Зустріла якось недавно добру знайому посеред вулиці.
Давно не бачилися, надворі сирість і сльота. Вирішили ми приємну зустріч за горнятком кави продовжити.
Зайшли у кав’ярню, що була неподалік. Замовили по келишку доброго італійського вина. Зігрілися.
Слово за слово розговорилися про усяке різне, то мені колежанка й повідала:
- Відколи себе пам’ятаю, завжди мене намагалися вбрати в рамки… Дарма, що послушна. Як то кажуть, котрий кінь тягне - того й б’ють. То таки правда. Отако загнуздана, запряжена, з добрим возом бажаючих возитися, закусую вудила і - вйо!
Як баглося в дитинстві трохи попросторікувати - дитина ж - одразу наштовхувалася на материн докірливий погляд... Мовчи, мовляв, не пашталакай пустого, надто перед сторонніми людьми, бо можуть подумати, що зле вихована. От як сидиш поміж дорослими - сиди і сопи собі в дві дірки. А говорити будеш тоді, як спитають. Та й то говорити треба щось путнє, а не пустопорожнє!
А як малому знати, що буде “якраз”? Ліпше помовчати...
Донині, як збирається гурт людей більше двох - відмовчуюсь. Хай інші говорять, а я - як спитають.
У школі вчилася добре. Навіть дуже добре. Така чемньоха була - вихована, старанна. А червоніла від будь-якої дурниці - зауваження, надто прискіпливого погляду, підвищеної уваги, чи, борони Боже, невдоволеного виразу обличчя вчителя. Дурне теля! Бо, як не старайся - всього не вистараєш. Щось дається легко, а щось ніяк у голову не йде. Але то не про наших людей і не про нашу школу. У нас, або ти вчишся добре і встигаєш по всіх предметах, і тоді ти - молодець! А як ні, то ти неук, тупак, нездара, і ще Бог знає скільки красномовних епітетів вилітає із вуст добропорядних високоосвічених педагогів.
Ні-ні… Я не допускалася до того аби мене обсипали такими “золотими” словами. Хоч, посеред інших, назагал з усіма удостоювалася декотрих “похвал” і щирих означень.
- Дебіли! - Репетувала розлючена класна мама. - Я кому сказала стулити свої пельки?! Вас не можна залишти навіть на п’ять хвилин - вже верх зі школи знімаєте! Ану марш до дошки. Розказуй правило! - Вхопила першого-ліпшого, що був найближче до її тремтячої від злості витягнутої руки. Її пальці , скорившись хапальному рефлексу, чіпко вп’ялися у комір піджака злощасного учня. За “шкірку” і насеред класу - бух. А той з переляку, ну ні “бум-бум” не тямить, не те щоби якесь там правило казати. - Сідай! Два!
І так вервичкою почерез одного…
Потім, як самій уже набридало виливати жовч на малих пуцвіріньків, сідала і, театрально закотивши очі до стелі, хапалася за чоло:
- Мене смертельно... Чуєте? Смертельно болить голова! Я через вас інфаркт тут дістану!!!
Була ще одна у старших класах.
Перед її уроком усі хрестилися і молилися. Випрошували в Бога доброго настрою для неї, інакше не солодко прийдеться цілому класу. Тій було щипнути нерозторопного, крейдою чи книжкою запустити у роззяву, штухнути чолом об дошку - звична річ. А голодних після уроків залишити - на годину, а то й на дві у класі замкнути, бо мало хто з учнів зрозумів тему минулого уроку:
- Поки мені всі формули скороченого множення на зубок не вивчите - до ночі тут тримати буду! Хто хоче додому - мухою - здали і пішли!
І тримала! І не скаржився ж ніхто!
А ще в старших…
- Дівулі! Відданиці! Аби я на вас тих дурнуватих кульчиків і близько не бачила, бо пообриваю разом з вухами! Чули мені?! Безвстидниці! Ви на уроки ходите чи на кавалєрку?
“Дівулі” хором: “Чули!”
- Так, завтра йдемо на картоплю. Аби всі, як одна були повбирані у спортивний одяг, штани. Ніяких спідниць! І ще одне... В автобусі (до поля довозили шкільним) хлопцям на коліна не сідати! Всім ясно?!
Чемність, чемність і ще раз чемність.
Ох, як згадаю… Слово “встид” наголошувалось мало не на кожному кроці. Вдома, у школі, навіть на вулиці. Блюстителів чужої, надто юної моралі - ніде не бракувало.
Але, що характерно - не всім однаково воно влягалося у головах!Хто вітряний - вітряний. Хто байдужий - байдужий, хоч кіл на голові теши… Хто пристосуванець - пристосуванець і край.
А дурне дурним! Мені ота школа, вже я доросла тьотя, повік не скінчиться! Усе я “школярка”, яку всі, кому не ліньки, смикають у різні боки. Кажу тобі - увесь світ би зійшов, а таке, як ото я, не знайшов би! Усім щось винна. Навіть, як не винна - все одно винна. Як себе чую - так мене й сприймають. Чи мені на лобі написано?… Всі щось від мене хочуть. Самі не дають - нічого. Від інших не отримують - нічого! Той зайнятий, той не може, той інший ще хтось - не мусить… Лиш мені зась! Як вже щось від мене треба - “кров з носа” має бути! Бо наживу собі “ворога”. Можна було б не звертати уваги… Та не прощається! До очей викажуть своє “фе”, ще й довго дутися будуть. Отако родині, сім’і, дітям, сусідам, знайомим... годжу- приймають. Звикли, навчилися...
Коли б собі догодити?
Кортить плюнути на ту дурну обов’язковість і дбати про власні захцянки! Але от біда… Варто їм з’явитися - совість не дасть жити! Достоту так само, як зараз обов’язок.
Змовились вони обоє, чи що?
2013

Хто знає де в Бога правда, а де кривда… І як воно так виходить, що сплітаються вони тугим перевеслом у людських долях…
Баба Марія не знала людської долі. Але відала з якої неправди захмарювалося людське щастя. Могла сказати звідки біда взялася і де її подіти. Знала вилити віск аби він відпечатав у собі людські радості і печалі, а вона уміла б прочитати у зморщенім плястерку те, що ховає в собі людська енерго_пам’ять.
- Осей чоловік твій – не шлюбний тобі... Добре кажу? Я виджу… Доброго чоловіка маєш, і любить тебе дуже, і добре вам вкупі… Лиш людям від сего зле… Пороблено тобі, дитино. Але то нічого, бо ти добра… І Бог добрий – поможе…
Жебоніла собі впівголоса молитву за молитвою і позирала уважним оком час від часу на молоду жінку, з очей якої тоненькими цівочками по щоках стікали прозорі струмочки. Збиралися важкими краплями на підборідді і скапували на груди.
- Ти плачеш? – Спитала лагідно і, ніби, здивовано бабуся.
Жінка кивнула головою на знак згоди, сама не розуміючи – звідки накотив жаль…
Згадався сон.
Чорна жінка дивиться спідлоба недобрим поглядом аж пропікає. І губи її, чорні тонкі губи кривляться, ворушачись у якомусь зловісному нашіптуванні.
Жінка накликає біду. Сипле прокльонами. А довкола тої, на кого обернений сей потік злоби, починають згущуватися чорні тіні, подібні на чорний дим.
Вона починає молитися. Починає палко просити Господа про захист. Але губи не годні поворушитися. Її цілу ніби розбив параліч. А чорний туман огортає усе щільніше, викручує, душить…
Слова молитви стрягнуть у здушеному горлі, думками проштовхуючись назовні.
Вона вперто молиться.
Молиться не зупиняючись.
Слова поволеньки з величезним опором починають проштовхуватись крізь зсудомлене горло. І вилітають слабенькими блідими метеликами, що одразу й зникають у чорному загуслому мороці .
Молитися… Молитися. Не здатися!.. – Стугонить думка.
Молитва не переривається ні на мить.
Дивно, - думає вона, - як це можливо – думати і молитися водночас?
Але попри здивування, попри скутість рухів і намаганні темряви паралізувати усі порухи її душі, ба навіть думок, молитва тоненькими цівочками світла зачинає роздирати чорнотну густину. Параліч повільно, та все ж починає відпускати її горло. Через се молитва набирає сили та обертів усе більше і далі відтісняючи темряву, аж доки від тої не залишається жодного сліду.
Перемога! Слава Тобі, Боже, перемога! Темрява відступила, відпустила, не здолала. Та хіба ж могло бути інакше?
Ниточка віри, якою б тоненькою вона не здавалася, не могла обірватися. Бо її душа жила і дихала світлом. Тим світлом, променем від якого прилинула у цей людський світ і оселилася у звичайнісінькому людському тілі. Такому ж, як мільйони-мільйони інших заселених тіл.
Осанна! Слава Тобі, Боже!
Подібні сни навідували її не вперше. Зло, що часом намагалося знищити у ній світло, завжди мало однакові чорнопронизливі очі, у якій би подобі воно не приходило. Вона впізнавала цей погляд і вперто не піддавалася омані. Нитка блідого світла завжди була десь поруч, і вона хапалася за той рятівний промінь. Хапалася і не відпускала доти, доки не приходило відчуття безпеки. Доки довкола залишалося саме світло.
Ці сни лякали, тривожили її. І лише віднедавна зрозуміла, що ці сни є своєрідним попередженням про серйозну небезпеку. Біду, котра може бути завдана людині людиною у посилі потужного негативного енергозаряду з ціллю знищити…
- Молитися треба, дитино, безнастанно молитися…
Бо той, то не бажає тобі добра – добре знає свою справу. А життя прожити – не поле перейти. І кроки твої не даремні – кожен коштує… За все платимо. То не думай собі, що котрийсь за так обійдеться…
А як будеш молитися і милосердитися, то ціна буде не такою високою, а ноша легшою...
Милосердя велике діло, дитино…
Милосердя здатне змивати з тебе налиплий бруд, що дістався тобі від інших чи й від тебе самої… Лиш не думай, що кинута в церкві копійка, чи жебракові на дорозі спасає - декотрі мільйони жертвують, душі не докладаючи…
Така жертва марна… Бо не гроші вагу мають, а те, що в душі носиш.
Молитвами і щедротою душі - світла нагромадиш навколо себе і дітей своїх. Бо ти - не сама по собі… Ти маєш діти! І як світло громадиш, то і їм світити буде. А як тьму чи байдужість, то й на них ляже…
Навиділася я людських доль на своєму віку. І злоби людської навиділася... Є така навіть, що й у могилу покласти може.
Але на все Божа воля. І доля кожного в Його руках…
Молися і вір – то й світло твоє не згасне.
2013р

Зазвичай, не їжджу громадським транспортом - Бог дав щастя чи кару мати власний... Однак, трапляються випадки, коли мус користатися саме ним. У один із таких днів мій ранок почався з того, що, втрафивши на потрібний маршрут (номери і все, що пов'язано з цифрами, вкрай не хоче триматися в моїй пам'яті), рушила я до роботи.
Чи то видався такий час, чи то є цілком звична практика для постійних клієнтів маршруток, а була вона на момент поповнення новими пасажирами у числі зо мною ущент заповнена, незважаючи на те, що автобус дістався лише третьої зупинки від початку маршруту – спальний район, ніц не вдієш… Отож, тісно було настільки, що заледве затиснувши своє тіло до салону, мусила хапатися за поруччя, аби втримати рівновагу. І, будучи настирливо відштовхуваною тими, хто вже ледве вміщувався у автобусі, таки залишитися усередині.
Маршрутка рушила, а я мірно заколисалася, погойдуючись у такт коливанню транспортного засобу, ледве втримуючись за трохи зависокі для мого куцого зросту, але такі рятівні поручні над головою та опираючись об підлогу одною ногою - друга собі метлялася у повітрі десь над сходинками...
Мої пасажиро_сусіди зосереджено сопіли, кожен у роздумах про щось своє. Так добрались ми дружно до наступної зупинки.
Ясна річ - ніхто не виходив. Усі чемно стояли в очікуванні продовження руху. А водій, відчиниви двері, ліниво спостерігав, як нова чимала хвиля бажаючих не спізнитись до праці-науки, жваво тиснулась досередини, попихаючи тих, хто стояв на шляху їхнього щастя. Себто місця у маршрутці. Мене піднесли трохи вище. І я, що було змоги, почала вишукувати бодай хиткої опори для ні. На сей раз обидвох, тулячи їх, втискуючи, помежи купку таких самих топтальників чужих мештів і псувальників жіночих панчіх... Аж поки видряпалась на якусь сходинку-подіум просто над головою добряги-водія. А що такою була не одна, то знову вхопилася за перекладину-поруччя десь у себе над головою.
Автобус рушив.
Водій-віртуоз розганяв свого залізного звіра з упевненістю Шумахера, коли вдало, а коли не дуже, обминаючи вирви на дорозі, асфальт з якої таки направду стопився разом із снігом. Я гойдалася над головою водія, мов павутина на доброму вітрі, раз-по-раз запитуючи себе - чому всі мовчать? Чому жодна пасажирська душа не протестує проти такої, воістину карколомної подорожі і забору купи живих тіл від зупинки до зупинки?
Відповідь напрошувалася сама собою:
"Ану спитайся вголос у водія, навіщо він навантажив такою кількістю людино_тіл свій робочий пересувний засіб? То він тобі скаже! А разом з ним обізвуться, дістануть голос і ті, хто зараз німує поряд з тобою - їдеш? - їдь і мовчи! а ні - шуруй пішки, як така мудра - ногам зарядка, а нам, поспішаючим - місце і кисень!"
Наступна зупинка.
Всі стоять.
Озриаюся, незграбно витягуючи шию, аби пересвідчитись, що автобус справді здатний вмістити в своєму безрозмірному(?) череві тих, хто настирливо тиснеться знадвору до салону.
Ой, матінко!..
Таки втискаються!
Мені сниться?
Зиркаю на водія – незворушно ремигає жуйку, терпляче дочікуючи посадки останнього бажаючого не спізнитися…
Очі ковзають по зосереджених обличчях моїх сусідів.
Всім добре!
На цей раз моїм обличчям пробігає вже дурнувата нервова усмішка – добре то добре! А дихати таки нічим!
Зиркаю на побілілі пальці, які, що є моци ціпко вп’ялися в поруччя над тім’ячком.
Не дарма ж Дарвін казав, що людина родич мавпі - чим я зараз не макака на ліані? Тільки хвоста не вистачає для кращої чіпкості, бо амплітуда коливання таки хороша.
Та все в нормі! – заспокоюю себе. – Ніхто ж не скаржиться.
Ох і розманіжилась ти, дівчино, - балакаю з собою подумки, веду внутрішній діалог із своїм зворохобленим «я».
Але ж це ненормально – волає воно мені у відповідь. – Подивись, подивись уважно: скільки душо_тіл годен вмістити цей чудо_автобус за техпаспортом? – правильно, сорок п’ять, а скільки вмістив? – утричі більше? Ото ж бо!
Моє сумління гризе підозра, що це ще не решта… І що б ви собі гадали? Мої підозри підтверджуються одразу ж на наступній зупинці – виходять двоє, заходять п’ятеро!
О чудо із чудес!
Читаю напис приклеєний, очевидно водієм, над панеллю приладів маршрутки:

«ЗІ СКАРГАМИ І ПРОПОЗИЦІЯМИ
ЗВЕРТАТИСЬ У МІСЬКИЙ ВІДДІЛ ТРАНСПОРТУ
ЗА ТЕЛЕФОНАМИ:
ХХ-ХХ-ХХ, ХХ-ХХ-ХХ»

Уявляю собі, як телефонуючи до цієї поважної установи, чую втомлений голос молодої кралі, що змушена фіксувати скарги-зауваження, відірвавшись перед тим від набагато важливішої і пильнішої роботи – а ви гадали, що перефарбовування нігтів чи перенанесення макіяжу уп’яте легка справа? Дзуськи!
Якщо Петро Петрович чи Василь Миколайович несподівано увійде до кабінету і побачить її несвіжий вигляд – вважай пропала надія на похід до престижного дорогого ресторану увечері п’ятниці.
А вона, що намарне стільки часу йому очицями стріляла, обрамленими пухнастими накладними віями, аби погляд був незабутньо-вражаючим?
А якщо ота дурепа з сусіднього кабінету своїми невміру пухкими напомадженими і складеними кокардою губками звабить Петра Петровича швидше?! Он як старається – шкірить до нього два ряди своїх ретельно відбілених білосніжних голлівудських коронок.
А її вічно глибокозяюче декольте?!
Та хіба ж кралі з відділу скарг і пропозицій зараз до якогось там дурнуватого дзвінка з розповідями невротички про не в міру переповнений маршрутний автобус?
Ну добре, добре…
Запише вона мою скарго-пропозицію.
Так, так, обов’язково передасть на розгляд під час засідання ради про вирішення покращення ситуації на автошляхах міста…

Ями і ямочки під колесами автобуса розколісують амплітуду мого макакоподібного колисання під стелею транспортного засобу.
Уявна картинка розвіюється разом із відчиненням дверей автобуса і я, що є сили, витискаю своє тіло, разом з потоком інших розігрітих тіл, до прочиненого отвору з пащі авто_монстра на волю, на повітря...
Ох, яка ж усе таки благодать - тверда, хай і нерівна опора під ногами і простір з ковтком в міру загазованого міського повітря!
А спізнилася ж зовсім не не на багато, дещицю часу, якісь там нещасні двадцять хвилин…
Життя прекрасне!:)

2013р.

- Ви розумієте, що не мали права рухатись без світла ближніх фар у темну пору доби підсвічуючи тільки протитуманками?
- Так, розумію. Ця поломка сталася в дорозі через жахливі ями і вибоїни. Я проїхав довгу дорогу, майже триста кілометрів, і коли це сталося, я не міг...
- Я запитую ще раз, шановний, ви розумієте...
І далі слово у слово по тексту, тоном верховного обвинувача на страшному суді.
- Так, але я пояснюю, що ця поломка сталася недавно. Я мав стати серед поля? У мене в машині пасажири, чужі жінки, матері, котрих чекають вдома діти.
- Я повторюю, ви розумієте?.. - тирада повторюється в третє.
- Я добрався до меж міста, на добре освітлену ділянку дороги рухаючись з мінімальною швидкістю. Ви можете надати мені допомогу?
- Я повторюю, ви розумієте, що не мали права рухатись...
- Ви людина чи ні?! Я питаю, Ви можете надати мені допомогу?
- Значить так, шановний, виходьте з машини і пройдіть зі мною.

Далі розмова про штраф у касу державної бездонної бочки згідно протоколу - я напишу тобі якесь мінімальне порушення - решту доплатиш нам, зрозумів? Нас двоє... що не згідний?
- Гей ви, не грайте кіна! - вигукує побурячковілий інспектор ДАІ у спину нерадивого водія, що готовий годитися на щось одне - або протокол, або хабар, а вчувши відмову забирає документи і прямує до свого несправного авто.
- Ви мене чуєте?! - Зривається на крик страж порядку. - Не грайте кіна, кажу вам, верніться сюди негайно!
Водій ні пари з вуст.
- Я пишу протокол!!!
- Пиши. - Кидає через плече.
- Верніться сюди! - Не вгаває розлючений мундир.
- Не зобов'язаний! Пиши. Я тут зачекаю.
Зарібок урвався, терпець також.
Маринуйся, голубе, в своєму соці разом з своїми втомленими чужими жінко_матерями, таку вашу розтаку! За годинку часу, поки я буду ліниво мазати по одній-дві букви у протокол, може надумаєшся, даш заробити?
Ну що за сволота, ці скупердяї-шоферюги?! Завтра шуткова неділя*, за тиждень Великдень, а воно, наволоч, жме пару копійок! На голих преміях за протоколи не розживешся, а воно, падло таке, їздить тут, порушує і не платить!..

Кажуть, Юда зрадив Христа усього за тридцять срібняків... Кажуть навіть, що сам Христос таємно просив його про сю дивну послугу аби могло справдитись написане... Кажуть, Юда повісився, не знісши усвідомлення содіяного...
Нинішні його(?) наслідувачі не вішаються...
Їм навіть невтямки відчуття людино_відступництва. Вони зраджують систематично, методично, із задоволенням, із власної волі, не ганьблячись і не совістуючись власними переступами.

