У сні побачу болісні пророцтва,
Які хотів спалити у вогні,
Тривог і болів, дива і юродства
В мінливій і безмежній глибині.

У сні приходить те, що неможливо,
Химерне, дивне, неземне, із дна
Морів і океанів. Пустотливо
До нас озветься молода весна.

Сон відміняє вічні заборони.
І гра уяви вільно постає.
Згорають патефони і прокльони
У танці днів, де творчий дух жиє.

Крізь сни проглянуть привиди суворі,
Кати і судді, мудреці й раби,
Полки хоробрих й боягузи хворі,
Завершивши печалі горобин.

Проляже сон, як спалах, як спокуса,
І поведе у далі голубі.
Сон потече, немов сльоза Ісуса,
Допише правду кров'ю у собі.

8 серпня 2025

Двовірш - архіскладна поетична форма із двох віршових рядків, де перший і другий римуються між собою. Причому рима читається згори вниз і знизу вгору, зберігаючи ритм.
На додачу, конкретно у цьому двовірші сенс не зміниться, якщо поміняти рядки місцями.

Я їбабель
Твою бабель.

З дитинства на мамині руки дивлюсь
Лагідні, ніжні, шорсткі від роботи.
З любов"ю до них я щокою тулюсь
І з вдячністю згадую скільки турботи

Завжди було у цих милих руках,
Хоча нам від них й діставалось порою.
Їх ласку, тепло й доброту із сестрою
Назавжди в своїх збережемо серцях.

1980 р.

З дитинства на мамині руки дивлюсь
Лагідні, ніжні, шорсткі від роботи.
З любов"ю до них я щокою тулюсь
І з вдячністю згадую скільки турботи

Завжди було у цих милих руках,
Хоча нам від них й діставалось порою.
Їх ласку, тепло й доброту із сестрою
Назавжди в своїх збережемо серцях.

1980 р.

Скрипучий сніг, яскраве сонце –
Дивлюсь здаля.
Немов пігулка в оболонці
Лежить земля.
Десь визирає мокра, чорна –
Чекає мить,
Надій весняних повна-повна –
Кортить родить.
На пагорбі прийшла до тями
Стрімка трава,
Та льодом досі вкриті ями –
Зима трива…

07.03.2026р.

Насичено ядом життя України,
хто поруч чи рядом бере від людини?
хто має підступне бажання очолить
народ цей і далі продовжить неволить?

Кому завдяки не закінчена битва
за щастя в житті і за промені світла?
кому до вподоби подвійні стандарти
під килимом править, бо «є в нього карти»?

Дай Боже снаги, хоч довкола руїни,
хоч є вороги для свободи людини,
бо маємо волю знести це терпляче –
тому запорука коріння козаче!

15.03.2026 р. UA

Життя минає, та ніколи
мене ніде не омине
моє оточення земне –
гаї, луги, поля і доли.

І поки люди є навколо,
а в небі сонечко ясне,
природа слухає мене,
а я її акорди й соло.

Та затихає цей дует
і не озвучений сонет
чиясь душа недочуває.

Тому мелодію одну
на лірі Музи про весну
за мене вітер доспіває.

Минають ночі, і за днями дні,
і сонечко до літа покотило,
і мало що напам’ять залишило
до осені останньої мені.

А далі, як буває уві сні –
багряні увижаються вітрила.
Ассоль чекає! Напинаю крила
назустріч вітру, сонцю і весні.

Видумую майбутнє і колишнє,
що промайне й зупиниться на мить,
коли душа сучасним заболить.

Перед очима сакура і вишня,
поза рікою лісові узвишшя,
а над мостами – золота блакить.

03/26

Це просто сон. Не менше і не більше.
Невиліковний надважкий склероз.
Тобі ганебна смерть, якщо ти інший!
Народжуються з порожнечі вірші -
Чи захист від світанку, чи наркоз.

Здаля усі - біленькі та пухнасті,
Колючому шепочуть: "Не кричи..."
Все зрозуміти - болісне причастя!
Слабке відлуння приспаного щастя
Підступно підкрадається вночі.

Запрошує в обійми кольорові
Усміхнений п'янкий ілюзіон.
Та він в усіх колись відніме мову.
Життя - лише розвага тимчасова.
Не менше і не більше. Просто сон.

Мавпочка Зіна — улюблениця і талісман підрозділу бойових медиків. Вона обожнює борщ і чай із молоком «по-англійськи».
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його відрадою…

Перегоріло все, наче лампа, -
ні дому тепер, ні дружини…
Але прибилась до нього мавпа
на звучне ім‘я Зіна.

Жива істота, звірятко,
ураз до життя повернула!
Тепер залякають навряд чи
підступні міни чи кулі.

