*
Ти облягла моє тіло
серпанком лякливим.
Крізь тебе вдихаю світ.

Заще́мить груди. Осінь золота
Мені простягне мідні руки,
Ти не чекай, цілуй уста
І не пускай до серця муки.

Заще́мить груди. Листя золоте
Впаде на тво́ї білі руки,
Ти не зважай на листя те
Зважай на серця ніжні муки.

У грудях щем. А листя золоте
Кружляє з вітром вальс осінній,
Ти не зважай на листя те,

Зважай на щем, бажання тлінні,
Кохання наше розцвіте
Пелю́стками троянд на тілі.
2005-2009

Кав’ярня. Місто чуже.
Випити щось гаряче.
Більше вас не побачу.
Сьома година вже.

Дивно, що ви сама.
Ви не замовили каву.
Посмішка. Слів нема.
Очі такі ласкаві.

Я не спитав ім’я,
Ви мені не сказали.
Йду за лаштунки я,
Ви — до зали.

Я мрію лише про одне:
Що завжди ти зі мною поряд,
Що час любові не мине,
Не відведеш від мене погляд.

Я хочу,щоб і ти хотів,
Ще раз відчути ніжний дотик,
Зірватись в прірву почуттів,
Почути знов любові ноти.

Щоб не забракло ніжних слів
Про почуття свої сказати,
Щоб знову тисячі разів
Мене коханою назвати.

Зможеш – приголуб. А ні, то й ні.
Мене знову зацілує злива.
Діло ж не в січневій сивині,
І не в закосиченій весні.
Просто звичка – це завжди шкідливо.

Зможеш відлетіти – то лети.
Це не я, а це ніч до болю хтива.
Сум? Не страшно. Ми давно на «ти».
Жовте листя – списані листи…
Просто небо – це завжди сміливо.

Зможеш не забути - не забудь.
І в обличчя вітру тепла грива.
Тільки кров у венах, наче ртуть.
Впав туман на безіменну путь.
Просто радість –це завжди мінливо.

Привіталась Ганнуся і тихо присіла на лаву,
Де тепер її космос, що коси розчісує ніжно.
Ти поглянь, тільки глянь, як довкола грайливо і вічно!
– Щоб Купава подихав, я з космосу – тілом у трави...

Цей асфальт, це каміння, цей погляд байдужий і гострий.
Що до вроків мені, як прозріння відбудеться скоро?
Я вже звикла: вдих – видих… І квіти тут штучні і гості,
А вжахнутися гострого – сором, який же це сором!

Тільки сльози блакитні впадуть у долоні байдуже.
Тільки очі поблякнуть, неначе розбитий ліхтарик.
Ці долоні – запестять, ці стегна у шалі – задушать,
Ця дурна – пожаліє й ніколи тебе не насварить…

Я вернуся на землю. Чи очі мені розбинтують?
Янгол помсти – любов – намалює строкатий рум’янець.
Задихнуся цим щемом, ковтну його весь, ніби кулю!
.Ну, Ганнусю, привіт.
Пригостись зі святого Грааля.

Клене мій опалий, клене зледенілий,
Чом стоїш, вклонився заметілі білій?

Може, що почув ти, може що побачив?
За селом у полі загулявся, наче.

І, як п’яний сторож, загубив дорогу,
Тонучи в заметі, приморозив ногу.

Ах і сам я нині не стійкий од хмелю,
Із гостини в рідну не дійду оселю.

Там вербу зустрів я, там сосну примітив.
Піснею про літо їх узявся гріти.

І собі самому видався я кленом,
Тільки не опалим, а таким зеленим.

І, згубивши тяму, перебравши лишку,
Як чужу дружину, обіймав берізку.

Я зранку наче торт
Огидний і солодкий
Палають гнівом твої сині очі
І я боюсь вилазити з коробки
Але у вечір ти біжиш додому
Де я твердий як хліб і трішечки солоний

Ти пахнеш вчорашнім дощем
І свіжими квітами нині.
Крізь прочинене злегка вікно
У кімнату вливаєшся тінню.

Бачу трохи яблук в руках –
свіжих і теплих , осінніх,
ми з тобою з”їмо їх навпіл
і трохи сховаємо в сінях.

