- Пф! – фиркнуло цуценя Паті, наштрикнувшись носом на сіреньку голчасту кульку. І що це за колючка тут виросла? – обурилося воно..
- Я не колючка, - почулося з трави. – Я їжачок.
- Їжачок? – здивувався Паті. – Уперше чую. Їжачок! Ну, добре, якщо ти не колючка, тоді ти хто?
- Тож кажу тобі, - знову почулося з трави. – я їжачок. Така тваринка. А колючка – це рослинка.
- А я тоді хто? – поцікавився Паті.
- Ти теж тваринка, - повідав йому їжачок, вилазячи з трави. – Дивись, у мене, як і в тебе, є вічка, носик, лапки.
- Тепер бачу, що є, - пильно вдивляючись у незнайомця, погодилося цуценя Паті. - Тільки ти, напевно, дуже зла тваринка, якщо така колюча. На тобі ж самі голки!
- А от і неправда, я зовсім не злий, - образився їжачок. – Та й голки у мене тільки по спинці та по боках, а черевце в мене м’якеньке, хутряне.
- Краще б ти увесь хутряним був, - невдоволено пробурмотіло цуценя Паті, облизуючи поколотий ніс.
- І зовсім не краще, - відказав їжачок. – Бо ці голки – це моя зброя. Я ними від ворогів захищаюся. А щодо твого носа... Вибач. Я ж не міг знати, що в тебе на думці.
- Не міг знати! - передражнив їжачка Паті. - Так от, окрім бажання понюхати незнайому річ, у мене на думці нічого не було. – вів далі роздратований Паті. - Звичка в мене така - усе нюхати. Розумієш?
- Розумію, - похнюпився їжачок. – Але ж я вибачився.
Цуценяті стало шкода їжачка.
- Ну, добре, - поблажливо сказало воно. – Кажеш, голки – це зброя. А от візьмемо, наприклад, мене - у мене немає голок. Чим, мені від ворогів захищатися?
- У тебе є міцні зуби, – збагнув одразу ж їжачок. – І, до того ж, ти швидко бігаєш.
- Добре. А моїм друзям, жабеняті й трав’яному конику, чим від ворогів захищатися? - продовжував Паті. – У них немає ані голок, ані міцних зубів.
- Зате вони вміють добре плигати, - не розгубився їжачок. – Можуть втекти та сховатися від нападників. А жабеня ще й швидко плаває.
- Припустимо, що так, - не заспокоювалося цуценя. – А що от моєму другові каченяті накажеш робити? У нього, до речі, також немає голок. Чим йому від ворогів захищатися? Адже каченя Кря-кря окрім плавати, не вміє нічого, ані кусатися, ані плигати, ані швидко бігати, ані добре літати. Що бідоласі зостається?
- Як що? – щиро здивувався їжачок. – Як що?! Мати такого відданого друга та захисника, як ти!
І це були, без сумніву, саме ті слова, які цуценяті так хотілося завжди почути.
Воно із вдячністю подивилося на їжачка, й у ту саму мить йому навіть здалося, що воно могло б стати захисником не тільки для каченяти, але й для всіх-усіх...

Життя дорожче!

(із записничка гнома Добрячка)
 
Гном зібрав малих звірят якось на узліссі: білченят, зайчат, вепрят, їжачків та інших.
Розповісти мав усім, щоб завчасно знали - що не можна йти з чужим, що б не обіцяли. Обіцянки втіх, цяцьок - хитрощі й неправда. Та й життя - дорожче! Тож, знати не завадить:

Якось зайчик-пострибайчик,
Сірий зайчик-побігайчик
Стрів у лісі, біля річки,
Хитру злодійку-лисичку.
Тільки він її спіткав,
Як осика задрижав.
А лисичка та лукаво
До зайчати промовляла:
- Чом ти, зайчику, тремтиш?
Чом, сіренький, ти мовчиш?
Не впізнав мене невже?
Ми з тобою друзі вже.
Дай тебе я обійму,
Лапку я твою стисну.
Але тріснув десь сучок,
Чує лиска голосок:
Не потиснеш! Не старайся!
Звідсіля ти забирайся!
Друга з’їсти я не дам.
Лапи геть! Бо як завдам!
Бачить зайчик, із-під гірки
Їжачок з’явився з нірки.
Злодійку ціпком страхає,
А вона, як закиває
П’ятами, аж закуріло,
Та у вухах засвистіло.


Зрозуміли діти суть, дуже вдячні гному. І себе вже не дадуть обдурити злому. Бо солодкі всі слова - це брехлива байка.
Бережіть життя й скажіть "геть!" крутькам, шахрайкам.

Сиділо якось мишеня Пікс липневого ранку на березі Струмочка, зі старою Черепахою розмовляло. А та розумна! Де яка квіточка, де яке зіллячко, все про них розповість. Та ще й чебрецевим чаєм с запашним медом пригостить.
І раптом – Дз-ж-ж-ж...
-​ Черепахо! Га, Черепахо! – підхопився на лапки Пікс. – У якому вусі дзвенить?
-​ У тебе, чи в мене? – не зрозуміла відразу Черепаха.
-​ Ну, звичайно ж, у мене! Швидше відгадуй! – занервувало мишеня.
-​ Та навіщо відгадувати? - відповіла незворушно Черепаха – Я й без того бачу, в якому.
-​ Невже? Хіба це можна побачити? – не йняло віри мишеня. – Ти навіть почути цього не можеш. Вухо як ніяк моє Тому чую тільки я.
-​ Нічого подібного, - образилася Черепаха. – Я також добре бачу й чую. У правому вусі дзвенить. От!
Пікс був приголомшений.
-​ Вірно! – вигукнув він. – І як це тобі вдалося? Ну... побачити. Чи ні... почути.
-​ А отак! - відповіла Черепаха. – Бджолу біля твого правого вуха угледіла.
Біля вуха мишеняти дійсно кружляла Бджола.
Пікс прислухався.
- SOS! SOS! SOS! – дзижчала Бджола – Рятуйте наші душі!
- Що сталося, тітонько Бджілко? – звернувся Пікс до Бджоли. – Чому ти так нервуєш?
-​ Та, як мені не нервувати, - крізь сльози промовила Бджола. – Коли мої діти в небезпеці. Наш... Наш вулик...
-​ Що?! Та кажи скоріш! .Що ваш вулик?! – не витримав Пікс.
- Захопили лиходії! – перевівши подих, промовила Бджола.
-​ Лиходії?! – насторожився Пікс. – Що ще за лиходії? Невже, знову мої родичі бешкетують. Казав же їм – не займайте чужого житла...
-​ Але, цього разу, - витираючи сльози, вела далі Бджола. – це вже не твої, мишеня, родичі, Твої родичі нам узимку дошкуляють. А тут інше. Міль Вогнівка зі своєю родиною в нашому вулику оселилася. Діточок моїх із колисок повикидала, павутинням усе затягнула.
А її численна родина весь наш мед та віск з’їдає, – знову запричитала бідолашна Бджола.
Без сумнівів, цього неподобства Пікс знести аж ніяк не міг.
-​ Лети, - каже, - тітко Бджілко, до свого вулика, а я слідом побіжу. Зараз я цій Вогнівці покажу, як чуже житло займати та господарів із нього виживати!
Полетіла тітка Бджілка до свого вулика, а Пікс слідом поспішив.
А от уже й бджолиний вулик видніється. Бджілка навколо нього кружляє, а залетіти всередину не може. Міль Вогнівка її не пускає. Та ще й погрожує.
-​ Не побачиш ти, Бджілко, відтепер своїх дітей! – кричить. – Геть звідси! Забирайся, поки ціла!
І отут вже Пікс не стримався:
-​ Ти чого це – звернулося він до Вогнівки, - тітоньку Бджолу до її житла не пускаєш? Хто ти така, що в нім свої порядки встановлюєш? Ану, забирайся з вулика зі своїм виводком! Чуєш?! Це я тобі кажу! Мишеня Пікс!
-​ І не подумаю, - презирливо гмукнула міль у відповідь. – Теж мені захисник знайшовся! Ще приндиться! Мене тепер із моїми діточками ніхто з цього вулика не вижене. Навіть не сподівайся.
-​ А це ми ще побачимо! – суворо відказав Пікс, пригрозивши Вогнівці знайденою в траві різочкою.
Та тільки міль це зовсім не налякало.
Напіврозсохлий вулик, із безліччю шпарин, промовляв аж ніяк не на користь бджолиної родини, й злодійка Вогнівка це добре знала. Адже варто вигнати Вогнівку з однієї шпарини, як вона відразу в іншу влізе.
Піксу потрібна була порада. І отут саме він згадав про Черепаху. Мишеня чимдуж кинулося до Струмочка.
-​ Ха-ха-ха, злякався! – тріумфувала міль Вогнівка, побачивши це. – Казала ж тобі, що таким, як ти, не до снаги зі мною воювати.
Але Пікс не звертав на її слова жодної уваги.
На березі Струмочка на Пікса чекала Черепаха. Почувши про напіврозсохлий вулик, вона відразу ж відправила мишеня до теслі Бобра.
- Іди, - каже, - до теслі, він неодмінно щось порадить.
І от уже Пікс та Бобер стоять напроти бджолиного вулика.
-​ Та-а-ак, - промовив Бобер, дивлячись на старий, напівзруйнований, вулик, - ремонту не підлягає. Отже, будемо зносити.
Вогнівка, що сиділа біля льотка вулика, аж підстрибнула від люті.
-​ Як зносити?! Не треба зносити! Нас і це житло влаштовує! – заверещала вона.
-​ А вас, тітко Вогнівко, я наразі не питаю, - спокійно вів далі Бобер. – Ви тут, вибачте, хто? Ніхто! Тож сидіть мовчки. Хто господар цього вулика?
-​ Я, - тихо відповіла тітонька Бджола, й додала. – А може, дійсно, не треба вулик зносити. Там, у вулику, мої дітки...
-Та не хвилюйтеся ви так - лагідно посміхнувшись до неї, відповів тесля Бобер. - Я вашим дітлахам лиха не заподію, Я обережно - дощечку за дощечкою, дощечку за дощечкою - розберу старий вулик. А замість нього новий змайструю.
Сказавши це, Бобер почав мовчки діставати із скриньки потрібні йому інструменти.
Для Вогнівки це був вирок. Вона знову лишалася просто неба.
-​ Я... я цього так не залишу! – горлала вона, виштовхуючи з вулика свій виводок. - Я ще повернуся! Я така, що й в новому вулику оселитися зможу...
-​ Оце вже ні! – розсміявся у відповідь тесля Бобер. – У новому не зможеш. Адже в ньому жодної зайвої шпаринки для тебе не буде. Це вже я тобі обіцяю! А ще запам’ятай - на чужому нещасті своє щастя не збудуєш.
І тесля Бобер своє слово стримав.
Ще засвітла у тітоньки Бджоли та її діток був новий, дуже гарний і міцний вулик.
А потім святкували новосілля.
Пікс із Черепахою подарували Бджолі великий букет чебрецю.
Чому чебрецю? Скажу. Дуже вже та злодійка Вогнівка чебрецю боїться.
-​ Черепахо! Га, Черепахо! – звернувся раптом Пікс до Черепахи. – У якому вусі дзвенить?
-​ У мене – в лівому, - відповіла Черепаха.
-​ А у мене - в правому, - посміхнувся Пікс, підморгуючи теслі Бобру.
Що? Невже знову?..
Та ні, не хвилюйтеся, любі. Це ж тітонька Бджола усім своїм друзям таким чином за свій новий вулик дякує.

Прокинулося цуценя Паті від гучного стрекоту.
- Хто?! Де?! – підхопилося цуценя, обнюхуючи навколишню траву.
- Та ось же я, - промовив хтось біля самісінького щенячого носа. – Це я, коник.
- Коник? – здивувалося цуценя, вдивляючись у маленьку зелену комаху. – Теж мені – коник! Наче я коня ніколи не бачив. До речі, у мого господаря також кінь є, хазяїн на ньому верхи їздить. Так от, ти на того коня взагалі не схожий. Той кінь гарний, дужий, не рівня тобі. А головне, зовсім не зелений. Рудий. А ти... І що в тебе з ним спільного? Нічого!
- А що я? Що я? – знітився коник. – Я лише трав’яний коник, така собі комаха. А те, що зелений... То зеленому легше в траві від ворогів ховатися. А ще я вмію скакати.
Сказавши це, коник високо підстрибнув, пролетів над цуценям, і приземлився з іншого боку.
- Оце так! Супер! – захопилося цуценя. – А трав’яних собак ти, часом, не знаєш?
Коник замислився.
- Ні, собак не знаю, - відповів він.
- Шкода, - зітхнуло цуценя. – А я от хотів з ними потоваришувати. І як це без трав’яних собак?
Запанувала тиша.
- А ти зі мною потоваришуй, - порушив тишу коник. – Хіба я гірший? Я, знаєш, як стрекотіти вмію. Ось послухай.
І коник застрекотів, та так голосно, ще голосніше ніж раніше.
- Ну, як? Сподобалося? – запитав він у цуценяти.
- Дуже сподобалося, - відповіло те. – Чимось на моє гарчання схоже. А давай, будемо разом гарчати. Усе ж веселіше.
- Ага, веселіше, - зрадів коник. – А головне, голосніше. Ну, що? Почали?
- Еге ж! Почали! - підтримало коника цуценя Паті.
І вони загарчали. А, може, застрекотіли. Кожен на свій лад.
І отут...
- О, ні! – почулося з-під куща бузку голосіння старого, утомленого неробством, кота.. – Тільки не це! Я вже не витримую!

Жив собі гном.
Звали гнома Сміхотуном. Ще й мешкав у хатинці, хатинці-сміхотинці.
Над усім глумивсь зі сміхом (догори хоч власне дриґом).
Над усім? - хтось запитає.
Над усім! - той гном киває. - Головне — все підмічати, щоб був привід глузувати.
Сидить, наприклад, гном Сміхотун уранці на ґанку ... А тут Заєць повз гномову хатинку біжить.
- Зайцю! А, Зайцю! - покличе його гном. - Знову, любий, чимось завинив, якщо вуха надерли? Вони у тебе сьогодні начебто довші стали?!
Почує це Заєць, вушка до голівці притисне, так як припустить. Тільки його й бачили. А Сміхотун регоче, так що стіни в хатиночці дрижать.
Або от, Їжачок повз хатинку дріботить.
- Що, колючий, наїжачився? - питає хитро гном, - Змерз, чи що? Голки дибки стали, не гріють?
Нічого не відповість Їжачок, тільки з доріжечки зверне, вглиб лісу піде. А Сміхотун знову регоче, так що шибки у віконцях дзвенять.
Крихітному жабеняті також перепадало. Угледить його гном у траві, та й починає глузувати:
- Ти чого це, - каже, - банькуватий, витріщився? Не впізнав, чи що? Це ж треба такі очиська мати! Не очі - а блюдця! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
Та, що там жабеняті! Самому Ведмедю від насмішника діставалося.
- Гей, клишоногий, не гни дугою "ноги"! - повчає, регочучи, гном.