Я дивилася в живі очі живої людини...Людини? Се направду очі подоби Божої? Отакі нищівно_гидуюче_зухвалі? Матінко Небесна, Діво Пречиста, це сини Твої? Ні, Чиста Мати... Се не Твої діти. Се не Сина Твого прибічники, се не люди... Се лише примари в тілі людському... Прости, Господи, що порочу творіння Твоє.. Не гнівайся, Милосердний, на неміч мою... але не має відчуття єдності, відчуття рідності, відчуття тотожності з цим холодним блиском глузливих очиць, що мали б випромінювати тепло живої душі. Натомість дикий холод. Натомість поруга і... якби не ся мундиро_форма помежи людності ще жвавого авторуху довкола, та не Твоя, Боже, десниця, що милостиво тримаєш над тім'ям моїм, то не минути б, схоже, і фізичної, не лиш моральної наруги. Сі очі такі липко_студено_насмішкуваті проштрикують пеком через портал моїх очей самісіньке серце...
О не треба тобі, Україно, ретельнішого чузоземного ката аніж свій власний, виплеканий, ачей не вовчицею, котра, прости Господи, людяніша у своїй хижій подобі, аніж твої двоногі, дворукі, двоокі із серцем живої людини перевертні, що не тямлять у собі святого, а може позбавлені його... Натомість нашпиговані глумом, жорстокістю, зажерливістю, ницістю, пихою, лютістю, поведеністю на найнижчих інстинктах, ні, не тваринних, ( нащо ображати невинне?) - а суто людо_сатанинських.
Прости мені, Боже, таки ганьблю творіння Твоє...
Чи може ні?
Хіба тіло людське робить його власника Людиною? Хіба розум холодний, запечатаний в сьому живому механізмі, є розумом від Розуму творчості во ім'я Любови?
Та ж ні! Бо керує ним жага наживи у грошо_себе_любстві. Жага вивищення себе_нікчемності над Богоподібністю, над Богопокірністю, Боголюбов'ю у людино_терпимості собі_подібництва, у себе_сприйнятті себе_пізнання з вилиттям у любов, чи бодай повагу до собі_ідентичного.
Що у світі є нового? Нічого окрім розростання безміру зла, що видовжується, виокруглюється, вивершується з дня на день певніше, активніше і настирливіше.
Систему сю не зламати? Невже не зламати?Що ж тобі треба, людино_українцю?
Чого прагнеш, неборе? Чи гадаєш, вишукаєш ліпшої долі, як предки твої, роблячись перевертнем? Гадаєш у перевертнів є сподіванка на збереження виду?
Ні, голубе. Немає. Перевертень перевертатиметься доти, доки не вигризе власне гниле серце з середини власного нікчемного людиноподібного тіла. Не тіш себе мій любий, мій недолюблений, недолюдяний покруче...Заплата за гріх - смерть. І нам не уникнути сього справедливого Закону для піщинок у лоні Вічності, гвинтиків у Машині Часу, для одиниці у сонмні Ненависті, що пожирає сама себе по закінченні поживи... А отже й твоя руйнація справа часу, справа відліку, справа справедливої невідворотності.
Ганьба тобі, мій щиро_нахабний, мій непогамовно_дурисвітський собрате, мій гидотно_розбещений непомірною безвідповідальністю співвітчизнику.
Не марно плачеш, Україно, кривавими сльозами, терплячи поругу, чинену власними ж дітищами...
Матінко моя люба, моя кохана, моя спаплюжена загниваюча Україно...
Як же боляче мені звертатись до тебе (себе?)з такими воістину несусвітними суперечливими почуваннями...
Українці мої!
Мої любі, мої рідні, мої безхребетні, у більшості своїй напівзотлілі подобизни гідності... Я - серед вас. Я з вами. Я - ви. Я - ваша протилежність...
Я люблю вас безмірною любовю.
Я ненавиджу вас усією силою безміру болю у слабому спаплюженому серці, покривдженістю свідомості, заплямованістю гідності від свавілля приниження.

І постане брат проти брата, син-донька проти батька-матері... І втратять вони розуміння, і здатність бачити, чути і співчувати. І топтатимуть одне одного безборонно і безжалісно, яко черв'я гидотне, бо не стане поміж них нічого, що гідне було Людини, що гідне було Божого творіння, що гідне бодай жалю, як не любові. Бо поглине усе сатанинська погорда, сліпість і всепоглинаюча пристрасть до лукавої, хай і мізерної вигоди... А подоба людська стане тільки личиною, машкарою. А колись животворне і життєствердне слово буде лише посміховиськом, блудом, безкровною зброєю поганьбленої, розчавленої, обпльованої хитро_сильнішими світу цього тіні Любові.
Все починається з малого...
Я дивилася в живі (живі?) ... очі стража порядку твоїх, Україно, понищених гірше ніж у бомбленому Берліні сорок п'ятого, доріг. Очі нахабно обмацували мою постать, а губи насмішкувато кривилися у гиденькій подобизні усмішки.
Людина системи, чи може сама система у тілі людини?
Зверхня безкарність у рамках вдало_підлаштованого зручно_виписаного під неї закону... Дрібна дещиця показового випадку у клепсидрі масовості подібних і ще більш кричущо_ганебних проявів узаконеного і вознесеного до рівня державного п'явко_мізантропства...
Я не знала в ту мить до кого відчуваю більшу відразу - до твердолобого його колеги, що наче заведена лялька торочив одне і те ж, несхитно вдивляючись кудись у порожнечу простору ( чи його так потужно гальманула "нахабна" відмова водія захабарити йому з напарником за потрібною схемою?) ніби страждав на тугуватість розуму; чи до цього накрохмаленого мазунчика з солодкаво_глузливим голосом, від звуків котрого та позиру недобрих очиць - пані, чого ви такі злосні? - мене дрібно лихоманило, хоч надворі стояла теплом загусла ніч...
У відповідь, якись час німо буравила його жорстким поглядом, в котрому він, звісно, читав усі почуття, що малювались в моїх очах, бо ті, ніби вулкан, вивергались з глибин справдешного єства, і були такими ж нищівними, як розпечена лава.
Нахабство знесловлює, онімлює, знекровлює, здається... Бо я відчувала, як застили мої кінцівки, а шлунок скокоїжився, стиснувся клубочком, нервово сіпаючись та норовлячи зрадливо вивернути усе моє щире відношення до істот у сих поважних службових формах(а вони, гадається, перестали бути для них службовими, ставши натомість другою шкірою, товстішою за слонячу), просто на ретельно напуцовані чорною ваксою ментовські капці, просто тут посеред дороги, де в нічну годину трафила нас лиха доля з дурнуватою, але закономірною по всіх законах жанру невчасною поломкою автомобіля, котра за несхитним для простого люду законом твоїм, моя державо, забороняє нам дістатися хати, хоч до неї вже подати рукою... Заказано простим смертним і крапка.
А твої псевдодобрі діти, Україно, твої псевдозахисники, псевдоблюстителі порядку, гадки не мають направду допомогти своїм єдинокровцям єдиноутробним...
Нащо їм сього дурного труду, коли нема "співпраці" з боку нещасних - не платиш? не плати! не кимиш, дурисвіте нахабний, що стоятимеш тут хоч би й до ранку... ми знаємо ще тьму способів для твого приниження у рамках нашого закону, котрий має гумові границі і желейно-драглисту начинку, аби витворяти метаморфози перед твоїм дурним безсилим носом!
Їм начхати на твою фізичну і психологічну втому, від подоланого тобою багатогодинного кількасотенного кілометражу по бездоріжжі, факт наявності якого нікого не тривожить, окрім тобі подібних нещасних, бо ви ж ретельно сплачуєте на їх утримання у належному - ха-ха! - стані.
Гнилизна... Гнилизна вирує у нутрі твоєму, Україно.Вирує, панує, розкошує у безмежності власного свавілля. Гній отруїв кров і ся проказа набирає обертів...
Чи існує яке зілля, що могло б зцілити твоє тіло, Україно? Душа ж бо вже вичахає із нього. Ще мало-мало, і покине сей паралізований ще живий, але вже з добре чутним трупним смородом організм, у якому катастрофічно маліє здорових кров'яних тілець(наврочено чи пороблено?..) - отак і вигориш.
У що перетворишся по смерті своїй?
Чи воскреснеш?
Відродишся феніксом?
Досі, за всі часи існування твого, Україно, глумилися над твоїм тілом. Калічили його, топтали, вбивали, чавили, але ти воскресала силою нескореного духу!
Нині взялися за нього - тямлять сатанинські посіпаки, що звівши його - переможуть.
Зводять.
Тихо, підступно, неквапно...
Даємося!
Уприснутий у свідомість вірус робить свою справу. Розростається раковими клітинами, знедіюючи, винищуючи святість.
Мертвий дух твій не зникне, Україно. Блукатиме незаспокоєним привидом у світах, невідмоленим, зловісним...
Чи ж такої доленьки прагла?
Хто тебе про те питає?
Кому се болить?
Чужим?
Їм байдуже. У них свій клопіт.
Тебе свої занапащують. Їм за втіху.
Нема бо в світі жорстокішого ката за рідного...
А може острівцями житимеш, Україно? Розчленовано. Відщепинами колись цілісної душі, що тліє ще в батьківщинолюбних емігрантах?
Гей ви, кохані! Ходіть до нені, притуліть губи до її мертвіючого чола. Ходіть любити її тут, вдома. Не годна вона оклигати. Не гріє її ні тутешня синівська любов, ні ваша, вистуджена відстанню.
Зрада її домордовує. Здали ми її. І ті, що лишились, і ті, що втекли.
Вишептали вітрами чужино_любства, вихолостили рештки тепла із користолюбних сердець.
Не вірите?
То спитайте кожен зокрема в себе правди - що найдужче любиш? Що тебе найбільше тривожить? Ким-чим переймаєшся найохочіше?
Правильно!
Своєю дупою.
Не головою. Не серцем. Не душею (яка ще там душа? - дурна патетика!), а дупцею, котру безнастанно норовиш намостити на звісно ж найм'якіше, найтепліше, найвище, найзручніше, найпрестижніше (о, яке вагоме, а голоне, модне слівце), най-най-най... місце під старезним втомленим набаченим сонцем...

2013р.

Тужавіє душа від того, які метаморфози стаються з колись близькими і, здавалось, рідними людьми...
Чужина відчужує... Віддаляє, відштовхує, віднаджує від колись свого, рідного, любого, потрібного. Своє стає чужим. А чуже... своїм?
Моя баба, якби встала, небіжечка, з того світу, та подивился на сей зчуженілий, де найрідніші, найближчі не чують радости і потреби одні в одних, то бідна заплакала би з розпуки, не впізнаючи своєї рідної крови, що перебовталась, перекаламутилась із якимось диким вірусом байдужости. Що її нащадки, ще не цілком далекі помежи собою, але уже цілком не близькі. Втім, вона ще застала початку кінця...
Сумно, коли нема потреби у спілкуванні, родичанні, сходинах, обіймах, поцілунках.
До речі, про останні...
Нині настала дивна мода. Звідки занесена, ким прищеплена? Нині замість привітального теплого, щирого родинного цілунку є лише, ніби за примус, скупий нахил з примарним дотиком до щоки "цілованого" чи "цілувальника" із театральним голосним цмоком у повітря побіч вуха чужо_рідного родича. У сю мить, як таке трапляється, мені здається я чую, як межи нами спалахує невидима, але відчутна блискавка, що лупить сухим, тріскучим розрядом між двох, колись пра-пра-рідних енергостихій. І вже ніколи цим енергіям не сплестися в туге родинне перевесло, бо волокна його порозходились, порозлазились, як намоклий під дією води папір...
Ми ще будемо вважатись родичами. Ще будемо сходитись на весіллях і похоронах з поминками. Може зрідка, як за диво, пити разом каву і вести світські бесіди ні про що... Але між нас не буде найвагомішого, найголовнішого у родинних стосунках - тепла.
І нема на те ради. Бо мало того, що на хоробу є лік, коли нема охоти до одужання...
2013р.

Баба Дарина була мовчазною.
Не любила багато балакати, слухати пустих бесід, та й, здається, усміхатися також, бо домашні вкрай зрідка бачили її розпогоджене обличчя. Була собі тихою, сумирною і трохи зажуреною незалежно від погоди, дня чи пори року.
Мала двоє дорослих одружених дітей, що жили зі своїми сім’ями хоч і неподалік, але окремо від матері, троє онуків та одну онучку, Оксанку.
Оксанку баба Дарина любила, здавалось, найдужче з усіх.
Чим та собі заслужила такого привілею – ніхто достеменно не відав, проте деякі здогадки усе ж навідували Дарчиних доньок. Оте горезвісне жіноче шосте чуття робило ті здогадки переконаннями, про які вони, бувало, нишком від матері помежи себе перемовлялися …
Добре пам’ятали обидві, як було їм тринадцять і десять, одного дня ранньою весною зібрав їх батько свої речі у стару потерту і вицвілу від часу валізу, і, скупо попрощавшись із ними малими, пішов у ніч.
Дівчатка дивились у вікно за батьком і не розуміли: де він зібрався їхати? чому не відповідав на їхні прискіпливі запитання? лише кваплячись сухо повторював – побачимось, скоро знову побачимось…
Дарку стрів надворі. Йшла з дійницею від корови. Бачили, як бліде світло від електричної лампочки над вхідними дверима заледве вихопило дві німі постаті, коли батько, зупинишись на хвилину чи дві, якось незграбно і поспіхом обминув матір, рвучко кинувся стежкою до брами, і розчинився у темряві.
Як випала з її рук дійниця, і глухо вдарилася об землю дном, здійнявши догори білий фонтан свіжоздоєного молока. І воно, паруючи, щедрим теплом оросило ще задубілу, промерзлу землю… А вона там і сіла коло білої калюжі, затуливши обличчя хустиною, зірваною з туго заплетених, у бублик викладених кіс...

Батько покинув їх заради любові до іншої жінки.
Люди селом шепотілися, шемрали, смакували подробиці цієї ганебної події, десь пліткуючи правдою, а десь, як бракувало правди, приправляли язики вигадками.
Дарина намагалась не слухати, не говорити про це і не згадувати також. Забороняла і донькам. А всі їхні запитання, що лились справжнім бурхливим потоком, незмінно залишалися без відповіді.
- Виростете - самі усе зрозумієте, – відбивалась знеможено, коли ті, наслухані пересудів, занадто діймали матір.
Дівчата вмовкали, дивлячись на німий біль в її сумних очах. І з часом навчилися гамувати природну цікавість і дитячу злість на батька материною тихою любов’ю - звідкись знали, що вона продовжує любити його навіть тоді, коли він не збирався до неї вертати.
Зустрічалися і з татком. А той приходив не часто. Чекав їх, зазвичай, біля школи. Давав трохи кишенькових грошей чи ласощі. Винувато потупивши погляд, обіймав їх і знову надовго зникав з їхнього життя.
Про ті візити мамі вони не хвалились . Здогадувались, що так буде краще. А вона й так усе знала – сердобольні односельчани не забували їй про все доповідати.
Життя собі крокувало поволі.
Дарка важко працювала удома й у місті, на швейній фабриці. Ночами шила для сусідів, знайомих і на своїх дівчаток, аби діти були вдягнені та не голодні. Час від часу отримувала на своє ім’я скупі грошові перекази від чоловіка, що таким чином намагався пам’ятати про своїх дітей.
Дівчатка росли - мати старілася.
Ось уже й школу обидві закінчили. Здобули освіту - одна педагогічну, інша бухгалтерську. Заміж повиходили.
Поступові але впевнені зміни перекроювали життя на свої лади.
І тільки в материній хаті декотрі речі не зазнали ніяких змін – батькові. Ті, котрі він залишив по собі, як вибирався від них назавжди. Мати з дивною, аж хворобливою ревністю пильнувала, аби в ту кімнату, що служила колись їхньою з батьком спальнею ніхто не заходив без зайвої потреби і не рушив, боронь Боже, того, що колись належало її чоловікові.
Чи може чекала на його повернення?
Мабуть ні. Давно вже ні… Проте, музейність тих речей берегла, як зіницю ока...
Обидві доньки були схожими на матір. І зовні, і характерами. Хлопчики-онучата - на своїх батьків. І тільки маленька Оксанка від самого народження була викапаним дідусем.
Бабусині очі тепліли і зволожувались, коли довго і задумливо спостерігала за онукою. Брала її за дрібне рученя і заводила у "святая-святих" – спальню-музей, де дозволяла малій роздивлятися старі світлини, торкатися дідусевих фотокарток, повторюючи:
- Бачиш, Оксанцю, це твій дідусь. Подивись, як ти на нього схожа - ті самі очі, ніс та злам брів... Такі ж округлі вилиці та ледь задерте вгору підборіддя із звабливою ямочкою посередині... Бачиш? Справжня дідусева копія.
- Бачу, бабусю. А де мій дідусь? – Запитувала мала.
- Нема, Оксанко. Давно нема… - Зітхала Дарина і, лагідно підштовхнувши до дверей, випроводжувала малу з хати.
Згодом, як подорослішає, дізнається Оксана від матері, що її дідусь живе у сусідньому селі. Має дружину, молодшу від баби Дарини на п’ятнадцять років, та двох дорослих синів. Що мати й тітка спілкуються з ними зрідка, потайки від баби. Хоч вона, здається, про все здогадується, тільки вигляду не подає…

Померла баба Дарина, як Оксані сповнилося двадцять. Одразу по Різдві. Дівчина тоді якраз на зимові канікули приїхала з міста, де навчалася у ВУЗі, здобуваючи, як і мати, освіту педагога.
За бабою Дариною банувала довго – дуже любила стареньку. Усе хотіла, аби та хоч приснилась їй. Але баба Дарина у снах не навідувала ні доньок, ані онуків.
Аж десь коло року потому наснився Оксані сон.
Прийшла вона до баби Дарки, а та гарно вбрана, у святковій сорочці, у біленькій хустині, сидить у своїй хаті весела і усміхнена. Дивиться на Оксану і вказівним пальцем підкликає онучку ближче до себе...
Оксана підходить до неї, а вона й каже:
- Оксанцю, скажи своїй мамі, аби готувалася у цей четвер до весілля.
- До весілля, бабцю? У четвер?
- Так. У четвер.
- До чиєго весілля, бабцю?
- До мого. У нас із твоїм дідом весілля буде. Я знову виходжу за нього заміж. Спершу відгуляємо весілля, а тоді вже я з ним про все побалакаю! – І так усміхнулася лукаво, ніби виказала величезну таємницю.

Про дивний сон Оксана мамі розповіла.
А вдосвіта в четвер у вікно постукали.
Прийшов мамин брат сповістити про дідову смерть...

2013р.

- Ох, якби ж то вмерти... Якби ж то вмерти...

Але смерть не кориться забаганкам. Вона сама знає, коли, до кого, та у який час прийти. Комусь вона за кару, а комусь во спасіння...

До Миколи вона підійшла вже зовсім близько. Ходить собі по-під хатою, зазирає у вікна, скрипить штахетинами старого паркану, б'є рідким дощем у шибу, а більш спекою літньою дихає, тільки порогу не переступає. Чекає. Скільки їй іще отак тинятися довкола Миколиної хати - сама знає. А він не знає, хоч і чує її, наслухає її кроків, як нескінченними безсонними ночами терпить тяжкий біль у спотворених ранами ногах та навіщось здоровому упертому серці... А воно б'ється, гупає віддаючи тим потужним стуком десь аж у сивих скронях, а Микола у такт тому вигупуванню раз-по-раз запитує себе пошепки та стогнучи - за що? за що? що я кому за життя зробив злого?

Відповіді нема. Німує нічна тиша. Бо хіба скаже вона Миколі, що людське поняття справедливості і Боже провидіння - не одне і те ж? Що не всі хто чинить зло - терплять муку. І не всі, хто не робить зла - мають легку смерть... А мучеників часто Бог тримає на гріхи або ласку покути... іншим.

Немилосердна спека,що загусає від раннього ранку до пізнього вечора, не тане навіть уночі. Гаряче повітря не вистуджується нічим і дошкуляє хворому не менш ніж болючі ноги. Тут на самому сході України завжди так - улітку сонце пече, аж земля репається, хоч руки у щілини запихай, повітря сухе і гаряче, дощу не допросишся - Бог сам знає, де і коли Йому землю поливати.

Приїхав колись сюди, у шахтарський край, батьківщину посушливих рудих степів і високих тополь, ліпшої долі шукати від тої, що лишив удома, на барвінковій своїй, смерековій, буйно зеленій прикарпатській землі, де ранки дихають свіжою прохолодою, а босі ноги вмивають густі роси, де сонце сходить з-за сусідської стодоли з купою пахучого зеленого сіна і, лагідно та неспішно, кидає своє проміння на кожну травиночку, на кожну стебелиночку чи квіточку, голублячи - вставай дитино, новий день настав...

Ліпшої долі...

