Інколи мені щастить у житті. Ні за що, просто так... Наприклад, є одна така історія.
Колись, шляхом з Літературної школи в Карпатах, загубилася у Франківську. Коли треба спитати дорогу, я зазвичай шукаю у натовпі привітне лице задоволеної собою людини, яка нікуди не поспішає. Ось і тоді мої очі знайшли двох літніх чоловіків, які, здавалося, тут опинилися саме тому, що мені потрібно було спитати дорогу.
Настрій був піднесений, Івано-Франківськ пронизаний натхненням та літературою. Тут можна побачити Тараса Прохаська на ровері, який обдумує якісь геніальні думки, які потім стануть книжками... Тут рядки вкладаються в поезію і летять у вирій... В повітрі пахне яблуками, медом, і чимось ще, притаманним лише Франківську... неспішним і теплим, як останній місяць літа.
Так було і тоді... «Вибачте. А не підкажете, як пройти до залізничного вокзалу?»
Я чекала щось накшталт «Прямуйте до перехрестя, а потім праворуч...» Але не могло бути так буденно в моїй літературній подорожі.
Ми були тоді разом з Любов Цукор, талановитою драматургинею з Харкова.
«Дівчата, ми вас проведемо, тут недалеко!» — на нас впала хвиля невимовно позитивної енергії. «Звідки ж ви такі гарні?» Ми пояснили, що з Карпат, їдемо додому, в Харків, Дніпро... що ми в Карпатах навчалися письма, молоді письменниці...так...
«Як же вас звуть? Хочу запам'ятати. Раптом колись почую.» Я сказала, що я Олена Малєєва. «Малєєва - російське прізвище, так не піде. Потрібен псевдонім.»
Я почала пояснювати, що в мене був псевдонім, але я відмовилася від цієї ідеі. «То був поганий псевдонім. Давайте я вам придумаю новий, суто український!»
Я з цікавістю і посмішкою дивилася на цю людину, яка, так добре знається на українських псевдонімах.
Кажу трохи з викликом: «Давайте!» Чоловік обміряє мене поглядом кілька разів, я трохи ніяковію, але дивлюся все ж зухвало.
«Олена Стрибункавгречку вам підійде!» І я не знаю, де закінчуються межі вічливості й треба ображатися чи посміхатися. «А як вас звуть?»— питаю. Хочеться дізнатися хоча б ім'я такого нахабця.
«Мене звуть Степан. Степан Пушик. Не переплутайте з російським поетом Пушкіним. Не Пушкін, наголошую, а Пушик. Я теж трохи письменник.»
Тож «трохи письменник» це надто скромно для такої нескромної постаті.
«А ви знаєте, наприклад, чим відрізняються русалки від мавок?» — шляхом до залізничного вокзалу ми дізналися не просто різницю, а в найменших нюансах.
Що сказати, не хотілося їхати з цього міста, де живуть такі люди й з ними запросто можна поспілкуватися просто на вулиці...
Приїхавши додому я полізла у Вікіпедію. Завжди цікаво, хто тобі зустрівся і чи є він у Вікіпедії. Хто б сумнівався, що я спитаю дорогу не в будь-кого, а у письменника, ще й лауреата Шевченківської премії, видатного дослідника, поета та фольклориста.
На пам'ять ми сфотографувалися, й десь є у мене фото зі Степаном Пушиком.
На жаль, ми більше не зустрінемось, і він ніколи не почує про видатну українську письменницю Олену Стрибункувгречку.
22.02.2018

Ви колись лежали в полі квітучої м'якої конюшини? Вдихали її пахощі? Дивились як пливуть хмари-символи і, здається, саме небо розмовляє з тобою?
Було таке, що ви відчували сором, підводячись з конюшини, побачивши, як зім'яли ніжні листки? Трава тяглася до сонця і тут прийшли ви, просто щоб повалятися і подивитися в хмари і все зіпсували... Мені часто то буває трохи ніяково. Зрозуміло, що трава і так схилиться восени або її приб'є до землі дощами, але зараз вона була соковита й запашна і її зім' яла саме ти...
Часто можна почути, що якщо зустріч виявилася марною та хворобливою, не варто розчаровуватися. Потрібно тільки зрозуміти для чого нам це було потрібно. Це був урок. Все так: хтось дається нам для щастя, а хтось для досвіду.
Але все частіше ловлю себе на тому, що це не мені даються люди для досвіду, а я. Тобто це я чиєсь зростання особистості і урок.
А який мій урок? Якщо мені все зрозуміло. Можливо мій урок тепер у тому, щоб розуміти, яким саме я уроком хочу бути? Або щоб не бути уроком, а просто бути...
Бути собою. У хорошому чи поганому. Але не робити боляче. Не торкатися. Не чіпати. Не давити те, чого людина боїться найбільше.
Не бути учителем. Не бути уроком. Не бути кармою. Не бути тягарем. Не бути ношею та хрестом.
Бути простіше та легше. Приходити для взаємних щастя, радості та збагачення. Ставитися до людей по-людськи. Мені здається, я засвоїла, що не можна сипати сіль на рани, але треба навчитися ще й не робити тих ран. Або не приходити. Не приходити – це те, чого треба вчитися...

Memento mori...
Пам'ятай про смерть. Навіщо про неї треба пам'ятати? Щоб не забувати жити.
Життя таке швидкоплинне. Здавалося б, ще вчора було двадцять два і життя давало всілякі аванси. Робило знижки на красу, наївність, чарівність свіжості та юність. Потім виявилося, що аванси потрібно віддавати з відсотками, а двадцять два ось-ось перетворяться на 22х2.
Ну і що? І яка різниця? Якщо є і сили і частка мудрості. І досвід замість чарівності свіжості.
А різниці то й насправді немає, якщо знати чітко про що були ці 22.
Жити життя. Хоч би що відбувалося. Зручнішого моменту не буде. Любити, коли є той, кого. Не тоді, коли все складеться і буде зручно любити. Встигати любити прямо зараз, сьогодні...
Народжувати та вирощувати дітей. Радіти сонцю. Бути щасливими.
Завтра може не бути.
Нам буває соромно і ніяково бути щасливими, виявляти радість і щастя, коли навколо стільки горя та смутку. Але якщо випав шанс влаштувати собі свято, дозвольте це. Якщо вам випав шанс любити – любить. Якщо у вашому житті є коштовності, дайте собі шанс насолодитися цим багатством... Кому багато дано, з того багато спроситься.
Хто ж цей незримий, хто спитає та змусить платити за рахунками? Куди пішли твої багатства? Як ти витратив щастя, кохання, молодість, гроші, здоров'я? Пізніше будуть питання з ким ділився енергією, знаннями, досвідом? Куди закопав талант та що проросло?
Хто цей хтось, хто спитає? Ти сам...
Все частіше у житті моїх коханих людей виникає цей суворий арбітр... Мені хочеться обійняти і взяти на себе бодай частинку болю. Але кожен народжується сам та вмирає сам.
Мені теж буває боляче від того, що не змінити. Але раптом там попереду ще щось є чи навіть багато?
Дозволяйте собі жити життя за всіх зручних випадків. Завтра може не бути.

Це мала бути битва не на життя , а на смерть… Хто ж знав, що я так ганебно її здам.
Тільки місяць тому я прилив з друзями адвокатську корочку – в мене тепер є «талісман».
І з «талісманом» в кишені та міцною правовою позицією я не боявся нічого.
Аж допоки не побачив її: глибоке декольте мене обеззброїло. Довгі ноги в коротенькій спідниці похитнули непохитну правову позицію. І я схибив. Ні, я навіть просто забув навіщо тут – така вона була переконлива у своїй агресивній красі.
Всі мої докази, всі мої слова застигли в просторі. Вона посміхнулася, відкривши білосніжний ряд коштовних перлів:
- Ваша честь! Позов є передчасним, адже позивач не звертався до нас із вимогою про повернення коштів. Ми б залюбки повернули.
І тільки у вухах прогуділо рішення:
- Відмовити в задоволенні позову за передчасністю.
Вийшли за двері. Секретар повернув нам паспорти та довіреності, сказав, коли можна отримати рішення.
Я оговтався:
- Ти класна.
- Я знаю.
- Поспішаєш?
- Я сьогодні вже відпрацювала.
- Погуляємо?
Вона задумалася:
- Ні…
- Як хочеш. – все ще розглядав її декольте, не в силах відірватися.
- Краще зразу у готель.
Я здивовано підвів очі і зустрівся з нею поглядом. Але не відмовився. Я знав одне прикольне місце.
Дзеркальна стеля і пілон біля ліжка – я був впевнений, що він не знадобиться – але у таких місцях є свій шарм.
Вона увімкнула музику і почала роздягатися. Все моє єство, всі мої думки і бажання скупчилися тоді в єдиному місці – десь між правою та лівою ногою. А вона вже була під стелею, вигинаючись і пульсуючи на пілоні, як справжня професіоналка.
«Навіщо тобі юриспруденція?» - подумав я. І ще подумав: «Годі. Злазь уже звідти. Я бачу, що ти можеш!» Але вона танцювала, насолоджуючись собою і своєю могутністю.
Мені це набридло. Я встав з ліжка і притягнув її тихенько до себе. Наші губи нарешті стрілися у поцілунку і я нарешті міг помацати ті перса, що стали сьогодні на моєму шляху до перемоги в суді.
Настала хвилина мого реваншу. Я конче хотів бути зверху. Це була справа честі довести їй, що я справжній мужчина, самець. І я мав те ствердження у ній. Бачив її спраглі, сухі губи біля свого лиця і зволожував їх поцілунками. І чув її шепіт: «Так… Ще… Ну будь ласка…» Пускався у подорож її тілом: вгору – вниз, вниз і знову вгору. Я насолоджувався нею, допоки нас не накрила хвиля одночасного, жорстокого, непереборного оргазму. Це було крутіше за мирову угоду!
Вона посміхалася, розглядаючи своє досконале тіло в дзеркальній стелі. А я посміхався, знаючи, що вдруге цей номер з декольте в суді у неї не прокотить. Я бачив її цицьки і цілував їх щойно! Я мав її і вона стогнала та покрикувала як та сучка – я більше не боюся її.
За півгодини посадовив її у таксі.
- Ти не попросиш номер? – здивовано спитала вона.
- Навіщо? Він є в матеріалах справи.
- Гаразд. Тоді до зустрічі.
- Побачимось в апеляції.
- Побачимось в апеляції? Гаразд. – ми обоє знали, що це була тільки перша битва.
23.09.2014.

