Чи залишилася ще десь проста, звичайна щирість?
А може то красива вигадка була?
Але тоді б земля родить стомилась,
Нас годувати хлібом не змогла.
Та зовсім щирість - то не спадкоємиця достатку,
Мовляв, бери, у нас ще є, прибуде нам!
Ні, це щось звище, дане нам на згадку,
Від саду, де у Бога жив Адам.
Вона нас, модних і сучасних, не на жарт дивує,
І, зазвичай, черству образу віддаєм.
А як біду над головою вчуєм,
Уваги й... щирості від інших, ждем...
2001р.

Не цю ти жінку ніжно пестив,
Не цю так жадібно кохав,
А ту, що варта сотні бестій,
З якою стільки бідував.

І марив, мріяв ти нещадно
Удосконалити мене,
Аби вогонь палав без чаду,
І вірив – лихо обмине.

Ну що ж, радій! Я вже тихіша,
Вже линуть лагідні слова...
Але хіба таку? Ні – іншу
Ти відчайдушно цілував.

Повзе у вечір львівська електричка,
заспані вікна просяться у даль.
Ти тихий сум заплутуєш у звичку
і відлітаєш вслід за Нахтігаль.

Втікаєш з доми, втоми і дилеми,
холодне місто губиться в слідах.
Тебе засмоктує суха система
мій одинокий, віршокрилий птах.

Дороги завжди заростають зіллям,
приречено замруть в роках польоти.
Ми вміємо лиш зараз бути вільні,
ми лише поки...

Повзе у вечір львіська електричка,
весна шалено дихає у скроні,
ми гратися не вміємо у звичку,
такі далекі і щасливо-сонні.

зникають зорі в небесах,
зникають тіні на землі,
зникає ніч, зникає страх,
зникають радості й жалі.

до мене в гості день іде
і що несе мені, не знаю,
що я знайду, що день вкраде,
ніхто не знає. ніч зникає.

зникає ніби ненароком,
іде, як завжди, в забуття,
а я повільним тихим кроком
мандрую стежкою життя.

і знову я собі брешу,
даю нещиру обіцянку,
що біль позаду залишу,
що буду жити після ранку.

безглузді бажання, думки і слова,
заглушені звуки, важка голова,
невчасні події, обличчя людей,
складний лабіринт нелогічних ідей,
душевна тривога, огида і страх,
спустошення, війни, руїни і прах,
знайомі предмети і рідні місця,
непевність без краю, без меж, без кінця,
димок сигаретний, далекі зірки,
заплутані вулиці, дивні стежки,
міська суєта, хаотичність її,
холодне повітря і ... очі твої.

Примарне місто охопив туман.
накрила ніч його своїм покровом.
не видно неба і землі-лиш місяць й зорі.
Заховані у сутінках дуби ледь-ледь поскрипують від вітру.
Бредуть народи і віки над темним лісом.
Ховається у нім, немов дитя від злих очей,
Моє життя.
Кривавий соколиний крик доноситься із вітром.
Тікаю, та не зна куди, подалі з цього міста.
Все далі в ліс, все більше дров.
Чим більш боюсь, тим більш блукаю.
Все!Досить!Осточортіло!
Для чого це сама не знаю.
Заплющу очі- не прокинусь.
Подивлюсь- зовсім не засну.
В своїх думках до тебе лину, чекаю знов дощу.

Хочеш, я намалюю тобі квітку?
Квітку, яка так приємно пахне нічим.
Просту білу квітку, що схилила свою голівку.
Не хочеш?
Тоді я намалюю вогнище.
Вогнище, чиї білі язики полумя
не здатні зігріти навіть те, що вже тепле.
Ні?
Гаразд, намалюю я людину без духа та душі.
Людину, котра просто дивиться через аркуш паперу.
Дивиться й нічого не бачить і не розуміє. ЇЇ очі порожні.
Що знову ні?
Вже не питаючи тебе, малюю я себе.
Себе з букетом свіжих квітів і вогником в душі.
В моїх очах мої думки, якими пахнуть квіти.
Вдихаєш їхній аромат, і знов мовчиш-тепер ти знаєш все.
Ну що мені робити?...

Світить ясне сонечко
Настала весна
Солов'ї в садах співають,
А в хаті я одна.

Приспів:
Солов'ї-солов'ї...
Брати рідні ви мої
Співайте веселі пісні,
Розвеселіть серце мені.

Ой весно, весно!
Яка чарівна ти,
Почаруй моє серце
І зі сну розбуди.