Гарним був парубком, вродливим, розумним, статним. Як відслужив у війську, повернувся у рідне село. Влаштувався працювати сільським завклубом. Там і познайомився з вродливою бібліотекаркою, немісцевою дівчиною Марусею.

Горличкою туркотіла, ластівкою вилася коло нього, зазирала щиро у вічі, шепотіла слова лагідні та пестливі, зваблювала гнучким ладним станом. Закохався Микола, та й невдовзі одружилися собі молодята. А що не було куди молоду жону додому вести - дома дві сестри жили з матірю, одна заміжня, інша на виданні, то недалекі сусіди пустили квартирантами на своє обійстя до старої незаселеної хати.

Зажили собі у любові та злагоді. Лиш дітей не було. Однак не журилися сим. Молоді, здорові, роботящі, зранку до ночі на роботі та на газдівці - дасть Бог, будуть ще дітки, аби здоров'я...

Не дав Бог... Та й щастя тривким, мабуть, не буває. Бо коли його забагато - віднятися мусить.

Заговорили по селі люди. Недобре заговорили. Зачали Марусю Миколину "у зубах носити", нібито спуталася вона з колгоспним агрономом, та й чести чоловікові уриває. А він, сліпий дурень, ні сном, ні духом не відає.

Чи ж є яка подія у селі, аби не була вона донесена до найглухіших вух? Немає. Отак і Миколині вуха стали повнитися людським поголосом. Чи був дурний, чи упертий, чи так любив свою щебетушку Марусину - не вірив нікому і край. Казав: доки не побачу на свої очі - не повірю!

Ой, Боже ж, Боже... Нащо Ти дав людині язика? На саму біду. Людські язики теліпаються - лихо множиться, переноситься, перегукується, аж доки чогось не нагукає.

У клубі "крутили" кіно. Зайшло уже, мабуть, далі, як за половину, коли торкнув Микола за плече молодшу сестру, що сиділа в темряві задивленого на екран залу:

-Іринко, на тобі ключі, закриєш клуб, як усі розійдуться. Мені додому конче треба.

Сестра ключі взяла і кивнула на знак згоди.

А Микола рушив до виходу, де його чекала агрономова дружина...

- Ви мені пробачте, Миколо, але я не годна се більше терпіти. Я знаю, що вони вкупі і знаю де. Ходім, самі побачите.

Дорога додому здалася вічністю.

Як переступили за браму - серце, здалося, перестало битися. У вікнах хати було темно. Двері були заперті. Світилося лише у господарів обійстя, куди і постукали.

На стук визирнула сполохана господиня - що ся стало?

- Маруся в тебе, Ганю? - Мовив Микола чужим голосом.

- Нема в мене! А хіба вона не в хаті?

- Може й у хаті... А може й ні. - Мовив тихо. Раптом на його обличчі майнув здогад. - На стрих мені треба... Драбину дай.

-Чи ти здурів, хлопе? - зиркнула знічено і перелякано водночас Ганна, нервово косячись на агрономову жінку, що стояла біла, як мрець поруч зворохобленого її квартиранта.

- Давай драбину, Ганю, я певен, що Маруся на стрисі, а як не даш зараз, то я й тебе приб'ю, - прошипів той.

Ганна поточилася назад, а тоді кинулася до стодоли по драбину. Як винесла, Микола вихопив її в Ганни і приставив до стіни хати з того краю, де фаціят даху при місячному сяєві блимав вічиненим віконечком.

Піднімався по ній Микола ватними ногами, що ледь його слухались. Ще від півдороги до верху зачув дивні звуки на горищі, що не залишали ніяких сумнівів - там любилися двоє. Хоч розумом уже розумів, що зараз відкриється його очам - не вірив, не хотів. Та ось і останній щабель, а звуки усе голосніші.

- Марусю, - покликав, і вмовк від сподіваного подиву.

Пара заклякла. Маруся вискнула злякано і завовтузилася, вивільняючись з-під розігрітого любощами агронома. А той завмер і не ворушився, лише дихав важко, намагаючись робити це якомога тихіше. Але тиша, що запала на стрисі була така густа, аж дзвеніла.

- Злазьте обоє, - зронив нащось Микола і поволі, ледве пересуваючи ноги, почав спускатися долу...

Що було потім пам'ятає, як жахливий сон. Ніби то не було насправді, не з ним, а з кимось чужим. Дивився, як заламує руки у відчаї агрономова дружина, як дрібно трясуться її викривлені плачем вуста. Як заклякло тулиться до дверей своєї господи перестрашена Ганна, котра, як виявилося згодом, добре була поінформована про ті таємні любощі квартирантки з агрономом - сама ж бо їх покривала... Як поволі і непевно злазить з горища розхристаний чорнявий красень коханець і, квапливо глипнувши на Миколу, потрапляє під гарячу руку скривдженої і приниженої дружини, яка, що мала сили з розгону зацідила йому ляпаса по розпашілому винуватому обличчі, а за тим ще і ще, ніби їй відібрало розум. Як прочиняє двері хати його Маруся, і тремтячи всім тілом притискається до стіни, боячись підвести погляд на чоловіка і розлючену суперницю, котрій, поза тим, здається зовсім не до неї...

Не пригадує достеменно Микола, чим те все скінчилося. Пам'ятає сполотнілу матір, що кинулась до нього, як переступив рідний поріг, як усе допитувалась у сина, що сталось, хоч, здається уже наперед знала, що він сказати може - хіба тота дурна слава про її невістку оминула її вуха? Пригадує, як прийшла сестричка з клубу і стала, як вкопана в порозі - що сталося? - а він вийшов з хати, і палив, палив цигарку за цигаркою, аж поки не викурив усі до решти, а тоді закликав її, аби пішла з ним забрати його речі з дому, до якого не повернеться вже ніколи, ніби й не було тих щасливо прожитих з Марусею років...

Та кажуть, що любов сліпа. І, певне, добре кажуть. Бо перемогла вона його - простив він Марусю...

Як по тому скандалі вигнали її з роботи, бо не могло се лишитися не розголошеним, село гуділо, як розбурханий вулик на ранок другого дня. Встидні подробиці ширилися і дійшли до самого району, недарма агрономова жінка у сільській раді секретаркою працювала, виперли її суперницю далеко, аж у гірське селище, подалі від гріха. Агроном туди не поїде, а Микола... Микола поїхав по якомусь часі, як стали покаянні листи від невірної дружини приходити. Біль не гаснув, але не гасла й любов до неї. Стогнав, як зранений звір самотніми ночами, згадуючи тепло і пахощі її принадного податливого тіла, її красиві очі із лукавими сміхотливими бісиками, її довгу русяву косу, що пахла рум'янком, котру вона заплітаючи, любила викладати красивим і пишним колачем довкола тендітної голівки...

Поїхав. Лиш не затримався там надовго. За рік чи півтора, знову Маруся запізналася з якимось любасом. Видно така вже була в неї неспокійна натура, а лиш не могла вона тримати вірність доброму і спокійному Миколі. А він, як і першого разу, забрався без крику чи рукоприкладства через зраду, на сей раз уже назавжди.

Друзі дивувалися його тихій вдачі, його дурній доброті, а хтось і посміювався відверто - як, ти навіть не бив пики суперникові? не тягав курву за патла? та я б її, якби вона була моя!.. - і йшли одна за одною повчальні і злісні репліки добряче здибленої чоловічої філософії на тему подружніх відносин і чоловічих прав... Та тільки не так мислив Микола. Не такими були його потреби, не такою була його любов, не такою була його зранена душа.

Терпіти наругу вдруге було нестерпніше першої. Не міг бачити співчутливих поглядів односельчан, не міг слухати докірливих висловлювань друзів, не міг зустрічатися з агрономом ані ходити повз хату, де лишились спогади про багаторічне і колись щасливе сімейне життя з тією, що зрадила його довіру.

Отак і зважився поїхати на схід Украіни, куди напочатку шістдесятих активно вербували бажаючих працювати на будівництві для блага і добробуту великої радянської держави.

Гадав їде на час на роботу, а поїхав на решту життя...

Залишив матір, родину, сусідів, односельчан, рідний і дорогий серцю край, спогади і болі, образи і розчарування... Узяв лише наймолодшу сестричку, котра була другом і опорою, теплим промінчиком і частинкою дому, янголом-охоронцем у чужомовному краї, до котрого мусив звикати і вчитися чужих порядків та звичаїв, що було не важко загалом, навіть навпаки - змінитися, стерти минуле житття, пірнути у цілком протилежне, нове, незвичне, однак рятівне повсякдення, де не буде й крихти спомину про ТЕ життя.

Молодість бере своє. Рани гояться, рубцюються, а бальзамом на них - нові враження, нові обов'язки, нові умови, реалії і... захоплення.

Був Новий рік, весела молодіжна компанія, і вона, красива, спокійна і упевнена в собі молода жінка. Від знайомих довідався, що вона, як і він, розлучена. Сама виховує маленького сина. Слово за слово і розбалакались, роззнайомились і, здається, взаємно запали у око одне одному. Відкликавши набік сестру, Микола спитався - як вона тобі? що, якби я оженився на ній? На що та з усмішкою відповіла - гарна дівчина, коли люба тобі - одружуйся.

З того дня почав Микола зустрічатися з Ніною. А за якись час стали жити разом, а тоді й побралися. Сестра ще пожила з ними якись час, та й вернулася додому. А Микола залишився будувати своє сімейне щастя.

А будувалось воно не просто. Та Микола теж не з простих був. Одного разу доля вже його простувала, а тепер він її простував, як умів, як вдавалося...

Рік за роком спливали дні. У Миколи виріс власний будиночок, обійстячко невелике - хоч і місто, а подвір'ячко власне, невеличкий городець, садочок, діти - син і дочка, дружина-господиня у домі, робота, усе, як у людей. Усе, як годиться.

І тільки ночами снилася рідна батьківська хата, брати, сестри, стежка додому попід вербами над прохолодною річкою, корови на вигоні, друзі давні, пісні, що любив співати... Прокидався серед ночі і слухав тишу. Зітхав. А вранці казав дружині, що хоче поїхати додому, до мами...

А потім і матері не стало. І поїздки, уже до сестри, порідшали. І що віддаленішим ставав від Миколи дім, то дужче тужила його душа. Радів кожному нечастому приїзду сестри. Її рідному голосу, тій неповторній західняцькій вимові. Очі світилися вогким блиском, усміхався стримано і щасливо.Тільки з нею міг, згадуючи домівку, перепитуючи про старих друзів, знайомих, стати тим колишнім Миколою, що залишив у ріднім краї від себе тільки тінь спогадів. Спрагло ловив вухами звуки рідної мови, бо чув її хіба що з екрану телевізора, коли дивився новини, адже тут її не почуєш на вулиці, населення виключно російськомовне...

Роки течуть, як вода на бистрині. Збігали і Миколині потроху, влягаючись зморшками на обличчі та густою сивиною на скронях. Робота, будні, клопоти – вертілося все, як шалена дзиґа. День за днем, рік за роком, а там і десять, і двадцять… Чи й жив, чи лиш снилося? Незчувся, а уже й діти давно розлетілися, свої гнізда звивши. А вони з жінкою лишилися удвох вік добувати. Беріг її, як умів. Доки працював - потроху, а як на пенсію вийшов, усе по господарству сам робив. І грядки полов, урожай збирав, двір та дім доглядав, водичку від сусідів носив, і Ніні допомагав у всьому. Хвороблива вона в нього була... Усе на серце жалілася, бувало і в лікарню доводилося класти. Боявся втратити.

Якось, як гостювала у них сестра Миколина, стався випадок. Звечора усе добре було, як завжди, побалакали, повечеряли та й полягали спати. А вночі дружині недобре стало, мусив «швидку» викликати. А на ранок, як сестра прокинулась, застала його на порозі сидячого, розгубленого і розбитого, що украдкою сльозу витирав:

- Ніну вночі «швидка» забрала... Боюся я, Іра. Не хочу залишатися сам, без неї...

Ніч, яка Господи, як у тій пісні, місячна, зоряна… І спекотна і довга, і важка, як кара.

Лежить Микола сам-один... На підлозі, голий, слабий і нещасний. Хвороба забрала останні сили. Навіть у туалет самостійно сходити не може. Дружина вдягає йому памперс. Кілька ночей поспіль падав з ліжка. Біль спати не дає, а сили піднятися нема... Пече все тіло. Хотів піднятися - упав…

Не сном забувається Микола, маренням час від часу. У забуття впадає ненадовго. Не знає ані де він, ні нащо. Впізнає лише біль, що терзає його нещасні ноги. Хотіли відтяти – не дав. Не хотів живим обрубком безвольним лежати. А однаково лежить безсилим, впокореним… Печуть рани. Господи, як печуть. І здається йому, що голочками тонюсінькими виштрикується біль з кожної клітиночки тіла і витягуються ті гострячки у тонесененькі ниточки і плетуться, плетуться, звиваючись, як потворні змійки кублячись і намотуючись у чорний велетенський пекучий клубок, що розростається нескінченно, набираючи страхітливих розмірів, ризикуючи упасти і задушити під собою нещасного Миколу.

Але ж ні… Не паде, на притискає, не душить. Лише раптово, як марево розвіюється від різкого поруху Миколою, що сіпається , бажаючи урвати той біль. Розвіюється і… проростає новими дрібусінькими невидимими шпичками з-попід набряклої шкіри.

Пече… Мордує. Сідниці у пролежнях... Болить…

Не чує Ніна... Кликав, кликав - спить. Та і як же почує, коли аж дві кімнати їх розділяє... Вона давно ночує окремо від нього... А він не спить ночами, стогне, кличе Ніну. Ані собі, ані їй спати не дає...

- Мамо... За що така мука?..

Курити - страх, як хочеться, ноги болять немилосердно, аж до запаморочення... Вранці Ніна прийде, сваритися буде. Ніна побожна, років десять, як до церкви ходить,молиться й за Миколині гріхи… Каже - не можна курити.

А йому біль спати не дає, жити не дає і вмерти не дає...- Господи, яка довга ніч...

- Ніно!.. Ніно!..

Якби ж то вмерти... Якби ж то не мучитись…

А смерть мовчить. Стоїть на чатах і слухає Миколину муку. Чекає. Не час іще. Вона сама знає коли настане пора. Зачекай Микольцю, потерпи, неборе...

***

- Ніно, нахилися будь ласка... Дай я тебе поцілую...

2013р.

Підійшла з протягнутою рукою. Застигла у теплій усмішці. Стояла і через скло дивилася, як я, сидячи в салоні авто, метушливо копирсаюся у сумочці, поквапливо вимацуючи гаманця.
Чоловік протягнув кілька гривень і я, опустивши скло дверцят автомобіля, вклала ту дрібку нещасних купюр у поморщену віком бабусину руку:
- Дякую Вам, діти... Голодна, як собака від ранку... Дякую вам, і дай вам Боже здоров'я за вашу ласку...
Авто рушило, а бабуся, поволі перебираючи ногами, пошкандибала у інший бік.
"Голодна, як собака... - вертілося мені у думці. -Що ж вона купить за той дріб'язок?.. Хлібину..."
Господи, яка страшна старість - ні жити, ні вмерти!
Гріхи...
Гріхи ходять за мною назирці. І ся прохачка невинна також втілення живого гріха!..
Я маю хліб і до хліба. Маю дах над головою і людські умови життя. А вона, навіть як має, той дах, то що їй з того, коли голод вистуджує з неї найцінніше - гідність.
Хто ми є, коли обставини життя позбавляють нас можливості відчувати себе Людиною? Підводять до тої межі, де ми вже не є самі собою, а лише тінню від себе... Коли простягаючи руку, дивишся в очі навпроти вже без остраху, сорому чи сум'яття в душі, лише з проханням, у якому світиться воістину собача відданість?
Хто ми є, коли даючи милостиню, не сміємо звести погляду на прохача, а зводячи, квапимось уникнути його?..
Це не відраза... Це не відраза, о ні! Тільки не нині, не до цієї старої згорбленої жінки... Це - вина. Провина невинного... Чи винного таки? Винного, відокремленого, відмежованого нерозумінням, незнанням, страхом, гидливістю того стану, у який вона потрапила. І немає значення чому вона там, де є...
Вона там, за межею, у задзеркаллі наших душ, наших совістей, наших життів, у яких подібним їй - немає місця. Бо ми ще "тут", у межах загальноприйнятих норм, загальноприйнятних умов існування. Ми - люди. А ті хто уже "там" - ще серед нас, та уже навіки позбавлені тонкої умовності з поняттям "гідність".
Це небесна триба, а відтак і кара для кожного, хто іменує себе Людиною...

2013

Зустріч під назвою "На хвилі весняного натхнення", у ході якої відбулась міні-презентація колективної збірочки "Натхнення", у м.Івано-Франківську, до складу якої увійшли твори двадцяти трьох авторів однойменного поетичного сайту, пройшла у невимовно приємній і позитивній атмосфері. Під час неї були згадані усі березневі свята, що торкають небайдужі до літератури серця і душі, пролунали чудові твори нашого невмирущого Кобзаря, твори авторів збірочки, вірші інших учасників міжрегіонального поетичного клубу "Об"єднаних словом". Було тепло і затишно.:)

Сніг рипів під ногами, як старі незмащені завіси на ветхій брамі, аж попискував. То морозисько тиснув немилосердно, відсвічуючи мерехтливими блискітками під блідим місячним сяєвом та жалив носи і щоки, впиваючись у шкіру мільйонами дрібусіньких шпильочок. Ох і файне ж Різдво видалося! Колядники ввихалися від хати до хати, радісно благовістуючи усім від малого до великого – Христос народився!
Молодь поволі стягалася до сільського клубу, де з відчинених дверей, що отворялися перед кожним відвідувачем, голосно бумцала музика, розриваючи колонки двигтінням потужних децибелів вже не надто свіжої, але любленої публікою пісні:

Белые розы, белые розы,
беззащитны шипы,
Что с вами сделал снег и морозы,
лед витрин голубых…

Ігор з Лілею теж прийшли на танці. Чули, що має бути «жива» музика, а це завжди цікавіше, ніж набридливе крутіння одних і тих самих «заїжджених» хітів. Коло самих дверей клубу молода пара стрілася з трохи старшими за віком Іванкою та Василем.
- Христос ся рождає!
- Славімо Його!
- Що, молодята, прийшли на танці? – Спинився Василь.
- Аякже, а чого дома сидіти? Хочется руху! Буде «жива музика»?
- Буде, але пізніше - музики ще не наколядувалися. А в клубі сама пацанва.
- А-ааа…
І вже би розійтися по цій розмові, та Василь щось живо пометикувавши, несподівано випалив:
- А ходім до нас, у гості.
Запала пауза. Іванчине лице витягнулося у вимученій усмішці, наспіх приліпленій до незадоволеного обличчя, з чого було ясно, як Божий день, що чоловікова неждана пропозиція її не лише спантеличила, а навіть розлютила. Останнє вона, що було сили, старалася замаскувати.
З не менш спантеличеним і ураз побурячковілим обличчям стояла Ліля, котра, проте, швидко опанувала себе і жваво заперечила:
- Та які гості, Василю? Ми прийшли на танці, а не гостúни шукати. Про се не може бути навіть мови…
Але Василь ніби й не чув Лілиних слів:
- Іванко, чого ти мовчиш? Та же запрошуй людей у гості! Однаково тут ще нема що робити - самі дітлахи дриґаються. А до нас близенько. Ходімо, посидимо трошки та й вернемося потім.
Іванка випросталася ніби хотіла попхати подалі щойно проковтнулу глу, і закивала:
- Ходім, ходім… Ігорку, та же ми собі однокласники, як ніц не сходимося, то хоч раз посидимо в компанії при святі...
Ігорко ласий на всілякі забави і гощення багато проситися не хотів. І, не помітивши робленої гостинності однокласниці, щиро розтягнув усміхненого рота мало не від вуха до вуха, торсаючи жінку за рукав:
- Та пішли, як люди просять. Зараз вернемося. Що тут робити, як ще ніц в тому клубі нема?..
- Пішли, пішли, Лілю! Та ж просимо… - Обійняв за плечі молодичку Василь.
- Але я не хочу йти до вас у гості. - В півголоса промовила розгублена і зніяковіла Ліля. – Я взагалі не хочу йти у гості…
- Та не впирайся, Лілю! Он чоловік твій хоче сто грамів з однокласницею випити. Чи ж тобі шкода? А я навіть слухати не хочу ніяких відмовок – нині ви мої гості і край. Не будь затята. Ну ж бо, прошу…
- Я не вперта, Василю, але ж не хочу я гоститися...
- Лілю… Прошу. – Не вагав Василь.
- Ну добре, - здалася Ліля. – Лиш ненадовго… Чуєш, Ігоре?
- Та, добре, добре ненадовго… - Розплився в задоволеній усмішці Ігор. І, взявши попід руку Іванку, рушив від дверей клубу, покинувши розгублену дружину на Василя, котрий щиро припрошував її на гостину.
- З дива не зійду, що йду до вас у гості! – Вигукнула спересердя Ліля.
Василь лиш усміхнувся – Ліля на диво була схожа на свою старшу сестру - і, мало не підштовхуючи її у плечі, повів гостей додому.

