Що то
   безмір
       збагнути
   і як то
        без меж
Наслухати нечутне
       почути себе
Розірвати тенета
       відваги нема
Серце
   дивна планета
   що звикла до хмар
Незахищене небо
Забуті зірки
Десь
   у вимір четвертий
   повернеш ніким?
1998

День все ближче до чорної жінки крадеться,
зашарівшись, узрівши її декольтований місяц.

...і ховає приреченість круглого серця
На самотній політ до колючих антен передмістя

Прокинуться гуси
І гучно попросять зерна,
І ти підведешся
І вийдеш на ґанок, Мар’яно,

Пшениці посиплеш
І будеш стояти сумна,
І знов тобі стане, як вчора,
Шалено погано.

Хтось тихо покличе,
Й за вербами стихне луна,
І вітер долине
З грудей річкового туману.

Ти вийдеш за хвіртку,
Нечесана, змерзла й сумна,
І слухати будеш,
І будеш чекати, Мар’яно.

Розвидниться трохи,
І хтось помахає з вікна,
І стомлена осінь
Повільно зійде з електрички.

І ти вже, Мар’яно,
Нарешті не будеш сумна,
І ти полетиш
І покинеш гусей біля річки.

все коггда-то было по-другому,
не дышали газами цветы
и деревья устремляли кроны
до небес прозрачной высоты

корабли не мазали мазутом
иссине-печальный взгляд морей,
гул машин не раздавался всюду,
только топот резвых лошадей

и лесам не строили границы
трассы, помещая их в квадрат,
и намного громче пели птицы
два столетия тому назад

А теперь заводы и парковки,
супермаркет-лучший огород,
все когда-то было по-другому,
но и все когда-нибудь пройдет

*
Тремтить в обіймах
Дівки срібний стан,
Мов гладь на озері нічному – вітер
Розхвилював,
Бо місяць нас застав.

*
Свисткові водяному я радів
В дитинстві.
Так гірський струмок щебече.
Хоч би вода
Не пересохла в нім.

Чому росою вкриті квіти?
Чому зажурені стоять?
Злякались, як маленькі діти,
Під зорями всю ніч стоять.

Ось сонця промінь золотавий,
Ось вітерець ласкавий вам,
І ранок теплий і яскравий
Всім ніжним квітам і садам.

Пташки співають урочисто,
Всміхнулись сонечку гаї,
Щоб квітів сяюче намисто
Сльозинки витерло свої.

Все з країни продаємо –
Землю, воду, камінь, ліс
І за продане живемо,
Бруд розкидуючи скрізь.

Ранок встав – а серцю нудно,
Зорі сяють – ми вже спим,
Почуття не рвуть прилюдно
Груди подихом своїм.

І з байдужістю тупою
Поглядаєм навкруги...
Продадуть так й нас з тобою
За чиїсь чужі борги.

Поведи мене, братіку вовче,
У ліси до своєї зграї!
Там ніхто мене не зурочить,
Там ніхто у мар’яж не грає.

Я навчусь у зграї мовчати,
Чи по-вашому сумно вити.
Не розтрощать там коліщата,
Там нема безсоромно ситих.

Геть однаково всі голодні,
І усі однаково сірі,
Не тасуються у колоді,
Не різняться по клану й вірі.

Не одну прочитала казку-
дещо знаю про вовчу вдачу.
Познайом з вожаком, будь ласка,
Я за це тобі віршем віддячу...

життя нас кидає в сумну круговерть
і хоче до глини зітерти
а я? я шукаю як збоченець смерть
щоб з нею разом не померти

і хочеться випить і плюснути ще
і хочеться поглядом вивчить
твій відданий розум печальних очей
не зможу забрати у відчай

ти хто? ти для мене прийшла у життя?
родити для мене дитину
не варто так думати я вже до нестям
в собі відчуваю щербину

холодних хвороб і бездумних ночей
і зраджених друзів і літо
ти хочеш пробачити все? а зачєм?
мені все одно вже не жити

бо віри немає в твої умняки
і що нас врятують на світі
по світлому полі ростуть будяки
лишається швидко сивіти

і пити ще склянку і ще не одну
і вірить в спасенність тілами
я ще відзвонюсь я ще маякну
котами на нашім татамі

і я розкажу наостанок що нах
нам треба в останню догору
бо уманська тане у сірих вогнях
як пам’ятник роберту коху

