Ти йшла по ро́сяній траві,
Така проста, із карими очима.
Ніколи досі я в житті
Не милувався так, як ними.

І ніжні персики плечей,
Чому вони так ваблять, ма́нять?
Та наче привиди з ночей,
Вони зникають, – тануть, тануть.

Ти йшла по ро́сяній траві,
Я милувався дивними очима,
Питав себе я знову в сум’ятті –

Чому сумую я за ними?
Чому за ними плачу навесні?
Чому ти, наче зірка неспалима?

її мармурові
зап’ястки її роздруковані
сни її самотиння
смугасте
до сказу тебе довели
її перламутрові ноти
її неправдива
хода її неспроможність
курити її пародійність
свята
її порцеляновий
смуток її
депресивний колаж її
закривавлені
звуки її непристойний
міраж її розпорошена
вірність
її від-
дзеркалена тінь
її дзвінкоока
лінійність її
слабодухість колін її
ненормальна
природність її гарячкова
зима її сексуальна
безродність
її
і ніколи
твоя

Вимітала сни до весни
Березовим віником
За кленові старі мости.
За літо за сінником.

Відпирала з душі шитво,
Перестрочене зорями,
Тай із грубки тепло в Різдво
В світ носила долонями…

Хочеш – пісню мою візьми,
Хочеш – подиху ниточку,
Чи морозний узор різьби,
Чи веснянки на свиточку.

Хочеш – поруч на мить присядь,
Чи лишайся до віку тут!
За порогом хай дні стоять,
Хай хурделі літа метуть.

Хай розкришиться хлібом час,
Небо ллється в проталини!
Не говорять нехай про нас,
Хай вважають… пропалими.

…Буде в нового дня дитя
Й черевички зозулині.
І весна дасть своє їм’я,
Й осінь скаже, щоб чули ми.

Буде в зачину новий такт,
Позавчаємо ролі ми.
Як лишатись – то просто так,
А з дарами – до долі йди.

Попроси в неї сонць для нас,
Попроси в неї місяця.
…З підвіконня стікає час.
Йому в проліски віриться.

Може, віримо в нас і ми?
(А дерева в сні дихають)
Скільки тої іще зими –
Півні з досвітків виклюють!

Зорі стерли вже боки в сніг,
Коли в кримку спускалися…
Вимітала сни за поріг,
А вони… поверталися…

осінь читати – це наче до Бога звертання
чи намагання почути крізь небо свій голос
щось за межею а щось ще у фазі згорання
час коли листя з душі опадає на голо

осінь вдихати – це ніби вдихнути спокій
часу настояного на травах як чаю терпкого
слухати сповідь доріг не лічити рОки
і знати що більше між нами не буде нікого

осінь збагнути – це просто осінню стати
в землю врости корінням - у небо віттям
як птах легкокрилий над тьмою уміти злітати
ковтаючи вітер що дихає над століттям

2009

Стою на полі. Гріє сонце,
І вітер колоски гойда.
У мене квіти у волоссі,
А у мого коня - трава.
І так духм'яно, так спокійно
Свобода пахне навкруги,
Блакитним небом, чистим, вільним,
Пшеничним полем золотим...

Д
Дві криси, голодні і люті,
Прогризли дірки в парашуті.
Даремно десантник Денис
Сьогодні стрибатиме вниз.

Е
Екзотичний страус ему
Ущипнув за тім’я Емму.
Емма страусу за це
Вщент розгепала яйце.

Є
Є! – Єгор усім гука.
Він спіймав таки шпака.
В школі чучел цілий ряд –
Буде новий експонат.

Ж
Жерла гусінь деревце,
Наче ненажера.
Та голівку їй за це
Відкрутив Валера.

З
За порубані ялинки,
За понищені ліси,
В Новорічну ніч, дитинко,
Дід-Мороза укуси!

Стоїть сосна поміж дерев
таких, як і вона.
Коріння смокче сік землі.
І тим живе сосна.
І я висмоктую життя,
своє життя –
коктейль гіркий.
Я квітці голову відтяв,
в салат додав, як огірки.
А квітка, певно, що жива,
з ножа збігає кров…
Якщо це не лише слова,
то, може, то і є "любов"?

