Я знайомий вогням Волопаса.
Я готель для незайманих дів,
Де залишив поштар із Мадрасу
На порозі рудих гризунів,
Що згубили і пашпорт і долю,
Забобонів крапчастий кришталь.
Не шукай біля мене тополі.
Не проси надягнуть пектораль!
«…ой на горі…!» - співають дофіни,
Розплітають в латину створінь.
Мій державнику, мед Мазаріні
Дай знайти серед тихих прозрінь.
Тільки ти під тополею бачив
Все начиння голодних щурів,
Де б той бідний поштар не пиячив,
Де би той Волопас не горів…

Я іду у пустельному лісі.
Мідна тиша самотньо дзвенить.
Зависає печаль у горісі,
Ніби втомлена, зморена мить.

А навколо не бачу нікого.
Ні душі. Говорю у світи.
Все принишкло. Ні біса, ні Бога.
Хтось одвічні розмив береги.

Розмовляю я з лісом печальним,
Із березою, дубом, зі сном
У природі. Мене зустрічає
Лісовик і частує вином.

Я не знаю, коли вже покину
Ці чертоги величні, сумні.
Тільки музика дивна калини
Прозвучить у гіркім полині.

16 грудня 2025

Духовні паролі…

Видіння чи сон:

дарує ієрогліф

Мацуо Басьо.

2026 рік

Понад ставом, понад вербами
Пролітала пара лебедів.
Як в люстерко в плесо чистеє
Вони двоє задивилися
Та й на своє відображення,
Він - Вона - у ньому красені.

Одне одним милувалися,
Крилоньками обнімалися,
У вірності присягалися
Та в любові зізнавалися
На ставочку та й під вербами
Закохані тії лебеді.

2020 р.

Вуж плазує на городі
І городину не шкодить,
А ось курка при нагоді
Поклює коренеплоди,
Повисмикує розсаду
І грядки втрамбує радо,
Викликаючи досаду
В тих, що сіє те і садить...
03.06.26

 
Кейданс і Кескейд
Хлопця на ймення Джейд
Вхопили у півтемряві
Поки зал набивсь ущерть
 
Муркіт, шепіт “Нас займи
Раді догодити ми”
 
Ковзає недовірою
Мов на вайні у припливі
Із блідими вічами він
І вуалі його зрадливі
 
Паперовий куртизан
Звичний чоловік для дам
 
Караван-готель, чар і паєтки
І маневри усяко звісні є
В амор-олії Кейданс, оксамит рукавички
Ім’я його цілує Кескейд
 
Паперовий куртизан
Звичний чоловік для дам
 
Кейданс і Кескейд
Кейданс і Кескейд
Кейданс
 
 
 
 
 
 
 
 

Бружель шепоче, бо життю радіє,
Густа куляста яскравіє крона.
Від сонця струменить тепла надія.
Хизується у розквіті фасоном.

У парах квіти в пазухах листочків,
Плоди блакитно-темні із нальотом
І не розгледіти дрібненькі точки.
Куштуєш ягідки - це ж насолода!

Бо жимолості м'якоть соковита.
На смак солодко-кисла із насінням.
Голубить вітерець це юне віття,
І небо усміхається їй синню.

Не відчуваю запах літніх трав,
Пишу рядки про інше тишком-нишком,
Бо червень чорні квіти розкидав,
Засипавши моє холодне ліжко.

Сьогодні поспішають майже всі
Скупатися в симфонії зеленій,
Знайти натхнення в радісній красі -
Для них цей місяць - красень, добрий геній.

Ранковий промінь тепло заяснів,
Їм відчиняє сонячні ворота.
Посеред різних літніх кольорів
Я бачу колір вічної скорботи.

Мій спогад - невідомий самвидав.
Дорога сліз веде мене в нікуди.
А червень чорні квіти розкидав
Лише для мене. Не хвилюйтесь, люди!

Покинь-мо нори!- Підемо в гори! -
Долучимо до ніг свічада,
Гарячий подих
В струмки занурим,
Немов у міфи
Про Ельдорадо!
На відпочинку водою змиєм,
Відчувши рятівну підтримку
У плавнях жаби чарівної
У час короткої зупинки.

Знайдем осяяння,співзвуччя,
У воду додамо лимони,
У межах слів, словосполучень,
Як силу духу гегемона!

А хто не згоден із рухом долі,
Хто у полоні опортунізму -
Хай залишається у полі -
Ховає правду у евфемізмах!

А ми й надалі-но будем бігти
До перевтілення за обрій ,
Туди, де досить малої крихти
Де нори кращі …тепліші ковдри.

Живу минулим, там моє життя
від А до Я, від альфи до омеги!
Від дня народження до забуття
о, де ви, дні мого натхнення, де ви?

Ніколи не корилася вітрам —
плела віночки із маруни, м'яти.
Та тільки душу за любов віддам,
за інше і не варто помирати.

Усі мої молитви в споришах,
а босонога дівчинка — у росах.
З долоні спурхнув перелітний птах
у дощову погоду, в зрілу осінь.

Ти думаєш, що я на вістрі слів
ходжу ще й досі на тонких підборах?
А я складаю у валізу: спів,
усе, що було вчора й позавчора.

Минуле знову пробую на смак —
майбутнє і ворожка не наврочить.
У чорноземі зріє гречний мак,
щоб зорепадом дихати щоночі.

01.06.2026р

Розвелось у нас хвазанів-
Ну просто море хвазанів!
І тепер я часто чую
Їхній, так би мовить, "спів".

Хвазан -птаха наче й гарна,
Та співає ж - аби як.
Не як зовні непомітний
Сірий соловей чи шпак.

Соловей - то майстер співу,
А хвазан ірже, мов кінь,
Та ж тепер хвазани всюди,
Тут і там, куди не кинь!

Горобців не чуть цвіріньок,
Жайвір змовк серед полів,
Навіть зозулі повтікали-
Не хочуть чути хвазанів.

З цієї байки випливає
Насправді істина проста:
Бува людина зовні гарна,
А всередині - пустота.

Ні, я себе, напевно, знищу
В ночах запеклих, дорогих.
Лікую невмолиму тишу
В кімнатах вигаслих, старих.
Слова сховались і принишкли
У погребах німих, сумних.

Я спалюю себе на вітрі
Цивілізацій і доріг.
Я у призначення повірю,
Коли ступлю на свій моріг.
Пізнаю я найвищу вірність,
Вернувшись на святий поріг.

Торкнуся я думок зимових,
Прийшовши у самотній ліс,
Ввійшовши у грудневу мову,
У біле торжество беріз.
Почавши з Господом розмову,
Схоплю диявола за хвіст.

Тримаю я нещадний іспит
Перед віками і вогнем.
Мене пече сваволя істин,
Яка прикинулась вужем.
Хоча б залишилася іскра,
Яку пізніше ми збагнем.

