Про виделки з мельхіору
Говорили у вівторок
Серед грудня в час мінору
Марафону і коня,
У горі з рахат лукуму
Ковдрам ребра розминали,
Міцелярною водою
Обливались серед дня.

Мовчазні були заплави
Збайдужілого фольклору -
Не знайти серед несплячих
Непідробних справжніх дум

Де далеко до аптеки
Від широкого загалу,
Де запалює надвечір
Світ дешевий шоу- рум…

Цілу ніч випитували Духи:
- Звідкіля втручання,
звідкіля?
- Зо земського тла, що бог
роздмухав -
там, де на енергії посуха -
звідтіля, кохані, звідтіля.

- А чого той плай взиває вгору?
- Хоче доторкнутися добра...
до мого шовкового подолу
зачепившись, вибратись на
волю -
от чого той плай мене
взива.

- Не іди туди - земне тяжіння,
мов драгва, що всмокче і
колун.
- я лише побавлюся і злину
знов у сьоме небо
переливу...
звуком одпустіть на лезо
струн.

- Не пустім її - вже й півні
треті,
б'є світання в небо, мов
таран.
Канув лунь у шарі очерети...
не підеш у ті земські
тенета.
- А дарма, рідненькі, а
дарма.

Тридцять сім з половиною років
Пише вірш безпритульна душа.
Не знаходить омріяний спокій -
Тільки біль, тільки шрам від ножа.

Під дощем я ховаю сльозу
Тридцять сім з половиною років.
Хрест важкий дерев'яний несу,
Свій тягар від безжальних уроків.

Зле обличчя, сумне та жорстоке -
То лише поверхневий портрет.
Тридцять сім з половиною років -
Ні святкових балів, ні карет.

Мовчки дивляться літо й зима,
Як шукаю кохання високе
(Те, чого не було і нема)
Тридцять сім з половиною років.

Весела і красива,
фати срібляста вата…
А ноги - у кросівках,
щоб легше танцювати!

2026 рік

Так шкода, що казка так швидко скінчиться
Зі снігу, і льоду, і вітру погроз.
Завиє у лісі самотня вовчиця
Крізь тугу і лютий недремний мороз.
І замість принцеси у шатах святкових
Нам явиться звична, буденна печаль.
Так замість польоту до хмар пурпурових
Вручає самотність важезну медаль.
Феєрія снігу закінчиться скоро
І нас приведе у нужденний вігвам.
І замість величного дива собору
Встановиться безлад, свавільний бедлам.
В собі збережу я хоч залишки дива,
Уламки краси і натхненних вистав.
Я сутність плекаю порядну, правдиву,
Яка проросте у незламності трав.

27 січня 2026

раптом життя чи думка
зависає десь поруч
де?
може там
де недоречність
а може непотрібність
всього того
що так було необхідно
хвилину тому

***
нехай скажуть
історія рухається
по спіралі
але я не сперечаюсь
але на мене
це маячня
топтання намагається
здійснити втечу

***
сусід Абрам
(студент із Нігерії)
і я заходимо в ліфт
двері ліфта зачиняються
прихопивши важкий запах
смаженої риби
через залізну завісу
фіш?
фіш
але пахне російською
ми сміємося
чорний єврей з Нігерії
і я — білий негр степів
дві нереальності
ліфт повільно піднімає нас догори

***
Абрам нудьгує по дому
щоб минуле не забуло про нього
він поспішає у фейсбук

***
можна довго згадувати номер своєї квартири
але ключ відчиняє двері сам
я падаю в крісло
у темряву
свого простору
і віконцем з видом на тишу
втомлена
слухаю її
тишу

***
стара сусідка згадує
забуте танго
якого вже нема

 риби на морському дні
 очевидні або ні
 їх вивчає гуманоїд
 у підводному човні
 електронні шпигуни
 на війні як на війні
 тільки нам все не до того
 при сезонній метушні
 нерви заморочені
 у коробці черепній
 школа і футбольне поле
 в тіні пияки журні
 помаранчеві огні
 сморід гази вихлопні
 переживемо ще скруту
 будь зі мною вір мені
 в однині чи множині
 взимку влітку й восени
 а за парком супермаркет
 повно всякої фігні
 вечір ніч а далі сни
 дивної старовини
 їх нема як розгадати
 ключ пропав атож
 ізник
 

Лоскочи мою душу словами,
подаруй компліменти мені,
може, щось спалахне поміж нами
у забутім людьми курені.

Може, блискавка вдарить знадвору,
розколовши небес далину,
заіскриться смарагдове море,
як тебе до грудей пригорну?

А можливо, присядеш ти поряд,
розкоркуєш сухе «Шардоне».
Хміль, як хвиля, тілесне огорне
і блаженство нас не омине.

Бо цей світ без любові — відлюдник,
плаха болю, печаль самоти.
Все одно, що подумають люди —
їм по вістрі ножа не пройти.

24.07.2026р

Підкрався вечір тихо під вікно
І місяцем моргнув грайливо близько,
Розкинув своє синє полотно
Та почепив там зоряне намисто.

І вишиваною фіранкою воно
Гойднулось в вікнах білої хатини,
Закутало усіх казковим сном,
Аж поки ранок в шибку не заблимав.

