Я пепел посетил. Ну да, чужой.
Но родственное что-то в нем маячит,
хоть мы разделены такой межой...
Нет, никаких алмазов он не прячет.
Лишь сумерки ползли со всех сторон.
Гремел трамвай. А снег блестел в полете.
Но, падая на пепел, таял он,
как таял бы, моей коснувшись плоти.
Неужто что-то тлело там, внизу,
хотя дожди и ветер все сметали.
Но пепел замирает на весу,
но слишком далеко не улетает.
Ну да, в нем есть не то что связь, но нить,
какое-то неясное старанье
уже не суть, но признак сохранить.
И слышно то же самое желанье
в том крике инвалида "Эй, сынок". --
Среди развалин требуется помощь
увлекшемуся поисками ног,
не видящему снега. Полночь, полночь.
Вся эта масса, ночь -- теперь вдвойне
почувствовать, поверить заставляют:
иные не горят на том огне,
который от других не оставляет
не только половины существа,
другую подвергая страшным мукам,
но иногда со смертью естества
разделаться надеется и с духом.
Иные же сгорают. И в аду,
оставшемся с оставленною властью,
весь век сопротивляются дождю,
который все их смешивает с грязью.
Но пепел с пеплом многое роднит.
Роднит бугры блестящий снег над ними.
Увековечат мрамор и гранит
заметившего разницу меж ними.
Но правда в том, что если дождь идет,
нисходит ночь, потом заря бледнеет,
и свет дневной в развалинах встает,
а на бугре ничто не зеленеет,
-- то как же не подумать вдруг о том,
подумать вдруг, что если умирает,
подумать вдруг, что если гибнет дом,
вернее -- если человек сгорает,
и все уже пропало: грезы, сны,
и только на трамвайном повороте
стоит бугор -- и нет на нем весны --
то пепел возвышается до плоти.
Я пепел посетил. Бугор тепла
безжизненный. Иначе бы -- возникла...
Трамвай прогрохотал из-за угла.
Мелькнул огонь. И снова все затихло.
Да, здесь сгорело тело, существо.
Но только ночь угрюмо шепчет в ухо,
что этот пепел спрятал дух его,
а этот ужас -- форма жизни духа.

Цей сумний будинок без вікон,
Куди я зайшла випадково,
Виявився Наутіліусом.
Я зосталася тут капітаном Немо.
Цей сумний надувний матрас,
На якому я плила випадково,
Виявився островом.
Я зосталася тут доктором Моро.
На острові не було тварин,
Тож я почала препарувати вірші.
Та коли їм увірвався терпець
Вірші почали препарувати мене.
Змінена після пластики
Я повертаюсь у свій
будинок без вікон,
Де моя душа
сама себе
не впізнає у дзеркалі.
Та це не біда.
У будинку
без вікон
окрім неї
все одно ніхто не живе.

Холодний дощ з гарячим чаєм...
Ненормальна-гуляє під дощем.
І то сміється, то ридає....
перехожі думають : «Когось чекає...»
А вона все виглядає...
Ох,дурна, що так і не збагне....

Кого чекаєш?!Що чекаєш???!
Скінчилось все!Його нема!!!!
Скінчився сон...Життя йде далі...
В очах читалось : «А то життя....?»

І не хотілось існувати....
А доведеться... Кожен день
їй посміхатись,жартувати...
За авторитет ще й воювати...
А не хоче...Набридло все....

кімнатне сонце над головою
в ногах годинник шматує час
не доторкнутись тобі рукою
до слів що сказані вже не раз
пірнувши в чистий потік любові
вершину мудрості осягнеш
зелені очі чи волошкові
крізь простір серце до них ведеш

Занотовує память
голос дощу
гуркотіння коліс потягу,
силуети будинків,
твоє "люблю"...
терпкий дотик
нічного протягу...
десь годинник розбив
на уламки час,
вже весна докучає холоду...
До сердець долинає
старенький джаз
крізь тонку павутинку
погляду.

Під ногами у мене Сонце -
Я стою на березі моря...
Мабуть, стану на вуха і буде -
все навпаки... навпаки...

Я чекала тепле літо,
а прийшла зима...
Я писала добру пісню,
але вийшла зла...
Я хотіла малювати -
пензлика нема,
Щось хотіла розказати -
висохли слова...

