мені тільки дивитися в пащу вікна
за котрою ростуть хризантеми
вони сонячні вдень
уночі чорнота
а пелюстки неначе марени
у здивованих зір мерехтливий мандраж
місяць жовто на небо киває
бо сьогодні як вперше хапаєм віраж
скільки ми вже з тобою літаєм
подивися у ніч там не зіграний блюз
і метелик грайливим листочком
намалює пастельно вільйоновий шлюб
імена поєднавши місточком
де реальність нічого не важить а сон
задивляється ніжністю в очі
розіллявши конвалій французький шансон
у єдвабових стогонах ночі

… щоб просто падати від утоми і ударів по нирках,
В іншому випадку заснути ніколи не вдасться,
З такими дурними думками..;
життя – це твоя перевірка
На платоспроможність, терпіння і дієздатність.

Єдине, що знайдуть – щось схоже на морфій і алкоголь,
Щось подібне на крила, на спалений чек і кохання,
Двісті гривень готівкою;
серед тисячі ґрат і неволь
Обираєш найтяжче: самозамурування.

Запропонуй мені кохання,
Замість буденності страждання,
А я тобі,
.............. хто його знає,
Яке іще щастя буває,

Гнобить нас, непорозуміння,
Гнобить нас і життя невміння,
До того ж, і життя збігае,

Запропонуй мені ........... .

Тиша…

Останній промінь вкрала
Байдужа ніч. Її безмежні крила стискають чорноту,
Темрява холодно змикає вії, шукає серце,
І т́́уги хижий птах чекає здобич ласу …

А ти сама.

Я знаю, пам’ятаєш моє дихання
Поряд ночі,
Ласкавий погляд… Далекі та тужливі очі,
Обіймів лагідних дарунки,
Й солодкі поцілунки дня…

Ти не моя…

І квіточки зів’яли, котрі збирали разом,
Щирими долонями удвох тримали казку
Незайманої радості простих весняних квітів;
Де серед пахощів в обіймах засинали,
В тиші лісів, втомившись, спочивали
Й плекали мрії лісової пісні...

Але украла щастя - лиха хмара,
Шматками темними вкриває твою душу,
Вкрапила в серце щільно міць отрути
Триває розум в мареві підступнім…

І згасла ти…
Мов сонце з’їдене іржею ночі,
З середини… не зовні…

В темряві,
Примара-нетопир чигає кроки пильно,
Накрила тебе тінь…І ссе життєві соки
В жадобі, непомітно …

Шепчу у вічі – «Згинь біда підступна!»…
Але дарма. Мене ти вже не чуєш.
Геть пустощів шумних несуть строкаті крила,
Плекають мрію на життя солодке…

А я закрив…

Своє таємне серце,
Й думок прозорих очі щирі,
Не треба мені пестощі дівочі
Коли нема кохання, мрії…

Минуло літо, скінчились розваги
Заможні друзі повиїжджали в місто,
Їм не до снаги одноманітні страви
До смаку йде інакше товариство…

А осінь мокра холодними вітрами
Дме в душу…
Хворобою, поволі, топче тіло,
Вкриває пилом, сплутує волосся,
Косим дощем по щоках ріже сльози…

І неміч охопила подих,
Мов м́ара, мороком в липких обіймах,
Твої принади повиває сумно,
Склепіння тиші…

І т́уги хижий птах шматує здобич…


***

Ми скаржимось на свою доля,
Коли життя, сплива поволі,
Докі не сплине,
........................... що робити?,
Може не скаржитись, а жити,

Побачиш, доля і .............. .

Твоє волосся на моїх колінах,
Але думки заховані в очах.
Усе пройшло, та хто ж цьому є винен,
Як не наш спільний до кохання страх.

Цілунок перший на твоєму лобі
Серця примусив битись в унісон.
Чому ти переслідуєш щоночі,
Вриваєшся у мій самотній сон.

