*
* *
У юності любив
лапаті хризантеми.
Тепер – дрібні зірки.

*
Не зміг намилуватися
тобою уночі,
бо зірка засліпила.

вакуумом ізсередини
звук мокрого скла - вигадую іноді
битий шлях - завжди чорний
особливо взимку
особливо якщо сніг невидимий

відчуття підсолодженості із гортані
інфекція радощів волає у нутрощах
мені не личить до тебе у пам*яті
по льоду тягнутися

сном переповненим до потойбіччя
схованими таємницями вигаданими загадками
чекати вдавати карати коритися
не згадувати

те що оговтання котре розбірливе
долею дане на заспокоєння
лейкоцитує мій простір цикорієм

ти відпустив мене

Обірвані дзвони.
Старий монастир.
Тіло землі… полиновий дим.
А поміж ними мільярди зір,
Риб’яча шкіра води.

Снігом ялинки сумні зацвіли
Гостро, як перший раз.
А я до тебе себе тулив,
Мов до коріння кора.

А ти, наче блискавка, крізь життя
Майнула ― і впала в сон.

Любов не вмирала ―
Як вовче виття
Поміж старих ікон.

Із нею важко було іти,
Без неї ніяк, ніяк…
Було багато усіх, та ти ―
Останнє і перше я.

Під цвітом боліло траві, траві…
Скакав по Дніпру Мамай…

Вже хочеться тиші…

Та я, мов звір,
Чекаю:
Прийдеш сама.

Грай струно, нумо підливай музико,
Голосодопінгу на задубілу душу.
Слухацький гаман сміливіш витрушуй,
Я, знаєш, теж колись у кнопки тикав.
Видовбував із нутра фісгармоні,
Мелодій фальшу, але милі звуки.
І перегарним подихом грів руки,
Кріпак-мороз присмалював долоні.
Музико, не тушуйся - туш зіграй-но!
Терпи, козаче, отаманом будеш.
Настане час,"трубу" оцю забудеш,
і вище скочиш, граєш-бо ти файно.
...Ми шиті не шовковими нитками,
А батіжжям смердючої сириці.
Ходив батіг по спині, та по пиці,
Набідувалась доленька із нами.
Ми для Європи музиканти вбогі,
Таланти у землі стирчать по плечі.
А ми все виголошуємо речі,
Лиш підсобить собі не маєм змоги.
Скоріш викопувать свої таланти,
Не ждати, доки й голову присипле.
Повинні ми співать, хоча і хрипло,
То щось своє, на те ми й музиканти...
зима 2001р.

по дороге к сердцу твоему...

мой русский застрял
чуть ближе к испанскому
дальше чем польский
ему не под силу
тягаться с английским
с родным тем более
пишу из уважения
но мысли мои
слишком скользки
и слово не птицей
летит в сочетаниях рифм
он больше – игра
наверное просто привычка
язык раздвоять
в разветвлениях мыслей чужих
себя подставлять
или ставить
на место
где слово зажато в кавычках
где мир погружается в душу
от рифмы раним
где корни пускает
как опухоль
стих

26 Февраля 2009

Нерви один за одним, як слабкі дезертири
мовчки здаються. Здають. Не витримують тиску.
Пил безкінечної, наче пустеля квартири.
П’яна морзянка. Вистукую коми і риски.

Наче продовження рук – цигарки, запальнички.
Попіл на тілі столів так нагадує струпи.
Сміх. Ностальгія. Паролі. Наплічники. Клички.
Більше не лізти на стіни. Погодься, це тупо.

Линуть мелодії. Зимні, дзвінкі, семиструнні.
Добре, беру себе в руки. Беру і зникаю.
Стригтись в монашки, чи ліпше пошитися в дурні?
Кілька ковтків для хоробрості. Чорного чаю.

надсадна крапля опромінить ніч
і сірка розтечеться над містами
янтарний блиск облич і потойбіч
в очах у тебе тепла мить вертання

коли в падінні забринять сади
коли пахне жасмином миродайно
коли по нас тужливу заведуть
а ми суцвіттям рук одвернем камінь
і злинемо у тихі вечори

в очах у тебе тепла мить вертання
і чистий плач і перший пагін світу
без нас не зазоріє на землі

29-30.01.09.

