У 2011 році я був у складі дніпропетровської ВО "Свобода". Це був час коли Янукович і Партія Регіонів вели наступ на все українське в Україні, то ж і святкування Дня Соборності було під загрозою. Міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов погрожував тим що коли в Києві святкуватимуть 22 січня це виллється у кровопролиття. Однак люди все одно відзначали свято. Вдень ми відзначили його встановленням хреста на місці поховання вояків Української Народної Республіки на Жовтневій (Соборній) площі, в потім пройшли ходою проспектом Карла Маркса (нині Яворницького) від Історичного Музею до вулиці Миронова (нині Європейська). Через день-два довелось брати участь у "Дні Соборності" від Партії Регіонів (24 січня!). На відміну від акції націонал-патріотичних організацій, захід від регіоналів нагадував більше "культ Карго" на островах Океанії, де аборигени будували імітаційні аеродроми, в сподіванні на те що прилетять транспортники, було видно що їм це свято чуже.

22 січня 2012 року ми брали участь у акції на місці поховання вояків армії УНР, біля пам'ятника молодому Шевченку на вулиці Леніна (нині Воскресенська), а після - пішли на Центральний міст щоб утворити ланцюг Єднання між правим та лівим берегами. Звісно повноцінний ланцюг в нас не вийшов, але ми намагались охопити відстань між обома берегами Дніпра. В кінці ми прийшли на Європейську площу де була акція де ми називали один з регіонів України і хором говорили: "Навіки разом!"

В 2013 році я був на роботі, а відтак у відзначенні свята не брав участі.

Ну і нарешті настала вікопомна зима 2014-го. В цей день, як і кожного дня під час революції ми зібралися біля пам'ятника молодому Шевченку. Саме на тій акції я вперше побачив портрети перших загиблих на вулиці Грушевського - Сергія Нігояна та Михайла Жизнєвського. Після мітингу ми вирушили ходою по центральному проспекту до площі Жовтневої (Соборної). Там було проведено молебень за загиблими в боротьбі за Україну, список яких поповнили Сергій Нігоян, Михайло Жизнєвський, викрадений бандитами Юрій Вербицький (тоді він ще був просто невідомий) та чоловік якого беркутівці скинули з колон стадіону "Динамо". Тоді я вже розумів що почався період збройної боротьби за Україну який триває і досі.

В некотором царстве, в некотором государстве жил-был царь. Царь был ёбнутый. Да так что на всю голову. И запустил он однажды по противоположному полушарию ракету "Сармат" с ядерной боеголовкой. А в ответ прилетели ракеты "Трайдент". Тут и сказочке конец. А кто слушал - молодец. Сказка ложь, да в ней намёк. Идиотам всем урок. Особенно тем кто борется с абсолютным злом шариками-фонариками и "умными голосованиями". Радуемся что покуда это только сказка...

Не знаю навіть із чого почати. То ж почну, мабуть, із анекдота.

Заходить Василь Іванович у штаб і бачить що Пєтька щось пише.
- Що ти пишеш, Пєтька?
- Пишу оперу про нашу революційну діяльність. Про тебе, Василь Іванович, про Анку.

- А про Фурманова?

- І про Фурманова. Опер сказав про всіх написати.

Отак і я вирішив писати "оперу про революційну діяльність" окремих особистостей із Партії Регіонів які мені влаштували капості.

Історія ця тягнеться давно. Десь так іще з серпня 1997 року коли в мого батька стався конфлікт з однією дамою, після чого його сильно побили мусора. Потім ця особа перейшла від мого батька до мене, але я довгі роки особливо не звертав на це уваги.

Коли в кінці листопада 2004 року почався перший помаранчевий Майдан, учасником якого я був, то моєму батькові зателефонував анонім і зажадав моєї негайної ізоляції тому що на його погляд, я буду скоро буду вбивати жінок. Я ж тоді просто посміявся з цього.

В розпал Помаранчевої революції я побачив ту жінку в університеті як вона виходила з ректорату. Власне, мене й покликали туди аби я її побачив. Як згодом я дізнався вона зажадала від керівництва університету мого відрахування за будь-яким приводом.
Ющенко переміг на переголосуванні другого туру 26 грудня 2004 року то ж я, в атмосфері свята не придав уваги якого нажив собі ворога.

Так я і жив до 2008 року, не звертаючи уваги ні на те що у виш надходили рекомендації "не давати мені диплома під будь-яким приводом", ні на те що вже під час роботи в музеї ця особа писала моєму начальству що я "нацист" і був членом "екстремістської фашистської організації" (це про те що я у 2006 - 2007 роках намагався вкорінитись в Українській Консервативній партії, доки я не почав спостерігати як партія що називала себе націонал-патріотичною в один момент стала проросійською).

В 2008 році нас спробували виселити з нашого будинку і одночасно рейдери захопили автобазу в якій працював мій батько. Через це моя мати захворіла на рак підшлункової залози, але лікарі не підтвердили цей діагноз аж до посмертного розтину.

Отже...

Перший акт марлезонського балету. Троє з Мусороквашино або чому я голосував за Юлію Тимошенко

Я розумів що моя мати вмирає. Попри те що лікарі казали що з таким високим рівнем гемоглобіну раку бути не може виглядала вона так як виглядають люди з термінальною стадією онкології.

Приїхала вона з лікарні де пролежала місяць із великим синцем на півобличчя. Пояснювала це тим що заходячи до маршрутки впала під колесо, але зараз я підозрюю що її побили за мене і вона це приховала.

Вранці 2 лютого 2010 року вона піднялася з ліжка аби зготувати сніданок своєму синові якого вона дуже любила і на якого покладала великі надії. Це був останній раз коли я застав її живою. В кінці робочого дня мені зателефонував батько і сказав що мами більше немає.

Я вийшов з музею і поїхав на вокзал аби сісти на дніпропетровську електричку. Приїхавши додому батько сказав що була швидка і зараз приїде міліція, освідчити смерть, позаяк смерть вдома має бути засвідчена міліцією. Попередньо він сховав обручки, хоч я ще тоді не зрозумів чому. Гай-гай який я був наївний, мало уявляв собі хто є українські міліціонери

Дійсно десь через годину до нас приїхали троє: з них двоє в міліцейській формі. Перше з чого почалося з огляду виписки із лікарні та наших із батьком документів. Оскільки я недавно загубив паспорт то ж у мене у відновленому документі не було прописки.

І отут-то я почув що буду затриманий. Одразу ж я зателефонував своєму директору і сказав що мене затримують на 72 години. На запитання в чому справа, я відповів що причину затримання мені ніхто внятно не пояснив.

Тут старший мєнт взяв у мене телефон і сказав що мене затримують за вбивство дівчинки.

- Якої ще до чорта дівчинки? - спитав я.

- Сьогодні вбили дитину, - відповів старший мєнт. - Сліди привели до вас.

- Ну так я сьогодні був цілий день на роботі. - Краєм свідомості я почав розуміти що хтось застосовує проти нас радянську провокацію. Чи не ті рейдери що іще претендували на наш будинок? - Знаєте, а припишіть ще мені вбивство царської сім'ї. Там же була не одна, а цілих чотири дівчинки!

Поміж тим інший заліз на антресолі шафи.

- В неї було золото?
- Ніякого золота в мами не було, а чи є в вас санкція від прокурора на обшук?

- Зараз ми оформимо санкцію, - заявив другий, витягаючи з антресолей браслетик із якихось камінців - копієшну біжутерію, яку мама знайшла в своєму інституті ще в дев'яності (певно якась студентка загубила чи викинула, бо один камінець там відлетів). - Знаєте що це? Це кістень!

- Який в чорта кістень? Це звичайна біжутерія. Мабуть я буду звертатися до школи міліції в Дніпродзержинську (я там проводив виїзні екскурсії).

Отут то й виявилось, що особисто проти мене вони нічого не мають, але їм сказали посадити мене. І однією з підстав виявилося те... що я на екскурсіях говорив про те що Одеса заснована ще в часи великого князя литовського Вітовта як фортеця Коцюбіїв (говорив я про це й гостям з Росії в яких просто таки жив міф про те що було на півдні України засновано Катериною ІІ).

Втім, саджати вони мене не стали. Мабуть, тому що я сказав що все що було сьогодні дізнаються мої друзі журналісти.

Однак менти забрали браслет, розламавши його в руці як доказ що вони нас "зламали". Десь приблизно через рік ті уламки були мені повернуті.

Ще й забираючи тіло мами вони кинули його на підлогу машини як сміття, тобто ніяких ношей в них не було.

Я не зрозумів хто це влаштував мені, однак було ясно що це надходходять часи Януковича. Тому коли пішов на виборчу дільницю виписувати маму зрадів що оскільки я був у списках мені таки дозволили проголосувати.

Я довго був "проти всіх", але тоді проголосував за Юлію Тимошенко. (Далі буде).


Інтро 2010 - 2011 роки.

Переміг Янукович. Я вирішив перейти до опозиційної діяльності і в червні 2010 року вступив до громадської організації "Українська Національна Громада. Січеславська сотня", а в липні того року до Дніпропетровської міської організації Всеукраїнського об'єднання "Свобода". В кінці липня ми в складі УНГ та ВО "Свобода" (на той час переважна більшість Січеславської сотні УНГ входила у "Свободу") ми приймали участь у протестах проти приїзду до Дніпра московського патріарха Кирила Гундяєва. 26 липня 2010 року нас затримали на Запорізькому шосе при спробі показати Кирилу, який готувався там проїхати, саморобний плакат. Десь півтори години нас разом з членами дніпропетровської "Просвіти", Української народної партії, Української народної партії "Ноократія", Народного Руху України та декількох інших організацій протримали в Бабушкінському РВ УВС, а потім відпустили. Тоді я ще не знав що одна депутатка Партії Регіонів (не буду писати якого рівня) була дуже незадоволена тим що відпустили мене.

Однак час ішов, я займався політичною діяльністю, суміщаючи її з офіційною роботою. Одночасно я кілька разів ходив як звичайний громадянин на пікетування Обласної прокуратури, в зв'язку з тим що хлопчик-мажор син одного з прокурорів збив насмерть трьох людей на пішохідному переході на Набережній Перемоги.

Також я в цей час мріяв зав'язати стосунки. І отут дехто зі знайомих мені людей став натякати щоб я цього не робив, бо "на мені лежить прокляття". Коли я став цікавитись що вони мають на увазі, то мені недомовками сказали що мною цікавиться мафія. Відтак якщо я не хочу аби мені приписали зґвалтування мушу сторонитись дівчат. Я сприйняв це як дурні жарти.

Десь із літа 2010 року в нас почалися затримки з зарплатнею. Спочатку причиною цього були форсмажорні обставини в тому місті де я працював: дав тріщину автомобільний міст через Дніпро, внаслідок чого довелося виділяти з міського бюджету кошти на його ремонт. Також в той час один з багатоквартирних будинків був пошкоджений вибухом хімреактивів, що зберігались у квартирі одного хіміка. Знову на ремонт довелось виділяти кошти. В результаті цього нам затримали кошти від червня до Дня Незалежності України. Проте виплатили.

Рік добіг свого завершення і тут ми знову не отримали зарплатні. Минув січень, половина лютого, а грошей ми так і не побачили. На цей раз ніяких підстав для цього не було. І от одного лютневого ранку після багаторазових перевірок порожньої картки, де стабільно було дві гривні з копійками я отримав дивну смску: " Ни копейки тебе выродок!" Що це, жарт? Але хто ж це так жартує?

В обідню перерву я знову вийшов подивитись гроші на банкоматі, але там стабільно було дві гривні плюс кільканадцять копійок. Невдовзі, мені знов надійшов смс: " Ты что не понял? Я сказала ни копейки тебе выродок!"

Отже, цей анонімний адресат відстежував мої транзакції на банкоматі. Тоді я вирішив перейти у контратаку. Я пішов по своїх колегах і став читати вголос цю смс, повідомляючи що це помста від партії влади особисто мені (як згодом виявилось я не сильно помилився). За кілька хвилин установа загула мов розтривожений вулик і гроші виплату яких нам затримували аж півтора місяці ми отримали. Виявилось, що не отримували зарплатню не всі, а науковий апарат і доглядачі. Але ті хто цю зарплатню отримав (не буду уточнювати) тихенько мовчали в ганчірочку.

Далі я переходжу до весни 2011 року, коли я опинився в обструкції. Що ж... (далі буде).


Другий акт марлезонського балету або крещендо: Весна 2011 року

Ті люди яким не подобалась моя опозиційна діяльність ще під час Помаранчевої революції, були дуже роздратовані тим що я не змінився і при Януковичі. Навіть моя наукова стаття присвячена Руху Опору під час Другої світової війни в місті, де я працював містила дані про ОУН, яку тоді старанно почали викреслювати з підручників і наукових публікацій. Як їм залишалося "заткнути мені рота"? Звільнити мене з роботи? Посадити за політику, як вони це намагались зробити з дніпропетровськими свободівцями вже під час Революції Гідності? Але я б тоді отримав ореол борця з режимом і мученика. Тому вони вирішили: а посадимо ми його за такою статтею за яку б всі його зненавиділи. А саме вбивство (чи вбивства) жінки чи дитини. Більшу частину весни 2011 року ці люди робили мені імідж Алєксандра Спєсівцева. В чому, до великої їхньої ганьби, активну участь брала частина моїх колег по роботі.

Але про все по порядку. Я був членом тієї частини УНГ, яка відкололась від іншої частини що лишилась зі "Свободою". Поміж тим і в парторганізації теж назрівав розкол не без інспірації ззовні. Аби не брати в участь "домовій війні" я фактично пішов зі Свободи, хоча все одно залишився прихильником цієї сили.

В той час я дізнався вже хто є моїм ворогом.

Поміж тим люди з якими мені довелось спілкуватися прямо вказували що Янукович своїм недолугим правлінням викличе соціальний катаклізм який його змете. Про це я й сказав на роботі двох-трьом людям на роботі, викликавши в них злостиву реакцію і бажання закрити мене в дурці, за старими радянськими традиціями. Чи варто мені це було робити аби викликати на себе таку реакцію? Варто! Принаймні я вповні пізнав їхню сутність. Це була перевірка чи можна їм довіряти. Виявилось що ні в якому разі не можна.

Отже, пішовши на "побачення" до главкині чи главкесси (кому як подобається) міського ПНД, в процесі розмови я помітив нездоровий інтерес з її боку щодо моєї матері, а моя бронхіальна астма (через нервову напругу в розмові я користувався там інгалятором) була названа "туберкульозом", більше того мені було недвозначно сказано що зустрічі зі мною давно хоче якась, ну назвемо її... Алка. Зрозумівши що на мене наїхала та жінка через яку колись побили мого батька, я, скориставшись тим що лікарку відволікли, пішов з кабінету по-англійськи, не прощаючись.

Я отримав двотижневу відпустку якою скористався сповна, поїхавши до Запоріжжя на мітинг в підтримку свободівців та тризубівців яких ув'язнили в СІЗО за підрив пам'ятника Сталіну. Поміж тим я дізнавався що в цей час маховик проти мене розкручувався: моїх сусідів попередили що разом з ними живе соціальнонебезпечний психопат і серійний вбивця, чому вони самі не йняли віри; бажаючи поїхати з міста до села де ми колись орендували землю під город я від своїх знайомих дізнався що моє фото надійшло до тієї сільради як особа яка приїде... красти курей (😂🤣🤣). А про бажання поїхати туди я сказав лише раз по телефону. Вже постфактум я дізнався, що оскільки не було самого факту вбивства, то мєнтам пропонували знайти на кладовищі будь-яку дитячу могилу і приписати її смерть мені. В цей час також мені робили обструкцію на роботі: як доказ моєї психопатії була взята назва одного з моїх віршів "Некрофілія", в якій я описував пануюче на той час совкодрочерство. Вийшов я з цієї обструкції за допомогою однієї структури, не скажу якої. Натякну тільки що тоді члени націонал-патріотичних партій весь час підозрювали одне одного в співробітництві з цією структурою.

Мені було сказано протягом місяця жити в режимі "робота-дім" і більше нікуди не виходити й не запізнюватись на електричку ввечері, бо це може бути розцінене як полювання за жертвою.

Я все-таки вийшов, але не без втрат: більшість своїх соціальних контактів я мусив обірвати, аби не наволікти тих людей під маховик репресій. Покинути я також мусив і свого лікаря, бо він теж постраждав через мене. Внаслідок цього моя астма приглушена почала знову прогресувати. Йти до іншої лікарні я не міг, бо це б було підставляння інших людей.

Я хотів змінити роботу, але мене відмовили, мотивуючи тим що тут я хоча б знаю людей. Тому іще п'ять років я мусив щодня бачити тих , хто влаштував мені пресинг.

І що найгірше ці люди зруйнували де-факто мою родину, розсваривши мене із батьком, з яким ми відтоді стали одне одному чужими людьми.

З тих пір я й живу в майже повній самоізоляції, перетворившись на циніка який нікому більше не довіряє. Однак то ще не кінець історії. (Далі буде).

2011 - 2013: "Суслика видишь? А он есть!"

Отже, після весни 2011 року я опинився в цілковитій порожнечі. Я продовжував ходити на роботу, але наскільки це можливо відсепарувався від колективу. Ні в яких виїздах на природу я більше не брав участь. Не приймав участі я також і у музейних відзначеннях Нового Року в сусідньому ресторані. Неодноразово наша директор казала, що я десь збоку, десь у стороні. А що вони хотіли? Гадали що я забуду те що пережив?

Поміж тим зарплату нам більше не затримували, але в січні 2013-го зробили так що спочатку провели індексацію, а в лютому скасували її і ще й вирахували з нашої зарплатні індексацію за січень. На моє обурення моя начальниця і за сумісництвом голова нашої профспілки сказала що так і треба.

Я ж тоді сказав що саме з отаких подій починався заколот у 1962 році в Новочеркаську. Одним словом, пообурювався та й замовк, хоч і нічого не забув знову.

Поміж тим моя нелікована астма знову прогресувала так що її вже неможливо було не помітити. І от мене викликала наша директор і запропонувала путівку до санаторію.

- Щось змінилося? - питаю я її. - До сьогоднішнього дня такі путівки отримували тільки члени профспілки (да, бля, якщо на Заході до профспілки вступають за те щоб боротись за права працівників, то в нас за путівки та інші крихти з барського столу).

- Ну, так ви вступите до профспілки, а потім підете до лікаря і візьмете направлення.

- Все це було б добре, - відповідаю. - Тільки фактично немає її, профспілки. За ці роки що я тут працюю не пам'ятаю жодного разу аби профспілка виступила на захист трудового колективу. Ні тоді коли нам невиплачували зарплатню, ні коли, порушуючи норми, скасували індексацію. І я був би дуже радий, якби в музеї сформувалась ще одна профспілка. Незалежна.

- Ви зовсім обнагліли, Олексій - сказала мені директор.

Так я і не став членом славетної профспілки працівників культури. І не шкодую, якщо чесно.

Був такий російський серіал року десь так 2006-го. Називався він "ДМБ". Там є такий діалог:

- Суслика видишь?

- Никак нет!

- А он есть!

Таким сусліком є Федерація профспілок України. Формально вона існує, але права працюючих не захищає ніяк. Ну зовсім. (Далі буде).



2013 - січень 2014: Євромайдан.



Ясна штука, що нелікована астма і мала закінчитись чим закінчилась. В кінці вересня 2013 року я потрапив до реанімації з другою стадією астматичного статусу. Оскільки показник моєї сатурації складав лише 63 % мені півтори доби вентилювали кисень. Лікарі мене звісно лаяли, але не дуже: чутками повниться Земля так що там були в курсі моїх злигоднів весни 2011 року. Також лікарі сказали що на моїй роботі, дізнавшись що я в реанімації, знепритомніла дівчина з якою в мене був дуже давній конфлікт, який тягся ще з часів коли влітку 2006 року я відвідував акцію проти надання Дніпропетровською міськрадою російській мові статусу регіональної. Про це я не розповім бо там причетні дуже багато людей. Скажу, лише що її батьки, дізнавшись що зі мною сталося, передали мені кедрову олію з Криму. Не пропущу нагоди подякувати їм за це.

Потім я два тижні лежав у звичайному відділенні, проходячи лікування. Скажу одне аби я вижив мені накачали ліків стільки що на третю-четверту ніч в мене був напад медикаментозного делірію, який мені вдалося частково приховати від лікарів. Однак я ще довго не міг спати доки мені не збили тиск.
Треба сказати, що завдяки тому що я потрапив до лікарні, мені пощастило зав'язати стосунки з однією із колег.

Я повернувся додому, вийшов на роботу і тут практично через півтора місяці почався Євромайдан, про що я знав, але вже мало вірив що він відбудеться. Звісна річ, кожної суботи й неділі я їздив до центру свого міста, а після роботи я приходив до центру міста в якому працював, де збирався місцевий Майдан в десяток людей. В центрі ж Дніпра кожного вихідного на місце збору прибували тоненькі струмочки людей, що швидко зростали в широке море. Мало хто вірив тоді в перемогу, всі гадали що з Януковича витягнуть невеликий компроміс і на тому все закінчиться. Так тривало доти доки Партія Регіонів та Компартія вирішили протиснути пакет законів 14 січня 2014 року під загальним девізом "більше трьох не збиратися".(Далі буде).

Зима 2014: Вогнехреща

Підходячи до теми як "НЕ ЗЛИй Майдан" перетворився на короткочасну, але все-таки криваву громадянську війну, треба відповісти на питання, а все-таки що ж було не так із Януковичем? Проблема Януковича і того як закінчилося його правління була в тому що він оточив себе людьми котрі свідомо працювали на розвал України. Людьми, які після повалення режиму, вже ні від кого нічого не приховуючи, відверто заявили себе ворогами України. Перемігши із перевагою в три відсотки, Янукович за чотири роки примудрився перетворити ту половину України яка за нього не голосувала на своїх лютих ворогів. Тут доведеться трохи повернутись назад в лютий 2011 року. Ще до того як регіонали відкрито перейшли до мого цькування, в колі своїх друзів я мав зустріч із їхньою більш-менш притомною частиною. Ну, як мав? Просто, ходячи на акції за посадку того прокурорського сина-мажора, ми привернули до себе їх увагу. В процесі "перемовин" я навіть перейшов на російську мову.

- Что же вы делаете? - скоріше сказав ніж спитав я. - Ливия взорвалась.

- Что значит взорвалась?

- В том смысле что там началась гражданская война. Вы и в Украине хотите такое же? Если герметически запаяный чайник поставить на огонь он взорвется. Зачем вы, при том что жизнь простых людей и так изо дня в день ухудшается, ещё и гайки закручиваете?

- Мы понимаем о чем вы говорите, но и вы поймите что не мы принимаем решения.

- А кто же?

- Решения принимают те кто стоит при первом лице.

І от всі ці царьови-колесніченки-табачники свого таки домоглися. Ну як домоглися, вони як і в 2004 році очікували що повстане лише Львів який вони ізолюють від решти країни, а повстав знову Київ. Водохреща 2014 року вибухнули вогнем протистояння на вулиці Грушевського. По всій країні почалося захоплення адміністративних будівель. Про спроби штурму Дніпропетровської обласної державної адміністрації я вже писав, як і про те що невдовзі було арештовано все міське керівництво ВО "Свобода". Я досі не знаю, як вони при тому що прийшли додому до одного з хлопців на сусідню вулицю обминули мене (а на той час у мене було те за що можна було отримати термін та ще й який). Мабуть, справа в тому що тим людям які організували полювання проти мене навесні 2011 року в той час було просто не до мене. Отже, було те що було. Лишившись на волі, я в одиночку ходив містом і розкидував по поштових скриньках свободівські газети, з написами від руки "Волю Кирилу Дороленку..." та іншим хлопцям. Так тривало до середини лютого. (Далі буде).


2014 рік: становище змінилось, але не для мене

Під весну в тих людей почалося загострення: їм знову почало ввижатись що я скоро буду убивати жінок. Чомусь на їхній погляд я схильний це робити або під час Майдану, або коли в мене хтось помер. Я про це не знав і в той час перебував у лікарні, дочекавшись коли лікарі підуть йшов додому як це робила більшість тих хто там був. І от 17 лютого заходить медсестра і каже щоб цієї ночі я нікуди не йшов.

- Що можливі арешти, - сказав я знову, гадаючи про політику.

- Так.

- Та в вас тут ціле підпілля, - промовив мій сусід по палаті, будівельник з Києва. - І чого б це тебе мали арештувати?

- Та є за що, - відповів я, не ставши розповідати що я був у дворі облдержадміністрації 26 січня, під час сутичок.

Як почався ранок 18 лютого і потому настала триденна громадянська війна я вже писав у своїх спогадах "Ми виграли найкращу битву". Писав я і про те як брав участь у "Самообороні Свободи".
Посилання на мої спогади тут:
https://maysterni.com/publication.php?id=176457



Перед подіями 1 березня 2014 року в Дніпропетровську я отримав смс від начальниці аби я сидів цього дня вдома. Я зробив навпаки і правильно, бо по тих хто сидів вдома потім прийшли МГБ ДНР і ЛНР.

Тому коли я вийшов на роботу, вона сказала:

- Хотіла щоб ти в цьому не брав участі, але ти все одно у це лізеш. Начувайся тепер.

Отже, влада змінилася, але становище було непевне, бо в місті було чималенько ждунів для яких це була нагода аби Путін "восстановил СССР". Та що в тому місті де я працював, проходячи з магазину по балці у себе в Діївці я чув як господарі передавали одне одному, що "скоро в маї місяці загуркотить" (ну тепер таки коли загуркотіло через вісім років вони напевно тепер задоволені).

Від зустрічі з тітушками я носив у сумці залізничний молоток (що б я з ним робив у випадку коли б на мене напали не знаю).

Тієї весни я нарешті отримав своє особисте життя і не знав, що під час наших прогулянок містом за нами стежили.

Одного разу нас навіть перестріли (як я згодом дізнався це підлаштувала ця "Алка" аби я втік).

Побачивши що попереду вулиці стоять двоє я пішов уперед, лишаючи Аліну позаду, а потім крикнув їй:

- Тікай!

Побачивши що все пішло не по плану, з-за рогу вийшли інші двоє зі словами:

- Що тут таке?

На той час я не знав що ця ситуація була зрежисована.

Після того я знову став носити молоток, який за кілька днів витягнув з сумки. Так тривало доки його в мене не забрали менти 9 травня, бо Дніпро був не Одеса і тут вчасно зреагували на події 2 травня. Власне, я б і не поткнувся туди якби мене не накрутили після пожежі в одеському Будинку Профспілок. (Далі буде).


Як я завідував протигазами царя Гороха

Почалось АТО. Багато моїх друзів поїхали воювати на Донбас. Я не поїхав, хоч і хотів би побувати на тій війні. Навіть лаштував самогубчі плани поїхати під час відпустки на електричці в Донецьк (до осені до міста поїзди ще ходили) подивитись на війну. Не розумів що назад би вже живим не вийшов тому що вокзал уже контролювали деенерівські мурла. До мого дня народження (23 серпня) здавалося що війна от-от закінчиться. Сєпари контролювали територію вже з гулькин хрін, навіть існували плани по реструктуризації Донбасу (тоді ще там було що реструктуризувати). Але потім виявилося що на Донбасі вже була регулярна москальня про яку нам мовчали аж до 25 серпня. Настав Іловайський котел і здавалося що скоро ворог буде вже у стін Дніпра. Однак Чонгар тоді ще був замінований, а перти в лоб на Маріуполь було для них відвертим самогубством. Так що Марік встояв, настали перші Мінські угоди, а далі Путяра вліз у громадянську війну в Сирії, то ж на вісім років йому стало не до України, котра як він думав розсиплеться сама в морозну зиму і сама приповзе просити милості.

Отже, війна стала позиційною до дебальцевських подій і тільки обстріли по лінії зіткнення кошмарили жителів близьких населених пунктів по обидва боки.

І тут я випадково став на роботі помічником начальника штабу з цивільної оборони. Ну як випадково, в наказовому порядку направили мене на курси з цивільної оборони в місті. Вже в перший день я зрозумів що тут повинен був бути не я, а наші завгосп чи адміністратор. Все-таки розуміючи, що це повна херня я чесно здав екзамен (серед нас був один чолов'яга який принципово не став нічого писати, видно що йому був не потрібен той геморой).

Я прийшов до начальства і виявилося що ніхто ніяких спеціальних захисних матеріалів закупляти не буде, а у директорки були плани шити захисні маски. Ясно що медична маска і від свинячого грипу захищала не сильно (до ковіду лишалося шість років), а протигази в нас таки були. От тільки вони бачили іще Черненка з Горбачовим. Я намагався пояснити що в місті повно підприємств і якщо при великій війні прилетить росіянська ракета марлями ні ми не врятуємося, ні наші відвідувачі.

Так воно під спуд і лягло. А потім після мого повернення з дому скорботи (як я сам туди здався і навіщо розповім далі) в травні 2015 року виявив я сейф у коридорі з написом "Засоби Засоби Радіо-Хімічного Захисту". Виявляється ніхто за час моєї відсутності нічого не купляв, а поклали туди ті самі протигази яким вже давно пора було на пенсію, тобто в утиль.

Через рік я, проходячи повз той вагомий сейф із бутафорським ЗРХЗ, сказав своєму колезі: "Якби з тієї гуми наробили презервативів, то знаєш скільки б в Україні дітей би народилося. Можна було б демографічну кризу розв'язати."

А коли я йшов то мусив віддати свідоцтво про проходження курсів, бо інакше б мені не віддали документи. Добре ще що велика війна почалась не тоді і нам цей мотлох не став у пригоді. (Далі буде).

Зима - весна 2015: становище знову загострюється

Восени 2014 року я водив екскурсії по виставці про Майдан. Перша виставка на цю тему мала б бути ще в квітні 2014 року і присвячена загиблим Небесної Сотні, але запекло виступила проти моя безпосередня начальниця, мотивуючи що "прийдуть тітушки і розгромлять музей." Тільки тітушки на той час уже були явно не налаштовані щось громити. До речі, згодом під час мого болісного звільнення з роботи я задля розрядки поїхав до села де ми колись орендували землю. У вагоні приміського дизель-поїзда я зустрів цих самих тітушок, які розповідали одне одному про ті події біля адміністрації. Як мені й казали друзі про тітушок, вони виявились дійсно тим ким були. Хлопці з Апостолова, в яких були приводи в міліцію за хуліганство і виходячи з цього мусора їх просто взяли і в наказовому порядку відвезли охороняти адмінбудівлі від нас, майданівців.

З планом, який із мене ніхто не знімав, через цю додаткову виставку виходила запарка. Розрулив я цей цейтнот аж у січні 2015 року. Майдан майданом, але люди на місцях лишились ті самі і вони як згодом виявилось ще й як точили на мене зуби. Якось розруливши виконання плану за 2014 рік, я пішов на лікарняний лікувати астму. В цей час ішли бої за Дебальцеве і вулиці центру міста кожні десять-п'ятнадцять хвилин пронзали сирени швидкої допомоги на яких був напис "Військово-медичний центр". Але... разом із тим було щось дивне. Звичайних карет швидкої допомоги теж не бракувало і їхали вони не з боку аеропорту. По дорозі до лікарні я нарахував їх сім. Через рік я побачу що таке явище на вулицях міста вже стало буденністю, а тоді ще в моїй голові не зв'язались дві події: десятки карет швидкої допомоги і масштабна пожежа на Авдіївському коксохімі після влучання.

До цього часу моїми сусідами по лікарняній палаті були добрі люди, але тепер серед моїх сусідів був чоловік який явно був у курсі того з чим я стикнувся у 2011 році. Він постійно підкорював мене. Звідки він усе знав? Та чорт його знає...

Я вписався і думав лягти в квітні знову на протиалергенну терапію. Та вийшло зовсім інакше. (Далі буде).

Тепер зими стали не ті, не такі як у моєму дитинстві: сніжні, морозні, зі снігурями і діточками які летять на санках згори. До нового 2008 року лишились якісь два тижні, а у вікно жибенить нудний осінній дощ. Уже перша ночі, а я все ніяк не можу заснути. Можна було б встати та покурити, однак я кинув це ще в дванадцять років коли мені стала загрожувати бронхіальна астма. І я кинув, хоч і був дитиною. Зараз мені 31 рік і я штатний кореспондент нашої газети "Дмитрівський залізничник" Марко Синьогуб отримую (хоч і не високу) зарплатню. Хочу тихо, щоб не розбудити дружину, вийти на двір, подихати свіжим повітрям (звісно, перед цим одягнутись).

Цієї ночі чомусь згадалось моє дитинство. Треба записати свої спогади, але не зараз, а у вихідні занотувати все. Піду і спробую заснути.

Отже, сьогодні неділя і я, взявши ручку і папір, берусь за спогади.

Наше селище Дмитрівка розташоване за десять кілометрів на південь від міста Залізногірськ біля значної залізничної станції. Довкола станції Дмитрівка крутиться більша частина життя нашого селища. Заснували його козаки в першій половині XVIII століття, а розвиток воно отримало наприкінці XIX століття після побудови залізниці. Проходить залізниця північною околицею Дмитрівки, а за коліями у 1936 році було зведено селище Скелове назване так на честь льотчика Скелова, що перелетів крізь Північний полюс. У Скеловому розташована школа куди ходять і діти Дмитрівки. По середині Скелового пролягає досить глибока Струмкова балка. У її верхів'ях знаходиться садок і ставок з якого витікає струмок, що тече на південь, проходячи по тунелю під залізницею (довкола нього і розгорталися події). По середині цього тунелю відходить боковий хід що веде до досить просторої печери. З протилежного боку печери виходить досить вузький хід, схожий на лисячу нору який виходить на західній околиці Скелового неподалік від садка у верхів'ї балки.


Нижче залізниці балка зі струмком йде на південь, лишаючи по лівому боці Дмитрівку, по правий бік від балки розташовується виселок Поліцаївка, де живуть родини зрадників яких після війни не захотіли бачити в Дмитрівці і Скеловому. Далі в руслі струмка розташувалось невеличке озеро з пляжем. Нижче в Струмкова балку вдається балка Чорна вкрита густою посадкою. Пропетлявши сім кілометрів на південь, Струмкова балка та ручай впадають в річку Уголець

У північно-східній частині селища розташовані залізнична станція Дмитрівка та Скелівське депо, де знаходяться електропоїзди. Перед станцією розташовано парк посеред якого знаходиться братська могила розстріляних алеманцями мешканців селища в 1943 році. За парком починається Просторна вулиця, на початку якої розташувалась хата моїх батьків. Вулиця йде на південь і обривається біля крутосхилу Чорної балки, що є південною межею Дмитрівки.

Було це ще в ті далекі часи коли існувала величезна країна Євразія і Антія була однією з її федеральних республік. Я народився 28 травня 1976 року, саме в той день коли аварія на заводі в Данпроп'єровську дала початок підпільній громадянській війні в Антії і всій Євразії. Зі свого дитинства я пам'ятаю як над нашою Дмитрівкою пролітали штурмові літаки північноколумбійських військових концернів, що бомбардували наші воєнні об'єкти. В світі йшла неоголошена війна. Від атомних випробувань піднімались отруйні хмари, які затуляли сонце і над землею панували зловісні сутінки.

Якось дідусь мого сусіда і друга дитинства Іллі Верхогляда (в якого були родичі в З'єднаній Конфедерації) сказав: "отримав я посилку дорами і коротенький лист, де між іншим ішлося: "діду Яєчкін, скажи, коли ваша країна перестане гратися атомними грибами?" А я й сам того не знаю."

Яєчкіни - це вуличне прізвисько Верхоглядів отримане ще сто років тому, коли прапрадід Іллі їхав на ярмарок з курячими яйцями і ненароком розчавив їх. Перипетії революції і громадянської війни розкидали рідню Верхоглядів по всьому світу і хтось із них потрапив аж за океан до Північної Колумбії. Ще пам'ятаю як нам з Іллею не пощастило розбити ханську вазу, яку залишив на зберігання його дідусеві один бандит з Залізногірська (це було місто де йшла війна між владою і бандами, повстанцями, а в нашій Дмитрівці все було тихо). Ми грались у футбол і мій друг якось невдало пнув м'яча, так що той пролетів два метри і, влетівши в кухню, розбив вазу на дві частини. Це загрожувало нам покаранням і можливо, розправою для наших сімей з боку бандитів.

- Що робити? - спитав я

- Втікаймо, - відповів Ілля.

І ми побігли світ за очі. Пробігли парк і станцію, залізничний переїзд, вибігли в Скелове. Побігли вуличками сусіднього селища і врешті опинились у верхів'ях Струмкової балки, в садку.

- Ось і джерело, біля якого в алеманську війну розстріляли партизанів, - сказав Ілля. - Кажуть вночі їх неупокоєні душі встають з могил і ходять по балці, забираючи з собою на той світ тих хто їм на осі потрапить.

Сонце сідало і нам було страшно лишатись у балці тому ми вирішили повертатись. Але як?
Я сказав:

- Давай підемо вулицями Скелового до переїзду.

- Я там нічого не знаю, - відповів Ілля, - давай підемо балкою униз.

- Але там тунель, де живуть людожери, - не погоджувався я.

- Мені й самому страшно, але ми там заблудилось.

Ми розсварились і розминулись. Проте нам обом вдалося дістатись додому. Рідні були стурбовані тим що ми зникли і тому навіть нас не лаяли. Вазу віднесли до одного майстра і той так її склеїв, що ніхто нічого не помітив. Згодом я дізнався що людожерів у тунелі давно нема, вони там ще до Другої Всесвітньої війни жили, а зараз там жили тільки звичайні бомжі. Їх там було чоловік шість і жили вони в тій печерці, що відходила в бік від тунелю. Серед них виділялись мати з дочкою семи років (моя ровесниця).

- Ми, не бомжі, - казала жінка.- Ми звичайні євразійські громадяни, які опинились в скрутній ситуації...

Як згодом виявилось, вони жили в якомусь незареєстрованому селищі Залізногірська, яке знесли і зробили на його місці кар'єр. Хтось із місцевого телебачення показав їх сюжет і зрештою жінка й дівчинка десь отримали квартиру. Куди завіялись інші - невідомо. Можливо їм просто набридло сидіти у вогкій печері, де постійно живуть комарі і вони подалися в місто просити милостиню і збирати пляшки.

Потому як цей тунель спорожнів, ми з Іллею лазили в підземний хід. Спочатку він широкий і високий так що доросла людина там може пройти не згинаючись до величезної печери закиданої різноманітним мотлохом (напевно бомжі по собі залишили). Потім з печери ми вилізли у вузький і низький прохід. Над нами щось шаруділо (це були кажани) і ми, пролізши з півкілометра, вилізли на західній околиці Скелового. Виявилось, що ми, поки повзли, вимазали ноги в екскрементах летючих мишей. Добре що стояло літо і ми були в шортах. Відтак ми побігли до ставка у верхів'ях балки і добре відбились. Ще казали що біля цього тунелю в темні ночі збираються неоязичники, які здійснюють тут свої жертвоприношення. Сам я того не бачив, але з одним язичником мене доля звела. Жили через кілька хат від нас старі Іван та Явдокія Миргородські, котрих по-вуличному прозивали Зибуни. Мали вони великий двір з хатою в якій виросло п'ятеро дітей, але всі вони виїхали з нашої Дмитрівки до Залізногірська і до батьків приїжджали на вихідні чи канікули своїх дітей.

Отже, дітьми подружжя були Сергій Миргородський, який працював на залізодобувних кар'єрах в Залізногірську. В нього було троє дітей: Леонід, Георгій і Анатолій. Ярина Миргородська - Безрадичевська в якої була дочка Ніна; Олег Миргородський, що працював залізничником на станції Залізногірськ - Сортувальний, в якого було двоє дочок Олена - старша і Юлія - менша; Микола Миргородський - пілот дори на залізногірському аеродромі; він мав синів Олексія і Олександра; найменша була Лідія Миргородська - Малишквська, що працювала продавщицею в магазині в одному з районів міста, в неї було двоє синів Леонід і Роман Малишевські.

Ми з Іллею по вихідних приходили до подвір'я Миргородських гратися з Льонею, Гошею і Толіком.

Не всі з нашої вулиці підтримували цю дружбу, деякі сусіди говорили нам щоб не дружили з "Зибунами" і на наші запитання "А чому?" тільки сердито гмикали. Пам'ятаю як люто лаялась баба Явдоха з якимось молодим чоловіком. Всієї розмови я не розчув, але тільки цей молодик чомусь казав що їм би треба було б переселитись за Струмкову балку на Поліцаївку.

- Всі ви тепер стали хароші, правдоруби, - сказала баба - а попробували б пожити в той час та повиступати ...

На тому розмова їх і закінчилася "Стривай Марко, - спитають мене читачі, а до чого тут язичники?" А от до чого. Саме в той час настали дощові літа з сильними грозами. Це були звичайні, природні грози, не ті отруйні з градом і нестерпним смородом, що налітали після морських атомних випробувань наприкінці Неоголошеної війни.

Отже, одного липневого дня раптово набігла грозова хмара і полилась злива. Бігти додому по дощу не хотілося.

- Іди в кухню, - сказав мені дід Іван. - Чуєш як гримить? Це їдуть на машинах боженята і розливають воду з неба.

Я забіг в кухню і став розпитувати діда про боженят. Дізнався що колись наші предки вклонялися богові грому Перуну, який живе в одному з світів, що пов'язаний з стихією грози. Зветься цей світ Ірудрана. Цьому богові під час грози приносилися жертви: перша ложка каші, коржик чи шматок м'яса кидались у вогонь. Говорячи це, дід Іван взяв з каструлі ложку каші і кинув її у плитку, де розігрівався обід.

Відтоді я як чув грім (а того літа гриміло дуже часто), то кричав: "Перун!"

- Не кричи, бо будуть думати, що ти приносиш в жертву людей, - казала мати.

А баба Явдокія говорила дідові:

- Що ти морочиш дітям голову! Їм треба в Ясуса вірити, а не в ці казки

- Я розповідаю їм про віру їхніх предків, - відповідав той.

- Та нащо це їм треба, ти бачиш що навертаєш дітей у язичництво.

Зрештою мене відучили і я зарікся вірити в будь-яких богів і був переконаним атеїстом аж до розпаду Євразії.

До Миргородських ми ще повернемося, а зараз розповім трохи про інших мешканців нашої вулиці. В кінці неподалік від Чорної балки стояв будинок Богуслава Яблонського, його далекі предки переселились до Дмитрівки із Сарматів ще у першій половині XIX століття. Жив він самотньо: його батьки померли ще коли він був дитиною і його виховувала бабуся. Йшли роки і не стало і її. З його родичів до нього іноді приїздив троюрідний брат Віцент Дворжецький з міста Данпроп'єровська. Називали на нашій вулиці дядька Богуслава Фараон. Чому, я тривалий час про це не здогадувався, доки ненароком не підслухав розмову батьків. Коли молодому Яблонському виповнилося 25 років і він закінчив інститут, то знайшов дівчину в Залізногірську яку звали Марія. Через деякий час вони одружились і стали жити в Дмитрівці. Прожили вони десь три місяці, доки до них не прийшла стара жінка і не сказала, що вони не можуть бути чоловіком і дружиною, бо батько Богуслава і батько Марії одна й та сама особа. І як доказ показала фотографію на якій були зображені батько Яблонського і мати Марії. За цей гріх і прозвали Яблонського фараоном, бо кемітські фараони одружувались на рідних сестрах. Далі шлюб було анульовано, а вдруге Богуслав не одружувався. Працював він десь інженером на заводі в Залізногірську.

Напроти двору Яблонського було подвір'я де жили Плещеєви: дід Степан, мати Галина і дочка теж Галя. З Галею ми ходили в один дитячий садок неподалік від станції. Дідусь Степан працював водієм автобуса, що возив людей до Залізногірська. Мати Галі працювала швачкою на фабриці в Залізногірську і заробляла дуже небагато. Не змігши терпіти бідність, вона взялася нюхати бензин і уявляти себе дочкою Дороніна Галиною. Чи вдавалось їй це я не знаю, але виглядала Галина Плещеєва - старша як наркоманка. Коли вона проходила мимо, то було видно що її погляд витає десь далеко. З Галею - меншою я ходив до одного дитсадочка, а потім і школи. Здається мені, що й вона потайки теж нюхала бензин, бо розповідала про яскраві мультики які дивилася. Дід Степан казав їй: "Галю, не вздумай токсикоманити. Ни-ни. Будуть галюни та такі що не знатимеш куди діватися. Та й бензин даремно витрачати не треба. Я у вільний від роботи час можу випити самогонки, але то самогон і його не вип'єш багато." Ще Галина Плещеєва - менша намагалась мене злякати, розповідаючи про кажанокрилих червонооких літунів, які щоночі кружляють над Струмковою балкою і п'ють кров необережних перехожих. Дід Степан одного разу почув це і запитав:"Галю, а червоноокі жопуни є? Ні? А твоя мамка їх бачила!" Все ж як я був малим то вночі через галькині казки боявся вийти на вулицю, а потім як підріс - зрозумів що все це вигадки.

Та 2 червня 1987 року нам із Галею було реально страшно, коли нас, дітей, всіх зганяли в бомбосховище біля школи. На станції люто вила сирена, а за селищем Скеловим піднімались збоку Залізногірська пасма чорного диму. Ніхто не в змозі був сказати що там трапилося: одні казали що почалась ядерна війна між Євразією і З'єднаною Конфедерацією, інші - що слухали радіо, говорили що знов вибухнув реактор на Полингородській атомній станції. Треті ж казали що це між центральним урядом в Мосху і Валентином Марзенським у Кіюві почалась війна. Все ж Євразія йшла до свого розпаду і по її території котились малопотужні громадянські війни про які ніхто нічого не писав у газеті, але це було там в Данпроп'єровську та Залізногірську, наші ж Дмитрівка і Скелове були маленькими селищами тому тут не протримаєшся довго і повстанці сюди не заходили. Галя плакала, а я як міг втішав її хоча самого від страху били дрижаки. Я ж бо чув як в містах випалювали бунтівні квартали і там задихались від чадного газу люди які ховались в підвалах і сховищах.

Вийшли ми на світ божий тільки вранці 3 - го червня і дізналися що в нашій області, а також по всьому сходу та півдня республіки встановлено пряме правління федерального уряду, яке тривало до вересня 1989 року. Потім до нас дійшли чутки про бої в містах і що в Данпроп'єровську адепти якоїсь сатанинської секти влаштували масове побоїще. Що з цього правда я не знаю бо вже 20 років минуло, а ці події ще досі засекречені.

Втім, від'їзджаючи до Залізногірська, нам із мамою неодноразово доводилось тікати з-під тих вулиць, що були неподалік базару на який ми їздили.

Ми йдемо по вулиці, а люди біжать нам на зустріч і кричать:

- Туди не йдіть там підпільна громадянська війна.

- Марку, розвертаємось, говорить мені мати.


- Чому? Я хочу подивитись на війну.

- Що в ній хорошого?! Нас ще вб'ють там випадково.


І ми розвертались назад. Якщо в більшості міст із владою воювали повстанські групи монархістів, тоцкістів, анархістів, сюрвівалістів та кримінальників, то в Залізногірську це були молодіжні напівкримінальні угруповання, котрі ще билися між собою. Все місто було поділене на сфери впливу і між ними йшов постійний перерозподіл території. Лише центр міста та квартали довкола відділків міліції перебували під контролем офіційної влади.

Та в більшості випадків нам вдавалось потрапити до міста в мирні дні. Залізногірськ не Кіюв, не Мосх, і навіть не Данпроп'єровськ, але все-таки це красиве місто хоч і припорошене пилом рудень та викидами Залізногірського сталеплавильного комбінату. За химерним лабіринтом вулиць сховались красиві будинки епохи Осипа Булатова. В одній із цих п'ятиповерхівки жив хлопчик Льовка, який був розумово відсталим, але все одно здібним на просту домашню роботу.


Я пам'ятаю як його дідусь казав:

- Льово, поливай квіти.

Хлопчик виходив на балкон, брав із собою маленьку лієчку і починав поливати горщики які висіли на перилах. Дуже часто він проливав воду на вулицю.

- Це що дощик? - питали перехожі. - Ми парасольки не взяли.

- Та он який дощик, - відповідали сусіди. - Це завжди трапляється як наш Льовка поливає квіти.

Ніхто не сердився на хлопчика (принаймі я цього не бачив). Доля Льовки склалася трагічно: коли йому було п'ятнадцять н батьки відправили його в якийсь санаторій і там погані діти з міських нетрів викинули його з вікна четвертого корпусу. Було це десь в околицях Новомосха чи Данпромазовецька.

Ще в Залізногірську ми катались на швидкісному трамваї який то біг вулицями, то заходив під землю. Метротрам називається така штука і більше ніде в Антії, здається, такого немає.

Накатавшись на трамваї, ми сідали на електричку на головному вокзалі і їхали до нашої Дмитрівки.

Коли я вчився в сьомому класі вчителька географії Жанна Олександрівна організувала в нас краєзнавчий гурток куди записались Ілля, я, і ще частина нашого класу. Ми дізнавались в старожилів чому з'явились такі назви. Так ми взнали що Дмитрівка наша походить від козацького осавула Дмитра Сахненка, що заснував наше поселення як хутір-зимівник. Струмкова балка називається від потічка, що тече по всій протяжності. Вулиця Лейнана від першого вождя комуністичної партії. Скелове від льотчика Івана Скелова, що першим на літаку перетнув Північний полюс. Вулиця Рутенії бо там поселили вихідців з Ерзанської області. От тільки чому Чорна балка має назву нехарактерну для неї ми не знали. Вона ніби має називатись зеленою, адже по дну її росте гай, а схили жовті від глини. І тим не менше вона не зелена, не жовта, а чорна.

- Мабуть там гуляла пожежа, - сказав Ілля. - Вона від того почорніла, а потім заросла.

- Так не може бути, - відповів я.

Будь-яка пожежа лишає сліди тимчасові і там знов виростає трава.

Вирішили ми розпитати старожилів і першими пішли до діда Івана та баби Явдокії.

- А для чого вам це знати? - неприязно спитала баба Явдокія.

- Ми організували гурток краєзнавців і записуємо звідки походять назви нашого селища та його місцевостей, - сказав я.

- Про це не питайте. Можете потрапити в Тартарію. Не дивіться що Горський говорить про гласность, завтра все може стати по-старому.

Пішли ми від Миргородських, а назустріч нам іде дядько Богуслав, той що Фараон.

- Чого ви так розсердили бабу Явдоху, що вона вискакує все діду Івану та й лається на вашу Жанну Олександрівну?

- Ми запитали чому Чорна балка отримала таку назву, а вона не схотіла навіть говорити нам про це.

- А, ну тоді ясно. Це таємнича історія і вам слід про це мовчати, але я під великим секретом розповім. Та перше пішли в балку я вам покажу дещо.

І ми пішли. За подвір'ям пана Яблонського до балки йшла стежина що звивалась по крутосхилу.

- Ступайте та обережно аби не скотитись униз, - сказав нам дядько Богуслав.

Обережно ступаючи, ми спустились до дна по якому в траві ледь-ледь дзюрчав пересихаючий струмочок - притока потічка, що біг Струмковою балкою.

Далі стежка йшла вздовж дерев, поміж високими травами в яких з шерехом чи то пробігали ящірки, чи то проповзали гадюки з вужами.

Врешті, ми прийшли до якогось занедбаного цвинтаря. Невеличкі горбики над якими похилились дерев'яні хрестики.

- Чорна балка називається так тому що тут трапилось велике горе, - сказав дядько Богуслав. - Я чув це від бабусі яка тоді жила в нашому селищі. Коли козаки поселились над Струмковою балкою на горі яку називали Дмитрівською, то цю балку назвали Грушовою, бо тут були Сахненкові фруктові садки. Великі господарі жили в Дмитрівці, а там де зараз Скелове були їхні поля.

Отже, після зведення станції одна частина селища працювала на залізниці, а інша продовжувала орати землю й вирощувати хліб. Вагони зі станції виходили повними зерном. Наприкінці двадцятих років було організовано колгосп "Світлий Шлях" і біля парку було колгоспне правління. Людей стали силою зганяти в колгосп, а вони не хотіли йти, бо там ставали не господарями, а кріпаками. А Миргородські добровільно пішли в колгосп бо були бідняками.

- А тепер я знаю, чому баба Явдоха сказала, що коли завтра скажуть все зробити спільним то люди все повиносять із своїх хат, - промовив Ілля.

- Так. А в 1932 році прийшла з Мосху рознарядка забрати в Антії весь хліб в людей і пішли Миргородські, Чижевські, Зайві її виконувати і почався в республіці такий голод що померли мільйони. У нашому селищі теж помирали люди. Тільки залізничники отримували маленький пайок, а проте голод косив і їх. І от взимку 1933 року стали люди вбивати своїх найменших дітей і ховати потайки тут, у цій балці Батьки розуміли що вони так помруть, то ж нехай старші виживуть за рахунок залишків - лузги, макухи. Коли міліція питала їх: де діти? Вони казали - померли, ми їх закопали. Тим-то й назвали Грушову балку Чорною від людського горя, а Миргородські отримали прізвисько Зибуни від зибучих пісків, котрі засмоктують кожного хто в них потрапить. Тривалий час це кладовище доглядали люди, а потім коли їх батьки померли майже всі, за ними доглядаю тільки я та ще двоє чоловік. Я розповів вам, а ви мовчіть про це.

Так ми дізнались про цю таємницю, а восени того ж року (1988) центральні газети стали писати про великий голод в Антії, що стався на початку тридцятих років.

- І що ми будемо тепер робити? Спитав я потім дядька Богуслава. - Не гуляти з Миргородськими?

- Гуляйте. Діти не винні в гріхах своїх дідів. А Миргородським про це не кажіть. Та й ви про них знаєте не все.

Я все думав: яка ж таємниця ще є в Миргородських? Однак минуло чимало часу перш ніж я про це дізнався. Разом із Льонею, Гошею і Толіком ми з Іллею стали потайки красти в дорослих сигарети і курити їх. Практично одразу на мене став нападати кашель і стало важко дихати. Став я хворіти важкими бронхітами і мене звільнили від бігу на уроках фізкультури.

Ніхто не здогадувався в чім причина аж доки дід Іван не перестрів мене з цигаркою. Я не побачив його вчасно тому не сховав сигарету.

- А, Марку Володимировичу, в вас запалити не знайдеться? Що, хочеш бути дорослим? Ану, пробіжись до станції і звідти сюди.

- Та ж мені лікарі заборонили займатись бігом.

- А курити вони тобі не забороняли? Пробіжись і я подивлюсь на тебе.

Я побіг вулицею Просторною до парку при станції. Бігти доводилось нагору і дихати ставало важко.

Я кашляв, хрипів, але не зупинявся. Добіг до станції щоб передихнути вирішив зупинитись. Аж тут побачив стовп диму що виходив з паровоза який наближався до станції. Вслід за паровозом тягнулась вервечка старовинних вагонів на яких висіли таблички з написом "Старый мірь". Як я потім дізнався, на цьому поїзді їздили монархісти що мріяли про відновлення Рутенської імперії. Там був їхній підпільний штаб, що так курсував залізницями всієї Євразії. Двері відчинилися і з вагона на платформу вийшли двоє у формі царської армії.

- Ну от, нарешті ми в Новій Рутенії, - сказав один, дістаючи папіросу з підсигару.

- Це... не Нова Рутенія, - відповів я, знаючи вже історію Євразії. - Це Стара Рутенія... або Кіювська Руш.

- Така стара що їй вже пора вмирати? - глузливо перепитав у мене той.

- Та ні, підпоручику, - сказав другий. - Вони тут такі живучі, що пора помирати нам, а не їм. Вони тут тримали оборону від комуністів тринадцять років і ще продовжують битися у Малій Рутенії під Черкеськом.

Вони зайшли в поїзд, що рушив далі, а я побіг назад. Бігти донизу було легше, в проте під кінець я знов почав задихатись.

- Ну, як? - спитав мене дід Іван. - Я сказав тобі бігти туди й назад і ніде не зупинятися.

- Та ж я спинився перепочити і подивитись на старовинний поїзд який прибув на станцію. Туди бігти було важко, бо нагору, а сюди - трохи легше, бо вниз.

- Як мовиться в прислів'ї: легко як дурному з гори бігти. І все одно ти захеканий. Отже так: якщо не покинеш палити буде в тебе бронхіальна астма як у моєї невістки (дружина його сина дядька Сергія тітка Гелена хворіла на цю хворобу). В світі атомними вибухами і пожежами на заводах все загидили, а ти в цих умовах і так поганих ще гірше собі робиш. Кидай палити й займайся бігом - так захистиш свої бронхи.

З того часу я більше не курив і попри всі заборони лікарів займався бігом і став бігати швидше за всіх у класі. Навіть на спортивних змаганнях у Залізногірську брав участь, де зайняв п'яте місце.

Онуки діда Івана неприязно зустріли моє рішення не палити.

- Не звертай уваги. Наша мати он не палить, а все одно хворіє на астму. І в нас погана спадковість, а бачиш нам нічого не робиться, - сказав Гоша.

- Ви як хочете, а я більше палити не буду, - відповів я.

- Ну ти й святоша, - сказав Толік.

Так мене і прозвали.

Невдовзі потому Юля Миргородська стала називати мене Ясус Назорей. Вона казала, що я прийшов знов спасти світ і вбити антиназорея який вже народився десь у передмісті Данпроп'єровська Зелена Долина.

Одного разу я пішов до баби Явдохи і сказав:

- Юля каже, що я Ясус Назорей.

- Що?! Хто їй сказав таку дурницю?!

І пішла до Юлі.

- Юля, якого ти чорта забиваєш хлопцеві мізки всілякою дурнею? Ти хочеш щоб він у дурку потрапив? Говори, бо буде погано.

- Бабусю, мені тітка Кіра сказала говорити це.

- А! Так от яка вона назорейка! Я давно підозрювала її. Вона ґуйва яка тепер рядиться в віруючу. Не спілкуйся з нею.

Влітку 1989 року в Антійській федеральній республіці розпочався рух за національне відродження. Колишні повстанські групи стали легалізовуватись як громадські організації. 9 вересня в Кіюві було організовано Народну Спілку Антії за демократичні реформи, а Антійська організація Комуністичної партії Євразії стала Комуністичною партією Антії і зняла Марзенського з посади першого секретаря, замінивши його Миколою Горенком. Зрадівши що старого саботажника більше немає, Арсеній Горський підписав указ про скасування прямого правління на сході та півдні республіки і передачі цих територій новому антійському урядові.

На залізниці виник осередок Народної Спілки до якого увійшли мої батьки та Верхогляди. Всі сподівались на те що підпільна громадянська війна в республіці скоро завершиться, позаяк всі повстанці отримали право легально вирішувати свої питання, обираючись до органів влади. І в цій обстановці загального піднесення на наші селища напали булатівці, яких відтепер переслідували повсюди.

Вранці того дня ми сиділи на уроці в школі і з боку залізничної станції почули автоматні черги. Нас усіх швидко підняли з -за парт і погнали в сховище, а в цей час поза школою лунала канонада: булатівці обстріляли станцію, але охорона не дала її захопити і вони відступили в Скелівське депо електропоїздів.

Невдовзі з Залізногірська прибули внутрішні війська, що оточили депо і почали обстрілювати його. Захопники відповіли звідти автоматними чергами. Це був один з небагатьох епізодів вже затихаючої підпільної громадянської війни, коли вона докочувалась до наших Дмитрівки і Скелового.

Виявилось що булатівці взяли в заручники працівників депо і тому можливість штурму була виключена. Розпочались переговори. Наш лікар з селищної амбулаторії увійшов у депо щоб допомогти заручникам і пораненим булатівцям. Півдня тривала облога депо, а надвечір булатівці, зрозумівши, що помочі їм чекати нема звідки, здалися. Потім їх судили в Данпроп'єровську і, давши максимальні терміни ув'язнення, відправили кудись в Рутенію.

Там тоді добивали булатівські режими в Архангородській, П'єрмовській областях, а також в Ясноярському краї. Частині булатівців вдалось закріпитись в східній Бесарабії, яка з 3 червня 1987 року теж перебувала під прямим контролем федерального уряду. Формально Горський підписав указ провідновлення контролю бесарабського уряду над цією територією, але місцева влада цього не визнала і проголосила там Бесарабську Республіку Трансністрія. Це вилилось в кровопролитну війну літа 1992 року і розкол Бесарабії на прозахідну й прорутенську, котрий не подоланий і досі.

Сидячи в сховищі, ми всі молились тільки про одне: аби наші батьки лишилися живі й здорові. В цілому загинз тільки два працівники станції і було поранено трьох.
Власне, потому підпільна громадянська війна нас більше не зачіпала, а через три місяці 31 грудня 1989 року в Одесі більшість повстанських командирів підписали угоду з республіканським урядом про припинення вогню і так в Антії війна закінчилась, але не в усіх частинах Євразії: в південних республіках ці конфлікти тільки розгортались і останній осередок цієї війни згас тільки на початку 1999 року в Сугуді.

Хоч життя лишалось складним проте в нашому селищі всі раділи, коли тринадцятилітній конфлікт добіг свого завершення.

Навесні в травні, святкуючи Перемогу в Другій Всесвітній війні, ми вперше дізнались про те як згинули партизани в Струмковій балці. В газеті "Дмитрівський залізничник" були опубліковані спогади старожилів про залишену в старому тунелі партизанську групу.

Отже, дід Іван Миргородський розповідав: " в серпні 1941 року в селищі Дмитрівка була залишена диверсійна група з шістнадцяти чоловік на чолі з командиром Кукушкіним. Місцем перебування партизанів мала бути печера в тунелі під залізницею. Вночі партизани мали виходити зі своєї схованки і чинити підриви поїздів, а потому знову ховатись. Мене було призначено одним зі зв'язкових між підпіллям і партизанським загоном, я мав вступити до допоміжної поліції і доповідати про всі кроки алеманської влади. Однак, хтось доніс алеманцям що у печері в Струмковій балці ховаються партизани і вони вирішили викурити їх з цієї схованки. Окупанти стали палити вогнища над виходом з печери так що дим забивав усю схованку і вони задихалися. Нас, поліцію залучали до очеплення і я чув як вони розмовляли між собою:

- Какая сволочь загнала нас сюда в эту дыру?

Я нічого не міг вдіяти, а вони там сиділи в диму та вогкості.

Аж ось у грудні хтось із партизанів помітив що алеманців більше немає і вони всі разом покинули печеру, рушивши до ставка у верхів'ях Струмковою балки. Однак алеманців тільки зробили вигляд що вони покинули стежити і в садку у верхів'ях струмка партизани були оточені зондеркомандою із собаками й розстріляні. Я був вивідником підпілля до кінця окупації в лютому 1944 року."

- А що ж він не сказав як розстріляв людей у парку біля станції? - промовила баба Мотя з Нової вулиці коли ми розповіли про прочитане у газеті.

- Та хіба він розстріляв когось? - перепитав Ілля.

- Так. І всі хто брав участь у тому розстрілі були страчені або відправлені до Тартаріх, тільки він ні, - відповіла баба.

Гоша і Толік побігли до діда Івана, а ми за ними.

- Діду, - кричать онуки. - Люди кажуть що це ти розстріляв людей у парку. Чи правда це?

- Гм! А ви знаєте що якби я цього не зробив вони б розстріляли ваших батьків, моїх дітей. Винен той хто убив двох алеманців, адже всі знали що за солдата вбивають п'ятдесят людей, а за офіцера сто. Вони вбили, а алеманців захопили в заручники сто п'ятдесят людей з Дмитрівки і Скелового. Мене спеціально залишили агентом комуністичного підпілля в поліції і я мав виконувати усі накази.

- Діду, як ти міг?! Нам соромно що ти наш дід, - сказав Толік.

- Ах так! Наша влада зрозуміла мене і пробачила, а ви ні. Ну то ви мені не онуки.

Онуки побігли, а ми з Іллею відійшли трохи аж бачимо до діда Івана підійшов високий рудий чоловік і вони про щось стали сперечатися.

- А що ж ви, дядьку Іване, не сказали онукам що і після війни займались стратами? - сказав чоловік.

- Я, хоч і страчував, але злочинців, хто був засуджений справедливо, а ти продався тій "Чорній воді" і став убивати невинних.

- Ну то й що? Зате я виконував улюблену справу і розбагатів на цьому.

- Нічого, ти ще відповідатимеш за свої діяння.

- Я розумний і по-дурному не попадусь.

- Не хочу я з тобою розмовляти.

- Ваша онучка Юля любить гуляти одна в Струмковій балці як би чого не вийшло...

- Га? То ти погрожуєш мені? Вб'ю!

- Я? Нічим. Жодною мірою не погрожую. Просто натякаю,.. - сказав чоловік і пішов геть.

Побачивши що ми чули розмову, дід Іван покликав нас з Іллею.

- Ідіть-но сюди, я вам покажу дещо.

І він повів нас до своєї кімнати, там дістав з шафи світло-сірий плащ з маскою-балаклавою і записну книжку в якій виявилось шістдесят сім хрестиків виконаних фіолетовими чорнилами, і десяток останніх - кульковою ручкою.

- Ось. Навіть Явдоха не знає що я після війни страчував злочинців. Саме за це мене не відправили в табори. Я цілком свідомий того що серед тих кого я страчував були і невинні люди, яких засудили за наслідками неправдивого слідства, однак вже нічого не зміниш.

- А хто то був із вами? - спитав я.

- Стережіться зустрітись із ним, особливо як нікого немає поруч. То Грицько Онуфрієнко. Він теж працював катом, а потім пішов у кати до сатанинської секти "Чорна вода" і вбиває тих на кого вони скажуть, ще із задоволенням. Я боюся, що він уб'є мою онучку, бо ми з ним стали ворогами.

З того часу я потайки став наглядати за Юлею аби цей Онуфрієнко не вбив її. Мені вона стала подобатись хоч і була на два роки старша від мене. Та цього Онуфрієнка я більше не бачив, тільки наприкінці дев'яностих стало відомо про страшного серійного вбивцю який убив майже шістдесят людей. В газетах писали що його судили і винесли смертний вирок, який замінили на довічне ув'язнення, бо смертну кару в Антії скасували. Власне, десь він і досі сидить у в'язниці для довічників.

Юля дійсно часто ходила в Струмкову балку до озера, яке утворили весняні води в річищі Струмка. Там вона рвала весняні квіти, плела віночки і пускала їх по озеру. Я в цей час ховався у очеретах. Потім, як сонце починало сідати, вона верталась до селища. Проминув травень і настало літо, невдовзі я став бачити як до Юлі приходив одинадцятикласник зі Скелового. Вони разом сиділи на пляжі біля озера, а одного вечора стали обніматися й цілуватися.

- Давай зустрінемось по-дорослому, - сказав хлопець. - Ось тут увечері на Івана Купала.

- Я боюсь, - відповіла дівчина. - Що буде, якщо хтось дізнається...

- Ніхто не дізнається ні про що. Адже ми кохаємо одне одного. Давай...


Ховаючись в очеретах, я ревнував Юлю до старшокласника, але вдіяти нічого не міг, він був старший за мене та й Юля напевно б висміяла мене якби я відкрив їй свої почуття. Мені б зустрічатись із ровесницями, але тоді вони чомусь не викликали захоплень. Я вагався чи приходити мені до Струмковою балки: все - таки це була не моя справа. З іншого боку я хотів подивитись на стосунки по дорослому. І врешті я вирішив піти подивитись. Проминув червень, надходив липень і стиглим медом запахли трави в балках і степах довкола селищ. Настав вечір на Івана Купала, сонце котилось на захід, сідаючи за хати Поліцаївки. Я пішов до Струмковою балки, перебіг по мосту через Струмок і, ховаючись, став спускатись балкою до озера. Тихо, щоб не сполохати диких качок, котрі жили в очеретах, я підійшов до своєї схованки і влігся там, всіляко намагаючись не заснути до того часу коли хтось підійде до озера.

Нарешті у вечірніх сутінках з'явилась постать в якій я впізнав Юлю. Вона підійшла до верби, і озираючись довкола, стала скидати з себе одяг. Вперше в своєму житті я побачив голу жінку і від цього сон мій пройшов зовсім. Намагаючись не ворушитися аби мене не виявили я роздивлявся як Юля увійшла в озеро і попливла. В цей час згори спустився старшокласник і, побачивши Юлю, теж роздягся і кинувся у воду. Вони зустрілись на середині озера і поцілувалися. Потім вони вийшли з води і вляглися на траві і що було далі ви все самі розумієте.

Потому вони одягалися і всілися на березі.

- А якщо я завагітнію? Що тоді? - спитала дівчина.

- Не бійся, я тебе не покину, - сказав хлопець. - Як я закінчу школу, то піду працювати на залізницю й ми одружимося, адже в Антії можна укладати шлюб з чотирнадцяти років.

- Не думаю що твої батьки будуть задоволені цим.

- Нічого, я вже дорослий.

Вони пішли з балки і вслід за ними, крадучись пішов і я. Нікому не розповів що бачив у балці.

Коли почалась осінь я став помічати, що Юля зблідла і почала марніти. Чому так сталося ніхто не знав аж доки в середині жовтня, йдучи зі школи я почув гамір на подвір'ї Миргородських і пішов подивитись що там таке. І побачив заплакану Юлю і злу - презлу бабу Явдоху.

- Ах ти, хвойдо, йди з мого дому і щоб я тебе більше не бачила!!! - кричала баба Явдоха вслід Юлі яка рушила з двору в бік станції.

- Нащо ти вигнала її, - пробував заступитись за онучку дід Іван.

- А що я маю їй подякувати за таку ганьбу?! Це все, Іване, нам кара за твої гріхи.

Повз мене по вулиці йшов Богуслав Яблонський, він відвів мене в бік і сказав:

- Юля тепер покритка. Таких раніше батьки виганяли з дому, то ж і для баби Явдохи з дідом Іваном це все великий удар, що онучка завагітніла, - він подивився вбік і додав. - Не менша ганьба була і для мене коли я одружився з жінкою що виявилась моєю близькою родичкою.

Відтоді я більше не бачив Юлю в Дмитрівці і довго не знав що сталося з нею та її дитиною. За цей час розпався Євразійський Федеративний Союз, настала економічна криза. За три роки померли старі: першою - баба Явдокія, а через чотири місяці дід Іван, їх поховали на нашому селищному кладовищі за Струмковою балкою. Онуки виросли і більше не приїжджали в Дмитрівку, влаштувавши своє життя в Залізногірську. В хаті діда й баби оселились Сергій Миргородський з жінкою.

Однак, восени цього 2007 року я побачив на кладовищі перед могилами баби Явдокії та діда Івана молодого хлопця схожого на Юлю. Я підійшов ближче і спитав хто він.

Хлопець відповів, що тривалий час вважав себе сином Олега та Орини Миргородських, коли у 2002 році від раку не померла Юля яку він називав середньою сестрою. Помираючи, вона сказала що справжня його мати вона і просила в нього прощення. Тепер же він приїхав сюди подивитись на могили прадіда і прабаби.

Зрозумівши все, я сказав йому що знав його прадіда і прабабу, матір, а також дядьків та тіток. Ми постояли кілька хвилин перед могилами, а далі розійшлися.

Проходячи крізь місток через Струмок я подумав про те як один гелленський філософ сказав що двічі не можна увійти в одну й ту саму річку. Так, час і є такою самою річкою що тече, пливе і назад не вертає. Минають роки, відходять у минуле люди, лишаючи тільки спогади.

Ось і все.

Кожен час має свій неповторний відтінок. В кожній миті є свій власний шарм. Щось з'являється, щось зникає.

Було колись на тому місці, де зараз автостоянка розташовувались хати з подвір'ями та продуктовий магазин. На торці між парканами протікав невеликий струмочок. Він біг з труби, що виходила з-під дороги і через кілька кроків зникав у іншій щоб вилитись у річку яку десять років тому закували в колектор.

І от на тому місці влітку 1986 року збиралися хлопчаки, що гралися в будівельників. Вони зводили два будиночки зі старих розбитих цеглинок. Складалися стіни і один з хлопчиків кричав:

- Гейдаре! Твій хід!

Виходив хлопчик і розкидував кладку зі словами: "В дуркє всьо пєрєігралось - ми больше так нє строім!"

Потому знов починалось будівництво.

Далі Гейдар кричав:

- Муса! Твій хід!

Другий хлопчик бив ногою і кричав, розкидуючи цеглу:

"В дуркє всьо пєрєігралось - ми больше так нє строім!"

А поруч зводились багатоповерхівки вздовж старого поштового шляху, що в тридцяті роки отримав назву вулиці Братів Неродових.

Тоді вже всі розуміли, що "Золота Доба" вже минула. І хоч в окремі дні небо мало синій колір, немов очі немовляти, більшість днів його вкривали хмари попелу, сажі та диму так що не можна було з певністю сказати день надворі чи ніч.

Час від часу налітали грози, що супроводжувались блискавками й оглушливим громом, виливаючи з неба потоки брудної води...

І були темні довгі ночі (особливо взимку), коли апокаліпсис творився на вулицях. Тоді люди старались сидіти вдома й не виходити назовні доки не розвидніється...

А втім люди старались не думати про погане, живучи і вдаючи ніби не відбувається нічого поганого. Так само вели себе і діти, що гралися на вулицях.

Одного разу до хлопчаків підійшов дорослий дядько і запитав: "Ну як трудові успіхи, юні будівельники?"

А найменший хлопчик підбіг і сказав їх коронну фразу:

"В дуркє всьо пєрєігралось - ми больше так нє строім!"

- Не зрозумів...

- Ну, були двісті років тому люди, що звалися вільні каменярі або франкмасони. Вони будували. І от ми тепер теж будуємо.

- А що значить: "В дуркє всьо пєрєігралось?.."

- А те й значить, що ми від тьоть-ґуйв отримали благословення: "Щоб ви в дурці масонили." А зараз чи то масони перевелися, чи то майстерність в них пропала, але збудували ви дяді-дорослі дурку всім дуркам дурку! Ми діти антійсько-ширванської мафії, наші батьки з'ясовують відносини з дношниками за базари і продбази. Ми не знаємо чи вернуться вони живими чи ні.

- Знаєте як журналіст я вам скажу, що в світі міжнародне становище поліпшується і ваші дані про світову дурку застаріли.

Розгорнувши газету, він став читати:

"27 червня 1986 року. Сьогодні на авіабазі в Кеблавіку (Альтланд) лідери і повноважні представники країн блоку Норд-Вест та Об'єднання держав Народної Демократії підписали угоду про припинення вогню і конвенцію про мораторій на випробування атомної зброї. Після двадцяти чотирьох років Всесвітньої Неоголошеної війни в світі нарешті запанував мир. Також планується відновити роботу Фундації Народів Світу, що не збиралася з часів Кгубанської кризи".

- Дядю, та хіба ж то дурка? То ж був предбанник дурки. Приймальний покій, так би мовити. Наша дурка ще сил не набрала.

- Звідки ви хлопці взялися такі розумні?

- Ми переселенці із зони.

- А Полингород... Тільки, що ви ширванці там робили? Адже атомників серед вас нема, наскільки мені відомо...

- Та ні. Тепер зони різні. В одних Полингородська зона відчуження, а в нас зона антійсько-ширванського конфлікту. Є в Обезах такий край що зветься Арцих або Карабах. Там живуть анійці та ширванці. Живуть дружньо - як кішка з собакою. Спочатку анійці приходять до нас і стріляють по вікнах з рушниць, а потім гуртуються наші і йдуть до анійців палити їм сараї. Ще кричать, що скоро вернуться і спалять хати. Отож від нашої євразійської "дружби народів" ми втекли сюди, до славного міста Данпроп'єровська і потрапили в дурку. Скажіть дорослі дяді, ви постійно говорите нам про світле майбутнє. Невже ви гадаєте, що ми не бачимо: немає його для нас ніякого. Ні світлого, ні темного.

Дядько не зміг підібрати на це ніяких слів і запанувала німа сцена. В цей час на небі з'явились три чорні цятки.

- Гей, Алішере, що там? - спитав один хлопчик іншого, котрий, приставивши долоню до лоба, дивився на ті цятки, що бриніли з сонячної сторони.

- Дракони! - відповів той.

- Що?

- Птеродактилі!

- Не зрозумів...

- Ці, як їх... Дори, от.

- От тепер, дядьку, тікаймо, бо вони в нас і стрельнути можуть.

В повітрі загули великі чорні літаки. Ми кинулись урізнобіч...

Записано зі слів журналіста Сивокореня.

P. S. Неопубліковано. Чорт, а чудовий би вийшов матеріал.

Спеціальний кореспондент Леонід Плахотнюк.

Пролог

З переписки в інтернеті за 11 жовтня 2017 р.

Олексій: Я радий Вова, що ти опублікував свою повість з історії Донбасу 1980-х років. Все добре, крім одного: навіщо ви, судар, згадали мене. В моєму житті були такі моменти, які я б зовсім не хотів згадувати. І чимало з них стосуються початку біографії.

Володимир: Льоша, я згадав тебе вже хоча б тому що ти знаєш про долю дресирувальника дядька Роми з циганської слободи. Адже ти постійно крутився там. Та й доповнити мої спогади. Чим більше людей згадують про те явище, що мало місце в історії тим краще.

Олексій: Те що я постійно крутився біля дядька Роми ще не означає, що я маю знати його долю. Припустимо, що я це знаю, але навіщо розповідати про те? Ви розповіли про трагедію "наркутента" Квасолі. Для чого травмувати людей оповіддю про те що трапилось з циганом? Стосовно того, що люди буцімто згадують явище яке мало місце в історії, ви забули що селище каббалістів не просто зруйнували; його стерли з людської пам'яті загрозами репресій. І які спогади ви там зібрались записувати? У восьмидесяти роки в тому місті яке ви назвали Вуглеградом жило 56 тисяч людей, а влітку 2014 року, коли війна почалася там проживало ледь більше ніж 33 тисячі . Після падіння Дебальцевого виїхало ще приблизно 30 % населення, а їх місце зайняли біженці з території ОРДЛО. Іде війна, і людям не до споминів про якісь події тридцяти літньої давності які й невідомо чи відбувались.

Володимир: Але ти пам'ятаєш чимало такого що могло б доповнити мою розповідь. Твоє слово могло б додати вагомості викладеному мною матеріалові.

Олексій: В мене багато особистих справ і я ще не певен, що знайду час на написання спогадів. До того ж, що хорошого я можу згадати після того як ти написав про все найкраще котре там було. Зате темні сторони цього селища ти обминув.
Так, наприклад, ти не помітив однієї обставини: тамтешніх дітей було мало і з року в рік їх ставало менше. Сім'ї з дітьми поволі покидали селище. Власне в наш час воно уже помирало, бо жити в старих котеджах було іноді просто нестерпно. Ти ніколи не жив там, а мені якось довелось у ньому ночувати. Скажу одне: як його мешканці там спали? Мене постійно будили безперервні марші щурів.

Володимир: Але все-таки мешканці селища й актори дарували радість людям, попри те що жили в страшних умовах.

Олексій: Ага, особливо, коли знаєш звідки йшло "джерело" цієї радості. Перебуваючи в селищі ти ніколи не відчував, що ніби починаєш бачити сни на яву? Чи не бувало в тебе такого, що раптово починався провал в марення?

Володимир: Можливо, адже селище було містичним місцем. Такі називають енергетичним скупченням або місцем сили.

Олексій: О ні, причини цього суто матеріальні. Пригадай такий момент: у селищі були металеві поємники в яких постійно горіли вогнища. Там палили канабіс. Згадай що повітря довкола селища було аж просякнуте солодкуватим запахом горілої коноплі. Це було таке масове вдихання маріхуани, що куди там Амстердаму. Не дивно, що кожного хто там побував хоч раз тягнуло туди знову і знову.

Володимир: Я не буду з тобою сперечатися щодо цього, але в селищі проходили і театральні вистави, і відбувалися циркові номери. Одні канатоходці чого варті. Не кажучи вже про ведмедя дядька Роми... Згадай які яскраві були вечори із заклинателями вогню, із бенгальськими вогниками й салютом на 7 листопада, 1 січня і 9 травня. Не можна зводити все до вогнищ із коноплею.

Олексій: Тут ти правий. Більше того, я не побоюся сказати, що селище каббалістів - це було не лише те місце де відбувались чудеса, але й можна було чудити. Причому безкарно. Я гадаю саме тому власті й знищили цей осередок вільнодумства.

Володимир: Так. І ти тоді розповідав мені про аргентинців, які сказали що ти живеш в Україні і маєш любити свою землю. Це особливо актуально в наші дні, коли нам говорять, що Україна - це тільки кілька областей біля Києва, а все інше, мовляв, Новоросія. Тим більше наші діди, що воювали в УПА, дружили між собою, а їх приятелями були діячі колишнього підпілля були діячі колишнього підпілля ОУН на Донбасі.

Олексій: ... Я можу написати про це. Тільки удвох ми нікого не переконаємо в правоті написаного. Нам скажуть: ви два придурки, що розповідаєте нам свої дитячі фантазії. Тому тут залишається лише жанр фентезі в стилі "Чарівної крамнички" Герберта Уелса чи "Ста років самотності" Габріеля Гарсія Маркеса. Мало хто знає, що місто Макондо з останнього твору зветься Аракатака і воно досі стоїть на своєму місці. Ніякий вихор його не стирав з лиця землі. От тільки наше Макондо зніс вихор людської злості та байдужості і було б нерозважливо переконувати людей в справжності його існування. Хай сприймають наші розповіді як казку, хоча й із сумним кінцем. До того ж як історик історику можу сказати, що шість тисяч років тому в Європі існувала ціла країна "каббалістів".

Володимир: Що ти маєш на увазі?

Олексій: Я маю на увазі культуру Кукутень-Трипілля, де була високоякісна розписна кераміка, до того ж створена вручну. Також трипільці будували на українській та румунській землях протоміста з двоповерховими будинками, що як видно зі знайдених макетів також мали розписи на стінах.

Протоміста на десятки тисяч мешканців через 50-70 років, коли довколишні поля виснажувались і не приносили врожаю. Тоді мешканці переселялися на інше місце і починали все з початку. Так що Каббала, можливо створена і не семітами... Однак кожен народ мав свою власну каббалістику, яку після християнізації було відкинуто як язичництво. Вкотре нам лишаються тільки припущення та здогадки.

Володимир: То ти напишеш продовження?

Олексій: Швидше за все так. Моя повість називатиметься "Зоряний циган". Хоча це поки що тільки робоча назва.

Як ви вже зрозуміли, автор не ставить мети довести справжність існування селища Десята шахта й міста Вуглеград. Навіть Вова Рівчак і Олексій Перехрест можуть бути вигадкою автора аби подати одні й ті аспекти під різним кутом бачення. Твір "Десята шахта" в основному присвячений каббалістам, родині Рівчаків, трохи розповідає про старовірів Донбасу із Сіпягіного (насправді селище Ольховатка під Дебальцевим) і ще менше про дільничного Бергера та Йоханеса фон Шульца. Ну ще про сусідів Магеровських. Далі - все. Ні місто Вуглеград, ні люди що в ньому живуть не вказані.
"Зоряний циган" покликаний надолужити цю прогалину: він розповідатиме про людей що населяють Вуглеград: євреїв, циган, росіян, українців. У ньому селище Десята шахта лише тло довкола якого відбуваються описані події. Прототип Вуглеграда є на мапі України, його схожість із ним настільки разюча що її не може не помітити кожен хто там живе. Визначивши паралель Дніпра можна легко дізнатися яке місто півночі Донеччини на ній розташоване та ще й так щоб з південно-західного боку від селища Федориха лишалось озеро Клебан-Бик. Багато людей які там жили мали своїх прототипів чиї змінені імена фігурують на сторінках повісті. А може то все вигадка. Ну що ж, читайте як вигадку.

Ще одне. Мої персонажі говорять так як мають говорити, особливо шахтарі й копровщики. Тому інколи на сторінках зустрічатимуться матюки. Відтак, кого це ранитиме прошу цього не читати. Як казав Гашек про свого Швейка, моя книжка не підручник для гарних манер.

Або ще розповім вам момент з життя Мікеланджело Буонаротті. Коли він розписав сикстинську капеллу папська курія тицьнула йому в голі тіла воскреслих на Страшний Суд. На це майстер відповів: "Спершу виправить людське життя, а переробляти картини штука неважко". Я не такий талановитий як Мікеланджело, але притримуюсь його думки.

Коли я пишу ці арабески, то позиційна війна на Донбасі переросла в широкомасштабне вторгнення яке загрожує повністю знищити регіон. І таким як він був уже ніколи не відродиться. Це як і Друга світова війна, - війна-знищувач, на шальках терезів існування українців як народу. Чому так сталося я розповім наприкінці. Та я думаю що Україна збережеться, бо в небесах існує ще одна українська країна - затоміс "Вирій" і вона не дасть зникнути нам. Тому я вірю що ту темну силу яка пішла на нам ми здолаємо. Про іншу Україну в шрастрах я згадую один-два рази в якості підвалин на яких стоїть будь - яка державність в нашому світі. Хочете дізнатися більше - читайте "Троянду світу" Данила Андреєва, а я розповідатиму тільки те що бачив сам (або придумав кому як зручно).

