Нові часи народжують нових героїв, але це одночасно змушує нас згадувати і попередніх своєрідних поетичних літописців часу. До них цілком можна додати ім’я Сергія Ґуберначука, чимало посмертних збірок якого (як мені відомо, понад сімнадцять!!!) отримали певний суспільний резонанс і визнання та поповнили приватні бібліотечки шанувальників його поетичного слова.

Під час нинішньої божевільної війни ми проходимо, як зараз усі це гостро відчувають, через страшний біль втрат, через сльози, щемкі відчуття вболівання за рідних, за країну, і водночас проносимо крізь власні серця ненависть, гнів, зневагу до ворога.

Хоча вже минуло майже сім сумних років, відколи відлетіла у Вирій зболіла Сергійова душа, вже і в тодішніх його поетичних рефлексіях пронизливо відчуваються болісні відгомони тоді ще віддаленої, але не менш болючої і жорстокої війни.

Гортаючи сторінки цієї нової збірки пана Сергія, що їх турботливо уклала і «зшила» його дружина Олена Кучерява, я не раз стримував сльози, усвідомлюючи сувору пронизливість і непохитну талановитість автора рядків, який наполегливо прагнув, як це відчувається, «дійти до Суті»!

Переконаний, що це важлива збірка для нас у сьогоденні. Вона приваблює сучасним поглядом, інтелектуальною глибиною, і, головне, щирістю! А ще – вона вщерть наповнена любов’ю до життя! У деяких поетичних проникненнях відчувається бажання автора часом вихлюпнути свій біль, прагнення стати своєрідним чесним хронометром, який би закарбував на скрижалях нашої пам’яті пекучі іскринки буднів, прояви нашого сумління, обриси нашого майбутнього бажаного життя. Сергій прагнув у згустках своїх вистражданих поетичних рядків якнайповніше передати посил власної віри, надії, любові – до світу.

То ж, з якого субстрату видобував Сергій Ґуберначук той «вогонь в одежі слова», для якого він так «вигострював слово…»? Чому взагалі одвіку так прагне Людина знайти себе у Слові, віднайти і залишити в цьому нетривкому, хисткому світі ту семибарвну райдугу, як знак недаремності прожитого?

Нескінченна черідка питань постане перед тими з Вас, хто вперше, а, можливо, потім і вдесяте, перегорне сторінки цієї сповіді, довіреної всім нам. І коли Ви відчуєте, що слово Сергійове народилося із глибокого зворушення, тоді воно само відповість Вам, вибудує отой легкий повітряний місточок довір’я між дивовижними світами автора й читача. Це є дивне таїнство увічнення тонких і високих поривань людського духу, «змагань», як говорив великий Іван Франко.

Гортаю сторінки. Торкаюсь «незримої субстанції» душі пана Сергія, яка колись так любила і страждала. Температура його страждання часом бувала настільки небезпечно високою, що за нею передбачався – або злет, або спад з вигоранням. Межа тонка, мов лезо. Між цими двома проявами до болю короткого життя Сергія Ґуберначука вмістився цілий поетичний аспект його драматичних життєвих випробувань: втрат і знахідок, розчарувань і надій. Зважене й зріле сприйняття ним довкілля додало його роздумам і поезіям високого ступеня серйозності й справжності.

Коли читав рукопис книги, до мене все чіткіше приходило усвідомлення, що його автору були притаманні дві якості: уважність і зосередженість. Поетика Сергія направлена на побудову символічних образних рядів: Бог – Всесвіт – Батьківщина – Народ… І у цій збірці помітно, як прагнув до гармонії розуму й серця її автор у своїх стосунках із зовнішнім світом, і виражав він все це через власні образні системи.

Експресію почувань Сергія Ґуберначука живила, на мій погляд, вічна тріада – віра, надія, любов. Пронизливе відчуття плинності життя, минущості миті облагороджене в його поезіях хвилюючим сповідуванням Любові як рідкісного Небесного дару. Радість віднайденого почуття, стану закоханості часом пронизує острах втрати, розлуки, біль тривалої самотності в густо населеному світі. Драматичний досвід пережитого Сергієм торкає кожну хвилину цієї своєрідної філософсько-поетичної сповіді.

Поезії і роздуми С. Ґуберначука переконливо доводять, що тим і сильні ми, як нація, що найглибші почуття підживлюють наші душі. Це відчуваєш і тоді, коли торкаєшся глибин думки, почуття, всього сказаного і висловленого свого часу на папері Сергієм. Саме це засвідчує і ця нова збірка «Розсипане золото літер».

Кожен із нас, проживаючи своє земне, відміряне Господом, життя, неодмінно набуває життєвого досвіду, стає свідком багатьох подій… Але ж далеко не кожен здатний дістати з тієї життєвої щоденної суєти дорогоцінні зернятка досвідів, спостережень, роздумів, огранити їх у цікаву фразу або вкласти в поетичні рядки, наповнивши глибоким змістом. Сергію, на мій погляд, це вдалось!

Почитайте, заглибтесь у джерельну чистоту його українського слова. Бо поезії і роздуми Сергія – вони неодмінно з іскрою віри і любові!

Василь Неволов,
письменник, драматург, перекладач,
серпень 2024 р.

Багатокрапка…
Це розділовий знак у вигляді трьох поставлених поряд крапок, яким позначають на письмі незакінченість або перерваність висловлення.

Перерваність…
Перерваний політ, перерване висловлювання, перерване життя…

Багато разів згодом складаєш у голові пазли й усвідомлюєш, що багатокрапка тінню слідувала протягом земного життя Сергія Ґуберначука – чверть сотні втілених персонажів на сцені Київського молодого театру й низка задумів, які лишилися не реалізованими; чисельна кількість рядків поезій, які завершуються багатокрапкою; нотатки записних книжок із тими самими перерваними висловлюваннями…

Літературний проєкт, який складається з літературного доробку Сергія Ґуберначука, дозволяє підтвердити здогадку – адже багатокрапка красується на добрій п’ятірці надрукованих книжок.

Недосказаність…
Недосказаність після недосказаного…

Гуртове доставляння крапок виокремлюються в просторі мистецької реальності бережно та з любов’ю зібраних майже двох десятків книжок. В одних – розсип жанрів, у яких пробував свої сили автор; інші складені тематично, у чітко визначеній рамці – збірка поезій, афоризми, драматургічні твори… Кольоровими родзинками книжкового доробку виглядає серія книжок для дітей.

І кожна, здавалося, поставлена крапка – майже одразу обростає ще кількома – й ось уже цей фінал наповнено енергією для нового старту, нової підбірки, нової книжки.

«Моє на підмостках життя…» – мистецька антологія з життя Сергія Ґуберначука. Що приховується за репертуарною довідкою з театру? Як зіграні ролі вписувались до живого організму бурхливого моря, яким плив Молодий театр у 1990-их роках?

Ці питання дозволили реалізувати наступний крок – зібрати спогади тих, хто працював із Сергієм на одній сцені; хто створював театральний літопис та фіксував сторінки з театральними прем’єрами; з ким він ішов пліч-о-пліч у творчих проєктах…

І, звісно, збірка з багатокрапкою на обкладинці й насичена поезіями – тут і зізнання у власній нерозривності з мистецтвом театру; формулювання глибинних, навіть філософських питань про театр; є рефлексування на порядок денний тих часів, закарбовані у вірш. До нагоди стали й пошукові розвідки – збережена архівна афіша, кадр із відеоверсії вистави, сторінка з альманаху…

«Людина живе доти, поки її пам'ятають» – у цьому сенсі життя Сергія Ґуберначука не переривалося. Щонайменше, новими й новими виданнями поповнюються книжкові полички поціновувачів поезії. У рамках Відкритого театрального фестивалю «Homo Ludens 12+1», де працював у складі експертної ради, томик авторства Сергія передав до театру «БІТ», який діє на базі Центральної міської бібліотеки ім. Марка Кропивницького у місті Миколаєві. Колектив презентував власний приклад роботи з пам’яттю – вистава «Тепла лампова хунта» звертається до творчості Гліба Бабіча, який передчасно пішов із життя. Перегляд заримував у моїй свідомості долі поетів перерваного польоту та відродження їх через пам’ять про них у творчих форматах.

Є запит і від юних театралів – читецький жанр потребує свіжих текстів, які були б по віку вихованцям театральних шкіл, студій… Тому не втомлююся повторювати керівникам про наявність скарбнички за авторством Сергія Ґуберначука – «Осінь золота», «Соняшник», «Тобі, золотко моє…». Є всі шанси стати у фокусі уваги й збірці «Моє на підмостках життя…» – яка резонуватиме з внутрішніми переживаннями тих, хто наважується пов’язати власне життя з театром, вхопити настрій мистецької хвилі, й не зупинятися, а знову й знову доставляти крапки до нескінченної багатокрапки…

Сергій Винниченко,
театральний аналітик,
засновник проєкту «Театральна риболовля»

Цю розповідь про відомого київського поета можна було б назвати інакше, а саме «Друга хвиля», якщо вважати першою хвилею захоплюючий і насичений період моєї роботи над піснями Сергія Ґуберначука*.

Взагалі створення пісень – це цікавий і непростий процес. Детально вивчивши вірш, будь-який композитор спочатку оцінює його різні сторони, а саме вдалість і співзвучність рим, строгість витриманості розміру, емоційне навантаження, кількість куплетів (не більше 4–6), можливість виділення приспіву, який би червоною ниткою проходив через увесь текст. І тільки після знайдення всіх цих якостей твір стає кандидатом у пісню. На другому етапі для кожного рядка, виділяючи окремі слова, поступово «вимальовується» мелодія, і так цеглинка за цеглинкою закладається основа музики. Глибинно вчитуючись у текст, композитор усе більше переймається ним, поєднує його з мелодією – і так поступово вірш перетворюється на пісню.

Вірші Сергія Ґуберначука стали для мене несподіваним і приємним відкриттям. Як на мене, вони не можуть залишити байдужим нікого, і основне – вони є прекрасним матеріалом, безцінним скарбом для композиторів. Особливо це стосується віршів, представлених в пісенних збірках** талановитого поета, де він сам продумав і, до речі, вдало розставив приспіви, іноді перед-приспіви і навіть місця музичних програшів. Усі пісенні тексти Сергія бездоганні, вони мають строго витриманий розмір, чудові рими. Несучими елементами його віршів є чудові словосполучення, глибока життєва і філософська основа, витончене осмислення і виразне відтворення, як правило, хвилюючої теми.

Вражають неймовірна кількість поезій і сотні віршів для пісень, написані поетом за таке недовге життя. Завдає душевного болю, що Сергій так рано пішов у засвіти, адже життєва енергія і творча сила переповнювали його. Він мав чутливу, світлу і добру душу, дійсно був майстром слова, тому і створював шедеври – дуже щирі, емоційно насичені, своєрідні і неповторні, по вінця наповнені душевним теплом і любов’ю твори. Залишив нам розмаїття дуже цікавих образів, тем, характерів і життєвих ситуацій.

Уперше прочитавши декілька з численних поетичних збірок Сергія, я ніби опинився у таємничому світі, збагаченому новими спектрами почуттів, відтінками краси слова і досі невідомими для мене проявами її величності Поезії. Як відомий італійський майстер музичних інструментів Ніколо Аматі винайшов секрет матеріалів для своїх скрипок і віолончелей, так і Сергій Ґуберначук виробив і відточив свій стиль написання поезій, відшліфував грані словотворення, знайшов своє місце і напрямок у мистецтві слова й пісні.

Усі вірші-пісні Сергія такі різні – є і патріотичні, і лірико-інтимні, і жартівливі, проте всі вони пропущені через чутливе серце, вразливу і розумну душу. Створюючи пісні на його слова, я на глибинному рівні відчував дух творчості поета, ставав ніби спорідненим із ним на хвилі високих почуттів і душевних переживань. Саме тому мені і вдалося покласти на музику більше шести десятків його віршів, а це найбільша кількість моїх пісень на слова одного автора (лише для деяких поетів мною написано до 8–12 пісень).

Ноти на слова Сергія Ґуберначука я писав з натхненням, майже відразу визначав тональність, розмір і, звичайно, ритм, розставляв тактові риски́. Було відчуття легкості і того, що на нотному стані я ніби «одягав» і «прикрашав» вірші Сергія мелодичними візерунками, передаючи образи, характери і думку автора. Потім ще неодноразово перевіряв, підправляв, а іноді дещо змінював ноти, щоб досягти максимально можливої довершеності, а зупинявся лише тоді, коли відчував, що вдихнув у пісню життя. Це була неймовірна стихія музики і слова, в яку я поринав з кожною піснею.

А починалось усе з досить незвично побудованого вірша «Україна молода», до якого потрібно було підібрати свій «ключик». Щасливим тоді був час створення цієї пісні. Потім вірш – за віршем, пісня – за піснею. І тепер я відчуваю відлуння тих прекрасних хвилин творчого піднесення і натхнення, коли в душі зароджувалась музика і повінню виплескувалась назовні.

Уважно перечитуючи вірші Сергія, я часто натрапляв на такі, що мають виразну музичну ауру, тоді залишалося лише брати олівець і творити. Серед таких пісень і «Віола» з дуже насиченим текстом, пронизаним космічною енергією. Цитую два останні рядки пісні: «Скоріш тому, що в небо попадаю / і бачу музику на висоті життя!»

З приємністю згадую романс «Гладіолуси в осіннім саду» із задушевною і зворушливою мелодією. У ньому поєднуються різні розміри: строгий ритм у заспіві і вальсоподібний – у приспіві.

Пригадую і цікавий вірш «Рубінове яблуко». Для нього автор позначив два приспіви. У пісні вони так і стоять – з різними текстами і однаковою мелодією.

Оригінальним для мене видався твір на історичну тему «На горі козаки вогонь розкладали…». На його слова я створив пісню-баладу, що має 3 куплети й аж 5 приспівів із різними текстами.

Відразу мені сподобався вірш «Журавлиная криниця», бо несе він у собі якусь земну і небесну енергетику, має життєдайну символіку і силу. Відчувається, як автор щиро і глибоко любив свій рідний край.

Не залишили мене байдужим і жартівливі вірші «Спи, моя радосте», «Коста-Ріка». На основі першого вийшла незвичайна пісня з тонким гумором, а на слова останнього – жвава і ритмічна мелодія.

Різні пісні на слова Сергія Ґуберначука створені для різного складу виконавців – є хорові твори, є і ансамблеві (наприклад, для тріо), є пісні для сольного співу і для мішаного дуету.

Останньою створеною мною піснею на слова Сергія стала пісня «Богдани́» на честь чарівного села*** з Божою красою і чудовими людьми. Саме з нього почалися путі-дороги поета, саме тут були витоки і джерела його творчості. У Богданах він діставав внутрішні сили, любов і натхнення з дитячих років і впродовж усього свого життя. Тут і збагачував, і відгранював свій даний Богом талант.

…У котрий раз переглядаю книжки Сергія Ґуберначука, знову і знову вчитуючись у зворушливі поетичні рядки. Розумію, що, цілком можливо, з’явиться ще не одна нова пісня. Безмежно дякую долі і Богові, що відкрили для мене надзвичайний світ хвилюючої поезії такої високої майстерності.

…Не топче вже рясту талановитий митець, пішов у потойбічний світ у розквіті сил і років, але залишив після себе чудові багаті спогади, рясні плоди великої Праці та океан Любові. Тепер над ним і над його дивовижною творчістю в задумі схилилася сама Вічність…

Володимир Чернявський,
поет, композитор, аранжувальник,
заслужений працівник культури України

–––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––
* Володимир Чернявський створив більше 60 пісень на слова Сергія Ґуберначука, які опубліковані в збірці «Журавлиная криниця» (https://dlib.kiev.ua/items/show/799) і представлені в Інтернеті за посиланням: https://mala.storinka.org/пісні-композитора-володимира-чернявського-на-слова-сергія-губерначука.html

** Дві збірки текстів українських і російських пісень С. Ґуберначука: «Матіоловий сон» (https://dlib.kiev.ua/items/show/404) та «Озеро моей мечты» (https://dlib.kiev.ua/items/show/399)

*** https://uk.wikipedia.org/wiki/Богдани_(Вишгородський_район)
https://mala.storinka.org/лірико-патріотичні-пісні-композитора-володимира-чернявського-на-слова-сергія-губерначука.html
https://www.pisni.org.ua/songs/3440663.html

Попросили написали про Сергія*. Від початку. Як усе воно починалося. Не вірю, що вже 7 років він дивиться на нас з-над хмар. Сім…

Сергія неможливо «вкласти» в слова чи тексти. Він сам і його шлях настільки глибші, що не хочеться та й страшно спростити все до недосконалого тексту. Занадто добре Сергій відчував букви.

Початок

1985 рік. Вересень. Нам по 16. Духмяні поля наповнених кримським сонцем рослин. Сутеніє. Ми вже на 2 курсі, але вчимося в різних групах – я в дівчачій «музичній». Співали в хорі, їздили кудись на гастролі, виступали в якихось дуже престижних залах, і на ті часи це було ого-го.

У вересні 1985 року це був той самий радянський студентський «колгосп», з якого в багатьох починалося інше (доросле) життя. Не можу пригадати, як там вийшло і з чого раптом почалося, як так збіглося, що вздовж тих запашних полів із перезрілими і зів’ялими травами під Сімферополем ми якось у сутінках пленталися з Сергієм удвох, і якось так вийшло, що почали спілкуватися. Далі до останнього його дня продовжувалося наше чудове спілкування. І назавжди… Іноді, правда, з тривалими перервами. До чого ж дивно – можна місяцями мовчати, а потім усе розуміти з півслова.

Сергій читав вірші. Крок у крок. Вони легко й мимоволі лягали на музику, начебто для неї й були написані: «Я йшов по дорозі, осінній дорозі, і нібито сон побачив...»

За кілька місяців, уже в Києві, Сергій прийшов до мене додому і ми спробували відновити ту «колгоспну» мелодію, що народилася на ходу. Вийшли дві мелодії – його і моя. Абсолютно різні. Тож тепер є дві пісні. На вибір.

