Ти без довгих прощань застрибнула в останній вагон,
Ти вже бачиш себе у світах на дорозі широкій.
А мені зостається хіба що порожній перон,
Де за спокоєм звичним чатує незвичний неспокій.

Все карр та карр - пісні старої тітоньки.
Коли садили верби ще діди,
Питалися у неї: птахо, звідки ти
Перенесла гніздо своє сюди?

І що облюбувала, чорнопера, тут?
Околиці затишшя чи сади?
Гукала дощ і випасала череду,
Коли садили верби ще діди.

Закаркає - шукаю парасолю я.
Погоду слухай - змокнутим ходи.
Була її прогнозів монополія,
Коли садили верби ще діди.

Стара верба. Сучками небо колеться.
Не гнеться долу пагін молодий,
Як в час, коли трудились на околиці
Ворона й молоді мої діди.

Підійди сюди тихенько
Роздивись, не пожалкуєш
Тут і білі, і опеньки
Не спіши, ще поцілуєш…
Хтось садив, а ми збираєм
Ось би встрітить слід провидця
Ти диви, природа дбає
Берем ще і ще — згодиться
Ну і все, нарешті досить
Шматок добрий ми втоптали
Так від осені й до осень
Жаль, засію проморгали…
25.10.2925.

Пам'яті сестри
Людмили

Сил нема спинити,
Хоч я так хотів, -
Метушливі миті
Найкоротших днів.
Квапляться аж надто
До межі зими
Хмар вологих клапті
Та їдкі дими.
В сирості щоденній
Повно гіркоти, -
Кольори зелені
Важчає найти.
Вилиняли барви,
Налягла жура, -
Швидко робить справи
В'януча пора.
Мов стискає пресом
Час осінні дні,
Смерть твоя, мов лезо,
В згніченім мені...
12.11.25

Накуй зозуленько роки ті
де все цвіте у оксамиті,
де почуття несамовиті,
де Сонце гріє, ще в зеніті,
і сяє золотом в блакиті.
Щасливі люди тої миті,
бо наслідки гріха відмиті,
ех, відати б, що люди ми ті.

11.11.2025р. UA

 
Цей нестямний час
Видиш як округ тебе міняють маски
Цей нестямний час
І робиш те чому нема ще назви
Щодо любові твоєї
Хоч у негоду хоч би у розмай
 
Цей нестямний час 4x
Цей нестямний час (о щодо любові)
Цей нестямний час (і це є любов усякчас)
І задля тебе весь оцей час
О будь же грай нам
Своє місце займай сам
 
Усяко разом тут
Для мене це є суть
Атож незімінні чуття мої у цей ось день
У час що добрим звуть
Знаю я одне йти із тобою як-от є
Усе майбуть, усе майбуть
Усе що є майбуть
Видиш зміни зміни
Все округ тебе зміни
 
Цей нестямний час 6x
 
 
 
 
 
 
 
 

Бабине літо пішло по-англійськи —
не набулися достатньо із ним.
Листя опале танко́м одаліски
губить красу в арабесках чудни́х.
Вже листопад скинув тоги багряні,
красень бульвар на очах облисів.
День статуеткою із порцеляни
брякнувся ниць. А ти дуже хотів,
взявшись за руки, йти стомленим містом,
без парасольок під мрячним дощем,
разом збирати перлинне намисто
із голубих пелюстків хризантем.
Зводити замків повітряні вежі
над хмарочосами деревини,
та випадково на лівобережній
пристані сіли у різні човни...
У невідоме несуть за собою:
хвилі бентежні, стрімка течія́,
та відчуваю, за даллю річною
губить сліди половинка моя.

11.11.2025р.

Знов клята меланхолія крадеться,
Мене всього зміїно обпліта --
Немов на мури власної фортеці
Повзе гидка безбожна чорнота.

І без драбин залазить у шпарини,
Просочується в пори тіла скрізь.
Здається, що душа ось-ось порине
В багнюки обезволюючу слизь.

Та люто бетоную всі загати,
Бо маю сам себе з усіх-усюд
Немов кота, за шкірку витягати,
Змивати, розчинять налиплий бруд.

Так в дум гірких скупавшися намулі,
Виборсуються, наче із боліт.
Усі воскреслі душі -- ніжні, чулі.
Щоб вознестись у чистоти політ!


11 листопада 7533 р. (Від Трипілля)

До вчительки питання має Таня:
- Скажіть, для чого в кенгуру кишеня?
Хитрує вчителька, їй трохи дивно:
- А врешті ти як думаєш, дитино?
Не знає, що сказати їй маленька:
- Якщо, напевно, буде небезпека,
Коли страшне щось може часом статись,-
В кишеню можна голову сховати.

11.11.2025

Сколобочився під ранок
Обстріл знову… страхи… жуть
По-звірячому, неждано
Хто б мичав, сучари суть…
То про братство, то про дружбу
То про вічную любов
Схаменися, сучо… нужбо
Без ніяких там умов…
Крим забрали — підле хамство!
Розбомбили сотні шкіл
Відновити хочеш ханство?
Заспокоївся б, дебіл…

Сколобочився підранок
Зліг, пірнув у небеса…
Вряд чи хто небудь дістане
Боже праведний… краса
25.10.2925.

Жовтневі сонячні ванни
приймає, радіючи, листя.
Це осені притаманно,
якщо подивитись зблизька
в її золотаві очі,
у їх глибину бурштинну,
там скрите тепло пророчить
природньо назрілі зміни.

І листя це добре знає,
що зміни – властивість часу,
який кожну мить вливає
в свою невичерпну чашу,
і смак її додається
до зібраного напою,
який, пригубивши серцем,
ти всюди береш з собою.

Вервечка осінніх кроків
веде в неосяжні далі:
барвисті й туманні нівроку.
Тривоги що буде далі,
у якості подорожніх,
присутні цілком природньо,
допоки не заважають
вбирати красу сьогодні.

13.10.25

Десь там, далеко, а не тут, в рову,
Шерхоче осінь жовтим падолистом.
Чи мертвий, а чи досі ще живу...
В житейських справах геть немає змісту.

Холодна тиша гірша за громи,
Ні лагоди, ні сну - липка тривога.
Лишилося півкроку до зими,
Стократно ближчий шлях в едем, до Бога.

Приклад "АК" притиснувсь до щоки,
Заляпаний гарячою ще кров'ю.
Заплакані кармічні завитки
У книзі долі вкрилися золою.

Хоча б добу поспати у тилу!
Хоча б добу упасти в світлий спокій!
Ну, що ж, пора повзти в ранкову млу,
Туди, де сонця скоро блимне око.

11.11.2025р.

На сухі пожухлі трави
Першії сніжинки впали,
Як дівоча цнота чисті,
Срібно-білі та іскристі.

Виграють вони на сонці,
Обліпили всі віконця,
Слід лишили, наче стежку
Вишиваночки-мережки.

2022 р.

Артур Курдіновський

Приходили в моє життя...
Не роззувались на порозі.
І брудом від свого взуття
Сліди лишали на підлозі.

А я ходив і витирав
Підлогу та відкриту душу.
Вже відобразив поліграф,
Що я хворів, тепер - одужав.

Я не читаю ваш курсив -
За мною більше ви не стежте!
Жорстоку тишу полюбив
І чітко вимовив: "Нарешті!"

Прийняти ваш гучний парад
Душа ошукана не зможе.
Я озираюся назад
І шепочу: "О, Боже... Боже..."

5.11.2025р.

Олександр Сушко

Приходили в моє життя
Друзяки, без трусів і босі.
І добре! Бо брудне взуття
Сліди лишає на підлозі.

Та...бац! Зайшла одна мара
У кирзяках (плювок у душу)!
І каже: - Здрастуйте! Я - граф!
( я ж хворий був, ще не одужав).

За ним слідів липкий курсив
Аж від порогу - й до алькову.
Я подумки загалосив!
Від люті відібрало мову.!

Хоч чемний - не маркіз де Сад,
Для мене гості - челядь Божа...
З розгону копняка під зад
Йому влупив, хоч так негоже.

10.11.2025р.

Осінній день, осінній день,
Сміється – вже ріденьке – листя.
Немов замріяних пісень
Сяйнули блискітки вогнисті.

Озерна рінь, озерна рінь
Несе своє текуче срібло,
Вібрує чарами… Вгорі
Аж небо усміхом розквітло.

Сумна печаль, сумна печаль -
Шепоче очерет мов тихо –
Од мого берега відчаль
І відчай забери і лихо.

Усе мина, усе мина,
Зникає осінь з небокраю…
Лише поезії весна
Вона у серці не минає!

10.11. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Щоб троянди рук твоїх не зранили,
Я шипи безжально відривав...
Невтямки́, чому́ мене ти зрадила,
Як для того привід не давав?

Ти у вазу квіти ті поставила
І бентежно погляд відвела...
Так, любов не вти́снути у правила –
Добре те вже, що вона була.

Схожа ча́сом на троянди зрізані:
Білі і красиві через край, –
Та, немов би зрадою пронизані,
Почорніють, як не доглядай.

Я тебе ні в чім не звинувачую,
Навіть більше, – ти мені повір, –
За відвертість, навпаки, завдячую.
Хай розсудить нас життєвий вир.

Жовтень 2025 року

+++
Голів трьох щодня, щогодини
єдиного тіла війни
доводиться чути родинам –
майстри оман діла вони.

Подай кожен жертву їм щиру,
а кращі, всі в курсі, життя
лишень за обіцянку миру –
для них ми ресурс і сміття.

Прадавній дракон перед нами
де головам роль трьох держав,
де б цапом офірним в цій драмі
народ України мо став.

Та є серед нас той Кирило,
що кожу в Дніпрі м’яв колись,
дамо йому подих в вітрило
звільнив щоб народ його хист+!

10.11.2025р. UA

Із Йосипа Бродського (1940-1996)

1

Закі́нчивши всі іспити, вона
в суботу в гості запросила друга.
Смеркалось, і заку́пореним туго
здавався глек червоного вина.

Неділя почалася не всуху,
і гість, так-сяк просунувшись помежи
стільців скрипучих, не забув одежі
на ледь у стінку вбитому цвяху.

Вона, дотягшись вільно до стола,
у рот плеснула рештки із бокала.
В квартирі сонна тиша ще була.
Вона у ванні з піною лежала,

довірившись облупленому дну,
і порожнеча з милом діловито
повзла у неї крізь іще одну
відтулину для спізнавання світу.

2

У дверях він помітив, що рука
закаляна; запхавши по-хлопчачи
її в кишеню, він почув, як здача
з вина плеснула в надрах піджака.

Вода, ллючись із деренчливих труб,
несла бички та сірникові цурки.
Він цвях згадав, і цівку штукатурки,
і спотання з його набряклих губ

злетіло слово (хоч його усі
чували, неможливе фіксування).
Й якби тут не під’їхало таксі,
він остовпів би сам від здивування.

Він роздягавсь, вернувшись із гостей,
й позиркував із виглядом провинним
на власний ключ до багатьох дверей,
збентежений сьогоднішнім почином.

(2025)ауоео

І знову рана. Знову шрам.
В душі нема живого місця.
Ось так, повіривши словам,
Благословив осіннє листя.

Гортаю вкотре записник
У марних пошуках кохання,
Бо за інерцією звик
Плекати хибні сподівання.

Вже не повірю жодній з ком,
Поставлю крапку. Так і буде.
Крокую обраним шляхом?
Усе життя іду в нікуди.

1.
Ішо́в доро́гою,
де те́рня звідусю́ди
на крок диви́лося
в ті босоно́гі, вбо́гі дні...
Не дав Тобі́ я поцілу́нку,
як Іу́да,
а як розбі́йнику -
ще сповіда́тися мені́.

Приспів:
У І́стині -
наро́джується світ...
У Воскресі́нні -
про́щення і му́ки.
Розкві́тне і зів`я́не цвіт.
Душа́ і се́рце - це Любо́в зі сту́ком...

2.
Та ворога́м Твої́м
я та́їн не відкри́ю,
лиш поділю́ся з ві́рними
цим сло́вом і вогне́м,
в яко́му розгора́ються
відра́дні мрі́ї,
а те́мна си́ла
не пога́сить і не осягне́...

Приспів.

3.
Хоч се́рце
ще в міцни́х обі́ймах втрат і бо́лю
за все, що неопла́кане
і не зросло́ся в шрам...
Така́ Твоя́ на все рани́ме
Ла́ска й Во́ля
і ті́льки лиш для Те́бе
я - завжди́ відкри́тий храм.

Приспів.

Народилася та́!
Грім про все розповів.
Потім жодна робота цих рук не бруднила.
Ними тільки злітав,
ними тільки молив
про поє́днання з нею в півсили й щосили!

Хто, як я, чатував
на бурле́сковий сплеск
хмар повільних, мов буйволів зморене стадо,
хто в той дощ потрапляв
та й цурався небес –
не діждавши приходу свого Ельдорадо?

Їм далеко до нас.
Місяць ще не зійшов.
Літній вечір з-під мороку м’ятою дихав.
Ми чекали на час,
коли наша любов
аніде́ не оступиться в сутінках лиха.

Обійнявшись, ми йшли
по струні німоти,
а по обрію ранок злягався з пітьмо́ю.
Хто́ й кого́ залиши́в,
ані я, ані ти
не цікавились, про́йняті миттю ново́ю.

Ми ступали в життя,
в день народження твій,
де далека зірниця промружила око;
й сонце бачачи, я
спокусивсь, зрозумій,
ясно взявши тебе у майбутнє глибоке.

Підкупають когось
діамантові сни.
Та ява́, над якою ми стільки кипіли –
то́ алма́зова брость,
від війни до війни
по траншеях яку в діамант оґранили.

Народилася та́!
Народилася ти!
Від липневого місяця зіркою скресла
у достиглі жита,
у наступні листи,
у закохану вічність – і більше не щезла.

11–12 червня 1998 р., Богдани́

раз десять авторів
рукописии післали
та не було листів
один з них не стерпів
і от їх дев’ять стало

і дев’ять авторів
рукописи післали
один чекав сто днів
а потім озвірів
і от їх вісім стало

тих вісім авторів
рукописи післали
один відмову стрів
умить протверезів
і семеро їх стало

сім бравих авторів
рукописи післали
та видавець збурів
комусь забракло слів
і шестеро їх стало

шестірко авторів
рукописи післали
один бідака впрів
післав редакторів
і п’ятеро їх стало

п’ятірко авторів
рукописи післали
та із п’ятьох голів
одну відсіяв гнів
і четверо їх стало

четвірко авторів
рукописи післали
та видавець крутив:
то хтів то розхотів
і три ж четвірка стало.

всі троє авторів
рукописи післали
один аж п’ять разів
та не буває див
і ось їх двоє стало.

два автори по тім
рукописи післали
один з ним був чужим
домовилися з тим
кого своїм вважали

і ось одненький той
що на коротку ногу
друкується уже
бо кум і протеже
й лічилка не про нього

09.11.25

Сподіваєщся на краще
І надієшся на успіх,
А становиться все важче
І вкорочується усміх…
Ти збагачуєш свій досвід,
Ти становишся приміром
Бо життя — той самий дослід,
Ну а ми його вампіри…
24.10.2025.

Народжуєшся, віриш  та ідеш
по світу що з роками все глупіше.
Такий життя таємний механізм -
усі надії обернути в тугу.
Ти думав люди краще за тебе.
Алє годі! Не всі вони як звіри.
Не ремствуй на життя, воно таке.
Алє коли побачиш хижаків
не дай безкарно кров твою пустити.
Хай тільки молоко тече по іклах.
І заспіває блідий соловей
на цвинтарі вчорашній кривди.

Листопад-диригент завітав у мій сад.
Вітру музику я відчуваю.
Шелестить і грайливо, і жваво.
Час і простір у парі зійшлися у лад.

Листя втомлене плавно злітає з дерев,
Щоб воскреснути знову весною.
Хоч сумують оголені крони,
Ранок лагідно ще ув обійми бере.

Зелене листя опадає,
Як вічний неоплатний борг.
Це значить, що життя трває,
Що в ньому поселився Бог.

Зелене листя передчасно
Покинуло свої місця.
Людське тепло у листі згасло.
І суть прорвалася з яйця.

Мороз ударив ніжне листя
Ненависті важким бичем.
І листя впало ніжнолице
І плаче журпвлів ключем.

Це листя, мов листи у вічність,
Листи у невідомість, страх.
Розплющить листя добрі вічі,
Тріумф перетворивши в крах.

Іду я листям, ніби вістрям
Складних і болісних понять.
У листя обернеться відчай,
Сконавши на хрестах розп'ять.

28 жовтня 2024

"Спалахи. Скрашуючи тишу" – цикл поезій 2016-2019рр. зі збірки "Бігом василіска"

Картина Тетяни Молодої "Янгол з кульбабками" 2021р.



Маленькому принцу

"Якщо ти мене приручиш, моє життя немов сонцем освітиться. Твої кроки я буду відрізняти від тисячі інших"
А.Сент-Екзюпері

Впізнаєш? – Це слона проковтнула змія.
Намалюю, хоча й не вмітиму.
А вгадаєш моє церковне ім'я,
Як назву тобі першу літеру?

Якщо так, то заходь вечорами на чай!
Божевілля моє посунеться.
Не пручайся йому і його не повчай,
Бо в тобі проросте, пробудиться!

Чи згадаєш дослівно вчорашню мене,
Недослови мої та вислови?
Чи залишишся тут, коли все промине,
Як єдиний, хто в бурю вистояв?

Якщо так, то тримайся моєї руки!
Я звертатиму різко, іскрами
Зазолотяться сфери – це зірковий пил
Під ногами у такт потріскує.

Слухай як відкликається вічність на "ти"
Тим, хто є під її повіками,
А троянди скидають колючі шипи,
Коли ллєш на них ніжність ріками!

Йди, мленький мій принце з кудлатих мрій,
Хоч дорогою снів імлистою!
Всі обійдеш світи, та повернешся в мій.
Задля цього сончергу вистою!
07.2016



Вічний оберіг

Моя мама – ґроно допомог,
Дужі, спомагаючі вітрила!
Тільки б рідних вирвати з тривог!
Тільки б рідним розгорнути крила!

Моя мама – вічний оберіг,
Стоглибинні в неї серце й очі!
Зі скількох зійшла вона доріг,
Лиш би сни здійснилися пророчі!

Від скількох відмовилась вершин,
Щоб колиски не розбити плаєм!
А шипшин, ох, скільки тих шипшин
Випила з бідою, мовби з чаєм!

Хай сповна її і не збагну,
Путь минулу зацвісти не змушу,
Все ж я знаю, що на двох одну
Сотворив Господь любові душу.
12.07.2016



Бігом василіска

Скрашую тишу цим незбагненним дивовижжям.
Стишую голос. Шш! Мовчу умисно.
Безмірно осмислено стою тут і зараз
Без образ, без застережень, без фарсу.
Одразу
Змогла б розгледіти чудо.
Буду!
Буду завтра і завжди, адже
Майже розчинилась, розтопилась, збулася.
Забулось.

Пам'ять скрашує тільки смертних,
Прикрашає приміщення, шляхи, кілометри.
Безсмертні не мають потреби в згадці,
Вранці впиваються росою, не кавою.
Їхні страви не варені, не печені, не смажені.
Їхня пожива – це не жнива, а зливи.
Їхнє завтра вже розпочате, як виклик
Виключно найсміливішим, безстрашним.
Обережність залишилася тільки на моїх п'ятах.
В купелі вогняних язиків була обмитою при народженні.
Це є пісня мого відродження, мого відродження соло.
Упередження – мій останній друг, та не ворог.
Мовчати так втішно,
Коли я є в собі та поруч,
Ззовні та всередині. Я відверто повсюди!
Це вже, певно, твориться чудо.
Гойдається простір.
Гойдається неспішно на мотуззі ліан,
В які я просочилася ще до того, як стала золою.
Я у ґрунті.
Я напоюю собою усе різнотрав'я.
Ґрона калин відтепер пломеніють мною,
Мною сочаться берези.
Я є плачем рослин.
Я вже навіть не істота, я – явище, я – гутація.
Не вибірково і не частково, я у кожній відомій фації.
Мною, може, і не плачуть зовсім,
Бо це, власне, я плачу і плакатиму собою.
Між небом і землею я повисну мрякою,
А взимку осипатимусь снігом.
Бігом василіска я розрізатиму цей простір, допоки
Він не покриється кригою,
Допоки
У миті всесвітньої тиші не стане так затишно,
Як в лоні матері.
Ця тиша для мене є безмірно важливою,
Тому стишую голос, мовчу умисно.
В краях цілковитого бездоріжжя
Скрашую тишу цим незбагненним дивовижжям.
26.07.2016



Кізкоріг

До життя нове причастя –
Це січневий кізкоріг.
В серці – жар, у жменьці – щастя,
Ним вінчує на поріг.

Люлі-люлі, лялю ніжна,
Народилась тільки, спи!
Розгулялась хуга сніжна.
Цить, морозе, не рипи!

Срібноокий небожитель
Пестить інеєм вікно –
Це твій Ангел-хоронитель
Із потіх пряде сукно.

Каже: спи, моя манюне!
Серце – в крижмі з позолот.
От знайдеш Івана-Дурня –
Не обберешся гризот.

Ще поспи і просинайся
Веселинкою в журбі.
Розтулити не вагайся
Очі сизо-голубі!

