Сонце вдаряється променями у вікно, але ти відвертаєш голову, прокинувшись. Не для того, щоб сховатися від світла, а щоб продовжити дивитися у темряву ночі. Ми завжди повертаємося назад, порівнюючи щось із чимось чи просто насолоджуючись побаченим. Минуле давно стало нашою улюбленою телепередачою. Нам подобається ця сіра зона нашого життя, бо тут не стається нічого непередбачуваного, воно не вимагає в нас вибору. Інколи болюче та гірке, а часами солодше за чай у вагоні потяга. Ідеальне у своїй незмінності та простоті. Але таким воно собі просто є… І це саме те, чого ми так потребуємо у непередбачуваному зараз. Але правда в тому, що ніякого зараз вже немає і завтра також з часом зникає. Ось і залишилося минуле, яке ти зробив своїм богом, перетворив у щось матеріальне, як станцію метро. Тепер ти щасливий?

Поговоримо про правду? Правда - доволі специфічна річ: вона буває грубою та делікатною, прямою та завуальваною, її говорять і мовчать. Однак, я вважаю, що найпрекраснішою правда є тоді, коли вона проста.
Гарні слова не роблять правду кращою, а гарна правда не робить кращим світ. Найважливіші слова завжди говоряться просто, бо вони щирі. Їм не потрібні пафосні монологи, лише кількох слів, що будуть зрозумілі кожному, може вистачити, щоб передати всю суть. Усе інше – нічого не варта балаканина. І поки письменники всіх рангів та рівнів ховають у метрових гобеленах нитки істини, людство найбільше цінує звичайне біле полотно, в якому, проте, немає фальші. Правда безсмертна. Вона живе, хоч люди помирають, тож істота смертна змінити її не зможе. Людина здатна лише стояти за свою правду, виборюючи її з-поміж порожніх та перебреханих потоків інформації. І саме велика правда і маленькі люди, що її бережуть, і вберігають світ від хаосу.
Однак, хоч висновок і є доволі очевидним, ось вам така істина: всі ми любимо правду і ненавидимо циніків, котрі нам її кажуть. Цьому легко знайти пояснення, бо хоч і не треба правду говорить цвітасто, та всі ми дуже вже любимо квіти.

Пострадянський - це вирок. Це означає, що ти зупинився десь на периферії історії, і стояв там, поки світ продовжував крутитися навколо сонця. Це означає, що ти залишився ні з чим після вальяжного ходу в абанк. Але ще гірше те, що "пострадянський" є вироком далеко не для кожного. Ще гірше те, що хтось змирився з цим клеймом, і рушив вперед, перетворившись на "європейський". І найгірше те, що ти все ще стоїш осторонь. Ти так і не зрушив вперед, продовживши ховатися у периферіях, навіть не радянським, а всього лиш його привидом. Ми звикли до цієї пасивності, звикли то того, що все було незмінним на протязі довгого часу, тож змінити нічого не хочемо. Ми могли б бути кращими, дійсно могли. Але ми не стаємо, бо далеко не кожен усвідомлює, що для того, щоб сісти на нового стільця потрібно встати зі старого. Тож може пора відірвати дупу від стільця і взятися за роботу?
2016

Життя часто порівнюють з дорогою: в кожного вона своя, кожен має її пройти. Що ж, вітаю, ми благополучно заблукали. Ви ще пам’ятаєте, за чим ми відправлялися? Не за хлібом ж! Ні, то мало бути щось особливе, щось, чого не знайдеш в магазині. Що такого особливого можна взагалі надибати в кінці нашого шляху? Але то не важливо аж до тієї пори, поки ми не зрушимо з місця, а ми, як бачите, все ще стоїмо. Як же нам продовжувати шлях, якщо ми втратили мету? Як орієнтуватися в карті, яка написана чужими символами? Ох, та в нас зовсім кепсько йдуть справи… Може зупинитися? Спинитися і застигнути мов камінь, чекаючи, коли заблимає та лампочка, що освітить нам шлях. І стояти так допоки не закам’яніємо взаправду. Е ні, так не піде, віддамо цю роль монументам в музеях. Їм така справа пасує більше. Може, все ж рванемо вперед? Хіба кінцевий результат буде залежати від того, наскільки осмислено ми прямували? Звичайно ні, тож давайте, ми просто підемо вперед. Туди, не знаю куди, за тим, не знаю чим…
Ми рухаємося вже доволі довго. Може велике око, десь там у глибині всесвіту навіть не помітить, що ми зрушили з місця, можливо для нього наші роздуми, наш рух і вся наша дорога в цілому, не значать більше, ніж подих вітру ранньою весною. Та й добре, кому воно взагалі потрібне те кляте око? Хай собі пливе в своїй вічності, нам важливіша дорога. Ми ж бо йдемо вже століття, вперед до того незбагненного світла попереду. Наша дорога не така пряма, як ми собі думали: вона розгалужується і переплітається і знову розгалужується. І вже не так віриш в те, що варто рухатись вперед, оскільки вже зовсім не віриш, що обираєш саме правильну дорогу. Перед нами вічний вибір, ми обираємо одне з двох, а вже за кілька кроків нам знов треба обирати. Якою ж бажаною є дорога в один кінець, одним маршрутом. Ніякого вибору, лише прямий шлях. Блаженство свободи в несвободі.
Ми рухаємося далі, а вибір стає все тяжчим. Звідки ж нам знати, який вестиме нас до кінцевої зупинки? Ох, звідки нам знати? Ми навіть не знаємо, за чим вирушили, а ви вже хочете, щоб ми знали, як туди йти? Неподобство! Але ось світло – яскраве, миле серцю світло! Як довго ми до тебе йшли, о великий наш покровитель! Як страждали заради тебе! Ти покажеш нам мету нашої мандрівки і цю мету ти втілиш в життя! О велике! О могутнє! Ми летимо до тебе, бо ти наше все. Відкрий нам суть. Покажи нам істинну!
І ось: ось той момент, заради якого був весь шлях. Ось заради чого ми обирали, заради чого йшли. Ми вже за крок, ми майже на місці. О велике світло, покажи нам свою мудрість!
Порожньо. Тут порожньо… ТУТ ПОРОЖНЬО! Наш шлях! Наші жертви! Чому ж тут порожньо? Невже ми пройшли нашу дорогу марно? Невже ми шукали цілі, якої не було? Та ні, вона ж була! Ми ж бачили її на самому початку! Ми лише… забули її… Може, ми просто не ту дорогу обрали? Невже все дійсно залежало від того, наскільки осмисленою була наша мандрівка? Яка нісенітниця… Це ж ми пройшли такий шлях без цілі… Що робитимемо тепер? Раніше ми йшли вперед. Але тут немає «вперед». І «назад» тут також немає. Куди ж нам йти? Ми заблукали… Знову.
2014