Але у нього - потужна, велична
братів-побратимів родина,
а поруч зворушливе личко -
маленька і вірна Зіна.

2026 рік

Так можна геть усе проспати:
І суд Страшний, й зорю Полин,
Доживши в камері до страти,
Яку здійснить нестримний плин.

Так можна геть усе проспати,
Проживши в сні нове життя
І продираючись крізь ґрати,
Пізнати смуток каяття.

Нам сон готує щастя й муку,
Прозріння, спалах німоти,
Натхнення і щемку розлуку,
З якими будемо на "ти".

Та сон не списує прокляття,
Вину і зраду. Самокпин
Зростає в сні, немов закляття,
Немов терпкий, гіркий полин.

І сон нічого не пробачить
В житті у списках потайних.
Зі скиту вийдеш, ніби братчик,
Серед майданів гомінких.

7 серпня 2025

Не розказуй мені про любов,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
Насолода єднанням іскриться.

І нуртує, неначе вулкан,
І нанизує кільця медові,
Мов танцює шалений канкан
Й вивергається магма любові.

І вирує, немов океан,
Й до небес виростає із нами
Диво-хвиля, коханню пеан,
Хмарочосами - щастя цунамі.

За любов п'єм Богів ми нектар,
І у висі ясній зависаєм.
На пуху засинаєм із хмар,
На перині небесного раю.

7532- 14 .03.7534 рр. (Від Трипілля) (2024-2026)

Олександр Жаров (1904—1984)

Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»

З’єднаним строєм, спаяним колом
ми виступаєм за комсомолом.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»

Ми підіймаєм прапор червоний,
діти трудящих, гайда в колони!
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»

(2026)уууууууу

Гуаш весни чарує спраглі очі,
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.

Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
На гіллі пише те, що серце хоче.

Брунькує радісно щаслива вишня.
Освячений коханням наш поріг,
Де музика вітрів лунає втішна.

Митець-весна малює оберіг,
Щоб кожна барва, ніжна та розкішна
Лишала слід у пам'яті доріг.

                    І
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
Ото й гадаю, що воно за трясця:
не плаче Ярославна на валу,
у декого швидка,
                 звиняйте, Настя,
богема сатаніє на балу...
лишається лупати сю скалу
комусь одному, поки всі бояться.

                    ІІ
У супроводі пильної русні,
де не ховайся, лихо не минає
і соромно, і боляче мені,
і холодно у будь-якому краї
чи то удома, чи на чужині.
Політика Євразії дволика
як на гербі династії орли.
Вертаємо туди, де вже були:
що не ординець, то не в’яже лика,
куди не глянь, а виглядає пика
московії – злодії і козли.

                    ІІІ
Не знаю, чи настане мить прозріння
після війни хоча б за сотню літ,
коли прийде наступне покоління
у руслі сепарації еліт.
На кожного значного самодура
чекає викриття його вини,
що не поможе рятувати шкуру
тупими оправданнями війни.
А поки-що міняють у столиці
відомі пики на нові обличчя
і кожне сяє як новий п’ятак...
За масками ховають підлі лиця
то офіґіле (*)іцо «во язицех»,
то ліво-правий ор*ан, то пацак
і перший на московії убивця...
.......................................................
головоломка головна така –
нема куди поставити ні штампа,
ані клейма на морді *удака
у вигляді карикатури **ампа.

03.2026

Хто ти, жінко? Яка ти, квітко?
Солод серця гірким поли́ном...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,

що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
розум бистрий та гостре слово...

Хто ти, жінко? Навіщо, квітко?
Глянь, навколо лиш пересуди...
Була с вільна, як була с дівков,
та врекли тя недобрі люди...

Відібрали утіху серця,
легкість з кроку, дзвіночки з сміху...
А натомість на рани - перцю,
повні клунки жури та лиха.

Сльози, жінко, помежи жарту...
Все - марно́та. Усе минуще...
Богу в серці - він там на варті -
щось шепочеш про вище й суще...

Жінко, жінко... Вже сиві ранки
крилам твоїм туманять пір'я...
А тобі би весни у дзбанку,
віри жменьку й надій сузір'я...

12.03.2026

Поворожу на чистих сторінках
сліпучо білих - білим і на біло...
Зіллю свій жаль і все, що наболіло -
хай чистість та вбере і біль, і страх...

На білім болю пам'ять настою́,
зіп'ю лиш раз і виллю, щоб забути...
Так розірву прокляття чорні пута,
що чорним долю сплутали мою.

На сніжно-біле скрапне по роках
сльоза прозора, мов свята офіра
І скресне відчай - вибрунькує віра,
як помолюсь на чистих сторінках...

02.03.2026

Не віриться, що перше серпня
До нас навшпиньках підійшло,
Встромивши вістря прямо в серце,
Нахмуривши сумне чоло.

