одинокий і забутий
пес в кутку лежить старий.
він помре, так має бути,
адже світ у нас такий.

непотрібний вже нікому,
безпорадний і сліпий
він не має більше дому.
в ріднім домі він чужий.

часу мало залишилось,
пес помре цієї ночі...
ось і серце зупинилось,
ось сліпі закрились очі.

рота не прикриваючи
кашляє мокро весна.
волоссям кида відростаючим
коса її брудно-масна.
мов подруга моя найкраща -
погода зрадливе стерво,
не встигла прокинутись, натще
уже випробовує нерви.
за гривню нещасні букетики
підсніжників рваних, зів'ялих.
весна! прогресує естетика
людським наддушевним калом.
і бродять пузаті кішки
коти завивають, мов вовки
а я - на залізному ліжку
в обіймах старої хрущовки.

Казала ти
що треба йти
Куди? Не знала
із серця гнала
Не пускала в душу...
Я ж не порушу
твого спокою
і рукою
зітру печаль
Той тихий жаль
з твого лиця.
Без компліментів
пливли моменти
Із м'яти пили чай
Ну що ж? Прощай.
В альбом життя
я поскладаю
зловлені миті.
я не прощаюсь
не п'ю на прощання віскі
йду по-англійськи....

Позволь мне, напишу я твой портрет.
Перо второй заменой станет кисти.
На листик, как на холст, штрихом сонет
Я выведу, умело слог подчистив…

Позволь же описать твои глаза.
В ночи мне все равно давно не спится…
Из ран моей души ветра сквозят,
И полночь не помощница… не скрыться.

Позволь при свете гаснущей звезды,
Оставить, так на память, лишь надежду.
О том, что исцеляются мечты.
А счастье, как и горе - неизбежно

*
В офісі нуднім
Місце для танців знайду,
Тільки скажи ж бо.

Сонце крізь шиби
Гріє підлогу. Як жар –
Як вальсувати?

Добре кружляти удвох
В теплій лагуні
Пристрасно. Хочеться пить!
Море солоне!


о.Крит (Лівійське море) фото автора

Народжувались у багатті,
де лава палала руда.
Був сонячний вітер нам батьком,
а матір‘ю – синя вода.

Вони нас прикрили собою:
освячена на прапорах,
дзвеніла розпечена зброя
у бронзових стислих рядках.

Ми ж, стиснувши губи, навколо
шукали розради на те,
що мерзло безмежжя в «ніколи»,
а вічність в цупкому «ніде».

Рвонули їх разом з серцями
із простору, часу, землі,
й від того не гаснуть ночами
у синяві жовті вогні.

Можливо ми всього лишень маріонетки
Яким не поможуть лсд таблетки
І крики зламаної табуретки
Не здіймуть руки догори.
А ти сиди у невідомості й гори,
У стані невагомості
Поки десь за відсутності свідомості
Не зявиться твій сонях.
Маленька соня, білий одуванчик
Спить у корзині.
Сіренькі плями порозкидані на спині,
Мов у зебри.
Збери їх в жмені й розкидай по небу
У сузірях,щойно доспілих, стиглих
Жовтогарячих грушах,
Які єство моє наповнюють,
Їх смак медовий ненадкушений.
Їхні плоди зросли в моєму серці,
Наповнюючи вінця до країв,
Аж ллється через край!
Ай-яй!Будь обережним!
й щоби не спричинить пожежі
Не простягай душу вогню,
А вічно грій промінчиком,
Сонячним зайчиком.
Наповни світлом думки і руки
І від розпуки не благай інакших змін.
А так хотілось бути другом...
Забудь свій розум і послухай,
Що каже серце. Зрозумій
Себе і світ навколо:
Усе біжить скаженим колом
І заміта сліди. Собою бути намагайсь,
Вперед повзи, навколішки іди,
В кривавих шрамах загартуйсь.
Прощай, і дякуй, і люби.

*
Острів чекає.
Я загубив там любов,
Чи батьківщину?

Зевсе, благаю,
Ти від напасті врятуй.
Блудного сина.

Міцно до щогли мене
Линвою зв'язуй.
Вуха навіки заткни
Піснею з Криту.


