Хто на кого… проти кого…
Я навпроти, я за вас
Ви за мене і за Бога.
Я не проти, зробим пас.
А, ворота?.. Спільна квота.
Мій відрізок — мій ґешефт.
Хтось питає, чути: - Хто там?
«Хто» — той самий рикошет…
А ось «там», у полі зору,
Зорі світла, угорі.
Обирайте з перебору
Тільки тих, хто не хворів…
На предмет приріотету:
Хто на кого, скільки раз —
Надішліть усе поетам,
Мовте: - з Богом. В добрий час…
26.12.2025.

Білий сніг - шепіт чорної ночі,
Безголоса симфонія грудня.
Несміливо сказати щось хоче
Тихий спогад - поламана лютня.

Німота безпорадної тиші.
Ніч мене, мов дитину гойдає.
Але руки святі, найрідніші
Обіймають красу небокраю.

Кроки ночі нечутно підкрались,
Чорно-біла холодна субота.
Це - моя несподівана старість
І довічна глибока скорбота.

Зачинивши вікно, я порину
У минулого тьмяну палітру.
Чорна ніч - ніби кінокартина,
Білий сніг - це життя мого титри.

Віфлеємська засяяла зірка,
Новину сповістила здаля,
Що у Яслах Пречистая Діва
Породила святе Немовля.

Першими, стоячи на колінах
Пастушки привітали Його.
І молилася ревно й уклінно
Божа Мати за Сина свого.

Це майбутній Спаситель родився,
Хоча сам Він не знав ще цього,
До грудей материнських тулився.
То ж славімо, славімо Його!

2015 р.

знаєш я зазвичай намагаюся не тримати в кишенях прикрості
неважливо скільки мені на касі видали решти
та все ж залишилась одна монетка
що запала за шов і ніколи не зникне

коли падає дощ
торкається мого вікна мокрими пальцями
дивиться мені в очі хоче впізнати себе
і не може

дощ більше не відчувається
не відчувається
якщо не відводити очі якщо простягнути скрипкові руки якщо вийти в одній футболці якщо ним дихати якщо стати криницею стати бруківкою стати листям стати
статуєю у парку й не рухатись
не відчувається
стебла волосся та рук завмирають від сухості хрускоту
око криниці
голодне
а я поросла зусібіч асфальтом
і саме тому напевно
холодно

якби мене народили деревом
то точно тією акацією що ловила віями дощ
вона стояла невзутою там за парканом
дихала бруньками білих легень ховала обачно від дітей голки
мовчала
про те що дощ не здатний ні на що більше аніж
розплавити і залишити на підлозі

небо навіщо ти піднесло моє скло так близько до себе
що можна відчути на ньому плями сніжинні
було б залишатися поза вітринним вікном грудної клітини
що стала завтовшки з пластинку метелика

ці подмухи надто легко зносять посудину на підлогу
прокреслюють мурашиними кроками навпростець капіляри
вливаючи хвилями макові зерна у ритм магістралей
не дивлячись хто засипається недотлілою горсткою

хвилини замовчують мене відваром червоного чаю
що скраплюється з мого волосся краплями бергамоту
він здатен живити лише півгодини й потому
вкриває поверхню мого язика рудою мозаїкою

Все хваляться по світу москалі,
Як героїчно предки воювали,
Як ворогів усіх перемагали.
Нема, мовляв, сильніших на землі,
Ніж москалі. І носяться із тим.
Роти всім «русофобам» закривають,
Які москальську «правду» не сприймають.
Уже всі вуха просвистіли всім.
Самі уже повірили у то
І верещать, що можуть повторити.
Що ж, можемо про те поговорити,
Щоб в тім не сумнівався вже ніхто.
Тож тищу двісті тридцять восьмий рік.
Орда монгольська зі степів примчала.
Усе Залісся раптом запалало.
Ніхто не знав отим ординцям лік.
Як морська хвиля краєм розлились.
Фортеці «неприступні», що стояли,
Вони всього за кілька днів узяли.
Рязанці перші у бою зійшлись
З ордою тою. Але не змогли
Устояти. Монголи місто взяли
І всіх, кого зустріли, повбивали.
Руїни залишивши, геть пішли.
Напали Пронськ. Щоб сина врятувать,
Його князь аж до Суздаля відправив.
Загін дав невеликий на виправу,
А сам лишився місто захищать.
Та й згинув там. Син Юрію примчав
Ту лиху вістку про орду велику,
Що десь ото взялася в полі Дикім.
Просив, щоб Юрій помочі прислав.
Та Юрій-князь той боягузом був.
У бій з монголом не схотів ставати.
Рішив у поміч сина він послати.
Вже на той час і новину почув,
Що і Рязань, і Пронськ уже упали.
Вже орда стрімко на Коломну йде.
Там князь Роман тепер на поміч жде,
Бо у самого війська зовсім мало.
Тож велів Юрій синові узять
Дружину княжу, ополчеʹння скликав.
Хоча в бою то сила й невелика.
Та і велів всім до Коломни мчать.
Оскільки Всеволод був зовсім молодим,
Дав воєводу в поміч Єремія.
Той у бою порадити зуміє.
А вої з Пронська теж пішли із ним..
Тож Всеволод мав силу чималу.
Ішов, щоб попередити монголів.
Не битися ж із ними в чистім полі.
Вже краще у фортеці на валу.
Не знав того, що вражий хан Батий
Знав про похід той. Та рішив діждатись
(Щоб по лісах за ними не ганятись)
Та всьому війську уже дати бій.
Нехай зберуться купою, тоді
Він і ударить, зажене у пастку.
Всім доведеться мертвими упасти.
Отож стояв і здалеку глядів,
Коли самі ті в пастку заповзуть.
А ці ж не знали, розвідки не мали.
І стрімголов у ту Коломну мчали.
Гадали там якнайскоріше буть.
На заклик князя вже туди прийшли
І новгородці, й москалів дружина.
Ті москалі тримали гордо спини,
Мов дуже войовничими були.
Аж ось до них і Всеволод прибув.
Велике військо врешті-решт зібралось,
Під стіни поміж рік розташувалось.
Сніг навкруги затоптаний вже був.
Мала Коломна стільки ще людей
Не бачила. Отож і дивувалась.
З монголами до бою готувалась.
Аж раптом чують, що орда іде.
Земля дрижала з тупоту копит.
Зі страхом всі у далеч поглядали.
Так скоро на орду ще не чекали.
Всі кинулися зброю підхопить.
Всі кинулись… Одні лиш москалі,
Ще й ворога не бачивши, злякались
І з поля бою миттю повшивались.
По льоду мчали, наче по землі.
Від того в війську паніка пішла.
І Всеволод також перелякався.
Бо він на дещо інше сподівався.
А вже орда стрімким потоком йшла.
Не витримав такого молодий.
Дружині свиснув, ополченців кинув,
Й кінну дружина понад річку двинув.
З ордою не схотів прийняти бій.
Як ніж, пройшовся по краю орди.
Дружина, вся закована в залізо,
Монголів на шляху стоптала грізно.
Та випадково вдарила й туди,
Де був Кулькан – один з п‘яти синів
Великого самого Чингізхана.
Пройшовшись, як котком, монгольським станом,
Дружину далі Всеволод повів.
Не озирався, у Владимир мчав,
Аби життя своє порятувати.
Забув, що мав Коломні помагати.
Й того він, навіть на той час не знав,
Що той Кулькан загинув. Коли б знав
Та не втікав, а вдарив орду з тилу,
Зламав би може ту монгольську силу.
Та він, не озираючись, тікав.
Монголи ж, як дізналися про смерть
Кулькана, геть від того озвіріли.
На те залісське військо налетіли,
Й наповнилася чаша смерті вщерть.
Орда притисла військо до валів
І вирізала. Князь Роман загинув.
І Єремій, що того не покинув.
Всі покотом лежали на землі.
Вся рать в бою отому полягла.
А хто устиг, в Коломні заховався.
Два дні ще від монголів відбивався.
Але орда все ж місто узяла.
Лиш згарище лишивши по собі,
Орда Москву зачухану спалила,
А далі на Владимир покотила.
Князь Юрій ледь дізнався, то побіг
В ліси ховатись. Сина залишив,
Щоб місто захищати. Той старався.
Як зрозумів, що в пастку знов попався,
То вирватись з дружиною схотів,
Як то біля Коломни. Та, однак,
Усі монголи на сторожі були.
Іще про смерть Кулькана не забули.
Тож він не зміг пробитися ніяк.
Так і загинув. Батечко ж його
По болотах та по лісах ховався.
Монголів пересидіть сподівався.
Батий послав же темника свого,
Щоб втікача в лісах тих віднайти.
Той боягузом виглядать боявся,
Втікаючи, повсюди нахвалявся,
Що він зібрався у лісах отих
Зібрати військо, вдарить на орду.
Хоча того і не збиравсь робити.
Батий повірив та велів убити.
Отож ішли монголи по сліду.
Та і знайшли його ні річці Сіть.
На втікачів зненацька налетіли
І майже всіх із князем перебили.
Там опір не було кому й чинить…
Отак воно в історії було.
Так перші предки москалів втікали,
Як їх та вража сила налякала.
Хоч не багато ще часу пройшло,
А москалі уже тоді взялись
Історію свою переробляти,
І літописців древніх виправляти,
Мовляв, не так тоді все відбулось.
Скажімо, літописець написав,
Що москалі, ще й ворога не взнали,
А з-під Коломни уже дали драла.
Отож москальський перепищик взяв
І просто витер слово «утікали».
Хоч вийшла нісенітниця з того
Та то не хвилювало вже його.
Отак от москалі й «перемагали».
Не всі, на щастя книги їм попали
До рук. Чи прогляділи? Так бува.
Зостались ті осудливі слова,
Щоб ми про ту брехню їх добре знали.

І
Феєричне колесо Ярила
покотило знову до весни,
тогою сріблястою укрило
ясла, де у сонмі таїни
народила Сина Діва-мати,
але людям нині не до свята.
На святій і праведній землі
убивають віру москалі
і правонаступники Пілата...
..............................................
не рідіє плем’я сатани,
котимося у нову епоху
другого пришестя іс-ти-ни
не на довго, але слава Богу,
свято повертається у сни.

ІІ
А реально мало цього світу
шутому дияволу боліт
і заполоняє білий світ
капище поганської еліти –
окаянних нелюдів сини
коронують ідола війни,
чергове опудало Арея,
обране наївними людьми.
Не лікує сказу Панацея
і не покладаючись на неї,
силі свого духу завдяки
б’ють нечисту силу вояки,
гідні свого пращура Атея...
...............................................
Нація рождається! Амінь...
всупереч позицій за і проти
іродів, верховних ідіотів
жалюгідних жадібних країн.

ІІІ
Кагани сучасного батия
обагрили кровію мечі,
гасне промінь світлої надії,
що месія прийде уночі
покарати злісного тирана
і запеклих наших ворогів
за болючі і глибокі рани
і за сльози неутішних вдів.
за оази, де тепер пустеля,
а поміж зруйнованих осель
мають жити діти підземелля
із евакуйованих земель.
Цей вертеп ракетами накрила
гарпія вселенської пітьми.
Мацає, чи не здаємось ми...
...............................................
є ще порох, вистачає сили!
Поки небо їде колісьми,
ще одну Америку відкрили –
мафія скаженої горили
покотила колесо зими.

12.2025

Я іду крізь незміряне поле
Несходимих і вічних снігів.
Я шукаю вселенської волі,
Що не має стійких берегів.

Ген далеко у полі безмежнім
Постає споважнілий монах.
Він здолав маяки обережні
І обмежений, бережний страх.

Він покличе у далі зникомі,
У нестійкість, несталість морів.
І проляжуть шляхи невідомі,
Плинна мудрість легких кураїв.

Так нестале набуде конкретність
І слова набуватимуть плоть.
Так буття переможно і ревно
Входить в те, що призначив Господь.

23 лютого 2025

Різдвяна зірочка ясніє
Понад оселями в імлі
І подає усім надію
На мир та радість на землі.
Вона одна з небес безкраїх
До нас з'явилася смерком
І крізь густу імлу вітає
Своїм світінням із Різдвом.
25.12.25

Замерехтіли трояндові свічі,
Мов розлились аромати весни.
Ти подивилася ніжно у вічі,
Мов пелюстками усипала сни.

ПРИСПІВ:
Вечір кохання, вечір кохання,
Іскри, як зорі, летіли увись,
О насолодо сяйна раювання,
Щастя красою нам знову явись.

Переливалася сукня вогнями,
І вогняну розпалила жагу.
Що вибухала вулканно між нами,
І молоду розбудила снагу.

ПРИСПІВ:
Вечір кохання, вечір кохання,
Іскри, як зорі, летіли увись,
О насолодо сяйна раювання,
Щастя красою нам знову явись.

Ні, не забути ті пестощі милі,
Крила любові у небо несли.
Вітру попутнього радісні хвилі
Нам усміхалися тепло з імли.

ПРИСПІВ:
Вечір кохання, вечір кохання,
Іскри, як зорі, летіли увись,
О насолодо сяйна раювання,
Щастя красою нам знову явись.