* * *
Десять років до того…

Іванка з Вірою крутилися перед дзеркалом, як бджоли коло квітки, зазираючи одна вперед одної на своє відображення. Причісувалися, підфарбовували очі, губи, поправляли на собі сукенки і, раз по раз зустрічаючись поглядами, збуджено хихотіли, збираючись на дискотеку. Обидві були вродливі. Одна зі смоляним кучерявим волоссям і такими ж, як смола чорними очима, в котрих стрибали лукаві бісики, білошкіра, з яскравим рум'янцем на кругленькому личку, крупної кості, набита, як ґудз дівчина.
Друга, з тендітним, як тростинка станом, дрібним овальним личком, на якому ще світилася якась ніжна дитяча бентежність, карими очима, обрамленими великими густими віями і довгим до пояса каштановим волоссям.
- Ну що там в тебе з Іваном? – Спиталася чорнявка Іванка. – Помирилися?
- Ні, - гордо стріпнула густими косами Віра. – Та й скільки можна тепріти його вибрики? Образився не відомо на що, мнеться і не каже, що йому не так. Навіть погляду мого уникає.
- Скажу тобі по правді, - змовницьки стишила голос Іванка, - казав мені Роман Королишин, як Іван хвалився перед хлопцями, що ти за ним бігаєш. І що мама його не в захваті від того, що ви зустрічаєтесь. Не знає бідака, як з тобою порвати…
- Я? Бігаю? – Виокруглила здивовані очі вражена почутим Віра.
- Угу. – Прогуділа Іванка, випнувши повненькі губи для густого, вже третього намащування їх яскравою помадою.
Віра враз почервоніла від обурення, а потім так само швидко сполотніла, як кров відлинула від її переміненого шоком, обличчя.
- Свиня! – Тільки й спромоглася на коротку відповідь.
Настрій, що квітнув на її усміхненому личку ще дві хвилини тому, наче повінь змила. Натомість з’явилося бажання розплакатись і піти не до клубу, а додому.
Іванка продовжувала вертітися перед дзеркалом ніби не помічаючи, як змінилася на обличчі Віра. А та, переживши хвилю пекучого встиду від несправедливо вилитого на неї бруду, обізвалася.
- Най не переймається. Я його не тримаю. Давно пора було «відшити»…
- Правильно зробиш. Нащо він тобі здався, взагалі не розумію…
Закивала Іванка, підозріло скосивши на Віру очі.
- Та не переймайся ти так! – Вигукнула , побачивши, як та поникла і упала духом. – Я он Василя нині теж відшию. Уявляєш, пристав до мене, як банний лист. Ненавиджу таких хлюпиків! Мені подобаються круті хлопці.
- Чим же він тобі не подобається? - Удруге була шокована словами подружки Віра. - Як на мене - він класний. І гарний і розумний.
- Пфф… - Фиркнула Іванка – І що з того, що гарний? Я – не ти. Мені романтичні бесіди під звіздами не цікаві.
- Іванко! – Охнула вражена Віра.
- Ну що, що «Іванко»? М’якушка він! Мені такі не подобаються! Мені Юрко запав у душу. Оце хлопець, так хлопець!
- Але ж він п’є! – Не здавалася Віра.
- Та скільки він там п’є? Бачила, які в нього ручищі? - Довірливо зашепотіла, мрійливо закотивши очі. - Млію, так хочу побувати в його обіймах… Буду його нині активно обробляти!
Іванка світилася, як нова копійка, ніби не помічаючи настрою подружки. А та, сиділа, склавши на колінах руки, і дивилася на осяяну щастям Іванку, нетямлячи, як можна бути такою легкою і безтурботною – здавалось, почуття для Іванки не мали ніякогісінького значення, вона просто колекціонувала хлопців, не позустрічавшись з ними і кілька тижнів…
- Ну, не ображайся на мене язикату. – Підскочила до Віри чорнява вертихвістка. – Я тебе люблю, ти ж знаєш. Цьом!
І мало не задушивши подругу в обіймах, потягнула її з переповненої важким парфумним духом кімнати у теплий літній вечір…

Тижнів зо два по тому, були проводи у Віриного сусіда. Зібралося багато молоді. Прийшла і Віра з дівчатами. Був тут і Василь. Зиркав на неї зацікавленим поглядом, а як почалися танці, запросив її на вальс. З помітним хвилюванням і зрадливим тремтінням рук, Віра завальсувала, опираючись на плече і тверду руку високого стрункого хлопця. А той , нахилившись до її вушка, прошепотів:
- Знаєш хто ти?
- Хто?
- Попелюшка…
Віра засоромлено усміхнулася, явивши захопленим очам хлопця дві звабливі ямочки на чарівному личку. І той ледве подолав бажання доторкнутися їх вустами…
Танець за танцем, слово за словом добулися часу, коли Вірі прийшла пора додому вертатись. Хлопець, ясна річ, запропонував її провести, а вона не відмовила.
Василь сподобався їй ще тоді, як почав увиватися за Іванкою, та, оскільки, дівчата були найкращими подружками, Віра ніяк не виявляла своєї зацікавленості. Інша річ тепер, коли Іванка вже й думати про нього давно забула – одні кавалери у неї швидко змінювалися іншими, то ж Віра уже не мала моральної застороги щодо цього звабливого кароокого красеня…

За вікном у споночілій теміні блимнув яскравий сірниковий вогник. Ліля скочила на рівні ноги і прожогом кинулася надвір.
- Де летиш, як ошпарена? - крикнула навздогін мама.
- Я зараз вернуся!
Вискочивши в ніч, обігнула ріг хати і з розгону наштовхнулася на високу постать Василя.
- Лілько, ти що тут робиш? А де Віра? – Спитався спантеличений Василь.
- Вона вже пішла до Іванки. – Захекано сповістило дівча.
- Ясно. – Усміхнувся Василь. – Значить ти мене замість неї дожидала?
- Ага. А хто б тобі сказав, як не я? – Задоволена і горда собою запитала мала.
- А й справді. Ти мене виручила. – Ще ширше заусміхався Василь. – Ось на тобі за це подяку.
У руки Лілі хлопець вклав щось тверде, загорнене в папір, і те щось легенько зашелестіло від допитливого обмацування дитячими пальцями.
- Що це?
- В хаті подивишся. Біжи вже.
Забігши до хати на світло Ліля побачила в руках плитку шоколаду у біленькій обгортці із зображенням карети і золотавим надписом «Золушка».
- Ура! – Вигукнула дівчинка. - Уся шоколадка мені!

- Ну чого ти розревілася, як корова! Подумаєш, трагедія велика – кавалера з армії у відпустку не пустили! Можна подумати у вас уже все так серйозно…
- Серйозно. Ми вирішили одружитися, як він з армії вернеться.
- І ти будеш його чекати аж усі два роки? – Напівподивовано, напівнасмішливо закліпала Іванка.
- А що тут такого? Буду.
- На цілих два роки у монашки запишешся?! А втім, як знаєш. Я б не витримала…
- Коли любиш, усе витримаєш. – Упевнено заявила Віра, не звернувши уваги на сердитий вогник у очах близької подруги. – Якби ти знала, які листи він мені пише… Я дочекаюсь… Не так вже й довго лишилось, навіть не цілий рік.
- Які листи пише… - Роздратовано передражнила Віру Іванка. – Тобі пише, мені пише…
- Тобі пише? – Ошелешено перепитала Віра. – Василь?
Іванка замовкла підібравши пухкі губи у тонку нитку.
- Іванко, Василь тобі теж пише?!
- На дивись, як не віриш! – Метнулася до шухляди Іванка і, витягнувши звідти конверта, обернула підписаним до Віри. – Впізнаєш почерк?
Віра почерк впізнала…

* * *
Допровадивши гостей до хати, Іванка хутко накрила на стіл, не особливо навантажуючи його стравами, зате витягнула з шафи трилітрову банку самогону і добру половину білої налила у великий місткий графин.
- Прошу до столу, дорогі гості. Сідайте ближче, не встидайтеся.
У голові Лілі не переставало пульсувати нав’язливе запитання: «Що я тут роблю?» Її чоловік натомість, зручно вмостившись у м’якому кріслі коло столу та вальяжно заклавши ногу на ногу, трохи дурнуватим погигикуванням реагував на жарти господаря, хоч ті не здавались Лілі смішними. Іванка, переставши снувати по хаті, долучилася до гостей і, не дивлячись їм у вічі, скомандувала чоловікові:
- Наливай, чого ждеш?
Василь розлив горілку у чарки, і першим підняв свого келишка:
- З Різдвом! Дай Боже здоров'я!
- Дай Боже!
Розмова не клеїлася.
По скупій закусці Василь, не роблячи довгої перерви налив удруге.
- Як то кажуть: «Послє пєрвой і второй – пєрєривчік нєбольшой». Будьмо!
Випили вдруге.
За сим разом, як біленька почала, бродячи в нутрощах, потрошку розслабляти напружені нервами м’язи, розмова попливла жвавіше.
Господиня вже не дивилась попри гостей задеревілим поглядом, а навіть намагалася жартувати, підтримуючи веселу гамірність свого чоловіка. А Ліля, поволі заспокоївшись їх веселим торохтінням , дозволила собі не напружуватись сим дивним і безпотребним балюнком.
По третій чарці, посипались жарти та сміх. А що довше сиділи та гостилися самогоном, розлитим щедрим господарем, та нетривкою закускою, що ніби навмисне скупо поклала на стіл господиня, то скоро усі, окрім Лілі, котра пила найменше, хоч і вона відчувала легке сп’яніння, були вже добряче повеселілі і спілкувалися жваво та без перепон на різні теми.
Надто занурилися у спогади, починаючи дитячими та шкільними витівками і закінчуючи кавалеркою та одруженням. А далі, слово поза слово, й за перші сімейні проблеми господарі мову повели.
Роздобріла від випитого ґаздиня ні сіло, ні впало випалила:
- Ох, скільки і скільки ми з Василем сварилися! А, як народився наш Іванко, то не раз я ночувала на тісному ліжечку, коло дитини…
- Сама винна. – Стенув плечима чоловік. – Чи я тебе з ліжка проганяв? Було не йти…
- Було не йти? – З лютою образою несподівано вискнула Іванка. А тоді глянувши просто в Лілині очі спитала, звертаючись невідомо чи до неї, чи до чоловіка. – Ти хоч собі уявляєш, що це таке, як тебе у найінтимніші моменти іменем іншої жінки кличуть - Вірою?!
Запала глибока і незручна мовчанка. Здавалось усі в момент протверезіли і мовчки кліпали, не сміючи обізватись ані словом.
Василь, посидівши хвилю, підхопився і, нервово запаливши цигарку, глибоко затягнувся сизим димом. Іванка, розчервоніла, як галунка, глипала на Лілю, густо кліпаючи, повними сліз очима, а та, здавалось, заніміла, відчуваючи, як враз схолоділи кінцівки її рук та ніг, а фарба покинула обличчя.
- А я нічого не винна! Я нічим не завинила перед твоєю Вірою!.. Я нічого не зробила їй. Я не винна… Ми собі файно дружили, а потім не знаю, що сталося... Вона сама знайшла собі іншого хлопця і заміж вийшла. А я не винна! Я нічим не завинила перед нею…
- Досить! – Обірвав її Василь.


* * *
Ярослав сподобав собі її одразу, як тільки побачив вродливу секретарку у комітеті комсомолу, куди часто приходив, як активний учасник заводського вокально-інструментального ансамблю. Почав залицятися, але дівчина дала відкоша, заявивши, що уже має жениха, котрого чекає з армії.
Та пройшло не цілих пів року, як щось у поведінці дівчини перемінилося. Кілька днів вона ходила сама не своя, сумна і часто плакала, зачиняючись у туалеті. А згодом почала реагувати на Ярославові компліменти та увагу, котрої той не збирався її позбавляти – надто вже вона була красива і мила, мініатюрна та витончена – справжня лялечка.
Не минуло й добрих двох місяців, як Ярослав та Віра понесли до РАГСУ заяву, чим просто таки шокували близьких та знайомих.
Село гуділо, як розворушений осиний рій.
Подивуванню людей не було меж – тиха, скромна, завжди привітна і зразкова у поведінці дівчина раптом, з якогось дива, утнула таку «підлість» - покинула хлопця, з котрим збирались одружитись, не дочекавшись його з армії всього три чи чотири місяці!
- От тобі й «тихоня»! – Пліткували заздрісні недоброзичливиці, колишні подруги.
- Не дарма кажуть - у тихому болоті, чорти водяться! - Кивали згідні з ними.
Правду знали тільки дві людини – Віра та Іванка, колишні нерозлийвода-подруги. Але обидві мовчали. З різницею в тому, що до Віри листи ніби за змахом чарівної палички йти перестали, натомість посипались до Іванки…

За місяць до весілля, увечері в темноті ночі за шибою спалахнув вогник. Хтось запалив сірника. Віра, що сиділа навпроти вікна не відразу помітила його. Вогник спалахнув вдруге. Віра насторожено вдивлялася у ніч. Коли спалах з'явився втретє, вcтала на враз обм’яклі і обважнілі ноги, і повільно рушила до дверей.
Василь чекав її не сам. Був з другом, котрий при з’яві Віри відійшов на кілька метрів і, обіпершись на паркан, запалив цигарку.
- Чув – виходиш заміж? – Без привітання заговорив Василь.
- Виходжу…
- Пояснити нічого не хочеш?
- Мені нема чого тобі пояснювати. Ти сам все знаєш…
- Що я знаю? – Скрипнув зубами Василь.
- Чому є так, як є. – Тихо, але твердо мовила Віра.
Василь мовчки свердлив її лютим поглядом.
- А ти? Ти не хочеш мені нічого пояснити? – Спиталася Віра.
- Ні. – Мовив Василь. – Ти ж усе вже вирішила. Правда?
Кров шугонула до обличчя Віри. « Яка ж ти дурепа! – Корила себе. – І ти ще на щось сподівалася? Він звинувачує тебе… Тебе, а не себе!»
- Вирішила. – Видихнула Віра і повернулася до Василя спиною, рушивши до хати.
- Віддай мені мої листи, – вигукнув услід – і речі, що я тобі залишав!
Віра, не обертаючись, вихором забігла до хати і, давлячись слізьми, вигребла з шухляди усі листи, трепетно бережені на протязі майже півтора року, електронний годинник і улюблений парфум Василя «Eau Jeune», котрі він залишив їй, йдучи до армії, як частинку себе, і, наспіх утерши непрохані сльози, вибігла надвір.
Василь незрушно стояв на тому місці де вона його покинула. Курив. Віра мовчки тицьнула йому у руки усе, що принесла і, затримивашись на секунду в його очах, повернула до хати.
- І чим же він кращий від мене? – крикнув навздогін Василь. А, не отримавши відповіді, голосніше. - Щасливого весілля!
Віра глухо ридала, затуливши обома руками рота, аби домашні не почули її. Серце скапувало кров’ю від шаленого болю і пекучої образи, котру не сила було потамувати ні розумом, ні чуттями. А за вікном, під старим ясенем, свідком колись щасливих вечорів, проведених ними, яскраво палахкотів вогонь – то Василь палив їх понищене і зраджене кохання…

Минуло шість років потому, як Віра вийшла заміж за іншого. Жила у місті.
Студеного листопадового вечора, дріботіли по тротуарному асфальті жіночі каблучки, голосно відлунюючи, у розрідженому холодом повітрі. Крізь густий присмерк поспішала додому Віра, повертаючись з роботи. До будинку, в якому вона жила залишалося уже декілька десятків метрів, коли несподівано, дорогу їй перегородила висока чоловіча постать. З несподіванки та переляку молода жінка голосно скрикнула, сіпнувшись від того, хто вхопив її за рукав пальта.
- Вірочко, не бійся, пробач, що налякав тебе. То я…
Перед Вірю стояв Василь.
Серце, вгамувавши переляк, заквапилось уже від хвилювання…
- Я слідкував за тобою. Йшов назирці, а потім обігнав, скоротивши дорогу… - Усміхнувся винувато.
- Нащо?
- Хотів поговорити.
- Про що?
- Про нас…
- Про нас? А тобі не здається, що «нас» не існує, Василю? Є ти і є я. Окремо. А «ми» скінчилися тою далекою весною, як ти палив листи під моїми вікнами…
- Віро…
- Ти навіть не вітався зі мною усі ці роки при випадкових зустрічах. Про, що ж нам тепер говорити?
- Віро, я був дурний… Я не міг тобі пробачити, що ти мені зрадила. Але я не можу так жити. Я хочу знати чому ти так зробила… Я не прийшов звинувачувати тебе. Я тільки хочу зрозуміти…
- Кажеш, зрадила… Хочеш зрозуміти? А що тут розуміти, Василю? Ти грався зі мною. Ти зустрічався зі мною, а мріяв про Іванку. Ти писав мені і в той самий час писав їй. Ти брехав мені! Підло. Ницо. Ти гадав, що я не знатиму про це?! Та ж ні. Твоя Іванка не була б собою, аби не похвалилась мені цим. А далі… можеш не питати. Я не забавка, я – людина. Гадаю це ти вже зрозумів, без пояснень.
Віра розхвилювалася. Голос у неї дрижав і зривався. Великі карі очі наповнились слізьми, котрі от-от готові були бризнути гарячими потоками, але вона стримувала їх, що було сили, аби не показати своєї слабкості, котра і так була помітною і зраджувала кволим намаганням тримати себе в руках.
- Але я не писав їй, Віро! Це не правда! Я не писав їй жодного листа… доки ми з тобою були разом… То потім вона мені написала…
- Василю, - втомлено опустила голову Віра. – Для чого обманювати й зараз? Ти казав, що не прийшов звинувачувати мене, а тільки за правдою. То чого ж сам її не визнаєш? Я на власні очі бачила у неї листа від тебе, вона показувала мені його . Гадаєш, я не могла впізнати твоєї руки?..
- Але ж я не писав їй, Віро! – Вигукнув Василь. – Я не писав їй!
- То звідки був у неї той лист? – Вигукнула вже Віра.
Василь мовчав напружено думаючи над цим запитанням. А потім, щось запідозривши, обережно запитав:
- Ти читала того листа?
- Ні. Я не читаю чужих листів. А якби й хотіла, то не змогла б…
- Віро, ти бачила листа, чи тільки конверт?
Віра нерозуміюче здивовано закліпала. Запитання Василя насторожило її, як раптом якесь недобре передчуття, гиденько засмоктало її під ложечкою.
- Ні, тільки конверт…
- Ото ж бо… - Гірко видушив з себе Василь. – Я ніколи не писав їй листів. А у тому конверті, мабуть, була листівка, котру я надіслав, вітаючи сім’ю її сестри з новорічними святами… Адже Віталік мій друг…
У Віри попливло перед очима. Пізня правда наче гостролеза сокирка боляче цюкнула її у скроню. Як вона могла бути такою легковірною?.. Тільки тепер до неї дійшов зміст непоправної помилки, котрої вони з Василем обоє допустилися… Ох, юносте!..
Стояли якись час мовчки, дивлячись одне на одного зболеним поглядом. Віра озвалася першою:
- Пізно, Василю… Пізно ми знайшли сю правду. Що ж… Подякуй за все дружині. Вона у тебе винахідлива.

* * *
… Ліля перевела заціпенілий погляд з Іванки на Василя. Його бліде і якесь хворобливо-землянисте обличчя, було ніби викресане з кременю, тільки жовна на скулах живими ходунцями давали знати про його глибоке напруження.
- Доста тих спогадів! Який з них хосен і кому тепер то потрібно? – Найскоріше опанував себе Василь. – Жінко, щось мало закуски! Ану заввихнися живенько!
А тоді до гостей:
- Давайте вип’ємо, аби-с мо здорові були, та заколядуймо в хаті, та же Різдво нині!

2012р.