2020 р.

Нема підстав, як і причин,
Клясти погоду, -
Бажане сонце з-за хмарин
Завжди виходить.
Невдовзі вітер віднесе
Важкі хмарини
І стане чистим небо все,
Як і донині.
І знову буде ясний день
Тобі на подив, -
Отож мені не теревень
Про непогоду.
25.07.26

Татуювання слона — то символ мудрості, в якого гострі бивні.
Споглядаю людей, вони мріють на приємне старіння відкласти дві гривні.
А ти бив? Ні. Сподіваюсь, хоча б витримав удари.
А чи пив? Три дні. Це спільна риса генія та нездари.

У небі Стожари, а я розмірковую, розглядаючи їх:
Скільки буде ночей і їх супроводжуючих днів?
Я б не хотів, щоб небосхил сховався за смогом, та хай йому грець.
Я і сам димлю на балконі, я свого роду в цьому фахівець.

Андрійко — митець без забобонів, тож і в хаті свищу,
Аби тільки музика не зупинялась, римую під крапання дощу.
І щось я рощу завдяки цій небесній воді.
Мчить ананасовий експрес, і в нього кумедний водій.

Не мати б надій та прохань, не відчувати би страх.
Бути готовим, коли доля покличе позмагатися на руках.
Я чую фальш у словах тих, хто керує думками громади.
До тридцяти років так і не знайшов, в кого спитати поради.

Шнурівки завʼяжи, щоб не зашпортатись ненароком.
І що не кажи, добре, коли є крамниця під боком.
За кожним кроком спостерігають не тільки камери, брате:
Памʼятай про це завжди, коли виходиш із хати.

Я готовий пізнати те, що виходить за межі їхнього розуміння.
Серед розбитої цегли стати філософським камінням.
Сумління - це доброта помножена на співчуття.
Суспільство включає в себе соціальне та індивідуальне буття.

Яка передбачена стаття за чорну журбу?
Яка ціна каяття за публічну ганьбу?
Скільки разів на добу нам загрожує нагла смерть?
У памʼяті закарбуй - це гра, і в неї є творець.

Що робить чернець, що за твоїм внутрішнім храмом дбає?
Які рукописи читає, які замовляння знає?
Я в тебе вірю, і ти в себе вір.
Життя — спільна книга, впиши в неї свій твір.


2026

Каб вбивати вилетів на вулицю Дронову
Побиту вирвами-шрамами від снарядів-вугрів
Ніби зуби уражені карієсом - скалічені стіни хатин дороги обабіч
І дерева де-не-де перемелені уламками ще збереглись
останки спалених вивернутих машин, понівечений метал воріт

Сурмить каб так недолуго
товстий, потворний, подібний до чорної сарани
Що винирнула з опаленого неба
Цілить в моє укриття -
Кволий, тісний, незграбний, але живий
Підвал під хатиною
Колишнього директора шахти “Південнодонбаська-один”
Шукаючи в сьому підвалі спокій мій,
Щоби перетворити його у свій останній іржавий крик

Хижо вгризається в тіло підвалу
Кришить, розжовує цеглини-стіни
Балки ламає ніби коріння-суглоби
За мить я вже нічого не чую
Я лежу і хапаю пилюку ротом, як риба
Густий, як мед, дзвін розмиває контури світу
І я відчуваю, як з моїх вух течуть теплі потічки крові
Вони ллються узбережжям щік і носа
На запилену підлогу підвалу

А звідти, де колись була стіна,
На підлогу ту
падає рівний жовтий сонячний промінь
І, здається, завмирає сполохано

На перехресті спогадів та мрій
Тримав за руку благодатне літо.
Веселку щастя бачив я з-під вій,
А червень, мов салюти, сипав квіти.

Стояв поет замислено-сліпий,
Хотілося заради інших жити.
О, небо! Сном про ті часи покрий,
Сховай у тиші крик несамовитий!

Навіки втратив захисну броню
І голими руками бороню
Вразливу святість давньої світлини.

Віддавши тіло чорній домовині,
В задусі безпросвітного вогню
Моя душа оплакує руїни.

Жахливе
Минуще… та…
Затрималось
Потім як належало
Минулим назвалося
А зміни
Блукаюче
Витріщилися
Безглуздо
В найближчому
Майбутньому
Не мислячи
Нас

Є потреба бути-вщухнуть
І тріпочучи зомліть ,
Духи злого нарікання
Дичиною захопить.

Розчепірь-но пальці щему,
Прикуси язик скорбот,
Видирайся на ґорґоші*
Батька збуджених спільнот!

Загелгочемо над яром,
Підбадьоримось бігцем,
Ясновидною луною
Душі клякнучі натрем!

Досить хвилям під Хароном
Посміхатися,тремтіть,
Весла брати до полону,
Від трагедії дуріть.

Тож позбудемося браття
Світу гострої коси -
Мрій розпалимо багаття
У невисохлій росі …

Надія — вона така:
на поклик руша, де важко.
І тиха, й негомінка,
неначе пір’їнка пташки,
у душу впаде й живе —
така собі незнищенна.
Заповідає нове,
що станеться недаремно.

