Він мене сотворив із любові й дорожнього пороху,
дав добро на заселення храму – щоб віру прийняв,
для парафії дум та для совісті – кволого пароха
і для янгола в брамі, прочиненій майже щодня.

Прибивав образи та клякав на коліна до образів
і на серці образ не тримав – не було місця там,
а в душі вітражах розбивалися сонячні обручі
і світлів восковито та гаснув хвилинами храм.

Прибували невчасно, молились думки, часто каялись,
та й до сповіді йшли розпинаючи гордість свою,
як приймали причастя – то серце для кожної краялось,
та для кожної серця не стало, як місця в раю.

А коли непогода впивалась у бані та ранила,
виростали дзвіниці, мов крила, і дзвін відлітав.
А на хорах хорали впивались до хрипу осаннами.
Не секунди, а терцїї милості поміж октав.

Розривались легені від крику, гоїлися протягом –
вибігали думки, набиралася пустка вітрам.
Залишилась любов, що у пролежнях вічного пороху.
Він прийде, забере та розвіє дорогою храм.

29 Січня 2009

Задощило знову задощило,
Разом з ним прийшло Похолодало.
Потім завітає Засніжило,
А на зміну буде Зноврозтало.

Я ж чекаю теплого Пригріла,
Забуяла й Зновувсерозквітла.
Вони будуть. Згодом. Ну а поки
Задощило знову задощило.

Ріллю замерзлу присипає сніг.
Подекуди іще груддя чорніє,
Від нього довгі потяглись по полю
Назустріч вітру білі перемети.

Летять сніжинки швидко і навскісно,
Заслали небо й землю пеленою.
Безлюдно, тихо й холодно навкруг.

У лісосмузі під вагою снігу
Пучки трави пожухлої пригнулись,
Заліг шапками сніг поміж гілок.

Ген за ріллею виднокіл розмитий,
Лише далеко з яру проступають
Невиразні широкі крони верб.

Посутеніло. Кріпне завірюха,
Курить у полі білі пасма снігу.
Замети довшають, зливаються в суцільне
Пречисте і одвічне полотно.

Вже не один тиждень ти сама,
Сидиш сумна біля вікна,
Вдивляєшся в віконце,
Тільки результату ще нема...
І шоб я тільки не придумав,
Шоб зустрітись нам удвох,
Але незнав що й сказати...
Але сьогодні я проснувся,
І голос якийсь прозвучав мені
Тихесенько шепнув мені"Іди до неї...."
І ось коротке запитання
Чи пробачиш ти мені ?

Можливо ти із іншої планети,
А може й зовсім з іншого життя.
Ти не читала “Сонячні кларнети”,
Але принесла лірику в буття.

Зминаю й розминаю почуття,
Я знов живу й люблю галопом.
До мене ти прийшла із іншого життя,
Але живу я автостопом.

Ми пишем прозу нашого життя,
Але чи якісну? Не знаю.
Та ти прине́сла лірику в буття,

І я її щодня читаю.
Я повертаюсь з забуття,
Коли тебе в обійми пригортаю.

Ти зім’яла незатишне літо,
Прохолодне як сонний кришталь.
Ти моя еротична Лоліта,
Оповита, закутана в шаль.

Ти мені посміхнулась не вчора,
Посміхнулась мені не тепер,
Знову осінь прийшла неозора
І листок на галуззі завмер.

Обережно ступай по листі,
По жовтаво-гарячій спині,
Чом же очі твої в падолисті

В ніжно-зеленій піні –
Засмучені, сплакані й чисті
Просто – весело-сумні.

Я следил за тобой, как махлевщик следует за
безмятежно, случайно открытой козырной картой,
я следил за тобой - просто стыдно смотреть в глаза -
потому что не знаю, как именно выжить до марта.
И вопрос не в том «как?», а скорее за-
чем постоянно искать основания для пробужденья,
якоря для того, чтобы утром, открыв глаза,
не увидеть под потолком своего отраженья.
А январь пролетел, а январь все сказал,
новогодний угар заменили врачи и больница.
Подойди ко мне ближе, возможно в моих глазах
зелень глаз твоих отразится...

Хтось напише для тебе поему,
Хтось присвятить тобі вірші,
Та мої, лиш мої сонети,
Несміливі для тебе гінці.

Ти сумуєш без них і плачеш, -
І радієш від них без кінця,
Але в римах моїх пoбачиш
Вираз суму і радість лиця.

Хтось напише для тебе поему,
Та нудотна проза життя,
Лиш мої, лиш мої сонети

Змінять вираз сумного лиця,
Лиш в душі і у серці моєму,
Буде радість твого митця.

Що означає мова? Ритм думок,
Їх передача через фарбу звуків?
Все — в мові: лісовий струмок,
Буяння трав в степу і запах луків,

вода, що світлом сонця променить,
вогонь, що у кострищі догорає,
і шелест мрій, і неповторна мить,
коли обійми всесвіт розкриває…

Що у твоїй душі? Який мотив?
Якою мовою говорить серце?
Що ти породжуєш: ненависть, гнів,
чи твоя мова — то життя джерельце?

Так, джерелом життя стають слова,
які дарують віру і надію,
і чудо творять, мов вода жива,
відроджуючи те, що ледь жевріє.

Тож бережи слова. Енергія думок
через слова керує світом. Їх величність
ти зрозумієш… «Словопад» замовк…
Ти чуєш серце? — Це говорить Вічність.

Загорну життя своє в надію,
Вірою підсилю свої кроки,
і любов’ю шлях земний зігрію,
і трудом, помноженим на спокій.

В рівновагу загорну бажання,
відділю ідеї від ілюзій,
з леза бритви не зійду в ваганнях,
йду по лезу, як по злітній смузі.

Спалах думки-блискавки озветься
громом слова — і нова ідея
живоносним дощиком проллється,
і ввімкне веселку над землею.

Зникне під веселкою безвихідь,
темряву проб’є могутній промінь…
Семифарбами земля завихрить,
Семинотами заграє повінь.

