Леді Мадонно, діти під ногами
Як же зводиш ти кінці із кінцями
Де взяти гроші, чим платить оренду?
Думала, що гроші упадуть із неба?
 
У п’ятницю прибувши без валізи
У суботу навзнак молишся
Неділченя шнурки в’язати вчиться
Всі десь біжать
 
Уклавши найменшого сина до грудей
Інших як прогодувати ще дітей
 
Всі десь біжать
 
Леді Мадонно, лежачи в пітьмі
Слухай музику, що грає у голові
 
Все ще не закінчиться вівторок
У середу газета не прийшла
А в четвер панчохи до ремонту би
Стрілки біжать
 
Леді Мадонно, діти під ногами
Як же зводиш ти кінці із кінцями
 
 
 
 
 
 
 
 

Повертаюся в давно забуті місця
І минуле, котре більше не гріє.
Хочу туди, де горіла іскра
Де були справжні почуття (і мрії).

Втікаю від себе торкаючись зір
Холодних як і серце моє.
Я чужий тепер до всього, що було.

Закінчується день і настає ніч
В котрій моє серце оживає
Аби битися сильніше
В пориві спогадів й ілюзій,
Котрі нахлинають знову й знову.

Тільки ранком я знову стаю собою
В порожніх стінах. І хочу стати зіркою –
Такою ж холодною,
Щоб світити з небес і залишатися
Недоступною для всіх.

Думками я блукаю десь по долинах
І шукаю давнє минуле, котрого нема.
Я помираю знову й знову в собі
І хочу відчути тепло рідних рук (хоча б в снах).

Втікаю від себе торкаючись зірок.
У повітряних замках немає любові
І моє серце залишається розбитим.

Нейлоновим пензлем малює любов —
ромашкове поле на срібних шпалерах,
і очі п'ють очі навпроти, немов
солодке вино з кришталевих фужерів.

Розмова джерельним струмком жебонить,
чечітку вистукують пульси ритмічно.
Завмерли у чуйних обіймах в цю мить
кармічні серця, і так буде довічно!

В небесній сонаті від раю ключі,
у доторках ніжних п'янка насолода.
Запалюють янголи свічі вночі,
жадана спокуса чаклункою бродить.

В судинах зашкалює адреналін
до втрати свідомості та божевілля.
Лише на світанку погасне камін
і душу замучить глибоке похмілля.

За вікнами схлипує тихо зима —
сльоза за сльозою накрапує розталь.*
Я знаю про кожного з нас, зокрема,
і що для єднання кохання недосталь.

Нейлоновим пензлем малює любов —
ромашкове поле на срібних шпалерах,
і очі п'ють очі навпроти, немов
солодке вино з кришталевих фужерів.

Розталь* — відлига

Вона не просто звук, не просто певні знаки,
А сила роду, велич і вогонь любові.
Це шепіт трав, це крик відваги, розквіт маків
Що крізь віки несли нам пращури у мові.

Вона - як теплий з печі хліб, що пахне домом,
Як - перша ніжна пісня, що співала мати.
У кожнім ріднім слові - виклик переломам
У кожнім сильнім звуці - хист перемагати.

Буває трепетна, мов пелюсткові роси,
А часом дуже гостра, як мечі холодні.
У ній гартована краса і міць не в схронах
І мудрість вікова сердець і душ народних.

Не дай їй змовкнути, не дай їй загубитись
В гучних туманах і оманах чужоземних.
Об'єднує людей за волю, правду в битвах.
Незламна доля мови, чесна, горда, чемна.

Міцний кордон її, це сили таємниця,
Бо в ній - наш код і розум, гідність і майбутнє.
Жива і невмируща, джерело з криниці,
Навіки чиста українська незабутня.

 
Отіс пішов до Бога
Поспіваю я за нього
Дівчино, що вибрана у бордове
Отіс пішов до Бога
 
Еге, обернись повільно
Спробуй іще, гадаючи, де
Це є легко, пробуй-но ще
Легш, аніж догадатися, де
 
О чи глянеш онде мій шуз
То не бродячий блюз
Не бийся, утратиш курс
Прийми побіжний блюз
 
Зустріну я побіжний блюз
Тікаючи геть, знову Ел-Ей
Док найти у затоці оцей
Чи найти його знов у Ел-Ей
 
О рятуй
Побіжний блюзе
Швидко усе
Як ото бути
 
Зустріну я побіжний блюз
Тікаючи геть, знову Ел-Ей
Док найти у затоці оцей
Чи найти його знов у Ел-Ей
 
О чи глянеш онде мій шуз
То не бродячий блюз
Не бийся, утратиш курс
Прийми побіжний блюз
 
 
 
 
 
 
 
 

що там у тебе
мій синку…

для неба
лоскітна пір'їнка
для вітру
прочинені двері
для голосу
тиша в етері
для щастя
усмішка дитяча
для горя
сльозина для плачу
для старості
день перелітний
для осені
спогади з квітня
для тих
що тамується подих
не камінь
що кину у воду
не змії
під серцем пригріті
а те
найдорожче на світі
оте
оповите тобою
що серцю
дається із боєм
оте
що вигоює рани
дзвенить
і веде на майдани
і так
до краплини
до скону
до снігу
у серці
на скронях
до видиху
болю за вічне
до січі безбожної
січня…

ось небо
якраз на пір’їнку…
та ти не спішися
мій синку...