Мені навіть не треба доводити вам, що ми європейці: розташування в нас саме те, що треба, менталітет трохи спаскудився, але все ж, доволі непоганий, та і кричали ми про це так довго, що за принципами конформізму, це вже мало б стати правдою. Ми – справжні європейці, бо з початків своєї історії український народ завжди стояв на засадах свободи та справедливості, мужньо відбиваючись від нападок катів та узурпаторів, однак з кожним таким початком, борців ставало все менше. Але ось ми знову піднімаємося з колін, мільйони людей, готових рухатися до кращого життя, а саме європейського. Скоти, потопаючі у брехні і розбраті, добровільні раби на корумпованій скотобійні. Ось хто ми є! Але, звісно, ще й європейці, без цього ніяк. Відкрию вам маленький секрет: ми не мали ними ставати! Ми не викинули ще з себе всього радянського, найгарнішим прикладом чому може слугувати той факт, що я, виспівуючи оди новій владі, пишу гарнюній творик на тему «Ми – європейці», який так нагадує віршики про батька революції Леніна, що не вистачає лише пафосно це прочитати. Ми боролися за свободу, ба більше, ми її вибороли, але і рабства ми з себе не витравили! Не ставши українцями як такими, вже погналися далі. Тож ми з вами дійсно європейці. Але не тому, що ми ними стали, ні, просто нам так сказали по телевізору. А в Радянському Союзі по телевізору не брешуть.
2016

Спочатку не було нічого. Тобто навіть більше ніж звичайне нічого, це була абсолютна порожнеча, я б сказала, що вона була холодною і липкою, але навіть холоду і полуничного варення в ній не було. Потім з’явився ти. Не те, щоб ти також був чимось, але щось в тобі було, а ще чимось ти міг стати. Ти крутився у незкінченності нічого, якось креслячи її межі. І сном своїм ти потихеньку заповнював цю порожнечу зірками, галактиками, і найголовніше - собою. Так утворилася вічність. І секунда, в якій вона існувала, була найпрекраснішим, що можна уявити, але ти це і так знаєш. Коли вічність скінчилася, час побіг вперед, а ти вже не зміг його зупинити. Якось раптом з’явилися люди, а з ними і полуничне варення, та і холод теж. Сонячні системи у твоїх персональних галактиках закрутились, крутячи тебе з собою, а ти разом з ними. І коли зірки перед твоїми очима злились воєдино на цій каруселі, все навколо знову стало порожнім і ти став порожнім, так що зовсім перестав існувати. Не залишилося нічого. Тобто навіть більше ніж звичайне нічого, це була абсолютна порожнеча. Потім з’явилася я.
2016

Життя не завжди пряма дорога. Інколи це порочне коло. Дехто потребує людей… Але що робити виняткам? Що коли все життя тільки і складається з людей: вони вдома, у школі, про них говорять, на них дивляться. Вони оточують тебе кожного дня, але не роблять менш самотнім. Ти вже казишся від такої кількості людей. І розірватися самому легше, ніж розірвати це коло.
Тоді в моє життя приходило море. Воно існувало задовго до того, як люди з’явилися на світ, задовго до того, як вони освоїли мови, щоб говорити одне про одного. І в цьому його головна приємність: у ньому зовсім нема нічого людського (крім сміття, звісно), воно щось більше і могутніше за все, що оточує нас у нашому скляному світі. Воно вічне – ми смертні.
Море завжди рятувало мене від людей, і навіть тоді, коли я йшла переповненою набережною, коли натовп оточував мене навіть більше, ніж у будь-який інший день, насправді навколо мене не було жодної живої душі. Була лише я і море. Якщо і можлива свобода в будь-якому її прояві на цій бреній землі, то вона десь тут, де пісок і вода кожного дня в обіймах один одного.
Спогадами про море я жила всю осінь і зиму, а очікуванням зустрічі перечікувала весну і літо. І коли вже мої очі впивалися в очі моря, то не залишалося нічого, що тривожило мою душу. І смак цих гірких сліз богів був солодшим за улюблені цукерки. А запах бризу ставав тим єдиним, чим я могла дихати без пут на легенях. У цих лазурних очах я губила всі біди і печалі, а згодом і сама пропадала у хвилях спокою. І навіть буря була мені за приємну пісню, бо в морі я знаходила себе саму, ту, котру вічно губила десь у натовпі.
2014

