнялася від російської різнокольоровими орнаментами: яскрава палітра синіх, жовтих, червоних, зелених кольорів: виноградники, калинові й горобинові грона, зелене листячко чи різноманітні геометричні фігури... Тепер не шукайте бо нічого подібного ви ніде не знайдете. Не стало селища, не стало й сувенірів.

Жінки за допомогою карт та каббалістичних формул визначали майбутнє... Тоді до селища подивитися на розписи та циганські містерії, купити сувеніри, стали приїзджати гості з усіх кінців Радянського Союзу, ба, навіть з-за кордону.

Прийшли шестидесяті роки, у космос полетів Юрій Гагарін, люди вірили у світле майбутнє. А по планеті шаліли війни (в яких нелегально приймали участь радянські солдати й офіцери) та революції, розпадались колоніальні імперії. Не раз світ опинявся на межі атомної війни, але завжди (іноді навіть в останню мить) лідери антагонізуючих держав давали задній хід. Проте навіть у роки найзапеклішою конфронтації до Десятої шахти приїжджали громадяни як соціалістичних так і капіталістичних країн. Взимку і навесні, влітку і восени селище каббалістів приймало гостей. Неслухняні школярі прогулювали в ньому уроки, купуючи солодку вату та морозиво.

В цьому селищі люди вчились бути щасливими, мирно бунтувати проти антисистеми, проти сволот-начальників, проти підлості і ницості, проти злиднів. Нащадки загублених колін Дому Ізраїлевого (тих самих колін що розчинилися у широкому світі так що ніхто з певністю не може сказати єврей він чи ні), цигани, українці, росіяни, грузини й навіть ефіопи водили хороводи, котрі називали "галями" від грецького галаксіс, що означає "світло". З заходу із Федеративної Республіки Німеччина та Німецької Демократичної Республіки приїхали німці як антинацистські діячі, так і колишні солдати вермахту, що розкаялися. Намагаючись загладити свою вину перед Україною, з підписом "Від переможених Переможцям" вони подарували Донеччині і господарям Вуглеград садженці, що давали темно-фіолетові тибетські яблука - природні антиоксиданти.

Щоранку і щовечора в селищі співали пісню яка була гімном їх маленької каббалістичної республіки.

Так было и будет сквозь тысячи лет
Уйдут в небытие те кто были царями,
А утро дарует нам солнце и свет
И купол небес что синеет над нами.

Империи, царства - все тлен, суета
Не сломят они законов природы:
Великим богатством человека всегда
Была есть и будет одна лишь свобода.

В зелёных степях что-то шепчет ковыль
Извечный хозяин донецкого края
Все злато и камни - дорожная пыль,
А праведный труд никогда не сгорает.

Так было и будет сквозь тысячи лет
Рассыплются в прах те кто были врагами
Запомни лишь ветхий как вечность завет
Что счастье себе создаём лишь мы сами.

Можливо цей мотив комусь і здасться примітивним повторенням відомих істин, але то була народна творчість, що відображала дух селища і його мешканців.

IV.

У середині восьмидесятих років приїхав до Вуглеград трирічний хлопчик Вовка. Його батьки мешкали в місті Черкаси. Батько працював на місцевому азотному заводі, а мати займалась науковою роботою і готувалася до захисту кандидатської дисертації. Тому й жив Вовка з бабусею та дідусем у Вуглеграді, на вулиці Молодої Гвардії.

У дідуся й бабусі була добра тепла хата з літньою кухнею та альтанкою. На подвір'ї був город в якому постійно поралася бабуся. Там росли огірки, помідори,гарбузи, а також різноманітні квіти: жоржини, нагідки, висока бариня, поруч знаходився невеличкий садочок з яблунями та вишнями і старою сливою. Огороджене подвір'я було високим дерев'яним парканом. Праворуч від дідусевого подвір'я протікав струмочок Огурєчка - найбільша річка в містечку Вуглеград. Називалась вона так тому, що біля неї росли нарівогірки-напівліани з колючими плодами. В середині цей "огірок" мав розділені стінками камери з насінням. Коли його кидали під машину то він гучно лускався. Нині ця рослина стала рідкістю.

Починався ручай у болотах біля шахти Один - один біс, набирався чорної мов вугіль води з шахтарських лазень, протікав повз глибокий каньйон через велику вулицю Жовтневу, що проходила мостом нагорі. Далі він біг невеличкою рівнинкою, яку дуже любили качки та гуси з довколишніх подвір'їв і підковою розвертався саме поблизу того подвір'я, де жили вовкині дідусь та бабуся. Потім Огурєчка зникала в дворах і виходила з них у засудженому посадкою яру, де вбирала в себе джерельця, а під час сильних злив до неї впадали вже висохлі притоки, чиї напівзавалені русла стали стічними канавами посеред вулиць селища Федориха. Далі струмок розливався широким степом, проходячи крізь ставки П'ятдесят перший (колись поруч була шахта N° 51), Червона Гребля (він був збагачений червоною породою з терикону Дванадцятої шахти), Динамічний (назву отримав від колишніх складів з вибухівкою) та Зелений і врешті - решт вливався у річку Кривий Торець. Більше ніяких річок поруч не було, а синє плесо Кривого Торця у ясні дні проблискувало на обрії з південно-західної сторони.

На Молодій Гвардії та сусідніх вулицях увечері на лавках збирались пенсіонери і обговорювали своє життя - буття. Неподалік розважалася молодь. Час від часу вулицями гасав на мотоциклі з коляскою молодий чоловік з невеличким японським магнітофончиком у калясці. Звідти ревом ревіла рок-музика західнонімецького гурту "Чингізхан" (за це мотоцикліста прозвали "Чингізханом"). Із двору на одній з вуличок Федорихи при цьому завжди вискакував дід Іван Потуторін і, розмахуючи вилами кричав йому вслід:
- Мандалай скоторожний!!! Мої онучки спати лягли, сусід з шахти з нічної зміни вернувся! Нічо, я тебе колись перестріну і шини проколю!!!

Це було дуже смішно дивитися, як він кумедно махав вилами. При цьому всі знали, що ніяких онучок у діда нема, оскільки він усе життя прожив одинаком.


V.

Надворі стояла золота осінь. Нещодавно пройшла сильна злива з грозою, що наповнила водою підусохлу за час літньої спеки Огурєчку. Вовка вийшов на вулицю і пішов до струмка, а далі пустив трісочку і дивився як вона пливе. У небі курликали журавлі. По асфальтованій дорозі один за одним їхали ікаруси, що везли втомлених людей з роботи на шахті Один-один біс. Біля містечка назустріч один одному йшли два чоловіки, що потисли руки і зупинилися. Один з них був молодий блондин з синіми очима і загорілим обличчям, другий вже немолодий постарілий із сивим волоссям і карими очима, які все ще зберігали в своєму обличчі іскри веселості.

- Гутен так, герр Бергер, - сказав другий.
-Гутен так, герр Шульц - озвався перший.

Далі йшов набір незрозумілих Вовці слів (це була німецька мова). Після цього вони перейшли на українську мову.

- Йоханес у нас цією мовою говорити не дозволяється.
- А на русском?
- На русском можно еще. Но надо знать когда начальству зад полизать и говори все что хочешь, если ты, конечно, не правительство ругаеш...
- Александр! Неужели у вас в стране всё настолько плохо?
- Да уж хуже некуда! Я уже замахался докладывать про воровство и эти криминальные разборки. Каждую ночь находим трупы с огнестрельном, а начальство говорит: куда вы смотрите Бергер, на вверенном вам участке нет порядка. Был я капитан милиции, стал теперь старлей, не угодил, доннервэтр, начальству... А ты зачем сюда приехал, что тебе не сидится в твоей родной ФРГ?

- Саша, я историк и люблю посмотреть на мир. Мне стало интересно, как живут в странах социалистического лагеря. Я уже пятнадцать лет как живу после операции, удалили мне раковую опухоль в желудке. Поехал я на прощу в Кальварию, да и минеральной воды попить захотелось...

- А где это?
- Польша. И еду по стране: села ободранные, дороги разбитые, города нищие и обшарпанные. В магазинах пустые полки, только один зелёный горошек в наличии. Люди хмурые и злые. Зато на каждом километре бронетранспортеры, войска, полиция... Что у вас тут такое спрашиваю? А мне и отвечают - военное положение.
- Вот это да! - говорю. - А кто с кем воюет?
- Да мрази русские с нашими мразями сговорились, чтоб простой народ вконец ухайдохать, а из Польши сделать страну Большую Освенцимию.
- Да слышал я! Так в Польше хоть нелегальный профсоюз есть "Солидарность", а у нас при друзьях что-то скажешь так сразу стуканут в КГБ. И бац, вызвали тебя, а потом и там, и там - уже лишили всего. Пропагандисты заливаются что на Западе человек человеку волк, а у нас друг, товарищ и брат. Только мой опыт подсказывает ещё хуже: у нас человек даже не волк, а шакал.
- Так и в Польше тоже самое: КГБ и СГБ все опутали сетями и выслушивают да высматривают кто что сказал против самого лучшего в мире строя. О да, это и есть "самый лучший в мире строй": старушки вместе с внучками в Кракове на паперти стоят, силовики давят студенческие демонстрации. Мне пришлось вытянуть из замеса в Познани девушку в обмороке. Отлил водой, она открыла глаза и смотрит в синее небо: "Где ты Матко Боско, где ты Езус, чтоб покарал сволочей, что наших женихов на фабрике убивают!.." (тут Йоханес змахнув сльозу з очей). Да, друг нет больше в вашей половине мира ни счастья, ни справедливости, а счастье ежели и осталось то только у сволочей - правителей*.

Далі вони зникли за рогом, а Вова побачивши, що сонце сідає, побіг додому. Невдовзі потому похолодало і з неба посипалась мерзла сльота.


VI.