Так тужливо й лунко: «Ой, Іване!»,
Начеб серце в жменю хто стиснув…
Цить, несите, цить, моє захланне, -
То не плач, то відголосок сну.
В сизо-білім полі – чорні бусли
Мерзли й обіймалися крильми.
Нависало небо, тиша гусла,
Сивів овид і… блукали ми.
Поодинці. Кожному – лиш обрій,
Кожному – лелеча ця сім’я.
Самотинно. Безпритульно. Й… добре –
Десь є ти, і є тобі десь я.
… Ой, Іванку, чом ті бусли чорні?
Чом, врапт, сніговиння, як мара,
Поєднало нижній світ із горнім,
І шукати просвітку – дарма.
Хоч би й крикнула – не догукаюсь,
Опліч не відчую вже крила.
«Ой, Іване…» - серденько стискає,
Йшла до тебе – в пісню забрела…

Цей місяць вовчих зграй,
Жахкого безгоміння…
Тримай мене, тримай
На крайчику терпіння.

Хатинка на горі
Вперезана вітрами...
Зігрій, заговори,
Зладнай подвійні рами.

Шипшиновий напій.
Дзвінкі дрова грабові…
Не панцир безнадій –
Ясний вогонь любові.

Там горобина ніч,
Горобина без плоду.
І пожад вовчих віч,
І лихо хороводить.

А ми удвох, ми – край,
Ми світло побіч тіні…
Тримай мене, тримай
Бодай на волосині.

О милий друже мій, повір,
Душа - не при́стань для печалі.
Роман, зачитаний до дір
Не конче снитиметься далі.
На щастя, має інший бік
Медаль, монета і Селена
Тримірний простір, Божий лик.
І пристрасть, позаяк шалена.
Печаль – не гавань назавжди,
Лиш мить – і далі, далі, далі….
Знайомий запах резеди
Помнож на сонце трьох Анталій,
додай мускату, полуниць..
поглянь – це зовсім інший ракурс.
́Хто ледь не виплакав зіниць
забуде про уявну мряку…
Печаль- то лиш дорожній знак,
Флюоресцентні фарби й вії.
Накресли крайдекрайс* – відтак
За нього не ступити Вію.


Kreidekreis* (нім.)- крейдове коло
пристань (в значенні притулок)

Завербоване поле
колосилося смертю,
Вкамуфльовану в колір
гидкої зими:
Білі плями по чорному
з аркуша стерті,
Грамзулялися долі
воїв тої війни,
Із котрої ніхто не поверне
додому
Мерзлим груддям
здобривши ріллю.
Ти відчув, позавчорика
втому,
Пам’ятаєш, зазначив:
“Піду”...
Двері хряснули, тріснув
моріг – терпку дошку,
У трапецію спокою
вп'явся гвіздок,
Рушники в паралелях
сковзали потрошку
В перехреснуті крила?
де ярів образок
На чолі жовтоплями
рунічного чтива:
“Во Ісусе, _ праведника
взьми до пуття”
Ще, земля, дріботіла
зсипаючи гливе:
Непочуте, непрощене
Й’го каяття.
Грудомаха горбилась
хрестом нанизавшись,
Слізно, лячно блеяла
козеням вишина,
Упокоєний плакав од щастя
зізнавшись:
“Що, з очей − тілько впала
Йому пелена”.

Біжить плаксива акварель,
Стираючи довкола барви,
Міняючи все на пастель,
І кольори такої гамми –
Самотні змучені тони,
Торкнули Всесвіт за вікном,
Безликим стало все…О ні!
Хай буде це страшенним сном!
Пішло ногами небо вгору,
Снують вже хмари по землі…
Мені одна прийшлася впору –
Я залишу її собі…
Накрило все їдким туманом –
То акварель десь потекла,
Волого-сірим раптом стало
Пастельне небо…А земля…
Колись і так раніше сіра
Взяла, та й з горя посивіла.
Такі-то ось у мене сни…
А що, як збудуться вони..?

28.01.2009

А.
Антарктиду знають всі,
Там живуть пінгвіни.
Аня шкірками із них
Прикрашає стіни.

Б.
Біг баранчик біля тину,
Зупинивсь почухать спину.
На тину сидів Івась,
Батогом по спині – хлясь!

В.
Вова песика убив.
Хто осудить Вову?
Песик вчити не хотів
Українську мову.

Г.
Гомілку собі перебила
Гніда сивочола кобила.
Гаврило погнав на бар’єр –
Болить в неї ніжка тепер.

Г.
Ґава, злодійка швидка,
Вкрала ґудзик в Пилипка.
І відтоді у руці
Носить Пилипок штанці.

