Коня кують, а жаба і собі,
немов би рівня, наставляє п'яти.
І не збагне, сердешна, далебі,
що потім доведеться з цим стрибати.

І не бути тобі ніким
В храмі зниклих ілюзій.
А надумане щезне, як дим, –
Ні коханці, ні друзі…
О, зізнайся, кортить усе ж
Взнати – як би сплелося,
І яких ми сягнули меж
Побіч душ суголосся.
О, зізнайся, рідні рідніш,
Тої, що не по крові,
І сама я, і цей мій вірш –
Юний цвіт надлюбові.

Погляд замерз
швидше ніж ми,
Пара змішалась густо.
Щось у мені стисла ця мить,
стисла, як ката мотузка.
В очі дивлюсь,
дико у них
місце своє шукаю.
Я посміхнусь,
ти й не моргнеш -
певно уже звикаєш.

Зірка впаде на комірець,
Переросте в кришталик.

Я й не сприймав це за кінець,
я лиш поправив шалик.
Холод скрипить
кличе вже йти
скажеш
Я хо-чу сні-гу...

Небо тріщи,
сип ці хрести
На почуттів могилу.

«Чи перейдеш Сибіри…»
Микола Тимчак

Щемно спогади в серці будить
мого розпачу чорний крук –
затужавіли тужно груди
без твоїх шорсткуватих рук.
Припухають жагою губи –
з них цілунки вітер зрива…
Ох, той вітер усе розгубить,
а обривки слів – не слова!
А недоля моя – не доля,
не вгодую слізьми біду.
За тобою, твоя лиш воля,
сибіри, як сон, перейду!

що слова коли погляд висить густиною срібла
і сивіє під листям прибита іржава ртуть
я давно не спішу мені менш від усіх потрібна
порожнечі дзвінкої дзвінка спорожніла суть

за туманами слів ні мене ні тебе не видно
і не кличуть зірватись піти на дуель слова
німота на асфальті як листя така необхідна
для шукання підтексу і тексту в твоїх «бувай»

Закон, порядок,рiвноправнiсть.
Та не в сучасному життi,
Зажерлi б'ються на майданах
Та ледве дихає народ.

Людей купують, продають
I непомiтно убивають,
Тихесенько собi гниють
Вiд хiмii яку вливають
Секретним способом в їду.

Її таку нам продають, а ми
Купуем, терпим, бачим,
I помираючи мовчим,
А якийсь жид на цьому горi
Купу грошей заробив.

Та що це дiється скажiть?
Що це ми в свiтi наробили?
Самi себе закатували,
Самi себе похоронили.

В палац богiв злетiлись душi,
Покою їм нiде нема.
Лiзли крiзь вiкна, огорожу,
Убогий свiт той проклинать.

Та всi вони навiки павшi,-
Це тi, що кривдили людей,
Скупi, лукавi i ледащi
Колись, що розп'яли Христа.

В богiв просили дати волю,
Та свiт померлих iзмiнить,
Щоб подолати силу, волю,
Щоб рiвноправiя зробить.

Недалеко десь у горах
У вiчнiм спокої душi,
Гуляли воїни-герої - це тi,
Що билися колись,
І були вiрнi свому слову,

Хоробрi, мужнi, тих, що скрiзь
Кiстки лежать кругом i всюди,
Що не боялись з смертю жить,
Там вiчна пам'ять їм горить.

А тут вони зiбрались знову,
Та вже безсмертнiї, щасливi
Пiрують, пь'ють крепке вино,
I дивлячись на цих безродних
Обдертих, сiрих, невгомонних
Мовляють: " кожному своє ".

Пiдвiвся Зевс допивши пиво,
На зал весь лаявся, кричав,
I наказав отих нiкчемних,
Навiки в пеклi мордувать.

Був вибiр, вам давала доля,
Та ви спаскудили її,
А от бійців цiнує воля
За мужнiсть в їхньому життi.

Було щось моторошне в нiй
Страшне той правди було слово:
" Приречений тягар нести
Через життя своє убоге."

Не скоренi лихою долей,
Не зламані в концтаборах,
Вестимуть цiлi поколiння
З усяким гнiтом на борьбу.

У рiднiм краї завжди взнають
I люблять тут iм'я твоє,
Ти серед мученикiв в рядi
До боротьби ведеш мене.

Так бийте, рвiть, рубiть кайдани
Доки дух iще не вмер,
За велику Україну.
За батьків і за дітей!

