розваж мене чимось небесний зодчий
 немає тут розваг земних
 сьогодні
 знаю ми несхожі
 ти понад хмарами а я оце на дні
 я вірував у вітер
 вітер віяв
 збираючи ужинки там і сям
 із ним ділився мріями бо мріяв
 напрекір
 усупереч гінцям
 яких послав мабуть хтось із вельможних
 бо нетерпілося
 були вони
 тим дюрерівським вершникам тотожні
 війна смерть голод у компанії чуми
 від них сахався всякий перехожий
 а вітер що розвіяв слід
 нічого не повів
 та гніватися сміх
 на вітер
 хай собі когось тривожить
 розваж мене
 чимось красивим якщо можна
 хай нереальним
 що реальність?
 ні?
 

Єв у мене купа, і усі вагітні,
хто б подумав - Ирій, і таке життя!
А як діти підуть, ті, що наші квіти, -
ні лягти, ні сісти - бо ще та стаття!

Єви мають крила, все їм в насолоду,
а мені петляти помежи дітей!
Отака оплата за мою люботу!
Де ж той змій із ябком, хочу до людей!

"Не знайти серед несплячих
Непідробних справжніх дум!"
Наче ложок з мельхіору -
після святкувань хардхору!
Ладу у шурум-бурум!

А все коні - в час мінору,
чи мінори, як вітри!
І азійські дромедари,
з підземеллями Подолу
до аптека номер три!

Я розхуюпую час,
Я розхуюпую спокій,
Я розхуюпую розум,
Я розхуюпую біль.

Я геній хуюпання,
І розхуюпаю поспіль
зхуюпану класики постіль,
дешевий її водевіль!

Тремтіть!

Бо я біль,

я лебідо,

я шашель,

я міль!

У ніч на 15 червня внаслідок масованого ракетного удару Росії по Києву відбулося пряме влучання в Успенський собор Києво-Печерської Лаври.

Від диму задихаються святі
на вогнянім хресті.

У полумʼї кричить Успенський храм -
це виклик небесам.

Горітимуть у пеклі упирі -
спокутувати гріх.

2026 рік

Я розхлюпую час, ніби воду вечірню.
Я розхлюпую спокій, мов стріли часів.
Я іду до порожньої в лісі молільні
У хоралі пророчих і злих голосів.

Я розхлюпую розум, розхлюпую мудрість.
І любов розлітається, ніби вода.
Я розхлюпую біль і задавнену муку,
Де під сподом звучить призабута біда.

Я розхлюпую рідкісні дивні прозріння,
Ті картини, де все постає навпаки.
І з'являються хворі, химерні видіння,
У яких причаїлись самотні вовки.

24 грудня 2025

Голова – пологовий будинок.
Тут народжуються думки.
Я присутній – сміливий вчинок.
Це ще дасться мені взнаки.
У палаті достатньо жарко –
Зазвичай, тридцять шість і сім.
Тут дотепна одна ремарка:
Це – моя голова – мій дім.
Відчуваю думки на дотик –
Їх генетику, силу, суть.
Тут надія – антибіотик
Надихне їх на дальню путь.
Притискаю одних до серця–
Тож занурюю у комфорт,
Згідно совісті-контролерці,
Чи ургентно роблю аборт.
Я працюю цілодобово
Навіть втомлений уві сні.
У бахілах прийдуть раптово
Сни – відвідувачі нічні.
У палаті стерильний простір.
Я підтримую чистоту
Протираю свій мозок просто
Спиртом, згідно з ДСТУ*.
Рік за роком ідуть перейми.
Я живий, поки є думки.
Ми, можливо, усі Ейнштейни
Цім народженням завдяки.

* ДСТУ – державні стандарти України

04.06.2026р

Про виделки з мельхіору
Говорили у вівторок
Серед грудня в час мінору
Марафону і коня,
У горі з рахат лукуму
Ковдрам ребра розминали,
Міцелярною водою
Обливались серед дня.

Мовчазні були заплави
Збайдужілого фольклору -
Не знайти серед несплячих
Непідробних справжніх дум

Де далеко до аптеки
Від широкого загалу,
Де запалює надвечір
Світ дешевий шоу-рум…

Колобки натхнення в павутині сірій,
Вирвизуб окатий сонечко жує.
Ген, за виднокраєм, білосніжний ирій
Я вже там думками, поміж юних єв.

А вони гарячі! А вони жагучі!
Кожна - квітка-ружа! Удихнеш - пропав.
Після них усоте головою з кручі
Падав у нірвану. Отака судьба.

Ти ж не смій! Спинися! Тут потрібна тяма,
Досвід і натхнення, немалий талант.
Бо кістки зотліють у глибокій ямі,
І поставить доля миттю шах і мат.

Єви в мене ловкі, геть усі вагітні,
Хоч вгортає скроні в тополиний сніг...
Ну, а потім спокій, лестощі кульбітні,
Золоте мовчання ув обіймах снів.


15.06.2026 р.

Мов сторожа зла за бранцем,
Пси метнулися за зайцем
І позбавили свободи
Гризуна в кінці городу,
Хоч пустився той щодуху
Із морковкою за вухом...
15.06.26

Птах сумний на горобині
повертає в дійсність.
Ні, не зрадив, не покинув —
відійшов у вічність.

Чи подумати могла я,
що біда проклята,
наче круків хижа зграя,
увірветься в хату?

Чорним саваном покриє
день на видноколі,
спалить білопінні крила? —
Ні, мабуть, ніколи.

Заблукала думка щемна
в скронях безутішно.
Покохала: щемно, ревно,
благодатно, грішно.

Простелила крижми срібні
на вівтар любові.
Зберегла душевну ніжність,
спогади казкові.

Молитовні сльози сушить
вітер на осонні.
Янголи блакитні душі
кутають в безсоння.

Відзвучала в Божім храмі
поминальна треба,
а я й досі підпираю
свічечкою небо.

14.06.2026р

Не маєтки паперові,
а споріднені по крові,
розум і душа готові
мати серце для любові.

В погляді, а чи в розмові,
або хоч в одному слові,
сенс життя є при умові:
вільне серце для любові.

Може ваблять чорноброві,
все в соку, вуста медові –
будь твердим в своїй основі,
втримуй серце для любові.

Що несуть часи нам нові? –
Штучне все і без любові.
Тож, щоб ми були здорові,
знаймо: серце для любові!

