Зіпсуте серце… Теревені
Люблю, кохаю і тужу́...
Навіщо надривать легені
Як в серці дощ із полину́.

Коти кохалися в підїзді
Вони нявчали і ревли
Ти мовчки лила сльози срібні
На тлі мирської суєти.

Любов, Лямур. Ці теревені…
Коханням ситі всі коти,
Навіщо ж надривать легені
На тлі земної марноти.

Електроверсія душі,
То репродукція з Ван-Гога
Я відшукав, знайшов ключі
Які замкнули в Раю Бога.

Мені стелилася роса –
Холодна, сонна, кришталева
Горіла полум’ям коса
І мовчки плакали дерева.

Електромаса у душі
Критична в тілі. Я на грані…
Які метафори смішні,
Які ці руки теплі і зухвалі.

Електроверсія душі,
Як репродукція з Ван-Гога,
Ти забери свої ключі
І відпусти із Раю Бога.

Несемось Чумацьким Шляхом.
Вже крила й чоботи стерті.
Солодке майбутнє врочать
Веселі обличчя мертвих.

А Всесвіт – таки сльозинка.
А ми в нім такі солоні.
На диханні неба – вітрі –
Тремтять, та не дзвонять, дзвони.

Випадок – псевдо Бога –
Нас кидає під трамваї.

А далі, а далі, далі...
Ніхто ж не вернувсь…
Не знаєм.

Згортається сміх при зорях.
І струмом проймають струни.

Моргають до душ козацьких
Розп’яті Христом Перуни.

Вигин нервовий тоненьких кутастих крил,
Пір`я - почорнене срібло і біла емаль.
Ти - дивовижна оздоба, хоча й, на жаль,
Така недоречна на тлі із камінних брил.

Озеро біля заводу - великий смітник.
Місто - гидкий ерзац нездійснених мрій...
Тих, пам`ятаєш, про хвилі і буревій,
Сонячний диск, що далеко за обрієм зник...

Хмар оксамит і лазурі небес атлас.
Бальне природи вбрання і підвісок - ти -
З перлів добірних. То нащо ти тут?Лети!
В місті життя не прикрасиш. Нікому із нас...

Сягнула верховинно Свято-блискавка
і забагнилась каламуть в низовину.
Я від провалля в цю негоду близько-близько йду,
аж небезпекою майбутнє осягнув…

І мертвим, і живим, і не народженим…
Вдихнув Господь у душу кріпака
таку любов… що мовив: «Отже, правда з ним,
ідіть, не бійтесь – хто б чим не лякав…

Живіть Святим Письмом і я віддам усе…,
Та спершу розпитайте в Куліша…»
Вчитаймося в пророцтво Нострадамуса,
«…дають комахам Триста відкоша…

…людина їсть людину разом з падаллю…
…червоне душу вириває з язиком…
…церкви згорають, а погруддя падають…»
Впав з бані хрест, мов відірвався тромб…

Передчуття стискають душу праведну…
А на Петрівці букініст мені казав:
«Купіть у мене книжечку бодай одну:
за гривню є новесенький «Кобзар»…»

Може досить?
Не те щоб я проти,
Просто якось все, трохи, дістало!
Рамки, правила, обсяг, строки…
Все натхнення нижче ж... упало
Ваш Deadline, та значне «скоротити»
Ріжуть крила навіть наївним орлятам.
Ви віддали, продали, продались!
Ваша гордість десь в п’ятах приспата.
Ні!
Ні!
Ні!
Не забули ви літа,
Коли вдень і вночі – лиш писати!
Коли тема ставала значущим
Засобом правду сказати.

Перестануть ламатися крила,
Коли ми всі відчинимо шухляди,
І дістанемо чернетки з архівів –
І не буде в газетах реклами!

Ця історія дивна. Ці люди давно пропащі.
Все змішалось-загусло, жується, неначе гума.
Він додому прийде і залізе в словесні хащі.
А дружина його завтра купить такі ж парфуми.
Хоч не любить солодкі. А жити усе гіркіше,
Бо не вилізти з брехень, немов із рибальських сіток.
І вона не спитає... Так легше, і так мудріше -
Удавати байдужість до вічних його лоліток.

Він до мене завжди о сьомій. Аби на звуки
Дика пристрасть палка розірвала шалено голос...

А дружина змовчить, поцілує з любов"ю руки,
Що троянди несли лоліті, і покололись...

А якщо я – не прокинусь завтра..?
Чи запахне світанок кавою?
Чи залишиться ніч яскравою
І чи тьмяними стануть ранки...?

Чи вдихнеш ти самотність Всесвіту,
І цей зоряний пил тривоги?
Як все далі лунатимуть кроки
І у тиші зникатимуть з легкістю...?

Чи готовий віч-на-віч зустрітися
З самотою під знаком вічності?
У пустельній країні неприязні
Назавжди…сам-один…лишитися..?

