*
Вино іскриться
В келиху небеснім.
Духмянить матіолами воно.
І вінчик місяця
Всміхнувсь до мене.

*
Якщо зберуся
залишити світ,
проситиму Любов свою уклінно,
щоб осявала
цю останню путь.

*
Якби ще вчора знав,
Що не кохаєш,
Обсвідчився б я краще уві сні.
А то, немов тюхтій, на місяця кружалі
До ранку шліфував тобі пісні.

*
Дзеркала радість
Як зберегти назавжди?
Висохла пам'ять.

Мабуть,старію.
Де вже оті почуття?
Крихти для птахів.

Дуги круті грізних брів
Я розрівняю.
Дзеркалу знову всміхнусь.
Перекривляє!

I
(чайна дорога)

Зеновій – парубок моторний,
до традулєток був мастак,
як затрендів – дорога чорна,
та щастя – повен бензобак.
Помчав занюхати чайної,
хоча за хатов стільки ж гною,
а в буді чахнув блоходав.
Зустрівши кума на зупинці,
заґудзав совість на мізинці,
сільраду щиро сповідав.

Набравши лайки писок повний,
він молотив і полоскав
усіх мужів та баб верховних
по них то йшов, то слав, то клав.
А кум крутив нівроку льочки,
підкудкудакував, як квочка,
немов читав щось по складах.
Бо кумуви уже кортіло
у пляшку закотити тіло,
жеби поїхав троха дах.

– Зеноне, не бери до серця
ти близко наших баняків.
Нехай згорять в горівці з перецем,
під церквов просять мідяків,
аби їм тхір курок поштрикав,
а бузьки – оминали стріхи,
надвечір настрій не вставав.
Кум вже дивився цуценятом,
готовим був запхати кляпу
Зенону в де той злість ховав.

– Ну падай куме, тіко жеби
по третій пляшці ні мур-мур
і най там хоч чорти по небі
пускають бомків поміж хмур.
Кидай усе, сідай на бричку,
бо посічу тебе на гичку,
бо знаєш добре, хлопе, сам –
коли чекає в гості дівка
і не звалила з ніг горівка –
гуляє споднями бальзам,

у нім бажання твердне штивно
і поки є – то не поймеш
чого так хлопа тягне дивно,
немов індуса в Багладеш.
Закинути на плечі ноги
чи просто мавпувати дога,
чи удавати що ти кінь
і що сідло твоє гойдає,
солодкі дині дві скакають
між янь твоїм і дівки їнь.

Та знаєш, як то, волоцюго,
перемоторити весь ліс,
перепалити сотню-другу
бензинних гривняків, же біс
`го знає де їх тіко взяти,
вото любов - самі витрати
і думаєш про лишній грам
чого й куди і чим залити
і хто з нас має більше пити –
моє жалізо чи я сам.

– Йой, куме, як під пахом стигне,
ти до таверни довези,
а там хоч ніч блукай по стегнам,
та хоч би й дійками кози.
Мені лиши лиш на похмілля,
бігмне віддам ті до весілля.
Ну правда, йокарний бабай,
жеби я вік жони не бачив,
жеби я в кіблю кудкудачив.
Зеноне, жми на всі, давай.

Зафиркотіла жалізяка.
Немов по швах, розбігся пил,
в дорозі – світла кіт наплакав
і витер сльози крокодил,
бо лісу чуб тягнувся полем
по ще сопливим бараболям,
де причаїлася чайна,
де всі пройдисвіти припухлі
мостили чвир, продувши з кухлів
останки дохлого майна.

Плету мереживо автоматично,
В’яжу-розв’язую вузли кармічні.
Плету і плутаюсь в собі безладно
Гачком підхоплюю нить Аріадни.
Душі не гаючи, працюю хватко.
Іду по ниточці, мов акробатка.
Узор придумую вночі і зрання,
І розпускаю знов своє в’язання.

Дзеркальце моє, не показуй виду,
Довге житіє ти іще не відай.
Не пускай за край простору і часу
І не пам’ятай жодної прикраси.
Кутики очей не разтиражовуй.
Відбиття пече – припалило брови...
Покажу усім для проміння тацю –
На люстерці дім сонячного зайця.

***
Я тобі снитимусь. Тільки ти сни пам’ятай.
Буду приходити так, як приходила вчора –
ніби розбещена, ніби свята, ніби хвора,
ніби така, що вже завтра зібралась за край.