Одного разу до будинку вовкиного дідуся принесли мокру дівчинку, що дуже сильно замерзла у холодній воді і дорослі розтирали їй спиртом руки та ноги. Будучи вдома дівчинка влізла до погреба, який зненацька затопило водою, що дійшла їй до грудей.
- Треба сюди меліораторів, щоб висушили цей проклятий ручай, - сказав молодий чоловік (як згодом виявилось, батько дівчинки). - Кожної осені та весни як не погріб затопить, так жаби квакають під підлогою.
- Женю, Огурєчка не винна в тому що ми завалили її русло всіляким непотребом, відповів йому вовкин дідусь. - Ще сорок років тому воду з криничок у яру можна було пити, така вона була чиста. Тепер же через шахтарські лазні вода аж чорна і смердить помиями. Скільки говорено людям: не кидайте в струмок нічого, ба ні, вони не слухають. Тому й мститься природа підтопленнями та жабами під підлогою.
- А ти, Аню, - звернувся він до дівчинки - будеш знати як лізти у погреб без дозволу дорослих.

Виявилося, що це онучка інженера - шахтобудівельника Аня Магеровська. Її дідусь Сергій Магеровський приятелював з вовкиним дідусем. Коли трохи розпогодилося і потепліло, він став дивитись на протилежний бік вулиці, коли там з'явиться Аня. І ось рожевеньке дівоче личко визирнуло з-за паркану.

- Вова! Ти дарма думаєш, що будеш зі мною гратися. Тут на Донбасі люблять крутих та сильних, а ти слабкий і добрий. Так що бандитом ти не будеш, а саме вони в пошані у дівчат.

- І що я ні на що не можу розраховувати? - спитав її Вова.

- Ну... Приймай мої умови: я розумна - ти дурний. Але якщо приймеш я тебе не шануватиму ще більше. В наш час жінки люблять сильних та гордих.


VII.

Одного разу бабуся пішла гуляти з Вовкою до селища Десята шахта. Маленькому хлопчику дуже сподобались циганські містерії, що там проходили. Це була справжня країна див: фокусники показували різноманітні трюки, жонглери вправно жонглювали, канатоходці ходили по канатах. Клоуни пускали мильні бульбашки та повторювали на біс знаменитий на той час номер "блю-блю-блю-канарі". Заклинателі вогню дмухали полум'ям і запалювали смолоскипи, особливо гарним був їх номер у надвечір'ї, коли на небо висипали зорі. Тоді селищем ходив ліхтарик і запалював гасові ліхтарі, що залишилися тут як елемент декору минулого століття. Все це було дуже гарно. Дресирувальників ведмедів уже майже не було бо звірі калічили і вбивали людей, тож міліція забрала їх і постріляла. Вціліло від розправи лиш одне ведмежа і тепер його господар циган дядько Рома щоранку вів звіра на ланцюгу прив'язаному у до намордника вулицями, а ввечері повертався додому в циганську слобідку. Йшов він як правило Жовтневою вулицею, але нерідко проходив і по Молодій Гвардії, де жив Вова і хлопчик вилазив на паркан подивитись як ідуть циган із ведмедем. Двір дядька Роми знаходився наприкінці слобідки і ведмідь сидів за парканом у великому вольєрі, в яких тримали вівчарок. Власник ведмедя жив одинаком: колись він мав наречену, але вона сказала йому - або я, або ведмідь, бо він задере нашу дитину. Як і всі циганки вона була вправною ворожкою.

VIII.

Надзвичайно гарним виявився вечір 7-го листопада 1984 року, коли в селищі на честь "Жовтневої революції" було влаштовано ціле дійство: стріляла картонна "Аврора", загони матросів-маріонеток йшли на штурм Зимового палацу, далі запускалися яскраві фейєрверки, крутилися шутихи. Малому хлопцеві все це здавалось чарами, а фокусники - чарівниками. Небо в цей час закрила хмара і тільки над обрієм залишилась червона смуга від сонця, що заходило.
- Ой, - раптом пролунав голос ляльковода, що керував дійством - я руку поранив.
- І тут не обійшлося без крові, - сказав дідусь. Він не любив цього свята, бо в молодості воював в Українській повстанській армії і відсидів за це десять років в ГУЛАЗі, однак відвів онука подивитись на святкову ілюмінацію.

ІХ.

Потім настала зима, пішов сніг, прилетіли снігурі та омелюхи і настали чудові дні коли можна було гуляти удворі й ліпити сніговика.

Проте під Новий Рік налетіла сильна завірюха. Не було видно ані землі, ані неба. Сніг намітав величезні кучугури так що тільки встигай його розчищати, а вітер завивав немов зграя голодних вовків у безлюдному степу.

Дідусь і онук сиділи в теплій хаті і дивились у вікно на заметіль.

- Ця погода нагадує мені Крайню Північ, де я був у часи моєї молодості - сказав дідусь. - Там такі хурделиці часті, вони немов обпікають тебе морозом. Це було під містом Норільськ. Як підростеш, я тобі розповім про повстання в тамтешніх таборах і як його жорстоко придушили...

Однак він не встиг нічого розповісти онукові, і Вовка дізнався про Норільське повстання лише тоді коли вчився у старших класах.

Надвечір того ж дня до них прийшли дільничний Олександр Бергер та Йоханес Шульц.
- Доброго вечора Никоноре Олександровичу та Маріє Сергіївно, - промовив Бергер після того як вони врешті-решт дісталися будинку крізь снігові кучугури. - Привіт і тобі Вовко. Це Йоханес Шульц, давній приятель мого батька. Він учитель історії з міста Штутгарт, а ще мандрівник. Побував у НДР, Польщі, Угорщині, Чехо-Словаччині, а цього літа завернув до нас в Україну.
- Доброго вечора - відповів Шульц. - Особисто я їхав сюди з метою розшукати сліди німецьких менонітських колоній, а знайшов поселення євреїв - шахтарів та самодіяльний циганський театр при ньому.

- Так, на Десяту шахту приїжджають гості навіть із Австралії. Це таке місце що нікого не залишить байдужим. Але ви казали, що їхали сюди відшукати менонітські поселення?
- Так, зараз багатьох цікавлять селища менонітів у Сполучених Штатах та Мексиці, але мало хто пам'ятає про менонітів, що лишились у Радянському Союзі. Наприкінці листопада я їздив до тих місць, де колись існувала колонія Нью-Йорк.
- Нью-Йорк... Нью-Йорк... - замислився дідусь. - Ага, згадав. Нью-Йорком називалось селище Новгородське під Дзержинськом. Там є великий хімічний завод, а ще завод сільськогосподарських машин. Однак я вперше чую щоб у Новгородському колись існувала німецька колонія.
- Так, там колись було одно з найбільших поселень на Донбасі. Я приїхав туди і побачив звичайне "селище міського типу" (здається так це у вас називається). Висотні будинки, заводські й колони труби над селищем, а от поселення менонітів більше немає. Лише три будинки і покинуте німецьке кладовище, яке по варварському понівечили.
- Якби я знав куди ти поїдеш я б тобі сказав, що жодного з німецьких поселень на Донбасі і взагалі в Україні не лишилось, - сказав йому Бергер. - У тридцяті роки Сталін арештував багатьох менонітів як німецьких шпигунів і сектантів, що ведуть антирадянську агітацію. Це через те що меноніти виступали проти людиновбивства і відмовлялись служити у війську. Коли ж почалась війна, то все німецьке населення було виселене в Сибір та Казахстан. Звідти мало хто повернувся як-от моя родина, а багато хто з них виїхав до Америки. Тодішнє керівництво держави не обходило те, що для нацистів меноніти були набагато більшими ворогами, бо вважали що всі люди брати, а це суперечило гітлерівським ідеям про вищість нордичної раси.
- Нью-Йорк - продовжив Бергер - це ровесник нашого міста. Спершу воно називалося менонітська колонія номер чотирнадцять. Проте на початку нинішнього століття один із засновників селища побував у американському місті Нью-Йорк і запропонував цю назву для поселення після повернення додому. Багато чого мав Донбас, але воно втрачено назавжди. Подейкують, що Щербицький у Києві хоче знести наше селище каббалістів, бо це теж мовляв містична антирадянська секта, що приваджує сюди іноземців. Так що спішить бачити, поки й це не знищили.
- Так що ж вони не розуміють, що завдяки цьому наше місто має не менші гроші ніж від шахт? - спитав дідусь. - Вони в Україні нищать усе що має хоч яку-небудь історичну цінність: скільки церков вони зруйнували за останнє десятиліття. Кажуть що на землях колишнього Війська Запорізького немає більше жодного храму козацьких часів.
- Так, коли вандали правлять країною годі чекати, що вони оберігатимуть історію - сказав Шульц.-Проте я спробую привити дітям любов до минулого. Я лишаюся тут ще на півроку і влітку відкрию свою "школу".


Х.

Весело відгуляли Новий Рік. Решта зими мало чим відрізнялась від грудня: Вовка не виходив далі двору. Виглядаючи з-за паркану він бачив вкриту снігом вулицю по якій зрідка проходили люди. Сніг покрив замерзлу Огурєчку і лише де інде стирчали пожовклі очеретинки. Неподалік піднімались угору голі осокори, старі дерева що влітку велично простягали свої гілки над швидкоплинною стрічечкою ручаю. Одного разу він побачив ніби знайому постать чоловіка. Уважно дивлячись вперед, коли перехожий підійшов ближче Вовка впізнав у ньому дядька Рому.
- Здраствуйте дядьку, - привітався хлопчик - а де ваш ведмідь?
- Сидить ведмідь у вольєрі біля пічки, бо зима надворі. Приходь до нас навесні, коли зійде сніг. - відповів йому циган.- А поки що бувай здоровий, не затримуйся довго на морозі бо захворієш.
Висока постать дядька Роми зникла за рогом. Довго триває зима тоді як ти маленький і справ небагато. Стаючи старше тим час усе пришвидшується, все швидшим стає його плин...


ХІ.

Зрештою і на Донбас прийшла весна. Поволі почав танути сніг і вже ледь чи не на кожній вулиці в Огурєчку вливалися численні струмочки, уже це був стрімкий потічок, що ревів у бетонних бережках під місточком.
- Дивись Аню, не лазь більше в погреб, - крикнув хлопчик дівчинці, що бігала у дворі навпроти.
-Не лазитиму, а ти якщо не перестанеш мене дражнити я зліплю сніжку і поцілю прямо в тебе - крикнула Аня і взяла в руки шматок талого снігу, що за своєю міцністю був подібним до мармуру.
-А от і не докинеш, а от і не докинеш - відповів їй Вовка, але одразу ж сховався за парканом.
Сам він не боявся води бо Огурєчка підтоплювада тих хто жив нижче подвір'я вовкиного дідуся, але їхнього погреба не чіпала.