На долонях доля тоне
Перехрестями доріг.
Ох, цеберце снів бездонне!
Буде плач і буде сміх!
Осінь 2016



Актриса

"Недосконалість – це красиво, безумство – це геніальність, і краще бути нестерпно смішним, ніж нестерпно нудним"
М.Монро

Про неї поети складають солодкі вірші,
Пахучість букетів пилком осідає на віях,
А з золота виткані ширми для серця й душі.
Про неї казали: таку зустрічають лиш в мріях!

Ще кажуть: щасливиця, в тебе ж блакить у очах,
А родимки густо всипають зманіжену душу!
Від слів цих красуня, мов вибрики бульки в дощах,
Пустує манірна: нікому нічого не мушу!

У сяйві світила, котре хоч для всіх, але зась
У ньому купатись примарам пересічно-сірим,
Вона, наче бідність і блідність долонь простяглась.
Повірили й щедро до ніг їй складали офіри.

Коли до зірок, то буває, що душі – трамплін,
Тож очі земні затуманює зоряним пилом.
Та щойно розвіється захват, як чути проклін
І пташка тріпоче крильми за душі небосхилом.

Вистава комічна гамує самотності страх,
Тож жодної трагіки доки не впала завіса!
Ні крику, ні стогону, просто читай по губах:
Втомилась від ролі приречена вічна актриса.
29.09.2016



Очі

Ох, не ховай лиш очей своїх,
Срібно-ясних, сяйливих!
Очі – колодязь незнаних втіх
І сподівань журливих.

Марно ховати свічку за склом.
Марно, та серцю втішно.
Тулиться хтось золотим чолом
В темінь до скла поспішно.

Очі – люстерця небесних істот.
Очі – жива водиця.
Очі – це іскорки Божих щедрот.
Очі – душі світлиця.

Грішно отак відбирати у світу
Щастя короткі миті!
Ох, не шкодуй для людей привіту!
Ох, не шкодуй блакиті!
04.10.2016



Виключно незряча

Маленька планета однієї маленької людини.
З її серцевини струменить блакитна лава.
Вона із кристалів, але виключно гаряча.
Маленька людина від її сяйва зробилась незрячою.
Що залишається їй, цій маленькій незрячій людині?
Вона не може покинути свою особисту планету.
Її тримає навіть не гравітація, а необрізана пуповина.
У її розпорядженні – простір на десяток кроків.
Зазвичай вона ходить кругами,
Загіпнотизована сяйвом кристалів.
Але близько – ні! Близько не можна, пече.
Тільки цей сяючий струмінь блакитної лави
Ще здатна розгледіти незряча людина.
Він більший від неї.
Він струменить ввись і пронизує інші світи.
Це так вагомо для маленької людини,
Виключно незрячої,
Адже їй залишається тільки
Її десяток кроків.
16.10.2016



Дрібненький слід

"Дивіться, вони зовсім не такі, як ми. Дивіться, ми зовсім не такі, як вони."
Р.Бредбері "Кульбабове вино”

Дрібненький слід відбитком золотим –
лю-
блю!
До серця серденько, ох, лиш би вберегти! –
ту-
лю.

Крізь шибку сонечко осушить перших сліз
струм-
ки.
Сплітаю в щасті з порозквітлих ліз
він-
ки.

Впиваюсь жадібно кульбабовим вином –
наш
час!*
Дбайливо кутаю в цілунок-полотно –
в ат-
лас.

До серця серденько. Ох, як же вберегти!
Спи!
Спи!
Малюю сонечка найпершої весни –
це
сни.
28.10.2016

*Кульбабове вино за твором Р. Бредбері зберігає в собі події, які відбулися, коли воно було зроблене



Маленьке дитя

Я – маленьке дитя, позавчора дощами народжене.
Серце в п’ятах дрімає, воно ще тремтливе, несходжене.
Не топтала ще квітів, насаджених плідними веснами,
Не блукала мрійливо і сонно шляхами небесними.

Я – вразливе стебло, від північних вітрів не захищене.
Ще живильне коріння у серці моєму не знищене.
Перші помисли – чисті, бо служать ще правді та істині.
До кохання крильми не долала примарні я відстані.

Я – безпечне дитя, необачне, з границями змитими.
Подорожник – до ран, я з колінами, пухом розбитими.
Зерна зрад і невдач зі сльозами моїми не знаються.
З сіруватих очей лиш веселки водиці впиваються.

Ти – маленьке дитя. Так чарівно, як для дорослого!
Через зблідлість очей ти соромишся погляду млосного,
Але все ж щовесни воскресаєш вербовим котиком.
Як же радісно бути дитям, що читає дотиком!
05.11.2016



Осінь. Дивачка бабуся

Я б порізала осінь, як халву, на великі шматки
Й роздавала злиденним: смакуйте, солодка ж!
У калюжах осінніх, їх безліч, не знайдете й ложки води –
Скаламучене небо вляглося купками набухлих хмарин,
Бо на дверях у перекинуте небо розбита колодка.

Лиє, наче з відра, – сказала похмура бабуся, –
Це не краща пора для осушення душ.
На балконах не вгледиш шнурків ні з таранькою, ані з білизною,
А прогнози з учора на завтра хіба що приблизні.
Небо зараз, як очі дворняги Сірка. Туманів ріка
І струмки молока стікають по нерівній бруківці,
Напуваючи змучені ноги.
Каблуками цок-цок – ходять долі, доволі прозорі, та все ж
Так волого, що й межі добробуту їхнього змиті.
А прикриті принишклими купами листя обабіч доріг,
Підглядають за зміною днів і ночей
Керамічні манірно-лукаві гноми.

Є в цю осінь й такі, що досі були незнайомими.
За оцим пересічним дивом простеж:
Осінь вперше знайомить з листям пожовклим сумних слимаків –
Виповзають групуючись, творять химерні фігури.
Їм позаздрити можуть найуміліші з парашутистів, де-юре
Залишаючись дітьми землі,
А де-факто – небес.
Слимаки в формі сонечка,
І хто зна, що їх вабить, можливо цілуються,
Поцілунком знімають накликаний осінню стрес.
Перехожі обходять їх боком чи міряють кроком
Між цими фігурами відстані
І всміхаються розуміюче.

Сонні душі бредуть по дорогах, що зведені на манівці,
А кінці їхні ген аж за обрієм зв'язані завжди вузлами подвійними.
Одинарним не варто, для кінців тих доріг, що надійними
Не були і не будуть ніколи,
Найдоречнішим є, мабуть, вузол подвійної вісімки.
Він чарує в альбомах аерознімків,
Хоч і звужує всі видноколи.
Коли в'яжеш його, – говорила старенька бабуся,
Що в душі альпіністкою зі знаних часів залишалася, –
Коли в'яжеш його – не потрібні навіть фіксуючі.
І пульсуючим стукотом серця збентежена,
Дивачка бабуся відводила очі вологі вбік,
Бо коханих вершин не підкорювала
Вже не день і не рік.

Знаєш, я б цю осінь, як свіжу халву, величезним шматком куштувала,
Не впустила б ні крихти, облизавши ретельно всі пальці,
А найбільші шматки, наче золота злитки, невеселим би роздавала.
Я б розмножила осінь яскраву на сірій зіжмаканій кальці,
Хай хоч так, бо блукальців багато і кожному хочеться щастя.

Лиє, наче з відра, – сказала похмура бабуся, –
Це не краща пора для осушення душ,
Та як маєш сміливості крихту, то правила певні поруш! –
Усміхнулась хитрунка бабуся.
10.11.2016



Колисанки лунають

Колисанки лунають з-під стелі, з роззявлених шпар,
Проростають під вікнами, стіни окутують хмелем
І смакують знайомо, мов кисло-солодкий узвар,
І прямують у серце крізь час мурашиним тунелем.

Сон малює картини із півниками на печі.
Ніжні мамині руки турботливо пестять волосся.
Розстеляється тиша, лиш гулко пугичуть сичі.
Розливається журно дитинства мого відголосся.
21.11.2016



Непізнаному другу

В зимову ніч бринів лиш сніг-скрипаль
У такт словам моїм в листі останнім.
Востаннє в снах покине на світанні
Незнаний друг, згубивши стежку-шаль.

Незнаний друг, мов янгол на снігу.
Знайомий контур, ляжеш – спільні крила
На сніжній ковдрі, що турботи вкрила,
Для світу двох окреслюють дугу.

Для світу двох і випав перший сніг,
Сріблястим тлом нічні розкрив обійми,
Щоб в них сліпі пірнали, наче в прийми
Пірнають втікачі, що збились з ніг.

Пірнають втікачі від власних дум,
Непевні в забутті, в словах невмілі.
Зімлілі душі, лиця сніжно-білі
Зливались з тлом, з картин вбирали сум.

Зливались з тлом, губились, наче слід,
Під спішним кроком вічних перехожих,
Одних на одних схожих і несхожих.
А сніг-скрипаль всипав їм серця лід.

А сніг-скрипаль, посвячений у ніч,
Звучав надривно, рвав струною тугу.
Останній лист непізнаному другу
Писала я відбитком власних пліч.
15.12.2016



Збивала краплини

Збивала краплини сльози та роси
Заточеним кінчиком слова-коси.
Просила: о небо, зроси мою душу,
Як вітер з-над моря той зрошує сушу!

Живи її сущу ти хлібом насушним!
Веди її вбогу шляхом непорушним!
О небо, вогнями в мій бік не мечи,
Хвилиною щастя в мені помовчи!
18.12.2016



Заздрість пройме

Заздрість пройме до чужого таланту,
Ревність пробудить в тобі голоси.
Чути сюжети німого диктанту –
Думку направлять, лишень попроси!

Вабить примарне спасіння-прозріння,
Долі лягають на білий папір.
Примха писати, мов серця веління,
Можеш не слухатись, просто повір:

Є щось правдивіше, дужче, повніше –
З надр землі життєдайний вогонь.
З ним ти і бачиш, і сяєш ясніше –
Іскра одвічна нетліючих скронь.
18.12.2016



Крихтами хліба

Крихтами хліба, небесною манною
Землю вкриває сніг.
Янголи славлять людину осанною,
Туляться їй до ніг.

Сніг пролітає крізь янголів, бавиться,
Та не лоскоче крил.
Він їх не сповнить і не приласкавиться,
Сипле для душ-мірил.

Душі-мірила, як чаші золочені,
Приймуть небесний дар.
Душам спокійно, сніжинки заточені
Рвуть на шматки календар.

Янголи мріють чи марять, надіються
Стати й собі людьми.
Поруч земних і небесні зігріються,
Вкривши від бід грудьми.

Кожну сніжинку різьбили, пишаючись,
Янголи в знаний час,
Шостою гранню* таємно лишаючись,
Щоб доторкнутись нас.
20.12.2016

*Менше 0,1% сніжинок мають ідеальну шестиразову симетричну форму



Вітрів дороги

Вітрів дороги.
Ночей тривоги.
Заради Бога, вкрий
Промерзлі душі
Троянд засушених!
Запізно, сліз не лий!

Тремтливі душі
Троянд відцвілих.
Обруш на вічність гнів!
Лічи на пальцях
Тонких, незграбних
Обривки їхніх днів.
04.01.2017



І мрії чужі

І мрії чужі твоїх доторкаються вій.
І вії твої завертаються ввись від мрій.
Й сльозина-роса білить захватом чорну туш.
І ти вже не сам, ти з мільярдами інших душ.
04.01.2017



Білішає

Я малюю ногою, мов пензлем, за слідом слід,
Заплітаю у косу світло нічних ліхтарів.
На самісінькім дні снігових кучугур дворів
Відшукати хотіла б ромашки, а там – лиш лід.

Заплітаю у косу світло небесних вогнів,
І немає нікого й нічого, лиш я і сніг.
І білішає слід мій від пензля промерзлих ніг.
Я б зігрітись хотіла доторком тиші та снів!
05.01.2017



Засяяла

"А бачивши зорю, вони надзвичайно зраділи" Мт.2:10

Засяяла!
Дивись, як високо та як недосяжно!
Диво!
Так просто й красиво.
Дарів цього світу замало, щоб скласти подяку.
Дарів мого серця...
Зориться!
Одна на цілім небі, та їй не самотньо,
Не згасне.
Не згасне і Той, що в ніч цю народжений був!
Іскриться
Людям у серці.
В цю ніч збагнути судилось землі незбагненність дива.
Так тихо й правдиво.
Як три найзавзятіші, що зі сходу,
Несімо дари,
Бо засяяла!
Дарів мого серця чи вистачить?
Дивись, як вказує де...
Зориться!
07.01.2017



Ось перелічую

Ось перелічую сонця зернята,
Сію в серця. Чи зійде із них слово?
Хай хоч одне, я від того багата!
Світ засіяє промінням святково.

Голосом пуп'янків заспаних квітів,
Дзвоном останнього талого снігу,
Гуркотом істин думок-монолітів –
Старт у весни до нового забігу.
29.01.2017



Скрапує ніжність

Ні, не буває так!
Серце з грудей – додолу.
Ружі мого подолу
Забагряніли. Знак?

Серце з грудей... Облиш!
Скрапує ніжність в роси.
Вітер скуйовдив коси,
Душу скуйовдив.
Тиша.

Чути лиш крап і крап –
Скрапує ніжність.
Стуки.
Ти не підставиш руки?
Втратиться!
Мить не квап

Серцем додолу. Знак:
Ружі квітчають коси.
Ніжність фарбує роси.
Ні, не буває так!
09.02.2017



Прикривши посмішкою лихо

Прикривши посмішкою лихо –
Фарбуєш губи у червоний.
Здалося, що ступаєш тихо,
Здалось, ось він – оборонний,

А не вимогливо крикливий,
Не спраглий крові, поклоніння,
Й авжеж не пристрасно звабливий,
Не маска шалу, божевілля,

Не лик фатальної красуні,
Що цокотом підборів вміло
Вривається у душі юні,
Бо ти – босоніж і несміло.

Тож, як пройти волієш тихо,
Ти провертаєш трюк коронний –
Прикривши посмішкою лихо,
Фарбуєш губи у червоний.
20.02.2017



Кришталем

Кришталем, дзвоном його невагомим
З першим снігом розталим у душі ввійшли спогорда,
Порозкинули грані найтонші обіцянок і сподівань.
Наче зрілість і рань схрестилися парними генами,
Прищепились одне до одного серцевинами пагонів –
Сподівання та обіцянки, кинуті мрій передзвонами,
Не зійшли ні луною, ані веселками
Понад плесами, тишами, веснами наших сердець.

З першим снігом розталим відкрилось приховане, недоказане,
І оспіване, хвалене здалось не таким вже й шовково-зеленим.
І хотілося більше соку налити в ці висохлі трави.
І чекали веселок, котрим не зійти ніколи.

Понад плесами, тишами, веснами наших сердець розколотих
Кришталевим сяйвом надій та мрій передзвонами –
Порозкинулись досі незримі, найтонші грані
Сподівань перезрілих і обіцянок ранніх.
22.02.2017



Радуйся

"benedicta tu in mulieribus et benedictus fructus ventris tui" angelica salutatio

Ти – серця мого надія.
Я – серця твого покров.
Співайте: аве, Марія!
Тут є любов!
25.02.2017



Несумна весна

Крок, два –
Вчора була зима.
Чвак, чвак, –
Вся перейшла у воду.
Хлюп, хлюп, –
Спраги тепер нема.
Бульк, бульк, –
І не шукайте броду!

Мить, ще –
Дружать світи дощем.
Крап, крап, –
Сфери злились в цілунку.
Гурк, гурк, –
В неба грозою щем.
Пурх, пурх, –
Як воскресає лунко!
01.03.2017



Небо вляглося

Небо вляглося в маленькі мої долоні.
Небо сповите пеленкою із молитов.
Небо, ти сповнило серце моє та скроні.
Більше не вирвешся з дужих обійм-оков!
06.03.2017


Заспівайте мені

Заспівайте мені, музиченьки, про дорогу у світ далеку,
Сумовитої, тихої пісні скорботно мені заспівайте,
Бо душа застоялася в тілі, як вода у глинянім глеку,
А ви піснею всеньке нутро та поверхню її сколихайте.

Пробіжаться мурашки по шкірі, як від вітру по плесу брижі.
Затріпочуть пробуджені мрії, лоскотатимуть вії та крила.
Загоряться дорогою очі, прокладаючи погляди хижі.
Заспівайте мені, музиченьки, щоб здійнялись мої вітрила!
23.03.2017



Лебедина туга

Це лебедина туга
Понад захланним морем.
Он як розлилось горем,
Вкравши її супруга!

Стелить широкі хвилі,
Берег від зору скривши,
Тіні повислі вмивши
І освятивши милі

Знаних шляхів й незнаних.
Крилам у поміч вітер.
Килимом сходять квіти,
Тішать серця коханих.

Скільки їм того щастя,
Мов золотої нитки?
Стане зв'язати свитки,
Вбратися до причастя?

Скільки їм тої долі,
Як причастяться неба?
Що їм для щастя треба –
Крила й шматочок волі?

Та, не розцвівши, в'яне
Пагінець, вмитий горем.
Вкрало захланне море
Ладо її кохане.

Це лебедина туга –
Серце своє, мов квітку,
В дар принесла лебідка
Й ринула до супруга.
26.03.2017



Весняному вітру

Подув так звично, з заходу. Привіт!
Ввесь світ розбурхав? Як воно – без мене?
Тебе ждучи, проснувся первоцвіт
І небо сталось провісним, черлене
Завогняніло, сонцем полонене,
Й пташки замовкли, стримавши політ.
Не бачились, здається, сотню літ.
Я чемно твій сповняла заповіт.

Привіт! – прошепотів мій давній друг.
Він знає підступи до всіх сердечних мурів.
Ми познайомились, коли в тяжкій зажурі
Я проганяла дні свої похмурі
Й для цього вийшла ген за виднокруг,
А він якраз снував там злісні бурі.
Снуєш? Один? Завів би краще слуг! –
Вколола я, мов землю різав плуг.

Вітри не мають злісної природи,
Тому мій друг не вгледів насолоди
У тому, щоб припнути мій язик.
Він до такого пустослів’я звик,
Але не втратив красної нагоди
Порозважатися, мов справжній молодик:
Гай, гай, чи не позвати нам музик?
Розперезала мову, як рушник!

Я розсміялася. Як гоже то було –
Надибати когось, як пух, легкого,
Єства його торкнутись гомінкого.
Аж засвистіло в скронях, загуло.
Думок гнітючих спалене кубло.
Втікай за виднокруг, моя тривого!
Подув, так звично пестячи чоло.
Привіт! Тебе мов вічність не було!
29.03.2017



Світанки

Віриш чи ні, та у нас тут такі світанки!
Бачив колись, як у паренім молоці
Топиться мед? Так от, щасливішої бранки
В світі немає, ніж я у його руці.

Я у світанку втопилась, я розчинилась
Разом із медом. Солодкосте, солоди!
Досі бувало – душа, мов рана, ятрилась.
Рану приспали заграви. Ох, не буди!

Ох, не буди, лиш цілуй мою сонну душу,
Щоб горизонт золотів, як ясне чоло!
Щоби світанок тремтів. Я його не зрушу!
Віриш чи ні? Так наснилося, так було.
14.04.2017



На одній галузі

Отак на одній галузі сиділи з тобою вдвох,
І ти мені пісню співав, і слухав ту пісню Бог.
Потішні Його діточки, як пташки, все цвірінь та цвірінь.
А пісня була, як така, коли кращу придумати лінь:

Такі вже довгі ніжки у тебе – до неба! А в мене короткі.
Такі вже тоненькі пальчики небо лоскочуть, та ще й солодкі!
Така вже тривала вірність твоя! А я... А я...
Та навіть по зраді собі на вустах залишу твоє ім'я.
І ще щось про сентименти в тій пісні співалось в кінці,
А потім непевні твої слова повидзьобували горобці.

Летіла по небу, галузу вкривала хмаринка легка.
Подумалось, – я не така.
Зронила хмаринне "люблю". Тримай, бо крихке!
А в мене серце таке.
Хотіла було полетіти – галуза з жалю затріщала:
Ох, діти, куди вас подіти? Прости, як до того прощала!

Отак на одній галузі сиділи з тобою вдвох,
І ти мені пісню співав, і слухав ту пісню Бог.
22.04.2017



Як трепетно

Як трепетно у тиші громіздкій
Цієї ночі, помислоп'янкої,
Пророк і Бог розкручують сувої
Й зачитують, мов струшують із вій
Билину мрій чи золото надій:
Радій, людино, голосно радій!
Ось заповіт. Із істини малої
Він починається. І ти також малій!