25 грудня 7533 року (Від Трипілля) (2025)

вона посміхається кошенятком що знає наскільки є милим
може легко плести за мною свій лисячий хвіст
вона знає що я дозволю

зі своїми ручками-ксилофонами
вона сама схожа на свого лебедя-орігамі
я б хотіла скласти у човнику руки для неї
й повезти її будь-куди якби вона забажала
навіть якщо такої землі не існує

зістрибувала з турнікету
так неминуче небезпечно
вдавала з мене карусель
щоб я кружляла кружляла її кружляла
катала її на спині
крутилася цокотом в колі
допоки можна було
забути довкола якої
вісі карусель крутиться

катюша
за мить зірвала нитку очей і розкрила обійми
до світу утепленого зусібіч пуховими подушками
й помальованого строкатими пташинами
порскнула
й не побачила зливу
що поясом впала в сліпому кутку автобуса

цей дощ сподівається її ще раз зустріти

чи ти пробачиш мені ці нарциси що я зростила для тебе
ти кажеш мені ти їх не заслуговуєш
те що я роблю насправді
це спроба знайти хоча б недосвідченого адвоката
що пояснить чому ти вронила всі викопані монетки
на виході у можливе сонце
навмисно навмисно
а власне тоді нічого не сталось
пройшло так небагато часу
а я вже не бачу крізь ліс
тебе яка жонглювала перед дітьми
тебе що робила з ними зарядку
танцювала із ними під ксилофонний ритм
а дітки питали
міс в. чому у вас такі худі руки
ви геть не схожі на мою маму
я бачила тебе у відеокамері
ти б не була схожа й на їхню сестру
я бачила я усе тоді бачила
я не хотіла дивитись

ці дітки надто нагадували квіти
чому їх тобі довірили
бачте що сталось
слово провина занадто тісне

в людей у метро розполовинений день
чи може розчвертений ти не знаєш
кожен по-своєму
у вчительській з телефону можна побачити твоє місто
тепер підводне
уявляєте що вони навіть тоді залишились при стінах
що на землі що на дахах
ти думаєш хтось у когось декілька років не вдома

надворі по цю і по ту сторону
сонце пострибує на скакалці
і ти
стрибаєш
стрибаєш під ритм зарядки
стрибаєш вранці стрибаєш в обід стрибаєш надвечір
стрибаєш вночі
така ти зарядна
в рюкзаку задрімала прострочена книжечка

найбільша прикрість
те що за іспит у тебе перша четвірка
а насправді і не було
що плюнути і розтерти
рясно росли потому гронами трієчки
світла голівка казав тобі з кафедри хтось
а головне що казали по-чесному

ти шукаєш йдучи своїми зашпортаними розвилинами
у собі золоту жилу
для них
для всіх них
дивіться яка свята в неї місія
нічого не чутно нічого насправді на сталось
всі менше ніж не помічають відкушений той окраєць
навіть якщо є крихтами

усе повз усе повз
усе просто оповзень
евакуація не прийшла ти на платформі
і тепер я тобі приношу нарциси
щоб ти перестала на мене дивитись
і не поверталася більше ніколи

Безсніжна зима. Беззмістовний мороз.
Безрадісний вечір, безмовний світанок.
В повітрі - відлуння сумних лакримоз,
Сліди від порожніх палких обіцянок.

Беззахисне місто. Безсовісний світ.
Безбарвні думки та безплідна планета.
Свиней не відтягнеш від повних корит,
І в рейтинги грають продажні газети.

Справляють великі потреби в біде
Духовні безхатьки, убивці, злочинці.
Беззбройний поет, мов на розстріл іде
Крізь натовп, з яким він завжди наодинці.

Ти бачив те, небачене ніким…
Забутий ним і згублений між ними.
Вдавав себе завбачливо глухим
Своїми (Господи, сприйми…) гучними.

В тобі ховалось сховане від сліз
З усіх доріг назбиране роками…
І ти як той у долі доле-віз,
Лишилось доторкнутися руками…

І щоб ти сам собі не говорив,
Очима кліпав…чи скорено зітхав —
Вважай, що ти сценарій відтворив
І сам себе у ньому розгойдав…
21.12.2025.

Мов червоні гудзички
На білім кафтані
Розсипались густо так
По землі недбало
Горобини ягідки
Смачні соковиті.
Клюватимуть їх птахи,
Будуть взимку ситі.

2019 р.

Ці паростки весни проб'ються безумовно
Крізь кригу і сніги, крізь сумніви і страх.
Вони здолають підступи і мову,
Якою говорив зими старий монах.

Вони здолають забуття і змову
Ненависті і зла, потворної тюрми
І так здобудуть певну перемогу
Над царством нескінченної зими.

Ці паростки проб'ються, ніби слово,
Яке чекали всі, яке врятує всіх,
Яке здолає брехні і полову.
До нас іде весна, мов первозданний гріх.

21 лютого 2025

– Який пан товстий та негарний.
– О-о-о, у пана в животі – риба.
У риби всередині – ікра.
А ікра та – очі.
А очі то – світ.
Світ – то пан.

23–24 серпня 1996 р., Київ

Мов тополиний пух прилинув
На мерзлу землю за вікном, -
Рої сніжинок безупинно
Літали й вихрились кругом.
Кружляли, никли, шурхотіли
Навколо хати аж надмір
І світ ставав ще більше білим,
І білість вабила на двір.
24.12.25

 
О докторе добрий – на поміч!
Там де серце було в мене – біль
Він тихий він б’ється
Можте вирвати і
У банці отій зберегти?
 
О мамо мені все недобре
І сьогодні не день а стрибок
Моя наречена
Кривонога пила
І питво йде немов у пісок
“Не мороч одягайся” крикне мати
Лиючи мені кислий бурбон
“Ось шкарпетки і костюм ось
Розчеши свої патли
За годину одруження бо”
 
Атож докторе добрий – на поміч!
Там де серце було в мене – біль
Він тихий він б’ється
Можте вийняти і
У банці отій зберегти?
Ет
О докторе добрий – на поміч!
Там де серце було в мене – біль
Він тихий він б’ється
Можте вирвати і
У банці отій зберегти?
 
Зі здриганням піджака одягав я
Що прасований гостро мовби ніж
У кишеню обручку клав
І найшов там записку
Й серце в горло стрибнуло мені
Читав: “Коханий, мені дуже шкода
Я казати сама не насмілюсь
Але я у Вірджинії із братиком Лу
І не буде сьогодні весілля”
 
Атож докторе добрий – на поміч!
Верни серце туди де було
О мамо я плачу
Від полегшення
І мій пульс відтепер під контролем
Так
 
 
 
 
 
 
 
 

Я прочитати дам вогню твої листи,
А фото покладу чим глибше до шухляди, –
І потім сам-на-сам для пані Самоти
Співати заведу мінорні серенади...

Хай полум’я горить, ковтаючи слова,
Що зранили навік понівечену душу, –
І запалає вмить від болю голова,
І пісню я на крик перетворити мушу.

Казали фахівці, від цьо́го ліки є.
Але шукають їх, як правило, не в то́му:
Хтось на траву підсів, а хтось банально п’є.
А я би так не зміг, дарма́ що «не всі дома».

Як Во́ланд і казав, руко́пис не горить.
Та й фото на стіні, як за́вше, боввані́є.
Я знову все почав. Можливо, хоч на мить
Любов яви́ть мені моя шизофренія...

Грудень 2025 року

Я іду забутими стежками
У глухих, неходжених місцях.
Заблукав поміж двома віками,
Хоч порив небесний не зачах.

Заблукав у лісі чи у полі,
У далеких хащах наземних.
Я шукаю волі у неволі,
Яка б'є безжалісно під дих.

У ярах глибоких і могутніх
Я згубив надію рятівну.
Даленіють невситимі гуни,
Знищуючи слово і струну.

20 лютого 2025

Перше моє прозвисько (в дитинстві) -- Євик, Свинопас, і пішло -- Сем, Кальок, Борода, Будулай, Татарин, Боніфацій, Лабух...
ПРИСВЯТА. ДЕЯКИМ:

Оптимістично налаштований, не згас…
Все те, що було придбане, з тобою.
Одне із прозвиськ, схожість, «свинопас»
Приклеїлось відразу за весною….

Канікули твої відбулись за селом.
Гуляв по полю, поруч від кошари
І тішився коротким літнім сном,
Забувши про дитячі тари-бари…

А в Осінь любо повертався козачком.
А ті, хто ще не тішився колгоспом,
Чомусь тебе омовили «бичком».
Можливо, що різнився з ними торсом…

А третє твоє прозвисько «семен», ні — «сем»
А поруч «віллі», «білл»… «паук», «барига».
Минуть роки, залишися взірцем
І хтось у слід подумає, що циган…

І «будулаєм» також назовуть колись…
«Татарином» побудеш вже пізніше.
І янгол шепотітиме: — Проснись!
Як зникнуть всі, родитимуться вірші…

Живе одне у списку найдорожче втім:
Воно красиве, чемне, ніжне — «Лабух»
І вже на вік залишиться твоїм.
Оригінал музичного масштабу…
22.12.2025.

Я босо́ніж пройду
по тонко́му льоду́ —
не пото́ну в сутужну хвилину.
А той біль, що в мені
пропаде навесні
у рожевім суцвітті люпину.

І не страшно іти,
коли Бог з висоти
розсипає проміння яскраве.
Лід розтане, колись,
і усміхнена вись
втопить сум в оксамитових травах.

Закружляють мої
тополині гаї,
зі́йдуть райдуг ясні́ переве́сла.
Захлюпочуть струмки
і життя залюбки
в небі обітованім воскресне.

Вороги сліз моїх
не побачать, бо їх
вітер висушить обов'язково.
Стрепенеться душа
і доп'є із ковша
малино́вого трунку любові.

23.12.2025р

Ой, нема чого читати,
усе нецікаве,
кожен пише про те саме
іншими словами

Усі стали патріоти,
проклинають рашку,
бо без рашки гарно жити,
а з рашкою – тяжко.

наближає Перемогу
кожен, як уміє:
з маленької всюди пишуть
москву і росію.

проклинають імперію
й православну віру,
висміюють любителів
смачного пломбіру.

один поперед другого
пнеться показати
як йому на тих кацапів,
звиняйте, насрати,

як він мокшів зневажає
й ненавидить люто,
і як жити заважає
УКРАЇНЦЯМ путін.

от берешся ти читати
отакого вірша,
а там, щоближче середини-
то все гірше й гірше.

а де ж, брать, нові ідеї,
де ж, брать, нові смисли?
чи чекати їх, допоки
рак на горі свисне?

тож в цей пафос показовий
ні краплі не вірю,
піду краще почитаю
Бориса Костирю.

Повертатися годі
з-під чужого крила.
На далекому сході
ти за себе була.
Там династії бились,
там точились бої,
там на тебе дивились
через очі твої.

Те, що ти означала
для сторонніх істот,
те, що ти не зачала,
те, що брала ти в рот,
не зронивши ні слова,
не проливши води, –
все повернеться знову,
тільки знов не сюди.

Злом розрізано різним
ці куточки очей.
Не вертайся запізно
з азіатських ночей.
Ми накинемо лямку
на розмовні вуста.
Якщо при́йдеш до ранку,
значить, злість ця пуста.

Серед нас твій коханець,
проминулого друг,
твій незвільнений бранець,
о́вен твій і пастух.
Ми його споряджали –
та далекий твій схід.
Ми його проводжали –
та давно вже він дід.

19–20 березня 1996 р., Київ

Не повертайтеся туди,
де зневажали вас відкрито,
а за прихильности сліди
справляли непомірне мито.

Не повертайтеся туди,
де вам сміялися у вічі,
хай манять запашні плоди
і щастя знову щедро зичать.

Не варто мислити про те,
чого назад не повернути,
хоча ще час і не зітер
минувшини огидні пута.

Не треба думати про тих,
кому давно уже байдужі.
Струсіть із пліч печалі міх,
як пелюстки сухої ружі.

Не повертайтеся туди,
де не горять любови свічі.
Полином там гірчать сліди,
в ріку життя – не стати двічі.

Шумить стривожено Дніпро,
Коли борвій здіймає хвилі, -
Коли лякається добро
У вир стрибнути з мокрих схилів.
Пропахле пилом і багном,
Воно боїться обмивати
Себе при світлі чи смерком,
Щоб оминало річку свято.
Щоби стривожена вода
Бурлила й пінилась надалі, -
Добро на неї погляда
І позіхає лиш помалу...
23.12.25

У мене все добре, ну просто чудово:
Вже запахи хвої гуляють по дому,
На вікнах сніжинки, за вікнами зимно,
І кішка у кріслі, і чашка красива.

Стабільна робота, заняття у залі,
А донька складає останній екзамен,
І світло, буває, подовгу не гасне.
У мене все добре, у мене все класно.

У мене все файно, святково і мило,
Шахеди літають здебільшого мимо,
Ну максимум, може, в сусідній будинок,
А так все спокійно і тихо на диво.

У мене все добре в поточнім моменті,
Якщо не збирати докупи фрагменти,
Думки не пускати за межі вітальні.
У мене все добре. Все ок, все нормально.

Вона давно жила коханням,
краплинами його пила
із вечора, а на світанні –
згорала іноді дотла!.

Повітрям дихала весняним,
губилась в променях світил,
фантазувала до нестями
аж доки не забракне сил.

Купала душу в квіті вишні,
аби позбутися імли,
а на уламках мрій колишніх –
нові надії зацвіли!