Отже, ",був травень 1985 року ... і Максим Леонтьєв студент філфаку Донецького державного університету готувався до дипломування і поїздки до шахтарського міста Вуглеград на півночі області..."

Буде в цій повісті й мінотавр, і напівігви, і ведмідь і багато всілякої дивини. Отже, розпочалась сама повість.

Ще. Повість моя розповідає про каббалістів, а не Каббалу тому за винятком окремих моментів ви не знайдете нічого про віровчення. Власне, автор його не знає і не шкодує.

Розділ перший. Вуглеград місто відоме всьому світу

Був травень 1985 року. Ще існувала велика країна Союз Радянських Соціалістичних Республік, щоправда вона доживала останнє десятиліття, але про це мало хто тоді здогадувався. На південному заході СРСР розташувалась країна поменше - Українська Радянська Соціалістична Республіка, вона мала своє представництво в Організації Об'єднаних Націй і доволі розвинуту промисловість. В інших відносинах це була тиха провінція. Як казав Михайло Жванецький якщо до Москви приїжджали за ковтком свободи, то до Києва приїжджали за задухою. Східна частина Дніпропетровщини, Донецька і Луганська області утворюють специфічний регіон, що називається Донецький вугільний басейн або скорочено Донбас. Колись на початку XX століття його називали "Нова Америка" та "Енергетичне серце Росії". У восьмидесятої роки часи Донбасу як вугледобувного регіону минули і він почав занепадати, хоча це помічали одиниці.

Отже, був травень 1985 року. Стояв спекотний день і вікно кімнати студентського гуртожитку було відчинене навстіж. Біля нього стояла дівчина і курила, дивлячись на кущі бузку які цвіли за вікном. За столом сидів хлопець і розкладав папери чорнетки своєї дипломної роботи. Дівчина повернула голову в бік хлопця і запитала:

- Максе, куди тебе відправляють на розподіл після дипломування?

Хлопець склав папери і, повернувшись обличчям до дівчини, відповів:

- Мені сказали, що я буду вчителем російської мови та літератури в одній із середніх шкіл Вуглеграда.

- Ти з глузду з'їхав?! Навіщо тобі здалася ця діра? Звернись до мого батька, в міськком партії і тебе залишать в Донецьку або направлять до Маріуполя. Ти ж знаєш як я люблю море...

- Віола, я цього не робитиму. Не місце прикрашає людину, а людина місце. Якщо мене відправлять працювати в шахтарське містечко я відпрацюю встановлений термін. Та й Донбас хочу роздивитись.

- Максиме, ти там зіп'єшся від туги. Там увечері нікуди піти. Почнеш квасити з шахтарями й закінчиш алкоголіком.

Максим встав і хотів обняти Віолетту.

- Я не люблю горілки, ти ж знаєш. А кінотеатри щоб піти знайдуться й у Вуглеграді. Я думаю, що там знайдуться й дискотеки в місцевому будинку культури.

Дівчина загасила недопалок і подивилась в очі Максиму.

- Ти підеш до мого батька й попросиш його не відправляти тебе у Вуглеград?

Проте той твердо стояв на своєму.

- Не піду. Я принижуватись не буду.

Вона розвернулась і пішла до дверей.

- Ну, як знаєш. Тільки їдь туди без мене. Не приходь до мене і не телефонуй, - промовила перед тим як вийти в коридор.

Максим хотів її перейняти, але Віолетта швидко вибігла на сходи й вискочила на вулицю. З розгубленим виглядом майбутній філолог всівся за стіл і намагався вичитати свій диплом. В такому стані його знайшов однокурсник і друг Женя Туманов.

- Чому ти такий кислий? - запитав він Максима.

- Віолетта пішла від мене. Сказала, якщо ти обрав Вуглеград, то я йду від тебе.

Женя поплескав Максима по плечу.

- Та це добре. Я давно казав: ця вертихвістка тобі не пара. А Вуглеград не таке вже й погане місто. Я теж туди їду тільки вчителем української мови. Загалом до цього місця їдуть з усієї країни і навіть з-за кордону.

- Що їх туди тягне? Екзотика білої гарячки в шахтарів?

- Що їх туди тягне я тобі не скажу, бо ти ще вважатимеш мене божевільним. Усе сам побачиш на власні очі коли ми туди приїдемо.

Швидко проминув травень. Максим і Женя захистили свої роботи на "відмінно". Відгуляли випускний, де Віолетта прийшла зі своїм новим кавалером, що мав чорну волгу.

-Швидко ж вона мене забула, - сказав Максим, дивлячись їм услід.

- А ти як гадав, - підійшов до нього Женя. - Вона не з тобою першим крутила романи на курсі. Таких дівчат треба уникати як вогню.

Женя подивився на кишеньковий календарик і продовжив:

- За два тижні ми з тобою від'їзджаємо у Вуглеград.

Рівно через два тижні вони збирали у валізи свої нехитрі пожитки.

- Прощавай університет, до побачення Донецьк, - промовив Максим, застібуючи валізу. - Ми від'їзджаємо на периферію.

- Я кажу тобі ти не пожалкуєш, - відповів йому Туманов. - У Вуглеграді можна зустріти знаменитостей. Бува, вони приїжджають туди по кілька осіб на день.

Далі вони сіли на автобус і, проминувши Київський проспект, приїхали на автовокзал Путилівський. Перед касою, де продавали квитки на Вуглеград, стояли дві групи іноземців. З першого погляду було видно що це поляки і мадяри.

- Щодо туристів ти не збрехав, - промовив Максим, - от тільки чому вони туди їдуть ти нічого не сказав.

- Навіщо розповідати, коли ти можеш побачити всі тамтешні принади на власні очі, - Женя вперто не хотів нічого говорити заздалегідь.

Вони сіли на автобус, який рушив Ясинуватським шосе. Поза вікном пропливали шахтарські селища й містечка, залізничні переїзди, терикони й кліті з копрами. Далі потягнулись пагорби Донецького кряжу, сині стрічечки річок які шосе перетинало по мостах.

Проїзджаючи одне з шахтарських селищ, вони побачили залізничні колії, що йшли на якусь шахту втиснуті в просторі між шосе та подвір'ями місцевих жителів.

- Не хотів би я тут жити, - сказав Туманов. - Крім того що за парканом постійно стуготять поїзди, існує ризик вийти з двору і потрапити під тепловоз.

- Тут люди звикли, - відповів йому Максим. - Виходячи, вони роздивляються навсебіч.

Проїхавши Сергіївку, що була містом-супутником Вуглеграда, автобус в'їхав до південної околиці міста і зупинився на новому автовокзалі біля якого розташувався тролейбусний розворот. Вийшовши з автобуса, друзі вийшли на зупинку.

- Тролейбусні лінії тут провели нещодавно, - сказав Туманов. - Нам треба на той мікрайон що має назву Заяружжя.

Вони сіли на тролейбус, що рушив вздовж вулиць міста.

Максим дивився у вікно.

- Монументальних пам'яток культури достойних того щоб сюди приїжджали іноземці я не бачу, - промовив він. - Більшість будинків збудовані в шестидесяті - семидесяті роки. Найдавніші- післявоєнна доба.

- Те що притягує туристів знаходиться не в центрі, а на околиці, в шахтарському селищі Десята шахта, - відповів йому Женя.

Тролейбус перетнув залізничний переїзд і зупинився на зупинці Заяружжя. Друзі вийшли і рушили до школи, завітавши до дирекції, вони пред'явили свої документи. Вийшовши зі школи, вони рушили до готелю.

- Найближчими днями розпитаємо про квартиру, - сказав Туманов. - Бажано щоб це було тут на Заяружжі, щоб нам можна було недалеко ходити до школи.

- Ну що, йдемо до того про що ти казав, - промовив Максим.

- Зачекай, спочатку відпочиненомо, пообідаємо, а через години півтори - дві підемо.

За десять хвилин вони обідали в невеличкому кафе, споживаючи український борщ, пшеничну кашу та салат з капустою, а також запиваючи це двома кухлями донецького пива "Добрий Шубін".

- Сподіваюся, наше студентське голодування скінчилося, - сказав Женя Туманов. - Тепер ми отримуватимемо, хоч і невеличку, проте зарплатню.

- А я сумніваюся, - відповів йому Максим. - З продуктами навіть в обласному центрі дуже сутужно, а тут, у провінції, мабуть іще гірше. В магазинах була одна горілка, тепер із нею починають боротися.


- Нічого, тут поблизу старого центру міста (у Вуглеграді їх два старий і новий) є автостанція, а біля неї базар, де можна знайти все що схочеш.

Поївши і заплативши, колишні студенти вийшли і пішли в бік приватного сектору, минаючи асфальтовані і бруковані вулиці, вулички та провулки. По середині вулиць були прокопані рівчаки, куди в дощ стікала вода, з обох боків розташовувались подвір'я відгороджено високими дерев'яними парканами, пофарбованими, або ні.

По обидва боки вулиць росли дерева, особливо високими були тополі, під ними були розбиті квітники. Пройшовши з півтора десятка вулиць, вони побачили високий терикон з горбом нагорі.

- Це терикон Десятої шахти, вона ще працює, але вже свій останній період, - промовив Туманов. - Нагорі горб, який утворився внаслідок обвалу породи, коли рівнями вершину. Порода завалила трактор і тракториста який його вів.

- Так, страшно так загинути, - сказав Максим.

Аж ось на вулиці Карла Маркса попереду замайоріли маленькі дерев'яні будиночки з гостроверхими дахами. Між ними ходили люди, поруч стояли ятки, де торгували якимись сувенірами.

- Це воно, - сказав Туманов, що, як виявилось, добре знав дорогу.

Підійшовши ближче, Максим побачив що це котеджне містечко збудоване ще в хто зна які часи. Стіни будиночків були розписані найхимернішими орнаментами: на першому були намальовані бубни, на другому - чирви, на третьому - піки, на четвертому - трефи. Крім карткових мастей, стіни сусідніх котеджів були розписані різнокутними зорями, небаченими деревами, дивними птахами з людськими головами.

- Не дивуйтеся люди, - сказав чоловік високого зросту в білій сорочці й чесукових штанах із капелюхом на голові. - Те що ви бачите є символами іудейського містичного вчення Каббала, що базується на символічному прочитанні біблійних книг. Це селище каббалістів якому вже майже сто років. Заснували його власники Десятої шахти брати Синявські.

Женя Туманов підійшов ближче і потис руку чоловікові.

- Доброго дня, дядьку Афанасій. Я, Євгеній Туманов, був у вас минулої осені. Тепер ми з моїм другом і однокурсником Максимом Леонтьєвим закінчили університет і приїхали до вас в якості вчителів. Він викладатиме російську мову і літературу, я - українську мову і літературу.

- Я радий бачити вас і вашого друга. Мушу одразу підкреслити, що ви в нерівному становищі. Максим отримуватиме більше, і його предмет є обов'язковим для вивчення, а ваш Женю, - ні.

- Нічого, і на мою долю щось перепаде. Я хоч і росіянин за походженням, але вихований в пошані до всіх культур і мов нашого великого Союзу.

В цей час до дядька Афанасія підійшов один з туристів і запитав:

- Чи є у вашому селищі синагога?

Афанасій зітхнув і промовив:

- А синагоги, пішта Дьордь, в нас давно немає. В тридцяті роки її закрили й знесли. Та й не євреї ми більше... Це печальна історія, ми у війну мусили відмовитись від свого єврейства, стати росіянами, українцями, татарами. В нас не було вибору бо це було питання життя і смерті. В дитинстві я мав ім'я Давид, а Гнат, - він кивнув у бік чоловіка що мав єврейські риси, звався Аарон.

До них підійшов американець і промовив:

- Виходить тут на Донбасі як і в нас "плавильний котел": всі національності переплавляються в єдину радянську націю.

На це йому відповів Гнат:

- Містере Джон, "плавильний котел" у вас в Америці, а в нашій країні бетономішалка. В нас обставини про які ще не час казати, позбавили людину її коренів, примусили тікати світ за очі. Тому люди забули про своїх предків і живуть одним днем, ніби після них потоп.

Розмова ставала різкою і могла мати неприємні наслідки, і щоб уникнути цього Женя сказав Афанасію:

- Розкажіть нам щось з історії Донбасу. Я знаю ви дуже добре розповідаєте.

- Вибачте, але я сьогодні не маю настрою щось розповідати, - спробував відмовитись Афанасій.

- Справді, дядя Фоня, - підтримав Женю хтось із місцевих. - Розкажіть нам. Ми любимо вас слухати. Та й не тільки ми, але й студенти вашого училища теж люблять це.

Врешті Афанасій згодився.

- Ну добре, - промовив він.

Всівшись на табуретку, яку йому дбайливо хтось із сусідів, Афанасій почав розповідати.

Розповідь дядька Афанасія

Донецький степ - це частина великого степового простору, що простягається від Монголії до Угорщини. Влітку в ньому виростали високі трави у людський зріст, які в липні - серпні вигорали повністю. З найдавніших часів по цьому степу мандрували різні кочові народи: кіммерійці, скіфи, сармати, гунни, авари, хозари, печеніги, половці. Останні створили велику степову імперію Дешті-Кіпчак і мали на терені сучасного Донбасу міста Шарукань, Сугров і Балін про які говориться у давньоруських літописах. Заходили в донецькі степи і слов'яни. Це були бродники - мандрівні мисливці і рибалки, що жили переважно по берегах річок. Монголо-татарська навала вигнала половецьке та руське населення Степу і наш край став називатись Диким Полем, де кочували ногайські татарські орди.

У XVII - XVIII століттях на теренах сучасного Донбасу з'являються втікачі з українських земель, де панували польські феодали. Це були запорозькі козаки, що створили на Донеччині Кальміуські паланку з центром в містечку Домаха на місці сучасного Маріуполя. Таким чином вони розширювали територію Російської держави до якої Гетьманщина і Запорожжя входили в якості автономій. Саме козаки заснували слободу Заяча Балка, розташовану за двадцять кілометрів на схід від нас. Вихідці із Заячої Балки на березі річки Кривий Торець збудували хутір Горпинівка, біля якого наприкінці XVIII століття було знайдено поклади кам'яного вугілля. Пастухи що пасли свої стада палили на вогнищах чорне каміння з балок. Вже у тридцяті роки ХІХ століття біля хутора Горпинівка, що вже став селом, знаходилось кілька десятків дрібних шахт, де добували понад двісті тисяч пудів вугілля на рік. Залишки цих шахт можна побачити в степу і на подвір'ях господарів на околицях міста. Це були нори в які небезпечно було спускати бо загроза бути похованим заживо була постійною. Саме тому їх назвали "мишоловками".

У 1883 році французькі підприємці будують шахту "Центральна" біля якої виникає шахтарське селище Горпинівський Рудник. Воно складалося з добре облаштованої інженерної колонії, де мешкало керівництво шахти та інженери та шахтарських землянок. В селищі було чотири вулиці: Старі мазанки, Нові мазанки, Лисячі нори, Собачовка. Вхід на територію колонії шахтарям та членам їх сімей було заборонено. Робочий день на шахті тривав по 12 - 13 годин, вимотуючи всі сили шахтарів. Безкінцеві штрафи й побори забирали значну частину невеличкого заробітку робітників.

Ніякої механізації на шахтах не було: виїмку, відкачку, відвантаження робітники виконували вручну. Про техніку безпеки і поняття не було. Забої і каліцтва в шахті були повсякденними явищами. Отримавши інвалідність, робітник був приречений на голод, оскільки ніякої допомоги від підприємства не отримував.

Переважна більшість шахтарів були неписьменними і, отримуючи гроші від артільщиків, вони ставили у відомості хрестики. В селищі було відкрито початкову школу на сто учнів у якій працювали лише двоє вчителів. Також існували церква і одноповерховий клуб. Лазні щоб відмитися від вугільного пилу й кіптяви від гасових ламп не було.

Крім землянок і мазанок для шахтарів були збудовані бараки, де мешкали майже сто робітників. Спали вони на нарах позмінно. Ні столів, ні табуреток не було. Епідемії інфекційних хвороб були звичним явищем, від них помирало 500-600 людей на рік. Багато шахтарів хворіли на туберкульоз. Безкоштовна медична допомога була відсутня, хоча з заробітку на медицину відраховували щомісяця десяту частину.

Поруч, як я вже казав, існували шахти дрібних шахтовласників. Одними з них були брати Анджей і Тадеуш Синявські, що приїхали на Донбас із Польщі. Їм належали шахти номер десять, одинадцять і дванадцять. Саме завдяки ним з'явились ми. У восьмидесяті роки минулого століття з Поділля на Донбас втекло від погромів кілька єврейських родин. Оселившись на Горпинівському Руднику, що нині носить назву місто Вуглеград, вони стали бухгалтерами і рахівниками. Для них Синявські за німецьким проектом збудували ці котеджі, стіни яких малярі прикрасили каббалістичною символікою. Через деякий час наші зрозуміли, що їх і тут почнуть бити тоді наша молодь пішла під землю в якості штейгерів* і простих робітників. Шахтарська праця і зараз є однією з найважчих, а тоді вона була просто каторжною. Проте люди освоїлись і згодом стали працювати незгірш од місцевих..

Максим сидів і слухав оповідача. Його забивав гіркувато-солодкий запах якоїсь паленої трави і він незчувся як сп'янів.

Це помітив Гнат і штрикнув Євгена.

- Твій приятель провалюється у сон наяву. Забирай його.

Женя торкнувся Максима.

- Нам час іти. Пробачте дядьку Афанасій, вас ми послухаємо іншим разом.

Вони попрощалися і пішли.


* Штейгер - майстер, начальник зміни.


Розділ другий. Декілька слів про себе та наших рідних і їхніх друзів

У середині травня 1985 року мене майже дворічною дитиною привезли до Вуглеграда до дідуся і бабусі. Я нещодавно навчився ходити і вже розбірливою говорив.

Мій дідусь Яким Семенович Перехрест походив з одного невеличкого села у Волинській області. Під час Другої світової війни він воював проти нацистів та польських збройних формувань у лавах Української повстанської армії і в 1944 році був взятий у полон загоном НКВС. Відбувши тринадцять років на півночі Красноярського краю, він ще п'ятнадцять років прожив в околицях міста Норільськ разом із родиною. Потім дідусь вирішив повернутись до України, але на Волинь шлях йому був закритий і він був змушений обрати для проживання місто Вуглеград Донецької області.

Програна національно-визвольна боротьба і роки ув'язнення відбились на характері мого дідуся: він рідко усміхався і відпускав злісні коментарі щодо того як живуть люди і що в них у голові.


- Моя країна Україна, - казав він. - Але вона рідко виходить за межі нашої кухні.

- Що ж це за країна така, коли вона вміщається в одній кімнаті? - питав я.

- Значить сталось так, що вона існує тільки по наших кухнях.

Я хотів розмовляти як говорив дідусь, а він розмовляв українською мовою.

- Говори по-російськи, по моєму тут говорить не можна, - сказав дід. - Бо це Донбас (най би він крізь землю провалився).

- Чому не можна?

- Не можна, бо за українську мову тебе тут уб'ють.

- Та хто мене уб'є?

- Тут багато таких, кому Україна як кістка в горлі. Одні Канавіни чого варті. Заріжуть тебе і нічого їм за це не буде, бо в них всюди зв'язки, - з цими словами дідусь штрикнув мене під ребро зворотнім кінцем виделки (ми саме снідали).

- Діду, боляче - промовив я, збираючись заплакати.

- Ще не так буде боляче як тобі увігнуть сюди ножа.

Зараз я розумію наскільки важко було йому забороняти мені говорити українською, бо Україну він дуже любив.

Моя бабуся Ніна Степанівна Федоряк-Перехрест походила з того ж села що й дідусь. Вона поїхала за ним у вигнання з моїм малим батьком на руках. Після того як дідусь звільнився з табору народилася сестра мого батька тітка Євгенія. На час моєї розповіді вона жила в Одесі і приїжджала до Вуглеграда час від часу.

Бабуся на той час заміняла мені маму: вона вкладала мене спати, співала колискові, і носила на руках. Іноді вона сварила і навіть карала мене та я на бабусю не ображався.

Батьки мої Перехрест Іван Якимович та Степова Віра Дмитрівна виїхали з Вуглеграда до Дніпропетровська ще у семидесяті роки. На час моєї розповіді батько будував газопроводи що постачали блакитне паливо на Захід, бо Радянському Союзу конче були потрібні гроші аби закуповувати в США зерно і вершкове масло в Голландії (про те щоб підняти власне сільське господарство не було й мови). Мати працювала науковим співробітником в галузі хімії і в той час жила у Єревані. Батьки приїжджали лише час від часу щоб побачити мене та діда з бабою.

Також у місті за циганською слобідкою жили рідна сестра моєї бабусі Олійник Серафима Степанівна та її чоловік дід Євген. Обидва працювали на шахті Один-один біс тільки не шахтарями. Дід Женя покинув роботу під землею, бо захворів на легені. Ще він мав звичку заливати за комір, але про це я докладніше розповім далі.

В баби Сіми та діда Жені було двоє дітей Анатолій і Марія, якій у 1985 році було п'ятнадцять років. Щодо дядька Толі, то він уже був одружений і мав дочку Ліну, що була моєю троюрідною сестрою.

На Федорисі, на вулиці Покришкіна жила інша моя бабуся Степова Діна Миколаївна, мати моєї матері. Вона прожила досить довге життя і бачила війну, блокаду й бомбардування Ленінграда, голод і тяготи післявоєнного життя. В Архангельській області вона познайомилася із моїм дідом Степовим Дмитром Петровичем якого туди відправили у заслання як остарбайтера. В них народилося двоє дочок: моя мати Віра та тітка Світлана. Сам дід Дмитро не дожив до мого народження і я бачив лише його портрет та газетні вирізки з "Вуглеградця", де розповідалося про його роботу на шахті Один-один біс.

В діда були ще четверо братів: Данило, Олександр, Сергій та Іван (двоє останніх були дітьми мачухи, бо прадід був двічі одружений). У них були свої діти так що у Вуглеграді в нас живе чимало родичів, з яких я багатьох не знаю.

Також біля нас на Федорисі жив двоюрідний брат діда Дмитра Ктиторенко Володимир в якого був непутящий онук Вовка.

Є двоюрідний брат також і в мене - це Сергій Чижов, син тітки Світлани.

Тепер перейдемо до друзів мого діда Якима. За професією він був пічником. Складаючи пічки він водив знайомство з половиною Вуглеграда. Так, зокрема, його другом був завмаг у центральному універмазі "Москва" (не знаю, правда, як його звали). Завдяки ньому для мене завжди могли купувати іграшки (у восьмидесяті роки ледь не все було дефіцитом).

Водив мій дід знайомство із тогочасним секретарем міськвиконкому Володимиром Федоровичем Перекрестом. Останній казав що вочевидь хтось із його предків змінив одну літеру в прізвищі, а так ми, напевно, родичі. Власне, Володимир Федорович чимало зробив для міста: саме завдяки йому було прокладено тролейбусні лінії по Вуглеграда та на з'єднання із його супутником Сергіївкою (нині цей тролейбус вже не ходить). Також завдяки йому було збудовано чимало житлових будинків і величезний Палац культури шахти Центральна, що й нині є центром культурного життя Вуглеграда.

В ті роки ні про яке братство колишніх вояків УПА не могло бути й мови, але люди що були там збирались і обговорювали життя в країні. На нашій кухні збиралися дідові друзі. Никонор Олександрович Рівчак з яким дідусь познайомився ще у таборах (його онук Вовка тоді жив у дідуся і бабусі як я, і він склав оповідь "Десята шахта") та місцевий оунівець Сергій Крижан, чиї онуки в часи незалежності стали членами місцевого осередку ВО "Свобода".

Відбувши терміни ув'язнення й заслання, вони збирались, згадували минуле і говорили про нинішнє життя.

- Знаєш Якиме, - казав Никонор Олександрович. - Найближчим часом годі сподіватись на якісь зміни. Я тобі так скажу: добре що є хоч Радянська Україна. Вірю що хоча б за наших онуків вона стане самостійною державою, а доти лишається берегти те що є.

Дід у свою чергу відповідав йому різко:

- Якщо йти на угодовство з цією владою, Никоноре, то взагалі не залишиться нічого. Пам'ятаєш наше життя під Норільськом, як під час повстання вони давили танками жінок і підлітків і це вже було за Хрущова який був ніби лібералом.

- Так, але говорять що йдуть зміни. Може станеться диво і ми побачимо як тюрма розвалиться.

- Я їм все одно не вірю, в Росії вся демократизація закінчувалася ще більшою тиранією.

Я тоді був разом із ними, але не розумів все що вони кажуть. Та дідусь мене попередив щоб я ніде не казав про що вони тут розмовляють.

- Зважай онучку, що дятлів які стукають в нас більше ніж дерев на яких вони сидять, - мовив дід. - Як казали в нас у таборі, їж пиріг з грибами, а язик тримай за зубами.

Ну й нарешті ще одним другом нашої сім'ї був Віктор Андріанович Магеровський. В нього були син Женя та онучка Аня яку я майже не пам'ятаю. Він рідко заходив до нас. Саме Віктор Андріанович передбачив швидкий занепад Донбасу. "Оскільки на верхніх горизонтах все вугілля вже вибрали, а добувати на нижніх настільки затратно, що кузбаське вугілля куди дешевше, бо добувається кар'єрним способом" - говорив дід Віктор.

От власне всі наші родичі та друзі діда.


Розділ третій. Що краще для хлопця: сидіти вдома чи гуляти по вулицях

Того ранку я встав, мене одягли і я вибіг на двір. Надворі біля будки сиділи наші собаки - величезна (як на мене) Альма та її син Тузік. Я підбіг до них, але вони одразу ж забігли в будку. Мені хотілось дістати Тузіка та Альма рикнула на мене і я підбіг до хвіртки. Вона виявилась відчиненою і я вийшов на вулицю. Переді мною постала наша Жовтнева по якій ще тоді час від часу проїжджали машини. Праворуч від нашого двору тягнувся досить широкий і глибокий рівчак по якому протікав струмок. Вовка дав йому назву Огурєчка, що ж нехай буде Огурєчка, хоча я не пам'ятаю щоб він якось називався. Струмок цей підбігав до дороги й біг під місток щоб вибігти на іншому боці й зникнути у дворах. Пам'ятаю як я любив дивитись крізь щілини водостоку як унизу біжить вода. Мені й зараз здається що час це теж річечка по якій безперервно рухається все.

Ліворуч від нашого двору розташувались акації за що цю частину вулиці прозивали "Одесою". Був кінець травня і дерева стояли заквітчані. Стрімкий східний вітер розносив довкола п'янкі пахощі. Я біг уздовж дерев та парканів дворів вулиці. Попереду вулицю перетинала залізнична колія біля якої стояла недобудована будка стрілочника.

"Цікаво, чому тут одна колія, там де я жив раніше, їх було три" - думав я, перетинаючи рейки.

Здалеку пролунав гудок, наближався поїзд. Синій тепловоз ТГМ 6А котив за собою вагони з лісом та вугіллям. Зі стукотом й гуркотом пройшло п'ятнадцять - двадцять вантажних вагонів.

- Альоша! Альоша, вражий сину, - почув я здалеку стривожений голос бабусі

Вона йшла вулицею в бік переїзду.

- Хто тобі дозволив вибігати на вулицю?! Чи не я вчора казала щоб ти не підходив до цього переїзду один, - бабуся взяла мене за руку і повела додому.

- Якиме, зачиняй хвіртку, я знайшла його аж за рейками, - сказала вона дідові.

- Ніно, якщо він постійно сидітиме вдома, то виросте домашнім хлопчиком. Нехай гуляє за двором. Тільки до переїзду не підходь, бо там загинуло дуже багато людей.

Так я і став гуляти перед двором, заглядаючи в струмок.


Розділ четвертий. Ранок у селищі каббалістів


За два дні Максим Леонтьєв і Женя Туманов знов прийшли до селища. Виявилось що Десята шахта має два терикони великий з горбом і малий. Неподалік від малого і розташовувались котеджі. При наближенні до селища Десята шахта вони чули пісню, що виконувалась десятками голосів.

Так было и будет сквозь тысячи лет
Уйдут в небытие те кто были царями,
А утро дарует нам солнце и свет
И купол небес что синеет над нами.

Империи, царства - все тлен, суета.
Не сломят они законов природы:
Великим богатством человека всегда
Была, есть и будет одна лишь свобода.

В зелёных степях что-то шепчет ковыль
Извечный хозяин донецкого края
Все злато и камни дорожная пыль,
А праведный труд никогда не сгорает.

Так было и будет сквозь тысячи лет
Рассылаются в прах те кто были врагами
Запомни лишь ветхий как вечность завет
Что счастье себе создаём лишь мы сами.

Вийшовши на майдан з декоративними ліхтарями вони побачили мешканців селища.

- Вітаю вас, - сказав дядько Афанасій. - Це наш гімн, з його співу ми починаємо ранок нашого селища.

- Добре, тільки я розумію як це "счастье себе создаем лишь мы сами"? А як же Бог, що є господарем усього сущого, - спитав хтось із перших гостей.

- Бог, чоловіче, не нав'язує людям свого бачення щастя, - сказав дядько Афанасій. - Він лише допомагає праведним людям досягти щастя. Кожна людина має своє власне уявлення про щастя.

Потому він додав:

- Сьогодні ми вітаємо вас у нашому селищі, де ми граємо в Олірну - перший зі світів просвітлення.

- В Олірну? - запитав Максим.

- Так. В індуїзмі та ісламі, а також інших релігіях говориться, що планета Земля складається з багатьох світів. У першій половині ХХ століття жив російський філософ - містик Даниїл Андреєв, який після війни, перебуваючи в ув'язненні написав свій найвидатніший твір "Троянда світу", котрий прочитали ми. В ньому сказано що у Землі налічується 242 різноманітних виміри. Автор назвав цю систему брамфатурою. Гнатюк, подай-но сюди матрьошку.

З цими словами він взяв до рук матрьошку розписану якимсь дивним химерним візерунком і почав її розкладати, виймаючи матрьошки поменше.

- Приблизно так само складається й брамфатура - це сфери світів, що вкладаються одна в одну. Проте їх можуть побачити лише духовно розвинуті особистості. Наш світ, який Андреєв назвав Енроф ділить брамфатуру на світи розташовані угорі - світи просвітлення і підземні світи відплати.

Протягом окремих днів ми моделює перші п'ять світів просвітлення - Олірну, Файр, Нертіс, Готімну та Затоміси. В світи відплати, що розташовані унизу, ми не граємось, а виміри вище від затомісів у "Троянді світу" не описуються, а тільки називаються.

Афанасій відклав убік матрьошку і продовжив:

- Олірна - це перший зі світів куди потрапляють душі померлих не обтяжені гріхами або ті що розв'язали свою карму у верхніх світах відплати. Він схожий на наш, тільки в ньому замість пустель зелені луки, а замість джунглів - сади. В Олірні не живуть душі звірів, риб та птахів - вони потрапляють в інший світ - Ісонг, тому там не співають птахи, а ліси порожні. В "Троянді світу" сказано, що саме в цей світ спершу вознісся Христос, а його учні змогли бачити Олірну. Також там говориться що в цьому світі в прадавні часи жило праангельське людство та саме там існував Едемський сад. В Олірні душі померлих можуть бачити наш світ і своїх рідних яких вони залишили. Там вони чекають на них, а потім або переносяться у вищі світи, або повертаються в Енроф щоб розпочати нові життя.

Афанасій закінчив свою розповідь і відійшов у бік, Максим і Женя пішли за ним. Довкола смагляві люди (Максим лише зараз помітив що це були цигани) розпочали торгувати різноманітними сувенірами. До них підійшов Гнат.

- Але Олірна в нас не всюди, - сказав він і показав рукою кудись углиб котеджів. - Там в нас інший, темний світ, що має назву Дуггур.

- Гнате, не псуй мені настрій і не розбещуй хлопців, бо вони ще молоді, - сказав Афанасій. - Мені самому це не подобається та що зробиш, коли він під крилом злочинців, цей наш "квартал".

Він помовчав і сказав:

- На тому боці в нас живуть непорядні жінки, що "обслуговують" іноземців. Та не будем більше про це.

Женя підтримай його:

- Правильно, навіщо нам повії. Розкажіть, будь ласка, продовження історії Вуглеграда та вашого селища.

- Хлопчику, хочеш солодкої вати? - спитала вона мене, коли я сидів біля свого двоюрідного брата на залізній гойдалці на Федорисі.

- Хочу, Лєно, хочу, - сказав я.

- А що треба сказати? - мій брат був старше мене (приблизно одного віку з Лєною) і вже знав що слід дякувати.

- Він малий, ще не знає.

- Нічого хай вчиться.

Дід мій про це знайомство довго ще не знав. Тільки приблизно в той же час до Никанора Олександровича прийшла сусідка і стала нахвалювати Канавіних.

Дядько Афанасій подумав і промовив:

- В Олірні не говорять про погане та я намагатимусь згадувати про негатив якнайменше.

А Гнат тільки хмикнув:

- Грайся не грайся, як не називай наше селище, а трущоби лишаються трущобами, - і відійшов.

Афанасій озирнувся.

- Знаєте, тут ми будемо усім заважати.

Давайте відійдемо.

Вони покинули майдан і підійшли до котеджу де були намальовані персонажі казок Пушкіна: кіт на золотому ланцюгу на дубі, тридцять три богатирі, русалка на гілках, чаклун що несе богатиря та інші.

- Ось тут ми не заважатимемо і нам не заважатимуть. Ну що ж...


Продовження розповіді дядька Афанасія

Важкі умови життя спонукали шахтарів до боротьби за кращу долю. На початку ХХ століття рудники Донбасу сколихнули шахтарські страйки. Так, у березні 1903 року відбувся страйк робітників шахти Центральна, що вимагали підвищення оплати праці. Власті придушили виступ, багато шахтарів було звільнено.

Майже у той час на рудниках з'являються перші соціал-демократичні гуртки, що розповсюджували революційну літературу і вели пропаганду в робітничому середовищі. У 1904 році один з таких гуртків зібрався на маївку* в тому місці де зараз міський стадіон, але через сорок хвилин з боку Микитівки прийшов загін козаків, що розігнав маніфестацію.

З початком першої російської революції Горпинівський рудник охопили робітничі виступи. Макіївський комітет Російської соціал-демократичної партії керував боротьбою шахтарів із самодержавством. Було створено більшовицький осередок, розповсюджуватись листівки з гаслом "Геть самодержавство!", "Хай живе восьмигодинний робочий день!" "Земля селянам!" Шахти Горпинівського рудника охопили тривалі страйки. 16 лютого 1905 року директор шахти Центральна викликав до селища сотню козаків та роту солдатів, однак це не зупинило робітників. Було створено страйковий комітет, який висунув 32 вимоги політичного та економічного характеру. Влітку 1905 року було проведено декілька партійних зборів у довколишніх балках.

Під керівництвом соціал-демократів шахтарі Горпинівки активно підтримали збройне повстання на шахтах Горлівки в грудні 1905 року. Робітники Горлівки, Горпинівки, Макіївки, Гришиного, Дебальцевого та інших селищ приймали участь у боях за військові казарми. Повстання було жорстоко придушене, багатьох учасників засуджено до безстрокової каторги. Вісьмох повстанців повісили у вересні 1909 року за вироком військового суду в Катеринославі.

Революція зазнала поразки, але боротьба робітників і селян проти самодержавства не припинялась. Треба сказати, що і шахтовласник Тадеуш Синявський симпатизував польським соціалістам і потайки виділяв їм гроші. Його брат Анджей говорив йому:

- Ти допомагаєш політичним злочинцям. Хіба не краще боротись за покращення життя робітників мирним шляхом, виділяючи більші гроші на платню, ставлячи читальні та чайні замість шинків.

- А Польща? Вона так і буде під чоботом російського царизму? - питав Тадеуш.

- Царство Польське мав автономію і невідомо чи буде краще жити народ польський під владою російського царя, чи самостійним. Та й чи дозволять полякам мати свою державу кайзер та австро-угорський імператор...

- А малороси? Їм навіть вивчати свою мову не дозволяється.

- То ти заради одних малоросів хочеш зруйнувати державу?

Суперечки їх не мали кінця. Якось, коли брати грали в карти, Тадеуш поставив умову: якщо виграє він то Анджей заплатить революціонерам. Тадеуш виграв, а Анджей сказав йому:

- Ну ти й дурень. Ти ж не читав Карла Маркса. Якщо переможе твоя революція - в нас все відберуть.

- Власне, так воно і сталося. Шахти були націоналізовані у 1919 році і брати Синявські були змушені повернутись до Польщі. Там за колією ще досі можна знайти здичавілий сад їхньої садиби.

< Далі дядько Афанасій розповідав про революцію 1917 року, загін червоної гвардії та червоноармійський шахтарський полк, що бився з денікінцями, але для нас це не варте уваги. >

З початком індустріалізації на Горпинівському руднику до ладу стали нові шахти найбільшою з яких була Один-один біс. У 1928 році на наземній частині шахти Центральна сталася велика пожежа. Вогонь ледве не перекинувся на стовбур шахти. Причиною пожежі було оголошено диверсію і відбулись арешти так званих "шкідників", які стали першими жертвами сталінських репресій.

У 1930-ті роки робітниче селище набуло вигляду міста: з'явились широкі чітко сплановані вулиці, а в центрі було розбито парк.

У 1936 році робітниче селище Горпинівського рудника отримало статус міста і назву Вуглеград. Наприкінці 1930-х років було зведено прекрасний палац культури шахти Центральна, а також селище стаханівців. Напередодні війни наше місто мало п'ятнадцять тисяч мешканців.

22 червня 1941 року розпочалася війна. Палац культури став збірним пунктом для відправки на фронт і вернулося додому після війни менше половини. Наприкінці жовтня 1941 року італійські та румунські війська увійшли до Вуглеграда. Розпочався майже двохрічний період окупації. Власне, нам дуже поталанило, що до міста першими увійшли не німці, а італійці з румунами. Поки вони квартирували тут три тижні ми за допомогою міського паспортиста міняли свої документи.

- І поліцаї вас не видали? - спитав Женя.

- Поліцаї були місцеві. Вони все підтвердили що ми не євреї. Так і виникла побрехенька, що розписи нашого селища - витвір художника, який полюбляв абсент.

- І що? - знов запитав Женя - німці були такі дурні, що в це повірили?

- Принаймі зробили вигляд.

- Як же ваша молодь уникла розкриття під час медкомісій? Адже коли забирали до Німеччини йшов суворий огляд.

- Частина наших чоловіків пішла на фронт, а інша ховалась від німців. Та й після 1917 року настали такі часи, що далеко не всі дотримувалися обряду обрізання.


Потому дядько Афанасій розповідав про вуглеградське комуністичне підпілля та діяльність партизанів, але в пам'яті обох хлопців ця частина розповіді не збереглася. Мабуть тому, що ця сторінка історії мало чим відрізнялась від інших міст.


На початку вересня 1943 року з великими боями місто було визволене. При відступі німці зруйнували всі шахти, затопивши їх. Великих руйнувань зазнав і центр міста, нині названий старим. Було спалено палац культури і більше десяти років там стояв скелет будівлі який світив обгорілими вікнами. В теплу пору року за його руїнами збирались картярі, яких розганяли кінні загони міліції з палицями.

Восени 1943:року було вирішено відновити роботу спочатку на дрібних шахтах, а потім вже на великих. На початку 1950-х років було відновлено центр міста та майже всі великі підприємства.

Наприкінці 1950-х років у Вуглеграді поселили циган, які, побачивши наше селище відкрили тут самодіяльний театр та цирк. Саме завдяки ним до нас приїжджають туристи.

До дядька Афанасія підійшла красива молода дівчина і щось пошепки сказала йому.

Афанасій глянув на сонце і сказав:

- Ти права, Маргарито. Вже полудень, час починати працювати.

Він пішов додому й став виносити столик і два стільці.


* Маївка (вона ж робітничий Великдень) - свято Першого Травня.


Розділ п'ятий. День у селищі каббалістів


Дядько Афанасій гукнув Женю і Максима:

- Хлопці, поможіть, будь ласка, мені перенести столик на майданчик.

Вони взяли столик та стілець і понесли його до майданчика з ліхтарями.

Афанасій вийняв з кишені колоду звичайних карт і якісь чудернацькі карти з незвичайними зображеннями.

- Це італійські середньовічні карти Таро. Я ворожу нашим гостям і як говорять вони досить успішно. В кінці дня підходьте до мене я поворожу й вам.


Першим до нього підійшов чоловік із Бурятії і запитав:

- Чи скоро настане пришестя нового втілення Будди? Коли прийде матір богів Майтрейя?

Дядько розкинув карти, глянув на них і промовив:

- Років так через вісім буде оголошено, що прийшла мати богів. Причому буде це тут, в Україні, у Києві. Але насправді це буде мати козлів і зійде так само швидко як і прийде, а справжня Майтрейя прийде не в цю епоху.

В 1993-му році Максим згадав це передбачення дядька Афанасія, бо саме тоді з'явилась лжебогородиця Марина Цвігун зі своєю сектою.

Наступним був ревнивий чоловік, що хотів дізнатись чи зраджує йому дружина і якщо зраджує, то з ким. Дядько розкинув карти Таро і відповів що жінка йому ні з ким не зраджує, а таку вірність ще слід пошукати. Так раз у раз до Афанасія підходили нові бажаючі і ставили нові запитання, а він відповідав їм.

Аж ось до нього підійшли наш дільничний, місцевий німець Олександр Бергер та якийсь статичний високий чоловік з сивою головою.

- Доброго дня, дядьку Афанасій, - сказав Бергер. - Це полковник С*** з Ростовського облуправління УВС, він зараз у відпустці. В нього є одне питання над якими вони б'ються вже не один рік.


- Я не вірю в ворожіння, - відрізав полковник.

Однак Бергер не відступав.

- І все ж маю сказати, що дядько Афанасій рідко помиляється. Коли хворіла моя дружина і в неї підозрювали рак, він сказав що в неї онкології нема, а треба поїхати в Донецьк в таку -то лікарню до такого-то лікаря.

- Та ж є таємниця слідства, - не вгавав чиновник.

Дядько Афанасій перетасував колоду і промовив:

- А давайте я сам вгадаю, якщо таємницю розкривати вам не можна.

Він розкинув карти, оглянув їх і через хвилину продовжив:

- У вас в Ростовській області вже багато років орудує маньяк. Він убиває жінок та школярок. Я вгадав?

- Так... - спантеличено промовив полковник.

А дядько Афанасій говорив далі:

- Ви ще не один рік його ловитимете. Вбивця вже потрапляв у ваше поле зору, але експерти щось напартачили. Я не можу назвати його ім'я, однак можу відзначити що це не психічнохворий. В цієї людини (якщо можна його назвати людиною) проблеми в сексуальній сфері. Він не може задовольнитись звичайним шляхом із жінкою і задовольняє свою потребу в такий жорстокий спосіб.

Жені набридло сидіти й дивитись на ворожіння.

- Пішли подивимось на селище, - сказав він Максиму.

- Добре, зараз підемо, - відповів той.

Вони встали і пішли дивитись на циганів які торгували. Матрьошки які вони продавали були місцевого виробництва, їх виготовляли ті хто торгував. Інші ж сувеніри, а саме вітряки, калейдоскопи, іграшки купувались в іграшкових магазинах ("І як їм ще не пред'явили обвинувачення в спекуляціях", - подумав Максим). Один з торговців у клоунському вбранні пускав мильні бульбашки, забавляючи дітей.

Поруч на майданчику був прив'язаний... живий ведмідь біля якого стояв високий циган.

- Це дядько Рома, - сказав Гнат, який виявляється був поруч. - Раніше ведмедів було багато, але їх позабирали міліція. Тільки йому вдалось якось сховати своє ведмежа.

- І що це єдиний хто тут виступає з тваринами? - спитав Женя.

- Ні, ще тут виступають з голубами, собаками й кішками. Приходьте у вихідні тоді в нас дуже людно. Ще в нас по суботах та неділях виступає джаз-оркестр працівників Десятої шахти. Є в нас також і своя "примадонна".

Зараз би це назвали конкурсом двійників. Місцева двірника, що також працювала на Десятій шахті була трохи схожа на Аллу Пугачова. Вона співала пісні Пугачової на майданчику селища каббалістів. Голос щоправда у неї був не дуже, але для такої провінції як Вуглеград цілком згодився. Тим більше що співала вона вживу, а не під "фанеру" як багато сучасних співаків. Проходячи повз двір Десятої шахти можна було побачити як вправно "примадонна" працює мітлою.

Вони дійшли до котеджу де жив майор Семен Фінкельштейн і побачили статечного чоловіка з сивим волоссям та карими очима.

- Це Йоганес Шульц з Федеративної республіки Німеччина, - сказав Гнат. - Він приїхав до Радянського Союзу торік щоб вивчати німецькі поселення в Україні.

- І як? - спитав Женя.

- Безрезультатно, адже майже всіх німців виселили у роки війни в Казахстан та в Сибір, власне, як і татар із Криму. Проте герр Шульц знайшов собі заняття. Цього літа він читає в нас лекції з історії Європи.

- Цікаво. Обов'язково прийдемо послухати, - сказав Максим.

Біля Шульца з'явилась чорнява дівчинка років п'яти - шести.

- Нємєц-пєрєц-колбаса, - закричала вона.

- Що ти хочеш Лєно? - промовив той.- Я все для тебе зроблю аби ти не дражнилася.

- Я хочу одного: щоб ви всі фріци повиздихали і хохли разом із вами, - сказала Лєна і побігла далі.

Гнат підійшов до німця й привітався.

- Даремно ви герр Йоханес намагаєтеся задобрити її. Це виховання: вся родина її така. Аби всі на світі повиздихали й лишилась одна Росія. От її сестра Шурочка то хороша дівчинка, але й те ненадовго бо квіти в такому середовищі не ростуть.

- Герр Гнат, - відповів Шульц. - Я вже майже рік у вашому місті, а ваші діти мене досі сахаються. "Раз німець - кричать - значить фашист". А я зовсім не фашист,ну, був в юності в гітлерюгенді, але вся молодь нашої країни тоді там була. Ми давно вже засудили фашизм, а в вашій країні й досі сприймають німців як ворогів.

- Що ж, ми вас як ворога не сприймаємо, хоча ваші есесівці таких як ми знищували в першу чергу. Якби вчителі в школах говорили що німці ще не значить фашисти і розповідали про внесок німців - антифашистів у перемогу над Гітлером вони б реагували інакше

Вони рушили далі. На будиночку де було намальовано карткову масть бубни Максим побачив табличку з назвою вулиці.

- Вулиця Каббалістів, - прочитав він.

- Цього тільки не вистачало, - сказав Гнат. - Петре, ти не сповна розуму?! Негайно знімки це, бо ми всі матимемо неприємності, - заявив він господареві дому що саме тоді виходив.

- Вже й пожартувати не можна, - відповів той.

- Нам боком вилізуть твої жарти. Знімки свій напис і більше так не роби.

За котеджем стояла діжка в якій горів вогонь, розповсюджуючи довкола той самий запах який сп'янив тоді Максима.

"Ах, ось воно що, - подумав Леонтьєв.- Цікаво що вони там таке палять."

До них підійшла Маргарита.

- Вас чекає дядько Афанасій.

- Зараз ми підійдемо. А що у вас там горить у діжці?.

- Там...-зам'ялася дівчина. - Там горить одна висушена трава що дає сильний аромат.

- Яка саме?

Туманов наблизився до Максима і змовницьки тоном промовив:

- Конопля. Вони використовують її задля посилання ефекту. Щоб люди сильніше вірили у дива...

- Це ж наркотик. Вони одурманюють гостей. Не дивно що я ледь не вирубився ... Якщо знайде міліція...

- Саме тому ми нікому не скажемо. Пішли, бо Афанасій нас зачекався.

Вони повернулися на майданчик, де за столиком сидів дядько.

- Де ви поділися? Я ж казав що ворожитиму вам.

- Ми роздивлялись ваше селище, - сказав Женя. - Бачили багато цікавого, хоча усе детально не роздивишся за такий короткий час. Ваші жінки дуже гарні.

- Вам впала в око Маргарита? Вона з порядних дівчат, але не обирайте собі наречених з наших бо вони не пристосовані до життя у великому світі. Їм здається що всюди так несерйозно як у нас, а це не так. Отже, спочатку я ворожитиму вам Женя.

- Афанасій розкинув карти, оглянув їх і промовив:

- Ви, Женю, раціоналіст до мозку кісток, так би мовити. В дива не вірите й вважаєте що на світі немає речей які не можна б було пояснити. Тому й вам з вашим раціоналізмом важко буде знайти дружину, але все-таки ви її знайдете у Донецьку. Працюватимете вчителем і в нашому місті, і в Донецьку, а потім переїдете за океан до Америки й там будете займатись бізнесом.

- Як це я переїду? Адже Америка наш ворог, - спитав його здивований Женя.

- Коли ви переїдете холодна війна вже скінчиться. Я знаю ви не повірите, але йдуть великі зміни і протистояння між СРСР і США добігає кінця. Це добре, бо я ще пам'ятаю ті часи, коли люди боялися що на них впадуть атомні бомби. Мене тоді весь час прохали поворожити буде гаряча війна чи ні. Та на щастя, карти не показували що буде війна. Як бачите, я жодного разу не помилився.

Далі Афанасій продовжив:

- Там за океаном ви будете ностальгувати за Донбасом і неодноразово будете думати чи не повернутись вам. Однак, хоча ви й приїзджатимете ненадовго все ж і ви, і ваша родина залишатиметесь в Америці. Ще побуваєте в багатьох країнах світу, але ваш цілком затятий раціоналізм не дасть вам насолодитись тим що побачите.

У вас буде син який продовжить вашу справу в Америці.

Дядько склав карти і знову почав їх тасувати.

- Тепер я ворожитиму вам Максиме. Хочете вірити, а хочете ні, однак я рідко помиляюсь.


Він почав їх розкидувати.

- А ви не такий раціоналіст як Женя. Вважаєте що в світі є місце для непізнаного. Перед тим як ви сюди приїхали у вас була дівчина, але вона не схотіла сюди їхати і швидко знайшла іншого. Не переймайтесь бо ця особа дуже легковажна і вас майже не кохала.

- А я що тобі казав, - вставив своє слово Женя.


- Це призвело до того що ви кілька років обходитиме те жінок стороною. Зрештою, ви знайдете собі пару, не знаю тільки де, але це буде не в Донбасі, - продовжив Афанасій. - Ви її сильно кохатимете і наслідком цього кохання стануть двоє дітей. Однак вона сильно хворітиме і піде в Олірну молодою (вибачайте, але я завжди кажу тільки тправду), а ви решту життя проживете один. П'ять років проживете у Вуглеграді, потім повернетеся в Донецьк і працюватимете на шахті. Потому підете в органи влади, але швидко розчаруєтесь у цій роботі Далі те що є дивним навіть для мене: ви станете військовим і будете на війні.

- Цікаво, де це я воюватиму - в Анголі чи Афганістані? - запитав Максим.

Дядько Афанасій розпочав тасувати карти наново.

- Мені й самому цікаво, - сказав він, розкладаючи карти.

Раптом Афанасій спохмурнів.

- Знаєте, це не можна казати. Ще не час для цього. Залишайтесь в нас до кінця дня або приходьте до нас увечері, побачите як ми переходимо з Олірни в Нертіс. Це дуже гарно. Та й беріть з собою парасольки, бо в мене ниють суглоби. Буде дощ ...


Розділ шостий. Вечір у селищі каббалістів


Літнє сонце заходило за височенний терикон Дванадцятої шахти, а Женя Туманов та Максим Леонтьєв, побувавши вдома, знов ішли до селища. У траві співали цвіркуни, а люди старшого віку виходили з дворів і всідались на лавки. Також на вулицях Федорихи виходила гуляти молодь.

Максим і Женя звичайно не знали, що Афанасій саме в цей час розповідав циганці яка жила в селищі.

- Що я оце дізнався, Розауро, ворожив одному з тих двох хлопців які до нас прийшли. Взнав я, що він під старість буде військовим. З чого б це раптом? Розкинув карти і побачив: через тридцять років тут буде війна і така що призведе до розорення краю.

- Фоню, не можна сказати чи це правда, бо карти не можуть вірно вказати що буде через стільки років.

- Я знаю, але карти в таких подіях у мене рідко брешуть. Я он скільки разів ворожив чи буде радянсько-американська війна коли відносини загострювались здавалося б далі нікуди. І жодного разу карти не показували початку війни. Як бачиш уже минуло два десятиліття від Карибської кризи...

Потому він продовжив:

- Це питання слід детально вивчити. Я ворожитиму ще щоб роздивитись що і як.

- Це небезпечно, та й побачити можна що завгодно, - сказала Розаура.

- І все - таки я вивчатиму майбутнє.



* * *

Коли Женя та Максим вийшли на майданчик, де були вдень і побачили ліхтарика який запалював ліхтарі. Вони виявились гасовими.

- Доброго вечора, невже тут досі не поставили електричні ліхтарі? - спитав Максим.

- Це елемент декору, - сказав ліхтарик - гасові ліхтарі стилізовані під старовину. Я останній ліхтарик Вуглеграда і щовечора виконую свою роботу.

Коли сонце зникло за обрієм на майданчик стали виходити заклинателі вогню. Приходили також інші люди й виносили бенгальські вогники.

На майданчик вийшов дядько Афанасій.

- Вище Олірни розташований Файр, - сказав він. - Це проміжний вимір крізь який проходять просвітлені душі, що піднімаються вгору. Земні салюти це тільки бліда копія того світу, його яскравих барв.

Коли він це сказав жителі селища почали запалювати бенгальські вогники, а заклинателі вивергали вогонь. На майданчику перед селищем запалало яскраве видовище. Сутінки осяювало море вогню.

- На свята в нас запускають салюти,- сказав Гнат. - А зараз тільки вогники та майстри що заклинають вогонь.

Поволі вогники догоряли й згасали і навколо запанувала ніч.

- Покидаючи Файр, душі потрапляють у Нертіс - країну променистого спокою. Тому наступного дня в нас буде тихо. А зараз нам час спати, - промовив Афанасій.

З півдня зорі закривали хмари. Далека блискавка пронизала обрій. За хвилину донісся глухий грім.

- Сюди йдуть діти Ірудрани, - сказав Афанасій і пояснив Жені та Максиму. - Це світ де живуть душі грози. Вони часто приносять із собою жаданий дощ, але нерідко бурю й шквали. Це не темні, але безжальні сили.

- Нам час іти додому, - сказав Женя. - Треба встигнути до дощу.


Розділ сьомий. Місто Вуглеград

У повісті "Селище Десята шахта" місто Вуглеград майже не описане, оскільки головна увага в ній привернута до селища каббалістів. Саме цю прогалину ми зараз і постараємось заповнити.


Вуглеград скоріше не місто в повному обсязі цього слова, а невеличке містечко, що складається з центру та шахтарських селищ, котрі розкинулися довкола копалень Центральна, Північна, Нова, Десята, Один-один біс, Чотири - дріб - один, імені Валявка. В підпорядкуванні Вуглеграда перебувають селище Горпинівки та місто (насправді також селище) Сергіївка з шахтою імені Сергеєва.

У центрі міста розташувались збудовані за часів Хрущова п'ятиповерхівки, поруч зводились нові семиповерхові будинки з білої цегли, але вони так і не були введені в експлуатацію бо Радянський Союз наказав всім довго жити, а потому настала епоха злиднів. На центральній площі біля пам'ятника Леніну розташувався так званий білий дім - міська рада, її виконком та міськком партії. Поруч було збудовано так званий Палац Щастя, де проходили укладання шлюбів. Далі починалась вулиця Маяковського - новий центр з міським ЦУМом на якому було викладено мозаїку Московський Кремль та Червона площа. Завідувач магазину, як я вже писав, був приятелем дідуся. Якщо не рахувати селища каббалістів, то новий центр був найгарнішим куточком міста: широка вулиця, розфарбовані у яскраві кольори будинки, пірамідо подібні тополі, клумби в яких росли яскраві квіти. Були також і кінотеатри, де демонстрували нові фільми того часу. Далі вулиці вели до старого центру що розкинувся біля шахти Центральна та місцевої центральнозбагачувальної фабрики, де збагачувалось вугілля. Ще в місті були ремонтно-механічний, коксохімічний та верстатобудівний заводи, але я не пам'ятаю де вони розташовувались.

У старому центрі розташувалась автостанція біля якої був базар, де торгували і продуктами харчування, і одягом, і навіть фотоапаратами.

Пам'ятаю дідусь якось хотів купити фотоапарат і ходив прицінювався.

- Це дорого сказав він, коли я показав йому на апарат. - Треба купити дешевше.

Оскільки я вже побував у селищі каббалістів і чув що там говорять, то промовив:

- А скоро все буде дорого, дешевого не буде.

Потім через кілька років, коли прийшла інфляція мені родичі нагадали ці слова.


З південного боку місто оточував чималенький лісопарк в якому росли сосни та ховались терикончики дрібних шахт відпрацьованих ще в XIX столітті. За ним йшла залізнична колія якою ходили поїзди на вуглеградське заводи, поблизу рейок били джерела. Далі починався відкритий степ аж до інших селищ та містечок.


Інший парк - міський розташувався між новим центром і Заяружжям. Там були атракціони: ромашка, картодром з машинками, веселі гірки та велике колесо огляду. В кінці парку був великий палац культури, що й зараз є центром культурного життя міста. Поблизу палацу було зведено Скорбну Матір - пам'ятник загиблим визволителям міста та вуглеградцям, що загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Там таке горів вічний вогонь. Коли я підріс то мені розповіли курйозний факт. Запалювати вогонь було доручено молодому лейтенанту міліції. Той підносив сірник, але вогонь не загорівся.

Тоді до нього підійшов п'яничка і, сказавши "Дивись, як треба!", запалив вогонь від цигарки. Міські власті не знали, що робити: і гасити вічний вогонь не можна, і запалила його недостойна людина.

Суворе обличчя Скорбної Матері я і досі пам'ятаю, бо воно трохи схоже на мою бабусю.

З'єднували різні кінці міста три тролейбусні маршрути, а один був протягнутий аж до Сергіївки - міста - супутника.


Пам'ятаю як не було напруги і тролейбуси не ходили. Вздовж тролейбусної лінії йшов міський божевільний і кричав:

- Галя тролейбуси покрала! Галя тролейбуси покрала!

А чоловік на зупинці обернувся до своєї дружини і промовив:

- Скажи мені, Галя. Ти чого тролейбуси покрала?

Галями називалися хороводи які входили каббалісти. "Галя" в перекладі з івриту означає "пагорб божий". Водили вони їх дуже часто і так само часто падала напруга в мережі, бо в Україні був дефіцит електроенергії через те що велику частину її забирали підприємства радянського військово-промислового комплексу.

Околиці міста являли собою переважно одноповерхову забудову - селища Заяружжя, вулиці Жовтневої, Федориха (детальніше про неї далі), Десята шахта, обшарпані хатини з забитими вікнами - це циганська слобідка. Цегляні хати, дощаті паркани, де-не-де асфальтовані вулиці, а інші - просто вимощені насипною породою. Люди жили там небагато проте дружньо: увечері збиралися на лавках і обговорювали своє життя та сусідів. Навесні, на великодні свята чоловіки збирались в яру, що відділяв селища Федориха і Десята шахта і на березі струмка ставили столики та стільчики, де грали в шахи та доміно.

... Життя в місті було схоже на сонну повільну річку. В ньому мало що змінювалось, а гучні події були рідкістю. Так було до війни 2014 року.


Розділ восьмий. Циганські легенди

- Знаєш, - сказав Максим Леонтьєв Жені Туманову- в місті є циганське селище і я думаю, що цигани знають чимало історій, особливо жінки. Я хочу записати фольклор.

- Ну самим туди потикатися не треба, бо це небезпечно, - відповів йому Туманов. - Спершу слід налагодити контакти з тамтешнім бароном щоб він дав дозвіл

За кілька днів Женя пішов у селище каббалістів і розповів про бажання Максима записати фольклор циганів дядьку Афанасію.

- Добре, - сказав той. - Барон у нас буває, я поговорю з ним.

Проте минуло чимало часу перш ніж Афанасій зустрівся з бароном і той, в свою чергу, запросив обох вчителів школи в якій навчались і царські діти.

- Як же можна відмовити таким шановним людям, - сказав барон. - Наші старі жінки знають чимало казок та інших історій.

- Тільки наших секретів стороннім людям не видавайте, - звернувся він до жіноцтва.

- Не будемо, ми добре знаємо що можна говорити, а що ні. Тим більше - гаджо, - відповіли ті.

Старі циганки розповіли Максимові чимало історій про е за давність часу збереглося лише дві - легенда про походження циган та казка про зоряного цигана.


Легенда про походження циган


Давно, дуже давно, може тисячу років тому, може більше в одному індійському царстві жив принц. Його сім'я була однією з найбагатших і найшанованіших серед династій Індії. Це був славетний кшатріївський рід, що походив від старовинних вождів аріїв котрі прийшли в Індію три тисячі років тому. Кшатрії - це друга після жерців каста воїнів і правителів.

Принц зростав у палаці і виховувався брахманами - кастою священиків і письменників, які були елітою індійського суспільства. Народ дуже любив царську родину, бо вона мала славу справедливих правителів і коли володарський почет проїжджав вулицями столиці представники усіх каст кричали: "Слава нашому правителю! Слава спадкоємцеві престолу!"

Коли принц підріс його стали готувати до одруження і підшукали йому наречену - дочку правителя однієї з сусідніх держав, могутнього полководця і володаря. Принци завжди одружуються на принцесах і так би було й цього разу якби не завадив цьому випадок.

Спекотного літнього дня принц разом зі своїми придворними заглибився в джунглі, полюючи на антилоп Погравшись за дичиною мисливці відійшли далеко від річок та озер і їх, звісна річ, швидко стала мучити спрага.

- Де є тут, хоч би якесь джерело? - спитав принц одного з сановників

- Ваша високосте, ми відійшли дуже далеко від води і щоб вертатися слід витратити півдня.

- То що нам тепер помирати від спраги? - в принца вже перемогло горло.

Тут на поміч прийшов один з придворних:

- Ваша високосте, поблизу є храм, можливо в їх служителів є вода.

Мисливці рушили шляхом яким вказав той чоловік і дійсно невдовзі опинились перед храмом бога мавп Хунамана. На зустріч їм вийшла дівчина небаченої краси. Вона провела принца та його почет до колодязя, де вони набрали води й напилися.

Відтоді принц не мав спокою, невдовзі він став потайки їздити до храму щоб побачити ту дівчину. Коли йому було оголошено про день одруження, принц повідомив що відмовляється від шлюбу бо покохав дівчину з храму.

- Ця дівчина є дочкою дрібного храмового служки з касти шудр, - сказав батько. - З шудрами вищим кастам не те що одружуватись заборонено, але й навіть наближатись до них, бо це буде осквернення.

- Все одно я кохаю її.

- Порушення закону каст є одним з найтяжчих злочинів та й батько нареченої не подарує нам ганьби і буде війна.

- Мені все одно.

- Якщо ти не викинеш з голови ці дурниці, то не успадкуєш трону, а станеш вигнанцем, - сказав цар.

Та навіть це не відвернуло принца. Зібрався суд кшатріїв який постановив, що принц зі своєю коханою мають залишити терени царства. Однак, коли простий народ почув звістку про вигнання спадкоємця престолу, багато простолюдинів вирішило розділити вигнання із ним. Так і виник народ ромів, що кочував просторами Азії та Європи, а принц став першим циганським вождем. Відтоді цигани розселились по багатьох країнах.

Казка про зоряного цигана

Жила - була в одному кочовищі циганська родина, яка мала дуже багато дітей і одного дня у ній народився хлопчик - гарне чорняве циганське дитя, що стало красивим кучерявим парубком. Разом зі своїм батьком він пас табірний табун. Одного разу вони не поділили луку із сусіднім табором і шувані того табору прорекла: "Твій син ніколи не жениться. Так і помре одинаком." Засмутилися батько і син та зробленого назад не вернеш і погнали коней назад у табір.

А коли настав хлопцеві час одружуватись, то всі батьки дівчат відмовляли йому під різними приводами. Вже хлопець став статечним циганським чоловіком, а все один та один. Інші брати та друзі давно одружилися і вже мають дітей, всі поза очі в таборі поміщаються з молодого цигана, на зборах табору до його слова ніхто не прислухається (а як же: скільки років, а сім'ї нема).

Ось вже нашому циганові виповнилось тридцять років і тут трапилась йому несподівана зустріч. Якось однієї днини він пас табун у лузі і побачив як по дорозі несеться бричка запряжена ошалілими конями. В бричці сиділа злякана молода циганка, що кликала на допомогу.

Осідлавши коня, наш циган кинувся навздогін, в одному місці дорога повертала і вершник, зрізавши поворот, виїхав бричці на зустріч. Схопивши коней за вуздечки, і, піднявши їх голови в небо, він спинив їх. Це побачили інші цигани, які сказали що молодий чоловік тепер має повне право одружитися на врятованій. Дівчина виявилась дочкою одного з впливових циганських баронів. Батько циганки сказав, що згодився б видати дочку заміж, але це бідний чоловік в якого нічого за душею, окрім двійка старих коней.

- Нехай він приведе мені породистого коня та принесе персня з великим діамантом, - тоді я погоджуся віддати за нього дочку, - сказав барон і потому додав: - Де він їх дістане - мене не обходить, най украде десь у крайньому випадку.

Нічого не зробиш, і наш циган осідлав коня і рушив за викупом за наречену. Їхав він степом, їхав горами, проходив велелюдними містами і глухими селами. Три місяці тривала його подорож, однак ніде він не знаходив ні коней, ні коштовностей.

- Певно сповниться прокляття відьми і я все життя буду одинаком, але в рідний табір не вертатимуся, буду мандрувати самотнім, - сказав молодий чоловік.

Якось під вечір заїхав він у густий ліс і заблукав у ньому. Поки шукав дорогу сонце сіло і вирішив циган ночувати у лісі. Зібрав хмизу, розвів вогнище, прив'язав коня до дерева і сів на землю. Ніч видалася ясною, крізь крони дерев пробивалося світло повного місяця. Вдалині завивали вовки і наш циган вирішив не спати аби зграя не пожерла його із конем. У верховітті кричали сичі та пугачі, роблячи на душі ще більш моторошно.

Надійшла північ і раптом здійнявся вітер, вдарила блискавка і на галявині з'явився чорт. Циган злякався спочатку, але потім вийняв ножа з-за халяви.

- Не бійся мене, я тобі поможу, - сказав чорт. - Знаю що ти поклав око на дочку барона, а той не хоче віддати її за тебе. Он там під тим деревом закопано скарб, де окрім золотих монет лежить кілька перснів із великими діамантами. Як викопаєш його, проїдеш трохи онтуди і знайдеш дорогу. Виїдеш з лісу і буде там село, де пан тримає породистих коней. Він хоче продати жеребця англійської породи, за викопані гроші ти зможеш купити їх десяток.

- Дякую тобі, чорте, - відповів циган.

- Дякую не обійдешся. За те що я тобі помагаю ти віддаєш мені після смерті свою душу. Ось контракт, він підписується кров'ю.


Робити нічого, вколов булавою циган палець і підписав пергамент. Чорт вклонився і зник. Вранці циган дістав невеличку лопату і став копати. Невдовзі в ямі з'явилася скринька із золотими монетами та іншими коштовностями серед яких було кілька перстенів.

Виїхав циган у вказаному напрямку і справді там знайшлася дорога яка вивела його з лісу. Попереду показалося велике село і панський маєток посеред нього.

В'їхав циган у село. Не хотіли спочатку слуги пускати обірванця до пана, але коли той заплатив їм, вони допустили цигана.

- А чи будеш ти доглядати коня як слід? - спитав пан коли дізнався про причину візиту. - Це жеребець чистокровний не те що твій патика.

- Я подарую його баронові так що він доглядатиме за ним, - відповів наш циган.

Заплативши і прив'язавши вуздечку жеребця до спини свого коня, молодий циган рушив до своїх кочовищі, знайшов мій табор і прибув до барона.

Барон не мав ніякого бажання родичатися із вбогим циганом, але баронське слово сказане при свідках назад не забереш. Так і став наш циган чоловіком баронської дочки. Був він шанованим мужем у циганській громаді і батьком багатьох дітей. Однак, коли надійшла старість став він задумуватись, що після смерті опиниться у пекельному вогні. Відчуваючи, що скоро помре, циган звернувся до Бога:

- О Девла, поможи мені уникнути пекельних страждань адже я завжди вірив у тебе всією душею. Віднеси мене в останнє кочів'я, де немає ні холоду, ні голоду, ні нужди.

І Бог почув молитву цигана, піднявши його на небо, де він править божими кіньми. Кожен мешканець північних країв може побачити його вночі у вигляді сузір'я Візника.


Розділ дев'ятий. Циганські їрунди

У "Селищі Десята шахта" Вовка описав атракціон "Циганські їрунди" на Великдень 1985 року. Я пам'ятаю цей атракціон влітку на Трійцю. Щоправда, вони дещо відрізнялися від описаного в повісті. Так там дійсно їдуть на людей на невеличкому тракторі, але трактористи не п'ють за кермом, а отримують свій могорич вже після того як "лякають" людей. І не перевертають вони шатри (якщо це трапилося то трактористи вхопили зайвого).

Відбувалося це на північно-західній околиці Вуглеграда в степу біля розкинутих шатрів. Я був на цьому атракціоні під час Трійці 1985 року. Стояв прохолодний червневий день, нещодавно пройшли дощі і цигани випустили коней у степ щоб вони поїли свіжої зеленої трави. Більшість учасників самодіяльного театру, цирку і базару в селищі каббалістів перекочували до того закутка, де цигани розбили свої шатри.

Вранці ми з батьком вдруге пішли до селища каббалістів і виявили, що воно майже спорожніли: ніде нікого, а ті хто був там вирушав за колії у степ.

- Куди це ви всі поділися? - спитав батько мешканців селища.

- Ми всі вирушаємо до того місця, де цигани розбили табір. Там невдовзі буде дійство, - сказав один шахтар.

За ними вслід рушили й ми.

Як добре в степу тоді коли літо тільки починається, трави ще не пожовтіли від спеки і довкола буяє зелень. Місцями цвітуть квіти степової шавлії, розповсюджуючи гіркуватий п'янкий запах. Ген на обрії бовваніють копри шахти Нової, яка була введена в експлуатацію трохи більше десяти років тому.

А неподалік від шахти блищить на сонці блакитне плесо озера Клебан-Бик. Ось уже й місце свята: посеред степу стоять шатри, а довкола них зібралася сила-силенна людей..

Ми підійшли ближче і стали дивитись на трюки фокусників, що саме тоді виступали. Неподалік від нас розташувались дядько Афанасій та Йоханес Шульц (з яким я познайомився пізніше).

Знаєте, в нас у Західній Німеччині Трійця є великим святом і вихідним. Всі вітають одне одного з Трійциним днем. А в вас за стільки десятиріч боротьби з релігією молодь не знає що сьогодні свято і що воно означає, - промовив Йоханес до Афанасія і потому додав: - Я вихований у побожній католицькій родині і все ніяк не можу звикнути до тутешніх порядків.

- Нічого, герр Шульц все скоро зміниться і навіть поміняється місцями: в нас релігійність почне відроджуватись, а у вас навпаки - люди відвідуватимуть церкви все рідше, - стиха відповів той.

- Я не вірю, що таке може бути.

- А все ж ми ще побачимо ці часи. Так буде. От тільки наша єврейська громада вже не відродиться. Багато з того що ми втратили в лихі роки нашого двадцятого століття втрачено назавжди.

Поміж тим фокусники скінчили дійство і на середину вийшли люди, що виконували циганські романси.

Потому вийшов циган і промовив:


- А тепер родзинка нашого свята екстрім-атракціон циганські їрунди. Хто не злякається той в житті здолає будь-які труднощі. На вас їхатиме трактор, а ви маєте ухилитись від нього. Не бійтесь нічого, ми вже не одне десятиліття проводимо цей атракціон і за цей час не сталось жодного нещасного випадку.

І потому на натовп поїхали два невеличких трактори. З веселими криками люди почали розбігатися. Трактори їхали ривками, петляли.

Батько занепокоївся:

- Пішли звідси доки нас не задавили.

- Тату, нащо. Тут так весело, - промовив я і відскочив убік від трактора.

Захопившись радісною атмосферою дійства, я біг просто під колеса тракторів і потім відскакував. Батько не міг догнати мене. Це завважив дід Гнат.

- Так не слід робити, - сказав він, взявши мене за руку. - Ти дійсно можеш потрапити під трактор. Трактористи наші досвідчені, але кидатись їм під колеса не можна.

Далі мене взяв батько і відніс убік і звідти я спостерігав як їхали трактори і як із веселими вигуками бігали інші люди. Робити нічого, простоявши трохи ми пішли додому.

- Як весело було сьогодні на полі, - сказав я вдома. - По полю їздили трактори, а всі розбігалися від них.

- Ну що там хорошого, я все боявся щоб тебе не задавило трактором, - відповів батько.

На жаль більше я вже не бував на цьому веселому атракціоні. Зате мене часто водили до селища каббалістів і я ледь не кожного дня прохав рідних:

- Бабусю, дідусю, підемо, будь ласка, у Каббалу.


Розділ десятий. "Циганська республіка"

Від гостей у селищі каббалістів мені довелось почути:

- У Радянському Союзі майже всі народи мають свої республіки і автономії, навіть євреї. А цигани своєї республіки не мають.

- Неправда, - відповів один з циганських хлопчаків, що були поруч. - Слобідка - це наша республіка, а барон наш керівник уряду і голова парторганізації.

Ця "циганська республіка" налічувала п'ять - шість вулиць і починалася за двісті - триста метрів від залізничного переїзду, що перетинав вулицю Жовтневу. Як нещодавні кочовики цигани не дуже дбали про будинки в яких жили та подвір'я біля них: паркани зіяли дірами, бо дошки йшли на розпалювання пісок взимку. Цигани жили у вкритих соломою мазанках (хоч де-інде траплялись і шиферні дахи) із забитими вікнами. Проте будинок барона різко виділявся з- поміж інших: це був просторий двоповерховий дім з декоративно обробленими стінами, верандою, під критим німецькою черепицею (що блискала на сонці кольорами веселки) дахом. Поруч, у дворі був просторий фруктовий сад обгороджений високим цегляний парканом за яким сиділи дуже злі вівчарки.

Зараз дівчата носять пірсинг у носі, а у восьмидесяті роки минулого століття сережки в носі мали лише молоді циганки з незаможних родин. Дочки барона пірсингу не носили.

Загалом у циган було багато дітей, котрі постійно вертались по вулицях, перекидувались грудками і бились з дітьми Федорихи та інших шахтарських селищ. Ще циганські хлопці пасли батькових коней у степу. Тоді, у восьмидесяті ледь не кожне циганське подвір'я мало одного чи двоє коней, яких вони запрягали у вози. В струмку, що був притокою того ручая який Вовка назвав Огурєчкою, вони височували колеса щоб ті не розсохлися. Зараз уже напевно ніхто з циган не тримає коней бо невигідно (хіба що барони мають породистих).

Ген у дворі ніби свято, зібралося населення вулиці, співають веселих пісень і грають на гітарі.

- Що тут у вас, весілля чи день народження? - питають перехожі незнайомі з циганськими звичаями.

- В нас похорон, ми провели в останню путь покійника і тепер справляння поминки.

- Чому ж ви тоді співаєте веселих пісень, коли у вас горе?

- Тому що наші звичаї забороняють оплакувати померлого до сорока днів аби його душі не тяжко було відходити до останніх кочів'їв.

Населення слобідки займалося різними справами: хто влаштував самодіяльний театр і цирк у селищі каббалістів, інші займались крадіжками (про них я розповім далі), проте більшість торгувала на базарі, продаючи дефіцитні на той час цукор, дріжджі, сіль та інші товари. На той час це вважалось спекуляцією, а коли було оголошено свободу торгівлі переважна частина циганських родин перейшла на недобрі заняття, скалічивши життя широким верствам вуглеградської молоді.


Розділ одинадцятий. Скільки затомісів над Сингапуром

Спекотної липневої днини, в неділю Максим та Женя знов прийшли до селища Десята шахта щоб зустрітись з Афанасієм, Гнатом та іншими мешканцями. Селище було прикрашено кольоровими стрічками, всі були одягнені по святковому. На прилавках були виставлені матрьошки, російський національний одяг та українські рушники.

- Сьогодні ми вітаємо вас у затомісі, - сказав Афанасій. - Затоміс є найвищим прошарком людського Раю. Це небесна країна в якій живуть святі - найповажніші душі більшості народів планети Земля. В нашому вимірі затомісу відповідає частина атмосфери по якій пропливають хмаринки. В тому світі є тридцять чотири великі затоміси серед яких наявні повністю завершені та недобудовані внаслідок кількох руйнівних факторів стосовно метакультури народу чи групи народів у Енрофі.

- А що, цей затоміс не один? - спитав молодий студент з Києва Руслан Грищенко (так це був той самий політолог, що консультував урядовців із Партії Регіонів, а після лютого 2014 року втік до Москви, де став писати українофобські статті із закликами до розчленування нашої країни).

- Ні, але, слід відзначити, що затоміс формує віра народу чи народів у Бога та світлі сили. Народи-канібали своїх затомісів не мають, бо людожери не потрапляють до того світу. Серед затомісів є як дуже давні, так і ті що формувалися кілька століть тому. Найперше, хочу назвати наш Небесний Ізраїль який має назву Ніххорд, де існує вічний храм Бога який ніхто ніколи не зміг зруйнувати на відміну від єрусалимського храму. Даниїл Андреєв сказав, що Ніххорд існує лише над Палестиною, але мушу сказати, що його вкраплення наявні над кожним єврейським містом чи містечком у світі. Також є Ніххорд у Криму, в якому перебуває синкліт Хазарії і караїмів. Ця країна зникла в нашому світі який має назву Енроф, але там вона продовжує існувати. У Ніххорді жили Авраам, Ісаак, Яків та інші біблійні патріархи й пророки, але зараз вони переселились в інші світи, що перебувають у набагато вищих вимірах.

Більшість православних народів перебуває в тих облаг які складають затоміс Візантії, який має назву Рай. Його заснували апостоли Ісуса Христа та Іоанн Хреститель.

Римо-католицька метакультура має затоміс Едем заснований апостолом Петром. У ньому перебувають також синкліти Польщі, Чехо-Словаччини, Угорщини, Ірландії, Італії, Іспанії та югославських республік Хорватії і Словенії.

Протестантські народи Німеччини, Австрії, Англії, Шотландії, Нідерландів Бельгії та Скандинавії мають затоміс Монсальват. Також до Монсальвату входять синкліти Сполучених Штатів, Канади, Австралії, Нової Зеландії, деякі країни Африки. Після трагічних подій Варфоломіївської ночі 1572 року, коли Франція втратила свого деміурга, більшість французьких святих переселилась до Монсальвату.

Існує багато затомісів з яких я назву лише деякі: Джанетт - затоміс мусульман, Меру або Сумеру - затоміс Індії (до якого до речі входять і просвітлені циганські душі), Шан - ті - затоміс Китаю, Нікісака - затоміс айнів та японців, Маіф - затоміс Атлантиди, буддійський затоміс Сукхаваті, тибетський - Бон.

Також є затоміс негритянської метакультури який ще немає власної назви або вона була невідома Даниїлу Андреєву. До нього після смерті увійшла душа письменниці Гарріет Бічер-Стоу.

- А в Донбасу є свій затоміс? - спитав хтось із шахтарів.

- Донбас, Дмитре, свого окремого затомісу не має, - сказав Афанасій. - Проте в тому світі Донбас входить до Вирію - "небесної республіки" (будемо так її називати, хоча це зовсім не республіка), де живе синкліт України. В свою чергу, Вирій входить до Ірію - великого затоміса Росії, України, Білорусі, Грузії, Вірменії та Болгарії. Даниїл Андреєв називав цей затоміс Небесною Росією, бо в Енрофі Росія зникла, поступившись на політичній карті Радянському Союзу. А проте він має свою власну назву. "Во райском саду, во светлом Ирие" - так починається одне з давньоруських сказань, що називається "Голубинная книга".

- А я знаю про це місце, - сказав один з білорусів. - Тільки в нас воно називається Вирай.

- Так, область де живе синкліт Білорусі називається Вирай, - відповів Афанасій і потому додав. - А ще в Ірії перебуває синкліт Східної Польщі, презентований Польською православною церквою. В синкліті Росії також є автономія російського старообрядства Біловоддя.

- А греко-католики мають свою автономію? - спитав вовкин дідусь Никонор Олександрович який теж слухав Афанасія (за походженням він теж був греко-католик з Галичини).

- Певно що так. В рамках синкліту України вони певно можуть мати свою автономію в синкліт України - Вирії. Хоч в Енрофі греко-католицьку церкву знищили. Там вона збереглася.

Емблематичний образ Ірію та Небесної Росії багато храмове рожево-біле місто на високому березі річки. Образ Небесної України - високий дуб який омиває небесний Дніпро, Небесну Білорусь - символізує віковий ліс і озеро - образ духовності. Як я вже казав, затоміс створює не світська культура, а духовність народу

- Ну, а наша країна Сингапур, в якому затомісі перебуває вона? - спитав турист з цієї держави через перекладача.

- Сингапур перебуває одночасно у декількох затомісах, адже в ньому живуть різні народи і різні культури. По-перше - це затоміс Китаю - Шан-ті, по-друге - це Сумеру - затоміс Індії. Лінат - затоміс древньої культури Гондвана, що існувала на терені Індонезії та Індокитаю, Айренг-Далянг - затоміс Індомалайської культури, що охоплює країни Індокитаю, Малайзію та Індонезію. І звичайно - це Монсальват принесений британським і голландським колоніальним минулим. Синкліти таких невеличких, але багато культурних країн як Сингапур та Люксембург близькі до Арімойї - затоміса грядущої світової цивілізації яку презентуватиме Єдина федерація чи конфедерація країн світу. Тоді припиняться війни і міжрелігійні чвари і на Землі настане Золота доба.

Гнат слухав Афанасія з іронічною посмішкою, а потім сказав:

- Навряд чи так буде, бо існують ще шрастри, а вони ніколи не допустять злагоди між народами.



Розділ дванадцятий. Хто стоятиме за український шрастр


- Вмієш ти, Гнате, зіпсувати настрій, - сказав Афанасій.

- Що таке шрастри? Розкажіть, - стали прохати його гості.

- Добре, це не дуже добра сила яку не варто згадувати, але розповім, - сказав Афанасій.- Крім райських світів є ще світи пекельні, де панує зло і сатанізм. Одним з них є світ, де живуть істоти яких іудейська і християнська демонологія називає бісами. Та що я розповідаю тут, ліпше підемо покажу вам малюнки.

Він повів гостей вглиб селища. Дійшовши до котеджу на якому було зображено сіріна, вони побачили огорожу. Це було дивно, бо більше в селищі не було парканів.

За парканом на стіні було намальовано родину: тато, мама і хлопчик. Однак це були не люди. Очі їх були червоного кольору, обличчя - витягнуті мов протигази, в руки були схожі на кажанясі крила. Поруч був малюнок велетенського восьминога з величезними жовтими очима. На голові в істоти була золота корона.


- От вони, одна з рас дияволо-людства,- показав Афанасій на зображення родини. - В "Троянді світу" їх називають ігвами. Є ще одна раса - раруги (яких немає на цій стіні), котрі є душами хижих динозаврів, що жили в Енрофі в юрський період. Раруги є крилатою кіннотою ігв під час воєн між країнами цього світу які мають назву шрастри.

- Власне кажучи, світ шрастрів це і є той антисвіт про який останніми десятиліттями говорять вчені, - додав від себе Гнат.

- Так, але Гнате не заважай я сам про все розповім, - сказав Афанасій і потому продовжив. - Як виглядає світ шрастрів? По-перше, поверхня планети там мертва мов поверхня місяця. Ігри й раруги живуть у внутрішній порожнині, там де в нашому світі лава. Живуть вони у велетенських містах розташованих на виступах гірських хребтів і пагорбів. Це континенти й острови у океанах, морях і озерах білої та рожевої лави по якій плавають кораблі ігв. В технічному плані їх цивілізація розвинутіша за нашу. Істоти ці позбавлені людських почуттів: люблять лише своїх дітей і на короткий час одне одного, бо родин вони не мають, а живуть тимчасовими союзами. В центрі кожної столиці шрастра є велетенське капище, де ігви поклоняються істоті яка живе в іншому світі і займає територію на якій розташовані наші держави. Алегоричний опис цієї істоти дав англійський філософ Томас Гоббс у своєму трактаті "Левіафан". Даниїл Андреєв називав цих істот уіцраорами.

