На літній час будильник заведу,
Щоб на годину стало літа більше.
Секунда грому, півсекунди –
тиші,
І півгодини – в літньому саду.

Ще на якихось декілька хвилин
Подовжу нам із літом існування.
Година ця у літа – не остання,
Але у мене ти – лише один.

Та все одно, оту єдину мить,
Що взимку не дивився ти на мене,
Не зможу я найвправнішим катреном
До літа й до любові доточить.

І ведмежатко каже "Добрий день",
(коли ти це почути справді хочеш).
Вітається із сонечком олень,
що ранок зустрічає після ночі,
Кульбабка посміхається бджолі,
роси краплинки падають з дзвіночка,
шумить зелене листя навздогін
легкому вітру в вишитій сорочці.
Крокує ранок садом, полем йде.
І все живе розплющить оченята.
Це Україна зустрічає день -
тобі й мені крізь нього крокувати!

Душа воскресла, бо Христос воскрес!
І у житті все буде по новому.
І великодній дзвін торка небес,
І огорта серця Господнє Слово.

Молитва, мов свіча, бринить в тобі,
Очищення, прозріння - чисті сльози.
Яким ти будеш в завтрашній добі?
І по якій підеш тоді дорозі?

Та крига, врешті, скресне від добра
І вишенька тендітна заквітує.
Христос воскрес! І воскреса земля.
Душа це воскресіння теж відчує..

*
Паски, мабуть, на небі святять рідні.
Он, хтось із них
І свічечку прикрив,
Щоб не погасла,
Хмаркою-долоні.

*
Любов Велика
В образі Хреста
Чекає Воскресіння і прощає
Образу, злість і зраду...
День настав!

Там хтось спить на лавці,
Хтось їде в Чоп,
Хтось просто гасає кругом,
Та мені то далеке, бо серце співає
Моє про кохання й любов.
Там хтось будує,
Там хтось руйнує,
Там хтось краде все бігом,
Та мені то далеке, бо серце співає
Моє про кохання й любов.
Там кулі літають,
Там в когось стріляють,
Там хтось втратив всю свою кров.
А мені то далеке, бо серце співає
Моє про кохання й любов.

Вже вечірні погасли вогні,
Упокоєні шумом причалів,
А мій спокій все далі на дні
Моря чорного, тихо причалив.

Я червоною сталлю рубці
Запікатиму знову до рання,
Поки сонце у сивій імлі
Не почне своє звикле повстання.

Я не хочу музики, я хочу обіймів
Щоб сильно і назавжди і тиша
Така, як до створення світу
Хай буде нам замість світла.

Я не хочу нових, модних фільмів
І їх нереальних історій
Коли мені сумно й самотньо
Ти кажеш, їх треба дивитись
Та вони не бажають залишитись
Десь біжать, їх ніяк не спинити
А я хочу свою історію
Не наслідувати, чи узгоджувати
Просто кожну секунду, що кадру
Жити й знати, що буде ще завтра

Зупинити на хвильку сьогодні
Бо завтра багато ще віршів, малюнків, роботи
І робота – це навіть не стимул
Просто банальне бажання встигнути
Прозвучати, відбутися, стільки ж ще
Ксерокопій із серця лежить на складі
Хтось подумає що це спам
І поставить нові паролі
І щоб вийти на вищий рівень
Треба грати для когось ролі
І не лишиться зовсім часу
Щоб відзняти власні хроніки.

Сьогодні постукала в шибку самотня зоря
Запросила з собою літати – удвох веселіше
Долати ці чорні, засіяні златом поля
Чекати на зустріч одну аж на ціле століття.

В холодному й чорному небі, змахнувши крилом
Лишаєм позаду все те, що не встигло відбутись
Й малюємо, наче комета яскравим хвостом
У небі прадавні, забуті із зір візерунки.

І вже в вишині розглядаєм, як світиться місто
І фари машин певно теж хочуть стати зірками
Перемішуєм чорне, з родзинками золота, тісто
Й випікаємо з нього на щастя маленькі сухарики.

Разом коротаєм цю ніч, мов патока в’язку
По-дружньому тихо, спокійно, за чашкою чаю,
А зорі над місяцем, наче по срібнім містку
Стрибають додолу – спішу загадати бажання.

Хай в зорі буде хтось, хто для неї завжди
Залишатиме шпарку у вікнах і чай у горнятку
І розкидавши в небі сузір’я-сліди
Допоможе зорі розгадати одвічну загадку.