16 грудня 2025

 він вийшов до режиму бога
 покинувши вино хліб сіль
 сусід вважав його за йога
 а сам пиячив той сусід
 йому здавалося ще трохи
 і стане легко звідусіль
 сусід той час привів небогу
 стогнав із нею десь в куті
 за тим вернувся
 до спиртного
 і мордобій почав за тим
 такий у свому роді стиль
 така дорога і хорогва
 любити все любити всіх
 у непозбувній марноті
 у серці сяйного
 нічого
 

Я міг би загинути вчора
І зараз лежати в труні,
Або в тісноті коридору
Заклякти в останньому сні.
Донині руїни будинку,
Ще теплі від крові й вогню, -
Нагадують кожну хвилинку
Про долю щасливу мою.
Бо знову вона, як бувало,
Веліла пройти в укриття,
І тим уночі врятувала
Моє здешевіле життя.
02.06.26

Полюбляю зелене оточення,
Особливо під промені вранішні.
І удосталь росою намочений,
Задурманений квітом акації.

Ще пройтися стежками охайними
Водночас і тужливо, і радісно,
Де жбурляють промінчики барвами
І куйовдять вітриськами зачіску

Лісопарку, що в річку задивлений.
Там нап’юся тинктури блакитної
Із дощів, що невидимо винесли
У черевах вологі можливості.

То смієшся, то сльози пускаються,
Хоч немає стабільного настрою.
Говорю без думок Нострадамуса:
«Я люблю тебе, весно, усякою».

Півзахисник футбольного клубу «Парі Сен-Жермен» - переможця Ліги чемпіонів цього року - і капітан збірної Грузії відмовився відповідати російському журналісту російською мовою після фіналу.

Підношу келих я
за Хвічу Кварацхелія!

«Парі Сен-Жермен» -
сузірʼя зірок-імен.

Одна з-поміж них незвична -
Хвіча.

Летить стрімко
його «сімка».

Гідність і футбольний талант…
Генацвале, віват!

2026 рік

 в житті холоднім і похмурім
 чогось хотів кудись-там біг
 за снами уві снах моїх
 і в церкві тільки та премудрість
 мене оточували мури
 на цім лазурнім небодні
 цикуту радили мені
 а в перлах порпалися кури
 мій боже хмарний вічно плинний
 ще клин який яким ще клином
 немає ні коня ні хати
 у чім себе переконати
 є вишній дозвіл бути вільним
 глузує смерть у спільнім чаті
 

У кожній з нас є Щось позалюдське.
У кожному. Без винятків. Й неясно
це Щось несимпатичне і жаске
чи неповторно самобутнє і прекрасне?

Воно у нас танцює? Чи лежить
заховане, зарите якнайглибше?
Не через цю відчуженість сюрчить
присутній невідв'язно тихий відчай?

Якби в це Щось вглядітися здаля
(і так щоб більш ніхто не зауважив),
бо може поплисти з-під ніг земля
від сих самознайомчо перших вражень.

Або відразу викинути геть,
означивши, – гидота і непотріб –
і крутячи щоденну круговерть
«і нащо все оце» жувати вкотре.

А відповідь захована між па,
якими Щось відлякує і манить,
надіючись, що складова людська
наважиться вступити у цей танець.

09.04.26

Похмурий день у крона прослизнув
і зачепився поглядом за вечір.
Готується до стомленого сну
міських кварталів тьмяна порожнеча.

Сідаєш у намолене таксі,
мене лишивши на бруківці літа.
І наостанок зойкає шассі
бентежною розв'язкою сюїти.

Пес безпритульний на ворон гарчить:
«Закрий пащеку, щоб настала тиша!»
Хіба не відчуваєш, як блакить
вже сіє сльози в мороці узвишшя?

Бач, каптури чернечі ліхтарі
схилили на узбочині дороги,
збирає мжичка хмари дощові
за горизонтом всесвіту в облоги.

До комендантської, за п'ять хвилин,
згубило щастя на ходу підкову.
Знайди, коханий, тисячу причин,
щоб повернутися до мене знову!

Від ворохобних звуків легіт стих...
Втопила невгамовний біль у хлипах...
Хоча б на мить, на видих чи на вдих,
хай буде в серці тихо...тихо... тихо...

31.05.2026р

І
Весна минає. Літо на порозі.
Немає миру, бо іде війна.
Жене людей додому чужина.
Дай, Боже, не почити у дорозі
міграції поезії у прозі
лихого житія. Душа одна.

ІІ
Одна душа ще блимає у тілі
свічею між загравами багать
і поки душогуби не бомблять,
надія є – у зграї поріділій
із вирію додому, сіро-білі,
за нею гуси-лебеді летять.

ІІІ
Летіте, дикі гуси! Гиля-гиля –
напитися дніпрової води.
Паломники вертаються туди,
де є ще тимчасове новосілля...
.....................................................
євшан-трава рятує від біди,
коли несе людей чергова хвиля
подалі від скаженої орди.

05.2026

Прийшов мороз такий справдешній,
Хитнув підвалини старі.
Сховалась думка у черешні,
Сховалась мова у землі.
У теплім краю журавлі
В піснях оспівують прийдешнє.

Мороз величною ходою
Іде лісами, як пророк.
Прозріння обнялось з журбою,
Засвоївши тяжкий урок.
Напевно, не знайду спокою
У магмі вічних помилок.

Мороз піднявся із птахами,
Злетів піднесено у вись.
Він поріднився із роками,
Де світло й темрява зійшлись.
Пірнув у долю з жебраками,
Лишивши трепетне: "Молись!"

Широкі ходи і паради
Мороз провадить у лугах.
Немає більшої розради,
Ніж велич снігу у полях.
Гуркочуть виступи й тиради.
Співають небо і земля.

15 грудня 2025

… засинає полуниця -
наді мною Око дня -
може липень забарився
степом в пошуках коня,

чи затримався в долонях,
запашного полину,
підхопивши пил на скроні,
наче грудня сивину,

наче паростки з неволі,
від копит і до небес
де на пошук хліба й солі
суне Велес, не Гермес ,

в росах місячних полює,
нерухомість – цур мене -
ранком липня срібна збруя
вже й коня не здожене,

не стриножить і стеблини
під відклепану косу
загубившись в лободині
полуничного часу…

Срібляста річка котить тихі води
Між берегів, замаяних в зело.
Життя до річки Кодими текло,
Шукаючи притулку і свободи.

Тут дзеркалом стає сама природа,
Схиливши верб зажурене чоло.
Срібляста річка котить тихі води
Між берегів, замаяних в зело.

Нехай минають і літа, і моди,
І час стирає те, що вже було, —
Вона несе ласкаве джерело
І не втрачає неповторну вроду.
Срібляста річка котить тихі води...

