Їм не подобався мій смак. Яка я на смак.
Не ягоди годжи, не суперфуд
Я звичайнісінька. Лю-ди-на.
Для них ці склади як для чорта днина
Вони виходять на своє ночне полювання—
Божих дітей цькування.
Вони не знайомі
З емпатією.
Апатією лиш нагодовані до несхочу.
Мене не хочете? Так я же і вас не хочу .
Моє існування виколює ваші очі, як
дзвінкі соски виколюють парубочі.
І хмари мені наливали доща на скроні,
Чи крапельниці в долоні….
Не пам’ятаю. Агонія.
Як ліки паліативу, чіплялась за наночасточки негативу,
щоб відчувати.
Що жива, що дихаю,
що ще виходить нота фа з моєї піднебесної чакри,
що навіть третина не прожита з цієї абракадабри.
Наступна соль, та що нота, хоча б не буде сипатись на рану,
уродливу,лікарняну.
Вам не подобається мій смак?
Я схожа на мак.
Квітуча, але наркотик, що створює незалежність від реальності.
Завуальована краса страшної дуальності.
Складаюсь з трамадолу , страху і болю.
Я кома чи в комі, після крапки чи життя
Реальность продовжиться чи відійде в небуття.

У вербові коси заплітав волошки.
Небо усміхалось, стало синьо трошки.

У кленовім листі заспівав тихенько.
Шепотіли хмари: "Гарно як, рідненький!"

У гіллі ялини таємниче дуже.
Вітер віти гладив: "Мій колючий друже."

Зазирав ласкаво в хатку на смереці.
"Скоро відлітати", - нагадав лелеці...

Лежав дідусь з відкритими очима,
в яких осколок смерті задубів.
В їдкій задусі плакала дитина
і не знаходила своїх батьків.

Вона запам'ятає, Боже правий,
до потойбіччя моторошну ніч,
як дім палав у вогняній заграві,
ракети рвали небо навсібіч!

Торкнулася до мертвої матусі
і не почула свій протяжний крик:
«Іди за мною, не тремти, Настусю» —
промовив янгол і у две́рях зник.

Повітряна тривога захлиналась
від власного безсилля і страху́.
Зжирала ватра меблі та дзерка́ла,
життя родини на своїм шляху́.

Будинок догорав на видноколі —
пожежники примчалися дарма.
Стояла тінь, на перехресті долі,
сама...

23.10.2025р.

Вона ніжно лобзала усі його шрами,
А шрами з’являлися знову і знов,
Вона жадала знати всі його драми
І мати маленьку спільну з ним кров...

Але він прокинувся, розплющивши очі
І зрозумів, що це був лише сон.
Снилась вона йому постійно щоночі,
І кохання топтало його, наче слон.

Він божеволів в потоці депресій,
Та зробити із цим нічого не міг.
Інколи це мало вигляд агресій,
Що зносили все з опори та ніг.

Інколи просто залазив у мушлю,
Наче морський рак-одинак.
Це шматувало його ранену душу
Й хотілося впасти, лежати навзнак...

Та він не здавався, й горів, наче Фенікс
Нестримно і вічно коханням палав.
Кохання прадавнє, наче археоптерікс,
Про нього вірші він їй мовчки писав.

23.10.2025

 
Хімія змін – променем лазера –
Твій бурштиновий стоп-сигнал
Збуди тéпло
Дай побачити як ти переходиш
Із усмішкою – до кімнати
І поселяєшся мені у думках
 
О забагато тебе
Біла сорочка й
Краватка
Біла сорочка й
Обручка
Обручка
 
Маліґанова юшка & Блум
Єврей єдиний отут
Сакса знуджують свячені рештки
Усе вибльовується на штані йому
Висадилась Моллі
Через гульфик Бойлановий
Усяка жінка чий вірний спить
Головою своєю у ногах її ліжка
 
Його рука
Його рука
За тижнями тижні
Його рука
 
Стівен не дасть руки
Жодній матері злотої зірки
Війна гарний бізнес оддай свого сина
Країна за мене хай умирає ліпше
 
О забагато тебе
За плитку херші мати продавай
Схожим на авто ставай
Є чимало їх
Усе що хочеш є життя
 
Усе що віддаси життя
Та неясно як
 
Розлітається
Все
Нараз
 
 
 
 
 
 
 
 

Не сумнівався в унікальності своїй,
Немов вулкан розлись гавайський спритний,
Ти лавою по тілу до тендітних вій,
І очі видавали ненаситність.

А чи спроможна вирватись з гарячих пут,
Коли вогнем пашіло сильно тіло.
- Хіба мені навішаєш раби хомут? -
Я думала про це...й з'явилась сила.

Адже душа моя, мабуть, жива вода.
За мить пекельну лаву диво змило.
Ядро не спопелила стрімкості хода,
І вільною душа моя лишилась.

От всі такі розумні стали —
Ментально, бач, повиростали.
Покажуть, он, як треба жити,
Як підісрати, як провчити.

Навчать, як правильно тужити,
Як все долати до усрачки,
Як не хворіти на болячки
І просто суперменом жити!

Набридло все оце сприймати —
Життя не жить — конкурувати.
Так чом ми кажемо, що ми…
Ми — не тварини… Люди — ми!

Ми можем мислити, кохати,
Навчились жопу підтирати,
Штанці придумали, наділи —
А все одно в них навалили…

Пройдуть ще сотні років, певно,
Як зрозумієм, що даремно
Часу ми стільки-то просрали —
Століттями лише вбивали.