14.06.2026р. UA

В моїй рідній країні війна,
Вмирають невинні люди.
Й неспокій мене огорта,
І серце постійно - в тривозі.
Ракети летять по містах -
Руйнують вчорашнії мрії
Їх безліч було до війни, -
Та стали лиш пилом довкола.
Сьогодні дорослими стали усі,
З маленькою мрією в серці.
Тепер в Всіх бажання одне -
Щоб спокій прийшов в Україну!!

Колись... коли закінчиться війна,
Ми знову вернемось додому.
І зрозуміємо яка цьому була ціна,
І більш ніколи не боятимемось грому.
Бо грім пройде, і страх разом піде,
Ми будем жити і радіти кожній миті.
Бо сонце українськеє зійде,
І ми зуміємо радіть дрібниці.
Для нас важлива є і буде кожна мить,
Бо ми живі і вічно жити будем!

Ішов чумак ще бідніший,
Аніж перше з дому вийшов,-
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
“Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
Подивись, з яким набутком
Ми додому їдем хутко!
Сідай, хлопче, поміж люди,
То скоріше дома будеш”.
“Ні,"Над річкою, бережком,
Ішов чумак з батіжком,
Гей, гей, з Дону додому"
Українська народна пісня
Ішов чумак ще бідніший,
Аніж перше з дому вийшов,-
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
“Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
Подивись, з яким набутком
Ми додому їдем хутко!
Сідай, хлопче, поміж люди,
То скоріше дома будеш”.
“Ні, не можу я сідати.
Треба долю доганяти”.
Побрів чумак степом-полем,
Його доля – яром-долом.
Забрів чумак до шинкарки,
Свою долю там шукати.
Зійшла доля медом-квітом,
А п”яниця – пустоцвітом.
Дісталася тому доля,
Хто плекав її у полі.

