Скляне повітря, тиша нежива.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.

Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
І клен, як ювелірний витвір, гнучий.

Крок - ніби танець, порух - як політ,
Де гравітація диктує межі.
Блищить внизу застиглий моноліт,
Дзеркаливши усе: і вікна, й вежі...

І місто стало дзеркалом кривим,
Де кожен крок, як іспит на терпіння.
Сріблястим зимним маревом німим
Взялося інеєм нічне видіння.

Роки́, думки́ і вчинки - все не те:
горів, палав, палив, то тлів, то тух;
вистави, драми, цирк і варʼєте -
забив, забув про те, що дав Пастух.

Жахав, журився, жалив і жеврів,
топив, тонув і танув, був металом,
світив, святим світився, та не грів!
Стояв стоїчно... та мене не стало...

Чому промерз, завмер і скамʼянів,
прогнив, усох і вицвівши протрух
та в шати білосніжні повстяні
я витер ноги там, де спав Пастух?

2023

МАГІСТРАЛ

Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!

Розпливчасті та ледь помітні тіні
Неначе з тих часів прийшли сюди.
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.

Нічний сапфір виблискує ще й нині.
Ось тільки в серці - льодяні хрести.
Ти усмішкою доброю світи,
Різдвяна зірко, світла господине!
Дитинством пахнуть ночі темно-сині.

1

Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Важким камінням падають години,
А я все йду. Хоча би знав, куди!

Мене чекають осяйні світи,
В яких любов'ю грівся я щоднини.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!

Транзитнице! Мене ти не суди,
Бо скоро їдеш. Час твій - швидкоплинний.
І не для тебе почуттів глибини!
А я - лиш проводжаю поїзди...
Буває, зігрівають холоди.

2

Розпливчасті та ледь помітні тіні
Неначе з тих часів прийшли сюди.
І кожній з них я шепочу: "Не йди!"
Відлуння болю - тягарем по спині.

Тепер плачу життям своїй провині,
Роблю ковток гіркої самоти.
Розпливчасті та ледь помітні тіні
Неначе з тих часів прийшли сюди.

Відспівуй мрію, скрипко Паганіні!
Допоможи мій хрест важкий нести!
Для них я - хлопчик. Кажуть тепле "ти"
Мені, мерцю в холодній домовині,
Розпливчасті та ледь помітні тіні.

3

Нічний сапфір виблискує ще й нині.
Ось тільки в серці - льодяні хрести.
Непереможний присмак гіркоти
Навряд чи вже колись мене покине.

Горить життя в родинному каміні.
Є крапелька живильної води -
Нічний сапфір. Виблискує ще й нині!
Ось тільки в серці - льодяні хрести.

Розколеться мій вірш на половини.
Крилата римо! В небеса лети!
Благаю! Побудуй міцні мости
Мені в минуле, де живі святині.
Нічний сапфір виблискує ще й нині.

4

Ти усмішкою доброю світи,
Різдвяна зірко, світла господине!
Ласкаво нагадай про іменини
Та змерзлу душу забери туди!

Я зараз бачу навіть крізь льоди
Свята зимові, радості краплини.
Ти усмішкою доброю світи,
Різдвяна зірко, світла господине!

З минулим перерізані дроти.
Лунає сумно пісня лебедина.
Вціліле іграшкове піаніно!
Сховавшись від сучасної біди,
Ти усмішкою доброю світи!

5

А на снігу - ялинкою сліди,
Дитинством пахнуть ночі темно-сині.
Все найдорожче - у казковій скрині.
Завжди в душі я буду берегти

Незайманість зимової ходи
І ягоди червоні горобини.
А на снігу - ялинкою сліди,
Дитинством пахнуть ночі темно-сині.

Малу надію, зимо, поклади
В калейдоскоп своєї хуртовини!
Вдивляюся в юрбу. Біжать хвилини...
Так хочу рідні очі віднайти,
А на снігу - ялинкою сліди.

 
о так я відьмача
бігме-бо відьмача
 
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
і забулась у смертному сні
 
пуми знайшли мене у чеканні
і віднесли мене до орлів
скельні пуми знайшли мене
і знесли до орлиних крил
(до орлиних ей сказав-ото)
я бував із орлом на межі нескінченності
він дав мені згодом
свій перстень венери-відьми ей!
казавши ”літай літай“
знай-бо я
відьмача бейбі відьмача
 
я
покохаю тебе
це не болітиме ні
кохатимемся поки спиш
це не болісна гра ні
(боже милуй)
бо я в мільйоні миль ізвідси
і той самий час поруч на фотографії
(чи віриш чи ні)
о так я відьмача
бігме-бо відьмача
 
мої стріли викувані із бажання
в краю де юпітерські шахти сірчані
о ці стріли викувані із бажання бажання
в краю де юпітерські шахти сірчані
(на метабовім морі еге)
я маю колібрі яка бринить так гучно
що ніби свій розум утрачаєш
 
я плину садами розчинними
через цинобру пустель
(ей)
розчинними плину садами
углиб аризонських пустель
 
і я куштую мед квіту печаль його звуть
десь іще в каліфорнії
нью-йорк тоне далі і добре є
 
о так я відьмача
бігме-бо відьмача
 
 
 
 
 
 
 
 

Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
Вбачається одна й та ж доля:
Сусіда невситимий клопочеться,
Аби шмат краю одчикрижить.
Отож, молю Всевишнього:
«Те, чим Ти Ізраїль наділяєш,-
Єдність і силу дай і Вкраїні
У цю лиху годину".