Життя текло собі розміреним плином.
Стара хата на Романовому обійсті змінилася новою, просторою. Сини росли здоровими, вродливими та розумними. Софія займалася дітьми та домашніми справами. А Роман щодня на роботі. Працював ревно, аби забезпечити родину достатком. А як вертав з роботи, чи, як бував удома, переймався ґаздівкою, привчаючи й синів до неї, тішився ними і вчив їх усьому, що знав сам, виховуючи у них гідність та порядність.
Коли мали вже з них добру поміч, а найстаршого Назара одружили, дав Бог Софії, хоч була вже далеко не молодою, подарувати Романові ще одного синочка…
Рік змінювався роком, одні клопоти іншими, аж прийшла знов недоленька до Софіїної хати. ..
Заслаб Роман. Та так нагло заслаб - у одну хвилю стала біда чоловіка точити. Софія гризлася, плакала, по лікарнях з Романом ходячи. А він зліг, та й умер невдовзі по тім, залишивши на Софію синів та море душевного болю.
- Софієчко, - казав умираючи. – Прости мені, як може коли був задуже прикрий тобі. Прости ми, що-м тебе до тяжкої роботи силував, я не хотів аби тобі було зле коло мене, але ми гірко з тобов бідили, ти сама се знаєш… Прости мені за кожде слово, що-м тобі сказав криво, бо, може, я не був дуже лагідним чоловіком, але я любив тебе, Софіє. Дуже-м любив…
- Нє, Романочку, не кажи так, ти був мені добрим. Ти все мені був добрим… – Плакала над ним Софія, а гіркі сльози скапували важкими краплями, на його змарнілі руки…

По похороні, зчорніла і змордована Софія сама злягла слабою. Не було їй ні причини, ні болю тілесного на те, лише невимовна душевна мука точила її з середини у гіркому бануванні за чоловіком.
Хворіла Софія затяжно. І може було би се ще продовжувалось довго, якби не діти, котрим прийшла пора женитися.
Спочатку одружився Іванко, втішивши Софію невісточкою, щирою щебетушкою. А за пару років і Мирослав привів до матері свою наречену. Біда поволі вступалася з Софіїного подвір"я, котре натомість почало заповнюватись галасливим дитячим щебетом, котрий так тішив її зболене життєвими випробуваннями серце і був найкращим і найдієвішим ліком, як збиралася на подвір'ї її велика і дружня родина.
А ще за кілька літ одружувався наймолодший Василь. Софія раділа і плакала одночасно, не вірячи своєму щастю – діждала. Ох, Романе, Романочку… Як би ти тішився, як би-с веселився, йдучи в танець на весіллі свого наймолодшого сина…

Одної літньої днини прийшла до Софії сусідка.
- Слава Йсу Христу!
- Слава навіки Богу святому!
- Софіє, маю ти щось сказати.
- Кажи, Анно.
- Прийшов один гість до нас, просит аби-с прийшла на пару хвиль.
- Що за гість, Анно? – Здивувалася Софія.
- Петро Павлусів…
Софія вмовкла і закліпала, здивована такою несподіванкою. Десь глибоко в серці сіпнулася якась призабута надірвана струна і защеміла непроханим сумом.
- Нащо я йому спотребилася?
- Каже, що дуже тебе видіти хоче. Ади скілько років минуло, приїхав до родини, а сюди навмисне прийшов аби здибатись…
Софія вагалася. Бажання побачити Петра, по стількох роках, боролося зі здоровим глуздом, затиснене в лещата невідворотної старости.
- Та й який він, Анно?..
- Та який… Старий, біліський , як молоко, в зморшках, лиш очи засвітилися, як колись замолоду, коли про тебе заговорив…
Софія лиш задумливо похитала головою.
- Білісінький… Та як не буде білісінький, як то вже й я сімдесятку розміняла… Ой, так-так... - А по хвилі мовила. - Я не піду, Анно…
- Ади... А що ж му сказати маю?
- Скажи, що нема мене дома, пішла-м десь…
- А що не хоч’ його вздріти?
- Хочу... Але не піду. Нащо тепер сего? Старі ми вже, минулося наше…

Загасли Петрові вогники в очах, як побачив, що сама Анна вернула до хати.
- Нема дома Софії. Кажут діти, пішла десь. – Роблено буденним тоном озвалася Анна.
- Не схотіла… - Ледь чутно обізвався Петро, похитавши головою та журливо усміхнувшись. – Бодай би-м був ще хоч раз глянув на неї, а так доведеться на той світ йти не попрощавшись…


… Не сплять очка, не сплять… Ой, не спиться!.. Мандрує перед ними давня молодість, як сон, чи марево. Як давня казка, напівзабута…

Молода завела танець і весілля радісно затьохкало сопілкою, зайойкало скрипкою, задзвеніло цимбалами. Гості жваво пустилися до танцю, розгойдуючи під ногами дощату підлогу, та здіймаючи з неї хмарки пилу, що зависали в повітрі, переливаючись кольоровими барвами на зрізах сонячних променів, що решетили легкий присмерк палатки, зазираючи через дірки та шпарини брезенту.
Роман закружляв Софію у вальсі, легко пересуваючись уздовж усієї площадки, та вміло уникаючи зіткнень з такими ж вальсуючими парами, наспівував разом з музиками:

Весілля себе буйно почуває,
Всі весело співають лиш не я,
А сльози мені очі заливають,
Що ти його дружина – не моя…

Поруч них кружляли у танці Петро з Дариною. Його очі час від часу стрічались з Софіїними, і вона не могла зрозуміти, що саме у них світилося – жаль, радість, чи вселенська печаль…
Петрова жінка була дуже вродливою - невисока на зріст, зі стрункою фігурою. Мала виразні синьо-волошкові очі, густе хвилясте каштанове волосся до плечей, красиве овальної форми обличчя, невеличкий прямий носик і, якісь ніжно-дитячі пухкенькі вуста.
Софії чомусь стало важко на душі…
Роман, потанцювавши ще трохи з Софією, почав запрошувати до танцю інших молодиць. А вона, сівши на лавиці поруч інших жінок, спостерігала за ним та за іншими гостями, аж раптом побачила, як з того боку площадки до неї наближається Петро.
Музики якраз почали чергового вальса, як Петро зупинився перед Софією і простягнув до неї у запрошенні руку. Серце Софії калатало так гучно і несамовито, що вона боялася, аби того шаленого стукоту не почули її сусідки по лавиці. Кров відлинула від обличчя і вона, сидячи, як зачумлена, дивилась перед собою незрушно, аж котрась торкнула її під бік:
- Та же йди танцюй, чи-с задрімала, Софіє…
Софія закліпала густо, ніби й справді прокинулась від сну, і піднялася до танцю, поклавши свою схолоднілу руку у Петрову широку долоню.
- От і звиділи-смо ся, Софіє…
- Звиділись…
- Як тобі живеться, Софієчко?
- Живеться… Гріх нарікати, Петре. А тобі?
- Я сумую за тобою… До нині сумую, Софіє.
- Петре…
- Я гадав, що зненавидів тебе… Що не схочу тебе ані видіти, ані знати… Але навіть тепер люблю тебе, Софіє, хоч ти не потребуєш моєї любови…
- Петре, Петре… В тебе є жінка. Дуже файна жінка. Чи ж ти її не любиш?
- Люблю… Але се інакша любов, не така...
- Чула-м, діток маєш двоє...
- Є. Дівчинка і хлопчик.
- Най здорові ростуть.
- Дай Боже й твоїм здоров’я…
Софії раптом пригадалася далека юнь… Як вони з Петром любили танцювати, легко кружляючи, ніби під ними не було землі. Ось і зараз, мов у ті далекі роки, рухи їх були легкі і плавні, наче несли їх не ноги, а пливли вони по воді чи повітрі, розчиняючись у звуках музики та почутті єдности душ… Ніби були ті душі зв'язані невидимою павутикою, котру не сила було розірвати ні рокам, ні обставинам життя, ні долі, котрій не судилося поєднати їх воєдино уже ніколи…
- Чи ж добре тобі за ним?.. Не кривдить він тебе, Софійко?
- Ні, Петре. Він мені добрий.
Петро помовчав хвилю і, стиснувши міцніше її руку у своїй, промовив:
- Я тішуся, що ти щаслива… Я дуже любив тебе, Софіє. І любитиму, мабуть, до смерти…


Весілля було у розпалі. Роман жваво витанцьовував, беручи в танець то одну, то іншу молодицю, наспівуючи в такт мелодії, та ввихався так, що його біла, напрасована сорочка прилипала до спітнілої спини. Раз по раз втирав хустинкою чоло, і ховаючи її в кишеню, не менш енергійно пускався в новий танець.
Як стали музики перепочити, розпашілий і щасливий Роман, сповівши партнерку на законного «власника», підійшов до Софії.
- Ото м си дав духу! – Заусміхався. – А що, Софійко, я вийду трошки надвір з хлопами побалакаю - парно тут… А ти мені не сумуй, йди в танець трохи.
- Йди, Романе, а певно, що йди, я не сумую, а танцювати вже-м трохи змучилася…
Роман рушив до виходу, а поруч почулося:
- Такого вже маєш файного ґазду,Софієчко, що кожда молодиця ти завидує певно… Ади, як витанцьовує, гей би парубок. Таки щістє тобі з неба впало, бігме… - Шемотіли Софіїні колежанки услід Романові...

Запросили до столу. Петрова жінка якимось дивом опинилася коло Софії. Позирала на неї дивним поглядом і бачила Софія, що та хоче завести балачку, лиш не знає з чого почати.
Слова ніби самі по собі злетіли з вуст Софії:
- Чи ви не гніваєтесь, Дарино, що ваш чоловік брав мене до танцю?
- Чого би-м мала гніватись? - Усміхнулася у відповідь. – А ви – Софія?
- Так.
- Ви дуже гарна, Софіє… Я давно хотіла на вас подивитися. - Сказала з ледь вловимою тінню суму Дарина і, побачивши, як злетіли догори брови Софії у щирому подивуванні, продовжила. - Цікаво було побачити жінку, котру стільки років любить мій чоловік…
Софія затерпла.
- Та ви не бійтеся, - засміялася Дарина, помітивши, як змінилася на обличчі її суперниця. – Я не ревную його до вас. Та й ви, бачу, жінка порядна. І щаслива - гарного чоловіка маєте... А познайомитись з вами таки хотіла. Дуже…

З Романом Софію познайомив Марусин чоловік Василь. Привів собі якось гостя, з котрим разом на залізничній колії працювали. А Софія тої днини у Марусі чогось була...
Роман мав приємну зовнішність, був худорлявим, високим на зріст, з пшеничним чубом та карими очима. Сподобав собі він її, почав учащати до Василя з Марусею, а ті - Софію на гостину защораз прикликати.
Роман був чоловіком зрілим, літ на дванадцять старшим за Софію, розведеним. Мав доньку від першого шлюбу, котра жила з своєю матір'ю. Маруся радила та намовляла Софію, аби не була дурна, та придивлялася до файного хлопа, бо:

- Скілько отако сама, ні в дівках, ні в молодицях ходити будеш? Андрій не вертає, Петра відігнала, а дитина сиротою росте. Скоро питати зачне де тато, та же п’ять рочків уже йому! Як за себе не думаєш, то, бодай, про дитину подумай!
- Але він розвівся чогось з жінкою, Марусю… Може баламут який?..
- Не баламут. Не склалося йому життє. Жінка зрадлива трафилася. Заки з війни вернувся - дитинку си вродила від другого. А він не пробачив… А котрий би пробачив таке, Софіє? Хіба дурний!
- Хіба дурний… - задумливо повторила Софія.
- Подумай, Софійко. Він таки фист собі тебе вподобав – ніц нема балачки, лиш за тебе. Він родини хоче, дітей. Йому жінки треба, розумієш? А тобі - чоловіка. Ти собі подумай, я тобі зле не раджу.

Софія поради послухала. Розуміла, що Марія правду каже. Та й Роман не викликав у неї відрази - виглядав чоловіком привітним, впевненим і розсудливим. А, що любив він, аби все було по його слову, то дуже скоро став добиватися, щоб Софія з дитиною перебралася до нього. І хоч жив на самому краю села, під лісом у малій хатинці, що виділила йому залізниця - зібрала речі, дитину та й стали жити разом, узаконивши ті стосунки, як і належить, громадянським шлюбом…

Петро тяжко пережив новину про Софіїне заміжжя... Кілька разів намагався зустрітися з нею, але вона затято уникала його. Зазнавши тяжкого удару вдруге, скоро потому й сам оженився на дівчині з іншого села, та слід за ним простиг...

А Софія, з болем у серці, стала звикати до нового життя.
Роман був лагідним у постелі. А поза нею жорстким та вимогливим, як до себе так і до Софії. Роботу шанував і пильнував її ліпше, як жінку, котру, проте, не ображав, але хотів, аби була йому послушна. Софія спочатку плакала собі нишком, як вдавалося бути наодинці з собою, а що таке траплялося не часто, то тлумила в собі той біль, та й приймалася поволі нових порядків.
Чи любив Роман Назарка, чи ні, проте, не кривдив ніколи, навіть словом. Був добрим і справедливим. А той, у свою чергу, не завдавав особливого клопоту, і кликав Романа татом. Роман тішився сим дуже, цінуючи дитячу прихильність.
Жилося Софії не солодко… До роботи було далеко, ще й тягнути за собою дитину мусила щодня туди і звідти, чи в спеку, чи в холод, бо лишати самого в хатині коло колії та лісу не могла. Як приходила з роботи, мала наварити їсти, попрати, прибрати, город обійти…
Пару раз траплялося видіти, як влітку гадина залазила до сіней. Добре, що на ті випадки, Бог милував, усе Роман був удома, то викидав тоту нечисть з хати. Чи страху не мав, чи був настільки кмітливим, та ласка Божа, не зачепили вони нікого, не вжалили.
Стріха у тій хатчині була благенечка, що, як падав зливний дощ, то зі стелі цяпотіло так, ніби та була не стелею, а суцільним решетом. А, як гуркотів рейками поїзд попри неї, то, здавалося, колисалася від вітру…

Відмучилися Софія з Романом в тій хатині три роки та й перейшли жити в село, купивши собі обійстячко невелчике. Тішилися з того, як діти – на своє спромоглися.

Минали роки. Рік по тім, як оселилася Софія ґаздинею у власній хаті, народився в них з Романом синочок Іванко, а ще за три – другий, Мирослав.
Роман був господарем добрим. Дбав на сім'ю, дозираючи, аби ні жінка, ні діти не знали ні в чім нужди. Заробляв добре. Софія ж, у свою чергу, чоловіка поважала і корилася йому у всьому. І навіть відчувала себе щасливою…

Трапилося їм у родині близькій весілля. Зібралися з Романом та й пішли, залишивши дітей на Ганнусю, сестру Софіїну, на що та радо погодилася, бо дуже любила своїх племінників.

Весільна брама лоскотала ніздрі смерековим ароматом та всміхалася до них густо уквітчаними різнокольоровими ружами та стрічками. На подвір'ї було гамірно. Гасали дітлахи, жваво снували помічниці кухарочки, стояли групками перемовляючись перші гості.
Весільні музики, заздрівши новоприбулих гостей, заграли «надобридень». Слухаючи того вітального марша, упав погляд Софії на пару, що стояла неподалік у колі таких самих молодих ґаздів, звідки на неї пильно дивилися до болю рідні очі - очі Петра...

Минуло ще трохи часу. Петро ще не раз передиба́в Софію, з’являючись завжди ніби випадково. А вона була певна – чатував, чекав тих зустрічей. І було вже її серце готове озватися його любові. Коли ж і зла доля була на чатах, не спала…
Прийшла до медпункту якось Петрова сестра за якоюсь потребою, а після розмови з фельдшеркою вийшла і стала на порозі, Софію дожидаючи, що якраз з річки воду несла, аби підлогу мити.
- Слава Йсу, Софіє! Добре, що-м тя застала.
Якесь недобре передчуття вкололо Софію, як зачула ті слова.
- Навіки слава Богу!
- Хочу тебе спитати, чи правда то, що люди по селі балакают? – Вперлася гострим поглядом в Софіїні очі.
- А що люди по селі балакают, Наталко? – Спиталася не відводячи очей.
Уже наперед знала, що вчує, але дітися було нікуди, мусила терпіти цей допит.
- А то, що-с поклала око на нашого Петруся, та й голову йому крутиш…
- Хто то каже, Наталко?
- Всі кажут. Ціле село вже гудит, як рій.
Софія мовчала якусь хвилю, думаючи що має відповісти на се пусте звинувачення, але нічого путнього в голову їй не приходило. Вона ж бо знала, що ні обіцянок, ні надії Петрові не давала. А як доведе?
- Людям писок не запреш, Наталко, що схочуть, те й говорять.. Не журися, не кручу йому голови, правду ти кажу. Нічо нема межи нами.
- Ну дивися, Софіє, - блиснула недобрим оком Наталка, - бо, як була-с дівкою, то чогось йго не схотіла, попід ноги-с узєла, за другого віддалася. А нині, як лишила-с ся з дитинкою, то вже би він тобі здався… Нема чого йому світ заступати! Дай му спокій і не колоти – він хлопець молодий, файний, годен ще дівку собі знайти, а не молодицю!
По тім слові Наталка обернулася від Софії і пішла. А та стояла, зціпенівши, і дослуха́ла, як шуміло в голові, ніби хтось огрів ту голову обухом...

Пізно ввечері хтось стукав у шибу. Назарко вже спав, а Марися з Софією якраз лагодилися до сну.
- Хто би се міг бути так пізно?- Стривожилася Марися. – Аби що не сталося…
- Я піду подивлюся, тето.
Софія, що була вже в самій сорочці, кинула наспіх на плечі шалину і вийшла в сіни. Обережно прочинивши двері, визирнула надвір:
- Хто тут?
- Я, Софіє. – Обізвалася темінь Петровим голосом.
У Софії тьохнуло серце:
- Що ти хочеш, Петре? Ніч на дворі…
- Маю тобі щось сказати, Софіє. Вийди до мене, прошу тебе…
- Май розум, Петре, я не вийду.
- Прошу тебе, Софіє… Вийди, я зажду під грушкою…
Петрові кроки стихли, а Софія вернулася до хати. На Марисю не сміла глянути, а та й без слів зрозуміла, хто потривожив їх такої пізньої години.
- То він, Софійко?
- Він, тето…
- Пішов чи чекає?..
- Чекає… Але я не йду ніґде, тето. Лягаймо спати….
- Софійко, послухай мене, дитино. Не крийся передо мнов. Ти гадаєш я не виджу, який тобі камінь на душі? Виджу, дитино, виджу. І я була молода, і знаю, як то любити… Вийди до него, не неволься. А може то і є твоя доля?..
- Я проґавила свою долю, тето… - Мовила ледь чутно Софія. - Ще тоди, як на лихій дорозі здибав мене Андрій…

Софія, наспіх накинувши на себе якусь одежину, вийшла в ніч. Був травень. Босі ноги збивали теплу росу, а десь між дерев, над річкою, витьохкувала вірна пташина, розраджуючи своїми щирими співами кохану подружку, що невтомно сиділа на гніздечку…
Петро курив під крислатою старою грушею, коло брами. Про це сповіщала світла цятка, що тліла в темноті ночі, час від часу спалахуючи яскраво-червоним сяйвом. Софія підійшла до нього і стала мовчки, дивлячись, як він гасить цигарку. А погасивши, взяв її за руки і притягнув до себе, обіймаючи, та так і затих, зануривши обличчя у розплетені на ніч запашні Софіїні коси. Якусь мить Софія не пручалася. Стояла, припавши до широких грудей, зачудована теплом його тіла і ніжністю, котрою він огорнув її у своїх обіймах. А тоді відсторонилася легенько і, відступивши від нього на крок, заговорила:

- Петре, послухай мене... Не шукай більше стрічей зі мною. Ти файний хлопець і вартуєш кращої пари, як я. Нащо тобі надкушене яблуко, як довкола стільки незайманого плоду?.. Скалічиш собі життя об мене нама́рно, бо не належить моє серце тобі, Петре…
Софія віддихнула у паузі і, відчуваючи, що серце ось-ось урветься, всадила в нього лезо болю ще глибше:
- Я не люблю тебе, Петре… Я… донині люблю Андрія…
Говорила ці брехливі слова якимось чужим голосом, і сама собі не вірила, що змогла сказати їх твердо. Петро дивився на неї нерозуміючим поглядом і, здавалось, не міг усвідомити нащо вона йому це каже.
- Се не правда, Софіє. – Спромігся нарешті на слово Петро. – Се не може бути правда. То сестра моя тобі наговорила дурниць і ти тепер хочеш мене через те спрова́дити… Вона не скаже тобі більше ні слова. Чуєш? Ні слова… І ніхто не скаже. То моя справа, і ніхто не буде мені перечити.
- Петре, спам’ятайся! – Перебила його Софія. – Я не люблю тебе!
Петро вмовк і дивився на Софію скам’янілим поглядом.
- Пробач мені, Петре… - Прошепотіла Софія, і рвучко обернувшись, кинулась від нього у темінь.