Ще прізвищ в давнину не існувало,
По прізвиськам людей і розрізняли.
Князів, скажімо давньоруських взяти.
Мстиславів там і Рюриків багато,
Всеславів, Володимирів чимало.
Та й Святославів, Ігорів навалом.
Ще Всеволоди всякі, Ярослави.
Й багато хто з них одночасно правив.
Тож багатьох князів і прозивали,
Щоб люди їх, хоч якось розрізняли.
Був Ігор Ста́рий, Мудрий Ярослав,
Великий Володимир, Святослав
Хоробрий та Мстислав Удатний.
Ще й Осмомисла треба б нам згадати.
Ці правили на землях, які нині
Належать незалежній Україні.
А, як Залісся ми згадаєм дике,
То Всеволод там був Гніздо Велике.
Ще Юрій Довгорукий, теж нівроку
Прозвався. А іще Мстислав Безокий.
Різниця аж кидається у вічі.
У нас князі і мудрі, й героїчні.
А в них взялися прізвиська давати:
Той спадкоємців наплодив багато,
Той пхав усюди свої руки довгі.
І, видно ока не було у того.
Не за хоробрість прізвиська давали,
А зовсім інше на увазі мали.
Це так, для вступу… Скажемо, одначе,
Про того, світ що навкруги не бачив.
Чому Безоким його називали?
Був без очей чи зовсім інше мали
Тодішні люди. Їм було видніше.
А ми розгадку на кінець залишим.
Тож вперше він в літопису з‘явився,
Як вже добряче «у колодки вбився».
Тоді Андрій, що Боголюбським звався
(Мстиславу тому дядьком він являвся)
Його на князя в Новгород призначив.
Але загрозу через рік побачив
Він від своїх племінників і миттю
Заборонив в Русі їм, навіть жити.
Тож братики в Візантію подались,
Там на «роботу», навіть влаштувались.
Став правити Мстислав у Аскалоні.
Але «запріг він незабаром коні»
Та і на Русь із братиком погнали.
Він у Трипіллі княжить став – прогнали.
Хотів до дядька в Переяслав впхатись.
Та той не захотів з ним, навіть знатись.
Тоді він до Чернігова подався
Та в Городці-Остерському зостався
За князя. Та мав гонору надміру,
В свою зорю високу дуже вірив.
І от настала, начебто година,
Коли він долі своїй виклик кинув.
Сказати слід про те Залісся дике,
Яке цабе вважалося великим,
Що вони вічно з кимось воювали,
Усе на чужі землі позирали.
То вони Русь ходили грабувати,
То до сусідів до других багатих.
А, як кудись в походи не ходили,
Тоді один одному пики били.
І чубилися, кров рікою лилась.
Напившись крові, начебто мирились.
І знов сусідам було місця мало,
Бо «залішани в гості» завітали.
Тож Юрій Довгорукий довго пхався,
Поки й навіки в Києві зостався.
Синок Андрій продовжив справу тата
І крові на Русі пролив багато.
Та «залішани» Новгород не взяли,
Під Вишгородом їм добряче дали.
Князь, при якому не пограбувати,
Для тих заліських важить не багато.
Нема грабунку – князя геть такого,
Заточені ножі вже ждуть на нього.
Тож вірні слуги злобу затаїли
Й Андрія Боголюбського убили.
В Заліссі тому три столиці було:
Ростов, Владимир, Суздаль не забули.
Старе боярство в Суздалі сиділо
Й Ростові. На Владимир той гляділо,
Як на холопів- мулярів своїх.
Тож різні були погляди у них.
Владимирці в князях хотіли мати
Братів молодших того супостата -
Щоби Михалко із молодшим братом
Могли скоріше вільний стіл зайняти.
Старі ж бояри Суздаля й Ростову
Не захотіли Юр‘євичів знову.
Позвали Ярополка і Мстислава.
Тож знову опинивсь Мстислав при справі.
Він сів в Ростові, братик Ярослав
Так само стіл у Суздалі зайняв.
Тут ще і князя Гліба слід згадати,
Що у Рязані всівся князювати
Іще до того. Взяв сестру Мстислава.
Тож помогти – то вже сімейна справа.
Бояри й Гліб той добре помагали,
Суперників з Владимира прогнали.
Ті жалітись в Чернігів подалися.
Із князем Святославом обнялися.
Той, хоч Мстиславу дядьком був, одначе,
Хорошого нічого в нім не бачив.
Тож, знаючи амбіції у того,
Боявся, що стола утратить й свого.
А він же Київ уже мав на оці,
Щоби Владимир був на його боці,
Сидіти князем на столі повинен
Той, хто йому багато буде «винен».
Тож Юр’євичам дав він допомогу
І полк великий вирядив в дорогу.
Син Володимир став на чолі раті…
В Заліссі про те скоро стало знати.
Отож одразу Ярополк з Мстиславом
Збиратися взялися на виправу.
Рішили: Ярополк піде із раттю,
Суперників щоб військо зупиняти.
Мстислав же відстаючих дочекає
Та й на Владимир чимскоріш попхає.
На тому й порішили. Але плани,
Що ними готувалися старанно,
Супроти волі Божої – дурниці.
Це те ж, що головою в стіну биться.
Отож, Михалко захворів в дорозі,
Везли чи то на ношах, чи на возі.
Йшли до Москви. А Ярополк навстрічу,
Зустрітися на полі вічі в вічі.
І нині ( хай це трохи не по темі)
В Московії з дорогами проблеми.
Тоді ж доріг тих взагалі не мали,
Лісами часто без доріг блукали.
Отож, ішли назустріч й розминулись.
Вже вороги на Суздаль потягнулись,
А Ярополк лиш до Москви дістався.
Про хворість там Михалкову дізнався.
На радощах, чуткам він тим повірив,
Нічого сам як слід не перевірив.
Листа до брата із гінцем відправив,
Складаються, мовляв чудово справи.
Михалко хворий, війська мало в нього.
Тож Ярополк слідом за ним в дорогу.
Наздожене і битву дати має,
Отож, Мстислав хай тут же поспішає,
Аби Владимир чимскоріш зайняти,
Ввійти Михалку в стольний град не дати.
Мстислав підняв дружину і подався,
Мов полювати на зайців зібрався.
І, навіть вістку не відправив брату,
Щоб якось разом битву планувати.
Доскочили Владимира й дізнались,
Що й вороги вже близько підступались.
Гадав, що сил ворожих малувато,
Отож не став очікувать на брата.
Ба, більше, в місті не схотів зостатись,
Зі стін же міста ліпше відбиватись.
Велів пройтися вулицями міста,
Бій дати ворогам у полі чистім.
І так спішив він ворога здолати,
Що й на дружину всю не став чекати.
Як перші вже за пагорбом стояли,
Останні ще по місту маршували.
Отож, ще вся дружина не зібралась,
Коли вороже військо показалось.
Ішли спокійно, напад не чекали.
Про військо Ярополка добре знали.
Мстислава стріти тут не сподівались.
Отож до бою і не готувались.
І раптом із-за пагорба у бронях
Швидким аллюром вискочили коні.
Мстислава стяг над ними розвівався.
Із криком вражий полк на них помчався.
Михалко й Володимир не злякались.
Поки на них кінні ворожі мчались,
Вони полки взялися шикувати,
Щоб ворогу достойну відсіч дати.
В повітря миттю сотні стріл злетіли.
Когось із коней на дорогу збили.
Тут лучники на конях доєднались.
Все небо вкрилось стрілами, здавалось.
Мстислава рать іще в атаку мчала,
А вража рать зростала і зростала.
На Болоховім полі місця вволю.
Полки щитами городили поле
І виявилось, що їх так багато.
Малій дружині їх не подолати.
Й злякалися дружинники Мстислава,
Не про життя, про смерть іде вже справа.
Не стали, навіть в битву і вступати,
Коней своїх взялися розвертати.
Немов зайці, розбіглися по полю.
А там уже у кого яка доля.
Одні по балках, по ярах сховались,
Другі в полон до ворогів попались.
А самі хитрі і втікать не стали,
Вони ж бо броні такі самі мали,
Як вороги, тож з ними і змішались.
І так живими й вільними зостались.
А Юр’євичі стольний град зайняли,
Жону і матір Ярополка взяли
В полон. Сам Ярополк в Рязань подався.
Мстислав же аж у Новгород сховався.
У Новгороді його пам‘ятали,
Отож до себе княжити позвали.
Ну, чим погано? Хай замало влади,
Але другий і тому був би радий.
А цей в Ростові мріяв знов сидіти,
Заліссям тим болотним володіти.
Лише чекав він на момент удалий,
Щоби на князя знов його позвали.
І дочекався. Хворь Михалка взяла,
Й на світі скоро вже його не стало.
Хто буде князем? Запросив Владимир,
Щоб Всеволод надалі правив ними.
Ростов же мріяв знову стольним бути,
Про Всеволода не схотів і чути.
Смерть до Михалка тільки підбиралась,
Ростовська делегація дісталась
До Новгорода та й просить взялася,
Щоби Мстислав знов княжить повертався.
Та лестилися, дивлячись у очі,
Що більш нікого бачити не хочуть.
Що ще живий Михалко – не сказали.
На скору смерть вже сподівання мали.
Мстислав бігом зібрався у дорогу
Та новгородцям не сказав нічого.
Таємно місто уночі покинув
Та й до Ростова чимскоріше двинув.
Образилися, звісно, новгородці,
Були відтоді не на його боці.
Коли Мстислав дістався до Ростова,
То із дороги уже знав чудово,
Що ще живий Михалко. Що із того?
Не перешкода то була для нього.
Тож енергійно готуватись взявся,
Тільки б з життям Михалко розпрощався,
Вже на Владимир у похід рушати.
І полк ростовський взявся він збирати.
Й дружини ще боярські доєднались.
Тож сила чимала в похід збиралась.
В Ростов як тільки вістка долетіла,
Що охололо вже Михалка тіло,
Мстислав одразу рать підняв й подався,
Взять «теплим» він Владимир сподівався.
Та Всеволоду те відомо стало.
Зробити встиг він на той час чимало.
Владимирці великий полк зібрали,
Дружина власна попід стяги стала.
Племінник Ярослав з Переяславля
Теж обіцяв податись на виправу.
Не плутайте Переяславль Залісський
