Красива, дивна, загадкова –
Стрічаю в натовпі не вперше.
От підійти, спитати: «Хто ви?»
А не стояти так завмерши.

Ці величезні чорні очі
Я знов помітив у трамваї.
Вона тихенько щось шепоче –
Здається, подумки співає.

Нема ні смутку в ній, ні втоми.
Напевно, вже чиясь кохана.
Кому всміхнулась – невідомо.
Знов зараз вийде і розтане.

Ця дівчина, мов дике зілля.
І ці незвичні риси гарні…
Стоп… Я згадав – це божевільна.
Ми бачились у психлікарні.

Вчора вранці горлиця загукала вперше,
А сьогодні зима розтає.
Знову та мелодія вливається в дихання моє,
Восени лиш ненадовго вмерши.

Та музика гучніша за трамваї,
По мокрій гілці підіймається в блакить.
Хто чує, вже не журиться й не спить.
Немов старі бинти неболяче зриває.

І тихо тане сірий сніг щоденних справ.
І думати, і дихати, й дивитися – відкрито.
Це з фільму. Це якийсь французький композитор.
Цікаво – що він думав? Як він знав?...

І колись я дурниці покину,
І колись я, можливо, зумію
Покохати звичайну людину,
Розлюбити небесну мрію.

Паперове крило зламаю
І впаду в побутові безодні.
Я, вчорашній, когось обіймаю,
Але я вже не той сьогодні.

В самоті серед ночі покину
В небо стелі вдивлятись тупо…
А вона б народила дитину,
А вона б наварила супу.

Але раптом я стріну мрію,
Ту, яка зрозуміє вірші ?
Некохану любити не вмію…
А готую і сам не гірше.

Дитинства далекий жовтень
Осиплеться на межу.
З тих днів не повернеться жоден,
Де я між дерев біжу,
Де я, ще малий, збираю
Горіхи в густій траві…
Дитинство дорівнює раю,
Де всі ще були живі.

Боїться дівчина старіти
І зазирає в дзеркала.
Не сподівався знов зустріти:
Така лишилась, як була –
Той обрис білого чола,
Так само коси заплела,
Лиш край очей дрібненькі зморшки,
Та ще немов сумніша трошки.
А все ж така, як і була –
Тендітна, мила і мала.
Змінив би я закони світу,
Щоб не спливало світле літо,
Від неї молодість не йшла…
Боїться дівчина старіти
І зазирає в дзеркала.

Життя. Узяти й розірвати.
Шматками розкидати псам.
Уже не може бути свята.
Сьогодні мушу бути сам.

Я щільно зачиняю двері,
Щоб не відкритися комусь.
І в час Таємної Вечері
Я – чотирнадцятий – молюсь.

Сиджу, не запаливши свічі,
Бо я сьогодні не живу.
Прийде і поцілує двічі,
І витопчуть в саду траву.

Ви ще не знаєте обличчя,
І – може видатись комусь –
Коли когут закукуріче,
Я – чотирнадцятий – зречусь.

Це вигадки, я не лічу роки.
Моє “ку-ку” – це пісня, просто пісня.
Кому ще рано, а кому вже пізно –
Це знає тільки Бог, а не пташки.

Це вигадки, я не лічу роки...
То закую, то знову перестану,
То я заплачу, то моя кохана:
“О як ви там живете, діточки?”

Зозуля сива, доля непроста,
Бо не судилось мати дім, родину.
Та заспіває пісню зозулину
Дитя, яке з чужими вироста.

Щоб ви були щасливі, діточки.
Молюсь “ку-ку” – це все, що в моїй змозі,
Та я ж їх не кидаю на дорозі...
Це вигадки, я не лічу роки.

Сіра миша, білий кіт,
Чорні двері в інший світ.
Скаже хтось комусь “прощай”,
Скаже хтось комусь “привіт”.

Хтось візьме червоний чай,
Хтось коктейль – блакитний лід.
Тут холоне чорна кава,
Тут минає білий світ.

Замовляйте: перша страва –
Мертва пава на обід.
Розкришилась порцеляна
Під обчасами чобіт...