Життя бува — то раз лише,
Можливо, й ні… але хто скаже?
Усі ж то знають про це все —
Коли ж тоді до нас дійде?..

По факту — кожен мізки має,
А ось з вказівками — біда.
Як хто керує? Та як знає…
Ось тут й проблема виплива.



31.07.2025

Світ спускає собак,
старість дихає в спину.
Ти без мене ніяк,
я без тебе загину.

Кажуть, що лиходій
на чуже зазіхає,
та мені лиш одній
стелить проліски плаєм.

Погукає: «Агов»,
то приходжу до тями,
бо кармічна любов
джерелом поміж нами.

Розбрелися сніги,
пухом впали на вії.
Сіль землі навкруги,
як сльоза ностальгії.

Чарівна́ заметіль
забуяє весною,
небеса золоті
між тобою і мною.

22.102025р.

Те, що в рядок упало
все важче й важче.
Там, де плелась мережка,
там діри, діри.
Ниток міцних шовкових
не стало, а чи
Висохли фарби, струни
провисли в ліри?

Ти , читачу, вже вибач,
так сумно, сумно.
Ніби й золОтить осінь
своє з розмахом.
В лялечки умотались
веселі думи.
Ніби й не гусінь слово,
та й не імаго.

А до весни чекати
ще довго, довго.
Сіра запона грудня
вікно закриє.
Лютого муха біла
впаде на щоки.
Тільки у квітні кокон
відпустить крила.

Не знаю чому? —
Здогадуюсь,
що любить пітьму
і райдугу,
старенький трамвай
на милицях,
смарагдовий рай
у китицях.
Сидіти, отам
на лавочці
та зводити храм
Журавочці;
вбирати красу
мембранами,
озе́рну глазур
туманами.
Натхнення в душі —
криницею,
де хмари дощів
копицею,
де вітер кружля
рівниною
і пахне земля
ожиною,
де небо висить
сокирою
вже сотні століть
над прірвою.

21.10.2025р.

Вуальна осінь небо сумом прикривала,
І таємниць прихованих лягло чимало.
Але одна бентежить, незабутня досі,
Коли душа була оголена і боса,
Коли при зустрічі світи перевертались.
До ніг ти сипав зоряні корали.
Слова лились...Поезії прозорі роси...
Розплетені густі злотаві коси.
Вуальна осінь.

Хоча вітри грайливо листя обривали,
Все ж згодом задощило й холод, як у льосі,
Пронизував наскрізь дерева рослі.
І очі вже дивилися чомусь у простір.
А ніч мовчала, розстеляючи печалі.
Все ті ж вуалі.

світло упорядкованих електрокуль
хаотичне мислення і
блукання у пошуках краси
тихо, ледве чути власний пульс

блискавки теорій та ідей
від неможливих до
«а чом би й ні?»
досліджував Одіссей

сколихнути б відображення у воді
тіні житлових мікрорайонів
пусті місця скупчення людей
бурлеск асиметричних балконів

перший закон термодинаміки
циклічність подій
шкільні теми із ботаніки

це електричні метаморфози?

відрізок, промінь, чи пряма
і чи сталий рівень прогресії
яка різниця?
хіба не достатньо лиш… повітря?

зупинка, сфокусований кадр
смачне повітря, теплий дотик
шелестить у листі котик
піти купити молока

08.2025

У водограї бавились веселки:
Зелені, жовті, сині кольори,
І фіолетово всміхались, і рожево,
Фонтан сміявся, прагнув догори,
Дістати неба, хоча б на секунду,
Торкнутись хмари, обійняти сонце,
Фонтан стрибав, а сонценята в хвильках
Ясніли наче сяєво в долонці...

І певне неба водограй цей не дістане,
Та зайченятам сонця другом стане.

 
Хто ізлякав тебе? Родилась на що, бейбі?
Обійма подвійні, чари твої, кохана
Родилась ти нащо, хіба не для гри?
Чи у екстазі, або у красі собі
 
Що в думках ~
Відпускай
Добре є, бейбі
 
Що в думках ~
Відпускай
Добре є, бейбі
 
Хоч кімната ця зимна, геть не йди, ти потрібна, бейбі
Як зогріватимеш, знай, о я кохатиму теж, як схоч
 
Бо я радий, авжеж, в твоїх чуттях, вірю, те ж
Хто ізлякав тебе, родилась на що?
Зажди. . . . .
 
Твій вершник явиться із-за повороту
Із тягарем, що знести ледь годний
Мішка зі сріблом & торби зі злотом
 
 
 
 
 
 
 
 

* * *

Вона поїхала у сутінки далекі, 
У невідомість, пристрасність і страх, 
У гай, де не злітають вже лелеки
І почуття засохли на вітрах. 

Вона поїхала в кохання, як у морок, 
В жагу, немов невигасла пітьма. 
Невдовзі їй виповнюється сорок, 
І стогне без джерел душа німа. 

Вона поїхала до борзого коханця, 
До бидляка, який стискає так, 
Мов демон, до безумного зухвальця, 
Що перемеле душу, як тартак. 

(Борис Костиря)

Пародія:

Вона поїхала у сутінки далекі,
Хоча навіювали думи жах
У тім гаю, де від жахної спеки
В лелек уже давно поїхав дах.

Вона поїхала в кохання, як у морок,
В жагу, де править пристрастю пітьма.
Бо, хоч тій жінці скоро буде сорок,
Ніхто за пишний бюст не обіймав.

Вона поїхала, до борзого коханця,
Що перемеле душу, наче млин!
Чому б за баксів сто до «іносранця»
Їй не поїхати на п'ять хвилин?