Як то бути самому і знати, що ти є не сам
На весь простір безмежний, іще десь чекають на тебе
І коли ти приходиш, стає все на свої місця
І у Всесвіті кожна душа має десь свою зірку на небі.

білий світ — чорнийхліб — теплий хліб
німина тихо сіно жує
тихе світло у світ прибує

чорний хлів святим місцем
стає
тихим святом стає білий
світ

чорний хліб — моє тіло й Твоє
білих  крил  тихоліт, теплосніг
над Малим, до Маріїних
ніг...

Запах парфумів „Клема",
Теплі долоні тільки початок…
Крутиться, крутиться наш сіnemа,
Вже проминули Хрещатик.

Київ як привид розтав —
Юрби статистів і гуркіт параду.
Гілку вербову хтось розтоптав,
Тихо Великдень під вікнами став,
Чорні дерева зійшлись на пораду.

Потім дорога вела через ліс,
Довго ми йшли по набухлому полю...
Що я для тебе крізь зиму приніс?
Серце одне, що воскресло від болю...

7/IV-87

Від короля, чи то від принца,
Чи від пажа –
Мені незатишно у скриньці
Листом лежать.

Поштиві звернення вельможі,
Високий стиль.
Але прекрасна дама може
Палить листи.

У скриньки підняте забрало...
Прости її.
У ній всю осінь пролежали
Листи твої.

Смішно. Зриваюсь на крик, але досі ні слова.
В горлі здається, не гланди, а тільки каміння.
Просто так є, що із досвіду родиться вміння:
Знову вмирати, але й повертатися знову.

Нитка тримає в собі лабіринтів утому.
Нитка тримає в собі значно більше ніж втечу.
Губиться зміст, забуваються втрачені речі.
Наче бракує повітря дістатися дому.

Наче бракує повітря чи розуму. Все що
Мали ми – тільки глевкі, еклектичні зізнання.
Це не любов, - сублімації, рішення, дані.
Тільки погодься, за даних умов це вже дещо.

Бачиш, це тіло не прагне обручок і ложа.
Штампи на пошті, у паспорті – рани роздерті.
Я не шукаю, бо втратила прагнення смерті.
Я не шукаю, бо поки що вмерти не можу.

Із тунелів блискучих зіниць
Випливають лебеді білі.
У мереживі владних крил
Розчиняються зморені тіні.
Волохатіють віти дерев
Від лапатого, сніжного пуху,
Зморшкувато стуляють вуста
Набурмосені пуп’янки квітів,
І стрибають смішинки уділ
Із торбинок зірок-самоцвітів.

Зпітнілий і збуджений буду мовчати,
Тихий,сповнений соромом,
Так само,як вчора хочеться спати,
Розмовляти тихіше,і пити з розумом.

Міняти на лімфу рештки сумління,
Міняти на кров залишки страху,
От таке от просте це ваше спасіння,
Коли кілька секунд віддаляють від краху.

Виблискуючи подібно до сонця,
Починаєш помічати дрібниці:
Ретушовану радість на склі окулярів,
Вуальовані залишки вчорашньої міці.
Радієш як Будда вокзальному пилу,
Збираючі вогки полуденні флешбеки.
Мирячись с неминучою смолою на крилах,
Повсякчас умиляючись тим,що далеко.
Радіючі цеглі,що так міцно тримає,
Зі смиренною посмішкой в світле майбутнє,
Хай вже гніє,воно не займає,
Воно вже далеко,воно недоступне…

Це ще один першотвравневий психоз,
Саме час,щоб ковтати снодійне.
Привіт,мій єдиний Джізас Христос,
Такий несподіванний,такий ненадійний.
Час задихатись спиртовими парами,
Час підпалити ще один прапор.
Що буде при нас,що буде за нами?
Скажи мій єдиний,мій Агітатор.

Я знаю,що щось заважає,
Щось липке,немов піна у рота,
Щось блює і знову ковтає,
Щось огидне,щось безтурботне…
Щось зайве, як рак у легенях,
Щось в`яне і процвітає,
Щось вічне,як дира у кишенях,
Я знаю,що щось заважає.

Хоч чимось заглушити дикий біль!
Хоч раз заснути швидше, ніж опівніч.
І запалити сонцем заметіль,
І часу лік вернути би на Грінвіч!

