Гриць Янківська - [
2025.12.21
00:29
]
Споглядання. Після квітів
"Споглядання. Після квітів" – цикл поезій 2021-2025рр. зі збірки "Паморозопоезія"
Картина Тетяни Молодої "В очікуваннях дива" 2025р.
Далечіє причал
Далечіє причал.
Два рум'янці розділені обрієм –
дві зорі багровіють відбитком одна у одній,
і питають начал,
і шукають, чи ще хоробрі є,
що наважаться ринути з ними в світи підводні.
Море жде кораблів,
море ці кораблі народжує,
у потугах штормів вириває з твердого лона.
Вже причал оддалів,
пуповиною лиш супроводжує
пінна хвиля, мов кров, у заграві руда й солона.
20.01.2021
Квіти в її волоссі
На картини Емі Джадд
Перли в її волоссі.
Птиці в її очах –
Карі та ледь розкосі
сіють страх.
Дівчина з цих полотен –
вигадка. Таїна –
спроба пізнати всоте
хто вона?
Лагідна чи жорстока –
порухи затаїть,
стане супроти ока
й так стоїть.
Квіти із неї пнуться,
Квіти для неї тнуть.
Фарбами озовуться,
хоч зітруть
повний бутон з букету,
дикі галузки руж...
Чисті полотна... Де ти?
Я – довкруж!
25.01.2021
Розбиті маленькі серця
Розбиті маленькі серця дзенькочуть вкупі.
Купили за N рупій.
Повісять на верхній одвірок, щоб били, били,
коли прочинили...
Дзвеніть собі, вчені брахмани, великі гуру!
Пишіть партитуру!
Хоч музика ваших сердець не здолає смерті,
лишайтесь відверті!
29.01.2021
Нестоунгендж
Рувану Талі
Талі, Талі, мрії твої зухвалі!
Як ти пишеш пальцем медові далі!
Як покинеш звичку отак писати?
Як полишиш груди натхнення ссати?
Завтра буде тихим, як вбитий клоун.
Нині висне каменем Hanging Stone.
Вчора сяде зліва та схоче спати.
Талі, Талі, будеш йому читати?
Вірш за віршем люляє та лікує.
Дням шумливим вийти говориш всує.
Брошку часу вистромивши зі шкіри –
розглядаєш свіжу та давні діри.
Можна стрічку райдужну в них всилити,
мовби в свічці ґніт, у собі палити,
випускати сиві кружельця диму,
удобряти попелом свіжу риму.
Чорнобривці сходять від згару в роті.
Пильно полеш, губишся у роботі.
Чорні пальці, але медові далі.
З них вертайся видужалою, Талі!
30.01.2021
Курява
Це ж бо уже й ох!
Синява на межі.
Вийшли сюди вдвох,
вигострили ножі.
Чистили від іржі
обрій, де сів Бог.
Вітер січний з гір
вздовж розітнув чоло.
Стало, як старовір,
виструнчене стебло.
Свідчить: оце було
Богу наперекір!
Це ж бо уже й дме!
Курява на прогноз!
Змовилися, бігме,
сіверко та мороз.
Синява від погроз
й Бога на мить пройме.
06.02.2021
Білий колапс
Тут нема ні богів, ні демонів, тут тільки сніги й сніги.
Тут всі вади гладко зализані, критик не підкопає.
Тут повзе щось холодне, як посмішка, вздовж моєї ноги,
й так засинає.
Я ступила би крок на волю, я ступила б їх, може, й два,
та боюсь розбудити, хтозна, чи хижий, білого звіра.
З тої зради занудить, а в лоні моїм проросте трава,
наче офіра.
Та кому? Адже тут, як відомо, ні демонів, ні богів.
Навіть предки все глибше, заки стою – насипало з лікоть.
Тут відважні мужі та жони до глухих взивають снігів:
станьте навіки!
В неба – сірі повіки, в людей – нетерплячі густі слова.
В мене – плаче бліде звіреня, розбуджене під коліном.
Як сльозами стече – знов його заколише зима-вдова
морозним тліном.
11.02.2021
Мить
Наче гострять ножі.
Наче тягнуть по шкірі пальцем.
Наче йдеш і раптово хапають твоє зап'ястя.
Наче косять траву.
Наче "Літо" звучить Вівальді.
Наче ти поза часом, а світ – двадцять п'ятий кадр.
Наче сонце тече.
Наче хмарища повні сміху.
Наче кличе дівча медокосе до тебе: мамо!
Наче сіється дощ.
Наче місто відкрило душу.
Наче крутять улюблений фільм, який увірве гроза.
19.02.2021
Мода на весну
Як вперіщить дощ – проросте трава і набрякнуть сни.
Вийде з моди кльош, та вернутись знов встигне до весни.
І впаде гніздо пантрівних лелек й електричний стовп.
І підмочить нас та віршів врожай черговий потоп.
Тільки будь стійким до моїх розмов, до моїх очей!
Час змиває нас плямою з вікна, не їдка ачей.
Я ж люблю тебе, як своє ребро, літаковий хвіст!
Тільки ким ти є, тільки де ти є, – хто мені повість?
Літаковий шлях виріже для нас піднебесся клин.
Тільки будь швидким, бо розтане дим, мов палю полин,
проганяю злих. Тільки ти – який? Тільки що – добро?
Бо увійде знов мода на каре, прозу і таро.
Я курила б в ніч – тінь попід стіну в сукні з бахроми,
тільки вийми хрип зі своїх легень і в мої встроми!
Час повісить, як парасольний гак, нас, у мить ясну,
зразу при дверях, бо мине і ця мода на весну.
24.02.2021
Життя за Оккама
Недовго й зотліє знов,
пожухне, як пелюсток.
Коли ти пером споров
всю голову від кісток
до думки – як butterflies
випурхували слова.
У декотрих ти зав'яз,
а інші – ділив на два.
За лезом Оккама знай,
що все тут було просте,
і спалений в попіл рай,
і місце під друк пусте,
і ставлення до причин,
і наслідків перший збір.
По факту – усе чин-чин.
По вірі – всього лиш вір!
Недовго й зійдуть на штрих
диктанти кардіограм,
відразою до відлиг
заниє надбрівний шрам
і вимовиш щось про лють
з метеликом на губах.
Послухай, якщо по суті, –
в тобі не існує страху!
24.02.2021
Молитва міжсезоння
Ненамолене місто зранку воістину чисте!
Дзеркала калабань для припухлих облич розклало.
Подивися, як дехто, кому необхідно мало,
прикладається пити священного, яко вихрест.
Він не знає за скільки продав би себе, от мав би.
Він не має себе й здивувався б, якщо це взнав би.
Ненаміряне небо, де мрій міріади – мрево.
Все це так міжсезонно й водночас усе ж лютнево.
Озирнеться на вихлоп, мов кашель зими досмертний.
Стане мовити пацяр – зіб'ється на "же єси на..."
Два на шиї висять для безпеки: срібло й осина.
Ці машини страшать його, мов вивергання Етни.
Поруч – ретро кафе сучить спогад, мов крутить вуса:
вуйко в підраних джинсах колись був завидним хлопом,
та покинув усе й подався у світ автостопом,
з тих часів став подібним до Леннона та Ісуса.
Тож змирися, направду для нього це місто встало.
Домолися за нього від "на небесах" і нижче.
Калабані зугарні відсвічують долі днище –
це готує чоло до сівби міжсезоння рало.
