вутлому до війни
спокою серце сниться
б'єш по рядку
дзвенить
слово з чорнил
і криці

ділена на пайки
мріє про ранки вруна
п'є свій полин гіркий
та що для болю -
струни

сточує кожен звук
тоншає цівка гніву
градом накритий бук
куля готує зливу

з ґнотика сліпне тьма
з крапки абзац зіскоче
поки в душі зима
німби журба торочить

стужа вплітає в шлях
передчуття знемоги
веснами окриляй
небо для перемоги

хвилі
даруй моря
вірності
сльози втіхи
скільки би не згоряв
а за полеглих -
дихав

слово до слова -
нить
жменько проміння -
жнися
вутлому до війни
спокою серце сниться

То тиха, то хвилююча безмежжям
Мелодія морська під сонячним прицілом.
І чайки ніби крилами мережать...
Пливуть у небі хмарок яснії вітрила...

Душа хвилюється, мов свіжість моря.
Новий чийсь серф вже набирає драйву швидкість.
У захваті від вільного простору,
Легенький бриз літає знову краєвидом.

...Очима малювалися марини,
І ми стояли зачаровані красою.
І вигравало море білопінне
Мелодію любові нашої з тобою.

 
 * Інтро *
 
(Сем Катлер):
 
“Здається, все, як треба . . . Чи ви готові? . . . Вибачте затримку. . .
“Усі готові до наступного виступу? . . . Чи готовий ти, Нью-Йорку?
Найбільша група, що грає в Нью-Йорку за останні роки . . .
“Вони провідали Західне узбережжя, виступали у всіх інших місцях Америки,
тепер вони у Нью-Йорку. . . Зберігайте спокій. Ловіть фантастичний час . . .
“Почуємо це як треба . . . Вітаймо найвеличнішу рок-н-рольну групу
світу. . .
“Роллінг Стоунз! Роллінг Стоунз!”
 
 
 
 * Джек-Стрибунець *
 
 
Диви!
 
Я родився ув урагані збройнім
Кричав Мама! у дощі, який не проходив
Та усе гаразд є, дурня оце все
Та усе гаразд, я Джек-Стрибунець, і дурня це все
 
Моя нянька беззуба вусата відьма
Моя школа це ременем по спині
Та усе гаразд є, дурня оце все
Та усе гаразд, я Джек-Стрибунець, і дурня це все
 
/Break/
 
Я тонув, мене витягнули й обмили
Свої ноги обіймав, а вони кровили
О ще, я кривився на висохлі житні крихти
І вінець мій, цвях у голову забитий
Та усе гаразд є, дурня оце все
Та усе гаразд, я Джек-Стрибунець, і дурня це все
 
 
О так, щиро дякую
Гадаю, я зірвав ґудзика на штанях, сподіваюся, не спадуть
Хочете, щоби мені спали штани, чи що?
 
 
 
 * Керол *
 
 
Оуу, Керол, не віддавай їм серце своє
Виучуся танцювати, ніч витрачу, і день оцей
 
Влізай в мою машину, їдемо гуляти
Містечко знаю я, щоби кричати і стрибати
Це дещо далі за гайвеєм, трохи тре проїхати
Там паркуєшся назовні, потім за утіхами
Бере красуня капелюх твій, ти їй дякую, мем
А бо щоразу, як заходиш, там народу є
 
Оуу, Керол, не віддавай їм серце своє
Виучуся танцювати, ніч витрачу, і день оцей
 
/Break/
 
Якщо почути хоч, як буґі грають хлопчаки
Тримайся міцно на ногах, не піддаваючись
Не заглядайся на музик, о як би гучно не грали
Не дозволяй заволікти себе в увесь цей натовп
О, ти можеш танцювати, все тобі під силу
Милуюся на тебе, любко, як танцюєш сміло
 
Оуу, Керол, не віддавай їм серце своє
Виучуся танцювати, ніч витрачу, і день оцей
 
Не віддавай їм серце своє
Виучуся танцювати, ніч витрачу, і день оцей
 
 
Дякую!
 
 
 
 * Блюз гулящої кицьки *
 
 
Я чую клацання підборів на сходах
О ти не трепетна сарночка
Розваги будуть, як підіймешся так
 
А бо за це не вішають, о ні
І це не є карний злочин
 
Тобі так начебто тринадцять років
Ні я не хочу I.D
Сам бачу, ти задалеко від дому
 
Але за це не вішають, ні
І це не є карний злочин
 
О є гуляща кицька ти
І авжеж, не треба дряпати
О та гуляща кицька ти
Навіщо мамі знати, як мож укусити
Навіщо їй знати, як ото кричиш
 
Ти дивна і задалеко від дому
Та чи сумуєш ти за батьками
Чогось лякаєшся, хоч я і не вовк
 
Але за це не вішають, ні
І це не є карний злочин
 
Оу єй
 
/Break/
 
Є кажеш подруга, дикіша за всіх
Чом не покликати оце
Якщо направду, то хай приєдналась би
 
А бо за це не вішають, ні
І це не є карний злочин
 
Оу, є гуляща кицька ти
Авжеж, не тре так дряпати
Оу, є, є гуляща кицька ти
Навіщо мамі знати, як мож дряпнути
На що їй знати, як мож укусити
 
 
О все є гаразд
 
 
 
 * Невзаємне *
 
 
Був одводив її до вокзалу
Ніс валізу замість неї
Та й одводив її аж до вокзалу
Ніс валізу замість неї
І що же казати, про що казати
Моє кохання невзаємне
 
Поки поїзд не прибув я
Від неї щось чекав
Доки поїзд ще не прибув я
Усе від неї щось чекав
Як це вийшло, що я зайвий
І сліз я не стримав, о так
 
Поплач, о бейбі
 
/Break/
 
Поїзд геть уже поїхав
І натомість два вогні
Її поїзд геть поїхав, о чуєш
І натомість два вогні
Вогник синій, то мій блюз, а
Червоний – розсуд мій
 
Тобі кажу, як є
О кохання
О-оо кохання моє
 
Оу, хей
 
Єй-ей, о гаразд
 
 
 
 * Опівнічник *
 
 
Оувва, я розказую за опівнічника
Якого ліпше обійти
 
Кажу тобі за опівнічника
Якого ліпше обійти
О, я розказую за опівнічника
Незнаного у твому житті
Оце зітхаючи на вітер
Послухай що у цьому витті
Усе про відчайдуха й пройдисвіта
Якого ліпше обійти
 
Ей, слухай-но
 
Мова йде за опівнічника
Небаченого ще у житті
О він є опівнічний шибеник
І на твій паркан упала тінь
Не чинить галасу сторожа
Я кіт у чорному плащі
І я зникаю завжди у морок
Хай перший півень прокричить
 
Кажу тобі за опівнічника
На рок-н-рольнім шоу оцім
Того опівнічного шибеника
Якого ліпше обійти
 
Оу . . . . оу
 
Не йди на це. . . . . не йди на це  (8х)
 
Ей–оу, слізко
 
/Break/
 
Єй
Усе гаразд є
О так усе усе . . .
О-таа-таа-таа-таа-так о так гаразд
Ей-єй. . . ей-єй. . . єй. . . ей-єй. . . єй. . . ей-єй. . . . угуу
 
Ужеж. . . . ти чув про бостонського . . .
А оцей-во геть не такий . . .
Кажу за опівнічного . . . чорта
За дверима у твій покій
Чи зветься він о гопстопером із нервів
А чи гострим лезом із темряви
А чи прикрим і над-удатним жонґлером
Якого ліпше обійти
 
Коли прийде опівнічник по тебе
У пишний хол межи мармурів
Як він стрибне мовби чорна пантера
Згадай о ці . . . слова мої
Як почуєш того опівнічника
Ліпше тихо . . . тихо утікай
Я рознесу на друзки всі вікна
На кулак проб’ю дверний метал
О він уже . . . за дверима, о жах
 
/Break/
 
Єй
 
О я кажу тобі за опівнічника
Незнаного у твому житті
О я кажу тобі за опівнічника
І на твій паркан упала тінь
Коли з’ясується що опівнічник
Звабив жінку із твоїх обійм
О легше із пихатим гнівом
Тобі встромлю ножа у горло
Бейбі
Це болить!
 
