Йшла громадянська уже другий рік.
«Червоні», «білі», іноземні сили
Країну кров‘ю уже вщерть залили.
Схилялась перемога в один бік,
А потім в другий. Страшно в Україні.
Її всі хочуть під собою мать,
Бо ж хтось країну має годувать.
Хоч ми вже забажали бути вільні,
Та хто ж відпустить. І туди-сюди,
То наступають, а то відступають,
Грабують по дорозі, убивають,
Криваві залишаючи сліди.
А українці поміж тих вогнів
Металися та прихисток шукали.
«Батьки» із них загони формували,
Щоб вижити якось у тій війні.
То до одних хилились, то до інших.
Та ті і ті, звичайно ж москалі.
Їм вірити не можна взагалі,
Бо просто зманять і одурять лише.
Так і з Махно було. Таврійський край
Був, наче його вотчина. Аж поки
Попер Денікін. Пхався крок за кроком,
Й пощади ніякої не чекай.
Махно рішив з «червоними» зійтися.
«Свої» ж, неначе, за народ стоять.
Отож рішив «червоним» помагать.
З Денікіним вже відчайдушно бився.
Тримав їх натиск… аж поки «червоні»
Набрались сили. Не потрібен став.
Отримувати зброю перестав.
А як без зброї бути в обороні?
Тож мусив відступати і його
У зраді звинуватили «червоні»,
Поставили умить поза законом.
Він ледь життя порятував свого.
Подавсь з своїм загоном у степи,
Щоб знов селян на битву піднімати.
Одна проблема – нічим воювати.
Тож він на захід далі відступив.
Денікін же зненацька як попер,
Чого «червоні» зовсім не чекали.
Перед «білогвардійцями» втікали,
Вже про Махна жаліючи тепер.
Денікінці вже Харків узяли,
Вже Май-Маєвський до Орла дістався.
Вже Мамонтов із корпусом прорвався,
В тилах «червоних», наче ніж пройшли
Крізь масло. Вже дорога на Москву,
Здавалося Денікіну відкрита.
І Київ удалося захопити.
Денікінці вже на Житомир рвуть,
Де уряд УеНеР іще тримавсь.
Одесу узяли. Війська Слащьова
Свою дорогу поливали кров’ю.
Махно від них заледве відбивась.
Бо ж не було чим. Хто б набої дав?
Він міг би усю Таврію підняти.
Та де для того війська зброю взяти?
Отож Махно з боями відступав.
Все ж війська він поповнював свого.
Селян «червоні» в армію загнали,
Тепер аж у Росію відступали.
Махно ж робити не збиравсь того.
Збирався в Україні воювать
Хоч проти всіх. Тож військо розбігалось
«Червоне» і з махновцями єдналось.
Знов армію вдалось йому зібрать.
Та що з того, як нічим воювати?
Гвинтівки є – набоїв ніде взять.
Гармати є – немає чим стрілять.
Доводиться постійно відступати.
За військом ціла армія селян
Теж сунула шляхами польовими.
Жінки і діти на возах із ними,
Стада худоби. Начебто земля
Знялася і кудись іде-бреде.
Для себе якийсь прихисток шукає.
Але другого, крім Махна не знає.
Отож іде, де «батько» всіх веде.
Позаду війська і позаду тих
Загони, які відступ прикривають.
Вони спокою ані дня не мають.
Боїв кривавих не злічити їх.
У вересні до Умані дійшли.
Тут саме січові стрільці стояли,
Що УеНеР кордони захищали.
Вони переговори почали.
Хоч українці були ті і ті,
Але в боях кривавих зустрічались.
У кожного свої зарубки мались,
Забути важко в мирному житті.
Та ж тут війна. Про Катеринослав,
Де скільки крові довелось пролити,
Забулися, бо ж треба далі жити,
Бо ж ворог спільний вже на Умань пхав.
Тож домовлятись мусили. І от
Махно вже із Петлюрою в союзі.
Не вороги, хоча й не вірні друзі.
Махно отримав зброю від щедрот
Військ УеНеР. Вже є чим воювати.
Петлюра шмат їм фронту наділив.
Єдине що лишень заборонив,
Так то за анархізм агітувати.
Поранених махновців узяли
До госпіталів Умані. Аж «білі»
Зненацька усім військом налетіли
І штурмувати Умань почали.
Слащьов вже перемогу свою бачив,
Уже хрестів, медалей зготував,
Що в Умані усім вручати мав.
Легкою та здавалася задача.
Та напоролись на зустрічний бій.
За села бились. То одні займали,
То інші їх з боями вибивали.
Дзижчали кулі, мов бджолиний рій.
Та, як кусали, то до смерті всіх.
Все ж «білі» поступово гору брали.
Махновців із позицій відтісняли.
Скляров зненацька взяти Умань зміг.
Не втрималися січові стрільці.
Хоч мужньо бились та були розбиті
І мусили із міста відступити.
Без захисту лишилися бійці,
Що ранені в госпіталях лежали.
Їх вирубали «білі» козаки.
То для Махна був результат гіркий.
Було погано та ще гірше стало.
Його війська в напівкотел попали.
Із трьох сторін оточені були.
Здавалось, «білі» вже перемогли,
Вони розгрому повного чекали.
Сказав Слащьов, що «візьмуть за три дні»
(У москалів то у крові, здається),
Уже Махно ніяк не відіб‘ється
І буде їм, як у страшному сні.
На другий день атакували ті
І другі та усе без результату.
Ворожих шанців не вдалося взяти.
Спинила ніч атаки ті пусті.
Вночі під Перегонівкою враз
Стовпи вогненні в небо піднялися,
Якісь пекельні вітри подалися.
Здавалося, що зупинився час.
Махновці, наче справжні хазяї
З собою мін дві тисячі возили…
Морських. І де б, здавалось, примінили?
А от, бач раптом і згодились їм.
Поки у шоці «біляки» були,
Махновське військо разом піднялося
І у атаку скору подалося.
Їх «білі» зупинити не змогли.
Бо ж там безвусі юнаки стояли.
Атака враз зім‘яла їх ряди.
Криваві залишаючи сліди,
На півдні «білі» швидко відступали.
На півночі кіннота узяла
Зненацька Умань. Козаків рубали,
Забитих їм поранених згадали.
І гнали по кривавих їх слідах.
На ранок в Перегонівці лишень
Тримались «білі». Там полки стояли
Із офіцерів і вогнем стрічали
Із кулеметів – всяк жива мішень.
Зашпортались махновці: що робить?
Іти на кулемети і вмирати
Чи на свою кінноту зачекати,
Що мала Умань скоро вже звільнить?
Аж тут Махно з‘явився. Сотня з ним
Лиш охорони. Крізь ряди промчався
Й на шанці «білих» полем він помчався.
А сотня слідом. Стало сором всім.
Всі, як один в атаку піднялись,
Хоч дощ свинцевий бився їм у груди.
Але про смерть, немов забули люди,
І страхові вони не піддались.
Хоч кулемети не змовкали та
Косили їх, немов коса пшеницю,
Але ніхто не зміг вже зупиниться.
Бо ж «батько» першим у атаку встав.
А тут якраз примчала і кіннота,
Що «білякам» ударила у тил.
Хоча у тих було ще вдосталь сил
Та воювати вже пройшла охота.
Бо опинились поміж двох вогнів.
Одні скоріше руки піднімали,
Адже бажання помирать не мали.
Другі, що долю бачили в війні,
Рубались до останнього й лягали,
Під шаблями кривавими вмирали.
А два полки зібралися в каре,
Аби собі дорогу пробивати,
Щоби життя і честь порятувати.
Здавалось, що ніщо їх не бере.
Йшли, як прийдеться: зорана земля
Чи то дорога та все відбивались,
Неначе звір підбитий огризались,
Скрізь кров’ю поливаючи поля.
Махновці слідом за тим «звіром» йшли
Та не стріляли – не було набоїв.
Бува кіннота налетить юрбою
Та поруба… Відбитися змогли.
Ряди зімкнули і простують далі.
Аж доки черга до гармат дійшла,
Що протиставить «зграя» та могла?
Картеччю упритул всіх розстріляли.
Надвечір закінчився той погром.
Поля всі до Синюхи від Ятрані
Укрились трупом. І, куди не глянеш,
Лиш зграї чорні вороння кругом.
Їх вісімнадцять тисяч там лягло.
А ще п‘ять тисяч «білих» полонили.
Та, допитавши, згодом відпустили,
Якщо погон в них, звісно не було.
Розбили «білих». Шлях перед Махно
Лежав відкритий. Десь був там Денікін,
Тили прикрити йому було ніким.
Де військо? Рвалось до Москви воно.
Й Махно подавсь по Таврії гулять.
Міста, містечка, села визволяти,
Денікіну шляхи перерізати,
Щоб не було чим військо годувать.
І миттю грізна армія ота
Розбилась, розкололася, розбіглась.
Денікінці огледітись не встигли,
Як їм Махно вже прищемив хвоста.
«Червоні» скористатись тим змогли
І наступ на Денікіна почали.
А потім на весь світ іще кричали,
Що то вони самі перемогли.
Та що з них взяти? Звісно – брехуни.
Крадуть усе і, навіть перемоги.
Для них нічого не бува святого,
Бо підлі від віків були вони.