Студенти

Тепер, через багато років, не дуже розумію, що насправді то було в період студентства – візити до мого дому по конспекти й уроки гри на фортепіано? Радше привід для спілкування чи справді лише здоровий прагматизм і можливість вчитися? Адже в групі було повно однокурсниць і однокурсників, у яких з меншими зусиллями і простіше можна було взяти конспект у разі потреби. У наших групах навіть декотрі викладачі були різні.

Тепер це не важливо. Важливо, що були ті щасливі роки світлої дитячої дружби – простої, щирої, нетривожної.

До речі, згодом Сергій одружився з одногрупницею Оленкою, яка тепер ретельно, буквально по крихті збирає архів його творчості – такої різної і багатогранної. Видає книжки Сергія. Усе те, що так потрібно було йому за життя, але не встиглося, не сталося. А тепер у мене на поличці стоять книжки. «Сергій Ґуберначук». Автор. Ось.

Батьки

Іноді здається, що ті візити до мого дому в студентські роки були приводом поїсти смачні варенички моєї бабусі. Варто було зателефонувати їй за 20 хвилин з придорожнього автомату десь на площі Перемоги, де ми прогулювалися зі Львівської площі під нескінченні розмови, і ще за 20 хвилин свіжозліплені варенички з картоплею вже чекали нас вдома на дощечці перед каструлькою з окропом.

Я теж любила приходити до Сергія додому, там також була бабуся – така трепетна і гостинна. І світ української мови для нас, російськомовних киян, у стінах його квартири звучав зовсім іншою музикою в ті далекі 80-ті роки. Утім, це спірно, адже моя бабуся теж говорила лише українською і в домі звучала переважно саме українська мова. Проте сталося так, що свої перші вірші ми почали писати російською.

В еру домобільного зв’язку можна було очікувати дзвінка кілька тижнів. «Перекажіть Сергію, будь ласка, що це Марина Згарда. Я так чекаю його дзвінка!..» Якщо я потрапляла на бабусю, це була величезна удача – вмикалася якась магія і Сергій – дуже слухняний онук – невдовзі передзвонював.

Бабуся – дуже важлива частина життя Сергія. Він так і говорив. Усі роки. Усвідомлене сприйняття близькості душевної та тілесної, відвертість та дбайлива турбота.

Згадую тривалі розмови з мамою Сергія, коли в житті щось відбувалося, змінювалося або були непрості обставини. Мама Сергія завжди намагалася мене розговорити, але я трохи соромилася. Пам’ятаю теплоту і втомлений, напевно, від постійного говоріння в школі голос, такий м’який та спокійний. Голосова інтонаційна терапія.

Сергій був із династії вчителів і тому вступив спочатку до педагогічного училища – це було цілком логічним і зрозумілим. Чотири роки навчання, а по суті – три з них доброї і надійної дружби – закінчилися несподівано театром.

Театр?

Істеричний час держіспитів, напружений і складний. Спекотне літо, мізки, що плавляться не стільки від знань, скільки від температури повітря, що зашкалювала у червні 1988 на стовпчиках термометрів, долаючи всі рекорди. Обмін конспектами на незмінному місці на площі Перемоги – і жодного з’їденого морозива за роки. Тепер так дивно... Ось які ми були серйозні, «ділові» діти.

Одного разу після держіспитів Сергій зателефонував і приголомшив: «Марино, ти ж танцюєш? Не могла б мене навчити? Хоч пару рухів. Скоро перший тур. Я подався до театрального».

Не розумію, що і як там він станцював, бо в мене вдома рухався вкрай скуто, якось безглуздо і розмашисто. Але ж побачили, що зможе. І зміг.

Згадуються перші етюди першокурсників у нічному клубі – це було дивно, проте весело. Перші ролі й перша сцена. Я страшенно хвилювалася, досі пам’ятаю цей стан. І страшенно засмутилася, коли у виставі «За двома зайцями» не вийшла якась дрібниця.

У театральний період життя було багато інтриг, складнощів, одкровень, про які я б хотіла не знати й донині і які помруть разом зі мною. Багато шукань, помилок, провалів, блискучих і сміливих знахідок. Багато підтримки та розуміння від тих, від кого точно це не очікувалося, – і зрад від, здавалося б, близький людей.

Цей хлопець умів дивувати. Одного разу він перетворився на яскравого блондина – і на вулиці враз стало світліше від цього дивного кольору волосся. Іншого разу Сергій прийшов з дрібними кучериками а-ля П’єр Рішар. Того дня я взагалі не змогла переключитися на розмову – постійно придивлялася до нового образу, намагалася призвичаїтися. Без сумніву, «П’єр Рішар» був кимось іншим, не Сергієм. Добре, що не довго.

Увесь світ театральних друзів і театрального життя існували для мене в паралельній реальності. Я явно не вписувалася в те коло і спостерігала зі свого кутка чуже яскраве й конкурентне життя з інтригами й вірністю, зрадою й коханням, пристрастю й брехнею. Усе на межі. Усе на контрасті. На нерві.

Мій дорогий друг витягав мене з рутинного київського життя то в студію телепередачі, де була потрібна публіка, яка хоч трохи здатна говорити, то раптом я бачила якусь рекламу на екрані телевізора, причому навіть не я, а моя бабуся впізнавала там Сергія. Для нього це було так мало і настільки не значуще, що він навіть не розповідав про такі, як мені здавалося, чималі перемоги на ринку вічних кастингів, конкуренції і часто-густо – невиправданих очікувань.

Згадую довгі телефонні розмови. Сергій читав вірші. Нотатки. Прозу. П’єси!.. Справді це тривало годинами – до 3-ої ночі – елементарно і з захватом. У житті я більше ні з ким так довго не говорила телефоном – по 2–3 години. Навіть не говорила.., а більше слухала. Бабуся моя знала: якщо я зависла на кілька годин – «це Сергій, а хто ж ще».

Ефіри на радіо в ті часи неможливо було почути в записі: «Марино, я сьогодні о 22-й годині буду на радіо, вмикай». І ми завмирали.

Доцифрова ера

У ті часи люди писали справжні листи. Паперові. Була таємниця і у наших листів – протягом багаторічного листування Сергій був адресатом «Валею Музиченко». Валя Музиченко – реальна людина, це моя одногрупниця в педучилищі. Вона і тепер мешкає в Києві. До речі, Сергій з нею не був знайомий. Псевдонім йому вибрала вимушено я, і нам обом здалося, що саме «Музиченко» – підходить до мене і до нього, та й така людина дійсно існує. Необхідність псевдо виникла у зв’язку з моїм стрімким та швидкоплинним шлюбом тривалістю в 6 місяців – мала чоловіка на 12 років старшого за мене і страшенно ревнивого.

Нічого особливого в листах не було. Ми, дві «подружки», фантазували. Це за суттю, змістом і формою були літературні спроби і пошук себе. Вигадували сюжети, описували різні історії, які насправді не траплялися. Таємниця ж у тому, що тільки ми вдвох розуміли, що всього написаного насправді не було, був обраний стиль мови такої ніби трохи затурканої тітоньки, виходило дуже смішно. Сергій підбадьорював і з усмішкою говорив, що під старість ми ті листи опублікуємо. Цікаво було б знайти в його архівах такі дорогі для мене листи ще 1990–91 років.

Прожите життя. Складно повірити, що жодної фотографії Сергія у мене немає. Та й навіщо нам у ті часи були мертві картинки, якщо є ми – тут і зараз, живі і справжні? Тоді були інші часи, а тепер панує цифрова ера з нескінченною можливістю фотографування в будь-яку хвилину.

Ліна

Ось та доріжка зі ще студентських часів від Львівської площі до мого дому на Політеху через вул. Володарського (тепер Златоустівську) – будинок Сергія, площу Перемоги і до мене пішки на КПІ – тепер не можливий та болючий для мене маршрут. Не можу там ходити, де ми разом шаруділи листям, і навіть не пам’ятаю, про що говорили. Про все. Про життя. Деталі. Різні ситуації. Інколи дуже інтимні та щемливі. Там залишилися наші кроки, вкарбовані в асфальт. Назавжди для мене.

Можливо, там я розповідала йому про Арсенія Тарковського, зустріч з яким приблизно 1986–87 рр. у київській квартирі в «письменницькому» будинку на вулиці Івана Франка справила на мене незабутнє враження.

Сергій багато говорив про Ліну Костенко, яку вважав «хрещеною матір’ю» своєї поезії. Він написав про несподіване знайомство з нею пізніше, про те, як допоміг їй дотягти додому важкі сумки, читав дорогою вірші і вона благословила – «Пиши!» Тепер читати дорогою власні вірші Ліні Василівні здається фантастикою.

Ліна Костенко. Це був колосальний мотиватор і поштовх для нього працювати. Працювати багато над собою. Писати. Переробляти. Переписувати. Переосмислювати. На ті часи, принаймні для мене, Л.В. Костенко ще не була класиком. Але вона була найважливішим цензором для Сергія.

На потім

Нічого не відкладайте. Ніколи. А ми відкладали… І тепер із зусиллям намагаюся вкласти Сергія в якийсь текст, ясно розуміючи, що крізь слова неможливо розгледіти його самого – колір очей, усмішку, вираз обличчя, почуття гумору, пошук себе, ризики, на які свідомо йшов, проби й експерименти, сміливі зміни в житті (що мені завжди бракувало), адже навіть для змінення кольору волосся й образу потрібна сміливість.

Багато чого не встигли.

Ми часто жартували, що Сергій знову не встиг вчасно заїхати до мене між моїми шлюбами, чоловіками, друзями. Ні, ви не подумайте нічого такого – ніякої близькості ніколи не було. Ймовірно, в юності ми проминули той трепетний момент, коли блискавка проскочила між нами. Лише промайнула – ми були з різних орбіт, залишаючись друзями всі довгі роки.

Народився в мене син. Народився складно. Довгоочікуваний. Складним народився. Мовчав довго – до 5 років. Одного разу прийшов Сергій до мене на роботу, щоб провести додому. Ми йшли непоспіхом тією самою дорогою від Львівської площі до КПІ. Я говорила про абсолютно побутові речі, а Сергій запропонував написати для Кирила особливу особисту українську «Абетку». Тією дорогою ми обговорювали літери та ілюстрації до окремих її віршиків. Віршики складалися на ходу буквально в такт крокам, як колись біля залитого кримським сонцем поля. Шаруділи опалим листям під ногами. Там сліди наші й досі. Безумовно.

На превеликий жаль, збірку «Осінь золота: віршована абетка для дітей… і дорослих дітей» Сергій не побачив за життя, вона вийшла 2023 року – https://dlib.kiev.ua/items/show/867. Щоправда перша версія «Абетки» була менш дитяча, швидше для батьків, для дорослих, щоб веселіше жилося.

Композитори

Їх було багато в житті Сергія – відомих, популярних і… інших. Як і виконавців. Одного разу завітав до мене з Ігорем, одним з композиторів. З другом. Тоді народилося кілька прекрасних пісень. Чаювали, співали, грали. Шкода, що неможливо з точністю відтворити експромти.

Тішуся, що 2022 року видано гарну збірку пісень композитора Володимира Чернявського на слова Сергія «Журавлиная криниця» (https://dlib.kiev.ua/items/show/799) – це і патріотичні, і ліричні, просто життєві, і жартівливі пісні – всі різні і всі змістовні й оригінальні.

Політика

Одного разу, здається, 2005 року, Сергій шокував мене. Телефонує і тихенько каже: «Я написав Гімн». «Гей, ти себе нормально почуваєш?» «Та нормально», – каже, – «Гімн Президенту України. Хочу тобі диск подарувати. Записав». https://mala.storinka.org/гімн-президенту-україни-2004-слова-сергія-губерначука.html http://m.pisni.org.ua/?sid=8440501

Віра

Якось трапилося, що ми зайшли в жіночий монастир. Здавалося, Сергія там знали всі монахині – багато з них привітно віталися. Здивувалася. Не знала про його віру – щиру та глибоку, яка, напевно, допомагала в останні роки долати негаразди.

Яскраве сонечко

Сергія в слова не вкласти.

Не впевнена, що вийшло написати щось виразне і зрозуміле. На жаль, у словах не виявляється його живий образ. Не проглядається простота і теплота, емоційність, небайдужість, творче начало, позитивний драйв, любов до життя і людей Сергія.

За кілька місяців до смерті Сергій говорив про біль. Було і розчарування. Біль фізичний – теж. Про хвороби – мало, не хотів ділитися і допомоги не хотів. Відмовлявся. Неможливо було наполягати, одразу ставав категоричним, упертим.

Занадто мало знаю про останні місяці його життя. Непристойно мало як для друга…

У нашому житті так і не настала ніч. Тільки день і сонце.

Сергій запам’ятався сонячним хлопчиком 20 років із волоссям солом’яного кольору, мрійником, дуже творчою і талановитою людиною, людиною з «крилами». Справжнє яскраве тепле сонечко з вірою в краще. Дуже не вистачає тебе і твоїх очей, Сергію.

Тепер краще про Сергія може розповісти лише його власне слово – таке захоплююче, світле і правдиве. Чудові і цілющі вірші. Філософські роздуми. Драматичні і прозові твори.

Читайте. Надихайтеся. Повертайтеся до його творів. Частіше їх гортайте. Читайте хоча б декілька сторінок. У сьогоднішні дні це дуже допомагає чесно дивитися на навколишній світ і відчувати смак життя.

2024 рік

Марина Згарда,
керівник прес-центру інформаційного
агентства «Інтерфакс-Україна»

––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––
* Марина Згарда і Сергій Ґуберначук товаришували з 1985 року
і до кінця його життя. У 1989 р. Сергієм було написано вірш:

М.З. (Марині Згарді)

Забуте слово

Емзе… Незрозуміле слово?
і забуте…
Емземою і мною, певна річ.
Якби я був до неба не прикутий,
мабу́ть, давно б уже настала ніч.
З Емземою про це ми говорили.
Вона прикута теж, але не там.
Не дай Бог, ніч, Емзе б не загоріла,
потухла би від побутових драм…

30 серпня 1989 р., Київ

Я запам’ятав Сергія Ґуберначука як обдаровану, добру людину і дуже скромну, що в театрі є не часта і досить цінна якість. Пам’ятаю його як актора і в сучасних ролях, і в українській класиці, зокрема в легендарних «За двома зайцями» (режисер Віктор Шулаков), у «РЕхуВІлійЗОР»і (режисер Станіслав Мойсеєв). Згадую й те, що його партнери по Молодому театру відгукувались про Сергія, як про «легкого» партнера. І таке визначення такого знавця, яким був Валерій Шептекіта, народний артист і Майстер сцени, важить, напевне, чимало… Та й інші актори в наших приватних бесідах розповідали, як Ґуберначук «вміє підіграти» або «завести», особливо, якщо якійсь із сцен вистави потрібен був сплеск емоцій – Ґуберначук здатний був це зробити…

Неодноразово я переконувався, частенько буваючи в «Молодіжці» (Молодіжному театрі) як її «куратор» від Мінкультури, і не лише на здачах вистави чи прем’єрах, а й на репетиціях чи на якихось творчих зборах трупи, що Сергій Ґуберначук був доволі творчою людиною, ще й багатогранно обдарованою – і поетично, і художньо здатний був заохотити, захопити якоюсь своєю ідеєю, планом чи наміром.

Зі світлин театральних на нас дивляться зіграні ним герої тієї пори. Їх чимало, це ще й юні хлопчаки, а він міг грати за віком і грав молодих, але відзначав я про себе і те, що у нього, як виконавця частіше за все доволі сумлінного і обдарованого, характери створюваних ним персонажів і творчі завдання поступово ускладнювались. При цьому чимало персонажів з його героїв користувались успіхом у глядачів, гра́нилась його майстерність, приходив смак до «лицедійства», до створення глибоких характерів.

Ще згадую, що колись, ще при перших зустрічах з Сергієм, мимоволі відмітив я для себе враження від його якоїсь, умовно кажучи, «іншості»… Воно підкріпилось від нечастих театральних, а інколи й несподіваних наших позатеатральних спілкувань, на якихось заходах чи прем’єрних показах… Тепер, уже десятиліттями поспіль, згадуючи й аналізуючи ці відчуття, приходжу до висновку, що ця його «іншість» була і своєрідним благословенням долі, і його карою…

Переконаний, що ауру Сергія Ґуберначука як митця сформувала відчутна своєрідність його індивідуальності, а основою енергетики стали привабливість і думка. При спілкуванні, навіть побіжному, випадковому, відчувалось, що думки свої Сергій часто брав під сумнів, як колись казали давні мудреці – «все піддавай сумніву» – ось і Сергій так прагнув робити. Як мені здалось, прагнув розрушувати звичні житейські кліше, піддаючи їх сумніву… Ось і ті його ролі, які я встиг за кількарічний своєрідний «зоряний» період його акторської кар’єри в Молодіжному театрі побачити (а я інколи бував і на репетиціях у Стаса Мойсеєва чи Миколи Яремківа, або у Тараса Криворученка чи Олександра Дзекуна, а у них саме, як і у Віктора Шулакова, частенько був задіяний здібний, охочий до роботи Сергій, при цьому на досить значних ролях) і відзначити для себе, як театральний критик, як він розкривається в роботі… як актор, який завжди прагне до глибокої і точної розробки внутрішнього змісту ролі.

Головним мені видалось і в його спілкуванні з постановниками під час репетицій, що його творча думка завжди пульсувала, жила, співтворила… Згадую, він досить гарно і влучно сказав (звісно ж, я пригадую ті його слова так, як зміг запам’ятати і тепер принагідно згадати) – «впевнений, тільки точна думка здатна народити точне і вірне почуття у актора, і лише вірне почуття й подарує в результаті потрібну інтонацію…». Це, здається, він сказав на репетиції «Кайдашів» у Миколи Івановича Яремківа, коли працював над роллю Лавріна… Здається, непогано сказав. Так мені запам’яталось, та це й підкріплювалось часто в Сергієвих роботах на сцені. А коли я ще несподівано познайомився з його надрукованими творами, про існування яких я навіть не підозрював, пересвідчився, що це «пульсування» його думки продовжилось і в цьому… На жаль, нетривалий час… Напевне, він був би значно «урожайнішим» у літературному сенсі, пліднішим у театральному, а можливо, й у кінематографічному…

Як відомо, обдаровану людину Господь нагороджує відразу декількома талантами… І коли творча людина, крім своєї основної справи життя, захоплюється ще чимось і виявляє в цьому неабиякий хист – це ж прекрасно!