Забула, розлюбила, відірвала
Від тіла, мрій, від розпачу й вікон
Свою любов, що як парфум розтала
І залишила мертвий полігон.

Було все ж тепло у твоїх обіймах –
Ніяк не обійтися без гріхів.
Але такі, як ти, не гинуть в війнах
І для таких завжди бракує слів.

Твоє волосся на моїх колінах,
Але думки заховані в очах.
Усе пройшло, та хто ж цьому є винен,
Як не наш спільний до кохання страх.

29.06.2007 р.Б.

Згоди кохання не питає,
От тільки, не будь з ким буває,
Жиє людина, а життя,
Якось нема в ньому путя,

І гроші є, і ще щось є,
Тількі от щастя, не твоє,
Треба бажати покохати,
Треба бажаті і ................ ,

Згоди кохання не питає,
От тількі що, тім хто бажає,
Щастя дарує,...

Якщо живеш, повинен знати,
Саме життя, веде до втрати,
Гадаєш що, щастя шукаєш?,
Потім збагнеш, що лиш втрачаєш,

Також і сенс, життя свого,
Але ж, важливе щось було,
Та може там, себе знайдеш,
Якщо вже, все одно живеш,

Бо вийде що, таки втрачав,
І марно сенс в житті шукав,
Час сплинув, і життя минуло,
Буцім, нічого і не було.

Ну чому замість слів – три крапки?
Недопиті краплини думки
Розкидати ось так не варто…
Мов недбалі чернетки малюнків…
В таємничому погляді зваби
Я ловлю невідому символіку,
Так чому ж примітивні знаки
Ти дедалі щораз спростовуєш?
Загадковість мережана смутком,
Мов липке павутиння, аж гидко…
Воно є, та насправді – пустка,
І зникає так само швидко…
Намальована мною картина
У далеких глибинах мозку –
Постмодернова дивна дитина,
В простоті ж бо не все так просто…
Семіотика твоїх ігор,
Дешифровка твоїх же кодів,
Як мені це усе набридло,
Дай мені вже нарешті спокій…

31.12.2009

А було так легко,
Не схоже на осінь,
Почистила душу,
Вдягнулася в постіль.
Відсутність стандарту,
Традиція зблідла.
Посипала цукром
Очищений лід дна.
Збивала подушку,
Розбилась об гілля.
Замість глюкози –
Знайшла знов вугілля.
На вії несправжні
Наклала ти лиця,
І думаєш, чесно,
Що ти не лисиця.

все
особливо біль
легко передбачити
увесь цей час
особливо біль

сьогодні-вчора
постукало
в двері щастя
зав*язалася мовчанка
між мною й дверима

поріг
вестибулярний апарат
аКоОРДинації
...
знаєш, я могла впасти.

але
існувало те,
про що ми мовчали
і я тобі вірила.

тепер
як сиплеться стеля
як руйнуються колишні стіни
мені б варто було думати
про катастрофи і стогони


але
нехай воно просто падає
нам стрибати у інші виміри
ми обираємо виходи -
світ розмуровує входи

Тільки терпіння
І невтручання
В стовпотворіння,
В стовпостояння.
Тільки навчання -
Штудія, дослід.
Грає по гранях
Розуму досвід.
Досвід шукає
Власної дії.
Час розмикає
Мрії-надії.

Змія на посох чи посох на змія -
Ще не вмію того, ще не вмію.
Мов природнє, ковтаю ту манну,
А за диво сприймаю оману.
Ще наївна, слухняна й, до речі,
Не ламаю ні слово, ні речі,
Тільки очі допитливі мружу
На знання й заколисую душу.
А душа у пелюшках довіри
Не питає: людина чи звір я?
Ще схиляюсь, ховаючи мрію,
Ще дивитись на Бога не смію...

На біблейнім шляху незворотнім
Все зі мною відбудеться потім...