Із нашим. Тож зібратись мало військо
Чимале. Але Всеволод вагався,
Все ж вирішити миром намагався.
Отож послав бігом гінця Мстиславу,
Давай, мовляв, так вирішимо справу:
Тобі Ростов, мені Владимир буде,
А в Суздалі нехай рішають люди
З ким бути. І Мстислав вже був готовий
Рішити справу, не проливши крові.
Але ростовські вперлися бояри,
З Владимиром в них за старшинство чвари
Уже давно. Тож хочуть, щоб Владимир
Ходив обов‘язково попід ними.
- Зі Всеволодом хочеш мир ти мати?
Та ми його не будемо давати! –
Отак сказали. Що йому робити?
Без ростовчан рать вражу не розбити.
Та й виженуть його, як стане проти.
А йому ж князем бути так охота.
Тож і відмовив. Рать ішла до раті,
Щоби на битву, на криваву стати.
Під Юр‘євом і Ярослав з‘єднався
Із Всеволодом. А, коли дізнався,
Що миром той хотів усе рішити,
То воєводи стали говорити:
- Ти, бач, добра Мстиславові бажаєш,
А він твоєї голови шукає.
Іди на нього, досить перейматись,
Що сім’ї наші можуть їм дістатись.
Ще й дев‘ять днів не минуло відтоді,
Як тіло твого брата у колоді.
А він вже кров готовий проливати.
Та чи ж таке ми можемо прощати?!
Тож на світанку річку Гза здолали
Й полки на полі шикувати стали.
А попід річку Липицю навпроти
Полки Мстислава ладились збороти
Полки ворожі. Стільки було сили,
Що раті поле чималеньке вкрили.
В народі поле Юр‘євським то звалось.
Ніколи стільки війська не збиралось,
Мабуть, на ньому. Є де розвернутись.
Тож скоро битва мала та відбутись.
Той Всеволод на справі ратній знався.
Поставив зліва він переяславців.
Великий полк весь центр займав по праву,
А суздальські полки стояли справа.
Як завше, справу лучники почали.
Спочатку піші, вслід кінні помчали.
Упали перші у полках убиті.
А потім, власне й почалася битва.
Піднялись стяги і стрільці розбіглись.
На той час раті зготуватись встигли.
З обох боків кіннота полетіла,
Зіткнулись серед поля тіло в тіло.
Розпочалась страшна кривава січа,
Крізь дзвін мечів, лунали біль і відчай.
Валилися поранені й убиті.
Кружляло в небі вороння несите.
Переяславці, врешті подолали,
Тіснити ворогів потроху стали.
В цей час уже зіткнулися і піші.
Владимирці натиснули сильніше
Й ростовців стали з поля відтісняти.
Кричали воєводи їм стояти,
Не піддаватись. Та ж ломила сила.
Переяславці налетіли з тилу.
І тут ніхто не слухав вже нікого.
Уже не було, власне й війська того.
А переможці всіх підряд рубали.
Ростовські воєводи мертві впали.
Чинити опір хтось ще намагався,
Та, хто вцілів, той у полон здавався.
Бояр чимало та чимало знаті
Примушені були полоном стати.
Мстислав із тим, що залишилось в нього
З дружини, на Ростов здолав дорогу.
Але побачив, що дарма старався,
Бо ж місто боронити не збирався.
Не було з ким. Лягла ростовська сила
На тому полі. Місто не хотіло
Облогу й штурми ще переживати.
Та ще й загиблих треба їм ховати.
Тож в Новгород тоді Мстислав подався.
А Новгороду він навіщо здався?
Невдаха. Тож згадали йому зразу
Про його втечу з міста – про образу.
Сказали: - Ти п‘ятою місто вдарив,
Тебе втягли ростовці в свої чвари.
Михалка взяв Господь. А з його братом
Він розсудив вас. Що іще сказати?
Чого прийшов? Іди від нас із Богом.
І знов Мстислав подався у дорогу.
В Заліссі вже ніхто йому не радий.
Лишилася в Рязань дорога, правда.
До князя Гліба тож він і подався.
І до пори, до часу там зостався.
Сховатися в Рязані, звісно встиг,
Але на місці всидіти не міг.
Все ще тягло його престол зайняти
І князем над отим Заліссям стати.
Тож взявся підбивати князя Гліба,
Не ради себе, ради нього, ніби,
Щоб разом проти Всеволода стати.
Удвох, мовляв спроможні подолати.
А Гліба того й умовлять не треба.
Від злості аж виходив він із себе.
Поки князі там чубились в Заліссі,
Добра награбувати він спромігся.
Сусідів грабував і так нажився.
Та весь той «труд» на ньому окошився.
Як Всеволод зумів свій стіл вернути,
То про грабунки довелось забути.
Ба, більше, став іще той вимагати
Негайно награбоване віддати.
І довелось… Тож виріс зуб у нього
На вискочку, на Всеволода того.
Тож Гліб одразу став полки збирати
Та родичів покликав помагати.
Найняв орду ще половців для бою.
Братів взяв Ростиславичів з собою
З дружинами та й потайки подались.
Поки ще про похід той не дізнались,
Дійшли Москви та всю її спалили,
Всіх жителів полоном захопили.
А Всеволод поїхав в Переяслав
Залісський, тож узнав про те невчасно.
Поки дійшла до нього вістка чорна,
Гліб здобичі встиг нахапать проворно
Та і назад в Рязань став повертати
Неспішно, бо ж добра було багато.
Взяв Всеволод дружину й вслід подався.
Відбити здобич в татя сподівався.
Хоч що тої дружини проти раті?
Та хто в гарячці буде рахувати?!
Хто зна, чим би оте все закінчилось,
Але посли із Новгорода стрілись
Та Всеволода стали умовляти
На полк із новгородців зачекати.
Зібрати сили, а тоді рушати.
Гліб із обозом довго буде пхати.
Тож встигнуть наздогнати і відбити.
І Всеволод рішив так і зробити.
Тож він до Володимира подався
Та й до походу на Рязань збирався.
Тим часом і зима вже наступила.
Зібралась в нього чималенька сила:
Свої полки, прийшли від Святослава
З Чернігова сини два на виправу.
Племінник з Переяслава із раттю.
Тож було ким з Рязанню воювати.
Хоч снігом всі дороги завалило,
Зате річки всі кригою укрило.
А лід міцний, справжнісінька дорога.
Дістатись куди хоч річками змога.
І скоро князь Коломну вже побачив.
А то уже Рязанщина, одначе.
Та на Рязань іти вони не стали,
Бо тут – попід Коломною узнали.
Що князя Гліба задавила «жаба»,
Сподобалось, як він Москву пограбив,
Тож вирішив дарма час не втрачати,
Привів орду Владимир грабувати.
Околиці всі зовсім розорили,
Церкви пограбували, захопили
Полону більше, аніж під Москвою.
Вертаються неспішною ходою.
Тож Всеволод свою рать розвертає
І проти Гліба чимскоріш рушає.
Його догнали на ріці Колокші.
Обоз великий – то нелегка ноша.
Допхатися не встигли до Рязані.
Тож над рікою влаштувались станом.
А Всеволод спинивсь на тому боці,
Аби тримати ворога на оці.
Хоч крига річку вже товста вкривала,
Ні той, ні другий не ризикували
Долати річку на виду ворожім.
Багато втрат завдати ворог зможе.
Тож цілий місяць так вони стояли.
Стрільці лиш мляво іноді стріляли.
До битви не доходило. Гліб, кажуть,
Домовитись хотів із князем вражим.
Та Всеволод такий був злий на нього,
Що не бажав і слухати нічого.
На масляному тижні все ж рішився
Зробити, щоб Гліб чимось спокусився.
Тож спорядив обоз, загін при ньому.
Все, щоб рязанці бачили при тому.
І за Колокшу той обоз відправив.
Тим враження на Гліба, звісно справив.
Щоб той шанс упустив пограбувати?
Та вже повік такому не бувати!
Не знав, щоправда Гліб, що, як стемніло,
Переяславці слідом полетіли
За тим обозом. Сам Всеслав із раттю
На Прусковій горі рішили стати.
І сталось так, як воно й статись мало.
Бо ж Гліба його жадібність здолала.
Мстиславу повелів дружину взяти,
Догнати той обоз й пограбувати.
А сам з синами й половцями разом
На Прускову гору пішли одразу,
Щоб Всеволода з раттю звідти збити
І переможно справу завершити.
Мстислав тим часом наздогнав обоза.
Його здалека чутно на морозі.
Вони на охорону налетіли.
Але та дружній опір учинила.
І, поки той Мстислав із ними бився
І Володимир з військом нагодився.
Переяславці до возів притисли.
А охорона із возів нависла.
Мстиславових побили, порубали
Та по ярах і балках розігнали.
Мстислав сам ледве вирвався, подався,
Бо ж Гліба попередить сподівався.
Що ж, попередив… Та було вже пізно.
Спустилась стрімко рать ворожа грізна
З гори й полки рязанські розметала.
На половців одна лиш смерть чекала.
Нікого князь велів в полон не брати
Із половців, одразу ж убивати.
А всіх «своїх» ловили та в‘язали.
Князь Гліб і син Роман в полон попали.
Мстислава теж схопили. Ярополку
В Рязань втекти вдалося… Ну, а толку?
Що може місто, як немає князя?
Тож Ярополка й видали одразу,
Як Всеволод став того вимагати…
Бояр теж «наловили» там багато
Й дружинників. У стольний град погнали.
Так Гліба його жадібність здолала.
Вже вибратись в Рязань і не вдалося,
Смерть в порубі прийняти довелося.
Мстислава в поруб також посадили.
Та скільки з братом шкоди наробили,
Що жителі взялися вимагати
Належно отих татів покарати.
Мстислава з Ярополком осліпили
І потім на всі боки відпустили.
Кому страшні сліпці? Нехай блукають
Та жебранням собі хліб заробляють.
Та все ж князі. Хоч і сліпого, навіть
У Новгород позвали знову править.
За рік він врізав дуба. Брат по ньому
Теж князювати став у місті тому.
Чутки ходили, що він так молився,
Що знов на світ очима подивився.
Чи правда то, чи ні – того не знаю.
Але в житті усякого буває.
Одначе ж, не про нього ішла мова.
Мстислав помер. Тож і кінець розмові.