Ось і коли читаєш вірші Сергія Ґуберначука, розумієш, як по-різному люди проходять дорогами долі, як по-різному вони проживають досвід болю і страждання… Вірші С. Ґуберначука –щирі і чесні, вони приховують у своїй «закодованій» суті надихаюче і очищаюче начало… Катарсисне… У них відчуваєш мудрість і внутрішню культуру, душевну інтелігентність…

Сергій раптом через роки, в які я нічого не знав про його долю, про відліт у Вічність його душі, відкрився мені як дуже розумна, талановита людина, яка, пізнаючи окремі таємниці життя, поспішала поділитись ними з нами, сущими, – для нього це було дуже важливо. У віршах глибоко проглядає бажання Сергія зрозуміти в самому собі щось надзвичайно важливе (по-сковородинськи «познай себе»), і цим він через роки (знову вчитуюсь у його рядки) допомагає і нам нині, якщо й не знайти відповіді, то хоча б правильно поставити питання самим собі…

Ці твори Сергія Ґуберначука, які так турботливо оприлюднили його друзі, рідні йому люди, – це ніби знаки, своєрідні коди-послання у Вічність, а знаки – вони ж так принадливі…

Не треба зраджувати молодість, поки вона з тобою. Усе інше прийде з роками… До Сергія Ґуберначука воно прийшло!

Василь Неволов,
український письменник, драматург,
перекладач, театрознавець

Під сильним враженням від прочитаного ще і ще раз передивляюся і розмірковую над цитатами поета-філософа Сергія Ґуберначука. Мене не полишає відчуття цілісності збірки, що зшивається з окремих невеликих фрагментів, частин. Заглиблююсь у них думками і ніби розмовляю з автором. Маю відчуття, що перегортаю сторінки не тільки його, але й свого життя... Забуваю про час.

Дозвольте поділитися думками і поглядами, навіяними глибокими роздумами поета, мислителя.

«Над кожним днем ще вище небо». Небо над нами все вище, але не тому, що воно віддаляється. Небо завжди високе, і людині до нього лише один крок. Один – тому, що Небо нахиляється до того, хто зробив цей крок, наближається, щоб відірвати людину від земної суєти. Поет Сергій Ґуберначук зміг зробити свій крок до високого Неба, жити для надземного, але не забуваймо, що цей крок увібрав у себе все життя, величезний труд душі, немалі страждання і біль серця.

Великий англо-американський поет Вістен-Г'ю Оден писав про владу мови (слова) над людиною. У нього є такі слова: «Час… боготворить мову і прощає усіх, ким вона жива», а наш літературний критик Михайло Назаренко доповнює: «Тобто – поетів». І той же літературознавець М. Назаренко у своїй статті «За межами відомих нам полів» говорить про сферу мови, на яку вказував ще Оден: «Керрол* міг би пред’явити Ліру** ті ж претензії, що і Толкін*** – Лорду Дансені: досконала довільність у винаході слів. У правильній книзі слова не вигадуються, а реконструюються».

Літератор літератору завжди може висувати претензії. Але перечитую афоризми Сергія Ґуберначука і розумію, яка велика робота проведена над словом, до того ж, з реконструюванням слів – слова винаходять, розвивають, точно і виразно розкривають суть думок-висловів, надають їм належного змісту, і, як стверджує Михайло Назаренко, «мова виявляється не просто будівельним матеріалом, не свого роду антуражем – але самою матерією світу, поза якою немислимі ані герої, ані події».

З іншого боку, «у мови обмежені можливості». Так говорив Джек Лондон вустами героїні «Маленької господині великого будинку». З цим неможливо не погодитись. Мова має свої межі, які кожний справжній митець розсуває. І Сергій Ґуберначук це вдало здійснює. Він розвиває, збагачує мову, вміло розкриваючи знання про світ і людину у світі. У цьому переконують також усі попередні книжки Сергія (а їх 13!). І ця збірка особливо так сприймається – видається, як розмова про життя в усіх його проявах, про сенс життя. Розмова ця щира, слова звучать, як чудова музика. Саме мудрість, втілена в поетичних словах, і глибоко переосмислений життєвий досвід автора (що дуже відрізняється від суто загальних знань і обробленої інформації) вражають і приваблюють читача.

У кожного з нас свої улюблені поети, композитори, художники. Багато людей цінують, наприклад, Пушкіна або Шевченка, проте у кожного «свій» Пушкін, «свій» Шевченко. Зрозуміло, що в чомусь такі особистості в уяві людей співпадають, проте у кожного своє бачення їх життя і творчості. Отак у когорту «своїх» я зарахувала і Сергія Ґуберначука – як філософа, поета, як майстра слова. Звісно, це не означає, що інші читачі і шанувальники цього визначного митця не відкриють ще незнані грані його таланту, багато нового, захоплюючого і незвичайного в його творах.

Пригадується, що Олександр Дюма наймав менш відомих письменників, які за плату представляли в художній формі те, що їм розповідав Дюма. Сергій Ґуберначук ніколи нікого не наймав, писав тільки те, що було на серці – чи то вічне, чи то миттєве. А було і так: часто голодний студент, а потім простий актор продавав свої вірші, тексти пісень. Далі така «нечесність» обов’язково оберталася чесністю – продані твори назавжди зникали з рукописів поета. Наразі можна лише жалкувати за цим, проте рідні тепер бачать і слухають у міжнародній комп’ютерній мережі пісні, створені на слова Сергія.

Далі повернемось до цитат.
Вражає вислів: «Легше позбутися власних очей, ніж бачити на власні очі спотворення Твоїх вчень, Отче!» Усе так! Мудро сказано! Хто з нас не знає цих спотворень і як було б чудово зовсім не відступати нам від вчення і заповідей Божих?!

«Усе почалося зі Слова й на Слові скінчиться». Слово – з великої літери – це велике Слово. Скільки ж непотрібних, нерозсудливих слів ми наговорюємо – і так руйнуємо не тільки інших, але й самих себе! А Слово – воно вічне, і це усвідомлював майстер Слова Сергій Ґуберначук.

«Бог мріє серцем кожним переважить з «мінусів» на «плюс» – вислів чітко відбиває суть того, що Бог допомагає людині в житті, в удосконаленні, в боротьбі проти зла і гріха за добро і спасіння.

«Навіть зірка може перетворитися на камінь» – ця думка не тільки про астрономічне, але й про людську душу. Поет розуміє, що навіть камінь може бути небесним тілом, і наша Земля є небесною планетою, створеною для нас, для нашого щасливого життя. На превеликий жаль, ми повністю не виправдовуємо цей Божий задум, порушуємо моральні закони. Між іншим Сергій Ґуберначук говорить: «мораль… стримує нас від зайвої витрати часу». Як це просто, і необхідно пам’ятати!

«Кожен камінь кричить, особливо камінь спотикання». Дійсно, кожен камінь спотикання кричить, щоб не спіткнутися об нього, а якщо і помилитися, то й навчитися чомусь важливому.

«Завжди стається так, що історія вимагає від людини виходу, або вже – на вихід». Глибокий вислів! І сьогодні, і в різні часи, і завжди історія вимагає «виходу», і якщо люди не шукають його, сама історія запрошує «на вихід». Декому може здаватися, що виходу з глухого кута, в який заганяє себе людство, немає, проте тим більше причин і підстав для пошуків виходу з кожного складного становища. Вихід з будь-якого лабіринту є – він хоча б там, де вхід.

У наші дні, коли Україна знаходиться в стані війни, вкрай актуальне твердження:
«Хай гори горять, за війною – війна,
хай грози заходять до нашого раю,
май розум і знай: не твоя то вина,
але й не тікай, десь рятунку немає»,
адже природно, що народ має повні сили і наснагу лише на своїй рідній землі.

Велика, дуже міцна любов у серці Сергія Ґуберначука до України, до рідної землі, до її символів: «Боже! Благослови Україну. Благослови мою землю. Благослови навіки!»; «Моя пташина Україно, я до тебе пригорнусь чолом»;
«Аж поки сили вистачить в Дніпра
гонити в світ свої поспішні води,
стоятиме Тарасова гора
як обеліск безсмертному народу».

У наступних двох висловах – осмислення поетом долі нашої нації і в теперішньому часі, і в сучасному житті, і в історії: «Доля нації – робити і творити історію сьогодні й повсякчас»; «Ми – нація. Нам слід добре пам’ятати все минуле. Нам слід читати себе без помилок».

Розуміє Сергій, що «Ми – Україна! Ми – її народ!» Для нього важливі Україна, любов до українського народу, і більше того – щастя всіх народів землі:
«Побудуєш сходи
з каменів і скла.
Хай пройдуть народи
вище й вище зла».

Сергій Ґуберначук пише: «Повна людством є земля. Воно будує власне право. Воно росте.»; «Ми на планеті цій – неміряна сім’я, а наші голоси – багатомовний хор», і болить за людство душа поета: «Люди, мої дорогі, як багато серед Вас людей!.. І як мало людей».

«Настали злі часи, ах яка у серці глибина!» Так, у тих людей, хто тримається світла і добра, навіть у злі часи в душі та серці глибина, і широта, і висота. Немає там злості, ворожості, гніву і ненависті.

Сергій Ґуберначук як людина, що високо мислить, влучно відображає і намагається глибоко пізнати навколишній світ, вміє також думати іронічно по відношенню до себе і до інших: «Ми великі оригінали, тільки після того, як – маргінали». Біда і шкода, що багато людей пішли саме в маргінали, забувши про свою спорідненість, родинні корені і цінності, батьківщину. Сергій нагадує: «Кожен має мати своє гніздо».

Кожну думку, висловлену автором збірки, будь-яка людина може сприймати по-своєму. Майже із захопленням і не без приємної усмішки побачила, як львівська фірма з продажу шарфів (https://rosetailor.info/aksesuari/sharfi/) використала вислів: «Мрійте! Але не забувайте речі на краю світу. Не залишайте свої шарфи на зірках». Звичайно, вираз багатозначний. Він говорить про наші високі мрії, про зірки, про стан душі, про те, як жити мрією і не випасти з реальності. А ось фірма «Rose Tailor» вибрала буквальне розуміння вислову для своєї реклами. Такі чудові багатозначності є у багатьох цитатах.

«Над кожним днем ще вище небо» – з цього вислову почалася післямова, ці ж слова згадаймо і наприкінці.

Щирі слова Сергія: «Краща країна починається з кращих нас». Тож намагаймося стати кращими і жити так, щоб Небо над нами, саме наше Небо ставало все вищим і вищим.

Дора Діольф,
листопад 2022 р., Київ

___________________________________________________________
* Льюїс Керрол
** Едвард Лір (автор абсурдистських лімериків і не тільки)
*** Джон Толкін

Тримаю в руках нову, вже чотирнадцяту збірку поета Сергія Ґуберначука і з сумом думаю, як рано пішов він у засвіти і скільки ще міг би створити, якби йому судилося жити довше. Втішає те, що життя поета продовжується тут, на Землі, в його поетичних і прозових творах. Сергій писав: «любити і жити, якщо й не мені, то принаймні віршу́» та
«…сила поета – на Землі.
І в імлі, бо в імлі
між тенет на лаштунках скелету
розмовляють ці рими малі…»
Ось і продовжує він жити і любити.

Кожен митець може повторити слова поета Фрідриха фон Логау, що в перекладі з німецької звучать так:
«Не всі мої рядки однаково прекрасні,
але і читачів тямущих теж не рясно».

Сьогодні презентується книга афоризмів і висловів Сергія Ґуберначука у сподіванні на тямущого читача, який оцінить їх красу і глибокий зміст та зможе сприйняти їх перла-зерна з розумом, серцем і душею, а отже, дійти до самої суті. Саме тямущий читач буде не просто погоджуватися із запропонованими думками, але й розмірковувати, засвоювати, розвивати, бачити їх втілення та використовувати у житті. Такий читач добре знає, що немає беззаперечних тверджень на всі випадки життя, та вміє правильно і нестереотипно сприймати погляди автора, йдучи з ним пліч-о-пліч посеред роздумів.

Безперечно, кожен зрозуміє вислови по-своєму. Автор визнає: «кожному своя райдуга емоцій». Але ж не стільки потрібні емоції для розуміння багатьох думок, скільки вдумливість, уважність, розважливість.

«Блаженством є розуміти і відчувати мить освітлення чимось новим, ґеніальним, якоюсь думкою, гіпотезою, яка раптом для тебе самого виявляється аксіомою, раніше невідомою так явно». Сергій Ґуберначук запрошує всіх читачів до відкриття нових «аксіом» і їх продовження, до нових і високих злетів думки.

«Не бійся, брате, давно в нас Бог закохався, тому що Він – Любов i дороговказна зірка». Знав Сергій, що Бог у нас закохався, ще коли нас не було, коли не було навіть нашої планети, і все, що є в цьому світі, включаючи живих істот, створено Божою Любов’ю, і тільки Він для нас Путь, Істина й дороговказна зірка.

У житті на Землі нам не слід забувати про Небо, про духовність, про мову, якою до нашої душі звертається і Бог, і Небо, тобто про вищу мову. Тому і пише поет: «швидше вищу мову вчи».

Любов – глибоке і сердечне почуття. «Любов – почуття Христове. Любов – вершина великодніх мрій». І саме з неї «починається дорога в зоряний рай». Сергій знав і відчував це, тому і жив, і творив з любов’ю.

«Душа ж разом з тілом – колодязь, з водою чи без рідини» – так писав поет і сам був глибоким колодязем, чистою криницею, наповненою живою і животворною водою. Така жива і творча рідина має силу освітлювати й підносити наші душі.

«Почуття не вмирають самі, їх вбивають» – з цим не можна не погодитись. Іноді важко (ой як важко!) усвідомити, що не хтось, а ми самі вбиваємо свої почуття, дозволяємо вмерти любові, не бережемо, не гріємо її, і так робимо своє життя порожнім, беззмістовним.

«Гроші – це душевний стан, в якому завжди втомлена людина» – дуже влучно сказано. Навіть невеликі гроші вміють втомлювати душу, обтяжувати, пригноблювати її, до речі, як і відсутність грошей. І хоча це невід’ємність нашого життя, не можна давати грошам владу над собою, над своєю душею, а лише розумно ними користуватися.

Поет говорить про всі спектри основних явищ у світі та складові́ життя людини. Але знов і знов звертається до пізнання і сприйняття людиною навколишнього світу, до різних її емоцій.

«Як вітер не вхопиш (бо де його край?) – так само й себе до кінця не збагнути». Сергій знав, що людина завжди намагається зрозуміти себе, має здатність вдосконалюватися, а через це пізнавати Незбагненного Бога.

«Навіть на дно печалі сонце заглядає». Оптимізм і песимізм – брати і друзі. Що є глибшим песимізму? Але сонце, сонце оптимізму заглядає і сюди – на дно печалі, на дно песимізму. Справжній поет ніколи не загубиться між двома полюсами – оптимізмом і песимізмом, тому що завжди відчуває Небо над собою, світло у своїй душі.

«Оптимізм – це коли все летить до всіх чортів, але скажено весело». У Господа Бога є почуття гумору, то як же цього може не бути в поета?

Сергій Ґуберначук жив так, як і писав. «Намагаймося жити все вище й вище зла». Він і намагався. «Не живи в цьому світі, як хворий без ліків і як цар без царства». Сергій і не жив так. «Уміння жити – це вміння сміятися над сльозами, навіть коли сльози ще не висохли». Поет умів жити і творити навіть зі сльозами на очах, бо знав, що «без слів поета настає тиша».

Про іншу – живу тишу вислів: «ніщо так не заспокоює, як діалог з тишею». Глибоко пізнавати і сприймати сонце, вітер, дощ, грозу: всю природу та навколишній світ з найрiзноманiтнiшими людьми та складними соціальними явищами можна лише, перебуваючи у мирі, спокої, тишині. Сергій усвідомлював, як багато може сказати тиша: «А тиша живе! – колише свої геніальні цитати». Він умів вести діалог з тишею, прагнув її. Він і тиша чули і розуміли один одного.

«Не відкладайте життя на потім. Живіть тут і зараз». Живемо тут і зараз. Згадуємо минуле, мріємо про майбутнє, але свої відкриття, злети і падіння, помилки та їх виправлення, омріяні зміни у житті можемо здійснити лише тут і зараз. Ось про це нам і нагадує поет.

«Всіх нас грає Мельпомена» – це слова вже не тільки поета, але й актора Сергія Ґуберначука. Недаремно згадується муза трагедії Мельпомена, адже час від часу життя підносить нам і складні випробування, і несподівані негаразди для нашого ж удосконалення.

Ми всі граємо себе, водночас дозволяємо собі і перевтілюватися. «Перевтілення – чи не найбільший гріх» – нагадує нам Сергій, майже щодня перевтілюючись на сцені. І тільки коли душа вже досягла певного рівня зростання і навчилася літати, мистецтво актора не може зашкодити їй.

З’являється в пам’яті наступний вислів англійського драматурга Томаса Декера, що нагадує мені про Сергія Ґуберначука, його творчість і театральне життя: «Для мене підмостки – кров та помста, фабула – смерть; меч, що багряніє кров'ю, – це швидке перо, а поет – грізна, трагічна постать актора на котурнах, у вінку, тільки не з листя лавра, але із палаючого запального ґнота». Перо Сергія дійсно кровоточило, і його трагічна фігура, як актора вже не з єлизаветинської епохи, а з старогрецької трагедії, бачиться палаючим запалом.