Воно прийшло, як піхотинець
Крізь огорожі та рови.
Воно пропхалось попідтинню
Крізь сумнівів густі рої.

Не віриться, що перше серпня,
Як вирок, грізно постає.
Дарма чекати милосердя
Там, де людей жорстокість б'є.

А перше серпня гордо встало,
Як велет у юрбі калік,
І сяє стійкості металом
З-під набурмосених повік.

Воно готує нам сюрпризи
Із торби мага-чаклуна
Під час вистави-антрепризи,
Яку пізнаємо до дна.

1 серпня 2025

Щоденно поїзди гудками плакали,
Коли везли вигнанців по землі,
Котра пахтіла кров'ю вурдалакові,
Що жадібно від галасу хмелів.

Хватав жінок, дітей, і люто бавився,
Незнаний звір залісенських боліт,
Гонимий і жадобою і заздрістю
Вогнем плював із курячих голів:

Зачатий андрофагами північними,
Не може знати світла і добра.
Летіли поїзди з гудками відчаю.
Ручний багаж усе життя зібрав:

На дні - світлини роду, чорно-білі ще,
А зверху що лежало - вже в руці
Малого втікача. Знайшов, радіючи,
Блокнот і кольорові олівці,

Й до мами на коліна. Плакав трохи лиш,
Не знаючи, від кого утікав.
А в мами очі - мокрі й наполохані.
Малює сонце крихітна рука.

А ніч запалює зірки,
Золотом кожна бризка
Та місяць свій сріблястий ківш
Перевернув донизу.

І сипле й сипле срібний дощ,
Який летить на землю,
Окутує калини кущ
Накидкою своєю.

Трави, дерева та річки -
Усе здається срібним.
А ніч запалює зірки,
Як мерехтливі свічі.

2021 р.

Пересохли джерела натхнення
І озер задоволень нема, -
Маячить за плечима у мене
Без ніяких здобутків сума.
Повисає, мов прапор поразки,
Мов безсилля і слабкості знак, -
Мов закінчення доброї казки,
Яке щойно дошкрябав сяк-так...
13.03.26

 
Осипався із підборіддя мій грим
Занурю печалі у віскі & джин
Приборкувач занапастив свій батіг
І леви замовкли і тигри притихли
 
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ей
О вип’єм усі адже клоун помер
 
Корону оцю хто зламає тепер?
Вип’єм усі адже клоун помер
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ей
Вип’єм усі адже клоун помер
 
Провидець покійний лежить на підлозі
Його провидіння не треба нікому
Професор комах повзає на колінах
Всі блохи втекти умудрилися нині
 
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ей
Вип’єм усі адже клоун помер
 
Корону оцю хто зламає тепер?
Вип’єм усі адже клоун помер
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ей
Вип’єм усі адже клоун помер
 
 
 
 
 
 
 
 

Зимова соната лунає красиво,
Сніжинки легенькі пошиють серпанок.
Казкова новела лягає курсивом -
Краплинки надії прикрасять світанок.

Октави небесні співають блакиттю,
Стражденні рядочки запахли зимою.
Ласкаво засяють минулі століття,
Натхненні крихкого сузір'я красою.

Палітра січнева, обійми холодні...
Цілунок провулку - відлуння дитинства.
Повітря живильне вдихаю сьогодні -
Дарунок вечірній пейзажів барвистих.

Дієзи стрибають, зітхають бемолі...
Журлива картина, відтінків багато.
Берези замовкли. Солодка неволя.
Красиво лунає зимова соната.

Себе, коханого, люби,
Люби шалено й емоційно.
Ти найдорожчий і безцінний
Серед безликої юрби.

Себе, коханого, люби,
Не припиняй ні на хвилину,
Нехай думки до себе линуть
Щодня, щоночі, щодоби.

Себе, єдиного, кохай,
Хай падає каміння з неба,
Тобі суперників не треба -
Собі любов свою віддай.