Я позичу у вітру пісень,
і сорочку в старенької скрині.
Ти прийдеш із теплим дощем
і свіжими квітами...Нині.

Ми будемо їсти яблука знов
і тихо співати про гори.
Ти спитаєш мене про любов,
а я запитаю про горе.

І зайде за північ давно,
Стане тихо і темно у світі.
Ми прочинемо злегка вікно
і в сад проллємося світлом.

А змістом спільних недомовлень—
Його зіпсована фігура.
Ти не помітив? Ніби повінь
Накрила вікова зажура
Соборний мур святого Юра.
У листя вдягнений опале,
Він випроваджує понуро
Студенство до яскинь вокзалу.
І вже прощань одних замало—
Всепрощення йому належить,
На варті біля нього стали
Чотири стільникові вежі
Як ангели, що в небі стежать
Апокаліпсову пожежу.

Поспівали, чи поспали?
Вибирали - піарили,
Простороди чуби рвали,
Доки шиї не впарили.
Гнівосійно, чи спокійно,
Ковдри перетягували.
Однобоко, чи подвійно,
Сором і звитягу мали.
Кволоплеча колотнеча,
Костоломна оскомина.
Совість - клекітня лелеча,
лектораттям потомлена.
Їх там трошки - як до дошки,
Виходили учнями.
Кожне бите - тім`я вкрите,
Шишками бундючними.
Біганина маловпинна,
Боротьба поборницька.
За що тобі, Україно,
Доля стидпозорницька?!
А насниться кривавиця,
Та жовтоблакитниця.
Бюлетенева дільниця,
Клятвенна обітниця.
І платком покрита мати,
І курорти - фініки.
Аби ... лише тонші грати...
В тупику... На фініші...
21.02.02р.

Коли я з’явлюся,
в не дуже старому костюмі,
бо часу так обмаль,
практично його і нема –
на пошук обнови
в якомусь захмарному ЦУМі…
Коли я з’явлюся,
не скажеш: «Ти їхав дарма»?
Мене ти впізнаєш –
я буду з вазоном, це кактус.
Та ти не лякайся,
він ніжно, небесно цвіте.
Він так салютує, на радощах,
рясно, ручкасто –
всю акупунктуру
йому пробачають за те…
А нам хай проститься
цвітіння небес бірюзою.
Зустрінуться очі,
ну як не цвісти небесам…

Коли ще з’явлюся
удосвіта вмившись росою...
Зустрілись у слові,
і то вже, як Божа роса.

Асфальтна туга…
Така стара вона.
Як з ліпшим другом,
Йду в поле з травами.
Іду від себе
З дідами радитись:
Як там на небі?
Де більше радості?
У вишиванці я,
Трава – в зеленому.
Діди – вигнанці
Зі світу ленінів.
Дід – бас, я – альтом
В траві зрослися:
Під тріск асфальту
Тягнемо пісню.

Шкребуся лізучи на гору
Вмиваючись побілкою
Як тою кров’ю

І так лежу ничком
Вся біла
Як в платті на весілля

А навкруги весь Всесвіт
А навкруги вся доля
В середині ж ніщо

буває, від часу тікає стрілка,
виписує коло на цій каруселі
втішається: "зараз..! одненька хвилька -
й покину годинник. придбаю оселю:
візьму грошенят у профспілці для стрілок,
знайду працьовитого вірного мужа.
ми будем веселі і радісні тільки", -
як раптом спинилась - замріялась дуже.

годинник завмер і замовк від образи
він дувся весь ранок: хоч сонце, хоч хмари!
але - заперечиш? - причина прекрасна,
чому я спізнилась на пари.

Слова мовчать – не мають що сказати,
Та правду відкриває кожен рух.
Твоя байдужість – найміцніші грати.
Вони не тіло стримують, а дух.

Слова мовчать, а очі щось ховають,
В їх глибині блукають почуття.
Ти добре знаєш все і всі це знають,
Що тільки ти, лиш ти моє життя.

Слова мовчать, так тихо причаїлись.
Душа ж кричить у тишину німу.
Були уже колись усі слова чиїмись
І тільки душу кожен мав лише одну.

хоть мальчик алчно постигал
азы склонений и спряжений,
увы! в нем не проснулся гений…
но замечал, как вечер ал,
когда, устав от вдохновений,
он мухам крылья обрывал...
..........................
он и теперь, гляди, живёт –
не Мышкин – просто идиот...