заплющити очі у талій воді
з’єднатись з цією землею
зізнатись в усьому лише беренді
і вічно залишить з нею

26.03.2009
В машині, Паркова Алея, Київ

без мети сніги метуть – і хай метуть
у війні із календарними листками,
надійде весна - найде коса на камінь -
і розбурхає живе і там, і тут

познімає свіжі лиця з вішаків
і пісні повитягає із пуделок*,
понеділок затанцює тарантелу
і змахне сльозину втіхи зі щоки

навіть сонце зацвіркоче до_ре_мі
і від радості дістане в боці кольки,
мері поппінс осідлають парасольки
і гайнуть собі за вітром перемін



*(діал.) коробка або футляр

Це не страта моїх ідеалів, це світ похитнувся.
І не ласки лягають на плечі, а тільки хрести.
Відмовляються руки знеболені жести плести,
Відмовляються атоми бути у вічному русі.

Ця вода каламутна завчасно і ми недолугі
Закидаємо сіті у пошуку пари бажань,
Але риби не містить ця чорна безжалісна твань…
І від спраги на ніжні вуста налипає осуга.

Я любил и женщин и проказы:
Что ни день, то новая была, -
И ходили устные рассказы
Про мои любовные дела.

И однажды как-то на дороге
Рядом с морем - с этим не шути -
Встретил я одну из очень многих
На моем на жизненном пути.

А у ней - широкая натура,
А у ней - открытая душа,
А у ней - отличная фигура, -
А у меня в кармане - ни гроша.

Ну а ей - в подарок нужно кольца;
Кабаки, духи из первых рук, -
А взамен - немного удовольствий
От ее сомнительных услуг.

"Я тебе, - она сказала, - Вася,
Дорогое самое отдам!.."
Я сказал: "За сто рублей согласен, -
Если больше - с другом пополам!"

Женщины - как очень злые кони:
Захрипит, закусит удила!..
Может, я чего-нибудь не понял,
Но она обиделась - ушла.

...Через месяц улеглись волненья -
Через месяц вновь пришла она, -
У меня такое ощущенье,
Что ее устроила цена!

1964

Подіям Великої Вітчизняної

Уся сім`я
За обіднім столом.
Усі живі ми,
Здорові, значить.
Між нами – мир,
І у кожного –
Борщ гарячий,
І кухлик
Із
Парним молоком.

Домашній хліб
У господині – нівроку.
Рум`яний –
З якого
На нього не глянеш боку.
І на душі –
Як ніколи – медово.
Усе доречно:
Мовчання,
Слово.

Сім`я обідає.
Говорити
Про те, що ходить
Війна по світу,
І що стількох уже
Смерть – на вила...
Нема
Сьогодні
На це нам сили.

Сім`я обідає.
Не здалося:
В синів – і справді, –
Біліше волосся,
Думки – уперше –
На всіх єдині:
Аби - зібратись -
Колись,
Як нині,

Аби добро –
Та й сильніше злого,
Аби додому –
Була дорога,
Аби у небо –
Та й наші стяги,
Аби, що буде –
Усе – на благо.

Ночью время медленно текло, на такт
Отставало сердце, оставляло след
В небе цвета кофе, крошки на столе
Убеждали в том, что это неспроста.

Под окном гудело вечное шоссе,
Сутки циферблатом отсекали шесть,
А шоссе часами пело о душе
Тихо и печально, словно Джо Дассен.

От тоски спасали Бродский и Жадан,
От тоски спасали кофе и коньяк,
Если кто-то в мире был такой, как я,
Он наверно тоже ничего не ждал.

Я прожил так долго, что пришла весна,
Стало ярче ночью, день длиннее стал,
Чтоб поспать немного я считал до ста,
Что, однако, мне не приносило сна.

И почти угадывался млечный путь,
А вода в затоке стала чуть теплей,
Рыбьему потомству вылил водолей
В эту реку небо, жидкое, как ртуть.

Вітер затих у смереках,
Сяє з небес Чумацький шлях,
Зорі всміхаються з вишини,
Спи, мій синочку, рідний спи.

Он під листочком нірочка є,
Жук зелененький там живе,
Сняться тепер йому дивні сни,
Спи, мій синочку милий, спи.

Зайчики в лісі в хатці своїй,
Казку зайчиха розказує їм,
Щоб їм приснилися добрі сни,
Спи, мій синочку гарний, спи.