Якщо я зістрибну у нікуди,
Завари філіжанку еспрессо,
У думках я на мить воскресну,
Під шопенові вальс та етюди…

Засвіти чорну ніч зорею,
І назви моїм її іменем,
Я благаю, колись прости мене,
Що не стала навіки твоєю…

27.01.2008

Залишайся зі мною. Ніч.
Барельєфи твоїх гардин.
Барабани осінніх злив.
Недосказані крихти слів.
Недороблені стоси справ.
Міліарди відмов-причин.
Залишайся зі мною в ніч.
Триста двадцять п’янких хвилин.
Вісім кроків до забуття.
Міріади дрібних зірок.
Білі щоки сліпих свічок.
Тепла тиша твоїх картин.
Залишайся зі мною.
Ніч…
30.01.09

Шукати сумнів ув очах
немає сенсу,
бо прагне висоти мов птах,
гаряче серце.
Якщо спрямуєш свій політ
любові ради -
розтане лід, минеться світ,
а ти - не впадеш.

Гітара замовкне...
І схилиться голова,
де пісня - як золото хвиль,
що не знає покори.

(Дивися - а небо прозоре)

Осиплються квіти в гаях
помаранчів.Слова
сплетуться із травами,
ріки тектимуть прямо.

(Дивися - пісок багряний)

Каміння забуде...
Забудуть жасминні руки
про ночі циганські,
про пестощі ніжно-незрячі.

(Дивися - і зорі плачуть)

Пригадую
Цілунки,
Дощем падали
Низько,
Нижче
Низесенько,
Доки ти не розквітла
Трояндою
Червоною
Пригадую…
Як падали ми
На постіль,
Як хвилі
Нас вкрили
Ковдрою
Пригадую…

Зорепадом завершилось літо.
Дощ осінній змиває фарби.
У минуле здуває вітер
все, за чим шкодувати не варто.

Шкодувати, повір, не варто…
Те, що вже відлетіло, ніколи
не повернеться. Вічна варта —
час пильнує за рухом по колу.

Все — по колу — здобутки і втрати,
перша зелень і лист золотавий,
сміх і смуток, і світ картатий:
то стрімкий, то нестерпно млявий.

То про що шкодувати? Зорі
не шкодують ні світла, ні мрії,
не застигли у мертвій покорі, —
крізь часи і віки пломеніють.

Краще світло в собі відродити.
Хай там що — не керуйся докором,
легко йди, а навчишся світити —
у спіраль перейде твоє коло.

Краще сіяти радості ниву,
щоб засяяли усмішки всюди,
славословити вітер і зливу…
Все в свій час неодмінно буде.

Краще мрію свою згадати,
день наповнити світлом і сонцем,
то нічого, що хмари-ґрати
не пускають проміння в віконце.

То нічого… Ти ж любиш осінь,
її стриману чуйну силу…
Гаснуть пристрасті… Неба просинь
все складає у чашу миру…

Настає не останній ранок,
спокій сходить на трон осінній.
Глянь, — розлився густий серпанок
по долині туманно-пінній…

День новий роздає смарагди,
стиглим златом вбирає коси,
одягає в розкішні плахти —
зустрічайте красуню Осінь.

Цей осінній смарагд ясний
оберегом для тебе стане.
Тож натхненно працюй до весни.
До тепла. А воно настане.

Шарм диванної ночі, проведеної наодинці,
Тане сріблом у хижій пащі небес фіолету.
У роздягнуту душу знов ліхтарі-чужинці
Зазирають із відчаєм, наче померлі - у Лету.

Із вікна - як із клітки, і все це давно не ново.
Ніч диванна задушить, напевно, своїм простиралом.
Сніг вишіптує шибкам свою монотонну розмову.
Ми - диванні каліки. Таких і убити - мало...

Чутно шепіт лаванди вночі,
Монотонно поїзд гуркоче,
Сиве небо сльози ллючи,
Твої плечі пестити хоче.

В твої очі нестямно закоханий
Ніжно торкнуся щоки, -
Тільки дощ, наче гість непроханий,
Знов цілунком впаде до руки.

Чутно шепіт лаванди вночі…
Моє серце занурене в звуки,
Мов лелеки, в одному ключі,

Полетім, втечемо від розлуки.
Одинокий лиш дощ уночі
Буде пестити в’янучі луки.

Ти поцілуй мої уста
І не дивись у темні очі,
Бо може темрява моя
Тебе до смерті залоскоче.

Бо мо́ї очі – то душа
Забутої хронічної хвороби.
Чудова молодість – весна,
Коханої тобою вроди.

А ти цілуй, жадай уста
Жадай мене безумно й безупинно
Пиши фривольного листа,

Невинна будь, немов дитина
І хоч серйозна, хоч пуста,
Жадай мене завжди нестримно.

Коли у сни Твої листи приходять невідомо звідки,
я ними дихаю, та рідко запам’ятовую, прости.
Якби не ті раптові ранки, що змушують забути все,
вдягати не своє лице - нутром потойбіч од горлянки -
я встиг би не відповісти, а перейти Твої чертоги,
не оббиваючи пороги, з Тобою вічність провести!

Та ранки змінюють усе, у дзеркалі знаходжу відчай
повернутого з Потойбіччя, котрим погорджує земне.
Годинника гучне буття і новодень речей туземних,
досьє утіх і справ недремних, і набуття серцебиття -
усе на місці, я вже тут! і спраглий далі чашу пити,
і славити, і матом крити: і люд, і блуд, і сервітут...

Верни мене нічний Поштар у вичитані мною снива!
Відкрий осонні брами Дива, де ані марева, ні чар,
ні забуття у сон-траві, - лише далечина розквітла,
і я піду,
і біллю світла
не дорікатиму Тобі.