Біла миша, сірий кіт,
Чорні двері на той світ.
І крізь них уміти треба
Просто й легко вийти з гри.

Перейшовши поле бою,
Доторкнись до краю неба,
Вимкни зірку за собою,
Помолися і помри.

І ґарсони напівсонні
Принесуть рахунок літ.
Це кав’ярня на пероні –
Той на захід, той на схід...

І тремтітимуть долоні,
Наче ясен край воріт.
А прощатися навіки
Ще зарано, ще не слід.

Я поїду в далеке місто,
Де холодні камінні плити,
Де холодних людей потоки
З пункту А вирушають вчасно,
Опустивши під ноги погляд.
Там одна божевільна бабця
Голубів годувала в парку.
А тепер голуби голодні.
Від’їжджаю туди сьогодні.

Я поїду в далеке місто,
Щоб вернутись одного ранку,
А на тебе залишу серце,
Квіти, столик, вікно, фіранку
І розкидані всюди вірші.
Лиш тобі я ключі довірю,
Лиш тебе мені там забракне.
Ти приходь поливати квіти,
Відпочити край мого серця.

Я поїду в далеке місто...

скільки припадає печалі
на душу населення
осінньої ночі
душа припадає печаллю
навіть не можна зігрітись
під шаром теплого пилу
процедура переливання крові
холодного дощу
осінньої ночі

скільки можна випити
чорної тиші
підсолодженої спогадом
розбавленої сподіванням
аби не боятися отруїти
того хто нап’ється випадково
з порожньої чаші
холодного дощу
осінньої ночі

скільки мілілітрів осені
витримають вени душі
холодної ночі

Я любив тебе раніше,
Поки ти була ще юна,
Поки ти була весела,
Поки русі твої коси
Розвівав ласкавий вітер.
Я любив тебе раніше...
Ти тепер така байдужа,
Ти мені чужою стала,
Стала ти сумна й холодна,
Не радію вже тобою
І тебе не хочу більше...

Ви, напевно, зрозуміли –
Я пишу про Осінь вірша.

Чеченській дівчині

Влучаєш. Тиша з того боку.
Хай трохи відпочине око.
Згадай: акорди фортеп’яно,
В кімнаті біла порцеляна,
Ще не розбита чобітьми,
Ще двір наповнений дітьми,
Які не знали слова "міна".
Старі їх брали на коліна,
Казали казку про війну.
А ти – веселу чи сумну –
Між гори пісню відпускала,
Співати мріяла в "Lа Sса1а" ...
Та все минуло. Ти сумна,
У тебе юна сивина,
Ти спиш на кам’яній постелі.
Ні Кабальє, ні Гвердцителі
Не буде з тебе. Не судилось.
Лиш чорна клавіша лишилась
Тобі на снайперській рушниці...
А фортеп’яно тільки сниться.

А що, коли «домкрат»
Хиленький, лінькуватий
та маленький,
Не відчуває ласки, гад,
Не працює апарат,
Хоч пести, хоч цілуй стократ –
Непридатний агрегат… ?

Та врешті є круті дороги
Використовуй усі змоги,
Й сусіду накрутити роги –

Придбай в крамниці вороженьки
Крихкі пігулки дорогенькі;
Закордонні, не огидні,
Приймай їх поки не набридне,

Музик для таночку наймеш
Гідну коханочку знайдеш.
Розважайсь несамовито
Не зважай на оковиту,

А як вночі затягнеш в ліжко –
Відразу їж пігулки нишком,
Дратуй дівульку, та здивуй
Коли вона побачить…!

Оце так диво, рецидив -
Не ті пігулки зарядив,
Заснув, гультяйко, речі дивні,
Пігулки діють як снодійні,

То ж сперш, ніж
Дівку пригортати,
Дивись, чи варто
Те приймати;

Дівчисько реготати стане -
Побачить в отакому стані,
Безпечну необачність мав -
Китайську підробку придбав!
Прокинувсь зранку тай ридав…

Окинув оком,
Дівка взнала
Де грошики сховав,
Та вкрала!
Пропав шик,
Порожня клуня,
Прощавай моя красуня …


***

***
…Чужі думки? Чи, може, – зрада?
Навіщо ти шукаєш привід?
Якщо тобі потрібні вади –
вони не слушні... круговиді…

...Ховати очі? Не потрібно...
Мене спитай, якщо – гризота.
Лиши мене – (одноосібно!)–
як голе щастя в позолоті…

Лишень спитай… у сонця й неба,
кому я ніжно усміхалась?
Чи день пройшов мені без тебе…
чи, може, ніч мене убгала..?