Я пригортаю тебе до грудей,
Щоб захистити від злих людей,
Щоб тобі снились лиш гарні сни,
Спи, моє сонечко рідне, спи.

Вітер затих у смереках,
Сяє з небес Чумацький шлях,
Зорі всміхаються з вишини,
Спи, моя зіронько ясна, спи.

Мне станет вдруг тебя не жаль,
Задорный смех вновь сменит зимнюю печаль.
И я пойму - ты только проводник.
Мой новый мир восстал в единий миг.

И солнца свет, и тьма, и дождь, и ветер -
Мое родное, ведь все это - я!
Я изменилась - а ты даже не заметил.
Но все теряет смысл. Ведь рядом нет тебя...

Коли захочеш спокою в буремному житті,
І не знайдеш розради ні в натовпі, ні в самоті
До мене ти приходь, довірся ти мені
І все мине, як у поганім сні.

Коли раптом на душі стане важко
І серце заб'ться, як поранена пташка
До мене ти приходь, довірся ти мені
І все мине, як у поганім сні.

Коли роєм загули тяжкі думки
Й нетішить навіть настання весни -
До мене ти приходь, довірся ти мені
І все мине, як у поганім сні.

Коли забудеш хто ти і куди ідеш,
Коли в кінці тунелю світло не знайдеш -
До мене ти приходь, довірся ти мені
І стануть легшими всі тягарі земні.

Коли ж в твоїй душі цвіте весна,
Коли щасливий ти, і в тебе - все окей, то - усміхнися,
До мене ти прийди й хоч трішки поділися.
За тебе щиро порадію я.

І навіть цей біль – не причина для відчаю.
Завжди так було, і, напевне, ще буде.
І вечір мене огортає за звичаєм
В холодний, терпкий і заморений грудень...

Лише не печалі пульсують під шкірою,
І як би бетоном не тиснуло місто –
Йдучи, я провулками радість визбирую, –
Живучу,
гарячу,
ікристу...

Міжсезоння. Зима – в жебраках, -
Ні снігів, ні морозів.
Навіть нікому їй
Заметілі до свята подати.
І поштарка банальності
З ранку по скриньках розносить,
Наріка на собак
І свою несолідну зарплату.

А ялинка заплуталась,
Наче в сітях, в серпантині,
Не у змозі нудьгу
Заховати в строкатій гірлянді;
І доросла Снігуронька
О двадцять третій годині,
Відробляючи плату,
Обвітрює стомлені гланди.

Провінційні святки.
Їм не треба благої столиці.
Всюди є дискотека,
Горілка, і жінка, і ситість...
Рік Новий чи Різдво –
Все так само чудово згодиться
Як вагома причина
До чортиків знову напитись...

Просто Наповнив любов`ю, як глечик медом.
Стати б тепер густим, запашним і справжнім!
Просто не вмію, не вмію я жити без Тебе,
І огортаюсь – даремно! – днем учорашнім.
Просто не вірю собі тоді, як відсутній
Ти у мені.
І нічого із цим не вдієш.
Ти – моє Завтра й далеке моє Майбутнє.
Ти – моя Стежка, і – вкотре – моя Надія.
Що я сама?
Куди і за ким, і навіщо?
Хто я без Тебе?
Сліпа, і німа, і убога...
Скільки в цім щастя – нести оберемки віршів,
Й біля Твого на світанні лишати порогу...

Три ангели спускалися із неба.
Три демони виходили із пекла.
І ти стояв. І йшли вони до тебе.
І час спинивсь. І сонце враз померкло.

Ти важко дихав. Знав, що буде вибір.
Тому відтягував кожнісіньку хвилину.
Чому цей світ? Чому цей клятий вимір?
Чому раніше ти ще не загинув.

Ти опинився посеред Едему.
В своїх руках тримав ти заборону.
І скуштував. І раптом чорний демон.
Тобі віддав із терена корону.

До тебе йшов усміхнений Іуда.
Поцілував. Узяв тебе за руки.
І за добро карали тебе люди.
А ти, розп’ятий, витерпів всі муки.

Три ангели спускалися із неба.
Три демони виходили із пекла.
І ти стояв. І йшли вони до тебе.
І час спинивсь. І сонце враз померкло.