«Мої думки – така маленька річ у безконечності нічного зорекраю». Цей вислів стосується всіх нас – усіх людей. Нашим маленьким, найчастіше приземленим думкам Бог інколи дає піднятися на таку висоту, що ми можемо охопити душею, серцем, розумом всю безкінечність зорекраю, космосу, Всесвіту.

«Не зачиняйте двері серця, нехай вони будуть відкриті». Поет за своє життя пізнав, що природно і необхідно відкривати свої серце і душу перед високим, не зачиняти їх для любові, щирого співчуття і необхідної допомоги людям, пам’ятаючи про безкінечність зорекраю, про нескінченність життя і вічність душі.

На свою книжкову поличку, де вже стоять тринадцять збірок Сергія Ґуберначука, додам цю книжечку і поставлю саморобну табличку з написом «Хей-он-Уай». Асоціація цілком зрозуміла, адже це відоме «книжкове місто» у Великобританії. Тільки уявіть собі, що невелике містечко з населенням до 2-х тисяч людей має біля 30-и книжкових магазинів і щороку приймає у себе літературний фестиваль з приблизно 80 тисячами учасників, щоб презентувати світові найвідоміших літераторів з усіх країн. За своє коротке життя поет-філософ Сергій Ґуберначук створив достатньо багато, і його творчість насправді схожа на Хей-он-Уай. Тож нехай і до її «2-х тисяч населення» прийдуть понад «80 тисяч» читачів і шанувальників, набираючи з творів мислителя поетичну майстерність, натхнення та прагнення до вищих знань і мудрості.

Ольга Діденко-Шипкова,
вересень 2022 р., Київ

«Из вечера, уходящего на всю ночь, получится утро»

Вряд ли найдётся в мире поэт, который не достигал высочайшего пика вдохновения. Однако нельзя всю жизнь провести на пике, поэтому у любого поэта есть стихи самого разного уровня. (Кстати, разный уровень необходим не только поэту, но и читателю, ведь и читатель не может постоянно пребывать на пике Поэзии). И всё-таки каждый поэт старается опубликовать свои лучшие стихи – стихи, находящиеся выше особой отметки соответствующей ему высоты. В этом смысле поэт Сергей Губерначук беззащитен – публикуются все́ его сочинения, которые удалось найти среди черновых записей, на отдельных листах, в неупорядоченных тетрадях, публикуется даже то, что писалось на календарных листках, обрывках, полях бумаг. При этом с большим сожалением необходимо отметить, что далеко не всё сохранено и даже многие известные по названиям стихотворения и поэмы в основных архивах отсутствуют. Не записывались при жизни Сергея и его многочисленные меткие высказывания – ведь и его обычная речь также была словом поэта.

Действительно, Сергей Губерначук беззащитен перед нами, но в этой беззащитной ранимости и полной открытости ярче проявляется высота его поэзии. Читателю остаётся лишь самому достичь и познать пик творений поэта. Поиски трудов Сергея продолжаются, постепенно возвращаются людям новые находки, которые, как казалось ранее, уже канули в Лету.

«Из искры возгорится пламя». Это высказывание Александра Пушкина было не раз обыграно, но, пожалуй, только Сергей Губерначук заметил то, что искра может и погаснуть, ничего не зажигая и не освещая: «Искра – тот же источник, то же тепло, только недолговечное». Сергей мечтал о том, чтобы искры не гасли зря, чтобы зажигали то ли свечу, то ли звезду. Помня, что искра вдохновения недолговечна, сам поэт неустанно творил и успел зажечь множество свечей и не одну звезду.

Вспомним некоторые высказывания Сергея Губерначука: «как много мне мало…», «любящим чудом я искренне буду», «без тайны не понять души», «желания рассыпаны внутри нас». Кому неизвестна идиома «на ладан дышит»? То, что дышит на ладан, уже отжило и близко к концу, к умиранию. Сергей, великолепно чувствуя слово, убрав предлог, полностью изменил смысл выражения: «любовь ладаном дышит» – а это уже вечная любовь, ведь то, что дышит ладаном, не умирает.

Под латинским словом «опус» подразумевается произведение, сочинение, труд. В разговорном языке, как и в литературе (поэзии и прозе), слово «опус» употребляется с ироническим оттенком, со скрытой тонкой насмешкой. А вот музыканты относятся к этому слову вполне серьёзно и даже присваивают своим сочинениям-опусам порядковые номера.

Сергей Губерначук – поэт, а поэт не может не чувствовать музыку звучащего слова. Именно поэтому в его «Опусах. Витражах из пассажей» всё иронично, как в литературе, и всё серьёзно, как в музыке.

Внимание приковывает и наводит на многие размышления «Опус ІІІ. Критикой не опрокинуть».
В советское время хорошо была известна картина художника К. Петрова-Водкина «Купание красного коня» и менее популярен его суровый, как то́ революционное время, стиль натюрмортов. «Бутылка, ложка, селёдка. Петров-Водкин». Это лаконичное описание полотна – аскетическое, как и сама картина художника, становится в «Опусе ІІІ. Критикой не опрокинуть» поэтическим описанием.

«Рыба, ты была заманчивой натурой
в свободном океане мыслей.
А знатоки засолки и солений
тебя замуровали в каталоге».
Это сказано об изображенных предметах в рамках натюрморта, но разве это не иносказание о людях? Не дай замуровать себя, человек, в «засолке» различных правил, диктатов и идеологий. В связи с этим приходит на память поэт и реформатор поэтического языка Владимир Маяковский. По воспоминаниям Николая Асеева, Маяковский как-то спросил у него: «А что, если партия прикажет писать стихи только ямбом?» (в наше время это кажется немыслимым, но в то́ время это было своим «коронавирусом»). «Я бы не смог», – ответил Асеев. «А я бы писал!» – твёрдо сказал Маяковский. Он готов был вогнать свой талант в рамки надуманной и тогда «актуальной» идеи, и ведь во многом загнал, потому как «партия велела». Рыба сама готова прыгнуть в рассол прямо из водоёма. Вот от этой готовности и предостерегает Сергей Губерначук. Нельзя путать понятия «идти на крест» и «замуроваться в формалине». На крест можно идти только ради Христа и ради величайшей идеи, а в маринад попадают от душевной лени.

«Бутылка на холсте. Не опрокинуть никакой критикой». Да, у искусства есть не только высшее измерение, но и самое реальное, которое критикам не опрокинуть, хотя критики умеют и возносить чуть ли не до неба, и опускать ниже плинтуса.

Далее немного о том, что «не опрокинуть никакой критикой». Чёрный квадрат – это, несомненно, высокое понятие в философии. За чёрным квадратом может быть спрятана великая тайна, скрываться «Сикстинская мадонна» Рафаэля, Мона Лиза Леонардо да Винчи, Парнас, Олимп, высокие облака. Но это в философии. А что прибавил чёрный квадрат живописи? Ответ на поставленный вопрос – философские размышления, воображение. А это уже не живопись, это – философия.

Вот какой непростой, серьезный и важный «Опус ІІІ. Критикой не опрокинуть» Сергея Губерначука, к тому же и не без иронии – в конце поэт усмехается: «Кушая искусство, Петровым-Водкиным не напьёшься».

Поэтичны и по-философски глубоки многие замечания поэта: «Рояль чёрно-белый не от хорошей жизни»; «Но сколько икринок в одной игринке?»; «Счастье в птице. Птица в небе. Что ж, полетели?». И остаётся читателю вместе с поэтом лететь с птицей и, становясь сотворцом счастья, задумываться над многими важными вещами, например, над тем, что дождь не просто так изливается с неба. «За воду живую даже дождь кровь отдаёт» («Опус VІІ. Ливень, соединяющий жаждущих»), другими словами, воду делает живой чья-то пролитая кровь.

Живая вода. Этот образ много значил для Сергея: «…унижают рыбу отсутствием воды. Живой?» Самое время задуматься: душа человека – это Пушкинская золотая рыбка, исполняющая сокровенные желания, сама способная на мечту, или это только рыбка, не знающая водоёма и живущая в аквариуме за стеклом. Кстати, мечту нельзя путать с желанием. Исполнить желание человеку могут помочь друзья, близкие и другие люди, а реализовать свою мечту человек может только сам. И поэт хорошо понимал это. Сергей сам всю жизнь исполнял свои мечты: писал стихи, работал над словом, глубоко размышлял, жил полной жизнью, ощущая боль и радость, достигал высокой поэзии, не однажды побывал на её пике, а теперь исполнить сокровенное желание – донести до людей свои стихи, мысли и строки и так прийти к людям в стихах – помогают поэту его родные и близкие по духу люди.

Сергей Губерначук жил с солнцем в душе, хоть хорошо знал, что даже дождь, проливая живую воду, отдаёт за это кровь. Поэт умел видеть небо «сквозь радугу», а солнце в душе – «сквозь купола», и никогда не забывал о звёздах.

«Млечный Путь» – так называется одно из стихотворений Сергея, написанное им в 1987 г. в 17,5 лет. Вновь и вновь перечитываю стих, вновь и вновь возвращаюсь к загадке Поэзии и тайне Космоса. Мы не можем ясно увидеть ночное звёздное небо (даже когда его не затягивают облака и когда своим светом городские фонари не стараются умалить свет звёзд), не можем также рассмотреть бесконечную звёздную дорогу. Звёзды находятся столь далеко, что кажутся звёздной пылью, звёздным туманом, пролитым молоком, просыпанной солью (не зря же украинское название этой звёздной дороги – «Чумацкий шлях», ведь когда-то чумаки перевозили на возах соль из Крыма). Вот они чудеса, вот они загадки Космоса. Мы видим перед собою Млечный Путь как светящуюся полосу на звёздном небе. Мы забываем, что наше Солнце всего лишь одна из звёзд в составе великой Галактики. И наша Галактика так и называется «Млечный Путь». Мы – в нём, но и он – в нас, в нашей душе, в нашем сердце:
«Вопрос весь в том: сумеешь ли сберечь
свой луч в душе, сумеешь ли зажечь
сердца́ других своим душевным светом,
и продолжать свой путь через года,
и не сойти с орбиты, как звезда,
что вниз летит, сорвавшись поздним летом».

Раз прочитав стихотворение, вряд ли можно забыть эти строки. (И для игры в буриме, что велась в подземном бункере во время войны, эти строки я предложила по памяти*. Да, у Сергея Губерначука есть незабываемые строки).

В «Млечном Пути» Сергея стихи о великом Космосе, затронутый важный философский вопрос о душе человека и тут же точность в малейшей детали:
«и не сойти с орбиты, как звезда,
что вниз летит, сорвавшись поздним летом».
Действительно, звездопад бывает в августе – поздним летом.

«…чёрные ноты, белые звуки. Прозрачная музыка», – пишет поэт в «Опусе ХIІ. Под сферой влияния нот (реквием)». Чёрные буквы на белом листе бумаги – так может возникнуть и «прозрачная» поэзия.

«Разбивается о клавиши реквием». Реквием исполняется. Он должен быть исполнен, но потому и разбивается о клавиши, что жизнь вечная. Жизнь духа и души после земной смерти несомненна, что в настоящее время уже доказано. Религия в поэзии. Как высоко!

Общеизвестна поговорка: «Утро вечера мудренее». День прожит, вечер – время для итогов прожитого дня, а ночь и в бессоннице, и во сне помогает до конца собрать итоги дня. Следующее утро во всей своей свежести и мудрости – время для нового взлёта и достижения новых вершин. Очевидно, предчувствуя свой ранний уход, Сергей научился творить (и таки творил!) утро из вечера: «из вечера, уходящего на всю ночь, получится утро». Именно такое утро, как утро поэта, сотворённое из вечера, может войти и в нашу жизнь, в жизнь каждого читателя, каждого ценителя поэзии Сергея Губерначука.

Ольга Диденко-Шипкова,
март 2022 г., Киев

* Тексты буриме представлены в конце книги «Силуэты снов», в разделе «Стихи, навеявшие буриме»

«Запорожець за Дунаєм»
«Щастя народу мого…»
Вільям Шекспір став великим попри те, що сюжети своїх п’єс запозичував у інших авторів як відомих, так і невідомих. Поет втілював у свою творчість усе, що торкнулось його серця.
Оперу «Запорожець за Дунаєм» Сергій Ґуберначук перетворив на мюзикл. У відомий усім українцям сюжет він привніс своє, дійсно збагативши сюжет та надавши йому належного оформлення.
У своїй творчості автор неодноразово звертається до історії українського козацтва. Ця тема проходить червоною ниткою в оригінальному лібрето «Запорожець за Дунаєм», згадується вона також в оповіданні «Сопілка».
Варто уваги й те, що в роки, коли люди говорили про біди, складні часи України, Сергій мав наснагу писати й вірити в її щастя, в щасливу долю українського народу.

«Серафіта»
«Хоч ми й одні з найдосконаліших створінь…»
Здавна були відомі людству великі й прекрасні андрогіни, дух яких поєднував у собі всю силу обох статей – чоловічої та жіночої, і це викликало особливе захоплення. Водночас жалість породжували гермафродити, які мали нещастя з’єднати в своєму тілі елементи обох статей.
Душа не має статі, не має кордонів, у той час як тіло повинно мати й розуміти їх. Інакше – лише сором і жалість.
Серафіта-Серафітус – це перемагаючий і непереможний дух, дух без збочень, дух, який залишив недосконале тіло. А Вільфрід і Мінна – звичайні люди, люди закохані й щасливі. Їхня людська основа не заважає їм зрозуміти Серафіта-Серафітуса.
Напевне, Сергій Ґуберначук, усвідомивши ідеї роману Оноре де Бальзака, не зміг не звернутися до теми духу, який усе перемагає, і насамперед тілесне, «хоч ми й одні з найдосконаліших створінь…»

«Чайка, для якої немає меж»
Усім серцем люблячи Україну, Сергій Ґуберначук не замикає свою творчість у межах земних кордонів. Він говорить з усім світом, із Космосом, із Самим Господом Богом.
«Чайка, для якої немає меж» – це народження нового шоу змішаного жанру. І знову мюзикл.
Людина вдосконалюється не тільки тілом. Сіра чайка, біла чайка, золота чайка – це зовнішнє. Головне – переродження душі. Проте не всі цього досягають.
Є серед нас золоті чайки. Сергій був однією з них, саме чайкою, для якої немає меж.
Залишається питання: чому ж люди так охоче встановлюють кордони?!

Начерки сценаріїв
«Про найвдалішу ліричну комедію радянських часів»
Начебто й невеликі вони, заявки на сценарії, але велич думки й актуальність теми очевидні в кожному прояві, навіть у найкоротшому начерку.
Сергій Ґуберначук виявляє себе в усіх іпостасях: сценариста, режисера, оператора, актора, кінокритика. Він вміє встановити потрібне «світло» як у своїх творах, так і на знімальному майданчику. Вміло володіє різними важливими темами. Скажімо, піднімає тему урбанізації життя, трагедії від політики, трагедії самих політиків. «Місто рухається в напрямку до Содому».
Автор подає й фантастичні, й пригодницькі сюжети. Він вміє заставляти сонце сходити, описувати людські трагедії, звичайні й незвичайні людські долі, у стислому описі зображати сильні емоції. Безумовно, Сергій зміг би здійснювати постановки театральних вистав, знімати фільми…
Дозволю собі коментарі до деяких вирізів із «Про найвдалішу ліричну комедію радянських часів»:
– «…життя з глибокою душевною раною – десь посередині чи збоку»:
Так посередині чи збоку?
Чи поступово, чи з наскоку?
З життям сумісна все ж? Чи ні?
Чи в білім світі, чи в труні?
І рана ця у нас в житті,
в житті в гріхах і в каятті,
або в житті без каяття…
Невже оце і є життя?
І рана в центрі – рана в серці,
що п’є відерце за відерцем
кров нашу. Кров та витікає
відразу – серце ж рану має.
А рана на периферії –
то рана в нервах, рана в мріях.
Наносить рани нам буття.
Поранене усе життя.
– «Кожен має свою ідею фікс»:
У кожного своя ідея фікс.
І кожен сам в собі її годує.
Вона у когось – потойбічний Стікс,
що хвилями вогню його чарує,
але була пожежею і є…
Ідея фікс – ідея навіжена.
Вона з’їдає душу, розум п’є
і обпікає полум’ям шаленим.
Вона, як той нікчемний злий тарган,
засів що в мозку, як солдат в окопі,
але завжди готова на таран
в усій несамовитості і злобі.
Ідея фікс – цунамі-ураган –
і той до неба хвилю підіймає.
Ідея фікс бушує, як буран…
Вона в безодню – з нами – поринає.
Ідея фікс у кожного своя,
і вибухне вона от-от фугасом:
– На цій війні командувати я
повинна! І війна ця – в вас – не згасне!

«Сопілка»
Поет береться знову за перо,
бо всі пісні неможна відспівати.
Натхнення в наше серце увійшло.
Відкрила серце нам природа-мати.
Саме натхнення й надихнуло мене на ці рядки, як тільки я прочитала перший абзац оповідання «Сопілка». Подумалося, що так само було й з композитором Володимиром Чернявським, який, читаючи вірші Сергія, не міг не написати до них музику.
Так, натхнення й поезія вміють відчиняти двері нашого серця й душі. А місія поета – бути поетом навіть у прозі. Все, про що б не писав Сергій, стає поетичним образом.
З оповідання пригадується, що символом вченості для малої дитини стали окуляри: «Через ті скельця… світ, мабуть, краще видно», видно те, «чого простим оком не вгледиш». Ось і поет дарує нашій душі такі чарівні окуляри. Завдяки їм, ми бачимо ту сопілку, що народжується в руках майстра, ми чуємо музику й пісню, що сходить до душі з неба. «І летіла та пісня, як та пташка до неба, і пливла та пісня, як та річка до моря, і лунала та пісня, як та луна між гір».
«…життя у нас усіх одне – це блакитне, безкрає небо…». І тому все і всі, кого ми зустрічаємо на життєвому шляху, – «наша рідня, наші брати і сестри. І образити когось із них – значить самого себе образити».
Козаки. Багато ми знаємо про них. В оповіданні поет вчить нас бачити не зовнішнє в явищі козацтва, а зазирати в саму його суть. Ображати історію народу – це ображати себе…
Показано головне – необхідно зберігати пам’ять, пам’ять серця, не забувати історію, не вбивати природу, не вбивати тих, хто поряд із нами, не вбивати самих себе і особливо – пам’ятати про Небо…

«Путь»
Поет вирушає в дорогу. Путь-шлях поета завжди поетичний. Він більше – путь душі, рух серця, ніж переміщення людини в просторі.
Пройти свій путь-час, здійснити подорож через життя Сергій Ґуберначук збирається з неодмінними орієнтирами, якими є для нього Любов і Небо.
«Переді мною розстеляєшся ти, нібито путь». І на цьому шляху поет вміє бачити справжнє диво.