Ця осіння любов – як під листям захована міна.
Над могилками гнізд зоренята кружляють, кричать.
Та ніяка душа мені тіло твоє не замінить.
Твоє тіло, що світиться тінню вогню і меча.

Ти прийшла мені так – наче пісня лягає на пісню.
Від вогню золотого ростуть груденята свічі.
Ми сп’яніли від себе – і стали первинно-первісні.
Динозаври кругом.
Видно Місяць – немов уночі.

Нас вовки і дерева навчили ставати собою.
А комп’ютери ми заступили іконами трав.
Віддавалася ти із такою святою журбою,
Що обличчя такого щасливого я ще не знав.

Потім вмерли удвох...
А воскреснем – як стане весняно.
Над могилками гнізд затріпоче метелик нічний.
Наші діти – пісні, наші внуки – ці зорі рум’яні...

Та ніякий політ не замінить вже нам глибини.

Зі столу сміється скляна карафа.
Я хочу звідтоді, як тільки звидів,
Звалити тебе – отак Голіафа
Звалила б сотня Давидів.

Сьогодні страстям одпускаю віжки.
В нетямі я мудрий, немов Соломон.
Я хочу тебе на столі і під ліжком –
Чи на ліжку і під столом.

Написано на "Страстях за Іоанном" )

Меланхолія роздерла від безсилля горло
І порвались зв’язки тих світів далеких
Я одна на світ – соромно та гола
І покинута і кинута і жива – ледь тепла
Світ не тішить квітами ілюзій
Ні, на жаль загинув вічний транс
Люди розтеклись в подобах злих медуз
Та я шукаю все ще люди вас…
Тебе шукаю хоч підозри ріжуть
Невпинно лезами зривають плоть
Шукаю рису в тобі дивовижно ніжну
Вона загинула мабуть також…
Серце строго відбиває такт
Ти робот і на жаль коханий
Твоя душа.. о де твоя душа!
Ти заперечуєш усе а я все знаю
Я дочекаюсь літа – чорта в квітах з сонцем
То краще зиму, хай затопить сум
Навіщо погляд твій, обійми гострі? Що це?
Ти плачеш як і я напевно все це сон…
А й справді тіні сині сплять
Вмостившись на стіні напроти
Піду заварю із меліси чай
І може краще буде завтра спати.

Тепло й затишно, сповна спокою
Тим брунькам, що сповитi лускою.
Супокiйно снять устрицi в мушлi:
Захист є, а до решти байдужнi.
Я люблю. Впали шторами вiї...
Перемовчу, бо навiть не смiю
Те промовити, як вiд розпуки
Менi хованкою - твої руки...
Теплi й затишнi, дужi, надiйнi,
Мов луска або мушлi, чи вiї.
Чи земнi? Чи прибулi вiд Веги? -
Твої руки - мої обереги.

Як учням ноги мив Ісус Христос,
яка ж в їх душах відбувалась праця!..
А ми в житті і досі боїмось,
що за добро в нас тикатимуть пальцем.

А Вітер носить хмари, як поштар.
Мене цигани звали: « Роме, їдьмо!...»
Дощ дратувався, мучився, страждав,
як чоловік, що жінку взяв із дітьми…

Осінній біль породжує чуття:
пожовклі мрії, туск летить лапатий…
В змаганнях Щастя з Горем «нічия»…
Аби не соромно, як в очі гляне мати…

Гойдавсь на релі Вітер і свистів.
Чорніло Небо, ціпилось, насилу
розплакалося, наче у житті,
коли відповідать за батька сину…

В холодний Дощ зайшов і вже не міг
з-під нього вийти, аж перетрусило…
Кололось небо громом, як горіх.
Це начищав Пегас могутні крила…

Якщо тебе щось непокоїть,
Час, може це, колись загоїть.

Якщо в душі кицьки шкребуть,
То ж щастям, щось не те, мабуть.

...Найдорожчому NN із найщирішими вибаченнями
.............
А в Альпах сніг. Вночі була завія,
та вранці можна знову на лижню.
– Складний маршрут, – сама себе спиню, –
Даремна, мабуть, вся оця затія...
Чкурнула в гори. З іншим. Сміх і гріх.
Завіялась в Якийсь-там-баден-кірх.
...Хіба ж це зрада? – Кріотерапія!..
.................