***
Прості слова у молодих очах.
Прості слова промінніш од нарцисів.

…В садку хлоп’ята бавляться в війну,
Голодні птахи – в шиби – аж до крові,
І прорости омели на зорі,
І бите скло – очей тобі не ранять…

Чому ж тоді такі прості слова
Вертаються очима молодими?

…Ти будував і біль, і вік, і гріх,
Ти марив андрогіном і камінням,
Тобі яріла з фуг і пасакалій
Холодна і ясна зоря світів.
Лягає попіл од пожеж і веж.
Не треба сліз, ні стовпчиків, ні згадки…

Всміхнись і ти очима весняними
Простим словам у молодих очах.

О! Боже?! Нарешті! Доброго дня!
Чи що там у Тебе зараз?
Тут сталась зі мною така фігня,
Вона мене дико парить.

Раптом пропав зі світом зв'язок.
Як би це пояснити!?
Вранці прокинувся, тисну «ОК»,
Пише:
«Немає зв’язку зі світом»!

Думаю: «Йо! Невже я ліміт
Підключень в житті перевищив.
Чи встиг зберегти в «Блокнот» заповіт,
Витерти килим для миші…

Я розумію, ти там один.
Напевно з двома руками.
Та, вибач, кепський ти сисадмін
І геть нікчемний програмер.

Досі, чому створити не зміг
Діючу службу підтримки?
І що це у тебе за юзерпік?
Знайди прикольну картинку.

Чуєш, зроби собі ICQ,
Чи скриню, хоча б на фрімейлі.
Хочеш, тобі її я зроблю?
Ти відповідай нужденним.

Боже, нарешті це пекло чи рай?
Бо в мене нема вже сили.
Боже!.. Боже!... Відповідай.
А, все! Мене вже підключили.

Зима. Плюс п’ять. І зуби по полицях.
Собор Покровський. Пиріжків кориця
На метрів сім від білого кіоску
заплутала свій запах у волоссі.

Стаканчик штучний кави з автомату.
Зігріє руки напій гіркуватий.
Обмане післясмак мій рот, язик і шлунок.
Дзвін з язиком злились у поцілунок.

Прочани валять у неділю зрання.
На службу одягли красиві вбрання.
Сьогодні свято. Може, Водохреща?
Тоді із кавою стою тут недоречно.

І Бог, в якого вірив я в дитинстві
Мені накаже: Забирайся звідси.
Та я піду… Із запахом кориці
І кавою, в міцній людській десниці.

Покарай мене, Боже, за хтивість,
Доторкнися до моїх думок,
Бо відколи ми всі з гори вниз покотились –
Я чіплявся за землю, аж змок.

Але хвиля людської зневіри
Мене змила до темного дна,
І я бачив життя лиш у кольорі сірім:
Так, неначе мені Сатана

Окуляри на очі нап’ялив,
І забув я про всі кольори.
Тільки ступені сірого світла буяли.
Навіть пекла вогонь засірів.

Зогрішив я відтоді багато.
Покаяння настав мені час.
Не залиш мене , Боже, без кари і ката,
Але барви… Хай сяють в очах

Хоча б день, хоч годину…хвилину!
Дай побачити світ в кольорах.
В мені знову заграла та хтивість нестримна
Але в серці залишився страх,

Що не буде прощення, і милість
Не зійде з твоїх сильних долонь.
Відчуваю: хвилини мені залишилось
Існувати. О! Боже! Либонь

Не померти без віри у краще,
Не згоріти у пеклі без барв!
Ось тепер вже можливість прозріння не втрачу…
Погребальний вогонь відгорав…

Дим угору злетів. Крематорій
Працювати почав як завжди:
Нових трупів привозили голими з моргів
Попіл свіжий огидно смердів.

Цього попелу купа сіренька
Залишилася з дядьки того,
Що про Бога згадав у останній свій день та
Безбарвно пішов у вогонь.