Сама не завжди крилата —
буває зранена теж,
та кличе удар тримати
й долати тісняву меж.
Запалює снопик світла
де застує скрізь імла.
Виходить із заповітом,
аби зневіра не йшла.

Надія — вона така:
незгасна в лиху годину,
із фатумного витка
за руку вирве людину.

2026, лютий

Каліфорнійські береги
запричастились океаном.
Іду собі - бозна - куди -
ніким не прошена й не звана.

Солона хвиля до колін,
мов змійка лащиться та мліє.
Тут причаївся чайчин слі...
слідок - ось - ось прибій розмиє.

Якого шастя ще тобі -
якого дива, дівко треба?
Каліфорнійські береги,
північних бризів переплети...

Зашаманілі тумани
над синім духом океану.
І, наче, час уповілнивсь
і бути світ не перестане.

підприємці із міста пирятина
гостювали в трудяг із заплатина
йшли в заплатинський ліс
куштувати кумис
що привезли його із пирятина
 
гірськолижник один у небрасці
в суд явився в кисневій у масці
та сказали в суді
що він кінь у пальті
цим прославився він у небрасці
 
азіати що на коулуні
курять ладан азійській фортуні
щоби рису купить
це потрібно робить
оттакий-то пришпил в коулуні
 
древній циган на пляжі бургасу
запікав раз якусь біомасу
доливав ще води
& плював ще туди
на очах у цілого бургасу

папуаси з нової гвінеї
опинились в тюрмі за ідею
їх звичайно шкода
а ідея проста
геть китайців з нової гвінеї!

у підвалі старому в аахені
пиво з риби варили монахині
для святого отця
той найшов покупця
що приїхав гульнуть ув аахені

Стовпи зі світла - первісні знамення,
Що Суд Страшний невідворотно йде.
Він кожного покличе на імення.
Від нього не сховаєшся ніде.

Стовпи зі світла кличуть у глибини,
До справжніх нас, без оболонок зла.
Замерзлі в лід слова, мости й рибини
Відродяться, мов змучена зола.

Стовпи зі світла - це величне дійство,
Трагічний і осмислений спектакль.
Від помсти неба нікуди нам дітись.
І вічністю крокує кожен акт.

27 січня 2026

Всі твої кумири, як на гріх,
Постарілі викликають сміх
Завше.
Пластика і ботокс на чоло,
Мов корові золоте сідло,
Наче.

Ти у сорок два ще молода:
Гойна зачіска, легка хода —
Вправна.
Очі ґудзиками, хоч приший.
Блискотять сапфіром поміж вій
Гарних.

Та не за́вжди буде так, повір!
Підкрадеться старість, наче звір
Лютий.
На обличчя покладе печать.
Осені зів'ялої печаль
Смути.

Помарнієш на свою біду,
Старість вибілить косу руду
Швидко.
Ставити в провину іншим те,
Що саму ніяк не омине —
Бридко!

24.07.2026р

У мене була кішка,

і звали її Мона.

Лягала до мене у ліжко -

під килим ховалась від грому.



У неї були очі,

наче якісь світлофори:

зелені - серед ночі,

а вдень - жовто-прозорі.



Ми разом з нею читали

і музику слухали разом…

А потім її не стало -

і щось обірвалося зразу.



Поклали її в коробку -

ту, що із-під взуття,

у цьому картонному гробику

зібрали її в небуття.



Так захотілося плакати,

та соромно було сліз,

коли металева лапа

рила в грудневій землі.



Тепер я один читаю,

а музику взагалі не слухаю.

Раніше не міг і представити -

на рівному місці й… туга.

Здавалося, це взагалі смішно!

Крадеться хвиля  солона…

У мене була кішка,

і звали її Мона.

2023 рік

 у нього ризики і квоти
 роботи завжди є турбот
 він зовсім і не проти
 лише би тільки
 відповідно до зусиль
 не птах що у твоїй руці
 не менеджер
 все на автопілоті
 у світі цім
 під брамами вітрів
 знайти іще слова
 у римі прозі
 ніколи не буває вдоста слів
 між часом простором
 і перемінним
 плином усього
 оці питання лиш
 без відповіді змін
 кому потрібен
 людський біль
 за що його
 дедалі більш
 

Сяйвом яскравим сяє
Місяць вночі над гаєм,
Звідки прозорі тіні
Пнуться гуртами нині
Та до світання блудять
Лугом росистим всюди -
Де сінокосів свіжих
Запах легені ніжить
І де цикади співи
Вміють давати привід
Щиро радіти світу
І розбуялому літу.
24.07.26

Я мумія, якій сниться Єгипет.
Споглядаю зверху пальми та піраміди.
Як тобі наступний епітет?
Я знівечений Сетом та зцілений чарами Ізіди.

Я мумія — золотий мій саркофаг,
В ньому я перепливу води потойбіччя.
Ті води глибокі, та не турбує страх,
Бо на тому березі Ра розбинтує обличчя.

Я вмираю, щоб переродитися навічно,
Як заповів Тот на смарагдовій скрижалі.
Здолаю Апепа вже цією ніччю
Стиснутим навічно в руках кинджалом.