Щастя їм дісталося вро́здріб,
Юність - на́різно, інше - ра́зом,
Ось і тчуть килимок на кро́сні*
І нікому ніби не заздрять.
Кольори підбирати ні́як,
Час - в обличчя, вітер -у спину,
Сухозлітка* – і та тьмяніє,
Доля в часі - тонка билина.
Увсебі́ч бажання зухвалі
На цілком аскетичні звички
Пересіє час- розсівальник
Через сито з маленьким вічком.
Килимок усмі́шкою блимне -
Хтось щасливий і тим, що має.
А комусь насниться килимник,
Що квітчає килим розмаєм...

сухозлітка * Сріблясті або золотисті металеві нитки, що йдуть на виготовлення парчевої тканини
Кросно* Ручний ткацький верстат.

За обрій розстелилася блакить
Безмежною, одвічною красою,
Вітрило біле чайкою летить
Над тишею та величчю морською.

У позолоті сонячного дня
Лазурний погляд вабить, спокушає,
А хвиля, мов Венера чарівна,
На берег срібні краплі розсипає.

У тихий день, в негоду, в час нічний
Чи в грізний шторм любуюсь я тобою,
Усмішкою твоєю чарівною,
Чи гнівом, що здіймає буревій.

Ти вродою затьмариш все земне –
Моя любов до тебе не мине.

Про долю я твою не розповім
Ні по малюнках ліній на долоні,
Ні по зірках, яскраво-золотих,
Хоч сніг вже вкрив мої русяві скроні.

На роздоріжжі з тисячі доріг
Я не скажу, яка з них довша й краща,
Де сяє сонце, де гроза чи сніг,
Де чисте поле, де чорніє хаща.

Та бачу я в очах твоїх палких –
Нова зоря на сході запалала,
Вона мені дорогу показала,
Одну-єдину з тисячі доріг.

Через пустелі, гори та моря
Вперед мене веде моя зоря.

*
Берези
ростуть бурульками вгору,
а сніг мерехтить
болючими скалками
в серці.

*
Хоча дощів узимку не було,
із стріх, як з гір,
звисають водоспади
бурульками
до самої землі.

*
Якби щось і забрав з собою я –
Дурманні пахощі твої
І хризантеми,
Які в мені ніколи
не вмирають.

Незнана любове моя,
Незнана красо предковічна,
Не знаю, чи буду твоя,
Не знаю, чи будемо вічно.

На завжди чомусь не буває,
На завжди не треба казати...
Ненависть, бо досі кохає,
Ненависть, аби не пускати.

Нівроку зірок наловили,
Нівроку і сліз протекло…
Невже ми крізь зиму любили,
Невже це коханням було?

2007 р.Б.

Поросятко Хрю-хрю-хрю
П’ятачком вертіло,
Із корита лободу
Їсти не хотіло.

Ось хазяйка в хлів зайшла,
Хрюшку посварила,
І в корито молочка
З глечика налила.

Поросятко: плям-плям-плям –
Їло з апетитом:
- «Більш нікому я не дам!», -
Хрюкало сердито.

У слона є слоненятко,
А у матері - дитятко.
Є у кішки кошенята,
У собачки є щенята.

У сороки - сорочата,
А у курочки - курчата.
І у качки є качата,
У зайчихи є зайчата.

У кожної мами
Є дітки маленькі:
Вухасті, пухнасті,
Колючі й гладенькі.

Матусі діток своїх люблять,
Навчають, годують, голублять.
Так і ведеться здавна на землі -
Матусі потрібні усій дітворі!

Неслухняний хитрий Козлик
Забіг в чужий горох.
По дорозі їхав Ослик,
Возиком торох-торох.
Козлик Віслюку гукнув:
- Ходи, поласуємо вдвох!
Наш Віслюк візок смикнув
І побіг хутчій в горох.

Їли разом той горох,
І топтали його вдвох,
Та хазяїн де не взявсь
І за Козликом погнавсь!

Козлик хитрий, заховався
У ліску, в ліщині,
А Осел з візком попався
Спритному хлопчині!

Байка тут зовсім проста:
Не водись з Козлами,
Бо у них одна мета –
Зробить вас – Ослами.

(Це треба повісить над ліжком кожному чоловікові. На всяк випадок)

Краплини дощові
замерзли в грудні.
Я повні жмені з гілок назбирав.
Нанизую на павутину
перли.

*
Пробилось біле сонце ув імлі.
Найкраща вишивка, –
По білім – біле .
І сніг дрімає тихий
На ріллі.