Небо написано Петефі,
Хмари бажань.
Так, вже нелегко нам.
Ніжності грань.

Так, вже нам холодно,
Осінь то є.
Вітер б'є молотом,
Пісня Матьє.

Поле сумує за колосом.
Протяг загув,
Ніби виспівує голосно
Шарль Азнавур.

Осені — більше і більше,
Лист на поріг.
В небі розкидані вірші...
Й Шандора вірш.

Сонце пробивається крізь крону,
Між зеленим листям — буре листя.
Скоро повертатися додому...
Повіває запахом захристя,

І осінніх яблук, що упали,
І городом, зібраним учора.
Пагорби стоять, мов перевали —
Попереду Тугаєві гори.

Все минає, та, мені здається,
Ця хвилина буде вічно, завжди.
Хвиля на ставу тихо сміється,
Поховалися у мулі жаби.

Горобці не поспішають в стріху.
Звук цикади — музика цікава.
І горіхи шлють усім привіти,
І цикорій пахне — наша кава.

В небі ні хмарини, чисто-чисто.
Десь у полі у шпаків застілля.
Горобини ягоди — намисто.
Квіти, трави, вересень, неділя.

Кроком перемітним,
Ніби вурдалаком
Оком непристрасним
За натальним знаком,
В гуркіт між коробок,
В тінь від слова «Щастя»,
Боком обік обік,
Як раптова трясця, —
Зустрічай, як «Touch you!»
Хмарне, тютюнове,
Ружі троєкратні,
Маки безголові,
Провісне крилате,
Ніби хвіст комети
Зоряних матросів
В залишку газети.

Море! Синє море!
Як чорнило в склянці —
Падають прикраси
В Непроникне вранці
Кошеням кошлатим,
З лона банкомату
В кабінетне хворе
Синього агату.

Такий посивилій юнак передчасно,
Самотній мислитель, творець і поет.
Так брили віків напосіли, мов гасло
Забутих, але невиправних прикмет.

Юнак молодий весь укрився снігами
Важезних страждань і глибоких думок.
Він жертву віддав перед злими богами,
Але не засвоїв пекельний урок.

В соліднім костюмі, доцент чи професор,
Іде коридором у гулі понять.
Попереду шум демонічних процесій
І галас невпинних, запеклих проклять.

Його стереже костомаха з косою
На всіх перехрестях, незнаних шляхах.
Чоло укривається млосно росою.
Мислитель іде, як поранений птах.

27 березня 2026

 
Що це змінить?
Що це змінить?
Що це змінить?
Чому не змінить?
Чом за тобою йду
Куди ти ведеш?
 
Подібного не бачив ти ніколи у житті
На небо вознестися, й повернутися живим
Дай про це розповісти (і світ дозволив би)
О, часу дай, вибрати
Водяники співають у ліловій рідині
Мавпи в синій пудрі моляться страхам нічним
 
Чорна Королева тут, указуючи радо
Фай, Чорна Королево, марш у спільним ряді
Ось це, ось те, розмір утисне
(Марш Чорної Королеви)
 
Кинь їх до комори
Там, де неслухняні хлопці
Ніґерського цукру ще
Дітячої олійки трохи
 
Чорніш, чорніш
Кожен ніготь рук і ніг, ми усього лише почали
І те, і це, мороку цього іще
(О, Марш Чорної Королеви)
 
О, тепер насичусь я
Ти моя цукерка, бейбі
Тістечко моє із начинкою
 
Чийсь голос іззаду, що нагадує
Розправ свої крила, будь як ангел
Знеси мені зо швидкістю світла, так
(Іще дещицю радості й любові)
Або усе, що робиш, має волю
І причину, і сутність
(Іще дещиця радості й любові)
У всякій у душі
Існує чоловік, що скоро
Оманить і викриє
Але іще в життєві у свому
Знесе тобі любові
 
Лівицею правлю, й правицею, отже
Владар усіх темряв, Королева ночі
Я маю силу
І Марш Чорної Королеви
Моє життя у руці твоїй, і фоу, і фай
Я буду, ким ти захочеш, обернуся, ким бажаєш
Поганий хлопець, твій поганий хлопець
Марш Чорної Королеви
А-ах, а-ах
 
Вірна свому стилю
Вульгарна і огидна
Фай, Чорна Королева, татý на пирогах
І варить і пече, і крапок над ı не ставить
(Вірна лідерка)
 
Забудь свої підспівки й колискові
Віддайся містові у блищаковій повні
Танці із дияволом, митці заграють
Усіх до біса вас і руки, що в руках
Бо час мені йти, ужеж-бо
(Ла ла ла ла назавжди) назавжди
А-ах, а-ах
 
 
 
 
 
 
 
 

Там, де очi закритi вiд свiту,
Замурованi всi почуття,
Я iз сонцем могла говорити,
Як маленьке, наївне дитя.