- От він, - сказав Афанасій на малюнок восьминога з короною. Ігви годують цих істот і харчуються самі рожевою росою шаввою, котра трансформується з енергетичної відданості народів до своєї держави, бо і шрастри, і уіцраор пов'язані безпосередньо з державою. Коли уіцраор гине, то шрастр починає жити за рахунок набігів на інші країни цього світу, в також завдяки харчуванню бідною рослинністю шрастрів. Іще. Зводять капище раби котрі були в нашому світі полководцями і державними діячами, що пригноблювали в своєму житті власні народи. Натомість ті хто дбав про свободу власного народу потрапляють у затоміс, але це трапляється дуже рідко.

- В чому раби не піднімуть заколот проти своїх панів? - спитав якийсь турист.

- Тому що уіцраор скине їх на Дно Шаданакара - світ де все має тільки одну просторову координату, - сказав Афанасій. - Цього вони дуже бояться. В них є відпочинок лише на кілька годин сну, решта - вони тягають каміння на зведення капища. Серед ігв є в цілому два класи: великі ігви - інженери й чиновники яких виховують змалку (треба сказати, що дитинчат вони через деякий час забирають в спеціальні інтернати) і прості робітники, існування яких це теж рабство.

- А що є політичний устрій цих ігв? - спитав Руслан Грищенко. - Республіка чи монархія?


- І не республіка, і не монархія, а сатанократія. Замість Бога там поклоняються сатані, в Бог-Отець і Христос в уяві ігв це тирани яких вони ненавидять і бояться. Лише великі ігви знають правду, але через злу природу свого виду не відкривають її загалу. Повторюю, християнська церква знає про ігв. Тільки називає їх бісами.

- То невже це біси? - спитав Никонор Олександрович.

- Так. Вони і є. В світі існує багато шрастрів, але Даниїл Андреєв назвав лише деякі. Більша частина їх втратила своїх уіцраорів, а відповідно і держави в Енрофі. Коли гине уіцраор держави, то шрастр починає животіти напівголодним існуванням, харчуючись рослинністю того світу. І тільки в набігах на багатих сусідів (як родин сильний вітер, то знайте - в шрастрах почалась війна, а великі війни мають своїх двійників у тому пекельному світі) вони можуть роздобути собі шавви. Такими є шрастри Давнього Єгипту - Сетх, вавилонський Нергал, шрастр Риму і Давньої Греції Тартар, шрастр Атлантики Дабб. Проте буває що іноді в шрастрів знов з'являється уіцраор. Це коли в метакультурі знов відроджується держава. Так відбулось в індійському Тугібді, де з'явився уіцраор Авардалл і шрастрів мусульманської метакультури Альфокк. І все ще є сильними і могутніми шрастри Китаю - Фу-Чжоу, протестантської метакультури Мудгабр (чий центр розташувався там де в нашому світі Шотландія), шрастр римо-католицької метакультури Юнукамн (багато римських пап працюють в головному капищі його столиці). Ну й, нарешті, російський шрастр Друккарг із третім уіцраором династії Жругрів. Перший уіцраор представляв династію Рюриковичів і загинув коли в Московському царстві почалася Смута, другий - династію Романових і був знищений третім нинішнім. Центр Друккарга знаходиться на Кралі і на будівництві капища Жругра працює триста рабів - ті хто були царями й полководцями Росії. Тільки деякі як Олександр І, який зрікся престолу і пішов у добровільне вигнання і (як не дивно) Микола ІІ, що був убитий разом із сім'єю і тому уник цієї участі. Столиця Друккарга розташована на Уралі, а великі міста на Кавказі, в Казахстані, на островах Центральної Росії (так височини, пагорби й узвища в шрастрах острови у морях білої і рожевої магми). Ще в Друккарзі живуть ігви й раруги інших народів Радянського Союзу.

- І України? - спитав Грищенко.

- Так. Український шрастр має назву Дінграф і є однією з провінцій Друккарга. Центр цієї провінції розташований в Карпатах, а також населені Кримські гори, Подільська, Придніпровська, Приазовська височини і Донецький кряж. Власне цей шрастр можна віднести вже до загиблих, бо український націоналізм переможений і ніхто не підтримує цей шрастр в Енрофі лише з центру іноді надходять з панського плеча залишки шавви. Але погано що з ним умирає й Україна.

- Як я виросту обов'язково підтримаю український шрастр, - сказав я який теж там був.

- Не кажи таке, бо тебе знищить уіцраор, - відповів Гнат. - Він робить усе аби України не стало. Багато протистояли йому і потрапили під нього (звичайно при всьому народі не можна було сказати тебе посадять).

- Афанасію, - годі вже про шрастри. Сьогодні все-таки неділя, не можна згадувати таку погань у святий день.

- Та ви самі перші це почали. Добре. Але наостанок скажу що святі жителі затомісів воюють із темними силами і в першу чергу з шрастрами. Якби не вони більшість грішників навіки б лишились у пеклі, а можливо й нашої планети вже б не було, бо саме завдяки їм не один раз була відвернута атомна війна.

Поволі ми вийшли з потаємного двору, але я йшов поруч з Афанасієм і Гнатом і чув що вони стиха говорили між собою.

- По правді сказати, я знаю що Третій Жругр доживає свій вік і в майбутньому не лише Дінграф, але й інші тринадцять шрастрів відваляться від Друккарга, - сказав Афанасій.

- Афанасій! - відповів йому Гнат. - Якщо ти кому-небудь це скажеш та ще й роз'яснили що це означає (як згодом виявилось це був розпад Союзу), то ми опинимось там де й Василь Стус.

- Та через кілька років це вже побачать всі. Не бійся Гнате, я знаю нам тут нічого не загрожує. Ми спокійно зустрічаємо людей і годуємо їх казками.

- Як хочеш, але цей Грищенко мені аж ніяк не сподобався. Він схожий на шпика.

- Може й так, адже немає жодного студентського курсу без стукачів. Не бійся якщо він встромить свого носа куди не треба, ми його провчимо.


Вони звернули за ріг і цього дня я їх більше не бачив.


Розділ тринадцятий. Як мене циганчата з слободи вигнали


Прочитавши цю новеллу ви сміятиметеся тільки мені було не до сміху. Я смітник і таким був усе життя. Коли я гуляв по вулиці Жовтневій і підходив до інших дітей всі вони чомусь тікали від мене. Це було для мене дивиною аж доки я не почув як бабуся одного хлопчика не сказала своєму онукові:

- Не грайся з Льошею, бо він онук бандерівця. Дід Яким убивав людей і за це сидів у тюрмі.

Я пішов до дідуся і розповів про це йому.

- Вони бовдури, Альошо. Ти ще малий і не знаєш про те як вони і їхні батьки тікали сюди, на Донбас, від лютого голоду, що косив їхніх родичів у селах. І голод цей був через те що влада відібрала в них геть усе. А тепер вони славлять цю владу і кажуть що ми убивали людей. З ними і дружить не треба.

На зло їм я вирішив піти до циганів бо їх усі слов'янські діти сторонилися. Благо циганська слобідка була за переїздом і ще кількома будинками. Подумав і вирушив туди, хоч мені забороняли ходити одному в циганські квартали. Стояв спекотний червневий день і я проминув акацієву алею, пробіг залізничні колії і увійшов поміж розхристані циганські двори. Біля канави гралися чумазі циганські діти.

- Ти чого сюди прийшов? - суворо спитав мене найвищий хлопчик. - Хіба ти не знаєш що дітям гаджів сюди ходити заборонено?

- Я хочу з вами дружити. Прийшов до вашої циганської республіки, - сказав я.

- Ми не дружимо з чужими. Чому ти вирішив дружити з нами? Іди до своїх хохлів чи кацапів.

- Вони не хочуть дружити зі мною, бо я онук бандерівця.

- Нам до лампочки чий ти онук, але ти не циган. Якщо ми тебе зараз приймемо ти підростеш і бігатимеш до наших дівчат, а це порушення наших законів за які тебе тут заріжуть. Забирайся звідси!:Даємо дві хвилини тобі.

- Я не піду, бо хочу з вами дружити, - наполягав я.

- А! Не хочеш по-хорошому зараз буде погано. Гей, Роза, Люцита і Рамона, - звернувся він до дівчат, що сиділи на лавці біля сусідського двору. - Стежте за ним усюди і доповідайте куди б він не пішов. А ми зараз будемо його викурювати.

І натовп циганчат, схопивши грудки з канави, почав у мене ними кидати. Я кинувся навтьоки, але слобідку я знав погано тому куди б я не поткнувся, де б я не з'являвся, циганчат хутко мене знаходили і кидались грудками. Врешті я вирушив назад, а переслідувачі впевнено були в мене на хвості доки я не покинув територію слобідки. Біг я все далі й далі доки не перебіг переїзд і поїзд не перекрив той бік вулиці.

Увечері я підійшов до дідуся і заплакав.

- Дідусю, ну чому я не циган?

- Чому ти плачеш? Навіщо тобі цигани? Ти живеш на своїй рідній землі, а вони все кочують та ще й людей обманюють.

Ображений на весь світ я так нічого не розповів. Та через кілька днів у селищі каббалістів я зустрів циганського барона.

- Я послав їх чистити стайні, але ти сам винний. Циганські діти граються тільки з циганськими, а слов'янські з слов'янськими. І цигани одружуються тільки на циганках. Он Розаура порушила наш закон, вийшла заміж за мешканця Десятої шахти і вся родина від неї відвернулася. Тільки Рома з нею спілкується, бо живе один.

Так що б нам не розповідали адепти вавилонського змішування, в кожного народу діє правило " свій до свого по своє". Євреї до євреїв, цигани до циганів, а українці до українців.



Розділ чотирнадцятий. Яна

Наступного дня після того як мене вигнали з циганської слобідки я вийшов з двору і став над канавою по якій біг струмок. Я любив дивитись у чорну від шахтарських лазень воду. Вчорашню пригоду вже став потроху забувати. Раптом біля мене пролетіла кісточка від абрикоси (вони тільки-но почали достигати).


- От чорт! Я промазала, - пролунав тоненький дитячий голос.

Я обернувся на нього і побачив над парканом Козиревих які жили навпроти нас чорнявеньку дівочу голівку.

- Ти хто? І звідки тут взялася? Я тебе раніше не бачив.

- Я Яна. Ми приїхали сюди вчора, - промовила дівчинка і зникла.

Що то за дівчинка стало відомо того ж дня, коли дідусь зустрівся з нашим сусідом Валєрою.

- А хто це в тебе? - спитав дідусь, побачивши незнайому жіночу постать.

- Це жінчина двоюрідна сестра з дочкою із Іловайська приїхали. Вона посварилась із чоловіком і перевелась на роботу з тамтешнього міськкому партії в наш.

Отже, Яна іноді з'являлась на високому паркані, але крім голови я все ніяк не міг її роздивитись. А вона все намагалась передражнити чи перекривати мене.

- Так ти Альоша чи Льоша? - питала вона мене (мої батьки, дідусь та бабуся називали мене Альошею).

- Я не знаю. А це має значення?

- Якщо ти росіянин - то Альоша, а якщо українець тоді Льоша. Твій дід Яким українець бо він, а ще дід Никонор і дід Сергій (мала на увазі Крижан) воювали за самостійну Україну і за неї відсиділи в тюрмі вони. Дурні вони, в Україні і так живуть всі добре. І ніяка самостійність нікому не потрібна.

Я нічого не міг сказати у відповідь, по-перше, я не знав чим крити, а по-друге, дідусь велів мені мовчати на такі теми.

За кілька днів з Єревана до Вуглеграда приїхала моя мама. Я трохи відвик від неї (все-таки не бачив два місяці що для дитини мого віку чимало), а потім став показувати їй наш двір, котів (їх у нас було аж двоє - Мурчик і Матрьошка), наших собак Альму і Тузика. Ми вийшли з двору і перейшли нашу асфальтову дорогу.

- А тут Яна живе, - показав я на двір Козиревих.

- Доброго ранку, тьотю, - висунулась з-за паркану дівчинка.

А я, щоб помститись за те що вона кидалась в мене абрикосовими кісточками і деревиною кинув каменюку в паркан. Яким я був таким був, приписувати собі "души прекрасные порывы" про які казав поет не хочу.

- Я коли-небудь тобі як кину за це, - крикнула згори Яна (видно що вона злякалась).

Коли мама поїхала назад до Вірменії дід Яким повів мене до Козиревих познайомити з Ясною поближче. Ми увійшли крізь ворота і я побачив її зблизька: вона була повненькою і трохи нижчою за мене. Я підійшов, взяв і обійняв її та поцілував (так тато цілував маму, а Яна мені вже сподобалась).

- Ну-у-у, - промовила дівчинка.

- Ні, Якиме, забирайте його, - сказав дядько Валєра.

Увечері я грався в кімнаті, а за стінкою зібрались Никонор Олександрович, дід Сергій і мій дідусь.

- Нащо ти повів його до неї? - промовив Крижан. - Я знаю цю родину. Вони з Волині, західноукраїнські комуністи, її дід півсела здав совєтам.

- Сергію, я знаю що ми ворогували, але і він, і вона - українці. І жити їм в незалежній Україні, - відповів мій дідусь. - Якщо вони ворогуватимуть через нас то Україна буде втрачена навіки.

А проте янина мати запросила мене в їхній двір. Та я знов довго там не втримався. З-за огорожі вилетів гусак і я став витанцьовувати коло нього і наспівувати:

Лапчатий, лапчатий, лапчатий мій.
Тебе ж скоро заріжуть!

- Вгамуйся, ти толочиш город, - кричала мені Яна.

Та я ніяк не вгавав і мене вигнали.

Надійшло 23 серпня, день мого народження. Мені виповнилося три роки.

- Знаєте, а давайте зробимо подарунок хлопчику, - сказав дід Афанасій. - Влаштуємо дійство на вулиці Жовтневій. Приходьте завтра не в селище, а туди.

І наступного дня фокусники стали показувати свої фокуси біля дитячого садочка розташованого за мостом через струмок.

Я пішов подивитись на них, прийшли діти з вулиці, навіть з Федорихи. На душі було радісно, особливо тому що винуватцем цього свята був я. Одна тітка (ні, не наша "примадонна") співала для мене польську пісню "Kolorowe jarmarki!"

- Це в вас завжди так? - спитала Яна, яка теж разом із мамою вийшла подивитись на це.

- Так, але в нас це буває не тут, а там, - сказав я і показав в бік провулку який вів до селища каббалістів.

Того дня мені подарували калейдоскоп.

Потім прийшла осінь, а з нею настали перші заморозки. Так, чимдалі на схід Євразії, тим лютішим стає клімат. Моє місто Дніпро і Вуглеград стоять приблизно на одній широті з різницею в кілька хвилин, але на Донеччині не ростуть грецькі горіхи, бо мороз може завітати сюди як наприкінці травня, так і на початку вересня. Люта морозна зима і сухе спекотне літо. Через це не поласуєш тут і персиками.

Яна вибігла босоніж вранці на вулицю на холодні роси і застудилася. Поклали її в лікарню. Більше трьох тижнів я нудився за нею. А коли вона повернулася, то назвала мене бандерівсько-поліцайським виплодком (так мене називала тільки Лєна Канавіна, про яку я розповім далі, так що адреса звідки це пішло для мене не викликає сумніву). Виявилось що мій прадід Петро Дмитрович Степовий був поліцаєм на своєму кварталі і здав свого сина, мого діда Дмитра на роботу до рейху. На щастя дід Афанасій, побачив що я плачу і, дізнавшись що сталось сказав:

- Не слухай їх, Альошо. Твій прадід був хорошою людиною, багатьом врятував життя. Якби не він та інші, ми б з тобою не розмовляли. Ти не знаєш що то була за війна. Війна на знищення. Нас, євреїв, німці хотіли винищити всіх до одного, а вас - слов'ян - зробити рабами. І вони зробили вигляд що ми не євреї, хоч від німців була винагорода за єврейську голову.

- Але вони зробили це не задарма, - сказав Афанасію Гнат, коли я відійшов. - Наші жінки віддали їм усе своє золото.

- Гнате, вони ризикували своїм життям і життям своїх сімей, - відповів Афанасій. - Знаєш що було б з ними якби німці викрили нас?

Розвеселий я побіг селищем, вигукуючи голосно почуту в когось кричалку:

На хера нам эти бабы,
Мы - болотные арабы!

- Це що таке? - насупився дід Гнат. - Ви хоча б при дітях посоромились говорити таку дурь, - звернувся він до молодих шахтарів. - Накуритесь коноплі і верзете казна - що а діти вас слухають.

- Країни болотних арабів більше немає, - сказав мені дід Афанасій. - Бо новий правитель Іраку (це був Саддам Хусейн - авт.) став осушувати болота аби вони не були осередком партизанського руху проти нього. Це і нас так скоро зі світу зживуть...

Саме тоді розгорталася ірано-іракська війна й іракський уряд жорстоко придушував повстання проіранських шиїтів на півдні своєї країни.

Розділ п'ятнадцятий. Федориха

Обережно матюки!

Перенесемось же від нашої вулиці на північний схід. Там біля підніжжя терикону давно покинутої шахти Федориха розкинулись вулиці однойменного селища. Посеред вулиць заливаються стічні канави колишніх приток того ручая, який Вовка назвав Огурєчкою. Вулиці вкриті грубою бруківкою або взагалі шахтною породою. Обабіч вулиць стирчать дерев'яні паркани біля яких розбито палісажники. Там на гойдалках катаються діти. От вони зібрались водити хоровод.

З двору вибігли батьки.

- Ви що в каббалістів граєтесь? Галі водите?

- Так...

- Якщо ви проводите тут галі, то потім в нас під парканом почнуться сралі. Каббалісти не люблять коли їх хтось наслідує.

І діти розбігаються.

На Федорисі, на одній з її вулиць що названа на честь льотчика Покришкіна жили моя бабуся з боку матері Діна і дід Дмитро якого я не застав. Мій дід походив з багатої сім'ї яка постраждала після 1917 року і мій прадід Петро разом з родиною аби не опинитись в Сибіру втекли на Донбас. Мій дід побував на роботах в Німеччині, де працював у їхніх поміщиків - бауерів. Зате лишився живий і не був забраний в якості гарматного м'яса совєтами. Все життя казав що він раб, а комуністи збудували комунізм, але тільки для себе.

Багато хто тікав на Донбас від голоду й розкуркулення. Вони проклинали свою каторжну працю через яку покинули насиджені місця. Навіть частівки були з матом:

Ой поїхав я на Донбас
Вугілля копати,
А воно ж таке тверде
В рот його ї**ати.

А жінки відповідали:

І я теж була на Донбасі,
Вагонетки перла.
Якби не моя п**да
З голоду б померла.

І було ж серед них багато таких (найстрашніше шахтарських вдів з дітьми) які в ті роки були змушені змиритись з тим "якби не моя... з голоду б померла" і переселитись в ту частину Десятої шахти з якої зробився "веселий квартал".

- Якби наші хасидські предки побачили таке що твориться в нас, - сказав Гнат. - Вони б наклали на всіх найсуворіше єврейське прокляття яке б змогли.

Моралізатори які засуджують повій (котрим часто просто більше ніде влаштуватись в житті бо вони викинуті як непотріб) ви мені нагадуєте того проповідника що гучно картав пороки суспільства, а коли дійшов до борделів, вдарив себе по лобі і сказав: "Так ось де я свої капці забув!"


Тому, як вже було сказано, Донбас був антирадянським регіоном аж до смерті Сталіна і в час німецької окупації у Вуглеграді був бандерівський осередок, до якого належав Сергій Крижан. Чи не з тих часів (а може то дисиденти місцеві вивісили його в пізніший час) сусід моєї бабусі Іван Потуторін ховав у своєму сараї полинялий від часу й брудний жовто-блакитний стяг. Не від націоналістичних переконань він заховав його, а з простого бажання мати в себе хоч щось заборонене. Звідки я про це знаю? Так він його мені показував під великим секретом.

Сам Потуторін вів свій рід з галицького села Потутори і його предки перебрались на схід з Австро-Угорщини як москвофіли наприкінці ХІХ століття.

Щодо інших мешканців вулиці Покришкіна, то це в більшості своїй були росіяни з Нєчєрнозємья, які переїхали на новонароджений Донбас після скасування кріпацтва, а особливо - столипінської реформи.

Так що, приїжджачи на цю частину Федорихи, я відчував себе в "істинно русском городе". А врешті я не маю зла до цих людей, багато з них добре ставилися до мене і я гуляв з їхніми дітьми коли підріс. У восьмидесяті роки, при Щербицькому, казали: "Де в Москві стрижуть нігті, в Києві обрубують пальці, а на Донбасі відрубають усю руку". Втім, радянська каральна система з року в рік слабла і, якщо ти не бунтував проти влади відкрито, тебе б ніхто не зачепив. Та з'явився новий страх серед мешканців Вуглеграда, ще страшніший бо влада може і помилує, а ця сила точно не пожаліє. Страх перед бандитами.


Розділ шістнадцятий. Канавіни

Йдучи на Федориху ми проминали трансформаторну будку. Біля будки був двір обгороджений цегляним парканом (що у Вуглеграді було дивиною) з-за якого виглядав яблуневий сад. Якось, проходячи з мамою повз нього (вона саме тоді приїхала), ми побачили жінку і двох дівчаток з кішкою.

- Дівчата, заберіть хто-небудь Марту щоб вона не побігла до сусідських собак, - сказала жінка.

- Мамо, вона розумна дівчинка нікуди не побіжить, - відповіла старша з чорним, мов ніч, волоссям.


- Дивіться щоб потім не плакали коли її порвуть.

Це була перша моя зустрічі з Канавіними, але тоді ми пройшли повз них.

Через два дні я побачив цих дівчаток у селищі каббалістів куди я теж прийшов з мамою.

- А я тебе знаю. Ти онук діда Якима, - сказала старша. - А мене знаєш як звуть?

- Марта? - запитально подивився я.

- Марта - це наша кішка, - засміялась дівчинка. - А я Лєна. Це моя сестра Сашка, - вказала вона на меншу, пострижену як пацанка.

Прийшовши додому, мати сказала дідові що ми бачили двох гарних дівчаток.

- А які вони з себе?

- Одна - радикально чорна, а друга русява - коротко стрижена.

- Тьху! Та це Митрофана Канавіна онучки. Погана родина. І старша вже така, що одірви та викинь. Не треба з ними навіть і здоровкатись.

Та сталося саме так, що після від'їзду матері і того як мене вигнали з двору Козиревих я здружився саме з цією дівчинкою, Лєною Канавіною.

- Хлопчику, хочеш солодкої вати? - спитала вона мене, коли я сидів біля свого двоюрідного брата на залізній гойдалці на Федорисі.

- Хочу, Лєно, хочу - сказав я.

- А що треба сказати? - мій брат був старшим за мене (приблизно одного віку з Лєною) і вже знав що слід дякувати.

- Він малий, ще не знає.

- Нічого хай вчиться.

Дід мій про це знайомство довго не знав. Тільки до Никанора Олександровича прийшла сусідка і стала нахвалювати Канавіних.

- Знаєш, що твоє прізвище Рівчак і їхнє приблизно означає одне й те ж. Було б добре якби ви поріднилися.

- То це ти... То це ти за мого Вовку прийшла цю погань сватати?!! Іди з мого дому!!! Сваха недороблена!!!

- Та хіба ж я про Лєну казала? Вона ж і старша за Вовку. Зате Шурочка - прекрасна дівчинка.

- Посеред такого гнидника квітки довго не цвітуть. Як вона підросте то теж буде сволотою.

А було там от що. Дід їхній Митрофана Канавін був офіцером МДБ і в молодості боровся проти бандерівців на Львівщині. Якими методами - уявляйте самі. І завдяки цьому в Канавіних був "дах" який ніхто з місцевої міліції пробити не міг. Його син, чиновник у вуглеградському міськвиконкомі Семен Канавін тримав рекетирів з міського ринку які відстьогували йому свою "таксу".
А Лєна вже злигалась зі старшими товаришами й лазила з ними аж у промзони вуглеградських заводів, і вже навчилась красти. Аня Магеровська сказала що я погано скінчу? Ну, мені вже скоро буде сорок, а я досі живий і на волі... Та якби лишивсь у Вуглеграді, разом із нею, фінал би був дійсно трагічним.

Нас взяли стояти на стрьомі коли старшаки полізли обновити будинок. Все ніби пройшло гладенько, але наступного дня мене відвів у бік наш дільничний Бергер, якого я боявся.

- В тюрму хочеш? А якщо ви це продовжите - потрапите обидва. Якби вона не була дочкою такої шишки я б вже клопотався передати її в дитбудинок. Іще раз - і твій дідусь дізнається все!

Та наступного дня (це було акурат перед моїм днем народження) я з нею посварився. На святкуванні на нашій вулиці я підкрався і вщипнув її за шорти. В радянський час їх шили поганенько і гнилі нитки розійшлися, оголивши нижні форми Лєни.

- Та я тебе! - вхопилась вона за одіж, а я кинувся тікати.

- Нічого я тебе ще впіймаю і ти мені за це поплатишся, бандерівсько-поліцайський виплодок! - менша Канавіна бігла додому і кричала мені погрози.

Невдовзі потому вбили Сергія Крижана. Кажуть ніби пограбували його увечері на вулиці. Але я підозрюю Канавіних (доказів тільки немає) бо вони ненавиділи не лише бандерівців, а й українців взагалі. Дід Никонор і мій дідусь дружили з Бергером і тому їх не зачепили. Поховали діда Сергія і з Лєною ми довго не бачились. Не бачились до осіннього вечора, після грози що затримала мене в селищі каббалістів.

Чи знаєте ви яка ніч на Донбасі? Ні, ви не знаєте східноукраїнської ночі. Небо омите дощем, чорне мов антрацит і зірки ніби перлини на ньому. Проходячи повз трансформаторну будку, і, гадаючи, як мене лаятимуть дід і баба, я почув старечий голос:

- Альошо, зайди-но.

Озирнувшись, я побачив діда Митрофана. Знаючи про його лиху вдачу, мені захотілося втекти.

- Та заходь, не бійся.

Я зайшов у двір, а потім у хату.

- Я знаю, ти дружиш з Лєною. Яким Семенович про це не знає та й навряд чи б дозволив. Ми з ним вороги навіки вічні і ніколи не помиримося. Але вашому поколінню треба жити в одній країні, незважаючи на наше зло, яке ми одне одному накоїли. Я скоро помру, а мій син поганий вихователь. Лєна з ним втрапить в якусь халепу. Будь обережним.

Потому він відпустив мене. Я побіг на зустріч бабусі, що йшла з ліхтарем і лаяла мене. За два місяці дід Митрофан дійсно помер.

Коли трапився випадок з ведмедем, через кілька днів потому Лєна мені сказала:

- Я ледь не вмерла, коли дізналася що сталося. Навіщо ти хотів щоб він тебе задер?

Все було б добре, якби Лєну не зґвалтували її дружки коли мене вже не було у Вуглеграді. З того часу вона змінилася: підросла, покрасивішала, але в неї наче вселився демон. Її обличчя набуло такого злоготвиразу, що страшно було глянути їй в очі.

Знесли селище каббалістів, розпався Радянський Союз. Настав кінець літа 1993 року. Ми знов приїхали на Донбас. Сиділи на вулиці Покришкіна на гойдалці. Дівчата завели розмову як добре жилося в Радянському Союзі, що і не дивно: адже всі на Донбасі, і не тільки говорили що раніше було краще.

І я сказав:

- Та було теті вже нема. Є п'ятнадцять держав СНД (на Донбасі російську абривіатуру СНГ розшифровували "Сколько Нашего Говна?").

- Сколько нашего говна?! - перепитала Лєна. - Нащо ти взагалі втручаєшся в нашу розмову?! Твій дід боровся за самостійну Україну і що ми всі отримали?! Селище каббалістів знесли...

Тут всі почали гнути матюки, особливо на мене. Селище каббалістів приносило гроші у Вуглеград, а як його не стало прийшли злидні...

Мені набридло це слухати і я побіг додому. Обернувшись, я крикнув їй те що чув у 1989 році від однієї мешканки селища, котра ворожила на неї на картах.

- За це ти помреш гола.

... Я поїхав, а Лєна була серед тих хто пограбував магазин. Щоб вона не сіла батьки відправили її до родичів у Росію. На три роки вона пропала з Вуглеграда.


Розділ сімнадцятий. Загибель шахтарів


Обережно матюки!


Добування вугілля - це тяжка праця, завжди поєднана зі смертельним ризиком. Так було завжди і за царя Нікалая ІІ, і за Сталіна, і за Брежнєва. Нещасні випадки на шахтах із загибеллю людей та каліцтвом можуть трапитись будь-де: і в США, і в Китаї, і в Південно-Африканській республіці. Епоха й рівень розвитку країни ролі не грають: шахтарі гинуть всюди.

Водночас, не можна не відзначити однієї дуже вагомої обставини: якщо в країні права людини не в пошані, то життя робітника небагато важить. Тоді, як правило, техніка безпеки діє лише в теорії, її грубезні порушення покриваються згори донизу і навпаки. Саме так і було в Радянському Союзі, а після його розпаду стало ще гірше. Тому регулярними смертями в забої, ні у Вуглеграді, ні в довколишніх населених пунктах нікого не можна було здивувати.

За чотири кілометри від шахти Один - один біс тихо доживала свої дні старенька шахточка Чотири-дріб-один. Збудована ще хто зна за яких часів вона майже виробила все вугілля на верхніх горизонтах і тепер більше працювала на збиток ніж на прибуток. Лише раз на ту колію, що відходила від "біса" в її бік, відправлявся маленький тепловозик.

Ще туди вела стара шосейка, крізь розтрісканий асфальт якої пробивалася трава.

Брали там вугілля з тих же пластів що й на "бісу", а вони відомі своєю вибухонебезпечністю. З розрізнених розмов у прилеглій до нас частині містечка було відомо що недоліків і порушень там налічувалося так багато що шахту давно слід було закрити. Однак закриття копальні теж потребувало чимало коштів і її продовжували "тягнути". Відповідно усі перевірки безпеки, які підтверджувались шахтним профкомом, визнавали щонайменше задовільною.

Що там трапилося я не знаю. Можливо стався раптовий викид метану не зафіксований вчасно вимкненою апаратурою, може замкнуло кабель...

Проте, коли одного дня ми з бабусею прийшли на ринок там обговорювали трагічну новину.

- "Дріб" вибухнула. Чотири людини загинуло.

Через три дні дорогою до цвинтаря йшла довжелезна процесія з мешканців довколишніх селищ. Попереду несли чотири труни, вслід за ними йшли чоловіки з прапорами Радянського Союзу та Української РСР перев'язаними чорними стрічками. Завершували процесію червоно-зелені прапори Вуглеграда.

- Дідусю, - спитав я, йдучи в колоні - чому український прапор унизу синій, а той увесь червоний?

- А це несправжній український прапор, - пошепки відповів мені дід. - Це нам дали аби ми думали що маєм свободу (слова "державність" я б тоді просто не зрозумів). Насправді це все має таке ж відношення до свободи як наше городнє опудало до людини.

Потім було кладовище, плач матерів та дружин, трагічні промови представників керівництва шахти та шахткому. Далі ми розійшлися, отримавши поминальні пиріжки та цукерки.

Про те що було далі я знаю від Йоханеса Шульца, що розповів про це моєму дідові через два тижні. Він тоді був на поминках разом із Гнатом та Афанасієм.

"Вони поручитися за мене, - сказав історик і вам я це скажу тільки тому що знаю; далі воно нікуди не піде."

- Ну, дивись, німець, - сказав один з шахтарів. - Раптом що, в нас як у сицилійської мафії руки довгі.

І провів рукою по шиї.

- Тяжко, дядьку Гнате, - промовив той чоловік зі сльозами у голосі. - Набирають вулкани в грудях. Ми доповідали начальству, доповідали в профком що на шахті робиться. Всі наші скарги, виявляється, все одно що стук хєром по коробці. Балаболи з полі просвіти тринадцять про те як тяжко живеться шахтарям у Британії під гнітом буржуїв на чолі з Маргарет Тетчер. А на чорта вона нам треба та Британія, коли в нас профсоюз це декорація. Буде комісія, розслідування, а результат вже знаємо заздалегідь. Самі винуваті що взірвалися.

- Я знаю це, - промовив Гнат. - Давай для розрядки заспіваєм наші куплети "За жизнь". Сторонніх тут нема.

І дядько Гнат почав:


Десь у Кадіївці-граді
Жив Стаханов удалець
Трапивсь би не при параді
Залишився б без яєць.

Якось, випивши й курнувши,
Він добув мільйон вуглів.
Підле кодло ковирнувши,
Нарубав мільйон х*їв.

Потім продовжив чоловік що говорив про шахту:

Вугля требує держава
Ми ж не проти. Гей-гей-гей.
Но не витримала лава
Ї*анулась на людей.

Ви отам живі-здорові.
Орден - вам, а горе в нас
Плачуть сироти і вдови
У сльозах увесь Донбас.

Далі заспівав молодий шахтар із уже наполовину сивою головою:

Лихо трапилось на шахті
Винуватий знов Джон Юз
Винен Рейган! Хто завгодно
Лиш не рідний профсоюз.

Подав голос і дядько Афанасій, заспівавши приспів:

Профсоюзи-х*йсоюзи!
Хто навчив вас захищать
Всі начальственнії гузна,
А не люд? Й*б вашу мать!

- Тут і наш водій хоче свої п'ять копійок вставити, - сказав Гнат. - Дамо йому слово:

І вибираючись із ритму, водій заспівав:

Якщо в ж*пу тобі вранці
Зп'яну в'їхали менти
Не волай на них: "Засранці!"
Винуватим будеш ти.

- Сталіна на них немає! - промовив гучно хтось із молодих. - Тоді на Дванадцятій шахті загинула зміна так директор сам кинувся у стовбур шахти. При ньому боялися, а зараз ця свинота і вухом не поведе.

- Або Гітлера! - кинув інший. - Мій батько під час війни був угнаний в Германію і рубав вуголь у Рурі. Там били пльотками, но порядок на шахті був.

Афанасій підвівся і мовчки вийшов. Йоханеса пішов услід за ним.

У нічній тиші співав цвіркун, а на небосхилі злим вогнем палав Марс. Афанасій спинився і поглянув угору.

- Я як захворів на легені вже більше двадцяти років не палю. Так, іноді виходжу подихати свіжим повітрям, - промовив він. - Наш народ схильний мислити серцем, а не головою. Що на душі те і говорить. Ті шмаркачі не жили тоді і не знають нічого ні про Сталіна, ні про Гітлера, а плещуть язиками щоб зігнати злість.

Я вже давно ні з ким не сперечаюся, хай собі говорять аби легше стало.

- Та я й бачу, що двадцятий вік добігає кінця, а у вас ще мислять категоріями його початку, відповів Йоханес. - Ми програли війну, але у нас у ФРН люди встократ щасливіші ніж у вас - країні переможців.

- Так. Ми перемогли і досі бундючимося цим, але що капіталістичний світ пішов далеко вперед волієм не помічати й тупцюємо на місці. Бачу Йоханес, що ти не провокатор, я таких як не з першого так і другого погляду розколюю. Тому більше тобі скажу: у нас у Союзі час од часу спалахують бунти - маленькі громадянські війни-заварухи, про які, звісна річ, ніде не говорять. Так-от, у шістдесят другому році отака заваруха була в Новочеркаську, що у Ростовській області. Людей поглинуло незлічити. А почалось воно з того, що люди обурені підвищенням цін на м'ясо і одночасним скороченням зарплат почали страйк на електровозному заводі.

Так секретар профкому взяв і заявив їм:

"У вас не вистачає грошей на м'ясо - жеріть пиріжки з лідером!" І почався бунт...

- І у нас, на сході Німеччини люди бунтували у 1950-ті роки, а їх ваші чавили танками. Тепер вони не бунтують, а всіляко намагаються перебігти через Берлінську стіну. Їх стріляють сотнями, а вони все одно тікають. Коли я був молодий і дурний, вчився в університеті, то гадав собі: нехай буде Німеччина вся комуністична зате єдина. Та як побував на сході, думаю - ні, хай краще роз'єднана, але зате захід буде вільним.

- Знаєш я того так скажу: твоя країна об'єднаються тоді коли наша розвалиться. Судячи з усього чекати доведеться недовго.

- Афанасій! Я не ворог Радянському Союзу, просто...

- Та я це і так бачу, все ж як ніяк пожив на світі. Будуть ті хто звинувачуватимуть в усьому американців, масонів, нас - жидів. Однак в цьому найперше винні самі люди, бо звели себе до рівня бидла. Революція мала на меті звільнення пролетаріату, в натомість вийшло все навпаки - встановилася тиранія верхівки більшовицької партії. Якби я сказав таке раніше мені б не уникнути Сибіру чи чогось подібного, але скоро про це в нас говоритиме кожен. Однак нашого становища це уже не змінить. І довго ще тут чекати чогось хорошого. Ну що вертаємось назад, в тоді розходимось по домівках.

P. S. Ви гадаєте в незалежній Україні щось змінилося? У 2007 році на шахті імені Олександра Засядька в Донецьку від вибуху метану загинуло сто чоловік (!) Ще не було другого Майдану, а в Україні вже була своя Небесна сотня. За це вкотре ніхто не відповів.


Розділ вісімнадцятий. Мотоцикл Валєри Козирєва

Обережно матюки!

Господарем двору де жила Яна був копровщик Валерій Козирєв. Це був високий блондин "у чорних черевиках". Ще у підлітковому віці він набув слави великого хулігана. Слава про нього гриміла по всій Україні Вуглеграда від Десятої шахти і аж до Заяружжя. Одного разу Валєра ледь не спалив лісоторговельну базу N° 9. Було це так: за недоглядом з того боку де починався терикон Федорихи хтось залишив діжки з сосновою живицею, що розповсюджувала довкола аромати соснового лісу. І треба ж було такому статися, що того дня туди принесло Валєру. Видершись на схил терикону, він затіяв війну з німцями. Спочатку хлопець обстрілював діжки шматками породи. На превелике диво сторож того дня чи то заснув, чи то узагалі напився. Одним словом,ніхто не вийшов і не надрав вуха Валєрці. Увійшовши в шал від безкарності, пацан зробив ракетно-бомбовий удар, знайшовши на тамтешньому смітнику кимось викинутий віник, підпалив його і кинув якомога вище вгору. Чи то кинув він його занадто високо, а може допоміг раптово налетілий звідкись вітер... Одним словом, як таке сталося історія замовчує, але за всіма законами підлості капосний віник точно приземлився в одну з наповнених смолою діжок.

Хлопець розпочав війну, що завершилася справжньою Хіросімою: живиця навіть не загорілася, вона миттєво вибухнула синім полум'ям. За півтори хвилини всепожираючий вогонь охопив усі діжки, що стояли одна біля одної. Їдкий чорний дим затягнув півнеба, аж так що його бачили мешканці розташованих за десятки кілометрів Горпинівки та Степанового. На щастя хтось вчасно викликав пожежників які загасили полум'я що встигло вже спалити дерев'яний паркан лісоторговельної бази. Винуватця шукали недовго, хтось із місцевих бачив бешкетника на схилі Федорихи.

Потому батьки майже рік виплачували зі своєї зарплатні вартість трагічно загиблої живиці, а Валєра всі літні канікули провів під домашнім арештом, про прополюючи город та підтягуючи хвости зі шкільних предметів.

Можливо Валерій Козирєв і в дорослому віці залишився б таким самим розбитним шалопаєм, вираховував тонкі особливості національного питання. Він вчинив дуже необачно, побравшись з українкою.

Якщо російська дружина згодна покірно зносити від чоловіка всі його п'янки - гулянки (а нерідко й побої), то українка запряже свого чоловіка у воза, всядеться зверху і поїде куди схоче. Такі наші національні особливості закладені історією. Середньовічна Московщина зазнала впливу з боку Золотої Орди в якій іслам швидко став панівною релігією. Звідси відверто азійські відносини в родині за канонами відомого "Домостроя" (докладніше читайте п'єсу "Бояриня" Лесі Українки).

Зовсім інакше склалось у нас. Україна постійно зазнавала татарських нападів, утисків шляхти, то ж наші чоловіки усе життя були на Січі, то у боях, то в далеких походах на Крим, Туреччину, Польщу, а то й на Московщину...

Все господарство лишалося на тендітних жіночих плечах. Згодом, коли одна жінка зруйнувала Січ, і чоловікам довелось весь час бути вдома часто-густо панівна роль в українській родині залишалася за жінками. Та Валєра напевно не дуже любив історію, не кажучи вже про те що тогочасний шкільний курс історії України обмежувався двома уроками крізь які червоною ниткою проходила теза "Україна - це республіка з трагічним минулим і світлим майбутнім у братньому союзі радянських республік." Одним словом, тітка Марина (така ж чорнява як і Яна, її племінниця) була вдома і розпорядником, і командиром, і "латиноамериканським диктатором". Її харизматичність, воля і войовничість виходили далеко за межі їхнього подвір'я. Працюючи рахівником в бухгалтерії шахти Один-один біс, вона була і членом профспілки і заступником голови тамтешнього місцькому партії.

Валєра в житті був безстрашним чоловіком, ремонтував клітьові механізми, він вибирався на найвищу точку копра, де містилися колеса, що обертали сталеві троси. Якщо ви гадаєте, що лагодити копр це простіше простого то глибоко помиляєтесь. Як відомо шахта маєте працювати цілодобово без поправки на погоду. Байдуже що надворі день, ніч, вітер, дощ чи ожеледиця, кліті мають працювати справно. Спробуйте по ожеледиці видертись на висоту двісті метрів...

Однак удома Валєра був тихіше води нижче трави. Тітка Марина верховодила ним як хотіла. І підтвердження цьому слухайте далі.

Скільки б хоче заробити більше. Це природнє бажання будь-кого з працюючих людей на землі, і ніколи його не здолають ні карли маркси, ні фрідріхи енгельси, ні леніни, ні стадіони чи гітлери... Власне це і є одним із головних рушіїв прогресу що примушує людей вигадувати щось нове будь те нові механізми, деталі, моделі машин, чи новинки у сфері послуг.

Було таке природнє бажання і в дядька Валєри. Особливо довго йому не треба було спостерігати аби помітити особливості вуглеградської економічної кон'юнктури. Доки в місті було селище каббалістів з його цирково-театральним атракціоном, доти приїжджали туристи звідусіль. Приїжджали вони, як правило, з важкими валізами, котрі, їм, сердешним, доводилось перти самотужки. І вирішив дядько Козирєв розв'язати це питання з обопільною, так би мовити, вигодою. З цією метою піднакопичив він трохи грошей (заховавши дуже добре від настирної жінки) придбав на них східнонімецький мотоцикл із коляскою і став курсувати маршрутом автостанція - готель "Шахтарочка" - селище каббалістів. Він зустрічав туристів, саджав у коляску, причеплював багаж і відвозив до місцевого клопівника названого готелем. Звідти ж він через деякий час відвозив їх просто таки до селища. Всі були у виграші від того й іноземці, яким уже не доводилось бити свої ноги на брукованих аби-як вулицях Вуглеграда, ще й надриваючись під тягарем свого багажу і Валєра в чию кишеню потекли новенькі й не дуже радянські асигнації. Все було б добре, але згубила його транспортне підприємство надмірна конспірація.

Сидячи днями на сараї і виглядаючи то Яну, то цигана з ведмедем (про них мова піде далі), то машини, я бачив як з відчинених воріт у касці виїздив дядько Валєра.

- Куди зібрався? - питали в нього сусіди.

- Як то куди? На блядки, - рішуче відповідав їм чоловік.

Живучи на Донбасі я неодноразово чув усілякі матюки, але по малолітству своєму не здогадувався про їх справжнє значення. В моїй тоді яскравій уяві "Блядки" поставали чарівною країною, ще чарівнішою від селища каббалістів, де не буває зими, де цукерки й кавуни ростуть на деревах. Напевно там і тільки там течуть молочні ріки з чисельними берегами про які говорилось у казках. Чекати не дочекатися, коли я виросту і теж поїду на Блядки як дядя Валєра.

Та вочевидь у його дружини це слово мало якесь інше значення. Почувши як чоловік це говорить, тітка Марина твердо вирішила примітки можливість подружніх зрад. Не промовивши ні слова, вона взяла до рук гайковий ключ і почала відкручувати усі гайки та гвинтики які тільки змогла побачити на мотоциклі. Як не оглядав, як не ремонтував машину Валєра, його сталевий кінь став підводити у найнепідходящий момент. Спершу він реагував на це спокійно: сам же не догледів. Та коли це ставалось з ним дедалі більше, то Валєра став втрачати терпіння й самоконтроль.

Їде чоловік нашою вулицею Жовтневою і раптом відвалюється у нього коляска (річ у тім що в цієї марки мотоцикла вона завжди була як причіп: хочеш їдь з нею, а хочеш без неї), він зупиняється, обертається і як загорлає на піввулиці:

- Да за*бала на п*зду всьо ета!!!

А я був таким шкодником, що повторював усе, що здавалось мені дотепним. Ось уже і дядько Валєра для мене Валєра, а "за*бала" який їде на якусь таку дивну вулицю з дивною назвою. Тому як тільки почую де мотоцикл, то кричу "єдіт, єдіт, єдіт заїбала на пізду." Ледь відучити мене потім домашні від цієї поганої звички.

Одного разу іде наш дільничний вулицею, а назустріч йому тягне дядя Валєра свій напіврозвадениц мотоцикл.

Побачив це міліціонер і питає:

- В чім справа Валерій Гордійович? Ти ж наче німецький мотоцикл купив. Він же не повинен тебе підводити.

- Ой Шурику, та я ї*ецький мотоцикл купив. Скільки він у мене крові випив - не злічити.

Закотив Валерій свій мотоцикл у двір, а я сиджу на сараї і дивлюся як підходить, крадучись тьотя Марина і розвідним ключем відгвинчує колесо на колясці.

Увечері того ж дня розповів я дідусеві, що виробляє валєрина жінка. А дідусь і говорить:

- Валєра дурак, але Марина дурепа повна. Він же розіб'ється на смерть.

Вранці я побачив тітку і кажу:

- Не розкручуєте мотоцикл дядьку Валєрі, бо він розіб'ється.

А у відповідь почув:

- Та нехай той придурок хоч крізь землю провалиться зі своєю тричі проклятою залізячкою. Менше треба роз'їжджати на тому мотоциклі по околицях, а займатись корисним ділом.

Через годину - півтори виїжджає дядько на мотоциклі. Робить, так би мовити випробувальний проїзд.

- Ну що ж тут таке? Що він весь час розвалюється? - говорить сам до себе.

Набирає швидкість; ба-бах відкручене колесо коляски відлітає убік. Дядько розклеївся зовсім.

Тут вже я не витерпів:

- Дядьку Валєро! Хочете знати що не так із мотоциклом? Тітка Марина коли вас нема крутить на ньому гайки. Ще й каже: "хай би той придурок крізь землю провалиться зі своєю залізячкою", - кричу я зі свого сараю.

Чоловік озирнувся, послухав мене і промовив:

- Ах так! Ну зараз ти побачиш як за*бала поїде на п*зду без колеса.

З лютим ревом мотоцикл зірвався з місця мов навіжений. Дядько виконав на ньому складну фігуру з нахилом у сорок п'ять градусів. В такому положенні ні машина пролетіла триста метрів і завалилася на бік.

- Ой, чоловік розбився, - крикнула одна з жінок, що йшли Жовтневою вулицею і вона побігла до перекинутого мотоцикла. За три хвилини там уже зібрався цілий натовп: всі бігли з однією метою - якщо не допоможемо то хоча б подивимось.

На біду, якийсь чорт приніс до нас на Жовтневу лейтенанта-даішника.

- Що тут таке? - запитав він.

- Та ось їхав без колеса й перекинувся, - сказали свідки.

- Ану дихни. Ага, тверезий. Бавимося. Лаштуємо піруети на дорозі. Нічо ти в мене в ліс під Слов'янськом зараз поїдеш.

Під Слов'янськом знаходилась Донецька обласна психіатрична лікарня.

Почувши це дядько Валєра заплакав. Це було настільки прикро дивитись, що я побіг до його двору і крикнув у вікно:

- Радійте тьотю, він розбився!

З вереском тітка Марина вибігла на дорогу.

- Слухай ти! Сопляк! Згить з моїх очей щоб я тебе не бачила! - це було гаркнуто на мене, і я зник за парканом.

- А ти, олух царя небесного, щоб сьогодні ж перестав гасати на цьому драндулеті до шльондр у селищі каббалістів.

- Марино, які а біса шльондри?! Я гроші заробляв на ньому, людей підвозив...

Це пояснення викликало в неї ще більший напад істерики. Так що ліпше б ви дядьку справді до блядєй їздили.

- Ідіот!!! !!! Мене за те що ти калиміш з партії виженуть, а може ще й з роботи попруть!!! І що мені потім в цій дірі накажеш робити?!!!

Вся штука в тому, що те чим займався шановний Валерій Козирєв у СРСР мало назву "не трудові доходи". В Кримінально-процесуальних кодексах п'ятнадцяти республік були навіть відповідні статті, що карали штрафом, примусовими роботами чи навіть терміном ув'язнення. Одначе вказана обставина не завадила хитрим програм нажити баснословні статки. Коли ця брехливо-ханжеська система наказала всім нам довго жити, з підпілля повилазили мультимільйонери, які натхненно розповідали нам що "Донбас ніколи ніхто не ставив на коліна".

Якщо чоловік підробляв на мотоциклі то значить він обманював найсправедливіше в світі державу, а вони виходить, тяжкою працею здобули отакенні статки. От тільки чим вони там займалися не те що не говорять, але й використовуючи наші й заморські суди забороняють займатись дослідженням їх "славетних" трудових біографій.

Одним словом, підло живем на цім світі, панове!


Розділ дев'ятнадцятий. Раз Йоханес німець - значить він ворог?

Якось коли ми гуляли в селищі каббалістів з бабою Сімою дід Афанасій сказав їй:

- А давайте ми приймемо цього хлопчика на роботу. Він буде нашим талісманом. Будемо гроші вам за це платити. Альоша любить наше селище.

Вдома бабуся не погоджувалась на це, а дід сказав:

- Добре, якщо Альоша так хоче бути там. Тільки глядіть за ним в обидва ока.

Так почалась моя робота на Десятій шахті, що тривала до зими. За цей час я побачив багатьох радянських телезнаменитостей які приїздили до вуглеградських каббалістів. Гадаєте я їх опишу? Ні. По-перше, пройшло уже багато років і більшість з них я не пам'ятаю. По-друге, книжка моя не про них, а про Вуглеград і людей, які в ньому жили.

Коли в своєму Дніпрі я розповідав про свою "роботу" у Вуглераді, то мене запитали: "Ти там був серед циган і не боявся?" Так циган я не боявся тоді, бо вони мене охороняли. Але ми, вуглеградські діти дуже боялися німців.

В той рік виповнилося рівно сорок років як закінчилась Друга світова війна, але страх перед німцями продовжував жити серед населення.

- Ой вей мір, німці, - вигукували каббалісти, згадуючи скільки родичів загинуло від їх рук.

А неслухняних дітей лякали:

- Припини, а то тебе Гітлер забере.

Або прокляття які кричали одне одному під час сварки:

- Щоб тебе німці в Освенцім вивезли.

Першим "німцем" якого я зустрів був зовсім не німець, а молодий хлопець на прізвище Нємцов. Був це Борис Єфімич чи інший росіянин я не знаю. Знаю тільки що Афанасій розкладав на нього карти і сказав йому:

- Будьте обережні! Для вас небезпека з боку влади, причому це загроза для життя.

Я тікав від нього. Він казав.

- Та не бійся мене я росіянин. Просто Нємцов моє прізвище.

Другий був Бергер, наш дільничний. Але він жив серед нас та його я боявся не як німця, а міліціонера.

І зрештою був справжній німець Йоханес фон Шульц, що приїхав з Федеративної республіки Німеччини. Всі діти спершу тікали від нього.

Особливо настропалила мене Лєна Канавіна:

- Тікай від нього, це німець - ворог. Вони наших у війну вбивали.

Йоханес хотів подружитись із дітьми і кричав нам:

- Не бійтесь мене я не фашист. Це фашисти вбивали ваших батьків і дідів, але не я.

Та ми все одно розбігались навсебіч.

- Багато зла приніс ваш народ і нам, і слов'янам місцевим, - сказав Гнат. - Але часи змінюються і нам всім треба жити разом на одній землі.

- Я про це знаю більше ніж будь хто, - сказав фон Шульц. - Я ж історик.

- Ваша історія - це казки написані на догоду владі, - сказала тітка Марія, що була баптистською проповідницею і в селище приходила проповідувати Новий Заповіт серед "язичницького Содому і Гомори". - От Слово Боже - це є істина.

- А буває так, що реальна історія стала казкою, - не погодився з нею німець. - Он історія кохання іспанського принца Філіпа Габсбурга і графічних Маргарет фон Вальдек стала легендою про Білосніжку, а гноми в цій історії - це діти, що працювали на шахтах і тому стали сивими й горбатими, наче духи підземелля.

Потому він продовжив:

- Біблія теж історія. Старий Заповіт - це історія єврейського народу, а Новий - історія початку християнської церкви.

Тут один з туристів не витримав:

- А що чарівники, відьми, тролі, гноми й ельфи, - теж історія? - засміявся він.

За Йоханеса відповів Афанасій:

- Це мешканці паралельних світів, добрі і злі ангели природи. Стихіалями називав їх Даниїл Андреєв у своїй "Троянді світу".

- Та ну вас слухати, язичники, - промовила тітка Марія.

- Чому я язичник? Я католик, - відповів Йоханес. - Баптизм - це протестантська секта, а протестантизм почався з того моменту як 31 жовтня 1517 року від Різдва Христового Мартін Лютер опублікував свої " 95 тез критики католицької церкви"...

... Одного дня Йоханес прийшов до нас у гості разом з вовкиним дідусем Никонором.

- Вітаю! А я воював проти німців, - сказав мій дідусь. - Я знаю дітлахи бояться вас і серед них мій Альошка.

- Ото ж і воно. Я планую розповідати історію дорослим і дітям, а виходить мене всі лякаються. Німеччина вже зовсім інша країна, особливо Західна щоб вам там не казали по телевізору. Я був у гітлерюгенді малим, коли війна завершилась поразкою гітлерівців. І ми німці були змушені випити за цю війну і злочини Гітлера гірку чашу каяття. Всі ми відповідальними за злочини фашистів у Європі. Нас школярів водили в кіно дивитись на концтабори й те як у печах крематоріїв спалювали людей. Потім, коли я вчився в університеті, ми їздили до концтаборів у НДР та Польщу.

- А щоб ти мене не боявся більше, на ось тобі - сказав Йоханес і простягнув мені білий кухлик з німецьким орлом і свастикою.

- Це артефакт часів війни.

Та коли ми попрощалися дідусь розбив його.

- Ти пробіжиш хвалитися ним до Яни, - сказав дідусь мені. - А в неї мати секретар у міськомі партії. Ми завжди на долоні в таких як вони, тому не маємо права нічого такого зберігати.

Відтоді я вже не боявся німця і ходив на "заняття" до "школи", де він розповідав казки малечі, а дорослим - історію Європи. А Лєна Канавіна і її сестра лишились осторонь цього. Ну то вони самі винні. Вовка каже, що саме Йоханес спонукав його стати істориком. В мене був інший вчитель, але про нього я розповім в окремій книжці. Якщо коли-небудь напишу її.

Розділ двадцятий. Що я робив у селищі каббалістів

Котеджне містечко на Десятій шахті мало чимало назв. Серед них був і "Шанхай". Так на Донбасі називались робітничі квартали трущобного типу. Проте, на мою думку доречнішою назвою для селища було б Амстердам. Дійсно там було все характерне для голландської столиці: і квартал - бордель, і маріхуана, яку можна було вдихати з вогнищ, котрі горіли в металевих діжках з раннього ранку до пізньої ночі, розповсюджуючи по окрузі солодкуватий одурманюючий запах.

Все це посилювало ефект дива для тих хто перебував у селищі: і розписи на стінах котеджів, і п'янкі фарби якими були написані орнаменти, і постійні цирково-театральні вистави, і особливо багаття з коноплі викликали змінений стан свідомості. Бувало що люди нерідко починали марити наяву і тоді хтось із мешканців селища виводив їх за межі зони розповсюдження дурману. Я чув від мешканців селища та циганів, що вони палять якусь "чарівну травичку", котра посилює дива, однак вже тільки в школі дізнався що це було. З відстані років я думаю що саме тому жителі котеджів на Десятій шахті так безтурботно дивились на життя, не помічаючи його турбот. Коли селище було зруйноване, а сім'ї котрі населяли його розселили по квартирах багатоповерхівок, вони зіткнулись з суворими реаліями і, не змігши адаптуватись до них, стали першою хвилею наркоманів Вуглеграда. Щоправда тоді вони перейшли вже на важкі наркотики, які у селищі каббалістів були суворо заборонені. В цьому Десята шахта була схожа на поселення датських хіппі Християнію, де також дозволялось вживання марихуани, але під загрозою вигнання заборонені алкоголю і важкі наркотичні речовини як-от опій, морфій, кокаїн, героїн тощо.

Постає питання як же ці трюки з коноплею лишались поза увагою міліції? А все виявляється дуже просто: каббалісти мали свою систему сповіщення в якій мав честь працювати і я.

Коли мене взяли в селище дідусь Гнат сказав:

- Варто тобі Альошо зайнятися ділом. Бачиш отого чоловіка, - і він показав на одного барабанщика. Коли ти будеш у нас і будь-якої пори до тебе підходитиме чоловік, жінка чи хтось із підлітків і казатиме "шухер". Нашою мовою ідіш це буде небезпека. Тоді ти підходь до нього чи до інших барабанщиків іпередавай це слово.

"Ну чого тут незрозумілого, - подумав я. Все і так ясно."

- Та гляди, - сказав дід Гнат.- Не піднімай тривоги недарма, бо матимеш на горіхи. Ми таких жартівників, які кричали "вовки!" уже бачили...

Таким чином, коли в напрямку Десятої шахти йшов наш дільничний Бергер чи інший міліціонер, я або інші хлопчики та дівчатка, що гуляли поблизу вчасно сповіщали інваліда та його підлеглих. Тоді барабанами передавався умовний сигнал і все згорталося немов за помахом чарівної палички: вогнища заливалися водою, мангали та поємники ховалися до потаємних ніш, а солодкий запах паленої коноплі перебирався ядучим духом горілої сірки. Місцеві хіміки розшукували на сусідніх териконах сірчистий сланець, з нього виділяли сірку, що "вчасно" підпалювалась. За півтори години потому як міліція зникала з овиду п'янкий чад знов огортав околиці селища. Не слід гадати що наш дядько Сашко був уже зовсім дурним. Якось мені довелось чути коли він казав діду Афанасію:

- Ви думаєте я не знаю чим ви тут займаєтеся. Стережіться, потрапить комусь на очі з чужих ваш канабіс, я вам не позаздрю.

Де вони знаходили таку кількість коноплі я не знаю. Та це, власне, і не так уже й важливо, бо навіть тоді на Донеччині з маком і коноплею все було о'кей.

Також я радо працював хлопчиком на побігеньках, допомагаючи акторам і ворожкам. Ворожкам я накривав скатертиною столи. Клоунові дяді Міші я подавав маленькі тумби для кішок та голубів. Це був той самий клоун про якого говорилось у повісті "Десята шахта" чоловік повії і вітчим дівчинки Зорини. Він був кульгавим, працював сторожем у магазині і любив випити, після чого ганявся за домашніми з мітлою. Потім терезів і ставав сумирним.

- Як же мені не пити й не буянити, Алло, - казав клоунтжінці. -:Адже ти мені зраджуєш з будь-ким хто тобі заплатить.

- Міша, а нащо нам жити? На твій мізер що ти заробляєш сторожем? Чи з твого цирку на підставці? - відповідала йому дружина.

Ще кілька десятиліть тому ту частину селища заселили повії, а мешканці кварталу Десятої шахти виїхали хто куди. І Донбас, і саме селище злились до свого занепаду і мої батьки до речі теж з нього виїхали, бо роботи пристойної у Вуглераді було не знайти. Багато хто різними правдами-неправдами виїхав до Ізраїлю.

Я відволікся, зараз повернусь до своїх обов'язків. На жаль доручення які я виконував не завжди були праведними, адже далеко не всі люди на світі є чесними. І шахраї швидко почали використовувати мене в своїх справах як хотіли.

От лише два коротких випадки які я пам'ятаю.

Той хто живе біля циган знає які вони забобонні. Кривий погляд, крик птаха, кінь спіткнувся, - усе для них поганий знак.

Якось у серпні терся я довкола столів де ворожили циганки, серед яких виділялася одна пофарбована в блондинку.

Підходить до мене молодий циган, що був кидальником ножів та й каже:

- Порви карти тій пофарбованій бо ми з нею посварились і вона мені присяглася зла начарувати. Порвеш - отримаєш новий карбованець, а не зробиш так - пригощу нагайкою.

Не стільки мені хотілося того карбованця, скільки не хотілося спробувати нагайки, і тому я підійшов ближче до її стола, а вона все картами крутить так що не розірвеш непомітно. Я стою і дивлюся на стіл, а вона сердиться все що карти не так складаються.

- Та що це сьогодні таке.

- Ну так порвіть ви їх, - кажу їй.

Розсердилася циганка, вхопила карти й розірвала їх навпіл, а далі як зарегоче.

... Коли рідня виводила її то я побачив як перекосилося її обличчя.

Літа 1993-го показували мені Шигальови страшну, мов мара, божевільну циганку в якомусь драному лахмітті. Казали що то вона...

Кидальник ножів сказав мені:

- Карти порвано тому нагайкою тебе не пригостю, але порвав їх не ти тому й карбованця не дам.

Однак, потому коли рідня циганки розвідала що сталося, то він мусив тікати з міста світ за очі. Погано те що я в тій історії ніби й ніпричому, але водночас і причетний до божевілля циганки.*

Другий випадок вже трапився у вересні. Знову вранці я прокинувся, встиг погиркатись із Яною і мене відвели до селища.

Не помітив що за нами стежив якийсь чоловік з приїжджих. Не знаю хто це був, але напевно теж із євреїв. Дійшов я, значить, до майданчика біля казок Пушкіна, а той підходить та й говорить:

- Бачу я, сохнеш ти по цій дівчинці. Не любить вона тебе... Та то нічого, знаю я чарівні слова, як промовила їх то не тільки чорнява ця, але й усі дівчат довкола твоїми будуть.

- А що це за слова? - питаю.

- А я тобі стиха буду говорити. Ти ж повторюй їх на повен голос. Просто тут і зараз.

Став він шепотіти ті слова, а я стою і повторюю. Незвичні вони якісь, жодного разу не чув нічого подібного. Однак як злостиво вилітають вони з моїх вуст...

Раптом зібрався довкола нас натовп місцевих шахтарів.

- Ми хоч і колишні євреї, але серед нас є ті хто на івриті тут розуміється, сказав один з них і тут же додав:

- Отже так, хлопця ми не зачепимо, бо він іще малий, а от тобі, паскудо, морду зараз начистимо.

Він тікать - натовп за ним, в до мене біжить місцева дітвора:

- Дорослі тебе не зачепили, а от ми поб'ємо.

Той чоловік в один бік, в я в інший. Страх, як то кажуть, надає сили; спинився я аж у селищі стаханівців біля будиночків з білої цегли.

Погано спав я тієї ночі. Снилися мені якісь брудні істоти схожі на щурів з лапками крота. Повзали вони з гучним рипінням.

Вранці прибіг я до селища, як нівчім не бувало, а воно наче вимерло. Порожньо навколо, один лиш дід Афанасій сидить на порозі свого дому.

- Міг би й не прибігати. Сьогодні нічого не буде, і завтра теж, і післязавтра... А як іще раз це почитаєш можеш сюди не з'являтись взагалі.

- А що то були за слова? - запитав я.

- То, Альошо, зехери. Це і лайка, і сильні прокльони водночас. Мат російський бруднота й гидота, але він ніщо в порівнянні з лайками й закляттями давніх мов. Ти сказав лише декілька слів і цього достатньо. Усі між собою пересварилися і тому ніхто не прийшов.

- Я не знав...

- Я це бачу, але ти ж знаєш, що за дорослими далеко не все можна повторювати. Ой, Альоша, вертять усі тобою як хочуть, а ти радий старатись повторювати за ними і добре й погане... Отже так, з сьогоднішнього дня все що ти робитимеш контролюю я, і тільки я тобі кажу треба це робити чи ні.

Зайшов дід до свого будиночка, розібрав книжки на своєму столі, дістав з якогось закапелка товстий зошит весь списаний якимись незвичайними літерами. В ще узяв великий дивний свічник на дев'ять свічок, вставив їх туди і запалив.

- Це менора. Ми її були змушені закопувати в землю двічі. Один раз як при Сталіні зруйнували синагогу, вдруге - за німців. Тепер таких свічників і близько не знайдеш.

Потому він розгорнув зошит і став читати написане вголос тією дивною мовою, що я чув вчора, але то були вже зовсім інші, теплі, добрі слова.

За хвилин п'ятнадцять він закрив зошит і промовив:

- Ні, безбожні десятиліття зробили свою справу. Розлучився я читати молитви. А колись, у дитинстві вмів і не було рівних мені ..

З того часу, коли мені казали робити, я спершу дивився на діда Афанасія, а потім виконував доручення.

* Порвані карти тут ні до чого. Просто я був свідком дебюту шизофренії в жінки.


Розділ двадцять перший. Дядько Рома і ведмідь

Не прийняли мене і діти селища каббалістів, бо теж ні з ким не гралися окрім своїх. Що робити? Не було в мене друзів серед дітей, але знайшовся один друг - дорослий циган що водив ведмедя.

Так, це був дядько Рома про якого побіжно згадується в повісті "Селище Десята шахта". Він був високим чоловіком середніх літ, смаглявим, як усі цигани. Волосся його було чорне з вже присутньою сивиною. Тим не менше сім'ї він не мав, бо усі циганки боялися його ведмедя. Я дуже часто бігав подивитись на звіра і так із ним подружився.

Цигани могли розкладати карти не лише на майбутнє, але й на минулі життя. Про мене сказали, що я був у попередньому втіленні маловідомим художником, якого репресували за часів Сталіна. А дядьку Ромі наворожили що він потрапить до тюрми за цього життя.

- Дядьку, не ходіть до в'язниці, там погано. Я там був у минулому році, - казав я (я ж не міг сказати що був там у минулому житті).

- Що це ти кажеш? В минулому році ти ще не ходив, - сміявся дядько Рома.

Поруч виступав дядя Міша з кішками, що шипіли на ведмедя. В них були невеличкі будочки в яких любила ховатись клоунова падчерка.

- Зорино! Навіщо ти знов туди полізла, а як тобі знову стане погано? - говорив клоун.

Ви напевно вже знаєте, що вона хворіла на епілепсію.

З іншими циганами в мене щось відносини не складались. Один торговець був невдоволений коли я вертався з відповіддю. Ось як він посилав мене за звісткою про тканину.

- Він сказав що за сорок не продасть, а тільки за шістдесят і ні карбованцем менше.

- Ти приніс мені погану новину.

Через деякий час я приходив і казав:

- Зараз не продасть, бо за ним слідкує міліція.

- Та ти знов приніс погану звістку. Знаєш що колись робили з кінцем який приносив погані вісті?

За деякий час я прийшов і сказав:

- Він уже все продав і чекає коли надійде нова партія товару.

- Любиш ти приносити погані новини. Буде в тебе кличка Хренолла.

Так мене і прозвали. Ну то нехай прозивають як хочуть аби не били. У дворі дядька Роми стояв сталевий вольєр-клітка, де сидів ведмідь, здалеку він був схожий на великого собаку. Я це бачив коли ми йшли через слобідку до бабусі Сіми і дідуся Жені. Щоранку циган вів ведмедя на ланцюгу, який був прив'язаний до намордника. Ланцюги дзвеніли і було чутно як нашою вулицею йшов циган з ведмедем. Незлюбила ведмедя наша кішка Матрьошка, спочатку вона на нього просто шипіла, а потім стала кидатись йому на голову. Ведмідь ревів і брикався.

- Ховай свою кішку, бо ведмідь колись її задавить, - казав дядько Рома, знімаючи матрьошку.

І як тільки здалеку чувся дзвін ланцюгів я шукав її і заносив до кухні.

Яна теж дивилась на процесію цигана і звіра, але весь час казала що ведмідь мене загризе.

- Чого б це? - не погоджувався я.

Одного дня я твердо вирішив, що стану дресирувальником тварин і сказав дідусю щоб купив мені ведмежа.

- Знаєш, - відповів мені дядько Рома - дресирувати потрібно починати з малих тварин. Дресуй свою кішку, навчи її стрибати з табуретки на табуретку.

- А як це?

- Ну постав табуретки поруч одна від одної. На одну посади кішку, а на іншу обіпри руку з чимось смачненьким і коли вона перестрибне дай їй це.

Так я і зробив, а потім ще і ще. Дуже скоро Матрьошка навчилась перестрибувати з табуретки на табуретку. Більшу частину часу я проводив біля цигана і ведмедя, наше життя було безтурботним доки його не споганила нам та циганка, яка хотіла позбутись свого сина. Те що він сам поліз настропалений матір'ю нікого не хвилювало: скалічилась дитина й ведмедя хотіла забрати міліція. А забравши, міліціонери б його одразу застрелили, бо в Радянському Союзі тільки - но перестали масово відстрілювати людей, а про жалість до тварин мова і не йшла. Дядько Рома ховався та розумів що цим ведмедя не врятує. Ще й циганка коли циган відходив стала годувати звіра сирим м'ясом аби він когось роздер (особливо мене, бо це ж я сказав: "Лізь до міші і побачиш що буде"). Власне, так тривало до лютого і чим це закінчилось я напишу потім, а зараз зміню тему.


Розділ двадцять другий. Як переносили переїзд

Я вже казав що нашу вулицю Жовтневу перетинала залізнична колія якою йшли поїзди з вугіллям та лісом для кріплення лави. Поїзди ходили в нас раз на одну - дві години. Якщо у знаменитій повісті Чінгіза Айтматова поїзди йшли із заходу на схід, і зі сходу на захід, то в нас вервечки вантажних вагонів тягнулися з півночі на південь і з півдня на північ. З обох боків рейки зникали поміж дворів і кожен хто перетинав переїзд на авто, підводі (яких тоді в циган було чималенько) чи пішки міг тільки гадати далеко поїзд чи ні. Тому на переїзді дуже часто траплялись трагедії або дорожньо-транспортні пригоди. З довколишніх дворів було дуже добре видно, а з боку вулиці поїзди губилися.

За ті півроку, що я прожив у дідуся та бабусі там разів три ставили шлагбауми й навіть починали будувати будку стрілочника, але все завершувалося тим що шлагбауми знімали і через деякий час хтось знову потрапляв під колеса тепловоза.

Коли знов траплялась десята дтп переїзд закривали знову щоб через місяць його відкрити...

Прямо на моїх очах там зіштовхнулись легкова автівка та мотовоз. Ліві двері автомобіля зігнуло навпіл (добре що локомотив йшов на невеличкій швидкості і загальмував хоч і невчасно).

- Ідіот! - крикнув машиніст водієві. - Добре що зараз трапився не "ЧМЕЗ", бо тоді б від тебе й твоєї машини і мокрого місця не лишилося.

Сигналізація на переїзді була присутня, але користі від неї було небагато, бо ліхтарі горіли не завжди, а до дзвону з водіїв рідко хто прислухався. Якось увечері, коли дідусь дивився новини я почув як диктор говорив про те що а капіталістичних країнах не цінують людське життя, а в нашій Країні Рад все робиться для того аби зберегти життя та здоров'я людини.

Наступного дня я побачив двох чоловіків у формі залізничників, що запекло лаялись один на одного.

- ... Ти бачиш що тут коїться? Колія губиться за дворами і деревами. Тут закритий переїзд має бути!

- Ні, тут відкритий! Сигналізацією він обладнаний і цього достатньо...

- Та хто звертає увагу на твою сигналізацію? До того ж тут то лампи переграють, то контакти відходять. Тут тільки закритий переїзд має бути.

- Ні, тут відкритий!

- Та ти знаєш скільки людей тут загинуло через твій відкритий переїзд?!

- А мені по барабану! Зайвих грошей у Донецької залізниці нема і закривати переїзд я не буду.

Почувши це, я розсміявся.

- І що тут смішного?! - розсердився перший залізничник. - Я тобі не Аркадій Райкін, щоб з цього сміятись.

- А я вчора чув, що в нашій країні життя дорожче від грошей. І тепер бачу як воно по правді, - відповів я.

Тепер вже розізлився другий.

- Ах ти розумний який! - промовив він. - Нічого, як підростеш, то теж поїдеш провітритись на Колиму, як і твій дідусь, бандерівець.

Того дня я розповів про це Вовці Рівчаку і нашу розмову почув герр Шульц. Я гадаю, що він, знаючи про ситуацію на переїзді, домовився із тими хто вимагав закриття переїзду аби ми, хлопчаки, один вечір попрацювали регулювальниками руху.

Один з нас дивився на колію в бік поїзда, що насувався, а двоє інших стояли при дорозі і обабіч переїзду сигналізували червоними прапорцями.

Потому близько місяця прокладали колію в обхід: було знесено кілька старих будинків, а господарі їх були переселені в багатоповерхівки. Крізь утворений коридор було прокладено залізничний насип та рейки. Переїзд перенесли на двісті метрів ближче до циганської слобідки. Звідти поїзди було видно краще і трагічні випадки на ньому стали рідкістю. От тільки з нашого двору поїздів вже не було видно.


Розділ двадцять третій. Антиалкогольна кампанія

За великим майданом з гасовими ліхтарями йшли котеджі шахтарських сімей, потім починався "квартал червоних ліхтарів", а за ним - наприкінці селища біля залізниці було два будиночки, де жили Олександр Ростовський і Микола Квасоля.

Обидва ці чоловіки були порушниками правил селища каббалістів: один зловживав алкоголем, а другий вживав важкі наркотики. Колишній шахтар Ростовський, що числився сторожем на лісоторговельної базі, не прочитав ані вдень, ні вночі.

Щоранку на той кінець селища з усіх усюд сповзалися його друзі - собутильники і починалися застілля в дусі "Москва - Пєтушкі". І Олександр, і його "брати" по чарці лакали там усе що горить, починаючи від настояної на карбіді самогону і закінчуючи денатуратом. Тому і прозвали Олександра Ростовського Зюзею, бо він ніколи не пропускав нагоди набратися в зюзю.

Синя пропита пика Ростовського-Зюзі могла злякати навіть удень: скуйовджене сиво-сіре, невідомо коли мите, волосся, налляні спиртом очі, що ховались під напитими мішками; неголені щоки вкривала колюча мов голки в їжака, щетина. Одним словом, товариш Ростовський вже спустився до рівня нижче плінтуса.

Взагалі, в нього був найгірший вид алкоголізму що можна охарактеризувати словами: "Так! Я бухарь і цим пишаюсь!" Саме тому такий різновид вилікувати не можна.

Свого сусіда - наркомана він вважав відщепенцем і зрадником народних традицій.

- Ти Коля, пішов у наркомани і цим уподобився стилягам які піддаються розкладний ким впливам Заходу, - казав він. - А я Сашка Ростовський або Зюзя, як справжній радянський патріот-алкоголік, слідую споконвічним традиціям: як пили наші діди і прадіди так і я бухаю.

Добре ще що жили вони на тому місці куди туристи майже не заходили. Але Гната вони дратували все одно і він щоразу нагадував їм про ті правила які вони порушували.

- Шкода що іноземці не ходять сюди подивитись на вас. В нашому трущобному цирку ви б були цвяхом програми. Один допився до чортів зелених, а інший доширявся до зустрічей з Шубіним. Тому так: ви або виправляйтесь або переселяйтесь в бараки на Собачеєвки.

Саме того року новий генеральний секретар Михайло Горбачов видав указ про посилення боротьби з алкоголізмом. Але те як його втілювали в життя мало переважно негативні наслідки: ті хто не пив пити не почали, а ті хто пив перейшли на різноманітні сурогати. Чим це завершилося для Зюзі розповім потім, а зараз розкажу про своїх родичів: бабу Сіму та дідуся Женю.

Дід Женя теж мав згубну звичку заливати за комір. При цьому він нерідко ходив на бухаловки до Ростовського і повертався звідти на бровах. Протверезівши, він неодноразово обіцяв бабі Сім'я зав'ян з випивкою, але за кілька днів все повторювалось знову і знову.

Якось ми прийшли до наших родичів, а дід Женя, протверезівши, сидів і страждав від похмілля. Бабуся Сіма сказала мені:

- Альошо, бери отой чайник - і вказала мені на стару закіптюжену - і каталай щосили. Він мені набрид своїми п'янками.

І я, взявши ложку, калатав по тому чайнику, вигукуючи при цьому: "Антиалкогольна кампанія". Так тривало доки дід Женя не сказав:

- Добре, я більше не буду пити. Тільки припини калатати.

З того часу він уже не пив, але оскільки на душу дорослого населення згідно антиалкогольного указу відпускалася щомісяця певна кількість пляшок горілки, дід скористався цим з користю справи. За гроші він продавав горілку своїм колишнім собутильникам. Зрештою, алкоголь був іще ходовою валютою: хочеш щоб сусід зробив тобі якусь справу: перекрив дах чи зарубав курку - став пляшку.

Коли дід розповів Саньці Ростовському як ми з бабою його відчували пити, той сказав:

- Та я б їх повбивав до біса.

Як мовиться, горбатого могила виправить. Власне, вона його й виправила: через півмісяця Зюзя, випивши півтора літри вигнаного з акрилової фарби спирту тихо склеїв ласти. Зповзлися вранці його дружки, а він лежить захололий.

Коли мешканці селища дізнались про це, Гнат сказав:.

- От би ще той наркутент коні двинув,було б зовсім добре. А то ширнеться і горлає на півміста, що Шубін, бачте, за ним ганяється.

- Ну чого ти Гнате такий злостивий? - спитав його Афанасій. - Тобі він, що жити заважає?

- Мені заважає те що наприкінці XX століття ми сидимо в цих розписних курниках із алкоголіками, наркоманами та хвойдами і вдаємо ніби так і треба.

- Знаєш є місця де люди живуть ще гірше. Зачекай, надійде час і нас розселять.

- Та коли вже! Люди живуть у цивілізованих квартирах з паровим опаленням, а ми на цьому Шанхаї...

У спадок Ростовський залишив колекцію різноманітних пляшок, старого ганчір'я та всілякого іншого лахміття. Одним словом, його будинок являв собою хрестоматійний приклад барлогу алкаша. В його домівці панував непробивний дух алкоголю, сечі та блювотиння. Так що її було вирішено просто знести. І на тому кінці на кілька років лишився тільки котедж наркомана поруч якого були залишки фундаменту та стін колишнього житла Ростовського - Зюзі...


Розділ двадцять четвертий. Трагедія шахтаря Квасолі

Діна Розенфельд дочка Естер з селища Десята шахта вийшла заміж за Євдокима Квасолю - шахтаря зі звичайної частини селища, некаббалістичної. Власне, Діною і Естер вони були до війни, а під час німецької окупації стали Оленою та Ніною Лаптєвими, росіянами з Курської області. Як вернулась радянська армія, старі імена влада повертати не дозволила.

Мало євреїв було на Донбасі, тому вибору в каббалістів особливого не було та й Донеччина була тим Вавілоном, де змішувались народи. Я пам'ятаю як Афанасій сперечався з якимось правовірним євреєм, що приїхав із Сполучених Штатів.

- Як ви могли змішатися з гоями?

- А що нам лишалося робити? Де на цій землі знайдеш стільки євреїв щоб ми могли укладати шлюби тільки між ними?

- Тому - то ви втратили своє єврейство і право жити в майбутньому світі.

- Дуже ви розумні там за океаном. Нам треба було загинути? Німці б нас не помилували.


В подружжя народився син Микола, здібний хлопець що обіцяв продовжити шахтарську трудову династію Квасоль.

Та лихо чомусь любить приходити в сім'ї регулярно. Коли Микола вчився в сьомому класі в автомобільній аварії загинули його батьки. Жив він зі своєю бабусею Ніною на Десятій шахті, виріс, вступив до гірничого технікуму і після закінчення пішов у забій. Далі він одружився на дівчині Світлані з Федорихи і в них народився син Роман. Це була зразкова сім'я, портрет Миколи висів на Дошці Пошани на шахті Центральній. Бабуся побачила праонука і через два роки відійшла у кращий світ, так і не побачивши, на щастя, того що сталось із Миколою потім. Спершу захворів у нього син. Лікарі сказали що нічого страшного, звичайна застуда і температура була в нього ніби невисока. Так було кілька днів аж раптом в хлопця почався сильний жар і його повезли в лікарню. Там оголосили страшний діагноз - менінгіт, запалення мозку. Через три дні Роки не стало....

Та в молодого Квасолі ще лишалась робота, де він так би мовити намагався забутись аж тут сталася нова біда.

- Знаєш, Сергію щось в мене схопило живіт. Я відійду, - сказав Микола своєму напарнику, що недавно прийшов до забою. - Попрацюй за мене, тільки обережно.

А той викликав обвал і загинув під завалом.

Микола обвинувачував себе у загибелі змінника: як він міг довірити новачкові працювати самостійно. Почав пити горілку разом із Ростовським, але від того почуття провини терзало його сильніше.

І тут знайшлись злі люди які порадили йому:

- Коля, а спробуй-но наркотик. Мак дає забуття.

Далі молодий чоловік поставив хрест на своєму житті. Став колотись. Дружина пішла від нього, бо не змогла жити з наркоманом, з роботи вигнали. Доширявся до того що кричав: "Шубін! За мною ганяється Шубін!" Хоч цей дух підземель за повір'ями рідко виходив зі своїх штолень. Став Квасоля імпотентом і хлопці селища дражнили його наркутент. Каюсь, я теж його дражнив. Кричав: "Шубін іде!" Лише Вовка Рівчак пожалів його.

Я пам'ятаю його. Білявий, немов виліплений з воску. Разом із ним попало мені на горіхи коли канатоходці які ходили по канату між ліхтарними стовпами вирішили, а давайте ми візьмемо нові висоти. Підбив їх Микола:

- Так кожен може по канатику на такій малій висоті. Ви краще пройдіть між тими деревами.

І я підбив його:

- Так це вийде круто. Підніміться вище.

Канатоходці послухали, натягнули трос. Полізли і впали. Добре що не забилися.

Гнат їх потім лаяв:

- Кого ви послухали? Наркомана і дитину. Де ваші голови?

Ще ми якось з Вовком питали його: наркотики це гірко чи солодко.

Квасоля відповідав:

- Це так добре що ви б тільки спробували.

Якби ми тоді спробували, то нас би не стало і цих оповідей ніхто б не прочитав. Добре, що ширку він все-таки "зажав".

Зрештою, того літа від них із Зюзею була якась користь. Виявилось що Руслан Грищенко (разом із Канавіними), незадоволений розповідями про український затоміс і шрастр, став пускати чутки, що каббалісти приносять людей у жертву і крадуть курей (більш ідіотського нічого не зміг вигадати).

Микола сказав:

- Ну, ми його провчимо.

І коли той прийшов і всівся біля якоїсь ворожки, вони розкочегарили на максимум вогнище з коноплею так що студент відключився. Потім його занесли на терикон Дванадцятої шахти й лишили на його зголеній вершині серед червоної породи.

Півдня той думав що перебуває на Марсі, а потому швидко виїхав з Вуглеграда так і не здогадавшись що із ним було.



Розділ двадцять п'ятий. Як я вечорами ходив "між світами"

Все далі осінь брала свої права. Листя жовтіло, ставало холодно. Сонце ховалось у хмарах, а дні ставали все коротшими. Та вечори в селищі були гарними, особливо коли каббалісти й цигани грались у Файр. Одного разу дід Афанасій мені сказав:

- Знаєш малий. Олірна, Файр, Нертіс, Готімна й Затоміси - це тільки нижні світи в переліку духовних вимірів Каббали. Є виміри населені світлими ангелами, що набагато вищі за них. У високих світах стоїть Престол Божий і наявна сама Божественна Присутність. Дорослі душі не можуть проникнути до них, але безгрішна дитяча може. Поглянь на сонце що заходить, хіба це не прекрасно. Це один з найвищих проявів Божого Творіння.

Так я став уявляти що перебуваю в цих світах. Поволі коли ми виходили ввечері з дідусем чи бабусею я став самотужки тікати на Десяту шахту, хоч мене і лаяли за це. Як вечір надходить так я і біжу туди подивитись на заклинателів вогню. Тільки - но був я в нашому світі, на нашій вулиці і вже в Олірні чи Файрі.

Одного разу Розаура, що жила в цьому селищі, сказала:

- Раз ти не слухаєшся, я тебе вкраду. Сьогодні ночуватимеш у нас.

І я перебув ніч в селищі, а на ранок мене повернули додому (дідуся і бабусю вочевидь про це попередили). Спав я там погано, бо як тільки настане темрява, по дому бігають величезні щури.

