Питає вчителька: - Де був учора ти?
- Та на уроки йшов, але не зміг прийти.
До школи ліз, вернувсь, бо завірюха зла.
Що роблю крок вперед, то потім два назад.
Згадав, що ви казали в класі нам нераз:
Природа мудра, дбає, думає про нас.
Не наробіть дурниць, щоб не було біди –
Природа не прощає помилок завжди.
Мене погода не пустила на урок,
Щоб на контрольній не зробити помилок.

28.12.2025

(дружня пародія)

Кінець життя


Стукотять по черепу колеса
Напханих бедламом поїздів.
Ось тому я вию, наче песик,
Що заплутався у бороді.

Борода ж собаці - ой потрібна,
Щоб стирати слізоньки гіркі.
Знаєте бровкові як обидно,
Як йому не кинуть мослаків?

Не життя у мене - бита карта,
Зубоскалять на тинах коти.
А в купе чи у тісних плацкартах
Люди топчуть шинку в животи.

27.12.2025р.

Небритої щоки торкнувся спокій,
вгортає рунами — душі мембрани.
Мій соколе, ясний, блакитноокий,
чом погляд твій заволокли тумани?

Судоми кру́тенем зв'язали мозок,
встромили рогачі у м'язи кволі.
Зурочення зніму із тебе. Може,
я світла знахарка твоєї долі?

Чи янгол на твоїм плечі провини,
з очима, ніби небо недосяжне.
Я, так боюсь, що сива хуртовина
на душу лагідну снігами ляже.

Розбудить ніч малинове видіння,
щоб у пустелі ружею розквітло.
Крізь морок пробивається проміння,
із темряви народжується світло.

Як затишно в обіймах пелюсткових
до сходу сонця колисати ніжність.
У крапельці щасливої любові
відображається безмежна вічність.

Час паперовим човником потоне,
розчиниться в буденній круговерті,
та згодом у моїм порожнім лоні
метеликом заб'ється чуйне серце.

28.12.2025р.

Всіх читав та люблю я
Більш Рентгена - Пулюя.

Ніж Малевич - Пимоненко --
Рідний, наче люба ненька.

Скорик більш, ніж Дебюссі -
Почуття хвилює всі.

Солов'яненко в роботі --
Любий більш, ніж Паваротті.

А Шевченко наш Тарас -
Це для мене вищий клас.

За Бодлера і Шекспіра
Й за Бориса теж Костирю.

В нього славне реноме
В віршах він - ні бе, ні ме.

Начитався Сен-Жон Перса -
Бідний стилос його стерся.

Вже він Мілоша читає --
В мізках -- тарганисьок зграя.

Полонив його Сеферіс -
У дурдом відкрились двері.

Начитався Елліота,
Схожим став на ідіота.

Захопив його Елітіс,
Опинивсь для буйних в кліті.

Алейсанде взяв Монтале --
Пиха раптом обуяла.

Паунд - це остання крапля -
Ходить гордо, ніби чапля.

Іносранщину шанує,
А своє забув він всує.

Вже Шевченківки замало,
Треба Нобеля щоб дали.

Ой дали той лік щосили
Щоб не втрапив до могили.

МодУрністу, авангаду,
Помагали дуже радо.

З семи відер аж клістиря -
Хай живе віршар Костиря!

28 грудня 7533 р. (ВІд Трипілля) (2025)

 
Сьогодня Ніч, Сьогодня Ніч
 
Брюс Бері був робочий кент
Він обслуговував еконолайн-вен
Жевріло у його очах
Хоча не мав на руках він вен
Вже уночі
як усі йшли додому
Брав якусь із моїх гітар
Тоді співав хитким голосом
Нереальним удень, либонь
 
Сьогодня Ніч, є таке, Сьогодня Ніч
 
Спати улягався
на світанні й спав
Допоки не
промине обід
А хто не чув його пісень
Нагоди тепер не ждіть
Нащо й кому розказувати
Спиною холод
мені гуляв
Хтось повідомив телефоном
Що Бері помер
на магістралі
 
Сьогодня Ніч, Сьогодня Ніч
 
Брюс Бері був робочий кент
Він обслуговував еконолайн-вен
А спати улягався, як-ото світало вже
І спав, поки не промине обід
 
Сьогодня Ніч, є таке, Сьогодня Ніч
Сьогодня Ніч . . . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

– Здоров будь нам, пане Чалий!
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця
Дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво,
Не стачає слави?
Мо’ рука уже не здужа
Козаків арканить,
Щоб ходити серед шляхти
Не останнім паном?
То ж самі, бач, завітали
В гості ми до тебе, –
Так що никать в дикім полі
Нема вже й потреби.
А... тобі й цього замало!..
Не кличеш до столу.
Замість чарки простягаєш
Срібнії пістолі...
...Не судилось харцизяці
На курки натиснуть,
Бо на шию йому впала
Шаблюка зі свистом.
Покотилась по долівці
Голова-макітра,
Наповнена злом на брата
І розкішшю-вітром.
Не ридала стара мати,
Що втратила сина,-
Краєм хустки сльозу втерла
Та й перехрестилась.

