обережно акуратно
 непоспішно
 оминаючи закинуті кути
 де чаїться бозна-що
 пантрує нищить
 залишає непривабливі
 сліди
 вийшовши нарешті
 до узвишшя
 де повітряно
 просторо світло
 ти
 можеш скинути
 обшарпаний наплічник
 місце вибрати
 таке як ти хотів
 що підсилює
 і незбагненно тішить
 воздає за помисли
 труди
 бо твій бог
 так само як і ніцше
 у тобі помер
 помер собі
 що з того
 всіляка таємничість
 відступає в тінь
 хоч би на мить
 й виверта навиворіт
 твій відчай
 неземна
 зоріюча
 блакить
 

Ще краплі літа в осені барвистій
перлинами роси́ у падолисті,
та вже схиляють голови жоржини;
лоскоче оболок* вологий жовтень,
свавільний вітер бешкетує вкотре
прозорим привидом у журавлині.

Каштанів їжачки вп'ялися в землю,
сумні думки фарбую аквареллю,
вплітаю в небеса волошки сині.
Просякла тиша невимовним болем,
трава пожухла пахне алкоголем —
нема ніде притулку самоти́ні.

На лавочці, де ворожив письменник,
лежать: чорнильна ручка і щоденник,
клиновий лист долонькою в омані —
на лініях життя порізи долі.
Два білих голуби на видноколі
полощуть крила в голубій купальні.

Не повернути ті щасливі будні.
Наразі пелюсткових слів не буде,
шовкових поцілунків оксамиту,
бо стрілки на годиннику невпинно
біжать за літом бабиним в рутину —
не наздогнати іх, не зупинити.

Оболок* — хмара

24.09.2026р

Грались в піжмурки із сонцем,
якось, огірки.
Ув огудині сховались добре під листки.

Сонце тикається в листя:
як би зазирнуть?
Жодної нема шпарини ані там, ні тут.

Просвіт вгледіло маленький.
Тишком промінці
запустило під листочок, маца — пухирці.

Здогадалося зраділе: «Ось де огірок!»
Але той як заскрекоче й вистрибом —
в садок.

Сонце в небі аж здригнулось:
от так дивина!
Що за "сорт" такий стрибучий,
сонечко не зна.

2017

Підлога бажає зігрітись,
Юрба із бандурами зліва
Несе непорочне угору.
Фіналу не буде — диво.

Диво з червоної глини,
Мета його нам невідома.
Шерех ще чути з обійстя
Кроків часу невагомих.

Рима згасає у вербах,
Глина шукає долоні.
Що там під ковдрою неба?
Що стугонить у скронях?

Кроки ще чути за серцем...
Не гарячкуй надалі,
У запальному скерцо
Рухаючи сандалі.

Жили чоловік і жінка на хуторі. Звісно
Двом на хуторі отому їм було не тісно.
Бо ж ніхто до них не їздив, щоб погостювати.
А вони гостей любили у себе приймати.
Щоб самим у гості з’їздить – того не любили.
Тож на хуторі своєму у нудьзі сиділи.
Якось жінка чоловіку взялася казати:
- А чому б самим у себе нам не гостювати?
- А як саме? – не допетрав чоловік ідеї.
- Ну, і що мені робити з тупістю твоєю?
Усе ж просто. Ти до церкви вирушаєш зраня.
А я візьмусь готуватись до гостей старанно.
Борщу з куркою зготую, вареників з сиром.
Сулію дістану з льоху, що зігнав допіру.
Наготую та і буду «в гості» тебе ждати…
- А я, начебто, приїду в тебе гостювати?..
Отож, чоловік уранці до церкви подався,
А жінка бігом гостини готувать взялася.
Напекла і наварила, сіла та й чекає.
Аж і чоловік, нарешті у двір завертає.
- А здорова була, жінко! – Здоров, чоловіче!
- А я ось до тебе в гості. – Зустріну, як личить.
Милості прошу до столу! – давай гостювати.
Наїлися, напилися, вляглись спочивати.
Виспалися, походили, трохи погуляли.
А ідея чоловіку до душі припала.
Каже: - Жінко, ти до церкви тепер відправляйся
Та до мене на гостину потім повертайся.
А я всього наготую й буду тебе ждати.
Отож, жінка зранку в церкву, а він – готувати.
Вчинив тісто, пирогами жінку щоб зустріти.
Та зарізав гуску, щоби борщу наварити.
Поклав гуску ту на лавку, до льоху подався.
Взяв сметани – вареників наварить збирався.
Поставив її біля гуски. Треба ж піч топити.
Відтулив в печі заслонку, щоб дрів наложити.
А дрів нема біля печі. Пішов до дровітні.
Поспішав та двері в хату забув зачинити.
Коли,де і взявся в чорта – ускочив собака,
Ухопив у зуби гуску. Зайшов неборака
З оберемком дрів. Аж бачить отаку картину:
Вже собака отій гусці вигриза грудину.
- Ах, ти ж клятий! Сто чортяків тобі в хвіст, псяюко!
Дрова кинув на припічок. Оберемок грюкнув.
А там якраз стояв посуд – черепки зостались.
Чоловікові від того іще зліше сталось.
Вискочив мерщій із хати, ухопив ломаку
І кинувся відбивати ту гуску в собаки.
Поки він ганяв собаку, кіт стрибнув із печі
Та й одразу у сметану, холодну доречі.
Верта чоловік у хату з огризком від гуски.
Весь червоний і від злості заледве не луска.
А тут якраз кіт в сметані. Узявся кричати:
- А, ну брись! Брись від сметани, котяра проклятий.
З переляку кіт метнувся та скинув макітру
З лавки з тістом на підлогу та й метнувся вітром
У вікно. І скло у ньому лиш забрязкотіло.
- От, анахтемська скотина, чого наробила?!
Вб‘ю, злодюго! – та із хати за котом подався.
Кіт на город у коноплі – спробуй упіймати.
А тим часом свиня з двору впхалася у хату.
Узялась лигати тісто. Помиї відчула
Й на долівку з помийниці все перевернула.
А тут саме й жінка в хату. Як таке уздріла.
- Щоб тебе лиха година, - горлає, - побила!
А що ж таке тут робиться? – аж піниться з злості…
Не їздили після того самі собі в гості.