Чую вітрошепіт твій
(Мамі)
"Крапелиною дощику,
Хмариною неба,
Сонячним промінчиком
Пригорнусь до тебе", —
Чую вітрошепіт твій,
Серцем відчуваю.
Ще говориш тихо ти:
"Доню, я все знаю...
Квіточко рідненька,
Годі, не журися.
Подивися в небечко,
Богу помолися.
Завжди поруч Боженька,
Всі світи єднає,
І молитви наші
В Світло заплітає.
І у цьому Світлі
Мерехтять прохання...
Помолися, донечко,
Від самого рання".

***
А піймані наразі на м’якині
задумали переділити світ,
та те, що нині
хочуть мати свині,
не тулиться до зайнятих корит.

***
А європейці мовою Езопа
шепочуть, прикриваючи уста,
що наша ОПа
майже-що Європа,
але у вимірі – один до ста.

***
А інде чути весняні акорди
і, ніби, не далеко до мети,
та зеле-боти
висувають морди,
з якими жах на вибори іти.

***
А душі героїчні ще не вічні
і особливо там, де йдуть бої,
та пересічні
і до них дотичні
при корупційній владі – нічиї.

***
А людям невтямки, що угорі
одні й ті самі відьмаки у ступі
і не поводирі,
а упирі
єднають різні нації до купи.

***
А все, що нас оточує: рябе,
лихе, глухе... і тихше, й голосніше –
усе цабе,
що чує лиш себе
і не стає при цьому розумніше.

Конотація
А зрада ще підігрує орді
і забуває вояків «Да Вінчі»
напрошується явно на довічне,
а це уже не вила по воді
і при лихій біді
вона тоді
удавиться сама судами Лінча.

02/26

 
Каже чемний аутсайдеру
”Як жиєш ти?“
Там і тут і ще в дорозі
Ізвідси туди
 
Я мовлю до вітру
Слова мої розвіює
Я мовлю до вітру
Вітер не чує
Він не може чути
 
Завжди я скраю спостерігаю
Бачити міг
Все знедуги й недолугість
Наокруги
 
Я мовлю до вітру
Слова мої розвіює
Я мовлю до вітру
Вітер не чує
Він не може чути
 
Мені не вказують
Мене не вразити
Лиш більше печалі
Ні звести ні піддурити
Лише красти час
 
Я мовлю до вітру
Слова мої розвіює
Я мовлю до вітру
Вітер не чує
Він не може чути
 
Я мовлю до вітру
Слова мої розвіює
Я мовлю до вітру
Вітер не чує
Він не може чути
 
Каже чемний аутсайдеру
”Як жиєш ти?“
Там і тут і ще в дорозі
Ізвідси туди
 
 
 
 
 
 
 
 

Зітхнули дахи, скинувши гучно срібну парчу,
І небо солодким туманом осіло на скроні.
Я більше про зиму і стужу тепер не шепчу,
Тримаю краплину, мов пульс, у гарячій долоні.

Ще вчора завія крутила свій білий сувій,
А нині калюжі - дзеркала утрачених ліній.
Світ став кришталевим, розгубленим, наче живим,
І крига тонка задихається в мареві синім.

Це ще не весна, це лише її перший причал,
Коли по снігу пробігає босоніж проміння.
Відлига у душах зливає застоєний жаль,
І серце торкається знову стійкого коріння.

Дзвенить ринва тихо, немов непідробна струна,
І чуємо дихання вогке землі у напрузі.
За кожним порогом сховалась таємна вина,
Що тане, зникає зі снами крихкими у смузі.

Не чекаю на звістку з далеких доріг —
відпустила минуле у вічність.
Є сьогодні, а завтра, цей пористий сніг,
у відлизі потоне циклічно.

Ти мене не читав по складах власноруч;
проковтнув сторінки обважнілі.
Мимохідь прогорнувши та на́швидкуру́ч
вишив чорну троянду на тілі.

Я камінчиком муляла в щільнім взутті —
збив підо́шви свої до кровиці.
Пив з криниці любові уперше в житті,
та боявся у ній же втопитись.

Сльози висохли згодом на розі вітрів,
відцвіло буйне літо зелене.
Написала роман і поклала в архів,
щоб ніхто не ридав окрім мене.

18.02.2026р

І
Літературна братія богеми
і їхні солідарні читачі
у холоді, а може й на печі
цураються докучливої теми,
що грюкає і будить уночі.