Видно не того́ любила,
розірвала, попалила
кармазинові вітрила.
Деревом вросла в землицю —
погляд гострий, серце — криця,
а душа, немов криниця:
милосердна, хлібосільна,
щира, горда, своєрідна,
та, мабуть, його не гідна.

22.12.2025р

Дама. Вино.
У цих Броварах за кожним столом
грають у дурня!
А як до кишені за козирем!
А як переможно сміються!
Дотепність!
Дотепність!
Цілуйте чемпіона!
Налийте йому безкоштовного пива!
Хай за рахунок держави
іржавої піни з пів жбана!..
Кобилу!
Карету!
Ще сто і котлету!
Тинялася лава
то вліво, то вправо! –
аж дама-вино ожила
і довго між ніг кружляла
на свіже повітря пішла
і дамою-хрест стала…

3 травня 1993 р., Київ

Сліди імперської сваволі
Рясніють досі навкруги,
Бо заганяють у неволю
Нас знов неправедні торги.
Вчуваю ясно силу впливу
Боліт на дії та думки,
Коли читаю директиви
Про те, куди нам йти з руки.
Ведуть рахунок всі та чинить
На Україну кожен тиск, -
І ділять, ділять без упину,
Щоб від торгів отримать зиск...
22.12.25

Усе уже написано у ві́́ршах,
у повістях, романах чи піснях?
Нам хочеться вважати, що ми інші,
що попере́ду неповторний шлях.

У пошуках отак життя минає
за кроком крок. Все ближче до мети?
Та нові відкриття серця́ нам крають,
а ліки ми не в змозі віднайти.

Упевнені у тому, що ми інші,
що свій під ноги нам лягає шлях,
але усе написано у ві́ршах,
у повістях, романах і піснях.

Немає світу ні кінця, ні краю,
він сущому – бездонне джерело.
Ми логіку здебільшого шукаєм
там, де її ніколи не було!

Ой, снігами, снігами глибокими
Йшла зима семимильними кроками,
Принесла із собою колядочки
Та щедрівки. І світлої радості.

Всім солодка кутя смакуватиме
І засяє ялинонька-райдуга.
Ці різдв"яні пісні ми співатимем
Та Ісуса Христа прославлятимем.

2015 р.

Пройшло сьогодні найкоротший шлях,
Торкаючись верхівок, сонце срібне,
Й занурилось у жовте сяйво німба,
Який за лісом підіймався, ніби
Фантомна позолота із гіллЯ.

А стовбурів увіткнуті списИ
Врізалися у небо, рвали хустя
У Бога Сонця, що у спішнім русі
Куски сріблясті кидало обрУсом,
Допоки морок світла не згасив.

Та тільки темно стане, засвічу
Тобі вогонь, набравши навздогінці
Останнього проміння, щоб по вінця,
У складені долоні, де півмісяць.
І що нам зробить злісний Карачун...

***
А ми на мапі світу трохи інші.
Воюємо, не вішаємо ніс
як і раніше...
та у моно більше
спецоперацій, бо у них безвіз.

***
А бути дурнями відомими
готові й дами... не одні мужі,
не сповна розуму,
по своєму
толкують хиби власні і чужі.

***
А дещо у народу на слуху –
у чорта й біса миру не буває
і вевеху
у позі вивиху
своїм аґентам роги наставляє.

***
А у Європі є ще поторочі,
що потурають бравій маячні,
хоча й «охочі»
опускають очі
рішуче від піару на війні.

***
А не буває гіршого нічого
від того, що в історії було,
і перемогу
матиме убоге,
туге на ум і збочене пуйло.

***
А на чолі не ставили клейма
відомої кремлю маріонетки,
його нема,
але біля керма
лишаються чорти із табакерки.

Іронія
А деколи ще є кого послати
за кораблем і хай собі гребе
у пекло чи у небо голубе...
та краще упіймати
головате
чудовисько мережі ефесбе.

12/25

Самотня ніч. Холодне підвіконня.
Зима в душі, негода за вікном.
Гостей немає. Тиша безпардонна
Заволоділа дійсністю та сном.

Покрились льодом почуття бездонні,
Зів'яв букет яскравих еустом.
Тепер мій світ - безбарвне царство сонне,
Яке не оживає під пером.

Надія розбивалася на скельця.
А я чекав... Палке, відкрите серце
Всіх зустрічало щиро, мов дитя.

Даремно. Бо проїхали курсивом
Закохані, красиві й некрасиві
Лише транзитом крізь моє життя.

***
А на кону – на видимому фронті
ніякої містерії нема.
Тяжка робота
бити ідіотів,
бо їх уже не тисячі, а тьма.

***
А у раю не яблуко дешеве,
а фіґа виростає. Боже мій,
це явно древо,
на якому Єва
побачила, як спокушає змій.

***
А малороси фронтового тилу
виховуються дронами, але
не заявили,
що пора – на мило
любиме їхнє пугало мале.

***
А будять люд ієрихонські труби
ракет або шахедів з висоти
і... де ж те, – любо,
браття... щоб за чуба
їх із боліт московії тягти.

***
А Пандора відчинила скриню
і ніхто не відає, чого
не радіє пиня,
що і нині
Божа кара не мине його.

***
А кон-че-ні не те що азіати,
а психопати-циніки... здаля
як не бажати
їм усім конати,
коли стає скловатою земля.

Хепіенд
А від Уралу до кінця Європи
немає місця на одній землі
з одного боку воїну-укропу,
людині-гуманісту, філантропу,
а з іншого – бандиту у кремлі
і малоросу-зраднику – холопу,
яким простори Азії малі.

12.2025

Туман заполонив собою
Усе, що бачив, охопив.
Жупан невидимого крою
Затьмарив стільки див.
Ідеш ліворуч чи праворуч,
Ледь-ледь щось видно в пелені.
Земля свою шепоче сповідь,
Їй теж не хочеться війни.
А що ж туман? Повзе химера,
Байдужа до людських страждань.
Цілодобово: гул сирени.
Дай, Боже, павзу, трохи дай.

Ця сльота так трагічно зимова
Увірвалась з незнаних глибин,
Відібрала провісницьке слово,
Мов дарунок таємних вершин.

Ця сльота розчинила всі мислі,
Розчинила і радість, і сум.
І сніги наповзають невтішні,
Ніби згусток Всевишнього дум.

Потонула в калюжах тривога,
Потонули натхнення і шал.
І на місце єдиного Бога
Знов приходить неситий Ваал.

15 лютого 2025

Задали дітям в школі творчу вправу,
Щоб загадку придумали цікаву.
Якщо її ніхто не відгадає,
Отой оцінку гарну, звісно, має.
Не було часу в мами з татом в Юлі,
Пішла мала спитати у бабулі.
Старенька мудра, всяке- різне знала,
Одну хитреньку загадку згадала.
Не вміє бігати воно й скакати,
Та може часом швидко утікати.
Ніхто не відгадав хитринку Юлі,
Бо це не звір, а молоко в каструлі.

21.12.2025

Світ оцей завеликий, та тихо, дитинко, не плач,
не торкнеться тебе буревій світової толоки,
тато й мама завжди будуть поруч з тобою, допоки
скатертиною неба колує духмяний калач.
Іграшковий ведмедик – з усіх, самий відданий друг,
берегтиме твої потаємні дитячі секрети,
і завжди по зимі за вікном солов’їні сонети
у вишневім саду колисатимуть співами слух.
Сморід пороху й згарищ ніколи не дійде сюди,
будуть теплі дощі, і поля золотаві усюди,
на вкраїнській землі вільно житимуть добрії люди,
й не чекатимуть з неба страшної лихої біди.
Світ оцей завеликий, та тихо, дитинко, не плач,
бо тебе захищають сини військовОї звитяги,
а тому жовто-сині завжди майорітимуть стяги,
аж допоки по небі колує духмяний калач.

24.02.2023

Те саме знову без кінця.
Одне й те саме… все спочатку.
І та мелодія, і ця —
Тобі й мені, обом на згадку…
У кадрі наш з тобою зріст.
Зростали ми там без зупинки.
А в ньому вальс, а ньому твіст
І сна безрадісні уривки…
І все те саме без кінця:
Я — за. І ти за нескінченність.
Не вистачає мудреця
З квитком без натяку на чемність…
17.12.2025.

- Вставай, Данилку, почало світати!-
Прошепотіла мама і в ту ж мить
Відкрив Данилко сині оченята.
Здавалося, що вже давно не спить.
А таки так. Крутився цілу ніч,
Не зміг склепить очей. Бо ж разом з татом
На Січ сьогодні мають вирушати.
А він же мріяв стільки про ту Січ.
Тож підхопився, до криниці враз.
Обличчя вмив холодною водою.
Привчав себе давно вже до такої.
Для козака вона у самий раз.
Поїли з татом. Мама все смачне,
Немов на свято їм наготувала.
Сама тихцем сльозинки витирала.
Синочка жаль: мале та ще й одне.
Данилко швидко миску спорожнив.
Хоч тато їв без поспіху. На сина
Все поглядав. Зовсім іще дитина.
Та ж Січ з таких і робить козаків!
А на подвір’ї коні вже стоять.
І торби у дорогу вже готові.
Сказала мама їм напутнє слово.
Перехрестила: - Буду вас чекать!
З очей утерла хусткою сльозу.
Данилко з татом на коней злетіли.
Ворота мама навстіж відчинила.
Задумалась, бо ж острахи гризуть.
А чи доїдуть? Бо ж в степу бува
І небезпека на людей чигає.
Дорогу чоловік, щоправда знає.
Для нього та поїздка не нова.
Щороку відправляється на Січ.
Тепер з собою й сина забирає.
Та хтось же землю захищати має?!
Козацтво в тім найкраще, звісна річ.
Застояних ледь стримавши коней,
Полишили подвір’я, попрощались
І по дорозі вдалечінь помчались,
Неначе вітер їх вперед жене.
Стояла мати довго на шляху.
Вже й пил осів, що з-під копит піднявся.
А їм услід все мамин шепіт мчався,
Щоб долю де не стрінули лиху.

Вже кілька днів в дорозі батько й син.
Уже й село останнє проминули
І у безмежний, дикий степ пірнули,
Де вітер за господаря один.
Данилко все навколо розгляда,
Хоча здавалось все одноманітним,
Лиш вітер віє, з неба сонце світить
Й орел, якому звідти все видать.
Хоча, насправді, скрізь життя буя,
Якісь зусюди долинають звуки.
То зграєю десь полетіли круки,
То жайвір своїм співом звеселя.
То чується незвичне «крекс-крекс-крекс».
Не встиг Данилко, навіть запитати,
- Та то деркач. – спокійно мовив тато.
Якийсь в траві у нього інтерес.
То щось зашаруділо у траві,
Почулось «кі-кі-кі», з-під ніг зненацька
Якась яскрава птаха піднялася,
Розправивши у леті довгий хвіст.
- А то фазан. Дивися, знадобиться.
Хоч невеликий, а, проте смачний.
Колись ще на обід впіймаєш свій.
В степу такої чималенько птиці.
- А чому б нам тепер не вполювать?
- Навіщо? Нам харчів поки що стачить.
А, як складеться далі, то побачим.
Ти лиш усе старайся помічать.

Одного дня, уже десь під обід
Повз пагорб височенький проїздили.
І раптом щось страшенно заревіло.
- Поглянь-но, хлопче, он на сонця схід.
Данилко тільки очі повернув
Й на пагорбі уздрів страшного звіра.
То він, скоріше заревів допіру.
Напевно, бик якиїсь дикий був.
Весь чорний, мускулистий, голова
Піднесена високо, круті роги.
Такому краще відійти з дороги.
Знов заревів, мов на двобій позвав.
- То тур, Данилку. – тато проказав, -
Колись в степах до біса їх водилось,
Тепер же зовсім мало залишилось.
Я лише кілька раз таких стрічав.
Немає звіра у оцих степах,
Який зумів би тура подолати…
Окрім людини, - встиг іще додати,
Тримаючи мушкета у руках.
- Ти його стрілиш? – Що ти, звісно, ні.
Нам стільки м’яса не потрібно, сину.
А вбити й на поталу звіру кинуть?
Як козаку, не личить то мені.
Це я про всяк випадок. Звір такий,
Якщо на щось чи когось він сердитий,
То може сам зненацька налетіти.
Тоді вже, сину, не зівай, а бий.
Без поспіху направивши коней,
Вони повз пагорб далі подалися.
А реви тура їм услід неслися.
Здавалось, кинеться та й дожене.
Та все минулось. Пагорб вдалині
Разом із туром зник, ревіння стихло.
Лиш вітер степовий повільно диха…
Враз у траві, від стежки в стороні
Зашаруділо, наче хтось втікав.
З трави велика птаха піднялася
І важко та повільно подалася
Від них. Данилко, навіть не чекав,
Як тато раптом вихопив стрілу
І лук, що досі на спині бовтався,
До нього легким теньком обізвався.
Стріла догнала птаха, по крилу
Ударила і він в траву упав.
А тато вже коня услід направив.
І птах в його руках – хвилинна справа,
Зі здобиччю вже радий повертав.
- Це дрофа, сину. У степах оцих
Найбільший птах. Тож наїмося нині.
Запечемо м’ясця собі у глині
Та до запасів додамо своїх.

