Перемовчи, перетерпи,
Перелюби мою печаль,
Коли розхристані вітри
Крізь мене мчатимуть у даль,
Коли відступниця зима
Мене полишить на весну,
Коли давитиме вина
Холодним потом після сну,
Коли сама себе давно
Загнала подумки у кут,
Я знатиму лише одно –
Ти – мій останній якір тут.

2026

Весняного зачаття дух тонкий
Несе світання поспіхом несмілим.
Де снігу нерозталі п'ятаки
Дивацьким слідом поміж трав осіли,

Збігаючись до півночі у тінь.
Так схожі на потріпані мачули.
Обабіч них струмок прохлюпотів,
Вони ж цілунку сонця не відчули.

Сховалися за крони тополин,
Що в небо натягнулись, струни ніби:
Чи арфою Стрибогові були,
Чи, може, то була мітла для німфи,

І нею завірюхами мела
Чаклунка юна, як служила січню.
Та відає про те лиш омела,
Залежнозверхня і зеленовічна.

Та так, а чи інакше, а тече
По вітах струм весняного зачаття.
І завтра вже кизиловим кущем
Засвітиться, той любить поспішати.

А сонце все сильніше тягне сік,
В найвищу із вершин, у бруньку кожну.
Ще трохи, і розпустяться усі,
І стануть струни з бородами схожі.

Та знову їх чесатимуть вітри.
Так пройде час: з весняного світання
До пізньої осінньої пори,
Коли впаде додолу лист останній.

Молочний місяць — золоте телятко,
Візьму тебе на руці й пригорну...
Одвічна на Землі для всіх загадка:
Хто це говорить зорями «Люблю»?
Чому стежина в небесах ясніє?
Хто йде по ній і одночасно мріє?
Чому сопілки музика бринить,
Коли, здається, все довкола спить?
І хто так рясно зорі розкидає
З ковша по небу? Чи про це хтось знає?

Сяйливе, любе місячне телятко,
Скажи мені тихесенько відгадку.
18.03.2025

Маки цвітом в полях облетіли,
Скоро в вікна загляне зима.
І природа слаба і безсила
Вже не схожа на себе сама.

По самотніх і голих алеях,
Там, де шурхіт опалих пожеж.
Голови не покривши своєї,
Без жалю, у мовчанні ідеш.

Причаїлось життя у чеканні,
У поснулих обрубках гілок.
Що з твоєю душею? Питання
Загубилося між сторінок.

Як посмів ти красуню чарівну,
Дрогоцінную душу свою,
Відпустити блукать безпричинно,
Полягла щоб в далекім краю.

Коли стіни - непевна розрада.
Із пітьмою змагання слабе.
Та чи є в світі більшою зрада,
Аніж зрада самого себе?

17-18 березня 2026 року.

 
За чуттями як-от бити фарфор
Або сміятися
Бий фарфор, сміючись
Бий фарфор, сміючись, сміючись
 
За чуттями, як-от падолист
Або усміхання
Падай листям усміхаючись
Падай листям усміхаючись, усміхаючись
 
За чуттями, як-от кохатися
Або літати
Кохайся, літаючи, бейбі
Кохайся, літаючи, літаючи
 
Тікай
Не раз, як то знано
Тікай, підводься, іди
Десь усе йди
 
За чуттями як-от бити фарфор
Або сміятись
Бий фарфор, сміючись
Бий фарфор, сміючись, сміючись
Сміючись
О, сміючись
О, сміючись
 
 
 
 
 
 
 
 

                    І
Що не малюй,
              а йде війна,
допоки є московія
і корегує сатана
неписану історію.

                    ІІ
« Ви покажіть мені краї,
де оскверняють храми віри
попи, фесбешні холуї,
хамелеони й бузувіри,
де хам – під захистом погон,
а мафія казну грабує,
де попирається закон.
І глобус не кружляйте всує,
бо ви не найдете землі
на території планети,
яку не нищать москалі,
а ви на ній ще не живете.
А не живете ви тому,
що житієм це не назвати,
якщо саджають у тюрму,
коли не хочеш убивати.
Ну, покажіть мені міста
і не патякайте про села,
де нечистоти – чистота
і що не драма, то весела,
де що не поц, то самурай,
а люди люті, наче звірі,
де як у яму не лягай,
а зафіксують харакірі.
Де вимагають за вождів
та їхню славу умирати
дітей, жінок і стариків,
де всі карателі – солдати.
Ну, де вона ота «страна»,
яка святих не поважає,
де всі народи – племена
і де у рясі сатана
своїх рабів благословляє?»

                    ІІІ
Та є іще один такий
край, де займають вищі лави
татарови-стефанчуки
та юзіки і єрмаки,
не кажучи про інші лярви
типу безуглої шалави...
........................................
але і досі пацюки
та іноземні «пацаки»
є на утриманні держави.

03/26

 
Я розповів за Поле Суниць
Де не було реального ніц
Альтернативний плейс я найшов
Де плине будь-шó
Глянь розгорнені тюльпани
Те, чим жиє різне панство
Глянь у віко цибулинне
Я розповів, що морж і я сам – те ж
Тримались не буває тісніш, ужеж
Якщо би зацікавився хто –
За мóржа був Пол
Стоячи на Кест Айрон Шоур, є
Леді Мадонна не зведе кінців, нє
Глянь у віко цибулинне
О так, еге, ей-ей
Глянь у віко цибулинне
За дурня, що живе на горбі
Кажу, він там і досі собі
Вернімося до альтернатив
Слухай сюди
Шпару забий в океані
Загорни трави «хвостом голуба»
Глянь у віко цибулинне
 
 
 
 
 
 
 
 

Двовірш - архіскладна поетична форма із двох віршових рядків, де перший і другий римуються між собою. Причому рима читається згори вниз і знизу вгору, зберігаючи ритм.
На додачу, конкретно у цьому двовірші сенс не зміниться, якщо поміняти рядки місцями.