«Новий день»
«Справжнє диво, яке ще не раз змусить поета взятись за перо». А хіба народження нового дня (кожного дня!) не є одним з таких див?!

«Надія»
Сергій, як справжній поет, говорить: «…практично мислити я вмію, але не можу». Не можу тому, що не хочу, – читається за цим. Практика, теорія – це дуже мало, не вистачає чогось іще. І навіть звичайної надії йому мало. «Спасибі їй… Вона мене любила. Вона підганяла мене жити за системою ілюзій». Звісно, така надія непостійна, вона змінює своє обличчя день за днем.
На важливе питання про незмінну надію відповідає оповідання «Сопілка» – надія на Любов і Небо не підводить, коли така надія живе в серці, сповненому любові.

«Про наші фантазії і не тільки»
«… нам здається вічним наше сьогоднішнє життя», – пише Сергій чи не тому, що життя нашої душі є вічним. Те, що є лише нашою фантазією, Небо і Любов роблять аксіомою дійсності.
Ще в 1995 р. поет визнає для себе такі безперечні істини:
– «Єдине, що людина не може залишити і передати комусь у спадщину, – це вона сама, її душа, розум, шляхи її творчого розвитку»;
– «Блаженством є розуміти і відчувати мить освітлення чимось новим, ґеніальним, якоюсь думкою, гіпотезою, яка раптом для тебе самого виявляється аксіомою, раніше невідомою так явно.

«Про Бога і Молитву»
«Як Молитва стає реальною в своєму відображенні крізь час до зірок, які такі мінливі?» Це питання розв’язується також через Любов і Небо.
Сергій пише: «…не обзивайте Нас, людей, що бачать і чують через простори, часи і світила, боговідступниками!» Він знає Бога! «А Бог єдиний! І Він Православний! І ім'я Йому – Ісус Христос!»
«Якби ж основою молитви не було Небо, то не було б і життя тут».

«Чому Бог із маленької букви?»
«Людина, навіть знайшовши Бога, Його зрештою губить, аби знову знайти». Доки ми живемо, доти шукаємо Бога, хоч і несемо його в своєму серці – як Любов і Небо, бо Бог є Любов.
Великий неосяжний Бог, Який більший за весь Космос, вміщується в невеличкому серці людини й не стає від того меншим. І це добре знав Сергій.

«Трон»
«А зрозуміє мене той, хто зрозуміє…»
Боляче читати й знати про те, як зустрівшись із Вічністю, людина не розуміє її. І все ж таки – яке щастя зустрітися з Вічністю й спробувати щось зрозуміти. Велике це благо! До нього нас запрошує Сергій Ґуберначук.

«Геній»
Геній, як і душа, є в кожній людині. Про це не варто забувати. Який же ми несемо на собі гріх, коли не даємо змоги прокинутися в нас генію! А частенько ми ще й витрачаємо масу зусиль, щоб остаточно приспати його.
Поет вмів розгледіти генія і в останньому «безхатько-безрідному», а це можливо лише через «свого генія».

«Втеча»
«Вимушена подорож Путіна із Петербурга в Москву (сон)»
Як часто уві сні ми бачимо ту ж саму життєву суєту, що й наяву. Та які глибокі висновки напрошується із запропонованих автором сновидінь?!

«Гортаючи сторінки щоденника…»
«– Що ви шукаєте? – Себе».
Сергій усе своє, на жаль, недовге життя шукав себе. Значить – усіх нас, все те, що з нами і за нами. Шукав Любов і Небо. І він знайшов. Тож багато ми можемо знайти для себе, зустрівшись із його творчістю.
«Коли я виділяю когось одного, я забуваю про всіх інших. Тепер я люблю всіх». Саме ці слова поета знов і знов нагадують мені про те, яка безмежна любов Бога до людей. Кожного з нас Він любить ще більше, ніж усіх разом. Вам здається це парадоксом? Тоді ви ще не зустрілися з Богом, не пізнали поезії…
«Сергій Ґуберначук із позитивним знаком». Так писав поет ще в свої дев’ятнадцять років, у червні 1988 р. Далеко не всім нам вдалося вийти з 90-х років «із позитивним знаком».
Усі «мінуси» Сергій зміг вдало перетворити на «плюси».
Зрозуміти поета в його двадцять років допоможе його клятва: «13 березня 1989 р. Із сьогоднішнього дня розпочинаю Нове Життя! Ні – інертності! Ні – мовчанню! Ні – надуманості! ТАК – творчості, мистецтву, поезії, пісні, мові рідній, Україні!» Вірність творчості так і залишилась назавжди…

«Автобіографія з елементами щоденника»
У своєму житті ми зустрічаємо різних людей, кожна з яких нам конче потрібна, навчає нас чомусь важливому. Сергій це розумів, тому старанно вчився і вчив.
Доля подарувала йому зустріч із відомою поетесою Ліною Костенко. Зустріч переросла в дружбу, яка надавала натхнення постійно вчитися й творити.
На жаль, ще не все творче надбання (поезії, сценарії, прозові твори) Сергія відкрито. Впевнена, що твори віднайдуться, як у свій час спливе на поверхню прекрасний град Кітеж.
Кажу спасибі своїй долі за те, що не раз у житті дарувала мені зустріч з поетом Сергієм Ґуберначуком. І ця зустріч триває...

Ольга Діденко-Шипкова, 2022 р.

Не вперше звертаюся до творчості сучасного українського поета Сергія Ґуберначука, який пішов від нас у засвіти, не доживши до 50 років, проте впевнено можу сказати, що поет залишається з нами своїми живими словами, глибокими й мудрими роздумами про буття й світ. Людина, яка всім серцем сприйняла, осмислила й передала нам думку: «минуле майнуло в майбутнє», безперечно не може лишитися в минулому. Сергій Ґуберначук не просто з нами, сучасними, в нинішньому нашому житті, він вже в майбутньому. Маємо надію, що хтось із нас сьогоденних теж зможе досягти величі цього «майбутнього».

Не просто було вибрати назву цієї (вже дванадцятої) збірки поета, адже в ній сила силенна перлів. Намагаючись лише швидко перегорнути аркуші з віршами Сергія Ґуберначука для першого ознайомлення з ними, оком i серцем зупиняєшся на численних висловах, які не відпускають: «у колисці мрій», «вагітне сонце», «власне серце чуйте», «діти з роси», «олімп любові», «право на ривок», «вогні надій», «наздогнав заримований вітер», «є рамка – тільки вкрадено ікону», «очищення любов’ю», «усе святе – просте», «любов ладаном дише», «ідемо (по життю), а сліди – на небо». Далі можна довго цитувати це багатство. Для кожної душі знайдеться щось своє і щось особливе, що обов’язково припаде до серця. Поет вміє звертатися до душі людини, розмовляти саме з душею.

Дозволю собі навести цитату з роману Андрія Куркова «Добрий ангел смерті»: «Національне багатство народжується всередині обраної людини, прирікаючи її на скитання й болісні пошуки застосування цього багатства, тому що як обрана людина вона може виявитися й любимою своєю нацією, й шануватися нею, але бути явно не зрозумілою або ж такою, яку розуміють неправильно, що лише підсилює внутрішню її скорботу». Написано це про долю Тараса Шевченка, якому довелося жити в Казахстані, пройти муштрування на солдатській службі, не мати права писати й малювати. На щастя, не сталося такого в житті поета Сергія Ґуберначука, але ясно відчувається, що слова про національне багатство, яке народжується в душі обраної людини, про муки її пошуків, саме про нього – як пише поет: «…я зійду на плаху». Разом з цим Сергій творить із вірою в серці, що він буде зрозумілим для свого читача, і зрозумілим дійсно правильно.

Усе життя і доля поета Сергія Ґуберначука – це Україна, а його мандри, «скитання» – це подорожі його душі всім світом, Космосом. І, як наслідок, усвідомлений вибір – висока Любов, єдина Батьківщина, рідна мова, а над Україною – безкрає небо, неподілене на кордони, до якого можна легко дістатися, скажімо, через печери Лаври з мощами святих: «Їду в Київ, де в печері ви, мої пращури, ви». Поет знає та явно відчуває святість свого народу, пам’ятає його славну історію навіть ще з дохристиянських часів.

Любов до України у поета жива, не декларована:
«Вірте в Україну, знайте кожну з душ,
хто за неї гине, жінка чи то муж».

Це не заклик до війни, це віра в багату й мирну Україну, яка пам’ятає своїх захисників, своїх героїв, і не дай Боже, щоб наше життя проминуло «в бійках, сварках та обра́зах» . Поет нам заповідає:
«Виберіть щокраще з наших помилок.
Промайніть якдальше поміж злих зірок…
Порятуйте завше злид і ворогів,
не прощайте фальші, сподвигайте гнів,
владу не шануйте, в церкву більш ходіть.
Власне серце чуйте і без зайвих слів».

Приходить натхнення і поет пише про те, що його хвилює саме в цю мить. Теми виявляються самими несподіваними й різними. Це вже потім критики назвуть якісь вірші «програмними», якісь випадковими, а деякі, може, визнають і зовсім неприйнятними. У кожного поета є свої оригінальні «дисонуючі» твори, але ж чи можна стверджувати, що писати й читати їх марно? Адже була в житті така мить, коли поета вразила чиясь розповідь, чи то йому домислився фрагмент побаченого – і так, наприклад, народився вірш про людину з пошкодженою й зруйнованою душею. Читаючи його, може здаватися, що це сатира, глузування, а може відчуватися біль за таких людей, гостро переживатися біда за їхні збочення. Сергій Ґуберначук майстерно відображає навіть такі ситуації, в яких самому не довелося бути, влучно й реалістично змальовує нам о́брази й персонажі, які існували лише в його уяві:
«Леткі уривки древніх повістей
про незбагненну розкіш і злиденність
моїх життів, життів моїх ідей
зліпили цю доречність і щоденність».

Описуючи «доречність» і недоречність, наші «щоденність», пороки й недоліки, поет часто вдається до тонкого, необразливого, а іноді й дружнього гумору.

Щодо «програмних» віршів, у Сергія Ґуберначука в серці і в житті завжди присутні Любов, Небо, Молитва, Україна. Поет розсуває будь-які рамки: якщо пише про Любов, то це – «олімп Любові», олімп небожителів, найбільша висота душі, вище – лише Небо. Поет проявляє себе не тільки в реаліях життя, він живе в Поезії, а в Поезії – все рідне й миле серцю: і навіть проста українська хата – це «мазана білою крейдою вілла», яка потім перетворюється з білої на «кришталеву віллу».

Неодноразово в своїй творчості поет звертається до Бога:
«Сло́ва подай мені, думку – навій,
вируч свідомість з окраїни»,
і, складаючи свої твори, сходить на ешафот поета:
«Плаха Поетові – вся з молито́в,
вся вперемі́ж із прокляттями.
Римою ллється неміряна кров,
склавшись ясни́ми бага́ттями!»,
водночас щиро визнає: «я існував як принц, поет, нероба…». Тут вже пригадується Олександр Пушкін, який писав про «поетичну лінь» – душа у величезній праці, а тіло ніби відпочиває, лінується…

Сергій відкриває нам: «я крізь серце пускаю історію думки й звучу». Так! Саме так, щоб «звучати», щоб бути справжнім поетом, треба все пропустити крізь власне серце. А справжній поет, як і справжній актор, – це завжди месія:
«...месі́я,
а мі́сія в тому,
що те, що посіяв
крізь радість і втому,
збираєш пото́му».

Автори з високим морально-естетичним порогом стараються позбутися слабких творів або відкладають їх «на потім», щоб із часом ще раз переконатися в їхній недосконалості й навіть недолугості. Усі численні твори Сергія Ґуберначука безумовно проходили через горнило глибоких внутрішніх переживань і бачень, ретельно перевірялись розумінням високого мистецтва, естетики, художньої красоти, та, на превеликий жаль, автор не встиг за життя здійснити остаточний відбір своїх поезій для опублікування. Сьогодні на такий вибір не наважуються укладачі його збірок, сподіваючись, що читачі та шанувальники творчості Сергія в знакових творах зможуть визнати його як автора високої поезії, а завдяки всім викладеним віршам – впевнитися в їхній оригінальності, набути розширеного уявлення про наріжні задуми поета, його багатий внутрішній світ, а також без прикрас дізнатися про обставини життя та питання, які дуже хвилювали автора.

Дійсно, Сергій проходив через непрості випробування, відточував свою майстерність, відповідально ставився до відбору своїх поезій. Він відкидав, сміливо перекреслював навіть такі вірші, які багато хто з поетів вважали б цілком прийнятними.

У цій збірці деякі із забракованих автором віршів представлено в розділі «ІІ. Вогні надій (чернетки)». Цікаво читати також і ранні вірші Сергія Ґуберначука з розділу «ІV. Дитячі сторінки». У них вже закладено все, щоб упізнати дійсно справжнього поета.

Бог, Космос, увесь світ, Любов, Батьківщина, люди, їхні долі, навколишня природа – все оспівує Поезія. І у віршах Сергія Ґуберначука цьому знаходиться місце:
«Тільки Тебе я несу крізь думки,
вірю у Тебе єдиного…»;
«Космос – безіменний автор нас –
трембітами безсмертності урочить…»;
«Нема приходу небесного зонду,
коли іґноруєш природу!»

Які чудові слова про природу знаходимо у поета: «перша зірка стежила за нами», «мов контужений птах... сонце сіло на дах», «ранки зустрічав, мов кораблі», «сонце ріжеться, мов лезом». Природні явища наче живуть серед нас.

Здається, що і зараз Сергій Ґуберначук усе знає про нас, про наше сьогоденне життя:
«Вже страшно людям по землі ходить.
Бояться люди землю відчувати:
убити легше, аніж породить,
зламати швидше, аніж збудувати».

Так вже трапилось, що люди самі себе заганяють у кут, але ж і виправити все можуть тільки самі. А планета робила, робить і далі буде продовжувати свою справу, хоч і важко їй з нами, з людьми:
«Земля летить…
шукає більшого,
шукає виходу…»

Сергій Ґуберначук мріяв про майбутню кращу Землю, про кращу – багату, могутню Україну, яка починається з «кращих нас». Поет колихав у своєму серці «колиску мрій», колиску сподівань і був впевнений, що краща Україна, її омріяні часи та наші кращі долі ще попереду…

Ольга Діденко-Шипкова,
березень 2022 р., Київ

У загальному вигляді людина – це дві дати, розділені між собою рискою. Риска довжиною в життя. Лінія, що вміщує в себе людину від першого до останнього подиху. Спершу незграбними, а зрештою впевненими кроками, рухами, словами; пошуком свого місця під сонцем та самореалізацією... Все в ній, у тій рисці між датами...

Проте, митець тому й митець, щоб виходити за обмеження, ігнорувати умовності, нехтувати фізичною смертю. Або як інакше можна пояснити сам факт виходу першої збірки Сергія Ґуберначука «Усім тобі завдячую, любове...» наступного року по його смерті?

Здавалося б, поезія, вірші. Проте сам цей факт є наочною ілюстрацією нескінченності буття. Життя після смерті. Вічного життя тривалістю в пульсацію слів на сторінках книжки, уваги до неї нових і нових поколінь.

Під обкладинкою масивного видання – жива людина із «борщовими» рядками та любовними переживаннями, пустощами та серйозностями, лірикою та патріотизмом. Добрі три сотні сторінок – меморіал із матеріалу, який ледь був відомий за життя автора.

Проте, далі – більше. Того самого 2018 року світ побачили наступні три збірки поезій – ось і не вір після такого в нескінченність життя! Поет Сергій Ґуберначук призначає зустрічі з читачем, пригадує епізоди з дитинства, веде прямі репортажі з улюблених Богданів, реагує на суспільні запити, резонує із сьогоденням.

Наступного, 2019-го, книжковий видавець отримує нову партію з доробку. Поетичній напрям виокремлюється в пісенний напрям (частина текстів набула свого зіркового виконання ще за життя автора, проте більш широкого представлення – згодом). Окремий том – «Журавлиная криниця» – пісенна збірка з нотами від композитора Володимира Чернявського.

Зі сторінок усе впевненіше проглядає філософ Ґуберначук. Тривалі роздуми над питаннями наріжного буття, а поряд з тим і побутова круговерть синтезуються в лаконічні вислови, у багатьох випадках афористичного формату, що тяжіють у бік Сковороди, з одного боку, та відбивають реальність, подібно соцмережевим афоризмам дня, з іншого.

Рік 2022-й, він же 5-й по тому, як Сергій Ґуберначук полишив цей світ. Наразі в руках ви тримаєте одинадцяту(!) книгу, сторінками якої автор постає в новій, розширеній іпостасі. Ґуберначук – драматург.

П’ятнадцять років на сцені Київського молодого театру, чверть сотні ролей, десятки режисерів і тонни перечитаних п’єс. Вочевидь, у людини, яка володіє словом, весь цей досвід мав виплеснутися у власну драматургічну спробу.

Класичний шлях – нічого понад оригінального в сюжеті не вигадуємо – беремо існуючий та загортаємо в низку актуальних сенсів, підсвітлюємо сьогоденність крізь час та відстані. Чого далеко ходити, за подібною схемою побудована частина п’єс Шекспіра.