Так сонце смажить невідступно
У гладіаторських боях,
Жорстоко, хижо і підступно
В далеких вигаслих краях.

Так прямо воїну у вічі
Воно палає, ніби меч.
І стяг далекого сторіччя
Палає полум'ям предтеч.

Окреслить сонце невмолимо
Поеми моря і землі,
Заковані в надійні рими,
Немовби голоси ріллі.

Диктує сонце переможно
Романи й епоси нові,
Які звучать в устах неложних
Прорцтвом висохлих морів.

24 грудня 2025

Є файно й добре розуміти,
Шо місце є ,де мож прийти,
Де мож спочити,посидіти,
Туди ведуть твої стежки.

Ти можеш цілий світ пізнати,
І гроші,й слава,похвала́,
Та все одно вернеш до хати,
Де Матір пестила й росла́.

Бо там твій корінь від маленьку,
Бо там твоє гніздо життя,
Там залишив і Батька й Неньку,
Коли дорога позвала.

Трудись во благо свого сина,
Пестуй,люби свою дочку,
Аби сім*я була щаслива,
І не зустрів ніхто біду.

І вже на склоні днів тривожних,
Як старість тихо приступа,
Із всіх доріг-стежок ймовірних,
Тобі залишиться одна!!!

s.v.r. 03.02.2026

Анатолій Матвійчук

Найгірше - коли нездари судять Митця...

Плювати в спину Геніям не треба,
Коли вони за небокрай ідуть!
Бо душі їх здіймаються у Небо,
І в тім, напевно, є найвища суть.

Роки пройдуть - відсіється полова,
Все несуттєве згубиться в імлі.
Не кожному Господь дарує Слово,
Щоби його він сіяв на землі.

Неоднозначний, скажуть,
Не безгрішний,
І марнославний, як поети всі...

Він – Геній.
І Суддя йому – Всевишній!
Помилуй, Боже, Душу, і спаси…

Олександр Сушко

Помилуй і спаси!

Штовхати в спину генія не варто,
Нездару також. Краще обійти.
Хай пишуть панегірики, рулади
З дитинства й до надгробної плити.

Не кожен володіти вміє Словом,
Комусь потрібно бабратись в ріллі.
Я ж, стук і грюк - і віршеня готове!
У ступорі парнаські королі.

На голову Ерато і Евтерпа
Мені вдягли корону з бірюзи.
- Не геній я! Пече вона нестерпно!
Сатиро! Ґлузд помилуй і спаси!

14..06.2026р.

Я постукав в двері Бога,
Зранку, у неділю.
- Чи ти, Боже, віриш в мене?
Він спросоння:
- Ні, не вірю!

Ти є вигадка учених,
Пустота наполовину,
А може й більше, хоч, зажди-но,
Це ж я тебе зліпив із глини?

Я ж вдихнув життя у тебе,
Змайстрував для тебе Єву
Щоб тобі не скучно було,
Твою королєву!

А ти що ж? Мене не слухав,
А послухав змія,
Ще й ту Єву, що замість мозку
У неї олія!

То чого ж тепер приперся,
Заважаєш спати?
Слухав Єву, слухав змія, -
То йди у солдати!

Там помреш, землею станеш,
Далі – хрест, оградка.
А через двадцять тисяч років
Почнем все спочатку…

А тепер – іди, небого,
В мене мало часу,
Щоб точити із тобою
Непотрібні ляси.

Я й пішов.
Прийшов додому,
Заварив чайочку,
Запалив без фільтра "приму",
Сів собі в куточку,

Про своє життя подумав,
Помислив логічно:
Якщо я не вірю в Бога,
То й Бог - аналогічно.