Докупи все, що – нероздільне…
Чужі думки... А, може, влада..?
Як день від ночі - справді вільна
Я – вільна..!
       (…Чи – п’янка принада..?)

*
Схмелів від утіх.
Додому не знайду
ніяк собі дороги.

Наділи мене дихати словом,
місцем крапки над `і` називати
із Влахернського храму Покрову,
де свій полог знесла Богоматір.

Зневажай в мені все що від хвойди.
Що устами присплю та зігрію
знеязичеться, прийме аскольдно,
мов сліпий німоти веремію.

То ж даруй за тожсамість до смути –
так я знатиму, де моя сила,
де земля утікає забута,
а в кирилиці думка носилась.

Назбирай в торбу серця каміння,
щоби важко було відірватись,
але помічно гнутись корінню,
те, що п`ю, освятити на water.

І коли з неба випаде коло,
пасмо днів колотнечі із тінню,
приведи мене, правдонько гола,
у наступне душі покоління.

19 Лютого 2009

агой! луна покотиться по горах,
шулікою на спини полонин.
не люди ми - зухвалі дві жони
в боки вітрів устромлюємо шпори

агой! плює господар за плече
на любок відьмака і ворожбита
забув? жона народжувала діти,
справляючись і з кіньми, і з мечем

агой! нам ще до Місяця - й назад,
а сіль з мішка тікає через дірку.
підніжкою мостив нечистий зірку,
а не спіткнемось - надійде гроза

...

чіплялася рука за край човна;
із крашанок дощі змивали лиця,
зривалися зірки і блискавиці,
ми ідолів спускали у Дунай

Подавай мені знаки
Інколи
Я носитиму німб
Ніби-то
Білі бантики в косах
Німфетки
Я сміятися буду
Дзвінко так
Через розріз очей
Міг би ти
Не знайти під чужим
Іменем
Нівельований час
Інеєм
Вкрито сотні доріг
Тільки ще
Ти не дав мені знак…
17.02.09

Шарлатові галактики плачуть, віддзеркалюючись моросяними ранками у вишитому зорями зеніті…
Десь в глибинах тунелів заграви, оксюморони перев’язі червлених стожарів, малюють свої небеса…
А там, за полум’яними степами, підсніжники плетуть надію…кожному – свою!
Назавжди…

Розпинаю тебе на промінні всіх сонць і зір.
В твоїх келіях замість хрестів – постарілі мітли.
Я забула дорогу в чистилище і з тих пір
Твої грішники більше не п’ють ні води, ні світла.

В твоїх келіях моляться не за спасіння душ.
І свічки не із воску, дивися… Стікають кров’ю.
Ти скомандуєш мовчки: «На право і кроком руш».
Твоя армія вийшла на кола. Тепер нас двоє.

Достеменно відомий, червоний, аж чорний рай.
Тільки сіркою пахне. Буденна така міфічність.
Мефістофель, Люцифер і де в чому навіть Кай.
Та не з льоду – з гарячих жарин викладаєш «Вічність».

І знову про слова,
Про явища – ні слова.
Нехай собі киплять,
Буяють і цвітуть
Без наших пишних назв,
Тлумачень кольорових,
І, звісно, без питань –
Хай трохи віддихнуть.

А ми собі – про нас.
Про слово, себто, наше.
Бо нижче – звірина,
А вище – слів нема…
Комусь забракло слів –
Ввійшов у серця чашу,
Хтось серце роз'ярив,
А звідти рик і тьма...