Боятись завтра… Як втомився ти!
Боятись не прокинутися зранку…
Мости, мости, усюди ці мости!
Невже отак боятись до останку?!

- Він пише надто спрощено і дивно,
Воно не варте навіть і гроша…
- Можливо це здається примітивним, -
Так відчувають серце і душа.

- Ну де, скажіть, тут милозвучність рими,
Політ фантазій, витонченість слів?
- Я, звісно, завше переймаюсь ними,
Та більше тим, що висловить хотів.

- Якісь і стиль і форма тут туманні,
Банальні порівняння й почуття…
- Окрім да Вінчі також Піросмані
Напевно має право на життя?
==========================
Крізь хаос «еґо», шкіл і філософій
Незримо і одвічно пророста
Та, до котрої підійти б хоч трохи -
Господніх слів велика простота…
2009

чомусь саме зараз
закохатися б……
голос його заспокоює
рядочками ходить по шкірі
синонімія спорожнілого сп’яніння
порятуй мене від нежиті
bless you
мій Боже
занотовуй собі між долонями:
сьогодні я зареклася
коли захочеться ще раз
не забудь подати сигнал
який?
просто жовтий
оточи мене просто жовтим
звичайним жовтим небом у склянці
елементарним жовтим снігом
жовтим будинком
і жовтими стелями
мені божевільні шепочуть тихенько
обережно
сонце
тут стіни
жовті
не вимаж свої промінці та смайли
жовтою-жовтою цукровою крейдою

бо очі твої перетворяться
на жовті й котячі
бо підуть тобі по тілу
плями жовтогарячі
і все чого ти торкнешся
одразу буде жовтавим
і всі кого ти полюбиш
стануть рудими котами

таке мені буде закляття
якщо
припече заректися
чомусь саме зараз
жовтого б……………..

Не передай комусь мій
"добрий ранок"
І “добрий вечір” мій не говори.
Не схожа я на жодну із панянок,
Яким дарив ти ранки й вечори.

Така вже є. Такою далі буду.
Хоч не одну ти зітреш з підошов,
Та ними не неси у душу бруду,
Коли б з добром до мене не прийшов.

Початок і кінець зливають воєдино афект від болю та не новизни.
Сумління гупає трикутниками в полі, що не приховує малюнку літ… І сон іскристим спомином прибуде, і не покине більш у самоті… І я – не дух, хоч я щезаю у хмарах пилу і брехні.
Вінець всього в моїх руках буває коли читаю спокій у вікні…

Скільки років минуло з тих пір, як загинув Джон Леннон?...
Скільки часу минуло з тих пір, як помер рок-н-рол?...
Тільки сер Пол Маккартні усе ще виходить на сцену,
А в Росії Макар тихо грає мислителя роль…
Вже давно поміж нами нема дивака Френка Заппи…
Джим і Джаніс на синьому небі збирають квітки…
З рота хворого Фреді вже випала зламана каппа…
Джимі Хендрікс зіграв своє соло й пішов до ріки…

Я кричу, бо палач-метроном відраховує час!...
Я вглядаюсь у хроніки фільмів і згадую вас…
На могилі, де Цой, я наллю й вип’ю склянку вина –
Справді, де б я не був, між Землею і Небом – війна…

Чим би став рок-н-рол, о, якби в ньому вижив Сід Баррет!...
О, якби не помер Бонзо Бонем і жив Башлачов…
Вже старі Гілмор й Вотерс ще пишуть про гроші й про хмари….
Вже старий Роберт Плант ще співає про небо й любов…
Розлетілись Бітли, з чотирьох залишилося двоє,
Вже не чути Діп Папл, Роллінг Стоунз, Блек Саббат і Квін…
Ще живий Джетро Тал, та один в чистім полі – не воїн…
Ще хрипить щось Боб Ділан, та, правда, і він вже не він…

Я кричу уві сні, я не в силах затримати час!...
Знову плавиться віск і все менше щодень в кадрі вас…
Хоч БГ й патріарх, й ніби муза його не мина –
Все ж шукає тих місць, де є та, зовсім юна шпана…

Що я хочу сказати собі і для вас у цій пісні?...
Що у мене жже кров, не стихає і в серці болить?...
Нереальне бажання – вгадайте!.. Я хочу… Ну, звісно ж!..
О, не знати, хто буде не з нами на сцені за мить…
І коли Пол Маккартні в останній раз вийде на сцену,
Я ввімкну мікрофон, дам акорд й доживу його роль!...
І, десь там, де дзвенить пустота, посміхнеться Джон Леннон…
Ну, а я просто гратиму свій, ще живий, рок-н-рол…

І я крикну зі сцени: - Давайте зупинимо час!
Ми поставимо плівку і ще раз відчуємо вас…
І нехай знову рухне від голосу хору стіна –
Хай не вмре рок-н-рол, хай живуть душ святих імена!...