Щойно висохла роса. У повітрі пахло медом, яблуками, серпневим ранком, Спасом. Надія вийшла з хати гарна, щаслива, молода... Потягнулася спросоння у всій своїй достиглій красі: великі молочні груди вибилися крізь тоненьку нічну сорочку й вабили погляд своєю довершеністю, пишне пшеничне волосся розкидалося по плечах й створювало золотавий ореол у промінні ранкового сонця, блакитні очі дивилися щасливо вдалечінь, у небо, у майбутнє. Усе життя попереду. Щасливе.
Жінка набрала повни груди повітря — ніжно-прохолодного, того, що ще не втратило нічної вологи й чистоти. Як же гарно й затишно навкруги. Онде, там, біля лісу синіє річечка, біля сусідського двору шелестить й побискує листтям тополя, на городі червоніють м'ясисті помідори, виглядаючи червоними голівками з-поміж зеленого буйного бадилля. Літо було вологе й сонячне. Багате. Буває, на Спаса вийди надвір — а там осінь золота, а на городі все попечене сонцем, аж земля трісла. Та не тепер. Тепер щедро...
В хаті заплакала дитина й Надійка побігла, взяла на руки, посміхнулася, вклала в солодкий ротик гарненьку цицьку й притихла, насолоджуючись миттю. Ось воно, маленьке, посміхнулося. Уві сні — ані на мить оченят не розплющило. Ссе собі — наїдається. Набирається життя. Погладжує маленькою ручкою материно тіло, впирається ніжками в живіт. Блаженство.
Це-молодшенька, Софійка. Їй дев'ять місяців. А старший ще спить. Данилко дорослий. Йому вже два рочки. Онде спить на ліжечку — підклав ручку під щічку, ротик розкрив — прицьмакує. Щось йому снить мабуть — он ніжкою соває. Чисте янголятко. Але це коли спить. А так — як те чортеня: все кудись влізе. То й дивись — аби не впав у колодязь, чи шию собі не скрутив, коли стрибає з шафи на підлогу — і як він туди залазить? Мати знов посміхнулась.
Софійка перестала їсти й жінка поклала її на ліжечко, накрила махровим простирадлом, підіткнула — най буде затишно.
А сама пішла — то в людей свята, а в неї будні: треба худобу нагодувати — не таке й велике хазяйство — лише кури і свині, та все ж. Їсти наготувати, собі, діткам, мамі — зараз вона прийде з нічної зміни, ляже спати, але ж не голодна! Потім ще повзунки-кофточки попрати, вивісити надвір — он яке сонечко — вмить висохне! Вимести хату. А потім причепуритися, губи нафарбувати, зібрати діточок — в новенькі костюмчики, гарних... Посадити Софійку в рюкзак-кенгурушку, а Даню за ручку й піти-таки до церкви. «Може, ще посвятити яблука встигну», - подумала Надія й почала поратися по господарству — в очах би замиготіло, якби дивився на її вправні рухи.
Все вийшло, як вона і задумала. Мати вже прийшла, наїлася і спить. Дитячий одяг сохне надворі, а Надюша гарна, нафарбована, взяла донечку наперед себе, а сина за руку і йде по селу.
 Слава Ссу Христу!
 Слава навіки! - так і досі ще вітаються в деяких селах і містечках України, Славної нашої Держави-Неньки.
Село то є село. Всі знають один одного. Все на виду. Все на людях. Та цій жіночці нема чого приховувати. Хоч чоловік і поїхав у Росію на заробітки, та ніхто не скаже, що Надя хвойда — десь вешталася з чужим чоловіком, роздвигала ноги попідтинню. Ні. Вона не така. Та й любила чоловіка, поважала його. Не пила вона горілку й не палила цигарок — бо ж Мати!
Софійчине молочко має бути чистим — то ж найкраще, що може дати матуся. Дівчинка, розпещена смачним нектаром, не дуже хотіла їсти кашки, овочевим пюре взагалі плювалася. Хоч і пора вже їсти потихеньку все.
Надія — хороша хазяйка. Все в неї чисто, вправно... Всі ситі, на городі бур'яни не ростуть. Ще й встигає малечі казки читати та й іграшками забавляти.
 Слава Йсу Христу!
 Слава навіки!
 До церкви йдеш?
 До церкви.
То жіночка з сусідньої вулиці питається, тітка Ганна, вона з Надіною матір'ю ще до школи разом ходила. Подруга сім'ї. Майже.
 Як ти си гарно виглядаєш, Надюню!
 Намагаюся. Спасибі. Та й Ви, Слава Богу.
 Матері привіт передавай.
 Спасибі, передам, та, краще, заходьте у гості.
 Добре, зайду, а мати сьогодні вихідна?
 Так. З ночі. Зараз поспить і ввечері буде вільна — їсти наварено, вся домашня робота зроблена.
Пішла далі. У церкві — народу повно. Надя увійшла, перехрестила себе, дітей, постояла, помолилась. Поставила свічки «за здравіє» усіх своїх близьких, особливо дітей та чоловіка, який був далеко.
Вийшла надвір. Жіночки, такі ж молодиці, як і Надя, стояли з діточками уздовж доріжки, що вела до церкви, перед ними стояли кошики, наповнені достиглими серпневими яблуками, а поруч з кошиками — обов'язкова баночка меду, запашного, солодкого, домашнього, свіжого, щойно накачаного. Село славилося медом. Тут у кожному дворі була своя, бодай маленька, пасіка.
Надюша попросила посунути кошики двох жіночок і стала межі ними. Тутешній пан-отець був чоловік молодий, сучасний, жартівливий. І попри його серйозний сан та наближеність до Бога, у його очах танцювали бісики. Він йшов по доріжці, освячуючи святою водою яблунево-медвяний врожай. Зрівнявся з Надею: «Зараз я вас трохи повмиваю, іч як нафарбувалися», - посміхнувся він і щедро окропив жіночок, намагаючись вцілити водою не в кошики з фруктами, а саме в обличчя молодичок. Вони намагалися стриматися, але гарний настрій батюшки передався всім — здійнявся сміх, жарти... Свято ж!
Софійка, заколихана в кенгурушці материною тихою ходою, прокинулася від галасу, що здійнявся, і примхливо запхекала, нагадуючи мамі, що треба знов поспішати, бо доведеться діставати цицьку й годувати дівчинку просто тут, у божому місці. Й жіночка швиденько посунула додому.
По дорозі Данька розвередувався: «На люцькі!.. На люцькі!» Хіба поясниш малечі, що ще й не полудень, а Надя і сама зраділа б, аби хтось її узяв «На люцькі» й доніс додому, до ліжечка, поклав би на біленьку постіль і дозволив би відпочити, бодай недовго — годиночку. Годиночку побути собою й пожити для себе.
Інколи, у такі миттєвості пригадувався їй він — ні, не її чоловік, і навіть не якийсь конкретний мужчина. З роками він став не конкретною людиною, а образом того, що могло б бути, але не сталося. І те, що не сталося, з роками ставало все кращим. Візуальний образ цього — все яскравішим. А спогади про нього — все більш хвилюючими, щемливими.
Їй було лише 18, коли вона зустрілася з ним, гарним, вихованим, інтелігентним. Не так уже й важливо, як він опинився у їхньому селі — здається, приїхав у справах, допомагаючи своєму батькові-бізнесмену. Було кілька побачень, кілька поцілунків й вона відчула, що важить для нього набагато більше, ніж він міг їй дозволити бачити. Й — найгірше, і сама відчувала у собі нарождення Почуття. Коли справи його у їхньому селі закінчилися, він прийшов до неї. З вишуканим букетом білих троянд (і де тільки узяв?!). Взяв її долоні у свої. Пропонував руку і серце. Щось говорив. Запевняв.Увіщував. Вмовляв. Благав. Але «Ні» - то було єдине, що вона тоді могла вимовити. Їй здавалося, що вона чинить правильно. Адже у її свідомості всі люди ділилися тоді на «породистих» і «дворняжок». О, який же він був породистий! Його порода відчувалася у всьому — у поглядах, рухах, у тому як він говорив, їв... Його батько був бізнесменом, займався політикою - з колишніх партійних. Його мати була викладачем, перекладачем з трьох мов — англійської, французької, італійської. Він і сам з дитинства володів п'ятьма мовами. Щойно отримав диплом престижного Київського вишу.
А ким були її батьки? Ким була вона сама? Дворняжка з родини дворняжок. І вона сказала «Ні», уявляючи, як цей мезальянс зіпсує усе їхнє подружнє життя. Як зверхньо на неї будуть дивитися його друзі. Та що там друзі - батьки. А, найстрашніше, з часом, і сам він. Чомусь тоді у голову не прийшло, що вона, у своєму коханні, може спробувати дотягнутися до нього, розвиватися, рости над собою. Бодай, вона б могла народити йому по-сільському здорових, породистих дітей. Натомість Надія просто придушила Почуття, що зароджувалося у її серці, вбила його.
Згодом Надія вийшла заміж за чоловіка, якого знала ще змалечку, народила... І лише інколи, у хвилини слабкості, з глибин її спогадів виринав він. Уява малювала миттєвости життя поруч із ним. Їхнє вишукане авто, їхній шикарний будинок, їхніх ненароджених дітей. О, які ж вони були гарнюсінькі — ті породисті діти. Вони були невередливі, слухняні, ніколи не хворіли і не засмучували свою матінку. Це було найгірше, найгрішніше, що вона думала у своєму житті, і, тому, Надя гнала ці підступні думки.
Вона брала себе в руки, радіючи з того, що не сама, радіючи з того, що гарна, здорова. Що попереду усе життя — щасливе! «А ти візьми мене, Даню, на ручки, та й понеси. Анужмо, спробуй» - почала заговорювати дитину.
 Давай, покажи мамі, який ти сильний... Що, не виходить? Авжеж! Нічого, виростеш — будеш маму на руках носити, будеш маму пестити й любити... Ти маму любиш?
 Любу.
 А тата любиш?
 Любу.
 А бабу Маринку любиш?
 Любу.
 А бабу Галю?
 Любу.
 А сестричку Софійку?
 Любу, любу!
 Який ти у мене розумний! Який ти гарний хлопчик! - сказала, вже заходячи на рідне подвір'я.
 От і прийшли, - додала, радіючи, що так вдалося заговорити Данилові зуби. Інколи таке не проходило і тоді він вередував і пищав усю дорогу. Дитина є дитина. Та інколи Надія геть-чисто забувала про це, так він їй допомагав з Сонечкою: він вже вмів замінити памперс сестричці, садовив її на горщик, сам сідав, а потім виносив і її і свій, мив, ставив на місце. Ну зовсім, зовсім дорослий хлопець!
За такими буденно-святковими клопотами підійшов час обідати. Поки жінка була у церкві - борщ прохолов, настоявся і вона поїла сама й погодувала Даньку. Сонечка також трохи погралася, поцмоктала молочка та й заснула, а хлопчик ніяк не хотів влягтися. Він хотів гратися, бігти до садка, гойдатися на гойдалці, стрибати. Ледве його втихомирила і почала читати казки. Даня дуже любив «Колобка». Надині повіки ставали з кожною хвилиною читання все важчими й важчими, після прочитання вона вже майже спала, а невгамовний хлопчисько все вимагав:
 Цітай!
Нарешті і він заснув. Жінка перевела дихання і хотіла також прикорнути, аж ось почула телефонний дзвоник. Мерщій побігла до кухні, де залишила мобільний. Так, це він. Знайома до болю мелодія квапила її скоріше відповісти. Рідний, коханий голос питав її як вона, як діточки, як матері... Недешеві послуги зв’язку не давали наговоритися, не дозволили сказати найголовнішого: як він її любить, як вона його кохає й чекає. Але вони й так відчували це без зайвих слів. Віктор сказав, що скоро приїде до них, їхня бригада вже закінчує об'єкт і тоді він матиме змогу вирватися до сім'ї на кілька днів.
Після цих слів Надін сон як рукою зняло. Так, вона прилягла біля дітей, але ніяк не могла заснути. Їй було тривожно: чи все Віктор сказав їй, чи справді у нього все гаразд. Чи не посварився з ким — він такий запальний, нетерпимий до несправедливості... Чи добре він харчується, чи береже свій шлунок, чи не економить на харчах. Вона уявляла ту тяжку працю і під спекотним сонцем і під уїдливим, затяжним дощем і жаліла його. Але він працював так заради них усіх, щоб вони мали що їсти, пити, мали хороший одяг. Щоб їм було за що побудувати свою власну оселю, Віктор хотів аби якомога швидше скінчилося його життя у приймах. Хоч і не ображала їх Надіна мати, не лізла в сім'ю, допомагала з дітками як могла, але все ж таки так хотілося звити своє гніздечко, так не подобався йому статус «приймака».
За такими думками незчулася Надія, як і промайнуло годин зо дві. Хтось постукав у двері.
Мерщій кинулася відчиняти — най діточки ще трошки посплять.
 О, тітка, Ганна, ви прийшли, а мати ще спить, - піду подивлюся, може вже й прокинулася. - запросила літню жіночку присісти, поставила чайник.
 А мо, ви їсти хочете? Я швиденько нагрію. В мене й борщ є пісний, й яблучиння, й паляниця з маком - будете?
 Ой, яка хазяюшка! От би мені таку невісточку, ато Бог послав, прости мі, таке стерво, що ні хати не вимете, ні худобу не нагодує — у неї манікюр. Тьху! Який то манікюр у селі!
 Ну що ви таке кажете, вона ж вчителька, та й заробля непогано, бо веде після уроків танці — дівчатка ж повинні брати приклад, як бути гарними.
 І що то такий за приклад — розфуфиритися, намазатися... А працювати хто буде? І дітей народжувати не хоче моєму Васяткові — того й п'є він, якби діточки... Може й схаменувся б...
Надя не стала сперечатися з тіткою Ганною — то їхні сімейні справи, пішла поглянути спить матір чи вже прокинулася. Тільки но скрипнули двері у її кімнату, як мати підвела з ліжка голову:
 Заходь — заходь, Надьо, я вже не сплю.
 Там тітка Ганна до тебе прийшла, видно хоче ляси поточити, то вдягайся й виходь на кухню.
 А малі сплять?
 Та ще сплять.
Надя частувала гостю смачною паляницею з маком. Та тріскала з задоволенням — аж за вухами лящало. Жіночки теревенили про щось — вона не прислухалася. Думала про своє. Та й дітки прокинулися, знов усі клопоти спочатку: Сонечка намочила пелюшки - треба перевдягти, погодувати малечу, на двір вивести — най повзають по травичці в садку, граються. А скоро вже й час худобу годувати.
Вже надходив, невмолимо наближувався вечір. Сонце котилося до свого нічного притулку, освічуючи м'яким, серпневим світлом верхівки дерев, хати. Їхній старий, але добротний будиночок стояв трохи віддалено від інших, майже вже на самій околиці села. Й проміні сонця гралися на його даху у піжмурки — то з'являлися, то знов пропадали в щедрій тіні фруктових дерев, насаджених турботливою материною рукою. Будинок змурував своїми руками ще небіжчик тато. Тому й коштував він дуже, дуже дорого. Не було навіть такої ціни у Надіному серці. У ньому пройшло все дитинство, юні роки. Кожна річ у цьому будинку мала свою історію, свою душу, нагадувала про щось близьке, рідне.
Ось заробить Віктор грошей, повернеться додому і захоче відділитися, побудувати свій власний будинок, звити своє гніздечко. Вони не раз вдвох мріяли про цю мить, обговорювали, який він буде, їхній дім, скільки у ньому буде кімнат і для чого, які будуть меблі, які шпалери... Але інколи вона сама собі зізнавалася в тому, що не хотіла б покидати рідну батьківську домівку. Воліла б краще, щоб Вітя нікуди не їздив, допомагав у хазяйстві, з дітками. Вони так скучають за ним! Їм не треба грошей і кадратних метрів, вони хочуть одного: щоб тато і мама були разом, поруч з ними.
 Гей, Надю, мама вдома? - почула крик. З вулиці гукала її материна змінщиця — Лідія Петрівна. Вони разом працювали на цукровоми заводі.
 Вдома. Заходьте. Не бійтеся, чого стоїте там за брамою?
 Ой, та захукалася, так бігла. Хочу Маринку ось просити, щоб вийшла на роботу сьогодні вночі за мене. Мій чорт старий сп'яну надумав лізти за чимсь на горище та впав і зламав ногу. Доведеться їхати у район до лікарні.
Надія від прикрості закусила губу. Вона вже знала, що мати не зможе відмовити. Що вийде на роботу в нічну і буде знов працювати. А на завтра знов спатиме зранку і треба буде вмовляти Даньку, щоб не бігав попри її кімнату, не кричав голосно. І щоб, бодай Боже, не забіг до кімнати й не почав будити свою кохану бабу Галю.
 Вставай! Підйом!
Мама сердилася на них обох. Гримала. Але це було добре, коли після данькового «Підйому!» вона переверталася на другий бік і спала далі. Та частіше все-таки Галина заснути більше не могла і потім цілий день пилила Надю, що її діти не дали їй поспати. Про те, що це були ще й Галині онуки, жінка в так хвилини чомусь не згадувала. Ні, вона була зовсім не зла — навпаки. Турботлива й добра. Тільки втомлювалась дуже.
Надія вже напланувала собі, що ось зараз вона впорається по господарству, а, тим часом, і тітка Ганна піде собі. Діточки заснуть. А вона з матір'ю скоротає теплий серпневий вечір за паляницею з маком, за приємними жіночими розмовами. Жінкам було про що разом поговорити. Було про що й помовчати. Такі хвилини тільки й викраювалися, що у свято. У будні за роботою не було коли. І ось. Старий чорт напився. Впав з драбини. Зламав ногу.
 Шлях би його трафив! Як уже набрид він зі своєю горілкою!
 Та не сварись ти так, - почула їхню розмову Надіїна матір, - відроблю я за тебе. Все буде добре.
 Та яке там добре. Осінь надворі. Працювати тра. А він тепер пролежить у ліжку бозна скільки.
 Зате пити не матиме як. Якось вже воно буде. Біжи вже, скоро темно стане, а до лікарні ще доїхати треба.
 Так. Побіжу.
Галина зітхнула та почала потрохи збиратися. За годину вже й треба пхати.
Маленький Данилко підійшов до бабуні, обійняв її за коліна, подивився так серйозно у вічі, зітхнув.
 Що малеча? Чого тобі зітхати, га?
 Ех баба... Зиття бізить, як колобок котиться...
Ніхто не чекав від шустрого Даньки такої тонкої філософії. Жінки зайшлися реготом.
 Ну й дає! Життя, як колобок котиться — це ще треба таке було вигадати.
Малеча трохи розвіяла прикрість, яку зазнали жінки хвилину тому. Вони вже змирилися з поруйнованими на вечір планами і все пішло своєю чергою.
Тим часом тітка Ганна вийшла надвір та проходжувалася садочком, поглядаючи із заздрістю на достиглі жовті грушки, що налилися медом і ладні були ось-ось впасти.
 Що, гарні в нас груші цього року вродили нівроку?
 Гарні. Ой люблю ж я ваші груші. Вони солодкі й стоять довго. А мої недостиглі на дереві зогниють та й їсти нема що. Треба зрубати ту грушу — одна тінь від неї.
 Я наберу вам, тітко, іч які гарні на тій гілці — зараз я її потрушу.
Надя трухонула дерево так, що одразу з глухим стукотом об землю посипалося з двадцять — тридцять гарних достиглих плодів. Даня зараз же прибіг з відерцем й почав збирати їх.
Сонечка вовтузилася на травичці й з подивом розглядала жучків, що повзали поруч — для неї ще все було вновину.
- Диви-но, — підійшла до Софійки тітка, - а мала то повзунки замочила знов. Треба перевдягти.
 Зара-зара. Дозбираю груші. Шкода — скільки нападало!
 Та не метушись. Я й сама її перевдягну. Так люблю діточок. - вона взяла малечу на руки, пішла в хату, розмовляючи з дівчинкою: «Ну давай, показуй, Сонечко, де у тебе чисті штанці? Зараз ми перевдягнемося. Яка гарна дівчинка. В кого ж ти така: в маму чи в тата? Мабуть, в маму — це вона в тебе завжди була красуня. І що Надя в твоєму татові знайшла? Довгий, худий і ніякої користі від нього. Повіявся десь у ту Расєю... А що він там робить? Працює? Авжеж! А вночі сам? Та де ви бачили, щоб дорослий чоловік сам, без жінки, вже півроку і ні-ні... Ще привезе тріпера якогось! От якби вийшла твоя мама за мого Василька, то й ти б, може, ще краща вродилася. І він би не пив, може. А з тим стервом наманікюреним живе, от і маю... Горе.»
Марина, збираючись на роботу, чула ті слова, але нічого не одказала — ніколи було вступати у полеміку та й розуміла Ганну — бачила, як важко без підтримки їй було піднімати Василя, та й сподівалася вона на те, що виросте, стане Мужчиною, підтримкою на старості років. А вийшло ось що. Хто правий? Хто винуватий?
 Ну все, я побігла, - крикнула вона, виходячі з хати. - До завтра — поцілувала Сонечку, - помахала рукою своїм.
Данька здійнявся:
 Баба, я з тобою!
 Куди зі мною? Не видумуй! - зачинила браму та й пішла, а Данька, який не встиг добігти, заридав — заверещав від прикрості.
Ледь його вгамувала Надія.
Сонце востаннє поцілувало верхівку хатини й швидко покотилося за ліс, ховаючись на ночівку, мабуть, у якусь темну звірячу нору, щоб назавтра знов визирнути з неї весело і радувати промінцями. Яким воно буде, те «завтра»?
Звичайним. Яким же ще? Зранку Надя прокинеться, погодує дітей, худобу, буде знов поратися у господарстві. І позавтра буде таке ж. І день, що після позавтра — також. Попереду усе життя. Щасливе.
Тільки останнім часом здавалося Надії, що не живе вона, а чекає чогось. Воно, за клопотами, не часто думалося таке. І все ж, інколи здавалося, що живе вона якесь не своє життя, грає якусь іншу роль, що має статися щось, що зміне усе її життя і день, що був учора не буде схожим на сьогодні і, напевне, буде дуже дуже відрізнятися від завтра. Але й не дуже хотілося свідомо щось змінювати: стільки радості приносили їй її діти.
Коли народжувався Данька, був такий самий серпневий вечір, як ось сьогодні. Сонце два роки тому пекло все літо так, що випалило все живе на городі і в садку. Скільки в людей стачало сили, вони поливали свою садовину, але й річечка біля села перетворилася на тоненький струмочок, й колодязі майже повисихали. Дерева в ліску, що біля хати, почали скидати листя. Все просило, вимагало живильної вологи: хоч ковточок, хоч крапельку.
В те спекотне літо Надя ледь зберегла свою вагітність, ввесь час лежала у ліжку, боючись йти кудись, боючись загубити по дорозі свій дорогоцінний скарб. Вона приїхала до лікарні завчасно і ще зо два тижні пеклася в спекотній палаті на незручному казеному ліжку.
У той вечір їй захотілося шоколаду. Так сильно, ніби перед смертю, і вона в охотку з’їла цілу плитку. Не було жодної думки, що це може якось прискорити її пологи, але сталося саме так. Спочатку вона навіть і не зрозуміла, що це — щось поволі стискалося усередині, а потім відпускало. І було зовсім не боляче, як вона звикла про це чути, а навіть приємно. Але згодом ці стискання ставали все міцнішими і інтервали між ними все коротшими. Тоді вона зрозуміла, що її лоно виштовхує її сина. Скоро він побачить світ.
Надія подзвонила Вікторові і він увесь час був поруч, намагався розділити її біль, дозволяв їй виливати на нього усю лють, яка невідомо де взялася і невідомо куди пішла, як тільки вона народила.
Коли народився Данька, ішов дощ — сильний, зливний, з грімом і блискавкою. І це було надзвичайно: слухати шум тієї зливи, чути перший крик своєї дитини...
З Сонечкою все вийшло зовсім інакше. Віктор вже тоді — 18 місяців тому, інколи вид'їздив з дому, аби що-небудь заробити і їхні з Надею нечасті дні разом були такими світлими, такими радісними.
Данька вже трохи підріс і вже тоді за ним було потрібне око та око. І Віктор, коли був вдома, дуже допомагав дружині. І були в них пристрасні ночі, кілька ночей — Надія навіть точно не знає, після якої саме зрозуміла, що понесла другу дитинку. ЇЇ обурювали різноманітні почуття — і прикрість, що так швидко це сталося знов, і сум, що чоловіку доведеться ще більше працювати, адже їх тепер буде четверо, але й думки не мала про те, аби позбутися дитини.
Надя з самого початку знала, що це буде дівчинка, знала її красиве ім'я — Софія — так і зверталася до свого животика. Ох і вимучила її спочатку Софійка — Надя не те, що їсти, навіть дивитися на їжу не могла — все поверталося. А потім — нічого, минуло. Й так, непомітно якось пробігала з Сонею за Данькою 9 місяців. Не думала про свій стан. Якось таки швидко й народила. Навіть одразу змогла притиснути новонароджене дитя до грудей. І їй у якусь мить здалося, що її дівчинка посміхнулася мамці, цілому світові, радіючи з того, що прийшла у нього, що буде зустрічати весни, що буде влітку купатися у річці, збирати ягоди, гриби у лісі біля села, а взимку кататися на санчатах з гори. І Наді здалося, що ввесь світ посміхнувся її дівчинці назустріч і приязно її прийняв. Так чи інакше, вона була щаслива, виношуючи своїх дітей, народжуючи їх, годуючи, вирощуючи.
Дійсно, щастя буває різне. До когось воно приїздить на шикарному авті і мчить на великій швидкості у далекі, незвідані країни, до когось приходить у білій весільній сукні й рухається у ритмі вальсу світлою залою ресторану, до когось приповзає у бавовняних повзунках і памперсах, як ось до Надії. І вона вірила, що саме це щастя — найпевніше, що воно не заіржавіє, не перетвориться на металобрухт, як шикарне авто, не вийде з моди, не стане ганчіркою, як біла сукня, а буде з нею назавжди — і через багато років, даруючи радість бачити своє продовження на цій землі. Спочатку у них, дітях, а потім — в онуках і правнуках.
Такі думки перервала мелодія мобільного телефона. Знов дзвонив Віктор і жінка занепокоїлася — такого ще не бувало, щоб її чоловік дзвонив удруге за день: він не любив пусту балаканину та й дорого було так часто дзвонити. І, ще натискаючи на кнопку «on», Надія вже знала, що щось негаразд і серце її шалено засіпалося в грудях.
 Вітю, ти мене налякав, що сталося?
 Зі мною все гаразд — не лякайся, я просто три дні вже дзвоню мамі, а вона не бере слухавку, не знаєш чому? Ти давно її бачила?
 І справді дивно, вона до нас давненько заходила, та й ми самі все якось не зберемося.
 Надьо! - з докором у голосі вимовив Віктор, - ти ж знаєш, у неї серце, а я далеко, хто, крім тебе, про неї потурбується, нема кому! Мені чомусь неспокійно. Ти знаєш — місця собі не знаходжу. Такий неспокій напав, що хоч сідай на літак та мерщій додому.
 Що ти кажеш, Вікторе. Пробач мене, я зараз же побіжу до неї і переконаюся, що все гаразд. Ось побачиш — все й справді добре. Ти просто сумуєш за домівкою — ось і неспокійно тобі. Зараз же побіжу, чуєш? Я тобі подзвоню.
І тільки натиснувши кнопку «off» Надія зрозуміла, що з дітьми пізно бігти до свекрухи — неблизький світ. Вона жила аж на тому боці села — за рікою й бігти швиденько їй самій доведеться хвилин зо 20, а з дітьми — може й години не вистачить.
Як не до речі мама пішла на роботу. Яка прикрість Надю взяла на того старого чорта, невідомого їй старого дядька, що напився, впав з драбини, зламав ногу.
Надворі вже стало зовсім темно. Надя увімкнула світло, телевізор — щойно розпочався її улюблений серіал, але сьогодні було не до того. Що ж робити.
 Тіточко Ганно, а ви не посидите в нас іще з годинку, поки я до нашої баби Галі збігаю — щось мій Вітя непокоїться, думає, може серце її схопило, може захворіла, лежить — і допомогти нікому. Чогось на душі йому важко.
 Та переживе його душа, жива й здорова ваша Галя — тільки вчора її бачила. Вона ж така здорова корова, що й нас із тобою переживе.
 Ну що ви кажете, я прошу вас: посидьте годинку тут, якраз і серіал подивитесь у нас, мені треба туди — сама відчуваю щось недобре.
 Завтра збігаєш. Нічого за ніч не зміниться, якщо й занедужала вона. А мені ніколи. - і тітка Ганна, не забувши ведро з грушками, швидкою ходою попхала додому — Надя тільки розгублено опустила руки. От і маєш собі подругу сім'ї — щойно тут сиділа, цілий день роботи не мала й товклася у хаті, не питаючи, чи раді їй тут, чи пора і честь знати. А тепер — ніколи! І що робити?
Надя вирішила вкласти дітей спати, а потім піти, все ж таки піти — хоч як пізно буде.
З Сонечкою все було просто — вона насосалася материного молочка і Надії залишилося лише тихенько поволі витягти цицьку з доньчиного рота — маленька крапелька молочка залишилася на солодких вустах. Тепер вона проспить міцно точно зо 2 години, а, може, й більше. А ось Данилові довелося довго-довго читати казочки — аж раптом блимнуло світло — не стало електричества. У хаті зробилося темно-темно, місяць ще не зійшов і Данька притиснувся усім тільцем до мами і запхекав:
 Боюся...
 Не бійся, сонечко моє, зараз я запалю свічечку і буде світло. Не бійся, маленький мій. - Надя дістала з великої коробки нову свічку, поставила у підсвічник на стіл і запалила.
Таке частенько траплялося у їхньому селі, особливо в негоду — то вітер порве електричні дроти, то аварія яка інша. Але чому ж сьогодні? Такий гарний день був. Може, «економія»?
Очі сина були широко розкриті і світилися, сповнені справжнім жахом — він дійсно боявся темряви.
Надя і читала хлопчику, і співала колискові, і намагалася загойдати на колінах — все було марно — він тремтів і притискався до маминих грудей. Аж ось заснув. Так. Справді. Ніби спить. Та й уві сні не хотів відриватися від мами, все стискав її руку у маленькій дитячій долонці.
Надія і сама не хотіла йти від діток, але той неспокій, яким вона заразилася під час розмови з чоловіком, не полишав її і ніби гнав, мерщій, скоріш, якомога швидше до свекрухи.
Вона навіть не йшла, а бігла. Бігла, не обираючи шлях, навпростець, аби швидше.
Ось і свекрушина домівка. Темні вікна.
 Мамо! Мамо! - закричала, застукала у двері, які були чомусь зачинені. Стояла і стукала. Стояла і стукала.
 Господи, хто це там? - раптом почула голос старої.
 Це я, мамо! Відчиніть двері.
Галина відчинила.
 Чи ти здуріла чи що, біжиш сюди та репетуєш серед ночі. Шо сталося? - заспано промовила вона.
 Все нормально. Просто Вітя переживає, каже, що місця собі сьогодні знайти не може. З вами і справді все гаразд?
 Ой, лишенько! Завжди забуваю про ту мобілку— розрядилася мабуть, а я забула поставити її заряджатися. - свекруха заметушилася по хаті у пошуках мобільного телефона.
 Ось він. Точно розрядився. - вона увімкнула шнур телефона в розетку. - Одна за однією надійшло кілька есемесок, повідомляючи про пропущені виклики. Майже всі були від Віктора.
Надя все ж полегшено зітхнула, усвідомивши, що з свекрухою дійсно все гаразд, наказала тій зараз же передзвонити синові і, переконавшись, що стара Маринка набрала номер, почувши її «Привіт, синку!», пішла собі.
Чомусь на душі легше не стало. Вже переходячи через кладку, яка вела через річку навпростець до їхньої хати, почула якийсь дивний тріск, побачила зарево вогню й диму... Ноги підкосилися. Зараз же перед очами промайнув спогад: ось її Данилко заснув, вона переложила його у дитяче ліжечко, погладила м'якеньке світле волосся, зазирнула до Сонечки — та спала міцно. І ось вона підійшла до свічки, вже хотіла її загасити, але чомусь завагалася: а раптом Данька прокинеться за кілька хвилин (таке інколи з ним траплялося) і побачить навкруги ту страшну, густу темряву, якої він так боявся, а поруч не буде матінки, до якої можна притулитися. І вона залишила свічку горіти... Навіщо? Боже!
Ноги самі її понесли туди, де горів, палав вогонь, туди, де був її дім, де спали її діти. Вона бігла вже, не розбираючи дороги, але так повільно, так повільно.... Немов уві сні, коли хочеш бігти, але ноги не слухаються і стоять на місці, коли хочеш кричати, а голоса немає і з грудей виривається лише хрип.
З цим хрипом замість голосу вона бігла до свого двору, вимовляючи імена своїх дітей. Там вже стояла купа людей, щойно приїхали пожежники і вже взялися за роботу.
Надя майже не бачила нікого і нічого, підбігла до самих дверей, до того палаючого місця, де раніше були двері, як хтось ухопив її за плечі і завернув:
 Не ходіть туди — небезпечно!
 Пустіть! Пустіть. - хрипіла жінка. Нарешті її хрип перетворився на крик:
 Пусті-і-і-і-іть! - без сили упала біля палаючого будинку і заридала. Заридала без сліз, здираючи пальці в кров об землю біля хати. Вона ладна була гризти ту землю зубами аби вигризти прохід до своїх діточок, щоб вони могли прийти до неї. Янголята.
Ось пожежник виніс з палаючого будинку два маленьких тільця. Одне, крихітне, було зовсім обгоріле. А Данька ще дихав. Вона почула, як він простогнав. Ні, навіть не почула — відчула усім своїм материнським єством, схопила його, притиснула обережно до грудей: «Хлопчику мій»...
І закричала навіжено:
 Люде! Людоньки, зробіть що-небудь, допоможіть — він ще живий. Кинулася до машини «Швидкої допомоги», що якраз під'їхала.
 Врятуйте. Врятуйте мого хлопчика. Мерщій зробіть що-небудь. Треба їхати до лікарні. Прошу вас!
Лікар неквапливо виліз з кузова. Подивився на дитину, навіть не торкаючись.
 Ви здуріли, жіночко? Кого рятувати? Він мертвий. На розтин встигнемо.
 Ні, він живий. Ви не маєте права. Врятуйте його, прошу вас. Подивіться. Подивіться, я прошу, балагю, він іще дихає.
 То й що? Все одно до лікарні не довеземо.
Він ще походив для порядку двором, подивився на Софійку, що лежала тут, просто на траві серед двору, саме там, де вдень розглядала жучків... Швидка допомога не мала чим допомогти. Данилко за мить угаснув на материних руках.
Надія не могла повірити, що все це відбувається з нею.
Пожежники добре знали свою справу. За годину вогню вже не було, але не було вже і Надіних дітей.
Все було як уві сні. З'явилася міліція. Ходили двором. Щось у когось питали. Чулися голоси. Голоси знайомі і незнайомі. Надія сиділа на траві і обнімала тіла своїх дітей. Цілувала їхні ручки, не хотіла їх від себе відпускати. Хтось був поруч. Щось говорив. Вмовляв. Це пан-отец. Він, здається, казав, що на все воля Божа.
 Але за що? За що мене так Бог покарав? - крикнула Надія, звертаючись навіть не до вітця, а до самого Бога.
Відповіді не було.
Товстий міліціонер, з потним чолом, м'ясистим носом стояв поруч, він знайшов вдячного співрозмовника у лиці тітки Ганни. Вона охоче відповідала на всі його питання.
 Так, кажете, ви сьогодні були у хазяїв будинку у гостях?
 Так, була, пішла якраз перед пожежею, аби знала, що так станеться, хіба б я не залишилася?
 Як думаєте, чому загорілося?
 Тут і думати нема чого.... Відключили електричество, а Надія пішла до свекрухи та залишила свічку горіти.
 Ви певні в тому, що кажете? Тобто матір залишила дітей у небезпеці? Ви вважаєте, що вона погано піклувалася про дітей?
 Авжеж! Вони у неї і півдня по землі могли й засцяні повзати. Я сама Софійці сьогодні повзунки міняла...
Звірячий крик вирвався з грудей у Надії:
 Як ти смієш? - вона вчепилася у шию Ганні і почала її душити. Їй вже не було чого втрачати.
Потний міліціонер ледь розборонив жінок. Потім він щось говорив про те, що змушений затримати Надію, що вона повинна поїхати з ним. Вона була не своя. Навіжена. Хіба може вона кудись їхати? Адже тут її діти! Вони тут, зовсім поруч. Їхні душі ще не відлетіли далеко, і тільця лежать поруч... Он Данька, зовсім як живий... А Софійка... Софійка така маленька, у свою останню мить розкрила ротик, немов шукаючи цицьку: «Зара-зара, маленька, я тебе покормлю, що вони тут зчинили, галас, метушню, а ти ж голодна, тобі вже тра поїстоньки...»
Вона обняла дитину, люди відсахнулися, ніхто не смів вимовити й слова, навіть міліціонер поважав цю страшну мить і не чіпав. Молода жінка втратила все.
Хоча ні — не все. Попереду — життя. Щасливе?