Хай веселку ту побачать люди.
Кожен сам по собі — диво й тайна.
По життю (так є, було, і буде)
йду, недосконала і звичайна.

Загадковий шифр — малюнок долі…
Через помилки, чужі і власні,
різні ситуації і ролі
пізнаю життя. Життя — прекрасне!

Не засинай, народе мій, прокинься.
Не час зневірено ховатись по хатах.
Здолай мару і світові відкрийся,
знайди свій шлях, свій неповторний шлях.

Нехай цей шлях об’єднує простори
степів на сході з величчю Карпат,
несе благословення в Кримські гори,
хай мир несе без перешкод і втрат.

Сама земля шепоче нам: замучили…
скрізь свари, розбрат, скрізь твоє-моє.
Сама земля річками скаламученими
ледь живиться, та жити нам дає.

Для чого труд її? Невже зростила
землиця-мати власних ворогів?
Віками годувала і поїла
ні, не дітей своїх — своїх катів?

Недбалих, жадібних, нестримно-похітливих,
завжди нещасних, невдоволений і злих,
слабких, безжалісних і пусто-гордівливих,
душею черствих, тьмяних і сліпих?…

Сама земля шепоче нам: живіте
і засівайте час своїм трудом,
руками й розумом працюйте, багатійте,
хай край ваш славиться порядком і добром.

Не треба чвар, народе мій, не треба.
Ти вже зустрівся на Майдані сам-на-сам
з самим собою. Під осіннім небом
майдан сердець нескорених палав.

Згадай могутню, теплу й світлу хвилю,
що оповила душі і серця,
згадай, народе... Ще ж не на могилі
стоїш своїй. Борися ж до кінця.

Так, ми пізнали і блакитно-білих,
і помаранчевих… Єдиний шлях
у нас у всіх — ще юних і вже сивих,
єдиний край, єдиний біль в очах.

Можливо — наша єдність, наша воля —
то наш єдиний вихід в майбуття.
Благослови себе і свою долю,
живи, народе мій, Землі дитя.

Не жди царів і не чекай на ласку
тих, хто на владу іспит свій не склав.
Ніхто не подарує тобі казку…
Тож треба, щоб ти сам про все подбав.

Навчайтесь, сильнії, ростіть, талановиті.
Все буде — і достаток, і хвала.
Твори, народе мій, і в кожній миті
нехай твоя величність ожива.

Pawlo Tytschyna

Das Himmelsblau füllt meinen Geist mit Wonne,
Wie süß sind Träume voller Sonne.
Das Grüne teilt mit ihm sein Gut -
Grüß Dich, die Welt! Ich lüfte nun den Hut.

Ein Bächlein windet sich im Hain.
Ein Schmetterling flattert am Blümchen fein.
Die Felder wellen und blühen üppiger im Mai -
Ich grüße dich, meine Ukraine, hierbei!


Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла,
Душа причастилася кротості трав -
Добридень я світу сказав!

Струмок серед гаю як стрічечка.
На квітці метелик мов свічечка.
Хвилюють, маюють, квітують поля -
Добридень тобі, Україно моя!
1907

а знаєш друже
буде завтра
програють люди сонце в карти
і буде
ні не темно
чорно
по небу жменька зір поп-корном

спішать додому силуети
щасливі дами і валети
не здатна стерти жодна гумка
з мольбертів тіл їх
поцілунки

мій друже
не ходи по краю
де в небеса коти вростають
і вперто ловлять рибку місяць
ша пересмішнику
не смійся

бо що як змусять нас ревіти?
стікати соком стиглих літер
а нам цього повір не треба
від сну асфальт уже порепав
дерева
кілька днів безкровні
хто б їм підсунув груди повні
щоб розлилося під корою
поживне молоко
із кров’ю...

гей сміхогризе пішли на лови
у місто в’їхав день безголовий

Він був поет, розхристаний душею,
З тривожним серцем і чуттям бездонним.
Він ладен був молитися на Неї -
На жінку із сумним лицем Мадонни.

Він був дивак - як Діоген у бочці,
Лише хотів не сонця, а любові.
Він сяяв в накрохмаленій сорочці.
В Мадонни ж руки зрепались до крові.

Він так писав!!!!!! Слова страшної сили
Злітали з уст у роси світанкові.
Небесний Боже, як вона косила
Траву з росою лагідній корові!!!!!!

Він так жалів цю жінку, аж до болю.
Казав: "Лишай усе. Поїдем в місто!"

Мадонна йшла сапати бараболю.
Бо п"ять дітей. Вони захочуть їсти...

Уже давно високий твій поріг
відвідують знервовані тривоги.
Твої надії валяться із ніг,
Втомившись пішки міряти дороги.
Руйнуються місточки і мости,
що друзі залишали за собою.
Твій світ летить кудись під три чорти!
Ти вдало прикидаєшся сліпою.
В твоїх садах грязюка до колін.
І навіть хижаки втекли далеко.
Вже, мабуть, до страшних оцих руїн
не прилетить ні ангел, ні лелека.
Тобі життя свій крижаний привіт
щоранку регулярно присилає.

...А ти шепочеш мрійно: "Це мій світ.."
Хоч каменя на камені немає.

Моїм друзям і не зовсім присвячено!

Бігме, легка! Коли на язиках
Несуть мене знайомі (і не дуже).
Сиджу у пересудах і плітках,
Точнісінько, як жаба у калюжі.
Шалений вік! У пошуках нажив
Усі забули, що мовчання - злото.
НЕ ПЛІТКУВАВ - А ЗНАЧИТЬ І НЕ ЖИВ!
Пробачте за такі-от повороти!

Мимо волі пані, мимоволі
Може разом, чи окремо краще?
Кожен різний та одної долі
Нам замало, отаке нізащо...
-далі буде-

Мимо волі пані, мимоволі
Може разом, чи окремо краще?
Кожен різний та одної долі
Нам замало, отаке нізащо...
-далі буде-

Місто і Містика -
два нерозлучні світи.
Слова стилістика:
вічність байдужість і Ти.
Крицею спогадів
тіло пронизує час.
Небо розколоте.
Істина десь поміж нас.