А по венах не кров, а багряне осіннє листя.
І якби по аорті ножем, то стекла би соком.
Ти шукав би у кожній краплині якогось змісту
І сказав би потому, а добрий же сік… Нівроку…

Екзальтована ніч ностальгію мені наврочить.
Я сновида. Пробач. Я боюся тепла і ліжка.
Я щоночі жива і щодня закриваю очі.
Якщо хочеш навчу, як до Бога ходити пішки.

В’ються сходи плющем у самісіньку душу й вище.
Як не вмієш молитися – просто зачитуй вірші.
Де вогонь догорів – там зостанеться попелище.
Там де сміху немає, там чорно і вітер свище.

ти ходиш заліплений пластиром
в навушники заховавшись
закутавшись сам у себе
в кишені собі поклав
скуйовджене різноголосся
під шапкою носиш ритм
його витанцьовуєш потайки
на пальцях тобі весна
пізніше забудеш згадане
і вигадаєш своє
скайоване-заджазоване
на кінчику язика
вібрує і крутиться спечене
новісіньке на десерт
боїшся його розхлябати
підкоченим рукавом
зачерпуєш монотонність
кайфуєш під настрій дахів
вітання тобі крейзонутому
на струнах веселий fun
підстрибує і зашкалює
в зіницях електрошок
по всій довжині запаяний
відлунням тобі кричить
заходьте усі на розпродаж
в оренду здається драйв
за дріб’язкову безцінь
усмішку мені подаруй
занурену десь у саундах
поховану десь у треках
у послідовності random
із-заду на сам перед
ідеш собі ново родженим
шизоїдним немовлям
тобі посміхаються вулиці
тобі аплодує асфальт
всі люди з доріжок зліплені
дерева один – три – сім
ти сервер усім не доступний
відкриєш мені пароль?

Присвята до 80 річниці створення ОУН та 100-річчя від дня народження Степана Бандери

***

Ти заздриш горобині за вікном –
Рум’янця того більш тобі не мати.
Катуєш ноги вовняним теплом.
Давно забула, що то – воювати.

Дітей забрали, як була війна,
Та й чи живі ще… То лиш небо знає.
Чекала мужа – вояка УПА…
Чекаєш досі… Сотня літ минає.

Згадати тільки… І бринить сльоза.
Та що тепер? Полатані колготи?
Гнучкі долоні – сиза бірюза –
Шукають лиш тепла… Не плач, чого ти!?

Минуло сто. Щез усміх у очах.
Надія й віра мовлять молитвами.
Ні, не за тих, що зниділи у снах,
За тих, хто у бою закінчив снами.

4.01.2009 р.Б.

Тихо тает белый снег.
Мысли спутаны…печально.
Сердца нерв больной задет
Под защитной пленкой стали.

Вечер лег слепой у ног.
Письма старые в конверте
Я сегодня, помню, сжег
Не отправив за ответом.

Ветер странник все свистит.
Звезды – бисер в небе тают.
Сигаретный дым чадит,
Только вдох и легче станет.

Толщей пыль, на стопке книг
Не стряхну рукой прилежно.
То к чему я так привык,
Не найдет границы смежной.

И снега омыв порог,
По дороге в люк стекают.
Что хотел и что не смог…
Талый снег один лишь знает.

Йому здавалось:вона - Мадонна,
Обличчя у строгій оправі мантильї.
Вона ж нестримна, не забобонна,
Назавтра із іншим - це в її стилі.

У танці спина - гітарно-струнна.
Нервові кроки блискучим паркетом
Малюють ніч,що залита трунком,
Задимлена рештками сигарети.

Нав'язливим болем - вона усюди.
Засліплює сонцем,але ж не гріє.
І краще забути,що завтра - грудень...
І краще не знати:вона - повія...

Цить! Не закочуй тупих істерик,
не бігай Мінотавром по сотах.
Бо невзабарі прийдуть волонтери,
насиплють каміння тобі до рота.

Краще мовчати, ніж різати тишу
пилкою-матом, вже ліпше вени.
Прислухайся. Чуєш? Голос Всевишній
зловили твої антени.

Тобі пропонують персидський килим
чиєїсь ручної річної роботи,
і поряд дві свіженькі могили,
відкопані за суботник.

Хочеш приляж, так легше звикнути,
розкидай довкола насіння ірисів.
І поки забули сонце вимкнути –
грійся.