Нiч i день зупинилися в часi,
На годиннику стрiлка стоїть.
Бились хмари i свiтло в екстазi,
Щоб вiдчути емоцiї мить.

Затремтiла схвильовано стреля:
Не витримує зболений дах.
Озирнувшись навколо - пустеля..
Я її залишила у снах.

І
Всі пишуть, аж буває лячно
від перебору слів без ком
та інших очевидних норм...
не думаю, що мова вдячна
грамотіям за цей прийом.
Мабуть, гадають герострати,
що тільки так, а не інак
запобігають плагіату
і що таке перекладати
захоче будь-який мастак.

ІІ
Насіли на свої есеї
говоруни і фарисеї
і їм таке пасує, бо
це є найвищі ешелони –
любителі та епігони
Аполлінера і Рембо.
Кому доведено, ті знають,
що рукописи не згорають
із язиком у боротьбі...
ці тези обраної теми
як соло на чужій трубі
я адресую і собі
і загалом, але й окремо
як антиподу із богеми,
де видно пана по губі.

ІІІ
Умилася сльозою Муза
біля месіра на балу,
осоловіли любі друзі
і Ярославна на валу
виспівує собі хвалу
та епітафії Карузо.
У кого не поїде дах
від репетицій Мельпомени,
що косо дивиться зі сцени
на мене? Але я не маг...
..............................................
поет з народу – це не фах,
природа не міняє гени,
та вистачає бідолах
під перевернуті знамена.

10.2026

Із літа в ще одну незнану осінь
Так сторожко, що забиває дух,
Ступаю крок. Іще один. Іду
Із відчуттям: оголена і боса
Душею, та із легкістю підношусь
Над переляком, що осів у фосі.
Знайду у втаємниченім сліду
Дорогу до старого віадука.
Він, як колода, лишаєм обріс,
І так давно не відчував коліс,
Не пульсував під залізничним стуком,
Дрезини цокоту досвітнього не слухав,
Та тихо береже в щілинах бруку
Пилини з того, що надійно ніс.

Печальна ніжність днів осінніх,
Кришталь повітря, синь без меж, -
І листопади жовтопінні,
І пурпурові бурі теж.
Повсюди - тиша і чекання,
І перших приморозків дим, -
І самота безперестанна,
І зігрівання від ходи.
Та кожен лист, що тихо пада,
Шепоче правду про земне:
Оця печаль - також відрада,
Бо все мине, усе мине...
18.10.26

 осінь що у неквапному свому процесі
 між сецесією і каскадом процесій
 прибирає за літом
 мотлох його коштовний
 і не проти яких фотосесій
 все це звісне поетам
 до їхньої честі
 вечори розмальовані крайоном
 богемним
 на районі де все невесело мовби
 бог із ним цим районом дрімотним
 у порожнечі й самотності десь
 перетнемося
 не переймаючись
 безпечно
 при певному сенсі
 осінню що у неквапному далі процесі
 поміж мисливцями
 що поспішають на пристрасні
 лови свої коштовні
 приречені
 

Ну, а це що за дивак?
Упізнати його як?

У брунатному вбранні
ще й подібний до свині.

Хвостик — скручений гачок.
Має бути й «п’ятачок».

Придивляюся: та ні —
голова не як в свині.

Тоді що ж це за один?
Родом з гір він чи з долин?

Біографія яка
у товстого дивака?

Чи насінням висівався,
чи у світ з розсади п’явся?

Як із сонечком дружив?
І яку водичку пив?

Слухав музику чи ні,
чи сподобались пісні,

що бджола йому співала,
чи нудився від вокалу?..

«Не впізнали жовтяка,
на насіння огірка?» —

обізвалася сусідка,
щойно вийшовши з повітки.

О-он чому так забарився,
Ледь Хро-хроком не зробився!

2016

Це повітря на диво крихке, місяць посмішку шкірить.
Ох ви ж, пташки небесні, над баштами давніх Моголів,
Де Іона живе і у долю від Бога не вірить
Поміж хмар незлічених в полоні людських забобонів.

Пил на стінах млинів — шлях зерна в неприхований лантух.
Ранок вогкий, стрімкий на стежках розгалужених — кремній.
Ніч холодна делірієм сну лихоманки
Гра в забуте старе — в нерозгаданий зміст потаємний.

Як у Будди, коли наступаєш на зламані граблі
І хоробре обличчя рятуєш у посмішці дурня,
Щоб ранковим промінням спадати на чаплі закляклі
І між лотосу жити в полоні виснажливих буднів.

Та у смутку туманів безсмертне не зовсім доцільне.
Невідомий герой, що воскрес, не несеться між люди.
Лиш вогонь растаманів у пошуках крабів стабільний
Вздовж порожнього берегу аж до кордону в нікуди.

Спокійне кохання у зрілому віці
Тече, як ріка повноводна і тиха,
Без вибухів і катаклізмів сторіччя,
Ховаючи у позапросторі лихо.

Спокійне кохання прийнятне людині
Таке, як є. Не потрібні прикраси.
Пливуть, як човни, тихоплинні години
І тонуть у плесі, далекі від маси.

Та раптом на рифи любов наштовхнеться,
І човен здригнеться, покинувши розум.
Постануть, як сіті, натягнені нерви
На сцені, де правлять безглуздя і розмах.

27 березня 2026

***
Було - хизувався, що дока життя.
було - ображався на себе, нікчему.
До хмар підіймали удач почуття,
поразки неждані вертали на землю.

Було - немов янгол свій захист забрав,
утомлені крила сховав за спиною.
І я на коліна покірно вставав,
молив, щоб пробачив, не нехтував мною.

Було – як монах я, із себе гнав чорта.
І каявся щиро і знову грішив.
А мрії штовхали із зони комфорту,
у прозі буденній шукати вірші.