Хиткі конструкції з тіл та бетону підняли мегаполіси. І тепер мільйони душ горять у люмінесцентному полум’ї. Ми так близько, нас так багато. Але ми ще ніколи не були такими далекими одне до одного. Хто ці люди навколо тебе? Задля чого вони живуть? Куди вони йдуть? Ти не дізнаєшся їхніх імен, а обличчя зникнуть так само швидко, як колись прийшли. Вони вже не будуть людьми, а може, ніколи ними і не були…
Вони протоптують свої стежки на бетонній планеті, але жоден не залишить після себе сліду більшого за прямокутний надгробок. Полум’я, що колись сотворило земну твердиню, уже давно зникло з їхніх очей. Ти стоїш серед них… Але чому? Хто ти і як опинився тут? Ти прямуєш за ними, ти протоптуєш їхню стезю, але хіба ти такий, як вони? Хіба ти не бачиш вогонь, вдивляючись у свого двійника по ту сторону реальності? Він там, ти знаєш: маленька цятка світла ще горить навколо твоїх зіниць. Стежка, яку вони протоптують, не твоя. І життя це не тобі належить. Від чого ж ти тікаєш, любий, а за чим біжиш?
Холод. Самотність. Ми так далеко… Бігаємо все життя, заледве не збивши одне одного з ніг, мчимо кудись, можливо, і від чогось, але так і не добігаємо. Ти ніколи не думав, чи не мерзнуть вони, оті «потухлі» люди? Їм холодно. Дуже холодно серед цих уламків життя, але й зігрітися якось не виходить. Ось збиваються докупи, вилазять на голови, їх сотні, тисячі, мільйони… Вони повзуть догори, туди, де зустрінуться з сонцем, а з ними повзуть хмарочоси. Вони вгризаються вниз там, де у глибинах тектиме кров планети, а за ними слідують тунелі. І десь там, у цих зарослях з бетону, металу та крові, маєш бути ти, друже. Ну, як тобі, приємно відчувати себе живим? Хоча звідки тобі знати, ти ж також мертвий. Просто ти ще… у процесі смерті. Тобі, напевно, боляче… І вогник твій чомусь почав тускніти… Декотрим дуже поталанило: вони народжуються без полум’я. Вони ніколи не відчували тепла, тож і холод в душі ніколи не відчують. Їм нема з чим порівняти. Але ж ти не з тих щасливчиків! Ти спочатку відчуй вогонь, запалися ним, а потім дивися, як він тускнітиме. Любий друже, ти б шукав тепліше місце для такого делікатного вогника. Душа – річ примхлива.
То як, відчуваєш холод десь там, у закутку власного нутра? Нічого тобі тут робити, друже. Ти не помилявся адресою – це пекло, але у справжньому пеклі не так гаряче, як ти собі думав… Цей холод… Це в тобі говорить самотність. Занадто довго ти ходив тими стежками, занадто довго жив таким життям. Вони далеко одне від одного, але вони і не помічають цього. Їм і так добре. Але ти далеко від інших, і тобі погано. Не тікай від себе, любчику, бо в тебе нічого не вийде. Твій вогонь згасне, і двійник у тієї реальності вже ніколи його не покаже, але хіба ти забудеш про нього? Не бреши собі, бо коли не стане вогню, то залишиться спогад про нього. Він приходитиме у снах, він ввижатиметься там, де раніше ти міг його побачити. Ти не втечеш від нього. Ніколи.
Тікай він НИХ. Від чужих людей і чужого світу. Від цієї напасті ти ще зможеш втекти. І, може, саме тоді, у той момент, коли ти відчуєш себе по-справжньому самотнім, коли таким стане не лише твоє серце, а й твій зір… ти перестанеш бути самотнім і вже ніколи не залишишся один. Ти йди собі, друже. Йди цими вулицями, такими повними і порожніми водночас. Йди їхніми стежками, але думай про свій вогонь. Просто постарайся не втратити хоча б його … Йди вперед, у чуже життя. Туди, де біля тебе завжди хтось буде, але поруч не буде нікого. Йди, мій любий, світи своїм вогнем свою дорогу в порожнечу. Але ніколи й нізащо не обертайся на своєму шляху, бо десь поруч йтиму я.
2014

Візьми у руки пістолет і приклади до віска: єдинорогів ніколи не існувало та і дракони навряд чи ширяли небом… Твої рожеві окуляри, які ти так вперто притримуєш за останню погнуту дужку, напевно єдина фантастична річ, що ще залишилася у цьому клятому світі, та і то лише тому, що досі не розвалилася на шматки. Ти не Сковорода, колись, в доволі близькому майбутньому, світ все ж спіймає тебе, а твої ілюзії зникнуть у тумані, що огортає зранку місто. Люди ж бо люблять похорони, вони хоронять мрії, можливості, віру, сподівання, вони і себе закопати можуть, якщо дуже вже треба буде. І ось настає момент, коли все життя проходить на кладовищі, в яке перетворюється реальність, коли ілюзії стають ще одним надписом на надгробку.
Ти так плекав їх, ці фантазії про ідеальний світ, в якому все добре і правильне. Ти так леліяв власні сценарії ідеального життя, вперто закриваючи очі на гидство і нечистоти реальності. І ось він, твій апогей прозріння: очі відкриті, всі карти на столі, ти стоїш посеред кладовища ілюзій, розтоптаних піщаних замків. Треба було осідлати свого пегаса, та й летіти куди подалі, але перед тобою вже реальний світ, можеш бути впевненим, могила для пегаса тут теж є. Ти радий, що побачив світ, яким він є? Візьми у руки пістолет і вбий чергову ілюзію: прозрівши, щасливим не станеш, лиш дурні одні і бувають щасливими.
2016

Ми – найвеличніші істоти на цій планеті, що створювали неймовірні цивілізації протягом тисячоліть. Хоч ми і досягаємо все нових і нових вершин, стаючи привабливішими, розумнішими, багатшими, однак, на мою думку, давно розорилися духовно. Бога вбили, мораль повісилася сама, а совісті ніколи і не існувало. Людство сидить посеред згарища, а може, й тоне у власному лайні, тут все залежить лише від перспектив…
Нам так вперто розказували, що треба поважати старших і не можна рвати книги, але ніхто не пояснив чому, тож ми і не зрозуміли. Мораль у нас ще залишилася, та й етику досі викладають у школі, але вони стали лише абстрактними поняттями, далекими від реального світу. І цей світ, в якому духовність падає так само швидко, як зростає добробут людини, корчиться в агонії разом з усім возвишеним, що в нас було. Ми можемо дотримуватися усіх можливих правил та норм, але поки в людській душі вони залишаються мертвими, це буде все тим же лицемірством.
Уся сучасна література стала лише потоками шлаку і криками розпачу, а прикладом цьому є те, що на рівні з Біблією, яка проповідує любов і чистоту, стоїть «П’ятдесят відтінків сірого», напевно, найкращий приклад бездуховності і бруду, в якому ми живемо. Про які ідеали можуть кричати люди, коли другим світовим бестселером стала порнографія? Про такі ж порожні, як і вони самі…
Колись, дуже давно, ми зав’язали петлю, накинули її на шию і прив’язали мотузку до молодого деревця. І хоч дорослі та мудрі можуть дивитися на «загублене» покоління з презирством та докором, відводячи очі від пляшок пива і сигарет в їхніх руках, але людство вже давно вляглося на це смертне ложе. І кожне нове покоління губиться все сильніше, а кожен новий подих стає ніби останнім. І ми потопаємо у власній ненависті до себе і до оточуючих, ненавидимо людей за їхню природу, за думку і те, що вони люблять. Сьогодні ненависть пропагується навіть більш активно, ніж мир.
Людство – це купа людей, яка з криками розбігається від обрисів ядерного гриба. Радіація розповсюджується землею, вбиваючи душі і залишаючи тіла, а порожні оболонки агітують за моральність. І нехай… Ми можемо тікати від власної смерті ще цілу вічність, бо ми давно померли…
2016