Я їбабель
Твою бабель.

Минають ночі, і за днями дні,
і сонечко до літа покотило,
і мало що напам’ять залишило
до осені останньої мені.

А далі, як буває уві сні –
багряні увижаються вітрила.
Ассоль чекає! Напинаю крила
назустріч вітру, сонцю і весні.

Видумую майбутнє і колишнє,
що промайне й зупиниться на мить,
коли душа сучасним заболить.

Перед очима сакура і вишня,
поза рікою лісові узвишшя,
а над мостами – золота блакить.

03/26

Гуаш весни чарує спраглі очі,
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.

Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
На гіллі пише те, що серце хоче.

Брунькує радісно щаслива вишня.
Освячений коханням наш поріг,
Де музика вітрів лунає втішна.

Митець-весна малює оберіг,
Щоб кожна барва, ніжна та розкішна
Лишала слід у пам'яті доріг.

Щоденно поїзди гудками плакали,
Коли везли вигнанців по землі,
Котра пахтіла кров'ю вурдалакові,
Що жадібно від галасу хмелів.

Хватав жінок, дітей, і люто бавився,
Незнаний звір залісенських боліт,
Гонимий і жадобою і заздрістю
Вогнем плював із курячих голів:

Зачатий андрофагами північними,
Не може знати світла і добра.
Летіли поїзди з гудками відчаю.
Ручний багаж усе життя зібрав:

На дні - світлини роду, чорно-білі ще,
А зверху що лежало - вже в руці
Малого втікача. Знайшов, радіючи,
Блокнот і кольорові олівці,

Й до мами на коліна. Плакав трохи лиш,
Не знаючи, від кого утікав.
А в мами очі - мокрі й наполохані.
Малює сонце крихітна рука.

 
Осипався із підборіддя мій грим
Занурю печалі у віскі & джин
Приборкувач занапастив свій батіг
І леви замовкли і тигри притихли
 
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ей
О вип’єм усі адже клоун помер
 
Корону оцю хто зламає тепер?
Вип’єм усі адже клоун помер
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ей
Вип’єм усі адже клоун помер
 
Провидець покійний лежить на підлозі
Його провидіння не треба нікому
Професор комах повзає на колінах
Всі блохи втекти умудрилися нині
 
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ей
Вип’єм усі адже клоун помер
 
Корону оцю хто зламає тепер?
Вип’єм усі адже клоун помер
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ей
Вип’єм усі адже клоун помер
 
 
 
 
 
 
 
 

У моїм сні бабусині груші, сливи і вишні,
Квітник, де всміхаються сонцю жоржини розкішні,
Ранкова роса і яблука жовті, червоні,
Що трохи замерзли і просяться в теплі долоні.
Метелики, джміль і гамак у саду, та сестричка —
В її рученятах червоні пахучі порічки.
Бабусенько люба, натруджені стомлені ручки...
Духмянить пиріг — готувала його для онучки.
Так ясно довкола, бо ти усміхнулась привітно...
Тепер, крізь роки, непомічене добре помітно.

 
був одводив її до вокзалу
ніс валізу замість неї
та й одводив її до вокзалу
ніс валізу замість неї
що казати про що казати
моє кохання невзаємне ~
 
поки поїзд не прибув я
від неї щось чекав
доки поїзд не прибув я
усе від неї щось чекав
як це вийшло що я зайвий
і сліз я не стримав о так
 
поїзд геть уже поїхав
і натомість два вогні
її поїзд геть поїхав
і натомість два вогні
вогник синій ~ моя бейбі
червоний ~ розсуд мій
 
о кохання невзаємне
о що тобі до мене
 
 
 
 
 
 
 
 

                    І
Ще не перекликаються сичі
і треті півні соло не співають,
а я додому думкою літаю
за журавлями заднім у ключі,
коли пропащу душу уночі
охопить туга і не відпускає.

                    ІІ
Наразі, наче привиди судьби,
уявно та умовно і так само
як я дуети видувають гами,
аби і їх помітили сноби.
Із маячнею опусів вітають
одне одного видатні зірки...
але нехай природа спочиває.
Кого лише не плутає лихий
і хто лише сьогодні не бажає
присвоїти Шевченка? Бо світає
край неба... всі замолюють гріхи.

Не відстає і влада клоунади.
На це безладдя ще немає ради,
а те, що засідає угорі
у вигляді накачаної жаби,
ще видуває мильні пузирі,
тому, що має Раду у кишені,
але не визнає свою вину
за зраду і брехливі теревені
або за бездіяльність потайну
політика і коміка на сцені,
який себе являє на арені
героєм, що затягує війну.

                    ІІІ
А я усе спокутую провину,
що від війни і холоду утік,
і що літами ветхий чоловік,
тому за безголову половину
електорату, може, не загину,
бо маюся не там і не тоді
як інші – у льоху, у лободі,
очікуючи бомбу щогодини....
...................................................
не відаю як обійти біду,
коли юрба обожнює людину,
що й досі надуває соломину,
аби лякати виглядом орду.