Там де Сонце цілує квіти
там пахне небо огірками
втікають зорі
спішать горіти
нитки холодні
беруть руками
достиглі вишні
шукають землю
трава сховала
сухе коріння
розріжуть очі
безодню темну
в судинах крові
твого тремтіння
зникають тіні
іржавим пилом
вкривають миті
поверхню світу
Ти любиш небо
що пахне милом
я ж розціловані
Сонцем квіти.

З нами Немо німо
З ними Немо нумо
З нами в стані гніву
З ними в стані суму

Суму гніву знали
Німо німували
Суму суму стерли
З памяті, померли...

Чи варто вірити добру???
Чи варто вірити коханню?
Чи варто вірити в життю?
Якщо зраду пізнала в чеканні???

Чому у нас усе так погано?
Чому не радує думок життя?
І час чомусь летить невпинно,
його не повернути вже назад.
Чому не можеш зрозуміти-
любов бува лиш раз в житті?
Чому не хочеш ти збагнути
що я люблю тебе у цім житті?
У цім житті я хочу бути поруч
у цім житті я хочу розуміть тебе...

Ти зрадив мене - необдумано й жорстоко,
ти зрадив себе - безжально і глибоко,
ти зруйнував усе - величне і ніжне,
ти знищив все те - Безсмертне і Вічне...

Завзята
занадто
заняттям
завчасно
зійшла
з піднебесної юна цариця.
Засяяла
запалом,
зіркою,
золотом,
злетіла
в зеніті небесна служниця.
Збудила,
збодрила,
змінилась,
заграла,
здійняла
на ноги всі заспані лиця.
Забула
забрати
замріяні
зорі,
зомліла,
а зорям ще сон якийсь сниться...
Зігріла
зелені,
засіяні
землі,
зібрала
проміння - зачалась пшениця.
Заходити
знову
за гори
зібралась -
заснула
і ніч дала мороком вкриться.

Всё размеренно, глянцево, силуэт
идеален, как точки акупунктуры,
а ровесниц от детей, котлет и лет
разнесло. Они квочки, наседки, дуры!
.................................
Но сегодня приснилось ей: у реки,
где лёд уже по-весеннему тонок,
на голодные и хищные огоньки
обречённо жаловался жеребёнок.

А дід купив собі на смерть костюма білого,
а баба лаялась: "Вже геть здурів…
Про себе думаєш, нема до мене діла…
Піди курей позаганяй у хлів.

Та зачекай… скажи, чому це білого?..
Чи хочеш і в труні парубкувать?
Піди кролям вкоси… Допіру ж бо -
у березі вода - прорвало гать…

Іди з моїх очей, йди безсоромнику…
Прибив мене до себе мов вертлюг…
Як той віслюк впертющий… А загонистий…
Помреш, то і сльозинки не проллю…"

Сказала і розплакалась сльозищами
"Ти, що мене надумав покидать?"
Дід самокрутку скручував: "Поки що ні…
Ось на…" , - і простягнув їй мармелад…

Ми лісом блукали на запах суниць,
Тріщали під кедами жолуді й шишки,
Ялини в суворім мовчанні черниць
Були із півнеба, напевне, заввишки.

Перегук птахів, суєта комарів,
Зненацька розірвана вщент павутина...
Ми бризки суниць на гарячій землі
Приймали, припавши удвох на коліна.

Все – гра, і водночас – насправді, всерйоз, -
Враз визирне стигла і блисне лукаво.
З тобою надовго тоді довелось
Нам спину зігнуть, засукавши рукава.

Ми гралися в піжмурки і в піддавки,
Ні простір, ні час ми до гри не приймали.
Суниця приручена йшла до руки,
І сонце у соснах шукало привалу.

Та вітер хмарин розпустив муліне,
І впали з небесної стелі багети.
Ми бігли, трава зупиняла й мене,
За безцінь свої віддавала секрети.

Ми бігли, і дощ нас цькував, як лисиць,
І брала за душу напомацки жалість.
Я все озиралася – роти суниць
Здавалися нам у полон і здавались...

Щемить мені, як серце на погоду.
Чи буду я сама собі відверта?
В мені жага липневого городу,
Напевне, до кінця іще не стерта.