Не діждала мужа Софія з війська додому …
Звістка про те, що Андрій по закінченні служби оженився в чужім краї, і додому вертати не буде, якимось дивом миттю облетіла ціле село. Марися з болем і неспокоєм дивилася на Софію, а та наругу терпіла мовчки, міцно стуливши вуста, не обзиваючись ні півсловом. Лише вночі гірко ридала в подушку, як гадала, що всі уже сплять і не чують її плачу. Або виходила крадки надвір, і давала собі волю в сльозах і тихому голосінні, бо не могла вмістити муки в обвугленому серці.
- Господоньку мій милий, як я тепер маю жити на світі? Де дітися маю, Боже мій?! – Здіймала руки до зоряного неба.
Аби не мала дитина та не Марисина доброта – вже певно смерть би собі заподіяла. Але Марися була лагідна, як мати. А Софія не сміла образити сю жінку чорною невдячністю, хоч розуміла, що лишатися в неї далі не має ні охоти, ні права. Додому йти не хотіла. Не сміла навіть думати про се, хоч тепер уже батько готовий був її прийняти.
- Май гонір хоч тепер, Софіє! Вертайся додому, нема чого моїй доньці та внукови у чужих людей жити. Чи ти гадаєш, що вернеться ще до тебе той пес шолудивий.
- От через гонір, тату, й не верну. Треба було мене додому приймати, як я просилася у Вас… А тета Марися хоч чужа мені, та не чужа моїй дитині. А що добра до мене і до Назарка, котрого мені вибавила і любить, як свого рідного, то я лишуся в неї. Я дам собі раду. А на него не чекаю, не журіться!
Серце уривалося при тій бесіді, але Софія вперто стояла на своєму. Боліли гіркі батькові слова, огорнені гіркою правдою, боліла й ошукана гордіть і честь спаплюжена, не знати за які гріхи і провини, що знайшла її така напасть.
По якомусь часі влаштувалася Софія на роботу до сільського медпункту прибиральницею. Між людьми за роботою і за хатніми клопотами, хоч тяжко було, а так-сяк перебивалися з Марисею. Грошей у батька не просила ніколи, як би важко не приходилося, але, як помагав на дитину одежиною – не відмовлялася.
Якось покликала Софію до себе в гості родичка її близька, Марія. Молода, але вже заміжня, що мала двоє діток і жила недалечко.
- Прийди коли до мене, Софіє, понад вечір, як не будеш мати роботи, посидимо собі, побалакаємо. Таже нудно тобі десь в хаті лиш з Марисею та й Назарком. А так хоч трошки забуватися будеш.
- Прийду, Марусю, візьму собі вишиття і прийду, зачнеш мені на таку сорочку, як в тебе. – Втішилася Софія.
День попри день, стала Софія веселіти потрошку.
Аж одного вечора, як вертала від Марусі, стрів її на дорозі Петро. Була зима. Софія бігла скоренько додому і хухала на голі руки, картаючи себе за те, що забула дома рукавиці.
Петро вигулькнув перед нею з темноти, як мара, ніби з-під землі виріс, аж сахнулася:
– Йой, то хто се?
- Не бійся, Софіє, то я, Петро.
Від наглої несподіванки Софії аж мову відібрало.
- Я не хотів тебе напудити, Софійко. То так вийшло… Агій, та що мовчиш, ніц не обзиваєшся. – Промовив стиха, усміхаючись.
- Та якось не сподівала-м ся тебе тут, Петре здибати… Таки трохи перестрашив ти мене.
- Відки ти біжиш, серденько? – Спитався зазираючи при місячному сяйві їй у перелякані очі. – Та ти змерзла…
Петро взяв у свої теплі долоні задубілі Софіїні руки. А вона не знала, як має себе повести.
- Петре, мені треба йти… Я кваплюся.
- Не квапся, серденько. Я розмову маю до тебе.
- Яку розмову? – Серце Софії чомусь схвильовано заспішило.
- Давай, я проведу тебе і побалакаємо по дорозі.
Йти було не далеко. Софія мовчки кивнула і вони поволі рушили. Петро руки її не відпустив. А вона не знала, має забрати, чи йти, гріючись від його тепла…
- Софійко, я не буду багато балакати. Я хочу лише сказати тобі, що люблю тебе, як колись, а може й навіть більше… І хочу аби ти знала про се… Тихо, Софійко, тихо, серденько, не кажи ні слова тепер, - заговорив скоромовкою, як уздрів, що вона спинилася і вже відкрила рота, аби щось відповісти. Притулив лише тремтячі і враз схолоднілі пальці до її вуст, а тоді заговорив далі. - Не мусиш мені вже відповідати. Я наперед знаю, що ти зараз сказати можеш. Тільки не треба квапитися. Я хочу аби ти подумала над тим, що я тобі говорити буду.
Софія мовчки слухала його і відчувала, як зрадливі сльози набігають на очі, і затуляють собою зір, прибуваючи у них скоро, як вода повенева, аж доки не хлюпнули бистрими стумочками по розпашілих, чи то від морозу, чи від хвилювання щоках.
- Я хочу аби ти була моєю, Софіє. За дружину тебе хочу. Мене не обходить, що в тебе є дитина від другого, я буду обох вас любити. - Петро захрип, а відтак перейшов на шепіт. - Лише не відмовляй мені тепер. Не кажи мені нині. Я дам тобі стілько часу, як тобі буде треба. Лише не квапся відповідати, чуєш, серце моє?
А тоді взяв у долоні Софіїне обличчя і, зазирнувши в глибину її заплаканих очей, палко припав до її пошерхлих вуст. Софії аж в голові запаморочилося. Кров стугоніла у вухах і, перебувши якусь хвилю німого заціпеніння, вона рвучко видерлася з Петрових обіймів.
- Спинися, Петре, спинися, прошу тебе! Пусти мене, мені додому треба, там дитина моя і Марися…
- Йди, Софієчко, я не тримаю… - Відпустив її Петро. – Йди, лиш подумай про слова мої…
- Добраніч, Петре…
- Добраніч, кохана…

Як приходили вісточки від Андрія, то це була єдина розрада для Софії. Єдина втіха поза безкінечними турботами у чужій хаті, в котрій не знаходила собі місця, неволилася. Аби день до вечора скоротати, хапалася за будь-яку роботу.
Душ у хаті було немало: батько, матір, бабуся немічна напівсліпа, двійко дівчат, старшій було дванадцять, а молодшій вісім, і ще Софія з немовлям. Дитя було прикре, плаксиве. Свекруха Софії кривди не чинила, але й прихильности не виявляла. Невдоволено обзивалася на ті плачі, але забавити внука не квапилася. А Софія марніла собі тихо від туги та недоспаних довгих зимових ночей, падаючи з сили поволі.
Якось уранці, після ночі без сну, випросилася у свекрухи батьків провідати. Добре закутала дитину у теплу перинку і вийшла на мороз.
Гостре повітря перехоплювало подих, густа пара клубками вигулькувала з рота, а сніг радо рипів під ногами, як бігла навпростець стежками попід старими вербами, вбраними в густу поволоку інею, через глибокі замети до батьківської хати. Минала ту зимову казку, зачудованно роззираючись, і чомусь відчувала себе птахою - де й втома ділася… А як ступила на рідне подвір'я – серце мало не стало від хвилювання. «Боже ж мій любий! Яке тут все миле та дороге. Яке рідне…»
- Слава Йсусу Христу! – Привіталася з порога.
- Слава навіки Богу святому, Софієчко! – обізвалася сестричка Ганнуся і кинулася до сповитка, що ховав у собі її племінничка. – Як я скучила за тобою!
Підбігли й молодші діти і, мало не задушивши Софію в обіймах, кинулися захоплено товктися над малим Назарком.
- Слава навіки Богу! – Обізвався батько.
- А де мама? – Спиталася Софія.
- Пішла до вуйни, щось їй від неї спотребилося…
- Йой, який файнесенький! Тату, а подивіться лишень на него, подивіться!– заверещала захоплено сестричка. – Він не спит, тату! Він очками на мене кліпає!
Батько осміхнувся на ті зойки собі у вуса, і гримнув незлобиво на молодшу доньку:
- Не йойкай над дитиною, Ганю. Поплюй і скажи «нівроку», бо ще спати вночи не схоче, плакати буде...
Дитя мовчки сопіло носиком і уважно зиркало на всіх карими оченятами. Іван обернувся до Софії, що стояла коло порогу з величезними, повними сліз очима.
- Та чого-с стала в дверях? Ходи ближче…
- Тату, - мовила стиха, - візьміть мене додому поки Андрій з війська не прийде…
Запала мовчанка. Іван, обмірковував почуте, і видно було, що в душі його йде боротьба. По очах було видко, що шкода йому своєї дитини, але уголос промовив інше:
- Тепер там твій дім, Софіє… Терпи, небого, така твоя доля. Ти хотіла сего, не я.
- Тату, лиш доки не прийде…
Старша Ганнуся, обернувшись до них від немовляти, густо закліпала, відчувши напругу, що повисла в хаті після цих слів. Іван мовчав. А Софія, вловивши в батьковому погляді жаль, що боровся з мовчазною незгодою, ще якусь мить постояла, а тоді згребла дитину у оберемок і вибігла з хати не попрощавшись…

А навесні, як добре потепліло, перебралася Софія з дитиною до Андрієвої тітки, старшої маминої сестри, що була удовицею бездітною. Жінка була добра, побалакавши з сестрою, запевнила, що так буде краще для усіх.
- І тобі буде добре, Олено, і мені не зле. Ти, дєкувати Богу, діточками не обділена. А я буду поміч мати в хаті і рóзривку. І молодичка не буде неволитися – в мене просторо, хоть бери гуляй по хаті.
- Гадаєш, Марисю?
- А певно, що так! Будеш видіти, що так ліпше буде.
- Йой, Боже, Боже… Я де знаю…
- А я ти кажу!
- Та най буде… Аби лиш люди по селі не шемрали, що я невістку з хати вигнала! Бо ти не знаєш, який то є нарід?
- Не бійся. Я всім буду казати, що дуже-м тебе про се просила. Бо таки прошу, Олено. А, як прийде Андрій з війська, то най молоді думают, де і як їм жити...

Поперед батькові очі з'явилися обоє…
- Вуйку Іване, маю до вас справу невідкладну… Хочу просити руки вашої Софії.
- А то чого се така невідкладна справа, хлопче? - Буркнув недоволено Софіїн вітець. – Ще-с відай у войску не служив, а вже женив би-с ся?
- Не служив… Але женитися маю намір твердий. Прошу, вуйку Йване, не відмовляйте-ми в цій просьбі, бо я люблю Софію, а вона мене…
Іван глипнув на доньку, що мовчки стояла коло Андрія і теребила в руках хустину, не здімаючи очей на батька.
- Що є, Софіє? Се правда? Ти хочеш за него заміж?
- Хочу, тату… - Ледь чутно мовила дівчина.
- Ади яке щістє… Катерино, чуєш? Маємо осьди клопіт...
- Який клопіт, Йванку? – Катерина визирнула з комори, обтрушуючи руки від борошна об запаску.
- А дивись забаглось осим двом дітвакам женитись...
- Йой, Боже… А то що є? Софіє, що то є, га?
- Нічого, мамо…
Запала мовчанка, аж чути було як пищать комарі, що нароїлися через відчинене вікно знадвору на світло в хаті.
- Не буде сего, Андрію. – Стиха, але твердо мовив Іван. - Молоді ви ще, се раз. А друге те, що не маю я наміру свою Софію за тебе давати. От тобі мій одвіт! Йди собі, хлопче. Не про тебе ся дівка. Знайди собі другу.
Іван статечно закурив люльку, і випустивши пару кілець сизого диму, примружився на молодих.
- Тату…
- Що, Софіє?
Софія умовкла. Не сміла відкрити рота на батьків спокій. Знала, що не добрий се знак. Бо завжди, коли був дуже сердитий, удавав з себе спокійного.
- Мусите вуйку дати її за мене, бо як не дасте, встид мати будете.
- Що?! – У Івана від злості аж руки затремтіли. – Та як ти смієш мені в моїй хаті такі слова говорити, га? Ану марш мені з-перед очей моїх!
- Тату, в мене буде дитина!.. – Вигукнула Софія і вмовкла, злякано затамувавши подих.
- Матінко Божа! – Заголосила Іваниха. – А се за що така кара! Оце дівочка нам зробила! То за порядного парубка, ґаздовитого, зрілого йти не хтіла, а з осим недорослим дитинку сотворити вспіла!
- Замовкни, Катерино, стуль писок! Нема чого голосити! – Іван скоро опанував себе і прицикнувши на жінку, став щось живо міркувати.
Молоді стояли, як вкопані. Софія тремтіла, але не плакала. А хлопець стояв гордо підвівши голову, намагаючись не виказати свого немалого хвилювання.
- Женитися, кажеш…- обізвався нарешті Іван. – А родичі твої вже про те знають?
- Знають, вуйку.
- І що казали? – Зблиснув недобрим оком старий.
- Казали, що молоді ми ще, але, як така справа, то не боронять.
- То добре. – Мовив стиха. - Буде Софія твоєю. Тілько ніц вам не дам. Ніц, ані кришки…
За кілька місяців відгуляли скромне весілля. Софіїного встиду ніхто не видів, бо була марна, аж світилася. Але злі язики плескали, перешіптуючись поміж себе, що певно така молода худюща, бо в «подолку носить», через те й весілля таке ґальопове Іван з Катериною доньці зробили…
А ще за пару місяців забрали Андрія до війська. А Софія лишилася у невістках коло свекрухи мужа дожидати. Тільки спершу сина, котрого народила в люті морози наприкінці зими, як почала даватися взнаки її доленька люта…

Не сплять очка, не сплять… Ой, не спиться!.. Мандрує перед ними давня молодість, зволожує старечу пам'ять солоною поволокою, як сон, чи марево. Як давня казка, напівзабута... Ні, не так. То вона не пам'ятає дня нинішнього, а давнє, ніби вчора було…

Мамку свою не пам'ятала. Маленькою була, як її не стало. Тато оженився удруге, привів мачуху - гарна була, та нелюба. Дивилася недобрим поглядом та шмагала словом лютим за кожен хибний крок. А їх було, як насіяно. Ніби зла доля, що забрала мамку на небо, навмисне підштовхувала на невірні вчинки, слова, ба, навіть думки…
Скільки себе пам'ятала, на господарці роботи завжди було - непочатий край. Батько з досвітків у млині, мати у полі. А вдома кури, гуси, качки, кролі, худоба, свині… Усе те треба було обійти, нагодувати, у печі розпалити, молодших сестер і брата пильнувати, та ще й уроки до школи поробити… Сідала за них, як споночіє. Засинала над книжками, так і не поробивши, як слід. З тим і до школи йшла. Добре ще пам'ять хорошу мала - що схопила на уроці, те в голові й лишалося.
Рочок поза рочок, весна поза весну, та й розцвіла Софія, як вишенька - статна та вродлива. А що була гарна та роботяща, почали задивлятися на неї не те що молоді хлопці, а й жонаті газди та удівці…
Поклав око на Софію один старий парубок. Хотів сватати, та тільки не схотіла вона за нього іти, хоч батько сварив її, та за намовляннями нерідної матері, намагався силувати дівчину, аби вчинила їхню волю - не помогло. Затялася. Батько хоч і сердився на той непослух, та не став наполягати на нерівному шлюбі, пожалів. Адже доньці заледве шістнадцять минуло…
А хлопців файних , що увивалися коло Софії було, хоч греблю гати. Так і роїлися коло дівчини, як мухи коло меду. А вона лиш усміхалася на те, бо серце її мовчало до них. Лише до одного промовляло теплими почуттями несмілими.
Петро був з сім'ї небагатої, але роботящої. Не вирізнявся особливою вродою, лиш серцем добрим і щирим. Середнього зросту та міцної статури, умів гарно грати на сопілці, а ще був охочий і легкий до танцю, як і сама Софія. Отак в танці й зародилося перше почуття - потяглися одне до одного, закохалися. Стрічалися собі любо, тулилися, як ластів'ята, тішилися собі, мріючи про щасливе майбутнє.
Аж з'явився у Петра суперник - високий, міцний, як дуб, з гарною поставою, чорнявий красень Андрій. Веселий, жвавий з дзвінким голосом та дотепними жартами. А як заспіває, то не було йому рівних поміж парубками. Став він до Софії клинці підбивати, та суперника свого тихого і несмілого утискати всіляко, на сміх пускаючи перед дівчиною, та так вдало, та жартуючи, ніби й не навмисне. Підморгував до Софії чорними циганськими очима, а вона шарілася не знати чого і усміхалася, опускаючи очі долу… В танець брав, напівжартома просячи у Петра дозволу. А той, чогось ніяковіючи, не міг перечити. Лише дивився на дівчину сумним задумливим поглядом.
Незчулася Софія, як стало її серце поволі обзиватися до цього насмішника... Петро вступився суперникові з дороги, чи то по доброму, чи, може, де відбулася між ними «чоловіча розмова», тільки зник він з перед Софіїних очей, як дим розтанув… А вона й не жалкувала. В кліп ока заволодів Андрій її розумом, чуттями і серцем. Та ще тілом, бо сталося невдовзі те, чого бояться усі незаміжні дівчата – важкою стала…

- Йой, Павлусю, не бий! Не бий, Павлусику, за що ня так б'єш?! Ади дитинку свою заб'єш, що в собі ношу!

- Мовчи, суко! Мовчи, бо зарубаю! Настане кінець і тобі, і твоєму паскудному виплодкови!

П"яні, налиті дикою ненавистю очі Павла, палили злобою розпростерте на підлозі тіло побитої Ганни. Всадивши ще кілька ударів брудними чоботами в обхоплений руками живіт жінки, Павло зневажливо сплюнув і розхитуючись з боку на бік на нетвердих ногах висунувся з хати, гримнувши дверима, аж задзеленчали віконні шиби.

- Порубаю!.. – Гарчав знавіснілий накоренок злоби у людській подобі.

Ганна, зачувши, що лишилася сама в хаті, гнана страхом підхопилася з долівки і підбігла до ліжка, де під ковдрою, межи подушками дрібно тремтіла, як у пропасниці чорнява п'ятирічна дівчинка.

- Оксанцю, ходи до мене, рибочко, ходи моя маленька, треба тікати дитино… Давай мама загорне тебе в ковдрочку, бо надворі нічка, аби ти не змерзла.

Похапцем накинувши на плечі хустину, вхопила ковдру і потягнула дитину до вікна:

- Постій тут, донечко, мама перелізе через вікно і тебе візьме, добре моя малесенька?..

Дитина мовчки кивнула. І лише безперестанне тремтіння і величезні настрашені очі видавали її переляканий до заніміння стан.

Щось голосно луснуло і знадвору почувся п'яний крик Павла.

- Суки, порубаю всіх! Всіх до лаби порубаю на кавалки!

Дитина здригнулася, мов від удару батога і жалісно протягнула:

- Ма-ам…

Губенята її затремтіли, а налиті страхом оченята миттю набралися слізьми, що як величезні прозорі горохи закрапали на землю рясним дощем.

Ганна, що вже стояла з того боку хати за вікном простягнула до малої руки:

- Ходи скоренько, донечко! Ходи, серце моє…

Дівчинка стрімголов кинулася до матері, а та вхопивши дитину, плачучи бігцем кинулася навтьоки від рідної хати, уздовж городів, перечіпаючись за картоплиння переплетене густим бур'яном, що заважало їй бігти, подалі від озвірілого п'яного чоловіка. Чула за плечима його крики і як брязнули розлітаючись навсебіч шибки вікна, коли шпурнув навздогін втікачам сокиру. Серце вискакувало з грудей, тіло боліло, та вона все бігла з дитиною, боса, в самій лише сорочці та накинутою наспіх на плечі шалиною, аж поки спинилася поміж кукурудзами в чужому городі, коло межі. Тулячи до себе малу Оксанку, присіла тихенько наслухаючи, чи не наздоганяє, бува, її Павло.

Було тихо. Опустилася тоді на траву, закутала дитину в ковдру і, схлипуючи стала гойдати її і себе, намагаючись заспокоїтись. Так і сиділа на сирій землі, дослухаючись до кожного шурхоту. Боліла, здавалося, кожна клітинка її побитого тіла. У голові пекло і шуміло, а у животі неспокійно ворушилося нове життя. Раз-по-раз силуючи її здригатись від тих різких порухів, а ще розпуки, що мучила і допікала їй сильніше ніж відгомін тілесного болю. Оксанка засопіла носиком. А Ганна ковтала гіркі сльози у спогадах.