03/26

Коли тобі хочеться щось написати,
Сказати, зробити, щоб щось досягати,
Скоріше потрібно нотатник хапати
І думки свої туди записати.

Наповнити аркуш — білий і чистий —
Чорними сенсами, даними звише,
Щоб не забути, щоб не проспати,
Щоб вічне, як вірші, генерувати.

Може, зараз ці сенси не треба,
Може, нікому вони не потрібні,
А може, колись їх вивчатимуть в школі
Для розуміння іншої думки.

Ми — чергове покоління забутих,
Ми — чергове покоління незрілих.
Нам необхідно залишити щось для майбутніх,
Тому не соромтесь - генерувати.

15:43
Харків. Ліжко. Дім.
Сонячний чудовий день.

Провесінь. Пора безмірної блакиті,
Розлитої із неба в простір.
Озера й ріки нею, мовби повені, налиті.
Як дерево в передчутті нової брості.

Як ті, хто в небесному навіки строю.
Як ті, хто далі ітимуть за ближнього,
Зібравши всю силу й несилу свою,
Забравши лиш те, що від неба вишнього.

Заграва за наскрізною брамою віт.
Так тільки березневе сонце неопалимо згорає.
І не надивитись йому услід...
Де лишиться обрію грань безкрая.

2025

Жила була дівчина в одному містечку
Все мріяла,вірила жила і тужила
Шукала,гадала, це все почалося ще в неї змалечку.
Була вона мила,привітна та добра
Але її доля ламала масивно
Та все ж вона вірила,мріяла знову
Що скоро вона стане сильна.
Як кожна людина в маленькому світі
Вона лиш хотіла не бути сама
Вона щиро згадувала такі ніжні миті
Де вона щаслива і дуже мала.
Вона так любила бути дитиною
Шукати підтримку та плакати голосно
Вона так хотіла бути перлиною
І щоб хтось зігрів її коли їй стане морозно.
Шкода що цей світ не є казкою зовсім
Шкода що ці мрії нічого не варті.
Та мабуть ця похмура Осінь
Розповість для чого ми тут взяті.
Щодня я дивлюсь на ці очі пусті
Щодня я шукаю відповідь в неба
Щодня я шукаю різні приповісті
Щоб зрозуміти для чого я тут треба.
І знаєте щось я знайшла
Ви запитаєте що?
Це віра моя.
Це моя любов,мій Бог,моя скеля
Це моя опора,моя надія та любов.
Мені стало легше,не зовсім та краще.
Бо я відшукала тепло своє знову.
Це Бог,це Господь це моє життя.
Він завжди зі мною він любить мене
Він любить тебе він любить всіх нас.
Не вірю я в долю,не вірю в поганих людей
Я вірю лиш Богу бо він вже стоїть у моїх дверей.
Ти знаєш,він каже що любить мене
Він обіцяє що не залишить мене
А скільки людей пронзили мене?
А скільки ворогів вбили мене?
Це ціла історія вкладана в серці
І тільки лиш я пройшла по цій стежці.
І ось на закінчення я хочу сказати
Багато побачила,багато відчула
Та знаю що це будуть для вас важкі теми
Бо не від вас любов я почула а від того хто в моєму серці.

Він не просто поет, не лише малював олівцем,
Бо розірвану душу народу в рядки перелив
Із кріпацького стану, з обпеченим сонцем лицем,
Він для цілого світу глибинну Вкраїну відкрив.

І Тарасове слово гостріше, як лезо, - то сталь,
Що кайдани іржаві січе на дрібні шматочки́.
В його думах - і степ, і Дніпра нескінченна печаль,
І дитячі плачі, і розшиті хрестом сорочки́.

І пророчі чисті слова линуть крізь дальні віки,
Як святий заповіт для усіх, хто правди шукає.
Зацвітають сади, розливаються вільні річки́,
А "Кобзар" на столі, як причастя , люди тримають.

Він сьогодні живий, він у кожному серці горить,
Де панує справжня любов до землі і свободи.
І поки над Славутичем тиха верба шелестить,
І Тарас вічно житиме у корінні народу.

В небесній черемсі, така чепурна,
журавка кружляє над звивистим плаєм.
У світлу кватирку проникла весна —
із сонячним зайчиком в пі́жмурки грає.

Нарешті діждалися, милий, тепла —
у копанці зникли холодні крижини
і пісня чудова на вістрі стебла
в блакитне безмежжя зворушливо лине.

Ти бачиш, коханий, як вруниться сад:
ще трохи і брунька від радощів лусне,
і повернуться із раю назад
в насиджені гнізда розчулені бусли.

Скидає сніги розпашіла земля,
у свіжім повітрі пахтять первоцвіти.
І жінка-весна — кришталева здаля,
всіх вабить красою крокуючи світом!

07.03.2026р.

В проталинах снігу подзвонюють води.
Така невагома ця крихкість снігів.
І неба синяво-прояснені зводи
Торкаються мовби до самих дахів.

Вже теплістю вітер провеснено віє.
На вулицях простору — аж через край!
Щораз день світліє, світліє, світліє,
І вслід йому мовити важче "прощай".

І не зупинити легкого смеркання —
На подих, на мить, на світління зіниць.
Лиш передчувати близьке прилітання,
Мов вчора у далі проводжених птиць.

