Будда сидів на березі.
Будда пив колу з чері.
Якось у клятім березні
Будда побачив Мері.

Мері ходила злякана.
Мері курила опій.
Мері у воду плакала
Снігом своїх утопій.

Мері хотіла вірити.
Мері хотіла чути.
Їй шепотіли спірити:
“Будда повинен бути”.

Будда умів дивитися.
Будда ходив крізь двері.
Будда хотів згубитися
і розчинився в Мері.

Мері лягла на березі,
випила коли з чері.
Якось у клятім березні
Будда побачив Мері.

Є кілька причин не любити рибу:
в моїй голові вже багато фосфору,
в моїй голові вже багато простору,
доволі часу, неону-газу, казок і джазу.
Та все одразу.
Ось...
На дні дуже древнього синього озера
лежить біла риба, на місяць схожа.
Втім, це не риба-місяць, не риба-молот, не риба-меч,
не мечеть, не міраж, ані маятник,
не привид, не риба-пам’ятник,
не медуза морська, не мара, не маяк.
Сто років лежить вона просто так.
Брате мій, що можеш брати в пустелі пастельних пустот?
Князю мій, що можеш знати про істинність інших істот?
Про риб кистеперих, пернатих птахів кількадзьобих,
кентаврів і мінотаврів, грифонів та іхтіозаврів,
безплідних жінок і дітей безіменних,
телят із двома головами,
ягнят наклонованих з кодом на шиї
та їх пастухів у халатах із надписом
“Мир вам!”,
про вуличних духів і джинів книжкових,
будинки живі і людей іграшкових,
про ельфів квартирних, русалок підвальних,
про бджіл стільникових, настельних комах,
про янголів, схожих на дочок сусіда,
про гномів, що сплять в інструментах музичних,
про звірів незвичних, язичників,
Бога?
В кишенях моїх так до дідька усього,
крім грошей, та ще кишенькових собак.
А так...
Є кілька причин не любити.
На дні дуже древнього синього озера
спить біла риба, на місяць схожа.

Мешти тісні, а рюкзак немісткий.
Рушає кудись поїзд приміський.
У ньому їде Аліса.
Очі в Аліси сумні і зелені,
Має гриби й Керуака в кишені.
Додому їде Аліса.
Якби ж то знаття: де пекло, де рай,
Де вмри і виграй, де живи і програй.
Додому їде Аліса.
Аліса бачить дивних істот,
У них є погляд, є тіло, є рот,
Та все ж боїться Аліса.
Якби ж то сірою стати як тінь,
А то ходити і дихати лінь,
І все послати до біса.
Аліса не знає, куди іти,
Аліса пише собі листи.
Додому їде Аліса.
Кролик біжи, курва, кролик стій,
Туш імпортова стікає з вій.
У сни не вірить Аліса.
Простору мало, людей – не так,
Компас зламався, годинник вкляк.
Додому їде Аліса.

Ядуча ти, немов отрута
Труїла серце і втекла…
Вже поросла на ньому рута
Від кровоносного вина.

Як той Грааль, як винна чара
Труїла серце і втекла…
Тоді здригнулася гітара
Мене в неволю повела.

Труїла серце у неволі…
Поволі стежкою ішла
Лишила сонного у полі
Труїла серце… і піш

Не рахуй зірок на моєму небі,
Бо може місяць потече
Сльозою срібною по тілу.
Не світи так боляче в очі,
Бо може, я осліпну від твого проміння.
Не приховуй свою неправду
За кришталевими очима,
Не мовчи у тишу,
Бо ти не вмієш…
Мовчати.
Падай у ліжко
Несамовито і сонно,
Бо я вже йду.
Сигарети закінчились.
Треба курити. Спрагло
Ковтаючи порції диму.
Мовчати
І падати…
В тишу.
2009

я дихаю тобою,
я живу,
бо знаю, що тобою теплі ночі
і дні мої;
що очі ці пророчі
мене оберігають наяву

і спокій неусипно стережуть,
неначе тиха варта цитаделі,
аби страхіття,
що повзуть по стелі
не перетнули вимірів межу…

і не зуміли втілитись у плоть
оті фігури з кам’яного саду…
ох як я бігла!... і мене позаду
ядуче їхнє дихання пекло…

і розпач вів до чорної води,
і сухожилля рвалися, як лико;
вони ж – мої касандри - без’язико
виводили:
впади,
впади,
впади...