Нас поєднало. Правда, не навіки.
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.

Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли́...
І люба, до солодкого фіналу
Удвох уко́тре спільно ми прийшли.

...Чому́сь згадалось... Світло, ностальгійно... -
Зі слухавки твій голос вплинув так?
Хвильку зачарованим, замріяним,
Побути справжнім - чим поганий знак?

2008

Цікаво, як же вміють москалі
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбивать.
Але на фронті вони ледь повзуть,
Ніяк не здатні ЗСУ здолати,
Взялися з мирним людом воювати,
Міста і села без кінця довбуть.
За Київ узялись серед зими.
Без світла і тепла нас залишають.
Хоча би так примусити бажають.
Але занадто непокірні ми.
І темряву, і холод терпимо,
Аби лишень отих «братів» не знати.
Якось удасться перезимувати,
А там з весною вже проживемо.
Тож, у холодній сидячі квартирі,
Без світла, Ленінград я пригадав,
Який колись в блокаду так страждав.
Убили сотні тисяч люди-звірі.
Я був у Ленінграді ще в той час,
Як був Союз. Звичайно ж, нас возили
На Пєскарьовські братські ті могили.
Зізнаюсь чесно, вразило то нас.
На невеликім клаптику землі
За зиму сотні тисяч поховали,
Що з голоду і холоду вмирали.
Чи можна то простити взагалі?
Зі школи нас привчали, що у тім
Фашисти винні, бо ж вони напали,
Із суші й моря місто блокували,
Мільйон народу зачинили в нім..
Ні вийти було з міста, ні зайти.
А треба ж було люд той годувати,
Тепло якимось чином їм давати.
А де у місті те усе знайти?
Ніхто ж зарані не потурбувавсь.
Збирались ворогів перемагати,
Тож кошти в зброю узялись вкладати.
І без запасів Ленінград зоставсь.
Ба, більше! Вже війна розпочалась,
Уже війська німецькі фронт прорвали,
Уже до Ленінграду підступали.
Москву узяти ворог сподівавсь.
На схід вже сотні ешелонів йшли.
Вивозили і фабрики, й заводи,
Щоб виробництво відновити згодом
Десь за Уралом москалі могли.
Везли все цінне і робітників
З заводами теж евакуювали.
Вони все в полі відродити мали.
Умови були напрочуд важкі.
Вивозили… Але не Ленінград..
Бо Сталін їх скажений той затявся
Віддати місто ворогу, боявся,
Що то розвалить геть країну Рад.
Колиска ж «революції». Звідсіль
Вони в країні владу захопили,
Усю Росію кров’ю затопили.
Й отак віддати місто без зусиль?!
То ж їхній символ! Сталін дав наказ,
Що ворогові місто не здавати,
Людей звідтіль не евакуювати,
Щоб не подумав хтось в лихий цей час,
Що комуняцькій владі вже кінець.
Патріотизм всі мають проявити,
У місті до останнього сидіти.
Не думав про людей, хай йому грець.
Йому дорожче символ, ніж життя
Людські. Тож люди в місті залишались.
Ніякі нікуди не випускались.
То й результат… Та в них без каяття.
Якби із міста вивезли усіх,
Хто був для оборони непридатний,
Вдалось би сотні тисяч врятували.
Мороз і голод не убили б їх.
В блокаднім місті заморили люд.
Самі ж до того своїх рук доклали
І на фашистів по війні списали
Та віддали, як докази, на суд,
Смерті в блокаді. Кляті москалі
Не визнали вини своєї й досі.
На помсти прапорах ідею носять
І їх не мучить совість взагалі.

А сонце вранішнє легесенько ковзнуло
Промінням по засніжених гілках
Ялинок, сосен та смерічок. Враз
Усе засяяло, іскрилося, всміхнулось.

Зимовий день іще срібла додав,
Що сипалось із неба зірочками,
Пухнастим килимом усе навкруг вкривав
І від морозу захищав він землю-маму.

А вже надвечір вдарив морозець
У свої срібно-кришталеві дзвони,
Пустилась хуртовина у танець
Із братом-вітром та й широким полем.

Як нічка запалила свічі-зорі,
Угомонилась завірюха, пішла спать,
А вітер полетів десь на простори,
Лиш місяць чари сипав із ковша.

2026 р.

То він мене ніколи не кохав.
Чи згадує мелодію минулу?
Бо я ще й досі вальсу не забула,
як лопотіли в полисках заграв.
Ніяк наговоритись не могли,
всотати ніжність в почуття незриме
і дієслів не висказаних рими
під небесами бурштино́вих слив.
Що то було, я й досі не збагну —
закоханість... навія... божевілля,
чи запах амбри в просторі свавілля,
що збуджує печерну таїну?
Сором'язливі доторки руки
і поцілунки, наче біль сердечний.
Тоді було і болісно, і гречно,
та не з'єднали берегів ріки.
Містком хитким серед засмаглих ню
у повені хупавій круговерті
закарбувалося, мабуть, до смерті,
як обколола душу об стерню.


28.01.2026р

Порожній стадіон - як виклик порожнечі,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.