І
Іти від тебе—як безвізовий режим
Долати на задимленім кордоні.
Сержанте, схована за паспортом чужим,
Любов світами я шукаю посезонно.
ІІ
Іти від тебе сходами на ешафот,
У натовпі шукати погляд милостивий.
Присяжний, від амурних вивільни пригод,
Поки для тебе я не стала рецидивом.
ІІІ
Іти від тебе—випити солодкий фреш,
Напевне, яблучний, у товаристві змія.
Адаме, Бог переживе нервовий стрес,
Коли збагне, що це була твоя затія.

Вночі було небо рожеве –
Люди затьмарили зорі.
Вранці гумою пахло
Сіре закопчене сонце.
Білі голуби над балконом
Гніздо собі звили з дроту.
Сорока наклювалася ртуті –
Дуже любила блискуче.
На сходах вагітна дитина
Вдихала з пакета щастя.
Сьогодні на цій дорозі
Машина нікого не вбила.
Наступна зупинка кінцева.
Увага, шановні содомляни!
Прохання залишити вагони…

ЗІ СЦЕНИ

До публіки мовчу,сміюся, плачу,
Уклін їй віршем, піснею, мотивом,
За оплески, за голоси дорадчі,
За джерело чужого креативу.
Невдала рима, як невдала сукня,
Вірш мілкуватий, ніби секс - невіглас,
Мені на щастя хтось дверима грюкне:
-Який тут безлад, приголосні збіглись..
-Усе неправда, я тобі не вірю,
-Так не буває, у житті інакше,
-Усе недосконале і нещире,
Подякую!!! Й не схочу satisfaction.
А я колись гадала, що умію,
А я собі намріяла сюжети,
Такі невинні, просто мама мія,
Як старовинні сукні крепжоржети.
Піду незваним гостем тишком нишком,
Підгляну у шпаринки, вірші - душі,
І класикам покланяюся в ніжки.
Пірну у море. Вирину на суші.

Хай буде так! Минає лютий,
І скоро березень вчарує мокрий сад.
А десь опівночі ударив снігопад –
Блакитний дзвін оголених прелюдій.
На промені, що створений востаннє
У заметілі мрій, за мапою зірок
Пливем удвох, жадані і кохані,
У дивний світ вколисаних казок.
І знов безсоння з ночі і до рання,
І душі не заплющені вві сні,
І цей раптовий сплеск, і снігопад оманний,
І віртуоз-скрипаль в передчутті весни
Обірве струни в захваті шалено,
І оживе в мені правічний дикий зов.
І хай кричать коти, дибасто і черлено,
Іде весна, а, значить, йде любов!

Я майже не знаю, хто вона,
І все мені тільки здається.
А може, вона намальована
На внутрішньому боці мого серця?

когда я в стельку одинок
осталось – выйти-из-себя
совсем немного
зайди ко мне хоть на порог
хоть на полслова
ради Бога

когда лишь воздуха – чуть-чуть
чуть больше чтобы пережить
других в итоге
я поделюсь и приручу
полудыхание
зажить убого

когда проститься час – в обрез
я заряжу в него любовь
лети дорогой
через грудную до небес
за этой строчкой
ближе к слогу

когда цветов не сосчитать
годов как сласти седины
и некрологов
отдам свою я ни-на-пядь
всем тем кто дышит
у порога

25 Февраля 2009

Дякую Тобі за те,
Що Ти просто є.
І за твою Любов - дякую.
Дякую Тобі за те,
що кожного ранку дозволяєш бачити сонце
і людей, які мене оточують.
Дякую за хліб, яким я насичуюся щодня.
І за натхнення до праці,
яка зробить досконалішою.
Захисти мене від гордості,
яка може знищити,
і від самолюбства,
яке може зробити сліпим.
Навчи мене бачити світло там,
де панує темрявява.
Навчи мене щиро любити,
бо щира любов все прощає, очищує і освячує.
Амінь

Тримати тиші тіло трикотажне,
Топтати тінь тендітної трави,
Творити травень з теплого туману,
В театрі тому тільки танець, творчість, Ти...