Приїхала відпочити бабуся на море.
Привезла свого онука – йому п’ять вже скоро.
Гуляють вони по березі. Хвилі набігають
Та сліди на піску їхні позаду змивають.
Сонце добре припікає. А чайки над ними
Носяться, ледь не чіпляють крилами своїми.
- Що це за пташки, бабусю? – онучок питає. –
І чого вони над морем так низько літають?
Чому жалібно так кличуть, чого вони хочуть?
Чому до нас заглядають ледь не очі в очі?
- Птахи ті зовуться чайки, - бабуся говорить.
Вони все життя проводять своє біля моря.
А чому вони, питаєш, жалібно кигичуть,
Мов у морі щось шукають чи то когось кличуть?
Так історія то давня. Як тобі цікаво,
То розкажу, як то саме була колись справа.
Жила у селі одному колись удовиця.
Не стара, хоча вже трохи в похилому віці.
Чоловіка її, кажуть, до війська забрали
І вона його з походу того не діждала.
Залишилася із сином, ще тоді маленьким.
Над дитиною трусилась, клопоталась ненька.
Виріс він високий, статний та, на жаль, п’яниця
І гультяй. Ото наїсться та й на вечорниці.
А на язик дуже гострий та й силоньку має.
Тож усім на вечорницях отих допікає.
Стали його обмовляти, всяке говорити
Так, що матері селом вже соромно й ходити.
- Боже ж милий мій, - щоночі тихо плаче мати.-
Що ж таке мені зробити, як порятувати
Свого сина? Як зробити, щоб не волочився,
Сидів вдома, по хазяйству гарненько трудився?
І надумалась: а треба його оженити!
Стала вона із синочком про те говорити.
А він, наче і не проти та сміється тільки:
- То повинна буть найкраща по окрузі дівка.
Знайшли таку, сватів бігом до неї заслали.
Вона сватів послухала і таке сказала:
- За п’яницю і гультяя не піду отого…
Хіба, добрий козак, може, зробиться із нього.
Як ім’я своє прославить, поверне додому
І дарунки мені гарні привезе, при тому,
Тоді, може і погоджусь. Поки ж вибачайте.
Гарбуза йому від мене цього передайте.
Свати слова передали. Заплакала мати,
Бо побачила, що сина їй не утрима́ти.
Гордість в нім заговорила, дісталась від тата.
І сказав, немов відрізав: - Йду козакувати!
З хлопців назбирав ватагу і разом із ними
Пішов козак гостювати, гуляти по Криму.
Вогнем і мечем пройшовся по землях поганських,
Та навів переполоху в володіннях ханських.
Розгнівався хан на нього та військо збирає,
Супроти того сміливця у похід рушає.
Наказав усім, щоб того лише живцем брали.
Щоб його в Бахчисараї смертю покарали.
Послав відділ на ватагу – ніхто не вертає.
То він услід іще більший тоді посилає.
Та й про той немає слуху, наче провалився.
Тоді хан на хлопців військом усім навалився.
Ох, страшна, говорять, січа була в полі чистім.
На кожного козаченька татар було двісті.
Козаченьки з татарвою без спочину бились.
Земля від тієї битви кров’ְю просочилась.
Скоро парубок один лиш в полі залишився
Супроти орди всієї. Але сміло бився.
Порубаний, постріляний, сил уже немає,
Та з руки все рівно шаблю він не випускає.
Але, врешті впав і більше піднятись не в силах.
Тоді з гиком всі татари разом налетіли.
Ханові слова забули, пов’язали скоро
І, уже напівживого викинули в море.
Підхопили його хвилі і в море забрали.
А вістка про те не скоро у село попала.
Дізналася про те мати, заплакала гірко.
Утратила свого сина вслід за чоловіком.
У печалі і розпуці ту дівку прокляла,
Яка в неї її сина рідного забрала.
Побажала, щоб носилась вона вічно з плачем
Понад морем та шукала там тіло козаче.
І прокляття материнське те на дівку впало,
І чайкою отакою вона раптом стала.
Тож і носяться ще й досі ті птахи над морем,
Діляться отим безмірним материнським горем.

Життя таке як воно є:
Щоб не робив — йому не вгодиш.
І як цвіте, і як гниє —
І те і се в собі хорониш…
Без сліз й без радощів — ніяк.
Без злости трішки сирувате…
З своїм відтіночком на смак
На певний час з небес узяте.
26.12.2025.

Стукотять важкі нудні колеса
Споважнілих, мудрих поїїздів.
І шматують серце, ніби леза,
Меседжи майбутніх холодів.

Подорож для того і потрібна,
Щоб збагнути спалахом сльози
Те, що відкривається на ринзі,
Де не важать більше терези.

Ти в купе чи у тісній плацкарті
До межі прозріння підійдеш.
Більше не завадять биті карти
Вийти в поле без кривавих меж.