Я мумія, що секрети світу знає,
Сховані у бібліотеці Олександрії.
Та і цей сон мимоволі минає
І я знову прокинуся Андрієм…


2026

Вони знають як треба

Бредуть бредуть
І творять порожнечу
Одну лиш порожнечу
Навколо себе
І запах смерті

Могильну огорожу
Зводять зі страху
І ненаситну безнадійність
З безпросвітною надією
Виводять із заду

Вони знають як треба

2026

На одному з вулканів Туреччини
Продавалася лава розпечена.
Хто хотів - купував
Шашлики готував
Й дивувався природі Туреччини.

На стежині гірській у Тібеті
Альпіністи зустрілися з єті.
Разом їли й пили,
Разом в гори пішли
І нема нині єті в Тібеті.

Троє мачо під Тегусігальпою
Ром пили чималенькими гальбами.
Грінго точно би здох -
Мачо пили за трьох,
Бо зросли під Тегусігальпою.

Сидять діди, розмовляють, стрілись через роки.
Уже зовсім посивіли та ще жваві поки.
По лісах відвоювали, поки було сили,
За «бандитизм» по сибірах своє відсиділи.
По світові помотались й випадково стрілись
Коли уже, видавалось і життя прожилось.
Тепер сидять, розмовляють, згадують минуле,
Як то воно в молодії їхні роки було.
Згадують «братів по лісу», що вже їх немає,
Бо ж відважних молодими життя забирає.
Такими себе не вважали – які з них герої?
Адже вибрались живими з веремії тої.
- А я згадую, - Микола озвався, -
Як я москалям уперше у руки попався.
Вирішив в село сходити та харчів узяти.
На край села постукався у знайому хату.
Петро давно помагав нам. І в селі то знали.
Тож, я ж думаю, знайшлися такі, що продали.
Бо ж не встиг я за стіл сісти, взятись до вечері,
Як хтось раптом кулаками грюкає у двері:
- Аткривай! А то ми всєх вас тут пєрєстрєляєм!
А я ж «голий» - і пістоля при мені немає.
Залишив його у лісі, коли йшов до хати.
Не хотілося даремно так ризикувати.
Бо зі зброєю побачать, то вб‘ють – звична справа.
Але й Петра підставляти, звісно, не мав права.
Петро глянув: що робити? Махнув – відчиняти.
Увірвалося їх кілька, кожен з автоматом.
- А-а-а, бандєровци! Папались! - Обох нас схопили.
Та ми і не опирались, бо то б точно вбили.
Вивели обох із хати: - В район вас даставім.
Там, навєрняка всю правду гаваріть заставім.
Чомусь руки не зв‘язали, що дивно доволі.
Посадили нас на воза й рушили поволі.
Кажу Петру зовсім тихо: - Щось не теє, брате.
Мабуть, треба якусь капость в дорозі чекати.
Ми, як пани возом їдем, один трима віжки.
А всі інші навкруг воза теліпають пішки.
За селом дорога лісом вузенько петляла.
Раптом вискочила з лісу ватага чимала.
По одягу, наче наші. Петро підхопився.
А я його смик за полу: сиди та дивися.
Конвоїри ще не встигли і зброю підняти,
Як у груди їм німецькі вперлись автомати.
Один смикнувся, так йому прикладом дісталось.
- Ну, що «червонопогонні», нарешті, догрались?! –
Видно, старший. На нас глипнув: - А це що за фрукти?!
Не йдуть пішки, не простенькі, мабуть, мають бути
Москалики. – і єхидно на нас поглядає.
Я Петра не встиг спинити, як він заявляє:
- Та ми свої! Що ви, хлопці? Не тра жартувати!
То нас везуть до району аби допитати.
- Ага, свої. Хто б повірив? Доведи спочатку.
Бо поставлю враз на лобі криваву печатку.
З ким працюєш? Хто він з себе? Хто ручитись може?
А я бачу, що на наших то зовсім не схоже.
Петро ж зовсім розгубився, бо ж кого він знає?!
Тільки того, хто до нього часом зазирає.
Кажу: - Хлопці, ви даремно дядька зачепили.
Бо москалі випадково то його схопили.
Мене брали, він під руку гарячу попався.
- А ти хто? - суворо старший мене запитався.
- «Явір» я, можливо чули?! – Доводилось чути.
- А хто курінний у тебе? – Та ж відомо – «Лютий».
- А де схрон ваш? Бо ми лісом кілька днів блукаєм.
Мусили свій ліс лишити, прихистку шукаєм.
Я ж прикинувся наївним, довірливим дуже:
- Що ж, до схрону я з радістю відведу вас, друже.
А із цими що робити? – на москалів глянув.
Тягти їх також до лісу – ідея погана.
- Не проблема. А ну, хлопці, москалів хапайте,
До кущів їх та хутенько всіх перестріляйте.
Конвоїрів похапали, за кущі погнали.
Звідти черги автоматні скоро залунали.
Я то знав, що то все спроба замилити очі.
Свої своїх убивати навряд чи захочуть.
Могли б і тут постріляти, коб’ справді хотіли.
Коли «хлопці» повернулись, Петра відпустили.
А я «повів» їх до схрону. Я ж ліс добре знаю.
Привів туди, де в болото стежка завертає.
Вона майже не ходжена, лиш мені помітна.