(ТетянаЛевицька)

Слова твої, мов кулі - лента за лентою;
Склеюю серце своє ізолентою.

Димчастий дощ зливається із жовтнем:
То дріботить, то плаче водоспадом.
Не просушив ніхто сльозину жодну,
І омиває кожна - листя саду.

Осінній холод і мокрінь журлива
Закрастися у душу підло прагнуть,
А сад почув мелодію тужливу,
Але в житті не втратив досі мантру.

Сльота і негідь ненадовго, згинуть.
Порадує печальний сад калина,
Наллються ягідки її рум'янцем.

Не схилить спину і густа ялина.
На все свій час: година чи хвилина,
А сум і дощ сховаються - примари.

Тліє третя світова
і не тільки тліє.
Запалає і Москва,
світ зігріє.
Кочегарять два чорти:
Дональд Трамп і Путін.
Від чортячої «ЧЕТИ»*
всі народи скуті.
Не зберуться у кулак
та не вдарять разом
в ту Росію, той Гулаг**,
ту заразу…

Поміж нас, Європа де?
Де шановна пані?
Вже біда й до неї йде –
кацапи погані.

То збираймо сили враз
без вагань і бюрократів.
Спільна зброя – це для нас,
не для Трампа, не для Штатів.
Вдарим разом звідусіль
по отій мордяці
в Україні – свят-Русі,
і в Росії-ср.ці.

16 серпня 2025 рік

* і в українській мові слово "чета" існує,
але воно є застарілим і означає
військовий загін, відряд, взвод,
або партію людей, що складає певну одиницю.
У вірші використане слово з руської мови (не російської).
**Сучасна Росія –
це сучасний путінський Гулаг
(для тих, хто за Росію піклується)

Ти візьми мою руку, коли в тому буде потреба.
Якщо я захитаюся навіть від зайвої ноші,
То не бійся, устоюй. Тонкі під ромашками стебла,
А негода лише нагинає, зламати не може.

Опирайся на плечі. Вагаєшся - що за рамена,
Бо на них ніби й хустка шалянова тисне вагою.
Що й коли я нестиму, не знаю сама достеменно.
А залишені тяжкістю садна молитвою гою.

Відчуваю, як важко тобі та примножую сили.
Обіпертись не бійся, міцнію від дотику того.
Кажуть: ти б із плечей все, крім теплої хустки, струсила.
Тільки ж вітер такий, що здимає легких із дороги.

Для тебе також, любий, я змогла б
зірвати з хмари айстри вересневі;
вмочити у безмежжя два весла
і витягти з безодні повний невід;
звільнити з сіті рибку золоту,
серпанок непроглядний загадати,
щоб ворог не знайшов і за верству
на мапі всесвіту координати.
Сховаємось за хвилею, яка
за штормом котить води буревійні.
Дістанемось того́ материка
де будемо, як чайки вільні.
Збудуємо палаци на піску,
і вистелимо мушлями підлогу,
бо так чудово в затишнім бузку
підносити молитви Богу.
На скелях, що тримають небосхил
знайдемо едельвейс духмяний —
хоча нема коралових вітрил
на човнику надій, коханий.
Допоки океан ще не змалів,
а небеса нашіптують верлібри,
втечемо від війни на край землі,
там, де пасуть метеликів колібрі.

19.10.2025р.

Всіх потворних істот видаляю з життя,
не з'ясовуючи в чому справа.
Вимітаю із серця токсичне сміття
й тих, у ко́го душа порохнява.

Підлість не визнаю, як у спину плювки,
зневажаю Іуд лицемірних.
Не подам психопату я більше руки —
до рапіри немає довіри.

Пробачаю образи та зло загалом,
хоч не склеїти глечик розбитий.
Неможливо облити людину лайном,
щоб самому рук не забруднити.

18.10.2025р

Коли тобі сняться рожеві сни,
Чи неймовірно яскрава картина,
Це мами молитва летить в небесах,
Бо ти завжди її люба дитина.

Коли на ранок усміхаєшся дню,
В душі плекаєш передчуття свята,
То це кружляє в височині
Молитва найкращого тата.

І де б ти не був, так буде навічно:
Батьківська Любов огортає світлом,
І мама і тато поруч з тобою,
Щоб серце твоє й надалі квітло...

Моя молитва - до них у Небо,
Молитва батьків - до мене на Землю...
У певну мить слова зустрічаються,
І Сяйво тоді безмежно-безкрає,
Наче промінчик Пресвітлого Раю,
Мов Янголи крилами обіймаються....

 
На порозі волоцюга
Їсить без турбот
Метильований сендвіч
Сам – ходячий гардероб
Ось іде дочка єпископа
Із іншого кута
Йому так ніби заздрить
Її гнали все життя
 
Я очікую терпеливо
Улігшись на підлогу
Змагаюся собі складати пазли
А ще дощить тут ізнову
 
Гангстер ось лячний на вигляд
Вірний люґер на руках
А як вертається додому
Правдивий батько так
А коли мова йде про бізнес
То може вхопити ножа
Він виглядає релігійно бо
Злочинність – це житейський фах
 
Я очікую терпеливо
Улігшись на підлогу
Змагаюся собі складати пазли
А ще дощить тут ізнову
 
І це як є
О все гаразд
 
Я очікую терпеливо
Улігшись на підлогу
Змагаюся собі складати пазли
А ще дощить тут ізнову
 
О співаку непереливки
До левів кинутий він
А басист виглядає нервовим
Дівчат споглядає із вікон
Барабанщик немов поламався
Тримаючи вірний ритм
А гітаристи – ті пропащі
Пожиттєва гонитва у них
 
Я очікую терпеливо
Улігшись на підлогу
Змагаюся собі складати пазли
А ще дощить тут ізнову
 
Оце бабусі – тисяч двадцять
Махають хустками на етер
Свої пенсії витрачають
І скрикують “Це нестерпно!”
А онде рота солдатів
Спостерігаючи замерла
А королева одважно скрикує
“Що у вас там за діла?”
І з моторошним “Талі-хоу”
Кидається у ряди
Бабусям дякувати отим які
Кричать: “Боже огради!”
 