Приречений на забуття гляди у небо.
Туди дивилися і до й опісля те́бе,
і нинішні туди глядять у тузі ревній
за тим, що поринає у бездонні далі
позаду нас. А та, уся, краса над нами -
минулого осяйність - у майбутнє
вдивляється, яке в тобі - у кожнім.

Ми дуже часто скаржимось усі:
Розплодилося нівроку зло на землі,
Правда з брехнею п’ють на брудершафт,
Помінялися ролями жертва та кат.

Спробуй тепер щось зрозуміть у житті,
Все переплуталося в нашім бутті.
Хутчій панцир остороги одягнім,
Спробуєм від лиха врятуватися в нім!

Серцем й душею ми чисті самі:
Не вбиваєм, не крадем, - не блукаєм в пітьмі,
Совість наша спокійна від усяких докорів,
Лиш би спастия від дикого світу сваволі!

А можливо подумати пора,
Чому усюди біда снува, снува…
Якби жили всі гідно і по честі,
Не мало б зло між нами місця!

Можливо, час згадати крадькома,
Чи не байдужа нам чиясь біда?
Чи окраєць хліба сироті ми подали?
Чи ганьбить невинного спинити помогли?

Чи вхопили ми брехню за язик?
Чи почули чийсь зболений крик?
Чи не дали над святим поглумиться?
Чи завадили чиїйсь мрії розбиться?

Ми чинили по совісті чи боялись?
У мушлю індиферентності ховались...
А ждемо всі щастя апріорі,
Як будемо байдужі – не бачити його нам апостеріорі!

чи винна в тому я, що вірила вітрам,
чи винна в тому, що на поклик їх озвалась,
складала іспити на віру й витривалість -
полóтна марень вилітали з білих рам...
на ринок трапила,
коли шукала храм -

і била осінь у здивоване лице,
і не світився вихід на небесній мапі,
мої шляхи переділили строго навпіл
безмовний митар і лестивий фарисей -
і досі думаю,
по той я бік
чи цей…

а доки визначусь, ніхто не зачекав:
відтяли мову і забрали до штрафбату,
там номер видали і паперові лати,
гранату в груди – і в руці лежить чекá,
і я лежу на полі –
тиха і гірка

побудка!
сонце надавало стусанів
і замість кави наточило в каску магми…
як не злетіло все до бісової мами?!
і генерал мій не на жарт осатанів:
призначив карцер
ідентично сірих днів

в одній упряжці - я, думки і таргани,
як біль - реальні, нероздільні - як родина,
напосідали і жадоба, і гординя...
а ми давали бій, і гинули вони:
у цих забавах і діждалися весни,

весни-амністії!
всі шапки на-горá!
утіха в горлі застрягає, наче кістка,
і я світами йду, немов недобра звістка,
дзвенить мій дзвоник -
і цілує клямки брам
та божевільна,
що повірила вітрам.

Гойдаючись водою в ванні
Сплітаючись одним бажанням
Цілуючись небо в небо
Собі малювали любов

В безнадії замкненого кола
Заблукала мандрівна зоря
Сонцем їй не стати вже ніколи
Сонця так безладно не горять
Ось вона можливо вже востаннє
Мов жаринка зронена летить
Може хтось задумає бажання
те зірча угледівши на мить?

І тільки тиша, немов розламана шоколадка,
Впаде до рота – розтане вічність, пройде хвилина.
Ти кажеш – винна? Хай буду – винна. Моя провина -
В твоєму серці теплом долоні розмиті складки.

На жовтім тілі троянд невинних зимує вечір,
То тільки втеча, на мить – не більше, таємна втеча –
Від гри у звуки до гри віч-на-віч-до-тіла-тіло –
Сопілка плаче, сопілці тяжко, її згубили.

І збитим пальцям ступати сніжно – болить-не чути,
Маленька гордість в маленькім світі – залізні пута,
І розірвати – мов полетіти… униз і стрімко.
А він не вміє, отак не вміє, лимонна жінко.

І все, що вчора – забудь-не згадуй – затерті фото.
Того, хто поряд, і не впізнаєш, спитаєш – хто то?
І пам’ять збреше, розмиє серця болючу складку,
А з нею тиша змовчить, не хрусне, мов шоколадка.