10 березня 2025

Де твій, поете, 31-ший,
В якому кращому з світів?
Ти на Землі свій шлях завершив,
Життя коротке поготів.
Твої вірші. Вони -чудові!
Тебе давно пережили.
Але серця хвилюють знову,
Звучать, мов музика, коли,
Їх промовляє хтось натхненно.
І линуть вдалечінь слова
Від тих часів нещадно-темних,
Від правди, що тоді сховав
Рік 25-й, в грудні сніжнім...
Та явним все стає колись.
Бо сяє каменем наріжно:
Життя - святиня, сенсу вись.
Не прощавай, живий у мові
У кожному своїм рядку,
Такім легкім і світанковім,
Даруй поезію палку.

8 січня 2024 року.

Жовті кудли безлисті на сірому - ніби осінні,
Чорне плесо колотять, розводячи синім палітру.
Оживає замулене дно - вигинаються тіні
Половини верби, що із вечора зламана вітром.

Бік лускатий сріблиться, ховається поміж торочок.
Поселенець місцевий досліджує, що то за справи -
Чи то ятір, в який він попасти укотре не хоче,
Чи то щось для його водяної пригоди цікаве?

І рожевим хвостом похитавши приречені стебла,
Розчиняється в темній воді ставкового довкілля.
Зрозуміло, то просто для нього драбина у небо:
Прийде ніч, і покаже дорогу додому - в сузір'я.

Сріблом вишила зима
Святковії шати,
Новий рік вже поспіша,
Будемо стрічати.

І дорослі й дітвора
Ждуть із нетерпінням
Українська щоб земля
Була мирна й вільна.

Розмалює хай мороз
Квітами всі вікна,
В душі кожного із нас
Квітне радість світла.

Зимонька кружляє хай
У "білому" вальсі,
Безліч хай здійснить бажань,
Сипле зорі щастя.

2019 р.

Розмовляють гаслами й кліше
Спостерігачі та словороби.
Все для них однакової проби -
Куряче яйце чи Фаберже.

"Вір!", "Радій!", "Кохай!", "Кохай кохання!" -
Розмовляють гаслами й кліше.
Тільки їхня фраза: "Та невже?" -
Беззмістовний оклик здивування.

Від кози маленькі чорні кульки -
Навіть це для них смачне драже.
Розмовляють гаслами й кліше,
Поки не впаде на них бурулька.

Може, просто не відчули ще
Справжню гіркоту, безжальну згубу...
І тому фальшиві життєлюби
Розмовляють гаслами й кліше?

Боже, припини війну!
Знищи зброю на планеті!!!
Поклади її в труну
і сховай від злої смерті!

Хай настане врешті-решт
мир і спокій первозданний,
бо на кладови́щі хрест
кровоточить бездиханно.

Кречет сиву далину
розпанахав, ніби груди.
Боже, зупини війну,
щоб не мучилися люди!!!

Щоб співали коляду
на своїй землі розкішній,
а у душах, як в саду,
врунились рожеві вишні.

Молитовна благодать
віршем линула до тебе.
Досить гаспида прощать,
що залив сльозами небо,

виправдовувати зло,
кодло виродків зміїних,
бо війна, як бите скло,
в чуйнім серці України!

Певно, в раї обмаль місць,
а ще менше в пеклі лютім!
Вдарить грім і силоміць
зі́йде сонце над майбутнім.

27.12.2025р.

Хоч родом з бувшого сторіччя,
хоч в розквіті в краю зима,
цілує вітерець обличчя
і ніжно-ніжно обійма.

Струна звучить в душі сердечно,
на подих вплинула сльоза,
тремтить в руці рука безпечна,
мурахів стадо проповза.

З безмежності прийшла довіра,
танок і дотик – хоровод,
і Всесвіт як велика ліра,
як звук весняних повних вод.

Яке ж все гарне тої миті,
як сяє миром голова,
назустріч душі як відкриті –
нема закону, є права.

Дай Боже мати почуття ті,
дай радо відчувати мить,
о, Боже, будь на цьому святі,
сприяй кохати і любить.

26.12.2025р. UA

Сніжить, світлішає у сірім світі.
Сніжинки витанцьовують у лад.
У дирижера- грудня певний такт.
Білішає примерзле з ночі віття.

Оновлення землі з старим графітом,
Бо справжній сніг, неначе чистий клад.
Сніжить, світлішає у сірім світі.
Сніжинки витанцьовують у лад.

Легкі, мереживні сплітають сіті,
Влягаються тендітні ряд у ряд.
У пелені вже тисячі аркад.
І вітерець кружляє верховіттям.
Сніжить, світлішає у сірім світі.

 
З віконня ковзнувши, стрибайте собі
Промінчики Місяця, ви є часткою снива
в якому (іще інший хтось-то, як ти)
й усміхнене сяєво киває згори
 
Стрибайте, промінчики, я знаю, я чув
ніби сходи небесні до пекла утечуть
і наша гординя – знамення падінь
й кохати вас, – що говорити до стін
 
 
 
 
 
 
 
 

Приваблюють чужі жінки? —
Красиві, вишукані, свіжі,
одружені та незаміжні —
не доторкнутися руки.

В їх поглядах і крутизна,
і незбагненність магнетична,
хода і у́смішка незвична
та неосяжна глибина,

що зводить з розуму ураз
і надихає на ліричність.
А, може, хто в твоїй статичній
Богиню бачить повсякчас?