Ти легше дихав. Знав, що буде вибір.
Тому чекав на підлість і тортури.
Чому цей світ? Чому цей клятий вимір?
Твій погляд став глибокий і похмурий.

Піднявся вітер. Листя тріпотіло.
Три демони сміялись тобі в очі.
Ти відчував судома зводить тіло.
Та не боявсь цієї злої ночі.

І вітер вщух. І демони замовкли.
Три ангели судому вгамували.
І ти почув незнаний досі поклик.
І затишно раптово тобі стало.

Три ангели спускалися із неба.
Три демони виходили із пекла.
І я стояла. Й крик мій був до тебе.
І ти почув. І сонце знов померкло.

Ти легко дихав. Знав, що зробиш вибір.
І ми удвох стояли до світання.
І був цей світ. І був цей клятий вимір.
І темрява. І світло. І кохання.

Світлі клейноди від слави
Такі вже унас візерунки
Від зради до нової зради
Лиш Юдені поцілунки
Стемнілі клейноди від суму
І як тобі чорний народе?
Вишиті червоним і чорним
Заплутані з давна дороги
Ховай свою душу в сорочку
Тікай до халупи зкраю
Щасливий і гірко жалію,
Шо я тебе всеж таки знаю...

пагіння зрізаю,
шипами сколола геть руки
і жалем колючим
роз’ятрюю серце
троянди – аж дивно –
цілісіньку зиму зелені
до січня ще й пуп’янки
щиро
розкритися прагли
тепер почорнілі
неначе й морози не били
та все ж почорніли
мов грізним вогнем опалило
ні брунечки
ні пелюстини
і гірко
бо знаю:
могла їх завчасно
від холоду я вберегти –
могла
та повірила
в лагідність зимню
можливо з коріння
хіба що з коріння
ще брості
живущі
проб’ються
зрізаю пагіння
при самій землі

Вийшла із людських берегів
нікого не хоче знати
любов

За кілька хвилин – мій вихід.
Зала набилася авторитетами мого життя найбільшими.
Я – всі слова забула.
Поважного віку актор
вхопився за серце...
Хитаючись, пішов додому
зі спектаклю мого.
Дівчинка молодесенька не знає,
як зветься пісня,
яку вона співати буде,
і заводить її дзвінкоголосо
тут же – у темряві закулісній.
Старша колега –
жінка з лицем вродливим
та очима,
що зблякло сяють екзальтацією,
радить:
„А Ви почніть словом „час”...
я так завжди роблю,
а ми – увімкнемо музику.”
Я йду...

*
Сховалось сонечко
За горизонт.
І спалахи розжареного диску
Ковалик-вітер
В річці остудив.

*
На кладовищі,
Де рід оселився
Серед хрестів і горбатих могил,
Живе ностальгія –
Вбоге дитинство…

Картинно вимазав собі свідомість –
вагу втрачає хутко нерухомість,
її саркомно доїдає криза...
Скидайте, наші любі друзі, ризи,
яка правдива та насправді б`юті,
йой, скільки в рідній хаті баламуті –
отої у-ті-тю-ті. Так, по суті,
не хоче горло схнути з кальвадосу,
а лається в мені і крутить в носі.
Народище, ота чавуча маса,
не зчувся – як нема середніх класів,
хрести
угору тягне, як хвости,
на них всю навіслючену еліту.
Ну як мені його переболіти,
своїх синів записуючи в янкі,
зело життя тримаючи у банку,
(а батьківщину – втаєно в коханках).
Дивлюсь і думаю – як далі жити
і вреші блюз у серці розторбити,
історію переписати власну,
де все для мене до нестями ясно,
де я, ще незабутий невіджилий,
батьківську кров вимотую по жилах.
Та тільки там добро, де щирі сльози,
де за словами в душу ходить розум.
Ось і прийшов до себе я зігрітись,
переписатися, переболіти
(той час, коли самотньо чи так само)
у слові "мама".