Тож оригінальне лібрето українського національного мюзиклу «Запорожець за Дунаєм» є новим поглядом на однойменну оперу С. Гулака-Артемовського, переосмисленим Сергієм Ґуберначуком. Драматургічною реакцією відбилося знайомство автора з романом Бальзака – у такий спосіб з’явилося лібрето «Серафіта». Резонатором «Чайки, для якої немає меж» став Річард Бах із притчевим текстом, до якого митці звертаються як до дзеркала, пориваючи стислі буденні обмеження та кидаючись у політ, до безмежжя, у небеса...

Представлена драматургія – різного ступеня al dente. Окремі фрагменти – на рівні задуму, дещо сформовано, щось структуровано. Є й детальне пропрацювання, із деталізацією за музичними номерами та їхнім хронометражем.

Доповнює збірку формат нотаток – думки та мрії, зафіксовані в записничку. Між інших – і плани щодо створення Київського культурного музично-драматичного центру, одразу з планом роботи, самоіронічно прокоментовано «примітивним». І водночас репертуарна афіша пишається й мюзиклом «Запорожець за Дунаєм», й естрадно-цирковим шоу «Чайка на ім’я Джонатан Лівінґстон», й оперою «Серафіта». Програму авторських вечорів урізноманітнено поетичними композиціями за власними віршами, виставами «Сковородіана», «Шевченкініана», ораторією «Од Різдва до Різдва» за власними віршами.

Запис із планами Центру датований 21 квітня 2007 року.
За логікою подій – задум митця на півшляху до втілення.

Сергій Винниченко,
театральний блогер,
засновник інтернет-проєкту «Театральна риболовля»
http://www.t-fishing.co.ua/
2022 р.

Представлені нижче враження від творчості київського поета, актора і пісняра Сергія Губерначука написані композитором і поетом Володимиром Чернявським.
Володимир Миколайович Чернявський – заслужений працівник культури України. Працює в Сосницькому Будинку культури Чернігівської області понад 42 роки, зокрема, з аматорським фольклорним колективом «Криниці», народним жіночим вокальним ансамблем «Вербиченька», багатьма хоровими колективами області. Має родинні зв’язки (за материнською лінією) з відомим українським режисером і письменником Олександром Довженком.
Поет-пісняр Володимир Чернявський впродовж свого творчого життя займається обробкою українських народних пісень та аранжуванням авторських творів. У 2007 р. у видавництві «Прапор» (м. Харків) вийшла збірка його пісень і поезій «Душі моєї струни чарівні». Він написав більше півтори сотні пісень на вірші понад 60 поетів. Пісні композитора розписані для різного складу виконавців – хору, ансамблю, тріо, дуету або соліста.


«Хто є Поетом – той згубився в пісні».

Цей влучний вислів належить українському поету, актору, пісняру і співаку Сергію Григоровичу Губерначуку і цілком відповідний його творчості.

Для мене стала приємним відкриттям творчість такої багатогранної особистості, як Сергій Губерначук. На превеликий жаль, Сергій вже пішов у засвіти...

Сергій мав цікаву та насичену подіями долю, жив серед людей мистецтва і культури, творив світло, правдиво і захопливо. Написав сотні і сотні поезій, декілька сотень віршів для пісень. Тільки зіграних ролей у театрі та кіно мав понад 50, а це неабиякий багаж і великий труд  пережити стільки чужих доль у собі. І тому, не побоюсь сказати, що Сергій був щасливою людиною, переповненою життєвої сили та творчої енергії, мав світлу, розумну й добру душу. Як на мене, його життя – це поезія й пісня.

Уважно прочитавши і перечитавши збірки його поезій, я, як поет, був сильно вражений Сергієвими глибоко філософськими і водночас неймовірно інтимними, пульсуючими творами, насиченими різноманітними почуттями, емоціями, глибокими роздумами. Кожного разу, читаючи вірші, я опиняюсь у потаємному світі поета, збагаченому новими відтінками краси і досі невідомими проявами її величності Поезії.

Сергій Губерначук знайшов і відшліфував свою грань словосприйняття, виробив свій напрямок у мистецтві слова і пісні.

У Сергія є багато віршів саме пісенних, в яких визначено заспів і приспів. І це мене, як композитора, дуже зацікавило, адже далеко не кожен вірш навіть найгеніальнішого поета може стати піснею. Та якщо й знайдеться прийнятний вірш, треба ще вміти обрати відповідну строфу, яка б стала приспівом (у більшості випадків вона остання). Ще одна яскрава особливість поетичної і пісенної творчості С. Губерначука – суворе дотримання розміру твору, що вкрай необхідно для музики.

Оцінивши всі переваги, я настільки глибоко поринув у вир творчих надбань поета, що, опинившись майже в одній стихії з ним, порівняно за короткий проміжок часу написав понад три десятки пісень на вірші Сергія Губерначука, що склало найбільшу кількість моїх пісень на слова одного автора. Мабуть, цей феномен пояснюється тим, що мені вдалося глибоко відчути і сприйняти сам дух творчості Сергія, стати ніби спорідненим з ним на рівні душевних переживань.

Пісенні вірші Сергія стосуються вічних питань – глибоких патріотичних почуттів, сенсу життя, любові, вірності, відносин між людьми. Частина пісень вже пролунала на професійній сцені й музичних фестивалях.

Усі вірші Сергія Губерначука  світлі, дуже щирі, емоційно насичені і проникливі, разом з тим – своєрідні і неповторні. У них автором залишено багато душевного тепла і любові. Тонкий ліризм переплітається з піднесеним почуттям патріотичних творів, психологічні роздуми – з дружнім гумором. Різноманітні теми, образи, характери, різні відтінки почуттів і життєві ситуації неабияк хвилюють майстра слова. І все це пропущено поетом через його «живе» і розумне серце, надто чутливу душу, через призму особистого світосприйняття, багатоденні осмислення й переживання.

Сергій був дуже вимогливим до себе, відточував кожний рядок, підбирав найвдаліші слова, чудово римував. І тому без перебільшення можу сказати, що кожен його вірш – шедевр.

До того ж, окрім віршів, у Сергія Губерначука є ще майстерно написані численні крилаті вислови, стислі філософські роздуми. До прикладу наведу такі прості фрази, що мають глибокий зміст:

«Творчість — Така, як Ти!»;

«Натхнення – поклоніння, а не Мекка»;

«Рима – проста й заримована Богом й окреслена віщим дощем»;

«Вірші випадають снігом від Бога»;

«Сам не заспіваю – як немає птахи, то й пісень не маю»;

«Безпутство слів усі пісні зламало і солов’ям відняло голоси»;

«Що взяв на дні – наверх віддам».

В одній із збірок «Усім Тобі завдячую, Любове…», окрім вибраних віршів різних років творчого життя, розміщені фотографії Сергія і його найрідніших людей. Придивляюся до однієї з них. Найбільше вражають очі поета, здається в глибині, на дні очей, у погляді застиг увесь Всесвіт… Дивуюсь…

Як би хотілося поговорити з цією талановитою людиною – поетом і актором, відчути внутрішню силу, доторкнутися до його таємниць. На превеликий жаль, це неможливо. Натомість веду тиху розмову з його зворушливою і незабутньою поезією, в якій він сам.

Своє кредо Сергій вдихнув у неперевершений вірш, зміст якого червоною ниткою проходить через усю творчу діяльність і життя:

«Дай, я буду таким, як хочу,
щоб не всі мене розуміли…
ти вбачаєш у цьому злочин?
Я вбачаю у цьому – крила!..»

Народився Сергій Губерначук у Києві, але віддушиною від міської суєти було для нього мальовниче село Богдани́, звідки родом його матуся і бабуся. Там  чарівна природа, Божа краса, талановиті люди, любов витає навіть у повітрі. Це й надихало поета на творчість і, мабуть, тому краса і любов віддзеркалюються у віршах Сергія різноманітними спектрами. Автор купає читача у зливі почуттів – найпрекрасніших, найніжніших, часом жагучих, інколи й суперечливих, торкаючись найтонших струн душі, відображаючи саме життя і таємничий внутрішній світ людей.
Сергій безмежно любив життя, любив людей, мав у собі світло, теплу душу, багатий духовний світ, до кінця свого короткого життя віддавав усього себе творчості. Незабутні його слова:

«Я все віддав для вас.
Нема чого втрачати».

Плідною була творча нива поета. Він вигойдував у земних і небесних колисках свої найпотаємніші думки, мрії та переживання з щиросердечними Вірою, Надією і Любов’ю. У спадщину залишив нам силу силенну незабутніх відвертих віршів, численні захопливі пісні, крилаті вислови й глибокі роздуми, що досягають сердець читачів. На землі він зумів творити красу, зреалізувати свій талант і, як сподіваюсь, повністю здійснити Божий задум про себе.

…Не топче вже рясту талановитий поет, пішов у засвіти в розквіті літ і сил, але залишив Сергій після себе чудові спогади, плоди великої Праці та море Любові. Тепер над ним і над його дивовижною творчістю в задумі схилилася сама Вічність…

Володимир Чернявський,
травень 2021 р.

Перед Вами збірка поезій, які стали вінцем творчості людини життєрадісної вдачі – Сергія Ґуберначука, якого Бог наділив багатьма талантами. Сергій був поетом, актором, педагогом, співаком. Поет із високості натхнення чітко бачить і гостро відчуває навколишній світ, а все, що в ньому діється, проходить через унікальний внутрішній механізм створення образів і лягає зворушливими рядками на папір. Актор, також таким чином створюючи образи, вдихає в них життя, втілює їх на сцені в різноманітних формах та інтонаціях. Педагог наділяє ці образи розумом, морально-етичними чеснотами і через них виховує людство. Співак огортає образи в музику, в неповторну мелодію голосу, душі й серця. Всі ці іпостасі митця існували в Сергієві водночас, і такий надзвичайний збіг їхнього одночасного існування в одному місці в один час є дивом і даром Божим.

Кожен із цих талантів відкарбувався в його душі глибинними, подекуди болісними переживаннями, а усвідомлення їх беззаперечної присутності сформувало його як особистість і наділило відповідальністю перед Музою мистецтва, на яку дивився очима дитини. Дитяча наївність ніколи не полишала його. З цим відчуттям народжувалися дитячі вірші або ролі. Такі легкі, безтурботні й кумедні, як саме дитинство. Гра, що змалечку так серйозно захоплювала Сергія своєю дієвістю, випробуванням і прагненням бути першим, кращим, у дорослому житті переростає в прагнення творити інакше інше, незбагненне й величне, експериментувати на рівні інтуїції, проникаючи в півсвідомість темної ночі чи летячи на крилах натхнення в етері надбуття, і бути пошуковцем і першовідкривачем нових, незвичних, цікавих і неймовірних образів у мистецтві слова й театру. Отак, філософствуючи чи страждаючи, фантазуючи чи займаючись дурничками, сміючись над світом і собою, народжувалися його неповторні поезії. Несподівано й легко.

Кожен вірш – цілий світ, наповнений неосяжною палітрою почуттів, де поет прославляє рідний край, зневажає його ворогів, надихається красою, наповнюється болем співчуття, замріюється, фантазує, все більше закохується в життя і картається від спокус його…

Мабуть, це і є повноцінне щасливе життя митця – жити там і тут водночас, у світах ним створених і в повсякденному, часто несправедливому світі, заразом бути місточком між ними та поводарем для поціновувачів справжнього мистецтва.

У поезіях збережена унікальна мова автора, мова поліських пращурів, богдану́вська мова, мова бабусі Марії, яку Сергій обожнював і яка живила його життєдайною енергією, завзяттям, народною мудрістю та колоритом. Любов до Бабусі й рідного краю, України, є нероздільною, вона яскраво відобразилася у його віршах.

Сергій завжди розумів, що митця оцінюють за його ж власними законами, і весь час довершував свої дітища, допоки не з’являлося внутрішнє відчуття гармонії. І тільки тоді слова переносились на чистову, каліграфічно і з відчуттям виконаного обов’язку. Можливо тому він і відкладав на потім видання неймовірної кількості віршів. Можливо тому відповідальність за свою працю та гостре відчуття справедливості часто ставали каменем спотикання, бо ж він завжди хотів такого ставлення до роботи від інших.

Так минали літа, минуло й недовге життя…

Тепер Поет споглядає на нас зі своїх поетичних величних світів, комусь привітно усміхається, від когось ховає свій погляд, але вічно живе в спогадах і своїх поезіях.

Володимир Ґуберначук,
2018 р.

"Дай, я буду таким, як хочу,
щоб не всі мене розуміли…
Ти вбачаєш у цьому злочин?
Я вбачаю у цьому – крила!.."
Сергій Губерначук

Читаю вірші Губерначука…
Протягла його римам я руку.
Не йому потрібна моя рука –
а мені відчуть його муку…

Ольга Діденко-Шипкова,
4 серпня 2018 р., Київ
__________________________________
"…життя з глибокою душевною раною –
десь посередині чи збоку!"
Сергій Губерначук

Поранене життя

Так посередині, чи збоку?
Чи поступово, чи з наскоку?
З життям сумісна все ж? Чи ні?
Чи в білім світі, чи в труні?

І рана ця у нас в житті,
в житті в гріхах і в каятті,
або в житті без каяття…
Невже оце і є життя?

І рана в центрі – рана в серці,
що п’є відерце за відерцем
кров нашу. Кров та витікає
відразу – серце ж рану має.

А рана на периферії –
то рана в нервах, рана в мріях.
Наносить рани нам буття.
Поранене усе життя.

Ольга Діденко-Шипкова,
10 січня 2020 р., Київ
__________________________________
"Кожен має свою ідею фікс..."
Сергій Губерначук

Ідея-фікс

У кожного своя ідея-фікс.
І кожен сам в собі її годує.
Вона у когось – потойбічний Стікс,
що хвилями вогню свого чарує,
але була пожежею і є…
Ідея-фікс – ідея навіжена.
Вона з’їдає душу, розум п’є,
і обпікає полум’ям шаленим.
Вона як той нікчемний злий тарган,
засів що в мозку, як солдат в окопі,
але завжди готова на таран
в усій несамовитості і злобі.
Ідея-фікс – цунамі-ураган –
і той до неба хвилю підіймає.
Ідея-фікс бушує як буран…
Вона в безодню – з нами – поринає.
Ідея-фікс у кожного своя,
і вибухне вона от-от фугасом:
– На цій війні командувати я
повинна! І війна ця – в вас – не згасне!

Ольга Діденко-Шипкова,
10 січня 2020 р., Київ
________________________________________
"Мить, обірвана смертю…"
Сергій Губерначук

Він мав оце передчуття:
обірветься його життя
раніш, ніж старість завітає…
Сергія серед нас немає.
Прийшла смерть, обірвала мить…
Душа ж його все пломенить,
любові полум’я не гасне.
Він не живе життям сучасним –
понад сучасністю живе…
Там, в Небі, душу він не рве –
там спокій… Вічність там, не час…
Все ж він турбується про нас…
Не турбуватись він не може,
хоч віршами лиш допоможе…
Та допомога не мала…
Я це всім серцем сприйняла…

Ольга Діденко-Шипкова,
25 січня 2020 р., Київ
__________________________________________
"Блаженством є розуміти і відчувати
мить освітлення чимось новим, геніальним…"
Сергій Губерначук

Блаженство было… Но оно ушло.
Его мы ощущенье потеряли.
Но помним мы, что нас оно нашло.
Тогда мы все светились и сияли…

Как мы посмели это потерять?
То в нашей жизни было только мигом.
Но было! И того не отобрать…
Оно ушло… И что-то в нас поникло.

Ольга Диденко-Шипкова,
10 января 2020 г., Киев
___________________________________________
"…гіпотеза, яка раптом для тебе самого
виявляється аксіомою, раніше невідомою так явно."
Сергій Губерначук

Не всё аксиомою может вдруг стать.
Сперва теорему решись доказать.
Потом докажи доказательство верно…
Но этого мало. Окажется скверным,
коль будет верно оно не всегда –
не стать аксиомой ему никогда…
О нет, математики я не касаюсь…
Я в чувствах и мыслях сейчас разбираюсь,
а то посложнее любых уравнений…
И надо признаться к тому ж: я не гений…
И всё ж полагаю, что я ощущала
гипотезой только – реальностью стало,
но что-то из чувств не застыло при этом…
А поздно иль рано приходят поэты
к тому, чтобы мысль эту всю осознать…
Да, чувства не могут на месте стоять,
и в мраморе мысль не способна застыть…
Она продолжает нам верною быть.
Кто смеет её за гипотезу счесть?..
И есть аксиомы в душе нашей! есть!
И Бог аксиомою тоже является,
хотя представленья о Нём развиваются.
Сам Бог остаётся над этим – над всем…
И требует веры, а не́ теорем.

Ольга Диденко-Шипкова
25 января 2020 г., Киев
___________________________________
"Репетиції її молодості…"
Сергій Губерначук

Актриса спектакль свой давно отыграла,
но всё ж репетиция душу терзала.
Премьера была, она долго продлилась
и молодость в прошлом стремительно скрылась.

Всё больше её приходилось играть,
смогли репетиции время отнять –
так много, что жизнь её в них растворилась.
Актриса на молодость даже молилась.

И всё-таки вновь молодою не стала,
а старость свою зря она проиграла.
Да, ей не о том, не тому бы молиться,
а ей бы, и нам бы душой возродиться,

кумир не творить бы из юности нашей.
И нынче проблема пред нами всё та же.

Ольга Диденко-Шипкова
31 марта 2020 г., Киев
________________________________
"Я вірю у крила свого листоноші…"
Сергій Губерначук

"Я вірю у крила свого листоноші…" –
когда-то о том написал ты, Серёжа,
и всё ж не сказал, почтальон твой кем был,
кому от тебя он посланья носил,
какие посланья ты сам получал…
И вот тебя нет… Ты нашёл свой причал.
А мне остаётся лишь думать-гадать,
какие посланье ты смог написать,
кому их отправил, кто их получил,
но знаю, что их – почтальон твой вручил,
и знаю, писалось что́ для меня –
о том в твоих книгах прочесть я смогла.
И знаю: писалось всё то не лишь мне,
а всем, кто с тобой на единой волне…
А кто почтальон – не смогла я узнать…
То голубь почтовый – не смею сказать.
То Ангел – сказать это разве я вправе,
но знаю, что письма твои он доставил.
И ты получил, для тебя что писалось…
Он был у тебя!.. Мне же ждать лишь осталось,
что твой почтальон и меня посетит…
Узнать бы его!..
Так какой он на вид?..