Завів туди - їм ніколи не вибратись звідти.
Вони втомлені за мною ледве теліпали
І підступності такої зовсім не чекали.
А я вибрав вдалу хвильку і в кущі прожогом.
Поки вони змикитили, що тут і до чого.
Поки кинулися слідом, почали стріляти,
Я устиг уже добряче від них круга дати.
Обійшов їх стороною. Вони ж, де не пхають,
Неодмінно у болото бездонне пірнають.
Бо звідтіль одна стежина і більше немає.
Звідти вибратися може той, хто її знає.
Довго постріли лунали, матюки в болоті.
Але то уже, звичайно, не моя турбота…
- А мені теж добру справу вдалося зробити, -
Одізвався, усміхнувшись молодший Микита.
Я тоді геть молодим був, та страшно бешкетний.
Тоді якраз літо було в рік сорок четвертий.
Я в хуторі Новосілки тоді жив з батьками.
Часто хлопці заходили до нас за харчами.
Я і сам до них просився та поки не брали:
- Підрости ще, хлопче, трохи, - зазвичай казали.
А то якось я до лісу за хмизом подався.
Тато самогон варити наразі збирався.
Я не став у ліс далеко за хмизом ходити.
Щоб звірину якусь хижу часом не зустріти.
Бо казали, що ведмедя бачили у лісі,
Хтось із села нещодавно, неначе зустрівся.
Пішов собі вздовж узлісся, замріявся якось.
Коли чую, недалеко тріснула гілляка.
Я тоді в кущі прожогом, дослухатись взявся.
Десь у лісі недалеко гурт розташувався.
Я шмигнув бігом на дуба, щоб краще гляділось.
Коли й, справді – кількадесят чоловік розсілись
На галяві. Всі в повстанських наших одностроях.
Розмовляють та співають. Та усі при зброї.
Щось мені тривожно стало. Хоч наше співають,
Та москальських забагато матюків вживають.
Наші хлопці так не роблять. Вже чутки ходили,
Що москалі однострої наші начепили
Та винюхують все ходять, селян нападають.
А люди ж то їх за наших - бандерівців мають.
От і віру утрачають… Аж двоє спинились.
Не думали, що хтось чує, тож розговорились.
Один, видно з командирів, другого я знаю.
Недалеко він від дядька в селі проживає.
Командир тому й говорить: - Уранці чекайте.
«Хати» своїх чимось білим всі повідзначайте,
Щоби ми не зачепили. Та вже погуляєм.
Всіх прихвостнів бандерівських бігом постріляєм.
Заявимо, що за зраду. Хай бояться люди.
А тепер іди. Позначить двори не забудеш?
Та і бігом розійшлися. Що робити маю?
Думаю, а сам хутенько із дуба злізаю.
Бігти в село, хоча б дядька попередить свого?
Чи повірить? І чи вийде щось путнє із того?
А тут думка промайнула: під сусіднім лісом
Якийсь загін величенький москальський спинився.
Військові. А добре було би мені зробити,
Щоб військових на бандитів оцих натравити.
Я одразу ж підхопився та й бігом подався.
Біг і біг, ніде спочити і не зупинявся.
Поки й вартового окрик не почув: «Стояти!»
- Мені треба командиру важливе сказати!-
Кажу йому запихавшись. Скоро командиру
Розповів усе. Він, наче мені не повірив.
Когось послав розвідати. А вже за годину
Підняв загін і свій табір хутенько покинув.
«Банду» вони оточили, бо ж їх більше було.
Підкралися дуже близько, а ті і не чули.
А вже потім залунала стрільба й канонада.
А я до бедламу того дослухався радо.
Як «бандити» зрозуміли із ким справу мають:
- Та ми свої! Не стріляйте! – із кущів горлають.
Але хто їм так повірить? Велять скласти зброю.
І тих, хто живий зостався, погнали юрбою
До району. Там, говорять, згодом розібрались.
«Полонених відпустили». А тих, що зостались
На галяві тій навіки – то селян пригнали
І на тій галяві прямо усіх поховали.
Хотіли мене відзначити та ж «помилка» сталась,
Щоби чутки не плодити, так воно й зосталось.

Селям, паша. Зайди на кілька слів.
Давай разом поп'ємо нині чаю.
Чи думав ти, що я не помічаю,
як до моїх унаджувавсь послів
і переймав листи, інтриги плів
і ніс до Сулеймана. Знаю- знаю.

І що, чи падишах убив мене,
чи, може, покарав, чи то одвергнув,
що з персами вела розмови зверхні,
гінцями слала їм свої наме*,
гострила плани, ївши карамель.
Мені він вірив, чуєш, впершу чергу.

За всі оті насмілення і жи...
і живість, і бестійство рудокосе,
за гру, безстрашшя, силу, стійкість - ось це
за що мене він, дійсно, і любив
і наперід усе мені простив -
у віршах підіймав - кохав у прозі...

Іди вже, Ібрагіме...ти то знав?
У мене є твоє ім'я таємне -
ще із Паргали - зовсім не Едірне -
де ти набосо біг на рідний став...
його я не розкрию без підстав.
Час, як суфій - згорнув далеке й кревне.