Ти моя ластівка! – притиснув її до грудей тато.
Хвилини близькості, отакої от ніжності, як зараз, траплялися в їх житті нечасто, але вони були.
Яка ти гарна в мене, сам незчувся, як стала дорослою. Куди ти, така сексуальна, зібралася йти? – піддьоргнув тато, натякаючи на закоротку спідницю.
В нічний клуб. Можна?
Хто тебе проведе?
Макс.
Гаразд. Тільки нехай до самого дому підвезе і до дверей проводить. Ти ж знаєш, мама не переживе, якщо з тобою щось станеться.
Добре-добре… - дарма було нагадувати, що в мами хворе серце, Ніна засипала й прокидалася з цією думкою. Але ж і молоде життя не чекає – гуляти також хочеться.
В двері подзвонили.
- Це Макс, мабуть? Відкрий, тату.
Безталанних людей не буває. Когось природа щедро наділила хистом до малювання. З-під пензля такого майстра виходять справжні шедеври, а якщо й не шедеври, то симпатичні картинки, які непогано продаються. Інший володіє чудовим голосом, який годує не тільки щасливого володільця, його сім'ю, а й сім'ї звукорежисерів, продюсерів, музикантів — усіх тих, хто «поруч» і хто теж має до чогось хист. Є талановиті інженери, натхненні садівники, геніальні шахтарі... У Макса теж був талант. Ні, навіть не талант — геній спілкування.
У будь-якому суспільстві, у будь-якій компанії він був «свій». Макс завжди і всюди почувався, ніби риба у воді. Залежно від ситуації: мовчав, слухав, ніяковів, шарівся, реготав, посміхався, сумував, говорив. Коли щось розказував — не нудно, коли жартував — дотепно, коли співчував — щиро. Ні, він просто все на світі робив щиро, від серця…
Це було справжнє диво, коли, опинившись в оточенні малознайомих різновікових людей, одразу ж ставав центром уваги. Міг навіть не вимовити ані слова. Але оточення розуміло — це значуща людина. Молода, але видатна. І усі репліки діалогу немовби були спрямовані до нього. Мабуть, це називається «внутрішній стрижень»?
Макс був на 5 років старший за Ніну і батьки дівчини йому довіряли.
Мама, звертаючись до Макса, сказала:
Добре що ти проведеш цю козу. Щастя, що ти є: береженого Бог береже.
Не турбуйтесь, - підіграв Макс. Діставлю козу живу та здорову. В кращому вигляді.
Всі засміялися і Ніна, в піднесеному настрої, побігла сходами униз... Там, у клубі, можливо, є той, про кого вона часто згадувала останнім часом, на кого були спрямовані її дівочі мрії.
Кость давно подобався Ніні. Вона все думала: буде чи ні? Ні або так?
Макс, а я красива?
Найкраща, але дурна.
Чому це?
Запам’ятай: в чоловіків таке не питають.
Кость таки був у клубі. Коли Ніна з Максом увійшли в приміщення нічного клубу, їй на якусь мить здалося, що він чекав на неї. Вона одразу побачила його самого і його блакитні очі, погляд яких був спрямований на вхід. А, побачивши Ніну під ручку з гарним струнким хлопцем, він надто квапливо відвернувся, щоб цей погляд можна було вважати випадковим.
Це дивовижно і можливо пояснити хіба що якимись напівефімерними феромонами, животною фізіологією, але навіть така молода й недосвічена, як Ніна, може безпомилково, з вірогідністю 99,9% визначити, коли вона подобається чоловіку. А вона подобалась Костеві — той погляд їй додав впевненості у собі. Хоча дурними були й сумніви — така красуня подобалася всім. Або майже всім.
Вона вийшла в центр танцполу й почала танцювати. Погляди багатьох були спрямовані на неї. Рухалася вона надзвичайно граціозно. Все в ній дихало юною, ще цнотливою й нескореною сексуальністю, енергією. Жодних комплексів. Жодної удаваної сором’язливості. Так рухаються тільки дуже молоді жінки, в недоторканих серцях яких ще ніхто не посіяв насіння сумнівів у власній досконалості, голови яких ще не ґвалтувалися закомплексованими чоловіками, які намагаються бути вищими за рахунок приниження жінки, такі ж зґвалтовані, в свою чергу, чиїмись жіночими жорстокими словами… Ніна була неперевершена. Вона відчувала це і невідомо яка сила сама понесла її до Костянтина:
Привіт. Потанцюємо?
Так. - хлопець повів її у танок на ватяних від хвилювання ногах.
Він не був досвічений у коханні, але те, що відбувалося з ним ось уже кілька тижнів, безпомилково можна було називати цим словом. Але підійти до неї так близько, обійняти, як ось зараз — про це щастя він і не мріяв. Він сам собі здавався чудовиськом поруч з цією красунею. Хоча на комплекс неповноцінності не страждав. У його мозоку пульсувала кров'ю думка про те, що вона сама підійшла до нього. Сама. Значить, він не такий вже й нікчема для неї? Не таке вже й пусте місце? Тоді хто той красень, з яким вона сьогодні прийшла? Просто друг? Щось не схоже! Надто впевнено вона тримала його під ручку. А, може, вона вирішила кинути цього красунчика, заради нього, Кості? Чи просто дратує, щоб той поревнував? Це пояснення здалося хлопцеві найбільш вірогідним і він подумав: «Що ж. Якщо ти така підступна, якщо ти вирішила скористатися мною, то я не буду губитись. Візьму від тебе стільки, скільки ти готова дати, аби роздрочити свого Отелло!»
І Кость обійняв Ніну більш впевнено, почав гладити рукою по спині, торкаючись волосся, пухнастого, шовковистого... Ще вчора цього б стало йому аби почуватися найщасливішим у світі. Але сьогодні насолоджуватися миттю йому заважала образа, яку він сам собі вигадав і в яку повірив з усією палкістю ображеного коханця.
Його зухвалі руки торкнулися її шиї, голови і притягли поближче до себе, а губи вже шукали вологість інших губ, таких жаданих, таких коханих, таких... ненависних у цю мить. Та Ніна не знала нічого про думки, які заполонили голову її партнера по танцю. Вона цілувалася вперше в житті, усією своєю дівочою душею віддаючись почуттям, дивуючись тому, як це природньо у неї виходить, воліючи продовжити цей танок хоч і на вічність. Та повільна музика скінчилась, а пара цього й не помітила. Вони стояли посеред танцполу й продовжували цілуватися. На очах у всіх. Хоча, звісно, всім до того не було жодної справи. Байдуже...
Вони розійшлися, ніково подякувавши одне одному за танок. Ніби нічго й не було.
Ну ти даєш, Свєтка. Я й не знав, що ти у нас така...
Відчепися! - огризнулася вона до Макса.
Відчеплюся. Якщо складеш мені компанію. Будеш лонг-дрінк? – Макс тримав у руках винну карту.
Що це?
Дивись, які тут гарні коктейлі, я вже замовив.
Ти ж знаєш, мене вб’ють вдома за це.
Облиш. Тебе ж відпустили зі мною. А значить, пильність твоїх батьків спить, як і вони самі.
Ну, гаразд… О, цей коктейльчик смачненький, ням-нямка. – Ніна, замруживши очі, випила одразу весь. – Гулять, так гулять!
До їхнього столика підійшли кілька хлопців. Потиснули Максу руку. Макс жестом запросив присісти.
Ти не проти? – спитав, сідаючи праворуч Ніни, один з них.
Авжеж ні, сідай.
Інший був не такий вічливий:
А що це за тьолочка з тобою? Гарненька! Познайомиш чи жадібний? – плюхнувся праворуч, й одразу почав гортати винну карту, яку лишила офіціантка.
Спокійно, Шурик, це моя сестра.
Шурик безцеремонно підсунувся ближче до Ніни й ще безцеремонніше зазирнув їй не те що у вічі, в самісіньку душу.
Хороша сестра. Якби у мене була така сестра, все скінчилося б інцестом.
Компанія дружно заіржала, а Макс напівжартома-напівсерйозно схопив Шурика за шию й наказав:
Ану вибачився!
Нема питань, братан! - відповів хлопець і протягнув руку Ніні — Ти не ображайся, такий вже я є. А взагалі-то, якщо будуть ображати, то зразу мені кажи, добре? Я вирішу питання!
Ніна посміхнулася й потисла руку, яку, чесно кажучи, схотілося одразу після того витерти серветкою:
Якщо ти не образиш, то інші, я думаю, не образять. – Ніна була дуже гарно вихована дівчинка. Вона навіть посміхнулася.
До цього Ніна пила тільки на День народження і на Новий рік. Й то, батьки дозволяли їй не більше келиха шампанського. Лонг-дрінк, який вона всмоктала залпом, почав діяти.
До того ж, Шурик, замовив ще один коктейль, і наполягав на тому, щоб Ніна не тримала образи на нього. Він є такий, як є, трохи ексцентричний, трохи безпардонний, та душа в нього добра й щира. Ніна на такі слова не могла відповісти відмовою й почала потягувати соломкою другий поспіль коктейль. А коли Шурик взяв її за руку і повів танцювати, пішла слухняно, немов вівця.
Танцюючи, намагалася впіймати погляд Костянтина. Але той уже й не дивився в її бік: він усе зрозумів про неї. Хвойда. Таке тавро він поставив на ній у своїй свідомості.
Шурик зі своїми незграбними залицяннями швидко набрид Ніні. Вона просто хотіла танцювати, сама. Заплющити очі й рухатися в унісон музиці. Насолоджуватися. Музикою, собою, своєю свободою… Але завжди буває так, що знайдеться хтось, хто почне псувати насолоду свободою. Завжди знайдеться хтось, хто захоче бути поруч з такою гарною і самодостатньою.
Не тільки Шурик, який з кожною миттю робився все нестерпнішим, але й інші, хто хотів будь-що потанцювати з нею.
Потанцюємо? – якийсь тип підвалив, коли терпець в Ніни вже уривався.
Ні. – ледве стримуючи роздратування відповіла дівчина.
Ні. - почулося звідкісь. Ніна обернулася — цікаво, що хтось відповідає за неї. Це був Шурик. Незнайомець блиснув на них обох очима, посміхнувся якоюсь хижою посмішкою, але відійшов мовчки.
Вона танцює зі мною. Це моя дівчина. - взяв її за руку і Ніні нічого не лишилося, як топтатися з ним.
Але Шурику цього було замало. Він присувався все ближче і ближче до неї, рука його гладила її по спині, вона відчувала його дихання у вухо. Намагалася відсунутися, аж раптом відчула його губи на своїй шиї.
“Вмазати! Вмазати цьому нахабі!” - було першою думкою.
- Ніколи не роби більше так! - просто сказала і пішла у напрямку до столика, де сидів Макс з друзями. Вечір остаточно зіпсувався.
Проведи мене.
Чому ти так рано? - почали вмовляти хлопці Ніну. - Побудь з нами ще трохи.
Ні. Мені час. - відрізала і розвернулася йти. - Ти зі мною? Якщо ні, я й сама дійду — сказала Максу й направилася у напрямку до виходу.
Той розвів руками убік товаришів і побіг наздоганяти дівчину.
Яка муха тебе вкусила? Ну побули б ще з годинку. Все рівно твої сплять, а ми тільки гуляти нормально почали.
Не муха...
А хто?
Шурик твій. Прилипала. Як ти з таким спілкуєшся? У нього навіть обличча не зіпсоване ознаками інтелекту.
Ніна кипіла від злості. Їй здавалося, що Шурик усе зіпсував. Якби він не крутився біля неї, то Костя обов'язково б підійшов, вони б поговорили, а, можливо, і не Макс її зараз проводжав би додому. Так вона думала.
Вони сіли в таксі, коли таксист завів машину і вони вже збиралися їхати, їх раптом наздогнав Шурик.
- Я з вами.
Навішо? - спитав Макс. - Я відвезу Ніну і повернуся. Гуляй.
Я хочу побути з Ніною.
Ну гаразд. - Ніна була в шоці. Невже це ніколи не скінчиться?
Машина тронулася з місця. Вони поїхали.
Подивимось, де ти живеш, я тепер тебе завжди буду проводжати.
Не надто самовпевнено? - все ще дивувалася його нахабству Ніна.
Зрозумій, зараз такий час... Всяке може статися. Зараз повно маньяків. У нас тут дівчина одна в під’їзді нещодавно повісилася.
Повісилася? А маньяк тут до чого? - Ніна з Максом кепкували з Шурика. Вічно він верзе всілякі дурниці. Як взагалі його слова можна сприймати всерйоз?
Ой ну там довга історія. Кажуть, її згвалтували. Не знаю, маньяк — не маньяк, згвалтували-не згвалтували, може, сама дала, а потім задню включила. Але вона заявила в міліцію. Купа всіляких експертиз, її просто заколупали. До речі, кажуть, одна з експертиз показала, що вона бухова була тоді, коли це з нею сталося. Батько її, наче нормальний мужик був, не пив, спокійний... А тут, наче сказився. Останнім часом, після того, як почалася ця заворушка, не здоровкався, смурний ходив. А одного разу так набухався, як свиня... І на ввесь під’їзд горлапанив: «Я його вб’ю!»
І що?
Що, що! Таки вбив. Ще до того, як того чувака мали затримати, він його сам вичислив, підкараулив з сокирою і зарубив. Він не вірив, що міліція щось буде робити. Казав, що всі куплені і його доньку безкарно зганьбили.
Жах! Навіщо ти розповідаєш на ніч таке! - Ніна обурилася на Шурика. - Я не хочу це слухати далі!
І вона після цього повісилася, да? - Максу було цікаво дослухати до кінця. Завжди цікаво, коли тебе це не стосується.
Так. Це у них, мабуть, спадкова психічна хвороба якась була, бо та дівчина, сусідка моя, також з катушок злетіла, коли її батька загребли. Кажуть, вона лишила записку, де називала себе Іудою.
У мене мурахи по шкірі...
Та сама фігня. - чухався нервово Макс.
Приїхали! - Ніна ще ніколи з такою швидкістю не вискакувала з авто. Їй хотілося якомога швидше здихатися Шурика, його надокучливої уваги, його страшилок. - Ну, пока , хлопці!
Я почекаю, поки ти піднімишся сходами, добре? - спитав Макс.
Добре. Бувай.- Ніна вийшла з авто. Побігла вгору, зробила вигляд, що дістає ключі і відкриває двері.
Макс, почувши , як дзвенять ключі, сів у таксі і поїхав з Шуриком догулювати.
Ніна прислухалася. Вони поїхали. А вечір був таким теплим, таким приємним. Дівчина знала напевне, що батько з матір'ю сьогодні не хвилюються про неї і, мабуть, вже міцно сплять. І ноги самі понесли її надвір. Вона сіла біля під'їзду і подивилася на небо: повний місяць був якраз навпроти і ніби посміхався їй срібним світлом.
Вона любила це срібне сяйво. Інколи, у хвилини самотньості, їй здавалося, що ніхто у цілому світі не розуміє її. А він розуміє. Він дивиться на неї згори і знає все, що було, що сталося з нею і те, що ще має статися. І часто подумки вона зверталася до нього, як до ліпшого друга: «Ти бачив? Кость мене поцілував. Це було так приємно і так хвилююче нестерпно водночас. Мої губи ще й досі відчувають тепло його вуст, а шкіра — колючість його щік. Я й не знала, що це буває так... відверто. Він тільки поцілував мене, а відчуття всередині таке, ніби він оволодів мною як чоловік, як мужчина... Ти розумієш? Цікаво... Як це буває? Не поцілунок. Секс я маю на увазі... Це, мабуть, таке нестерпне задоволення, від якого можна просто померти. Адже я ніби провалилася у прірву, втратила на мить свідомість від одного тільки поцілунку. А коли мужчина так відверто робить жінку жінкою, володіючи у ці хвилини її тілом, як своїм... Як це можна пережити? Таку... близькість...»
Звук гальмів автомобілю ніби вирвав її з забуття: «Невже повернулися?»
Ніна вже бачила сьогодні цю машину біля клубу, де вони з кузеном розважалися.
Дівчина підвелася і швидкими кроками підійшла до дверей під'їзду.
Стривай. - гукнув їй чоловічий голос.
Вона обернулася.
Не бійся. - два молоді мужчини років тридцяти вийшли з авто і попрямували до неї — ми тільки хочемо спитати, як краще проїхати до мосту.
Ніна зупинилася. Що зупинило її? Чому вона стрімголов не кинулася бігти додому? Чому?
У вас що, навігатору нема?
Зламався. - посміхнувся один з них.
Ніна пригадала цю посмішку. Це був той чоловік, що запрошував її в клубі танцювати і вона йому відмовила. «Звіряча посмішка» - тоді ще подумалося їй. Але тепер вона не відчувала дискомфорту з приводу його посмішки. І вона не спитала себе, чому він тут? А, може, вони слідкували за нею? Вона просто почала пояснювати:
Доїдьте до кінця цієї вулиці, а потім, повернувши праворуч, виїдете на проспект. Цим проспектом прямуйте до кінця, а там, через два квартали, буде виїзд на міст — ви побачите...
А, може, ти покажеш?
Я? Ні... Мені треба додому... - до Ніни почало доходити...
Дурепа. Не бійся. Ми ж не просимо поїхати з нами. - Вони підійшли до неї упритул. Один взяв за одну руку, а другий — за іншу. - У нас в машині карта лежить. Ти на карті покажи. - І вони силоміць повели її до машини. Їх руки були просто-таки сталевими і Ніна, як не намагалася, не могла вирватися. Але чому вона не кричала? Чому?
Вона, усвідомивши небезпеку, мовчала і тоді, коли її увіпхнули в автомобіль, і тоді, коли він рушив і помчав геть від батьківського дому.
Куди? Куди і навіщо ви мене везете? - змогла вона вимовити, трохи опанувавши себе.
За кудикину гору. - сказав один.
Красти помідори. - заіржав інший. - А поки що — сиди тихо... - гліпнув на неї своїми великими очима.
Але Ніна й не думала пручатися — її просто паралізував страх.
Нарешті водій натис на гальмо. Вони стали якраз біля Дніпра: очевидячки, дорогу сюди чоловіки знали краще за Ніну й не потребували її допомоги. А дівчина все ще не вірила, не хотіла вітрити, що з нею може статися щось погане. Навіть тепер, вночі, на безлюдді біля річки, наодинці з двома здоровенними чолов'ягами.
Кого ти обираєш? - звернувся до неї той, товстий, високий, з посмішкою, його погляд був більш зухвалим. Він, зрештою, з самого початку, очевидно, все це задумав. Інший мовчав.
Я не розумію для чого я повинна когось з вас обирати.
Скажу ясніш: з ким трахатись будеш, сучка мала?
Жах промайнув у Ніни в очах:
Що робити?
Трахатись! Не треба перед нами целку корчити. Ми були в клубі й бачили, як ти там то з одним, то з іншим хером обжималася.
Я не...
А спідничку таку вдягнула коротеньку спеціально, щоб можна було і не скидати, так, ну кажи! - він почав її мацати за ноги і спробував поцілувати.
Жорстка щетина шкрябнула Ніну по щоці, коли та спробувавла відвернутися.
Та ти буха! Дивись, Володя, на цю целку.
Закрийся. Й не називай мене по імені. - Нарешті Ніна почула голос другого — того, що був низький зростом.
Я не буду брати в цьому участь. Не хоче — не треба. Знімемо проституток. Облиш її. Поїхали.
Ні, таких, як ця тварюка, треба чавити. Ця сука дасть і мені, і тобі. Ти ж хочеш її навіть більше ніж я, зізнайся.
Ніна не могла вимовити ані слова. Вона намагалася вирватися, та залізобетонні руки її ката тримали міцно. Кричати було марно. Але десь у голові сиділа думка, що цього справді не може бути. Що все це відбувається не з нею. А якщо і з нею — це просто жарт. Так. Хлопці пожартували, зараз вони заіржуть тупим сміхом, на зразок Шурикового, і відвезуть її назад, додому... З нею ж не може статися нічого поганого. Так? Так?.. Чи... може?!!
Але той, кого покидьок назвав Володя, просто розвернувся й пішов у напрямку дороги. Прямуючи, він натискав на кнопки мобільного телефону.
Він просто викличе таксі й поїде. Поїде, бо його не цікавила подальша доля ані Ніни, ані його друга. Чи просто випадкового знайомого.
Вона залишилася з виродком наодинці.
Ну давай!
Що, що давай? - Ніна намагалася з ним говорити.
Ставай навколішки.
Не буду. - вона виривалася, як могла, але, як видно, йому вже почали набридати її зайві рухи й потуги втекти.
У руці його блиснув ніж і лезо торкнулося її шиї.
Я не жартую, суко, ти зараз роздягнешся й даш мені, а інакше я різону твою шийку і вкину труп у річку — шукати будуть - не скоро знайдуть!
Ніна вся тремтіла, але, розуміючи, що він дійсно не жартує і може це зробити, почала розстібати гудзики на кофтинці.
Швидше! - він вже не хотів чекати.
У її мозоку ще жевріла надія, вона подумала, що зможе до нього достукатися, що, може, щось людське в ньому ще залишилося:
Але ж ти нормальний хлопець. Як ти можеш? Можливо, в тебе є сестра. Подумай, що б було, якби з нею так чинили... Чи мати... В тебе ж є мати? В тебе має бути мати! Тебе ж жінка народжувала! Як же ти можеш!
Закрийся, тварюко! - він вдарив її по лиці.
Його рука вже була межі ніг у неї, але вона все ще не могла. Не хотіла дозволити цьому вилупку....
Лезо ножа почало все міцніше притискатися до її шиї. І чим міцніш воно притискалося, тим слабше вона стискала ноги...
Все сталося швидко. Але для Ніни світ встиг перевернутися.
Вона не бачила, коли покидьок застібнув ширінку, коли забрав від шиї ніж, коли розвернувся, сів у свою кляту машину й поїхав. Вона не намагалася запам'ятати номери. Вона лежала на землі біля води хтозна скільки. Може, годину, а, може, дві. Ні, вона не плакала, не голосила. Просто лежала. Здається, час зупинився і не рухається. Зовсім нещодавно все було гаразд, вона була чиста, наївна, смакувала перший поцілунок, як перший в житті келих шампанського, надіялася, що буде любов, кохання, життя. А тепер, що тепер? Як же можна це пережити... Цю нестерпну, брудну близькість?.. Її очі втупилися у безкінечне небо і на якусь мить чи вічність вона навіть забулася. Здалося, що цей жахливий варіант розвитку подій може бути прокручений назад і все можна змінити. Варто повернутися у мить, коли все це почалося і відіграти все наново. В ту мить так і було. Вона прожила безліч варіантів і безліч життів... Вона навіть відчула, що може зараз померти, якщо схоче. Що це так просто — варто тільки перестати дихати. Її тіло знайдуть тут, завтра на ранок... Але задля чого тоді вона не рухалась, не пручалася, коли ніж притискався до її горла? Хіба не задля того, щоб жити далі і щоб завтра мама знайшла її живою й здоровою в своїй кімнаті. Поцілувала її, ще сплячу, й сказала: «Прокидайся, люба! Я сирників напекла.» Раптом дівчина дійсно немовби прокинулася від забуття. Обрала життя... Знов обрала життя, вже вдруге за цю безкінечну ніч. Повернулася в своє брудне тіло... Якось зібрала речі. Якось вдяглася. Пішла. Добре знала дорогу: вони не раз приїжджали сюди сім’єю відпочити. Вийшла на дорогу. Йшла мостом. Поодинокі автомобілі із загульними пасажирами намагалися пригальмувати поруч, запросити кралю на продовження прогулянки, але, побачивши чорні патьоки на її страшному лиці, тиснули чимдуж скоріш на газ.
Додому дійшла десь за годину. Тихенько відчинила двері. Хвала Богу, батьки міцно спали. Закрилася у ванній кімнаті і почала прати речі. Вона знала, що більше не вдягне ні ту кофтинку, ні ту спідницю. Але найважливіше в ту мить для неї було: знищити сліди чужого злочину. Злочину, спрямованого проти неї. Злочину, який має... має.. має бути покараний... Вона не знає як, але вона це зробить, вона помститься йому!
Залізла в ванну сама... Прала себе і одяг, одяг і себе. Дивилася на свої руки, ноги... Ще вчора сама собі вона здавалася досконалою. Але не зараз. Вона ладна була б здерти всю шкіру з себе мочалкою. Але шкіра не злазила, а залишалася такою самою брудною.
Вода допоможе. Вона має змити усі сліди. Можливо, вона й не забуде цю ніч до самої смерті, але якось переживе її... Виживе. Якщо вода змиє усі сліди.
Інакше допити, експертизи, розслідування, судовий процес, а, найстрашніше — людські роти — зроблять те, що не зробив сьогодні нелюд. Вб'ють і її.
І руки остервеніло терли бідну тканину. Намилювали й знов терли. Полоскали у воді й знов намилювали...
Але це було найпростішим. Бо відмити дотики його рук, його запах вона буде намагатися кілька годин, днів, тижнів, місяців, років... І не зможе відмити.
А на ранок її розбудила мама.
Прокидайся, ластівко! Я сирників напекла.
Ніна посміхнулася. Їй снило сьогодні щось світле, дуже хороше — це був тріумф молодого організму над брудом життя.
І кава є?
Є... Вставай! Як погуляли?
Ніна пригадала... Посмішка злетіла з її лиця. Між ніг нестерпно боліло.
Що? Погано? Тебе хтось образив? - почала непокоїтися мама.
Ні, що ти! - опанувала собою. Її посмішка була вже абсолютно керованою. Її воля сильна, а посміхатися легко. Це ж не штангу піднімати! - Погуляли суперово, було дуже весело...
Ну я рада. Приходь на кухню. - мама пішла.
Ніна почала вдягатися.
Підійшла до люстерка. Очі запалі, блищать божевільним блиском. Що у них? Ненависть, печаль, біль? Чого більше? Ненависті... Ненависті більше... Але і любов. Треба посміхнутися. Щоб ніхто не побачив. Ось так. Щиріше. Ще веселіше. А отак кокетливо! Ти супер актриса, Ніно! Супер-актриса! «Оскар» за кращу жіночу роль!
Але як, як той покидьок буде жити... Ходити в клуби... Гвалтувати жінок...
Треба не думати, іти їсти сирники, посміхатися... Зараз не думати. Пізніше...
Хтось остервеніло дзвонив у двері. “Прокидайся! Ну! Прокидайся! Як ти можеш спати, коли мені так боляче, коли у грудях пече!” Заспаний Макс відчинив.
Привіт.
Ніна увійшла без вітання. Попрямувала в кімнату. Сіла на диван. Макс, продираючи очі, йшов за нею. Він ще не прокинувся остаточно, але відчував, що щось сталося.
Ніна, що з тобою? - в очах Ніни було справжнє безумство, лють, безліч почуттів, які вона не могла і не хотіла стримувати в цю хвилину.
Це ти, ти, ти у всьому винен! Навіщо ми пішли в клуб? Навіщо ти пропонував мені випити?
Що сталося? Все ж було гаразд ще вчора... Я тебе проводив до дому. Ти пішла спати. Що могло статися?
Я не пішла спати. - лють Ніни пішла на спад — вона відчувала себе жалюгідною в цю хвилину.
Як це “не пішла”? - Макс нічого не розумів.
Ніч була місячна і я хотіла насолодитися самотністю, подивитися на зорі... - вона почала розповідати все по порядку... Все, всі моменти, у найменших подробицях. Своє приниження і свій біль. Кожне слово, кожна фраза - це була не просто жорстока казка про безкінечну ніч, це був заклик до боротьби. Кожне слово у ній кричало: він понівечив мене, він сплюндрував моє тіло, він занапастив моє життя... Як жити тепер, з усвідомленням свого приниження, коли розумієш свою слабкість і те, що перший ліпший може отак, тебе, вільну, гарну, горду, отак, без суду і слідства катувати, як якусь рабиню. Користатися тобою, паплюжити твоє лоно.
Ніно... Дівчинко... - Макс обійняв її і притиснув до себе. - Все минеться. Все минає, повір. Ти забудеш.
Та не ці слова воліла почути Ніна. Як це — все минеться?
І все? Ти пропонуєш мені забути? І жити далі так, немов нічого не сталося? Ти ж був там, бачив їхню машину, можна піти, розпитати, хто бачив тих нелюдів... Знайти його... Я хочу його вбити!
До Макса почала доходити вся ця маячня, він почав розуміти, що це не сон, не жарт, що з цим треба щось робити, якось реагувати. Звісно, що не так, як вона просить. Але як? Його голос став холодним і розсудливим.
Ти милася?
Так. Я милася. Одразу, як прийшла. Залізла в ванну і терла, терла себе мочалкою. Попрала всі речі... Але я їх більш не вдягну. Бридко... Бридко!
Ти знищила всі сліди.
Так, але я не піду в міліцію. Я одразу знала, що не піду.
Але чому? Ти ж знаєш, що роблять з такими, як він на зоні? Він насолоджувався б щодня тим, що зробив з тобою.
А ти знаєш, через що мені довелося б пройти, аби його посадовити? І не факт, що він був би покараний. У нього є гроші. Всі б дізналися. Мама б це не пережила, у неї серце, ти знаєш. Тато... Страшно подумати, що могло б статися. Але ти повинен. Повинен мені допомогти. Ми маємо їх знайти. Ти маєш помститися за мене!
Я? - Макс не вірив своїм вухам. Він відчував свою провину за те, що не провів Ніну до самісіньких дверей, що дав їй випити і саме через алкоголь вона не усвідомила одразу небезпеку, яка їй погрожувала... Але мститися, вбивати, чинити злочин... Це не входило ні в найближчі його плани ні в перспективні. Він хотів жити нормальним життям. І, зрештою, Ніна жива-здорова. Ніхто нічого не знає і не дізнається, а якщо заварити цю кашу, страшно подумати...
Ти! Ти мій брат. Ти чоловік. Ти ж не можеш йому це пробачити! Ти не можеш!
Макс взяв Ніну за плечі і тряхнув зі всієї сили.
- Так, я чоловік, але зрозумій, про що ти мене зараз просиш. Кажуть що Ісус казав, що коли тебе б’ють по правій щоці, треба підставити ліву. Ти зробила свій вибір: не підставляти ліву щоку, тобто — не говорити нікому про свою біду, не заявляти в міліцію, не проходити всі ці експертизи, зрештою, суд... Ти хотіла бути відмщена, то чому ж ти не підставила свою ліву щоку, чому? Чому ти зараз просиш про помсту мене? Мені також боляче, що все це сталося з тобою... Мені болить твій душевний біль, фізичний, твій страх і твоя ненависть... Мені болить. Але у мене також є мама, і в неї є серце. В мене є батько, якому небайдужа моя доля. В мене є тьотя Ганя, твоя мама, яка буде переживати за свого племінника майже так само, як і за тебе, доньку свою. І ти мені пропонуєш якусь помсту? Я повинен іти і чинити злочин? Це ти мені пропонуєш?
Я не знаю, що сказати... - ридання почали душити Ніну. Вона плакала вперше з того часу, як то з нею сталося. Це був катарсис, було очищення... Вона розуміла, що щось незворотньо померло в ній і ніколи не повернеться. Але щось і прийшло натомість. Мабуть що розуміння. Того, що в кожного своя правда, що вона була права, стовідсотково права, коли зробила свій вибір цієї жахливої ночі. І Макс зараз правий, відмовляючись підставляти свою щоку. Коли ненависть і біль палять тебе зсередини, так хочеться взяти парабеллум, знайти і порішити всіх: і винних, і невинних... Але... це просто досада на своє безсилля. Досада на те, що не маєш права. Більш нічого.
Макс почав витирати її сльози. Пригорнув до себе:
Не плач. Безкінечна ніч скінчилася. Ну, посміхнися... Ось так.
Ніна посміхалася своєю дитячою посмішкою. Вона раптом усвідомила, що дійсно, нічого непоправного не сталося. Вона буде посміхатися, радіти життю, створить сім’ю, народить дітей, опанує професію, працюватиме. Може, стане суддею... А, може, художником... Вона все зможе, якщо може зараз посміхатися. Все буде добре.
…Так, життя – це жорстока казка. І тільки від твого вибору залежить, чи настане «завтра» для тебе й твоїх близьких. Безкінечна ніч… Твій особистий Армагеддон… Все минає. Все можна забути, як страшний сон і жити далі. Задушити в собі правду, свої страждання, біль і жити далі. Вдягти посмішку допоки вона не приросте до твого лиця і ти знов не відчуєш радість буття. Звечора здається, що ніколи-ніколи не відчуєш такого, що ранок вже ніколи не буде добрим. Але він настає. Безкінечна ніч добігає краю. Ранковий промінь будить тебе і ти посміхаєшся. Якщо ти є. Якщо твоє життя триває…