острів Крит (фото автора)

Душа летить сірими вулицями освітлена Львівськими ліхтарями. У чорному блиску бруківки проходять поодинокі, одинокі люди. Відчуваю чорні думки їхні і душа моя холоне. Ось вікно моєї коханої. Крізь прозору фіранку вона дивиться на дощ і ледь чутно кличе, але не мене. Жоден ліхтар не буде освітлювати мою дорогу назад, темрява затьмарила пам’ять. Останній вечір, тихий дощ. Я помер!

*
Ще довгі тіні на снігу.
Чекаю,
Коли вже розтаватимуть вони.
І будуть схожі
на сліди од воза.

Моя троянда мила посумнішала.
Голівку журно опустила вниз..
Хотіла б, щоб вона була сильнішою,
Та тільки серце біль пекучий стис...

Вона живе у тому почутті,
Яке два серця радісно плекають,
Яке цінують і оберігають.
Чому ж тоді пелюстки ці сумні?..

Я – твій наркотик? Так, авжеж.
Я – твоя звичка, витримана часом.
Ти віддавався їй сповна,
Та зрозумів шкідливість з часом.

Ти відпустив мене мовчазною байдужістю
Холодних, трохи знуджених очей.
Я ще стояла. І чекала дива...
А ти – в своє життя нових гостей...

1
Як сталось це? Нічого не було.
Слизьке, холодне і байдуже тло.
Весна ще не торкнулася дороги.
В твоїх очах застиглі дві тривоги,
мовчать і довіряють дно мені,
зашарпане буденністю жорстоко.
Та наче душу винесла затока
у дисонанси променів ясні.
Стою, завмерла, наче у воді.
Обмацую руками для розради
свій комірець, беззахисно, мов краду
твої думки – минуле, давній дім...
Навпроти очі, вії – змах птахів,
а ми далеко, вкопані у відчай.
Спливає день, і рюмсають дахи,
їх, мабуть, хтось зимою покалічив.
Як цю межу мені переступить
у повені збережених ілюзій
і зустріч цю? Нежданна мить,
неначе кулька загнана у лузу.

2
То де ж ти був?
Звідкіль ти взявся?
Стою сама – не озирнусь.
Мов павутиння довгий вус
Торкнувся мойого зап’ястя.
І зразу чимось польовим,
Забутим душу надихнуло.
Ні! Я нічого не забула,
Воно блищить в півколі вій.
І не минає.
Я стою
І відчуваю, як задуха
Затисла серце. Ані руху!
Не руш, не руш! Тебе молю:
Не зачипай, що відболіло
І завірюха замела.
Мої чаїні два крила
Вже біла паморозь покрила.
Та десь ще жевріє:
жура
Вже не торкнеться серця більше, –
Я пропишу тебе у вірші
Байдужим розчерком пера.

3
Байдужим?
Марна ця мара.
Безпам’ятству поклони марні!
Сьогодні вийшла з перукарні,
І раптом – ти. Вже догорав
Крайнеба вечір.Черга на зупинці.
Між поглядами зібраних дощем
Мрозлякувато піднятим плащем
Я намагалась затулить зіниці.
У нього, кажуть, вже давно сім’я.
Розкручувався вечір, наче дзиґа.
В натомленому присмерку відлига –
Пародія нездарна на життя.
На рівні віч твоїх я вся, –
Немов п’янка чарівність смерті
Закружеляла в коловерті:
Химерний дощ, зупинка, я.
Яка тебе комета принесла?
Яка зорина з пам’яті вернула?
І мовчки я пішла в глухий завулок,
Яких у місті нашім без числа.
Я заховаюсь, загублюсь, застигну...
В котячім верещанні немовлят
Поглине, наче крихітку, земля
Відірвану від неба намистину.

Обніми мене хутчіш,
Поцілуй у щічку,
За тобою сумувала,
Любий, цілу нічку.

Ще на вушко прошепчи
Слово солоденьке
І до себе пригорни
Лагідне серденько.

Ніжним поглядом зігрій,
Зацілуй Галинку,
На руках носи й носи
Хоч одну годинку.