На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
Які пройшли стрілою поміж нас.

Цей стадіон, як поле Колізія,
Де рвуть на шмаття помисли і дух.
Іде крізь час промовиста ідея,
Яку почує вишуканий слух.

Іде крізь стадіон свята Мадонна,
Крізь гомін споконвічної юрби.
І дріт колючий тіло стадіону
Обплутав, ніби словеса доби.

17 квітня 2025

Поліфонія – лебедине звучання
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…

Поліфонія: йти не ритмічно,
а в попад –
босо́ніж, а по стерні…
і не радіо,
не уривки епічні,
і не та́к, якщо все ж таки ні́.
Це круглий звук усередині плоду, –
якщо без рук домагання єдиного народу.

Поліфонія.
Тополя.
Тополя.
Тополя.
Полинове тло поля,
де не з мікрофоном,
а фоном,
ледь чутно грає у селі гармонія,
«ні, я!»

7 липня 1994 р., Богдани́

ЯК ПРО НАС

Із Іллі Еренбурга (1891-1967)

Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,

і є душа – іще не скорена,
і є земля, що має знов
доконче бути відборонена,
солена й тепла, ніби кров.

(2026)

То в жар мене, то в холод кине,
Рояться думоньки сумні --
Так заболіла Україна...
І душать сльози навісні.

Вкраїнці -- у боях титани,
І творять чудеса в борні,
А між собою - отамани,
І чубляться, немов дурні.

І здатні в ложці утопити
Свого, хто вищий, хоч у чімсь.
І правоту несамовито
Свою доводять люто скрізь.

І забувають про велике,
Лише амбіції свої
І его знавісніло дике --
Годують. Наче опоїв

Нас хто... Дурманом поневолив...
Яка Вкраїна?! Ви про що?!
Навкруг суцільне Гуляй поле,
Нас перетворює в ніщо.

Якби розкидати по світу --
Ми б скрізь порядок навели.
А тут, у себе? Діти, діти --
Ми будем панувать коли?!

Як свисне рак? Чужому богу
Ми молимося по церквах.
Свого поганським звем, убогі,
І перетвоюємось в прах.

Готові вилизати п'яти
За кістку, кинуту рабам.
З кварталом дев'яносто п'ятим --
Як личить блазнів холуям.

Невже ці війни, долі злами,
Нам не відкриють власну суть?!
Чи самоїдами-хохлами
Чи УКРАЇНЦЯМИ нам буть?!

29 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

У цьому будинку зникають душі....
Ти хочеш ступити на його поріг?
Спочатку прислухайся до звуків
(а раптом десь стогін ... крізь тишу століть)

У цьому будинку зникають душі...
Поріг переступлено...
Страшно? Не йди!
Скрізь тиша і ...
Світло ...
Як у мушлі...
Так дивно...
Чекаєш на темряву,
а світло - в тобі...

У цьому будинку тиша і спокій
Лагідність за руку веде в життя
(чи справді в життя?
можливо, в у-покій...)
Та тільки тут у себе вдома душа.
січень, 2026

Не марево, не вигадка, не сон -
жива, реальна, суща, з крові-плоті,
хоча твої порфира і вісон
такі казкові в нашому болоті.

Струнка, дзвінка, легка, немов стріла,
що випустив умілий скіфський лучник -
летить і вмить впивається в тіла:
крізь щит і шкіру, мʼяко, тихо, влучно.

Волосся водоспадом із плечей
збиває з ніг стрімким гірським потоком
холодним, повноводним - аж пече!,
коли його торкнешся ненароком.

А погляд цей!.. - вогонь і оксамит,
купальська ватра, печі Азовсталі,
горить, іскрить, летить, як стрій копит
сарматської кінноти в свому чвалі.

...Ми поруч, а між нами сотні фраз
нейтральних і обставинами скутих...
нам добре, але знаєм водночас -
"моєю" і "твоїм", на жаль, не бути...

2025

Ти не питай, а я не відповім...
давай і далі питимемо каву
так, ніби ми в театрі пантомім
на сцені презентуємо виставу.

Нічого не питай, а просто будь...
на відстані руки без зайвих слів,
бо їхню я і так загублю суть
в суцвіттях твоїх лагідних полів.

Не треба запитань, нехай іскрить...
в твоїх очах і просторі між нами,
подовжи цю щасливу теплу мить
усмі́шками, обіймами і днями.

Благаю не питай: "А далі як?!",
допо́ки я пливу в озерах карих
в обійм твоїх рятуючий маяк,
в волосся тво́го золоті нектари...

2025

Не вгамую серця стук...
Січень, змилуйся над нами.
Божевільний хуги гук
між розлогими ярами.

Милий в чаті пропаде,
згубиться і не знайдеться.
Припаде ж бо де-не-де.
кволим до припаю* серця.

Закружляє заметіль
в колотнечі хуртовинній.
Каю скельця сніжна сіль
запорошить очі сині.

І не знатиме, як сон
зникне у серпанку ночі .
Будуть разом з шептуном
завивати поторочі.

Шаленітиму від мук
до самісінького літа.
Я без нього, як без рук!
Він без мене — вільний вітер!

Припай* — лід.