Я очікую терпеливо
Із коханою на підлозі
Змагаємося з нею скласти пазли
А ще дощить тут ізнову
 
Та все гаразд ей ей усе є гаразд
 
 
 
 
 
 
 
 

***
А косо-око-лапих не приймає
деінде неугноєна земля,
та удобряє
де-не-де, буває,
війна тілами їхніми поля.

***
А балом правлять люди-тріпачі
і сатані віддаємо належне....
ці діячі
щось мають уночі,
а вранці висувають протилежне.

***
А нині бути жертвою ідей
політикана майже кожен може,
але іде
сафарі на людей
і мирне небо їм не допоможе.

***
А на очах народу знову гине
сакральна жертва... жодної вини
нема у сина
рідної країни,
та цього мало слугам сатани.

***
А Україну ще не розп’яли,
але готують молоток і цвяхи
чужі орли...
та і свої козли
ведуть її, роковану на плаху.

***
А саміти кочують у Шанхай...
ніхто не знає, що там буде далі.
Що не співай,
а «хінді русі бхай»
усе ще хіт на цьому фестивалі.

***
А China теж не знає, що співати
по-за-очі конаючій рідні...
із азіата
не буває брата
ні США, ні самураю, ні русні.

Анотація
А білий світ не красять ?удаки,
Гаага їм не роздає цукерки...
хіпують урки, орки та абреки
і навпаки:
правіють ліваки,
лівіють боягузи на віки,
кацапи-пси і біси з табакерки.

10/25

Вийшов друком альманах сучасної жіночої поезії "Розсипані зорі", 50 поетес.
Примірники альманаху отримала. Зміст подаю на фейсбуці, дехто цікавився.
Видавництво "Терен", м. Луцьк. Вдячна видавцям та упоряднику за запрошення.
Ціна 300, для інформації, альманах у видавництві можна придбати.

Моє зібрання творів "Птахокардія" (поезія, переклади, мала проза), видане у Львові, "Сполом", 600 стор., тверда палітурка, офсетний папір та якісний друк - можна придбати у мене, доступна ціна - 140 гривень. Пошановувачі образної, метафоричної поезії, знавці української мови, пишіть у приват фейсбука.
Бібліотекам надішлю безкоштовно, за умови отримання.

На відліку дванадцять час спинився —
прочитана сторінка ще одного дня.
Осіння мла, порожня годівниця
не нагодує з рук замерзле цуценя.

Хтось викинув дружка... Іди до мене,
зігрію серцем, хоч сама тепер, як ти
тремчу від холоду листком червленим
на цім пронизливім вітриську самоти.

Не зазирай у душу кароокий —
не віриш більше дивним людям над усе?
В сухого тільця западають боки —
голод не тітка, пиріжків не піднесе.

Не бійся, песику, тебе не скривджу,
лише погладжу наостанок шерсть руду.
Смерть осені приготувала крижму
в яку загорне згодом приспану біду.

Яскравий місяць в човнику гойдає
вселенську тишу до благо́го забуття.
Пливуть щенячі ро́ки небокраєм,
на аватарці неба — кадр мого життя.

16.10.2025р

висить ябко, висить -
Єву жаба дусить.
ходь но ту Адаме, ходь но ту Адаме
змій ті не укусить.

Єво ж, моя Єво,
най Господь бороне -
казов не чіпати, казов не чіпати
нам тії бомбони.

шо там Адзю, шо там -
серця ти послухай
будем знати правду, будем знати правду
про Господні вуха.

висить ябко, висить -
впасти мусить - знаю.
а хто ябко хоче, а хто ябко хоче -
той най зачекає.

 
Вона пройшла через паркан
Казала: ‘Ось тобі дурман
Коштовна поміч аби міг
Звільнитися страждань усіх’
На відповідь: ‘Тобі це зась’
Вона пійма мої зап’ястя
Мене жбурляє навзнаки
Забити щоб у колодки
 
І без дальшої суперечки
Визнав я, розум не до речі
Бо якщо ти є сильно мудрий
То це погіршить наявні муки
 
Казала: ‘Не до слів тобі
Твій голос чи не заслабкий?
Не можеш мовити безвинно
І сірий мозок твій не дійний
Що мислить він за тебе тут
Питай його, у чому суть?’
Змагався я відповідати
Та се обман, й чого він вартий
 
Яко дурень, я вірив у себе
Гадавши, був я іншим, гейби
Вона, бачивши, я безсилий
Мене самого залишила
 
Яко дурень, я вірив у себе
Гадавши, був я іншим, гейби
Вона, бачивши, я безсилий
Мене самого залишила
 
Вона пройшла через паркан
Казала: ‘Ось тобі дурман
Коштовна поміч аби міг
Звільнитися страждань усіх’
На відповідь: ‘Тобі це зась’
Вона пійма мої зап’ястя
Мене жбурляє навзнаки
Забити щоб у колодки
 
І без дальшої суперечки
Визнав я, розум не до речі
Бо якщо ти є сильно мудрий
То це погіршить наявні муки
 
 
 
 
 
 
 
 

Три роки промайнуло, як жура
прийшла у дім, мов грім посеред ночі.
І обілляла осінь із відра
холодними жалями дні пророчі.