Довго чи ні це тривало, не знаю.
Однак набридло мешканцям лісу глузування Сміхотуна терпіти, і вирішили вони хатинку-сміхотинку десятою дорогою обходити.
День сидить Сміхотун на ґанку ... Другий! Третій! А повз хатинки-сміхотинки навіть птах не пролітає.
Занудьгував гном - тут вже не те щоб посміятися над кимось, поговорити стало ні з ким. Зазирнув якось із тієї нудьги Сміхотун у дзеркало, а там - вуха сторчма, волосся дибки, очі блюдцями, ноги дугами. Мало не роз ... розреготався? Та ні ж! Мало не розревівся!
Вибіг на подвір'я, глянув на хатинку, а та зовсім занепала - перекосилася, от-от розвалиться.
Зажурився Сміхотун, ночами не спить. На ґанку сидить, зітхає:
- Ох-ох, ох-ох, ох-ох-ох ...
Оханням лісових мешканців лякає. А ті нічого зрозуміти не можуть - звідкіля це охання взялося. Було, що регіт вдень дошкуляв, а тепер охання вночі спати заважає.
Вирішили у Сови, птахи нічної, запитати. А та їм усю правду й повідала.
Шкода стало мешканцям лісу Сміхотуна, вирішили йому допомогти, втішити. Як-не-як, а в одному лісі мешкають.
Зібралися тож уранці та й пішли до хатинки-сміхотинки. А, як прийшли, так тут уже кожен собі відповідну справу знайшов - Ведмідь хатинку лагодить, Їжак підлогу мете, Заєць віконечка миє, Жабеня по воду йде.
Подивився на це все гном ... Подивився ... І соромно йому стало за свої погані вчинки. Правду ж кажуть:
Погано тому, хто не робить добра нікому.*
Над другом посміявся, над собою поплачеш.*
Смішки смішками, а справи справами.*

*народні прислів'я

Того вечора Ксеня довго не могла заснути.
Начебто усе зробила: ляльок спати повкладала, колискову заспівала,
потім ще й сама умилася та зубки на ніч почистила. А спати все не хотілося.
І тоді вирішила Ксеня помалювати.
Сіла за письмовий стіл, та й почала звичайним олівцем по альбомному аркушу водити.
Водила, водила… Водила, водила... Аж поки на білому аркуші не з'явився чудернацький чоловічок, чимось схожий на дівчинку з коротеньким, що стирчить в усі боки, розпатланим волоссям.
- Ксеню, - раптом почувся мамин голос, - час у ліжечко!
- Уже! Уже лягаю, мамусю! – крикнула у відповідь Ксеня, слухняно закриваючи альбом, але відразу ж, начебто щось згадавши, відкрила його й написала поруч із чоловічком «КАЛЯКА-МАЛЯКА».
Прокинулося дівча від голосного схлипування. Хтось плакав. А тому, що була ніч, і в кімнаті було темно, тож розгледіти щось було важко.
- Хто б це міг бути? - тільки й встигла подумати Ксеня, як відразу ж почувся чийсь писклявий голосок.
- Ви тільки на неї подивиться! Вона ще й плаче! Начебто я неправду кажу! Та ж на неї дивитися гидко. Волосся - клоччя, сукня - мішок…
- Ну, навіщо так, Лялю. – зніяковіло промовив інший, але вже низький голос. – Вона ж невинувата.
- А мені яке діло? Невинувата! – знову почувся писклявий голосок. – Я правду кажу! Таким потворам, як вона, не місце серед нас. Я зі своєю красою та поруч із цим непорозумінням!
- Ну, досить! Досить, Лялю! Як тобі не соромно! А ще зразок краси… Краще б ти зразком доброти була, – не витримав тут низький голос.
- Доброти?! Навіщо? Хіба вона прикрашає? Мені це ні до чого. Я й так вродлива. Не рівня цій... Як її? Каляці-Маляці. У неї навіть ім'я бридке. Каляка-Маляка! Кажеш, Ведмедику, я недобра? А що, наша господарка ліпша за мене? Адже не я це опудало намалювала, ще й Калякою-Малякою обізвала.
Сумнівів не було, розмовляли лялька Ляля й плюшеве ведмежа.
І отут схлипування припинилося. Чийсь тихий, але упевнений, голосок раптом промовив:
- Не смій! Не смій ображати Ксеню! Вона добра! Вона все виправить. І ім'я виправить. От прокинеться й виправить.
Це заговорила Каляка-Маляка.
Ксені стало соромно, й вона почервоніла. Правда, ніхто цього не помітив, адже в кімнаті було темно.
А потім був ранок. І Ксеня все виправила, навіть ім'я.
«Як?» - запитаєте ви. А дуже просто! Для цього є ластик, кольорові олівці, нарешті. Але головне - так це є добре серце!

Подивившись великим жовтим оком на небо, Яєчня із заздрістю промовила:
- І щастить же декотрим!
З-поза хмари з'явилося Сонце.

- Що це? – запитало цуценя Паті у каченяти Кря-кря, вказуючи на велику жовту кулю на небі.
- Сонце, - відповіло каченя Кря-кря.
- Це не сон, - заперечило цуценя Паті. – Хіба не бачиш, що я не сплю.
- Бачу, - подивившись на цуценя, промовило каченя Кря-кря. – І не тільки бачу, а ще й чую. Тому й відповідаю – Сон-це!
- Ти, що, насміхаєшся з мене? – образилося цуценя Паті. – Кажу ж тобі, я не сплю. А ти знову за своє – сон це! Зараз, як укушу! Тоді дізнаєшся, сон це, чи ні!
- А я й не казало, що це сон, - змішалося бідне каченя. – Я тільки сказало, що ця куля на небі – це Сонце. Це її так звати. Ось, тебе звати Паті. Мене – Кря-кря. А кулю звати Сонце. Зрозуміло?
- Зрозуміло, - якось не дуже впевнено відповіло цуценя Паті, вкладаючись на траві, та мружачи стомлені від яскравих сонячних променів очі. – Але, до чого тут сон?
Каченя Кря-кря й собі замислилося:
- Дійсно, до чого?
Та, коли воно, не знаючи, що відповісти, знову поглянуло на цуценя, те вже міцно спало.
То, може, це й була відповідь?

Йдуть якось ведмежа Беа та зайченя Хеа зимовим парком, а назустріч їм їжачок 'Хеджхог.
- Ви чого це, - запитує їх їжачок, - сумуєте? В ігри не граєте.
-Та наразі ще снігу замало, - відповідає йому ведмежа Беа, – сніговика не виліпити, фортецю не збудувати.
- Дійсно, замало, - зітхає їжачок 'Хеджхог. – Я вже й сам не проти на санчатах покататися. І коли ж , нарешті, цей сніг піде?
- Ну, не знаю, - відповідає ведмежа Беа. – Снігові хмари над землею повисли ... А коли сніг піде, ніхто не знає.
- А що, як нам його самим... Ну, власноруч цей сніг поквапити? – пожвавішало тут зайченя Хеа, - зі снігових хмарин витрусити? Як пух із подушки!
- Як пух із подушки? – перепитав їжачок 'Хэджхог. – Скажеш ще... І як нам накажеш до тих хмар дістатися? Вони аж онде, високо-о-о!
- А отак, легко! – міцно ухопившись за свою ідею, не здавалося зайченя Хеа. – Ми до них на повітряній кульці піднімемось!
- Не впевнений, - засумнівалося в почутому ведмежа Беа, – мене, особисто, ніяка повітряна кулька не підніме.
- Тебе, так - оцінюючи поглянувши на ведмежа, погодилося зайченя Хеа. – Але я знаю того, кого кулька, поза всяким сумнівом, підніме.
- І кого ж це? – обережно поцікавився їжачок 'Хеджхог.
- Тебе! – весело повідомило їжачку радісну звістку зайченя Хеа. - Уявляєш, летиш ти по небу на кульці... Летиш... Снігові хмари навколо. А ти їх одну за одною, одну за одною... як ті подушки, збиваєш!
- Уявляю, - замість того, щоб зрадіти, похнюпився їжачок, – правда, не дуже виразно. Та й взагалі... Повітряна кулька може й мене не підняти...
- Підніме, - заспокійливо поплескало їжачка по плечу зайченя. - Тож, друже, готуйся. Вранці полетиш.
І їжачок 'Хеджхог пішов готуватися.
Першим ділом він зняв із шафи червону кульку. Уважно оглянув її... І не знаючи, чим ще можна зайнятися перед таким відповідальним польотом, вмостився на ліжку.
За вікном сутеніло.
- А що, – подумав раптом їжачок - як перед польотом мені трохи потренуватися? Я хоча й не космонавт, та керувати літальним засобом все таки доведеться.
Схопивши повітряну кульку, їжачок 'Хеджхог вибіг у двір.
Але чи то кулька виявилася кволою, чи то їжачок занадто огрядним... Коротше, довелося їжачку ще за однією кулькою до будиночка бігти. Жовтою! А там – і за третьою. Зеленою!

Трьох кульок було вже достатньо, аби їжачок, нарешті, піднявся в повітря.
Все вище й вище піднімався їжачок над землею, все ближче й ближче були хмари.
І тут раптом:
- Йой! Йой! Хто тут?! Відсуньтеся від мене зі своїми голками! Я через вас весь свій сніг розгублю. Це ж треба, кактуси на повітряних кульках літають!
Дивиться їжачок, а перед ним – снігова Хмара.
- Вибачте, - винувато промовив їжачок 'Хеджхог, - тільки я не кактус. Я – їжачок. Хотів у вас трохи снігу попросити. Щоб на санчатах покататися, сніговика виліпити...
- Снігу попросити, – невдоволено гмикнувши, відказала снігова Хмара. – А без шпичок і стусанів, що не можна було?
- Авжеж, можна, - змішався бідолашний їжачок, - тільки я думав, що снігові хмари – це такі величезні подушки, які треба збивати. Ну, щоб сніг із них пішов...
- Теж скажеш, подушки! – невдоволено пробурмотіла снігова Хмара. – Ми, на відміну від подушок, не з пуху, а із замерзлих водяних крапельок, маленьких кристаликів льоду, складаємося. Звідкіля, думаєш, сніжинки беруться? То ж бо й воно! Не знаєш. А вони саме з цих крижаних кристаликів і складаються. Літають у повітрі крижані кристалики, стикаються між собою, склеюються - зірочки-сніжинки утворюють. Зірочки-сніжинки ростуть... ростуть... А коли до потрібного розміру виростуть, починають падати. Отут і починається снігопад. Як бачиш, усе дуже просто!
- Ну, так. Куди простіше, - невесело промовив їжачок 'Хэджхог, подивившись униз.
- Що, вже назад додому, на землю хочеш? - помітивши збентеження їжачка, запитала снігова Хмара,
- Не завадило б, - посапуючи, відповів їжачок. – Та от тільки як?...
- А отак, - не даючи їжачку закінчити свою думку, почала пояснювати снігова Хмара, - спершу ти випускаєш із лапок одну кульку, потім – другу. А вже підлітаючи до землі - третю.
- А сніг? – згадавши про своє завдання, запитав їжачок 'Хэджхог. – Сніг на землі буде?
- Буде. Не хвилюйся, - відповіла, посміхнувшись, снігова Хмара. – Буде тобі сніг.
Подякувавши, снігову Хмару за пораду й обіцянку снігу, їжачок 'Хэджхог випустив із лапок спершу червону кульку, потім, пролетівши трохи, жовту, а вже біля самої землі – третю. Зелену!
Лапки враз уперлися в щось м'яке й пухнасте.
- Їжачку, прокидайся! – почув їжачок 'Хэджхог знайомі голоси. – Політ відміняється! Сніг випав!
- Знаю, - солодко позіхаючи в своєму ліжечку, відповів їжачок 'Хэджхог. - Адже я вже повернувся.

- Мамо, - запитало мале дівча, вкладаючись спати, - а чи існуть пігулки щастя?
- Напевно, що існують, - відповіла матуся.
- А де їх можна купити?
- А тобі навіщо? Хіба ти не щаслива?
- Щаслива, - відповіло дівча. - Тільки я хочу, щоб поруч зі мною всі-усі були щасливі.
- Ти дійсно цього хочеш? - запитала матуся. - Тоді слухай...

Левкові сумно - загубилась "притулянка"...

Читати далі у посиланні:

http://issuu.com/angelyatko/docs/angelyatko_full/6

Серед гір, до хмар високих, оселились кульобОки. КульобОки-колобки – круглі крихітні звірки.
Поміж них – ведмідь та зайчик, їжачок, смiшний баранчик, свинка, олень-розумаха. Ще й сова – премудра птаха.
Це лиш приказка, малята. Тож, почнім оповідати.

Казка перша: Урок шиття

Тамара Маршалова
tamaramarszalowa@bigmir.net

Літній ранок. Свинка на ім’я Вепря сиділа на заквітчаному балконі й пильно вдивлялася вдалечінь. У своїй рожевій сукенці в рюшах, вона була схожа на гарненьку пухкеньку трояндочку.
-І де ж цей Фроня подівся? – нервувала Вепря, згадуючи їжачка Фроню.. – Мав бути о дев’ятій, зараз одинадцята, а його все немає.
А справа в тому, що Фроня, як лісовий кравець, пообіцяв свинці навчити її шиттю.
І саме тут раптом пролунав дзвоник.
Вепря підбігла до дверей. Відчинила. На порозі стояв їжачок Фроня.
-; Вибач, - винувато промовив Фроня, привітавшись із свинкою. – Проспав.
-; Проспав?! – не стримавшись, заверещала знервована Вепря. – Як ти міг? Я, можна сказати, цілий ранок на очікування промарнувала, а ти – проспав! Може, скажеш, що забув будильника накрутити, га?
-; Забув, - похнюпившись, зізнався Фроня.
І тут Вепрі стало соромно. І навіщо вона на Фроню накричала, він же ненавмисно.
Вепря обережно поплескала їжачка по плечу
-; Ти мені, Фроню, теж пробач, - винувато прошепотіла Вепря. - Ну... за те, що я на тебе насварилася. Забула, що гнів – це погано, і що треба вміти себе стримувати, а іншим прощати. А ще я тобі щось смачненьке приготувала.
-; Знаю, - одразу ж ожив Фроня. – Мої улюблені оладки з яблуками!
Вепря була вражена.
-; Знаєш? - перепитала вона, здивовано поглянувши на Фроню.- Звідкіля?
-; А!- посміхнувся їжачок. - Хай це наразі буде моєю таємницею. Колись, може, й розповів.
Поласувавши оладками, та випивши горнятко духмяної жолудевої кави, Фроня взявся за справу - вчити Вепрю шити фартушка.
Діставши зі свого наплічника, як той фокусник у цирку, чотири прямокутники кольорової тканини – один великий, другий менший, а третій зовсім маленький, та взявши у Вепрі приготовану нею голку з ниткою, він швиденько підшив їх з усіх чотирьох боків. Потім їжачок умілими рухами зшив великий прямокутник із середнім, а маленький пришив поверх великого. Прискіпливо оглянувши свою роботу, Фроня знову поліз до наплічника. Діло було за малим - пришити до прямокутників три тасьми – одну до верхньої частини середнього, а дві інші – до ріжків великого прямокутника (можна зробити малюнок). І ось тоді, коли справа була повністю завершена, свинка Вепря голосно ойкнула - перед нею лежав справжнісінький фартушок із кишенькою.
Схопивши плід їхніх із Фронею старань, Вепря відразу ж кинулась до люстра, і саме тут... Побачила, що її гарненька рожева сукенка, мов сніжком, припорошена борошном.
Вепря поглянула на Фроню. Той посміхався.
-; Тепер я знаю, звідкіля ти довідався про оладки, - промовила Вепря, звертаючись до Фроні.
-; Так, - погодився їжачок. – Та тепер, із фартушком, це буде зробити значно важче.
Ну, звісно ж, Вепря подякувала Фроні за його науку шиття, а ще подарувала йому рецепт його улюблених оладків із яблуками.
Рецепт оладків із яблуками:
1 склянку кисляку налий у невеличку мисочку. Поклади туди 1 яйце, 1 столову ложку цукру, трохи солі, на кінчику ножа соди, склянку борошна. Заміси тісто, яке повинно скидатися на густу сметану. Дрібно наріж очищене яблуко. Поклади шматочки яблука в тісто, і гарненько розмішай. Оладки підсмажуй в олії.