Сповняє стільники бджолиний рій,
Мостять мурашки замки та покої,
Бурундучки у нірках стали в стрій,
Живі гніздечка в ластівки прудкої.
У бездоганності своїх думок і дій,
Як бездоганний у природи крій,
Німій, коли глядиш на це, німій!
Людній, людино, з висоти людської!
30.04.2017



В тиші тиш

Шш!
В тиші тиш – шелестіння любові.
Шумом, шурхотом крил, мій Янголе,
Прилітаючи в час босоногої втоми –
Вирощуй, плекай мене!
Повертай мені віру знайому,
Забуту. Знайом мене з нею заново.
Я увічнена в шепоті правди,
Що з уст твоїх вилітала спрадавна.
Переповнені наші з тобою долоні дарами.
Задаровуй мене, як я тебе задаровую дякою.
Дякуй мені, я тоді почуватимусь совісно меншою,
Жменькою ласки, що сотворена є для когось невідомого.
Я замешкаю в ньому, як ти у мені замешкуєш –
Золотом слів.
Голосом, змахами крил,
Радістю, радосте,
Дай мені сил і солодкостей! Де
Дні добігають ночей і кусають їх праведно
За зміїні хвости, за право
Бути простими і прощеними,
Бути дрібними і нерозумними в щасті –
Блискавичністю скорення, Янголе, знову і знову дивуй.
Голосно впевнюй мене вразливу, непевну свідомо,
В тому, що всяка любов має сенс й незбагненну красу.
Покажи мені істинність святости!
Не мовчи у мені, і в іншому я не мовчатиму.
Прилітаючи в час босоногої втоми душі,
Серед плетива помислів, поглядів, променів,
Зламаних дзеркалом вічності,
В тиші тиш дивно-шурхотом крил зароджуй в мені
Шелестіння любові.
Жменьку ласки у мене вкладай
Для когось невідомого.
05.05.2017



Несумне літо

Пахло бузком й покосом.
Вибились з сил гризоти.
Небо віддало сльоти
Всі до останку.

З сонцем і віра сходить.
Зранку і думка вища.
В росах бід попелища
Миються зранку.

Сонце, спадай на плечі,
Адже в тіні бліднію,
Я ж тебе також грію
Літеплим серцем.

Пахло бузком й покосом –
Літо на ніс присіло.
Буде ще з літа діло –
Серце жаріє.
11.05.2017



Наготою душі

І нехай то не я воскресатиму тут під світанки,
І нехай не мене чаруватимуть співи пташат –
У карпатських вітрах я торкну вам зарошені ґанки,
Наготою душі я і крила звільнила з-під шат.
05.06.2017



Паперовий літавець

Бам-бам-бам.
Добре бути нам
Ом...
Ом...
Ра-
зом!
Гай, гай, гай,
Зникнув.
Не зникай!
Ле-
тиш
В сві-
ти.
А я – така ж, як ти.
11.07.2017



Я спадала

Я спадала додолу вологою томного, бляклого літа,
Проникала промінням крізь шиби у ваші суворі доми,
Розливалася струнним бринінням, вином і кострами зігріта,
Я по ранках збирала у пазуху яблука, сни і громи,

До оскоми вслухалась в вітри, проростала стеблом у камінні,
Кам’яніла й котилась життям, мов гатила потік у ріку,
Пробивалася струменем дужим, росилася сріблом в цвітінні
І питалася в неба: о небо, невже він полюбить таку?
03.08.2017



Жінка

Цілована, мальована, маніжна,
Леліяна, то сонячна, то сніжна,
Розхристана, вітриста, невагома,
Як втома.

Примарна, веселкова та імлиста,
Раптова, то сипуча, то росиста,
Пригублена, миттєва, легкокрила,
Як сила.
12.08.2017



Осіння ритміка

Досить холодних поглядів! Помахів скутих рук
Промахи досить впевнені. Подумки і навпаки
Досить сердечно плачуться серцю серця: стук-стук!
Смішно біжать по осені слізні її струмки.

Дощиком, крап-крап, крапає збиране із зіниць
Щось неозвучено-збурене, миле, таке пусте.
Листям розмоклим падають зайві шари із лиць.
Досить життя зашорене й досить таки просте.

Не пропускайте поглядів, помахів скутих рук!
Промахи їм пробачено – подумки і навпаки.
Досить сердечна ритміка – осінь дощем: стук-стук!
Крапельки сліз збираються в вічно живі струмки.
Дощиком крап-крап-крапають миті, часи, віки.
06.09.2017



Крізь жовтолистий осип

Осиротілосте моя, о осене!
Осоння душ засмагою орошене,
Листом пожовклим, скроплене сонливістю.
Сповий но нас, несамовитих, спокоєм!
Переступи спокутаємо смутками.
Страхи страхам посунуться.
Постій!
Всміхайся нам крізь жовтолистий осип,
О світе мій!
О осене!
08.09.2017



Спалахи

Спалахи. Іскри. Спалахи.
Хочеш, мене зігрій
Шаллю нічного подиху,
Наче цей подих – твій.

Ніч – медоносно-зоряна,
Купчиться тихий рій
В дивних глибинах погляду.
Ніжністю в кожнім дій!

Спалахи. Іскри. Спалахи.
Ми – перекупщики мрій,
Що збагатилися зорями,
Та загубились між вій.
11.09.2017



Поміж думки непрозорі

Трощені-перетрощені, перенасичені душі
Не налякають вітриська, а чи проливні дощі.
Цівкою небо стікає під непромокні плащі.
Трохи хитнулись за вітром, трохи їм тут побути.

Дні пораховані й тим, хто в днях цих не має скрути.
Лиш листя дерев скоцюрбилось, наче жахнулось ліку.
Поміж думки непрозорі та щастя прозорі ріки
Найпотаємніші миті лягають в короткі вірші.
24.09.2017



А я тебе взуваю у кришталь

А я тебе взуваю у кришталь,
Осінній день, не квапся по бруківці!
На тобі, наче в ретро кіноплівці,
Зажуреність і з мушкою вуаль.

Кришталь окутав, та усе ж дзвенить,
Сирий туман, як дим від сигарети.
І я сміюсь: художники, поети,
Змалюйте врешті цю чарівну мить!

Осінній день, дарунком не зневаж!
Переступай нерівності та згуби!
А ти мене цілуєш ніжно в губи.
Тонка печаль – обридливий типаж.

В тумані риси губить силует
І цокіт кроків спішно віддалився.
Один із двох жахливо помилився –
Розбив кришталь і підірвався в лет.
01.10.2017



Мій світе

Мій світе, безгранично чарівливий,
Це ти мене чи я тебе творила?
Я дещо несвідома. Несвідомо,
Та розтривожила свою забуту втому.

Погасле листя мала за сестрицю.
Чи не жаска ця думка: я – не з криці!
Скажи, що юна, що проста і щира,
Що позад себе досі маю крила,
Що навесні в плодах зважніють віти,
Мій світе!
19.10.2017



Соколиний позирк

Ти тільки поглянь, крилатий мій,
Безмежжя взялось окрайцями.
Відкроєно нам не рясно,
А все ж – щиросердно.

Я маю таку таїну:
Коли ми змагались з соколом,
То воля моя напружилась,
Проте знемогла.

Аякже, і жниво жатимуть,
Й журитимуться зажурливі,
І зважуватимуть, зневажатимуть,
А все-таки – житимуть.

Як воля моя напружилась –
То я вимагала сина:
Я – сильна! Я – сіль землі!
Я засіяна й не скошена!

О сонце палюче, соколе!
Чому відвертаєш погляд свій?
О світе! О серцевино пагінця,
Стій!

Ти тільки поглянь, мій пташку,
Вже й кручі між нами вищають.
Як вітром з очей твоїх витиме –
Вистою!

Хоч пазурі гострі вп’ялися,
Та знаю – от-от злітатиме.
Коли б соколиним позирком
На сина благословив!
06.12.2017



Музика зими

Бачиш, зима квітує блідо,
Та аромат різкіший на морозі
А звук – нестримніший, тікає від людей,
Розкішно послизнувшись їм під ноги.

Дзвінко, коли кришталі не в бокали зв'язались,
А зависли в повітрі.
Літрами, кілометрами видноколів не надихатися,
Не впитись.
Видно, коли кілки забивали в Його долоні,
Музику сотворив, кришталеві підставивши груди.

Музико, ти віками проходила повз, ніби я – не твоє дитя.
Зав'яззю морозної квітки мене народи сьогодні!
Солодко споглядати, як кригу ламає життя.
Слух і серце мої – голодні.

Хрускіт блакитного снігу зблисками увсебіч
Тоне в потоках вдихів і видихів полум’яних.
М’ятою – аромати від найкоротших стріч.
Кисень – прозоро-пряний.

Парою доторкаються грані заблудлих слів,
Мов задзеркальні тіні, вкриті лісами інею.
Що за чаклунський холод їх в ці ліси завів?
Чітко окреслив лінію
Спротиву. А на самому дні
Кришталевих бокалів, з яких пригубили лиш,
Схоплюється молитва рясними узорами: не допивай, облиш!

Зима квітує блідо, але чудно.
Вчуй мене: так квітує зима!
Ген за порогом її остороги – зміни пори –
Догорить найлютіше полум’я,
Здіймаючись догори.
18.12.2017



Найкращі люди

А скільки тої правди поміж нами!
А скільки облюбованих речей!
Я досі не наситилась словами
І блиском ваших радісних очей.

Найкращі люди, найдорожчі люди,
Стрічати вас так млосно крізь роки!
Крилатий птах мої прошиє груди,
Пером торкнеться вашої руки.

Пером і зойком. О неосвятимий,
Глибокий усміх сивої душі,
В рясних морщинах й сподіваннях зримий,
Лягай мені любов'ю на вірші!

Погрішності вчорашніх інтонацій,
Облудливість беззастережних слів
Простіть мені! Позбувшись декорацій,
Мій дух в промінні вашому змалів.

Здитинілий мій дух крізь тьмяні очі
Впивається п'янким, забутим сном.
Ви знову тут, либонь ці сни пророчі,
Покликані випа́дком-чаклуном.

Являєтесь, з самої серцевини
Мені знайомі, та щораз нові.
Найкращі люди, наших стріч години
Такі короткі, та такі живі!
04.01.2018



Медоносні

Досить безглуздо, здавалося б, зважувати думки.
Димкою мисль розстилається з домішками квітковими.
Так невагомо, примарами мрії торкнуться руки,
Не незникомими.

Не промайнуть непомічено, згладжуючи чоло!
В морі човни хай розгойдує хвиля живої ніжності,
В ріки молочні вихлюпує все, чого ще не було,
Ген з-поза вічності.

Ні, не вичікують радостей, не поневолюють мить!
Рано чи пізно, та зрушиться камінь на камінь покладений.
Он уже й небо розколоте, чути, як хрумко гримить
Затишок вкрадений.

Димкою мисль розстилається, килимом – домішок мрій.
Рушити б, не очікуючи, доки самі запросять.
Геть вже думки закрутилися, наче примхливий рій,
Все ж – медоносять.
16.02.2018



Васильки

А потім із мене посходили васильки.
Вже сон добігав кінця, як гроза насунулась.
Маленьке дівча, непричесане і смішне,
Зривало мене.

І я доторкалася небом її щоки,
Й вливалася у безодні очей довірливих.
І прихисток мій утілювався дівчатком,
А стома – початком.

Святі небеса, окропіть! Я віднині – ґрунт.
Хай п'яти її лежать на моєму серці!
Коли уві сні я іменем відживу –
Приходь наяву!
13.03.2018



Амортизація весни

Ця сіра смуга нескінченних днів
І незліченних поворотів долі
Затягує рябу петлю поволі,
Притягуючи взір, що збовванів.

Дорога рушить всупереч ногам.
Весна засліпить всупереч повікам.
Ця сіра смуга тротуарних рік ам-
ортизує
міжсезонний
злам.

Квітує місто сценами магнолій.
Своїм "не вірю!" їм не псуйте ролі!
14.04.2018



І не вірші

Нехай не день,
Нехай не ніч,
Нехай не підступи добра,
Нехай і не задвірки лихоліття.

В здоров'ї чи...
В хворобі чи...
Іще не час... Пройшла пора....
Дрібні квітки розкішного суцвіття.

А синь висить,
Тяжіє вись.
Всьому ще збутися колись, –
Читається у небі навісному.

Дрібні квітки.
Пашіє мить.
Розкішна злагода душі.
Нехай не ніч, нехай не день і не вірші.
15.04.2018



Прекрасне в руці

Смійтеся з мене, зимові мої страхіття!
Я у зело увібралася – пишне, квітчасте.
Он позад мене гинуть сумні століття,
Рвуть коренищем історію на лахміття,
В небо возносять невпинного ліку віття
І зомлівають, мов перевдягання часте
Зморює їхню плоть.

Пуп'янками тендітними зашаріються
Голі, наче святі, гілки.
Що ж бо це діється?
Миті летять, пронизуючи дні-ночі,
Й раптом, звідки взялася лиш,
Ніжна пелюстка зронена
Вам доторкне руки.
Де ж ваші очі?!

Так відцвітають солодким, молочним квітом
Цілі епохи людини поміж людей.
Так угавають непевно розлогі віти
Кожного іншого й кожного, що як всі.
Так усміхаються сонцю, стуливши тонкі повіки.
Так виглядає початок у самім кінці.
Так поневолює вічність, завмерши тихо.
Так, випадково, прекрасне – в твоїй руці.
15.04.2018



Свободі

А я їй: свободо, осьо я! Не минай мене!
Огорни мене, синьоокая, доки небо плахтою не згорнулося!

Випила би тебе солодку, та не напитися.
Викроїла б тебе і латкою побіля серця – протяги стережи!
Тільки як біля тебе навстіж душу не прочинити?
Ти мені пошепки, а більш нікому-нікому, тільки мені розкажи.

Вивчила би тебе на пам'ять віршами, та не дай мені пам'яті!
Дай забутися і згубитися, і най не шукають, най!
Битися буду за тебе, як птаха з тінню наскельною,
Тож дай мені крил парованих, а більш нічого не дай.

Не дай мені за душею тримати ані гріха, ані праведності,
А як каменем вкотяться – за водою обох пусти!
Хай до берега чужого приб'ються, хай зачнуть береги рости,
Хай з гріха мого, з праведності – придорожні зведуть хрести.

Доки небо плахтою, синьоокая, не накрило нас –
Виборю собі хмари під ноги і безхмарне чоло.
І лице собі виборю, бо як же впізнаєш мене, минаючи.
І думки легкої. Та не візьму того, що було.

Тож я їй: свободо, осьо я, чепури мене!
Чи в прийми мене бери, чи заново народи,
Чи ріками живи мене, а чи пуповиною,
Чи покинь мене зрячою, чи осліплу за руку веди!
20.04.2018



Плине по небу пташечка

Плине по небу пташечка,
Ріже вітрилом борозни.
Як ото – жити пошепки?
Як то – позбутись голосу?

Потайки сонце тішиться,
Птасі смішне розказує,
Небо на бурю піниться,
Буде казати казання.

Бозя насіння лускає,
Зубом громи розколює,
Тож поспішай із бузьками
В гнізда ховати голови.

Ликом до лику стрітяться
Дрібність її з величністю.
Я поступилась місцем вам,
Плину тепер до вічності.

Як блискавиця вкотиться –
Ризик вітрилу врватися.
Най я не знаю спокою,
Та не берусь ховатися.

Сонцю, посунься з обрію!
Плину питати в Боженьки,
Як то, позбутись голосу?
Як ото, жити пошепки?
07.05.2018



Циганська королева

Ще мить і зникну в мареві, як в сонця полум'ї.
Пекуча манить синява очей притомлених.
Лискучі язики набрались сорому
Чіплятись рукавів
Моїх.

Їх не спинить ні сміх, ні злива.
Я непевна, хитка, мінлива,
Простягаю поволі руку,
Мов вичікую муку.

Ворожи мені чорно, ци́ганко,
Королеву циганську видивись.
Я на бич прив'язала китиці.
Веселіше!

Затанцюй мені гнучко, ци́ганко,
Повтори мої рухи злюблені.
Що не вкрадено, те загублено.
Не шкодуй!

Та заплач мені звіздно, ци́ганко,
Пороси мою ніч озорену.
Простягаю в твою простягнуту
Золото.

Ой, лей! Лей-лей!
Прудкіші за бич, бо дикі,
Гостріші за лезо зору.
Зрізаю долонею жало
Отих язиків.
Та падаю долу долі.
Се мрево, се стигма часу –
У миті згорає вічність,
Коли палка.

На піки нанизані чирви шляхів перехресних.
Ще мить і забубнявіють, і буде цвіт.
А ти по очах притомлених, а не по картах чесних
Наворожи мені світ.
14.05.2018



Ароматом півоній

В привідкрите вікно крадеться вечірня свіжість,
Околяса одежі торкає рельєфи шкіри,
І переклик жабиний до сміху лоскоче, ніжить –
Це у серця скарбницю природа кладе офіри.

Полудневої спеки відлуння вдаряє в скроні.
Тіло стомлене, непритомніє всьому суть.
Мрії-вигадки ароматом п'янким півоній
Під вікном моїм, під вікном моїм проростуть.
01.06.2018



Надщерблене небо

Надщерблене небо літеплом повного горизонту,
Як медом у молоці, напоює змучений день.
Приходять думки, кульгаючи, наче вернулись з фронту,
І просять мене чимдуж колискових співати пісень.

Ой люлі, ой люлі, вже під стріху злетілися гулі,
А стишена днина пурхає, лічить свої години.
Пірнають у пух, забувшись, битви думок минулі.
Ой люлі та й люлі, не тривожте цієї дитини!

Лиш роси, дурненькі, що до ніг мені туляться щиро,
Відсвічують золото меду й монетно котяться в ніч.
Надщерблене скраєчку небо готує літепла миро
На день догораючий, що стікає примарно з пліч.
29.06.2018



Ніжності

Ніжносте, перепроси!
Стань мені за осу –
Надокучай, жали,
Бо
Жаль в мені.

Жити без тебе ні...
Нібито наяву,
Вулицями, містами.
Ставна ж бо до очей!
Чуєш мій клич, ачей,
Чи заблукала?

Прикро.
Мчаться лукаві дні.
Багнеться простоти.
Мечеш мені: прости!
Мальвами прорости!
Хтось насадив їх тут,
Перевернувши сірість.

Я б не повірила в
(Міра мого добра...
Міра в мені краси...)
Те (не любила їх),
Що так буває.

Але ж буяє і
Це не моя вина.
Ні, не моя вона,
Як не моя заслуга,
Що
Ти для усіх одна
І для усіх усе.
Тільки тебе в мені
Не вистачає.

Ніжносте, перепроси.
Я (не зі зла) прощу.
В місті нечастих трав,
В миті квітчастих вулиць,
Звично, як вдих і видих
Чи як обридливість лиць,
Ставна ж бо і проста,
Терпко в уста цілуєш,
Стань за нестерпність же!

Жити без тебе – ні...
Мечеш квітки до ніг.
Вжаль мене за усі
Прикрі жалі.
11.07.2018



Цвітуть матіоли поночі

Я вечорію, п'янію, я розтікаюсь димкою.
Це поєдинок на гойдалках, вибрики сойки,
Це блискавиці, райдуги, спів хоровий громів.
Сон переходить мережчату кладку, стомою
Густо лягає на голову простоволосих мрій.

Вій мені запахи розкоші, кутай вітри матіолами,
Згортками древніх тайнописів, шлейфами попелу!
Ці аромати в мені проступають чіткими узорами,
З краплями трунку по шкірі – тонкістю ліній мехенді.

Тиша таких вечорів так п'яно звучить в піано.
М'яко ступаю, пірнаю, скуйовджую їм фіолет
Попід світилами Всесвіту, змінюю ритми вечора,
Шляхами молочними в ніч, в обійми її прохолоди.
Цвітуть матіоли поночі
Солодко.
23.07.2018



Намалюй мені шлях

Намалюй мені шлях і осипаних листям нас,
І холодний пейзаж, що його не зігріє час,
Й чорно-біле крило мого янгола із небес,
І краплини в промінні – прозорість малих чудес.

Заплітають роки сиву косу своїх сестер.
Я ховаюся в светр, я утаєна відтепер.
І торкає печаль надто легко моє чоло.
І здається картинним усе, що колись було.

І, мов янгола тінь, криє бусел мене грудьми.
Восени відлетівши – з птахами вернемось ми.
На перетині снів, де лиш риси колишніх нас,
Чорно-білим пером намалюй мені кращий час.
28.09.2018



Це не дощ

Це не дощ, це не дощ, це освячення душ!
Пробуди і мою, – попрошу.
Цю розпачливу тишу нарешті поруш,
Бо її із трудом виношу.

Сіє осінь круг мене буденні слова,
Множить прозові прісні миті.
І у цім нерозривна жура обвива,
Мов сновиддя шовкові ниті.

Ох, не муч же, не муч, не занедбуй мене!
Я є річка – гірна, бурлива.
Мій потік із віків у віки дремене,
Як до цього сповадить злива.

Я – вразлива весна, я є спрагла дощу,
Перебуду й по нім – прибуду.
Це не мить грозова, це мій голос ущух,
Це мовчання скачалось в груду
Грубу. Грузну у сни. Помовчу до весни.
Восени грім не пестить груди.
Та у цій таїні листопадових днів,
Мовчазливих дощів і сутінків
Є щось дивно терпке, щось минуще, легке,
Незбагненно мені знайоме.
І буденні думки підкошені. І звикаю до холодів.

Це не дощ, це не дощ, це слова із віршів
Панни Осені.
04.10.2018



Трохи музики

Доки осінь байки тріскоче і морозить незграбні руки –
Цуцик злизує з шовку носа прілі ягоди, що – дощі.
Вуйко ліс, із колиски лисий, знов міняє свої перуки.
Люди-пряники, люди з цукру до домівок біжать мерщій.

Кожна ямка в моєму серці стиха булькає на негоду,
Скрипи вулиць під тиском неба пишуть партію під кларнет.
Скільки в душу не задивляйся – не побачиш її зісподу.
Скільки осені не пручайся – не порвеш із думок тенет.