Я мрію про тебе і твій аромат
Хай стане п’янкою лозою,
Хай пустить коріння і виросте сад
Уста хай покриє росою.

Ти знаєш пахнуть літні вечори
Вологим і зіпрілим сіном,
Зайди в траву і побіжи, –
Роса застигне на твоїх колінах.

Прийди до теплої, осінньої води,
Торкни осінню прохолоду,
Піщаним берегом іди

І не дивись в осінню воду,
Лиш по коліна ти зайди,
Люби свою чудову вроду.

хто цю пісню випустив на волю?
наче з клітки замкненого птаха
серед трав, на крилах вітру, в полі
линуть звуки, що не знають страху

в пошуках своєї пісні з дому
в мандри вранці вирушив музика
в край далекий, дикий, невідомий
йшов на поклик зраненого крику

сорок тижнів він у зір питався
звідки лине та самотня туга
не відпочивав, не зупинявся
не знайшов ні ворога, ні друга

втомлений, посеред степу рано
він забрів у трави посивілі
і вловив у мареві туману
звуки тої пісні легкокрилі

тож тепер музика ходить світом
на обличчі усмішка лоскоче
чи зимою, чи спекотним літом
награє мелодію охоче

не веселу, але й не плаксиву
рідну та не зовсім зрозумілу
що одним дає могутню силу
іншим же тягар знімає з тіла

друзів мирить весело-грайливо
ворогам терпіння наспіває
музикант блукає сивий-сивий
піснею життя благословляє…

Жуйко моя! Аморфно-розімліла,
нескінченно довго жована,
знесмачена і терміново
маєш бути ліквідована - шляхом утилізації...
Мово моя...Ще вчора струменіла...
Ти - нужденна і зіпсована,
і страчена чужинським словом
руто-м`ято пасинкована - тупим серпом по нації...
Небого...Кришталево-солов`їна,
виплакано-виплекана,
правічна і рожденна в небесах,
з мелодій сонця викохана - що ж з тобою діється?!
Цей слОган металевий, на підміну,
та невже в тобі таких нема?..
Непересічна,незнищенна - де ж краса твоя?
Коли туман розсіється?..
...Не томиться чоло жувати каучук,
стискати щелепи щосил...
І не соромляться наглО
вживати чужий звук - хто їх просив?
Хоч "ноу-хау", хоч "імпічмент",
зазіхають, псують річ вщент!
Хтось перший візьме, "запозичить",
а згодом вже всі "шпрехають", картаючи акцент...
І нащо?.. Та ж візьми, ледащо,
відшукай у рідній неньці-мові,
найкраще і влучне,
та гідне, повне сенсу, слово...
А то, виходить, як у тій рекламі - ніде правди діти!
Що, іноді, жувати краще (менше драми),
аніж говорити...

06.04.2006 рік

[зимо-]

а зима це не привід а час для депресії
смакувати гріхи і ловити у пресі їх
бити посуд і чистити осад від осуду
церувати шкарпетки і носа бурмосити
дожидатись у гості раптового первенця
оглядатися чи не наспіла суперниця
силкуватись усім залишатись хорошою
і себе почувати старою калошею
голосуючи проти боротись із Vist’ою*
і питати у Бога та мами чи вистою
чи хоч день проживу за законами древніми,
(вартові кам’яні мої леви - недремні ви)

так у ступорі бути від грудня до лютого
а у березні раптом
звільнитися з пут його…

[вéсни]

аби вікна чисто вимити для мріяння
і до пригорщі піймати вітру віяння
спину вигнути і кицькою замуркати
і знайти старі листи між палітурками
поскладати в купки бачене й небачене
замести сліди і не шукати значення
і нові дороги міряти широкими
до коліна зашнурованими кроками
аби потім босо бігати на березі…

замовкаю –
решту договорить березень



*Windows Vista

Кришталеве серце, золота душа
Заглядає в очі темрява чужа.
Очі карі, сині, бірюзові
І роса вечірня капає в долоні.

Очі – аметисти, золота душа,
Але серця в тебе, ма́буть і нема.
Очі бірюзові, карі, зеленаві
Сльози, наче зорі в недопитій каві.