Казка друга: Зоряна оповідка

Тамара Маршалова
tamaramarszalowa@bigmir.net

Їжачок Фроня вже майже заснув, як раптом почувся гучний стукіт.
- Хто там? – запитав Фроня, висовуючись у вікно.
- Це я, Фроню, - відповів знайомий голос. – Може, хоча б двері відчиниш?
На ґаночку, в піжамі та нічному ковпачку, стояв баранчик Буцик.
- Ти чого це так пізно? Сталося що? – поцікавився їжачок, жестом запрошуючи Буцика ввійти.
- Сталося, - промурмотів баранчик, сідаючи в крісло. – Заснути не можу. Наразі всю свою рідню перерахував! А сну немає.
- Та-а-ак, - протяжно промовив, Фроня. – А слонів? Слонів теж порахував?
- Слонів?! Ні, слонів не порахував, - розгубився Буцик. – А навіщо? Серед моїх родичів слонів немає. Барани є – а слонів немає.
- Дійсно, немає, - погодився, почесавши потилицю, Фроня. – Але ж ти, Буцику, не переймайся, ну... що слонів немає. Я тобі і без слонів допоможу. Не будь я твоїм найкращим другом!
Повідавши це, Фроня побіг до кухні. Там він швиденько налив склянку теплого молока, і взявши баночку квіткового меду, приніс усе це баранчику.
- На, спробуй, - промовив Фроня до Буцика, - Як каже ведмідь Медько, це найкращий засіб від безсоння.
Поки баранчик Буцик смакував молоком із медом, їжачок Фроня сидів біля вікна, й мрійливо дивився на зоряне небо. Адже саме перед тим, як лягти спати, він читав про зірки.
- Буцику, - несподівано порушив тишу Фроня, - а чи відомо тобі, що зірки – це не якісь там кольорові крихти на небі, а великі сяючі кулі? І те, що Сонце – це теж зірка? І, до речі, не найбільша. І що є зірки, які набагато більші за Сонце. І, що сяють зірки тому, що випускають величезну кількість енергії?
- Зірки більші за Сонце? Випускають величезну кількість енергії? – недовірливо, перепитав Буцик, як тільки Фроня замовк, щоб передихнути. – Невже? Хіба жартуєш? Поглянь на небо, які вони всі маленькі!
- Маленькі? - фиркнув Фроня. – Це нам тільки здається, що вони маленькі. А все чому? Бо знаходяться вони дуже далеко. А от наша планета Земля, навпаки, здається нам великою. Бо що? Бо знаходиться близько - ми на ній живемо.
Буцик замислився.
- А Сонце? – раптом поцікавився він.
- Що Сонце? – не зрозумів Фроня.
- Воно більше за нашу Землю?
- Так, більше, – відповів Фроня. - Набагато більше!
- Я так і думав... – зі страхом у голосі промовив Буцик.
- Що думав? – почав нервувати Фроня.
- Та нічого… - опустивши голову, та перебираючи китиці пледу, тихо відказав Буцик. - Тільки от, не розумію, як такі великі та важкі зірки на небі тримаються.
- А, так ти про це! – посміхнувся Фроня. – Та ж там на них особливі сили діють.
- Які ще такі сили? – зробивши великі очі, вигукнув Буцик.
- Сили тяжіння й відштовхування, - пояснив їжачок. - У Космосі вони на кожен предмет діють Всі зірки — це величезні магніти. Вони одні предмети притягують, а інші відштовхують. А тому, що сили при цьому врівноважуються - зірки не падають.
- А я чув, що падають... – пошепки заперечив Буцик. – Мені зайчик Трусь розповідав. Він на власні очі бачив...
- Бачив! Бачив! – передражнив Буцика Фроня. – Це не зірки, а метеорити падають - шматки криги та кам'яних тіл із міжпланетного простору. Їх тільки сприймають за зірки, – пояснив Фроня.
Баранчик Буцик полегшено зітхнув.
- Добре, Фроню, що хоч чимось потішив, - промовив він. – Бо й так сну немає, а ще ти зі своїми страхіттями.
Чи то Фроніна оповідка про зірки так на Буцика подіяли, чи молоко з медом. Але додому цієї ночі він не пішов.
Фроня все розповідав і розповідав – про сузір’я, окремі групи зірок, які мають дивні назви, як то: Велика Ведмедиця (Великий Віз), Мала Ведмедиця (Малий Віз), Великий Пес, Малий Пес, Голуб, Єдиноріг, Жираф... Про Місяць, який є природним супутником Землі. Про спеціальні оптичні прилади – телескопи, завдяки яким усе це можна краще розгледіти.
Але сам Баранчик Буцик, лежачи на м’якій канапі, й дивлячись у вікно, подумки був дуже-дуже далеко - в зоряному просторі, де мандрував і рахував зірки... Рахував, рахував...
Аж поки не заснув.


Буде далі

Маленька Катруся дуже любить зиму. А хто, скажіть, з дітей її не любить?
Адже саме взимку можна сніговика зліпити, в сніжки пограти, на санчатах з гірочки поз'їжджати. Головне тут - добре вдягтися, щоб не змерзнути та не застудитися.
Щічки на морозі аж пашать! А вушкам під вовняною шапочкою затишно.
Ручки сніговика та сніжки ліплять - а, однак, не мерзнуть, рукавички їх зігрівають. Краса!
А от, що робити, коли шапочка з рукавичками раптом розсварилися? Не могли узгодити, хто з них головніший.
- Я, - наполягала на першості шапочка, - бо знаходжуся на голові! Вище за всіх!
- Ні, ми головніші! - заперечували їй рукавички. - Бо зігріваємо ручки, які тебе туди щодня підносять.
І, мабуть, ще довго вони б отак сперечалися, коли б...
Побігла якось Катруся на вулицю з дітьми сніговика ліпити, а рукавички в хаті лишила.
Засумували рукавички.
- Напевно, має рацію шапочка, - журилися бідолахи. - Не потрібні ми хазяйці. І навіщо тільки бабуся нас плела?
Та щойно вони про це подумали, як на порозі знову з'явилася Катруся.
Схопивши з шафки забуті рукавички, і притуливши їх до розчервонілої на морозі щічки, дівчинка прошепотіла:
- Так ось де ви, мої м'якенькі. Так ось де ви, мої тепленькі. Як же мені вас, мої хорош , бракувало.
Рукавички допитливо поглянули на шапочку.
- Здаюсь, - відповіла та зніяковіло. - Погоджуюся на нічию!

В чепурній оце оселі, де діточки здорові та веселі, мешкає в іграшковому куточку м'ячик. Один бік у цього м'ячика червоний, а другий - блакитний.
Гарний настрій у м'ячика - він повертається до всіх блакитним бочком, а коли настрій поганий - червоним.
От і цього ранку іграшки бачать здебільш його червоний бік.
-Що сталося, м'ячику? - питає плюшове ведмежа. - Часом не захворів?
- А, може, не виспався? - висловлює своє припущення рожеве слоненя.
- Або з кимось посварився? - втручається в розмову лялька Жанна.
- Та ні, не вгадали, - відказує друзям м'ячик. - Близнюки, Іванко та Тетянка, мене образили. До дитсадочка пішли, а мене з собою не взяли.

- Ну то й що? - дивуються іграшки. - Нас також не взяли. Але ж ми не ображаємося.
-А навіщо, скажіть, вам ображатися? - хмикає у відповідь м'ячик. - Таких, як ви, у дитсадку повнісінько! А я, червоно-блакитний, там лише один!
- Один? - дивуються іграшки. - То, виходить, ти особливий?
-Виходить, що так!
- А це означає, що і ставитися до тебе всі мають по-особливому?
- Ну, звичайно. По-особливому.
- А "по-особливому"... Це як? - не второпає лялька Жанна.
- Не знаю, - змішався тут м'ячик.
-От і ми не знаємо, - знизують плечима іграшки.
-І тому, - кліпаючи очима, щоб не розплакатися, продовжує лялька , - ми з тобою, м'ячику, вже й гратися, напевно, не зможемо...

- Оце так! Мало того, що близнюки до дитсадочка не взяли, так ще й друзі підуть, - розгубився м'ячик.
І тоді, повернувшись до іграшок вже блакитним бочком, м'ячик, ніяково посміхаючись, раптом промовив:
- А ви це, друзі, про що? Про особливого?! Забудьте! То був лише жарт. Ніякий я не особливий.
- Як добре, м'ячику, що ти нам про це зараз сказав! - щиро зраділи всі іграшки. - Бо, повір, нам було б дуже прикро втратити такого гарного друга, як ти.

Поні Поня та ослик Осля – друзі.
Поня добрий, слухняний. Осля гордівливий, впертий.
Пішли якось Поня й Осля на луг, травички попоїсти. А травичка там смачна, соковита, таку б їв і їв.
Тільки дивиться Поня, Вовк із лісу вийшов.
- Ослю, - каже Поня, - біжимо! Вовк із лісу вийшов. Роздивляється. Що, коли нас помітить?!
- Не помітить, - незворушно відповів Осля, - продовжуючи скубти траву.
- Ні, Ослю, ти помиляєшся, - занервував Поня. – Він уже нас помітив. От-от поруч буде. Біжимо! Може, де сховатися встигнемо.
- Встигнемо, встигнемо, - тільки і вимовив Осля, як пролунав рик Вовка:
- Чому це ви не тікаєте?! Невже Вовка не боїтеся?
- Б-б-б-боїмося, - відповів Поня, тремтячи від страху.
- Так чому не тікаєте?! – заричав Вовк.
- А я це… На Ослю ч-ч-чекаю, - пролепетав Поня
- Це ти чекаєш. А Осля чому не тікає?! – здивувався Вовк. – Він що, того?
Хворий?!
- Ага, хворий! – збагнув Поня. – Він дуже хворий. У нього вірус!
- Це, який ще вірус? – насторожився Вовк.
- Вірус упертості! – зробивши великі очі, відповів Поня.
- Не чув я про такий вірус, - рикнув Вовк. – А, як його розпізнати, вірус цей?
- Ну, дивися, - говорить Поня. – Наприклад, Осля нізащо звідси не піде, поки всю траву не з'їсть. Умовляй його, благай його. А він своє знає.
- Уф! - полегшено зітхнув Вовк, - а я вже було злякався. Тільки мене таким вірусом не здивуєш. У мене у самого такий є. Адже я і сам звідси не піду, поки вас не з’їм. А почну я, Поню, з тебе. Ослю на потім залишу. Він однак нікуди не утече. Трави ще он скільки!
Промовивши ці слова, Вовк ощирився і, вигнувши спину, стрибнув убік Поні.
Отут бідному Поні нічого не лишалося, як тікати від Вовка.
Біжить Поня, а сам думає, як би це Вовка подалі від Ослі відвести, та при цьому самому не постраждати.
Аж раптом Поня згадав про яр. На дні цього яру був глибокий потік. Щосили, кинувся Поня до яру. А Вовк не відстає, от-от утікача схопить.
Ну! Ще трохи! І, коли до яру було лише кілька кроків, Поня раптом різко загальмував. Не встигнувши перелаштуватися, Вовк с ходу пролетів над Понею, і покотився схилом униз.

Поня повернувся до Ослі. Той продовжував жувати траву.
- Ти де це ходиш? – між ділом поцікавився у Поні Осля.
- Я не ходжу, - відповів Поня. – Я від Вовка тікав.
- А я от травичку жую, - спокійно сказав Осля. – І де ж цей Вовк?
- У потоці, - відповів Поня.
- Це до-о-обре, що у потоці, - думаючи про щось своє, затягнув Осля. - А я
травичку жую-ю-ю…
- Час додому, Ослю, - Поня смикнув Ослю за хвіст. - Вовк повернутися може.
- Ото диво! Вовк!…- посміхнувся ситий Осля.
По дорозі додому Поня думав про Ослю, про вірус упертості і його можливі наслідки, ускладнення, такі, як дурість та егоїзм. А що, коли воно заразне?

А що, коли воно..? – 2 казочка
Тамара Маршалова
- Ослю, - сказав якось поні Поня ослику Ослі, - а в мене завтра день
народження.
- Та ну? – здивувався Осля..
- Ну, так, - кивнув Поня. - Ось тебе запросити хочу. Прийдеш?
- Прийду, - не замислюючись, відповів Осля.
Наступного дня, з самого ранку, йшов дощ.
Осля подивився у вікно.
- Ні, не піду я до Поні на день народження. – вирішив він. – Дощ, травичка мокра…Та й настрою до того ж нема.
А от у Поні, навпроти, з настроєм усе було добре. Він готувався до зустрічі друга!
Салат із кульбаб, компот із ревеню, найулюбленіші Ослині страви, стояли на святковому столі.
- І, де ж той Осля? – дивувався Поня, час від часу схоплюючись і вибігаючи у двір, подивитися, чи не йде Осля.
Але Осля чомусь не йшов.
Настав вечір.
Голодний та змучений чеканням Поня ліг у ліжко. У нього дуже боліла голова.
Уночі йому наснився Осля. Він вітав Поню з днем народження, і вони удвох ласували салатом із кульбаб.
А вранці справді прийшов Осля.
Він уже і думати забув про Понін день народження.
Салат із кульбаб і компот із ревеню стояли неторканими на столі.
- Пригощайся, - сказав Поня, упіймавши голодний погляд Ослі. –
Вибач, що не можу скласти тобі компанію. Апетиту немає. Мабуть, захворів.
- Так і не треба, раз не можеш, - відповів, кидаючись на їжу, Осля. - Їсти без апетиту – тільки харчі марнувати.
З'ївши весь салат і випивши компот, Осля раптом запитав:
- Що, Поню, кажеш, занедужав?
- Схоже, що так, – сумно відповів Поня.
- Шкод-а-а-а, - співучо промовив ситий Осля. – А я от погуляти вийшов. Дай, думаю, до Поні зазирну, може, разом погуляємо. Погода відмінна. Настрій гарний. Та ти того... не сумуй. Іншим разом погуляємо. Ну, а мені час. Сам розумієш. А що, коли воно заразне?