Нитка пам'яті тонко в'яже, різко ріже і йде вузлами.
Кожна строчка в моєму серці тягне соло, що – ніжний щем.
Трохи музики не завадить, трохи музики поміж нами,
Доки в спогадах тануть люди, наче пряники під дощем.
16.11.2018



Стань у мені молитвою

Небо таке, наче Бог простягає руку
І відкидає локон з людських очей.
Стань у мені молитвою, тихим звуком,
Що на вустах неумисно тремтить ачей.

Стань у мені відбитком малого щастя
Й більшого, аніж відкрила б чужим очам.
Стань мені тим, ким нікому повік не вдасться!
Стань мені тілом, а я стану домом нам.

Адже, коли ти святість, то я є храмом.
Адже, коли ти гріх, я – земля покари.
Небо таке, мов у рай прочинили браму
І виглядають янголів, що заблукали.
29.11.2018



На вітер слова злетять

Богине моя, не плач! Я гину в твоїх сльозах.
Сніги мерехтять на знак величчя твого і гніву.
Дарма по твоїх слідах росте золота лоза,
Якщо у своїх же снах стрічаєш Пречисту Діву!

Мов частка душі в душі, мов ліва твоя рука –
Я терпну, коли болить твоє здичавіле серце.
Ти – віра собі та стяг, ти – повна життя ріка.
Я – губи, що їх твій біль торкає пекучим перцем.

Лягай на моє плече, робися малим дитям.
Ти – перли, яких повік не витопчуть пси та свині.
На вітер слова злетять, усе промине. Затям,
Ніхто на усенький світ не вартий сльози богині!
11.12.2018



Про паперового змія

"щоб відпустити його, куди він забажає, ми повинні знайти більше мотузок"
"Не так, не очима, — каже старий. — Паперовий змій у тебе всередині, у свідомості. Минуле зберігається в пам'яті, а майбутнє — в уяві,"
М.Пнтоніоні, Т.Гуерра "Притча про паперового змія”

Що ти, літуне, видів за горизонтами –
Грізними швами двох неосяжних твердей?
Я б тобі видала віру свою приземлену,
Як видають нагороди і таємниці,
Щоби не падала ниць, не зривалась з мого лиця,
Щоб заплітав її до сонячного вінця,
В промені, наче в спиці.

Підіймай її високо, аж ген до тієї хмарки,
Котра пам'ятає в мені маленьку незграбну дівчинку:
В коробочках – світлячки.
Пальчики – сірнички,
Повне води не носи!
"Ер" не губи із "роси"!
Не сідай на коси!
Не бігай боса!
Я зв'яжу тобі щастя павутинками,
Кольорові сніжинки на рукавичку,
Родимки-зірочки на круглому личку,
Хвилинками-веселинками.

Ти знаєш, літуне, де обрій мого вчорашнього дня
І в який бік серце моє покотиться, якщо його відпустити.
Ти бачив з висот розперезаних, на чім проростало оте зерня,
І як його вітром звіяло можеш тепер засвідчити.
Та в розпачі не злічити
Зміїв підбитих.

Ох, усі добрі й недобрі, несіть до мене нитки,
Бо втрачу, бо втрачу, бо втрачу!
В кого думка легка, той в польотах своїх стрімкий.
Я ж – за важкістю й хмар не бачу.

Підійнятися б високо, аж ген до тієї пташки,
Котра упізнає в мені зерня зі своєї кашки.
Хай бачить, як виросла! Тепер мене з'їсти важко,
Та вітром подеколи ще здуває.
Літун проминає незнані зірки й планети.
За нитку його триматися – добра затія,
Та така ж нездійсненна, наче
Притча про паперового змія.
12.2018



Крапом кроку

На чистих сторінках нового дня,
Як вперше, несміливим крапом кроку.
Останні дні пересічного року
Вертають в дім, де друзі та рідня.

Старий годинник, коні золоті,
Глибоке крісло в сонному куті,
На фото – лиця, схожі й вже не ті,
Дрібнички, звички спадком по житті –

Це все моє і я у тім усім.
Обійми мами, тиха колисанка...
Співай мені! – одвічна забаганка.
І линуть чари, я – вторую їм.

А грудень пахне снігом і вином.
А рік спливає в татову усмішку.
Ступають на протоптану доріжку
В цей дім щасливі миті за вікном.

Порожні сторінки мого життя,
Ох, скільки вас! Чи знати б, чи не знати,
Щоб крапом кроку сміло позначати
Красу, що в кожнім дні серцебиттям?
26.12.2018



В повноті себе

Душе моя, мій полудневий промене,
Осяйно так у ці святкові миті!
Не промини мене, о правдо! Де
Шляхи твоїм сіянням оповиті,
Там гаснуть зорі, та не гаснуть ті,
Що в повноті себе уже святі.
01.01.2019



Вікно навпроти

Буває, день докотиться до ночі
І так собі безжурно позіхне!
Дивись тоді в його наївні очі,
Бо вже згасає й досі не збагне.

А потім – сон, нова барвиста стрічка,
І янгол тягне чисте полотно,
І добрий день свої змикає вічка,
Й твого навпроти – спалахне вікно.

І гусне час, і все йому даремне.
І плине зір крізь шибку навпростець.
Снують думки: а що таке таємне
За тим вікном? І рветься папірець

Для перших слів: привіт! Я також... Щастя!
І у кватирку літачком. А втім,
Усе в людей у дружбі з днями вдасться,
Якщо завжди дивитись в очі їм.
09.01.2019



Вишні в січні

А вишні в січні такі морозні!
А груди – білі, як плахта снігу.
Хрипить з простуди, немов від бігу,
Та просто все, як ніколи досі.

Ми – мерзлі ягоди придорожні,
Комусь – під ноги, комусь – в долоні.
Не обирали, в якому лоні
Спускати сік, випускати корінь.

Життя – пейзаж, і з-під пензля долі
Червоні краплі лягають перші.
Де наші зрошені кров'ю верші –
Там пнуться вишні у сонця сході.

Кілкі картини, та це не кепсько.
Зі снігом хрипнемо груди в груди.
Широкі кроки. Квапливі люди.
Ми перемерзнемо, перемерзнемо!
20.01.2019



Як покличу тебе за собою

Як покличу тебе за собою – ти просто йди!
Все, що має ціну, те ніколи не стане втратою.
До домівок покинутих час замете сліди,
Павутинням покриє, туманами, сніжною ватою.

Є мости понад прірву й до сьомих святих небес,
Що спалити їх – це як вогнями зійти жертовними.
Просто йди поруч мене без сумнівів і словес!
Щирі клятви та зречення завжди були безмовними.
25.01.2019



Весна молодиця

А далі, як далі, – весна піддається літу,
Зриває сновиддя із сонних галузок світу.
У білому цвіті невіста іде до шлюбу.
А хто її любий? Хто любить – впізнає любу.

Впізнає й прилине, вже пестить її волосся.
Весна – молодиця, цвітіння її відбулося.
Весна молодиться, востаннє вуста фарбує,
Бо той, що прилине – зітре їх а чи зцілує.

І мліє дівиця, та блідість її нарядна,
Дарма, що до літа готують яркіші рядна.
Підхопить коханий, кудись понесе цю тугу.
А далі, як далі, – усе промине по кругу.
05.2019



Осінній сад

А літо сяде на ослоні та зів'яне.
Осінній день. Осінній листопад.
А небо тане на лице твоє рум'яне,
В осінній сад.
А слів твоїх омріяність, чуттєвість
Зривається з гілля.
А сад – це ти. А зрив – всього миттєвість.
А ти – це я.
24.05.2019

 
Конкістадоре, у самоті
Чекає огир твій
І мов від німба ангельського
Повіває святим
Броньована твоя кіраса
Утратила свій вилиск
Твоє лице є маскою
У якій відсутні риси
 
Мав бути натяк, щоб се розгадати
Але як же до нього дістатися
 
Конкістадоре, стерв’ятник сів
На висріблений щит
А у іржавих піхвах нині
Пісок себе посіяв
Хай із коштовностями меч &
Належить ще тобі
Обмилили обличчя хвилі
І свій забрали зиск
 
Мав бути натяк, щоб се розгадати
Але як же до нього дістатися
 
Конкістадоре, де той час
Тобі віддати шану
Хоч я ішов, щоб насміхатися
Тебе покину із жалем
І коли сум на мене сходить
Не видно жодних ореолів
Хай ти ішов меча здійнявши
Є тільки смерть, нема звитяги
 
Мав бути натяк, щоби се розгадати
Але як же до нього дістатися
Мав бути натяк, щоб се розгадати
Але як же до нього дістатися, ей-ей
 
 
 
 
 
 
 
 

Я знову прокидаюсь на світанні,
До мене завітало крізь дощі
Таке кохання, що і не кохання,
Така собі тортура для душі.

"Усе на світі має власну вартість".
Я добре вивчив цей закон життя.
Чи треба божевіллю піддаватись?
У молодість немає вороття.

Я бачив невзаємність. Бачив зраду.
Довірливо вклонявся шахраю.
Освідчувався заспаному саду
Та обіймав ілюзію свою.

Світи мені яскраво, зірко рання,
І надиктуй згорьований сонет.
Я вилікуюсь від цього кохання,
Бо доля надала імунітет!

Дорога то спускалася униз,
То знову піднімалася угору.
Воли плелися по шляху не споро,
Тягли набитий всяким крамом віз.
На возі двоє: уже сивий дід
Сидить собі попереду, дрімає.
Він, начебто волами управляє,
Хоч ті самі чвалають куди слід.
За дідом, вклавшись на укритий крам,
Дрімає хлопець, літ отак п‘ятнадцять.
Рішив із дідом в Вишнівець податься,
На ярмарок, щоб спродатися там.
Крам хоч не свій. То діда пан послав
З товаром в місто. Повелів продати.
Дав пахолків той крам охороняти,
Бо ж зовсім неспокійний час настав.
А ще ж дорога через Чорний ліс.
Тож не дай Бог, як здрайці перестрінуть,
То ті й до тіла голого роздінуть.
Та й відберуть і цих волів, і віз.
Хлопчак, напевно на пригод чекав,
А тут дорога лиш одноманітна.
На возі залишалося сидіти.
А часом біля воза крокував,
Аби йому розвіятись хоч трохи.
Дарма, вже думав, з дідом напросивсь.
Уже би краще по селу носивсь.
Ще й сонце припіка, аж піт горохом.
Натерши боки, хлопець, врешті встав,
Сів коло діда та і став питати:
- А ще дорогу довго нам долати?
Дід головою тільки похитав:
- Та ще далеко. Лопушне минем
І ще верстов з п‘ятнадцять буде, мабуть.
Хлопчак зустрів ту новину не радо,
Скривив обличчя й без того сумне.
Дід скоса подивився й усміхнувсь
Тихенько в вуса: молоде, гаряче.
Кудись спішить, іще життя не бачив.
Тоді захриплим голосом звернувсь:
- А знаєш ти, Степане, що отам
Колись велика битва відбулася,
Коли ордою до нас Крим припхався.
В бою нелегко довелося нам.
Та ми здолали кляту ту орду
І багатьох у річці потопили.
Бажання знов приходити відбили.
Хлопчак оглянувсь. Прямо на виду
Дорога, річка, недалеко ліс,
Яри та балки. – А то правда, діду?
- Звичайно, правда, Бог у тому свідок.
Я тоді саме службу в князя ніс.
Ще князь Михайло був тоді живий,
Що був Дмитрові нинішньому дідом...
- А розкажіть поки оце ми їдем!
Хотілося б почути про той бій.
Дід ще раз погляд кинув навкруги,
Помовчав трохи та посмикав вуса,
Мов згадував, як саме бій відбувся,
Під шаблями як впали вороги.
- Було то все багато літ назад.
Литва з Москвою часто не мирилась,
Бо тій собі забрати Русь хотілось.
Багаті землі, кожен був би рад.
Але, оскільки підлі москалі
Самі з Литвою справитись не здатні,
То стали кримчаків у поміч звати,
Щоб вдерлись ті до нашої землі.
Тож тисли на Литву із двох боків.
Лише встигай від клятих відбиватись,
Не знаючи, звідкіль ті будуть пхатись.
І так воно на протязі років.
Татарам то подобалось й самим,
Бо на землі не звикли працювати,
А лиш своїх сусідів грабувати.
Отож грабунком тільки й жили тим.
Буває враз зненацька налетять,
Міста і села на шляху зруйнують
Та для ясиру люду наполюють,
Щоб всіх їх до Туреччини продать.
Страждали і Поділля, і Волинь,
І Київщина від отих наскоків.
Не було, мабуть ні одного року,
Щоб не було орди. Як чорна тінь,
Тоді лягала на весь руський край.
Кров, сльози, попіл по землі усюди.
Страждали від отих набігів люди.
Як пережив один – другий чекай.
Ні, влада, звісно, думала про те,
Як землі від татар оборонити,
Де на шляхах фортеці спорудити.
Та вічно грошей не було. Проте,
Хоча не скрізь фортеці ті звели,
Десь їм шляхи набігів перекрили.
Та, коли йшла орда великій силі,
Фортеці ті спинити не могли.
Упхається орда, поставить кіш,
Розпустить скрізь розбійницькі загони.
І ті, бува, аж під Варшаву гонять,
Врізаються, немов у масло ніж.
Міста попалять, села рознесуть,
Добро захоплять, наполонять люду
І скоро до коша вертатись будуть.
Добро везуть та і ясир ведуть.
Але якось два роки перед тим
Орда до нас у «гості» не ходила.
Спокійно люди у полях робили,
Не треба було хоронитись їм.
Та на початку березня прибув
Якийсь гонець з Молдови. Сигізмунду
Доніс, що навесні ординці будуть
Іти набігом. Бо господар чув,
Що в Чорнім лісі тулиться орда,
Понад Інгулом та трави чекає.
Як тільки степ зазеленіти має,
То вибереться з лісу і гайда.
Король одразу діяти почав,
Став посполите рушення збирати,
Велів бігом хоругви піднімати,
Бо ж зрозуміло, часу мало мав.
Та з безгрошів‘я скільки набере
Там того війська? Тисяч шість зібрали.
Та й то частину залишити мали.
А як орда другим шляхом попре?
Велів король й Острозькому тоді
Збирати сили, щоб орду стрічати.
Той став бігом намісників скликати,
Щоб разом перетяти шлях орді.
Збиралася до бою руська рать.
Не вперше було з ворогом стрічатись,
Тож довго й не було чого збиратись.
Вже зброя наготові, лише взять.
Наш князь Михайло нас усіх зібрав,
Дав день на збори та і на виправу.
На ранок уже вийшли із Брацлава,
Бо князь Острозький вже на нас чекав.
Туди ж і Андрій Збаразький прибув
З своїм загоном. Ми з ним добре знані.
Не раз стрічались у походнім стані,
Коли якийсь набіг татарський був.
Іще дрібні загони прибули.
Всього нас десь три тисячі зібралось:
З Поділля десь із тисячу примчались,
Дві тисячі з Волині теж прийшли.
Не так багато, щоб спинить орду,
Але й немало, щоб дрібні чамбули
У нашім краї обережні були,
Бо не минути клятим їм біди.
Уже не вперше татарві було
В наш край ходити, отож добре знали,
Де в нас фортеці над шляхом стояли.
Тому татарське військо не пішло
Кучманським шляхом. Бучач, Язловець
І Теребовля надто їх лякали.
Щоб часом у халепу не попали,
То рушили ордою, накінець
По Чорному шляху аж на Волинь.
Сторожа наша шлях той пильнувала,
Тож ми про їхній рух все добре знали.
Та з нашим військом вийди-но, зустрінь
Ті двадцять з лишком тисяч. Мало сил,
Щоби ординцям шлях перепиняти.
Тож довелося лиш спостерігати,
Дивитись, щоб не розповзлись навкіл.
Поляки теж збиралися, хоча
Повільно надто. Виступили з Львова,
Як кілька тисяч їх було готово.
Коронний Камєнєцький розпочав
Свій рух, як уже й квітень проминув.
Мав десь чотири тисячі при собі,
Все більше кінних, з татарвою щоби
У чистім полі він на рівних був.
У кінці березня татари вже були
Під Кузьминим, де перший кіш заклали.
Там у кінці усі збиратись мали.
По тому більшість із коша пішли
По межиріччю Серета і Збруча,
Вздовж Стрипи, понад Горинню аби
Під Буськом кіш іще один зробить.
А звідти вже чамбули їх летючі
По навколишнім краю розійшлись
Міста палити та людей хапати.
Вдалось їм аж під Львовом побувати,
Поза Дністром біля Стрия пройшлись.
Спалили Городок, Олеськ дістали,
Під Золочевим трохи потовклись,
До Любліна аж, кажуть доплелись.
Усе палили, били, грабували.
Іноді знахабніла татарва
За здобиччю, закривши очі, гналась,
Що від коша далеко відривалась,
Тож хтось із наших відсіч їй давав.
Чамбул такий зустрінемо, бува,
Загонимо в болото чи до лісу
Та й виріжемо весь його до біса.
Бо ж в «гості» їх до нас ніхто не звав.
Та більшість тих чамбулів все ж змогла
Добряче в нашім краї поживитись.
Аж боляче було на те дивитись,
Як вимер край, де татарва пройшла.
Обтяжені ясиром і добром,
Чамбули всі до коша повертались,
Управитись якнайскоріш старались,
Бо відчували, певно, що нутром,
Що тільки-но ми сили зберемо
Докупи, то на них разом ударим
Та задамо уже проклятим жару.
Й до Криму ледь живих проведемо.
Тож два-три тижні потовклась орда
У наших землях та й бігом зібралась
І, здобиччю обтяжена, подалась
До Криму. А поляки по слідах.
Орду під Буськом прагли захопить,
Але спізнились. Та уже знялася
Й неспішною ходою подалася.
Вже не боялась, то ж чого спішить?
Якби ж поляки чухались скоріш.
Острозький ще коли до них звертався,
Щоб він із ними хутко поєднався
І вдарили би разом. Але ні ж.
Діждались, як орда вже подалась
Зі здобиччю, вже все пограбувала,
Тоді лишень за нею вслід попхали.
То добре, що орда ота велась
Нахабно надто, зовсім не боялась,
Бо знала, що достатньо сил її,
Аби здобутки захистить свої.
Отож спокійно йшла, не озиралась.
Дізнавшись, що під Буськом вже нема
Орди, взялись поляки поспішати,
Щоб на шляху її десь перейняти.
Полк ляський шлях на Вишневець тримав.
Поляки не обтяжені були
Обозом, тож і рухались скоріше.
Орда тяглася Чорним шляхом лише,
Поляки вже під Вишнівець прийшли.
Спинилися якраз під Лопушним,
Аби орді дорогу перекрити.
Нам у той час вдалось чамбул розбити.
З три тисячі ординців було в нім.
Не встигли ляхи табір спорудить,
Як ми до них в ярах тих доєднались.
Хоч нас й тепер утроє менше малось,
Рішили все ж орду не пропустить.
На другий день татари підійшли.
Ішли безпечно, як вже в себе вдома.
Вважали, що не вдасться вже нікому
Їх зупинити. Впевнені були,
Що вже ніхто ясир не відіб’є.
І здобич гарну, що змогли узяти,
Ніхто уже не зможе відібрати.
Хоч, навіть не питались: де ж ми є?!
Станіслав Лянцкоронський, що тоді
Був посполите рушення очолив,
Вивідників своїх послати зволив,
Щоб краще розібратися в орді.
Тож скоро ми вже знали, що орда
Стоїть безпечна і необережна,
Тримаються чамбули незалежно.
Ніхто шляхи, як слід не огляда.
Обтяжена полоном і добром,
Орда була геть неповороткою.
Для нас якраз удалий час для бою,
Помацати гниле її нутро.
Отож зібрались наші воєводи,
Аби план бою переговорить.
І кожен першим стати в бій горить,
Як вже, нарешті трапилась нагода.
Поляки гонорилися при тім,
Що в них і зброя краща, й ліпші коні.
Вони на ту орду страху нагонять.
Та князь, одначе, суперечив їм.
Бо він, мовляв з татарами давно
В степах воює, хитрощі їх знає.
В поляків того досвіду немає.
Тож може боком вилізти воно.
Ще б довго сперечалися, мабуть.
Сторожа суперечку перервала.
Орда про наше військо вже прознала
І купчиться. Тож скоро бою буть.
І воєводи кинулися вмить,
Аби війська до бою готувати.
Домовилися: де кому стояти,
Щоби напевно ворога розбить.
Ми із полком Острозьким справа стали.
Поляки зліва поле зайняли.
Між нами піхотинці залягли
І дві гармати ворога стрічали.
А далі за поляками стояв
Іще полк руський Яна Одровонжа.
Він, в разі чого, війську допоможе,
Якби не втримавсь хтось і відступав.
Бо ж у татар багато дуже сил,
Нам буде з ними справитись нелегко.
Там, за ордою, зовсім недалеко
Займав татарський кіш пологий схил.
А в ньому люду, наче мурашви.
Ясир багатий татарва зібрала
Й до Криму продавати в рабство гнала.
Не всіх, звичайно, доведуть живих.
Тож, ж дивлячись на той татарський кіш,
Ми лиш від того злішими ставали.
І стільки в собі сили відчували,
Що рвалися у бій вступить скоріш.
Татари, мовби відчували то.
Орда зненацька з місця підірвалась
І на поляків перш за все помчалась.
Та до лав польських не домчав ніхто.
Герць зачіпний вони розпочали.
Перед полками польськими кружляли,
Зі своїх луків без кінця стріляли.
Поляки із рушниць відповіли.
Друга орда насунула на нас.
У нас теж стріли хмарами летіли.
Дошкулити татари нам хотіли.
Між нами чулись крики раз по раз.
Когось татарська влучила стріла,
Бо ж ми доспіхи гірші польських мали.
Тож нам ті стріли більше дошкуляли.
Орда враз на нас силою пішла.
Удар такий був, що відкинув нас
Аж до самого лісу, що позаду
Стояв стіною. Саме він завадив,
Щоб вдарили татари водночас
На нас із тилу. Відбивались ми,
Хоча, усе ж, поволі відступали.
Проти орди нас було зовсім мало.
Вже видно – не відбитися самим.
Тут дві хоругви польські прибули
Та на татар ударили із боку.
Стрімким в орду урізались потоком.
Утриматись татари не змогли
І відступили. На коротку мить
Змогли хоч трохи ми передихнути.
Назад свої позиції вернути.
Аж тут орда знов силою летить
Ще більшою, ніж до цього була.
Напевно, все, що мали, підібрали.
Земля від того тупоту дрижала.
Яка би сила їх спинить могла?!
Хоч ми тримати намагались стрій,
Та як могли протистояти силі?
Татари все сильніше нас тіснили,
Ставав усе напруженішим бій.
Уже не встояв дехто з волинян
Та кинувся до лісу відступати.
Для паніки ж потрібно не багато.
Тим більш, татари пхають, як таран.
Ми ще стоїм, якось тримаєм стрій,
А вої позад нас уже втікають.
Тут на коні Острозький вилітає
Та завертає воїнство у бій.
Якраз чотири роти підійшли
У поміч нам поляків. І татари,
Хоча навкруг кружляли, наче хмари,
Зламати полк волинський не змогли.
Як вся орда уже вступила в бій,
На нас і на поляків насідала,
Здавалось, перемогу уже мала,
Полк руський, обійшовши польський стрій,
Ударив раптом збоку на орду.
Татари тоді миттю сполошились
І до коша до свого відкотились.
А ми за ними мчали по сліду.
Гадали, що уже перемогли.
Але раділи трохи поспішили.
Орда кільцем той кіш свій оточила,
Бо ж там здобутки їхні всі були.
Тепер вже ми насілися на них,
Вони лиш відчайдушно відбивались,
Ясир уберегти свій намагались
Та ще чекали на прихід своїх.
Бо ж ще не вся зібралася орда,
Десь ще чамбули села грабували
І до коша ось-ось прибути мали.
Тоді би, звісно нам була біда.
Тож налягали ми із усіх сил.
Урешті-решт якій хоругві польській
Прорватись крізь татарський стрій вдалося.
Вони мерщій піднялися на схил,
Людей від пут звільняти почали.
Кількох звільнили, знов до бою стали,
Бо ж татарва за ними вслід примчала.
Та люди, що звільнитися змогли,
Товаришів своїх звільняти стали,
Хапали все, що бачили до рук,
Злі на татар від пережитих мук,
Вони із тилу на орду напали.
Татари раді, що ясир взяли
Такий багатий – чи не більш самої
Орди було татарської отої.
Тепер же тим налякані були.
Хай і без зброї, але страшно злі
І так багато на татар напали.
А ми з другого боку насідали.
Із мурзами своїми на чолі,
Ординці тоді кинулись втікати.
Але не багатьом то удалось.
Комусь до річки пхатись довелось,
В болоті потопилось їх багато.
Хтось вирвався, всю здобич полишив,
Що у набігу встиг награбувати.
Таких «щасливців» було не багато.
Коня десь у Криму аж зупинив.
Не знаю, скільки їх там полягло.
Казали, тисяч двадцять з гаком буде.
Ми ж втратили всього лиш сотню люду.
А все добро, що у коші було,
Дісталось нам. Самих лише коней
Зо десять тисяч нам тоді дісталось.
А на возах речей усяких малось.
Та не оте привабило мене.
Шістнадцять тисяч звільнених людей,
Що одночасно й плакали, й сміялись,
Раділи волі, що живі зостались.
Що рабство попереду їх не жде.
Не знали, як і дякувати нам.
Ходили геть обірвані і босі…
Але щасливі… Пам‘ятаю й досі.
І ми щасливі… Що там якийсь крам?!