2009

Я малював тебе такою,
Якою ти була і не була, –
Трояндою тендітною, ламкою, –
Нестримною як грозова весна.

Легко́ю, мелодійною, мов пісня,
Як дзвін кришта́лю в тишині,
Я зрозумів лише опісля,
Що ти була такою й ні.

З волоссям, схожим на осіннє листя
Ти йшла й несла в собі любов,
В руках тремтіла, мов намисто,

Ти змусила кипіти кров,
Кохання в глибині затишшя
Ти розбудила знов.

У будинку зі скла
Замість тюлю повішені кимось
Стерильні бинти.
Під дверима лягли
Щілини для тих, хто захоче
лежачи - йти.
Крізь тумани видінь,
Заколиханих фарбою й пензлем,
Ти також йди, любий.
Упади, де ростуть
З-під землі, як надгробні плити -
джазові труби.
Щоб акордом падінь
Розбудити химери снів -
Без імен і числа.
Може б, ніч відпустила
До тебе сплячу красуню
З будинку зі скла...

У тій крамниці купувалося арахіс,
Хотів-у капцях чи розтягнутому светрі,
Перебігав дорогу, не зважав на знаки
В передчутті розкішного десерту.

Завжди удома, свій, до крові-кості рідний,
Захищений від орд багатоповерхівок,
Посмажені сонця він розділяв між дітьми,
Які втішалися з його хрипких наспівів.

За стільки літ і місто зняло капелюха,
Присіло поруч з ним, замислено зітхнуло—
Це ж треба—мешканець, вкорінений по вуха,
Це ж треба, жив нон стоп, без енок і прогулів.

Шукати кращих місць—непевна аксіома,
Зректись арахісу і загубити спокій,
Бо шосте відчуття зароджується вдома,
А з ним і друге дихання,
і третє око...

Сині коні,
Напоєні заходом сонця,
Вже зникають за видноколом.
Топчуть лукаво трави руді
Та розбризкують срібне щастя
З-під незагублених зоряних підков.
Сині коні...
Мені ж залишаються коники -
Зелений тремтливий оркестр.
Мої скрипалі,яких лихоманить
Щоночі.
Мені ж залишаються волошки,
Що гарцюють,пещені вітром,
В моєму волоссі
кольору стиглого жита.
Мені ж залишається сплетений
Тобою німб -
І замість сяйва у ньому
Сині коні...

Чи в дорозі я, чи в тривозі,
Все ти знаєш, люба, про мене,
Хоч у сні, а стоїш на порозі,
Люба мамо, невтомна нене.

У твоєму маленькому серці
Цілий всесвіт любові й тривоги,
І здається, лихо здринеться,
Та й піде з моєї дороги.

Скільки раз тобі говорили:
Бережи своє серце, мила,
Та не вміє воно берегтися...

А неспокій твій і невтома,
Кличе нас до рідного дому,
Щоб ніколи його не зректися.

Прозова тиша. Епіка мовчання.
Цукрово в каві тане ніч,
Заплутане між пальцями бажання
торкається сполоханих облич.
Що диво - що не диво: проза шкіри
така ж цупка, немов сирцевий льон,
ковтаючи вогонь пожадливо факіри,
гарячий дим замішуюють в густий прокльон...
Мені твої торкання поза змістом,
Не в такт, не в риму, марне, абияк.
Сердитий шелест зірваного листу-
скрадливим крокам лиховісний знак.
Я озирнусь на рухів прісний епос,
зірву сторінку марних сподівань,
розлючений на себе юний Ерос
розрюмсався на стадії зітхань.

Неприродньо вигнута позиція.
Чомусь завше обирала пасивні ролі
із запропонованого списку.
Три графи, четверта - за вибором-
підтвердження свого волевиявлення
перед самим собою. Вами вам,
Тобі тобою і т.п. Байдуже:
тугі поштовхи зсередини
нададуть очікуваної рівноваги,
а батута (соломи, перини,etc -
залежно од ментальності)
вже не буде.

Я поєднаю різні кольори олії
Фарба сама намалює портрет
Я не художник, я тільки роблю вигляд...
А соціум починає довіряти мені.
                   Я намалюю засніжені гори
                   А вам здається, що справжні вони.
                   Я розмалюю різні народи
                   І ви розіпнете мене в полотні
Лиш хтось побачить?..
Почує?..
Торкнеться?..
Хтось зрозуміє що все лиш фантом!
Невисохла фарба на руках зостається,
А на полотні розмазаний трон.
                   Так я боюся! Та не вигнання!
                   Боюсь, що ніхто не побачить обман
                   Мої руки тремтять, та малюю я далі
                   Я продовжую з вічністю вдалий
                                                                       роман?/!

Коли наші прабатьки –
Адам і Єва в раю жили,
У вірності Господу Богу
Не витримали вони.

Сплямовані всі людські душі
Первородним гріхом були,
І замкнули вступ до неба
Всьому людському роду вони.

Бог у превеликій любові до людей
Пообіцяв Спасителя післати,
Щоб людський рід
Від вічної погибелі врятувати.

Велика та сердечна туга
За обіцяним Месією була,
Тому що ніхто не був у силі
Заслужити собі вічне життя.