Що мені хотіть від нього,
Яких привілеїв?
Якщо Бог сказав: я стану
Все рівно землею.

І нічого не поробиш,
Не зміниш нічого,
Навіть якщо дуже сильно
Вірити у Бога.

Пісок сховався у рогожу.
З’явились - Діккенс і вовки.
Жебрак гомілки сон тривожить,
Готує з кістки поплавки.
Гарцюють коники в коноплях
Промовлю я тобі: - Дивись!-
Вогонь вже їсть життя голоблю
І дим націлися кудись…
Як бути тут?- Мене на спину
Вовки беруть в далеку путь!
Тут не знайти святої глини -
В романах Діккенса хропуть.
На дні, де Лондона гульвіси
Пісок часу шукають знов,
Між конопель, в вінку з меліси,
Вікарій губить Часослов…

14 червня 1919 року трагічно обірвалося життя видатного українського художника

Він першим в Україні пішов шляхом новаторських експериментів, узявши від імпресіоністів ескізність, від арт нуво - широкий пензль, а від Іллі Рєпіна - основи реалізму. Саме його картини піднесли українське образотворче мистецтво на західноєвропейський рівень.

Унікальний творець був вбитий червневої ночі неподалік від власного будинку на Лук'янівці пострілом у потилицю. Він був на порозі нових звершень. Йому було лише 43 роки…
Був, було… Він - є!

Вбивають кращих
всюди і завжди,
вбивають гігантів -
яскравих, відважних…

Але повертається
геній до нас,
саме сьогодні -
його час!

2026 рік

Сизий голуб з голубкою білою
Цілувались в зеленій траві.
Вони були безмежно щасливими.
Про кохання співали пісні.

От би людям усім в них навчитися
Трепетних почуттів без журби,
Увесь вік вірно й ніжно любитися,
Як закохані ці голуби.

2015 р.

Реквієм страждання
відлунало скерцо.
Стихнуло мовчанням
в порожнині серця.
Боже, як жахливо
втратити колишнє...
Ми ж були щасливі,
як буяли вишні
білорунним цвітом.
В сукні з крепдешину
бігла на край світу
небом тополиним.
Зріла у любові
квітка полум'яна,
а тепер в терновій
хустці — безпорадна.
Не навчилась жити
з колючками рути,
рахувати збитки,
пити біль отрути.
Господа благала
на пустім вокзалі,
захлиналась шалом
власної печалі.
В домі сумовито
розплескала смуту...
Легко відпустити,
важко повернути!

12.06.2026р.

 
Сонний алігатор у полуденнім сонці
Побіля річки як-ото зазвичай у сторонці (о ні)
Хоче своє віскі
Хоче свої чаї
Але хоч що завгодно та мене не хчи
О ні
 
О ні я бував там доволі
(бував доволі)
І я більше не повернуся
Туди ніколи
(о ніколи)
Вичекай на вітряний день
Вичекай на вітряний день
 
Огидний алігатор виповзає із-за рогу
Каже про часи коли дружили ми нівроку
Свою пам’ять перевірю перевірю її
Неодмінно (неодмінно)
Для цього є у мене трюки старі
О ні
 
О ні я бував там доволі
І я більше не повернуся туди ніколи
На бога
 
(Палити Філмор кип’ятити Авалон)
(Будити хіпі хай буде тепло)
 
Річкою у ветхому каное линучи
Між комах і дертим черевиком чиїмсь
А з річки лізе і зелений і страшний
Найбільший алігатор що я видів був або снив
Зуби великі й гострі а ще очі викотив
(очі викотив)
Законтрактуй профспілку ганяй жебраків
Із криком і виском перебрав усяке м’ясо
Та не біг але скакав і спотикався
Із в’язниці вийшов шість баксів застава
Бурмочучи шмари і хвостом іще виляв він
 
Анумо всі разом
Ставайте до танцю се не руйнує
Алігатор лазить ось на порозі
Алігатор лазить ось на порозі
Алігатор лазить ось на порозі
Алігаторів огидний друг
У моїй хатинці онде на підлозі
Наче бажає мене звести звести з розуму
Алігатор!
Алігатор!
 
 
 
 
 
 
 
 

Щоби стан покращивсь зранку -
Треба чаю випить склянку,
Бутерброда скуштувати,
Щоб порадувати матір
Дуже гарним апетитом
Та у школі бути ситим.
14.06.26

Мені не спáлося.
Жонглер сліпий
незграбно грався
долею моєю, —
що в темряві згубилась назавжди,
занурившись у ночі нескінченній…
І навіть Місяць був тоді
за хмарою зловісною прихован.

Коли ж і Місяць з темряви з'явився,
і злобний клоун
в клапті хмар перетворився, —
то вітер свіжий, світанковий
приніс мені папір зім'ятий,
з малюнком, зробленим
непевною дитячою рукою.

2019

Зиму я цю намацав,
Роблю у неї крок.
Ти подивись: не плачу,
Губи мої – пісок.

Скільки змовчати хочу –
І затягну паском
Ночі пітьму молочну,
Губи твої – піском.

Біла ця ніч узимку
Світить в мені теплом.
Білимо ніжність дику –
Все, що у нас було.

Я вже усе пробачив,
Роблю до тебе крок.
Ти подивись: не плачу,
Губи мої – пісок.

02.12.2018

 іконостас твоїх ікон
 для інших неважливий
 орган регістри овертон
 ще ладан тут курили
 курили опіум хоча
 дешевка синтетична
 не промовляє до дівчат
 сторонніх або стрічних
 не храм кімнатка
 три на три
 книжки які читались
 у цій
 квартирці з тих квартир
 що їх не знає заздрість
 де восени і навесні
 узимку а чи влітку
 звучать обридлі вже пісні
 хай навіть напідпитку
 де ти вибагливий під час
 а загалом невтішний
 незримий
 ще один із нас
 інтимний пересмішник
 

Літо з квітами жасмину,
Я до тебе серцем лину —
Літенько.
І вітаю, і цілую
Кожну квітоньку.

Он щебече соловейко —
Зупинилася,
І у небо синьооке
Задивилася.

А хмаринки ніжно-білі —
Квітоньки,
В своїх мріях обіймають
Білі вітоньки.

У таке пахучо-щемне
Літечко,
Янгол вітам дарував
Своє пір'ячко.

Ніч колишеться над левадою —
Полино́м.
Серце повниться тихо згадкою,
Наче сон.

Місяць випливе стигло-жовтий там,
За ліском.
Явір стане моїм порадником,
За селом.