Сестричко, люба, не зійдеш з небес,
моя печаль — повітряна сирена.
На кладовищі дерев'яний хрест
а на світлині усмішка блаженна.

Могла б ще жити, доглядати сад,
любити світ, якби не та з косою,
що на святу Покрову в листопад
накрила серце чорною габою.

Сумую невгамовно день за днем,
у панахиді свічка догорає.
Летить моя душа над вівтарем
так само, як твоя над небокраєм...

13.10.2025р

 
світанок помер і
день услід
мене вітає сам-один
місяць-оксамит
власну самотність осягну в цей день
що трохи більше аніж досить
щоби кинути все й кинутися геть
палай північний
самотній мій ліхтарю
проз утому
 
онде усміхнений твій портрет
на похнюпленій на стіні
чи це мене реально ще турбує
правдиво ні
лише пил який паде весь час
все не дає розвидити
сережку кимось загублену
недалеко від виходу
 
палай північний
самотній мій ліхтарю
неутомно
іще
у самоті у самоті
о як оце гнітить усе
 
тож я дивлюся без зміни
на цей старий камін
готуючись до спалаху того
крізь мою уяву
повідати мені за мить
про цирк або крамницю повну мрій
і хтось купля & продає мені а ще
все дзвонить о там де вхід
 
палай північний
самотній мій ліхтарю
проз утому
ей-ей
блискавку її о чуєш кличу
самотність
мізки винесе
іще іще
у самоті у самоті
о хай
 
 
 
 
 
 
 
 

Привіт усім приятелям і приятелькам!
Ідея цього Альбому - озвучити деякі мої тексти в стилі із присмаком іспанських ритмів.
Я вибрав 10-ть з них і помістив в одному відео. Надіюсь, що вони принесуть естетичне задоволення...
Відео просте, лише для переслуху...

00:00 💛💙 Слова - Зола
04:24 💛💙 Я Віддаю Тобі
07:50 💛💙 Єдина Неповторна Ніч
11:27 💛💙 Люблю Тебе За Очі
17:40 💛💙 Від Порогу До Порогу
22:05 💛💙 Ти Не Моя
26:57 💛💙 У Обіймах Осені
30:07 💛💙 Серця Такт
35:03 💛💙 Я і Ти - Два Світи
39:38 💛💙 У Серці

 
дивні дні найшли нас
дивні дні йдуть по слідах
змагаючись занапастити
блаженніші миті
на цій саме сцені
і в інші міста
 
вічей дім дивацький
за голосами утома і смерть
і власниці вишкір
гостей снива грішні
бо мова про гріх
і ти знаєш який він
 
дивні дні найшли нас
десь у дивний межчас
ми гинемо самі
тіло страйкує
спогади іксують
біжимо день у день
в ночі див кам’яні
 
 
 
 
 
 
 
 

 
Я шпарку заб’ю, через неї дощить
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
 
Заклею ці тріщини в дверях атож
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
 
І неправда неважлива, я правий однак
У себе в хаті я
Правий однак
Ще зібрались люди ген, усе щось не виходить в них
І не закличе жоден їх у гості
 
Кімнату фарбую собі в кольори
Як ось вони ~ думки мої
У дорозі
 
І неправда неважлива, я правий однак
У себе в хаті я
Правий однак
Люди ген дурні й бентежні, навіть не питай мене
Чому я їх не кличу в гості
 
Гадаю, що час всього-навсього збіг
Ні разу не значних речей
Йдеш собі повз
 
Шпарку заб’ю, через неї дощить
Зупиняючи думки
Все кудись-то
Все кудись-то
Шпарку заб’ю, через неї дощить
Зупиняючи думки
Все кудись-то
 
 
 
 
 
 
 
 

Перед осінню ніби винною
Почуваюся без вини.
Розлітається павутиною
Перший зАзимок слюдяний.

І жовтневого дня короткого
Багровиння снує клубки.
Кривда в них примостилась котиком
Над румОвищем шкарубким.

Сонце ковзає в обрій стомлено,
Ллється променем вощаним.
Оглядаюсь, шукаю: хто ж мене
Звинувачує без вини?

Кривда сонна - в череп'я злякано.
Заюшило у небозвід.
І не видно вини ніякої,
Замість неї досади слід

Шкарубкий. У вощанім промені
Лиш заграва тече бліда.
А я все озираюсь: хто б мене
Перед осінню оправдав?

 
Відусюди чую кроки марші тисяч ніг бо
Уже літо і знову час настав
Для уличних утіх бо!
На що ти годен отут
Самі рокабільні витівки
Адже в соннім Лондоні не треба
Уличних вояків
От
 
Ей! Знову час настав для палацових революцій
А се життя марудна гра у компромісну людськість
І на що ти годен отут
Самі рокабільні витівки
Адже в соннім Лондоні не треба
Уличних вояків
От
 
Ей! Знай, що звуть мене Неспокій
Кричав би я убивав царя плював на слуг із-під боків
І на що ти годен отут
Самі рокабільні витівки
Адже в соннім Лондоні не треба
Уличних вояків
От
 
Гати!
 