12.12.2013 року

- Ти поймі, я не можу так, я ж культурна людина, - пояснювала щось по телефону Катруся, дефілюючи поміж сукенок та кофтинок в бабціному магазині.
Сьогодні бабуня була зайнята своїми справами й попросила онуку-студентку замінити її в магазині. Торгівля йшла кволо, оскільки в цей бутік жіночого вбрання нечасто заходили вишукані пані. Та й день сьогодні був не шопінговий.
Дівчина нудилася-нудилася й нарешті вирішила видзвонити подружку, «потріщати» про своє, про жіноче.
Катруся була юна, проте дуже розумна. Вона знала з яких котирувань сьогодні розпочато торги на біржі. Вона знала різницю між постмодернізмом та авангардом, скажімо, в літературі. Вона розбиралася в модних сучасних течіях і напрямках. Вона вільно говорила трьома мовами й тільки українською, чомусь – ні, а тільки суржиком. Але в цьому не було жодної неповаги до своєї рідної мови - ні, то було навмисна простота, поза, намагання сказати оточуючим: я така сама, як ви. Я проста й доступна. Я не вища за вас, я не давлю вас своїм інтелектом – тож, любіть мене.
Вдягалася Катруся також відповідно. Вона не боялася яскравих кольорів, кардинальних міді або міні, дякувати Богу та батькам – стрункі ноги дозволяли. І що найважливіше – все то було зі смаком, з родзинкою, трішечки з викликом, але з обов’язковим, при тому всьому, мессіджем: я проста, доступна, мої речі не дорожчі за ваші – тож, любіть мене.
Катруся любила життя й воно відповідало їй взаємністю. Всі її подружки намагалися підчіпити папіка побагатше, але зустрічалися з простими хлопцями. Тому що папіки були зайняті. Катя, з її вихідними даними, могла обирати будь-кого: і молодого, і красивого, і розумного, і багатого. Проте й вона зустрічалася з простим хлопцем, говорячи всім з захватом: «Пасматрітє, який котик, він так любить мене!»
Найкращі столиці світу відкривали для Катерини свої обійми. Проте подорожувала Катя не за бабціні гроші. Вона вхитрялася знаходити проекти обміну досвідом, отримувати гранти на участь в різноманітних заходах і коли її питали, як вона туди потрапила, якою магією вона володіє, що їй це вдається, вона сміючись відповідала: «Люди, а ви пробували? Подавали заявки на участь у тих заходах, на отримання тих грантів?» В її оточенні тих, хто відповів би позитивно, не було, тому всі щиро вірили, що Катруся нічим не відрізняється від інших, просто їм впадло, а їй - ні. І за те її всі любили, що вона була проста, доступна, така, як усі. І її молоде успішне життя нікого не дратувало, тому що кожен думав, що й він так зможе, варто тільки захотіти.
- Ні-ні, й ще раз ні! Аха-ха-ха! Я не можу так, курочко!... Ні, й не проси… Слушай краще анєкдот. Заглядає зголоднілий постмодерніст у холодильник, а там банка з огірками… - в цю мить в магазин увійшли дві жіночки. Катя дуже, дуже не хотіла переривати розмову, тому що анекдот був в тему й хотілося його розказати. Вона промовила в трубку неголосно – Зачекай, тут прийшли. І потім до відвідувачок – Добрий день! Чи можу я вам памочь?
- Нам потрібна сукня. – Катя зміряла очима відвідувачок. Чорні стримані сукні, зібране на потилиці волосся. Жодного макіяжу. Жодних прикрас. Розмір десь сорок восьмий в однієї й п’ятдесятий - в іншої. Обом за сорок, а може й п’ятдесят. Катруся ще погано відрізняла сорокарічну жінку від п’ятдесятирічної. Для неї й то й то була глибока старість.
- Я пастараюсь щось підібрать для вас, але навряд чи є ваші розміри. Пойдьомтє посмотрімо…
- Ні, ви не зрозуміли. Це не для нас, для молодої дівчини. Сорок четвертий.
- Дивіться… Ось тут в нас сорок четвертий. Армані, Версачі, Кашарель й більш демократичні бренди. В нас ви зможете підібрати сукню на будь-який смак. Який у неї смак?
- А що б ви для себе підібрали?
- Ой, мені ось ця подобається, сіро-рожева. А скажітє, вона блондинка чи брюнетка?
- Руда. – одна жінка немовби спіткнулася, але встигла схопитися за руку іншої. Інша стояла з кам’яним лицем.
- А очі?
- Очі зелені.
- Дуже личить рудим теракотовий. Погляньте, яка гарна теракотова сукня…
- Я думаю, їй сподобалося б… - напівпошепки сказала «кам’яна». - Будемо брати.
Катруся не могла бути байдужою продавщицею. Бабуся вчила її завжди давати покупцеві більше, а не радіти з того, що купили й пішли собі.
- Ви знаєте, це така модель, яку краще мірять. Такий подарунок сподобається будь-якій дівчині, але ви краще прийдіть із нею, ну й що, що не вийде сюрприз… Проте ви оберете разом стовідсотково те, що їй подойдьот, по фасону й по розміру. Ми працюєм до десятої….
Катруся ще довго могла б пояснювати переваги особистої присутності обдаровуваної при купівлі сукні, але її перервали ридання… Одна з жінок забилася в істериці. Інша підхопила її під руку й обидві поспішили до дверей. Біля самого виходу одна з жінок обернулася до Катрусі й кинула їй:
- Я б так не змогла…
Обидві вийшли, а Катя стиснула плечима й продовжила у трубку:
- Так от, в холодильнику у постмодерніста огірки, постмодерніст подивився на банку з ними й думає: тушонки хочеться. Написав на банці з огірками «Тушонка» і їв тушонку…
28.10.2013 р.