ІІ
О, лірики, щоб ви були здорові
на поводу смаків козирних дам,
коли усупереч усім смакам
повинні були бути наготові –
не чарувати магією слова,
а управляти мізки землякам,
які наївно, нібито, не знали,
що рептилоїд піде напролом –
на те йому й дороги будували...
.....................................................
Готуйтеся! Всі шаблі наголо! –
віщали за бугром усі канали,
та влада на московію чекала
і пакувала крадене бабло.

ІІІ
Отак і живемо... суцільні будні
у полі дуремарових чудес,
де Буратіно – головний балбес
ОПе від цирку... і аж до полудня,
де єрмаком працює Карабас,
Мальвіну облапошує Мідас,
П’єро читає віршики марудні...
у всіх є меркантильний інтерес
і папа Карло у країні дурнів
очікує на вибори в Радбез.

02/26

 
маю кепські звички о третій п’ю чаї
а солонина до обіду
хай тиждень іще повисить
стріляє ліпший друг щурів на
гусячі харчі
мислиш місця вистачає у цих
простирадлах ~ чи?
 
о чого би навіть
хати на трьох не завести
о чого би ні радосте
житимеш зі мною ти?
 
іще дюжина стеряних діток
під ключем у ігровій
навушнички в них комірчики брудні
двадцяте як є століття
до туалету вишикуємо їх о
сьомій тридцять п’ять
мислиш аби все ішло на краще
тре хазяйку взяти?
 
із візком гардуватимеш
угору по хай стріт
чого би ні радосте
житимеш зі мною ти?
 
і слуги справні з усіх сил
кухарка ~ із виду хвойд
а маршалок місця їй одвів
десь у коморі от
француженка о без манер
на дикому жеребці
щодня стриптиз у шофера тік
лакей кривий на зір
 
мислиш є досить місця нам
на цій улиці
мислиш вистачає місця у
простирадлах цих?
 
 
 
 
 
 
 
 

Куди крокує
злодій світ,
в якому Бог –
лише прохожий,
в якому –
злодію він свій,
мені – не свій,
та і не божий?
В якому влада
з усіх прав
мене убити
має право,
бо владу злодій
хижо вкрав:
віват, убивця!
Браво!
Браво!

Чи нам потрібен
божий рай,
який ніхто із нас
не бачив?
Якщо в своєму –
дУрні
вкрай
і вкрай жорстокі ми,
тим паче.
Вже рай земний
вогнем горить,
який самі
і підпалили,
і підпалили
у ту мить,
як владу злодіїв
хвалили.

Не захистить нас
мудрий Бог,
бо мудрий Бог
не любить дурнів,
яким за бога –
дурень-лох,
що вибрали
у дурнів урні.
Чи світ вціліє
у війні,
яка убивць
одкрила рила?
Вже смажить Землю
на вогні
орда,
що злочин
«повторила»*

І чи настане
в світі мир:
світ вІйни жне,
і вІйни сіє…
В якому жертва –
це є ми –
Народ-герой,
Народ-Месія.

Лютий 2026 року

*Відомий вислів
московських злочинців
про бойню народів
у Другій Світовій війні
«Можем повторить»

Зимовий день, паєтками на сні́гу,
виблискує промінням золотим.
Купає у Дніпрі прозору кригу,
мов кришталеві витвори сльоти.

На узбережжі дубне сокорина,
лоскоче вітер сиві буклі* хмар.
За горизонтом снігову перину
витрушує небесний паламар.

Втомився лютий від війни та горя —
аж стогне під снігами суходіл.
Важкі думки нестерпно душу тролять,
беруть на мушку серце під приціл.

Дуб обморозив пальці дерев'яні.
Та вірю, залікує навесні,
бо нещодавно проліски духмяні
наснились несподівано мені.

Буклі* — кучері, локони

16.02.2026р.

Стече переболілими обрАзами
Мій сум про тебе. Звісно, що стече,
Напишеться підранішнім дощем
По склі нічному наостанок сказане.
Й садно, натерте часом, запече.

Спочатку ледве чутно, ледве впізнано.
Беззвучно закричу в ту мить: почуй,
Про що тобі збентежено мовчу,
Болію у роздумуванні пізньому.
То я, не дощ, заходжуся в плачу.

А потім стихне відчуття, пригнічено
У напівсонній втопиться мані,
Розвіється в напруженому дні.
Ні жалю, ні провини, ані відчаю
Не вчується про тебе у мені.

 
Знати би от
Коли спинитися, коли іти
А в зимовому середмісті
Усе на думці сніги брудні
 
Вийшовши уночі торкайся
Злота вогників, що вони
Виказують утечу тіней
А я усміхнусь, бо казав тобі
 
Бейбі
Кажи, що гадаєш, якщо гадаєш, чом
Піпол любить відсутнє завтра
І не плаче, коли час іти
І не плаче, коли час іти
І не плаче, коли час іти?
 