Я фрагменти щастя
міцно у долонях
пронесу крізь кадри
чорно-білих днів.
Спокій - лиш омана
на дорозі часу,
нетривкий уривок
найсолодших снів.
Хай біжить шалено
час від нас за обрій,
розтоптавши мрії,
обдуривши всіх.
Я залишу в серці
віру і надію,
і дитячий щирий
найсправжніший сміх.

На долоні світу ніч танцює тихо,
розсипає зорі пригорщами вниз,
покотився місяць та й упав за стріху,
заглядає в хату, наче хитрий лис.

Понад сонні трави скрізь туман сивіє,
тулиться до стежки теплим молоком.
Ніч холодні роси сипнула під вії,
Замаїла землю зоряним вінком.

В повітрі вже пахне весною, хоч поки ще лютий
Та скоро бурульки на гіллі білітимуть бруньками
Вже топиться сніг і до блиску дахи полірує
Із шафи пора діставати заховані й певне забуті

Весняні плащі і яскраві кофтинки й спідниці
Вдягтися й зайти у стару іграшкову крамницю
Купити в ній крейди й на вимитій снігом бруківці
Казки малювати, такі, як раніше, в дитинстві.

А потім із вітром обнявшися бігати містом
І, мабуть, дозволити вітрові більше ніж іншим
Хай ніжно цілує й лишає веснянки на шкірі
І щоки від цих поцілунків ледь-ледь зашарілись.

Дивитись, як вітер у хмарах міняє відтінки
Мов кадри в німому кіно, чи в альбомі картинки
Вдихати морозне, хоча вже весняне повітря
Із запахом пролісків, сонця й прийдешнього літа.

Така зараз тиша панує в північнім місті,
Що чуть, як шепочуться поміж собою думки
Сердешним тут надто самотньо і тісно
Вони би хотіли складатися в вірш чи пісню,
Чи просто забувши про все танцювать під місяцем
Заплівши в зелене волосся із квітів вінки.

І навіть ліхтар он на розі приглушує світло
Щоб не налякать їх бува. Від нескромних очей
Ховає їх в тіні старенька, крислата липа,
Вони ж свої шати скидають липовим цвітом
Не скуті нічим, що завадило б їм летіти
У небо високе, подалі від світу людей.

І можна побачити пізно вночі аж під ранок
Коли треті півні порушать застиглу цю тишу
Думки як летять крізь все небо додолу зірками
До вікон постукавши сивим, ранковим туманом
Додому вернувшися після нічного гуляння
Щасливі і сонні вмостились на краєчку ліжка.

Лежу і слухаю, як ти спиш. Час від часу дивлюсь твої сни. Лиш недавно помітив - кольоровими стали вони. В тебе пам*ять коротка і довга спідниця, тобі все до лиця і тобі тільки сниться, що мене вже нема. Я лежу у пітьмі і вдивляюсь у зорі, та вони усі стали настільки прозорі, бо сильніше за них світиш ти.

…Монетка валидола под язык –
И можно жить вот так, как жить привык,
Покорной мудрости живым укором,
То в тишину молчать, то слушать Тору,
Сжигая листья в жертвенном огне,
И спрашивать:
– За что всё это мне?

Октябрь старел… Так пожилой еврей
Как у Стены, у зимних батарей
Лицом прижался – и тихонько плакал
Молитвою дождей, кустов и злаков,
Где все слова сплетаются в одно:
- Позволь, чтоб эту чашу мимо… Но…

Но чаша уж полна, и никуда не деть.
Сначала ветер, а за ветром смерть –
Зайдут на кухню, сядут за столом:
- Шалом, уставший сыне наш, шалом…
Горит свеча. Шабат в календаре.
И он умрет.
В день первый. В ноябре.


__________________________________
Шабат – суббота, день отдыха.

Моя душа просить їсти.
Її нервують матеріальні речі –
Натовпи, галас і мізки овечі.
Вона забилась у куток і плаче
Над світом байдужим цим, сірим...
Прекрасним таким!!!

Холодний день вкриває світ моїм вікном.
Збірка пісень, що “Струни серця” зветься
За столом з мокрим чолом… зірветься
Паперовим літаком, білим корабликом.
Солодким бубликом без дірки пригостіть за чаєм
У вас не буде кави, гречно вибачаюсь?
29.11.06

Плаче звесніло лютий,
Зúмою геть забутий.
І навіть друзі-вітри
Запах весни принесли...