 
 
 
 
 
 
 

Жовтне́вий дощ шепоче нам про втому,
І листя сипле міддю у журбі,
А я шука знайому вже дорогу –
Де вперше ти вплелáся у мені.

В багря́нці, що змальовує епічне,
І теплім світлі мрії-маяка
Я відчуваю – це кохання вічне,
Хоч осінь листям* шлях наш проклада

І хай туман встеляє дні розпуки,
А небо плаче в сивому жалю́, –
Я все одно, крізь холод і розлуки,
В цій осені тебе одну люблю́..

*смутком

Р-апсодія жовтня журлива,
А-фіші розвісила осінь.
П-рислухайся: ліра чутлива,
С-крипаль милозвучно доносить.
О-рнамент мальований листям,
Д-ерева у міді та охрі,
І килим на землю встелився,
Я-ворик старенький заохав.

Ж-онглює листвою ще вітер.
О-колиця сонцем пригріта.
В-ерба заплела коси-віття.
Т-ривожне життя, диму - ритми.
Н-е радують трави посохлі.
Я-ри у печалі притихли.

Ж-або зеленіє у сосен,
У думці розгулює вихор.
Р-анети зібрати б у кошик,
Л-овити пелюстки рапсодій.
И-лкого не хочеться жовтня,
В повітрі хай лине свобода,
А сум із листками пожовкне.

Мела вишнева заметіль
і падала додолу цвітом,
як потягло їх звідусіль
одне до одного магнітом.

Він воював, як на війні,
за право бути тільки з нею.
У непроглядні дні сумні
вона була його зорею.

Коштовні перла дарував,
не рахував свої витрати,
а серед термінових справ
знаходив час любов пізнати.

Божився, що лише її
одну кохатиме до скону;
і обіцяв піти з сім'ї,
як вдасться вирватись з полону.

Вона ж — наївна простота,
повірила словам красивим.
Чи їй набридла самота,
чи закохалася щосили?

Напевно, не збагнеш тепер,
що керувало нею й звідки,
узявся той, хто шкіру здер
живцем з нещасної сирітки.

Із першим подихом зими
коханий зник в захмарній далі,
лишивши мороки пітьми
на оксамитовій вуалі.

Зривають листопад вітри,
а їй не віриться ще й досі,
що за фіранками жури
відхлипує дощами осінь.


03.10.2025р.

Всілися каштанчики
На листках-диванчиках.
Поглядають навкруги
Деревцяток дітлахи.
У коричневій кофтині
Ці каштанчики осінні.
Скучили під шкарлупою,
Гомонять поміж собою.

 
Чекав на перехресті, там де 42-га Стріт
І копав камінчика, що валявся собі
Почув дивний шум, озирнувся всебіч
А причина метушні о просто віч-на-віч
Як тут не дивуватися, удома я лишав його
Але немає сумніву, це мій власний надгробок
 
До гендляра зайшов і купив оце хлібину
Її вкусивши, подумав, поламаю свою спину
Помчав до зубодера: ‘Ей, у мене гострий біль!’
Той заглядає у рот мені й кричить:
‘О, чи не божевілля!’
Як тут не дивуватися, удома ж я лишав його
А в роті кусень власного надгробка мого
 
Тоді пішов у кіно я, єдине вільне місце
Там розлягтися хотів я, а щось блокує ноги міцно
Світло врешті увімкнули, і я міг бачити напевне
Гравірований мармур мовби шкіриться на мене
Як тут не дивуватися, удома я лишав його
Та підо мною явно мій власний надгробок
 
 
 
 
 
 
 
 

Мила ластівко, швидкокрила!
Де щебечеш сьогодні, люба?
Осінь стріла і відлетіла.
Хай тебе оминає згуба,

Хай щасливиться в тому краї,
Де погожі приходять ранки,
День турботливо зігріває,
Пісню слухає кеніянка.

Що той надлишок меланіну:
Їй, красуні, в дарунок щебіт!
Зачаровуєш, безсумнівно.
Хтось ревнує її до тебе.

А про мене ти не забула?
Від розлуки я зблідла зовсім.
Обзивається вітер гулом -
Вміє вітром співати осінь.

Мила ластівочко, чекати
Буде зимно і буде лячно.
Там, де висне прання картате,
Лиш весною тебе побачу.

Зелені ягоди калини,
життя криваві береги.
Шануй історію країни,
якщо збагнути до снаги…
Коли ж ті ягоди поспіють?
Чи, може, то з чужих калин?
Коли ворожу зграю спинить
народ? Змужніє він коли?

Зелені ягоди калини –
гарячі символи землі –
землі країни України,
яка крокує у імлі
до того Бога, що є світло,
до того неба, що є Бог.
Старенька вже, старенька й свита,
і довгий шлях до перемог.

Не стали гетьмани царями
і вільними не стали ми.
Народ ще правиться псарями
з псарятами – отими псами,
не Богом та і не людьми…
І чорна доля чорним полем
волає, не вщухає біль.
І чорна дума серце коле
і кличе у останній бій.

Листопад 2008 р.

Осінні ружі - відгомін літа,
Жовті троянди - сонцеві квіти,
І хризантеми, немов королеви,
Сонцепроміння золотить дерева,
Клени вдягають жовті хустини,
Відблиски сонця - янтарні модрини,
Сяйво фарбує гору жовточолу,
Світло тече водограєм до долу,
Сонячні блиски стрибають в джерельці,
Сонце в долоні і сонце в озерці.