30 Березня 2009

на схилі річковому
на осонні
проклюнулися пітятка підбілу
посеред хмизу
і сухого листя
з-поміж гумок шприців
старих листів
проклюнулись жовтаво-осяйні
пухнасті квіти
що на дотик теплі
і Латориця стишила свій плин
аби не змила хвиля каламутна
не вирвала з корінням
цю красу

втішаймося
допоки
ще весна

Назву ім’я твоє ледь чутно
Як сутінки огорнуть небо
Скажу строфами з пісні
Як тяжко тут без тебе

Щодня гортаю сторінки
Життя, що могло бути
Щодня не в змозі
Ілюзорність цю
Забути

Та ти не відчуваєш…
Та й не знаєш…

Руками в брюки
на стільці,
із репнутою головою.
Конфеті вже слід прибирати,
маски - спалювати.
Фарби потріскалися,
механізми слід змащувати.
Клубком у горлі
сипле зима.
Назавтра - знову сніг.
Знову підіймати руки
й опускати.
А твоя жінка
спить у потязі
за сотні кілометрів,
і їй сниться море.
І вона
не прийде
до тебе сьогодні,
бо потяг їде в протилежний бік.
Знову вірити в краще.

Чи перестану
бути
      для тебе найкращою
Чи перестану
      для тебе бути

Не буде вогнища, бо дощ —
Ну що ж...
Вода потоками тече —
Та й вже.
Диви: з черемхи цвіт опав —
Па-па!
Біжу, бо ще втече трамвай —
Бувай!

Ми втрачаємо свідомість,
щось таке, що на зразок
совісті. Натомість
честі не втрачаємо візок.
Тягнемо і тягнемось підвести
до вершини прагнення богів
два кінця, які ніяк не звести:
перший – друзів, другий – ворогів.
Чи з колін, чи з черева чужого:
з’їдені – то ми самі –
печією від чужого Бога.
Українець, вихворій, зумій!
Ти ж і розум, і краса народу
в протосвятості Богів-Людей.
Годі дути на холодну воду.
Глянь у небо – де ж той іудей?
Тільки простір йде Чумацьким шляхом,
тільки простір – Бога Божий Світ.
Не крови долоні чужим цвяхом –
Бог один, і не чужий, а свій.

2008-11-07

І так пахло пеніциліном і оцтовою есенцією,
І так чорно в очах і пекельно-холодні руки.
Ти щось знаєш про світло чи може про трансценденції?
Ти щось знаєш про морок, прогулянки мокрим бруком?

Ти щось знаєш. Я бачу. Перкусії зливи зводили…
І доводили до німого (ну майже) сказу.
Затерпали мальовані ноти на дні мелодії.
Це один із випадків: не можна усе й відразу.

Ця свідомість межує із болем і трохи з вірою.
І не голуби в небі, а ворони тільки й сови.
Це одне із життів – де стаєш невимовно сірою.
Це одне із проклять. Ностальгія іде на лови.

Я оттолкнусь от звука
Яростного утра
Это Весны наука
Рвётся стихом из нутра

В зимних пределах спячки
Кончилась маета
Песни капельной горячки
Солнце поёт с листа

Мартом поставлена точка
Жизнь начала отсчёт
Замер я - словно почка,
Что поцелуев ждёт

Як пахне дощ?! Він пахне мною,
він пахне молоком і медом,
він за вікном моїм стіною
ділитиме мене від тебе.

І він цілує мої очі
й шепоче : Не віддам нікому!
Сумні дощі мої дівочі -
то мого серця горда втома.

Самотні ранки й пусті ночі,
між ними - неважливі дні,
чи хтось красу мою зурочив?
чи просто я кажу їй "ні"!

Так насичено пахнуть дощі,

Чи то сумом осіннього неба,

Чи то радістю світла весни,

Я дощі викликаю для тебе,

Я дощі викликаю для тебе,

І збираю їх також для тебе.



По краплині тобі виливаю

Кожен порух бентежного неба,

І обличчя твоє омиваю,

Я збираю дощі всі для тебе,

Я збираю дощі всі для тебе,

По краплині збираю для тебе.

Дощі і війни, війни і дощі,
постійне, повсякденне поле бою,
наші життя і просто ми з тобою
таємні полігони для для баталій.
Востаннє зізнаєшся у коханні,
востаннє поцілуєш мої очі,
і, ніби-то, востаннє просиш ночі,
у наших перманентних днях змаганнях.
І, ніби-то, востаннє йдеш від мене,
і ніби-то востаннє я прощаю,
ти знаєш, ми вже вбиті, нас немає,
ми кожен день один у однім гинем.
Від тебе кожен день стаю залежна,
ненавиджу цю слабкість, ці кайдани,
сьогодні я дурна, бо трохи п яна,
і ні собі, ні світу не належу...