В інших же випадках або за мною приходили, або я сам вертався додому.

І не боявся бігати по вулицям сам. Далі ми вечеряли і я йшов дивитись вечірню казку. Там були мультфільми і казкарі, а завершувалась вона тихим голосом Віталія Білоножка який співав: "Тепле сонечко сідає..."

- Та увімкніть Альошці перший канал. Там які чудові ляльки Хрюша і Степашка, - сказала якось одна з наших сусідок.

- Ні, - відповів дідусь. - Нехай він дивиться вечірню казку по українському телебаченню, а то все чуже і для нього не потрібне .

Недавно стало відомо що російська вечірня казка поїхала на фронт війни проти України. Звичайно я дивився російське телебачення, але вже в дев'яності. Тоді його ще можна було дивитись і воно ще не перетворилось на телебачення людиноненависників.

Кожного вечора дідусь співав мені замість колискової гімн українських націоналістів "Зродились ми великої години". Попри те що він забороняв говорити мені українською (бо україномовних дітей на Донбасі тоді вбивали), виховувався я в українському дусі.

У снах я повертався до Десятої шахти тільки бачив її вже у вищих вимірах. Як вони виглядали не пам'ятаю бо багато років минуло. Коли після загибелі ведмедя мені стали снитись кошмари, увісні прийшли шрастри: якийсь завод, де на тлі помаранчевого неба горіли смолоскипи вогню що виривався із заводських труб, а ігви робили капості одне одному і раділи з того. Сон цей мені дуже не сподобався.

Коли селища каббалістів не стало воно мені снилося ще довгі роки аж доки інші події не витіснили його з моєї пам'яті.



Розділ двадцять шостий. Святковий салют 7 листопада

Надійшов червоний день календаря 7 листопада 1985 року. Терикон Федорихи прикрасили червоними та зеленими прапорцями, бо як я вже казав прапор Вуглеграда був (і лишається досі) червоно-зеленим. По телевізору показували парад військової техніки на Червоній Площі, а по всій країні йшли демонстрації з червоними прапорами, транспарантами і портретами вождів. В центрі міста була демонстрація на яку взяли дітей з нашої вулиці. Не було там тільки мене бо ми це не святкували. Як ви вже знаєте, мій дідусь не любив радянської влади і її свят.

- Візьміть Альошку надвечір на Десяту шахту, хай подивиться святковий салют, - сказав Никонор Олександрович. - Я це свято теж не люблю, але ходжу туди заради онука.

- Я не піду. Хай іде туди Ніна, - сказав дідусь.

Мені ж лишалось тільки сидіти на паркані і дивитись як додому повертаються Козирєви та Яна з матір'ю які йшли в перших лавах маніфестації. Я був трохи ображений що ми не пішли на свято.

Ну що ж, зате вечір був найчудовішим. Коли почало сутеніти ми вийшли з двору і рушили до селища каббалістів. З боку вулиці Молодої Гвардії до нас приєднались дід Никонор з Вовкою. Дійшовши до майдану, ми побачили лялькове дійство, що показувало як повсталі матроси штурмували Зимовий палац, а Керенський, переодягшись в жіноче плаття , тікав з Росії. Всі тоді святкували цей день, хоч по правді сказати в торжество комунізму вже давно ніхто не вірив.

З року в рік жити ставало все гірше і люди тільки злились з цього приводу.

В пивній черзі, коли пиво скінчувалось лунало злостиве:

- А треба було в сорок першому в полон здаватися. Зараз би баварське усі пили.

Діди Афанасій і Гнат, почувши це, тільки хмикали. Вони добре знали що багато хто не те щоб не пив баварського пива, а узагалі б не народився якби перемогли гітлерівці.

По закінченні дійства починався салют. Такий самий салют був навесні і 9 травня, але у 1985 році мене там ще не було, а у 1986 році мої батьки забрали мене додому. В небо летіли червоні, жовті, білі, сині ракети, що вибухали кольоровими вогнями і гучним гупанням лякали собак на приватних подвір'ях. Потім почали крутитись шутихи, розбризкуючи яскраві іскри та спіралі вогню. В їх світлі селище каббалістів світилось якимось нереальним вогнем.

- Так, Альошо, горять яскраві вогні Файру, - сказав дід Афанасій. - Ти будеш щасливий, якщо після смерті побачиш їх. Смерть - лише невеличка зупинка на тому шляху по якому крокує людська душа. І шлях той не має ні початку, ні кінця.

Я озирнувся і побачив поруч себе Яну.

- Нарешті ти прийшла до нас, - промовив я їй. - Пропустила багато чого цікавого.

- Це ви, хлопці, вештається весь час до селища каббалістів, а дівчатка сидять вдома, - відповіла за неї мати, яка була поруч.

Вдома я сказав дідусю:

- Дарма ти не пішов. Там було так гарно.

- Я не люблю цей день і ніколи не полюблю його. Свято для мене це Різдво Христове, Великдень, Трійця, Спас - вони пов'язані з Богом який створив наш світ. А цей день поклав початок його руйнуванню, - мій дідусь був вихований у православному дусі, бо кажуть що з нашого роду вийшло кілька священників.

P. S. Мабуть я ніколи вже не любитиму більше салюти. Сьогодні вранці 16 грудня 2022 року варвари вкотре обстріляли моє місто.


Розділ двадцять сьомий. Радянський Союз чи Україна

Вдень 6 листопада я стояв біля гуртожитку і дивився на те що робить двірник. Взявши драбину, він приставив її до стіни над парадним входом гуртожитку. Потім узяв велике червоне полотно прикріплене до дерев'яної палки. Насадивши палку на металеву тичку, що стирчала на стіні, двірник спустився і відставив драбину.

- Дядю, а що це ви зробили? - спитав я його.

- Як що? Я вивісив прапор нашої країни. Завтра свято сьоме листопада.

- А як називається країна?

- Радянський Союз.

- А чому вона так називається?

- Не знаю. Іди звідси, бо мені треба працювати.

Я пішов до свого діда.

- Діду, ти кажеш що ми живемо в Україні, а дядько двірник говорить, що наша країна якийсь Союз. Чому так?

- Малий ти ще, як підростеш то зрозумієш.

Подумавши трохи, я швидко забув про це бо тоді ще не мав звички задумуватись про щось надовго.

За кілька днів ізнову ввечері я за звичкою побіг до селища подивитись на вогні, що запалювали заклинателі. Сонце сховалось за обрієм і останні проблиски дня догорали на заході, а над селищем каббалістів Бог вже висипав з мішка зорі. Першою на небосхилі з'явилась вона - Вечірня Венера. Та більш ніж зорі, мою увагу привертали бенгальські вогні, що запалювали цигани.

Знов гуляли іноземці на майданчику під гасовими ліхтарями.

- Диви, іспанці, - промовив стиха один з чоловіків своєму синові. - Ти у школі нещодавно чув про Іспанію на уроці географії, бачив її на карті, а ось її мешканці.

Від групи іноземців відділився чоловік, що підійшов до нас.

- Ні, ми не іспанці, - сказав він російською. - Ми аргентинці. Наша країна - Аргентина розташована на протилежному боці світу.

- Ніколи не чув про неї, - вставив я свої п'ять копійок.

- А ти, - звернувся він до мене - хоча б знаєш в якій країні живеш?

- Знаю. Двірник сказав що Радянський Союз, а дідусь каже що Україна. Тільки вона чомусь, як він говорить, вміщається в межах його кухні.

- Хлопчику, навіщо тобі той Радянський Союз? Твоя країна називається Україна. Серед нас тут є навіть індіанці, - кивнув він у бік своїх товаришів. - Так навіть вони шанують свою культуру більше ніж ви. Ваш великий поет Тарас Шевченко казав "Свою Україну любіть. Любіть її во врем'я люте", а Володимир Сосюра, ваш земляк із Донбасу, говорив "Любіть Україну у сні й наяву. Вишневу свою Україну. Красу її вічно живу і нову і мову її солов'їну".

Потім він знову звернувся до мене:

- Ти чув коли-небудь як співає соловейко?

- У нас навесні солов'ї співають у степу.

Це дуже гарно.

- Ну от, а ви соромитеся говорити своєю рідною мовою, що за співучастю й милозвучністю схожа на італійську.

На це один з чоловіків, що чули іноземців промовив:

- Ви розумні, бо не місцеві. Як приїхали так і поїдете, а нам тут жити...

Я ж тоді тільки промовчав.


Розділ двадцять восьмий. Наша церква


Коли поблизу Горпинівських рудників стали виникати шахтарські селища, то обряди хрестин, панахид і справляння церковних свят відбувались у сільській церкві Горпинівки. Так тривало більше двадцяти років, але з часом всі шахтарські родини сільська церква вмістити не могла та й ходити пішки за кілька верст було незручно. І в 1904 році було закладено православну церкву поблизу шахти Центральної, на її будівництво йшли внески із шахтарської зарплатні. Споруда вийшла невеличка з одним куполом. Дали храму ім'я святителя Макарія покровителя шахтарів. Так виникла православна парафія у шахтарському селищі, що аж до тридцятих років хрестила шахтарських дітей, проводила служби на Різдво, Великдень, Трійцю, Спас та інші церковні свята. Інших церков на рудниках не було, а на Десятій шахті існувала синагога з досить значною іудейською громадою.

Нажаль я не знаю імен священиків і рабинів, що служили службу тоді. Можливо це знав дід Афанасій, але якби й розповів я б усе одно не запам'ятав.

Треба сказати, що шахтарі по роду своєї професії лишались двоєвірами: в неділю (в кого немає зміни) ходили на службу, але все одно поклонялись Матері-Землі і під час пиятик приносили жертви Шубіну.

Впала монархія, відбувся більшовицький переворот і церква що була однією з підвалин старого режиму попала під роздачу: з'явились атеїстичні гуртки, замість хрестин влаштовували "звєздіни"* (які все-таки не прижились), комсомольці ходили й передражнювали служби божі, але церкву святого Макарія не чіпали до оголошення "безбожної п'ятирічки", що мала викорінити релігію в Радянському Союзі. Це були 1928 - 1932 роки (якщо я не помиляюсь). Саме під цим гаслом зруйнували синагогу в селищі каббалістів і кудись до обласного краєзнавчого музею забрали сувої Тори (" Як у нас плакали за ними", - говорив Афанасій), де вони й загубились під час Другої світової війни.

Православному храму пощастило більше його не стали руйнувати, а віддали під гірничий технікум (згодом у ньому був клуб шахти Центральна) тільки зірвали хрест і баню. Родину священника заслали кудись у Сибір, де їх слід і погубився.

Прийшла Друга світова війна і на окупованих територіях німці стали відкривати закриті церкви, але тільки не у Вуглераді. В приміщенні колишньої церкви була стайня якоїсь військової частини. Може десь в місті відкривались інші храми, але я про те не знаю. Вуглеград звільнили,але осквернений храм стояв пусткою до середини 1950-х років, коли на прохання ініціативної групи його було дозволено відкрити наново. Відкрити його відкрили, але капітального ремонту церква так і не дочекалась до кінця восьмидесятих: дах був тимчасовий і в дощ протікав, купол і хрест встановити не дозволили. Добре вже на тому, що він був і тривалий час це була єдина культова споруда в місті якщо не рахувати баптистських капличок влаштованих по хатах голів цих громад.

У радянський час люто боролись із релігією навіть у шестидесяті - семидесяті: якщо похрестити дитину то за це могли виключити з партії, а то й перевести на нижчу посаду. На Різдво і Великдень вчителі мусили чергувати біля церкви аби їхні учні не ходили на службу. Кого ловили добре потім обробляли на класних зборах і висміювали на шкільних стінгазетах.

Це все зі спогадів моєї мами яка народилась і жила в цьому місті. Ще прискіпувались за великодні паски:

- В ви їх їли? Смачно? В чому ви їх не їсте тоді круглий рік?

Треба сказати, що директриса школи де навчалась моя мама була вихована в сталінському дусі і годі уявити які в школі панували порядки. Та то вже тема окремої історії.

Наш рід Перехрестів з Волині і своє прізвище отримав тому що нас кілька разів змушували міняти віру. За Речі Посполитої громада села була переведена в уніатство. Потім, коли Волинь була анексована Російською імперією тамтешнє населення з повторним хрещенням понавертали в православ'я. За міжвоєнної Польщі в краї діяла Українська Автокефальна Православна Церква єпископат якої висвятили духовенство Польської Автокефальної Православної Церкви, що отримала томос від Константинопольського патріарха у 1924 році (між іншим в цьому документі сказано: "Київська митрополія була відлучена від нашого патріархату і прилучення до Московського не за канонічних правил"). В тридцяті роки священники УАПЦ та її віряни зазнавали нападів з боку погромників із польської націоналістичної організації "Кракус". Ну то люди їм помстилися під час Другої світової війни, ви цей самі знаєте. В Радянському Союзі найвільніше почувала себе Російська Православна Церква, в інші конфесії влада душила й давила.

Щодо мене, то я був охрещений двічі. Вперше мене хрестили потайки в нашій хаті коли мені був рік - півтора. Було це в Дніпропетровську і було це потайки тому що священники належали до катакомбної Української Греко-католицької церкви. Я так і не знаю хто мої перші хрещені батьки, мабуть лікарка з дитячої амбулаторії та один зі священників. Говорили вони українською мовою і дали мені ім'я Степан, бо був його день (як тільки після вчорашнього бомбардування дадуть світло я обов'язково подивлюсь і встановлю коли це було). Мені завжди хотілося мати подвійне ім'я як у галичан, а що, Степан - Олексій звучить непогано.

Чи то мої батьки про це нікому не сказали, чи то моя рідня, крім діда і баби не визнала цього хрещення (а чого ж: греко-католики й автокефалісти у радянській Україні справжніми священиками не вважались) було вирішено мене похрестити вдруге. Хрещеними моїми є син баби Сіми і діда Жені, мій двоюрідний дядько Анатолій і тітка Аня, одна з маминих подруг дитинства. Оскільки я вже був великий, то в вернувся з рук, бігав по церкві роздивлявся ікони, а вони ганялися за мною. Потім мені надягли хрестик, а я знімаю.

Піп сказав про мене:

- От розбійник!

Як часто ми ходили на службу в церкву святителя Макарія не пам'ятаю. Але в пам'яті закарбувалось, що одного разу, коли ми виходили з бабусею, вона плюнула у дворі і розтерла.

- Тьху!

- Бабусю, чому ти плюєш?

- В храмі Божому плюватись гріх, тому я за межами. А як підростеш і почуєш що вони тут проповідують і ти плюватимешся.

Та здогадатись неважко: московські батюшки казали що радянська влада від Бога, а всі хто читатиме молитви українською мовою горітимуть у Пеклі.

В незалежній Україні у Вуглераді вже було кілька храмів і серед них Київського патріархату, але вони всі напівпорожні: Донбас був проросійським регіоном і на велику біду Київ із цим ніяк не боровся.

Окремо варто згадати Храм ікони блаженної Мотрони Московської при шахті Нова - це храм де проходять цілодобові служби, позаяк там моляться за шахтарів під землею. Починався він з невеличкої каплички спорудженої у 1993:році, а зараз це найвідоміша у краї церква розташована при копальні.

P. S. 4 серпня 2022 року в баню церкви святого Макарія влучив снаряд, вбило кілька людей поруч і поранило настоятеля.

А день Степана - це 9 січня. Значить це було 9 січня 1985 року.


* Звєздіни - радянський обряд надання імені дитині прийнятий у 1920-ті роки і частково відроджений у 1970-ті. Проходив на загальних партійних зборах, надання імені супроводжувалось під звуки революційних маршів. Після надання імені третій секретар місцевого партосередку давав дитині поцілувати зірку і одягав на пелюшку немовляти невеличку п'ятикутну зірочку. Обряд мав замінити хрещення, але так і не набув поширення в суспільстві.


Розділ двадцять дев'ятий. Як я махновцем був


Був уже початок грудня, але сніг десь забарився. Знов надходило якесь радянське свято і на майдані з гасовими ліхтарями ставили виставу про встановлення влади "робітників та селян".

Під чорними знаменами йшли вояки Революційної Повстанської Армії України, яку очолював батько Махно і співали антирадянських пісень. При Сталіні всі хто організував би таку виставу і грав у ній поїхали б прямо у Сибір. А тоді починалась нова епоха і там де влада не наглядає за мешканцями щоденно (і одним з таких місць було селище Десята шахта) можна під соусом п'єси про встановлення Рад поспівати пісень які цю владу і партію зневажають.

Видно що актори там були просто чудові, бо мене вони так запалили, що не ставши дивитись виставу до кінця, де мали з'явитись червоні будьонівці й порубати на капусту "бандитів - контрреволюціонерів", я побіг додому, обхлюпуючи свої світлі черевики в калюжах які лишились після нещодавнього дощу.

Прослизнувши у ворота, я вхопив з мотузки ганчірку якою мили підлогу, насадив її на тиску і поліз на сарай. Залізши на дах, я став розмахувати нею як прапором і закричав:

- Диви, Яно, я махновець . "Мир хижам - війна палацам!" "С одесского кичмана сбежали два уркана..."

- Ти що!!! - вперше я побачив свого дідуся настільки злим. - Ти забув хто її мати?!

Мені нічого не дісталося, бо по вулиці в цей час йшов дід Афанасій. Поговоривши з моїм дідусем, вони зійшлися на тому що мене не каратимуть, але мій дід сказав, коли вже нікого не було:

- Багато років тому Україна мала самостійність, але втратила її через Махна, який із червоними боровся проти Петлюри. Потім, коли Петлюру білих перемогли, червоні змусили Махна тікати в чужу землю де він і помер.

А в селищі каббалістів мене називали довгий час Батько Хренолла.

Втім, я пишаюсь тим, що живу там де колись була його Гуляйпільська республіка. Нестор Іванович хотів аби зникли органи державної влади, гроші і їх місце зайняли професійні спілки робітників, селян, службовців... Що б з цього вийшло? Не знаю. Однак все XX століття анархо-комуністи й анархо-синдикалісти покладали квіти на його могилу на паризькому кладовищі Пер-ля-шез біля стіни комунарів. Могила Махна так і підписана: "Вічний комунар". А пісню "С одеського кичмана...", я чув в оригіналі (вона була написана українською мовою і потім вже перелицьована) у виконанні Антіна Мухарського і дівчини Лялі Дзвідинської-Махно яку Мухарський представив його онучатою племінницею. Має назву вона "З під вражої охрани".


Розділ тридцятий. Зима

Взимку на Десяту шахту майже ніхто не ходив, атракціон зачинився до весни чи відлиги. Поховались у своєму дворі дядько Рома з ведмедем. Вовка писав що під Новий Рік вітер приніс звідкись сліди піщаної бурі і сніг став червоним. Я цього не пам'ятаю. Може через те що був молодшим за нього. Пам'ятаю тільки сніг який відгрібали з доріжок дід або бабуся.

Дідусь мій розхворівся, у нього була бронхіальна астма яку успадкував і я (мабуть тому я починав захлинатись кашлем коли потайки піднімав недопалки за дорослими).

Нездужав і вовкин дідусь.

- Знаєш, Якиме, - сказав він. - Північ відняла моє здоров'я. Мабуть треба вже лаштувати дорогу на той світ.

- Та що ти, Никоноре - відповів йому мій дідусь. - Ти ще не старий, доживи до вовкиного весілля.

- Та ні, - сумно похитав головою той. - Це ти доживи до самостійної України. Опублікуєш спогади про нашу боротьбу. Хай знають онуки, що ми були і де ділися.

Після Нового Року дідусь мій ліг в лікарню і ми з бабусею ходили щоденно його провідати.

А в цей час за кілька кварталів Максим Леонтьєв вивчав андреєвську "Троянду світу" яку йн дав почитати дядько Афанасій. Якщо мені не зраджує пам'ять перша публікація відбулась у 1991 році, а до того вона поширювалась лише у самвидаві.

- Не читай її, а то дах поїде, - Женя Туманов був категоричним скептиком який ні в що не вірив.

- Ну й що там цікавого? Книжка - еклектична суміш індуїзму, каббалістики й середньовічної алхімії. Елементами або стихіалі звідти. Немає тих світів, окрім тих що в них граються каббалісти.

Втім, Максим добре порозумівся на космологіх Андреєва так що придбав перше видання коли був у Москві, і вже потім під час війни сперечався з іншим шанувальником "Троянди": відділилась Небесна Україна від російського затоміса, чи ні. Максим казав, що Вирій - окремий затоміс, а той солдат твердив: між Іспанію і Францією були запеклі війни, але Едем в якому перебували їх синкліти лишався нерозколотим.

Та це було через три десятки років, а тоді ім'я Даниїла Андреєва мало кому було відоме.

Що іще описати? За цей час не відбулось нічого, я дивився у вікно як курять димарі в наших сусідів. Ще приходили родичі.


Розділ тридцять перший. Загибель ведмедя

Ет чорт, навіть зараз здригаюся коли це згадую. Ну то описати треба. Отже так, була середина лютого й настала відлига. Снігу вже не було, самі тільки калюжі. Я все кожен день покривався на Десяту шахту, в стрибати з паркану як це робив Вовка боявся.

І от одного сльотавого дня Яна крикнула мені:

- Капець прийшов твоєму ведмедеві. Йде міліція щоб його застрелити.

Я кинувся до бабусі й дідуся:

- Дядька Рому треба попередити!

І поки вони з бабусею вийшли з двору, я рвонув вулицями до селища. Я біг з усієї сили аби попередити дядька Рому. Прибіг, а нікого на майдані немає. Лиш ведмідь прив'язаний до стовпа і циганка що його відв'язує.

- Хай вже він і тебе з собою забере! Підеш в Олірну разом із бабусею, бо вона скоро помре, а так тобі тут буде важко жити. Всі тебе зневажатимуть.

Відв'язала звіра, той побіг кудись, а вона хутко зникла.

Підбіг Вовка і побачив відв'язаний ланцюг.

- А де ведмідь? - спитав.

- Побіг до свого лісу, - відповів я.

- Було б добре якщо так, бо сюди йдуть міліціонери щоб убити його.

Поволі майдан став заповнюватись людьми, які побачивши що сталося, перепитували один в одного: " Де ведмідь? Втік ведмідь!" Всі роздивлялись навсебіч.

І зрештою почулись крики: "Ведмідь. Сюди біжить ведмідь." Звір дійсно повертався на майдан з ліхтарями, де його прив'язав господар.

Побачивши його, я згадав що сказала циганка і побіг до нього:

- Міша, я не хочу тут жити. Забери мене в Олірну, - крикнув я.

Люди заціпеніли від жаху. Хтось кричав: "Хлопчику, стій!"

Пролунав постріл. Це вистрілив міліціонер.

- Не звертай уваги, ведмідь просто заснув, - збрехав дід Гнат.

Я озирнувся в протилежний бік і побачив Яну яка лежала на землі. Виявляється вони з дядьком Валєрою прийшли подивитись як забиратимуть ведмедя і коли все це сталося, вона втратила свідомість.

- Яна спляча красуня. Я поцілую і вона прокинеться, - сказав я.

- Якщо вона не прокинеться я тебе вб'ю, - відповів дядько Валєра, беручи дівчинку на руки.

- Не треба мене цілувати. Я вже прокинулася, - Яна відкрила очі.

Дядько Валєра ніс на руках дівчинку і йшов додому.

До мене підійшла бабуся, вона не бачила того що тут було, але вже побачила що сталося.

- Навіщо ти біг сюди? Яна впала, а мішу все одно вбили.

Я озирнувся і побачив ведмедя, що лежав у калюжі крові. Раптово я все зрозумів.

- Мішу вбили!!! Мішу вбили!!! - голосно кричав я, плачучи.

- Навіщо ви привели сюди хлопця? Тепер він все життя обвинувачуватиме себе як і я, - Микола Квасоля теж бачив що сталося.

А в цей час Афанасій і Гнат лаялись із трьома бородатими чоловіками в закутку селища.

- Навіщо це ви зробили? - кричав Гнат. - Нащо підбили циганку зробити так?

- Ну так ви нам торік капость утнули.

- Ось за це вас скоро не буде, - прорве Афанасій. - Ми зникнемо, але ви перші, зате що зламали життя Ромі й хлопцеві.

Це вони лаялись із каббалістами з селища поблизу Чорнобиля.

За сльозами я не бачив вулиць по яким ішли, все повторював слова: "Мішу вбили!"

А вдома сталося те про що я досі шкодую: я вдарив кішку і в неї стався викидень, Матрьошка була вагітною. Виправдовуватись не буду: скажу просто - я був в стані афекту.

Через кілька днів я знов прибіг до селища. Там сиділи цигани, але не ті що влаштовували вистави, а ті що під час цих вистав чистили кишені перехожих.

- Скажи мені, - звернувся до мене старший циган. - Якого ти чорта біг до ведмедя, хотів щоб він тебе задер?

- Я хотів в Олірну.

- В Олірну захотів, - циган був сьогодні не в настрої. - Потрапиш ти до неї, але тільки через той світ де ведмедики літають.

- А що то за світ?

- Древня столиця Індії - нашої історичної батьківщини має назву Агра. Так називається і те місце, тільки без однієї літери (пояснювати не буду, читайте "Троянду світу", розділ "Світи відплати").

Поблизу циганів стояла якась постать здалеку схожа на ведмедя, що стояв дибки.

- Дивись, - сказав якийсь з циган. - З твого ведмедя вже зробили опудало і продали мисливцю.

Лють охопила мене. Я кинувся почав бити опудало ногами, а потім потягнув ведмежу шкуру і роздер її.

В цей час прийшов новий господар шкури, він викликав міліцію і мене забрали. Коли баба Сіма дізналася де я, їй запропонували заплатити триста рублів, суму за тих часів небачену.

Та цигани скинулись і заплатили за мене.

- Ми знали що ти так зробиш, - сказав старший циган. - Це твоїй бабі наука, хай не говорить що цигани крадуть.

- Ти Альоша шкуродер, - сказала тьотя Марія. - Навіщо ти чіпав ту шкуру? Вічно ти втрапляєш в якісь неприємності.


Дізнався про це і дядько Рома.

- Нічого вже не зробиш, - сказав він. - Це все циганка. Вона мішу годувала сирим м'ясом і він через це став злий. А ти вже не будеш дресирувальником, бо побив кішку і тварини це відчуватимуть і не будуть тебе слухатись.

Потім до мене підійшла дяді мішина падчерка Зорина. Поза межами селища діти обзивали її за те що вона дочка проститутки. Я її не обзивав, проте особливої дружби між нами не було.

- Не сумуй, Міша пішов у рай для звірів, - сказала вона. - Це не тільки людські душі, але й душі тварин і рослин безсмертні.

В цих твердженнях також відобразились погляди Даниїла Андреєва. Мабуть у селищі всі були знайомі з його книжкою.

- Давай дружити з тобою, - сказав я.

- Що думаєш як не вийшло з Яною, то я буду твоєю жінкою? - засміялась Зорина. І потому сумно додала: - Я не жилець, і теж рано піду в кращі світи.

Я повертався додому, на душі все одно було сумно.

- Він кішку вбив, - крикнула з паркану Яна. Вона вже зовсім одужала, чого не скажеш про мене. - Вася, - звернулась вона до свого кота. - Ти вчора плакав, де твоя наречена? А це він її убив.

Як то кажуть: почуття провини добрий багор яким можна маніпулювати як завгодно. Про цей психологічний прийом я прочитав у газеті "День" коли вже був дорослим. Тому не жалійте ні Яну, ні мене, а пожалійте тих хто на це заслуговує: кішку, ведмедя, а ще дядька Рому життя якого потому пішло шкереберть.

Страшний Суд буває не тільки після смерті. Це є іще при житті: коли ти дивишся на минуле і розумієш, а нічого ти вже не зміниш.

Розділ тридцять другий. Громадянська війна у селищі

Обережно матюки!

Довго ж я не виходив з двору, аж доки не настала весна і березень не вступив у свої права. Сніг розтанув, настали безхмарні сонячні дні, у степу зацвіли квіти. Донбас хоч і холодніший за решту України, але весна була рання. Чомусь в останні два десятиліття панує лютий холод навесні і березень не такий теплий як у моєму дитинстві. Може все через те що тане крига на полюсі й це призводить до охолодження Гольфстріму. Внаслідок чого навесні домінують арктичні антициклони, а втім я не кліматолог, точно не знаю.

Прибіг я до селища аж там просто на майдані б'ються між собою молоді шахтарі. Крики, матюки, вишикувались вони в дві лави і одна йде на іншу.

Я так і застиг на місці, а дід Афанасій відвернув мене вбік аби випадково не зачепили.

- Не звертай уваги. В нас такі громадянські війни трапляються кожної весни.

Бійка тривала хвилин з двадцять і на майдан вийшов дід Гнат.

- Хто це почав? - промовив він.

- Все почалось з того, що Лорка, кивнув він на одну з жінок які стояли осторонь, сказала що Петро спав із моєю жінкою, коли мене вдома не було.

- Лорка, що ти там сказала?

- Я сказала що Петро заходив до Іллі по сірники, - відповіла жінка.

- Добре. Ну а ти чого поліз у бійку? - звернувся Гнат до іншого шахтаря.

- Бо Лорка сказала, що Ілля обіцяв мені начистити писок як був п'яний.

- Лорка, що ти там сказала?

- Сказала що Ілля пообіцяв начистити мідний посуд Сергієві, - відповіла Лорка.

- Хай би вже Петро, Сергій та Ілля самі вирішували свої справи. Ви всі чого туди полізли в бійку?

- Так Лорка сказала, що Сергій обізвав нас козлами за те що ми накапали що Петро палив цигарку на зміні.

- Лорка, що ти п*здонула? - дід Гнат починав сердитись.

- О, я звідси змотуюсь, - сказала Лорка і побігла десь між будинками селища.


Розділ тридцять третій. Розбір польотів або якщо Лорка ніпричому то де причина

Афанасій і Максим сиділи перед будиночком і довго мовчали. Максим теж бачив, що сталось у селищі і чув те про що допитувався Гнат. Афанасій насипав у кавомолку зерна кави і перемелював їх. На Донбасі кава була в дефіциті.

- Будеш каву?

- Дякую, але в мене щось голова болить. Невже бабські теревені здатні всіх так між собою пересварити, що вони готові одне одному ніс розбити?


- Та ніпричім тут Лорка. Ти не зрозумів.

- А що тоді?

- Грамотний ніби чоловік. Учитель, а не розумієш того що і так на долоні. Наше селище - трушоби. Ми живем у злиднях з тарганами і щурами, і від цих злиднів граємось у райські світи. Щось із грошей туристів в нас затримується, решта - йде мов вода в пісок. Тому хлопці й б'ються через злидні.

- То що Гнат правий?

- Гнат просто не хоче потерпіти. Пройде кілька років і нас розселять. Погано одне - наше селище треба зберегти як надбання культури, а там в міськкомі цього не хочуть. І побачиш, що буде з Вуглеградом як його не стане.

- Правда ваша, дядя Фоня, - звідкись вийшла Лариса, яка ховалась поки не пройде небезпека. - Живемо ми в злиднях. Наші чоловіки під землею кожного дня можуть не вернутись, а я перу білизну для них - подивіться на мої руки. Що нам, жінкам, іще робити як не пускати плітки? Всі дивляться на багатих євреїв і заздрять їм, а єврейські злидні ви б собі побажали?


Розділ тридцять чотири. Хвороба бабусі

Є загальновідома істина - біда не ходить одна. Тільки я пережив загибель ведмедя як до нас прийшло нове лихо.
Раптово в бабусі стала проявлятись хвороба, вона стала жовта, обличчя почало висихати. Викликали швидку.

Бабуся сумно подивилась на дідуся і на мене й промовила:

- Все. З лікарні я не вийду.

- Та що ти, Ніно. Тебе вилікують.

- Ні, Якиме, рак невиліковний.

Бабусю відвезли до лікарні і ми ледь не щодня ходили її провідувати. З кожним днем вона виглядала все гірше. За кілька років до мого народження їй видалили поліпи і пропустили що вони були і в печінці.

Видно що випадок з ведмедем пришвидшив перебіг хвороби яка в бабусі вже була давно. Почали робити операцію і виявилось, що це вже була остання стадія. Так що змінити нічого було не можна, але ми про це не знали.


Залишившись вдома, я згадав як каббалісти розповідали про те як їхні предки приносили жертви Богу в Єрусалимському Храмі, а також як давньоізраїльський воєначальник Ієфай приніс в жертву свою дочку за те що Єгова дарував євреям перемогу над язичниками. І вирішив я принести в жертву циганську матрьошку, подаровану мені бабусею Діною. Піч точилася і я, відчинивши духовку, закинув туди матрьошку і закрив дверцята. Я б віддав усе аби бабуся видужала.

- Що це за сморід? - спитав дідусь, увійшовши до кухні.

- Ти що кішку зашмалив? - треба сказати що наша кішка кудись зникла, як згодом виявилося їх підібрала баба Сіма і вона прожила в неї трохи більше місяця й померла.

- Ні, я дерев'яну матрьошку туди засунув.

- На чорта?! Ти хочеш пожежу зробити?

Я розповів навіщо зробив це.

- Не мели дурниць. Бабуся виживе, а зараз я готуватиму обід.


Розділ тридцять п'ятий. В Іловайську

На довершення лиха кудись зникли Яна з матір'ю. Хоч вона мене й настропалила з ведмедем і потім дражнилась що я робив кішку, все-таки до неї я вже звик. До нас зайшов дядько Валєра, поцікавився як здоров'я бабусі, дізнавшись що погано, побажав їй видужати. Потім розповів що під час обшуку в циганській слобідці знайшли ще одного ведмедя і хотіли віддати його в цирк, але у відділенні він сказився і цього звіра теж убили.

- А де це твоя рідня ділась? - спитав дідусь.

- Помирились із батьком і поїхали додому в Іловайськ. Та забули дещо і позавтра я поїду до них.

- Візьміть мене з собою.

- Хочеш побачити дівчинку? Добре. Поїдемо разом.

В селищі я зустрів діда Афанасія. Той послухав, що Яна поїхала з міста і мовив:

- Знаєш, та дівчинка з іншого кола ніж ти. Ваші родини ледь не ворогують.

Потім він розкинув карти і додав:

- Вона зустріне непривітно тебе. Можливо навіть кине камінь тобі услід. Погано якщо так буде: це знак що від її міста не лишиться каменя на камені.

Вранці наступного дня ми сіли на автобус і поїхали в Новгородське, де колись була німецька колонія Нью-Йорк. Там на станції Фенольна сіли на електричку, що йшла на Донецьк. В дорозі я спав на руках у дядька Валєри. В Донецьку ми пересіли на дизель який рушив до Іловайська. За чотири години ми були там.

Саме містечко невеличке, розташоване біля значної залізничної станції і живуть в ньому в основному шахтарі та залізничники. Перше, що я побачив, коли ми вийшли з дизельного поїзда було величезне паровозне депо, кругом стояли старі паротягові локомотиви законсервовані на випадок війни зі США. Не іржаві як у нас під Павлоградом, а пофарбовані дбайливо у зелений та чорний кольори. Доволі гарно виглядали вони на тлі чисельних залізничних колій. Ми перейшли пішохідний міст над залізницею і заглибитись в одноповерховий район приватної забудови. Є в місті і багатоповерхівки, що складають другу частину міста, проте їх, я не запам'ятав. Саме цей приватний сектор внаслідок боїв серпня 2014 року перетворився на руїни.

Ми вийшли на якусь вуличку і зупинились перед звичайним подвір'ям. Дядько Валєра постукав у ворота, у дворі загавкав пес, вийшов чоловік. Вони привіталися.

- Скажи Яні що до неї приїхали сусіди з Вуглеграда, - чоловік зайшов до хати.

З двору вийшла Яна, невдоволена що її покликали.

- Це ти? Нащо ти приїхав?

- Я приїхав сказати, ти хоч інколи приїжджай до нас..

- Для чого?! Ми знов живем разом - тато і мама, а ти, зі своїм дідусем і бабусею, люди не нашого кола. Ти сказав що стоятимеш за український шрастр, а це принесе горе нашій сім'ї, бо ми за радянську Україну.

- Звідки ти про це знаєш?


- Знаю, бо теж була в каббалістів, хоч ти мене не бачив, але я тебе бачила. Вертайся до них поки вони ще є.

Ми з дядьком Валєрою пішли назад.

- Ось тобі від мене, наостанок, лови, - крикнула Яна і мені в спину вдарив камінь.

Я обернувся і сказав:

- Ліпше б ти цього не робила. Каменя на камені не лишиться від твого міста.

Потому я бачив її лише один раз. Восени 1989 року в Дніпропетровську я йшов із мамою біля спортивного палацу, куди ходив до секції.

Вони з батьком йшли повз нас. Я крикнув:

- Привіт, Яно!

Чоловік обернувся:

- Ти звідки знаєш як звуть мою дочку?

- Ви не жили у Вуглераді? - спитала мама

- Ні, ми там ніколи не були.

А я побіг їм услід. Вони сиділи на лавці.

- Але ж я жила у Вуглераді.

- Яно, - сказав батько. - Навіщо тобі Вуглеград і друзі звідти? Це була наша із мамою помилка. Тепер ми живемо разом і нам не потрібні люди, які не належать до нашого кола. Зараз вони піднімають голову, невже вони принесуть з собою щось добре?

Ну що ж, комуністи - вони і є комуністи.

P. S. Янко, я сподіваюсь що із Іловайська ти таки виїхала до війни.


Розділ тридцять шостий. Що має вміти робити мужик (з точки зору мінотавра)

За вікном електрички пропливали залізничні станції і платформи, шахтарські містечка і селища, терикони й копри шахт. Йшли зустрічні поїзди, що везли вугілля. Весна видалась ранньою і довколишній пейзаж оживляли заквітчані абрикоси, що нагадували наречених у фаті. Дивне дерево абрикос - наче з півдня, але ппижилось на Донбасі, тоді як грецький горіх та персик не люблять весняних та осінніх заморозків. В окремих дворах на Федорисі вони були, але родили як Бог на душу покладе.

Я приїхав і наступного дня зустрів діда Афанасія, він вислухав мене і сказав:

- Все ясно. Тільки не треба було це пророкувати. Не камінь Яни спричинить руїну, то просто знак

- А що з бабусею буде? - спитав я.

- Будемо молитись. Все в руках божих. До нас скоро приїде цирк із незвичними людьми. Приходь до нас із дідом.

Потім ми були в бабусі. За декілька днів я прийшов на Десяту шахту і побачив сцену на якій сидів чоловік. На голові в нього були ріжки. Невеличкі роги, але все ж помітні. Я працював у Кам'янському так там у музеї є колишній символ міста пам'ятник "Прометей" Олексія Сокола. Так у нього на голові теж були такі ж роги, але це були сліди плавленого металу. Це була моя перша зустріч з мінотавром.

- Не підходь до Миколи, - сказав один з чоловіків, які працювали тут (напевно це був Іштван Матяш - дуже міцним велетнем він здався мені). - Не бачиш, він п'яний.

Микола - мінотавр проревів якесь нерозбірливе слово і кинув об підлогу табуретку так що вона розлетілася.

- Ти прийшов рано, - сказав чоловік. - Ми ще не відкрилися.

Наступного дня я знов побачив людину-мінотавра. Він знов сидів на сцені і лагодив табуретку яку розбив вчора.

- Заходь хлопчик, - сказав він мені. - З боку куліс є сходи.

- Ви лагодите.

- Так. Бачиш молоток? Умієш ним користуватись? - він мав цілком людську голову, а не бичачу, проте з короткою борідкою був чимось схожий на бугая. І силу напевно мав чималеньку.

- Ні. Від мене його ховають щоб я пальці собі не відбив. Я он, і ножем порізався.

- То нічого що вдариш по пальцях. Всі майстри з цього починали. Мужик має вміти забивати цвяхи.

З часом я дійсно навчився це робити. Особливо в дев'яності, коли не було грошей на цвяхи і я забивав зігнуті старі й іржаві, лагодячи свій паркан. Вони гнулися, я витягав їх, вирівнював і забивав знову.

Полагодивши табурет, він став готуватись до номера.

Микола із іншими такими ж незвичайними людьми (про них сказано в повісті "Селище Десята шахта") ставили виставу з грецького міфах про Тезея і мінотавра з критського лабіринту. На неї зібралось півміста так що до кінця натовпу було не видно. Тезей (якого грав Матяш) бився з мінотавром на дерев'яних мечах і перемагав його.

Трохи на відстані від мене зібрались Афанасій та вчителі нашої школи Максим та Євген.

- Так. Микола наш, вуглеградський. Скільки ж він перетерпів за свою зовнішність.

- Чому він... такий? - Жені було цікаво.

- Батько його був на випробуваннях атомної бомби, а де - військова таємниця. Тому в грецький міф, що дружина Міноса спокушала бика в дерев'яній корові - всього лиш міф. Най пробачить мені пан Ерік Хелм, його "Критська телиця"* - суцільна вигадка.

- То що ж тоді? - спитав Максим.

- Але я вірю в мінотавра як мутацію людини внаслідок радіоактивного опромінення. Може Міносу рудокопи подарували уранову руду - дивний камінь, що світиться в темряві.

- І чого ж тоді Мінос не помер від опромінення? - Женя і тут проявив свій скептицизм.

- Хто зна. Може його виймали з ларця ненадовго і не відкритими руками. Адже радіоактивні елементи обпікають позаяк в них постійно йдуть реакції.

Щодо мене, то я ще рік потому називав мінотаврами тролейбуси, бо вони теж рогаті. Після номера з мінотавром виступав Матяш зі своєю жінкою, піднімали штанги, гирі, ставали в основу піраміди з людей. Далі починався балет з тонкими балеринами, які були вихідцями з якоїсь місцевості у Росії що зазнала хімічного забруднення.

Ходили ми на вистави цирку ледь не щодня. Вийшовши за межі майдану одного дня, я побачив дивних людей. Дивних, не те слово, страшних. Великі очі, бліді витягнуті обличчя, якийсь риб'ячий погляд. Було їх двоє: мати і дочка, котра втім ще не була такою страшною. В неї проступали ще риси молодої краси.

- Ми сюди приїхали до рідні, - сказала мати Максиму. - Даниїл Андреєв писав, що людиноігви - це раса майбутнього, але ми були завжди. Це ми люди з... (далі була названа одна з хвороб які викликає радіація). Самі ми з Челябінської області, з Киштима, є в нас радіоактивна річка Теча...

У 1957 році на Виробничому об'єднанні "Маяк" в Озерську, що виготовляє атомну бомбу сталася досить серйозна аварія, відома як Киштимська катастрофа. Внаслідок викиду радіоактивних речовин значна тег була забруднена. Це була найбіг аварія на атомному об'єкті в Радянському Союзі до... А власне, він сьогодні і стався. В селище каббалістів в'їхала машина. З неї вийшли люди з якимось рипучими приладами і стали вимірювати все довкола.

- "Радіаційний контроль", - прочитав напис на машині дід Гнат.

На майдан вийшов Бергер. Він підійшов до мінотавра і стиха сказав, але я це розчув.

- Привіт, Миколо. Нікому це не кажи, але тепер таких як ти буде багато.
Так. Це був Чорнобиль і серед жінок яким робили примусові аборти після катастрофи було багато плодів - мінотавриків. Але я не усвідомлював масштаби того що сталося, однак вже вкусив людської жорстокості, починаючи від циганки і, кінчаючи Яною. Тому побіг і закричав:

- Чудово! Кругом будуть мінотаври, людиноігви і ніяких людей!


* "Критська телиця" - порнографічний роман псевдоісторичного жанру з побуту Критського царства середньомінойського періоду. Автор твору обрав собі псевдонім Ерік Хелм.


Розділ тридцять сьомий. "Хлопчику, ми тебе зараз уб'єм"


І тут я зустрівся з тими двома "ігвами" - жінками.

- Хлопчику, ми тебе зараз уб'єм, - сказала мати.

- За що? - злякався я їх.

- За те що ти тільки що сказав. Думаєш нам приємно бути такими? Нам приємно жити на заражений території? Скільки в наших краях народилось мертвих дітей, скільки померло людей від раку.

- Ти просто не уявляєш, що сталося, - підтримала її дочка. - Вибухнула атомна станція, загинули люди і ще скільки помре потому.

- Я не знав...

- Ти ще малий, а вже такий жорстокий.

Вони повернулись і пішли в бік майдану.

Прибіг я додому, а дід клацає вимикачем.

- Та ну що ж таке. З самого ранку немає світла.

- Дідусю, люди кажуть якась станція вибухнула, - відповідаю.

- Де кажуть?

- У селищі каббалістів, говорять. Он і Бергер сказав, що тепер буде багато мінотаврів.

І електрики потому не було три дні. Вимкнулись всі чотири реактори Чорнобильської атомної станції і в Україні настав частковий блекаут.

Увечері в вікнах горіли свічки, а по вулиці йшли молоді каббалісти.

- Це поминальні свічки горять у вікнах, - промовив один. - Ну що, прийде скоро Машіах і відплатить вам за всі ваші кривди які ви заподіяли євреям.

Втім, старше покоління було налаштоване інакше.

- Виходимо в місто, - сказав Афанасій. - Будемо читати молитви про захист. Створимо оберіг довкола Вуглеграда.

І пішли вони вулицями що поринули в чорну темінь, читали молитви на івриті. За ними вибіг і я, йшов у процесії. Побачив як виглядає Вуглеград без електрики. Світло було від аварійних генераторів лише в трьох місцях: в лікарні, в міліції та в міськкомі партії.

За те що я вибіг у глупу ніч мені добре перепало від діда.



Розділ тридцять восьмий. Смерть бабусі


Нажаль ні наші сподівання, ні молитви дідуся, ні молитви діда Афанасія не давали свого результату: бабусі ставало все гірше. З Дніпропетровська приїхали мої батьки, з Одеси приїхала моя тітка Женя. Всі вже знали, що бабуся скоро помре, але мені не казали нічого. Сам же я вирів у те що мені сказав дідусь: бабуся видужає.

- Альоша, ми забираємо тебе до бабусі Діни, - сказала моя мама. - Твоєму дідусеві важко одному буде впоратись із тобою.

Як я не плакав, як не хотів лишитись у дідуся, мене забрали в дім іншої моєї бабусі. Зрештою мені довелось звикнути до дому в якому я тоді не жив, а бував час від часу. Якщо раніше я був у домі єдиною дитиною, то тут ще жив тоді мій двоюрідний брат Сергій з яким у мене відносини не складались. З іншими дітьми з вулиці Покришкіна я подружився вже в пізніший час.

Через два дні після того як сталася аварія на Чорнобильській АЕС бабуся померла. На похорон зібрались усі друзі і знайомі нашого дідуся: з вулиці Жовтневої, з міста, діти Сергія Крижана, прийшов інженер - шахтобудівельник Віктор Магеровський. Не було тільки Рівчаків.

- Чому не прийшов Никонор з родиною? - спитав дідусь у Магеровського.

- Хворіє Никонор тяжко. Не проживе він довго, - відповів Віктор Андріанович. - Тому Рівчаками зараз не до того, вони весь час ходять до лікарні. Марія просила їх пробачити.

- За останній рік я втрачаю близьких і дорогих мені людей, - сказав дідусь. - Спочатку Сергій, потім Ніна, а тепер і Никонор.

- Всі ми смертні, - відповів інженер.

- А чому немає твого сина Жені з родиною?

- Женя, Іра (дружина сина) разом з Анею поїхали до іриної рідні в Новоросійськ. Я не став залишати їх в Україні, коли під Києвом отаке коїться.

- Невже все так серйозно?

- Ти не можеш уявити як. Чорнобиль більше непридатний для проживання, а можливо і пів-Київщини з усією Білоруссю.

- А батьки хочуть забрати Альошку до себе додому.

- Ну, це вже вам вирішувати.


Я все чекав, коли люди почнуть грати на гітарі і співати пісень як це відбувалось на похоронах у слобідці і спитав про це діда Афанасія.

- Ви не цигани, ви українці, - відповів він. - Це цигани вірять що душі людини важко полишати землю коли рідні плачуть за ним. Інші народи так не вважають. Диви, дощ накрапа - це хороша прикмета. Кого ховають коли йде дощ - обов'язково потрапить у рай.

На автобусі ми їхали до кладовища. Проїжджаючи крізь старий центр, у вікно я побачив Йоханеса. Я не знав що він покидає Вуглеград назавжди, оскільки термін його візи скінчився, а продовжити його влада відмовилась, бо лекції історика подобалися не всім. Ми проїхали через місто і зупинились на новому міському цвинтарі. Всі вийшли і зупинились попрощатись з бабусею біля викопаної ями. Потім труну опустили в яму і стали засипати. Так у Вуглеграді з'явилась перша могила нашої рідні.

- Я не можу сказати тобі не сумуй, - дід Афанасій намагався підібрати слова втішання для мене - бо і сам досі сумую за своєю жінкою, хоч і багато років минуло як її не стало. Проте настане час і всі ви зустрінетесь в Олірні, а може і в тих світах що вище неї. Пам'ятаєш, як я казав тобі що смерть - це лише невелика зупинка на шляху людської душі, котрий не має ні початку, ні кінця. Ми приходимо в цей світ, проживаємо життя і повертаємось туди звідки прийшли, бо життя в цьому світі лише коротке гостювання. Перед народженням ми йдемо від Бога і знов повертаємось до нього.


Розділ тридцять дев'ятий. Прощання із Вуглеградом та дядьком Ромою

Власне, за кілька днів я мав покинути Вуглеград на цілих три роки. В останнє ми прийшли до селища каббалістів.

- Доброго дня, я від'їжджаю сьогодні зі своїми батьками, - сказав я акторам незвичайного цирку.

- Привіт, - відповів мені дядько Микола. - Ми теж сьогодні їдемо в інше місто. Тому прощаємось з вуглеградцями.

Прийшов до нас дід Афанасій.

- Дитина сумуватиме за нашим селищем, -: сказав він моєму батькові. - Тому зводять хлопця у цирк щоб розрадити.

В Дніпропетровську ми дійсно прийшли до цирку, але сезон уже закінчився і всі поїхали на гастролі.

Попрощавшись із Десятою шахтою, ми прийшли додому, взяли спаковані речі і пішли до автостанції у старому центрі. Там ми сіли на автобус до містечка Ясинувата щоб пересісти на пасажирський поїзд до Кривого Рога.

Дідусь розповідав мені потім, що я плакав, просив не віддавати мене.

- Якби від мене щось залежало, - сказав він. - Я б ніколи не віддав тебе, але це твої батьки. В Дніпропетровську ти підеш до українського дитячого садочка, там ти зможеш говорити українською мовою.

Я дійсно пішов, але при Щербицькому українські дитячі садки закривалися і я потрапив до яслів у центрі міста, які стали для мене пеклом. Та я про це розповідати не буду.


Раптом на перон звідкись вийшов циган і я впізнав у ньому дядька Рому.

- Я не міг не попрощатись із тобою. Тому приїхав аж сюди. Я не знаю ким ти будеш у житті, але залишайся тим хорошим хлопчиком яким був. Циганка призвела до загибелі ведмедя, але я не став заявляти на неї в міліцію, бо ми маємо власний суд перед Девлою (так цигани називають Бога).

І ніхто з нас не знав, що того року племінник дядька Роми пограбує дім. Аби рідня не потрапила до в'язниці, дядько Рома візьме вину на себе. Якби недоросль постав перед судом йому б дали до трьох років колонії, а дядькові Ромі впаяли цілий червінець...

Минуло чимало часу перш ніж я знов опинився на Донбасі, було моє життя веселим і не дуже. Деякий час я не міг звикнути до великого міста, але нічого все-таки прижився і от, у травні 1989 року, ми знов поїхали на Донбас на весілля тітки Марії, дочки бабусі Сіми.


Розділ сороковий. Як ми їздили на аеродром за лікарем для Миколи


Хто не читав повість "Селище Десята шахта" скажу: наркомана Миколу Квасолю впіймала міліція і відправила до наркодиспансеру. В цей час хтось пустив чутку що він помер і мешканці розкидали його дім. Він утік і виявив що залишився без дому.

Багато що змінилося за ті три роки що мене не було. Міліція розігнала тих хто давав вистави на Десятій шахті і туристи більше не приїздили до Вуглеграда. Розписи на стінах зафарбували побілкою, бо влада почала війну з Каббалою (особливо у цьому їй стала допомагати православна церква Московського патріархату, що переживала своє відродження після 1988 року). Дід Афанасій з селища переселився до дочки в Сергіївка і бував у селищі час від часу.

Невдовзі після весілля до нас на Федориху прийшов дід Гнат і сказав мені:

- В газеті написали про нашого Миколу. За ним із Москви приїжджає лікар Олександр Померанський. Він прилетить на гелікоптері до військового аеродрому в Краматорську. Поїдь разом з таксистом, привези його..

- А чому вовк на рідня не привезе його? - спитала бабуся Діна..

- Вовка хворіє. Він у Черкасах захворів на шлунок, тому поїхати не зможе.

Наступного дня ми з таксисом виїхали з Вуглеграда і взяли курс на північ до Краматорська. Зі Степанового ми повернули на Костянтинівку, проїхали Олексієво-Дружківку та Дружківку - однотипні шахтарські містечка поблизу шахт. В Степановому і Костянтинівці тоді ще ходили трамваї, тепер, коли через декілька десятиліть в міста ці прийшов занепад, їх уже немає. Трасою Е-50 ми в'їхали у Краматорськ - величезне промислове місто, що нині стало центром Донецької області. Значні заводи курили димом зі своїх труб, металургійний завод засипав міські вулиці графітом.

- Ні, цей Краматорськ походить від слова крематорій, - сказав таксист, коли ми чекали коли проїде поїзд на переїзді.

Сіре брудне місто з його заводами лишилося позаду і ми приїхали на аеродром.

З-за хмар летів гелікоптер, описавши коло він сів на злітно-посадковій смузі. З вертольоту вийшов високий темний чоловік у чорній шкіряній куртці.

- Вітаю вас, доктор Померанський, - крикнув я здалеку.

- Вітаю і вас. Де мій пацієнт?

- В Степановому, в наркологічному диспансері, - відповів шофер.

- Добре, поїдемо туди, але спочатку заїдемо у кафе.

В кафе я сказав:


- Яке брудне місто цей Краматорськ. І сіре, негарне, а в нас все не так.

- Та що ти вигадуєш, Вуглеград звичайне шахтарське містечко, ще більш непоказне ніж це, - сказав водій мені.

- Так, але є селище з гарними будиночками.


- Ти про Десяту шахту? Ну так вистави там закрили кілька років тому. Це раніше до неї приїздили туристи, особливо іноземці. І взагалі її збираються зносити.

- А що це за Десята шахта, що на неї приїздили туристи? - наша розмова зацікавила лікаря.

- Я вас можу привезти туди, але спочатку поїдем до цього нарко... Миколи.

- Добре. Їдемо спочатку до нього.

Далі хто читав повість знає що Микола вилікувався за допомогою психотерапії. Під час лікування він розповів нам про свій біль, про сина і про молодого шахтаря, який загинув, як він вважав, через нього. Доктор побував на Десятій шахті і казав що таке селище варте багатьох сучасних архітектурних споруд. Особливо його привабив сірін, який вцілів серед всіх розписів на будиночках. Про нашу розмову із представником міської влади я розповім у наступному розділі.

Микола вилікувався і отримав стареньку хатку, два роки попрацював на шахті Центральній, а далі знов став наркоманом. Якщо ти вживаєш наркотики, то хто б ти не був: музикант Курт Кобейн* чи шахтар Квасоля, наслідком цього буде смерть. У вересні 1995 року коли ми з мамою і бабусею Сімою були на кладовищі в бабусі я побачив дві могили.

На одній - маленькій було написано Квасоля Роман Миколайович 04. 03. 1979 - 20. 09. 1983; на другій, свіжій - Квасоля Микола Євдокимович 15. 07. 1957 - 24. 04. 1995.

Наркоманія і алкоголізм - такі хвороби що іноді навіть кодування не рятує від них.

* Курт Дональд Кобейн (1967 - 1994) - американський рок-музикант і композитор, фронтмен гурту "Nirvana". Помер від передозування наркотиків.


Розділ сорок перший. Наша розмова з Олександром Шелеховим

Від міської влади до Миколи в наркодиспансер приїхав Олександр Шелехов заступник голови міськвиконкому, що згодом став першим міським головою Вуглеграда обраним у 1994 році.

- Що ж, - сказав він. - І жаль хлопця, і житло ми маємо, але що ж виділяти його наркоману. Він все одно його проширяє і помре під парканом.

- Його я вилікую, - сказав лікар. - Ви збережіть селище каббалістів на Десятій шахті.

- Та навіщо? Ті будинки вже непридатні для проживання. Там взимку холодно, живуть клопи, блошиці, таргани і щури. Краще дати людям пристойне нове житло, а цей Шанхай знести і збудувати на його місці висотні будинки.

- Так ніхто ж не говорить щоб люди там лишались жити. Просто відремонтуйте котеджі і збережіть їх як пам'ятку культури. Це селище бачить око своїм виглядом, я бачив одного тільки сіріна, але він вартий уваги.

- Олександру Аполінарійовичу, в місті Вуглеград багато гарних архітектурних будинків. Один тільки універмаг у центрі з його мозаїками чого вартий. А музей Каббали нам не потрібен, ті каббалісти задурювали голову людям своїми містеріями і паленою коноплею. Скільки потім були змушені лікуватись через це. Там не один наркоман, вони всі п'ють і курять марихуану, краще їх розселити, бо це не селище, це - секта.

- Добре Олександре Прокоповичу, але ви своїм універмагом не привернете до Вуглеграда туристів, а селище каббалістів було місцем паломництва іноземців.

- І не треба нам туристів, в нас є шахти, що дають місту гроші, а людям роботу. Ми не Крим. Та й в нас у Вуглераді відкривається аероклуб. Будуть літаки катати людей, і забудуть те селище у дуже швидко всі.

Ми нікого не переконали, а коли, в середині дев'яностих, настала економічна криза, міська влада згадала про Десяту шахту, але вже було пізно. Кажуть Шелехов розповідав про цю розмову губернатору Януковичу з яким дружив. Однак що втрачене те назавжди втрачене.

Надворі літній ранок 2025 року, зі свого вікна я дивлюсь на занедбаний город сусідів, де стоїть бур'ян у людський зріст. Однак колись було все не так, там росла картопля, кукурудза, квасоля, буряки, огірки, помідори, був величезний баштан - гордість господаря, а біля паркану стояли високі помаранчеві соняшники. Тепер це два розділених сірим європарканом подвір'я, котрі раніше були єдиним великим дворищем, що виходило у старий тополиний гай.

Кажуть що людину можна вигнати із села, але село вигнати з людини ні. Зазвичай таке прислів'я звучить в негативному сенсі. Проте в селі немає нічого поганого, бо ж саме село було і назавжди залишатиметься годувальником великих міст населених нащадками цих самих селян. А в Україні село ще є резервацією української мови, яку з міста ще двісті років тому витіснила "культурніша" російська. Пригадую як в середині нульових викладачка в університеті спитала нас якою мовою проводити лекцію і я та мій друг Сергій відповіли "українською!" вона сказала що хлопці певно із села, а оскільки в нашій групі російськомовних "горожан" було більше то і лекція була прочитана російською.

Та мова не про те, а про моїх сусідів. У величезному дворі була хата, довжелезна кухня, курник, сараї, був садок з яблунями, вишнями, сливами, абрикосами та виноградник. І жили там баба Надія, її дочка баба Світлана з чоловіком дідом Іваном Білоножком, що був там у приймах. Як співалося в одній українській пісні, хто у приймах не буває той горя не знає. Працював дід Іван у автомобільному гаражі нашого заводу металургійного обладнання. Займався він обшивкою крісел у вантажних автомобілях та автобусах, а водночас калимів (офіційно щоправда в той час це робити заборонялось): обшивав двері тканиною людям і в приорітеті там були члени партійної номенклатури, бо вони добре платили. Жінка його баба Світлана що також працювала на тому заводі ще й займалася пошивом одежі. Так що жили вони на той час непогано. Була в них дочка, що на тоді вже вийшла заміж і жила з чоловіком у місті. Майже через рік після мого народження у них народився син Рома Білоцерківець, що став моїм другом дитинства.

Якось баба Надія сапала картоплю на городі, а я став відв'язувати нашого пса Каштана і не помітив як баба перестала сапати, сховавшись за кленок, що ріс у нас на межі.

Вийшла моя мати:

- Куди ти його відв'язуєш? Городи у всіх зараз - собаку вб'ють.

- Правильно, - озвалась баба Надія - я й сховалась аби вдарити його сапою.

- Тоді б я запустив в вас цеглиною, - сказав я бо тоді не мав жодної поваги до старших.

- Сякий-такий і Бога не боїшся?!

- Бога немає! - озвався з кінця городу дід Іван. - Тещо, почитай оце, - промовив він далі, показуючи книжку "Біблія для віруючих і невіруючих" Омеляна Ярославського.

За своїм світоглядом дід був вульгарним матеріалістом, про що я оповім далі.

У вихідні дні до нього приходив кум Вацлав Адамовіч з вулиці Понадярової і тоді дід казав нам із Ромою дивитись у бік заводів.

- Як побачите викид, скажете.
Довго нам дивитись не довелося: на обрії виросла, піднімаючись високо в небо величезна біла колона диму.

- Викид, - кричимо ми з Ромою.

- Добре, - відповідає дід Іван, накриваючи на стіл під одним із своїх шістьох горіхів. - Це знак що нам уже пора бухати.
- А ми? - питає Рома, ковтаючи слину.

- А ви ще малі. Як виростете, оженетесь, і ваші дружини полоскатимуть вам мізки, тільки тоді матимете право пити.

- Ви б хоча дітям ситра налили та й запросили їх за стіл, - говорила баба Світлана.

- Переб'ються, потім почнеться кожного разу їм наливай. А як можна наливати тим хто ще не працює? - дід був категоричним.

Так вони і пили, зробивши індикатором коли їм можна заводські викиди аби не бухати кожного дня.

Та через обставини описані в новелі "Третій поверх" пан Адамовіч постійно був на нервах. Приходячи до кума, він просто з воріт казав:

- Іване, налий мені горілки чи самогону, бо в мене дахи літають, - і починав розповідати що поганого сталося в його житті.

Одного разу Рома, почувши це каже:

- Де ті дахи? Я їх зараз постріляю.

А Вацлав йому відповідає:

- Я не скажу. Краще подивлюся в кого ти стрілятимеш.

Рома з пальця почав "стріляти" в птахів, собак, котів.

Я кажу йому:

- Рома, то зовсім не те... От я зараз почну.

А дід Іван питає мене:

- Ну, і коли ти почнеш?

Відповідаю:

- Зараз, поки Рома стріляє я заряджаю.

І коли Рома скінчив, питаю у Вацлава:

- Дядьку, покажіть де вас ображають?

- Та мене всюди ображають, можеш стріляти куди завгодно і будеш правий.

- Тоді я починаю. Бдрж! Бдрж! Бдрж! - "стріляю" я в дахи сусідських хат.

- Так і ти мене ображав. Дражнився, - відповідає пан Вацлав.

- Бдрж! - стріляю я собі у скроню.

- Оце погано! Самогубці до раю не потрапляють, - каже пан поляк. - Ти, Рома, стріляв у звірів невинних і птиць небесних, а ти, Олексій, постріляв людям дахи.

Загалом, коли вони пили то нас відсилали подалі, бо за столом вони зазвичай лаяли радянську владу.

- Що це тільки - но над нами пролетіло? - питав Вацлав у діда про міліцейський аеропланчик.

- Аероплан, марка така - то, - відповідав дід (він закінчив авіаційне училище при радянській військовій базі в місті Далянь у Китаї за спеціальністю бортмеханік).

- Скільки він палива зжер коли летів?

- Стільки - то.

- Ну і коли така країна, що без жалю отак викидає ресурси вилетить у трубу?

- Не знаю, але що вилетить це точно, - відповідав дід Іван. - Випиймо краще цієї соляри небесної щоб тим хто там на небі було добре і щоб ця країна пошвидше в трубу вилетіла.

Інколи вони давали поради й нам:

- Хлопці, - казав Адамовіч - одружуйтесь за покликом серця, а не за придане. Шлюб має бути освячений у затомісі*, - і показував пальцем у небо.

- А де це?

- На небі у боженьки, - відповідав мені Рома.

- Правильно, на небі у боженьки, - казав Вацлав.

- А я в Бога не вірю, - відповідав я, бо вихований був по-комуністичному.

- Нічого, з часом повіриш.

Так власне і сталося: прийшли дев'яності, церква з'явилася на телебаченні (раніше туди її й на гарматний постріл не допускали) і я повірив у Бога. Щодо іншого: ми так і не женилися. Зате удвох бухали, а Рома так взагалі донедавна бухав ледь не щодня.

Потім, як ви знаєте, пан Вацлав зламав ногу і до діда Івана приходив уже вкрай рідко. Рома підріс і дід став його постійно припахувати: то рвати бур'ян на городі, то рити перегній на компості, то пиляти гілки. Зрештою у Роми уривався терпець і він тікав з двору, а дід Іван посилав нам навздогін відбірні матюки:

- Їдріть вашу наліво, біжіть та не вертайтеся, - кричав він нам услід.

Сам же дід вставав влітку о четвертій ранку і йшов поливати свій величезний город із баштаном на якому підростали кавуни та дині. Ополудні дід збирав жуків і полов грядки, незважаючи ні на спеку, ні на здоров'я. Так і заробив свій перший інфаркт, яких у нього було до семи, а восьмий став останнім...

В дев'яності дід вже особливо не криючись, лаяв радянську владу, сперечаючись з цього питання зі своїм іншим кумом Віктором Горєліком, який в них на заводі був парторгом.

- Ну ти ж не комуніст, - казав він кумові, - ти член партії. Вони постійно брали з нас гроші то на допомогу народу В'єтнаму, то для голодуючих дітей Анголи і так поробили вже комунізм, але тільки для себе.

Той же відповідає, що Захід хотів знищити Радянський Союз аби мати ринок збуту для своїх товарів які вони викидали в океан.

Нам же дід казав:

- От подивіться он туди, хлопці. Бачите отам тополі? Вони не однакові і горіхи у нас у дворі не однакові. То як же комуністи збирались зробити таке суспільство, де все має бути однаковим, коли вже навіть сама природа проти цього?

А як я підріс, він став розповідати які комуністи тварюки:

- Приїхав я, значить, у рідне село на один день. Пішов на ставок, тільки - но закинув вудочку як їде "Нива" по греблі. "Гей, мужички, завтра порибалите. Зараз сюди секретар райкому приїде з фуршетом та дівчатками". І я, значить, приїхав до рідного села на один день мушу звідси йти тому що якийсь комуняка зараз баб трахати приїде? - з обуренням казав дід.

Потім через дві хвилини став продовжувати:

- Гондурас тут через три вулиці живе. На початку восьмидесятих все пнувся в голови райкому комсомолу. Просить, значить, мене обшити двері. Я йому кажу:

- Ти або давай матеріал, або плати більше.

Він відповідає:

- Нічо, от я стану головою райкому комсомолу так ти мені ці двері за так обіш'єш.

Часто я казав йому:

- Діду Іване, ну нема вже десять років ніяких комуністів.

Він же відповідав:

- Олексій, ти не правий: комуністи є. Не важливо в кого вони перефарбувалися. Нинішня КПУ Петра Симоненка
то комсомольці, а справжні комуністи - то мафія. І вони лишилися. А ти з ними ще зустрінешся.

І як у воду гледів: з ошмьотками радянщини я зустрівся коли пішов на роботу.

Не вірив дід і ні в які прикмети. Коли хтось при ньому говорив щось штибу ритуалу зведення бородавок, то додавав при цьому якісь сороміцькі вислови.

Про релігію дід казав що то опіум.

- Справжній бог то природа. Я вірю що Ісус Христос був, але він був людиною, екстрасенсом, цілителем (про це дід теж відповідав: "Природа!"). А те що зараз розвелось то годівничка для попів.

Я ж у Бога вже вірив, а тому з дідом Іваном не погоджувався.

Захворів дід Іван, бабі довелося постійно доглядати аби він не йшов рубати дрова чи гострити пилку.

- Я тільки - но отакі трісочки порубав, - виправдовувався він перед бабою Світланою

- Й на чорта мені твої трісочки? Як помреш що я з тобою робитиму? - сердилась баба.

Однак як не старалася, але не вберегла. 14 жовтня 2002 року машина "Укртелекому" розчавила цеглу на їхньому водопроводному люці і дід кинувся з ними лаятись.

Потім, відчувши себе погано, пішов до хати по таблетки там впав і вмер.

***

Минуло кілька років. Баштану вже не було, частину городу віддали сусідам "в оренду", бо без діда господарство вже так не велося. А потім... продали половину двору під забудову багатіям і я зі свого двору спостерігав як Рома із сестрою кидали у вогонь зрубані дерева садка і виноградник, як горіло і летіло з димом у небо роками нажите добро...

Рома вчасно не зупинився і пропав як людина: залишки інструментів, лещата на яких ми пиляли дошки, ворота від гаражу (дід ще й водив машину; все хвалився що в нього в житті була лише одна аварія, він впилявся в стіну гаража коли заїжджав, бо був дуже злий і потому продав свого "Москвича") все потонуло в морі алкоголю. Та найстрашніше було те що він розтратив своє здоров'я і цього вже не повернеш...

Не розводжу город уже й я: немає ні сил, ні здоров'я, ні бажання. То й заростають наші подвір'я травою. І заростає травою пам'ять про старих господарів.

А зараз узагалі іде війна і забрали Рому на війну. Чи вернеться він звідти живим, один лише Бог відає...

м. Дніпро, 24 липня 2025.

Не вернувся...

20 жовтня 2025.

З тих пір минуло вже двадцять сім літ, коли я розповідав про це перед аудиторією однолітків та молодших які народилися вже в часи незалежності України, не буду казати де. Але закінчилось це тим що до мене прийшли дяді що керували заводами і сказали: "Історик, припиняй це патякати, а то через тебе ми в тюрму сядемо." Восени року так 2010-го я був по роботі в керівника одного з підприємств ВПК і той запитав мене:

- Якого кольору буває небо?

Я відповів:
- Це дивлячись що в нього викинути, знаю це бо я син хіміка.

Тоді він сказав мені:

- Мені страшно за тебе, бо тебе уб'ють.

Отже, про що мова. Переді мною старий підручник за 11 клас "Новітньої Історії України" Ф. Г. Турченка, П. П. Панченка, С. М. Тимченка. Відкриваємо розділ "Економіка України в союзних лещатах" і читаємо: "70-80-ті роки відзначені подальшим наступом центру на національні інтереси союзних республік, посиленням централістських тенденцій. Україна стала широким полем безконтрольних дій центральних відомств, що на свій розсуд використовували її багатства та трудові ресурси. Де, що, скільки і коли будувати - вирішували союзні міністерства, центр. Їх головним аргументом була економічна доцільність. В результаті цього закріплювалась стара структура промислового виробництва, що встановилася ще у довоєнні п'ятирічки, що базувалася на наявних природніх ресурсах і кадрах робітників та інженерно-технічних працівників. Першочергова увага приділялася вугільній промисловості, чорній металургії (але випуску продукції, а не їх реконструкції), важкому та електротехнічному машинобудуванню. Все підпорядковувалось союзним інтересам, а не інтересам республіки та її народу. В Україні будувалися нові гірничо-збагачувальні, трубні, металургійні заводи та інші промислові гіганти. Нерідко вони споруджувались за застарілими проектами та технологіями, погано оснащувалися пило- та газоуловлювачами, додатково забруднювали довколишнє середовище. На Донбасі, в промислових центрах Наддніпрянської, Західної України, в багатьох містах інших регіонів республіки рівень забрудненості повітря в багато разів перевищував допустимі норми. За оцінкою спеціалістів, забруднення України відходами мінерально-сировинного комплексу відбувалось в десять разів інтенсивніше, ніж Радянського Союзу в цілому."
Що ми почерпнули з цих фраз? Аж нічого! Тому розповім про те що бачив сам. Я народився в серпні 1983 року і раннє моє дитинство відзначалося дивними метеорологічними явищами. До нашого селища вітри несли кольорові тумани: то чорні, то червоні, то сині, то зелені. Кожного разу мама мене раптово заводила в хату і я з вікна дивився на те як на вулиці починалася дивна метелиця-курєва. В повітрі літали якісь пластівці неясного походження.
Ви зараз звикли до того що дощ прозорий, а сніг білий, але у 1980-ті роки все було не так: дощ міг бути чорний, або червоний, сніг був кольоровий, найчастіше він випадав огидного брунатного кольору.
Буденністю нашого часу стала сирена повітряної тривоги, у восьмидесяті теж були сирени. Як правило це були учбові тривоги (це переривчастий сигнал - мабуть всі його чули), але були ще заводські сирени на заводі імені Петровського які сповіщали про викид в атмосферу і тоді в небо летіла червоно-бура хмара пилу. Інші ж заводи випускали в атмосферу відходи своєї продукції без сирен. Найкрутіше було о двадцять третій годині, коли з усіх труб летіло все з того що було вироблено за день. Часто вмикалися сирени що сповіщали про режим "чорного неба" (в нинішній Україні він був рідкістю аж доки шахеди в останні дні не стали влаштовувати нам масові пожежі), коли в повітрі висів суцільний дим та смог. Кожен завод мав свій фірмовий колір: в заводу Петровського були червоні викиди, в ДЗМО і трубопрокатного імені Леніна жовті або навіть золотаві, але пальму першості беззаперечно тримав коксохімічний, що ригав у небо ядучо-чорними хмарами.

- Викид, який я радий! - казав один перехожий аби не матюкатись (в той час матюки на вулиці не були так розповсюджені).

- Ну, за таке ж саджати треба! - кричав інший.
- Тихо, а то тебе посадять! - відповідали йому.

Люди постійно хворіли. Як наслідок, прапорщик у воєнкоматі на медкомісії сказав, що всі ми підпадаємо під категорію "обмежено придатний" тому що жили серед таких викидів. А я завдячую їм бронхіальною астмою...

Після Чорнобиля в Україні почався новий громадсько-політичний рух, наслідком якого була незалежність. Так от, починався він як екологічний. Ну а потім приїхали ми з Донбасу і дивимось що стало чисто довкола, якщо й викидають десь, то тоненькі-тоненькі струмочки. Після того ж як Союз розпався викиди взагалі пропали на десять років, з'явились пташки, які раніше до Дніпра й на гарматний постріл не наближались. Про що я? А про те що командно-адміністративна система й диктатура однієї партії породжують безкарність. В т. ч. в екології.

Розділ перший. Народження

За синіми - пресиніми річками, дрімучими зеленими лісами розкинулось районне містечко Торопець. Розташувалось воно на західних схилах Валдайської височини, на тихенькій річечці Торопі. Місто мало чим відрізняється від інших провінційних містечок заходу Росії. Є там залізничний вузол ліній Болгоє - Вєлікіє Лукі зі станцією Торопець та Рига - Москва зі станцією Стара Торопа, який щодня пропускає сотні вантажних, приміських і пасажирських поїздів; а також автодорога М9 (Е 22), котра забезпечує зв'язок такої жаданої російським бомондом, але давно вже недружньої Латвії з білокам'яною Москвою. В руслі річки Торопи лежать озерця Солом'яне та Залівковоє, на їхніх мальовничих берегах найкраще місце для відпочинку трудового люду. Найбільша пам'ятка архітектури міста Корсунсько-Богородицький собор. У радянський час, він, як і більшість церков, був у занедбаному стані і стояв пусткою, світячи побитими вікнами й обдертими банями без хрестів. В центрі міста, на вулиці Комсомольська, біля першої середньої школи встановлено пам'ятник Вчителю - колись шанованій і величній професії, що тепер так несправедливо зневажили.

Давно ж це було. В далекий тепер уже міфологічний час, дуже тихого і привітного весняного вечора 26 квітня 1976 року в міському пологовому будинку народився хлопчик. Його батьками були Віктор Сергійович Мегальов і Діна Яківна Калітіна - Мегальова. Працювали вони на місцевому дозі - деревообробному заводі; він - інженером-лісотехніком, вона - бухгалтером. Довго не знали вони як назвати їх маленьку рожевощічну дитинку з блакитними очима (що згодом стали карими). Зрештою прислухались до поради дідуся Якова Євгеновича Калітіна і назвали сина Альошею на честь солдата який загинув у Болгарії і на честь якого було поставлено пам'ятник.


Розділ другий. Дитинство в дідуся

Сам дідусь Яків Євгенович був учасником великої і страшної війни з німецьким фашизмом. Сімнадцятирічним зі шкільної лави пішов він обороняти Смоленська у далекий проклятий Богом та людьми 1941 рік. Він пройшов усю війну, був чотири рази поранений (востаннє в ліву легеню поблизу серця), і закінчив її аж під Прагою 11 травня 1945 року, добиваючи німецьку групу армій "Центр" тоді коли війна вважалася закінченою. Довгими зимовими вечорами дідусь любив розповідати про холодну зиму Московської битви, про довгі й затяжні бої на півдні та сході Смоленської області, про спекотне літо Курської дуги та битву за Дніпро, води якого були червоні від солдатської крові. Це була молодість діда Якова, де ще живі однополчани казах Джамбул Каражалов (загинув під тихим мальовничим селом Домоткань на Дніпропетровщині), українець Дем'ян Кузьменко (помер від отриманих ран у 1954 році), і поруч були інші друзі сибіряк Іван (дід забув його прізвище), вірменин Арсен Авакян, грузин Сандро Джаванідзе та багато інших з якими він листувався, але багато років їх не бачив...

Після війни була в нього школа фабрично-заводського учнівства в Нелідово, тривала робота на арматурному заводі, потім удома в колгоспі (як не як старі рани давали про себе знати та й рідне село під Торопцем не залишало діда Яші в снах). В село він приїхав з жінкою, вчителькою російської мови Ангеліною Микитівною Девладовою і почав ремонтувати хату своїх батьків.

Кожну весну й літо Альоша проводив у селі в бабусі й дідуся неподалік Торопця. Поруч була річечка без назви, ліс, поле та колгосп-мільйонер.

Дитинство, дитинство... Солодко пахнеш ти димом від сухих гілочок вишні і медом лугів.

Якось Альоша з дідусем гуляли на пагорбі і видно було тзвідти синю далечінь. На горизонті бовваніла споруда схожа на старий казковий замок (насправді то був зруйнований елеватор).

І маленький Альоша показав пальчиком туди.

- А що казати онучку - промовив дідусь Яша. - Одне слово, там злидні.

- А що таке злидні? - взагалі -то нещодавно в садочку йому прочитали білоруську казочку, про лихих чоловічків на ім'я злидні.

- А це бідність. Тамтешні села ледь животіють. Кажуть в нас немає бідних і наша країна найбагатша на світі. А на ділі... Втім, малий ти ще Альоша щоб думати про таке.

Дуже любив хлопчик село, де жили дідусь і бабуся. Тамтешній колгосп був успішний, мільйонер. Кожної весни там засівали поля, на луки пастухи гнали худобу. Разом з іншими хлопцями він грався у війну посеред зелених луків, ходив до лісу по гриби та ягоди, бавився й пустував як усі хлопчаки його віку.

Поруч, біля двору на високому електричному стовпі було лелече гніздо, де щоліта пара білих чорнокрилих птахів виводила у ньому нащадків.

Коли Альоші виповнилося десять років лелеки раптом не прилетіли. Як не дивно, в селі не було видно взагалі жодного з цих птахів. Лише згодом стало відомо, що причиною цього став вибух на Чорнобильській атомній електростанції. Люди не знали що робити: одні подалися світ за очі, інші не вірили ні в яку радіацію і продовжували купувати городину з сусідньої Білорусі...

А через півтора року прийшла в Радянський Союз друга біда. Через залізниці в Торопці посунули ешелони з військовою технікою.

- То навчання йдуть, - казали одні люди.

- Та ні, то війна вже в нашій країні. Півроку тому були погроми в Сумгаїті, а тепер як відповідь у Нагорному Карабасі - відповіли інші.

Приблизно тоді ж до села стала приходити скрута: не було необхідних деталей, колгосп бідніша в не по роках, в по днях. Взагалі жити ставало дедалі важче: дефіцит найнеобхідніших товарів як-от мило, цукор, гречка та ін. став відчуватись дуже гостро. Радянський Союз повільно, але вірно розпадався. Дідусь переніс інсульт і тепер нікуди не ходив, сидячи на порозі дому говорив:

- Я думав, що хоч Горбачов зі своєю Перебудовою принесе з собою модернізацію країни, а вона зовсім розвалюється. Ми розгромили німецький фашизм, а тепер програли США і боремось між собою. В Нагірному Карабаху йде війна. Вірмени і азербайджанці вбивають одне одного. Хіба можна було повірити в таке кілька років тому?


У 1990 році Яків Євгенович помер, а бабусю альошині батьки забрали до себе.


Розділ третій. Школа, армія та МГІМО


Часи настали дійсно вовчі. Деревообробний завод більше стояв ніж працював, і його батько пішов у бізнес, ставши членом одного з торговельних кооперативів. Це була робота без свят і вихідних зранку до вечора. Робота в дощ, сніг, мороз, спеку... І всім плати: пожежникам, міліції, рекетирам (які часто до того ж виявлялись міліціонерами). Дістань товар, вчасно продай, аби гроші мали хоч сякий-такий прибуток, а не збиток.

Одним словом:

У верблюда два горба
Потому что жизнь борьба.

Життя дійсно було боротьба. Гроші перетворювались в ніщо протягом дуже короткого періоду.

Зате сім'я Мегальових мала гроші у найважчі часи 1990- х років (у 1991 році народилася альошина сестра Вікторія і гроші на пелюшки, каляски та інші дитячі речі були дуже потрібні).

Час накладав свій відбиток на всьому. Принцип людина - людині вовк проник навіть у школу. Тепер тут верховодили підлітки - хулігани, що відбирали гроші в слабших. Вони вміли бити так хитро щоб не лишалося синців (недарма їх старші брати служили в "мусарні"). Всі були під ними, а Алєксєй зазнав від них просто цькування.

Однак Альоша записався на карате і дуже швидко почав ставити хуліганів і рекетирів на місце. Гуртом з ними він впоратися не міг, але виловлював їх поодинці й методично бив. Одного разу він дуже сильно побив їхнього ватажка Кабана, за що його намагались відправити в колонію для неповнолітніх. Проте директор школи вступився за нього, сказавши що Алєксєй такий хлопець який ніколи не зачепить просто так.

Взагалі в школі Альоша, хоч і не був відмінником, проте вчився досить непогано. Він любив уроки праці та фізкультуру, мав відмінні оцінки з російської мови та літератури (навіть брав участь у міських олімпіадах із них, хоч і не займав перших міст), а також з англійської та історії. З історії йому тнацюільше подобався царський період, бо Росія тоді була більшою ніж Радянський Союз і, як він гадав, могутнішою.

У 1993 році Алєксєй закінчив школу і, відгулявши випускний вечір з класом, пішов допомагати батькові в торгівлі іноземним одягом. Попрацював він, мов каторжний, півтора року.

Потім була армія. З осені 1994 по осінь 1996 років він прослужив на фінському кордоні в Ленінградській області. Сині озера й літні білі ночі, край вікових карельських сосен. Все було б добре якби весь перший рік не довелось терпіти знущання з боку "дідів". На другий рік колишні "духи" й "салаги" виміщали свої кривди на новобранцям. Ще одним мало приємним фактором була загроза потрапити до Чечні: частину двічі хотіли перевести до цієї бунтівної республіки. Нікому не хотілось опинитись в горнилі кровопролитних боїв, де солдати гинули тисячами, і багато хто повертався калікою. Та, на щастя рішення про переведення частини до Чечні двічі відміняли в останній момент. Потім було перемир'я, Хасавюртівські угоди, що закріпили хитке становище Ічкерії в Російській Федерації. А далі настав дембель.

Демобілізувавшись, молодий Мегальов півроку пропрацював на дозі помічником деревообробника. Заодно він готувався до вступних іспитів у московські вищі. Наступного літа 1997 року Алєксєй поїхав до столиці.

Москва зустріла Алєксєя гамором, швидкісним темпом життя, смогом. Він вже бував у Пскові, а під час армійської служби і в Санкт-Петербурзі, але вони не могли зрівнятись з величезним мегаполісом десяти мільйонів людей. Вступивши на факультет журналістики Московського інституту міжнародних відносин (російська абревіатура МГІМО - Московский институт международных отношений) Алєксєй на отримані в батьків гроші зняв двокімнатну квартиру на Каширському шосе. Два роки він навчався в інституті, де був одним з кращих студентів на курсі, його статті виходили в інститутській газеті; його шанували викладачі; на семінарських колоквіумах Мегальов був одним із перших.

На другому курсі він став зустрічатись із однокурсницею Людою, з якою він хотів одружитись одразу після закінчення МГІМО. Так тривало його молоде студентське життя доки не настав ранок 13 вересня 1999 року.