Мерехтіли зорі в небі,
Тиша танула в пітьмі, -
Я збирався йти без тебе
Навстріч збудженій зимі.
Та лише подався з хати,
Як спинився за дверми,
Бо почав тепло втрачати
Задалеко до зими.
Ключ обтяжував кишеню,
Очі зиркали кругом, -
Ти всміхалася до мене
І світилася теплом.
Не протримався без тебе
І годину гонор мій, -
Мерехтіли зорі в небі,
Тиша танула в пітьмі...
17.10.26

 на правах інтермедії
 побути поетом
 побути красивою осінню
 побути жовтнем
 курити якусь целюлозу
 майже тирсу якусь
 але ж
 перечитуючи епістолярії
 поетичні поезійні
 про осінні
 чуття зволожені
 зі сивиною у міксі
 громадити стоси книжок
 поезійних
 древніх і всяких іще
 дарованих і підписаних
 непідписаних і недарованих
 але теж дорогих серцю
 сезон бо
 що із того що слова
 заяложені
 рими брутально нестерпні
 що з того що усі ми тут
 перехожі
 нізвідки й нікуди
 що із того
 

 
чи ти прокидався із чуттями
щось помінялося явно
розірвано циклічне часосприйняття
 
цей демонічний безлад ухопив тебе
цей демонічний безлад ухопив тебе
 
не крапає сльоза, хай забринить
пам’яті друзів, що на цвинтарі
усе нестерпно у пригніченості цій
 
і демонічний безлад ухопив тебе
і демонічний безлад ухопив тебе
 
як би дізнатися явно
а це кохання, чи не самозамилування
 
гай, гай, стривай бо
якось прокинешся й дізнаєш
поруч у ліжку вона отут
усе руйнує усміх, о на кутикові уст
 
цей демонічний безлад ухопив тебе
цей демонічний безлад ухопив тебе
цей демонічний безлад ухопив тебе
 
цей демонічний безлад . . . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

***

Прилинула хмаринка, а звідкіля — хто зна?..
На обширі безкрайнім самісінька-одна.

Купалася в блакиті, у сяйві золотім
над втомленим од сонця, над квітником моїм.

А вітерець лукавий уздрів її одну,
тихцем узяв на крила, поніс у далину.

Зіщулилися квіти, прив’яли полини —
ой, вітре, вітре, вітре хмаринку поверни!

Нам затінок жаданий, нам тінь, немов життя.
А вітер не зважає — схмелів до забуття,

несе хмаринку далі, подалі за поля,
щось промовляє, звабник, не розбереш здаля.

2014, вересень

Малює осінь філігранно:
У півтонах охри і бронзи.
Вдягає клену шарф багряний,
Заводить з листя справжнє рондо.

Вона не квапиться, бо знає:
Краса у кожній миті парку.
І таємничості ознаки -
В бездонній неба диво-арці.

Вдивляється, смакує каву,
Нанизує прикраси справно.
У вечір - золотом стікає...
...Малює осінь філігранно.

Тихо жоржиною
до скроней твоїх доторкну,
казкою мрійною
вечірні уста пригорну.
Ніч засвітить зірки
для нас двох.
Ранок народиться
без тривог.

Сонячних зайчиків
ласкаво тобі нашепчу.
Крилець метеликів
на очі твої покладу.
Подарую свого
серця стук.
Ранок народиться
без розлук.

Ранок народиться —
казкою квітки жоржини.
Ранок народиться —
сонцем на крильцях ожилих.

І
Життя запрошує до школи
не перший раз у перший клас
і поки ходимо по колу
з минулого в майбутній час
останній дзвоник із ніколи
ночами доганяє нас.

ІІ
Минули ігри за свободу
у волелюбного народу,
та чуємо нові пісні
удома і на чужині
про націю до біса горду
під стягами пролетарів
та під орудою братів.
Занадто мало нас навчали
на Соловках і Колимі,
що дехто й досі у пітьмі
у дні ворожої навали...
за плесами забудь-ріки
сміється Мойра крізь віки,
а із кутка поет Шевченко
та Українка зі стіни
гадають, де й чиї сини
такі пусті і недалекі
покликали чуму війни
і не почули небезпеку.

ІІІ
Немає панацеї від
неочевидної дилеми,
одні готуються в аїд,
а інші прагнуть до едему
або на вильоти без крил...
...................................................
у небі вишколу світил
не вимикаються Стожари
та у юдолі їм до пари
щось інше і з останніх сил
віщують бувші кочегари
і... копачі своїх могил.

10/26

Намагався заснути, та тільки дарма.
Не вдалося поринути в небо таємне.
Огортає, як військо, тотальна пітьма.
І в раю не побачиш сподівану Єву.

Намагався заснути, та кара тебе
Наздогнала в домівці й ударила в серце.
Ти прикутий до скелі, де небо рябе
Випікає страждання в нежданому серпні.

Намагався заснути, пірнув у Аїд,
У кипіння сторіч і у вічну покуту,
Де безжальний божок на арені стоїть.
І тобі залишається випить цикуту.

В ній навіки забудеш земні тягарі
І полинеш у простір печальний і вільний.
Не всміхаються більше величні гаї.
Лиш чекає на варті невтолена вірність.

27 березня 2026

Осiннiй холод навкруги,
Вже час напевно вiдпускати:
Пожовкле листя вiддавати,
Де били вiтру батоги.

Самотньо дивляться луги,
Їх також можна привiтати.
Осiннiй холод навкруги,
Вже час напевно вiдпускати.

Стоять безлюднi береги.
Можливо трохи почекати,
Бо буде сонце зiгрiвати?
Помилують усiх Боги.
Осiннiй холод навкруги.

Дощ бавився із вітром цілу ніч,
Дзвенів по блясі, шурхотів у шибку,
То цівкою наспівував мені,
То булькав у трубі сердитий хрипко.

Він безліч раз міняв відтінки тем:
Тужив за літом, шепотів про осінь,
Замріяно дзюрчав мені про те,
Як сад квітучий пам'ятає й досі.

Між яблунями, змоклими за дня,
Що мітлами похмурими темніли
За мокрим склом, де вітер сум ганяв,
Пило великі краплі листя пріле.

А тьмяним білооким ліхтарем
Цідився скупо промінь у безсиллі.
Безсонність осідала тягарем,
І падали метелики безкрилі.