Я тобі снитимусь. Тільки мене не жени.
Знаю казки – цілу тисячу – може, і більше.
Всі розповім. А як ні – обернуся у тишу.
Стануся ніччю. Ти тільки мене не жени.

Двері у сни прочинятиму, ніби у рай.
Місячні зайчики вижену, щоб не збудили.
Ранок пущу у кімнату на сонячних крилах….
Я тобі снитимусь. Тільки ти сни пам’ятай.

Молчанье дышало прерывисто
Во тьме, освещенной луною
Молчанье любило ненавистью
Крича, предавалось покою.
Молчанье летало в пропасти
Со сломанным крылом
По широкой нити тонкости
Шло разорванным звеном.
Затаилось в скрежете ржавчины,
Но запело на Дикой Земле
Подустало Молчанье держать в себе
То, что было всегда вовне…

23.10.05

не-божевільна хоч комусь здалась такою
тобі такóж? – не винна я у тім
середньовіччя звивини в житті
сучасному бувають – поза грою!

а ти не хочеш бачити і чути
затулиш вуха і замкнеш вуста
заплющиш очі і… рахуй до ста
який тобі від істини здобуток?

я не-тебе згадаю уві сні
твоїх бо фотографій густо-рясно
і сам ти тут – а йóго кроки рястом
позаростали але пам’ять – ні!

Поволі божеволію чи сплю?
Любов і сум переплелися з боргом…
Заплутався і сам себе гнівлю.
Не в злагоді ні з совістю, ні з Богом.

Долаю біль, щоб знову біль знайти,
Шукаю щастя – до страждання лину.
Я чорта ладен освятить, а Ти…
Мої дороги всі ведуть із Риму…

Падає вічність на землю, дивиться в небо.
Небо скляніє, очі стають морями.
Скільки тих вічностей штовхано всіх, огребом,
Скільки розіп’ятих на перехрестях прямо.

Натовпи зовсім безлюдні пройшли повз рештки,
Квіти й граніти лише пристойності ради,
Очі у вічностей пильні - таким не збрешеш,
Лінзами кольору не замаскуєш зради.

Можна волати і знати, що не почують,
Можна мовчати й знати, що недаремно,
Знати, що сонце за обрієм десь ночує,
Знати, що робиться явним усе таємне.

Сиве безсоння очі не виїсть юдам,
Кредо просте: не знищу - хоч покалічу...
Стишиться вітер, заплачуть зірки, мов люди.
Боляче небу, коли ображають вічність.

Що ж тобі, любове моя, розказати?
За вікном півроку лежить скловата –
От погода галицька дурнувата,
Сіє-віє-дряпає і мете…
…Заховала душеньку в тепле тіло:
Щоби тихо, затишно, білим-біло,
Щоб смарагди снів мені не боліли,
Бо зелені в хаті – лише мате
І вазони, Серце.
Та це не те….

…занурюватися у себе – мацьопка комашка у золотий бурштин.
…складати слова – намистини круглі на волосіні,
…у фіналі – коштовні коралі! – донька_чоловік_син…
… а решта – так собі, копійчаний бісер…червоні, сині…

…тільки серце смикнулося – проте
найдрібніший бісер найгірше коле…
чи кілом у груди - оте «ніколи».
чи навиліт кулею – те «не те».


…засинати, ховатися у теплі ілюзії, підбирати слова, яких не скажеш, складати пазли вигаданих зустрічей…Пливти, пливти на спині океаном безмежним…І не розплющувати очей…Ачей приб»є до якогось берега… До якого ж берега, дівко?

…а от скажи… а от скажіть мені – мудрі, сильні,
Де ті води молочні, де – береги кисільні,
Де можна мовчати уранці, і взагалі – не го-во-ри-ти,
Не брехати йому, косуючи на любов-корито
(тріснуло, курва…і води не стримати – утече)
…і розридатися врешті у його – геть чуже – плече…
Не шукати винних – бо їх – винних - нема апріорі…
…бо всі ми, серце, (смертельно) на НЕЛЮБОВ хворі.
... всі минаємо – неминуче минаємо, невимовно…
…бісер колотий…
…гострим бісером серце повне…
…

та добре добре я тебе чекатиму
із воєн перемовин перемир’їв
із полюсу північного з екватору
з рівнин гірських хребтів і плоскогір’їв…

чекатиму а ти все не вертатимеш
писатимеш а згодом ніби втомишся
я ж захлинатимуся пам’ятними датами
зриватимусь на схожий тембр голосу

я ще чекаю так тебе чекаю ще
хоча забула колір-розмір-родимки
і вже побоююсь – а раптом не згадається
те все коли повéрнешся не подумки

На могилах трава забуття.
Вже і нікому помолиться,
Бо давно перезріле дитя
Забуває себе по столицях.
Ні на кому ні гріх,ні вина...
Охоронниця в них є святая...
На могили синичка одна
Помолитися прилітає.