З лиця косметику зняла
і стала непомітна зовсім.
В її очах загрузла осінь
осколком па́левого скла.

Її відвертий опік слів
і поцілунки незрадливі,
немов на серце літні зливи
осяяних грибних дощів.

Вона: підніме із колін,
й опустить із небес на землю,
святе і грішне відокремить,
розгнітить вишнями камін.

Люби її до сліпоти,
і душу віддавай навза́єм.
Згубити можеш те, що маєш,
а ліпше так і не знайти!

26.12.2025р

Лютий залишив мороз,
Наче відгомін погроз.

Навздогін штовхає сніг,
Ніби доленосний сміх.

Він з собою забере
Все нікчемне і старе.

Не спинити часу біг,
Мовби усевладний гріх.

Час усе перепере.
І розумне, і дурне,

Божевільне і нове,
Зруйнувавши реноме.

Не спинити цей потік,
Що нас вічністю пропік.

Не здається часоплин,
Наче невблаганний млин.

3 березня 2025

Хто на кого… проти кого…
Я навпроти, я за вас
Ви за мене і за Бога.
Я не проти, зробим пас.
А, ворота?.. Спільна квота.
Мій відрізок — мій ґешефт.
Хтось питає, чути: - Хто там?
«Хто» — той самий рикошет…
А ось «там», у полі зору,
Зорі світла, угорі.
Обирайте з перебору
Тільки тих, хто не хворів…
На предмет приріотету:
Хто на кого, скільки раз —
Надішліть усе поетам,
Мовте: - з Богом. В добрий час…
26.12.2025.

Білий сніг - шепіт чорної ночі,
Безголоса симфонія грудня.
Несміливо сказати щось хоче
Тихий спогад - поламана лютня.

Німота безпорадної тиші.
Ніч мене, мов дитину гойдає.
Але руки святі, найрідніші
Обіймають красу небокраю.

Кроки ночі нечутно підкрались,
Чорно-біла холодна субота.
Це - моя несподівана старість
І довічна глибока скорбота.

Зачинивши вікно, я порину
У минулого тьмяну палітру.
Чорна ніч - ніби кінокартина,
Білий сніг - це життя мого титри.

Віфлеємська засяяла зірка,
Новину сповістила здаля,
Що у Яслах Пречистая Діва
Породила святе Немовля.

Першими, стоячи на колінах
Пастушки привітали Його.
І молилася ревно й уклінно
Божа Мати за Сина свого.

Це майбутній Спаситель родився,
Хоча сам Він не знав ще цього,
До грудей материнських тулився.
То ж славімо, славімо Його!

2015 р.

знаєш я зазвичай намагаюся не тримати в кишенях прикрості
неважливо скільки мені на касі видали решти
та все ж залишилась одна монетка
що запала за шов і ніколи не зникне

коли падає дощ
торкається мого вікна мокрими пальцями
дивиться мені в очі хоче впізнати себе
і не може

дощ більше не відчувається
не відчувається
якщо не відводити очі якщо простягнути скрипкові руки якщо вийти в одній футболці якщо ним дихати якщо стати криницею стати бруківкою стати листям стати
статуєю у парку й не рухатись
не відчувається
стебла волосся та рук завмирають від сухості хрускоту
око криниці
голодне
а я поросла зусібіч асфальтом
і саме тому напевно
холодно

якби мене народили деревом
то точно тією акацією що ловила віями дощ
вона стояла невзутою там за парканом
дихала бруньками білих легень ховала обачно від дітей голки
мовчала
про те що дощ не здатний ні на що більше аніж
розлитися на підлозі

небо навіщо ти піднесло моє скло так близько до себе
що можна відчути на ньому плями сніжинні
було б залишатися поза вітринним вікном грудної клітини
що стала завтовшки з пластинку метелика

ці подмухи надто легко зносять посудину на підлогу
прокреслюють мурашиними кроками навпростець капіляри
вливаючи хвилями макові зерна у пульс магістралей
не дивлячись хто засипається недотлілою горсткою

хвилини замовчують мене відваром червоного чаю
що скраплюється з мого волосся краплями бергамоту
він здатен живити лише півгодини й потому
вкриває поверхню мого язика рудою мозаїкою

