із ранку визирнеш надвір
 шахед затійливо тусує
 а інтернет попсує всує
 іще якийсь вже майже мир
 колони із афін пальмір
 палестри пейслі та пачулі
 туристів зазивають чуйно
 і розливають їм altbier
 мені неясно взагалі
 у цій серпанковій імлі
 передчуття чи післямислі
 чим напуваться в царстві сліз
 цицьки повій з чого обвислі
 напряжні речі темні злі
 

Може то ворони,
А може то граки?
Та точно не сороки,
І точно не круки!

Хоч може то й круки?
Та точно не лелеки!
Я б їх роздивився,
Якби ж не так далеко!

А каркають потужно,
Мов на якусь біду!
Я зачиню кватирку-
Ну їх у ...!

З дитинства був прихильником
Я розумних рішень!
Мене ж навчала мати:
- Синку, будь мудрішим!

У розпечену ніч наче дідько останній вселився,
Грім зривається криком надривно у небі знайомім.
Ти вдивляєшся в очі та кажеш про силу безсилля.
Я вдихаю твій запах, торкаючись чорних пачосів.

Дощ накрапує, блискавки простір намічено крають.
Тінь розлюченим вороном тихо по пристінках блудить.
Ти підходиш неквапно, знімаючи змочену майку.
Я цілую жагуче по черзі розпалені груди.

Світ помітно дзвенить (метушня у фрамузі відкритій).
Там розверзнута хвища зволожує квіточку кожну.
Ти кругом обертаєшся і притискаєш сідниці.
Я, тамуючи подих, схиляючи, посувом входжу.

Дощ ущух, ну а місяць, рогами хмарини штовхнувши,
Відігнав якнайдалі та сяйвом повітря наповнив.
І коли накохалися вдосталь, лягли на подушки
Та одразу заснули в обіймах щасливі від втоми.

Всяк прагне в небі журавля зловити,
Аби не дарма на цім світі жити.
І от вже, наче у руках він б’ється,
Чому ж синиця з дерева сміється?
Бо журавель той вирвався на волю
І над невдалим посміялась доля.
Синицю треба було полювати
Й життєву мудрість далі наживати.
Тож про Данила Галицького знову,
Його життя поведемо розмову.
Як він хотів отримати багато,
А в результаті й те, що мав, утратив.
Коли на стіл він в Галичі усівся,
То вже й на Київ заздрісно дивився.
Хотів і Київ під собою мати
Та не спішив його завоювати.
Йому ж і Галич не так легко дався.
Бо ж конкурент на стіл місцевий мався.
Чернігівський Михайло теж дивився,
Якби на стіл він в Галичі усівся.
Тож, ворогів собі щоб не плодити,
Узявся з князем київським дружити.
Бо ж той Михайло дуже ж був амбітний,
Хотів також і в Києві сидіти.
Тож і «здружились». Разом більше сили,
Щоб поодинці їх не захопили.
А у Михайла теж союзник мався.
Він Ізяславом із Путивля звався.
Він був онуком Ігоря отого,
Що «Слово…» нам повідало про нього.
Оскільки Київ ближчий набагато
Чернігову, тож мусив помагати
Данило Володимиру і, тому
Послав підмогу невелику йому.
Бо ж розумів: як Київ той утратить,
Тоді лишень Михайла слід чекати
Під Галича міцні високі стіни.
А Галич невідомо, як то стріне.
Бо ж галицькі бояри, наче оси,
У Галичі Данила терплять досі.
Та вжалять, як ослабнуть його сили.
Тож Києву і помагав Данило.
Та в грудні князь чернігівський зібрався
З полками й Київ воювать подався.
Тих сил, що Володимир мав, замало,
Щоб вони стольне місто відстояли.
Тож мусив він гінця Данилу слати
Із вісткою, мовляв поможи, брате!
Із тим Данило довго не вагався,
Зібрав полки й до Києва подався.
Михайло, як почув, не став чекати
І мусив у Чернігів повертати.
А в Києві князі рядочком сіли
Та про подальше переговорили.
Раз вже зібрались, чом назад вертати?
Михайла, мабуть краще покарати.
Чернігів взяти, поки мають сили…
Як вирішили, так і поступили.
Тим більше, брат двоюрідний Михайла,
Якому той залив за шкуру сала,
Рішив проти Михайла виступати,
Князям у оборудці помагати.
І подалась союзна рать походом
Поки зимова дозволя погода.
У землі як чернігівські вступили,
То по Десні всі села розорили.
Сосницю, Сновськ і Хоробор узяли.
Дрібні містечка і не рахували.
Чернігова, нарешті підступили,
Де князь Михайло і полки засіли.
Чернігів мав міцні, високі мури.
І дертися на них хіба, що здуру.
Князі того робити і не стали,
А місто у кільце облоги взяли.
Під стінами не просто так сиділи.
Таранів і пороків наробили.
Пороки ті велику силу мали,
Такі великі камені кидали,
Що важко було й вчотирьох підняти.
Пороки стали камені жбурляти
На півтора аж, кажуть, перестріли.
Князі зламати стіни так хотіли,
Щоб потім місто легше було брати.
Побачивши, Михайло через брата
Мстислава заходився мир просити.
Бо ж бачив, що тут довго не всиді́ти.
Князям також уже було доволі
Отак сидіти й мерзнути у полі.
Тож мусили на мир-таки пристати.
Михайлу шкоди завдали багато.
Земель йому багато розорили,
Тож він не скоро набереться сили.
Мир підписали, на хресті клялися
Та і назад на Київ подалися.
Погостював у Києві Данило,
Набралися полки з походу сили
Та і зібрався в Галич повертати…
Аж тут з‘явився Ізяслав проклятий.
Він у степи до половців подався
І там про поміч з ними домовлявся.
А був же сином половчанки, тому
Ті половці пішли назустріч йому.
Орда велика зі степів припхала
І розоряти Київщину стала.
Як вісті стали в Київ долітати,
Данила Володимир став прохати
Проти орди тієї разом стати
І у степи від Києва прогнати.
Але Данило не пристав до того,
Втомилось, каже воїнство у нього.
Від Хрещення і аж до Вознесіння
В походах і боях були постійно.
Тож він надумав в Галич повертати.
А, щоб з ордою в битву де не стати,
То йти зібравсь шляхами лісовими,
Бо ж половці не будуть пхатись ними.
А Володимир, справді побоявся,
Чи то змінити думку сподівався
Данилову, подався проводжати.
Мовляв, орда ж бо може нападати.
Данилові від неї не відбитись.
А разом буде легше боронитись.
Від Києва не відійшли далеко,
Як і орду оту несе нелегка.
Зіткнулись під Звенигородом з нею.
Ішла орда дорогою тією,
Щоб здобичі по селах нахапати.
Але рішила в битву не встрявати.
Тож розвернулась і у степ помчала.
Кияни в Київ повертати стали.
Але в Данила раптом кров заграла:
- Чого б ми, раптом відступатись мали?
Чи ж так належить воїну вчиняти,
Коли надумав в битву він вступати?
Перемогти він має чи загинуть,
Непевній долі мужньо виклик кинуть!
Чого ж це так збентежились, одначе?
Лякливі душі маєте ви, бачу.
Чи ж в Києві не став я вам казати,
Що втомленим не треба в бій ставати?
Тепер чого ж? Раз ворога зустріли,
Коли це його русичі не били?
Тож, замість того, щоб іти на Галич,
Полки на південь повертати стали.
До Торчеська самого підступились
І там уже з ордою в полі стрілись.
Орда звідтіль втікати не збиралась,
До бою із князями готувалась.
Тож руське військо також в полі стало.
Киян і галичан у центрі мали,
Що були піші. А на флангах стали
Кінні дружини, що їх прикривали.
З ординцями не вперше в бій ставали,
Тож тактику ординську добре знали.
Ті перше кінних лучників пускали,
Щоб стрілами ті воїв вибивали.
А потім в бій важка кіннота мчала
І стрій своїм ударом пробивала.
Як на полки посипалися стріли,
Щитами вої піший стрій прикрили.
Хоч половці стріляли і стріляли,
Не так багато у строю упало.
І стріли теж у відповідь пускали,
На суху землю половців збивали.
А половці відкочувались й знову
Кидались в бій, ковзаючись по крові.
Та полки руські, як стіна стояли.
Як половці вже вкотре нападали,
Не стримався, нарешті князь Данило,
На них ударив з усієї сили.
І половці відкочуватись стали.
Дружинники мечами їх рубали.
Ні на одну хвилину не спинялись.
Ряди ординські в одну мить змішались
Й орда у поле швидко покотила.
За нею слідом полетів Данило.
Мчав уперед він на коні гнідому,
Рубав мечем ординців без утоми.
Тікали з поля половці все далі,
Дружинники ж услід за ними мчали.
Ось перемога!.. Аж душа раділа…
Поки коня під князем не убили.
Тоді велів дружині розвертатись,
До свого війська переможно мчатись.
Не знав Данило, що орди частина
Йому у полі показала спину
Й подалі за собою заманила.
Лишилась основна ординська сила.
Отож, на полі зовсім інше сталось.
Як піша рать без прикриття зосталась,
На неї враз ординці налетіли,
З усіх боків полки їх охопили,
Із луків, мов дичину вибивали.
А вої дати відсіч чим не мали.
Побачили, що дарма відбиватись,
Тож кинулися врізнобіч ховатись.
Князь Володимир і кінні пробились,
У Торчеську одразу зачинились.
Полки ж усі розсіялись по полю,
Сам кожен рятував вже свою долю.
Данило, про розгром коли дізнався,
Бігом до свого Галича подався.
Князь Володимир і бояр багато,
Що кинулися в Торчеськ рятувати
Своє життя, не довго там ховались,
Урешті в руки Ізяславу зда́лись.
І у полоні до тих пір сиділи,
Поки за себе викуп не сплатили.
А Ізяслав на княжий стіл усівся,
Великим князем в Києві зробився.
А що ж Данило? В Галич повернувся.
Здавалось, переляком лиш відбувся.
Але бояри заколот підняли,
Данила з того Галича прогнали.
Він мусив до Угорщини втікати,
Аби своє життя порятувати.
А Галич втратив. Скільки літ змагався,
Щоби йому той Галич був дістався.
І от тепер один раз помилився,
Знов на початку шля́ху опинився.
Не став би дурно у той бій встрявати,
Міг в Галичі і далі князювати.