а ти не дав упасти – рятівна
твоя рука на порох чари стерла,
і заяріла стежка поміж тернів
до марева
у сонячних тонах…

і пестять ноги ранішню траву
і дотик рідний розганяє бісів,

і загорнувшись у твоє «не бійся»,
я дихаю тобою
і живу.

***
Цілунки тобі знайомі
і шепіт, і руки ніжні.
Побачення в пів на сьому
улітку чи в зиму сніжну.
І стогін, і крик, і ночі,
і пристрасні, і зів’ялі.
І те, як світились очі,
і те, як вони згасали.
І зрада, і плач, й цигарка,
яку загасили в серце.
Ти – лавка в міському парку.
То доля. Тому не сердься

(Для Іваночка)

Щось пропаде, а щось – таки залишиться…
Щось перемелеться, а щось – тай не розкришиться…
Впаде, зачепиться, зіпнеться й проросте –
В нове життя, з новим ключем, просте зерно,
І павутину в шовк зів’є веретено!

…І потягнеться сила ця до Сонця!
Розіб’є шибу, осідлає вітер…
Заграє в променях новим яскравим гронцем,
Обійде тінь і пробуравить скали –
Й втамує спрагу, й влаги буде мало!

І буде бити з надр підземних джерело!
І знак подасть, що можна стати під крило,
Й розправити своє…
І – полетіти!..
Й на Небі розпізнати древні знаки
Зірок далеких – як волошки й маки…

А ще, побачити маленький колосок,
Що ледве подає свій голосок –
І вуса-руки гріє коло світла…
Й неквапно постає в могутній колос,
І виробляє свій потужний голос!

…Отак і ти – Душа мого народу!..
Омита в крові і омріяна в піснях…
Ні зло, ні час не вб’є твою природу –
Бо висівається у ґрунт Нове Зерно,
Й на Сонці Хлібом вигрівається воно!..

30.09.2006 року, м. Хмельницький

Як пізнати смерть?...
Все дуже просто: залиш
Частинку себе,
Там, за плечима, вчора…
Самому собі, і – йди…

Куди ти, коню,
Несеш свого вершника?...
В його долонях
Долі людські вершаться…
Скачемо тут – не вперше…

Сакура цвіте…
Знак – буде тепла весна…
Папороть цвіте –
Літа купальського знак…
Мрія, як Сонце – одна…

З ПЕРШИМ КВІТНЯ!

«Дитина, ну що тут сказати»-
зітхала від доньки мати.
«Доросліша стане з віком»-
надії мались чоловіком.
Та постáріла – от свинство -
зразу впала у дитинство.
*****
Твоя натура горяча,
словами рубишь ты с плеча.
Не спеши с плеча рубить,
может щепочкой прибить.
*****
Я в театрі тебе угледів -
королева, прекрасна леді.
І тепер все життя вистава:
у постіль вимагаєш каву.
*****
Мой любимый, я с тобой –
как за каменной стеной.
Да стена , видать, глухая,
докричаться как – не знаю.
*****
Танцювали вогонь з водою.
Глянь, коханий, – це ж ми з тобою.
Якщо станеш мені ти ближче –
я зроблю тебе попелищем.
*****
Как мила мне душа твоя девичья,
красоте она вся предоставлена.
Но поэтому разною мелочью
все поверхности в доме заставлены.
*****
Заховати тебе від вітру?
Стань за мною, бо я – скеля.
Хочеш – сльози тобі витру?
Хочеш затишку – я оселя.
Хочеш звабити? Я – довіра.
Ти великий – я мишка сіра.
*****
Думав – ангел, впіймав за крильця.
І обручку надів – моє!
А розгледівся – ти чортиця…
Та кохаю уже, що є.
*****
Люблю тебя, моя загадка,
но мне с тобою так несладко,
ведь разгадка так проста –
ты сплошная пустота.
Не поймаешь пустоту,
но спасибо за мечту.
*****
Ты чистюля моя работящая,
чистота – это вся твоя суть.
Только жизнь моя вовсе пропащая –
ты мне в доме не дашь и вздохнуть.
*****
Ти у мене дотепна, розумна,
ось кепкуєш над іншими знову.
Та зачепиш тебе – ти бездумно
очі вирвати зразу готова.
*****
Ты словно гость из грёз,
глаза твои – гипноз,
а речи как вино,
и кругом голова,
но знаю я давно:
пусты твои слова.
*****
Многогранный ты мой, драгоценный,
уживаться с тобой – труд безмерный.
Твои грани манят и искрятся,
только больно о них ударяться.
*****
На переправі коней не міняють,
і під час бою друзів не шукають.
Мене цікавить думка лиш єдина:
хто із нас кінь, а хто людина?...