За свою стару дідусь
так переживає:
«Певно, глухне вже стара:
дев’яносто має»

Самостійно бабі слух
став перевіряти.
Тож гукає бабі він
з іншої кімнати:

«Бабо, чуєш ти мене?»
Крикнув він добряче.
Баба й вухом не веде –
їй заклало наче.

Руки на порозі дід
рупором складає:
«Бабо, грець би тебе взяв!»
… Не відповідає!!

Він підходить упритул,
вусами лоскоче:
«Бабо! Чуєш ти мене?»
Баба ж як підскочить!

«Та чи, діду, ти глухий?
Думаєш, жартую?!
Втретє я тобі кажу:
Дуже добре чую!»

Відчуваю життя у клітинах розбитої осені
Програю навмання, недописані кимось куплети
Заокруглене літо погіршить здоров'я морозами
Нас рятує від сплячки вино з паперових пакетів

Відчуваю життя, заростаючи кволою прозою
Розгрібаю думки, накладаю на деякі "вето"
Ми так швидко ішли, щоб тепер зупинитися в осені
В наших вільних падіннях вбачаючи привід для злетів

Серед фосфорних стін, що вночі засвітилися ґратами
Серед виру рядків, що навряд чи колись стануть віршем
У завмерлих тілах відчуваю клітини і атоми
Вони вкрилися льодом, зробивши й мене холоднішим...

Це відбулось за нашої доби.
З`явилась руйнівна, бездумна сила,
Безжалісно, зухвало покосила
Віками сонця пещені дуби.

Дуби боролись за своє життя,
Стояли міцно лісу піонери,
Та впали під пилою ненажери,
За ними й ліс пішов у небуття.

Соромлячись, хилили ми лоби,
Знесилені, позбавлені хотіння,
Не позбирали й дубове насіння...
Як свище пустка нашої доби!

Починає мороз візерунки на вікнах плести.
Повернулась зима і любові згасає спалах.
Вже не я проводжаю тебе на ранкових вокзалах
І не ти мені пишеш приємні, як літо, листи.

Давай зустрінемось з тобою уві сні,
Хай темна ніч нас ніжно заколише
І тишею нові вірші напишем,
Де літерами – зіроньки ясні...

Він ворогу в очі подивитися встиг –
Вони якось дивно блищали.
То був його ворог, але він не зміг...
Ті очі теж в житті багато втрачали.

Він знав, що його за це не простять,
Що він буде мучитись довго.
Але ж як неймовірно ті очі блищать!
Та дивляться пильно, серйозно.

Не знав той солдат, що навпроти його
Таке ж відчуває хлопчина.
І так, у бою, дивились один на одного
Як на мати дивиться дитина.

А там за спиною
Свої вже ідуть,
Готуючи зброю до бою.
Він чув тільки постріли...

„Я пам’ятаю, в дитинстві, теж так лежав
Влітку, в траві під вербою.
У гаю квіти збирав
І ніс додому з собою.
Мати завжди казала мені,
Що квіти живі теж істоти:
„Ти тільки уяви тобі так життя відріже коріння!””

Як в воду дивилась!
Земля відійшла,
Як риба із рук вислизає.
Життя зупинилось –
Почалася війна!
Вона лиш страшною буває.
Пішов одразу батько,
І брат теж пішов.
Сестра захлинулась війною.
І зрозумів він, що час той прийшов –
Життя відрізало корінь!

Він більше не тронув ні квітів ні ліс –
Він зрозумів, що це горе.
Він тільки недавно підріс,
А вже відвойовував поле.
Він стільки людей у бою повидав,
Він стільки побачив лихого!
Він сивим за місяць повністю став,
Але це був орден для нього!

Він виріс, хоч зовні дитя,
І мудрим він став як філософ,
Він знав скільки коштує людське життя.
Він знав! Доки не зустрів ті очі!

...Блакитні, як небо у день
Такі були в батька і в брата.
Він їх одразу впізнав, бо що головніше
За очі рідних для солдата?!

Блакитні! Привітні такі!
Дивились на нього з любов’ю.
Краще б ніколи не бачив він їх
Вони ж обдали його біллю.

Він зрозумів всю абсурдність війни!
Він зрозумів її чари!
І саме у цей вирішальний момент
Два постріли пролунали.


Два хлопці лежали в крові у рову
Убиті своїми ж „братами”.
Стріляли у спини. Чому? –
Бо свої ж убивали!

А хлопці лежали в крові у рову.
І їм було зовсім не шкода.
Вони були різні, були вороги,
Та однакова в них доля.