Усі чекають тепла.
В лютого доля така...
А я тáк ще хочу зими!
Й на санях – з крутої гори :)

В тебе стільки усяких справ.
В них мене вже віддавна немає...
Скажеш: “Є”, – ти. “Та от, на жаль,
Твого приоритету не знаю.”

Так пульсує зболено час,
Гематоми лишаючи в серці...
Наш вогонь, схоже, майже погас...
Бачу втомлений погляд в люстерці.

Не тримай тільки, прошу, мене,
І, будь ласка, не треба мовчання!
Знайду сил – відпущу свою вірність
Неіснуючому коханню...

Скільки ще цих напружених буднів?
Я вже вкотре питаю неба.
Розівчилася бути з тобою.
Ще не вмію бути без тебе...

Пташки...
Маленкі чорні силуетики.
Що вам видно в тумані
з вершин голих дерев?..
Може, ви ще спите
попри ранкову метушню
людей-мурашок.
Чи просто мовчки споглядаєте...

Ще зовсім трохи до весни.

Безхмарно небо посміхалось
крізь вицвілу палітру дня.
Лише графітові дерева
(ще зовсім голі)
шукали сонця
і земля
від снігу втомлена
дрімала.
Щоб завтра, вставши,
розцвісти,
покритись зеленню мякою,
і наповнити острови
душі моєї
ранньою весною.

Старий годинник, час новий,
а спогади такі химерні...
Мов той засушений листок,
що загубився поміж терням.
Книжки старі, а правда - та сама,
незмінні істини відверті,
нема потреби в них, нема,
ми всі такі сухі й уперті.

Якби його серце тобі у кросна,
Ти б вишила слово "пам'ять"
(Певно,червоним).
Тебе лихоманить,і ніч незносна
Диктує на вухо вірші
примхливим тоном.
Розсиплються рими гірким мигдалем
Чи листям пожовклим стануть
Тобі на втіху.
Зима просочилася - льодом талим,
До тебе у душу привівши
Зажуру тиху.

... Ти не забув? Отам, біля костьолу,
де голуби окреслювали кола,
де захід палахтів огнем заграв,
хапкий мороз аж зашпорами брав,
над Бугом, на засніжених вітрах,
душа ячала, квилила, мов птах, –
там ніжні котики
гірких вербових віт
мені осяяли промерзлий світ...

Тихо вечір гасне,
Вітром цвіт колише.
Ти моє прекрасне,
Ти моє колишнє.

Я тобі залишу
Про любов на згадку
Чорно-синю тишу
В золотаву цятку.

Вогкими вустами
Не торкнешся скроні –
Ніч густа між нами.
Ти моє безсоння.

Жук-ліхтарик світлий
Над гілками вишні
В чорній тиші світу
Про любов напише.

насквозь
продрогшее про-
странство
проколото
как для сережки ухо
время
иглой
пролезло
странствуй
а не ловись
на свет
больного духа
оптически прицельного
воображения
мало
день прослезился
спазмами
до боли
дышит
тень

27 Февраля 2009

Зірки далеко…
Але Місяць,
Крижаним поглядом
Чатує в щілці вікон,
Шукає сон лихий,
І наче чує,
Як нишком б’ється серце
Й кров вирує,
В глибинах тіла,
Та як вві сні
Пильнує хитре
Й підступне око Смерті…

Вона чека,

Бо вже послабла воля,
Страшними зморшками посічене обличчя,
Твій стан стрункий колись, немов тополя,
Скрутила м’язами старими міцно
Примхлива й швидкоплинна доля…

Вона чека…

А ти не спиш, хватаєш скибку,
Тремтячими руками тягнеш склянку,
Зі страху що помреш до ранку,
Беззубим ротом хапаєш хлібину…

Та сил нема вдержати!