У часи, як в Україні ще чумакували.
Ішли валки чумацькії по Дикому полю,
Випробовували часто мінливую долю,
Бо усякі небезпеки на них там чигали.
Хижаки та ще, не дай Бог, степові пожежі,
Від яких порятуватись було неможливо.
Чи то в балці налетить враз страшенная злива.
Отож, треба було знати, як чинить належить.
Та, крім того лиха, було і не менше лихо –
Розбійники та заброди, всякі гайдамаки,
Що сиділи в Дикім полі по балках, байраках,
Від грабунку отих валок маючи утіху.
А були ще й камишники – ті в плавнях сиділи,
Чи по річках в очеретах, звідти й виповзали
Та чумацькі невеликі валки грабували.
По-легкому роздобути грошики хотіли.
Їде раз чумацька валка шляхом невелика.
Отаман на першій мажі – дядько ще у силі.
Сховав голову від сонця в солом’янім брилі.
Направляє свою мажу без поспіху й крику.
А за ним ще маж з десяток, чумаки на кожній.
Парубків між ними кілька – вчаться правувати.
Бо ж від батька доведеться справу переймати,
Коли він чумакувати буде вже не гожий.
Перебралися за пагорб, спустилися в балку.
По ній річка невелика між верби сховалась.
А навколо очерети так порозростались.
Понад ними і провести треба було валку.
Отаман поглянув пильно, бо ж знав своє діло.
Наче ж нема небезпеки. Хоча хто там знає,
Що оті от очерети у собі ховають?
Отож, валка у ту балку згори й покотила.
Ледве дійшли очеретів, ті зашаруділи,
Звідти вискочило двоє брудних обірванців
Та при списах. Один велів зупинитись валці.
Устромив списа у землю, загорлав щосили:
- Од возів усі негайно, а то повбиваю!
Чумаки усі у розтіч від гріха подалі.
Одного лиш отамана, видно не злякало.
Став коло своєї мажі та батіг тримає.
- Ти отаман? – той питає. – Ну, я! – дядько каже.
- Давай гроші! – Люди добрі, звідки грошам взятись?
Ми ж не їдемо до Криму крамом торгуватись!
Подивися, коли хочеш: у нас пусті мажі.
- Брешеш, - каже, - вражий сину! Але став шукати.
Підніма на возі шкуру, а там геть нічого.
Він бігом тоді подався до воза другого.
Але теж тільки даремно часу свого втратив.
А отаман стоїть мовчки та все позирає,
Чи не сидять в очеретах іще колоброди.
Бо налетять, то відбитись тоді буде годі.
Та, скидається, що більше нікого немає,
Крім цих двох. Зітхнув вільніше, батога покинув.
Витяг з мажі свого дрюка та того, другого,
Який стояв на сторожі, з розмаху усього,
Як торохне по загривку. Той впав на коліна
Та і пикою у порох. Отаман як крикне:
- Сюди, хлопці! Ану, бийте гультяя отого!
Хлопці кинулися разом усі на одного.
Той списом махав та йому заїхали в пику,
Повалили. - А що далі? – в старшого питають.
- А що далі?! Перебийте гультяям тим ноги,
Щоб вони не зачіпали у степу нікого.
Те, що кляті заробили, нехай отвічають!
Хлопцям двічі не казати - ноги потрощили
На гамуз. Та й на дорозі так і полишили.
- Доколіть нас, братці! – слізно ті двоє просили.
Отамана слово хлопці порушить не сміли.
Покотили мажі далі під нещасних крики.
Довго іще вслід лунали та й стихли поволі.
Їде валка чумацькая по Дикому полю.
А над нею в синім небі кружляє шуліка.
Пита парубок у батька. Мабуть вперше їде:
- А як же то нам без грошей було в Крим рушати?
А за що в Криму ми будем солі купувати?
Бо ж гультяй не зміг тих грошей відшукать і сліду?!
- Синку, тим не переймайся. Бо ми гроші маєм.
Їх не кожному гультяю вдасться відшукати.
Бачиш, що колеса мажі трохи товстуваті?!
Ото ми у тих колесах дірки продовбаєм.
Туди гроші поховаєм, заб’ємо гвіздками.
І хто може здогадатись, де гроші шукати?
А вже в Криму при торгівлі можемо дістати
Та і солі накупити чи різного краму.
Так, що добре придивляйся, синку та учися.
Щоб в степу чумакувати, слід багато знати.
Винахідливість, сміливість тут потрібно мати,
Тоді живим і з товаром, може залишишся.

                    І
Знищує совкове покоління
бог війни, але цупке коріння
пріє – не пани, і не раби,
а розтерте жорнами судьби
і не пересіяне насіння
під орала іншої доби.
Ера воєн вирушає далі,
котить по інерції вперед,
бо життя у погребі не мед.
На путі розлуки і печалі
доля нажимає на педалі...
не гальмує цей велосипед.

                    ІІ
Ну, а я вимахую сапою...
непомітний у часи застою,
не усе помітне я люблю
і душі презирливої, злої
погляди зачаєні ловлю.
Маю очі й вуха, пам’ятливий
забуваю те, що не забув,
не помітив у часи щасливі,
поки поза очі не почув,
що зарано, нібито, посивів.
Нині озираюся навкруг
і навколо... ні душі немає.
Іноді у душу заглядає
уві сні із юності мій друг,
а реально – всує не питаю,
як на тому світі між папуг.