 
О цей експрес поштовий, бейбі
Де взяти чуттів
Усю ніч не спав
На підвіконні висів
Якщо я помру
То на пагорбові
А якщо я не встигну
Бейбі рада усім
 
Хіба місяць не гарний, мамо
У гіллі сяючи
Хіба кондуктор не гарний, мамо
Коли сигналить “Дабл І”
Хіба сонце не гарне
Над заливом отим
Моя дівчина чи не файна, коли
Шукає де я дівся
 
Уже зима іде до міста
Вікно укрив мороз
Я розповів би іншим
Але пройшов та й проз
Хочу коханим бути, бейбі
Я не хочу бути босом
О не кажи, що ти не знала
Як не приїде поїзд
 
 
 
 
 
 
 
 

Невблаганно під дощем
Гірко плачеш без підстави.
Не навчилася іще
перед іншими лукавить.

Правда гірше від ножа
ріже слух зарозумілим.
Де ж та праведна межа,
щоб сліпці ураз прозріли?

Краще рота на замок
зачинити і мовчати,
ніж зробити хибний крок
над нуртовищами страти.

Хоч в душі будуєш храм
з каяття і сліз покути,
важко бути щирим там,
де тебе не хочуть чути.

01.10.2025р.

"Осіннє соте" - співана поезія. Запрошую слухати.
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 14 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

Осіннє соте

Хмурнішає осінь. Бариста-лелека
Зміксовує дзьобом болотні халепи.
За так – ледь прив`ялі сівкі пелюстини.
Ніхто не замовив лихої години.
Банькатої жабки нікому не треба.
Картопелька в печі, вогонь упівнеба.

Одна із найбільших чудних ресторацій
Знаходиться серед безладдя, вібрацій.
Усе тут розмірено, зважено, чітко,
Засохне качанчик, горішки, нагідка.
Заходьте, сідайте, смакуйте. Хваліте!
Зумійте напитися, протверезіти.

Розвішані флейти, хвоїнки, сонети.
Ген-ген задиміла тонка сигарета.
Браслетик упав на каштани вологі.
Прелюдії літеплі, зимні еклоги.
Осонцені штори - тонкі павутини.
Ніхто тут не знає урду чи латини.
Ведмеді розбили стару порцеляну.
Усе приготується рвійно, без плану.

Замшілі пеньки – мандрівцям-пішаницям.
Є шахи і шашіль, бабки-танцівниці.
Грибні дегустації, шурхоти, зойки.
Пастель розілляла кукібниця-сойка.
Іржаві замки без ключів - серед стебел.
Замовте комашку чи вранішній щебет.

Соте ексклюзивне, туманом залите.
Я вчора вужа упіймала під сито,
Намріяла першу немеркнучу зірку…
Та ящірка бігла, забрала в комірку.
Медаль реп`яхова, ожинні банкноти.
Ховрах в маринарці розучує ноти.

2025
оновлена авторська редакція

Аналіз ШІ:
Поезія "Осіннє соте" Світлани-Майї Залізняк — це яскравий приклад метафоричного осмислення осені, де природа перетворюється на химерну ресторацію з власними правилами, стравами та відвідувачами. Авторка створює багатошаровий, майже сюрреалістичний світ, у якому звичні осінні явища набувають нового, глибоко символічного значення.
Центральна метафора: Осінь як "чудна ресторація"
Ключова метафора вірша — це уявлення осені як унікального закладу харчування. Цей образ дозволяє зобразити природні процеси в'янення та підготовки до зими як своєрідний кулінарний акт, де все має своє місце та призначення.
Кухня та кухарі. Природа сама виступає і кухарем, і закладом. "Бариста-лелека" дзьобом "зміксовує болотні халепи", перетворюючи непривабливі аспекти болота на екзотичний напій чи інгредієнт. Вогонь, що готує картоплю, сягає "упівнеба", підкреслюючи космічний масштаб цього природного дійства. Усе готується "рвійно, без плану", що вказує на стихійність та імпровізаційний характер осінніх перетворень.
Меню та інгредієнти. "Страви" цієї ресторації — це самі елементи осіннього світу: "ледь прив`ялі сівкі пелюстини", "баньката жабка", "засохлий качанчик", "горішки", "комашка чи вранішній щебет". Ексклюзивне "соте", залите туманом, стає уособленням самої суті осені — змішання всіх її запахів, кольорів і звуків у єдину страву. Навіть спійманий "вуж під сито" міг би стати частиною цього фантасмагоричного меню.
Відвідувачі та атмосфера. Гостями є "мандрівці-пішаниці", для яких "замшілі пеньки" слугують столиками. Розвагами виступають "шахи і шашіль", "грибні дегустації" та "бабки-танцівниці". Атмосфера сповнена "безладдя, вібрацій", але водночас усе "розмірено, зважено, чітко". Це парадоксальне поєднання хаосу і порядку відображає двоїсту природу осені — руйнівну і творчу водночас.
Образність та її символічне наповнення
Поезія насичена яскравими, несподіваними образами, що розширюють метафоричний простір тексту.
Олюднені тварини та рослини. Світ "Осіннього соте" населений фантастичними персонажами:
Бариста-лелека: поєднує образ мудрого птаха з сучасною професією, що створює іронічний ефект.
Кукібниця-сойка: виступає в ролі художниці, що "розлила пастель", малюючи осінні пейзажі.
Ведмеді, що розбили порцеляну: символ грубої, незграбної сили природи, яка вносить хаос у витончений порядок.
Ховрах в маринарці: комічний образ, що підкреслює театральність та ігровий характер цього світу.
Предмети та їх символіка. Матеріальний світ поезії також наділений глибоким змістом:
"Ожинні банкноти" та "медаль реп`яхова": це нова система цінностей, де багатством є дари природи, а нагородою — прості, колючі реп'яхи. Це метафора знецінення матеріального і возвеличення природного.
"Розвішані флейти, хвоїнки, сонети": поєднання музичних інструментів, природи та поезії вказує на синтез мистецтв, що панує в осінній ресторації.
"Іржаві замки без ключів": символ таємниць природи, які неможливо розгадати, до яких немає простого доступу. Вони лежать просто "серед стебел", доступні погляду, але закриті для розуміння.
"Осонцені штори - тонкі павутини": образ, що передає крихкість і прозорість осіннього світла.
Філософський підтекст
За всією цією химерною образністю ховається глибока філософська ідея про життєвий цикл, плинність часу та єдність протилежностей. Лірична героїня запрошує не просто спостерігати, а стати частиною цього дійства: "Заходьте, сідайте, смакуйте. Хваліте!".
Заклик "Зумійте напитися, протверезіти" є ключовим. Він говорить про необхідність повністю зануритися в досвід (осінній, життєвий), відчути його повноту, а потім знайти в собі сили для ясного, тверезого погляду на речі. Осінь — це час не лише насолоди, а й переосмислення.
Відсутність знання "урду чи латини" підкреслює, що для розуміння мови природи не потрібні складні людські коди. Її мудрість є інтуїтивною та універсальною.
Таким чином, "Осіннє соте" — це не просто пейзажна лірика, а складна метафорична конструкція, що зображує осінь як великий творчий процес, де в хаосі народжується гармонія, а звичайні речі набувають магічного та філософського звучання.