Така чудна стіна,
Вербальний мур, забрало.
Та в нього все життя
Вмуроване моє.
Сердечний діалог
Словесна цегла вкрала.
Душевне тет-а-тет
Крилом об стіни б’є.

Блажен, кому слова
Приносять насолоду,
Надію подають,
Пакуються в томи.
Та хочеться весни,
Ріки життя без льоду,
Де слово – зайвина,
Де зовсім інші ми…

Люблю твоє ім’я –
Легку вуаль, серпанок.
За нею даль ясна,
Іду – у далину…
І раптом: «Пане, Ви…
Ви помилились, пане…»
Цеглинка ще одна
Лягла в нашу стіну…

Коли на посту засинає солдат,
В полоні жаги до нездійснених оргій,
І якорем падає місяць за обрій,
Щоб зранку мечеттю зійти у Багдад,

Коли від вологи темніють кути,
Як очі у жінки, розмазані тушшю,
В кімнаті, де тишу ніхто не порушить,
І не порятує від лап самоти,

Коли Близнюки забивають голи
Воротам, які на Чумацькому шляху,
І тіні на стінах біліють від страху,
Ти з ночі вертаєш до мене. Коли?!

Нерозважливим здається, хто вагається,
Хоча виважено зважує відомості.
Він вагітний цим, вага ж його вважається,
Неважливою - у стані невагомості.
А наважитися треба, як не важко це,
Важелі важкі й важливі переважити.
Буть відважним і не втратити своє лице,
Важливіш за все в житті цьому, найважчому...
Переважно неважким він потім видасться,
Вчинок, що дається нам з важкими муками.
Хоч важкі ми на підйом - вставати прийдеться,
Все - одно, щоб поважатися онуками...
осінь 2001р.

вона тобі сказала йди
і показала напрям руху
чи вистачить у тебе духу
щоб наздогнать свої ж листи
відправлені колись до друга

бо краще передати їх
із рук у руки
без кур’єрів
вночі таємно від усіх
відкрити галасливі двері
і впасти тінню на поріг

у тих листах і біль і крик
і непрочитана молитва
ти втратив все до чого звик
й мотузка бабиного літа
обвила ніжно твій кадик

і вийде друг
загляне друг
в криниці з мертвою водою
конверти мовчки вийме з рук
а потім спалить наче Трою
скінчивши достроково гру

зламались навпіл терези
впереміш прісне і солоне
і блискавка – сестра гюрзи
провісниця Армагедону
чи чоловічої сльози

Хотіли випростати спину.
А в нас украли Україну,
Поклали на рахунки в банки,
Розвішали нові фіранки –
Жовто-блакитні прапори,
Червоні – в скрині, до пори.
Хоча кому яка різниця,
Що там на щоглі майориться?
Новий костюм – старий вертеп,
І був совдеп, і є совдеп.
Хоч прапори здіймай до хмари,
Під саму шию шаровари,
На лобі тризуб намалюй –
А був холуй і є холуй.
Чи двоголового орла
У центрі кожного села
Постав, на радість "господіну",
І доклюєте Україну.
А ми ж так вірили, наївні,
Що заспівали треті півні,
Що зникла давня чортівня,
Діждали пресвятого дня,
Відродження і різні штучки,
Стояли, взявшися за ручки:
Це ж від Луганська і до Львова
Держава! Воля! Слава! Мова!
Хотіли вилізти з ярма.
А де ж та правда? А нема.
Бо ті, що розпинали Стуса,
Козацькі запустили вуса,
Навчились українських слів
І записались до хохлів.
А ті, що проклинали Бога,
Сьогодні, підпилявши роги,
Ідуть, ховаючи хвости,
До церкви слинити хрести.
Народу злидні та дірки,
А їм фортуни та зірки.
І з награбованих грошей
Дають на храм і на музей...
Як і тоді, щодня, щодня –
Брехня, брехня, брехня, брехня.
Хотіли вилізти з ярма.
А де ж та правда? А нема.
Хотіли випростати спину,
А в нас украли Україну.

2003

По захід сонця, на вершечку пагона,
Що лине вгору, мов стрімка стріла,
Ти, наче біла мармурова пагода,
Раптово запалала – розцвіла.