Залишиться згадкою полиск останній,
Дарований сонцем в долоню мені.
Дива ці, здається, цілком звичайні.
Та, виявляється, все-таки — ні.

2021

Мені ночами ще, буває, сниться
уже далека, та близька мені
і нічия непіймана жар-птиця
у наші юні незабутні дні.

Буває, що у темному вікні
упізнаю чиїсь знайомі лиця
і поміж ними лиш її іскриться
і сяють окуляри чарівні.

Але ніяк не обманути долю...
зів’яла рута-м’ята між отав
у променях палаючих заграв.

Якщо реінкарнація – це коло,
то ми обоє підемо до школи
у віщі сни, де я її кохав.

08/03/26

 
був ти хоч колись
чи бував хоч раз гостем леді електричної
чар-килим біля ніг
не запізнись
тебе чекають
чуття й принуки
до тебе линуть
рухи і звуки
нас виглядає жінка електрична
тож напевно час настав
узбережжям наші тіні мчать
над моря любов’ю сповнені злітаймо
о поглянь вперед край любови ген і побачиш те
любов любов любов любов
(тебе чекають)
як ангели розправлятимуть крила свої
(тебе чекають)
зло й добро і їхніх пристрастей електрика
ріже небеса
(тебе чекають)
о так я поведу тебе
(тебе чекають)
о чекають
 
 
 
 
 
 
 
 

Щодня ми топчемо цю землю
Проходячи крізь сльози й біль
Ми віримо в життя так певно
Але кладемо на рани сіль.
**** **** **** **** **** **** **** **** ****
Не тою стежкою йдемо
Не віримо в добро чи рай
Собі щось кожен ми плітемо
А потім "ніч" і "прощавай".
**** **** **** **** **** **** **** **** ****
Насправді ця історія проста
Ми проживаємо свої життя
Настільки скільки можемо прожити
Хтось з нас піде у небуття
А хтось зможе історію відкрити.
**** **** **** **** **** **** **** **** ****
Ми за собою позоставимо сліди
Які не стерти ні папером а ні часом
Та чи згадають про нас світи
Чи то для нас буде суцільним фарсом.
**** **** **** **** **** **** **** **** ****
Мої вірші, ідея в них проста
Слова,чи рима не грає ролі
Тут грає роль чи вкладена душа
І чи написано по власній волі.
**** **** **** **** **** **** **** **** **** ****
Отож ми зрозуміли лиш одне
Що проживаємо життя ми сміло
Та кожен слід нам розповість про те
Чи все ж таки зробити це вдалось уміло.
**** **** **** **** **** **** **** **** **** **** ****
Життя одне,один лиш погляд
Один лиш проміжок у часі
Одна любов,один лиш потяг
Одна секунда і все згасне.

Дата:"07.03.2026"

 
Зле дівча, повне вроди
Порятунок людського роду
Личко горде
 
Вільне дівча, лихе дівча
Не батьків твоїх оце дитинча бо
Хай, дівча, гайда кричати
 
Прадавнє божевілля
Нічних дерев пітьмавих
Із голодом з-за спини із
Свободою в очах
Танцює на колінах
Поруч із нею принц-пірат
Напроти неї божка порожній згляд
 
Зле дівча, повне вроди
Порятунок людського роду
Личко горде
Личко горде
Личко горде
 
Як-от було у Африці
 
 
 
 
 
 
 
 

1.
у ко́жної доро́ги є порі́г...
у кві́тки -
ма́ти ду́шу кольоро́ву...
є чо́рна шаль
для ку́тання зорі́...
соло́дкі сни -
на ні́жну колиско́ву

а скі́льки сві́тла
де мале́чий сміх...
і скі́льки бо́лю
в матери́нськім го́рі...
яки́й холо́дний
на моги́лі сніг?
чи па́рості у со́вісті
прозо́рі?

приспів:
мо́же ви чу́ли
ні?
в се́рці розчу́ленім
со́нце хова́ється
та́не зима́...
ве́сни
гойда́ються
на волоси́ні
мо́же ви чу́ли
ні?
мо́же ви чу́ли
ні?!

2.
та по́ки -
над тобо́ю небеса́...
ота́ри хмар
перебіга́ють ни́ми
в моря́х і бу́рях
си́ла і краса́
і се́рце б'є́ться
бо на все рани́ме

до ві́тру
припада́є височі́нь...
у по́цілунках -
таїна́ інти́му....
на ко́жен рух
пого́джується тінь
і ко́жна мить
гори́ть
неповтори́мо...

приспів.

                    І
І живу, й виживаю окремо
від юрби, що заковтує сир
мишоловки. Лякає дилема –
чи герой, чи фальшивий кумир,
чи дрімуче, чи дуже зелене
Україну веде у ясир?
І стає, навіть дуже, помітно,
як ціною великих потуг
подає і вирубує світло
починаючий наш деміург.

                    ІІ
І стає заборонною думка, –
чи юрба, чи бездумний народ
за обіцянки і подарунки
возвеличує плем’я заброд?
Є надія, що це не зараза,
і повірте на слово, не сказ,,,
у населення інший діагноз –
когнітивний... але дисонанс.
І мовчи – виглядає як зрада,
і кричи – поговір не мине,
що умисне видумую вади
безголовій юрмі клоунади,
що як вирок її не мине.