Роки мої, окислені залізом
Чужого міста, надавили скроні.
І вечір на висотному балконі
Торішнім не проймає романтизмом.

Десь сонце – там, вливається в суниці,
І в огірків мережанки колючі.
Чи зможу я печаль свою озвучить,
Таку ж глибоку, як сільська криниця?

Коли життя близьке до перекосу,
Найвищу правду не знайти в бетоні.
Мені наснились помідори в росах –
Холодні з ночі й глянцево-червоні.

Щербата ваза під аквамарин.
Блідий орнамент у античнім стилі.
Лишився в ній останній вдих жоржин,
Запилені пелюстки лілій.

Нудьга на шафі в темному кутку
На дні цвілому вже давно відверта.
І навіть свято обмина таку –
Напівживу – наполовину мертву.

Як рідко ми вдивляємось туди,
Де вигин скла колишнім святом теплий!
Нутром ця ваза знає смисл води,
Яку колись вбирали пружні стебла.

А що тепер? І вазі, і мені
Порожньо так – ні радощів, ні квітів...
О, як боки відважусь розписні
Я ненароком взяти і розбити?

Грошей дзвінкий, веселий сміх
Не кожен день лунає,
В моїх кишенях, як на гріх,
Давно вже їх немає.
Немає євриків міцних,
Ні доларів зелених,
Немає й польських золотих
На чорний день у мене.
Та й гривні зникли, наче сніг
Минулорічнирй в полі, –
Упала криза на поріг
І нищить всіх поволі.
Де ж наші славні лікарі?
Закони де важливі?
Вони, на вигляд не старі,
На погляд – справедливі.
Та щось не те, та щось не так
З кредитами довіри –
Немає віри вже в серцях,
Словам немає віри.

Коли про сум довідаються квіти,
Який бринить зажурою в очах,
Від сліз гірких вони почнуть тремтіти
Й зав’януть на засмучених руках.

Коли про думи, що душа ховає,
Дізнаються веселі солов’ї,
Мелодія сумна в саду заграє
На думи схожа сховані мої.

Коли у небі зіроньки яскраві
Поглянуть у минуле хоч на мить, –
Сховаються всі зорі золотаві
За хмарою, що небом пролетить.

І тільки ти мій сум не помічаєш
І серце розбиваєш без зусиль –
Я знаю, що без мене ти зітхаєш…
Чому ж даруєш знов зажури біль?

Самотній кедр, снігами вкритий,
За пальмою стрункою сумував,
Січневий вітер кедру тихо
На скелі віти колихав.

– Там спека люта, спрага дика –
Ні завірюх, ні сніжних хуртовин,
Пустеля мертва і велика –
Ні скель, ні рік, ані долин.

Там смерть примарою блукає
Поміж барханів сонних та пісків,
Роси ранкової немає
І прохолоди літніх злив.

Та кедр мовчав, снігами вкритий,
Замріяно вдивляючись в блакить,
Чекав, що пальми голос тихий
З пісків до ньго долетить.

Годі супитися – настав світанок,
Палкий, жагучий жартівник,
Він зв’язує на небі зірок-бранок,
Такий-от невгамовний бунтівник.

Він нахабно стягує із мене ковдру ночі,
Проганя від мене сон міцний,
Загляда лукаво в мої понурі очі,
Та диктує розпорядок дня мені такий:

- Серця кайдани розірвати,
- Щиру усмішку намалювати,
- Минулий біль миттю забути,
- Веселий спів птахів почути,
- Звичний смуток заховати,
- Ключі до щастя відшукати,
- Житейську втому занедбати,
- Гірку сльозу швидко змахнути,
- У круговерть життя пірнути,
- Намисто ласки одягнути,
- Тепло коханого відчути!

Ніколи не переставайте творити добро,
Якби важко та боляче це не було.
Ніколи не втрачайте віри в людину,
Яку б важку вона не несла провину.

Ніколи не стрибайте у розпачу жерло,
Якби не шматувало життя наше зло.
Ніколи не гасімо своєї мрії зорю,
Яку б неймовірну вона не несла мету.

Де тиша голуба
настояного ставу
Тільця лілей розклав
Всевишній навзнаки.
Занурила верба
у глиб легкі рукава –
Збирать зірки із дна
чи полоскать хмарки

Дитинства далекий жовтень
Осиплеться на межу.
З тих днів не повернеться жоден,
Де я між дерев біжу,
Де я, ще малий, збираю
Горіхи в густій траві…
Дитинство дорівнює раю,
Де всі ще були живі.