Все хваляться по світу москалі,
Як героїчно предки воювали,
Як ворогів усіх перемагали.
Нема, мовляв, сильніших на землі,
Ніж москалі. І носяться із тим.
Роти всім «русофобам» закривають,
Які москальську «правду» не сприймають.
Уже всі вуха просвистіли всім.
Самі уже повірили у то
І верещать, що можуть повторити.
Що ж, можемо про те поговорити,
Щоб в тім не сумнівався вже ніхто.
Тож тищу двісті тридцять восьмий рік.
Орда монгольська зі степів примчала.
Усе Залісся раптом запалало.
Ніхто не знав отим ординцям лік.
Як морська хвиля краєм розлились.
Фортеці «неприступні», що стояли,
Вони всього за кілька днів узяли.
Рязанці перші у бою зійшлись
З ордою тою. Але не змогли
Устояти. Монголи місто взяли
І всіх, кого зустріли, повбивали.
Руїни залишивши, геть пішли.
Напали Пронськ. Щоб сина врятувать,
Його князь аж до Суздаля відправив.
Загін дав невеликий на виправу,
А сам лишився місто захищать.
Та й згинув там. Син Юрію примчав
Ту лиху вістку про орду велику,
Що десь ото взялася в полі Дикім.
Просив, щоб Юрій помочі прислав.
Та Юрій-князь той боягузом був.
У бій з монголом не схотів ставати.
Рішив у поміч сина він послати.
Вже на той час і новину почув,
Що і Рязань, і Пронськ уже упали.
Вже орда стрімко на Коломну йде.
Там князь Роман тепер на поміч жде,
Бо у самого війська зовсім мало.
Тож велів Юрій синові узять
Дружину княжу, ополчеʹння скликав.
Хоча в бою то сила й невелика.
Та і велів всім до Коломни мчать.
Оскільки Всеволод був зовсім молодим,
Дав воєводу в поміч Єремія.
Той у бою порадити зуміє.
А вої з Пронська теж пішли із ним..
Тож Всеволод мав силу чималу.
Ішов, щоб попередити монголів.
Не битися ж із ними в чистім полі.
Вже краще у фортеці на валу.
Не знав того, що вражий хан Батий
Знав про похід той. Та рішив діждатись
(Щоб по лісах за ними не ганятись)
Та всьому війську уже дати бій.
Нехай зберуться купою, тоді
Він і ударить, зажене у пастку.
Всім доведеться мертвими упасти.
Отож стояв і здалеку глядів,
Коли самі ті в пастку заповзуть.
А ці ж не знали, розвідки не мали.
І стрімголов у ту Коломну мчали.
Гадали там якнайскоріше буть.
На заклик князя вже туди прийшли
І новгородці, й москалів дружина.
Ті москалі тримали гордо спини,
Мов дуже войовничими були.
Аж ось до них і Всеволод прибув.
Велике військо врешті-решт зібралось,
Під стіни поміж рік розташувалось.
Сніг навкруги затоптаний вже був.
Мала Коломна стільки ще людей
Не бачила. Отож і дивувалась.
З монголами до бою готувалась.
Аж раптом чують, що орда іде.
Земля дрижала з тупоту копит.
Зі страхом всі у далеч поглядали.
Так скоро на орду ще не чекали.
Всі кинулися зброю підхопить.
Всі кинулись… Одні лиш москалі,
Ще й ворога не бачивши, злякались
І з поля бою миттю повшивались.
По льоду мчали, наче по землі.
Від того в війську паніка пішла.
І Всеволод також перелякався.
Бо він на дещо інше сподівався.
А вже орда стрімким потоком йшла.
Не витримав такого молодий.
Дружині свиснув, ополченців кинув,
Й кінну дружина понад річку двинув.
З ордою не схотів прийняти бій.
Як ніж, пройшовся по краю орди.
Дружина, вся закована в залізо,
Монголів на шляху стоптала грізно.
Та випадково вдарила й туди,
Де був Кулькан – один з п‘яти синів
Великого самого Чингізхана.
Пройшовшись, як котком, монгольським станом,
Дружину далі Всеволод повів.
Не озирався, у Владимир мчав,
Аби життя своє порятувати.
Забув, що мав Коломні помагати.
Й того він, навіть на той час не знав,
Що той Кулькан загинув. Коли б знав
Та не втікав, а вдарив орду з тилу,
Зламав би може ту монгольську силу.
Та він, не озираючись, тікав.
Монголи ж, як дізналися про смерть
Кулькана, геть від того озвіріли.
На те залісське військо налетіли,
Й наповнилася чаша смерті вщерть.
Орда притисла військо до валів
І вирізала. Князь Роман загинув.
І Єремій, що того не покинув.
Всі покотом лежали на землі.
Вся рать в бою отому полягла.
А хто устиг, в Коломні заховався.
Два дні ще від монголів відбивався.
Але орда все ж місто узяла.
Лиш згарище лишивши по собі,
Орда Москву зачухану спалила,
А далі на Владимир покотила.
Князь Юрій ледь дізнався, то побіг
В ліси ховатись. Сина залишив,
Щоб місто захищати. Той старався.
Як зрозумів, що в пастку знов попався,
То вирватись з дружиною схотів,
Як то біля Коломни. Та, однак,
Усі монголи на сторожі були.
Іще про смерть Кулькана не забули.
Тож він не зміг пробитися ніяк.
Так і загинув. Батечко ж його
По болотах та по лісах ховався.
Монголів пересидіть сподівався.
Батий послав же темника свого,
Щоб втікача в лісах тих віднайти.
Той боягузом виглядать боявся,
Втікаючи, повсюди нахвалявся,
Що він зібрався у лісах отих
Зібрати військо, вдарить на орду.
Хоча того і не збиравсь робити.
Батий повірив та велів убити.
Отож ішли монголи по сліду.
Та і знайшли його ні річці Сіть.
На втікачів зненацька налетіли
І майже всіх із князем перебили.
Там опір не було кому й чинить…
Отак воно в історії було.
Так перші предки москалів втікали,
Як їх та вража сила налякала.
Хоч не багато ще часу пройшло,
А москалі уже тоді взялись
Історію свою переробляти,
І літописців древніх виправляти,
Мовляв, не так тоді все відбулось.
Скажімо, літописець написав,
Що москалі, ще й ворога не взнали,
А з-під Коломни уже дали драла.
Отож москальський перепищик взяв
І просто витер слово «утікали».
Хоч вийшла нісенітниця з того
Та то не хвилювало вже його.
Отак от москалі й «перемагали».
Не всі, на щастя книги їм попали
До рук. Чи прогляділи? Так бува.
Зостались ті осудливі слова,
Щоб ми про ту брехню їх добре знали.