 
 
 * Симпатія до диявола *
 
 
Жінка із юрби:
Кейт. . . грайте Paint It Black
 
Мік Джеґґер:
Готовий
 
Жінка із юрби:
Paint It Black, дияволи . . . Paint It Black!
 
 
Дозвольте мені представитися
Я маю смак і володію грішми
І я прожив довге-довге життя
Викрадаючи душі грішників
Був я там де Ісус Христос обертався до сумніву й болю
Зробив усе щоби Пилатус. . . . вимив руки звершивши долю
 
Я сподіваюся ви вгадаєте моє ім’я
А-гов
А що вас бентежить це є роль моя
Оу так
 
Швендяв біля Санкт-Петербурга, бо побачив що настав час на зміни
Убив царя із міністрами
Марно плакала Анастасія
Їхав на танку в генеральському рангу
Лютував бліцкриг і тіла розкладались
 
Оу так
 
Атож я сподіваюся що вгадаєте ім’я
Агов бейбі
А що вас бентежить це є роль моя
Оу бейбі
 
Зі сміхом я глядів на королев і королів
Що билися за винайдених ними богів
Це я кричав Хто убив Кеннеді?
Але зрештою оце провинні я і ви
О дозвольте мені представитися
Маю смак я і грошей на все
О я ставив пастки для трубадурів
Що убито на шляху до Бомбея
 
Аах
 
Я сподіваюся, що ви вгадаєте моє ім’я
Оу так
А що вас бентежить, то це є роль моя
 
Оуу єє
 
/Break: Keith Richards right channel guitar solo/
 
Оуу так
Оу єй
Затримайся, затримайся . . .
О єй, оу єй
 
Уу-гу
 
Оу є, анумо сюди, анумо сюди
Кажи-но бейбі . . . яке моє ім’я
Кажи-но мила . . . яке моє ім’я
Оу є, оу є, у-гуу, у-гуу, у-гуу, о так
Аууу-є, оце іду сюди, сюди, а-ах
Нумо сюди, мила, нумо, хлопче
О нумо сюди, нумо сюди, нумо сюди, нумо
Аууу-є, я кину тебе
 
/Break: Mick Taylor guitar solo left channel/
 
А-оуу. . . Ав-оуу гоу-є
 
Кінчаймо це, на вихід, о, геть, на вихід, ей
 
 
Ей-єй, гаразд
Нормально вам?
 
 
 
 * Житимеш зі мною *
 
 
Я маю кепські звички
О третій п’ю чаї
А солонина до обіду
Нехай тиждень ще повисить
Стріляє ліпший друг щурів на
Гусячі харчі
Мислиш місця вистачає у
Простирадлах – чи?
 
О чого би навіть хати на трьох не завести . . .
Ей
Чого би ні радосте, житимеш зі мною ти?
 
Іще дюжина стеряних діток під
Ключем у ігровій
Навушнички в них
І брудні комірчики
Двадцяте як є століття
До туалету вишикуємо їх о
Сьомій тридцять п’ять
Мислиш аби все ішло на краще
Тре хазяйку взяти?
 
Із візком гардуватимеш о угору по Хай Стріт, ей
Чого би ні радосте, житимеш зі мною ти?
 
/Break/
 
Чого би ні, місця є у простирадлах цих
Ах ах ах
Чого би ні радосте, житимеш зі мною ти?
 
І слуги справні із усіх сил
Кухарка – із виду хвойд
А маршалок місця їй одвів
Десь у коморі от
Француженка що без манер
На дикому жеребці
Щодня стриптиз у шофера тік
Лакей кривий на зір
 
О, мислиш є досить місця нам на цій улиці
Оу ще би
Чого би ні радосте, житимеш зі мною ти?
 
 
Гов, Нью-Йорк-Сіті, багато говориш. . . ану поглянемо на тебе
 
 
 
 * Королівно *
 
 
Перехопило у горлі
Як вона коридором ішла
Мені скрутило у колінах
Дивилась і сміялась вона
Ізнову вона біля програвача стоїть
І виглядає, як от модель із обкладинки
Єей. . . вона красива, їй сімнадцять років, не більше
 
Тим часом . . . я думав
Вона у настрої, о справді
У мене шанс. . . я скористаюсь
Вона могла би станцювати. . . о, Королівно, до справи
 
Гов. . . гов. . . агов. . . Королівно
Гов. . . гов. . . агов. . . Королівно
Гов. . . гов. . . агов. . . Королівно
Оуу
 
Хто сказав би, королівна
Біля програвача стоїть
О, вона вигляда, як модель із обкладинки
І вона красива, їй сімнадцять років, не більше
Скидай шузи
 
/Break/
 
Тим часом я іще думав
Повільний номер. . . я пропустив би
Якщо це рок. . . оце підійде
Тоді її я спокусив би
 
О, Королівно. . . . ану, за діло
 
Гов. . . гов. . . агов. . . Королівно
Гов. . . гов. . . агов. . . Королівно
Гов. . . гов. . . агов. . . Королівно
 
 
Іще, гаразд
Іще, гаразд
Іще, гаразд
О-хо
Іще, гаразд
Чарлі в ударі ніні
 
 
 
 * Дівчата із пивничок *
 
 
Зустрів я барну королеву, в Мемфісі
Хотіла би зі мною загуляти
Закинула мене на плечі отже
Та яким питвом із думок тебе одвадить. . . оу
 
О дівчата із простацьких пивничок, ей
Нумо заспіваймо пивничковий блюз
 
Гуляючи бульварами Парижу
У день підступний, хоч ти умирай
Всі морячки чарівні у Парижі
Але не можна із думок тебе одчалить, ей
 
О дівчата із простацьких пивничок
Нумо заспіваймо пивничковий блюз, ей!
 
/Break/
 
Еге
 
О дівчата із простацьких пивничок, ей
Нумо заспіваймо пивничковий блюз, а-ха
О дівчата із простацьких пивничок, ей
Нумо заспіваймо пивничковий блюз
 
 
Заграємо ще одну, тоді підемо вже
 
 
 
 * Уличний вояк *
 
 
Відусюди чую кроки марші тисяч ніг, бо
Уже літо і знову час настав для уличних утіх бо!
На що ти годен отут, самі рокабільні витівки
Адже в соннім Лондоні не треба Уличних Вояків
От
 
Ей. . . знову час настав для палацових революцій
А се життя марудна гра у компромісну людськість
На що ти годен отут, самі рокабільні витівки
Адже в соннім Лондоні без треби Уличні Вояки
От
 
/Break/
 
Хай ей
 
Ей, знай, що звуть мене Неспокій
Кричав би я убивав царя плював на слуг із-під боків
На що ти годен отут, самі рокабільні витівки
Адже в соннім Лондоні без потреби Уличні Вояки
От
Ні-і-і
Ні
Гати, хлопче!
 
 
 
 
 
 
 
 

Это жизни дыхание, пульс во вселенной
Это счастье сияния чаши целебной.
Это сердца удары в искусстве великом
Это дивные чары, рожденные ликом.
Это с Богом единство! Единство со светом!
Это то, что сокрыто от глаз силуэтом.
Это то, что рождается таинством мира
Это то, в чем находится радость и сила!
Это то, что спасает от горя, страданий,
Это то, что не знает тяжелых исканий.
Это то, чей приход освещает темницу
И потом превращается в дивную птицу!
Вдохновение дарит второе дыханье
Очищает от мусора наше сознанье!
Эта встреча, свиданье даровано Богом
И всегда отличается замыслом, слогом.
Вдохновение с гением ходит повсюду
Через гения дарит великое люду.
И других вдохновляет волшебною краской,
И ласкает сердца удивительной лаской.
Вдохнови! Вдохновляй, и впускай вдохновенье!
Это благость, возвышенность, свет, проведенье!
Это то, что снимает оковы и маски!
Помогает нам жить! И рождаются сказки!