У серці, по венах,
За дниною днина,
Щоденна, буденна
Рутина, рутина -
Триматись, тривати,
Чуттями втручатись
В свідомості грати,
В мінливу сучасність.

Тікати, шукати
Нової картини
І знов потрапляти
В тенета рутини,
І лотос ковтати
З долонь лотофага,
Та не забувати,
Ні,gratias ago!

Тремтіти, сміятись,
Цвісти, шаленіти -
Творити сучасність,
Якої ми - діти,
І лук з тятивою
Того Одіссея
Рукою новою
Нап`ясти для неї!

Цілунком з губ моїх зомлілих
Слова несказані вкради;
Якщо їх ти
Складеш в ряди –
Знайдеш заховані сліди
Десь на межі душі і тіла,

Там, де туману клапті білі
Зміяться тихо край води.
Гайда туди,
У снів сади
По заборонені плоди,
Що лиш для нас обох дозріли!

… Ніч уквітчала в зорі крила,
А липи ллють густі меди;
На всі лади
Очерети
Благословення шлють – гляди:
Нам шлюб дає природи сила!..

Це місто затонулих кораблів,
На яких долала пустелю самотності,
Кожного разу їх хтось топив,
А мені вдавалось оговтатись.

Віджимала волосся, лягала в пісок…
(Там, на березі, тіло моє відбите.)
А потім, відбувши гіркий урок,
Над кораблями здвигала плити.

Синьою глиною своїх тривог
Малювала назви на парусі.
Сьогодні вранці наснився Бог…
Каже, у морі щось сталося…

А якщо я ховатиму голову
У пісок твоїх пальців
Забуватиму присмак ірисок
І кави на станції
Кришитиму спогади
Для голубів годування
Тоді я не вийду
останньою
Кораблі через місяць
Ітимуть до хмар і трави
Хтось вийматиме спогади
З голеної голови
І чесатиме вітер
Розпатлані вікна домів
Бо крізь пальці пісок
Втекти від мене хотів
Я затримаю подих
І видихну ранню весну
І вона не почнеться
І я серед снігу засну
Хтось накреслить квадрат
І у коло його замкне
На піску твоїх пальців
Щоб не збудити мене.

А коли ти вийдеш із піни
Маючи крила
за плечима
Снопики іскор у руці
І шматочок
Зеленого яблука
У повнокровних губах…
Ніхто не скаже:
— О, Афродіто,
У твоїх очах
Для мене вина налито,
Твоїми рухами
Повниться все навколо
І замикається в коло.
Бо останніх глядачів
Евакуйовано,
А рятувальники
Цей ліс уже загасили
І передислокувалися…

Сходами вниз,
Колами до повороту…
В будинок навпроти
Хтось вліз.

Час, зачекай,
Спіраллю гаптую кроки,
Знов розтікається на три боки
Кавачай.

Тиші кінець
Світанок розтанув фарбами
Хтось запускає стартовий
Душ ловець

Чуєш, чувак,
Я витрачаю гроші
Мої гаманці порожні
Не просто так.

Сходами вниз
Колами колами кола…
Кличуть тебе випадково
Почувши девіз:
Сходами – вгору…

Ніч гусне.
Якби більше світла —
додавала би в каву,
як згущене молоко.
Сухариками зірок
збирала вологість сліз
на крайку чашки.
Потім лягала не голодною,
а спраглою кохання.
Знову боялася б цього.
Тому що любити —
Відповідати.
Жартома уникаю розпитувань.
І світ знову не визначився,
що мені дарувати.

По колу — печиво «Марія»
З цукром і водою криничною,
Добрі слова, зітхання і анекдоти.
Вдаримо поминки
За невиданою книжкою
І незаписаними акордами.

Питимем з пластику,
У склі віддзеркалено пальці —
Раптом відчуєм торкання?
На орбіті поставлено пастку,
Планета з ядра не виймається,
А вона, до речі, була останньою.