26.01.2026р

…ось вона, ось… старенька верба
Потрісканий стовбур все той же…
Що, не впізнала? пам’ять не та?
Ти зачекай… Вербонько-боже

Спомини лиш… встрічала весну
А в жовтні покірно жовтіла
Листя і віття з рос і в росу
І все навкруги шелестіло…

І сестри були, поруч осик
На вулиці спільній, ліворуч
Літні дощі… з-за хамр голоси,
Як вітер виходив із двору…

І котитьсяся з хат таке молоде
З вербальної тиші у спомин…
І хто його знає де упаде
З радощів мо’… може й від втоми…
28.01.2026.

Які красиві ці сніги!
Які нестерпні!
Під ними тліє світ нагий,
як скрипка серпня…
Його чутлива нагота —
ламка і ніжна,
укрита попелом, як та
жона невтішна.
Його охриплі голоси
не знають співу,
ще вітер жита не косив,
не піяв півень,
а там, де сходила зоря, —
розмиті ночі,
ні вівтаря, ані царя,
лиш поторочі…

Які оманливі сніги —
я їм не вірю…
Бої запеклі і торги —
за білим пір’ям.


13.01.2026

Оділа осінь су́кенку ярку,
у роси коси заквітчала дівка.
Синів терново терен у ярку
і додавала терпкості тернівка.

Між бузиною красувався глід
і тихо косоочив на шипшину.
Калина кле́ну ке́тяги услід
хилила в наїжачену ожину.

Наситив ясен гаму кольорів,
своїми розмаїтими плечима.
Покрови погляд виразно зорів
осінніми дубовими очима.

Таємне слово проросте крізь листя,
Крізь глицю і знебарвлену траву.
Це слово, ніби істина столиця,
Увірветься в історію живу.

Таємне слово буде лікувати
Від викривлень шаленої доби.
Воно прорветься крізь сталеві ґрати,
Врятоване від поглуму юрби.

Воно прорветься крізь роки й століття,
Крізь заборони, війни, забуття,
Крізь метушню, погроми і суцвіття
Росою на долонях каяття.

Таємне слово прийде заповітом,
Посланням, покликом від вищих сил
Крізь чагарі і незбагненні віти
Пір'їною від занепалих крил.

16 квітня 2025

Ваша усмішка відкрила мені очі,
Тільки зараз почав помічати сумую я за вами
життя однорідне моє.
Я так мало про вас знаю,
хоч посмішка серце гріє і егоїстично я хочу тільки любові
скільки коштує моя любов?
Більше життя?
Не казав я ніколи, люблю.
не любив я нікого ніколи
Не було за що,
почуваю себе як холодну статую з холодним серцем,
не потрібні мені несправжні обійми і поцілунки
В очах все видно правда, образа і тягар за душею
Не сховати цього за очками
Не зміниш ти душу свою
Бо вона тобі диктує а не ти.

Підвіконня високе і ко́вані ґрати.
Не побачити сонця за брудом на склі.
Номер шостий на две́рях моєї палати –
Аж до сьомого неба портал від землі.

Сті́ни, білі колись, посірі́ли від ча́су,
Сіру стелю вінчає щерба́тий плафон,
Світло в ньому бліде – та ніко́ли не гасне,
І заплутався я, де уява, де сон.

Ти до мене не йди, до таких не пускають.
Маю волю від Бога – та ґрати міцні,
Ще й сорочку мені гамівну́ одягають,
Щоб не марив про тебе я навіть у сні.

А якщо б і прийшла, то уже не впізнаю:
Шприц у вену – і все, що було́ – маячня...
Каже мудрість одна: «Все тече, все минає»,
Та моє божевілля – до Су́дного дня.

Я чекаю той день, як чекав тебе досі, –
Нагороду високу, розплату за гріх, –
І, буває, сміюсь у смире́ннім психозі,
Бо кохання пізнати я все-таки встиг...

Січень 2026 року

 
січневий день і вітер зимний
ось я закоханий чом би і ні
вітер пройма така причина
гріємося доторки рук твоїх
 
нумо станцюймо одні
в холоді цеї зими
твоє тепло &
кохання зимові дні
 
січневі дні заморозь срібна
десь океанські північні шторми
кохання минає така причина
чи є надія звільнитись мені
 
нумо станцюймо одні
в холоді цеї зими
твоє тепло &
кохання зимові дні
 
нумо станцюймо одні
в холоді цеї зими
твоє тепло &
кохання зимові дні
 
 
 
 
 
 
 
 

У глибочінь пірнула хмари тінь,
у сині утонула з головою.
Розтанула у течії теплінь,
за камінь зачепившись під водою.

А по́ночі затих опалий лист,
осів туман кудлатий на узліссі.
Під тисом зачаївся рижий лис,
вдивляючись у кряжу перенісся.

Слідо́м у слід прошкую до мети,
із вій знімаю часу поторо́чу.
Іду туди, де неосяжна ти,
та більш нікого бачити не хочу.

Незчувся, як і стишилась хода,
і опустились крила за плечима.
З-за обрію сумливо вигляда
багряна куля з зимними очима.

Мені туди… Мені лише́ туди!
Мене вже зачекалися на фронті.
Глибокі ли́шу на снігу сліди
і розчинюся теж на горизонті.