27.02.2021
Зимна вода
"люльчить ласий посвітайночок
потічками злиганої здійняви,
з тим, врешта, трішечки;
бо льодий злам,
ледьсерця – буйче на розтрав,
насправу:
не зважиш часочку –
вже весновиннячко бруняве..." Криптопоэзия Krajzer "Загойдак"
Ледьсерця загойдак
закрайнозвивногірний
похвильнохлюпно стоплює,
щоб в цвєтєнь брунькавиці упувать.
То зимна во́да!
То димні́ люльчать
межзгибні понадбрильні
діди-тумани!
Гойра-гой! –
Ся кланяють діди
пострічним голоногим човнярам.
Ади, яке окілля туто й там! –
Се вже човняр меж хвиль вділяє хвильочку,
замилувавшися,
та й далі покладесь на загойдак.
23.04.2021
Зима вирвиця
Зима – вирвиця.
Ще раз вирветься
та й утопиться
до листопада.
Весна близиться
малям, пижиком.
Зросте, визріє
хутро жнив'яне
в літо спижеве.
Коси росяні
раз – й підстрижені
серпом серпня.
Аж обважиться
осінь-ризниця,
повна рижого
листу-золота.
Й знову вчується
спів-завійниця
блідолицьої
зими мрійниці.
02.03.2021
Сповиток весни
Розстелись, сповиток весни!
Зачекалися на дитя!
Пронеси попри дивосни,
влюляй тихе серцебиття!
Аж, мов голос з морських глибин,
чутно: рибка до вас пливе!
Доля випрямувала плин,
вже до себе життя зове!
Вже веснянки плетуть вінок,
бджоли повнять медовий глек.
Заглядають, – чи наш синок? –
мама з татом в гніздо лелек.
Зачекалися на любов,
зачерпнули у жмені світ.
Ти – найперший батьків улов.
Я – твій друг на землі. Привіт!
02.03.2021
Час воскресати
У віршах, що написані рік назад,
у віршах, що описують вік назад,
у віршах, що гортають життя назад,
годі себе шукати!
Де ріка випускає рукав на схід,
де рука витирає з обличчя піт,
де рокад перетнутих щезає слід –
не полічити втрати.
Вже з гори зіслизає духмяний шовк.
Вже заклин перемерзлих зорин помовк.
Вже без свідків гори, як записки змов!
Час воскресати!
04.03.2021
Неменестрель
Просто людина середнього зросту
в сірому светрі, в порушенні посту
десь у торговому закутку міста,
з порзного тіста.
Стерте ім'я поміж кликом й луною
просто людини з смішною ходою,
що проявляє заледве реакції
на декорації.
Голуби вже повертають на стріхи,
вже визирають на клумбах потіхи,
вже підіймаються кутики рота
в теплі широти.
Просто людині, у вузол зав'язаній,
медом та м'ятою губи помазані,
тож, що почує – в віршах переказує.
Щось в ній від джазу є.
Дуже середньо узятими нотами
у перехожих з болота... гризотами
просто людина поповнює музику
з власного стільнику.
19.03.2021
Ангел
По шкірі твоїй – арабески й небесні карти.
По вірі твоїй – перманентні вогні зачину.
По контуру в тебе – нагострені списи́ варти.
Крило – по чину.
Ідеш, мов ведеш за собою на війни сотні.
Речеш, мов спускаєш останню на землю кару.
Діждеш, заки викують ланц на шляхи зворотні,
а дощ – погару.
Чи хмарами стогнеш на провість цвітіння світу,
чи марами стигнеш, над страхом стаєш беззбройно,
чи зорями крешеш, мов ставиш на чолах міту, –
усе незгойно!
28.03.2021
Небригантина
Перекроєні сни, перелатані – все доношую,
з полотна найдорожчого, з яву та денних пошуків.
Я старалася змалечку завжди бути хорошою,
та виходила за краї чи доріг, а чи зошитів,
і робилася в тому старанні щоразу тоншою.
А полотна життя наді мною пнулись вітрилами,
повні дужого подуву мрій та щирого подиву.
Я білішала з ними, сповнялася з ними силами,
мов припливи – долала я кожну наступну сходину
до відкритого простору дій, що за небосхилами.
І щоночі, розплющивши очі, так ясно бачила,
як з грудей мені щогли стримлять, як вузли затягнуті,
як з гойданням вітрил то зникала, то знов маячила
найпалкіша зоря, звана Сонцем, і всі осягнуті
в сонці прояви зла – звільнялися від звинувачення.
Я була гостроверхою вільною бригантиною,
я пливла, напоумлена вітром, сповита маревом.
І пророчили хвилі величність мені латиною.
Ще окіл не стискав мене туго, тягнувся чарами.
Світ на мене був зшитим, а я в нім була – дитиною.
31.03.2021
Сонний час
Я падаю. Рими пливуть понад ямою. Сонний час.
Провалля у поперек дихає надто палко.
Десь поруч – не мчить, лиш копитом зухвало товче Пегас,
хоч сну однако.
Дитя за рукав мене мовчки смикає й просить до гри,
в якій я в нарциси утілюю соніків-монстрів.
І чутно, як космос дзвенить і стікає на нас згори,
мов тінь на острів.
Аж коси розвиті мої – загустілий торішній мед,
як в воду киплячу опущені, дивно тануть.
Я знаю, що буде зі мною на пів життя наперед,
й до́тіль – не встану.
Цей світ – ретроградний, затятий, суворий, одвічний сон –
утілює в монстрів насаджені жовті квіти.
Вмирають безглуздо під скалками марення, як Ясон,
сновиддя-діти.
04.04.2021
З місяця олії
Злотаво стікають олії нічної лямпади
тонким мотузочком від місяця аж на чоло.
Розважую: буде на миро чи, може, на яди?
Місяць – біле шкло.
Об зорі кресалом, так іскри жбурляє піїту,
вдаряє лямпадник, і будить того, що заснув.
Міцними руками, мов яблуко спіле, пів світу
йому відчахнув.
І сталося світло! Так просто, як очі в люстерку,
так рясно, як після посухи стаються дощі.
Вирішую: будуть оливи ці, литі по смерку,
на ліки душі!
10.04.2021
Гіацинтове пахілля
Перестала весна.
Ще у просторі виснула нота, останньо узята,
ще в зачині сотворення пахілля
напнуті гіацинти
здавалися збуджено недоладними,
ще розхристанолиці цвітки́ на китицях їхніх
кликали к собі тих –
стулених і боязких,
що на іншому боці, від сонця відвернуті зовсім,
ще звивалися їй достеменно підвладні
папірці відривного календаря,
ще не вивільнилися з лялечок перші пухкі крилята,
як уже перестала весна,
щоби знову за мить розпочатись.
15.04.2021
Вечірня Сонцю
Це суголосся щебетів пророчих,
ці променів тремких страсні свічки,
цей запах розпашілої ріки
в призахідних охмареннях урочих –
задурюють і зманюють мене:
ще мить! Ще погляд! Ще ковток п'янючий!
Як лишусь тут, – в заграві догорю чи
померкне обрій й разом з ним – мине
цей надграничний жар слабого тіла,
це марення на кам'янистім ложі,
цей крові смак, губ враженої рожі,
і ця вечірня, що палахкотіла,
як страсті Божі?
21.04.2021
Літер сонм
О дивний сон! О сміла ніч! О вигадко!