- Ганнусю , не треба тобі його, дитино. Бідувати будеш, небого, бо не мудрий він, як і ціла родина його немудра.

- Мамо!.. І нащо таке кажете? Він любить мене, і я його люблю… Він такий красний парубок…
А я хочу мати файного чоловіка, то й діти у мене будуть файні, мамо.

- Ая-я… Коби то лиш тілько світу, як у вікні... Ади Іван Палагнишин, чи не файний? І голову за тобов ломить, а ти ніц не видиш, лиш Павла.

- Не хочу я Івана Палагнишиного! А як вам він такий милий, то самі за него йдіть, а я не піду. Чи може хочете аби я з нелюбом вік коротала, а ви на мою муку дивилися?

- Ні, дитино… Най Бог боронить, я не хочу аби-с на мене потім нарікала… Йди собі за кого хочеш. Але спімнеш моє слово - за Павлом добра не буде…

- Буде, мамо, буде. Чого би не було? Хіба є ще такий парубок в селі, як мій Павло?..



Займалося на новий день. Ганна навшпиньки підкралася до розбитого вікна, коло ніг її з землі стирчала сокира, а з хати долинало голосне Павлове хропіння.

Полегшено зітхнувши, поволі рушила городами назад , де коло межі у кукурудзах закутана в ковдру спала її чорноока крихітка Оксанка, як дві краплі води схожа на свого вродливого батька...

2012

Його вицвілі карі очі, що виблискували колись барвою вуглин, затягнулись сизою поволокою. Сухі старечі вуста дрібно тремтіли, а обличчя ясніло дивним світлом, що незбагненною силою розгладжувало глибокі борозни часу, виорані довгими роками життя.
Тремтячі руки раз у раз теребили білого лляного картуза, а вуха не чули нічого довкола, тільки звуки щемливої пісні, що лунала з магнітофона, до котрого тягнувся не лиш згорбленим сухеньким станом, а всією своєю душею. А вона готова була розірватися на шматочки від радости й туги, що неймовірним вихором клекотіла в грудях, заставляючи бігцем дріботіти його стомлене, але сильне любляче серце…
Час рікою пливе,
Як зустрів я тебе,
Як зустрів я тебе, моя пташко,
Довго-довго дививсь,
Марно очі трудив,
А впізнати тебе було важко…

Далека молодість ставала живою рухливою картиною перед невидющим поглядом.. Як же він любив співати цю пісню:

Понад Прутом моя Коломия,
Лине пісня її голосна.
Плеще повені срібная хвиля,
Понад Прутом весна вже весна…

Ні, він не був сліпим… Сліпила його схована любов, що досі сиділа заперта у глибокій пивниці серця, бо не було їй місця де-інде. Привілейовані місця у ньому були зайняті сім’єю, з дружиною та дітьми, роботою, сусідами, щоденними рутинними клопотами, болями і проблемами…
І ось нині, вдалині від отчого порогу, у надвечір’ї своїх літ, за кілометри і кілометри відстані, і стоси років добровільного вигнання з рідного краю, його ув’язнена любов забилася несамовитою тужливою птахою, що рвалася на волю, ламаючи невидимі тюремні грати. І виливалася… Виливалася гарячими рясними солоними струмочками через два широко відчинених віконечка цього пониклого храму людського духу.
- Валю, послухай… Ти чуєш, се моя молодість… Ти чуєш, які пісні, яка музика, Валю…
Дружина заклопотано снувала, поволі пересуваючись з місця на місце (старість - не радість), намагаючись догодити гостям із Західної…
- Сейчас кушать будем… А? Чего ты говоришь? Коль, ну песня, как песня, чего там?..

2012р.

Як боляче і зимно ступати по краю леза,
балансуючи над прірвою обабіч тебе…
Іти вперед повільно і напружено,
здригаючись від кожного порізу,
мліючи від болю і незворотності.
А назад – не можна…
Назад – нема дороги...
Назад – не існує…
Доріг багато, а ти наступаєш на лезо.
Що тобі застереження?
Що тобі вигуки збоку?
Ти обираєш свій шлях.
А лезо тобі не блищить,
бо воно - іржаве.
Воно - приховане.
Воно - непомітне
і тим небезпечне…
На початку воно виглядає навіть тупим…
Ти ще не знаєш, що відшліфуєш його своєю ходою,
вимочиш своїми слізьми,
вигостриш своїм серцем
і йтимеш ним довго, так довго,
як тільки стачить тобі часу, відпущеного Небом.
А там, за горизонтом, тебе чекає нагорода,
яку сама собі призначила.
Яку сама собі виборола.
Заради якої жертвувала спокоєм.
Заради якої вивчала уроки любові.
Заради якої сміялась і плакала.
Заради якої тебе покликано у цей світ…
2011

- Вчися! І добре вчися, бо кому треба такі нЕуки як ти? Прийде час здобувати вищу освіту – не приймуть нікуди!
Сергійко насуплено мовчав, звісивши руки уздовж вигнутого у знак питання тулуба. Важка торба з підручниками лежала коло ніг хлопця, а голова, похнюплено опущена долі, свердлила очима блискучі черевики.
- Чого мовчиш? Малий ти ще, не думаєш… Гадаєш завжди будеш таким, а ми з батьком дбатимемо про тебе усе життя? Ні, сину. Мусиш вчитися, здобувати добрі знання, щоб мати потім гарну роботу.
Наталка гриміла посудом на кухні, а син чекав часу, аби чкурнути від неї чимдалі, бо вже несила було йому слухати зранісінька щоденні материні настанови.
Ну не йде йому та наука до голови, ніяк не йде! Хіба ж він винен? І хіба він один тільки приносить додому невисокі бали? Та, майже, цілий клас!
- Іди вже, бо спізнишся. Та будь уважним і старанним, чуєш? Аби я знову від Катерини Миколаївни зауважень не вислуховувала, бо від сорому крізь землю провалитися можна, коли починає мені дорікати твоєю успішністю!
Сергійко підняв з підлоги важенного рюкзака, закинув за плечі і тихо вийшов з кімнати.
Наталка, обтерши рушником мокрі руки, підійшла до вікна і стала виглядати, коли її син з'явиться з-за рогу будинку. Так робила щоранку, відправляючи його до школи.
Ось він оглянувся і, забачивши материну постать у вікні, помахав рукою. А тоді обернувся і пішов далі.
У Наталки, що спостерігала за ним, від жалю стиснулося серце, а на очі набігли сльози:
- Боже, яке ж воно ще мале, худе і згорблене! Бідна дитина! Такий тягар носить щодня за плечима, он уже й сколіоз заробив… А як не заробити, коли стільки підручників у тій торбі, а домашні завдання до темної ночі не переробиш?!
Як повела дитину на медичний огляд - пальці загинають: зір поганий, вада постави, аритмія якась, може й підліткове, переросте, але треба слідкувати, вітаміни йому треба, відпочивати, дихати свіжим повітрям, не напружувати зір.
- Треба лікувати дитину, мамусю, коли хочете, щоб був здоровий.

А зі школи, наче телеграми почерез день, зауваження від вчителів у щоденнику – неуважний, не встигає, погано підготувався, неграмотний!
Зазирнула до книжок, а там, матінко люба, такі премудрості та такими термінами вченими, що сама мусила напружувати мізки аби розкласти усе по полицях, що й до чого. Ні, у наш час, таки простіше було. А це ж, мало того, що з шести років до школи йдуть, то ще й за програмою такою, що не для п'ятого, а для сьомого класу буде…
Прийшла на збори батьківські, а там «день відкритих дверей» - бігайте, мовляв, шановні батьки, по класних кімнатах до вчителів, як маєте бажання з ними про своє чадо порозмовляти.
І починається… Мало котрий вчитель добре слово скаже. Усі ніби змовилися:
– Мій предмет – не фізкультура, не музика і співи - це важливо! А ваш син, хоч і здібний, і розумний хлопчик, а працює впівсили. Ви зрозумійте – більше ніж передбачено програмою, я не вимагаю. А програма складена так, що дитина, окрім того, що засвоїть на уроці, повинна опрацьовувати її самостійно. Я одна, а учнів багато. Я не маю змоги приділити увагу кожному!
Програмою передбачено… Хотілось би спитати тих, хто ту програму писав – у вас діти є? Чи ви забули, як самі до школи ходили? Хіба тоді такі навантаження були? Хіба діточок дитсадкового віку, мацюсіньких - дивитися боляче, відсилали до школи, аби з першого класу вивчали іноземну мову, коли ще рідною заледве чітко говорити спромоглися? Хіба тоді були дурнішими ніж зараз, що такі важкі умови для діточок створюєте?

Тридцять першого серпня їхала маршруткою і слухала, як позаду бесідували дві пані, бабусі новоспечених першокласників:
- Моя Галинка для Назарчика торт пече. Це ж яке свято для дитини – перше вересня! Першокласник! Треба, щоб запам»яталося.
- Аякже, аякже… Обов'язково треба. Це ж така значна подія!..

А ще за якись час:
- Ой, Боже, Боже... От і закінчилося у дітей дитинство. Бо вже, як піде до школи, то й по дитинстві – відповідальність, проблеми, стреси…
Їхала й думала - то як сприймати оце - святковий стрес, чи стресове свято, котре неодмінно має запам'ятатися дитині на все життя?

... Яка ж я жорстока… Бідна моя дитина. Йому ж і без моїх нарікань важко. А я замість розуміння, теплих слів підтримки, нагримала…
Каліки… Моральні каліки… У безглуздій, шаленій гонитві за штампами і стандартами сучасного нездорового суспільства, втрачаємо найдорожче, що у нас є – власне здоров'я і здоров'я своїх дітей. Бо вони, затиснуті у лещата вимог і бажань, нав'язаних тим же суспільством, вчаться не жити, а виживати, часто втікаючи від проблем і обов'язків, вибираючи ціллю «красиве» життя, активно пропаговане з екранів телевізорів – «Живи на повну!»
А ми, сліпі й німі, бездумно купуємо їм квиток у життя, яскраво розмальований котроюсь із програм, що пишуться-переписуються для нас чиїмись «дбайливими» руками.

- Катерино, розкажи мені про жіноче щастя…
- Відчепися, Уляно.
- Шкода тобі, чи що?
- Нема про що розказувати, дурниці то все…
- Ага, дурниці… То розкажи про дурниці. Я отих дурниць не знаю, а голова вже сива…
- Чого ж заміж не йшла?
- Бо не брали… Кому треба бідна сирота, наймичка? Мені за щастя хоч чужих дітей бавити…
Катерина поглянула на співрозмовницю і сумно похитала головою:
- Нема його… А може є де… Та не в мене. Бо, що то за щастя любити одного – молодого, гарного, а вийти заміж за іншого, удівця старшого за тебе на двадцять років, ще й з дорослими дітьми, майже твоїми ровесниками? Боже, Боже… Ото-м набідувалася… А ти кажеш, щастя…
- Та хоч діти маєш… А я сама, як палець. Отак і вмру коло чужих людей…
- Маю, Уляно, маю… Одне щастя – мої діти, котрими пан Біг нагородив. Бо хоч біда була з п»ятьма … Шестеро було – одне вмерло… а люблю всіх, бо мої діти… Вони все моє багатство, що нажила від того жіночого щастя, усе що лишилося, як чоловік умер, лишивши мені всі біди і нестатки… Подивися на мене, яка я щаслива – стара і знищена. А колись була файна…

Отак розмовляли між собою дві жінки, що сиділи на шовково-зеленій траві, простеливши попід себе грубу хустину і спостерігали за худобою, котра тихо паслася собі попід вербами коло звивистого русла річки, що дихала приємною прохолодою.
Катерина, обіпершись на палицю і поклавши на руки підборіддя, задивилась кудись на горизонт, поринувши у спогади.



- Не плач, Катериночко, не плач, моя люба, бо і я коло тебе заплачу…
Голос Івана тремтів і зривався. Тремтів і він сам, як осика на вітрі. Говорив напівпошепки, аби не видати свого безсилля і розпачу, що пеком пекло у грудях і скронях – оце, Господи, доленька, любити дівчину до нестями, і не взяти через злидні! Бо куди приведе її?! Дома, в батька й матері дітей, як зірок на небі, хата мала й тісна, нищота, гризота…
Поїхав би на заробітки, та поки повернеться – за Катериною й слід простигне – віддадуть її за Михайла. Бо он, як він на неї заповзявся: не питаючи її згоди старости засилає. Погодили уже все з її матір»ю…
Прощалися скупо і похапцем, як злодії. Катерина, рвучко притиснувшись до Івана і так само поцілувавши його, пурхнула пташкою попід яблуні стежкою, що вела до хати, поки матір не запідозрила, за чим її донька вибігла поночі надвір… А Іван так і лишився стояти з простягненими у порожнечу руками. А як стихли її кроки, клубок, що стискав його оніміле горло, вирвався на волю глухими здушеними риданнями, котрі намагався потамувати затиснувши рота долонями, а тоді кинувся щодуху з того місця, як ошпарений, бо несила було більше стояти там, де усе нагадувало про щасливі вечори, проведені удвох із Катериною, ще зовсім недавно, коли ще нічого не віщувало про їхню скору розлуку…
А Катерина, наче сновида, постоявши коло прочиненого вікна, і провівши востаннє поглядом постать Івана, що розтанула в темноті ночі, впала сніпком на лаву, і тихо заплакала…
- Катрусю, не плач, - злізла з печі сестричка і, погладивши її схилену голову, теж тихенько заплакала.


- А чого ж Іван тебе з тої біди не визволив? Та ж любив ніби? Най би він був женився!
- Бо бідний був. І я була бідна. Не було нам куди йти. А що було моїй матері робити, як дівок повна хата і бідонька чорна? А Михайло якраз із Америки повернувся. Чоловік видний був, заможний, ліс мав, поле, хату велику… То потім вже те все радянська влада забрала… Та й удівець. Сподобав собі мене… От і віддала матір, думала, що не буду бідувати, кращої долі мені хотіла…
- І ти його полюбила?
Катерина мовчала. Перед очима постала давня картинка першої шлюбної ночі…


- Ти, Катерино, молода, дурна ще!.. – Михайло говорив різко і з притиском. – Ти мені ще дякувати будеш, що взяв тебе за жінку! Поглянь на мене, поглянь! Хіба мені щось бракує?! Я не гарний?! Чи той шмаркач тобі так голову задурив, що ти була б ладна йти їсти з ним його злидні?!
Катерина тремтіла, обхопивши себе руками і забившись межи подушки. Від страху зуби цокотіли, як від морозу.
Михайло рвучко обернув її обличчям до себе:
- Ти чуєш мене, Катерино?! Чого мовчиш, ніби оніміла? Я що такий бридкий чи страшний?!
- Н-ні…
Відчувши, що дівчина трясеться, як в лихоманці, голос його пом»як:
- Ну, ну… Не бійся… Я не скривджу тебе. Чуєш? Не скривджу… Катерино… Катрусю, ходи до мене… Не бійся…
Катерина вже не пручалася, як він пригортав її до своїх широких грудей. Затихла, як миша у скрині, тільки серце гупало, мов навіжене, а в голові розпеченою лавою шуміла кров, що збіглася туди здається з усього тіла, бо кінцівки рук і ніг були студені, як лід…
- Тихо, дурненька, тихо… Я ж тебе люблю, чуєш?... Ти така гарна, така солодка, така…
Михайло притискав її до грудей, гойдав і гладив, як дитину. Цілував чоло, руки, плечі. А тоді узяв за підборіддя і, зазирнувши у її перелякані і запухлі від сліз очі, поцілував солоні щоки, губи…
Збудження його наростало, і Катерина, відчувши це, хоч досі була незайманою, розуміла, що зараз станеться невідворотне…
«Боже, поможи мені… Господи…» Вона ніби задеревіла і вже не противилася жодному його поруху. У вухах стугоніла кров, а у мозку роїлися безладні клапті думок: « Це сон?..» «Це не я, це не зі мною…»
Різкий пекучий біль повернув її до тями, а сльози ринули з очей гарячими беззвучними потічками… Михайло дихав над її вухом уривчасто і швидко, так само рухаючись і притискаючи її до ліжка усією вагою свого кремезного тіла. А коли все скінчилось, ніжно поцілував її сухі, пошерхлі, мов від гарячки, губи і, лігши поруч неї прошепотів:
- Ну ось… А ти боялась… Тепер ти моя жінка. Моя.
Михайло заснув, обійнявши Катерину. А вона лежала не ворухнувшись, і дивилася у темну стелю широко відкритими очима і, здавалось їй, що світ перевернувся, а завтра, коли зійде сонце, день зустріне її обвугленими руїнами, такими, як стало її серце від горя цієї ночі…


- Притерпілося, Уляно, притерпілося… А як стали народжуватися діти одне за одним, бо Михайло мій небіжчичок був ревнивим чоловіком, боявся все, що втечу з Іваном… то про любов вже не думалося…
- А що ж Іван?
- Іван? – Катерина зітхнула. – Іван по моїм весіллі поїхав до Америки, на заробітки… А як вернувся, оженився у другому селі, то більше вже я його й не бачила… Казали люди, що й він вже знебіжчився. Нема його…

2011

Він сидів непорушно, і спостерігав, як вітер грається купкою багряного опалого листя. Тут, на міському цвинтарі, було тихо і затишно, а саме спокійно. Так, ніби душа прийшла до рідного дому, де ніхто не потривожить намарне, не одірве од незбагненного і неповторного відчуття Вічності. Бо тільки тут, так, тільки тут воно приходить. І тоді, на її межі, він відчував себе вільним, мов птаха. Тут кожен знаходить спочинок від земних турбот, негараздів, нещасть...
"Ось вона, моя маленька дівчинка, така спокійна і безтурботна, усміхнена і щаслива... Їй тут добре, набагато краще, ніж за життя."
З надмогильної плити на нього дивилася чарівна молода жінка. Пишне, густе, чорне волосся обрамляло по-дитячому ніжне, привітно усміхнене личко, а очі світилися щирою добротою і ласкою. Це була його Віра. Вірочка, кохана, єдина і неповторна, його маленька і ніжна дружина.
Він відчув, як очі повільно наповнилися непроханими слізьми, до горла підкотився гіркий, пекучий клубок, дрібно затремтіли руки. Долаючи хвилювання, квапливо припалив цигарку, глибоко затягнувся, звівши погляд до похмурого осіннього неба і, тільки тоді відчув, як біль тяжкої втрати повільно покидає його. Три роки... Господи, майже три роки не міг отямитися від цього жахливого тяжкого горя. Не нарікав. Навіщо картати долю, коли однаково нічого не вдієш, не зміниш, не зарадиш?
Денис, так звали ще молодого, але з помітною сивиною на скронях чоловіка, знав про все з самого початку. У Віри була складна форма серцевої хвороби. Але, незважаючи на різного роду справедливі відмовки, вважав, що кожна людина має право на крихту щастя у цьому дивному, непостійному і скороминущому житті.
- Я люблю тебе, - говорив він своїй коханій, - ми будемо жити довго-довго і щасливо-щасливо! Ось побачиш!
Віра плакала, а він з болем у серці, цілував зажурені кохані очі, і з щирою вірою переконував себе, що так воно і справді буде. Йому було відомо, що Віра поклялась ніколи не виходити заміж, щоб не калічити нічийого життя, знаючи, що приречена.
Та вона здалася. Бо що було вдіяти, коли серця обох молодих людей переповнювала жага нестримного, палкого кохання,а Денис, знаючи про все, не бажав відступати?
Вони відіграли скромне весілля і поселилися у Денисової мами, старенької лагідної жіночки, яка часто журно дивилася на своїх закоханих голуб'ят, і з мукою в серці здригалася від думки, що непоправне горе може щохвилини завітати у їхню маленьку затишну оселю.
Дітей у них не було. Віра не хотіла навіть чути. Не за себе боялася - жаль було залишати сирітку на білому світі. Денис не наполягав. А біда не забарилася.
В той день коли це сталося, Денис враз відчув себе найнещаснішим, найсамотнішим у цілому світі. В грудях пекла нестерпна мука, обличчя обпікали нестримні сльози, а тіло здригалося від беззвучних ридань, коли він впав на її бездиханне тіло, таке маленьке, на цьому великому лікарняному ліжку, востаннє притиснувшись до її грудей так, ніби хотів заховатись від цілого світу...
Як спокійно і затишно ставало йому тоді, коли він робив так, розповідаючи їй про свої проблеми чи невдачі. А вона ніжно пестила його густе непокірне волосся, час від часу притискаючи його до грудей, де серденько стурбовано поспішало - стук-стук, стук-стук...