якщо безладно наглядати
за техпроцесами всіма
то виробництво встати може
стійма

коли відкинувши убогість
побути мультиглитаєм
чому б не вкласти капітали
в об'єм

якщо не віриш у вечірки
повір у творчі вечори
і все діли про них почуте
на три

коли ти крутишся незлецько
аж люди заздрять навкруги
згадай про силу відцентро́ву
і про пруги

якщо дощі тебе марудять
а до столичних зим не звик
то за січневим гороскопом
ти сніговик

коли гнітя́ть спиртні напої
думки ніяк не веселять
тримай стерно своїх емоцій
за рукоять

мазай якщо не жартувати
і річковик і скоморох
і на своїх він якось ходить
на двох

якщо нанюхатись надумав
то розпитай в хімічних фей
про чудодійні хімікати
і клей

отцю пилипу дуже сумно
якщо не він а інший хтось
дає наказ кур'єру Glovo
◇ занось

данило майстер і не майстер
в окремих випадках коли
були замовлення на скриньки
і не були

2025-2026

Привіт,
невипадковий перехожий!
Не обертайся,
не ховай очей —
зізнайся, хто
твій спокій потривожив?
І що тобі у пам’яті пече?

Ми не чужі -
до ча́су — не знайомі,
а я́ва ця
у нас — одна на двох.
Не апатичні —
тут багато втоми
і неокрая лінія тривог.

Скажи мені,
кого бажає серце?
Кого забути прагне,
обійти?
Зізнайся сам собі:
для чого все це?
І де у цьому протиріччі ти?

Чекай,
невипадковий перехожий!
Не поспішай
зникати за межу…

Нам із тобою
порізно не можна —
окремо не сягнути рубежу.



22.01.2026

Морозеночку-морозе,
Витискаєш з очей сльози
І на склі такі узори, ніби вишиття.
Кришталевих твоїх дзвонів
Лине музика чудова,
Ладен слухать її кожен майже все життя.

Ой, морозе-морозенку,
Не студи святу земельку,
Ковдра снігова зігріє її в холоди.
Навесні буде рясніти
Сходами та зеленіти,
Важка праця хліборобська дасть свої плоди.

2026 р.

Це віршування, ніби вічне рабство,
Важка повинність і важкий тягар.
Воно підность в піднебесся раю,
Штовхає ордам первісних татар.

Це вічний борг перед всіма богами,
Перед землею, Всесвітом, людьми.
І ти не розрахуєшся з боргами,
Укривши дот могутніми грудьми.

Чи можуть вірші врятувати Всесвіт?
Чи врятувати занепалий Рим?
Вони сідають чайками на серце
В облозі ворогів і лютих гримз.

16 квітня 2025

…ти помреш від блюзнірства й жадоби
На акордах брехні і піару.
Бо зачали тебе з перегару,
Що цікаво, ті, двоє, не проти…
У «замовленні» гнулись взірцево…
Для безхатьків потрібна ж іконна?
Якщо ні, то нехай, не «мадонна»…
Якщо так, не спіши, «королева»
Ти уся із жадоби й блюзнірства.
Помістилась всього в трьох акордах…
А лице, вибачаюся, морда…
Значить попит такий у суспільства.

…і не думав, не мріяв, що стріну.
Кілька літ пригощав і вгощався…
Ледве був від жалю не розпався,
Наступивши на сутність зміїну…
26.01.2026.

***
А сатира, критика та гумор –
це пілюлі шоу шапіто,
де карикатури
із натури
вилікують одного на сто.

***
А лінія життя, що на долоні,
показує, що ідемо туди
напередодні
завтра, де сьогодні
попутно замітаємо сліди.

***
А не забуті рубаї Хайяма
уже не переплюнути мені,
то плюну прямо
у помийну яму
московії і дикої русні.

***
А нам нав’язують історію,
якої не показує кіно,
та не розжовую
полову я,
а висіваю істини зерно.

***
А я іще живий, та невідомо,
чи дійду у чистилищі юрби
до свого дому
по стезі содому,
де ще панують слуги та раби.

***
А я і зайве плем’я пом’яну,
і кожного верховного дебіла,
і за війну
судитиму шпану,
яка ворота ворогу відкрила.

По темі
А ми раби минулого життя,
хоча рятує те, що попереду,
а не позаду. Зайві каяття.
Нам до пуття
щасливе майбуття,
яке лікує жалами і медом.

01/26

1.
Пав коро́ль. Бажа́ння ви́пало за ним.
Чи всох, чи здох... пуче́чком затуги́м...
Рай-ту́зи я змина́ла у пітні́й руці́,
життя́ не в шокола́ді і не в молоці́,
уши́р розма́зувала по́сміх на лиці́,
в той дім ступа́ла, де калья́нив дим...

Приспів:
все затуманене...
недораховане...
були незнаними...
стали оголені
нерви мої...
шось певно втрачено...
і не заначено
скільки тих радощів -
і сміх і гріх...

2.
Там сте́ля ще́дро си́плеться - дарма́,
там всі обку́рені - їх відморо́зила зима́,
інду́си там співа́ють про "ача́",
а на столі́ засте́лена парча́,
на ній присма́жене вмости́лося паця́
так недоре́чно. А вті́хи все ж катма́.

Приспів.

3.
Тож накури́лась я, смачне́ аліготе́,
а перст сере́дній вка́зує на те,
що всі аму́ри ро́блять шу́ри-му́ри,
та ти проба́ч
не запива́ю коньячко́м я скач -
від то́го цей незрозумі́лий плач.
І зно́ву ми́мо. Розмо́ва ні про шо
і ні про те...