Кумпала Вір,
21-23.07.2007 року, м. Хмельницький

Прощайте, поезда, пора прощаться!
Перрон пустует, просит пассажиров
покинуть помещение платформы.
Пора пускаться пестрою полоской
по пыльным паркам, пьяным переулкам,
пытаясь потеряться по привычке.

Прощайте, поезда, пора прощаться!
Пора по-новому протаптывать пути,
перешагнуть протертые просторы.
Попытки прошлого перелистать,
понять падения, повороты,
прижиться первенцем последнего прыжка.

Прощайте, поезда, пора прощаться!
Прошедшее пора переосмыслить,
притихнуть, поселиться по прописке.
Позже приду просто проверить память:
перрон, платформу, поезд, пассажиров...
Прощайте, поезда, пора прощаться!

Я навчена природою, як слід
Сховатися у купочці насіння,
Перетворитись у достиглий плід
Й зірватися у пригорщу осінню.
Котитись у легкому кураї,
Не визнавать погонича і збруї...
Мов крапля кровообігу її,
У тілі благодатному пульсую.
Ніколи не виходжу із думок
Її щоденних задумів і планів...
Моя природа, наче мудра пані
Мене навча робити кожен крок.

…що є істина?
      Пілат

Всемилостивий – не грозив перстом.
Усюдисущий – не манив нікуди.
Лише обрав на другу роль Іуду,
І розіп’яв тривимірність хрестом.

А як ішов у вічність на престол,
Залишив нам світлинку для спокути.
Плече в плече, єдиним ланцем скуті
Ідуть на ній Іуда із Христом.

Нові часи – старий театрик «Глобус».
В нових фасонах – старосвітські ролі.
В гламурній свитці нудиться король…

А як набридне п’єска – голий опус,
І в глибині куліс заграє промінь,
«Плече в плече» – твоя спокутна роль.

Пече в плече…

У горлі передоз алкоголю.
У сусідній кімнаті оре щось з 80х…
Та мені, як завжди, до біса.
Ковтаю холодне морозиво,
лише щоб затушити алкоголь в своєму горлі.
Воно шоколадне.
І білі вершки на ньому немов хмаринки,
На яких я літала до цього дня.
Ти лишив мене останніх мрій.
Мені дуже боляче,
А іншим просто немає до мене діла
А тим паче, до моїх бісових переживань.
Читаю все, що присвячено йому….
Серце крається….
Душа просто гине…
Згадую все, що він мені казав….
І я померла в усіх змістах цього слова…..
Я більше нікому не потрібна….
Але вибору не має, треба жити.
Завтра почну все спочатку.
Я почну нове життя.
Я почну своє завтра з того,
що забуду все, що було….
Запрошу подругу до себе.
Ми вип'ємо 0,7 на двох (підемо проти правил)
А ти, залишися у вчорашньому дні
З усім всім,що ти мені винен.
Моє минуле покінчить самогубством.
А я залишуся жити.
Всі хто є у моєму житті не помітять змін.
Навіть ти, хоча тепер тебе тут зовсім немає…
Ти боявся втратити мене?!
Тобі самоу не смішно?
Відповідати на міліон жахливою брехнею?
Ти навіть не уявляєш, ким я була для тебе.
Але тепер будеш жаліти, що винен мені увесь світ!
Та тобі до біса все. лише щоб вона була коло твоїх ніг.
ти бажаєш щоб вона була поруч і лише з тобою.
що їй спадає на думку ти не знаєш.
а інша вважає за щастя лиш подивитись на тебе...
і зовсім немає різниці чи ти поруч чи все ж таки на відстані,
просто кілометрами вимірюється її щастя.
Вона робить багато дурощів,
лише для того щоб ти звернув увагу на неї.....
а тобі все до біса....лише щоб вона була коло твоїх ніг….
А я для тебе ніхто. Я вчора зріклася тебе.
Все це минуло як страшний сон….
21.12.08

220 Вольт по серцю
і не треба більше перцю,
220 Вольт у душу,
я від тебе бігти мушу,
220 Вольт у розум,
більш не витримаю дозу
220 Вольт по тілу
більше жити не схотіла.