Догорає сонячна юга
У горнилі втраченого миру.
У вітрилах долі - пилюга,
А над головою небо сіре.

Без війни піввіку я прожив,
А тепер спокутую провину:
Московити кидають ножі
В серце, душу, ціляться у спину.

Спокій - це омана нетривка,
Сни у криках та патьоках крові.
В чорних вишиваночка квітках,
Ріже, як ножака, плач удовин.

Скінчився, здається, час везінь,
Вклали автамата в руки висі.
Та я вірю: з нами Божий Син!
Чую Його голос: - Не журися!

10.11.2025р.

Чи на сірому коні
Чи на білому
Архистратиг Михаїл
Уже поблизу.

У руках трима меча
Войовничого,
Щоби отим москалям
Не хотілося

Та й на Київ нападать
Й на Вкраїноньку.
Допоможи, святий нам,
Додай силоньки.

Переможемо разом
Всіх загарбників
І за дружнім всі столом
Святкуватимем.

2022 р.

З неземної красоти
Він ліпив себе для себе.
Все було: і тил, й фронти…
Зацікавився Макс Вебер.
Як-не-як філософ Макс…
Як-не-як політісторик…
Макс запхав його в тлумак
Й підписав: тут хворий.
24.10.2025.

***
А евенки і чукчі Аляски
полюбили опудало казки
і лишилися боси-
ми... не ескімоси,
а евенки і чукчі Аляски.

***
А зі США надійдуть томагавки
і на раші лютують собаки,
і корея ще гавка-
є... нюх у макаки –
а зі США надійдуть томагавки.

***
А пройдисвіти поміж еліти
уявили, що люди – це діти
і тому-то і буде-
те... наче, не люди,
а пройдисвіти поміж еліти.

***
А клоновані в Азії йєті
є реальна загроза планеті
і руйнують краї-
ну... не злі бабаї,
а клоновані в Азії йєті.

***
А на рашу ще буде атака,
бо на раші царі вурдулаки
і єдина пора-
да... волати, – ура!!!
А на рашу ще буде атака.

***
А на люд людолови полюють.
Так було і буває... і всує
горювати тоді-
то... як люди в біді,
а на люд людолови полюють.

Конотація
А межі на росії немає
по воєнній дорозі до раю
і границі нема-
є іще колима,
а межі на росії немає.

11.2025

***
А величний, хоча й не високий,
запроваджує вето на спокій,
і вважає народ,
що це не ідіот,
а величний, хоча й не високий.

***
А занозою електорату
є овації комедіанту,
що стає все одно
не героєм кіно,
а занозою електорату.

***
А на зелень міняється мода.
У печалі обранці народу.
Попереду зима...
апетиту нема,
а на зелень міняється мода.

***
А три чверті це дуті відсотки,
що у коміка вірять, допоки
їх багато... то й що?
Ефективні – ніщо,
а три чверті це дуті відсотки.

***
А трибуну довірили хряку,
що на руку лише маніяку
і свині угорі,
бо у Раді кнурі,
а трибуну довірили хряку.

***
А сліди замітає пороша
і тяжка у нуворишів ноша...
і по ходу вони
зав’язали штани,
а сліди замітає пороша.

Оказія
А один полководець новітній –
це двійник упиря з підворітні
і командує хто?
Ну... не кінь у пальто,
а один полководець новітній.

11/25

Сіріє небо, гублячи блакить.
Іржа вражає вже пожовкле листя.
Що стрімко долу падає, летить.
А з ним і літніх днів пора барвиста.
Стікає в небуття. І тане час,
Що кожному відведений у долі.
Невже пісень веселих
світоч згас,
Бо їх раніше вже було доволі?

6-9 вересня 2024 року

Там, де сонце торкає землі, помічаю дива:
Розливає лафіт незнайомий мені сомельє.
"Добрий вечір"- вітає. Киваю і я - "Навзаєм"
Завмирає і дивиться, ніби мене впізнає.
Ніби я - той бувалець, якого давно чатував.

Так і хочу йому простягнути у руки кришталь.
Розливається трунок, і обрієм дАрма тече!
Білосніжна хмарина лягає йому на плече,
Як із льону рушник. І не зводить із мене очей
Незнайомий виняр. Ти мене про вино не питай.

Так багато вини, що вино найдорожче гірчить.
І лафітом мене спокусити, то задум пустий.
Там, де сонце торкає землі, воно має зайти.
А до того скільком ще поспію сказати: "Прости"
То ж хмеліти мені, сомельє, не годиться нічим.

Дозимове дієслово цвітом стелить…
А маршрутки, як дикунки, топчуть листя…
Ну а джмелик, (від Анжели) подивився
І подумав, що дострелить… Помилився.
24.10.2025.

"Едельвейси. Де дві дороги сходяться в одну" – цикл поезій 2016-2019 рр. зі збірки "Бігом василіска"

Картина Тетяни Молодої 2019р.



Причинні або жарт як формула розлуки

Спиною "ні" обернене явлене,
Мовчать вуста, вся суть його мовчить.
Коли зірветься "так", воно шалене,
То все у жарт. Ох, весело звучить!

Чи пак, розчулившись чужим стрічанням,
Чужим зітханням роз'ятривши дух,
Уже промову пише для зізнання,
Та власний гонор зупиняє рух.

Спиною "ні" обернене і... стужа.
О згубні, не розріджуйте блакить!
Кому бо в доказ ви такі байдужі,
Гадаючи, що іншим не болить

І що не варто злу шукать причини?!
Причинних з лишком є, а бідам – бій!
Кому потрібно, – двері сам прочинить,
І час покаже, хто для кого свій.

Але любові ґрунту треба вчасно,
Не вчора, завтра, через вік, торік!
Хоча любов є безпощадно щасна,
Своїм образам вкотре губить лік.

О згубні, обертайтеся лицем,
Бо й найтерплячіші опустять руки!
І як боротись тут з таким борцем?!
Два "ні" – це, власне, формула розлуки.

Допоки буде так? Буття недуже:
Інтриги, маски, тактики – сумбур.
Чужому кажемо: привіт, мій друже!
А другу спину наставляємо, як мур.
2014-2016



Грім і блискавиця

Показуюсь тобі та відкриваю
Усе, що мучить, ріже та пече.
Я вже роки тебе наздоганяю,
А можу вгледіть лиш твоє плече.

Якби були ми, як оте галуззя,
Якби з одного кореня росли,
Була б прив'язана на погляди-мотуззя,
Лише для тебе квітла б щовесни.

Дарма, либонь, вдивляюся в обличчя.
Кого шукаю? Як твоє ім'я?
Твій образ – тінь, суцільне протиріччя.
Мій сон – твій дім, мій сум – твоя земля.

Якби ж були, мов грім і блискавиця:
Я – золотом, ти – гуркотом жбурнув.
Це не Ілля в небесній колісниці, –
Це ти мене до себе пригорнув.
02.2016



Квити

Мені нудно, мені хочеться помирати
В той час, коли інші хочуть просто любити.
В наші порти і гавані нахабно входять фрегати,
Та мені здається, що ми з ними квити.

Тож мені не страшно. Мені й від тебе зовсім не страшно,
Я могла б заглянути навіть в твоє потойбіччя.
Та щоб ти наважився покинути мене назавжди –
Повинні пройти сторіччя.

А мені нестерпно, мені вже зовсім не терпиться
Стягнути з себе ці занадто тісні сандалі.
Без них я би довго ночами молилась на вервиці
І клепала незнаним героям медалі.

Та мені невагомо, мені не дрімотно й не байдуже.
І що найгірше – я вгледіла тут розбіжності,
Бо, не враховуючи лише твої очі райдужні,
Ти – це суцільні погрішності.
22.06.2016



Нанометри долонь

Знаю, хто ти, і знаю точно, як тебе звати.
Твоїм обрисом сльоти важко лягли на плечі.
Силуети твої в цей вечір такі доречні!
Отже з ними я, мабуть, вперше почну літати.

Я відтворюю на папері твої маршрути,
Згустки ночі себе формують в твоїм погрудді.
Слух підводить, та чую кроки і чую студінь –
Ти ось-ось увійдеш у двері, чомусь роззутий.

Хочу пестити твої втоми, гарячі скроні,
Визначати координати твоїх світанків,
Розглядати завжди, як вперше, а все ж – щоранку,
Нанометр за нанометром твої долоні!

Хочу знати про тебе більше, мовчати довше.
Задля цього суцільним слухом стаю у зливи.
Я від цього, лише від цього така вразлива,
Бо й від меду з кульбаби тиша твоя солодша!
06.2016



Я пробуду з тобою

Я пробуду з тобою до перших злив.
Не потрібно гадати, що буде після.
Проявляла прихильність до наших див
Власна псевдомелодія, псевдопісня.

Я пробуду з тобою до перших трав.
Далі відчай помножиться криком горлиці.
Всі обов'язки – мінусом, тільки з прав
Пролягають бетоном пусті околиці.

Я пробуду з тобою до перших втрат.
Далі простір заповнить тернова терпкість.
Проявляла прихильність до наших вад
Власна псевдоіронія, псевдолегкість.

Далі вічність не знайде потрібних слів,
Ми ж її не посміємо з глузду зводити.
Я пробуду з тобою до перших снів
Й зупинюсь, щоби взутою в них не входити.
06.2016



Химерами гротеску

Ми дописали свій роман.
Сюжет – на видиху, мінорний,
Такий томливо неповторний.
Купались в пестощах оман.

А Вам, мабуть, і невтямки,
Коли й за що я полюбила,
Що так бездумно Вам відкрила
Свою чарівність залюбки!

Нехай залишимось на "Ви".
Це "Ви" химерами гротеску
В передчутті досади сплеску
Мої чіпляє рукави.
07.2016



Буревісно. Морська історія

За мої зачепившись крила,
Набив ґульку собі об німба.
Таємницю про місце лімба
Я приватно тобі відкрила.

Цить! Вже чується гра Орфея.
Ехом тиша морська озветься.
Якір з палуби не зірветься.
Штиль – отрута чи панацея?

Фордевінд* у твоїх вітрилах,
Левентик** – моя друга сутність.
Суперечна, а ти – попутний,
Та в мені потаємна сила,

Альбатрос – мій стихійний родич!
Тут надмор'я береться димом.
Задля мене ставав пілігримом?
Що ж, у сітях вже б'ється здобич.

Ти за мною – смішні мірила –
Тридцять два повноцінні румби.
Я танцюю для тебе румбу,
Ледь тримаючись за перила.

Море піниться ще з учора
Так фатально і буревісно.
Сонце крила осушить звісно,
Сонцекрила бо і німбочола!
07.2016

*Курс за вітром
**Курс проти вітру



На обривах чуттєвих фаз

Наша казка – це жменька фраз,
Що твоя нашкребла авторучка.

Як почнеш цілувати ручки,
То долоні цілуй, долоні,
Там, де лінії у полоні
Ста примарних своїх образ.

Зм'якшуй гонор моїх гримас,
Прокладай і вирівнюй долю,
Згладжуй скривлення снів, знеболюй
На обривах чуттєвих фаз!
Наша казка – це жменька фраз.
07.2016



Всі мої примари

Всі мої примари зникають,
Коли приманюєш мене до себе, причаровуєш.
Мої тіні
Принишкло сидять у своїх ганебних закутках,
Поволі напиваючись рідкості.
І де тепер та в'язкість,
Якою в'язали їх, а опісля нав'ючували,
Як вороних та гривастих нав'ючують,
Мої страхи?
Мої тіні поволі стають легшими та тихішими.
Паралельно плечі мої випрямляються,
Куштуючи цю легкість і тишу.
Бо коли приманюєш мене до себе, причаровуєш,
То відблиски твоїх райдужних очей,
Наче промені сонця,
Пронизують мряку моїх страхів
І вони розсіваються м'яко.
Всі мої примари зникають.
08.2016



Любові свідки

Кричала вічність тишею вітрів,
Грозились грози струмом блискавиці,
А двоє – йшли до різних берегів.
Серця важкі в обох, немовби з криці.

Зійшли на твердь і розвели мости.
Ступали криво, думали – обачно.
Не відгукнуться кликані на "ти",
Поміж чужих ніщо не однозначно.

Сплітались коси, розплітались сни,
Вузли зі стрічок поглядів і кроків,
А двоє – йшли. Куди ж ці двоє йшли,
Сухі, пісні, мов без життєвих соків?

Баласт скидали спогадів і мрій,
Від витоків спускалися до гирла,
Та рвучко так, немов позаду рій
Скажених бджіл, а в губ же смак – повидла.

Стесались грані, стрімкість – в горизонт,
Зрівнялись раптом піки та пониззя.
Чи стане дійсним той уявний фронт?
Та з двох один не витримав й спинився.

Нам не спастися чередою втеч!
Ми порізно – в нікуди і з нізвідки,
Бо ця любов живе з часів предтеч,
А ми – її єдині вірні свідки.

Не будьмо дурнями, любім одверто,
Допоки ще нас часом не зітерто!
08.2016



На перехрестях доміно

На перехрестях доміно –
Крихких, лякливих, покрапле́них
(Не має терпкості вино,
Не має запаху вино,
Як в чорно-білому кіно)
Приходь до мене!

Ні з чим не змішуй цих слів нектару,
Гіркішим буде нехай від хмелю!
Отак впираюсь ногами в стелю,
Спускаю пару.

Коли прискладане віно
Привабить ле́генів хвале́них
(Моє невимовлене дно,
Моє невимолене дно –
Неначе біле полотно) –
Приходь до мене!
08.2016



Преніжність

"Ковточку живої води,
Промінчику мій світанковий,
Хай всі розійдуться навколо,
А ти посиди, посиди,
Зі мною іще посиди"
С.Пікарось

І звідки ти тільки взялась,
Преніжносте і прелюбове,
Пречудо моє світанкове,
Пресонце ранкове?

В обіймах німію, тону.
Вони – наче вир одурілий.
Здається, тепер захворіла,
Коханням зболіла.

І як я ще тільки жива,
Прещастя моє неземне,
Коли так тривожиш мене?
Очима! Мене!

Хай всі розійдуться, а я
Й на крок вже від тебе не зрушу!
Я тут загублю свою душу.
Знайду свою душу.
21.08.2016



Переспівуй

Переспівуй мене, перевершуй!
Ти ж потіха моя найперша.
Ти, мов гордість та розкіш саду.
Я навчусь бути тінню врешті.

Ти – найглибше моє свічадо.
Ти – моє найдорожче ладо,
Вічна іскра вогню без кисню,
Ти попереду, я позаду.

Ти – майбутнє моє й колишнє,
Що відміряв мені Всевишній.
Ти – мій прихисток в час найтяжчий.
Ти – і затишок, і затишшя.

Ти – моя запорука щастя,
Я не втрачу тебе нізащо!
Твоїм голосом стану радо.
Будь попереду, будь найкращим!
21.08.2016



В пахощах єлею

Залиш мене в цій тиші помирати!
Чи я щаслива бути не твоєю?
Чи я не мрію тут про близькість страти?
Від ревнощів і сорому згорати –
Це гірше, ніж би вкинули за ґрати,
Або втопили в пахощах єлею.
Я не щаслива бути не твоєю!
08.2016



Спали мене

"Спали мене, одягнену у віск,
У старовиннім канделябрі плачу."
Л.Ланська

Спали мене! Рве душу скрипки плач,
Струною-іскрою, бенгальськими вогнями,
Коли бажання гаснуть поміж нами,
Спали мене вогнем безгрішних вдач!

Спали любов! Повільно, наче ґніт,
Згорати буде в воскових долонях.
Спали мене, мов думку в сивих скронях.
Думки горять, вони ж – не моноліт.

Спали мости й назад не поверну!
В цім полум'ї хворію та дурію.
Згорає кисень, я від цього млію.
Спали всю поверхневість й глибину!

Спали дотла! Убрана в сизий дим,
Ковтаю жадібно вуглець за насолоду.
Зотлію тут. Не кидай серце в воду!
Це порятунок а чи жарт над ним?

Спали вогнем з небесного ковша,
Твоїх зіниць суцвіттям візерунків!
На згарищі пекельних поцілунків
Воскресне феніксом очищена душа.
03.09.2016



Вві сні

Колись я прокинусь вві сні,
Бо дні розминуться з ночами,
І здасться, що сонце – над нами,
Та сонце – в мені!

О ні, тільки промінь живий
В мені не осмілься зламати!
Кохати? А що то – кохати?
Як знаєш, – відкрий!

Живе твоє слово, повір,
Хай скупо, та все ж – проростає.
Від нього крізь хмари світає,
Яснішає зір.

Колись я прокинусь вві сні,
Між мар переможцем у герці.
Холодне і заспане серце
Піддасться весні.
07.09.2016



Надто схожі

Здається, ми з тобою надто різні.
Чи по ночах у тебе сонця схід?
Твої слова – тверді, думки – залізні,
І надто спішний твій на серці слід.

В мені ж душа, як м'якість пластиліну,
Розумну хочеш чи дурну – ліпи.
Лиш не піддай її незграбну тліну.
Які ж слабкі ці гонору стовпи!

Здається, ми з тобою надто схожі.
Я не здивуюсь, якщо ти в мені
Розквітнеш маком. Де ж ті дні погожі?
Ми – неземні! Ми не... земні. Земні?