Всех привлекает яркая обложка,
Красивый, но бездушный фотошоп
Такая вот дешевая киношка…
Собрать способна лайки, выйти в ТОП.
Красивая обвертка, это классно!
Но что скрывает блеск таких вещей?
Бывает иногда не безопасно
Бывает ослепляет тот дисплей!
Бывает иногда, что искажает
Сияние обвертки взгляд на мир
Неправда в клетки мозга проникает
И это заполняет наш эфир.
Встречают по одежке. Несомненно,
А дальше раскрывается вся суть.
Но если мозг пропитал убиенно,
То видят в очень глупом, пошлом круть!
Кто громче закричит, споет, тот круче!
Оттенки, филигранность ни к чему.
Бездарность извергается гремуче
Случилось что, когда? Я не пойму?
Искусственность искусство затмевает.
ИИ людей способен заменить.
И гением под ряд всех называют
Таланты ж могут завистью клеймить.
Скрывает, что бездушная обвертка?
Когда из тренда изгнан был талант?
Когда и кем давалась установка
Когда назвали бездаря – гигант?
Блестящая, красивая обложка,
Спокойно поразившая умы…
Потеряна, потеряна дорожка
Где правду понимаем, видим мы.
Сияет золотистая картинка…
Но золото не все, что нам блестит.
Лишь Божья неподдельная искринка!
Увы, сейчас те искры дефицит.

Я думав, що в Бога є борода,
В яку можна руками вчепитись.
Життя — то суцільна химорода,
Як не подивитись.

В мене на стелі чорний трикутник
Прикув до себе увагу.
Вловлює сни місяць-розпутник,
Вигадав нову розвагу.

Та не буди мене в цю ніч, благаю.
Там, поза добрим всім та злим,
Сниться, що я дівчину кохаю,
Чорне розмальовую волоссям рудим.

Вона каже: в Бога нема бороди,
В яку можна руками вчепитись.
І всі мої сни — то химороди,
Як на них не дивитись.

Також чув, нічого не випадково.
Так ніби задумав Творець:
Що все починається з слова,
Та й у нього буде кінець.

А як називається та порожнеча,
Що гостріша за бритву?
І як набридне від себе втеча —
Розпочинай гонитву.

Ну а я думав, що в Бога є борода…
Хотів руками в неї вчепитись.
Життя — то суцільна химорода,
Як не дивитись.

Потім буде ще райське блаженство.
А можливо, розпечена сковорода.
І між ними — химорода,
Тимчасова дивна химорода...

2025

І
Ще вірують поети й поетеси
у віще слово Велеса і чесно
у чарівні надії юних літ,
що за літами виглядають весни
і що хоча минуле не воскресне,
чекає їх додому їхній світ.
Але омана ця не означає,
що долі барабан усіх єднає.
Нема у тому їхньої вини,
що не відволікають від війни
у цьому незахищеному краї.
Уже і вирій кличе у політ,
та не забуті принци і принцеси...
міняються причали і адреси
«до запитань»...
............ сюжети не для преси,
що тиражує самвидав сучліт*.

ІІ
Ці вигадки не архівує пошта.
Не сказані віч-на-віч почуття
переписати наново не просто,
та і йому, і їй і того доста,
щоб у душі проснулося дитя.
На показ не висовують високе,
глибоке потрясає до основ –
і вік минув, і апогей пройшов,
та вистачає раз на кілька років
стрічатися, аби недремне око
сліпої долі берегло любов.

ІІІ
Шукаємо й тепер у пеклі раю
свою рідню по духу і крові,
але чомусь на думку не спадає,
що Беатріче й Данте ще живі
так само як і наші візаві.
Зоїлу перейматися не варто,
що у поета вітер в голові.
У що не віруй – догорає ватра
минулого. На часі – селяві.
Життя минає, це уже не жарти...
......................................................
якщо не перескочимо у завтра,
то упадемо тінню на траві
у вічності на варті.

05/26

 
Під захеканий безум
Атож, локомотиву грець
Неутомний лузер мчить
Стрімголов у смерть
Іще дійний поршень стертий
Б’є парою назад
Поцупив важеля Чарлі
Годі зупинити поїзд
Не гальмується, о-хоо
 
Діти усе зіскакують
Біля станцій, раз-у-раз
Жінка і друг найліпший
На ліжку грають у радість
І він повзе по коридору
На ліктях і колінах
Поцупив важеля Чарлі
Годі зупинити поїзд
Не гальмується, єй-ей
 
Хай тиша виє супроти
Хай би ангелам упасти
І відомий звитяжець
Трима його за яйця
Письмо розкрите бачить
Перший вірш Буття
Господь Бог поцупив важеля
Годі зупинити поїзд
Не гальмується
 
Не гальмується
Не гальмується
Не гальмується
Не гальмується
Не гальмується
 
 
 
 
 
 
 
 

Тонкі, стрункі, немов казкові птиці,
що прилетіли з дивних берегів,
в саду розквітли іриси-цариці,
ввібравши барви неба і богів.
Їх пелюстки - то шовк м'який і ніжний,
що трепетно колише вітерець.
Ось - фіолетовий, такий розкішний,
а поруч - білий, мов зими вінець.
Там жовтий сонячним промінням грає.
А тут - блакитний , наче вранці вись.
У кожній квітці таємниця краю.
Ти тільки в глибину її вдивись.
Вони цвітуть, коли весна минає,
і літо вже ступає на поріг.
ІрИси - райдуга землі із раю.
краса, яку Господь для нас зберіг.

Жепоньки попіднімали —
І борги всі поскладали.

Щось в тобі є таке,
Що примусило мене до тебе обернутись
І щиро посміхнутись.

Щось в тобі є таке,
Що примусило серце калатати,
І немов відкрились ґрати
Моїх почуттів.

І мрії — лише про тебе.
Я знаю, що не треба,
Але я з тобою бути захотів.

Щось в тобі є таке:
Сузір’я в очах, м’якість волосся.
А серце кохання просить.

Щось в тобі є таке.
Привабливе і цілком таємниче,
А душа загорається все швидше
І не треба зупиняти.

І мрії — лише про тебе.
Я знаю, що не треба,
Але не можу не бажати.

І не виходить позбутись відчуття,
Що ми були знайомі всі минулі життя.
І всі майбутні, авжеж,
Я буду чекати, ти неодмінно знайдеш.

Щось в тобі є таке,
Що шепче: тебе варто чекати
І весь всесвіт мій віддати.

Щось в тобі є таке.
Тепер я точно знаю, що саме!
Відчуваю зв’язок між нами,
Що ніяк не розірвати.

Всі мрії — лише про тебе,
Тепер я впевнений, що треба
Вголос про кохання сказати!

Бо не виходить позбутись відчуття,
Що ми були знайомі всі минулі життя.
І всі майбутні, авжеж,
Я буду чекати, ти неодмінно знайдеш.


2022

 
дім меґі макґі на пагорбові
всю спадщину батько узяв і пропив їй
то вона пішла у тенжі таун
людям отут до уподоби життя
 
коли сумуєш чи все надарма
сходи й купи собі мештів пару
і йди до нас у наш тенжі таун
бо людям отут до уподоби життя
чи не так ей
 
позашлюбна дитина її тато співак
позашлюбна дитина її тато співак
мати сіла на час у його кадилак єє-ей
а я старий блюзмен
мислю ти зрозумів мене
співаю всякий блюз
від народження еге
 
меґі меґі меґі макґі
о рок-н-рол і меґі макґі
 
 
 
 
 
 
 
 

(римоване есе)

Династією злодії назвались,
оті знаглілі, що країну обкрадають,
оті нащадки проросійських звалищ,
які свій досвіт від Росії мають.
З часів совдепії цей бруд ми спадкували,
позбутись толерантність заважає.
А їх чимало, вони сенс навали,
що Україну за підлеглою вважає.
В династії не бачу українців,
як ставитись до цього я не знаю.
Чи зможемо ми жити без чужинців
з близького чи далекого нам краю?
Чи тих своїх по дому із меншини,
розумних і не зовсім, і своїх не дуже?
Під час війни на сумнів є причини:
якому паспорту меншинець служить.
Крадуть не всі, а ті, хто має змогу,
а змогу мають ті, хто є при владі,
вони, щоб вкрасти, прокладуть дорогу
і промовчать, щоб бути в шоколаді.