Думки стають різкішими, слова загострюються і зриваються з губ дивним хрипінням, що зовсім не нагадує людський голос. Порядні люди засинають, а ти залишаєшся на самоті із самим собою. Деколи в голові забагато думок, а інколи їх, навпаки, замало. Ніхто не любить безсоння, бо ніколи самотність не здається такою реальною, як у той момент, коли тебе всі покинули і розійшлися кожен у свій сон. Не те, щоб ти з ними був дуже щасливим, але неприємно, коли не чуєш відповіді, покликавши когось на ім’я.
Ніч створена для сну, для того, щоб поринати у казкові світи і жити в будинку з карамельок. У країні сновидінь немає приводів бути нещирим, уся наша краса ховається в маленькому тілі, захованому під пухкою ковдрою. І люди, скручені клубочками, пускаючи слюні і бормочучи заклинання і прогноз погоди, скидають усі свої маски і відкривають світові всю красу себе, справжнього. Ніч змінює людей, загострюючи тіні і контраст з тією химерою, що всміхатиметься тобі вдень. Це не найвдаліший час, щоб бачити світ, який тебе оточує, але саме в мороці ночі і ховається істина.
2015

Емоції стали смайликами, голоси сховалися за чорними літерами. Ми бекспейсимо правду потоками непотрібних слів. Ірреальне життя, яке складається з гігантських переписок, давно стало для нас центром всесвіту, заставляючи забути про сонце. Ми живемо у різних світах з одаковим зображенням на екранах. Наші спогади стали мегабайтами кодів, а стосунки – потоками нулів та одиничок. Ми так хотіли бути близькими…
І все одно далеко, слухаючи лише стукіт власних пальців клавіатурою. Люди навколо змушують нас відвертатися, аби сховати обличчя, тоді як ефемерному образу по ту сторону мережі ми відкриваємо душу. Реальність перекинулася на злу тварюку, що вгризається в шию, висмоктуючи енергію, а єдиним світлом, що горить з-поміж чорної шерсті її незчисленних лап, стали її червоні очиська. І ми залізли у блискучі екрани, ховаючись від її кігтів, з кожним подихом втискаючись усе глибше, подалі від темряви навколишнього світу і ближче до темряви самотності. І ось невидима стіна вже розділила нас з реальними людьми, а мережі відкинули нас від далеких близьких. Усе, що в нас залишилося поміж цих стін, – невеликий прямокутник монітора, у ньому і живемо…
2015

Людина завжди прагнула відтворити себе саму. Інтелект штучний, а почуття – справжні. Якось випадково сталося так, що ми самі стали цими копіями. Тільки інтелект у нас справжній, а почуття – штучні. Ми механізми, уся мораль яких – це всього лише звичка, а не власні переконання. Посміхаємося, говоримо ввічливо, вибачаємося, співчуваємо, а всередині порожньо. Якби маски, якими ми вбиваємо себе справжніх, були чимось реальним, а не звичайним лицемірством, то фабрики з їхнього виробництва були б найприбутковішими в цілому світі. Ми втратили щось дуже важливе, але слово це не забули – ми послуговуємося ним надалі, хоч не розуміємо значення. Як часто говоримо ми про красу душі, її силу, але вже мало хто дійсно відчуває ту красу, ту силу. Ми брехуни, і в першу чергу ми брешемо собі, прекрасним і досконалим, про те, що ми прекрасні і досконалі. Це не так, у нас нема головного. Ми його викинули, бо цей елемент не потрібен машинам. І поки людство летить вперед зі швидкісттю світла, вигадуючи все нові забавки і ховаючись від все нових проблем, десь на задвірках нашої великої історії лежить забута всіма людяність – наше найменш популярне програмне забезпечення.
2014

Значення життя однозначно перебільшують. Ну, б’ється твоє серце, дихаєш ти, а інколи орудуєш і більш гидкими фізіологічними процесами, і що з того? Під цей стукіт дні пролітають один за одним і все життя стає таким безцільним цоканням годинника. У віхах історії людства це цокання ледве гудітиме у вухах, та й то лише тоді, коли з’єднається в одне ціле з мільйонами собі подібних. Ось і виходить, що бути живим – не така вже й приваблива справа, щоб вихвалятися нею так часто. До того ж, якщо вже ти і маєш таку честь, щоб називати себе живим, то май честь і помирати.
Коли немовля закричало вперше, його серце не вдарилося об грудну клітку. Воно розпочало свій шлях, але живим не стало. От і жила собі така мертва людина. Людина-скеля, зроблена із каменю та сліз. Її серце не цокало, та чомусь відчувало більше, ніж цього зазвичай треба. І поки живі люди тікали від піску, що сипався їм на голови, перетворюючись при цьому на пил, скеля стояла собі серед цього піщаного моря, дивлячись на світ і відчуваючи його.
Стати частиною вічності набагато легше, коли ти зроблений із каміння, а не пилу, тож ці мертві люди ними і стають. І серед цокання годинників і шипіння пісків в історії видніються скелі – великі люди, але при цьому мертві. Серце не відстукує їм залишок часу, воно слугує для цілей зовсім інших. І дихають вони якось інакше. Але найбільше вони різняться саме тим, що будуть стояти там, у морі, поки все інше зникне зовсім. Мертві люди-скелі, що ніколи не зникнуть з історії, бо що вже мертве, померти не може…
2015