Цей липень кольору мохіто
Двори теплом поцілував.
Таким і має бути літо -
Буяють вигадані квіти
На килимах казкових трав.

Уже не лізу я на сцену,
Не підбираю псевдонім.
Цей липень, чарівник зелений
Таємно та лише для мене
Малює в небі цифру "сім".

Давно мовчу, не протидію,
Не повертаюся зі сну.
Зробивши віршем ностальгію,
Ховаючи безцінну мрію,
До серпня руки простягнув.

Останні судоми зими,
Як вісті далекої тьми,
Як погук самотніх морів,
Прикутих у тьмі кораблів.
Крізь пустку видніє причал,
Де ти відчайдушно кричав.

Приречений немічний птах
Заплутався в нетрях, вітрах.
Він рветься в оновлену даль,
В тумані узрівши мигдаль.
Але невідступний мороз
Заковує птаха в торос.

Останні судоми зими
В полоні побачили ми.
Не вирватися із тенет,
Нещасний закутий поет.
Замерзле у кригу стило
Стилетом для нього було.

27 січня 2026

Доброволець-грузин віддав своє життя за Україну в бою на Харківському напрямку.
Виступав за український футбольний клуб «Колос».
У нього залишилося троє дітей…

Він покинув свою родину,
хоч у серці забрав Грузію…
Та для себе відкрив Україну,
тут знайшов собі вірних друзів.

Ось його омріяна доля -
український футбольний «Колос»,
в білих смугах зелене поле,
сльози щастя від забитого голу…

Та як поле стало червоним,
він пішов боронити волю…
Чуєте, б‘ють по ньому дзвони!
Він сам обрав свою долю.

2026 рік

Ви так далеко нині від сімей,
Бо Батьківщину треба захищати,
Охороняти сон малих дітей
Та щоб могли й дорослі працювати.

Сьогодні ви далеко від родин,
Від батька й неньки та рідної хати.
А в когось ще дідусь. мабуть живий,
Що перемогу ніс у 45-м.

Заради них тепер ви на війні,
Холодних бліндажах й сирий окопах
Вигнати ворога з вкраїнської землі,
З близькими святкувати Перемогу.

2018 р.

Чорногуз, задерши дзьоба,
Щось стрекоче у гнізді,
Лиш не мукає худоба
У хліві, як отоді,
Коли мали на хазяйстві
Поросят, курей, качок
І в домашнім господарстві
Копирсався наш гурток.
Бабця, мати і я, звісно,
Зранку бралися до справ:
Хтось, наспівуючи пісню,
Огородину сапав.
Хтось кормив свиней і птаство,
Хтось на випас гнав корів, -
Ніби я в казковім царстві
Бути в дні оті зумів
Тут, де знов задерши лоба,
Помічаю, мов тоді,
Що знайомий бусол дзьобом
Радо клацає в гнізді.
23.07.26

Мені не спиться, в спогади поринув.
В часи, коли ще зовсім молоді,
Наївні, чисті, справжні та щасливі
Клялись в любові вічній і святій.

Безсоння. Спека не дає заснути.
І ще тривога із передчуттям,
Що щастя зараз — потім біль спокути.
Можливо, біль — дорога у життя?

Самотньо, сумно, трохи навіть прикро,
Бо ніч так марно гасне у вікні.
Пройшли роки, немов короткі миті,
А скільки слів лишилось при мені...

Заснути б якось. Хоч який сценарій —
Моя душа з тобою назавжди.
Далеко ти, проте я точно знаю,
Що ближчої ніколи не знайти.



2024; переосмислено у 2026

 
Святий Стефан із трояндою
В саду блукає осяяний
Сільські гірлянди і вітер із дощем
Куди би не подався, людський плач і щем
 
Перейшов марноти всі
Міг упасти і міг рости
Був чи є у цьому смисл?
Стефан не скаже, як слова не найшлись
 
Дзвóни злоті благовісту
Пекло брязкає у відра
Поміж нині і колись
Стефан наповнює і опускає
І опускає вниз
 
Дамський пальчик сяйвом Місяця
Пише ”пощо?“ на ранкові небеса
Сонцебризки, зореблиски
Трем пітьми зі днем прощається
 
Бистрі стріли гостротілі
І дрібниць чимало, що відкинуті
Збір сезонів, у безсонні
Укрий любов пурпурним шовком, милою зви
 
Чи труди, чи сумніви хай
Відповідь лише прости і прощай
Голос достатку, голос журби
Хтось іще підбирає, що інший розбив
 
Святий Стефан зостанеться
Загублене віднайдеться
Берег, умитий піною шторму
Сам він давно тут, мабуть це зветься ”вдома“
 
Не спішить Фортуна, і Каліопа
Її прядиво плутане, їй лиш відоме
Відповісти легко, утім
Що ти відповіси відповідальникові?
 
 
 
 
 
 
 
 

Всі волоцюги марять мандрами -
Бажають повної причетності
До незбагненного, безкрайнього,
Щоб жити за рахунок щедрості,

Де п’ють на ганках ціпеніючи
Від неочікуваних радощів,
Де лазурове в фарбах діючих
Завжди рятує світ від крайнощів.