Нагріте на свічці червоне вино.
Тінь твого волосся. Ніч.
Здається, знаю тебе давно,
Дівчинко з протиріч.

Здається, снилась мені віки.
Здається, були одним.
І лінії долі з моєї руки
З твоїми сплелись, як дим.

Тяжка, мов похмілля, моя душа.
Легка, як… душа, – твоя.
Ти надто красива…
Та не за шарм полюбив тебе я.

Нам двом, мов калина, черлений світ.
Немає над ним небес.
Нам просто і добре було у траві,
Де хтось помер і воскрес.

З тобою вже знаю, що рай – то ми.
Світ яблучком котимо вглиб.
Не хочеться бути уже й людьми
Десь у сузір’ї Риб.

За шрам, не за шарм полюбив тебе
В осінню пору весіль.

Ось перша сніжинка пахне, як без, –
Наш білий щасливий біль.

Вона опадає в червоне вино
І світить для нас всю ніч.

Здається, знаю себе давно,
Але такого… ще ні.

Помираючи десь за лаштунками гарних фраз
Отримуєш ляпас від спокою – прокидайся, вже час
Смерть завжди за спиною, утримує в житті
Поступилися місцем, дай їй пройти
Крізь вогонь сліз та радощі мертвих
Тіні забутих битви упертих
Людей…

Тихі пейзажі вибухають салютом смоли
Це все що ви задля спокою зробити змогли?
Вночі йому молоко на маленькій долоні
Вночі вкрали ящик метеликів та гондонів
Кожний голку на своїй шкурі відчує
Хто помре а хто подарує
Життя…

константи банальні, якщо їх не оновлювати
не казати, що всі проблеми – простатит
Від жалощів голоду виникають старці й малята
У небі над містом виплітає віти м’ята
Ароматом захищаючи, вона терпляча
Смаком створюючи запаси постів
до смерті…

Безвісно зниклі вчинки і думки
Так само райдужні, як і тривкі
Аншлаг пам’яті – порожнеча думки
Маленькі речі – прокляття сумки…
Рендом обирає під диктовку долі
Коли летіти вгору у стелю чи в гори
Коли важлива зустріч тисне на п’яти
Не хочеться волосся й тіло прати
Зникнути розчинившись в окопі
Як інструкції ліні у негрі-неробі
Порожня як пляшка дурна так само
Створюю ілюзію мудрості спамом
Старою свічею світ долі cпливає
До пекла, до пекла, fire-гаю…
2.12.2008

У хрипі померлого горла пливуть риби з дощу
Пливуть десь далеко, не туди, куди дуже хацю
Холод порожнечі зігріває середину
А тепло пекла охолоджує мрію
Хтось цитує Сосюру чи Тичину
А я гуляю дахами із Стусом
посмішку й димові балачки пам"ять гріє
волосся приправлює шепотінням та мусом
з казок, принцес, драконів та скарбів
як борщ з декількох карпатських грибів
тягне за руку до ліній набридання собі
й голову тягне в залізні очі тривкі
01.02 підпис – дівчинка з баламбошками

На прикутті далеких доріг на захід
До берези тулиться бар «забутий світ»
Як картопляна лушпайка ззовні
Всередині він – резиденція пенсійних богів
Пухка мавка з тацею пивних пляшок
Чаплею крокує між обпльованих пеньків-столів
В дипломатів був шок, як від взломаних сейфових замків
Коли під селом в них зламався мерседес
Й довелося шукати допомоги в безликих селюків
Цього Бару, забутого Світом Від"ємних Сердець
Зорі на небі сходять до його димоходу
Аби принюхатись до запаху напоїв та страв
Зрештою, це смачно, свіже сире м'ясо
Й декілька тухлих щуриних яєць.
Все на хліб, змастити салом
Й подавати в тиху ніч
Самотньому мандрівнику з брошурою Ла Скала
У кишені, поряд з кулоном із спиць.
5.02

*
Озимина під снігом
чекатиме весну.
Я вкриюся терпінням.


річка Стугна (акварель автора)

*
Лиш на ранок відчув,
що люблю не даремно.
За ніч видивив очі.