- О, здається, наша жабка в коробці їде. Але я пізнаю її по запаху, а не по звуку. – сказала Алла Роксані. Вони стояли біля входу в кафе, чекаючи на третю подружку. Алла палила.
Алла, Свєта й Роксана дружили з дитинства. Дівчатами вони шили лялькам одяг, стрибали в «класики», гралися в м’яча… Коли стали дорослішими, почали закохуватися, ділитися першими дівочими секретами, а потім – життя мало б розвести їх в різні боки, але все одно, раз на місяць чи два, вони влаштовували спільні посиденьки. Мабуть, по інерції.
Біля кафе вправно, між двох Кайєнів припаркувалася яскраво-червона Свєтина «лялечка», як вона її називала. Ще до того, як дверцята відчинилися, випадкові перехожі могли б відчути запах ароматизованих сигарет, перемішаний із ароматом елітного парфюму. Свєта не хотіла знати міри ні в чому.
З авто показалася довжелезні підбори. Здається, вони були довші за ноги, які вилізли з авто потім.
- Лана, ти вб’єшся коли-небудь на таких підборах. – посміхнулася Алла, погасила недопалок й почала цьомкати свою подружку.
- Привіт-привіт! В тебе нова зачіска? Зовсім непогано, але скажи своєму перукарю наступного разу нехай трохи більше попелястого додасть, ти ж руда. Чому ти в торішньому пальті? Коли вже купиш норку, ти ж хотіла? Хоча цього року в моді арктична лисиця… – цьомкала у відповідь подружку Світлана. На ній як раз був жилет в хутра арктичної лисиці. Дуже гарна річ. Білосніжна.
Роксана не любила цьомкання. Просто сказала:
- Привіт.
- Привіт.
Сіли за столик. Офіціант приніс меню.
- Мені трав’яний чай й ось цей салат. Він смачний у вас? – замовила Роксана. Вона завжди обирала першою. Завжди одне й те саме: трав’яний чай і салат.
- Смачний. – відповів офіціант. – Щось ще будете замовляти?
- Я ще не визначилась. – сказала Лана.
- Так. Я спробую крильця бафало - я їх ще ні разу не куштувала. – робила замовлення Алла. Вона щоразу замовляла щось нове, але колупнувши кілька разів, казала, що то не смачно, що сюди б гірчичний або фісташковий соус, що можна було не стільки рому лити в суп, що це не треба було поливати нугою, що вершки недостатньо збиті і так далі і тому подібне. Страва лишалася недоїденою. Фігура незіпсованою.
- Ти впевнена, що ти хочеш ті крильця? З’їж краще філадельфія рол, ти ж любиш, і їх прекрасно тут готують. Безпрограшний варіант. – запропонувала Свєта.
- Ні, я хочу саме крильця бафало. - з впертістю Алли важко було сперечатися. І навіть якщо вона в душі хотіла філадельфія рол, вона все рівно б замовила ті крильця. Не тільки з бажання куштувати щоразу нове. Тепер уже зі шкідливості.
Офіціант відійшов.
- Роксана, ну ти даєш! Ніби він скаже тобі: «Ні, цей салат гівно!»
- Нуууу… - протягнула Роксана. - Може він щось порадить краще…
- Все! Я вибрала! – підстрибнула на диванчику Свєта! – Офіціаааант! – помахала рукою.
- Блін, ти різка як пронос. Я злякалася. – театрально схопилася за серце Алла.
Світлана вже замовляла:
- Принесіть буріто, фахіта, дабл-бургер, чікін-гамбо, й прослідкуйте, щоб погостриш було. Ну ще безалкогольний мохіто та млинці з морозивом. Тільки принесіть насамкінець. Щоб морозиво не розтануло. Здається, замовленню Свєти не було кінця й дівчата, хоч і звикли до цього, але щоразу дивувалися як вперше:
- Дєточка, а ти не лопнеш? – несміливо поцікавилася Роксана.
- Ні! – з рішучістю японського самурая відповіла тендітна, як стеблиночка, Свєта.
- Але ж ти не з’їсиш усе, що замовила.
- Як не з’їм, то понадкусюю.
- Ну гаразд.
- Розказуйте. – відкинулася на спинку дивана Свєта, коли відійшов офіціант.
- А що розказувати… - протягнула Роксана. – Тільки ж місяць тому бачилися. Що змінитися може за місяць?
- Як твоя дієта? – Свєта питала, бо Роксана ввесь час сиділа на дієті. Їла по листочку, як кізочка, й не худла. Але тепер Роксана була значно стрункіша, ніж в минулу їхню зустріч.
- Як бачиш…
- Так ти реально схудла.
- Схудла…
- Тільки бліда дуже. Ти може, той-во, піднімай гемоглобін. Яблук цього року багато. Яблука корисні. – Алла ставала нудною, коли починала розказувати про те, що корисне, а що ні. Треба було перебивати її на півслові, аби зустріч не переросла у науково-популярну лекцію.
- Пізно пити боржомі…
- Щось ти небагатослівна.
- Ну… Так… - вочевидь в Роксани було щось на душі. – Розказуйте краще ви.
Свєта перевела погляд на Аллу:
- Алка, а ти що там, як ваші з чоловіком справи? Коли вже переберетесь в нову квартиру?
Алла працювала на двох роботах лікарем-педіатром. Ввесь час бігала ще по приватних замовленнях. Їй могли дзвонити навіть пізно ввечері або на вихідних. У будь-якому випадку, в будь-який час вона збиралася й їхала, бо хотіла заробити. Якщо міряти її заробітки витраченими силами, енергією й часом, то вона мала б бути мільйонеркою. Насправді ж, вони з чоловіком і двома дітьми жили в його мами, яка Аллу не надто любила і це було взаємно. І так продовжувалося вже третій, п’ятий, сьомий рік і краю цьому не було. У Алли був хороший, неп’ющий і неб’ющий чоловік, але він не вмів заробляти. Ось і жили вони так. Посиденьки з подружками раз на місяць були чи не найвеселішою її розвагою. І пальто, яке вона сьогодні вдягла, не торішнє. Свєтка помилилася – позаторішнє.
- Скоро, люба. Вже скоро. – Алла ненавиділа такі запитання й Свєта то прекрасно знала. - А ти що, була в того гінеколога, якого я тобі порадила? З твоїм безпліддям треба щось робити! Задумайся, ще роки два-три й тобі не те що лікуватися буде запізно, а народжувати, бо треба ж ще встигнути виростити й підняти на ноги дитину.
- Ще не була. – в Лани вочевидь почав псуватися настрій. - Народжу й в сорок. Було б від кого.
- Ну, тобі завжди знайдеться від кого, і в п’ятдесят, чи не так? Тільки ж у п’ятдесят дітей вже не народжують.
- А чому ти вирішила, що найвище щастя людини полягає в тому, щоб народити побільше спиногризів?
- А в чому ж тоді, найвище щастя, як ти сказала?
Роксана мовчала і думала про своє.
Підійшов офіціант. Приніс трав’яний чай і салат. Приніс замовлені Аллою крильця, фреш, й частину Свєтиного замовлення.
Задзвеніли склянки з фрешем та мохіто:
- За нас красивих!
- За нас. – Роксана цокнулася трав’яним чаєм. І раптом сказала: Щастя немає. – Так просто і буденно, ніби вона щодня декларує людям прості істини: «щастя немає».
- В смислі? – не зрозуміла її думку Свєта.
- В смислі його немає ніякого: ні найвищого, ні найнижчого. Щастя придумали вороги – посміхнулася вона, - аби ми ввесь час почувалися незадоволеними, ввесь час питали себе: а чи я щасливий? І відповідали собі: ні. Ні, бо нема квартири, ні, бо нема любові, ні, бо нема дітей. Чи шубка не з арктичної лисиці, а з норки. Чи був цього року не в Португалії, а на Мальдівах. Кому хліб черствий, а кому перли дрібні. Щастя немає. Все.
- Щось у цьому є. – намагалася перевести в жарт, сказане Роксаною, Свєта. Але було чомусь невесело. Зовсім.
Алла вимовила раптом зовсім несподівану річ:
- А ці крильця бафало смачнючі. Клас. Мені подобається.
Подруги переглянулися:
- Що і не пересолені?
- Якраз.
- І не треба більше часнику до них?
- Що за маячня! Я ж кажу – супер.
Свєта також їла принесене їй і хвалила.
- Я тобі не пропоную. Ти ж на дієті. – сказала вона Роксані.
- Ні, вже ні.
- То може з’їси буріто? І млинці з морозивом. Я все рівно не подужаю.
Вперше в житті подругам, здається, розхотілося колоти одна одну шпильками. Це стало чомусь неактуально.
Так душевно посиділи. Тільки Роксана не була говірка цього разу. Зазвичай весела, цього разу вона не сміялася, не згладжувала гострі кути, не розповідала про свою роботу улюблену роботу, про клієнток. Не щебетала раз у раз, розказуючи про модні покази за участю її робіт, що мають відбутися або вже відбулися…
- Чому ти не розповідаєш про творчі плани? Про роботу?
- Я планую її найближчим часом покинути.
- Як так?
- Ну так як є… - хотіла додати щось ще, а потім роздумала. Вона посміхнулася сумно й радісно водночас.
В холодні осінні дні часто хочеться вдягнутися в хутро дружніх обіймів – і грітися, грітися… Сьогодні Роксані було тепло.
- Ну все. Я поїхала. Ромчик чекає. – підхопилася першою Свєта.
- Хто у нас Ромчик? – поцікавилася Алла.
- Бойфренд.
- Нерозбірливість у статевих стосунках призводить до безпліддя. – все повернулося на круги своя. Алла поцьомала Свєту. – Пока.
- Довгий язик призводить до страти. Пока. – поцьомала Аллу Свєта, помахала ручкою Роксані і випурхнула з кафе, лишивши по собі запашний шлейф.
- Я також піду. Мені ще їсти готувати своїм ненажерам, я то поїла, а вони голодні. Роксаночко, гарно посиділи, так?
- Так… А я ще лишуся. Доп’ю свій чай.
- До зустрічі.
- Прощавай.
Роксана сиділа і думала. Про те, що так і не наважилася сказати…

Нестерпна неможливість поворухнутися, занімілі руки й ноги – ось що вихопило його з пітьми й примусило розплющити очі, аби шукати виходу з безвиході.
- О! Боєць отямився. Ну значить, будеш жити. – обличчя чоловіка в білому одязі розпливалося, проте яскравою плямою в очі кинувся чорний мобільник.
- Дай подзвонити! Мені треба! Де вона? Я повинен її чути! – хотів потягнутися рукою за телефоном, та не зміг – був прив’язаний до ліжка. Яка ганьба!
- Іч який – подзвонити йому треба. Відпочивай… - зневажливо-поблажливо сказав чоловік. - Введіть йому ще заспокійливого.

… Коли вона його кохала, то щодня писала листи. Листів було рівно 45. Тепер йому здавалося, що стільки й було у нього справжнього життя – сорок п’ять діб.
Ті листи дарували йому віру в себе, зігрівали душу в безрадісні хвилини самотності. Знов і знов перечитуючи їх, відтворював у пам’яті риси дивної та прекрасної жінки, яка трапилася в його житті.
Її очі були не просто гарними. В їх соковитому світлі можна було втопитися, в них було все – і любов, і доброта, і вірність, і відданість. Саме про це він читав в тих листах. Скільки разів він подумки кутався обличчям в м’яку пірину її волосся… Скільки разів обіймав її струнке тіло, пив солодку п’янкість її вуст… Подумки.
Щодня домальовувались нові деталі. Нові, прекрасні, нюанси образу: простота, розум, ерудиція, турботливість та розуміння, сексуальність, жіночність, гармонія… Все було тепер в тій жінці. Він склав її у своїй свідомості, немов мозаїку, з листів, слів, скалків згадок та своїх власних фантазій і уявлень. Склав, створив, відтворив та… покохав…

- Я кохаю тебе… - як банально й вульгарно звучали з вуст чужої, іншої, не тої ці слова.
- Я не люблю тебе, зрозумій. Ти – не моя жінка.
Жінки зліталися до нього, як метелики на вогонь. Щось у ньому було, таке… Ніби злам чи якась приреченість. Проте небезпечним було так думати. Він сам, не замислюючись ані на мить, міг залишити згарище замість душі й забути.
Губи «не тої» кривилися в гіркій посмішці:
- А вона взагалі в природі існує – «твоя жінка»?
- Так… - чергове хряпання дверима.
«Нічого, переживе.»
І «не та» переживала, йшла зализувати рани. Будувати щастя на згарищі своєї душі. Декому це вдавалося.

Одного разу він наважився. Вирішив воскресити минуле, вдихнути життя в цей дорогоцінний образ: наважився зателефонувати їй.
- Привіт. - лід у голосі обпік його – Який сюрприз!
- Привіт. Я згадував про тебе.
- Оце новина! – лід змінився глузуванням. Чи йому здалося? Найвірогідніше.
- Давай зустрінемось. Я скучив. – інколи за «я скучив», «як справи», «як ти» - ховається значно більше. Більше… Але хто вміє читати думки? Як вкласти все, що на душі, в коротеньку телефонну розмову?
Вона ледь стримувала регіт:
- З чого б це? Сто років не згадував і раптом… Чому ти думаєш, що я маю час на тебе? Я маю троє дітей, чоловіка, роботу…
- Можливо, ти все ж знайдеш час на зустріч зі мною. – перебуваючи у надзвичайному подивуванні, він і гадки не мав про те, що вона могла б усі ці роки думати про когось іншого, окрім нього. Могла створити сім’ю, народити дітей, могла забути про його існування і не впізнати навіть голосу. Могла змінити телефон і місце реєстрації, погладшати, постаріти, вмерти… Але він не думав про це. І саме тому, не припускаючи навіть такої думки, надзвичайно здивувався.
Однак, вона жила на тому самому місці. Він знайшов її за старим номером, вона впізнала його і навіть, зрештою, погодилася на зустріч. А її сім’я. Та це ж такий дріб’язок. Для справжнього кохання, яке живе у їхніх серцях, не існує умовностей. Не існує перепон. Але, все ж, він почав сумніватися… Хто зна, хто зна… Може біля її очей зрадницьки пролягли зморшки. На талії десять зайвих кіло, а на стегнах жахливий целюліт?
Він гнав ці думки від себе й всіма силами утримував на п’єдесталі образ «прекрасної дами».
Побачивши її, відчув полегшення: вона була так само гарна і струнка. Життя не давалося їй взнаки. І навіть хвилі темного пухнастого волосся – все було саме таким, яким воно існувало в його уяві. Очі сяяли свіжістю та завзяттям. Все, як колись.
«Яка вона молодець, що зберегла себе для мене!» - він ані на мить не сумнівався в її почуттях, в її коханні, про яке щодня читав у її листах.
Вони сіли у затишній кав’ярні, пили каву, говорили про себе, про минуле, про життя… Так, ніби тільки учора бачились. Ніби й не було усіх цих років, у нього – безкінечних, непотрібних жінок, а в неї – осточортілого, нецікавого чоловіка…
Вона відверто фліртувала. Вогник у її очах збуджував все сильніше. Струнка ніжка у витонченій туфельці під столом, немовби мимохіть торкалася його ноги, гладила, піддражнювала і поверталася на місце з такою невинністю, наче це було випадково…
Слова не мали значення. Пульсувала і росла єдина думка…
- А я нещодавно закінчив будівництво нового будинку в передмісті. Там ще продовжуються оздоблювальні роботи, але вже видно, що буде. Так затишно… Чекаю з нетерпінням, коли зможу оселитися там.
- Наскільки це далеко? Чи зручно тобі буде їздити на службу, коли ти будеш жити там?
- Зовсім недалеко. Звідси потрапимо за двадцять хвилин.
- Цікаво… Так, правда, цікаво було б поглянути.
- Їдьмо. Я покажу тобі.
Вона з легкістю прийняла його гру і встала з місця. Лише не дозволила заплатити за свою каву.
За якихось 5 хвилин вони вже виїжджали на трасу за межі міста.
Її коротенька спідниця приваблювала його погляд, відволікаючи від дороги. І він інстинктивно, навіть не думаючи про реакцію, погладив її коліно. Вона не прибрала його руку… Світ перестав існувати. Вони повністю віддалися своїм експресіям. Навіть сигнали клаксонів машин, що проїжджали повз, їх не турбували…
Вона вибухнула в ньому яскравим фейерверком. Вона була прекрасна в ту мить. Вона була прекрасна. Він дивився в її очі і насолоджувався миттю:
- Як давно я мріяв про це. Ти – моя жінка…
- Мрії здійснюються… - і раптом додала, підфарбовуючи губи: Ти забув – я не твоя жінка. Ти казав, що десь-інде вона існує… Не я.
- Я помилявся. Ти – моя жінка.
- Пробач, я забула дещо, ми повинні повернутися.
- Але ти так і не побачила мій будинок… - розгубився він.
- Я побачила вдосталь, любий. Повертаймося.
Вони повернулися. Він знав, що нема куди поспішати, навіть і тоді, коли вона кинула йому зневажливе «Бувай». У них попереду життя, щасливе, у їх новому будинку в передмісті, з їх (!) трьома дітьми. Вони будуть разом, вони створені одне для одного. Як прекрасно, що він, нарешті, це зрозумів. Як прекрасно, що вона не забула.
Наступного дня він знов набирав її номер. Трохи розгубився, коли почув незнайомий жіночий голос в слухавці, але досить швидко опанував собою:
- Чи можу я чути Марго?
- Тут не живе така.
- Пробачте… - почулися гудки.
Він набирав номер знов і знов. У відповідь чув все більш роздратоване «Ало».
Він не міг зрозуміти, він повинен був з’ясувати. Як таке може бути. ЯК?
- Пробачте, що набридаю вам. Мене звуть Олексій, я друг Марго. Вона жила раніше тут, я часто дзвонив за цим номером.
- Так. Здається. Тут жила якась пара… Пригадую-пригадую… Дружину звали Маргарита. Так. Точно. Марго. Але я чула, вони загинули обоє. В автомобільній аварії.
- Як? Коли?..
- Не знаю. Давно вже. Кілька років тому…
- …

Раніше казали: «Щоб пізнати людину, треба пуд солі з’їсти разом!»
Пуд солі – цілих шістнадцять кілограмів. Здається, це багато. Тим більше, що раніше сіль була в дефіциті, то при приготуванні їжі вживали її дуже економно. Тепер все не так і хто любить солоненьке, то за якихось сім - десять років може запросто оприходувати той пуд й оком не мигнути. І не обов’язково при цьому з кимось тусуватися постійно. Та й сумнівний це в наші часи вираз – навіть якщо ти живеш під одним дахом з людиною десять років, ви їсте їжу з одного холодильника й навіть спите в одному ліжку – можете одне одного не знати. Не ділитися сокровенним, не говорити про наболіле, не виявляти ні найгірші, ні найкращі риси характеру. Люди живуть у власних світах і тільки іноді присилають одне одному мессіджі: з сусідньої кімнати в кухню через соцмережу: «Постав чайник. Чайку схотілося.» Або з балкону смс: «Принеси попільничку. Забув, а вже курю.». Або просто записку на кухонному столі рано-вранці: «Я вже пішла. Їжа в мікроволновці – розігрій собі.» Але, погодьтеся, щоб пізнати людину, потрібна якась динаміка, драйв, реальне спілкування врешті-решт…
Існує й інша проблема у тому, щоб пізнавати людину, пожираючи з нею разом пуд солі. А саме: хто зараз харчується вдома? Йдучи рано-вранці з дому, люди п’ють каву з автоматів, або заїжджають на Макдрайв. Лопають вранішній бутерброд в офісі, запиваючи розчинною бурдою. Обідати йдуть в корпоративну столовку, або замовляють піццу через інтернет, або бабулька приносить офісні обіди. І люди поглинають те їдло, запиваючи літрами кави. Ввечері хтось з колег пропонує: «А ходімо в боулінг чи пограти в мафію!» І ви їсте роли-суші-такі-макі в якомусь розважальному центрі й запиваєте те алкогольними коктейлями, шліфуючи каппучіно, латте, американо…
Таким чином, що? Ти зовсім не знаєш тих, з ким живеш, з ким мав би з’їсти пуд солі. Але знаєш найменші подробиці, до кольок у шлунку, про тих, з ким випив бочку кави.
Кава – це привід до спілкування. Кава – робочий процес. Кава – спроба звільнити голову від думок, в моменти, коли мозок від напруги закипає. Кава – пахне коханням, дружбою, сексом… Чи навпаки: кохання, дружба й секс пахнуть кавою?
Тож, щоб пізнати людину в наш час, не треба їсти пуд солі – достатньо випити бочку кави.