Стіна твого спогаду одлунює смутком
Зображення суму оманюють зір
За руки візьмімось і будьмо щасливі
Зображення суму оманюють зір
 
Старієш бо не мав дитинства
Нереальний хід подій
І сонце щоразу заходить уранці
Бейбі, кажи мені, як чуєшся ти
 
Полиці із книгами відбиті у дзеркалі
Стежки та алеї, де ти спішив
Міняється колір імпресії тануть
У пам’ять стираючій магічній машині
 
Бейбі
Кажи, що гадаєш, якщо гадаєш, чом
Піпол любить відсутнє завтра
(Бо піпол любить відсутнє завтра)
І не плаче, коли час іти
І не плаче, коли час іти
І не плаче, коли час іти?
 
 
 
 
 
 
 
 

***
А кривда залишає хибні тіні
про істину... і не гидує світ
усім, що нині
доїдають свині,
і тим, що ділять орки із боліт.

***
А малорос на вухо не тугий,
але не чує, що в лиху годину
язик, який
лукавий і лихий –
це найлютіший ворог України.

***
А нам обрали юду-короля
на місце головного ідіота...
і знову для
спокуси москаля
ропуха вилізає із болота.

***
А зверху то руде, то голубе:
лукаве – тихше, буйне – голосніше,
усі цабе,
що слухають себе,
не дуже прислухаються до інших.

***
А на весні добрішають істоти
і легше прямувати до мети,
та зелеботи
чують інші ноти,
тому її нелегко досягти.

***
А нація, що копіює рашу,
її культуру і її язик,
ще вип’є чашу
їхню за мать вашу,
і щезне із історії на вік.

Резюме deadline
А де немає серця, і душі,
і розуму, там у часи найтяжчі
ані китайці у тіні не кращі,
ні бульбаші
не наші, а чужі
і на війні за наші рубежі
із коміками не навариш каші.

02/26

Усе темнішає: і світ байдужий,
і ніч тривожна, і зими крижини.
Лиш місяченько, давній, добрий друже
нагадує минуле, щось дитинне.
Легким вражає світлом сонне місто,
Як охоронець душ і снів солодких,
Не маючи для себе зовсім зиску,
Освітлює дорогу преподобний.
У ньому збереглися таємниці
Людських сердець, що мріяли й любили.
Тверда нескорена свободи криця,
і непоборна Божа вічна сила.

Боже
як тихо
я сплю
сонце ляга
на ріллю

небо
пошите з калюж
стежкою в’ється
як вуж

хмар на межі
прибуло
в них
потонуло село

легіт
голубить сади
Боже
я сплю
не буди

мама
з очима весни
погляд
безмежно-сумний

сина свого
вигляда
мов за відерцем
вода

голосу
вже не почув
бо не лежу
а лечу

видно
як поле горить
падаю в небо
на мить

падаю
наче зола
болем згораю
дотла

і наяву
не у сні
тулиться янгол
до ніг

 
Я – той
Ким він є, так само
Ти – той, ким я є
І ми всі разом
 
Бачте, свиня
Тікає від ножа
Або летить
Я плачу
 
Сидячи у пластівцях
Чекаючи іще фургона
Чай корпоративний
Кривлений вівторок
Ти був неслухняним &
Своє лице убив
 
Я – яйцеїд і
Вони – яйцеїди
Я – Морж атлантичний
Ґуу ґуа джу
 
Містер поліцейський сидьма
І гарненькі поліцейські поряд
Дивлюсь, як летять
Мов Люсі в небесах
Дивлюсь, як біжать
І плачу
Я плачу, я плачу, я плачу
 
Жовтомазий пудинг
Із ока мертвого собаки
Краболовна жриця, чи порнографічна
Неслухняний хлопчик
Був дівчам, стягав труси
 
Я – яйцеїд і
Вони – яйцеїди
Оdobenus rosmarus
Ґуу ґуа джу
 
Виповзаю в сад
Англійський, у жаданні сонця
Як не зійде сонце
Засмагаю під англійським дощиком
 
Я – яйцеїд і (Добродію, хто ви?)
Вони – яйцеїди (Бідака, удари долі)
Я – Морж атлантичний
Ґуу ґуа джу
Ґуу ґуа джу (Який жаль)
 
Екс-протестперт, куриш дохнеш
Не паяц хіба оце сміється?
(Хо хо хо, хі хі хі, ха ха ха)
Дивлюсь, усміхаються
Свині у свинарнику, дивлюсь, хиляються як
І плачу
 
Пільчардова каша
Чи не Ейфелева вежа
Елемент пінгвінний, співи Харе Крішна
Ти би мав побачити як поб’ють Едґара По
 
Я – яйцеїд і
Вони – яйцеїди
Я – Морж атлантичний
Ґуу ґуа джу ґуу ґуа джу
Ґуа ґуа ґуа джу ґуа ґуа джу ґуу
Джуба! Джуба! Джуба!
 
