Ідемо по принишклому раю,
Оминаємо місячні квіти.
Соловей нас терпляче навчає,
Як цей світ обережно любити.

Щоби килим живий не зім’яти,
Роздивитись квітковії лиця,
Не ступити на шлейф аромату
Матіоли – нічної цариці

*
Найкраще про кохання моє знає
Розтріпана хмаринка
Та мовчить.
І видавити
Вже й сльози не в змозі.

*
Якби твоя душа воскресла, батьку,
Була б такого віку,
Як і Він,
Коли Його стражденного
Розп’яли.

Морскому волку за шхуну сойдет и корыто,
А эта земля без тебя не будет открыта,
И те секреты, что есть сокровенною тайной,
Давно уже ждут такого, как ты, капитана.
Так каждая новая Индия ждет своего Колумба.

Ты будешь тем первым, кто выйдет на новый берег,
Вполне вероятно, что ты и есть новый Беринг,
Моряк, что держится курса и дышит норд-вестом,
Ты первым откроешь и назовешь это место.
Нет времени ждать, давай, выбирай направленье на румбе.

Иди же, мой мальчик, давай смелее, мой мальчик,
Судьба - штормовая волна и адская качка,
Крик в ее голосе - крик альбатросов и чаек,
И шхуну твою качает, качает, качает…
Давай, попробуй на вкус ледяную забортную воду.

Возможно, ты сможешь пройти шторма и торосы,
Возможно, твоя команда из лучших матросов
Погибнет вместе с тобою, ты мертвый и старый
Будешь лежать на дне у берегов Гибралтара.
Это возможно, но только так ты узнаешь кто ты…

Малюю тіло ситого Адама
в передчутті самотніх галерей...
Десь телефонно плаче фонограма,
Пуста кімната - вічний колізей.
Засохла фарба лущиться від спраги,
Душа Адама - від пустих словес.
Ти помирав уже колись за неї,
чому ж для мене заново воскрес?

Десь в темряві мертвий Велес
кістками приріс до трав,
Самотньомільйонний вереск
у кашель додасть октав.
Чума - це лише початок...
Нітрати ковтає стіл...
Ночами
мовчали
прочани
У ВЕЛЕСА - ВІЛ...

Тихо самотність кашляє,
кидає в темряву виклики.
Думаєш...думаєш краще є?
Знову дрімаєш,
звикла вже...
Холодом світу приспана,
бачиш крізь сон милого,
та прокидаєшся знов сама
і утираєшся крилами.
Крила літати вміли ці,
сонцю кричали виклики.
Падали в трави вулиці...
Знову дрімаєш -
звикла вже...

Я вкрала ніч
на прилавку у сонцепекла.
Пихатий день
принишк на самоті
І лимонно гризе цукерки
від торішнього ОеРЗе.
За вікном
чорнобильська манна
Листопадово позіха.
А у висі туманній марудно
поцілункова мить зника.

Мереживний подих морозу
замовк на моєму вікні,
і сонцемолочні сльози
злилися в шовкові сни.
Це наша з тобою Кліо
з горіхово-грішних знань,
непрохана понеділком,
без вірнрсті і зізнань...
О,воландо-вільний Каю,
закоханий у грозу,
так пахне твоя цікавість,
як витончений абсурд.

Дихають сосни печаллю,
хвою безбожно топчу.
Я за тонкою вуаллю
тихо про тебе мовчу.
Мереживо струн на гітарі,
за обрієм сонце вмира.
На сивій старезній хмарі
хтось наші хвилини збира.

Коли цілую янгола в щоку,
я за плечима крила обриваю.
І солодко від того помираю,
коли цілую
янгола в щоку...

У сутінках вечірнього туману
я криком дощу нап"юсь.
Замотані рвані рани,
я вашого болю зречусь!
Щоб десь в середині жовтня
на вічну поталу рокам
мій смуток
гіркою жовчю
по шибці сльозою стікав...

Вип'ю тебе і виплачу
слізьми на рану спечену.
Тишу із себе викричу,
винесу мертве клечення.
Час, густиною зміряний,
ртуттю збереться долі.
Випущені на волю,
мрії тікають звірами...