Поцілунки стають найсолодшими
саме вкінці.
Навіть звичайне тепло руки
намагаюсь упіймати,
поки ще дивлюся
у ці безмежно-безхмарні
блакитні очі.
Навіть подих її
запам'ятовую.
Адже стоячи на пероні
в очікуванні східного потяга,
що забере з собою кохання,
нестерпно
знати про відстань у
кілометрах
і місяцях.
І лиш на шляху
до розлуки
так легко й приємно
казати:
"...люблю..."

Чому не поважають депутатів?!
А я – люблю обранців від народу
За їх порядність, за слова крилаті,
За специфічну депутатську вроду!

Пардон, злукавив. Так, не всі порядні,
Натомість стовідсотково вродливі!
Є атлетичні, худорляві і огрядні
В верховнорадівському супер-колективі!

Хоча на депутатах не сутани,
Їх за цнотливість носять на руках:
Бо юридично недоторканих путани
Торкатися не сміють і в думках!

Ну, добре, добре, я злукавив знову,
Вважайте, це – першоквітневий жарт,
Натрапити на депутата-казанову
Серед дівчат вважається за фарт.

Найкращі в світі люди – депутати,
Так вказує пасьянс з колоди карт.
Ой, не кривіться, можете вважати,
Що це також першоквітневий жарт.

Це нетривке полегшення варте змін,
А віртуальні збочення прагнуть простору.
Сповідь була. І була небувало гострою
Серед німих перманентно-безгрішних стін.

Ти сповідав мене зливою до сухот.
До тридцять дев’ять і дев’ять. Загроза розуму.
Я не пізнала за вік ані сну, ні сорому.
Тільки любов, наче мед із серпневих сот.

Ти не підеш. Чи це мінус чи може плюс?
Вечір сухий, наче квітка у книзі схована.
Я не пізнала за вік ані сну, ні сорому…
Решта було то любов, то осінній блюз.

Лети разом зі мною уперед,
Намотуй ниткою на пальці простір:
Ми - НЛО - інопланетні гості,
У пошуках незвіданих планет.

Наплюй на незашпилені ремні,
На чайник, що давно кипить в квартирі -
Сьогодні ми з тобою дезертири
На третій, чи якій вже там війні.

Пусти вперед усіх, хто мчить на «прю».
Візьми портвейн і рокові касети…
Остання догорає сигарета:
Лиши на пару тяг – я докурю.

Пробач усім, хто підійняв стволи…
Залиш вірші, які читати варто,
І пару чорно-білих фотокарток,
Про те, що ми колись-таки були.

І можеш дужче натискать на «газ»,
Бо ж наші крила не згорять в польоті...
Пропущені дзвінки і дні - на потім.
Сьогодні ми живемо тільки раз!

Вагаюсь будити кохану
у сні якої
проснувся

Жовті руки холодного вітру.
І не бачу уже, як іду.
Віра. Хрест. Сонцелика палітра.
Чорний берег Катманду.

Сині пагорби. Землі блакиті.
Океан без кінця і людей.
Хтось посмикує нас за всі ниті.
Може, дядько Адигей.

Каравани. Бульдозери. Почет.
Все було, та не всім перебуть.
Я зроблю ще два кроки наосліп.
Я зроблю на незабудь.

а весна
налетіла як вихор
заповнила повінню
справ
кожен день
від світанку до вечора пізнього
не встигаю нічого
й гіркущо-тремтливими
краплями
безпорадно
недбалість
газдині
оплакує
запізніло
обрізана
скривджена мною
лоза

Що то
   безмір
       збагнути
   і як то
        без меж
Наслухати нечутне
       почути себе
Розірвати тенета
       відваги нема
Серце
   дивна планета
   що звикла до хмар
Незахищене небо
Забуті зірки
Десь
   у вимір четвертий
   повернеш ніким?
1998

День все ближче до чорної жінки крадеться,
зашарівшись, узрівши її декольтований місяц.

