Ду-ду,
ду-ду!
Дуду -
дуду!

2025

Ще, напевне, мене пам'ятає
та, що знає – між нами війна,
та луною у небі витає:
« Це вона... це вона... це вона...»
І якби не дароване фото,
що не відаю, де заховав,
то не вірив би, нехотя, хто то
невідправлений лист написав,
у якому востаннє прощає
за небачені наші гаї
і гарячі обійми мої,
у які ще сама прилітає
хоча літ уже десять гадаю,
чи почую живою її.
О, навіяні чари дівочі,
що бувають лише уві сні
на моїй нескінченній війні,
і її оживаючі очі,
і щоночі таємні, пророчі
послання і наслання мені.

11.2025

 
Як я ходив іще у семінарську школу
Була особа там, напучувала, буцім
Як оце звернутися до Бога молитвою
Звернутися до Бога молитвою
Звернутися до Бога молитвою
Ти не у змозі звернутися до Бога молитвою!
 
Хто надасть мені притулок? Місце, де ховатися
Мені ховатись там
Укриття мені шукайте, я не витримаю ось
Чужинець на порозі
 
М’ята перцева, спіднички, десерти
Сакс чемпіонський і дівчина Сенді
Чотири є способи все розгадати
Один – спати, інший – подорожувати, та-таа
Третій – бандитом на пагорбові
Четвертий – любити сусіду й диви –
Йде жінка його
 
Катакомби із кістячком
Скам’яніння баб зимових
Носять немовлят до річки
Улиць шум, авеню
Писарі новини жнуть
Монах узяв ланч
 
Хе-хе, купив поживи
Узяв таки
Вуу!
І це найліпша ланка марень
Марень найліпша ланка
Усе непогано
Нормально, ей
Ага!
О, я навіть пишаюся причетністю
 
Успішні пагорби як сенс
Має бути саме те
Із улиць ніжних лине гра
Прошу на Безпонт-Парад
По життю копичиш баки
На могилу без оградки
Існував якийсь же шанс
Плейс утримати для нас
Має бути саме те
Має бути саме те, еге
 
Безпонт-Парад почався &
Мурмотіння двигунів
Онде люд гуляючий
Кобра і напроти леопард гарчить
Олениха в шовкові ей
Бісери і декольте
Цілувати мисливця в живцях, він боровся якось
Із левами вночі
 
Заочі!
Світла все яскравіші
Радейко невгамовне
Підзивають псів або
Є тварин усяко ще
На подвір’ї
І щоразу важче
Описати
Матросів
Недокоханим
 
Коридор тропічний зі скарбами
Що звело нас і лагідний екватор?
Вартісне а чи нове
Щось ще поки будить, ей
Підзивають псів, підзивають псів
О щоразу важче
Підзивають псів, підзивають псів
Підзивають псів, звуть своїх богів
 
Мене зустрінь, ти
Пізно, бейбі
Забий декілька тварин
Роздоріжжя ті
Запізно
Усе на дворі
І щоразу важче
Роздоріжжя
Мене зустрінь, ти
О ми йдемо, у величі
Передмістями
Коридор тропічний зі скарбами
Веселитися
Спільно з усіма
Що звело нас і
Лагідний екватор?
Передмістя
Ти і я
Аби щось нове
Щось іще
Щось, що поки збуджує
Ліпше мати зброю
Ліпше мати зброю
Коридор тропічний зі скарбами
Ми раді мчати, а куди не знамо
 
 
Можна щонайменше
Кінські очі пошмагати
Вергти у сон
У плач
 
 
 
 
 
 
 
 

Я - мов раб...
Близькість з ко́трим
компрометує.
Ти - наче
високопоставлена
Персона...
Не дай Боже,
побачать нас разом,
почують -
Буде гірше,
ніж вибухне
бомба нейтронна?!

Що нам хтось? -
Поголос, метушня,
пересуди -
Нас незримі
сердечні
поєднують ниті!
Світ такий - в нім
невігласи ляси
мусують.
Гонор сірости -
Вище від себе
чорнити.
2010

***
Заради забавки — маклює.
Заради вибриків — клює…
І один одного вартує,
Як жаль, по-правді, не моє…
Зірвали б куш і розділили б.
Третину їм, а решту тим,
Хто так охоче насмітили
Своїм замовленням «святим»…
28.510.2025.

***
Ти поклич мене як зможеш.
Відзовися, не мовчи…
Ми такі… на нас не схоже,
Я біжу вже до корчми.
Пам’ятаєш, як сіпнуло…
Шум і гoмін винних сліз
Зотри дні… після війнуло
В передбачений екскіз.
Ну а там вже мораторій.
Не догледів… Вибач вже,
Хочеш я промовлю: sorri
Мерсік… двійко фаберже…
Дай мені переконати,
Не відмовся, я прошу,
Фаберже це лиш донати…
Ну я мерсік, чуток шум…
Ти поклич…
29.10.2025.

***
Якщо не все, то майже все
Віддав би боженьку за світло…
Ну а залишене — в есе —
Можливо згодом і розквітло б

Якщо діждусь, передзвоню…
Коли, кому — вже не важливо.
Потрібно випхати з меню,
Бо темінь з вигляду жахлива…

Есе чи вірш, чи прози лист,
Не має значення сьогодні…
А ось звіриний в небі свист…
Надіюсь, ви зі мною згодні?

Четвертий рік одне і теж:
Бомблять Вкраїну і ґвалтують…
І світло хай делікатес,
Про нього тут я не жартую…

Четветрий рік… СС штандарт
Знов розпозається по світу.
І, що цікаво, не на жарт…
Мені би лиш окраєць Світла.
28.10.2025.

***
Шостка… Суми… Є загиблі.
Плаче Осінь, бачить Бог —
Знов нейметься суччій бидлі…
Смерть по смерті… некролог…
Не питаючи, зболіло…
У труні малеча… плач,
А воно ж не те воліло
Сльози — їх оповідач
Про загрозу, про балістик…
Про лікарню, і про смерть,
Про війну й дитячий віршик —
Про усіх усе. Про твердь…
28.10.2025.

***
Два дні поспіль під атакою…
Пів життя у небо стрибнуло.
Повернусь живим — подякую,
Недарма в колінах смикнуло…
Буду воїном-десантником…
Хто там знову заперечує?
Не тривожтеся, напарники,
Старість залишками жертвує.
У Вкраїні рідній придбана.
У піснях у край оспівана.
І, бувало й, перевидана…
І землі і Богу віддана…
27.10.2025.

***
А що там знову у притулку?
Замкнувся круг і світло зникло
І ніким вимовити… прикро.
На площі все це, чи в провулку?
Інформаційно, не по крику…
Діянь хто ваших на заваді
Босяк-чиновник-прокурор?
Чи заржавілий світлофор
І тим і тим усі не раді…
Ну ось і все, такий фольклор…
27.10.2025.

***
Спочив, попив, зівнув, побіг
До витоку реалій.
А по-інакшому не міг
Позбутись від фекалій…
Дощить, гримить тік-так навзрид,
Засмокчений по пояс.
Та видно все таки набрид,
Бо думаю розброять…
Бронхіт розквіт, зайшов у дім
І поруч зачаївся.
Дощить, гримить, а справа втім,
Не з видива завівся…
27.10.2025.

Вранці прокинулась - біло надворі,
На пелюстках хризантем лежить сніг.
Буває таке в листопадову пору,
Але не хочеться ще холодів.

Хочеться затишку, сонця ясного,
Цілунки його на щоці відчувать.
Нехай хризантеми квітнуть чудові,
А зимонька може іще зачекать.

2024 р.

            І
Є ще люди на білому світі.
що не вимерли у суєті
і несуть із минулого дітям
естафету доби неоліту,
де малюють горшки не святі.

            ІІ
Із минулого бачу сьогодні
невеселі картини життя,
вивертаю зі споду назовні
і гадаю собі по долоні,
чи реальне моє майбуття
і таке, що не кане у лету,
і сяке, що іде до кінця,
і лишає свої силуети,
поки є ще акини-поети,
світлі душі і щирі серця.

            ІІІ
Є і їхні, й мої охоронці,
що примушує далі іти
і заради ясної мети
за ескізами неба і сонця
малювати таємні світи,
де реалії певне-що інші,
ніж сьогодні, учора, раніше
у видінні або уві сні,
де відведене місце й мені...
..............................................
та немає ідилії раю
і по вірі моїй виживаю
на своїй кулуарній війні.

11.2025

Самотній пожовклий листок
Упав на підлогу печально.
Як човен у морі думок,
Лежить він один безпричально.

Самотній пожовклий листок -
Це лист невідомо від кого.
Проклав невідчутний місток
До біса чи, може, до Бога.

Самотній пожовклий листок
Покинуто гибіє, скніє.
Він хоче не в магму чуток,
А в море безмежне і синє.

Він хоче на волю, туди,
Де скутим ніколи не буде.
Лист хоче пврнуть назавжди
У справжнє і трепетне чудо.

10 листопада 2024

кров застрягає в жилах
треба її розганяти
додивитися старе порно
чи сміття винести з хати

у фейсбуку брудними словами
напишу старому політику
як дожити із цими козлами
дочекаються нового мітингу

оголошу усім анафему
відлучу їх від власної церкви
світ подібний на курячу ферму
почуваюсь як півня рештки

закричу на усі легені
подумки, ні до кого не дійде
відчепіться від мене, олені
запаркуйтесь десь деінде

зароблю якусь копійчину
вторгую на чорному ринку
однак нам заможно не жити
виписуй нову кредитку

сірим пензлем і сірою фарбою
намалюю на сірому камені
буде пам'ятник жирною крапкою
нашим мріям у юності раненим

помию лице і бороду
та інші місця важливі
бережіть свої нерви змолоду
а мої вже не годні, віджили

відкоркую фляшку шампанського
поцілую взасос цю днину
дочекаюсь сумного вечора
не досплю ще одну годину

земля обертається люто
її вісь нахилена трошки
і настане колись лютий
і проорю нові зморшки

Коли на біле кажуть чорне,
а світлу застує пітьма,
линяють коміки – придворні
і зеленаві, зокрема,
яким аплодували хором,
а нині, хто не ідіот,
іспанський відчуває сором
за неотесаний народ,
що упирається до скону,
мовляв, – корупції нема...
але Феміда не німа
і чує потойбічні дзвони,
і часом діє не сама –
на утлому човні Харона
не уміщається юрма.
І оніміють навіжені
смішні недолюдки скажені,
коли їх не прийме земля
ані по блату за зелені,
ані за зайві теревені,
ані за золоте теля.

11.2025

Мій секс на відстані –
прекрасна річ.
Приходьте подивитися –
це варто,
хоча б тому,
що сперма б’є ключем
і йде «запліднення у ваших душах».
Ви не гидайтеся,
до себе притулитись
я не дозволю.
Я даю урок
моїй єдиній.., що на відстані
від мене.

1 липня 1994 р., Київ

У Росії немає своєї мови,
чуже ім’я, чужа і мова,
своє – матюк та жмих полови,
в їх словнику свого – ні слова…
До них слов’яне із хрестами
своєю мовою ходили,
німих Христовими устами
молитись Господу навчили.
А з тим і мові по слов’янські*,
щоб розуміли слово боже,
щоб хан і московіти ханські
з’єднались у молитві, схоже.
Вони ж молилися до дідька
(зручніше з дідьком грабувати).
Росія – войовнича тітка –
завжди чуже жадала мати…
На жаль, за так і ми віддали
ім’я і мову, та і віру.
Своє віддали на поталу
Кацапу-мокші, звіру…
Чому ті мокші звуться «руські»?
У ті часи Русі корились
(хоч мали бога: «матір кузькі»
і їй, тій матері, молились).
Й наразі та молитва з ними
в чужій не їхній Україні.
Їх хан кацапу штани зніме
і казку збреше, як дитині,
щоб той пішов людей вбивати,
і на штани награбувати.
Насправді ж руські – то монголи,
чи то татари із монголів.
Їх батьківщина – степи голі
та вихор кінь у чистім полі.

Післяслово

Вже час осмислити нащадкам
Русі-Вкраїни, хто під боком,
забути «милість» і «пощада»,
і не змигнути гострим оком.

*У ті часи (X вік) в православних церквах Русі
і на землях підкорених нею північних племен
службу правили старослов’янською мовою.
Пізніше ця мова набула назву
«церковнослов’янська».

Листопад 2025 рік

Дорога (цикл сонетів)

І.
Вела дорога в дощ і в спеку
Між різнотрав'ями узбіч.
Мітли чи списа біле древко -
ОпЕртя, і нічого більш.

То припікала, ніби деко,
То в мешти хлюпала води,
То терном пригощала терпко,
А то підносила меди.

Її додала рік за роком:
Вузенький плай чи шлях широкий
Із парою роздільних смуг.

Спиралася на древко біле,
По різному дорога бігла:
Вела до гір і до яруг.

ІІ.
Вела до гір і до яруг
Моя дорога, та бувало,
Коли мозоль собі натру,
То прямувала до привалу.

Спочинком підіймався дух,
Задарювали тінню вільхи.
Я ж відала, куди іду:
Мене нові чекають віхи!

Вони здавались близько так!
Та злісно гравій шурхотав,
Котився ямам у пащеки,

В тонким підборам западню.
А там хіба я зупинюсь,
Де не завжди ходити легко?

ІІІ.
Де не завжди ходити легко,
Там мала рішення тверде:
В наплічнику є пара снеків,
А отже - сил на цілий день!

Привал і вечір - то далеко.
Опівдня час і куца тінь.
І вже не вільхи, а смереки
Вкривали затишком сплетінь.

Дорога привела у гори,
Об неї зчесані підбори,
То ж древко білене - до рук.

Опертя з нього я зробила
Під гору, де лишали сили,
Де ранив кам'янистий брук.

ІV.
Де ранив кам'янистий брук,
Було так тяжко й одиноко.
Я не забуду ту порУ,
Бо йшла дорога у неспокій.

Я жодну милю не зітру
Із пам'яті. Важкезні мешти
Що майже зупинили рух,
Із ніг я скинула нарешті.

Хоч був позаду перевал,
Мій подих втому відчував
Й було ногам ще довго тремко.

В той час не милувала путь,
Ховала віхи в каламуть,
І не завжди лягала треком.

V.
І не завжди лягала треком
Мені належна полоса.
Скажений пес позаду хекав,
Лякав, але і не кусав.

Бо хижий знав: кружляв лелека,
Молитви давньої носій.
А може, то синдром флешбеку
Мене, натомлену, посів?

Мені той пес і досі сниться.
А був чи ні, яка різниця.
Бабусин мала оберіг,

Як захисток від злого ока,
Лягало кожен день допоки
Путі полотнище до ніг.

VІ.
Путі полотнище до ніг
То притулялось, то, бувало
Вибоїн, ніби капканів
За поворотом наробляло.

Я ж повороти ті скрутні
Обходила плаями споро.
Боялася? Та зовсім ні!
Від ями берегла підбори.

Пейзаж карпатських полонин
Відкрите серце полонив:
Трембіти, молоко із глеку,

Прозорі крижані струмки.
Стомила путь мене таки.
Та скрізь була на ній безпека.

VІІ.
Та скрізь була на ній безпека,
Ясній дорозі. А куди,
Сама з собою в супереку
Ставала я, мені іти.

Серпнева вклалася підпека
На щоки, зазвичай бліді,
Незвична тяжкість попереку -
Іду назад. Чекає дім.

Чекає він, чекає киця,
Садок чекає і криниця,
І свіжовимитий поріг.

Я так спішила шлях збороти,
Що падала на поворотах.
Відбійника бетон беріг.

VІІІ.
Відбійника бетон беріг,
Тому з дороги не злітала.
Осінній дощовій порі
Дістались мешти на поталу.

Вставала в ранішній зорі,
І гей поміж старих вибОїн,
Чиїхось вулиць і дворів,
Стерні полів, лісів дубових.

А їх вже осінь золотИть!
Повернення щаслива мить!
Чи піде дощ, чи буду плакать?

Обвітрене мочу лице.
Та все ж дорога мала сенс!
Була за все їй щира дяка.


ІX.
Була за все їй щира дяка,
Путі, що майже довела,
Гладка і недоладна, всяка,
Мене до рідного села.

А я - така дорожня мавка:
У кОсах вітер, в мештах пил,
Присісти - й те не завжди м'яко,
Й не сухо, дощ коли скропив.

Але для здійснення бажань
Ні сили ні часу не жаль,
Ні древка - стало як ломака.

Опертям бути - важко теж.
О мить, коли дісталась меж!
Та раптом - ні шляху, ні знаків.

Х.
Та раптом - ні шляху, ні знаків.
Направо мла, наліво мла.
Помилитися? Посипать маком?
Тікать на древку помела?

Незібрані опали злаки,
СопУх на полі, дим гірчить.
Мені від того переляку
Не врятуватися нічим.

Колись, бувало, руки мами
У миті страху обіймали.
Обійме хто сьогодні тут?

І де мій шлях, яким нестримно
Неслися ноги пілігрима?
Утоплена розмітка в бруд...

ХІ.
Утоплена розмітка в бруд.
Доводила ж додому майже!
І що гримить? Гроза? Салют?
А сніг лютневий геть у сажі.

Не діють правила. Абсурд.
І обрій розілляв червоне,
Де схід виспівує попсу,
Та підло чхає на закони.

Там чорна видиться орда,
Хтось попіл світу нагадав
І вершників на чорних конях.

Іду наосліп. Страх і ніч.
За що вхопитися мені?
Усе, що поруч - на обгоні.

ХІІ.
Усе, що поруч - на обгоні.
Бо повні помстою серця.
В наплічниках набоїв повно.
Лиш зрадники у манівцях.

І мати в Бога на поклоні.
Утратив світ здоровий глузд.
А син у млі дощів солоних
Четверту осінь, як загруз.

У долі на гачку завис.
Кому від того буде зиск?
В безглузді бачити резони?

Колишній шляху добрий! Де
Твої відбійники? Гуде
Нестерпне ревище клаксонів.

ХІІІ.
Нестерпне ревище клаксонів.
Чотири знаки - лік доби.
У тридцять побіліли скроні.
Юнацький профіль загрубів.

В коротку мить зігріє спомин:
Дорога, сонцем осяйна,
Дім, що чекає, щастям повен,
З якого вивела війна.

Колишуть спомини і гріють,
І добавляють сенсу мріям,
В обійми мамині несуть.

Буває, важко осягнути:
У долі злій що може бути -
Мамони бал чи Божий суд?

ХІV.
Мамони бал чи Божий суд
Платня мандруючому люду?
- Чом, Боже став?
- Ягнят пасу.
І пастиму, вже скільки буде.

Бо свічку кинули під спуд.
А малася гонити морок.
Тому і кров, тому і блуд,
Тому і ллється скільки горя.

- Побач ягнят Твоїх, пробач.
Бо як до горя, то у плач.
Як заблудив, тоді забекав...

Знайди, верни, поговори!
Без Тебе - тільки допори
Вела дорога в дощ і в спеку.

Магістрал.
Вела дорога в дощ і в спеку.
Вела до гір і до яруг,
Де не завжди ходити легко,
Де ранив кам'янистий брук,

І не завжди лягало треком
Путі полотнище до ніг.
Та скрізь була на ній безпека -
Відбійника бетон беріг.

Була за все їй щира дяка!
Та раптом - ні шляхУ ні знаків.
Утоплена розмітка в бруд.

Усе що поруч - на обгоні.
Нестерпне ревище клаксонів.
Мамони бал чи Божий суд?

***
За поповнення, за поновлення
Вип’ю чарочку знову з друзяками…
А знеболення і оновлення
Будем порівно гризти з собаками
Тую кісточку, що без тістечка
Я смоктатиму а не гризтиму
Ну а стрілочка… свіжа вісточка:
Друзів втриматись я проситиму…
26.10.2025.

***
Вчорашнім днем сьогоднішній керує
Від імені знайомих нам медслужб…
І кожен крок той Бог фотографує
По дозволу всевидячих… довкруж
Їх ґаджети і телемоно блоки
Просвічують в реальності усіх…
І жодних перемін, надіюсь поки.
Потрібен буде свіжий пересів…
26.10.2026.

***
Якщо ти, хлопче, з УКРАЇНИ —
Чому ти шастаєш по світу?
Ти ж наче зріс не бедуїном
Тим більше, що не пустоцвітом…
Є безперечність, не контраки
Батьки, дідусі і бабусі…
Не пацієнтом помирати,
Коли в саду й на полі гусінь?!
Ти повертайся, ще не пізно
Ще стільки справ тебе чекає…
З братами поруч разом, звісно,
І пустоцвіт порозцвітає…
26.10.2026.

***
Не омбудсмен, не трудоголік
А просто ярий мудачок
І свій намотаний недолік
Тримав від себе він за крок
На ланцюгу, не на мотузці…
Мотузки сохнуть від тоски
А ланцюги надійні друзі
Як оминаєш блокпости…
Як ніч проводиш у кав’ярні
З подібним рідним слимаком
А хтось в окопах, хтось — в лікарні…
А ланцюжок зі схову: — kom
26.10.2025.

***
Я підскажу… чи здогадаєшся сама
Чому ми у союзі з листопадом?
І відпливем подалі від оман…
Нарешті пригощу і авокадом…
А роздумом загубленого сну,
Що передбачив мудрий дієтолог
Оббризкаєм лице злодійчуку,
А з видумок приклеїм дієслово…
26.19.2026.

***
Одне питання із питань:
Куди дівася мирний спокій?
Чому болотна підла рвань
Не переглянула уроків???
Чому потвори жалюгідь
Прийшла скубати Україну?
Невже замало їм угідь
своїх
Ми що, скоритися повині?
Прийдеться знову їх навчить,
Перестріляти, покалічить…
А тих, з екранів хто мичить —
Одним напоєм очманічить…
26.10.2025.

***
Один розкаже вам, все кльово
І з ритмом, наче, все гаразд…
Що думка, вимощена словом,
Прийде у сни ще сотні раз.
Що передбачено, як успіх…
А успіх — оплескам гарант…
На заздрість тої тьоті Люсі,
Котра ковтнула діамант.
Не після вступу, після «кльово»
З одним акордом вже про те,
Що Гріх родивсь разом зі Словом
І вийшов тихо на шосе…
Один розкаже…
25.10.2025.

***
Спрямуй мене й себе в умови,
Де світом правив Божий слід…
В зворотній бік, аж до основи,
У перші вигуки без слів…
І не кажи, що не можливо,
І що бажання неземні…
Що виглядатиме жахливо —
Що всі померлі — вдалині…
Спрямуй тоді у поцілунки
У справжні витоки… Даруй,
Зі мною наші візерунки
Якщо вже так, бери й керуй…
25.10.2025.