Так схожий на старовинні,
Я замок повітряний звів.
В ясній мальовничій місцині,
Із хитросплетінням ходів.

Заходимо вдвох у замок. –
Тут гарно, лише придивись:
І стіни – дзеркальний спалах.
І зали - смарагдовий блиск.

Поселимося з тобою
В хоромах оцих назавжди.
І ти, щаслива, освоїш
Усі потаємні ходи.

І всі почуття призабуті
Відродиш душевністю ти.
Зуміємо повернути,
Що кожний із нас упустив.

Та раптом настало прозріння
І замок повітряний зник.
Непрохане це видіння
Розтануло, мов сніговик…

24.09.2026

Колись доводиться прощатись
Із домом, книгами, людьми.
Не дочекаєшся пощади,
Хоч упади на дот грудьми.
Колись приходить час останній
І вирішальна дивна мить.
Всі непромовлені питання
Не можна в серці утопить.
Слова останні ти промовиш
Знайомим, родичам, краям.
Слова безкрайні, наче море.
Слова долинам і полям.
На дні у грудях відпочине
Важливе слово, що тепер
Ти не промовив. Цей учинок
Загине у танку химер.

12 березня 2026

Предківські дороги нам дарують крила
І тримає міцно пращурів земля, -
Без того коріння, що дає всім сили,
Не злетить у небо молоде орля.
Пам'ятають стіни дорогої хати
Предків кожне слово, кроки і пісні,
Що з дитинства учать правду захищати
Від як мед солодких домагань брехні.
Піднімайся, сину, вище над грозою
І ніде не бійся скельних берегів, -
Україна завжди буде із тобою
Силою молитви й святістю віків.
І допоки світить зірка над порогом
Та нуртує в жилах українська кров, -
Шлях тобі осяє крізь усі тривоги
Пращурів надія, віра і любов.
24.09.26

 вітер тихий і вітер злобний
 понеділок а там четвер
 чоловік зріс пішов із дому
 зневірявся як міг помер
 не того що хотів скандалу
 чи хворів а чи впав у маразм
 цих випадків буває чимало
 а того що відбув свій час
 помирився чи примирився
 неважливо із ким із чим
 над усе делікатна відстань
 утомився іди відпочинь
 бо у світі у карколомнім
 де напруга й наруга суціль
 має місце скоромна скромність
 мінімальний негамірний стиль
 

Перетоплений шлях у майбутнє, на гору жадану,
Перетоплений сміх, перетоплені плоть і кістки,
Перетоплений голос, далекий, тендітний, коханий,
І не можемо ми спорудити крізь вічність мости.

Перетоплені сили, наснага, надія і гордість,
Перетоплені здібності. Видний одвічний причал.
Крізь тенета і хащі прорветься свідомості голос.
Крізь гаї і озера паломник надривно кричав.

Перетоплені очі, на небо дивлюсь крізь серпанок.
Перетоплені воля, порив, усвідомлення, страх.
Перетоплені руки у водах, як пристрасна панна.
Крізь тенета прорветься на волю невтомний монах.

11 березня 2026

Я піду за дощем, закохавшись у сіру сльоту
Та не буду співати весні осяйні дифірамби.
Вже минули безглузді часи сподівань біля рампи -
Тож сьогодні вінок з порожнечі для себе сплету.

Не лякай мене, осене, холодом вранішніх злив!
Це - стихія моя! Все життя гартувався дощами!
А довірливе серце зробили шматком амальгами,
Цілий келих отруйної ртуті собі я налив.

Я біжу за дощем, а за мною - зневірена тінь.
Ця рельність - мов річка. Комфортно у ній хижій рибі.
Продаю свій квиток на життя (він мені не потрібен)
І купую прописку у царстві своїх сновидінь.

В блокноті згорілім - згорілий рондель,
Від світлих рядків залишилось вугілля.
Душевна зневіра. Тілесне безсилля.
Стійке панування безмежних пустель.

Давно вже тендітна та ніжна пастель
Затьмарена модним строкатим свавіллям.
В блокноті згорілім - згорілий рондель,
Від світлих рядків залишилось вугілля.

На місці музею будують бордель.
Надія - не в нас. В ліпшім випадку - біля.
І виправдань безліч у вільного стилю...
Хіба що відродить палкий менестрель
В блокноті згорілім згорілий рондель.

Він біг у даль, отримавши свободу,
Після заков тривалих і крутих,
Пірнаючи в найбільшу насолоду
Без нагород минущих, золотих.
На березі морському співи чайок
І плескіт хвиль, а він біжить кудись,
Звільнившись від умовностей і часу,
Пірнаючи у незглибиму вись.
Біжить, захекавшись, уже спітнілий,
У пошуках незримої мети,
Утомлений, упертий, сполотнілий,
Закоханий у мрію назавжди.
Мета - ніщо, важливий тільки вектор,
Потужний рух, свободи дужий плин.
Крізь брили часу вічно юний Вертер
До нас іде у шепоті долин.

10 березня 2026

Призначення чаю з жасмину співмірне
З безсмертям душі миловидної щучки,
Подоба якої не платить комірне
Ні Сонцю, ні вітру, не носить обручки.

Скажи йому: «Хронос!»—здригнеться відчайно,
Пелюстки, мов очі,наповняться змістом,
У збуренні, в русі, як хвилі ментальні,
Як скоєні розумом комплексні числа,

Протягнуть по дну, що біліше туману,
Платан не помітять за дзеркалом тижня,
Класичну у гіллях веселку бляшану,
Дочасно розквітлу у зовнішніх вишнях…

Хлопці кажуть: Не спіши
На бочок лягати, -
Поживи ще для душі
Не в порожній хаті.
Ту знайди, що принесе
Для душі розраду, -
Для котрої над усе
У стосунках злада.
Випростайсь на повний зріст
І радій події,
Де любов будує міст
У найвищі мрії.
23.09.26

 
Едді, що за кпини?
Я телебачив нині
Едді, що за кпини?
Мене питає дехто
Про твій подвійний крій
Гадаю, це все хрінь
Ти кинув у пакет
Мені прислав оце –
Во!?
Едді, що за кпини?
Го, го!
Едді, що за кпини?
Го, го!
 