Кроками босими
по незабутих стежках-
З ночі й до осені
я загублюсь у піснях.
Темрява кішкою
нишком зігріє сніг.
Книжка за книжкою,
"мишка", мережа, гріх.

У славному місті
Семінаристи жили
Вивчали Богословську науку
І вперед до мрії йшли.

Одного разу трапилась
Історія така,
Що пропав торт з кухні
І сліду нема.

Всі заметушились,
І стурбовані були,
Бо такої ганьби
Не сподівались вони.

Почули ту новину
Маленькі мурашки,
І знайшли в бібліотеці
На кінець його вони.

Чорна хмара мурашок
До торта йшла,
Навіть армія в Наполеона
Така велика не була.

Так святкували мурашки
Свято Андрія,
А в семінаристів залишилась
Лише солодка мрія.

А мурашки семінаристу
Подяку складають
Здоров’я і многих літ
Вони йому бажають.

Тепер науку семінаристи
Добру мають
По декілька разів
Паки з книжками провіряють.

Speranza mia,
dolcissima Vergine Maria,
noi siamo figli tuoi,
prega sempre per noi.

Carissima Madre
Regina del Cielo,
io bacio i piedi tuoi,
prega sempre per noi.

Unica Madre nostra,
Madre di Dio,
io bacio le mani tue,
prega sempre per noi.

Madre santissima,
di sole sei vestita,
la luna sotto i piedi tuoi,
prega sempre per noi.

La tua corona illuminata
con dodici stelle decorata,
abbraccia i figli tuoi,
prega sempre per noi.

Божа Любов, Божа Ласка
Кожному щедро дарована була,
Хто просив Царицю світу
У проханні нікому не відмовляла Вона.

На вежі замку Di leva
Зображення Богородиці є таке,
Що сидить Вона у троні
І тримає на руках Дитя своє.

Над Нею голуб
З небес світлом сяє.
Це – символ Святого Духа,
Що Божу Любов нам посилає.

З подорожуючим,
Що до Риму йшов,
Одного весняного дня
Ледь не сталася біда.

Перестріла його
Зграя диких і голодних псів,
Яка готова була
Відібрати в нього життя.

Він прощався із життям своїм,
І очі підносив догори,
Щоб останній раз Божий світ
Побачили вони.

І раптом погляд його
На замок упав.
Він Пресвяту Діву
Щиро благав.

Пресвята Діво! Допоможи!
Врятуй моє життя
І від мене віджени
Ті злі пси.

І сталось диво...
Зненацька розбіглись пси,
Назавжди позникали,
І людей тут більше не турбували.

Люди це місце
Divino Amore назвали,
І на цьому місці
Церкву збудували.

Під час жорстокої
Другої світової війни
Образ Непорочної Діви
До Риму привезли.

Божа Ласка,
Через Богородицю дарована була,
І столиця Італії
Від знищення врятована була.

Святіший Отець – Іван Павло ІІ
Часто в тій церкві бував.
“Санктуарієм Марії в Римі”
Divino Amore він назвав.

Пречиста Діво Маріє!
Благаємо ми,
Ти нас під свою опіку
Дорогенька візьми.

Віджени від нас
Лютих ворогів,
Як колись ти відігнала
Тих злих псів.

Царице світу,
Рятувальнице моя,
Порятуй нам Україну
Наші села і міста.

Святий Отче Миколаю,
Щиро я тебе благаю
Допоможи нам нині,
Бо нелегко жити в Україні.

Україна волю здобула,
Але вперед помалу йде,
Бо ворог її не пускає,
На перешкоді завжди встає.

Чудотворний Отче Миколаю,
Змилосердися над нами ти
І для нашої України-неньки
В бога Ласки попроси.

Щоб Україна розквітала,
А в Уряді злагода була,
І щоб більше її не ділили,
А завжди єдиною вона була.

Могутньою, щоб стала
І не турбували її більше вороги.
Просимо Тебе, Отче Миколаю,
Ти їх до стіп Ісуса відішли.

Великий день – Великдень є сьогодні,
І ми знаходимось на чужині,
Святкуємо Пасху у Римі
В далекому краї.

У Римі на Бочея
Є наша церковця свята.
До неї поспішає сьогодні
Вся українськая сім’я.

Прийшли до церкви на Бочея
Дорослі і малі,
Щоб пасху посвятити,
Як в рідному краї.

Дзвонять дзвони на церковці
І сповіщають нам,
Що сьогодні святу Літургію служитиме
Духовний батько – Любомир Гузар,
Наш Кардинал.

А був це день теплий і ясний
І на душі було прекрасно,
Що у далекій чужині
Ми є сьогодні не самі.

Приїхали нас привітати
Артисти з України.
Вони гуморески нам казали
І українськії пісні співали.

З'явився на сцені нині
Соловейко з України,
Називається Павло,
І приніс він нам тепло.

Його усмішка чарівна
Полонила нам серця,
А пісні щирі
Додали нам ще більше сили.

Коли співав про смерекову хату,
Ми згадали маму й тата.
Коли співав про черешневий гай,
Душа летіла аж у рай.

Коли співав про Україну,
Тоді аж серце затремтіло,
Що у далекій чужині
Ми чуємо рідні пісні.

Твоїй матусі дякуємо ми
За те, що з материнським молоком
Дала тобі таку любов
До Батьківщини, до рідної України.

Одного вечора
По небу зірка йшла
І до місяця вона
Гарно посміхнулася.

Приспів:

Ой, зіронько моя,
Ти моя єдина,
А здається мені
Будеш моя дружина.

Приспів:

Ой, коханий мій,
Все життя чекала,
Щоб дружиною твоєю
Я все ж таки стала.

Приспів:

А ви дівчата чарівні
Часу не гайте
І хлопцям молодим
Частіше посміхайтесь.

