А в душі холодні крила,
Замерзає на вогні.
Тиша кисень перекрила...
Дай мелодії мені.

Дай такі криштальні ноти,
Дай такі чіткі слова,
Щоб хотілось жити доти,
Доки музика жива.

*1
…місяць – яйце,
а ніч – переляк;
яйцем викачують порчу…

*2

…місяць на небі,
місяць на річці –
дві жовтих плями
на тілі Вужа-ночі…

*3

…річка натерта туманом,
як окраєць хліба здором,
а зверху часточки часнику – хмаринки…

*4

… місяць повний – сачок,
а зірки – метелики;
їх ніччю ловить Ніч…

*5

…гаркавлення трирічної дитини –
це Світанок,
що промовляє вголос радісно «пливіт…»

*6

…в косметичному салоні
з вивіскою «Липневий день»
собі Поле прокололо
мочку вуха сонячним дощем;
у цю дірку просилило
райдугу-дугу,
три хвилини посиділо…
і зняло сережку…

*7

… півмісяць – погашена марка
на нічному конверті неба…


*8

… сон зашнуровує
мішечок прожитого дня…


*9

СоНяЧнЕ КоЛо – СоНяЧнЕ Коло

… захід, світанок – дві запонки на сорочці Доби…




*10

…місяць – пеньок,
зірки – опеньки,
світанок дістав ножик,
їх зрізав, поклав до кошика…

*11

… ніби шкіра немовляти – озерна гладінь…
Поглядом хочеться не відпускати
озеро це; і відчувати в зіницях
віддзеркалення сонця, дерев, неба;
ось вітерець подув – і немовля полізло:
брижі по воді пробігли…
озеро «агу» проказало…

*12

… Груднева Доба вагітна
(живіт випинається – ніч):
народжує дні-немовлята…


*12

один ліхтар на всю околицю:

світло зверху донизу,
ніби жовта краватка, що пов’язана
на чорній сорочці Ночі…

*13

нічна автотраса узимку:

дорога – ялинка, що упала,
машини – гірлянди на ній…


*14

… Ніч одяглася в снігопад,
мов негритянка у весільну білу сукню…

*15

… миска з молоком – це Місяць;
в ту мить, коли язик цуценяти
лише торкається до молока,
Місяць стає щербатим…

*16

… Сонячне коло світанку,
Сонячне коло заходу –
два ясно-червоних соски:
з одного прискають краплі молока –
зірки…





*17

…дзюрчання в березні струмків –
і є та блискавка на сукні,
що дозволяє поскидать сніги;
бо повсякчас оголюючись,
Весна, мов стриптизерка,
показує усі принади:
вибухнули бруньки - зірвала бюстгальтер,
посохла грязь на дорогах –
зняла панчохи чорні
і т.д…


*18

… дощ – словник,
яким перекладають
мову Неба на мову Землі…


*19

… хмаринки час від часу
вістря Місяця затуляють –
ніби Муха
задніми лапками
крильця чистить…




*20

… як на мишу гюрза,
на землю – дощем гроза
кинулась, прокушуючи краплями
тверду, товсту шкіру землі…


*21

… ніби серця розрив,
Сонце – ось:
розірвалося на небосхилі
і день ожив…


*22

… осінь – моєї душі плагіат…


*23

… вітер – паличка диригентська,
океан – оркестр симфонічний…


*24

… цифра «8» – сніговик без голови,
у якого талія підтанула…

*25

… туя в кучугурі снігу –
як у милі помазок із руків’ям зеленим…


*26

…. між Землею та Хмарами
зграя лебідів на початку березня,
мов закладка у Біблії
між Завітом Старим і Завітом Новим…


*27

Місяць – мантачка для променів Сонця…


*28

Душа стоїть очима
на серфінгу-місяці
і ковзає по зірках…
по тілу аж мурашки лазять –
так хороше…






*29

… предивне світило
налило всім пива – вечір прохолодний
та
поклало
на блюдко-небокрай
рак варений та соковитий –
сонячний захід…


*30

… фотомодель-Роса
на подіумі пелюстки
в ранковій заграві зарюмсано дихає –
відчуває: кар’єра завершується…

*31

… Ти у моїй свідомості – сніг:
сніг робить ночі світлішими…


*32

… подивитися на тебе –
все одно, що солоного з’їсти:
від солоного хочеться пити;
я хочу пити нектар твоїх пестощів,
я хочу пити гранатовий сік твоїх уст
і сп’яніть від напою «Злиття»…
*33

… кохання –
бути потрібним один одному без користі,
після розлуки зустріччю спопелятися;
розквітлий кипарис над проваллям,
який корінням не дозволяє каменю зірватися…


*34

…ніч – це мак в макітрі,
а сонячне проміння – макогін;
світанок: це процес,
коли в макітрі макогоном
Сонце розтирає мак…


*35

З вулика-Всесвіту зірки-бджоли вилітають
і жалять моє серце –
прямісінько у вірш: і серце поезією розпухає…


*36
…про осінній дощ…

Це в душі моїй дощ, а за вікном – поезія ллється …




*37

Я хочу вмерти, як світанок,
як дощ на квітці, щоб життя
продовжувалось
після смерті –
моє продовжувалось життя…