Для кого б чепурились ми,
Коли б не було вас, мужчини?
З якої іншої причини
Гортали б знахарські томи?
Навіщо б нам були прикраси,
Модерні сукні, блиск в очах,
І поетичного Пегасу
Політ при місячних свічах?
Навіщо вдосвіта вставали б,
Кому б ми вірили тоді?
кому бездумно віддавали б
Найкращі роки молоді?
І хто казав би, що найкраща
У світі саме кожна з нас?
Кому б казали ми ні за що!
Кого прощали б раз по раз?
І що б у світі нас тримало,
Під небом цим, на цій землі,
Про що б знімали серіали,
І взагалі, і взагалі....

Февральский мороз растворился под утро в угаре,
колодцы дворов глотнули проснувшихся граждан,
в подъезде бодрящий коктейль сортира и ганджа
(такой себе ад в понимании Джа Растафари).
Метро пожирало на завтрак мясные вагоны,
метро воплощало армагеддон в понедельник,
не чувствуя жизни в своем потрепанном теле,
я плыл по течению злой, равнодушный и сонный.
На встречу мне плыли такие же сонные пятна,
я все ожидал, что они со мною сольются,
и выход метро был похож на взрывы поллюций:
такой же рассветный, обильный, такой же невнятный.
А мимо катился гламурно отсосанный Лексус -
закономерный итог затяжного минета.
Я шел на работу, где кофе вместо обеда
и, где сигареты с тоской по субботе и сексу.

Скресла крига, сніги потанули,
утекли у твої казки —
не зважаючи на обставини,
серце в грудях — мов кінь баский.

Не кажи, що буває різною,
непростою любов бува:
та — рятує порою грізною,
воскрешає, а ця — вбива.

Не судилося, як хотілося
цій, єдиній (вона одна),
і не чухай тепер потилицю:
пий на спомин її до дна.

Вже прогалини сонцем мічені
і на звалищах ялинки,
з-під коліс летять покалічені
пластикові пляшки.

А кімнату безжальне жалюзі
ріже в смужку, не омина...
На синоптиків не зважаючи,
місто штурмом бере весна.

*
Весна
відчиняє вікна будинків –
наче валізи дорожні –
і витрушує пух
зими.

*
Весна
відчиняє вікна будинків –
наче валізи дорожні –
і витрушує пух
зими.

*
Фата із туману
укрила нас в лузі.
Зірок геть не видно.

*
Качаємося вдвох
у молодому житі.
Поки немає жнив.

Так близько зорі, майже у вікні.
Черпає ківш відлуння дальніх грозів.
Зажди мене у переддень морозів –
Я у садку натрушу нам віків.

Наносить серпень яблук в пелені.
Рояться бджоли по своїй ще вірі.
Зажди мене, як всі зберуться в ірій.
Я вспію до снігів. Ти вір мені.

На крилах – слід невиплаканих сліз.
В однім ключі – померти, або жити –
Зажди мене, не знаючи молитви,
Щоб нас човняр до берега довіз.

Сипне трава насінням на ходу.
Удари серця кроки полічили.
Зажди мене без всякої причини –
Я кілька яблук вирву ще. І йду.

Імперії ще не впали...
Ніч безсонна, осіння.
Час збирати каміння –
Уламки концертної зали.

Така сатанинська спокуса –
Кров’ю каміння залити...
Час читати молитви.
Аллах – це ж батько Ісуса.

Війна викликає втому.
Лиш винним хай буде кара.
Згадаємо дні Джохара...
Так хочеться з миром додому!

Бракує слів,
Щоб виказати душу...
Тебе бракує,
Щоб відчути біль.
Тендітні пальці струнами зворушать
Немузику...
На рани сиву сіль
Насиплять ті,
Хто просто був не нами...
Бракує сліз,
Щоб виплакати нас.
Вростає простір крізь віконні рами
У юний,
Нами вилюблений час.
Вогонь мовчить
В камінній пащі тиші.
На темінь ніжно дихає свіча.
А ти мене наївно не залишив,
Хоча прощав,
Хоч сотні раз прощав.
Бракує зір,
Щоб захотіти ночі,
На спільність все ж
Нам забагато сил.
То, мабуть, так нам світ оцей наврочив
На вічність поетичної краси.