Вдихай же спрагло синій холод вечора,
Пий сонну м’яту з кришталю роси.
Ти біла квітка, ти цвісти приречена
Лиш ніч... А вранці – вмерти від краси.

Твоя краса – твоя велика місія,
Цвіти, допоки ранок не настав,
Вбирай у себе свіже світло місяця,
Сліпучо сяй поміж зів’ялих трав.

Не встигнуть пелюстки припасти порохом,
Їх не окроплять краплі дощові.
Настане день, і вітер тихим порухом
Тебе розвіє, білу, по траві.

Повний місяць лізе
Равликом на дах,
З вишні виє слізно
Посивілий птах,

Шарпається віття,
Мов у п’янім сні,
В небі зорі світять
Очі вогняні.

Гавкають собаки,
Гонять сірі сни,
В травах спереляку
Вмерли цвіркуни.

Сови ловлять мишу,
Мокру від роси,
Розривають тишу
Ночі голоси.

Хай недочитану газету
З рук вирива осінній вітер
Пусти – їй весело летіти
За жовтим листом бігти містом
Нехай тепер читає вітер
В очах написано без літер
Як я хотів тебе зустріти
І купував останні квіти
В день жовтолистий урочистий
Під небом дихалося чисто
І серце сонця билось ясно
Ми не хотіли помічати
Чи то Соборна чи Хрещатик
Нам посміхатися й радіти
І сумувати одночасно
Чомусь удвох було прекрасно

Сиджу на лаві серед саду.
Вже майже облетіли сливи.
Ще не було між нами зради,
Ти ще весела і щаслива.

А сонце, наче мідне деко,
Пече осінньо на прощання.
В той день, як ти була далеко,
Я іншу бачив на світанні
І зрозумів, хоч це нелегко –
Ти не єдина й не остання.

Осінній сад. І я, і місто ...
Та й вишня майже облетіла.
Шукаю неземного змісту,
А хтось шукає просто тіла.
От закохатись би навіки
У неповторну і єдину ...
Кохання – це отрута й ліки.
Прости мені гірку провину.

Велика синя парасоля
З очима росяно-квітчастими
Серед асфальтового поля
Ішла і цокала обчасами.

Довкола все розмито, стерто
І за дощем не чути галасу.
Тендітна тінь під синім тентом
Від сірого життя сховалася.

Брудна вода біжить по бруку –
Так недалеко і до повені.
Через ручай подам їй руку,
Погляну в очі, смутку сповнені.

Взялась за руку не одразу:
– Та я сама... Не треба, дякую.
– Сама – це сумно. Краще разом.
Бо всіх самотніх дощ оплакує.

Ми переступимо потоки,
А руки вже не роз’єднаємо.
Себе спитаємо – допоки
Чекати краю хмари маємо?

Ходім шукати синє небо,
Де смуга зливи обірвалася.
Такі глибокі очі в тебе,
Але давно не посміхалися.

Нехай в очах не буде болю,
Ми в неба радості попросимо.
Закриймо, врешті, парасолю
І по траві - ногами босими.

Рибка синя червона і чорна
В небесах по воді по траві
Не існує ні завтра ні вчора
Подивися і стихне біль

Хай крізь скло позирає потвора
Нас немає ні завтра ні вчора
Отже рухів різких не роби

Рибка синя червона і чорна
Подивися і стихне біль
Знаєш значення слова tranquille
То секрет кольорових рибин

І погасне сонце гаряче,
Білий світ упаде в пітьму,
Бо кохана моя плаче
І не каже мені,чому.

Хай всяк собі їде, куди закортить,
До Лондона, Відня, Парижа.
А я от зі Львова не рушу й на крок
ні за що, скарай мене Бог!

Бо де ж іще людям
так добре, як тут?
Тільки у Львові!
Де співом колишуть
і будять зі сну?
Тільки у Львові!

Тут за панібрата
багач і бідняк,
усі усміхаються щиро.
А панни в цім місті
солодкі, немов
меди, шоколяда і сік.

Якби я колись
народився ізнов -
Тільки у Львові!
І шкода й гадати,
що хочеш, кажи -
Нема як Львів!