Сірі очі, карі, моря глибочінь,
Може тільки в каві бачу їхню тінь;
Кришталеве серце, золота душа…

Сивий дим цигарки лине в височінь,
Небо розтинає сонця дивний кінь,
Але серця в тебе мабуть і нема…

Я жила на вокзалі – знайома з тим, як плине час,
Мої губи пошерхлі й бліді Вас колись цілували…
Перед Вами осідланий білий кружляє Пегас,
Я вечеряю сіллю в покинутій гостями залі.
Я смакую вино після Ваших коханок в тісній
Темно-сірій кімнаті – вітальні. Під час карнавалу
Ви співаєте друзям знайомі мені пісні
Потяг в Австрію, Альпи, Алжир, Ви усюди бували.
Як писати до Вас? Як звертатись? Потреба у сні
Відійшла в забуття. Пам’ятаєте, Роз чарувала?
Мій приречений, згубний коханець, дозвольте весні,
Роз’єднати стежки. Від корсету до Божого бала.
26.01.09

Додай мене до друзів УКонтакті,
і ще у Однокласниках додай!
Бо ми удвох нічого вже не варті
і непомітно перейшли за край.

Кривився смайлом недолугий місяць,
і крик. засклений у вікно, тремтів,
Ти кажеш «дружба це напевно вихід»,
Це й справді вихід - з наших почуттів

Журавлиним ключем, закурличе у серці двигун,
Він тебе понесе у домашнього затишку вирій.
Хтось торкнеться промінчиків сонця, мов струн,
Щоб осяяти світ невеличким окрайцем надії .

Полетиш у далеку, омріяно-радісну даль
Там чекають на тебе і щастя, і щирість, і ласка.
І душі таємничий, прекрасний та чистий кришталь
Забринить у тобі, і розквітне за вікнами казка.

Дзижчать занудливо у хащі комарі.
Легкий туман пливе між верховіття.
Сліди дощу нічного капають згори,
І павучок жде здобичі у сітях.

Стара сосна – пучками хвоя темна,
Трава під нею встелена шишками.
А сосни молодесенькі на схилі
З незайманими свіжими гілками.

Враз сонце десь пробилося вгорі.
І засвітивсь пісок, і – різко тіні.
Від крапельок аж сизі всі хвоїнки
Котрі вгорі. І темні при корінні.

В сосновім лісі наша є галявина,
На ній білісінька росте конвалія,
Як ти пахуча; обійму за талію...
І завертиться ув очах сама весна.
Нарвем конвалій досхочу - донесхочу,
Та й заблукаєм на своїй галявині.
Не раз зимою я собі являв у сні,
В нім я і ти, й конвалієві лестощі...
весна 2002р.

Оптична пам‘ять кришталю,
дотично до проміння стропів
спаливши лінзи телескопів,
парашутується в зорю.

Оптична пам‘ять кришталю
обтічно синій таємниці
пересуває з ночі лиця
назустріч сонця кораблю.

І кожна згадка – в стилі «ню»,
і крига річкова скресає,
і день суворий відчуває
лунке космічне де-жа-вю.

Космічна пам‘ять кришталю…

Наповни сяйвом мою тінь,
А сміх мій - пухом тополиним,
Щоб я воскрес і знову линув
У неба срібнолицю синь.
Наповни сіном подих мій,
А серце – свіжою травою,
Немов у чесному двобої
Я виграв вітер- духовій.
Я буду литися струмком
Між рук твоїх у неба кручі,
Я буду ніжним і жагучим
Для тебе потайним замком
І тільки ти знайдеш ключі
У дзеркалі думок прозорих,
Я буду там, де пахнуть зорі
І сяють вдень як уночі.
Лишусь у серці, мов поема,
Хвилюючим і теплим, вогким,
Щоб соловей натхненно тьохкав
Від наших зоряних взаємин.

Ти усміхаєшся щасливо уві сні,
А я ховаю сам від себе вогкість вій,
Щаслива мить, врочистий буревій,
І плавлять серце думи, світлі і ясні.
Зів'яле сонце докотилося межі,
І виграє у його сяйві листопад,
Неначе трон – цей наш з тобою сад,
І тому так приємно в мене на душі.
Гаряче листя все недобре спопелить,
А листопад – неначе ковдра нам на двох.
Віднині нам позаздрить навіть Бог,
І моє серце то сміється, то щемить.
Щось незбагнене у одне єднає нас,
Мої легені повні подиху твого,
А навкруги – і золото й вогонь,
Не мають влади вже ні простір, ані час.
Вустами вогкими торкнусь твоїх очей,
Розвію сон і на твій шал перетворюсь,
Здолаю все, але тобі скорюсь,
У потаємне стану зоряним ключем.
Легкий зефірний дотик пальчиків твоїх,
Уразив м'язи, скам'янілі від напруг,
Просякнув мозок медом і ущух
І десь на дні очей проміння жмутком ліг.
Невже то – осінь, наша перша осінь
Усе фарбує кольором жаги?
Ми ще такого не знали досі,
Як схожі наші, наче різні береги.