Там, де живе моя душа - в горах - спів чудернацьких птахів;
спить біла заздрість. До зір яснооких їй не дістати
ні пальцем, ні кроком.
Там, на межі олімпійських воріт — місце своє посідає Селена,
йде небосхилом. Веде злотокосих своїх дітей
ніч зустрічати.
Там би і вчилась літати душа - в скелях могучих, та їй не дано
плата за заздрість, що спить у тіні
своїх навіки приречених мрій.
7 листопада 2008 року
Антіпова Анастасія

У підземеллі вічності
розцвітає квітка червона,
викрадена із темряви
променем болю пронизливим.
Потвори печерні
гублять шкіру звірину,
спиваючи у танці шаленім
тепло аромату вогнистого.
Лапаті тіні на стінах
хитаються п’яно,
тупочуть беззвучно, ненависно,
кроки пришвидшуючи...
Стікають водою талою
по пелюстках червоногарячих,
рожевим серпанком туману
кутають цвіт новонароджений.

(експериментальне)

он людина летить додому
та роздмухує з рибосомів
павутинки нічного світу
бо не знає де їх подіти

наливається сонце з льодом
на чолі застигає подив
в ній зібрались дощі бродити
чи відмокнути чи мочити

ненадійні у серця шпали
видно нерва їм обірвало
бо несе під укоси стуки
бо німіють від лету руки

та людина летить надута
перев`язане горло жмутом
рознесло її та не лусне
під бровами сумління гусне

як позбутися тої моди
роздаватися пішоходам
в павутинках нічного світу
відлітаючи кам`яніти

23 Березня 2009

Знаєш, а хворі не пишуть про пишні верби.
Бачиш, у косах не квіти, а тільки оси.
Змії кубляться у синім, небеснім просі.
Звідки нам знати, яке то справдешнє небо?

Звідки нам знати як пахне просторий космос?
Як це вдихати не кисень, а тільки воду.
Ти проклинав мою вдачу, а надто вроду.
(рими банальні, я знаю). У полі боса

Як Афродіта. Ну звідки у Луцьку море?
Піну морську заміняю на хміль і солод.
Перше кохання і перший солодкий голод.
Світ помирав. Як годиться на ре мінорі.

Світ помирав. Наче осінь минала. Скупо.
Плакав Листопад. Для публіки. Для годиться.
Дні перетру у каміння. Зроблю вервицю.
Маю захоплення: воду товкти у ступі.

Бачиш, це яблука падають, наче зорі.
Бачиш стікають вином, найсолодшим сидром.
Бачиш, в криницю упали порожні відра.
Певно віщують нещастя. Кінець лав сторі.

*
Дзеркала радість
Як зберегти назавжди?
Висохла пам'ять.

Мабуть,старію.
Де вже оті почуття?
Крихти для птахів.

Дуги круті грізних брів
Я розрівняю.
Дзеркалу знову всміхнусь.
Перекривляє!

Це місто вічних левів,
місто п'янких надій,
Це місто, де машини
виринають звідусіль.
Це місто, де трамваї
в дощі тихенько хмуряться,
Це місто, де прохожим
всміхаються вулиці.
Це місто пахне кавою,
й нестримним рухом днів.
Це місто, що ласкаво
запрошує усіх:
"Відвідайте музеї,
й картинні галереї,
зробіть із фотознимків
малесенький альбом.
Погляньте на скульптуру,
мою архітектуру-
у ній тече життя,
як в ваших венах кров"

"Докерувалися" до ручки депутати,
Вже вентиль газовий заліплено на скоч.
На «Мерседеси» і – гайда, в село тікати,
бо грітись, врешті, чимось треба, хоч-не-хоч.

Нема в хатині, виявляється, каміна.
З дровами піч, пес по двору волоче цеп.
Сидить обранець – мов у Раді, кисла міна,
від господині вислуховує «лікнеп»:

«Зняв ляду, дрів натрамбував,
На припічок* ногою став.
Лізь на черінь*, відігрівайся, небораче.
Я пиріжків тобі спечу,
приймать закони я навчу,
бо кнопка «ЗА», давно вже за тобою плаче…»

З причілком* припічок одразу переплутав,
про ляду думав – "ну до чого тут авто?!"
А що таке черінь - ну що то за валюта?
То, певно, звук, з яким у тім`я заганяють долото!..