І, сп’янілим від сорому,
Не знайти нам дороги додому,
Захлинатись безглуздими фразами.
Ці світи почуваються хворими,
Але ліки давно вже набили оскому,
А життя було одноразовим.

Памяти друга

то ли слог измят
то ли водка
горше
стало рюмок в ряд
на одну
больше
и отводит взгляд
от тебя
небо
ты ему был рад
но сегодня
не был
лучше помолчать
поберечь
нервы...
ты хотел летать
и взлетел -
первый

*
Мене хвилюють лінії
Її
Пругкого тіла,
Як скупенькі фрази,
Які у Форми втискую Тверді.

*
Хотів би
Її бачити щодня.
Чи самоствердження чи пестіння бажаю?
Не знаю досі,
Що надумав я.

*
Не рідко кажуть,
Рік минув, як день.
Виходить,
Що прожив на світі мало.
А що ж тоді кохання – у житті?

...А годы проходят, как песни.
Иначе на мир я гляжу.
Во дворике этом мне тесно,
и я из него ухожу.

Ни почестей и ни богатства
для дальних дорог не прошу,
но маленький дворик арбатский
с собой уношу, уношу.

В мешке вещевом и заплечном
лежит в уголке небольшой,
не слывший, как я, безупречным
тот двор с человечьей душой.

Сильнее я с ним и добрее.
Что нужно еще? Ничего.
Я руки озябшие грею
о теплые камни его.

1959

Агафон Ардезиани, где ж твоя чоха?
Пьешь кефир в кафе и кофе пьешь, и вновь -- работа...
А затея на бумаге, как строка стиха,
так строга и так тиха под каплями пота.

Ты корабль рисуешь белый, грубый человек,
ты проводишь кистью по бумаге белой.
Час проходит, как мгновенье,
два мгновенья -- век,
каждый взмах руки и кисти стоит жизни целой.

Горец бредит кораблями: руки -- в якорях.
Тянет тиною от пашен, песен и подушек.
Ходит в булочниках лекарь, пекарь -- в токарях.
Сто дорог с собою кличут -- одна из них душит.

Белый-белый, как береза, борт у корабля,
белый, как перо у чайки. Он воды коснется...
Чей-то сын веселый утром встанет у руля:
"Ты прощай, земля!.. -- и рыба под волной проснется.

Сядет твой отец убитый в тот корабль живой.
Капитан команду вскрикнет. И на утре раннем
побегут барашки белые над самой головой
вслед надеждам, вслед тревогам, вслед воспоминаньям...

1967

Мы убили комара. Не в бою, не на охоте,
а в домашней обстановке, в будний вечер. Видит бог,
мы не крадучись его, а когда он был в полете...
Мы его предупреждали -- он советом пренебрег.

Незадолго перед тем дождь пошел осенний, мелкий.
За стеной сосед бранился. Почему-то свет мигал.
Дребезжал трамвай. В шкафу глухо звякали тарелки.
Диктор телевизионный катастрофами пугал.

Расхотелось говорить. Что-то вспомнилось дурное,
так, какая-то нелепость, горечи давнишней след...
В довершенье ко всему меж окошком и стеною
вдруг возник как дуновенье комариный силуэт.

Мы убили комара. Кто-то крикнул: "Нет покоя!
Неужели эта мерзость залетела со двора!..
Здесь село или Москва?.." И несметною толпою
навалились, смяли... В общем, мы убили комара.

Мы убили комара. Он погиб в неравной схватке --
корень наших злоключений, наш нарушивший покой...
На ладони у меня он лежал, поджавши лапки,
по одежке -- деревенский, по повадкам -- городской.

Мы убили комара. За окошком колкий, мелкий,
долгий дождичек осенний затянуться обещал.
Дребезжал трамвай. В шкафу глухо звякали тарелки.
Диктор телевизионный что-то мрачное вещал.