Вони зрозуміли людства закон –
Закон однієї родини!
Лиш мить дивились у очі вони,
А їм здавалось – години.

Поламаний слізьми вітер,
На душі тіла розбиті...
Так стало багато світу.
Аж хочеться вовком вити.
Мовчать молоді титани,
Чекають на власну силу.
А нас...
Нас за них не стане,
Бо ми ще й не народились.
Час метафізично мертвий,
Фізично - сп'янів до крові.
Вівтарно-остання жертва
Олюдніти не готова...
І тільки столітні сльози,
Ламають безбунтний вітер.
Душі безкоштовна доза -
У тіло,
Аби зболітись...

Сигарета і чай зі снігом -
Все змішалось у присмак болю...
Попід небом вовки з нічлігом
Стали вперто
Немов до бою...
Хтось чекає ридання арфи,
Хтось від серця чекає стуку.
Обмотаюсь холодним шарфом
І впаду на гарячі руки
Тому, хто вчив шукати вітер,
Але сам заховався в тишу...
Трошки ночі і дозу світу
Ще на потім комусь залишу.
Вистигає на пальцях іній,
Як в душі вистигає битва.
Попід небом сніги, мов тіні
Недоказаної молитви...

Акція протесту проти свавілля клану Леоніда Черновецького.
Хрещатик. Біля Київської мерії, 2009-02-12, 10-30


Людські Майдани не вмирають

Людські Майдани не вмирають,
в борні та єдності народ стоїть.
Він стримує ворожу зграю
і паханів, і ханів всіх століть.
Прокинься, сестро,
станьмо разом.
Хай буде серцем твій майдан.
Ще є у нас і міць і розум
країни виправити стан.
Ти – українка, я – українець,
шлях український – твій і мій.
Майдану міць – катам гостинець:
вже здох їх триголовий змій.
То і катам туди дорога.
А ми пліч о пліч – ти і я –
своє знайдемо щастя й Бога,
єдина будемо сім’я.

Хижий птах у небі не висне,
Синій птах не приносить щастя,
Птах співучий забув про пісню,
А домашній дикої масті.
У серцях немає любові
І не кличуть рідні пенати,
Хтось вклоняється рідній мові,
Хтось воліє її обминати.
Точить душі стара хвороба,
Що набута раніш від СНІДУ:
Бо у статках живе нероба,
Й розв’язала очі Феміда.
Чи знайдуться потрібні ліки?
Чи існують вони в природі?
Чи пастимуться довго шуліки
На моїм терплячім народі?

*
Горобина й калина
на полотні сніговому –
цю вишивку хрестиком
скльовують птахи
голодні.

*
Зима,
мов посивіла бабця,
притуляє руки до груби
і розказує
казку.

Кириличне кохання.
Зупинки на римостанціях –
Впіймати за ніжку
Котрусь із ще диких муз.
Та брикаються Анни.
Й нестримні летять овації
Уплетеним нишком
Поміжрядковим “чому”.

Танці, кружляння.
Те, що хотів сказати,
Врешті втискаєш
У чудернацькі па.
- Знаєте, пані...
- Пані не хоче знати.
Слову шукайте
Прихистку у рядках.

*
Кохання –
це не марево, а сон,
що прикрашає нам життя
щоденно.
Тоді чому ж я так погано сплю?

Колючки снігові
Змиває дощ
З дерев, з одежі, із облич зимових.
Дивлюсь на світ
Крізь сльози на шибках.

Сутінь
В травах весняхих згубився, немов у лісі.
В пошуках стомлений поле усе сходив:
Тут мене, Німфо, ти під дощем залишила...
Пісню твою дощ обірвав.
Як завжди
важчають думи, наче вечірні роси.
Сутінь бентежна в поле моє заходить.
Німфо, приходь! тут я, чекаю й досі.
З вітром відчитую мову твоєї вроди.

Ніч
Погляд у темряві неба застиг
Десь понад вічністю поля.
Я Тебе, Німфо, всує "на ти"
І не назву ніколи.

Час співчутливо спиняє ходу
У непрозіррі для мене.
Я тебе тихо домислюю тут
З шепоту трав священних

Ранок
Я бачив як нишком, тихо,
Мов перша росте трава,
В волоссі твоєму вітер
Для мене весну ховав.

А заздрісний ранок снігом
Сягнути її хотів.
Німфеє моя кандідо,
Чи й Ти так непевна слів?..