ХІІ.

Нарешті настав квітень. Вовка знов гуляв поміж котеджами селища каббалістів. Він дивився на їхні малюнки та орнаменти.
- А хто це малював? - спитав він оточуючих.
Одна з дівчаток, що стояли поряд відповіла:
"Коли з'явилися котеджі то мешканці селища попрохали одного художника намалювати на стінах карти. А художник полюбляв пити абсент - міцну горілку з полину, що викликає галюцинації. Тож розмалював художник селище на свій смак, і спершу його заледве не побили.
- Ми просили намалювати нам лише карти, а ти намалював нам таке, що й у білій гарячці не приводиться, - обурювалися шахтарі.

Та розписи залишили і через кілька років ті зображення вже вважалися оберегами від Шубіна. Ну а художник той прожив недовго, у п'яній бійці його зарізали в шинку. І тепер це мов би пам'ять про нього. "

Поруч був Йоханес, він уважно вислухав розповідь, а потому промовив:
- Це байки Христино, - селище каббалістів розписували багато різних художників упродовж усіх ста років його існування. Але ці символи не їх вигадка, а атрибутика іудейського релігійно-містичного вчення Каббала. Йому тисячі й тисячі років. Разом із своїм містицизмом, серед каббалістів було чимало видатних вчених, особливо з нею пов'язано чимало математиків. Ісаак Сліпий, Азріель з Жерони, Рамбан, Ієхуда Ліва Бен Бецалель - ось далеко неповний перелік вчених-каббалістів Середньовіччя.
- Взяти хоча б ті ж масті карт, - продовжив історик. - Існує стільки трактувань їх значення. Так, піки або спис у Франції вважаються символом дворянства, трефи або меч - селян, бубни символізують городян, а чирви або серце - духовенство. І водночас в християнській трактовці піки - це спис яким було проколоти бік Ісуса Христа, трефи - розп'яття, бубна - губка, якою змочували пересохлі губи Христа, а чирва - це серце Сина Божого. Водночас для китайців масті карт означають пори року.
- А гадальні карти Таро мають такі масті, що пов'язують з Чотирма Стихіями Світобудови: Мечі - Повітря, Булави - Вогонь, Монети - Земля, Кубки - Вода, - додав від себе один з мешканців селища і потому відрекомендувався: - Я тутешній. Мене звуть дядько Афанасій.
- Серед інших символів широко відомі п'ятикутна зоря Соломона, яка присутня, зокрема, на прапорі та гербі Радянського Союзу, - продовжив Йоханес. - Натомість інший символ - шестикутна зірка Давида розташувався на прапорі нещодавно відродженої держави Ізраїль. Ці символи мають стільки значень, що їх усіх не злічити: наприклад, християни вважають, що п'ятикутна зірка - це символ п'яти священних ран Ісуса, а шестикутних (зокрема) - це сакральне поєднання чоловічого і жіночого начал яке породило наш Всесвіт.

Далі вони підійшли до великих зображень птахів Алконост та Сірін, що були намальовані на котеджах розташованих біля центрального майдану селища.
- Від іудейської каббалістичної символіки ми перейшли до слов'янської міфології - вів далі свою екскурсію Йоханес Шульц. - Птахи сірін, алконост та гамаюн (останньої тут як раз і немає) - це райські птахи - діви з візантійських та російських середньовічних легенд, вони приносять радість або печаль. В російських духовних віршах сірін спускається з раю на землю і зачаровує людей співом.

- Але що роблять птахи зі слов'янської міфології в селищі каббалістів? - запитав один з туристів, що підійшли ближче щоб послухати розповіді Йоханеса.

- На це питання відповім я, - сказав дядько Афанасій.-Товарищ Шульц правильно сказав, що наше селище розписували багато художників. У середині тридцятих років у селищі бував художник і поет Даниїл Леонідович Андреєв, син письменника Леоніда Андреєва. Саме він тоді намалював сірінів і алконостів. Вже у той час він працював над книжкою про своїх друзів, що стали жертвами сталінських репресій*. У 1947 році він майже завершив її, але був заарештований і опинився в тюрмі "Владімірскій централ", де перебував цілих десять років. Під час ув'язнення він написав найвідоміший твір свого життя - релігійно-філософський трактат "Троянда світу", значна частина якого присвячена паралельним світам Раю, Пекла та Душ Природи і їх мешканцям з якими він контактував у своїх снах. Так, кожна світова релігія має свої країни у світлих та темних світах, найвищим прошарком яких є затоміс. Наприклад над нашими республіками Радянського Союзу існує Небесна Росія*. Згідно його тверджень, птахи сірінів і алконостів є дитинчатами ангелів, що виховуються в затомісах. Дорослі ангели живуть у набагато вищих вимірах.

Тяжкохворий Даниїл Андреєв помер через два роки після звільнення з в'язниці, але його твори, включаючи "Троянду світу" поширюються в самвидаві. І серед нас були такі хто читав його твори.

Під час наших ярмарків ми нерідко ставимо вистави, що зображують світи просвітлення - Олірну, Файр, Нертіс, Готімну та Небесну Росію.

Перейшовши крізь Майдан з декоративними ліхтарями, присутні опинилися перед котеджами із зображенням казок Пушкіна. З-за них визирав котедж із зображенням чорно-оранжевої стрічки, ордену Вітчизняної війни та перехрещених серпа і молота.

- А там що? - спитав Вовка.

- Там жив ветеран Великої Вітчизняної війни, майор медичної служби Семен Ааронович Фінкельштейн. Він помер недавно, але ми зберігаємо ці розписи як пам'ять про нього.

Наприкінці відвідин селища Йоханес звернувся до присутніх:

- Малюки й дорослі приходьте до моєї чарівної школи, що розпочне свої занн влітку тут біля котеджу із зон персонажів казок Олександра Пушкіна.

Всі розійшлися крім Вовки та його бабусі які ще стояли під квітучими вишнями, що росли на вулг яка відділяла котеджне селище від звичайних подвір'їв та хат Десятої шахти.

- Зачекайте,- крикнув їм дядько Афанасій. - Ми покажемо малому дещо з того, що не афішуємо для загалу.

Вони повернулись і підійшли до огороджено місця за тим котеджем де було зображено сіріна. В усьому селищі це було чи не єдине місце де стояв паркан. За огорожею на стіні були намальовані істоти схожі на людей: чоловік, жінка та хлопчик з червоними очима та витягнутими, мов протигази, обличчями. Їх руки мали витягнуті крила, мов у кажанів.
-Це ігви або біси мешканці шрастрів пекельних країн, яким протистоять затоміси. Шрастри є підвалинами усіх держав на світі і коли їхня сила починає зростати в країні настають зло і тиранія.

Далі був малюнок істоти схожої на восьминога з великими жовтими очима.

- А це уіцраор - демон державності, що живе в світі Крагр, яркий є гарячою тундрою. На початку тридцятих років Андреєв під час роботи на заводі захворів на грип. Надихавшись іще й отруйних викидів на підприємстві, в нічному кошмарі він побачив істоту названу Жругром - Третім уіцраором Росії. Він не єдиний у цьому світі. Більшість шрастрів також мають таких потвор,що нерідко б'ються між собою, починаючи війни. Для ігв ці істоти є богами.

- Все це ми показуємо тобі тому що в дорослому житті ти будеш пов'язаний із політикою, а це постійне лавіювання поміж світлим і темним. Ті ж політики і правителі, що більше дбають про державу, а не людей, що в ній живуть потрапляють у шрастри в якості в'язнів, де змушені вести тяжке життя на зведенні головних капищ у їх столицях. І так триває доки не згине держава підвалиною якої є шрастр.
Однак ті політики що дбають про те щоб народові жилося добре можуть увійти до затомісу, як наприклад, великий Авраам Лінкольн, що скасував рабство у Штатах. Ти не розумієш того що я кажу, але коли будеш дорослим одного разу згадаєш ці малюнки та мої слова.
Подякувавши чоловікові, онук та бабуся пішли додому.


ХІІІ.

На Великдень цигани проводили свій щорічний екстрім-атракціон циганські їрунди. Як говорили зазивали, хто його не злякається, той долатиме всі труднощі в житті. Суть атракціону була в наступному: напувають тракториста, саджають його на трактор і він починає на
ньому виписувати посеред степу п'яні кола, а натовп має вчасно ухилятися. Тракторист хоч і п'яний, але майстер своєї справи, скільки було цих атракціонів і він нікого не задавив. Трактор іде, перевертаючи поставлені циганами святкові шатри, а люди розбігаються навсебіч із криками. Витівка ця дуже подобалась дітям, а от дорослі від неї були щось не в захваті. Після цього цигани символічно "б'ють" тракториста, але і грішми й горілкою розраховуються з ним сповна. Вовці дуже сподобались циганські їрунди, він бігав за трактором щосили і зі сміхом ухилявся коли трактор їхав просто на нього.

Весело навесні в Донецькому степу, особливо як ти малий і в тебе наче крила за спиною, так ти гадаєш, ніби літаєш. У небі співає жайвір, в посадці кує зозуля, а за териконом Дванадцятої шахти на обрії бовваніють копри Нової, де працює чимало твоїх сусідів. Коли ж заходить сонце то з північного заходу загораються вогні райцентру Степанове - містечка трохи більшого за Вуглеград, де працюють кілька заводів і ходить трамвай. Швидко минає весна...

XIV.

Ось і настало літо. В степу почала жовтіти трава, а сонце стоїть у зеніті й літня спека ховається в тінь. Задушливе марево клубочиться на обрії. Щодня чекають дощу, але тільки чорні колони степових виборів порушують спекотну днину донбаського літа. Як і обіцяв навесні, Йоханес відкрив свою "школу". Малим дітям він розповідав казки братів Грімм: про хороброго кравця, що одним махом побив сім мух і вишив про це напис на поясі "Побив сімох одним махом" (і всі зустрічні думали що він переміг людей, а тому боялися його); про барабанщика що переміг злу відьму і визволив королівну; про бідного селянина та солдата які обдурили чорта і багато іншого. Він говорив, що кожен хлопчик народжується принцем, а дівчинка - принцесою, проте в дівчат інші принципи ніж у хлопчиків і вони люблять успішних. Та королівств мало (а надто тепер) тому здобуття корони це досягнення майстерності у своїй справі. Старшим дітям та дог він розповідав про Столітню війну між Англією та Францією; про те як французькі народні маси йшли за Жанною д' Арк і так визволили більшу частину країни; про рух за права середньовічних міст що допомагав королям Англії, Франції та Іспанії подолати місцевих феодалів; про профспілковий рух в Англії на межі ХІХ та ХХ століть, що врешті - решт домігся гуманних законів про працю.