Приспів:

Українські дівчата
Ключ до серця мають
І до хлопців молодих
Частенько моргають.

Приспів:

Соловей співає,
Зозуля кує,
А молодий хлопець
Думає про своє.

День і ніч у лісі
Хлопець цей стояв
І партизаном
Народ його прозвав.

Думкою він линув
Аж під небеса,
Щоб скоріше закінчилась
Та жорстока війна.

Вдома залишилася
Дівчина молода,
А коли вона буде
Дружина моя?

А у партизана
Серце гаряче було,
Що навіть запалити море
Воно могло.

Та тільки злий ворог
Тоді не спав
І життя в партизана
Він забрав.

Молодий партизан
Глянув на Небеса
І сльоза гаряча
З очей потекла.

А з сльози гарячої,
Що на землю впала,
Квітка білим цвітом
Ніжно розцвітала.

Ось чому конвалія
Такий цвіт має,
Це сльози партизана
Вона пам’ятає.

Все навкруги радіє
І соловей співає,
Тільки партизана
В живих немає.

Що у світі наймиліше?
Це – твоє життя.
Хто у світі найдорожчий?
Це – мати твоя.

Все життя іде поруч
Рідна мати твоя.
Щоби не спіткнулося
Її дитя.

Проходять дні, роки минають,
Діти помалу виростають.
І мріють наші батьки,
Щоб ми щасливими були.

Пройшли роки…
Настала та година,
Що мати назавжди
Дитину залишила.

Ой мамо, матінко моя,
Більшого жалю в житті нема,
Ніж жаль, який Ви зробили нині,
Своїй дитині.

Приходжу на могилу мамину я.
Плачуся на своє життя.
Ой мамо, мамочко моя,
Заберіть мене – своє дитя.

І чую десь далеко я
Голос своєї мами:
“Ой, які нечемні ви.
Ще зветеся батьками.

Ти, дитино моя,
Тільки за себе пам’ятаєш,
А чи правильно ти
Своїх дітей навчаєш?

Чи посилаєш ти їх
Науку вивчати.
А може ходять вони
У карти грати?

Готова сьогодні ти
І чи готові твої діти,
Щоб, навіть, на смерть іти,
А Україну захистити?

Пам’ятайте, батьки,
Що будете кару мати,
Якщо своїх дітей
Неправильно будете навчати”.

Піднімаю голову я уверх
А мами немає.
Лиш соловейко на кущику сидить
І пісню співає.

Раптом захід торкнувся потилиці, теплий від вітру,
щоби дроти колючі мені не здавалися муром.
Я до сходу довів небокрай та примружився хитро,
бо витягував сонце за чуба з охлялої бурі
і чекав поки янгол наскубає снів янголиці,
але той порозкручував час та відвів очевидців.

Ними стали й дивилися з неба, немовби з-під лоба,
моїх пращурів душі, іти їм за плугом лелечим.
Та не сіялось їм, не сіялось в едемській утробі,
то збиралась любов на окрайці сльозою до втечі,
щоб нести загорнувши у вітер невгоєну рану,
де нема суєти, де на трапезу сон та осанна.

Серця дзеркало, подих на нього, як певність, як старість
праісторії миті, розчиненій в голосі зверху.
Та не загнано тишу, мов челядь на ніч до кошари,
і тремтливо – розмите пізнання в криниці люстерка.
Де той плуг, а так ніби пройшовся мені через груди,
де той клекіт, а він – мовби янгольскі труби до суду.

Та тверділа рука, а на обрії образ підступний,
братогубний, зрадливий, синовбивчий - "символ Росії",
з-під насуплених брів половецькі вогні, запах трупний,
геть затерті в колінах шляхетність та ласка Батия.
І "Неврюєва рать" за ярлик стригла Русь в аманати,
та мішалася кров з молоком, щоби андами зватись.

Я ловив поміж явного стиглі краплини сумління –
де тут велич гніздилася, де її пір`я та сила?
Та вони розлітались баскаками у поколіннях
та садили на кіл, безголовили, брали на вила.
Переписано слово і створено власне та спільне,
а кістки – на мости у країну однаково-вільних.

"Хоч їх триста, як скло" — Берестечко чи Крути навіки!
Підіймалися очі, вели мене в царство любові.
Серце пращурів б`илось, мужніло та гріло. Я кликав,
заклинав себе вірити янголу в кожному слові,
бо відчув на потилиці захід, ще теплий від вітру,
бо до сходу довів небокрай та примружився хитро.

28 Січня 2009

Листи тепер трояндами не пахнуть,
Не личить і чекати поштаря,
Лиш стоси книжечок дитячих чахнуть –
Закинуто на стріху букваря.

Я пам’ятаю вістку паперову:
Зів’ялих квітів ніжний аромат
Чарує, як торік, у літню пору,
Коли серця здригнулися у такт.

Пишу листа старанно, як магнату,
І врешті відсилаю... та завжди
У добу віртуалу й сурогату
Ті сльози виглядають, як сліди.

Чому листи трояндами не пахнуть?
Куди поділася писемна суть?
Якщо листи – це зілля, що так прагну,
Нехай мені ці ліки принесуть.

01.01.2009 р.Б.

Соми мордаті ворушать вусами,
плямисті щуки шугають стрілами,
я з ними – як з дорогими друзями,
лиш льоду дзеркало нас розділює.

Від річки вулиця плине гладко,
я, може, тут і врятую душу,
де на подвір’ї рум’яний дядько
оббіловує свіжу тушу.

Які кришталеві у кризі віти,
яке гаряче в теляти черево.
Я хочу розтанути в цьому світі,
що себе вміщує і вичерпує.

Я свято триматимусь аналогій
із риб’ячим оком, тілом і остями:
у мене так само кров волога,
плоть рожева і білі кості.

Мріями тішитимусь холодними:
та й не дивно – в дитячім віці
мені здавалися преподобними
робітники з червоними лицями.

Горло чарка пече гаряча,
пахнуть дрова і піч обвуглена.
Думка буде проста й ледача,
серце – чисте і заокруглене.