Коні проскакали -
Гриви золоті.
Це літа промчали
Наші молоді.

З ярмарку вертають,
Котяться згори.
Де поділась радість
Цієї пори?

Тішимося все ж ми
Внуками й дітьми,
Значить недаремно
На світі жили.

Добрих справ немало
Залишаєм їм,
Щоб про нас згадали
Й вдячнії були.

2018 р.

Пожухле листя під ногами
Тривожно й лячно шарудить,
Уперто здійснюючи намір -
Моїх думок порвати нить.
Шурхоче мляво, однотонно,
Щоб міркувань утратив суть, -
І вже вони плетуться сонно,
Уже мені їх не збагнуть...
01.06.26

Небо як сіра вата, викликає в думках оскому
Може його попрати, принести до свого дому…
Вселилась весна у мене – гіллям, що серце ранить
Квітень лихий холодний вдома тече із кранів

Небо, як сіра вата, викликає в руках оскому
Його розриває вітер, не буде уже нікому…
І падають сірі клоччя на гострі дахи червоні
Неба мені не шкода, ранить воно долоні

Як же тепер заснути й не бачити цього лиха
По вікнах стікає небо невпевнено й дуже тихо
Вимикаю я світло в вікнах, погашу усі вогні
Та клоччями сіре небо приходить до мене в сні
(Ольга мороз-Кміт)
квітень 2026

Серія випробувань —
мов серіал про нас,
та що для людини
важливіше, ніж цей час?

Його вже не відкласти —
транслюється в ефірі,
у прийнятті моменту –
ресурс твоїх зусиль.

Якщо ним стане ринг
й суперника рахунок,
то тільки справжня сила
веде свій підрахунок.

Відкритість до змагання—
це не вразливість, ні!
І надихає віру
свобода обертів.

Хто страху не корився –
не злічить перемог,
стає можливим те,
що бачить серцем Бог.

 
Розмови на вулиці, майже сімейні
Є сподівання і на тебе погляди
Кожен зустрічний бажає знайомитись
Навіть із друзями почуваєшся не тим
 
Джонні – новенький в містечкові нашому
Всякому цікавий, тобі дають шанс
 
Зустрітись очима, музика зазвучить
Класична романтика, оце усе
За деякий час одвертаєшся геть кудись
Де той спокій у суєтнім серці (ох)
 
Джонні – новенький в містечкові нашому
Інший блукав би, але поруч вона
 
Було стільки слів, що мав би сказати
Однак, ніч у ніч, лише пригортаєш, тримаєш
Вона у сльозах іде
 
Розмови на вулиці, щоби нагадати
Значення немає, на чийому ти боці
Минаєш, вони між собою гадають
Все про тебе, допоки не з’явиться хтось-то натомість
 
Бачив новенького? У містечкові нашому
Він усім цікавий, правда?
Її він підхопить, а ти поблукай собі
 
О, не знаєш
Тут новенький у нас
Є один новенький у нас
(Оу, гуу) Усякому цікавий він
(Оу, гуу) Новенький у нас
(Оу, гуу) Люди йдуть поглянути
(Оу, гуу) Новенький у нас
Тут новенький у нас
Нащо мені чути
Тут новенький у нас
Нащо мені чути, годі
Тут новенький у нас
Тут новенький у нас
Тут новенький у нас
Усякому цікавий він
Тут новенький у нас
Люди йдуть поглянути
Тут новенький у нас
Тут новенький у нас
Тут новенький у нас
Тут новенький у нас
 
 
 
 
 
 
 
 

Як Сталін партійну «опозицію» подолав.