Колись Бог сказав людині не мати кумирів і поклонятися лише йому. Але у світі, де Бог став менш сакральним, ніж пароль від Wi-Fi, ми запам’ятали лише те, що кумирів створювати не треба. І сказали собі, що саме ми найкращі, і почали поклонятися егоцентризмові. Кожен так сильно прагне бути унікальним та неповторним, що всі стали однаковими у своїй неповторності. Ми не захотіли створювати ідеали, і нам вже нема чого прагнути. Ми уже великі, навіть більше, ми народилися найвеличнішими істотами планети – людьми. Кому ще потрібні якісь ідеали? У нас є мозок, і (нехай навіть теоретично) ми можемо ним думати, тож уже досягли найвищої своєї вершини, бо кращі за мавп, і риб, і птахів. Не істота – діамант цього світу.
Ніхто не хоче писати, як Толстой чи Байрон, тож не пише вже ніхто і ніяк. Художники помирають не народившись. Ми могли б стати величнішими за Македонського і Чапліна, а хочемо бути багатшими за сусіда і виглядати краще від колеги по роботі. Наші бажання настільки мізерні порівняно зі світом, в якому ми живемо, що зовсім не дивно, якими непомітними ми є навіть у дизайнерському одязі, у дорогих автомобілях та будинках. Ми вже не хочемо нічого дійсно великого. Ми відкинули великі ідеали і вигадали собі мізерні. У світі, де кожен мав стати по-різному великим, всі ми однаково маленькі.
2015

В очах трохи пече, а на щоках вже мокріє. Що це з тобою? Ти плачеш? І звідки ти тільки береш стільки води і стільки приводів її лити…
Цей біль… Його нема з чим сплутати, твоє життя занадто безпечне, щоб ти відчував біль на кшталт того, що сидить у тобі зараз. Цей монстр нечасто тебе навідує. Він не спить, звичайно, сидить і вичікує, коли б це йому прийти по тебе. Але ніколи, навіть на долі секунди, не дозволяй собі такої думки, що він тебе покинув, що задрімав: біль не спить. Він чекає, коли ж ти будеш слабким, коли ж заплющиш очі, втратиш пильність і дух. Ось тоді він прийде. Пафосно з’явиться в палатах, ніби він цар всього буття. І буде правий, бо він давно став твоїм господарем...
Чого ж ти ллєш сльози, мій кам’яний друг? Що ж затягнуло тебе в павутину туги? За чим ти плачеш? За життям? Ох, та то така дурниця, скажуть тобі, і будуть праві, як ніколи раніше не були.тебе його не було, друже, то за чим тобі тужити? За життям тужать привиди. Ти ж звичайний дурень. За мріями? А чого ти хотів? Ти взагалі чогось прагнув? Куди ти йшов і чому ти йшов не в той бік? Ти згадав про них тепер, коли серед сипучих пісків буденності видніються лише твої перелякані очі. Ти побоявся колись своїх мрій, вони здавалися тобі нереальними і ти покинув їх напризволяще. Пізно плакати за мріями, краще вже шукай мотузку.
Пам’ять про тебе вже стерта, хоч ти навіть не починав жити. Страхи сковали тебе ланцюгами, бажання засліпили тебе. Твій реквієм вже грає любий, ти вибрав гарний час, щоб пустити щокою сльозу. Але не тужи за його останніми нотами. Ти натиснув першу...
2015

Кава, що була такою ненависною колись, зараз ковтається із вдячністю. Усе планувалося зовсім не так. І ти планувався зовсім не таким тоді, в останній рік школи, із пляшкою пива у руках. У ті далекі дні ти хотів стати кимось особливим, а сьогодні, стискаючи гірку каву в уже зовсім інших чужих руках, ти мрієш розрухатися від сонливості та втоми. Уся воля зникла задовго до того, як ти затягнув краватку на горлі, і мрії стали несуттєвими у порівнянні з вигодами респектабельної роботи. Речі перестали бути по-справжньому дорогими, коли кожна почала мати свою ціну. У чорно-білому світі, що зовсім втратив будь-який інший колір у своїй клятій прагматичності, ти той, хто шукає зранку білу сорочку та чорні штани. Як тільки сховав палке серце за купою гарного одягу, тебе стали цінувати саме за відповідність діловому стилю. Ти став таким матеріальним, що вже навряд чи дійсно існуєш у реальності… І замість справжньої людини постала зовсім інша істота, щось розчароване у світі і в самому собі теж. Метелик, що став огиднішим за лялечку. Ти стискаєш у своїх руках гірку каву. Сьорбаєш її у надії прокинутися. Але все доросле життя – то просто сон.
2016

Люди кажуть, що бути дорослим – означає робити не те, що хочеш, а те, що маєш зробити. Дорослішаючи, ми набуваємо більших прав, але втрачаємо найголовніше з них – право бути собою. Однак нам постійно говорять, що це правильно, що саме так і має бути, тож згодом ми звикаємо, захлинаючись власною ненавистю так, щоб не було помітно зранку на роботі. Ми самі відмовляємося від власних душ, відкидаємо в ящик з надписом «іграшки» все, що любили і що відігравало для нас дійсно вагому роль. Ми мусимо це зробити, бо ми вже дорослі, а в них немає часу на такі дурниці. І в це нове життя ми приходимо не чистими, а швидше порожніми. Буденність засмоктує нас, обмежує рухи, мов гамівна сорочка, примушує вибирати між тим, що любимо і що маємо робити для власного забезпечення, тож ми завжди обираємо життя, але так ніколи і не живемо. Як шкода, що лише щось грандіозне потрібно побачити нам, щоб зрозуміти й те, які ми маленькі.
Високі ідеали вічні. Вони більші за окремо взяту людину і за цілі народи. Високе не спалиш у полум’ї інквізиції та цензури, його не сплюндрувати правилами, нормами і обов’язками. Вічні ідеали ніколи не помруть, тоді як людина доволі смертна, і єдина можливість стати чимось більшим за маленьку істоту в дуже великому світі – залишити по собі щось більше за груду кісток і нетривалі спогади, самому стати вічним, зберігши душу не лише на власне коротке життя, а й на багато життів після.
2015