Та не про них хотілося писати
(ці злодії набридли вже і слову).
Питання є: чому козак вусатий
жує від злодіїв гнилу полову?
Чому чужинець, а не він керує
нащадками козацтва Подніпров’я?
Чому на виборах чужинцю делегує
сім’ї життя, добробут і здоров’я?

Таких питань ми маємо з півсотні.
Чи зможуть їх позбутись наші діти,
якщо ми досі не в любові… у безодні,
якщо себе не вміємо любити?

*Крадуни. Слово взято з «Інциклопєдія вільна від здорового глузду енциклопедія».
Крадуни (також блатні) – бандити та інші кримінальні особистості,
що часом застрягли десь у середені 90-х. Зустрічаються в Україні повсюдно.
Мають власний кодекс честі, «понятія»…

Травень 2026

1.
вона́
усе́
до чо́го йшло́ся
той і́ній
на мої́м воло́ссі
і ко́ло
о́бігу води́
вона́
оте́
не приведи́
і те
прибо́ркане вітра́ми
в уста́х
наро́джена
із га́му
і га́ми
кольоро́вих снів

приспів:
у всім
краси́ва
яка́ вона́
лише́ моя́
крапли́на
неземно́го
я
крапли́на
неземно́го
я
моя
яяяяяяя
о,єєєєє

2.
та
що купа́ється
в мені́
коли́ весна́
у бі́лих ге́трах
а далині́
браку́є ме́тра
до ку́лі дотягну́ти
ціль
вона́
моя́
на ра́ну сіль
на ра́нок
за́пах ка́ви мло́сний
за не́ї
я
одноголо́сний
у спра́вах
се́рця
і меча́

приспів.

3.
до не́ї
я́нголи
з плеча́
себе́ у ві́дчаю
пали́ли
а не́бо
не дава́ло си́ли
підня́ти мрі́ї
ви́ще слів
як та зерни́на
у ріллі́
вона́ вбира́є
те́мбри сві́ту
аби розлу́ки мить
зігрі́ти

приспів.

4.
коли́ не йдуть
а вже летя́ть
коли́ не ди́хають
не сплять
а позбува́ються
бала́сту
що наклада́вся
пласт за пла́стом
той де́нний макія́ж
для гри
мені́ так я́сно
як гори́ть
її єство́
неповтори́ме
що про́сто так
ляга́ють ри́ми
без щі́пки па́фосу
і прі

приспів.

5.
і ко́нтури плете́
порі́г
іще́ неба́ченого
ди́ва
яка́ вона́
у всім
краси́ва
яка́ вона́
лише́ моя́
крапли́на
неземно́го
я

Півонії диво розквітло в саду,
Рожеве вмивається вранці в росі,
У ніжній, солодкій, пречистій красі,
Натхнення - душі, і гармонії - дух.

Відкинувши геть і тривогу й біду,
Я пещу пелюстки тендітні усі.
Півонії диво розквітло в саду,.
Рожеве вмивається вранці в росі.

Мов пава присіла, до неї іду,
Бо пахощі ллються легкі звідусіль.
З небес зазирає, густішає синь.
У чистому пишнім, розкішнім ряду
Півонії диво розквітло в саду.

 
Раптом одчуєш як минає це життя
Порух рук моторніше за усвідомлення
Майбутні ґенерації непережитих мрій
Надіюсь їх зустріти поки порух не зносивсь
І жити щоби видіти світання на зорі
 
Ми двигалися задля ожвавлення картини
В напрузі й незнатті що відчувалось як однім
В напрузі до фіналу і усякий бачив би
Оте що пишуть в роллінґ стоун воно бува собі
Стараючись уникнути смаку реальності
 
Одним нью-йоркським ранком люстро у фоє
Мені лице явило і невже воно моє
Зморщене довкіл моїх очей розчахнутих
Туди зирнув та анічого не було у них
Вернувсь в апартаменти і зітхав або свистів
 
Як досвіт огорне мене в думках трива монтаж
Співати й грати ще гучніше і чіткіше також
Змагатися ще усміхнути друга як то слід
А то і геть вступитися від одиноких миль
Що переслідує мене побільшого зарання
 
Друзі твердять наче то свинство щонайменше
Піти зі свята розриваючи намисто ймень
Усе що знаю власний стан коли би непограв
Не до зрівнянь і порож і той біль опісля вправ
 
А далі якось буде думає собі усякий
Як із коханням не судьба о хоч відпустку дайте
Ось уже і вечір сонце понад горизонтом
Втомився перти вантажі за когось і без понту
І сонце що вилискує у цій дорозі згодом
 
 
 
 
 
 
 
 

Отримав очі —
Карі, а між ними ще одне.
Бо Тато хоче
Показати твориво своє.
Відклавши пензлик
На шосту ніч колись,
Він взяв за руку
І сказав: «Дивись».

Дивись, дивись, дивись!
І я дивлюсь,
І я дивуюсь.

Отримав вуха —
Чути відповіді в тишині.
І ти послухай,
Як втомишся від метушні.
А вітер дує,
Вода дзюрчить.
Я Тата чую
У таку мить.

Почуй, почуй, почуй!
І я чую,
Я відчуваю.

Отримав мову,
Тато теж так заповів.
Життя чудове,
Тож переходь на спів.
Трохи кохання —
Вони не завжди були злі.
Це те звучання,
Що у вібрації Землі.

Співай, співай, співай!
І я співаю,
Я заспіваю.

Отримав небо,
Тіло на ногах та путь.
О, Тату, Тату!
Ти тільки поруч будь.
І крок за кроком
Засвояться у голові
Твої уроки —
Я живий!

Живий, живий, живий…
І я живу,
Я найживіший.


2024

Розілляла ніч каву розчинну
на долівку вугільних небес.
Ти не бійся, моя серпантинна,
обіцяю, тебе не покину...
Знову лячно? Нехай йому грець!

Та хіба ти не звикла до струсів,
потрясінь і ударів судьби?
Посивіли давно коси русі...
оси плавають у медовусі —
хоч лопатою горе греби.

Чи набратися в зюзьку до скону,
знепритомніти враз, далебі;
з серця витягти Божу ікону,
шуганути униз із балкону —
не судилося видно тобі,

бо ти ще сподіваєшся, мила,
що війну переможеш, либонь,
і що Грей на червоних вітрилах,
(ти даремно його відпустила,)
припливе на твою оболонь.

Мрії пестити жінці властиво...
Як пашницю відродять світи,
знову будеш натхненна, щаслива;
поки віриться у неможливе.
Чи тобі, хоч трава не рости?

19.05.2026р.

Фіолетовий вибух травневого дня,
ніби хмара, що впала у сад.
Оксамитова, пишна, густа вишина
Залишає п'янкий аромат.
В кожнім гроні - маленькі сузір'я зірок,
таємничий приховують світ.
Заглядає в обличчя весняний бузок,
вабить душу пахучий цей квіт.
Пелюстки хтось шукає солодких надій,
пощастило зірвати аж п'ять
серед тисячі квітів і лагідних мрій,
що під вікнами тихо шумлять.
Буз відквітне невдовзі, розтане, як дим,
Залишивши нам спомин-етюд,
Але поки він дихає цвітом палким,
бережімо красу для майбуть.

Янголе світлий! Солодких видінь.
Обіймаю тебе ніжним серцем.
Хай насниться тобі неземна голубінь,
біля лісу прозоре озерце.
В нім хлюпочеться рибка надій золота,
якщо хочеш, задумай бажання.
Хай гойдає на крилах тебе висота
і моє незбагненне кохання!
Хоч на луках Сварожих цвіте зорепад,
тиша спокій в колисці голубить,
я б хотіла тебе повернути назад,
та не здатна! Пробач мені, любий!
Берегтиму у пам'яті теплі слова,
що так пестили слух у тремтіннях.
Ти живий, доки пісня любові жива,
світла віра в святе воскресіння!