***
Путьойобець, згинь! не гавкай
Терпець луснув… всьо, капець!!!
То не гуси… томагавки
Ну і хто із двох нас мрець?!
Путьовиїб, він же боров
Він кабан і він же хряк…
Незабаром… дуже скоро
Томагавки — Божий знак.
25.10.2025.

***
Я мовив: — Досить…
Почув: — Амінь.
Прийдешня осінь
Не далечінь…
Важливо поруч
Щоб вітра плач
В осінню пору
Поміж невдач…
Бувало й гірше
Ну і нехай
Читаєм вірші
Чиї — вгадай?
25.10.2025.

"Орієнтири. Тихим голосом пересторог" – цикл поезій 2016-2019 рр. зі збірки "Бігом василіска"

Картина Тетяни Молодої "З синіх глибин" 2023р.



Глупий присмерк

Коли мій смак міняє знову присмак,
Пергамент білий огортає глупий присмерк,
Взамін подяк розноситься грізьба
І мохом заростає рідна призьба,

Старі стежки рознесені вітрами,
Хто з нами був – давно уже не з нами,
Камінням мощене життя твоє й моє,
І де наш дім ніхто уже не знає,

Коли в мою живу, прадавню мову
Вплітається жаргон вугілля й смогу,
Й чужак, укравши волю дорогу,
Мене заманює у нелегку дорогу,

Тоді позаторішнє "я" корить за зраду.
Тоді думкам своїм не можу дати ради.
Тоді гадаю: хто в моїм роду
Воскресне й дасть рятуючу пораду?
03.2016



Пів вірша

Я з літа написала пів вірша.
А що то є? – Як пів життя й пів смерті.
Я втратилась в щоденній круговерті.
Це – як пробити наскрізь дно ковша,
Як прочинити фіртку до кошари.
Це – як пожежі, що тіснять степи.
Це – як в'язати під дощем снопи,
Як загубити іменні стожари.
04.2016



Найкоротші Його вірші

"благословенний розум твій, і благословенна ти, що стримала мене цього дня" 1Сам.25:33

Може, я не така пречиста,
Як причастя усіх святих,
І щораз з усе більш тернистих
Я звертала шляхів крутих,

І добріші від мене люди
Зазнавали гіркіших бід,
І чиїсь безневинні груди
Придавив мій квапливий слід,

Може, словом когось чи ділом
Я поранила в саму суть,
Що й прощенням своїм змарнілим
Не спроможні цього забуть,

І збагнути комусь несила
Мою правду й мою брехню,
Й громоздила акценти в брилах
На налиту чужу пашню,

І не надто, мабуть, відважна,
З Авігайлою не зрівнюсь,
І премудрість моя осяжна,
Перед сильними не схилюсь,

Але вчиню таку нахабність –
Закликатиму всенький світ
Не поїти у собі спраглість,
Не заземлювати політ!

Не судити, не догортавши,
Упередженням мати лік,
Випадково в яругу впавши,
Не лежати там цілий вік!

Щиро болем тяжким зболіти –
Добра вправа людській душі.
Ми ж маленькі Господні діти,
Найкоротші Його вірші.
06.2016



Полум’ям

Як мить – роки тепер пролітають Божою волею.
Здається, все, що кому боліло, не раз відмолено,

Та там тріпоче у серці жалем вразливе голуб'я,
Де ми ніколи не вились димом, а завжди – полум'ям,

Де ми у кожну клітину світу добром вселилися,
Добром і сміхом, які так ясно коханим снилися,

Щоб знали – добре нам, знали – добре там, знали – стрінемось!
А доти – кожному хоч би словом у вись осмілитись!

Бо вірю в миті та крізь роки я – серця не черствіють.
Тіла зотліють нехай, та душі не будуть мертвими!
07.2016



Не молись на свої долоні. Доля

Це не доля лежить на твоїх долонях –
Це туманність доріг і примарність днів.
Не залишся в полоні жахливих снів,
Адже доля – це віра в гарячих скронях!

Бо не доля тебе обирає, а ти її!
Бо тобі підливати олію в свої вогні!
Бо тобі визначати напрями течії!
Бо тобі пантрувати дно у своїм човні!

Не молись на свої долоні,
Облиш, облиш!
Сльози щастя також солоні.
Якщо звелиш,
То нектаром стікати будуть
З твоїх очей.
Не залишся в полоні блуду
Сліпих ночей!
07.2016



На розсипах вій. Зневіра

Куди мені йти, коли йти немає куди?
Моє друге "я" залишається тут безіменним.
Невже це не Ти, мій Боже, невже не Ти
Так ствердно у зливах і снах промовляв до мене?

Куди мені йти, коли відстані зрадив крок,
Коли всі шляхи залежані та заяложені?
Останній ривок чи у прірву, чи до зірок?
Довкола не люди, лиш тіні будуть стривожені.

Стриножена віра. Бажання – на розсипах вій.
Мені їх здувати своїм простосердним звичаєм,
Складати в букет материнку, полин, звіробій,
Сушити, а взимку впиватися чаєм й відчаєм.

Вагомість просіє крізь сито моє ім'я,
У метриці й паспорті вперше втрачаю потребу.
Тепер лиш дивуюсь, мій Боже, невже не я
Так вірно й покірно роками молилась небу?
07.2016



Як котилося сонце з неба

Як котилося сонце з неба –
Всі святі затулили очі.
А воно, чи сліпе, під себе,
Мов пергамент, згортало ночі.

Тільки борозни, як гадюки,
Позад нього чорніли скрушно.
Пролягали шляхи розпуки,
Затихали вітри послушно.

Хтось сказав: це Земля спіткнулась
Об космічну пісну пилюку.
Не забулась, ох, не забулась
Людських діток прадавня мука.

Не зболіло й не догоріло.
Цього трунку повік не впитись!
Дай нам Боже, наш добрий Боже,
Не змиритись з гріхом! Не змиритись!
24.07.2016



Не останній вірш

Отже, це не останній, авжеж не останній вірш.
Отже, рима ще довго мою проїдатиме пліш.
Отже, слово чуже грабуватиме мій словник.
Отже, це вже не мій, це з віршами наш спільний лик.

Я проходила повз, я вже майже зреклася вух,
Та рубав по живому цей внутрішній гострий слух.
І коли віднаходила серцю своєму спочин –
Виникали ураз хвилюванню ряди причин.

Отже, я тут пробуду ще довгі десятки літ.
Отже, й до, й після мене стоятиме твердо світ.
Тільки ці голоси, що отруюють, наче ртуть,
Проганятимуть з дому у досі незнану путь.

Та коли я в дорозі й обганяють думки навпростець,
Найпотрібніші речі – це папір, голова й олівець.
Бо від себе втекти не зумів ще ніхто за віки.
Отже, не канцтовар, а частина моєї руки.
08.2016



Ріки смутку

Не перелити ріки смутку
З бокалу втрат в бокал набутку.
Не зворушити тої волі,
Що зроду не смакує солі,
Бо любить прісність.

Рішучість – мов налитий колос.
Не смій читати скарги вголос!
Бо зачекати – це не дія,
Так можна і зімкнути вії,
Не надивившись.

Та хто ж не мріє про відлиги?
Усі ми втомлені від криги.
На ній і холодно, і слизько,
Й здається, небо надто низько.
Ковтаєм хмари.

На груди – втрати, як медалі.
Позаду – знищують скрижалі.
Святим, стрічаючи з дороги,
Всипають попелом не ноги,
А голови.

Докурюй мовчки самокрутку!
Зі слів пустих нема набутку.
Землі сирої перша грудка...
Не перелити ріки смутку.
08.2016



Не здолаю більше. Чужа мета

Не здолаю більше цього потоку
І поштова скринька моя пуста.
Як там ваші справи? Мої? – Нівроку.
Що несу у торбі? Та це ж мета!
Я її досягла, хоч було нелегко,
Я каміння – в ступу, й товкла, товкла!
Брили страху – в вали й граблями зверху!
Я під сонцем шкіру дотла спекла.
Обпалила душу – на сушку грушу.
Тут привал короткий. Що знову мушу?
П'ю роси три краплі, я далі рушу.
Кожне "мушу" – ниций плювок у душу.

Долі підлі повороти
Висікали в душах гроти.
Йди, берися до роботи,
Лиш не думай про турботи!

Цить! Мовчи!
Тут є воля вишня.
До мети:
Ти моя
Колишня!

– Я ж твоя...
– Ні!
– Я ж була...
– Пройшло!
– Це ж було...
– Давно.
Лиш чорніють пні.
Площі зрубів "нас",
Площі зрубів "їх"
Щільно вкрили час,
Хрипом бреше сміх.

– Отже, в торбу мене?
Далі – з горба коти?
Ми ж з тобою на "ти"!
– Це також промине.
Нам окремо рости.
Хибні цілі спалю
І тебе – не мою...
Отже, в торбу. Прости!

А вона мені: поводир!
Я ж її дурну – в монастир.
А вона: усе ж проявлюсь!
Не моя, тому й не боюсь.

Ох, несталі думки мої, несталі!
Ох, нездалі стежки мої, нездалі!
Ох, неспілі літа мої, неспілі!
Ох, невмілі слова мої, невмілі!

Тільки так – не свою мету
Не цілуй, як грішник святу!
Не виклянчуй в вічності гріш!
Навпіл душу свою не ріж!
08.2016



Ніхто не хотів вогню

Ніхто не хотів вогню.
Палили з усіх сторін
Вогнями прийдешніх змін.
Чи йти на поклін?

Востаннє її малюй –
Повстання свого мету!
Вустами цілуй не ту,
Насправді просту.

(Не) воля твоя лежить
В підніжжі чужих звитяг.
(Не) доля торує шлях,
(Не) герб і (не) стяг.

Допоки ти креслив план –
За тебе уже змогли.
Нарешті одне збагни –
За нас полягли!
17.09.2016



Перелітні

Перелітні птахи... Перелітні здавались найкращими.
Ми раділи їм так, наче вісників Бога стрічали.
Ще в часи прадідів і в часи наших згорблених пращурів
Перелітні іздалеку землю свою помічали.

І здавалось, ніколи той ключ не збивається з курсу.
І здавалось, нікотрий з покинутих в гніздах не плаче.
Й лискотіли до сонця боки в них, обскубані густо –
По пір'їні скидалися тим, в кого пір'я в нестачі.

Так здавалось нехитрій мені в волошковому полі.
Так здається і тим, що про гибель в путі ще не знають,
Як не знають про дух невблаганний примхливої долі –
Перелітних дороги не завжди додому вертають.

Пролітали роки, час бо має довершені крила,
Та на рідному полі все рідше волошки збирала.
У хвилини прощань, звідки й бралася в серці та сила,
Я здавалась собі перелітною, я – відлітала.
18.09.2016



Тихим голосом пересторог

Тихим голосом пересторог
Дивна істина просто відкрилась:
Не суди, коли ти – не Бог,
Бо і янгол втрачає крила,

Бо і янгол накликав гнів,
І летів блискавицею з неба,
І поміж вогняних стовпів
В нього в милості є потреба.

Мудрість криється у словах,
Що не топчуть, – підносять душу.
Чом же янгол цей множить крах?
Вісник Бога колотить сушу

У болотах людських знемог.
Чи забув про подібних грішних?
Тихим голосом пересторог
Вічні істини для невтішних.
25.09.2016



Покинути все. Віра

Покинути все й летіти, летіти... Куди?
У вирій – далеко, не здужають відстані крила.
Приймають укотре суворі ухвали суди.
Боротись несила.

Та й чим боронитись? Паде безпорадно з душі
Обскубане пір'я мого голосного прозріння.
Це слабкість – тікати із прози життя у вірші
Чи думки боріння?

Смішними здаються думок непохитні мости.
Під ними проходять невірства порожні вітрила.
Просила ж бо: віро, в мені поселись, прорости!
Вона лиш гостила.

Без неї маліють здобуті вершини землі,
А мрії дрібні, наче груші, розгойдує вітер.
Одні – недоспілі, а ті – від стебла вже гнилі.
Час мрійництво витер.
29.09.2016



Істеричне. Поетом бути не хочу

"А люди читали і тихо балділи:
Як влучно, як чітко, так, ніби про них!"
С.Пікарось

"Римувати треба чисто, або ж геть не треба:
Аж тоді вірші – нормальні з точки зору неба"
В.Сердюк

Поетом бути не хочу!
Впихаю цю думку в риму
В тонах графоманського гриму.
Поетом бути не хочу!

Віршописи скупо-озимі
Жуками підточують мозок.
Осанна великій прозі!
Занадто тісно у римі.

Наука поетики стисла
І пісня моя – жебрачка.
Верлібр – ось солідна подачка
Усім, в кого муза скисла.

Ритмічні продумані строфи,
Вчорашні стандартні стилі
Думкам прогнозують штилі –
Культури страшні катастрофи.

Берись римувати чисто!
Не вмієш? Тоді й не берися!
О люстро натхнення, святися
В космічному світлі врочисто!

Сумнівним словом "верблюди"
Прозріння своє відстрочу.
Зізнаюсь вам чесно, люди,
Поетом – не вмію, а хочу.
30.09.2016



Перехворію осінь

Я переплачу! Я перехворію!
Слова не здатні зважити в мені
Цю безнадію й цю без дна надію.
В мовчанні, знаєш, душі крем'яні.

Я вкотре спробую набратись сили.
Забудь слова! Забудь слова! Забудь!
Так восени я спокою просила.
Росила серце безсловесна лють.

Причин для слів умисно недобачу.
Гаси, мій розуме, свою свічу!
Перехворію осінь, переплачу!
Послухай лиш, як голосно мовчу.
03.10.2016



І стояла самотня людина

"Постояла ще пів години, ніби вже померла, але не могла впасти, бо заважала звичка жити"
Г.Г.Маркес “Ісабель дивиться на дощ в Макондо”

І стояла самотня людина на порозі у завтра.
І дивилась на пустку життя, й було їй сумно.
І не знала людина, чого вона в світі варта.
І терзали її протиріччя думок бездумно.

І молилась людина без слів, молилась серцем.
І померти бажало серце або ж – служити.
І донизу хилив її щем під лівим реберцем.
Вже би впала давно, тримала лиш звичка жити.
04.10.2016



Горе йде. Несвідомість

"Господи, добре нам тут бути! Як хочеш, розташую тут три намети..." Мт.17:4

Боле мій,
Боле глибокий, злісний,
Хочеш ти
Конче мене схилити.
Взявся б ліпш
В крижму цупку сповити,
Колисати,
Пестити і журити!

Горе йде!
Ох, горі горою горе!
Краще б ти,
Горе моє гіркеє,
Пило ртуть,
Гризло граніт і луби,
Он які
Маєш міцнезні зуби!

Душить жаль,
Жабою заздрість душить
До отих,
Що без жалю – у душі.
Не берусь
Їхню мету збагнути.

Боже, як
Добре мені тут бути!
10.2016



Дим у очах

Дим у очах.
Сизого повно, не перейти.
Там, де тебе забудуть, там, де забудуть,
Ким будеш ти?
Там, куди йдеш ти купленим шляхом,
Очі заступить дим.
Там, де не ждуть,
Будеш ніким.

Колір утрати... Ох, ці прощання!
Тільки б не стати ним –
Димом в очах.
Сизого повно.
Не перейти
Крізь
Дим.
27.10.2016



В кожнім невільнім

Не кожен є другом, хто хоче таким здаватися,
Та з жодним не варто прощатися!
Тримай мою руку, допоки уступу цього не перейдемо!
Може, так ми іншим віру дамо?
Може, іншим...

Не завжди є ворогом той, в кого інше бачення,
Та чи справді це має значення?
Візьми мою руку, бо з темряви вдвох значно легше вибратись.
На минуле не слід озиратись –
Це минули!

Є правильні рішення, загальні для всіх і кожного:
Не ліпи з атеїста побожного!
Подай йому руку, насправді у вас значно більше спільного –
В кожнім невільнім є частка вільного.
У кожнім!
02.11.2016



Пізнє натхнення

Жодного слова і тиша така громовержна.
Помисли-стіни розкрадені в снах по цеглині.
Тільки без думки як збудуватись людині?
Тиша – непевність, тиша завжди застережна.

Осені таїнство кислим кагором сповнить
Душі зів'ялі, тавруючи землю смутком.
Пізнє натхнення вважай не своїм здобутком,
Помислом-карою спомин тебе здогонить.

Пізнє натхнення – на пустищі вихор вітру –
Вирве з корінням безмовної думки просідь.
Помисли-мрії пожовкнуть, мов стигла осінь,
Встигнути б лиш підібрати душі палітру!
04.11.2016



Приходь в мій дім

Приходь в мій дім біду заколихати.
Надворі дощ – злякає і собаку.
Свистять вітри, аж дах зриває з хати.
Добро дрібне, як насінина маку.

Добро дрібне не стукає у двері,
Прибились грози знову до порогу.
А ти приходь словами на папері,
Бо стигне чай, а втрати – без прологу.

Бо стигне чай, а я пішла у рими
По сіль землі чи по живильну воду.
Зі мною йшли безликі пілігрими,
Шукали мощі в часі цього ходу.

Шукали мощі, щоб до них припасти,
Чолом в поклонах немочі розбити,
А може, ще й зцілитися почасти,
Бо не зцілили час і ворожбити.

Бо не зцілили і окраєць серця
За вік зачерствів, все б йому лиш спати.
Кому ж тепер з дірявого відерця
П'янке натхнення жадібно вбирати?

П'янке натхнення – пташка серед терну –
Віддасть життя у найдзвінкішій пісні
За мить тернову, ягідно-мізерну.
А ти мовчиш, як ті вітри безвісні.

А ти мовчиш на чистому папері.
Чорнило крапку ронить, наче сльози.
Добро дрібне не стукає у двері,
Це рвуться в дім забуті давні грози.
25.11.2016



Щоб не стати одним із тих

Щоб не стати одним із тих,
Що на берег, як мокрі дрова,
Викидає рікою лих, –
Думай думку, на те й голова!

Є весло у твоїх руках –
Не вагайся, берися гребти!
І в пінистих хвилях-роках
Не зупинять обмежень мости.

Перекати муштрують дух.
Тут фарватером шосте чуття.
Камінь страху гальмує рух
І сповільнює серцебиття.

Не вирискуй шляхів простих,
Не вдавайся в порожні слова,
Щоб не стати одним із тих,
Що безцільні, як мокрі дрова!
25.11.2016



Слова

Кричиш? Не варт! Слова не мають моці,
Коли, мов град, вдаряються об землю.
Сортуй слова в виснажливій толоці
І з-поміж всіх – високі відокремлюй.

Пусті слова на ваги сиплють сміхом,
А мудрі – у підвали тягнуть міхом.
26.11.2016



Опівночі

І ти – не ти, і я – не я,
І вітер знає втому.
Опівночі душа моя
Пішла назавжди з дому.

І сміх – не сміх, і сум – не сум,
Глузливо вітер свище.
На ранок там, де призьба дум,
Застану попелище.

На ранок там, де був мій дім,
Здійметься цівка диму.
Узрію на лиці блідім
Розплату нещадиму.

І плай – не плай, і путь – не путь,
Все продано, пропито.
Вчорашній день, прадавню суть
Забуто й пережито.

І день – не день, і ніч – не ніч,
Міняються орбіти.
Горять на небі сяйвом свіч
Невипещені діти.

І я – не я, як тінь вірша,
Як виструнчені рими.
Опівночі моя душа
Пізнається з святими.
29.11.2016



Полковник

"Я не хворий, – сказав полковник. – Просто в жовтні я почуваюся так, ніби мої нутрощі гризуть дикі звірі."
Г.Г.Маркес "Полковнику ніхто не пише”

Начисть-но до блиску, полковнику, свої черевики!
Ніхто не повинен дізнатись всю тугу твоєї втрати.
Таких, як ти, полковнику, завжди називали великими.
Таким, як ти, не наважаться в спину стріляти.

Пробач ці сльози та докори своїй нерозумній жінці,
Вона ж бо мати, полковнику, їй притаманно плакати!
У неї терпіння лишилось на денці, а сліз – по вінці.
Їй так кортить прочитати нарешті, щоб потім зіжмакати.

Сієста – це час відпочинку безпечних, сліпих і зречених,
А в тебе є справи, обов’язки та купа листів неотриманих.
Тобі ж когута пильнувати, дивитися в очі запечених,
Немов на пательні, людей і возносити пам'ять про сина.

Тож начисти до блиску, полковнику, свої черевики,
Нехай ніхто не дізнається, чого ці дні тобі варті!
Чекати вміють лиш ті, що зватимуться великими.
Та ніхто не пише полковнику на цілій вселенській карті.
Осінь 2016



За крок до прірви

За крок до прірви, найхиткіший крок,
Чи втримаюсь, чи полечу додолу?
Чи відігрію душу охололу?
Чи це кінець, чи лиш життя урок?

За крок до пустки, найкоротший крок,
Чи вистою, чи все ж впаду безсила?
Дивись, я землю кров'ю оросила,
Натиснувши нарешті на курок!

За крок до щастя, найвірніший крок,
Чи дотягнусь, чи, опустивши руки,
Залишу іншим, а собі – лиш муки?
До того щастя, наче до зірок.

Мій крок завжди був надто нестійким,
Але без нього лишуся ніким.
02.12.2016



А мені до сонця

А мені до сонця, а мені до сонця би дотягнутись!
Хай би соки всі, хай би соки мої осушило.
Бо мене тут наскрізь пронизує слово-шило.
А моє? – Моє так і не зворушило.

А мені до серця, а мені до серця би докричатись!
Хай стискає груди, хай збивається з ритму навіки.
Бо додолу тягнуть мої свинцеві повіки.
Бо давно вже слово не мед і не ліки.
05.12.2016



По білому білим

По білому – чорним. По білому і... пробіл.
Слова, як ворони. Словам-воронам не вір!

По чорному – чорним. Маскується хитро, та
Небачений морок – це зручно лиш для крота.

По білому – сяйвом. Колись бувало й таке.
Та зараз і тло, і тіло, і слово – ламке.

По чорному – білим. По чорному все дарма.
Для білого чорний – це прірва, а не тюрма.

Слова, як ворони, пронизують тьму гулку,
Бо зараз ні мить, ні слово не мають смаку.