                    ІІІ
І як точки над і у цій темі...
що воно за одно цей упир:
непомітна нікому нікчема...
лялька вуду... тату на тотемі
у війні за свободу і мир?
Не у всіх опускаються руки,
та ніяк не пояснить наука
одночасно смішне і сумне...
...............................................
їжаку зрозуміло одне –
своїм іменем названі речі
промивають уми у малечі,
а старе покоління – чумне.

03/26

Уплелась неминучість у долі
Непокірним і вільним "люблю"!
Я ту ніжність, що зріла поволі
Безкінечно з тобою ділю.

І, вростаючи словом навічно
У твій Всесвіт у кожному дні,
Відчуваю мотиви зустрічні
У рядках, що даруєш мені.

Пересудам любов не підсудна.
Ти думок моїх Мекка й Париж.
І на святі осяяних буднів
Я твій самий пронизливий вірш!

В кожнім подиху поряд щасливім
Я з тобою, у палкості фраз.
Зорі сяють услід мерехтливо
Споглядаючи збутніми НАС.

Липень 2025 року.

 
Ти – вінець сотворіння
Ти – вінець сотворіння
Але уже нікуди йти
 
Онде стабільність, якої ви прагнули
У єдиний гарантований спосіб
Серед артефактів лишених від нас
 
У вірності своєму роду
Вони не толерують наш розум
У вірності нашому роду
Їхніх перешкод ми не терпимо
 
Життя – це зміни
І не зовсім те, що скелі
Спостерігав усе їх, у неприязні
Ще є світи
Потреба вижити
Бути живим для тебе
 
 
 
 
 
 
 
 

Писать вірші́ — нести на розпин душу,
Складать мозаїки зі слів та снів,
Зі спогадів майбутніх і минувших,
Із попелу не спалених мостів.

Писати ві́рші — це іти в світання,
Коли довкола вже давно пітьма,
В долоні зачерпнувши сподівання,
Зневіру змити втомлено з чола.

Палати й льодяніти одночасно,
Оголювати серденько і нерв,
І навіть з засвіту, як очі згаснуть,
Звертатися у гомоні дерев.


03.2026

                    І
Сьогодні що не авгур, то поет.
І як не засміятися на кутні,
вичитуючи опуси майбутні,
де що не автор, то авторитет,
і що не геній, то анахорет
окремої і запашної кухні.

                    ІІ
І штучний інтелект уже допер,
що нині на слуху Аполлінер,
а не якісь дударики-писаки...
у моді злоязикі і ніякі
грамотії, яким і дотепер
ще заважають розділові знаки.

Поезію диктує нам життя –
з одного боку ангел зі сльозою,
а з іншого – мара із кочергою,
одне кує шедеври зі сміття,
а інше перевіює полову...
і се, і те, виношуючи слово,
вихлюпує і купіль, і дитя
в угоду неугодної любові.

                    ІІІ
Не кожному на фоні житія
болить самоіронія моя,
та іноді й аматору видніше,
кому сутяга адресує вірші...
..................................................
Образити нікого не хотів
ані тепер, ані колись раніше...
та упізнали? Чайник, що кипів
і бризкав
               слиною
                                  отруйних слів,
нікого, сповна розуму, не тішить.

03/26

В-есна і жінка, звісно, неподільні.
Е-(Є) в кожній усмішка від Лади.
С-іяє сонце, дихається вільно.
Н-ароджують життя, рулади.
А як в романтику цілком пірнають!

І тануть всі сніги навколо.

Ж-іноче щастя - навесні кохання.
І світ співає пташки соло.
Н-атхнення серцю, мрії та надії.
К-расиві, милі і мінливі.
А пахощі п*янкі, весняні вії

Н-агадують нам світле диво.
Е (Є)ство весни і жінки неповторне,
П-оліт фантазії безмежний.
О-горнуть ласкою, теплом мажорно,
Д-олають лихо і бентежність.
І оживають ніжним первоцвітом
Л-егкі, немов хмарини в небі -
Ь-
Н-а радість людям, втіху вітру.
І чари - від богині Геби.

 
Дозвольте мені представитися
Маю смак володію грішми
І я прожив довге-довге життя
Викрадаючи душі грішників
Був я там де Ісус Христос
Обертався до сумніву й болю
Зробив усе щоби Пилатус
Вимив руки звершивши долю
 
Сподіваюся вгадаєте ім’я
А що вас бентежить це є роль моя
 
Швендяв біля Санкт-Петербурга
Бо побачив що настав час на зміни
Убив царя із міністрами
Марно плакала Анастасія
Їхав на танку в генеральському рангу
Лютував бліцкриг і тіла розкладались
 
Сподіваюся вгадаєте ім’я
Оу так
А що вас бентежить це є роль моя
Оу є
 
Зі сміхом я глядів на королів і королев
Що билися за винайдених ними богів
Це я кричав “Хто убив Кеннеді?”
А зрештою провинні я і ви
О дозвольте представитися
Маю смак я і грошей на все
Пастки ставив я для трубадурів
Щоби не вийшли вони до Бомбея
 
Сподіваюся вгадаєте ім’я
Оу так
А що вас бентежить це є роль моя
Оуу є
(Ану давай сюди!)
 