- І ваша історія є цікавою та повчальною. Цікавтесь своїм минулим. Любіть Донбас, любіть Україну, любіть Радянський Союз* - говорив він.

Якось після занять Вовка підійшов до Ані.
- Чого ти вештаєшся перед моїми очима? Я з тобою не дружитиму, хіба що після того як завтра піде червоний сніг - промовила дівчинка і відвернулася.

До Вовки підійшов дядько Афанасій і сказав:

- Не зважай ти на них. Як кажуть росіяни, насильно мил не будешь. Будуть в тебе ще і дружина, і дитина - я розкладав карти на тебе. А червоний сніг ти побачиш через півроку, я на картах Таро бачив його сьогодні вранці.

Почувши це Вовка підбіг до Ані, що йшла до своїх батьків і спитав:
- А якщо червоний сніг піде взимку, ти дружитимеш зі мною?

Вона обернулася і, подивившись на нього, покрутила пальцем біля скроні.

XV.

Вовка хотів гратися з дітьми мешканців селища, однак ті у свої ігри чужих не приймали. Тоді він пішов до циганчат, але вони одразу сказали:"Ти гаджьо*, а ми спілкуємось тільки між собою. Іди до своїх руських чи українців." Отож він ходив нудьгуючи

Одного разу Вовка побачив хлопчика, що прислужував циганам у їхніх справах. На запитання, що він робить той відповів:

- Відробляю карму. Мені наворожили нелегке життя і я стараюся полегшити його працею з малих літ. Звати мене Льоха Хренолла, бо я весь час приношу погані новини.

- А що таке карма?

- Карма це як кажуть цигани відплата за хороші чи погані вчинки. Так наприклад чоловік напився і у невстановленому місці став перебігати залізничні колії, потрапив під поїзд і залишився без ніг. Біда сталася з ним через те що порушив правила. О, у нас нещодавно от що було...
А трапилось там таке. Неподалік від місця де жив Льоша вулицю Жовтневу перетинав залізничний переїзд. Через те що колія за двоє метрів губилася між хатами то люди, то машини зі зловісною регулярністю потрапляли під поїзд. Кілька разів там ставили шлакбаум та будку стрілочника, але керівництво залізниці вперто не хотіло виділяти туди штатну одиницю. На переїзд приїжджали залізничники і сварились між собою:

- Тут закритий переїзд має бути! - твердив один.
-Ні, тут відкритий! - говорив другий.

- Та ти знаєш скільки тут людей загинуло через твій відкритий переїзд?!

- А мені по барабану. Зайвих грошей в міністерства нема і закривати переїзд я не буду.

- Ага, вони кажуть людське життя дорожче від грошей, а насправді все навпаки - резюмував Льоша.

Це почув Йоханес, що знаходився поруч.

- А давайте, хлопці попрацюєте увечері залізничниками - сказав він. - Візьміть із собою Сашка Захарова.

Увечері хлопці втрьох, озброївшись червоними прапорцями, пішли на Жовтневу. Ця вулиця була ще ширшою ніж Молода Гвардія. Праворуч від олексиного подвір'я крізь глибоку канаву - каньйон бігла Огурєчка, заходячи під міст. Навпроти було подвір'я де жила чорнява дівчинка Яна в яку Льоха Хренолла був закоханий, так само безотвітно як і Вовка в Аню. Далі йшов дитсадочок та гуртожитки. Хлопчики стали по краю дороги і, побачивши наближення поїзда, перегороджували прапорцями рух машин, співаючи пісню німців -антифашистів, що пішли працювати на залізницю (на українську мову її переклав сам Йоханес Шульц):

Ми вижили у лихолітті
Воєнної пори
Побачили на світі
Бої й концтабори
І звідти повернувшись,
Вам скажем до пуття:
Люди будьте пильні,
Бережіть своє життя!

- Ну, якщо уже діти виконують нашу роботу то ми не можем не відреагувати, - сказав один із залізничників.

І невдовзі потому переїзд смерті було ліквідовано: колію перенесли на чотириста метрів ліворуч, знісши кілька старих будинків, а їх господарям надавши квартири.

Ані не сподобалось вовк не знайомство.

- Не якшайся з цим вітрогоном Хреноллою, він волочиться за бандиткою Лєною Канавіною, постійно влазить в якісь історії. Мій батько сказав, що він погано скінчить.

Льоха Хренолла дійсно був притчею во язицех всіх довколишніх вулиць. Як і у Вовки, його батьки постійно працювали і він жив також у дідуся й бабусі. Йому дуже подобалась Яна, що приїхала з якогось містечка залізничників чи то Іловайська, чи то Ясинуватої. Проте вона гордувала ним: її мати працювала у тамтешньому міськкомі партії і дружити з якимсь хлопчаком другого сорту (та ще й онуком бандерівця) вона не хотіла. За порадою матері Яна якось привела Льошу на город щоб він рвав бур'яни, але хлопець по колгоспному саботував роботу, щохвилини відволікаючись на всілякі дрібниці. Особливо його зацікавив гусак, що постійно вилітав із загородки і хлопчина витанцьовував довкола нього, співаючи:

Лапчатий, лапчатий, лапчатий мій.
Тебе ж скоро заріжуть...

Врешті Яна сказала йому: "Іди геть звідси, що ти, що той гусак. Шкоди од вас більше ніж користі."

Потім Олекса здружився з місцевою красунею-оторвою Лєною Канавіною дитиною сім'ї пов'язаної з криміналом. Її батьки вже тоді мали "дах" у місцевій владі так що їм усе сходило з рук. Лєна крала самогонку, нюхала клей і валялися п'яною в рівчаках. Її частенько ловили в сусідніх містечках та селищах в промзонах місцевих заводів. Неодноразово хотіли відправити до дитбудинку, але покровителі Канавіних не давали це зробити. Молодшого від неї на три роки Олексу дівчинка брала стояти на шухері, коли вона разом із своїми дружинами обносила хати. Хто його знає чим би це скінчилось, якби Бергер не провів з хлопцем суворої розмови. Де згодом поділась та Канавіна ніхто не знає... Дивлячись на дядька Рому, Льоха Хренолла теж хотів стати дресирувальником тварин. Один раз ведмідь взяв у нього їжу, але наступного разу вже не підпускав до себе, грізно рикаючи. Інші хлопці навмисне дражнили ведмедя і він злісно гарчав на них.

Одного разу циганка привела свого сина і сказала йому:

- Лезь к мише!

Циганча було неслухняне, а оскільки дітей у циганки було багато, вона хотіла щоб ведмідь роздер його.

Дядька Роми саме тоді поруч не було і Льоша, що чергував біля ведмедя сказав:

- Не лізь до міши. Міша злий.

- А я тебе говорю Лезь к мише! - вела своє циганка.

Втрачаючи терпіння, Олекса сказав:

"Добре, лізь до міши і побачиш що буде."

І циганча полізло. Ведмідь вдарив його лапою. Малий циган став кривим. Це дуже розлютило циганку, що хотіла позбутись дитини, але натомість отримала каліку. А дядько Рома мав неприємності з міліцією, яка хотіла конфіскувати ведмедя. Ледве довели, що ведмідь був прив'язаний, а хлопчина сам до нього поліз...


XVI.
Все літо й осінь Вовка самотужки тікав до селища щоб подивитись на циганські містерії. Дорослі стали зачиняти ворота на важкий металевий гак та хлопець перелазив через паркан так само вправно мов сусідський пес Бобик.

- Я розкажу куди ти тікаєш - кричала з сусіднього двору Аня.

- Розказуй! Мені все одно, - показуючи їй язика, відповідав Вовка.

Так він облазив усе селище і дійшов до закутка, де дітям не варто було б гуляти. В тій частині жили проститутки, що обслуговували іноземців. Формально в СРСР проституції не було, а отже крім адміністративних покарань за неї нічого не загрожувало, проте їх наявність лише посилювала роздратування влади проти селища. На тих котеджах де вони жили були спеціальні візерунки зі стилізованими чоловічими та жіночими статевими органами. Одна з них мала біляву дочку хвору на епілепсію. Чоловіком проститутки і вітчимом дочки був клоун, що розводив голубів і виступав разом з ними, двома кішками та собакою. Коли був тверезий, то справляв враження тихої сумарної людини. Проте інколи він напивався і тоді починав ганятися з мітлою за дружиною і падчеркою. Коли тверезішав то просив пробаг в своєї жінки Алли та Зорини (так звали дівчинку). Все це тривало доки дядько знов не починав пити і все починалося знову...
Малий Вовка ще не знав, що щасливо живуть на світі далеко не всі люди, що злидні й безправ'я роблять їх грубими та жорстокими...

XVII.
В липні Вовка разом з дідусем та бабусею їздив на прощу до одного з монастирів біля Сіпягіного. По дорозі він бачив відпрацьовану соляну шахту яку переобладнали під кладовище. Там у верхніх горизонтах зберігалися урни з прахом шахтарів та членів їх родин. Бачив хлопчик також собачеєвки - склепані з іржавих залізних листків напівжитла-напівсараї; де в страшних умовах ще з дореволюційних часів жили люди. Через великі черги на квартиру вони десятиліттями існували в них, а оскільки у Радянському Союзі, звісна річ, бідних "не було", тому йти в державні та партійні органи за покращенням житлових умов не було ніякої рації. Час від часу вітер відривав листи і тоді на дах з молотками вилазили "інопланетяни". Жартуючи над собою і оточуючими ("а як же нас не існує значить ми з іншої планети"- хотіли сказати люди), мешканці собачеєвок одягали костюми пасічників та великі окуляри, клепаючи стіни та дах наспівували пісень на мотив музики з телепередачі "Міжнародна панорама":

Отнеси меня ветер на другую планету,
Но только не на эту
Где у нас нет ничего.