У сьогодні про тишу прошу -
Знак згори мені–чапля північна,
Світ давно у знемозі двобічній,
Двері в пекло відкриті дощу.

Заплети довгі коси весні!
Вже закінчене справжнє минуле,
Деградує лискуче поснуле,
Кришталеві вокзали пусті.

У затоках з морської води,
Де приховане часом байдуже,
На причал чергової біди
Знов запрошені лагідні душі,

Ті, що прагнуть збагнути життя
Там, де бавиться світлим і Божим
У державних клубках перехожих
Зло солодке в міцних укриттях…

Пісня моєї душі -
Щирі мінорні ронделі.
Ранок відтінків пастелі
Тихо шепоче: "Пиши!"

Січень мене залишив
Жити у вічній дуелі.
Пісня моєї душі -
Щирі мінорні ронделі.

Каже: "Себе бережи"
Неба розірвана стеля.
Бомби по серцю гамселять.
Чують лише спориші
Пісню моєї душі.

Замов мені,
що побажаєш.
Я
виконаю те.

На – серце це,
котре́є краєш,
бо знаєш –
а не золоте.

9 листопада 1996 р., Київ

Все той же самий одинокий шлях
І та стежина у пригаслім полі,
Як музика, забута у полях,
На маргінесі пам'яті й недолі.

Самотній інок стрінеться тобі,
Як відповідь на болісні питання,
Немов стрибок у мисленній плавбі,
Мов істина найперша і остання.

Але усі печалі розмете
Пожовкле листя, як різкий катарсис.
Ідеї у театрі вар'єте
Кружляють у вигадливому танці.

6 грудня 2025

Сьогодні - Всесвітній день вишиванки

На кістках тривають бісові танці,
ракетний удар залишає руїни…
Я сьогодні у вишиванці,
адже я — українець!

По ночах небо геть червоне,
заховались в деревах птахи,
б'ють на сполох сирени-дзвони,
знов біжать в укриття дітлахи…

Але в жилах моїх — кров Тараса,
вібрує в скронях Леонтовича пульс,
я — представник вільної раси,
зі мною поруч Василь Стус.

Краще в рідній землі могила,
ніж "русский мир на крови"…
Зі мною — Валер'ян Підмогильний,
зі мною — В'ячеслав Чорновіл.

Та ще будуть з трембітами танці,
пісня вільна у небо полине…
Я сьогодні у вишиванці,
адже я — українець!