Немита склянка, падає додолу, б’ється,
Розбите скло повітря ріже дзвоном,
І сяйво місячне в брудні осколки ллється,
Блисне очима та зникає згодом…

На ранок,
Чорний крук з’явивсь
Раптово,
Й моторошно
Кричить в гілляках,
Осоружно,
На здобич він чекає
Душу, темну,
Шукає пильно,
Як стерв’ятник
Тушу, смачну …

Хочеш гнати крука - сил нема піднятись,
І ноги відтялися - немов важкі колоди,
Дихання перехоплює, байдужа і холодна

Вона прийшла...
Охоплює,

Крижаним оком вп’ятись прагне,
Рукою волохатою вже тягне Душу,
Вхопила міцно й вириває з тіла…

Потроху…

Останній крик! І тіло розчахнулось,
Як дуб старий, знівечений в негоду,
Та в пазурах розпечених сталевих,
Свідомість зі своєю смертю погодилась…

***

Хіба чоловік – це твоя половина?
Чи може дитина? Питання відкрите.
Похнюпивши голову йде недо-жінка,
свої почуття розтрусивши крізь сито.
Бо їй на собі важливіше носити
усе нерозтрачене золото інків.

І щоб не робили – все безрезультатно:
уколи або ж прегнавіту піґулки.
Стоять ліхтарі у позиції струнко,
та й ті не хотіли б їй честь віддавати.
І біль її неподільний, як атом,
обличчя, немов репродукція Мунка.

Пробачте колись їй, вона ж тут проїздом.
І стіни, що білі, насправді червоні.
І тягнуть-витягують руки залізні
дитину, мов ріпку, з продажного лона...
синочок чи доня..? синочок чи доня?
Запізно.

Грає пісня Океану Ельзи
Не питай, а я і не питала.
Грає музика та не твоя,
А я млію - я ж жива!

Просто, дуже просто мені.
Тобі важко заснути зі мною,
Одягнутися після вечері
і піти до себе додому.

Я ніхто, а ти щось,
Щось мені невідоме
Ти питаєш мене, хтось
може знає де ти, моя доле?

Де я без тебе стрічаю зиму?
Де мені краще зібратись з думками?
Ти мене не лишив саму,
Ти і не мав мене ніколи.

Доля мене не знає
Ніколи і я не знала її -
Все, що я зараз маю
Ось ці сумні пісні

І я простягаю долоні
Шукаю у темряві тебе -
Тепер мої ночі солоні
Наповнені цукром твоїм

Не бачу, але маю надію
Я слухаю і засинаю
В твої думки я поринаю
Хоча, про них, скоріш за все, не знаю..

Нарешті вірою своєю, серцем теплим
Я поринаю у твій погляд.
Скажи мій любий янголе мені
Як довго ще чекати, що би бути поряд?

*
Весна – примара,
Що збирає всіх
І відкриває очі почуттям

Та випаде невдовзі знову сніг
І памороззю запорошить вії.



"Весна" (туш) автор

*
Стеблино полину,
тримаюся за тебе.
Ти – гірка моя правда.

*
В моєму серці
весна розквітла.
А зимно на душі.

Зливами п’яними
Плачуть вітри
Кохана шепоче
Тихо, з імли:
«Любий, не спи…»
Бо вже медоносно
Стогнуть вітри
Шугають, літають
Плачуть вони
Деруть на…
Шматочки
Туніку імли:
«Коханий, не спи…»
Бо млосно
Так млосно
Ридають вітри.
2009

(наверное песня)

мои мысли с тобой
растерял до последней не ведая
как они долетят
где прикажешь ты им зимовать
в них лишь правда о нас
от желаний понять приодетая
что сидит у окна
и не хочет одна умирать

а глаза у любви
по полнеба от памяти влажные
на ресницах зима
опускается медленно в грусть
мне б её пожалеть
и такой пожелать сердцу каждому
но она не со мной
но я помню твой взгляд наизусть

сам себе на беду
и на долгую радость забвения
страсти кошку впустил
уходить ей придётся самой
мне бы только узнать
как весной пахнут губы осенние
и как ветер заснул
серебристой играя листвой

осыпается ночь
и кружатся строкою мгновения
клетку сна приоткрыв
небом щурится тонко рассвет
и конечно все так
нахожу я себя продолжение
как во сне наяву
умолкает любовь да совет

27 Февраля 2009

весна светится еле заметно
кому-то
каплями воды на проводах,
отражением шагов в разбитых сосульках,
воспоминанием лета,
запахом земли да грязью на сапогах,
тучами в луже,
рыжей кашицей снежных кружев,
почерневшим гнилым валежником...