Ольга Диденко-Шипкова
23 января 2020 г., Киев
____________________________________
"Іскра – таке ж джерело,
таке ж тепло, тільки нетривке."
Сергій Губерначук

"Из искры возгорится пламя."
Александр Пушкин

Из искры возгорится пламя
и "Искра" ленинская знамя
над миром вознесла пожара…
тепла пожару не хватало.

А надо бы костёр разжечь,
камин сложить бы или печь,
чтоб долговечное тепло
себя в огне том обрело,

и мир при этом не сжигало.
Душа поэтов это знала.
К тому душа их и стремилась,
чтоб не пожаром в мир явилась

та искра, а теплом любви,
чтоб долговечность обрели
все искры в свете, и в тепле
светлей чтоб стало на Земле,

и чтоб в душе свеча зажглась,
и чтоб горела не таясь,
стояла чтоб любви на страже
строка поэтов – искра та же.

Ольга Диденко-Шипкова,
31 марта 2020 г., Киев

"Я буду стоять у двери, когда прилетят снегири…"
Сергей Губерначук

Памяти поэта Сергея Губерначука

Ещё не прилетели снегири,
хотя декабрь чуть-чуть посыпал снегом…
И нас поэт не встретит у двери…
улыбкою не встретит, или смехом…

Мы ощутим рябины горький вкус…
Два года нет уж на земле Сергея.
Он нам не говорил: "В стихах вернусь". –
Но до сих пор его стихи цветут и зреют.

Стихам Господь остаться с нами дал.
Стихи поэты людям оставляют.
А душу высоко Сергей поднял –
его душа у Бога пребывает…

Два года пролетели без него…
И снова День Святой Екатерины…
Не изменилось в мире ничего –
горчит всё также красная рябина.

Не изменилось? Изменился мир!
Поэт ушёл, стихи нам оставляя...
И память обо всём, что он любил,
его строка по-прежнему вбирает.

Его строка мелодией звучит…
Она в настольных книжках прочно стала…
Ушёл поэт. Но сердце не молчит…
Строка звучит, как ранее звучала.

Ольга Диденко-Шипкова,
7 декабря 2019 г., Киев

Поэзия, если она настоящая, – на струнах… и на нерве. Поэзия Сергея Губерначука – и на струнах, и на нерве.
Вниманию читателя предлагаются стихотворения украинского поэта Сергея Губерначука на русском языке, в том числе и ранние, написанные автором в 1985–1987 гг. в возрасте всего 16–17 лет, когда в душе юноши происходил выбор жизненного пути.
"Сколько языков ты знаешь – столько раз ты и человек", – гласит английская пословица, а великий Гёте писал: "Сколько языков ты знаешь, столько раз ты живёшь".
Сергей Губерначук писал на украинском языке, любил всем сердцем родную Украину. В одном из первых стихотворений "Україно рідна!", написанном еще в 12-летнем возрасте, он искренне выразил свои чувства:

Україно рідна –
Вкраїно моя,
люблю тебе щиро,
милая земля!
Ліси, степи, луки,
і Дніпро реве.
Ні за які муки
не віддам тебе...
(2 октября 1981 г.)

И вместе с тем Сергей не отвергал мировую культуру, читал зарубежных классиков, в том числе русских, немецких, французских.
Нашим национальным, всеми любимым поэтом Тарасом Григорьевичем Шевченко написаны повести, письма, личный дневник и ряд стихотворений на русском языке. Часть исследователей относят его творчество не только к украинской, но и к русской литературе.
Вот и Сергей Губерначук заявляет о себе:

"Я – украинский поэт,
спешаще пишущий по-французски.
Думающий иногда, как эстет,
а иногда, как … русский…"

Вспоминается художник Василий Суриков, который считал себя сугубо русским художником, акцентирующим творчество на русской истории и в отдельных случаях не позволяющий себе отображать даже библейских персонажей (речь идёт о картине "Юдифь"). Вместе с тем тот же Василий Суриков любил оперу, очень увлекался музыкой и, несомненно, слушал не только русских композиторов.
Когда в 20–30-е гг. прошлого века великий тенор Леонид Собинов пел в Украине и разучивал музыкальные произведения на украинском языке, он с восторгом отмечал, что они звучат прямо-таки по-итальянски.
Не страшно быть похожим на других, если ты "остаёшься собой". К языкам это тоже относится.
Когда речь идёт о языках, невольно вспоминается то время, когда многие русские аристократы на языке своей родной страны говорили с французским акцентом, а некоторые и вовсе не знали русского. Как же великолепно в этом смысле выглядит Михаил Лермонтов, прекрасно владевший русским, писавший замечательные стихи и на русском, и на французском. Это высота… высота таланта, которая создаёт вершины духа человеческого, создаёт их навечно.
Современный украинский поэт Сергей Губерначук был убеждён в том, что:

"Сьогодні вічним бути варто."

И в этом – его стремление к высоте, совершенству.
Талантливый человек устремляется ввысь – к высокому небу, к звёздам:

"Зірка, осяяна думкою, ближче".

И на каком бы языке он не писал, справедливы слова:

"Я верю в лиру ту и в те слова святые,
которые через века несут
священной правды огненные силы…"

На суд читателя выносятся стихи Сергея Губерначука, в том числе написанные в юном возрасте. Стихи эти не защищены правкой времени. Это своеобразный поэтический дневник-исповедь Сергея.
Великий английский поэт Джордж Гордон Байрон в своё время издал первые стихи, обозначив возраст – "17 лет", что можно трактовать как проявление гордости поэта и как просьбу о снисходительности с оглядкой на возраст.
Сергей Губерначук не планировал печатать свои ранние стихотворения на русском языке. То, что они издаются, – инициатива родных и близких, которые продолжают поиски рукописей поэта и издают то, что удаётся найти.
Сергей ушёл из жизни рано, хотя и писал от имени своего лирического героя:

"Куда уж сердцу праздновать года?!".

В свои 16–17 лет будущий поэт задавался очень серьёзными и важными вопросами, ответы на которые искал все остальные отпущенные ему годы. Ему любопытно было постичь:

"Почему у жизни, любви и смерти женские имена?";

ярко, образно и одновременно просто описать сложные жизненные ситуации:

"Жизненные комбинации – как икс-игрековый зет";

поэтично переосмыслить категории времени:

"Молодость вернет лишь тот, кто состарит вечность".

Сергей Губерначук не успел состарить вечность. Он так и остался молодым в этой жизни, в памяти тех, кто его знал, любил и продолжает любить.

"Я знал любовь – судьбой я избалован."

Сергей действительно умел любить! И поэтому много знал о любви:

"Роза любви, как роза ветров.";

"Жизнь – волшебство, когда любовь – божество."

Впечатляют слова поэта:

"И в эту ночь я ожидаю смерть.
Но видит Бог, что мне не умереть."

Позволю себе продолжить мысль Сергея:

Бог смерти в этот мир не посылает…
Он вызов к нашей новой жизни шлёт.
Душа поэта это понимает…
О том душа поэта и поёт.

Что вызов – через смерть, то не оспорить…
Для нас иного нет пути.
Здесь, на Земле, ещё мы споры,
раскрыться в Небе нам и прорасти.

Всем сердцем, всей душой то понимаю,
но много лишнего – телодвижений, поз.
И всё ж я ощущаю: прорастаю!..
А он, Сергей Губерначук, пророс.

Сергей Губерначук ушёл от нас, к превеликому сожалению, рано, но, как настоящий поэт, оставил нам свой мир – прекрасный мир мыслей, слов и поэзий.

Ольга Диденко-Шипкова,
15 декабря 2019 г.

Поет Сергій Єсенін, тезко Сергія Ґуберначука, писав:

"Лицом к лицу
Лица не увидать.
Большое видится на расстояньи."

Сергій Ґуберначук – наш сучасник, і ми стоїмо з ним обличчям до обличчя. Ще немає між нами тієї відстані, через яку можливо ясно побачити велике явище. Та вже й зараз, без дистанції, ми не можемо не відчути: перед нами поет. ПОЕТ! Безумовно, його книжки будуть видавати, його творчість будуть вивчати.
Ми не повинні підганяти час, але й не можемо тільки чекати, коли час винесе свій вирок поетові, хоч, не сумніваюсь, це буде справедливий і схвальний вирок, бо час – об’єктивний арбітр.
Пробачте за недосить вдалий каламбур: перед часом – вічність. Час може не поспішати. Разом з тим, час, відведений людині для життя на землі, обмежений. Тому ми не можемо довго чекати, і вже зараз нам потрібно вдивлятися в обличчя поета, вчитуватися в рядки його творів, мати свою власну думку про них.

Усе, що написано в цій післямові, не є критичною розбіркою творчості Сергія Ґуберначука, а лише моїми особистими враженнями від його поезій.

"Дай, я буду таким, як хочу…"

"Прийміть мене таким, який я є…"

Саме так, поет повинен залишатися собою… А щоб лишатися собою, треба змінюватись, весь час змінюватись… Сергій Ґуберначук це добре розуміє ще з молодих років. У своєму щоденнику він пише: "Закінчив інститут. Чи змінився я? у кращий, ні – мій бік?" Так, змінюватись потрібно саме у свій бік, щоб прийти до себе, і тоді, зрозумівши себе, зрозуміти людей і мати з чим іти до них. Оце і є зміни у кращий бік…

"Чому я маю жити так, як ви?
Тому ніяк не бути!"

За будь-яких обставин необхідно залишатися собою:

"Тікаючи від себе – не втечи!"

Сергій від себе не втік, та й не намагався втекти. Він відчув іскру Божу в своєму "я".

"Боже, як тяжко жити з власним "я"!"

Дійсно, непросто. Але без власного "я" немає ні поета, ні людини.
Франц Кафка писав тільки для себе й не збирався нічого опубліковувати. Але після смерті письменника його друг видав твори. Світ укотре впевнився: навіть не збираючись йти до читача, автор усе одно звертається до нього, звертається до людей. Тож авторам потрібні читачі, а читачам ще більше потрібні автори – різні! – багато авторів, щоб обрати свого.

Сергій Ґуберначук став одним із моїх поетів. Сподіваюсь, він знайде путь і до Вашого серця, якщо воно розкриється йому назустріч.

Сергій почав писати вірші, потім став професійним актором, грав у Київському академічному Молодому театрі. Інколи можна почути: "Актор? Та що може написати актор, адже ж це людина зовнішньої професії." Так, професія актора в тому і полягає, щоб вивести назовні душу, показати її, засвідчити – є душа! І той, хто каже, що актор не може на письмі викласти глибоку думку, забуває про таке надзвичайне явище, як Вільям Шекспір – національний англійській поет, драматург і … актор.
"Що може написати актор?" – казали про Шекспіра, заперечували його авторство, знаходили інших осіб – значніших, багатших, освічених, щоб довести саме їх авторство, а не простого актора. Але аналіз творчості Шекспіра свідчить, що жодна з інших кандидатур не витримує критики.

3–3,5 тисячі слів вживає звичайна людина. 5 тисяч слів – це вже видатний поет чи прозаїк. Геніальні люди використовують навіть 7–8 тисяч слів. У Шекспіра нарахували їх понад 15 тисяч.
Сергій Ґуберначук – теж поет і актор. У жодному разі не хочу його порівнювати з Шекспіром. Порівнювати особистості – то зайвий клопіт. На те вони й особистості, індивідуальності, що незрівнянні. Тільки вірю, що колись, вивчаючи творчість Сергія, підрахують і кількість різних слів у його поезіях. Не думаю, що їх буде до 15 тисяч, але на 7–8 тисяч дуже сподіваюсь. Адже Сергій Ґуберначук надзвичайно любить Слово, відчуває його і не тільки використовує, але творить нові, авторські слова.

Щодо порівняння визначних людей розмірковую так. Приміром, багато слів і часу можна витратити на з’ясування питання, кому більше зобов’язане людство: Арістотелю чи Платону. Але ж сам Арістотель майже 20 років викладав в академії Платона, і його не хвилювало, що це була не його, а Платонівська академія. До самої смерті свого вчителя Арістотель не відкривав своєї школи і завжди з глибокою повагою говорив про Платона.
Також не хвилює поета Сергія Ґуберначука, на яке місце читач поставить його твори. За життя він публікує свої вірші лише в періодичних виданнях і не видає збірок, хоча планує їх. Він пише і вдосконалюється. Пише для себе – і тому для читачів. Поет звертається до нас, своїх сучасників, і до прийдешніх поколінь.

Коли вже мав серйозність писати вірші і відбутися як поет, Сергій декілька разів зустрічався і радився стосовно творчості з Ліною Костенко, визнавав її визначною поетесою нашого часу, був захоплений нею як людиною.
Сергію Ґуберначуку біографію робили поетичні здібності, численні вірші, його сценарії, провідні ролі, театр, неабиякий талант на сцені, а також муки творчості – ті вічні випробування кожного митця, які дозволили поету досягти такої значної висоти.

Згадую, як поет, актор, патріот Сергій Ґуберначук любив рідну Україну – любив справедливість, чесність:

"Усе, що здобуте не власним горбом,
нарощене й збуте, ген-ген, за бугром,
привласнене, вкрадене, зникле на Кріт,
без сорому видерте з рота сиріт,
без совісті вийняте з горя старців,
празолото світу правсіх праотців,
з могил навикопуване все чуже –
усе те Хвороба і Смерть стереже!"

Усіх цих бід, про які говорить поет, не оминула й Україна. Сергій хоче бачити свою батьківщину вільною й щасливою. І до такої України нам треба ще йти.

"Переступи через грань протиріч –
і розцвітає вже інша країна,
збочена воля – далеко не Січ,
не Україна це! Неукраїна!"

Справжня Україна ще попереду… А серце поета знову і знову повторює: "Хвала Україні!", – але насамперед душа співає: "Слава Богу!"

Читаючи Сергія Ґуберначука, неможливо не помітити ноти і цілі музичні фрази, що перегукуються з творчістю Тараса Шевченка. Згадаймо, як ще малим Тарасик ішов до сонця і за сонцем, щоб знати, звідки ж воно приходить і куди заходить…
Володимир Маяковський уже не йшов до сонця, а запросив його до себе в гості.
Сергій Ґуберначук і в реальному житті, і у своїх сновидіннях бачив сонце, був дуже близько до нього, до його світла. Сонце він бачив різним, дуже різним. Іноді навіть холодним:

"Розляглися в чотири боки
три дороги, як дві стежини.
І, побачивши світ широкий,
я сховався в кущах ожини,
а чи, може, в кущах верболозу,
щоб не лізти в колючки марно;
чекав ночі я анабіозно,
поки сонце не впало за хмари.
І, відкривши зажмурені очі,
я ліворуч від себе побачив,
що не видко дороги праворуч,
і весь світ почорнів неначе...
Аж якісь променисті сходи
підказали мені вихід –
я спускався по них, доки
не продовжив свій сон тихий.
То далеко на тому боці,
там, де річка була безмоста,
я побачив холодне сонце,
до якого тягнула помста."

Можливо, без цієї підказки я б ніколи не задумалась, що сонцю весь час потрібно перемагати і саму темряву, і її помсту… Взагалі темрява не може не мститися тому, хто світить.
Холодне сонце може бути в блокаді прірви непроглядної темряви, але перемагає і знову світить, знову стає для нас гарячим – дарує нам тепло та яскраве світло, щоб ми бачили не тільки прірву під ногами, але й високу безмежність ясного неба над головою…

Сергій інтуїтивно прийшов до того, до чого так і не зміг дійти відомий Зиґмунд Фрейд. Коли в юності читала твори Фрейда, мене вразило, що цей знаний психолог досконало вивчав і визначив людське несвідоме – те, що називається підсвідомістю. Але ніяк не могла зрозуміти, чому він нічого не говорить про надсвідомість, чому, помічаючи прірву, не бачить високого неба над людиною. На жаль, у Фрейда так і не знайшла терміна "надсвідомість".

Читаючи поезії Сергія Ґуберначука, неможливо не зрозуміти, що він знає, враховує підсвідомість, але й не тільки це. Багато віршів прийшло до нього з надсвідомості.
Згадую напівіронічні (по суті дуже серйозні) і відомі усім закони Мерфі. Наведу тільки один з величезної кількості: "Все не так просто, як здається." Цей, з першого погляду, жартівливий філософський принцип, як і всі закони Мерфі, можна віднести не тільки до будь-якої галузі знань і життя, але й до поезії і поетів. І до Сергія Ґуберначука.
Усе не так просто. Просто і складно водночас. Треба тягнутися, ставати навшпиньки і навіть підскакувати, щоб зрозуміти. Треба вміти й злітати:

"Чим вище політ, тим вільніші крила."

Великий французький поет і прозаїк Віктор Гюго за свій довгий вік написав дуже багато творів і наприкінці життя був впевнений, що колись столицю Франції Париж перейменують на його честь. Особисто я не зраділа б з подібних перейменувань. Так, Ясна Поляна не отримала офіційної назви Толстовської, хоча нерозривно пов’язана з іменем Льва Толстого, а село Тархани все ж має сучасну назву Лермонтово.
Як на мене, краще до імені визначної людини додавати назву місцевості, з якою пов’язана її діяльність, її творчість. Можна навести безліч таких прикладів – Архімед Сиракузький (тобто Архімед із Сиракуз), Арістотель Стагірський (із Стагіри), Аристарх Самоський та інші. У такому разі до Сергія Ґуберначука підійде ім’я Сергій з Богдані́в – Сергій Богдану́вський (хоча народився він і жив у Києві, проте своєю малою батьківщиною визнавав мальовниче село Богдани́, що на Київщині).
Та це вже я трохи фантазую. Певна річ, у Сергія не було претензій, щоб щось називали на його честь. Усе ж таки знаходимо те, що споріднює Сергія з Віктором Гюго. Гюго не сумнівався, що йде до Бога. Замолоду Сергій Ґуберначук теж не мав жодного сумніву: попереду лише один шлях – путь до Бога:

"Як душа прагне волі,
а серце – любові,
мозок – думки,
а тіло – нових відчуттів,
так крізь темряву болю,
крізь двері дубові,
я ступлю –
і злечу в світло вічних життів!"