Заговорена кров безтілесно стає душею...
Трохи крику німого в безликість осінніх неб.
Поворожу сльозами на все,
Чи лише на те як...
Повернутись на мить у затіненість сивих верб.
І напитись води,
І набратись живої сили
У вітрів, що не вміли ні плакати ні, рости...
Дочекатися тих, що життя це, як я, злюбили,
І ховалися в дощ, до безмежності їм святий...
Виростали з землі, ніби трави із юних весен...
Наворожу собі батьківщинну суєтність...
Кров
Заговорена
Вже одушевнилась безтілесно,
Жде аби знеболів
Ностальгійний наранний шов.

– Які в тебе плани на весну?
– Ніяких, бо я не політик…
З весною якщо не воскресну –
піду невоскреслим у літо.

– А як тобі бачиться літо
у разі твого воскресіння?
– Зозуля у лузі, і квіти,
і ми, ніжні-ніжні, у сіні…

Птаходіва
прилетіла
від Сварога
і молитвою стала
баранчики диму
накочувались
розбігались
по деревах
а сльози
Птаходіви
звисали
кривавими ягодами
люди їли
не кривились
йшли до церкви
молились
грішили
молились
їли ягоди
не знали
то сльози
Птаходіви
що прилетіла
від Сварога

Прозоре небо ллється через хмари,
Твоя душа в холодній самоті.
Ікаре, відчайдушний мій Ікаре!
Навіщо ти так високо летів?

Ти не хотів як інші всі роками
Крізь терна пробиратись до зірок.
Ікаре, нерозумний мій Ікаре!
Злетів - спустила доленька курок.

А спрагле сонце глянуло лукаво
І випило твій подих мов вино.
Ікаре, бідолашний мій Ікаре!
Нажаль, літати людям не дано.

Ні, не стала між нами осінь,
Але я не кохаю. Зовсім.
Ми єдиної долі крила.
Ми життєва двожильна сила.
Ти моєї душі половина,
Я ніколи тебе не кину.

Ми по першому снігу – босі.
Ти мене не кохаєш. Зовсім.
Якщо я забажаю волі –
Перетворишся в дрібку солі.
Я душа твоя тиха й шалена,
Ти не зможеш піти від мене.

Ми наблизились вже до краю,
Ми уже не кохаємо. Знаю.
Бо кохання занадто мало -
Пояснити, що нас з’єднало,
І тому ми у дні наші срібні
Одне одному так потрібні.

Ти ковтаєш слова, як завжди розігріті мовчанням
Непіддатливий час нас кидає обличчям у осінь
Наші душі застигли в анабіотичному стані
А тремтіння – це наслідок зміни дощів на морози

Просто інколи ти незалежна, а часом буває
Що вступаєш із кимсь (або мною) в таємні союзи
Бо життя – тільки пункт пересадки в дорозі до раю
Головне, щоби п’яні пілоти не збилися з курсу…

Головне, щоб у лівій кишені лишалась отрута
(Випускаємо дим обручальними кільцями вгору)
В наших снах залишаються свіжоморожені люди
Й помаранчеві лінзи для кращого настрою й зору

Нас врятують від сну добрі янголи в білих халатах
Поки кров просувається в венах занадто повільно
Вихід є, якщо будемо добре й старанно шукати
Просто інколи він запасний, чи (що гірш) – аварійний.

Тримай мене. А хочеш, не тримай,
Була твоєю. Не твоєю - буду.
Орбіту обираю я сама.
Ти вільний сподіватися на чудо.
Повірити у казку... Чи у міф
Про сотворіння нашого кохання,
Де на годину хтось із нас халіф.
Як це банально! З рим одне «зітхання».

Між лугів зелених – стрічка чарівна,
Срібною блакиттю майорить Десна.

Похилились верби майже до води,
Говорила мила: – В сад мій не ходи.

– Я не йду в садочок – ніженьки ведуть,
А вуста солодкі спати не дають.

Вечоріє в лузі, в берег б’є Десна,
Йде назустріч мила, поруч вже вона.

Нічка нас сховає від очей чужих,
Місяць повартує в хвилях золотих.

А туман розстеле білі рушники
На шовкові трави, житні колоски.