А що, коли воно..? – 3 казочка
Тамара Маршалова
Пішли якось поні Поня та ослик Осля в ліс по ягоди.
А там, на лісовій галявинці, суниць сила-силенна. Та усі, одна в одну - великі!
Поня обходить галявинку з одного боку, ягоди збирає, а Осля – з іншого.
І отут Осля заявляє:
- Оце вже ні, Поню, так не годиться.. З твого боку галявинки ягода крупніша. Давай мінятися. Не тільки ж мені дрібну ягоду збирати.
- Давай, - спокійно відповідає Поня. – Тим більш, що ягода з твого боку анітрохи не дрібніша за мою.
Збирають отож друзі суницю далі…... Збирають. Аж раптом Осля знову незадоволений.
- Знову, - каже, - у мене ягода дрібніша. Давай, Поню, мінятися. Не буду я дрібну ягоду збирати.
- Давай, - спокійно відповідає Поня. – Тим більш, що ягода з твого боку анітрохи не гірша за мою.
Збирають друзі суницю далі…... Збирають. А Осля візьми і знову вередувати.
- Ага, - говорить він Поні, - що гірше – Осля збирай, а що краще – Поня. Не буду я більше з тобою ягоди збирати.
- Ослю, - занепокоївся Поня, підійшовши до Ослі, – що з тобою? Може, занедужав? Зір обстежити треба?
- Це тобі, Поню, зір треба обстежити , - обурився Осля, - якщо не бачиш, що твоя ягода крупніша за мою. Ви тільки подивіться, він мене ще й ображає. Відійди, а то, як…брикну!
Осля було вже став у загрозливу позу, як чийсь голос зупинив його.
- Вибачте, - почулося десь біля самих Ослиних ніг, - у вас плюс чи мінус? Тобто у вас далекозорість чи короткозорість?
Нахиливши голову, Осля побачив Крота.
- Теж скажеш – короткозорість, – закаркала зі свого гнізда Ворона. - Невже прислів'я не знаєш?
- Прислів'я? – перепитав Кріт. – Яке прислів’я?
- Про завидюще око, - з поважним виглядом повідомила Ворона.
- Як-к-ке ок-к-ко? – обережно поцікавився вже Осля.
- Завидюще, - повторила Ворона. – Це ж про нього кажуть – «Бачить чуже під лісом, а не бачить свого під носом». Всім і на все заздрить, а його хазяїн від цього тільки страждає.
- Бідний Осля! – зовсім засмутився Поня - Що ж нам з отим оком робити?!
- Як що?! Кар-кар-рантин оголосити! - закаркала Ворона. – Негайно! А що, коли воно заразне?!

А що, коли воно..? – 4 казочка
Тамара Маршалова
Вирішив поні Поня ослика Ослю провідати - про те, про се поговорити. Друзі як-не-як.
Підходить до Ослиної хатини, дивиться, а Осля на ґанку сидить. Губу закопилив, у Понін бік не дивиться.
- Що трапилося, Ослю? – привітавшись, запитав Поня. – Може, чим незадоволений?
- А ти, як думаєш? – буркнув скривджено Осля.. – Звичайно, незадоволений! А чим мені бути задоволеним?
- Як чим? – не зрозумів Поня. – Ну, хоча б тим, що погода гарна, друг у гості прийшов.
- Погода гарна! Друг прийшов! – передражнив Поню Осля. – Радість велика! А я, може, найбезталанніший ослик у світі. І треба ж було мені ослом народитися!
- А ким би ти хотів народитися? – обережно поцікавився Поня.
- Метеликом! – відразу ж відповів Осля. - Був би я метеликом…Літав би усюди…Краса! Усі б мною захоплювалися - «Ви тільки погляньте, який він гарний! Які в нього дивні різнобарвні крильця!» Та й Вовку до мене ніякого б діла не було …
- Але ж, Ослю, - перебив Ослю Поня, - тепер вже нічого не зміниш. Тим більш, що бути осликом не так уже й погано. А ще таким симпатичним, як ти!
Та тільки Ослю ці Поніни слова анітрохи не втішили. Навпаки, ще більше розлютили.
- Нічого не зміниш?! – закричав він. – Це ми ще побачимо! Я однак буду метеликом!
Збігши з ґанку, Осля почав гасати по зеленій, розташованій перед хатиною, галявині, хлопаючи аж ніяк не крихітними вухами. Без сумніву, то були його крила. Але злетіти йому так і не вдалося.
Знесилений бідолаха упав на траву.
- Ослю, - жаліючи друга, звернувся до ослика Поня, - а може не треба, ну... На метелика обертатися. Я вже якось звик, що в мене друг ослик.
- Оце тільки, що звик, - розгнівався Осля. – А я, може, не хочу звикати. І такий друг, як ти, мене теж не влаштовує. Ані яскравих тобі крилець, ані легкості польоту. Ну, що в тобі хорошого?
- Так, - зніяковіло відповів Поня, - маєш рацію, яскравих крилець у мене дійсно немає, і ніколи не буде. Але, хіба це головне? У мене є ноги. Хвіст, нарешті.
- Ноги! Хвіст! – знову скипів Осля. – От і йди своїми ногами! Іди! Не заважай мені. Я собі іншого друга знайду. З метеликів.
- Як знаєш, - невесело відповів Поня. – Однак я, як і раніше, вважаю тебе своїм другом.
Минуло кілька днів.
Що тільки Осля не робив, щоб стати метеликом. І по галявині бігав, і вухами хлопав, і на садову огорожу вилазив…Але все дарма. Єдине, чого він домігся, так це розполохав усіх літаючих поблизу метеликів.
Осля був у розпачу - метеликом не став, кращого друга прогнав.
- Що робити? – питав себе, сумуючи, Осля. – Як я тепер Поні в очі дивитися буду? Та й він мене на сміх підніме – «Що, став метеликом?».
Осля неохоче подався до Поні.
Ні, не подумайте чогось зайвого, Осля дуже хотів порозумітися з другом, але він боявся глузувань. І даремно.
Хіба справжній друг буде насміхатися?
А ось Поня, здавалося, чекав на прихід Ослі.
Він не тільки не став насміхатися, а, навпаки, запропонував Ослі перетворити його забаганку на веселу гру. І той погодився.
Друзі одразу ж пішли на луг.
Бігаючи по траві, хлопаючи вухами, розмахуючи гривами й хвостами, вони грали в метеликів.
А в цей час за ними хтось пильно спостерігав. І цей хтось був…Вовк!
- Та-а-ак, - розчаровано сказав до себе Вовк, дивлячись на друзів, – тут неначе вже справжньою епідемією пахне. А що, коли воно заразне?!

А що, коли воно..? – 5 казочка
Тамара Маршалова
Сидять поні Поня й ослик Осля пізнім вечором біля Ослиного будинку, на зоряне небо дивляться.
- Гарно як! – говорить Поня. – А місяць! А місяць, подивися! Наче золоті роги! От би мені такі!
- Чому тобі? – обурився Осля. – Може, я без них більш потерпаю. Може, я завжди про такі мріяв. Прийде Вовк, а я його цими рогами – бац-бац!
- Це, чому тільки ти – бац-бац! – не поступався Поня. – Я теж хочу Вовка золотими рогами бацнути…
- Це мої роги! - кричить Осля.
- Ні, мої! – суперечить Поня.
Такий лемент підняли, що Вовка в лісі розбудили.
А Вовку що? Однак на нічне полювання збиратися треба. А тут ще й об'єкти полювання голос подають.
Посварилися, отже, друзі, та й пішли по хатах.
Іде Поня дорогою, усе про золоті роги думає.
- Гарні роги! Не роги, а корона, – міркує він, - У таких себе дійсним королем відчути можна. Та одне лихо - дістати їх не можна. І навіщо нам було з Ослею лаятися? Тепер заснути не зможу, сумління замучить. А що, коли повернутися й помиритися.
Піднявся Поня на освітлений місяцем пагорок, подивитися, чи не спить друг, чи є світло у віконцях. Бачить, а біля Ослиних дверей Вовк причаївся.
Поня як закричить із пагорка:
- Гей, Вовче! Ти що там, злодію, робиш?!
Озирнувся Вовк, бачить – на пагорку Поня стоїть, а над його головою золоті роги …
Вовк так і сів, де стояв.
А Поня часу не гає, на допомогу другу біжить. Не встиг сірий розбійник отямитися, як на нього град Поніних стусанів посипався .
- Будеш знати, як мого друга кривдити! - промовляв Поня, даючи чергового стусана Вовку – Ти нас ще не знаєш! Ми один за одного горою!
На гам із будиночка вибіг Осля. Побачивши воюючого з Вовком Поню, Осля кинувся йому на поміч.
У Вовка від усіх цих стусанів навіть іскри з очей посипалися. Тепер сірому розбійнику здавалося, що вже не тільки у Поні, але й в Осли золоті роги виросли.
- Напасть якась, - подумав про себе Вовк, тікаючи до лісу. – А що, коли воно заразне?

А що, коли воно.? – 6 казочка
Тамара Маршалова
Лежать поні Поня та ослик Осля на березі річки, на сонечку гріються.
Травички поїли, водички попили. Що ще робити? Відпочивай собі на здоров'я.
- Який чудовий день! – говорить Поня. – Оце б здрімнути.
- Та-а-ак, - підтримав Поню Осля. – Не зайве. Тільки…А що, коли Вовк до водопою прийде? Ні, нам одночасно спати не можна. Комусь чергувати треба. А давай так - спершу я сплю, ти чергуєш. Потім ти спиш…
- Добре, - погодився Поня. – Хоча, чому спершу ти, а потім я?
- Ну, як «чому»?! - щиро здивувався Осля. – Як, «чому»?! Тому що я кращий!
Отут уже Поня розгубився.
- Це, чому ж ти кращий? - вигукнув він. – Чим це ти кращий?
- А це тобі видніше, - значуще відповів Осля. – Не будь я твоїм кращим другом, хіба рятував би ти мене від Вовка, запрошував би на день народження, цікавився б моїм здоров'ям? Га? Отож бо і воно!
- Ну, розумієш, Ослю, - зібрався було внести ясність Поня. – Я хотів сказати…
- І не треба нічого казати, - перебив його Осля. – Краще від мене нікого немає! Подивися, хоча б на це Жабеня. Сама потворність, і тільки! Очі витрішкуваті, лапи криві, хвоста немає, ще й вуха невідомо де…
Жабеня, що сиділо в очереті, від почутого аж квакнуло.
- Квак недобре! Квак образливо! Квак несправедливо! Я не потворність! Я теж квасивий! Скважи, Черепахо, - звернулося воно до болотної Черепахи, яка з’явилася серед трави, - скважи, що я гарне.
- Гарне, дуже гарне - відповіла доброзичливо Черепаха, ховаючись від спеки під панциром.
- Ха, знайшов, кого питати! – не здавався Осля. – Теж мені цінителька прекрасного. На себе б подивилася. Валіза ходяча!
Ні, Поню, - знову звернувся Осля до Поні, - що не кажи, а я найкращий!

І от отут, не знаю, чи це сказані Ослею слова так подіяли, чи що інше, але раптом Осля почав стрімко рости. Жабеня, Черепаха і навіть друг Поня здавалися йому тепер такими маленькими-маленькими. Точнісінько мурахи!
Осля все ріс і ріс…І не відомо, до яких би розмірів він виріс, якби не перелякане квакання Жабеняти.
- Квараул! Квараул! – горлало воно. – Рятуйся, хто може! Вовк! Вовк іде!
Від цього крику Осля відразу припинив рости. Мало того, йому відразу захотілося стати маленьким-маленьким. Так, так! Менше навіть Черепахи, а то, може, і Жабеняти! Але було пізно.
- Це, хто ж у нас найкращий? – хитро посміхаючись, запитав Ослю
Вовк? Га? Невже ти, Ослю? Люблю кращих. Вони найсмачніші.
- Я, я…- почав виправдуватися тремтячим голосом Осля. – Я, вибачте, не найкращий. Я, навпаки. Я гірший. У мене це…
- Що? Новий вірус? Самохвальство? Пиха? – розсміявся Вовк. - Так у мене з цим усе в порядку. Я сам себе кращим вважаю. У мене, Ослю, імунітет на твої віруси виробився. Ну, годі! Годі! – розлютився вмить Вовк. – Розмовами ситий не будеш. Ти, дивлюся, вже пообідав, а я от із самого ранку макової зернини у роті не мав, - схитрував розбійник.
- Пропав Осля, - подумав про себе Осля, зажмуривши від страху очі, як раптом відчув, що хтось доторкнувся до його ноги.
Це була Черепаха. Вилізши з-під свого панцира, вона простягала Ослі маленький зелений листочок.
- З'їж, - шепотіла Черепаха Ослі. – З'їж, поки ще не пізно.
Осля миттю зжував листочок І…О, диво! Осля почав стрімко…Ні, не рости! Зменшуватися! Обертаючись точнісінько на мураху.
Вовк навіть оторопів від побаченого.
- Тьху! – прийшовши до тями, та презирливо дивлячись на Ослю, сплюнув він – Це ж треба таке! Добре, що я не встиг його з'їсти. Навіть подумати страшно! А що, коли воно заразне?

Осля відкрив очі. Над ним стояв Поня і поплескував друга по нозі:
- Прокидайся, Ослю, - говорив він. – Тобі чергувати.

А що, коли воно..? – 7 казочка
Тамара Маршалова
Зайшов якось поні Поня до ослика Ослі в гості, а той за столиком сидить, щось підраховує.
- Один, два, три, чотири, п'ять, - рахує Осля.
- Доброго дня, Ослю, - привітався з Ослею Поня. – Що це ти рахуєш?
- Не заважай, - невдоволено буркнув Осля, записуючи підрахунки в маленький блокнотик. – Не бачиш, я дуже зайнятий?
- Бачу, - винувато відповів Поня. – Та я тільки хотів спитати, чим це ти так зайнятий.
- Яблука підраховую, - з поважним виглядом повідомив Осля.
- Які яблука? – здивувався Поня. – Не бачу я жодних яблук. Ми з нашої яблуньки їх ще не познімали.
- З якої це «нашої»?! – обурився несподівано Осля. – Це моя яблунька, а не «наша»!
- Але, Ослю, - розгубився Поня, - адже дотепер вона була «нашою». Разом посадили, разом доглядали.
- Посадили, доглядали! Ну, і що?! А росте вона біля моєї хати. Отже, вона моя! – не вгамовувався Осля. – От посадиш яблуньку біля своєї хатини, буде твоя.
- Та-а-ак, - зовсім знітився Поня, - ти одного, Ослю, не розумієш - яблуньці довго рости треба, щоб вона свій перший врожай дала.
- А мені що? – знизав плечима Осля. - Почекаєш. Я і так багато втратив. Уяви, щороку половину врожаю недоодержував! А не ділись я з тобою, одержував би вдвічі більше, - підбив підсумок своїм підрахункам Осля. - Не дам тобі більше своїх яблук. І крапка! А половину кожного врожаю я в сусіда Кролика на моркву обмінювати буду. Так, для асортименту. А ти, Поню, іди собі. Не заважай. Ніколи мені балачками займатися. Врожай збирати треба.
Пішов Поня. А Осля яблуками зайнявся, що на зиму приховав, що на моркву обміняв
Настала зима.
Сидить Осля в хатинці, яблука з морквою жує. Спершу було, начебто, і нічого. А потім така туга Ослю взяла. З'їсть яблучко – Поню згадає. З'їсть морквину – знову Поню згадає.
- Та що це таке?! – не витримав якось Осля, вибігаючи зимовим ранком у двір. – Поня, Поня - один тільки Поня в голові! Може, я занедужав?!
- Хто занедужав? Хто занедужав? – просвистіла, сидячи на яблуневій гілочці, Синиця.
- Я занедужав, - сумно відповів Осля. – Увесь час Поню згадую. Яблучко з’їм – Поню згадаю. Морквину з’їм – Поню згадаю. Маячня якась!
- Це ж треба! – стрепенулася Синиця. – У мене ж такі самі симптоми. Як знайду де зернятко соняшника, відразу Поню згадую. Він мене ними завжди узимку пригощає.
- Отож бо і воно, – прошепотів Осля. – А що, коли воно заразне?
- Ну, і дурненький ти, Ослю! – почулося раптом стрекотіння Сороки. – Синиця Поню за його добрі діла щораз згадує, а ти... Нічого! Яблука з морквою вітамінні, вилікують тебе від вірусу жадібності!