Небачений морок – по білому білим. Біль.
Для білого білий стає гріхом мимовіль.
08.12.2016



Світ невколисаний

Вітре мій дужий,
Давній мій друже,
Дуєш, марудиш
Кров’ю узори.
Ген за Карпатами
Світ розкудлатив ти,
Світ непричесаний,
Частий безчестями.

Як нечестива
Донька опівночі,
Встала із півнями
Землю бентежити,
Стала на ніженьки
Грішная дівонька,
Підла й зманіжена
Дівка-війна.

Підла й зажерлива.
Ліпше би вмерла я!
Ліпше б осліпла я,
Густо не кліпала!
Крапельки-сльозоньки
Котяться до́ землі,
Котяться грозами,
Душі рвучи.

Де ті рішучі є?
Кривда чи правдонька
Б'є недобитих ще?
Що їх пече?

Світ розкудлатив ти,
Вітре мій, брате мій.
Світ невколисаний,
Вздовж переписаний,
Сколотий списами,
Словом-мечем.
11.12.2016



Пегас і вічність

Ідучи нога в ногу з невпинним циклічним часом,
Пам'ятай: неможливо прокласти у нім двосторонню трасу.
Тож, вхопивши за гриву чи хвіст в одну мить Пегаса,
Знай, ласо увірве, як на вічність подивиться ласо.
13.12.2016



Gebo

Істинно: світ чужий
Не промине жоден!
Вітре, біди годен,
Вий!

Бийся, крило моє!
Стрічні вітри дужі.
Град запашні ружі
Б’є.

Конче бо ще злетить
Птаха чудна в небо!
Вічності дар – Gebo* –
Мить.

Часу пісок – долів.
Правда – на дні долі.
Душі птахів голі.
Тлій!

Тліє крило чуже.
Ввись – аромат ружі.
Дим не псує стужі
Вже.

Вічності дар – життя.
Істинно: світ Божий
Долю і час гожий
Втяв.
17.12 2016

*Руна, що уособлює дарунок як жертовність та щедрість одночасно



По заборонених стежках

По заболочених стежках
Позолочені ніжки не ходять.
Хороводи в походах не водять,
В походах п’ють воду-вино, мовчать,
На привалах тужливих пісень заводять,
А між привалами глухо бродять,
Як пам’ять в думках по роках.

Позолочені ніжки
Не люблять ходити пішки,
Адже мізки тримають віжки
В міцних руках.

Мізки з ніжками напрям годять,
Віжки смикають, рівно водять,
Та думки навіть їхні бродять
Від вина.

То біда не коня, а ніжок,
Що порвались три пари віжок.
Стільки ж було осушено діжок –
Всі до дна.

А колеса – в дрова до пня.
Ніч холодна, спалиш останнє,
Щоб зігрітися до світання.
Жаль огня.

Позолочені ніжки спішно,
Ношу кинувши, дім не зводити,
Взялись пішки болото обходити.
Смішно.

Та в багно позолочені ніжки
Вгрузли все ж на стежинах збочених,
Оминуть не вдалось заболочених.
Хех!

Так стежки заболочені вчать,
Що в походах не злато – ладо.
У походах й без золота радо
П’ють вино і мовчать.
18.12.2016



Відлік

Ллються ріки,
Воложать повіки
Двадцять віків і один.
Хтось рахувати навчив,
Хтось – будувати дім,
Інші – поратись в нім.
Днів було сім.

Та був ще один,
Що з нулем годин,
Що з безритмом пір,
Сліпотою дір,
Нескінченно восьмий,
Нерозімкнений.

Цього ніхто не зобачить.
Усі переплачуть
Потоками рік.
Вагою повік
Прикриють-пробачать
Взаємну незрячість.

У нулях годин,
У безритмах пір,
В нескінченно восьмім,
Нерозімкненім,
Продовжує лік
Двадцять перший вік.
12.2016



Простоокі

Постій отут.
Помовчи.
Хтось носить твої крила
В своєму наплічнику.
Час – вуйко рішучий,
На раз-два-три
Запалить свічки
В твого храму підсвічниках.

І все-таки, які ж ми одинокі
Під цим ванільним та сумбурним небом!
Які ми в час зневіри простоокі!
Як бути вислуханим кожному з нас треба!

Постій отут.
Помовчи.
Ти ж носиш мої крила
В своєму наплічнику.
Злічи їхні сутності
Й на цифрі три
Запалюй свічки
В мого храму підсвічниках.

І все-таки, яка ж вона ванільна,
Ця простоокість стишеного кроку!
Людина одинока, коли вільна,
І поневолена, як має когось збоку.

Запалюй вогні
В потоках олії.
Вдихай – це заграва
З лавандою тліє.
В твоєму наплічнику
Зіжмакані крила.
Лети,
Я небо відкрила!
05.2015-12.2016



Два міста

Місто мрій не моїх, місто чужого болю,
Місто левів і кави, місто надмірної втоми,
Ти сьогодні подарувало мені занадто багато усмішок
І занадто непритаманні для мене ролі,
Ти вичавило до останньої краплі мою банальну недолю.
Таких, як я, сюди віками заносило вітром з поля,
Місто престижу й недопалків, місто культури і пустомовля.
Ти колись ще поглинеш мене, коли я позбудусь волі,
Та тепер мені треба вертатись на захід,
Щоб встигнути до сонця сходу.
Бо я не закохана в тебе, місто зустрічей,
Місто барвистого зброду.
Я закохана в інше, північніше, чуже, я маю право.
Я закохана в тебе, місто моїх недомовленостей,
Моїх невирішених справ.
Бо у тебе таке, Рівне, дихання!
Ти приручило мене, ще коли я не знала про тебе,
Сім епох, сім життів, сім років тому.
Я сумую, місто, забери мене додому!
02.01.2017



Пам'ять

Так палало й тоді, коли ти переходив у тло.
Відпливали човни, перегружені тоннами згадок.
Стоголосість вітрів обпікала високе чоло:
Ні для кого цей спадок!

Ти творив, ти писав, ти засіяв гектари земель,
Що родючими після відходу твого назовуться.
Ну а зараз – не час, бо тобі пропливати між скель,
Що в розплаті зійдуться.

Озиратись не слід, за спиною вже гасне причал.
Що було – відбуло, і у вічності миті не тямлять.
Із глибин голосних, з океанів кінців і начал,
Мов відлуння: ти – пам'ять!
03.02.2017



Думка

Ти тлієш, згасаєш зі мною.
Зубожієш даремно, приймаючи пишні дарунки.
Не свої тягарі понесеш, а підкинуті клунки.
Пристанеш до гучного рою.

І роїлись, роїлись, роїлись чужі думки.
І міняли засади, погляди, віру, смаки.
І горіли чи то в розплаті, чи то в покуті,
А свої були соромом вбиті та страхом скуті.

Тлієш, недовершена і неозвучена!
Блискавицею промайнувши, за хмари сховалася.
В найтихішому лоні зародком скручена,
Вимагаючи прихистку, народитись вагалася.

Тлієш позичена.
Тлієш лукава.
Вже й пересичена.
Вже й нецікава.
06.02.2017



Світові боляче

Світові боляче знатися з цим жалем.
Навіть сніжинки від гніву не тануть, шкваряться.
Злісні північні вітри обпікають, сваряться.
Плаче, сміється, лукавить світ кришталем.

Світові щемно, бо кроки чиїсь дрібні
В серце землі водоспадами б'ють і градами.
Люди й меандри річок називали би зрадами,
Щоб не коритися плинності та сивині.

Світові совісно. Світ відсікає час
Ерами, веснами, війнами, злом, легендами.
Світ поглинає та знов вивергає нас
З секонд і псевдо лайфами, сенсами, хендами.
08.02.2017



У горіхову ніч

Тепло-карим у горіхову ніч,
Коли вітри колисанки свистіли
І медово пролитим затишком небо вдягаючи,
Не спішили зорі до ранків,
Коли бранкою тиші гулкої
Добровільно й покірно назвалась святошна вишність думок,
Й серед викорчуваних днів упізнавано рідні останки
Корінцями чіплялись за серце й за пам'ять,
Коли ніжність моя верхівками паростків
Ще тільки лиш вчилась рости –
Тепло-карим подивилась на мене моя душа
І дала мені пройти.
11.02.2017



Поет

Ти хворієш, поете! Глупо.
Зануряєш перо в отруту.
Справді, муза цілує скупо, –
Кличеш пристрасть давно забуту.

Воском скрапує мить, регоче,
Тінь вірша зазирає в очі.
Щось являє тобі пророче,
Бо слова до пророцтв охочі.

Ти, поете, гориш і мариш,
Жовчю серця тамуєш спрагу.
Завтра лихом об землю вдариш,
Тож сьогодні пильнуй відвагу.

Збайдужілої музи губи,
Льодяні, привідкриті скупо,
Заціловуй, кусай до згуби!
Ти хворієш, поете! Глупо!
Зима 2017



Стариці

Ця весна принесла нам багато лиха у повенях.
Я навчилася бути тихою – мудро й завбачливо,
І розсіяла пам'ять, що пилом зависла в променях,
І пробачила рікам, що водами б'ють розпачливо.

Так бурхливо несеться ріка життя, безкінечності,
Прокладаючи русла нові – жартує старицями.
В перемінах щорічних згубилось зерно безпечності.
На старицях розбиті серця осідали крицями.
28.02.2017



Розквітають магнолії

Розквітають магнолії в місті моїх ненадій,
Фіолетовим небом вдягаючи мрію забуту.
Озиратись на втрати, на схиблені цілі – не смій!
Та по сотому колу сповняй перед ними покуту.

Навіть в місті моїх ненадій забуяла весна.
Причаститись до неї так вперто чомусь не бажаю.
Заблукала й змирилась – ось думка мені навісна.
Розквітають магнолії в місті мого недораю.
04.03.2017



І тоді я злякалась

І тоді я злякалась: Боже,
Чи годиться мені радіти?
Може, радість – це так негоже,
Як вустами долоні гріти
Незнайомцеві, що замерзає,
Доки інших довкола немає?

І тоді я здригнулась: дурна,
Так, годиться тобі радіти!
Чи твоя у тому вина,
Що мрійливість втрачають діти,
Що пристойність дорослого світу
Збайдужіла до змерзлого цвіту?!
09.03.2017



А у тебе подушка з пір'я

А у тебе – подушка з пір'я,
А у мене – одне крило.
Так звіщало старе повір'я,
Так віками до нас було,
Що, коли закурличуть весни,
Кольорові почнуться сни, –
Хтось погасне, а хтось воскресне.
Тож за мене крильми змахни!
10.03.2017



Бентежна. Відвага

Ти така бентежна!.. Замовчи!
Загуло, мов дзвони хтось сполохав.
На твоїх полотнах, ревучи,
Витинали танці скоморохи.

Засоромлені, осміяні (співай!)
Розрум'янилися люди і людиська.
Гожа ружа! Вей яка і вай!
Та й черпають твій дурман ізнизька.

А для тебе зшито два лиця,
Праве вдень вдягала, криве – на ніч.
Бігли дні, як звірі на ловця.
Позіхали ночі десь обабіч.
21.03.2017



Сорок вітрів

"Ще численний цей народ. Зведи їх до води, і Я там переберу його тобі" Суд.7:4
"Трьома сотнями мужів, що хлептали, спасу тебе" Суд.7:7

Сірою пасткою, вовчою пащею, шкіриться, лащиться небо.
Триста покірних, як триста пропащих, тонші від висохлих стебел,
Вже понадіялись, ще не посьорбавши прісної юшки з калюжі.
Сорок вітрів – сорок купчастих хмарок порозганяли, байдужі.

Сивими скронями тисне на голову сіра потріскана нива.
Гірко-десятими, злими дорогами ниву обходила злива.
Триста похилених, зморених, заспаних, прісно молилися Богу.
Сіллю землі триста перший, повіривши, став, заряджаючи змогу.

Срібно-свинцевими, литими краплями входить життя із дощами
В серце засушене – землю зневірену. Триста – накрились плащами.
Рясно промокнувши та захлинаючись п'є триста перший і плаче:
Доки повірите, доки побачите – Бог зачекає терпляче!
12.04.2017

*Число сорок символізує перехідний час до надзвичайної події



Грозовито так

Грозовито так за вікном було, аж нестерпно.
Ніч задухою загустилася у цвіту.
Серце м'ятами упивалося та й затерпло.
Людям снилося щось позначене на біду.

Людям спалося, як не спалося, як з боргами.
Гуркіт кроками розтривожував тишу снів.
Грозовито так, наче війни йшли між богами.
Хтось прокинувся, але втрутитись не посмів.
10.05.2017



Переступити цю межу

Переступити цю межу.
Обмежуючи, певно, втратиш.
Не передати на словах безгрішність думки.

Не перейти за горизонт,
Бо горизонти завжди інші,
Хоч зблизька страх не більший, ніж здаля.

Твоя земля – моя земля!
Та хтось із двох чи заблудився,
Чи то залишився в чужих, забув про дім.

Не передати на словах.
Я в нім по вибілених стінах
Простих шляхів для тебе креслила узори.

Та нащо вимагати слів,
Так прикро, бо не передати,
Коли придумав Бог щось більше за слова?
15.05.2017



Коли високі стають низькими

Коли високі стають низькими,
Коли зневага калічить душу –
Чи мушу плакати за минулим,
Чи будувати майбутнє мушу?

Коли не сором лиця позбутись,
Коли покути вмістили в фрази –
Чи зразу випили ви отрути?
Чи вам боліли мої образи?
26.05.2017



Розірване намисто

Весна моя опала пелюстками
Зів’ялими, затоптаними. Душно.
Слова порожні бігли незворушно
За обрій кучерявими рядками.

Чужій весні, а може, це на краще,
Цвірінькали такі неспілі мрії.
Томило сонце грубі безнадії.
Стихало серце потайне, ледаще.

Я опадала. Мовчки. Ненавмисно.
Невипадково. Явно. Недаремно.
Думки котились і зітхали чемно.
Потішно, мов розірване намисто.
30.05.2017



Це стриноження

"Якщо тобі дадуть лінійований папір, пиши впоперек."
Хуан Рамон Хіменес

"Дайте людині прочитати кілька римованих рядків, і вона уявив себе володарем всесвіту"
Рей Бредбері

Це стриноження другого "я" на поверхні свідомості,
Обезглавлення обездоленості погрішності.
Прошиваючи лиш припущенням грань невідомості,
Футуризмом фортуни вперто торуй торішності!

Фаренгейт обпікає стіни котрихось вічностей,
Безпросвітностей первозданного першопомислу.
Викривляючись у кристалах параболічностей –
Книгоспаленнями відроджує простість промислу.
29.06.2017



Молитвами пречистих

Молитвами пречистих начисто пересіяна.
Все просипане поспіхом не перед тими, не...
Зазбирали у жмені, рахуйте – недорахуєтесь,
Бо не густо, ще й втратилось кілька зернят мене.

Що із колоса повного, та ледь недоспілого,
Що з на хліб не готового – не пожинайте, ні!
Повидзьобують пташечки. Пташечки, не минайте лиш,
Що на ґрунті без каменю, але між бур’янів.

Позаглушують лихо, втіхи мої позатемнюють,
Щоб не ждала вже хмарочок, не випрошувала грози.
Я вродила би рясно вам, я би вам пригодилася,
Якби лиш підливали мене не з моєї сльози.
05.07.2017



В очах у статуї

Ніч закрила мене на замки, як багаті, пишні хороми,
Вберегти обіцяючи від чужих обіцянок і звичаїв.
Що ж накоїли ми – малі, легковірні та все несвідомі
Зі своїми великими правдами?

Осквернити святині ніхто не хотів би навмисне,
Та, забувши й вклонитися, брали брудними руками,
Цілували вустами, прогірклими від пустослів'я та докору,
Щось священне, уму неосяжне, як то ось душа.

Залишались відбитки не пальців, ба гірше – зневаги.
І душа, наче чаша зі щирого золота, повкривалася тріщинами.
Проливалася віра із чаші тієї так само невтримно,
Як надщерблений німб тягарями життя втрачає осяйність.

Півгроша буде варте таке приклякання недбале,
Що на нього і небо впаде у розчаруванні раптовому.
Чи то тільки в очах у статуї, що подих і слух облишила,
Аж навіки буде простосердя збережено?

Замикай мене, ноче сліпа, як багаті, пишні хороми!
Що накоїли ми, малі, легковірні – було несвідомо.
Вже за дня я, ввібрана у сяюче-звичні одежі,
Відбиватимусь, наче й невмисне, в байдужих очах перехожих.
Як то легко є – сяяти в світлі чужих очей.
15.07.2017



Господні діти

Як сполотніють очі від невдач –
У волошковім полі збліднуть барви.
Як солов’їну пісню втне пугач –
Останній раз заквітнуть вікнам мальви.

Пісок – крізь пальці, час – крізь нас. Амінь!
Хрести узбіччями показують дорогу.
Тобі сестра – твоя тремтлива тінь,
Та все ж одна молитимешся Богу.

Святі узбіччями засліплюють лицем.
Такого сяйва зроду не стрічала.
Ниць упадеш, бо серце тягарцем,
І це падіння, мов вінець начала,

Немов за власний хвіст себе кусає змій,
Як день і ніч, як альфа і омега,
Як камінь з пліч, як порошина з вій,
Листок оливковий на палубі ковчега.

І жар у грудях – полум’я святе,
І можна хоч сто літ отак сидіти.
Таке велике та таке просте
Це одкровення: ми – Господні діти!
31.07.2017



Першопрохідник

П’яниця,
Як в колесі шпиця,
Зламався дочасно.
Почасти справедливо: зданий на вагу,
Мов зневажений.
Уважайте: крики, критика, колоритність висловлювань –
Все пусте.
Випускайте на волю літачків злості вашої
І ярлички чіпляйте, ритміки дотримуючись –
Через одного!
Одноокого, однобокого першопрохідника,
Що одиноко педалі крутив,
Віддайте дикунам на поїдання!
В делікатно-гуманно-толерантному суспільстві
Та його найкращих традиціях прописано:
Якщо з горба,
То колесо котитиметься і зі зламаною шпицею.
15.09.2017



І віск покрапав на папір

І віск покрапав на папір.
І вітер розірвав фіранку.
І білість міжсловесних дір
Вичікуватиме до ранку.

Пиши! Пиши! Пиши мене,
Незаплямовану чорнилом,
Аж доки вічність не мине
І твердь розділить з небосхилом!

Нехай лютує буревій,
Січе годинникова стрілка!
Твоїх надій, моїх надій
В вікно зневіри б’ється гілка.

Ми – найсамотніша з епох.
Ми – сіра калька покоління.
Та що є сил – за нас обох
Пиши! Слова не знають тління.
21.09.2017



Я зірвала увесь виноград

І допоки я тут дочитуюсь вашої правди –
Замітає погаслим листям дороги мої однобокі.
Ці провалля, що нас розділяють, такі незміренно глибокі,
Аж луна потрясає глибини і в темряву губить: зажди!
Отже, я на самісінькім дні, а зверху у когось є голос.
Він турбує мене, вкриваючи думку морозом.
За прогнозами вивернутих листків на похилених лозах –
Буде лити, немов з відра, і точити повільно розум.
Я зірвала увесь виноград, скуштувавши з кожного грона.
Я хворію від цього, я пізнала п’янкий виноград!
Чи у венах ще досі кров, чи солодкість – думок глюкоза?
За прогнозами варто збирати врожай,
Бо на сон і біду пробиватиме град.
Я закохана в грози спрадавна, тому мені не звикати,
Що відновлюють рук білизну й загустілу розріджують кров.
Це важливо – дізнатись прогнози і вчасно плоди зірвати.
Так, важливо усі до одного зірвати рясні плоди,
Наче випередити хижаків сліди.
Точить цівка крізь дно дірявого неба, обпікає повільно розум.
Я дочитуюсь вашої правди, погасаючи в листі жаскому.
Ці провалля, що нас розділяють, все більше схожі на прозу.
Лиш луна у падінні розтягне крапку у кому,
Заверне навстріч хижакам, а мене заговорить: жди!
Я розкинула тут ненароком свої сліди.
06.10.2017



Вічний

"Є багато припущень куди вони зрештою йдуть,
Є багато надій, які все ж не применшують відчай..."
В.Стецула

Так буває –
Стрепенешся і зрониш сльозу:
Ким він був,
Ледь знайомий, та пам'ятний стрічний?
Вітер долі
Ламає квітучу лозу.
Ти –
Вічний!
09.10.2017



Височінь

Ти – височінь.
Тобі болить
Натуга слів.
Ще мить і я
З вітрами – в бій.
Не знай тяжінь!
З корінням рву
Земне перо.
Переболить.
Перебуло.
Мети чоло
Цілую
Знов.
І ще.
І щем
В цю мить ловлю.
Переболить.
Чи відмолю?
31.10.2017



Однокрилі

І злітають до неба янголи однокрилі,
І співають пісні хвалебні у одкровенні.
І змагаються із вітрами й безвітрям в силі,
І пронизують світлим ликом глибини темні.

І вдарятимуться об пір'я сліпі та зрячі,
І наколюватимуть святість собі на груди.
І слабих вітрів сповістять голоси тремтячі,
Що у янголів по крилу відібрали люди.
09.11.2017



Морозний сік

Білим маревом вкрита дорога –
Це не сніг, – це моя душа.
Я стелюсь навпростець до Бога,
Щоб ласкаво мене втішав.

Ох, сьогодні я геть охляла.
Лей, лей, лей, лиш би хто не взрів!
По мені чиясь ніжка гуляла,
Що аж зранений дух осів.

І хрустіла моя серцевина,
І спускала морозний сік.
По людині ступала людина,
Наче світ їх обох прирік.

І одній було сиро і жаско,
Іншій – слизько було спішачи.
Геть оклякнувши мовлю: будь ласка,
Тільки ніжок не намочи!
03.12.2017



На окрайчику перестороги

Я прощаю тебе. Я прощаюсь з тобою. Бувай!
Нам не стрітитись вже на окрайчику перестороги.
Кожне слово, залишене тут, уквітчало нам Рай,
Пелюстками засипало суджені долі дороги.

Далі буде життя! Переплети зі щастя та бід
Знерухомлять мотуззям, корінням вростатимуть в душу.
Хтось потягнеться потайки по заборонений плід,
Хтось пройде по воді, як за ним виглядатимуть сушу.

Далі буде любов на піску залишати сліди,
Малювати рибин, куштувати врожай винограду.
Для коханих жінок ще висаджуватимуть сади,
Заплітатимуть коси, проситимуть їх про пораду.