... запилені шляхи вчорашніх снів...
... і ніби-то нема туди вертання ,
... і звідтіля ніяк не знайду вихід,
ще вчора я клялась, що це востаннє,
й у мареннях по тобі мала втіху,
ще вчора я збиралась забувати,
хоч дивно, що роки тебе не стерли,
чи варті твого погляду всі втрати,
чи варто, взагалі, скажи відверто?...
Сьогодні я здаюсь собі смішною,
та в очі навертають чомусь сльози,
від того, що смішна і не зімною
ти зустрічаєш райдуги і грози...
Від того, що наівно сподіваюсь,
коли сніги твій образ давно вкрали,
від того, що я знов туди вертаюсь,
де ми колись цю пєсу не дограли...
Та іноді, існують такі твори,
яким просто не личять хепі-енди,
і ні моє свавілля, ні покора
не перетворять вірш цей на легенду..

Безудержной свободою пленима
в погоне за улыбкой синей птицы,
собой побеждена и так ранима,
что, снежная весна, тебе вновь сниться?

Не песни ли зовущих океанов,
что разбивают боль всю о причалы,
не сказочно ль пленительные страны,
где ты концам всем ищешь все начала?

Не шёпот ли ветров зовущих в бездну,
что буйствуют, с вершинами играя,
не мертвая ль трава, что вновь воскреснет,
и обретает вечность умирая?

Зачем себя так яростно терзаешь,
рабыня необузданных желаний,
скитаясь где-то там, здесь исчезаешь,
без очага и веры вечный странник.

Куда ты не придешь, там нет уж места,
согревшись, вновь зовешь к себе дорогу,
сбежавшая несмелая невеста,
что снова упадет к чьим-то порогам.

Нет сил тебя держать, нет сил проститься,
ты будто на цепи, мой нрав нескромный,
что, милая тебе, теперь присниться,
я спрятала себя в себе укромно...

Десь у пітьмі я кличу сонце,
малюю сонце власним пензлем,
у мене вищі охоронці,
хоча й в житті моєму безлад.
Десь серед мороку зневіри,
Воскресне раптом віра в світле,
коли безбарвне все і сіре
малюю промені тендітно.
Візьму палітру свого серця,
візьму я пензлі свого духу,
і полотно раптом озветься,
і заживуть на ньому рухи.
І сонячні зайці цілують
мої вологі гарні очі,
вони життя моє римують,
коли воно співать не хоче.
І плаче вечір у тумані,
і за вікном життя минає,
я знов люблю ніби востаннє,
лиш знов нічого ти не знаєш.

С детских лет мечтая о чужих краях,
Нанесенных мною впервые на карты,
Я прошел пол жизни, стал на якоря
В съемной квартире, в холодном марте.

Небеса развернувши, как полотно,
От затоки Днепра к проливу Гудзона,
Я вдыхал сквозь распахнутое окно
Терпкий запах воды и озона.

И сквозь дымку, ко лбу приложив ладонь,
Я случайно увидел землю, которой
Есть название местное – Оболонь,
И назвал ее Нью-Лабрадором.

Вся наша жизнь, железная дорога,
Один длиннющий перегон,
И остановок, но не так чтоб много,
Мелькают полустанки за окном.

Сиюминутных отношений полустанки,
Меняют, беглые пейзажи, собою украшая.
Не долгий путь, конечно если будет узловая,
Где два состава образуют третий.

Но не всегда сливаются в один,
И разбегаются по направлениях разным.
Несясь по полустанкам украшая жизни,
Не долгой остановкой ища и ожидая узловых.

Тех узловых, что называем сексом,
Что только иногда приводит к сортировке,
К созданию одной семьи, и одного состава,
С вагоном иль двумя, но прицепными.

Как сами были мы, ещё детьми,
Родителям своим вагоном прицепным.
Кому везло, тот чувствовал себя ребёнком,
Другой, действительно вагоном прицепным.

По перегону жизнь несётся, расформировывая состав,
Когда вагоны, забирая прицепные,
Когда маршруты разводя или пуская,
Пуская часть вагонов, под откос.

Николай Блоха 30.03.09 г. 09:44

І ніщо не триватиме вічно. Н і щ о.

Ані секс, ані сум, ані ці миротворчі місії.
Підставляю по черзі то праву то ліву щоку,
Розуміючи, що милосердя – звичайна візія.
І цей сенс не минаючи синьо стікає соком.