Плине небом ясний місяць,
Сповиває землю сон.
Тче пітьма тонку завісу
Між густих дубових крон.
Сплять пташки в гніздечках тихих,
Вітер також спати ліг.
Лиш зістарену безвихідь
Подолати сон не зміг.
Заморочений думками
Про ілюзію, обман, -
Я іду на дно, мов камінь,
Помираючи від ран.
Тільки раптом промінь світла
Пробиває темну вись
І надія беззавітна
Шепотить мені: "Борись..."
Проганяю далі тугу,
Знову чую серця стук, -
І вертає сила духу,
Замість всіх душевних мук.
Опівнічна прохолода
Рани болісні зціля, -
Під сріблястим небозводом
Оживаю звично я.
16.10.26

 ідеалізм чи нігілізм
 часописи й бібліотеки
 ще пантоміми та балетки
 олівчики з мосяжних гільз
 овідія метаморфози
 варфоломей морфін у дозах
 шуруй до раю і вернись
 в кінці обовʼязково приз
 іще сирени у моменті
 за ними гальм пекельний звиск
 прийми нас господи на злеті
 що там писалося колись
 про той невроз щодо безсмертя
 про ті метафори що скрізь
 

Держслужбовцям у місті Валенсії
Дуже гарно живеться на пенсії.
Безкоштовне кіно,
Казино і вино -
Фантастичне життя у Валенсії.

Із поклоном в російську столицю
Мчить, мов птах, вірнопідданий фіцо
Не в Брюссель, ні в Париж -
Поспішає скоріш
До пуйла у російську столицю.

Комунальники міста Преторії
Зачищають свої території.
Проганяють мерщій
Крокодилів і змій,
Москалів і макак із Преторії.

Небесний меч над нами висне,
Непізнаний, як чисте зло.
Його вкриває, наче віспа,
Іржа і мудрості чоло.
Небесний меч - небесна правда,
Небесна істина блищить
У гострім лезі. Кожен практик
Відчує силу зброї вмить.
Небесний меч стинає вузол
Апорій, потрясінь сторіч.
Він увігнеться в шумний вулик
Безмежних, вічних межиріч.
Небесний меч - хірург управний,
Жорстокий кат, сумний суддя.
Він возвеличить давнє право,
Яке торкнеться шиї дня.

26 березня 2026

Які б рядки про тебе не писав я,
Освідчення, поеми - все не те.
Ловлю твоє натхнення золоте
І прикрашаю віршів різнотрав'я.

Твій сум - така близька мені природа!
Самотність - наш одвічний спільний стиль.
Ти - незаміжня жінка, я - бобиль.
У нас така однакова негода!

Виходить на життєвий шлях безликий
Шляхетний жовтень, славний диригент.
Мої рядки - це щирий комплімент,
Твоя краса - знеболювальні ліки.

Освідчення почну зі слова "осінь",
Проігнорую дзвін великих міст.
Впаде на тротуар останній лист.
Зима лягає на моє волосся.

Історія – учителька життя.
Але одних вона навчити може,
А інші до навчання неспроможні.
Живуть на білім світі, як сміття.
Самі по-людськи не навчились жить,
Нормально жити іншим заважають,
І розуміти того не бажають,
Що ті уроки треба все ж учить,
Щоб помилок своїх не повторить
І на ті ж граблі щоб не наступати.
Історію одну рішив згадати,
Щоб москалів нам краще розуміть.
Московія. П‘ятнадцятий йде вік.
Василь сидить вже Другий на престолі.
Від іга вже звільнилися монголів,
Хоч данину ще платять рік у рік.
Про Куликовську може й пам‘ятають.
Про інше все забули взагалі.
Коротка надто пам’ять в москалів,
Бо ж на одні й ті граблі наступають.
Монгольська іще дихає орда
Та хан тієї влади вже не має.
Тож кожен все, що хоче, виробляє.
Й сусідам, і монголам теж біда.
Хан із Казані Улу-Мухамед
Узимку Нижній Новгород загарбав.
Й зостався. То плацдарм для нього, аби
Москву дістати в будь-який момент.
Ще ближче потім, в Муром перебравсь,
Тож до Москви, мов тигр підбирався.
Василь відбити, звісно ж намагався,
Але, як кажуть, з дулею зоставсь.
А хан вгніздився і синів послав,
Аби вони Москву пограбували.
Князі там злата-срібла назбирали,
Отож улов добрячий бути мав.
Василь, як тільки про таке узнав,
То в травні заходивсь війська збирати.
Так, мов йому нема де поспішати.
Лиш через місяць попід Юр‘єв став.
Сюди ще воєводи підійшли,
Князі удільні теж сюди припхали.
Щоправда, війська небагато мали,
Бо ж лишити князівства не могли.
Загризлися з Литвою москалі,
В них руські землі прагнули «віджати».
Литва такого не могла прощати,
То й чубились. Зоставить взагалі
Князі без війська землі не могли,
Отож дружини невеликі взяли
Та й «помагати» Василю помчали.
Під Юр‘євим до нього прибули.
Ще б мав прийти служилий Бердедат,
Але не встиг…Чи не схотів встигати?!
Не ждав Василь двоюрідного брата
Шемяку, бо між ними був розлад.
Сам не прийшов і війська не прислав.
Хай, може братик шию собі зверне,
Дмитро собі «законний» стіл поверне,
Адже вважав, що право на те мав.
Отож, зібрав усе, що зміг Василь,
До Суздаля без поспіху подався.
Там зупинився, спочивати взявся.
Бо ж скільки бідний витратив зусиль.
Та тільки стан взялися розбивать,
Сторожа з поля раптом прилетіла.
«Йде супостат!» - із ляком доповіла.
Велів Василь всім броні одягать.
Вдяглися в броні, стяги підняли
І рушили… Пройшлися недалеко.
Попарились у бронях своїх в спеку,
Бо ворога і близько не знайшли.
Сторожа, певно, спала у ярку.
Приснилось їй, що вороги напали,
Отож вона і паніку підняла.
Полаявсь князь на дурість отаку
І повелів назад всім повертать.
Велів сторожі більше не дрімати,
Та ворога у полі пильнувати,
Бо ж за таке він може і скарать.
Хоч битви ніякої не було,
Але ж ходили?! Слід відсвяткувати.
Василь велів всіх воєвод зібрати,
І всіх князів. Начальство все прийшло
В шатро князівське. І пішла гульня.
Всю ніч пропили, прогаласували.
І ратники від них не відставали.
Василь добрячу порцію прийняв.
Отож прокинувсь, як вже сонце встало.
Заутреню відстояв й знову спать.
Та знову з поля сторожі летять,
Уже татарське військо Нерль долало.
Поки зібрались ратники, поки
Вдяглися в броні, страшно злі з похмілля,
Вже і казанці у великій силі
Ордою розгорнулись від ріки.
То добре, хоч прокинутись змогли,
Не так, як то було у них на П‘яні.
Поки всі москалі лежали п‘яні,
Ордою перерізані були.
Та, бач, та П֥’яна не навчила їх.
Хоч небагато літ і проминуло,
Але урок той москалі забули.
Господь поки, щоправда оберіг.
Тож стали шикуватись москалі.
Від перегару, що стояв над раттю
Птахи і ті боялися літати,
Бо мертвими валялись по землі.
Під п‘яний крик князів і воєвод,
Нарешті п‘яну рать пошикували
Й орді назустріч виступати стали.
Не так далеко ще пройшли. І от
Орда зненацька вихопилась й враз
В московську рать з розгону налетіла.
Напевно піших збити з ніг хотіла.
Та ж москаль п’яний досі був якраз.
Як москаль вип‘є добре – то герой.
Йому здається й море по коліна.
Орду списами й матюками стрінуть.
А перегар аж виверта нутро.
В той перегар уперлася орда…
Та й відступила, в поле відкотилась.
А москалі радесенькі – відбились,
Та й рушили поволі по слідах.
А тут орда знов вдарила на них.
Знов на списи і матюки нарвалась.
Тож розвернулась і у степ подалась.
Москаль страшенно радий – переміг.
Що п’֥яні воєводи, що князі,
Що ратники і сумніву не мають,
Що вороги розбиті й утікають.
Тож за ордою вслід рвонули всі.
Які полки? Який там уже стрій?
Хто перший зможе ворога догнати,
До нитки його зможе обібрати.
Лише про здобич думки, не про бій.
По полю усе військо розбрелось.
Хтось вже тіла загиблих оббирає.
А тут орда зненацька повертає.
Чи то ханам зібрати удалось,
Чи, просто обдурили москалів.
І москалі одразу ж дали драла.
Вже тільки з матюками утікали,
Хто мертвим не валявся на землі.
Що ратники, князів і тих побили.
Ніхто без ран із поля не утік.
Пораненим і вбитим збився лік.
Василь також не вийшов з бою цілим.
І в голову поцілили, і в руку.
Та ще й в полон із братом узяли
Михайлом. Та й до хана відвезли.
Щоби засвоїв вірності науку.
Хрести натільні з нього ізняли,
Відправили в Москву, аби там знали,
Що саме князя у полон забрали
Й готові викуп заплатить були.
Татари ж не спинилися на тім.
Ще довго москалів геройських гнали,
Дороги їхнім трупом устеляли.
На три дні хани віддали своїм
Татарам, аби Суздаль грабували.
Всі села навколишні рознесли,
Заледве Володимир не взяли.
Та спроба їхня та була невдала.
Та здобичі їм вдосталь й так було.
Вози добром нагарбаним напхали.
Спокійно в Нижній Новгород вертали.
Ординське військо радісне ішло.
А це уже для Путіна урок.
Не треба було, навіть починати,
Якщо немає тями воювати.
Бо карма дожене в належний строк.
Яка ж подальша доля Василя?
Великий викуп москалі зібрали.
Аж двісті тисяч золотом віддали.
Москальська розорилася земля.
Все за невдаху того віддали.
Всі, зрозуміло злі на нього були.
Хоча горілку із ним разом «дули»
Та програшу простити не змогли.
Минулі пригадали всі гріхи.
Ось тут Шемяка – братик і з‘явився.
Разом з Можайським князем зговорився,
Та й прийшов, повен намірів лихих.
Зловили вони того Василя
Та й осліпили, в Углич відіслали.
Шемяки черга святкувать настала.
Та що до того всього москалям?
Хто б не сидів – вклонятимуться всім
До самих ніг, сидіти буде поки.
Не хочуть вчити москалі уроки.
Не дав Господь, напевно розум їм.