2026 рік

 
Раптом одчуєш як минає це життя
Порух рук моторніше за усвідомлення
Майбутні ґенерації непережитих мрій
Надіюсь їх зустріти поки порух не зносивсь
І жити щоби видіти світання на зорі
 
Ми двигалися задля ожвавлення картини
В напрузі й незнатті що відчувалось як однім
В напрузі до фіналу і усякий бачив би
Оте що пишуть в роллінґ стоун воно бува собі
Стараючись уникнути смаку реальності
 
Одним нью-йоркським ранком люстро у фоє
Мені лице явило і невже воно моє
Зморщене довкіл моїх очей розчахнутих
Туди зирнув та анічого не було у них
Вернувсь в апартаменти і зітхав або свистів
 
Як досвіт огорне мене в думках трива монтаж
Співати й грати ще гучніше і чіткіше також
Змагатися ще усміхнути друга як то слід
А то і геть вступитися від одиноких миль
Що переслідує мене побільшого зарання
 
Друзі твердять наче то свинство щонайменше
Піти зі свята розриваючи намисто ймень
Усе що знаю власний стан коли би непограв
Не до зрівнянь і порож і той біль опісля вправ
 
А далі якось буде думає собі усякий
Як із коханням не судьба о хоч відпустку дайте
Ось уже і вечір сонце понад горизонтом
Втомився перти вантажі за когось і без понту
І сонце що вилискує у цій дорозі згодом
 
 
 
 
 
 
 
 

В довгій тиші - відьми,миші,
У глибинах чути хор,
Акцептовані масони
Варять з цинком мельхіор …

Ллється світло недіяння -
Будить вранішній етер,
Спить свідомість… У чеканні
Молодий Apollinaire

Теж і заспаний і дикий -
Все занурене в Roquefort* -
У глибинах чути крики -
Будить день церковний хор.

Боком він проходить в двері,
Як палаюча сосна,
Як похапливі пленери,
Як новина рятівна…

Отримав очі —
Карі, а між ними ще одне.
Бо Тато хоче
Показати твориво своє.
Відклавши пензлик
На шосту ніч колись,
Він взяв за руку
І сказав: «Дивись».

Дивись, дивись, дивись!
І я дивлюсь,
І я дивуюсь.

Отримав вуха —
Чути відповіді в тишині.
І ти послухай,
Як втомишся від метушні.
А вітер дує,
Вода дзюрчить.
Я Тата чую
У таку мить.

Почуй, почуй, почуй!
І я чую,
Я відчуваю.

Отримав мову,
Тато теж так заповів.
Життя чудове,
Тож переходь на спів.
Трохи кохання —
Вони не завжди були злі.
Це те звучання,
Що у вібрації Землі.

Співай, співай, співай!
І я співаю,
Я заспіваю.

Отримав небо,
Тіло на ногах та путь.
О, Тату, Тату!
Ти тільки поруч будь.
І крок за кроком
Засвояться у голові
Твої уроки —
Я живий!

Живий, живий, живий…
І я живу,
Я найживіший.


2024

О першій ночі я не сплю.
Шукаю в темнім океані
Величну і нову зорю,
Думки і почуття жадані.
У магмі ночі віднайду
Мінливу трепетну жар-птицю,
Яка народжена з вогню,
Яка мені колись наснилась.
У цей важливий спраглий час,
Відкритий пошукам, завіям,
Шукатиму слова для нас,
Ще невідомі лиходіям.
Священні зболені слова
Проблиснуть чарівним Граалем.
Так небесами ожива
Колись народжене Ваалом.

6 грудня 2025

Розілляла ніч каву розчинну
на долівку вугільних небес.
Ти не бійся, моя серпантинна,
обіцяю, тебе не покину...
Знову лячно? Нехай йому грець!

Та хіба ти не звикла до струсів,
потрясінь і ударів судьби?
Посивіли давно коси русі...
оси плавають у медовусі —
хоч лопатою горе греби.

Чи набратися в зюзьку до скону,
знепритомніти враз, далебі.
Та не витягти з серця ікону,
шуганути униз із балкону —
не судилося видно тобі,

бо ти ще сподіваєшся, мила,
що війну переможеш, либонь,
і що Грей на червоних вітрилах,
(ти даремно його відпустила,)
припливе на твою оболонь.

Мрії пестити жінці властиво...
Як пашницю відродять світи,
знову будеш натхненна, щаслива;
поки віриться у неможливе.
Чи тобі, хоч трава не рости?

19.05.2026р.

Впали зорі вечорові
На матусин рушничок,
Вишиваночки чудові,
То усе для діточок.

І синочкові сорочка,
Блуза донечці своїй.
Недоспала вона ночей.
То ж подякуємо їй.

Скатертину вишивану
Ми простелимо на стіл
І для тебе. рідна мамо
Покладемо хліб та сіль.

Заспіваєм тобі пісню,
Як колись співала нам.
Ой, ніде немає рівних
Вмілим маминим рукам

2016 р.

Навколо - тепло, а у серці - темно.
Стискають горло помилки, гріхи.
Неначе, травень... І давно сніги
Завершили історію буремну...

Хіба ще актуальна пісня щемна
Для простору ледачої нудьги?
Бо навесні всі тьмяні береги
Заміщуємо райдужністю сцен ми...

За відданістю - неминучий крах!
Всміхаються журливо в небесах
Сузір'я щирості такі жадані...

Я фантастичних начитався книг.
Не витримавши спогадів своїх,
Повісився мій вечір на каштані.

На перевалі торохкотять закіптюжені авто.
Кам’яними стежками блукають туристи,
смакують осінь, мов вистояне вино,
купують каву, сендвічі, кожушки і намиста.

Видряпавшись на вершину, вигукують: «Боже!
Онде гори, наче льодяники кольорові.»
Летять над ними хмари, на цукрових ангелів схожі,
із плямами темно-золотої небесної крові.

Туристи роблять селфі з безоднею,
на повні легені вдихають розріджену вічність.
Гора стугонить під ними луною холодною
і нишком їхню всмоктує ідентичність.

Гора залишає у серцях небезпечні уламки.
Гора говорить їхніми голосами.
Вона — підступна та неприборкана —
і поросла густими лісами.

А той, хто ходить її шляхами,
інколи бачить Світло.
Гора зникає у них під ногами
і виростає зубцями знов непомітно.

2026

Одні кажуть: життя, як колесо,
Інші кажуть: життя – то лайно.
Треті живуть собі і не чешуться,
Життя пролітає повз них, як кіно.

Одні переймаються гривнею кожною,
Та що там гривнею-копійкою,
Інші вносять за Єрмака мільйони,
Прикидаючись невинною дівкою.

Та всі люди є організми білкові,
Що існують завдяки дифузії,
І всі є рівними, хоч в Москві, хоч у Львові,
А все інше – то є ілюзії.

Колишня спалена епоха
Ущент, навіки і дотла.
В снах Єремії та Єноха
Говорить немічна зола.

Епоха німо заговорить
Про дні звитяги і борні,
Здійнявши суєтливий ворох
Згорілих і зітлілих днів.

Колишня спалена епоха
Здіймає руки у крові,
Словами віщого пророка
Напише епоси землі.

2 грудня 2025

Тихше-но, рак-ліцемір, вуса повільні і довгі
Дошкам плотів піднеси … качуру справжніх утіх,
Вірити хутряним снам личить братам ротоногим* -
Тож у каміння упрись, наче чилім на весні.

Вітер блаженний знайди, шлях пустотливому птаху,
Спіриту, хвилі новій, святу мейнстріму в собі,
Погляду досить у мул для товщини альманаху,
Духу кордонів краси серця життя жадоби .