Бо й у Карпатах вертять хмарами
Не добирають рік зариблених ,
І відповідь дають узварами
Ухилом хвилі скель заглиблених.

На початкАх Ламарка-Штірліца
Лежать одні й ті самі мудрощі -
Не слід шукати дефініції
Всі волоцюги прагнуть любощів.

Тому Юхиме ти чи Лесику-
Нехай зорить намисто вранішнє,
Не звабити котяче песиком,
Воно є символом цікавішим...

Карфаген повинен
бути зруйновано
ми погостювали
Барка
нам час

караван
у вигинах барханів
просуває свій шлях
крізь
можливість
бути
залишитися
лише змінюючи
одягу
обличчя
не впізнаючи себе
на порох
пісок
чи вітер
сонце
осушить чашу
нашу
не встигнувши
торкнутися тебе
Барка
нам час
у дорогу

слів
не вимовимо
заносить
пісок
хто
був
буде
з нами
потім
поведе
караван
далі
ми погостювали
Барка
нам час
час у дорогу

2024

Цей білий непорочний сніг,
Як чистий аркуш для творіння.
І не підкорить печеніг
Духовні і міцні пагіння.

Іду у білому гаю,
У філармонії природи,
У чарівливому краю
Самої вічності породи.

Навшпиньках пройде заметіль,
Не сколихнувши подив лісу.
Не треба надлюдських зусиль,
Щоб розминутися із бісом.

Так тиша з відрами води
Ітиме крізь пеньки і хащі.
Не знавши іншої біди,
Себе відчує хтось пропащим,

Приреченим на ці краї,
На ці мелодії любові.
І не потрібні вже раї,
Так заяложені до болю.

Ітимеш крізь нічний туман,
Крізь невідомість і хуртечу.
І сумнів, наче бусурман,
Не спокусить тебе на втечу.

26 січня 2026

У Британії опублікували 10 ранніх пісень легендарного рок-музиканта Девіда Боуї.
Композиції були створені в період, коли він ще виступав під ім’ям Деві Джонс.
Записи були зроблені за участю гітариста Джиммі Пейджа, який пізніше став засновником Led Zeppelin, та піаніста Нікі Хопкінса, який співпрацював з The Beatles, The Who та The Rolling Stones.
У 1966 році, через рік після створення цих композицій, Деві Джонс змінив ім’я на Девід Боуї, щоб його не плутали зі співаком американського поп-рок-гурту The Monkees Деві Джонсом.
Нагадаємо, що останній альбом видатного митця - композитора, співака, актора, художника, який пішов у небуття у самому розквіті творчих сил, має назву "Blackstar" (чорна зірка).

У мертвій тиші
запалив чорну зірку —
стало світліше…
Та все одно гірко,
що так надто рано
кращі падають свічкою
на дно океану
вічності.

2026 рік

 я написав тобі сонет
 так написав і передумав
 на що тобі сонета нумо
 я написав собі сонет
 десь грали танцювали румбу
 контрапунктуючи сюжет
 я обійдусь без кастаньєт
 день проживу як є сумбурно
 тарзан і джейн квітує рай
 мангусти і священні кобри
 слід розставатися укотре
 розгадуючи слово ʻ най ’
 ми будемо щасливі знай
 ми будемо щасливі попри
 

І загадковий шерех сукні,
І дзенькіт келихів обох, -
І ти, донині недоступна,
Ведеш зі мною діалог.
Кипіння радості своєї
Не можу стримати в собі,
Коли манливі, як у феї,
Напроти очі голубі.
Мого кохання теплі хвилі
У грудях б'ються і шумлять,
А я набравсь такої сили,
Що став рішучим всім під стать...
23.07.26

Я хочу повернутися в Карпати,
Де час прилiг спочить промiж смерек
Та вiтру колискову заспiвати
Нехай дрiмає в гостях у лелек.
У схованки погратися з туманом,
Як знак лишити подих на росi,
Наповнюючи голову дурманом,
Плекатись в рутi, в неземній красi.
Зiгрiтися душею зрiвши ватру,
Покласти зорi в кучму для сiвби,
I сiсти на ослонi поруч шатру,
Без страху, без докору, без журби...
Ф.Ходак 27.12.2025

Нічого немає - усе лише функції й коди -
усе лиш тотальне обчислення сотень доріг.
Тому, просто грай, бо воно, взагалі, не зашкодить:
нудьгуй чи твори, чи сурми у золочений ріг.

Усе все одно, бо і є все одним без обмежень -
а тільки тоненька мембрана між нами звучить
і рури органні, що творять мелодії звершень,
і ритми сердечні, що вершать розквіття зачать.

Усього немає - ніщо всеприсутнє і зриме.
Творець тебе думає - думає також мене.
Ніщо не скінчиться ніколи з отої причини:
чого не буває - ніколи, також, не мине.

Shimmy
Shimmy Ya

Йаааааааа хочу
розчинитися
і померти в
барабанних ритмах
у звуках котячих
Йєйо – їїєї

у цьому
кошшмарі (жахітті)
ага-ага
слів
сміття

Shimmy
Shimmy Ya

Ййааааа
Мій Боже!