А надвечір до Ослиної оселі зазирнув Поня. Він приніс Ослі слоїк суничного варення. Помирившись, друзі заходилися наряджати ялинку.
Наближалися Різдво та Новий рік. Рік, у який друзі повинні були увійти без образ і усяких там непотрібних вірусів.

Сталося це давно.
На одній дуже великій і дуже гарній галявині мешкали різнобарвні квіти: рожеві, білі, сині, жовті. Так, саме мешкали, бо то були чарівні квіти. А чарівні квіти вміють не лише рости та квітнути, а ще і говорити, і навіть ходити. Білі квіти ходили в гості до рожевих, сині – до жовтих, жовті - до білих, рожеві - до синіх. І тоді, під час цих відвідин, на галявині з'являлися щораз нові, незрівнянні за своєю красою, візерунки.
Отже жили собі квіти дружньо й весело, не сварилися, не ображалися. Та й на що їм було ображатися, коли кожна з них отримала від Творця, як розум, так і красу, а ще сонячне світло та прозору росу. Живи собі на здоров’я та життю радій!
Прокинуться бувало квіти вранці, умиються прозорою росою, приготують пилок і нектар для своїх друзів метеликів і бджіл, та й ходять один до одного в гості, з Новим днем вітають. А привітавши, збираються у коло та веселяться. Рожеві й жовті на сонячних промінчиках, як на струнах, грають, білі із синенькими, як ті хмаринки по синьому небу у танку кружляють.
І було б усе добре, коли б не прознала про ту галявину стара зла чаклунка з дрімучого, дуже темного, лісу. Цілими днями сиділа вона в своїй старезній хатині, розмірковуючи, як би це кому нашкодити. А тому, що вона була проти всього доброго, як то дружби та веселощів, їй дуже не подобалося те, що відбувалося на галявині.
- Радіють! Весело їм! – незадоволено бурмотала стара зла чаклунка. – Ненавиджу! Ненавиджу, коли комусь добре! Ненавиджу, коли комусь весело! Цьому неодмінно треба завадити. Але як, коли вони такі дружні?
Думала зла чаклунка, думала… І надумала.
Дочекавшись вечора, перетворилася підступна на велику жирну муху, та й полетіла на галявину.
А на галявині квіти саме до сну готуються – листочки-долоньки під щічки підкладають, віями-пелюстками вічка прикривають.
Отут зла чаклунка і почала свій підлий план втілювати – кружляє бридкою мухою над сплячими квітами й дзижчить - білим про їхнє верховенство над іншими квітами нашіптує, жовтим – про їхнє, рожевих проти жовтих та синіх квіточок підбурює, сині квіти проти рожевих та білих намовляє. Знала підла, як друзів посварити.
Але найгірше сталося вранці, коли квіти прокинулися. Вони і, справді, повірили злій чаклунці. І замість того, щоб привітати один одного з Новим днем, почали одразу ж на групи поділятися – білі окремо, сині окремо, рожеві окремо, жовті окремо. Та і це ще не все, вони навіть галявину поділили, кордони побудували, перестали один до одного в гості ходити. Нудно стало на галявині. Бджілки з метеликами і ті її покинули. Адже, якщо раніше їм дозволялося пилок і нектар з усіх квітів збирати, то зараз лише з окремих. Того дивись занепаде, здичавіє галявина, бур'яном поросте.
А злій чаклунці тільки цього і треба. Сяде поганою мухою попід листям бур’яну, що на галявину проліз, і своїми злими справами милується.
- Як добре, коли комусь погано! – тішиться вона. – Ніхто мене стареньку своїми добрими ділами не дратує. Ніхто своїми веселощами мого спокою не порушує.
Тож, як кажуть, невідомо, чим би оце все скінчилося, якби на галявину не забігла дуже симпатична маленька ящірка. А тому, що ящірки не харчуються пилком і нектаром квітів, вони зазвичай шукають для себе чогось іншого, як, приміром, комарика чи мушку. А тут справжнє везіння! Попід бур'яном сидить не якась там майже невидима мушка або комарик, а велика жирна муха! Не встигла стара чаклунка й оком повести, як відразу стала поживою для цієї маленької симпатичної істоти. Гам – і немає! Немає злої чаклунки!
Кордони на галявині почали вмить рушитися. Повернулися на галявину бджілки й метелики. А сама галявина знову стала походити на великий різнобарвний килим.
- Усе так просто! - скаже хтось.
Так, просто, якщо не враховувати усіх тих негараздів, які змушені були знести бідні квіти через стару злу чаклунку.
І отут може виникнути питання – а чи змогли б квіти знову жити в мирі, якби не маленька ящірка. Думаю, що так. Адже для цього вони мали лише згадати одну просту, але дуже важливу, істину – що краса не сама по собі, а лише з ЛЮБОВ'Ю, може врятувати світ.

І сказав Ісус: Також не судіть, щоб не суджено й вас; і не осуджуйте, щоб і вас не осуджено; прощайте, то простять і вам. (Від Луки 6:37)

Ісусе, я довіряю Тобі!- слова, що є ключем, який відкриває двері до Божого Милосердя.

Сказав Господь Ісус Христос: Я і Отець - одно. (від Івана 10:30)
Хто не любить, той не пізнав Бога , тому що Бог є любов!
Бог є любов, і хто пробуває в любові, пробуває той в Бозі, і в нім Бог пробуває!(Перше Соборне Послання Святого Апостола Іоана Богослова 4: 8, 16)
Я, Я ГОСПОДЬ, І КРІМ МЕНЕ НЕМАЄ СПАСИТЕЛЯ!(Книга Пророка Ісаї 43:11)

МОЛИТВА ГОСПОДНЯ (від Матвія 6:9-13)
ЗАПОВІДІ БОЖІ (Біблія, Вихід 20:2-17)
ЗАПОВІДІ ЛЮБОВІ (від Матвія 22:35-40)

Народження Спаса –
Не кульку сріблясту,
А Кулю Земну
В руки Божій Дитині
Небесний Отець
Віддає на спасіння.


На порозі стояв Андрійко, з його очей текли сльози.
- Що сталося, синку? – стривожено запитала мати, визираючи з кухні.
- Мій Робік. Він... Він його зламав! – тільки і зміг промовити Андрійко, кидаючись до дитячої.
Робік, маленький іграшковий робот, подарунок малому на Святого Миколая, був найулюбленішою Андрійковою забавкою.
- Був... А тепер, що? – роздумував, вертячи в руках Робіка, Андрійко. – Це вже не робот... Це якась дурна лялька. Для чого він це зробив? Той, кого я вважав своїм найкращим другом!
І тут, перед Андрійковими очима постає картина, яка передує сварці друзів.
Андрійко бере Робіка, та виходить у двір. У дворі на нього вже чекають однолітки, і майже у кожного в руках якась іграшка. Дарунки від св. Миколая!
А ось і Юрко. Побачивши Андрійка, він біжить йому назустріч
- Поглянь, - сяючи з радощів, каже Юрко, – Це мені від св. Миколая. Подобається?
- Не знаю, - відповідає Андрійко, кинувши погляд на гарненьке кольорове авто. – Я такими вже не граюся. Це для малюків.
- А, якими ти граєшся? – сторопівши від почутого, запитує Юрко.
- А отакими! – і тут Андрійко показує Юркові свого Робіка. – Ось справжній подарунок!
- І у мене справжній, – ображається Юрко. – І зовсім він не для малюків. Це мені св. Миколай подарував. Йому краще знати, що і коли кому дарувати.
- А от і несправжній! – не вгамовується Андрійко. – Кращого за мого Робіка подарунка не буває. Ти тільки поглянь, на що він здатний, я тобі зараз покажу, – говорячи це, Андрійко починає натискати на якісь ґудзики, які мають привести Робіка в дію. – Зараз... Зараз... Зачекай... Ось, він уже руку піднімає... Це не якесь там безглузде авто.
І тут відбувається неймовірне, те, чого Андрійко взагалі не міг собі уявити. Юрко вишарпує у нього з рук Робіка, кидає у сніг, і починає топтати ногами.
- Що ти робиш?! – волає у відчаю Андрійко, кидаючись до Юрка, та вихоплюючи з-під ніг іграшку. – Що ти робиш?!
Але, мабуть, Робіка таки виготовили з дуже якісного матеріалу, бо зовні він анітрохи не постраждав. Та, однак, щось йому таки зашкодило - наступні спроби привести забавку в дію були марні.

Сльози тоненькими рівчачками скочувалися по Андрійкових щоках.

До кімнати увійшла мама. Вона лагідно погладила Андрійка по голові.
- Заспокойся, синку, - тихо промовила вона. - Усе буде гаразд. Ось татко прийде, і все владнає. А поки що пішли, я твоїх улюблених пиріжків із капустою напекла.
- Не хочу пиріжків, - похнюпившись, відказав Андрійко. – Хочу спати.
Якщо чесно, то він і спати не хтів. А так... Сказав, бо взагалі не знав, що відповісти. І з чого це мама взяла, що татко все владнає?
Тим часом запах глиці та мерехтіння різнобарвних вогників на різдвяній ялинці нагадували, що от-от має відбутися свято.

Прокинувся Андрійко від тихого співу:

- Свята ніч, тиха ніч!
Ясність б'є від зірниць,
Дитинонька Пресвята,
Така ясна, мов зоря,
Спочиває в тихім сні.

Спів линув десь знадвору.
Підхопившись, Андрійко підбіг до вікна. На вулиці було безлюдно. Сніг, наче біле пір’я, кружляв у повітрі.
- Як гарно! – захопився побаченим хлопчик, але враз, наче щось пригадавши, насупився. На очі знову навернулися сльози.
- Робік... І, хто винний?! Його найкращий друг!

- Свята ніч, тиха ніч!
Ой, утри сльози з віч:
Бо Син Божий йде до нас,
Цілий світ любов'ю спас,
Витай нам святе Дитя! –

Знову почувся дивний спів.

Андрійко прислухався. Тепер здавалося, що спів доноситься вже згори. Хлопчик підвів очі. Поміж крихітних зірок, якими було рясно усіяне небо, Андрійко помітив велику і дуже гарну Зірку. ЇЇ золоте сяйво чимось нагадувало лагідне сонячне проміння. Хлопчик навіть тепло відчув. Від цього тепла сльози на очах почали висихати, а на душі стало спокійно й радісно.

- Цікаво, і хто ж це там співає? – промовив до себе Андрійко, пильно вдивляючись у велику яскраву Зірку.
- Та це ж я, - почулося раптом. - Це я співаю. Зірка.
- Зірка? – здивувався Андрійко. – А хіба зірки співають?
- Авжеж, співають. Особливо в таку ніч, як сьогодні. – запевнила велика яскрава Зірка.
- А, яка сьогодні ніч? – поцікавився Андрійко. – Щоправда, батьки розповідали...
- Звісно, розповідали, - підхопила Зірка, - сьогодні Свята Ніч. От послухай, - і Зірка знову заспівала,

- Свята Ніч настає,
Ясний блиск із неба б'є,
В людськім тілі Божий Син
Прийшов нині в Вифлеєм,
Щоб спасти цілий світ.

- Так, так, - пожвавився Андрійко, - А ще я чув, як ти співала - бо Син Божий йде до нас, цілий світ любов'ю спас. Це означає, що Син Божий і мене спас любов’ю?
- І тебе, - підтвердила Зірка, – і твоїх батьків, і твого друга Юрка, усіх-усіх!
- Юрка? – Андрійко знову засмутився.
- Ну, от... Знову сум, - приязно посміхнулася Зірка. – Не треба.
- Але ж він... Він зламав мого Робіка, мою найкращу іграшку. А я так її любив, - прошепотів Андрійко.
- А зараз? Хіба зараз ти не любиш свою іграшку, свого Робіка? - запитала Зірка.
- Не знаю, - тихо відповів Андрійко. – Він же зламаний.
- Так, зламаний, - погодилася Зірка, - і тому, як немічний, ще більше потребує твоєї любові. Ти ж, мабуть, хочеш, щоб його направили, щоб твій Робік одужав, так?
- Дуже! Дуже хочу! – вигукнув Андрійко.
- Ось, бачиш, - просяяла Зірка. - І з Юрком, мабуть, хочеш помиритися?
Андрійко замислився:
- Як можна пробачити тому, хто зробив тобі таку прикрість?
- Можна. Але тільки з любов’ю, - відповіла Зірка, ніби прочитавши його думки.
- З любов’ю? – перепитав хлопчик. – Та ж він...
- Він - твій найкращий друг, - випередила його Зірка. – Любов не вихваляється, не гордує…
І тут Андрійкові стало соромно.
- Виходить, - подумав він, - якби не мої хвастощі, нічого б цього не сталося. Робік був би цілий, та й Юрко б...
- А ще, - вела далі Зірка, - любов не заздрить, не шукає свого, не дратується, не мислить зла... Любов ніколи не перестає!


“Андрійко! Хлопчику, прокидайся!” – почув раптом Андрійко і відкрив очі.
Біля його ліжечка стояли батьки і ... Юрко.
- З Різдвом Христовим! – разом привітали вони Андрійка. – Христос народився!
- Славімо Його! – весело відповів Андрійко і поглянув убік Юрка.
Той протягував Андрійкові величезну плитку шоколаду.
А під Різдвяною ялинкою, бадьоро розмахуючи руками, витанцьовував Робік.

Посеред великого сміттєзвалища розквітла троянда..
Вона була дуже маленька і надзвичайно тендітна. А тому здавалося, що вітер, який час від часу погойдував її полум’яний квіт, от-от зломить її.
- Звідкіля вона тут узялася? – дивувалися люди, приносячи чергову порцію сміття. - Адже й старої клумби багато років, як немає..
- Нема-а-а.-є-є-є – підхоплював вітер їх слова, відносячи десь дуже далеко
І тільки вогник маленької квіточки знову й знову нагадував людям, що й у Землі є пам’ять..

Різдвяна Зірка рік Новий
Нехай до миру запровадить,
Любов дарує пломінь свій,
Ніщо хай щастю не завадить!