Пробачатимуть й далі за зважене слово "бувай",
Забуватимуть знане, вдягатимуть серце в тривоги.
У недбалих віршах залишатимуть вквітчаний Рай
І чекатимуть стріч на окрайчику перестороги.
30.12.2017



Бо такі не лишають слідів

Бо такі не лишають слідів, а просто ідуть у вічність.
Відпускаючи пам'ять, бентежне беруть з собою.
Трафаретки життя у них завжди суворого крою,
Щоби лиш почуттів не вколола калейдоскопічність.

Ач, як промені грають! Сонця́ми виблискують скельця
І стрибають по лицях чужих зманіжені світлом зайці.
По полицях розкладене щастя, мораль не вмістилась в байці,
Бо такі не лишають слідів, а тихо зникають з серця.
06.03.2018



Спалене крило

Скільки ще спалених крил і сердець обезкровлених
Зможе в собі помістити вселюдська історія?
Це не містерія, чорт забирай, це доля!
Вогники вікон блимають SOS.
Поодинокі врятовані
Повимикали
Світло.
Дехто
Тривожний
Так само, як ти тепер,
Штори нервово розшторює,
Погляд напружує та затамовує мить.
Ким залишаються люди, коли із очей заслони
Янголи вгору здіймають, а віддзеркалене падає ниць?
08.03.2018



Це прозріння прийде

Це прозріння прийде опісля плачевних втрат:
Нам не раді тут! Нам не раді! Ох, нам не раді!
Як життя і свобода – це є неминучий гарт, –
Говоріть, бо гартуємось в кожній лихій пораді!

Ми не падали в прірву, ми летіли, але на дно.
Чи ви думали, всі крилаті належать небу?
Врешті, дужих й недужих приручить собі воно,
Що в житті та свободі однакову мають потребу.

Це прозріння здійметься натужно, як дух з-під ребер,
Та, як все неминуче й минуще, таке й воно.
02.04.2018



Істерія. Сад душі

Якби то з вашої вершини
Скотилась непідсильна брила
Так, наче розтрощило п'яти,
Так, наче вилетіло з шиби,
Так, наче визвірилось блиском
Під п'ятами несамовито
Холодне скло?

Розгнівана хмурю чоло,
Та стихаю.
Нічого, як воно є,
Не знаю.

Серед ночі, буває, сплю. Забуваюсь. Тлінно.
Та частіше буває – не сплю. Тоді сумую помірно,
Споглядаю, як тіні на стінах танцють мені уклінно
І зітхаю, і поросят рахую, і вам сповідаюсь вірно.
Він мовчить.
Він помер ще до того, як я народилась,
Тож йому не до того.
Він мовчанням мені натякає:
Викладай у тирадах усю повноту пустого!
Ну а я
Не знаю нічого, як воно є,
Тож продовжую про своє:

А краями моєї стежки сонтрава цвіте.
А снігами цвітіння моє замете, замете.
А подолки мого убрання набіло стерлися.
А з вершини котились брили, та у мене вперлися.

А все ж деруся, все ж деруся
Крізь ліс душі.
Бува, до джерела схилюся,
Та – в комиші.
Бува, попрошуся до раю –
Німе кіно.
Буває, акурат ступаю –
Впаду в багно.
І чула ж, дехто називає те місце – сад.
Яка оказія, Мадонно, сади тирад!
Там, певне, гнилість під ногами, плоди і біс.
А в мене голками вродило. А в мене – ліс.

Та коли вдихаю на повні груди –
Все живіше:
І пташині співи, і вогники раптової ночі у закритих повіках,
І ріки плюскочуть так, начебто ось вони тут, під ногами,
Гамірливі джерела,
Мироносні живиці моїх лісів,
Чепурні квіточки –
Дзвіночки,
Чую, як позіхають, втираючи у кольорові лиця
Краплі роси,
Перетікають миті,
Сонцем осушені – розпорошують у полудневий простір
(Ум... а... Чмихаю, як від перцю) солодкавий пилок.
Фіолетово. Ох!
Свіжості такої вдихаю!
Розкриваю зіниці, охолола до всіх тривог.
Я засліплена, бачу – на моїй руці
Чи то метелик, чи то павутинка.
Не сполохайте нас обох,
Доки прийде усвідомлення:
Так, прекрасно! Ось на моїй руці
Бог.

Серед ночі буває – сплю. Забуваюсь. Тлінно.
Зранку тішуся, наче іспит здала навідмінно.
А на днях будувала плани, доволі картинно.
Все ж це добре, що все минає, марніє плинно.

Він чорнильно мовчить.
Зверху лягають аркуші, наче плити.
Він мене тут дечого вчить –
Не істерити!
20.05.2018



Остання із висот

І буде це остання із висот,
Коли шляхи подивляться у спину.
На них покинуту тебе-дитину,
На них загублену тебе-дитину,
На них утрачену тебе-дитину
Вже не притулить жодна із чеснот.

Ти взяв її задорого. А втім,
Що є достойною ціною смерті?
Бо всі відречення були відверті
Та й клятви всі не суперечать їм.

І грім побий його, та відбуло
Усе і всі. А час – сліпий приблуда
Обабіч тебе став і просить чуда.
Зарадь йому, спини, розгладь чоло!

І буде це остання із висот,
Де пригадаєш путь себе-дитини.
Там в сонця золоті спливаючі хвилини
Монетно котяться, відрікшись позолот.
17.05.2018



Кити

І коли моя земля стає плоскою,
А кити хвостами хмари наганяють –
Ті, що прямо йшли, кути мої минають,
Аж облущуються спогади лускою

В сіль глибин, що роз'їдає серце й ноги.
Долу пекло бачу в тріщини наскрізні.
Осягаю думку – землі наші різні!
І в китів своїй землі прошую вологи.
18.05.2018



Датермінізм

Гір нема! –
Як вирок, як холодна долі відплата.
Ось кіно, дивися його та не май претензій!
На тобі – острівець святий,
Латка неба і власна хата.

А що коли Монтеск'є помилявся?
Переоціни себе, дій!
17.06.2018



На видноколі

Стає душа на виднокраї.
За нею – смута і полин.
І так полошить чорні зграї,
Що ті здіймають рваний клин.

Пташиний вереск. Неба пломінь.
І промини, й не пом'яни
В крилатій висі гострий промінь,
Коли утишаться вони.

Цей край убраний бур'янами,
Як в ткані сонцем килими,
І буде витоптаний нами
Ще до покінчення зими,

Ще до покільчення дороги.
Душе, а здужай не злягти,
Коли узриш, стоптавши ноги,
Що розпорошено хребти,

Що розверзались океани,
Що розкололись небеса.
Чи ти поплачешся на рани,
Як доторкне тебе краса?

Ні! Стоячи на видноколі,
Пройшовши вічність до мети,
Зневаж свої звитяги кволі,
Наважся через край піти!
18.06.2018



Ковзаниця

Коли в тобі скінчився день,
Аж ніч заплакала раптово,
Коли в тобі немає слова
І не співається пісень,

І лінь дивитися на світ,
І тінь сповзає аж у п'яти,
Коли у грудях – стужа м'яти,
А під очима – темінь літ,

Якої жили увірвати,
Якого збутися ребра,
Щоб ноги визволити з вати,
Зцідити думку з-під пера?

І що залишиться по тобі?
Життя чимдуж ковзне по лобі,
Бо найстрімкіша ковзаниця –
Це вічність, що стирає лиця.
18.06.2018



Алича

Небо суне, неначе стадо сивих буйволів до водопою.
Лоб до лоба скрегочуть колії та колеса товарняків.
Калабаню бентежать падалки аличі та хлопча стопою.
Сонце мече тривожні натяки на замружених вояків.

Тут буває, що час зупиниться чи припізниться по маршруту.
Тільки падає, не стидається, певне, знічев'я, алича.
Хтось поодаль втрачає з лайкою власну гідність, з трудом здобуту,
А мені до колін оголених припадає брудне циганча.
06.07.2018



Щось більше

Я сьогодні не встигла дещо.
Може – жити, а мо – щось більше.
Так міняють вірші́ на ві́рші,
Так за ляпас – не здачу, – решту,
Так прищеплюють дубу липу,
Накладають на опік пластир,
Так умовне беруть за власне,
Обезкиснюють сміх до хрипу,
А тоді, під гнітючість рішень,
Безумовністю заперечень,
Розпинають межу обмежень
На життя і на дещо більше.
19.07.2018



Благословення Сізіфа

Сізіф штовхає свою каменюку і підлаштовує плечі.
Пилюка січе, як металу стружка, поглиблює борозни п'ят.
Час від часу лють розпирає скроні коротким спомином втечі,
Аж небо ричить і регочуть схили, луною звучить: вар'ят!

Аякже, вар'ят, підлабузник смерті, прабатько потуг намарних!
Роби свою справу, зухвалий блазню, коти свою вічність ввись!
Олімп перелічить улюбленців грішних і не знайде безкарних.
Боги все так само будуть богами, молись їм чи не молись.

І ось, як покара, стискає горло вершини стрімкої спрага.
Є мить, щоб зробити ковток свободи, і до підніжжя мерщій!
Це гра волелюбця, спокуса безсмертя, пекельна жага, відвага.
Сізіфе, нехай над твоїм прокляттям завжди ідуть дощі!
22.07.2018



Як мисливець іде до пастки

Боже, Боже, приходь до мене, як мисливець іде до пастки!
Пташка вирвала власні крила, пташка змучилася за ніч.
Що Ти, Господи, переміниш у хвилину її поразки?
Скільки немочей впаде долу? Скільки випросить в тебе стріч?

Віра знає круті стежини, що крізь терни ведуть до сонця.
Де осіло терпке розпуття, там босоніж ступає Бог.
Бачиш, пташко, сей слід глибокий твого Доброго Охоронця?
Чуєш, пташко, солодкі співи та відлуння прийдешніг змог?

Небо мжичить серпневу звістку, заклинає шляхи на вирій.
Тріпотливого серця бранка заздро проситься у політ.
Боже, Боже, якщо в молитві я слова позабуду щирі,
Принеси до моєї пастки Свій повік рятівний привіт!
19.08.2018



Вигнанка осінь

Ця вічноголодна вигнанка осінь гризе галуззя,
Висмоктує все найпоживніше та найсмачніше.
Аж важче стає дивитися в очі зрадливим друзям.
Аж менше любові візьмеш там, де брав раніше.

Лишайся одначе по той бік і осуду, і покари,
Колючого дроту чи то з поглядів, чи з укусів.
Вже купчиться синява неба стовпам димовим до пари,
Бо спалено жертв, опалих в останній її спокусі.
31.10.2018



Орієнтири

Ми – одинокі орієнтири
На мапах долі щоденних стрічних.
Ми – точки, втрачені на предвічних
Обривах думки та зламах волі.

Ми – перехрестя, мости і схили,
Комусь – вершини, комусь – підніжжя.
Ми водночас і засів, і збіжжя,
Дощі живильні й фатальні зливи.

Ми неприступні. Ми – переступники.
Чотирибокі дня пів і ночі пів,
А інших пів дня й пів ночі ми
Гладкі й обтесані, святі та сходжені.

О, ми є струджені! Ємкі, нав'ючені
Ми заразом і повози, й впряжені.
І обросли вже мохами в'язи нам.
Ми – непорушні орієнтири.
20.01.2019



Часи моєї дружби з ними

Пташки шугнуть понадо мною, лиш закурличуть.
Цією ранньою весною мене не кличуть
До свого столу в новосіллі новоприбулі.
Часи моєї дружби з ними – давно минулі.

І докоряти їм нізащо, та й без потреби.
Ох, де б мені гніздечко звити? Ох, щастя де би?..
Вже плакальниць торішні сльози розквітли в терні.
Такі вабливі їхні квіти, такі мізерні!

Цією згубною весною набухнуть груди.
Пташки навчилися співати, що ж вміють люди?
Часи моєї дружби з ними тернами скуті.
О, люди вміють дорікати пташиній суті!
04.02.2019



В сивім небі тривожна пташка

В сивім небі тривожна пташка
Точить крила в ялиці кінчик.
Хмари нижче від снів і горла,
Що й не видно, куди іти.

Ліс вогкий, як відкрита рана,
Липне тіло бинтом до лісу.
Босі ноги по битій стежці
Розтирають хвилини в пил.

Серпантиняться "так" й "нізащо" –
Два невмисно тяжкі обмани.
З іменами табличка в скелі –
Слід людей, на людині слід.

Як то важко іти до неба!
Як то легко із неба впасти,
Де безгрішна тривожна пташка
Точить крила об чийсь політ.
05.2019



Між зуб'ятами обрію

Літо грає на вилиця хрускотом кісточок.
Зрубу першого іскорки-трісочки розлітаються.
Ким ти виростеш, саджанцю: прутом для діточок
Чи міцною ломакою більшим, котрі не граються?

Обрій, наче граблі чи старечий беззубий рот,
Чи лисіючий хлоп, що з сокирою йде у кичери.
Цур та пек тобі, хлопе! Нарубаєш іще гризот,
Як рідитимеш світ від рання до самого вичіра.

Між зуб'ятами обрію цідиться сонце нись.
Дитинча, ким ти виростеш: хлопом а чи сокирою?
Їж та плюй собі вишеньки, виростеш же колись!
Обрій доти змахлює, козирі криючи сквирою.
05.2019



Неділі

А на серці – зима,
Заморожує світло й тінь,
Що проходить крізь світло й стає на коліна.
І нема вже неділь і горіння, й скарбів нема,
Бо на серці – зима.

Ще веде мене вдаль,
Ще веде моя думка вдаль,
За вітристі горби.
На горбах – моя тінь сама.
Ще звиваються ріки
І роки –
Мрії сталь.
Я покину цю землю і ти її теж покинеш.
І мене вже нема.
І тебе вже нема.
Лиш зима
І зима,
І неділі.
24.05.2019

Уже не літо, а зима.
Фатальне листя облітає.
Так неминучості тюрма
В кайданах болісно тримає.

Зима гряде, немов тиран,
Змітаючи усе навколо.
Я прикладатиму до ран
Ті гасла, що упали в полі.

Зима настане, ніби смерть,
Неждано і несамовито.
І упаде, неначе смерд,
До ніг їй кожен посполитий.

Зима іде на вістрі зла,
Ненависті, наруги, помсти.
Воскресне спалена зола
І простягне зі снігу повість.

6 листопада 2024

І

Вже двісті літ минуло з тих часів,
Як москалів у поміч запросив
Богдан. Наївно, мабуть сподівавсь,
Що цар московський справді поміч дасть.
Та, де ступила лапа москаля,
Там, він вважа, що вже його земля.
Тож помочі від них було на гріш
Та вже гострили свій у спину ніж.
Стелили м‘яко, жорстко спать було,
Як те москальство у наш дім прийшло.
Брехня і підступ – зброя москалів
Запанували всюди на землі,
Де кожен вільним себе почував
І раптом москалям слугою став.
Те, проти чого воював козак,
Знов повернули москалі назад.
Вчепились, наче до кожуха воші
І лопотять, які вони хороші:
І визволителі, і браття-православні.
Самі ж зашмо́рг затягують старанно.
Незчулись люди – з ляської неволі
Вони в москальську втрапили недолю.
А там ще гірше, ніж було при ляху .
Як зрозуміли вже, що дали маху,
То було пізно – українці досі
Тепер усі зробились малороси.
Ярмо кріпацтва знов їм натягли,
Щоб і дихнути люди не могли.
Старшину перебили чи купили,
Козацтво або в війнах погубили,
Або панам в кріпацтво віддали
І думали, що вже й перемогли.
Та дух козачий у народі жив,
Хоча старавсь москаль, його не вбив.
Ще жили ті, хто добре пам‘ятав,
Як Залізняк на захист люду встав.
Кривава рана Кодні ще жила
І кров із неї у серцях текла.
Іще ходили краєм кобзарі,
Співали від зорі і до зорі
Про славний час, про гетьманів, про Січ,
Москальську розганяли темну ніч.
Отож народ на лише на мить чекав,
Щоб новий гетьман булаву узяв,
На бій за волю їх усіх повів,
Звільнив з обіймів клятих москалів.
Тим часом знахабнілі москалі,
Яким замало власної землі,
Взялися знову з турком воювать,
Щоб Гроб Господній, начебто звільнять.
Та то для дурнів. В них мета була
Аби до ніг Туреччина лягла.
Вони б усі Балкани зайняли,
Заволодіть протоками могли.
І Чорне море їхнім стало все.
Від мрійних планів москалів несе.
Хоч турки проти них були слабі
Та стали в поміч їм у боротьбі
Країни європейські. Проти них
Москаль нічого вдіяти не зміг.
Назад їм довелося відповзать,
На землях Криму ворогів стрічать.
То тільки в мріях москалі могли
Вважати, що усіх перемогли.
На ділі, як дістали по зубах,
Побачили, що їх чекає крах,
Про козаків вони згадали знов,
Які роками проливали кров,
Аби москальські дупи врятувать.
А то не раз бувало, як згадать.
Та дивна пам‘ять в москалів отих.
Як козаки порятували їх,
В подяку оті кляті москалі,
Женуть усіх їх з рідної землі.
А тут притисло. Царські маніфести
Могли надію трударям принести,
Бо там всіх в ополчення закликали
Аби вони країну рятували.
І так писалось в маніфестах тих,
Що їх би й вчений зрозуміть не зміг.
Що вже про неписьменних говорить.
Здалось селянам, що настала мить
Скидати клятий кріпосницький гніт,
Йти в козаки… А тут сказати слід,
Що у селян ніхто ж не запитав,
Як землі українські роздавав
Усяким іноземцям й москалям.
Їм в нагороду роздана земля,
Що вільний люд старанно обробляв.
Тепер на неї вже не мав і прав.
Як таргани чужинці наповзли,
Народ, немов у рабство узяли.
В своїм маєтку кожен пан робив
З селянами усе, що захотів.
І панщина, й пригони, згони, гвалти.
Шарварки, і підвідне, й нічна варта.
Городи і прядіння, і толока,
Даремщина. Отож, з якого боку
Не глянь, селянам продиху не було.
Та вони досі волю не забули.
І, ледь почули царські маніфести,
Які попи їм мусили довести.
Бо ж грамоту вони лише і знали,
Їм лише царська влада довіряла.
Знайшлись такі попи, які читали
Те, що селяни стільки літ чекали.
Чутки розбіглись із тих сіл по краю,
Що знову люд у козаки приймають.
Хто хоче батьківщину захищати,
Той козаком одразу може стати.
І вже на пана може не глядіти.
Вже вільним буде він і його діти.
У тих церквах, де інше говорили,
Попів селяни ледве не побили
Та від них «правду» царську вимагали.
На панщину вертатись не бажали.
Нема кому у полі працювати,
Пани уже рахують свої втрати
Та мчать жалітись чимскоріше владі,
Щоб «гультяям» тим стала на заваді.
Поросся все «розруха» охопила,
На схід до Конотопу підступила.
Всі раптом покозачитись рішили,
Кріпацтво вже терпіти їм несила.
Згадали славних предків, що за волю
Життя покласти ладні в чистім полі.
Та в доброго царя жила ще віра.
То все пани місцеві, чисто звірі
Готові шкіру з селянина здерти,
Щоби з тарілі золотої жерти.
Та влада ж, звісно, за панів вступилась,
Наводити «порядок» заходилась.
Комісію якнайскоріш створили
Аби селянам «правду» говорила.
А, щоб її селяни не прогнали,
Війська слідом у поміч їй послали.
Отак тоді події відбувались,
Що «Київська козаччина» прозвались.

ІІ
Весна на Канівщині була неспокійна.
Чутки з повітів із сусідніх йшли,
Що люди козаками знов були
І почувались від кріпацтва вільні.
Що десь папери знайдені були,
Які попи по церквах поховали.
Золотий хрест папери оті мали
І також царські золоті орли.
Печатки в них стояли золоті,
І китиці із золота звисали
По їх краях. З столиці розіслали,
Але попи сховали по путі.
Тож люди добре тих попів трясли,
Поки прокляті з схронів їх дістали.
Чого би люди то брехати мали?
Не бачивши, як описать могли
Указ той царський? А іще чутки,
Що в Хомин тиждень(часу ж небагато)
Указ той царський свою силу втратить.
І, хто не встигне, лишиться таки
У кріпаках. Збиралися селяни
Ще з березня по селах деяких,
Ішли юрмою до попів своїх,
Щоб до козацького вписали стану.
Ті, звісно, відмовлялися та все
Казали, що указу не існує.
Але селяни, мов того не чують.
Вже десь юрма попа свого трясе.
Хтось згодився й охочих записав
На папірці, щоб тільки відчепились.
Десь дременув піп, поки похопились.
Десь «грамотій» місцевий перо взяв
Та став писати списки. Йшли чутки,
Що десь начальство з Києва примчало,
Сусідам землю наділяти стало.
Хто встав раніш – добилися-таки.
Начальства у повіті не було
Вже на той час. «Гасити» подалися
Повіти, що раніше піднялися.
А військо? Військо на війну пішло.
Отож, немає сили у панів,
Поки гарячий, слід метал кувати.
Хотілось людям так козакувати,
Що ладні, навіть, згинуть на війні.
Зате сімְ’я не буде в кріпаках.
Тож відправляли в Київ депутатів,
Щоб «правди» в губернатора спитати.
Десь, підсвідомий подолавши страх,
В церквах папери стали розбирать.
Хоч неписьменні та надію мали,
Що той указ одразу б упізнали.
А, як вдавалось десь і відшукать
Якісь папери, схожі на указ,
То вже селян не можна зупинити.
Могли попа добряче і побити.
Когось садили до свиней у баз,
Когось в холодну воду, а кого
І на дзвіниці часом закривали.
Хоча сімей попів не зачіпали.
Ті могли вільно дременуть бігом
У повітовий центр щоб пожалітись
На те «свавілля». Квітень наступив
І в Таганчі взялися за попів,
Щоби указу царського добитись.
Десь інвентарні правила знайшли,
Які були оформлені яскраво.
Рішили, що з «указом» мають справу.
На панщину гуртом вже не пішли.
Пани бігом в столицю донесли.
Комісія до Таганчі примчала,
Яка селянство заспокоїть мала.
От голова комісії велить,
Щоб в день наступний прибули сюди
По десять душ від сіл – нехай почують,
Що той указ, насправді не існує.
Але тим більше наробив біди.
Селяни ж, як почули, що прибув
Начальник й делегатів викликає,
Рішили, що указ читати має.
І весь маєток в одну мить загув.
Усім почуть схотілось той указ,
Тож сходитися юрбами поча́ли.
Священиків поперед себе пхали.
Зібравсь великий натовп на той час.
Комісія, як не вмовляла їх,
Як не страхала, все даремно було.
Здавалося, селяни їх не чули.
І по юрбі лиш грізний гомін біг.
Хтось закричав, що самозванці то,
Таких не міг прислати губернатор
Та треба їм добряче чосу дати.
Хтось крикнув, наче стьобнув тих кнутом,
Що військ в Полтаві й Києві нема.
Він саме звідти. Всі в Криму воюють.
Тож криків самозванців не почують.
Хтось дрюк вже над юрмою піднімав.
Злякалася комісія й бігом
З очей селянських в шинок заховалась.
Юрба ж ще довго-довго хвилювалась,
Оскільки не добилася свого.
Від страху, що їх точно тут поб’ють,
Комісія зібралась і помчала
У Корсунь. Їх ніде не зупиняли.
Тож ті швиденько подолали путь.
Селяни ж за священиків взялись
Та стали знов указу вимагати.
Взялися у Корнилівці шукати,
У Гарбузині. Із попом велись
Не дуже гречно. Ледве той утік
І чимскоріш до Корсуня подався,.
Там їх вже цілий виводок зібрався.
У Корсуні підняв начальник крик,
Щоб слали військо чимскоріш сюди.
Й піхоту, і кінноту. Аби швидко.
Бо скоро прийдуть їх селяни бити,
Тоді уже не вибратись з біди.