На устах твоїх мед розлитий,
Сотні нервів тріпочуть у них
Я іду у туман за повитий
Лише сніг на волоссі застиг.

Скільки образів в пам’яті, – ти
Заспокоїла всі в серці рани,
Так і хоче зима змести
Болючі з душі кайдани.

Але інколи є печаль
Сльози ллє десь душа тихо-тихо,
У зіницях моїх лише даль,

Так вільготно і дрібно ди́ха,
Знову згадую очей мигдаль
І наспівую пісню стиха.

У вінку темно-синіх троянд
Ти ступала омріяна літом,
І зелених очей амарант
Гордував, насміхався над світом.

Чом у тебе очі такі?
Чом наповнені вщерть таїною?
Чом бувають вони, як вогні?
Чом поїти їх хочу собою?

Солодких уст карамель,
Так тривожить душу спокутою,
Як художник я взяв акварель

І малюю любов забутую
Погляд очей твоїх, наче листя марель
Розтікається в венах цикутою.

Ми з тобою, як вогонь і вода:
Я холодний, а ти грієш.
Зрозумій, закономірність проста:
Так не буде, як ти мрієш.
Ти червона і запалюєш все,
Зігріваєш мене часом,
Я прозорий, моя сутність тече,
Ми не можемо бути разом.

Вогонь і вода-
Зовсім різні.
Сутність твоя і моя-
Несумісні.
Коли поруч ти,
Я закіпаю,
Але разом ми
Помираєм.

Ми з тобою, як вогонь і вода:
Я заллю все, а ти спалиш.
Зрозумій, між нами вічна стіна,
Вічне горе, душевна далеч.
І хоч дуже мене вабиш ти,
Та немає в нас надії.
В нас з тобою протилежні путі,
Поховаймо ж наші мрії!

Вогонь і вода-
Зовсім різні.
Сутність твоя і моя-
Несумісні.
Коли поруч ти,
Я закіпаю,
Але разом ми
Помираєм.

Я захлинаюсь дощовими бризками,
Топлю себе в бокалі коньяку,
Я тішусь мріями, давно вже зниклими,
І шепочу: «Люблю, люблю, люблю…»
Вином гарячим витираю краплі,
Що чорною рікою по щоках
Пливуть нахабно і слідами
Лишаються в моїх думках…
І у густій кофейній гущі
Я бачу образ…Це не я…
У мережі своїх припущень
Давно вже втратила ім’я…
Люблю…Й любов моя безлика,
Ми разом з нею без імен…
Я в розпачі…Беззвучним криком
Самотній проводжаю день…

28.01.2009

Ти спала
Оголена
Як Даная
Тиціана чи Веласкеса?
Байдуже!
Пяна?
Твереза як скло –
Оголена…
Пяно пахла
Даная Веласкеса
Байдуже…
Мріяла
Ладо бачила
Карі очі
Любила
Пропила мов сон
І пробачила
Мрії занедбані
Втрачені
Твоїм пафосом
На побаченні,
Пряно пахла
Дурманом
Замріяна…

Забуваємо ревно (даремно) дорогу в небо.
В цей такий незбагненний такий не банальний космос.
Десь на вічно-квітучому Марсі вже п’яний Хронос
Зачинає вогонь і богинь для нової треби.
Для нової планети бо наша диви конає.
Змарнували месій і за дівку спалили Трою.
І назвали життя (так буває зо п’яну) грою.
Тільки більшість із нас нікудишні актори. Знаю.

із "усе буде добре" критично зникає кисень -
в беззаконні енергозбережень спішить в нікуди.
істерую, немов заклинання, "все буде..! визнай!"

ми - заручники різних фаз у цій амплітуді

послідовники різних казок, забобонів, прелюдій
деградуємо із недомовок у зайві копання.
у пропорції "менше емоцій - то більше пудри"
забезпечуєш перше, а я інфікуюсь останнім.

із "усе буде добре" критично зникають сенси
і, невірний своїй зневірі, шукаєш привід
як схилити богиню займатись ранковим сексом
безкисневого дня у непафосній безнадії.