Луна від того зойку стоголоса
На скроні тисне. Встояти б! Терплю.
По бездоріжжю долі знову боса.
Здається, я тебе усе ж люблю.
15.09.2016



Ланню пораненою. Хто як не ти

Хто, як не ти, розіпне мої вибрики солодкогранним дотиком?
Хто, як не ти, розкуйовдить охайність мою і вишуканість?
Хто, як не ти, скаже: годі перечити! Бачу, вже зморена!?
Хто, як не ти, видихатиме доти, допоки і я не видихну?

Бачиш, осінній лист загрібається в купу золота?
Хочеш, залишусь тут, а ти підеш своєю дорогою?
Хочеш, прикинусь ланню, пораненою, скореною,
Ти ж рахуватимеш плями на хутрі – криваві та вроджені?

Чуєш, як сурми сурмлять, як пшениці на хліб наш мелються,
Води плюскочуть в Дністрі, який, сліпець, розділяє нас?
Будні шепочуть про свята заздрісно білим голосом.
Як же примусити їх замовкнути, а мить – зупинитися?

Можу сміятися голосно, плакати тихо й коротко.
Можу чолом впиратися, коли забажаєш противника.
Досі в таємних молитвах була твоєю опорою.
Хочеш – заборони відсьогодні за тебе молитися!

Чом же не огортаєшся шлейфом парфумів, що насичені щастям й трояндами,
Не витираєш мокре волосся, час від часу в скроні цілуючи?
Скажи, на колінах моїх чи ти встигнеш знайти заповітний затишок,
Доки своєї любові та святості на не своїх шляхах я не розхлюпаю?

То є слова нерозумної, слова, що не сіють мудрості!
Звісно, що встигнеш, бо вічністю ми повінчані!
Як же тебе чужого не вкрасти безсовісно в іншої?
Як же тебе свого не втратити так нерозсудливо?

Хочеш – приходь таємно до мене незрячої по ночах
І розфарбовуй каштанові коси мої сірим кольором.
А як забудеш мене на полиці, поміж книжок заховану, –
Буду всихатись ромашкою і щільно вкриватись порохом.

Холодом першого інею пальці мої приручені,
Креслять на шибках щоранку профілю дивного обриси.
Душі заплаканих вікон слізьми змивають рукописи
Щемних картин пророцтва пальців навік обпечених.

Ким себе знатиму я, коли доспіваю цю пісню?
Ким себе знатимеш ти, коли цю пісню дослухаєш?
Вкотре згрібаю крихти надій незграбними рухами.
Ще не знайомі знайомці, а я вже серця розбурхала.

Бачиш, осінній лист загрібається в купу золота?
Хочеш, залишусь тут, а ти підеш своєю дорогою?
Хочеш, прикинусь ланню – пораненою, скореною?
Плями рахуй на хутрі моїм – криваві та вроджені!
16.09.2016



Втрачаючи вагомість

"Але весь світ завмирає, прислухаючись і сам Бог усміхається в небесах"
К.Маккалоу "Ті, що співають у терні”

Я Вас люблю. Втрачаючи вагомість,
Рівняюся до Ваших сивих скронь.
Старію втричі швидше, а натомість –
Горнусь, та все до зімкнутих долонь.

Я Вас люблю. О Боже, ні, не вголос!
Невірний світ, нерівності сердець.
Зерно зрадливе, хоч правдивий колос.
Сьогодні вкотре вже з собою герць.

Та хто в нім переможе? Ніч злотемна.
Дожити б до ранкової зорі!
Старію втричі швидше надаремно,
Ви ж біля мене скорено малі.
25.09.2016



В чотири руки

Лоскотало імли мереживо. Багряніло.
Ваша дівчинка вмить збентежилась, так несміло
За зигзагами пальців стежила. Наче ружі,
Розквітали з-під рук по клавішах ноти дужі.

Рубежі їхніх згод і спротивів вмить скресали.
Дивовижну картину доторків вдвох писали.
І від близькості пензля шелеху душі мліли,
Що полотнами шир обмежити все ж не сміли.

Ніч у зірних купалась розкошах, серце – в мріях,
Що всипалися, мовби з порухом пил на віях.
Наче шовк огортав мереживо, так несміло
Ваша муза вам сон бентежила. Багряніло.
09.2016



Ніжна

При свічках надвечірків сніжних
Я занадто відверто ніжна.
Ця відвертість – п'янке вино,
Йду із нею на дно.

П'ю за двох, бо в зимовій стужі
Ти занадто відверто байдужий.
Іншій в келих налиєш віршів
Із моєї душі.

В надвечірках густих, наче туш,
Дві долоні: гаряча й студена.
Перша римою душ полонена,
Друга – прозою душ.
17.10.2016



Впертий гонор

Мій впертий гонор, злісна непокора
Кипить рудим, проте, вже зовсім скоро,
Збагну його найпершу сивину.
Не бійся, я тебе не прокляну.
Твій спокій – найнадійніша опора!

Душі моєї злісна непокора
Вгамується, як тільки скажеш: будь...
Я обірву: ну, що ж, тоді здобудь!
Від цього гонору мені одна лиш змора.
Стань свідком, як шипи мої спадуть.
30.10.2016



Альпініст і Поетеса

Поетесі ніколи не стати коханням життя Альпініста,
Пристрасть серця його поведе на хребти і льоди Евересту.
Альпініст прагне ризику замість безпечності сірого міста.
Поетеса – сумирно складає вірші мовчазного протесту.

Кожен крок Альпініста на грізні вершини вона оспівала,
А сльозами рясними скропила уступи та урвища злісні.
Окриляючи серце жагуче, жалі свої пильно ховала,
Аби слідував лиш за клубочком цієї хвалебної пісні.

Та в коротких листах промовляла: пробач за даровані крила!
З льодорубом безпечно долати вершини чи вадить кохання?
Теплу ковдру зв’язала я з ниточок серця і нею накрила
Ненароджене, мерзле дитя наших хиб мовчазних і вагання.

Дочитавши листи Альпініст ще затятіше дреться угору,
Бо цвітуть не для неї такі недосяжно палкі едельвейси.
На підніжжя вершини накине він слави заслону прозору,
Де навіки розтерзана лапками лева* душа Поетеси.

Поетесі не стати коханням життя Альпініста!
Серед скель навісних непробудного сірого міста
Укладає рядки зі скорбот і вінки з падолисту,
Та сміливцю життя вберігати благає Пречисту.
10.2016

*Едельвейси



Де дві дороги сходяться в одну

Де дві дороги сходяться в одну,
Щоби з'єднати заблукалі долі,
Де вічність і буття настільки кволі,
Що і найменший подих вітру руйнує їхні мури,
Туди злітаються прокинувшись Амури,
Проспавши і сніданки, і полуденки, й вечері –
Вистежують народжених одне для одного,
Щоб задобрити у собі божка голодного,
Й якби могли, то зачинили б за собою двері.

Де й мудреці не мають доброї поради,
Під місяцем, що медом заливає небо-стелю,
Призначені побачення коханців у глибинах саду,
Коли п’янить вже навіть запах винограду.

Де щільно з руж посплітані тунелі,
Що й сонце вранішнє їх не проб’є
І не прошиє променем яскравим
Густого плетива одвічних таємниць
Розмов приватних з присмаком терновим,
Аж терпне тіло, та не терпне мить.
Спинися мите! Дай же впитись щастям,
Допоки милий серцю ще є тут!

Там тіні двох зливаються в одну,
Куштуючи із чаші насолоди
Таку глибинну й незбагненну таїну
В цілунку жадібнім, і погляди зчепились
Безповоротно, аж втрачаєш глузд.

Небесна твердь готова впасти в ноги
Тій, що красою світиться без остороги.
Марс і Венера опускають очі ниць,
Малюючи направду священну дивовижу,
Немов одне лице сотворене із двох облич.

Там плечі, тонкістю кленового листка,
Тремтять від вітру а чи від знемоги,
Й жага, немов прочанин, що дороги
І бездоріжжя сотні літ топтав,
Блукав, шукав і врешті віднайшов
Найсокровеннішу, омріяну святиню,
Й помер, утішений в підніжку власних мар.

Там пальці переплетені вінками
Так тісно й солодко – нікому не віддам!
Там хтось поник, а хтось здається дужим,
Що часто це вважають за байдужість,
Насправді ж – дух завмер, щоб не сполохать
Отого дива, що одне на двох.

Одні на двох шорсткі та спраглі губи,
То пломенисті в пристраснім огні,
А то вже зовсім зблідли від отрути
Безмірних пестощів, що падають долів,
Але підносять ввись жагучі грішні душі.

Коханню й потопити, й окрилити до снаги.
Воно, мов паводок, являється стихійно.
Тримай міцніше, пригортай надійно!
Стискай в обіймах ласки-боротьби!
Це згодом вже покути і грізьби,
А поки що – люби! Люби! Люби!
10.11.2016



І гірчить на губах

Я занадто мінлива, занадто мінлива, пробач!
Я невдачі твої пожинаю і сама ж їх сію.
Коли буде зовсім нестерпно, то перейду на плач
У найдальшім кутку кімнати, бо на людях не смію.

Я занадто ревнива, занадто ревнива, прости!
Я палити мости наловчилася хвацько, та досі
Переконую світ і себе, що вогненні хвости
Глупих ревнощів – хною фарбують накликану просідь.

Я не та, що тобе стрепенула б, занадто не та.
Але надто нестерпно, щоб ставити зважену крапку.
Я мов спринтер біжу, та втікає від мене мета,
Тож безсила й захланна навздогін їй кидаю шапку.

Біля тебе промерзне моя оголіла душа,
Я ж не зможу твою попороти й вдягтись по-зимовому.
І гірчить на губах кожне слово із цього вірша,
Розчинилась солодкість моя в смаку полиновому.
13.11.2016



Підливаю у чашу

Підливаю у чашу медово солодкого трунку.
Спий до дна, мій коханий, це від смутку найкращі ліки!
Причащаю дарами п'янкого, як вічність, цілунку.
Терпнуть губи, коханий? – То благо! Цілую повіки,
Бо кохання, відомо, приходить лиш раз, та навіки.
Я міцне павутиння сплела для його порятунку.
19.11.2016



Крихтою жалю

Коли б то крихтою жалю́
В твоєму серці поселитись,
Твого неспокою напитись,
Мов передзвонів кришталю!

Як місяць вчить дрібну зорю,
Навчи мене в тобі гордитись.
Щоб душам двом в єдину злитись –
І всесвіт, й вічність обдурю.

Для миті – сонця хід спиню,
Вітрам забороню мінитись.
Аби хоч раз тобі наснитись –
Примарам душу прочиню.
25.11.2016



Грім-луна

А ти крізь час ім'я моє взивай,
Спивай із нього найсолодші звуки,
Розквітлі ружі споминів зривай!
Які ж то теплі у кохання руки!

Які ж то гожі у любові дні,
Та як їм легко втратити опору,
Коли віщуюють взори на рядні –
Повік двом любкам розлучитись впору.

Повік двом любкам... Леле, грім-луна!
Так сині гори про біду свідкують,
Що й дужі крила вітру-чаклуна
В гіркій розлуці душу не злікують.
26.11.2016



Незворотність

Коли вони не мають тої волі,
Щоби при всіх тебе назвати так,
Як називають незворотність долі,
Дивуючись, що в кожного свій смак,
То тільки не вважай байдужим той привіт,
Котрим бояться зруйнувати звичний світ!
28.11.2016



Романтик він. В стилі джазу

Якби ж то змовчав той осінній дощ,
Що відбиває ритми в стилі джазу
В порожніх душах, як в калюжах площ,
Й твердить щораз одну незмінну фразу:

Вона пішла! Забудь її, забудь
І присмак поцілунку на прощання.
Пожовкла юність і пожовкла суть
Всього, що гучно звалося коханням.

Вона пішла, залишивши лиш сплін
Й туман на кілометрах бездоріжжя.
Вчорашня тінь її тонких колін
Хвилює в снах слабих думок підніжжя.

Вона пішла, та навіть грубий дощ
Сліди цих кроків з серця не змиває.
В порожніх душах, як в калюжах площ,
Свої мінливі ритми відбиває.
26.09-12.2016



Едельвейси

Мій едельвейсе, ти і досі там –
Над прірвою, яку не перетнути
Ні хитрощам, ні волі, ні вітрам,
Ні чарам в ночі зібраної рути,
Ні всім словам справдешньої покути,
Ні поодинці, ані вкупі нам?

Цвітеш, мов сниш, муркочеш у сонця́х,
Твоїми кігтями одне на сто роздерте.
Чиїх це жертв, чиїх сяйни́х звитяг
Вичікує твоє величчя вперте?
Він хижий від природи, здайся, смерте!
У самозреченні його біліє стяг!

Кохання дужче від меча й отрути,
Безсмертні ті, що прагли осягнути.
Осінь 2016



Романтик він. Приналежний

Соло твоїх солов'їв заколисує й будить одразу.
Ти для мене готуєш свою найкоротшу фразу.
Мости назад уже спалені.
Нікому більш не розказуй
Те, що мені.
Ніколи більш не повториш її –
Найблагішу звістку для мого зшаленілого серця.
Всі дверцята для тебе не просто відчинені,
Вони у цю мить рішуче вибиті.
Ми – єдине, єдині, єдиноцільні!
Ми, Боже, вільні!
Ти в мені, а я у тобі божеволію.
Боже, волію, хай станеться з нами так!
Відтепер на моїх долонях,
у очах і на серці – тобі приналежний знак.
Перетворюйте діжки з водою в солодкі вина!
Ти віднині й навіки – моя дружина!
21.12.2016



Романтик він. Льоди

Бо коли ти отак на мене дивишся –
Я не хлопчак, не механік і навіть не твій сусід.
Я той, хто ладен перевернути для тебе світ,
Я той, хто згоден напитися з діжки вселенських бід,
Я той, хто біжить за тобою, коли ти тікаєш від
мене –
Того, хто одначе вистежить твій спішний, колючий слід.
На серці моєму залишиться твій смішно-колючий слід,
Але такий солодкий, як льоди плодово-ягідні.
Я міг би бути кондитером, Святим Миколаєм чи твоїм старшим братом,
Лиш би ти дивилася на мене отак крилато!
12.2016



Романтик він. Кіт

Ніч надміру рвана.
Я надміру п'яний,
Мов
Ніч.
Очі у мого кота осудливі
Переконливо,
Погордливо.
Ти лічи ці погляди
Крізь відстані,
Крізь кілометри,
Погляди-тенета.
Обабіч наших вулиць –
Плетені паркани,
Переплети обмежень,
Упереджень.
Я п'ю, щоб затопити межень
Почуттів.
Я надміру твій сьогодні
Та споконвіків.
Очі у мого кота голодні
Доторків.
Доторком
Я, надміру п'яний.
Надміру твій.
26.12.2016



Не зникай

Не зникай!
Щось сповнило очі їдке та пекуче.
Не зникай,
Передчасно вже скучила.
Ми не заручені чи й ніколи такими не будемо,
Тільки я, здається, споконвіків і навіки приручена.
Не зникай, бо болючі ці миті мені не під силу знести.
Відпусти, – могла б попросити,
Ти б виконав.
Та неспитого грішно було б на землю пролити,
Святого неспитого,
Тому не наважусь просити спокою.
Якою б не видалась гра ця жорстокою,
Та жорстоко вже пожартувало небо,
Вселяючи наші душі в тіла
Так невчасно і так ненароком,
Як від напасти.
Не зникай, допоки жива
Ця мить, ця оглушлива тиша, ця терпкість.
Крізь роки, в яких я ще або вже не твоя,
Доки вона жива –
Не зникай!
08.01.2017



Доки не я

Я – зерня, що на твоїй долоні.
Лиш не втрать, виронивши у трави!
Стане жаль, з розпачу згаснуть скроні,
З жалю тліє навіть душа заграви.

Я – сльоза, зрошую смаглі щоки.
Чим ти жив в миті, коли не плакав?
Як печу – з серця знімаю вроки.
Серця жар – маком посеред злаків.

Я – дитя, сонце в небеснім лоні.
Я у тьмі тисячу літ зростала.
Ось мій схід – теплі, шорсткі долоні.
Ким був ти, доки не я світала?
26.01.2017



Романтик він. Захват

Світ на хвилину завмер.
Захват –
Ти посміхнулась!
День затремтів від твоїх знамен.
Згодом
Минулось.
01.2017



Романтик він. Мережевий

Ти десь тут, поміж інших, десь
На перетині меж, на відстані,
Що здолає лиш подих ніжності,
В переплетах дротів, мереж.

Хай без поглядів, та бентеж.
Хай хоч ти не про мене мріяла,
Та примари пострушуй віями,
Щоб розгледіти врешті-решт –

Я десь тут, на обривах меж,
У мережі шляхів скуйовджених.
За забавками долі стеж
І віч-на-віч про це продовжимо.
01.2017



Пишу тебе по стінах

"Я так боюся, – сказала вона, – що ця кімната насниться ще комусь і він все тут переплутає"
Г.Г.Маркес "Очі голубої собаки”

Чи ти мене удосвіта згадаєш,
Коли проснешся й глянеш у вікно?
Зникаєш? Вже? Цей сон – найглибше дно,
Не вибратись, не впасти нижче! Знаєш,
Пишу тебе по стінах. Полотно
Біліє, як мої холодні руки.
Мовчи, мовчи, бо і найменші звуки
Зруйнують марення. Не втратити б... Мовчи!
Пишу тебе й ці очі... Без причин
Зникаєш.
01.02.2017



Романтик він. Інеєм

Дико отак вкриватися інеєм, коли ти не поруч.
Вабити бджіл нектаром солодким при твоєму найменшому усміху.
Поспіхом в жменю збирати легковажно просипані слів блискітки.
Не квітни для інших, я тебе уквітчаю власноруч!

Губи твої – пелюстки чайної рози, не впитись, не надивитись.
Привіт твій, як вітру легкість, тонкість хвилі морської.
Спокою в голосі, та тільки не спокою в серці прошу!
Дайте їй вічності, сили небесні, радості дайте!
Дайте їй легкості й щастя!

Дико отак вкриваюся інеєм, коли ти ховаєшся.
Ваблю усіх мимохідних, коли на мені твій усміх.
Поспіхом в жменю збираю слова, не для мене розсипані.
Не квітни для інших, бо я вже для тебе насіяв квітів!
Більшого не проситиму.
06.02.2017



Полюси

На перформанс М.Абрамович "У присутності художника”

Ти так глибоко в серці засів
І болиш, і болиш, і болиш...
Не з'єднати повік полюсів
З протилежними знаками. Лиш

Вісь єдину, найтонше чуття
З намагніченим доторком снів
Збережім, коли вже й каяттям
Не з'єднати повік полюсів.
15.02.2017



Поназбирувані крапельки

У півтон одягнувши оклик душі "зачекай",
Поназбирувані крапельки вмить переллються
За блакиті моєї, за нашого неба край.
Не вженешся за ним! – Дороги мої сміються.

Віддаляється тінь чи образ, чи то лиш мара,
Що слідить у мені глибоким відбитком кроку.
Я впізнала тебе в переливах твого пера!
Я пізнала тебе й збагатіла з цього уроку.

У півтона, впівголоса свариться громом вись.
Половинчасті душі з рідністю розминулись!
До крайнеба свого, до блакиті її озовись!
Поназбирувані сльози ринули, та схаменулись.
17.02.2017



Так сонячно

Так сонячно, немов пролито мед.
Думки прозорі, як безгрішні діти.
Двох душ священно схрещені орбіти.
Два серця зігріває ніжність-плед.

Єднає думка-нитка шерстяна.
Чи є без неї він, вона – без нього?
Два янголи шукались босоного,
Щоб зшити рідні клапті полотна.

Так сонячно, мов проріділа вись.
Тепер для них і вечори світають.
Усі "але", усі "якби" – зникають.
Тепер для них й ніколи – це колись.
26.02.2017



Вимальовуй її

Вимальовуй її на полотнах лукавої ночі.
Чорно-білим "люблю" заштриховуй розріджені риси.
Як вітри акварель – осуши їй не сльози, а очі,
Щоби крапом із пензля приборкати погляди-списи.

Пропиши її душу в блокнотах нічного мовчання.
Порозграфлюй клітини і камери в крихітнім серці.
Хай рука не тремтить, боягузів не терпить кохання,
Бо романтик і цинік зійшлися в запеклому герці.
07.03.2017



Серця зарево

Народитись сьогодні заново,
Щоб для тебе, щоб ще світлішою.
Снити в поглядах, що розтанули
Під очей яснозорих нішею.

І живитись молочним дотиком,
Ледь відчутним, як мрії марево.
Муркотіти на грудях котиком
І почути: ти – серця зарево!
12.03.2017



Стоплене сонце

Тільки для тебе цей блиск у моїх очах.
Стоплене сонце мої взолотило коси.
Посеред весен я завжди ясна і боса,
Бо на твоїх руках.

Бо замилована стрічним, таким п'янким
Поглядом дужим. Не знаю, береш де сили
Втримати, впестити, вмовити всю мою суть
До білизни душі.

Я замилована, згублена, знайдена посеред весен.
Вимови тільки найперше моє ім'я,
Те, що до інших між інших мене обрало.
Інші ж усі забудь та згуби їм лік,
Наче стопилось сонце.

Доки отак замиловуюсь потай, ясна і боса,
Небо твоїх очей, що блакитно-каре,
Понад світи, понад весни мене підносить
Поглядом дужим.