На цю ніч усі чекають. І, звичайно, дітвора. В чуднім небі зорі сяють, казочок прийшла пора.
У святковім ось убранні в дім ялиночка вже йде, в новорічних побажаннях мир та щастя кожен шле.
У цей вечір не заснемо допізна ні я, ні ти. Миколай у санях, певно, мчить крізь зоряні мости... Поганяє дуже вправно трійку чарівних коней, подарунки має вчасно донести він до дітей.
Подарунків є багато! Стільки - скільки дітлахів! Є ляльки , ведмеді, авто, книги, фарби... Безліч див!
І на кожному - адреса та ім'я ще малюка, всі замовлення чудесні - із чарівного мішка.
Замовляла Галя ляльку, а Іванко – ковзани. І стоять на дверях зранку, позабувши вже про сни.
А малесенький Максимко, що замовив літачок, під ялинкою вмостився між зелених гілочок.
Спати час, але Максимко не здається, сон жене. Миколай прийде! Ялинка! Подарунок хто візьме?
Тільки, що це?! Та ялинка зашуміла, ожила... І обсипала хлопчинку білим снігом. От дива!
Озирнувся тут Максимко. Наче казка! Ліс стоїть! Він у шубці й черевичках під ялинкою сидить.
Темно, ніч, і тільки сяє жовтий місяць, мов ліхтар. Своє світло проливає на дерева та чагар.
Ось і тінь чиясь майнула, хтось сховався під кущем.
- Це, мабуть, - малий подумав, - сірий вовчик! Хто ж іще?!
Та Максимко не малятко :
- Гей, виходь, якщо ти вовк!
- Вибачте, я зайченятко, - чує звідти голосок. - Поспішаю я на свято, вже чекають там усі. Зустрічаємо бо радо при ялинці рік Новий .
Білки, їжачки, всі звірі, птах усякий - весь народ, що живе у згоді й мирі, поведе свій хоровод. Пісні, танці, колядниці - аж до ранку... Ніч забав! Миколай везе гостинці, він уже пообіцяв. Тільки, от боюся вовка, не дає проходу всім. Як зустрінеш ненароком - пригадаєш рідний дім.
- Не засмучуйся, зайчатко, не боюся я вовків. І тебе на любе свято відведу я без страхів, - дуже впевнено хлопчинка заспокоїв зайченя.
І пішли. Зайча навшпиньки, попереду - хлопченя.
Ось ідуть вони... Аж раптом - тріск гілок та голоси. Вовк мішок несе огрядний, поруч лиска дріботить.
Сперечаються, до бою не доходить ледве там, не поділять між собою вмісту гарного мішка.
- Все моє! – кричить лисиця.
- Ні, моє! - перечить вовк.
- А хто вкрав усі гостинці?!
- А хто ніс їх, що аж змок?!
Стало ясно все хлопчинці, заєць також зрозумів - будуть звірі без гостинців, вовк та лиска винні в тім.
- Ні! - сказав Максимко зайцю, - Їм не зійде з лап оце! Щоб обвести ошуканцям лісове братерство все!
Тут і заєць аж підскочив:
- Я піду, хлопчинко, в бій! Стережися, брате-вовче! Та й, лисице, не зомлій!
- Треба нам чинити вміло, щоб злодюг відволікти, ти біжи, зайча сміливе, вмій увагу притягти.
Пострибай поміж ялинок, попетляй, поплутай їх. Бо є спосіб лиш єдиний, щоб провчити “друзів” цих.
- Я готовий! – каже заєць, - Вовче-брате! Тяжко ніс?! Що в мішку отим ховаєш?! Обікрали, мабуть, ліс?!
Вовк, почувши зайця голос, заревів: Постій, маля! Із тебе зроблю я соус! Лиско, гей! Хватай щеня!
Позабувши про мішечок, вовк пустився за малям.
Ну, а заєць наш, до речі, по лісочку закружляв. Між дерев зайча стрибає, вміло плутає сліди. Лиска з вовком забивають об пеньки свої лоби...
Так кружляючи за зайцем п’яте коло вкруг мішка, раптом бачать ті зухвальці - лева суне голова! Позабувши про зайчатко, остовпівши, водночас хочуть ніби щось сказати...
Тільки лев їм каже:
- Зась! Обікрали ви звіряток, ще й побігли за зайчам! Що ж, тепер несіть завзято все назад, кажу я вам! Вовче, взяв мішок на спину! Лиско, ти хвостом мети шлях-дорогу, за годину щоб на свято нам прийти.
- Сперечатися даремно, - Вовк подумав... взяв мішок. - Брате-вовче, обережно! Бо це - лев, не їжачок!
Заєць Вовка підганяє, в Лиски – праці досхочу. Загадково лев моргає, плеще Зайця по плечу.
Сон зимовий ліг на землю, сплять ялинки, сплять кущі. В білих шатах сплять дерева незвичайної краси. Сніг кружляє, наче вата, стелить килим по землі... Як у дивнім білім царстві, опинилися вони...
Ось ялиночка святкова на галявинці стоїть. Звірів різних є навколо, та ніхто не гомонить.
Миколай серед звіряток без того свого мішка, без гостинців для маляток, навіть вже й без посошка.
Тишу ту порушив заєць:
- Гей, дивіться всі сюди! Подарунки повертають Лиска з Вовком у цю мить! Ну, а лева не страшіться. Це хлопчинка. Він наш друг! Маску взяв серед гостинців, налякати цих злодюг. Але час нам до ялинки!
Там пісні, веселий сміх... Вдячні всі тепер хлопчинці, Миколай понад усіх:
- Що хотів би ти, хлоп’ятко, за подяку в рік Новий? Може, хочеш цуценятко, забавку, пиріг смачний?
Та на це Максимко каже:
- Хочу вдома бути я! Хочу бути там, де зараз є вже вся моя сім’я.
- Що ж, тобі, хлоп'ятко любе, - підморгнув тут Миколай, - Подарую, не забув бо, я літак свій. Зачекай... Ти сідай, ось так... Не бійся. У казкову, друже, ніч станеш ти пілотом дійсним, сам додому полетиш.
Сів Максимко в літачок той, помахав рукою всім.
Раптом зникло все навколо, зірочок кружляє рій... Кожна миготить, мов свічка... Навкруги парад вогнів!
Тут Максим замружив вічка, а коли він їх відкрив...
То вже вдома він, у ліжку... Ось ялинка... А на ній - забавка, що з диво-лісу. Літачок казкових мрій!

Сиділо якось мишеня Пікс осіннім вечором у своїй нірці та сумувало.
І так бідному було сумно, що навіть м'яке світло від воскового недогарка не могло просвітлити його похмурих думок.
- І кому я такий потрібний? Нікому! Сусід Кріт у сусідньому лісі гостює. Сусід Їжак днями й ночами до зими готується. Зайча хутро для білої шубки шукає. А тут ще і Дід Сновід, той, що книгарнею гарних снів відає, з новим сном затримується. Усі мене забули. Усі мене покинули. Що не кажи, а щастя немає.
З вічок мишеняти потекли сльози.
Надворі було темно, а у комині протяжно гудів осінній вітер: У-у-у!
- А що, якщо це не вітер?! – надумало раптом мишеня. – А що, коли це сірий Вовк за кимсь женеться? І комусь потрібна моя допомога...
Пікс підбіг до дверей та прислухався.
У двері хтось постукав.
- Хто там? – тихенько запитало мишеня.
- Це я, - відповів тонесенький голосок.
Відчинивши двері, Пікс побачив мишеня, котре, як дві краплі води, було схоже на самого Пікса.
- Ти хто? – запитав Пікс, із неприхованим здивуванням дивлячись на гостя.
- Я - твоє Щастя! – відповів гість-близнюк.
- Моє Щастя?! – перепитав Пікс, вщипнувши себе якомога міцніше, ніби бажав прокинутися.
- Так, твоє Щастя, - пролунало у відповідь.
- Тоді заходь, - зніяковіло запросив гостя Пікс. – А я саме про тебе згадував.
- Знаю, - відповіло Щастя.
- Невже? – збентежився Пікс.
- Так, адже я поруч сиділо. Але ти мене чомусь навіть бачити не хтів. Усе повторював, що мене немає, – продовжувало Щастя. - А я завжди з тобою. Навіть тоді, коли ти мене не бачиш. Ідеш лісом, а я – поруч. Лягаєш спати, і я з тобою. І тільки тоді, коли ти говориш, що мене немає, я можу заблукати. І тоді буває дуже важко знайти потрібну дорогу.
Так було і сьогодні. Коли ти сказав, що мене немає, я раптом опинився у темному дрімучому лісі. Холодно, моторошно. Жодної живої душі поруч, лише вітер гуде.
Отож, блукаю я лісом, блукаю... І раптом чую: Стій, шилохвосте! Попалося! Тепер не втечеш! На вечерю будеш!
Дивлюся, а це сірий Вовк. Він мене за тебе прийняв. Тут я вже і не пам'ятаю, як побігло. Лапок під собою не чую. Хижий от-от мене схопить, зубами клацає. Усе, думаю, не втекти мені від Вовка! А тут раптом бачу, віконце в нірці світиться.
Я як припущу, та й шмигнув у кущі, не добігаючи нірки. А розбійнику здалося, що я в нірку забігло. Потупцював він біля нірки, потинявся... На місяць поскиглив. Та й пішов собі геть.
А я тоді до тебе постукалося.
- Так… І дісталося тобі за мене, - співчутливо промовив Пікс - Не виріши я, що тебе немає, не довелося б тобі вночі лісом блукати, та від Вовка тікати.
Вибач мені, будь ласка! Тепер я напевно знаю, що ти є, і завжди поруч. А щоб тебе побачити, цього треба тільки захотіти.

Жив метелик білий-білий, навіть крихітної риски кольорової не мав він на крильцях.
Та й не знав, як йому свої ті крильця кольоровими зробити.
Навкруги метелика все тоді буяло барвами яскравими – квіточки та трави...
Сонце було жовте, ліс – темно-зелений, небеса – блакитні, хмарочки - рожеві.
В захваті метелик той на усе дивився, які дивні навіть є в його друзів крильця, яке дивне є на них візерунків море, гама кольорів яка. Від усього цього ще сильніше бідний наш сумував метелик, сидячи самотньо вдень на листку зеленім.
Бідоласі квіти всі щиро співчували - конюшина, шавлія та розкішні маки, волошки, шипшина, золотий люпин... Та ніхто не міг йому чімсь допомогти.
Фарби кожна квітка мала рівно стільки, щоб лише їй нею гарно офарбити власні довгі стебла й власні пелюстки, та ще на стебельцях ті всі свої листки.
От сидить біленький наш якось собі вранці на маленькій польовій, як сніжок, ромашці... Обіцяв усім деньок зранку бути гарним, та не звісно звідкіля узялися хмари.
Кількох крапель дощових було, друзі, з лишком, щоб промокли наскрізь вмить білосніжні крильця.
Заховавшись від дощу під сухий листочок, посинів від холоду бідолашка зовсім.
Та недовго дощик цей хмари проливали, сонечко засяяло, все аж заблищало.
Дощові краплиночки, як оті алмази, на гіллях дерев, кущів барвами заграли.
Вийшов з-під листка тоді крихітка метелик: Хай підсушить сонечко мої крильця... В небі він побачив райдугу.
- Яка ж вона гарна! Треба ще й у райдуги запитати фарбу, - вирішив метелик тут, та й розправив крильця.
І побачив раптом він, що вони не білі, що на них є кольори, навіть всі відтінки. Візерунки різні є. Крильця мов картинки!
Райдуга всміхається щиро до малого.
Ну, а він із радощів облетів довкола та й піднявсь до неба, кажучи “спасибі” за чудові ті свої й різнобарвні крила.

Стара, і як вона сама вважала, навчена життям, Прищіпка сиділа на білизняній мотузці і журилася:
- Ну, чому?! Чому про мене забули? Чіпка, працьовита... Нічого не розумію. Чим це я кому не догодила?
Смеркалося. І від того, що от-от надійде ніч, бабуся Прищіпка дуже нервувала.
Адже вона ніколи не ночувала просто неба!
Повз неї з гучним лементом, полюючи на невидиму мошку, пролітали молоденькі ластівки.
Старій Прищіпці завжди подобалося спостерігати за цими в'юнкими пташками, які щороку гніздилися під стріхою хазяйської хати.
- Отак би і мені, як вони... Літати, літати... - зітхнула старенька.
- Погляньте, яка кумедна ластівка! – раптом пропищала одна з тих крихт, сідаючи поруч із Прищіпкою.
- Яка кумедна! Яка кумедна! - підхопив молодняк, обсівши білизняну мотузку.
- Чого це ви там розшумілися?! Що сталося?! - почувся з гнізда суворий голос мами Ластівки.
- Мамо! Мамо, подивися, яка кумедна ластівка! - знову загомоніли малята, вказуючи на Прищіпку.
- Дурненькі, - розсміялася Ластівка. - Це не ластівка, а Прищіпка. - Хоча, вона і, справді, чимось схожа на нас.
- Схожа, схожа! – знову весело підхопили молоденькі ластівки, кружляючи по подвір’ю.
Мама Ластівка вилетіла з гнізда і сіла на мотузці, ближче до Прищіпки.
- Не ображайтеся на них, сусідко, - звернулася вона до Прищіпки, перепрошуючи за своїх непосид. - Малі вони ще, наївні. - А що це ви так затрималися сьогодні? Незабаром стемніє .
- Та ні, не затрималася, - відповіла Прищіпка, смутно подивившись на Ластівку. - Забули про мене. От і все..
- А я от діточок ніяк спати не вкладу, - спробувала відволікти її від сумних думок Ластівка. - Не слухаються пустуни. На Фею Смарагдового Лісу чекають. Ну, цю, котра за пташками та звірятами доглядає. Вона, кажуть, будь-яке бажання, якщо воно добре, виконати може.
- Дійсно? – із надією в голосі запитала Прищіпка. А як... щодо мого бажання? – Чи зможе вона виконати моє бажання? Адже я так схожа на вас, ластівок.
- Думаю, що зможе, - утішила Прищіпку Ластівка. – Звичайно, зможе!
- І де я маю її зустріти? – вела далі старенька Прищіпка. – Що, як я її не впізнаю? Я її ніколи не бачила.
- Так і я її ніколи не бачила, - відповіла Ластівка. - Знаю лише, що товаришує з Вітром, та приходить до тих, хто потребує її допомоги.
- Це про мене, - знову зітхнула Прищіпка. - Я також потребую її допомоги.
- Ну, якщо потребуєте, виходить, прийде, - завірила Прищіпку Ластівка, - А мене вибачте, час діток спати вкладати. Доброї вам ночі, сусідко!
Ластівка полетіла, а Прищіпка все думала й думала про Фею Смарагдового Лісу.
- Не сумуй, Прищ-щ-щіпко! – почувся раптом чийсь підбадьорливий шарудливий голос. Це був Вітер. – Почув, - каже, - я твою розмову з Ластівкою, та й от вирішив усі твої слова до Феї Смарагдового Лісу донести, ну, щоб вона з тобою зустрілася. Отож не турбуйся. Чекай. Вона неодмінно до тебе прийде. Чека-а-а-ай! - З цими словами Вітер знявся угору й полетів на пошуки Феї.
А тимчасом на землю зійшла ніч.
Золотим човником на темно-синє небо виплив місяць, а навколо нього засвітилася безліч різнобарвних зірочок.
І отут Прищіпка побачила, що одна із зірочок, відокремилася від своїх подруг, і почала швиденько спускатися на землю. Це була дуже яскрава зелена зірочка.
Зірочка усе наближалася й наближалася.
І от перед Прищіпкою, у пишному, оздобленому сяючими смарагдами убранні, стоїть чарівна Фея.
- Рада тебе бачити, Прищіпко, - привітала Прищіпку Фея. – Так, що ти хотіла у мене попросити?
Але Прищіпка була настільки піднесена побаченим, що навіть забула про своє прохання.
- Ну, сміливіше! - підбадьорила Прищіпку Фея. - Яке у тебе бажання?
- Я дуже, я дуже хочу бути ластівкою, - зніяковіло прошепотіла стара Прищіпка.
- Ластівкою? Чому саме ластівкою? - здивувалася Фея.
- Тому що я зможу літати... - так само тихо відповіла Прищіпка.
- А чи відомо тобі, дорогенька, що бути ластівкою непросто? - запитала Фея, зворушливо дивлячись на стареньку Прищіпку. - Адже ластівка - це перелітний птах, який з настанням холодів летить у вирій, до теплих країв. Шлях туди нелегкий, а іноді і небезпечний. Летіти доводиться над горами, морями, пустелями... Та й вороги у ластівок є, хижі птахи та звірі. Чи готова ти знести усі ці труднощі?
- Готова! - викликнула Прищіпка, віддано глянувши на Фею.
Адже це була відважна, загартована морозами та спекою, Прищіпка.
- Тоді, нехай буде по-твоєму. Бути тобі ластівкою! - вимовила Фея, торкнувшись Прищіпки маленькою смарагдовою гілочкою.
- Спасибі тобі, добра Феє! - подякувала Смарагдовій Феї Прищіпка-ластівка, змахнувши крилами та відриваючись від білизняної мотузки.....
- Нехай щастить! - крикнула їй услід Фея.