До кори прихилюся давньої,
До тепла.
Розкажу про надії марнії —
Тінь стебла́.

Він послухає, зашумить крилом
Угорі.
Розпливуться тумани джерельно
До зорі.

Знов ударить гроза стокована —
Загримить.
Буде сповідь моя захована
У цю ми́ть.

Спалахне грозове розп'яттячко —
І мине́.
Лишить небо на згадку латочку —
Не сумне́.

Чи може музика звучати
Століть минулих і часів?
Чи пробивається крізь ґрати,
Крізь гомін площ і голосів?

Ця музика прорве кайдани
Темниці, чатових, тюрми,
Яку споруджують вандали
Для споконвічної зими.

Ця музика проб'ється ревно
Крізь тьму заледенілих душ,
Крізь огорожі люті, певні,
Де тишу вістрям не поруш.

Крізь сон вона проб'ється дивом
Ледь чутним шепотом вночі,
Коли приспале вічне лихо
Тримає у руці ключі.

Не сплохни її раптово,
Не відлякай, не відгони.
Тоді вона прорветься в слово
Відлунням тихої струни.

24 грудня 2025

Я Тобі присвячую бузок,
А собі - відлуння бенефісу,
Купу нескінченну помилок
У своїй старій життєвій книзі.

Я Тобі присвячую жасмин,
Запашну сонату білих дзвонів.
Всесвіту супроти - я один,
Я один у натовпі фантомів.

Кожний день прожитий - каяття,
Біль бездонний вечора сумного.
Я Тобі присвячую життя,
Все, що залишилося від нього.

Уві сні нещаднім потону -
Це єдиний шанс Тебе зустріти!
Я Тобі присвячую весну
І беру собі скорботне літо.

Зафарбовує небо глибока пітьма,
І вкриває довкілля нічною габою.
Дивовижна пастель, і зізнайся сама –
Ти ж не проти, щоб я милувався з тобою.

Чи не візьмеш, горянко, мене на постій –
Незнайомцем чудним, а супругом пізніше.
У дилемі оцій, календарно простій,
Ми домовимось так, що сільрада розпише.

Я твій погляд ловлю, і теплішає він.
Закохалася ти, бо я легінь примітний.
Зацарюємо в парі, а як – розповім,
Ну а ти обдаруєш любов'ю і дітьми.

Попід сонцем, понад гаєм
Хмара хмарку доганяє,
Як завжди прудку Катрусю
Заклопотана бабуся,
Бо онука, наче білка,
Сновигає дуже стрімко.
13.06.26

Над яблунькою хмара,

а під яблунькою — яблучко.

І навіть зірочка

від Неба не падає далеко.

Якщо мудрість відпочити схоче
і увійде в не свою кімнату
чужа правда говорити схоче
про неправду яка ввійшла в хату

якщо з ранку в тебе сплячі очі
і добридень не сказав ти брату
ти не в силі брехні перемочи
вона в тебе поставить палату

так прошу вас сестро брате друже
нам сьогодні не годиться спати
кожний хто батьківщині служить
винен її весь час захищати
не входити в брехливі калюжі
В яких тоне притоптана святість.
09.06.2026р.

Ти прийшов невипадково
у моє сумне життя,
розпалив ліричним словом
в серці справжні почуття.

Запросив на вальс чудесний
і романсом причастив.
Крижана льодина скресла
у бузку квітучих злив.

Щебетали у блакиті
голосисті солов'ї,
королівські оксамити
вкрили трави польові.

Прихилив голівку вечір
до розкішної верби́.
Зігрівало щастя плечі
божевільної пори.

Зріли яблука черлені
у тремких гіллях либонь.
Коники, скрипки натхненні,
наладнали на любов.

Розчинились чуйні звуки
у сльоті моїй, на жаль.
Від нестерпної розлуки
до побачення — печаль.

11.06.2026р

 сьогодні графоманія
 а завтра може й пафос
 у цім сезоні навмання
 не визначити якось
 вже почитав усе в усіх
 занотував моменти
 в бежовенький блокнотик
 свій
 є навіть сентименти
 не пережовувать
 збагнуть
 купляти чи куплятись
 у чому неповторна суть
 у чім реально якість
 можливо
 церемоніальний дим
 дідиме не чіпляйся
 дбай про своє
 господь із тим
 талан потрібен також
 писати віршем бозна-що
 між цих проспектів і хрущоб
 до чого тренди і флеш-моб
 пиши
 тобі не важко ж
 

Василь Лебедєв-Кумач (1898-1949)

Нам серце радує пісня весела,
від неї смуток нараз відліта!
І люблять пісню містечка і села,
і люблять пісню вируючі міста.

    Нам пісня в праці й житті помагає,
    вона як друг кличе нас і веде,
    і хто крокує життям і співає,
    той не погине ніколи та ніде!

У нас є вміння сміятись як діти
й тоді, як вперто б’ємося за щось,
бо ми такими з’явились на світі,
що ми ніколи та ніде не здаємось!

    В житті та праці нам пісня сприяє,
    вона як друг кличе нас і веде,
    і хто крокує життям і співає,
    той не погине ніколи та ніде!

(2026)

Розпливається перед очима
Світ, втрачаючи риси свої.
Підпирає майбутнє плечима
Невідомість з далеких країв.
Так у двері погрозливо грима
Правда гордих німих кураїв.

Розпливаються сталі поняття
І затверджені формули днів.
Затверділі і грізні прокляття
Замерзають у товщах льодів.
І стоїть, як одвічне багаття,
Перевірена істина снів.

Так імла закувала собою
До майбутнього первісний рух,
Охопивши шалено юрбою
У століттях пробуджений дух,
У воді потопивши з добою
Сни, немовби зурочений зух.

23 грудня 2025

В перлиннім, з бірюзи, бурштиновім намисті,
Що наче й дороге, й не коштує грошА –
У тисячі облич одягнуте це місто,
В яке до самоти закохана душа.

У безліч протиріч загорнута принцеса,
Коли у навпростець, а інколи навкруг,
У тисячах облич до мене йде Одеса,
Вряди-годи сумна, а інколи – як друг.

У світлі денному чи світлі маяка,
Чому мені ти будь-яка манкА?..

– Обидві мореманки ми, допоки
Цілують хвилі нашій долі кроки.

12.06.2о26

Колись у нашому селі,корів гонили на толоку,
Худоба в кожному дворі,по-дві,по-три собі нівроку,
Сметана,сир і молоко,а ше і масло,-все ми мали,
Купляв лиш в крамі керосін,а так усе своє тримали.