Віч-на-віч ми лишилися тепер.
Я знаю, що втечеш від мене вивертко.
Скажи лиш, хто ім'я твоє зітер?
О літер сонм! О вітру рик! О далече,
Зродилася! Чом вени-струни-трям
рвеш з дня у день, і вивертаєш на лице
не правду, тільки вибрехні байстрям?
О час!
О дух!
О мій польоте з тіла!
О, як я там зостатися хотіла!
04.05.2021
Замкнуті потоки
Вже стікає ось з потічків руки
в море-черево перетала кров.
Мрія – наче паль посеред ріки,
жду, коли приб'ється до берега.
Хвилі котять вчвал і шумлять в мені,
хоч загату-плоть дух не розпоров.
Потічки пусті, руки – ще пітні,
ще скобочуть їм днища зрошені.
А довкіл – весна, вже сповна важка,
і у нас обох в животах пече.
Кілька раз сяйне сонце понад днем –
й літом у плодах ми розродимось.
Щойно кров моя зайнялась вогнем,
як пішли дощі – хтось торкнув плече.
Відколовся шмат палі чи божка –
Відпускаю вплав, не затримую.
23.05.2021
Маленький хлопчик закликає
Маленький хлопчик закликає нас
йти на веселку
по кольоровій травистій стежці,
далеко-далеко,
довго-довго
і не зупинятися, навіть коли
дуже втомимося в дорозі.
Я чую церковний дзвін у його голосі,
бачу сонце в його обличчі,
наче зростає на моїх очах
білокоре деревце істини
з тонкого веселого пагінця,
який заледве вміщаю
у межі любові.
Маленький хлопчик так радісно
приповідає свої вигадки
і нічим не виказує таємниць казкаря:
далеко-далеко давним-давно
з води проросла веселка...
Я вірю йому і розпитуюся
ще більше про землю риб.
Тепер я допевне знаю, що там –
за веселкою
ми розмовлятимемо так,
як зараз цілуємо.
Я бачу сонце в його обличчі.
10.06.2021
Про землю риб
Він цілує, немов ковтає
бульбашки щастя з мого обличчя,
а тоді відпускає їх осторонь,
щоб милуватися здалеку.
Найдосвідченіший мандрівник
у просто́рах нової землі.
Він прозорий і добре пахне:
дещо гостро, подібно літу,
дещо пряно, подібно травам,
та в основі його аромату
завжди вода і сіль.
І здіймається свіжий вітер
над блакиттю очей –
бриз незвіданої душі.
Він покликав мене до себе,
як по правді, – щоб просто бути.
Це не здогад, на всі питання
він відказував: будь зі мною!
Я лишаюся, я пишаюся, таланить.
Він повідав мені з останнього
про підводні міста і звичаї,
про русалчиний хвіст і коси
кольору третіх снів.
Я мовчу, мов набрала води у рот,
я готова йти,
тож пишу йому пальцем на носику:
фіолетовий личить пригодам,
тримайся за обрану нить!
Чи веселкою, чи побрехенькою,
маленький сяйливий хлопчику,
проведи нас на землю риб!
Він цілує, немов ковтає мене в свій світ.
08.07.2021
Я чую вас
Перечекати зливою слова.
Холодний шквал у спину, і навіщо?
Я чую, чую, слух мій здавна віщий –
потік чужого шепоту періщить!
Ділю на сотні сотень, не на два.
Перечекати зливою красу –
неторкану, не зніжену, не спиту,
свідому власних сил, несамовиту,
цей – поміж пальці дар, як води – ситу,
не вимінявши жадно на росу.
Перечекати зливою печаль –
застиглий усміх, змружені повіки,
бо все приходить раз, та не навіки.
Нема словам, красі та смуткам ліку!
Я чую вас, на щастя і на жаль.
20.07.2021
Ніжності на слова
Чи вистачить ніжності на слова?
Жива, нежива, незнана
людина, мов світу відкрита рана,
мов позначка часова людині зустрічній,
мов іншої фон –
загоїться, стреться, зникне.
Хоч звикне без неї світ,
та зоставлений ніжності моноліт
часом не розпорошити.
Говоріть, говоріть, довго, ніжно мені говоріть!
Хочу напам'ять людину у вас завчити.
23.08.2021
Коси повстяні
Коси повстя́ні вересу –
нитка пурпурна в килимі,
що постелився в вересень,
вслід за природи крилами.
Колами сни та вислови,
вереском співи Велесу.
Жниво лягло. Чи вистоїть
міць цього шляху-чересу?
В сховку моїм під ребрами
виміняне та знайдене:
літо, що з тіла – стеблами,
осінь, що в душу – зайдою.
Визрію в тобі Ладою,
Всесвіте!
29.08.2021
Намолене поле
І ти, коли сила, змалюй це намолене поле,
його шрамування посівом і виразки голі,
намовлених бігти за обрій останніх вцілілих
трилисників на хрестовиннях, що влітку говіли,
стебельця, мов скельця відломлених ніжок бокалів,
чорнозему пар на колесах, як в давність – на ралі,
стежки й півдороги, що зором спромога сягнути,
і шерех окраїн, й відлунок пташиної смути,
і запах землі, по судинах плодючих налитий,
і присмак плодів, що наважився глиною кпити,
і те як стоїш, коли тиша повстала навпроти,
і музику вітру, мов зірвані павзою ноти.
18.09.2021
Клен навпроти вікон
Мої вірші та клен навпроти вікон
залишаться зі мною, ну а ти
за жовтень підеш гарним чоловіком,
листком кленовим, вісником сльоти.
Не потурбує шлях твій в непогоду,
бо, кажуть, добре – де немає нас.
Турбує, що всипає митей вроду
під ноги людству злий прагматик час.
Що вже між нами тиша не повстане –
велична, наче вирішальний бій,
що не потішить день знайомим станом,
лінивим тоном, пеленою вій.
Що тільки звикла, як ти ходиш вколо,
а вже питають, пам'ятю чи.
Це той, котрому личив власний голос?
Я його знала в осені зачин.
08.10.2021
Ступати в біле світло місяця
Ступати в біле світло місяця,
як під обличчя злого генія,
як на долоню бога-велетня,
як в тепле озеро нічне.
Коли думки, як мари, бісяться,
коли сама в фінальній сцені я –
скоритись світлу. Місяць вселення
в людину позирці зачне,
довкіл завісою розвіється
а чи розсіється пилинами,
і простір вийде з безконечності,
як перше слово з-за куліс.
Як павза часу, що намріється
тугими, чорними хвилинами, –
ступати в контури безпечності
супутника, що в мене вріс.
20.10.2021
Вона чекала його на ґанку
Вона тримала його за руку, аж раптом – в вересні випав сніг.
Отак буває, що й по людині одежа висить на звичнім місці.
По парі всього, горнят і ложок, лиш слід на біле самотньо ліг,
а в даль пригаслу ввіпнулись сосни, як в папірець запізнілі вісті.
Вона чекала його на ґанку. І так щоднини, і так щоранку.
Тороччя скубла з його ряднини. І так щоранку, і так щоднини.
06.11.2021
Дитячі сни
Коли мені страшний наснився сон,
зминали мухи білий круг довіри,
де радіусно – я і давній друг,
і де площинно – діри, діри й діри,
тоді мені страшний наснився сон.