Я на твоїх руках, я – безпечності тиха сутність!
Страх забуває найперше моє ім'я,
Те, що для тебе мене серед всіх обрало.
Я – твоє "я".
17.03.2017



З ребра

Ніби я із твого ребра.
Знаєш, зорі за нас молилися
І, губивши хвости у космічному просторі,
Бога благали: дай!
Дай їм чуда у знаний день
Не розвіятись з пилом зоряним.
Долотом Свого голосу громовержного
Відсікай з наших тіл осяйних
Найбагатші осколки золота,
Що завчасно сплатили рахунки бажань.
Дай їм чуда! Ох, дай,
Як на різних кінцях землі,
Підіймаючи в небо нічне
Погляди спраглі кохання,
І шукаючи моці душі та опори ногам
(Де є той, де є та, що, мов дзеркало, рідністю погляд бентежить
І воложить повіки та серце думкою скреслою?)
Двоє, геть не чужих, душа до душі притуляються
Своєю прозорістю тільки на мить.
Ось жертовники тут побудовані.
Ми – світила, що Словом були запалені,
Розсипаємось іскрами у глибини й безмежжя Всесвіту,
Погасаючи плинно.
Прийми!
Хай не згасне лишень кохання, що написане без пера,
Й не зітреться повік вже безвинно,
Бо вона – із його ребра!
Так от зорі за нас молилися.
25.03.2017



Пурпурово

Нас не чутно й не видно.
Ні тепер, ні опісля –
Не лунатиме пісня ця.
Ми бували багато
Не там.
Я мережилась
Поміж мені чужих –
Зигзагово,
Пурпурово,
Проливалась в долоні.
Спий!
Так маслисто
Лишалася спомином,
Опиралася.
Вижити б,
Жити б
Лиш.
Замальовуй ці проміжки,
Заповнюй розхристані паузи
Між тепер і колись.
Зодягаючи їх
В пурпуровий,
Впиналася поглядом,
Бо вагалася.
Та вже бачу ці порухи
Тріпотіння примарного.
Подихом
Поверни мене знову туди,
Де не буде
Не там.
Пурпурово мережаться помисли.
Як тепер і опісля –
Я пролита в долоні,
Спий!
Це чекання твоїх вітрил
Так маслисто затягує мить
Почуттями.
Втямити б,
Вижити б
Їм.
04.04.2017



Де алеї живі не сходжено

Де алеї живі не сходжено,
Вбрані в вишні солодкий цвіт,
Проведи мене неушкоджено,
Прихиливши до ніг ввесь світ.

Нетерпляче тебе чекатиму,
Доки ягідна зріє мить.
Поміж вишнями все блукатиму,
Позираючи на блакить.

Я впліталася в коси Богові, –
Не згуби мене, не згуби,
Щоб річки мої стопорогові
Улились до його судьби!

Я у Бога просила вічності, –
Не забудь мене, не забудь,
Доки пам'яті різнобічності
Не зійдуться в єдину суть!

Дві галузки в плодах схрестилися,
Пролягають до них сліди.
Як по стежці, що білим вкрилася,
По життю мене проведи!
07.04.2017



Зачаровані

Зачаровані, замиловані, заворожені
Позирали все: зазбирати би та й у жменьки!
Ось хвости горять чи доріжки це в рай проложені,
Поміж хмарами? От ступити би на срібненькі!

Заколисують, повиписують візерунками
Зорепадними, зореспілими сни преніжні.
Заіскрилися, застидалися поцілунками
Долі спарені, душі пещені, білосніжні.
Заручилися замиловані діти ніжні.
20.04.2017



Розніжені

Раптом згадалося, ти пам'ятаєш, було –
Червень строкато виписував наші дороги?
Вітер леліяв високе твоє чоло.
Перестороги?

Ні, не бувати розлуці! Немає останніх днів!
Сонцем розніжені лишимось тут навіки.
Заходом миті, розпачем день пломенів
І затуляв повіки.

Завтра прийде несподівано – заходом мрій.
Дві аж навік врізнобіч розійдуться долі.
Доле, благаю, дороги його лелій!
Я примирюсь поволі.
20.04.2017



Вже визначено

Вже визначено все, читай по небу!
Поблідли весни, наче налякались,
Бо ми, смішні, щоразу спотикались,
Коли вчували в рідності потребу.

Читай по снах, по зорях, по долонях.
Не буде "до" вже і не буде "після".
То лиш для нас співалася ця пісня –
Той самий птах на різних підвіконнях.

Той самий янгол криком невгамовним
Лякливих нас будив посеред ночі:
Просніться, душі, та розплющте очі –
Без риску щастя не буває повним!

Без рідних як не впасти, не спіткнутись?
Долонь шляхи мінливо так лягають,
Так щиро брешуть, так безгрішно гають
Чуття і час, щоб в часі розминутись.

Вже визначено все: жалі та втрати,
Невірні кроки, вірності та зради,
Зізнань сміливих дужі водоспади,
Мовчань ціну та значення "кохати".
05.05.2017



Романтик він. Брикливо

Отже, бузковою гамою,
Граминкою солодкавого соку,
Сонця брикливим промінчиком
Ти у мені ожила?

Жили, натруджені буднями,
Трудно розслабити думкою.
Але ж то ти мені музика,
Музо моя!

Співи чудні солов'я,
Реготи рік паводкових,
Рики громів весняних –
Все коло тебе замовкло.

Чуються райські пісні.
Скроні, о благо, розслабились
Думки бузковою гамою:
Отже, це ти у мені!
05.2017



Романтик він. Лінійні

Пробач!
Ці площини стрімкі підкоритися нам не змогли.
Наші долі – лінійні. У коліях днів пролягли
Паралельні дороги, яким перетнутися чи не судилось?!

Закурличуть востаннє над нами птахи перелітно-журливих світів:
Я далекий такий... Я далека, як ти й хотів.
Коли ближче до сонця, то крила та погляди тліють.

Так, здається, напевно, а може, та ні, не варт, –
Вартові наших помислів вже нагострили мечі.
Жодна думка не вислизне, щоби сказати запечене з кров'ю "люблю".

Я далекий такий. Ти далека така, мовчиш.
Шелестливі вуста, помоліться за нас обох!
Бачить Бог, що святиня моєї душі – незбагненна ти.

Я ночами таємно, мов злодій, дорога – дім,
Вигинатиму долі твоєї колію у дугу.
Перетнутися їм, нашим долям, судилося під кінець
Днів.
14.06.2017



Плачу цьогоріч

Плачу цьогоріч.
Плачеш? Дурна, чого ж?
Знаєш, які я невдачі торік стрічала?!
Пережила пережите,
Перекохала.
Плачу й благаю: серце, тривож,
Тривож!
15.06.2017



Лілова глибочінь

Люблю, коли ти дивишся ось так.
Я – талий сніг, лілова глибочінь,
Я тінь потоків вітру. Й мліти лінь,
Та млію, мов міняю власний смак.
16.06.2017



Ці сльози котяться

Ці сльози котяться без дозволу і права,
Прогірклі маревом: якби ж, якби, якби...
Ох, як тоді кохали б грішні ми,
Не дочекавшись дозволу на щастя
Та перетнувши лінію вогню
Твого жахіття та мого жалю:
Ми ті, ким є. Не май це за напастя!

Тули мене до серця бережливо!
Прийми мене до серця за невісту!
Я навіснію, я збуваюсь змісту,
Гублю себе. Чи то таке можливо –
Прожити це життя, коли без тебе?
Коли без тебе, то не хочу, ні!
Я йду крізь час, пали мені вогні,
Лиш не дивись в майбутнє прозорливо.
Я є майбутнє і собі, й тобі,

Бо завжди, чуєш, завжди впізнавала
Себе в тобі. За це була й покута.
Коли в безтрав’ї зацвітала рута,
Коли в трамваїв обривались роги,
Коли в церквах збивалися пороги,
Вітри вітрам розмотували пута,
Брехали пообіцяні дороги –
Я дорого платила за брехню.

Я є в тобі, та ти не вір, не вір!
Себе вмостивши у твоє сузір’я,
Я малювала теплі надвечір’я,
Взолочувала, й змучений надвір
Виходив ти у пил мого кохання.
Та блискавиці з неба кидали святі
За правду з правд, за всі слова зізнання,
За те, що чуєш ти не ті, не ті, не ті!

Ці сльози котяться без відпусту і чину.
Заплачте й ви, а я перепочину.
06.2017



Обезсилені

Чуєш, як між містами нашими
Поїздами, вітрами, римами
Розривається час непрохано,
Але зримо?

Горизонти палали вічністю,
Обнадіювали загравами.
Я, безкрила, на мить скрилатіла
Й обезсиліла.

Чуєш, як між містами нашими
Хтось кує свою правду на твердо?
А у нас? У нас тих правд було
Забагато.

Поїздами, вітрами, римами
Не здолати цю відстань вічності.
Хтось крилатий на мить повірив в нас,
Та не втримав.
08.07.2017



Немислимі

Надішли мені того листа, що залишився недописаним.
Пів вірша мого – пів життя у півкроках немислимих.
Ясен світ чому потьмянів, позахмарювався?
Чи намарилося, затерлося, адрес зстарівся?

Самосвітною не була чи була зірка наша?
Догоріло нам, позаймалося та й погасло.
Надішли мені пів життя мрій немислимих
У півкроках своїх – листах недописаних.
14.07.2017



В ріках молочних

Сирість така, коханий, – стратитись можна.
Густо лягли тумани – правда безбожна.
Та чи простягнеш руку в ріках молочних?
Вірно я дожидаю днів тих святочних.

Дихати нам, коханий, видано – треба.
Кажуть, святі вділили грішникам неба.
Сирість така, коханий, – правди мірила.
Та чи розгледиш в мряці: я – твої крила!
25.07.2017



Серед злих доріг

Напиши мені серед злих доріг на шляху своїм.
Як зоря зорю засоромить вщент – не дивуйся їм.
При слабім вогні у сирих домах і під свист вітрів
Напиши мені багажем життя, тяготою брів.

Проминули нам небеса ясні та рясні дощі.
Відпустились нам і невмисне зло, й чорнота душі.
Ти ходив в світи, ти любив жінок, воював і пив.
Я – плела вінки, колоски інтриг і тенета див.

Ти казав мені: як збудую дім – позову тебе.
Я сміялась все: по воді пером, ще й перо рябе.
Закрутило нас, ти поїхав сам заробляти гріш,
Я ж – упала з сил видивлятись даль, де протерта пліш.

Я сіріла тут. Порошились дні та мели сніги.
Темнота вікна остудила біль, прокляла борги.
Ти самотньо їв зачерствілий хліб, спліснявілі сни,
Як промерзлий ліс чи розмоклий лист, все чекав весни.

Так втекли роки і ніхто не знав, де шукати їх.
Напиши мені, чи не тисне жаль, чи не душить сміх?
У чужих краях за пустим столом при слабім вогні,
Як затерпне мить, сполотніє ніч – напиши мені!
28.07.2017



Четвергові

Знаєш які ми були до того, як стали ніякими? –
Розуму непідвладними, хоча й з усіма однаковими.
Мріяли не хворіти буденщини злою тягучістю
І здивувати світ, або принаймні матір.

Мріяли, – наші діти будуть такими мудрими,
Що й сови нервово закурять, книги свої гортаючи.
Все буде в нас доладу: кури нестимуть яйця
Й яблуні аж стогнатимуть під тягарем плодів.

Ти у суботу зранку соковитий газон підстригатимеш
І до сусідів невимушено: добридень! То як ся маєте?
Я в фартушку й рукавиці кухонних, в дрібненькі вишеньки,
Вийду й промовлю пафосно: милий, ходи вже їсти!

Хай ті сусіди дивляться, з нас не відніметься.
Нам ще паркан фарбувати, жити і цілуватися,
Потім мирити посварених твого пса і мого кота,
Сваритись самим, а потім ще цілуватися.

Ну а в неділю вечором, після гостей та музики,
Я вся така розніжена вином і твоєю присутністю,
Все ще в вечірній сукні, не бійся, не приставатиму, –
Сяду тихенько дивитись, як працюєш за письмовим столом.

Мій найдорожчий скарбе, біля тебе так легко дихати!
Думати геть не хочеться, ані судити, ні зважувати.
В стінах твоєї певності засну, а ти візьмеш на руки
Й перенесеш в перини свій найдорожчий скарб.

Знаєш, такими залишаться ті, що ніколи не будуть інакшими,
Що навіть в четвер ніякий не стали й собі ніякими,
Бо не хворіли в буденщині злій, смакували її тягучістю,
І здивували світ, або принаймні матір.
02.08.2017



Нехай не я

Нехай не я сьогодні задихатимусь
Від простоти твоїх просторих слів,
Нехай не я з твоїм безсонням знатимусь,
Коли блудитиму посеред власних снів,

Нехай не я, мов перша з необхідностей,
Тобі згадаюсь в щастя п’яну мить,
Нехай не я тобі – скарбниця рідностей,
Та хай нам неможливе не болить!
02.08.2017



Цілісні

Відлетіло голубкою чи билиною.
Не зі зла обмануло нас, видить Бог!
Я була б тобі цілою половиною,
Але мали ми цілісності за двох.
27.08.2017



Романтик він. Ніжна туманність

Літо скінчилося. Наче квіток пелюстки,
Вії твої облетіли та відлетіли.
Кожна з семи вкрала у мене по мрії,
Лиш по одній, але кожну зі словом "ми".

Ти не веселка, бо в тебе не сім кольорів.
Ти не перната, бо крила твої прозорі.
Ти так задумливо дивишся все на зорі!
Я б за тобою по їхніх осколках брів

Вічностей сім, ген аж до сьомого неба.
Ніжна туманносте, змилуйся і зупинись!
Вись не дає отямитись і оцінити,
Хто я, що йду по осколках, і що нам для щастя треба.

Я б тобі небо – до ніг, а з зірочок – вінки!
Я б тобі вітер – у коси, а океани – в очі!
Я б тобі з гір кам'янистих всипав м'які піски!
Я б тобі кутав плечі у оксамитові ночі!

Кожне з семи життів у мене вдихнув твій усміх.
Кожна з семи смертей носила твоє ім'я.
Кожну пелюстку зривав нашої мрії поспіх.
Літо скінчилось, квітко, наче скінчився я.
09.2017



Навіки певні

Якщо ти справді вмієш мене читати,
То де підкреслюєш тонко, майже прозоро?
На зорі дивишся так, наче це пророки.
Не обпечуть, не заколють блиском, туманять очі.

А ночі досі глумливі, ховають певність.
Стають непевними навіть слова, що з окликом,
Й твоє ім’я, що прописане звіку поруч
З моєю найнезбагненнішою поразкою.
Я маю царство, що у твоїх руках.

Здається часом – в тебе блакитні вулиці,
Блакитні вікна дому твого блакитного.
Блакитне небо робиться нагло заздрісним
Поміж блакиті спільних на двох очей.
Мені здається, пари на двох достатньо,
Тож видивляюся спільними на життя.

Та від побаченого перехоплює подих –
Твій ангел суворий, крила важкі розправить,
На мене дивиться пильно, немов вивчає,
Й тоді всміхається давній своїй знайомій.
Адже і справді – вічність занадто давня,
А він, пригадую, в мене позичив крила.

Якщо ти справді вмієш мене читати,
То пропиши між рядків свої запашні обітниці.
І там, де в мене коми, у тебе випадуть коми.
І там, де в мене двокрапки, у тебе будуть переліки.
І там, де чиста сторінка, впишеш своє ім’я.

Хай буде навіки певним кожне слово, що з окликом!
Я бачу все, що в мені підкреслюєш майже прозоро.
02.09.2017



Перната

Закохалася.
Аж крила мені з пожовклого листя виросли.
Дивись, яка птаха – перната, чудна, тріпотлива.
Тримаюся проти вітру, вростаю у нього пір’ям
Під нашим сузір’ям.

Вважай мене дивом, дивуйся мені втішаючись!
Нехай ненадовго – вражай мене тихою шаною!
Мов скарб пригортай до грудей та за руку мене веди.
Прощаючись – залишай сліди.

Крізь пальці просипались крихтами ласки твої та любощі.
Скупа та ревнива хитрую, своє й не своє видзьобую,
І так гарячково пірнаю в гарячі твої долоні,
Мов тиском у скроні.

І лиця палають, і криця у порох стерлася.
Лиш крила з пожовклого листя з глибин моїх ввись здіймаються.
Я досі нікому так легко в полон не здавалася.
Тепер – закохалася.
18.09.2017



Листопадиться

Літепло. Любий, а вкрий мене доторком!
Вже листопадиться, купчаться равлики,
І листоноша у сірому гольфі трішки блідіший, ніж завжди.

Вікна пітніють по ранках, зарюмсані.
Я ж так їх пестила ніжно долонькою,
Як проводжала тебе і стрічала, наздоганяючи поглядом!

Потайки, помацки стіни вивчаючи,
Перетікаю із пустощів в мудрощі.
І шелестить вереснево розбурханість близькості помислів.

Запавутинилось, вкрилося інеєм
І замережилось ранками свіжими.
Дольками сонце ділила нам порівно та додавала до чаю.

Вичавить небо над нашою хатою
Найсоковитіше з осені зливами,
А перехожих, котрих зачекалися, порозганяє із вулиць.

Можеш приходити вітром остуджений,
Руки промерзлі я грітиму подихом.
Літепло, любий? Та вкрий мене доторком, бо листопадиться!
29.09.2017



Романтик він. Пташина забаганка

Облиш оце леліяння порожнє
Смішних скарбів, пташиних забаганок,
Образ уявних. Кожен добрий ранок
Тобі, тобі, тобі, тобі, тобі!..

Не підкоряй мене гординею підкорень!
Не притуляй мене до вибору невартих!
Не забувай мене навмисне, через силу,
Помилуй!

Я твій до скону, я у тім не винен.
Гони і кидай чи даруй, вимінюй.
Шукати шлях назад – це все, що вмію
І смію.

Прийми мене, вкради, позич, обтріпай...
Я натворю для тебе добрих ранків.
Люби мене! Хай це буде остання
Твоя смішна пташина забаганка.
02.12.2017



Мудре та радісне

Заговори до мене нині вітрами світу,
Хто з серцевини дерева життя витесаний!
Добра твого, твоєї ніжності, благочинності
Пила би, упивалася б натщесерце жадібно.

Соками витікає веселість твоя, краплинами.
Як би то кожну крапельку увібрати у серце і вдержати?
Я – лиш маленьке пташа, що всілося на твоїх кронах,
Бо затишно, бо безпечно, бо можу звідти молитися Богу.

А коли чую хрускіт зловісний – тихо собі щебечу,
Начебто небо лягає на плечі найсміливішого.
Скільки було висоти – вся перед нами знизилася.
Небо моє впаде? Нам вистачить кисню і спокою?

І дослухаюся відповідей, відповідей не отримуючи.
І дорікаю кожному, хто викрикує мудре та радісне.
І ревную, і заздрю, і випурхую одкровенністю,
Бо не їм полоняти словами оцю найсвятішу землю.

Ти ж заговори до мене тихо та лагідно,
Шепотом вітру та істинами заспокійливими!
Хто з серцевини дерева життя витесаний?
Дослухаюсь таємниці цієї, упиваюся, вдержую.
23.02.2018



Заточені

Він повертає її до тями,
Як забуває про неї просто.
Відстань заточена, отже ввійде нараз під шкіру.

Скніють вчорашні вислови й лиця.
Хто ти? А хто я? Ми – небелиця,
Варто переповісти – одразу втрачається сенс.

В місті щодень виконують звичне,
Та ритуали ці запозичені:
Він допиває каву, вона відсуває чашку. Не важко.

Досі бувало, буде і після,
Ритміка пісні будення повториться.
Двоє лиш мить смакуватимуть близькість душ

І розтечуться, мов ніч по стрісі.
Врешті, на ранок повинно розвиднітись,
Щоб повернути до тями тих, що забудуть просто.
08.03.2018



Дароване

І радість стала осадом в вині.
І туга стала сном, що забуваєш.
Якого світу, даного мені,
Ти повернути нині вимагаєш,

Немовби я злодійка без пуття?
Не мов мені ні слова, ні півслова,
Бо я вкраду лиш душу, не життя,
Щоб з неї квітла гілочка бузкова!

Тобі тепер блудити без душі,
Мені ж – непарні пелюстки шукати,
Заквітчувати глеки та ковші
Й захланно награбоване черпати.

По небу – хмари, цілі табуни.
Не вимагай від мене повернути
(Нема в розлуці нашої вини)
Дароване давно, та не забуте.
27.04.2018



Лагідна мить

Я кажу, – мені без тебе легко і солодко, і співається, кажу. А він мовчить.
Я кажу, – мені без тебе точно так, наче крила шкіру прорізали, тільки лиш не пече.
Я кужу, – тепер я надихатись можу і пестить сонце, і не затуляє твоє плече.
Ох, кажу, яка лагідна оця мить, що без тебе, яка коротка, та лагідна мить!

А він на мене дивиться і хмариться мені, й вітриться, і от-от почнеться гроза.
Що, мовляв, птахо волелюбна, ану чи не розмокнуть крила від гнівного мого дощу?
А він либонь не збагнув бідолаха, що у миті без нього – думку тільки про нього впущу.
А я либонь не збагнула, – це не хмарилося мені, це пробивалась його сльоза.