Сподіваюся вгадаєте ім’я
Оуу так
А що вас конфузить це є роль моя
Х-м оу є
 
Як усякий коп злочинцем є
Негідники є святими
Як аверс є реверсом я є Люцифером
Бо стримання також потрібне
Атож зустрівши мене будьте чемними
Майте симпатію смак і такт
Застосовуйте вивчену ввічливість
Бо душу кину до смітника
Х-м оу та
 
Сподіваюся вгадаєте ім’я
Х-м о так
А що вас бентежить це є роль моя
Х-м о направді нумо
 
Уу-гу!
Оу так!
Нумо сюди
О так
Ба ба бум оу . . . .
Еге
Ага о так
Кажи-но бейбі як моє ім’я?
А чи вгадаєш моє ім’я?
Кажи-но бейбі моє ім’я
Знаю певно у чім біда твоя
Ой-гоу . . . .
Гаразд
У-у-гу . . . . .
 
(ad lib.)
 
 
 
 
 
 
 
 

***
А ми повиростали на гірчиці,
пили цикуту, їли полини,
тому і злиться
те, що нас боїться
не між людей, а поміж очмани.

***
А словники міняти не на часі,
але, мабуть, московії на зло
у англосаксів
є ще у запасі
синонім путіноїду – khuylo.

***
А чим ти на клавірі не вимахуй,
не урятує поца цей тотем.
Якщо невдаху
посилають на...,
то з палуби шуруй за кораблем.

***
А я отут збагачую не мову,
а діалекти в рідному краю.
Якесь фіго́ве,
вибачайте, слово
не означає фі́ґу у раю.

***
А віра не стосується шпани,
бо ці недоотесані істоти
і чаклуни
причетні до війни
і вляпані в гундяєве болото..

***
А пєтушок нашіптує фіґню
на вухо недотоптаної курки.
Підсовує свиню
у позі ню
реакція упійманого урки.

Завіса
А в кулуарах Ради матюки
успішніше лікують, аніж дулі.
І от, напевне, цьому завдяки
стефанчуки
очуняють, таки,
та офігіють єрмаки й безуглі.

03/26

Залишся в мені простудою
чи в повітрі солодкою м'ятою.
Я без тебе стану сірою,
я без тебе буду ніякою.

Нехай твоє ласкаве слово
оповиє до болі кісток.
Я без тебе - бездушне тіло,
без тебе й пекло в раю між зірок.

24.01.2023

Вже до нас летять лелеки,
а у нас – війна і в вЕсну
долі нам несе не легкі
від отих війни інвесторів…
Вже до нас летять лелеки,
довгий шлях долають й втому.
Від чужих країв далеких
вже птахи летять додому.
Огніздяться вільні птиці
у Вкраїні вільній,
переможуть українці
ворогів і війни.
І засяє небо синє
над полем пшеничним,
понесе земля на спині
свЯта хліб величний
у комору і до печі,
що до зерня з поля знято.
А як вже розправить плечі –
Ото буде свято!

24.02.2026

 
прожогом уперед моєї
автівки ~ твоя
хоча дев’яносто в годину
я їду звичай
ти мовиш се гаразд
трохи болю ~ не проблема
казала мала би настрій ти
в’їхати у драйв
 
ти мов транзит місцевий
ніяк не проб’юся
у транзит цей
обганяти не рвуся
у транзиті
ми загубимо швидкість
і ніяк не дістатись на інший бік міста
 
я не єдиний хто
наїхав та й утік
сліди від шини на спині
атож-бо ти знавала утіх але
невже не видиш мій зелений
уже червоніє себто
автопригода зоріє
за декілька метрів
 
ти мов транзит місцевий
ніяк не проб’юся
у транзит цей
обганяти не рвуся
у транзиті
ми загубимо швидкість
і ніяк не дістатись на інший бік міста
 
 
 
 
 
 
 
 

Навіщо, скажіть, молоді соколята,
тікаєте з дому на ситу чужину?
Нам разом боротись, або помирати
за рідну, стражденну, святу Батьківщи́ну!

Куди ж ви лякливі? Не можна від себе
втекти не лишивши у хаті сльозини.
Кривава зоря заливає пів неба,
заходиться плачем ікона родинна.

Чи на кладовищі надгробки могильні
трава заховає від дикої зграї?
Злетів соловейко у вирій з калини
і щебету більше не чутно у га́ї.

Нас мало лишилось, щем душу проймає
як бачу лелече гніздечко порожнє.
Запекла війна поміж пеклом та раєм;
не кидай хоч Ти на поталу нас, Боже!

27.02.2026р

1.
так ма́ло ста́тися
хай ка́жуть лю́ди
се́рденько пта́хою
зби́лося в гру́дях

зби́лося ви́билось
та не на во́лю
ні́би все ви́цвіло
на́че все ко́лить
ооооогоооо - на́че все ко́лить

2.
ко́лами хо́димо
ко́ла зріза́є
те що не ви́росло
та знемага́є

що не забу́лося
і не збуло́ся
хо́дить по о́сені
ми́лостинь про́сить
є-є - ми́лостинь про́сить

приспів:
бу́ли люби́мими
ста́ли стіно́ю
ра́ни неви́димі
се́рце надво́є...

3.
і́нші літа́тимуть
сві́том цим бі́лим
зо́рі збира́тимуть
що не згорі́ли

со́нце вмива́тиме
зра́нку їм ві́кна
сві́тлом неба́ченим
по́ки не зви́кнуть
ой по́ки не зви́кнуть

4.
ти не нава́жишся
я не зумі́ю
су́мніви ви́гнати
amore mio

се́рце очи́стити
з бо́лю і ще́му
ру́ки зало́млені
спа́лені те́ми
всі спа́лені те́ми

припів.