Ти не прагла на роль коханки,
Ми звірялися тільки снам,
І пили з однієї склянки,
І цього було досить нам.

Ти мене розуміла одразу,
Ми так ніжно тримали бар’єр –
Не промовивши зайву фразу,
Не сполохавши те, що є.

Але нині ти там за стіною,
У світах висоти й самоти,
І тепер говорити зі мною
Тільки тиша могла б так, як ти.

Ми пили з однієї склянки,
І кохання було зі скла…
Ти не прагла на роль коханки,
Ти зіграти життя могла.

І.О.В.

Уже з верхів’їв облетіло листя,
високі голови схилили до землі,
самотність раю — крижане намисто
для вас, високочолі на чолі.

Ніхто просити більше і не буде,
як захотіли — майте цілий шлях.
Ідіть у пекло, де гниє Іуда,
ну, сміливіше, там ваш падишах.

Із гіркотою випитих ілюзій
я промовляю вичахлі слова.
Кого просив, нехай пробачать друзі,
я не згадаю більше, так бува.

Ви йшли сюди спасати Україну,
а врятувати вирішили хвіст.
Ура! Вперед! Довічно гнути спину
вам на здоров’я! Дух згорів, мов ґніт.

Уже з верхів’їв облетіло листя,
високі — голови схилили до землі.
Але й по вас ідуть усі нечисті,
по вас, високочолі на чолі.

Уночі до бабусиних вікон
Ще приходить самотня груша.
А медяників пряних – без ліку.
Хочеш рви, а хочеш обтрушуй.
Та вона у запаску плаче,
Вогко схлипує аж до ранку...
І ніхто вже цього не бачить
Крізь похнюплену тінь фіранки.

*
Бурульки
перша радості сльоза
на мить застигла,
ніби ртуті крапля –
вимірює уже тепло весни.

*
Пілястри кришталеві знову в моді.
Бурульки
камертонами висять.
На них іскряться краплі –
звуки сонця.

Пам’яті Михайля Семенка
Фі…
Фіви
Вночі
Шукаю
Діви
Охочої
Фе…
Феєрія
Душа
Як прерія
Казкова
Містерія
Бурлеск і
Трагедія
Я, –
Інтермедія, тьху
Епідемія
Слова…
Фі…
Фіви
Діви
Ночі
Шукають
Охочих
Фі…
2009

Мої вітряки ще не ломані і не подолані,
Мій меч дерев`яний і крові не пив ще канчук.
Старі королі кропив`яні, з рук часу годовані,
Бояться людей і, жалкі, не даються до рук.

Я рівня із ними… Сорочка на душу – вся листяна,
А лати – поверх.
…Поєдинку початок сурмлять…
Між небом-землею забралом зіщулилась тиснява,
І ворон чекає поборене серце клювать.

Я впала? Стою? Я здалася на милість чи збУлася?
По літерах митей читаю цей день без пуття.
…Старі королі кропив`яні про косу забулися
І все в межиріччі вітрів коронують життя.

Я не буду прощатися й наздоганяти потяг
зазирати у вічі праведним світлофорам

хай сакральна країна древніх магів-таротів
напророчить назавтра фатум-кінець лавсторі

я не буду шукати зустрічей випадкових
замовляти солодкі сни у лоні безглуздя

і писати листи до раю щоб достроково
нам дозволив відпити з чаші наших ілюзій.

я не буду просити прощення чи научіння,
не спокусить диявол – певне й Бог не осудить

все просте - непросте
   причинне - небезпричинне,
      що було - не зникає
         я тобі просто буду.

Думки ховаються в каньйони між клавішами з відтиском звичних знаків
Знаки шепочуться про події у великих скупченнях фраз
Текстів книжок друкарських помилок, де банальні події - закляті:
Й коли гальма суспільства розчавлюють життя й природний газ
Й коли прогрес запалює смертельні реліквії щастя динаміки снів
Тріпочуче серце в жорстоких долонях породжує страх або гнів
Палаючі очі ласкаво шепочуть що на вершинах розтанув сніг
Жахаючий мозок все туманне конвертує в солодкий гріх
Темрява ночі купається в променях вічності й правди
Самотній ролер отримує випадкові травми
Завзятий учень винагороди гарні
Замислений вночі тільки шмарклі й скарги
Світло нічного міста та плач гітари-коханки
Так, я чхала на тебе з висоти спущених нервів
Плювала на всі почуття крім пекучого болю
За іншого... мені не треба пробачень, ні
Вони спалахи киплячих вулканів чи гейзерів
… прагну спокою та сприйняття від holly
рагну щоб це була остання згадка про всі стосунки з тобою,
не мій не герою…
ліхтарі заквітчують дороги тернистою травою
Встеляючи заспаними спогадами намірів, думками
Попереду вони вішають плакати чи непрозорі скельця з казками
Щоб закрити смерть… мого скельця нема, я на боці смерті
Тому доля псує багато з приємних моментів
Розчавлюючи музичні інструменти
Чи клепсидри - піщані еквіваленти
Життя – закривавлені багнети
Буття…
16.11.08