ІІІ
Солдатська рота в Корсунь поспішала,
Бо ж там начальство в розпачі було.
Щоб до кровопролиття не дійшло,
Отих невдах порятувати мали.
Та пішки лінь і важко москалям.
Десь би підводи хоч якісь дістати
Та коней, тоді можна й поспішати.
Уздріли село Ситники здаля.
Пішли кілька єфрейторів в село.
Велів їм підпоручик не зівати,
Хоч силою в селян підводи взяти.
А у селі під церквою було
Якраз тоді населення усе.
Попу указ їм видати веліли
Та босого по колючках водили.
Попа уже від страху аж трясе.
А тут якраз з‘явились москалі,
В селян підводи стали вимагати.
Ті не схотіли їм нічого дати.
Сказали «Ні коней, а ні волів,
А ні телят нема для москалів!»
Ті на юрбу зі страхом погляділи,
Не солоно сьорбавши, відступили.
До офіцера повернулись злі.
Той теж озлився, як усе почув.
Із двох боків велів в село вступити,
Попа живого у селян відбити.
Солдат уздрівши, натовп враз загув.
Гадали, що оточують село
Та й розбігатись чимскоріше стали.
«Від страху, мабуть?!» - москалі гадали.
Та страху у селян і не було.
Все ж голіруч на військо не підеш.
Розбіглися, дрючки десь похапали.
До москалів знов підступати стали,
Гадали, може справляться. Та де?
Солдати розігнали їх умить.
Кого устигли, того похапали.
Підводи і коней в селян забрали,
Бо ж треба їм до Корсуня спішить.

IV
Тим часом із околичних всіх сіл
Збиратись стали люди, щоб рушати
До Корсуня похапаних звільняти.
Юрба росла. З усіх сторін навкіл
Ішли все нові юрби. З вуст і уста
Якісь чутки весь час передавали.
Мовляв, начальство військ зовсім не мало.
А той загін, що при начальству став,
То лише арештанти. Їм за то
Начальство обіцяло проплатити,
Щоб помогли селянство придушити.
І сумнівів у тім не мав ніхто.
А ще казали, як їх половить,
Тих арештантів, ще й подяка буде
Від уряду. Ішли спокійно люди.
Що арештанти стануть в них палить -
То не боялись. Хтось чутки пустив,
Що в арештантів лиш сліпі набої.
Тож люди легко зломлять їх юрбою.
І страх відходив та копичивсь гнів.
А в Корсуні все навпаки було,
Велике замішання почалося.
Великих військ діждатись не вдалося
І все, здавалося, до того йшло,
Що буде, як то в Умані колись
При гайдамаках. Крові пролилося.
Жидам найнеспокійніше велося.
Вони з округи всі сюди зійшлись.
Солдати стали збройно на майдані.
Хтось на дзвіниці шлях спостерігав,
Про сили «вражі» сповістити мав,
Як близько вже опиняться останні.
Той своїм басом, як юрбу уздрів,
Кричати став: «Народу, наче хмари!»
Той крик по місту, мов кнутом ударив.
Хтось, із зовсім настраханих, зомлів.
Юрба спокійно на майдан прийшла.
Попереду йшло виборних дванадцять.
Один на рушнику ніс з хлібом тацю
І сіль на нім насипана була.
Побачивши, що мирно люд прийшов,
Начальник вийшов, крикнув: «На коліна!»
Юрба уклякла та зігнула спини.
Москальська в того аж заграла кров.
«Чого прийшли?» - питатися почав.
«Жалітися прийшли на свого пана.
Життя під ним зробилося погане.
Нас від знущань лихого пана збав!»
«А ще чого?» «Ще хочемо, щоб нас
У козаки негайно записали.
Щоб вільними ми від кріпацтва стали.
Бо ж царський саме так велить указ!»
І тут начальник зовсім страх забув.
Став говорити, що нема указу.
Що якийсь піп розніс оту заразу,
За що уже розстрижений він був
І висланий негайно у Сибір.
«Вам послух і покору треба мати
Інакше влада буде вас карати».
Юрба сприймала мовчки до цих пір
Його слова. Та, коли він сказав:
«Ви маєте в покорі працювати.
А вольності ніколи вам не мати!»
«Як то не мати?» - голос пролунав
В юрбі притихлій. Селянин рудий
Із криком: «Гик!» ураз на ноги скочив.
У панства аж на лоб полізли очі,
Бо той з-під свитки вихопив свій кий.
І вся юрба на ноги піднялась,
Киї короткі діставати стали.
Пани ураз за військо повтікали.
Селяни вслід за ними подались.
Тут їм солдати шлях загородили.
Селян не зупинило то, однак.
Натиснули на стрій солдатський так,
Що ті на кілька кроків відступили.
Та тут короткий пролунав наказ
Від унтер-офіцера: «Плі!» й одразу
Сипнули кулі в натовп по наказу.
Сам унтер завалився в той же час.
Чи хтось поцілив в голову його
Сокирою, чи рекрут з переляку
Пальнув у нього. Бути могло всяко.
Юрба ж урозтіч кинулась бігом.
Солдати із багнетами услід
По вбитих і поранених ступали.
По втікачах ще залпів кілька дали.
Ураз немов перевернувся світ.
Проти кийків пустили москалі
Свинцеву смерть. А що від них чекати?
Тож людям довелось мерщій втікати.
Завзятіші зостались на землі.
І не було людей вести кому
На ті багнети. Тож кийки кидали.
Аж повний віз їх потім назбирали.
Тут би живим зостатись самому.
Юрба за греблю вихопилась вмить,
Аж під горою, врешті зупинилась.
Звідтіль якраз іще юрба спустилась.
Порадилися, певно: що ж робить.
Солдати знов вернулися у стрій,
Бо ж панам страшно – раптом вони разом
Знов через греблю кинуться одразу.
Хто ж захистить їх, піде за них в бій?
Солдати всі завмерли у строю,
Свої гвинтівки у руках стискали.
Пани з-за них на гору поглядали
Зі страхом – бо ж повернуться, побְ’ють.
Напружені минали миті. Враз
Юрба попід горою розійшлася
І по домах, напевно, подалася.
Минулось москалям і на цей раз.
Тоді вже розходилися вони
І мститися за всі страхи почали.
Селян по селах юрбами хапали.
Не завжди і доводили вини.
Хто до в’язниці по тому попав,
Хто різками відбувся. Били кляті
Селян нещасних довго і багато.
Не кожен після того сам устав.


V
Та в Таганчі не заспокоївсь люд.
Про них чутки по Корсуню ходили,
Кінний завод, неначе погромили
І скоро знов панів товкти прийдуть.
Що, наче вже кіннота є у них
І, навіть, прихопили десь гармати.
Настраханих неважко залякати.
Кур’єри полетіли з усіх ніг
До Києва, щоб помочі прохать.
До Корсуня прибув сам губернатор
Васільчіков. А з ним сотні солдатів.
Як водиться у них «мать-перемать»
Місцевих всіх начальників обклав,
Що в таку далеч виїздити мусив.
Що ледарі всі…і в такому ж дусі.
А потім військо в Таганчу послав.
Сам не поїхав. Страх, мабуть, було.
Помічника Веселкіна направив,
Аби належно вирішив він справу,
«Приніс порядок» врешті у село.
Зачувши, що ідуть в село війська,
Чоловіки всі по лісах сховались.
Жінки і діти по хатах зостались.
Від москалів, ну хто би не втікав?
Вступили москалі у Таганчу
Під барабанний бій. На площі стали.
Жінки та діти в вікна виглядали.
Хотіли щось про долю свою чуть.
Солдати простояли цілу ніч.
На другий день вдалося їм дізнатись,
Що юрба в полі почала збиратись.
Для чого? Невідомо, звісна річ.
А війська ж привели, мов на війну:
Піхота і кіннота. Тож послали
Кінноту. Та юрбу ту обскакала,
Напала з тилу на селян та й ну,
Її в село повільно заганяти.
Уже на площі у самім селі,
Селян всіх пов’ְязали москалі
Пасами, що в селян змогли забрати.
Тоді вже сам Васільчіков прибув,
Коли вже не було чого боятись.
Трьох присудив на каторгу заслати.
У нього суд короткий зовсім був.
А інших всіх пороти повелів.
Та і подався. А уже солдати,
Яким прийшлося цілу ніч стояти
Ще й під дощем, були страшенно злі.
Тож вимістили злість всю на селян.
До крові били, шкіру геть знімали.
Жінки з плачем за тим спостерігали.
То додавало зла лиш москалям.
Бо ж їхні ще б стояли, гиготіли,
Дивилися, як різки краять тіло
Чоловікам їх. А тут плач стоїть.
Ну, як когось тут можна пожаліть?
Побили так, що кілька довелось
Відправити одразу до шпиталю.
А москалі тоді по селах стали
Пороти всіх, кого зловить вдалось.
Ота жорстокість змусила селян
Всі мрії про козаччину забути…
На якийсь час. Того ж не може бути,
Щоби навік. Бо ж матінка-земля
Козацьким духом сповнена була.
Та й москалі, хоча селян здолали,
Але урок добряче пам‘ятали.
За кілька літ і воля надійшла.
Не та жадана. Та землі шматок
Зміг селянин у володінні мати.
Щоб з малороса українцем стати
Зосталося зробити лише крок.

 
люди говорять а не зна ніхто
чому тебе я покохав ото
мовби старатель злотоносний пісок
ґо танцюймо добрий час зійшов
ей
 
багато хто живе в полоні мрій
ретельно бруд ховаючи у рукаві
а моє кохання бейбі не будь-що
ґо танцюймо добрий час зійшов
ей ей
 
добрий час зійшов
о хай сяє
хай зогріває серце твоє твоє
бейбі добрий час зійшов
ей
 
кохання гарна річ якщо везе
у мить оцю коли кохаєш усе
мов я є прапорець а ти є шток
ґо танцюймо добрий час зійшов
ей
 
о добрий час зійшов
о чуєш бейбі
кажу про добрий час
хай зогріває серце твоє
о час зійшов
 
 
 
 
 
 
 
 

Вогнем оманливих ідей
Там харчувалися потвори,
Страждання множачи і горе –
Вже, мабуть, каявсь Прометей!

«Хто був ”ніким“ – той став ”усім!“» –
Юрба вигукувала гасло.
І ті ”ніякі“ кров’ю рясно
Об’ю́шили свій власний дім.

А потім тих, хто ”всім“ ставав,
Зганяли в табори страшніші
Нові потвори – галасніші.
”Ніхто“ в країні панував.

Тих, хто ще трохи розум мав –
У табори! Аби роками
Шляхи вже власними кістками
Мостили для гучних вистав.

Нащадки табірних потвор
Ще плодяться у бриді тої.
Неначе мух у свіжім гної
Дзижчить настирливий їх хор.


Там доньки і сини катів
Та вартових на вежах влади
Країну довели до «ладу»,
Перетворившись на рабів.

І зараз сунуть ці раби
З ущербним мисленням потвори,
Ще й домагаються покори,
Навчити жити нас, аби.

Та спроби марні їх любі́,
Бо залишають їх ідеї,
Як і вампір у мавзолеї,
Лиш тільки сморід по собі.

03.11.2025р.

Вирви досаду з того саду,
Що ти плекав і боронив.
У дальню путь візьми відраду,
Щоб золотавий помах нив,
Черешень квіт, гомін бджолиний
До тебе піснею прилинув.
Аби і в найщаслившім краї,
Коли, буває, розпач крає,
Ти юні пригадав літа,
Які життя вже не верта,
І серцем чистим помолився
За край отой, де ти зродився.

Живи Україно
віка і віка,
Отця де і Сина
керує рука.

Бо воля як криця
танок де і спів –
слів Божих криниця
та око між брів.

І герб України,
як часу ріка,
у світі єдиний
де Божа рука*.
…+
Слава, слава Отцю й Сину!
Береже Бог Україну.
Кожен день і кожен час
Матір Божа хранить нас.

* тризуб це і зброя, і плуг, як інструмент для Божої руки на воєнні і мирні вчинки.
Подібні предмети: куполи церков, в Європі – корона, у Тибеті – дордже, в Індії – ваджра, у Франції – лілія, в Японії - конгосе, в Китаї - дзиньганси, в Монголії – очир …
Наприклад рука за участі Живого Єдиного Бога цим інструментом влучала і нищила цілі на війні, керувала погодою, змінювала русла річок, різала камені, виготовляла блоки для будівництва храмів та інших великих споруд…

26.102025р. UA

Якби́ ж ми стрілися раніше,
коли ще весни молоді
в гаю нашіптували вірші,
а я ходила по воді.

Якби́ Ви зорі дарували,
метеликів у животі,
та кутали в шовкові шалі
пшеничні кучері оті.

Якби́ на кладочці зітхання
гойдали ніжно на руках,
співали птахою до рання
про щастя на семи вітрах.

Якби́ молилися за мене
усім існуючим богам.
Аби не впасти у геєну*
в душі звели величний храм.

Якби́ божилися кохати
мене одну до забуття,
то все одно на пласі страти
за Вас не віддала б життя.

Геєна* — пекло

13.11. 2025р.

Жовтогаряча ріка падолисту
Водоспадом додолу стікала,
Іскриста вона і така золотиста
Красою усіх чарувала.

Купалися в ній дві берізки-подружки,
Немов жовтокосі русалки,
Скидали із себе листочки, мов стружку
Світлу чудову яскраву.

І пестили хвилі ріки вогняної
Та цілували їм личка
І кликали й кликали знов за собою
В ту дивну ріку падолисту.

2019 р.

Ти без довгих прощань застрибнула в останній вагон,
Ти вже бачиш себе у світах на дорозі широкій.
А мені зостається хіба що порожній перон,
Де за спокоєм звичним чатує незвичний неспокій.

Все карр та карр - пісні старої тітоньки.
Коли садили верби ще діди,
Питалися у неї: птахо, звідки ти
Перенесла гніздо своє сюди?

І що облюбувала, чорнопера, тут?
Околиці затишшя чи сади?
Гукала дощ і випасала череду,
Коли садили верби ще діди.

Закаркає - шукаю парасолю я.
Погоду слухай - змокнутим ходи.
Була її прогнозів монополія,
Коли садили верби ще діди.

Стара верба. Сучками небо колеться.
Не гнеться долу пагін молодий,
Як в час, коли трудились на околиці
Ворона й молоді мої діди.

Підійди сюди тихенько
Роздивись, не пожалкуєш
Тут і білі, і опеньки
Не спіши, ще поцілуєш…
Хтось садив, а ми збираєм
Ось би встрітить слід провидця
Ти диви, природа дбає
Берем ще і ще — згодиться
Ну і все, нарешті досить
Шматок добрий ми втоптали
Так від осені й до осень
Жаль, засію проморгали…
25.10.2925.

Пам'яті сестри
Людмили

Сил нема спинити,
Хоч я так хотів, -
Метушливі миті
Найкоротших днів.
Квапляться аж надто
До межі зими
Хмар вологих клапті
Та їдкі дими.
В сирості щоденній
Повно гіркоти, -
Кольори зелені
Важчає найти.
Вилиняли барви,
Налягла жура, -
Швидко робить справи
В'януча пора.
Мов стискає пресом
Час осінні дні,
Смерть твоя, мов лезо,
В згніченім мені...
12.11.25

"Пісня пропащої. Випускаючи тіні з очей" – цикл поезій 2016-2019рр. зі збірки "Бігом василіска"

Картина Тетяни Молодої 2022р.



Правнук ворожки

Я виходжу з хати, прочиняю фіртку.
Стежка – в камнескоки, небо – в зоредірку.
Треба б повернути вкрадене зі вчора.
Калабані мутні. Серце смутночоле.

Ти – правнук ворожки, найгідніший фраїр.
Васильки-волошки, що мене чекає?!
Ми на перелазі, щічечка до щічки.
Тиша – в хрущостаї. Обрій – в вікносвічки.
09.07.2016



Реготи причинних

Ти прийшов в мій монастир
Зі своїм уставом
І бубниш, як душпастир,
Про свободу й право.

Потічком вода брудна.
Селі гамір стишать.
Ти чудний чи я чудна?
Брешеш, наче дишеш.

Ядра, брили (каламбур!)
Гупають у клумби.
Перепалка з амбразур –
Спадок тумба-юмби.

Зорі згасли, нічка – тать.
Тужно, чути вої.
В темінь душ не прочитать,
Скручую сувої.

Драна плахта – не фата.
Із розгону – в бровку.
Повз проносяться літа,
Вельон мій у сховку.

Дзвони, дзвони, рій пожеж,
Гасять досі чинних.
З монастирських білих веж –
Реготи причинних.
15.08.2016



Дурна й пропаща

Вийти за тебе? Ступити на стежку кращу?
Мудра пішла б, ну а я – і дурна, й пропаща.
Хочеш, вкладай все гостріше каміння в пращу,
Цілься у мене, бо відповідь: ні, нізащо!

Бути твоєю? Любити тебе довіку?
Знаєш, без сміху тебе не назву чоловіком.
Кожного дня, розімкнувши свої повіки,
Я б сподівалась пришвидшення плину віку.

Раптом всі справи мої перетворяться в наші,
Ну а про рішення їх мені й подумати страшно.
Бути з тобою – це, наче наїстись каші,
Корисно дуже, біда, що не дуже смачно.
08.2016



Пісня пропащої

"And in the liquid mirror glowed the clear perfection of her face"
Alfred Tennyson "Mariana in the South"

Не знервована, не засмучена,
Просто змучилась.
Заспокоєна. Не зчарована,
Не приручена.

Незарученість, неодруженість –
Як доручення.
Некерована – не спростовую.
Не накручуйте!

Не хворію я! Не змінилась чом? –
Бо не скучила.
Бо не зрадили. Бо не зрада це,
Де не влучили.

Плачу голосно
Сріблом-золотом,
Чавуном.
Рвучко й коротко
Перекинуто
Горі дном
Долі зболені.
Далі зморені
Списком фраз.
Ручки впущені,
Сни пропущені
Через раз.

Ось зцілована, зачарована,
Та не я.
Ось пригублена, та не згублена –
Теж не я.
Ось піднесена, смутки стесані
Не мої.
Ось змарніла (ось я) на білому
Полотні.

Ось пропаща у пащі пращурів,
Що абищо, пручатись зась,
Прагнуть мститися, причаститися
До тутешнього. Повилазять
З фотокарточок. Під підсвічником
Воском ліпляться ці гримаси.
Ось відстрочені клятви й порчі злі.
Напророчено (от вже й ласі!) –
Заговорені, точно скорені
Всі нащадки у сім колін.
Поторочі пропащій в очі тій
Заглядають, шукають тлін.
17.08.2016



Самоти сто років

"Всяка річ – жива. Треба тільки зуміти розбудити її душу."
Г.Г.Маркес "Сто років самотності”

Я була б твоєю самотою
В опівнічних серця закавулках,
Зігрівала будні простотою,
Відреклась від імені та думки.

Я сіріла б стінами важкими
І скрипіла старістю підлоги,
Пролягала тінями чіткими,
Свистом вітру лоскотала ноги.

Сирістю закинутого серця
Я живила б витоки потоків.
Краплі бурі на осколку скельця,
Як печатка – самоти сто років.
03.10.2016



Між ялицями зозуля

Няньку мій солодкий, ой нянечку!
Не віддайте ня старому за панночку,
Бо у пана грубі руки та серденько.
Ох, зів'яне Ваша ружа даремненько!

Мамцю моя гожа, ой мамочко!
Ци Ви так ся віддавали за нянечка?
Ци й у Вас гіркії сльози котилися?
Ци не Ви то ще до шлюбу любилися?

Між ялицями зозуля. Ех, грішна я!
Обірвалася лічилочка спішная.
Я пригледіла ялицю сю пишную.
Юж не знайте ня пустую, колишнюю!

Лем, соколику, швидкий мій, приручений,
На сю стежку в гори, часом покручену,
Приведи ми мого любка коханого.
Стільки й буде того щастя незнаного.

Суне хмара, та й густая, та й чорная.
Юж співати, юж сміятись не годна я.
Маю личко білосніжне та серденько,
Не позволю їм зчорніти даремненько!
04.10.2016



Ти сказав

Ти сказав: я останній із...
Ти мені позавчора снилась.
Я чекав біля тих беріз
Ночі дві та два дні – звершилось.

Ти сказав: я тебе навчу,
Тільки сни не спускай у воду!
Я повинен... Мовчиш. Мовчу.
Я останній із того роду.

Ти сказав: молода, то й що?
Ти чужі вже читала долі!
Поторочі у поміч! – Шок.
Креслю думкою коло з солі.

Ти сказав: не втечеш, забудь!
За спиною примари зріють.
Озирнулася – каламуть,
Лиш тумани кругом біліють.

Озирнулась – одні ліси.
Це було вже, о сни пророчі!
Загорілась трава, гаси!
Жодних свідків. Палають очі,

Не зажмурилась. Дайте сил!
Чорногора снує свободу.
Ти моєї руки просив,
Як остання надія роду.
04.10.2016



Пересмішниця

Приймеш ким мене, як постукаюсь?
Наша зірка на небі скраєчку.
Впізнаю її ще ізмалечку.
Не жени мене!
Зостаюсь.