Едді, що за гра слів?
Про специфічний запах?
Едді, що за гра слів?
Про шістдесят кравців тих?
Я у дорозі поки
Бо я огрядний трохи
Ти обіцяв підкинути
Стобаксовий костюм –
Ох
Едді, що за кпини?
Го, го!
Едді, що за кпини?
Го, го!
 
Гавард: Мене питає дехто, Едді, Едді, що за кпини? Хочу мовити вам дещо, друзяки: це все не кпини.
Тут, у Zachary All, у нас є шістдесят кравців у каптерці. У нас є найбільший вибір для огрядних, звичайних, високих, іще вищих, коротунів
А ще дехто запитує: Едді, Едді, а що ти думаєш про подвійний крій?
Марк: Едді, а що ти думаєш про подвійний крій?
Гавард: Атож я відповідаю на повному серйозі, друзяки – Коли новий подвійний крій зʼявився вперше, я не був вражений.
Але, як можна бачити, ці штани, які я ношу, із подвійного трикотажу. Розтягуються в усіх потрібних місцях. Вони найкомфортніші.
Наша модель Твіґґі продемонструє. Ще у мене є чудовенький сірсакер . . . хвилиночку
 
КУДИ МЕНІ ЙТИ У ҐАРДІНА?
КУДИ МЕНІ ЙТИ У ЕЛ.ЕЙ.?
І ДЕ ЦЕ ШУКАТИ У РОЗМОНТІ?
РЕЧЕЙ КУПИТИ ДЕ?
 
Потрібно крій
Подвійний крій
Потрібно крій
Подвійна хрінь
Потрібно крій
Подвійний крій
Я у дорозі поки
Бо я огрядний трохи
Ти обіцяв підкинути
Стобаксовий костюм –
Фʼю!
Едді, що за кпини?
Го, го!
Едді, що за кпини?
Го, го!
Едді, що за кпини?
Го, го!
Едді, ти знущаєшся?
Едді, ти знущаєшся?
Едді, ти знущаєшся?
 
Гавард: Ні, мої друзі, я не знущаюся, прямо тут, на Чудесній Милі, у нас є найбільший вибір на заході . . .
 
Огрядних
Звичайних
Коротших
Високих
Ще вищих
 
Гавард: І не тільки це – ще мій брат Джейк і Малий Еміль, і . . .
 
 
І кравці жеж!
 
 
 
 
 
 
 
 

 що із пригніченості цеї
 завжди комусь реально гірше
 бо не знаходить панацеї
 ані у грошах ані віршах
 одвічні теми хліб щоденний
 що поминаєш у молитві
 зірки далекі ближчі терни
 сльозини потом оповиті
 поля піски таємний шемріт
 кущів під вітром на узбіччі
 пил тютюновий у кишенях
 і хто кидав курити двічі
 згар у повітрі будить згадки
 про старовинне та безслідне
 про чоботи і маринарки
 дзвін дзиґаря фамільне срібло
 

Даоська дошка, як мені без тебе
Хитатися під явором Небес —
Спиною чухатися об каміння Геба
На зло чужинцям із сльозливих п'єс?

Проходять хвилі по ланам строкатим
На радість непритомним четвергам —
На початках часи завжди багаті —
В любов не вірують, а вірують богам!

А ось іще! — не проти ночі мова —
Лягаю спати там, де житу снить
Сувора правда про світобудову
В пітьмі осяяння, як ранками дощить.

Хвала й тобі - мізерне і звичайне,
Трояндам чайним, білим голубам,
Анубісу і ризику відчайних,
Що шлях торують обраним зіркам...

Хоч краплю сну іще напитись
Ти, ноче благодатна, дай.
Промовить ніч така столика
І незглибима, як Дунай.

У морі сну втоплю тривогу,
Зайду до нього, мов корсар,
Знайшовши в безмірі дорогу
У підступах жорстоких чар.

Ця крапля сну, така бездонна,
Вміщає в себе космос свій.
Печаль безмовна і бездомна
Навшпиньках піде в буревій.

Ця крапля сну вміщає пекло
І дикий, первозданний рай.
Так невблаганно і запекло
Минуле йде за небокрай.

10 березня 2026

(Казочка для дітей та їхніх батьків)

Озвучили казочку:
Автор, Добрий Кабанчик (П’ятачок),
Старий Собака, Рудий Кіт.
Особи, які згадуються:
Хазяїн, Хазяйка, Дочка, Колій, Цабе,
Люди, Свиня, Кабан, Миша.

Добрий Кабанчик по двору іде,
шукає він бік свій почухати де.
Ось він до хвіртки пристроїв свій бік,
чухав довгенько, почухав і втік.
Раптом Старого Собаку він стрів,
що у дворі цьому жив і старів.
Добрий Кабанчик у нього пита:
– Чи ти не бачив Рудого Кота?
З ним я учора у схованки грав…
– Якого Рудого… що м’ясо він вкрав?
– Звідки ти знаєш… може не він?
– Звички украсти котячі без змін.
Вчора в коморі я бачив його…
– Мабуть він їсти хотів…
– О-го-го!
Хай він не м’ясо краде, а мишей
ловить і їсть їх…
– Та годі уже!..
Може з тобою пограємо вдвох?
– Ні, сторожу я зелений горох
І кукурудзу, і мак, і буряк…
– Ждеш від Хазяїна м’ясо й подяк?
– Так, мені – м’ясо, а ніж для Свині.
– Якій ще Свині? Поясни-но мені.
– Тій, що в хліву народила тебе.
– Нащо він матері саме тепер?
– Ніж вже потрібен, бо прийде Колій,
плани Хазяїна з ним чималі:
різати к святу Свиню й Кабана.
– В чому, скажи мені, їхня вина?
– В тому, що свині – людині їда.
Ти є Кабанчик, твоя то біда,
з часом й до тебе Колій із ножем
прийде зарізати…
– Годі уже!
Люди із часом мудріші стають.
– Їхню не знаєш ти ласку і лють,
і не відчув ще людських протиріч,
ти є приватна Хазяїна річ…

З Мишею з поля з’явився Рудий.
Мишу ту з’їв і напився води:
– Чи про Хазяїна ляпалось щось?
Чи не тим вухом почути прийшлось?