Були і гуси,і качки,-крутилась праця без упину,
А за стодолов,-там сади,плекали кожну деревину,
І вечір теплий як прийшов, а череда ішла додому,
Там над потоком впав туман,накривши всю буденну втому.

Затихло все!-лиш цвіркуни вели свою вечірню мову,
І десь далеко за селом,Степан гукав свою корову.
Запахло м'ятов і окріпцьом,парним і свіжим молоком,
І вечір обнімав хатини своїм спокоєм і теплом.

Здається вчора!!...босоногим ганяв по-стерні хлопчаком,
На Поліні хрущів гонили,-дітей там був =аеродром=,
Так роки швидко пролетіли,-як свіжі коні табуном,
Час невблаганний,невмолимий усе накрив своїм крилом.

Тепер в селі лиш тишина,корів давно уже нема,
Лиш де-не-де когут запіє,на то він майстер,то він вміє,
І бузьки там де завше були,про батьківщину не забули,
Вертають знов на рідну стріху,старим і дітям на потіху.

Блистить на скронях сивина, тай зморщок на лиці без ліку,
Старіє тіло,-не душа, хоч і прожив вже трохи віку,
І пам'ять тягне до села,і не дає мені спокою,
І спогади того тепла, назавжди лишаться зі мною!!!!

09.06.2026. s.v.r.

Летить душа
за небокрай —
у тихий рай…
Не поспішай!


Моя душа,
як на хресті, —
на самоті…
Не залишай!


Моя душа
ковтає жаль
чужих страждань…
Не зневажай!


Кричить душа
від тих заграв —
червоних справ…
Ні, не прощай!


Летить душа,
за небокрай —
у тихий рай…
Не поспішай!


Не поспішай…
Не поспішай…
Не поспішай…

2026 рік

Поки до суфіксів і флексій,
До міфів Греції і Риму
Я спомин цей із серця вийму,
Щоб пом’януть дядька Олексу.
...Колись в студентську кампанію осінню
Невмілі до селянської роботи руки
Він направляв не матом, а прислів’ями.
Чимало призабулося з тої науки,
Та знаю, як розшукати голку в сіні
Чи як ходити в ліс без дрюка...
І, може, десь тепер в далеких Горніх Висях
З намови Всевишнього професором дядько Олекса
Навчає пріснопам’ятних Геракла й Антея не битися,
А скирдувать солому,аби худобі стачило до весни.

Фруктовий садок є у нас молоденький:
І яблуні в ньому, груші та сливи.
Разом із батьками його посадили,
Вже тягнуться вгору деревця маленькі.

-Підростатиме з вами разом оцей сад, -
Це вчуваються тата і мами слова, -
А яким буде він - то від вас вже залежить,
Доглядати його повсякденно належить.

Кожен кущик та деревце прагне уваги,
Як про вас ми піклуємось, дітоньки змалку,
Так про сад ви подбайте то й виросте згодом
Та віддячить вам цвітом чудовим і плодом.

2016 р.

В. Н...
Всілякі дні мелькають без зупинки
І кожен з нас торує власний шлях,
Де радість і печаль навперемінку
Щодня стрічаються не на словах.

Ти, друже, той, хто розуміє мовчки
Усе і переймається завжди, -
Хто з себе зніме і віддасть сорочку
Тому, що потерпає від біди.

Споруджуєш мости і зводиш вежі,
І дух твій залишається святим, -
Твоїй привітності нема обмежень,
Хоч кожен крок буває непростим.

Ти голову не втягуєш у плечі,
Бо гідності дотримуєшся меж
І вічно робиш тільки добрі речі,
І вдячності за послуги не ждеш.

Спасибі, друже, за твої хотіння
Робити гарні справи для людей, -
За те, що не забруднюєш сумління
Негідними учинками ніде.

За всю оцю твою любов безкраю
До повного на радощі життя, -
Тобі, мій друже, щиро я бажаю
Опіку Божу й многії літа.
12.06.26

Від хитрих трав та до небес
стирчав грибний post-ялинкóвий ліс,—
натура для картин пастельних.
Тим лісом відьмочка літала,
на листі палому лежала,
та юним тілом
дідька балувала.

Ніщо не вічне.
Непомітно
минуло декілька століть.
Зовсíм постáріла Яга.
Лежить, кістлява та строга.
Її хатинка, вщент трухлява,
гнилицей
тліє на узліссі.
День промайнув уже давно,
а ніччю душно і темно…

І раптом ліс був осяя́ний
тоскно-тонки́м сріблястим світлом:
сором'язливо скинув хмари-мари,
відверто місяць оголився.
Але самотня відьмина сльоза
колючим інеєм лягла
у злам крутий
холодних простирадл…

Вона вже й навіть не чекала,
коли коханий Сатана
крізь іній сліз за нею вийшов,—
як принц, що закохався в Попелюшку,
і юну відьмочку відвів
в свої таЄмничі палаци.
І провели їх
боги лісові.
Їм вслід співали
мавки-недоторки.

2025

 
Не збагнула вона, як побачив я
Та усміхнено каже щось іще
Закриваючи книгу, щоби бути тут
У чуттях, і я грав би про це
 
Сторінки лишає із іменами
Хай чекають, вона прийде, хіба ні
Мріючи, що їм іще розповісти про
Мою книгу й де бувала між тим
 
Вона гляне, а я собі пишу при тім
Усміхнеться, промовляючи щось іще
Закриваючи книгу, щоби бути тут
У думках, поки я граю про це
 
 
 
 
 
 
 
 

В позачассі згадаєш, як тиша вагітніла звуком,
як у смерку порожньому дзенькала перша зоря,
як люнарного сяйва стежина - мов сріблена смуга -
між огнями лилась - ти стезі тій пливкій довіряв.

Довіряв більше їй, ніж матерії взятій у руку,
ніж землі під ногами, чи долі, що збурила кнут.
Довіряв одинокості - мудро знакованій круком -
більш ніж людям, узятим у бран тимчасового сну.

В позачассі згадаєш, як вигасли в небі світила,
як ти падав і падав у рідну свою глибину.
Десь, під серцем, мінорила пісня відрадно -красива,
мов акорд завершальний, що звуком прожите замкнув.

Спогадаєш налиту свідомість у суть ліхтареву,
що проносив крізь хащі, крізь душі, ладнаючи світ.
Де і нині думками розвіюєш вигусле мрево,
вигортаєш із темряви смисли життя горові.