Три роки... Денис підвівся. Поправив букетик квітів у вазі і, тяжко зітхнувши, погасив недогарок свічки. Потім, ще раз глянувши на рідне обличчя, повільно рушив додому.
З сусіднього ряду на алейку вибігла дівчинка, пустунка років п'яти-шести. Вона усміхнулася до Дениса, а її виразні чорні оченята пустотливо заблищали:
- А я вас знаю. - Просто сказала вона.
Денис зупинився. Ця непідкупна дитяча простота враз заспокоїла і розвеселила його. "Життя продовжується, - сказав він собі, - і свідченням цьому є оця маленька дивна квіточка."
- Справді? - Серйозно спитав він, ховаючи посмішку.
- Справді. Ви тут часто буваєте. І завжди тоді, коли й ми з мамою. А ви до кого приходите? - поцікавилась мала.
- Тут моя дружина... А до кого приходиш ти? - В свою чергу поцікавився Денис. Йому почало подобатись це несподіване знайомство.
- До тата. Він помер коли мені було три рочки. Я його не дуже добре пам'ятаю, - серйозно відповіла вона. - Бачите? Он моя мама. - Вказала вона маленьким пальчиком на схилену у молитві жінку.
- Бачу. То ти кажеш, що знаєш мене... А я не пригадую, щоб бачив тебе раніше.
- Ви завжди такий задумливий, - махнуло ручкою дівча, імітуючи когось з дорослих.
Це знов розвеселило Дениса. " Яка кумедна!" - Подумав він.
- Аліно. - Пролунало зовсім поруч. - Яка ж ти непосида, дитино. Навіщо ти чіпляєш на розмову незнайомих людей? Усі думатимуть, що ти геть не вихована, - жінка підвела очі на Дениса, - вибачте, будь-ласка, вона така неслухняна...
Це була молода вродлива жінка. Великі сірі очі дивились уважно і збентежено. На обличчі відбилася несмілива винувата усмішка.
- Ну що ви! Це ж дитина. - Заспокоїв її Денис. - Вона у вас жвава і весела, та ще й спостережлива. Каже, що я їй знайомий, бо часто мене тут бачить. А я, на жаль, ніколи її не помічав...
- О, вона завжди про все знає, - засміялася жінка. - Така цікава, що, мабуть, аж надто.
Вони повільно рушили до воріт цвинтаря, розмовляючи і сміючись. А мала бігала довкола них, підстрибуючи і зацікавлено зазираючи дорослим у вічі.
Пройшовши кілька кроків, Денис озирнувся. З фотографії йому усміхалася Віра, немов раділа: "Будь щасливий, коханий!"
2004р.

Коли сієш добро, то сій його без маски на обличчі. Істинному обличчі, що ймення йому Душа твоя. Аби ніжні паростки, пророщені сонцем любові і твоєю дбайливою рукою впізнавали свого господаря і родили добро сторицею. Бо як ні, то пожнеш колючки, що боляче впиватимуться у твої натруджені руки на заході твого сонця. А біль від того віддаватиме у серці та скапуватиме гіркою сльозою в криницю неба, глибини якої ніхто не зміряв, але одвічно п”є від неї і незмінно спиває тої гіркоти, дещиця котрої призначена для кожного, хто прийшов у цей світ.


Не люблю лукавити... Не скажу, що не роблю цього зовсім і ніколи... Якби сказала — злукавила б. Усі ми час від часу це робимо з різних причин... Хоч, може, не всім стане духу визнати це, навіть перед самим собою... Та я не боюся сказати про це вголос. Мене від того не змаліє, ані додасться... Тільки буде щирою правдою і байдуже, чи зрозуміють її інші. Вони й самі бувають нещирими, то ж нехай кожен судить себе, а мене судитиме власна совість та ще Господь, як схоче... Бо лише Він знає всі помисли мого серця, усі причини, біль і каяття. Знає усі мої маски, які я ношу впродовж дня аби скинути їх поночі, коли залишусь віч-на-віч з собою і з Ним.
Коли я була маленькою у мене не було жодної маски. Я носила власне обличчя, котре світилося щирістю мого дитячого чистого серця. Не знаю достеменно, коли з”явилася перша... Може з першим усвідомленим переляком, чи з першою усвідомленою брехнею з чужих вуст, може з першим життєвим спектаклем, розіграним перед дитячою простотою... Лукавство — породило лукавство. Тепер я знала, що воно може сотворити чудо там, ще щирість була безсила — гнів п”яного батька затихне, а ми з мамою ще довго труситимемось від пережитого, як осикове листя, але на якись непевний час у нас буде спокій.
Йому потрібні були спектаклі аби задовільнити потребу у власній значимості — нам було потрібне лукавство аби задовільнити потребу у нетривалому спокої.
Ролі розподілені, вистава вивчена напам”ять, страхи поїджені, а смак їх ще довго і довго гірчитиме у скаліченому серці та нагадуватиме про себе ще багато-багато років, упродовж усього життя діючих осіб спектаклю, аж до оскомини...
Отож, важливий перший крок, а далі все ніби й не так складно. Знайомі речі, слова, вчинки, обличчя миттєво вихоплені підсвідомістю складаються у кольорову мозаїку під назвою життя, де колись чисте сумління, розгублено застигає перед терезами, на які невидима рука безупинно складає життєві ситуації — вибирай, що до душі? Ось перед тобою який вибір...
А страх таки липкий. Люди навчились виводити плями з одягу, навчились керувати складною технікою, відвідали космос, морські глибини, пророкують долю за зодіакальми сузір”ями, передбачають погоду, зв”язуються одне з одним за допомогою чудо-технологій через супутник, упевнено крокують назустріч новим відкриттям... Лише з собою нічого зробити не можуть. Маски, прикріплені до колись живих облич клейким надійним страхом, не міняються протягом тисячоліть. Ніхто не наважується носити власне обличчя. Хіба лише в моменти потужного душевного потрясіння, та ще коли постають перед тишею, спричиненою відсутністю таких самих паяців. Та навіть у такі моменти далеко не кожен здатен визнати, що ті різноманітні ролі, які він чи вона старанно розігрує щодня, є лише ролями, мавпуванням, блазнюванням, неправдою. А життя минає...

***
У неділю рано, прокинувшись від неспокійного сну, Павло, наспіх поголившись, умившись та причесавшись, квапливо надягає джинси, сорочку, легку куртку і виходить надвір. Не снідає, зате припалює цигарку. Задумливо випустивши кілька кілець біло-сірого тютюнового диму, набирає номер Її мобільного.
- Доброго ранку, Таню... Може кудись сьогодні поїдемо? Не знаю... Може в ліс на природу чи прогуляємось містом з малою?.. Я заїду...
Натискає відбій і знову затягується димом. Намацує в кишені ключі від авто, вмикає запалювання і кілька секунд слухає роботу двигуна — поїхали!
Він бачиться з Нею щодня. Він зустрічається з Нею кожних вихідних. Цей зв”язок існує ось уже десять років поспіль. Він досі не знає, що саме до неї відчуває... Може це любов? Він не знає...
За плечима уже півстоліття, постаріла дружина, двійко заміжніх дочок, зяті, онуки... А поперед ним ще одна весна, молода, красива, розумна, усміхнена жінка. І дівчинка. Маленька чорнява крихітка, як дві краплі води схожа на нього... А ще невідомість, спокуси світу і роздвоєність душі... І неспокій...
Зробити б якись крок... Але куди? І навіщо? “Я дихаю — а значить я живу!”
Хай лишається все, як є... Хай.. Час покаже...

***
Людмила давно вже не дівчинка, уже давно третина волосся на голові вигаптувана срібними нитками, які вона незмінно старанно зафарбовує у каштановий колір. Краса ще служить їй вірну службу, збиваючи з пантелику знайомих і незнайомих людей — надто добре вона виглядає на свої сорок п”ять, бо більше тридцяти їй не даси.
За плечима чималий вантаж проблем, життєвих розчарувань, душевного болю і досвіду — дорога, якою йдучи, наближаємось до воріт мудрості. Та мабуть нелегко у ті ворота ввійти... Бо не одна голова схилялася перед ними під вагою сивини, а вони так і не відчинилися, і не впустили подорожуючого до святая святих...
Чи відчиняться вони перед нею? Чи тупцюватиме вона, розгублено зіщулившись, як жебрачка, з простягнутим серцем, в надії, що хтось наллє туди бодай краплю любові, котру розхлюпала по дорозі життя, необережно розгойдуючи святою посудиною, коли стомлено, в безнадії переконувала себе, що уже зробила все, що могла. Жертва принесена, неоцінена, потоптана і спаплюжена тими, кому віддавала себе всю без останку, лавровий вінок прикрашає чужу голову, а їй дістався лише березовий віник...
А поки - ще треба йти...

***
Кожен з них знав свою правду...
Як не склалося подружнє життя в їхнього сина Романа — прийняли бік невістки. Байдуже, що був розумним, добрим, не пив, заробляв, дбав про свою сім”ю і їм помагав. Він переступив ту межу, через яку не слід було переступати — утратив голову від кохання до іншої жінки, що стала його другим єством, рідною душею, плоттю від плоті...
Хіба не можна було жити, як люди? Чи одне подружжя живуть, як кіт із собакою, а не розлучаються? Хіба, як так припекло, не міг тихцем походити до тої жінки, а свою, не кинувши, заспокоїтись?! Ох ця молодь... Ідеалізують все, вишукують чиряка на м”яке місце, аби було за чим голову сушити!..
І таки пішов! До дитини прибігає щоразу. Проси його, моли — не допросишся, щоб вернувся. Жінка плаче, по ворожках збігалася - водичкою намоленою речі його, що не встиг вивезти, скропила... Не помагає...
Останній шанс — дитина. Та ж не камінне в нього серце, заболить, як не бачитиметься з Івасиком.... Ох, вернешся, голубе, до свого гнізда, покинеш ту відьму, що розум тобі відібрала...
... У кожного була своя правда.
Невістка пурхнула, як зозулька, підкинувши дитину батькам блудного сина, та й полетіла собі... А він все ж не повернувся додому, так і зостався з тією... Лише до сина приходив часто, котрого баба з дідом чатували, як зіницю ока, берегли, аби борони Боже, не віддати мачусі. Хлоп”я стало для них центром усесвіту, довкола якого оберталася їхня шалена любов із силою вихора, з котрого годі було вихопити дитину його батькові. Він став лише частим гостем у їхньому домі, добрим, дбайливим і стримано-мовчазним...

Чоловік — істота досконала. Він мислить тверезо, логічно, раціонально. У нього все чітко, без дурних сантиментів. Він твердо знає чого хоче і говорить про це відверто. Його емоції точно і безпомилково знаходять вихід у ту ж хвилину, коли він того побажає, у який спосіб — питання друге, важливо те, що знаходять. Для відчуття щастя чоловікові багато не треба — він щиро задовільняється вже самою присутністю факту свого існування. Він — є. І це достатня і вагома причина радіти життю. Все інше додасться. І додається.
Інша річ - жінка. Це істота, з дивним набором химерних ілюзій, які вона сама собі постійно породжує, в які щиро вірить, яким сліпо довіряє, які настирливо прищеплює чоловікові, котрий, на його ж біду, порахує цю, без перебільшення ні з чим незрівнянну істоту, достатньо привабливою для його досконалого ока, аби виявити бажання задовільнити з нею свій цілком природній інстинкт. Ось тут він і попався!
Допоки він насолоджуватиметься цим божим даром, він, чи то пак, вона, з усердям, достойним майстерності павука, плестиме тендітні, тонкі, прекрасні, вражаючої величини і глупості фантазії. Адже вона така захмарна, така чуттєво-мрійлива, фантастично-сентиментальна, що миттєво породить цілі сувої незбагненно-розлогої павутини під назвою "ілюзії".
Вона ж не бачить його досконалої чоловічої простоти. ЇЇ очі, затуманені ілюзорним уявленням, майже миттєво відтворять неймовірно прекрасного принца на білому коні, благородству якого немає межі-краю. Вона пришпилить до його простого силуету силу-силенну вигаданих чеснот. І коли одного чудового дня, цей нерукотворний ідеал донесе до її ніжно-налаштованих вух, якусь просту, раціональну, зовсім неромантичну репліку чи, борони Боже, простий, логічно-продиктований, потребуючий виходу емоцій вчинок - кришталь її фантасмагоричного замку щастя дрібно і неприємно-загрозливо забрязчить мільйонами стривожених дзвіночків:
- Пробі! Рятуйте! Катастрофа!..

Тихіше, дурепо! Прокинься і не галасуй! Годі тобі верещати, наче навіжена.
Це всього-на-всього життя. Просте, без прикрас, тобою ж вигаданих... Хто тобі винен, що ти собі понавигадувала Бог-зна що, і, з усердям запрвського пияка, цмулиш своє вино-ілюзії, безпробудно?
Ти ж сама затуляла очі, коли не хотіла дивитися, а вуха, коли не хотіла слухати. А коли й дивилася, то бачила лише те, що тобі щиро прагнулось бачити... Нема бо для тебе більшої правди понад ту, що тобі малює твоя хвора уява. Нічого вагомішого, за вигаданий тобою світ...
То чом дивуєшся, що тане він, як ранковий туман під сонцем, зникає, як тіні в полудень? Дурненька ти, люба моя, ох, нерозумна...
Де ж тобі подітися, бідоласі? Дивись, що накоїла - чоловіка душиш своєю набридливою собачою прив"язаністю, діточками обклалася, як квочка курчатами, гніздечко звила, як ластівка повесні... Метушишся... Все б тобі романтики, краси, затишку, баняків, котлет, борщів... Чоловіка - принца ясноликого, що сам у щедрості та любощах розсипається довкола тебе та чад ваших надбаних...
Бідна його головонько...
А йому ж, сердезі, багато не треба... Він простий. А тим і досконалий. Знав би, неборачисько, яку то Бог поміч йому в Едемі готує - не просив би...
Та й тобі було б легше - тебе б не було. А разом з тобою і дурних твоїх ілюзій та сантиментів. А так, бач, правлять світом...

P.S. Якщо ти, голубонько, зі мною не згідна, знай - це теж ілюзія. Ілюзія думати, що сказане мною - ілюзія.
Із щирим співчуттям, жінка.

Є дуже багато речей, які мені незрозумілі. Звичайно хтось скаже: ”Людині не осягнути всього своїм розумом.” Всього – ні. Але розум для того і даний, аби думати, вчитись, розуміти, осягати, запитувати і, надіюсь, отримувати відповідь. Надіюсь ми маємо на це право. Можливо хтось скаже, що треба мати тверду віру без запитань, але у Біблії написано, що треба досліджувати, учитись і триматися доброго.
Отже - запитання. Запитання, які не дають спокою, на які не находжу відповіді.
Досконалий Творець створив досконалий Всесвіт. Досконалим є все в ньому до найдрібнішої дрібнички. Усе є гармонія, злагодженість, порядок незмінні крізь тисячоліття. Усе діє згідно невидимого задуму, згідно невидимого закону чітко, безпомилково, точно. У всьому присутня Божа турбота і любов. І є людина – вінець Божого досконалого творіння.
Чому ж так часто ми чуємо і говоримо, що людина недосконала? Чи міг досконалий Творець помилитися створивши недосконалу людину? Очевидно, що ні. Це просто неможливо – Творець не помилився, не міг. Інакше не був би Богом. У чому ж тоді полягає недосконалість людини? У гріховності? А що є гріх? І чому він є? Тому що людині дароване право вибору? Тоді навіщо воно було дароване? Очевидно для того аби людина могла самостійно творити своє життя. У людини не виходить все гладко, мабуть причиною тому є брак знань. А знання набуваються методом спроб і помилок. Чи ці спроби і помилки можна вважати гріхом? Чи не занадто категоричні буваємо ми люди у своїх судженнях, коли хочемо провести чітку границю між добрим і поганим на наш погляд? Це дві крайності. А як же бути з тим, що поміж ними? Адже поміж ними очевидно стоїть досвід – те що не може мати позитивної чи негативної оцінки, оскільки є шляхом до нашого знання. Як людина знатиме, що є добрим, чи що є недобрим, коли не буде такого досвіду? Отож, мабуть, самі вчинки ще не свідчать про вибір людини, ні про її відчуття по отриманні певного досвіду. Результат такого навчання залишається у душі кожного. А в неї (душу), як відомо, ніхто не загляне. Один Господь. Та чи судитиме Він її? Чи каратиме за те, що дозволив їй жити, вчитись і вибирати?
Бог є Любов. Любов безмірна, всеосяжна, щира, постійна, безкінечна. З любов’ю надихнені ми Духом Божим, що є невід’ємною частинкою самого Творця. Тому Він бореться за нас, довго терпить – чекає. Чекає аби ми згадали хто ми і де наш Дім . Гадаю, Він не карає. Караємось ми самі наслідками наших вчинків, коли немає в них любові. Бо любов творить, а відсутність її – руйнує. Це справедливий закон, передбачений Творцем, втілений у життя, і діючий, як і всі інші закони Всесвіту, на протязі всього буття...Гадаю, Господь не розглядає кожен випадок із наших життів зокрема, все давно передбачено ним у мудрих і гармонійних правилах, на яких тримається усе на світі.
Богові не потрібно від нас нічого – досконалий Творець є Сам повнотою всього. Йому потрібна тільки наша довіра і любов, - те, що Сам нам так щедро дарує. Він бажає тільки взаємності – бо у цьому полягає гармонія.

Як Ви ставитеся до снів? Чи вірите Ви, що вони можуть бути віщими?
Багато років тому мені наснилося, ніби заходжу я в якусь землянку, і бачу, на ліжку або лежанці якійсь, лежить Ісус Христос. Спить. Волосся у Нього жовте (світло-русяве) до плечей. Оголений до пояса, прикритий чимось, чи то простирадлом, чи то чимось ще ... А біля нього на столі лежить велика книга, я знаю, що це Біблія. Розгорнута. А на ній ще одна, маленька, теж розкрита. Я підійшла тихенько, щоб Його не розбудити, а сама радість таку відчуваю, що побачила на власні очі Христа, закортіло подивитися, що в книзі написано. Та раптом, якось вийшло, що книга впала, чи то я її необережно зіштовхнула, а може ще з якоїсь причини, адже сон, і Ісус прокинувся... Не бачила Його погляду, але знаю, що дивився на мене. А я вся зіщулилася, злякалася своєї необережності. Він встав, і якісь жінки підійшли до Нього, заметушилися, кажуть - кров з ран у Нього пішла, перев'язати треба. І я це все бачу. Ці рани на тілі, на руках, тільки обличчя не бачу - чи подивитися не смію, чи то щось заважає?.. Жінки ці метушаться біля Нього...
Потім картинка змінилася. Я вже бачу, як іде Він, а за Ним багато-багато народу. А я залишилася позаду. Хочу з усіма йти, але щось мене утримує. Сумнів чи страх, або ще щось... не знаю. Бачу, як Він обертається, і тут ... Я чітко бачу, що це зовсім не Христос. Цей, що йде, а за ним натовпи народу, чорнявий і коротко стрижений. Люди йдуть, а він призупинився, посміхнувся недоброю усмішкою, і начебто говорить: «Що здогадалась, що я не той?...»
Чому« начебто »? Тому, що я не бачила поруху губ, а читала цей його недобрий погляд, читала думки... І він пішов. А за ним сила-силенна народу. А я залишилася ... Було відчуття, що загубилася, збилася зі шляху... Адже там, у хижі або землянці, я впевнена, то був Ісус. А потім щось сталося, і я в одну мить опинилася біля самозванця ...

Сон продовжився, а картинка знову змінилася.
Я в церкві з мамою. Дуже людно. Я не знаю цього місця. Мама кудись йде, і я залишаюся наодинці. Іду від ікони до ікони. Молюся, і раптом бачу велику-велику ікону Божої Матері. Але Вона на іконі не сама. Біля Неї ще дві жінки. Вона в центрі, вони по обидва боки. Я молюся на колінах. Ікона ожила. І я бачу, як ці дві жінки щось говорять про мене Божій Матері. Щось дуже невтішне, неприємне, в чомусь мене звинувачуючи. Я молюся і плачу, дивлячись Їй в очі. А Вона, неземної краси, Її риси м'які та ніжні, очі такі добрі та сповнені любові, дивляться на мене невідривно і, одним поглядом, таким проникливим ніби говорять: «Я з тобою, не бійся».

Це сни однієї ночі. Вранці прокинулася в подиві і якомусь здивованому захваті. А було це приблизно за два чи три роки до великих і вагомих змін у моєму житті...