І
Феєричне колесо Ярила
покотило знову до весни,
тогою сріблястою укрило
ясла, де у сонмі таїни
народила Сина Діва-мати,
але людям нині не до свята.
На святій і праведній землі
убивають віру москалі
і правонаступники Пілата...
..............................................
не рідіє плем’я сатани,
котимося у нову епоху
другого пришестя іс-ти-ни
не на довго, але слава Богу,
свято повертається у сни.

ІІ
А реально мало цього світу
шутому дияволу боліт
і заполоняє білий світ
капище поганської еліти –
окаянних нелюдів сини
коронують ідола війни,
чергове опудало Арея,
обране наївними людьми.
Не лікує сказу Панацея
і не покладаючись на неї,
силі свого духу завдяки
б’ють нечисту силу вояки,
гідні свого пращура Атея...
...............................................
Нація рождається! Амінь...
всупереч позицій за і проти
іродів, верховних ідіотів
жалюгідних жадібних країн.

ІІІ
Кагани сучасного батия
обагрили кровію мечі,
гасне промінь світлої надії,
що месія прийде уночі
покарати злісного тирана
і запеклих наших ворогів
за болючі і глибокі рани
і за сльози неутішних вдів.
за оази, де тепер пустеля,
а поміж зруйнованих осель
мають жити діти підземелля
із евакуйованих земель.
Цей вертеп ракетами накрила
гарпія вселенської пітьми.
Мацає, чи не здаємось ми...
...............................................
є ще порох, вистачає сили!
Поки небо їде колісьми,
ще одну Америку відкрили –
мафія скаженої горили
покотила колесо зими.

12.2025

Я іду крізь незміряне поле
Несходимих і вічних снігів.
Я шукаю вселенської волі,
Що не має стійких берегів.

Ген далеко у полі безмежнім
Постає споважнілий монах.
Він здолав маяки обережні
І обмежений, бережний страх.

Він покличе у далі зникомі,
У нестійкість, несталість морів.
І проляжуть шляхи невідомі,
Плинна мудрість легких кураїв.

Так нестале набуде конкретність
І слова набуватимуть плоть.
Так буття переможно і ревно
Входить в те, що призначив Господь.

23 лютого 2025

Різдвяна зірочка ясніє
Понад оселями в імлі
І подає усім надію
На мир та радість на землі.
Вона одна з небес безкраїх
До нас з'явилася смерком
І крізь густу імлу вітає
Своїм світінням із Різдвом.
25.12.25

Замерехтіли трояндові свічі,
Мов розлились аромати весни.
Ти подивилася ніжно у вічі,
Мов пелюстками усипала сни.

ПРИСПІВ:
Вечір кохання, вечір кохання,
Іскри, як зорі, летіли увись,
О насолодо сяйна раювання,
Щастя красою нам знову явись.

Переливалася сукня вогнями,
І вогняну розпалила жагу.
Що вибухала вулканно між нами,
І молоду розбудила снагу.

ПРИСПІВ:
Вечір кохання, вечір кохання,
Іскри, як зорі, летіли увись,
О насолодо сяйна раювання,
Щастя красою нам знову явись.

Ні, не забути ті пестощі милі,
Крила любові у небо несли.
Вітру попутнього радісні хвилі
Нам усміхалися тепло з імли.

ПРИСПІВ:
Вечір кохання, вечір кохання,
Іскри, як зорі, летіли увись,
О насолодо сяйна раювання,
Щастя красою нам знову явись.

25 грудня 7533 року (Від Трипілля) (2025)

вона посміхається кошенятком що знає наскільки є милим
може легко плести за мною свій лисячий хвіст
вона знає що я дозволю

з ручками-ксилофонами
вона сама схожа на свого лебедя-орігамі
я б хотіла скласти у човнику руки для неї
й повезти її будь-куди якби вона забажала
навіть якщо такої землі не існує

зістрибувала з турнікету
так неминуче небезпечно
вдавала з мене карусель
щоб я кружляла кружляла її кружляла
катала її на спині
крутилася цокотом в колі
допоки можна було
забути довкола якої
вісі карусель крутиться

катюша
за мить зірвала нитку очей і розкрила обійми
до світу утепленого зусібіч пуховими подушками
й помальованого строкатими пташинами
порскнула
й не побачила зливу
що поясом впала в сліпому кутку автобуса