Бра над софою схилилось уклінно...
Ніч підглядає в зашторені вікна...
В тиші блукають розгублені тіні,
книга тремтить у руках непомітно,
як пелюстки білорунних гортензій.
Слово до слова, складаються в пазли,
ллється мелодія дивних поезій —
образи світлі, зворушливі фрази.
Лірики спів на душі горностаєм,
сльози грудину стискають до болю.
Подруга подрузі вірші читає,
а та вбачає у них свою долю.

12.10.2026р.

Військовослужбовець, хореограф і танцівник.
До війни він співпрацював із відомими українськими артистами, зокрема Іриною Білик. Після війни мріяв навчати дітей…
Антон втратив ногу, підірвавшись на російській міні. Але після реабілітації повернувся до своїх побратимів-саперів.
Загинув на фронті. Йому було 37 років.
Завжди буде 37…

Він танцює красивий, усміхнений -
віддзеркалює повітря рух…
Ось летить над холодними мінами,
перетворює муки у гру.

Тож ніхто його не зупинить,
він танцює під вибухи бомб…
Під ногами - небесна піна,
а у серці - Божа любов.

2026 рік

Пригадую часто сипучі піски
На березі річки стрімкої,
І дотики ніжні тремкої руки
У лозах порою нічною.
Тьмяніли і знов яскравіли зірки,
І шурхоти в тиші тонули, -
Донині вертаю крізь довгі роки
Туди, де дрімає минуле.
Немає вже лоз і та річка стрімка
Притихла і русло змінила, -
Та в серці моєму - дівоча рука,
Якої забути несила.
Хоча десь поділися лози старі
І річка красою не манить, -
Те перше кохання при світлій зорі
У згадках живе безнастанно.
15.10.26

 
“Ей, уваж мою чарку, бармене
Це мій дрінк, еге, це мій дрінк, гаразд
Доливай, до верху
Хтось має співати
Чи хто співатиме?
Хтось має співати, вірно?
Ну а що”
 
Подайте ту пляшку
Я заспіваю реально
Ей
Дайте зайти у ноти
 
Роздивляюся через Гарлем
І мій шлунок бурчить уже трохи
Діліжанс, повний пір’я й слідів ніг
Під’їжджа до моєї коробки
Леді ось, перламутровий бантик
Із водійським ременем
Видихає акцентом
Із марафету й бурбона
“Чи не бачила я тебе в пеклі
Чи усе лише інцидент?”
(Уяви, що відчув я, гов)
 
Поки я питав “То був Іст або Вест-Сайд?”
Мої ноги боліли своє
Колеса слави ріжуть глибоко
Але дощ мене більш достає
І як вони забрались, просік я слова
Що валились на мій брудний тент
Ну, я їх підняв, і обтер їх
До чого те все
І ти не повірив би
“Зайди у мій номер, зубець посередині
Із тебе пляшка та президент”
 
Так бо, часом усе не просто, бейбі
Як оцей твій друг єдиний
Мовить, бачить, чує, як ти
А ти чиниш те саме, що він
(І на тій дорозі самотньо, бейбі)
(Ехех, є)
(О, іще дещо)
 