...Черінь-цвірінь, весна-красна всіх переможе,
а літо-осінь, переможених доб‘є.
На піч перетворилось депутатське ложе,
лежить та гріється, не меле, не кує...

Зняв ляду, дрів натрамбував,
на припічок ногою став,
та й на черені черево, знай собі, чуха.
А тітка пиріжки пече,
та зиркає через плече,
чи депутат уважно доповіді слуха:

„Зняв ляду, дрів натрамбував.
Чекай, та як же ти дістав.
Ану, мерщій, у свою Раду повертайся!
Давай уже, мели та куй,
Лишень трибуни не блокуй.
Вже годі на печі хропіти, прокидайся!”

22.03.09

*Черінь - площина над склепінням печі (між комином і стіною), на якій сплять, сушать зерно і т. ін.
*Причілок -лка, ч., розм. Бокова стіна будинку; бокова частина даху.
*Припічок -чка, ч. Горизонтальна площина перед челюстями печі під комином, продовженням якої є черінь печі. // Довгастий виступ для лежання, прибудований до печі; лежанка.

N.B.
Бажаючих прослухати пісеньку, і не лише - люб`язно просю осюди:

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=122687

Рідні околиці снігом хрещені…

…Ніби найпершу даєш обітницю
Ніби проходиш останню митницю.
Та не тривке емігрантське зречення.

Ні, то не зрада, а просто зникнення
В нутрощах вулиць, нічному трафіку.
Тану в тенетах одвічних графіків.
Зморшки на лицях - глибоким тисненням.

Вірити Будді, Кар Ваю, Гілмору.
Знову Mong gei ta у вухах крутиться.
Я засинаю на сьомій вулиці.
Звідти до тебе зі свого виміру...

Досі плаче сиротина
Понад хвилями Дніпра,
Не цвіте в степу калина,
Не минає зла пора.
І сміється ворог досі,
Вишкіривши два ікла.
Вкотре дітям твоїм в носі
Те, що матір знемогла.
Обманув усіх Художник -
Наша пісня ледь звучить,
Рівно як і Слово Боже.
Славі предків не ожить.

Важкі печалі лягли на груди,
І плаче серце-роса на очах,
Від мене ти не втечеш нікуди,
Бо я залишусь у спогадах.
І я від тебе втекти не зумію,
Наснись мені у таємних снах,
Ковтаю запах твій невловимий
І присмак попелу на вустах.
Корали, золото, срібло, персти -
Усе дарував би жертовно так,
До ніг поклав би пахучі весни,
Дияволу - душу, за просто так...

Кажинный раз на этом самом месте
я вспоминаю о своей невесте.
Вхожу в шалман, заказываю двести.

Река бежит у ног моих, зараза.
Я говорю ей мысленно: бежи.
В глазу -- слеза. Но вижу краем глаза
Литейный мост и силуэт баржи.

Моя невеста полюбила друга.
Я как узнал, то чуть их не убил.
Но Кодекс строг. И в чем моя заслуга,
что выдержал характер. Правда, пил.

Я пил как рыба. Если б с комбината
не выгнали, то сгнил бы на корню.
Когда я вижу будку автомата,
то я вхожу и иногда звоню.

Подходит друг, и мы базлаем с другом.
Он говорит мне: Как ты, Иванов?
А как я? Я молчу. И он с испугом
Зайди, кричит, взглянуть на пацанов.

Их мог бы сделать я ей. Но на деле
их сделал он. И точка, и тире.
И я кричу в ответ: На той неделе.
Но той недели нет в календаре.

Рука, где я держу теперь полбанки,
сжимала ей сквозь платье буфера.
И прочее. В углу на оттоманке.
Такое впечатленье, что вчера.

Мослы, переполняющие брюки,
валялись на кровати, все в шерсти.
И горло хочет громко крикнуть: Суки!
Но почему-то говорит: Прости.

За что? Кого? Когда я слышу чаек,
то резкий крик меня бросает в дрожь.
Такой же звук, когда она кончает,
хотя потом еще мычит: Не трожь.