Дочка ізраїльського народу,
Що походила з роду Давида царя,
На Матір обіцяного Спасителя
Богом вибрина була.

Марія, на ім’я Вона, –
Дочка праведних Якима та Ганни,
Що від третього року свого життя
При єрусалимській святині жила.

Віддалена від людей Марія
Своєю безгрішністю була
Й надзвичайною святістю
До Бога все більше наближалася Вона.

Всім своїм непорочним серцем
Бога любила Вона.
Богу була віддана з душею й тілом
У кожній хвилині свого життя.

Благала зіслання Спасителя,
Щоб знівечив діло сатани,
І щоб люди до Бога
Навернені були.

“Радуйся, благодатна, Господь з тобою”, –
Ангел сказав їй такі слова,
Бо Ласку в Бога
Вона знайшла.

Сина-Бога породити
Дала згоду Вона,
Щоб людство відкупити
Від первородного гріха.

Все життя й усю вічність
Ми дякуємо Богові й Маріє Тобі.
То сталося для нашого вічного щастя,
Ти наступила на голову змії.

“Пресвята Діво Маріє, –
Просимо ми, –
Ти нашу Україну-неньку
Під свій Покров візьми.”

На Україні, біля Львова,
Така навкруги природа чудова.
А особливо в одному селі,
Що називається Мервичі.

В цьому селі, як мені казали,
Пани з Німеччини проживали.
Село це Візінбергом називали
І гарну церкву там збудували.

Була Друга світова війна,
Жорстока була же вона.
І бомби падали сюди,
Що дах із церкви вони знесли.

А потім після війни
Прийшли інші “пани”.
Церкву взяли та й закрили. –
З неї комору зробили.

Ера нова наша прийшла.
Влада дозвіл нам дала,
Що можна церкви будувати,
А також зруйновані відновляти.

Зібрались люди із села
Біля церковці-мати.
Давайте будемо і ми
Цю церкву відновляти.

Знайшли вони людей,
Що колись тут жили.
І дозволу на відбудову
У них попросили.

І день, і ніч тут люди працювали,
Рук не покладали.
Якщо б ми трудились так завжди,
Ми б у світі першими були.

До року часу
Всередині, майже, як нова.
Церква до відкриття
Була готова.

Церкву відкрили
На Зелені свята.
Була Літургія торжественна
І людей багато.

Дні за днями проходили.
В селі сталась новина,
Що Пречиста Діва-Мати
На церкві з’явилась.

З усіх кутків України
Люди туди поспішали,
Щоб Мати Божу
Вони привітали.

Одного недільного дня
У Мервичі завітала і я,
Бо хотіла знати,
Як з’являється Божа Мати.

На дворі темніє,
З неба зірка ясно сіяє –
Це вона дорогу
Для Матері Божої простеляє.

Немов на півдороги
Мати Божа появилась.
Вона склала Руки
І до Бога молилась.

А потім Мати Божа
Таку появу мала:
Маленького Ісуса
За Руку тримала.

Остання поява
Була же така,
Що Мати Божа
Руки до нас простягла.

А з Рук проміння сіяло
У всі кутки,
Немов же закликала:
“Приходьте діточки!”

До церкви зайшла я,
І здивована була,
Що вся вишивка зеленим
Кольором була.

Цілу ніч відправлялась
Літургія свята,
І велика радість
На серці була.

Радість розділити
Мервичі хотять.
Лист писати до Німеччини
Вони спішать.

Ми не знаємо пани
Яка є причина,
Що Пречиста Діва-Мати
У нас з’явилась.

Відповідь прийшла,
Що причина є така:
Ікона Божої Матері
Під стіною церкви є закопана.

Відкопайте же її,
Вона в зеленому вбранні.
Ось чому у церкві уся
Вишивка зеленим кольором була.

Над Вифлеємом-містом
Ясна зоря сіяє,
І своє проміння
На Україну посилає.

У карпатському місті
Сталася новина:
Пречиста Діва Мати
Дітям об’явилась.

В білосніжний одяг вбрана,
На хмаринці плила,
І блакитним поясом
Підперезана була.

З дітьми розмовляла,
І просила Вона,
Щоб на цьому місці
Церква збудована була.

З усіх кутків України
Люди у Джублик ідуть,
І свої молитви щирі
Пресвятій Діві несуть.

Мати всіх християн, –
Так вона себе назвала
І бажає, щоби всі об’єднались,
А ненависть навіки пропала.

Дівчина Оленка
Божою Ласкою обдарована була,
Розмовляла з Пречистою
І бачила чудні Діла.

Цариця Небесна
Так Україну полюбила,
Що на Літургію Божу
Всю Святу Родину запросила.

З неба світло ясно сіяє,
Свята Родина на землю йде,
Ісус Христос Літургію відправляє.
Україно! Це великий Дар для Тебе є.

Мати наша Єдина
Щиро в Бога просила,
Щоби Ласка Божа
Україну оповила.

Наш Український край
Ти процвітатимеш як рай,
Бо на твоїй землі
Літургію служать святі.

Il mio cuore è come fuoco,
vieni amore da me.
Ti abbraccio forte forte
perché amo solo te.