220 й слово вмерло.
а за ним і я загину.
ще 16 й знову в пекло
а навіщо надто міри?

220Вольт не страшно.
330 - ще скоріше.
220 вольт прекрасно
а навіщо ще нам жити?

220- серце в ритмі
220-вибиває.
220 - колір літа
220 - разквітає

200 вольт - я вбита
220 вольт - цікаво
220 вольт - красиво
посміхаєшся лукаво

Я дарую тобі квіти,
а на них ще 220.
Ще за рано нам радіти
нам уже не 14.

ми з тобою впали поруч,
не любов нас обігріла
220 вольтів, сволоч,
нас з тобою розлучило.

18.12.2008

Бо логіка – це не завжди найлегша путь,
І ніч то не завжди хронічна потреба дива.
І будуть слова мов кулі: «Іди, забудь»,
Бо в серці лишають рани, бо не щаслива.

Бо світло – не завжди тепле і не святе.
Вівтар поглинає кров, мов земля вологу.
Сміялась, раділа Сонцю, воно ж не те…
Палило руде волосся й німу дорогу.

Бо вечір – не завжди тиша, не завжди сон.
І літо – не завжди спека, а часто – злива.
І дід-перевізник, повір, не завжди Харон.
Ці рани загояться. Будеш іще щаслива.

Кришталь жарин на білій порцеляні вбиває поглядом у вікнах.
Сон закриває очі шторами брехні. Вогонь вже згаснув у бетонній оболонці чаю. А от правда – ні…
Вона – безцінна крига спокою в колі з неволі. Бо там кружляють дні в мареві погоди і люди ловлять крихти пустоти…

Я – жертва незворотнього прогресу,
А нерви – як дорожний серпантин.
Вже по мені проїхали колеса
Мільйонів тачок, бричок і машин.

На порівняння посміхаюсь гірко –
Шаманьте, небайдужі лікарі.
Моя одвічно бунтівна підкірка
Ніколи не належала корі.

Чому б з собою в злагоді не бути,
Сховавшись у обіймах самоти?..
Але ідуть і йдуть до мене брути.
І кожен раз питаю: «Брут, і ти?..»

Схилилась верба,
Під нею повстанець лежить.
На серці журба.
Де Україна моя?

У Волинських лісах
Було їх багато,
Боролись для нас,
Вірили свято.

Автомат на плечі,
А в душі сяє гордість.
За Вкраїну свою
На смерть він готовий.

Рана глибока.
Кровю стікаю,
Згадує дім
І тихо співає...

Співає про те як кохав
Дівчину в темному гаї.
Співає про те як хотів
Жити у вільному краї.

Мила сльози лила
За своїм чорнобровим,
Не хотіла,щоб йшов
На смерть невідому.

Та пам'ять про милого
Лишиться в серці її.
Сину про батька розкаже,
Про його героїчні бої...

я стікаю полум’ям мертвих очей твоїх свічок
я стікаю полум’ям
полуниці напівниці крізь твої крихкі зіниці
я стікаю, бачиш, поглядом я впираюсь
у свої відображення мертвих очей твоїх свічок
я не впав, я тремчу зітхаючи
над полум’ям твоїх очей
я зітхаю полум’ям твоїх свічок
я стікаю свічкою
я додолу впаду на долоні твоїх пестливих рук,
крихких рук
холодні звірі не врятують мене у моїй холоднечі
тремчу я без страху
у своїй холоднечі мені небайдуже
твоє відчайдушне
твоє відчайдушне буття
я стікаю поглядом відображення мертвих очей
у твоїх свічках я усе ще тремчу
я зітхаю
над полоном мого відображення мертвих очей
я стікаю у твоїй кривавій зіниці
цілі рани виросли на твоїх очах
у моїх очах відображення відображення мертвих очей
у полоні твоїх свічок я стікаю додолу
стікаю додолу злипаюсь
я зітхаю полум’ям твоїх зіниць
полуниці напівниці твоїх очей
моїх ягнят янголят
я зітхав
я хотів
я тримав
я тремтів
я не зміг відвести очі від
відображення відображення відображення моїх мертвих очей
у полоні твоїх свічок
я зітхав
я тремтів
я не знав
я хотів лише бачити відображення власних очей
у полоні твоєї свічки я тремтів
не знав
я летів
невпевнений був, бо не знав, чи додолу, чи додолу чи ні
мені так кортіло би, так хотілось би
не тремтіти у відображенні
лише бачити полум’я мертвих очей
я зітхаю біля грат червоного кольору
я не знаю, чи можу, чи вмію, чи зможу, чи ти захочеш
щоб я не бачив відображення власних очей
у полоні твоїх свічок я лиш бачу
мертві очі від відображення я тремчу
я не знаю,
я не вмію не хотіти бачити
відображення своїх мертвих очей у полоні твоїх грат
свічки загасають тремтливими пелюстками
димок летить
він не знає, чого хочу я , що хочу бачити
він залишив мене наодинці
зі страхом бачити відображення власних очей