Шеляг один, може два, може надірвану гривню
Кинь на суворий граніт, наче в слизьку путасу*
Сяйвом своїм запали шлях доленосний і дивний
Всім ротоногим земним в межах швидкого часу…

Фіолетовий вибух травневого дня,
ніби хмара, що впала у сад.
Оксамитова, пишна, густа вишина
Залишає п'янкий аромат.
В кожнім гроні - маленькі сузір'я зірок,
таємничий приховують світ.
Заглядає в обличчя весняний бузок,
вабить душу пахучий цей квіт.
Пелюстки хтось шукає солодких надій,
пощастило зірвати аж п'ять
серед тисячі квітів і лагідних мрій,
що під вікнами тихо шумлять.
Буз відквітне невдовзі, розтане, як дим,
Залишивши нам спомин-етюд,
Але поки він дихає цвітом палким,
бережімо красу для майбуть.

Янголе світлий! Солодких видінь.
Обіймаю тебе ніжним серцем.
Хай насниться тобі неземна голубінь,
біля лісу прозоре озерце.
В нім хлюпочеться рибка надій золота,
якщо хочеш, задумай бажання.
Хай гойдає на крилах тебе висота
і моє незбагненне кохання!
Хоч на луках Сварожих цвіте зорепад,
тиша спокій в колисці голубить,
я б хотіла тебе повернути назад,
та не здатна! Пробач мені, любий!
Берегтиму у пам'яті теплі слова,
що так пестили слух у тремтіннях.
Ти живий, доки пісня любові жива,
світла віра в святе воскресіння!

18.05.2026р.

Іван Хемніцер (1745-1784)

Один сумлінний батько вчув,
що за кордон дітей учитись відправляють,
і що того, хто десь за морем був,
від не-бувалого – й на вигляд відрізняють.

І от, не пасти задніх щоб,
він на європи замахнувся,
щоб син його, здоровий лоб,
наук важливих там набувся.
Та син дурнішим повернувся:

у думці маючи глибокі міркування
про в іноземщині отримане завдання
знайти начало всіх начал,
він йшов-хитавсь, здавався навіть трішки п’яним,
а йшов, між тим, шляхом доволі вітчизняним;
тож впав у яму цей гевал.

Татусь, що тьопав за бовваном,
по мотузо́к побіг, забувши свій артрит,
щоб цю премудрість з ями витягти на світ.

Між тим кебетливий хлопчина,
у ямі сидячи, гадав:
«Яка тому була причина,
що знагла в яму я попав?

Від землетрусу це падіння,
чи буйствує земне тяжіння?
Зумовлене небесним блиском,
чи, може, атмосферним тиском?..»

Тут батько з тросом причвалав:
«Тримайся, – каже, – за мотузку,
я підтягну тебе до спуску».

«Стривай тягнути, – заявля йому студент, –
мені важливий філософський елемент:
ідѐя в мотузку́ яка?»

Татусь пояснює: «Ідея тут така:
щоб з ями вилізти – тримайся мотузка́».
Та вчений засобом погребав:
«Для цього – снасть би іншу треба!
А тут – метафізична пустка!
Бо ж мотузо́к – проста́ моту́зка!..»

«Шукати зараз більш вигадливий припас –
пробач, це часу марнування;
зате моту́зка – зразу вирішить питання...»
«А що таке, до речі, час?»

«А час, затям, – це річ остання,
яку із дурнем витрачати я готов.
Сиди й чекай тепер, коли прийду я знов».

(2026)

Перша емоція при народженні — то сльози.
Ласкаво прошу: тебе очікують дощі та грози.
Заслабла планета від симптомів застуди:
Як на собаці воші — кусаються люди.

Не довіряй секретів, не кажи багато слів.
Не виказуй почуттів, не присвячуй віршів.
Будеш один, коли смерть покличе за поріг.
Я не вірю нікому і повірити б не зміг.

Я не вірю в дружбу і не вірю в кохання,
Переконати мене — марне намагання.
Лізти в мій світ — як у клітку до звіря,
Я не вірю в це і не повірю.
Я не вірю.

Фейкові новини і пропаганда щодня:
Я не вірю можновладцям — їхня мова брехня.
Знайома істина, а що з нею робите ви?
Рубайте голову, якщо риба гниє з голови!

Права рука на Конституції, ліва краде податки.
Чорний колір душі під колір краватки.
Не вірю в приватність в мережі, не вірю в рекламу,
Не вірю в систему, що бреше бездоганно.

Я не вірю в ЗМІ і в цирк на екрані.
Там всі божевільні в наркотичному стані.
Впевнений: вони — збоченці і актори,
А я їм не вірю і не повірю ніколи.
Я не вірю.

Небесні порядки та земні закони —
Я не вірю в церкву і її забобони.
На чотири сторони розповсюджена правда,
Та цей світ брехливий — така його вада.

А мені їх практика до біса знайома:
Маніпулюють страхом перед невідомим.
Чергова сіра схема, і в ній великі гроші,
Я не вірю в Бога, якому ми — раби божі.

Я не вірю в рай і не вірю в пекло.
Нагорі сивий дід, і в нього ворог запеклий.
Шануй суботу, наповнись духом в неділю.
Я не вірю в це, я не вірю.
Та ще перевірю…

2026

 усі збираються за стіл
 від діда і до каті
 щоби поїсти на обід
 сякої благодаті
 дід переважно мовчазний
 триндіти не привиклий
 тут батько по 50 розлив
 бере із нього приклад
 спокійно пораються все
 бабуся і матуся
 дзвінкі тарелі хтось несе
 а я не надивлюся
 на сад травневий і святий
 на марево між яблунь
 усі збираються за стіл
 живі правдиві явні
 джмеля політ іще дзумить
 а хмари геть неспішні
 і в цім пастиші (мож і ні)
 сяйлива ніжність вища
 

Сколько сердце терпеть может горя?
Сколько сердце вмещает любви?
А какая бывает неволя
В миг, когда ослепляют огни!
Ослепляет краса человека
Накрывает любви ураган.
Бесконечный поток ультра света,
Блики, тени, и странный туман.
Нет границ у великого чувства
В сердце тесно и душно ему.
Потому, так бывает нам грустно
Сердца стук объявляет войну.
Безграничность границами давит
Рамки, странности, «можно», «нельзя»
Обстоятельства, правила правят
Из-под ног уплывает земля.
Где, когда и кого мы полюбим?
Может чувство и к умершим быть.
А бывает, любимых мы губим
Тех, кого не дано нам забыть!
А бывает, что смерть разлучает
Эта смерть для двоих настает.
Только, кто – то наш мир покидает,
Ну, а кто – то со смертью живет…
А бывает виной расстоянье
Вновь звучит приговор: «Нет! Нельзя».
Невозможность живого свиданья
Боль в сердечке живем мы, тая!
Разный мир и миры, возраст, страны и вера.
Заморочки, реалии. Правде в глаза.
И страшнее всего безразмерность барьера
Где бессильны поступки, мольбы и слова.
Мы не в силах любови потоки разрушить
Этой силе не властны давать мы отпор.
Только как свой покой, жизнь других не нарушить,
Не нарушить любви самый сказочный взор?
О, любовь! Ты приходишь ко всем, как виденье
Нежным шёпотом души ласкаешь ты нам.
Это рок или благость? Погибель, спасенье?
Лишь любовь знает путь в сад эдем, и к Богам!