Com’è bello il cielo blu,
felicità nel mio cuore,
ringraziamo Dio, noi,
perché ci ha dato un grande amore.

Dolce mio amore,
rose rosse nel mio cuore,
tanti baci dolcissimi
solo, tesoro, per te.

Io prendo la tua mano
e andiamo insieme
lungo la mia strada,
solo amore con te.

Uccelli cantano canzoni,
alberi vestiti di fiori,
verde la terra è tornata.
Quale stagione è arrivata?

Il mare ha preso il colore blu,
il sole ride come un bambino
e il caldo a noi ha regalato.
Quale tempo è arrivato?

Il sole tanto ha lavorato
e ora si è un po’ stancato,
gli uccelli il viaggio han preparato.
Quale tempo è arrivato?

Un vestito caldo prendiamo,
Babbo Natale aspettiamo,
la montagna è innevata.
Quale stagione è arrivata?

Є у Римі церква,
Називається “Santa Scala”,
Я до неї завітала.

Глянувши вгору, вмить,
Бачу Мати Божа під хрестом стоїть.
Така сумна, що її болям меж нема.

По східцях святих
На колінах я йду,
Прощення за гріхи прошу.

Піднімаюсь по східцях вгору
І на другій сходинці, під склом,
Бачу я Святую Кров.

Мати Божа!
Яка подія в ту мить сталась,
Що Святая Кров пролилась?

Мати Божа відповідає:
“Ой, дитино моя,
Це – Перша світова війна.”

Була війна
І був роздор,
А потім ще й голодомор.

Піднімаюсь по східцях вгору
І на одинадцятій сходинці, під склом,
Бачу я Святую Кров.

Мати Божа!
Яка подія в ту мить сталась,
Що Святая Кров пролилась?

Мати Божа відповідає:
“Ой, дитино моя,
Це – Друга світова війна.”

Лилася кров
Гармати рвали
І вороги у нас стріляли.

Тюрми наші не пустували,
Народ ворогом прозвали,
І на Сибір відправляли.

Піднімаюсь по східцях вгору
І на останній сходинці, під склом,
Бачу я Святую Кров.

Мати Божа плачучи,
Промовила такі слова:
“Дитино – це чорний біль твого життя.”

Є у Римі історичний шедевр –
Собор Святого апостола Петра,
На купол якого
Я з Наталею і Анночкою йшла.

Йшли ми сходами крутими,
Дорога нелегка була,
Але душа бажала,
Щоб добратись до купола.

Коли вийшли на купол,
То зраділа душа,
Бо такої краси
Ще не бачила я.

Ой, який же гарний,
Цей Ватикан.
Я думаю, що шматочок землі
Бог з раю йому дав.

Дерева зелені, красиві такі,
Неначе художник
Вийнятковими фарбами намалював
Їх у картині своїй.

А травичка зелена,
Немов шовкова вона,
І квіточки білі
Вимальовують ключі Святого Петра.

Недалеко фонтан,
З якого тече жива вода,
Щоб ніколи не зазнала спраги
Людська душа.

Стою на куполі
Собору Святого я,
І згадалася мені
Істина така.

Колись Син Божий
Сказав до апостола Петра:
“Ти є скеля,
на якій стоятиме Церква Моя.

А ворота до Церкви
Охоронятимуть ангели святі
І ніколи їх не знищать
Пекельні вороги.”

За заслуги земні,
Які апостол Петро мав,
Ключі від Неба
Син Божий йому дав.

А я стою,
Як те мале дитя,
І до Неба хочу
Також я.

Всемилостивий Вічний Боже,
Думкою лину аж під Небеса,
Прости нас, Господи, грішних,
З яких перша я.

Прости нашу Україну,
Як розбійника колись простив,
Помилуй український народ,
Незалежно, де б він жив.

Андрій, молодий хлопець,
Що на варті стояв,
Він сам з Америки,
Але по-українськи розмовляв.

Ми дякуємо Господу Богу
І Андрію тобі,
Що допоміг сягнути
До омріяної висоти.

Проходять наші дні на чужині
Бувають вони веселі і сумні,
Але радіє моя душа,
Що хороших товаришок маю я.

Сьогодні в цей святковий день
Я хочу вам щось сказати
Про товаришку мою дорогу,
Яка уміє життя цінувати.

Вона бачить красу сонця і зірок
І місяця, що посміхається вечорами,
Чаруючу красу троянд
І всього, що є поруч з нами.

Прекрасна і чарівна душа її,
Вона завжди вірна і чесна з товаришами.
Анночко! Дорога ти моя!
Я щаслива, що ти є з нами.

Нехай Бог вислухає молитви твої,
Поблагословить тебе щедрими дарами,
Подарує здоров’я, многих і благих літ
Твоїй дорогій і любій мамі.

А ми всі любимо тебе,
Від щирого серця вітаємо,
Великих Небесних і земних благ
Ми тобі бажаємо.

Вічнозелений Риме,
Чудова твоя краса
Зустріла я тут горянку,
Що з Закарпаття вона.

Висока, струнка і красива
Завжди з посмішкою вона
Називається Таня
І добра в неї душа.

Тетяна друзям допомагає
Поради мудрі дає
Впевнено йде вперед,
Бо оптимізм в неї великий є.