У божевілля є крила,
чорні, розмашисті,
із ніжно-рожевими,
фосфоризуючими краями.
Вони обіймають
бліде спопеліле небо
і сон-дрімоту наводять
на здитинілого білоголового дідуся
біля немеркнучого багаття.
Чиясь рука
намагається всадовити
на старі, обгорілі рогачі
сонце.
Та ручка розсохлася,
ламається,
а світило –
птахом пораненим –
сповзає за ліс.

До ранку.

не те щоб хотілось якоїсь з незнаних висот
не те щоб літати в захмарні заобрійні дАлі
а просто у горлі застряг й не вилазить комок
а просто у грудях щось стислось і боляче давить
не те щоби сльози збирати відерком надій
не те щоби крик заховати глибоко в долоні
це все просто дощ, його дотик на кінчиках вій
це все просто біль... його забагато сьогодні
не те щоби скиглити, рокИ вже далеко не ті
не те щоби старість, а щось та таки закінчилось
черпнути б десь сили боротись за радісні дні...
до поки не впаду у старості дійсно безсила...

не просто депресія, а крик що зачах у душі
а мрії такі, що перебродили у оцет
самотності камера і з*їджені болем ключі
і байдуже що я втекти з тої камери хочу
не просто депресія, а вирок, як зашморг і все
для чого жалітись за тим, що ніколи не буде?
...на люди, як завше з напудреним, милим лицем...
а серед своїх... - тінь, недоречна приблуда...
не просто депресія, а сніг що цілує асфальт
бинтуючи світ, ледь прирошує рани
весна запізнилась... і сонце у тисячі ВАТ
пробілось по небу, і вмерло, і зникло між нами...

все зупинись. прийшов нарешті час
годинникар зізнався у всій правді
життя тягнулось, а сьогодні пас
чому було? скажи чого заради?
тік-так, тік-так замучене в ніщо
для чого ти лякаєш аритмічно
це була кава і розбите дно
а ворожбити знають все технічно...
давно пора.. давно пора іти
а хочеться ще в сонця радіацій...
а хочеться сягнути ще мети
проїхати з десяток гарних станцій...
все зупитинись.. годинникар сказав
що було вдосталь часу і натхнення
ця ніч була четвертою з октав
й нагородила врештою безсмерттям

Я поїхав до Китаю,
Подивився на Китай.
Але я не проміняю
На Китай свій рідний край.

Я поїхав до Анголи,
Подивився на Анголу.
Та не кину я ніколи
Рідну хату, річку й поле.

Я відвідав Мозамбік,
Я бував у Мозамбіку,
Та вернувся через рік,
Не лишуся там довіку.

Їздив я у Барбадос,
Я пожив у Барбадосі.
До Вітчизни кличе щось,
Українець я ще й досі.

Я поїхав до В'єтнаму,
Не лишився жити там,
Бо люблю Вкраїну-маму,
Тож залишив я В'єтнам.

Я літав до Еритреї,
Я вернувся з Еритреї
В Україну першим рейсом,
Бо не можу я без неї.

По Канаді покатався -
Непогана та Канада.
Та надовго не зостався,
Бо вона мені не нада.

В рідний край завжди я лину,
Хоч держави всі хороші,
Та вертаю в Україну,
Щоб качати з неї гроші.

Значит, и ты уснул.
Должно быть, летя к ручью,
ветер здесь промелькнул,
задув и твою свечу.
Узнав, что смолкла вода,
и сделав над нею круг,
вновь он спешит сюда,
где дым обгоняет дух.

Позволь же, старик, и мне,
средь мертвых финских террас,
звездам в моем окне
сказать, чтоб их свет сейчас,
который блестит окрест,
сошел бы с пустых аллей,
исчез бы из этих мест
и стал бы всего светлей
в кустах, где стоит блондин,
который ловит твой взгляд,
пока ты бредешь один
в потемках... к великим... в ряд.