Картини Пікассо у віконній шибці створюють презентацію -
Друзки імпресіоністської геніальності проводять акцію
Три враження за ціною чотирьох – шукайте у магазинах
У в’язких солодких морських рибинах
Чи незрозумілій важливій годині
Створюючи небезпеку загиблій дитині
Її поглинуло місто за власним проханням
Запаяну в сталь обмотану жовтим простирадлом
З синьою печаткою мейд ін Гавана
І власним лискучим телешатром
Місто… місто.. чому завжди місто ?.
А чому щирі люди тільки й кажуть про серце?
Кляті лише про секрети з перцем?...
Скупчення чорних привидів-будинків заліковує гнійні рани
Потужні емоційні стани дарують пам’яті потрійні шрами
Коли вітер вибиває усе скло навпроти в твоє тіло
Летиш над нічною дійсністю як солона мрія
Мрія засвітлених дерев та карпатської лісозаготівлі
Чи затьмарених стежок свердловсько-долинського рілля
Ліхтарі – зорі, що впали додолу під ноги
Дають спокій - залишок вічної тривоги
В якій лише і можливий спокій – ледь відчутний дотик
Крапель золотого дощу та сили вітру…
Титри…
17.11.08

Одна в кімнаті.
Одна в квартирі.
Вола пихато
З усіх кутків
І заглядає
У душу щиро
САМОТНІСТЬ –
Слабкість
Моїх чуттів.
Я закриваю
Від неї очі,
Ховаюсь в ковдру,
Жену думки.
Самотність – поряд,
Іти не хоче.
Пишу самотньо
Сумні рядки…

ось весна. що робити з нею?
знов прийшла. хто її просив?
горобці несуть ахінею
із усіх своїх голосів

ну там промені і струмочки
ну там дамочки цок-цок-цок
ну дощі та інші примочки -
навігація берег пісок

томик віршів старого бахита
навіть гості - ви ви і ви
виправдовуєшся: треба жити.
так і треба тобі. живи.

Жизнь не имела б красоты,
И вкуса,не было такого,
Если бы только,сладкие плоды,
И солнца -кусок золота большого.
Но горькое,соленное и черное -
Дает объем,всей окружающей среды.
Эффект - превосходящей красоты,
Все вэтом Мире дополняет,
Один другого.

Все на світі можливо:
НЛО і зелені пси,
Але наша любов –
Неможливе химерне диво.

Все на світі можливо:
І кохання вогню й роси,
І можливе єднання
Каменя і коси…
Неможливо лише, щоб ми
Разом бути могли щасливо.

Все на світі можливо,
І любов їжака та змії –
В них народяться довгі
І трохи колючі діти…
Але нам неможливо
Поєднати життя свої –
Ми з тобою окремо,
І можемо з того радіти.

Як воно, у житті буває,
До щастя свого ти звикаєш,
От і живеш, не помічая,
То, як твоє життя збігає,

Може спитав би, за кохання,
Та якось вже, нема бажання,...

Він просив, він благав, він ставав на коліна:
- Моя мила, Мадонно, кохана єдина,
Народи нам на щастя чи доньку, чи сина.

І вона народила дитя ним жадане,
І чуже відчуття материнського стану
Намагалась нести, як той стяг по майдану.

Він радів, що тепер вони мають цей клопіт,
І несе течія: пропозиція – попит,
Та й життя наче шляхом упевнено котить.

Але їй материнство – годин марнотрата,
Насолодам дівочим голівонька втята,
І залежність від збігу обставин у свято.

Недоістини разом з недокольороми
У серці дитини всоталися в шрами
І душу вели сліпоти манівцями.

А доля ридала – каліка стократно,
Дитина для щастя, на жаль, не придатна…

" Дихати"
Ко СеРж.