Приспів.

І
Білі троянди.
Червоні троянди.
Під час сарабанди
Музичної банди
Буденність у місті
Стояла на місці,
А нерви гасали.
Бідні квартали
З легкого півсну
Чекали весну
І світлу годину.
Кожну людину
Тримала за серце
Любов. Усе це
Так дивно було,
А місто гуло
І всіх пожирало.
Лицар й забрало
Не зміг би підняти,
Щоб не відняти
У когось життя —
У жінки, дитя,
Дрібного торговця,
Черевомовця,
Панянки, повії,
Скупих лицедіїв,
Розбійника, ката
Чи власного брата.
А втім, було добре.
Сповнені торби
Жита й заліза
Носили гульвіси
Від хати до хати,
А бідність на п'яти
Їм наступала.
Вічність настала
Ще позавчора,
Чергова потвора
Тепер буде богом
Перед народом,
Що вірить в казки,
Або ж навпаки —
Втопає в зневірі.
Гризуться мов звірі
Думки.

ІІ
Пагорби й гори,
Вільні простори
Вранішнім небом
Вкривались, мов пледом.
Марило збіжжя
Дощем, тільки тиша
Лунала в пустелі,
Що люди веселі
Зробили з лісів.
Симфонії псів,
Палі і диби,
Заможні садиби
І вічні фортеці
Засіли у серці
Бродячих поетів,
Натовп куплетів
З них рвався назовні.
Дні прохолодні
Тягнулись до низки
Подій. А бризки
Морів, океанів
Плекали тиранів
І їхню журбу.
Знавіснілу юрбу
Тягнуло до смерті —
Її розпростерті
Обійми чекали
На орди й навали
Панства, голоти,
Міської дрібноти,
Церковного кодла
Та й всіх, що довкола
Були, бо байдуже
Слабким або дужим,
Багатим чи бідним,
Наскільки огидним
Ти був, але врешті
По будь-якій стежці
Зійдеш ти на дно.
Ллється вино
У горлянки чортів,
Що тут за царів
Завжди були. Світ тоне,
Бо змін тут ніхто не
Хотів.

ІІІ
Стяг королеви
Обмешкали леви.
Неначе від спеки,
Рожеві пащеки
Вони роззівали,
Немов до загалу
Шкірили ікла,
Але уже звикла
Людність столиці
До цього. Дурниці
Непевного змісту
Бродили по місту,
З полону пітьми
Затяжної зими
Надії звільнились.
Розбрат чиїмись
Пустими словами
Гуляв головами,
Як і гармидер.
Розпачливий вітер
Зривав гобелени.
Актори зі сцени
Лаяли всесвіт
І линули в безвість
Схвальних овацій
Потомлених націй.
Ніч відступала,
Додолу лягала
Холодна імла.
Від кривди і зла
Вивільнялись серця,
Що чекали кінця
Чи не щоденно —
Народ був напевно
Готовий до вбивства
Цього королівства.
А лорди шляхетні
У цій шкереберті
Втрачали реальність,
Щастя і радість
Міняли на сни
І душі вони
Ховали в безодні
Напередодні
Весни.

2018

Сьогодні сніг колишній втратив присмак.
В дитинстві пах весняною грозою,
Озоном літнім, і сідав зумисно
На губи, щоб розтанути росою,
Та смакуватися у чистих бризках,
І хвастатись- такий бадьоросвіжий,
Що можна з'їсти з нього цілу сніжку!

Сьогодні сніг, спадаючи із хмари,
Несе з собою все, що піднялося
Із грішної землі, яка намарно
Про те волає, що із неї досить
Задушливо-засмічених нагарів,
Густих димів, що підіймають пластик.
А небо неминучі шле розплати.

Тут час дрімає на ялинці,
І я блукаю наодинці,
А сніг всміхається - блищить,
Синичка на гіллі сидить,
І раптом пурх і полетіла,
А я сніжиноньки ловила...
Гойдається ялини гілка,
Вже не синиця...Певне білка...

Із Леоніда Сергєєва

Дійові особи:
• Режисер
• Оператор
• Головний герой
• Головна героїня
• Дівчина з хлопавкою
• Директор фільму
• Сітчастий пітон Вова довжиною 14 м 8 см

Режисер:
Так, тепер знімаєм сцену в бані...
Дівчино, нарешті, киньте таз!
Все одно на повному екрані
буде не видати в кадрі вас!..

Тут не палять, діду із портфелем!
Ви прокоптите зелений фон!..
Дайте хтось там хлопцю духопелик:
спати в ході зйомок – моветон!

Оператор:
Я не бачу вуха у героя,
дайте ж вухо повністю анфас!..
Хай їм біс, де взялися ці троє?
Будемо знімати п’ятий раз!

Дівчина з хлопавкою (скоромовкою):
Сцена в бані, дубль... Хрясь!!!

Головний герой (томно):
Приклейте вус мені,
        доросліш бути маю!
І замшевий піджак
        добудьте поновіш!..
Ну, добре, я готов...
        – Маріє, знемагаю!
Прийди, скоріш прийди,
        зігрій мене та втіш!