1963

пальці тобі пахнуть
гвоздикою і кавою
корицею і коньяком
клавішами і свіжим друком
мокрим снігом
котячим муркотинням
русявим волоссям
сонячними зайчиками на склі
ротом обпеченим віршами й цитатами
музикою ай-ді-ем і блюзовим меланхолом
протягами загубленими провулками й арками
серветками в які дбайливо закутано кілька останніх секунд і кілька питань ні про що
зів’ялими пролісками
засохлими травами
літерками олівцевими
кишенями з дзвінкими монетками
камінням і старечими стінами
дитячим кремом і воском
п’янким притлумленим бажанням
сміливими очима
обвітреними губами
ґудзиками й горошками
родимками й цятками
цукровим рафінадом
папером книжковим
присмаком солодкавим і різким
родзинками
пряниками
тілом
собою
весною

Я пепел посетил. Ну да, чужой.
Но родственное что-то в нем маячит,
хоть мы разделены такой межой...
Нет, никаких алмазов он не прячет.
Лишь сумерки ползли со всех сторон.
Гремел трамвай. А снег блестел в полете.
Но, падая на пепел, таял он,
как таял бы, моей коснувшись плоти.
Неужто что-то тлело там, внизу,
хотя дожди и ветер все сметали.
Но пепел замирает на весу,
но слишком далеко не улетает.
Ну да, в нем есть не то что связь, но нить,
какое-то неясное старанье
уже не суть, но признак сохранить.
И слышно то же самое желанье
в том крике инвалида "Эй, сынок". --
Среди развалин требуется помощь
увлекшемуся поисками ног,
не видящему снега. Полночь, полночь.
Вся эта масса, ночь -- теперь вдвойне
почувствовать, поверить заставляют:
иные не горят на том огне,
который от других не оставляет
не только половины существа,
другую подвергая страшным мукам,
но иногда со смертью естества
разделаться надеется и с духом.
Иные же сгорают. И в аду,
оставшемся с оставленною властью,
весь век сопротивляются дождю,
который все их смешивает с грязью.
Но пепел с пеплом многое роднит.
Роднит бугры блестящий снег над ними.
Увековечат мрамор и гранит
заметившего разницу меж ними.
Но правда в том, что если дождь идет,
нисходит ночь, потом заря бледнеет,
и свет дневной в развалинах встает,
а на бугре ничто не зеленеет,
-- то как же не подумать вдруг о том,
подумать вдруг, что если умирает,
подумать вдруг, что если гибнет дом,
вернее -- если человек сгорает,
и все уже пропало: грезы, сны,
и только на трамвайном повороте
стоит бугор -- и нет на нем весны --
то пепел возвышается до плоти.
Я пепел посетил. Бугор тепла
безжизненный. Иначе бы -- возникла...
Трамвай прогрохотал из-за угла.
Мелькнул огонь. И снова все затихло.
Да, здесь сгорело тело, существо.
Но только ночь угрюмо шепчет в ухо,
что этот пепел спрятал дух его,
а этот ужас -- форма жизни духа.

Цей сумний будинок без вікон,
Куди я зайшла випадково,
Виявився Наутіліусом.
Я зосталася тут капітаном Немо.
Цей сумний надувний матрас,
На якому я плила випадково,
Виявився островом.
Я зосталася тут доктором Моро.
На острові не було тварин,
Тож я почала препарувати вірші.
Та коли їм увірвався терпець
Вірші почали препарувати мене.
Змінена після пластики
Я повертаюсь у свій
будинок без вікон,
Де моя душа
сама себе
не впізнає у дзеркалі.
Та це не біда.
У будинку
без вікон
окрім неї
все одно ніхто не живе.

Холодний дощ з гарячим чаєм...
Ненормальна-гуляє під дощем.
І то сміється, то ридає....
перехожі думають : «Когось чекає...»
А вона все виглядає...
Ох,дурна, що так і не збагне....

Кого чекаєш?!Що чекаєш???!
Скінчилось все!Його нема!!!!
Скінчився сон...Життя йде далі...
В очах читалось : «А то життя....?»

І не хотілось існувати....
А доведеться... Кожен день
їй посміхатись,жартувати...
За авторитет ще й воювати...
А не хоче...Набридло все....