1982

А вот Резо -- король марионеток,
чей тонок вкус и каждый палец меток.
Марионетки из его ребра.
В них много и насмешки, и добра.

И нами управляет Провиденье,
хоть ниточек и скрыта череда...
Но как похожи мы! Вот совпаденье!..
Не обольщайтесь волей, господа!

1996

Життя, довершене буває,
Та покі от, часом збіґає,
Я би сказав, щєє до тоґо,
Не так баґато важіть слово,

Життя збіжить?, та хай збіґає,
Може у віршах сенс буває,
І я довершеність знайду,
І лиш тоді, з миром піду.

Не хотілося б про владу,
Як і про державну зраду,
Про баґно, яке навколо
Та як вийти з цьоґо кола,

Як?,
..... невже не розумієш,
Може вже й собі не віриш,

Щоб навчитися кохати,
Треба і про зраду знати,
І баґно, яке навколо,
Бо не вийти з цьоґо кола.

По іншому і не буває
Життя, воно усіх ламає,
Як б ти, і що б ті не робів,
Як бі на світі ті не жив,

Чого на світі не бувало,
Кількох ото, життя зламало,...

Помилки за помилками…
Що мені до цього світу?
Торохтить старий кістками,
Молоко із губ не витер.

Я зігрію у долоні
Інтернетну хитру мишку,
Розчинюся у полоні
Віртуальної усмішки.

Зачиню у підсвідомість
Страх панічний одиниці,
Втрачу дійсність, а натомість
Я відкрию дно криниці.

Звідси, кажуть, видно зорі
Навіть коли сонце бреше,
Тут джерела б’ють прозорі,
Бачать світ зірок уперше.

Між зірками темна маса
Вигинає час і простір.
У людей замало часу
На уявний косморозтин.

Хтось тут ділиться собою
У пакунках слів і літер,
Віртуальною рукою
Хтось комусь тут сльози витер.

У цій тиші нереальній
Душі мають струм і герци,
На долоні віртуальній
Хтось тримає справжнє серце.

Є усе у цій криниці:
Тут від доброго до злого,
Особливі є й безлиці,
Є усе – й нема нічого.

Залишившись наодинці
Із собою – з глузду з’їду.
Вибачай мені, кринице,
У тобі ховатись ніде.

Змахну кохання крихтами зі столу,
І підгодую ними птаху синю,
Лети собі, обскубана і квола,
І на втрапляй у пастки й баговиння,
Я не тримаю, інші не зупинять
Має бридке, маленьке каченятко,
В оперенні вертайся лебединім.
Захочеш в замок, а захочеш - в ятку.

Ты будешь жалеть, как испорченный кадр
Как море из выпитых луж.
Где каждому камню и штемпелю карм
Рука, отыскавшая ключ.

Ты будешь считать все его этажи
Неспешно раскладывать зонт.
И станешь ему ты в гордыне чужим
Не самое большее зло.

Ты будешь смотреть с непритворной злобой
Что снятым пальто с крюка.
Сегодня проснувшись он будет с тобой
Разодранной рыбой в руках.

Прекрасный, ослепший, почти что в слезах
В лучащихся снежных бинтах.
Он станет открытым как дверь и вокзал
Ты в нем не отыщешь дна.

Но будет казаться прозрачным стекло
И не договоренным - шаг.
Когда ты уснешь, и когда за стеной
Проснутся Его сторожа.


XII 08

«Ой, спи, дитя, в колисонці,
Як горошок в билиноньці.
Буде вітрець повівати
Та й горошком колихати...»

… якби ж я не любила сонце,
я б не пішла тоді за пролісками в ліс…

… якби ж то твого тата розкуркулили раніше,
то він не рушив би за дровами у ліс….