Коли у прірву падала моя
нагріта постіль й миттю холодніла,
та все, мов дзиґа, в просторі вертілась,
бо простір прірви підбивав їй ніжки, –
свідомість в прірву падала моя.
О мух нічних оскалені усмішки!
З комори снів не вигнати задух,
де я діаметрально й давній друг.
Периметр вкотре змінює фасон.
Давно забутий знову снився сон.
16.11.2021
За некохння
Зірвалась з неба безйменна зірка
у листопадову темну ніч.
Так рветься долу сльоза прогіркла,
коли кохані не зводять віч
у мить прощання.
Зірвалась рання, відтак – невміло
всявала простір ефірним тілом.
Померкла з прикрості круговина.
Так меркне раптом чужа провина
за некохання.
Зірвалась зірка, та в мить падіння
хтось все ж нарік її – Неостання.
27.11.2021
Локомотив. Проба пера
Линь
Огню
Кусає
Около
Мого
Одуру.
Тратяться
Искр
Вагони.
Коломотив!
23.12.2021
Так помирає поезія
І здається мені...
Так, – здається мені!
Все здається мені, що так,
саме так на струні стрійні звуки
і звій-іній так на стіні...
Ійон!
Чи здається мені, а чи ні, а чи ні? –
Саме так помирає поезія!
24.12.2021
Задумливі круки
А потім – місяць вийшов до ріки.
Зима сіяла, яко чиста діва.
І лиш старі задумливі круки
тінь відкидали на просвіток зліва –
зі зграї часу вибились роки.
Промерзлі береги тримали світ
людини, що доходила до краю.
В зимовій річці відголосок раю
дзюрчав манливо, з оберемка літ
квітуче право чи правдивий квіт
все укладав людині до руки.
Старі круки верталися у зграю.
04.01.2022
Спіраллю янгольських доріг
Цієї ночі білий пух
так обезкрилено кружляє
спіраллю янгольських доріг!
Лунає спів: якби він зміг!..
Луна є спільницею хору.
Щось, наче гавкіт, рветься з двору
і гасить свічку віри – дмух!
Аж яленіє в грудях ружа.
По небовиді – біла стужа
молочні ріки мілко лляє.
Лунає спів: вона чекає!..
Луна єство своє являє,
спіраллю сипле: ає... ає...
та перетворює на сніг.
І вже, немов лавина дужа,
до ранку не спиняє руху.
Лунає спів: бо небайдужа!..
і наскрізь серця проростає.
09.01.2022
Загоюється стежка
Загоюється стежка. Хтось пішов
так гостро – в ніч, не вичекавши миті,
аж випав сніг, зачеплений чолом,
аж не збагнеться враз чого бракує,
аж розіллються по слідах озерця.
Бракує серця!
На святковий стіл
потрапить іскра спаленої зірки,
бо хтось пішов, не погасивши світ,
бо хтось пішов з обманною усмішкою,
яку приймають часто за любов
ті, що лишаються, від того, хто пішов,
загоюючи стежку білим спогадом.
18.01.2022
Прощання з січнем
Не дивися за обрій, забудь, що гряде світанок!
Не даремно ж цілують наосліп нічниці й час.
Я сьогодні вивершую долю твоїх коханок,
позначаючи доторком кожну, немов Мідас.
Цьому бути! Зрікатися – пізно, любити – мало.
Он вже й вітер пекучий мені вислизає з рук,
як останнє сновиддя, що з ними тебе єднало,
як прикмета твоїх, січне, з віхолами розлук.
27.01.2022
Легіт
Ти – ім'я на вустах, сипла істина вічного поклику.
Ти – негаданий легіт в тривожнім кружлянні розгуби.
Ти – волога дощів на запаленій посмішці докору.
Ти – молитва сміливості перед кожним уступом скали.
Проминають дощі, сонцесходи, роки та періоди,
позначають хвороби та зцілення, втрати й здобутки – чоло мені,
покидають і знову приходять забуті, стаються покинутими,
та достатньо пірнути у думку про тебе, щоб не зупинятися.
Чи згоратиме світло на пагорбі слави і гонору,
чи тонутиме світло в глибинах одвічного сумніву,
чи вкрадуть моє світло проханнями непослідовними, –
ти навіки в мені тихо сяятимеш любов'ю.
03.02.2022
Моя любове
Пиши мені, моя любове,
нетлінну музику світання!
Східсонце, вирване з ридання,
запалюй в грудях переритих!
Скрижалі з іменами вбитих
читай мені серед молитви!
У ріг, що зазивав до битви,
труби про скінчення війни!
Пиши мені на плямах крови
своїми білими руками,
по небу – чорними круками,
по долі – помстою богів.
Пиши, любове, і про гнів,
його повік не відітни!
06.04.2022
Споглядання. Громовий камінь
Не залишай для мене місця, береговино!
Камінням і піском заповни свій узор.
Закрай пряде багряні ниті звершень та спочинків.
Нехай здіймає легіт їхні доли
так лагідно, як пестила рука
суцвіття кленів.
Ясенелисті
в ясеннім, чистім
дні стояли.
Це мурашина праця – бій ріки,
що пробивє шлях веселкам наскрізь світу.
Це закуток для вигрівання змій –
думок нелюбих.
Не піддавайся різнобарв'ю травня,
доосередньо гнаному теплом.
Клубок крице́вий на твоєму серці
зіллється з тлом,
я там його зоставила навмисно, збережи!
Лиш споглядання не зруйнуй мого.
12.05.2022
Дай серце світу
Дай серце світу, а мені – лиш мить,
в якій зберу все золото від слова,
усе число його солодких крихт,
усе поквіття пишної оздоби,
усяку правду відблисків його.
Дай серце світу, а мені – любов,
оту священну, вільну від образи,
від здогадів, очікувань і втрат,
від обіцянок, від сухого цвіту,
усяких зерен слабкості та зла.
Дай серце світу, а мені у владу
ніколи не давай його, ані
у дар чи сховок, чи на всякий зміст,
бо вічність ширша від моїх обіймів.
Мені – слова, а світу – серце дай!
13.05.2022
Забуду
І навіть слова...
І слова також,
і мотив, і нуту,
і розсипища окликів, і непокрапане тло,
і пісню сьогоднішню, цю – на завтра не нову,
і невимовлену забуту,
і злість, і покірність, і владність,
і все, що одно,
і все, що мені все одно,
і все, що мені, все, що й не мені – не однаково, небайдуже,
і тебе, що читаєш, минаєш, минаєш читати, друже!
28.05.2022
Шлях на бескиди
Як лясне електрички бич
у чорну ніч, в безвидну ніч,
я знаю, – це в дорогу клич
для мене.
Я чую металевих жил
натужний скрип під гуркіт рік –
це так спрямунок-старожил
свій тягне вік.
Обрушене каміння з гір
і те йому не стулить віч.
Де рух – війна, а швидкість – січ, –
у напрям вір!
06.06.2022
З яблуні
Та це ж для тебе думку розпочала
з отої яблуні, що виросла за край
порогу Божого, і грім – конячка чала
розвіз її, порубану й сиру ще,
по всіх усюдах божеських дворів.
Вогонь її не брався, не горів.
Сиріло нагорі все дужче й дужче.
Збагни це думкування нетямуще,
що задля нього інші покінчала
абияк. Би я, би, як я, вони
тебе шукали в травах восени,
тебе знаходили під яблунею плодом,
на тебе йшли одним думок народом,
всі, як одна, верталися від неба
посушливі чи дощові – до тебе,
як і по колу йдуть життя начала.