На ніжці мушка..,
На щічці - ямка..
Така вже душка
Оця білявка!

Каліграфічно
Поеми пише...
І до Олеся..
Нерівно дише.

До церкви ходе.
Сумирна вдача.
До хлопів файних
Не є ледача...

Топір на бляшці!
Як сонце гунька!
Білява ватра,
А не пустунка!!

Хмеліє вітер ...
Цілує мушку :
Ти хто? Принцеса?
Та нє ! Хахлушка...
...............
Регоче ворон -
Чорнявий ворог...
Бреде Вкраїна
Крізь люте горе.

Білява ватра
На плечі пада -
Крізь блискавиці,
Крізь зорепади..

О, скільки раз
Ця "хахлушка"мила
Той чорний регіт
В крові топила ..!

Україна
Є, була і буде,
Що б там не казали...
А, коли
Наш народ
Про труднощі забуде,
Вірю, пригадають, -
“Тут жили
Ще у двадцять першому столітті
Люди, що співали “Ясени” ,
Скажуть, -
“Їх нема уже на світі,
Але це прапращури,
Вони,
Згуртувавшись,
Розбрат подолали,
До чужих країв не подались
І для нас державу збудували”…
Вірю,
Це відбудеться колись.

5 семінарів з життя.
3 лекції з підготовки до смерті.
Колись сказала твоя.
Щоб ти згорів у пеклі.

На кахлі сльози з кров'ю.
На білому тілі змішались.
Ти назвав це любовю
Чарівні стосунки склались.

Немає кохання, я – птаха
Нехай, все пропало, не плачу.
І ось вже кінець мого даху,
Себе я сьогодні страчу.

Могила моя – це постіль.
Очі мої – вже чорні.
Я кричу тобі ДОСИТЬ.
Повіні з слізьми долоні.

Гірко, безглуздо благати.
Не стану я на коліна.
А ти навчися втрачати.
Я теж розумна людина.

16.03.09

Шалені дні спадають на думку,
А ти сидиш на підвіконні.
І я "тащусь" від твого гурту.
Лечу від нього у безодню.

Складаю вірші, все для тебе.
Тобі начхати, ти ROCK-зірка.
Пишу, що ти для мене небо,
А я для тебе просто дівка.

Давно від мене ти далеко.
А я дивлюсь на свою стіну.
На тій стіні малюнок з пекла.
Я через тебе просто гину.

Дивлюся слайди я на фото.
А ти спиваєшся тихенько.
Для мене важко вчити ноти,
А ти ще палиш, мій дурненький.

Шалено музика горлає,
Чарівні казки назавжди.
Я прошепочу це в останнє
І мій коханий тільки ти.
13.03.09

*
Любов Велика
В образі Хреста
Чекає Воскресіння і прощає
Образи, злість і зраду.
День настав!

Крапля. Остання. Червона.
В келих. Аж чорний. Бездонний.
Випити ртуті з амвона.
Вітер звива вітрогонний.
Втеча. Холодність мовчання.
Мармур по шкірі, мов лезо.
Вирвати шкіру. Здичання.
Бігти. Постійно. Тверезо.
Втеча — єдина молитва.
Варвари будуть за нами.
Світ — марафонна гонитва.
Ми ідемо за світами.
Нас заховай у світанні,
Вітре, холодний і пінний,
Будемо там ми нетлінні,
Будемо сіяти зрання.
Ввечері йтимем. Бруківка.
Зорі. І небо під нами.
Ніч — мов безкровная цівка.
Світ — перехрестя з горбами.
Знаю, ще буде розмаю
в ніч на Купала і повно.
Певно, одвіку це знаю.
Знаю, але невимовно.