Хто учився при Союзі, здобував освіту,
Пам’ятає, що у вузах доводилось вчити.
І марксизми, й атеїзми без кінця зубрили,
Та й історію партійну, безумовно вчили.
Бо ж без того професію ми не здобували,
Як не знали, що Маркс й Ленін про неї писали.
Професори і доценти мали нас навчити,
Що без партії нічого не робиться в світі.
Що в партії однодумці не сплять дні і ночі,
Нам життя зробити краще якнайшвидше хочуть.
Я не надто дослухався, що вони казали,
Але іноді питання усе ж виникали.
От, скажімо, як йшла мова про двадцяті роки,
Коли «партія» нещадно боролася з Троцьким,
З Зінов‘євим, Бухаріним – тоді нас повчали,
Що відношення до влади боротьба не мала.
Не за владу боролися сталіни і троцькі.
Це і тоді виглядало якось ідіотськи.
По-перше, як не за владу боролись «партійці»,
То чому ж такі трагічні результати в «бійці»?
Чому тих, що у цій «бійці» Сталіну програли,
Кого льодорубом вбили, кого розстріляли?
А, по-друге, коли влади в країні не мати,
Тоді як же «рай народний» у ній будувати?
В ті часи у цім питання розібратись годі,
Інформації ж не було стільки, як сьогодні.
Отож, хочеться хоч нині уявлення мати,
Як же Сталіну вдалося тоді гору взяти.
Щоб у тому розібратись, поглянути треба –
Хто був хто і що він саме представляв із себе,
Ще до того, як вдалося владу захопити
І безкрайнюю Росію в крові потопити.
Були в партії, як Ленін, що книжки писали,
Теорії дурнуваті у світ видавали.
Ідеологи – все більше були в закордонах,
Бо ж в Росії їх вважали всіх поза законом.
Були ті, що «працювали», гроші здобували,
Щоб ті перші по європах жили-жирували.
Серед отих був і Сталін, і Камо – бомбили
Банки, різні установи, за що і сиділи.
Троцький був з меншовиками ( і таких багато),
Що устигли дуже вчасно із ними порвати,
До більшовиків пристали, коли їх силу відчули.
А Камєнєв і Зінов‘єв – ті «зрадники» були
Ще в сімнадцятім. «Повстання» тільки готувалось.
Ще більшовики таємно у штабі збирались,
Розробляли свої плани, як владу забрати,
Двоє тих в газеті плани встигли розказати.
Боялися, що не вийде та всіх постріляють,
А так вони виправдання хоч якеєсь мають.
Тями в Леніна не було повстання підняти,
Він все більше язиком міг гарно теліпати.
Готував повстання Троцький і вийшло все вдало,
Дуже швидко Тимчасовий уряд розігнали.
А Сталін «проспав повстання», лиш тоді дізнався,
Як переворот той клятий більшовицький стався.
Далі війна громадянська – страшна різанина,
Здавалося, розпадеться, загине країна.
Та більшовики вчепились намертво за владу,
Гарматами встановили «Усю владу радам!»
Як бої усі затихли, багатьом здалося,
Що життя спокійне, мирне, врешті почалося.
Та, поки народ відходив від років кривавих,
В керівництві більшовицькім йшли інакше справи.
На словах усі єдині та щомить готові
«Друзям» в спину ніж встромити та пустити крові.
Ленін вже на ладан дихав, інсульти здолали.
Хоч за звичкою його всі за «царя» вважали.
Він вирішував, що можна, а що ні робити.
Жаль, Каплан його тоді ще не змогла убити.
Чи Каплан, чи «вірні друзі» по партії, може.
Та настав час покінчити із ним тепер, схоже.
По війні взялися «бонзи» за справи партійні.
Їм зовсім не до вподоби паперові війни.
Порпатись у тих паперах ніхто не бажає.
Тож на Сталіна всі радо те перекладають.
Вибрали його генсеком. В ті часи посада,
Щоб всі справи паперові привести до ладу.
А всі інші керували і тому раділи,
Що Сталін застряг в паперах, а вони при ділі.
З Леніним поки носились – «цар-батюшка», наче,
Але, все ж, на його місці кожен себе бачив.
Як хвороби підкосили Леніна, зраділи,
Було б добре, коли б «цар» був тепер не при ділі.
Тож всі дружно узялися разом з лікарями
Про його здоров‘я «дбати» - заявили прямо,
Що ніхто не має права із ним говорити
Про політику, про справи – всім заборонити.
Радіо йому прибрали, газет не давали.
Одним словом, постарались та ізолювали.
Ленін був «авторитетом», як вкаже на кого,
Той у партії і стане «царем» після нього.
А той все, наче вагався когось називати,
Бо ж знав усіх і боявся, щоб не прогадати.
Троцькому, можливо вірив Ленін більше всього,
Тож тихцем диктує Крупській він листа до нього.
Сталін, як про те дізнався, дуже розізлився
Так, що укрив Крупську матом, на те не дивився,
Що то Леніна дружина. Та стала жалітись
Чоловіку. І той також мусив розізлитись.
Взявся він «Листа до з‘їзду» тепер диктувати,
«Друзям» своїм по партії ярлики чіпляти.
Сталін, Камєнєв, Зінов‘єв під удар попали,
Пятаков, Бухарін, Троцький теж свого дістали.
Хотів Ленін, щоб на з’їзді той лист зачитали,
Та про всіх тих «пройдисвітів» всю правду узнали.
Звісно, що ті «пройдисвіти» не дуже хотіли,
Щоб таке на всю країну про них говорили.
Тож вдалось якось зам‘яти. Хоч лист і читали,
Але тільки між своїми, щоб «чужі» не знали.
Леніна від справ і зовсім вже ізолювали,
І тоді інсультом третім його доконало.
Ще живий та вже не здатен він щось зрозуміти.
А «друзі» всерйоз взялися вже владу ділити.
Нема Леніна, всі інші Троцького боялись,
Отож, звісно проти нього бігом об‘єднались.
Сталін, Камєнєв, Зінов‘єв «дружити» взялися,
Щоби Троцький не піднявся, влади не добився.
А, оскільки він над військом мав велику владу,
То вони свиню велику підсунули радо.
Щоб військове керівництво не під ним ходило,
Вони купу своїх людей туди посадили.
Троцький, звісно, добре бачить, куди повертає,
Демократію партійну вернуть вимагає.
Але хто ж його послуха? Вони ж більшість мають,
Тож, що хочуть у країні - те і витворяють.
Тоді він через газети став «молодь» манити,
«Новим курсом», що пора вже стариків змінити.
А Сталін же пост генсека два роки займає,
Він же всі партійні кадри всюди розставляє.
Тож своїх людей розставив, щоби в разі чого,
Вони дружно виступали в боротьбі за нього.
А тут Ленін врізав дуба. Так все вдало склалось,
Усі ідола із нього ліпити узя́лись.
У кожного свої плани. Та, як розібратись:
Щоб на нього, як на бога могли посилатись.
Вони, мовляв, апостоли, роблять його справу.
А, хто їх не хоче слухать, той, звісно не пра́вий.
Поховали в мавзолеї вони свого «бога»
Та і спадок узялися ділить після нього.
Політбюро вже без «бога» уперше обрали,
«Апостоли» найвірніші у нього попали:
Сталін, Камєнєв, Зінов‘єв, з ними Льова Троцький,
А ще Риков і Бухарін та якиїсь Томський.
Слід сказати, що в тридцятих зі списку отого
Тільки Сталін залишився і більше нікого.
Сталін їх усіх понищив. Бо ж секрети знали
Про гріхи його минулі, тому і пропали.
Більше всього Сталін, звісно Троцького боявся.
Тому саме то за нього найпершого взявся.
Камєнєв й Зінов‘єв йому плечі підставляли,
Бо ж Троцького бачить «богом» зовсім не бажали.
Клялись вірності ідеям і Троцького кляли,
Потихеньку людей його з влади прибирали.
Фрунзе, що на чолі війська стояв тоді всього
Змусили лягти в лікарню й «зарізали» його.
Отак Троцького потроху із влади й прибрали.
Тоді Камєнєв й Зінов‘єв розуміти стали,
Що зі Сталіним «могилу» і собі копали,
Самі пастку ту створили, самі і попали.
Сталін з Троцьким розібрався і за них узявся,
З «молодими» проти старих кадрів об’єднався.
Ті до Троцького помчали, разом відбиватись.
Та даремно уже було, навіть і старатись.
В Сталіна скрізь свої люди, зумів влаштувати.
Хоч Камєнєв у вождизмі його звинуватив
Здуру. І це у Росії, де їм цар потрібний.
Не зумів він зрозуміти «душу руську» видно.
Зінов‘єва з Ленінграду втришия прогнали,
Його вірному партійцю Кірову віддали.
Камєнєв з Політбюро «спустивсь» в кандидати.
Троцького з Політбюро не стали чіпати.
Хай погавкає іще, як дурні знайдуться,
Що супроти Сталіна із ним поведуться,
То не треба ворогів і шукати буде.
А прийшли в Політбюро «сталінські» вже люди.
Не довго та трійця «лівих» йому заважала.
Скоро їх з Політбюро у ЦеКа прогнали.
Усе нижче опускались «апостоли» бувші.
Сталін так їх обійняв, що скоро задушить.
Коли самих визначних отак опустили,
«Опозицію» взяли та й заборонили.
А, як зовсім не страшні діячі ті стали,
То одного за другим з партії прогнали.
Троцького так, взагалі в Казахстан заслали.
Передумав Сталін та й з країни погнали.
Він в Туреччині сидів, в Мексику подався.
Сталінський до нього кат саме там дістався.
Сталін потім пожалів, що зробив дурницю,
Бо Троцького відпустив в кляту «заграницю».
Ще й архів з собою весь дозволив забрати.
А той взявся проти нього «пасквілі» писати.
З Троцьким зрозуміло та інші ж залишились.
І на Сталіна тепер інакше дивились.
То був рівня, чи вони ще й вище стояли,
А тепер перед «вождем» вони плазували.
Просять в партію вернуть – другого ж не знають,
А Сталін, немов садист на них поглядає.
Насолоджується тим, як вони плазують,
А він милостиво їх милує, рятує.
Конкурентів всіх прибрав, вибрався нагору,
Мабуть, зробиться «царем» у Росії скоро.
А то може й «богом» стать, Ленін, як ікона,
Буде трупом шлях встелять попри всі закони.
Як не «богом», то вождем, що лиш може знати,
Як всі «заповіді бога» треба трактувати.
Такий собі Мухамед зі святим кораном.
Тож усяких конкурентів і прибрав він вправно.
«Бог» один повинен буть, як і вождь – єдиний,
Хто не згодиться із цим, той має загинуть.
Ті вже були не страшні, принижені, «збиті»,
Проти нього і не сміли уже говорити.
Та знайшлися молоді, стали бунтувати,
Як Росію на свій шлях став він повертати.
Риков, Томський і Бухарін кинулись запізно,
Вже у Сталіна рука зробилась залізна.
Вже така його дрібнота зовсім не лякала.
Уже вірні його слуги проголосували,
Навішали ярликів їм, як звикли робити.
Та й з посад «єретикам» довелось злетіти.
А попереду чекали вже роки тридцяті,
Коли Сталін вже не шкіривсь, а велів вбивати.
І тоді всі на конвейер смерті вони стали,
Хоч руками і своїми ж його збудували.