18.05.2026р.

Перша емоція при народженні — то сльози.
Ласкаво прошу: тебе очікують дощі та грози.
Заслабла планета від симптомів застуди:
Як на собаці воші — кусаються люди.

Не довіряй секретів, не кажи багато слів.
Не виказуй почуттів, не присвячуй віршів.
Будеш один, коли смерть покличе за поріг.
Я не вірю нікому і повірити б не зміг.

Я не вірю в дружбу і не вірю в кохання,
Переконати мене — марне намагання.
Лізти в мій світ — як у клітку до звіря,
Я не вірю в це і не повірю.
Я не вірю.

Фейкові новини і пропаганда щодня:
Я не вірю можновладцям — їхня мова брехня.
Знайома істина, а що з нею робите ви?
Рубайте голову, якщо риба гниє з голови!

Права рука на Конституції, ліва краде податки.
Чорний колір душі під колір краватки.
Не вірю в приватність в мережі, не вірю в рекламу,
Не вірю в систему, що бреше бездоганно.

Я не вірю в ЗМІ і в цирк на екрані.
Там всі божевільні в наркотичному стані.
Впевнений: вони — збоченці і актори,
А я їм не вірю і не повірю ніколи.
Я не вірю.

Небесні порядки та земні закони —
Я не вірю в церкву і її забобони.
На чотири сторони розповсюджена правда,
Та цей світ брехливий — така його вада.

А мені їх практика до біса знайома:
Маніпулюють страхом перед невідомим.
Чергова сіра схема, і в ній великі гроші,
Я не вірю в Бога, якому ми — раби божі.

Я не вірю в рай і не вірю в пекло.
Нагорі сивий дід, і в нього ворог запеклий.
Шануй суботу, наповнись духом в неділю.
Я не вірю в це, я не вірю.
Та ще перевірю…

2026

Сколько сердце терпеть может горя?
Сколько сердце вмещает любви?
А какая бывает неволя
В миг, когда ослепляют огни!
Ослепляет краса человека
Накрывает любви ураган.
Бесконечный поток ультра света,
Блики, тени, и странный туман.
Нет границ у великого чувства
В сердце тесно и душно ему.
Потому, так бывает нам грустно
Сердца стук объявляет войну.
Безграничность границами давит
Рамки, странности, «можно», «нельзя»
Обстоятельства, правила правят
Из-под ног уплывает земля.
Где, когда и кого мы полюбим?
Может чувство и к умершим быть.
А бывает, любимых мы губим
Тех, кого не дано нам забыть!
А бывает, что смерть разлучает
Эта смерть для двоих настает.
Только, кто – то наш мир покидает,
Ну, а кто – то со смертью живет…
А бывает виной расстоянье
Вновь звучит приговор: «Нет! Нельзя».
Невозможность живого свиданья
Боль в сердечке живем мы, тая!
Разный мир и миры, возраст, страны и вера.
Заморочки, реалии. Правде в глаза.
И страшнее всего безразмерность барьера
Где бессильны поступки, мольбы и слова.
Мы не в силах любови потоки разрушить
Этой силе не властны давать мы отпор.
Только как свой покой, жизнь других не нарушить,
Не нарушить любви самый сказочный взор?
О, любовь! Ты приходишь ко всем, как виденье
Нежным шёпотом души ласкаешь ты нам.
Это рок или благость? Погибель, спасенье?
Лишь любовь знает путь в сад эдем, и к Богам!

А щастя живе у серцях і домівках,
У добрих обличчях знайомих людей,
Живе у природі, у дивних мандрівках
В осяйному погляді рідних очей!
А щастя живе на верхівках ялинок,
Що ближче до неба в проміннях весни
Багато на світі прекрасних доріжок
Де долю щасливу дано нам знайти.
А щастя живе у воді, і на небі
Блакиттю наповнює, спокій дає
Окрилює щастя в мистецтві, на сцені
Любов наше щастя у душах святе.
Любов у житті називається щастям:
Любов до природи, людей і тварин.
Любов надихає чарівним завзяттям
Для нас відкриває багато перлин.

Благословенних видно по ясни́х очах —
вони: смарагдові, блаватні, пречудові.
Їм певно сняться зорі світанкові,
жар-птиці дивні на Мальдівських островах.

Щасливі люди розчиняються в добрі,
у мандрах водять білі каравели;
а раптом в чуйнім серці захурделить,
їм є до кого притулитися вночі.

Блаженним лихоліття не зриває дах,
їм посміхається і сипле зерня сонях.
Вони тримають сонце у долонях,
зі сні́жним янголом кружляють в небесах.

18.05.2026р.

 
Втомився украй, не спавши, зовсім не
Втомився украй, мій розум блимає
Не знаю, чи то встати і випити іще
О, не то
Втомився украй робити щось впусту
Втомився украй, про тебе думав тут
Тебе покликати міг би, але знаю цю майбуть
Кажеш, я дратую тебе
Але не жарти це, мені дуже зле
Не можу спати, плин думки настійний
Уже три тижні, о це божевілля
Усе тобі за свій душевний спокій я оддав би
Втомився украй, чуття мої нестерпні
Хоч як би утомився я
Курю наступну сигарету
Проклятий Волтер Ралі
Дурнем був і не секрет
Кажеш, я дратую тебе
Але не жарти це, мені дуже зле
Не можу спати, плин думки настійний
Уже три тижні, о це божевілля
Усе тобі за свій душевний спокій я оддав би
 
 
 
 
 
 
 
 

Забери мене туди,
де немає сліз біди,
тільки небеса безкраю
на околиці розмаю.
Ти чекай мене, коханий,
де зірниця полум'яна
враз спалахує свічею,
вогняницею тією,
що дарує вічний спокій
в неозорості високій.
Тиша водить світ навшпиньках,
а у серці дзвоник тенька.
Калатає безупинно,
наче дрізд на горобині;
захлинається лірично,
мелодійно, фантастично.
Вечір сіє зорі тихо,
і зникає в гущі лихо.
Краще вмерти в незабудках,
ніж картати долю в смутку!
Дочекайся, як бажаєш
бачити мене у раю
гречною і молодою,
щоб пливла я за водою
і дісталась берегів,
де ти так мене жалів.

17.05.2026р

Чи бачив ти скляну людину,
Що порожня наполовину?
Що крокує з обережністю,
Аби не розбитись від нікчемності.

Де бачив ти скляну людину,
Що запитує без упину:
Відкоркована навіщо?
І так достатньо має тріщин.

Почуєш ти скляну людину,
На світ ображену дитину.
По зів’ялих квітах сльози
Розсипались на гострі рози.

Відчуєш ти скляну людину,
У скляних очах — німу провину.
За те, що море в ній бездонне
Перетворили на вино червоне.

Запевниш ти скляну людину:
Світанок прийде темряві на зміну.
І чи то диявола забаганка —
Не бачити світла крізь склянку?

А пам’ятаєш ти скляну людину,
Що спіткнулась і впала в домовину?
Забудуть всіх, а її тим більше.
Час продовжить плин, як і раніше.

Тепер зупинись на хвилину.
Побачиш ти скляну людину…
В собі.


2023

Здавалося, не стрінемось з тобою,
хоч вий білугою від болю та наруги.
Моя печаль горою кам'яною,
бентежним океаном — хвиля туги.

Приходиш уві сні в сорочці білій.
Хоча за спи́ною лелечі крила,
я добре знаю, що осиротіли
та о́дне о́дного недолюбили.

Не все сказали, слів не вистачало,
у ніжність огортати біль розлуки,
викрешувати золотим кресалом
жаркі лелітки пристрасті й розпуки.

Плекають наші душі сонце в житі,
де ти і я закохані у диво.
Тебе так легко в серці воскресити,
що в смерть твою повірить неможливо.

12.05.2026р.

Я суперзлодій —
Єдиний у своєму роді.
Дивись, як я творю свавілля:

Пиячу до ранку,
І грабую банки.
Моє ім’я — синонім насилля.

Поки серце б’ється,
Роблю, що заманеться.
Як тобі мій девіз?