Собаку Старого схопив переляк,
«Любить Рудого Хазяйка, ще й як!»
– Ми про Хазяїна – добрі слова,
він наш хазяїн і наш голова.

– Доброго ранку, Рудий, де ходив?
Про Колія тут Собака чудив…
Може пограємо в перегонки?
Відси по пагорбу, аж до ріки..

– Завтра на свято приїде Дочка,
Чув, що планують спекти П’ятачка.
Тобто сьогодні заріжуть тебе…
з нею приїде якесь-то Цабе…

Добрий Кабанчик засумував:
ще він про свято нічого не знав.
– Хазяїн поєднує свято і смерть?

– Я вже казав тобі, круть, чи хоч верть:
ти для них їжа, а свято – то так,
чи П’ятачок ти, чи літній П’ятак.

– На жаль, це є правда, Людина – з ножем.
Ніж цей годує людей-ненажер.
Спасіння від нього – це гори і ліс.
В лісі мій пращур родився і ріс.

З того Кабанчику думка прийшла:
– В Просторі Світу Людина мала.
Зараз не їсть ні котів, ні собак,
та коли голод, з’їдає ще так!

Треба літати навчитися всім.

– Це дано птахам у легкій вазі,
й тим, що тебе ще в печі не спекли, –
Собака і Кіт вже дуетом рекли.
– Нас не заріжуть, – Собака додав.
З’їсти Кабанчика слини ковтав.

Тут вже Кабанчик обох зрозумів.
Став працювати для неба, як вмів.
– Ні, не до лісу. Я небо відчув!
Винайду крила, і я полечу!
Ви прощавайте, рабами служить,
може не зрадить бажання і хіть…

Диво! Злетів Він і став на крило,
птахом злетів над людьми, над селом.
І полетів за поля, за моря,
і запалала ранкова зоря.
– Світ, прокидайся, скинь догми з плеча,
віднині не згасне свободи свіча,
віднині на старті твій вік і твій час,
віднині все людство почує твій глас!..

Небо все ближче, все дальше Земля.
Кабанчик життя починає з нуля.
Від рабства земного він сам себе спас…

На жаль ця подія пройшла мимо нас.

Післяслово

Кіт і Собака
вже нЕ вороги.
Не ворогують
ріки береги.
Двору Хазяїн
нікого не вбив.
Тільки Колій
без роботи запив.
Саме на цьому
цій казці кінець.
Хто недослухав,
то хай тому грець.

Вересень 2026 рік

Твоє перо застигло в чорній тузі.
Немає слуг, палаців та карет.
Лише життя затягує корсет...
Нестерпно жити у важкій задусі!

За правду більше страти не боюся!
Недосконалий світ - крихкий намет.
Тобі новий підкориться сонет -
Вклонюся королеві, світлій Музі.

Я чув, що десь існують ще світи
Шляхетності й добра. Де їх знайти?
Приречено зітхаю біля трону...

Канонізую поглядом сумним
Однакову безвихідь наших рим.
Тримай свою заслужену корону!

(С)Артур Курдіновський

***
Безвихідь рим - то мій палац ілюзій.
І без жалю я віддала би трон
Тому, хто полонив моє перо.
Та цей тягар підвладний тільки Музі.

І тільки їй душа служити мусить.
У чашах віршів - зоряна печаль,
На серці - незагоєна печать -
Неспита ніжність і гірка спокуса.

Чиїсь високі, світлі почуття
Проходять повз розтрачене життя,
Мов драми недолугі і дешеві.

В палаці без дверей і без ключів
Чекає марно короля мечів
Забута Богом, горда королева.

(С)Лілія Ніколаєнко

І знову до рідної хати
Прямую селом навпростець, -
Несеться мене зустрічати
Запилений вкрай вітерець.
У теплі обійми приймає
І міцно цілує уста
В селі, де нікого немає,
Де хата батьківська пуста...
22.09.26

 похмурий вересневий день
 докинь ще спалахів уяві
 на ярмарку робочих тем
 сенс розгортається безмежно
 чому би ні що є то є
 у цім житейськім поезійнім
 топ-менеджер ти чи курʼєр
 чарчину кави і до справи
 рефлексії очей твоїх
 небес вибагливо глибинних
 передчутя світів яких
 відтінки хмарної текстури
 ще звично руку обпекти
 підсмажуючи баклажани
 занурившися у думки
 все непрості і недоречні
 

Лежу. Та сон не йде мені –
Давно тривожні стали дні.
Тут кішечка, створіння миле,
Під ковдрою замуркотіла.

І стало лагідно, спокійно
З пухнастим захистом надійним.
Так ніби і нема війни –
Звірятка вуркіт зупинив…

Засни, моя ласкава кицю,
Нехай смачненьке щось насниться.
Мене поклич у свої сни.
Я знаю – там нема війни…

21.09.2026

Повноводнеє озеро. Берег любові.
Повноводна печаль пропікає до дна.
Повноводнеє небо, знайоме до болю.
Проростають думки, ніби озимина.

Повноводність чуттів розіллється далеко,
Ген за обрій, у сад невідомих скульптур.
Прилетіли із півдня знайомі лелеки.
Ледве чується голос мадам Помпадур.

Ця надмірність води, безумовно, потрібна.
Ліпше надлишок, ніж безкінечність пустель.
Ми впіймаємо в озері втрачену рибу
І побачимо хмари у ролі гостей.

Повноводність чуттів пролилася на горло,
Затопила свідомість, безмежність подій.
Повноводність озер долинатиме горном,
Як загублений в часі поет-чародій.