… якби ж тоді я була старшою хоча б на стілечки…
щоб Муравйовці зґвалтували замість матері мене…

… якби ж мені в дитинстві мати
та вивернула на обличчя кип’яче молоко,
щоб не заглядувались хлопці…

То я б не знала цього снігу…
То я б не знала цього горя…
Бо не зустріла б твого батька –
не колихала би тебе…

«Як горошок загуркоче,
Дитинонька спати схоче,
А вітерець, як загримить,
Дитиноньку нашу приспить...»

Колись і про нас ще напишуть пісні.
Колись, коли нас вже не буде на світі.
Нащадки далекі залишаться жити,
Коли ми забудемось в вічному сні.

Колись і про нас ще напишуть пісні,
Крізь тисячі слів і крізь тисячі років.
Як ми виживали у світі жорстокім,
Як ми проживали відмірені дні.

І пісня колись і про нас задзвенить.
Про те, що на світі були такі люди.
І треба нам жити. Усе іще буде.
Залишилось тільки прожити ще мить.

Вселенськая Любов не гине...
Цілує чоловік дружину,
В гармонії чуттів і тіла,
Сім`я народжує дитину.
Коли ж надумає планета,
З любов`ю зірку цілувати,
То розпочнеться катастрофа...
Їм вічно оддалік літати.
То ж будьмо вдячні ми Любові,
За почуття оті казкові,
За одкровення дар прекрасний,
Відкритий нам у Божім слові.
Що нам даровано любити,
Цей світ, і все, що є на світі.
Бо на землі немає бруду,
Лише ростуть прекрасні квіти.
Це усвідомивши - одразу,
Ми виганяємо проказу.
Проказуючи цю молитву,
Сягнем любовного екстазу.
І вічного життя ...

10.02.02р.

*
В заметах хмар
Застряв блискучий місяць,
На полоз схожий
Від моїх санчат.
На них колись тебе спускав із гірки.

*
Буває дві краси –
Одна людська,
одягнута у шати й діаманти,
А друга гола –
Це краса свята.

*
У липні якось
йшов до тебе, люба,
вночі,
і вздовж дороги світлячки
мені світили, як зірки сьогодні.

розумієш ми щось -
не збагну –
загубили у грудні
то здається слова
що їх мусив сказати по ролі
мовчазливо-німа
ця зима
замерзала у студні
ніби хтось переплутав
всі коди й паролі

розумієш знайти
не можливо у пам’яті ліків
не провізор з аптеки
напише рецепт нам на аркуші чистім
нерозбірливим почерком
трійки отруюють лики
буцегарень
Бригідок
Колим
пропонуючи сісти

><

апогей бджіл-думок як ацтецький бог Уїцилопочтлі
в’яже медом вузли на солодких рамкових екранах
прочитай - їх тобі я відправив сьогодні по пошті
може вузлики ці приведуть у священну Астлану

тун пройшов і майєб загортає нещасні години
від хаабу лишилась лиш згадка >дві_тисячі_восьмий<

><

без ялинок й шампанського
(к)роки у вічність пролинуть
бо назустріч ордою брехливою йде газоносний
там де кров запеклася
у секторі Газа і газом
коляду осквернила
навік двоголових масонів завія
загубилась в снігах
але віра зігріє всіх разом
а слова то пусте
віднайдуться...

і все зрозумієш

спати_спити до дна всі іспити
й не хмеліти - бо хміль як біль
заважає шукати істину
не у ранках
а у собі

не приймати на душу градуси
і не гнутись під їх кутом
без розсолу прозріти радістю
сльози вмити
та не з вином

і бажати усім без винятку
«будьмо!»
хлопці-дівчата!
де
загубили себе у вирію
хто дорогу назад знайде
серед хмар амарето-допінгу
відшукай в терпкий світ вікно
щоб дивитись екранну «хроніку»
пропустивши вперед кіно
де «кумарити» разом з Гітою
не відмовився б Радж Кумар

а літа пролетіли літерним

збігли літрами

і нема!