Згадую розмову з дочкою української поетеси Лялі Рубан. "Я не стала писати вірші, бо я бачила, як їх пише моя мати. Це дуже нелегка справа. І до того ж, я не маю впевненості, що напишу краще від інших. Якщо бути поетом, то найкращим." "Чому тільки поетом найкращим? – питаю. – Ти що, найкраща дружина? Найкраща мати? Найкраща вихователька дитячого садка? Ти не напишеш, як Шевченко, але ж ти могла б написати інакше, по-своєму, як Бог дасть саме тобі."

Сергій Ґуберначук пише тому, що не може не писати. Його не турбує місце серед поетів, бо він знає, відчуває, що посів не чуже, а своє місце. Саме тому його не сплутати з іншими поетами. У нього свій голос. "…якби мені сказали: "Кинь писати вірші!" Це неможливо, бо вони народжуються незалежно від мене. Усе, що надумане – відпадає. Усе своє – має розвиток."
Так, вірші народжуються незалежно від поета. Вони йдуть від Бога, проходять через поета, його серце і тільки після того приходять до читача.

У пам’яті спливає також розмова з одним поетом-початківцем. Звабив мене один його рядок, і я написала вірш, узявши цей рядок за епіграф. "Навіщо? – не міг зрозуміти він. – Це я Вам тему дав?" Та ні. Не тему він мені дав, а лише один його рядок захопив і повів за собою.

У поета Сергія Ґуберначука доля така, що його рядки розберуть на епіграфи. Вони захоплюють, зачаровують душу, не відпускають і ведуть за собою. Так і оці рядки не відпустили мене у свій час і не відпускають дотепер:

"Дай, я буду таким, як хочу,
щоб не всі мене розуміли…"

Сергій – поет нашого часу. З часом у нього свої взаємини:

"Немає часу, а лише тепер."

І це тепер і є нашим часом. Хоча у своїх віршах поет часто звертається до минулих віків, але частіше – до майбутнього, він живе в нашому часі, разом з цим і в усіх інших часах. Інакше він не був би поетом.

В обіймах часу Сергій бачить усю нашу планету:

"Земля в космосі схожа на дитину у колисці часу."

Повторюся, Сергій Ґуберначук – поет нашого часу, поет тепер, але з цим тепер він іде і в майбуття, і в космос.

Як він любив, як він цінував життя! І як більшість справжніх поетів відчував те, що йому випаде на життєвому шляху.

"На фото хлопчик з примхливою посмішкою
його майбутньої долі."

"Скажи "люблю" своїй змученій долі."

"Ще один день подаровано нам…"

"Дай, Боже, вам так само, як мені,
цінити ночі й зустрічати дні!"

"Я не зневірююся у житті!"

"Життя вишиває гладдю рубці на серці."

Саме так: життя не буває без болю. Та чи можна його не любити?! Поет любить життя, вміє приймати біль і горе, жити з ними:

"Знімаю шви з серця."

"Чому вчить біль?
Знанню та відчуттю, що ти живий."

Сергій Ґуберначук вміє також перетворювати біль на радість і для себе, і для інших:

"Ось – виймаю з очей затверділу сльозу
й розбиваю її, як годинник,
на мільярди малесеньких радостей."

"Уміння жити – це змога сміятися над сльозами,
навіть коли сльози ще не висохли."

"Радій сонцю, яке є, а якщо його нема, вигадай світло!"

Сергій цінує життя – і звідси його особливі "відносини" зі смертю:

"Не боюся потонути...
Я так давно живу на глибині."

"Смерть – це подія,
бо так звичне життя навкруги."

"Смерть – це свобода, несумісна з життям."

Та чи можна боятися смерті, якщо:

"За лаштунками неба за́вжди сховано рай."

"Усе почалося зі слова – і скі́нчиться в слові.
Безмовна душа відійде́ у німі небеса.
Нечу́тно одхиляться двері живої любові –
і тишею тиш заговорить космічна краса!"

Тут, на землі, нам потрібні слова, щоб зрозуміти один одного, пізнати й почути, як можемо, Бога. А ТАМ, де перебуває Бог, слова не потрібні. ТАМ душа бачить іншу душу, чує і розуміє її без слів – розуміє значно краще, усе й до кінця…

Сергієм Ґуберначуком багато зроблено для того, щоб слово створило міст між поезією й душею читача. Зрозуміло, що слово повинно бути розумним, зваженим, сильним, щиросердним, щоб відшукати шлях до іншого серця. Слово, що не прокладає таку путь, зайве і навіть шкідливе:

"Безпутство слів усі пісні зламало
і солов’ям відняло голоси."

Про світлу душу і ставлення поета до Бога свідчать рядки:

"Легше позбутися власних очей, ніж бачити на власні очі
спотворення Твоїх вчень, Отче!"

"Господи! Дай чисту віру грішному миру."

"Віруй, Надіє, в Любов!"

"Я молитися не перестану – за віру."

"Навіть у глибокому погребі скляний осколок шукає і відбиває світло."

Читаючи вірші Сергія, ви неодмінно відчуєте відбиття високого світла.
У цьому світі всі ми проходимо школу життя, беремо в нього уроки:

"ХХІ століття промайне між зірок!
ХХІ століття – двадцять перший урок."

Життя вчить нас – вчить поступово. І ми відповідаємо за його уроки: необхідно обирати, чого вчитися, і не завжди засвоювати те, чого інші бажають навчити.

"Ми життя розкладаємо на роки, як школу поділяємо на класи."

Життя вчить… Та чи вміємо, чи хочемо ми вчитися? Без цього бажання ніхто нічого й не навчить.
Сергія Ґуберначука життя багато чого навчило, бо він бажав і вмів вчитися в нього, вмів обирати, що засвоювати, а в чому бути останнім учнем. Не брав він уроки, які йшли проти його душі та совісті.

Для досягнення мети нам Бог заповів: "Стукайте – і відчинять вам". Не стукніть – а саме стукайте. Можливо, стукати доведеться все життя або достатньо довго, і тоді Бог дарує Свою іскру, і народжується справжній поет. Ці роздуми до того, що Сергій хоча народився поетом, але не переставав стукати, щоб відчинені двері не зачинилися, не замкнулися. Так за Божою волею і сталося: двері для поета були завжди відчиненими. Великий Творець – Бог – покликав його до творчої співпраці, і Сергій своїми поезіями завжди відгукувався на заклик Творця, відбивав Його світло.

"… і от у якусь мить
там, де темніло довго,
частина мене зоренить…"

Любить Сергій Ґуберначук поетичне слово і тому відчуває біль за тих, хто не хоче зрозуміти поезію й губить її:

"Люби поезію, ходи до неї в гості,
хоч раз на рік – послухай, чи жива?"

"Часто поета на допит всі непоети ведуть."

"… але завтра, коли розцвіте – і не буде поетів,
хто за нинішнім злом буде плакати там, на Землі?"

Усе-таки поезія не може зникнути, як і творча основа людини, дана їй Богом. Сергій відчуває себе щасливим. Знов і знов звучать ніжні ліричні слова:

"Іду крізь дощ, а ноти падають навколо."

"Моє щастя таке велике, що б'ється у скронях."

Поет переповнений любов’ю до світу, людей і до своєї коханої. Ніжно він звертається до неї:

"Коралове намисто для тебе збираю я по краплі..."

Наче нічого особливого немає в цих рядках. Що в цьому незвичайного – подарувати коралі найріднішій і найкоханішій на світі людині? Так просто сказано! Не відразу навіть збагнеш, що то за краплі в коралях. А це поет готовий віддати коханій усю свою кров до останньої краплини – червону кров для коралового намиста.

У віршах Сергія підтекст завжди змістовний і глибокий. Та тільки тоді він розкривається, коли прикладаємо зусилля, коли уважно, вдумливо читаємо його поезії.
Словом Сергій Ґуберначук володіє віртуозно. Він Майстер Слова! Цінує його, береже, відчуває силу слова:

"Рукоприкладство слів."

"Словоприкладство рук."

Сергій уміє жартувати й гратися словами, навіть коли не до жартів. Уміє заспокоювати, надихати, винагороджувати й карати словами. І каратися – карати самого себе…
Насамкінець пригадався цікавий вірш поета "Багатокрапка…" Думаю, що як я, так і інші читачі поставлять багатокрапку, прочитавши цю збірочку.

Сергій Ґуберначук уже знайшов свого вірного читача і шанувальника. Дуже сподіваюся, що рядки цієї книжки приваблять велику кількість вдячних читачів, які відчують радість від зустрічі з непересічним поетом, від праці своєї душі й задоволення серця від його віршів.
Так, вірю, читач поставить багатокрапку, щоб ще не раз повернутися до поета і його роздумів:

"Постав багатокрапку…
Постав без зайвих ком
чи крапок і тире,
без знаків оклику
чи, пак, питання…
Прояснюючи суть,
багатокра… не вмре,
а утвердивши, –
вимовить останнє…"

Ольга Діденко-Шипкова, 2019 р.

Це вже шоста збірка поезій Сергія Ґуберначука. Вона, як і п’ять попередніх, не зможе залишити байдужим того, хто всім серцем відчуває красу, містику, благодать, значення Слова – і особливо поетичного Слова.

Досить прочитати лише один рядок:

"Течія́ – ти чи я?" –

і він не відпускає. Відразу уявляється боротьба проти течії, яка хоче підкорити, звести кожного з особистого шляху. Зрозуміло, що, крім боротьби, потрібно неабияке вміння використовувати течію для здійснення своїх бажань, прагнень, мрій. Справжній плавець вправно підкорює велику силу течії, щоб пливти у потрібному йому напрямку. Саме тому:

"Дай, я буду таким, як хочу,
щоб не всі мене розуміли…
Ти вбачаєш у цьо́му злочин?
Я вбачаю у цьо́му – крила!.."

Коли перечитую поезії Сергія Ґуберначука, завжди згадую роман німецького прозаїка Германа Гессе "Гра в бісер", у якому описано країну майбутнього, де живуть особливо талановиті люди і йде Гра, що поєднує творчі цінності – найдосконаліші людські думки та їх втілення.

Сергій уміє грати у велику Гру слів, метафор, наголосів:

"Ніко́ли чи ні́коли?
Ніко́му чи ні́кому?"

Мова Сергія Ґуберначука багата і саме тому щедра на метафори. Чим вдумливіше читаються його вірші, тим більше асоціацій вони викликають і тим більш дорогими й незабутніми стають рядки поета.

У поезіях Сергія багато вдалих і зрозумілих метафор, наприклад, "вища освіта в дебіла" – це про нецензурну лексику, або

"Твої претензії, немов цигани,
які окупували електричку!"

Невже після цих рядків захочеться пред’являти комусь свої претензії та й ще недоречні…

У нашому житті є все: і нерозумні претензії, і нецензурна лексика, – але не це піднімає життя до рівня Життя.

На сторінках книжок Сергія Ґуберначука багато оригінальних роздумів про життя, любов, про призначення людини. Поет уміло знаходить для цього влучні слова:

"… зривав, як міг, з людей тяжкі кліше."

Через усе життя Сергій проніс любов до рідної землі, до України:

"Моя пташина Україно,
я до тебе пригорнусь чолом."

"Україну я цілую у Дніпро!"

Люблячи усім серцем рідну Україну, поет розуміє, що

"краща країна починається з кращих нас."

Біль за рідну Україну виразно відчувається у поезіях С. Ґуберначука, і все-таки:

"Золотом пишеться Боже ім’я
і промовляється золотовусто."

"За лаштунками неба за́вжди сховано рай."

Все ж таки над Україною – Небо.

Вірші Сергія неможливо просто читати – з ними необхідно розумово, душевно співпрацювати, щоб відчути духовність, якою вони пронизані. Слово у Сергія буває і ніжно ліричним, і надзвичайно гострим, іноді навіть до безжальності. Для своїх поезій поет майстерно вибирає рими, але трапляється, що йде від них, щоб відчути більшу свободу.

"Я вірю у крила свого листоноші" –

саме цей рядок став назвою післямови до книжки. Такими простими словами поет висловлює щиру віру, що його вірші й думки дійдуть до серця, западуть у пам’ять, надовго збережуться в душі читача.

Сергій Ґуберначук запрошує всіх у свій Сад Поезій. До цього Саду потрібно прийти з відкритим серцем і душею, тому що поезії не стануть тим Садом,

"яблуками всипаним,
якщо нас не буде там
з весняними квітами…"

"Яблука" у поезіях Сергія вже достигли. Тільки б не забаритися нам прийти у той час, коли Сад квітне у всій красі, щоб пізнати величезну напружену роботу, під час якої Сад після цвітіння осипає квіти, зав’язує і визріває солодкі плоди, а згодом щедро пропонує насолодитися ними.

Прийдіть до Саду Поезій Сергія Ґуберначука, щоб відчути і дізнатися про

"диво народження слова "люблю" –
у таїні неймовірно глибокій."

Ольга Діденко-Шипкова,
2019 рік.

Кажется, Камоэнс, великий португальский поэт XVI столетия, сказал, что поэзия – это лучшие слова, стоящие в лучшем порядке. На мой взгляд, можно было бы добавить, что это, вобщем-то, и знакомые слова, но стоящие в незнакомом порядке. Мы употребляем те же самые слова каждый день – других ведь нет, мы их, позволительно сказать, проматываем на ярмарках случайных встреч. Они также поддаются инфляции, обесцениваясь потихоньку в газетных клише, засоряясь "канцеляритом" официальных писем и речей. Вот из них-то и делают поэзию, "их протирают, как стекло" (Д. Самойлов), чтобы увидеть сквозь них сущности.

Это, наверное, непросто – ведь стихов немного и мало поэтов, несмотря на огромное количество рифмованной и нерифмованной литературной "продукции". Поэтому появление человека, способного к пластическим воплощениям слова – событие, которое трудно переоценить.

Хотя Сергей Губерначук сравнительно недавно занялся стихосложением, он не идет исхоженными путями классических форм и классических мотивов. Естественно, что в первый момент его стихи вызывают недоверие. Останавливает тот самый незнакомый, необычный порядок слов, с которого все и начинается: ироничность, тематическая, образная, даже стилистическая парадоксальность, неоднозначность мыслей, взглядов. К тому же у него нет литературного имиджа, авторитета подборок, поэтических сборников и т.п. Восприятие его поэзии требует лишь непредвзятости и отказа от стереотипов. Тогда стихотворение убеждает, притягивает собственной "внутренней'' жизнью. Это – жизнь слова, когда оно проявляет свою метафорическую природу, пытается стать ответом каких-то затаенных смыслов, дальних или ближних миров. Какое раскованно легкое слово у Губерначука, словно продолжается разговор с соседом так, ни о чем. Скажем, обычная стеклянная банка. И вдруг она превращается в средоточие и взаимосвязь вещей, явлений, эмоций, отзеркаливая единый в разнообразных проявлениях мир, становится им на миг в нескольких строках и... остается там же, на печи.

Порожня банка – геніальна річ!
холодна – лід,
прозора – світ...
..........
Чим літровіша за розміром,
Тим більше почуттів...

Стихи Сергея влекут, заманивая как бы в веселую игру со словами и смыслом, они пребывают где-то на грани китча, анекдота:

... під фунікулер потрапив кіт,
ну,
у пішохідний перехід
потрапив я...

Но незаметно они обращают к иному, к "феноменальным моментам". В несвязных коротких фразах – сюрреалистических образах "древньої абетки", если прочесть их вместе, ощутим трагический привкус отечественной истории с ее извечным "Кто виноват?". Ясно, что "винна абетка". Чаще всего историческая память у Губерначука сконденсирована в слове-знаке. В стихотворном пространстве эти слова несут в себе тяжесть времени, воплощают его светлых богов и языческих идолов, камешками смальты слагаясь в мозаическое панно. Краски почему-то немного печальны. Ритм и строфика привносят ощущение протяженности времени, утомленное течение дней, лет, десятилетий. А рядом скептическая усмешка дня нынешнего. Панно имеет чудно́е, "отчетное", название: "Работа сексота".

Велика війна.
Велетенська розруха.
Велетневотонний голод.
Невеличкий секс.

По Губерначуку, вся история – древняя, средневековая, новейшая – протекает здесь, среди нас, сейчас, вплетаясь в наши будни.

... семирічна війна розштовхала людей i автобуси...

Однако Сергей – не холодный наблюдатель феноменов и коллизий, описатель ландшафтов истории, его стихи могут быть пристрастны, они могут кричать:

Утіште дівчинку,
яка без упереджень торгує
перед вами своїм
божевільним благом.

"Сюр", отчужденность сочетаются с теплой, лирической интонацией.

Коли розгубилися очi
i плечі твoї знітилися,
як знати могла ти слово,
таке випадкове i рятівне?

Вообще, Сергей Губерначук бывает очень разным в своих стихах, в многообразии поэтических образов, культурных аллюзий – и все же стилистически цельным в работе со словом. Он, как мне кажется, уже имеет свой, пока еще не очень громкий поэтический голос. Можно, конечно же, вести речь и о влияниях: о футуристах двадцатых, о сегодняшнем украинском поэтическом авангарде, о мировой поэзии. Это не удивительно, его поэзия возникает не в безвоздушном пространстве, не в каком-то специально выдуманном искусственном мире. Сергей, молодой актер Молодежного театра, живет в нашем "сыроватом" времени, среди нас, какие мы ни есть, пишет стихи прямо на той сцене, где разыгрывают свои роли жизнь, история, литература, наконец. Но голос – свой.

О его стихах можно бы рассказывать еще, но лучше их читать. Отметим лишь, что эта подборка – первая журнальная публикация Сергея Губерначука.

Марк Белорусец, 1994