Режисер:
Момент, один момент:
        оце ви упороли!
Вона ж бо на даху
        сидить вже п’ять годин!
Давайте поніжніш,
        й тримайтесь в рамках ролі,
мовляв, Марійко, злазь,
        та й сядемо під тин...

Героиня (томно):
Навіщо тин? Привабніш – отоманка,
фіранка та прочинене вікно...

Режисер:
Все ясно... У масовці! Громадянко!
А ну, мерщій збирайте доміно!

Оператор:
Ви можете до ночі тут кричати,
але я плівку витратив уже!

Режисер:
Ні, я його зали́шу без зарплати!
І піде геть в само́му негліже!..

Вбігає Директор фільму.

Директор фільму:
Здобув, здобув! Ваги живої – тонна!

Режисер:
Здобув – чого?

Директор фільму:
                          Сітча́стого пітона!

Режисер:
З яких причин?!

Директор фільму:
А ось і він!

Чути тупанину втікаючої масовки.

Дівчина з хлопавкою (скоромовкою):
Сцена в джунглях, дубль... Дзинь!!!

Сітчастий пітон Вова:
Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш...

Головний герой:
Куди ж ви всі, куди? Хіба якась поломка?..

Режисер:
Стояти! Всі назад! Не рухатися! Зйомка!
Герою, більше пристрасті у очі!

Сітчастий пітон Вова:
Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш...

Головний герой:
На шию давить... Тіло як чуже...

Оператор:
Ви можете кричати тут до ночі,
та плівка вся скінчилася уже!

(2025)оооо-о-о-о-о!

Маю знайти у цьому мороці світло і сенс – свої власні.
І слідкувати, щоби не згасли
довіра і любов, попри біль і сльози.
Якщо вони згаснуть, ця московська нечисть переможе.

Маю зоставатись сильною, навіть коли безсила.
Можна черпати сили у турботі, у боротьбі, у праці, у коханні, у вірі.
Завжди є джерела, де можна сили черпати,
саме їх, першочергово, маю оберігати.

Маю боротися із страхом і спустошенням всередині себе.
З цим голосом, який нашіптує – ну нащо тобі це треба?
Він надто лагідний та проникливий, тому що глибинно ворожий.
Якщо йому повірити, ця московська нечисть переможе.

Начисть дуже старається, і можливості в неї великі.
Вона діє з розмахом, з бравадою і ницо, манівцями і стиха.
Маю бути уважною, попри втому зберігати пильність.
Маю бути внутрішньо зібрана і зовнішньо добро-дійна.

Маю лишатись людиною, не перетворюючись на подобу
нечисті, яка в своїй дурості переплутала себе з богом.
Щоб вона не робила: казилася, кидалася, виголошувала пафосні промови чи корчила загрозливі рожі,
якщо їй не дозволити, вона не переможе!

9.01.25

Мені б тендітну і жадану
До себе ніжно пригорнути.
І так завмерти бездиханно,
І умлівати, вбивши смуток.

Зігріти радощі у серці,
І віддавати ласку свіжу,
І у смарагдових озерцях
Кохання пити дивовижу.

Натхнення, Боже, дай крилате --
Горіти в пестощах розкуто.
Жагу пекучу втамувати,
І тихо в щасті потонути.

26 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Давно так в класі смішно не було.
Повторювали дітки рід, число.
Просте з простих, здається, ніби це.
В тяжкій задумі в малюка лице.
Спитав малий у вчительки про те:
- Якого роду слово в нас яйце?
От як, скажіть, вгадати рід мені?
Чи півень а чи курка буде в нім?

25.01.2026

О, ці святі у рясах, що сотні ставлять на коліна!

Я бачу твої солодкі сни — без жалю і покути.

Бачу чорні руки зі святою книгою, яка важить більше за душу сліпого читача.

Ви не бачите чорта, навіть коли він гортає ваші сторінки.

Я тут — «бездушна скотина» — посеред храму слухаю твою молитву.

Вдихнувши запах ладану, завмираю. Чекаю поклону —

І бачу хвости, що підіймають ваші спідниці.

Та не помічають вони зневірених...

У такі храми потрапляють, лише продавши душу.

Кому молитися мені?

Тій, що душу продати не хоче, навіть не побачивши ціни.
2026р

 
Хвилі фіалкові що хлещуть сміються
Райдугокрилі птахи доокола сонця
Дзвоники сонця проллються в розвої
Наяди з дельфінами поринають у досвіт
 
Що воно сталося із немовлям
У грудневий холодний ранок?
 
Птахи омертвівають на леті
У дрейфі земного
Відлуння снива утраченого
Поклик; відповіді не передвидиш
Спи вже, дитино
Мрій усе усякчас неосяжне
 
Панелі кристальні
Лискучими водоспадами що
Сяють від стін крижаних печер Хана
А де у дзеркальних полях ілюзорних
Заблудить дитя ідеального світання?
 
Що воно сталося із немовлям
У грудневий холодний ранок?
Що воно сталося із немовлям
У грудневий холодний ранок?
 
Оце перегони, за ритмами сонця
Весь світ у звороті
Ухоплений в зіниці Одіна
Аллаху, молю, де ти є?
А люди Мухамеда осліплені полиском
 
Шахерезада обирає інші історії
Зі злотіючих опадаючих усе пелюсток
А де є дитина
Зі дзвониками сонячними
Що гнала овець хмар
До виру із рим?
 