Спинялися, як правило, вони
У балках чи ярах. Аби багаттям
Себе забродам у степу не здати.
Досвідченим очам зі сторони
Дим серед дня чи то вогонь вночі
Пізнати легко. Нападуть раптово,
Якщо якась роззява гаву зловить…
Отож, Данилка тато всьому вчив.
І лук у нього, й повний сагайдак,
І ніж стирчить за поясом. Без зброї
Ти не козак, а не козак – не воїн.
Принаймі, тато вчив Данилка так.
Вони вже близько тижня у степах.
Ще кілька днів і на Січі вже будуть.
Данилку надимає гордість груди,
Хоч підсвідомий ще долає страх.
Задумався і не помітив, як
Коня свого спинив зненацька тато,
Узявся щось зі степу дослухати.
Данилків кінь став поряд і закляк.
Зі степу раптом тупіт доліта,
Вже зовсім поряд виринули коні.
Майнула думка в голові: погоня.
Коня свого вже тато поверта.
- Тікаєм швидко, синку! Татарва!
Понижче тільки до коня пригнися,
Щоби арканом часом не зловився!
А кінь летів уже, вудила рвав.
Здавалось, відірвалися. Аж враз
І попереду скочили татари.
З трави з‘явились раптом, як примари.
- Погано, синку, оточили нас!
Стрибай з коня, сховайся у траві!
Вони тебе малого не помітять!
Я спробую відвести клятих звідти!...
Стрибнув Данилко, миттю на живіт
І у траві бігом пошурхотів,
Щоб під копита часом не попасти.
Копита дріб пробили мимо часто.
Загін татарський далі полетів.
Почулось гелготіння недалік.
Дзвін шабель, крики болю…Тихо стало.
«Напевно тата, кляті запопали!» -
З думками тими він і повз убік
До пагорба, що високо здіймавсь.
Із нього міг би добре розглядіти,
Що ті татари візьмуться робити.
В траві високій аж на верх забравсь.
Там якийсь ідол кам‘яний стояв
Та безтурботно в далечінь дивився.
Данилко біля нього прихилився
І степ навколо розглядати став.
Татар уздрів. З десяток чоловік.
Щось гелготять, розмахують руками.
Он тата спеленали мотузками.
Он кілька вбитих відтягли убік.
Тоді зібрались та і подались
Кудись неспішно. А Данилко слідом.
Заради тата на край світу піде.
Ішов, а сльози по щоках лились.

Татари недалеко відійшли.
У балці, видно над струмком ховались.
На здобич пантрували, сподівались.
Мабуть, не вперше в цих краях були.
У заростях між вербами вони
Собі містечко гарне влаштували.
Там уже кілька полонених мали.
Данилко то уздрів зі сторони,
Як здерся на високий осокір.
Татар, як на долоні видно було.
Вони ж гадали: в зарості пірнули
І їх уже не віднайти з тих пір.
Тож вогнище скоренько розвели
Та їжу узялися готувати.
Сіріло, ніч вже стала підступати.
Не міг Данилко дочекать, коли
Вони поснуть. На дереві сидів,
Гнав сон від себе, що весь час чіплявся,
В тенета свої взяти намагався.
Напружено у темряву глядів.
Багаття вже погасло у татар.
І звуки змовкли. Форкали лиш коні.
Чи попаски були, чи на припоні?!
Із неба місяць поглядав з-за хмар.
За північ далеченько вже було,
Коли спустивсь Данилко з осокора.
Без шереху дістався кошу скоро.
Тож усе тихо і спокійно йшло.
Татарський табір боком обійшов,
Бо ж бачив полонених де тримали.
Напевно, і тепер сторожували.
Від того аж холола в жилах кров.
Та гнав він страх, ножа в руці стискав.
Вдивлявся пильно, щоб не напоротись
На сторожа, бо з ним не поборотись.
Повз, прислухався… Сторож, видно спав.
Його сопіння сонне було чуть.
Не став Данилко його зачіпати,
Поповз туди, де мав би бути тато.
Вже зовсім близько підібравсь, мабуть.
Тихенько: - Тату! – шепотіти став.
І шепіт поряд зовсім: - Це ти, сину?!
От молодець, що тата не покинув.
Я сподіваюсь, ти ножа узяв?!
- Узяв. Давай мотуззя розітну.
Нащупав руки і мотуззя впало.
Тут інші також шепотіти стали:
- Ріж і мені! – Данилко не минув
Ні одного. Всі руки розтирали,
Бо аж потерпли зв‘язані були.
Нарешті розігнати кров змогли.
І наступила ота мить розплати.
Сторожу тато навіки приспав.
Полонені по балці розповзлися
І за татар поснулих узялися.
А кожен справу свою добре знав.
Тож ранок стріли вільними усі.
Татар чи пов‘язали, чи убили.
Коней усіх татарських половили.
А для Данилка не жаліли слів.
Казали не Данилко – Козачок.
А хлопець, звісно, гордий був від того.
І тато не менш гордий біля нього.
Бо ж син найперший витримав урок.

Проб'є годинник певний час,
Струною захлинеться.
І неймовірний білий вальс
Світ закружляє в берцях.
Гірлянди запалю вночі,
Немов на карнавалі.
Шампанське піниться — ключі
Від щастя у бокалі.
А за ролетами зими
Іскряться кучугури,
Малює всесвіт килими,
Пейзажі із натури.
Із димаря легкий димок
Мережкою у вітті.
В кишені золотий квиток
На потяг — «інтерсіті»
Нічниця* зоряний стожар
Замурзала чорнилом.
Старий зірвала календар,
Новий ще не купила.
Та бог із тим календарем! —
Більш не рахую дати.
Надво́рі казка, в серці щем,
І є що пригадати.

Нічниця* — метелик

21.12.2025р

Не відчуваю холоду погроз,
Давно не бачив на Дніпрі я кригу,
Куди подівся - ні не дід - мороз?
Ми тужимо за сонцем і за снігом.

За землі йде усепланетний торг,
Високий дух перетворивсь на тління.
Війна. Земля - немов лікарня й морг,
І душить всіх глобальне потепління.

П'ятикілометрові смітники
І бурі пилу, люті вітру рухи.
Цим світом правлять, певне, мудаки,
Зими красу забрали й завірюхи.

Колись ми на санчатах із гори
З'їжджали із таким веселим криком.
І грали в сніжки місяців зо три...
Тепер бредем в осінніх черевиках

По вуха вкутані в сумний туман.
Похмурі і стурбовані скрізь лиця.
Поринуть хочу в цей сивушний стан -
До виску поросячого напиться!

21 грудня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

"Споглядання. Після квітів" – цикл поезій 2021-2025рр. зі збірки "Паморозопоезія"

Картина Тетяни Молодої "В очікуваннях дива" 2025р.



Далечіє причал

Далечіє причал.
Два рум'янці розділені обрієм –
дві зорі багровіють відбитком одна у одній,

і питають начал,
і шукають, чи ще хоробрі є,
що наважаться ринути з ними в світи підводні.

Море жде кораблів,
море ці кораблі народжує,
у потугах штормів вириває з твердого лона.

Вже причал оддалів,
пуповиною лиш супроводжує
пінна хвиля, мов кров, у заграві руда й солона.
20.01.2021



Квіти в її волоссі

На картини Емі Джадд

Перли в її волоссі.
Птиці в її очах –
Карі та ледь розкосі
сіють страх.

Дівчина з цих полотен –
вигадка. Таїна –
спроба пізнати всоте
хто вона?

Лагідна чи жорстока –
порухи затаїть,
стане супроти ока
й так стоїть.

Квіти із неї пнуться,
Квіти для неї тнуть.
Фарбами озовуться,
хоч зітруть

повний бутон з букету,
дикі галузки руж...
Чисті полотна... Де ти?
Я – довкруж!
25.01.2021



Розбиті маленькі серця

Розбиті маленькі серця дзенькочуть вкупі.
Купили за N рупій.
Повісять на верхній одвірок, щоб били, били,
коли прочинили...

Дзвеніть собі, вчені брахмани, великі гуру!
Пишіть партитуру!
Хоч музика ваших сердець не здолає смерті,
лишайтесь відверті!
29.01.2021



Нестоунгендж

Рувану Талі

Талі, Талі, мрії твої зухвалі!
Як ти пишеш пальцем медові далі!
Як покинеш звичку отак писати?
Як полишиш груди натхнення ссати?

Завтра буде тихим, як вбитий клоун.
Нині висне каменем Hanging Stone.
Вчора сяде зліва та схоче спати.
Талі, Талі, будеш йому читати?

Вірш за віршем люляє та лікує.
Дням шумливим вийти говориш всує.
Брошку часу вистромивши зі шкіри –
розглядаєш свіжу та давні діри.

Можна стрічку райдужну в них всилити,
мовби в свічці ґніт, у собі палити,
випускати сиві кружельця диму,
удобряти попелом свіжу риму.

Чорнобривці сходять від згару в роті.
Пильно полеш, губишся у роботі.
Чорні пальці, але медові далі.
З них вертайся видужалою, Талі!
30.01.2021



Курява

Це ж бо уже й ох!
Синява на межі.
Вийшли сюди вдвох,
вигострили ножі.
Чистили від іржі
обрій, де сів Бог.

Вітер січний з гір
вздовж розітнув чоло.
Стало, як старовір,
виструнчене стебло.
Свідчить: оце було
Богу наперекір!

Це ж бо уже й дме!
Курява на прогноз!
Змовилися, бігме,
сіверко та мороз.

Синява від погроз
й Бога на мить пройме.
06.02.2021



Білий колапс

Тут нема ні богів, ні демонів, тут тільки сніги й сніги.
Тут всі вади гладко зализані, критик не підкопає.
Тут повзе щось холодне, як посмішка, вздовж моєї ноги,
й так засинає.

Я ступила би крок на волю, я ступила б їх, може, й два,
та боюсь розбудити, хтозна, чи хижий, білого звіра.
З тої зради занудить, а в лоні моїм проросте трава,
наче офіра.

Та кому? Адже тут, як відомо, ні демонів, ні богів.
Навіть предки все глибше, заки стою – насипало з лікоть.
Тут відважні мужі та жони до глухих взивають снігів:
станьте навіки!

В неба – сірі повіки, в людей – нетерплячі густі слова.
В мене – плаче бліде звіреня, розбуджене під коліном.
Як сльозами стече – знов його заколише зима-вдова
морозним тліном.
11.02.2021



Мить

Наче гострять ножі.
Наче тягнуть по шкірі пальцем.
Наче йдеш і раптово хапають твоє зап'ястя.
Наче косять траву.
Наче "Літо" звучить Вівальді.
Наче ти поза часом, а світ – двадцять п'ятий кадр.
Наче сонце тече.
Наче хмарища повні сміху.
Наче кличе дівча медокосе до тебе: мамо!
Наче сіється дощ.
Наче місто відкрило душу.
Наче крутять улюблений фільм, який увірве гроза.
19.02.2021



Мода на весну

Як вперіщить дощ – проросте трава і набрякнуть сни.
Вийде з моди кльош, та вернутись знов встигне до весни.
І впаде гніздо пантрівних лелек й електричний стовп.
І підмочить нас та віршів врожай черговий потоп.

Тільки будь стійким до моїх розмов, до моїх очей!
Час змиває нас плямою з вікна, не їдка ачей.
Я ж люблю тебе, як своє ребро, літаковий хвіст!
Тільки ким ти є, тільки де ти є, – хто мені повість?

Літаковий шлях виріже для нас піднебесся клин.
Тільки будь швидким, бо розтане дим, мов палю полин,
проганяю злих. Тільки ти – який? Тільки що – добро?
Бо увійде знов мода на каре, прозу і таро.

Я курила б в ніч – тінь попід стіну в сукні з бахроми,
тільки вийми хрип зі своїх легень і в мої встроми!
Час повісить, як парасольний гак, нас, у мить ясну,
зразу при дверях, бо мине і ця мода на весну.
24.02.2021



Життя за Оккама

Недовго й зотліє знов,
пожухне, як пелюсток.

Коли ти пером споров
всю голову від кісток
до думки – як butterflies
випурхували слова.
У декотрих ти зав'яз,
а інші – ділив на два.

За лезом Оккама знай,
що все тут було просте,
і спалений в попіл рай,
і місце під друк пусте,
і ставлення до причин,
і наслідків перший збір.
По факту – усе чин-чин.
По вірі – всього лиш вір!

Недовго й зійдуть на штрих
диктанти кардіограм,
відразою до відлиг
заниє надбрівний шрам
і вимовиш щось про лють
з метеликом на губах.

Послухай, якщо по суті, –
в тобі не існує страху!
24.02.2021



Молитва міжсезоння

Ненамолене місто зранку воістину чисте!
Дзеркала калабань для припухлих облич розклало.
Подивися, як дехто, кому необхідно мало,
прикладається пити священного, яко вихрест.

Він не знає за скільки продав би себе, от мав би.
Він не має себе й здивувався б, якщо це взнав би.
Ненаміряне небо, де мрій міріади – мрево.
Все це так міжсезонно й водночас усе ж лютнево.

Озирнеться на вихлоп, мов кашель зими досмертний.
Стане мовити пацяр – зіб'ється на "же єси на..."
Два на шиї висять для безпеки: срібло й осина.
Ці машини страшать його, мов вивергання Етни.

Поруч – ретро кафе сучить спогад, мов крутить вуса:
вуйко в підраних джинсах колись був завидним хлопом,
та покинув усе й подався у світ автостопом,
з тих часів став подібним до Леннона та Ісуса.