Сивіють каштанів голови
В грайливих люстерках вікон.
Газонів легка неголеність
Так личить міському лику.

Вже кожна рослина комусь жона
Від пахощів і до лона.
Фонтанчик на губи збуджено
Побризка одеколоном.

Гортаю весни журнальчика...
I знову мені здалося –
Занурились вітру пальчики
В вербове моє волосся.

Твій подих…
Поранив загублену тишу,
А серце у ритмі –
вбивало усі почуття.

Твій голос…
На грані я дишу.
Зникають солодкі краплини життя…

Пішов, обернувсь…
Сягнув за вуста до мети.
І десь через вік:
Зустрів. Озирнувсь.
В свідомості рана,
У папці - листи.

Вони вже почали їздити на зелене…
А ми мовчки сміємось
і заливаємось червоним
Коли розмову починають про голубе.
Від злості жовтіємо….
І не впускаємо синьо – білих…
Кричимо помаранчевими губами..

В твоей квартире есть седой рояль,
с тобой мечтавший о всемирной славе,
и звуки, как в театре, по ролям
распределялись по приказу клавиш.
В твоей квартире есть седой рояль.

В твоей квартире в раме на стене -
пейзаж заснеженных вершин Урала,
свобода, заключившаяся в ней -
лишь фото из советского журнала
в твоей квартире в раме на стене.

В твоей квартире есть окно во двор -
колодец в небо, темное, как пропасть
среди стены, и кровное родство
колодца с пропастью снимает пробу
с неровной жизни, окнами во двор.

А жизнь бежит подобно колесу:
по вечерам предчувствуется осень,
выдавливает бабскую слезу
о том, что проседь, всё о том, что проседь…
и сын над книгой ковыряется в носу…

Натовп навколо тебе, в русі,
Хоч може хтось, з того не в дусі,
К прикладу ти,
............................... чи може я,
Та тількі от, наше життя,

Це справа,
.................. і як жити вмієш,
То суть вірша, ти зрозумієш,
Рухатись треба, час збігає,
Тому як справа, не чекає,

Тільки за щастя, не питай,...

Прилине біло і крилато
І стукне тричі у вікно,
І вітром буде розправляти
Своє небесне знамено.

І замовкатимуть гармати,
Бо буде музика і дзвін,
І всіх нас буде підіймати
З могил, і з тюрем, і з колін.

І прилетять у рай земний
Не яструби, а голуби.
Бо сказано було: “Не вбий”,
Бо сказано було: “Люби”.

Випадок ні до чого -
В теслі - кумедний дар.
Руки ладнали човен -
Вийшли тіла гітар.

Тихо вони лежали,
Втомлені, горілиць.
В їхніх тілах дрижали
Щебети ранніх птиць.

Потім гітарний човен
В музику плив і слова…
Випадок ні до чого –
Тесля любив співать.

Візьми мене до рук, неначе пух.
Таку легку, що можу полетіти.
Це досі не печаль, а тільки літо.
І мушлю прикладаючи до вух
Ти чуєш голос: «Просто треба жити».

Візьми мене до рук, неначе світ.
З гармонією, вибухом і… Серцем.
Де світло від верхів і аж до денця.
Де сумніви – тонкий, прозорий слід.
Минулих і неправильних проекцій.

Мій друже, подорожній!
Чи довго нам іти?
Припали наші будні
пилом суєти.
Від гамору базарів
і клекоту доріг
я вже втомився, друже,
та нарікати - гріх.
Я спраглий самотою,
забракло тиші й змісту.
Ховаюсь сам від себе:
тікаю з міста в місто.
Не знаю, чого хочу! -
За це мої страждання.
Мета ж немає шляху!
А є лиш зволікання...

На останній сторінці літа
залишаюся ще на мить:
хочу з губ Твоїх щастя пити,
доки все назавжди згорить.

Хочу запах і смак – до краплі,
зблиск очей і торкання щік,
доки літо іще палає
на повіках Твоїх легких.

Вже минає останній вечір…
Відпускаю… І бачить Бог
лиш холодні безкрилі плечі
і самотність –
одну на двох.