Я занехаю тонкі матерії –
байки ловців із тонкими сильцями:
більше мудрости в зрізі дерева,
що лине в простір річними кільцями.

Підшукаю собі дружину,
і пірнемо у дні прозорі,
будуть у нас рожеві перини
і подушки з ясними узорами…

Тільки споминка промениста
невблаганно іде назирці,
і хитається віра чиста
в рівновагу погідних лиць:

в розвиднений день на околицю міста
з очима вологими вийшли мисливці
ловити червоних лисиць.

01.2009

…І тиша буває насправді такою різною:
Чужою, як очі ворожки, лункою, грізною…
А ще – говіркою,
Коли годинчата з цікавістю зиркають в вічі всі
Й годинник старезний їм лічить хвилини для вічності,
Що ллється рікою.

А тиша буває солодкою: з медом, вощиною.
І з курячим дощиком, що стрімголов із дитиною
У вересень бігли.
Й така, що ознобом до самих кісток пробивається.
Що плече і молиться. Молиться, плаче і кається:
«Помилуй же, Біг, ми…»

Коли за стіною вмирає король без відпущення –
Корону – на інше чоло, хоч там кров ще не злущена.
Та слався псалмами!
І, може, у тиші ті ратні, що хрест їм не ставився,
До всіх, хто катівні плодив, а не храмами славився
Озвуться йменами?..

І, може, тоді тиша буде не поприщем Юдиним?
І кожен почує в тій тиші себе й те, що… «люде ми»,
Як кажуть пророки?..
…І знов накрапатиме сміх годинчат між смерканнями,
І в тиші кімнатній, заштореній, світлій чеканнями
Почуються кроки...

Сидить, співає соловейко, у ляльковім листячку,
А сиро, дощик прохолодний, вшелестився на сухе.
Не скрізь трава вкрива алейку і кульбаби китички,
Не всім ті співи до вподоби, де- хто каже "пхе" ...
Та не спинити веснольота, соняшного палива,
Давно повні баки улито, пострибом весну здіймай.
Котре й стоїть, розвівши рота, вустового хвалива,
Замало в грудях відтворити, вроджуваний май ...
Крижини танули розлизом, півником обсмоктаним,
Та не солодким, та ж холодним, що дитина - то весна.
А то каштани липли глизом, бруньками до кофтини,
Прибігло дитинча до мами: - Подивися, на` !
І усміхнеться мати: - Синку, шкодо моя рідная !
Біжи з дітьми у гай гуляти, та додому, на обід.
На борщ крапивку, та щавлинку, смачно пообідаєм
І далі сміхом звеселяти веснянковий квіт ...
... Сидить, співає соловейко, наче на замовлення,
Весни- дитини, без спочину - швидше літо зазивай !
Розпустяться каштани клейко, скрізь буя оновлення,
Весні - на радість, нам - на втіху, ти співай,
співай ...
2002р.

Застигла рука скорботи…
А навколо – байдужий хаос…
Це, можливо, лиш місце роботи,
А можливо – сердечний галас…

Метушня лиш розмазує лиця,
Нівелюючи всіх довкола…
Та яка вже тоді різниця…?
І чия то правиця квола?

І засіяні смутком зіниці
Невідомо чиєї долі…
Вони тут з усіма…Наодинці!
Наодинці самі з собою…

І гірка десь печаль засохла
На самісінькому денці серця,
І весна у душі пожовкла…
Сум давно постарів…І стерся…

Однакові щодня картини,
І ті ж самі байдужі гримаси,
Все злилося давно воєдино,
У єдину безлику масу…

27.01.2009

Я вже й забув той день,коли циганка,
Наворожила пальчиком мені...
І кирпатенький носик у веснянках
І очі по весняному ясні...
Було б так мабуть вічно,та сьогодні,
Коли в моєму серці тріснув лід,
Я з сірої буденності безодні
Сором"язливо вийшов в білий світ.
І озирнувшись врешті-решт на людях,
Я зрозумів відразу - це Вона...
Бо калатати так душа у грудях
Не вміла в мене навіть від вина.
Бо хоч і пережив я заметілі,
Пізнав вуста і доторки долонь...,
Але ніразу у моєму тілі,
Ще не горів,не жив такий вогонь...
Бо затяглись,загоїлися ранки,
І принцем став казковим хижий звір...
Коли мені,хтось голосом циганки,
Сказав з під хмар:"Отак нам і невір..."

Вогкий четвер у Собачому місті.
Небо вповні.
Ти дочекаєшся доброї вісті
Аж навесні.
Ходять по вулицях сеттери й доги –
Протяг із морд.
Блиском волосся твого нерудого
Бавиться Норд.
Гладь їх, не бійся, цей дощ високосний
Теж на їх честь.
Що з них лишилося – шкіра та кості,
Очі та шерсть…
В тебе ж лишився перстеник з рубіном,
Схожим на ртуть.
Перша почуєш, як площею Біма
Гицлі ідуть…

Він був останнім трубачем
І охоронцем.
Він ліг, простромлений мечем,
Під білим сонцем.
Із Аріманових печер,
Із Ахерона
Примчала й сіла на плече
Сліпа ворона.
А доторк лап її пече.
Горить корона.
– Ти станеш вірним трубачем
Мого Барона.
Зійшли кометяні хвости
І впали прахом.
Тобі ж прокинутись і йти
На південь-захід.
…І він проріс із підошов
У мить содомну.
Але служити не пішов –
Пішов додому.

Ах, война, что ж ты сделала, подлая:
стали тихими наши дворы,
наши мальчики головы подняли,
повзрослели они до поры,
на пороге едва помаячили,
и ушли, за солдатом солдат...
До свидания, мальчики! Мальчики,
постарайтесь вернуться назад.
Нет, не прячьтесь вы, будьте высокими,
не жалейте ни пуль, ни гранат,
и себя не щадите, и все-таки
постарайтесь вернуться назад.