кімнатне сонце над головою
в ногах годинник шматує час
не доторкнутись тобі рукою
до слів що сказані вже не раз
пірнувши в чистий потік любові
вершину мудрості осягнеш
зелені очі чи волошкові
крізь простір серце до них ведеш

Занотовує память
голос дощу
гуркотіння коліс потягу,
силуети будинків,
твоє "люблю"...
терпкий дотик
нічного протягу...
десь годинник розбив
на уламки час,
вже весна докучає холоду...
До сердець долинає
старенький джаз
крізь тонку павутинку
погляду.

Під ногами у мене Сонце -
Я стою на березі моря...
Мабуть, стану на вуха і буде -
все навпаки... навпаки...

Я чекала тепле літо,
а прийшла зима...
Я писала добру пісню,
але вийшла зла...
Я хотіла малювати -
пензлика нема,
Щось хотіла розказати -
висохли слова...

Там де Сонце цілує квіти
там пахне небо огірками
втікають зорі
спішать горіти
нитки холодні
беруть руками
достиглі вишні
шукають землю
трава сховала
сухе коріння
розріжуть очі
безодню темну
в судинах крові
твого тремтіння
зникають тіні
іржавим пилом
вкривають миті
поверхню світу
Ти любиш небо
що пахне милом
я ж розціловані
Сонцем квіти.

З нами Немо німо
З ними Немо нумо
З нами в стані гніву
З ними в стані суму

Суму гніву знали
Німо німували
Суму суму стерли
З памяті, померли...

Чи варто вірити добру???
Чи варто вірити коханню?
Чи варто вірити в життю?
Якщо зраду пізнала в чеканні???

Чому у нас усе так погано?
Чому не радує думок життя?
І час чомусь летить невпинно,
його не повернути вже назад.
Чому не можеш зрозуміти-
любов бува лиш раз в житті?
Чому не хочеш ти збагнути
що я люблю тебе у цім житті?
У цім житті я хочу бути поруч
у цім житті я хочу розуміть тебе...

Ти зрадив мене - необдумано й жорстоко,
ти зрадив себе - безжально і глибоко,
ти зруйнував усе - величне і ніжне,
ти знищив все те - Безсмертне і Вічне...

Завзята
занадто
заняттям
завчасно
зійшла
з піднебесної юна цариця.
Засяяла
запалом,
зіркою,
золотом,
злетіла
в зеніті небесна служниця.
Збудила,
збодрила,
змінилась,
заграла,
здійняла
на ноги всі заспані лиця.
Забула
забрати
замріяні
зорі,
зомліла,
а зорям ще сон якийсь сниться...
Зігріла
зелені,
засіяні
землі,
зібрала
проміння - зачалась пшениця.
Заходити
знову
за гори
зібралась -
заснула
і ніч дала мороком вкриться.

Всё размеренно, глянцево, силуэт
идеален, как точки акупунктуры,
а ровесниц от детей, котлет и лет
разнесло. Они квочки, наседки, дуры!
.................................
Но сегодня приснилось ей: у реки,
где лёд уже по-весеннему тонок,
на голодные и хищные огоньки
обречённо жаловался жеребёнок.

А дід купив собі на смерть костюма білого,
а баба лаялась: "Вже геть здурів…
Про себе думаєш, нема до мене діла…
Піди курей позаганяй у хлів.

Та зачекай… скажи, чому це білого?..
Чи хочеш і в труні парубкувать?
Піди кролям вкоси… Допіру ж бо -
у березі вода - прорвало гать…

Іди з моїх очей, йди безсоромнику…
Прибив мене до себе мов вертлюг…
Як той віслюк впертющий… А загонистий…
Помреш, то і сльозинки не проллю…"

Сказала і розплакалась сльозищами
"Ти, що мене надумав покидать?"
Дід самокрутку скручував: "Поки що ні…
Ось на…" , - і простягнув їй мармелад…

Ми лісом блукали на запах суниць,
Тріщали під кедами жолуді й шишки,
Ялини в суворім мовчанні черниць
Були із півнеба, напевне, заввишки.

Перегук птахів, суєта комарів,
Зненацька розірвана вщент павутина...
Ми бризки суниць на гарячій землі
Приймали, припавши удвох на коліна.

Все – гра, і водночас – насправді, всерйоз, -
Враз визирне стигла і блисне лукаво.
З тобою надовго тоді довелось
Нам спину зігнуть, засукавши рукава.