Кожна маленька дівчинка колись мала свою ляльку. Кожна розчісувала її волосся, одягала яскраві суконьки, вкладала в ліжко, а інколи навіть водила на роботу. Діти не хочуть відчувати себе Богом. Їм не потрібен контроль. Вони просто граються у ляльковий дім, бо хочуть бути дорослими. І поки лялька встає на роботу, вони ними є.
Усі діти дорослішають. Їхні обличчя розтинають зморшки, брови спускаються нижче, а думки темнішають. І хоча всі вони стають серйозними людьми, далеко не всі діти, дорослішаючи, ще й виростають. Наші машинки стають більшими, а гроші, як виявилося, уже не зриваються з дерев. Наші ігри з іншими дітьми стають складнішими, а слов – важчими. Але наше життя – все та ж забавка. Дорослі діти продовжують гратися в ляльки, чекаючи, коли стануть великими. Наше життя нічого не варте. Ми просто граємося ляльками, керуючи чужим життям, як маріонеткою. У нас немає особистостей, ми штампуємо себе відповідно до середовища. Ми рузаємося за течією і, що найголовніше, дозволяємо течії керувати нами. Стаємо чиєюсь іграшкою, чиє волосся розчісують, яку одягають у сукню. Ми не люди, а власність якоїсь дитини, що колись виросте. Можливо.
Ми можемо прикидатися серйозними, можемо платити в магазині листочками з малюнками, а не з дерева. Але всі ми живемо в ляльковому світі. Ми занадто поспішали стати дорослими і забули викинути, крім іграшок, звичку гратися.
2015

Світ пахне сіллю. Раніше боязкі висипали нею коло, щоб вберегтися від привидів і відьом, тепер бережуть себе від безумства, що ховається навколо. Ти бачиш його щодня, вдихаєш разом з повітрям, ти найкращий глядач у його аудиторії. Ти його джерело.
Людство тішить себе надією, що божевілля матеріальне, ніби це шматок плоті, який можна вирізати і який є далеко не в кожного. Безумство живе всюди, це хаос, з якого боги збудували світ. Ти цілком складаєшся з нього, тож його не виведеш, навіть продірявивши тіло повністю. Просто ти колись виділив собі гарний куточок, прибрав його і згорнувся там клубочком, зажмуривши очі. Діти завжди боялися темряви, дорослі також. Безумство асоціюється в тебе з брудними кімнатами і людьми, тож ти завжди ретельно протираєш полиці від пилу. Малюєш зони і секції, впорядковуєш усе навколо себе. Лише у власному макровсесвіті ти будеш у безпеці. У твоїй голові воно також є. Коло, насипане сіллю. Для функціонування достатньо лише маленького шматочка, все інше, незвідане, – брудна кімната з брудними думками. Ти боїшся божевілля інших і боїшся збожеволіти сам. Гамівна сорочка лякає тебе, вона зіжме тебе у крихітну цятку і ти перестанеш існувати. Бідненький, ти вже одягнув її на себе. Ти думав, що божевілля вбиває волю, та ти ніколи її не мав. Ти вважав безумство рабством, але свободи в тебе не було. Маленька дурненька цяточка, безумство було всією свободою, яку ти мав.
Розплющуй оченятка, дурбецало, пора прокидатися! Ти ж не будеш лежати у своєму ліжечку цілий день?
2015

Як мило, коли весь світ однаковий. Коли всі йдуть кудись і роблять щось, але не мають ні бажання, ні мети. Ми ніби бачимо маршрут, але яким нікчемним він здається тим, хто сидить там, угорі. Хіба ходять там такими мілкими стежками? Ні, там дороги широкі і бруківка там червона. Ми і мету дороги трохи бачимо, але хто нас знає, може, то просто сонячний зайчик відбився, а ми прийняли його за ціль всього життя. За цим сонячним зайчиком плентаються вже покоління, навіть ті, які про того клятого зайця лише чули. І чого вони плентаються? А просто треба…
Нам так приємно вбивати в собі, таких коханих, свободу. І коли вже закінчимо, коли всі наші рішення будуть передбачені, коли кожен наш крок буде розплановано, коли кожна наша думка стане зайвою, – ми навчимо цій чудесній справі увесь світ. Бо якби ж то вони знали, яка то приємна штука – не думати.
Ми вимальовуємо поверх сторінок наших життєписів велике «треба», та ще й курсивом. Ми кажемо собі це щодня. Ми аргументуємо ним кожну вимогу. Не тому, що «чомусь», а тому, що «треба». Це ж така важка справа – бути людиною. А ще важча – бути людиною незалежною. Це ж треба самому вирішувати, яку краватку одягнути і якою дорогою піти по життю. Кому взагалі потрібна та свобода, коли ту краватку ще й прасувати треба?!
«Треба» – це наша догма, і всі ми догматики. Треба встати о шостій ранку, треба піти на ненависну роботу, треба посміхнутися сусіду, треба сісти в маршрутку, треба зробити комплімент начальнику, треба прикинутися, що займаєшся улюбленою роботою, а може, треба буде навіть трохи нею зайнятися, щоб отримати гроші на речі, які тобі теж треба. Ми якось непомітно для себе скоротили наші словники. Там вже немає «мрію», «хочу», «волію», залишилось тільки це величезне «ТРЕБА». Воно вижерло місце, заплановане з початку наших днів для серця, мозку і душі. І сидить собі там, таке противне і небажане, ніби воно керує всім у цьому світі. А, звичайно, саме воно і керує.
Ми йдемо, як ті в’язні, щоправда, останні блаженно всміхаються. Попереду нас повзе один жирний кроляка-поводир, а з кінця підганяє величезне «треба». І всім добре, і всі щасливі. І невже дійсно жоден-жоднісінький не скаже того клятого слова? Слова, що його теж встигли забути. Невже не спиниться, не зіб’є колону? Та хай йому грець, десь це слово мало ж заховатися! У чиїхось закутках у голові. Невже в цьому війську блаженних рабів не знайдеться того, хто ще знатиме це слово і пам’ятатиме, що ж воно означало? Невже того «треба» в наших життях стало так багато, що ми вже інших слів не бачимо? А ні, я бачу його! Он у того, у чорному пір’ї… Здається, він щось каже, то, може, це ТЕ слово? Так! Я чую, як він, прихиливши голову, тихесенько шепче:
– Навіщо?
2014