А наступного дня, розвішуючи свіжовипрану білизну, хазяйка не дорахувалася однієї прищіпки.
- Десь загубилася, - подумала вона, не особливо шкодуючи про втрату.
Та й звідкіля їй було знати, що нині у світі на одну ластівку стало більше.
А от ми, друзі, знаємо.

Надходила світанкова пора.
Сонечко прокинулося, та вставати ясненькому ще не хотілося.
Воно ніжилося в білій пухнастій хмаринці, як у м'якій пуховій перині, і мріяло...
А мріяло воно...
Ну, про що могло мріяти Сонечко?
Наприклад, перетворитися на велику гарну квітку, щоб нею всі захоплювалися, або на золоту рибку, що плаває в прозорій, як кришталь, воді, або ж ...
Можна перетворитися на м'яч! Так, на великий жовтий м'яч, що скаче й скаче... І усім радісно. Навколо сміх, веселощі...
- Ку-ку-рі-ку!!! - проспівав Півник. - Сонечко, прокидайся!
- Уже прокинулося, - відповіло Сонечко, визирнувши з-понад хмаринки.
- Але ж на чому це я зупинилося? - продовжувало мріяти воно, розчісуючи свої скошлачені за ніч промінчики. - Так от, згадало, м'яч скаче й скаче по зеленій травичці... І це вже не м'яч, а велика жовта квітка, що своїм яскравим кольором приваблює до себе бджіл і метеликів.
Вони літають навколо м'яча-квітки і захоплюються:
- Ви тільки погляньте, яка краса! Який насичений жовтий колір!
- Це колір меду! - дзижчать бджоли.
- Це колір візерунка на наших крильцях! - викликують різнобарвні метелики.
- Це колір моїх очей! - втручається в розмову величезна банькувата бабка.
- Це колір... золотої рибки! - раптом вирішує м'яч-квітка, скотившись зеленим схилом у струмок.
І от м'яч уже не квітка, а рибка, що пливе струмком.
Знайома бабка так і норовить сісти на спину цієї дивної рибки, що нещодавно була м'ячем-квіткою.
Водичка в струмочку чиста, прозора, на піщаному дні навіть крихітні камінчики видко.
- Як добре! - говорить до себе м'яч-рибка. - Пливеш собі, пливеш… А навколо...
А навколо м'яча-рибки вже зібралися мешканці струмка: мальки, зелені жабенята, пуголовки...
- Що за дивовижна рибка? – перемовляються вони. - Вона нам щось нагадує. Але, що? Ну, звісно, сонце. Це риба-сонце. Сонце! Де наше тепле й ласкаве Сонечко? Ясне Сонечко, де ти?!
Сонечко схаменулося і знову визирнуло з-понад хмаринки.
- Хто мене кликав?! - запитало воно.
- Ми! - почуло Сонечко у відповідь і побачило безліч сяючих очей.
На Сонечко чекали всі! І квіточки на галявині, і рибки в струмочку, і малеча в садочку, тримаючи в руках величезні барвисті м'ячі...
- Як добре, що я саме Сонечко! - подумало Сонечко, викочуючись із-за хмаринки великим жовтим м'ячем, та пливучи по безмежжю синього неба золотою рибкою. - Адже мене всі так люблять.

Так от, сталося це в одному великому казковому лісі.
Прийшли якось звірі до старої Сови за порадою.
- Допоможи, - кажуть, - усезнаюча Сово! Проблема в нас. Жили ми колись у лісі в мирі та злагоді. А зараз тільки ій робимо, що лаємось. А гірше за всіх Вовк. Зовсім озвірів! З'їсти всіх погрожує!
- Зовсім озвірів, кажете?! З'їсти погрожує?! Лаєтесь?! Немає миру та злагоди?! – перепитала стара Сова. – Це погано! Позабули, мабуть, дорогенькі, про те, без чого миру та злагоди не буває.
- Позабули, тітко Сово! Самі знаємо, що погано, – зніяковіли звірі. – А от, як подолати це «погано», не знаємо.
- Добре, - каже звірям Сова, - спробую вам допомогти. – Є тут у мене одна книга, називається «Книга гарних порад». Думаю, треба в неї запитати. Може, яка з її порад і вам знадобиться.
- Запитай, запитай, тітко Сово, як нам мир у наш ліс повернути! – зраділи звірі.
Узяла стара Сова «Книгу гарних порад», погортала…почитала… та й каже:
- Знайшла я, отже, друзі, відповідь на ваше питання. Тож, слухайте. Виявляється, щоб повернути в ліс мир та злагоду, вам необхідно кожному піти зараз до своєї домівки, взяти там: борошна, молока, дріжджів, олії… Та принести все це на галявину. А вже на галявині - замісити тісто й спекти пирога.
- І це все? - розгубилися звірі. - А ми думали...
- Ні не все, - перервала їх Сова, - Маєте запам’ятати ще одну умову – пиріг повинні пекти всі, без винятку. А щоб він смачніший вийшов, кожен має підійти до цієї справи з любов'ю. Зрозуміло?
- Зрозуміло! Усе зрозуміло! – закричали хором звірі. – Спасибі тобі, тітко Сово!
Не гаючи часу, побігли звірі на галявину пиріг пекти. Хто піч кладе, хто борошно та олію несе… І так усе в них добре й дружньо виходить!
Пекли, без малого, день. Кожен старався, як міг, віддаючи пирогові все своє вміння та любов.
А коли гігантський пиріг був, нарешті, готовий, несподівано з’явився Вовк.
- Що пиріг спекли?! – заричав він грізно. – Добре... Скуштуємо! Та спочатку не завадило б мені чогось суттєвого з'їсти. Двійко зайчат, чи, може...
Після цих слів усіх звірів із галявини, як вітром, здуло.
- Пиріг так пиріг. Теж непогано, – промурмотав Вовк, залишившись наодинці з пирогом. - А з тими зайцями я й пізніше розберуся! – рикнув він услід утікачам
За півгодини від величезного пирога нічого не зосталося.
Сірий розбійник задоволено поляскав себе по череву, облизнувся та розцвів у широкій посмішці.
- Гей, звірятка! Зайці, білки, поросятка! - несподіванно гукнув він. - Де ви?! Виходьте! За пиріг дякувати буду!
Звірі, що ховалися за деревами й кущами, здивовано перезирнулися. Таким Вовка ще ніхто ніколи не бачив.
- Ну, добре, добре, - вів далі Вовк. – Не ображайтесь. Визнаю, погарячкував. Вибачте сірого. Ви навіть не уявляєте, як я вас зараз усіх люблю!
- І нічого дивного! - пролунав із дупла величезного дуба голос старої Сови. – Адже пиріг, що ти, сірий, щойно з'їв, особливий. Виходить, що надто багато любові та старання звірі в нього вклали, якщо навіть на такого розбійника, як ти, їх добрість подіяла.

Так у казковий ліс знову повернулися мир та злагода. А звірі згадали те, без чого, як миру, так і злагоди, не буває.
І це, звичайно ж, - ЛЮБОВ!

Ведмежа Ласунчик дуже любило цукерки.
Покладе, бувало, пакетик із цукерками у кишеню і ходить по лісі. Поки всі цукерки не з'їсть, не вгамується.
Тому і прізвисько отримало - “Ласунчик”.
Усім було готове поділитися ведмежа, тільки не цукерками. Іде якось Ласунчик лісом, льодяник за щокою тримає,
а назустріч йому Заєць
- Здоров був, Ласунчику! - привітався Заєць. - А що це в тебе за щокою? Невже
цукерка?!
- Та ні, не цукерка! - змішався Ласунчик, - Це в мене так... Ну, це... Щока набухла. Зуб, розболівся!
- Бідненький! - пожалів Ласунчика Заєць. - А ти, того... до дядька Дятла завітай. Він твого зуба зараз вилікує.
- Певна річ, завітаю, - пробурчало ведмежа, потупивши погляд. - Обов'язково завітаю!
Соромно стало Ласунчику за свою брехню, та дуже вже не хотілося йому з отим Зайцем цукерками ділитися.
Пішло, отже, ведмежа далі. Іде, цукерки жує. А тут Білченя з гілки:
- Привіт, Ласунчику! Що за щокою тримаєш? Невже цукерку?!
- Ні, не цукерку! - знову збрехало ведмежа. - Це в мене... Щока набухла. Зуб розболівся! - Бідолахо! - пожаліло брехунця Білченя. - А ти до дядька Дятла сходи. Він допоможе. Зуба вмить вилікує.
- Сходжу, неодмінно сходжу! - завірив хитрун. – Ось йду вже.
А тимчасом цукерочки в кишені усе убувають та убувають.
Дивиться Ласунчик, а на пеньку Їжачок сидить.
- Добридень, Їжачку, - привіталося з Їжачком ведмежа. – Що, відпочиваєш?
- Еге ж, відпочиваю, - відповів Їжачок. - А ти все гуляєш?
- Ага, гуляю, - ствердив Ласунчик.
- А, що це з твоєю щокою? - поцікавився Їжачок. - Набухла, чи що?
- Так, набухла! - скривилося ведмежа. - Зуб розболівся!
- А ти, Ласунчику, до дядька Дятла біжи, - дав пораду Їжачок. - Умить зуба вилікує!
- Авжеж, побіжу, - знову схитрував Ласунчик. - Ось трохи погуляю й побіжу,
- Ну, ну, як знаєш, - знизав плечима, Їжачок. - Та дивись, не загуляйся.
- Не загуляюсь, - пообіцяло ведмежа, намацавши в пакетику останню цукерку.
Мить, і льодяника, як не бувало.
- Уф, нарешті, подужав! - зітхнув із полегшенням Ласунчик, підходячи до височенного дуба. - Усі цукерки з'їв!
Можна і відпочити.
І ось тут у роті Ласунчика щось прикро занило. З кожною хвилиною це “щось” нило все дужче й дужче.
- У-у-у! - заскиглив Ласунчик. – У-у-у! Хто-небудь, допоможіть! - кликало на допомогу ведмежа, катаючись по
траві. – У-у-у!
- Кому допомогти? Кому потрібна моя допомога? – десь зверху пролунав чийсь голос .
- Мені допоможіть! - кричало, заливаючись сльозами, ведмежа. – Мені! Ведмежаті!
- Добре, спробую, - відповів той самий голос. До ведмежати злетів Дятел.
- Відкрий рота! - скомандував він. - Скажи «А» Усе зрозуміло. Дупло!
- Де дупло?! - Ласунчик від несподіванки аж підстрибнув.
- У зубі дупло. – незворушно відповів дядько Дятел. - Напевно, цукерки полюбляєш? Будемо лікувати!
- А, може, не треба? - злякано запитав Ласунчик.
- Треба, треба! - почулося з усіх сторін.
Це на заклик про допомогу прибігли Заєць, Білченя і Їжачок.
- Звичайно, треба, - суворо засвідчив Дятел, зазираючи до хворого зуба.
Перелякане ведмежа навіть отямитися не встигло, як хворий зуб знову був здоровим.
І це все тому, що дядько Дятел вважався найкращим лікарем у лісі.
Що до цукерок, то Ласунчик їх, як і раніше, полюбляє та із задоволенням їсть. Але при цьому він тепер знає міру і ділиться з друзями.
А головне – більш ніколи нікого не обманює!

Чи знайомі ви з білченям Фроликом? Ні? Та цього не може бути! Фролика знають усі. Особливо в його рідному лісі.
Такого пустуна та не знати!
Чого тільки мати Білка не робила, як тільки не намагалася угамувати бешкетника. Умовляла. Соромила. Нічого не допомагало.
Фролик своє знає - то лісовим горіхом у Зайча кине, то малину у Ведмежати відбере, а то Павуку павутиння розірве ... Усього і не пригадаєш.
Та більш за все полюбляв Фролик із грибами воювати. Як це?
А ось як, послухайте. Візьме пустун різочку, і давай із грибів шляпки збивати. Навіщо, запитаєте. А так, для забави.
Гуляв якось Фролик лісом, шляпки з грибів збивав. З одного збив, з другого... І раптом чує,
- Ти чого оце бешкетуєш? З грибів шляпки збиваєш, а?
Озирнувся Фролик, бачить - дядечко Їжак стоїть, однією лапкою на ціпок спирається, в інший кошик тримає.
- Ти чого, питаю, бешкетуєш? - знову поцікавився дядечко Їжак, суворо подивившись на білченя – Хіба не вчили тебе, як у лісі поводитися? Не виховують тебе хіба?
- Ні, не виховують, - хитро прищулившись, випалив Фролик. - Я, дядечку Їжаче, і без того вихований,
- Бачу, бачу, який ти вихований, - похитав головою Їжак. - Ні, не на такого сина тіточка Білка заслуговує. Вона в тебе турботлива, лагідна. Усе з добрістю до тебе. З любов’ю. А ти лагідних слів не розумієш. Шкода мені тіточку Білку.
- Не на такого, кажете?! А на якого?! - дратівливо викликнув Фролик. - Якого ще не такого?!
Але дядечко Їжак уже дріботав далі, сподіваючись зібрати хоча б декілька неушкоджених грибів.
Однак, Білченя не знаходило собі місця.
- Не подобаюся вам, - сердито бурмотіло воно. - Іншого вам подавай. Я вам покаджу іншого! Ви у мене ще пошкодуєте!
Образа кісткою застрягла у Фролика в горлі. На очах з'явилися сльози. Йому здавалося, що весь ліс... Але що там весь ліс! Увесь світ повстав проти нього! А тут ще ці гриби.
- Це вони в усьому винні! - думало ображене білченя. - Якби не вони, не було б цієї бридкої розмови.
Грибам була оголошена справжня війна. Білченя знаходило гриби у найпотаємніших місцях і збивало, збивало, збивало ... збивало ці ненависні для нього шляпки.
Здавалося, що ще трохи й на весь ліс не залишиться жодного цілого гриба. І можете навіть не сумніватися, що так би все й сталося, якби не...
- І хто це тут хуліганить?! - чийсь голос пролунав надто грізно.
Білченя підняло очі. Поруч із ним стояв величезний гриб. Боровик!
- Оце так! Оце шляпка! - зрадів Фролик, піднявши догори різочку. - Я її зараз як... Як...
Білченя замахнулося. Але що це? Тепер він не тільки не міг збити шляпку, а навіть лапкою поворухнути.
- Ой-йой-йой! - заволав бідний бешкетник. - Ой-йой-йой! Моя лапка! Ой-йой-йой! Що ж це таке?!
- Мене це, між іншим, теж цікавить, - озвався раптом Боровик, незворушно дивлячись на білченя. - Що це таке?! Що це за неподобство? Хто тобі дозволив мої гриби псувати?
Тільки тепер Фролик помітив, що в гриба є очі, ніс, рот і навіть руки.
- А мені не треба дозволяти, - розлютилося перелякане, але усе ще гонористе білченя. - Що хочу, те і роблю. Ліс спільний. Хочу псую, хочу не псую.
А гриби? Вони для того й гриби... Ну... Щоб їх псувати. Отак!
- Ліс, говориш, спільний. Щоб псувати? Ну, ну, – загадково промовив Боровик Подивимося, що ти на це скажеш...
Вимовивши ці слова, гігантський Боровик став щось невдоволено шепотіти собі під ніс, прикриваючи рота кінчиком довгої білої бороди.
І ось тут таке почалося! Таке!
Фролика спершу гарненько трусонуло, потім підхопило, завертіло...
Його пухнасте тільце стало то витягатися, то стискуватися, то звужуватися... Але це було ще не найгірше!
Найгірше було потім, коли Фролик зазирнув у дзеркальце, яке невідомо звідкіля з'явилося в руках у Боровика. Це було щось страшне. Фролик, оте руденьке білченя, тепер походило на вузьку руду трубочку, увінчану крислатою яскраво-рудою шляпкою. Натуральний рудий гриб!
Білченя було в розпачі.
- Що скажеш? Подобається? - порушив мовчанку Боровик. - Це твій новий образ. Боюся, що назавжди.
- Як назавжди?! - закричав злякано Фролик.
- А от так! - відповів Боровик і зник, так само раптово, як і з'явився.
Минула година, дві... День змінювався. І тільки білченя залишалося рудим грибом.
Настав вечір.
Бідна тіточка Білка бігала лісом, шукаючи Фролика. Але його ніде не було.