Бакалавр гризе нігті, в нього чорні долоні
Прозорі слимаки чіпляються за волохаті скроні
Собачим каменем гострить думка руки
Тиша тече у порожнечу,
видихаючи тремтячі звуки
біль пропагує від себе втечу
але чи я колись сама себе наздоганяла
навряд, здається, що щасливих моментів
взагалі не існувало.
Ластівки п’ють сльози, читають документи
Майбутнє зв’язує руки, але розпалює мрії
Пекучий вогонь знищує захисні тенти
Плюс та мінус, інші непотрібні дії
Заливають пам'ять, закривають вибір
Чи йти спати чи шукати привід
Написати людині слово «привіт»
Але це не має контексту й сенсу
Краплями крові блищить надбання тенденсу
А що має сенс?...
Що???!!!!
Що??!!
Що?!
20.02

Продамо усе за безцінь:
кішку, рибок і канарку.
Осінь-зиму, літо- весни,
мир, війну, кохання, сварку.
Порахуймо, позітхаймо.
А як глянемо у очі...
Повернути все! Негайно!
Тільки хто продати схоче?

Година зла, як пес – жени її до буди!
Хай дзявкає собі та носа тиші втре,
хай піниться від сказ і давиться в осуді,
бо на плечі у тебе з янголів каре,

бо у душі Тибет гуде джмелем для Будди,
а карма – в серці, а воно – мов пух.
Налиті кубки справ, мов у роділлі – груди,
і сонце тягне рунь за променя стропу.

У халабуді ніч заходиться в полуді,
а ти їй простели усмішку аж до вух,
(неначе вибілена зірка Голівуду)
акупунктурою розсійся в ляльці вуду,
тримай на голці злогодинне рандеву.

25 Лютого 2009

Я лузаю насіння, розумію, що ти лузер,
Від тебе завжди пахне рушниками і рушницями.
Не бути нам з тобою, ми більше вже не друзі,
Бо ти лише тусуєшся із найманими вбивцями.

Знайшла тебе у морі, ти був схожий на мило,
Дивився у мій бік очима немовляти.
І так мене від твоїх хвиль і поглядів ломило,
Що я не пам’ятаю про що тоді вмовляв ти.

Напевно, щоб стрічались, хоч і такий невдаха,
І щоб тебе любила, як сонячне насіння.
Проте, терпець ввірвався, набридла та мордаха,
Не витерпить тих спогадів одне моє сумління.

Розумні люди закуток гріють,
А нерозумні про щастя мріють.
Розумні літо крізь весну бачать,
А нерозумні ночами плачуть.
А мудрі люди втішають світа,
То піднебесна Господня свита.
Що непідвладна земному праху,
Голови злові всякчас биваху.
Розумні люди - розумні й будуть,
Навряд, чи мудрости ще набудуть.
А нащо мудрість, як розум лупить,
З дурного він зо три шкури злупить.
А нерозумні тяжко гибіють,
Та в муках духом щораз міцніють.
То з них вже певно мудрець походить,
Земля - й та в муках врожая родить.
Бо ми й живем задля того тута,
Лиш за одне - мудрости набути.
І мудрими, врешті- решт, померти...
Й воскреснути, в виправдання смерти...
літо 2003р.

На воді не видно сліду,
Чи ходив хто по воді?
От коли в бетон Він піде
не застиглий - що тоді?
Вистига бетон повільно,
Скаменіє - назавжди.
Лиш тоді ми вірим вільно,
Коли бачимо сліди.
Хоча знаєм - розмиває,
З часом каменя вода.
Може то вона лишає
відтиск нам Його сліда?
Як уміє - так говорить,
Струменить, дзюрчить, пливе:
Хай Він в кожнім серці ходить,
Ось тоді воно - живе !
15.03.02р.

Засипає снігу повні з горією засіки
Робітна старальниця зима...
Покриває сліду ями, наче соти пасіки
Не збіжиш - за комір задима.

Сани грузнуть хрумкотливо, полозами повзають,
Потом з коней в носі пробира
Де авто під гірку люто шини лисі ковзають,
Там гнідий хвоста їм задира.