Ах война, что ж ты, подлая, сделала:
вместо свадеб -- разлуки и дым.
Наши девочки платьица белые
раздарили сестренкам своим.
Сапоги -- ну куда от них денешься?
Да зеленые крылья погон...
Вы наплюйте на сплетников, девочки,
мы сведем с ними счеты потом.
Пусть болтают, что верить вам не во что,
что идете войной наугад...
До свидания, девочки! Девочки,
постарайтесь вернуться назад.

1958

Булочки с тмином. Латышский язык.
Красные сосны. Воскресные радости.
Все, чем живу я, к чему я приник
в месяце августе, в месяце августе.

Не унижайся, видземский пастух,
пестуй осанку свою благородную,
дальней овчарни торжественный дух
пусть тебе будет звездой путеводною.

Не зарекайся, видземский король,
ни от обид, ни от бед, ни от хворости,
не обольщай себя волей, уволь:
вольному -- воля, а гордому -- горести.

Тот, кто блажен, не боится греха.
Бедность и праведность перемежаются.
Дочку отдай за того пастуха,
пусть два источника перемешаются.

Между удачей, с одной стороны,
и неудачею жизнь моя мечется
в сопровождении медной струны
августа месяца, августа месяца.

1989

На ходу зіскочив зі сходинки,
І тепер належиться мені
Згадувати прізвища будинків
І провулків прізвиська смішні.
В цьому краї дійсні лиш трамваї,
Ляж і вухом припади до рельс.
Так, здається, часто помирають,
Коли хочуть зупинити рейс.
А тепер вставай, бо в тебе справи.
Хто іде чи їде – всі праві.
Тут з учора вже триває травень.
Значить, скоро бути і траві.
У провулку – рай котам і кішкам.
У провулку – затишок і тінь.
Тут в кав’ярні хилять по келішку
Ті, у кого вічність на меті.
Я туди зайду й замовлю воду.
Стане в кнайпі тихо, хоч дурій…
І гудок з труби водопроводу
Сконстатує нездійсненність мрій.

Женюсь, женюсь... Какие могут быть игрушки?
И буду счастлив я вполне.
Но вы, но вы, мои вчерашние подружки,
напрасно плачете по мне.

Не плачьте, сердце раня,
смахните слезы с глаз.
Я говорю вам: "До свиданья!",
а прощанье не для нас.
Иветта, Лизетта, Мюзетта, Жанетта, Жоржетта,
вся жизнь моя вами, как солнцем июльским, согрета.
Покуда со мной вы, клянусь, моя песня не спета.

Женюсь, женюсь... И холостяцкие пирушки
затихнут, сгинут без следа.
Но вы, но вы, мои вчерашние подружки,
со мной останетесь всегда.

Не плачьте, сердце раня,
смахните слезы с глаз.
Я говорю вам: "До свиданья!",
расставанье не для нас.
Иветта, Лизетта, Мюзетта, Жанетта, Жоржетта,
вся жизнь моя вами, как солнцем июльским, согрета.
Покуда я с вами, клянусь, моя песня не спета.

Иветта, Лизетта, Мюзетта, Жанетта, Жоржетта,
Колетта, Полетта, Кларетта, Флоретта, Мариетта...

У пічці горить паркет -
на ньому лискучий лак,
і я, хоч і не естет,
та подумки бачу, як
коли-небудь поголюсь,
лише не кажи - дарма!
Бо я на тобі не женюсь,
коли промине зима!

Палає паркет - блищить
у твоїх очах гроза!
І нескінченну мить
палає – не замерза!

А я на тобі женюсь,
якщо не зійду з ума,
бо вірую - поголюсь,
і зникне тоді зима!
Горітиме наш вогонь,
бо повно паркету ще,
на пустищі, де доми
під льодяним плащем.

Палає паркет - блищить,
у твоїх очах краса!
І нескінченну мить
палає – не замерза!

Та нащо нам цей паркет -
надійде коли весна,
коли кожна квітка - мед,
а з неба теплінь рясна?!
Женився б тоді щорік!
Голився щоранку й на
питання: "- навіщо?" би рік -
інакше прийде зима!

Палає паркет - блищить
у твоїх очах сльоза!
і нескінченну мить
палає – не замерза!

2009

А слово й справді має владу
(ото америку відкрив…)

І те, що проти шерсті гладить,
І те, в якому порух крил.
Чи зле – пекельного кипіння,
Чи слово ніжне – хоч до ран.
Чи гостре, що бере на кпини,
Або затяте – як баран.
На них ще знайдуться обради…

Та є, могутнє, як біда:
Прийде, відкриє голу правду,
І безнадія привіта...

Коли маленьким я був,
На Сибір нас відправляли.
Забрали все, що могли,
Лиш ковдрочку теплу дали.

Несла мати мене на руках
Томськими снігами.
Замучилася вона так,
Що безсили впала.

Залишу я тебе тут,
Синочку мій маленький,
Й буде тобі сибірський ліс
Братиком рідненьким.

Дитина в ту же мить
Оченятка відкрила.
О, Боже мій Святий,
Щоб я наробила!

День за днем роки минали,
На Сибіру діти виростали.
І мріяли вони
Побачити українські сади.

На Україні сади цвітуть,
Солов’ї співають.
Де може бути краще,
Хіба лиш у раю.

Та не довелось мені
Так довго панувати,
Бо через хворобу злу
Мушу помирати.

А в років своїх п’ятдесять
Йду я у могилу.
Залишаю трьох дітей
І молоду дружину.

Роки минали,
Діти мої повиростали.
Син одружився
І онук народився.

Час іде, і все минає
І онук мій підростає.
Вставай, – каже, – годі спати,
Бо я маю щось сказати.

Дідусю, вчора тато мій
Поїхав на Майдан.
Вони нашу владу там не віддали
І я також не віддам.

Sempre verde, Roma,
come sei bella!
Quando io vedo te
penso di veder la stella.

Quanti anni passati
nella tua vita, Roma,
belli come il cielo blu,
allegri come il sole.