 ті хмари над
 будинками
 дахами
 мов ефемери ефемер
 а ми
 у цім прихмар’ї
 проростаєм
 щось вабило
 чи вабить ось тепер
 іще вітри
 звиваються у зграї
 і не по собі
 нам не смішно
 не цейво
 у тім привітр’ї
 хто себе спасає
 як саме знову
 уведи pin-код
 тривого моя душе
 що ти маєш
 довірена
 обставинам трущоб
 всьому тому що
 крає все без краю
 безтямно
 незважаючи
 мовчком
 

Чи прихисток для гри?- Таємного сакралу
Відкриє ніч невидиме вікно,
Де я втечу по рятівному валу ,
І буде самота зі мною заодно,

Де гратиме у безвісті сопілка,
Сова кричатиме у спину навздогін
До хлопчика в мені,який узяв розгін -
Дитинство відійшло- вже старість за одвірком

І імена…з півдюжини імен,
Які забуті майже в дощ і вітер,
Сичить сова в мені рядками гострих літер,
Полюючи вночі на кажанів,

Щоб час швидкий у митях розрізнять,
Сповільнюючи рух у межах квесту,
Допоки хлопчик мій в мені, неначе хресник,
Шукає прихисток серед чужих багать…

Я буду вічним депутатом,
Посланником самих низів,
Покараним нечутним катом
На шальках мужніх терезів.
Я буду вічним адвокатом
Для юності і боротьби
В житті шаленім і строкатім,
В мінливім річищі плавби.
Я буду вічним добровольцем
Іти на штурм німих фортець
Ненависті і зла для волі,
Для визволення всіх сердець.
Я буду вічним дисидентом,
Нонконформістом і борцем.
Зло не скасується декретом,
А знищується із яйцем.

13 грудня 2025

Знову день спекотливий
Витворяє дива, -
Ллється сонячна злива
І всихає трава.
І міліє озерце,
І дрімає бджола, -
І пече коло серця
Від надлишку тепла.
Сяйво палить - не світить
І ніяк не паде, -
Наче світ спопелити
Хоче сонце в цей день.
31.05.26

Розглядаю в небі сузір’я Водолія.
Я тобі не радник, та послухай Андрія:
Кожна подія, що сприймаєш без меж ти,
Її ціна — надія, і не буде решти.

Ви під арештом, та це невидима в’язниця.
Я би теж поспав, та мені не спиться,
Бо знову сниться, що вродило так нівроку.
Якого розміру зіниця у третього ока?

Зі зворотного боку супутника планети
Вміло розставлені для нас усіх тенета.
«Та буде вендета!» — я скажу, вірячи:
Перетвориться карета на гарбуз опівночі.

І тільки опір чинячи, я зрозумів,
Що той, хто всередині, — найзліший з ворогів.
На сім морів — однакові правила гри,
На сім богів — ні одної Божої іскри.


2025

Напевно, вже до ранку не засну.
Чекатиму за обрієм розлуку.
Чекатиму у маренні весну,
Як втілену в життя вселенську муку.

Напевно, виглядатиму той знак,
Який і порятує, і розрадить.
Утілений у долі Зодіак
Віщує перемоги, а не зради.

Напевно, виглядатиму дарма
На обрії рятунок від печалі.
Прорветься крізь оточення зима,
Сховавши у туман душі роялі.

13 грудня 2025

Світить сонце. Час іде.
Ледь встигає тінь за часом.
Межи хмарок де-не-де
смужка райдуги – лампасом.

Віє вітер, гонить жар,
котить сонце покотьолом.
І звисають кудли хмар,
як повісма, над подолом.

Маревіють комиші,
мерехтять в імлі дзвіниці
і копиці, мов книші,
височать на кошениці*.

Вітер промені пряде,
хмари сунуть околясом...
Світить сонце. Час іде.
Ледь встигає тінь за часом...

* кошениця – місце, де косять траву; сіножать

13.07.23

На зеленому газоні
Усякого хліба повно,
Та зібралися коти,-
І пташкам не підійти.
Походжає віддалік,
Мов поважний чоловік,
Чорний ворон, а за ним
Голуби і горобців загін.
Всі чекають, щоб нарешті
Коти кляті тут не вештались.
Часом на котів, о Боже,
І створіння Твої схожі:
Як-то кажуть: «Сам не гам,
Та сусідові не дам».
До якої ж бо пори
В кого гасло: «Відбери!»,
В кого з рота уже лізе,
Та підмоги просить слізно.
Той, хто шкуру ладен здерти,
Щоб потрапить в мільярдери?
Хто корупцію дола словесно,
Та з казни в’є перевесла…
Мабуть, лиш Рука Господня
Край цей виведе з безодні.

А під вікном цвітуть лілеї
Червоні, білі та рожеві,
Помаранчеві і жовті
Квіти гарні ніжні горді.

Вдача в них уже така:
Світ споглядати звисока.
Недарма ж в народі кажуть:
Лілія - корона царська.

2015 р.