Сніг - безкоштовний доважок вчорашньої втрати.
Тане із присмаком оцтової есенції.
Прошу аудієнції! Мушу спитати:
Жити - то зараз модно?,які тенденції?

Я б Миколая Святого таки спантеличила!
Вивела б кров'ю листа із проханням про різки.
Ні,не для себе - для маси з пустими обличчями...
Так по-дитячому зле,по-наївному різко...

(майже гумористичне)


Коли людство до краю
знищить себе собою,
інфузорія, скинувши туфельку,
зітхне полегшено, -
“Ну нарешті можна спокійно
ділитись надвоє, і - натроє,
і ... так далі,
аж до завершення”.
Таргани зберуться у
спорожнілій кухні,
урочисто “накриють стіл”,
і під ввічливе “grazie”*
розіллють оковиту
по своїх невеличких кухлях
і пом`януть
навіки зниклу цивілізацію.
Уціліла мавпа
з ліани стрибне донизу
і, підхопивши заразу бібліофілії,
спробує на зуб сторінки
“Основ дарвінізму”,
а потім, можливо,
щось пожує із “Біблії”.


* “дякую” (іт.)

І я собі подобаюсь - в тобі,*
в ясних очах угледівши небритість,
неулаштованість, але й талановитість,
бо як таку пригледів, далебі?
А ти відводиш погляд – не в юрбі,
а понад нею – у майбутнім літі,
де тільки щоки неуважно вкриті,
а інше, надто безтурботне, - ні.

Таке предивне „ні” - серед зими,
на дні проміння денного прибою,
де на межі сердечного конвою
лоскотно виринає об[р]ій„ми”.
Немовби можна перейти назад,
огнями оживити ту пустелю,
де ідеально виголені скелі,
де сам для себе я і шах, і мат.

Нехай і так, я там - де ця зима,
у вічності од Зоряного Шляху,
де сиротіє, щоб не дали маху,
розпачливо-тривимірна тюрма.
І пам’яттю не увійти куди,
аби, хоча би, пригадати термін...
Тебе заводять ці колючі терні?
За ними справді неземні скарби.


* * - Мелодія Jonder Boj (wma - 5 мб)

Сон пронизують гітари
голосяйними плачами.
Клапті вирвані зі хмари
моляться услід за нами,

гори голови схиляють,
стежки горнуться до тебе,
кеди наші пил збирають
з кожного закутка неба.

Я, напевно, трохи привид,
відчуваєш, морок сонця
закликає? це лиш привід
танцювати на долоньці

сивочолої планети.
Полиново-вільні душі
канули навік у Лету.
Ми пропащі, ми заблудші,

ми залегкі для тяжіння,
поринаємо у вихор.
Наша подорож нетлінна.
Оживаєм. Тихо-тихо.

"Робить ніхто не хоче вилами!"- волає наш завфермою.
Комп`ютера купили ми, поставили під фермою,
Супутника піймали ми, "порнухи" надивилися,
Доярку заламали ми, ой, що тоді зробилося!
Гуртом у бані милися, бо в вуха повно силосу,
Набилось- наліпилося, надої скоротилися.
Бо, щось не тих доїли... Тут, як назло, ще тіло,
Свербіло- зачесалося - на раду ми зібралися.
Подумали вже, чим змогли - у хлів комп`ютера внесли,
Та всіх корів зігнали - їм фільм демонстрували.
А далі вийшов анекдот: іще небачених висот,
Надої в нас сягнули! Корови ж не дурніші нас - миттєво все збагнули!
А головний наш "драйвєр", що він же і "провайдєр",
Раніше він був дояр - коровам крикнув "фойєр"!
Та розкачав "вінчестер", та закурив він "Честер",
Знайшов такі програми, що не було й у мами...
...І тут нас "розкусили" - нам світло відключили!
А, в принципі, нам "по- фіг", бо в нас "безперебойнік"!
Спитаєш: що за "птиця"? То, наче той, п`яниця:
Його ти заливаєш, а він все п`є, та п`є,
І, заразом, співає, концерти видає.
Ще працював з годину, а потім здох, скотина.
Ревуть корови: дайте, іще, хоч кілобайта!
А ми кричим: біда - накрилася "вінда"!
Та духом ми не впали - враз вила похапали,
Та, щоби не бісилися, насипали їм силосу.
Бо, знаєм ще зі школи - видовища ніколи,
Ще хліб не замінили... Японці не придумали
комп`ютера такого, щоб замінив нам вила...
Так отож,о: недарма ж батько з матір`ю, нас
поночі робили...
12 - 13.03.06р
(віршик теж написано поночі, під впливом компутіра)