9 березня 2026

Ловлю старанно поглядом своїм
Навколо себе видива казкові, -
Про все, що бачу, радо розповім
У вірші, повнім щирості й любові.
Нема нікого - тільки я і світ
Оцей гучний, яскравий, неповторний,
Де в кожній барві - чийсь глибокий слід,
А в кожнім звуці - спокій безумовно.
Десь недалеко дзюркотить струмок
І раз по раз поскрипує смерічка, -
За словом слово проситься в рядок,
Уже строфа, як повновода річка.
Коли блищить проміння на траві
І роси десь зникають незбагненно, -
Із уст зриваються слова живі,
В очах палахкотить вогонь натхнення...
21.09.26

 колись давно
 хай це не точно
 святкуючи бажання слів
 щоразу
 як розплющив очі
 від снив за правило німих
 сінематограф чи артхаус
 у підземеллях
 у лісах
 кому й навіщо повірятись
 хто-небудь зна потрібне сам
 собака видить
 сон собачий
 а кіт
 усе що робить – спить
 в реальності своїй двозначній
 у сні життя чи навпаки
 дослідники
 на твою думку
 настійно зайняті не тим
 прийняти слід учення будди
 й досліджувати сни тварин
 а ти
 для чого
 сам не знаєш
 у хуртовині цифровій
 у ентропії ентропій
 шукаєш слів
 навіщось
 нàщось
 

Не знати іноді корисно,
Бо знати все не може кожен.
Відоме — захисний любисток,
У мандрах світу допоможе.

Хоч невідоме ще триває
І зору серця непомітне,
Але воно, мов радник часу,
До звершень тепле і привітне.

Коли прийде — ніхто не знає.
Надією, бажаннями, метою
В майбутнє погляд щиро тане
Чи, навпаки, страхами в’ється коло.

Але з довірою все легше,
І легкість — відчуття відоме:
Веде вона тебе не вперше,
І почуваєшся, як вдома.

Залиш у серці місце пісні,
Бо серце більше, ніж тривоги.
І навіть там, де шлях тернистий,
Любов знаходить перемогу.

Три жінки, мов три тіні при свічі.
Три таємничі обереги тексту.
Це не легенда — це його ключі.
Його приватні кризи і протести.

Одна була холодна, наче лід.
А друга — надто горда, як для нього.
Третя — лишила свій пекучий слід,
що вів аж до останнього порогу.

Тепер вчимо ми їхні імена,
що вплинули на всі Франкові твори,
Й не знаємо, як же боліла їм вона —
ота любов, що пробивала гори.

Водяні, фантастично сумні гостроверхі горіхи,
Чорне хутро у них — мов довершеність світу для всіх.
У шинкарнях степів, там де пізні і втомлені скіфи
Споглядають модерність часу з-під солом’яних стріх.

Запальна і суха чоловіча природа, як завжди.
Гексакварки іще не відкриті, неясна мета,
Та зима вже ось-ось їх залучить у зовнішні мандри,
Аби знов підживити звабливість прямого кута.

Чи то так, що прадавнє степів неможливе без зброї,
Де чорніють між трав степової гадюки сліди,
Де з глибин потойбіччя безноса шепоче героям
Дратівливе й нудне: «Не бажай! Не вбивай! Не кради!»?

Так! Природа людська незручна — домовини, розваги,
А жіноче, прекрасне — прикраси, залученість, сміх.
Гексакварки іще не відкриті, як стан рівноваги,
Де у замкнене коло веде неподоланий гріх…