Місячне жовте око
в шибку цілує ніч.
Зоряна поволока-
памороззю сторіч.
Орбіта прохолода-
м'ятою під вікном.
Знову бджолина погода
марить вишневим садком.
Вишні уста солодкі
спека зіп'є
до кісток.
У вишні від тіла до джему -
Цукор, вода і сік.

Загорни мої плечі у вечір,
вже гітару струни стомили.
У наметі комет не видно -
домалюймо кометам крила.
Одягни моє тіло у хвилі...
ніч у воду небо сцідила.
Вчора море човнам наснилось.
Домалюймо човнам вітрила.
Чуєш? - чайки! А ми на річці...
Чорне море часом не прісне?
Засинаймо під зоряним місивом,
у наметі із ним буде тісно!

Вилий мене зі склянки,
клятої тої прозорої...
наші з тобою ранки -
просто химерні узори...
Я б тебе вік не бачила,
хижого звіра, дикого!
Більше б тебе не кликала...
...але...я...вже пробачила

Дарма чекаєш...
у півколі ночі
тобі сорочку
хай знімає інша.
А ти цілуй її зелені очі
і просто знай,
що я від неї гірша

Просто будь
у чужому холодному місті.
Будь в країні столітніх буднів.
Будь...
будь у світі
всесвітом забутім.
будь...
Мене прибуде,
як пилу й бруду,
якщо ти будеш.
Можеш навіть усе забуть...
будь
по-твоєму.
Тільки будь!

Навчи мене триматися за хмари
хай марно
і нехай
лише на мить.
Нехай мене усю ковтає вітер,
нехай мені вгамує,
що болить.
Я повернуся зараз
тривесною,
холодною
солодкою водою.
І на правах реклами
між рядками
тобі вночі я
спраглому
наснюсь.

Зволожуючим кремом
натру обличчя долі,
нехай же усміхнеться
коростява потвора...

Закутаю в камінь
холодне котове серце.
Готова встати,
упасти ще не готова.
Три ночі до ранку -
залито в бетон світанок.
у банку з під коли -
підкову на щастя...
так часто буває...
А щастя?
А щастя - немає...

І сон, і сніг, і світло, і весна,
І дотик хмар, прокинутих світанком,
І сонце, що втомилося від ранку,
Й мелодія душі неголосна.

І тінь, і лінь, і свічка, і луна,
Що будить тих, хто диха неохоче...
І сьогодення закриває очі,
Замріявшись над келихом вина.

люблю цей день, і дощ, і холод. люблю грозу і тихий спів. люблю відлуння твоїх слів і кожну мить, що творить спогад.
***
кожне життя є частинкою світу,
Кожна хмаринка-частинкою неба.
Кожен шматочок-частинка від чогось,
А я -половинка від тебе
***
Подаруй мені час. а може, не треба. Подруй мені небо. або краще нас. Подаруй мені зірку, не ту, що на небі. а я вже віддячу,як матиму час.
***
націлився Амур, і як ви здогадались, влучив...
Він серце продірявив, цей біль і зараз мучить.
***
а треба лиш бути потрібним...
потрібним для світу, для друзів,для всіх.
потрібним для себе,
без цього і жити потреби не буде зовсім...
***

ВІДПУСТИ

Не треба, дівчинко, не край
Велике серце на шматочки –
Не у Його обіймах рай,
Не з Ним обійме щастя ночі.
Він вибрав не Твої світи,
А ти вхопилась за шнурочок
І рвешся навпіл – відпусти!
Не можеш?
А чи то – не хочеш?..

Кохання – волелюбний птах.
Змирися, люба, витри сльози
І не кусай у кров уста.
Та що я?
Ти уже доросла...

Зроби на повні груди вдих,
Підносячи до губ долоні,
І дмухай разом – хай летить:
Печаль, що спить на підвіконні;
Надія жити з Ним удвох,
Забувши про сумління муки;
І страх холодний, наче льох,
І тиха каторжність розлуки;
Липкі думки, що вже давно,
Як мозолі, забрали спокій;
Любові оцтове вино
І біль колюча і жорстока...

Відкрий долоні, відпусти
Його – Коханого – на волю
І відкривай нові світи
У пошуках Своєї Долі!

Небом світ цей накрито, немов емальованим тазиком -
Трохи побитим дірками, мов віспою, - з того й дощі.
А як раптом богам заманеться сходити до лазні з ним -
Знай, не сховатись від спеки ніде, хоч ти криком кричи.