А щастя живе у серцях і домівках,
У добрих обличчях знайомих людей,
Живе у природі, у дивних мандрівках
В осяйному погляді рідних очей!
А щастя живе на верхівках ялинок,
Що ближче до неба в проміннях весни
Багато на світі прекрасних доріжок
Де долю щасливу дано нам знайти.
А щастя живе у воді, і на небі
Блакиттю наповнює, спокій дає
Окрилює щастя в мистецтві, на сцені
Любов наше щастя у душах святе.
Любов у житті називається щастям:
Любов до природи, людей і тварин.
Любов надихає чарівним завзяттям
Для нас відкриває багато перлин.

Сонячний ранок
вітає ласкаво:
ось львівський пряник,
каша і кава.

Ось почуття й думки найсвітліші,
це тобі радість прямо спросоння -
сяючі вірші,
як дотик сонця.

Ранок веснЯний,
лагідна мить…
Креслять будкрани
неба блакить.

Тож прокидайся,
вже не до сну -
наче на таці,
підносять весну!

2026 рік

Звід небесний зірками іскрився...
Боже, зглянься, зійди і годи нам!
Друг мій взяв автомата і скрився,
а я ждав і складав лік годинам...

Скільки літ нами разом прожито
ще з дитинства, де мрії прозорі...
Він любив так співати про жито,
про село і про маму, й про зорі.

Ми із ним – ніби браття по крові.
«Нумо, – каже, – цей безмір чикрижмо! –
Ось закінчим війну по Покрові –
буде дітям на льолю чи крижмо.

Ти із серця журу тільки вирви,
до побіди* хай ждуть поки дати...
Я – у розвідку, он за ті вирви,
а ти пост не посмій покидати...»

З млою разом і болісті спали,
була втіха й розрада у тому.
Побратими заморені спали,
тамувавши хто біль, хто – утому.

Аж тут вибух! Як ціпом – у тім’я...
Скрикнув друг десь у нетрях полину...
Він загинув... Та певен у тім я,
що для мсти я й до чорта полину.

* побіда – перемога

10.07.22

Атестат КДБ, наперекір та попри,
Проніс крізь життя швидкоплинне.
Історія - "задовільно"
Комунізм науковий - "добре"
Провокаторська справа - "відмінно".

Я іду в невідомість, забувши дорогу.
І додому назад вже нема вороття.
В пащу звіра іду, відганяючи втому,
У жаданні нового-старого буття.

Я іду у туман, я долаю тяжіння
Всіх минулих кайданів, тіней і проклять.
Я іду крізь полон і зірок мерехтіння,
Які б'ють і які невимовно п'янять.

Я здолаю сп'яніння далекого шляху,
Біль розлук і гіркот, невідомості чад.
Перед вічним пророком я скину папаху,
І великі слова крізь часи прозвучать.

2 грудня 2025

Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує й тішить:
«А що як Господь зберіга мене грішного,
Щоб, з друзями будучи пам’яттю скутий,
Вертатися з ними в літа незабутні?»

1

Відчувши як сяє травневий півмісяць,
Як глину чортяки під явором місять ,
Сполоханий пугач минає узлісся
І голосом вченим співає… В Сумах
Наглядач за волею ставить «Сто тисяч».
Актори із шкіри вздовж фабули лізуть.
Глядач недолугий кляне закулісу
Та правду не знайде у кволих ногах.

Мабуть,те що лишиться після окопів,
У день Перемоги за яром глибоким
Продасть за пів шекеля пан Кривобокий,
Якого не вабить місцева рілля.
Він марить Оманом, де обрій високий,
Красуні в нікабах, палкі,чорноокі,
Ріали, біткоїни шляхом широким,
І в білих наметах отруйна змія…

Благословенних видно по ясни́х очах —
вони: смарагдові, блаватні, пречудові.
Їм певно сняться зорі світанкові,
жар-птиці дивні на Мальдівських островах.

Щасливі люди розчиняються в добрі,
у мандрах водять білі каравели;
а раптом в чуйнім серці захурделить,
їм є до кого притулитися вночі.

Блаженним лихоліття не зриває дах,
їм посміхається і сипле зерня сонях.
Вони тримають сонце у долонях,
зі сні́жним янголом кружляють в небесах.

18.05.2026р.

Звуки засинають уночі,
Боязко ховаючись повсюди
Від отих, кому час ніпочім,
Що мрійливо до світанку блудять.
Тиша уляглася на стежках
І таїться в темені глибокій,
Поки двох тих не проймає страх,
Поки землю укриває спокій...
18.05.26

Бузок розквіт у травні.
Сусід  його -- каштан
також в оздобі гарній.
Не знищив вітрюган.

Занадто  в небі хмарно.
Пливучі острови.
у просторі старанно 
фігури все нові
З'являються, зникАють ...
Не зупинити мить...
Хіба що пензель має
хмарИнки та блакить...
На полотні з'єднати. 
Чудова акварель.
Бузкові гарні шати...
доповнять світлий день.

Травневі дні прискорено,
долають календар. 
В очікуванні зморені,
чекАєм Божий дар.

Нехай здійсняться зАдуми
на фінішній прямій.
А результат порАдує
у колі теплих мрій.

У кожного -- стиль свій
в освітленні подій.
У колі теплих мрій
на фінішній прямій...

Таня Яковенко
12.05. 2026




 

Я прийшов у травень - він мені не радий,
Я ж не вивчив досі теплу серенаду,
Під яку дерева щиро зеленіють,
Сповнені кохання, віри та надії.

Я прийшов із січня, там, де холод лютий,
Змучений, самотній, усіма забутий,
Стелить нескінченний безнадійний килим,
Кольором фарбує абсолютно білим.

Ця травнева казка - знову не про мене!
Не знайшлося місця на зеленій сцені.
Я прийшов у травень - тут мені не раді,
Бо душа і серце зникли в листопаді.

Тремтить на взгір’ї сти́ха яворина,
здригається, мов плаче, – хлип та хлип.
А мати жде з війни додому сина,
пече ізрання для синочка хліб.
Ось прийде він, а тут – і хліб, і ненька.
Молитва й віра сина вбереже.
То молиться, а то зітхне тихенько:
«Можливо, ниньки з’явиться уже...»

Давно в саду одквітнула калина,
відзеленіли луки і лани.
А мати жде ріднесенького сина.
А мати жде синочка із війни.
Стоїть сама, мов явір на узгірку,
в очах печаль і хлібчик у коші...
Журба у серці випалила дірку,
сочиться туга слі́зьми із душі...