Фашизм здолали і війна скінчилась.
Часи великих надійшли надій.
Здавалося, живи тепер, радій.
Але ж біда нікуди не поділась.
І голод втретє забирати взявсь
Людські життя. Війну хоч пережили
Та звідки було взяти людям сили?
Рік перший повоєнний починавсь
Зимою малосніжною. Морози
З відлигами мінялись. На полях
Вологи не отримала земля,
Одні лише людські горючі сльози.
Весна й початок літа взагалі
Дощів не знали. Що людей чекало,
Коли посіви на полях пропали?
Чекати дива марно від землі.
Та й тих полів багато чи було?
Не злікували ще військові рани,
Воронки всюди заросли бур‘яном.
А мін, снарядів? Днини не пройшло,
Щоб десь на міні хтось не підірвався,
Чи то снаряд під плугом не знайшов.
Війна пила ще досі людську кров,
Мир досі наступати не збирався.
Що тих полів? Та й чим їх оброблять?
Бо ж техніки було і зовсім мало.
Усе найкраще на війну забрали,
Плуги прийшлось худобою тягать.
Та й не кіньми́, бо ж їх на фронт забрали,
Корів впрягали часто у плуги,
А, як не було засобів других,
Жінки і діти ті плуги тягали.
Бо ж де узяти чоловічих рук?
Мільйони їх десь навіки зостались.
Лиш інваліди в села повертались.
Тож, в результаті неймовірних мук,
Вдалось хоч якось землю обробить,
Зерно вручну посіяти. Одначе
Земля не захотіла їм віддячить,
Пропало те, що мало уродить.
Що голод буде ще зимою знали.
Відсіялись, на весну берегли
Те, що весною сіяти б змогли.
А чого їсти – то уже не мали.
В міста спочатку голод завітав.
Хто картки мав – отримували пайку,
А хто не мав – лише від влади лайку,
Отож поволі з голоду вмирав.
Але у селах іще гірше було.
Бо ж селянин ще мав й податки здать,
Доводилось від себе відривать,
Бо влада про той голод, мов не чула.
Чи маєш господарство, а чи ні,
То владі було зовсім не цікаво.
Здай м’ясо, яйця – а то буде «справа».
Свинячу шкуру, хоч нема свині.
Податок на дерева заплати.
Останню «шкуру» із селян здирали
І все державі було мало й мало.
Хто мав корову – зміг себе спасти.
А, хто не мав – кору їв, лободу,
Як тільки навесні вона з’явилась.
Собак, котів у селах не лишилось.
Від пацюків, мишей – ані сліду.
Хто пробував щось з поля принести,
То тих ловили й строк за те давали.
Їх «несунами» влада називала,
Хоч ті несли, аби сім‘ю спасти.
Доходило й до людоїдства часом.
Та ж то не від хорошого життя
Хтось втратив людське світосприйняття.
А де ж державні ділися запаси?
Як так, що цю війну пережили
І з голоду не часто помирали?
В війну американці помагали,
Для того і ленд-ліз вони ввели.
Крім зброї і продуктів навезли.
Звичайно, більшість війську діставалась,
Але і людям дещо залишалось,
Щоб пережити цю війну могли.
Та тільки-но закінчилась війна,
Поставки по ленд-лізу припинились
І люди без підтримки залишились.
А влада? Про що думала вона?
Як їй підтримку запропонували
На поступки у обмін – не схотів
Йти на те Сталін. І мільйон життів
Тим самим комуняки відібрали.
Хоча мільйон? Чи, може два, чи й три –
Ніхто не знає – все в секреті було.
Ми й досі справжні цифри не почули.
Тоді ж холодні віяли вітри
Й війна «холодна» саме починалась.
Й страждав від того лиш простий народ.
Та не партійці – ті жили. Так от,
Хоч люди в селах і голодували
Та їли все, що попаде до рук,
Страждали від отих голодних мук,
Але на урожай новий чекали.
Бо думали – спасіння принесе.
Дарма чекали та вручну збирали,
Бо ж техніки практично і не мали.
Вкладали у жнива здоров’я все.
Не встигли ще зібрати урожай,
Як вже держава плани зажадала.
Та, навіть, коли б все зерно віддали –
Не виконаєш плану. «Віддавай!» -
Вола район і область, бо ж згори
Велять, інакше полетиш з посади.
До нитки обдирала села влада,
Селянам радить – землю он жери.
За колоски – дванадцять світить літ,
Не дай Бог, принесеш собі щось з поля.
Радянська влада – гірша за монголів,
Неначе став догори дригом світ.
А знаєте, що владу хвилювало –
Районну, обласну – адже народ
Вмирав десь поряд з голоду. Так от,
Вона прохання вгору посилала:
Там, бачте їм ікри не вистача
Червоної і чорної. Кричать,
Аби її скоріше їм прислали.
Там в магазинах цигарок нема…
Хороших. Для «людішек» є навалом,
Але такі начальство не вживало,
Не той їм в цигарках тих аромат.
Отож, вони, здавалося живуть
В другій країні. Не голодували,
А про «людішек» не переживали,
Готові в ріг баранячий зігнуть.
Колгоспи, хоч-не-хоч, а повезли
Зерно в район, звичайно, менше плану,
Бо звідки більше, аніж є, дістануть?
А люди тільки плакати могли,
Бо ж працювали цілий рік вони,
А що на трудодень від того мали –
Два лантухи зерна? Зарплат не знали
І пенсії не бачили вони.
В містах хоч картки влада видавала
Працюючим, щоб хліба мать шматок.
А про селян не піклувавсь ніхто,
Самі себе прогодувати мали.
А чим, як все держава відібрала
Й податки ще зідрала. Як їм жить?
Зерно он є – десь на складах лежить
Чи то в бурти на землю поскладали.
Тут головне, щоб виконати план,
А що там далі – владу не цікавить.
Он, можна за кордон зерно відправить,
Щоб показати на весь світ обман.
Мовляв, зовсім не голодуєм ми.
Іще із вами поділитись можем.
Хто хоче хліба – ми вам допоможем.
«Хай буде мир і дружба між людьми».
І сотні тисяч тон зерна пішло
Болгарам, чехам, фінам і полякам,
Угорцям, німцям і румунам всяким,
Французам, щоб їм «завидно» було,
Як гарно то в соціалізмі жить:
Є все в народу, може поділитись,
Тож можете скоріше долучитись,
Щоби і в себе лад такий створить.
Поки Європу Сталін годував,
Поки зерно під чистим небом гнило,
Упроголодь в державі люди жили,
Народ недоїдав, голодував.
Продовжував від голоду вмирати.
Хвороби вслід за голодом прийшли:
Дизентерія, тиф також знайшли
Для себе жертви – всіх не зрахувати.
Тепер ми, озираючись назад,
Побачить можем шлях отой кривавий.
Творились за плакатом чорні справи:
«Соціалізм – найкращий в світі лад!»

Я хочу поїхати, щоби вернутись.
Тікати від себе немає куди.
Порвати могутні кайдани і пута.
Нехай пил віків замітає сліди.
Я буду в тумані, як брахман закутий,
Полишивши всю метушню назавжди.

Куди не поїдь, повертатися знову
Тобі доведеться у рідні краї,
До рідних гризот, що зігнули підкову.
Покличе розпачливо голос землі.
Лише розірвавши старезні закови,
Здобудеш свободу в непевній імлі.

Тебе віднайдуть і надійно повернуть
Притлумлені болі під глицею снів.
Почуєш ти здалеку музику Верді.
Надія проблисне між дальніх вогнів.
Стоїш на вітрах, як замучений Вертер,
Який від прозріння закляк, занімів.

9 березня 2026

Оце б весні хвалу співати,
квіткову щедрість і тепло.
Та звістка вдарила про хату
розбиту й зранене село.

І забур’янені могили.
І, як цурупалки, сади.
І згарища на житніх схилах.
Оскіл мостом не перейти...

Оце б заплакати із горя,
та вже давно немає сліз.
І ні найменшої покори —
лише вогнем палає злість.

А вітер попіл ще гарячий
у жменю пам’яті згріба.
Цей біль ніколи не пробачить,
хай прийде хоч яка доба.

Наш благородний гнів озветься
крізь покоління не одне.
Затямить ворог, відсахнеться,
бо що посіє, те й пожне.

2026, квітень

 
                     [НОВИНИ]
Усім відомий ресторатор щез десь із
Самого ранку
У мишачого кольору пальті
Закамуфльованього
Хтось бачив на вокзалі
 
                     [ПЕРЕХОЖИЙ]
”Трійко дітей, уявіть собі“
”Як, на бога, такеє утнуть“
  Гарольд Барило до чаю пальці ніг нарізає, свої
”Не утече“, ”Не утече“
”Ніг теперки не має“
”Не утече“
 
                     [ОЧЕВИДЕЦЬ]
Стою на ринковій на площі
Дедалі дужчає натовп
Зі сотень городян розгніваних
 
                     [ЧЛЕН РАДИ]
”Це щось небачене
Збільшіти кількість поліційних сил“
 
                     [ОПОВІДАЧ]
За панорамою ратуша
Мер говоритиме
 
                     [ЛОРД-МЕР]
”Покидьку, марний спротив, англійська публіка із нами“
 
                     [ПУБЛІКА]
”Марний спротив“, ”Марний спротив“
”Хто би такому вірив, його брат не ліпший, нє“
”Марний спротив“
 