*38

Розтоплюється ніч – світає…
жир бризкає зірками густо, гаряче;
немов кільце картопельки,
підсмажується місяць
на пательні…

*39

Ніч – олія, в яку вмочають надкушений окраєць-місяць і посипають поезією-сіллю. В олію накришилися з окрайця крихти – зорі…


*40

…а павучок на павутині,
як в нотах ключик скрипковий…




*41

Перекладати власні вірші на іншу мову –
все одно, що грати в шахи із самим собою

*42

Над Лісом в дощових смарагдах
Веселка розламалась
духмяно, соковито, зелено і дзвінко,
мов Огірочок молоденький…


*43

Місяць по небу рухається:
вліво-право-
вправо-вліво…
так, ніби яблуко очне
під віком заплющеним
людини, що спить…

*44

… зорепадом Ніч на місяць,
мов на ікону хреститься…


*45

…а Дощ густий, як мед рідкий….


*46

…перевернулось відро з молоком –
розлилася біла трава під ногами…


*47

…дощі на землю пересохлу і порепану,
натхненно-щиро полились,
немов молитви заздоровні…



*48

Ти, мов насичена, міцна, гаряча кава,
що непокоїть ароматом апетит,
ефект такий, коли тебе стрічаю…
У тебе хочу я пролитись коньяком…


*49

…мов бубки виноградні,
вірші Вінграновського:
цукрові, соковиті, з кісточками…


*50

…туман – це небесна сметана світанку…

*51

… а сонцечуба, безкачанно-сердна кукурудза,
мов руки, стебла розвела і шелестить, що літо закінчилось…


*52

Хмаринки – шовковиці білі,
пташки в небі – від них черешки…


*53

Нічне небо – диск вініловий,
очі – голка у програвачі,
«пісочок» в звуці – зірки,
а в центрі диску дірочка – місяць повний…


*54

Достоєвський
так глибоко копнув,
що аж лопата дзенькнула-шкрябнула
об каміння-душі…
вже далі нікуди копати!




з книги "Любовоспас" ISBN 978-966-2131-8, К.: ВЦ "Просвіта", 2008 рік, 1100 - примірників

*
Повінь
затоплює все навкруги,
лише верхівки дерев,
наче сирітські човни в невідоме
пливуть.

ця густа заметіль як остання моя інстанція
у якій заховаюсь чи звернуся до неї з проханням
у таку ж заметіль на незручних кріслах залізничної станції
ми займались з тобою словесним коханням

нам було стільки слів, стільки неба й багато кави
кожен стукіт коліс слугував за найкращі оркестри
нам було все-одно куди їхати: в Брест чи в Варшаву
в цю заметіль. А по залі чекання бродили з скрипками маестро

ми боялись торкнутись, бо найбільше хотілось торкнутись
до щоки, до плеча, а чи просто узяти за руку
вголос вірші читались, ми сиділи на лавах, роззувшись
і від стукоту серця не було гучнішого звуку

це було наче сон. Але, може, і справді наснилось
заметіль, ці маестро, скрипки, у стаканчиках кава…
і тепер ця зима. І я просто без тебе стужилась.
І мені все-одно куди їхати: в Брест чи в Варшаву

ця густа заметіль як остання моя інстанція
я до неї звернуся з єдиним проханням
хай розкаже вона на якій залізничній станції
мені треба стрічати тебе, моє найвірніше кохання

Ти не любила Шуберта
Проте –
Уміло борщ варила
І любила, любила, любила…
Краса і сила
Не цвіте, –
Як мило Мила
Шуберта ти не любила.
2009

На тобі подушку снів
до вечері.
А до ліжка залетів
вечір в двері,
звісив ніжки в ніч-гамак —
п’ятки гріє
об зірки. Шепоче так:
«Спи, Андрію.
Маю жменю казочок
поміж снами.
Спи, козаче-козачок
у піжамі».

Коли сонце лягає спати,
Зачиняє на ключ кімнату,
То самотнє і сіре небо
Одиноко ковтає чай.
Або в руки бере гітару
І з холодним дощем на пару
Починає по шибках людям
Виливати свою печаль.

Я слухав передачу про глухих -
Ті почуття і жаль забути важко...
«Яка в вас мрія?» - запитали в них,
Хтось відповів: «Почути пісню пташки…»

Бринять у серці досі ті слова…
А зовсім поруч не глухі і зрячі
Ведуть себе, як часто це бува,
Так, начебто, не чують і не бачать…

Як мало ми цінуєм Божий дар -
Ходити, чути, бачити, любити,
Розгледіти щось дивне поміж хмар,
Дощу і сонцю тішитись, як діти.

Дещицю, як задуматись на мить,
У цьому світі треба чоловіку…
Даруй нам, Боже, віру не згубить
І ще – людьми лишатися довіку.
2009

... Ніч одяглася в снігопад, мов негритянка у весільну білу сукню...

А Сонечко дощистим буйноцвіттям
благало-випромінювало:
«Місяцю, коханий мій…
кидай ту Ніч… іди до мене жити…»
А він кивав на зірочки й питав:
«А їх кормить хто буде?»