                    ІІІ
Ну, а що Європа? Помагає
витерпіти офісну брехню
та боїться раші і китаю
із ракетою на avenue.
Візії такі нема де діти
на людьми угноєній тропі,
де як сонцем управляє світом
циган і юродива еліта,
жадні юди, іроди сліпі.
Ще уміють покручі ховати
у мутній воді усі кінці,
та не шут, а воїни-бійці
вимітають ворога із хати
і зі сцени...
................... підуть і людці,
й окаянні неуки-сатрапи,
що не зупинили люту мавпу
з ядерною бомбою в руці.

03.2026

Я чув, що скоро весняна відлига
Розтопить лід прозоро-кришталевий...
І дійсно! Тануть вже баби зі снігу...
Та серед них немає королеви.

Усупереч весні у серці зимно.
Куди не подивлюсь - нема нікого.
О, руйнівна фантазіє нестримна!
Куди мене вела ти, геть сліпого?

Зимової вистави акт останній...
Нічого не приховують лаштунки.
Крізь кучугури йшов. Чекав кохання.
Весна прийшла сама, без подарунків.

Палац із льоду заморозив Кая.
Дні календарні методично, вперто
Закреслюю. Нікого не чекаю.
На жаль, моя не народилась Герда.

Його музика давала натхнення майже кожному композитору європейської традиції - від Моцарта до Шенберга. Навіть рок-музиканти світового рівня Кіт Емерсон та Інгві Мальмстін вважають його своїм вчителем.
Тарас Шевченко згадував Баха у повісті «Варнак».

Знову чисте Бахове «Повітря»
піднімає душу догори…
Розтікається по жилах віра
в Того, хто все це для нас створив.

Розтікається по жилах віра
попри божевільний регіт бомб…
Знову чисте Бахове «Повітря»
повертає нам надію на любов.

2025 рік

Тишком-нишком
Лізе мишка
До куточка,
Де шматочків
Кілька шкірки
Вже до нірки
Притягнула
Ця товстуля,
Що раз-по-раз
У комору
Невеличку
Носить звично
І докупи
Все, що цупить
Із тарелі
В тій оселі,
Де ця мишка
Тишком-нишком
Вік не всує
Чимсь ласує...
12.03.26

Вимкну світло і звуки, хай зникне поволі усе навкруги,
І залишу цей світ за порогом, щоб спокій цілющий послухати.
Хай розчиняться в темряві й тиші старі призабуті гріхи,
Що навряд чи у крику та галасі будуть смиренно спокутані.

Мені б тиші ковток, щоб заснули на трохи тривожні думки,
Щоб замовкли вітри і дорогами пил без кінця не розносили.
Ми будуємо стіни, збираючи камінь у довгі рядки,
Але істина спить ледь жива у холодному, сірому попелі.

Це не слабкість — піти, коли серце ридає і просить розрад,
Коли гамір людський не рятує нікого давно від самотності.
Густа тиша нічна заховає надійно фальшивий фасад
І залишить усе без вогню, спецефектів та зайвої гордості.

Уявив собі спокій як звичний до болю зимовий блекаут,
Де ілюзій нема. Де немає ніякого хибного враження,
Бо набридли давно вже пусті обіцянки й солодкі слова.
Тільки мирний світанок я хочу нарешті у небі побачити.


11.03.2026

Вони настільки маленькі,
що їх не бачать і топчуть.
Але настільки розумні,
що виростати не хочуть…
І ми вже настільки виросли,
що нас вони не помічають.
Від нашої сили гинучи,
якісь НЛО вивчають…

28 липня 1989 р., Київ

У моїм сні бабусині груші, сливи і вишні,
Квітник, де всміхаються сонцю жоржини розкішні,
Ранкова роса і яблука жовті, червоні,
Що трохи замерзли і просяться в теплі долоні.
Метелики, джміль і гамак у саду, та сестричка —
В її рученятах червоні пахучі порічки.
Бабусенько люба, натруджені стомлені ручки...
Духмянить пиріг — готувала його для онучки.
Так ясно довкола, бо ти усміхнулась привітно...
Тепер, крізь роки, непомічене добре помітно.

 
був одводив її до вокзалу
ніс валізу замість неї
та й одводив її до вокзалу
ніс валізу замість неї
що казати про що казати
моє кохання невзаємне ~
 
поки поїзд не прибув я
від неї щось чекав
доки поїзд не прибув я
усе від неї щось чекав
як це вийшло що я зайвий
і сліз я не стримав о так
 
поїзд геть уже поїхав
і натомість два вогні
її поїзд геть поїхав
і натомість два вогні
вогник синій ~ моя бейбі
червоний ~ розсуд мій
 
о кохання невзаємне
о що тобі до мене
 
 
 
 
 
 
 
 

А білий цвіт акації
Медами вже запах,
Добром, любов"ю, радістю
Наповнює серця.

Горить свіча каштанова,
Теплом нас зігріва.
Шепочеш мені лагідно
Освідчення слова.