Я кажу, – мені з тобою, тільки з тобою солодко, і співається, кажу. Він слухає.
Я кажу, – мені з тобо... А він мене до плеча притуляє, і не вітриться зовсім, тільки легенько дмухає.
07.06.2018



Високі чола

Вдаряються об вітряне крило
Високі чола нашого мовчання,
А теплий червень, як нове повстання
Супроти певності, що щястя відбуло.

Падуть пелюстки, мов зів'ялі дні.
У запитаннях оклики змістились:
Люби́ть мені чи не люби́ть мені?
Ох, як ми неосмислено простились!

Ох, як непевно кружеляє мить,
Котру життя ромашкою зриває.
Бунтує червень і єднанням снить.
Та що йому на долю випадає? –

Високі чола, вітряність, віки,
Імен відлуння, перехрестя й годі,
Останній доторк теплої руки,
Сліпучі цілі, змінені відтоді.

Збентежиться й урветься юність. Ю!..
А далі – грім і оклики, й мовчання.
Я збережу лиш усмішку твою,
А вітер збереже моє кохання.
15.06.2018



І ненародженому

Залиш собі мої присвяти!
Покинь на мене нашу вічність!
Ніхто не здатен подолати
Такої вирви часової.

Я навчена собі брехати –
Найнепомітніша погрішність.
Найдосконаліша поразка –
Котра з собою у двобої.

Хай накладуть мені пов'язки:
На очі – грубі, непроникні,
На рани – білі, всепалючі,
А гіркотливі – на вуста,

Бо не просила в Бога ласки
На власну долю марносущу,
Але налити щастя гущу
Молю в твою, щоб не пуста.

Та поміж нами – прірви й кручі,
Ні час, ні місце не співпали.
Чи янголів за те скарали,
Що люди до розлуки звиклі?
20.06.2018



Риками водоспадів

І я люблю тебе, як звичку найганебнішу,
Як сон, що бавиться зі мною й не приходить,
Як паморозь, таку красиву здалеку,
Що хоч бери та обморожуй ноги.

І бігла би, бігла би, божеволіла б! От би
Босоніж по осені в зливи та буревії,
Щоб ощасливіти раптом! Та я так не вмію.
І бачу найменшу із твоїх вад.

А ти в мені – риками водоспадів.
А ти – зусібіч ім'я моє кличеш.
І я горілиць обезсиліла падаю.
І я люблю тебе.
26.09.2018



Моїми губами

Як ти, коханий? Чи гинеш без мене? Привіт!
Сонце блукає захмареним небом полісся.
Так горизонт мій журливо сьогодні вознісся!
Та у зажурі прекрасний наш крихітний світ.

Чуєш, коханий, нашіптують долю ліси?
В їхньому голосі праведність та потойбічність.
Правда ж: кохання – це є і миттєвість, і вічність?
Тільки з долонь прочитати його не проси!

Знаєш, коханий, без тебе нещирі вірші.
Так усміхаєшся дивно – моїми губами.
Жменька туману і стільки ж доріг поміж нами.
Як ти зумів воплотитись з моєї душі?!
06.12.2018



Метеликом в танку

І що воно таке? І як цьому не бути?
Найменша із прикрас, остання із прикрас –
Ця непримітна мить. Ці виверти покути:
Ми обманули нас, ми проминули нас!..

Ці соло двох сердець, ці різнобічні сходи
Непогасимих сонць в нетлінних небесах!..
Кохання не стидайсь, його сяйної вроди!
Ці співи в унісон, цей трепет в голосах!..

І як не остудить цього вогню тяжіння
У зважених словах між полюсів картань?
І як не обпектись, вловивши мерехтіння
Метеликом в танку, якого вабить грань?
29.01.2019



Нота ми

Нас мільярди, та ми самі.
Місто гасить сірник об п'яти.
Лист, прочитаний рівно в п'ятій,
Обірвався на ноті мі.

Дві на шосту – він сам не свій.
Всі лічилки на три пророчать.
Ось гра фа. Олівці підточить
Для заповнення граф і дій.

Ще Ассоль не здійме очей
Від листа, як вже соль-ля-сі-до –
Місто рядиться на ніч блідо,
Мінить пурпур й чорнило Ґрей.

До-сі-ля... гають люди... час!
Снів мільярди, вітрило в кожнім.
Ми самі, та усім тотожні.
Місто гасить сірник на раз.

Доки темінь – прийти не смій!
Не ввібравсь в пурпур, крає, вид ще.
Лист, відписаний якнайшвидше,
Обірвався на слові "мій".
16.02.2019



Незвершені

І ти також, коханий мій, і ти
Змовчиш, коли слова покине сила,
Немов за нас вже вирішено йти
Шляхами, де не пригодяться крила,

Де не читають душі та листи,
А лиш товсті та монотонні книги,
Де затяжні, незвершені відлиги –
Не осушити, не перепливти,

Де ріки розлучають береги.
З'єднати їх судьбі не до снаги.
Не здогадаюсь, на котрому ти.
І ти також, коханий мій, і ти.
26.02.2019



Осяйний

Осяйний, розкажи, як вершини ведуть попід хмари, як мирно там.
Нас до бою життя повертає обличчям і ми воюємо.
Одинокість, мов кітка, що вічно голодна, лишає на пальцях шрам,
Коли її з рук годуємо.

На плечах моїх – примха давнішнього спомину – досі тедло цих рук.
У дощах розперезаних нам народилися перші скупі обійми.
Згодом ми наснимось одне одному під колисковий стук
Розгалужень колійних.

Вже весна оббиває пороги, примушує сад цвісти,
Пробиваються паростки крокусів, наче листівка задавнена.
Ця весна – коліжанка невірна, рече мені мляво: прости
За дане вам!

Я прощаю її, бо бентежить раптовий цей сонця зблиск,
Що до нього, попри пошрамовані пальці, з котами виходимо бавитись.
Безперечно, що з дружби з весною варто шукати зиск
І щорічно прискладувати.

Це – як лінія фронту, як міць оборони та як вирішальний бій.
В міжсезоння я ближча до того, щоб здатися з білим крокусом.
Благо, небо моє войовниче, а ти – осяйний,
Бо провесень!
07.03.2019

 
я – дрібна блошива мавпа
а друзі мої – нарики
(усе це жартома)
або я – схолола піца
ще б сюди лимон згодився
а як сама?
і мною поторбасували
усі щурихи в цім кварталі
о не біда, бейбі
 
усе тому що мавпа сам
радію що є мавпочка зі мною тут
 
якось мене поцілив вепр
наскрізь усього продер
та я очапав
я – мов пакет битих яєць
постіль не стелю авжеж
а що ти?
тут нема месіанізму
чи на хвильку сатанізму
ми любимо блюз пограти
 
усе оскільки мавпа сам
радію що є мавпочка
мавпочка-самочка – ти бейбі
 
а бо я – мавпа! я є – мавпа!
 
(ad lib.)
 
 
 
 
 
 
 
 

Хмільний Хмільник на рідному Поділлі --
Благословенний, чарівливий край.
Де пестили мене волосся хвилі,
І мріяння збувалися про рай.

І бабине цвіло розкішне літо...
Я поринав у промені принад
Щоб душу розхвильовану зігріти --
Від щастя плакав листям листопад.

Весело-жовті блискітки опали.
Їх розсипав грайливий вітерець.
І ткав нам цілі килими-опали
Так легко, наче ґеній -- ткач-митець.

Напливами п'янкого милування,
Неначеб-то натхнення нас вело --
Пронизувало трепетне кохання,
І благодаттю ніжило тепло.

3 листопада 7533 р. (Від Трипілля) (2025).

Звертаюсь вкотре до автівки:
Звези мене куди небудь…
А краще все ж до Шепетівки
І зупинитись не забудь
У тім селі, що зріс і виріс
Де цвинтар… школа… сінокос
Малечі зліт… дорослих вирій
І гомін бджілок, вредних ос…

Ім’я його, дай пам’ять, Хролін
Могилки праведних творців…
Корів за сотню в чистім полі
І в кожній свій громезний хлів

І клуб сільський навпроти церкви
А поруч церкви обеліск…
І пам’ять та, яку не стрерти
Хоча й торкався звіддалік…

Звези мене… Не відмовляйся.
Любую плату назови
І ще прошу якщо, звертайся…
По мамі буду Лозовий…
24.10.2025.

Вранці прокинулась - біло надворі,
На пелюстках хризантем лежить сніг.
Буває таке в листопадову пору,
Але не хочеться ще холодів.

Хочеться затишку й сонця ясного,
Цілунки його на щоці відчувать.
Нехай хризантеми квітнуть чудові,
А зимонька може іще зачекать.

2024 р.

Несучись магістраллю,
Ми розтинаємо вітер.
Грізний подих стихії
Нам принесе буревій.
Нас веде шум гірський,
Рев трембіт і спів літер,
Піднятись у вирій –
- наша кінцева ціль.

Розділивши печаль
В міріади уламків,
Прокладаємо нове,
Блаженне єднання.
Ця пітьма відчайдушна
Відреклась від кінців
Й принесла нам, всеземним,
Легке покаяння.

Як перейшов я у четвертий клас
І стали ми історію вивчати,
То довелось ім’я його стрічати.
Він представлявся, як «герой» для нас.
Бо вміло з ворогами воював,
В Червоній Армії був знаним командиром.
Ми вірили тим побрехенькам щиро,
Бо хто ж тоді про нього правду знав.
Це зараз можна правду віднайти,
Злочинця у «герої» розпізнати
Чи то героя в усіма «проклятім».
Ім‘я потомкам чесне зберегти.
Та то не про Котовського. Хоч з ним
Носились, як з героєм комуняки:
І вулиці, й міста і книги всякі.
Хоч би й бери та визнавай святим.
Тож народився був Котовський той
У Бесарабії в сім’ї москальки й ляха.
Зостався рано сиротою бідолаха.
І певний час ним не опікувавсь ніхто.
Можливо, це на нього вплинуло тоді.
Чи то москальські гени – хто там знає,
Чого таке ото з дитини виростає,
Що стільки чорних залиша слідів.
Хрещений його врешті прихистив,
Барон вірменський Манук-Бей. Старався,
Щоб хлопець до життя пристосувався –
Навчання агрономом оплатив.
Та ж непутяще геть воно було,
За хуліганство скоро і прогнали.
Тож грошики хрещеного пропали,
Навчання тому в користь не пішло.
Усе ж хрещений допоміг йому
Училище вже інше закінчити.
Отож, воно отримало освіту
Та працювати, бач, не по уму.
Все норовив когось обмахлювать,
Рішав питання вічно матюками,
А, як не помагало – кулаками.
Прийшлось за те аж двічі побувать -
За мордобій та і «мать-перемать»-
Котовському у арештантській робі.
Але він з того висновків не зробить.
Йому охота бити й грабувать.
Щоб знову не сидіти, він пішов
В підпілля. Із есерами зв’язався.
Розбоєм він, як і раніш займався
Та виправдання, начебто знайшов.
Адже тепер не просто грабував,
А в інтересах, бачите, народу.
Есерам з нього вийшла тільки шкода,
Бо ж він за рік всю групу звалував
Покинуть небезпечний тероризм.
Вони простим розбоєм зайнялися
І жити по блатному узялися.
Кому потрібен клятий той «марксизм»?!
А тут війна негадано прийшла.
Потрібно йти з японцем воювати.
Життя блатне не хочеться ж кидати.
Тож він «святий обов’ְязок» послав.
За те його арештували знов,
Послали примусово воювати.
Та з пів дороги удалось тікати,
За когось не схотів він лити кров.
Вернувся в Бесарабію і там
Зібрав навколо себе горлорізів,
Які з-за грошей куди схочеш влізуть.
І страшно стало селам і містам.
Маєтки грабували, банки та
Людей заможних, де лиш гроші були.
Хрещеного маєток не забули.
Та що там «благодійник» для Кота –
Так його знали у блатному світі.
Усе ж попався. І дванадцять літ
За те отримав каторжних робіт.
Та до кінця не захотів сидіти.
Утік звідтіль, двох конвоїрів вбив.
Та знов узявся за розбійну справу.
Не було на Котовського управи.
Весь край тоді про нього говорив.
А він не тільки-но бандитом був,
А ще і брехуном висококласним.
Так само, звісно, як москаль сучасний.
Хто тільки в Бесарабії не чув
Про те, який же благородний він.
Ну, чистий Робін Гуд – бере в багатих,
Щоб потім бідним людям роздавати.
Чутки ті розпускав сам сучий син.
Можливо, що копійку комусь дав
Із тисяч тих, що зміг награбувати.
Та зміг при тому «гарно» виглядати,
Мов на майбутнє все прорахував.
Бо, коли вп‘яте узяли його
І смертну кару, врешті присудили,
Про нього поміж люду говорили,
Як, наче, про захисника свого.
На мітинги збиралися аби
Йому ту смертну кару відмінили.
Та й тонкосльозі барині просили.
Хоч мав за діло – конвоїрів вбив.
А тут війна Велика вже трива.
Народ дарма не хочеться озлити,
Тож довелось злочинця відпустити -
На фронт – хай кров‘ю ту вину змива.
Та то уже сімнадцятий був рік.
Більшовики захоплять скоро владу.
«Бардак» почнеться. А Котовський радо
Одразу перейде на їхній бік.
Котовський до душі більшовикам.
Хоч горлоріз – вони ж нічим не кращі.
Зібрались в зграю п’яниці ледащі
Аби пустити кров багатіям.
І вже Котовський до Одеси мчить,
Щоб з Муравйовим захопити владу.
І всіх, хто зустрічав не надто радо,
Бандити ті розстрілювали вмить.
Дві тисячі розстріляно було,
Поки вони ту владу встановляли.
Та прийшли німці, їх бігом прогнали.
Котовського з Одеси понесло
В Донбас, щоб УеНеР там колотити,
Сепаратистську владу встановлять.
Звідтіль їх також удалось прогнать,
Аж до Москви прийшлось йому летіти.
Та влітку вісімнадцятого він
Знов у Одесі взявся грабувати,
Денікінців, французів убивати.
Зухвалий був і діяв не один.
Хоча йому усе одно було
Кого вбивати чи пограбувати:
Румунів, ляхів, бідних чи багатих,
Своїх бандитів – все під ніж ішло.
А українців ненавидів він.
За українську мову міг убити.
Ходив у друзях він поміж бандитів.
Нальотчик був із поміж них один,
Що Мішкою Япончиком прозвавсь.
Для нього «Кот» був «паханом» відомим.
«Кота» Япончик слухався у всьому.
Якось речам солодким так піддавсь,
Що кинув клич в блатний одеський світ
У більшовицьку армію вступати,
Де офіційно можна грабувати,
Вбивати і не нестимеш отвіт.
Зібралася одеська «блатота»,
Пішла «на Україну» воювати.
Пройти їй удалося небагато,
Під Вознесенськом всяк своє дістав.
Солдати українські стріли їх.
Бандитів перебили, розігнали.
Япончика схопили, розстріляли.
Котовський, правда, врятуватись зміг.
За «подвиги» йому більшовики
Дивізію «козацьку» доручили.
У ній би молдаван, татар зустріли,
Євреїв та китайців, ще таких
Собі киргизів. Козаків же там
Не було справжніх. Тож і воювали,
Міста і села люто грабували.
Жалю ні дітям, ані старикам.
Де треба було кров’ю заливать
Народний спротив – «козаків» тих слали.
Вони без жалю різали, вбивали,
Щоб по собі пустелю залишать.
Як Україну кров’ю залили,
Тамбовщину взялися «втихомирить».
І там велися, наче люті звірі.
Тож і там спротив подолать змогли.
Як залишки від війська УеНеР
Пішли зимою край свій визволяти,
Котовського послали їх «стрічати».
Бо знали, що то лютий живодер.
Він, мавши набагато більше сил,
Розбив тих українців під Базаром.
А потім влаштував над ними кару,
Більш як три сотні залишивши тіл,
Тих, хто в полон до «козаків» попав.
Полонених безжально розстріляли
І то зовсім за злочин не вважали.
Котовський після того «знаним» став.
Пішла кар‘єра вгору у «Кота».
Такі більшовикам були потрібні,
Які не пожаліють матір рідну.
Він корпусом командувати став.
Обрали ще його в Центрвиконком
Та головним зробили ревізором…
А тут уже і НЕП почався скоро.
Котовський, хоч і став більшовиком,
Та у душі зостався тим бандитом,
Що лиш наживу бачив навкруги.
Тож скоро він «поплутав береги»
Та бізнес заходивсь собі робити.
Штаб його корпусу у Умані стояв.
Більшовики в той час доправились до того,
Що у країні розпочався лютий голод.
Хоч армію все ж Ленін годував
Та на «підніжний корм» перевели
Більшовики війська – самі годуйтесь.
Чи заробляйте, чи когось грабуйте.
Тож командири «бізнес» завели.
В Котовського з «собачок» почали.
Солдати псів, котів кругом ловили.
Із тушок мило без кінця варили,
А шкірки на взуття і шапки йшли.
Тоді цукровим бізнесом зайнявсь,
Варили також пиво й продавали.
Сировину ж задешево купляли,
Бо хто б з селян військовим опиравсь.
Солдати ж там задурно працювали.
Отож Котовський і демпінгував,
Дешевше, аніж інші продавав.
На тому вже мільйони заробляли.
Котовський десь ті гроші всі дівав.
А куди саме – то ніхто не знає.
І та торгівля увесь час зростає.
Уже він тут, немов диктатор став.
Добився автономію створити
Молдавську, самому щоб там «рулити».
Закон не діяв, він тут сам рішав.
«Республіка Котовія» тоді
Сучасне Придністров‘я називали.
Московську владу, звісно то лякало,
Бо розуміли: скоро буть біді.
Як зміцниться, то схоче відірвать
Ту область від радянської держави.
Початись можуть нехороші справи.
Пора було з Котовським тим кінчать.
У двадцять п‘ятому агенти ДеПеУ
Його й пристрелили тихенько. Поховали.
Вину за те на «ворогів» поклали,
Які, мовляв, ненавидять Москву.
Героя стали з мертвого ліпити.
Що він бандит був – хто про те згада?
«Життя за революцію віддав!»
«В серцях народу буде вічно жити!»
Так обілили «трупа» отого,
Що й не впізнати було після скону.
Хоча бери, малюй з нього ікону.
Міста назвали, вулиці бігом
Його ім‘ям та пам‘ятників купу,
Кіно зняли…Він мертвим більш зробив
Корисного для тих більшовиків.
Виходить ефективно, хоч і тупо.
Отак бандит героєм скоро став.
З усіх стовпів ім‘я те прославляли,
Так, що і всі в ті брехні вірить стали.
Бо ж не було вже тих, хто правду знав.

Вереміями, вереміями
Плач із радістю межував.
Все перебрано, перевіяно,
Перелущено по жнивах.

Чи пробачило спрагу літові
Те, що вижило у зимі?
Від морозу і спеки - мітини,
І настирливість навзамін,

Щоб в упертості спину вирівнять,
Перемелене солодить:
Ще трудилася виром вирвана
Та бджола, що несла меди.

Хтось проходить по сниву тінями
Топче мерклу мою межу.
Я ж під зиму сівбу затіяла:
Зерна сію і сад саджу.

***

Вкривають землю втомлену тумани,
Народжуючи зболені рядки.
Чи варто будувати точні плани,
Коли у долі власні є думки?

Можливо, осінь рубіконом стане,
Напише світлі, райдужні казки.
З пейзажу прибираю все погане,
Наносячи якісь нові мазки...

А жовтень, виявляється, пророчив
Мені зустріти неповторні очі,
Без зайвих слів, штампованих тирад.

Освітлює сонет осінню тишу.
Яку тепер історію напише
Непередбачуваний листопад?

(С)Артур Курдіновський

***

Освітлює сонет далеку відстань,
Для двох теплішим стане листопад.
Складаємо рядків магічну пристань,
Минаючи порожній маскарад.

З тобою може стати променистим
Беземоційний білий снігопад.
Все навкруги новим наповню змістом,
Вкладаючи тепла крихкий каскад.

На горизонті скалить зуби холод,
Вривається в оселю груднем кволо
Й думки морозить кригою питань...

Розвіє сумнів слова спільний подих,
Зігріє нас міцних обіймів дотик...
Розчинимось у пристрасті зізнань.

(С)Любов Інішева

“Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. В словах нема нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають ружі.
Хай він, може, справді кращий і для тебе любий,
Та вірнішого від мене не було й не буде.
Можна б, звісно, утопитись чи випити зілля,
Та прийду, якщо покличеш, на твоє весілля.
І проситиму, як брата, обранця твойого,
Щоб беріг тебе, мов квітку, даровану Б-ом.
І якщо нам у подружжі не судилось бути,
То порай мені, кохана, як тебе забути.
Кажеш, маєш таке зілля близько перелазу?
Як даси мені напиться, забуду одразу?
Із рук твоїх буду пити. Крапля не проллється.
І молитимусь за тебе, доки б”ється серце”.

Хороший привід: досі в справі
Як режисер над усіма…
І не важливо на підставі
Чи усерйоз, чи жартома
Цікаво буде споглядати —
До прозвиськ всучать: театрал!?
Не по одинці, з ніжним матом…
Ну, що поробиш… ритуал.
Хороший привід.
24.10.2025.

З молитви тихо виростає небо,
І сонця голос будить вороння.
А на душі ще світло, та жовтнево.
Між берегами листя човен дня.

Вже розплітає сонце дні й дороги,
Вітри на шаблях ділять листя мідь.
Але думки, мов блазні – скоморохи,
Враз краднуть з осені мене за мить.

06.11.2025