Переспівниця, пересмішниця –
Ось ім'я моє та призначення.
Як заплачеш ти, то заплачу й я.
Коли грішник ти, ось я – грішниця.

Хай невтішену та покинуту,
Хай загублену, позабутую,
Словом зранену, болем скутую,
Заблукалу, до тебе б линути,
Та зови мене!
11.10.2016



Перелякана

Дивилася на них, мов перелякана,
А потім довго, дуже довго плакала.
Давно вже сподівання всі зіжмакала
Й бажання, але вчора все ж заплакала.

Щось обірвалося, завмерла, милувалася.
Це ніжність дивним трепетом озвалася?
Сама собі безмірно дивувалася.
Пів ночі від ридань, дурна, здригалася.

І відчувалось, і росло й тривожило.
Усе нутро і обпекло, й стриножило.
Дивилася на них, мов заворожена.
О Боже!
26.10.2016



Змучений вірш

Я трошки змучилась. Я полежу ось тут,
Накриюсь коцом так, щоб з головою.
До бою? Знову? До якого бою?!
Кому світити? – В венах кров, не ртуть.

Люмінесцентна? Штучна? Лей, лей, лей!
Ох, дайте пити, дайте мені пити!
В сирій темниці чи в тіні алей –
Усе байдуже, лиш би відпочити.

В питанні вічнім – бути чи не бути,
Марнот марнотою у вічності минути,
Шукаєш користі. Питання став ребром!
Вже як прийнятність, звичку й необхідність

Я з власним псом вбачаю більшу рідність,
Ніж із, пробачте, що веду пером,
Сусідом першим чи найвищим паном.
Тому веду поетом-графоманом:

Я змучилась, не руште, це мій кут!
І дайте спокій, дайте мені спокій!
Мені, з часів Адама простоокій,
Вже прописали сім томів покут.
08.11.2016



Не випадкова зайшла

Не випадкова зайшла,
Я прочанка, що знала куди вона йде і до кого буде молитися.
Я сьогодні до тебе постукалась, щоб води з твоїх рук напитися.
Впусти! Ти...

Ти для мене світив, наче зірка яскрава дороговказна.
Скільки злих кілометрів я подолала, вже й не злічити.
Я шукала душі порятунку, бо вона зачала гірчити,
Та манила цієї зорі чистота алмазна.

Я в дорозі від болю та жалю, бувало, стогнала стогоном.
Нили ноги, подерті кущами, що з найтерпкішими ягодами.
Я гадала: затерпне біда! Хай ця терпкість злагодами
Нам на долю лягає, бо нам же з тобою жити!

Я не просто стогнала, я ридала навзрид, я корчилась,
Коли небо нічне затягалось зловісними хмарами.
Навіть янголи Божі у ночі такі по землі не літали парами,
Й пастухи не одну вівцю загубили, а цілі отари.

І немовбито душі неупокоєні, вітри завивали тужно,
І свистіли, і дерли мій одяг, і обпікали шкіру,
І у серці, в моєму серці безжально свердлили діри,
І не мали у тому міри.

Я брела одиначкою, що спрагла людського слова,
Перетнула небесну твердь і моря, і сушу.
Волочила поламані крила й зотлілу душу,
Та твердила: дібратись мушу!

І нарешті я взріла, підвівши погляд, твій дім поміж хмарищ.
Серпантином звивалась дорога і дорого брала за кроки.
Я гадала, ввійшовши в грозу, вже навік з мене змиються вроки.
Я гадала: він між хмар дочекався мене, бо є непохитним!

Ти ж для мене світив, наче зірка яскрава дороговказна.
Невже разом з дощами пролився, бо з дороги жадатиму пити?
Утамовую спрагу поволі, кожну краплю беруся лічити.
Після знаку дорівнює – нам із тобою жити?
13.11.2016



Попід вікеа

Застрягає в горлі ніч
Підла та самотня.
Стрягнеш з нею пліч-о-пліч,
А в кишені – сотня

Шкаралуп розбитих дум,
Випитих сирими.
Попід вікна ходить сум,
Підглядає в рими.

Снігом вишню замело,
З ким тепер журитись?
Виє місяць на село.
Серцю б коцом вкритись.

Не читай моїх віршів!
Міряй нічку кроком!
Гнів мій знову розпашів –
Ллю вишневим соком.
14.11.2016



Ґави

Знов моє безсоння п'є студену воду
І рахує вівці, проклинає ніч.
Крик загасить тишу, наче оцет соду.
Закурило хату, вичищаю піч.

Гулі-гулі, ґави, їжте мої страви!
Порала пів ночі, змучилася фест*.
Поторочі глупі мають дві забави:
Лізти людям в очі та крутити хрест.

Ніч гірка, як редька, звичаєм суворим
Кучеряві нерви в косу заплете.
Я собі заплачу за вчорашнім горем:
Хтось розсипав щастя, а біда мете.
15.11.2016

*Фест – сильно, дуже



Січе

Січе.
Лиш не збагну, чи дощами, а чи мечем?
Будеш мені миротворцем чи палачем?
Звідки цей щем?
Пече
Рана відкрита. У неї тебе впущу.
Сіллю просиплешся, я ж і за це прощу.
Занапащу
(Ще й ще!)
Душу впокорену.
Полум'ям грій, свіче!
Холодом нищить і наче палач січе
Цей непоборний щем.
Вогнище болю – кров'ю його пригощу.
Я ж бо за себе тільки собі й відомщу.
Січе.
18.11.2016



Безжальна круговерть

О підла ноче, змилуйся над нами!
Чому вичікуєш під урвищем сердець?
Годують люди грішними синами
Тебе захланну, аж тріщить терпець.

Підступна ноче, серце ж бо не кремінь,
Як скотиться з обриву, то на смерть.
Лиш сонце заіскриться, виїсть темінь,
Як знову ніч – безжальна круговерть.
22.11.2016



Псевдоніми

Називай так, як хрещена. Не для тебе мої псевдоніми,
Не для тебе ці: дякую, прошу, заходьте у гості...
Досконало вивчала мистецтво брехні й пантоміми,
Чергувала гримаси образи, зневіри та злості,

Театрально вклонялась, немов невпокорена кішка,
Виверталася гнучко та рвучко стрибала у очі.
Так звивалась до тебе, крізь тебе, від тебе доріжка.
А захмарене небо являло ознаки пророчі

Над засіяним полем, але з витоптаними ранами.
Чи посходить щось добре на нім з безіменного сімені?
Не за лицями-масками, не за виточеними станами, –
За єством, за приреченням називай мене завжди по імені.
Осінь 2016



Лічені-перелічені

...як приступити до тебе, якщо ти – мій ковчег заповіту?
Святощі сховані в ньому: пахощі та скрижалі.
Певно, зотлію з розпачу, якщо станеш марнотою світу!

Очі сумні сховала під клаптем густої вуалі.

...ріки течуть бурхливі, та з витоків непримічених.
Взялося відки кохання моє, таке несподіване?
Скільки ж отих засмучених, лічених-перелічених?..
В когось і щастя замовчане, а в когось – горе оспіване.

...дай мені сили стати для серця його святинею!
Муки – від нитки тоншої, а правди – від ружі кращої!
В лагідні дні – примарою, в хижі – вогнем, богинею!..
Так розстилалась з туманами змучена пісня пропащої.

...ріки течуть хвилюючі днищами кам'янистими,
Очі у днища запалися, небом не приголублені.
Скільки ж отих увінчаних мареннями барвистими?..
Пестять густі тумани душі від душ погублені.
Осінь 2016



Ніч перед Різдвом

Серед ночі
Проснулась, похнюпилась, сніг – в коліно.
Зостались, о лишенько, три поліна!
Топити би пічку, та де там, лінь.
Повисли, химеряться сажа й тінь.

Заскочила в чоботи й притьмом з хати.
Мені б моє серденько підлатати!
Та хто ж з моїм горечком замежує?
Лиш онде мій пес сидить, сторожує.

Собацьо, ти гавкаєш, а я плачу.
Повідай про доленьку, про собачу!
А я тобі – сни свої, сни дівочі.
Пробуду з тобою тут зо пів ночі.

Собацьо, ти брешеш ми псячі брехні,
А я беру жалібно ноти верхні,
Та й схлипую, схлипую, та й зітхаю,
Та й в Боженьки вічності нам прохаю.

Я конче знайду тебе на тім світі!
На цім тобі висаджу рясно квітів.
Бреши мені, песю мій, довго й щиро,
Вже завтра злікують нас ладан, миро.
05.01.2017



В барвінці

Просто будь поруч! Скресли сніги в барвінці.
Кригою яви чи недобаченим сном!
Як же то дивно – сповнює біль по вінця
Серце надщерблене з наскрізь пробитим дном.

Як же то щемно – птах поселився в грудях,
Крила розправивши гостро мені пече.
Як же то смішно: хто я, коли на людях?
Як то гнітить – не опора твоє плече.
18.01.2017



Серце не спить

Серце не спить. У серця давно безсоння.
Мить, наче вічність, а вічність – коротка мить.
Серцю болить. Присіло на підвіконня.
Завтра – отямлює, вчора – досі п'янить.

Серце на паузі, стукоти стихли. Стиха
Переступило вже нового дня поріг
Лихо щоденне. Завтра не спиниш. Дихай!
Серце у п'яти скотилось з чужих доріг.
19.01.2017



Чи написати тобі листа

Чи написати тобі листа,
А чи змовчати на віки-вічні?
Мої прапращури потойбічні
Вже гнівом кидають з-під хреста.

Облудна думка, а все ж проста –
Переховатись аж до кончини.
В мені любов не знайде почину,
Засохли серце, душа й вуста.

Любов шубовснулася з моста
У темні води нерозуміння.
Але з-під товщі цих вод – веління:
Почни писати йому листа!
20.01.2017



То ви читали цю мить полинну

То ви читали цю мить полинну в моїх очах?
Полинув янгол, перо зронивши. Мабуть, пора.
Ширяють душі, а погляд стрічний – горить? Зачах?
Мені б лиш дотик, найтонший дотик його пера!

Ви стали свідком: ось янгол смерті зронив сльозу.
Ці жовті квіти несуть для кого з лукавих снів?
Гірчить полинно і вістря неба снує грозу.
То ви читали уривки щастя, уривки днів?
22.01.2017



Гойдайте мою колиску

Спиняють мою колиску
Нічного безумства діти.
Кладуть з-перед мене миску:
Поїж, аби не змарніти!

Мілку, як ріка у межень,
Порожню, як гнізда взимку.
Не вгледиш біді обмежень,
Голодному дню – підтримку!

Тримай ось найбільшу ложку,
Черпай нею відчай знизька.
Ковтай гіркоту потрошку
І сіль для душі, бо слизько.

Безумство в мені голосить:
Нема і від сну вже зиску!
Відсунула, – сита, досить!
Гойдайте мою колиску!
30.01.2017



Лиш не питай

Лиш не питай, чи навчилась чужих любити!
Я поміж них все частіше зі зла мовчу.
Як то без тебе, ох, як то без тебе жити?
Лізу на стіни й щоночі палю свічу.

Лиш не дивися на тінь, що ковтає сльози.
Сильні не плачуть – не плачу, як вовк гарчу.
Серця пустелі не збудять даремні грози,
Я ж і за краплю подвійну ціну плачу.
30.01.2017



Як несповідана тисячу літ

Як несповідана тисячу літ.
Як неприкаяна грішна душа.
Як перекупник, котрий без гроша –
Чи не вкраде?

Як перемерзлий, обсипаний цвіт,
В повенях втоплений пагін життя,
Корінь, розкладений духом гниття,
Духом жури.

Як переспілий розколотий мак,
Між бур'янами голівка пуста,
Тріска, відбита ножем від хреста,
Що при путі.

Як у хоромах найнижчий жебрак,
Вітром відірване жало оси.
Як молодиця, що вже без коси, –
Страчена ти.
30.01.2017



Гіркотою нічною

Гіркотою нічною при світлі настільної лампи
Упивалася жадно. О спраго, цю жертву прийми!
Нам судилося вдвох прочиняти ворота пітьми.
Нам зривати удвох з передпліччя лілеї та штампи.

Мов причинна, блукала босоніж, сповняла покути.
Не прикута до нього, та ноги в кайданах горять.
То не квітнуть стожари, то стражі суворі зорять.
Упивалася болем, а серце просило отрути.
05.02.2017



Виходила в поле

Виходила в поле й просила у вітру сили.
В серцях голосила: шалений, візьми з собою!
Погнівались серце з умом, а душа – з судьбою.
Як досі по світу ще ноги мене носили?!

Як досі по світу луна не рознесла тугу?
Нічийна лебідка, не чутно коли воркоче.
Пошепчеться з вітром, той крила лишень лоскоче,
Ковтне її мову та й випустить скарги кругом.

Ковтне її мову: від смутку немає спасу!
Ромашки кущами, а я – стебелина гола.
В спекоти не вкрила і тінь від билини квола.
Сорочка в узорах розхристана свистом часу.

Сорочка в узорах – це хрестиком шито долю.
Звивається стежка, котру не мені топтати.
Мені ті нитки не з клубочка, – в клубок мотати.
Завіщо даруєш таку поневільну волю?!

Завіщо шкодуєш, мій вітре, безсильним сили?
В серцях побиваюсь, шалений, візьми з собою!
Погнівались серце з умом, а душа – з судьбою.
Як досі по світу ще ноги мене носили?!
10.02.2017



Не розбурхати

Я не грію твоєї душі ні вогнем, ні жалем, ні словом,
Не кидаю з очей турбуючі погляди, мов блискавиці.
Як дванадцять проб'є – повертаюсь додому глибоким ровом.
Я при собі держу обіцянки, туфельки та рукавиці.

Я так тісно сплітаю косу, аж вітер у розпачі плаче:
Не розбурхати і не скуйовдити, не вивести з рівноваги!
Що тобі до "не хочу", що тобі до "хочу" мого, юначе?
Я мовчу так, неначе будую мости, світи й переваги.

Перелічені кісточки кігтями, мов у колесах шпиці.
Поховзнулася, впала – і тоді не спіши підіймати!
Закалатало тільки на мить рум'яне, міцніше від криці,
Натщесерце з'їдене серце моє, та й знову взялось співати.
18.02.2017



Обірвало мій берег

Обірвало мій берег. Стою, як жива, нежива.
Все ще гупає в скронях, та це вже не пульс, а повінь.
Як на березі іншім візьмуться збирати жнива –
На моїм зазбирають каміння та груди крові.

Обірвало мій берег, розірвало на клапті плоть.
Чи глуха, а чи справді в громах не було ознаки?
Тут до мене пшеницю вдягала ясна сонцезлоть.
Після мене посходять лиш дикі червоні маки.
23.02.2017



Ніченько

Ніченько, ясочко, вислухай, та змовчи.
Вчитись запізно, болючі пройшли уроки.
За простоокість, за віру мене провчи,
Хто ж серед ночі так широко ставить кроки!

Ніченько, срібная, серце мені з грудей
Впало додолу й вкотилося в пишні трави.
Несла його, наче писанку ту, до людей.
Вибилось з тіла, немов діамант з оправи.

Ніченько, любко, а тямиш, яке було
Небо до того, як згасли останні зорі?
Де твої очі, чому спорожніло тло?
Це ж не сузір'я, – це долі сплелись в узорі.

Ніченько, душенько, роси мені – ропа.
Сіль проїдалася в п'яти, сльозу білила.
Ти полічила? – Одна лиш була, скупа.
Другої, віриш, з сорому я не зронила.
03.03.2017



Словом чавунним

Ні, не налякана, просто розчавлена словом чавунним.
Цукру до правди та часу до досить – не додаю.
Хвилі від слова душу скуйовдили трепетом струнним.
Час неналяканим чи роздаровує правду свою?

Ні, не ображена, просто обмотана спомину пряжею.
Суджений-ряджений мій – лихослівний цей завтрашній день.
Вкотре обмащую голову попелом, зір ясний – сажею.
Не зазбирати того, що розсипано з вуст, як зі жмень.
12.03.2017



Коли ти пішов

Слухай,
Яка почалась заворуха, коли ти пішов!
Як в мильнім кіно чи в дешевім якімсь телешоу.
Не проходило й дня, щоб вони не сипали солі
На відкриті рани мої.
А я,
Затуманена залишками від больового шоку,
Закутавшись в біле простирадло,
Пошепки кликала твоє ім'я.
Ми – сім'я!
Сім'ям, що помирало в засохлому ґрунті,
Вижили тільки кактуси, бо також були колючими,
Діти, яких я ніколи не заколишу,
Плакали, взивали до мого втраченого розуму.
Та я оглухла навмисне.
Я поріднилася з бурями, з непогодами та затяжними грозами.
Олівцями по стінах – невипещених наших
Вимальовувала, виписувала,
Графила вітровими розами.
Знаєш,
Якось, спіткнувшись об тіні тих,
Що ще нещодавно заварювали на кухні каву,
Ти міцну, а я – хоч би й голодною до вечора,
Тільки дайте ковток цього аромату,
Ох, то було мені за потраву – спіткнутись отак,
Я впала, здається, у п'ятий кут нашого дому.
Їхні набридливі голоси виманювали мене на діалоги,
Та я, без прологів,
Знаючи, що ти й досі тут,
Гострими пальцями свого божевілля
Вказувала їм на двері.
Відтепер –
Тільки стіни у фотокартках і жодних рамок!
Стрічки,
Навіть ті, що закладками у блокнотах,
Позривала й спалила.
А вони щось про силу мені, коли зовсім несила.
Та у мене навіть в посуху вікна у сльотах!
Бо коли ти пішов,
Сталось так, як пишуть в дешевих романах про розірваний шов,
Про відкриті портали між "тут" і "не тут" знімають дурні телешоу.
І ти все це слухав.
Та яке їм діло, що досі ночую сама,
Що в оселі моїй роками панує зима,
Що в томах неісторії нашої обірвалась остання віха,
І повторювати раз за разом, що тебе вже нема –
Яка їм потіха?
Зима 2017



Серце пустелі

Я зневірена,
Та звільни мене
Чи змори мене остаточно!

Я – пустеля
Уся у тріщинах,
У посухах купатись навчена.

Так предвічно було призначено –
Подорожнім ковтати порох,
Що розвінчаний до вінчання ще
Над пустелею та її серцем.
21.03.2017



Кутали мене коцом

Кутайте мене коцом з сивого павутиння!
Ціпом-прокльоном збийте зернята без лушпиння!
Цівкою льодяною заціпинило душу.
Бути між вами терпко, тільки я теє мушу.

Агруси і порічки до часу не поспіли,
Комини похилились, призьби старі осіли.
Вікна во двір запались, як пересохлі очі.
Хміль полонив одвірки, тяму – слова пророчі:

Скільки бульбин ся вродить, стільки вам буде щастя!
Чей покуштує челядь до чужини причастя!
Стежка ся вам постелить ген позад тую гору.
Черпайте же з криниці, бо пересохне впору!

Аж під самі ворота впала остання грушка.
Ноги корчі схопили і заніміла душка.
Вітер трощив галуззя, кидав його на прогін.
Цукор разив соленим, з уст підірвавши стогін.

Кутали мене коцом і затуляли вуха,
Бігли навздогін крокам пустище і розруха.
Десь до чужого люду вкинуто спраглу душу.
Бути між вами терпко, тільки я теє мушу.
27.03.2017



Котилося сонце руслами

Котилося сонце руслами
Усіх чотирьох стихій.
Страхи громовицями згуслими
Стихіям псували стрій.

Прийдеш, як дитя до матері,
З очима, що повні сліз.
Заплачеш: тепер блукатиму,
Сховав стежки верболіз.
Чи, схибивши, стану прикрістю,
Гризотою із гризот?
Думок своїх неприкритістю
Зітрусь з твоїх позолот?

Прийму, як смерть, поза чергами.
Забулося, що було!
Твій слід золотими вербами
Моє лоскотав чоло.
Затоптаним травам скреснути
Судилося для життя.
Як хочеш, ховайся з веснами
В убоге моє укриття!

Котилося сонце пагорбом,
Сліпі несли йому дань
І зводили в небо пагоди,
Й лякались своїх бажань.
04.2017



Ти лементуєш

Ти лементуєш, моя мовчанко,
Гудеш, як поїзд перед дощем.
А він бідову мене, прочанку
Задарма возить, ще й гонить щем.

Пішов би звідси, щемливий блазню!
Дорога – лікар, а ти – жебрак.
Тебе годують дурні боязню,
А мудрі – досвідом ситі всмак.

Мовчанка вбралась в заліза стуки,
Лиш серце гупає глухо з дна.
Моє маленьке, ходи на руки!
Присядем вкупці коло вікна.
10.04.2017



Синіють звично мої вершини

Синіють звично мої вершини.
Чому ж ви, любі, такі далекі,
Стежками мотані вздовж і впоперек – болите?

Лелеки гніздами увінчали
Підніж забутих старі хатини.
Червоні ягоди із шипшини котились схилом.

Громи котилися попід небо.
Коли б до серця той грім прикласти,
Чи відступив би непереборний і наглий морок?

Чи в долі перше дитя – це смуток,
Щоби за друге дитя пропасти?
Та грішно пити із рук отруту, коли кохані.

Коли кохані, яка ж отрута?
На правду праведність не міняють! –
Так в сліпоті заблудилась думка, як пташка в хмарах.

На правду праведність... Боже милий!
Усе міняють і все задарма.
З шипшини ягоди покотились аж в саме серце.

Аж в самім серці, мої вершини,
У морок вбрані, такі далекі,
Стежками мотані вздовж і впоперек – болите.

По сонцесході збирати роси,
Солодкі краплі гіркої днини,
Допоки полудень тінь не вхопить – мені судилось.
19.04.2017



Як в скронях гуде твоя пісня

Ти, серце, підводиш – болиш, стискаєшся.
Чи каєшся в цьому опісля,
Як в скронях гуде твоя пісня?
Й коли замовчить, то за віщо краєшся?

Ти, серце, слабке, немов не моє. А я ж
Завжди називалася сильною.
В чужинах я чулася вільною.
Тобі ж – і поріг до ніг, мов альпійський кряж.

Ти, серце, м'яке, як варена вода. Чуй:
Заплакала, бо втомилася.
Та твердості знову впилася.
Гартована сталь в очах – тепер вередуй!
23.04.2017



Я прийду у твій дім

Я прийду у твій дім, почеплюсь у куті, як одна зі святих.
Не дочитуй до дна, не дивися навскіс, не молися на них!
Одиначкою ніч вимагає очей, що окутані в дим.
Чи найперша з своїх, чи остання з чужих, чи котрась поміж тим?