...і ховає приреченість круглого серця
На самотній політ до колючих антен передмістя

Прокинуться гуси
І гучно попросять зерна,
І ти підведешся
І вийдеш на ґанок, Мар’яно,

Пшениці посиплеш
І будеш стояти сумна,
І знов тобі стане, як вчора,
Шалено погано.

Хтось тихо покличе,
Й за вербами стихне луна,
І вітер долине
З грудей річкового туману.

Ти вийдеш за хвіртку,
Нечесана, змерзла й сумна,
І слухати будеш,
І будеш чекати, Мар’яно.

Розвидниться трохи,
І хтось помахає з вікна,
І стомлена осінь
Повільно зійде з електрички.

І ти вже, Мар’яно,
Нарешті не будеш сумна,
І ти полетиш
І покинеш гусей біля річки.

все коггда-то было по-другому,
не дышали газами цветы
и деревья устремляли кроны
до небес прозрачной высоты

корабли не мазали мазутом
иссине-печальный взгляд морей,
гул машин не раздавался всюду,
только топот резвых лошадей

и лесам не строили границы
трассы, помещая их в квадрат,
и намного громче пели птицы
два столетия тому назад

А теперь заводы и парковки,
супермаркет-лучший огород,
все когда-то было по-другому,
но и все когда-нибудь пройдет

*
Тремтить в обіймах
Дівки срібний стан,
Мов гладь на озері нічному – вітер
Розхвилював,
Бо місяць нас застав.

*
Свисткові водяному я радів
В дитинстві.
Так гірський струмок щебече.
Хоч би вода
Не пересохла в нім.

Чому росою вкриті квіти?
Чому зажурені стоять?
Злякались, як маленькі діти,
Під зорями всю ніч стоять.

Ось сонця промінь золотавий,
Ось вітерець ласкавий вам,
І ранок теплий і яскравий
Всім ніжним квітам і садам.

Пташки співають урочисто,
Всміхнулись сонечку гаї,
Щоб квітів сяюче намисто
Сльозинки витерло свої.

Все з країни продаємо –
Землю, воду, камінь, ліс
І за продане живемо,
Бруд розкидуючи скрізь.

Ранок встав – а серцю нудно,
Зорі сяють – ми вже спим,
Почуття не рвуть прилюдно
Груди подихом своїм.

І з байдужістю тупою
Поглядаєм навкруги...
Продадуть так й нас з тобою
За чиїсь чужі борги.

Поведи мене, братіку вовче,
У ліси до своєї зграї!
Там ніхто мене не зурочить,
Там ніхто у мар’яж не грає.

Я навчусь у зграї мовчати,
Чи по-вашому сумно вити.
Не розтрощать там коліщата,
Там нема безсоромно ситих.

Геть однаково всі голодні,
І усі однаково сірі,
Не тасуються у колоді,
Не різняться по клану й вірі.

Не одну прочитала казку-
дещо знаю про вовчу вдачу.
Познайом з вожаком, будь ласка,
Я за це тобі віршем віддячу...

життя нас кидає в сумну круговерть
і хоче до глини зітерти
а я? я шукаю як збоченець смерть
щоб з нею разом не померти

і хочеться випить і плюснути ще
і хочеться поглядом вивчить
твій відданий розум печальних очей
не зможу забрати у відчай

ти хто? ти для мене прийшла у життя?
родити для мене дитину
не варто так думати я вже до нестям
в собі відчуваю щербину

холодних хвороб і бездумних ночей
і зраджених друзів і літо
ти хочеш пробачити все? а зачєм?
мені все одно вже не жити

бо віри немає в твої умняки
і що нас врятують на світі
по світлому полі ростуть будяки
лишається швидко сивіти

і пити ще склянку і ще не одну
і вірить в спасенність тілами
я ще відзвонюсь я ще маякну
котами на нашім татамі

і я розкажу наостанок що нах
нам треба в останню догору
бо уманська тане у сірих вогнях
як пам’ятник роберту коху

заплющити очі у талій воді
з’єднатись з цією землею
зізнатись в усьому лише беренді
і вічно залишить з нею

26.03.2009
В машині, Паркова Алея, Київ

без мети сніги метуть – і хай метуть
у війні із календарними листками,
надійде весна - найде коса на камінь -
і розбурхає живе і там, і тут

познімає свіжі лиця з вішаків
і пісні повитягає із пуделок*,
понеділок затанцює тарантелу
і змахне сльозину втіхи зі щоки

навіть сонце зацвіркоче до_ре_мі
і від радості дістане в боці кольки,
мері поппінс осідлають парасольки
і гайнуть собі за вітром перемін



*(діал.) коробка або футляр

Це не страта моїх ідеалів, це світ похитнувся.
І не ласки лягають на плечі, а тільки хрести.
Відмовляються руки знеболені жести плести,
Відмовляються атоми бути у вічному русі.