Una mamma italiana
ha sempre guardato il cielo,
lei ha chiesto a Dio:
«Dài occhi blu al bambino mio».

«Come sei buono, Dio,
hai dato occhi blu al mio bambino».
Mamma supplica Dio:
«Io desidero sia bravo il bambino mio».

Passano gli anni...
mamma prega Dio:
«Mille grazie!
Com’è bello, buono, intelligente il bambino mio».

Бог ангела
На землю зіслав,
Щоб квіти чарівні
Він порозкидав.

Пролітав ангел над Україною,
Де я живу,
Сказав, що не бачив
Ще таку красу.

Вийшла жіночка
Красива й молода.
Сяючі блакитні очі,
Довга русая коса.

А діточки малі,
Що поруч з нею йшли,
Радісно сміялись,
І збирали квіточки.

Ангел вибирав
Найкращі квіточки
І кидав їх на Україну,
Щоб раділи діточки.

Розквітай же, Україно!
Красива й молода.
Нехай на полях твоїх
Колоситься пшениця золота.

Хай буде над тобою, Україно,
Завжди небо голубе
І ніколи не турбує
Ніяке зло тебе.

Твої діти, Україно,
Щоб щасливі були,
Та красиві такі,
Як цвітучі сади навесні.

Маленький хлопчик,
Кароль називався
Доля його не балувала,
Бо сиротою зостався.

Мати його померла,
Коли мав дев’ять років.
І на серці залишився
В нього сум глибокий.

Нелегко дітям жити,
Коли мами немає.
Хто їх приголубить,
Хто їх приласкає?

Але Мати Божа
Теж сиротою була,
І за цього хлопчика
Вона не забула.

Мати Божа
Йому допомагала
Та історію життя його
На своїй короні написала.

Ой, набідувався він
У своєму життю.
Добре пам’ятав
Другу світову війну.

Був він артистом,
Але іншу мрію мав –
На службу Богові
Присягу він склав.

Прийшов такий час,
Бог покликав його у Ватикан,
Щоб Папою у Римі
Всесвітньої Церкви він став.

А хто мав більшу любов,
Ніж він мав,
Що так щиро до церкви
Молодь закликав.

По всьому світу їздив,
Людські біди вивчав,
І, як батько добрий,
Всім допомагав.

На Україну нашу
Він також завітав,
Бо добре пам’ятав,
Що з України маму мав.

У Києві і Львові
Люди з радістю чекали,
Щоб Папу Івана Павла ІІ
Вони привітали.

У Львові йшов тоді дощ
І не переставав.
Іван Павло ІІ
Пісеньку про дощ співав.

А потім жестом
Своєї святої руки
Наказав дощу:
“Перестань, ти, вже йти!”

І через годину
Сонечко засвітило
І цілий місяць сонячна така
Погода у Львові потім була.

Український народ
Велику радість мав,
Що Іван Павло ІІ
Благословення йому дав.

Він розумів бідних,
Бо й того сам зазнав,
А в роки Другої світової
Важко працював.

Людей він всіх поважав.
Ніколи на колір шкіри
І національність
Уваги не звертав.

Він зі всіма завжди
Щиро говорив,
Бідних і багатих
Одноково любив.

Любов його щира
Великою була
І тому молодь
Завжди за ним йшла.

Ключ любові до сердець
Він постійно шукав,
І серця людські для Бога
Завжди відкривав.

Відкривайте двері осель своїх,
Нехай у них Бог увійде,
Промінь світла і любові,
Нехай з вами поруч йде.

Говорив завжди,
Що потрібно сім’ю зберігати,
Бо дітям потрібні
І батько, і мати.

Пам’ятав він про хворих,
Бо сам від хвороби страждав.
Своїм оптимізмом
Біль подолати іншим допомагав.

Він нас вчив прощати
Тих, хто нам зло зробив,
Бо того, що стріляв у нього
Він також простив.

Не забув він про тих,
Що були у тюрмі
І відбували покарання
За злочини свої.

Був він оптимістом
У своєму житті –
Бачив він світло,
Навіть у темряві.

І в один прекрасний день
Світ наче сколихнув,
Бо недобру новину
Він тоді почув.

Іван Павло ІІ
Погано себе почував.
В дорогу до вічності
Він себе готував.

Біля собору Святого Петра
Зібралась молодь світова.
Та, яку він шукав все життя,
А сьогодні вона прийшла сама.

Цілий світ молився
І Бога просив,
Щоб Іван Павло ІІ
Ще трохи прожив.

Але Воля Божа
Була не така.
Місія земна його
Закінчена була.

З усіх куточків світу
Люди у Ватикан приїжджали,
Щоб поклін і шану
Вони йому віддали.

А особливо молодь,
Яку він так любив,
Все життя шукав за нею,
А сьогодні залишив.

Стоїть молодь на площі
І біль у серці має.
Дивиться у папське вікно
І благословення чекає.

Ти був Великий,
Весь світ підкоряв.
Навіть президент Буш
На коліна встав.

Ти вмів примирити
Народи-вороги.
Вони поруч стояли
І подали руки собі.

Народ, який стояв на площі,
Таке вимагав,
Щоб Святим
Ти відразу став.

Але для мене
Істина є така –
Я вважала Святим
Тебе ще за життя.

А тепер на коліна
Перед тобою, Святий, я стаю.
Помолись до Бога, прошу,
За Україну мою.

Біленькою голівкою,
Піднявшись над травинкою,
Маленький ніжний пролісок
До сонця підроста.
І тягнеться листочками
Над гучними струмочками,
Неначе промінь сонячний,
В блакитні небеса.

Колись, в далеку давнину,
Ви залишили Україну,
Подались в далеку чужину –
В незнайому країну.

Ой, важко було Вам
Чужу мову вивчати,
Бути далеко від рідні,
Без батька і матері.

Все Ви зуміли
В житті подолати,
Тільки більше не побачили
Ні батька, ні матері.