5.
ти́ша виба́глива
ди́хає з на́ми
нам не торкну́тися
бі́льше губа́ми

нам не торкну́тися
бі́льше губа́ми
нам не торкну́тися
чу́єш коха́на

Напередодні весни. Напередодні блакитної повені.
Напередодні теплих поривних вітрів.
Напередодні спізнілих багать стоншених променів.
З присмаком диму і дому тремких вечорів.

Напередодні підсніжників першого-першого сліду.
Напередодні доріг, що ведуть навсібіч в невідоме.
Не замінять ніколи дороги всього світу
Дорогу до рідного серця — рідного дому.

26.02.2026

Я щойно створила машину часу -
нова перемога технологічного світу.
Стирає щоразу в атомну масу,
Пробилась для цього в суспільства еліту.

Тепер просто знову вернутись в минуле,
де були лиш ми і нікого навколо,
де наше кохання живе, не заснуле,
а твоє серце мій лід розкололо.

Відчуваю, мов вперше, твій погляд і сміх,
що колись розливався луною в розмовах,
тану від ніжного твого "привіт",
пишу знову вірші про тебе в дібровах.

Повертаюсь туди, де гориш ти для мене,
де цілую з любов'ю твож світле волосся.
Там ще не знала, куди все заверне,
а в моїх мріях у нас все вдалося!

Повертаюсь в минуле - до тебе кохана,
шукаю ці очі я в світлі вікон.
Назавжди роз'ятрена залишиться рана:
твої ясні очі - лиш спогад, лиш сон.

22.05.2024

***
А Україна жирний пиріжок
і кожному смакує укусити
хоч би кусок
у жадібний роток,
гамуючи звірячі апетити.

***
А ми поперек горла глитаям
московії – очільнику підлоти...
та мало ям
у нас багатіям,
всі зайняли звичайні ідіоти.

***
А землю оскверняють люди масті,
яку по правді нищити не лінь
як зайву касту
явного баласту
сучасних і грядущих поколінь.

***
А марафону зуби на замок
в етері не заціпило донині.
Що лайкає як ОК
тупий совок,
те є й було пороблено країні.

***
А хто, як не зелені, лоба б’ють
поклонами придуркуватій мавпі,
нашіптують свою
ґаліматью
на вухо путі і у дупу трампу.

***
А на вову сіли еФеСБешники.
Утворилась куча не мала.
Безголові вершники
ОПешники
осідлали жадного осла.

Анафем
А у цеху – нові авторитети.
Так виглядає. Деякі поети
ведуть себе як нишпорки еСБе.
Але надія є – усі цабе,
майстри сонету
і тісні дуети
усе ще возвеличують себе.

02/26

 
одягнись зі смаком
ідучи до танцю
лети ковзаючи
із трепетом літака
ув алмази плечей
усади троянди
швидкі авто і
люди ніби у снах
 
тебе я зву річ
а місяць кличе
несу твій камінь-лик
понад гори в зірках
ми все у руках
без надії маніячих
що нам оце життя ~
танцювальна зала
 
ти обожнюєш день
я кажу про ніч, там
почвари поіменно
вітають усіх
боб ділан знав
алан відав іще фрід
є речі у ночі
які ліпше не оглядати
 
танцюючи
у чобітках ящіркових
тягни нитки
що мінять вирази облич
відьма сяючих вій
і тойбічний мій гангстер
джон леннон отже твій
знайомий тип
 
 
 
 
 
 
 
 

Первоцвіти зійшли біля хати
білим квітом крізь чорну землю.
Їм би спати іще, і спати,
та наснилися сни їм щемі.

Як розквітли у лютому маки,
обпікаючи мерзле небо,
щедро впоєні болем і гартом,
а над ними світання стерпло.

Криця вдарила гнівно зливою,
де сіклося життя під корінь,
Юнь в могилу лягала сивою,
Через терен йдучи до волі.

Первоцвіти зійшли біля хати
білим квітом крізь чорну землю.
Їм би спати іще, і спати,
та наснилися сни їм щемі.

26.02.2026

Вчетверте лютий дихає вогнем,
І пам'ять б'є у скроні, наче дзвони.
Ми кожен ранок починаєм днем,
Де вгризлось лихо, дим і бастіони.

Чотири роки...Скільки в них життів?
Розмов людей, обірваних на слові.
Ми стали старші за своїх батьків
У хрещенні воєнному й любові.

Тримаючи на плечах небокрай,
Стоїть людина - плавиться залізо.
Шепоче кожен: " Лиш не відступай,
Бий ворога, який підступно лізе".

Цій миті знаємо важку ціну,
І мову тиші й гуркіт канонади.
Чи воля, а чи смерть? Все на кону.
Безстрашні за свободу йдуть солдати

Упевнено до власної мети
Крізь темні зими, крізь вогонь і втому.
Чотири роки...Скільки ще іти?
Щоб з Перемогою дійти додому.

Панічні атаки уже пережиті —
В метро не шукаємо більш порятунку.
Коли деспот спалює сонячне жито
Звикаєш до спазм у порожньому шлунку.

До холоду в домі та мін на порозі,
Прокльонів, матюччя ганебної ролі.
До стигм на хресті, наркотичної дози
І до гамівної сорочки юдолі.

Умилися кров'ю, не нудить і добре!
Залізні протези нас більш не лякають.
Ми стали жорстокі, незламні, хоробрі
Під небом знеболеним рідного краю!