Весільниця радісна - вдихнув мороза свіжого,
Очі мружить поля білий сніг...
Сірий, бігу не ламай, голодний, та не їж його!
враз на спину опущу батіг...

І від того взимку праця забавою видасться,
Бо краса й холодна зігріва!
В літніх снах зимова днина отакою видиться,
А в зимових - спекотні жнива...
25.12.2002р.

Засушені квіти
поміж пожовклими сторінками книги...
Їхній простір тепер обмежений.
Але вони, як і слова,
зовсім далекі від системи координат...

Ця осінь тепла і м'яка,
Мов помаранчі спілі,
Лежать листочків зморщені тіла
На кам’яному тілі.

А сонця вже скупе тепло
Не здатне розігріти,
Летять думки в небесне тло,
Немов до мами діти.

Загублений сьогодні день
Віднайду завтра в слові...
Я руки тягну до кишень –
Вже холодно у Львові.

Я не зігріюсь, не розтану,
Мене до серця не бери.
Ти тільки матимеш оману -
Мої холодні кольори.

А правила цієї гри
Ніким не писані й не знані,
Усі слова, немов останні –
Не помились, не повтори,
Мене до серця не бери.

Не будь зі мною. Просто будь.
Не в парі, не у спільній спальні.
Вони, можливо, не збагнуть –
Є поміж нас небесна суть,

Ми рівні вогники астральні,
Ми паралельно проминальні
Між цих розпуть і велелюдь.
Не будь зі мною. Просто будь...

Крижаним поглядом вдивляється зима
У ледь зелені вже полотнища весни
І у бурульку перетвориться сльоза,
Яка, відбившись від щоки, порушить сни.

І наче крига по водоймищах крихка,
Котру шматує хаотично промінь сонця,
Так ніжний погляд твій і посмішка й рука,
Дотик якої, - зігрівають струни серця.

Ясним теплом жевріють струни ці й душа
Весняним співом солов’я заводить пісню;
Мов сік березовий б’є в жилах у руках
Віджила кров. Моя любов стрічає весну.

нерідко людська сутність зла,
вона постійно просить бруду,
чорнішого, аніж смола,
страшнішого страшного суду.

живіт розпорений ножем,
калюжі крові, сморід калу.
ми все це жадібно жерем
і нам всього цього замало.

«офіціант! подай ще кави,
видовищ, зґвалтувань, смертей».
а що мораль? – дурні забави,
гальмо при пошуку ідей.

на все погодиться людина,
щоб світ духовний «збагатити»,
чи їсти печену свинину,
чи гній хлептати із корита.

не вмре поезія, яка
зійшла творінням з унітазу.
тому часом моя рука
в мистецтві втілює відразу.

оДинаково серые лица,
пЕрвый круг над вратами ада.
оПтом вырваны теплостраницы.
пРопуск в душу маркизу де Саду…
тЕни мыслей твоих – не птицы:
оСтаются бездвижием взгляда.
пСихотропный туман кружится
сИневою осеннего сада.
рЯдом бродят печали – жрицы…

***
Ты закроешь все окна в саД -
Он стал вовсе не нужен тебЕ.
Сторожит мертвоглазый циклоП
Ядовитого зелья отваР –
Твои мысли… Не быть борьбЕ.
Пустотою твой мир безголоС
Черномыслия вырос колóсС…
Перед кругом вторым подойдИ
Ты к циклопу за чашей питьЯ.


***
Дегустация
Единовластия мрака,
Пролонгация
Рассечения мыслей.
Единение
С отсутствием светлых знаков,
Сотворение
Исхода из чёрных высей
Ядомыслием третьего круга…

Таке життя... Майдан затих.
Серед живих нема святих...

Дозволь мені відкланятись – як жив,
в Твоїй дощем розтанути пустелі,
приспати у напнутих рейках жил,
приборкане у точці. З рамки стелі

набратися бездихання, бездих...
Відчувши як душа скидає тіло,
ставати голосом і силою води,
закладеним під небеса тротилом.