Світ постарішав прямо в нас на очах, а люди вже зовсім не люди. Вони стали лицемірним, брехливим скотом і вже більше роблять рамки, ніж малюють картини. І світ наш тоне у брехні, і лише той, хто в ній навчився плавати, мов риба у воді, і виживає. Правильність полонила серця, вона начепила рамок на голі стіни (навіть у свідомості людини), заполонивши все. І навіть у мистецтві, місці, де душа літає, рамки її загородили небо, посадивши птахів у клітки, навісивши пута правил, норм, віршових розмірів.
Світ постарішав у нас прямо на очах... І вулицями ходять старі молоді люди, чиї душі, мов папуга в клітці, котра з ним від народження: розправивши крила, він не зрине догори. Нам не вистачає щирості, нам не вистачає неба.
Імпресіонізм – це вітер змін. У ньому немає нещирості й обмежень. Імпресіонізм – це свобода. Є лише людина і світ, яким вона його бачить. І вслід за героєм Коцюбинського, що виривається з металевих пут міста, ти сам вириваєшся зі світу людей, залишаючи там правила і норми, відкриваючи для себе новий світ, той, де є лише сонце, нива і ти. Є щось прекрасне в цьому світі. Краса зовсім не в мильних пейзажах, не в пафосних діалогах, не в епатажній поведінці, ні. У цьому світі панують лише думки й емоції, а сам ти злітаєш до небесної блакиті, мов зозуля, що з нею співає пісень герой, і хоч де б ти не був, відчуєш той запах чорного хліба, і той вітер у волоссі, і пісню стиглої пшениці в полі, бо не залишилося нічого, що б мусолило тобі погляд. Це зовсім не пейзаж і навіть не картина, але десять сторінок тут довші за життя. Може, герой і не повідає тобі захоплюючої історії кохання, зради і ненависті у великому світі, та лише в самих очах людини тут видно цілий всесвіт. Цей світ виринає з туману слів, що ллються папером, мов дощ. І місця кращого вже не знайти в оазах наших днів. У цьому світі живе імпресіонізм. Колись там жили всі, поки хтось не поставив двері обмежень і не вчепив замок ненормальності.
2014

О Моно, ти ефемерна, як оаза в пустелі. У твоїй посмішці сховалося так багато слів, але вони такі порожні, що я радію твоїй грі у мовчанку. Ти таємниця, проте за тобою не ховається скарб. Схиляючись перед тобою у поклоні, я ненавиджу тебе за це, та коли ж хочу закричати на тебе, у мене не вистачає слів… Чи не буде мій крик порожньою балаканиною? Я ж прагну бути воїном… А в твоїх очах віддзеркалюється дитина, яка хоче вірити, що то ти у всьому винна. То ти здираєш поглядом всю збрую, вириваючи з гір лахміття душу. Моно, твоя краса вселяє в мене страх. Ти найжахливіша прикраса, що існувала в світі. І ти житимеш вічно. Нехай світ розвалюється на шматки, зіжре себе у власному вогні! Нехай… Тебе, Моно, це ніяк не зачепить, ти все будеш посміхатися помираючому світові, поки оскал твій не перетвориться на попіл. І навіть коли очі твої наповняться кров’ю, у них залишиться та клята порожня таємниця. Як вперто ти б не мріяла про смерть, та ти все бігтимеш за життям, допоки вистачатиме сил. Інакше тебе просто не навчили.
2015

Якою розкішшю стало життя. Не імітація і навіть не спектакль. А просто щось щире і без вигаданого наперед сценарію. Ми так багато думали про те, що нас чекає, що ніхто не сказав нам хоч раз глянути в тепер. Нікому не хочеться жити, але це слово люблять всі. От ми всі і ніби живі, і якось каландимо на цьому світі, але все це так штучно, що навряд чи хтось іще згадає того, хто колись його, оте життя, дійсно патякав про нього.
Якою ж розкішшю стала оригінальність! Ми навчилися відтворювати звуки, але звичайна тиша – розкіш божевільних, самотніх і вільних. Хоча яка між ними різниця? Ми навчилися створювати нові реальності перед нашим поглядом, але зовсім втратили їхнє відчуття. Ми навчилися імітувати особистість, а вона стала штампованою. Сидимо ми, люди-трафарети, які не знають, від кого вони різняться, перед шаблонними реальностями (бо у справжню вже якось не хочеться) під штамповані звуки, які вже перестали зачіпати струни в серці, і кожен наш день схожий на попередній, а кожне наше життя – на всі інші. І разом ми – безсилля.
Якою ж розкішшю стала неповторність! Хотілося б уже трохи перепочинку. Хотілося б уже чогось нарешті справжнього, а то як взагалі жити в цій матриці? Скоро пам’ять наша стане однією на всіх, і розум наш стане одним на всіх, бо навіщо всім думати про різне? Можна, щоб думки були одні для всіх, тоді всі будуть розуміти одне одного і все буде так просто. Щасливі, мабуть, стануть дні. А от ночі будуть нещасні.
Так хочеться, щоб нарешті настала тиша. Це як перепочинок після довгого дня, в свою чергу, бажано ще довший. Набридла вся ця механіка струн, мені ж бо казали, що музика має йти від серця, а виявилося, що вона тепер йде від динаміків. А може, люди колись не стануть різними, а просто зрозуміють, що вони такими завжди були. А може, і не зрозуміють, бо ми вже давно повземо світами, мов кроти, і навряд чи заглянемо в дзеркало. Може, тоді, чи то в далекому майбутньому, чи то в моїх фантазіях ми якось розірвемо цю матрицю. Я впевнена, що тоді наші дні будуть відрізнятися не лише за погодою…
2015