а кому-то
нужны подснежники.
и только.

Щомиті нам доводиться втрачати, щоб набути,
Та меншим зупинити більше зло.
Жертовні камені, холодне, сіре тло,
На спинах носим, наче парашути.
Приносимо у жертву вільний час, здоров`я, сили,
Ефекту адекватного ждемо.
Розчарування - цей важкий борець сумо,
Збиває з ніг, заламуючи крила.
Тоді встаєм: одні - на ноги, на коліна - інші,
Живемо далі, навчені життям.
Вставай з колін, та обтрусися, та затям,
Що долю ваблять жертви кривавіші!
...Недавно сірий камінь придавив - ані дихнути,
Гримів: новою жертвою ставай!
На тому світі обіцяють вічний рай,
На цьому запевняють не забути...
З грудей спочатку серце виривай,
А совість - колискову не співай, не дай заснути...
12.04.02р.

Ти твориш… не шкода ні часу, ні сил,
Якийсь ідеал: трохи глини й піску,
Таку найніжнішу й водночас різку
Вже майже богиню, хіба що без крил.
Виліплюєш вогкість бездонних очей,
Оступишся раз у них можна й втопитись,
Коралових вуст згірклим медом упитись
І впасти в безодню безсонних ночей.
Зелені зірки потопивши в бокалі вина,
Алмазним різцем на обличчі виточуєш риси,
Вплітаєш у коси троянди й камінні іриси
І знов до світанку для тебе танцює вона.
Із плетива па сарабанди ввижається янгол,
У вихорі чорного шовку ховаються крила,
Неначе на збурених хвилях фрегату вітрила
Тріпочуть на вітрі, сплітаючись в відзвуках танго.
Вогненні пір’їни лоскочуть гарячі долоні,
А лід тане швидше, ніж встигнеш торкнутися шкіри,
Вона все танцює, не знаючи спокою й міри,
Здається, що вільний, насправді - у неї в полоні…
Ти мрійник, безумець, те щастя не варте й гроша,
Агонія сонця… пітьма для очей ніби краще…
Ти грів її руки і думав, що з серцем не важче,
Жива Галатея, та що, коли з криги душа?..

Пальцем на шибці малюю чудну акварель:
Вітер розхристаний грає на верб саксофоні,
Зовсім нечутно на блідо-рожевому фоні
Місячне сяйво розбавить осінню пастель.
На підвіконні, закутавшись в спогадів плащ,
Міцно стиснувши горня: трохи рому і чаю,
Я відчуваю, як пам’ять поволі втрачаю,
Тільки з-за спини лунає задавлений плач.
Втомлений янгол заломлює в розпачі руки,
Світле створіння ховає общипані крила.
Всім по пір’їнці й йому вже злетіти не сила,
Людям байдуже, бо що для них ангельські муки.
Тихе тремтіння від вітру чи пак від думок,
Доторк до шкіри й мурашки пішли табунами
Мовчки й так щиро недавно було і між нами,
В пам'ять про літо лишився засохлий вінок.
Подих, як димка затягне квадратик в вікні -
Чистий мольберт, ніби ніч чорнотою залила
Я домалюю тобі сильні, сонячні крила
«Ти не повернеш сюди?» - обіцяєш мені…
Зринути ввись, від свободи на мить захлинутись
Груди наповнити запахом вітру і рож.
Просто кивнути не значить сказати «атож»,
А полетіти, аби зовсім скоро вернутись…

Мертве листя шурхотить під ногами Реквієм,
Барви сонця і крові впереміш скропили сум.
І задуха доймає, й здається, що ми у пеклі є,
Де смішні чортенята смакують рахат лукум.
Тут багрянцем змивають руки осінні хвилі,
Падолистом додолу накрапують сльози небес,
І спинити земну круговерть ми з тобою не в силі,
Чи заслабли, втомились, чи впились із зоряних плес?
Потонути у спогадах, згадках, обривках із фраз,
Сліпо вірити в те, що за обрієм щось значно краще,
Добрести і побачити – наше життя тільки фарс,
Бо за обрієм – обрій і йти вже не хочеться – нащо?
Станцювати в хурделиці листя осінній вальс
І невмілими па розсмішити сумних перехожих
Ніжно, щиро кохати, забувши про місце і час,
Янголят малювати на тілі на себе не схожих.
Так наївно чекати тепла, гріти стомлені пальці,
Обіймаючи стінки горнятка, неначе живі,
Не зважати, що йдеш босоніж по розпеченій гальці,
Що шляхи вже затоптані кимось, давно не нові.
Бо за обрієм – обрій, а далі, можливо, Едем…
І на зміну теплу слід чекати сезону дощів.
Ми візьмемось за руки, але нікуди не підем
Помовчи, помовчу, втечемо від заплутаних слів…