Тож змирися, направду для нього це місто встало.
Домолися за нього від "на небесах" і нижче.
Калабані зугарні відсвічують долі днище –
це готує чоло до сівби міжсезоння рало.
27.02.2021



Зимна вода

"люльчить ласий посвітайночок
потічками злиганої здійняви,
з тим, врешта, трішечки;
бо льодий злам,
ледьсерця – буйче на розтрав,
насправу:
не зважиш часочку –
вже весновиннячко бруняве..." Криптопоэзия Krajzer "Загойдак"

Ледьсерця загойдак
закрайнозвивногірний
похвильнохлюпно стоплює,
щоб в цвєтєнь брунькавиці упувать.
То зимна во́да!
То димні́ люльчать
межзгибні понадбрильні
діди-тумани!
Гойра-гой! –
Ся кланяють діди
пострічним голоногим човнярам.

Ади, яке окілля туто й там! –
Се вже човняр меж хвиль вділяє хвильочку,
замилувавшися,
та й далі покладесь на загойдак.
23.04.2021



Зима вирвиця

Зима – вирвиця.
Ще раз вирветься
та й утопиться
до листопада.
Весна близиться
малям, пижиком.
Зросте, визріє
хутро жнив'яне
в літо спижеве.
Коси росяні
раз – й підстрижені
серпом серпня.
Аж обважиться
осінь-ризниця,
повна рижого
листу-золота.
Й знову вчується
спів-завійниця
блідолицьої
зими мрійниці.
02.03.2021



Сповиток весни

Розстелись, сповиток весни!
Зачекалися на дитя!
Пронеси попри дивосни,
влюляй тихе серцебиття!

Аж, мов голос з морських глибин,
чутно: рибка до вас пливе!
Доля випрямувала плин,
вже до себе життя зове!

Вже веснянки плетуть вінок,
бджоли повнять медовий глек.
Заглядають, – чи наш синок? –
мама з татом в гніздо лелек.

Зачекалися на любов,
зачерпнули у жмені світ.
Ти – найперший батьків улов.
Я – твій друг на землі. Привіт!
02.03.2021



Час воскресати

У віршах, що написані рік назад,
у віршах, що описують вік назад,
у віршах, що гортають життя назад,
годі себе шукати!

Де ріка випускає рукав на схід,
де рука витирає з обличчя піт,
де рокад перетнутих щезає слід –
не полічити втрати.

Вже з гори зіслизає духмяний шовк.
Вже заклин перемерзлих зорин помовк.
Вже без свідків гори, як записки змов!
Час воскресати!
04.03.2021



Неменестрель

Просто людина середнього зросту
в сірому светрі, в порушенні посту
десь у торговому закутку міста,
з порзного тіста.

Стерте ім'я поміж кликом й луною
просто людини з смішною ходою,
що проявляє заледве реакції
на декорації.

Голуби вже повертають на стріхи,
вже визирають на клумбах потіхи,
вже підіймаються кутики рота
в теплі широти.

Просто людині, у вузол зав'язаній,
медом та м'ятою губи помазані,
тож, що почує – в віршах переказує.
Щось в ній від джазу є.

Дуже середньо узятими нотами
у перехожих з болота... гризотами
просто людина поповнює музику
з власного стільнику.
19.03.2021



Ангел

По шкірі твоїй – арабески й небесні карти.
По вірі твоїй – перманентні вогні зачину.
По контуру в тебе – нагострені списи́ варти.
Крило – по чину.

Ідеш, мов ведеш за собою на війни сотні.
Речеш, мов спускаєш останню на землю кару.
Діждеш, заки викують ланц на шляхи зворотні,
а дощ – погару.

Чи хмарами стогнеш на провість цвітіння світу,
чи марами стигнеш, над страхом стаєш беззбройно,
чи зорями крешеш, мов ставиш на чолах міту, –
усе незгойно!
28.03.2021



Небригантина

Перекроєні сни, перелатані – все доношую,
з полотна найдорожчого, з яву та денних пошуків.
Я старалася змалечку завжди бути хорошою,
та виходила за краї чи доріг, а чи зошитів,
і робилася в тому старанні щоразу тоншою.

А полотна життя наді мною пнулись вітрилами,
повні дужого подуву мрій та щирого подиву.
Я білішала з ними, сповнялася з ними силами,
мов припливи – долала я кожну наступну сходину
до відкритого простору дій, що за небосхилами.

І щоночі, розплющивши очі, так ясно бачила,
як з грудей мені щогли стримлять, як вузли затягнуті,
як з гойданням вітрил то зникала, то знов маячила
найпалкіша зоря, звана Сонцем, і всі осягнуті
в сонці прояви зла – звільнялися від звинувачення.

Я була гостроверхою вільною бригантиною,
я пливла, напоумлена вітром, сповита маревом.
І пророчили хвилі величність мені латиною.
Ще окіл не стискав мене туго, тягнувся чарами.
Світ на мене був зшитим, а я в нім була – дитиною.
31.03.2021



Сонний час

Я падаю. Рими пливуть понад ямою. Сонний час.
Провалля у поперек дихає надто палко.
Десь поруч – не мчить, лиш копитом зухвало товче Пегас,
хоч сну однако.

Дитя за рукав мене мовчки смикає й просить до гри,
в якій я в нарциси утілюю соніків-монстрів.
І чутно, як космос дзвенить і стікає на нас згори,
мов тінь на острів.

Аж коси розвиті мої – загустілий торішній мед,
як в воду киплячу опущені, дивно тануть.
Я знаю, що буде зі мною на пів життя наперед,
й до́тіль – не встану.

Цей світ – ретроградний, затятий, суворий, одвічний сон –
утілює в монстрів насаджені жовті квіти.
Вмирають безглуздо під скалками марення, як Ясон,
сновиддя-діти.
04.04.2021



З місяця олії

Злотаво стікають олії нічної лямпади
тонким мотузочком від місяця аж на чоло.
Розважую: буде на миро чи, може, на яди?
Місяць – біле шкло.

Об зорі кресалом, так іскри жбурляє піїту,
вдаряє лямпадник, і будить того, що заснув.
Міцними руками, мов яблуко спіле, пів світу
йому відчахнув.

І сталося світло! Так просто, як очі в люстерку,
так рясно, як після посухи стаються дощі.
Вирішую: будуть оливи ці, литі по смерку,
на ліки душі!
10.04.2021



Гіацинтове пахілля

Перестала весна.
Ще у просторі виснула нота, останньо узята,
ще в зачині сотворення пахілля
напнуті гіацинти
здавалися збуджено недоладними,
ще розхристанолиці цвітки́ на китицях їхніх
кликали к собі тих –
стулених і боязких,
що на іншому боці, від сонця відвернуті зовсім,
ще звивалися їй достеменно підвладні
папірці відривного календаря,
ще не вивільнилися з лялечок перші пухкі крилята,
як уже перестала весна,
щоби знову за мить розпочатись.
15.04.2021



Вечірня Сонцю

Це суголосся щебетів пророчих,
ці променів тремких страсні свічки,
цей запах розпашілої ріки
в призахідних охмареннях урочих –

задурюють і зманюють мене:
ще мить! Ще погляд! Ще ковток п'янючий!
Як лишусь тут, – в заграві догорю чи
померкне обрій й разом з ним – мине

цей надграничний жар слабого тіла,
це марення на кам'янистім ложі,
цей крові смак, губ враженої рожі,
і ця вечірня, що палахкотіла,
як страсті Божі?
21.04.2021



Літер сонм

О дивний сон! О сміла ніч! О вигадко!
Віч-на-віч ми лишилися тепер.
Я знаю, що втечеш від мене вивертко.
Скажи лиш, хто ім'я твоє зітер?

О літер сонм! О вітру рик! О далече,
Зродилася! Чом вени-струни-трям
рвеш з дня у день, і вивертаєш на лице
не правду, тільки вибрехні байстрям?

О час!
О дух!
О мій польоте з тіла!
О, як я там зостатися хотіла!
04.05.2021



Замкнуті потоки

Вже стікає ось з потічків руки
в море-черево перетала кров.
Мрія – наче паль посеред ріки,
жду, коли приб'ється до берега.

Хвилі котять вчвал і шумлять в мені,
хоч загату-плоть дух не розпоров.
Потічки пусті, руки – ще пітні,
ще скобочуть їм днища зрошені.

А довкіл – весна, вже сповна важка,
і у нас обох в животах пече.
Кілька раз сяйне сонце понад днем –
й літом у плодах ми розродимось.

Щойно кров моя зайнялась вогнем,
як пішли дощі – хтось торкнув плече.
Відколовся шмат палі чи божка –
Відпускаю вплав, не затримую.
23.05.2021



Маленький хлопчик закликає

Маленький хлопчик закликає нас
йти на веселку
по кольоровій травистій стежці,
далеко-далеко,
довго-довго
і не зупинятися, навіть коли
дуже втомимося в дорозі.
Я чую церковний дзвін у його голосі,
бачу сонце в його обличчі,
наче зростає на моїх очах
білокоре деревце істини
з тонкого веселого пагінця,
який заледве вміщаю
у межі любові.
Маленький хлопчик так радісно
приповідає свої вигадки
і нічим не виказує таємниць казкаря:
далеко-далеко давним-давно
з води проросла веселка...
Я вірю йому і розпитуюся
ще більше про землю риб.
Тепер я допевне знаю, що там –
за веселкою
ми розмовлятимемо так,
як зараз цілуємо.

Я бачу сонце в його обличчі.
10.06.2021



Про землю риб

Він цілує, немов ковтає
бульбашки щастя з мого обличчя,
а тоді відпускає їх осторонь,
щоб милуватися здалеку.
Найдосвідченіший мандрівник
у просто́рах нової землі.
Він прозорий і добре пахне:
дещо гостро, подібно літу,
дещо пряно, подібно травам,
та в основі його аромату
завжди вода і сіль.
І здіймається свіжий вітер
над блакиттю очей –
бриз незвіданої душі.
Він покликав мене до себе,
як по правді, – щоб просто бути.
Це не здогад, на всі питання
він відказував: будь зі мною!
Я лишаюся, я пишаюся, таланить.
Він повідав мені з останнього
про підводні міста і звичаї,
про русалчиний хвіст і коси
кольору третіх снів.
Я мовчу, мов набрала води у рот,
я готова йти,
тож пишу йому пальцем на носику:
фіолетовий личить пригодам,
тримайся за обрану нить!
Чи веселкою, чи побрехенькою,
маленький сяйливий хлопчику,
проведи нас на землю риб!

Він цілує, немов ковтає мене в свій світ.
08.07.2021



Я чую вас

Перечекати зливою слова.
Холодний шквал у спину, і навіщо?
Я чую, чую, слух мій здавна віщий –
потік чужого шепоту періщить!
Ділю на сотні сотень, не на два.

Перечекати зливою красу –
неторкану, не зніжену, не спиту,
свідому власних сил, несамовиту,
цей – поміж пальці дар, як води – ситу,
не вимінявши жадно на росу.

Перечекати зливою печаль –
застиглий усміх, змружені повіки,
бо все приходить раз, та не навіки.
Нема словам, красі та смуткам ліку!

Я чую вас, на щастя і на жаль.
20.07.2021



Ніжності на слова

Чи вистачить ніжності на слова?
Жива, нежива, незнана
людина, мов світу відкрита рана,
мов позначка часова людині зустрічній,
мов іншої фон –
загоїться, стреться, зникне.
Хоч звикне без неї світ,
та зоставлений ніжності моноліт
часом не розпорошити.

Говоріть, говоріть, довго, ніжно мені говоріть!
Хочу напам'ять людину у вас завчити.
23.08.2021



Коси повстяні

Коси повстя́ні вересу –
нитка пурпурна в килимі,
що постелився в вересень,
вслід за природи крилами.

Колами сни та вислови,
вереском співи Велесу.
Жниво лягло. Чи вистоїть
міць цього шляху-чересу?

В сховку моїм під ребрами
виміняне та знайдене:
літо, що з тіла – стеблами,
осінь, що в душу – зайдою.

Визрію в тобі Ладою,
Всесвіте!
29.08.2021



Намолене поле

І ти, коли сила, змалюй це намолене поле,
його шрамування посівом і виразки голі,
намовлених бігти за обрій останніх вцілілих
трилисників на хрестовиннях, що влітку говіли,

стебельця, мов скельця відломлених ніжок бокалів,
чорнозему пар на колесах, як в давність – на ралі,
стежки й півдороги, що зором спромога сягнути,
і шерех окраїн, й відлунок пташиної смути,

і запах землі, по судинах плодючих налитий,
і присмак плодів, що наважився глиною кпити,
і те як стоїш, коли тиша повстала навпроти,
і музику вітру, мов зірвані павзою ноти.
18.09.2021



Клен навпроти вікон

Мої вірші та клен навпроти вікон
залишаться зі мною, ну а ти
за жовтень підеш гарним чоловіком,
листком кленовим, вісником сльоти.

Не потурбує шлях твій в непогоду,
бо, кажуть, добре – де немає нас.
Турбує, що всипає митей вроду
під ноги людству злий прагматик час.

Що вже між нами тиша не повстане –
велична, наче вирішальний бій,
що не потішить день знайомим станом,
лінивим тоном, пеленою вій.