Ця вода каламутна завчасно і ми недолугі
Закидаємо сіті у пошуку пари бажань,
Але риби не містить ця чорна безжалісна твань…
І від спраги на ніжні вуста налипає осуга.

Я любил и женщин и проказы:
Что ни день, то новая была, -
И ходили устные рассказы
Про мои любовные дела.

И однажды как-то на дороге
Рядом с морем - с этим не шути -
Встретил я одну из очень многих
На моем на жизненном пути.

А у ней - широкая натура,
А у ней - открытая душа,
А у ней - отличная фигура, -
А у меня в кармане - ни гроша.

Ну а ей - в подарок нужно кольца;
Кабаки, духи из первых рук, -
А взамен - немного удовольствий
От ее сомнительных услуг.

"Я тебе, - она сказала, - Вася,
Дорогое самое отдам!.."
Я сказал: "За сто рублей согласен, -
Если больше - с другом пополам!"

Женщины - как очень злые кони:
Захрипит, закусит удила!..
Может, я чего-нибудь не понял,
Но она обиделась - ушла.

...Через месяц улеглись волненья -
Через месяц вновь пришла она, -
У меня такое ощущенье,
Что ее устроила цена!

1964

Подіям Великої Вітчизняної

Уся сім`я
За обіднім столом.
Усі живі ми,
Здорові, значить.
Між нами – мир,
І у кожного –
Борщ гарячий,
І кухлик
Із
Парним молоком.

Домашній хліб
У господині – нівроку.
Рум`яний –
З якого
На нього не глянеш боку.
І на душі –
Як ніколи – медово.
Усе доречно:
Мовчання,
Слово.

Сім`я обідає.
Говорити
Про те, що ходить
Війна по світу,
І що стількох уже
Смерть – на вила...
Нема
Сьогодні
На це нам сили.

Сім`я обідає.
Не здалося:
В синів – і справді, –
Біліше волосся,
Думки – уперше –
На всіх єдині:
Аби - зібратись -
Колись,
Як нині,

Аби добро –
Та й сильніше злого,
Аби додому –
Була дорога,
Аби у небо –
Та й наші стяги,
Аби, що буде –
Усе – на благо.

Ночью время медленно текло, на такт
Отставало сердце, оставляло след
В небе цвета кофе, крошки на столе
Убеждали в том, что это неспроста.

Под окном гудело вечное шоссе,
Сутки циферблатом отсекали шесть,
А шоссе часами пело о душе
Тихо и печально, словно Джо Дассен.

От тоски спасали Бродский и Жадан,
От тоски спасали кофе и коньяк,
Если кто-то в мире был такой, как я,
Он наверно тоже ничего не ждал.

Я прожил так долго, что пришла весна,
Стало ярче ночью, день длиннее стал,
Чтоб поспать немного я считал до ста,
Что, однако, мне не приносило сна.

И почти угадывался млечный путь,
А вода в затоке стала чуть теплей,
Рыбьему потомству вылил водолей
В эту реку небо, жидкое, как ртуть.

Вітер затих у смереках,
Сяє з небес Чумацький шлях,
Зорі всміхаються з вишини,
Спи, мій синочку, рідний спи.

Он під листочком нірочка є,
Жук зелененький там живе,
Сняться тепер йому дивні сни,
Спи, мій синочку милий, спи.

Зайчики в лісі в хатці своїй,
Казку зайчиха розказує їм,
Щоб їм приснилися добрі сни,
Спи, мій синочку гарний, спи.

Я пригортаю тебе до грудей,
Щоб захистити від злих людей,
Щоб тобі снились лиш гарні сни,
Спи, моє сонечко рідне, спи.