***

Вечір,
Сонце іржавіє,
Уприскує повільно
Іржаву кров
У хмари, мовчазно,
Ніби скорпіон
Гірку отруту
В жертву;

Птахи великі,
Довгодзьобі,
По кладовищу
День у день
Кружляють
Над хрестами,
Повітря ріжуть
Крила чорні,
Кричать тужливо
Круки, і холодом
Могильним відлуння
Лине, плачем,
Відбиваючись у небо
З надгробків старих;

З облізлою фарбою,
Порепані хрести
У бур’янах схилились,
Під тягарем років
Вростають в землю,
Трухлявіють,
Жуки їх точать
З середини живучи,
Трухляк з них сипле,
Та вороння на них
Відпочиває, колючим
Поглядом пильнує
На могили свіжі,
Чатує недаремно,
Хоча напевне знає,
Що не дістане смачні
Очі з домовини,
Але у темряві,
У схованках таємних,
Чекає здобич відчуттів,
Як їжу ласу,

Солодку страву жахів:
Душ померлих стогін,

В полоні тіла
Що перебувають
Та страждають -
Німі, безвольні,
Стогнуть,
Як розчахнута
Навпіл береза,
Хитається
По вітру в полі,
Одинока,
В лиху негоду
Плаче, і байдуже
Холодний дощ
Січе по листям
Сльози…

Бо пам'ять
Тіл земна,
У простір вільний
Не пускає
Линуть душу,
Тримає тілом
В сирій домовині,
У ланцюги
Відчуттів старих
Закувало міцно -
Життя земного
Притяжіння хибне,

Ридають тихо
Полонені душі,
К тілам захованим
Невидимо прикуті,
Охоплює туманом
Вогким, кладовище,
Ховає щільно він
Чиїсь страждання…

Вже тиждень
Як ти помер,
І тонко
Відчуваєш єством,
Ті муки тяжкії
В труні, так,
Нечутно стогнеш
Над могилою,
Але ніхто не чує,
Тільки круки,
Стогін той хапають,
Упиваються,
Твоїм страхіттям
Смерті, жадібно,
Воно їх живить -
Ніби соки
З плоду
Поступово
Кровоточать,
Бо знають
Птахи чорні -
Що не тільки очі
Є найсмачніша
Та поживна
Страва їхня;

А в тебе,
Бідолашного,
Колишнього життя
Тілесна насолода,
У пам’яті живе ще -
І стинає криком,
Вкарбована тавром
Пекельно ріже,
Гнобить душу,
Захоплює свідомість,
Покриває брудом,
І мучить, мучить,
Біллю безпорадною,
Тупою…

Коряві пальці –
Вже тягнуться
К обличчю,
Звідкілясь із мороку
Повільно виринають,
Огидні, волохаті,
Слизькі,
Хапають пазурами,
Та шматують,
Пронизають,
Втинаючись в
Нестійку оболонку,
Встромивши
Довгі кігті тягнуть,
В діромаху чорну,
Бо розірвати
Прагнуть й
Витягнути єство:
Такий маленький
Промінь світла,
З горошину…

Ці сірі тварі з пекла,
В тенета спіймали:
Жадібно хапають,
Рвуть астральне тіло,
Втинаються іклами,
І муки ці жахливі,
Так, ніби шкіру зняли
І оголили нерви,
Бо втратив
Земне тіло,
І вже не захищає,
Воно тебе надійно,
Від світів ворожих,
Немов броня міцная
Та тепла одежина.

Була колись
Фортеця,
Тепер її немає -
Бо помер,

Немає сил,
Щоб захищатись –
Бо слабкий,

Немає знання
Що робити –
Бо не відав,

Немає полум’я
Живого –
Бо нечистий…

Кричиш до неба –
Та гріхів тяжкії пута
Оплутують в тенета
Липкі, душать,
І тягне, мороку
Істот огидне
Павутиння бридке,
Світів надземних,
Тонких, світів
Істот пекельних -
Бо темрява їх родить.

Свідомість хитка
Мліє, мутно
Відчуваєш, як
Щупальця волочать
В холодну
Прірву заглибенну,
Лишень ціпенієш
Від мороку отрути,
Але чуєш,
Клекоче пекло в глибині
Та хриплий стогін,
Моторошно сповзає
Із під склепіння жахів;

Аж ось гучніша клекіт,
Криваве сяйво лине,
Вогняні смолоскипи
Освітлюють закутки,
Розпечений, гарячий,
Багряний пар вирує
Повз очі мінотавра,
Й почавлені потвори
Ворушаться довкола,
Утворюючи суміш
Потворних тіл, бридких,
Зашморгом душить
Огидний сморід
Розкладаючих останок,
Й розтинає
Вогняне лезо жахів,
Хватаючи розп’яттям
Мороку хижого,
В глибинах єства ріже,
Спотворює свідомість й
Хрипом німим стогне,
Тугою п’явкою вже
Вп’ялося у очі,
Та смокче душу…





***



Примітка: це є
продовження твору
«У домовині»



27.03.09

Ти саме той,
Це саме ти..
Я вже не та -
Не самота.
Десь линеш вдаль,
Не та педаль,
Не той зв’язок.
Тепер курок..

Отак би й жили ми,
Тужили ми,
Іржавими
Державами...