Дихати!
Переливати кисневі перли атомів у легені мегаполісів!
Дихати!
Чавити голими ногами свіжий виноградний сік !
Ликами хмар, наче перед заняттями йогою,
Вільно вбирати кожен бажаний збіг.
Дихати!
Не мити діаманти у вонючій Америці,
Не нумерувати канонади днів і вихідні.
Просто ,бігти до того, хто носить звичайні кросівки!
І не сказати із зайвих гордощів мозгординне : Ні.
Дихати!
Нео!
Дихати!
Квітами на вікні.

Вже березень хмаринкою,
Мов човником приплив
І пролісок для милої
На пагорбі розцвів.

Всміхнулось тепле сонечко,
Біжать струмки, дзвенять
І пташки до хатиноньки
Співаючи летять.

І серце пісню березня
Відчуло і бринить,
І пташкою веселою
До милої летить.

Проліски тендітні розцвіли в саду,
- Я до тебе, милий, більш не підійду,
Ти цілуєш другу, квіти носиш їй,
А у мене хлопчик під серденьком твій.

Впали дві сльозинки та й розлили біль,
Став гірким медовий поцілунків хміль,
Зажурились верби, никнуть до води,
- Не прийду до тебе... і ти не ходи...

Промайнуло літо, жовтень воду п’є,
- Підростай щасливим, серденько моє,
Волошкові очі ти у мами взяв,
Щоб її очима батька привітав.

Привітай, синочку, привітай хоч раз
Може він впізнає, зайде хоч до нас,
А як не пізнає, то додому йди
І його, мій любий, не веди сюди.

Я замилуюся безмежним полем,
Коли не встиг ще взолотитись колос.
Коштовна, бірюзова зелень лине,
Прямісінько у душу, незболиму.
Цей аромат молочного зерна!
Ось коник- акробат - не сарана!
Волошок синьочубі цибулини,
Земного щастя рідкісні хвилини...
О, колосе! До лоскоту охочий!
Але ж тебе світило теж лоскоче.
Промінням осяйним та життєдайним,
Щоб ти був запашним та урожайним.
На твому вістрі ангел спочиває,
В твоєму тісті гіркоти немає.
Нелічений стоїш солдатом бравим,
Аж доки у засіки не відправим...
...Вкраїно мила, житниця вселенська!
Нестримна сила духу, велетенська.
Щораз могутньо в височінь зринає...
Та це ж колосся в полі
дозріває...
21.06.03р.

Мне ли нити рвать, ища спасения.
Мне ли от себя к тебе бежать.
Истязаясь до изнеможения.
Время поворачиваю вспять.

Чтобы не тебя любить и маяться.
Чтобы больше ран не бередить,
Тонкими и ледяными пальцами
Укажу на двери. Уходи.

Словно лента с глаз. Я снова зрячая.
Храм твоих иллюзий пылких пал.
От чего же горько нынче плачу я?..

От того, что вьюга правит бал.

Я не твоя.
Мені бути чиєюсь – не личить.
Хтось мені, Суме, тебе, як мороку наврочив.
Тінями сіре безсоння вкладаєш під очі.
Тихо шепочеш на вухо.
Всміхаєшся.
Вбивчо.

Худну.
Марнію.
Як риба на березі моря.
Очі скляні і луска на піску, як алмази.
Так помирають митці, шизофреники
[хворі]
Їх не ховають.
Вони ж бо щезають.
Одразу.

Слова затихли до грози
на вістрі раненого вірша.
Мовчи! в подолі принеси
суцвіття втрат. Скоріш-скоріше.

Загоїм рани сон-травою,
щоб оживляти горе-світ.
Забудемся удвох з тобою
до завтра. спалах, горицвіт

і сонце вкрадене на виріст
і танець сонно-чорних крил
відрізаних. Туманна сирість
затягує магічний вир,

там пахне скошена трава
і щем ув"язнений ліворуч.
Завчи промовчані слова,
на жаль не вмію бути поруч...

Покинь журитись – все колись мине.
Хай усмішка засяє на обличчі
І знов зігріє не одну мене.
Сліз забагато в нашому сторіччі.
Забудь образу, що тобі болить
І просто слухай, як співає вітер.
Які б сніги навколо не мели,
Та він прийде – твій довгожданий квітень.

Дихаю.
А часом - задихаюсь…
Падають.
А чи то пропадають
посмішки,
мов яблука із саду –
несмачною теж буває
правда.
Чи гірка,
чи кисла,
чи цукрована –
може ще і
не запатентована,
але б’є
і якось не промазує...
Б’є у серце…
Іноді лиш фразою,
іноді
(це як кому захочеться)
промовчить,
а часом зарегочеться
так, що в’януть вуха,
чи душа - до п’ят.
Так живемо:
хто – кого
і як…
А в житті
бувають різні випадки,
що і правді
вже немає виправдань.
Хоч би що було
поза ефіром,
але й правда має мати міру!