Зарано цього року настала осінь. Цей неочікуваний холод заліз у саму душу, охопивши її раптовою депресією, спліном, меланхолією... Чи як там це називається?
І раптом ти прокидаєшся вранці з єдиним бажанням: лишитися в ліжку й нікуди не йти. Без жодного бажання йдеш на роботу. Працюєш на автопілоті. Слава Богу, що маю гарний автопілот, на якому можу протриматися до закінчення таких от нападів... Готуєш їжу на автопілоті. Граєшся з дитиною й пестиш чоловіка — також. Хіба так можна? Може, вони також на автопілоті й вони це приймають лише тому, що так потрібно. А якщо вони при пам’яті, то можуть помічати, що з тобою щось не так і ображатися, що ти ніби оболонкою тут, і граєшся і пестиш, а насправді тебе тут нема. Тебе нема ніде в такі хвилини. Замість тебе — автопілот.
Хочеться переглянути старі фото з літнього відпочинку, аби поглянути на себе усміхнену в промінях яскравого сонця, зігрітися гарними спогадами... Відкриваєш файли і раптом бачиш, що за тією посмішкою сховався сум. Що насправді все було тоді не так, що посміхалася тільки в камеру, на публіку. В надії, що колись такими от депресивними вечорами та посмішка зігріє. Але хіба може зігріти фальшива посмішка? І думєш собі: яке я лайно, коли я навіть не можу надибати щасливих моментів, якими б могла зараз зігрітися. І робота лайно, що не захоплює й не може допомогти вийти з цього стану. І фільм, який дивилася, шукаючи випадкового сміху - лайно... І ось ця книжка, на яку я так сподівалася, що вона мене розрадить — також.
Викинути, вишвирнути все геть, на смітник!
Змінити квартиру, змінити чоловіка, поміняти роботу, виїхати з міста, з країни!!! Ще можна зробити пластичну операцію й поміняти зовнішність, аби створити повну ілюзію змін.
АЛЕ! Тільки ілюзію.
Тому що насправді треба взяти себе за пасмо волосся і тягти, як ріпку. Або напіддати собі чарівного пенделя. Або не собі, а шукати когось, хто напіддасть. Можна навіть знайти пригод на п’яту точку: створити ситуацію, в якій автопілот не вирулить й доведеться включатися в аварійному режимі.
А ще можна з любов’ю поставитися до себе. Взяти вихідний. Виспатися. Жодного алкоголю, кави й тютюну. Сказати чесно близьким: не чіпайте мене, я не здатна вам зараз приділити увагу. Приготуйте собі їжу. Сходіть без мене погуляти. Мене зараз немає. Я вимкнена. Не дивитися дурні кіна, не читати беззмістовні книжки, не шукати загублене серед мотлоху старих фоток і спогадів. Просто перезаванатажитися.
І ось: вийшло сонце. Осінь насправді, хоча й дождлива, але золота. Й чоловік — коханий, а дитина — розумна. Робота захоплююча та цікава. Фільм смішний. Книжка — наповнена філософським змістом. І що найнезрозуміліше — це фотки. Я на них щаслива. Відпустка була вдалою і я на кожному фото посміхаюся найщирішою посмішкою, яка тільки можлива.
Терміново-терміново треба працювати, любити, жити... Я ж стільки проспала!
Що ж, життя - боротьба. Інколи з власним автопілотом.

Не кажи, що хочеш мене поцілувати, бо я візьму квиток на літак і подолаю всі відстані між нами до міліметру.
Не кажи, що любиш мене, бо слова любові – то немов обіцянки. Ти ж і сам розумієш, що обіцянки мужчини не можуть бути порожніми. Не кажи взагалі нічого, що стосувалося б стосунків між нами. Це – пусте.
Я чую твою любов і турботу.
Я відчуваю твої чуттєві бажання.
Я відчуваю, що ми зустрілися колись невипадково і це не просто потяг тіла до тіла. Це потяг душі до душі. Спорідненість душ. Це – і є справжня любов. Але не кажи нічого про неї, бо любов, як чари – вимови їх недоречно і вони розтануть, щезнуть навіки вічні.
Ти любиш не тільки мене, а багатьох, я це знаю.
Я люблю багатьох, а не тільки тебе – ти це знаєш. Ми обоє раді тому. Ти, що в моєму серці так багато любові. Я, що в твоєму серці є стільки кохань-світів. Нехай буде так.
Я щаслива тим, що ти є. А ти?

Любий мій Дідусю!
Я доросла дівчинка.
Більшість людей, характеризуючи себе скажуть: я не подарунок. Але про себе я такого сказати не можу по одній простій причині: я – подарунок! Твій новорічний подарунок моїм батькам. Мені через тиждень виповниться тридцять два роки. Пам’ятаєш той день, коли приніс мене в своїй атласній торбинці… Ти ще думав тоді: кому б підкинути таке щастя? Не знаю, чим заслужили мене мої батьки, але певно що вони були дуже чемними, якщо їм дісталася саме я.
Йшли роки. А я так і лишалася подарунком. Пам’ятаю, директриса шепотіла новоспеченому класному керівникові на вушко, що йому дістався непоганий клас, але з «подаруночком». Вона саме мене мала на увазі. Бо ніхто так віртуозно не вмів більше в нашому класі виводити вчителів, зривати уроки, організовувати колективні акції непослуху.
А коли мені було п'ятнадцять, мене нагородили в піонерському таборі відзнакою: кращий подарунок зміни. Притому додали, що без мене вихователям довелося б нудьгувати.
Взагалі то нудьга – негарне відчуття, яке штовхає людей на різні, гарні і не дуже, вчинки. Поруч зі мною вчинки людей стають усвідомленими, оскільки зі мною ніколи нудьгувати: треба діяти.
А потім я побачила його. І вирішила, що подарую себе йому. Сьогодні він мене спитав: як думаєш, ти хороша, чи погана? Неправильне запитання – подумала я: «Спитай мене краще, чи подарунок я чи ні, і я точно знатиму, що відповісти. Я-подарунок. Твій подарунок.»
Я подарунок своїм друзям. Адже роблю їх життя яскравішим, більш різнобарвним. Я знаю, вони багато разів говорили мені про це самі.
Я люблю намиста, панчішки, трусики і хороші духи. Оскільки все ж таки краще, коли подарунок гарно упакований. Хоча…Можна подарувати гарну річ і просто так, без прикрас… Це не важливо.
Я подарунок і все тут.
І від того стає трохи сумно… Це вперше, Дудусю Морозе, що я пишу тобі листа. Хіба подарунок може просити Діда Мороза подарувати і йому що-небудь? І за великим рахунком, чи можу я просити літню людину дарувати мені якийсь іграшковий мотлох? Дідусю, ти гарний. Мені подобаються твої білі вуса і борода. Мені подобається твій морозно-ялинковий запах. Мені подобається твій одяг: повсякденний червоний і святковий синій. Мені подобається твоя онука Снігуронька. Мені подобається твоя красива донька Зима. До речі, ти так і не сказав, від кого ти її народив? Дідусю, ти сам - і є подарунок!
Я не можу тебе просити ні про що. У мене все є. У мене є мої любі батьки. Мої кохані чоловік і син. У мене є друзі. У мене є здоров’я. У мене є чорні очі і довгі ноги. У мене є голова на плечах. Вона точно там є (я бачила в люстерці)))). В мене є талант і харизма. В мене є гарна освіта і диплом. Навіть два, чи скільки їх там в шухляді?
Я не буду просити тебе зробити мене більш доброю, розумною, або додати талану. Я не буду просити тебе дати довге життя моїм коханим і близьким. Я не буду просити тебе про мир в своєму і не тільки серцях. З цими проханнями я піду до Бога.
І все ж таки я попрошу. Є на світі жінка. Така як я. Вона – подарунок для своїх рідних і друзів. І її життя в небезпеці. Розкажи всім, кого будеш вітати З Новим Роком про її біду, про те, що вона потребує допомоги. Можливо, це врятує її. І подарує її дітям ще багато щасливих Нових Років.

P.S. Ірина Борщева (Бовина). Діагноз: гострий промієлоцитарний лейкоз.
КБ ПриватБанк (гривна)
№ картки 5211537419793190
Борщев Сергій Олександрович, або
№ картки 6762462052609523
Бовина Олена Михайлівна (сестра)
ПАТ “ПУМБ” (гривня)
Банк отримувач Вітд. №1 ПУМБ в Дн-ську
МФО 334851
Код отримувача 2926506372
Отримувач Борщев Сергій Олександрович
Картрахунок 26252976838397
Webmoney:
гривня — U134372581863
USD — Z280217679004
Euro — E268746511013
Рубль - R393729719951

Моя любов до неї чуттєва, майже еротична. Але це не важливо, тому що справжній еротизм народжується з духовної близькості.
Мені подобається на неї дивитися, адже вона не просто гарна, вона прекрасна. Коли сміється і коли плаче, коли припудрює свій носик и коли хвалиться новеньким браслетом на блискучій засмаглій руці.
Інколи у неї буває серйозний вигляд. Ну це тоді, коли вона говорить про важливі для себе речі – юриспруденцію і йогу. Вона така смішна, коли має серйозний вигляд. Їй більше личить посмішка.
Інколи їй приходять в голову дурнуваті речі, наприклад, зробити татуювання: на пальці руки витатуювати красиве каліграфічне LOVE… А тепер уявіть адвоката на зустрічі з клієнтом. Красива молода освічена жінка в діловому костюмі з таким ось тату на руці. Але те LOVE не потребує викарбовування, воно світиться в її очах, бо вона любить себе, любить людей, любить світ…
Мені подобається її фотографувати. Вона наказує мені: сфотографуй мене так, аби я була стервою. Поки фотоапарат фокусується, я не дивлюся на неї, але за мить бачу в об’єктиві справжню стерву. А потім просить: а тепер сфоткай так, аби я була наївна і юна. Все виходить. І я замислююся: чи то я такий геніальний фотограф, чи вона геніальна модель? Не те і не інше. Просто вона різна: вона може бути стервою, може бути гарною і доброю, юною і наївною, чарівною і відштовхуючою. Вона справжня жінка.
А ще вона наполовину блондинка. Не дивіться на її чорняве волосся. Просто в одній півкулі її мозоку живе врівноважена розумниця-всезнайка. Звичайно, вона знає, як треба жити. Вона правильно харчується, займається йогою, дбає про свій духовний та інтелектуальний розвиток. Вона дає мені слушні поради. Вона витягує мене, коли я лечу в прірву. Вона виграє безперспективні справи і укладає найскладніші угоди. Вона -талановита.
Проте в іншій півкулі суцільний мотлох, який складається зі статусів контакту та фейсбуку, панчішок та трусиків, помад та бусів. Цю, іншу, хвилюють проблеми епіляції, дефлорації та емансипації. Хоча ні. Це вже я від себе))) Але вона запросто може вилакати пляшку коньяку і мучитися головним болем на ранок. Вона може загаятись де-інде до півночі й потім витратити денний заробіток на таксі додому. А інколи, коли вона втрачає твердь під ногами, я вчу її ходити по воді.
До чого я це? А просто. Вона прикольна. Вона класна. Вона хороша. Вона – моя подруга.

Хочеш я скажу тобі дещо? Ти знаєш, я майже Бог… Я зрозуміла світ. Я знаю таємницю. Я вмію вгадувати бажання людей.
Люди мають зухвалість думати, що вони народилися на цей світ, аби бути щасливими. Тож, всі люди хочуть бути щасливими. Їм подобається те дивне, зухвале, щемливе відчуття у грудях, яке називають щастям.
Всі люди хочуть бути коханими і кохати.
Всі люди хочуть розуміти і бути зрозумілими.
Так просто. Такий простий секрет.
Чому ж так багато непорозумінь у житті? Чому ж тоді таке рідкісне взаємне кохання? Чому так багато нещасливих людей? Все просто: ніхто не вірить у чудо. Всі живуть, ніби все складно, ніби чужі голови і серця – то таємниця за сімома печатями, яку неможливо розгадати. А насправді: все просто!
Ну ось, тепер і ти знаєш таємницю. Тепер ти, як і я, майже Бог. Що ти тепер зробиш з цим секретом? Як використаєш це таємне знання?

Під його ногами скрипів сніг. Перший грудневий сніг. Він дратував і означав лише одно: три місяці зими попереду, три місяці нудного, бездрайвового існування, коли не радує ніщо: ані погода за вікном, ані тепле тіло поруч у ліжку, ані своє власне нікчемне існування.
Хтось з великих сказав: якщо в житті немає задоволення, то повинен бути хоча б сенс. Він думав інакше. Якщо в житті немає сенсу (а сенсу точно немає!), то повинно бути хоча б мінімальне задоволення.
Гнати на мотоциклі на повній швидкості по нічному місту й хапати легенями приємну нічну серпневу прохолоду, мчати повз поодиноких світлофорів, що кліпають услід жовтими очима, їхати назустріч зорепадам, давити на газ, вперед - назустріч свому єдиному інстинкту свободи: інстинкту самогубця. Ось в цьому, мабуть, і є сенс життя.
Навіщо він одружився? Навіщо взагалі люди одружуються? Декотрі одружуються тільки тому, що не знають себе, не чують голосу своїх справжніх бажань. Принаймні це була його історія…
Олеся була Царівною. Це не жарт, вона була справжня Царівна. Вона носила манюсіньку заколочку з каменями Сваровськи у вигляді корони, і навіть не соромилася при зустрічі із знайомими казати: «Я- Царівна» і загадково так посміхатися. І люди посміхалися їй у відповідь. «Гарний жарт. Гарна дівчина.», - думали собі вони. Він також спочатку повівся на це: на її поважну ходу, на блискучий зовнішній вигляд, на блакитну кров, що просвічувавла крізь білосніжну шкіру і так зворушливо тріпотіла пульсом в ніжній шиї, що несла горделиво підняту голівку. А коли він вперше в житті цілував дівочі уста, її уста, йому здавалося, що він потрапив у казку: такими солодкими здавалися йому ті рідкісні миті їх побачень. Ні, вони були навіть не солодкі, а солоні, мов море, мов зелене безкрає море, що огортало їх двох своїми теплими хвилями. Щоліта, кілька років поспіль, вони зустрічалися тут, в цьому селищі на березі моря, де жила вона і куди приїжджав він відпочивати. Перші поцілунки, перші обійми, перший секс – з нею все було вперше, все було казково й неповторно. Вони не встигали набридати одне одному й свято канікул для нього завжди закінчувалося неочікувано, так, що лишалися тільки спогади й щемний післясмак солоних поцілунків й дешевого домашнього кримського вина.
А потім вони якось раптово подорослішали. Й Олесині жарти стали дорослими.
Як там у Пушкіна? «Якби я була цариця, — Третя мовила сестриця, — Я б родила для царя
Молодця-богатиря». Олеся казала так само й сумно дивилася у вічі. Жека зрозумів, що він повинен зробити якийсь крок, що він повинен бути порядною людиною, інакше її очі будуть дедалі ставати все сумнішими, а одного дня станеться так, що вона піде, не дочекавшись рішучого кроку з його боку. Шукати мужнього й відповідального. Невже він не зможе бути таким? Невже розчарує кохану? «Ні! Це не про мене.» - сказав собі Жека. Він купив обручку, став на праве коліно й сказав жадані для неї слова: «Будь моєю дружиною!»
Сказати то він сказав. Ну дійсно, всі дівки хочуть заміж, і царівни не виняток. І декотрі царівни стають простими жіночками-курочками. Варять борщі. Народжують дітей. Навесні сідають на дієту. Взимку печуть торти. Мріють поїхати в Париж, але влітку їздять сімєю у Бердянськ і радіють з того. Жека думав, що і в них буде так, принаймні борщі, торти і Бердянськ його цілком влаштовували. Про дітей він поки-що не думав.
Але все пішло не так. Спочатку почали впиратися батьки й не схотіли прописувати у квартирі окупантку. «Але ж я не зможу працевлаштуватися!» - заперечувала Олеся й була не права. Її залюбки взяв у свою фірму один француз, звичайно без трудової, але що це була за робота: за її ескізами на маленькій фабриці шили карнавальні костюми на експорт. Сотні прекрасних нарядів з її фантазій було втілено в життя, сотні француженок вдягали їх на свята. Різноманітні курси дизайну й уроки французької задля порозуміння з шефом – за кошт фірми. І за все це щоденне свято вона отримувала ще й не такі погані гроші. Принаймні свою забаганку: орендувати квартиру й не жити з батьками, вона оплачувала зі свого гаманця. Але забаганка була не єдина. Вона ввесь час чогось вимагала: нову дублянку, сукеночку, чудові сережки у формі метеликів, обов’язково золоті… «А я хочу мотоцикл, і мовчу!» - з образою інколи не змовчував він. «Зароби і купуй» - спокійно посміхалася Олеся. І вона навіть не питалася його думки, коли купувала собі чергові сережки у формі метеликів чи дубляночку. Я заробляю, я витрачаю - і ніякого поняття про спільний сімейний бюджет чи турботу про його інтереси.
Потім її взагалі переклинило. Вона почала щебетати про дітей, які вони класні і як вона хоче народити маленьку дитиночку, щоб у неї були блакитні оченята як у її коханого Женьки.
Ну дійсно, що поганого у дітях. Що такого? Він не був проти дітей, десь там, не поруч, не в його житті і не зараз. Якщо подумати, вони прикольні, прикольно посміхаються беззубими ротиками й прикольно лопочуть. Але вони ще й вередують безкінечними ночами, хворіють, плачуть, займають собою увесь особистий простір і… прощавай свобода. А він ще не пожив для себе, ще не було в його житті так: мчати на мотоциклі уперед, безкраї поля – повз, вітер у вухах, щастя у грудях… Ще не було так! Які можуть бути діти? Які можуть бути діти на зйомній хаті, лічиш гривні в кишені, не знаєш, яке буде завтра? Вона дурепа.
«Ну давай купимо собаку… - задумливо запропонував компроміс він, - Якщо тобі дійсно так самотньо. Я ж розумію, ти приїхала з іншого міста сюди, а тут у тебе навіть подружок немає…»
Олеся подумала, що він правий: вони дійсно не готові поки що мати дитину. Кохання – ще не привід народжувати дітей без певного, забезпеченого майбутнього. Притулилася міцніше до коханого, усім своїм тілом подалася до нього, з думкою про те, який він у неї розумний: «Я - емоціо, а він - раціо. Ми просто не завжди розуміємо одне одного».
А Такса була класна! Маленьке цуценя махало хвостиком назустріч Женьці, стрибало на руки із завзятим гавкотінням. І він знаходив певне задоволення в тому, щоб тримати на руках те маленьке чорне звірятко. Годувати його, гуляти з ним. Квартира немовби ожила, вдома завжди було весело, бо там була Кузя. Кузя була дівчинкою, сукою, але її норов був веселим і грайливим, немов в домового Кузі з однойменного мультика, то й дісталося собаці таке ім’я.
Але Кузя була маленька, а Олеся з Женькою всі дні пропадали на роботі, тож повертаючись увечері додому часто бачили посеред килима коричневу кучу з характерним амбре. Починали сваритися, хто прибиратиме то і не розуміли, що собака – все рівно що дитина, потребує уваги й догляду. Їй треба правильно харчуватися й робити вчасно щеплення. Вона повинна бігати на свіжому повітрі і спілкуватися з друзями. Їй потрібні вітаміни і мікроелементи, а найголовніше – потрібна любов.
О шостій ранку дзвенів будильник й закликав до Женьчиної совісті: треба вставати, й не через годину, а прямо зараз. Треба вставати й іти гуляти з Кузею. Олеся розверталася до нього попою, накривалася з головою і це означало лише одне: не її черга вставати і йти на вулицю. Не її черга була вчора й не її буде завтра. Олеську взагалі важко вишкрябати вранці з ліжка. А при чому тут він? Це її собака і задля неї, задля того, щоб вона не нудьгувала вони її купили, а тепер він віддувайся, біжи на вулицю у будь-яку погоду, навіть у дощ гуляти з таксою. А вона спить. Відтопирила п’яту точку й спить…
«Навесні конкурс молодих дизайнерів одягу у Києві. Жозе каже, що я обов’язково повинна поїхати. Треба представити п’ять робіт, але я встигну зробити все. Ми поїдемо і будемо кращі там. Жозе вірить у мій талант!» - натхненно ділилася з коханим новиною Олеся. Женька не розділяв її захоплень: «І Жозе поїде також?» «Так. Звичайно він поїде, йому цікаво побувати на конкурсі такого рівня в нашій країні, до того ж, це ж усе за його кошт – і готель, і роботи мої, і проживання. Конкурсантам нічого ж ніхто не оплачує. Все за свій кошт.» «І навіщо це йому, я не розумію? Ти малюєш для нього ескізи, й малюй. Нащо йому розвивати твій талант й вірити у тебе?» «Ти ревнуєш чи що?» «Ні, не ревную, лише не хочу щоб якийсь француз мав мою жінку по київських готелях. Й усього.» «Не ображай мене. Поїхали з нами! Жозе не проти.» «Який великодушний жест. – скривився у недобрій посмішці чоловік, - Що я там буду робити? Й тобі нічого.» - безапеляційно закінчив розмову Жека.
Здається, з цього почала ширитися прірва між ними. Олеся час від часу ставала все сумнішою й задумливішою. У її душі оселилося й з того часу не полишало відчуття гаяння часу. «Яке мене майбутнє чекає? – питалася вона у Кузі так, ніби собака могла відповісти. - Ким буду я через п’ять, через десять років поруч з ним? Невдахою, яка відмовилася від мрій заради нього? Бездітною сварливою невдахою – ось ким буду я.» Її не полишало відчуття ошуканості, таке, ніби її обікрали. Це дійсно було так, адже скарб її кохання перетворився на образу й розчарування.
Ніби на підтвердження того, що шанс буває тільки раз, Жозе звернув свою діяльність в Україні – такий бізнес більше був невигідний, й поїхав додому. Люди, що працювали на нього, й сама Олеся, лишилися без роботи. Вона знала, що конкурс молодих дизайнерів буде цього року знов, і наступного року і потім ще. Але тепер це вже був не реальний шанс, а просто мрія. Бо на тканини й фурнітуру для створення моделей прет-а-порте, на дорогу до Києва й житло під час конкурсу вона повинна буде сплачувати зі свого гаманця, який був тепер порожнім.
«Ти що, не могла картоплі насмажити до мого приходу?» - обурювався Женька, бачачи що нема чого пожерти, а він втомлений, й Кузя не вигуляна. А Олеська ввесь день вдома, не спромоглася не те що купити їжі, а просто насмажити картоплі. Це не вміщалося в голові.
Олеся лежала ввесь день на ліжку, тупо гортаючи глянець і тицяючи наманікюреними пальцями в кнопки пульта.
«Він ще сміє на мене кричати!» - не вірила своїм вухам Олеся. Її очі наповнювалися сльозами й ридання стрясали її тендітні плечі. «Вічно в цих жінок передменструальний синдром!» - здихав Женька, брав повідка й ішов гуляти з Кузею. Після прогулянки бачив все ще надуті губки жінки і розумів, що треба набрати повні груди повітря і йти чистити картоплю.
День у день історія повторювалася. «Нахріна все це мені потрібно! - не розумів сам себе Женька. - Я заробляю, я плачу за квартиру, я купую продукти, вона лежить на дивані й ридає, мені доводиться готувати їжу, гуляти з її собакою, а вночі немає навіть того, на що я розраховував при одруженні. Вона втомилася. Все! Від чого? Від лежаннячка? А я не втомився? З мене досить!» - думав він але не наважувався сказати те, що вже висіло в наелектризованому повітрі.
Одного дня він прийшов додому увечері і не побачив знайому картину. Картина, що постала перед ним, була воістину монументальна. На підлозі валялася купа різноманітних тканин, стрічок, ґудзиків. Серед цього різнобарв’я по підлозі з величезними ножицями повзала його жінка й щось кроїла. Її очі горіли ентузіазмом. Кузя весело виляла хвостом, стрибала поруч, думаючи що це нова цікава гра. «Нарешті!» - подумав Женька і на мить йому здалося, що все не так і погано, але здогадка отруїла мить задоволення від щасливого личка дружини. «Де ти взяла гроші на все це лахміття?» «Це не лахміття, а ексклюзивні тканини!» - заперечила Олеся. «Тим більш.» - не вгамовувався Жека. Він заглянув у завітний конверт і ледь не зомлів: вона пожертвувала його мотоциклом заради химерного конкурсу. «Як ти могла?» - запитав у неї, але відповідь, що він почув її, приголомшила його, навіть на якийсь час убила.
Вона вилила на нього чан бруду. Виявляється вона талановита, майже геній. Невизнаний звичайно. А він хотів зробити з неї домохазяйку, це через нього вона минулого року не поїхала на конкурс і має право виправити то за його кошт. Все рівно вона з ним жити не буде бо він нікчема, не мужик. Вона так мріяла про дитинку, але навіть це він не зміг їй дати – крапельку сперми. Він не може забезпечити кохану жінку, не може заробити грошей аби вдягнути її як слід. Він навіть у ліжку ніякий. Якщо він хоче знати, то вона з ним жодного разу не кінчила. «А що то було? – не в тему згадалися її солодкі стогни – Хоча плювати тепер!» - розвернувся й пішов, голосно грюкнувши дверима.
Майже рік він ходив сірий, аж чорний. Ввесь час поривався піти до неї спитати, як живе. Скучав за Кузею, але то була її собака, яке він мав право прийти тепер до неї й просити собі Кузю. Він взагалі не міг дозволити собі прийти до неї: він же нікчема й не мужик і все рівно вона з ним жити не буде. Ці слова він гарно засвоїв, навіщо ж тепер принижуватися.
Олеся довго не вірила сама собі: він полишив її в чужому місті саму самісіньку, без жодної копійчини на існування. Не прийшов і не спитався, не як колишній чоловік, а просто як людина: як ти живеш, чи потрібно тобі що-небудь. Чи не здохла ти з голоду кінець-кінцем?
Не дочекаєшся! Додому повертатися соромно: вийшла заміж, горда й гарна поїхала з рідного містечка, а тепер, піджавши хвоста повертатися? Ні, вона всім доведе, що варта носити корону. Вона тепер не царівна – цариця!
Вона дала оголошення, що шиє на дому. Спочатку клієнток було не так багато, але дешева ціна і гарна репутація зробили своє діло: народ повалив. Довелося багато працювати. То нічого, було лише одно «але» - Кузя потребувала уваги, гавкотіла, коли приходили люди, плуталася поміж ногами: Олеся вирішила відвезти таксу до мами. Так собака отримала нову хазяйку.
«Принаймні для неї все скінчилося хепі-ендом»- подумала Олеся. – «Тепер у Кузі буде смачна їжа, свіже морське повітря цілодобово й добра хазяйка.» Олеся з радістю приїздила до батьківської оселі і все ще не наважувалася сказати мамі з татом гірку правду про фінал їхнього з Жекою кохання. Мама життя прожила – її не обдуриш, Женька не з’являється в їхньому містечку не тому, що завалений роботою, а тому, що вони з її дитиною вже не пара. Але якщо донька не хоче говорити про те – її справа, значить боляче. Колись скаже. «А ти знаєш, Сашка про тебе питав…» - немовби випадково згадала вона. Олеся посміхнулася, згадуючи своє перше дитяче кохання: «Як він?» «Ну, він тепер крутяк, ти знаєш, має тут будівельний бізнес… Лише з особистим життям поки що не склалося. Мабуть, чекає на тебе!» - підморгнула дочці. «Мамо, облиш!» - Олеся не хотіла й думати про нові стосунки, а Саша був для неї тепер лише другом дитинства.
Вона і сама незчулася як усе «закрутилося»: Саша був гарний і галантний, ставився до неї як до справжньої королівни, засипав її подарунками й міг би подарувати заколочу із справжніх брюліків. Якби вона схотіла. Але їй стало обручки. Він подарував їй також світ. Олеся приймала ті дорогоцінні дарунки з вдячністю, але все ще боялася кохати.
«Я маю працювати!» - казала собі і їхала в місто, де її по суті вже нічого не тримало, окрім сумних спогадів та місцевих модниць. Але тепер, біля швейної машинки стояв ноутбук з виходом в мережу «Інтернет» і час від часу її роботу переривали звукові повідомлення Skype. Інколи вони вмикали вебки й просто дивилися у вічі одне одному, цілували рідкокристалічну поверхню моніторів, сумуючи за справжніми обіймами.
Але по справжньому вона зрозуміла, що любить, лише коли почула від нього: «Я хочу від тебе дитинку, маленьку дівчинку із синіми очима, схожу на тебе…» Ці слова співпали з глобальною перебудовою в її організмі, який відчув зародження нового життя й кинув усі сили на облаштування затишної осели для того маленького жителя в її животику. Простіше кажучи, вона була вагітна. Вона зрозуміла, що наступні дев’ять місяців буде виношувати не тільки цю дитинку, але й свою любов до цього чоловіка, який вилікував її поранене серце. Вона не знала, хто в неї народиться: хлопчик чи дівчинка, але відчувала себе богоматір’ю. Таким священним її тіло тепер видавалося їй. Олеся вже не казала, що вона цариця і коли люди казали їй про те, яка вона гарна, помічаючи її внутрішню красу, вона скромно посміхалася: «Ну що ви кажете, я - звичайна!» Тільки тепер, кохаючи і будучи коханою, жінка стала справжньою царицею і навіть не помітила це.
… Сніжинки опускалися на обличчя Євгена і танули. Залишалися вогкі сліди і з боку могло здатися, що то сльози. Але він не плакав. Сьогодні йому сказали друзі, які все ще підтримували зв'язок з його колишньою дружиною в інтернеті, що вона народила дівчинку. Три п’ятсот. П’ятдесят два сантиметри. Назвали Софійкою. Він повторював про себе ті параметри і прислухався до відчуттів: чи зачіпає ця новина його? Він був спокійний. Він бажав колишній дружині щастя. Йому було трохи сумно і знов хотілося відчути солоний присмак її губ і сп’яніння чи то від домашнього кримського вина чи то від кохання. Але він розумів, що то звичайний сум тридцятирічної людини за своєю юністю, яка була так нещодавно, але вже не повториться ніколи. Олеся й була: його юність. А хто ж не любить свою юність?
Він знав чого хоче насправді: жити в ладу з собою, приймати себе і дивитися на себе власними, а не чужими розчарованими очима. Ділити ліжко з приємною жінкою, яка не буде розчарована тобою, тому що зараз не очарована. І вірити в те, що можливо, коли-небудь вони обоє зрозуміють, що таке їх життя – і є справжня любов. Він хотів, аби зима була недовгою, а весна ранньою і теплою. Аби він міг сісти на свій мотоцикл й відчути свободу: вітер у вухах, щастя у грудях і безкінечний шлях попереду…