Ну, а Земля полюбляє диміти цигаркою
(Знаєш, вулкани там, ґейзери? бачив, мабуть?) -
Смалить, мов швець. Та стара і не втримує марки вже,
Тож землетруси сухотного кашлю їй груди трясуть.

Сніг сивини вкрив їй скроні полярними шапками…
Чхає цунамі й тайфунами - це, брате, грип…
Нафта, мов кров, цибенить з неї - крапля за краплею,
Ну а Земля… Що їй ще? У гарячці тремтить.

І прощення не буде безплатним, бо ти – це гріх.
Перетертий холодними пальцями аж до крові.
Ми минали як сон, що не гоїть вже ран, не гоїть…
Ми минали і танули, наче під брудом сніг.

Ця війна не залишить героїв бо ця війна,
Не гартує сердець, тільки трощить юнацькі кості.
І ми стелемо в братську могилу шовкову постіль.
І живі тільки дурні. Їх щастя. (Читай вина.)

Гасне ніч і повзе недобитою тінню в куток.
Отже, день, отже, ти повертаєш на південь.
Я ділюсь на відрізки. Пунктирні. Однаково рівні.
Ти іди ними сміло, не бійся. До самих зірок.

У Дніпрі в блакитних хвилях
Віддзеркалились святі
Лаври київської храми,
Вкриті золотом хрести.

І хмаринки білокрилі
Пролітаючи повз них
Задивляються на велич
Лаври маківок святих.

На літній час будильник заведу,
Щоб на годину стало літа більше.
Секунда грому, півсекунди –
тиші,
І півгодини – в літньому саду.

Ще на якихось декілька хвилин
Подовжу нам із літом існування.
Година ця у літа – не остання,
Але у мене ти – лише один.

Та все одно, оту єдину мить,
Що взимку не дивився ти на мене,
Не зможу я найвправнішим катреном
До літа й до любові доточить.

І ведмежатко каже "Добрий день",
(коли ти це почути справді хочеш).
Вітається із сонечком олень,
що ранок зустрічає після ночі,
Кульбабка посміхається бджолі,
роси краплинки падають з дзвіночка,
шумить зелене листя навздогін
легкому вітру в вишитій сорочці.
Крокує ранок садом, полем йде.
І все живе розплющить оченята.
Це Україна зустрічає день -
тобі й мені крізь нього крокувати!

Душа воскресла, бо Христос воскрес!
І у житті все буде по новому.
І великодній дзвін торка небес,
І огорта серця Господнє Слово.

Молитва, мов свіча, бринить в тобі,
Очищення, прозріння - чисті сльози.
Яким ти будеш в завтрашній добі?
І по якій підеш тоді дорозі?

Та крига, врешті, скресне від добра
І вишенька тендітна заквітує.
Христос воскрес! І воскреса земля.
Душа це воскресіння теж відчує..

*
Паски, мабуть, на небі святять рідні.
Он, хтось із них
І свічечку прикрив,
Щоб не погасла,
Хмаркою-долоні.

*
Любов Велика
В образі Хреста
Чекає Воскресіння і прощає
Образу, злість і зраду...
День настав!

Там хтось спить на лавці,
Хтось їде в Чоп,
Хтось просто гасає кругом,
Та мені то далеке, бо серце співає
Моє про кохання й любов.
Там хтось будує,
Там хтось руйнує,
Там хтось краде все бігом,
Та мені то далеке, бо серце співає
Моє про кохання й любов.
Там кулі літають,
Там в когось стріляють,
Там хтось втратив всю свою кров.
А мені то далеке, бо серце співає
Моє про кохання й любов.

Вже вечірні погасли вогні,
Упокоєні шумом причалів,
А мій спокій все далі на дні
Моря чорного, тихо причалив.

Я червоною сталлю рубці
Запікатиму знову до рання,
Поки сонце у сивій імлі
Не почне своє звикле повстання.

Я не хочу музики, я хочу обіймів
Щоб сильно і назавжди і тиша
Така, як до створення світу
Хай буде нам замість світла.