Але я бажаю, Таня,
Щоб зустрілись ми
В місті омріяному нами,
Де немає болю, ні журби.

Це – місто з чистого золота,
Неначе прозоре скло,
І коштовними каменями
Оздоблене воно.

Ночей в місті не буває
І потреби в сонці нема,
Бо Слава Божа його освітила
І надзвичайна там краса.

Від престолу Бога й Агнця
Тече річка води життя,
А на престолі –
Розкрита Книга життя.

Благаймо щиро Бога ми,
Щоб у Книзі життя записані були,
А одяг душі своєї прали
І на дерево життя право мали.

Щоб брамою у місто увійшли,
Бо назовні – пси, розпусники й чарівники
Просимо Мати Агнця,
Щоб захоронила нас від зла.

В сонце одягнена Вона,
А місяць під Її стопами
На голові в Неї вінець
Прикрашений дванадцятьма зірками.

О, Мати Божа!
Мати Єдина!
Випроси нам Ласку спасіння
У Бога-Сина.

Стоїть високая гора,
По ній біжить бистра вода
І називається ця ріка –
Латориця.

Тече бистра ріка,
Несе запах гірських лісів
Для міста, що називається –
Мукачів.

Тут є прекрасні гори,
Яких нема з чим порівняти,
І називаються вони –
Карпати.

Є в Карпатах дерева,
Що видніються здалека,
І називають ті дерева –
Смереки.

Струнка як смерека,
Бистра як гірська ріка,
Дівчина-горянка, по імені
Анночка.

Типова для неї
Риса характеру така,
Що називається
Доброта.

Колись легенду
Чула я таку
Чому Бог Україні
Подарував таку красоту.

Наші пра… прабатьки
До Бога прийшли
І землі для свого народу
Просили вони.

Де ж до цього часу
Були ви?
Що так пізно за землею
До Мене прийшли.

Господи пробач,
Справимося ми
І хоч будь-який
Шматочок землі знайди.

Бог Милосердя,
Завжди велике мав
І шматочок землі з раю
Для України Він дав.

Наші прабатьки
Землю щиро любили вони
І хороші господарі
З них були.

Сіяти і орати
Вміли вони
І своєчасно зібрати
Пам’ятали завжди.

Своєчасно зібрати,
А також гарно зберегти,
Щоб y світі знали,
Що господарі вони були.

А де ці господарі,
Що колись були?
І господарювати гарно
Уміли вони.

На полі бою
Загинули наші козаки,
Бо Україну рідну
В неволю не віддавали вони.

За свою красоту Україна
Гірко платила вона,
І багато років
Поневолена була.

Пора омріяна прийшла
Україна волю здобула
І в помаранчевий колір
Одягнулася вона.

Перемогу ми здобули
А чи головне не забули,
Що Україні потрібно допомагати
І здобуте – оберігати.

Так будьмо господарі,
Для України-неньки ми,
Все що є здобуто,
Щоб зуміли зберегти.

У морі синім плавають кораблі
І десь далеко в море попливли.

Приспів:
А море синє таке красиве є
І чарує своєю красою мене.

На тому кораблі ходжу я
І шукаю де русалочка моя.

Приспів:

А чайки над морем кружляють,
Русалочку знайти допомагають.

Приспів:

Сказали мені чайки таке:
”Твоя русалочка на березі моря є”.

Приспів:

На березі дівчина сидить,
На море синє глядить.

Приспів:

Дівчина сказала мені такі слова:
“А море синє, то є наше життя”.

Приспів:

Щаслива в житті дівчина та,
Яка знайшла свого моряка.

Україночки мої чарівні,
Україночки мої дорогі
В далекій Австралії
Проживаєте Ви.

До вічнозеленого Риму
Завітали одного разу вони
І співали для нас
Чарівні українські пісні.

Душа у них щира
Жалем переповнена така,
Що вона україночка,
А на Україні ще не була.

І навіть пісню
Співали вони таку:
„Повези мене батько на Україну
І покажи мені її красу.

Повези мене батько в Карпати,
Бо я там ще не була,
Покажи мені дорогенький,
Де є хата моя.

Поїдемо до Чорного моря,
Бо красивішого у світі нема,
І для мене єдина Батьківщина
Тільки Україна моя”.

А потім пролунали слова:
„Чужина – чужина.
Ти для мене ніколи не будеш
Батьківщина моя”.

Яку велику любов
Ці україночки мають,
Що своїм щирим співом
Так душевно Україну прославляють.

Солов’їним голосом співала
Дуже гарно диригувала.
Оксана Рогатин-Василик,
Що душа під Небеса взлітала.

Наші українці
Незалежно де б жили
Завжди Україну-неньку
В серці мають вони.

Всемилостивий Вічний Боже!
Ласки своєї нам подай,
Щоб Україна розквітала
І була, немов Рай.

Зірка з неба ясно сіяє,
Прихід Спасителя сповіщає,
Радіє Небо і Земля,
Бо народилось Боже Дитя.

Бог залишив царські палати,
Людську природу взяв.
В бідності і в переслідуваннях
Божий Син зростав.

Творив добро для людей,
Навіть мертвих до життя повертав,
Так щиро полюбив людей,
Що гірку чашу взяв.

І випив її до дна,
Щоб людей відкупити від гріха,
Муки страшні прийняв,
І Царство Боже людям приготував.