Спасибі за тугу.
Що з нею робити - я знаю.
Розплавлю, як золото,
Виллю тобі корону.
Облиш свої справи,
І опинися в цім краї.
Згадай мою вулицю,
Номер мого телефону.

Хай буде зненацька,
Хай буде усе несподівано,
Без жодної правки,
Цензур, режисур і сценарію.
Візьми наше небо,
Оте, що на двох, і коли воно
Іще не було
Оманливим
Планетарієм.

Я – скрипка, налаштована на тебе.
Мене торкайся ніжністю. Струна
Тебе відлунить і віддасть сповна...

До глибини
Просякнута тобою
Я буду йти, - веди мене, веди!
Вся – за тобою.
Я така, як – ти.

І в цім моє призначення – звучати,
Життя читати з нотного листа,
Де висота...
Де чистота...

Я – скрипка, налаштована на тебе,
Залишена у темному футлярі...

Твої думки
Не проходять мимо,
А цілять в душу,
А цілять в долю.
Я – звичайнісінька.
Опалима.
Давно зжилася
З земною роллю.

Нехай інакшим
Усе здається,
Нехай проходить
Немов крізь сито.
Ти цілив в губи,
А втрапив в серце.
І що з тобою
Мені робити?

Зморщене яблуко -
Останнє у цім саду.
Смішно шукати тут
Залишків щедрої осені.
Завтра – мороз.
І я вже сюди
Не прийду.
Затишні дні
Всі
До дірок заношені.

Гірко: лишаєшся
Ти на весь сад одне.
Небо й земля
Зійшлися в єдиній лінії.
Завтра – мороз.
Тебе він не обмине,
Щоб оплести
Вперше
Голкастим інеєм.

Втім, ти тримайся,
Якщо вже твоє – висота.
Навіть коли
В завтрашній день
Не повіриш ти...
Яблуко впало.
Збігли по тім літа.
Впало, аби
Деревом сильним вирости.

…
…обнажённость твоих ладоней…
…гравитация шеи и плеч…
…мне твой запах от нежности стонет…
…позволяя…
…собой…
…увлечь…
…
…в расширение всей Вселенной…
…и создание Чёрных Дыр…
…от движенья твоих коленей…
…до…
…падения…
…тела…
...в…
…твой…
…Мир…
…
…где собой замедляешь ты Время…
…нарушаешь законы орбит…
…ты свела бы с ума Галилея…
…он…
…прозрел…
…бы…
…Любовь…
…не…
…сгорит…
…
…вне пределов небесных механик…
…лишь в твоей безусловной Любви…
…я – не пленник – а ищущий странник…
…гравитоном…
…свой…
…взгляд…
…устремив…
…
…в обнажённость твоих ладоней…
…в гравитацию шеи и плеч…
…где твой запах от нежности стонет…
…позволяя…
…Мир…
…к…
…Звёздам…
…увлечь…
…

Посвящение Валере Бугаеву,
замечательному Человеку и Учителю,
суфию, представителю Ордена Каландеров


Эти Люди приходят от… Бога –
От того, что в самих нас живёт:
И от них сразу Света так много,
И желанья – идти лишь вперёд;

Разобраться в себе и в событьях,
И Любовью наполнить Сердца.
Эти Люди для нас – как открытья:
В каждом светится Мудрость Отца!

Эти Люди – лучами в пространстве –
Открывают иные Миры.
Они учат – с Любовью нас, страстно –
Принимать нашей Жизни дары.

Эти Люди – наместники Знаний.
Их орбиты идут сквозь Сердца.
Они лечат – одними руками!
Они любят – одними глазами!
Они верят – одними Сердцами!
Остаются – как Ангелы – с нами –
До Любви,
до Небес,
до конца!

И вдруг – из нежных снов, из ниоткуда -
Ты возникаешь, словно из Мечты!
И твоё имя истинное – Чудо!
И я так чувствую, что та, из Снов, есть Ты!

И что сказать? Слова здесь неуместны…
Здесь можно всё глазами говорить:
Одна Земля – одно святое место –
Есть Рай людей, умеющих любить!

Пусть летят все мои Поцелуи
Словно стайка волшебных пичуг
Пусть от крыльев их воздуха струи
Снимут с губ твоих нежных испуг

Пусть летят моих Слов паутинки
Прошептать = пропеть = благословить
Пусть в глазах все грустинки-льдинки
Вмиг растают от Слова «любить»

Пусть летят моих рук объятья
Принесут с собой Сердца тепло
Снимут Спящей Царевны заклятье
Чтобы прошлое вдаль ушло

Пусть летят все мои пожеланья
Поцелуи = объятья = слова
В те края, где своими губами
Возведёшь ты их в ранг волшебства

Я просто открою форточку
И Ночь приглашу на чай
Луна ей поправит кофточку
В окно заглянув невзначай
И пальцы мои ошалевшие
Терзать начнут Души струн
И смерть фитиля истлевшего
Звезды обозначит канун
Вдруг Ночь пропоёт уверенно
Под Музыку Тишины
Слова, что мне Богом отмеряны
Что Божьей Любви полны
И я, потерявши голову
Певицу начну целовать
В глаза её невесёлые
И чёрные плечи ласкать
… … … … … … … … …
О, сколько Ночей неистовых
Мою обожгут постель -
Пока Ты, Любовь искристая,
Мою не откроешь дверь…

Ворвалось Солнце в Дом
И кошкой ноги лижет:
Мы жалуем его
И любим всё сильней…
…но нет здесь ничего
важней Тебя и ближе...
Ты слышишь – ничего!
Лишь Ты – в Душе моей!..