2015 р.

                    І
Ще не перекликаються сичі
і треті півні соло не співають,
а я додому думкою літаю
за журавлями заднім у ключі,
коли пропащу душу уночі
охопить туга і не відпускає.

                    ІІ
Наразі, наче привиди судьби,
уявно та умовно і так само
як я дуети видувають гами,
аби і їх помітили сноби.
Із маячнею опусів вітають
одне одного видатні зірки...
але нехай природа спочиває.
Кого лише не плутає лихий
і хто лише сьогодні не бажає
присвоїти Шевченка? Бо світає
край неба... всі замолюють гріхи.

Не відстає і влада клоунади.
На це безладдя ще немає ради,
а те, що засідає угорі
у вигляді накачаної жаби,
ще видуває мильні пузирі,
тому, що має Раду у кишені,
але не визнає свою вину
за зраду і брехливі теревені
або за бездіяльність потайну
політика і коміка на сцені,
який себе являє на арені
героєм, що затягує війну.

                    ІІІ
А я усе спокутую провину,
що від війни і холоду утік,
і що літами ветхий чоловік,
тому за безголову половину
електорату, може, не загину,
бо маюся не там і не тоді
як інші – у льоху, у лободі,
очікуючи бомбу щогодини....
...................................................
не відаю як обійти біду,
коли юрба обожнює людину,
що й досі надуває соломину,
аби лякати виглядом орду.

03/26

А я люблю вусатого Тараса
В кожусі, шапці, вишиванці теж.
Це - образ цільний, нації окраса,
І сила духу, величі без меж.

Ніколи він не був старезним дідом,
Це -- просто виплід збочених уяв.
На себе взяв усі народу біди,
Його захисником і батьком став.

Він -- українця символ всемогутній,
Тут вияв ідентичності його.
Іти у фраці з баками в майбутнє?!
Кого презентуватиме, кого?!

Євреї у ярмулках, капелюхах,
В жилетках, пейсах - всі віки такі ж.
Їх спробуй змусь вдягти що-небудь друге,
Не схочуть, хоч убий ти їх, хоч ріж.

Ми ж - виплодки совіцької системи -
З рабів набралися гидких думок.
Не хочем хуторянства, лиш в богему!
За ласий шмат і батька продамо.

Чужинська мода в'їлася в свідомість -
Вискакуєм з трусів, щоб догодить.
Коли ж господарями в ріднім домі
Ми станемо, скажіть, бодай на мить?!

Ми станемо, ми вилюдним, я знаю,
І ще збудуємо тут наш едем.
І в рідний степ вишиваний, безкраїй
Народи за собою поведем.

Перун, Сварог і Велес знов постануть
На щастя людям, радість і добро.
І пам'ятник хрестителю поганий
Ми скинемо з огидою в Дніпро.

Свої Боги дадуть могуть і силу,
Прийдуть вони до кожного із нас.
В одежі рідній - світлий, добрий, милий --
Благословить по-батьківськи Тарас,

10.03. 7534 р. (Від Трипілля) (2026)

Коли тобі хочеться щось написати,
Сказати, зробити, щоб щось досягати,
Скоріше потрібно нотатник хапати
І думки свої туди записати.

Наповнити аркуш — білий і чистий —
Чорними сенсами, даними звише,
Щоб не забути, щоб не проспати,
Щоб вічне, як вірші, генерувати.

Може, зараз ці сенси не треба,
Може, нікому вони не потрібні,
А може, колись їх вивчатимуть в школі
Для розуміння іншої думки.

Ми — чергове покоління забутих,
Ми — чергове покоління незрілих.
Нам необхідно залишити щось для майбутніх,
Тому не соромтесь - генерувати.

15:43
Харків. Ліжко. Дім.
Сонячний чудовий день.

Провесінь. Пора безмірної блакиті,
Розлитої із неба в простір.
Озера й ріки нею, мовби повені, налиті.
Як дерево в передчутті нової брості.

Як ті, хто в небесному навіки строю.
Як ті, хто далі ітимуть за ближнього,
Зібравши всю силу й несилу свою,
Забравши лиш те, що від неба вишнього.

Заграва за наскрізною брамою віт.
Так тільки березневе сонце неопалимо згорає.
І не надивитись йому услід...
Де лишиться обрію грань безкрая.

2025

Дивує березень хурмою…
Підмерзла. Наче вже й весна.
Сьогодні восьме, ти зі мною
І я не той, і ти не та…
Сидиш навпроти у мовчанні,
А я з мовчанки в пам’ять зліг.
Щось є у цім протистоянні…
Чому на восьме? Видно збіг.
Дев’яте прийде, ополощим,
З хурмою всядимось… пломбір…
Якщо вже хтось і перехоче —
Запропоную ще зефір…
Дивує березень… Тюльпани
До хати просяться. Давай!
Ось що потрібно для Світлани…
— Вітаю, сонечко…
— Вітай.
08-09. 03. 2026.