спиняюся. бо програла. бо кохаю.
злякалася. бо пропала. бо не знаю
ні назви цій хворобі, ані імені
моїй біді новій в подобі гри. мені
так холодно. бо крига все. бо ти - ворог.
своє рядно мені несе теплий морок.
спиняюся. бо я слабка. бо ти сильний.
спиняюся! бо два стрибка - і ти вільний.
спиняюся...бо в повітрі риба гине...
спиняюся...бо по вітру безвість лине...
пробач мені, що порвала нитку кожну
пробач мені, що кохала, скільки можна...
спиняюся. бо програла. бо вмираю...
всміхаюся... (бо украла ключ від Раю)

Годинник - маленьке хиже створіння -
шкіра,скло,хитрувате обличчя.
Крадеться заздрісно попідтинню
Збирає братів на північне віче.
Годинник завжди нападає з-за рогу,
Шукає,сволота,чого би ще вкрасти!
Годинник боїться каміння важкого -
Одвічного ворога з іншої касти.
Годиннику страшно на сніжних вершинах,
Тоді він блідне,в колінах слабне.
А ще - він дуже крихкий на стинах,
Суворого часу дитя нахабне.

А ми боїмося,що крізь його рани
Втікає наш час,
І вічність на день коротшою стане...

Нарешті я прийду. І поруч сяду.
І вже не озиратимусь назад.
А хочеш винограду з мого саду?
Я саме йду садити виноград.

А хочеш - ми діждемся листопаду,
Присівши на межі на спориші?
Настане день збирання винограду,
Як ти настала у моїй душі.

Бетонний світ, як не горни.
Кімната, стеля, край балкону,
І за вікном усе з бетону:
Суцільний простір кам’яний.
Якраз навпроти, тет-а-тет,
Стоять у вазі мертві квіти.
Немає виходу до світу,
Єдиний вихід – інтернет.
Вже майже темрява, хоча
На стелі висить штучне сонце,
І день звеличує, мов стронцій,
Похмура лампа Ілліча,
Помітна ледве, видно – звик
До світла кольору сапфіру…
З’явившись ніби з потоймиру,
Тупоче тихо домовик.
А він – самотності косар,
Косою звуку тишу косить
Під корінь, створюючи досить
Вагомий доказ – ти не сам.

Ти обираєш втечу.
Ліктями просто в квітень.
Лілії у волоссі
Труять думки про ніч.
Ніби засмаглі плечі,
Всі ліхтарі без світла.
Тільки тобі і досі
Душно від слова «ні».
Ти обираєш втечу.
Чоботом в чорну землю.
Все, що чекав, збулося.
Сумно твоїй весні.
3.03.09

Матір
Маємо милу
Мову маємо мудру,
Містить міжзоряна
Мрія
Майбутню майстерність
Митців.

Ми
Мусимо мати
Мужність,
Мов меч металевий
Міцну,
Мороку мракобісся
Мстити
Моралі мушкетом
Метким.

Може
Марнуємо мозок
Милицями мови
Москальскої,

Мов мавпа
Микаємось масово,
Мудрість москалика
Маємо?



***


--------------------------

ПЕРЕКЛАД
Цікавості заради:

--------------------------


***

Мать
Имеем милую
Язык имеем мудрый,
Содержит межзвездная
Мечта
Будущее мастерство
Художников.

Мы
Должны иметь
Мужество,
Словно меч металлический
Крепкое,
Мраку мракобесия
Мстить,
Морали мушкетом
Находчивым.

Может
Расточаем мозг
Костылями языка
Москальского,

Словно мартышка
Мыкаемся массово,
Мудрость москалика
Имеем?


***

02.03.09

*
Пишу на днях,
як аркушах паперу,
Чорнилом ночі
Радісні пісні.
І витирає вітер хмари-плями.


Туш (робота автора)

*
Ти далеко від мене –
серце вогнем пече.
Поруч – разиш мечем.

*
Цілунки, як ропа,
на спраглих вустах.
Умиваюся морем.

Передпівневий ледво додивився сон,
де дівку мацов де-попало моцно,
де у мого села не міняний фасон
ще за часів, як Лєнін ліз на ноцник.

Моє женило тістом на очах росло,
сивуха не крутила карузелі...
Там голова сільради біг у ліс ослом
за ним юрба іачила "веселих".