цей дощ сподівається її ще раз зустріти

чи ти пробачиш мені ці нарциси що я зростила для тебе
ти кажеш мені ти їх не заслуговуєш
те що я роблю насправді
це спроба знайти хоча б недосвідченого адвоката
що пояснить чому ти вронила всі викопані монетки
на виході у можливе сонце
навмисно навмисно
а власне тоді нічого не сталось
пройшло так небагато часу
а я вже не бачу крізь ліс
тебе яка жонглювала перед дітьми
тебе що робила з ними зарядку
танцювала із ними під ксилофонний ритм
а дітки питали
міс в. чому у вас такі худі руки
ви геть не схожі на мою маму
я бачила тебе у відеокамері
ти б не була схожа й на їхню сестру
я бачила я усе тоді бачила
я не хотіла дивитись

ці дітки надто нагадували квіти
чому їх тобі довірили
бачте що сталось
слово провина занадто тісне

в людей у метро розполовинений день
чи може розчвертений ти не знаєш
кожен по-своєму
у вчительській з телефону можна побачити твоє місто
тепер підводне
уявляєте що вони навіть тоді залишились при стінах
що на землі що на дахах
ти думаєш хтось у когось декілька років не вдома

надворі по цю і по ту сторону
сонце пострибує на скакалці
і ти
стрибаєш
стрибаєш під ритм зарядки
стрибаєш вранці стрибаєш в обід стрибаєш надвечір
стрибаєш вночі
така ти зарядна
в рюкзаку задрімала прострочена книжечка

найбільша прикрість
те що за іспит у тебе перша четвірка
а насправді і не було
що плюнути і розтерти
рясно росли потому гронами трієчки
світла голівка казав тобі з кафедри хтось
а головне що казали по-чесному

ти шукаєш йдучи своїми зашпортаними розвилинами
у собі золоту жилу
для них
для всіх них
дивіться яка свята в неї місія
нічого не чутно нічого насправді на сталось
всі менше ніж не помічають відкушений той окраєць
навіть якщо є крихтами

усе повз усе повз
усе просто оповзень
евакуація не прийшла ти на платформі
і тепер я тобі приношу нарциси
щоб ти перестала на мене дивитись
і не поверталася більше ніколи

Безсніжна зима. Беззмістовний мороз.
Безрадісний вечір, безмовний світанок.
В повітрі - відлуння сумних лакримоз,
Сліди від порожніх палких обіцянок.

Беззахисне місто. Безсовісний світ.
Безбарвні думки та безплідна планета.
Свиней не відтягнеш від повних корит,
І в рейтинги грають продажні газети.

Справляють великі потреби в біде
Духовні безхатьки, убивці, злочинці.
Беззбройний поет, мов на розстріл іде
Крізь натовп, з яким він завжди наодинці.

Ти бачив те, небачене ніким…
Забутий ним і згублений між ними.
Вдавав себе завбачливо глухим
Своїми (Господи, сприйми…) гучними.

В тобі ховалось сховане від сліз
З усіх доріг назбиране роками…
І ти як той у долі доле-віз,
Лишилось доторкнутися руками…

І щоб ти сам собі не говорив,
Очима кліпав…чи скорено зітхав —
Вважай, що ти сценарій відтворив
І сам себе у ньому розгойдав…
21.12.2025.

Мов червоні гудзички
На білім кафтані
Розсипались густо так
По землі недбало
Горобини ягідки
Смачні соковиті.
Клюватимуть їх птахи,
Будуть взимку ситі.

2019 р.

Ці паростки весни проб'ються безумовно
Крізь кригу і сніги, крізь сумніви і страх.
Вони здолають підступи і мову,
Якою говорив зими старий монах.

Вони здолають забуття і змову
Ненависті і зла, потворної тюрми
І так здобудуть певну перемогу
Над царством нескінченної зими.

Ці паростки проб'ються, ніби слово,
Яке чекали всі, яке врятує всіх,
Яке здолає брехні і полову.
До нас іде весна, мов первозданний гріх.

21 лютого 2025

– Який пан товстий та негарний.
– О-о-о, у пана в животі – риба.
У риби всередині – ікра.
А ікра та – очі.
А очі то – світ.
Світ – то пан.

23–24 серпня 1996 р., Київ

Мов тополиний пух прилинув
На мерзлу землю за вікном, -
Рої сніжинок безупинно
Літали й вихрились кругом.
Кружляли, никли, шурхотіли
Навколо хати аж надмір
І світ ставав ще більше білим,
І білість вабила на двір.
24.12.25

 
О докторе добрий – на поміч!
Там де серце було в мене – біль
Він тихий він б’ється
Можте вирвати і
У банці отій зберегти?
 
О мамо мені все недобре
І сьогодні не день а стрибок
Моя наречена
Кривонога пила
І питво йде немов у пісок
“Не мороч одягайся” крикне мати
Лиючи мені кислий бурбон
“Ось шкарпетки і костюм ось
Розчеши свої патли
За годину одруження бо”
 
Атож докторе добрий – на поміч!
Там де серце було в мене – біль
Він тихий він б’ється
Можте вийняти і
У банці отій зберегти?
Ет
О докторе добрий – на поміч!
Там де серце було в мене – біль
Він тихий він б’ється
Можте вирвати і
У банці отій зберегти?
 