Не буде яблук споважнілих,
Не буде вже дарів небес.
Ночей не буде спорожнілих,
Де вітер від краси воскрес.

Стихійне лихо нас накрило,
Як неба замисел лихий,
У таємниці потопило,
Немов могутній чародій.

В біду зіштовхують століття
У інквізиторськім вогні.
Здобудемо ми повноліття
У незбагненній глибині.

Наш дім - це мова. Ми поважно
Збудуємо міцний собор,
І переможемо відважно
Ми Люцифера в лютий мор.

14 липня 2025

Весна несе не лиш турботи,
Є й задоволень аж надмір, -
Уже в саду кипить робота
І впорядковується двір.
Минає млявість безнастанна,
Коли біліє довго день, -
Весна-красна, як горда панна,
На чистоту й порядок жде.
Уже доріжки найчистіші
Милують погляди отих,
Що йдуть почути свіжі вірші
Не про реалії святих.
Мені дедалі менше спиться
І веселіш звучать пісні,
Бо знов сусідка милолиця
Дарує усмішки мені...
10.03.26

Жила була дівчина в одному містечку
Все мріяла,вірила жила і тужила
Шукала,гадала, це все почалося ще в неї змалечку.
Була вона мила,привітна та добра
Але її доля ламала масивно
Та все ж вона вірила,мріяла знову
Що скоро вона стане сильна.
Як кожна людина в маленькому світі
Вона лиш хотіла не бути сама
Вона щиро згадувала такі ніжні миті
Де вона щаслива і дуже мала.
Вона так любила бути дитиною
Шукати підтримку та плакати голосно
Вона так хотіла бути перлиною
І щоб хтось зігрів її коли їй стане морозно.
Шкода що цей світ не є казкою зовсім
Шкода що ці мрії нічого не варті.
Та мабуть ця похмура Осінь
Розповість для чого ми тут взяті.
Щодня я дивлюсь на ці очі пусті
Щодня я шукаю відповідь в неба
Щодня я шукаю різні приповісті
Щоб зрозуміти для чого я тут треба.
І знаєте щось я знайшла
Ви запитаєте що?
Це віра моя.
Це моя любов,мій Бог,моя скеля
Це моя опора,моя надія та любов.
Мені стало легше,не зовсім та краще.
Бо я відшукала тепло своє знову.
Це Бог,це Господь це моє життя.
Він завжди зі мною він любить мене
Він любить тебе він любить всіх нас.
Не вірю я в долю,не вірю в поганих людей
Я вірю лиш Богу бо він вже стоїть у моїх дверей.
Ти знаєш,він каже що любить мене
Він обіцяє що не залишить мене
А скільки людей пронзили мене?
А скільки ворогів вбили мене?
Це ціла історія вкладана в серці
І тільки лиш я пройшла по цій стежці.
І ось на закінчення я хочу сказати
Багато побачила,багато відчула
Та знаю що це будуть для вас важкі теми
Бо не від вас любов я почула а від того хто в моєму серці.

Не кличу смерть, хоч бачити заважко,
Як мудрий просить хліба у нездар,
Як істина — немов безмовна пташка,
А в мікрофонах — галас і обман.

Як правота стає простим товаром,
Де цінник ліпить вищий капітал.
Як ницість, обізвавшись чистим даром,
Несе війну, розпусту і скандал.

Я бачу, як за цифровим парканом
Ховають очі, сповнені нудьги,
Нещасні люди. Тільки на екрані —
Фальшива розкіш й грубі ШІ-сліди.

Набридло все! Піти б, та не покину
Тебе, кохана, в цю страшну годину.



09.03.2026

Весна - велика вільна витівниця!
Виблискує, всміхається вона...
Вигадує веселоньку, водицю...
Втрачає владу вогняна війна!

Веселі візеруночки вітражні...
Відродження... Вулкане, відпочинь!
Володарює вітерець відважний -
Врочисто відчиняє височінь.

Всесвітня весно! Вигадко вразлива!
Виводить вірші вірний візаві.
Важка вистава... Воля - вередлива...
Вуста відверті, вічно вольові.

Всесильна Веснонько! Вгамуй вагання!
Веди вузькими вулицями вдаль.
Вороже виє віхола востаннє!
Віват, високий весняний Версаль!

Коротке наше літо промайнуло,
Відпестило спеко́тне і барвисте.
На квітниках побачень наших вулиць
Лежить фатальним шаром жовте листя.

Ні вітер, ані дощ зміни́ть безсилі
Безрадісний пейзаж, тепер постійний.
Кохання наше знудилось в могилі,
Похмурій, однотонній, у осінній.