Ну я їду через Ел-Ей (ха)
На ровері примітивному
І стрічаю давнього кореша
Каже: “Ти мов інший, якийсь тепер дивний”
Ну, я: “Деякі, з вигляду, мовби портмоне”
А він: “У тобі явно монет немає”
І я оперся, подумав, і казав йому
“Свій гонор із-під таксофона забрав я”
І подих цей із волосся обтер
 
Так бо, часом усе не просто
Як оцей твій друг єдиний
Мовить, бачить, відчуває, як ти
А ти чиниш те саме, що він
 
О, щойно зі скандинавської цюпи
Простував я до тебе на кухню
І, відчувши слабкість, поглянув я в люстро
Щоб дізнати, чи тут ще друг мій
Тобі добре відомо, що я не п’ю каву
Ти наповниш горня піском
Заморожене чайне листя на дні
Ще й вишнева помада із боку
І мій плащ, на якому твій пес усе спить
І твій кіт, що мене атакує зі сховку
Я був певний, що ти мій друг мабуть
Та моя тінь усім передує
 
Дізнаюся, що часом не просто, бейбі
Як оцей твій друг єдиний
Мовить, бачить, відчуває, як ти
А ти чиниш те саме, що він
 
(Боже, що за самотність, ех)
Ех . . .
(Уже подай мені ту пляшку)
 
Ей–є, окей
 
 
 
 
 
 
 
 

Ще ловить сонце хитрим неводом своїм
В’юнкі мальки облич ледь-ледь осінніх.
А риби хмар шубовсь у неба течії,
Вітри плетуть із трав човни старинні.

І птахи швидко літо бабине крадуть.
Полюють нас журба, страхи та холод.
А жовтень днів листки жене, як череду.
Думки на клапті часу рвуться кволо.

Зітхає осінь, мовби гойдалка стара.
І тепло й зимно. Дні то вниз, то вгору.
Чи ще гойдати ледве чи іти пора?
Чи віхол карусель закрутить скоро?

14.10.2026

Коли б то можна утаїть
В найглибшім серця сховку
І навіть ти не здогадалась,
Що стискує в один тугий пучок,
Від чого ні на мить позбутися не можу,
І кожне твоє слово, усміх, ласку,
І кожну мить буття твойого
Неподільно хочу взять собі...
...Відкіль, з яких незайманих ще островів
Прийшла й доламує мій спокій
Оця незборна туга по тобі?
Може, від того, що не знаю,
Коли і де судилося востаннє бачитись?
А, може, все починається спочатку?..

Не спіши у час важких прозрінь,
Як хвилина переплавить вічність.
Крізь важезну кригу сновидінь
Проривається забута вірність.

Не спіши. Впіймай за хвіст момент,
Феєрверк палкий і незабутній.
Не сльозливий, ніжний сентимент,
А Усесвіт, що вартує бурі.

В полум'ї могутнім не спіши.
Провидіння не проґав невтішно.
Ці слова крізь шелест комишів
Пронесуться праведні і грішні.

25 березня 2026

 щось написати я хотів
 прийшла сусідка інна
 і настрій елегійний мій
 став радше мізогінним
 феміна вжеж незгірша так
 напевне це важливо
 лібідо тут не при ділах
 її цікавить пиво
 а пива в мене і нема
 і грошей теж так само
 на пиво інні
 може йшла б
 до подруги оксани
 тож резюмуєш
 це життя
 залежність і провина
 де вислухав і посприяв
 усіх / усім / затримав
 когось на виході з вікна
 на хвильку
 тоже гумор
 спʼяніння
 трохи блюз війна
 етце
 подальший ступор
 я написати щось хотів
 та передумав отже
 слова для інн у світі цім
 пусті й пустопорожні
 

Не думав я, що чутиму колись
Виття сирен і вибухи "шахедів", -
Ще й дні з ночами так переплелись,
Що радощів прийдешніх не розгледіть.
Повсюди морок, втома і обман,
Який уперто убиває віру
У те, що здохне прОклятий тиран,
Або собі учинить харакірі.
За кожну смерть і кожну ніч без сну,
За кожен дім, що знищив біс проклЯтий, -
Його у три погибелі зігну
І буду дупу нагаєм шмагати.
Згадаю все: і смерті, і життя
Під рев сирен та вибухи шахедів, -
Не матиму ні крихти співчуття
До винуватця нинішніх трагедій.
Заплатить кат за кожну краплю сліз,
За кожен розпач і розбиту долю, -
За те, що спокій наш ущент розніс -
Нехай скуштує сам такого ж болю.
Нехай скоріше забере земля,
Без почету всілякого і шани, -
Хазяїна безславного кремля,
Цього злочинця, виродка, тирана...
14.10.26

Я розчинюсь у вечері осіннім -
Така вже доля мрійників самотніх.
В моїх розчаруваннях незворотних
І натяку нема на воскресіння.

Всі "вчора" й "завтра" - тьмяне мерехтіння.
Лишається загрозливе "сьогодні".
Я розчинюсь у вечері осіннім -
Така вже доля мрійників самотніх.

Зустрічні у журбі моїй не винні.
Кому розповісти про сни скорботні?
Мої ронделі на краю безодні -
Лише безрезультатне голосіння.
Я розчинюсь у вечері осіннім.

Христосових молитва лине
бо разом ми будь-де й коли.
Тебе цей вірус* не поглине
покайсяº й Господа моли.

Щоб мати участь у молитві,
зручним щоб був для тебе час –
твій стогін хай звучить у битві
бо стогне й стогне кожен з нас.

Гудіння**шириться довкола,
це захист наших сіл і міст,
це Знаменного співу*** школа –
ісонний**** гул, а в ньому зміст.

Тож знай сестра чи брат сердешний –
молитва нашої сім’ї
доцільна буде і безпечна
коли почуєº Бог її.

º наприклад кажи:
Господи, прости мої гріхи— вчинені словом і ділом, свідомо й несвідомо,
каюсь, каюсь, каюсь і будь мені грішному.
* те, про що кажуть «чума з Іркутська».
** неодночасний молитовний звук-стогін багатьох людей, народу.
*** Зна́менний спів — система давніх православних культових співів XII–XVII століть.
Типологічними відгалуженнями знаменого розспіву вважаються київський розспів, грецький розспів, болгарський розспів тощо
**** Ісон є фундаментальною основою співу. Основну мелодію веде один або кілька співаків (канонарх, псалт), а окрема група хору (ісокра́ти) безперервно тримає головний тон гласу (або змінює його відповідно до законів ладу).
Він не є статичним: Це не просто одна нота від початку до кінця пісні. Коли мелодія переходить у новий розділ гласу, ісон також змінює свою висоту (переходить на інший опорний ступінь ладу).
Духовний сенс: Вважається, що ісон символізує вічність, постійність та непорушність Божественного світла, на тлі якого розгортається людське життя і молитва (мелодія).
Техніка виконання: Співаки, які тримають ісон, співають його м'яко, зазвичай на голосний «А» або «О», щоб не заглушати основний текст і мелодичну лінію.