Таку от з яблуні я думку розпочала.
08.06.2022
Поміж вогненних стріл
"Стріли її – вогненні стріли" Пісн.8:6
Перевіряй мої слова на зойк і правду!
Крізь сито обіцянок просівай!
Я не збрехала ані раз, аж доки не навчилася усмішок.
Це я – омріяний затишок для розмов,
чужих сумлінь і виправдань за слабкість – сховок.
Мов парасоля, усмішка моя.
Вогненні стріли не проб'ють хребта,
допоки луком усмішки озброєна насу́проти.
Не вороги два лучники, та у обох своя свята
правічна правда, що її боронять.
Як на півмісяці блукач міжзоряний засне,
так на моїй усмішці бе́сідник вколишеться.
Гойдається розхитана вітрами
зізнань і брехень.
22.06.2022
Насічки нут
Луно,
ти роздвоєний клич, я – лут.
Оповий мною талію гнуту,
проросту вербою.
Нумо,
уторовуй на убереж лаз!
Посмугуєш мене нараз
насвіжо молодою.
Лоно
твого голосу – плавнів глиб,
не подоба йому мій схлип!
Втоплюся чи в нім загою
насічки нут?
28.07.2022
Відгук
Залишся тут! В потоці теплих слів
моя безвадність викупає думку
і сміх стече по шовку глузду в лунку
пробиту там, де ти словам звелів.
Залишся тут! На каменях часів,
де вигрівають те, що не розтане,
і де осушують душі вологі стани,
вербняк – стіну, а ти – затишок сплів.
Залишся тут діждати кораблів!
На мілині розбурханого серця
є місце всім. Потрощить до щемерця
останній спротив, що у нім зомлів.
Залишся тут!
13.08.2022
Смеркання
Це бій часів, смеркання і розлука.
Очей не зводь до галузок пожухлих!
У темені немає ляку й дух
її порожнім був споконвіків.
Це бій за себе з марами себе.
Ні тіні крон, ні крук, ні крик відлеглий –
не зроджують тобі у грудях пекло,
не зрошують тобі в страхах чоло.
Лиш те, що є, не те, що відбуло,
нехай тебе жахає. А майбутнє –
це тільки жарт вигадливих примар.
Не вір їм! Не надійся! Не очікуй!
Ось віддих твій – ось непоборний чар!
01.09.2022
Інші люди
А жовта троянда, що у вересні тільки лиш випустила пуп'янки,
нагадує: ти, може, і станеш ґрунтом, та життя, як таке, продовжиться
під гігантським сонцем, що володіє незбагненною силою,
і навіть тобі нахабно тисне на чоло важкою долонею, –
пробудися! Пробудися! Пробудися до цвітіння!
Гамір ранкової вулиці цьому є підтвердженням,
життя зцілить тебе непомітно ще й цього N-ного разу.
Ще N разів ти прочиниш вікно, щоб впустити у серце протяг,
хоч затулятимеш груди шарами домашнього заношеного одягу,
аж доки не отямишся, усвідомивши: часу менше, ніж кави в горнятку.
Пора! Пора! Пора виконати, що мусиш!
Розуміння "я мушу" – найкраще, за що коли-небудь хапалися нестійкі.
Воно таке подібне до тебе, ви зі спільного виросли кореня,
ви – його розгалуження у підвалинах сотворіння землі.
Ви тверді та опористі, хай всі інші на вас схиляються,
доки соки землі по-краплі підіймаються вверх.
Але іноді квіти, але іноді жовті пуп'янки,
але іноді ти, але іноді всі опори –
і такі ненапоєні, і такі ненасичені ясністю,
що лишень їм селитися в грудях у інших людей,
щоб окутали світлом, як сонце окутує просторінь,
вигріває усю нашу просторінь.
Та в чужому нутрі, коли студінь, забуваєш роззутися,
а заходячи в спеку – оголюєшся необачно.
Прихистять ненадовго, довго і ти не подужаєш,
наче в ґрунті коріння, неодмінно прошиєш їм груди,
щоб вділити від себе добра цьому світлому світу.
07.09.2022
Вільний переклад пісні сича
Я повертаюся до тихої ночі під повен місяць,
туди, де були промовлені такі оглушливі слова,
слова густі, немов патока, тягучі, немов горизонт.
Я повертаюся знову і знову, бо хочу застати їх несподівано,
так несподівано, як і ти колись застав був їх вперше.
Нікуди правди діти, ці слова належалися мені
і я випровадила їх у Всесвіт, у вуха тому, хто слухав.
Як я зраділа їхньому відголоску! Він приводив мене до тями,
він тремтів і розсипався у хвилюванні, та я впізнавала свій голос.
Це було звільненням від пересторог і одночасно знахідкою,
я знайшла в тобі те, що давніше – в собі, і врешті озвучила.
Вже у той час,
коли слово тільки зароджувалося мені на вустах,
я збагнула, що промовлене
оживе навіки.
І ця розкіш досі зі мною –
я люблю тебе!
08.09.2022
По тріщинах розлук
Тільки я також не гомінка.
Що ж, коханий, просто помовчімо.
Б'є об погляд – обширу ріка,
навчених сповідуватись німо.
Гул та й гул, та й простори лункі.
Лиже мряка зріз горизонталі.
Синь та й синь, і ми, як синь – такі,
наче очі, видивлені в далі.
Згук та й згук
по тріщинах розлук.
13.09.2022
В очікуваннях дощу
Зачекаюся.
А на ранок запіжиш зливою.
Слів забракне образам стриманим і знеможеним.
Як ти визначив і нарік її неважливою,
ту краплину, що дощовим твоїм є тотожною?
Не роса, не сіль, не з людини сік
та, котру прирік
увійти в потік
безіменних вод.
Хто ж наплакав їх у часи знегод?
Зачекаюся.
А тоді і сказати нічого.
Ревний бракер за все зароджене на вустах корить.
Як домігся ти цього образу чоловічого,
що до осені, як до старості, щораз більш гнітить?
28.09.2022
Цьогорічні. Мій непорушний друже
Чи ти любиш мене? І зривається з крони: дуже!
Обійми хоч би шелестом, мій непорушний друже!
Осінь каже: пора! Простягає на зміну одіж.
Власноруч перебрала б, та все до прощання. Годі ж
розглядати судин переплети – долонь і листя,
наче щойно зродилися ті, що уже й відбулися,
наче вивчити їх – це зарука скорити вічність
пересічним обом, що для вічності лиш цьогорічні.
01.10.2022
Чому небо
Сьогодні небо знову від мене втікало
кольором улюбленим – жовтим,
смаком улюбленим – медовим,
другом улюбленим – невідомим,
аж не втекло, розгублене у дрібницях,
тож завтра повториться знизька,
самооцінюючись, єдине.
– Чому ти боїшся питань про улюблене?
– Чому небо?
– Чому не "бо"?
– Бо улюблене пізнається на фоні решти,
а за єдиним – решти не видно.
28.10.2022
Я є слова
Я є слова, з яких стікає втома
густим чорнилом темряви душі!
Я є любов, що справіку відома,
й розкладена на прозу та вірші!
Я є початок кожного початку!
Я – досвід ваш, і я кладу печатку
вустами ворухкими на серця:
оця творила тут!
Оця! Оця! Оця!