Що тільки звикла, як ти ходиш вколо,
а вже питають, пам'ятю чи.
Це той, котрому личив власний голос?
Я його знала в осені зачин.
08.10.2021



Ступати в біле світло місяця

Ступати в біле світло місяця,
як під обличчя злого генія,
як на долоню бога-велетня,
як в тепле озеро нічне.

Коли думки, як мари, бісяться,
коли сама в фінальній сцені я –
скоритись світлу. Місяць вселення
в людину позирці зачне,

довкіл завісою розвіється
а чи розсіється пилинами,
і простір вийде з безконечності,
як перше слово з-за куліс.

Як павза часу, що намріється
тугими, чорними хвилинами, –
ступати в контури безпечності
супутника, що в мене вріс.
20.10.2021



Вона чекала його на ґанку

Вона тримала його за руку, аж раптом – в вересні випав сніг.
Отак буває, що й по людині одежа висить на звичнім місці.
По парі всього, горнят і ложок, лиш слід на біле самотньо ліг,
а в даль пригаслу ввіпнулись сосни, як в папірець запізнілі вісті.

Вона чекала його на ґанку. І так щоднини, і так щоранку.
Тороччя скубла з його ряднини. І так щоранку, і так щоднини.
06.11.2021



Дитячі сни

Коли мені страшний наснився сон,
зминали мухи білий круг довіри,
де радіусно – я і давній друг,
і де площинно – діри, діри й діри,
тоді мені страшний наснився сон.

Коли у прірву падала моя
нагріта постіль й миттю холодніла,
та все, мов дзиґа, в просторі вертілась,
бо простір прірви підбивав їй ніжки, –
свідомість в прірву падала моя.

О мух нічних оскалені усмішки!
З комори снів не вигнати задух,
де я діаметрально й давній друг.
Периметр вкотре змінює фасон.

Давно забутий знову снився сон.
16.11.2021



За некохння

Зірвалась з неба безйменна зірка
у листопадову темну ніч.
Так рветься долу сльоза прогіркла,
коли кохані не зводять віч
у мить прощання.

Зірвалась рання, відтак – невміло
всявала простір ефірним тілом.
Померкла з прикрості круговина.
Так меркне раптом чужа провина
за некохання.

Зірвалась зірка, та в мить падіння
хтось все ж нарік її – Неостання.
27.11.2021



Локомотив. Проба пера

Линь
Огню
Кусає
Около
Мого
Одуру.
Тратяться
Искр
Вагони.

Коломотив!
23.12.2021



Так помирає поезія

І здається мені...
Так, – здається мені!
Все здається мені, що так,
саме так на струні стрійні звуки
і звій-іній так на стіні...
Ійон!
Чи здається мені, а чи ні, а чи ні? –
Саме так помирає поезія!
24.12.2021



Задумливі круки

А потім – місяць вийшов до ріки.
Зима сіяла, яко чиста діва.
І лиш старі задумливі круки
тінь відкидали на просвіток зліва –
зі зграї часу вибились роки.

Промерзлі береги тримали світ
людини, що доходила до краю.
В зимовій річці відголосок раю
дзюрчав манливо, з оберемка літ
квітуче право чи правдивий квіт
все укладав людині до руки.

Старі круки верталися у зграю.
04.01.2022



Спіраллю янгольських доріг

Цієї ночі білий пух
так обезкрилено кружляє
спіраллю янгольських доріг!
Лунає спів: якби він зміг!..
Луна є спільницею хору.
Щось, наче гавкіт, рветься з двору
і гасить свічку віри – дмух!
Аж яленіє в грудях ружа.

По небовиді – біла стужа
молочні ріки мілко лляє.
Лунає спів: вона чекає!..
Луна єство своє являє,
спіраллю сипле: ає... ає...
та перетворює на сніг.
І вже, немов лавина дужа,
до ранку не спиняє руху.

Лунає спів: бо небайдужа!..
і наскрізь серця проростає.
09.01.2022



Загоюється стежка

Загоюється стежка. Хтось пішов
так гостро – в ніч, не вичекавши миті,
аж випав сніг, зачеплений чолом,
аж не збагнеться враз чого бракує,
аж розіллються по слідах озерця.
Бракує серця!

На святковий стіл
потрапить іскра спаленої зірки,
бо хтось пішов, не погасивши світ,
бо хтось пішов з обманною усмішкою,
яку приймають часто за любов
ті, що лишаються, від того, хто пішов,
загоюючи стежку білим спогадом.
18.01.2022



Прощання з січнем

Не дивися за обрій, забудь, що гряде світанок!
Не даремно ж цілують наосліп нічниці й час.
Я сьогодні вивершую долю твоїх коханок,
позначаючи доторком кожну, немов Мідас.

Цьому бути! Зрікатися – пізно, любити – мало.
Он вже й вітер пекучий мені вислизає з рук,
як останнє сновиддя, що з ними тебе єднало,
як прикмета твоїх, січне, з віхолами розлук.
27.01.2022



Легіт

Ти – ім'я на вустах, сипла істина вічного поклику.
Ти – негаданий легіт в тривожнім кружлянні розгуби.
Ти – волога дощів на запаленій посмішці докору.
Ти – молитва сміливості перед кожним уступом скали.

Проминають дощі, сонцесходи, роки та періоди,
позначають хвороби та зцілення, втрати й здобутки – чоло мені,
покидають і знову приходять забуті, стаються покинутими,
та достатньо пірнути у думку про тебе, щоб не зупинятися.

Чи згоратиме світло на пагорбі слави і гонору,
чи тонутиме світло в глибинах одвічного сумніву,
чи вкрадуть моє світло проханнями непослідовними, –
ти навіки в мені тихо сяятимеш любов'ю.
03.02.2022



Моя любове

Пиши мені, моя любове,
нетлінну музику світання!
Східсонце, вирване з ридання,
запалюй в грудях переритих!

Скрижалі з іменами вбитих
читай мені серед молитви!
У ріг, що зазивав до битви,
труби про скінчення війни!

Пиши мені на плямах крови
своїми білими руками,
по небу – чорними круками,
по долі – помстою богів.

Пиши, любове, і про гнів,
його повік не відітни!
06.04.2022



Споглядання. Громовий камінь

Не залишай для мене місця, береговино!
Камінням і піском заповни свій узор.
Закрай пряде багряні ниті звершень та спочинків.
Нехай здіймає легіт їхні доли
так лагідно, як пестила рука
суцвіття кленів.
Ясенелисті
в ясеннім, чистім
дні стояли.
Це мурашина праця – бій ріки,
що пробивє шлях веселкам наскрізь світу.
Це закуток для вигрівання змій –
думок нелюбих.
Не піддавайся різнобарв'ю травня,
доосередньо гнаному теплом.
Клубок крице́вий на твоєму серці
зіллється з тлом,
я там його зоставила навмисно, збережи!
Лиш споглядання не зруйнуй мого.
12.05.2022



Дай серце світу

Дай серце світу, а мені – лиш мить,
в якій зберу все золото від слова,
усе число його солодких крихт,
усе поквіття пишної оздоби,
усяку правду відблисків його.

Дай серце світу, а мені – любов,
оту священну, вільну від образи,
від здогадів, очікувань і втрат,
від обіцянок, від сухого цвіту,
усяких зерен слабкості та зла.

Дай серце світу, а мені у владу
ніколи не давай його, ані
у дар чи сховок, чи на всякий зміст,
бо вічність ширша від моїх обіймів.
Мені – слова, а світу – серце дай!
13.05.2022



Забуду

І навіть слова...
І слова також,
і мотив, і нуту,
і розсипища окликів, і непокрапане тло,
і пісню сьогоднішню, цю – на завтра не нову,
і невимовлену забуту,
і злість, і покірність, і владність,
і все, що одно,
і все, що мені все одно,
і все, що мені, все, що й не мені – не однаково, небайдуже,
і тебе, що читаєш, минаєш, минаєш читати, друже!
28.05.2022



Шлях на бескиди

Як лясне електрички бич
у чорну ніч, в безвидну ніч,
я знаю, – це в дорогу клич
для мене.

Я чую металевих жил
натужний скрип під гуркіт рік –
це так спрямунок-старожил
свій тягне вік.

Обрушене каміння з гір
і те йому не стулить віч.
Де рух – війна, а швидкість – січ, –
у напрям вір!
06.06.2022



З яблуні

Та це ж для тебе думку розпочала
з отої яблуні, що виросла за край
порогу Божого, і грім – конячка чала
розвіз її, порубану й сиру ще,
по всіх усюдах божеських дворів.
Вогонь її не брався, не горів.
Сиріло нагорі все дужче й дужче.

Збагни це думкування нетямуще,
що задля нього інші покінчала
абияк. Би я, би, як я, вони
тебе шукали в травах восени,
тебе знаходили під яблунею плодом,
на тебе йшли одним думок народом,
всі, як одна, верталися від неба
посушливі чи дощові – до тебе,
як і по колу йдуть життя начала.

Таку от з яблуні я думку розпочала.
08.06.2022



Поміж вогненних стріл

"Стріли її – вогненні стріли" Пісн.8:6

Перевіряй мої слова на зойк і правду!
Крізь сито обіцянок просівай!
Я не збрехала ані раз, аж доки не навчилася усмішок.

Це я – омріяний затишок для розмов,
чужих сумлінь і виправдань за слабкість – сховок.
Мов парасоля, усмішка моя.

Вогненні стріли не проб'ють хребта,
допоки луком усмішки озброєна насу́проти.
Не вороги два лучники, та у обох своя свята
правічна правда, що її боронять.

Як на півмісяці блукач міжзоряний засне,
так на моїй усмішці бе́сідник вколишеться.
Гойдається розхитана вітрами
зізнань і брехень.
22.06.2022



Насічки нут

Лу‌но,
ти роздвоєний клич, я – лут.
Оповий мною талію гнуту,
проросту вербою.

Нумо,
уторовуй на убереж лаз!
Посмугуєш мене нараз
насвіжо молодою.

Лоно
твого голосу – плавнів глиб,
не подоба йому мій схлип!
Втоплюся чи в нім загою
насічки нут?
28.07.2022



Відгук

Залишся тут! В потоці теплих слів
моя безвадність викупає думку
і сміх стече по шовку глузду в лунку
пробиту там, де ти словам звелів.

Залишся тут! На каменях часів,
де вигрівають те, що не розтане,
і де осушують душі вологі стани,
вербняк – стіну, а ти – затишок сплів.

Залишся тут діждати кораблів!
На мілині розбурханого серця
є місце всім. Потрощить до щемерця
останній спротив, що у нім зомлів.
Залишся тут!
13.08.2022



Смеркання

Це бій часів, смеркання і розлука.
Очей не зводь до галузок пожухлих!
У темені немає ляку й дух
її порожнім був споконвіків.

Це бій за себе з марами себе.
Ні тіні крон, ні крук, ні крик відлеглий –
не зроджують тобі у грудях пекло,
не зрошують тобі в страхах чоло.

Лиш те, що є, не те, що відбуло,
нехай тебе жахає. А майбутнє –
це тільки жарт вигадливих примар.
Не вір їм! Не надійся! Не очікуй!

Ось віддих твій – ось непоборний чар!
01.09.2022



Інші люди

А жовта троянда, що у вересні тільки лиш випустила пуп'янки,
нагадує: ти, може, і станеш ґрунтом, та життя, як таке, продовжиться
під гігантським сонцем, що володіє незбагненною силою,
і навіть тобі нахабно тисне на чоло важкою долонею, –
пробудися! Пробудися! Пробудися до цвітіння!

Гамір ранкової вулиці цьому є підтвердженням,
життя зцілить тебе непомітно ще й цього N-ного разу.
Ще N разів ти прочиниш вікно, щоб впустити у серце протяг,
хоч затулятимеш груди шарами домашнього заношеного одягу,
аж доки не отямишся, усвідомивши: часу менше, ніж кави в горнятку.
Пора! Пора! Пора виконати, що мусиш!

Розуміння "я мушу" – найкраще, за що коли-небудь хапалися нестійкі.
Воно таке подібне до тебе, ви зі спільного виросли кореня,
ви – його розгалуження у підвалинах сотворіння землі.
Ви тверді та опористі, хай всі інші на вас схиляються,
доки соки землі по-краплі підіймаються вверх.

Але іноді квіти, але іноді жовті пуп'янки,
але іноді ти, але іноді всі опори –
і такі ненапоєні, і такі ненасичені ясністю,
що лишень їм селитися в грудях у інших людей,
щоб окутали світлом, як сонце окутує просторінь,
вигріває усю нашу просторінь.

Та в чужому нутрі, коли студінь, забуваєш роззутися,
а заходячи в спеку – оголюєшся необачно.
Прихистять ненадовго, довго і ти не подужаєш,
наче в ґрунті коріння, неодмінно прошиєш їм груди,
щоб вділити від себе добра цьому світлому світу.
07.09.2022



Вільний переклад пісні сича

Я повертаюся до тихої ночі під повен місяць,
туди, де були промовлені такі оглушливі слова,
слова густі, немов патока, тягучі, немов горизонт.
Я повертаюся знову і знову, бо хочу застати їх несподівано,
так несподівано, як і ти колись застав був їх вперше.
Нікуди правди діти, ці слова належалися мені
і я випровадила їх у Всесвіт, у вуха тому, хто слухав.
Як я зраділа їхньому відголоску! Він приводив мене до тями,
він тремтів і розсипався у хвилюванні, та я впізнавала свій голос.
Це було звільненням від пересторог і одночасно знахідкою,
я знайшла в тобі те, що давніше – в собі, і врешті озвучила.