А неподалік від монастиря було селище російських старообрядців. Це було неначе поселення із минулих століть: дерев'яні ізби з декоративною оздобою, чоловіки з довгою бородою в косоворотках, жінки в хустинах та сарафанах. У всьому новому вони вбачали витівки Антихриста. З великими зусиллями переконали їх що електрика - це необхідна для двадцятого століття річ.

- Діду, ми вже у Росії? - запитав Вовка, дивлячись на старовірів, що сім'ями збирались на траві і пили чай (був день святих Петра і Павла).

- Ні, Вовко. Це дійсно росіяни, але вони давно втекли сюди з Росії, де при царях їх переслідували за стару віру.


XVIII.

Потроху проминуло літо, потім осінь і вже 1985 рік добіг свого завершення. Вранці 31 грудня, вийшовши на вулицю вуглеградці застали дивну картину: все навкруги було ніби залиште кров'ю. Одразу ж старі баби почали говорити, що це є передвісником війни чи якогось іншого лиха.

- Оце так! На Батьківщині Світового Пролетаріату виявляється і сніги бувають "пролетарськими", - саркастично промовив вовкин дідусь . - Напевно на якомусь заводі сталася аварія.

- Я служив у танкових військах у місті Кривий Ріг, - додав від себе батько Ані. - Так там через розробки залізної руди усе таке ж криваво-червоне: і дощ, і сніг, і горобці. То брудне місто-лабіринт, там майже щодня між собою б'ються малолітки. Б'ються так що нерідко калічать і вбивають один одного. Бігунами називають цих бандитів.

- Хочеш сказати це з Кривого Рога прилетів залізний пил? - спитав Никонор Олександрович.- Женю, мені в це щось не віриться, бо де Дніпропетровщина, а де ми.

- То просто на півночі Африки чи Аравії розгулялась сильна піщана буря, а сюди дійшов її залишок, - сказав Йоханес. - В наших Альпах час від часу бувають отакі снігопади з пізнаними домішками.
Так із кривавого снігопаду розпочався 1986-й рік...

ХІХ.

Надворі був вогкий і сірий місяць лютий. Стояла відлига і сніг перевівся на брудні калюжі. Якось ведмідь, коли поблизу не було господаря відірвався з прив'язі і втік. Вовка подумав, що він повернувся у свій ліс і стояв, дивлячись як метушаться по селищу люди у пошуках звіра. Раптом він побачив що Мишко біг по вулиці, а назустріч йому йшов Льоха Хренолла якому безсовісна циганка наворожила смерть бабусі.

- Миша! Я не хочу жити, зроби так щоб я пішов у Олірну (так у "Троянді Світу" Даниїла Андреєва називався перший зі світлих світів).

Довкола зачинилась паніка: люди завмерли на своїх місцях. Хтось кричав: "Хлопчик стій!" Раптом пролунав постріл і ведмідь упав. Виявилося поруч був міліціонер з пістолетом, він і вбив звіра. Так загинув останній ручний ведмідь в місті Вуглеград. Неподалік від Льоші лежала непритомна Яна, бідна дівчинка близько півгодини була без свідомості і ще три дні потому не вставала з ліжечка.

Вовці було дуже шкода ведмедя, але й він тепер уже перелякалася і став погано спати вночі: раптово прокидався і плакав, говорив що йому сниться як звір задирає його. Тоді бабуся сідала біля ліжка і заспокоювала хлопчика.

Циган дуже сумував за своїм загиблим другом. Згодом він узяв собаку і став навчати його різним фокусам. Однак і собака прожив у нього недовго: потрапив під поїзд...

ХХ.
У місяці квітні до Вуглеграда приїхав незвичайний цирк-шапіто в якому виступали люди, що мали вроджені вади: там були птахоподібні балерини, сіамські близнюки та люди-ведмеді Іштван та Евеліна Матяші із Закарпаття. Це були велетні із дужою силою, що спокійно піднімали пудові гирі та штанги, гнули підкови, а Іштван міг навіть підняти на півтора метри в висоту машину "Жигулі". Проте найбільшою знаменитістю цирку були не вони, а "мінотавр" дядько Микола. Його витягнуте обличчя дійсно чимось трохи нагадувало бугая, а на голові в нього були невеличкі роги- два круглі нарости, що пробивалися з-під волосся. Вуглеград був батьківщиною Миколи. Тут він народився, вчився, закінчив школу і саме звідси пішов актором цирку. Тепер через багато років він приїхав до рідного міста.

Коли Вовка вчився на четвертому курсі університету, то дізнався про причину зовнішності дядька Миколи. Цим він "завдячував" не кому-небудь іншому, а самому Маршалові Перемоги Георгію Костянтиновичу Жукову. Саме він керував атомними випробуваннями на Тоцькому полігоні в Оренбургській (тоді Чкаловській) області. 14 вересня 1954 року о 9-й годині 53 хвилини з висоти 13 кілометрів з бомбардувальника було скинуто бомбу потужністю 40 кілотонн. На висоті 350 метрів бомба вибухнула, спопеливши миттєво столітні дубові гаї. Практично одразу ж після вибуху сорок п'ять тисяч чоловік - бійців Радянської Армії рушили в наступ зараженою територією, крізь завірюху з радіоактивного пилу.
Потому кожен з учасників навчання дав підписку мовчати 25 років про те що відбувалось на навчаннях.

Коли один з молодих солдатів демобілізувався, повернувся додому і одружився, в нього народився рогатий син.

Миколине життя не можна було назвати солодким: з малих літ однолітки дражнили його уродом, коли він підріс дівчата не хотіли зустрічатися з "рогатим чортом". Хлопець не залишався в боргу і методично бив своїх кривдників, бо силою Бог його не обділив. Потім він став актором у цирку катастроф людського тіла. Там Микола грав роль того самого мінотавра з острова Кріт, а ще показував своїх "братів": кунсткамеру з заспиртованими немовлятами.

Та іноді траплялося так: серед акторів цирку йшли розмови:

- Вистави з мінотавром сьогодні не буде. Микола дає гастролі Бахусу.

Тоді вдупель п'яний чоловік хапав усе що потрапить під руку і кидав ним об стіни та стовпи.

- Скати... мать вашу!!! Я значить урод, а ви нє... А мій батько тепер хворіє, і ви, суки, не платите йому пенсію. Мовляв, докажи що ти там був. С-с-волочі-і-і!!!

Потому до нього підходив Іштван і тихо говорив йому:

- Коля прекрати це! Не псуй реквізит, з твоєї ж зарплати вирахують на його ремонт. Тим більше хтось почує, що ти кричиш антирадянщину і запроторять тебе до Сибіру. Стане тобі від цього краще? Сумніваюся...

Наступного дня протверезілий Микола мовчав, насупившись із похмілля, лагодив розбиті табуретки. Перед розпадом Радянського Союзу він виїхав за кордон, там на своїх номерах заробив великі гроші, зробив на них пластичну операцію і... ставши нікому не потрібним, жив лише за рахунок допомоги по безробіттю.

Вовці не сподобався незвичайний цирк. Він думав: "Ну, подумаєш мінотавр, дядько з рогами. Невже через нього варто скасовувати номери з тваринами, канатоходцями і заклинателями вогню?"

Це помітив дядько Афанасій і взяв його на руки.

- Що, нудишся? Зачекай не все ж самі кривляння і бахкалки. Цирк незвичайний: люди хоч і каліки, а змогли перетворити свої вади на номери вистав. Такого цирку в Черкасах своїх ти не побачиш. Вони залишились тільки в провінції.

Потому він промовчав і додав:

-Наша епоха відходить в минуле. Скоро від усіх селищ каббалістів залишаться тільки спогади.

XXII.
Саме в ті дні трапилося загальне лихо: вибухнув четвертий енергоблок Чорнобильської атомної електростанції. На відміну від усього Радянського Союзу, у Вуглеграді про те що сталось знали вже ополудні. Цю страшну новину принесли до містечка іноземці, що за допомогою радіотелефонів зв'язалися з
родичами чи знайомими які на той час були в Прип'яті. Вони ж повідомили про загибель Валерія Ходемчука, чиє тіло навіки лишилось під уламками реактора. Наступного дня Вуглеград охопила паніка: самі лише чутки і ні краплі інформації від органів влади.

- Ну, Миколо, тепер у нас в СРСР буде повно таких як ти - сказав "мінотавру" хтось із його знайомих.

Вова протягом наступного ранку кликав Аню, але крім її діда ніхто до нього не вийшов, бо її родина виїхала до Новоросійська. Багато хто кинувся від'їзджати з України та Білорусі як тільки почув про трагедію. Йоханес Шульц теж змушений був від'їзджати до ФРН.

- У такий час я б залишився, але мені відмовили у продовженні візи, - сказав він Бергеру. - Я розповідав людям про профспілки, а хтось почав писати на мене анонімки, що я буцімто підбиваю людей до бунту.
-Ну я тобі казав, що в нас будь-яке необережно кинуте слово має обов'язковий наслідок у вигляді доносу, - відповів міліціонер.- Є навіть такий анекдот: "Радянський Союз номінував на здобуття Нобелівської премії з фізики полковника КДБ Долбонова, за те що той довів що стук завжди розповсюджується швидше від шуму."

Напередодні Першотравня німець йшов під весняним дощем в напрямку автостанції, щоб виїхати автобусом до Донецька. Підійшовши до платформи, він озирнувся і окинув останнім поглядом горбатий терикон Десятої шахти та старий центр міста...
Однак вовкина родина не знала про від'їзд історика. Раптово тяжко захворів і помер дідусь (а в Льоши в цей час померла бабуся).

Перед смертю він сказав:

- Я думав хоч Радянська Україна збережеться, а тепер видно і її не буде.

Далі він попрохав відкрити Біблію і прочитати йому Одкровення Іоана Богослова 8:10-11:

"Третій Ангел затрубив і впала з неба велика зірка, що палала подібно до світильника, і впала вона на третю частину рік і джерела вод. Ім'я цієї зірки "полин" (а чорнобиль це нехворощ - родич полину- авт.) і третя частина вод стала як полин, і багато з людей померли від вод, тому що стали вони гіркі."