Не молитися морфію. Просто молитись морфієм.
І пливе конопляний туман, наче Стікс чи Лета.
Повертаюсь синцями під очі, а рідше спокоєм.
Повертатися знову, ти знаєш – погана прикмета.

***

Підставляю плече, і що далі то навіть легше.
І слова вилітають, немов камінці із пращі.
Варіації снів. Трохи крові. Прощання. Перше.
Без вокзалів і кроків услід безумовно краще.

Впала музика з неба, і сім її нот
Долинає до мене із мороку літ.
Молодому поетові дивляться в рот,
А старому поетові дивляться вслід.
Молодий – на естраді: гуде стадіон,
І майбутнє щасливим експресом гуде.
А старому поетові свій пантеон,
А вже голос його не почуєш ніде.
Був і я молодим, а розтанув, як дим,
І січе мене люто із неба шрапнель.
Але все мені – музика, й давній інтим,
Коли муза з райцентру прийшла у готель.
Ти прийшла – наче музика, повінню вод,
І старому поету – видіння снує.
Досі є в нас поети і є в нас народ,
Але кожен із свого колодязя п’є.
Полонезу стихія. І полум’я, й лід.
Але впав я, мов янгол, із горних небес.
Я пройду – ти прощально поглянеш услід,
І заплачеш, як плакав колись полонез.

Із книги "Скіфське золото". - Миколаїв: Іліон, 2008.

Ми з моря поверталися. І тіло
Світилося у бронзі, золотіло.
Світило море. Золотів лиман.
Ахіллові сліди світили мужні...
А спогади, як равлики у мушлі,
Таїлися. Вина прощальний жбан
І юліанський древній календар.
І вуст твоїх розпечений нектар.
Навіщо ти вела мене сюди,
До моря, щоб у морі сум розтанув,
А ми чекали прісної води
Із дна солоногорлих океанів?
До сонця ми підносили вино
В пакетику, неначе кров, прозоре.
Ночей і днів не густо нам дано
Там, де зійшлися і лиман, і море,
І тисяча старих і денних бід,
І каберне з кефаллю на обід.
А скибка хліба всохла на столі,
Бджола – і та тікала із намету...
Чи ми востаннє тут, на цій землі,
Чи це лише привиділось поету?
Вітри з Гіпербореї загули –
Прощай, прощай, ми стрінемось коли?
Ще ти – мов юна грішниця Ліліт,
А з мушлі равлик нам повзе услід,
І ти сльозою з неба впала, зоре...
І вороного вечора вогонь,
І срібна павутинка біля скронь.
І нас нема. Але зосталось море.
І з моря ми вернулися. Прощай,
Веселко рання за далеким лісом.
Адамове ребро із чортом-бісом,
І все, що нам світило з краю в край.
Егейське море кличе – і зоря
На жовтих сторінках календаря...

Із книги "Скіфське золото". - Миколаїв: Іліон, 2008.

Двадцять років тому,
Тридцять років потому...
І не знаю, чому
Я приїхав додому.
І тебе не зустрів –
Де мої найрідніші?
...В глибині вечорів
Чую музику тиші.
Хто заграє мені
Вічну музику снива?
У вітражнім вікні –
Жінка,
горлиця сива.
Перелітніх гусей
Плач –
і я зненавидів,
Де блукав Одіссей,
Де постарів Овідій.
І з могильної мли –
Тільки тиша і морок...
І мої відійшли
Двадцять, тридцять і сорок.
А світило нічне
Ставить срібну печатку.
І ніхто не почне,
Не почне від початку.
А світило ж у тьму
І мені, молодому,
І в холодну зиму
Світло рідного дому.
Двадцять років тому,
Тридцять років потому...
Бачу в сивім диму
Рідну постать знайому.
Із плачів-голосінь
Осінь стежку протопче...
Де мій дім?
Де ваш син?
Пом’яніть його, отче.
Скрипка грає йому,
І в огні золотому
Лине в білу зиму
Світло рідного дому.
Сорок років тому
І сто років потому.
Не забудьте питому
Ані крапку, ні кому
Ви простити йому!
Двадцять років тому
І всю вічність – потому...

Із книги "Скіфське золото". - Миколаїв: Іліон, 2008.

Вийшов би
до вас на веснянки
та замовкли двері

Запросив би
на свої мовчання
та у вас веснянки