Мій весевіт вибухне. Повстання зір,
відродження галактик – одночасно.
І я збудую землю, сад і двір
і цю кімнату і бажання власне –

дозволити відкланятись – як жив,
в Своїй дощем розтанути пустелі,
приспати у напнутих рейках жил,
приборкане у точці. Знову стеля...

25 Лютого 2009

Криза
Криє Київ,
Крамниці кусають,
Крижаніють кошти,
Красно котрі
Крадуть.

Крам китайський
Крихкий,
Кризою кромсає,
Крила кримінальні
Криза коливає.

Крадькома куштує
Крамола,
Кризу кислу -
Крає кошториси,
Кишені копирсає,

Копійчина капає,
Кривдить, кульгава,
Конче краще клепає,
Карбованця квапного…

Кришувати клопітно,
Клопітно кидати,
Коли крісло квилить -
Кепсько керувати…

Клаптем кладовища
Кмітлива криза криє,
Країні класно кукіш
Клапан …є.

***

Буду –

Багато, боротись…
Біль -
Бридкий, бринить,
Бо бачу,
Байдужості більма…

Бач, бидло біснується,
Б’ється бажанням,
Буде брудною
Буденністю бавитись більше…

Буде –

Буря - багаття
Брати бидло
Брутальне,
Брякне безпорадне,
Бруківкою болю,
Безпечне бажання
Бродити бездумно -
Блокує,
Бидло банальне
Боїться –
Бо буде!


***

Коли ніч опустилась на землю, як чорне панно,
І мазками в’язкої гуаші накидала сніг,
Дві зорі заглянули в самотнє замерзле вікно
Й залишили на шибці відбитки натомлених ніг.

На замурзане скло налипав згустком місячний пил,
Довгі пальці сплітались, в агонії билась струна,
Пульсували акорди й зривались в безодню без сил,
В горлі стрягнув клубок, а у вухах стояла луна…

Калатали серця, грішні душі летіли в Тартар
І кричали з безсилля, що Бога нема, він помер…
Як птахи серед площі злітались на звуки гітар,
Так до полум’я свічки тягнулися кігті химер.

Помирали і жили, придворні інтриги плели
І заради кохання на плаху ішли, як на біс.
Тільки все, епілог, вони - там, а в реальності – ми
Прагматичність сучасних «героїв» доводить до сліз.

І у тіні від янгольських крил пекло їм не страшне,
Ми ж гортаєм пожовклі від часу і рук сторінки,
Гучно славим самотність, і силу, і рівність, проте
До підніжжя тотему «Любові» складаєм вінки.

А було їх без ліку джульєт, елоїз, клеопатр,
Тільки ми на задвірках історії нині живем
І свободу оту, що придумав закоханий Сартр,
Ми поставим при вході у наш віртуальний Едем.

Коли на устах поцілунком жевріє зима
І сонце замерзле розтане у твоїх долонях,
Станцюємо вальс – суміш прянощів, запах вина
І подзвін по літу, що гучно лунає у скронях.

В загублених вулицях тихо шепочуть вітри,
Два втомлені серця стукочуть у такт дзиґарям.
І ми - вже не ми, ми тепер тільки я й тільки ти
Неквапно ідемо назустріч сліпим ліхтарям.

Ми мрієм про щастя, та гордість, мов зашморг душі,
Тремтить, наче списані вітром старі сторінки,
Бо все, що лишили по собі – незграбні вірші
І запах жоржини, що вплівся в тернові вінки.

Ми граємось в інших, ми прагнемо модних оков,
Шукаємо в купах лахміття загублене щастя.
Назавжди прощаємось, завтра зустрінемось знов
І погляд розкаже усе, що словами не вдасться.

Ледь п’яні сніжинки втрапляють в тента із вій,
Так прагнем небес, що готові до них дотягтись,
Діткнутись устами зірок і сузір’їв із мрій
Хоч на мить, ну а потім, летіти, летіти униз.