Я знал ее такой, а раньше -- целой.
Но жизнь летит, забыв про тормоза.
И я возьму еще бутылку белой.
Она на цвет как у нее глаза.

1968

Запросини як годиться...
Зелені мої батьки –
Малина і полуниці –
Годують мене з руки.
З налитих теплом по вінця
Маленьких яскравих тіл
Солодка стікає крівця
У серце і у поділ.
На пальцях її потьоки...
І смачно, і залюбки
Злипаються літнім соком
Слова мої у рядки.
Із фактором-резус – згода,
Ти, серце, і стук притиш.
Спасибі тобі, Природо,
За донорство і... за вірш.

У супермаркеті собі купила
Шикарні Крила.
Справжнісінькі: із пуху-пір'я.
Із ранку вийшла в них у двір я
І видерлася гіллям на горіх,
І вгору, та додолу тягне гріх,
Порвала сукню та забилась трохи.
Так міцно на землі тримають ноги.
А увісні я крила відчуваю,
Наздоганяю я пташину зграю
І піднімаюсь в небо вище гір...
Щоночі кличе хтось мене у вир.

Там за стежкою знов
Хтось лежить горілиць –
Чи померти прийшов,
Чи нарвати суниць?

Крім колючих отрут,
Вже ніщо не росте…
Добрий день. Що ж ви тут
У траві лежите?

Нерухомо затих.
Прокидайтесь, ку-ку!
Я завжди до таких
Викликаю швидку…

Руки-ноги розклав
Між некошених трав.
Може, сон подолав,
Може, Бог покарав…

все потроху стає на місця,
на вірні життєві позиції,
незабаром чекайте прем*єри буття,
це - лише репетиції.
і які б не шугали вгорі літаки -
перипетії чи то агонії,
я сміливо скидаю додолу замки,
ну ж бо, плескайте у долоні.

Ніч, бажаннями духмяна,
Напилася почуттів.
Ми з тобою, тілом п'яні,
В ліжку слухаєм котів.

"Рознявчались біля хати!
Лютий - їм давай весну!
От зчепилися, вусаті,
Я сьогодні не засну!"

"Люба! Ти ж в мене не злюка,
Тільки п'ять хвилин тому
Нам сусіда в стіну стукав,
Дуже заздрилось йому.

Щільно пригорнись до мене,
Спи, кохана, тишком-нишком.
Після муркотінь, я певний,
Під вікном засне і кішка".

Загорнувшись у сірячину,
Світ засне біля ніг моїх
Знявши маску свою, личину
І турбот непід’ємний міх.

Він засне, як мале дитя,
Так довірливо, безборонно,
Із росинками втоми на скронях
І тривожним серцебиттям.

Я тихенько постережу
Цей невинний перепочинок,
Цю містерію, не чужу,
що заснула, знявши личину.

Вранці світ навряд чи впізнає,
Ту,що сон його стерегла...
Помолитися на Синаї,
Я б за нього іще могла.

Непереоброблене поле, небом що раннім залите
морська глибина.
Мужності б влити до крові! В небі залізні підкови
часу нема!
Йде по полях косарівна, йдуть робітничі пісні
з краю по край.
Поки останній листок ще не злетів з верховіть,
збирай урожай!

Антіпова Анастасія
листопад 2008р.

знову в путь – моя в твоїй руці
(що? – рука!) заснула й чи жива ще?!
бути мною набагато важче
ніж тобою (правди манівці)

я не хочу правди – тут кохання
тепло-тихо-вічне (день у день!)
добре не співаємо пісень
ні хвилино не спиняйся! – рання

пташка у затерплій пучці – ні!
нічичиркне про свою утечу
радість просторікам – вистиг вечір
ніби шведський стіл на чужині

Я Вас люблю... А Ви мені - про море...
Укотре вже історію свою,
Неначе прісну з мітингу промову,
Читаєте... Я ж просто Вас люблю...

Я Вас люблю... А Ви мені про зорі,
В цю українську, виплекану ніч.
І про степи...небесні, неозорі.
А ми ж віч-на-віч, з Вами віч-на-віч...

Я Вас люблю...І що б не говорили,
Як не було б медово від речей.
Противитись несила, й мов на крилах,
Лечу до повних ніжності очей!