Близько четвертої години Алєксєя розбудив сильний вибух. З-за вікна лунали крики про допомогу. Він швидко одягсч і вибіг на вулицю. Те що він там побачив врізалось в його пам'ять до кінця днів. Багатоповерховий будинок N° 6 був розірваний навпіл, його середина запалася й осіла купою будівельного сміття. В повітрі тьмяного вересневого ранку кружляла хмара пилу й шабатури...

В підірваному будинку загинуло понад 120 людей, з яких 12 були дітьми. За кілька днів до того вибухнув будинок на вулиці Гур'янова, але тоді вважали що це був газ. Потому було зруйновано багатоповерхівку в місті Волгодонську. На той час було оголошено, що за підривамт будинків стоять чеченські бойовики і це стало єдиною версією яка лунала і серед представників влади, і серед ЗМІ. Якби влада готувалась до війни не з Чечнею, а з Україною то винуватцями вибухів би визнали унсовців (власне, десь така версія і промайнула).

Для Альоші ж наступні дні були немов у тумані. Він забув про те як вони боялись під час строкової служби потрапити до Чечні. Він не зважав ні на прохання Люди, ні на слова свого друга Роми Черненка: "Тобі це більше твсіх потрібно?" Він забрав документи з інституту й підписав контракт з Міноборони про вступ до війська, яке воювало в Чечні.

Розділ четвертий. В Чечні

Осінні дощі заливали весь довколишній світ; в сірих хмарах потопали далекі гори. Техніка й піхота йшли розкислими ґрунтовими дорогами. Не одну добу доводилось брести по коліна в багнюці. Час від часу траплялись сутички з бойовиками і тоді тьмянй день (чи темну осінню ніч) пронизували траси автоматних черг, що летіли в обидва боки, уражаючи і чеченців, і федералів.

Потім пішов сніг і настала зима, вона наздогнала їх в околицях Грозного. Близько двох місяців точилися бої, артилерія обстрілювала місто. Одного разу чеченські бойовики відкрили поємники з хлором і їхньому загонові довелось швидко втікати, одягши протигази. Багато солдатів і офіцерів загинули на підступах до міста. Це трималось під великим секретом: підпільно майстерні виготовляли великі партії трун для загиблих, про що, звичайно, офіційно не повідомлялося.

Не менш кровопролитними виявилися бої на вулицях Грозного, де масово горіли танки й бетеери. Скільки загинуло в центрі міста за міст через річку Сунжа і площу Мінутка так і залишається невідомим. Столиця Чечні виявилася купою руїн і згарищ обгорілі захаращені уламками цегли й каменю - це були сліди трьох запеклих штурмів Грозного 1995, 1996 і 2000 років. Алєксєй любив пісні гурту ДДТ і в нього була касета із записом пісні "Рождество" про перший штурм чеченської столиці, де зокрема співалося:

Мертвый город хоронит свои голоса.

Але він і уявити не міг наскільки вражаючою і моторошною виявилася картина.

Далі були важкі бої в Ханкалинській та Аргунській ущелинах. Обидві сторони підпалювали нафтові вишки, і від цих пожеж небо було просякнуте ядучими димами, а сніги й дощі являли собою суміш бруду та чорної кіптяви.

В середині лютого 2000 року колона в якій він ішов потрапила в засідку в горах. Це було у Вєдєнському районі в тій області, яка в ХІХ столітті називалась Ічкерія (нині ця назва чомусь поширена на всю Чечню). В ході перестрілки він отримав поранення в ногу і втратив свідомість. Отямившись, Мегальов виявив, що лежить на снігу і довкола нього вже нікого не було. Побачивши гурт бойовиків з семи чоловік, Алєксєй відповз у канаву й затаївся там допоки вони не пройшли повз нього. Близько трьох діб він провів у лісі, ховаючись і від бойовиків, і від кровожерливих кавказьких вовків, що ледве не загризли його, але вояк встиг залізти на дерево. Там він сидів півдоби і невідомо чим би все закінчилося, якби повз нього не проходив загін ОМОНівців, котрі відігнали звірів.

Потому були два місяці шпиталю в місті Моздок, де Алєксєй розважався читанням книжок.

Вийшовши зі шпиталю, він повернувся до своєї частини.

- А ми вже не чекали тебе побачити. Думали що ти загинув, - сказав йому командир взводу.

І знову були бої, бо, незважаючи на те що федеральні війська контролювали всю територію Чечні, в республіці точилася партизанська війна. Щоночі чинилися напади на розташування російських військ. Федерали відповідали зачистками міст та сіл, вони входили в населені пункти, арештовували підозрілих осіб. При цьому нерідко били і вбивали мирних людей.


"Добре бойовики бандити і чинять звірства, але для чого це робимо ми?" - думав Мегальов. Відповіді на це питання не було.

Поволі на багнетах федеральних військ встановлювалася нова "законна" чеченська влада. Тепер уже грабували і визискували місцеве населення не іноземці - ваххабіти, а свої "рідні" ставленики адміністрації Ахмада Кадрова.

" Навіщо ми воюємо, якщо по суті тут нічого не змінилося" - думав Алєксєй. Час ішов, а на краще нічого не мінялося...


Розділ п'ятий. Робота в міліції. Марина і Юля



У червні 2002 року Алєксєй звільнився в запас. В Москві вже ніхто не чекав його: Люда вийшла заміж. Власне, вона тоді так і сказала йому: "Якщо ти надумав іти до Чечні - йди, але я тебе чекати не стану".

На зароблені в Чечні гроші Мегальов купив однокімнатну квартиру в Домодєдово. Оскільки в останній період служби в Чечні вони виконували переважно поліцейські функції, він вирішив податися до внутрішніх органів. Три роки він навчався у школі міліції, а потім вступив на заочне виділення Університету внутрішніх справ за спеціальністю "Правознавство" який закінчив у 2009 році.

Після школи міліції він пішов працювати в органи оперативником у званні лейтенанта, а наприкінці своєї служби у 2011 році отримав звання старшого лейтенанта. Вісім років Мегальов працював у одному з райвідділів Москви.

Діапазон роботи був досить широкий: від висловлювання дрібних злодюжок до знешкодження банд. При останньому доводилося нерідко ризикувати життям, але після Чечні для нього це було звичним. Алєксєй вважав що це було звичним. Алєксєй вважав що тут також йде війна тільки остаточної перемоги ніколи не буде. Погано було те що головною була боротьба за показники.

- Головне хлопці, якщо показник від населення перевищуватиме затверджений показник, то ви їх не приймайте, - говорив їм начальник відділу - бо інакше всі отримаєм по шапці за зростання рівня злочинності.

Не радувало також і те, що гроші вирішували все. Формально закон був один для всіх, а насправді синки багатіїв і чиновників що п'яними збивали людей на своїх машинах спокійно уникали правосуддя. Багатьох злочинців яких затримували і невдовзі випускало керівництво бо вони мали дати йому.

Третім негативним фактором, який також не подобався Мегальову було посилення путінської диктатури. Розганялися демонстрації незгодних, посилювався адміністративний тиск, фальсифікувалися вибори. Хоча у 2000 році Алєксєй, як і більшість солдатів його частини, голосував за Путіна, до 2005 року він розчарувався у ньому. Те що відбувалося в Росії у середині нульових все більше нагадувало Мегальову антиутопію Сінклера Льюіса "У нас це неможливо"* яку він читав у шпиталі н Моздоку. Було трохи ніяково від того що служиш системі. Потайки Алєксєй симпатизував Націонал - більшовицькій партії Росії яку очолював письменник - хуліган Едуард Лімонов. Після заборони НБП його симпатії перейшли до очолюваного тим же Лімоновим руху "Справедлива Росія". Ліберальна ж опозиція не викликала в нього прихильності, бо асоціювалася з хаосом і беззаконням часів Єльцина.

Коли ж у 2012 р. партія влади "Єдина Росія" знову висунула в президенти Путіна і на Болотній площі стали збиратись мітинги протесту Алєксєй в рішив просто піти з поліції (на яку було перейменовано міліцію, не змінивши системи). Не гаючи особливо часу, він швидко влаштувався юристом до нотаріальної контори. Він вважав що від цієї посади буде більше користі людям та й нова робота давала широкий простір для свободи. Саме свободи в Росії ставало все менше й менше...

Єдиним позитивом від служби в органах Алєксєй вважав знайомство з двома дівчатами Юлею та Мариною. Це було в останній рік служби, коли він посадив торговця людьми, що ледь не відправив до борделю двох дівчат які приїхали до Москви на заробітки. Обидві вони були з України. Висока струнка білявка модельної зовнішності Юлія Меліховська була спортсменкою і навіть приймала участь у вкраїнських змаганнях з біатлону. Як вона сама говорила, довго мріяла жити й працювати в Москві, що колись була столицею єдиного і могучєго СССРу.

Своїх співвітчизників Юля відверто зневажала, що не було дивиною: українців які ненавидять все українське і соромляться свого походження, на жаль, не бракує.

- Ми, Меліховські, походимо з євреїв, що наприкінці XVIII століття прийняли русскоє православіє і відтоді ми русскіє, - говорила вона. - Тому прошу не рівняти мене з цими тупими й жадібними рагулями.

- Ну навіщо ти так, - відповідав їй Алєксєй. - На фронті мій дідусь воював разом з Дем'яном Кузьменко з Вінниці. Це була хоробра й товариська людина, що ділилась зі своїми товаришами - однополчанами останнім шматком хліба.

- Ти не знаєш цих хохлів, - вони посміхатимуться тобі в очі, а коли ти спіткнешся - кинуться на тебе й розтопчуть - продовжила Юля. - І взагалі: немає такої нації як українці, а є примітивне плем'я котрі палками - ковпачками - плакалками живуть. В моїх жилах тече російсько - єврейська кров і я вдячна моїм предкам за це.*

Чорнява маленька Марина Білик з Харківщини була її повною протилежністю. Звичайно її не порівняти з Юлею яку можна було виставляти на обкладинки глянцевих модних журналів, але й Марина мала риси викапаної української краси: чорні брови й карі очі про які співали у піснях. Це була та краса яку відзначали закордонні мандрівники коли подорожували Україною. Для Марини українці, росіяни, євреї та всі інші національності й раси були перш за все людьми.

- Серед кожної національності можна відшукати лихих людей, але чи можна через це переносити їх погані риси на весь народ? - говорила вона.

Обидві дівчини дружили з Альошею і, як згодом виявилося, нестримно покохали його. Можливо б Алєксєй і обрав Марину. Ні, він безперечно закохався би в неї, якби не було Юлі. Та як мовиться, кохання не обирають...

В світі написано цілі Гімалаї романів про кохання і приблизно стільки ж книжок з віршами та піснями, сказано мільйони і мільйони слів. Однак, ніхто достеменно не відповів на питання навіщо жінка чоловікові, і для чого чоловік жінці. Кажуть що без жінок переведеться людський рід (щоправда це ж станеться якщо зникнуть чоловіки, але про це говорять значно менше).

Алєксєй не дуже ображався на Люду, яка прямо сказала йому в далекому вже 1999-му, що не стане чекати з Чечні, однак довго потому не намагався влаштовувати серйозні стосунки з жінками. Так було майже дванадцять років і ось в його житті з'явилася Юля.

Як добре було їм удвох надвечір, особливо у вихідні дні. Величезна Москва; цей багатомільйонний людський мурашник, місто що не вірить чужим сльозам (принаймі так говорить прислів'я); кам'яно-бетонні джунглі оповиті смогом; поринала в ніч, і лише міріади й міріади зірок і зірочок сповіщали про існування інших людей з їх проблемами, турботами, кредитами, іпотеками тощо. Вони сиділи на кухні й пили вино чи коньяк, а потім незчулися як вуста їх зустріли одне одного і зімкнулись у запальному поцілунку. Далі вони поцілувалися знову і знову...

"Візьми мене" - прошепотіла Юля і Альоша почав піднімати на ній футболку, і побачив металеву сережку на її округлому пупку.

- Проколювати ніс, язик, обличчя чи щось інше - це сіруватим себе, що є рівнозначно рабському клейму.

- Будеш "гнати" на мій пірсинг, я застрелю тебе з рушниці, - відповіла вона, розстібуючи бретельку ліфчика. - Адже я виграла обласні змагання з біатлону.

- Але попередньо ж пізнаєш мене?

- Так.

Майже ціла ніч, безмежна ніч кохання, коли ти тримаєш у своїх руках ту єдину з якою тобі, здається, суджено прожити довге - предовге життя, народити багато дітей і померти в один день. Ти обіймаєш її, цілуєш і кохаєш знову і знову. Та ніч закінчується і настає світанок.

Все було добре в Юлі, крім одного: щоліта вона їздила на зльоти путіністів до озера Селігер і влітку 2013 року умовила Алєксєя поїхати удвох.

Від того що плескали у таборі про велич Росії представники "золотої молоді" в нього в'яли вуха.

"Треба завезти вас до мого рідного Торопця й заставити працювати на заводі, або на фермі в селі. Тоді б ви не співали хвалебні дифірамби цій триклятій владі, що грабує Росію, заводячи статки на Заході" - думав Мегальов.

Розділ шостий. Рішення їхати на Донбас. Розмова з Мариною

Поміж тим в світі відбулися події які різко змінили життя наших героїв. У Києві розпочався Євромайдан, через два місяці на вулицях української столиці закипіли бої і президент Янукович втік до Росії. Скориставшись цим, російські війська за підтримки місцевих колаборантів захопили Кримський півострів, провівши юридично нікчемний референдум про приєднання Автономної Республіки Крим до Російської Федерації. Алєксєй, звичайно, позитивно поставився до "повернення" Криму в якому він був лише раз коли навчався у молодших класах, але ейфорії що охопила російське суспільство не поділяв. Влада пообіцяла вкладати кошти в "новоприєднаний регіон", обділяючи міста і села глибинки...

Навесні Стрєлков захопив Слов'янськ, на Донбасі почалася війна, в Одесі загинули люди і хвиля російської пропаганди не оминула і Мегальова. Свою лепту внесла і Юля яка ледь не щодня говорила про нацистів які вбивають "русскіх людей" в Україні. Як і п'ятнадцять років тому коли вибух будинку на Каширці спонукав Алєксєя іти на чеченську війну, він перебував в тому емоційному стані коли людина не усвідомлює наслідки своїх вчинків. І одного вечора вони з Юлею вирішили поїхати добровольцями на Донбас. Як і його кумир Лімонов, Альоша вважав що звідти, з відвойованої Новоросії, почнеться відродження Росії. Звичайно, він не знав що так само думали ті хто на початку дев'яностих відторгав Придністров'я від Молдови...

Відпрацювавши відведені законом два тижні він звільнився з нотаріальної контори і того дня на вулиці зустрів Марину.

Привітавшись, Алєксєй сказав що терміново виїжджає з Москви.

- Де й навіщо ти їдеш? - спитала його дівчина.

- Я їду на Донбас боротися проти фашизму. Адже мій дід у війні захищав Вітчизну і я не можу лишитись осторонь від того що діється на Україні.

- Господи! Мало тобі було тієї Чечні. Ти ж розповідав як дивом врятувався. І от тепер знов їдеш на ту війну аби загинути чи лишитись калікою нізащо.

- Марино, як то нізащо?! Адже ти українка, і маєш розуміти що на твоїй батьківщині орудують бузувіри. Ти ж сама знаєш з новин про спалених заживо людей в Одесі.

- Льошо в новинах говориться одне, а в житті зовсім інше. Політики в Києві розпочали цю заваруху в якій гинуть ні в чому невинні люди, а такі як ти їдуть щоб іще убивати. Ти ж краще знаєш що в боях гинуть і ті хто просто опинився поруч.

- І все ж я їду захищати цих людей. Ми проженемо карателів від Донецької і Луганської республік, а потім очистимо від них решту України. Настане мир. Адже українці то наші брати і завжди були разом із нами.

Марина ледь не плакала:

- Я бачу що з тобою немає сенсу сперечатися, бо ти нахапався цих штампів у патріотичному угарі. Ти б хоч про Юлю подумав.

- А ми їдемо туди разом. Ти ж знаєш, що вона біатлоністка і захотіла бути снайпером.

- Це й видно, що вона й підбила тебе туди їхати. Шкода що ти обрав її, а не мене. Я б не відпустила тебе ні на який Донбас. Я б народила тобі дитину... А так ти їдеш і якщо загинеш твій рід згасне.

- Лишиться ж Віка.

- Так, але жінки повністю асимілюються в тій родині яку приходять. Я б дуже не хотіла щоб рід таких благородних людей як твій зник.

- Я не загинув у Чечні, а тут маю все ж таки якийсь досвід. Тому думаю, що залишуся живим.

- Дай Боже, щоб ти повернувся звідти неушкодженим ані фізично, ані духовно.

На тому вони попрощалися і, як виявилося, назавжди.



Розділ сьомий. У тренувальному таборі



За вікном поїзда Москва - Ростов - на - Дону пропливали села й поля, де достигала пшениця. Була вже середина червня і зі сходу України приходили звістки про запеклі бої довкола Слов'янська і Краматорська, "ополченці" Стрєлкова запекло оборонялися від Збройних Сил України та Національної Гвардії. Алєксєй та Юлія їхали до одного з тренувальних таборів у Ростовській області, де збирались добровольці та неофіційно направлені військовики.

- Хотілося б щоб ми потрапили до одного підрозділу аби бути поруч, - сказала Юлія.

- Мені б теж хотілося, але далі як уже вийде. Будемо битись з нашими майбутніми поплічниками пліч - о - пліч, - відповів їй Альоша і потому додав. - А восени повінчаємося у Києво - Печерській Лаврі, коли звільнимо від нацистів Київ.

- Обов'язково. А потім вирішимо, де жити: чи в тебе у Москві, чи в мене на Полтавщині. Це все буде одна єдина Росія - єдина православна віра, єдина мова, єдиний народ. Всіх хто проти або винищимо, або виселимо в Сибір.

- Юля, я не маю зла до українців. Просто треба звільнити їх від бандерівців, а там нехай самі вирішують чи приєднуватися до Росії, чи жити в союзі з нами, але в своїй державі.

- Льоша! Що ти говориш?! Зараз треба раз і назавжди покінчити із цією Україною, і з всіма українцями. Це питання слід вирішити остаточно, ця так звана недолуга псевдонація має зникнути аби Росія не мала загроз у майбутньому.

Перед вступом в добровольці вони вирішили побувати два - три дні на Азовському морі і приїхали до якогось маленького курортного селища біля Таганрога щоб побути разом.

Стояли спекотні літні дні. На олив'яній поверхні моря бриніли маленькі човники рибалок, а вечорами сонце заходило в море. Вони загоряли на березі й купалися в морі, а ввечері любили одне одного у винайнятому будиночку. Короткі дні відпочинку минули, попереду були важкі будні підготовки до бойових дій.

Вони приїхали на залізничну станцію з якимось "доброзичливим" проханням Нєсвєтай. Стояв пізній спекотний ранок. З залізничних платформ, що стояли на запасних коліях вивантажували танки, гармати й сіро-зелені вантажівки. До кордонів України перекидалися війська. Далі вони з'явились на збірний пункт і невдовзі потому розлучилися.

Розпочалась підготовка. Як виявилось Алєксєй ще зберіг непогані навички: він швидко копав окопи, влучно стріляв, боровся в рукопашну. Кожного дня їм розповідали полі інформацію та проводив духовну бесіду православний священик. За ці три тижні українські війська відбили Слов'янськ, Краматорськ і Костянтинівка, а потім Дзержинськ, Сіверськодонецьк, Лисичанськ та Щастя. Територія контрольована ДНР і ЛНР невпинно скорочувалась.

- Коли ми вже підемо в бій? - питали добровольці. - Так поки ми тут готуємось вже буде нічого захищати.

- Почекайте ще трохи. Ми не дамо Донбасу впасти. Ще й вам випаде повоювати, - відповідали їм інструктори.

В останній вечір перед відправленням Алєксєй Мегальов перебував у звільненні. Стояло спекотне задушливе надвечір'я, видно що десь збиралася гроза. Він йшов вулицею козацької станиці, побачивши що у дворі продають молоко (перед воротами стояла табуретка з банкою) він постукав.

Йому відкрила старенька жіночка, вона винесла банку молока і коли розплатився спитала його:

- Я бачу що ти не місцевий. Недавно сюди приїхав, воювати готуєшся?

- Синку, може не треба тобі туди? - спитала бабуся. - Ти подивись на захід. Це знамення віщує велику кров.


Мегальов озирнувся і побачив велику чорну хмару за яку сідало сонце. Від того сонця стелився червоний кривавий слід, а на його тлі кресали сині блискавки. Ось уже глухо загарчав грім. Насувалась буря і треба було десь сховатись. Побачивши в кінці вулиці автобусну зупинку Мегальов побіг в її напрямку.

Тільки - но Алєксєй добіг до зупинки як на землю стіною ринула злива з дрібним градом. Вітер ламав гілля дерев і збивав дощ у водяний пил, що проникав на зупинку, вимочуючи чоловіка який в ній сховався.

"Не знаю, може дійде до великої крові, - думав Алєксєй. - Та що мені до того, мало я її бачив у Чечні та й потому після служби в органах бути свідком жорстоких вбивств не раз доводилося." І раптом його взяв сумнів: чи правильно він робить, їдучи на війну яка не загрожує ні Москві, ні його рідному Торопцю. " Та ні, - подумав він, - якщо в Україну прийде НАТО це вже буде загроза для Росії. Допустити цього ніяк не можна."

Тим часом дощ вщух і він побіг до табору щоб мати можливість трохи відпочити перед маршкидком в Україну.




Розділ восьмий. На Донбасі



Двадцять сьомого липня дві тисячі чотирнадцятого року в складі автоколони Алєксєй Мегальов опинився на терені Луганської області. В передсвітанковій темряві промайнув вщент розбитий в ході бойових дій прикордонний пункт Ізварине. В Краснодоні зупинились ще затемна, в місті частину переправлених через кордон бойовиків відправили під Червонопартизанськ, а інші отримали завдання дістатись Донецької області. Серед них був і Алєксєй. За кілька годин їх знов посадили у вантажівки і вони рушили в південно-західному напрямку. Протягом цілого дня вантажівки петляли дорогами. Куди їх везуть ніхто не знав...

* * *

А в цей час бійці 26 - го окремого добровольчого батальйону Національної Гвардії України зайняли позиції неподалік від Шахтарська. Командир батальйону Володимир Іванченко з командирами частин зібралися в полі довкола карти Донецької області:

- Перед нами поставлено завдання йти на з'єднання з військами що виступають з Дебальцевого і таким чином відділити терористів Донеччини від терористів Луганщини.

- Так то воно так, але в нас за спиною лишаються укріплені опорні пункти в Іловайську. Було б нерозважливо залишати їх майже в тилу, - сказав командир загону Максим Леонтьєв, відомий під позивним "Тінь".

- А я вважаю, що слід також враховувати те що поруч кордон звідки будь-якої миті можуть вдарити - додав заступник Леонтьєва, галицький єврей Симон Винницький.

- Все вірно. І тим не менше поки що ми беремо в оточення сепаратистів. Погано те що наші сили розпорошені по всіх фронтах, - резюмував Іванченко...


* * *


Перше бойове хрещення група в якій був Мегальов прийняла в Шахтарську, де вони зіткнулися з колоною українських військ, що увійшли в місто. Було знищено колону бронетехніки і вбито більше десятка чоловік.

Один з російських десантників став знімати на смартфон понівечену українську техніку та вбитих.
"Що це? - спитав він, в іншого бойовика. - Чия це голова?" - "Ні, це просто шматок м'яса", - відповів той.

Наприкінці дня групу в якій був Мегальов зібрав ватажок із позивним "Монгол" і сказав, що їх зараховано до батальйону "Восток" і вони зараз же мають йти на штурм висоти Савур - Могила яку вчора загін батальйону був змушений залишити.


Розділ дев'ятий. Савур - Могила


Савур - Могила - це найвища точка Донецької області, її висота досягає 277 метрів. Кажуть що в сонячні дні з її вершини на обрії можна розгледіти Азовське море. В 1943 році за пагорб точилися запеклі бої між радянськими та німецькими військами і в 1970-ті роки на схилах та на вершині було споруджено меморіал. Він складався зі стели та величезної фігури солдата довкола яких стояли пам'ятники загиблим бійцям.

На початку червня 2014 року висоту зайняла група деенерівців на чолі з "Душманом". До складу загону входило три взводи. Сепаратисти розкопали старі німецькі окопи і тримали оборону. Увечері 26 липня на висоту прибув загін бійців "Востока" на чолі з Олегом Гришиним ("Мєдвєдь") який загинув там.

Увечері 30 липня висоту зайняли бійці зведеного підрозділу під керівництвом Ігоря Гордійчука (позивний "Сумрак"). Також на висоті були татари з добровольчого батальйону "Крим" які витримали кілька важких боїв. Савур - Могила мала стратегічне значення, оскільки дозволяла контролювати великі території.

В ході боїв меморіал воїнам Великої Вітчизняної війни дуже сильно постраждав: стела була наскрізь пробита внаслідок великих вибухів. Протягом перших тижнів серпня деенерівці ходили в безуспішні атаки. Велику частину сил відтягнули бої за Іловайськ, де українці намагались замкнути кільце довкола Донецька.

- Якщо нам не допоможуть російські війська, до кінця місяця "укропи" передушать всіх як мишей, - сказав якось альошин сослуживець Жека Єрмолаєв.

Він був з місцевих і з перших днів брав участь у проросійських мітингах і в натовпі що захопив Донецьку облдержадміністрацію Єрмолаєв перебував у перших рядах. Одне було погано: Жека був наркоманом і воював "під кайфом". Алєксєй вперше зіткнувся із солдатом - наркоманом і думав про себе навіщо таких тримають в республіканському війську.

Стояла суха й спекотна погода. Не вистачало питної води. Вибухи піднімали хмари пилу від якого не було чим дихати. "Я думав, що в чеченських горах нам було найважче, а виявляється тут, на рівнині, Чечня здається мені прогулянкою", - думав Мегальов. Він ходив в атаки та обстрілював схили висоти з автомата однак оборонці ховались у викопані бліндажі то ж його кулі навряд чи когось діставали.

І от дев'ятого серпня з території Росії посунули регулярні війська.

- Ну слава Богу, йдуть братішки, а я вже думав нам тут пропадати - промовив Єрмолаєв.


* * *

Приблизно у той час, після важкого бою, командир взводу 26 - го окремого добровольчого батальйону старший лейтенант Максим Леонтьєв та його заступник Симон Винницький обговорювали загрозу що склалася та перспективи її подолання.

- Біля контрольно - пропускного пункту "Маринівка" з'явилися росіяни, - сказав Леонтьєв. - Якщо вони захоплять цю ділянку кордону то ми опинимося під загрозою оточення.

- І не тільки ми, але й наші побратими в Іловайську: батальйони "Донбас", "Кривбас", "Дніпро - 1" та регулярні частини, - відповів Винницький. - Це звичайно знаємо тільки ми і ніхто з наших підлеглих. А що чути про підмогу?

- Нічого. Міністр оборони готується до параду перемоги в Києві на День Незалежності.

- Більшого ідіотизму вигадати не можна.

- Нам залишається одне: хоробро битися. Доки ми живі вони не пройдуть.

Так вони билися по різні боки фронту і якби хтось сказав Мегальову, що через кілька місяців він опиниться на іншому боці, то нізащо б не повірив.


Розділ десятий. Савур - Могила (продовження)


Вісімнадцятого серпня через захоплений пункт пропуску "Маринівка" рушили частини Збройних Сил РФ. За село Маринівка що знаходилось неподалік від КПП та сусідню Степанівку точились бої. Російські війська пробивалися до Сніжного щоб відновити пряму трасу з Ростова-на-Дону.

- Нічо, скоро Саурка опиниться в повному оточенні наших, - сказав Єрмолаєв і додав. - А знаєш Льоха, там нагорі сидять не українці, а американські піхотинці.

Алєксєй тільки мовчки знизав плечима.

Об одинадцятій тридцять деенерівська артилерія стала обстрілювати висоту. Трохи пізніше в атаку посунули танки. З висоти відстрілювались. Снаряди і кулі виконували атакуючих, але з-під кордону прибували нові, що заміняли вбитих і поранених. Між короткими пережитками було видно як на вершині піднімалася земля з бетонним пилом і затуляла сонце.

Згори ледь чутно долинали крики "Аллах Акбар!"

- Що це? Там що, мусульмани? - запитав Алєксєй.

- Мабуть татари або чеченські сепаратисти, - відповів "востоківець" Олександр Калиновський.

Насправді на висоті лишився тільки один татарин - луганчанин Темур Юлдашев (позивний "Тренер"). Саме він і кричав, стріляючи по сєпарам.

Надвечір похолодало, почав накрапати дощ. Артилерія продовжувала обстрілювати пагорб.

- Знаєш, - сказав Єрмолаєв - мені плювати на той Київ. Головне аби прогнати хохлів із Донбасу, а там за Дніпром вони нехай живуть як знають.

Вранці наступного дня в атаку пішли чеченці й осетини. Вони йшли не пригинаючись, навіть коли в їх влучали.

- Так, кавказці не так бояться смерті як ми слов'яни. Мені довелося воювати з ними п'ятнадцять років тому, - сказав Алєксєй.

- Та вони просто під чимось, - відповів Єрмолаєв. - І я так можу коли "ширнуся".

Услід за кавказцями пішли слов'яни. Ось уже і схил Шайтан-гори ще трохи і деенерівці дістануться вершини. Опівдні піхота рушила по схилах пагорба та коли здавалося що доля висоти вирішена по "востоківцях" почала працювати українська артилерія. Багато їх лишилося там на схилах. Алєксєй та Єрмолаєв дивом уціліли.

Минуло вже достатньо часу, а деенерівці так і не змогли взяти висоту. Однак їм вдалося вибити українські частини з села Петровське, замкнувши довкола Савур- Могили кільце оточення.

- Все, тепер вони в мішку і вже не вирвуться з нього, - сказав "Монгол".

Починався двадцять третій День Незалежності України. Десь там у Києві розпочиналося свято, по Хрещатику проходив парад військової техніки, в захопленому сепаратистами Донецьку проводили парад українських полонених, а тут в околицях Савур-Могили все ще тривали бої. На допомогу блокованій на пагорбі групі Гордійчука під Петровське рушила бойова танкова група 93-ї окремої механізованої бригади і потрапила під шквальний вогонь артилерії. Втративши кілька одиниць техніки і транспорту, група повернулася в напрямку Дзеркального.

З танків обстрілювали висоту, прицілюючись по вогневих позиціях.
З гуркотом впала стела.

- Все. Немає більше пам'ятника. Не пережив нової війни, - промовив хтось з деенерівців.

- Да, мля, роздовбали канкретно, - уточнив Єрмолаєв.

Одначе, незважаючи на обстріли, синьо-жовтий прапор продовжував майоріти на жердині котра стирчала з солдатського чобота. Фігура воїна впала раніше.

- Дивіться з боку Савур-Могили піднімається хмара пилу, сюди йде машина, - гукнув бойовиків Алєксєй.

- Затаїмося, як під'їде ближче відкриємо вогонь, - скомандував "Монгол".

В бік села Петровське їхав "Міцубісі". Як тільки машина порівнялася з тополями по ній почали стріляти. Пікап звернув з дороги і перекинувся. Звідти витягли трьох поранених. Один з них майже нічого не бачив, бо в нього були травмовані очі. Їх вистроїли в ряд і молодий "востоківець" розстріляв поранених з автомата.

"Недобре вбивати полонених " - подумав Алєксєй. Командир ніби вгадав його думки:

- Так треба. Це вороги, а вороги хороші коли вони мертві, - промовив він і додав. - Молодець "Ніч", ти знаєш як з ними поводитись.

Тільки тепер Мегальов помітив, що це жінка років тридцяти - тридцяти п'яти. Невисока на зріст, зі стриженим темним волоссям, у формі вона скидалася на молодого красивого юнака. То було його перше знайомство з Єлєною Канавіною.

* * *

Частини 26 - го окремого добровольчого батальйону Національної Гвардії України відходили Амвросіївським районом. Довкола них горіли поля.

- Передають, що сектор "Д" розвалився. Ми в оточенні, - сказав Максим Леонтьєв, перезаряджаючи автомат.

- Так. Їх парад у Києві виліз нам боком, - відповів Симон Винницький.

- Ми або прорвемося, або загинемо. Шкода гинути тут у степу й не побачити визволеного Донецька, а вони ж можуть прорватися до Дніпра.

- Зарано ти ховаєш нас, Максиме. Ми не перший місяць воюємо, і я думаю що люди просто не пропустять їх ні до Дніпропетровська, ні до Запоріжжя. Погано тільки одне: ми гадали що от-от визволимо Донбас і все це закінчиться, а виявляється війна триватиме далі і люди гинутимуть і гинутимуть...

Надвечір до командира батальйону Іванченка привели кількох полонених росіян. Це були десантники з Іванового. Допитавши, комбат розпорядився посадити їх в автомобілі і наказав відступати в напрямку Іловайська, де загнані в котел добровольчі батальйони та частини Збройних Сил України чинили запеклий опір окупантам і сепаратистам.


* * *
Вдень двадцять п'ятого серпня стало відомо, що українські військові які зосереджувались на Савур-Могилі покинули висоту під покровом ночі і кудись відійшли. Російські військові та деенерівці піднялися на пагорб. Піднімаючись нагору, Мегальов зауважував що чим вище вони піднімалися, тим більшими були сліди руйнувань, що їх зазнав меморіал. На вершині все було розбито вщент, біля стели що обвалилася стояли підбиті та поламані українцями зенітні установки.

З височини відкрився широкий краєвид - довкола було видно інші пагорби, посадки, лісосмуги та поля. У південно- західному напрямку щось горіло: там в небо піднімався чорний дим. Частина сепаратистів лишилася довкола висоти ховати полеглих, а інша (в якій був і Мегальов) кинулася наздоганяти відступаючі українські війська.

Автоколона їхала дорогами, минаючи підбиту техніку що належала як українським так і російським збройним силам. На останніх інколи траплялись написи "На Київ!" та "На Львів!" Російсько-сепаратистськв війська увійшли до Амвросіївки та Кутейнікового.

Машини зупинились на вулиці Леніна перед будівлею Амвросіївської міської ради, з них вийшли Мегальов, Єрмолаєв, Калиновський та інші "сєпари". Вони піднялись по сходах на дах будинку.

- Увага! Ви бачите урочистий момент заміни грьобаної хохлацької ганчірки на нормальний пацанський прапор, - урочисто-єлейним голосом промовив "Єрмолай", скидаючи з флагштоку синьо-жовтий прапор і, вивішуючи натомість чорно-синьо-червоний прапор ДНР.

Потому вони спустилися з даху на землю, сіли в машини і рушили далі. Передбачалось, що колона зайде в Іловайськ, але за Кутейніковим машини повернули на захід і, врешті, зупинились посеред полів. Російські військовики та деенерівці вийшли з машини і почали облаштовувати табір, копати шанці, за лісосмугами розташувалась артилерія - гармати та гаубиці.

Повз них по дорозі проїжджали танки й БМП, прямуючи на північний схід до Іловайська, в напрямку якого піднімався густий чорний дим.

- Вони йдуть мочити бандерівців, нам же наказано поки що залишитись тут щоб у випадку виходу "укропів" сюди "мовити своє вагоме слово", - сказав командир.

Вечоріло, червоне сонце сідало за горизонт, торкаючись верхівками окремих дерев, що росли вдалині. Настав тихий серпневий вечір, ніщо не нагадувало про те що йде війна. Однак ця ілюзія тривала недовго: тоді як стемніло на півночі замерехтіли різнокольорові спалахи. Здавалося ніби звідти насувалася гроза тільки не було хмар і блискавки били з землі. Алєксєй, якому довелось півночі стояти на варті, спостерігав за цими тривожними спалахами і думав чому їх не відправили до Іловайська, а залишили тут, посеред степів.

Наступні два дні нічим особливим не відзначалися. Деенерівці та російські військові облаштовували засідку за лісосмугами, куди підкочували артилерію "гради" та іншу техніку. Мегальов двічі ходив по воду до річки, що, як виявилось, текла неподалік, ховаючись за деревами та чагарниками.

Третього дня командир наказав всім зайняти свої місця і бути готовими до бою.

- "Укропи" виходять з Іловайська і йдуть сюди, - сказав він. - Їм Путін обіцяв коридор, але то обіцяв він, а не ми. Хрін їм, а не коридор. Було запропоновано здати зброю і залишити в оточенні добровольців, а вони, суки, не погоджуються. Тож розгатимо тут їх упень.

Близько полудня на дорозі з'явились бетеери, бойові машини піхоти, легковики й вантажівки. Це виходили з Іловайська бійці кількох добровольчих батальйонів. Практично одразу з багатьох точок по них було відкрито вогонь. Стріляли гради, стріляли міномети, била артилерія, розстрілювали з РПГ та автоматів.

"Ні, - подумав Алєксєй - в такому розстрілі противника я приймати участі не буду". І підняв автомата аби кулі летіли вище цілі.

Раз по раз вибухали машини, загорялась і розліталась бронетехніка, над соняшниковим полями стали здійматись стовпи чорного диму що став заволікати небо. Це був пекельний тир в якому українські частини грали роль мішеней. Проте частині колони все - таки вдалось прорватись.

Після обстрілу росіяни деенерівці наблизились до знищеної техніки: там горіли понівечені ЗІЛи та камази, обабіч дороги лежали напіврозірвані трупи людей, в очі кидалася чиясь відірвана рука. Довкола стояв різкий запах горілого м'яса. "Мабуть тепер ніколи не візьму шашликів до рота" - думав Мегальов.
Частину машин, що дивом уціліли було оточено. Там перебували півтора десятки бійців, їх вивели до табору й поставили на коліна. Розпочався допит.

- Тут вам і гаплик, - сказав Олександр Калиновський. - Зараз вас усіх постріляємо

Але розстрілювати полонених, на щастя, ніхто не став. Повантаживши їх до трьох машин, повезли в напрямку Донецька до якого вже увійшли російські війська. Всі чекали що скоро дійдуть до Придністров'я, але під Маріуполем, де планувався головний удар, нападники зустріли запеклий опір української сторони.

Розділ одинадцятий. Волноваха

В ніч з третього на четверте вересня бійці 26-го добровольчого батальйону вийшли на околицю якогось міста. Протягом останнього тижня їм довелось постійно відступати, майже без перепочинку. Вони були всі потомлені, зарослі, в брудній, заношеній одежі. Внаслідок боїв і, особливо, обстрілу під Новокатеринівкою, батальйон втратив шістнадцять бійців загиблими, близько семи полоненими; четверо були поранені і їх виносили на ногах бо уся техніка залишилася в Іловайському котлі.

- Нам треба встановити куди ми вийшли і в чиїх руках це місто, - сказав командир В. Іванченко.

- Перед нами Волноваха, - відповів йому командир загону М. Леонтьєв. - Я знаю це напевно, бо народився в цих краях, а от в чиїх вона руках ми не знаємо, але це треба вияснити.

- Ну то пошліть туди розвідників, нехай дізнаються хто контролює місто, - наказав Іванченко.

За п'ять хвилин у бік Волновахи рушили бійці з загону Леонтьєва Денис Черненко та Роман Харченко.

- Було б добре якщо вона ще в руках українців, але що ми робитимемо у випадку захоплення міста сепаратистами? - спитав Леонтьєв.

- Будемо прориватись до Маріуполя, а якщо нам не вдасться - приймемо бій, - відповів йому комбат.

- Маріуполь звідси далеко, а наші люди потомлені. Крім того, в нас закінчуються набої, - промовив Леонтьєв.

- Спершу почекаємо наших розвідників, а далі вже вирішуватимемо що нам робити.

Вони поховались за узбіччям дороги. Багато бійців влягались на землю й стали засинати. За півгодини повернулись Черненко та Харченко і повідомили, що ні сепаратистів, ні українських військ у місті немає, але на фасаді одного з будинків вони бачили український прапор.

- Ми прорвались на підконтрольну Україні територію, - сказав комбат. - І все ж треба бути насторожі. Росіяни будь-якої миті можуть з'явитись і тут.

Вранці бійці батальйону увійшли до нічийної Волновахи. За кілька днів частину було відведено в глибокий тил на перекомплектувагня та перепочинок.

Розділ дванадцятий. Алєксєй у Донецьку

Сьомого вересня 2014 року в Мінську було підписано перші угоди про перемир'я, але мир так і не настав: раз у раз то на одній, то на іншій ділянці фронту спалахували перестрілки. Після бойових дій під Савур-Могилою та розстрілу колони Збройних Сил України частину в якій служив Алєксєй відвели до Донецька і розмістили на території закритого ще в дев'яності заводу ізоляційних матеріалів. Останні роки недіюче підприємство займала якась мистецька агенція, зробивши з нього виставковий зал сучасного мистецтва. Одначе в червні колишній завод був захоплений деенерівцями, а значну частину експонатів знищили нападники. Їх рештки ще валялись по всій території проммайданчика. Згодом тут буде облаштовано і тюрму, але поки що це була лише база батальйону "Восток".

В Донецьку Мегальов зустрів Юлю котра стала снайпером у батальйоні "Спарта". Протягом останнього місяця вона вбила чотирьох українських військовослужбовців і двох тяжко поранила. Сам же Алєксєй поки що нікого не вбив і нічим геройським не відзначився. Вогневий мішок під Новокатеринівкою у влаштуванні якого він брав участь героїчним вчинком не вважав.

Нажаль піти у вільний від служби час молодій парі виявилося просто нікуди: значна частина театрів евакуювалося на контрольовану Україною територію, а місцевий краєзнавчий музей був зруйнований внаслідок бойових дій. Увечері ж Донецьк буквально вимирав, бо з дев'ятої наставала комендантська година. З Юлею і самостійно Алєксєй об'їздив більшість районів міста і виявив, що переважна частина Донецька не постраждала від бойових дій. Виняток становила лише наближена до Донецького аеропорту Путилівка, а особливо вулиця Стратонавтів, де кожен третій будинок був зруйнований внаслідок обстрілів. Звідси відкривався вид на напівзруйновану метеорологічну вишку летовища, яке продовжували утримувати Збройні Сили України і всі спроби деенерівців захопити його оберталися великими втратами.

Ще Мегальов завважив, що Донецьк місто контрастів: багатий облаштований центр зі стадіоном "Донбас-Арена", торгівельними центрами, офісами та елітними житловими будинками дисонував з робітничими районами, де вулиці були неасфальтовані, вуличне освітлення відсутнє, а в магазинах були лише хліб та горілка.

Невдовзі Алєксєя Мегальова призначили кур'єром, що возив документи та доручення по теренах самопроголошених "республік". Поїздивши теренами окупованих районів Донецької та Луганської областей, він побачив злидні шахтарських містечок та селищ, покинуті квартири і приватні будинки, розбиті дороги, злиденне забите населення. На Донбасі жили найбагатші люди України, але більшість населення були цілковитими жебраками. І виявилось що "нова влада" принесла Донбасу тільки погіршення: магазини, супермаркети, офіси та підприємства зазнали грабунків банд злочинців, що піднялись на цих подіях; майже всюди панувало свавілля польових командирів та новопризначеною адміністрації. Тут почалося отверезіння Алєксєя. Він побачив і кримінальних злочинців (з якими стільки боровся під час служби в органах у Москві), і козацькі формування на Луганщині які розбирали металеві частини комунікацій на брухт, вивозячи все до Росії, і кадирівців яких зненавидіа ще під час війни у Чечні. Особливо вражаючим було те що вони чинили в Краснодоні.

Те що Мегальов побачив у цьому місті було годі уявити. Це була не Османська імперія, не Південь США до громадянської війни і навіть не Росія до 1861 року. Однак то все ж таки був він - ринок де торгували рабами. І це було в центрі Європи в ХХІ столітті!!! Ринок де особи кавказької національності торгували людьми. Молоді хлопці військовополонені й підлітки поповнювали рабовласницькі господарства на Північному Кавказі. Жінки й дівчата ставали сексуальними рабинями модерних путінських мурз. Але найогидніше було те що польові командири швидко переймали звички "старших кавказьких товаришів". Одним словом, Донбас провалювався а темні часи середньовіччя.

Алєксєй повернувся в Донецьк з думкою, що все це виявилось гірше ніж Чечня. "Так, все це гірше від Чечні, - думав він. - Хто був ніким - став усім. Для чого ми проливали кров під Савур-Могилою та Іловайськом? Щоб купка злодійкуватих покидьків переселилася у палаци? Що отримають від "своєї держави" ДНР ті нещасні "ополченці"? Хоча б той же Єрмолаєв?

Він йшов тихими вулицями вечірнього Донецька, що вже порожніли перед настанням комендантської години.

Перед пішохідним переходом стояв старий чоловік, що вочевидь погано бачив. Мегальов сказав:

- Я вас переведу.

- Спасибі, молодий чоловіче.

Після того як вони перейшли через дорогу чоловік спитав:

- Ви приїжджий?

- Так. Я з Москви.

- Воювати приїхали?

- Приїхав...

Тут старий сказав те чого Алєксєй зовсім не чекав:

- Слухайте, навіщо ви взагалі сюди приїхали? Навіщо ви привели сюди кадирівців та іншу потолоч? Ми нічого поганого не зробили росіянам. Два роки тому в нас було Євро і ваші вболівальники гуляли вулицями Донецька. Тепер по нам стріляють з обох боків, і ми живемо в постійній загрозі смерті то від снаряду, то від голоду. Так у нас були свої пройдисвіти і олігархи, але до крові б не дійшло якби не з'явились ви.

Алєксєй не знайшов нічого щоб відповісти на це. Він лише спитав:

- Ви не боїтеся говорити мені таке? Я ж можу донести в МДБ і вас посадять на підвал.

- Я не боюсь бо своє життя прожив і гадаю що не переживу цієї зими: пенсії нема і ліків також...

Мегальов захотів дати старому трохи грошей, але той відмовився.

- Ви мені не сильно допоможете цим. Не треба було приходити сюди з війною. Тоді б люди не були в такій скруті, - відповів чоловік.

На базі Алєксєя чекав новий сюрприз: за його відсутності там було влаштовано тюрму та катівню. В корпусах заводу та його підвалах тримали не тільки військовополонених, але й тих хто був запідозрений у нелояльності до ДНР. Показово, що серед них були не лише проукраїнськи налаштовані, але й ті хто воював у формуваннях "ДНР" і "ЛНР", і серед них чимало росіян. Мегальова не покидала думка, що і його одного дня можуть посадити на підвал. Разом із в'язнями з'явились і кати що знущались із в'язнів. Одним з цих катів була та сама Єлєна Канавіна - "Ніч" що любила витончено катувати ув'язнених. Як відомо, садисток серед жінок в рази менше, але своїми звірствами вони перевершують чоловіків.

З розмов із нею Алєксєй дізнався що вона народилася в одному з шахтарських містечок Донеччини (де саме він не запам'ятав), її покійний дідусь під час Великої Вітчизняної війни був смершівцем, а після війни боровся з бандерівцями на Львівщині. "Шкода він їх усіх не передавив" - сказала Єлєна. - Тепер доводиться знов воювати з бандерлогами". Хтось з іншимх "востоківців" прохопився Алєксєю, що в юності вона мала проблеми з законом і кілька років переховувалась у Росії.

Про кримінальне минуле свідчило і татуювання на лівому передпліччі, яке Мегальов побачив одного разу, коли вона була в безрукавці: кажан з розпростертими крилами.

Єрмолаєву подобалась Канавіна про що він одного разу сказав Алєксєю на що той відповів йому:

- Знаєш, шукай собі інших жінок. Ця вигадає момент і вб'є тебе як павучиха чорна вдова, що пожирає свого самця під час шлюбного сезону.

- Та і нехай. Зате подивись яка ця баба нещадна до ворогів. В Лєнці щось є таке, що відрізняє наших донбаських жінок від усіх інших.

Алєксєй хотів сказати йому що садизм зовсім не прикрашає жінку, але змовчав. Втім постійні крики тих кого піддавали тортурам його дратували чимдалі дужче, і однієї ночі він сказав командиру щоб перевів його туди де немає ніяких в'язниць.

"Монгол" окинув його зневажливим поглядом і промовив:

- А що лишається робити? За ті двадцять три роки що ми жили під Україною на Донбасі розвелося багато ворогів російського світу. І якщо я вам наказу вести допит із катуванням, ви муситимете виконати наказ.

- Ліпше пошліть мене штурмувати аеропорт, бо я коли служив у міліції ніколи не вдавався до тортур.

- Що ж, напевно я так і зроблю. Пошлю вас туди командувати загоном, але якщо ви той аеропорт не візьмете - начувайтесь!

Наступного дня Алєксєй похвалився Юлі, що скоро очолить загін який піде брати летовище.

- Льошо, ти що зовсім збожеволів?! - сказала вона. - Ти знаєш скільки наших уже там полягло? А "укропи" тримаються за той аеропорт зубами.

- Юлю, я брав участь у штурмі Грозного. Там було багато руїн, серед яких бойовики поробили неприступні фортеці. Що мені після цього той розбитий аеропорт.

Він готувався до походу на летовище, але наступні події змусили його переінакшити всі плани.

Розділ тринадцятий. Контузія

Того дня ніщо не віщувало біди. Надворі вже був жовтень і в Донецьку з'явились передвісником золотої осені: ясени пожовтіли і листя на них почало осипатися. Проте надворі все ще стояли погожі дні бабиного літа. Кілька днів тому снаряди влучили в нафтобазу і місто огорнув ядучий чорний дим, знов нагадавши Алєксєю далекі події Другої російсько-чеченської війни. Тепер же не було ніяких пожеж та вибухів і знов запанувала ілюзія що війни немає, ідовкола панує мир.

Мегальов та Єрмолаєв патрулювали одну з донецьких вулиць, бо по ній от-от мав проїхати якийсь деенерівський високопосадовець. Раптом пролунав оглушливий грім, над промзоною піднявся величезний гриб вибухової хмари, що сунула в небо, поволі зростаючи в розмірах.

- Лажись, прід-у-у-у-рак!!! - крикнув Женя, падаючи на землю.

Алєксєй же залишився стояти, роздивляючись велетенську хмару і розплата не забарилася: вибухова хвиля дісталася вулиці, вибиваючи шибки у вікнах, ламаючи гілки на деревах. Від стіни відлетів шматок штукатурки, що вдарив Мегальова по голові. Він упав на землю, але свідомості не втратив. Тільки сильно шуміло в голові і дзвоном відлунював голос Єрмолаєва, що вже піднявся і стояв над ним.

- Придурок, мляха, на чорта ти стояв і дивився?! Я ж тобі кричав лягай, значить треба було лягати!

Виявилось, що в Алєксєя контузія і він мусив лягати до шпиталю.

- Ну а що це було? - спитав він у лікаря. - Такого дуже потужного вибуху я не бачив і в Чечні.

- Хто його знає, - відповів той. - В новинах оголосили що по місту вдарили з тактично-ракетного комплексу "Точка У", але подейкують що це на хімічному заводі невдало виготовляли вибухівку. Отже, мінімум три тижні вам доведеться полежати.

- Як то так - три тижні? Наші штурмуватимуть аеропорт, а я лежатиму тут?!

- Вам доведеться прийняти це, бо до бою будете просто нездатні. Вам ще поталанило що дешево відбулися. Кажуть що на Донбас-Арені відвалилась частина фасаду. Це просто щастя що ніхто не загинув.

Довелося погодитись. Перші чотири дні були пеклом: найменший звук викликав важкий головний біль. Згодом таблетки і уколи зробили свою справу і біль та шум в голові відступили. Перший тиждень його щодня відвідувала Юлія, але в неділю сказала що її наступного дня відправляють на фронт і невідомо, коли вони зустрінуться знов і чи зустрінуться взагалі (вони ще не знали що невдовзі зустрінуться знов за таких обставин що різко змінять життя обом закоханим). Так що раз на два - три дні хворого відвідував лише Жека Єрмолаєв. Якось під час розмови Алєксєй спитав його:

- Пропагандисти кажуть, що Донбас годував усю Україну, але чому ж ви тоді живете у таких злиднях?

"Єрмолай" подивився на нього і сказав:

- За Радянського Союзу Донбас був процвітаючим регіоном, а після його розпаду хороші часи закінчились. А знаєш чому розвалився СРСР? В одному невеличкому шахтарському містечку було селище, де люди передбачали майбутнє і вони передбачили що коли те селище знесуть Союз проіснує півтора року. Так воно і сталося: селище знесли і країна розвалилася.

- Жека, тобі пора зав'язувати з наркотиками, - відповів йому на те Мегальов. - Я хоч і по голові битий, але не настільки щоб повірити в цю нісенітницю.

Єрмолай поглянув у вікно на садок що ріс при лікарні і відповів:

- Ну як знаєш. Тільки те селище було відоме і за межами Донбасу. Іноземці до нього приїздили.

Потім вони перевели розмову на іншу тему.

Через два тижні до нього прийшов командир і сказав:

- Достатньо відлежуватись. Нам людей не вистачає. Проте, оскільки ти контужений, в аеропорт не пошлемо. Поїдеш командувати взводом під Шуми, це на межі Горлівки і Дзержинська.

- Добре, давно пора! А то вже я й форму почав втрачати.

Попри протести лікарів, Алєксєй виписався з лікарні, і став готуватись до відправки на фронт.


Розділ чотирнадцятий. Селище Шахта N° 6 - 7

Місцевість куди послали взвод Мегальова являла собою стик двох агломерацій. На півночі розкинулись будиночки селища Шуми, яке підпорядковувалось Дзержинський міській раді, а з півдня розташувався житловий масив Шахта N° 6 - 7 також приватний сектор. Зі сходу за посадками сховалось залізничне полотно із станцією Майорська та селищем Майорськ. Восени 2014 року розташування протиборчих сил склалося наступним чином: Шуми опинились у сірій зоні, Шахта N ° 6 - 7, що дуже постраждала від літніх боїв знаходилась під контролем "ДНР"; над Майорською та пристанційним селищем здіймався український прапор і поблизу розташувались блокпости Збройних Сил України.

Був початок листопада і всі дерева, окрім білої акації, набули жовтого і помаранчевого кольорів. При поривах вітру листки зривалися і кружляли в повітрі. Нещодавно пройшли дощі і ґрунтові дороги то тут, то там вкривали калюжі.

Деенерівці займали позиції поблизу Шахти N ° 6 - 7 і з артилерії та Градів раз у раз обстрілювали позиції українських військ неподалік від Дзержинська, селищ Кірове та Ленінське, а також біля станції Майорської. Взвод під командуванням Мегальова заліг у шанцях і стріляв у бік позицій українських військ. В атаку вони не ходили щоб вберегти людей. Заступником Алєксєя був Олександр Калиновський. За часів Януковича він служив у донецькому "Беркуті" і брав участь у штурмі Майдану. Жека Єрмолаєв залишився в Донецьку, бо наркоманам довіряли менше і при першій нагоді їх старались вичистити з формувань ДНР.

Мегальову докоряли що він занадто береже своїх людей, але той не хотів кидати їх на безглузду смерть під обстріли українців. Так проминуло три дні, а вранці четвертого сталась подія, що змусила його покинути лави деенерівців.

Близько десятої години випало затишшя і вулицями селища Шахта N ° 6 - 7 йшли люди. Раптом пролунав постріл і молодий чоловік що вийшов зі свого двору впав. Мегальов підбіг до нього і побачив що той уже мертвий: куля пробила йому скроню. Проте отвір був з правого боку, а це означало що стріляли з контрольованої деенерівцями території. Раптовий здогад промайнув у голові Алєксєя.

- Я зараз, - крикнув він Калиновському. - До нас проник у тил "укропський" снайпер. Прийми командування на час моєї відсутності.

- Може тобі дати людей? - спитав той.

- Не треба я один. Я в Чечні вже знешкодив снайпера бойовиків.

За положенням тіла та отвором він встановив звідки прилетіла куля. Снайпер, звісна річ, міг змінити своє місцерозташування, але це було малоймовірно бо пройшло небагато часу.

Прокрадаючись вуличками та провулками, перестрибуючи через паркани дач, Мегальов тихо, але швидко наближався до дачного будинку звідки було зроблено постріл. Ось і вона та дача - невеличка хатинка з гостроконечним дахом. Намагаючись не шуміти, він привідчинив двері і наставив автомат на людину що знаходилась в будинку. З - під шапки блиснуло пасмо знайомого білявого волосся. Це була Юля!

- Ти... Ти! - закричав не тямлячи себе Алєксєй. - Як ти могла стріляти в цивільного?! Ти вбила тільки що невинну людину!

- А так і змогла! - відповіла йому дівчина. - Ми за них проливаємо кров, а ці місцеві "морозяться" замість того щоб допомагати та йти до війська! Наші стріляють по кварталах, маскуючись під "укропів". Тобі ще цього не доводилось робити? Ну то нічого, зробиш, коли накажуть!

Гнів затопив Мегальова, вже давно його гризло сумління: чи правильно він робить, воюючи за те щоб Донбас поринав у хаос і беззаконня. І ось ця остання крапля переповнила чашу терпіння.

- Гори ти в пеклі, потвори!!! - скрикнув він і щосили вдарив Юлю кулаком по голові.

Ніколи він до того не бив жінок, але зараз втратив самоконтроль.

Меліховська похитнулась і впала додолу на підлогу.

Алєксєй зрозумів що вбив її. Що робити далі? Першою думкою було сказати про це й піти під військовий суд. Другою думкою було промовчати, адже їх ніхто не бачив, сказати що не знайшов снайпера, але як із цим жити далі? І тут остаточно зрозумів, що це вони прийшли на українську територію, принісши з собою війну і горе.

"Втечу до українців, - подумав Мегальов. - Нехай роблять зі мною що хочуть. Мені вже все одно."

Через мить він вискочив з дачі і тому не почув як застогнала Юлія. Вона виявилася живою...


Розділ п'ятнадцятий. Втеча і допит

До заходу сонця Алєксєй переховувався на дачах, озираючись на всі боки, розуміючи що його вже шукають. Так само майже п'ятнадцять років тому він ховався у горах Чечні. Тільки тоді він переховувався від бойовиків, а зараз від своїх. Іще тоді місцем сховку були ліси, а нині - дачне селище на окраїні Горлівки.

Відлежуючись в якомусь льохові Мегальов обмірковував як це він ще вранці боєць батальйону армії "ДНР" "Восток" став дезертиром і зрадником. Раптом пригадалося як Марина вмовляла його не їхати на Донбас. Виявилось що вона була права. Там, у Москві йому нічого не загрожувало, а тепер Алєксєй був упевнений що його життя закінчилося: якщо він не буде вбитий при спробі перейти лінію фронту, то отримає термін ув'язнення в українській в'язниці. Так видавалося йому, але думку покінчити з собою він гнав від себе, оскільки з точки православ'я то був гріх.

Надвечір знов пішов дощ і став згущуватись туман. Мегальов вийшов зі свого сховку і став прокрадатись вулицями Шахти N° 6 - 7, озираючись на всі боки і прислухаючись до найменшого шереху. До настання комендантської години він розраховував обійти позиції "ДНР" і, діставшись станції Майорської, здатись українській стороні.

Пройшовши кінець селища, він обережно перебіг через автомобільну дорогу і вийшов на поле оперезанн лісосмугою. Попереду залунала канонада і туман стали пронизувати червоні спалахи: це була перестрілка, а відтак він йшов просто на позиції бойовиків. Мегальов зрозумів що через цей заслін йому не продертись. Він повернув на схід і за півгодини вийшов на залізничні колії. І тут йому дуже поталанило (якби це сталося рік потому коли рух залізницею припинився він би опинився в безвихідному становищі): за десять метрів від нього світилися два вогники. З боку станції Микитівка на підконтрольну Україні територію йшов поїзд. Вірніше він стояв, очікуючи коли закінчиться перестрілка. Алєксєй ліг на землю і поповз в бік потяга. Обійшовши електровоз і десяток вагонів, він поліз по скобах хоперського вагону і, видершись нагору, влігся на насипане вугілля, молячись тільки про дві речі: аби залізничне полотно не постраждало від обстрілу і аби поїзд не оглядали деенерівці.

Стрілянина попереду вщухла і поїзд, подавши гудок, зрушив з місця. Алєксєй боявся підняти голову і тому не бачив як поїзд вийшов на контрольовану Україною територію і проминув станцію Майорську. Втома насунула на втікача і він заснув просто на купі вугілля.

Прокинувся від того що його будив чоловік у формі Збройних Сил України.

- Вставай, хлопче. Станція Бєрєзай - кому треба вилізай. Ти приїхав.

Алєксєй піднявся. Солдат наставив на нього пістолет. Поїзд стояв на якійсь станції.

- Спускайся на землю, і не вздумай тікати. Я тримаю тебе на прицілі.

Біля вагону стояв ще один солдат з автоматом, коли Мегальов спустився він дістав наручники й застібнув їх на руках втікача. Другий солдат оглянув шеврони Алєксєя і сказав першому який вже спустився.

- Батальйон "Восток". По-моєму, Петре, ми впіймали диверсанта.

- Я теж так думаю, Віталію.

Під конвоєм Петра і Віталія Алєксєй пройшов по пішохідному мосту і вийшов за межі станції, де його посадили в автозак. Це було якесь місто і біля станції стояв пам'ятник радянському діячеві.

Машина поїхала по вулицях і дісталася до військової частини, де Алєксєя посадили на гауптвахту.

Тричі на день його витягували на допит і задавали одне й те саме запитання.

- З якою метою ви проникли на підконтрольну Україні територію? Хто вас направив і яке ви мали завдання?

- Я Алєксєй Мегальов, старший лейтенант армії "ДНР". Ніхто мені не давав завдання, бо я дезертир, а не диверсант. Розчарувався у війні і втік сюди. Чому ви мені не вірите?

- А чому я маю вам вірити, коли такі як ви захопили моє рідне місто і вбили мого однокласника? Його знайшли на березі Казенного Торця з розпоротим животом. З якою метою ви проникли сюди і хто вас направив?!!! Говоріть хутко!!!

Потім ті хто допитував стали розуміти що далі так діло не буде.

- Що робити? Він не колеться...

- Будемо допитувати з прістрастієм...

- Як? Затискати пальці в дверях, чи що?

- Навіщо так... "Сімнадцять миттєвостей весни" дивився? Пам'ятаєш як Айсман казав, що катування безсонням найгірше з усіх. Три доби не поспить, а на четвертому - розколеться.

Так і зробили. Щоночі Алєксєя викликали на допит, а вдень біля його камери вмикали гучну рок-музику так що він не міг заснути. На другу добу стали проявлятись наслідки недолікованої контузії: сильно боліла голова. Він уже почав думати чи не вигадати йому якесь завдання, але практично одразу ж зрозумів що від цього буде тільки гірше, коли обман розкриють. На третій день почались марення: перед очима вставали картини боїв, полеглі в них піднімались і з ранами, відірваними руками, ногами і навіть головами стояли перед ним. Врешті кошмар став відчуватись і Алєксєй поринув у темряву...


Розділ шістнадцятий Алєксєй переходить на бік України

Отямився Мегальов у шпиталі. Він лежав під крапельницею. Значить катувати його перестали. Але чи надовго? Вночі завдяки уколам він проспав нормально хоча й без сновидінь.

Настав ранок, сьогодні вперше з-за хмар визирнуло сонце, але на душі в Алєксєя панувала цілковита апатія: своєї мети він досяг, перетнувши лінію фронту і що з ним буде далі його не цікавило. Перед очима стояв образ убитої ним (як він гадав) Юлі. Так вона виявилась убивцею цивільного, але й він теж став убивцею. "Не треба було приїжджати сюди, - думав Мегальов. - Нац би ці українці вирішували справи без нас, але що тепер уже вдієш."

Раптом з коридору долинув чийсь гучний голос:

- Хто вам сказав, що він диверсант? Хіба диверсанти одягаються у ворожу форму коли проникають у наші тили?

Двері відчинилися і до палати увійшли двоє чоловіків. Перший з них був високим і сивим з блакитними очима зі спортивною статурою. Другий був середнього зросту з чорним волоссям і карими очима. Незважаючи на те що на вигляд йому було років п'ятдесят років в його волоссі майже не було сивини.

- Доброго дня! Тут лежить полонений Алєксєй Мегальов? - спитав перший.

- Так це я, - байдуже відповів той.

- Я командир одного з добровольчих батальйонів майор Іванченко Володимир Сергійович, а це командир однієї з наших рот, капітан Леонтьєв Максим Лаврентійович, - сказав перший. - Ми будемо вас допитувати, але без тиску.

- Ну що ж, спробуйте.

- Спершу я зачитаю те що ми зібрали про вас, - сказав Іванченко і, діставши з теки якісь папери, почав читати: - "Мегальов Олексій Вікторович. Народився 26 квітня 1976 року в місті Торопець. Закінчив середню школу N° 3 в Торопця. Служив строкову службу в 1994 - 1996 роках у місті Святогорськ Ленінградської області. Навчався в Московському інституті міжнародних відносин, але на третьому курсі, ставши свідком підриву будинку на Каширському шосе, пішов воювати до Чечні. Воював у Другій російсько - чеченській війні у складі об'єднаного угруповання військ з проведення контртерористичних операцій Північнокавказького регіону РФ протягом 1999 - 2002 років. У 2002 - 2005 по. навчався у школі міліції, після чого працював у 2005 - 2011 рр. в Краснопрєснєнському районному відділі Москви. Також ту 2005 - 2009 роках навчався заочно у Московському університеті МВС РФ імені В. Я. Кікотя за спеціальністю "Правознавство". У 2011 р. звільнився з органів і став працювати і нотаріальній конторі. 27 травня 2014 р. звільнився і виїхав з Москви." Все правильно?

- Можливо у вашому досьє є деякі неточності, але в цілому правильно.

- Добре. Тоді я зачитаю те що зібрала про вас наша розвідка протягом кількох останніх місяців, - діставши інші папери, Іванченко знов почав читати: - "Наприкінці липня цього року перетнув кордон України з боку окупованої території. Зарахований до бригади "Восток" позивний "Ангел". Брав участь у боях під Савур-Могилою. 8 жовтня 2014 р. внаслідок вибуху в Донецьку зазнав контузії. Воював у бригаді "Восток". 7 листопада пропав безвісти на північно-західній околиці Горлівки селище Шахта N° 6 - 7. Спочатку сепаратисти вважали що Мегальов був вбитий чи викрадений українською диверсійно-розвідквальною групою, але згодом виявились обставини, що він дезертирував після вбивства снайпером батальйону "Спарта" Меліховською Юлією Миколаївною місцевого мешканця Литвина Олега Юрійовича 1995 року народження."

- Саме так і було.

- А якщо так, перейдемо до запитань по суті, - сказав Іванченко. - Ви приїхали сюди добровільно чи в якості найманця?

- Ми з Юлією Меліховською приїхали воювати сюди добровільно після того як дізналися про загибель сорока людей в одеському будинку профспілок.

- А у ваших новинах нічого не говорилося про те що це спровокували проросійські демонстранти які напали на марш проукраїнських ультрас? І що перші жертви були застрелені російськими активістами.

- В нас говорили про сутичку на Грецькій площі, але про перших загиблих там нічого не казали.

- Ви вважаєте досі що в Україні владу захопили фашисти?

- Зараз я вже так не вважаю. Це видно вже по тому що ви спілкуєтеся зі мною російською мовою.

- Ви брали участь у розстрілі колони ЗСУ під селом Новокатеринівка?

- Так, я був у тій засідці, де під обстріл потрапила ваша колона. Проте я спеціально стріляв вище, оскільки вважаю той розстріл справою безчесною. Адже їм було обіцяно коридор.

- Хто вбив поранених Олександра Яремчука, сержанта Самойлова і Темура Юлдашева?

- Їх убила Єлєна Канавіна, позивний "Ніч" за наказом нашого командира під позивним "Монгол".

- Ви довго штурмували Савур - Могилу?

- Ми билися за цю висоту майже три тижні. Переломним моментом для нас став прорив російських військ через контрольно-пропускний пункт "Маринівка" 18 серпня 2014 року. Завдяки цьому Савур-Могила опинилась в оточенні.

- Добре. Чи знайомі ви з Олександром Ходаковським, вашим колишнім командиром? Бачив його кілька разів. Моїм безпосереднім командиром був "Монгол".

- Де ви базувалися в Донецьку?

- На заводі ізоляційних матеріалів. Там само було облаштовано в'язницю.

- Хто становить кістяк батальйону "Восток"?

- Колишні "беркутівці", російські добровольці (як я, наприклад), діячі місцевих проросійських організацій, маргінали, чеченці й осетини.

- Добре, - сказав Іванченко. - Тепер опишу твоє становище. Якщо ти повернешся в ОРДО тебе розстріляють як дезертира і зрадника. У випадку повернення до Російської Федерації тобі світить термін ув'язнення за Юлію Меліховська. Тут тобі також світить тюрма за посягання на територіальну цілісність України. До кінця терміну можеш не дожити, бо крім того що ти колишній мєнт, український і російський злочинні світи взаємопов'язані і заслати вбивцю чи підкупити когось для російських спецслужб нема проблем.

- Мені все одно, - відповів Алєксєй.

- Хлопче, нам така апатія не подобається - відказав Максим Леонтьєв, який досі мовчав. Ти ще молодий і не маєш бути байдужим до своєї долі.

- Мені все одно, - повторив Мегальов і додав. - Я вбив кохану.

- А от і ні, - заперечив Іванченко. - Вона жива і її збираються евакуювати до Росії, бо ти вдарив так що вона частково втратила пам'ять і не пам'ятає нічого з того що сталося після 2012 року. З одного боку ми тобі вдячні, що ти знешкодив снайпера, а з іншого... ти завжди так б'єш жінок?

- Ні, це я вчинив один раз, в стані афекту, а правда що деенерівці обстрілюють підконтрольні їм населені пункти?

- Правда, відповів Іванченко. - І списують потім це на нас. Так вони обстрілюють з артилерії аеропорт, а потім їм надходить команда "азимут сто вісімдесят градусів" і вони розвертаються і стріляють по житлових кварталах Донецька. Особливо по тих місцях куди б ми ніколи не потрапили якби й хотіли.

Він подивився на Алєксєя і змінив тему:

- Так от, в тебе є можливість уникнути покарання і виправити те що накоїв. В роті Леонтьєва, в нашому 26 - му окремому батальйоні вільне місце гранатометника, бо тиждень тому одного з наших хлопців комісували з важким пораненням. Коротше кажучи, переходь до нас і я виб'ю для тебе амністію.

- Мені треба подумати над цим.

- Думай, але недовго, бо вікно можливостей може швидко зачинитися. Даю тобі час до наступного ранку.

В Алєксєя дійсно був час подумати. З одного боку йому було прикро що він зраджує своїх недавніх товаришів, а з іншого - вже давно зрозумів що ці "республіки" нічого хорошого Донбасу не принесли. До того ж, можливо саме тут, у вільній Україні настануть передумови для визволення Росії, от тільки коли це буде лишається невідомим.

Тому коли наступного ранку, коли до нього прийшли Іванченко й Леонтьєв, він промовив:

- Я згоден.

- От і добре, - сказав Іванченко. - Відлежуйся після контузії і гайда до нас.




Розділ сімнадцятий. Нікіфорове


Село Нікіфорове біля якого були облаштовані позиції 26 - го окремого добровольчого батальйону розкинулося обабіч залізниці, що йшла з Луганщини від селища Чорнухине. Поруч із селом розташувалась зупинна платформа. Також з Луганської області крізь село проходила автомобільна дорога. На південному сході від села починалась річечка Тиха на якій було споруджено ставок. Також довкола села до війни діяли копанки, де спритні ділки нелегально та напівлегально добували вугілля. В Нікіфоровому була триповерхова школа і дитячий садок, будинок сільської ради перед яким стояв пам'ятник уродженцям села, що загинули в Другій світовій війні у вигляді солдата.

Решту села складали одноповерхові та двоповерхові будинки з садибами. До війни в Нікіфоровому жило понад дев'ятсот чоловік, але з початком бойових дій більша частина, особливо молодь, виїхала хто куди: одні - в мирні області України, інші - до Росії.

Від серпня 2014 року, коли армія РФ підло вдерлася на територію України, село Нікіфорове опинилося на передньому краї дебальцівського виступу і майже щодня зазнавало артилерійських обстрілів. Протягом вересня - листопада кожна третя хата в селі була зруйнована внаслідок потрапляння снаряду.

З жовтня 2014 року, коли бійці батальйону разом з іншими добробатами зайняли позиції у північній частині села, з'єднавши шанцями льохи та підвали будинків, відбулося понад десяток танкових і піхотинних атак.

Приїхавши наприкінці листопада, Алєксєй вчився стріляти з РПГ - 22 та РПГ - 26. Його представили бійцям роти Леонтьєва які знаходились в Никтфоровому.

- В них ти був за офіцера, а в нас ти будеш просто солдат, - сказав Максим Леонтьєв. - І виберемо тобі інший позивний, бо якщо ти ангел, то тільки падший: прийшов до України вбивати українців, вдарив жінку по голові, хоч вона і сволота. Будеш "Іноземцем" бо від 1991 року для нас Росія чужа земля, а надто коли росіяни загарбали наш Крим і частину Донбасу. Ти вже не ображайся...

- А я не ображаюсь, - відповів йому Мегальов.

Щодо Алєксєя не всі бійці були одностайні:

- Що ж хлопче, ми перевіримо який ти у першому ж бою. Благо сутичок із сепаратистами останнім часом нам не бракує, - сказав помічник командира Симон Винницький.

Проте частина вояків роти зустріла Алєксєя неприхильно. Серед них був Роман Харченко який за відсутності Алєксєя та командирів роти казав:

- Я йому не довіряю, хоча б вже тому, що хто зрадив один раз - зрадить і вдруге. Його втеча від деенерівців вже підозріла тим що виявилася вдалою.

Перший бій стався вже за два дні після приїзду Алєксєя. З півдня в село зайшли російські танки та піхотинці. Сутичка тривала півтори години і додала руйнувань. В цьому бою Алєксєєві вдалося підбити танк Т - 72 Б 3. Машина зазнала ушкодження й нападники були змушені покинути її. Після бою вояки батальйону обшукували загиблих і вилучали документи. Їх було шестеро і двоє з них були з Росії.

- Рєчінскій Станіслав Костянтинович. Народився 24 квітня 1987 року в місті Срєтєнск Чітинської області, - прочитав боєць батальйону Геннадій Константінов.

Другий бойовик виявився майже земляком Алєксєя.

- Арєфьєв Іван Іванович. Народився 17 вересня 1969 року в місті Адрєаполь Калінінської області, - сказав Денис Черненко. - Дивись Льоша й ти міг зараз бути серед них і лежати тут.

Того вечора Алєксєй став писати своїй родині:

" Привіт тато, мама, і Віка. Я живий і шкодую, що повівся на пропаганду, поїхавши воювати на Донбас. Проте я вирішив не покидати край, а перейти на бік українців, оскільки пересвідчився, що нацистів при владі тут немає. Я вірю що воля України це порятунок для Росії. Пишіть мені на адресу: Україна, Польова пошта N ° 93 306 Мегальову Алєксєю Вікторовичу до запиту."

Розділ вісімнадцятий. Як все починалося

У січні 2014 року в одній сотні Майдану Незалежності зустрілись двоє давніх земляків: макіївський підприємець, колишній працівник міліції Володимир Іванченко та колишній співробітник Донецької облдержадміністрації Максим Леонтьєв. Перший був невдоволений податковою політикою регіоналів та переділом власності на користь сім'ї Януковича. Політичний шлях другого був не таким однозначним.

Річ у тім, що у 2002 - 2009 роках Максим Леонтьєв був членом Партії Регіонів і у 2004 р. активно боровся за перемогу Віктора Януковича. Біло-голубих він вважав лобістами інтересів Донбасу як найбільш промислово розвинутого регіону України. Проте напередодні приходу до влади Януковича він, розчарувавшись у регіоналах 2009 р. вийшов з Партії Регіонів. З 2011 року Леонтьєв перебував у жорсткій опозиції до влади Януковича за що ніде не міг знайти постійної роботи, виживаючи за рахунок тимчасових приробітків. "Я, як історик Матвій Яворський відчуваю провину перед своїм народом що служив його ворогам. В часи Яворського це була компартія, а зараз це Партія Регіонів. Не я один, звісно, несу відповідальність за те що трапилось в Україні, але мого внутрішнього сумління це ніяк не пом'якшує", - говорив на Майдані Максим Леонтьєв.

Керівником їхньої сотні був галицький єврей Симон Мойсейовис Винницький, працівник Жидачівського міськвиконкому, як він сам себе називав "жид із Жидачіва."

- В нас, на Галичині, слово жид не є лайливим, - казав він, - так і наші люди, коли їх обрали до Верховної Ради Української РСР говорили: "Ми, жили Галичини вважаємо..."

Пізніше, він ще називав себе "потомственим жидобандерою", бо його дід Фішель Винницький був старшиною медичної служби УПА і відсидів за це п'ятнадцять років у радянських таборах.

Під час подій 18 - 20 лютого 2014 року Іванченко, Леонтьєв та Винницький були в самому пеклі: їх сотня приймала участь в сутичках у Маріїнському парку; обороняла Майдан від Беркуту; виносила поранених з вулиці Інститутської.

Янукович втік, і всі революціонери раділи з цього, Максим Леонтьєв говорив їм:

- Зачекайте, Януковича не стало, але Путін залишився. Він - найголовніший ворог України! Янукович лише виконував його накази.

Коли росіяни захопили Крим, учасники сотні Самооборони Майдану якою керував Симон Винницький вирішили сформувати власну добровольчу частину. Керівником новоствореного формування обрали майора МВС у відставці Володимира Іванченка; командирами рот учасників сотні Івана Макогона з Запоріжжя, Сергія Ніколенко з Кіровограда та Максима Леонтьєва з Донецька. Останній, щоправда, протестував:

- Я не маю досвіду командування, все моє офіцерство це військова кафедра в університеті. Просто мені звання підвищували автоматично як державному службовцю.

На що Іванченко відповів йому:

- Досвід - справа наживна. Командуй людьми і вони за тобою підуть.

Коли в Донецьку почалися заворушення, організатори батальйону виїхали до Гуляйпільського району Запорізької області, де на гроші Іванченка та волонтерів продовжили формування частини. Там до добровольчого батальйону (якому було вирішено дати ім'я Нестора Махна) увійшло багато представників донецького майдану чиї населені пункти були захоплені сепаратистами. А також мешканці Дніпропетровської і Запорізької областей.

Наприкінці травня три роти батальйону разом з частинами "Дніпро-1", "Дніпро - 2" і "Донбас" увійшли до низки міст і сіл Красноармійського району. Перший бій (в якому загинуло двоє бійців) батальйон імені Нестора Махна прийняв у селі Нетайлівка. Потім були тяжкі бої за околиці Донецька, Амвросіївський район і пекло Іловайського котла, де батальйон (котрий було включено до Національної Гвардії України) місяць перебував на перекомплектувагня у тилу. І от в жовтні його знову було відправлено на передову в село Нікіфорове.

- Ось так воно було, - сказав Винницький.

- А сім'ї? - спитав Мегальов. - Бійці батальйону встигли вивезти свої родини з окупованих територій?

- Хто як, - відповів Симон. - Іванченко вивіз свою родину ще в березні до Києва. Леонтьєв - удівець, а його двоє дітей давно живуть у столиці. Щодо інших: хтось устиг вивезти рідних, а від когось родина відмовилась, бо підтримували сепаратистів. Таке життя...


Розділ дев'ятнадцятий. Алєксєй потрапляє у пастку

Давно вже розпочався грудень, але зима все не наставала. Стояли сірі мльотаві дні з теплою хоч і вологою погодою. Противник обстрілював село з різнокаліберної артилерії, раз по раз більше руйнуючи його. Кілька снарядів потрапили у школу, розбивши верхній третій поверх і, розпочавши в ній пожежу. Над Нікіфоровим повис чорний густий дим, що змішувалася з туманом.

Невеликий загін сепаратистів обстрілював позиції бійців зі стрілецької зброї. Доводилось весь час сидіти в окопах. Тоді Алєксєй, Денис Черненко та Геннадій Константінов поповзли на бічну вулицю звідки проглядалась позиція бойовиків і відкрили по ним вогонь із автоматів. Один з деенерівців, високий чоловік упав, решта - були змушені відступати. Це була звичайна сутичка, одна з багатьох, які відбувались тут чи не щодня і вона б швидко забулася якби через півгодини бійці батальйону не побачили високу жіночу фігуру, що схилилася над убитим.


- Костю, братику, що ж ти лежиш тут, - плакала вона. - Вставай! Навіщо ж ти пішов на цю прокляту війну!

Добровольці відвертали очі.

- Є від чого зійти з розуму, - сказав Алєксєй, - а я дещо подібне вже бачив у одному фільмі про Велику Вітчизняну війну.

Денис Черненко затягнувся сигаретою.

- Сам я з Моспиного, це містечко неподалік від Іловайська, - промовив він. - В дитинстві я дружив з хлопчаком Дімою з сусідньої вулиці. Ми вчилися в одній школі. Разом ганяли м'яча. І от в липні місяці ми обстріляли позицію бойовиків біля Мар'їнки, а коли взяли її, то серед загиблих деенерівців я побачив Діму.

Він знов затягнувся, промовчав і за мить продовжив:

- Ми воюємо тут не за Яценюка, Порошенка чи Коломийського, а за власні хати й сім'ї. Політики й олігархи приходять і відходять, а Україна вічна. Ті місцеві, що воюють з протилежного боку теж бажають добра Донбасу, як вони вважають. Тільки не розуміють одного: нікому крім України наш край не потрібен. В Росії, у Ростовській області майже всі шахти позакривали бо ера вугілля минула.

- І яка мораль? - спитав Дениса Константінов.

- Мораль така: з протилежного боку проти нас воюють не тільки наркомани й виродки. Є серед них чимало непоганих людей, але вони наші вороги і ми мусимо їх убивати, незважаючи на їхніх матерів, сестер і дружин. Одне слово - війна. І наш девіз як у тому фільмі про мушкетерів: один за всіх і всі за одного.

За місяць свого перебування в батальйоні Алєксєй завів дружбу з Геннадієм Константіновим і Денисом Черненком, але деякі бійці продовжували не довіряти йому і серед них Роман Харченко. При нагоді він стежив за всіма кроками Мегальова, сподіваючись виявити його шпигунську диверсійну діяльність. Харченко так вміло переховувався що Алєксєй не помічав стеження за ним.

Неподалік від залізниці на вулиці від обстрілів дивом уціліли три хати. Якось, проходячи повз одну з них, Алєксєй почув гучний жіночий крик про допомогу. Знявши з плеча автомат,він кинувся до будинку і, штовхнувши не зачинені двері, побачив наступну картину: високий гицель з мародерів (яких також не бракувало в селі) схопив струнку чорняву жінку і намагався зірвати з неї червонувату кофту.

Розуміючи, що бандит може прикритися жертвою як щитом, Мегальов без шуму підкорявся ззаду (це він вмів блискуче ще з часів Другої російсько-чеченської війни) і оглушив його прикладом.

Молода жінка злякано дивилася на свого визволення: чи не докінчить він те що не вдалось мародерові. Це була маленька жіночка тридцяти п'яти років, з досить гарненькою фігурою. От тільки очі здавалися Алєксєю знайомими: поглянувши в них, він зважив що десь вже бачив цю пару гарних, мов темна ніч очей.

- Не бійся, я не чіпатиму тебе, - сказав Мегальов, скручуючи руки мародерові, що вже почав приходити до тями.

- Спасибі, що ти втрутився, а то я не знаю чи залишилась би живою.

- Ми - добровольці завжди раді прийти на поміч місцевим жителям, - відповів Алєксєй.

- Добре, а ти нічого так. Приходь сюди коли буде вільний час, а то всі втекли звідси коли почались бої.

- А ти чому залишилась?

- Та куди мені? Я лишилась одна за три роки до війни. Чоловіка вбили в п'яній бійці, а інших близьких у мене, вихованці дитячого будинку немає. Не потрібна я нікому, що в Україні, що в Росії.

- Добре зайду. Тебе як звати?

- Шура.

- Олександра. Я знайду через два дні, коли в мене буде нагода, - промовив Алєксєй і, піднявши мародера, повів його до комендатури.

Відтоді як Алєксєй порвав із Юлею і втік через лінію фронту він не спілкувався з жінками. Тому він з нетерпінням чекав, коли йому випаде нагода.

От нарешті і надійшов бажаний вечір. В сутінках Алєксєй прокрадався темною вулицею вимерлого села. Траплялися хати в яких жили люди, але світла в них не було бо електрику було зруйновано ще під час жовтневих обстрілів та й світло з вікон було орієнтиром для "сєпарів" які регулярно обстрілювали село. Швидко крокуючи в темряві, Мегальов не помічав що за ним стежать.

Ось і хата, де жила Шурочка. Постукавши у двері, Альоша увійшов у сіни. Ззовні віконниці та фіранки ретельно приховували світло від двох свічок, що стояли на столі. Цей стіл був ретельно заставлений стравами та напоями, що Мегальов навіть здивувався звідки така кількість продуктів там де люди виживають за рахунок нерегулярної гуманітарної допомоги.