Здесь – это значит – «жить
Всецело доверяя"!
Здесь – это значит - "Мир,
Где светишь Ты с Небес"!
Синонимом «любить»
Я ставлю «двери Рая»!
Кто чтоб ни говорил -
Дышу я этим «здесь»!

«Подобное притянется подобным», -
Как мантру, повторяет мне ручей.
Весна – ты Мать моя и Небом сдобным
Меня ты кормишь с песнями грачей.

Улыбками Весны я наполняюсь
И тёплым Ветерком в лесах брожу,
И таю снегом, просто улыбаясь,
С Улыбкою подснежником всхожу.

«Подобное притянется подобным», -
Так все ручьи звенят в моей Душе!
Весна, я вновь в тебе – внутриутробно.
Учи меня любить и хорошеть!

Ти й не зауважив,
але осінь уже перекотила
за середину.
(скільки коштує нині квиток
Вінницького метрополітену?)
Голодні волоцюги
і студенти
змістилися туди
в пошуках тепла
й довірливих перехожих,
у яких можна розгледіти
з їхнього кута
джерело хліба,
пончиків,
годинників
і випадково загублених
гаманців.
Ці їхні осінні міграції -
типова
модель перельоту
гагарок
і гамадрилів
у природних умовах.

Ти осміхаєшся.
Сичить крізь напіводкритий
корок
твоє пиво.
І додаючи до цього
інші фактори,
помічаєш,
що ти закоханий
і задоволений життям.
Адже так?

Посміхаюсь. Щасливо і легко…
Почуваю себе поза часом.
І спадають сніжинками з неба
в мою душу зізнання Твої.
Дивну музику вигинів, жестів
заливає весною і джазом,
і по вінця наповнене серце
цим чарівним напоєм богів.

Не бажаю вертатись у будні…
Через це перекроюю дійсність,
уникаючи докорів, суму,
заплітаючи казку в життя.
Ти стоїш відсторонено-світла,
і в очах відбивається вічність.
Відчуваю: без Тебе несила,
хоч і знаю, що Ти не моя.

Знову очі – до зір щонайвищих,
знову бавлюся в пошуки знаків,
і словами спустошую тишу,
і крокую нестримно кудись…
Та в найдальшому кутику серця,
де не бачить ніхто і не знає,
там, на самому-самому денці
віра жевріє й тягнеться ввись.

Гудки, остатки недосказанных слов,
Напоминают о прошедшем и любви.
Звонки, что так тревожили сознанье,
Даря иллюзиям воплощенье мгновенно.

Сегодня только несколько звонков,
Всё поделал, не слова про любовь.
Как надоело это всё, но изменить,
Сегодня мне, увы, не суждено.

Проходят дни, проходят ночи,
Но только в ранние часы ,
Приходит, запоздалое прозренье,
Что в жизни, только лишь гудки, увы, увы.

Николай Блоха 27.03.09 г. 00:01

Заблукали дощі
на небесних дорогах відчаю,
Заблукали пісні
на земних манівцях надій.
Без дощів і пісень
не відчути у грудях вічного,
По надхмарній без них
аж ніяк не пройти гряді.
Під чужинські вітри
Може вірші нові напишуться,
На підсвічники душ
Потечуть свічки воскові,
Та дощі угорі
Так невиплакані й залишаться.
І поляжуть пісні
недоспівані
в сон-траві.

25/03
Прямые углы между кирпичами из камня
Блики фонарей в пыльном бампере
Ты уходишь туда, где простят все
Простят не спросив

Фиолетовые сопли на фасадах зданий
Пять копеек застряло в подошве
Плоские картинки давят на глаза
Закрываешь их, падаешь в себя

На коньках по люкам цивилизации
Бежит твоя незаметная тень
Спотыкаясь о пластик стаканчики
Под лай собак, под дождливый гнев

Тень не просит прощения у мира ласточек
Ей не быть седым волосом, искренним взглядом,
белой чертой в твоем сегодняшнем облике,
Не пить водку и кричать хриплым голосом

О закладках в опере мадам баттерфляй
Это все подстава, ты не брал мой радар?
Меня заставили ловить корабли руками
Пути на карте искать часами

Граблями процеживать море до дна
Выдирать водоросли и червей из плит
Там ведь нужная надпись была
Из-за нее погиб мальчик Крит -

Теперь он дух острова и ветер холмов
С глазами ястреба и телом медведя
Он споткнулся об выступы букв
Ударился душой об острый звук


Песни собственных похорон –
играл мальчик Ноль, друг или враг –
этого Крит не успел понять
он хотел просто станцевать

Под слова оргазма или боли
Все что надо - чуточку крови
Соленого мяса и спичек от костров
Склеить из них домик для врагов

Посадить рядом вишню,
чтоб корнями уперлась в фундамент
Посадить также якорь
Чтобы легче садиться на плечи