Стихії безпорадні, очевидно.
Та думка вже ландшафт малює чистий.
Реальність несприятлива, нерідна
Уже собі шукає інше місто.

В серці, Ласкою безмежною зогрітім,
Обрис твій - це найдовершеніші квіти.

2009

Він не просто поет, не лише малював олівцем,
Бо розірвану душу народу в рядки перелив
Із кріпацького стану, з обпеченим сонцем лицем,
Він для цілого світу глибинну Вкраїну відкрив.

І Тарасове слово гостріше, як лезо, - то сталь,
Що кайдани іржаві січе на дрібні шматочки́.
В його думах - і степ, і Дніпра нескінченна печаль,
І дитячі плачі, і розшиті хрестом сорочки́.

І пророчі чисті слова линуть крізь дальні віки,
Як святий заповіт для усіх, хто правди шукає.
Зацвітають сади, розливаються вільні річки́,
А "Кобзар" на столі, як причастя , люди тримають.

Він сьогодні живий, він у кожному серці горить,
Де панує справжня любов до землі і свободи.
І поки над Славутичем тиха верба шелестить,
І Тарас вічно житиме у корінні народу.

                І
Як би появитися мені
хоч би невидимкою у гості
до моєї ранньої рідні?
Заглядаючи із високості,
це можливо, певно, по війні
і не за столом, а на погості.

                ІІ
О, якби вернутись у той час
як по світу швендяв Перебендя,
а його оспівував Тарас...
і сучасне посилає нас
у минуле, тобто попереднє –
до Шевченка! Їдь або іди...
як не є, а небо привітає
і його, і проліски, і ряст,
і барвінок синій, і не раз
жовті первоцвіти, і сади...
поки нас історія єднає
від яси до нападу орди.
Боязно вертатися туди,
де ось-ось
                "край неба запалає",
як у тому сні...
                і не впізнаю,
де чиї лишилися сліди –
на землі, у вирі водограю,
відкіля поїхав назавжди.

              ІІІ
Та ніколи не кажи, – ніколи, –
говорили пращури-діди.
Поки є ще дальні поїзди,
поки можеш, думкою лети
до своєї пам’яті, до школи
і до Кобзаря...
.....................весна навколо,
то вертай до давньої мети
над війною поза видноколи,
поки не забув, що є куди.

03.2026

Невже я цього літа не відчую
Й воно пролине, ніби буревій?
Я хочу зустрічати серце бурі
Та їздити на блискавці кривій.

Невже пролинуть пристрасті та струси
Удалині, як марево степів?
І упадуть, немов сміливі Стуси,
У плесо риби замислів і снів.

Та ми ухопимо тендітний голос
Живого літа в сизій далині.
І буде відгук на духовний голод
Із глибини, як посмішки сумні.

Пізнаю я мелодії багатство,
Як повноводна в плинності ріка,
Як несподіване свободи царство,
Що розкололо дух материка.

12 липня 2025

Борис Ласкін (1914-1983)

Броня́ міцна, і танки наші бистрі,
і наш народ готовий до борні:
стають у стрій Країни Рад танкісти –
своїй Вітчизні віддані сини!

        Із гуркотом, у лавах без прогалин,
        в похід машини вийдуть штурмовий,
        коли на бій пошле товариш Сталін,
        і Ворошилов поведе на бій!

Хай знає ворог у своїй засаді:
узятись ми готові за кермо.
Чужих земель не треба нам ні п’яді,
але й своєї ми не віддамо!

        Із гуркотом, у лавах без прогалин,
        в похід машини вийдуть штурмовий,
        коли на бій пошле товариш Сталін,
        і Ворошилов поведе на бій!

Якщо на нас якийсь полізе ворог,
він буде швидко знищений тоді!
Мехводи* спритно заведуть мотори,
і по лісах, по сопках, по воді –

        із гуркотом, у лавах без прогалин,
        в похід машини вийдуть штурмовий,
        коли на бій пошле товариш Сталін,
        і Ворошилов поведе на бій!

(2026)уууу

В небесній черемсі, така чепурна,
журавка кружляє над звивистим плаєм.
У світлу кватирку проникла весна —
із сонячним зайчиком в пі́жмурки грає.

Нарешті діждалися, милий, тепла —
у копанці зникли холодні крижини
і пісня чудова на вістрі стебла
в блакитне безмежжя зворушливо лине.

Ти бачиш, коханий, як вруниться сад:
ще трохи і брунька від радощів лусне,
і повернуться із раю назад
в насиджені гнізда розчулені бусли.

Скидає сніги розпашіла земля,
у свіжім повітрі пахтять первоцвіти.
І жінка-весна — кришталева здаля,
всіх вабить красою крокуючи світом!

07.03.2026р.