Нескінченно холодними сходами в вічність біжиш,
Наче янгол-бунтар, що відтяв остогиднувші крила.
- Моя львівська Ассоль, ти чекатимеш, люба, скажи?
- Ти наївний, мій Грею, згоріли червоні вітрила…

Вони кращі друзі, куди вже краще.
Самураї нового тисячоліття.
Іржуть у дворі не розмитнені клячі,
Вони ж бо вдома кусають лікті.
В той час, як планета в добу целюліту
Страждає мовчки. Ніхто не бачить.

Ніхто не рятує, не ставить банки,
Нидіють в хаті, а хата скраю.
Хата скраю, бетонні фіранки,
Хоча рукою подати до раю.
Апостол Петро і собі навзаєм
Протягує руку крізь магму ранку.

А їм це не треба, вони самураї,
Гострять мечі об сонця зубило.
Потім щоночі один з них вмирає,
А інший чекає осиротіло.
Та той, кого запросили до раю,
Вже не повернеться, навіть за тілом.

Немає вже ні болю, ні жаги.
Так, може, й ліпше світом мандрувати.
Розстелить ніч свої пекельні шати,—
Мені ж залишить здмухувать сніги.

А далі що? Того не зна ніхто,
Які у долі дивні забаганки.
Роять сніги незаймані на ґанку,
А на мені розхристаний хітон.

Іду. Мороз торкається чола.
Вже на паркан розвішено перини.
Зима волосся снігом замела,
Мені ж так легко, наче я пір’їна.

Хоч я і сніг в цім світі не нові,
Та озирнеться дивний перехожий:
Невже на бабу снігову я схожа?
Чи, може, це з’явивсь казковий Вій.

І вже не мій. а долі білий слід
Ледь-ледь помітний до моєї хати,
Де не зустріне безборонна мати,
Поклавши руки стомлено на пліт.

Один за одним падають мазки,
І димарі ще дихають з розколин.
Та днів моїх знебарвлені разки
Кудись летять, мов потяги без колій.

Блідість не прикрашає майбутніх катів
Вечорами кохання. Крізь темне скло
Попелюшки скидають залізні лахи з
Лицарів. Мерехтить вікно. Обважнілі пари
В обіймах танців Аргентини, Куби:
«- Не зупинись!»
Розвертають голови в ритмі вальсів.
Повертають гроші в кишені. Вниз
Опускають очі. В безмежжі неба,
Роздивляючись дно з глибини морів.
Аннабель кохає тебе, Жан-П’єре!
Аннабель здобута, як ти хотів.
Аннабель вкладе своє тіло в ліжко
Під блакитну ковдру. З семи тканин.
Поцілунок долі легкий, Жан-П’єре.
Мій метелик, Жане. Мій пілігрим!
Ти готовий бачити мить у миті.
У нещирості – поштовх. Зізнання в грі.
Ти сліпий у вірі в крихкі «граніти»
Обіцянок важити час в труні. У піску
Годинника руки, Жане. Зголоднілі рухи -
Ти сам, один. Аннабель кохає тебе,
Омаре. По-жіночому вперше
Вдихає дим. Полуничний цукор
Її долоні. Золотаві коси, Бліда чолом.
Аннабель прийшла на нерідній мові.
Шепотіть очима тобі: - «Шолом».
Мій хоробрий Едварде, князю, принце.
Заховай ножа під кущем. В землі.
Поділить коштовності – чесність вбивці.
Аннабель вітає тебе з війни.
О, блискучий Карле, зніми корону!
Подаруй турботливість їй одній.
Аннабель забула про заборону – доторкнутись
Спиною до країв. Річкових западин
В лісах барона. До руки примхливого крадія.
Де вона заснула стоїть корова,
У природній вогкості течія
Ароматом стегон вмиває трави. Квітнуть
Барбариси червоним сном. Аннабель
Кохає тебе, клошаре, не соромлячись запаху під
Столом. Де оливи, й маки, й духмяні страви.
На гусячій шкірі помітно хіть. Аннабель
Зітхає. Лишає драми у заглибинах
Тисяч
віків -
століть.
02.09

Пронизаний іглою світ.
Замість повітря - купа диму,
У дзеркалі відбиток гніву,
А замість розуму – протез.
Таким зображує життя,
Ота страшенно злая сила,
Що молодь нашу погубила
І винесла її в сміття.