Господиня була у святковій синій сукні.

- Я мала деякі запаси, бо до війни працювала на продбазі, а як ти знаєш ми всі маємо можливість "позичити" для себе.

Вона налила йому в стакан горілки.

- Шуро, я не п'ю у військовий час, - сказав Алєксєй.

- Хіба? Ніби я не знаю що ви там цистернами п'єте все що горить, як одні так і інші.

- У нас в батальйоні чотирьох чоловік вигнали за пиятику (сам він того не бачив, але чув від Максима Леонтьєва). Ті, хто напивається, їх ще називають аватарами, наражають на небезпеку і себе, і своїх товаришів. Я не з таких. Тим більше що я...- і осікся, згадавши що стороннім не можна казати хто і звідки він.

Тому швидко перевів розмову на ті книжки які читав за життя.

Так проминуло з півгодини і він вже ніби й почав забувати про все на світі.

Олександра встала з-за столу і промовила:

- Знаєш, я не дуже сильна в літературі, а тому дорозповідаєш це іншим разом. Дивись-но уважно на те що я тобі зараз покажу.

І загасивши одну зі свічок, стала танцювати звабливий танок. Поволі вона стала забирати все вище сукню, демонструючи рожеві листки. Врешті - решт вона стала піднімати сукню ще вище, показавши свої сині трусики та живіт і згодом скинула її, демонструючи бікіні такого ж кольору як і сукня.

Алєксєй все дивився на неї, його не покидала думка, що колись він уже десь зустрічався з цією жінкою. Але де? У Москві, в інституті, в Чечні чи в шпиталі...

Між тим, Шурочка витанцьовувала східний танець живота, і, завівши руки за спину, раптово скинула бюстгальтер і, зім'явши його у руках кинула в середину кімнати.

- Ліжко розселення за стіною, - промовила вона, вихиляючи стегнами й голими грудьми третього розміру. - Ти не подумай, я не шалава. Просто в мене давно не було чоловіка. Той бандит міг і не залишити мене в живих після "любові", а ти...

Він підійшов ближче і поцілував її в пашіючі жаром вуста та праву грудь. Його сильна рука торкнулася її трусиків.

- Не треба я сама, - промовила Шурочка і стала повільно спускати їх додолу, заголюючи гладенько виголений лобок.

І ось вони вже обнімаються на ліжку.

- Зараз - зараз, я сходю, дістану презервативи, так буде гарантія для нас обох, - сказала дівчина і, розвернувшись пішла до дверей.

Алєксєй дивився на її широкі стегна, що завершувалися округлими сідницями. І раптом... піднявши очі вище, на лівому передпліччі він побачив татуювання у вигляді кажана з розпростертими крилами. Він похолов, раптово все зрозумівши. Це була "Ніч" або Єлєна Канавіна - жорстока і безжальна вбивця...

А вона вже була поруч з балончиком перцовки й ножем.

- Так сволото, - крикнула вона на весь голос. - Коли ти зраджував то мав знати, що від нас нікуди не сховаєшся. Згадай Юлю, яка через тебе зараз у дурці. А зараз ти помреш.

І вона розкрила йому в обличчя газ з балончика, а далі притиснула ніж до його шиї. "От і все, кінець, - подумав Мегальов. - Зараз вона переріже мені шию."

Раптом пролунав постріл і Єлєна, виробивши ніж, впала з простреленою лопаткою.

- Чорт! - вилаялась вона згасаючи голосом. - Той сопляк був правий, коли говорив, що я помру гола...

Перед очима Алєксєя розвиднілось, він посадив перед собою того самого бійця Харченка, що не довіряв йому.

- Ага, правильно що ти чортів згадала, ти з ними зустрінешся, - промовив Роман. - Вони тебе радо приймуть до свого пекла.

- Ти як тут опинився? - в очах Алєксєя все досі двоїлося від розпиленої речовини.

- А я за тобою стежив ще відтоді як ти йшов сюди, бо підозрював, що ти їхній "кріт". Я непомітно заліз за тобою до хати.

- То ти, збоченцю, підглядав за нами?

- Так, підглядав, але якби мене не було ти б загинув на ліжку від руки своєї пасії як давній цар Атілла.

Потім Роман перевів подих і додав:

- Так що подякуй мені. Більше я тебе ",кротом" не вважаю.

- Дякую. Ну що ж ідемо до комендатури й скажемо, що ми вбили ворожого кілера. Тебе швидше за все нагородять.

Харченко подивився на Мегальова мов на божевільного.

- Ага, нагородять, а потім доженуть і ще раз нагородять. Льоша я гадав що твої вечірні походеньки - це незадоволений статевий інстинкт, а тепер упевнююсь, що в тебе бракує клепки. В українських штабах сидить чимало щурів які нас тут же посадять як убивць і мародег. До того ж тебе варто покарати за інтрижку з місцевими.

- Це заборонено?

- Так, бо бачиш чим це кінчається, а поки слідство розбиратиметься що й до чого, ти можеш і не дожити, бо в тюрмі їм поквитатися з тобою простіше всього.

- То що ж нам тепер робити?

- А от що. Поки нас ніхто не бачить, одягнемо її, загорнемо в ковдру і закопаємо в посадці біля залізниці.

За дві хвилини Харченко натягував сукню на тіло Канавіної, що вже почало холонути.

- Сподіваюсь, в неї не було дітей, і через два роки не з'явиться якийсь Мордаунт*, що буде нам мстити, - промовив Роман.

- Ти теж читав "Мушкетери двадцять років потому"?

- Так, читав. В тобі є одна принада: ти прочитав багато книжок і з тобою є про що поговорити. Ми люди іншої епохи, коли більше читали і не сиділи в інтернеті.

Темної ночі вони віднесли загорнутий в простирадло труп Канавіної до посадки і стали копати могилу знайденими в сараї лопатами.

- Останнє слово казати не будемо, бо ця вбивця була його не варта.

- Як гадаєш, її тут не знайдуть?

- Якщо й знайдуть, то тоді вже нас тут не буде, - Роман передихнув і продовжив далі. - Ми або загинемо, або відступимо.

- Ти гадаєш нам доведеться відступати звідси?

- Так, наші "геніальні" стратеги не укріпили вихід із цього виступу попри те що їм неодноразово говорили про ймовірність котла. Дебальцеве приречене. Так що цю територію ми втратимо так чи інакше.

Вони йшли повз руїни, що утворились після недавніх обстрілів.

- Не кажи нікому де ми були цієї ночі і що робили, - сказав Харченко.

- Добре. Але мені ніяково. Я навіть у Чечні не порушував закону,.. - Алєксєєві було прикро після всього що трапилося.

Роман йому не повірив.

- Розказуй... Ви б не виграли тієї війни якби не в мордували тисячами цивільне населення.

- Слово честі, Рома. Я всяк час намагався діяти по закону й за це неодноразово страждав, щоправда це було вже після Чечні, коли я служив у міліції.

Через три дні Мегальова викликали в комендатуру.

-Отже, - сказав йому Роман - якщо питатимуть де ми були тієї ночі, скажи так: увесь вечір грали удвох в шахи, а потім кожен пішов до своєї комірчини спати. Питатимуть про неї - ти нічого не знаєш.

За півгодини виявилась суть справи. Один з місцевих жителів на деякий час повернувся до хати і, спустившись до льоху, виявив у ньому труп жінки з перерізаними горлом. Це виявилась місцева жителька Олександра Нікітенко, що жила по сусідству. Тоді почали тиснути на мародера приведеного Мегальовим і той розколовся, сказавши що вони були закинуті сюди з метою убити того самого Алєксєя Мегальова. Та жінка (він майже нічого не знав про Канавіну) убила господиню і загримувалася під неї. Вони розіграли ту сцену спеціально аби захопити в полон перебіжчика, а потім пустити його в розход. Однак, сам Мегальов завдяки своєму чеченському досвіду поламав той план. "І тоді вона вирішила вбити мене в ліжку" - подумав Алєксєй.

З огляду на це його прохали перевестись до іншої часг тому що його підстерігає кілер сепаратистів.

- Від них ніде не сховаєшся, а тут я на своєму місці, посеред побратимів, - відповів солдат. - Та й кілнрша зникла кудись, наче впала в копанку.

- Не знаю, але ти будь обережний, - сказав йому Леонтьєв.

-Я й так обережний, наскільки це можливо на війні


Розділ двадцятий. Новий Рік.

Наближались новорічні свята. В третю декаду грудня нарешті в степ надійшла зима і пішов сніг, замітаючи руїни й недогарки недавніх боїв. Вдарив мороз і люди старалися сховатись в укриттях, зайвий раз не виходячи на вулицю. Віяв північно-східний вітер від якого, на щастя, ховались не тільки українські солдати, але й сепаратисти.

Завдяки снігопаду вдалося затримати диверсійно-розвідквальною групу що йшла вглиб контрольованої батальйоном території. Сліди що залишались на снігу добре викривали тих хто намагався обійти їх позиції.

Увага бійців була прикута до новин, що надходили з Донецького аеропорту. Захисники яким, з легкої руки деенерівців, було дане прізвисько "кіборги" продовжували утримувати руїни старого терміналу та метеорологічної диспетчерської вишки, хоча їм вороги неодноразово ставили ультиматум з вимогою здати аеропорт.

- Доки вони утримують ДАП доти сили ворога розпорошені, - сказав комбат Іванченко. - Але як тільки сепаратисти і росіяни візьмуть його, вони кинуть всі наявні сили на дебальцевський виступ.

За два дні до Нового Року Алєксєй отримав два листи з Росії. Перший лист був такого змісту:

"Альоша!

Я не можу описати у всіх словах твій вчинок і те що він коштував нам, твоїй родині. У мене просто немає слів для опису того як ти вчинив з нами. Через тебе ми мусимо виїхати з міста тому що всі сусіди і знайомі вважають нас родиною зрадника. Перейшовши на бік українських нацистів, ти втратив нас назавжди. Не шукай і не телефонуй.

Твоя сестра Віка!"

І солдат Мегальов зрозумів що його родина, як і вся Росія тепер втрачена для нього тнадовго якщо не назавжди. Цей рік кардинально змінив життя багатьох людей і в тому числі його власне.

Другий лист був не такий різкий, але не менш печальний.

"Дорогий Льоша!

Від Віки я дізналася про твою адресу і вирішила тобі написати. Я ледь не в плакала всі очі коли дізналася що сталося з тобою та Юлею. Будь обережним: перейшовши на інший бік ти не станеш своїм там. Ліпше залишай війну і від'їзджай до Європи, бо до Росії тобі шлях закритий. Не гай часу, бо ти можеш загинути там будь-якої миті.

Марина."

Мегальов сидів і думав над обома листами. Чи справді він, зрадивши своїх ї прийшовши до "чужих", став поміж двох вогнів.

За цими роздумами й застав його командир Максим Леонтьєв.

- Про що задумався, хлопче? - спитав Алєксєя.

- Та от, отримав вістки з дому та з Москви від знайомої. Тепер сиджу і думаю, що, приїхавши сюди, я назавжди зламав своє життя.

І Мегальов показав йому обидва листи. Ознайомившись зі змістом, Максим Лаврентійович сказав йому:

- Не шкодуй за минулим бо ти його не повернеш. Живи сьогоденням і не гадай про завтра, тоді ти убезпечили себе від депресії і страху.

Потому він продовжив:

- Я розповім тобі анекдот який почув від одного американського актора, що грав індіанців. В однієї групи племен смерть має назву Великий Томагавк, що перерубує кожного наприкінці життя. Отже слухай: в індіанському вігвамі йде нарада старійшин. Обговорюють молодого воїна і все з негативом: і стріляє з лука невміло, і в бою неповороткий, і господар ніякий. Той же сидить і слухає. Потім каже: "Набридло мені з вами сидіти, піду порубаю дрова" Повертається з сокирою, змахує нею і говорить: "Я знаю про що ви кажете і згоджуюсь що це правда, але від Великого Томагавка ще ніхто не втік". Розвернувся, вийшов з вігваму, сів на коня і поскакав до прерії. Потім за ним пішли його сім'я та друзі теж з сім'ями так народилося нове плем'я, а той воїн став його вождем.

Леонтьєв подивився на Мегальова і додав:


- Зрозумів, хлопче? Від смерті ніхто ще не втік і не втечеш. Рано чи пізно вона всіх нас наздожене. Я цей анекдот розповів усім своїм хлопцям перед першим боєм у Нетайлівці. Надходить Новий Рік, а четвертого січня - дев'ята річниця смерті Лєри, це моя дружина. Вона походила з території, що постраждала від Чорнобильської аварії і померла від лейкемії. Лєра похована в Донен на Мушкетівському цвинтарі, а я не можу піти на її могилу. Так от: я не піду з фронту доки Донецьк не буде звільнено.

- Добре, я зрозумів вас, командир. Буду жити не минулим, не майбутнім, а сьогоденням.

Новий Рік зустрічали разом з бійцями та командирами батальйонів "Київська Русь" і Міжнародного Миротворчого батальйону імені Джохара Дудаєва - до якого входили не лише українці, але й грузини та чеченці.

Українці та грузини пили неміцне вино. Чеченці ж як мусульмани вживали фруктовий сік. Один з бійців Міжнародного батальйону на ймення Тимур Хамзатов здався Алєксеєві знайомим. Швидко виявилося що це відчуття є взаємним, бо Тимур підійшов до Максима Леонтьєва і, кивком показавши на Мегальова, спитав:

- А хто це?

- Це Мегальов Олексій Вікторович, вояк нашого батальйону, доброволець з Росії.

- Ага! Я знаю цього Мегальова. Це він у складі групи федералів прийшов до нас у Самашки в 2001 році. Тоді його товариші добре погуляли в селі: і курей різали, і місцевих чоловіків били, і до жінок чіплялися. Ти прийшов сюди воювати проти своїх співвітчизників, а перед нами не хочеш вибачитися?

- Ви самі вдерлися першими в Дагестан, а потім ще й підірвали будинки в Москві. Я бачив зруйновану багатоповерхівку на Каширському шосе і те як з - під завалів діставали трупи, - Алєксєй почав червоніти від гніву.

- А чому ви вірите в те що ті будинки підірвали саме ми? Згадайте як ефесбешників піймали в Рязані на тому що вони закладали вибухівку. Про це ваш розвідник якого вбили ваші ж спецслужби Алєксандр Літвінєнко та історик Юрій Фєльштінскій написали книжку. Вона так і називається "ФСБ підриває Росію".

- І що, хіба погано живеться чеченцям у Росії? Вам платять дотації з бюджету тоді коли цілі області Центральної Росії живуть у цілковитих злиднях і не отримують нічого. Навіть ваш співак Муцураєв закликав підпільників складати зброю.

- Муцураєв виступав сам від себе, а не від імені всіх чеченців. А щодо дотацій то вони до простих людей не доходять. Все забирають Кадиров і його банда.

- Слухай, а що ми зробили Росії? - звернувся до Мегальова хтось із грузинів. - Хто обстрілював наші села поблизу Цхінвалі, змусивши нас іти на місто?

Розмова ставала все напруженішою і може б дійшла до бійки якби її не урвав командир Міжнародного батальйону Іса Мунаєв.

- Сьогодні ми всі боремося з одним ворогом і тому мусимо бути єдиними. Хто де воював ранні не має значення, - промовив він і додав потому. - Коли була війна у Абхазії ми знаходились із грузинами по різні боки фронту, в зараз воюємо з ними в складі однієї частини.

Далі вечір був спокійним. Бійці батальйону згадували своє довоєнне життя і перші дні російсько-української війни.

- Було так, - мовив Харченко. - У нас на Дніпропетровщині біля моєї тещі живе їх подружка, що тужить за Радянським Союзом. Ну совок - совком, одним словом. Цієї весни, коли путіноїди вдерлися в Крим, вона в знак "солідарності з вибором народу Криму" вивісила на своїй дачі російський триколор на хатинці. Так прапорець тріпотів доки не впав в око сільськогосподарської авіації. Недалеко від дачного кооперативу був агрохолдинг, де з вертольотів поливали поля. То ж пролітаючи над дачею, льотчик побачив прапор і скинув на нього всю воду. Приїжджає тітка на дачу і бачить, що вся стеля залита водою і пообвалювалася.

Всі засміялися.

- А знаєте чому Росія почала цю війну? - сказав Симон Винницький. - Крім того що їй потрібна Україна як економічно так і стратегічно, росіяни хочуть виселити в Сибір десять - п'ятнадцять мільйонів українців, бо знелюднення цілих областей там катастрофічне.
- Ну якщо мене виселять в Сибір я через Амур стану переправляти китайців, - мовив Геннадій Константінов. - Буду казати їм: "пасічна налітай".

- Отже ти хочеш знищити нас руками китайців, - сказав Мегальов.

- Ні, я хочу позбавити вас імперськості, - відповів Константінов. - Коли Росія стане малою національною державою настане спокій і для неї, і для її сусідів.

Мегальов згадав "Єрмолая".

- А чому в вас на Донеччині так багато наркоманів? - спитав він.

- Від злиднів, - відповів йому Денис Черненко. - В шахтарських містах роботи обмаль, та й за ту платили копійки.

Тому багато людей шукають забуття в алкоголік й наркотиках. Це не їх вина, в біда.

... Потому всі розійшлися спати.



Розділ двадцять перший. "Зродились ми великої години..."


Дві тисячі п'ятнадцятий рік розпочався обстрілами по всій лінії фронту. Тривали бої за Донецький аеропорт, де внаслідок артилерійських обстрілів було повністю зруйновано диспетчерську вежу. Деенерівці і росіяни розстріляли автобус у Волновасі, внаслідок чого загинуло десять цивільних людей.

Почувши про це командир роти Леонтьєва сказав:


- В мене і мого друга Жені Туманова який виїхав у 1993 році до Маямі був спільний знайомий дядько Афанасій Снєгов. Він жив у містечку Артемове супутнику Дзержинська. 24 липня минулого року він став свідком обстрілу містечка деенерівцями і те як від вибуху снаряду розірвало жінку з дитиною. Дядько Афанасій отримав інфаркт і через чотири дні помер. Це був розумний чоловік, що працював на шахті, і коли захворів на легені пішов вчитися на історика й не один десяток років викладав історію в профтехучилищі. Я дізнався про це з листа який мені надіслав інший знайомий дядько Гнат Єфімов. Вони обидва тривалий час жили в одному шахтарському селищі. Так що ця війна прямо чи непрямо відібрала життя в багатьох людей, і серед них були наші родичі та друзі.

Двадцять другого січня прийшла звістка, що росіяни та сепаратисти підірвали термінал аеропорту і багато його захисників залишилися під завалами, інші поранені й оглушені потрапили в полон, і лише декому вдалось прорвати вороже оточення й відступити.

Практично одразу ж почався масований обстріл села та позицій батальйону. По місцевості били "Гради", "Смерчі" й "Урагани", руйнуючи все що не було зруйновано досі. Від обстрілів загинули два бійця батальйону які служили в іншій роті, а троє отримали важкі поранення. Загинули також і троє мешканців села. В перерві між обстрілами Мегальов вийшов з укриття і побачив, що село обернулося на купу руїн, було розбито всі будинки які дивом до цього вціліли. Також було розбито щогли на залізниці. Довкола чаділи дими від пожеж.

Через два дні на Нікіфорове посунули танки. Тепер це були не поодинокі вилазки бойовиків і окупантів, а спроба повномасштабного наступу. На вулицях зруйнованого села розгорнулись широкомасштабні бойові дії. Бій тривав тринадцять годин і в ході нього загинули троє бійців батальйону "Київська Русь". Ворог захопив південну частину села і намертво утримував її. Над руїнами церкви було піднято деенерівський прапор. Під контролем українців залишились руїни сільради та школи.

Під вечір знов забахкав обстріл і довелось ховатись в укриття. Земля двигтіла від вибухів. Симон Винницький оглянув бійців роти і промовив:

- Ось і почалось наше випробування. Ми загартувались у боях і являємо собою єдиний стиснутий кулак. Щоб бути такими й надалі будемо підтримувати бойовий дух одне одного. Найліпшим способом цього є пісня. Заспіваємо "Марш українських націоналістів".

І нестрійний хор підхопив:


Зродились ми великої години
З пожеж війни і полум'я вогнів,
Плекав нас біль по втраті України
Зростив нас гнів і лють на ворогів.

І ось ми йдемо у бою життєвому -
Тверді, міцні, незламні, мов граніт,
Бо плач свободи ще не дав нікому
В хто борець той здобуває світ.

Не хочемо ні слави, ні заплати
Зарплата нам - то радість боротьби
Молодше нам у бою умирати
Ніж жити в актах, мов німі раби.


Доволі нам руїни і незгоди,
Не сміє брат на брата йти у бій!
Під синьо-жовтим прапором свободи
З'єднаєм весь великий нарід свій.


Велику правду - для усіх єдину
Наш гордий клич народові несе!
Вітчизні будь ти вірний до загину,
Нам Україна вище понад усе!

Веде в нас бій борців упавших слава
Для нас закон найвищий - то наказ
Соборна Українська Держава -
Вільна й міцна, від Сяну по Кавказ.


- Я нічого не зрозумів з цієї пісні, але знаю що українці співочий народ, - сказав Алєксєй.

- Цю пісню ми співали рік назад, коли йшли бої на вулицях Києва, - додав йому Винницький. - Тоді вважали, що Небесна сотня це єдині хто віддав своє життя за волю України, але не так воно вийшло: люди продовжують гинути.

В укриття спустився Леонтьєв.

- Сьогодні опівдні було обстріляно Маріуполь, - сказав він. - Двадцять жителів міста загинули, багато поранених. Маленькій дівчинці відірвало ногу.

Солдат Черненко дістав з наплічника аркуш паперу і став щось записувати.



Розділ двадцять другий. "Схід горить у вогні..."


Відтоді бійці 26-го батальйону не мали тривалого перепочинку, оскільки бойові дії майже не припинялись. Протиборствуючі сторони ходили в атаки вулицями зруйнованого села, наступаючи і відходячи, коли на атакуючих зосереджувався вогонь. Проте сили були нерівними, росіяни (а головну частину противника складали саме вони) переважали і щоденно відвойовували по два - три метри території.

Росіяни увійшли до Вуглегорська, міста-супутника Єнакієвого і вели бої з бійцями батальйону "Світязь", що розташовувався в місті. 31 січня частини Збройних Сил України залишили Вуглегірськ.

Симон Винницький дивився свій смартфон.

- Командир батальйону "Донбас" Семен Семенченко передає, що наш гість, комбат батальйону імені Джохара Дудаєва Іса Мунаєв загинув у бою за селище Чорнухине, - промовив він, перебираючи пальцями текст на екрані.

- Шкода, - відповів Харченко, чистячи свій автомат. - Мунаєв був людиною честі. Він один з небагатьох польових командирів що вціліли у другій російсько - чеченській війні і от Мунаєв загинув далеко від своєї Батьківщини.

- Так то воно так, хлопці, - сказав Винницький, покинувши смартфон і взявшись заряджати автомат. - Тільки від своєї смерті ще ніхто не втік і не втече. Проти нас кинуто цілий полк, тільки ми й досі тут тримаємось.

- А мені цікаво, що став писати Денис, коли почув про обстріл Маріуполя, - докинув своє слово Константінов. - Давай почитай, я знаю що ти непоганий поет.

Черненко вагався:

- Та то вірші, занадто емоційні. Я навіть не знаю чи варто їх читати.

Та всі стали просити і Денис, сказавши: "Ну добре!", почав читати:

Схід горить у вогні
Смерть збирає жнива,
Бенкетує в ці дні,
Лихом все засіва...
Я молю повсякчас:
Воздай Боже їм
За убитий Донбас
І зґвалтований Крим.
Де пройшли сили зла,
Де пролилася кров.
Лапи хижі орла
Увігналися знов...
За розтерзаний край
І за сльози дітей
Ти без жалю вбивай
Цих кацапських свиней,
Що у ницості злій
Подолали межу...
Влаштували розбій
В хату вдерлись чужу.
Тверду певність здобудь:
Як не бачиш їх згин
Милосердя забудь
І прощення відкинь...

- Добрий вірш, - сказав Мегальов, - а одним серед цих "кацапських свиней" яких слід без жалю вбивати був я.

- Не ображайся...

- А я і не ображаюсь.

За півгодини вони приймали участь у зіткненні біля сільської ради та школи.


Розділ двадцять третій. Відступ


За дев'ять діб росіяни захопили більшу частину села і підійшли впритул до позицій батальйону. Кулі й снаряди летіли над окопами в яких сиділи бійці. Вояки відстрілювались від атакуючих їх росіян та сепаратистів. Ті відкочувались за залізничний насип, піднімалися на терикончики покинутих шахт і звідти прострілювали українських бійців.

Алєксєй випустив по противнику три гранати.
"Добре, - похвалив його Винницький, - але нам скоро доведеться покинути Никифорове. Їх щогодини стає все більше й більше.

Раптом до них підійшов командир роти Леонтьєв.

- Передаю наказ комбата, - сказав він, - покинути займані позиції і відступати в напрямку Кам'янки. На збори відводиться двадцять хвилин.

- Я ж тобі казав, що ми тут надовго не затримаємось - сказав Мегальову Харченко.

Протягом двадцяти хвилин бійці чергувалися: одна частина прикривала позиції, доки решта збирала свої наплічники. І ось уже вся рота батальйону організованим порядком відступає на північ в напрямку Кам'янки.

- Прощай село Никифорове, - промовив Денис. - Довго ми утримували тебе. Шкода що ще більше території займуть росіяни. Мало їм мого рідного Моспиного.

Останніми йшли Роман Харченко та Симон Винницький. Раптом з боку терикона пролунав одиночний постріл і Винницький впав наче підкорений. До нього підбігли Черненко і Мегальов, а Константінов випустив автоматну чергу вбік звідки прилетіла куля. Снайпер влучив заступнику командира роти в голову.

- От і все, - стиха промовив Симон і потому додав. - Адонай*, я йду до тебе.

- Командир, - взяв його за плече Мегальов.

- Він помер, - сказав Харченко, - але оплакувати його будемо потім. Зараз нам треба дістатися місця призначення з якомога меншими втратами.

Біля них зупинилась вантажівка.

- Хлопче, ви куди їдете? - спитав водія Леонтьєв.

- В Світлодарськ, - відповів той.

- Відведіть в місто тіло нашого бійця, і хлопця що супроводжуватиме його. Давай, Романе, - звернувся Леонтьєв до Харченка.

- Моє місце тут, - заперечив той.

- Це наказ. Ми не можемо лишити тут нашого мертвого товариша.
Загиблого поклали в кузов, біля нього сів Роман. Машина рушила по дорозі.

Діставшись Кам'янки, рота почала копати шанці поблизу колгоспного садка. Робота йшла повільно, а оскільки була відлига земля розкисла. В глибину ж ґрунтт промерз і ще не розтанув, попри те що останні три дні морозу не було.

- Копайте, хлопці, але знайте довго ми тут не затримаємось, - сказав Леонтьєв. - Противник кинув майже всі наявні сили на Дебальцеве. Цим скористався полк "Азоа". Азовці відкинули росіян від Маріуполя. Йдуть бої у Павлополі та поблизу Широкіного.

Надвечір пішов сніг з дощем від якого ніде було сховатись. Вночі надійшов ворог і розпочав обстріл позиції.

Після обстрілу з мегафону залунав гучний голос:

- Укропи здавайтесь! Знайте що ми взяли село Логвинове на дорозі Дебальцеве - Артемівськ. Ви в оточенні. Опір не має сенсу.

- Брешуть, сволоти, - сказав Константінов , перезаряджаючи автомат.

- Брешуть чи ні - невідомо, - ховався Черненко. - Проте нам здаватися ніяк не можна...

Повільно спливали дні. На нових позиціях рота 26 - го батальйону протрималася тиждень.

Настав ранок вісімнадцятого лютого. О шостій годині розпочався масований обстріл позиції, після чого росіяни та сепаратисти пішли в атаку. Серед атакуючих Алєксєй впізнав Єрмолаєва. Той біг не звертаючи уваги на кулі що летіли в їх бік (напевно знов був "під кайфом"). Черненко пустив в його бік чергу з автомата і Євгеній впав.

- Командування наказало покинути позиції і відходити в село, - сказав хтось із бійців. - Після відбиття атаки відходимо. Кажуть армія виходить з Дебальцевого.

Несподівано Геннадій Константінов висунувся з окопу, намагаючись обстріляти атакуючих і впав вражений пролітаючою кулею. Мегальов підповз до нього і виявив що він мертвий. Випущена з автомата куля влучила в серце.

За двадцять хвилин атаку було відбито. Бійці стали швидко покидати окоп.

Мегальов сказав Леонтьєву щоб йому і Черненко дали ноші щоб вони могли забрати загиблого.

Командир сумно подивився на Алєксєя і промовив:

- Мені шкода, але ми мусимо його залишити.

- Як?! - в А. Мегальова ледь не відібрало мову від здивування. - Це наш товариш із яким ми бились пліч-о-пліч.

- Мені шкода, - повторив Максим, - але він сповільнюватися наш відхід. Наші частини відбили Логвинове на дорозі з Дебальцевого і прохід поки що вільний, але так триватиме недовго. Якщо вони його знов захоплять ми опинимось в мішку. Ти бачив як загинув Юлдашев, тепер ти в його становищі бо є наказ Алєксєя Мегальова в полон живим не брати.

Алєксєй був змушений підкоритись. В Кам'янці його, Дениса Черненка та кількох інших солдатів посадили на бетеери і вони рушили на північ. Спереду та ззаду йшла техніка відступаючих українських військ.

За півгодини бетеер в'їхав у Дебальцеве. Алєксєй який три місяці тому їхав повз місто на позиції тепер не впізнав його. Чорні страшні румовища курили ядучим димом пожеж. Центр міста, вокзал, все це лежало в руїнах схожих на Грозний 2000 року. "Що ж ми за народ такий, - думав про себе Мегальов. - Мало що самі не живемо, а ще й іншим не даємо. Всюди де пройшов російський солдат одне й те саме: горе, вбиті, кров, руїни. Напевно це спадок монголо-татар під владою яких ми жили цілих триста років, таке панування не проходить даремно".

Десь здалеку в місті лунко розносилась канонада, що свідчила про те що в Дебальцевому йдуть вуличні бої.

За годину колона минала зруйноване Логвинове, де обабіч дороги стояла розбита техніка. Все свідчило про те що тут відбувся запеклий бій.

Потім ліворуч від колони замайоріли будинки селища Луганське. Машина зупинилася.

- Зістрибуйте, - сказав якийсь офіцер солдатам. - Ми приїхали.


Розділ двадцять четвертий. Останній

Невідомо чи мали на меті росіяни захопити лише саме Дебальцеве, чи планували здійснити прорив на північ Донецької області. Проте відомо одне: вигнати українську армію з Дебальцевого вони змогли з великими втратами власного складу. Після 18 лютого 2015 року війна набула позиційного характеру.

Тіло загиблого Геннадія Константінова змогли обміняти разом з іншими загиблими на тіла бойовиків. Проте чимало вбитих українських вояків так і залишились в Дебальцевому і над їхніми тілами поглумилися сепаратисти, виклавши це в мережу.

В будинку культури селища Миронівський, біля якого бійці 26 - го добровольчого батальйону Національної Гвардії України облаштували нові позиції, йшла церемонія прощання з загиблими вояками. Сюди з морга в Світлодарську привезли Симона Винницького та ще трьох бійців з інших рот батальйону.
Слово взяв комбат майор Іванченко:

- Сьогодні ми проводжаємо в останню путь загиблих бійців нашого батальйону: заступника командира роти старшого лейтенанта Винницького Симона Мойсейовича, позивний "Соломон", солдата Константінова Геннадія Євгенійовича, позивний "Буревісник" з першої роти; солдата Іляшкевича Аляксандра Міколаєвіча, позивний "Волхв", сержанта Гарбуза Сергія Сергійовича позивний "Смерч" з другої роти; старшого солдата Мефодієва Івана Олександровича, позивний "Самбір" з третьої роти. Також вшановуємо пам'ять загиблих 22 січня бійців другої роти сержанта Староконя Миколу Леонідовича, позивний "Марек" та старшого солдата Яременко Данила Андрійовича, позивний "Назар Стодоля". Всього в боях на дебальцевському виступі наш батальйон втратив сім чоловік. Серед них були єврей, росіянин і білорус. Видатний український історик і політик Михайло Грушевський сказав, що український народ складають не лише етнічні українці, але й всі народності, що населяють Україну. Вони загинули за волю України і залишаться назавжди в пам'яті людей як герої.

Далі продовжував командир їхньої роти Максим Леонтьєв:


- З Симоном Винницьким ми познайомилися рік тому на Майдані у Києві. Він очолював нашу сотню і ми разом з іншими сотнями виносили поранених на Інститутській. Симон був великим патріотом України, спростовуючи цим тезу, що всі євреї космополіти.

Він говорив, що в України є всі можливості щоб стати регіональним економічним лідером. В старшого лейтенанта Винницького залишились дружина Рахіль і дочка Марія, яке це горе для них. Хай буде проклята ця війна і ті хто її розпочав!

Леонтьєв промовчав і через мить продовжив:

- Солдат Геннадій Константінов приїхав до місця формування нашого батальйону в Гуляйпільському районі Запоріжчини, коли бандити захопили місто Юнком в якому він жив. Росіянин за національністю Константінов пішов воювати за свободу і єдність України. Оскільки його рідний Юнком лишився на окупованій території, ми маємо поховати його у Києві. Геннадієва родина зреклася його ("Майже як і моя мене" - подумав Алєксєй який також був присутній на прощанні), але я вірю що його дружина і двоє синів з часом прийдуть на його могилу. Герої не вмирають!

Потім виступили командири інших рот що розповіли про своїх загиблих бійців. У Алєксєя в голові крутилися рядки з пісні чеченського барда Тимура Муцураєва "Они ушли", яку слухав його побратим по Чечні Льоха Казанцев:

Они находят свой покой
Ютясь в зобу у райской птицы
И всё же с болью и тоской
Я вспоминаю эти лица.

Мегальов не любив Муцураєва і не розумів тих солдатів які слухали пісні ворога, але тут він згадав ці гіркі слова, проводжаючи тих хто став йому друзями.

А на Донбас поміж тим насувався тихий зимовий вечір...

І було в Алєксєя Мегальова до його звільнення в січні 2019 року багато фронтових днів, світлих і не дуже. Він неодноразово дивився в очі смерті, але Бог уберіг його. Можливо ми ще зустрінемося з ним у цивільному житті...

м. Дніпро

Вересень 2020 - Березень 2021.

Це перший варіант новели "Третій поверх", коли я ще не згадав про те що справжньою причиною падіння пана Адамовіча була радянська обструкція.

Посеред робітничого селища - одного з численних передмість великого міста над Дніпром загубилась невеличка вулиця Прияружна. Названа вона була так тому, що розташовується біля глибокого яру з крутими майже вертикальними схилами з вузеньким карнизом посередині. Подвір'я на лівому боці вулиці закінчуються не парканами, а урвищем. В парканах тут немає потреби, бо який же злодій залізе по майже вертикальному крутосхилу, хіба що людина - павук. По дну балки росла посадка, половина з якої нині вирубана: там росли акації, ясени, клени, бузина, шовковиці та інші дерева й кущі назв яких я не знаю. Можливо колись по дну яруги протікав струмок або навіть невеличка річечка - одна з тих численних приток Дніпра, що зникли внаслідок того що з'явилась людина яка оголосила себе царем природи і стала господарювати, руйнуючи й нищачи все що їй на очі потрапило. Трохи нижче яруга повертає праворуч і вулиця виходить тупик перед яким побудовано чиєсь подвір'я. Дякуючи Богу, біля цього тупика є прохід на сусідню вулицю Зоряну тож випадковому перехожому, який потрапить туди помилково не доведеться далеко вертатись назад.

Крім цих ознак вулиця мало чим відрізняється від інших. Вона як і сусідні ніколи не бачила бруківки, а тим більше асфальту: її встеляє шлак - відходи виробництва металургійного заводу розташованого за сім кілометрів звідти. Насипаний той шлак аби-як і в дощ або навесні, води, що течуть по схилу на якому розташована вулиця, несуть його вниз, залишаючи по собі вибоїни та купи каміння.

Із того ж шлаку тут зроблено литі паркани дбайливо білені господарями щоліта. Навесні на подвір'ях розквітають вишні, абрикоси, груші та яблуні. Влітку на клумбах квітнуть ружі, чорнобривці, кущики високої барині, у серпні - розквітають хризантеми, їх сині, червоні, білі та жовті зірочки горять аж до першого снігу. Подекуди, замість подвір'їв, розташовані городи відгороджено сіткою, крізь яку видно численні ряди картоплі чи кукурудзи.

Цю вулицю я добре вивчив ще з дитинства, бо там розташована дитяча амбулаторія нашої районної поліклініки. Розташована у звичайній хаті, яку передала поліклініці держава після смерті одного бездітного старого подружжя. Мені доводилось там бувати через кожні два - три тижні, бо хворів я дуже часто.

З усіх хат і подвір'їв дуже вирізнялось одне. І вирізнялось ще м'яко сказано. Високий двоповерховий будинок підперьий з одного боку будівельним риштуванням, дах оббитий рубероїдом, залізом, фанерою, дошками і ще бозна чим. Поруч біля будинку під невисокою тополею лежали складені шлакоблоки. З одного боку подвір'я було відгороджено стосами цегли, обтягнутої іржавою сіткою по якій звивався дикий виноград. Довершували картину голі крокви якоїсь будівлі, що визирали з глибини двору. Спочатку це було звичайне подвір'я, але все розповім по порядку.

У семидесяті роки тепер уже минулого двадцятого століття там оселився виходець з Речі Посполитої Народової Польської Вацлав Адамовіч. Була у Вацлава дружина, двоє дітей, мав він десь пристойну роботу і може прожив би звичайне життя якби не його непереборне бажання мати величезний двоповерховий будинок та й велике господарство при ньому з голубником та пташником. Майже всю свою зарплатню витрачав він на будівельні матеріали й швидко перетворив двір на будмайданчик на якому став зводитись будинок. Та скільки б багато їх не було, більшості все одно не вистачало, бо у Радянському Союзі все було в дефіциті. І велика хата Вацлава стала довгобудом, а згодом почала розсипатися під дією снігу та дощу. Тоді господар пішов на відчайдушний крок: щоб врятувати від руйнування будівлю (він її вже майже звів не вистачало тільки даху та не було завершено зведення однієї зі стін) зірвав покрівлю з сараїв, кухні (в якій на той час жила родина), лазні, дістав десь рубероїд, фанеру і заповнив ними ті місця, де не вистачало матеріалів. Як наслідок все стало скидатись на латиноамериканські трущоби, де "начал жизнь" ватажок банди безпритульних з фільму"Генерали піщаних кар'єрів". Спочатку Вацлав думав, що це тимчасово, труднощі минуть (так весь час обіцяла партія) і він замінить все на пристойний дах, однак забув стару істину: нічого немає на світі найпостійнішого ніж тимчасове. Роки йшли, а з будматеріалами ставало тільки гірше й гірше...

За таке "раціоналізаторське вирішення" проблеми Вацлава прозвали "Архітектором", і це прізвисько було відоме у всіх довколишніх кварталах, де боваанів вершечок зведеної ним халабуди. Дружина Вацлава кілька років поспіль умовляла його розвалити складений ним шанхай, над яким сміялися мешканці Прияружної та сусідніх вулиць, а одного разу взяла дітей, пішла і більше вже ніколи не повернулась. Відтоді перехожі бачили лише Вацлава, який сидів на риштуванні і весь час прибивав рубероїд чи дошки, що раз у раз відривав вітер. На глузування господар відповідав, що в них так заведено. Хто зна може дещиця правди в тому й була: бідняків що жили у всіляких трущобах вистачало, що у капіталістичній довоєнній, що у соціалістичній повоєнній Польщі...

Настала Перебудова, на будматеріали дефіцит вже був страшенний, і крали їх тоді безбожно. Тож великий обсяг цегли і всього іншого дуже дратував чорноротих тіточок, що проходячи вулицею, погрожували господарю ОБХСом (для тих хто не знає, була така контора якої дуже боялися нечисті на руку ділки). А ОБХС напевно перевірить чи не вкрадене все це з будівництв багатоповерхівок, що зростали у той час мов гриби після дощу. Та сусіди знали, що не вкрав Вацлав нічого, бо якби вкрав (як усі на той час) давно б збудував собі нормальний будинок. У час Перебудови, коли ввели Гласність, місцеві гострослови казали, що будівля "Архітектора" нагадує комунізм який партія будує вже сьомий десяток літ, а тепер заходилася ще й перебудовувати.

Що ж до мене, то в моїй дитячій уяві міцно закріпилося враження, що архітектор це той хто будує всілякі халабуди.

Одного літа Вацлав поліз вкотре ремонтувати свій "шедевр" і, послизнувшись, впав з висоти. Піднятися вже не зміг, бо зламав ногу і пролежав дві години, доки його не знайшли сусіди. Нога зрослася неправильно і всю решту життя він ходив на милицях. Залізти нагору він уже не міг...

Наступного року розпався Радянський Союз. Відтоді вже ніхто не будував комунізм, що був схожий, за словами наших селищних жартівників, на вацлавову "архітектуру". Прийшли шалені роки, коли всі стали жебраками з мільйонами в гаманці. Люди сподівалися, що після багатьох десятиліть радянської бідності заживуть краще, а отримали злидні. Польща, - батьківщина Вацлава - також зіткнулась із економічними проблемами, але завдяки "шоковій терапії" прем'єра Бальцеровича змогла їх подолати і стала заможною державою. Україна ж пережила тільки "шок" без терапії, частина населення хотіла назад до Радянського Союзу і голосувала за комуністів та прогресивних соціалістів, які влаштовували провокації та бійки в парламенті, створювали, одним словом, галас. А спритні людці в цей час тихенько ділили між собою все що було у державі...

Серед всіх цих перипетій будинок Вацлава пішов у рознос: вітер обривав імпровізований дах, глина якою було обмазано стіни осипалася, риштування похилилилося набік. Постарілий і кульгавий господар нічим вже не міг цьому зарадити. На людях з'являвся він дуже рідко. Подвір'я все більше занедбувалось, здавалось, що в ньому вже ніхто не живе.

Минуло вже кілька років, я підріс і лікувався вже у поліклініці (дякувати Богу, хворіти став уже менше).
Вулиця Прияружна випала з мого життя на цілих десять років.

За цей час я закінчив школу, вступив до університету, жив звичайним молодим життям і забув про дивакуватого чоловіка з його химерним обістям (хіба що згадував подумки на лекціях з мистецтвознавства коли нам читали про дадаїзм і сюрреалізм).

В те десятиліття жити стало трохи легше, але з одного боку це принесло й лихо; бо з'явилися "господарі життя" в яких було дуже багато грошей, і дуже багато нахабства, але не було найголовнішого: совісті й найменшого почуття естетизму. Куди там Вацлаву з його незугавною хатиною, що з'явилася через бідність; вони захаращили центр міста потворними будівлями. Купивши своїми статками все і вся, скоробагатьків нищили старі будиночки, вирубували сквери, влаштовували "загадкові" пожежі. Завдяки їм нам ще буде соромно перед дітьми й онуками за бездарну архітектуру, що так понівечила не лише наше місто, а й цілу країну. Тільки нова економічна криза зупинила це безумство...

І ось через десять років, ідучи до магазину, я вирішив зазирнути на вулицю Прияружну. На місці двоповерхового будинку стояли уламки стін першого поверху порослі заростями бузини, поруч лежали шматки шлакоблоку придатні хіба, що для засипання яру. В цих руїнах жило двійко старих собак (один з них вже був майже зовсім сліпий), які раптово вискакували й на чім світ стоїть обгавкували перехожих. Невисоку тополю очевидно зламав якийсь буревій і її трухлявий уламок піднімався догори наче гнилий зуб. На перший погляд здавалося, що господар давно помер і сусіди розтягли його будинок аби він не впав на них. Так тоді я і вирішив, але насправді виявилося все набагато страшніше.

Якось перед Великоднем я чекав на електричку і на протилежній платформі побачив Вацлава. Світило сонце, а при ньому, як відомо, привиди по землі не ходять. Так то - таки був він. Постарілий, сивий із довжелезною бородою, на милицях, він стояв збираючись їхати до міста. Ні, він не жив, він існував у своїй напівзруйнованій кухні в цілковитих злиднях. Його життя зазнало цілковитого краху в дев'яності і він втратив усе що мав.

Минуло ще два роки. Настала весна, потепліло, з півдня прилетіли шпаки. Стояла ясна пречудова погода. Тільки щовечора коли сонце заходило в безвітряній тиші чомусь ставало тхнути горілим лахміттям. Оскільки ми, мешканці селища, маємо звичку спалювати будь-яке сміття, що на н потрапить, то я не звернув на це уваги.

Проте одного ранку, чекаючи на електричку, я побачив що над яром з боку вулиці Прияружної звивався стовп диму і холодний північно-східній вітер ніс ядучий сморід. Поруч мене стояли чоловік та жінка і про щось розмовляли.

- Оце ж він ходив, увесь зарослий, і просив милостиню на базарі, - говорив чоловік.

- І ніхто не гасить, - сказала жінка.

Придивившись уважніше, я побачив що напевно горить на обісті "Архітектора", то ж вирішив піти увечері Прияружної й подивитись, що там діється.

У вечірній імлі, освітлювана лише двома - трьома ліхтарями вулиця Прияружна нічим особливим не вирізнялася, як і покинуте подвір'я Вацлава все у заростях... Але з-за кущів просто з якоїсь ями (може там був підвал напевно теж заповнений старим мотлохом) виривалося полум'я. Видно, власне, і чаділо на всю околицю. На подвір'ї поралися сусіди які засипали все камінням щоб загасити надокучливе смердюче пожарище. Від них я дізнався, що два місяці тому якась наволоч прийшла, вбила дядька і щоб замести сліди злочину підпалила залишки кухні, від якої тепер лишились обгорілі балки та інше сміття. Кому заважав старий дід в житті якого нічого не лишилося, крім купи будівельного сміття, залишилось невідомим. Може це були наркомани, які захотіли поживитись його мізерною пенсією. Може це були підлітки виховані на дуже крутих бандитських бойовиках, яким набридло знущатись над кішками й собаками і вони вже взялися вбивати людей. Можливо... Та зрештою все можливо.

Спускаючись униз додому, я думав про те як дивно влаштована людина. Усе життя вона женеться за міражами, будує повітряні замки, долає перешкоди... І при цьому забуває просто жити, марнує дні, місяці, роки щоб на старість лишитись ні з чим.



м. Дніпропетровськ. 2015.


Дописавши це, я згадав що все було інакше. Однак цей перший варіант новели я все одно вирішив зберегти і опублікувати.

Новелла, яка згодом розвинулася в повість. Друкується без змін тільки назва Старий Донбас замінена на Вуглеград.


Посеред безкрайніх степів Донеччини розташувалось невеличке містечко Вуглеград (знаю-знаю допитливий читач що знає карту скаже мені- "нема такого містечка". Місто це є насправді, але називається інакше. Таку назву автор обрав аби підтвердити що то шахтарське місто). Місто сіре й непоказне як і всі сусідні міста і шахтарські селища. Розташоване на схилах давнього розмитого дощами й снігами гірського хребта Донецький кряж. Крім старих гір (тепер уже пагорбів), є там також і нові: сліди шахтних розробок - терикони, з вершин яких видно дуже далеко. Схожі ті терикони на сплячі вулкани: їх вершини горять, труячи околиці ядучим запахом сірки. Особливо чутно його після дощу чи сильного снігопаду, тоді над вершиною терикона стоїть курне марево. На цьому їх схожість на вулкани не закінчується: терикон може раптово вибухнути і тоді на вершині спалахує стовп вогню, а над ним збирається хмара пилу та сажі. Також з терикона що вибухнув навсебіч розлітається каміння, а оскільки шахтарські селища всі розташовані біля шахтних розробок то це каміння нерідко завалює будинки, вбиваючи людей, що в них живуть. То ж в семидесяті роки влада дала розпорядження зруйнувати ті вершини. І з'явилися на териконах трактори, що робили з їх конічних вершин рівнини. А на териконі Десятої шахти сталася трагедія: обвалилася порода, заваливши трактор разом з водієм. Як пам'ять про неї залишився велетенський горб над териконом. Якщо дивитись на нього з південного боку, то цей горб нагадував профіль давнього сфінкса з міфа про Едіпа. З інших сторін цей горб на сфінкса був не схожий, але для мешканців одного з численних мікрорайонів Вуглеграда це був - таки сфінкс, що беззмінно сидів на териконі і дивився на схід, немовби чекав звідти подорожнього, який би розгадав його загадку.

Взагалі - то Десята шахта (тепер вона вже не працює) і була родоначальницею міста Вуглеград. Колись давно у ХІХ столітті жили в сусідньому селі Горпинівка брати Синявські. В час коли у царській Росії запанував капіталізм стали виникати перші шахти Донбасу. Серед них були й ті, що належали Синявським - талановитим підприємцям, котрі заробили за кілька років великі статки. Найбільшою з них була шахта Десята. Біля цих нових шахт, мов гриби після дощу, стали виникати шахтарські селища, що отримали назву Горпинівські Рудники. Саме з Горпинівських Рудників у другій половині 1930-х років і сформувалось містечко Вуглеград. Найкращим з цих селищ було те що виникло біля Десятої шахти. Це були не шахтарські землянки, характерні для дореволюційного Донбасу, не сірі бараки яких також не бракувало, не російські ізби, хоч більшу частину шахтарів складали вихідці з етнічної Росії, не біленькі українські хати в селах, що стояли тут ще з дошахтарських часів; селище складалося з котеджів побудованих за німецьким проектом. Характерною особливістю цих котеджів було те що з боку було видно лише одну стіну котеджу. Та найбільшою принадою селища були настінні розписи. На одному будинку були намальовані чирви, на другому - бубни, на третьому - піки, на четвертому - хрести. Мастями карт розписи не обмежувалися: поруч були небачені квіти, п'яти-, шести- і восьмикутні зорі, а в центрі селища зі стіни дивилась птаха - сірін з головою красуні-дівчини.

Історія цих розписів така. Коли з'явилися котеджі, то мешканці селища попрохали одного художника намалювати на стінах карти, оскільки самі дуже любили в них грати. А художник той полюбляв пити абсент - міцну горілку з полину, що викликала галюцинації. У абсенті він шукав натхнення, і як багато його колег по цеху, малював після нього усілякі химери. То ж розмалював той художник селище на свій смак, і спершу його за те ледве не побили.

- Ми просили намалювати нам лише карти, а ти намалював нам таке, що й у білій гарячці не привидиться, - обурювалися шахтарі.

Та розписи залишили, тим більше, що їх автор прожив недовго: через рік потому у п'яній бійці його зарізали ножем. Через кілька років ті орнаменти й сірін вже вважалися оберегами від Шубіна - злого духа, що за повір'ями мешкає в шахтах і заманює працівників на загибель.
Хто більш-менш ознайомлений з умовами шахти, той здогадається, що Шубін це метан - болотяний газ, що утворився внаслідок гниття прадавніх пралісів з хвощів та велетенських папоротей, які матінка-природа перетворила на кам'яне вугілля. Цей газ присутній на шахті постійно, час від часу вириваючись у штреки, і тоді якщо вчасно не помітити може статись вибух з пожежею чи обвал. І те й інше несе за собою людські жертви.

Йшли роки, минали десятиліття, а селище Десята шахта стояло на своєму місці і його мешканці дбайливо оберігали настінні розписи. В час війни незвичайним селищем цікавились німці. Мабуть тому воно вціліло у воєнному лихолітті. А в післявоєнні роки це був театр просто неба.

За часів Микити Хрущова уряд наказав вічним мандрівникам з циганського народу осісти на землі і одна з циганських колоній з'явилася у Вуглеграді. Циганська слобідка вражала своєю вбогістю: обшарпані хатиночки, чимало з них із забитими вікнами та похиленими парканами. Частина циган, побачивши незвичайне селище, стала давати на Десятій шахті театральні вистави та циркові номери. Були там веселі клоуни, канатоходці, заклинателі вогню і дресирувальники ведмедів, що заставляли звірів ходити на задніх лапах й показувати різні номери. І до селища подивитися на розписи та циганські містерії стали приїжджати з усіх кінців Радянського Союзу, ба, навіть з-за кордону.

У середині восьмидесятих років приїхав до Вуглеграда трирічний хлопчик Вова. Батьки Вовки мешкали в місті Черкаси: батько працював на спорудженні нафтопроводів, а мати займалась науковою роботою і тривалий час працювала в науково-дослідницькому інституті, що знаходився в столиці однієї з республік Закавказзя і спеціалізувався на створенні штучних ґрунтів. Тому й жив Вовка з бабусею та дідусем у Вуглеграді. Була в його дідуся добра тепла хата з літньою кухнею та альтанкою. На подвір'ї був город в якому постійно поралася бабуся, там росли огірки та помідори, а також різноманітні квіти: жоржини, нагідки, висока бариня; поруч знаходився невеличкий садочок з яблунями та вишнями й старою сливою. Огороджене подвір'я було високим дерев'яним парканом. Праворуч від дідусевого подвір'я протікав струмок. Той ручай починався на одній з околиць містечка й біг через вулиці та подвір'я селища Федорихи; виходив за межі міста і губився у великому яру, де ставав все більш повноводнішим, набираючи воду з численних криничок. Потім струмок розливався по широкому степу, лишаючи позаду збудовані в його руслі ставки П'ятдесят перший (колись там була шахта N° 51), Червона Гребля (він був утворений загатою з червоного сланцю взятого з терикону Дванадцятої шахти), Динамітний (поруч біля нього розташовувались склади з вибухівкою) та Зелений і, врешті-решт вливалися в річку Кривий Торець. Ліворуч від подвір'я проходила залізнична колія по якій зрідка проходили вантажні поїзди, що йшли на сусідні шахти за вуглем. Вулицю перетинав переїзд, що мав доволі- таки лиху славу: дуже часто під поїзд потрапляли люди, автомобілі зіштовхувались з поїздами. А все було через те, що колія пролягала між хатами і поїзд можна було розгледіти тільки в останній момент. Кілька разів там ставили шлакбауми й будку стрілочника, але адміністрація залізниці вперто не хотіла виділяти туди штатну одиницю і переїзд знову відкривали. Кілька разів чиновники залізниці виїжджали на те місце й люто лаялись між собою.

- Тут закритий переїзд має бути! - твердив один.

- Ні, тут відкритий! - відповідав другий.

- Та ти знаєш скільки людей загинуло через твій відкритий переїзд?!

Врешті-решт переїзд смерті було ліквідовано: колію перенесли на чотириста метрів ліворуч, знісши кілька старих будинків, а їх господарям надавши квартири.

Навпроти дідусевого подвір'я був двір, де мешкав приятель дідуся інженер - шахтобудівельник, в нього була онука, чорнява маленька дівчинка Аня, що любила дражнити Вовку. Далі йшов дитячий садочок, де було видно дітлахів які гралися у дворі. За садочком були шахтарські гуртожитки.

Одного разу бабуся пішла гуляти з Вовкою до селища Десята шахта. Маленькому хлопчику дуже сподобались циганські містерії, що там проходили. Це була справжня країна див: фокусники показували різноманітні фокуси, канатоходці ходили по натягнутих між ліхтарними стовпами канатах, клоуни повторювали знаменитий на той час номер "Блю-блю-блю-канарі", заклинателі вогню дмухали полум'ям і запалювали смолоскипи, особливо гарним їх номер був у надвечір'ї. Дресирувальників ведмедів уже майже не було: звірі калічили і вбивали людей, тож міліція забрала їх і постріляла. Вціліло від розправи лише одне ведмежа і тепер його господар щоранку вів звіра на повідку прив'язаного до намордника, а увечері повертався додому в циганську слобідку. Йшов він тією Жовтневою вулицею, де жив Вова і хлопчик вилазив на паркан подивитись як йдуть циган з ведмедем. Ведмідь ходив на задніх лапах, танцював, витягував зубами потрібні карти у фокусах з картами.

Вовка часто просився гуляти на Десяту шахту і ходив туди разом з дідусем та бабусею. Надзвичайно гарним виявився вечір сьомого листопада, коли в селищі запускалися яскраві фейєрверки, крутилися шутихи. Малому хлопцеві це здавалось чарами, а фокусники - чарівниками. Дідусь не любив цього свята (як згодом виявилось в молодості він воював в Українській Повстанській Армії), однак відвів онука подивитись на святкову ілюмінацію. І Вовка став тікати самотужки до селища щоб подивитись на циганські містерії. Дорослі стали закривати ворота на важкий металевий гак та хлопець перелазив через паркан так само вправно, мов сусідський пес Бобик.


- Я розкажу куди ти тікаєш, - кричала з сусіднього двору Аня.

- Розказуй! Мені все одно, - показуючи їй язика, відповідав Вовка.

Особливо йому подобався номер з ведмедем. Один раз ведмідь взяв у нього їжу, але більше до себе не підпускав: він дуже грізно рикав.
Якось ведмідь, коли не було поблизу господаря, відірвався з прив'язі й утік. Вовка подумав, що він повернувся в свій ліс і стояв роздивляючись як метушаться по селищу люди у пошуках звіра. Раптом він побачив, що Мишко біг по вулиці, повертаючись до свого господаря. Вовка стояв і дивився як ведмідь нісся просто на нього. Довкола зчинилась паніка, люди розбігалися на всі боки, хтось надривно кричав: "Хлопчику тікай!" поруч пролунав тонкий крик, що раптово обірвався (виявляється Аня теж там була, від жаху вона знепритомніла і півгодини пролежала без свідомості). Раптово пролунав постріл і ведмідь упав. Виявилося поруч був міліціонер з пістолетом, він і вбив звіра. Так загинув останній ручний ведмідь в місті Вуглеград.

Хлопчику було дуже шкода ведмедя, але й він тепер уже перелякалася і став погано спати вночі: раптово прокидався і плакав, говорив, що йому сниться як звір задирає його. Бабуся тоді садилася біля ліжка й заспокоювала його.

Циган дуже сумував за своїм загиблим другом. Згодом він узяв собаку і став навчати його різним фокусам. Однак і собака пробув у нього недовго: потрапив під поїзд. Невдовзі потому прийшло до вовкиної родини горе: раптово захворіла його бабуся, прожила вона недовго. Приїхали вовкині батьки й забрали хлопчика назад у Черкаси.

Минуло півтора року і Вова знов приїхав до містечка. Тепер він дуже часто хворів і мама його облишила наукову роботу, вирішивши стати швачкою. Оселилися вони в іншої бабусі - маминої мами і вовина мати пішла на курси копійки та шиття. Якось узимку Вовка з бабусею пішли гуляти до селища Десята шахта. Багато що змінилося за ці півтора року: зникли циганські містерії, бо більшість частину акторів влада посадила за тунеядство, а решта розбіглися. Міській владі чомусь дуже хотілося знищити це селище, попри те, що це був потенційний туристичний центр міжнародного значення. Єдине що зупиняло власті від знесення це віддаленість Десятої шахти від центру міста; ніхто не хотів туди їхати.

Тепер Вова з бабусею роздивлялися розписи на стінах старих котеджів. Дізнався хлопчик тут і про те що у селищі, окрім людей, є й інші "мешканці", а саме таргани і пацюки. Останні серед білого дня хмарами носилися по селищу і майже ніяк не реагували на людей. Санепідемслужби ледь не щомісяця приїжджали сюди, але нічого не можна було вдіяти: щури поробили такі заплутані лабіринти, що жодна дератизація не мала успіху, бо тваринки навчилися якось дізнаватися про їх приїзд і ховалися по своїх нірках. Хлопчик кілька разів лякав пацюків криком "Дератизація!" і сміявся коли пацюки тікали у свої нірки, але невдовзі вони перестали зважати на у крики, зрозумівши що їм нічого не загрожує. Жила у селищі одна циганка, що займалась ворожінням, вона скан Вовці:"Не лякай тварин!" Подейкували що ця жінка якось сказала що коли знесуть селище, то і Радянський Союз проживе недовго. Так було чи не так тепер вже важко встановити.

Поза селищем на залізничну станцію Горпинівка йшла колія, що була продовженням тієї самої залізниці, котра перетинала вулицю Жовтневу. Біля цих рейок було видно фундамент садиби підприємців братів Синявських, що заріс деревами та кущами. Поруч стояли два останні котеджі, а вірніше стояв тепер один будиночок, другий вже був зруйнований. У зруйнованому будиночку колись жив алкоголік, якого всі прозвали "Зюзею" за його звичку пити не просихаючи. Зюзя пив усе що горить: не зупинявся він і перед денатуратом. Тож прожив він недовго, бо мав запущену стадію цирозу печінки. Коли він помер, мешканці селища знесли його будинок, вважаючи, що той хто в ньому оселиться теж буде так чорно пити. А в сусідньому будиночку жив наркоман. Треба сказати, що уже тоді через важку виснажливу працю на шахті при мізерній зарплатні старше покоління чоловіків на Донбасі кіряло майже так само як Зюзя, а молодь курила коноплю або як говорилося на шахтарському жаргоні "рубала план". Та цей чоловік вже не обмежувався самою коноплею, а купував десь "ширку" - розчин зварений на опійному маку і проширяв уже все що мав, крім старої шахтарської каски. Звали цього чоловіка Микола Квасоля, а оскільки, знаходячись "під кайфом" він мав звичку гірко плакати, то прозвали його Квасулею. Ще хлопчаки в селищі називали його "наркутент", що означало наркоман-імпотент, оскільки внаслідок його згубної звички з жінками в нього вже нічого не виходило.

Спочатку Микола був звичайним хлопцем, що працював на шахті Центральній, був передовиком виробництва. Мав він також і дружину та сина і міг би жити так само як і усі, але зламали його життя два нещастя. Спершу захворів і раптово помер його син (як виявили лікарі в нього був менінгіт). Через півроку потому у забої стався в Квасолі розлад шлунка і він відійшов до виходка, а на його місце став змінник - зелений новачок що уповні ще не був знайомий з тонкощами шахтарської справи. Він не помітив як осипається вугілля через метановий пухир що зібрався між пластами і спричинив обвал, внаслідок якого загинув.

Цей трагічний випадок остаточно зломив Квасолю: він почав пити горілку і спершу "квасив" разом із Зюзею, а оскільки горілка не могла залити його горе, то він швидко перейшов на "ширку". Жінка пішла від нього, бо не змогла жити з наркоманом. Щоб отримати дозу він став виносити з хати все, що на очі потрапить і дуже швидко в нього залишились самі тільки стіни. Були щоправда ще ліжко, газова плитка й шахтарська каска. Як тільки вимикалось світло то по порожній хаті мов коники на іподромі, носилися табуни мишей і щурів, а на стінах зі щілин вилазили руді жирні таргани. На шахті Микола, ясна річ, вже не працював. Тож вовина бабуся носила йому їжу щоб молодий чоловік не пропав з голоду. Помагали йому також і інші, бо знали, що людина він непогана, а тільки зламана нещастями.

На котеджі, де жив наркоман багато візерунків були замальовані білою фарбою. На запитання Вони що там було Квасоля відповів:

- Тут була свастика. Німці цікавилися нашим селищем, хотіли нас виселити, а натомість поселити своїх. Коли прийшли наші, то люди свастику замалювали. Сам я того звісно не бачив, бо мене тоді ще не було. Це батьки розповідали.

Квасоля полюбив Вовку, бо той нагадував йому померлого сина. Інші хлопчаки дражнили його, кричали "Шубін!" (під дією наркотика цей демон Миколі часто ввижався). Коли Квасоля проходив повз двір, де жив Вовка (жила його бабуся на Федорисі), то хлопчик кричав: "Наркутент (так він називав Миколу) пам'ятай, що ти людина! Не будь наркутентом, будь людиною!" Та хлопчик ще не знав, що в Радянському Союзі наркоманія вважалася хворобою невиліковною.

Всю зиму Вовка прожив у Вуглеграді, а навесні вони разом із мамою повернулись до Черкас.

Втретє вони приїхали наприкінці травня через рік. Довкола буяла зелень і на Десятій шахті посеред будиночків розквітли кущики бульдонежу, на клумбах біліли конвалії. Але де ж поділися розписи? Будинки були дбайливо пофарбовані у білий колір, що скрив усі візерунки. Виявляється, що у селищі побував високопоставлений дядько на чорній волзі. Він довго роздивлявся розписи, а тоді почав брудно лаятись:

- Сякі - такі, ледацюги (далі йшов перелік нецензурних слів)!!! Нічого не робите, в карти граєте. Байдикт б'єте. Ну я вам покажу!!!

То ж люди, що мешкали у селищі від гріха подалі вирішили заретушувати орнаменти, втім, як запевняли мешканці, ця фарба зійде сама за три роки аби тільки пройшла гроза. Залишилась тільки птаха-сірін, яку шахтарі вважали своїм оберегом.

Миколу Квасолю піймала міліція і відправила на примусове лікування до наркодиспансера. Невдовзі хтось пустив чутку, що чоловік помер. І люди, не перевіряючи на достовірність чутки, розкидали його будиночок. Тим часом Квасоля втік з диспансера і, повертаючись додому, побачив фундамент свого будинку. Він став гірко плакати, а Вовка, який в цей час був там також заплакав.

Невдовзі ця історія дійшла до міського керівництва, там сказали, що ознайомлені з його багатою трудовою біографією, але надавати житло наркоману немає ніякого сенсу: він усе одно його проширяє і помре під парканом. Але допомога прийшла неочікувано: із області приїхав молодий лікар - психотерапевт, який провів кілька сеансів і вилікував молодого чоловіка. Після одного з сеансів лікар оглядав селище Десята шахта і сказав, що його слід зберегти як культурне надбання. Він буде клопотатись перед міськвиконкомом та міськком партії про його збереження. Однак там в один голос твердили, що селище старе, будинки продуваються усіма вітрами, в них погодяться пацюки і таргани, то ж раціональніше переселити мешканців у нові багатоповерхівки, а котеджі знести і на їх місці збудувати новий мікрорайон. Роздивляючись зображення птаха-сіріна, лікар говорив Вовці, що дуже шкода, що люди не розуміють яку славу великого туристичного центру матиме місто в ян є таке дивовижне селище.

- Може там ще передумають. Адже надходять великі зміни, нові часи. На те й Перебудова. Я скажу про це селище моїм друзям з обласного телебачення - може вони знімуть передачу - говорив лікар.

Коли Микола вилікувався, то знову пішов працювати на свою шахту Центральну. Видали йому ордер на маленьку стареньку хатку, можна б було йому і сім'ю завести, однак від імпотенції його вилікувати так і не змогли. Однак молодий чоловік ходив по вулиці з гордо піднятою головою і говорив:

- Я був наркоманом, пропащою людиною, але мені допомогли лікар і цей хлопчик, що вірив у мене. Я знов шахтар і працюю на благо нашої найкращої радянської Вітчизни.

Коли Вовка з мамою від'їзджали додому, то вони проходили повз нову хату Квасолі і він махав їм рукою на прощання. І так би хотілося завершити розповідь на цій оптимістичній ноті, але в житті хепі-ендів майже не буває.

Наступного року, коли Вовка з мамою знов приїхали до бабусі, котеджного селища у Вуглеграді вже не існувало. Надворі стояв спекотний серпень і трава у степу вигоріла. На місці будиночків стояли оголені фундаменти, а між ними ще росли кущі бузку та бульдонежу. Гірко плакав хлопчик, і гірко плакали інші хлопчики та дівчатка селища Федориха, бо всі вони любили там гуляти. Селище Десята шахта звісна річ збереглося, але це було тепер звичайне селище, звичайні хати, звичайні подвір'я з городами.

На цьому партійне керівництво не зупинилося: воно поставило за мету витравити з людей пам'ять про мальовниче містечко і під страхом звільнення з роботи людям заборонили розповідати про нього. Донбас є Донбас, якщо людину звільнять з шахти податися їй нікуди. Тому люди зробили вигляд, що таких будиночків у їхньому місті не було ніколи. Лише старожили, дідусі пенсіонери під добру чарку можуть розказати про дивовижне й мікрорайон у якому відбувались дива.

Потому Вова приїздив до містечка сім разів. Вперше - це був вікопомний серпень 1991-го року, коли вся країна, затамувавши подих стежила за подіями у Москві, де відбувалось щось незрозуміле й дивовижне чого в СРСР ніяк не може бути: низка заколотників ув'язнила президента на дачі у Криму, а до столиці ввела танки. Та мільйони людей не погодились із переворотом і стали виходити на акції протесту. Врешті президента країни було визволено, а заколотники опинилися на нарах. Тоді ще ніхто не знав, що великої країни більше немає. Якщо циганка дійсно передбачила, що коли знесуть котеджі не стане і Радянського Союзу, то тепер її передбачення збулося. Більшість жителів містечка на референдумі 1-го грудня 1991 року голосувала за незалежність України, але водночас, шахтарі сприйняли розпад СРСР як втрату близької людини. Це була їх молодість, їх віра у ліпше життя, попри те що дуже багато людей були свідками розкуркулювання, голодоморів, репресій і таврування зрадниками тих, хто був вивезений німцями на каторжні роботи до Рейху.

Настав час коли ціни стрибали в десятки й сотні разів. І багато молодих людей не витримали зубожіння. Шахти стали зупинятись, а шахтарі - знаходити розраду в наркотиках. Першими наркоманами виявилися мешканці котеджного містечка: вони сумували за птахою-сірін, що була їхнім оберегом і птаха ця знов стала з'являтися їм тепер уже в наркотичних галюцинаціях.

Квасоля також знов став наркоманом. Одного разу він закурив коноплю в забої за що був одразу ж звільнений (адже в шахті й звичайна цигарка може спричинити масову загибель, а тут ще й "план" який робить людину неадекватною). Залишившись без діла, чоловік цілими днями тинявся по вулицях і матюкався на чім світ стоїть. Влітку 1993- готроку він перетворився в лунатика. Ходив по вулиці нікого й нічого не помічаючи, падав і піднімався знову. На що він жив ніхто не знав, мабуть перебирався крадіжками, як усі наркомани. Тепер на вулицях після заходу сонця стало небезпечно, на подвір'ях крали курей, інструменти, цвяхи, одним словом, тирили все що погано лежить. З'явилися свої наркобарони які не боялись нікого й нічого, міліції вони відстібували таксу за "кришування", а до того ж чимала частина молодих міліціонерів самі наркоманили. Поволі містечко разом з усією Донеччиною сповзали в деградацію: в міському парку розламали на брухт атракціони, зупинився електронний міський годинник, що справно працював біля центральнозбагачувальної фабрики, електроенергію стали подавати по дві години на добу і щовечора місто поринало в чорну непроглядну темінь у якій чинились хаос і вакханалія. Вбивства й грабунки стали буденним явищем. Особливо моторошними були довгі зимові ночі, при цьому багато людей не мали палива: явище для Донбасу нечуване.

Ну а що ж Квасоля? Навесні 1995-го року він дошкандибав до якогось паркану, впав під ним і більше не піднявся. Його смерть не стала дивиною, адже мертвих наркоманів відтепер знаходили дуже часто. В хаті його все ще збиралися друзі - наркомани, які одного разу варячи ширку, влаштували там пожежу. Пожежники загасили полум'я, а хата довго зяяла чорною пусткою розбитих вікон над якими стирчали обгорілі крокви. Сумна історія.

Востаннє Вовка приїхав до Вуглеграда влітку 1996-го року, через два роки рідня його тітки вивезла бабусю в Черкаси, продавши добру хату на Федорисі. А дідусь по лінії батька, залишившись без бабусі, виїхав з містечка раніше. Тепер дідусеве подвір'я стоїть посеред великого пустирища. Дитячий садочок знесли, бо нові господарі Донбасу не брати Синявські, їм тепер соціальні фонди лише зайвий клопіт. Помер і старий інженер - шахтобудівельник і не стало його хати також. Де ти тепер дівчинко Аню? Як склалося твоє життя? Багато людей виїхали з Донбасу, подалі від безнадійного існування. Десятки будинків у приватному секторі, десятки квартир у багатоповерхівках дивляться спорожніло і в декотрих з них ще видно сліди колишнього життя. Струмок який протікав біля дідового обістя висох, по залізниці поїзди стали ходити рідше, то ж відтепер люди можуть не боятись потрапити під колеса.

Сумно дивився сфінкс з терикону Десятої шахти на те що відбувалося у Вуглеграді, а одного разу після сильної горобиної ночі люди побачили, що сфінкса більше немає. Злива розмила його обличчя і воно впало.

Тепер Вовка вже Володимир Сергійович, він працює в школі вчителем історії і після роботи уважно дивиться новини: адже на Донбасі йде війна. З деяких відомостей отриманих від тих родичів, які там іще живуть він знає, що на місці де було селище відбувся бій і звідти наші українські війська увійшли до містечка. Тепер Вуглеград знаходиться біля лінії фронту і російсько - сепаратистські війська регулярно обстрілюють його з градів... Знає також він, що багато з його друзів стали наркоманами, дівчата поїхали до Москви і там зникли, ставши стриптизерками чи взагалі повіями. А ті хто не наркоманить подались у сепаратисти...

Наостанок варто сказати: люди бережіть ваше культурне надбання це не лише окраса ваших міст, але й ваші годувальники, щоб не сталось як у місті Вуглеград.


Дніпропетровськ.
Листопад 2015.

Після невдалого штурму Дніпропетровської облдержадміністрації, в якому довелось брати участь, я близько тижня очікував арешту. В тому що за мною прийдуть було більше впевненості ніж сумнівів: з верхніх поверхів адміністрації та облради нас знімали, а до того ж двір був обладнаний системою спостереження та камерами запису і підставою для затримання могла бути непокора працівникам правоохоронних органів та замах на їх життя (як повідомляло обласне телебачення, саме це інкримінувалось затриманим учасникам), що загрожували досить тривалим терміном ув'язнення. Однак в події втрутилися сили природи: наступного дня весь Дніпропетровськ завалило снігом, то ж міському та обласному керівництву на певний час стало не до нас. Того вечора від тітушок та спецпризначенців постраждали кілька десятків людей із яких більшість були затримані. Центром міста ходили зондеркоманди тітушок та силовиків і затримували всіх хто вважався їм підозрілим. Так було затримано й кинуто до СІЗО хвору на ДЦП людину якої під час тих подій і близько не було. Канал "1+1" повідомив, що під час сутичок біля адміністрації в центрі міста було побито члена Дніпропетровської міської організації ВО "Свобода" Ярослава С., внаслідок чого він отримав відкриту черепно-мозкову травму і лежав у реанімації лікарні імені Мечникова. Проте нашим "правоохоронним" органам це не завадило проводити допити ледь живого хлопця на предмет його нібито терористичної діяльності. В будинку його батьків було зроблено обшук, "знайдено" заздалегідь підкинуті "вибухові предмети", конфісковано більшу частину бібліотеки його батька (знічев'я раптом виявилось що "екстремістськими і фашистськими книжками" являються... твори Фрідріха Ніцше та "Ілюстрована історія України" Михайла Грушевського).

Через дві доби невідомі розтрощили офіс обласної організації ВО "Свобода" (одночасно там була громадська приймальня народного депутата України Миколи Міщенка), а наступного дня арештували керівництво міської організації на чолі з Кирилом Дороленкои, арештованих кинули до СІЗО СБУ на вулиці Червоній, при цьому не допускали до них адвокатів (звичайна практика для України епохи Віктора Януковича). Їм інкримінували... спробу здійнити теракт на Запорізькій атомній електростанції. Одним словом маразм крєпчав... Поки все не втрясеться знайомі мені порадили не з'являтись у центрі міста.

Наприкінці січня влада й опозиція підписали мирову угоду згідно якої влада звільняла всіх затриманих в заарештованих під час масових сутичок, натомість опозиція має звільнити всі захоплені адміністративні будівлі. Однак і перша, і друга сторони зволікали з виконанням обіцянок.

Десь на початку лютого заарештованих перевели на домашній арешт. З того часу я знов став ходити на Майдан, де як і раніше було багато людей, тільки ми повсякчас перебували під недремним оком тітушні. Біля адміністрації та облради стояли армійські палатки в яких сиділи представники комуністів та інших проросійських ліворадикальних організацій, що виступали за відновлення Радянського Союзу (у перші дні після штурму туди зігнали бюджетників та заводчан щоб створити масовість на "Антимайдані", але довго їх там не тримали, бо установам та підприємствам потрібно було працювати). Під час цієї заварухи я взяв лікарняний і не їздив на свою роботу до музею історії міста Дніпродзержинська.

В Дніпропетровську, як і по всій Україні, все було у режимі ні миру, ні війни. Так тривало аж до ранку 18 лютого 2014 року, коли в Києві почалось протистояння. Про те що було в столиці нехай пишуть очевидці тих подій, а я говоритиму про те що я сам бачив.

Я був злістним порушником лікарняного режиму: коли всі лікарі йшли додому, тихенько збирав свої речі і йшов на ночівлю вдома. Про мої фокуси знали, головне аби не попався. І от увечері 17 лютого до мене прийшла медсестра Яна і сказала:

- Сьогодні краще лишайтесь ночувати тут.
- Що можливі арешти? - спитав я.

- Так.

- Та в вас тут ціла потаємна організація, - сказав мій сусід літній будівельник із Києва. - І за що ж тебе будуть арештовувати?

- Та є вже за що, - відповів я і не став конкретизувати.

Я залишився і наступного дня ми слухали по радіо результати походу опозиції в Маріїнський парк і почули про те що почалась сутичка з першими жертвами.

Уночі та вранці я телефонував керівнику обласної організації ВО "Свободи" Олександру Замковому з Дніпродзержинська який на той час був у Києві; було чутно постріли та вибухи світлошумових гранат, але Майдан стояв. День 19-го числа видався вже по весняному теплим і сонячним, однак в більшості людей були напружені й похмурі обличчя: десь там у столиці йшла громадянська війна, що загрожувала затопити усю країну. По радіо передавали оголошення керівника СБУ Олександра Якименко про початок антитерористичної операції в центрі Києва (сам виступ яскраво показав у чиїх руках перебувають наші спецслужби: промовець говорив такою скаліченою українською мовою, що перевершив самого прем'єр-міністра Азарова). 20 лютого в Києві масово убивали людей, а по всій країні почалась паніка: обивателі кинулись знімати гроші в банкоматах і скуповувати продукти в супермаркетах; з'явились небачені з початку 90-х років черги. В цей час біля Дніпропетровської облдержадміністрації збоку проспекту Кірова у два ряди вишикувались спецпризначенці зі щитами та шоломами на головах (між їх керівником та п'яним перехожим почалась сутичка; останній звинувачував їх у бійні на Майдані), а з боку скверу з шлангів налили вже ціле озеро води.

Як згодом розповів мені один зі знайомих, з Києва по областях пішла вказівка ізолювати (тобто арештувати без суду і слідства) якомога більше учасників місцевих майданів і по Дніпропетровську були складені проскрипційні списки до 2000 осіб на журналістів, актив опозиційних партій, громадських діячів та рядових майданівців (десь у другій половині списку був і автор цих рядків), які хтось злив у інтернет і вони провисіли там півтори доби. Востаннє такі списки складались під час сумнозвісного ГКЧП... Однак влада вирішила зосередити силовиків на охороні адміністративних будівель, побоюючись їх захоплення, тож ніхто не був заарештований. Також в якості тітушок було мобілізовано багатьох колишніх засуджених за хуліганство.

Увечері того ж дня було укладено угоду про припинення вогню та повернення до конституційної реформи 8 грудня 2004 р. Протягом двох наступних днів по країні прокотилась чергова хвиля ленінопаду: 21 лютого у Дніпропетровську було повалено і розбито пам'ятник в центрі міста, а наступного дня демонтовано і вивезено до історичного музею пам'ятник в Дніпродзержинську, але як їх знімали я сам не бачив (дізнався про їх стихійний демонтаж під вечір). Після кривавих подій у Києві, в Україні було оголошено траур. На вулицях запанувала тиша: вимкнули крикливі реклами магазинів та записи на великих екранах. Здавалось що завжди гамірниц Дніпропетровськ вимер зовсім; хтось із місцевих торговців, які продавали свій товар біля центрального ринку був навіть радий тому що затихла надокучлива щоденна говорильня...

Того ж дня, 22 лютого кудись безслідно зник Президент України Віктор Янукович. Ця оказія ще більше розгубила й засмутила його прихильників, котрі ще очікували від нього якихось рішучих заходів з "наведення порядку". Декілька людей з провладного табору біля пам'ятника Валерію Чкалову обговорювали останні події і виходило так, що вранці на своєму літаку Янукович вилетів до Об'єднаних Арабських Еміратів. Вдень у Харкові представники влади зібралися на з'їзд (так само як в Сіверськодонецьку десять років тому) на якому головували перші "антимайданівці" голова Харківської облдержадміністрації Михайло Добкін та міський голова Харкова Геннадій Кернес. На з'їзді (саме собою зрозуміло) події у Києві були названі державним переворотом і далі пролунав заклик до місцевих адміністрацій "брати відповідальність за порядок на сході та півдні України". Тобто знову як і в Сіверськодонецьку знову пролунав заклик до розчленування України.

Увечері я йшов пішки вечірнім Дніпропетровськом: на постаменті пам'ятника Леніну горіли свічки та були розкладені фотопортрети загиблих. Звісна річ не всім подобалося, що завалили пам'ятник, але так чи інакше почалося зрушення в бік демонтажу радянської топоніміки: на постаменті висіла табличка з написом "Площа Героїв Майдану". Це місце було взято під охорону "Правим сектором" і там стояла їхня палатка.

Потому я пішов до будинку Дніпропетровської міської ради. Там зібралося чимало людей на п'ятачку біля фонтану. Від них я дізнався останні новини: президент Віктор Янукович, прем'єр - міністр Микола Азаров, генеральний прокурор Віктор Пшонка та міністр внутрішніх справ Олександр Захарченко втекли з країни, Верховна Рада проголосувала за повернення до парламентської - президентської республіки і перебрала власне керівництво. Революція Гідності в Україні здобула перемогу: спікер Верховної Ради України склав свої повноваження; парламент очолив протестантський пастор Олександр Турчинов, він же згідно положень відновленого конституційного порядку став виконувачем обов'язків Президента України. Виконувачем обов'язків міністра внутрішніх справ став Арсен Аваков, а в.о. прем'єр - міністра Олександр Вілкул. Таким чином до влади прийшла партія ВО "Батьківщина", але уряд ще був у регіоналів. Також було звільнено з в'язниці лідера "Батьківщини" Юлію Тимошенко. Натовп що зібрався під стінами вимагав саморозпуску фракції Партії Регіонів, перейменування центральної площі міста та засудження харківського з'їзду. Було розбито молотком портрет Віктора Януковича, що висів у міській раді.

Один з моїх знайомих сказав, що слід перекрити ворота котрі виходять на вулицю Леніна, бо регіонали можуть утекти по ним. Ми пішли і перекрили ворота круглими пересувними клумбами. Раптом двері відчинилися і з них вискочили молодики в медичних масках. Ми вже готувались до бійки, коли виявилось, що це ультрас які з двору стежили аби не повтікали депутати міськради.
Майже дві години ми сиділи біля зачинених воріт і над нами світило зоряне небо. Потім з парадного входу прийшов чоловік і сказав, що рішення проголосоване, а відтак машини депутатів можна відпускати. Ми відвернули клумби і поставили їх назад, а далі дивилися як на великих імпортних (і водночас дуже дорогих) машинах від'їжджають депутати міськради та начальники управлінь житлово-комунального господарства, освіти і науки, культури, медицини (всі ці галузі перебувають в дуже жалюгідному стані). Потому я пішов додому.

Весь наступний тиждень я ходив на п'ятачок між Дніпропетровською облдержадміністрацією та облрадою. В цей час в області утворився вакуум влади: звільнились голова облдержадміністрації та всі його заступники. Люди говорили про те що слід не допустити реваншу старої влади і не дати мерзотникам пролізти у нову. Обговорювали механізми як це зробити. В цей час було сформовано перехідни уряд на чолі з керівником фракції "Батьківщини" Арсенієм Яценюком, що у своїй промові оголосив про переддефолтний стан України. Також на цьому тижні в Сімферополі відбулось протистояння: два мітинги російських і кримсько-татарських організацій зіткнулись під стінами парламенту, в давці загинуло двоє людей. Наступного дня (а це було 27 лютого) загоном невідомих озброєних людей у формі без розпізнавальних знаків було захоплено будинок будинок Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Підло і віроломно, без оголошення війни, путінська Росія вторглася на територію України. В цей час в Україні спостерігався повний параліч органів влади і дати відсіч окупантам на півострові (де протягом останніх п'ятнадцяти років правила російська п'ята колона) було практично неможливо. За короткий час військово - морські сили України і всі бази Збройних Сил було блоковано і згодом захоплено. Згідно тактики розробленої ще Адольфом Гітлерои російські бандити при штурмах пропускали вперед жінок із дітьми, аби українські військові не могли дати відсіч. Водночас само собою зрозуміло що й у материковій Україні проросійські організації готувались до провокацій.
Наприкінці тижня стало відомо, що готується операція по захопленню будівель облдержадміністрацій та інших органів влади з метою проголошення на території південних і східних областей України сепаратної проросійської квазідержави (пізніше стала й відома її назва "Новоросія") з перспективою подальшої окупації цієї території російськими військами. Далі в перспективі з так званої "Новоросії" готувалось вторгнення на Центральну Україну з метою встановлення там протекторату або генерал-губернаторства "Малоросія" та ізоляції західноукраїнських областей (інваріанти цього плану можна побачити в книзі московського геополітика Алєксандра Дугіна та деяких західних політологів). Кодовою назвою першого етапу цього плану була "Русская вєсна".