Вітер затих у смереках,
Сяє з небес Чумацький шлях,
Зорі всміхаються з вишини,
Спи, моя зіронько ясна, спи.

Мне станет вдруг тебя не жаль,
Задорный смех вновь сменит зимнюю печаль.
И я пойму - ты только проводник.
Мой новый мир восстал в единий миг.

И солнца свет, и тьма, и дождь, и ветер -
Мое родное, ведь все это - я!
Я изменилась - а ты даже не заметил.
Но все теряет смысл. Ведь рядом нет тебя...

Коли захочеш спокою в буремному житті,
І не знайдеш розради ні в натовпі, ні в самоті
До мене ти приходь, довірся ти мені
І все мине, як у поганім сні.

Коли раптом на душі стане важко
І серце заб'ться, як поранена пташка
До мене ти приходь, довірся ти мені
І все мине, як у поганім сні.

Коли роєм загули тяжкі думки
Й нетішить навіть настання весни -
До мене ти приходь, довірся ти мені
І все мине, як у поганім сні.

Коли забудеш хто ти і куди ідеш,
Коли в кінці тунелю світло не знайдеш -
До мене ти приходь, довірся ти мені
І стануть легшими всі тягарі земні.

Коли ж в твоїй душі цвіте весна,
Коли щасливий ти, і в тебе - все окей, то - усміхнися,
До мене ти прийди й хоч трішки поділися.
За тебе щиро порадію я.

І навіть цей біль – не причина для відчаю.
Завжди так було, і, напевне, ще буде.
І вечір мене огортає за звичаєм
В холодний, терпкий і заморений грудень...

Лише не печалі пульсують під шкірою,
І як би бетоном не тиснуло місто –
Йдучи, я провулками радість визбирую, –
Живучу,
гарячу,
ікристу...

Міжсезоння. Зима – в жебраках, -
Ні снігів, ні морозів.
Навіть нікому їй
Заметілі до свята подати.
І поштарка банальності
З ранку по скриньках розносить,
Наріка на собак
І свою несолідну зарплату.

А ялинка заплуталась,
Наче в сітях, в серпантині,
Не у змозі нудьгу
Заховати в строкатій гірлянді;
І доросла Снігуронька
О двадцять третій годині,
Відробляючи плату,
Обвітрює стомлені гланди.

Провінційні святки.
Їм не треба благої столиці.
Всюди є дискотека,
Горілка, і жінка, і ситість...
Рік Новий чи Різдво –
Все так само чудово згодиться
Як вагома причина
До чортиків знову напитись...

Просто Наповнив любов`ю, як глечик медом.
Стати б тепер густим, запашним і справжнім!
Просто не вмію, не вмію я жити без Тебе,
І огортаюсь – даремно! – днем учорашнім.
Просто не вірю собі тоді, як відсутній
Ти у мені.
І нічого із цим не вдієш.
Ти – моє Завтра й далеке моє Майбутнє.
Ти – моя Стежка, і – вкотре – моя Надія.
Що я сама?
Куди і за ким, і навіщо?
Хто я без Тебе?
Сліпа, і німа, і убога...
Скільки в цім щастя – нести оберемки віршів,
Й біля Твого на світанні лишати порогу...

Три ангели спускалися із неба.
Три демони виходили із пекла.
І ти стояв. І йшли вони до тебе.
І час спинивсь. І сонце враз померкло.

Ти важко дихав. Знав, що буде вибір.
Тому відтягував кожнісіньку хвилину.
Чому цей світ? Чому цей клятий вимір?
Чому раніше ти ще не загинув.

Ти опинився посеред Едему.
В своїх руках тримав ти заборону.
І скуштував. І раптом чорний демон.
Тобі віддав із терена корону.

До тебе йшов усміхнений Іуда.
Поцілував. Узяв тебе за руки.
І за добро карали тебе люди.
А ти, розп’ятий, витерпів всі муки.

Три ангели спускалися із неба.
Три демони виходили із пекла.
І ти стояв. І йшли вони до тебе.
І час спинивсь. І сонце враз померкло.

Ти легше дихав. Знав, що буде вибір.
Тому чекав на підлість і тортури.
Чому цей світ? Чому цей клятий вимір?
Твій погляд став глибокий і похмурий.

Піднявся вітер. Листя тріпотіло.
Три демони сміялись тобі в очі.
Ти відчував судома зводить тіло.
Та не боявсь цієї злої ночі.