Ми гралися в піжмурки і в піддавки,
Ні простір, ні час ми до гри не приймали.
Суниця приручена йшла до руки,
І сонце у соснах шукало привалу.

Та вітер хмарин розпустив муліне,
І впали з небесної стелі багети.
Ми бігли, трава зупиняла й мене,
За безцінь свої віддавала секрети.

Ми бігли, і дощ нас цькував, як лисиць,
І брала за душу напомацки жалість.
Я все озиралася – роти суниць
Здавалися нам у полон і здавались...

Щемить мені, як серце на погоду.
Чи буду я сама собі відверта?
В мені жага липневого городу,
Напевне, до кінця іще не стерта.

Роки мої, окислені залізом
Чужого міста, надавили скроні.
І вечір на висотному балконі
Торішнім не проймає романтизмом.

Десь сонце – там, вливається в суниці,
І в огірків мережанки колючі.
Чи зможу я печаль свою озвучить,
Таку ж глибоку, як сільська криниця?

Коли життя близьке до перекосу,
Найвищу правду не знайти в бетоні.
Мені наснились помідори в росах –
Холодні з ночі й глянцево-червоні.

Щербата ваза під аквамарин.
Блідий орнамент у античнім стилі.
Лишився в ній останній вдих жоржин,
Запилені пелюстки лілій.

Нудьга на шафі в темному кутку
На дні цвілому вже давно відверта.
І навіть свято обмина таку –
Напівживу – наполовину мертву.

Як рідко ми вдивляємось туди,
Де вигин скла колишнім святом теплий!
Нутром ця ваза знає смисл води,
Яку колись вбирали пружні стебла.

А що тепер? І вазі, і мені
Порожньо так – ні радощів, ні квітів...
О, як боки відважусь розписні
Я ненароком взяти і розбити?

Грошей дзвінкий, веселий сміх
Не кожен день лунає,
В моїх кишенях, як на гріх,
Давно вже їх немає.
Немає євриків міцних,
Ні доларів зелених,
Немає й польських золотих
На чорний день у мене.
Та й гривні зникли, наче сніг
Минулорічнирй в полі, –
Упала криза на поріг
І нищить всіх поволі.
Де ж наші славні лікарі?
Закони де важливі?
Вони, на вигляд не старі,
На погляд – справедливі.
Та щось не те, та щось не так
З кредитами довіри –
Немає віри вже в серцях,
Словам немає віри.

Коли про сум довідаються квіти,
Який бринить зажурою в очах,
Від сліз гірких вони почнуть тремтіти
Й зав’януть на засмучених руках.

Коли про думи, що душа ховає,
Дізнаються веселі солов’ї,
Мелодія сумна в саду заграє
На думи схожа сховані мої.

Коли у небі зіроньки яскраві
Поглянуть у минуле хоч на мить, –
Сховаються всі зорі золотаві
За хмарою, що небом пролетить.

І тільки ти мій сум не помічаєш
І серце розбиваєш без зусиль –
Я знаю, що без мене ти зітхаєш…
Чому ж даруєш знов зажури біль?

Самотній кедр, снігами вкритий,
За пальмою стрункою сумував,
Січневий вітер кедру тихо
На скелі віти колихав.

– Там спека люта, спрага дика –
Ні завірюх, ні сніжних хуртовин,
Пустеля мертва і велика –
Ні скель, ні рік, ані долин.

Там смерть примарою блукає
Поміж барханів сонних та пісків,
Роси ранкової немає
І прохолоди літніх злив.

Та кедр мовчав, снігами вкритий,
Замріяно вдивляючись в блакить,
Чекав, що пальми голос тихий
З пісків до ньго долетить.

Годі супитися – настав світанок,
Палкий, жагучий жартівник,
Він зв’язує на небі зірок-бранок,
Такий-от невгамовний бунтівник.

Він нахабно стягує із мене ковдру ночі,
Проганя від мене сон міцний,
Загляда лукаво в мої понурі очі,
Та диктує розпорядок дня мені такий:

- Серця кайдани розірвати,
- Щиру усмішку намалювати,
- Минулий біль миттю забути,
- Веселий спів птахів почути,
- Звичний смуток заховати,
- Ключі до щастя відшукати,
- Житейську втому занедбати,
- Гірку сльозу швидко змахнути,
- У круговерть життя пірнути,
- Намисто ласки одягнути,
- Тепло коханого відчути!