13.10.2026р. UA
P.S.
Ми Богу подібні
якщо вчинки гідні.

Що відбувається у світі?
І виворіт реальності, і зовні
пронизує шалений вітер,
на жаль, багато розвелося довбнів.
Зійшли із розуму від принди
і сліпої влади. Злочинна дія:
встромили ніж у тишу. Кривда
розгулює кривавим буревієм.
Не заховають їх паркани.
"Мета висока" - це брехня-отрута.
Вина, що спричинила рани
й смерть. І біль, розруха, жалоба й смута.
Годинник цокає у ритмі,
а вимір часу зовсім інший нині.
Ми звикли у тривожній миті
жити. Хвилина важить, як століття.
Минуле згасло, наче повість.
Майбутнє мирне - як далекий обрій.
І тільки строга, чиста совість
врятує й боротьба за мир хоробрих.

І
Де ви, герої діорами
і показухи у бою
шкільної давньої програми,
кого немає у строю
із тими, що ідуть за нами?
Нехай поетам ріже слух
така метафора, незвична
на звук для музикальних вух.
Зате ця опція практична –
на два боки така ж убивча
буває хлопавка для мух.

ІІ
В епоху воєн інша ера
тривожить пам’ять кожну ніч,
то сняться Моцарт і Сальєрі,
то кола пекла Аліґ’єрі,
то Стус у полум’ї сторіч,
то дні кривавої річниці...
нічим душа не освятиться
із того, що колись було.
У вихідців із лав народу
бували завжди антиподи,
та викорінюємо зло
лихої кривди як годиться,
як і Мазепа, і Хмельницький.
Іще не рухнуло село
і пороху в порохівницях
ще вистачає на хамло,
що нібито було братами,
як наші й німці у кіно...
пора приводити до тями
катів, що гнобили віками,
пора і наше знамено
перевернути заодно,
щоб ниву жита і пшениці
не змило ріками водиці,
а Боже жовто-голубе
не висло догори ногами,
а сонцем сяяло над нами...
та поки-що усіх скубе
у тім’я курка двоголова
і зиркають між нами знову
зловіщі тіні каґебе.

ІІІ
Що можу, виконати мушу
до переможного кінця.
Усе, загадане на гущі,
порадує хиренні душі
і загартовані серця.
А як оточують печалі
або накочує журба,
то нажимаю на педалі...
..........................................
весела доля – не судьба,
а прийде час, то підем далі,
допоки кличе боротьба.

10.2026

У Баден-Бадені москалики* й цикади,
Та я про те не знаю до пуття,
Шукаю гуглом світові принади,
Для бестіарію надземного життя.

Уважні ще чорніючі зіниці,
Що не лякаються осінньої сльоти -
Гасають ровери, літають повз синиці,
Співають розмальовані коти...

Та завжди добромисний і удатний,
Немовби грак, блукаю вздовж стерна,
У жолудях гукаю троєкратно,
До безхребетних вогкого зерна!

Тож надішли мені у Київ в час негоди,
Немов затверджену, як мантру лісову,
Молитву комашину вряди-годи,
Щоб пережити разом зиму світову...

Знову осінь: дощ і сирість,
І принишклий голий сад, -
І синоптиків нещирість
У прогнозах невпопад.
Знову осінь: жаль і смуток,
І на серці гіркота,
Бо не змінює маршруту
Непотрібна самота.
Та я знаю: не безкрая
Ця сумна пора дощів, -
Осінь душу не карає,
А очищує від слів.
13.10.26

 у кращому разі
 це нічого не означає
 сонце сідає
 запломенівши на мить
 шибками
 при цій пасторалі
 не хочеться думати
 що воно далі
 зволікайте собі
 пентюхи бахури
 вилупки
 життя безконечне
 чого би не зволікати
 був би я циганом
 у мене була би скрипка
 гітара не то
 себто звичайна гітара
 можна побренькати
 але печалей
 не виплакати
 із віршами ще складніш
 бо забагато
 низького й зайвого
 хіба інколи
 поміж рядками
 запломеніє на мить
 непромовне
 визване збігом
 ракурсу та
 обставин
 

 
Наступний дубль? . .
Окей!
 
 
Ти кажеш, хочу революції
Ну, розумієш
Усім кортить міняти світ
Мовляв, за цим є еволюція
Ну, розумієш
Міняти світ кортить усім
 
Якщо говориш про руйнації
Розраховуєш на мене, так, ні?
 
Ти же знаєш, буде все гаразд
Ти же знаєш, буде все гаразд
Ти же знаєш, буде все гаразд
 
Ти кажеш, рішення реальне
Ну, розумієш
Нам би глянути на план
Ти просиш поспонсорувати
Ну, розумієш
Усяк щось робить, там і сям
 
Якщо хочеш грошей лише для ненависті
Кажу тобі, брате, наразі, зажди із цим
 
Ти же знаєш, буде все гаразд
Ти знаєш, буде все гаразд
Ти же знаєш, буде все гаразд
 
Ти кажеш, зміним конституцію
Ну, розумієш
Усе псується з голови
Ти кажеш, винні інституції
Ну, розумієш
Свій розум ліпше вивільни
 
Якщо тільки носитися із портретами Мао
Чи знайдеш когось, хто справи з тобою мав би
 
Ти же знаєш, буде все гаразд
Ти знаєш, буде все гаразд
Ти же знаєш, буде все гаразд
 
Усе, агов, ов . . . .
Гаразд, гаразд . . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

Жовтень ступає у шо́вкових шатах,
Золото сипле на плечі садів,
Літо згорнулось у хмарах крилатих –
Кутає шепіт у тінь берегів.

Світло і смуток – сестри єдині,
В серці злилися в мажорний акорд,
Тиша приходить, як сповідь людини,
Після лункого недільного хору.

Вітер витає в гіллі́, мов у ризах,
Сонце торкає чоло, як вінець,
Сонце церковні стіни розписує,
Небо округлює золотом хрест.
10.10.1026

Я іду в елегійнім тумані
Повз надгробки забутих віків,
Крізь минулі епохи й обмани,
Крізь могутність запеклих замків.
У тумані мелодія чула
Озоветься із далі часів.
Прозвучить, наче флейта, минуле
Крізь граніт і Харона заплив.
І бруньки щось устами промовлять,
Подолавши у нас глухоту.
Шелест лісу, як гомін пробою,
Схопить сутність легку на льоту.

24 березня 2026