Вже у той час,
коли слово тільки зароджувалося мені на вустах,
я збагнула, що промовлене
оживе навіки.
І ця розкіш досі зі мною –
я люблю тебе!
08.09.2022



По тріщинах розлук

Тільки я також не гомінка.
Що ж, коханий, просто помовчімо.
Б'є об погляд – обширу ріка,
навчених сповідуватись німо.

Гул та й гул, та й простори лункі.
Лиже мряка зріз горизонталі.
Синь та й синь, і ми, як синь – такі,
наче очі, видивлені в далі.

Згук та й згук
по тріщинах розлук.
13.09.2022



В очікуваннях дощу

Зачекаюся.
А на ранок запіжиш зливою.
Слів забракне образам стриманим і знеможеним.
Як ти визначив і нарік її неважливою,
ту краплину, що дощовим твоїм є тотожною?

Не роса, не сіль, не з людини сік
та, котру прирік
увійти в потік
безіменних вод.
Хто ж наплакав їх у часи знегод?

Зачекаюся.
А тоді і сказати нічого.
Ревний бракер за все зароджене на вустах корить.
Як домігся ти цього образу чоловічого,
що до осені, як до старості, щораз більш гнітить?
28.09.2022



Цьогорічні. Мій непорушний друже

Чи ти любиш мене? І зривається з крони: дуже!
Обійми хоч би шелестом, мій непорушний друже!

Осінь каже: пора! Простягає на зміну одіж.
Власноруч перебрала б, та все до прощання. Годі ж

розглядати судин переплети – долонь і листя,
наче щойно зродилися ті, що уже й відбулися,

наче вивчити їх – це зарука скорити вічність
пересічним обом, що для вічності лиш цьогорічні.
01.10.2022



Чому небо

Сьогодні небо знову від мене втікало
кольором улюбленим – жовтим,
смаком улюбленим – медовим,
другом улюбленим – невідомим,
аж не втекло, розгублене у дрібницях,
тож завтра повториться знизька,
самооцінюючись, єдине.

– Чому ти боїшся питань про улюблене?
– Чому небо?
– Чому не "бо"?
– Бо улюблене пізнається на фоні решти,
а за єдиним – решти не видно.
28.10.2022



Я є слова

Я є слова, з яких стікає втома
густим чорнилом темряви душі!
Я є любов, що справіку відома,
й розкладена на прозу та вірші!
Я є початок кожного початку!
Я – досвід ваш, і я кладу печатку
вустами ворухкими на серця:
оця творила тут!
Оця! Оця! Оця!
31.10.2022



Перекричати світло ліхтаря

Але і я також, але і я
в останню ніч незвіданої згуби
перекричала світло ліхтаря,
мов цілувала перехожих в губи.

Їм заплітались кроки від снаги
раптової чужої таємниці,
їм підіймався холод вздовж ноги
від неосвітленої діткнутої криці,

де перелітний птах моїх думок
зрізав трикутник вуличного сяйва,
а довгі скрепи довгих помилок
посвідчили, що жодна з них не зайва.

І заповзала під одежу суть
і неможливість припису: забудь,
що ніч пустує, наче озія,
адже і я також, адже і я!..
07.11.2022



Радісна

Коли чую слова твої: будь спокійною! –
розчиняюся легкістю, мов туман.
Дні тягучі, душе моя, в безпросвітності,
як навмисний чи вимушений обман.

І нема їм ні витоку, ні посудини,
не збагну, чи позбутися, чи спасти.
Та як чую слова твої: будь повсюдною! –
враз видніються позначки до мети.

Тож стелюся душею ще більш шалено я,
щоб теплом мого віддиху дихав світ,
Бо як чую слова твої: будь вселенною! –
та, здається, вміщається в твій привіт.

І видніють з-під шкіри тендітні стебла, і
покриває росою їх сяйво зір,
коли чую слова твої: будь упевнена!
Просто вір мені, радісна, просто вір!
11.11.2022



Молитва

Щоб ніхто і ніколи більше не розпорошив –
кришталеву мелодію тьмавих моїх віршів,
безособну молитву, що пнеться мені з душі,
мерехтливу картину сухих голослівних злив,

щоб ніколи не впасти у прірву чужих думок,
в правді – сумніву не підпустити ані на крок,
не ховатися в масках, що вручені за зразок,
дозбирати свій пазл, кожен знехтуваний шматок,

утвердити у пам'яті все, що було святим,
бо яким затвердіє – увічниться вже таким!
14.11.2022



Зірки на землі

"Немов бутони на межі цвітіння
Немов подих нової весни
Вони у тебе на долоні
Вони наших предків благословіння
Аби нам не втратити
Цих зірочок Землі" З к/ф "Зірочки на землі"

Зірки на землі.
О, ці зірки на землі!
Зірки на землі...
О, зірки!
Ці зірки на землі...
Зірки на землі!
Розкуй своє серце, коли дивишся на таких,
як ці зірки на землі!
Ланцюги чужих поглядів спадають з дзенькотом,
а вони ще й не сяяли на повну силу.
Ох, ці ланцюги поглядів, що втискаються в душі
зірочок на землі!
Кільця їхні однакові формою, сенсами,
рани від них довго-предовго гояться.
Ох, ці рівновеликі й рівномалі
вм'ятини на зіркових душах
нехай перетворюються на западини океанів
з дивовижними та чудовими
кожнорізноістотами!
Розкуй своє серце, щоб вдивлятися вглиб
кожної зірки, зірки, що на землі.
Співай їм пісні ланцюгів: дзень-дзелень...
Ці зірки на землі!
Усі ці зірки...
Зірки на землі!
06.12.2022



Читачеві

Я квітами для тебе напишуся
на сонячному аркуші душі,
і задивуєшся, і задивлюся
у просторінь ясну, де ні вірші,
ні імена не відкидають тіней –
на сонячному поглядів сплетінні.
Там напишуся квітами тобі!



Після квітів

А після квітів зріжуть стрічку –
лілову, з дерева часів.
А я бліду тримаю свічку,
як свідку сумнівів у тому,
що корінь – це помітка дому,
а зрізи – древні письмена,
що наші дивні імена
від предків проступають соком,
що вічність всім своїм потоком...
що вічність всім своїм потоком...
що вічність всім своїм потоком
замайорить в моїй косі.
26.01.2023



Майбутнє

Бо не існує життя без смерті, трави без сонця, людей без серця,
і кожна пляма на білій хмарі, неначе родимка, їй належна.
Отак і ти мені – плоть від плоті, від думки думка, від Бога – Боже.
Отак і я тобі – сміх на губи, сльоза на груди і кров на землю.

Уже і весни, уже і нині, уже й майбутнє прийшло нарешті,
а білі верхи стоять, як перше – на синіх далях між гір і неба.
Я трохи інша, ти трохи дехто, а трохи й зовсім ніхто нікому.
Усе – як вперше, і все – як перше, і люди з серцем, і люди з серцем!..
24.02.2023



Відвіку

Я чаруюся світом, а світ зачарований мною.
І ніхто, і ніщо не зруйнує цього, і не зрушить!
Мов сльоза, що тривожно здаля усміхається літу
та стікає до губ, як до сонця, мовляв, най осушить,
най вбере мене в себе навіки, мене – з-під повіки
безборонну, невмілу, бездосвідну щиру сльозу!

Віддаюся йому і народжую сльози та сльози,
знову сльози та сльози від щастя, від подиву навіть,
від раптової ясності, певності та осягання
цього світу, що мій, що в мені, що відвіку був мною.
04.03.2023



Луками

Я почну прокладати весну
глиною,
пальцями – шви на старій хатині,
примхою – борозни на землі.
Парою віддиху її злину і
цілуватиму травам судини.
Ні, не людина, авжеж не людина! Я –
фарба на Божих руках,
стебло тогорічне, що перебуло зиму,
камінь посеред саду,
тінь билини,
прогалина частоколу,
в глибинах, довкола,
я міцно, я міцно, я кволо,
заблукано,
лунами,
луками,
глиною...
Я лину!
Лину я!
Лину я!
Лину!
12.03.2023



За пташиним співами

Відлітай, моя радосте, відлітай
за пташиними співами в гущаки!
Де гніздилася, що називала раєм,
пір'я-зморщечки сміху поздовж щоки –
покидай, моя радосте, покидай!

Солов'їної мови не розумій
і лелечих кружлянь не розучуй, бо
не існує нам тіла на двох з тобою,
не існує і звуку, в якому сміють
дві душі величатися у любові.

Не знецінюй лишень ні себе, ні їх!
Палить сонце, та це його плач і сміх!
Кілька слів на вустах, при котрих і ти
народилася й виросла з пустоти –
відпусти, моя радосте, відпусти!
23.04.2023



Біла квіта

"я тебе знаю. не зібрати в ціле
розлущене на тисячі частин.
не нанизати на прозорій ниті
сумнівну послідовність намистин,
розсипаних в бездонну пащу миті..." Ки Ба

Я тебе знаю – повну світла
і мовчазної чистоти.
Поглянь-но, це тобі розквітла
ця біла квіта. Як листи,
які колись не дочитала,
ці пелюсткові покривала
для недоспілого пилку.
Я тебе знаю – ось таку,
що укладає їх належно,
не розгортає їх завбачно,
не боязку, не боязку –
пробачливу та обережну.
А біла квіта ця, побач-но, –
ти!
16.07.2023



У загуслому небі

А зостав-но для мене цю тишу,
цей німотний клубок споминання!
Я котитиму поперед себе
і співатиму пісню кохання,
так співатиму пісню кохання:
не облиш... не облиш... не облишу,
хоч котитиму поперед себе.

***

У загуслому небі темніється і двиготить.
Це міняють оздоби для інших, коханий, для інших.
Ми спіймали, мов зірку в долоню, цю спільности мить.
Хіба можна жадати й чи ти почував чогось більшого?

Нам судилося статися тим, що тривожить серця
незнайомцям і дітям, бо конче їм вірити в казку.
Нам наснилось життя, а богам – дивна пісня оця.
Прокидайся ніким від мого зореломного брязку!

***

Яка чудова видалась весна!
Які прості слова, якщо їх мати!
Я насадила квітів біля хати,
назвала кожну, кожна бо ясна
та самобутня, як і імена.
Вони тендітні, вчать мене кохати.

***

У травні йшла молитись пелюсткам,
та ті спиняли завжди на півслові,
мовляв: навіщо, чиста, клякнеш нам,
якщо молитва є в життя основі?!

Поглянь на пелюстки відкритих уст,
і враз побачиш поміж нами збіжність:
як ломлять стебла – йде той самий хруст,
з яким обламувала з себе зайву ніжність.

І я підводилася. З гряззю із колін
налиплий жаль сірів у сяйві миті.
Ви – тільки тлін, і я – всього лиш тлін,
та як ми гоже з молитов сповиті!

***

Ти у цвіті кульбаби, я на тебе так боязко дмухаю,
а тоді споглядаю, як губишся в закрутах хмар.
Ти для вітру є віршем. Він – мовить, я – слухаю, слухаю,
доки судить над нами й присудить на грози грозар.

***

А тоді плеча торкає
у ромашковому полі.
На крайнебі збились долі
у одну синюшну пляму.

Горизонт, що купол храму,
павітер не рушить дзвонів.
То либонь його долоні,
то либонь його долоні,
то либонь його долоні
так трависто пахнуть раєм.
29.07.2023



Бистрина

І коли мені врешті забракне сил,
щоб озвучити рештки думок-марнот –
говори замість мене про міць краси
несподіяним паводком в край сухот.

Говори про приреченість таємниць
неухильністю прогляду мілини.
Говори, коли небо лягає ниць,
так, мов слухають мертві землі сини.

Говори спраглим слова потужно так,
так бистринно – про води моїх думок,
що злилися, в тобі розчиняти смак
надаремності, змінності, помилок.
13.08.2023



Бо люде людьом сьпівают

"Людже люджем играют-сьпівают, а ми собі такой так, такой так!" З пісні чугайстра

Напередодні серпневих прощань порозквітали айстри,
а дехто, в масть чорнозему, пильнує за цим віддалено.
Коли з сусіднього саду мене мла проведе чугайстром
аж ген до стиглого полудня, – з'явиться осінь хвалена.

Як мокрий ніс мого пса – мла на листі здоров'ям свідчиться,
що теплі вуха для нього – те в кронах їй куций просвіток.
А я хоч знаю завчас, чим ця зустріч урешті скінчиться,
та все ж виходжу тепер, як на свято бувало, вдосвіта.

І попрасована одіж ще пахне желізка парою,
а нерозчесані локони пахнуть і цукром, й мамою.
Ми з млою свідкам на заздрість будемо гожою парою,
їдкою з крові й багна на подолку в осені плямою.

Вона мене вберігає, від осінніх думок укутує,
аби не чула плачів потерчат і не йшла за блудами.
Вона для мене вбиває і танцем той гріх спокутує,
бо: люде людьом сьпівают, а ми собі такой будеме.
18.08.2023



Між слідами минулих тебе

Не питайся, чому між слідами минулих тебе
порозсипано листя на бруку, де відгомін імені,
як заблудлий грибар, наміряється, та не зове,
але більше й не дбає про цілість росточків і сімені,
під вагою зневіри не годен дочути себе.