Я не хочу нових, модних фільмів
І їх нереальних історій
Коли мені сумно й самотньо
Ти кажеш, їх треба дивитись
Та вони не бажають залишитись
Десь біжать, їх ніяк не спинити
А я хочу свою історію
Не наслідувати, чи узгоджувати
Просто кожну секунду, що кадру
Жити й знати, що буде ще завтра

Зупинити на хвильку сьогодні
Бо завтра багато ще віршів, малюнків, роботи
І робота – це навіть не стимул
Просто банальне бажання встигнути
Прозвучати, відбутися, стільки ж ще
Ксерокопій із серця лежить на складі
Хтось подумає що це спам
І поставить нові паролі
І щоб вийти на вищий рівень
Треба грати для когось ролі
І не лишиться зовсім часу
Щоб відзняти власні хроніки.

Сьогодні постукала в шибку самотня зоря
Запросила з собою літати – удвох веселіше
Долати ці чорні, засіяні златом поля
Чекати на зустріч одну аж на ціле століття.

В холодному й чорному небі, змахнувши крилом
Лишаєм позаду все те, що не встигло відбутись
Й малюємо, наче комета яскравим хвостом
У небі прадавні, забуті із зір візерунки.

І вже в вишині розглядаєм, як світиться місто
І фари машин певно теж хочуть стати зірками
Перемішуєм чорне, з родзинками золота, тісто
Й випікаємо з нього на щастя маленькі сухарики.

Разом коротаєм цю ніч, мов патока в’язку
По-дружньому тихо, спокійно, за чашкою чаю,
А зорі над місяцем, наче по срібнім містку
Стрибають додолу – спішу загадати бажання.

Хай в зорі буде хтось, хто для неї завжди
Залишатиме шпарку у вікнах і чай у горнятку
І розкидавши в небі сузір’я-сліди
Допоможе зорі розгадати одвічну загадку.

Як то бути самому і знати, що ти є не сам
На весь простір безмежний, іще десь чекають на тебе
І коли ти приходиш, стає все на свої місця
І у Всесвіті кожна душа має десь свою зірку на небі.

білий світ — чорнийхліб — теплий хліб
німина тихо сіно жує
тихе світло у світ прибує

чорний хлів святим місцем
стає
тихим святом стає білий
світ

чорний хліб — моє тіло й Твоє
білих  крил  тихоліт, теплосніг
над Малим, до Маріїних
ніг...

Запах парфумів „Клема",
Теплі долоні тільки початок…
Крутиться, крутиться наш сіnemа,
Вже проминули Хрещатик.

Київ як привид розтав —
Юрби статистів і гуркіт параду.
Гілку вербову хтось розтоптав,
Тихо Великдень під вікнами став,
Чорні дерева зійшлись на пораду.

Потім дорога вела через ліс,
Довго ми йшли по набухлому полю...
Що я для тебе крізь зиму приніс?
Серце одне, що воскресло від болю...

7/IV-87

Від короля, чи то від принца,
Чи від пажа –
Мені незатишно у скриньці
Листом лежать.

Поштиві звернення вельможі,
Високий стиль.
Але прекрасна дама може
Палить листи.

У скриньки підняте забрало...
Прости її.
У ній всю осінь пролежали
Листи твої.

Смішно. Зриваюсь на крик, але досі ні слова.
В горлі здається, не гланди, а тільки каміння.
Просто так є, що із досвіду родиться вміння:
Знову вмирати, але й повертатися знову.

Нитка тримає в собі лабіринтів утому.
Нитка тримає в собі значно більше ніж втечу.
Губиться зміст, забуваються втрачені речі.
Наче бракує повітря дістатися дому.

Наче бракує повітря чи розуму. Все що
Мали ми – тільки глевкі, еклектичні зізнання.
Це не любов, - сублімації, рішення, дані.
Тільки погодься, за даних умов це вже дещо.

Бачиш, це тіло не прагне обручок і ложа.
Штампи на пошті, у паспорті – рани роздерті.
Я не шукаю, бо втратила прагнення смерті.
Я не шукаю, бо поки що вмерти не можу.

Із тунелів блискучих зіниць
Випливають лебеді білі.
У мереживі владних крил
Розчиняються зморені тіні.
Волохатіють віти дерев
Від лапатого, сніжного пуху,
Зморшкувато стуляють вуста
Набурмосені пуп’янки квітів,
І стрибають смішинки уділ
Із торбинок зірок-самоцвітів.