Так печеш у мені поміж ребер жалем, наче жало росте.
Незрадливих повік не зустрінуть святі, та прощають їм те.
Я прийду у твій дім, як непроханий гість. Не прохай – не піду!
Ти, окутаний в дим, припадаєш до ніг, забуваєш біду.
27.04.2017



В барвінку

Попід вікнами плаче, крається, проситься в дім
Одинокість чужа, зневірена та змарніла.
В зашкарублому серці – заздрість до неї біла,
Одинокість – одна, а життів має, певне, сім.

Ох, живуча яка! Ні морози, ні дощ, ні сніг
Не втоптали її у землю, не стерли з світу.
Не звели її з глузду ніжність і терпкість цвіту
Молодого барвінку, що просто під ноги ліг.

Чи прийняти її за служницю, чи за сестру?
Чи впустити лиш на ночівлю, а чи навіки?
Вже течуть не струмки по вікнах, – бурхливі ріки.
Тож ковтаю нічну вологу й нічну мару.

Одинокість чужа в барвінку, як в путах звір,
Босоного пручається, ріже барвінок шкіру.
Сім життів проклинала, та згодом шукала віру.
Я приймаю її за свою: ходи на папір!
01.05.2017



Мов тумани густі осідали

Мов тумани густі осідали мені на душу –
Розмокала в листах недописаних і недоречних.
Їх зачитував морок у долинах твоїх безпечних,
Де примарою, втрачена в долі, блукати мушу.

До підмитого берега страшно було ступати,
Але скільки заважить примара, що втрачена в долі?!
На півслові твої береги обриваються кволі.
Помовчи! Я в тобі буду ніжність свою купати.
04.05.2017



І прибило мене до берега

І прибило мене до берега, як віночок.
Позавчора ж іще сміялася та раділа,
На вечірках дівчатам квіти вплітала в коси
Та й приказувала: дівка красна, мов ружа спіла.

Позавчора ж іще були мені теплі роси,
Місяць повнився, мов невіста, що жде дитятко.
Стежка вилася та й губилася за горою.
Кроки травами повлягалися гладко-гладко.

Чуєш, серденько, ніч даремненько не приходить,
Щось придбаєш, чогось позбудешся – все наука.
Любо-дорого споглядати, як душі пестяться,
Бо за любо буває дорого, плата – мука.

Кроки кроками, та стежиночка має кінці.
Роси грозами, сльози градами покотились.
Щастя звіяло позавчора ще зайшлим вітром.
Де любилися – там між травами погубились.

Заквітчалися неповінчані всяко-ружно,
Як посходили – хто ромашками, хто полином.
Долю-правдоньку до віночків вплітали тісно,
Та й пускалися за водою, за часоплином.

Ох, прибило мене до берега, як віночок!
Позавчора ж іще сміялася та раділа,
І дівчата мені у коси вплітали квіти
Та й приказували: дівка красна, мов ружа спіла!
10.05.2017



Чайки голодні

Чайки голодні над річкою
(Чайки кормилися річкою
В мроках при втечі із вічності)
Не зустрічаються.

Краються води та піняться,
Буряться неба окраєчки.
Раю, котрий розростався тут,
Більше немає.

Може, за ним переселяться
Схиблені та пересерджені
(Рай їхні сутності зважує)
З безвісті – в безвість.

Чайки за дня зголодніли ще.
Небо від бурів здіравилось.
Рай озирається поспіхом, –
Не здоганяють.
04.06.2017



Несповідані ночі

Я не можу, не можу, не можу, не можу, пробачте.
Я не я, і побий мене грім, тільки я вже не я.
Неоспівані дні, несповідані ночі, заплачте,
Бо втікає з-під ніг і дорога, і доля, й земля.

Це не зрада самої себе мене так надломила
І не кинуте поспіхом вітру порожнє "люблю".
Це не правда між правд, за яку Божу Матір молила.
Це не вірність свята, за яку Її досі молю.

Спорожніло у грудях. Не гнівайся, серце, за втрати.
Я би сіла й за ґрати, щоб тільки цю ніжність спасти!
Обезцінюю спогад, бо пам’ять й за гріш не продати.
Як любити неповно, то краще – спалити мости.
24.06.2017



Торочки

Чого тобі, моя задухо?
Розбурхай душу й придави
Оті дзижчачі заворухи,
Що втнули таргани і мухи
У мізках з повної непрухи.
А провалилися б вони!

Прошила вже подвійна строчка
Мої дівчачі заморочки.
Пустились виточки, мов рочки,
На тілі доленьки-сорочки,
Та поробилися торочки,
Позатягалися вузли.

Гори, Гори, моя мовчанко,
Як ноги глупої прочанки.
Свобідне серце у підранка,
А чорні очі – у мари.
Не задивляйся догори!
Під ноги підмітай світанки.

Складають лиця на полиці
Ті, що позбулися лиця.
Дурне співають молодиці,
Шукають дурощам кінця.
Криниці зчерпано під пояс,
Під зав’язку налито сліз.
Дерева гне пекуча боязнь,
Страхи страхіття тягнуть віз.

Чого тобі, моя облудо?
Тебе обходять пси і люди.
Не бийся кулаком у груди,
Що ти незмінна все і всюди.
Як обійдовище марудне –
Твоє збідоване лице.
25.06.2017



На злобу дня

І ти мене, і я тебе, і сонце нашу правду
Від злих очей не вбереже. Що не згорить – зотліє.
Злікується душа моя, та й заново хворіє.
Як має хтось холодний ум, то дайте цьому раду:
Він не вмирає, він – дуріє!
***

Бережи його, Боже, від душевної муки,
Передчасної скрути, запізнілої смерті.
Та не дай йому, Боже, у цій круговерті
Споминаннями стріч позабути розлуки.
***

Приходь до мене, приходь до мене
Хоч в ніч відьомську, в Зелені свята.
Як серце – слива, а ноги – вата, –
Сліпим, безтямним приходь до мене!
В Купальські ночі й на Катерини,
У пізні весни, в високі трави,
Шугнеш в бездоння очей-заграви,
Впадеш не нижче землі-перини!
***

Я прошию тебе, як перину пухку
Вздовж і впоперек внутрішнім зором.
Не даруй мені, доленько, вдачу легку,
Я і так вже облита позором.
Подаруй мені, доленько, правду тяжку,
Я і так вже обмита позором.
***

Отак закуталась й сиджу
Аж під самим віконцем.
Тебе у собі бережу
Та називаю сонцем.
Тебе – солодкого, як мед,
Бавовняно-легкого.
Отак закуталася в плед,
Що із фантому твого.
На підвіконнику лежить
Старе-старе люстерко.
Загляну в нього лиш на мить
І зразу стане терпко.
Кавалок ясного ума
Відрізала, позбулась,
В плече фантома, мов чумна,
Безтямно носом втнулась.
А ти такий, як оберіг,
Пильнуєш над дверима.
Уже виходжу за поріг,
І там тобі я зрима.
Куди від погляду втекти?
Віконце прочинила.
Лечу, та знов за мною ти,
Бо ти – то мої крила.
***

На злобу дня написані
Смішні мої вірші.
Порискуй їх поправками,
Лиш не чіпай душі.
Бери собі на злобу дня
Смішні мої вірші,
Лиш не криши неписаним
В порисканій душі.
Покришені злобуднями
Правкі мої вірші.
Лиш не рівняй під риску їх
На сміх моїй душі.
06.2017



О тісняво

О тісняво очей, вкінець помилуй!
Миліших, аніж милі нам, не бачим.
О зір наш затуманений! Незрячим
Й того простіше. Темряво, не силуй

Розгледіти в тобі хоч цятку яві.
Проміння вийшло наскрізь через очі,
По собі залишило проти ночі
Одні лиш блискітки – мигаючі та мляві.

Зажмуритись би серед круговерті
Чи вдати, наче в піжмурки загрались,
Щоб зграї ситих в посмішках шептались,
Голодних зграї – завдавали смерті.
10.07.2017



Серед білих веж

Серце моє, серденько, ти охолодилося.
Так завзято билося. Та чи ще буде́ш?
Позавчора снилося – серед білих веж
Небо пропливало і раптом зупинилося.

Небо аж захекалось, скупчилося хмарами,
Як мене побачило босою в пісках.
Каже: не стискай отак серце у руках,
Вежі повалилися під його ударами!

Я під ноги глянула, серце безборонне!
Там на білі вежі крапало червоне.
04.08.2017



Смутно-сіро

Ні, не буде вже так, як було!
Цю маленьку, довірливу дівчинку
Чи снігами, чи злом замело.
Бачиш, в зморшках чоло?

Там і подив, і спротив, і гнів,
Мов люстерко покрилося брижами.
Смутно-сіро у розсипі днів.
Бачиш, дух спопелів?!
17.08.2017



Місячна ружа

Гавкаєш, друже? Он яка тяга дужа!
З місячних кратерів кличуть тебе на чай.
Я ж – неприручена, а неприрученим, знай,
Не розквітала ще жодна тамтешня ружа.

Що ж, ти мене покинеш в повню, як темінь повну.
Ти, що єдиний вірний, що двері мої стеріг.
Там, на небесному полі, кажуть, пасе Козеріг.
Перекажи, як зустрінеш, що має сестру тут кровну.

Гавкаєш, друже, аж по спині йде стужа.
Тіні на місяці згадують, хто їм брат.
Тут неприрученим в повню і шах, і мат.
Так вже притягує ця нерозквітла ружа!
18.08.2017



А іноді просто

А іноді просто стискало груди.
Боліло? Не знаю. А що є болем?
Йшли хвилі, такі, як котяться морем,
По тілі. Тремтіли судин споруди.

Руїни у сонячнім світлі гарні.
У сонячнім світлі не видно бруду.
А віра чи має свою амплітуду?
Не знаю. Та хвилі її немарні!
21.08.2017



Чари-погляди

Очі дівчини-чарівниці.
Чи позбирано, як зірниці,
Чари-погляди? Повні жмені
В ночі чорні. Вітри шалені
З-понад берегу навісного.
Не куштує біда пісного!

Чари-погляди душу пестять
Жаром-полум’ям перелесним.
З-понад берегу бурять ріки.
Зазирнеш під її повіки –
Ноги ватяні, берег – круто.
В що взували – з того роззуто.

Очі дівчини-чарівниці
Топлять полум’ям серце з криці.
В ночі чорні – бурхливі ріки.
Над рікою – терня-повіки.
Погляд ягідний, повні жмені
Назбирав. А вітри шалені
Дмуть з-над берегу навісного.
Не куштує біда пісного!

Кров – на ягоди, в серце – шпиці.
Очі дівчини-чарівниці.
28.08.2017



Ожила

Що ж, здається, ти ожила.
Так невчасно і так невтішно.
В очі – пір’я з твого крила.
Трошки боляче, більше – смішно.

Так, нарешті ти ожила!
Так невтішно і так невчасно!
В руки – пір’я з твого крила.
Трошки смішно, та більше – страшно.
28.08.2017



Жмут

А у неї, бувало, стіни стискались в жмут.
І примкнути би в кут, та у жмуті кутів нема.
Лиш по стелі мара та із комина кучми смут.
А за стінами – запорошує світ зима.

І зірчасто кололо небо у висоті,
Мов глузуючи, вимагало гучних бажань.
А у неї – в німих очах сундуки пусті.
Відсахнулася та до сходу: коли вже рань!

А бувало, вітри зривались такі, як смерть,
І косили холодну стежку до неї в сад.
Викорчовували, що плідне, плодами вщерть
Закладали її комори на власний лад.

Потім мачуха-скрута стукалася в вікно,
Щоб отруєним яблуком висмоктати життя.
І біліло лице, як виварене полотно,
Та вітри, як і смерть, не відають про каяття.

І ніхто не порадник, впораєшся – твоє,
А як ні, то з вовками вити у чорну ніч.
Бо життя анікому порівно не дає,
Як і свідки падінь власноруч не гасять свіч.

А у неї, бувало, воском пекла сльоза,
Та вдарялася в сміх морозний, як місяць в скло.
Так із вікон змиває паморозь снів гроза.
Так за вікнами запорошує лють добро.
30.08.2017



Човник

В тиші, якої не терпить ні глузд, ні вуха, –
Знаки питання та паперовий човник.
Тільки не плакати! Сльози – човну розруха.
Що ж це, потоне єдиний твій співрозмовник?

Знаки питання в твої паперові вуха.
Де ж заховав мовчазних дійових постановник?
Хух, не єдиний – поруч літає муха.
Най потопає човник!
18.09.2017



Цвірінь

Думкам потрібен простір,
Словам – слухач.
Регочуть п’яні гості,
Коби не в плач.
Коби не наодинці.
Цвірінь-цвірінь –
Клюють по половинці
Від мозку тінь
Мої приватні бузьки
Та горобці.
Заплакати? А дзузьки!
Зійшлись кінці.
10.2017



Ніч проростає

Ніч проростає чарами навсібіч,
Плетивом у вікно моє. В плетиві плечі.
Скільки таких пропало ночей при втечі,
Стільки ж приспіло пропащих. Це в тому річ,

Що чари із чарами грають у доміно.
Риба пливе повз рвану мою фіранку.
Чорні цятки на білому фоні зранку
Крутять глуху фортуну, німе кіно

Й колесо переколоте, громовик.
Викуріть з мене зайшлих, що гнізда звили,
Адже в розколотім не зберігають сили.
Повні на місяць виють, пустий – не звик.

Зважую долі ділені, все на два.
По серцевині різали, дольками рівні.
Вспію, допоки співатимуть треті півні,
Чи наполохаю ніч від її ж глупства?
29.10.2017



Пів страти

Ще пів години до зими, пів страти.
Розпатлане гілля у вікна б'ється.
Журу осінню як заколихати?
І кат сміється.
А глядачі, о леле, їм видовищ,
Вина і хліба, і мене пропащу.
Піввірша ще прощального промовиш?
Нащо?
30.11.2017



Вже тіні випускають

Вже тіні випускають із очей
Пожовклості мого важкого серця
На сім вітрів, на стоголосих сім
Немуз, невічностей, невчинків, несмертей.
Я буду безголосо догоджати їм,
Коли від тіні тінь обривисто озветься.

Рветься остання сонця струна.
Смеркає.
Попросинались. Горе і ганьба!
Хто із вас знає,
Так було не спрадавна і не навіки буде?
А бувало й буде по-всякому.
Хвала небесам, ви осушили усе, що розлите,
Ви відняли усе недодане до ваги,
Вичавили вологу серця, колись соковитого,
А крізь зуби цідили: повені, береги,
Повні жмені та жмені порожні, мито й промисел...
І на кожного метелика знайдеться його вогонь!

Смеркає. Тепер вона розкута,
Попрочиняли вікна і тривогу.
А все ж, коли молитиметесь Богу,
Щоб Він не слухав, як душа конає,
Між стогонів зіжмаканим папером
Позатуляйте вуха небесам.
Самі ж, о тіні із моїх очей,
Сміливі будьте, дужі та холодні!
Глибини в синяві зробилися безводні,
Безплотними зробилися бажання,
Не вартими вагання й сповивань
В надії пелену.
Вона помре остання.

О Надіє, обертайся лицем до чесного!
Відрікайся причастя до пустоти!
Нам зростати з тобою,
Нам витися та цвісти!

Та пожовклості серця мого важкого випускають тіні з очей.
Де шукати спочинку?
Стоголосо марудячи вітром невічностей і несмертей,
Немуз і невчинків.
08.12.2017



Вийди на волю

Вийди на волю! Вийди же з мене геть!
Голою правдою тулишся ти до дзеркал,
Пустко душі. Думки святої вщерть
Дай мені! Дай мені! Дай мені! Бачу оскал –

Дехто Не Я глузує із нас обох,
У задзеркалля затягує деяку Я.
Вийди із мене! Тут бо живе мій Бог!
Дехто Спустошений – зветься Його земля.
02.01.2018



Не янголиця

Я дочекаюсь променів різких,
Що відшарують явне і таємне.
Моє мовчання, невимовно чемне,
Передчуває кожного із них
На підвіконнях зрушеної ночі.

Привіт, мої глумливі поторочі!
Я – ліки вам, а ви мені – життя.
І страченому глузду вороття
Не буде вже. Допийте до останку!
Та ви, сліпі, злякалися світанку,
По закутках розбіглися на глум.
Мені лишили зачерствілий сум
І каламутну, охмелілу тяму.
Та чим тепер заповнити цю яму,
Що вирита з-під лівого ребра?
Крилом накрити? Дайте ж бо крила!

Ягням вовки наситились і плачуть.
Розніжену, розбурхану, ледачу,
Клянуть свою паскудну вовчу вдачу,
На місяць виють, наче на свічу.
Чому ж впокореною в темряві мовчу
Уже крилата ще не янголиця?
Бліда, бо скинула свої яскраві лиця
На підвіконнях зрушеної ночі.

Так відшаровуються погляди та очі.
Так розмежовують святе, ніяке й темне.
За мить – у вічність, явного таємне,
Лечу.
03.02.2018



Доки не Остання

І знаючи, як важко нависають
Суворі стіни у твоєму домі,
Як ночі здичавілі брешуть втомі,
Що із усіх одну Останню мають,

Котру пришлють до тебе за сестрицю,
Що здатні стогони твої кришити крицю
В її очікуванні день за днем, і варто б
Брехати менше, піддаватись гарту,

Тесати душу до тонкого прута,
Змиритися, що спогади – мов пута,
Що із життя написане не стерти,
Хоч жити з цим страшніше, ніж померти,

Що врешті гул думок тебе оглушить,
Тож будеш рятуватися ганебно,
Що не прийму таким, а вдам, що темно
В моєму домі, й гнів душа обрушить...

Та знаючи, як давить сіра стеля
Тебе щоночі втомою чекання,
Зриваю голос, доки не Остання:
Все досі добре, я – твоя оселя!
28.02.2018



Сліди в пустелі

Та пустелі цієї сльозами не розмочити,
Хоч грозися, а хоч зарікайся, хоч тягни на шнурку корабля.
Так знецінена тінь полуднева хотіла спочити,
Що обвуглилася шкандибаючи й врешті зійшла до нуля.

А позаду маленьких слідів босоногої тіні –
Грубі борозни, вихори пилу та уламки її кораблів.
Чи оази зійдуть на слізливих перетинах ліній,
Коли небо затято мовчить й океан у проклятті змілів?
06.03.2018



Дівич-вечір

Стрепенулась. Ніч гуде натужно,
Витинає місяцем фату
Чудно-красно та усяко-ружно.
Каже: дай-но коси заплету!

Дівич-вечір зорями моргає.
Це така колюча висота!
А коханий? Мій коханий знає,
Що під вельоном ховається не та?

Місяць злушпився на мене гостросяйно:
Хто тут крім невісти обізвавсь?!
Стрепенулась. Не до мене: дай-но
Коси, каже, бо жених заждавсь.
09.03.2018



На почин

Вона мене – вічно холодними пальцями по лиці
І дико кричить, аж судини від тиску тріскають.
Тримає при собі, як гривню у гаманці:
Прикметно підеш на почин, ще зиску би!

А я скопійчанилася на зло їй, тепер ми квити.
Ну що, гострослівна, кути мої хитро стесано?
Та згодом: гаразд, нам варто поговорити.
І криком до дзеркала: мені від тебе не весело!
10.03.2018



Шлях до страти

На фільм "Опинись у моїй шкірі" Дж.Глейзера

"Вона прийшла карати і трощити
Заколисати біль, що тисне груди.
Маленьке серце чинить нездійсненне,
В обіймах у прозріння і облуди,
Червоним відмовляючись дощити."
Л.Ланська "Вона прийшла"

Вона прийшла каратись і карати!
Насильно інша, сильна через силу.
Вона – з морської піни гнів. Помилуй,
Всесуща Невідомосте! До страти

Короткий шлях по плесу непробуднім.
Гладка дзеркальність бажаної смерті
Цей гул чуттів. Ці спомини роздерті –
Людське переливається в безлюднім.

Тікай! Тікай, платню не позбирати,
Полотна плоті не вартують бою.
Востаннє між чужих побудь собою!
Вона прийшла каратись і карати!
15.03.2018



Після поразки

Після поразки, прийшовши в мою оселю,
Стомлено вивертатимеш із кишень
Свідчення – прахом на землю, зерном на скелю:
Дещо зірвалось, не панікуй лишень!

Хочеш, пришию тебе до цієї втрати?
Будеш пропащим, згубленим, навісним,
Тяжко зібравшись з силами – ледь злітати.
Тільки-но груз додолу, як ти за ним.

Як же ти ненаситно жадаєш герцю!
Будеш боротись зі споминами либонь.
Та висипаєш останню дещицю перцю
Після поразки в твердиню моїх долонь.
16.03.2018



Кинь мені тінь на п'яти

"Надай глині форму посудини, але це порожнеча всередині робить його корисним"
Лао-цзи "Дао де Цзин"

Сотні причин, щоб покинути в тобі батьківщину.
Дощенту зруйноване сонце.
Поле битви розрите.
Уламки любові витіснені уламками метеоритів.
Не репетуй тепер!
Ми вижили, отже, нам говорити!

Якщо ти покинеш мене, якщо я тебе покину,
Хто витинатиме з плоті зарості чужої кропиви?
Вона ж розростеться пекучим кущем під серцем!
Вичавлюй мені на рани її гіркотливі есенції,
Запахи ледь вловимі
Болю.
Словами палиш.
Сенсу немає у втечі, та нам і без того ведеться
Не солодко. Солод коб
Хто заклав у посудини.
Перший крок – то є звично марудна справа,
А далі за принципом найменшого спротиву,
Супроти прогнозів погоди, що провіщають посухи,
Скупості пісної свідомості та світового безсилля,
Сповнимо діжки живою водою!
Ось вам і Дао де Цзин – посудина ціниться порожнечею.
Тісно у ній чи просторо – наповнення не переміниться.
Адже коли стоїмо на опаленій батьківщині,
Прірва у грудях здається всевимірною, та не всесильною.
І закипає, вирує людське ядро, наче магма любові.
Очікувано повинна б розплавити і найміцнішу скелю,
Та не розплавити метеоритів слів.
Хто ж їх витворив такими важкими?
Прошу благодатної весни у грудях,
Але буяють тільки кущі чужої кропиви,
Розростаються все дужче і дужче з-під серця,
Заполоняють мій всесвіт,
Дощенту руйнуючи сонце.
Тікаю від власної втрати.
Навздогін: як ти?
Пече.
Кинь мені тінь на п'яти!
17.03.2018



Лиш очікуй його

"Тож пильнуйте, бо не знаєте ні дня, ні години, коли прийде" Мт.25:13

Заясніло довкіл. Ти – місто.
Ти готуєш йому оселю.
Димом стелиться подих опалених таємниць.