Я зачата була,
Коли Місяць став повно-червоний,
Там – на Лисій горі, –
Куди мама прийшла із лісів.
Чорні гнізда з коріння
Мостили там білі ворони,
Душі сивих поетів
Там чортик поліський носив.

Я красива росла
Непродажною тою красою,
Як берези ростуть
Із калиновим відсвітом в ніч.
І нікому я зла не робила,
Назвавши сестрою
Ту русалку,
Що грала
На річки останній струні.

Та коли хтось «не так» подивився
На ліс мій, на вітер, -
Я ставала і лісом, і вітром,
Дощем і вогнем,
Щоб, як чорні хліби,
Людські душі
Забули черствіти,
Коли юність мине.

Я літала у снах
І любила чортів синьооких,
Та весілля у мене
(Так сумно...)
Чогось не було.
І палили мене,
І топили у водах високих,
І дитя моє
Більше доби не жило.

За гадання свої
Не набрала ні злата, ні срібла.
Та люблю цю печаль
І ці прокляті гени свої.

Хай приходить мій друг.
Він поет.

Ми собі лиш потрібні
Отакими, як є, –
Нічиї...
Нічиї...
Нічиї...

Лісостеп золотий.
Дим від зір ― як вода вечорова.

Журавлів голоси ― наче шерсть вороних вовченят.
Мов не з нашої ери, за покликом блудної крові
Із глибин до небес голі відьми на конях дзвенять.

Грішне серце моє їх кохає, кохає, кохає…
Засинаю і плачу на скіфських курганах грудей.
Нащо жити ― не знаю…
Та й відьми, та й відьми не знають,
Хоча туго живуть.
Світ не ділять на грішне й святе.

Чорні хмари летять ― наче душі дерев допотопних.
Гнуться сині хребти від космічних вітрів молодих.
Із Австралії відьми, із Африки, із Європи
Прилітають на шабаш ― як сніг до важкої води.

Пишуть кров’ю по кисню
Якусь волохату легенду,
У місцевих пророків
Укравши тернові вінки.
Відьми дзвінко живуть,
Сиві душі у них не на гендель.
Крізь віки пролітають,
Немов крізь дівочі вінки.

Лісостеп золотий.
Вічний похорон вітру.
Смеркання.
Ніч із відьмою в травах,
Прокляття юрби…

На Страшному Суді я зізнаюсь,
Що справжнє кохання
Тільки з відьмою звідав,
А інші ― купив.

Вже на смузі «Цюрих-Будапешт».
Рюкзачок закинувши на спину,
Озирнусь на трапі. Ще хвилина…
От і все. Ти, звісно, не прийдеш.
Пасок застебну. Притишу серце.
Видих. Вдих. Вже наче й не болить.
...лайнер мій усе ж увись прорветься –
понад хмари, в осяйну блакить…

І сьогоднішня ніч, то як біль, то як бій –
недозволена розкіш для мене одної
Я скажу – не тобі, а, найперше, собі:
«…не занадто їх буде для вічного бою..?»

Тільки ворог один… моя пам’ять жива.
На світанку бувало так солодко спати…
І вкриватись обіймами й світ обіймать…
І прощатися знову й собі не прощати…

А тепер ось лишилась світлина… Прибій,
захід сонця й самотня на березі постать…
…Я скажу це собі… і, напевно, ще й їй:
«…відпусти, коли кине у відповідь «Досить!»

На кладовище вже мене несуть.
І я не плачу. Плаче моя суть.
Бо в цім житті мене ще було треба –
такого от нетреба й сухореба.
Бо в цім житті, де люде не вмирають,
здолавши смерть, продовжують свій рід.
я, син свободи і свойого краю, –
я сам засів за себе, як за дріт.
Я В ЦІМ ЖИТТІ БУВ ВІД ЕПОХИ ВИЩЕ.
І це мій гріх. Все інше – то не гріх.
Дарма несуть мене на кладовище.
Я в землю впав. Воскресну. Як горіх.
.... Твори, 2007, "Гражда"

*
Я першому теплу зрадів даремно.
Аби прихід прискорити
Весни,
Старанно вчора я білив дерева.
Мабуть, наврочив. Знову випав сніг.


Церква на Куренівці (акварель автора)

*
Цвіркун без упину
повторює слово,
що вихопилось уночі.