 
 
Умпа, умпа, сунь оце до светера
В усіх є один, у всіх є один
«Лиходію, візьми Гаманця
Якщо волієш процвітати, поховай моє Тіло
І оддай Листи, які ти знайдеш про мене
Едмунду, графу Глостеру: його шукай на Англійській Вечірці
О, передчасна загибель – »
«Я уже знаю про тебе, корисливий Лиходію; усякчас повірений хибам
Господині, як того бажає зло»
«Що, він помер?»
«Сідайте, Батьку; одпочивайте»
 
 
 
 
 
 
 
 

Мила подруго, сестро чи мамо старенька й недужа
У холодному домі, де зимно від вікон і стін,
У замерзлому місті, де небо тривогами тужить,
Там усе, що ти мала, поставила доля на кін.

Найрідніші твої опинились у кроці до прірви.
А усе, що бажалось, закутане в дим і туман.
Та допоки зневіра молитву твою не обІрве,
І неспокій, щоденно зростаючи, дух не зламав,

Берегтиме Господь і братів, і синів, і коханих.
В маскувальних сітках молитви - то додому мости.
Ще сьогодні мороз пробирає тебе невблаганно,
Завтра прийде весна. Ну не може весна не прийти.

Про ідеал, мій друже, не пишіть —
дурман ілюзій в полисках звабливих.
Немає цвіту в змореній душі,
це Вам здалося, що я особлива.

То Ви мене намріяли з пісень,
зліпили із фантазій феєричних.
А я скажу відверто Вам, лишень,
моя планида — п'єса драматична.

Світлина бездоганна, та мені
на ній десь двадцять сім, таки не більше.
Іще тоді у непогожі дні
жахних, як смерть, я не писала віршів.

У ті часи непрохана сльоза,
мабуть, від щастя бли́снула в зіницях.
Більш не кажіть, що чуйна бірюза
у повний місяць Вам щоночі сниться.

Пояснювала: «В мене є сім'я —
надійний пліт в буремній хвилі смути.»
Але куди нас вабить течія
не важко уявити і збагнути.

В біді не звинувачуйте мене —
зігріти всіх охочих неможливо.
Нехай Вас хуртовина омине,
і сластолюбства божевільна злива.

Я видаляю Вас і свій портрет,
щоб не бентежив інтернетні чати.
Коли зустрінемося тет-а-тет,
Ви спробуйте хоча б мене впізнати!

10.02.2026р

На кухні маленькій сиділа зима,
І в спальні, в вітальні... Усюди
Така безпардонна, здавалося аж,
Що в гості прийшли саме люди

Та як без ключів і без дозволу та
В будинки вкраїнські проникла?
Яка ціль візиту, причина, мета?
Вона тут так довго, що звикла

Завжди шанували, але на поріг
Раніше її не пускали
Бо кожен тепло для родини беріг
А люта тепло часто крала

Так, звісно,
невдовзі все ж прийде весна
Заплаче зима і розтане
Якби ж з холодами ще зникла війна
Колись-таки день цей настане

Лютий 2026

Між нами - тільки тиша і тепло.
Така тонка, прозора невагомість.
Все, що до тебе в серці зацвіло,
переросло сьогодні у свідомість.
Я п'ю твій погляд, наче джерело,
В якому небо відбиває зорі.
І як би нас далеко не несло,
ми два вітрила в золотому морі.
Твоя рука - мій спокій і причал.
Мій кожен вдих твоє шепоче ймення.
Немає місця смуток і печаль,
лиш чисте світло, ніжне одкровення.
Замкнемо зараз вечір на замок,
хоч ніч гойдає нас у колисані.
Кохання - найщиріше із думок,
записане у серці, не в романі.

 
закриття сезону
закриття сезону
літо йде
мов недовгий сон
що діяти
закриття сезону
 
вранці ми не думали про те
удень волосся золоте
вночі лунав на морі сміх
закриття сезону
що діяти
що діяти
що діяти
 
вранці ми не думали про те
удень волосся золоте
вночі лунав на морі сміх
закриття сезону
що діяти
 
закриття сезону
закриття сезону
нам було добре
усе мов сон
зима настане скоро
закриття сезону
 
 
 
 
 
 
 
 

«Служу Україні!» — від віку й донині
Слова ці лунають і серце діймають.
«Служу Україні!» — їй, неньці єдиній.
Міцне в нас коріння, родюче насіння.
Традиції, мова, батьків заповіт —
Основа держави на тисячі літ.
Пильнуймо зірко, тримаймося стійко.
Борімося мужньо і мовимо дружньо:
«Як сонце — могутньо, як небо — безмежно,
Служу Україні своїй незалежній!»

В червоній сукні жінка чарівна́,
Іще не осінь, та вже не весна.
Красиві форми і смарагд очей
Непересічних зваблюють людей.
Одним здається, що таких кобіт
Гойдає у долонях цілий світ.
Співають херувими в небесах,
Дарує лебедині крила птах.
І заздрять подруги її красі
Духовній і тілесній майже всі.

Для неї зріли персики в саду
Та доля напророчила біду.
Ніхто бодай не знає, що вона —
Бентежний звук, натягнута струна
Між небом і землею. Не торкайсь!
Допоки не порветься, то нехай...