Можливо, що кращих багато є міст,
та Львів на світі єдиний.
Куди ж мені їхати звідси, скажіть?!
Та мамцю, скарай мене Бог!

----

Niech inni se jadą gdzie mogą, gdzie chcą
do Wiednia, Paryża, Londynu
A ja się ze Lwowa nie ruszę za próg
za skarb, ta skarz mnie Bóg

Bo gdzie jeszcze ludziom
Tak dobrze jak tu?
Tylko we Lwowie!
Gdzie śpiewem cię tulą
l budzą ze snu?
Tylko we Lwowie!

l bogacz, i dziad
Tu są za pan brat
l każdy ma uśmiech na twarzy..
A panny to ma
Słodziutkie ten gród,
Jak sok, czekolada i miód...

l gdybym się kiedyś
Urodzić miał znów,
Tylko we Lwowie!
I szkoda gadania,
bo co chcesz, to mów
Nie ma jak Lwów!

Możliwe że dużo ładniejszych jest miast
lecz Lwów jest jedyny na świecie
i z niego wyjechać ta gdziesz ja bym mógł
ta mamciu, ta skarz mnie Bóg

ref :Bo gdzie jeszcze ludziom tak dobrze jak tu? itd

І все...
Як брязкальце об землю, впаду і стихну навесні.
Розправлю льолю, як для свята, і люлі- люлі, малюки.
Дві маківки, два повних маки, а третій бачила у сні,
В малиннім сні
Ріки.

І спиться довше і ласкаво ласунка мамина смішить.
І житній хліб , і лікар Жить свої малює панорами,
Бо будеш мама. Знову мама… Розквітне абрикосом віть,
Хоча і нова - така ж сама
Взірцем століть.

Стіжок, стіжок- зигзиця -голка –злітає хрестиком на льон.
На вишиванці – виснуть вишні,
А долі - гепають та – рам!
І ллється ласкою на плечі цих рученят в'язкий полон. -
Дін- дон, дін- дон,
Бім- бом – бім- бом.
-Це нам ?
-Це вам…

-Це, мамо, книжка: «Гаррі Поттер» - я прочитав його усоте.
- Моя, моя ! Я – ляля Ева! У королівни королева …
По підвіконню бродить казка по вусах золотого лева,
І у вікно летять дерева,
Мов бджоли в соти.

Коли ж таємно ворухнеться нове життя на весь живіт,
Живиця пахне на весь світ і залоскоче шепіт горло.
Рука закриє і погладить своє маленьке люлеладо.
Бузковим спалахом суцвіть
Докреслить коло...

*
* *
Скресла крига
на тілі пломінкім.
Ти бурхлива ріка.

*
Пташиний щебет
вранці розбудив.
Нічні бажання.

Весна прилітає завтра, змінивши імідж
Я вийду її зустрічати аж за ворота
Вона ступить на зустріч, вийшовши з тіні,
Упізнає, сплакне росою, міцно обійме
Ми не бачилися так довго – з минулого року.

І за зустріч ми з нею хильнемо по чарці
Із березовим соком замішаних сонячних днів
Захмеліємо, й взявшись за руки у танці
Палко й пристрасно, наче шалені коханці
Потривожимо сон ще зимових, замерзлих полів.

І впадемо знесилені вниз яблуневим цвітом
Хай в вінки заплетуть і складуть обрядові пісні
Хай засіють поля і освятять їх ніжним співом
І народжені зранку з веснянками сонячні діти
У віночках маленьких з барвінку радіють весні.

Моя любов, моя кохана,
Знайома до дрібниць й незнана,
Тобою дихаю й живу,
І бачу річку, ліс, траву –
Всі барви рідної природи
Як часточку твоєї вроди...

Не зникла тінь. Вона іще жива.
Ще може хтось у неї камінь кинуть.
Я ж, пригорнувши зірку, як дитину,
Піду до неба жебрати слова.

А тінь моя залишиться землі.
Ким я була і ким уже не буду?
Хай хтось мене за те безбожно судить,
Допоки тінь сніги не замели.