Матеріальні блага
Ви там мали,
Але чужоземцями
Там Вас називали.

Самі ви добре пам’ятали
І дітей своїх навчали,
Щоб про Батьківщину
Вони не забували.

Можна все на світі
Забувати сину,
Тільки не можна забути
Україну-Батьківщину.

Настала така пора,
Що емігранткою стала і я.
До стародавнього Риму
Доля мене занесла.

От тепер я зрозуміла,
Що таке чужина.
Хоч країна ця багата,
Але для нас вона скупа.

Своїм вони платять
Більше в два – три рази,
А нам- що дали,
І тому раді ми.

Але вони кажуть
Істину таку:
“Якщо ти нас залишиш,
Де знайдемо ще таку?”

Тому, що українки
Наші дорогі
До роботи ніколи
Ліниві не були.

Дякуємо Богу
Ми за все.
І що така Італія
На світі є.

Хоч не багато,
А все ж таки платять
І наші сім’ї в Україні
Без хліба не сидять.

І дітям вчитися
Допомагаємо ми,
Бо вже трохи євро
Зароблені є.

Весілля святкуємо
Також гучні,
Коли побачили італійці,
То здивовані були.

А ми народ такий,
Хоч куди.
Танцюємо, веселимося
І сміємося з біди.

По-всякому буває
У нашому життю,
Деколи забуваємо заповідь
“Про шлюб і сім’ю.”

Ой, ностальгія,
Яка велика тут є.
Деколи хмільного
Перебір іде.

Але була подія
В Києві така,
Що Помаранчевою революцією
Називалася вона.

Українці-емігранти
Стурбовані були
І вийшли на мітинги
По всьому світу вони.

У всіх емігрантів
Була одна мета,
Щоб Мати-Україна
Врятована була.

А у Римі є
Священики такі,
Що четвертого чи п’ятого покоління
З України Вони.

Але як щиро,
У Бога просили Вони,
Щоб Україна
Не зазнала біди.

“Боже, допоможи, –
Руки до Бога зносили Вони. –
І мудрості подай,
Щоб був врятований наш край.”

Нехай будуть
Блаженні матері ті,
Які щиро прививають дітям любов
До свого, до рідного, до святого.

Коли маленькою була,
То пам’ятаю, що бабуся моя
Так мене навчала,
Щоб без молитви спати не лягала.

Ти, дитинко, проснись
І відразу помолись,
Щоб не сталась із тобою біда
І день щасливо провела.

А в неділю до церкви йди,
Святу Літургію послухай ти,
Бо там кажуть про заповіді святі,
Як ми маємо жити на землі.

Незабаром до школи пішла,
А там науку іншу я знайшла,
Що людина не від Бога,
А від мавпи прийшла.

Але бабуся на мене
Вплив завжди мала,
І релігійні книжечки,
По можливості, мені читала.

Дитино, істина є така,
Що людина Богом створена
І повинна за Його заповідями жити,
Всім серцем і душею Його любити.

Бог є Велика Любов,
Якої на нас всіх вистачає,
Він є Велика Мудрість,
Яка Всесвітом управляє.

Бог є Велика Сила
В світі більшої нема.
По його Святій Волі
Зупиняються ріки і моря.

Бог є Велика Доброта
Послав свого Єдинородного сина,
Щоб терпінням Його
Відкупити людину від гріха.

Бог є наша Надія
В майбутньому житті,
Бо ми є тільки гості
Тут на землі.

Царству Божому
Не буде кінця.
Хто прожив з Божою Любов’ю,
Душа його піде на Небеса.

Хто не вмів відрізнити
Любові від Зла,
Того душа ніколи
Не піде на Небеса.

Так що добре подумай,
Внучко моя!
Щоб ти вміла відрізнити
Любов від Зла.

Пам’тай заповіді Божі
В неділю до церкви йди,
За піст пам’ятай
І звичок поганих не май.

Одного прекраснрого дня
Запитала бабусю я,
Чого хоче вона у своєму житті,
Що так постить у піст усі дні.

Мета мого життя така,
Щоб дорогу до Неба я знайшла
І щоби ходила ногами своїми
До останньої моєї години земного життя.

Щоби зі мною ніхто ніколи
Клопоту не мав,
Щоби моїх ніг на ліжко
Ніхто не закидав.

Був Великдень в 1972 році
Ми всі веселились,
А в четвер після Великодня
Ми всі засмутились.

Бабуся в четвер зранку
Ще нам допомагала,
Картоплю на посадку
Вона перебирала.

А в обід пішла помилась
Вона сама
І в коси чепець вишитий
Вона заплела.

Потім пішла до комори,
Там скриня з одягом її була,
І одяг, що був приготовлений на смерть,
До хати принесла.

Покликала дітей своїх
І сказала їм новину:
“Діти мої дорогенькі,
Я вже від вас йду.”

Ще годину зі всіма говорила,
Жартувала вона,
Потім повернулась до стіни
Та й померла.

Я не знаю чи моя бабуся
Дорогу до неба знайшла,
Але дещо з того, що просила,
Дістала від Бога вона ще за життя.

У забутому парку згубився самотній ліхтар,
Що горить тьмянооко і світить надривно і хрипко.
Він ще мріє про квіти на свій спопелілий вівтар,
Він ще згадує сповідь безмірно далекої скрипки.
І горіти ще хоче, й своє віддавати тепло,
Що по краплях полишить його запорошене «тіло»,
І метеликів прагне манити і брати в полон,
Щоб до нього з пітьми як на свято летіли, летіли…
Памятає жагу поцілунків закоханих пар
І на чорному тлі колихається жовто – плямисто.
Та в безлюдді лиш вітер голубить вируючу яр*
І руйнує, чи мостить палаци з опалого листу…
Лиш самотні берези і той посивілий платан,
Що чатує вві сні на свою недомріяну мрію,
І тьмяніє ліхтар, і шепочуться хмари - літа,
Що загублений, в парку нікого він вже не зігріє.

ЯР*, ж. Зелене листя дерев, кущів тощо.