                     [ГАРОЛЬД]
Якби втекти за сотні миль
Я би морем у човні десь поплив
Та я на підвіконні оце
Світ усенький підо мною
 
                     [ОПОВІДАЧ]
Там у вікні він
Гляньте на вікна
 
                     [ДОБРОДІЙ ПЛОД]
”Ми хотіли би“
 
                     [ХОР]
”Помогти тобі“
 
                     [ДОБРОДІЙ ПЛОД]
”Ми друзі бо, йди сюди, поговоримо, Гаррі“
 
                     [ГАРОЛЬД]
Жартуйте далі
Скочу, хай би що
 
                     [ОПОВІДАЧ]
Дужчав людський натовп, а наш Гарольд
Усе слабкішав
Взад, уперед, із боку в інший бік
У страсі найгіршого
Матінку доставили сюди
 
                     [ОПОВІДАЧ]
Поруч на підвіконні
Ненька його врозумляє
 
                     [ПАНІ БАРИЛО, 67 РОКІВ]
”Ану не смій – батько жив би, спереживався би на грець
”Стій де стояв, о, стій де стояв
”Сорочка брудна, а тут є диктор із БіБіСі
”Стій де стояв“
 
                     [ДОБРОДІЙ ПЛОД]
”Ми хотіли би“
 
                     [ХОР]
”Помогти тобі“
 
                     [ДОБРОДІЙ ПЛОД]
”Ми друзі бо, йди сюди, поговоримо, Гаррі“
 
                     [ГАРОЛЬД]
Жартуйте далі
Скочу, хай би що
 
 
 
 
 
 
 
 

Мені щодня дитинство сниться
І пам'ятається завжди
В'юнка стежина до криниці
Та дзюркіт чистої води.
Нікуди з пам'яті не зникли,
Ні поодинці, ні гуртом, -
Верби плакучої пониклі
Гілки над милим джерелом.
Вузький струмок петляв по луках
І понад берегом Дніпра, -
З усіх сторін на кличні звуки
Щодуху мчала дітвора.
І вдовольняла радо спрагу,
І набиралась швидко сил, -
І виражали дяку благу
Оцьому наші голоси.
Малий струмок живе донині
Не тільки в пам'яті моїй, -
Йому повік немає впину,
Йому ніщо не скаже: Стій!..
20.09.26

 у вересневому саду
 урочий спокій прохолодний
 а де стояв джмелиний гуд
 між горобиною та глодом
 царює тиша лиш павук
 снує свої нитки невтомно
 як ти бредеш через траву
 не садівник і не паломник
 та жодному не поясниш
 опасливе й напівчуттєве
 невмисний виворіт зусиль
 двійник прислівного заледве
 мов забуттєвий тріп у сні
 що із тобою не про тебе
 

Яви нам, Боже, знов свої дива:
Аби і в спеку повноводим був Кінерет,
Щоб квітом забуяла Арава,
Щоб Дім Твій повнивсь тільки молоком і медом.
Зроби нас, Боже, знов людьми,
А не заложниками долі.
До цноти шлях вкажи – не до сваволі.
Не до ідей, а до людей світ оберни.
Прости нам, Боже, Вавілонську вежу,
Що молимось не так ретельно, як колись.
І, якщо голос наш доходить у Твоє безмежжя,
То просимо: «Молись за нас! Молись!

У блакитнім просторі безмежнім,
де й за обрієм немає берегів,
плавають хмарини незалежні
від добродіїв, а також ворогів.

Власний шлях, мета своя і вдача,
і бажання перевтілень повсякчас.
Крила розправляв Пегас неначе,
а тепер Кентавр підкорює Парнас.

Та куди безкрилому такому?
Та й вершина вже розтанула. Нема.
Рух і рух, постійний рух в усьому —
то прискорено, то ніби крадькома.

А бува, насуплять хмари брови,
срібні сіті враз опустять до землі.
Вдалині пасуться ще корови,
від дощу усі ховаються в селі.

А коли позичать хмари фарби
у вечірньо-світанкової зорі, —
годі більшої шукати зваби,
ніж рум’яні мандрівнички на порі.

2011

Ого... йой-йой...
Моя бамбіно
Ого... йой-йой...
Ойойойойойой...

1.
Заходилисі дороги,
плакав місячними гріш.
Я любив тебе за ноги,
та за дупу – більш.

Я любив тебе у "Волзі",
після п`янок, коли міг.
Люба ти мені у позі
сучкуватій і

Приспів:
Ого... йой-йой... Моя бамбіно
Ого... йой-йой... Ойойойойойой...
Мені так сумно у кабіні
шо без коняки за ковбой?

2.
Я любив тебе на сіні,
в клюбнім хламі-бардачку.
Люба ти мені бамбіна,
мов криницям Учкудук.

Я любив тебе, де злапав –
в стайни, гречці, де садив...
Люба ти мені, мов сапа,
бо засапний завжди.

Приспів.

3.
Але ти, моя халепо,
вийшла заміж за Петра.
Так ті й треба. Ну й дурепа,
у Петра нема "шо тра".

Приспів.

Вечірні вогні над проспектами виклали лінію.
Відлуння міської сонати звучить уві сні.
Приймаю свій шлях. Вже його не кляну та не змінюю,
Лише тиху пісню співаю свою лебедину я...
Нічого не бачу - лише рідні очі сумні!
Пишаються знову натхнення мого Берегинею
Вечірні вогні...

Не стрів найдорожчу Людину на чорній стерні,
Без Неї душа - осередок самотності синьої.
Мені на могилу цей вечір лягає жоржиною.
Автобус останній впустив, але вимовив "ні".
Сховали мій вогник під марного сяйва лавиною
Вечірні вогні.

Поет стирався, ніби крейда,
У профанаціях життя.
Талант, поставлений на рейки,
У колію без співчуття.
Талант - не Фауст, а фантомність,
Не Арлекін, а тільки фат,
Втрачає силу і притомність,
Немовби престарілий кат.
Поет розмазує стосилу,
Енергію, великий дар
І перетворює на силос
Величне сяєво Стожар.
Він розливається у текстах
Для Телеграму, соцмереж.
Він - мовби трікстер, раб у темах
Новітніх віянь і пожеж.
Це не поет, а тільки блазень,
Прислуга і придворна рать,
Яка співає в шалі лазень.
Їй вічність замінила знать.