Хай кров проллється —
Ти в небезпеці,
Тож краще перехрестись.

Негідник, загарбник — я маю рушницю:
Така вже робота — бути бандитом.
Захвачу твоє місто і кожну столицю
І буду керувати світом.

Я суперзлодій —
Сміх та й годі.
Виявилось, що я не єдиний.

Є значно гірші,
І вони нищать
Все, що притаманне людині.

Криза та скрута,
В повітрі отрута,
Яка спричиняє хворобу.

До трендів і брендів
Увага прикута,
Поки ведуть на забій, як худобу.

Я суперзлодій —
Пораюсь в огороді.
Я став законослухняним.

Не хочу золота і срібла,
І мені набридло
Бути злим та поганим.

Гроші від нафти,
За свободу слова — ґрати,
Та всяке полум’я було іскрою.

Легко шкоди завдати,
Та ти маєш знати,
Що народжений бути супергероєм.


2026

1.
тут бував
прадавній ліс
повен радості
і сліз
небо лоскотав
верхів'ям
потопав
у птахоспів'ї
веснував
і літував
осенився
зимував
просто жив
відлюдно

приспів:
тут бував
тут бував
прадавній ліс
Оооооооооооо
поступово
забуваю...
тут його уже немає...
гмммммм

2.
та настав той день
не судний
а проґавлений
для ґав
ще хитріший
за лисицю
і страшніший
ведмедиці
із кумедним
ведмежам

приспів.

3.
де проходила
межа
де деревам
вже занизько
появилося
людисько
замість крил
дві лапи ще
що несли
із болем
щем
і розрив нутра
й загладу

приспів.

4.
не дожив
до листопаду
той
з легенями в гіллі
вже ні радості
ні сліз
тільки вишмагане
поле
що від наготи
аж коле
видих душ
із димаря
що потріскують
горять
дим поплівся
небокраєм
праліс відійшов
до раю

приспів.

 
Шкіра чобіт і колонська вода
Свічадо ~ вікно де жила самота
Довкола неї саду квіт
Пурпур кармін фіолет і блакить
 
Прийшла мертвою далі у безвість пішла
Сад зачинився квіт поїла іржа
На стіні того саду легенда вістить
”І зостатись не можна, і не увійти“
 
 
 
 
 
 
 
 

Ці дні і ночі, зорі, море.
Кружляли душу в танці мрій.
Любов і щастя, світла доле
Мені розкрили образ свій.
Лише в ці дні я зрозуміла,
Відчула серцем щастя світ.
Я відродилася, зраділа.
Зростила крила. Був політ.
Землі ногами ледь торкалась.
І розуміла, що лечу!
І в очі щастя я вдивлялась.
І шепотіла: «Я тремчу».
Я вперше дивно так тремтіла.
Єднання неба, почуттів.
Це був екстаз не тільки тіла.
Це був екстаз таємних мрій!
Себе раніш лише питала:
«А щастя є? Чи то міраж?»
Постійно думала, шукала…
Та тільки бачила вітраж…
І от дива! Вітраж відкрився!
А там… любов, інтим, краса!
Навколо всесвіт мій змінився!
Той день ніколи не згаса…
Вночі і вдень щось відбувалось
Тривало диво це сім днів…
Було, було… та відчувалось…
Прибій завмер і відбринів…
Вітраж закрився… все скінчилось.
Та тільки спогад душу рве…
Тоді я справді відродилась…
Уламки скла… життя нове…

Я - природа! Гармония света и тени!
Колыханье сознания, роза ветров.
Я – дыхание ветра, и нежность сирени
Беззащитность и хрупкость прекрасных цветов.
Я сияние солнца, и лучики счастья
Нежный шепот листвы и журчание рек.
Я умею, как ветер безудержно мчаться
И могу все разрушить, замедлив свой бег.
Я могу сотрясаться от горя и страха
И могу ураганом сносить все вокруг.
Я могу изменяться от света до мрака
Издавать очень тихий, но горестный звук.
Я могу умирать, засыпать, как природа
И опять оживать, солнцем жизнь осветив
А бывает такая в душе непогода,
Что неясно, как дышишь, не веришь, что, жив.
И дожди страшным ливнем по жизни гуляют
Ну, а молния блещет, убить норовит
И холодные дни сердца ритм замедляют
И бессильное тело от ветра дрожит.
Я умею смеяться, ласкать, будто ветви
Размножаться, расти, как деревья растут.
Я – она, я и – он, я - наивные дети.
Я – сады, что весной в наших душах цветут.
Я – природа. Бываю великой и слабой.
Я сливаюсь с природой, природой живу!
Да, бываю я сильной, бываю усталой.
Но природа дает неземную красу!
Лишь природа, природность людей украшает
Совершенство в гармонии Божьей живет!
Все понятно всегда, и ничто не мешает!
Кто себя распознал, тот с пути не сойдет!

Я жизнь не люблю! Нет! Люблю! Лишь искусство
Люблю, что в величии Божьей красы,
Собой заполняет больные часы.
А всюду удушливо, пусто!
Боюсь этой жизни, и прячусь в своей.
Искусство – то светоч вселенной!
Но свет поглощает воронка людей
Нетленка становится тленной!
Мир движется резко, стремительно вниз,
А гений возносится к звездам!
Какой – то изломанный, черный эскиз
И горе. Хоть путь держим к грезам.
Общины и общество, правда во лжи
И правила вовсе без правил.
И гении в мире совсем не нужны
И умного глупый ославил.
Законы прописаны, есть и тюрьма,
Но всюду господствует хаос.
И гения мучит кромешная тьма,
Глаза закрывает усталость.
Казнят гениальных легко: там и тут,
Увы без суда, объяснений.
И гении в страхе, экстриме живут,
Боятся общественных мнений!
Откуда и как? Где, в какой стороне
Найдется для гения ложе?
Ведь гений сгорает от зла на земле
И социум гения гложет!
Огонь, ветер, смерчи, земля и вода
Живут в гениальном сознаньи.
Живут уживаясь. А люди – беда.
Бывают страшнее пираньи!
Кто вправо, кто влево, кто вдоль, поперек.
Дороги, ухабы, подножки.
И гений бывает, как жалкий зверек,
И кушает черствые крошки.
Великий, прекрасный, и жалкий, больной.
Как выжить, не стать убиенным?
Свою голограмму как сделать земной
Навеки остаться нетленным?

Гений
Это взлет и падения, сила всесильная!
Это слабость и горе, любовь непосильная!
Это сверх концентрация, сверх отключение.
Часто тормоз, прострация, боль, озарение!
Это горе и радости в сверх напряжении!
Каждый час и минута в секундном движении.
Возгорается воздух, дыханье срывается,
Жизнь уходит из тела и вновь зарождается!
Это слезы горячие, капают холодом!
И ожоги как раны. Нашествие оводов!
И желание вырваться с тела несчастного,
Вырывается криком, твореньем прекрасного!
Это чудо творения, миг разрушения,
Все подвластно талантищу. Порабощение.
Напряжение воли, всех чувств, восприятия,
Воспаление горя, себя не понятия!
Это сгусток, сплетение нервов в утробе
Пребывание в жизни. Сознание в Боге!
Жизнь и смерть воедино сливаются в теле,
Звуки ада и рая звучат в менестреле.
Вдохновение рвется, и рвет все границы.
То полет, но бывает он в стенах больницы.
Иль в темнице лучи озаряют наш разум,
Иль поток ослепляет подобный экстазу.
Нет предела, конца и начала, нет рамок!
Рамки жизни пугают и рушат наш замок!
Крик из магмы души вырывается стоном
И звенит во вселенной Божественным звоном!
Гениальность – энергия нашей вселенной.
Измерения, вспышки для жизни нетленной.
Только гений всю жизнь тлеет в горе сознаний
Разрушения, боль для венца созиданий!