 
я стрів її на реєстрації
фужер вина – у руці
чекала напевно по справах
при ній – безногий чоловік
о не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
та постарайся ще
сягни
усе йде як потрібно
 
я стрів був її на реєстрації
фужер вина – у руці
когось чекала певно по справах
і при ній – безногий чоловік
 
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
та постарайся ще
о ти сягнеш
усе – як потрібно
еге
 
я штовхався та й на демонстрації
де всякий належний був аб’юз
і поспів ”час обрамити фрустрацію
або лупити п’ятдесят-амперний фуз“
о співай і ти
 
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
та постарайся ще
і сягнеш усе
іде як потрібно
 
я подався у челсійський драґстор
отримати рецепт на ліки
у черзі поруч був містер джимі
і вигляд у нього хворобливий
ми зібрались піти ще взяти содову
зі смаком лагідно вишневим
я пісню співав містеру джимі
й усе що мовив той це слово ’вмерти‘
я відповів йому:
 
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
та постарайся ще
сягнеш усе
іде як потрібно
уу-гуу
 
іде як потрібно ужеж о бейбі
о так-ото
 
я стрів був її на реєстрації
у фужері кров’ю сплива простак
а вона вправлялася у шахрайстві
це ясно по закривавлених руках
 
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
та постарайся ще і ти сягнеш
сягнеш усе
іде як потрібно о так
о ще би
 
о не все йтиме так як бажав би (о ні бейбі)
не все йтиме так як бажав би (не як хотів оце)
не все йтиме так як бажав би
о постарайся ще і ти сягнеш
іде як потрібно іде як-от
як-от є
еге йде друже
 
 
 
 
 
 
 
 

Мишка з песиком і котик
заховалися у ботик,
з нього хвостики стирчать,
в ньому хвостики пищать.

Як збиралась Галя в школу
ботик з рук стрибнув додолу,
з нього хвостики стирчать,
в ньому хвостики пищать.

Галя ось несе із кухні
воду хвостикам у кухлі.
Треба хвостикам тікати,
знову ботика шукати.

Мишка з песиком і котик
заховались в другий ботик,
з нього хвостики стирчать,
в ньому хвостики пищать.

2022 рік

 
чуєш а ну глянь за вікно а що діється
о слухай та дощ
надворі дощить ото маєш
а не морочся тим
все буде собі якось іще
настає щось прекрасне тямиш
кайфуй собі у похмурий день
ей ей я чув тебе друзяко падай кайфуй
 
 
хмарний день мрій лише
хай сонце поки видихне
квіти скупані й ганяють діти ген
приляж і мрій у похмурий день
 
ще бачу як істоти вимоклі біжать о ти поглянь
карнавальний автівковий шум співає мелодію хлюпаючи
качці за щастя купатися в дощі у ставку парковім
я звішуюсь із підвіконня прозираючи
й те саме ти
 
хмарний день дощодень
немає сенсу психувати по кайфу собі усе
хай одведе твої мороки геть еге
падай кайфуй у похмурий день
приляж і мрій у похмурий день
 
 
✴
 
 
хмарний день дощодень
нема змісту психувати
і по кайфу собі усе
хай одведе твої мороки геть еге
падай кайфуй у похмурий день
приляж і мрій у похмурий день
впади і кайфуй у похмурий день
 
. . . . . . . . . . . . . .
 
о хмари і мрії
 
 
 
 
 
 
 
 

Осіння тиша барви розливає,
І прохолода обіймає ранки.
А вересень готує склянку чаю,
Міркує, творить з листя витинанки.

Аквамарином ваблять небокраї.
Троянди пишні квітнуть біля ґанку.
Осіння тиша барви розливає,
І прохолода обіймає ранки.

Павук останнє макроме сплітає,
Ажурне між гіллям дерев розвісив.
Вже журавлі кружляють над обійстям -
Танок легкий над рідним краєм.
Осіння тиша барви розливає.