 напередодні усього
 занапастивши трохи рими
 гуляє зло морочить світ
 а ми усе ж бо непровинні
 я запрошу тебе
 за стіл
 поставлю риби та цитрини
 і хліба власного не більш
 аніж потрібно вірогідно
 і ми удвох помовчимо
 у пам’ять про відсутніх нині
 і тих жінок
 що нас любили
 і про своє окреме про
 якщо потрібен алкоголь
 у мене є
 якщо потрібен
 слова так само є
 якщо б
 

Поки спить десь на сідалі півень
І вітрисько в дуду не подув, -
Соловій захлинається співом
У цвітучому пишно саду.
Прикликає собі солов'їху
Щебетанням завзятим своїм,
А вона озивається сміхом,
Кавалера дратуючи тим.
Бідний далі їй співом доводить,
Що пора завести діалог, -
Що чекати на ліпшого - годі,
Що в житті веселіше удвох.
30.05.26

Твоє ім’я наречене,
Тобі подвір’я клечане**,
В цей час дав Бог для Тебе сан,
Ти перший з нас – над нами стань!

* Шло́ка (श्लोक) — це головний аналог двовірша в санскриті
** Напередодні Трійці (Зеленої неділі), у суботу, що називалася клечаною, хату, подвір'я та господарські будівлі прикрашали клечанням — зеленими гілочками дерев або великим листям, які часто ламали в лісі. Гілки встромляли в стріху, на воротах, біля вікон, за ікони. Збереженість клечання наступного дня вважалася пророкуванням того, чи всі в родині доживуть до наступної Зеленої суботи. Підлогу або долівку в хаті встеляли запашними травами: татарським зіллям (лепехою), чебрецем, канупером, полином. Українці обирали для клечання частіше клен, липу та березу.

29.05.2026р. UA

Чути гучний гуркіт,
Грім навесні
Розсерджено гримить —
Справжній правдолюб.

Вітер підіймається,
Гойдає гілля лісу,
Начебто заходиш
У лабіринти звуку.

Стиснули тісно зуби
У напрузі хмари,
Залишилось трохи —
Злива завітає!

Вже тремтять дерева,
Спокій розгубили,
А земля чекає
Життєвої сили.

Сліпуче сяйво й тінь жадана,
І не від світу цього Ти.
Ти, – як сполучна ланка, дана –
До Неба людству дорости.

Довершеність – Твоє наймення,
Призначена Ти стати – Всім.
Тебе втрачати – щемка темінь.
Знайти – сакрал осяє дім.

Чарівність оченят безкрая,
Що ніжність, милість, щастя ллє.
Та незворотність серце крає.
Вмістило все – ім’я Твоє!

29. 05. 2026

вутлому до війни
спокою серце сниться
б'єш по рядку
дзвенить
слово з чорнил
і криці

ділена на пайки
мріє про ранки вруна
п'є свій полин гіркий
та що для болю -
струни

сточує кожен звук
тоншає цівка гніву
градом накритий бук
куля готує зливу

з ґнотика сліпне тьма
з крапки абзац зіскоче
поки в душі зима
німби журба торочить

стужа вплітає в шлях
передчуття знемоги
веснами окриляй
небо для перемоги

хвилі
даруй моря
вірності
сльози втіхи
скільки би не згоряв
а за полеглих -
дихав

слово до слова -
нить
жменько проміння -
жнися
вутлому до війни
спокою серце сниться

Я кричу відчайдушно до світу:
"Люди, люди, почуйте мене!"
Світ, що створений із малахіту,
Упаде в небуття кам'яне.
Не дістанеш від неба привіту,
Тільки град упаде в каберне.

Ти кричиш відчайдушно, безмовно
У далекі шумливі ліси.
Ти кричиш у юрбу, як у морок,
У поля неземної краси,
Там, де болю пророслого повно
У тривожній сюїті роси.

Хтось почує мене у пустелі,
В невблаганних сипучих пісках,
Не у затишнім, ситім мотелі.
У його вузлуватих руках
Я побачу майбутнє, мов стеллу,
Скам'янілу в забутих віках.

Може, нічого врешті сказати
На цей запит потужний, німий.
Все пішло на затерті цитати,
Ну а решта літає, як Вій.
Крізь надійні паркани і ґрати
Слово рветься у світ, ніби рій.

13 грудня 2025

То тиха, то хвилююча безмежжям
Мелодія морська під сонячним прицілом.
І чайки ніби крилами мережать...
Пливуть у небі хмарок яснії вітрила...

Душа хвилюється, мов свіжість моря.
Новий чийсь серф вже набирає драйву швидкість.
У захваті від вільного простору,
Легенький бриз літає знову краєвидом.

...Очима малювалися марини,
І ми стояли зачаровані красою.
І вигравало море білопінне
Мелодію любові нашої з тобою.

Дощик рясно кропить
Навесні грядки, -
Мокнуть стебла кропу
Й буряків листки.
Всюдисущі краплі
Втратили число, -
Вся земля набрякла
І блищить, як скло.
Ніби хтось повісив
Рушники на пліт, -
Дощові завіси
Затулили світ.
29.05.25

Не смішно

Сумує земля за колгоспами,
Читацька громада – за чтивом.
Болюче, з жалями незносними
Сумує земля за колгоспами.

Величчям і справами хосними
Прослався, могутня країно.
Сумує земля за колгоспами,
Читацька громада – за чтивом.

(ABaAabAB)

Світлина

Невістка, син і два онуки,
Ялинка, іграшки. Святки…
Дивлюсь – і гірко від розпуки,
Невістко, сину, два онуки.

На свіжину приїдьте, дуки,
Кабанчик теж – як ви, гладкий.
Невістка, син і два онуки,
Ялинка, іграшки. Святки…

(ABaAabAB)

Куди йдемо

Усе абсолютно веде до могили –
Обов'язки, праця і навіть гульба.
Чого б не творили чи байдики били,
Усе абсолютно веде до могили.

Воно віднімає здоров'я та сили,
І не повертає – не чули хіба?
Усе абсолютно веде до могили –
Обов'язки, праця і навіть гульба.

(ABaAabAB)

Вмирають баба й Сніговик,
А я довірюсь медицині.
До неї клімат ще не звик,
Вмирають баба й Сніговик.

Утік рум'янець з їхніх пик -
Інсульт, напевне. Щоки сині.
Вмирають баба й Сніговик,
А я довірюсь медицині.

(ABaAabAB)
22.02.2013.