Там агроном-швагро був схожий на паркан,
а сто Сірків синхронно-задньо-лапо
меліорацію вивчали і канкан,
і він від того — то рипів, то крапав.

Ветеринарша отелилася в хліві,
щось довго фельдшер витягав за роги,
кричав рогатому: "Твій тато у Москві,
туди пошлю, як тіко вийдуть ноги!"

Чи то весна іде, чи ще яка біда?
Передпівневі сни у струнко стійці
розбовтують, мов на весіллі тамада,
котрій би то віддатись нині дівці.

3 Березня 2009

самотні голі стіни... за вікном життя.
таке повсякденне
стіни бачать і чують, хоча
пам'ятають не мене

жорстоко-солодкий день сьогодні
і ніч без прикрас
ми з тобою жахливо голодні,
і ковтаємо нас

на жорстокому таймері- двадцять чотири
хто придумав таку добу???!!!
мені мало себе з тобою,
а ти не скоро скажеш "прийду"

не залишиш, але поїдеш,
тобі мало тебе зі мною,
не залишу, але залишусь
одна... ні, не одна!!! з собою.

чрм ці вікна рентгеном ретельно
мою душу знову досліджують???
я ж лише так, перехожа, напевно,
лише затримала погляд невпевнений

Перелітна весна
Виринає шумливими гніздами,
перелітна зима
їй лишила сльозу на ріллі.
Вітерець - лошеня
припадає тремтливими ніздрями
до розкоханих трав
у пашистому лоні землі.

Мерехтять у очах
весноденням розбуджені повені,
і народжує світ
все нові, і нові небеса,
де в безмежжі пливуть
сріблорунням Пегаси підковані,
прелітним зіркам -
їх підкови замісто кресал.

А розбурханий світ
вже летить і розходиться колами,
манівцями планет,
мимо чорних нелатаних дір.
Немовлята кричать,
Бо лелеки приносять їх голими,
Їм би сну і тепла,
І ніколи б не знати зневір.

Перелітні думки
повертаються стиглими віршами,
і бажання чомусь
до кохання одвічно летять.
Нам насняться птахи
в ніч, коли ми планету залишимо...
А допоки весна -
то погріймося біля багать.

Скучно мне, Господи, скучно на этой земле.
Пафосом слов не добавить веселья. Не кстати
Дымка обыденных будней в заоблачной мгле.
Дней, как фальшивых червонцев - за век не истратить.

Вечность твоя столь же зыбка, как дым на ветру,
или зажженная спичка. То вспыхнет, то гаснет.
Участь свою из скрижалей твоих не сотру.
Веры ли нету, а может на это согласна.

Здесь в марте ярче виден снег,
и как сто лет назад, графиня,
тут сосны, обступившие со всех
сторон Ваш желтый особняк,
стоят высокие поныне,
все также на снегу стоят.

Из башни виден край земли -
кусочек – не дойдя до горизонта -
он в железнодорожный сплин
уходит, превращаясь в поезда,
и дальше в бликах мартовского солнца
он испаряется, как талая вода.

Ваш дом, он и теперь приют
тем, кто себя назвал поэтом,
и так же стены узнают
их по растрепанности душ,
по-прежнему здесь много света
и тени тают на свету.

Пускай прошел двадцатый век,
который был для Вас началом,
но в марте здесь все тот же снег,
и между сосен и осин
он чист, а в небе талом
все та же мартовская синь…

Неволя нам не дасть спаніти,
Розслабитись, погомоніти,
Неволя розуму.
Для нас - закриті двері майже всюди,
Допоки волі не здобудем,
Тяжкої воленьки,
А там, знайдеться не один гетьман,
Що ладен в рай нас повести,
Чистіші божої роси, у нього очі.
Як у всіх, що рай земний нам обіцяли,
і доти людям потурали, допоки міцно не взяли,
до рук страшної булави,
якою знову нас загнали в неволю тяжкую.

Скільки губиться вІршів
на дорозі життя. Щодня.
Скільки слів і думок
ще не сказаних.
Вони завтра без нас
проростуть в небуття. Майбуття.
У медово-полиновий
присмак забарвлені.

Колись побачив я тебе у сні,
А наяву не зміг пізнати,
Тоді веселому мені,
Тепер несила відрізняти, сон та реальність.
Де ти є?
Куди поділась?
Дай вгадаю,
Ти довела мене до краю,
та й розчиналась в моїх снах.
Як злий міраж на небокраю.