] [


сяєвом нишком луняться кроки
вбік під іржею правд
серцем не відаємо «допоки»
буде тривати гра

де на коні примарних снотіней
ближче до скону сльози
білі світи накреслених ліній
стелять охрестя зим

ляжуть степами
лісами
го'рами
і на чумацький шлях

зашпори в руки

бо нині зорями
в душу зима ввійшла


] [


самовдумано самовбивчо
поринаю в шалений вир
і шукаю своє обличчя
у словах де старий позір
відслуховую неб ячання
і в отінні забутих фраз
віддаю себе на заклання
тих висот де нема поразк
відокремлююсь покремнево
і запалюю світу мить
щоб стозорний кавалок неба
міг в дорозі комусь світить

Каштанів лист
Багряний лист
Летить униз.
Все як колись,
Давно колись.
Осінній блиск...

Тремтять в душі
Сліпі дощі,
Немов вірші...
Лунає джаз
І вабить нас
Забутий час.

Жаданна ніч
Солодка ніч
Ніч
Віч
На віч
Мене поклич
В пітьму сторіч
І протиріч.

А ми струмки,
Ми витоки
Тії ріки,
Що у віки
Несе вінки
Фонетики.

...У далені,
У вишині
Горять вогні.
Скажи мені
Навіщо ніч
Руйнує дні.

Все навпаки
Все не з руки...
Чужі думки...
Я б залюбки
Теплом руки
Зігрів зірки.

Пробач мені ,
Пробач мені
Пісні сумні.
І неземні,
Немов вві сні,
Безглузді дні.

А вздовж ріки,
Як ті круки,
Летять роки.
Умилась ніч
Сльозами свіч
Еротики.

Холодних слів
Зрадливий лід
Забути слід.
Немов політ
Юнацьких літ
Одвічний слід.

Спливає все.
Минає все ж
Пора пісень.
Вода несе,
Вода несе,
Вода несе...

І ночі й дні.
І ночі й дні
По течії
Вода несе,
Вода несе
Літа чиїсь...

Каштанів лист
Багряний лист
Летить униз.
Осінній блиск...
Ямб... Синтаксис...
Window-с
завис...

Квітли яблуні в садах
Білим маревом.
І здіймались почуття
Понад хмарами.
На Андріївський узвіз
Падав теплий дощ.
Ріки–вулиці зливались
У озера площ.

Сіяли весняні каштани свічами
Зустрілись дві пісні, де Замок Річарда.
Дзвеніли дві пісні, раділи волі,
Мов птахи у небі, мов вітер в полі.

В тих озерах
Островами безлюдними
Наші душі
Руйнувалися буднями...
Як на свято,
На узвіз, на Андріївський
Ми тікали крадькома
В роки юності.

Хвилі бились об мости.
Хвилі гралися.
Хвилі з берегом в пітьмі
Цілувалися.
На Андріївський узвіз
Зорі падали,
Аби ми могли бажання
Загадувать.


А по тихій по воді
Хлюпіт веслами.
Мов тумани пропливли
Зими з веснами.
На Андріївський узвіз
Жовтень заблукав.
Покотились на Поділ
Жовті яблука.


Знов від повені п’янких
Світлих споминів
Наші душі і серця
Переповнені.
На Андріївський узвіз
Повернімось ще,
Щоб умитися цілющим
Весняним дощем.

Облетіли пелюстки
Білим маревом.
Відбуяла Юність –
Небо похмарило.

Там, де яблуні були,
Зріють вишеньки
І уже не попадеш на
Воздвиженку...

Сіяли весняні каштани свічами
Зустрілись дві пісні, де Замок Річарда.
Дзвеніли дві пісні, раділи волі,
Мов птахи у небі, мов вітер в полі.

Авжеж,
мій друг, авжеж
За нами дим пожеж.
За нами всі мости, зруйновані навмисно.
Нас жде любов без меж
І біль і розпач теж.
Ми одлітаєм”, мов осіннє листя.