…«А все ж таки класну спідничку я купила сьогодні на розпродажі», - думала Ніка повертаючи на Запорізьку. В такий час на вулиці не було й не могло бути жодної душі. Ніка засиділася в гостях. Ромка кокетливо щипав її за сідниці: «Поспи сьогодні зі мною, нащо тобі їхати додому? Га? Зранку обіцяю каву у ліжко й класний секс. Все рівно завтра вихідний…»
«Я записалася в солярій, чи не бачиш яка бліда стала?» - вередливо й навіть пискляво сказала молодичка.
«Ти - справжня блондинка. Сідати за кермо о другій ранку й напідпитку може тільки блондинка. Але їдь, якщо тобі хочеться…» - байдужим тоном махнув рукою Роман. Якщо чесно, йому було пофіг і на Вероніку і на її солярій й навіть на те, що неможна сідати за кермо під шофе. Сам він ніколи так не робив. У нього був якийсь панічний, навіть нездоровий страх де-те-пе. Та що для нього Ніка? Просто регулярний секс з гламурною курвочкою. Так. Хотілося поспати з нею, просто тіло поруч, яке можна обійняти й пригрітися. Не так самотньо… Але яка, зрештою, різниця? Нехай їде, якщо їй охота. Позіхнув, й вирубився за півхвилини після того, як зачинив двері за нею…
…Вона лежала, випроставшись на асфальті з задраною спідницею, яка відкривала малопривабливу синтетичну білизну… «Який несмак… Чорт! Це що, я зробила? Ні, правда… Якісь дурнуваті труси, як можна було вдягти такі?... Ні. Таки чорт забирай… Я це зробила! Я щось не те думаю… Як взагалі могло таке трапитись?»
З пробоїни у черепу тоненьким струмочком витікала кров, а Ніка все не могла підійти ближче, аби торкнутися шиї ТОЇ, аби намацати в НЕЇ пульс: «В неї ж має бути пульс. Не все так погано, як здається. Я повинна мислити позитивно. Все оукей. Зараз я підійду, вона ворухнеться, і – вуаля, я відвезу її додому, дам сто баксів в кишеньку й ми забудемо обидві про цей ІНЦИДЕНТ. Ну, на крайній випадок - в лікарню. Ми можемо поїхати вдвох у лікарню. Нічого ж поганого не сталося? Ні, я не можу таки дивитися на ЇЇ жахливі труси. Треба прикрити. Дурепо, стрибай в автівку й тисни на газ – ВОНА мертва, мертва… Бляха… Яка ж я … Найжахливіше в усій цій історії – це те, що я ЇЇ вбила. Вбила? Треба пересвідчитися, що ніхто не бачив мене, моє авто… Я тут стою вже добрячих десять хвилин. Хтось же міг за цей час мене побачити, запам’ятати номери. Що я собі думаю? Тисни на газ й мерщій звідси! ВОНА мертва! Мертва?!»
Біля голови ТІЄЇ жінки виднілася вже лужа крові, а Ніка все ніяк не могла опанувати себе. Руки в неї тремтіли: «Це якась нісенітниця. Це не може бути зі мною. Звідки ВОНА взагалі взялася на дорозі? Вискочила прямо під колеса. Кому я що буду доводити? Хто мені тепер повірить? ВБИВЦІ. Ще й п’яній… Ромчик, зараза, сьогодні добряче підпоїв мене бренді. Хотів аби я залишилася. Підлий скунс. Це він у всьому винен! Гаразд. Треба мислити позитивно. Нехай ВОНА мертва. Це вже не зміниш. Але ж я жива і я - не вбивця. Це сталося випадково. Ніхто нічого не взнає. Зараз поїду в гараж, візьму ганчірку, вимию чистесенько машину, піду додому. Ляжу спати. А завтра буде завтра. Буду щось думати…»
Сльози зрадницьки починали котитися в Ніки з очей. Вона думала і про те, що вимиє машину, залишить на узбіччі дороги, а потім буде пояснювати страховикам, що «пошкодження сталося внаслідок протиправних дій третіх осіб», чи як там у договорі страхування написано? Вона думала про себе, про страховку, яку отримає згодом, як поїде додому, щось попоїсть і ляже спати, а завтра в солярій, чи деінде… Але вона зовсім не думала про ТУ жінку. «Що про НЕЇ думати? ВОНА ж мертва. А я маю мислити позитивно. Я маю жити. Ми з Ромчиком збиралися завтра в боулінг. От і піду в боулінг. Я ніколи в житті так не хотіла в боулінг… А якщо призначать експертизу і все з’ясується? Бампер добряче пошкоджено. Я не хочу про все це думати! Мене з моєю машиною тут не було і я не бачила ЦЮ.»
- ГЕЙ ТИ, ДУРЕПО! ЗВІДКИ ТИ ВЗЯЛАСЯ? ЗВІДКИ ТИ ВЗЯЛАСЯ? – кричала Ніка, намагаючись довести ЇЙ, що це ВОНА у всьому винна, і саме через НЕЇ Нікуся не має права сісти зараз в машину і їхати спокійно додому.
«Третя ранку. Я ще можу сісти й поїхати. Ніхто нічого не бачив. Але я сиджу поруч з НЕЮ на асфальті, я не в змозі встати. Це не її життя скінчилося зараз, а моє. Ну поїду я звідси і що далі? Від кого тікатиму? Від себе?»
В якомусь фільмі Вероніка бачила таку сцену: головна героїня тремтячими руками нервово тисне на кнопки мобільника: «Алло, міліція? Я щойно вбила людину…» Ніка усвідомлювала, що ТАК не зможе. А ЯК?
«Рахую до десяти: вісім… дев’ять… десять… Встаю. Сідаю в машину. Тисну на газ! Я – вільна! Я СОБІ ПРОБАЧУ. Й піду завтра з Ромкою в боулінг.»
- ПА-ПА, ПОДРУГО! Яка прикрість, що сьогодні, в свою останню ніч, ти вдягла таку негарну білизну…

Запах прілого осіннього листя. Мабуть, найкращий запах на землі. Довгими зимовими вечорами так хочеться відчути той запах. Так хочеться відчути крила за плечима. Й полетіти. Туди. В осінь. Де накрапав дощик. Спочатку невпевнено, нерясно. А потім все частіш і все рясніш. Ми йшли з тобою – рука в руці. Майже одні на цілій землі, у цілому білому світі.
Ми йшли по гриби. Ноги у гумових чоботях де-інде так глибоко втопали у багнюці, але нам було байдуже, бо у твоїй долоні тремтіла моя долоня. А у моїй долоні – твоя. Що це було? Якась мара. Яка нормальна людина піде в таку погоду в ліс по гриби? Нормальна залишиться вдома. Та ми з тобою навіжені. Безглузді. Щасливі!
Від чого тремтять наші долоні? Невже від холоду, від вологи? А може, вони тремтять від щастя, від любові, від бажання? Може.
Запах дощу змішується з запахом пізньої осені, з запахом прілого листя. Він трохи ущух, той дощ. І нам не лінь відгортати листя, зрізати один грибочок за другим, кидаючи їх у наші торбинки. Краплини ще десь, зовсім інколи крапають, потрапляючи тобі на лице. Я дивлюся на нього. Воно зовсім не красиве, ні... Воно прекрасне. Мені хочеться наблизитися до тебе, так близько, щоб не було ніякої відстані. Я хочу бути тобою. І щоб твоє обличчя було моїм, і це по ньому стікала краплина дощу. Мої губи торкаються її. Яка смачна, яка солодка ця краплина... І наші торбинки вже валяються на землі. І гриби розсипалися. Та... байдуже. Губи вже шукають інші губи, а руки ще міцніше стискають інші долоні. Яке щастя лоскотати язичком у куточку твойого рота, яке щастя не розтуляти губ...
Ти відчуваєш. Цей запах... Запах першого поцілунку. Запах дощу, запах прілого листя? Відчуваєш запах поцілунку, якого не було? Бо він – моя видумка...

Хто знає смак справжньої свободи? Може, ластівка в небесах, може янгол, що шурхотить крилами в тебе за спиною.
А можливо й ні.
...Ми зустрілися випадково. Нас не залишала гірка думка. Його - що він поспішив народитися, а мене – що я запізнилася. Якщо б навіть ми і наважилися бути разом тут, на Землі, це було б недовго, бо лише кілька місяців залишилося йому жити. А я молода, вродлива, життєрадісна: він не хотів, не міг занапастити моєї молодості, вроди, життя. Це було щось... Ні-ні, не закоханість, не жадоба, не пристрасть. Не кохання у значенні усвідомленого почуття жінки і чоловіка одне до одного. Це була просто близькість душ. Ні, навіть ніби половинки однієї душі.
Я дивилася на зморшки, що перетинали його шкіру вздовж і впоперек, тримала його зсушену часом тремтячу руку у своїх молодих долонях. Його волосся було сиве, аж біле. Очі втратили колір і були сиво-білі, якісь ненатуральні, але неможливо було зрозуміти чи був його погляд коли-небудь блискучим, живим і чи були його очі карими, а, може, зеленими, блакитними чи сірими.... Якщо ж і були, то, здається, це було сто років тому і навіть мій пра-прадідусь виглядав би зараз молодшим, якщо дожив би. І все ж таки він ставав прекрасним як тільки починав говорити. Ніхто і ніколи не розумів мене краще, ніж він. Нікого і ніколи я не змогла б відчути, зрозуміти краще, ніж його...
Головне, що нас об’єднало – свобода. Ми обоє мріяли про неї. Свободу зовнішню і свободу внутрішню. Робити, що хочеш, знати, чого хочеш насправді, відчувати свої істинні бажання й здійснювати їх, не залежачи ні від обставин, ні від природи, ні від людей, ані від Господа Бога. В якусь мить, коли він смакував це слово “Сво-бо-да...”, я відчула крила за спиною, він був моїми крилами. Я злітала, поверталася до нього, кружляла і наша близькість ставала найголовнішим, що мали ми в ту мить.
«Це почалося давно, - розказував він, - ще коли я був майже хлопчиком. Я споглядав за дорослими, за тим, яке значення вони надають грошам, що мама з татом лишають мене самого або на сусудів, працюючи в три зміни за мізерну купку папірців. Я вже тоді знав їм ціну.
Але я ніколи не любив гроші. Ці брудні, нікчемні папірці. Завжди після того, як мені доводилося тримати їх, я мив руки з милом. Але я любив те, що гроші могли мені дати – НЕЗАЛЕЖНІСТЬ.
З покупкою першого авто я перестав залежати від простору, від громадських засобів пересування. Я просто міг сісти в машину і їхати куди мені потрібно. Через деякий час я міг купити все, що тільки заманеться. І я купував. Купував землю, будинки, авто, літаки. Навіть жінок. Я купував багато жінок, щоб не залежати від якоїсь однієї жінки. Не мав дітей, бо не хотів від них залежати. Не мав навіть справжніх друзів, бо і дружбу вважав видом залежності. Я думав собі, що я вільний. Я думав, що не залежу ні від кого і ні від чого матеріального. Але одного дня я збожеволів від усвідормлення моєї єдиної правди. Правди, яка спопелила усе моє життя, лишивши купку попелу. Сивину і старість, яку ти бачиш перед собою. Я був БОЖЕ-вільний. Й прожив божевільне життя. Господи! Я й сам не помітив, як зробився рабом своєї жадоби свободи.»
Моє серце розривалося від болю. Душа нібито відокремившись від його душі стікала кров’ю.
Невже і мене чекає те саме? Адже свобода – і моя кінцева мета. Не можливо було повірити, але ж і він був молодий, гарний, здоровий і мріяв, і думав про майбутнє, чекав, надіявся, відчував... І що зробив із себе? Раба?!
Неможливо не залежати ні від чого. Як добре, що я зустріла цього ще живого мерця, що я відчула близькість душ, що я зрозуміла свою недопущену помилку.
Ось він, сидить поруч, такий бідний, хворий, нещасний. І він залежить від всього: від обставин, від природи, від людей, від Господа Бога. Залежить від своєї хвороби, від лікарів, від всього, що є в світі. Я могла б також стати такою. Рабинею прожити своє життя. Але все змінилося. Я буду просто залежати. Сьогодні від нього, тримаючи його тремтячу, зсушену часом руку у своїх молодих долонях. Буду залежати від його хвороби і старості, яка через кілька місяців забере найдорожчу людину, яка могла б стати моєю половиною, не запізнись я народитися. А потім... А потім смерть зробить його нарешті вільним. А я буду залежати і чекати...
Свобода існує — тепер я це знаю точно.