*
У небі гуси!
Тільки подивись!
Кричать і вигинаються дугою.
Аж серце зупинилося на мить,
Неначе мила повела бровою.

*
Щасливі сльози
по щоках рікою.
А спрагу не вгамую.

Якщо раптом знайдеш
на дорозі дві мідні монети –
вважай пощастило!
В магазин увійдеш –
не дивись на коньяк-сигарети,
візьми лиш вітрило!
Прилетить буревій –
хай завалить у лісі сосонку
(шкодá, але треба!),
там лісник – хлопець свій –
зробить щоглу міцну, хоча й тонку,
високу – до неба!
Човен хвиля приб’є –
звідки, чий підпливе – невідомо –
десь повінь зірвала,
щогла файно стає,
начебто повернулась додому,
бракує штурвала!
Не проблема – штурвал,
десь дідівський лежав на горищі,
напевно, знайдеться!
Де дев’ятий той вал,
де той вітер, що снасті рве й свище,
ось-ось вже зірветься!
Добра яхта твоя,
так і рветься в буремні простори –
де чайки літають!
І зникає земля,
спершу – берег, а потім і гори
помалу зникають.
Отакий тобі шлях
відкривають дві мідні монети –
а міг проминути! –
по далеких морях-островах,
де гітари і кастаньєти –
де ж там заснути?!
…………………………
Кинем якір, читачу,
шторм вночі почикрижив вітрила –
потрібно латати.
Я тримаюсь, не плачу –
підрізані, друже мій, крила –
не можу літати!
Бо колись я знайшов
на дорозі дві мідні монети,
вважав – підфартило,
в магазин увійшов
і - віддав їх за сигарети...
Пробачте, вітрила…
03.2009

                     To fight aloud is very brave -
                     But gallanter,I know,
                     Who charge within the bosom
                     The Cavalry of Woe.
                     Who win,and nations do not see,
                     Who fall,and none observe...

                     Emily Dickinson

Боротись з любов'ю - отак,як кричати -
щоб чув ти і бачив!
А ти незворушний,як вартовий на чатах.
Сумуєш,наче.

Пробачиш мені?Бо сміливість - мілка калюжа,
всохла сьогодні.
Кінноту Смутку мені вже й в собі не подужать,
долоні холодні.

І надто вже близько до грудей сіріє грива
Баскої печалі.
Згадаєш:до бою я надто була красива.
І свиснеш чалих.

Летіти разом,щоб ніхто не помітив поразки,
супроти вітру.
Забуду назавжди жадане завершення казки.
І сльози витру.

Вчепились ми за край пташиного крила
й мчимо чимдуж вперед, на запах сонця,
не знаючи напевно, чи не сон це.
Як губка наші пористі тіла
всі барви часу в себе увібрали -
фрі-ланс, фрі-лав, фрі-райд, картопля фрі...
Танцюємо босоніж попурі
і зрієм світ в зелені окуляри.
Ще швидше, швидше грайте тамбуріни!
Пульсує в жилах кава замість крові
і млосно терпне тіло від любові
та передозування ендорфіном!..

Стежину протоптали волошкову.
Я з пам'яті її іще не стер.
Стару вербу і річку як підкову,
що з вигином підходить до озер.
П'яніли в поцілунках передчасно,
смакуючи, збирали свій нектар.
Цвіли волошки у ту пору рясно
і молодість... Фіксує календар.
Ми у дощі блукали серед грому,
віддавшись силі літніх блискавиць,
а то ховались під вербову крону
і чули шум небесних колісниць.
Промокла сукня і дівоче тіло.
Я зігрівав її своїм теплом,
так обережно, трепетно, невміло,
з бажанням захистити під крилом
Волошки наші відцвіли з роками.
Шкода, але повернення нема.
Не наші, не для нас цвітуть полями,
лишилась згадка добра, не сумна...

Коли води аж по вінця –
торкнися губами,
щоб не заплакав світ.

Приймачиком володію,
Що хвилю небесну ловить –
Од відчаю до надії,
Від ненависті до любові.
Вмонтовано мені в груди
Живий геніальний пристрій.
Служити ще довго буде –
Гарантія років триста.
Дай сили, маленьке серце,
В собі не відчути втоми.
Не треба твоїй поетці
Неякісного прийому.