У тісній клітці з товстих білих прутів сидів червоний птах. Великими очима він дивився на світ і бачив багато прекрасних речей, таких, котрі варті найкращої його пісні. Та співав хвостатий дуже рідко: це вже занадто, як на таку гарну пташку. Крила вже не слухалися його, піднімалися повільно і з такою натугою, ніби їм ще потрібно було подумати над кожним рухом. Ті крила були великими і могутніми, такими, що в кращі свої часи заставляли трепетати від страху душу, але за роки марного існування в ролі прикладної частини вони вже викликали жалість, а не захоплення. Птах часами розводив їх, вдарявся об прути і знову складав. Не для того, щоб похизуватися, просто інколи було цікаво, чи вони ще в нього є. Клітка давила на нього, заставляючи скручуватися і стискатися, а він давив на клітку, змушуючи її тріщати від натуги.
Так живий і нежива проводили свою вічність – птах не міг розламати клітку, а клітка не могла розчавити червоного.
Це було майже сакральним обрядом, дійством страшним, але звичним. Його проводили в понеділок, а може, і кожного серпня, птахи не дуже знаються на датах, а клітки тим більше... Одного такого понеділка (хоча доволі ймовірно, що то було десь у серпні) птах знову розвів крила і вдарився об прути. Це було так звично, що навіть крила рухалися швидко, бо за весь той час вже достатньо довго думали над кожним помахом. Клітка затріщала і розвалилася, а птах навіть трохи заціпенів, бо забув, що мав зробити, коли таке станеться. Коли ж згадав, а щонайголовніше – переборов здивування, то зринув угору, розтинаючи повітря своїми крилами, що знову починали нагадувати тих велетів, які пересилювали урагани і час. Птах рвонув уперед, кудись у бік сонця, не озираючись по сторонах, щоб швидше відлетіти подалі від будь-яких кліток. А десь на землі залишилися розбита клітка і людина, якій вона належала.
2015

Землею щодня повзає кілька мільярдів людей, таких маленьких і беззахисних. У них немає кігтів, вони не здатні перегризати горло, не впорснуть отрути і не налякають зовнішнім виглядом. Нікчемні істоти. Проте – боги. І, як тисячі років тому, люди падали додолу перед великими олімпійцями і богами з головами тварин, так тепер всі інші живі істоти схиляються перед великим і могутнім власником смартфону. Великі нікчеми покорили океан і стали рибами. Зарилися в землю і полетіли в небо, мов птах, а сидять, проте, у клітці. І, на відміну від птаха справжнього, ми щасливі, як ніколи. Ми розділилися самі і розділили світ також. Могутні атланти борються за клаптики світу, ніби це стьобане покривало. Нам мало належати не просто більше, а одразу все, але власники шести континентів і п’яти океанів інколи проживають все життя, так і не побачивши морського узбережжя...
2015

Коли маленьким діткам саме час спати, тіні під ліжками видовжуються, а щойно світло в кімнаті згасне, у тіней з’являються очі. Діти бояться того, що ховається в темряві. А в темряві палають погляди. Але коли мама поцілує і запевнить, що монстрів не існує, тінь заплющить свої палаючі очиська і знову стане легеньким присмерком. Батьки якось забувають сказати, що діти і самі можуть стати монстрами, для цього навіть не треба укусу вампіра.
Діти дорослішають, монстрів під ліжком стає все менше і менше, допоки не залишиться один, та й той стане лише байкою для власних дітей. Вони виростають сильними і красивими, справжніми королями звірів, а з усіх можливих страв найбільше полюбляють м’ясо своїх побратимів. Їхні зуби з легкістю роздирають плоть, а гострі язики просто створені для перемивання кісточок. Хижаки пробираються натовпом собі подібних, заглядаючи в кожну деталь, а в обличчях вони шукають слабкість, незахищеність. Страх – головна ознака жертви.
Людина може прожити без їжі тиждень, без води – чотири дні. Але в ізоляції від інших людей вона не витримає навіть 24 години. Говорить зі знайомими та про Інакше не можна. Це її наркотик і найефективніший спосіб отримати задоволення. А єдина ціль, заради якої живуть ці хижаки, і є задоволення. Звичайно, можливі і групи чудовиськ. Особливий вид зв’язків із обов’язковим тактильним контактом, перейманням досвіду і поділом здобичі. Групи більш ефективні, але навіть цей зв’язок не вічний. Жага м’яса дорожча за дружбу… Як і всі тварини, люди не усвідомлюють своєї тваринної суті. Самих себе вони бачать ідеальними і такими, з яких варто брати приклад. Будь-яка відмінність від них є ознакою слабкості. Ідеальна людина має їсти м’ясо, як і всі інші люди.
Монстри давно скинули шкури... Їм не потрібні гострі кігті чи прудке, дуже тіло. Чудовиська тепер стали неперевершеними і прекрасними, принаймні на власну думку. Їхня поведінка і зовнішній вигляд настільки ідеальні, наскільки вони тільки можуть цього досягти. І лише глибоко в зіницях цих прекрасних очей можна побачити палаючі погляди чорних тіней. Тільки зовсім не таких маленьких, як ті, що живуть під ліжком.
2015

Кожна людина цінує свою свободу. Тож усі благополучно вважають, що абсолютно незалежні. Але це не так. Філософи дарма витрачали час у мареннях свободою: наша автономність – поняття доволі абстрактне. Усі ми, сім з половиною мільярдів сформованих особистостей, доволі залежні, і в першу чергу ми залежимо від соціуму.
Раніше світ тримався на трьох черепахах, тепер він тримається на грошах. І якщо в часи панування черепах ми могли існувати одноосібно, то тепер ліземо на купу, намагаючись бути ближчими до зовсім чужих нам людей. Ми потребуємо їх, вони потребують нас. Структура нашого життя сформована так, що задоволення будь-якої нашої потреби, матеріальної чи духовної, потребує ресурсів. Ми оцінили і поначіпляли ярликів на все, що могли. Платимо за речі, які століттями до нас кожен мав удосталь, а десь через сто років будемо платити і за те, щоб просто дихати. Усе людське життя в цьому химерному світі бетону та м’яса стало біготнею хом’ячка в колесі, у якому звичайне металеве коліщатко перетворилося в соціальне коло. Продовжуючи кружляти, людина стає лише невеликим елементом системи цього вічного кола. І весь ілюзорний рух вперед розписується за тим, що ми маємо можливість робити, забуваючи про все, чого хотілося і про що мріялося.
Людство вкусило себе за хвіст. І з кожним подихом кусає сильніше і сильніше. Велика потворна змія, що з’явилася не знати де і звідки, маячила протягом тисячоліть, з кожним подихом роблячи це коло цупкішим, позбавляючи здатності вибратися з нього. Соціальне коло – жива істота, а ти став клітиною в її організмі, хом’ячком, що біжить всередині змії. Страшний уроборос був символом вічності, а став його підтвердженням. Людство вкусило себе за хвіст. І ти кусаєш, щоб йому догодити. Твоє життя – уроборос, та й сам ти став змією.
2015