31.10.2022
Перекричати світло ліхтаря
Але і я також, але і я
в останню ніч незвіданої згуби
перекричала світло ліхтаря,
мов цілувала перехожих в губи.
Їм заплітались кроки від снаги
раптової чужої таємниці,
їм підіймався холод вздовж ноги
від неосвітленої діткнутої криці,
де перелітний птах моїх думок
зрізав трикутник вуличного сяйва,
а довгі скрепи довгих помилок
посвідчили, що жодна з них не зайва.
І заповзала під одежу суть
і неможливість припису: забудь,
що ніч пустує, наче озія,
адже і я також, адже і я!..
07.11.2022
Радісна
Коли чую слова твої: будь спокійною! –
розчиняюся легкістю, мов туман.
Дні тягучі, душе моя, в безпросвітності,
як навмисний чи вимушений обман.
І нема їм ні витоку, ні посудини,
не збагну, чи позбутися, чи спасти.
Та як чую слова твої: будь повсюдною! –
враз видніються позначки до мети.
Тож стелюся душею ще більш шалено я,
щоб теплом мого віддиху дихав світ,
Бо як чую слова твої: будь вселенною! –
та, здається, вміщається в твій привіт.
І видніють з-під шкіри тендітні стебла, і
покриває росою їх сяйво зір,
коли чую слова твої: будь упевнена!
Просто вір мені, радісна, просто вір!
11.11.2022
Молитва
Щоб ніхто і ніколи більше не розпорошив –
кришталеву мелодію тьмавих моїх віршів,
безособну молитву, що пнеться мені з душі,
мерехтливу картину сухих голослівних злив,
щоб ніколи не впасти у прірву чужих думок,
в правді – сумніву не підпустити ані на крок,
не ховатися в масках, що вручені за зразок,
дозбирати свій пазл, кожен знехтуваний шматок,
утвердити у пам'яті все, що було святим,
бо яким затвердіє – увічниться вже таким!
14.11.2022
Зірки на землі
"Немов бутони на межі цвітіння
Немов подих нової весни
Вони у тебе на долоні
Вони наших предків благословіння
Аби нам не втратити
Цих зірочок Землі" З к/ф "Зірочки на землі"
Зірки на землі.
О, ці зірки на землі!
Зірки на землі...
О, зірки!
Ці зірки на землі...
Зірки на землі!
Розкуй своє серце, коли дивишся на таких,
як ці зірки на землі!
Ланцюги чужих поглядів спадають з дзенькотом,
а вони ще й не сяяли на повну силу.
Ох, ці ланцюги поглядів, що втискаються в душі
зірочок на землі!
Кільця їхні однакові формою, сенсами,
рани від них довго-предовго гояться.
Ох, ці рівновеликі й рівномалі
вм'ятини на зіркових душах
нехай перетворюються на западини океанів
з дивовижними та чудовими
кожнорізноістотами!
Розкуй своє серце, щоб вдивлятися вглиб
кожної зірки, зірки, що на землі.
Співай їм пісні ланцюгів: дзень-дзелень...
Ці зірки на землі!
Усі ці зірки...
Зірки на землі!
06.12.2022
Читачеві
Я квітами для тебе напишуся
на сонячному аркуші душі,
і задивуєшся, і задивлюся
у просторінь ясну, де ні вірші,
ні імена не відкидають тіней –
на сонячному поглядів сплетінні.
Там напишуся квітами тобі!
Після квітів
А після квітів зріжуть стрічку –
лілову, з дерева часів.
А я бліду тримаю свічку,
як свідку сумнівів у тому,
що корінь – це помітка дому,
а зрізи – древні письмена,
що наші дивні імена
від предків проступають соком,
що вічність всім своїм потоком...
що вічність всім своїм потоком...
що вічність всім своїм потоком
замайорить в моїй косі.
26.01.2023
Майбутнє
Бо не існує життя без смерті, трави без сонця, людей без серця,
і кожна пляма на білій хмарі, неначе родимка, їй належна.
Отак і ти мені – плоть від плоті, від думки думка, від Бога – Боже.
Отак і я тобі – сміх на губи, сльоза на груди і кров на землю.
Уже і весни, уже і нині, уже й майбутнє прийшло нарешті,
а білі верхи стоять, як перше – на синіх далях між гір і неба.
Я трохи інша, ти трохи дехто, а трохи й зовсім ніхто нікому.
Усе – як вперше, і все – як перше, і люди з серцем, і люди з серцем!..
24.02.2023
Відвіку
Я чаруюся світом, а світ зачарований мною.
І ніхто, і ніщо не зруйнує цього, і не зрушить!
Мов сльоза, що тривожно здаля усміхається літу
та стікає до губ, як до сонця, мовляв, най осушить,
най вбере мене в себе навіки, мене – з-під повіки
безборонну, невмілу, бездосвідну щиру сльозу!
Віддаюся йому і народжую сльози та сльози,
знову сльози та сльози від щастя, від подиву навіть,
від раптової ясності, певності та осягання
цього світу, що мій, що в мені, що відвіку був мною.
04.03.2023
Луками
Я почну прокладати весну
глиною,
пальцями – шви на старій хатині,
примхою – борозни на землі.
Парою віддиху її злину і
цілуватиму травам судини.
Ні, не людина, авжеж не людина! Я –
фарба на Божих руках,
стебло тогорічне, що перебуло зиму,
камінь посеред саду,
тінь билини,
прогалина частоколу,
в глибинах, довкола,
я міцно, я міцно, я кволо,
заблукано,
лунами,
луками,
глиною...
Я лину!
Лину я!
Лину я!
Лину!
12.03.2023
За пташиним співами
Відлітай, моя радосте, відлітай
за пташиними співами в гущаки!
Де гніздилася, що називала раєм,
пір'я-зморщечки сміху поздовж щоки –
покидай, моя радосте, покидай!
Солов'їної мови не розумій
і лелечих кружлянь не розучуй, бо
не існує нам тіла на двох з тобою,
не існує і звуку, в якому сміють
дві душі величатися у любові.
Не знецінюй лишень ні себе, ні їх!
Палить сонце, та це його плач і сміх!
Кілька слів на вустах, при котрих і ти
народилася й виросла з пустоти –
відпусти, моя радосте, відпусти!
23.04.2023
Біла квіта
"я тебе знаю. не зібрати в ціле
розлущене на тисячі частин.
не нанизати на прозорій ниті
сумнівну послідовність намистин,
розсипаних в бездонну пащу миті..." Ки Ба
Я тебе знаю – повну світла
і мовчазної чистоти.
Поглянь-но, це тобі розквітла
ця біла квіта. Як листи,
які колись не дочитала,
ці пелюсткові покривала
для недоспілого пилку.
Я тебе знаю – ось таку,
що укладає їх належно,
не розгортає їх завбачно,
не боязку, не боязку –
пробачливу та обережну.
А біла квіта ця, побач-но, –
ти!
16.07.2023
У загуслому небі
А зостав-но для мене цю тишу,
цей німотний клубок споминання!
Я котитиму поперед себе
і співатиму пісню кохання,
так співатиму пісню кохання:
не облиш... не облиш... не облишу,
хоч котитиму поперед себе.
***
У загуслому небі темніється і двиготить.
Це міняють оздоби для інших, коханий, для інших.
Ми спіймали, мов зірку в долоню, цю спільности мить.
Хіба можна жадати й чи ти почував чогось більшого?