Не питайся, чому темні плями на жовтому тлі
виростають у міру цікавості пильного погляду,
мов наляканий звір ширить очі, хвоста ж бо долів
загинає все дужче, все дужче випрошує догляду.
І вистукує серце, а ще не настояний глід.

Не питайся, чому хтось проходив тим самим шляхом,
розсікаючи нетрі безчасся фантомною дійсністю,
і невмисно поранив найслабшу з усіх твоїх стом,
ту, яку називаєш так боязко й ніжно – безгрішністю.
Не питайся, чому тільки тут почуваєшся вдома.
31.08.2023



До ріки та й назад

"Ой жалю мій, жалю,
Кілько я тя маю,
Спишу тя на листок,
Пущу до Дунаю" З бойківської пісенної спадщини

Чи ходив єс, моє серце, літними ночами
до ріки та й назад, ой до ріки та й назад,
би змивала твою смуту гірськими сльозами,
би вчути дзюркоту, ой дзюркоту ї розрад?

Чи любив єс, моє сонце, ранечко молитись
до мої сторони, ой до моєго лиця?
Як зачинав хміль навесні горі плотом витись,
чи не хтів, як його, вирвати ня з корінця?

А мені би ся обвити, спутати ти ноги,
би не журиламся, не гайнувала душі.
Юж пускаю свою долю на твої дороги,
долі водою в ніч, як списанії вірші.

Світе гожий, тя не видко ни з зимлі, ни з неба,
кілько єм виждала, кілько єм ся вдивляла.
Всяких носиш, чи пропав де той, кого ми треба?
Бла бим ся тішила, за него ся віддала.

Ой жалю мій стоголосий, жалю мій стосилий,
вертай од него к мі, вертайся од него гет.
Най ся любит, мав би щастя, в стороні мій милий.
Спишу тя на листок, пущу взимі тя під лед.
10.09.2023



Потрійнотвердні

Якого кольору очі у моєї любові?
Ти кажеш, – медові. А я заперечую:
хай і зібране з найзапашніших квітів,
перенесене на найпухкіших крильцях
і поміщене у найдосконаліший шестикутник,
та не зрівняється з тим,
що палає Господнім привітом в моєму серці!
Дошукуєш слова і кажеш, – небесні.
А я заперечую знову:
на тверді небес зростають янголи,
на тверді морській зростають привиди,
на тверді земній зростають подоби
Людського Сина, а ти
зростав у моєму серці цими трьома одразу,
тож колір твоїх очей – потрійнотвердний.
Тоді ти смієшся і кажеш:є, – прах!
Прах має колір, подібний до наших очей, кохана,
бо очі нам спільні, ми в них дзеркально втрачаємося.
А я заперечую, заперечую, заперечую...
Дзеркально знаходимося на мить:
колір очей моєї любові – кольору очей любові моєї любові.
Зажмурюємося – бачимо вглиб.
15.09.2023



Переоране поле

Тільки вісені право – писати такі листи:
переоране поле, як віддих сирого гніву.
Прагнеш вивчити кожен, надихатися, спасти
груди, втомлені віддихом, встигнути до посіву
чи до перших морозів, тож вкинеш своє: прости!

Тиша завше безгрішна. Не тиша тобі душа.
Чи заплющені очі, чи ночі у спадний місяць –
дослухаєшся в темряві. Німо, та дум врожай
неозвучено тисне, аж раптом забракне місця
в недописаних борознах. Кинеш своє: прощай!
26.09.2023



Портрет світанку

Та досконалості ніколи не очікуй!
Портрет світанку залишай без ока!
Хай висне зірка непримітно – збоку,
мигтить від страху перед прийшлим віком.

Нема їй ліків, все прийде напевне –
наврочене, намолене, неждане...
З чужого зору хутро звіра – тьмяне.
З чужого зору пір'я птахи – темне.

Малюй дитинно – так, як ляже пензель,
хоч не зітреш завершене руками.
А зіркою, що сіра, наче камінь,
мов каменем, накриєш власний вензель.
25.10.2023



Дов'ядали квіти

І в короткім осіннім дні
устигаю себе зустріти.
Чи у тому вікні (це у тому вікні!)
дов'ядали квіти?

А мені – що листка обвід,
що бруківки щербатий промінь –
все достоту є слід, ну достоту – це слід,
вірний моїй утомі!

Все довкіл гомінке, як лист,
розпечатаний в час вечірній.
Чи у тому листі (аж у тому листі!)
любо стрічатись вірній?
15.11.2023



Аж раптом ніч

Аж раптом – ніч. На згарищі вітрів
бузкова мить не випускає з круга,
де яв мені – недбало зшита чуга,
а сон мені – бездоння рукавів.

Кружляй мене одним із тих кружлянь
під спів горян, у попелі натуги!
Аж раптом – день порозриває пруги
таких бузкових серцю заклинань.
17.04.2024



І тільки думка

"і стояла до тих пір, поки тяжкість її тіла не переважила цю звичку" Г.Г. Маркес "Ісабель дивиться на дощ в Макондо"

Я не сумую, просто – білий вальс,
а думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..

А ти чи так дивилася на нас,
як на бездоння прорваного неба,
коли ми світ розкраяли навпіл?

Буяла злива. Ісабель, це фарт –
не заридати, ще не відвернувшись.
Його сльотавий погляд – чужина.

Подумай і суди, чого ми варті,
якщо падіння притаманне тілу?
І тільки думка, думка, Ісабель!..
18.04.2024



Як цвіт магнолій

Бо він сміється, як ллються ріки,
як цвіт магнолій спадає долу,
як з торби зайшлого чоловіка
виймають посвідку, наче долю,

а я є свідком. Я – мовби плітка,
злітаю словом, гнізджуся словом.
І я ж – мов клітка, така чудова!
Така – для вітру і для розмови.

Аж він стається – як Стрий шумлива,
як Стрий тінистий і коренистий,
як стрийко добрий, що квітнем в торбі
приносить саджанці небожатам.

Та я – замістя – буйне, нежате.
Та я неводна – на плесі пломінь.
Та я – суцвіття, що пониж злому,
тому й з-під усміху годна слизти.

Ба! Він сміється і сміхом тишить
моєї втечі найменші смисли.
Він бачить річку в мені немислиму.
Він бачить місто, що вічність вистоїть.
03.04.2024



Перші веснянки

Перші веснянки
на рожевих щічках-пелюстках
з'являються не від сонця.
Чи не насмішка судьби –
багно на дикому милі?

***

Але ж погляньте –
червень догоряє,
як і червінь на присоромлених лицях!
Ах, плинносте життя,
усе тобі до снаги!

***

І маків цвіт!
Нехай і маків цвіт
помайоріє крайньо в цій заграві!
Крізь нього проглядаються далекі
тіні любовей зов'ялих.

***

Ой, леле!
Серцю замало трав!
05.07.2024



Жовтий томик

Жовтий томик і три пера.
Просвітки подощеві.
Пришпиліть до мого чола цей переливчастий щебет!

Сію трави у вогкий ґрунт.
Сію, сміюся.
Оце ж бо серпневий труд, перед яким не малюся.

А що кому є до моїх
малості й старості?
Строкатий, мов птах, переліг затьмив монотонні парості.

Після праці легке чоло
висвітлю жовтим променем.
Ах, як мені з вами було – книгостомлено!
04.08.2024



Слова твої

Слова твої – сливи доспілі, поточені сумнівом.
Розламую надвоє, м'якоть вергаю на віру.
Проколюю шкіру об кісточку першого – думного.
Розколюю міру в очікуванні наступного.

Слова твої губляться в зародку, затишку, затінку...
Пощо їх на дотик шукатиму в травах притлумлених,
як всиплються купно додолу, на збитки – у п'ятінку,
бо знаю допевне, що не покладу до подолу?!
10.08.2024



Сіється поле

Сіється поле
поволе, поволе,
сиплим "довіку", виразним "ніколи".
Леле, як колотослівно довкола!
Пишеться поле.

Пнеться й пашіє
позірне у ширі,
зриме у тисняві зерен і пилу.
В зораноокому – зорянощирі
гості на пирі

гаються сміло.
О вітре, повій но
скорозарадно на колососмійних!
Мріється поле і рійно, і рвійно
посеред слів.
29.08.2024



Золототліє

І я скажу хоч слово про оту...
Ох, осінь!
Давню мету душі безголосої –
золотіти!
Листки ослабілі – мої невбережені діти.
І я зловлю хоч менше на льоту
до вирви світу.

Скарбе крихкий мій, чадо тривожне,
соками слова тебе напою!
В Ирії золотом істини вкладено душам дороги.
О осене,
не я їм мати!

І я скажу хоч слово про оту
мету одвічну.
Співає грак так співно, як лиш годен,
а мить записує мелодику просту
крилом природи.
Золопотить!

О душа!
10.09.2024



Моя любов

Моя любов – це вересень на схилі
осяйних днів, заквітчаних узбіч.
У чорнобривцях світло воскресає.

Та, як пророцтва криються в Псалтирі,
так барви в сяйві уникають віч.
І тільки зрячий серцем розгадає.

Тепло та й годі. Все теплом дрижить
під ваготою сповненого слова,
і густо пахне шлях на листопад.

Моя любов – це мить, всього лиш мить,
з якої не вернутися назад.
09.2024



Сором'язливістю крони

Зникає за маячним верховіттям
німування Господнє.
Сором'язливістю крони милуюся не сама.
Шумливий,
як Тебе не почути?

Немов до багаття,
підкидаєш з нізвідки наламані патики
перед кроком моїм падолистим.
Пересторожливий,
як Тебе не побачити?

І колишеш в обіймах, Дбайливий,
то як Тебе не діткнути?
Коли здрімну, підставивши обличчя просвітку, –
кришаться золотаві хлібини
на мою шурхітливу перину.
29.10.2024



Міра мір

Ніщо не зникне! Mira mi! – гукання чорної зими.
І свідченням – метелика у січні
мені у дім шле. Mira mi!.. Не бийся об вікно крильми!
У жменях інший клич, – ніщо не вічне!

Поглянь на мене, міро мір! Порожні чаші зим та вір.
Порожній задум – на пекучім вітрі
його політ. Ох... Mira mi! Коли удвох, то не самі!
Не зникне чорне у зими палітрі.
02.01.2025



Спільниця

Я не раба любові, не раба!
Я є сестра їй, спільниця та свідка.
Вона без мене – вам на чолах мітка,
але і я без неї – миро вам.

Я не корюсь її значним літам,
не підкорюся й молодому духу,
та не зречуся мудрість її слухать,
що в одночассі – припис і мольба.

Я не дитя любові та не мати.
Ми одна одну заслабі тримати.
Ми одна одну сильні не здолати.
03.01.2025



І вечоріє

І вечорієш, і мовчиш,
з дрімоти забуття сукаєш.
А віддалік – бездум'я чиж,
відбивсь від зграї.

Все теркотить і теркотить,
так згуба ця йому болить.
Таркату виплітає мить,
а як торкає!

О згадко-пташко, спин твій де ж?
Без відгалу по нерву б'єш,
аж віддалік – душа міліє
і вечоріє.
28.01.2025

Згадалася зима давні́ша
З далеких радісних часів:
Мороз гостинний, сплячий ліс,
Блакиті чистої навіс,
Де в кілька наших голосів
Вслуха́лась тиша.
Наче мури,
Згадались снігу кучугури,
Що віддзеркаленням пливли
Блакитним небом.
Білий сніг
Збира́в відбитки наших ніг,
Прото́рювали ми коли,
Стежки́-шату́ни.
Те́пло стало,
Як нас докупи позбирало
Багаття – щире джерело.
Розмови, чай гарячий, сміх,
Нестриманість дитячих втіх.
І, наче, вдосталь дня було,
Та ні – замало!
Пестять пам'ять
Сріблясті спогади – не тануть.
Нас проводжали чудеса:
Весела баба снігова –
Самотня в лісі вартова,
Ялинок лагідна краса.
Ще досі манить –
Досі гріє
Зимова давня та подія.
Та казка в білому вбранні –
Пухка на дотик і хрумка,
Роками тане у руках,
Та душу живить у мені
І спраглі мрії.

14.12.2025р.

Дійшов до дна із дневим безголоссям…
В той самий час у списку безнадійних
Своїх мовчань, розплетеним волоссям
У погляді вчорашньої події —
Ти ще ніде… й тобі не по цимбалам
З яких причин, чи по якій причині
Один із днів піде на лікарняне —
Ти будеш більш обачливий. Віднині
Таким не поцікавляться, відколи
Одну із тем погодили у тишу…
Все рівно світ весь бігає по колу,
А ти спостерігач у ньому лише.
Дійшов до дна…
18.12.2025.

 
Мозок Міранди
Точить пропаганда
Різні одкровення зе ме і
Демократичні, республіканські
Фрі-преса, топові глянці
Все би новин їй, що би не наплели
Або тільки читання слів?
 
Хіба знає хто
Хто знає, що треба їй
 
Може, любові
 
Оце посібник «леді назавтра»
Дає поради, як гарною стати
Біблія каже, слід лишатись простим
Чи напише хто із хлопців, які поряд
Декілька слів, що говорять –
Тіло своє, яко душу, дівчино, люби
І все би ще знаків їй – то є любов
А, менше з тим
Се не твій біль