8 березня 2026

Над мною схилившись, чекаєш звитяги
І витримки, й сили в новому бою, -
Не буду підносити білого стяга,
Якщо ненаситно тебе я люблю.
Знедавна спокою не маю щоночі
Від дотиків ніжних усміхнених уст, -
Голубиш, цілуєш і дивишся в очі,
Звільняючи звично від одягу бюст.
Спалахує пристрасть, палає без міри,
Горить, як в багаття підкладений хмиз, -
Кігтистими пальцями дряпаєш шкіру
І в шалі оргазму щосили кричиш...
19.09.26

 
Якби міг я спростувати
Упертий двобій
Знову пробую втікати
Та смішно тобі
Бо колеса не ймуть доріг
І вантаж обіцянь пустих
Все лягає на плечі тягне вниз
 
Карти викладем на стіл
Звороти долонь
І мені цікаві звісно
Твої жиголо
Тьмяні спогади гублять ціль
Повертають на манівці
Плутанина тонів і день і ніч
 
Все довершено уранці
Сплю із твого краю
Заблукаю у піратський
Банановий рай
Її роль просить лімузин
Оживляє екран німий
І судомніший подих минулого
 
Я посібник необхідних
Вистав і картин
Вірую що ти майбутне
Життя й смерть і сни
Кавалерія відчаю
При волоссі величної
І було їй тоді шістнадцять літ
 
З тобою все життя мов
Книга блюзових субот
Чи я визначусь . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

Звільняючи пам’ять від клопотів сажі,
шукаю дитинства загублений скарб.
Малюю крихкі призабуті пейзажі
зі спогадів теплих, без пензля і фарб.

Там щастя ще юне, ще з назвою Подив,
і літо ще довге, і тисячі мрій.
Під вечір грози вдалині чути подув
і щось незбагненне у тиші дзвінкій.

(2026)

 розмінний ендшпіль затяжний
 як раз осіння тема
 аж до прийдешньої зими
 зима цінує певність
 але наразі
 карнавал і задзеркальні ігри
 бринить варган дзвенить кімвал
 позліткові палітри
 мов будда а то чайний гриб
 чи птеродактиль десь-там
 дим понад голови юрби
 зринає тане терпне
 той час приблуда і нептах
 ідуть удвох на пиво
 у паралельних у світах
 де всяке ще можливо
 

Він любив, коли місто стихало,
мандрувати його коридорами,
аж допоки воно не згасало,
ну, а зоряне небо узорами,
мов для вибраних оживало.
Він стояв тоді наче укопаний,
дуже довго отак, і не рухався,
й між будівлями, балками, блоками
в тихий відгомін неба вслухувався,
як ця ніч йшла невпинними кроками.
І він знав, що у тій високості,
серед сяйва котроїсь із зір,
десь у ніжності дивної млості,
де є п’ята стихія ефір –
саме там її нинішній простір.
Його зваблював поклик нестямний:
та вуста її – присмак невинності,
і ще серце – той солод таємний.
Та гірчив йому час швидкоплинності,
бо він тут, вона ж ангел надземний.
Він кохав її серцебиття,
і як пахла, і як в сновидіннях
усміхалася, наче дитя.
Бо вона – його благословіння.
Бо без неї – без сенсу життя.
І тримала лиш сила тяжіння,
щоб не канути десь в небуття.

Хлопчаки ішли зі школи.
Голосно сміялись.
Некультурними словами
жваво спілкувались.
Розгнівились перехожі.
— Та чи ж вам не сором?! —
запитали, зупинившись,
лихословів хором.
— Чи ж отак вам дозволяють
говорити в школі? —
прискіпалися дві тітки
до Романа й Толі. —
Чи навчилися удома
отаке казати?
І що думають нещасні
ваші батько й мати?
— Нас виховують, як треба, —
не знітились хлопці, —
і батьки, і педагоги
на кожному кроці.
— Але ж зараз ми не в школі, —
розтлумачив Рома, —
і хвилин лиш за п’ятнадцять
будемо удома.

2018

Я хочу прийти, та закриті ворота.
Шукаю я вихід до інших світів.
Шукаю я тіні кота Бегемота,
Шукаю до Іншого точних мостів.

Шукаю я стежку лихого безумства,
Шляхи в невідомість, безодню, туман.
Шукаю я шифри книжок богохульства,
Кущі, у яких причаївся шаман.

Та стежки давно заросли бур'янами,
Утрачений шлях загубився давно.
А шифри навіки покриті замками.
Проноситься тінь від німого кіно.

Даремний цей пошук нічого не вартий.
Він виснажить сили і випустить кров.
Покличе у космос непізнана вахта,
Яка похитнула твердині основ.

Ні, я не відмовлюсь від пошуків,певно.
Уже не злякає безодні оскал.
Уперті зусилля не будуть даремні.
Димить у долині пророк-аксакал.

8 березня 2026

У кістки, що вище лоба,
Б’ють талановиті духи
Заповідного етеру,
Залучивши потеруху
З тих, хто твердь хита небесну
Чи глибоке синє море
В час непевний, невід’ємний,
Як ритмічне справжнє горе
Всіх замерзлих декабристів,
Що вели сибірським трактом
Від бунтів і алармізму
У омріяний атрактор.

Темп повільний, рух недбалий —
Ховеркрафт нерукотворний
Повз рясні Волосожари
В передвічне, необорне.

Вже осінню пахнуть тумани,
І впоює землю роса, -
І річка виблискує тьмяно,
І сонце зарано згаса.
І никнуть гаї в безгомінні
На схилах пологих Дніпра, -
І душу проймає осіння
Холодна та тиха жура.
Вологість лягає на плечі,
Неначе на скло конденсат, -
І клени лякливо лепечуть
Про те, що в калюжах стоять.
І мокнуть пожовклі стеблини,
І хмари вкривають блакить, -
І світ напівсонний віднині
Навкруг безпорадно лежить.
18.09.26