Але люди невдячні
За Божі ласки були,
І готували страшну смерть
Для Божого Сина вони.

Ісус Христос апостолам
Ноги водою і слізьми умивав,
Бо хотів для них Раю,
Але диявол тоді не спав.

Ісус наближається до Юди
Його серце плаче і ридає,
Він вмиває йому ноги,
Цілує і до свого Серця притискає.

Мовою сліз благає:
„ До пекла, мій сину, не йди,
Скажи, чого хочеш?
Дам я все тобі”.

Але закам’яніла душа Юди
Дияволом опанована була
Він поцілунком видав катам Ісуса
І Кров Свята по землі текла.

Як над останнім злочинцем
Знущались над Ісусом вороги
І терновий вінок на Голову
Вони йому одягли.

Мотузками і ланцюгами закували
Його Тіло Пресвяте,
По Голові палицями били,
І рвали волосся золоте.

Незрівнянно красиве Боже Обличчя
В синцях і в ранах все було,
Серце розривалося від болю
І нікого з друзів поруч не було.

Привели Ісуса до Пилата,
А він вмиває руки у воді,
І видає Сина Божого на муки,
Щоб помер Він на хресті.

Тяжкий був хрест Ісуса,
На якому були людські гріхи
Від початку і до кінця світу,
І немилосердно тиснули на хрест вони.

Б’ють кати Ісуса
З сил Він опадає
І на хресній дорозі
Свою мати зустрічає.

Яка болюча сцена,
Мама обнімає Сина:
„Дитино, що поганого Ти зробив?
Яка Твоя провина?”

Розіп’яли Ісуса на хресті,
Святі Руки цвяхами прибили,
Тіло корчиться від ран:
О, люди! Що ви наробили?

Вже зірки ясно не сіяють
Лиш деколи мерехтять,
А ангели над Ісусом кружляють,
Неначе плакати хотять.

А під хрестом Марія-Мати
І улюблений учень Іван,
Той, що ніколи не покидав Ісуса
І в опіку Бог Свою Мати йому дав.

І два розбійники з Ісусом
Розіп’яті також були,
Один кричав і богохулив,
А другий просив: „Господи мене прости”.

Чорна хмара надійшла,
На землю впала Божа Сльоза
Ісус Отцеві Духа свого віддав
І людей страх обійняв.

Земля затремтіла і заридала
В людей гордість відразу пропала
І страх їх огорнув несамовито,
Бо Богочоловіка на Землі було вбито.

Захитались Божі храми
Там, де на Ісуса неправду казали,
І Пилата страх обійняв,
Бо він Бога на муки віддав.

Тіло Ісуса з хреста зняли,
Його Любій Матусі на руки поклали,
А вона гірко плаче і ридає,
Бо її Сина в живих вже немає.

Не плач, Божа Мати!
Прийде така година
І будеш Ти Цариця
В Царстві Бога і Твого Сина.

Твій Син Воскресне на третій день,
Знівечить діло Сатани,
Зрадіють Небесні Сили,
А також люди на Землі.

О, Мати Божа! О, Мати Єдина!
Випроси нам Ласку в Бога – Сина,
Щоб Він нас помилував і простив,
Цвяхами Любові до Себе прибив.

Нехай його гаряча Любов
Нас завжди зігріває
І ланцюгами Любові Своєї
Він нас до Себе поприкуває.

А Стріли Любові Ісуса,
Щоб нам в серце влучали,
Любов Його чисту й гарячу
В нашому серці залишали.

А Твої, Ісусе, чудотворні руки
Нехай нас завжди благословляють,
Провадять світлою дорогою
І темряву від нас відганяють.

А Божественної краси очі,
Щоб на нас завжди споглядали,
Провадили дорогою земного життя
І на Страшному Суді нас впізнали.

Сіяюче Боже Обличчя!
Для нас завжди світи,
Щоб ми мали Світло життя
І до вічності впевнено йшли.

Вічний і милостивий Боже!
Наш Відкупитель і Життя,
Ти переміг смерть,
Зраділо Небо і Земля.

Зірки ясно засіяли,
Ангельські хори заспівали.
І лине радість з Небес:
Христос Воскрес!

Співає мати колискову
Над синочком своїм,
А місяць світить ясно
Своїм світлом прямо в дім.

Ой, синочку, мій маленький
Ти скоріше підростай,
А ти місяце ясний
Йому дорогу освітляй.

Пригортає ніжно мати
До серця своє дитя,
А ти зірко ясна
Шукай де невісточка моя.

Пройшли роки...
Діти наші вже батьки,
А ми онуків до серця пригортаєм
І десь-колись про молодість згадаєм.

Ой, який великий біль,
Діти на серці мають,
Коли при живих батьках,
Сиротами їх називають.

Приспів:

Мене батько залишив,
Не хоче визнавати,
Тому мусить сама
Мене мама годувати.

Приспів:

Захвилювались Небеса
І Світ сколихнув.
Чому такий великий біль
У малої дитини був?

Приспів:

Пам’ятай же, батьку мій,
Прийде така година,
Коли підеш ти на суд
До Божого Сина.

Приспів:

Чи простить тебе Бог,
Я того не знаю,
Але рану на серці
Все ж таки маю.