Першого березня ми йшли на молебен в пам'ять про загиблих у Києві (їх уже було більше ста, бо в лікарнях продовжували вмирати люди). Біля постамента зібрались священники трьох українських церков: автокефальної, Київського патріархату, греко-католицької. Ми були на молебні, після нього священники пішли до Свято-Троїцького собору (належить церкві Московського патріархату), але туди їх не впустили. Тим часом я давав інтерв'ю кореспонденту радіо "Свобода" про своє бачення ситуації в країні та перспективи виходу з неї. Раптом з проспекту Карла Маркса прийшли двоє людей і повідомили що з боку театру опери та балету суне орда тітушок та гастролюючих російських нациків. Було оголошено жінкам та дітям терміново покинути площу, а чоловікам іти в бік облдержадміністрації. І ми пішли проспектом Карла Маркса на зустріч цим придуркам. Дійсно по проспекту проти нас йшов натовп злиденно одягнених людей з георгіївськими стрічками, серед них було багато п'яних. Ми пройшли повз них і обійшли по вулиці Сєрова парк Лазаря Глоби. Далі ми вийшли в сквер і побачили, що на наше щастя, на будівлі облдержадміністрації висить український прапор. На майданчику вже зібрались люди. Там нас чекала дуже неприємна новина: почалась російсько-українська війна. Володимир Путін віддав наказ про введення військ на територію України і Федеральні Збори Російської Федерації підтримали його.

Тим часом надійшли відомості про те що було на площі Героїв Майдану: натовп місцевих та російських люмпен-пролетарів побив лампади на постаменті, спалив палатку "Правого сектора", поламав табличку з новою назвою площі. Однак, коли на площу прийшов авангард "Правого сектора", бічі швидко повтікали, залишивши по собі всю свою гидоту. Цього ж таки дня Південною і Лівобережною Україною прокотилася хвиля гнидних заколотів. Місцеві зрадники за підтримки непроханих гостей з Росії захопили Донецьку, Луганську, Харківську облдержадміністрації, побили захисників адміндержбудівель, скинули українські прапори і вивісили російські. Також були спроби (головним чином в них правила місцева алкашня і наркомани), але на щастя безуспішні, захопити Миколаївську, Херсонську, Полтавську і Чернігівську облдержадміністрації та заворушення в Одесі. Проте на Дніпропетровщині вони були змушені відмовитись від спроби штурму, оскільки виявилось що наші сили тут переважають. Однак близько двох діб зберігалася загроза захоплення адмінбудівель, самооборона зайняла облдержадміністрацію, а в облраду увійшли солдати внутрішніх військ. Я просидів півтори доби в облдержадміністрації як учасник "Свободи Самооборони". В першу ніч ходили чутки, що з Криму в Запорізьку область вторглася колона російських бетееріа і ми говорили про те, де було б зручніше зустріти ворога. Опівночі нам стало відомо, що єврейські фінансово-політичні кола вирішили стати на захист Дніпропетровської області: бізнесмен Ігор Коломойський згодився бути головою облдержадміністрації. Через три доби самооборонівці залишили адміністрацію. Близько місяця ми (щоправда особисто я був присутній тільки на двох чергуваннях, бо повернувся на роботу) охороняли порядок на вулицях міст області.

Спершу це було напередодні восьмого березня, коли в місто заїхали активісти, що намагались вивісити російський прапор біля міськради. Однак самооборона і "Правий Сектор" блокували їх у готелях "Дніпропетровськ" та "Рассвєт" ("Світанок"). Так що до міськради дійшло лише кілька десятків агресивно налаштованих жінок похилого віку. Потинявшись перед живим ланцюгом, вони повернулися назад.

Вдруге це було вже через день під час урочистостей з нагоди двохсотліття Тараса Шевченка. В центрі міста зібралися тисячі й тисячі людей (перша наймасовіша проукраїнська акція яку я бачив у Дніпрі, бо люди приїхали з усієї області). Так що там ми вже готувались захищати самих провокаторів від народного гніву. Однак їх організатори виявились розумнішими від Одеських дружин під час подій 2 травня, що сталися через два місяці. Вони пішли на площу Петровського перед вокзалом і встановили там "пам'ятник жертвам ОУН-УПА" який вже наступного дня був викорчуваний.

І все ж небезпека була. Це відбулося в кінці березня коли Олег Царьов завіз до міста проросійських бойовиків з Криму із автоматами Калашнікова. Однак на поміч націоналістам тут стала дніпропетровська мафія: молодчики були зупинені, їх витягли з машин і поклали на землю. Тому на Дніпропетровщині не було людських жертв. Нажаль у Донецькій та Луганській областях все склалося інакше: там тепер іде війна на яку я не зміг піти за станом здоров'я. Прийшла весна, зацвіли квіти, по вулицях ходить молодь, функціонує транспорт, працюють заклади дозвілля та культури. Можна з упевненістю сказати що у березні 2014 року ми виграли найкращу битву, битву якої не було.

Ми вистояли і ми переможемо!

Березень - квітень 2016.

Йшов уже другий місяць подій які згодом будуть названі Революцією Гідності. 22 січня загинули Сергій Нігоян та Михайло Жизнєвський. "Диктаторські закони" прийняті Верховною Зрадою України (саме на таку назву заслуговувала скорочена Партією Регіонів парламентська більшість) спричинили хвилю захоплень державних установ. В п'ятницю 24 січня низка фанатів-ультрас ФК "Дніпро" намагалася штурмувати Дніпропетровську обласну державну адміністрацію. Напад було відбито спецпризначенцями "Беркута", нападників затримано і згодом відпущено, виставивши їм суми штрафів з п'ятьма нулями.

Наступного дня один з координаторів Євромайдану, член проводу Української Народної Партії Анатолій Сокоринський почав різко критикувати нападників, і невдовзі викликав на себе зворотню реакцію: натовп почав скандувати йому; "Ганьба!" і "Провокатор!"

- Добре! Я провокатор... - відповів Сокоринський. - Двадцять років борюсь за українську справу, і маю на те.

Виступили інші люди які вступилися за Сокоринського, проте більшість вже була заведена сторонніми і налаштована йти до облдержадміністрації. Одні говорили, що адміністрація забарикадована кучугурами снігу які протягом останніх днів були звезені звідусіль, двір та підступи до нього залиті водою, що закрижаніла на морозі і штурм будівлі призведе до трагічних наслідків. Інші говорили, що необхідно діяти, бо, мовляв, у Києві люди вже перейшли до рішучих дій, то ж і в Дніпропетровську слід йти до облдержадміністрації і вимагати відставки губернатора Колеснікова та голови адміністрації Удода. Врешті, щоб не залишатись осторонь від подій, в які так чи інакше будуть втягнені євромайданівці, я теж згодився йти, знаючи наперед, що це дурна заведенція яка нічим хорошим не завершиться. Частина координаторів дніпропетровського Євромайдану збиралася виїхати на похорон Нігояна до села Березнуватівка, при цьому заявивши про заборону збиратись у неділю на віче, і, особливо, наближатись до "урядового кварталу" області. Після мітингу, що намітив розкол серед євромайданівців, я зайшов погрітись (надворі стояла досить холодна січнева погода) до торговельного центру "Пасаж", і через дві хвилини там погасло світло. Як згодом виявилося торгівельний центр було знеструмлено аби завадити показу фільму про Євромайдан, що був знятий П'ятим каналом (кілька людей при цьому застрягли в ліфтах більше ніж на дві з половиною години). Вийшовши з оповитого темрявою ТЦ, я звернув вулицею Короленка на Комсомольську і став спускатись нею до колишнього скверу імені Леніна. Звідти добре було видно двір облдержадміністрації облитий водою так, що дерева в ньому аж до верхівок взялись бурульками. З двору йшов дим: це грілись солдати внутрішніх військ, прохід між адміністрацією та облрадою з боку проспекту Кірова був весь захаращений кучугурами снігу, який все ще продовжували вивертати з камазів і оточений ланцюгом екіпірованих спецпризначенців. З протилежного боку де було розташовано одну з "елітних" новобудов вихід до парку імені Глоби перегороджували ще один ланцюг біля якого зібрався натовп молоді, яка скандувала "Міліція з народом!" та інші гасла, відомі ще з часів Помаранчевої революції.

Наступного дня, проходячи вулицею Шмідта, я зайшов до ТЦ "Приозерний" і піднявся на останній поверх і дивився на екрані трансляцію з Києва, де йшли сутички на вулиці Грушевського. Потім вийшов на вулицю Комсомольську до скверу. З боку вулиці Чернишевського до паркану, що огороджував двір адміністрації підходили люди. Їх було більше тисячі. З двору зі змінним шипінням летіли стовпи сіруватого диму: вочевидь там палили димові шашки.

- Тітушки в адміністрації, - сказав хтось у натовпі.

І дійсно під охороною міліції у двір заходила колона молодиків спортивної статури, обличчя їх були скриті медичними масками, а на рукавах були нав'язані жовті стрічки. Багато хто з них тримав в руках палиці. Було тітушок кількасот. З обох боків паркану пішла словесна перепалка, що швидко переросла в "перестрілку" сніжками та пляшками. Забахкали петарди. Озброєні палками та частинами вуличної загорожі хлопці почали бити паркан. Почався хаотичний штурм адміністрації. Удворі стояли внутрішні війська, вв-шники не дуже хотіли отримувати травми через адміністрацію. В обличчях молодих строковиків згадувався страх. В них летіли пляшки із запалювальною сумішшю, сніжки та фейєрверки. З початком штурму тітушки були заведені в будівлю адміністрації.

Через п'ятнадцять - двадцять хвилин хлопці в балаклавах розбили паркан і прорвались у двір. На деякий час все стихло. Від протестувальників до будівлі пішла делегація на переговори стосовно виведення тітушок з будівлі та надання їм коридору для виходу. Біля паркану виступав один з учасників мітингу П. Він повідомив, що біля готелю на вулиці Свердлова з'явились нові загони тітушок. Щоб роздивитись уважніше я зайшов до двору разом з дядьком Сергієм (мешканець Дніпродзержинська, "афганець"). У дворі вже зібралася сила - силенна народу, що згодились надати коридор для виходу "антимайданівців", але у випадку найменшої провокації були налаштовані їх бити (якби тітушок спробували вивести, то там би більше за все почалося "місиво").

Невдовзі знов полетіли каменюки та пляшки, але тепер міліція стояла в середині двору, то ж до неї майже нічого не долітало. Зате для протестувальників у дворі вони становили чималу небезпеку.

- Не кидайте...вашу мать, - кричали з двору.

Та на крики ніхто не звертав уваги. Просто в двох сантиметрах від мене гепнулася і розбилася об лід пляшка з-під пива.

А далі почалися "гойдалки". Вишикувані в ряд міліціонери стали написати на протестувальників. Ті, в свою чергу, також вишикувались в лави й почали розгойдувати міліціонерів. Ситуація була небезпечною для обох боків, бо під усіма була чималенька ковзанка. Я у перші лави не ліз, оскільки там була реальна небезпека що розчавлять або затопчуть.

- Тітушки, тітушки, - закричали збоку розбитого паркану. - Чоловік двісті, сунуть з бульвару.

Половина присутніх у дворі стала вибігати назовні (видно що і міліцією, і загонами тітушок керувала одна й та сама сила і досить - таки вміло, чого не скажеш про тих хто штурмував адміністрацію). Практично одразу міліція пішла в наступ. Передні лави кинулись навтьоки. Виникла небезпека бути зім'ятим утікачами, то ж я озирнувся у пошуках дядька Сергія і крикнув: "Тікаймо!"

Втікати по кризі було незручно й небезпечно, я бачив як позаду мене упав хлопець. Озирнувся щоб подати йому руку, але він був уже на ногах. Ми вибігли, очікуючи, що за нами поженуться, але міліція, вийшовши до переднього краю в наступ не пішла. Ми побігли до того місця де були тітушки, але вони вже встигли накивати п'ятами. Залишився лише один постраждалий якому вже надали допомогу.

Далі я озирався довкола. Біля паркану стояв чоловік і, показуючи якусь книжечку (очевидно посвідчення ",воїна - інтернаціоналіста"), кричав до вв-шників:

- Коли ви вб'єте мене і мого сина? Згадайте Лівію, там спецпризначенці не змогли врятувати захитаного режиму, не врятують вони й тут.

Неподалік люди примірювали щит вирваний у когось із спецпризначенців. Я теж його приміряв. Щит виявився доволі зручним для носіння.

Отже штурм було відбито, переговори теж завершились нічим: одного з переговорників Вадима Шебанова було заарештовано. Більше на переговори ніхто не йшов. Далі знов почався штурм, тільки вже кволий. Хлопці підпалили сухі стебла дикого винограду, що вчився довкола паркану. З пожежної машини що стояла у дворі стали поливати вогонь, а потім і людей, котрі фотографували на телефони все що відбувалося.

Порозмовлявши з одним із учасників протистояння, я зрозумів, що адміністрації ніхто явно не захопить і з заходом сонця міліція й тітушки перейдуть в контратаку. Сам він вже добре надихався сльозогінного газу...

Сідало сонце, тож я зрозумів що потемки від мене користі буде ще менше ніж зараз та й люди вже стали поволі розходитись. Я вирушив додому повз три групи тітушок, що скупчилися по вулиці Чернишевського. Мені поталанило: вони мене чомусь не зачепили.

Надворі був мороз мінус двадцять градусів, але слід було не зупинятись, не заходити до торговельного центру "Приозерний", бо там можуть затримати. Далі йшов проспектом Карла Маркса...

За кілька кварталів ніщо не нагадувало про протистояння на Кірова, йшли перехожі. Десь зі співами пройшли кришнаїти...

Так закінчились мої пригоди біля ОДА. Через півтора місяця, коли змінилася влада, я знову з'явився біля стін облдержадміністрації, але уже щоб захищати її. Та це була зовсім інша історія.

Цю історію Льоня чув від старих людей коли був малий.

Не так все було раніше як зараз: на місці сучасних житлових масивів Нові Кайдаки, Червоний Камінь, Покровський та Дніпровського металургійного заводу стояло місто-фортеця Новий Кодак. Як воно з'явилось і хто його заснував невідомо. Напевно це були реєстрові козаки наприкінці XVI століття. Як розповідав колишній січовик Микола Леонідович Корж, "місто Нові Кодаки стояло ще за ляхів, а там як брали запорожці, то воно вигоріло дощенту з невеличкою церковкою вкритою соломою та очеретом. Після цієї пожоги знов построїли церков і містечко та ще й кріпостю по запорозькому кшталту, на диво осадили. Обвели кругом глибокою канавою, валом і рогатками в дві лави на сажень од канави." Далі у 1650 р. в зв'язку з дозволом гетьмана Хмельницького кочувати в дніпровському Надпоріжжі татарам мешканці посаду Старого Кодака переселились сюди. Швидше за все саме тоді з'явилась назва містечка. Оточували Новий Кодак рів, високі вали (їх залишки де-не-де ще можна побачити) та три башти: одна з заходу, друга над Дніпром, а третя з півдня. Над валами з чотирьох боків стояли розкати з гарматами та сплетені з лози кошелі набиті землею щоб під час ворожого обстрілу містечка кулі застрягли в кошелях і не шкодили мешканцям, війську та вартовим і щоб на валу можна було безпечно стріляти по ворогам зі щілин.

Розташувалась фортеця на перетині двох старовинних шляхів з Києва на острів Хортицю через старе козацьке поселення Таромське та з Прогною (урочище на Кінбурнській косі біля Чорного моря, де чумаки добували сіль) на Полтаву із великим перевозом на Дніпро на лівому березі якого розташувалось село Кам'янка Старожитня. Через це поселення було багатим: в ньому діяли численні шинки й трактири в центрі була базарна площа де 15 серпня, а також у вересні та грудні проходили ярмарки на яких торгували вином, горілкою, сіллю та всіляким крамом. Також у Новому Кодаку знаходилась дерев'яна церква святого Миколая з церковним правлінням. Пізніше коли місто стало центром паланки з'явились і канцелярія, митна контора при перевозі, шпиталь, школа, казарми та майстерні.

Довкола міста в долині Дніпра росли праліси з цінними породами дерев - дуби, осики, граби, явори, поміж яких в ріку впадали джерела ті водотоки з солодкою, як говорили козаки, водою. З півдня довкола міста розкинувся широкий степ в якому де-інде були розкидані козацькі хутори з сім'ями запорожців.

З заходу розкинулися дніпровські плавні з озерами, протоками, струмками та річками. Одна з них Івлинка текла в лісі, де через сто років виникне поселення Діївка.

Вважалась Івлинка чаклунською річкою: в ній за повір'ями жили русалки. В ніч на Івана Купала до її берегів приходили відьми на шабаші. До неї ж приходили козаки-характерники, що збирали там цілющі трави.

Визвольна війна українського народу проти польсько-шляхетського гноблення створила козацьку державу українців - Гетьманщину. Це була козацько-старшинська республіка. В ній не було кріпацтва, а замість великих магнатських фільварків постали дрібні фермерські господарства козаків і селян. Зникли також лихварі й орендарі, що випивали кров простих людей. І склали тоді пісню

Ой немає луччє ніде
ніж у нас на Україні,
Що немає ляха,
Немає врага,
Немає унії.

Та нажаль рано помер Хмельницький і по його смерті, союзники в особі царства Московського та царя Олексія Михайловича почали грубо втручатися у внутрішні справи України. Гетьман Іван Виговський уклав угоду в Гадячі з Річчю Посполитою про входження України в якості Великого князівства Руського у федерацію з короною Польською та Великим князівством Литовським. У липні 1659 р. в бою під Конотопом козаки та кримські татари перемогли московське військо. Та московити були хитрішими і домоглися повстання лівобережних полків, де наказним гетьманом став брат першої дружини Хмельницького Яким Сомко.

В той час жив у Новому Кодаку помічник осавула Овсій Дорофієнко і у всьому місті не було видатнішого парубка ніж його син Максим. Він умів скакати верхи на коні, вправно володів шаблею, стріляв влучно з лука та пістоля, одним словом підростав молодий козак і оборонець землі української. Умів вправно читати псалтир і писати, а більше грамоти козакові на той час і не треба було.

- Слід віддати твого сина до Києва в колегію, бо він має хороші здібності у навчанні, - казав Овсію місцевий священик.

- Ні, це ви, духовенство, маєте навчати своїх дітей в академіях, а в нас, козаків, діти з 17 років йдуть на Січ у джури. Потім з них виховують вправних козаків, що йдуть у походи на Крим, на Чорне море захоплювати турецькі галери і визволяти з турецької неволі бранців. Потому їм можна вже й одружуватись, - відповідав священники Овсій.

А своєму синові старший Дорофієнко казав:

- Як виповниться тобі сімнадцять, поїдеш ти на Січ боронити землю українську та віру православну.

Потім промовчав і додав:

- Хоча те що коїться зараз на Гетьманщини мені не подобається. З'явилося десять гетьманів що ладні й матір свою продати аби тільки їм булава дісталася. Починається міжусобна війна і кожен запрошує чужинців аби вони допомогли йому в боротьбі за владу.

Між тим Максим разом з іншими хлопцями бавився у війну, скакав на коні до свого хрещеного батька Бобиря, що жив на хуторі у Бобиревій балці (згодом Аптекарській). Там на березі річки Половиці (яка згодом дала назву козацькій слободі) він збирав суниці, а потім їхав понад Дніпром через вкриту лісом гору десять верст до фортеці Старий Кодак, де починалися дніпрові пороги якими сплавляли свої човни лоцмани. Він також мріяв переплисти через пороги, але дорослі йому цього поки що не дозволяли. Потому він повертався додому. На невеличкій довбанці Максим перепливав через Дніпро до Старожитньої Кам'янки, ловив рибу біля островів, тож міг стати і вправним лоцманом.

Кожної осені хлопець полював на диких гусей та качок у плавнях, вправно цілячи в дичину з лука чи пістоля. Тому його торби були завжди повні. Вабила його й річка Івлинка, кортіло побачити русалок про яких розповідали старі люди або відьом які збираються на шабаші. Хотів він також зустріти характерників, що збирали там трави. Змалку Максим чув про те як вони у бою відвертали кулі від козаків, переходили річки сухими; по суходолу плавали на човні, лікували хвороби та рани.

Батько йому відповідав на теє:

- Не шукай русалок бо вони тебе залоскочуть і втоплять. Відьми теж небезпечні: можуть чоловіка перетворити на щось не подібне. А характерництво не від Бога.

Та Максим не відступався.

- Я русалкам петрового хреста кину і вони від мене відчепляться. Відьом свяченими кулями постріляю. А характерники хоч і не від Бога зате боронять землю нашу і віру християнську від ворогів, помагаючи козакам у бою.

- Так, але все одно хто з чортом знається той потому до чорта і йде. Характерників ховають без попа та ще й протикають серце осиковим кілком щоб вони по смерті не вставали з могили та не шкодили людям.

Коли Максим підріс то разом з іншими парубками став ходити у посад, де жили дівчата, на вечорниці (жінок, щоправда, на прикордонні, яким являлись Вольності Війська Запорозького Низового, було не так і багато). Там у посаді він разом зі своїми друзями гуляв з дівчатами Вівдею, Христею, Мотрею, Параскою та Іваною. З козацьких дівчат жодна не припала до серця Максиму: він знав, що це гречкосії одружуються в шістнадцять - сімнадцять років, а козаки спочатку ходять у походи на Крим чи на Польщу. Та і багато хто з січового товариства все життя лишався неодруженим. Сам батько казав йому:

- Ось походиш два - три роки з козаками, а тоді можна думати про одруження.

Настав 1663 рік, на Січі обрали кошовим Івана Брюховецького або як його прозвали Іванця, колишнього джуру Хмельницького. Це була доволі хитра й підступна людина, що вміла заворожувати людей гарними промовами, в яких обіцяла золоті гори. Багатьом старшинам (і серед них Овсію Дорофієнко) новий отаман не подобався та вони розуміли що нічого не вдієш: коли товариство обрало владу то її треба слухатись.

- Іванець Брюховецький- вискочка, свинопас що виліз нагору, - казав старий Дорофієнко в колі родичів. - Однак він влада і владу доводиться слухати. Сподіваюся що січове товариство рано чи пізно роздивиться хто його кошовий і переобере його. В порівнянні з ним Сомко, хоч і з роду крамаря та більше мені до душі.

Навесні того року до Нового Кодака прибув почет, приїхав з самої Москви боярин Семен Наришкін зі своєю дружиною та донькою. Їх зустрічав паланковий полковник, осавул та вся старшина.

- Я родовитый боярин и прислан от самого царя послом на Сечь - промовив він зустрічаючим.

- Добре, - відказав йому полковник. - Тільки в нас жінки на Січ не допускаються.

- Но я боярин и прислан от самого царя, - спробував заперечити йому Наришкін.

- Хоч і боярин родовитий та якщо на запорозькій землі, то мусиш шанувати наші звичаї, - відрізав паланковий полковник.

Зрештою боярин був змушений погодитись, бо тоді в Україні москвини ще не почувалися цілковитими панами. Родина боярина залишилась в Новому Кодаку в будинку паланкового полковника.

Прийшовши до свого приятеля; сина полковника Никифора, Максим побачив дочку боярина Аліну. Це була висока й струнка дівчина з русявим волоссям, заплетеним у кому, круглим світлим обличчям та зеленими очима. Хлопця розібрала цікавість: чому полковникові гостя весь час ховається у своїй кімнаті. Максимові захотілося побачити дочку боярина та зблизька поговорити з нею: адже він ще ніколи не зустрічав близьких до царя людей. Тому він став приходити до подвір'я паланкового полковника. Однак родина Наришкіна сторонилася місцевих, навіть до рідних господаря зайвий раз старалася не виходити, відправляючи до них своїх слуг.

"Чому вони уникають нас, адже ми однієї віри?" - думав Максим. Поволі він став забувати про дочку боярина. Аж ось одного разу, проходячи повз будинок полковника, побачив її у садку.

Хлопець підійшов до тину що відгороджували подвір'я. Дівчина побачивши його, тихо скрикнула і хотіла забігти в будинок.

- Не бійся мене, я ж не татарин, - промовив Максим.

- Зачем ты здесь? Ещё увидит моя мать что я стою рядом с тобой, - відказала Аліна.

- Ну і що з того?

- Нельзя девушке стоять рядом с парнем. Неужели ты этого не знаешь?

- Це у вас у Московії так? У нас в Україні парубки з дівчатами сходяться на вечорниці і ніхто їм нічого не каже.

- Как? А матери девушек знают об этом?

- Звичайно, вони теж ходили на вечорниці коли були молоді.

- У вас какие-то дикие обычаи. В России женщины не выходят к мужчинам если те собираются в доме.

- Як же Ви одружуєтесь?

- Через сваху. Старую женщину которая приводит жениха к семье невесты.

Потому хтось вийшов у двір і Аліна швидко відійшла.

Ледь не щовечора Максим йшов до подвір'я паланкового полковника і коли бачив там Аліну підходив ближче до тину і якщо поруч не було нікого вони розмовляли.

Виявилось що її батько родич дружини царя і є одним з наближених бояр. Цар довіряє йому як собі і направив батька до кошового з якоюсь метою.

- Чому ваш цар відмовився присягати козакам оберігати наші права і вольності на раді у Переяславі? - якось запитав Максим.

- Потому что царь это самодержец и своим подданным не присягает, - відповіла Аліна.

- Але є король польський і він присягає при обранні своїй шляхті, хоча він також монарх, - не погоджувався хлопець.

- Царь русский ни перед кем не несёт ответственности, кроме Бога. Все подданные его холопы.

- І ми? Вільні козаки, українці теж?!

- Да, не пройдет и ста лет как все будет едино: одна вера, один язык, один народ.

- Ніколи такого не буде. Україна - вільна країна, цар Олексій Михайлович прийняв нас під своє покровительство, а в іншому в нас свої права і вольності.

- Поверь мне, через век Малая и Великая России будут составлять единое целое, ничем не отличаясь друг от друга, - сказала Аліна і потому додала: - И эта пустыня будет заселена и получит название Новая Россия.

- Ми не Нова Росія, ми Стара Росія або Русь, - заперечив Максим, бо чув від священика, що в перекладі з грецької Росія і є Русь, - а ця "пустеля" є Вольностями Війська Запорозького Низового, де розташовані наші фортеці і паланки.

Розмова роздратувала хлопця і він, попрощавшись, невдовзі пішов додому.

Однак він недовго сердився на дівчину, бо вона припала до душі молодому козакові. Максим довго не признавався собі що закохався в боярську дочку, але він і не помітив як Аліна зайняла всі його думки. Хлопець перестав ходити на вечірні посиденьки з друзями.

- Максиме, ти часом не захворів? Чого це ти став сторонитися нашої компанії? - питали вони його.

- Та знаєте, останнім часом я хочу побути на самоті, - казав молодий Дорофієнко.

Дівчині він довго не міг признатися у своїх почуттях, бо боявся що вона підійде його на сміх. Так Максим мучився аж доки одного вечора твердо вирішив відкритись.

Стояв вечір кінця травня. Вже було по літньому тепло. Сонце заходило за вкриті лісом Таромські пагорби. В садку співав соловей.

- Співає соловейко, - сказав Максим і запитав. - А у вас, у Москві, теж співають солов'ї?

- Да, у нас тоже весной поют соловушки, - відповіла Аліна. - Только у нас весной не так жарко как здесь.

- Аліно, я хочу тобі в чомусь зізнатись... - зам'явся на хвилину хлопець, але потому продовжив. - Я покохав тебе всім серцем.

- И что? - з тривогою перепитала дівчина. - Ты же знаешь что между нами ничего быть не может. Кто ты и кто я...

- Давай утечемо і таємно повінчаємось у якійсь церкві.

- Это невозможно. Если мы убежим то нас поймают. Тебя казнят, а меня отправят в монастырь. Ведь я боярская дочка, а ты простой казак. Не подходи ко мне больше.

Спантеличений і засмучений Максим пішов додому. Світ йому став немилий. Батько щось певне здогадувався, бо того вечора сказав:

- Через два тижні я відправлю тебе на Січ. Щось ти став нудитись останнім часом.

За два дні повернувся боярин і забрав свою родину з Нового Кодака. Максимів друг Никифор зустрів хлопця і сказав йому:

- Я все гадав що це останнім часом з тобою сталося. Тепер зрозумів. Вона просила передати що пам'ятатиме тебе. Її ж батько сказав що як тільки вони повернуться то видасть дочку заміж за сина свого друга, теж боярина.

- Я зрозумів, - промовив Максим.

- Знаєш, не сумуй. Ось ми невдовзі поїдем до Запорізького Коша. Це справжнє життя, а баби то таке...

Невдовзі потому прийшла чутка що Брюховецький оголосив себе гетьманом і готується рушити походом на Лівобережжя.

Овсій Дорофієнко був занепокоєний цими вістками.

- Тобі треба рушати якнайшвидше на Січ. Підійдеш до мого друга Тараса Півторакожуха і скажеш щоб він попередив Сомка що чернь повстала проти нього і оголосила гетьманом Іванця.


- Я напевно не встигну. Скільки треба скакати верхи до Січі звідси - два дні. Навіть якщо заженеш коней.

Старий козак хвильку подумав, а потім промовив:

- Знаєш, я відправлю тебе Дніпром з лоцманами. Тільки на шляху до Січі лежать дев'ять порогів. Не злякаєшся бурхливої бистрини?

- Ні, я завше мріяв переправитись через пороги.

- Добре. Тоді ти відправишся разом із лоцманом Петром Мартиненком по Дніпру. Причому сьогодні ж.

Того ж дня Максим сів у дуб разом із лоцманами і рушив рікою на Січ. Вони пливли через забори і пороги, вода ревіла і розбризкувала пил, загрожуючи потопити човен.

Однак досвідчені лоцмани впевнено долали буруни, проходили крізь канали і врешті -решт останній поріг Вольний лишився позаду.

- Ти молодець, не злякався, - сказав Петро Мартиненко.

- Так, я давно хотів здолати пороги. Тільки бачу що самому це б мені не вдалося, - відповів хлопець.

- Нічого, підростеш і станеш вправним лоцманом. А може ще будеш долати пороги проти течії як характерники. Вони пливуть в чотирьох: троє досвідчених і один новачок. Поволі досвідчені залишають четвертого і до найвищого порога він має дістатись один.

- А де вони живуть, ці характерники?

- Цього не знаю. От тільки що не на Січі. Там вони бувають час від часу.

За Хортицею Дніпро став ділитись на протоки, краючи землю на великі острови вкриті очеретом.

- Це почався Великий Луг, - сказав Мартиненко. - Як кажуть Січ - мати, а Великий Луг - батько. Що на війні козак здобуде, те у Великому Лузі проп'є і прогуляє.

Зрештою вони дісталися острова Чортомлик на якому розташовувалась столиця Війська Запорозького. Вийшовши на берег, і увійшовши до фортеці вони побачили збудження серед козацтва. Січова голота, зібравшись біля шинка вигукувала:

- Брюховецького гетьманом! З ним сірома буде сита й п'яна, - кричав один п'яниця.

- Геть старшину, що зажерлася і крамаря Сомка! - вигукував другий.

- За Україну без панів як було за Хмельницького, - потягував третій.

- Що се? Невже їм пороблено? - спитав Максим в одного з заможних козаків.

- Та от, як сам бачиш, хлопче, - сказав той. - Сірому підкупив Брюховецький так що вона вся тепер за нього. Скільки я, Тарас Півторакожуха живу на світі, а такого (мав на увазі дурисвітства) не бачив.

- Дядьку Тарасе... Це ви, а мене батько Овсій Дорофієнко послав до вас сказати щоб ви попередили Сомка що Брюховецький замахнувся на булаву.

- Максиме, так це ти. Однак я нічого не зможу вдіяти, бо Брюховецький заборонив козакам йти на Гетьманщину. Готується похід на лівий берег Дніпра, і цар за нього. Це сказав йому боярин який приїжджав на Січ...

- Я знаю, він зупинився у нас в Новому Кодаку, - відповів Максим.

І довелося Максимові приймати участь у поході запорожців на Лівобережжя. 17 червня 1663 року на чорній раді Іван Брюховецький був обраний гетьманом лівого берега, і практично одразу ж підписав з московськими боярами додаткові статті що обмежували українську автономію. Хлопець від того що приймав участь у такій негідній справі зовсім упав духом.

При поверненні з Ніжина, де відбувалась чорна рада йому зустрівся лоцман Петро Мартиненко.

- Що, Максиме? Хоч Іванець і не характерник, а добре всім голову замакітрив, - промовив він і потім додав. - Знаєш, героїчні часи минають і тепер козацтво поборює само себе. Тому я пропоную тобі не брати в цьому участь, а долучатися до нас, до характерників.

- Як, невже ви... - почав Максим.

- Так, хлопче. Ми і лоцмани, і оборонці цієї землі, і водночас її хранителі. Ми не живемо на Січі, нас бояться і стороняться звичайні люди. Та все ж Запорожжя тримається завдяки нам.

- Але ж характерництво не від Бога і характерників ховають без попа та ще й проштрикують серце осиковим кілком.

- Так про нас кажуть ті хто нічого не знають. Насправді ж характерники використовують дані їм згори здібності задля оборони віри православної від поганів. А доживаємо ми віку в монастирях. Тільки монастирі в нас особливі, там лише колишні характерники...

Потім Мартиненко додав:

- Зваж на те що характерництво це велика відповідальність. За все що ти зробив неправильно, чи не зробив коли міг, відповідаєш перед своїм життям та перед Всевишнім. Іще ми не знаємось з жінками. В тебе нема дівчини з якою ти засватаний?

- Ні.

- От і добре. Підеш до нас?

- Так.

Отак і став Максим Дорофієнко характерником, учнем Петра Мартиненка. Він пройшов важкі випробування. Лікував поранених і хворих. Неодноразово у походах він разом з іншими чарівниками напускав ману на ворогів і допомагав козакам здолати їх. Ще він був лоцманом і справляв по дніпровських порогах дуби, а також піднімався на човні проти течії чого звичайні лоцмани зробити не могли. Він прожив дуже довге життя і дожив до того часу коли цар Петро І зруйнував Січ і козаки були змушені покидати рідні терени.

А тепер перенесемося в Олешківські піски - ту піщану місцевість що згодом "стараннями" худоби німецьких колоністів була перетворена на пустелю. У вересні 1771 року загін російських піхотинців йшов через цю місцевість на Крим. Стояла вітряна погода і в очі солдатам несло пісок. На межі піщаних кучугур і степу вони побачили курінь перед яким догорало вогнище. Командир та його денщик, а також французький мандрівник котрий супроводжував військо підійшли ближче. На зустріч їм вийшов старий згорблений чоловік весь сивий як молоко. Він вклонився гостям і зупинився, підкидаючи хмиз у багаття.

- Кто таков? - суворо спитав офіцер, дивлячись на старого.

- Відлюдник. Живу тут майже сорок років відколи козаки вернулися на Запорожжя. Я вже був старий та й нікого з моїх рідних і знайомих не залишилось.

- Quelle âge est-vous? Сколько... вам... лет?.. - спитав мандрівник, ретельно підбираючи слова бо російською мовою він володів погано.

- Не пам'ятаю, але те що не менше ста двадцяти це точно. Я ще пам'ятаю гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Виговського. Було те та вже не вернеться. Чув кілька років тому від чумаків що в Україні скасували гетьманство. І Січі скоро не стане. Намагався я запевнити кошового що їх повернення на Запорожжя це не надовго. Тільки мене ніхто не послухав.

- Да. И скоро Малая Россия прийдёт в идеальное управление. Станет с Великой единым целым. Все пережитки старины будут устранены на благо подданных, - бундючно відповів командир.

- Так. І закабалять знов гречкосіїв гірше ніж було за ляхів, - відповів старий. - Тільки ви дарма думаєте що це навіки. Україна була, є і буде навіть тоді коли про ваших царів і згадка вивітриться.

- Ты... ты бунтовщик. Я тебя кнутом отстегаю и в Сибирь сошлю, - закричав командир.

Старий глухо розреготався:

- Нічого ти мені не зробиш. Бо саме зараз надійшов мій час вмирати.

Він відійшов, влігся на пісок і стулив очі. Вітер спинився і на Олешківські піски впала тиша...

Якщо у двох попередніх новелах мова йшла про позитивних персонажів, то тут мова піде про дуже недобру і жорстоку людину. З огляду на його національне походження авторові, звичайно, можуть закинути ксенофобію чи расизм, однак він має зауважити що його негативне ставлення до цього чоловіка обумовлене якостями характеру і аж ніяк не расовим чи національним походженням.

Він з'явився у нас наприкінці восьмидесятих років і вперше я побачив його коли прийшов до свого сусіда дядька Дем'яна. До сорока років дядько Дем'ян працював кранівником на металургійному заводі, але потім у нього трапився інфаркт. Після цього дядька відправили на пенсію за інвалідністю і він аби прожити й зайнятись чимсь пішов торгувати на центральний міський ринок.

Це був час коли в життя увійшли "особи адідасівської національності" - рекетири. Погрожуючи торговцям і кооператорам вони збирали з них данину як грішми так і товаром. Звертатись до міліції не було ніякого сенсу: по-перше, за бандитами стояли впливові люди, що використовували їх як інструмент для власного збагачення; по-друге, чимало дільничних самі ставали рекетирами.

Тому аби захиститись від бандитів потрібно було дружити з кимось із кримінальних авторитетів. І дядько Дем'ян в цьому не був виключенням, він намагався водити дружбу з всіма авторитетами які тримали тоді у своїх руках центральний міський ринок аби вони його торговельну точку не обирали дуже сильно. Одним із них і був саме той китаєць Ван Лю про якого я хочу вам розповісти.

Це був похмурий чоловік середнього зросту років так із тридцяти - сорока з жовтуватим відтінком шкіри та досить помітним червоним шрамом на обличчі. Ще він був абсолютно лисим (як ми згодом дізналися в нього була остання стадія раку хребта і це ще більше посилювало його ненависть до оточуючих). Ван Лю завжди йшов нашим провулком у супроводі свого слуги - молодого високого чоловіка з Північного Китаю, що йшов услід за ним і котив на коліщатках жовтувату валізку з якимось візерунком. В нашому кварталі він з'являвся нечасто: або приходив до дядька Дем'яна, або ще до когось.

Не можна сказати, що я тоді був примірним хлопчиком і вітався з усіма хто говорив мені "Доброго дня!", іноді з мене і з десятого разу було не витягнеш привітання у відповідь. Однак, коли я спробував привітатись із китайським "мафіозі", то у відповідь нарвався на шквал люті.

Я сидів на паркані і коли китаєць і його слуга проходили повз мене промовив:

-Доброго дня, дядьку Ван Лю!

А у відповідь почув злостиве:

- Ти мені не племінник, а я тобі не дядько.

Я став говорити, що у нас в Україні та й взагалі в Радянському Союзі діти називають старших "дядьками" й "тітками". Ван Лю зміряв мене злим поглядом есесівця, що дивився на впійманого партизана й відрубав:

- А мені начхати на те хто кого у вас тут називає. Ви нав'язали нам цього ублюдка Мао Дзедуна з його покидьками через яких я мусив тікати з дому тепер ще вказуєте як мене слід називати.

- А як же вас називати?

- Гаспадін.

- У нас немає гаспод, бо була революція,..- став я переповідати все те що нам втовкмачували ледь не з пелюшок. Однак той, не слухаючи мене, разом зі слугою рушив униз нашим провулком.

Невдовзі за грубість і лайку Ван Лю стали дражнити всі діти селища.

- Ваше ім'я Ван Лю - зменшувальне, а повне - Ван Лай? - питали вони.

- Ану ванлайте звідси! - кричав бандит.

Деякі з них набагато менш толерантні ніж я, бігали і кричали йому вслід: "Кітайоза! Кітайоза! Кітайоза!" А він у відповідь посилав їм химерну суміш російсько-китайських матюків. Розлючений на весь світ, він кричав:

- Я б вас спалив живцем усіх разом із вашими собаками-вчителями, які вчать вас комуністичним химерам!!!

Щодо мене, то всі зустрічі з китайцем супроводжувались лайкою та погрозами зарізати.

- Ви, дядьку, злі як монголо-татарин, - говорив я, сидячи на паркані.

- Ось я тобі зараз покажу за те що ти мене рівняєш з тупими й брудними монголами!!! - кричав Ван Лю, виймаючи з-за поясу чималенького фінського ножа.

- Ану вали геть звідси!!!

- Слюхай, не ціпай його, - відповідав мені слуга.

Дізнавшись про конфлікт між мною та китайцем, дядько Дем'ян сказав:

- Не розмовляй з ним. Це не та людина що відповідає добром на привітання. Я б сам з ним зовсім не спілкувався та дружити з такими доводиться бо на базарах тепер панують вони.

Апогеєм нашого конфлікту стала тиха липнева неділя 1990-го року. Напередодні увечері, я почув як моя мати назвала Ван Лю хунхузом*

- Тільки дивись, не кажи йому так - бо він нас заріже - сказала вона.

Наступного дня до мене прийшов мій друг Рома і я сказав йому про те що почув від батьків про китайця якого серед нас, хлопчаків, не любив ніхто.

Невдовзі Рома говорить до мене:

- Полізли на паркан, он іде той китаєць.

Я кажу йому:

- Може не треба, він мені ножем погрожував.

- Та не дрейф, полізли...

Сидимо ми на паркані і дивимось, як ледве пересуваючи ноги (видно що рак уже став добивати його до паралічу), йде нашим провулком Ван Лю. Доходить до нашого паркану і каже:

- А, це знову ви! Тепер полізли діставати мене удвох. Нічого, трапитись ви мені якось на вулиці, я вас заріжу.

- Ви значить, дійсно хунхуз, як каже Альошка, - вставив свої п'ять копійок Рома.

- Навіщо ти це кажеш, він же нас дійсно заріже, - відказую я Ромі.

- Я не тільки вас, але й ваших батьків поріжу, - кричить нам Ван Лю. - Бо не дають вам ременя.

З цими словами він витяг з сумки здоровенного батога і з криком "І-і-і-я-я-а!!!" вдарив по паркану.

Ми притиснули голови, але все ще всиділи.

- Дядьку, ви злі як Карабас-Барабас, - промовив я.

- Я Карабас - Барабас!!! І-і-і-я-я!!! - крикнув Ван Лю і вдарив знову. Тепер батіг летів нам в обличчя і ми мусили швидко зістрибувати додолу.

Тим часом бандит з криком "І-і-і-я-я-я!!!" щосили лупав по паркану.

Від криків та ударів по всьому провулку піднявся шалений собачий гавкіт. На ґвалт собак з дворів вибігали люди.

- Ван Лю, ти збожеволів? Навіщо ти б'єш по паркану? - почули ми голос дядька Дем'яна.

- Б'ю бо тут сиділи паскудні хлопчиська, нахабні немов хунвейбіни*, - відповів китаєць і подибав униз провулком.

Протягом кількох наступних днів нам говорили щоб ми не виходили на вулицю, бо він нас точно заріже. Та через тиждень злого чоловіка розбив параліч. Було це так. Відчуваючи свій кінець, Ван Лю від своєї люті схотів завдати болю ще комусь. Він вирішив зґвалтувати й зарізати вісімнадцятирічну дівчину на вулиці Понадяровій. Його намір виявив сусідський хлопчик і став його дражнити: "Дядько Ван Лай, дядько Шанхай. Не впіймаєш - доганяй!!!" Бандит погнався за ним і впав.

Потому він проіснував ще два місяці в лікарні. Кажу проіснував, бо життям це назвати не можна: ти прикутий до ліжка і відчуваєш такий біль, що й морфій не помагає.

Тут багатьом дорослим стало шкода китайця і вони стали сварити нас, дітей, за те що дражнили його. Це було рік потому як китайський уряд безжально придушив студентську демонстрацію на площі Тяньаньмень і багато хто вважав того чоловіка дисидентом що втік від переслідувань маоістів.

Однак, всі їх жалі розвіяв молодий міліціонер кореєць, що знав майже всіх вихідців з Далекого Сходу, що оселились у нашому місті.
Почувши про те що сталося він відповів так:

- Ван Лю був не просто бандитом, а "бєспрєдєльщіком". І з Китаю він утік за вбивства й грабунки, бо там йому світив розстріл, і тут продовжив чинити так само. Добре що серед вас він нікого не зарізав.

Хтось потім казав що цей чоловік нібито був сином китайського поміщика, що був пограбований комуністами і мовляв тому він став бандитом. Звичайно багато людей постраждало в ХХ столітті від тоталітарних режимів, однак не всі з них стали такими людиноненависниками як Ван Лю.

Кожна епоха має власні риси, неповторні для інших часів. Наше дитинство та юність ми однозначно відокремимо від зрілих років. Все ніби так як і раніше: те ж саме сонце, таке ж синє небо, так само навесні і влітку буяє зелень, а взимку теж буває багато снігу... Однак все це для нас уже зовсім інакше, не таке яскраве та радісне як п'ятнадцять років тому.

Час мого дитинства співпав із горбачовською Перебудовою, щодо якої наше суспільство має діаметрально протилежні думки. Одна частина бачить у ній "мерзотник вилазку "ворогів народу ", "обрізування й паплюження усього святого", "змову", "зраду" тощо. Інша вважала це "ковтком свободи" (хоч та свобода мала суворо обмежений простір), сподіваючись на те що люди "заживуть інакше ", "краще", "по-новому". Наша ж мета не ставати на бік одних чи інших, а показати нюанси того часу і людей, що у ньому жили такими як вони були.

Взагалі -то це був місцями тривожний, але веселий час коли можна було почути щось таке що раніше замовчувалось, старанно приховувалось. І не лише по телевізору...

Наприклад, саме тоді я почув таку історію. Стоїть на розі широкої вулиці нашого селища та маленького провулку гарний будинок з красивою оздобою та ліпниною, а на його фасаді зображено лева. Зачаївся хижак за каменем, опустив хвоста і вистежує здобич, готується до стрибка. Цей будинок настільки виділяється посеред інших, що коли люди їдуть маршруткою по цій вулиці говорять водієві: "Зупиніть, будь ласка, біля лева". А спитайте когось із тих хто живе в тому кварталі: "Чому на будинку зображений лев?" І ніхто вам не відповість, бо не знає та й не задавався цим питанням: "Стоїть собі будинок, і скільки себе пам'ятаю він завше тут був."

Ніхто з нинішнього покоління не пам'ятає як звали першого власника дому. А звали його Лев. Було це ще в перше десятиліття радянської влади, і був той Лев парторгом на якомусь із заводів нашого міста (де він працював історія не зберегла відомостей).

Якось на Великдень йшли люди з церкви по тій вулиці, а дядько порався на подвір'ї. Як комуніст він зовсім не шанував релігійних свят, вважаючи їх пережитком "старого режиму", що має зникнути в міру розбудови соціалізму.

Проходять парафіяни повз його двір і вітають господаря.

- Здоров був, Левку! Христос Воскрес!

А він їм у відповідь:

-Да какой я вам Лёвка?! Я Лев Андреевич, тезка самого отца Великой Октябрьской Социалистической Революции Льва Давыдовича Троцкого!! Ко мне по имени и отчеству нужно обращаться! А религия ваша опиум для народа и вместо этого дурмана лучше б праздник труда Первомай отмечали.

Ех, даремно ти, Лев Андрійович, рівнявся до Троцького. Не минуло й трьох років як "отца революции" вигнали з Радянського Союзу, а всіх його поплічників оголосили "ворогами народу". І прийшли у двір той люди в чорних шкірянках, і забрали вони господаря на Соловки як троцкіста. Напевно, десь він там і загинув посеред тисяч і тисяч безіменних, а будинок стоїть і тепер, тільки нинішні господарі, не знаючи навіщо, перефарбували лева у золото, позбавивши його шарму й рис володарства.

Що вам сказати про ті часи? Те що радянська епоха була щедрою до безмежного споживання природних ресурсів це правда. Тоді ледь не біля кожного будинку були крани-колонки з яких можна було напитись води чи помити руки. Я гадаю, що спершу воду брали саме з цих кранів, а потім вже водопроводи були проведені в кожен будинок. Якщо це не так поправте мене. І була та вода майже дармова, так що дуже часто її не закривали і струмки збігали вулицями далеко. Згодом більшість кранів зламалися, їх перекрили, а далі взагалі зрізали. Лише одна колоночка животіє у північній частині селища.

У радянський час всі хто працював (в працювали тоді всі) могли заробити на шматок хліба з маслом. Однак купити той хліб у магазині можна було лише тоді як його привезуть; а траплялося це найчастіше всього аж у другій половині дня. Чому так? Просто все було державне, все було в руках одного власника. А як сказав Маркс, всяка монополія - шлях до загнивання. Перш ніж відвезти хліб, машини мали дочекатися коли їм привезуть бензин, мастило, запчастини. Тож в очікуванні їх проходило півдня: головне державні потреби, в проблеми простих людей - справа десята. Як наслідок, проходячи повз магазин люди бачили що нарешті привезли хліб, молоко, кефір чи інші продукти і сповіщали своїх сусідів. За лічені хвилини перед магазином збирались довжелезні черги, в яких доводилось відстояти або півгодини або цілих півтори. Іноді привезені продукти закінчувались і тоді доводилось йти до іншого магазину, щоб відстояти чергу там. Якщо теж і в ньому вистачало не на всіх, йшли до третього.

В наше століття інформаційних технологій люди спілкуються між собою через соціальні мережі, крізь різні країни та континенти. Тоді ж айфонів не існувало, комп'ютер був для радянського громадянина недосяжною дивиною, а стаціонарний телефон мала хіба що одна родина на все селище. Відтак, стоячи у черзі люди обговорювали своє життя, проблеми, чутки, "лікувальні сеанси" Анатолія Кашпіровського і перипетії першого латиноамериканського серіалу "Рабиня Ізаура". Ну і звичайно ділилися думками щодо подій в країні: що сказали увечері в програмі "Врємя" те обговорювали вдень у магазинних чергах. Чим ближчим був кінець Радянського Союзу тим тривожнішими ставали події: аварія на Чорнобильській АЕС, загибель теплоходу "Адмірал Нахімов", землетрус у Вірменії, башкирська катастрофа*, початок вірмено-азербайджанського конфлікту. Не те щоб подібного не бувало раніше; просто до Горбачова, всі стихійні лиха, аварії і соціальні катаклізми висвітлювались в новинах тільки тоді якщо вони траплялись у капіталістичних країнах.

Активним учасником обговорення новин у черзі був вантажник нашого магазину і водночас сторож дядя Льоня. Я навіть не знаю його прізвища. Пам'ятаю тільки що проживали його Льонька-Кацап, бо він був з Росії . Він прожив там більшу частину життя, а до нашого міста приїхав коли захворів.

На відміну від безталанного Вацлава - Архітектора, дядя Льоня не розмахувався з будівництвом, а відтак жив у звичайній одноповерховій хаті, обгородженій шлаковим парканом. Проте на воротах було видно великий гарний орнамент. Його намалював сам господар, який був вправним художником. Не простим мадяром, а справжнім талановитим митцем. Малював він візерунки і для інших, але в більшості то були прості геометричні фігури. Тоді на них була мода.

Наш сусід Іван Федорович збудував альтанку, потому на стіні він натягнув полотно і запросив дядька Льоню щоб він розмалював його.

- Льоню, намалюй тут картинку: сосновий ліс та річка, а на річці сидить кіт з вудочкою і ловить рибу. Я тобі за це грошей дам ще й згори пляшку поставлю.

- Федоровичу, таке може намалювати і простий маляр. А я на подібних замальовках не спеціалізуюсь.

І не погодився. Так і залишилась альтанка без інтер'єра. Згодом вже через багато років, я, почувши історію старезного потрісканого полотна зафарбованого білою і зеленою фарбами сказав:
- Шкода, що дядя Льоня, не погодився тоді намалювати. Була б то пам'ять про нього.

З дядьком Льонею, Іваном Федоровичем та його онуком Ромою пов'язаний ще один спогад. Неподалік від нас проходить Криворізьке Шосе, і в радянський час його патрулювали з повітря даішники. Двічі на годину над нами пролітали гелікоптери та аероплани, розносячи по небу оглушливий гуркіт. Коли Радянський Союз розпався, міліційна авіація з неба зникла, і в нас з'явились зозулі, журавлі, вивільги, а тоді все птаство обходило стороною наш район. Навіть кури на подвір'ях розбігались і розлітались навсебіч, коли чули над собою оглушливий гуркіт гелікоптера.

Так от, сидимо ми на вулиці і бачимо як з обох боків летять неначе на таран один одному два літаки.

- От ідіоти, Федоровичу, - сказав дядя Льоня - вони ж, не дай Бог зіштовхуються і вб'ють на додачу людей у хатах.

Дивлюся я і бачу що зустрінуться вони і вріжуться одне в одного просто над моєю хатою.

Я біжу щоб попередити своїх батьків, а дід Іван кричить мені услід:

- Стій! Куди ти? Зараз і тебе накриє уламками.

Добіг я, а літаки ледь-ледь розминулися у мене над хатою. Це вони спеціально зробили так аби пограти в нас на нервах. Робили вони так неодноразово і називали їх за це два придурки.


Бувало летять вони удвох, і обов'язково один з них робить довкола іншого мертві петлі. Високо в небесній блакиті кружляють один біля одного два маленькі білі літачки.

- Але ж як красиво! - кажу я, дивлячись угору.

- Не дай Бог, зіштовхнуться і посипляться уламки на нас, ото буде красота! - відповідали мені люди.


Зрештою це й закінчилось тим чим і мало закінчитись: "придурки" зіштовхнулися й розбились. Добре ще що це трапилось над полем, а не над хатами. Тому крім самих винуватців катастрофи, інших жертв не було...

Коли в дяді Льоні випадав вихідний день дядя Льоня вранці брав із собою етюдник і йшов малювати пейзажі на Дніпро або на нашу країну тисячі річок у дніпровських плавнях поблизу Парусу, Комунару та Червоного Каменя. Найгарнішою з них була річечка що протікала біля Новокодацького кар'єру з великим озером. На маленькому плесі річечки цвіли жовті глечики та білі лілеї, плавали сріблясті рибки, місце це любили качки та гуси з новокайдацьких подвір'їв. Час від часу там з'являлись рибалки з вудками. За озером Кар'єру що виникло у 1941 році, коли червоноармійці при відступі підірвали бар'єр, що убезпечував каменярню від ґрунтових вод, далі йшла проїжджа частина широкої вулиці Панаса Мирного, а за нею починалися дерева й газони парку імені Леніна, який зараз називається Новокайдацький.

Однак восени 1988 року річку було закрито в колектор і не стало ідилії, замість неї залишилася чорна, розтріскана канава. Хто знає де тепер пейзажі дяді Льоні: чи збереглися вони, чи їх викинули як непотреб?

Дядя Льоня був компанійським, відкритим чоловіком, що у вільний час теревенів зі знайомими по окрузі. До своїх ровесників він звертався на "ти", бо вважав "ви" фальшшю.

Іще дядя Льоня любив дітей, пригощав їх цукерками. Мене називав "художником", бо я тоді ходив до художньої студії при Палаці культури імені Ілліча, де, зокрема, навчали малюванню. Однак мої батьки хотіли щоб я одразу став Рєпіним і художника з мене не вийшло.

Я кинув малювати зовсім і далі дитячого малюнка в мене навряд чи щось вийде. Зараз, розтоплюючи піч своїми "роботами", я іноді думаю що з часом із мене міг би вийти непоганий графік...

Як і всі росіяни, дядя Льоня любив випити. Запоями він не пив, але на здоров'ї його це погано позначалось. Бувало йде він п'яний і весь вимазаний.

- Льоня, ну що ж ти твориш? - кричить йому жінка. - Як пивнушку відкрили все туди вчащає.

- Дві пивнушки, - відповідає дядько, показавши знак Viktory.

- Ну так що, можна нажиратись?

Була в нього дуже страшна хвороба - епілепсія. Він раптово падав і починав корчитись. Якщо це траплялось на роботі, то продавці починали метушитись.

- Дайте хто-небудь ложку. В Льоні напад!

- Уже проходить...

Як я дізнався згодом, він закінчив художнє училище, потім два курси в інституті. Працював на висоті, реставруючи розписи в старовинних російських церквах. Він виграв у лотерею багато грошей за які його згодом жорстоко побили грабіжники. Після цього в нього й проявилась та хвороба. На висоті він більше працювати не міг і переїхав до нас. Була в нього родина: дружина й кілька дітей, з них найменша дочка померла від зараження крові. І після цього дядя Льоня став пити ще більше.

Розпочалась війна в Нагірному Карабаху. По телебаченню довго брехали про те що обстановка в регіоні є напруженою, але контрольованою. Проте одного дня, наприкінці осені 1988 року з вікна електрички ми побачили заповнені ущент танками і бетеерами залізничні вагони - платформи.

- Це що війна? - спитав я.

- Та ні, то навчання - відповіла мені мама.

- Та які там навчання, - озвався з протилежного боку чоловік. - Війна в Радянському Союзі. На початку року погром стався в Сумгаїті, а тепер у відповідь розпочалося в Нагірному Карабаху.

Що можна уявити страшніше від звістки, що війна йде в твоїй країні?

Коли у черзі обговорювались ці події дядя Льоня сказав мені:

- Не бійся малий. Вона сюди не дійде. Це далеко за Кавказькими горами воюють вірмени та азербайджанці. А у нас в Росії, Україні та Білорусі цього нема і бути не може. Ми ж бо слов'яни та ще й брати.

Втім, відголоски тієї війни доходили і сюди: одного разу на центральному міському ринку десяток вірмен кинувся бити азербайджанців. Пам'ятаю ще в останнє літо Радянського Союзу, коли я вже ходив до школи і, прочитавши два місяці тому оповідання одного з вірменських письменників, побачив у небі ластівок і сказав:

- Мамо! Ціцернаки літають.

І чорнява жіночка, що стояла біля мене, посміхнувшись, спитала:

- Звідки ти знаєш як по-нашому називаються ластівки?

- Ви з Вірменії? - спитала моя мати

- Та ні я вірменка, але втекла з Баку.

А далі вже вона зі злістю стала розповідати про те що азербайджанці не люди, а звірі...

Ми стояли на залізничній платформі і я відвернувся щоб подивитись на товарняк який наближався. З протилежного краю до нас ішов дядя Льоня. Перш ніж стук поїзда заглушив нас, дядя Льоня підійшов і сказав:

- Привіт! Не слухай її, малий, не шукай правих і винуватих у міжнаціональному розбраті. Та де люди б'ють і вбивають одне одного за національність неправі обидві сторони.

Сам дядя Льоня любив Радянський Союз, але не як "державу робітників і селян ", а наступника Російської імперії. В комунізм як ідеологію він, швидше за все, не вірив (принаймі коли я спитав про це сказав, що коли я підросту то сам зрозумію).

Сам він шкодував за церквами, які були зруйновані більшовиками і говорив що царську сім'ю було жорстоко вбито (для тих часів це була досить смілива заява).


Українофобом дядя Льоня наче й не був, але напередодні референдуму за незалежність України, коли він чув про те що хтось виступає "за", то спалахував наче порох. Продавці гуртом заспокоювали його:

- Льоня тихо, а то знову буде погано.

Якби він прожив довше, то безумовно став би прихильником Януковича і поповнив би лави так званих "ватників". Але прожив дядя Льоня недовго. Виглядав він все гірше, хоч йому не було ще й п'ятдесят років. Давалися взнаки його хвороба та згубна звичка. Останній раз коли я його бачив у мене з'явилось передчуття що він скоро помре.

В ніч на Різдво 1995 року по вулиці проходила молода пара. Перед магазином вони побачили якесь вогнище. Горів чоловік. Збивши полум'я, вони викликали швидку з телефона-автомата що тоді був встановлений поруч. І по дорозі до лікарні, не приходячи до свідомості дядя Льоня помер.

Про те що трапилося ще кілька днів потому нагадувала чорна пляма зі шматками обгорілої спецівки та купоно-карбованців. Що там сталося ніхто досі не знає.

Минув уже двадцять один рік. Багатьох людей, що жили в нас давно нема на світі. Ворота тепер не прикрашають візерунками, пройшла мода... Багато хто поставив європаркани та величезні ворота за якими не видно двору. Якщо раніше люди сиділи на лавочці й спілкувалися, переповідаючи новини та плітки, то тепер більшість живе у своїх хатах і що діється в сусідів не знає. Люди не пам'ятають попереднє покоління, живучи одним днем. Якщо ще століття тому (особливо в селах) українці, росіяни, білоруси, узбеки, грузини, татари та інші народи пам'ятали своїх предків до шостого коліна, то лихоліття двадцятого віку обірвали коріння дерева роду і люди по смерті йдуть у забуття й зникають зовсім.

Колись Антуан де Сент-Екзюпері писав, що найбільша трагедія коли в дитині помирає Моцарт, але ще більша - тоді коли талант жив поруч із тобою і після смерті лишився всіма забутий.

Колись я розповів про дядю Льоню художникам із Кам'янського, і вони напівжартома-напівсерйозно порадили написати про нього. Власне це я і зробив.

Посеред робітничого селища - одного з численних передмість величезного міста над Дніпром загубилась невеличка вулиця Понадярова (в російській топоніміці Надовражная). Названа вона так тому що розташована біля глибокої яруги з майже вертикальними схилами з вузеньким карнизом посередині. Подвір'я на лівому боці вулиці закінчуються не парканами, а урвищем. В парканах тут нема потреби, бо який же злодій залізе по такому крутосхилу, хіба що людина-павук. По дну яруги росла посадка, половина якої нині вирубана: там росли акації, ясени, клени, бузина, шовковиці та багато інших дерев і кущів назв яких я не знаю. Можливо колись тут протікав струмок чи навіть невеличка річечка - одна з численних приток Дніпра, що зникли внаслідок того що з'явилась людина і, оголосивши себе царем природи, стала господарювати, руйнуючи й нищачи все що на очі потрапить. Трохи нижче балка повертає праворуч і вулиця виходить у тупик, тож випадковий перехожий, не знаючи цього, вийде у ворота останнього подвір'я. Озирнувшись довкола, він бачить праворуч неподалік прохід на сусідню вулицю Сонячну.

Крім цих ознак вулиця мало чим відрізняється від інших. Як і сусідні вона ніколи не бачила асфальту: її встелено шлаком - відходами виробництва місцевого металургійного заводу розташованого за сім кілометрів звідси. Насипаний той шлак аби-як і в дощ або навесні як тане сніг, вода що тече по вулиці несе його вниз, залишаючи після себе вибоїни та купи каміння. Той же шлак використовується тут у спорудженні парканів, які господарі дбайливо білять щоліта. Навесні на подвір'ях розквітають абрикоси, вишні, груші, яблуні та сливи. Влітку на клумбах переливається кольорами ружі, чорнобривці та кущики високої барині (вона ж космея), у серпні з'являються зірочки айстр та хризантем, а ці квітнуть вже аж до перших морозів та снігу. Подекуди, замість хат лише городи відгороджено сіткою-рабицею, крізь яку видно численні ряди картоплі, кукурудзи або соняхів, котрі справді схожі на сонце.

Цю вулицю я добре вивчив ще з дитинства, бо там розташована дитяча амбулаторія нашої районної поліклініки. Знаходиться вона у звичайній хаті, яку передала держава після смерті одного бездітного старого подружжя. Мені доводилося там бувати через кожні два - три тижні, бо хворів я дуже часто.

З усіх будинків вирізнявся один. І вирізнявся тут ще м'яко сказано. Високий триповерховий будинок підпертий з одного боку риштуванням, дах складався з фанери, рубероїду, дощок, залізних листів і бозна ще чого. Поруч біля будинку під невисокою тополею лежали складені штабелі шлакоблоків. Далі подвір'я відгороджували стоси цегли обтягнутої іржавою сіткою по якій звивався дикий виноград. Довершували картину голі крокви якоїсь будівлі, що визирали з-за цієї барикади з цегли. Господаря чудернацького будинку на вулиці називали "Архітектором" і вважали схибнутим. Жив тоді він там один і значну частину сидів на риштуванні, прибиваючи молотком рубероїд чи дошки, що раз у раз із так званого даху зривав вітер. Він зовсім не був схожий на біча чи якогось п'яницю: одягнений у чистий одяг і сам був гарний на вигляд, білявий, високий із сивими очима.

Взимку коли вулицю вкривала паморозь виходив він з двору і витрушував з сита жужелицю на проїжджу частину. У хмарі жужелиці був він схожий на середньовічного мага-некроманта пана Твардовського.

- Вацлав! Перестань розсіювати золу, ти нас нею всіх засиплеш. Золовщик ти, Вацлав, не "Архітектор", а золовщик, - кричала йому сусідка.

- Якщо я золовщик, то ти, Маріє, суржиковіца. В українській мові слова золовщик немає. Я жужельник.

Але ні золовщиком, ні жужельником цього чоловіка не називали. Чому він жив так? Своїм дитячим серцем я відчув, що тут схована якась таємниця. Та більшість людей не знали цього, а ті хто знали тримали язик за зубами, бо на це були вагомі причини. Знав її й дід мого друга дитинства Роми, бо той щось мені натякав. Та коли я спитав діда, той відповів: "Якби ти був дорослим, тоді може б і розказав, бо це історія про яку слід мовчати." Лише через роки, коли я перейшов до десятого класу він розповів мені чому на цьому подвір'ї панує такий розгардіяш. Отож слухайте уважно.

У семидесяті роки тепер уже минулого століття двадцятого століття приїхав до нашого селища із братньої Речі Посполитої Народової Польської молодий чоловік Вацлав Адамовіч. Тут він купив ділянку землі зі старою хатиною, кухнею, сараєм, лазнею; знайшов дівчину Ніку, вони побралися і з'явилося у них троє діток Віталік, Катя і Артур. Вацлав був настільки порядною людиною що й серед багатьох наших слід пошукати: не пив, не палив і, що дивувало наших людей, - не крав. Працював він інженером у проектному відділі заводу металургійного обладнання і ще як працював: після важкої денної зміни лишався на надурочну в ніч. Керівництво не могло ним натішитися, портрет Вацлава висів на Дошці Пошани. Так би й жив він як усі люди; та на своє лихо вирішив завести велике господарство: триповерховий будинок, пташник з голубником на даху. Мав він велику зарплатню, більшу частину якої витрачав на будматеріали і скоро його подвір'я перетворилось на великий будівельний майданчик. Розвалив стару хату, тимчасово переселившись з родиною до кухні. Став будувати дім. З'явився один поверх, другий, а потім і третій. Певно Вацлав був хуторянин за походженням, бо хотів щоб діти лишились при батьках після одруження й заміжжя, мріяв про велику патріархальну родину. Та в Радянській країні така мета була ледве не злочином. Тож працівники Бюро технічної інвентаризації, дізнавшись про третій поверх, одразу повідомили куди слід. І викликали Вацлава в партком.

- Громадянин Адамовіч, вам тут не Польща. Негайно розберіть третій поверх.

- Чого б то я мав його розбирати? Я нічого ніде не вкрав. Все чесно заробляю.

- Розберіть, бо матимете неприємності.

Та Вацлав уперся і не став нічого розбирати. Спершу зняли його портрет з дошки пошани, далі виключили з партії і перевели на менш оплачувану роботу. Зрештою керівникам складів під страхом звільнення заборонили продавати будматеріали гоноровому полякові. Потрапив Вацлав у обструкцію. Обструкцією називався перевірений на багатьох трюк: бігає людина по проклятому колу мов заєць і всюди отримує відмову - немає йому ні премії, ні путівки дітям у піонертабори, на усіх засіданнях пісочать, а кінця-краю цьому не видно.

Тиха вулиця Понадярова щомісяця переживала Армагеддон: звідусіль, як батиєва орда, сунуло на неї усіляке високе начальство. Кавалькади машин: волги та чайки під'їзджали до вацлавового двору. Комісії, комісії, комісії... Все шукали приводу щоб зруйнувати "незаконний" третій поверх. Постоявши, потинявшись, садились у свої авта і ніяк не могли роз'їхались. Вузенька вуличка була заповнена вщент. Водії гнули матюки, машини загрузали в шлаку, минало не менш ніж півгодини, доки нехарактерний для тихеньких кварталів корок не розсмоктувався. Тоді на вулиці панував спокій до наступної татаро-монгольської... Даруйте, надзвичайної комісії.

Радянська держава дуже не любила дрібних власників, а тих хто будував третій поверх на власному будинку вважала своїми запеклими ворогами. Як то так вона у 1930-ті роки винищила терором і голодом куркулів, а тут знов з'являється куркуль. Та тільки дозволь одному триповерховий будинок - всі захочуть. "Всі то захочуть, але у дві зміни працювати як Вацлав, не всі зможуть, кишка тонка" - резюмував дід мого друга.

Так тривало три роки, а на четвертий рік побачив господар що нищать дощі та сніги його хату, невдовзі стіни почнуть тріскатись і розсипатись. Тоді пішов Вацлав на відчайдушний крок: обідрав покрівлю на сараї, лазні, кухні і наклепав як зміг на будинок, дістав десь дошки, рубероїд і фанеру і оббив ними "дах".

За таке "раціоналізаторське" вирішення проблеми і прозвали Вацлава "Архітектором", і це прізвисько було відоме по всіх довколишніх кварталах звідки було видно вершечок будинку що став схожим на латиноамериканські трущоби, де "начал жизнь" ватажок банди безпритульних з фільму "Генерали піщаних кар'єрів".

Спочатку Вацлав думав, що часи зміняться і він поставить нормальний дах та добудує останню стіну. Але стара аксіома, що немає нічого постійнішого ніж тимчасове дала про себе взнаки. Роки йшли, а маразми залишалися, мінялися хіба що тільки старі маразматики у Кремлі...

Дружина Вацлава кілька років поспіль умовляла його розвалити третій поверх, через який їх родину цькували по всіх фронтах. Але чоловік стояв стіною - сказано гоноровий поляк. Не домігшись нічого, одного разу вона забрала дітей і більше не повернулася. Відтоді господар жив один.

Нові часи прийшли з Перебудовою, але разом з ними настав страшенний дефіцит будматеріалів. Так що подвір'я Вацлава й надалі залишалось великим складом цегли, шлакоблоків, а чорнороті тіточки, йдучи вулицею на чім світ стоїть кляли господаря, погрожуючи йому ОБХСом (хто не знає це була контора, що начебто боролась з розкраданням "соціалістичної" власності, які вже тоді набули безбожних обсягів) чи не вкрадено, бува, з будівництв багатоповерхівок, що на той час зростали мов гриби після дощу (в цій сфері ще не настав гострий дефіцит). Та сусіди знали, що не вкрав Вацлав нічого, а якби украв то одразу ж би поїхав на Колиму років так на сім. Його тоді було наказано ловити на всьому. Горбачов дав право будувати більше ніж два поверхи, але право це було без можливості реалізації. Коли ввели Гласність місцеві гострослови, озираючись на всі боки говорили, що будинок "Архітектора" нагадує комунізм який партія будує вже сьомий десяток літ, а тепер узялася перебудовувати.

Що ж до мене, то в моїй дитячій уяві міцно закріпилося враження що архітектор це той, хто будує всілякі халабуди. Повторюю ще раз, я не знав тоді причин, що призвели до цього, а багато хто й досі думає що в дядька були не всі клепки в голові...

Одного ранку Вацлав вкотре поліз ремонтувати хиткий дах і, послизнувшись, впав з висоти. Піднятися вже не зміг, бо зламав ногу і, пролежав дві години, доки його не знайшли сусіди. Нога зрослася неправильно і всю решту життя він ходив на милицях. Залізти нагору він уже не зміг...

Наступного літа розпався Радянський Союз. Відтоді вже ніхто не будував комунізм, якому загрожував третій поверх вацлавового будинку. Прийшли шалені роки, коли прості люди ставали жебраками з мільйонами купоно-карбованців у гаманці. Люди сподівалися, що після багатьох років радянської бідності заживуть краще, а отримали злидні. Вацлавова батьківщина Польща також зіткнулася із економічними проблемами, але завдяки "шоковій терапії" прем'єра Бальцеровича змогла їх подолати і стала заможною державою. Україна ж пережила тільки "шок" без терапії. Частина населення хотіла назад до Радянського Союзу і голосувала за комуністів та прогресивних соціалістів, які влаштовували провокації та бійки у Верховній Раді, створювали, одним словом, галас. А спритні людці в цей час набивали собі кишені, тихенько ділячи між собою фабрики й заводи.

Серед всіх цих перипетій будинок Вацлава пішов у рознос: вітер обривав жалюгідний дах, глина якою було обмазаної стіни сипалася, риштування похилилилось набік. Постарілий і кульгавий господар нічим вже не міг цьому зарадити. На людях він з'являвся дуже рідко.

Подвір'я все більше занедбувалось, здавалось, що в ньому вже ніхто не живе.

Минуло кілька років, я підріс і лікувався вже в поліклініці (дякувати Богу я тоді хворів уже значно менше). Вулиця Понадярова випала з мого життя на цілих десять років. За цей час я закінчив школу, вступив до університету, жив звичайним молодим життям і забув про химерний будинок і чоловіка таємницю якого я вже дізнався.

В те десятиліття жити стало трохи легше, але з одного боку це принесло й лихо; бо з'явилися "господарі життя" із великими грішми, і ще більшим нахабством, але без совісті й найменшого почуття естетизму. Якщо Вацлаву поламали життя за один поверх, то цим ділкам було дозволено все. Вони захаращили центр міста потворними будівлями. Купивши все і вся, орда скоробагатьків нищила старі будиночки, вирубувала сквери, влаштовувала "загадкові" пожежі. Та якщо на вацлавів будинок показували пальцем, то тут більшість людей ходять із спокійним виразом обличчя ніби так і треба. Проте завдяки цим, з дозволу сказати, архітекторам нам ще буде соромно за бездарні споруди, що понівечили не лише одне наше місто, а й цілу країну. З центру міста зникли зразки різночинної та дворянської російської архітектури, нахабно знищили наш "маленький Ізраїль" - старовинний єврейський квартал, а далі - великий дитячий універмаг, на місці старих селищ стали виростати "гламурні" житлові комплекси. Одним словом це була "золота доба" для всілякої будівельної мафії і тільки нова економічна криза зупинила це безумство.

І ось через десять років, ідучи до магазину, я вирішив зазирнути на вулицю Понадярову. На місці триповерхового будинку стояли рештки стін першого поверху порослі бузиною, поруч лежали шматки шлакоблоку придатні хіба що для засипання яру. В руїнах жило двійко старих собак (один з них вже був майже зовсім сліпий), які раптом вискакували й на чому світ стоїть обгавкували перехожих. Невисоку тополю очевидно зламав якийсь буревій і її трухлявий уламок стовбура стирчав догори, неначе гнилий зуб. На перший погляд здавалося, що господар давно помер і сусіди розтягли його будинок щоб він не впав на їх хати. Так тоді я і вирішив, але насправді виявилось все набагато страшніше.

Якось перед Великоднем я їхав на роботу електричкою і на протилежній платформі побачив Вацлава. "Не може бути! - подумав я. - При ясному сонці привиди по землі не ходять". Та то таки був він. Постарілий, сивий, із довжелезною бородою, на милицях, він стояв, збираючись до міста. Ні, він не жив, а існував у своїй напівзруйнованій хаті (колишній кухні) в цілковитих злиднях. Дев'яності роки зовсім зруйнували його життя і він втратив усе що мав.

Минуло ще три роки. Настала рання холодна весна. З півдня прилетіли шпаки. Сніг, як тепер часто трапляється, зійшов ще в лютому. Все було б добре, якби не війна, що йшла біля кордонів нашої області. І мов нагадування про війну щовечора при заході сонця, у безвітряній тиші чомусь ставало тхнути горілим лахміттям. Оскільки ми, мешканці селища, маємо звичку спалювати будь-яке сміття, що на очі потрапить, то ж я не звертав на це уваги.

Проте одного ранку, чекаючи на електричку, я побачив, що над яругою з боку вулиці Понадярової звивався стовп диму і холодний північно-східній вітер ніс разом із ним ядучий сморід. Поруч біля мене стояли чоловік та жінка і про щось розмовляли:

- Оце ж він ходив, увесь зарослий, і просив милостиню, - говорив чоловік.

- І ніхто не гасить, - сказала жінка.

Придивившись уважніше, я побачив, що напевно горить на обісті "Архітектора", то ж вирішив піти увечері до Понадярової і роздивитись уважніше, що там діється.

У вечірній імлі, освітлювана лише двома - трьома ліхтарями вулиця нічим особливим не вирізнялася, як і покинуте обістя Вацлава все у заростях.
Але з-за кущів просто з якоїсь ями (може там був підвал теж напевно заповнений старим мотлохом) виривалось полум'я. Воно, власне і чаділо на півселища. На подвір'ї поралися сусіди, які засипали все камінням щоб загасити надокучливе смердюче пожарище, що, як виявилося, горіло вже два місяці.
Від них я дізнався, що взимку якась наволоч вбила дядька і, щоб замести сліди злочину, підпалила залишки кухні, від якої тепер лишились обгорілі балки та інше сміття. Кому заважав старий дід в житті якого нічого не лишилося крім купи будівельного сміття невідомо. Може це були наркомани, які хотіли поживитись його мізерною пенсією. А може підлітки, виховані на дуже "крутих" бандитських бойовиках, яким набридло знущатись над кішками й собаками і вони вже взялися вбивати людей. Можливо... Та зрештою, все можливо.

Спускаючись униз додому, я спотикався в темряві, але перед очима стояв епізод із дитинства. Мама веде мене до лікарні, мені п'ять років, я боюся уколів і не хочу йти туди. Бачу праворуч дивний будинок висотою в два з половиною поверхи, підпертий риштуванням з одного боку. На ньому сидить гарний, білявий чоловік і махає мені рукою згори. Зривається злива і заливає все переді мною. Та то не дощ, то сльози течуть із моїх очей. Світе, світе, навіщо ти чиниш таке з людьми, які перенесли стільки горя й страждань?

Як дивно влаштована людина усе життя вона женеться за міражами, будує повітряні замки, долає перешкоди... І при цьому забуває просто жити, марнує дні, роки щоб на старість впасти в розчарування.

Я йду униз вулицею і поривчастий вітер несе мені у спину якесь сміття. Чому так довго немає тепла?

I.

Дорогий читачу якщо ти подивишся на карту Донецької області, то побачиш, що в її північній та центральній частині повно всіляких міст, містечок та селищ. Вони побудовані настільки щільно, що дуже часто важко зрозуміти де закінчується одне і починається інше місто чи селище. Великий патріот Донбасу і України Микола Фененко в своїй книзі про географічні назви "Земля говорить" писав, що коли їдеш нічним поїздом чи електричкою крізь Донеччину то тебе не покидає ні на мить суцільне море вогнів. Таким густонаселеним був цей край ще півстоліття тому. В наші не дуже добрі часи, особливо після початку війни, цього вже не застанеш.

Справжня назва місця де відбувалася дія нашої розповіді ні про що не скаже. Тому автор дав йому назву місто Вуглеград, оскільки вона передає суть життя цього населеного пункту, що виник наприкінці ХІХ століття біля великих і малих копалень. Місто це сіре й непоказне як і всі сусідні міста і шахтарські селища. У Вуглеграді працюють кілька шахт та центральнозбагачувальна фабрика, найбільшою спорудою якої є смугаста біло-рожева башта з електронним годинником. Це так би мовити старий центр міста, який бачиш першим серед міських кварталів, оскільки тут розташовується автостанція до якої прибувають автобуси з інших міст. Пройшовши кілька вулиць, потрапляєш до нового центру - вулиці Маяковського з будинком міськвиконкому (за своє облицювання білою плиткою будівлю називають "Білий дім"), поруч розташовувався ЦУМ з мозаїчним зображенням Червоної площі та Московського Кремля. Колись там був також парк культури та відпочинку з алеями, лавками, клумбами та атракціонами. Нині він виродився в глуху посадку, що заросла бур'янами.

Розташоване містечко на схилах давнього гірського хребта, що під дією опадів та вітру перетворився на пагорби. Називається ця височина Донецький кряж, чиї високі та низькі пагорби прорізають долини місцевих степових річок та струмків. Є там також і нові гори: так звані терикони, що є слідами шахтних розробок: якщо зараз сланець або породу залишають у шахтах, то раніше її вивозили на поверхню і запалювали в спеціально відведених місцях, насипаючи великі глеї. Вилізеш на вершину терикона і бачиш довколишні квартали міста, а на горизонті бовваніють висотки сусіднього містечка чи селища. Схожі вони на сплячі вулкани, бо більшість териконів горить, труячи околиці ядучим запахом сірки. Особливо чутно його після дощу чи сильного снігопаду, коли над вершиною рукотворної гори стоїть курне марево. На цьому їх схожість на вулкани не закінчується: терикон може раптово вибухнути і тоді на вершині спалахує стовп вогню, а над ним збирається хмара пилу та сажі, що осідає, покриваючи все дециметровим шаром бруду. Під час вибуху навсебіч розлітається каміння, нерідко завалюючи будинки і вбиваючи їх мешканців, оскільки практично всі шахтарські селища стоять впритул до шахтних розробок. Тому в семидесяті роки міська влада віддала наказ зруйнувати ті вершини. І з'явилися на териконах трактори, що зробили там рівнини. А на териконі Десятої шахти сталася трагедія: обвалилась порода, заваливши трактор разом із водієм.Як пам'ять про неї залишився велетенський горб над териконом. Якщо подивитись на нього з півночі, то він був схожий на профіль сфінкса з давньогрецького міфу про Едіпа. З інших боків цей горб скидався на що завгодно, але для мешканців одного з Вуглеграді ких мікрорайонів селища Федориха це був - таки загадковий сфінкс, що беззмінно сидів на териконі і дивився на схід, немовби чекав звідти подорожнього, що розгадає його загадку.

ІІ.

Взагалі -то Десята шахта (тепер вона уже не працює) і була тим підприємством, що дало початок місту Вуглеград. На північний захід від містечка розташувалось селище Горпинівка, де жили двоє братів Анджей і Тадеуш Синявські. В час коли у царській Росії запанував капіталізм стали виникати перші шахти Донбасу. Серед них були й ті що належали Синявським - талановитим підприємцям, які заробляли на них великі статки упродовж десятків років. Найбільшою серед них і була Десята шахта. Біля них, мов гриби після дощу стали виникати шахтарські селища, що отримали назву Горпинівські Рудники. Саме з Рудників і утворилось містечко Вуглеград, що отримало назву і статус міста в 1934 році. Найкращим серед них було селище, що виникло біля Десятої шахти. Як не дивно, мешканцями цього селища стали вихідці з єврейських містечок Правобережної України та Білорусі з так званої "межі осідлості". Дуже рідко можна знайти такого єврея якого нужда зажене під землю, але на Донбасі були й такі. Так виникла іудейська каббалістична шахтарська громада, що була зразком працьовитості й доброчесності по всій окрузі. Тоді на новонародженому Донбасі (в той час він називався Новою Америкою) було чимало різних селищ та сіл: сірі шахтарські землянки та бараки розорених селян з Поволжжя та Нєчєрнозємья, російські ізби старообрядців, що втекли з етнічної Росії через гоніння з боку уряду та Російської Православної Церкви, українські біленькі та чепурненько хатинки, що з'явились тут раніше від шахт. Але це селище складалося з котеджів зведених за німецьким проектом. Їх характерною особливістю було те що збоку було видно тільки одну стіну, неначе це були будиночки з дитячих малюнків. Та найбільшою принадою селища Десята шахта були настінні розписи: каббалістичні орнаменти, масті карт (чирви, піки, бубни, хрести), поруч були небачені квіти, п'ятикутні, шестикутні та восьмикутні зорі, жар -птиці, Садко та інші казкові герої (останніх малювали на замовлення братів-підприємців). В центрі селища зі стін дивились чарівні птахи сірін і алконост з головами красунь, через широкий Майдан оздоблений декоративними гасовими ліхтарями дивились персонажі казок Пушкіна: Руслан і голова, русалки та учений кіт на золотому ланцюгу під дубом. Брати Синявські дуже дбали про селище: це було місце проживання "шахтарської аристократії", а поруч розташувалась їх садиба - великий двоповерховий будинок за високим парканом і розкішний фруктовий сад у дворі. За їх двором напередодні революції 1917 року було прокладено рейки технічної залізниці, що вела на шахти Федориха, Десята, Одинадцята, Дванадцята, П'ятдесят перша і Один-один біс, котра запрацювала вже у тридцяті роки. Мешканці селища не дотримувались закону Галаксу (він дозволяє шлюби тільки між євреями) і швидко стали з'являтись змішані українсько-єврейські, російсько-єврейські і навіть китайсько-єврейські сім'ї бо злиденна і загниваюча імперія Цін навсебіч викидала бідняків. У селищі вірили в Б-га Єгову, згодом частина його мешканців прийняла хрещення й увірувала в Святу Трійцю та Діву Марію. Проте крім загальноприйнятих божеств на Донбасі були й місцеві: Мати-Земля, котра захищала людей від лиха та її лихий чоловік - демон Шубін. За шахтарськими подвір'ями він мешкає під землею і схожий на старого діда в шахтарських обладунках: робіт та касці з ліхтариком. Вогником своєї лампади він заманює людей на загибель і той хто піде на той вогник назад уже не повернеться. Щоб задобрити Шубіна шахтарі коли п'ють виливають на землю чарку. Це називається жертвою для Шубіна. Хто більш-менш ознайомлений з умовами шахти, той здогадається що Шубін це метан - болотяний газ, котрий утворився внаслідок гниття прадавніх пралісів хвощів та папоротей, які матінка-природа перетворила на кам'яне вугілля. Цей газ присутній на шахті постійно, час від часу, вириваючись у штреки, і тоді якщо вчасно не помітити може статись вибух з пожежею чи обвал. І те й інше несе за собою масові людські жертви. Багато небезпек читають під землею на людину: і газ, і вугільний пил, і метано-водяна суміш вибухонебезпечні, а пожежі спричинені ними можуть тривати не одне століття (так десь у Туреччині один вугільний пласт горить уже три з половиною тисячі років). І горе тим, що опинились у пастці при пожежі в шахті, якщо вогонь до них і не дістанеться, то пекельний жар і відсутність кисню (він виграє, перетворюючись у чадний газ) все одно вб'ють. Тому в шахті як і на старих бензинових підводних човнах початку ХХ століття діє принцип: "Одна запалена цигарка - твоя смерть!" (щоправда чимало людей знаючи про це все одно палять в забої).