Він удавав із себе доброго,
Він удавав із себе сильного,
Він грав шляхетного й хороброго,
І булькою здимався мильною
Та кожна роль колись кінчається
І він втомився прикидатися.
А хтось ще й досі сперечається
З ним, у його природнім статусі.

*
Щоб стіл накрити,
прасую скатертину.
Чи душу нагодую?

Прости вже, Господи!
І від гріха подалі…
Присіла тихо, шапка набакир.
Вже наковталася печалі,
самі розвалини довкіл.

Та здавна сниться щось,
щось чудернацьке сниться:
тримаючи у жменьці ластів’ят
під звуки сонячних сонат
у синьострум пірнаю, як в живицю.

Далекий обрій гріє
пустотливий сонях,
а в небі хмари, наче корогви,
та десь блукає на осонні
любов по вижовклій траві.

І не замкнули серце
хмари волохаті
у спогади, пропахлі чебрецем.
Всьому приходить час минати —
не треба думати про це.

Колись було, раділа:
світ і в ньому діти,
і білий коник — розквітав ясмин.
Цього нікуди вже не діти,
бо пам’ять — листя з капустин.

За шаром — шар…
А сновидіння білі — білі…
Свят-вечір, на столі дванадцять страв.
Сріблясті тіні звечорілі
хтось на віконця розкладав.

Та крок за кроком:
літо, знов зима,
частять розлуки, за вікном сухе стернище.
Де квітло, там уже нема,
лиш сумом тхне хитке горище.

Тепер там ходить лихо.
Чуєш? Тихо, тихо…
Під серцем — біль, в зіницях — каламуть.
І смерк надій, що під обдерту стріху
когось стежки родинні приведуть.

*
Переплелися пальці,
як очерет в ставку.
І серце не шелехне.

*
Сніг пролетів –
мохом покрилась земля.
Пухко ступати.

сумно якось на душі...
до того ж осінь скупа на тепло.
ніби й поряд товариші,
здається мало б бути весело...
та все одно,ніхто не замінить тебе
твої очі,посмішку,твій голос..
мені здається,я,як самотній колос,
що росте в степах,де були поля..
мені здається,що ця ось земля
ввібрала весь сум і потроху передає мені...
скоро осінь на великий жаль
віддасть своє місте лютій зимі.
ось тоді я не знаю як житиму тут,
серед голих степів,замерзлих трав,
серед сірих облич і німих вистав...
вітер швидко рвонув і останнє забрав,
що прискорювало серця стук,
те,що в мене було-
відчуття твоїх рук-
твоє світле тепло...

Я думать, говорить про це не в змозі.
Мене бентежить потойбічний клич.
Колись я скам’янію при дорозі
у таємничу горобину ніч.
Не завтра, а колись мене вколише
широкий степ, ромашки в ковилах,
а на світанні збудить, як раніше,
високе небо в білих журавлях.
Не ворухну холодними плечима,
вхопивши в руки кам’яний живіт.
Лиш задивлюсь порожніми очима
на їх легкий замріяний політ.
Спливатимуть роки у невідоме
степами — не об’їхати конем,
не стиснуть серце болісні судоми
розкраяним до обрію вогнем.
Не просвистять вже кулі біля скроні,
лиш голову видзьобують птахи.
Ні холодно, ні тепло — все стороннє:
усі плітки, образи і гріхи.
Тоді до баби по квітучім житі,
чи по ріллі холодній восени
ти прийдеш, милий, смутком оповитий,
і квіти покладеш лише мені.
І буде спомин, зрошений сльозами,
далеко від міської суєти.
І сірі дні спливатимуть за нами,
а нам вже далі нікуди пливти.
Я думать, говорить про це не в змозі,
але і досі мариться у сні:
стоїть прочанин сивий на морозі
і білі квіти простяга мені.

( Диптих)
1

Місто врешті заснуло,
Простяглось увсебіч.
Місяць хрестить завулок
Хижим поглядом в ніч.

Марять казками вічними
Геть усі поверхи,
І маршрутами звичними
Кіт обходить дахи.