Острова, чтобы мальчик Крит
Дунул – и домик растворился на миг
Облетел земной шарик и вернулся на место
К вишне, к якорю или к семечкам, перцу

Мальчик Крит удивился бы сильно
Что домик не задел его размытый затылок
«Значит все просто?» «Конечно, нет»
Тогда не придумали лампочек, свет

Фонарей, бамперов, крышек от люков
Кирпичей, копеек, коньков и стаканов
Ты, мальчик Ноль, все равно ведь исчез
не верю, что тебя убил железный порез

Ты ушел туда, где прощают все
Не спросив, сколько тебе лет
Мальчик Крит стал просто забыт
В колодце с желе застыл его скелет

Колодец закрыли плитой со словами,
Которых я никогда не узнаю -
Всегда знала, все всегда знали.
P.S. Крит и Ноль знают боль соблазнов
Но ласточки если прощают, то без отмазок.

*
Сережку з неба
Я тобі дістану,
Що золотом палає уночі.

Де ж другу взяти? Виловлю її –
У копанці з водою зачерпну.

*
Вогонь спокуси навесні палає,
Розтоплюючи сніг
І цноти цвіт
Коханої,
Що мав колись зірвати.

Обіймаюся з тишею, й сон відганяю до завтра
По краплинах на вікнах відгадую, що несе день
Цокотять й поспішають кудись наче вектори стрілки
У годиннику. Їм би аж так не спішити
«Ви б почекали годинку чи дві!» та вони так азартно
Й невмолимо летять, наче стріли, що цілять в мішень.

Загортаюсь у хмару, хай світ зачекає ще трохи
Поки не розгадаю майбутнього й не вимию вікна до блиску
Щоб знов можна писати і можна хоча б щось змінити
У подіях, в житті і у розкладі, якому не сила коритись
Збираю ці краплі у чашу й до лоба притулю вологі
Холодні компреси із сліз, їх від дум процідивши.

Залишаю минулому ключ, а майбутньому двері
Ледь прочинені, хай завітає в гостину.
Я наллю йому чаю з жасмином і медових цукерок
Покладу досхочу. А натомість секрети
Ті, що дощ нашептав намалюю собі аквареллю
Й заховаю до завтра в альбом цю ранкову годину.

Маю, точно як ти,
Своє місто, а в нім:
Найпрекрасніший світ,
Найкращі ті дні.
Я залишив там кольорові сни…
Колись час зупиню
І на крилах, мов птах,
Полечу я щосил
Там, де мої сни
І варшавські кольорові дні…

Понад Віслою ти хочеш стрінути день?
То йди зі мною, бо вже час.
Побачиш, як зустріне гарно нас
Варшавський день.

Маю, точно як ти,
Своє місто, а в нім:
Найпрекрасніший світ,
Найкращі ті дні.
Я залишив там кольорові сни…

Понад Віслою ти хочеш стрінути день?
То йди зі мною, бо вже час.
Побачиш, як зустріне гарно нас
Варшавський день, варшавський день,
Варшавський день.

------------

Mam, tak samo jak ty,
Miasto moje a w nim:
Najpiękniejszy mój świat
Najpiękniejsze dni
Zostawiłem tam, kolorowe sny
Kiedyś zatrzymam czas
I na skrzydłach jak ptak
Będę leciał co sił
Tam, gdzie moje sny,
I warszawskie kolorowe dni

Gdybyś ujrzeć chciał nadwiślański świt
Już dziś wyruszaj ze mną tam
Zobaczysz jak, przywita pięknie nas
Warszawski dzień

Mam, tak samo jak ty,
Miasto moje a w nim:
Najpiękniejszy mój świat
Najpiękniejsze dni

Gdybyś ujrzeć chciał nadwiślański świt
Już dziś wyruszaj ze mną tam
Zobaczysz jak, przywita pięknie nas
Warszawski dzień
Warszawski dzień, warszawski dzień

І немає куди спішити бо я - ріка,
І немає куди стікати водою чорно.
Нині сонце вродило рано, і я важка
перекочую хвилі-чорнило поволі, сонно.

Ні людей, ані риби не буде в моїй воді.
І у течію вен не увійде рибацький човен.
Тільки чайка тужливо заплаче: прийди-прийди.
Тільки вітер завиє на місяць, що небом повен.

І вино розіллється у води, і я - ріка
Не звільнюсь від закляття, а просто його відбуду.
І дитяча рожева й на диво легка рука
Подарує надію. І з'являться знову люди.

Жена вполне
Домашний зверь-
Поверь она
Неприхотлива:
Духи дари дороже,
Будь добрей,
Поменьше водку пей
И меньше пива,
В постели нежный
Будь, и телик не
Смотри, не думай
Про футбол, но
Лучше двигай телом,
Учись ласкать лобок,
Как в порнофильмах,
Смело, виагру принимай –
Когда не станет мочи,
Давай не мелочись,
Ваще, трудись, кароче.

Блукала в пiтьмi
Свiт сонця шукала.
Не бачилa прiрви
Та й у неї я впала.
В бездоння печалю,
Скорботи кубло…
О, Свiтло Кохання
В менi що жило!
Чом покинуло мене,
Залишивши нiж,
Наче в цьому е вихiд.
“Мовчи! Тiльки рiж
Свое тiло змертвiле,
що не чує вже болю.”
Так казало Кохання,
Втекло що наволю.
Солодко промовляло,
В келих сипало труту,
Та й по венах водило
ЛЕЗО ВIЧНОГО СМУТУ.