Як цар отой дурнуватий, що Грозним прозвали,
Убив сина, то ще двоє йому спадкували.
Пришелепкуватий Федір правив після нього,
А Дмитра, на оту пору ще зовсім малого,
Вбили в Угличі. Тож Федір, коли став вмирати,
То нікому було владу свою передати.
«Смутне врємя» в Московії з того почалося.
І чимало на трон сісти охочих знайшлося.
Годунови, Шуйські…Скоро Лжедмитрій з’явився,
Видавати за живого себе заходився.
Мовляв, в Угличі убили не його – другого,
Тепер прийшов, щоби трону повернути свого.
Привів із собою ляхів, що багатств хотіли,
Вони його на трон, врешті, в Москві посадили.
Став царем, поправив трохи, хотів щось змінити,
Щоб по-людськи в Московії люди стали жити.
Не сподобалось боярам, народ збунтували.
А москалі й у ту пору голови не мали.
Вбили того Лжедмитрія. Та новий з’явився,
Під Москву привів він ляське і козацьке військо.
Тобто, влади, як такої країна не мала,
Що хотіли там бояри, то і витворяли.
Народ взявся бунтувати та бояр громити.
Неспокійно зовсім стало в Московії жити.
Тож надумав король Жигмонт: що дарма сидіти,
Коли можна з Московії добрий шмат вхопити.
Хоч ті землі повернути, що москалі вкрали
У Литви, коли з самою нею воювали.
Бо ж то землі не москальські, а руські прадавні.
Коли вкрадене забрати, хіба ж то погано?
Тож узяв з собою військо й на Смоленськ подався.
Той Смоленськ москалям також від Литви дістався.
Хоч свої у них фортеці були дерев’яні,
А тут встигли звести мури зовсім непогані.
Не так легко ту фортецю можна було взяти.
Довелося аж два роки під нею стояти.
Бачить король, що не взяти йому ту фортецю,
Козакам, мабуть, вклонятись знову доведеться.
Коли в ляхів усе добре – вони зневажають
Козаків і їх за бидло звичайне вважають.
А, як почне припікати – на поміч гукають
І тоді вже і братами, навіть, називають.
Отож, клич король і кинув по всій Україні,
Що козаки йому в поміч прибути повинні.
А козакам вже без діла набридло сидіти,
Чого б не піти, копійку якусь заробити?
Та й на москалів давненько вони зуба мають,
Бо всю підлу їх натуру дуже добре знають.
Тож в загони в кілька тисяч козаки збирались,
Обирали отаманів та і відправлялись
Під Смоленськ, де королівське військо тупцювало.
Одні тут і залишались, мури штурмували
Та у розвідку ходили, харчі здобували.
Королеві, його війську добре помагали.
Другі краєм розійшлися – чого тут сидіти,
Коли можна якимсь містом їм заволодіти,
Поживитися у ньому – з того тільки й мали,
Бо ж від короля й копійки для них не давали.
Доки король під Смоленськом із військом сиділи,
Козаки по всій Московії, як вдома ходили.
Курськ і Білгород палали, і Твері дісталось.
Під Торжком та біля Вологди козаки з’являлись.
Попід Кострому бували, а дехто з завзятих
Попід самим Архангельськом зумів побувати.
Брали штурмом міста, села, монастирі часом,
Бо саме там могли бути чималі запаси.
Тож добряче погуляли за оті два роки,
Поки Жигмонт під Смоленськом мав собі мороку.
Врешті, москалі здалися, хоч ще сили мали.
Дарма лишень на підмогу два роки чекали.
Зайняли фортецю ляхи, москалів забрали,
З воєводами усіми у полон погнали.
Хоча війна ще тривала та король зібрався
Та і назад із військами своїми подався.
Козаки ж, хто повернувся назад в Україну,
Хто москалів грабувати і далі не кинув…
У корчмі біля Полтави козаки зустрілись,
Поверталися з походу та й розговорились,
Попиваючи із кухлів, про свої пригоди,
Про бої із москалями, бойові походи.
Один козак, уже літній з довгими вусами
Та із сивим оселедцем, довгим таким самим,
Почав першим: - Я з Дмитром ще під Москву подався.
Той у Тушинському стані надовго зостався.
Вже і вістка прилетіла, що король вступився
І Смоленську ту фортецю брати заходився.
Отож князь Роман Ружинський нам велів збиратись
Та у поміч королеві бігом відправлятись.
А що нам? Чи під Москвою тут дарма сидіти,
Чи де місто захопити та й добра нажити.
Отаман не до Смоленська нас повів, одначе.
«Чого - каже, - під Смоленськом я отим не бачив?
Краще підем, якесь місто візьмемо на списа.
Там добряче поживитись зможемо ми, звісно!»
І повів він нас на Білу, теж фортеця гарна.
На шляху москалів стріли, намагались марно
Вони там нас зупинити. Та ми їх побили,
Зо три тисячі вояків в бою положили.
Підступили під ту Білу, стали вимагати,
Що присягу королеві місто має дати.
Та москалі не схотіли, із мурів кричали,
Та всіляко короля та і нас ображали.
Як могли ми то стерпіти? На стіни подались,
Одну вежу запалили, на вали забрались.
Та москалі із мушкетів так рясно палили,
Що не втримались ми, врешті та і відступили.
Мусили тоді ту Білу у облогу взяти.
А ви ж знаєте, як важко без діла стирчати.
Тож стали ми по окрузі по селах ходити.
Добра всякого у табір притягали звідти.
Оковитої чимало також здобували,
У маєтках у багатих її там чимало.
Ну, а там, де оковита, чом не погуляти?
Пісень наших українських чом не поспівати?
Хоча дехто й не знав міри. Ото пам’ятаю,
Москалі вже заявили: здаватись бажають.
Надіслали воєводи посланців із міста
Домовлятись, як здаватись вони будуть, звісно.
Наче ж все обговорили, досягли угоди.
Та прибіг Микита п’яний та й наробив шкоди.
До одного москаля він чогось причепився.
Видається, що багато занадто напився.
Кричав, начебто із мурів отой неборака
Йому – славному козаку показував сраку.
Вихопив свою шаблюку й рубонув небогу.
Ніхто з наших не встиг, навіть зробити нічого.
Ну, москалі розвернулись, вбитого забрали.
А ми далі у облозі фортецю тримали.
Отак з-за одного дурня довелось стирчати
Іще довго, поки Білу удалося взяти.
- А ми, - тут другий озвався, - на Мосальськ ходили.
Тисяча зібралась наших, тисяча схотіли
З пахолків й собі сходити та добра набрати.
Ляхи, видно не схотіли своїх слуг спиняти.
Тож, обрали отамана та і подалися.
І одразу штурмувати місто узялися.
Взяли місто, за ним замок, усе запалили,
Людей усіх постинали, кого лиш зустріли.
А добра у тому місті знайшлося багато.
Повні вози добра того ми змогли набрати.
Як закінчили ту справу, відійшли та й стали.
Звісно, в місті оковиту, що знайшли, забрали.
Та й взялися святкувати. Святкуєм, одначе,
Все, що робиться навколо, знане діло, бачим.
Пахолки окремо стали. Хоч місто й не брали,
Тільки позад нас товклися й голосно кричали.
Та, як справа до грабунку, вони вже дорвались.
І добра собі ще більше, ніж ми нахапались.
А тепер, аби із нами добром не ділитись,
Відійшли від нас подалі та стали дивитись,
Як то ляхи – як на бидло. Бо ж тепер багаті.
Три дні нам під тим Мосальськом прийшлось простояти.
І ті пахолки три дні всі до міста вертали,
Та усе, що тільки знайдуть, на вози таскали.
Жадоба їх і згубила. Ми, хоч випивали,
Але з доріг навколишніх ока не спускали.
Хтось з москальських воєвод був про Мосальськ провідав
Та і послав кілька тисяч дончаків по сліду.
А пахолки на дорозі їм якраз стояли.
Отож, саме на них перших москалі й напали.
А від їхнього волання ми попрокидались
Та із возів собі табір будувати взялись.
Поки дончаки старались, пахолків ловили,
Ми уже їх за возами з мушкетами стріли.
Вони трохи покрутились, взнали, що ми з Січі.
Зрозуміли: поживитись їм тут буде нічим.
Отож, далі подалися пахолків ловити,
А ми табір розвернули та й рушили звідти.
Тут і третій обізвався: - А в нас веселіше.
Нам із нашим отаманом удалося більше.
Про Іскорку-отамана, всі, напевно чули.
Так от, ми до Стародуба спершу завернули.
Замок там, скажу, дебелий встигли збудувати.
Його ні литві, ні ляхам не вдавалось взяти.
Перед штурмом, як годиться, стали ми питати,
Чи не хочуть добровільно вони місто здати.
Щоби кров не проливати, майно не губити.
Та пихаті стародубці, з нічого робити,
Наших посланців побили, відміряли кпинів,
Та добряче надавали дрючками по спині.
Непристойними словами наших проводжали,
На спинах наших до Польщі аж в’їхать обіцяли.
А трьох козаків із наших, взагалі схопили
І на мурах перед очі наші люто били.
Роз’ятрені з пихи тої, ми з чотирьох боків
На той замок ударили і билися, поки
Примушені відступитись, взялись по другому:
Із двох боків запалили стіни в замку тому.
Налетів нам в поміч вітер, той вогонь роздмухав.
Криків отих стародубців вже ніхто не слухав.
Хтось із них в вогонь кидався, аби не піддатись,
Але багатьом прийшлося у полон нам здатись.
Тих пихатих стародубців кілька тисяч вбили,
Передмістя, як і замок дощенту спалили.
Узяли гармат п’ятнадцять, князя-воєводу,
Що тим містом непокірним тоді верховодив.
Ще й шістьох бояр багатих. В’язнів не тримали,
Королеві в подарунок тоді ж відіслали.
Та на згарищі отому не стали сидіти
І до Почепа скоріше подалися звідти.
Там же зовсім недалеко. Прибули на ранок.
Москалі не починали ще, певно й сніданок.
Тут не стали умовляти та час витрачати.
Прибули та і одразу взялись штурмувати.
Гармати у нас вже були, тож вдарили ними,
Що й сніданками вдавились почепці своїми.
Та й подерлися на мури. Та ті похопились,
Швидко вибрались на мури й вперто боронились.
З ранку до самої ночі битись довелося,
Врешті, замок підпалити нам-таки вдалося.
Як вже полум’я подерлось на високі стіни,
То вже почепці, нарешті впали на коліна.
Воєвода перший з замку отого спустився,
За ним попи, тоді й мир весь в ноги повалився.
Дарма тільки боронились: кілька тисяч вбили,
Замок їхній дерев’яний дощенту спалили.
Нашим, звісно, теж дісталось – триста душ пропало:
Сотню вбито, а ще двісті там рани дістали.
Тож ми добре погуляли, добром розжилися.
Та й Московією далі гулять подалися.
- Ну, а ми, - четвертий каже, - отим скористались,
Як з Почепом й Стародубом ви так розібрались.
Гунченко – то наш полковник, як про то дізнався,
Взяв три тисячі з собою та й бігом подався
До Новгорода-Сіверського, аби його взяти.
На той час сніги навколо стали розтавати.
А в Москальщині ж дороги…тобто, їх немає.
Як весна, то все в болоті ураз загрузає.
Тож прийшлося де їхати, де човнами плисти.
Та дісталися, нарешті ми майже до міста.
По дорозі пощастило сторожу схопити.
Вони дуже налякались, стали говорити,
Що місто вже укріпили і нелегко взяти.
Але нас словами тими важко налякати.
Підійшли під самі мури, здатись зажадали.
Там про долю Стародуба й Почепа вже знали.
Тож ворота відчинили, вийшли воєводи,
І бояри, і дворяни, і купа народу.
Тут же і присягу дали в ім’я Владислава.
На тім, власне й закінчилась та наша виправа.
Правда, зброєю у місті добре підживились.
Сто гаківниць нам дісталось, згодом знадобились.
Два десятки гармат, ядра та порох, та кулі.
Цілий арсенал у місті ми тоді здобули.
А із таким арсеналом можна й погуляти,
Адже з ним високі мури буде легко брати.
На вулиці вчувся гомін, козаки схопились.
Тож на тому їх розмови, врешті й припинились.