Нам судилося статися тим, що тривожить серця
незнайомцям і дітям, бо конче їм вірити в казку.
Нам наснилось життя, а богам – дивна пісня оця.
Прокидайся ніким від мого зореломного брязку!
***
Яка чудова видалась весна!
Які прості слова, якщо їх мати!
Я насадила квітів біля хати,
назвала кожну, кожна бо ясна
та самобутня, як і імена.
Вони тендітні, вчать мене кохати.
***
У травні йшла молитись пелюсткам,
та ті спиняли завжди на півслові,
мовляв: навіщо, чиста, клякнеш нам,
якщо молитва є в життя основі?!
Поглянь на пелюстки відкритих уст,
і враз побачиш поміж нами збіжність:
як ломлять стебла – йде той самий хруст,
з яким обламувала з себе зайву ніжність.
І я підводилася. З гряззю із колін
налиплий жаль сірів у сяйві миті.
Ви – тільки тлін, і я – всього лиш тлін,
та як ми гоже з молитов сповиті!
***
Ти у цвіті кульбаби, я на тебе так боязко дмухаю,
а тоді споглядаю, як губишся в закрутах хмар.
Ти для вітру є віршем. Він – мовить, я – слухаю, слухаю,
доки судить над нами й присудить на грози грозар.
***
А тоді плеча торкає
у ромашковому полі.
На крайнебі збились долі
у одну синюшну пляму.
Горизонт, що купол храму,
павітер не рушить дзвонів.
То либонь його долоні,
то либонь його долоні,
то либонь його долоні
так трависто пахнуть раєм.
29.07.2023
Бистрина
І коли мені врешті забракне сил,
щоб озвучити рештки думок-марнот –
говори замість мене про міць краси
несподіяним паводком в край сухот.
Говори про приреченість таємниць
неухильністю прогляду мілини.
Говори, коли небо лягає ниць,
так, мов слухають мертві землі сини.
Говори спраглим слова потужно так,
так бистринно – про води моїх думок,
що злилися, в тобі розчиняти смак
надаремності, змінності, помилок.
13.08.2023
Бо люде людьом сьпівают
"Людже люджем играют-сьпівают, а ми собі такой так, такой так!" З пісні чугайстра
Напередодні серпневих прощань порозквітали айстри,
а дехто, в масть чорнозему, пильнує за цим віддалено.
Коли з сусіднього саду мене мла проведе чугайстром
аж ген до стиглого полудня, – з'явиться осінь хвалена.
Як мокрий ніс мого пса – мла на листі здоров'ям свідчиться,
що теплі вуха для нього – те в кронах їй куций просвіток.
А я хоч знаю завчас, чим ця зустріч урешті скінчиться,
та все ж виходжу тепер, як на свято бувало, вдосвіта.
І попрасована одіж ще пахне желізка парою,
а нерозчесані локони пахнуть і цукром, й мамою.
Ми з млою свідкам на заздрість будемо гожою парою,
їдкою з крові й багна на подолку в осені плямою.
Вона мене вберігає, від осінніх думок укутує,
аби не чула плачів потерчат і не йшла за блудами.
Вона для мене вбиває і танцем той гріх спокутує,
бо: люде людьом сьпівают, а ми собі такой будеме.
18.08.2023
Між слідами минулих тебе
Не питайся, чому між слідами минулих тебе
порозсипано листя на бруку, де відгомін імені,
як заблудлий грибар, наміряється, та не зове,
але більше й не дбає про цілість росточків і сімені,
під вагою зневіри не годен дочути себе.
Не питайся, чому темні плями на жовтому тлі
виростають у міру цікавості пильного погляду,
мов наляканий звір ширить очі, хвоста ж бо долів
загинає все дужче, все дужче випрошує догляду.
І вистукує серце, а ще не настояний глід.
Не питайся, чому хтось проходив тим самим шляхом,
розсікаючи нетрі безчасся фантомною дійсністю,
і невмисно поранив найслабшу з усіх твоїх стом,
ту, яку називаєш так боязко й ніжно – безгрішністю.
Не питайся, чому тільки тут почуваєшся вдома.
31.08.2023
До ріки та й назад
"Ой жалю мій, жалю,
Кілько я тя маю,
Спишу тя на листок,
Пущу до Дунаю" З бойківської пісенної спадщини
Чи ходив єс, моє серце, літними ночами
до ріки та й назад, ой до ріки та й назад,
би змивала твою смуту гірськими сльозами,
би вчути дзюркоту, ой дзюркоту ї розрад?
Чи любив єс, моє сонце, ранечко молитись
до мої сторони, ой до моєго лиця?
Як зачинав хміль навесні горі плотом витись,
чи не хтів, як його, вирвати ня з корінця?
А мені би ся обвити, спутати ти ноги,
би не журиламся, не гайнувала душі.
Юж пускаю свою долю на твої дороги,
долі водою в ніч, як списанії вірші.
Світе гожий, тя не видко ни з зимлі, ни з неба,
кілько єм виждала, кілько єм ся вдивляла.
Всяких носиш, чи пропав де той, кого ми треба?
Бла бим ся тішила, за него ся віддала.
Ой жалю мій стоголосий, жалю мій стосилий,
вертай од него к мі, вертайся од него гет.
Най ся любит, мав би щастя, в стороні мій милий.
Спишу тя на листок, пущу взимі тя під лед.
10.09.2023
Потрійнотвердні
Якого кольору очі у моєї любові?
Ти кажеш, – медові. А я заперечую:
хай і зібране з найзапашніших квітів,
перенесене на найпухкіших крильцях
і поміщене у найдосконаліший шестикутник,
та не зрівняється з тим,
що палає Господнім привітом в моєму серці!
Дошукуєш слова і кажеш, – небесні.
А я заперечую знову:
на тверді небес зростають янголи,
на тверді морській зростають привиди,
на тверді земній зростають подоби
Людського Сина, а ти
зростав у моєму серці цими трьома одразу,
тож колір твоїх очей – потрійнотвердний.
Тоді ти смієшся і кажеш:є, – прах!
Прах має колір, подібний до наших очей, кохана,
бо очі нам спільні, ми в них дзеркально втрачаємося.
А я заперечую, заперечую, заперечую...
Дзеркально знаходимося на мить:
колір очей моєї любові – кольору очей любові моєї любові.
Зажмурюємося – бачимо вглиб.
15.09.2023
Переоране поле
Тільки вісені право – писати такі листи:
переоране поле, як віддих сирого гніву.
Прагнеш вивчити кожен, надихатися, спасти
груди, втомлені віддихом, встигнути до посіву
чи до перших морозів, тож вкинеш своє: прости!
Тиша завше безгрішна. Не тиша тобі душа.
Чи заплющені очі, чи ночі у спадний місяць –
дослухаєшся в темряві. Німо, та дум врожай
неозвучено тисне, аж раптом забракне місця
в недописаних борознах. Кинеш своє: прощай!
26.09.2023
Портрет світанку
Та досконалості ніколи не очікуй!
Портрет світанку залишай без ока!
Хай висне зірка непримітно – збоку,
мигтить від страху перед прийшлим віком.
Нема їй ліків, все прийде напевне –
наврочене, намолене, неждане...
З чужого зору хутро звіра – тьмяне.
З чужого зору пір'я птахи – темне.
Малюй дитинно – так, як ляже пензель,
хоч не зітреш завершене руками.
А зіркою, що сіра, наче камінь,
мов каменем, накриєш власний вензель.