Приспів:

Тяжіння буває земне,
А ще – між тобою і мною.
Ти обирав мене,
Як ще не була земною.

Ти обирав цей світ
Крізь простору-часу вікна,
Промовити щоб “привіт”
І бути мені чоловіком.

Кохання наше – земне,
Та очі твої – небесні.
На двох нам життя одне
І – цілий Всесвіт.

Колись, в далеку давнину,
Ви залишили Україну,
Щоб заробити на хліб собі
Подались на чужину.

Нелегко було Вам
У чужій країні перебувати,
Ростити дітей своїх
І рідної мови навчати.

На коліна перед Вами я встаю –
Хто проживає за океаном,
Що культуру рідну зберегли
І не забули Україну-маму.

А Ти сину України,
Повідчиняй брами,
Нехай діти з усіх країн
Їдуть до Мами.

Навпростець крізь обпалене місто.
Сивий ранок - безмежно тихий.
Моя пам'ять - вільна і чиста -
Власноручно ламає віхи.

Мій далекий,трьохликий Боже!
Я вже знаю - вертатись не варто.
Все чуже,гострокутне,вороже,
І повсюди сніги...і варта.

Неприкаяність і скорбота
непотрібного автору вірша...

Я,можливо,дізнаюсь:хто ти,
Де я зайва і чим я гірша...

Марія + бита = особа великого значення.
Белла Донна

Мария с битой ничем не хуже Марии с ребенком
те же округлости тот же взгляд
только нимб банданой
чтобы локоны не мешали попасть черепом Йорика
в разинутый рот незакопанного солдата

а эти двое играющие в нарды на плащанице
эти членистомозгие членоязыкие твари
тоже когда-то были ясноглазы и мягковолосы
и даже кажется охраняли врата и любили брата

кто же такое придумал что кровь не похожа на воду
что не суди никого и не судим останешься
бродят в красивой красной жиже армагеддоновой
легионы безглазо-безлико-безмолвных кастратов

свесив ноги в воронку от мирного-мирного атома
жарит тушку голубки наивный дедушка Данте
не отворачивайтесь - вы ведь все хотели этого?
Нате!

У пору жнив, у всеплодючім серпні
Самотні дні безжалісно нестерпні.
У день, коли стинали перше жнив'я,
Про дерево, яке не посадив я,
Щасливо не завважений ніким,
В автобусі я думав приміськім.
Чи пута я порву міцного кову?
Чи зустріч я забуду випадкову
І випадкові доторки колін
У вихорі часів, розлук і змін?..
Ця зустріч – як пожадана спонука
Не мріяти про сміх малого внука
І, взявши в руки книгу, всохлий посох
У полі розчинитись, як Філософ.

8. 7. 8.

Зеленим, жовтим і червоним
Спалахують в душі у нас
Якісь неписані закони,
Що за межею слів і фраз.

І на життєвих перехрестях,
У підсвідомій глибині
Як світлофор людської честі
Горять по черзі ті вогні.

Стій! Зачекай! Іди сміливо!
Вони підказують. О диво.
Ми підкоряємось без слів.

І дай нам милості, о Боже!
Щоб ту підказку мав би кожен
З простих людей і королів.

Він мене сотворив із любові й дорожнього пороху,
дав добро на заселення храму – щоб віру прийняв,
для парафії дум та для совісті – кволого пароха
і для янгола в брамі, прочиненій майже щодня.

Прибивав образи та клякав на коліна до образів
і на серці образ не тримав – не було місця там,
а в душі вітражах розбивалися сонячні обручі
і світлів восковито та гаснув хвилинами храм.

Прибували невчасно, молились думки, часто каялись,
та й до сповіді йшли розпинаючи гордість свою,
як приймали причастя – то серце для кожної краялось,
та для кожної серця не стало, як місця в раю.

А коли непогода впивалась у бані та ранила,
виростали дзвіниці, мов крила, і дзвін відлітав.
А на хорах хорали впивались до хрипу осаннами.
Не секунди, а терцїї милості поміж октав.

Розривались легені від крику, гоїлися протягом –
вибігали думки, набиралася пустка вітрам.
Залишилась любов, що у пролежнях вічного пороху.
Він прийде, забере та розвіє дорогою храм.

29 Січня 2009

Задощило знову задощило,
Разом з ним прийшло Похолодало.
Потім завітає Засніжило,
А на зміну буде Зноврозтало.

Я ж чекаю теплого Пригріла,
Забуяла й Зновувсерозквітла.
Вони будуть. Згодом. Ну а поки
Задощило знову задощило.

Ріллю замерзлу присипає сніг.
Подекуди іще груддя чорніє,
Від нього довгі потяглись по полю
Назустріч вітру білі перемети.

Летять сніжинки швидко і навскісно,
Заслали небо й землю пеленою.
Безлюдно, тихо й холодно навкруг.

У лісосмузі під вагою снігу
Пучки трави пожухлої пригнулись,
Заліг шапками сніг поміж гілок.

Ген за ріллею виднокіл розмитий,
Лише далеко з яру проступають
Невиразні широкі крони верб.

Посутеніло. Кріпне завірюха,
Курить у полі білі пасма снігу.
Замети довшають, зливаються в суцільне
Пречисте і одвічне полотно.