Сьогодні роздавали сніг.
За квотами, чи каталогом,
Чи за молитвами рудих -
Мені не випало нічого...
Дістався вітер – буревій,
Мов з пляшки випустили джина,
До болю зимний погляд твій
І кілька страчених сніжинок.

Вона торкнулася подихом
Пензля твого.
Вийшла на подіум
Тільки в бікіні.
Ти розчаровано
Стримав потік
Сліз лебединих
І крик отой: “Тіні!”
Все зупинив.
Роздоріжжя запилені
Ледь стрепенулися
Вродою змилені
І зачудовані.
Зал. Презентація.
Коронація
Праці твоєї.
По довгій алеї
Ноги, збиваючи об акварелі,
Муза ступала
І не згадала,
Що на шедевр
Не накладено тіні.
Усміх осінній –
Це не осінній,
Очі осінні –
Це не осінні.
Тіні...
Вона торкнулася
Подихом
Пензля твого
І оживало від подиву
Полотно.

Сніг іще білий, глибокий – немов на могилі...
Холодно. Скучно.
І хочеться жити у сон.
Верби над ставом від гнізд незагойних похилі.

Тронно і трунно –
Мов сходять боги із ікон.

Смерть і любов, як і завжди, приходять без стуку.
Смерть і любов, як і всюди, відходять тайком.
Ми байдужіємо...
Плачуть над нами онуки.
Капають зорі на кості,
Мов кров з молоком.

Середньовічно.
Безсмертно і скучно усюди.
В небо націлені білі ракети церков.

Людська душа, мабуть, –
Зоряний вірус простуди,
Богом застудженим в нашу занесена кров...

Запалена свічка, зашторені щільно вікна
Тебе дочекалась я, стомлений мій Пілігриме,
Сідай і розказуй, шляхами якої країни
Сьогодні пройшов ти, і що ти назавжди покинув,
А що віднайшов, у далеких своїх мандрівках.

Яке незнайоме, з чужими зірками небо
Вночі накривало тебе, немов ковдра з шовку
На мовах яких безліч слів промовляв твій голос
І скільки стежок , сіл, доріг і мостів пройшов ти
Перш, ніж доля тебе привела до мене.

Які буревії сріблили твоє волосся,
І звідки в очах десь глибоко на дні взявся сум
Чом не відігнав ти, як коней на випас грум
Докучливих тих, і похмурих, суворих дум
Що зморшки назавжди залишили в уст куточках.

А про те, що не можеш сказати – тоді промовчи
Я не стану про це питати, слова до завтра
Хай спочинуть разом зі зброєю й срібними латами
Бо єдине, що має вагу і що хочу я знати
Головне що до мене ти знов повернувся живий.

…Дивись, вже світає, свічка помалу згасла
Сльозами зійшла від твоїх оповідок тихих
Знов чекають на тебе дороги нестримні ввіхи
Я не буду тебе тримати, не ділитиму з світом
Лише прошепочу услід тобі: «Повертайся…»

Ще зовсім не святий Георгій
З долоні напував лоша.
На кладку вийшла дівка прати –
Білизна біла, мов душа.
Знесла яйце змія рогата
І зачаїлась в комишах.
Змії далеко ще до скону,
Кується спис, лоша росте.
Ще не написано ікону,
Ще все прадавнє і просте.
Всіх налякає ще змія та,
На кров її збіжаться пси.
І буде дівчина сміятись
Крізь сльози: Господи, спаси…
Святий Георгій ще пізнає
Страждання, смерті і хвали.
“А хто це?” – потім запитаю
Я під іконою,малий.

я рассеян крайне,
путаю себя с деревьями,
с железными банками из-под пива;
иногда с теми, другими, иногда с тобой.
узнаю себя в пробитой шине,
в сорокаметровом (почти) Шиве,
в чайном тепле холодных кружек,
в Радости Вечной Почти Живой,
в оттиске сапога, обрывке солнца в луже;
ищу себя в чужой улыбке и в ширине Пути...
но я рассеян крайне.
пока не могу найти.

*
Проталина
на шибці, мов ополонка,
в яку заглядаємо,
щоб швидше побачити
весну.

*
Гори торкнулися
тіла мого небесного.
Лежу на вулканах.