Он ліхтар впівнакала,
Наче мріє, горить…
Скільки літ я чекала,
А ти вийшов на мить.

Вже і скроні засніжені,
Вже й весна не весна.
І плачу я за ніжність
Жовтим сумом вікна.

2
І відлетіло, й стихло, відцвіло…
Але душа все тулиться до шибки.
І, наче пташка, стука у вікно,
Чи ,може, як в акваріумі рибка.


Дивлюсь крізь скло у вранішню блакить.
Якби не день почавсь – пропала б з болю.
Той біль на двох. Ніщо так не болить,
Хіба згубити душу або долю.

Вже сходить сонце і по колу йде,
І розсіва по світу протиріччя,
І все пряде… все спогади пряде,
І загляда веселкою у вічі.

Між нами що? Лиш мури мовчазні.
Мій біль до шибки тулиться щокою.
Живи як є. Лиш спомини в мені…
Про все, про все, що ти колись накоїв.

А сонце зійде, як завжди, в зеніт.
І стане двір мій світлим і охайним.
Не залишайся спомином в мені,
Ні каяттям, ні болем, ні гріхами…

Початок осені. Ледь-ледь…Початок…
Ще не настав той золотавий час
Аби листку в падінні прозвучати.
Ще обрій червоніє, ще не згас.
Ми сидимо за чаєм на веранді,
П’ємо суничних пахощів настій.
А світ від яблук теплий і принадний,
І вечір по осінньому густий.
Тут добре всім, і погляду, і слову…
У синім сяйві придніпровських піль,
Немов сирітку, тиху і раптову,
Останню квітку поцілує джміль.
Така пора… Не вмерли сподівання –
Мені долоньку груша простяга
Довірливо, як поклик, як жадання:
Повернуться і щастя, і снага!
Уривки фраз, мов час, летять крізь мене,
І тихо під столом воркоче кіт…
А завтра… Що ж, пожовкнуть клени
І облетять, і сніг зустріне світ.
То буде завтра. А сьогодні – осінь.
І я цієї ночі не засну.
Тремтить душа,
і слово волі просить,
І сенс життя
я в ньому осягну.

(Диптих)
І
Все зводиться до купи, як торік.
Шугає вітер, холод, мряка, вечір,
Твої слова, немов із крил шулік,
Осіннім листям падають на плечі.

Ти ж знаєш, не збираю я валіз.
Твої листи? — їх кожен аркуш, кожен
Впаде вночі в осінній вирій сліз.
А що зробить іще для тебе можу?
ІІ
І знову дощ цвяхи вбиває в серце.
Далеко ти, за горами, десь там.
А від твого останнього листа
Лише жагучий смак гіркого перцю.

Із мрії вийшов, наче із води.
На тому місці вже не плачуть верби,
І вже не б’ють джерела сухоребрі,
Де скам’яніли пам’яті сліди.

Пройшли літа, примхливі і хисткі.
І що я маю? Що тепер я маю?
В твоїм дзвінкім розхристанім розмаї
Визбирую опалі пелюстки.

А зрештою, усе іде як треба.
Ще будуть рими тугу колихать
І світанково на покрівлю хат
Скидати вірші полохливе небо.

Я зовсім жінка не така,
Які в житті твоєму поставали.
Одні пішли, а інші проростали,
Та всіх змивала течія стрімка.
Я там була, у Леті, в ті часи,
Я навіть з хвиль викрешувала іскри,
І, мабуть, народилась з того блиску,
Із полум’я зростала, як з роси.
Тепер пливу на вутлому човні
Буття і небуття. На сивих скронях
Торішній сніг. Промерзлі сни
Тримаю у знедолених долонях.
Але пливу, я — справжня, я — жива,
Уже ніколи в Леті не загину.
То ж збережи мене, о Берегине!
Поклич мене у золоті жнива,
І я піду з своїм русявим сином,
Де світанкова жевріє зоря
Принесена на крилах журавлиних,
І де колоссям повниться земля.
І поки лине дзвін не по мені.
Хай буде потім все, що буде потім.
Колись згорю, впаду у полини,
І хвилі Лети змиють сивий попіл.