Я – птица Феникс! Путь мой – возрожденье!
Иду по жизни только к свету и добру!
Палило зло меня, но свет давал спасенье,
И воскресала я с восходом поутру!
И новый мир сиял, и новые планеты!
И горизонты открывал души полет.
И узнавала я любовь, аплодисменты
Но кто – то пресекал мой легкий взлет.
И снова жёг огонь, стонало тело!
Устала я гореть живьем в огне!
Возможно я летаю неумело,
А может этот мир привык к войне?
Откуда столько зла? Зачем здесь пытки?
За, что любовь, добро казнит палач?
Неясно, где теряются улыбки
Зачем из преисподней слышен плач?
Но Феникс светом мир наш очищает,
Всегда гармонизирует любовь.
И снова, снова крылья расправляет,
Хотя проходит пытки вновь, и вновь.
Земля умеет плакать. Эти стоны
Пугают иногда живых людей.
Бывает, злобно каркают вороны,
Кружатся над добычею своей.
Но Феникс лишь поет, и он бессмертен!
Он прорастает золотом везде
Весна, и легкий, теплый, добрый ветер
Ласкает наши жизни на земле.
Я – Феникс! Возрождаюсь я из пепла.
Бывает, в глубине земли горю.
Но солнца луч! Краса дневного света
Даруют жизнь, шепнув: «Люблю! Люблю!»
«Люблю! Люблю!» - несу я эстафету!
Любовь во всем, ко всем и ко всему!
Любовь – есть жизнь! Любовь спасет планету
И оживит! Любовь разрушит тьму!

Колись ти був красивий, синьоокий,
та проминули журавлями роки
і вкрили сивиною небокрай.
До станції зимового ясмину
тебе везе машина без бензину –
такий собі пошарпаний трамвай.
За мерехтінням вікон хмарочоси,
в кишенях – запальничка, папіроси
і кілька стертих гривень за проїзд.
Тополь пожовклих листопадні сквери
вп'ялися в небосхил колючим нервом,
зганяють в клуні кучерявих кіз.
Ти все зробив можливе й неможливе:
вітри стьобали і липневі зливи,
карабкався, як міг, на Еверест.
До неба йшов тернистими шляхами,
чіплявся за життя тремке зубами,
із вітряками бився вперехре́ст.
Думки сягають обрію. Ось, бачиш,
як серце за тобою гірко плаче
тим босоногим хлопчиком, але
важкі суглоби роз'їдає втома,
а Бог чекає на порозі дому —
лиш хто не народився — не помре.

14.05.2026р.

Джені,
Ти — сяйво зірки,
Де вчені
Винайшли ліки
Від падіння.

Джені,
Вдихаю твоє ім’я
В легені,
Містичне полум’я
Перетворює на каміння.

Джені,
Невідривно від процесу
Автори натхненні
Крутять колеса
Галактик з пітьми!

Джені,
І розміри тіні
Мізерні,
Бо сонця проміння —
То ми!

Джені,
Божевілля ззовні:
І ми — полонені,
І ми всі в полоні,
В очікуванні страти.

Джені,
У залі чутно овації,
Та на сцені —
Самі декорації.
Невже нема кому грати?

Джені,
Зазирнемо за межі,
Тож даремні
Вавилонської вежі
Впливи на нас.

Джені,
Знаки незбагненні —
Розшифровані.
В них натяки,
Що все гаразд.

І розміри тіні
Мізерні,
Бо сонця проміння —
То ми!

І розміри тіні
Мізерні,
Бо сонця проміння —
То ми...


2024

Цьоць Валя, во многих странах ти бувала?
Так не кажи, що в Україні не бивала.
Нацистів ти багато повідала?
А може, тих, хто бессарабських вин тобі вливав?

Чи може там, де на гамак лягала
І де дочку колисала — там є?

Чи там, де твого чоловіка,
Поховані і тато, і стара?
Там, де його сестра на глові сива
Від взриву кожного БПЛА?

Що ж, Валя, ось така любов твоя мінлива.
Забути все і говорити так,
Мов моя доля не в твоїх руках.

2024

Знов день промайнув, не лишивши світлини
на обрії неба в рожевім суцвітті.
А я ж не хотіла в гіркому поли́ну
лишати сльоту на холоднім граніті.

Переболить, та, мабуть, не сьогодні —
ще рана глибока слізьми кровоточить,
і падає вечір у чорну безодню
домахою болю безсонної ночі.

Ще точать думки неприборкані зга́дки;
зі пліч не спадає вдовина хустина.
Не жити й не вмерти! На вістрі лампадки
колись скапаряться митарства невпинні.

З душевного болю народяться вірші —
ліричні веселки, що душу проймають.
Та важко бузками цвісти, як раніше,
коли біля серця тебе вже немає.

11.05.2026р.

Ми саджаємо насіння —
Виростає заборона куріння.
Навкруги всі навіжені,
А я маю Індію в кишені.

Мари мої, примари!
О, мари мої, примари.

За руку ти тримай міцніше
І тільки не порушуй тишу.
Серед дерев пеньок побачиш,
А з нього дим веселий скаче.

Ніколи не показуй.
Нікому не розказуй,
Що обговорюють примари
Під світлом сонячної фари.

Птах крилом лоскоче хмари,
Краплі з неба, мов Ікари.
Дяка птаху за ті крила,
Бо нас трохи підсушило.

Мари мої, примари!
О, мари мої, примари.

Крихітко, я розумію — годі!
Просто я невиліковний злодій.
Вочевидь, сварки даремні,
Лягай поруч — в мене Індія в кишені.

І ніколи не показуй.
Нікому не розказуй,
Що обговорюють примари
Під світлом сонячної фари.


2025

 
Зростили і відправили до школи
Учитись як не гратися у гру
Нічо, якщо би прививали успіхи
Або казали, що утнув утнув
І йшов я спозаранку
Бога їхнього під ліктем потримать
Зубаті усмішки, книжки понять
 
І на моє запитання
Мовив Бог: «Чи цяцька я
що у недільний день заводять на розвагу?»
До уваги стариганя-учителя, етце
Почну з того, що молитви прочту
 
Вам я не вірю
Бог не цяцька, щоб його
У Недільний день заводить на розвагу
 
І можте одлучати від своїх Недільних шкіл
А єпископи хай вичинять слова
 
Як смієте ви твердити що сам я батьків син
Якщо то був лише випадок хоті
Мені би перейтися, ще пісню скласти би
Вірніших цінностей шукати годі
Що ваш патос і помпезність, супроти провин моїх
Уклякайте же до смерті, зо страхів
 
Зростили і відправили до школи
Учитись як не гратися у гру
Нічо, якщо би прививали успіхи
Або казали, що утнув утнув
І йшов я спозаранку
Бога їхнього під ліктем потримать
Зубаті усмішки, книжки понять
 
І можте одлучати від своїх Недільних шкіл
А єпископи хай вичинять слова
 
Зростили і відправили до школи
Учитись як не гратися у гру
Нічо, якщо би прививали успіхи
Або казали, що утнув утнув
До уваги стариганя-учителя, етце
Почну з того, що молитви прочту
І можте одлучати від своїх Недільних шкіл
А єпископи хай вичинять слова
 
Вам я не вірю
Бог не цяцька, щоб його
У Недільний день заводить на розвагу
 
 
 
 
 
 
 
 

Війна триває, Отче милостивий,
хіба Ти не осліп від сліз кривавих?
Від фальші лівих і лукавства правих,
від проповідей патріархів сивих?

Брудна облуда вже тече рікою
з трибун високих у Верховній раді?
Під ширмою добра — мерзенна зрада
хапуг, що прикриваються війною.

Жадоба до грошей межі́ не має —
кишені повні, а в душі пустеля.
При владі шахраї та «мудрогелі» —
від статків швидко голови втрачають.

Ікони мироточать кров'ю людства.
Невже із раю покидьків не видно?
Серед пророків процвітають злидні,
поміж рабом і паном — лизоблюдство.

Керує світом сатана ворожа!
Не каємося — нищимо святиню!
За правду розпинаємо невинних,
а потім плачемо — о, Боже... Боже...

06.05.2026р.

Вона мені сказала,
Що якби крила мала,
До сьомого би неба
Зі мною разом.

Підійди до прірви,
Нехай краєвид дах зірве.
Крок вперед — і ти згадаєш:
Це був лиш сон.