Ніколи не переставайте творити добро,
Якби важко та боляче це не було.
Ніколи не втрачайте віри в людину,
Яку б важку вона не несла провину.

Ніколи не стрибайте у розпачу жерло,
Якби не шматувало життя наше зло.
Ніколи не гасімо своєї мрії зорю,
Яку б неймовірну вона не несла мету.

Де тиша голуба
настояного ставу
Тільця лілей розклав
Всевишній навзнаки.
Занурила верба
у глиб легкі рукава –
Збирать зірки із дна
чи полоскать хмарки

Дитинства далекий жовтень
Осиплеться на межу.
З тих днів не повернеться жоден,
Де я між дерев біжу,
Де я, ще малий, збираю
Горіхи в густій траві…
Дитинство дорівнює раю,
Де всі ще були живі.

Там, де живе моя душа - в горах - спів чудернацьких птахів;
спить біла заздрість. До зір яснооких їй не дістати
ні пальцем, ні кроком.
Там, на межі олімпійських воріт — місце своє посідає Селена,
йде небосхилом. Веде злотокосих своїх дітей
ніч зустрічати.
Там би і вчилась літати душа - в скелях могучих, та їй не дано
плата за заздрість, що спить у тіні
своїх навіки приречених мрій.
7 листопада 2008 року
Антіпова Анастасія

У підземеллі вічності
розцвітає квітка червона,
викрадена із темряви
променем болю пронизливим.
Потвори печерні
гублять шкіру звірину,
спиваючи у танці шаленім
тепло аромату вогнистого.
Лапаті тіні на стінах
хитаються п’яно,
тупочуть беззвучно, ненависно,
кроки пришвидшуючи...
Стікають водою талою
по пелюстках червоногарячих,
рожевим серпанком туману
кутають цвіт новонароджений.

(експериментальне)

он людина летить додому
та роздмухує з рибосомів
павутинки нічного світу
бо не знає де їх подіти

наливається сонце з льодом
на чолі застигає подив
в ній зібрались дощі бродити
чи відмокнути чи мочити

ненадійні у серця шпали
видно нерва їм обірвало
бо несе під укоси стуки
бо німіють від лету руки

та людина летить надута
перев`язане горло жмутом
рознесло її та не лусне
під бровами сумління гусне

як позбутися тої моди
роздаватися пішоходам
в павутинках нічного світу
відлітаючи кам`яніти

23 Березня 2009

Знаєш, а хворі не пишуть про пишні верби.
Бачиш, у косах не квіти, а тільки оси.
Змії кубляться у синім, небеснім просі.
Звідки нам знати, яке то справдешнє небо?

Звідки нам знати як пахне просторий космос?
Як це вдихати не кисень, а тільки воду.
Ти проклинав мою вдачу, а надто вроду.
(рими банальні, я знаю). У полі боса

Як Афродіта. Ну звідки у Луцьку море?
Піну морську заміняю на хміль і солод.
Перше кохання і перший солодкий голод.
Світ помирав. Як годиться на ре мінорі.

Світ помирав. Наче осінь минала. Скупо.
Плакав Листопад. Для публіки. Для годиться.
Дні перетру у каміння. Зроблю вервицю.
Маю захоплення: воду товкти у ступі.

Бачиш, це яблука падають, наче зорі.
Бачиш стікають вином, найсолодшим сидром.
Бачиш, в криницю упали порожні відра.
Певно віщують нещастя. Кінець лав сторі.

*
Дзеркала радість
Як зберегти назавжди?
Висохла пам'ять.

Мабуть,старію.
Де вже оті почуття?
Крихти для птахів.

Дуги круті грізних брів
Я розрівняю.
Дзеркалу знову всміхнусь.
Перекривляє!

Це місто вічних левів,
місто п'янких надій,
Це місто, де машини
виринають звідусіль.
Це місто, де трамваї
в дощі тихенько хмуряться,
Це місто, де прохожим
всміхаються вулиці.
Це місто пахне кавою,
й нестримним рухом днів.
Це місто, що ласкаво
запрошує усіх:
"Відвідайте музеї,
й картинні галереї,
зробіть із фотознимків
малесенький альбом.
Погляньте на скульптуру,
мою архітектуру-
у ній тече життя,
як в ваших венах кров"