09.01.2026р

Крапка сонця утоплена в сіре лютневе марево.
Перебулий мороз ще уперто тримає скованість,
Та майбутня відлига таки насуває хмарою,
За якою проміння, що прагне зігріти, сховане.

Відганяє циклоном тріскучі морози згубливі
Спорадична зима, що у холод взяла обценьками.
А ми боремося, сподіваємося, ми любимо.
Синьо-жовта синичка про радість прийдешню дзенькає.

У кожного вона своя. А чи прозора?
Немов туман над ранньою рікою.
То лагідна, сіяє, як вечірні зорі,
То б'є у груди хвилею стрімкою.
І не напишеш буквами її - лиш ритмом.
Ми чуємо : "Так доля забажала".
Не істина вона, не вирок і не міфи,
А інколи - встромляє гостре жало.
Хтось бачить в ній кайдани чи якесь пророцтво,
А хтось - вітрила, повні сподівання.
Це вічна гра в житті, святе єдиноборство
Між "мушу бути" й хочу подолання",
Але вона, мабуть, - лиш ґрунт, і нас чекала,
А ми посіяні у ньому зерна.
Не тільки споглядаймо в дані прозирала,
Не біймось взяти вчасно в руки стерно.

Мій Боже, дякую Тобі, що Ти є,
За те, що ведеш мене за руку,
За те, що так сяє ім'я Твоє,
За те, що витримує серце розлуку.
За віру : добро переможе завжди,
За шепіт: тримайся, дитино, зажди,
За дотик вві сні: ти не бійся, я тут,
Малюю любов'ю щоденний маршрут,
Впадеш - не лякайся, завжди підійму...
Вторю я невпинно: "Мій Боже! Люблю..."

 
О ти (чий зір усе одвертий, а мій все пропустив)
До болю прагну я спасіння. Дай гумору мені
Що в морі я у цій пшениці
йде гомін, а ні з ким не стрітись
І горе й сміх, правдиво дивні
Та умирають і без ридань
 
Всі оди, названі інакше, звучать, мабуть, миліше
Можливо, сонце не осяє оці поля пшеничні
Наприкінець, кажу я тим
хто заслабий, щоб видіти
не явно щось, та знає хтось –
ним бути я хотів
 
Всі оди, названі інакше, звучать, мабуть, миліше
Можливо, сонце не осяє оці поля пшеничні
Наприкінець, кажу я тим
хто заслабий, щоб видіти
не явно щось, та знає хтось –
ним бути я хотів
 
 
 
 
 
 
 
 

 
Їхав би до станції
На поїзд би успів
Немає сподівань щодо
Повтору часів о цих
 
Був багатієм я
Нині я жебрак
Й ніколи в лагіднім житті
Я не чувся повір ось так
 
За серце в тебе діамант
Твій бісер – для свиней
Усе дивився, як ти йшла
Забравши мій спокій, геть
 
Любов була водою
Що на каміння ллє
Любов немовби музика
Була й тепер не є
 
Поїхав би в аеропорт
На літака би сів
Немає сподівань щодо
Повтору часів о цих
 
 
 
 
 
 
 
 

Щічки, наче бурячки,
Оченята - сонечка,
Усміхається мені
Моя люба донечка.

Зупинилася й сміється,
Втішене серденько,
Бо вітає її зранку
Мороз-морозенко.

Ще до носика торкнувся:
Червоненький трішки,
І хотів приморозити
Пальчики на ніжках.

Та тепленькі черевички
Стали на заваді,
Дуже гарно прислужились
Й цьому дуже раді.

Далеке минуле не сниться щоночі:
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.

Всміхається мило, кому — невідомо?
Хоч в неї давно не всі «родичі» вдома —
у скронях дзумить гучно джміль.
Буває заплаче і знову сміється.
Голки не стирчать зі старечого серця
і так милозвучно довкіл.

Муркоче під ніс: «Люлі, люлі, синочку».
Ворушить обгортку цукерки в сорочці
щемливий її вокаліз.
Бабуся малесенька у благодаті
з ведмедиком грається в шостій палаті,
щаслива, щаслива, до сліз.

01.02.2026р

Не в кожного, мабуть, гуманне серце.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.

Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
Із кожним може раптом статись лихо.

Тому задумайтесь про допомогу
Стареньким людям, немічним, безсилим.
Оті, у кого, дійсно, є ця змога.
Невже усіх вас гроші засліпили?

 
біла спальня, чорні штори, пристанційне
пішоходи без позлоти, темні крівлі
срібні коні місяцеві, у зіницях
досвіт марить, у розлуці, о блаженство
 
немає в куті оцім сонця і сяйва
поки чекаю, поки тіні мчать відусіль
 
але струнам не розсіяти пил станційний
від платформи рушив дизель, никнуть вікна
як заходиш, усе давнє у печалі
йдеш туди, де є посутнє й необхідне
 
чекаю, у черзі, поїздів прибуття
наші обійми, поки тіні мчать відусіль
 
її щирість на вечірці, ревний натовп
ось утіха, позабуто давні рани
жовті тигри, їхні джунглі, у зіницях
одягання, зниклі вікна, гайвороння
 
я сплю, у юрмі, де самітний усяк
у темноті, поки тіні мчать відусіль
 
 
 
 
 
 
 
 

Не можна без світла й опалення
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.

Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
запити акації медом?

Ураз павербанк відімкнути —
останні слова, наче — страта.
Не знаю, о, як мені бути,
коли в серці повно отрути,
а ти не спроможна мовчати?

До хрипу кричати донині
з одчаю на сніжнім подвір'ї.
Не підкорити вершини,
як поряд немає надії.

Безлиху* — тікати від жаху, від безвиході.


01.02.2026р.

"Вибач, мене розстріляли вчора.
Пам'ять до зла короткозора,
Тож забувай і мене,
Усі важливі слова непочуті,
Розлогі розповіді не по суті
І серце моє вогняне.

Повільно зникаючи між рядками
І спробами взяти себе до тями,
Останній вів бій.
Тримав я один із уламків держави,
Який ще колись міг здатись іржавим,
Та зараз був мій.

Пишу і боюся себе спитати,
Чи дійсно дійде це до адресата,
Чи згубиться серед трав.
Так чи інакше, інакше не зможу.
Кохання вкладаю в літеру кожну",
— Так він писав.

2023

Чи часто, чи густо римується слово.
Воно не питає, а приходить раптово.
Приходить, лізе і пнеться до самого лобу
Щоб стати там чимось більшим ніж слово.

І ось воно вже не одне і не слово
А ціле величне оповідання,
А може маленький регочущий віршик,
Хто зна коли слово пнеться до лоба.

Але не важливо чим стане це слово
Залишивши більше ніж було до нього.
А нам необхідно дякувать слову
За збережені обриси рідного дому.

Сердечний, що далі, та як
ми будемо дійсність ділити?
Тобі в чорнім морі маяк,
мені незабудки у житі?

А їй, що дістанеться — даль
і смуток у пелені днини?
Не ділиться, як не гадай,
утіха на три половини.

Лиш біль ми розріжем на трьох —
сльоза стерпить муки щемливі.
І скільки ще будем у борг
ми брати чуття лоскотливі?

Любов не загладить вину,
сухим вийти з річки не вдасться.
Ми надто велику ціну
платили за крадене щастя.

27.01.2026р

1.
Згораю я у пломені жаги,
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раєм.

Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Крадуть падіння молитовне в душу.

Приспів:
Нам на слова
сни янголів сідали,
Юрба сумна
З очима ста доріг.
Де ти була
Як щастя діставали –
Літá тепла
Із попелу зорі?

Пелюстя крил
Приборкувало вітер.
Лечу – пора,
До безголосся крихт.
Де ти була
Як бракувало світу,
Я вигорав
у фарбах грозових?

2.
Не знаю я де обірвати нить
тривких надій і не в`язати знову,
зозулею підкинутою, мить,
де грішні дотики ведуть розмову.

Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Крадуть падіння молитовне в душу.

Приспів.

3.
Немає `я`, одне відлуння – `ти`,
таке дзвінке, що облітають шиби.
Золою мрій, мов снігом опадú –
Хай гріється під ними небо... ніби.

Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Крадуть падіння молитовне в душу.

Приспів.

Скляне повітря, тиша нежива.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.

Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
І клен, як ювелірний витвір, гнучий.

Крок - ніби танець, порух - як політ,
Де гравітація диктує межі.
Блищить внизу застиглий моноліт,
Дзеркаливши усе: і вікна, й вежі...

І місто стало дзеркалом кривим,
Де кожен крок, як іспит на терпіння.
Сріблястим зимним маревом німим
Взялося інеєм нічне видіння.

 
о так я відьмача
бігме-бо відьмача
 
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
і забулась у смертному сні
 
пуми знайшли мене у чеканні
і віднесли мене до орлів
скельні пуми знайшли мене
і знесли до орлиних крил
(до орлиних ей сказав-ото)
я бував із орлом на межі нескінченності
він дав мені згодом
свій перстень венери-відьми ей!
казавши ”літай літай“
знай-бо я
відьмача бейбі відьмача
 
я
покохаю тебе
це не болітиме ні
кохатимемся поки спиш
це не болісна гра ні
(боже милуй)
бо я в мільйоні миль ізвідси
і той самий час поруч на фотографії
(чи віриш чи ні)
о так я відьмача
бігме-бо відьмача
 
мої стріли викувані із бажання
в краю де юпітерські шахти сірчані
о ці стріли викувані із бажання бажання
в краю де юпітерські шахти сірчані
(на метабовім морі еге)
я маю колібрі яка бринить так гучно
що ніби свій розум утрачаєш
 