25.10.2023
Дов'ядали квіти
І в короткім осіннім дні
устигаю себе зустріти.
Чи у тому вікні (це у тому вікні!)
дов'ядали квіти?
А мені – що листка обвід,
що бруківки щербатий промінь –
все достоту є слід, ну достоту – це слід,
вірний моїй утомі!
Все довкіл гомінке, як лист,
розпечатаний в час вечірній.
Чи у тому листі (аж у тому листі!)
любо стрічатись вірній?
15.11.2023
Аж раптом ніч
Аж раптом – ніч. На згарищі вітрів
бузкова мить не випускає з круга,
де яв мені – недбало зшита чуга,
а сон мені – бездоння рукавів.
Кружляй мене одним із тих кружлянь
під спів горян, у попелі натуги!
Аж раптом – день порозриває пруги
таких бузкових серцю заклинань.
17.04.2024
І тільки думка
"і стояла до тих пір, поки тяжкість її тіла не переважила цю звичку" Г.Г. Маркес "Ісабель дивиться на дощ в Макондо"
Я не сумую, просто – білий вальс,
а думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилася на нас,
як на бездоння прорваного неба,
коли ми світ розкраяли навпіл?
Буяла злива. Ісабель, це фарт –
не заридати, ще не відвернувшись.
Його сльотавий погляд – чужина.
Подумай і суди, чого ми варті,
якщо падіння притаманне тілу?
І тільки думка, думка, Ісабель!..
18.04.2024
Як цвіт магнолій
Бо він сміється, як ллються ріки,
як цвіт магнолій спадає долу,
як з торби зайшлого чоловіка
виймають посвідку, наче долю,
а я є свідком. Я – мовби плітка,
злітаю словом, гнізджуся словом.
І я ж – мов клітка, така чудова!
Така – для вітру і для розмови.
Аж він стається – як Стрий шумлива,
як Стрий тінистий і коренистий,
як стрийко добрий, що квітнем в торбі
приносить саджанці небожатам.
Та я – замістя – буйне, нежате.
Та я неводна – на плесі пломінь.
Та я – суцвіття, що пониж злому,
тому й з-під усміху годна слизти.
Ба! Він сміється і сміхом тишить
моєї втечі найменші смисли.
Він бачить річку в мені немислиму.
Він бачить місто, що вічність вистоїть.
03.04.2024
Перші веснянки
Перші веснянки
на рожевих щічках-пелюстках
з'являються не від сонця.
Чи не насмішка судьби –
багно на дикому милі?
***
Але ж погляньте –
червень догоряє,
як і червінь на присоромлених лицях!
Ах, плинносте життя,
усе тобі до снаги!
***
І маків цвіт!
Нехай і маків цвіт
помайоріє крайньо в цій заграві!
Крізь нього проглядаються далекі
тіні любовей зов'ялих.
***
Ой, леле!
Серцю замало трав!
05.07.2024
Жовтий томик
Жовтий томик і три пера.
Просвітки подощеві.
Пришпиліть до мого чола цей переливчастий щебет!
Сію трави у вогкий ґрунт.
Сію, сміюся.
Оце ж бо серпневий труд, перед яким не малюся.
А що кому є до моїх
малості й старості?
Строкатий, мов птах, переліг затьмив монотонні парості.
Після праці легке чоло
висвітлю жовтим променем.
Ах, як мені з вами було – книгостомлено!
04.08.2024
Слова твої
Слова твої – сливи доспілі, поточені сумнівом.
Розламую надвоє, м'якоть вергаю на віру.
Проколюю шкіру об кісточку першого – думного.
Розколюю міру в очікуванні наступного.
Слова твої губляться в зародку, затишку, затінку...
Пощо їх на дотик шукатиму в травах притлумлених,
як всиплються купно додолу, на збитки – у п'ятінку,
бо знаю допевне, що не покладу до подолу?!
10.08.2024
Сіється поле
Сіється поле
поволе, поволе,
сиплим "довіку", виразним "ніколи".
Леле, як колотослівно довкола!
Пишеться поле.
Пнеться й пашіє
позірне у ширі,
зриме у тисняві зерен і пилу.
В зораноокому – зорянощирі
гості на пирі
гаються сміло.
О вітре, повій но
скорозарадно на колососмійних!
Мріється поле і рійно, і рвійно
посеред слів.
29.08.2024
Золототліє
І я скажу хоч слово про оту...
Ох, осінь!
Давню мету душі безголосої –
золотіти!
Листки ослабілі – мої невбережені діти.
І я зловлю хоч менше на льоту
до вирви світу.
Скарбе крихкий мій, чадо тривожне,
соками слова тебе напою!
В Ирії золотом істини вкладено душам дороги.
О осене,
не я їм мати!
І я скажу хоч слово про оту
мету одвічну.
Співає грак так співно, як лиш годен,
а мить записує мелодику просту
крилом природи.
Золопотить!
О душа!
10.09.2024
Моя любов
Моя любов – це вересень на схилі
осяйних днів, заквітчаних узбіч.
У чорнобривцях світло воскресає.
Та, як пророцтва криються в Псалтирі,
так барви в сяйві уникають віч.
І тільки зрячий серцем розгадає.
Тепло та й годі. Все теплом дрижить
під ваготою сповненого слова,
і густо пахне шлях на листопад.
Моя любов – це мить, всього лиш мить,
з якої не вернутися назад.
09.2024
Сором'язливістю крони
Зникає за маячним верховіттям
німування Господнє.
Сором'язливістю крони милуюся не сама.
Шумливий,
як Тебе не почути?
Немов до багаття,
підкидаєш з нізвідки наламані патики
перед кроком моїм падолистим.
Пересторожливий,
як Тебе не побачити?
І колишеш в обіймах, Дбайливий,
то як Тебе не діткнути?
Коли здрімну, підставивши обличчя просвітку, –
кришаться золотаві хлібини
на мою шурхітливу перину.
29.10.2024
Міра мір
Ніщо не зникне! Mira mi! – гукання чорної зими.
І свідченням – метелика у січні
мені у дім шле. Mira mi!.. Не бийся об вікно крильми!
У жменях інший клич, – ніщо не вічне!
Поглянь на мене, міро мір! Порожні чаші зим та вір.
Порожній задум – на пекучім вітрі
його політ. Ох... Mira mi! Коли удвох, то не самі!
Не зникне чорне у зими палітрі.
02.01.2025
Спільниця
Я не раба любові, не раба!
Я є сестра їй, спільниця та свідка.
Вона без мене – вам на чолах мітка,
але і я без неї – миро вам.
Я не корюсь її значним літам,
не підкорюся й молодому духу,
та не зречуся мудрість її слухать,
що в одночассі – припис і мольба.
Я не дитя любові та не мати.
Ми одна одну заслабі тримати.
Ми одна одну сильні не здолати.
03.01.2025
І вечоріє
І вечорієш, і мовчиш,
з дрімоти забуття сукаєш.
А віддалік – бездум'я чиж,
відбивсь від зграї.
Все теркотить і теркотить,
так згуба ця йому болить.
Таркату виплітає мить,
а як торкає!
О згадко-пташко, спин твій де ж?
Без відгалу по нерву б'єш,
аж віддалік – душа міліє
і вечоріє.
28.01.2025
Рейтинги: Народний
- ( - )
| "Майстерень"
- ( - )
ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Огляд
Executed in 2.6218 seconds