ІІІ.

Йшли роки, минали десятиліття, ураганом проносились революції та війни, голодомори та сталінський терор, а селище Десята шахта стояло на своєму місці і його мешканці дбайливо оберігали настінні розписи.
Під час індустріалізації в тридцяті роки з'явилися нові квартали. Так за яром виросло шахтарське селище. Там були будинки з білої цегли, із череп'яними дахами, а поблизу були посаджені яблуні, що давали пізні осінні яблука Симиренка. Тут теж оселилась шахтарська еліта - стаханівці й передовики виробництва, а поруч по балках були землянки, де оселились утікачі з охоплених голодом сіл (серед них були і предки автора цих рядків). Це в дев'яності роки Донбас був базовим електоральним регіоном Комуністичної партії України, а тоді антирадянські настрої в краї були дуже сильними.

Прийшла Друга світова війна і за допомогою місцевих поліцаїв єврейські шахтарі з Десятої шахти купили нові паспорти з українськими, російськими та німецькими прізвищами. Тих же хто не вчинив так нацисти по звірячому замучили в найближчих концтаборах, а тіла викинули в шурфи відпрацьованих шахт. Коли Червона армія, втративши в боях більшість чорносвитників - новобранців, звільнила Вуглеград, компартійна номенклатура, де теж було чималенько євреїв не дозволила шахтарям повернути собі старі прізвища.

- Ви вже не євреї, якщо від свого єврейства відмовились - заявив начальник місцевого управління НКВС. - І взагалі чим ішачити на німців ліпше б у партизани ішли, а так потенційно всі ви зрадники, що заслуговують Сибіру. Ось так зникла єврейська громада міста, розчинившись в інтернаціональній масі населення Донеччини.

В час Микити Хрущова уряд наказав вічним мандрівникам з циганського народу осісти на землі. На старій толоці виросла вуглеградська циганська колонія. Збудована на суміші суглинку й породи циганська слобідка вражала своєю вбогістю: обшарпані хатинки з битої цегли, забиті дошками вікна, аби-як склепані паркани, вулиці що не бачили ні асфальту, ні бруківки. В суху погоду вітер ганяв по них пил, а в дощ чи відлигу тут була непролазна грязюка. Доповнювали цю картину хирляві й ледве живі деревця. Багато циган подались у кримінал, але значна частина їх вирішила зробити театр і цирк у селищі каббалістів. Так з'явились каббалістичні містерії: в селищі виступали веселі клоуни, жонглярі, канатоходці, замовлювачі вогню і дресирувальники ведмедів, що заставляли звірів ходити на задніх лапах і показувати різні номери. Майстри виготовляли матрьошки й продавали їх. Циганська матрьошка відрізнялася від російської різнокольоровими орнаментами: яскрава палітра синіх, жовтих, червоних, зелених кольорів: виноградники, калинові й горобинові грона, зелене листячко чи різноманітні геометричні фігури... Тепер не шукайте бо нічого подібного ви ніде не знайдете. Не стало селища, не стало й сувенірів.

Жінки за допомогою карт та каббалістичних формул визначали майбутнє... Тоді до селища подивитися на розписи та циганські містерії, купити сувеніри, стали приїзджати гості з усіх кінців Радянського Союзу, ба, навіть з-за кордону.

Прийшли шестидесяті роки, у космос полетів Юрій Гагарін, люди вірили у світле майбутнє. А по планеті шаліли війни (в яких нелегально приймали участь радянські солдати й офіцери) та революції, розпадались колоніальні імперії. Не раз світ опинявся на межі атомної війни, але завжди (іноді навіть в останню мить) лідери антагонізуючих держав давали задній хід. Проте навіть у роки найзапеклішою конфронтації до Десятої шахти приїжджали громадяни як соціалістичних так і капіталістичних країн. Взимку і навесні, влітку і восени селище каббалістів приймало гостей. Неслухняні школярі прогулювали в ньому уроки, купуючи солодку вату та морозиво.

В цьому селищі люди вчились бути щасливими, мирно бунтувати проти антисистеми, проти сволот-начальників, проти підлості і ницості, проти злиднів. Нащадки загублених колін Дому Ізраїлевого (тих самих колін що розчинилися у широкому світі так що ніхто з певністю не може сказати єврей він чи ні), цигани, українці, росіяни, грузини й навіть ефіопи водили хороводи, котрі називали "галями" від грецького галаксіс, що означає "світло". З заходу із Федеративної Республіки Німеччина та Німецької Демократичної Республіки приїхали німці як антинацистські діячі, так і колишні солдати вермахту, що розкаялися. Намагаючись загладити свою вину перед Україною, з підписом "Від переможених Переможцям" вони подарували Донеччині і господарям Вуглеград садженці, що давали темно-фіолетові тибетські яблука - природні антиоксиданти.

Щоранку і щовечора в селищі співали пісню яка була гімном їх маленької каббалістичної республіки.

Так было и будет сквозь тысячи лет
Уйдут в небытие те кто были царями,
А утро дарует нам солнце и свет
И купол небес что синеет над нами.

Империи, царства - все тлен, суета
Не сломят они законов природы:
Великим богатством человека всегда
Была есть и будет одна лишь свобода.

В зелёных степях что-то шепчет ковыль
Извечный хозяин донецкого края
Все злато и камни - дорожная пыль,
А праведный труд никогда не сгорает.

Так было и будет сквозь тысячи лет
Рассыплются в прах те кто были врагами
Запомни лишь ветхий как вечность завет
Что счастье себе создаём лишь мы сами.

Можливо цей мотив комусь і здасться примітивним повторенням відомих істин, але то була народна творчість, що відображала дух селища і його мешканців.

IV.

У середині восьмидесятих років приїхав до Вуглеград трирічний хлопчик Вовка. Його батьки мешкали в місті Черкаси. Батько працював на місцевому азотному заводі, а мати займалась науковою роботою і готувалася до захисту кандидатської дисертації. Тому й жив Вовка з бабусею та дідусем у Вуглеграді, на вулиці Молодої Гвардії.

У дідуся й бабусі була добра тепла хата з літньою кухнею та альтанкою. На подвір'ї був город в якому постійно поралася бабуся. Там росли огірки, помідори,гарбузи, а також різноманітні квіти: жоржини, нагідки, висока бариня, поруч знаходився невеличкий садочок з яблунями та вишнями і старою сливою. Огороджене подвір'я було високим дерев'яним парканом. Праворуч від дідусевого подвір'я протікав струмочок Огурєчка - найбільша річка в містечку Вуглеград. Називалась вона так тому, що біля неї росли нарівогірки-напівліани з колючими плодами. В середині цей "огірок" мав розділені стінками камери з насінням. Коли його кидали під машину то він гучно лускався. Нині ця рослина стала рідкістю.

Починався ручай у болотах біля шахти Один - один біс, набирався чорної мов вугіль води з шахтарських лазень, протікав повз глибокий каньйон через велику вулицю Жовтневу, що проходила мостом нагорі. Далі він біг невеличкою рівнинкою, яку дуже любили качки та гуси з довколишніх подвір'їв і підковою розвертався саме поблизу того подвір'я, де жили вовкині дідусь та бабуся. Потім Огурєчка зникала в дворах і виходила з них у засудженому посадкою яру, де вбирала в себе джерельця, а під час сильних злив до неї впадали вже висохлі притоки, чиї напівзавалені русла стали стічними канавами посеред вулиць селища Федориха. Далі струмок розливався широким степом, проходячи крізь ставки П'ятдесят перший (колись поруч була шахта N° 51), Червона Гребля (він був збагачений червоною породою з терикону Дванадцятої шахти), Динамічний (назву отримав від колишніх складів з вибухівкою) та Зелений і врешті - решт вливався у річку Кривий Торець. Більше ніяких річок поруч не було, а синє плесо Кривого Торця у ясні дні проблискувало на обрії з південно-західної сторони.

На Молодій Гвардії та сусідніх вулицях увечері на лавках збирались пенсіонери і обговорювали своє життя - буття. Неподалік розважалася молодь. Час від часу вулицями гасав на мотоциклі з коляскою молодий чоловік з невеличким японським магнітофончиком у калясці. Звідти ревом ревіла рок-музика західнонімецького гурту "Чингізхан" (за це мотоцикліста прозвали "Чингізханом"). Із двору на одній з вуличок Федорихи при цьому завжди вискакував дід Іван Потуторін і, розмахуючи вилами кричав йому вслід:
- Мандалай скоторожний!!! Мої онучки спати лягли, сусід з шахти з нічної зміни вернувся! Нічо, я тебе колись перестріну і шини проколю!!!

Це було дуже смішно дивитися, як він кумедно махав вилами. При цьому всі знали, що ніяких онучок у діда нема, оскільки він усе життя прожив одинаком.


V.

Надворі стояла золота осінь. Нещодавно пройшла сильна злива з грозою, що наповнила водою підусохлу за час літньої спеки Огурєчку. Вовка вийшов на вулицю і пішов до струмка, а далі пустив трісочку і дивився як вона пливе. У небі курликали журавлі. По асфальтованій дорозі один за одним їхали ікаруси, що везли втомлених людей з роботи на шахті Один-один біс. Біля місточка назустріч один одному йшли два чоловіки, що потисли руки і зупинилися. Один з них був молодий блондин з синіми очима і загорілим обличчям, другий вже немолодий постарілий із сивим волоссям і карими очима, які все ще зберігали в своєму обличчі іскри веселості.

- Гутен так, герр Бергер, - сказав другий.
-Гутен так, герр Шульц - озвався перший.

Далі йшов набір незрозумілих Вовці слів (це була німецька мова). Після цього вони перейшли на українську мову.

- Йоханес у нас цією мовою говорити не дозволяється.
- А на русском?
- На русском можно еще. Но надо знать когда начальству зад полизать и говори все что хочешь, если ты, конечно, не правительство ругаеш...
- Александр! Неужели у вас в стране всё настолько плохо?
- Да уж хуже некуда! Я уже замахался докладывать про воровство и эти криминальные разборки. Каждую ночь находим трупы с огнестрелом, а начальство говорит: куда вы смотрите Бергер, на вверенном вам участке нет порядка. Был я капитан милиции, стал теперь старлей, не угодил, доннервэтр, начальству... А ты зачем сюда приехал, что тебе не сидится в твоей родной ФРГ?

- Саша, я историк и люблю посмотреть на мир. Мне стало интересно, как живут в странах социалистического лагеря. Я уже пятнадцать лет как живу после операции, удалили мне раковую опухоль в желудке. Поехал я на прощу в Кальварию, да и минеральной воды попить захотелось...

- А где это?
- Польша. И еду по стране: села ободранные, дороги разбитые, города нищие и обшарпанные. В магазинах пустые полки, только один зелёный горошек в наличии. Люди хмурые и злые. Зато на каждом километре бронетранспортеры, войска, полиция... Что у вас тут такое спрашиваю? А мне и отвечают - военное положение.
- Вот это да! - говорю. - А кто с кем воюет?
- Да мрази русские с нашими мразями сговорились, чтоб простой народ вконец ухайдохать, а из Польши сделать страну Большую Освенцимию.
- Да слышал я! Так в Польше хоть нелегальный профсоюз есть "Солидарность", а у нас при друзьях что-то скажешь так сразу стуканут в КГБ. И бац, вызвали тебя, а потом и там, и там - уже лишили всего. Пропагандисты заливаются что на Западе человек человеку волк, а у нас друг, товарищ и брат. Только мой опыт подсказывает ещё хуже: у нас человек даже не волк, а шакал.
- Так и в Польше тоже самое: КГБ и СГБ все опутали сетями и выслушивают да высматривают кто что сказал против самого лучшего в мире строя. О да, это и есть "самый лучший в мире строй": старушки вместе с внучками в Кракове на паперти стоят, силовики давят студенческие демонстрации. Мне пришлось вытянуть из замеса в Познани девушку в обмороке. Отлил водой, она открыла глаза и смотрит в синее небо: "Где ты Матко Боско, где ты Езус, чтоб покарал сволочей, что наших женихов на фабрике убивают!.." (тут Йоханес змахнув сльозу з очей). Да, друг нет больше в вашей половине мира ни счастья, ни справедливости, а счастье ежели и осталось то только у сволочей - правителей*.

Далі вони зникли за рогом, а Вова побачивши, що сонце сідає, побіг додому. Невдовзі потому похолодало і з неба посипалась мерзла сльота.


VI.

Одного разу до будинку вовкиного дідуся принесли мокру дівчинку, що дуже сильно замерзла у холодній воді і дорослі розтирали їй спиртом руки та ноги. Будучи вдома дівчинка влізла до погреба, який зненацька затопило водою, що дійшла їй до грудей.
- Треба сюди меліораторів, щоб висушили цей проклятий ручай, - сказав молодий чоловік (як згодом виявилось, батько дівчинки). - Кожної осені та весни як не погріб затопить, так жаби квакають під підлогою.
- Женю, Огурєчка не винна в тому що ми завалили її русло всіляким непотребом, відповів йому вовкин дідусь. - Ще сорок років тому воду з криничок у яру можна було пити, така вона була чиста. Тепер же через шахтарські лазні вода аж чорна і смердить помиями. Скільки говорено людям: не кидайте в струмок нічого, ба ні, вони не слухають. Тому й мститься природа підтопленнями та жабами під підлогою.
- А ти, Аню, - звернувся він до дівчинки - будеш знати як лізти у погреб без дозволу дорослих.

Виявилося, що це онучка інженера - шахтобудівельника Аня Магеровська. Її дідусь Сергій Магеровський приятелював з вовкиним дідусем. Коли трохи розпогодилося і потепліло, він став дивитись на протилежний бік вулиці, коли там з'явиться Аня. І ось рожевеньке дівоче личко визирнуло з-за паркану.

- Вова! Ти дарма думаєш, що будеш зі мною гратися. Тут на Донбасі люблять крутих та сильних, а ти слабкий і добрий. Так що бандитом ти не будеш, а саме вони в пошані у дівчат.

- І що я ні на що не можу розраховувати? - спитав її Вова.

- Ну... Приймай мої умови: я розумна - ти дурний. Але якщо приймеш я тебе не шануватиму ще більше. В наш час жінки люблять сильних та гордих.


VII.

Одного разу бабуся пішла гуляти з Вовкою до селища Десята шахта. Маленькому хлопчику дуже сподобались циганські містерії, що там проходили. Це була справжня країна див: фокусники показували різноманітні трюки, жонглери вправно жонглювали, канатоходці ходили по канатах. Клоуни пускали мильні бульбашки та повторювали на біс знаменитий на той час номер "блю-блю-блю-канарі". Заклинателі вогню дмухали полум'ям і запалювали смолоскипи, особливо гарним був їх номер у надвечір'ї, коли на небо висипали зорі. Тоді селищем ходив ліхтарик і запалював гасові ліхтарі, що залишилися тут як елемент декору минулого століття. Все це було дуже гарно. Дресирувальників ведмедів уже майже не було бо звірі калічили і вбивали людей, тож міліція забрала їх і постріляла. Вціліло від розправи лиш одне ведмежа і тепер його господар циган дядько Рома щоранку вів звіра на ланцюгу прив'язаному у до намордника вулицями, а ввечері повертався додому в циганську слобідку. Йшов він як правило Жовтневою вулицею, але нерідко проходив і по Молодій Гвардії, де жив Вова і хлопчик вилазив на паркан подивитись як ідуть циган із ведмедем. Двір дядька Роми знаходився наприкінці слобідки і ведмідь сидів за парканом у великому вольєрі, в яких тримали вівчарок. Власник ведмедя жив одинаком: колись він мав наречену, але вона сказала йому - або я, або ведмідь, бо він задере нашу дитину. Як і всі циганки вона була вправною ворожкою.

VIII.

Надзвичайно гарним виявився вечір 7-го листопада 1984 року, коли в селищі на честь "Жовтневої революції" було влаштовано ціле дійство: стріляла картонна "Аврора", загони матросів-маріонеток йшли на штурм Зимового палацу, далі запускалися яскраві фейєрверки, крутилися шутихи. Малому хлопцеві все це здавалось чарами, а фокусники - чарівниками. Небо в цей час закрила хмара і тільки над обрієм залишилась червона смуга від сонця, що заходило.
- Ой, - раптом пролунав голос ляльковода, що керував дійством - я руку поранив.
- І тут не обійшлося без крові, - сказав дідусь. Він не любив цього свята, бо в молодості воював в Українській повстанській армії і відсидів за це десять років в ГУЛАЗі, однак відвів онука подивитись на святкову ілюмінацію.

ІХ.

Потім настала зима, пішов сніг, прилетіли снігурі та омелюхи і настали чудові дні коли можна було гуляти удворі й ліпити сніговика.

Проте під Новий Рік налетіла сильна завірюха. Не було видно ані землі, ані неба. Сніг намітав величезні кучугури так що тільки встигай його розчищати, а вітер завивав немов зграя голодних вовків у безлюдному степу.

Дідусь і онук сиділи в теплій хаті і дивились у вікно на заметіль.

- Ця погода нагадує мені Крайню Північ, де я був у часи моєї молодості - сказав дідусь. - Там такі хурделиці часті, вони немов обпікають тебе морозом. Це було під містом Норільськ. Як підростеш, я тобі розповім про повстання в тамтешніх таборах і як його жорстоко придушили...

Однак він не встиг нічого розповісти онукові, і Вовка дізнався про Норільське повстання лише тоді коли вчився у старших класах.

Надвечір того ж дня до них прийшли дільничний Олександр Бергер та Йоханес Шульц.
- Доброго вечора Никоноре Олександровичу та Маріє Сергіївно, - промовив Бергер після того як вони врешті-решт дісталися будинку крізь снігові кучугури. - Привіт і тобі Вовко. Це Йоханес Шульц, давній приятель мого батька. Він учитель історії з міста Штутгарт, а ще мандрівник. Побував у НДР, Польщі, Угорщині, Чехо-Словаччині, а цього літа завернув до нас в Україну.
- Доброго вечора - відповів Шульц. - Особисто я їхав сюди з метою розшукати сліди німецьких менонітських колоній, а знайшов поселення євреїв - шахтарів та самодіяльний циганський театр при ньому.

- Так, на Десяту шахту приїжджають гості навіть із Австралії. Це таке місце що нікого не залишить байдужим. Але ви казали, що їхали сюди відшукати менонітські поселення?
- Так, зараз багатьох цікавлять селища менонітів у Сполучених Штатах та Мексиці, але мало хто пам'ятає про менонітів, що лишились у Радянському Союзі. Наприкінці листопада я їздив до тих місць, де колись існувала колонія Нью-Йорк.
- Нью-Йорк... Нью-Йорк... - замислився дідусь. - Ага, згадав. Нью-Йорком називалось селище Новгородське під Дзержинськом. Там є великий хімічний завод, а ще завод сільськогосподарських машин. Однак я вперше чую щоб у Новгородському колись існувала німецька колонія.
- Так, там колись було одно з найбільших поселень на Донбасі. Я приїхав туди і побачив звичайне "селище міського типу" (здається так це у вас називається). Висотні будинки, заводські й колони труби над селищем, а от поселення менонітів більше немає. Лише три будинки і покинуте німецьке кладовище, яке по варварському понівечили.
- Якби я знав куди ти поїдеш я б тобі сказав, що жодного з німецьких поселень на Донбасі і взагалі в Україні не лишилось, - сказав йому Бергер. - У тридцяті роки Сталін арештував багатьох менонітів як німецьких шпигунів і сектантів, що ведуть антирадянську агітацію. Це через те що меноніти виступали проти людиновбивства і відмовлялись служити у війську. Коли ж почалась війна, то все німецьке населення було виселене в Сибір та Казахстан. Звідти мало хто повернувся як-от моя родина, а багато хто з них виїхав до Америки. Тодішнє керівництво держави не обходило те, що для нацистів меноніти були набагато більшими ворогами, бо вважали що всі люди брати, а це суперечило гітлерівським ідеям про вищість нордичної раси.
- Нью-Йорк - продовжив Бергер - це ровесник нашого міста. Спершу воно називалося менонітська колонія номер чотирнадцять. Проте на початку нинішнього століття один із засновників селища побував у американському місті Нью-Йорк і запропонував цю назву для поселення після повернення додому. Багато чого мав Донбас, але воно втрачено назавжди. Подейкують, що Щербицький у Києві хоче знести наше селище каббалістів, бо це теж мовляв містична антирадянська секта, що приваджує сюди іноземців. Так що спішить бачити, поки й це не знищили.
- Так що ж вони не розуміють, що завдяки цьому наше місто має не менші гроші ніж від шахт? - спитав дідусь. - Вони в Україні нищать усе що має хоч яку-небудь історичну цінність: скільки церков вони зруйнували за останнє десятиліття. Кажуть що на землях колишнього Війська Запорізького немає більше жодного храму козацьких часів.
- Так, коли вандали правлять країною годі чекати, що вони оберігатимуть історію - сказав Шульц.-Проте я спробую привити дітям любов до минулого. Я лишаюся тут ще на півроку і влітку відкрию свою "школу".


Х.

Весело відгуляли Новий Рік. Решта зими мало чим відрізнялась від грудня: Вовка не виходив далі двору. Виглядаючи з-за паркану він бачив вкриту снігом вулицю по якій зрідка проходили люди. Сніг покрив замерзлу Огурєчку і лише де інде стирчали пожовклі очеретинки. Неподалік піднімались угору голі осокори, старі дерева що влітку велично простягали свої гілки над швидкоплинною стрічечкою ручаю. Одного разу він побачив ніби знайому постать чоловіка. Уважно дивлячись вперед, коли перехожий підійшов ближче Вовка впізнав у ньому дядька Рому.
- Здраствуйте дядьку, - привітався хлопчик - а де ваш ведмідь?
- Сидить ведмідь у вольєрі біля пічки, бо зима надворі. Приходь до нас навесні, коли зійде сніг. - відповів йому циган.- А поки що бувай здоровий, не затримуйся довго на морозі бо захворієш.
Висока постать дядька Роми зникла за рогом. Довго триває зима тоді як ти маленький і справ небагато. Стаючи старше тим час усе пришвидшується, все швидшим стає його плин...


ХІ.

Зрештою і на Донбас прийшла весна. Поволі почав танути сніг і вже ледь чи не на кожній вулиці в Огурєчку вливалися численні струмочки, уже це був стрімкий потічок, що ревів у бетонних бережках під місточком.
- Дивись Аню, не лазь більше в погреб, - крикнув хлопчик дівчинці, що бігала у дворі навпроти.
-Не лазитиму, а ти якщо не перестанеш мене дражнити я зліплю сніжку і поцілю прямо в тебе - крикнула Аня і взяла в руки шматок талого снігу, що за своєю міцністю був подібним до мармуру.
-А от і не докинеш, а от і не докинеш - відповів їй Вовка, але одразу ж сховався за парканом.
Сам він не боявся води бо Огурєчка підтоплювада тих хто жив нижче подвір'я вовкиного дідуся, але їхнього погреба не чіпала.


ХІІ.

Нарешті настав квітень. Вовка знов гуляв поміж котеджами селища каббалістів. Він дивився на їхні малюнки та орнаменти.
- А хто це малював? - спитав він оточуючих.
Одна з дівчаток, що стояли поряд відповіла:
"Коли з'явилися котеджі то мешканці селища попрохали одного художника намалювати на стінах карти. А художник полюбляв пити абсент - міцну горілку з полину, що викликає галюцинації. Тож розмалював художник селище на свій смак, і спершу його заледве не побили.
- Ми просили намалювати нам лише карти, а ти намалював нам таке, що й у білій гарячці не приводиться, - обурювалися шахтарі.

Та розписи залишили і через кілька років ті зображення вже вважалися оберегами від Шубіна. Ну а художник той прожив недовго, у п'яній бійці його зарізали в шинку. І тепер це мов би пам'ять про нього. "

Поруч був Йоханес, він уважно вислухав розповідь, а потому промовив:
- Це байки Христино, - селище каббалістів розписували багато різних художників упродовж усіх ста років його існування. Але ці символи не їх вигадка, а атрибутика іудейського релігійно-містичного вчення Каббала. Йому тисячі й тисячі років. Разом із своїм містицизмом, серед каббалістів було чимало видатних вчених, особливо з нею пов'язано чимало математиків. Ісаак Сліпий, Азріель з Жерони, Рамбан, Ієхуда Ліва Бен Бецалель - ось далеко неповний перелік вчених-каббалістів Середньовіччя.
- Взяти хоча б ті ж масті карт, - продовжив історик. - Існує стільки трактувань їх значення. Так, піки або спис у Франції вважаються символом дворянства, трефи або меч - селян, бубни символізують городян, а чирви або серце - духовенство. І водночас в християнській трактовці піки - це спис яким було проколоти бік Ісуса Христа, трефи - розп'яття, бубна - губка, якою змочували пересохлі губи Христа, а чирва - це серце Сина Божого. Водночас для китайців масті карт означають пори року.
- А гадальні карти Таро мають такі масті, що пов'язують з Чотирма Стихіями Світобудови: Мечі - Повітря, Булави - Вогонь, Монети - Земля, Кубки - Вода, - додав від себе один з мешканців селища і потому відрекомендувався: - Я тутешній. Мене звуть дядько Афанасій.
- Серед інших символів широко відомі п'ятикутна зоря Соломона, яка присутня, зокрема, на прапорі та гербі Радянського Союзу, - продовжив Йоханес. - Натомість інший символ - шестикутна зірка Давида розташувався на прапорі нещодавно відродженої держави Ізраїль. Ці символи мають стільки значень, що їх усіх не злічити: наприклад, християни вважають, що п'ятикутна зірка - це символ п'яти священних ран Ісуса, а шестикутних (зокрема) - це сакральне поєднання чоловічого і жіночого начал яке породило наш Всесвіт.

Далі вони підійшли до великих зображень птахів Алконост та Сірін, що були намальовані на котеджах розташованих біля центрального майдану селища.
- Від іудейської каббалістичної символіки ми перейшли до слов'янської міфології - вів далі свою екскурсію Йоханес Шульц. - Птахи сірін, алконост та гамаюн (останньої тут як раз і немає) - це райські птахи - діви з візантійських та російських середньовічних легенд, вони приносять радість або печаль. В російських духовних віршах сірін спускається з раю на землю і зачаровує людей співом.

- Але що роблять птахи зі слов'янської міфології в селищі каббалістів? - запитав один з туристів, що підійшли ближче щоб послухати розповіді Йоханеса.

- На це питання відповім я, - сказав дядько Афанасій.-Товарищ Шульц правильно сказав, що наше селище розписували багато художників. У середині тридцятих років у селищі бував художник і поет Даниїл Леонідович Андреєв, син письменника Леоніда Андреєва. Саме він тоді намалював сірінів і алконостів. Вже у той час він працював над книжкою про своїх друзів, що стали жертвами сталінських репресій*. У 1947 році він майже завершив її, але був заарештований і опинився в тюрмі "Владімірскій централ", де перебував цілих десять років. Під час ув'язнення він написав найвідоміший твір свого життя - релігійно-філософський трактат "Троянда світу", значна частина якого присвячена паралельним світам Раю, Пекла та Душ Природи і їх мешканцям з якими він контактував у своїх снах. Так, кожна світова релігія має свої країни у світлих та темних світах, найвищим прошарком яких є затоміс. Наприклад над нашими республіками Радянського Союзу існує Небесна Росія*. Згідно його тверджень, птахи сірінів і алконостів є дитинчатами ангелів, що виховуються в затомісах. Дорослі ангели живуть у набагато вищих вимірах.

Тяжкохворий Даниїл Андреєв помер через два роки після звільнення з в'язниці, але його твори, включаючи "Троянду світу" поширюються в самвидаві. І серед нас були такі хто читав його твори.

Під час наших ярмарків ми нерідко ставимо вистави, що зображують світи просвітлення - Олірну, Файр, Нертіс, Готімну та Небесну Росію.

Перейшовши крізь Майдан з декоративними ліхтарями, присутні опинилися перед котеджами із зображенням казок Пушкіна. З-за них визирав котедж із зображенням чорно-оранжевої стрічки, ордену Вітчизняної війни та перехрещених серпа і молота.

- А там що? - спитав Вовка.

- Там жив ветеран Великої Вітчизняної війни, майор медичної служби Семен Ааронович Фінкельштейн. Він помер недавно, але ми зберігаємо ці розписи як пам'ять про нього.

Наприкінці відвідин селища Йоханес звернувся до присутніх:

- Малюки й дорослі приходьте до моєї чарівної школи, що розпочне свої занн влітку тут біля котеджу із зон персонажів казок Олександра Пушкіна.

Всі розійшлися крім Вовки та його бабусі які ще стояли під квітучими вишнями, що росли на вулг яка відділяла котеджне селище від звичайних подвір'їв та хат Десятої шахти.

- Зачекайте,- крикнув їм дядько Афанасій. - Ми покажемо малому дещо з того, що не афішуємо для загалу.

Вони повернулись і підійшли до огороджено місця за тим котеджем де було зображено сіріна. В усьому селищі це було чи не єдине місце де стояв паркан. За огорожею на стіні були намальовані істоти схожі на людей: чоловік, жінка та хлопчик з червоними очима та витягнутими, мов протигази, обличчями. Їх руки мали витягнуті крила, мов у кажанів.
-Це ігви або біси мешканці шрастрів пекельних країн, яким протистоять затоміси. Шрастри є підвалинами усіх держав на світі і коли їхня сила починає зростати в країні настають зло і тиранія.

Далі був малюнок істоти схожої на восьминога з великими жовтими очима.

- А це уіцраор - демон державності, що живе в світі Крагр, який є гарячою тундрою. На початку тридцятих років Андреєв під час роботи на заводі захворів на грип. Надихавшись іще й отруйних викидів на підприємстві, в нічному кошмарі він побачив істоту названу Жругром - Третім уіцраором Росії. Він не єдиний у цьому світі. Більшість шрастрів також мають таких потвор,що нерідко б'ються між собою, починаючи війни. Для ігв ці істоти є богами.

- Все це ми показуємо тобі тому що в дорослому житті ти будеш пов'язаний із політикою, а це постійне лавіювання поміж світлим і темним. Ті ж політики і правителі, що більше дбають про державу, а не людей, що в ній живуть потрапляють у шрастри в якості в'язнів, де змушені вести тяжке життя на зведенні головних капищ у їх столицях. І так триває доки не згине держава підвалиною якої є шрастр.
Однак ті політики що дбають про те щоб народові жилося добре можуть увійти до затомісу, як наприклад, великий Авраам Лінкольн, що скасував рабство у Штатах. Ти не розумієш того що я кажу, але коли будеш дорослим одного разу згадаєш ці малюнки та мої слова.
Подякувавши чоловікові, онук та бабуся пішли додому.


ХІІІ.

На Великдень цигани проводили свій щорічний екстрім-атракціон циганські їрунди. Як говорили зазивали, хто його не злякається, той долатиме всі труднощі в житті. Суть атракціону була в наступному: напувають тракториста, саджають його на трактор і він починає на
ньому виписувати посеред степу п'яні кола, а натовп має вчасно ухилятися. Тракторист хоч і п'яний, але майстер своєї справи, скільки було цих атракціонів і він нікого не задавив. Трактор іде, перевертаючи поставлені циганами святкові шатри, а люди розбігаються навсебіч із криками. Витівка ця дуже подобалась дітям, а от дорослі від неї були щось не в захваті. Після цього цигани символічно "б'ють" тракториста, але і грішми й горілкою розраховуються з ним сповна. Вовці дуже сподобались циганські їрунди, він бігав за трактором щосили і зі сміхом ухилявся коли трактор їхав просто на нього.

Весело навесні в Донецькому степу, особливо як ти малий і в тебе наче крила за спиною, так ти гадаєш, ніби літаєш. У небі співає жайвір, в посадці кує зозуля, а за териконом Дванадцятої шахти на обрії бовваніють копри Нової, де працює чимало твоїх сусідів. Коли ж заходить сонце то з північного заходу загораються вогні райцентру Степанове - містечка трохи більшого за Вуглеград, де працюють кілька заводів і ходить трамвай. Швидко минає весна...

XIV.

Ось і настало літо. В степу почала жовтіти трава, а сонце стоїть у зеніті й літня спека ховається в тінь. Задушливе марево клубочиться на обрії. Щодня чекають дощу, але тільки чорні колони степових виборів порушують спекотну днину донбаського літа. Як і обіцяв навесні, Йоханес відкрив свою "школу". Малим дітям він розповідав казки братів Грімм: про хороброго кравця, що одним махом побив сім мух і вишив про це напис на поясі "Побив сімох одним махом" (і всі зустрічні думали що він переміг людей, а тому боялися його); про барабанщика що переміг злу відьму і визволив королівну; про бідного селянина та солдата які обдурили чорта і багато іншого. Він говорив, що кожен хлопчик народжується принцем, а дівчинка - принцесою, проте в дівчат інші принципи ніж у хлопчиків і вони люблять успішних. Та королівств мало (а надто тепер) тому здобуття корони це досягнення майстерності у своїй справі. Старшим дітям та дорослим він розповідав про Столітню війну між Англією та Францією; про те як французькі народні маси йшли за Жанною д' Арк і так визволили більшу частину країни; про рух за права середньовічних міст що допомагав королям Англії, Франції та Іспанії подолати місцевих феодалів; про профспілковий рух в Англії на межі ХІХ та ХХ століть, що врешті - решт домігся гуманних законів про працю.

- І ваша історія є цікавою та повчальною. Цікавтесь своїм минулим. Любіть Донбас, любіть Україну, любіть Радянський Союз* - говорив він.

Якось після занять Вовка підійшов до Ані.
- Чого ти вештаєшся перед моїми очима? Я з тобою не дружитиму, хіба що після того як завтра піде червоний сніг - промовила дівчинка і відвернулася.

До Вовки підійшов дядько Афанасій і сказав:

- Не зважай ти на них. Як кажуть росіяни, насильно мил не будешь. Будуть в тебе ще і дружина, і дитина - я розкладав карти на тебе. А червоний сніг ти побачиш через півроку, я на картах Таро бачив його сьогодні вранці.

Почувши це Вовка підбіг до Ані, що йшла до своїх батьків і спитав:
- А якщо червоний сніг піде взимку, ти дружитимеш зі мною?

Вона обернулася і, подивившись на нього, покрутила пальцем біля скроні.

XV.

Вовка хотів гратися з дітьми мешканців селища, однак ті у свої ігри чужих не приймали. Тоді він пішов до циганчат, але вони одразу сказали:"Ти гаджьо*, а ми спілкуємось тільки між собою. Іди до своїх руських чи українців." Отож він ходив нудьгуючи

Одного разу Вовка побачив хлопчика, що прислужував циганам у їхніх справах. На запитання, що він робить той відповів:

- Відробляю карму. Мені наворожили нелегке життя і я стараюся полегшити його працею з малих літ. Звати мене Льоха Хренолла, бо я весь час приношу погані новини.

- А що таке карма?

- Карма це як кажуть цигани відплата за хороші чи погані вчинки. Так наприклад чоловік напився і у невстановленому місці став перебігати залізничні колії, потрапив під поїзд і залишився без ніг. Біда сталася з ним через те що порушив правила. О, у нас нещодавно от що було...
А трапилось там таке. Неподалік від місця де жив Льоша вулицю Жовтневу перетинав залізничний переїзд. Через те що колія за двоє метрів губилася між хатами то люди, то машини зі зловісною регулярністю потрапляли під поїзд. Кілька разів там ставили шлакбаум та будку стрілочника, але керівництво залізниці вперто не хотіло виділяти туди штатну одиницю. На переїзд приїжджали залізничники і сварились між собою:

- Тут закритий переїзд має бути! - твердив один.
-Ні, тут відкритий! - говорив другий.

- Та ти знаєш скільки тут людей загинуло через твій відкритий переїзд?!

- А мені по барабану. Зайвих грошей в міністерства нема і закривати переїзд я не буду.

- Ага, вони кажуть людське життя дорожче від грошей, а насправді все навпаки - резюмував Льоша.

Це почув Йоханес, що знаходився поруч.

- А давайте, хлопці попрацюєте увечері залізничниками - сказав він. - Візьміть із собою Сашка Захарова.

Увечері хлопці втрьох, озброївшись червоними прапорцями, пішли на Жовтневу. Ця вулиця була ще ширшою ніж Молода Гвардія. Праворуч від олексиного подвір'я крізь глибоку канаву - каньйон бігла Огурєчка, заходячи під міст. Навпроти було подвір'я де жила чорнява дівчинка Яна в яку Льоха Хренолла був закоханий, так само безотвітно як і Вовка в Аню. Далі йшов дитсадочок та гуртожитки. Хлопчики стали по краю дороги і, побачивши наближення поїзда, перегороджували прапорцями рух машин, співаючи пісню німців -антифашистів, що пішли працювати на залізницю (на українську мову її переклав сам Йоханес Шульц):

Ми вижили у лихолітті
Воєнної пори
Побачили на світі
Бої й концтабори
І звідти повернувшись,
Вам скажем до пуття:
Люди будьте пильні,
Бережіть своє життя!

- Ну, якщо уже діти виконують нашу роботу то ми не можем не відреагувати, - сказав один із залізничників.

І невдовзі потому переїзд смерті було ліквідовано: колію перенесли на чотириста метрів ліворуч, знісши кілька старих будинків, а їх господарям надавши квартири.

Ані не сподобалось вовкине знайомство.

- Не якшайся з цим вітрогоном Хреноллою, він волочиться за бандиткою Лєною Канавіною, постійно влазить в якісь історії. Мій батько сказав, що він погано скінчить.

Льоха Хренолла дійсно був притчею во язицех всіх довколишніх вулиць. Як і у Вовки, його батьки постійно працювали і він жив також у дідуся й бабусі. Йому дуже подобалась Яна, що приїхала з якогось містечка залізничників чи то Іловайська, чи то Ясинуватої. Проте вона гордувала ним: її мати працювала у тамтешньому міськкомі партії і дружити з якимсь хлопчаком другого сорту (та ще й онуком бандерівця) вона не хотіла. За порадою матері Яна якось привела Льошу на город щоб він рвав бур'яни, але хлопець по колгоспному саботував роботу, щохвилини відволікаючись на всілякі дрібниці. Особливо його зацікавив гусак, що постійно вилітав із загородки і хлопчина витанцьовував довкола нього, співаючи:

Лапчатий, лапчатий, лапчатий мій.
Тебе ж скоро заріжуть...

Врешті Яна сказала йому: "Іди геть звідси, що ти, що той гусак. Шкоди од вас більше ніж користі."

Потім Олекса здружився з місцевою красунею-оторвою Лєною Канавіною дитиною сім'ї пов'язаної з криміналом. Її батьки вже тоді мали "дах" у місцевій владі так що їм усе сходило з рук. Лєна крала самогонку, нюхала клей і валялися п'яною в рівчаках. Її частенько ловили в сусідніх містечках та селищах в промзонах місцевих заводів. Неодноразово хотіли відправити до дитбудинку, але покровителі Канавіних не давали це зробити. Молодшого від неї на три роки Олексу дівчинка брала стояти на шухері, коли вона разом із своїми дружинами обносила хати. Хто його знає чим би це скінчилось, якби Бергер не провів з хлопцем суворої розмови. Де згодом поділась та Канавіна ніхто не знає... Дивлячись на дядька Рому, Льоха Хренолла теж хотів стати дресирувальником тварин. Один раз ведмідь взяв у нього їжу, але наступного разу вже не підпускав до себе, грізно рикаючи. Інші хлопці навмисне дражнили ведмедя і він злісно гарчав на них.

Одного разу циганка привела свого сина і сказала йому:

- Лезь к мише!

Циганча було неслухняне, а оскільки дітей у циганки було багато, вона хотіла щоб ведмідь роздер його.

Дядька Роми саме тоді поруч не було і Льоша, що чергував біля ведмедя сказав:

- Не лізь до міши. Міша злий.

- А я тебе говорю Лезь к мише! - вела своє циганка.

Втрачаючи терпіння, Олекса сказав:

"Добре, лізь до міши і побачиш що буде."

І циганча полізло. Ведмідь вдарив його лапою. Малий циган став кривим. Це дуже розлютило циганку, що хотіла позбутись дитини, але натомість отримала каліку. А дядько Рома мав неприємності з міліцією, яка хотіла конфіскувати ведмедя. Ледве довели, що ведмідь був прив'язаний, а хлопчина сам до нього поліз...


XVI.
Все літо й осінь Вовка самотужки тікав до селища щоб подивитись на циганські містерії. Дорослі стали зачиняти ворота на важкий металевий гак та хлопець перелазив через паркан так само вправно мов сусідський пес Бобик.

- Я розкажу куди ти тікаєш - кричала з сусіднього двору Аня.

- Розказуй! Мені все одно, - показуючи їй язика, відповідав Вовка.

Так він облазив усе селище і дійшов до закутка, де дітям не варто було б гуляти. В тій частині жили проститутки, що обслуговували іноземців. Формально в СРСР проституції не було, а отже крім адміністративних покарань за неї нічого не загрожувало, проте їх наявність лише посилювала роздратування влади проти селища. На тих котеджах де вони жили були спеціальні візерунки зі стилізованими чоловічими та жіночими статевими органами. Одна з них мала біляву дочку хвору на епілепсію. Чоловіком проститутки і вітчимом дочки був клоун, що розводив голубів і виступав разом з ними, двома кішками та собакою. Коли був тверезий, то справляв враження тихої сумарної людини. Проте інколи він напивався і тоді починав ганятися з мітлою за дружиною і падчеркою. Коли тверезішав то просив пробачення в своєї жінки Алли та Зорини (так звали дівчинку). Все це тривало доки дядько знов не починав пити і все починалося знову...
Малий Вовка ще не знав, що щасливо живуть на світі далеко не всі люди, що злидні й безправ'я роблять їх грубими та жорстокими...

XVII.
В липні Вовка разом з дідусем та бабусею їздив на прощу до одного з монастирів біля Сіпягіного. По дорозі він бачив відпрацьовану соляну шахту яку переобладнали під кладовище. Там у верхніх горизонтах зберігалися урни з прахом шахтарів та членів їх родин. Бачив хлопчик також собачеєвки - склепані з іржавих залізних листків напівжитла-напівсараї; де в страшних умовах ще з дореволюційних часів жили люди. Через великі черги на квартиру вони десятиліттями існували в них, а оскільки у Радянському Союзі, звісна річ, бідних "не було", тому йти в державні та партійні органи за покращенням житлових умов не було ніякої рації. Час від часу вітер відривав листи і тоді на дах з молотками вилазили "інопланетяни". Жартуючи над собою і оточуючими ("а як же нас не існує значить ми з іншої планети"- хотіли сказати люди), мешканці собачеєвок одягали костюми пасічників та великі окуляри, клепаючи стіни та дах наспівували пісень на мотив музики з телепередачі "Міжнародна панорама":

Отнеси меня ветер на другую планету,
Но только не на эту
Где у нас нет ничего.

А неподалік від монастиря було селище російських старообрядців. Це було неначе поселення із минулих століть: дерев'яні ізби з декоративною оздобою, чоловіки з довгою бородою в косоворотках, жінки в хустинах та сарафанах. У всьому новому вони вбачали витівки Антихриста. З великими зусиллями переконали їх що електрика - це необхідна для двадцятого століття річ.

- Діду, ми вже у Росії? - запитав Вовка, дивлячись на старовірів, що сім'ями збирались на траві і пили чай (був день святих Петра і Павла).

- Ні, Вовко. Це дійсно росіяни, але вони давно втекли сюди з Росії, де при царях їх переслідували за стару віру.


XVIII.

Потроху проминуло літо, потім осінь і вже 1985 рік добіг свого завершення. Вранці 31 грудня, вийшовши на вулицю вуглеградці застали дивну картину: все навкруги було ніби залиште кров'ю. Одразу ж старі баби почали говорити, що це є передвісником війни чи якогось іншого лиха.

- Оце так! На Батьківщині Світового Пролетаріату виявляється і сніги бувають "пролетарськими", - саркастично промовив вовкин дідусь . - Напевно на якомусь заводі сталася аварія.

- Я служив у танкових військах у місті Кривий Ріг, - додав від себе батько Ані. - Так там через розробки залізної руди усе таке ж криваво-червоне: і дощ, і сніг, і горобці. То брудне місто-лабіринт, там майже щодня між собою б'ються малолітки. Б'ються так що нерідко калічать і вбивають один одного. Бігунами називають цих бандитів.

- Хочеш сказати це з Кривого Рога прилетів залізний пил? - спитав Никонор Олександрович.- Женю, мені в це щось не віриться, бо де Дніпропетровщина, а де ми.

- То просто на півночі Африки чи Аравії розгулялась сильна піщана буря, а сюди дійшов її залишок, - сказав Йоханес. - В наших Альпах час від часу бувають отакі снігопади з пізнаними домішками.
Так із кривавого снігопаду розпочався 1986-й рік...

ХІХ.

Надворі був вогкий і сірий місяць лютий. Стояла відлига і сніг перевівся на брудні калюжі. Якось ведмідь, коли поблизу не було господаря відірвався з прив'язі і втік. Вовка подумав, що він повернувся у свій ліс і стояв, дивлячись як метушаться по селищу люди у пошуках звіра. Раптом він побачив що Мишко біг по вулиці, а назустріч йому йшов Льоха Хренолла якому безсовісна циганка наворожила смерть бабусі.

- Миша! Я не хочу жити, зроби так щоб я пішов у Олірну (так у "Троянді Світу" Даниїла Андреєва називався перший зі світлих світів).

Довкола зачинилась паніка: люди завмерли на своїх місцях. Хтось кричав: "Хлопчик стій!" Раптом пролунав постріл і ведмідь упав. Виявилося поруч був міліціонер з пістолетом, він і вбив звіра. Так загинув останній ручний ведмідь в місті Вуглеград. Неподалік від Льоші лежала непритомна Яна, бідна дівчинка близько півгодини була без свідомості і ще три дні потому не вставала з ліжечка.

Вовці було дуже шкода ведмедя, але й він тепер уже перелякалася і став погано спати вночі: раптово прокидався і плакав, говорив що йому сниться як звір задирає його. Тоді бабуся сідала біля ліжка і заспокоювала хлопчика.

Циган дуже сумував за своїм загиблим другом. Згодом він узяв собаку і став навчати його різним фокусам. Однак і собака прожив у нього недовго: потрапив під поїзд...

ХХ.
У місяці квітні до Вуглеграда приїхав незвичайний цирк-шапіто в якому виступали люди, що мали вроджені вади: там були птахоподібні балерини, сіамські близнюки та люди-ведмеді Іштван та Евеліна Матяші із Закарпаття. Це були велетні із дужою силою, що спокійно піднімали пудові гирі та штанги, гнули підкови, а Іштван міг навіть підняти на півтора метри в висоту машину "Жигулі". Проте найбільшою знаменитістю цирку були не вони, а "мінотавр" дядько Микола. Його витягнуте обличчя дійсно чимось трохи нагадувало бугая, а на голові в нього були невеличкі роги- два круглі нарости, що пробивалися з-під волосся. Вуглеград був батьківщиною Миколи. Тут він народився, вчився, закінчив школу і саме звідси пішов актором цирку. Тепер через багато років він приїхав до рідного міста.

Коли Вовка вчився на четвертому курсі університету, то дізнався про причину зовнішності дядька Миколи. Цим він "завдячував" не кому-небудь іншому, а самому Маршалові Перемоги Георгію Костянтиновичу Жукову. Саме він керував атомними випробуваннями на Тоцькому полігоні в Оренбургській (тоді Чкаловській) області. 14 вересня 1954 року о 9-й годині 53 хвилини з висоти 13 кілометрів з бомбардувальника було скинуто бомбу потужністю 40 кілотонн. На висоті 350 метрів бомба вибухнула, спопеливши миттєво столітні дубові гаї. Практично одразу ж після вибуху сорок п'ять тисяч чоловік - бійців Радянської Армії рушили в наступ зараженою територією, крізь завірюху з радіоактивного пилу.
Потому кожен з учасників навчання дав підписку мовчати 25 років про те що відбувалось на навчаннях.

Коли один з молодих солдатів демобілізувався, повернувся додому і одружився, в нього народився рогатий син.

Миколине життя не можна було назвати солодким: з малих літ однолітки дражнили його уродом, коли він підріс дівчата не хотіли зустрічатися з "рогатим чортом". Хлопець не залишався в боргу і методично бив своїх кривдників, бо силою Бог його не обділив. Потім він став актором у цирку катастроф людського тіла. Там Микола грав роль того самого мінотавра з острова Кріт, а ще показував своїх "братів": кунсткамеру з заспиртованими немовлятами.

Та іноді траплялося так: серед акторів цирку йшли розмови:

- Вистави з мінотавром сьогодні не буде. Микола дає гастролі Бахусу.

Тоді вдупель п'яний чоловік хапав усе що потрапить під руку і кидав ним об стіни та стовпи.

- Скати... мать вашу!!! Я значить урод, а ви нє... А мій батько тепер хворіє, і ви, суки, не платите йому пенсію. Мовляв, докажи що ти там був. С-с-волочі-і-і!!!

Потому до нього підходив Іштван і тихо говорив йому:

- Коля прекрати це! Не псуй реквізит, з твоєї ж зарплати вирахують на його ремонт. Тим більше хтось почує, що ти кричиш антирадянщину і запроторять тебе до Сибіру. Стане тобі від цього краще? Сумніваюся...

Наступного дня протверезілий Микола мовчав, насупившись із похмілля, лагодив розбиті табуретки. Перед розпадом Радянського Союзу він виїхав за кордон, там на своїх номерах заробив великі гроші, зробив на них пластичну операцію і... ставши нікому не потрібним, жив лише за рахунок допомоги по безробіттю.

Вовці не сподобався незвичайний цирк. Він думав: "Ну, подумаєш мінотавр, дядько з рогами. Невже через нього варто скасовувати номери з тваринами, канатоходцями і заклинателями вогню?"

Це помітив дядько Афанасій і взяв його на руки.

- Що, нудишся? Зачекай не все ж самі кривляння і бахкалки. Цирк незвичайний: люди хоч і каліки, а змогли перетворити свої вади на номери вистав. Такого цирку в Черкасах своїх ти не побачиш. Вони залишились тільки в провінції.

Потому він промовчав і додав:

-Наша епоха відходить в минуле. Скоро від усіх селищ каббалістів залишаться тільки спогади.

XXII.
Саме в ті дні трапилося загальне лихо: вибухнув четвертий енергоблок Чорнобильської атомної електростанції. На відміну від усього Радянського Союзу, у Вуглеграді про те що сталось знали вже ополудні. Цю страшну новину принесли до містечка іноземці, що за допомогою радіотелефонів зв'язалися з
родичами чи знайомими які на той час були в Прип'яті. Вони ж повідомили про загибель Валерія Ходемчука, чиє тіло навіки лишилось під уламками реактора. Наступного дня Вуглеград охопила паніка: самі лише чутки і ні краплі інформації від органів влади.

- Ну, Миколо, тепер у нас в СРСР буде повно таких як ти - сказав "мінотавру" хтось із його знайомих.

Вова протягом наступного ранку кликав Аню, але крім її діда ніхто до нього не вийшов, бо її родина виїхала до Новоросійська. Багато хто кинувся від'їзджати з України та Білорусі як тільки почув про трагедію. Йоханес Шульц теж змушений був від'їзджати до ФРН.

- У такий час я б залишився, але мені відмовили у продовженні візи, - сказав він Бергеру. - Я розповідав людям про профспілки, а хтось почав писати на мене анонімки, що я буцімто підбиваю людей до бунту.
-Ну я тобі казав, що в нас будь-яке необережно кинуте слово має обов'язковий наслідок у вигляді доносу, - відповів міліціонер.- Є навіть такий анекдот: "Радянський Союз номінував на здобуття Нобелівської премії з фізики полковника КДБ Долбонова, за те що той довів що стук завжди розповсюджується швидше від шуму."

Напередодні Першотравня німець йшов під весняним дощем в напрямку автостанції, щоб виїхати автобусом до Донецька. Підійшовши до платформи, він озирнувся і окинув останнім поглядом горбатий терикон Десятої шахти та старий центр міста...
Однак вовкина родина не знала про від'їзд історика. Раптово тяжко захворів і помер дідусь (а в Льоши в цей час померла бабуся).

Перед смертю він сказав:

- Я думав хоч Радянська Україна збережеться, а тепер видно і її не буде.

Далі він попрохав відкрити Біблію і прочитати йому Одкровення Іоана Богослова 8:10-11:

"Третій Ангел затрубив і впала з неба велика зірка, що палала подібно до світильника, і впала вона на третю частину рік і джерела вод. Ім'я цієї зірки "полин" (а чорнобиль це нехворощ - родич полину- авт.) і третя частина вод стала як полин, і багато з людей померли від вод, тому що стали вони гіркі."

ХХІІ.
Потому приїхали вовкині батьки й забрали його у Черкаси. Минуло півтора року і Вовка знов приїхав до містечка. Тепер він дуже хворів, бо з'їв радіоактивні продукти (кишенькові датчики для населення тоді були недоступні). Також він бачив паніку в Черкасах спричинену Чорнобилем і став вередливим. Вовкина мати пішла навчатись на курси крійки та шиття у Вуглеграді.

Якось узимку Вовка з бабусею пішли гуляти до селища Десята шахта. Багато що змінилось за цей час. Знесли котеджі з намальованими на стінах героями казок Пушкіна. Зникли циганські містерії, бо більшу частину акторів влада посадила за тунеядство, а решта розбіглися. Владі чомусь хотілося знести селище, попри те що це був потенційний туристичний центр міжнародного значення. Єдине що зупиняло власті від знесення це віддаленість селища каббалістів від центру міста, тому керівники заїзджали туди рідко.

Тепер Вовка з бабусею роздивлялися розписи на стінах старих котеджів. Дізнався Вова тут і про те що у селищі окрім людей є й інші "мешканці", в саме таргани, миші і пацюки. Останні посеред білого дня носилися по селищу і майже не реагували на людей. Санепідемслужби ледь не щомісяця приїжджали сюди, але нічого не могли вдіяти: щури поробили такі заплутані лабіринти, що жодна дератизації не мала успіху, бо тварини навчилися якось дізнаватися про їх приїзд і ховалися в нірках. Хлопчик кілька разів лякав пацюків криком "дератизація!" і сміявся коли ті тікали у свої нірки, але невдовзі вони перестали зважати на його крики, зрозумівши, що їм нічого не загрожує. Жила у селищі циганка, що займалась ворожінням. Вона скан Вовці "не лякай тварин!", а потім додала:

- Дивись на наше селище поки воно стоїть. Його все одно скоро знесуть, а потім і країни не стане.

За селищем на станцію Горпинівка йшла колія, що була продовженням тієї самої залізниці, котра перетинала вулицю Жовтневу. Біля цих рейок було видно фундамент садиби підприємців Синявських, що заріс деревами та кущами. Поруч стояли два останні котеджі, а вірніше стояв тепер один будиночок, бо другий вже був зруйнований. Там жив раніше алкоголік, якого всі прозвали "Зюзею" за його звичку пити не просихаючи. Зюзя пив усе що горить: не зупинявся і перед денатуратом. Тому прожив він недовго, бо мав запущену стадію цирозу печінки. Коли він помер, мешканці селища знесли його будинок, вважаючи, що той хто в ньому оселиться теж буде так чорно пити. В сусідньому котеджі жив наркоман. Треба сказати, що уже тоді через важку виснажливу працю на шахті за мізерну зарплатню, старше покоління чоловіків на Донбасі "кіряло" майже так само як Зюзя, а молодь курила коноплю або як говорилося на шахтарському жаргоні "рубала план". Та цей чоловік вже не обмежувався самою коноплею, а купував десь ширку - розчин зварений на опійному маку і "проширяв" уже все що мав, окрім старої шахтарської каски. Звали цього чоловіка Микола Квасоля, а оскільки, знаходячись під кайфом, він мав звичку гірко плакати, то його прозвали Квасулею. Ще хлопчики в селищі називали його "наркутент", що означало наркоман-імпотент, оскільки внаслідок його згубної звички з жінками вже нічого не виходило. Спочатку Микола був звичайним хлопцем, що працював на Десятій шахті і був передовиком виробництва. Він мав дружину і сина і міг би жити так само як і усі, але зламало його життя два нещастя. Спершу захворів і раптово помер його син (як виявили лікарі в нього був менінгіт). Через півроку потому в забої у Квасолі стався розлад шлунка і він відійшов до виходка, а на його місце став замінник - зелений новачок, який уповні ще не був знайомий з тонкощами шахтарської справи. Він не помітив як осипається вугілля через метановий пухир, що зібрався між пластами і викликав обвал, що задушив його на смерть.

Цей трагічний випадок остаточно зломив Квасолю: він почав пити горілку і спершу квасив разом із Зюзею, а оскільки горілка не могла залити його горе, то він швидко перейшов на "ширку". Жінка пішла від нього, бо не могла жити з наркоманом. Щоб отримати дозу він став виносити з хати все що на очі потрапить і дуже швидко в нього залишились самі тільки стіни. Були щоправда ще ліжко, газова плитка й шахтарська каска. Як тільки вимикалось світло то по порожній хаті, мов коні на іподромі носилися табуни мишей і пацюків, а на стінах зі щілин вилазили руді жирні таргани.

На шахті Микола, ясна річ, уже не працював. Тому вовина бабуся носила йому їжу щоб молодий чоловік не пропав з голоду. Помагали йому також інші, бо знали що людина непогана, а тільки зламана нещастями.

На котеджі, де жив наркоман багато візерунків були замальовані. На запитання Вони що то було Квасоля відповів:

- Тут була свастика*. Через неї німці цікавилися нашим селищем, хотіли нас виселити, а натомість поселити своїх. Коли прийшли наші то люди свастику замазали. Сам я того звісно не бачив, бо мене тоді ще не було. Це батьки розповідали.

Квасоля полюбив Вовку, бо той нагадував йому померлого сина. Інші хлопчаки дражнили його, кричали: "Шубін!" (під дією наркотика цей демон Миколі часто ввижався). Коли Квасоля проходив повз двір де жив Вовка, то хлопчик кричав: "Наркутент пам'ятай що ти людина! Не будь наркутентом, будь людиною!" Та хлопчик ще не знав, що у Радянському Союзі наркоманія вважалася хворобою невиліковною.

Всю зиму Вовка прожив у Вуглеграді, а навесні разом із мамою повернувся до Черкас.

ХХІІІ.

Втретє вони приїхали через рік наприкінці травня. Довкола буяла зелень і на Десятій шахті посеред будиночків розквітли кущики бульдонежу, а на клумбах біліли конвалії. Але куди ж поділися розписи? Будинки були дбайливо побілені, і всі візерунки поховав шар побілки. Виявляється що у селищі побував високопоставлений чиновник на чорній волзі. Він довго роздивлявся розписи, а потому прорік:

- Каббала! Прибрати негайно.

Тому люди від гріха подалі вирішили заретушувати орнаменти, втім як запевняли мешканці побілка зійде за два роки аби тільки пройшла гроза. Залишилась тільки птаха-сірін яку шахтарі вважали своїм оберегом. Миколу Квасолю піймала міліція і відправила на примусове лікування до наркодиспансеру. Невдовзі хтось пустив чутку що чоловік помер і люди, не перевіряючи її на достовірність, розкидали його котедж. Тепер на цьому кінці селища запанувала суцільна пустка.

- Квасуля живий! Він утік з диспансера! - закричав хтось з мешканців селища.

Молодий чоловік дійсно втік і повернувся додому.

- А де мій будинок? - запитав він, і, зрозумівши, що сталося, став гірко плакати.

І Вовка, який в цей час був там, також заплакав. Невдовзі ця історія дійшла до міського керівництва. Там сказали що ознайомлені з його трудовою біографією, але надавати житло наркоману немає ніякого сенсу, бо він його усе одно проширяє і помре під парканом. Та допомога прийшла несподівано: з Москви до Краматорського аеродрому прибув гелікоптер з лікарем -психотерапевтом і на таксі яке супроводжував Льоха Хренолла він був привезений до наркодиспансера. Лікар провів кілька сеансів і вилікував молодого чоловіка.

Добре було якби молодий чоловік пішов до церкви, але Вовка вихований на казках про Мальчіша-Кібальчіша сказав:

-Бога ж немає. Вірте краще в комунізм.

Тоді ще ніхто не міг передбачити наслідки тої заяви.

Після одного із сеансів лікар оглядав селище Десята шахта і сказав, що слід зберегти його як культурне надбання. Він клопотався перед міськвиконкомом та міськком партії про його збереження. Однак там в один голос твердили, що селище старе, будинки продаються всіма вітрами, в них погодяться пацюки і таргани. Тому раціональніше переселити мешканців у нові багатоповерхівки, а котеджі знести і на їх місці збудувати новий мікрорайон.

- У Вуглеграді чимало красивих будинків, один центральний універмаг чого вартий, а музей Каббали нам не потрібен, - сказав один з "батьків міста".

Роздивляючись зображення птаха-сірін, лікар говорив Вовці, що дуже шкода, що люди не розуміють яку славу матиме місто в якому є таке дивовижне селище.

- Може там ще передумають, - говорив лікар. - Адже надходять великі зміни, нові часи. На те й Перебудова. Я скажу про це селище моїм друзям з Центрального телебачення вони знімуть передачу.

Коли Микола вилікувався пішов працювати на шахту Центральну. На виділені йому кошти він придбав маленьку стару хатку, можна було б і сім'ю завести, однак від імпотенції його вилікувати не змогли. Та молодий чоловік ходив по вулиці з гордо піднятою головою і говорив:

- Я був наркоманом, пропащою людиною, але мені допомогли лікар і цей хлопчик, що вірив у мене. Я знов шахтар і працюю на благо нашої найкращої радянської вітчизни.

Коли Вовка з мамою від'їзджали додому, то вони проходили повз хату Квасолі і він махав їм рукою на прощання. І так би хотілося завершити розповідь на цій оптимістичній ноті, але життя не любить хепі-ендів.

ХХІV.
Наступного року, коли хлопчик із мамою знов приїхали до бабусі; котеджного селища у Вуглеграді вже не існувало. Надворі стояв спекотний серпень і трава в степу вигоріла. На місці будиночків стояли оголені фундаменти, а між ними ще росли кущі бузку і бульдонежу. Гірко плакав хлопчик так само як і інші хлопчики та дівчатка селища Федориха, бо всі вони любили там гуляти. Селище Десята шахта, звісна річ, збереглося, але це було звичайне селище. Прості хати з подвір'ями та городами.

- А тут ніякого селища не було, - сказав один з обивателів Десятої шахти, пораючись на городі.

- Як це не було? А це що? - спитав Вовка, показуючи на фундаменти будинків.

- Та то ще до війни жили люди...

- Не слухай ти його, це стукач місцевий, - пролунав за спиною Вовки знайомий голос. - Але ви тут не живете і це добре.

Мама з сином озирнулися і побачили діда Івана Потуторіна з Федорихи. Виявилось, що партійне керівництво не просто знесло містечко, а ще й поставило за мету витравити з пам'яті людей саму лише згадку про нього. Донбас є Донбас: якщо людину звільнять з шахти податись їй нікуди. Тому люди зробили вигляд, що таких будиночків у їхньому місті не було. Лише старожили, дідусі-пенсіонери під добру чарку можуть розказати про дивовижне селище каббалістів у якому відбувались дива.

XXV.
Потому Вовка приїздив до містечка сім разів. Уперше - це був вікопомний серпень 1991 року, коли вся країна, затамувавши подих, стежила за подіями у Москві, де відбувалось щось незрозуміле та дивовижне чого в СРСР ніяк бути не могло. Низка заколотників ув'язнила президента Михайла Горбачова на дачі в Криму, а в столицю ввела танки. Проте мільйони людей не погодились із переворотом і стали виходити на акції протесту. Врешті президента країни було визволено, а заколотники опинилися на нарах. Тоді ще ніхто не знав, що великої країни більше немає. Так забулось передбачення циганки.

З приводу подальших подій дід Іван Потуторін висловився так:

-Я і більшість людей з нашої вулиці на референдумі першого грудня голосували за незалежність України. Та водночас ми справляли поминки по Радянському Союзу як по близькій людині. Це ж була наша молодість і віра у краще життя, попри те, що ми бачили розкуркулювання, голодомори, репресії і таврування зрадниками тих, хто був вивезений на каторжні роботи до Рейху.

Настав час коли ціни стрибали вгору в десятки й тисячі разів. Багато шахтарів (серед них були і особи єврейського походження) виїхали з Донбасу до Канади, США, Росії чи на Шпіцберген, сказавши що край перетворюється на велику собачеєвку. Бергер в перші роки теж емігрував до Німеччини... Шахти стали зупинятись, а шахтарі - знаходити розраду в наркотиках. Серед перших наркоманів було багато колишніх мешканців каббалістичного селища: вони сумували за птахою-сірін, що була їхнім оберегом і птаха ця стала з'являтись уже в наркотичних галюцинаціях...

- Вова нащо ти сюди приїхав? - сказала хлопцеві його сусідка тьотя Люда. - Тепер тут цих "наркутентів" стало стільки... І серед них отой Микола.

Дійсно, Квасоля теж знову став наркоманом. Одного разу він закурив коноплю в забої за що був одразу ж звільнений (адже в шахті й звичайна цигарка може наробити лиха, а тут ще й "план" який робить людину неадекватною). Залишившись без діла, чоловік цілими днями тинявся по вулицях і матюкався на чім світ стоїть.

-Ну що впізнав мене? - саркастично вигукнув він, побачивши Вовку, - а я, як бачиш, знов наркоман. Ану кричи тепер що я людина...

- Дурень ти, -відповів йому хлопець, ми тобі допомогли, а ти...

Микола підійшов ближче і злісно подивився на Вовку.

- Ще раз скажеш так і я вб'ю тебе. Ти сказав мені щоб я вірив у комунізм, а виходить це був всього лиш обман.

Розвернувшись, він пішов далі, хитаючись у наркотичному сп'янінні. В наступні кілька днів, коли Квасоля проходив по вулиці Молода Гвардія, сусіди переховували Вовку в дворах. Потім наркоман забув про хлопця.

Влітку 1993-го року він перетворився в лунатика. Ходив вулицями нікого й нічого не помічаючи.

- Я Коля, Квасоля... - мимрив він під ніс малорозбірливі слова - я колишній шахтар, бо шахту закрили...

- Ну так іди на Нову, вона працює, - відповів йому Льоша, що проходив мимо.

- А! Нова... - скрикнув "наркутент" і, раптово знявшись, побіг кудись по вулиці.

На це з двору подивився дід Іван і тихо промовив:

- Та кому він тепер потрібен, наркоманюга кончений...

На що жив Квасоля ніхто не знав, мабуть, перебирався крадіжками, як усі наркомани. Тепер на вулицях після заходу сонця стало небезпечно, на подвір'ях крали курей, інструменти, цвяхи, одним словом тирили все що погано лежить. З'явились свої наркобарони які не боялись нікого й нічого, бо міліції вони відстібували таксу за "кришування", а до того ж чимала частина молодих міліціонерів самі ширялися.
Поволі містечко разом з усією Донеччиною сповзали в деградацію. В міському парку розламали на брухт атракціони, зупинився електронний міський годинник що до того працював на вежі центральнозбагачувальної фабрики, електроенергію стали подавати по дві години і щовечора місто поринало в чорну непроглядно темінь у якій чинились хаос і вакханалія. Вбивства стали буденним явищем. Особливо моторошними були довгі зимові ночі, при цьому багато людей не мали палива: явище для Донбасу нечуване.

Ну а що ж Квасоля? Навесні 1995-го року він дошкандибав до якогось паркану, впав під ним і більше не піднявся. Його смерть не стала дивиною, адже мертвих наркоманів відтепер знаходили дуже часто. В хаті його ще збиралися друзі по шприцю, які одного разу варили ширку і влаштували там пожежу.

Пожежники загасили полум'я, а хата довго зяяла чорною пусткою вікон над якими стирчали обгорілі крокви. Сумна історія.

Востаннє Вовка приїхав влітку 1996-го року, а через два роки рідня його тітки вивезла бабусю в Черкаси, продавши за копійки добру хату на Молодій Гвардії. Подвір'я де жили дідусь і бабуся Льохи Хренолли (сам він там теж уже давно не живе, кудись переселився) на вулиці Жовтневій стоїть посеред великого пустирища. Дитячий садок і шахтарські гуртожитки знесли, бо нові господарі Донбасу не брати Синявські, їм тепер соціальні фонди лише зайвий клопіт. Помер і старий інженер - шахтобудівельник. Де ти тепер дівчинко Аню? Як склалося твоє життя? Багато людей виїхали з Донбасу, подалі від безнадійного існування. Десятки будинків у приватному секторі і квартир у багатоповерхівках дивляться спорожніло на тебе і в деяких з них ще видно сліди колишнього життя.

Річечка Огурєчка висохла, а поїзди стали ходити рідше, - відтак люди можуть не боятись потрапити під колеса.

Сумно дивився сфінкс з терикону Десятої шахти на те що відбувається у Вуглеграді, а одного разу після сильної горобиної ночі люди побачили, що сфінкса більше немає. Злива розмила його обличчя і воно впало.

XXVI.

Час немов швидкоплинна ріка. З тих пір проминуло вже чотири роки двадцятого століття і півтори декади двадцять першого. Тепер Вовка вже Володимир Сергійович, він працює вчителем історії і після роботи уважно дивиться новини: адже на Донбасі йде війна. З деяких відомостей отриманих від друзів, які ще там живуть, він знає що на місці де було селище відбувся бій і звідти наші українські війська увійшли до містечка. Тепер Вуглеград знаходиться біля лінії фронту і війська регулярно обстрілюють його з установок Град... Самим спогляданням новин він не обмежується, працюючи у вихідні в одному з волонтерських центрів. Знає він також що багато його друзів стали наркоманами, дівчатка поїхали до Москви, ставши стриптизерками чи взагалі повіями, а ті хто не наркоманить подались у сепаратисти ... Шкода що люди не вберегли селища каббалістів, втративши не лише свій туристичний центр, але й культурне надбання.

Одного дня Володимир вирішив опублікувати побачене й пережите в інтернеті. Записавши і підсумовуючи свої спомини, Володимир подумав про те що колись ця війна все - таки скінчиться і він знов приїде до Вуглеграда, де відшукає місце колишнього селища каббалістів, зустрінеться з тими хто ще пам'ятає його і запише їхні спогади.


XXVII.

Ясного вересневого ранку, через місяць після публікації в інтернеті цієї повісті Володимира зустріла русява молода жінка, що була вчителькою української мови в сусідній школі.

- Я давно придивлялася до вас, кого ви мені нагадуєте, - промовила вона. - Я і є ваша сусідка Анна Євгенівна. Тепер я заміжня й моє прізвище Стрижняк. Селища каббалістів, як і самого Вуглеграда я більше не пам'ятаю, бо тоді ще була маленькою.

- Я радий, що на мою повість хоч би хтось відгукнувся, - відповів Володимир.

- Проте у ваших спогадах нічого не говориться про долю господаря ведмедя дядька Роми. Що з ним трапилося?

Молодий чоловік замислився на хвилину, а потому відповів:

- А цього я навіть не знаю. Однак про дядька Рому може знати один наш спільний знайомий.

- Хто саме?

- Той кого звали Льоха Хренолла.


м. Дніпро

Листопад 2015 - листопад 2017.

Сьогодні на сайт "Поетичні майстерні" я завантажував свій вірш "Вибір 1999-го" написаний ще тоді коли я вчився у школі. Там я писав що який би Кучма не був поганий все ж голосувати треба було за нього, аби до влади не прийшов Петро Симоненко. В зв'язку з цим мені згадалося от що: в липні 1998-го року я лежав у дитячому алергологічному відділенні, де проходив курс лікування від алергії та бронхіальної астми. Там для нас, дітей, було влаштовано час дозвілля: ми співали дитячі пісеньки радянських часів на кшталт "Вінтік-вінтік-шпунтік-шпунтік..." і про те як "Вмєстє вєсєла шагать по прасторам, по прасторам, по прасторам..." Однак що показово: нам не було запропоновано жодної пісні українською мовою, не було показано жодного україномовного мультика. Для мене який слухав по радіо "Промінь" вітчизняну музику із хіт-парадом "12-2" (треба сказати що дев'яності були часом розквіту української естрадної музики) це викликало здивування. І от одна дівчина сказала мені: " ти хочеш української мови? Ну так, ти поверхом помилився. Іди на третій поверх".
А поверхом нижче в нас було психоневрологічне відділення, де лежали діти із яскраво вираженими вадами ментального спектру. І там як я потім
дізнався виступали українські музиканти (дехто з них згодом став відомий на всю країну), а на четвертий поверх, до нас їх просто не пустили.

Вимальовується картина: ментально здорових дітей, які в подальшому впливатимуть на політичні події в Україні тримали в орбіті радянсько-російської культури, а для тих більшість з яких не буде навіть голосувати, бо їх доля - довічне ув'язнення в психоневрологічному інтернаті (що це за скотобаза така я коли-небудь розповім) можна було і українською співати. Треба сказати, що вочевидь в тій лікарні лікарі потайки симпатизували Симоненку і відродженню СРСР про який тоді комуністи кричали з кожної праски.
Якби тоді переміг Симоненко сценарій подій розвивався б як було описано в "Основах гєополітікі" Олександра Дугіна (читав я той розділ про українське питання), де Україна була б розірвана на три частини. Отже Кучма переміг, я закінчив школу і з другої спроби поступив до університету.

Я був вихований в школі у патріотичному дусі, і гадав що таке саме виховання отримали всі. Але виявилося інакше. І от, навчаючись в університеті я помітив (був початок нульових), що поза межами кафедри історії України, на більшості нашого факультету рівень навчання можна охарактеризувати словами (вже покійного) професора Віталія Васильовича Підгаєцького: "Сталін умєр вчєра". І коли настали вибори президента у 2004 році, а за ними й перший Майдан, в нашій групі проліг чіткий розподіл на дві частини який так і не був подоланий допоки ми не закінчили виш. Про що це говорить? Тільки одне: про виховання. Ті хто виховувався в українському дискурсі голосували за Ющенка, ті хто в російсько-радянському - Януковича. І цей розрив в українському суспільстві існував аж до 24 лютого 2022 року, коли путінська Росія явила нам своє справжнє обличчя (вона, власне зробила це раніше тільки "совки" в це відмовлялися вірити).
От чому те що з НМТ і ЗНО намагаються викинути історію України, замінивши її математикою (я зі своїми слабкими знаннями математики мусив би їхати за кордон тому що тоді б для мене в Україні вища освіта була б закрита) і те що шанований раніше мною міністр Сергій Квіт викинув історію України з курсу предметів які викладаються в вишах є нічим іншим як шкідництвом, котре нічим вибрехати не можна. Бо без знання історії люди з вищою освітою українцями не будуть.

Було це на межі нульових і десятих, коли я працював у комунальному закладі одного районного центру. То був час коли безпритульних тварин перестали відстрілювати, не стільки через гуманізм, скільки через банальну корупцію: керівництво санітарних служб з ліквідації безпритульних тварин просто крало відпущені на відстріл гроші. Відстрілювати перестали, але що робити з тваринами так і не спромоглись вирішити. Не знаю чи навіть і зараз там є якесь комунальне підприємство, котре б займалось відливом і стерилізацією собак та кішок. Не важко здогадатись що в місті швидко розпорядилися зграї безпритульних собак, які нападали на перехожих. Міські газети стали місцем чвар між прихильниками і противниками відстрілу собак. Поміж тим, треба сказати, що в місті вже з'явились волонтерські притулки для тварин і громадські ветеринарні організації, котрі займались стерилізацією, але вони не могли самі впоратись із проблемою.

Саме в той час до нас у двір хтось підкинув собаку. Дівчинку. Вона жила у нас у дворі, а їсти бігала на смітник від сусіднього супермаркета. Поки вона жила одна ніхто на неї не звертав уваги. Однак через рік вона привела десять щенят. Бомжі люблять харчуватись собачатиною і тому з десятка вціліли дві молоді дівчинки. Які підросли і вже собак стало троє. Потім мама ще народила щенят і тоді наша директор, проходячи повз відкриті двері стала казати, що "собак повен двір". Я тоді казав у своєму кабінеті, що треба викликати волонтерів, які стерилізують собак. Втім, ініціатива карається, а сама директор чомусь не хотіла викликати стерилізаторів. Собаки поміж тим плодились і розмножувались: одна з молодих собачок завагітніла.
Одного разу, в листопаді працюючи у дворі, я побачив цуценя яке сиділо під стіною і пищало. Йдучи в далекий кінець двору, ми з іншим співробітником побачили скинуті в купу тру@и шести цуценят. Тоді я гадав, що їх хтось отруїв. Тільки чому вони лежали разом. Нам вдалось піймати собача, хоча воно тікало від нас і намагалось вкусити. Цей собака прожив у мене більше 12 років (він помер за три тижні до початку прямого вторгнення) і був дуже злим: крім нас нікого до себе не підпускав, а тих хто намагався його погладити хотів вкусити. Ще ми помітили, що Проша (так я його назвав) дуже боїться палиць: коли ми брали до рук дрючка він тікав.
Собаку цього я забрав, але інші лишились у дворі і їх вже назбиралась ціла зграя, що люто обгавкувала всіх інших псів, котрі приходили на їх територію.
Був кінець зими чи вже почався березень, не пам'ятаю. Оскільки ми часто відкривали двері на двір, ключ зберігався в нас. Забув за чим я вже збирався піднятися по сходах, котрі вели нагору з підвалу. І тут переді мною з'явилась алкоголічна бомжиха, яка пропити скрипучим голосом в наказовому порядку зажадала в мене ключа.

Від такого нахабства я ледь не подавився.

- Чого це я маю вам давати ключ? Я вас уперше бачу. І взагалі, хто вас сюди пустив? - промовив я, згадавши, що в це місце стороннім вхід заборонений.

- Прийшла красти у вас скарби.

- Які?

- Цуценят. Чи ви їх тут розводите?

- Навіщо вони вам?

- Я їх задушу. Мене прислала ваша директриса.

- Мати вас зараз покусає.

Тут згори вигулькнула наша адміністратор і ключі я був змушений віддати. Доля нещасних цуценят була вирішена.

Виявилося, що наша директор любить робити підлеглим перевірки- провокації, наподіб до навігатора ГРУ в книжці Суворова "Акваріум". Оскільки я щодня лаяв Януковича, тож потрапив під таку перевірку: віддам я ключі (що забороняли інструкції) чи ні.

Про це я дізнався на оперативці, а також про те що я обстоюю собачий розплідник у дворі і на мене ніколи не нападали собаки.

Те що собак можна було стерилізувати коли їх ще лишалось тільки троє для мого директора було не аргумент: всі волонтери говорили що відпустять їх назад. Правда, тоді собаки стають менш агресивними і поки вони у нас у дворі, чужі пси до нас не прийдуть. Та й наркомани вночі постійно лазили до нас у двір і собаки могли б відлякати непроханих гостей. Кращим було живодерство: душити цуценят або забити їх дрючками (останнє, щоправда, тільки моє припущення, але зараз я більше ніж упевнений що собак тоді просто забили).

Треба сказати, що наша директор запекла християнка і в минулому була керівником місцевого осередку однієї з християнських партій. Та гріш ціна в базарний день такому християнству. Звичайно я і себе не виправдовую, бо тоді я був гвинтиком у системі, хоч особисто нічого зробити не міг.

Настав вересень 2012 року, в місті встановили величезну скульптуру розп'ятого Христа і презентацію нового пам'ятника мер - регіонал відзначив масовим убивством безпритульних собак. Один французький фотограф у 1950 - ті роки показав шлях до моря встелений трупами приспаних собак, чиї господарі віддали їх на вбивство аби поїхати на відпочинок. Пан Станіслав встелив такими ж трупами шлях Христа на Голгофу.
Тоді були вбиті всі собаки з нашого двору, крім одного що добре вмів ховатись і потому ще довгі роки бродив по місту.

У далекий вже 2017 рік я працював кур'єром в однієї компанії що друкувала газети з рекламою своєї продукції, а ми їх розносили по поштових скриньках приватних та багатоквартирних будинків. Працювали ми по всьому Дніпру. І от одного дня в околицях заводу Південмаш я побачив протоптану стежку, а в цій стежці смутно вгадувались обриси старих дерев'яних шпал. У місцевого я спитав, що тут були за рейки? І отримав відповідь що так, була колія по якій іноді йшов тепловоз з кількома вагончиками. Вирішив я простежити: куди ж ці рейки вели і виявилося що вони виходили з заводу і... через кілька метрів обривалися у дворі кількох триповерхових будинків. Який же був сенс у цієї залізниці? Я тоді скільки не думав нічого не приходило на здогад. Аж потім я раптом зрозумів, що, вочевидь, цей тупик був так званим "сквозняком" через який у радянський час з заводу вивозилась підпільна продукція. В той час практично всі підприємства потайки "бодяжили" нелегальну продукцію, котра потім збувалася на чорному ринку. Після цього можна не дивуватися що Кучма десять років так само управляв Україною як і заводом: із подвійною економікою та корупцією. Взагалі залізниці в Радянському Союзі (особливо в останні його десятиліття) раптово з'являлися і так само раптово зникали. Якось біля нашого полустанку (був це десь рік 1988-й, чи 1989-й, точно не пам'ятаю) з'явились залізничні війська, котрі ні з сього ні впало стали наводити колію від основної магістралі до посадки де починалась балка. Новостворена залізнична гілка проіснувала два - три дні, а потім з такою самою швидкістю була розібрана. Від неї залишилась лежати тільки остання секція, подивитися на яку раптово приїхала міліція. Що це було таке теж не секрет: по цим рейкам серед ночі були заведені вагони які тут же було розвантажено, переведено вантаж на автомобілі і кінці в воду. Фантастика? Так, крали тоді фантастично. Треба сказати що всі жителі знали що ця лінія будується з метою крадіжки, але зробили вигляд що нічого не бачать бо тих хто піднімав галас тоді убивали. То ж і мені батьки сказали не розповідати ніде про те що я бачив. Ну а зараз це вже ні для кого не секрет як крали в останні роки "соціалізму". Згадується ще такий момент: якось ідемо ми повз завод, а робітники стоять і фарбують під'їздну колію. На запитання перехожих, що вони ото роблять, відповідають що хочуть у такий спосіб подивитися куди відвезуть з підприємства їх продукцію яку вкрадуть. Залізничні вагони розвезуть фарбу по якій можна буде простежити шлях. Втім, ті хто крав теж були не в тім'я биті: вони везли вантажі на великий залізничний хаб Нижньодніпровськ-Вузол, а далі все перевантажувалось. Тоді в будь-якій газеті можна було зустріти замітку на кшталт "Ми чекали ешелон із цементом, а до нас приїхало сміття". В наш час, щоправда, вже красти нічого бо від більшості підприємств лишились ріжки та ніжки. А тим хто народився на зламі епох є що згадати.