Кожен вождь під прапором своїм
а держави прапор – на полиці.
І у кожного вождя на пиці:
все, що можна з'їсти – з'їм,
все, що можна вкрасти – вкрав.

На лютневих заходах біля Київської мерії
спрямованих як проти свавілля клану Чернівецького,
так і за його свавілля – жодного разу не було
державного прапора. Всі маніфестанти йшли
під прапорами своїх вождів і не завжди безкорисно.
Так було і 26.02.09 р., де майоріли
прапори БЮТ, Партії регіонів, Блоку Литвина,
Соціалістичної партії, чорні прапори
«Молодь проти корупції» тощо.
Але все-таки пощастило мені:
на Майдані я побачив Державний прапор України
(дивись фото), під прапором стояла скринька
із щілиною для пожертв: «Збір коштів
на підтримку наметового містечка «Геть усіх!».
Туди я і кинув свою останню гривну.

Завтра до Вікраха…
Назад, назад!
Чекає Держпрому рима.
Вигин маркізу – ботанічний Сад!
Тенета доріг, крізь гул канонад
І стьобану ковдру диму

Тікають від серця.
кудись, кудись!
І, ніби пухлина раку,
Вбивають околиці передмість,
Женуть на узбіччя тваринну злість,
До придорожнього знаку

«Вікрах!» І смуга червона, мов мак -
Навскіс по літерах чорних.
Це значить отак поїдає рак
міста, де життя відбиває такт
агонії … неповторно

Чисті серденька дитячі...
(Вони лиш навчаються жити!)
А ми вже не вмієм прощати.
Ми ще не навчились любити.

1. Вікрах – це там же, де Рлай
2. Тільки час там інакше плине.
3. Місто вважали столицею України.
4. Та тільки славетний Козак Мамай,
5. Коли викрав мапу у Альхазреда,
6. Довів, що Вікрах – космічна база,
7. описана у словяноарійських Вєдах.

Як це? – Мене і не знати
за голосом, образом, словом?
Мене мають вивчати
в загальоноосвітніх школах.
У класах висять портрети:
Я, Шева, Франко, Українка.
Я в літературних газетах
принаймні на двох сторінках.
Цитують творіння митці
Спілок письменників у-країн,
Переклади роблять усі:
негр, жид, москаль, караїм.
Пам’ятник з бронзи, граніту,
гіпсовий бюст на підставці,
на будинках пам’ятні плити,
твори у кожній книжковій лавці.
Конкурси і фестивалі
проводять імені мене
лауреатів нахвалюють
Засоби МІ незліченні.
Вулиці чи навіть місту
прізвище моє дарують
всі провідні артисти
портрети мої малюють…
Ось я у зеніті слави -
Ім’я моє носить планета…
Та тільки аби так стало
Треба спочатку померти.

Буду твоєю Лялькою-Лількою,
Лиш грайся зі мною ніжно.
Не відривай мені голову,
Не ламай стрункі ніженьки.
Я буду тобі посміхатись
Своїми рожевими щічками.
З очей не покотяться сльози
На біле, фарфорове личко.
Твоя відверта розмова,
А у відповідь тиха мовчанка.
Поступово з’являється злість,
Я ж - спокійна фарфорова Лялька.
Ти у відчаї плачеш, кричиш,
Мені, любий, зовсім байдуже,
Я невинно всміхатимусь завжди
І мовчатиму, милий друже.
Ні докорів, ані образ.
І без ревнощів
У твою адресу.
Пригорни мене, приголуб, поцілуй,
Малу мовчазну принцесу.
2006