дай померти
мені
білій-білій!

білий сніг
байдужий
до вогнюю!

FUCK YOU
фак юююююююю...

Стійкий мороз, стійка ворожа тундра
Бере у свій нав'язливий полон,
Мов споконвічна і небесна туга,
Яка не має лику і погон.
Вона повзе, як велетенські тури,
Не знаючи надійних перепон.

Я у морозі загубив надію,
Невинну, непорочну і живу.
Я вирватися із полону мрію
І впасти десь у молоду траву.
Лише стрімкі і вольові події
Розтоплять кригу у крутім рову.

25 січня 2026

 перебираючи зневіри
 куди податися куди
 немов на кінчику рапіри
 товчеться рій думок пустих
 чиїсь оселі невеселі
 ще вітер через них свистить
 порожні вранішні мотелі
 бензоколонки блокпости
 обпалені засохлі нетлі
 під лампою що не горить
 наразі · непролазні нетрі
 проникні тільки ізгори
 де фауна холодні древні
 мурахи мухи й павуки
 у них вигадливі мережі
 по-мародерському чіпкі
 рефлекси звісні безумовні
 реакції на висоті
 вони усюди мов удома
 дозвольте їм своє плести
 нічого більш
 

Принишкли в темряві дороги,
В пітьмі сховалися стежки, -
Лиш пнеться з мороку нічного
Чийсь пес надміру говіркий.
Ляскучий гавкіт серед ночі,
Немов з ясного неба грім, -
Цікаво, що сказати хоче
Собака гавкотом своїм?
Чорніє стоптане узбіччя,
Мов пережована брехня, -
І голоснішою удвічі
Стає собача гавкотня.
Нема спізнілому підмоги --
Шляхи безлюдні і стежки, -
Лиш пнеться з мороку нічного
Чийсь пес занадто говіркий.
21.07.26

Чим ближче, тим важче, чим далі, тим гірше —
Уже не рятують від сутінок вірші.
Та спогади світлі, герань на терасі,
Гіркий шоколад у крихкому фаянсі.
Альтанка зати́шна, любисток під плотом
І ті небеса, що плекають двохсотих.
Не радує літо і тиша у домі —
Журу заїдаю бесонням бездонним;
Біду запиваю горілкою з перцем;
Молитву святу прикладаю до серця.
Шукаю в байдужій юрбі очі сірі,
Нічого не хочу, нікому не вірю.
Уже не сприймаю я чорне за біле —
Від темних думок голова посивіла.
Зів'яли, так рано, волошки у житі.
З небес ллється злива, та ночви розбиті.
Стихає у грудях тремка аритмія,
Бо жити без Сонця не хочу... не вмію.

20.07.2026р

На відомий завод у Немирові
Флібустьєри заїхали фірою,
Розвели на бухло
За фальшиве бабло –
Тільки й бачили їх у Немирові..

Подались поступати до Вінниці
Провінційні дівулі-відмінниці.
В них і бали були
Та у виш не пройшли,
Бо не знали порядків у Вінниці.

В магазині у Миколаєві
Продавчиня клієнта облаяла,
Та отримала мат
Відповідно встократ –
Культурнішають бо в Миколаєві.

На кордоні у Нижанковичах
Віднайшли фаршировані овочі
Героїн в огірках
Кокаїн в кабачках –
Все буяє у Нижанковичах.

Москалі із курорту в Туреччині
Утікали, неначе обпечені.
Розвели там джмелів,
Що жеруть москалів
І незатишно їм у Туреччині.

У степах під Малою Токмачкою
Москалі занедужали срачкою.
З голодухи грушок
Зжерли цілий мішок –
Ох і гучно було під Токмачкою.

Розглядались державні вакансії
Під мостами клошарами Франції.
А не в офісах десь.
Ви чого боїтесь
І без розглядів брати вакансії?

Непогане життя у Валенсії –
У народу є пільги та пенсії.
Заслужив – і гуляй.
І не заздрять нехай
Трудові колективи Валенсії.

І не варто жахатись Америки,
Зазвичай як це роблять холерики.
Як надумав, то їдь.
Тільки заздалегідь
Зрозумій – ти ніхто для Америки.

про нове і забуте старе

На вітринах аптек в Окая́мі
Дозрівають сардельки й салямі.
А в теплицях супи.
Ти не дуже тупи,
А осмислюй життя в Окаямі.

Пропонують бістро в Ліверпулі
Для гурманів телячі пілюлі.
Забажаєш пілюль –
Пригадай Ліверпуль,
І які там чудові пілюлі.

Сомалійські пірати в Бенга́зі
По-інакшому мислять наразі.
Їм набрид корабель –
То й пішли до земель.
Обробили – й живуть у Бенгазі.

Аферисти в газетах Руанди
Продавали невирвані гланди.
Хто бажав – той платив.
Це ж нормальний мотив,
Щоб читати газети Руанди.

А клієнти шинків у Стамбулі
Налягають на яйця зозулі.
Хто наївся, кує
Про натхнення своє
У гаях, як тамтешні зозулі.

до самонавіювання

20-те липня цього року.