30.06.03

Дощ прозорі краплі на гілках
Три доби розвішує намистом.
Місто вже й на вигляд драговисте,
Геть усе в калюжах і струмках.

Візерунки-кола по воді
Дощ малює краплями дрібними,
І голубить пальцями своїми
У бруньках листочки молоді.

Врізнобіч тікають з-під коліс
Зграї крапель з шелестом і сміхом.
Перехожим дощ здається лихом –
Наче місто тоне в морі сліз.

За промінням сонця і теплом
Вже недовго плакатимуть вікна.
Уже завтра хмара з неба зникне -
І настане день з ясним чолом.

Я сижу у монитора
Как скульптура
Ни одной приличной мысли
Вот, культура
Вот, натура
Лезет в душу
Сам из панциря
Не вылезет наружу
В голове одни брюнетки
И блондинки
Берег моря
Кружка пива
Как картинка
И представьте
Посреди такого пира
У ларька
Стоит за пивом Анжелина!
Загорелая
В руке пакет фисташек
На плече свежак тату «Привоз-Флорида»
И что самое приятное в процессе
Даже близко нету Бреда Пита!
Подхожу
Учтиво « я за вами»
О ларёк небрежно затушил окурок
Продавец внутри достал вдруг телефон
И давай нас фоткать, вот придурок
Подхожу поближе
Заряжаю
Улыбаюсь во все зубы, как Харламов
«Перфавор, ескьюзми, дринк за фройндшип?
И Анжела неожиданно растаяла
Улыбнулась
Обняла уверенно за талию
Банку пива мне за пояс сунула
«Do you like a never-ending pleasure?»
И глазами, так, загадочно блеснула
Я в оцепенении
Моргаю
Пиво, чувствую, буквально закипает
Глупо улыбаюсь, обнимаю
А её рука уже блуждает
Под футболкой
Гладит нежно мои мышцы
Громко дышит, губы аж потрескивают
Капля пота катится ложбинками
Обжигая неуёмной нежностью
И уже почти дойдя до номера...
Представляя завтрашний рассвет...
Вдруг – рука!
Нет, две!
Меня касаются
И в глаза влетает яркий свет:
«Юра, ну, очнись, тебя к начальнику…
Говорит, опять какой-то… бред…
Пит.»

Мертві не ходять парами просто ходять.
Тіл на бруківці не їстиме хворий ворон.
Кожна місцина позначена Чорним Мором.
Кожна… Чекати спасіння, напевне, годі.

Сонми служителів Лаш завивають глухо.
Дим з різнотрав’я гірчить у сухому роті.
Кровопускання. Чоло у липкому поті.
Губи не прагнуть води, а мелодій – вуха.

Ранок. Розрита могила. Магічна сила.
Місто Каваррен на тілі Землі, мов рана.
Ти не вважав себе магом, ех, Луаяне.
Морок пішов. Заклинання. Холодне тіло.

Яблука падають глухо...
так глухо...
Тугу приймаю загостреним слухом.
Птаха на гілці співає чи скиглить...
Яблуко впало до ніг
перестигле.
Осінь до мене прийшла
серед літа.
Знову дорога дощами
розбита.
Скільки у сонця я вимолю часу?
Менше, ніж тиждень,
лишилось до Спасу,
Більше лишилось до тебе,
ніж вечір...
Як мені звикнути до холоднечі?
Як мені в душу
дощі упустити?
Як відпустити
цей залишок літа?
Як увійти у добу епілогу,
Вибравши, мабуть,
найдовшу дорогу?..
Яблука падають...

Він довго не спав – усе слухав і слухав;
Це вітер у трубах, мов пісня індуса.
І кіт час від часу витягував вуха,
Тримаючи сон, мов за нитку, на вусах.

Тривожно на серці. Дерева – як струни.
І що за соната? – самі дисонанси.
Хвилини повільно відходять, мов шхуни,
І ніч на зірках розкладає пасьянси.

Коли це минеться? Все вітер, все протяг,
І свічка – ні-ні – відсахнеться і трісне.
Він вкотре хапавсь за ліхтарик і одяг,
Вдивляючись в ніч нетерпляче, наскрізно.

А там, за вікном, тільки вітер і крила
Розбуджених круків – невтішна палітра.
І свічка до ранку усе тріпотіла
За того, хто йшов уночі проти вітру.

Розкіш бажань передбачення –
Розкіш умовна.
Без сліз не обійдешся в жодній мові.
На мапі, у сантиметрах пригоди,
Утримання – розкіш,
І жити на волі
Теж…
Розквітає перлиною квітка,
Бліда, наречена комолого.
В лазні у дідька чарівна нитка,
Щоб притягнути голого
Людства тінь намистинами,
Сходами до безперечної величі Заходу,
До перевізника за труну.
Де ви, мої перевірені ревнощі,
Щоб запитати кому?
Я дозволила
Пити подружню обітницю,
Соком томатним, червоним, солоним.
Законсервовані у передмістях
Місяці жовті застиглі, слоновими
Вухами слухають
Джаз, переймаючись
Іспитом вражень вчорашнього денного.
Я позіхаю, я роздивляюся
Нігті сусідки в автобусі темному.