15.10.22

 
Втомився украй, не спавши, зовсім не
Втомився украй, мій розум блимає
Не знаю, чи то встати і випити іще
О, не то
Втомився украй робити щось впусту
Втомився украй, про тебе думав тут
Тебе покликати міг би, але знаю цю майбуть
Кажеш, я дратую тебе
Але не жарти це, мені дуже зле
Не можу спати, плин думки настійний
Уже три тижні, о це божевілля
Усе тобі за свій душевний спокій я оддав би
Втомився украй, чуття мої нестерпні
Хоч як би утомився я
Курю наступну сигарету
Проклятий Волтер Ралі
Дурнем був і не секрет
Кажеш, я дратую тебе
Але не жарти це, мені дуже зле
Не можу спати, плин думки настійний
Уже три тижні, о це божевілля
Усе тобі за свій душевний спокій я оддав би
 
 
 
 
 
 
 
 

Нелегко живеться бідним жебракам на світі.
Не завжди є, що поїсти чи вдосталь попити.
Живе, наче та билина у чистому полі,
Котиться, куди занести здатна гірка доля,
Куди вітер життя котить й прихистку немає.
Жебраючи по дорогах, по шляхах блукає.
Де дадуть окраєць хліба, де води попити,
А бува, що утришия і проженуть звідти…
Сивий дід звернув з дороги до першої хати.
Нога ліва покручена, тож мусить кульгати.
Правої руки по лікоть у нього немає,
А у лівій руці міцно палицю тримає.
Він на неї спирається аби крок зробити.
Вздрів господаря за тином, попросив попити.
Той уважно подивився, хто це там питає.
Вздрів, що то жебрак та хвіртку йому відчиняє.
- Заходь у двір, чоловіче та спочинь з дороги.
Уже, певно находився, болять твої ноги?!
- Болять, болять, чоловіче. На ногах із ночі.
А ще ж сонце припікає, мов спалити хоче.
А в дорозі ні струмочка, ні якоїсь річки.
Тож і змушений уклінно просити водички.
- Сідай он в тіні під липу, а я до криниці.
У мене така холодна, джерельна водиця,
Що знімає вмить утому, спрагу проганяє.
Приніс тому води в дзбані, у руках тримає,
Жебракові ж того дзбана в руці не втримати.
Той припав, ковтнув два рази, мусив почекати:
- Ой, холодна вода в тебе, аж зуби ламає.
- Пий без поспіху, спокійно, а я потримаю.
Випив жебрак всього дзбана, дякувати взявся.
Підхопився, мабуть далі рушати зібрався.
- Почекай, - господар йому, - напевно ж голодний?!
А у мене якраз риба печена сьогодні.
Наловив з самого ранку, тож можу вгостити.
А ти розкажи, що знаєш, що робиться в світі.
Та й про себе. Що з ногою? Де руку утратив?
Чому мусиш ти по світу так жебракувати?
Та спочатку поїж добре. - Приніс риби з хати.
Сам пішов кудись за хату, не став заважати.
Бо подума, що господар у рот зазирає.
І голодний же, а риби ж без кісток немає.
Жебрак справився скоренько, бо ж всяке бувало.
Бувало, що й шмат із рота в нього забирали.
Та й голодний. Третю днину не мав ріски в роті.
Тут й господар: - Сяду поряд, коли ти не проти.
Розкажи ж мені, що знаєш, хто ти, звідки родом?
- Жебраки ми, - той всміхнувся, - туди-сюди бродим.
Сам я родом з Чернігова, Никодимом звати.
Колись були батьки в мене, була своя хата.
Та так доля повернулась, що усе пропало.
І батьків давно немає, і хати не стало.
А Нежатина клята Нива каліку зробила.
От відтоді і блукаю по світу без діла.
- Це там, де Олег із братом половців припхали.
Русі усій, руським людям зрадниками стали?!
Жебрак пильно подивився чоловіку в очі:
- От, що тобі, чоловіче, я сказати хочу:
Не завжди ті, кого люди винним називають,
Перед людьми й перед Богом винними бувають.
Просто той, хто винен, прагне себе обілити,
Поспіша вину на когось іншого звалити.
Половців припхав, говориш?! Та ж князі, бувало
І до того в наші землі орду закликали.
Мономах же сам хвалився, як орду приводив.
Хіба орда не завдала тоді Русі шкоди?
Та ж зрадником Мономаха ніхто і не кличе.
То й Олега називати зрадником не личить.
Не він винен, дядьки винні були переш всього,
Бо ж неправду учинили вони проти нього.
Розкажу тобі, як хочеш ти правду узнати.
Бо ж я був побіля князя і бачив багато.
Як приставився великий Святослав, по ньому,
Всеволод би мав сидіти на столі отому.
Але він чомусь відмовивсь та не став сідати,
Віддав стіл отой великий Ізяславу-брату.
Сам подався у Чернігів та спокійно правив.
А на Русі почалися недостойні справи.
Ярославичі взялися уділи ділити.
Постраждали в першу чергу Святослава діти.
З Новгорода сина Гліба в тришия прогнали
Та й убили. І з Давидом панькатись не стали.
Взяли із Переяслава аж в Муром запхали.
От Романа – того вони поки не чіпали.
Як сидів в Тмутаракані, так там і зостався.
Олег теж лихої долі від дядьків діждався.
Володимир відібрали й не дали нічого.
Мусив їхать у Чернігів він до дядька свого
І у приймах в того жити. Принизили князя.
Зрозуміло, зачаїв він на дядьків образу.
Тож з Чернігова подався до Тмутаракані
До Романа – бо надія то його остання.
Прихистив Роман ізгоя, не став проганяти.
Там зустрівся із Борисом – двоюрідним братом,
Що теж зоставсь без уділа. Горів аж помститись.
І рішили вони разом все ж свого добитись.
До ханів до половецьких про поміч звернулись.
А ті радо на той заклик зразу ж відгукнулись.
Підняли князі дружини, охочих набрали,
Орду половців велику також доєднали
Та і на Русь подалися, щоб правди шукати.
Звісно ж, на Русі про теє стало швидко знати.
Всеволод, коли дізнався, то не став чекати,
Думав, що й сам розбереться, без помочі брата.
Думав, військо невелике племінники мають,
Тож його сувору руку досить скоро взнають.
Але вийшло по-другому, половці напали
І чернігівську дружину в полі потоптали.
Загинули у тій битві кращі воєводи.
Всеволод, коли побачив, скільки зробив шкоди,
Рвонув в Київ, з Ізяславом щоби об’єднатись,
Щоб з Борисом і Олегом на рівних змагатись.
Ізяслав його послухав, сказав не тужити:
- Скільки раз мені вдавалось в Києві сидіти?
Скільки раз брати зі столу мене проганяли,
Але столу великого так і не відняли?
Буде на Русі нам місце - то обом, побачиш,
А не буде – то складемо голови, одначе.
Велів він в похід збиратись з мала до велика
Та синів собі у поміч і друзів покликав.
Ярополк привів дружину з Вишгорода сво́ю,
Був готовий разом з батьком ставати до бою.
Всеволод у Переяслав родовий подався,
Там поповнити дружину свою намагався.
Зі Смоленська Володимир Мономах із раттю
Також вирушив, щоб з дядьком й батьком разом стати…
Як племінники розбили Всеволода в полі,
То здавалось, що всміхнулась їм, нарешті доля.