І вітер вщух. І демони замовкли.
Три ангели судому вгамували.
І ти почув незнаний досі поклик.
І затишно раптово тобі стало.

Три ангели спускалися із неба.
Три демони виходили із пекла.
І я стояла. Й крик мій був до тебе.
І ти почув. І сонце знов померкло.

Ти легко дихав. Знав, що зробиш вибір.
І ми удвох стояли до світання.
І був цей світ. І був цей клятий вимір.
І темрява. І світло. І кохання.

Світлі клейноди від слави
Такі вже унас візерунки
Від зради до нової зради
Лиш Юдені поцілунки
Стемнілі клейноди від суму
І як тобі чорний народе?
Вишиті червоним і чорним
Заплутані з давна дороги
Ховай свою душу в сорочку
Тікай до халупи зкраю
Щасливий і гірко жалію,
Шо я тебе всеж таки знаю...

пагіння зрізаю,
шипами сколола геть руки
і жалем колючим
роз’ятрюю серце
троянди – аж дивно –
цілісіньку зиму зелені
до січня ще й пуп’янки
щиро
розкритися прагли
тепер почорнілі
неначе й морози не били
та все ж почорніли
мов грізним вогнем опалило
ні брунечки
ні пелюстини
і гірко
бо знаю:
могла їх завчасно
від холоду я вберегти –
могла
та повірила
в лагідність зимню
можливо з коріння
хіба що з коріння
ще брості
живущі
проб’ються
зрізаю пагіння
при самій землі

Вийшла із людських берегів
нікого не хоче знати
любов

За кілька хвилин – мій вихід.
Зала набилася авторитетами мого життя найбільшими.
Я – всі слова забула.
Поважного віку актор
вхопився за серце...
Хитаючись, пішов додому
зі спектаклю мого.
Дівчинка молодесенька не знає,
як зветься пісня,
яку вона співати буде,
і заводить її дзвінкоголосо
тут же – у темряві закулісній.
Старша колега –
жінка з лицем вродливим
та очима,
що зблякло сяють екзальтацією,
радить:
„А Ви почніть словом „час”...
я так завжди роблю,
а ми – увімкнемо музику.”
Я йду...

*
Сховалось сонечко
За горизонт.
І спалахи розжареного диску
Ковалик-вітер
В річці остудив.

*
На кладовищі,
Де рід оселився
Серед хрестів і горбатих могил,
Живе ностальгія –
Вбоге дитинство…

Картинно вимазав собі свідомість –
вагу втрачає хутко нерухомість,
її саркомно доїдає криза...
Скидайте, наші любі друзі, ризи,
яка правдива та насправді б`юті,
йой, скільки в рідній хаті баламуті –
отої у-ті-тю-ті. Так, по суті,
не хоче горло схнути з кальвадосу,
а лається в мені і крутить в носі.
Народище, ота чавуча маса,
не зчувся – як нема середніх класів,
хрести
угору тягне, як хвости,
на них всю навіслючену еліту.
Ну як мені його переболіти,
своїх синів записуючи в янкі,
зело життя тримаючи у банку,
(а батьківщину – втаєно в коханках).
Дивлюсь і думаю – як далі жити
і вреші блюз у серці розторбити,
історію переписати власну,
де все для мене до нестями ясно,
де я, ще незабутий невіджилий,
батьківську кров вимотую по жилах.
Та тільки там добро, де щирі сльози,
де за словами в душу ходить розум.
Ось і прийшов до себе я зігрітись,
переписатися, переболіти
(той час, коли самотньо чи так само)
у слові "мама".

30 Березня 2009

на схилі річковому
на осонні
проклюнулися пітятка підбілу
посеред хмизу
і сухого листя
з-поміж гумок шприців
старих листів
проклюнулись жовтаво-осяйні
пухнасті квіти
що на дотик теплі
і Латориця стишила свій плин
аби не змила хвиля каламутна
не вирвала з корінням
цю красу

втішаймося
допоки
ще весна

Назву ім’я твоє ледь чутно
Як сутінки огорнуть небо
Скажу строфами з пісні
Як тяжко тут без тебе

Щодня гортаю сторінки
Життя, що могло бути
Щодня не в змозі
Ілюзорність цю
Забути

Та ти не відчуваєш…
Та й не знаєш…