Зпітнілий і збуджений буду мовчати,
Тихий,сповнений соромом,
Так само,як вчора хочеться спати,
Розмовляти тихіше,і пити з розумом.

Міняти на лімфу рештки сумління,
Міняти на кров залишки страху,
От таке от просте це ваше спасіння,
Коли кілька секунд віддаляють від краху.

Виблискуючи подібно до сонця,
Починаєш помічати дрібниці:
Ретушовану радість на склі окулярів,
Вуальовані залишки вчорашньої міці.
Радієш як Будда вокзальному пилу,
Збираючі вогки полуденні флешбеки.
Мирячись с неминучою смолою на крилах,
Повсякчас умиляючись тим,що далеко.
Радіючі цеглі,що так міцно тримає,
Зі смиренною посмішкой в світле майбутнє,
Хай вже гніє,воно не займає,
Воно вже далеко,воно недоступне…

Це ще один першотвравневий психоз,
Саме час,щоб ковтати снодійне.
Привіт,мій єдиний Джізас Христос,
Такий несподіванний,такий ненадійний.
Час задихатись спиртовими парами,
Час підпалити ще один прапор.
Що буде при нас,що буде за нами?
Скажи мій єдиний,мій Агітатор.

Я знаю,що щось заважає,
Щось липке,немов піна у рота,
Щось блює і знову ковтає,
Щось огидне,щось безтурботне…
Щось зайве, як рак у легенях,
Щось в`яне і процвітає,
Щось вічне,як дира у кишенях,
Я знаю,що щось заважає.

Хоч чимось заглушити дикий біль!
Хоч раз заснути швидше, ніж опівніч.
І запалити сонцем заметіль,
І часу лік вернути би на Грінвіч!

Боятись завтра… Як втомився ти!
Боятись не прокинутися зранку…
Мости, мости, усюди ці мости!
Невже отак боятись до останку?!

- Він пише надто спрощено і дивно,
Воно не варте навіть і гроша…
- Можливо це здається примітивним, -
Так відчувають серце і душа.

- Ну де, скажіть, тут милозвучність рими,
Політ фантазій, витонченість слів?
- Я, звісно, завше переймаюсь ними,
Та більше тим, що висловить хотів.

- Якісь і стиль і форма тут туманні,
Банальні порівняння й почуття…
- Окрім да Вінчі також Піросмані
Напевно має право на життя?
==========================
Крізь хаос «еґо», шкіл і філософій
Незримо і одвічно пророста
Та, до котрої підійти б хоч трохи -
Господніх слів велика простота…
2009

чомусь саме зараз
закохатися б……
голос його заспокоює
рядочками ходить по шкірі
синонімія спорожнілого сп’яніння
порятуй мене від нежиті
bless you
мій Боже
занотовуй собі між долонями:
сьогодні я зареклася
коли захочеться ще раз
не забудь подати сигнал
який?
просто жовтий
оточи мене просто жовтим
звичайним жовтим небом у склянці
елементарним жовтим снігом
жовтим будинком
і жовтими стелями
мені божевільні шепочуть тихенько
обережно
сонце
тут стіни
жовті
не вимаж свої промінці та смайли
жовтою-жовтою цукровою крейдою

бо очі твої перетворяться
на жовті й котячі
бо підуть тобі по тілу
плями жовтогарячі
і все чого ти торкнешся
одразу буде жовтавим
і всі кого ти полюбиш
стануть рудими котами

таке мені буде закляття
якщо
припече заректися
чомусь саме зараз
жовтого б……………..

Не передай комусь мій
"добрий ранок"
І “добрий вечір” мій не говори.
Не схожа я на жодну із панянок,
Яким дарив ти ранки й вечори.

Така вже є. Такою далі буду.
Хоч не одну ти зітреш з підошов,
Та ними не неси у душу бруду,
Коли б з добром до мене не прийшов.

Початок і кінець зливають воєдино афект від болю та не новизни.
Сумління гупає трикутниками в полі, що не приховує малюнку літ… І сон іскристим спомином прибуде, і не покине більш у самоті… І я – не дух, хоч я щезаю у хмарах пилу і брехні.
Вінець всього в моїх руках буває коли читаю спокій у вікні…