До Чернігова вступили, де їх радо стріли,
Бо Олега своїм князем бачити хотіли.
Та недовго князювати тому довелося,
Бо вже вороги зібрались і до битви йшлося.
Хотіли-бо поодинці ворогів розбити,
Але то їм не вдалося. Що тепер робити?
Вирушили в чисте поле знов половців звати,
А чернігівцям веліли дядьків не пускати.
Скоро раті Ізяслава й Всеволода стали
Попід містом. І смоленці вже до них пристали.
А Олега ще не видно, щось не поспішає.
Може він про ту навалу досі ще не знає.
Позвав мене воєвода, велів коня брати
І негайно до Олега в поле вирушати.
Знайти того в чистім полі, нехай поспішає,
Бо утриматися довго місто сил не має.
А уже пішли смоленці від Стрижня на місто,
До посаду та й на стіни узялися лізти.
Я проскочив, як дороги ще не перейняли.
Озирався всю дорогу та гнав коня чвалом.
Бачив чорний дим у небі – посад запалили.
Мабуть, з боєм у дитинець наші відступили.
Думав я, що доведеться по полю ганяти,
Щоб Олега і Бориса з раттю відшукати.
А вони уже назустріч мені виступають,
Мабуть, про біду у місті самі добре знають.
Розповів князям усе я, що було відомо,
Просив, аби поспішали в поміч без утоми.
Але уже по обіді сторожа примчала.
Виявилось: дядьки місто вже не облягали.
Як дізнались, що на поміч Олег поспішає,
То вирішили, що у полі битву дати мають,
Щоб між двох вогнів не стати. Тож всіма полками
Уже рушили назустріч Олегові прямо.
А в цей час вже рать дісталась Нежатиной Ниви.
Князі військо зупинили на полі хапливо.
Якщо битися, то краще в широкому полі,
Адже орді половецькій потрібно роздолля.
Щоб могла маневрувати, з боків нападати.
Якщо треба, щоби було й куди відступати.
Стали станом на край поля. Ледь розташувались,
Як із того краю поля вороги припхались.
Побачили, зупинились, стали лаштувати
Собі табір, не збирались битви починати.
Рать привели величезну, пів поля зайняли.
Як побачив Олег військо, страшно йому стало.
Скільки в них тії дружини? Половців багато.
Але половці не здатні удари тримати.
Ледь притиснуть їх, одразу кинуться втікати.
А без них полки ворожі нам не подолати.
Отож вночі князі сіли, поки раті спали,
До самого майже ранку удвох розмовляли.
Олег казав: - Давай, брате, не будемо битись,
Давай краще із дядьками будемо миритись.
Може підуть на поступки, виділять уділи.
Боюсь, щоби наші кості в полі не біліли.
А Борис же був гарячий: - Не будем миритись!
Я готовий, один стану проти дідьків битись!
Тож Олег і поступився: - Будем битись, брате.
Може і не переможем – один раз вмирати.
Вранці стали шикуватись в чистім полі раті.
Олег передав Борису військом управляти.
Той на вигадки мастак був, щоб сили зрівняти,
Вирішив ворожім війську сюрприз влаштувати.
Половці хай починають, стріл хай не жаліють,
Враже військо на час якийсь стримати зуміють.
Пил піднімуть, потім раптом розскочуться в боки,
Ворог поки зрозуміє, зготується поки,
Борисові кінні гриді вріжуться в їх лави.
А тоді вже чи до смерті піде, чи до слави.
А Олег уже ударить, як ворог прогнеться.
І тоді полкам ворожим уже не минеться.
Саме так і почалося. З гиканням і свистом
Половці вперед помчали, стріл пустили, звісно.
Поки вони там метались, Борис взяв дружину
І помчав, поки ховали половецькі спини.
Половці стріл напускали, розбігатись стали.
Ми гадали, що Бориса вони пропускали.
Але виявилось гірше, бо навстріч Борису,
Розігнавши коней чвалом, вороги неслися.
Зіткнулися дві дружини з гуркотом у полі.
Там Борисова, нарешті і скінчилась доля.
Прохромили списом князя, із коня звалився.
Олег скреготів зубами, як на те дивився.
Стяг Бориса впав одразу, хоч вої тримались,
Обступили тіло князя та не піддавались.
Поблід Олег, тепер йому одному рішати:
Чи то битися до смерті, чи то відступати.
Розмірковував не довго, велів списи брати
І повів полки ворожих пішців проривати.
Як тараном ми врубались в ті лави ворожі.
Натиску вони такого втримати не можуть.
Під списами і мечами купами лягають.
А ті, що стоять за ними, назад позирають,
Вже готові утікати. Аж раптом крізь лави
Став наперед пробиватись якийсь вояк бравий.
А за ним із сотню піших високих і статних.
Видно, хочуть нас спинити, прорватись не дати.
А вої, що озирались, втікати збирались,
Уже назад повернули, стали відбиватись.
А той вояк в гарній броні уже й перед мене.
А позаду Ізяслава князеве знамено.
Я тоді зовсім не думав – князь то чи хтось інший.
Коня уперед направив, взяв списа міцніше.
І списом в плече поцілив, біля серця саме.
Той лиш охнув і звалився попід ноги прямо.
Я не встиг і озирнутись, хтось скочив до мене.
Я відчув, як мою руку втнула сталь калена.
Кров з культі зацебеніла. Я з коня звалився.
Під ногами в людей, коней умить опинився.
Ще при пам‘яті був, раптом чиїсь кінь копитом
Наступив і мені ногу устиг розчавити.
Далі я свідомість втратив. Що було – не знаю.
Лише вранці серед поля очі відкриваю.
Навкруг тиша. Закінчилась, певно давно битва.
Хто кого здолав у полі – то не зрозуміти.
Культя моя у пов‘язці, хоч кров проступає.
Нога болить так, що моці моєї немає.
Ходять полем чиїсь вої, мертвих підбирають.
Десь у братськую могилу, напевно складають.
А поранених окремо до возів відносять.
Підійшли й до мене двоє, стоять, очі косять:
- Чий ти будеш? – той, що вищий у мене питає
- Гридь Олегів. – зовсім тихо я відповідаю.
- Зрадника того – і стало мені зрозуміло,
Що дядьки узяли гору, Олега побили.
- А де Олег? – став питати, - Чи живий, чи вбитий?
- Десь вже до Тмутаракані устиг долетіти!
Подивилися на мене, мабуть, пожаліли,
До поранених на воза знесли, положили.
Я оклигав, але, бачиш, ні на що не здатний.
Отож, тільки і зосталось, що жебракувати…
На Русі багато чого по тому змінилось.
Крім Всеслава в роду старших більш не залишилось.
Ізяслав загинув в полі від руки моєї.
Борис також не вернувся із битви тієї.
Тож Всеслав на стіл великий в Києві усівся.
Мономах бігом в Чернігів, в Русь перемістився.
Ярополку Володимир і Туров віддали.
А ми стали жебраками, хоч за них вмирали.
Олег, правда, не змирився, усе повертався,
Повернуть собі Чернігів не раз намагався.
Але доля так рішила – хоч нещадно бився,
Але, врешті без нічого так і залишився.
Десь, говорять на чужині у чехах чи ляхах
І помер, усі надії пішли його прахом.