Лиш очікуй його, невісто!
Застороги млинами змелюй
І пильнуй, щоб олії достатньо було в ліхтарях.

Він прийде, як біда, раптово,
Накладатиме латки лиха.
Пришивай їх дрібненькою строчкою, не корися страхам!

А опісля – зціловуй втому,
Колисанки наспівуй стиха,
Бо міста будували спрадавна, та вічних ніхто не стрічав.
20.03.2018




Фантом

Хто цей фантом, що позаду з лівого боку?
Думоньки, коси, доріжечки нам покручені.
Яблунька дика, пак уродила нівроку.
Сни скаламучені.

Стежка крізь зарослі. Стежку, їй-бо, не видко!
Рученьки, ніжечки, серденька, пороздирані.
Падалки – в пазуху, бо загнивають швидко.
Чесно зазбирані.

Вже ген на обрії, обертом тяма, сонце
Пеком пече і котиться вниз, розлютоване.
Ліпше не відати землю. Пекло чи схрон це
Дно приготоване?

Подих фантома здійнявсь, мов страшні вітриська,
Як до гризоти вода каламутна снилася.
Прикро далеке напастя вгледіти зблизька.
Слізка пустилася.

Він коло мене вузлами зав'яжеться, знала.
Лиш не злякати би! Сонмища крапель зронено.
Яблунька з кореня дика теє сховала,
Що заборонено.

Плід зачервонений втрапив з гіллячя в руку.
Хто ж цей фантом, що не відає нич тілесного?
Дам і йому скуштувати дику розпуку
Серденька чесного!
29.03.2018



Місяць зайшов за хмари

Місяць зайшов за хмари.
Ніч – невесела подруга.
Блимають фари
В тумані.
Примарно довкіл.
Поодаль – наполоханий дух сирий.
Духу чийсь,
Осиротілий духу,
Оминай мене в цій дорозі!
Важкістю муки своєї на мене не впадь!
Духу, чий ти, неупокоєний духу?
Твій контур розмитий,
Імла ти.
Я не несу розрухи
І ти не несеш розрухи.
Що ж рухає нами?
Сім кіл своїх не перейдеш до часу.
Сім життів не волів би,
Та отримав довічну пастку.
Духу, охопи мене жахом недружньої ночі,
Щоб і місяць захмарний зблиснув
Співчуттями і сміхом.
По дорозі до... до... му... шу... м...
Пізнати шлях.
Як розвидниться – висушу душу.
Жаско блимають фари таких, як я,
Шукачів домів.
Ти ж – оселений тут.
Не порушу
Спокою твого.
Нарешті спочинь!
Духу чийсь,
Чий ти?
Чи добру мав душу?
31.03.2018



Вогненна квітка

Він стояв, як примара, на тім мосту, весь прозорий і світлий.
Я боялась торкнутися крапель дощу, не проснули б!
Понад нами – нічного неба хвости – літали осідлані мітли.
Тятиву не куці руді купідони, а ягаті війська напнули.
Спалах.
Постріл.
Він пронизаний наскрізь вогненною квіткою.
Як ми досі не зібрали ще всього золота?
Скільки попелу! Скільки палючих бризків! Градусів
Скільки потрібно, щоб переплавити їх назад?
Голосно так не зітхали досі ані живі, ні мертві.
Квітка вогненна пускає коріння в його мерехтливі райдуги.
Я закричала би, я закричала би, я би
Не осідала на нього чорнішим від чорного попелом.
І най би торкали мене ці краплі дощу, най би
Проснулась!
Час!
Весь прозорий і світлий, такого, як він, не пускають у сни задарма.
Понад нами звивалися псами хвостаті відьми.
Я спіткнулась за крок до його спасіння, здирявіли очі й карма.
Дотліли прощальні квіти.
10.05.2018



Сивоголосі

Що розказати тобі, моя одинокосте?
Гавкають пси і свистять по шосе машини,
Сивоголосі, бо вибиті клином клини
Горло дірявили, мов кольорове скло.

Стільки небесної сині вмить протекло,
Наче розпечене дно. Зостається пара.
Зовсім прозора, та надто вогка примара –
Стільки сльози у тобі, моя спраглоокосте!

Повні зіниці, та в спразі цього замало.
Чим тобі, скрушна, маю лягти на груди?
Гавкають пси, коли замовкають люди.
Краще поглянь, як скельцями ніч заслало.
11.05.2018



Стерво

Вона досі в'яже з мене вузли і плаче, що стерла пальці.
Перейдем на "ти", – пропонує. Нехай. Вогні полотніють, страх!
Доречно було б замітати сліди, вдавати зі себе блукальців,
Котрі ненавмисне сплутали мітки, лиш схибили на словах.

Та їй притаманно рубати з плеча, а ще – ця вульгарна чесність:
Я висучу з тебе та хоч би й канат, а хоч би й суцільний нерв.
Клади своє фото на купку вчорашніх, у пам'яті безшелесність.
Вітаю, сестричко, у наших рядах щоденням гартованих стерв!
09.06.2018



Всеневідпущення

"Таліта, кум!" Мр.5:41

У провулках хиткого міста
Зримо падають на людей
Темні тіні всеневідпущеного
За негріх каяття.

Кам'яна маловірна невіста,
Побудована на піску,
Хамовито самокарається,
Коли й Бог відпустив.
12.06.2018



Чи цвіркуни

Чи цвіркуни за вікном, чи малі чортенята, чи голос чий?
Місяць виманює з хати тебе – заплутанокосу.
Дивна дівице, зтуманеноока, хибно йдучи – радій.
Просять на свято тебе нерозумну, тиху і босу.

Мавки ридають і моляться завше, коли їм ведуть сестер.
Коси розчісуватимуть гілляччям, немов хрестами.
Туга твоя в деревищі поселиться звіку, як відтепер.
Ніч проти шерсті гладить, мов рідна, тож не просись до мами!

Є, щоб коріння урешті пустити, і воля, і висота.
Та безприхильним лише дорога – свята оселя.
Вирвати тяму і вирватись з тіла – дурість? Жага? Мета?
Це цвіркуни за вікном голосять, а зверху – стеля.
02.08.2018



Сніги метуть

Усе, у що я вірила, пройшло.
Сніги метуть, завбачливо безжурні.
Якби й мені, якби – в холодне скло!
Якби шляхи – не сон, сніги – не дурні.

І легко сипле, лагідно торка...
І грішно тане, і ніхто не спинить.
Якби ж могла змести твоя рука
З чола – сновиддя, з тями – гострі кпини.
24.11.2018



Ніч на Андрія

В ніч на Андрія виводжу твоє ім'я
Білим по білому. Випаде чи забудеться?
Ось тобі мить призначена, ось тобі грішна я.
Він чи прийде у сни, чи вкотре уже заблудиться?

Білим по бі-
Лому
Ломить сліди
Йому.
Снігом сади
Вкрива-
Є. Чи його
Нема?
Біле мені
Лице.
Серце йому
Оце!

Витягую із грудей
І грію об нього руки.
Тук-тук! – За дверима стуки.
Не знати б мені людей!
Тук-тук... Віддаю навік
Взамін на чуже ім'я.
Ось інший – мені чоловік,
А ось йому грішна я.

А може на те й зима,
Щоб ждати, кого нема?
А може на те і сни,
Щоб стрілися нам вони?

Тільки в ніч на Андрія, бо так вже спрадавна водиться,
Я виписую мрії примарно – по білому білим.
Стережи мої сни, адже й ніч зі світанком сходиться!
Дорожи моїм серцем – вирваним і зболілим!
12.12.2018



Хтось боїться дивитись в очі

Хтось боїться дивитись в очі,
В когось вічно лячна говірка,
А у мене – посеред ночі
Надто жаско скрегоче фіртка.

По селу розлились тумани,
За селом зголодніли кручі.
Я ж бо – вина і марципани
Підсуваю біді рипучій.

Ач, ревнує мене до тіні,
Хоч повік не пали лампади!
Бавлю пальці свої об іній,
Тільки серцю не дати ради.

Знаю точно, в кого я вдалась
І куди мене місяць кличе.
Кожна лагідна заховалась,
А сміливим таке не личить!

По сусідству – сновиддя й темінь,
А у мене – вогні та мари.
В когось груди при серці – кремінь,
В когось – наскрізь його удари.

Осідають тумани в ріки.
Кручі нині сипкі й несталі.
От би щось та й було навіки,
Хоч від радості, хоч з печалі!
28.01.2019



Шляхи усіх

В мені немає ні високих нот,
Котрі беруть естети цього світу,
Ні дуг п'янких, які окреслять рот
В усмішках, чарівливих од привіту,

Ні хисту промовлять такі слова,
Що враз схиляють, паморочать думку.
В мені своя народиться бува,
Ковзне до губ, та відіб'ється лунко.

І цим посвідчить, що в мені нема
Ані завзяття, ні жаги, ні гарту,
Ні прозорливості, ні ясноти ума,
Щоб серед інших відшукати варту,

Нема ні шостих вроджених чуттів,
Ні чуйності для поглядів ласкавих,
І так нема, щоб конче закортів
Крізь очі заіскритися лукавий.

Нема в мені ні злості, ні добра,
Ні певності, ні вірності, ні зради,
Й ні від чийого у мені ребра
Нема, відтак – не буде і заради

Чийогось тіла, духу чи душі
Натхнення надиктовувати вірші.
Та, попри те, в оцій моїй глуші
Немає тиші і не буде більше,

Бо є в мені чи простір, чи луна,
Й якесь просте, одвічне споглядання,
Мов дехто він, мов деяка вона,
Шляхи усіх і кожного блукання.
03.02.2019



Мій пес не гавкає

Мій пес не гавкає. Мій пес – покинута статуя.
І як відтерти з нього усю життя чорноту?
Очиці, як дзеркала. Очиці його – гармати,
Що ними двічі на день береться у мене стріляти.
Волів би і тричі, й більше за всю мою доброту.
Я навчила його чекати.

Горе нам – тим, що чекають весни!
З першим нарцисом нижчають з долу гори.
Вицвіле серце вицвілому говорить:
Дещо тепер поясни!
Як ти навчиш його не дочекатись?

Мій пес не обтяжений, любов йому, що й ненависть,
Стікає дощами по засмальцьованому хребті.
Він зважений ще до зливи, тож опісля, нею зневажений
Не похитнув у вазі.
Він вилискує під ліхтарем чорнотою моєї душі.
Як очі його – вуглини, то серце у мене – сажа.
І хто з нас згоряє заживо?
26.02.2019



Тривога

Тривога
З дня на день, як невідступна ідея,
Росте.
Вона, немов дикий звір,
Так само зіниці розширює,
Запаморочує зір
Розлогий.
Тож, що нам читати на ніч?
Вона затуляє сонце.
На часі – про чийогось бога,
Най буде святим!
Я вмію збрехати всім
В тривозі, та поза – ні.
Я квола в своїй брехні
І надто багато не вмію.

Досі бувало, – я її розчиняла
У поміркованих дозах гаму
Вулиці, міста,
В обов'язкових до виконання програмах,
Графіком справ стискала
На мізерну користь суспільству,
Тісними обіймами у рекламних перервах поміж новин про війну,
Пісними книжками, жирними драмами
І в інших порожніх дійствах.
Та від її падіння, як від цілої істини,
Нагло себе віддаляла.
Лаялась.
Я не озвучу її, бо для неї немає слів.
Мій хижий домашній звір, нічний істукан, холостими вистріл!
Впритул не знешкодить цілі,
Не роздирає лапищами,
Та ходить постійно поруч, попри ланцюг на шиї.
Рискає.
Дошкульно виє.
26.03.2019

Накуй зозуленько роки ті
де все цвіте у оксамиті,
де почуття несамовиті,
де Сонце гріє, ще в зеніті,
і сяє золотом в блакиті.
Щасливі люди тої миті,
бо наслідки гріха відмиті,
ех, відати б, що люди ми ті.

11.11.2025р. UA

 
Цей нестямний час
Видиш як округ тебе міняють маски
Цей нестямний час
І робиш те чому нема ще назви
Щодо любові твоєї
Хоч у негоду хоч би у розмай
 
Цей нестямний час  (4x)
Цей нестямний час (о щодо любові)
Цей нестямний час (і це є любов усякчас)
І задля тебе весь оцей час
О будь же грай нам
Своє місце займай сам
 
Усяко разом тут
Для мене це є суть
Атож незімінні чуття мої у цей ось день
У час що добрим звуть
Знаю я одне йти із тобою як-от є
Усе майбуть усе майбуть
Усе що є майбуть
Видиш зміни зміни
Все округ тебе зміни
 
Цей нестямний час  (6x)
 
 
 
 
 
 
 
 

Бабине літо пішло по-англійськи —
не набулися достатньо із ним.
Листя опале танко́м одаліски
губить красу в арабесках чудни́х.
Вже листопад скинув тоги багряні,
красень бульвар на очах облисів.
День статуеткою із порцеляни
брякнувся ниць. А ти дуже хотів,
взявшись за руки, йти стомленим містом,
без парасольок під мрячним дощем,
разом збирати перлинне намисто
із голубих пелюстків хризантем.
Зводити замків повітряні вежі
над хмарочосами деревини,
та випадково на лівобережній
пристані сіли у різні човни...
У невідоме несуть за собою:
хвилі бентежні, стрімка течія́,
та відчуваю, за даллю річною
губить сліди половинка моя.

11.11.2025р.

Знов клята меланхолія крадеться,
Мене всього зміїно обпліта --
Немов на мури власної фортеці
Повзе гидка безбожна чорнота.

І без драбин залазить у шпарини,
Просочується в пори тіла скрізь.
Здається, що душа ось-ось порине
В багнюки обезволюючу слизь.

Та люто бетоную всі загати,
Бо маю сам себе з усіх-усюд
Немов кота, за шкірку витягати,
Змивати, розчинять налиплий бруд.

Так в дум гірких скупавшися намулі,
Виборсуються, наче із боліт.
Усі воскреслі душі -- ніжні, чулі.
Щоб вознестись у чистоти політ!


11 листопада 7533 р. (Від Трипілля)

До вчительки питання має Таня:
- Скажіть, для чого в кенгуру кишеня?
Хитрує вчителька, їй трохи дивно:
- А врешті ти як думаєш, дитино?
Не знає, що сказати їй маленька:
- Якщо, напевно, буде небезпека,
Коли страшне щось може часом статись,-
В кишеню можна голову сховати.

11.11.2025

Сколобочився під ранок
Обстріл знову… страхи… жуть
По-звірячому, неждано
Хто б мичав, сучари суть…
То про братство, то про дружбу
То про вічную любов
Схаменися, сучо… нужбо
Без ніяких там умов…
Крим забрали — підле хамство!
Розбомбили сотні шкіл
Відновити хочеш ханство?
Заспокоївся б, дебіл…

Сколобочився підранок
Зліг, пірнув у небеса…
Вряд чи хто небудь дістане
Боже праведний… краса
25.10.2925.

Жовтневі сонячні ванни
приймає, радіючи, листя.
Це осені притаманно,
якщо подивитись зблизька
в її золотаві очі,
у їх глибину бурштинну,
там скрите тепло пророчить
природньо назрілі зміни.

І листя це добре знає,
що зміни – властивість часу,
який кожну мить вливає
в свою невичерпну чашу,
і смак її додається
до зібраного напою,
який, пригубивши серцем,
ти всюди береш з собою.

Вервечка осінніх кроків
веде в неосяжні далі:
барвисті й туманні нівроку.
Тривоги що буде далі,
у якості подорожніх,
присутні цілком природньо,
допоки не заважають
вбирати красу сьогодні.

13.10.25

Десь там, далеко, а не тут, в рову,
Шерхоче осінь жовтим падолистом.
Чи мертвий, а чи досі ще живу...
В житейських справах геть немає змісту.

Холодна тиша гірша за громи,
Ні лагоди, ні сну - липка тривога.
Лишилося півкроку до зими,
Стократно ближчий шлях в едем, до Бога.

Приклад "АК" притиснувсь до щоки,
Заляпаний гарячою ще кров'ю.
Заплакані кармічні завитки
У книзі долі вкрилися золою.

Хоча б добу поспати у тилу!
Хоча б добу упасти в світлий спокій!
Ну, що ж, пора повзти в ранкову млу,
Туди, де сонця скоро блимне око.

11.11.2025р.

На сухі пожухлі трави
Першії сніжинки впали,
Як дівоча цнота чисті,
Срібно-білі та іскристі.

Виграють вони на сонці,
Обліпили всі віконця,
Слід лишили, наче стежку
Вишиваночки-мережки.

2022 р.

Артур Курдіновський

Приходили в моє життя...
Не роззувались на порозі.
І брудом від свого взуття
Сліди лишали на підлозі.

А я ходив і витирав
Підлогу та відкриту душу.
Вже відобразив поліграф,
Що я хворів, тепер - одужав.

Я не читаю ваш курсив -
За мною більше ви не стежте!
Жорстоку тишу полюбив
І чітко вимовив: "Нарешті!"

Прийняти ваш гучний парад
Душа ошукана не зможе.
Я озираюся назад
І шепочу: "О, Боже... Боже..."

5.11.2025р.

Олександр Сушко

Приходили в моє життя
Друзяки, без трусів і босі.
І добре! Бо брудне взуття
Сліди лишає на підлозі.

Та...бац! Зайшла одна мара
У кирзяках (плювок у душу)!
І каже: - Здрастуйте! Я - граф!
( я ж хворий був, ще не одужав).

За ним слідів липкий курсив
Аж від порогу - й до алькову.
Я подумки загалосив!
Від люті відібрало мову.!

Хоч чемний - не маркіз де Сад,
Для мене гості - челядь Божа...
З розгону копняка під зад
Йому влупив, хоч так негоже.

10.11.2025р.

Осінній день, осінній день,
Сміється – вже ріденьке – листя.
Немов замріяних пісень
Сяйнули блискітки вогнисті.

Озерна рінь, озерна рінь
Несе своє текуче срібло,
Вібрує чарами… Вгорі
Аж небо усміхом розквітло.

Сумна печаль, сумна печаль -
Шепоче очерет мов тихо –
Од мого берега відчаль
І відчай забери і лихо.

Усе мина, усе мина,
Зникає осінь з небокраю…
Лише поезії весна
Вона у серці не минає!

10.11. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Щоб троянди рук твоїх не зранили,
Я шипи безжально відривав...
Невтямки́, чому́ мене ти зрадила,
Як для того привід не давав?

Ти у вазу квіти ті поставила
І бентежно погляд відвела...
Так, любов не вти́снути у правила –
Добре те вже, що вона була.

Схожа ча́сом на троянди зрізані:
Білі і красиві через край, –
Та, немов би зрадою пронизані,
Почорніють, як не доглядай.

Я тебе ні в чім не звинувачую,
Навіть більше, – ти мені повір, –
За відвертість, навпаки, завдячую.
Хай розсудить нас життєвий вир.

Жовтень 2025 року

+++
Голів трьох щодня, щогодини
єдиного тіла війни
доводиться чути родинам –
майстри оман діла вони.

Подай кожен жертву їм щиру,
а кращі, всі в курсі, життя
лишень за обіцянку миру –
для них ми ресурс і сміття.

Прадавній дракон перед нами
де головам роль трьох держав,
де б цапом офірним в цій драмі
народ України мо став.

Та є серед нас той Кирило,
що кожу в Дніпрі м’яв колись,
дамо йому подих в вітрило
звільнив щоб народ його хист+!

10.11.2025р. UA

Із Йосипа Бродського (1940-1996)

1

Закі́нчивши всі іспити, вона
в суботу в гості запросила друга.
Смеркалось, і заку́пореним туго
здавався глек червоного вина.

Неділя почалася не всуху,
і гість, так-сяк просунувшись помежи
стільців скрипучих, не забув одежі
на ледь у стінку вбитому цвяху.

Вона, дотягшись вільно до стола,
у рот плеснула рештки із бокала.
В квартирі сонна тиша ще була.
Вона у ванні з піною лежала,

довірившись облупленому дну,
і порожнеча з милом діловито
повзла у неї крізь іще одну
відтулину для спізнавання світу.

2

У дверях він помітив, що рука
закаляна; запхавши по-хлопчачи
її в кишеню, він почув, як здача
з вина плеснула в надрах піджака.

Вода, ллючись із деренчливих труб,
несла бички та сірникові цурки.
Він цвях згадав, і цівку штукатурки,
і спотання з його набряклих губ

злетіло слово (хоч його усі
чували, неможливе фіксування).
Й якби тут не під’їхало таксі,
він остовпів би сам від здивування.

Він роздягавсь, вернувшись із гостей,
й позиркував із виглядом провинним
на власний ключ до багатьох дверей,
збентежений сьогоднішнім почином.

(2025)ауоео

І знову рана. Знову шрам.
В душі нема живого місця.
Ось так, повіривши словам,
Благословив осіннє листя.

Гортаю вкотре записник
У марних пошуках кохання,
Бо за інерцією звик
Плекати хибні сподівання.

Вже не повірю жодній з ком,
Поставлю крапку. Так і буде.
Крокую обраним шляхом?
Усе життя іду в нікуди.

1.
Ішо́в доро́гою,
де те́рня звідусю́ди
на крок диви́лося
в ті босоно́гі, вбо́гі дні...
Не дав Тобі́ я поцілу́нку,
як Іу́да,
а як розбі́йнику -
ще сповіда́тися мені́.

Приспів:
У І́стині -
наро́джується світ...
У Воскресі́нні -
про́щення і му́ки.
Розкві́тне і зів`я́не цвіт.
Душа́ і се́рце - це Любо́в зі сту́ком...

2.
Та ворога́м Твої́м
я та́їн не відкри́ю,
лиш поділю́ся з ві́рними
цим сло́вом і вогне́м,
в яко́му розгора́ються
відра́дні мрі́ї,
а те́мна си́ла
не пога́сить і не осягне́...

Приспів.

3.
Хоч се́рце
ще в міцни́х обі́ймах втрат і бо́лю
за все, що неопла́кане
і не зросло́ся в шрам...
Така́ Твоя́ на все рани́ме
Ла́ска й Во́ля
і ті́льки лиш для Те́бе
я - завжди́ відкри́тий храм.

Приспів.