ХХІІ.
Потому приїхали вовкині батьки й забрали його у Черкаси. Минуло півтора року і Вовка знов приїхав до містечка. Тепер він дуже хворів, бо з'їв радіоактивні продукти (кишенькові датчики для населення тоді були недоступні). Також він бачив паніку в Черкасах спричинену Чорнобилем і став вередливим. Вовкина мати пішла навчатись на курси копійки та шиття у Вуглеграді.

Якось узимку Вовка з бабусею пішли гуляти до селища Десята шахта. Багато що змінилось за цей час. Знесли котеджі з намальованими на стінах героями казок Пушкіна. Зникли циганські містерії, бо більшу частину акторів влада посадила за тунеядство, а решта розбіглися. Владі чомусь хотілося знести селище, попри те що це був потенційний туристичний центр міжнародного значення. Єдине що зупиняло власті від знесення це віддаленість селища каббалістів від центру міста, тому керівники заїзджали туди рідко.

Тепер Вовка з бабусею роздивлялися розписи на стінах старих котеджів. Дізнався Вова тут і про те що у селищі окрім людей є й інші "мешканці", в саме таргани, миші і пацюки. Останні посеред білого дня носилися по селищу і майже не реагували на людей. Санепідемслужби ледь не щомісяця приїжджали сюди, але нічого не могли вдіяти: щури поробили такі заплутані лабіринти, що жодна дератизації не мала успіху, бо тварини навчилися якось дізнаватися про їх приїзд і ховалися в нірках. Хлопчик кілька разів лякав пацюків криком "дератизація!" і сміявся коли ті тікали у свої нірки, але невдовзі вони перестали зважати на його крики, зрозумівши, що їм нічого не загрожує. Жила у селищі циганка, що займалась ворожінням. Вона скан Вовці "не лякай тварин!", а потім додала:

- Дивись на наше селище поки воно стоїть. Його все одно скоро знесуть, а потім і країни не стане.

За селищем на станцію Горпинівка йшла колія, що була продовженням тієї самої залізниці, котра перетинала вулицю Жовтневу. Біля цих рейок було видно фундамент садиби підприємців Синявських, що заріс деревами та кущами. Поруч стояли два останні котеджі, а вірніше стояв тепер один будиночок, бо другий вже був зруйнований. Там жив раніше алкоголік, якого всі прозвали "Зюзею" за його звичку пити не просихаючи. Зюзя пив усе що горить: не зупинявся і перед денатуратом. Тому прожив він недовго, бо мав запущену стадію цирозу печінки. Коли він помер, мешканці селища знесли його будинок, вважаючи, що той хто в ньому оселиться теж буде так чорно пити. В сусідньому котеджі жив наркоман. Треба сказати, що уже тоді через важку виснажливу працю на шахті за мізерну зарплатню, старше покоління чоловіків на Донбасі "кіряло" майже так само як Зюзя, а молодь курила коноплю або як говорилося на шахтарському жаргоні "рубала план". Та цей чоловік вже не обмежувався самою коноплею, а купував десь ширку - розчин зварений на опійному маку і "проширяв" уже все що мав, окрім старої шахтарської каски. Звали цього чоловіка Микола Квасоля, а оскільки, знаходячись під кайфом, він мав звичку гірко плакати, то його прозвали Квасулею. Ще хлопчики в селищі називали його "наркутент", що означало наркоман-імпотент, оскільки внаслідок його згубної звички з жінками вже нічого не виходило. Спочатку Микола був звичайним хлопцем, що працював на Десятій шахті і був передовиком виробництва. Він мав дружину і сина і міг би жити так само як і усі, але зламало його життя два нещастя. Спершу захворів і раптово помер його син (як виявили лікарі в нього був менінгіт). Через півроку потому в забої у Квасолі стався розлад шлунка і він відійшов до виходка, а на його місце став замінник - зелений новачок, який уповні ще не був знайомий з тонкощами шахтарської справи. Він не помітив як осипається вугілля через метановий пухир, що зібрався між пластами і викликав обвал, що задушив його на смерть.

Цей трагічний випадок остаточно зломив Квасолю: він почав пити горілку і спершу квасив разом із Зюзею, а оскільки горілка не могла залити його горе, то він швидко перейшов на "ширку". Жінка пішла від нього, бо не могла жити з наркоманом. Щоб отримати дозу він став виносити з хати все що на очі потрапить і дуже швидко в нього залишились самі тільки стіни. Були щоправда ще ліжко, газова плитка й шахтарська каска. Як тільки вимикалось світло то по порожній хаті, мов коні на іподромі носилися табуни мишей і пацюків, а на стінах зі щілин вилазили руді жирні таргани.

На шахті Микола, ясна річ, уже не працював. Тому вовина бабуся носила йому їжу щоб молодий чоловік не пропав з голоду. Помагали йому також інші, бо знали що людина непогана, а тільки зламана нещастями.

На котеджі, де жив наркоман багато візерунків були замальовані. На запитання Вони що то було Квасоля відповів:

- Тут була свастика*. Через неї німці цікавилися нашим селищем, хотіли нас виселити, а натомість поселити своїх. Коли прийшли наші то люди свастику замазали. Сам я того звісно не бачив, бо мене тоді ще не було. Це батьки розповідали.

Квасоля полюбив Вовку, бо той нагадував йому померлого сина. Інші хлопчаки дражнили його, кричали: "Шубін!" (під дією наркотика цей демон Миколі часто ввижався). Коли Квасоля проходив повз двір де жив Вовка, то хлопчик кричав: "Наркутент пам'ятай що ти людина! Не будь наркутентом, будь людиною!" Та хлопчик ще не знав, що у Радянському Союзі наркоманія вважалася хворобою невиліковною.

Всю зиму Вовка прожив у Вуглеграді, а навесні разом із мамою повернувся до Черкас.

ХХІІІ.

Втретє вони приїхали через рік наприкінці травня. Довкола буяла зелень і на Десятій шахті посеред будиночків розквітли кущики бульдонежу, а на клумбах біліли конвалії. Але куди ж поділися розписи? Будинки були дбайливо побілені, і всі візерунки поховав шар побілки. Виявляється що у селищі побував високопоставлений чиновник на чорній волзі. Він довго роздивлявся розписи, а потому прорік:

- Каббала! Прибрати негайно.

Тому люди від гріха подалі вирішили заретушувати орнаменти, втім як запевняли мешканці побілка зійде за два роки аби тільки пройшла гроза. Залишилась тільки птаха-сірін яку шахтарі вважали своїм оберегом. Миколу Квасолю піймала міліція і відправила на примусове лікування до наркодиспансеру. Невдовзі хтось пустив чутку що чоловік помер і люди, не перевіряючи її на достовірність, розкидали його котедж. Тепер на цьому кінці селища запанувала суцільна пустка.

- Квасуля живий! Він утік з диспансера! - закричав хтось з мешканців селища.

Молодий чоловік дійсно втік і повернувся додому.

- А де мій будинок? - запитав він, і, зрозумівши, що сталося, став гірко плакати.

І Вовка, який в цей час був там, також заплакав. Невдовзі ця історія дійшла до міського керівництва. Там сказали що ознайомлені з його трудовою біографією, але надавати житло наркоману немає ніякого сенсу, бо він його усе одно проширяє і помре під парканом. Та допомога прийшла несподівано: з Москви до Краматорського аеродрому прибув гелікоптер з лікарем -психотерапевтом і на таксі яке супроводжував Льоха Хренолла він був привезений до наркодиспансера. Лікар провів кілька сеансів і вилікував молодого чоловіка.

Добре було якби молодий чоловік пішов до церкви, але Вовка вихований на казках про Мальчіша-Кібальчіша сказав:

-Бога ж немає. Вірте краще в комунізм.

Тоді ще ніхто не міг передбачити наслідки тої заяви.

Після одного із сеансів лікар оглядав селище Десята шахта і сказав, що слід зберегти його як культурне надбання. Він клопотався перед міськвиконкомом та міськком партії про його збереження. Однак там в один голос твердили, що селище старе, будинки продаються всіма вітрами, в них погодяться пацюки і таргани. Тому раціональніше переселити мешканців у нові багатоповерхівки, а котеджі знести і на їх місці збудувати новий мікрорайон.

- У Вуглеграді чимало красивих будинків, один центральний універмаг чого вартий, а музей Каббали нам не потрібен, - сказав один з "батьків міста".

Роздивляючись зображення птаха-сірін, лікар говорив Вовці, що дуже шкода, що люди не розуміють яку славу матиме місто в якому є таке дивовижне селище.

- Може там ще передумають, - говорив лікар. - Адже надходять великі зміни, нові часи. На те й Перебудова. Я скажу про це селище моїм друзям з Центрального телебачення вони знімуть передачу.

Коли Микола вилікувався пішов працювати на шахту Центральну. На виділені йому кошти він придбав маленьку стару хатку, можна було б і сім'ю завести, однак від імпотенції його вилікувати не змогли. Та молодий чоловік ходив по вулиці з гордо піднятою головою і говорив:

- Я був наркоманом, пропащою людиною, але мені допомогли лікар і цей хлопчик, що вірив у мене. Я знов шахтар і працюю на благо нашої найкращої радянської вітчизни.

Коли Вовка з мамою від'їзджали додому, то вони проходили повз хату Квасолі і він махав їм рукою на прощання. І так би хотілося завершити розповідь на цій оптимістичній ноті, але життя не любить хепі-ендів.

ХХІV.
Наступного року, коли хлопчик із мамою знов приїхали до бабусі; котеджного селища у Вуглеграді вже не існувало. Надворі стояв спекотний серпень і трава в степу вигоріла. На місці будиночків стояли оголені фундаменти, а між ними ще росли кущі бузку і бульдонежу. Гірко плакав хлопчик так само як і інші хлопчики та дівчатка селища Федориха, бо всі вони любили там гуляти. Селище Десята шахта, звісна річ, збереглося, але це було звичайне селище. Прості хати з подвір'ями та городами.

- А тут ніякого селища не було, - сказав один з обивателів Десятої шахти, пораючись на городі.

- Як це не було? А це що? - спитав Вовка, показуючи на фундаменти будинків.

- Та то ще до війни жили люди...

- Не слухай ти його, це стукач місцевий, - пролунав за спиною Вовки знайомий голос. - Але ви тут не живете і це добре.