Застрягши
Іще ридає південний вітер
Десь у землі у свинцевій
Закований у ланцюги ілюзій із
Полудами або живих або мертвих
 
 
 
 
 
 
 
 

Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто відсотків є для мене,
Бодай відсотком стану я для неї . -

Стояли ми, де світло гасне рано,
Де кожен погляд* був без вороття.
Я говорив непевно, надто "рвано",
І необачно, і без каяття..
Ти вірила словам – легки́м, як подих,
А я ж собі не вірив ні на мить..
Мій шепіт був не ніжний, а холодний,
Він вчив у споминах мене люби́ть
Тепер у тиші крутиться платівка
Зі спогадів, що ріжуть, наче скло.
Я точно знаю: слово – це гвинтівка,
Й собі я в серце влучив ним давно..

*порух

Шум далекий, шлях не близький.
Заморозилося… слизько.
Йдеш. Не хочеш, а йти треба.
Ти звертаєшся до себе —
Повернутися б, забути…
Відпочити би, роззутись
І пірнуть під одіяло.
Майже… майже ідеально.
Тільки шум отой далекий…
А якщо там дискотека?
Ну так в тебе ж свій блекаут,
До і після — слабку каву…
Скачеш зайцем, виєш вовком.
Все як завжди, крок за кроком…
Знову світло втретє зникло.
Знай до цього воно звикло…
Тільки ти тут ні при чому.
Повернутися б додому
Розлягитися б і забути…
Теле-моно увімкнути.
Щіпку сну під теревені…
В попіл все. Відродить Фенікс.
25.01.2026.

Я озираюсь на паркову рідну алею...
Світле минуле... Попереду - крок у безодню.
Так і не став я сучасності тихим лакеєм!
Тільки хода моя вже беззмістовно-самотня.

Я озираюсь... Душа так зігрітися хоче!
Серце шматує незіграна зболена правда.
Тихо лягає зима на заплющені очі -
Дотик холодний чужого, порожнього "завтра".

Завiтали спогади лише,
Кутиками пальцiв пробралися.
Поруч на очах менi з'явися,
Покажи менi своє лице.

Мiсяць сам по собi не блукає:
Завiтали спогади лише.
Серед хмар, їх тайно береже,
I вночi на волю випускає.

Та чомусь, так холодно навколо.
Цi морози назавжди? Невже?
Завiтали спогади лише,
Виграваючи у небi соло.

Розумiння - це кiнець уже,
Завмирає кригою в повiтрi.
Залиши усе, iз серця витри.
Завiтали спогади лише.

Агнець мовчить в кошарі
бо поряд з ним хижак,
не дати шанс цій тварі –
тому веде ся так.

Мав на роду мовчати
багато літ і зим,
хижак же мав повчати
і бути дуже злим.

Лиш між сльозами стиха,
хоч мовчки, але все ж,
агнець брав гарт від лиха,
як міг, серед тих меж.

Із уст в уста дарила
спільнота хист йому,
так відростив ся крила
для злету розуму*.

Залиш хижак кошару,
і мабуть не одну!
Настав той час кошмару –
тобі вже «йти ко дну»!

* Є одна річ, яка дозволяє вічній дитині досягати величезних звершень —
це розум, який може прокласти шлях для всіх наук.
© 1990 – 1995 Psicologica Editrice
Psicologica Editrice di T. Meneghetti
V.le Medaglie dʻOro, 428 – 00136 Roma
Prima edizione: Maggio 1996
Тепер я майже готовий відмовитися від психотерапевтичної практики,
щоб навчити людей основній енергії життя — розуму. (1981 Антоніо Менегетті)

24.01.2026р. UA

Уже так є: мосяжний промінь сонця
і квітці світить, і горнилу зла,
і тому, хто стоїть на вражім боці,
і тому, хто на правім... Дубала

зависнув світ, немов нема в нім правди -
перебула, перецвіла, пере...
а сонцю б лиш проміннями співати -
до нього слів земських не добереш.

Та між тіней, каміння, крові крапель
є душі, звишня місія котрих,
нести собою людяність, мов прапор
в умовах невимовно - нелюдськѝх.

Він марив Яблуницьким перевалом,
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і суниць.
А, може, він спинився, бо стомився?
Перепочине – в дальшу путь майне.
Такий у жоднім сні не снився.
І, зрештою, чом він обрав мене?
Не він, смерічко, ти його обрала,
Останнім дивом стала перед ним.
Ну, що його на смерть таку послало,
Щоб так з розгону врізатись грудьми?
...На Яблуниці заметіль і темінь за три кроки,
Сліди од лиж заносить вітер крижаний.
...Який цей світ до остраху широкий,
А ми об нього розбиваємось грудьми.
Який цей світ до остраху глибокий...
Які ж бо ще ми діти перед ним.

годі голову бити об стіну
не на те витрачайте час
стіни вічності то лише кпини
вочевидь їх долають рослини
твердь земна не Небес атлас
бог хіба не мовчить віками
щоб стеблина зимою суха
як живою водою стане
розбивала б каміння гріха
наче той що спливаючи кров’ю
перед обраним вищим судом
для війни чи для інших спокою
позбавляв від духовних судом
всіх хто марно довбав каміння...

як донині сучасний суд

не пробивши ж собою стіну
не пізнаєш що тіло тлін є
і куди оту тлінь несуть