Розвій на вітрі смутку море,
усі слова - усе ж пусте.
Твоє всесвітнє, люте горе
на ранок сонцем проросте...

Кілька слідів протоптаних назад,
Чи то по спогади він ладнував торбину?
У відчаї цинічний снігопад
Прийшов поплакатись у березневу зиму.

Розвинена любов до ностальгії,
Чи то в минулому залишена печаль?
Скуті морозом сонячні події
Лиш загортають березень у шаль.

Йому ж не жаль
Терпких тремтячих слів,
Чи то по них вертався він в минуле?
І тільки мовчазна зимова даль
Весну вітатиме, неначе щось прибуле.

Вона прокинеться
Раптово від вогню
Його збагненної печальної любові
І захлинеться квітнем. У весну
Прийдуть прощатися дні березня зимові.

26 березня 2009р.

*
Вино іскриться
В келиху небеснім.
Духмянить матіолами воно.
І вінчик місяця
Всміхнувсь до мене.

*
Якщо зберуся
залишити світ,
проситиму Любов свою уклінно,
щоб осявала
цю останню путь.

*
Якби ще вчора знав,
Що не кохаєш,
Обсвідчився б я краще уві сні.
А то, немов тюхтій, на місяця кружалі
До ранку шліфував тобі пісні.

*
Дзеркала радість
Як зберегти назавжди?
Висохла пам'ять.

Мабуть,старію.
Де вже оті почуття?
Крихти для птахів.

Дуги круті грізних брів
Я розрівняю.
Дзеркалу знову всміхнусь.
Перекривляє!

I
(чайна дорога)

Зеновій – парубок моторний,
до традулєток був мастак,
як затрендів – дорога чорна,
та щастя – повен бензобак.
Помчав занюхати чайної,
хоча за хатов стільки ж гною,
а в буді чахнув блоходав.
Зустрівши кума на зупинці,
заґудзав совість на мізинці,
сільраду щиро сповідав.

Набравши лайки писок повний,
він молотив і полоскав
усіх мужів та баб верховних
по них то йшов, то слав, то клав.
А кум крутив нівроку льочки,
підкудкудакував, як квочка,
немов читав щось по складах.
Бо кумуви уже кортіло
у пляшку закотити тіло,
жеби поїхав троха дах.

– Зеноне, не бери до серця
ти близко наших баняків.
Нехай згорять в горівці з перецем,
під церквов просять мідяків,
аби їм тхір курок поштрикав,
а бузьки – оминали стріхи,
надвечір настрій не вставав.
Кум вже дивився цуценятом,
готовим був запхати кляпу
Зенону в де той злість ховав.

– Ну падай куме, тіко жеби
по третій пляшці ні мур-мур
і най там хоч чорти по небі
пускають бомків поміж хмур.
Кидай усе, сідай на бричку,
бо посічу тебе на гичку,
бо знаєш добре, хлопе, сам –
коли чекає в гості дівка
і не звалила з ніг горівка –
гуляє споднями бальзам,

у нім бажання твердне штивно
і поки є – то не поймеш
чого так хлопа тягне дивно,
немов індуса в Багладеш.
Закинути на плечі ноги
чи просто мавпувати дога,
чи удавати що ти кінь
і що сідло твоє гойдає,
солодкі дині дві скакають
між янь твоїм і дівки їнь.

Та знаєш, як то, волоцюго,
перемоторити весь ліс,
перепалити сотню-другу
бензинних гривняків, же біс
`го знає де їх тіко взяти,
вото любов - самі витрати
і думаєш про лишній грам
чого й куди і чим залити
і хто з нас має більше пити –
моє жалізо чи я сам.

– Йой, куме, як під пахом стигне,
ти до таверни довези,
а там хоч ніч блукай по стегнам,
та хоч би й дійками кози.
Мені лиши лиш на похмілля,
бігмне віддам ті до весілля.
Ну правда, йокарний бабай,
жеби я вік жони не бачив,
жеби я в кіблю кудкудачив.
Зеноне, жми на всі, давай.

Зафиркотіла жалізяка.
Немов по швах, розбігся пил,
в дорозі – світла кіт наплакав
і витер сльози крокодил,
бо лісу чуб тягнувся полем
по ще сопливим бараболям,
де причаїлася чайна,
де всі пройдисвіти припухлі
мостили чвир, продувши з кухлів
останки дохлого майна.

Плету мереживо автоматично,
В’яжу-розв’язую вузли кармічні.
Плету і плутаюсь в собі безладно
Гачком підхоплюю нить Аріадни.
Душі не гаючи, працюю хватко.
Іду по ниточці, мов акробатка.
Узор придумую вночі і зрання,
І розпускаю знов своє в’язання.

Дзеркальце моє, не показуй виду,
Довге житіє ти іще не відай.
Не пускай за край простору і часу
І не пам’ятай жодної прикраси.
Кутики очей не разтиражовуй.
Відбиття пече – припалило брови...
Покажу усім для проміння тацю –
На люстерці дім сонячного зайця.