Я хочу заховатись у світах,
Новітніх, переливчастих, барвистих.
Я хочу заховатись у снігах
І у похмурім, перепрілім листі.
Упасти вниз, немовби збитий птах,
І злитися з божественним намистом.

Я хочу прямувати у світи
Без цілі, без мети, в прозрінні дикім.
Нехай загубляться мої сліди.
Святої осені новітній Ділан,
Я оспіваю неземні плоди,
Нового світу в'язень занімілий.

Я провалюсь у копанку розлук,
Нових пізнань, апорій та історій,
На цілий Всесвіт розпростертих мук
Без кабінетів і аудиторій,
Загрозливих, мов Чингісхана лук,
Де править бал іронія магнолій.

1 грудня 2025

Забери мене туди,
де немає сліз біди,
тільки небеса безкраю
на околиці розмаю.
Ти чекай мене, коханий,
де зірниця полум'яна
враз спалахує свічею,
вогняницею тією,
що дарує вічний спокій
в неозорості високій.
Тиша водить світ навшпиньках,
а у серці дзвоник тенька.
Калатає безупинно,
наче дрізд на горобині;
захлинається лірично,
мелодійно, фантастично.
Вечір сіє зорі тихо,
і зникає в гущі лихо.
Краще вмерти в незабудках,
ніж картати долю в смутку!
Дочекайся, як бажаєш
бачити мене у раю
гречною і молодою,
щоб пливла я за водою
і дісталась берегів,
де ти так мене жалів.

17.05.2026р

Ми, буває, від себе втікаєм,
кожен прагне своє наздогнати,
але час — він це просто мотає
на одвічні свої циферблати.

Через мінні поля безрозсудства
час ішов завжди рівно і сухо,
він доводив учених до глупства
і благань ні від кого не слухав.

Хай фізичні його атрибути
і рівняння Ейнштейном відкриті
не заваджують нам разом бути —
тут, і зараз, і кожної миті.

Нас окрилюють справжності наші —
бути радістю, мрією, раєм.
Ми з тобою в обіймах з’єднавшись,
над безмежністю часу ширяєм.

(2026)

 не мав ні статків ні хатів
 не мав і звиклої автівки
 хтось оббирав мене до нитки
 всіляк однак і я хотів
 у цій намарній боротьбі
 де нас оточують примари
 іще якийсь вампір кумарить
 жадає крови та ганьби
 усе шукати позитив
 не продаватися нікому
 устояти на місці свому
 позбавленому перспектив
 

Куди оком глянь - безмежне поле,
А річка-змійка унизу біжить
Поміж береги круті високі,
Гривасті коні в лузі розбрелись.

Така краса, хоч бери пензля в руки
Й пиши картину, все це зображай,
Щоб пам"ятали діти та онуки,
Що кращого нема, ніж рідний край.

2021 р.

І. Г...
Краще було б не торкати
Поглядом ніжним своїм
Вкутану теплим халатом
Жінку на ганку чужім.
Краще було б не плекати
В серці наївнім надій,
Що я сподобатись здатен
Панночці тій чарівній.
Краще було б промовчати,
Глибоко роблячи вдих,
Щоб пародисту не дати
Тему для жартів нових...
17.05.26

Чи бачив ти скляну людину,
Що порожня наполовину?
Що крокує з обережністю,
Аби не розбитись від нікчемності.

Де бачив ти скляну людину,
Що запитує без упину:
Відкоркована навіщо?
І так достатньо має тріщин.

Почуєш ти скляну людину,
На світ ображену дитину.
По зів’ялих квітах сльози
Розсипались на гострі рози.

Відчуєш ти скляну людину,
У скляних очах — німу провину.
За те, що море в ній бездонне
Перетворили на вино червоне.

Запевниш ти скляну людину:
Світанок прийде темряві на зміну.
І чи то диявола забаганка —
Не бачити світла крізь склянку?

А пам’ятаєш ти скляну людину,
Що спіткнулась і впала в домовину?
Забудуть всіх, а її тим більше.
Час продовжить плин, як і раніше.

Тепер зупинись на хвилину.
Побачиш ти скляну людину…
В собі.


2023

Я більше не почую голос Ваш,
Дотепний анекдот по телефону.
Зі спогадів малюється колаж,
Уся надія в безнадії тоне.

Чого вартує надскладний пасаж,
Написаний байдужим фанфароном?
Освітлювався творчий мій багаж
По-батьківськи дбайливим баритоном.

Тепер - іще один питальний знак...
Поете! Милий друже! Як же так?
О, скільки горя витримають плечі?

За все спасибі, душе золота!
У Небеса злітає доброта,
А на землі зростає порожнеча.

Дійові особи:
ЖУРНАЛІСТ - 75 років
ПОЕТ - 45 років
ФІЛОСОФ - хто його знає, скільки років

АКТ 1 (і останній)

ЖУРНАЛІСТ: Гав!
ПОЕТ: Шмяк!
ФІЛОСОФ: Так твою, растак!
ЖУРНАЛІСТ: Де четвертий?
ПОЕТ: Ну його!
ФІЛОСОФ: У Черкасах скляк!

Лунає марш "Прощаніє славянкі", декорації падають і збивають кокошник з голови Журналіста.

Завіса

Наше життя - темна мить. Залишається тільки
Перетерпіти цю вбивчу та болісну мить.
Спогади сяють наївним відлунням сопілки,
Місячним каменем пам'ять моя мерехтить.

Світе мій милий! В яку порожнечу пішов ти?
Як повернути найкращі твої голоси?
Ніжного каменя спалахи сині та жовті,
Мов натякають: " Запізно. Змирись. Не проси!"

Людське життя перетворюється на собаче.
Щастя - без щастя. Мелодія суму - без нот.
Місячний камінь нічого мені не пробачив...
Спалахи ніжні освітлюють мій ешафот.