Мама з сином озирнулися і побачили діда Івана Потуторіна з Федорихи. Виявилось, що партійне керівництво не просто знесло містечко, а ще й поставило за мету витравити з пам'яті людей саму лише згадку про нього. Донбас є Донбас: якщо людину звільнять з шахти податись їй нікуди. Тому люди зробили вигляд, що таких будиночків у їхньому місті не було. Лише старожили, дідусі-пенсіонери під добру чарку можуть розказати про дивовижне селище каббалістів у якому відбувались дива.

XXV.
Потому Вовка приїздив до містечка сім разів. Уперше - це був вікопомний серпень 1991 року, коли вся країна, затамувавши подих, стежила за подіями у Москві, де відбувалось щось незрозуміле та дивовижне чого в СРСР ніяк бути не могло. Низка заколотників ув'язнила президента Михайла Горбачова на дачі в Криму, а в столицю ввела танки. Проте мільйони людей не погодились із переворотом і стали виходити на акції протесту. Врешті президента країни було визволено, а заколотники опинилися на нарах. Тоді ще ніхто не знав, що великої країни більше немає. Так забулось передбачення циганки.

З приводу подальших подій дід Іван Потуторін висловився так:

-Я і більшість людей з нашої вулиці на референдумі першого грудня голосували за незалежність України. Та водночас ми справляли поминки по Радянському Союзу як по близькій людині. Це ж була наша молодість і віра у краще життя, попри те, що ми бачили розкуркулювання, голодомори, репресії і таврування зрадниками тих, хто був вивезений на каторжні роботи до Рейху.

Настав час коли ціни стрибали вгору в десятки й тисячі разів. Багато шахтарів (серед них були і особи єврейського походження) виїхали з Донбасу до Канади, США, Росії чи на Шпіцберген, сказавши що край перетворюється на велику собачеєвку. Бергер в перші роки теж емігрував до Німеччини... Шахти стали зупинятись, а шахтарі - знаходити розраду в наркотиках. Серед перших наркоманів було багато колишніх мешканців каббалістичного селища: вони сумували за птахою-сірін, що була їхнім оберегом і птаха ця стала з'являтись уже в наркотичних галюцинаціях...

- Вова нащо ти сюди приїхав? - сказала хлопцеві його сусідка тьотя Люда. - Тепер тут цих "наркутентів" стало стільки... І серед них отой Микола.

Дійсно, Квасоля теж знову став наркоманом. Одного разу він закурив коноплю в забої за що був одразу ж звільнений (адже в шахті й звичайна цигарка може наробити лиха, а тут ще й "план" який робить людину неадекватною). Залишившись без діла, чоловік цілими днями тинявся по вулицях і матюкався на чім світ стоїть.

-Ну що впізнав мене? - саркастично вигукнув він, побачивши Вовку, - а я, як бачиш, знов наркоман. Ану кричи тепер що я людина...

- Дурень ти, -відповів йому хлопець, ми тобі допомогли, а ти...

Микола підійшов ближче і злісно подивився на Вовку.

- Ще раз скажеш так і я вб'ю тебе. Ти сказав мені щоб я вірив у комунізм, а виходить це був всього лиш обман.

Розвернувшись, він пішов далі, хитаючись у наркотичному сп'янінні. В наступні кілька днів, коли Квасоля проходив по вулиці Молода Гвардія, сусіди переховували Вовку в дворах. Потім наркоман забув про хлопця.

Влітку 1993-го року він перетворився в лунатика. Ходив вулицями нікого й нічого не помічаючи.

- Я Коля, Квасоля... - мимрив він під ніс малорозбірливі слова - я колишній шахтар, бо шахту закрили...

- Ну так іди на Нову, вона працює, - відповів йому Льоша, що проходив мимо.

- А! Нова... - скрикнув "наркутент" і, раптово знявшись, побіг кудись по вулиці.

На це з двору подивився дід Іван і тихо промовив:

- Та кому він тепер потрібен, наркоманюга кончений...

На що жив Квасоля ніхто не знав, мабуть, перебирався крадіжками, як усі наркомани. Тепер на вулицях після заходу сонця стало небезпечно, на подвір'ях крали курей, інструменти, цвяхи, одним словом тирили все що погано лежить. З'явились свої наркобарони які не боялись нікого й нічого, бо міліції вони відстібували таксу за "кришування", а до того ж чимала частина молодих міліціонерів самі ширялися.
Поволі містечко разом з усією Донеччиною сповзали в деградацію. В міському парку розламали на брухт атракціони, зупинився електронний міський годинник що до того працював на вежі центральнозбагачувальної фабрики, електроенергію стали подавати по дві години і щовечора місто поринало в чорну непроглядно темінь у якій чинились хаос і вакханалія. Вбивства стали буденним явищем. Особливо моторошними були довгі зимові ночі, при цьому багато людей не мали палива: явище для Донбасу нечуване.

Ну а що ж Квасоля? Навесні 1995-го року він дошкандибав до якогось паркану, впав під ним і більше не піднявся. Його смерть не стала дивиною, адже мертвих наркоманів відтепер знаходили дуже часто. В хаті його ще збиралися друзі по шприцю, які одного разу варили ширку і влаштували там пожежу.

Пожежники загасили полум'я, а хата довго зяяла чорною пусткою вікон над якими стирчали обгорілі крокви. Сумна історія.

Востаннє Вовка приїхав влітку 1996-го року, а через два роки рідня його тітки вивезла бабусю в Черкаси, продавши за копійки добру хату на Молодій Гвардії. Подвір'я де жили дідусь і бабуся Льохи Хренолли (сам він там теж уже давно не живе, кудись переселився) на вулиці Жовтневій стоїть посеред великого пустирища. Дитячий садок і шахтарські гуртожитки знесли, бо нові господарі Донбасу не брати Синявські, їм тепер соціальні фонди лише зайвий клопіт. Помер і старий інженер - шахтобудівельник. Де ти тепер дівчинко Аню? Як склалося твоє життя? Багато людей виїхали з Донбасу, подалі від безнадійного існування. Десятки будинків у приватному секторі і квартир у багатоповерхівках дивляться спорожніло на тебе і в деяких з них ще видно сліди колишнього життя.

Річечка Огурєчка висохла, а поїзди стали ходити рідше, - відтак люди можуть не боятись потрапити під колеса.

Сумно дивився сфінкс з терикону Десятої шахти на те що відбувається у Вуглеграді, а одного разу після сильної горобиної ночі люди побачили, що сфінкса більше немає. Злива розмила його обличчя і воно впало.

XXVI.

Час немов швидкоплинна ріка. З тих пір проминуло вже чотири роки двадцятого століття і півтори декади двадцять першого. Тепер Вовка вже Володимир Сергійович, він працює вчителем історії і після роботи уважно дивиться новини: адже на Донбасі йде війна. З деяких відомостей отриманих від друзів, які ще там живуть, він знає що на місці де було селище відбувся бій і звідти наші українські війська увійшли до містечка. Тепер Вуглеград знаходиться біля лінії фронту і війська регулярно обстрілюють його з установок Град... Самим спогляданням новин він не обмежується, працюючи у вихідні в одному з волонтерських центрів. Знає він також що багато його друзів стали наркоманами, дівчатка поїхали до Москви, ставши стриптизерками чи взагалі повіями, а ті хто не наркоманить подались у сепаратисти ... Шкода що люди не вберегли селища каббалістів, втративши не лише свій туристичний центр, але й культурне надбання.

Одного дня Володимир вирішив опублікувати побачене й пережите в інтернеті. Записавши і підсумовуючи свої спомини, Володимир подумав про те що колись ця війна все - таки скінчиться і він знов приїде до Вуглеграда, де відшукає місце колишнього селища каббалістів, зустрінеться з тими хто ще пам'ятає його і запише їхні спогади.


XXVII.

Ясного вересневого ранку, через місяць після публікації в інтернеті цієї повісті Володимира зустріла русява молода жінка, що була вчителькою української мови в сусідній школі.

- Я давно придивлялася до вас, кого ви мені нагадуєте, - промовила вона. - Я і є ваша сусідка Анна Євгенівна. Тепер я заміжня й моє прізвище Стрижняк. Селища каббалістів, як і самого Вуглеграда я більше не пам'ятаю, бо тоді ще була маленькою.

- Я радий, що на мою повість хоч би хтось відгукнувся, - відповів Володимир.

- Проте у ваших спогадах нічого не говориться про долю господаря ведмедя дядька Роми. Що з ним трапилося?

Молодий чоловік замислився на хвилину, а потому відповів:

- А цього я навіть не знаю. Однак про дядька Рому може знати один наш спільний знайомий.

- Хто саме?

- Той кого звали Льоха Хренолла.


м. Дніпро

Листопад 2015 - листопад 2017.

Сьогодні на сайт "Поетичні майстерні" я завантажував свій вірш "Вибір 1999-го" написаний ще тоді коли я вчився у школі. Там я писав що який би Кучма не був поганий все ж голосувати треба було за нього, аби до влади не прийшов Петро Симоненко. В зв'язку з цим мені згадалося от що: в липні 1998-го року я лежав у дитячому алергологічному відділенні, де проходив курс лікування від алергії та бронхіальної астми. Там для нас, дітей, було влаштовано час дозвілля: ми співали дитячі пісеньки радянських часів на кшталт "Вінтік-вінтік-шпунтік-шпунтік..." і про те як "Вмєстє вєсєла шагать по прасторам, по прасторам, по прасторам..." Однак що показово: нам не було запропоновано жодної пісні українською мовою, не було показано жодного україномовного мультика. Для мене який слухав по радіо "Промінь" вітчизняну музику із хіт-парадом "12-2" (треба сказати що дев'яності були часом розквіту української естрадної музики) це викликало здивування. І от одна дівчина сказала мені: " ти хочеш української мови? Ну так, ти поверхом помилився. Іди на третій поверх".
А поверхом нижче в нас було психоневрологічне відділення, де лежали діти із яскраво вираженими вадами ментального спектру. І там як я потім
дізнався виступали українські музиканти (дехто з них згодом став відомий на всю країну), а на четвертий поверх, до нас їх просто не пустили.