Ти говориш: тепер інше місто поглине твій розпач,
і що вулиці інші дарують впокій-забуття,
тільки місто твоє прийде слідом туди за тобою,
і квартали ті самі зустрінуть твою сивину.
То невже всі утечі даремні, а прагнення хибні,
бо вагомі лише особисті одні набуття?
І важливо - не де ти пливеш, а як саме це робиш.
Чи навчився складати пожертви, і знаєш - кому.

Та згадай отого юнака у твоїм Херсонесі,
що до храму прийшов Аполлона у обраний час -
у долоні затиснувши древню щасливу монету
і безцінний сувій із поезіями гомерідів.
Він очікував знаку - на помах рукою стратега,
на трафунок, що зробить імення його гучним.
Але знаку не сталося, просто подовшали тіні
і подуло здаля прохолодним диханням земним.

Він до ринку подався тоді з гомінкою юрбою,
і принишкло ходив межи грекоподібних торговців,
наче просто вглядаючись, але раз-по-раз про себе
дорікаючи долі, що знов оминула його!
А за тим були хліб і вино, і нічне споглядання.
Понад місяця злетом мигтіли безмовні зірки -
це здіймання німе так різнилось від виру людського,
і для чогось явилось у зібраній тиші йому.

Та не мудро богам дорікати за їхнє мовчання,
коли вибір лише в чергуванні однакових ролей:
жити зовні як свідок у безлічі драм існування,
чи всередині себе - єдиним, кому обирати.
Та якщо обирати, то успіху тихе вростання,
а коли програвати, то знову ж не суєтно, гідно.
Ніби ти із останніх царів, і здаєш цитаделі -
не подолані, просто які вже не варто тримати.