Либонь,
Мій друг, либонь
Теплом своїх долонь
Всю кригу розтопить ми прагли юні й щирі.
Та час так швидко збіг
І сніг
На скроні ліг.
Ми одлітаєм” птахами у вирій.

Ще б пак,
Мій друг, ще б пак,
Згоріть в горні атак,
То було би для нас звитягою і блиском.
Та все в житті не так,
Не так,
Не так,
Не так.
Ми одлітаєм мов осіннє листя.


Не вір,
Мій друг, не вір,
Плітки і наговір,
Що, буцімто, мій друг, згоріли ми даремно.
Від нашого тепла
Калина розцвіла
І китицями поклонилась чемно.

На Лисій горі догорає багаття нічне…
                                        В. Стус

Доволі! Набридли ці київські сірі дощі!
Ну, вже ж дочекаюсь купальської темної ночі, –
крізь простір і час, крізь ліани хвощів і плющів,
крізь сум і зневіру піднятися в небо захочу.
Ген там в павутинні дощу
ледь видніється Лиса гора,
негода ця клята – ніхто ж не запалить багаття.
Та все ж не спинюся – настала моя пора,
назви це натхненням, насланням а чи прокляттям…
…варитиму вечором пізнім таємну тирлич-траву,
оман, мандрагору й листочки сушені любистку…
Відчиняться двері балконні – злечу у нічну синяву.
Й нічим не спинити мій лет – ані криком, ні свистом.
Оце ж налітаюсь, – таки ж бо моя пора! –
ширяю над містом, чаклунським окрилена зіллям.
Далеко за північ. І ближчає Лиса гора.
А треті півні вже піють ось там, під Трипіллям.
Та ж встигла ! І хмари сховала собі в рукав.
Вже й небо світліє, тендітно-блакитне і чисте…
Кияни гадатимуть, хто ж їхній дощ украв,
бо сонце над містом он сходить – ясне й променисте.

«Київські дощі, або Мемуари повітрулі »

Вулички святково-урочисті,
В синіх візерунках,наче гжель.
Можна сумніватись в своїм хисті -
Під ласкаве бітлівське "Michelle",
Так бо легше.Не таким похмурим
Видається небо за вікном.
День неквапно тягнеться,як сура,
Ніч наспівно ллється,мов псалом.
Ця зима з нав'язливістю хвойди
Примерзає до тепла руки.
Всі дерева - непочуті Фройди,
Ліхтарі ж - знецінені зірки...

Кровоточить снігами
поранене
древнє
небо.
Сплять столітні русалки
у серці свого Дніпра.
Час бере важку плату
у світу цього за себе,
Коли нам забувати про
осінь терпку пора.
Виростаємо легко
з коріння свого едему,
Гріх, солодший за яблуко,
душу мою гнітить,
Ми себе і за нього в майбутньому
прокленемо,
Вкравши в долі останню
оргазмно-екстазну мить,
Щоб відчути на смак
цю медовість п’янкого болю,
Оцю древність солодку,
що в жилах тече вином...
Сплять столітні русалки
красиво,
самотньо,
голо
Нашим вирійно-ніжним
і трошки пекельним сном.

Ходжу над безоднею
По линві.
Не страшно.
А із ринви
Стікає сльозами небо.
Мовчать тополі
Полиновим голосом тиші...
Піднімається вище
Трава...
Пора
Стрибати в безодню,
Щоби...
Тріскає линва,
Як струна,
Коли із ринви
Сльозами стікає небо.
А я
Досягаю іншого кінця світу,
Коли вже нема куди дітись...
І, як Лета,
Ріка
Забуттям пахне терпко...
Так тепло
Доторкнулась чиясь рука
До холодного серця...
І я
Про-
ки-
даю-
ся,
Щоб жити далі,
Не каючись і не намагаючись
Стрибнути в безодню,
Принаймі сьогодні...