А світ такий чудовий,
Весь різнокольоровий.
Ми твої діти, матінко-Земля.
І я прийшов до думки:
Повсюди візерунки,
Одного разу ними стану я.

І розправиш крила —
Це те, що ти хотіла.
За мною аж до Сонця,
Як на вогонь міль.

Обпалиш біле пір’я,
Тепер воно вугілля.
Вкотре впадеш, і благаєш
Втамувати біль.

Тих крил тепер не маєш,
Зі мною не літаєш.
Довкілля краще б роздивлялись
До теплих країв.

Знов підійшла до прірви —
Краєвид більше дах не зірве.
Крок вперед — і станеш ти
Зграєю птахів.

Світ був такий чудовий,
Весь різнокольоровий.
Ми ж твої діти, матінко-Земля?
І я прийшов до думки:
Повсюди візерунки,
Одного разу ними стану я.


2023

Не дивись на мене хтивими очима,
чоловіче ласий до принадних втіх.
Я була дев'ятим царством пілігрима
і того, хто вранці з по́другою втік.

Чарівни́й романтик Музу в мені бачив,
а художник Єву з яблуком спокус.
Я зривала мальви зоряних побачень,
та, на жаль, скінчився вересневий блюз.

Згадую минуле інколи... Та ну їх! —
Туманіють зради в полисках заграв.
Всіх я відпустила, лиш за тим жалкую,
хто у ніч різдвяну сина обіцяв!

05.05.2026р.

Світ розколовся, то що ж він приніС?
Правду сьогодні крихку. Ллється кроВ.
Всупереч світлу, любові й веснІ,
Дехто годує війни чорний роТ.

Між берегами потвора косаР
Косить життя і вже ставить таврО.
Бога забули? - Поширює скаЗ.
Що принесе ще наступний нам кроК?

Швидко прямує розбурхане злО.
Хто угамує розгнузданий шкваЛ?
Стогнуть від болю земля і зелО,
Сльози гарячі сплюндрованих траВ.

Кривда розгулює, давить всіх преС.
Преться ненависть. Тривожне буттЯ,
Бо у планети гігантський є креН.
Знищити зло прагне чесна метА,

Щоб на Землі навести врешті лаД,
Щоб панувало повсюди добрО,
Збільшити щастя людського масштаБ,
Душ збережімо своїх ми собоР.

Світ розколовся на добре та злЕ.
Стільки від зла вже жахливих утраТ.
Хай би гармонія скрізь ожилА,
І цінувалось життя, як алмаЗ.
Хто заспіває духовний хораЛ,
Бог порятує і мир надішлЕ.

Трясця…
Скласти б вірш про любов і щастя,
Та що турбує звіра, коли він помирає в пастці?
Тліє на фользі чи кисне в пляшці...

А я у всій красі хочу світ цей побачити,
Ніби після років сварки взяти і пробачити.
І в таку мить приходить розуміння:
Мій шостиструнний спільник — пігулка від старіння.

А ти не рубай коріння, чіпляючись за Чумацький Шлях.
Якщо труна існує, то колись у ній буде цвях.
Тобі вселяють страх, а я дам тобі надію.
Творчість — це діяльність, чуєш? Ну тоді я дію.

І я радію: рима римується, а звук лунає.
І якщо колесо спустить, то хтось точно підкачає.
В них під сонцем засмагають, в нас за нього борються.
А тобі все одно, чи цікаво, що все ж коїться?

Подряпина загоїться, і відновиться дихання,
Знову вийдеш ти у ринг: життя — ще те змагання.
Намагання, ще одне, а за ним іще —
Суперздібності ти маєш, ніби в коміксах з плащем.

Я танцюю під дощем — я крапля, як і ви.
Знаю: там, де миші, не виросте трави.
Драбина з голови спрямована у всесвіт,
І я по сходах вгору йду, залишаю свій слід.

І хай розтопить лід внутрішнє багаття.
Кесареві — кесареве, кожному своє заняття.
Ще трохи. Незабаром, якщо не зараз.
Життя — то книга: залиш в ній цікавий нарис.

Тільки тут, і не буде потім.
Небезпека і дива очікують на кожному кроці.
І як коле в боці, то віднови дихання,
Та не зупиняйся — ось моє прохання.

І тоді,
Я відкрию правду — сумну та гірку.
Я прошепчу брехню — солодку і п’янку.
Я поведу тебе,
Коли почуєш музику.

Я прикрашу дорогу нелегку,
І постіль постелю — теплу та м’яку,
І розбуджу тебе,
Коли почуєш музику.


2025

 
Як на Сайпрес Авеню
Ускочивши в дитячу наче маячню
Обцасів цокання бруківкою
Форд і Фіцрой, і мадам Жорж
І солдат, собі крокує сном
У капелюсі, у літах, пиє вино
І солодкий ток парфума віє крізь
Ночей холодний шалімар
 
Зупиняючись усе за кроком крок
Ще дітлахи шукають корки із пляшок
У крамниці сірників і цигарок
Перестрівши мадам Жорж
Оу, ти западеш
Охохохо, ти западеш
Оу, ти западеш
 
Увійшовши мов у транс
На канапі та у грі за грою в шанс
Із історичним ще романом обійнявшись
Поглянь у очі мадам Жорж
Тії пакетики і страх
Тебе пойме нараз коліна задрижать
А в куті за доміно у блиску шат
О, неповторна мадам Жорж
 
Як із вулиці у мерзлу шибку стук
Вона підкинеться, помилуй Боже
Певно копи йдуть
Вишпурюючи все, чого не мало бути тут
За своє вікно надвір
Але мусиш їхати
Із Дубліна до Сенді Роу, о ти
Ронитимеш униз монетки із мостів
У цей дощ і мокрий сніг
Попрощайся із мадам Жорж
Утри сльозу за мадам Жорж
Що окриває мадам Жорж
 
Ітимеш геть, а в тій вітальні музика, і сміх
І танці далі у вітальні тій
І заходять хлопці інші
А ти покидаєш усе
Безмовно
 
Як тобі вже йти
Услід вона: Коханий
ти забув свої рукавички
Ці любові оболонки оболонки ці любові оболонки . . .
 
Попрощайся із мадам Жорж
Утри сльозу за мадам Жорж
Що окриває мадам Жорж
Утри сльозу за мадам Жорж
Прощавай
Із вітром і дощем на задвірках
На задвірках, на старих
Попрощайся із мадам Жорж
На задвірках, на старих, на задвірках
О, але й твій дім отам, на задвірках
Йди уже
Прощавай і прощавай і . . .
Утри сльозу і ще сльозу утри . . .
 
Попрощайся із мадам Жорж
Ці любові оболонки оболонки ці любові оболонки . . .
 
Прощавай, о
 
Прощавай . . . ей–оу, мадам Жорж
Утри сльозу за мадам Жорж
Що окриває мадам Жорж
 
Ці любові оболонки оболонки ці любові оболонки . . .
 
Прощавай, о
 
Гайда на поїзд
Час на поїзд, на поїзд . . .
Оце їде поїзд, оце їде поїзд
О, прощавай . . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

На дворі́ розігралася спека —
травень в літа позичив жарінь.
Сироїжки із чорного дека
витягає засмучена лінь.

Вечір виснажив тіло лелече,
відбирає красу у наяд,
і вагомих нема заперечень
повернутися в січень назад.

Ніч втомилася від переве́сел
і постійної туги в душі,
та не знає, чи завтра воскресне
життєдайно на мертвій межі.

Сон наврочив холодну завію,
хоч задуха жалю додає,
синтапонові хмари не гріють
запорошене серце твоє.

02.05.2026р

Рахує годинник нестримні хвилини
твого неймовірного соло;
аж луснуло небо на дві половини,
коли у душі захололо.

Розсипався град на долівку природи
намистом із Божого раю.
Губами лови льодяну прохолоду,
допоки ніхто не карає.

Постій, не спіши, випий зливи з криниці
старої, як хустка тернова.
Можливо, ця мить більше не повториться
для тебе, остання любове.

07.05.2026р.