Отзеркалился, стал выставлять напоказ
Неприкрытую душу, без страха и боли,
Не боясь ни дурного взгляда на сглаз,
Ни стрельбы в открытую спину. Но роли
И так все заказаны, кастинг пройден,
Эту роль мне играть - как бы ни было тяжко -
Растекаться по вам стихотворным дождем,
Понимая, что отвечать надо дважды,
А точнее, не дважды, а многократ-
Но болеть, эта роль для меня - вдвое спроса -
Это минимум, это такая игра,
Где ответ дан до постановки вопроса.
Я привыкну к тому, что так часто трясет,
Научусь жить хотя бы с собою непьяно:
Кто без фильтров рожден - тот не будет спасен,
И не сможет ходить вертикально и прямо...

Но привыкнуть возможно, ведь это мой дом -
Сумрак мира, в котором лишь мне все понятно,
Мне не страшно теперь знать, что будет потом,
Все что есть - это роль, только роль для меня... Но
Не рвите живое, бывает крюки
Слишком больно дерут мой хребет или ребра,
Лишь на миг я могу показаться другим,
Только в этот миг я на части разобран,
На молекулы, атомы, на пустоту,
И собраться так сложно. Но вертит планету
Лишь тот, кто живет и ползет на звезду,
Не боясь быть на том свете, падая в этот...

Скидають ясени листи,
Стають зажурено-однакові,
Щоби в скорботне зодягти
За ніч обмерзлий брук Личакова.

Голосять в розпачі вітри,
І тінню на коліна впаду я,
Ти відлетів у тридцять три,
І це Когось мені нагадує...

Під вуаллю, як пташка у клітці,
звідусіль привітання, мов град, -
чим ти, дівчинко смагляволиця,
заслужила такий маскарад?

Біла сукня, що вибрала мама,
пишне свято, як тато хотів.
З кольоровими давніми снами
літачок розтає в темноті,

а твої діаманти - як сльози,
а чужі його руки - як сталь.
Нині ласки, а завтра - погрози:
послідовність убивче проста.

Губ холоне фарбований кетяг,
а зіниці - безмежно пусті.
Осипається квіття з букета,
понад ним, наче саван, фатін.

І вінці надягатимуть хутко,
і плачем задихнеться рояль.

Наречена піймає попутку
і за вітром запустить вуаль…

Як хочеться інколи просто не бути,
Як хочеться часто все просто забути,
Особливо тих, перед ким ми винні,
Щоб спинити докори сумління невпинні.

Як хочеться часто звинуватити долю,
Аби уникнути гострого болю
За справи свої лиховісно-жорстокі,
Підступні, як наші доброчинства короткі.

Як хочеться вчинок здійснити свавільний,
Весело й гордо крикнуть: «Я – вільний!»
Я вільний від всього, що Святе Слово велить,
Бо ж наша совість все дужче спить!

Як хочеться…

Як хочеться, щоб душі наші трохи змінились,
Як треба, щоб наші каяття не спізнились,
Як необхідно мати високу мету,
Щоб не перетворитись на чорну золу.

Це проходить отак - міжсезоння міжребер'я
Це проходить тому що повинне пройти
Крізь торговище морф обезлюднілу темряву
Крізь химерного дерева тонкі гілки
Крізь тріски що летять чи пускаються берега
Поки лід цього ставу не надто крихкий

Чи ж найкраще оте що береться на кпини
Переляк або віск як його перейти
Це зминання речей і знаходження винних
Тих що потім тебе ані в тих ані в цих
Так одежу скидають хто ще досі не вимер
Так говорять що свято - яке ж без цитрин?

Так знаходять чужі ненароджені сірі.
А носій любомудр що стилет і язик
У холодному жирі вині й формаліні
Двоєгубить. незнаний тобі златоуст
як кравецьке начиння ховається в сіні
чи у оці де б-же не зможеш знайти.

Коли все місто спить уже давно,
І навіть вітер, ніби задрімав на мить,
Лиш неба темно-синє полотно
Зірками блимає їм мимохіть.
І Всесвіт став малим уже для них,
Вони удвох - це щось невимірне, святе.
Тому що з усіх цінностей людських
Здобули найціннішу за усе.