я плину садами розчинними
через цинобру пустель
(ей)
розчинними плину садами
углиб аризонських пустель
 
і я куштую мед квіту печаль його звуть
десь іще в каліфорнії
нью-йорк тоне далі і добре є
 
о так я відьмача
бігме-бо відьмача
 
 
 
 
 
 
 
 

То він мене ніколи не кохав.
Чи згадує мелодію минулу?
Бо я ще й досі вальсу не забула,
як лопотіли в полисках заграв.
Ніяк наговоритись не могли,
всотати ніжність в почуття незриме
і дієслів невисловлених рими
під небесами бурштино́вих слив.
Що то було, я й досі не збагну —
закоханість... навія... божевілля,
чи запах амбри в просторі свавілля,
що збуджує печерну таїну?
Сором'язливі доторки руки
і поцілунки, наче біль сердечний.
Тоді було і болісно, і гречно,
та не з'єднали берегів ріки.
Містком хитким серед засмаглих ню
у повені хупавій круговерті
закарбувалося, мабуть, до смерті,
як обколола душу об стерню.


28.01.2026р

Не вгамую серця стук...
Січень, змилуйся над нами.
Божевільний хуги гук
між розлогими ярами.

Милий в чаті пропаде,
згубиться і не знайдеться.
Припаде ж бо де-не-де.
кволим до припаю* серця.

Закружляє заметіль
в колотнечі хуртовинній.
Каю скельця сніжна сіль
запорошить очі сині.

І не знатиме, як сон
зникне у серпанку ночі .
Будуть разом з шептуном
завивати поторочі.

Шаленітиму від мук
до самісінького літа.
Я без нього, як без рук!
Він без мене — вільний вітер!

Припай* — лід.

26.01.2026р

Ваша усмішка відкрила мені очі,
Тільки зараз почав помічати сумую я за вами
життя однорідне моє.
Я так мало про вас знаю,
хоч посмішка серце гріє і егоїстично я хочу тільки любові
скільки коштує моя любов?
Більше життя?
Не казав я ніколи, люблю.
не любив я нікого ніколи
Не було за що,
почуваю себе як холодну статую з холодним серцем,
не потрібні мені несправжні обійми і поцілунки
В очах все видно правда, образа і тягар за душею
Не сховати цього за очками
Не зміниш ти душу свою
Бо вона тобі диктує а не ти.

 
січневий день і вітер зимний
ось я закоханий чом би і ні
вітер пройма така причина
гріємося доторки рук твоїх
 
нумо станцюймо одні
в холоді цеї зими
твоє тепло &
кохання зимові дні
 
січневі дні заморозь срібна
десь океанські північні шторми
кохання минає така причина
чи є надія звільнитись мені
 
нумо станцюймо одні
в холоді цеї зими
твоє тепло &
кохання зимові дні
 
нумо станцюймо одні
в холоді цеї зими
твоє тепло &
кохання зимові дні
 
 
 
 
 
 
 
 

якщо безладно наглядати
за техпроцесами всіма
то виробництво встати може
стійма

коли відкинувши убогість
побути мультиглитаєм
чому б не вкласти капітали
в об'єм

якщо не віриш у вечірки
повір у творчі вечори
і все діли про них почуте
на три

коли ти крутишся незлецько
аж люди заздрять навкруги
згадай про силу відцентро́ву
і про пруги

якщо дощі тебе марудять
а до столичних зим не звик
то за січневим гороскопом
ти сніговик

коли гнітя́ть спиртні напої
думки ніяк не веселять
тримай стерно своїх емоцій
за рукоять

мазай якщо не жартувати
і річковик і скоморох
і на своїх він якось ходить
на двох

якщо нанюхатись надумав
то розпитай в хімічних фей
про чудодійні хімікати
і клей

отцю пилипу дуже сумно
якщо не він а інший хтось
дає наказ кур'єру Glovo
◇ занось

данило майстер і не майстер
в окремих випадках коли
були замовлення на скриньки
і не були

2025-2026

***
А сатира, критика та гумор –
це пілюлі шоу шапіто,
де карикатури
із натури
вилікують одного на сто.

***
А лінія життя, що на долоні,
показує, що ідемо туди
напередодні
завтра, де сьогодні
попутно замітаємо сліди.

***
А не забуті рубаї Хайяма
уже не переплюнути мені,
то плюну прямо
у помийну яму
московії і дикої русні.

***
А нам нав’язують історію,
якої не показує кіно,
та не розжовую
полову я,
а висіваю істини зерно.

***
А я іще живий, та невідомо,
чи дійду у чистилищі юрби
до свого дому
по стезі содому,
де ще панують слуги та раби.

***
А я і зайве плем’я пом’яну,
і кожного верховного дебіла,
і за війну
судитиму шпану,
яка ворота ворогу відкрила.

По темі
А ми раби минулого життя,
хоча рятує те, що попереду,
а не позаду. Зайві каяття.
Нам до пуття
щасливе майбуття,
яке лікує жалами і медом.

01/26