Якщо змішати червону троянду каркаде, з зеленим із жасмином, з чорним турецьким та додати трішечки індійського, заварити його в звичайній алюмінієвій кружці і пити великими ковтками по черзі то вийде найсмачніший в світі чай. Саме такий я колись пила в центрі реабілітації наркоманів та алкоголіків. Їх лікували за новітньою методикою «одинадцять кроків», яка допомагала за одинадцять етапів – кроків подолати залежність та прийти до здорового життя. Вступити у стадію тривалої ремісії, якщо говорити медичними термінами.
Це було захоплююче – пити той чай. Насолоджуватись тією компанією. «Насолоджуватися компанією наркоманів та алкоголіків?» - обуряться ханжі, але мені байдуже. Я – не ханжа. Повірите чи ні, але самогонку пила з консервної бляшки. А що? Не суди, і тебе не осудять.
Ось наприклад ця пропаща людина – широко відомий у вузьких колах музикант, звичайна історія – він опинився тут, шукаючи натхнення для творчості.
Ця симпатична дівчина, Катюша, – студентка третьокурсниця – її підсадили на юрфаці – батьки непогано заробляли. Вона ж сама була наївна й довірлива, безпосередньо весела. Така й залишилася – регоче повсякчас хтозна з чого. Кажуть, винт виїдає мозок і після року зловживання доросла людина ледь може сягнути інтелектом восьмирічної дитинки. Катюша ж вживала первентин близько двох років. І як до третього курсу дотягнула?!
А ось Кость. Скажу вам по секрету – він приречений. Напівбог Воронов нашепотів мені на вушко. Звичайно, він, як порядний лікар, людина, повинен був змовчати. Але це сталося випадково – я думала то мій аналіз лежить в нього на столі. І, намагаючись зрозуміти ті літери, що втікали одна від одної, розпливалися на очах, спитала у Воронова: «А що означає «реакція позитивна»? «Це означає, дурепо, що в Кості СНІД. А ти схопила не той папірець» - різко відповів він.
Мене трусило, коли наступного дня, зайшовши до Кості в кімнату, побачила над його ліжком кілька ікон, на які молодий чоловік задумливо дивився. «Невже Ворон йому вже сказав… Так же неможна – без психологічної підготовки…» - ледь встигла подумати я, та роздуми перервав несподівано голосний розкотистий Костин сміх: «Ха-ха-ха… Божа матір. Прикинь, курва, гульнула де-інде добряче, залетіла, а чоловікові своєму підрозказала, ніби дитинка від Святого духа… Капець, не можу. Прикинь, яка цинічна історія і всі – ввесь світ повірив. Вчись, мала!» Я не змогла більше те слухати – швиденько розвернулася й пішла геть – післязавтра й Кость повірить в ту історію, над якою зараз регоче. У нього просто немає вибору.
А ось власник концертної агенції Віктор, уявіть-но, він і Фільці Кіркорову руку тис! Дивлячись на нього, ви ніколи б не подумали, що цей красунчик, бабій, обаяшка - банальний кокаїновий наркоман. Учора йому виповнилося тридцять. А вживає з дев’ятнадцяти. «Трава – не наркотик.» «Раз – не підарас.» Це все про нього. Спочатку з пересиченості – занадто все добре складалося в його молодому житті – красива дружина, кар’єра, гроші… Ті гроші текли безперервним потоком, стрімкою багатоводою рікою, і цей потік треба було кудись витрачати. Дівчата, алкоголь, вечірки, навіть подорожі – все це швиденько набридло. А кокс відкрив нові горизонти, розширив межі свідомості. Його донечці три рочки, тут і Татка – дружина його лікувалася, тиждень тому виписали, бо донечці потрібна матуся, бо вона ніби подолала бар’єр. Бо попереду – одинадцятий, останній крок, який треба пройти самостійно. Вітька з Таткою розлучені, але щось недоказане лишилося в їхніх стосунках…
А ось і вона – про вовка промовка. «Бач, костюмчик який на ній – п’ятсот вісімдесят баксів на барахолці коштував. Та й за ту ціну ледь вхопив – шикарна вона в ньому…» - шепоче мені на вушко Вітя. «Так…» - погоджуюся, «Будь-яка в такому була б шикарна», - думаю собі. «І ланцюжок вдягла, курва, той самий, що я їй подарував, - чи дражнить мене чи що?» - злість і образа на колишню дружину роблять його дихання переривистим. Він відходить від мене, крокуючи до колишньої. Вони про щось говорять, ніби спокійно… Ні-ні, вони сваряться, ось я бачу: вона говорить йому неприємні речі, відраза та огида, а разом з ними і біль віддзеркалюються на Вікторовому лиці. Він не витиримує… Я бачу, що зараз щось станеться. Так, я не помиляюся: він наважується вдарити жінку, мати своєї дитини. А що йому? Він же кінчений. Нарик. Вона посміхається і у відповідь кидає йому до рук якийсь пакет: «Здохнеш, собака, від передозу!». Йде через вертушку на прохідній за колючку.
А надвечір у центрі – НП – надзвичайна подія. Ворон вишикував усіх в коридорі: «Сьогодні троє з вас підуть. Я не знаю, хто приніс отруту з собою. Хтось із вас, чи з ваших відвідувачів – розбиратися не буду. У нас існують суворі правила: всі ви тут добровільно. Хочете жити – крокуєте зі мною. Хочете кайфу – геть!» Гнітюче мовчання повисло в повітрі… «Геть!» - проговорив він твердо, але голосніше. Ніхто не поворухнувся, але погляди шукали винуватців. Хто піде? Хто приніс? «Геть!» - прокричав Воронов і це були вже не жарти. Вітя, Костя й Катерина розвернулися і пішли збирати речі – їм більше немає що тут робити. Вони не дійшли до фінішу. Вони - лузери.
«Дійти до одинадцятого кроку - казав мені Воронов – важко, але можна. Можна подолати залежність, можна відчути радість тверезості і почати жити звичайним життям. Найважчий, найдовший і найширший крок – одинадцятий. Він триває усе життя, бо алкоголік, наркоман ніколи не бувають колишніми – завжди існує спокуса… Чи пройшов його? Чи подолав? Чи одужав? Відповідь можна отримати лишень на смертному одрі.» - я ловила кожне його слово, заглядаючи у втомлені очі, ніби тільки в цих очах і була правда світу. «А взагалі-то у нас затишно… Чай смачний. Чи не так?» - питає. «Так!» – погоджуюся я. «Жінки спиваються швидко, місяць-два зловживання за моєю методикою і ти опинишся в мене у центрі в якості пацієнта…» - посміхається, але я розумію, що бачу його востаннє. Він мене жене. «Ні! Краще ви до нас… У звичайне життя»…
Прямую впевненими кроками до вертушки на прохідній. Ворон правий – мені нема чого тут робити.

Уяви но, що твоя кохана людина постійно споглядає за тобою. Інколи непомітно, невідчутно, а інколи так, що тебе дратує її втручання на твою особисту територію. Якби це було правдою, як би ти поводився?
Ну, по-перше, мабуть, ти намагався б мати ввесь час пристойний вигляд. Мабуть, не колупався б у носі, не чухав задницю або яйця й спину тримав би рівно, бо вона терпіти не може, коли ти горбишся. Ну так, звичайно, в колупанні в носі немає нічого надприродного, та й у чуханні яєць, зрештою, також. Але ти ж для неї мачо, Зверхлюдина. А Зверхлюдина, погодься, не чухає яєць.
По-друге, ти кинув би нарешті палити. Ти не палиш тільки перед зустріччю з нею. Бо вона вередливо відвертається і не хоче тебе цілувати, а тобі так подобається лоскотати її язичком у куточках губ! Але вона так переживає, аби ти не палив взагалі, а не тільки перед вашим побаченням. Так, ти точно кинув би палити!
Потім ти зовсім інакше б поводився з оточуючими. Не кричав би на підлеглих, не матюкався б. Ти ж не матюкаєшся при коханій, чи не так? Не брехав би. Не тільки їй. Хоча, а спробуй но хоча б тиждень не брехати їй! Не брехав би нікому, бо гидко виглядати брехуном в очах коханої людини.
А про що б ти говорив з друзями? Тут уже довелося б досить важко, бо при друзях, як то кажуть, «фільтрувати базар» не так то й легко. Вони тебе бачили у різнобарв’ї. Пам’ятаєш, як у четвер ви набухалися в сауні й Толік придумав видзвонити тьолок? Уяви но тепер свій жах, коли ти знаєш, що вона тебе бачить і чує, а Толік, як на зло, дзвонить. Ти бачиш, що це Толік і не хочеш брати трубку, але ж вона не знає, що ти знаєш, що вона тебе бачить і ти як ні в чому не бувало натискаєш клавішу виклику: «Алло!»
А Толік, суко, й не думає фільтрувати базар й, на жах, починає з того, про що ти волів би не згадувати: «А класно ми поєблися в сауні того четверга, треба повторити. А в тебе, друже, ого – ще більше мого. Я б, маючи такий, не зустрічався б з твоєю пласкою Лєнкою, а точно трахнув би Памелу Андерсон.»
«Заткнися» - не витримуєш ти. Тебе аж тіпає від злості. А поб’ємося об заклад, що коли б вона тебе не бачила, ти просто поіржав би. Але ти лихоманливо думаєш, як вирулити розмову так, аби вона думала, що Толік жартує й видумує. До того ж, її звуть не Лєнка й вона не пласка, і це також чимала проблєма.
Минає тижні два-три й ти починаєш звикати до цього ока, яке все бачить. Ну так, ти палиш, матюкаєшся на підлеглих, колупаєшся у носі, чухаєш яйця й трахаєш не тільки Лєнку, а й різних тьолок, у сауні, чи деінде. Ти розумієш, що це для неї не новина, але вона не кидає цю дурнувату гру: спостерігати за тобою. А при зустрічі тільки сумно кліпає очима, розуміючи, що не може тобі нарікати. Адже вона думає, що ти не знаєш, що вона за тобою спостерігає. Їй сумно, але і тобі також сумно. До відчаю. Ти розумієш, що вже ніколи-ніколи не вийде взятися за розум, одружитися з нею, бути вірним, кинути, нарешті, палити… бо для чого? Все рівно вона тобі вже ніколи не повірить. І, зрештою, ти хотів бути кращим не для себе - себе самого ти й таким влаштовуєш. Ти хотів бути кращим для неї: аби вона тебе кохала.
Через півтора місяці тобі усе набридає. Ти ввесь час думаєш: з якого ракурса вона дивиться на тебе. Якщо ти думаєш, що її очі ззаду, натхненно починаєш чухати дупу. Якщо спереду – запалюєш цигарку. Якщо знаєш, що вона відвернулася і не бачить тебе, а тільки чує – швиденько шукаєш підлеглого, аби обматюкати. Толік вже уникає не тільки ходити з тобою в сауну, бухати, але і просто зустрічатися по-дружньому, тому що ти перетрахкав усе, що рухається, і Толік небезпідставно підозрює, що він наступний на черзі. При зустрічі твої очі світяться божевільним блиском. «А що, і це схавала?» - думаєш собі. Але вона тільки дивиться сумно і мовчить. Вам нема про що говорити, тому що ти знаєш, що вона знає і вона знає, що ти знаєш, що вона знає. Ти тихо-тихесенько ненавидиш її: вона вкрала твою мрію.
І, нарешті, вона зникає. Ти й сам не помічаєш, як і коли. Але вона стає для тебе чимсь накшталт Бога: він є, ти в нього віриш, він бачить усе, але це так природно: палити при ньому, матюкатися на підлеглих, чухати яйця й трахати тьолок. Тебе це анітрохи не напружує: нехай собі дивиться – ти перед смертю покаїшся.
А кохання що? В ньому повинна бути таїна, інтрига, гра… І ти мрієш зустріти ту єдину, для якої хотілося б бути кращим: кинути палити, матюкати підлеглих, послати подалі такого друга, як Толік, і не хотіти нікого-нікого, крім неї. Такої наївної. Такої коханої…

Божевільне сонце світило. І, немовби жартуючи, а, може, знущаючись над нашим щасливим почуттям, сипало промінням у саму душу і запалювало її. Ще з далекого синього дитинства мені було відомо, що смерть приходить тому, що людське серце перетворюється на попіл і вже не може битися в грудях і тому зупиняється навіки. Але чому? Я знаю також, що в кожного це буває по-різному: в когось воно тліє, тліє все життя, немов нікчемна папіроска... В іншого ж спалахує яскравим фейєрверком і згорає за одну -єдину мить. Найжахливіше, коли серце завжди було холодне, як льод, а раптом перетворюється на попіл і вже все – жить нема коли, нема коли запалити своє багаття, навіть жалкувати про це нема коли.
Я мріяла не бути холодною, не тліти, а горіти, палати яскравим полум’ям якомога довше, так, щоб всі люди на планеті бачили той вогонь і прагнули хоча б наблизитися до нього, доторкнутися, щоб запалити і свої душі.
О, яке невблаганне божевільне сонце! Як боляче, як солодко!.. Моє бажання здійснилося – я знаю напевне, що чекає мене не тління, бо в душі у мене яскравий вогонь. Я знаю, що і в тебе також, бо в той божевільний день не тільки сонце збожеволіло. Все навкруги було незвичайним. Водило якісь нерозумні хороводи, співало солодкі й прекрасні пісні, від яких запаморочилося в голові і ми також збожеволіли. Я побачила тебе вперше. Ні, я хочу сказати, що ДИВИЛАСЯ на тебе мабуть сто тисяч разів, але у той день ПОБАЧИЛА вперше! Можливо, ти мене також. Твої губи шептали: «Кохаю... Я так тебе кохаю. Я дивлюся в твої очі і розумію яке це диво, що вони дивляться на мене з любов’ю і ніжністю. Розумію, який я багач, бо то не просто очі. То найдорогоцінніші чорні перлини, народжені у таємничих глибинах всесвітнього океану.»
Я танула від твоїх слів, як сніжинка; вмирала од солодкої муки і воскресала у ту ж мить... Тільки бачила твої губи, що наближалися до моїх, тільки відчувала ніжний їх дотик, і солодкість, і вологу....
Втрачаючи відчуття часу і простору, ми злітали у недосяжну для інших вись, ставали спочатку птахами, потім хмарами, потім зірками, переживаючи всі можливі і неможливі метаморфози.
А, повертаючись на землю, ми через силу відривали одне від одного вуста і знов шептали: «Я тебе кохаю...» - «І я...»
О, якби тут була пустеля! Або безлюдний острів, або безкрає море чи океан і наш, тільки наш на двох човен гойдається на хвилях, і сонце, і небо, і навкруги – жодної живої душі за сотні кілометрів.... Тоді ми б збожеволіли остаточно і довели б наше божевілля до крайньої межі, й , не зупиняючись, переступили б і через неї... Це найбільше, чого ми хотіли в ту мить. Але ми були не самі і не було жодного шансу залишитися тет-а-тет.
А божевільне сонце світило і зводило з розуму нас. Нехай би його промінь розрізав гострим лезом наші душі й вийняв їх, та й тоді їх вогню вистачило б на віки. Бо хто хоч раз відчував таку жагу, той зрозуміє, що означає «божевільне сонце».

Іде дощ. Сьогодні знов іде дощ. Я люблю дощ, слухати, як він стукає у вікно, а я сиджу у затишку гігантського офісу й сумую. Таким дивним, світло-синім сумом. Чому світло-синім? Бо все має колір.
Кохання, звісно, червоне. Традиційно. Кольору троянд, кольору пристрасного фламенко, кольору вечірнього сонця, кольору вогню, кольору жарких вуст, що готові ось-ось зімкнутися у поцілунку. Дружба – оранжева, яскрава. Інколи, коли дружба давня і вірна, то вона може бути зелена, але не від плісені, ні! Просто зелене – це колір весни, колір життя, колір тріумфу життя над смертю. А яке ж життя без дружби, без вірного друга, без такого, за якого не жаль і вмерти? Якщо не мати такого друга, то жити – навіщо? Тож вірна і давня дружба – зелена. Щастя, безумовно, буває жовтим. Кольору золотавого сонячного пляжу, кольору сонця, що грає на пелюстках кульбабок. Але будь-яка палітра, будь-яке почуття не може складатися тільки з одного кольору. Ось так – щастя жовте. Ні! Не просто жовте. Найщасливіше щастя – сумне, щемливе, що западає у саму душу і відриває ноги від землі, підносячи тебе у небо, кружляючи, залишаючи за небокраєм.
Найщасливіше моє щастя – спогад дитинства: я йду із мамою, із татом, рука в руці. Маленька в дорослій. Ми разом. І сонце грає в листі тополь, і небо блакитне-блакитне кличе за собою у височінь, у далечінь. І все життя попереду. Того часу не повернути, не стати більш маленькою дівчинкою… Але згадка про це живе у серці: про синє небо, про жовті промінці, що грають у листі тополь. Тож найщасливіше щастя для мене обов’язково – синьо-жовто-зелене.
Так от, сьогодні йде дощ і охоплює мене світло-синім сумом. Майже щастя. Не вистачає тільки – тебе. Жовтого. Зеленого. Коханого. Я думаю: «Хочу щоб він подзвонив!» Хочу… Хочу… Хочу… Але треба працювати, і я йду на нараду. Телефонний дзвоник простромлює фіолетову напругу наради. Ледь устигаю натиснути кнопку відхилення виклику. Аби напруга не стала чорнильною.
Ти подзвонив, значить, мій мессідж у Всесвіт знайшов свого адресата. Значить, тобі також сумно і ти слухаєш дощ. Ти хочеш слухати дощ, відчувати синій сум поруч зі мною і слухати музику моєї душі.
Адже будь-яка душа має свою музику. І навіть коли людини вже не має серед живих, музика її душі живе. Близькі люди знають ту мелодію і раз у раз відтворюють її у своїй пам’яті. Люди, чиї душі мовчать – порожні бочки. Є й такі.
Цікаву, неочікувану мелодію інколи можна почути, якщо вміти слухати. Ось, наприклад, вишукана дама, пахне дорогим парфумом, говорить правильною мовою, живе правильним життям, а її душа виграє на папуаських барабанах невибагливий ритм. Та й годі. А ось класичний ботан – передбачуваний до кісткового мозоку. Здається, ти бачиш його наскрізь – підйом у шість п'ятнадцять – обов’язково під монотонний дзвін будильника, робота у великій корпорації не рядовим клерком, але і не топом, ланч з колегами і самотній вечір онлайн… Та його душа співає «Ніч яка місячна» Старицького, і щаслива та жінка, що почує ту пісню: він її, милую, куди-завгодно на руках носити буде, а не тільки до хатиноньки.
Твоя душа грає блюз. Моя душа грає фолк. Під акомпонимент дощу виходить цікаве звукове рішення. Будь-який композитор півжиття віддав би за таку мелодію. А я віддала би ціле життя. Аби слухати саме таку мелодію, у такому супроводі, під таке аранжування. Аби відчувати світло-синій сум поруч із тобою. Знаючи, що ти так само його бачиш. Знаючи, що чуєш ту саму музику, що і я.
У нас немає багато років попереду, багато років позаду, а є тільки сьогоднішній вечір. Але цей вечір і є тим, що ми називаємо своїм життям, найщасливішим щастям.

2010.

Піду я в рожевий ранок, у фіолетову тишу, в чорний сум… Кольори будуть згущатися наді мною, темніти, як в очах-хмарах, з котрих ось-ось поллються сльози. Але ні! То не гіркі сльози горя, а солодкі - очищення. Як потрібно воно мені зараз! За довгі зимові місяці прийшла втома, у щасливе серце вторгся безпричинний чорний сум… моя депресивна душа висушилася і вмирає від спраги.
Перші краплі дощу впали на землю. Надія блискавкою освітила все навкруги, грім відродження гримить у серці, а ноги починають рухатися все швидше. Біжу, лечу, тремчу назустріч весні! Чорний сум злетів сполоханим птахом і полетів геть. Геть! Геть! "Геть!" - кричу я . Біжу. Фіолетова тиша вимушено зітхає і зникає. На її місце прийшов він - шум весняної зливи. Краплі падають на молоді груди, одежа липне до тіла, волосся перетворюється на чорні теплі бурульки, з яких стікає по плечах безліч струмочків.
Он воно, щось біло-рожеве попереду! Я хочу туди - там моє очищення, там моє відродження! Хто знає, що то? Мої астигматичні очі не можуть знайти відповідь, а мозок вже малює чудову оазу, білий палац, зграю гордих лебедів…
Ні! То вишневий садок попереду. Авжеж. Я вже бачу це. Пелюстки, пелюстки, пелюстки, я біжу до вас, притулюся теплою щокою до кори вашої матері, обійму її стрункий стан, погладжу кожну гілочку і впаду до її ніг. А вас , білі наївні пелюсточки, мій коханець-дощ, що напоїв мою спраглу душу, буде зривати і осипати вами моє тіло, немов поцілунками.
Як давно він мріяв про це - захопити мене, молоду, гарну, зненацька тут, у вишневому садку, і цілувати, цілувати до нестями. Як давно мріяла про це я. Здається, ще з дитинства, коли маленькою дівчинкою збирала тут кульбабки і плела віночок… І тут з'явився він, весняний дощ, але не гвалтував мене так пристрасно, жорстоко і ніжно водочас, як ось зараз, а тільки кілька крапель зронив мені на пам'ять і залишив пелюсточком чистий поцілунок на моїй щоці. Це була обіцянка вічної любові й вірності. Він чекав, коли я стану дорослою та прийду сюди, щоб справити наше весілля.
Весільна сукня з білих вишневих пелюсток - жодна наречена не мала ще такої. Що варті всі Валентини, Кардени та Діори у порівнянні з Весняним Дощем? Яка я щаслива! Бо маю не тільки білу сукню від кращого кутюр'є, а й чисту душу, вимиту й наповнену власноруч ним, моїм нареченим.
2002 р.