На ліс зійшла ніч. Вона була дуже темною і нескінченно довгою.
Фролик не міг заснути, він здригався від кожного шереху. Смерека, під якою він стояв, здавалася йому страшним велетнем, що весь час норовив збити з голівки Фролика яскраво-руду шляпку.
І лише під ранок стомлений бідолаха задрімав. Йому снилася матуся Білка.
- Мамо! - крізь сон покликало білченя матусю, і прокинулося.
Світало. Подивившись навколо, і, згадавши усе, що з ним сталося, Фролик заплакав.
- Не плач, - сказав хтось тихенько й лагідно.
Білченя протерло очі. Біля нього стояла Сироїжка. Маленький симпатичний грибок у блакитній шляпці.
- Не треба плакати, - заспокоювала вона Фролика. - Не все так погано. Невдовзі все влаштується. От побачиш. Ти знову будеш білченям. Але, щоправда, є одна умова - за тебе повинен заступитися той, кого ти скривдив.
- Заступитися? Перед ким заступитися? - із надією в голосі запитав Фролик.
- Перед царем грибів, Боровиком! - відповіла велично Сироїжка. - Це він тебе так покарав. За твою безсердечність. Тобі цікаво, звідкіля про це знаю? Та я ж при палаці його величності Боровика Ялинового служу.
- Це добре, що служиш... При цьому... При палаці Ялинового... - погодився із Сироїжкою похнюплений Фролик, - Тільки от заступитися за мене нікому. Багатьох я скривдив.
І отут білченя побачило матусю Білку. Вона знову бігала лісом, шукаючи хоча б якихось слідів від зниклого білченяти.
Побачивши під смерекою Фролика, і, звичайно, не пізнавши його, вона хотіла було зірвати грибок, але раптом почула ріднесенький голосок:
- Матусю, це ж я! Фролик!
Забувши про грибок, Білка знову забігала по лісі. Вона чула голос Фролика! Але де ж він?!
- Ні, так не годиться! - знову пролунав голос Сироїжки. – Тільки уяви, ти ледве не позбавив себе єдиного шансу - знову стати білченям. Якщо тебе хтось зірве, вважай, що все пропало. Ти назавжди залишишся грибом - солоним, сушеним чи ще якимсь там...
- Але, що ж мені робити? Адже це була моя матуся! – впав у відчай Фролик.
- Знаю, що матуся! Тільки вона не знає, що гриб - це Фролик. Зірве тебе, й згадуй тоді, як звали. Для тебе тепер краще не висуватися, а ховатися. Зарийся в глицю й сиди, бо ще до кошика дядечки Їжака потрапиш, або під п'ятачок дядечка Кабана. Та й дядечко Лось цяцькатися не стане, зжує...
Цілий день ховався Фролик у глиці. Білченя бачило, як повз нього пробігали звірі, яких він раніш кривдив. Він чув, як вони його кликали. Але відповідати було марно. Та й кому прийде в голову думка, що гриб - це білченя Фролик?! Нікому!
День знову хилився до ночі.
І отут перед смерекою знову з'явилася тіточка Білка. У неї був дуже засмучений та змучений вигляд. Адже їй так і не вдалося відшукати Фролика!
У ці хвилини білченяті, як ніколи, хотілося обійняти й заспокоїти матусю, пригорнутися до її теплого та м'якого хутра. Та це були лише мрії.
Незабаром на лісовій галявинці з'явилися інші мешканці лісу.
Серед них було і Зайча, якого білченя горіхами закидало, і ведмежа, у якого Фролик малину відбирав, був навіть ткач Павук, у якого бешкетник павутиння псував, був також дядечко Їжак, до зауважень якого пустун ніколи не прислухався.
Кожний заспокоював тіточку Білку, як тільки міг. Ніхто вже не тримав образи на її сина. Усім хотілося одного - якнайшвидше знайти Фролика.

За цією метушнею звірі одразу не помітили, як посеред галявини виріс величезний гриб. Як ви вже, напевно, здогадалися, це була його величність Боровик Ялиновий.
- Кхе! Кхе! - голосно кашлянув він, намагаючись привернути до себе увагу. - Кхе! Кхе!
Звірі сторопіли. Такого гриба вони ще не бачили.
- Отже, - почав свою промову Боровик, - дозвольте відрекомендуватися - моя величність Боровик Ялиновий, власник усіх грибних угідь у цьому лісі.
Галявиною пробіг тихий шепіт:
- Цар грибів... Власник угідь...
Не звертаючи уваги на замішання й шепіт, його величність Боровик продовжував свою тронну промову:
- Дозвольте вам нагадати, що мої угіддя - це плід кропіткої праці багатьох грибниць, на яких росте дуже цінний за своїми поживними якостями продукт. І я не дозволю, щоб до цього продукту відносилися без поваги, а саме, збивали, ламали, топтали. Я сподіваюся, ви мене розумієте? Тому, за провини такого роду мною призначене покарання. На це покарання і був засуджений той, кого ви зараз шукаєте. Білченя Фролик! За свою гидку поведінку він був перетворений на гриб!
- Йой! - гірко зойкнула Білка. - Ваша Величносте...
- Я ще не закінчив! - владним голосом та рухом своєї пухкої долоньки зупинив її Боровик. - Так, я перетворив Фролика на гриба. Але є одна умова, що може зняти з нього ці чари. Це прощення. Ваше прощення. Наскільки мені відомо, він багатьох із вас скривдив.
- Ми йому вибачаємо! - закричали хором усі звірі. - Ми йому все-все вибачили!
- Ви впевнені? Тоді, що ж... Залишається тільки сподіватися, що він гідно оцінить старання й добрість таких друзів, як ви.
Сказавши це, Боровик підійшов до смереки, під якою стояв бідолаха Фролик, і, прикривши кінчиком довгої білої бороди рота, почав щось старанно нашіптувати.
І отут усі побачили, як руденький грибок раптом високо підстрибнув, стиснувся, розгорнувся... І... О, диво! Замість грибка перед ними з’явився ... Хто б ви думали?
Фролик! Мама Білка плакала від радощів.
А у лісі було справжнє свято. Звірі стрибали й танцювали. Але більш за всіх радів Фролик.
Це вже був не колишній паливода. Це було навчене прикрим досвідом і вдячне всім друзям білченя. Білченя, що неодмінно стане гідним сином для такої лагідної й турботливої матусі, як тіточка Білка.

Якось лісом, дітки, йшла дуже вже нудна Нудьга.
Тож ішла вона... Все йшла... За собою Сум вела. Блудить парочка по лісі, та не знає, де осісти.
Бачать, хатка біля річки. Хто там мешкає? Лисички!
- Треба, Суме, завітати, відпочити та й поспати. Ну, а там уже й пристати і собою всіх зайняти, - тут Нудьга сказала брату, поспішаючи до хати.
А в той час Лисичка мати вчила діточок співати про ялиночку, про Лиса, про зайча в зимовім лісі.
Та побачивши Нудьгу, що вела під руку Сум, закричала:
- Не підходь! Звідсіля мерщій уходь! Не потрібна нам Нудьга! Зайвий Сум, кажу вам я!
В нас родина працьовита. Ніколи в нудьзі сидіти. Любимо ми працювати, ніколи нам нудьгувати. Та й для Суму нема місця, коли лине дзвінка пісня.
Йдуть Нудьга із Сумом далі.
- Глянь, зайці ген на привалі. Саме те, що я шукала. Наші друзі! Упізнала! - так промовила Нудьга, та до гурту підійшла.
Сірі, як оце почули, навіть про привал забули. Кажуть:
- Геть ідіть, ледачі! Не такої ми всі вдачі! Лиш от трохи відпочили, та й повернемось до діла. Хмизу треба назбирати, взимку щоб не бідувати. Буде в хатці у нас тепло, ситно, затишно. А себто, ви нам зовсім непотрібні, бо несете лише злидні. Ми, сіренькі, працьовиті і веселі, коли ситі. Справу зробимо, й тоді відпочинемо в гурті.
Отже, облизня спіймавши, йде Нудьга та Сум той. Бачать, в сірій свитці Їжачок сів, втомившись, на пеньок. Сів на сонечку дрімає, так собі відпочиває.
Тут Нудьга, мов та змія, тишком-нишком підповзла... І улесливо говорить:
- Ти , мабуть, колючий, хворий. Нащо зараз працювати, гриби й ягоди збирати? Краще в дім іди, поспи, та нічого не роби. Байдики побий, а згодом сам забудеш про роботу. Нас до себе ти впусти, ще й добренько пригости. Будемо з тобою жити та нічого не робити.
Будемо всі нудьгувати та, звичайно, сумувати.
Їжачок, це як почув, свій ціпок схопив і пхнув цим ціпком Нудьгу в живіт:
- Забирайся! Кепський рід! Як улітку нудьгувати, вірно, що голодувати взимку будеш, бо проспиш ще, напевно, й воду! Лиш оце ледар не працює, все роботою ганьбує. А узимку і води не знайдеться у відрі.
Тут Нудьга від тумака покотилася з горбка. І котилася так доти, доки не лягла в болоті.
Сум за нею поспішив, та мурашник зачепив. Там мурахи, як зуміли, Суму гідно пояснили, що не вміють сумувати, коли треба працювати.
Йдуть Нудьга із Сумом далі:
- Справи наші щось невдалі! – каже Сумові Нудьга. - Є в нас друзі, чи нема? Може, нам сестриця Лінь допоможе знайти дім, де приймуть нас дуже радо, нададуть притулок... Навіть, як, нарешті, зрозуміють, що ми зайві, не зуміють нас позбутися одразу. Бо ми, як ота зараза, все навколо нас страждає, терпить крах, занепадає.
Йдуть так пройди розмовляють, та надію не лишають, що знайдеться хтось такий, хто віддасть їм розум свій.
Любі друзі, будьте пильні, бо ще бродять десь понині Сум, Нудьга та Лінь сестра.
Не призводять до добра.

З вечора небо затягло темними хмарами, і почав накрапати дощ.
Польове мишеня Пікс, почистивши зубки, пірнуло під м’яку ковдру. Краплі дощу співали йому свою колискову пісеньку, під яку так солодко було засинати у сухій затишній нірці.
І так би мишеня проспало до ранку, якби… Якби не шум вітру, який і розбудив його.
За вікном стояла серпнева ніч. Було темно. На небі ні місяця, ні зірок.
- Де місяць? Де зірки? – здивувався Пікс. - Ніч без місяця та зірок не буває. Мишеня одяглося й вийшло з нірки.
І ось тут його осінило: Ну, звичайно, як я відразу не здогадався. Сьогодні місяць і зірки світять на іншому кінці неба, за ніркою!
А щоб відкинути найменші сумніви, Пікс, схопивши ліхтарик, швиденько побіг за нірку.
За ніркою у мишеняти була овочева грядка. Але те, що Пікс побачив цієї ночі на своїй грядці, дуже здивувало його. На самісінькій грядці лежав величезний жовтий місяць, навколо якого, тільки уявіть, були розкидані зірки!
Мишеня навіть рота від подиву відкрило : Дивина! Місяць і зірки на грядці! Треба неодмінно комусь розповісти, - вирішив Пікс і побіг до сусіда Крота.
Кріт, для якого найактивнішою частиною доби була ніч, сидів на ґаночку своєї нірки і читав газету.
- Кроте! – закричало мишеня. - На мою грядку місяць і зірки з неба упали.
- Так? – здивувався незворушний Кріт. - А в газетах про це не пишуть. Дивина! Треба сусідові Їжакові повідати. От подивується.
А сусід Їжак тут, як тут: Доброї ночі, друзі! Що сталося? Що пишуть у газетах?
- Та, що там газети! - закричало мишеня. - Місяць і зірки звалилися на мою грядку!
- Невже? – здивувався розважливий Їжак - Треба перевірити, - додав він і серйозно глянув на мишеня.
Отже, Їжак, мишеня й Кріт, вирушили до грядки.
Місяць та зірки, як і раніше, були там.
- Що маємо робити? – запитав Пікс.
- Місяць і зірки треба на небо повернути, - поважно відповів Кріт.
- Але як? – тихо пропищало мишеня.
Кріт мрійливо подивився на темно-синє небо, трохи подумав і сказав:
- У нашого сусіда Їжака є візок, він на ньому яблука із саду возить. Отож, візьмемо цей візок, покладемо на нього місяць та зірки і відвеземо їх на Зелену гірку, що за лісом. А там побачимо.
Так і постановили. Поклали місяць та зірки на візок, і повезли до гірки.
Нелегко друзям котити візок. Місяць і зірки важкі. А як угору покотили, то й зовсім знесилили. Ледве на верхівку гори піднялися.
Сіли відпочивати. А самі думають, як їм місяць і зірки на небо повернути. Закинути – сил немає. Залишити на верхівці гори лежати – униз скотяться. Сидять, зажурилися, а візок із лапок, однак, не випускають, щоб не перекинувся ненароком.
А тут сон бере своє. Вічка в мишеняти починають потихеньку злипатися. Він уже майже спить…
Як раптом, невідомо звідкіля, сильний вітер.
В одну мить могутнім поривом вітру підхопило мишеня, Крота та Їжака разом із візком, закрутило в повітрі, і розкидало в різні боки…
-Я лечу, - подумало мишеня. - А як же місяць та зірки?
Отямилося мишеня вже в нірці, у ліжечку. Подивилося у віконце… На нічному небі сяяв місяць, і миготіли вогники зірок.
Сусід Кріт, сидячи на своєму ґаночку, як завжди, читав газету.
А Їжак, повертаючись із саду з повним візком яблук, вітав його, побажанням «Доброї ночі!».
- Дивина! – подумало мишеня, засинаючи.
А вранці Пікс побіг до грядки…
У центрі грядки, де вночі лежав місяць, красувався величезний яскраво-жовтий гарбуз, навколо якого, умившись ранковою росою, поблискували на сонці зірочки апетитних патисонів.