Вимальовується картина: ментально здорових дітей, які в подальшому впливатимуть на політичні події в Україні тримали в орбіті радянсько-російської культури, а для тих більшість з яких не буде навіть голосувати, бо їх доля - довічне ув'язнення в психоневрологічному інтернаті (що це за скотобаза така я коли-небудь розповім) можна було і українською співати. Треба сказати, що вочевидь в тій лікарні лікарі потайки симпатизували Симоненку і відродженню СРСР про який тоді комуністи кричали з кожної праски.
Якби тоді переміг Симоненко сценарій подій розвивався б як було описано в "Основах гєополітікі" Олександра Дугіна (читав я той розділ про українське питання), де Україна була б розірвана на три частини. Отже Кучма переміг, я закінчив школу і з другої спроби поступив до університету.

Я був вихований в школі у патріотичному дусі, і гадав що таке саме виховання отримали всі. Але виявилося інакше. І от, навчаючись в університеті я помітив (був початок нульових), що поза межами кафедри історії України, на більшості нашого факультету рівень навчання можна охарактеризувати словами (вже покійного) професора Віталія Васильовича Підгаєцького: "Сталін умєр вчєра". І коли настали вибори президента у 2004 році, а за ними й перший Майдан, в нашій групі проліг чіткий розподіл на дві частини який так і не був подоланий допоки ми не закінчили виш. Про що це говорить? Тільки одне: про виховання. Ті хто виховувався в українському дискурсі голосували за Ющенка, ті хто в російсько-радянському - Януковича. І цей розрив в українському суспільстві існував аж до 24 лютого 2022 року, коли путінська Росія явила нам своє справжнє обличчя (вона, власне зробила це раніше тільки "совки" в це відмовлялися вірити).
От чому те що з НМТ і ЗНО намагаються викинути історію України, замінивши її математикою (я зі своїми слабкими знаннями математики мусив би їхати за кордон тому що тоді б для мене в Україні вища освіта була б закрита) і те що шанований раніше мною міністр Сергій Квіт викинув історію України з курсу предметів які викладаються в вишах є нічим іншим як шкідництвом, котре нічим вибрехати не можна. Бо без знання історії люди з вищою освітою українцями не будуть.

Було це на межі нульових і десятих, коли я працював у комунальному закладі одного районного центру. То був час коли безпритульних тварин перестали відстрілювати, не стільки через гуманізм, скільки через банальну корупцію: керівництво санітарних служб з ліквідації безпритульних тварин просто крало відпущені на відстріл гроші. Відстрілювати перестали, але що робити з тваринами так і не спромоглись вирішити. Не знаю чи навіть і зараз там є якесь комунальне підприємство, котре б займалось відливом і стерилізацією собак та кішок. Не важко здогадатись що в місті швидко розпорядилися зграї безпритульних собак, які нападали на перехожих. Міські газети стали місцем чвар між прихильниками і противниками відстрілу собак. Поміж тим, треба сказати, що в місті вже з'явились волонтерські притулки для тварин і громадські ветеринарні організації, котрі займались стерилізацією, але вони не могли самі впоратись із проблемою.

Саме в той час до нас у двір хтось підкинув собаку. Дівчинку. Вона жила у нас у дворі, а їсти бігала на смітник від сусіднього супермаркета. Поки вона жила одна ніхто на неї не звертав уваги. Однак через рік вона привела десять щенят. Бомжі люблять харчуватись собачатиною і тому з десятка вціліли дві молоді дівчинки. Які підросли і вже собак стало троє. Потім мама ще народила щенят і тоді наша директор, проходячи повз відкриті двері стала казати, що "собак повен двір". Я тоді казав у своєму кабінеті, що треба викликати волонтерів, які стерилізують собак. Втім, ініціатива карається, а сама директор чомусь не хотіла викликати стерилізаторів. Собаки поміж тим плодились і розмножувались: одна з молодих собачок завагітніла.
Одного разу, в листопаді працюючи у дворі, я побачив цуценя яке сиділо під стіною і пищало. Йдучи в далекий кінець двору, ми з іншим співробітником побачили скинуті в купу тру@и шести цуценят. Тоді я гадав, що їх хтось отруїв. Тільки чому вони лежали разом. Нам вдалось піймати собача, хоча воно тікало від нас і намагалось вкусити. Цей собака прожив у мене більше 12 років (він помер за три тижні до початку прямого вторгнення) і був дуже злим: крім нас нікого до себе не підпускав, а тих хто намагався його погладити хотів вкусити. Ще ми помітили, що Проша (так я його назвав) дуже боїться палиць: коли ми брали до рук дрючка він тікав.
Собаку цього я забрав, але інші лишились у дворі і їх вже назбиралась ціла зграя, що люто обгавкувала всіх інших псів, котрі приходили на їх територію.
Був кінець зими чи вже почався березень, не пам'ятаю. Оскільки ми часто відкривали двері на двір, ключ зберігався в нас. Забув за чим я вже збирався піднятися по сходах, котрі вели нагору з підвалу. І тут переді мною з'явилась алкоголічна бомжиха, яка пропити скрипучим голосом в наказовому порядку зажадала в мене ключа.

Від такого нахабства я ледь не подавився.

- Чого це я маю вам давати ключ? Я вас уперше бачу. І взагалі, хто вас сюди пустив? - промовив я, згадавши, що в це місце стороннім вхід заборонений.

- Прийшла красти у вас скарби.

- Які?

- Цуценят. Чи ви їх тут розводите?

- Навіщо вони вам?

- Я їх задушу. Мене прислала ваша директриса.

- Мати вас зараз покусає.

Тут згори вигулькнула наша адміністратор і ключі я був змушений віддати. Доля нещасних цуценят була вирішена.

Виявилося, що наша директор любить робити підлеглим перевірки- провокації, наподіб до навігатора ГРУ в книжці Суворова "Акваріум". Оскільки я щодня лаяв Януковича, тож потрапив під таку перевірку: віддам я ключі (що забороняли інструкції) чи ні.

Про це я дізнався на оперативці, а також про те що я обстоюю собачий розплідник у дворі і на мене ніколи не нападали собаки.

Те що собак можна було стерилізувати коли їх ще лишалось тільки троє для мого директора було не аргумент: всі волонтери говорили що відпустять їх назад. Правда, тоді собаки стають менш агресивними і поки вони у нас у дворі, чужі пси до нас не прийдуть. Та й наркомани вночі постійно лазили до нас у двір і собаки могли б відлякати непроханих гостей. Кращим було живодерство: душити цуценят або забити їх дрючками (останнє, щоправда, тільки моє припущення, але зараз я більше ніж упевнений що собак тоді просто забили).

Треба сказати, що наша директор запекла християнка і в минулому була керівником місцевого осередку однієї з християнських партій. Та гріш ціна в базарний день такому християнству. Звичайно я і себе не виправдовую, бо тоді я був гвинтиком у системі, хоч особисто нічого зробити не міг.

Настав вересень 2012 року, в місті встановили величезну скульптуру розп'ятого Христа і презентацію нового пам'ятника мер - регіонал відзначив масовим убивством безпритульних собак. Один французький фотограф у 1950 - ті роки показав шлях до моря встелений трупами приспаних собак, чиї господарі віддали їх на вбивство аби поїхати на відпочинок. Пан Станіслав встелив такими ж трупами шлях Христа на Голгофу.
Тоді були вбиті всі собаки з нашого двору, крім одного що добре вмів ховатись і потому ще довгі роки бродив по місту.

У далекий вже 2017 рік я працював кур'єром в однієї компанії що друкувала газети з рекламою своєї продукції, а ми їх розносили по поштових скриньках приватних та багатоквартирних будинків. Працювали ми по всьому Дніпру. І от одного дня в околицях заводу Південмаш я побачив протоптану стежку, а в цій стежці смутно вгадувались обриси старих дерев'яних шпал. У місцевого я спитав, що тут були за рейки? І отримав відповідь що так, була колія по якій іноді йшов тепловоз з кількома вагончиками. Вирішив я простежити: куди ж ці рейки вели і виявилося що вони виходили з заводу і... через кілька метрів обривалися у дворі кількох триповерхових будинків. Який же був сенс у цієї залізниці? Я тоді скільки не думав нічого не приходило на здогад. Аж потім я раптом зрозумів, що, вочевидь, цей тупик був так званим "сквозняком" через який у радянський час з заводу вивозилась підпільна продукція. В той час практично всі підприємства потайки "бодяжили" нелегальну продукцію, котра потім збувалася на чорному ринку. Після цього можна не дивуватися що Кучма десять років так само управляв Україною як і заводом: із подвійною економікою та корупцією. Взагалі залізниці в Радянському Союзі (особливо в останні його десятиліття) раптово з'являлися і так само раптово зникали. Якось біля нашого полустанку (був це десь рік 1988-й, чи 1989-й, точно не пам'ятаю) з'явились залізничні війська, котрі ні з сього ні впало стали наводити колію від основної магістралі до посадки де починалась балка. Новостворена залізнична гілка проіснувала два - три дні, а потім з такою самою швидкістю була розібрана. Від неї залишилась лежати тільки остання секція, подивитися на яку раптово приїхала міліція. Що це було таке теж не секрет: по цим рейкам серед ночі були заведені вагони які тут же було розвантажено, переведено вантаж на автомобілі і кінці в воду. Фантастика? Так, крали тоді фантастично. Треба сказати що всі жителі знали що ця лінія будується з метою крадіжки, але зробили вигляд що нічого не бачать бо тих хто піднімав галас тоді убивали. То ж і мені батьки сказали не розповідати ніде про те що я бачив. Ну а зараз це вже ні для кого не секрет як крали в останні роки "соціалізму". Згадується ще такий момент: якось ідемо ми повз завод, а робітники стоять і фарбують під'їздну колію. На запитання перехожих, що вони ото роблять, відповідають що хочуть у такий спосіб подивитися куди відвезуть з підприємства їх продукцію яку вкрадуть. Залізничні вагони розвезуть фарбу по якій можна буде простежити шлях. Втім, ті хто крав теж були не в тім'я биті: вони везли вантажі на великий залізничний хаб Нижньодніпровськ-Вузол, а далі все перевантажувалось. Тоді в будь-якій газеті можна було зустріти замітку на кшталт "Ми чекали ешелон із цементом, а до нас приїхало сміття". В наш час, щоправда, вже красти нічого бо від більшості підприємств лишились ріжки та ніжки. А тим хто народився на зламі епох є що згадати.