Та не покриваємо серце іржею,
Коли чутно звуки скорботної «Качі»,
Як сотня небесна летить над землею,
Над цвинтаром болю — садочком дитячим.

26.02.2026р.

То ніж у серце, то плювок у спину!
По правій б'ють, підстав і ліву. Доти
мовчиш і терпиш гніт ти не людина —
істота.

Ти — генетичний робот не інакше,
і не зважай на те, що серце чуйне
від болісної ніжності заплаче
в марунах.

За тебе все вирішує хтось інший —
і на землі й у небі є Пілати.
Та не журись...пиши убогі вірші
до страти.

А ні, тоді навчись пручатись долі,
давати відсіч злу на кроці кожнім.
Світ заряджає бойові пістолі
безбожно!

25.02.2026р

Застиглий лютий, він такий важкий.
Болять його події ще з майдану.
Кровлять його натоптані стежки:
Калинно - свіжим, а збуріло - давнім,
В канві слідів оплакано-гірких.

Короткий днями, тягнеться між дат
За роком рік все той же місяць лютий...
Звучить Золотоверхого набат -
Іде орда із чиґів перевзута
в московський чобіт.
Йде зі сходу кат.

О, скільки вже принесено біди,
Відколи чорним помислом на Київ,
Із попелу лишаючи сліди,
Прийшла пітьма новітнього Батия -
Тирана знову хаос породив.
...
А дні твої пішли на тисячі,
В минулому короткий лютий місяць.
Колись лише калинові плачі
Лишали на снігах червоні мітки.
Як довго ти тривогою звучиш!

Як довго ми чекаємо весни!
Як щільно застелилися знамена
Рядами рівними по плитах кам'яних,
Де вічність констатує поіменно
Життя, яким не складено ціни.

Хоч топить ніч квапливо
в долоні сніг лютневий,
збагнути неможливо
цей погляд металевий.
Полудою в зіницях
кришталики туманні
ховають таємниці
на денці океану.
Не хочеться у ньому
тонути сніготалом —
у позирку чужому
мені іскри замало.
Не вигулькне назовні
душа небесним раєм —
він ще напевно зовсім
мені не довіряє.
Ті очі егоїста
сховалися за ґрати.
Пуд солі треба з'їсти,
щоб з них сльозу дістати.

24.02.2026р

 
Плач
Бейбі
Плач, бейбі
Плач, маленький
Ось ти і вдома
 
Вона казала
І я знаю, казала, кохає
Значно більш, аніж я
Та пішла від тебе
І клянешся, немає причини
Та любий, знаєш, це я буду поруч
Якби ти хотів
 
Атож, поплач
Плач, бейбі
Плач, маленький
Плач, бейбі
Любий мій, ось ти і вдома
 
Чи не знав ти
Ніхто і ніколи не кохав тебе о так, як могла я
Відчути й біль і сердечну печаль
І любий, знай я весь час, я все буду поряд
Якби ти погодився
 
Атож, поплач
Плач, бейбі
Плач, маленький
Плач, бейбі
Начебто як завше й досхочу
 
Не знаю може так є, правдиво
Трава усе зеленіша
Коли дивишся у чийсь інший сад
Та любий, ти лишив належне чекати бозна чого
Ужеж, лишив
Був приятель оце
Казав ”Мила
Віриш, і я кохаю
Бач, але я маю найти себе, знаєш, я маю найти свій шлях
Я маю найти себе, чи десь-то у Африці
Або, там, у Нью-Йорк-Сіті
Або ще, у Олимі“
Місця, в які усі ці хлопи мандрують
Я так і не втямила, де саме цього разу
Усі вони їдуть кудись, еге
 
Я казала, ”Хіба ти не розумієш
Ти шукатимеш себе десь там, любий?
Хоч знати де є твоє життя?
Воно мов отой дурник чекає отут на тебе!
І одного дня ти прокинешся у Касабланці
В одному із цих уявних місць, любий
І ти замерзатимеш там насмерть
Ти прокинешся і казатимеш, ”Боже, Боже
Боже, Боже мій!
Нащо я пішов, лишив таку жінку
На класному подвійниму ліжкові
Із хутром наверху
І сатинові простирадла, еге
Що це я роблю у Касабланці, ей?“
Я вірю, о так
Одного дня цей хлопець прокинеться і казатиме собі оце
Він вертатиметься і я, ось
Такий Козоріг, направду, стоятиму в чеканні
 
Казатиму, ”Бейбі, я знала, колись
О так, знала, знала, колись ти
Вернешся сюди, до мене“
Коли входитимеш у двері
Вірю, усе читатиметься у твоїх очах
Скажу, ”Лишенько
Ну нарешті він утямив“
Боженько, нарешті він оце осяг
Як хоч, упади до мого плеча
Певно, стримав ти у собі чимало сліз, милий
 
І не мовч, о не мовч, о не мовч, о не мовч
Поплач, плач, бейбі
Плач, маленький
Плач, бейбі
О нарешті, ти вдома ей, ей, ей
 
Плач, бейбі
Плач, плач, плач, любий
Знаю, маєш бути трохи
Самотнім, о бейбі
Плач
Плач
Плач, бейбі
Все розкажи-но мамі, так
Вже розкажи любий, своїй люблячій мамі, так
 
Плач
Плач, маленький
Плач, бейбі
Плач
Плач
Плач
Плач, бейбі
Плач, бейбі