Зі здриганням піджака одягав я
Що прасований гостро мовби ніж
У кишеню обручку клав
І найшов там записку
Й серце в горло стрибнуло мені
Читав: “Коханий, мені дуже шкода
Я казати сама не насмілюсь
Але я у Вірджинії із братиком Лу
І не буде сьогодні весілля”
 
Атож докторе добрий – на поміч!
Верни серце туди де було
О мамо я плачу
Від полегшення
І мій пульс відтепер під контролем
Так
 
 
 
 
 
 
 
 

Я прочитати дам вогню твої листи,
А фото покладу чим глибше до шухляди, –
І потім сам-на-сам для пані Самоти
Співати заведу мінорні серенади...

Хай полум’я горить, ковтаючи слова,
Що зранили навік понівечену душу, –
І запалає вмить від болю голова,
І пісню я на крик перетворити мушу.

Казали фахівці, від цьо́го ліки є.
Але шукають їх, як правило, не в то́му:
Хтось на траву підсів, а хтось банально п’є.
А я би так не зміг, дарма́ що «не всі дома».

Як Во́ланд і казав, руко́пис не горить.
Та й фото на стіні, як за́вше, боввані́є.
Я знову все почав. Можливо, хоч на мить
Любов яви́ть мені моя шизофренія...

Грудень 2025 року

Я іду забутими стежками
У глухих, неходжених місцях.
Заблукав поміж двома віками,
Хоч порив небесний не зачах.

Заблукав у лісі чи у полі,
У далеких хащах наземних.
Я шукаю волі у неволі,
Яка б'є безжалісно під дих.

У ярах глибоких і могутніх
Я згубив надію рятівну.
Даленіють невситимі гуни,
Знищуючи слово і струну.

20 лютого 2025

Перше моє прозвисько (в дитинстві) -- Євик, Свинопас, і пішло -- Сем, Кальок, Борода, Будулай, Татарин, Боніфацій, Лабух...
ПРИСВЯТА. ДЕЯКИМ:

Оптимістично налаштований, не згас…
Все те, що було придбане, з тобою.
Одне із прозвиськ, схожість, «свинопас»
Приклеїлось відразу за весною….

Канікули твої відбулись за селом.
Гуляв по полю, поруч від кошари
І тішився коротким літнім сном,
Забувши про дитячі тари-бари…

А в Осінь любо повертався козачком.
А ті, хто ще не тішився колгоспом,
Чомусь тебе омовили «бичком».
Можливо, що різнився з ними торсом…

А третє твоє прозвисько «семен», ні — «сем»
А поруч «віллі», «білл»… «паук», «барига».
Минуть роки, залишися взірцем
І хтось у слід подумає, що циган…

І «будулаєм» також назовуть колись…
«Татарином» побудеш вже пізніше.
І янгол шепотітиме: — Проснись!
Як зникнуть всі, родитимуться вірші…

Живе одне у списку найдорожче втім:
Воно красиве, чемне, ніжне — «Лабух»
І вже на вік залишиться твоїм.
Оригінал музичного масштабу…
22.12.2025.

Я босо́ніж пройду
по тонко́му льоду́ —
не пото́ну в сутужну хвилину.
А той біль, що в мені
пропаде навесні
у рожевім суцвітті люпину.

І не страшно іти,
коли Бог з висоти
розсипає проміння яскраве.
Лід розтане, колись,
і усміхнена вись
втопить сум в оксамитових травах.

Закружляють мої
тополині гаї,
зі́йдуть райдуг ясні́ переве́сла.
Захлюпочуть струмки
і життя залюбки
в небі обітованім воскресне.

Вороги сліз моїх
не побачать, бо їх
вітер висушить обов'язково.
Стрепенеться душа
і доп'є із ковша
малино́вого трунку любові.

23.12.2025р

Ой, нема чого читати,
усе нецікаве,
кожен пише про те саме
іншими словами

Усі стали патріоти,
проклинають рашку,
бо без рашки гарно жити,
а з рашкою – тяжко.

наближає Перемогу
кожен, як уміє:
з маленької всюди пишуть
москву і росію.

проклинають імперію
й православну віру,
висміюють любителів
смачного пломбіру.

один поперед другого
пнеться показати
як йому на тих кацапів,
звиняйте, насрати,

як він мокшів зневажає
й ненавидить люто,
і як жити заважає
УКРАЇНЦЯМ путін.

от берешся ти читати
отакого вірша,
а там, щоближче середини-
то все гірше й гірше.

а де ж, брать, нові ідеї,
де ж, брать, нові смисли?
чи чекати їх, допоки
рак на горі свисне?

тож в цей пафос показовий
ні краплі не вірю,
піду краще почитаю
Бориса Костирю.

Повертатися годі
з-під чужого крила.
На далекому сході
ти за себе була.
Там династії бились,
там точились бої,
там на тебе дивились
через очі твої.

Те, що ти означала
для сторонніх істот,
те, що ти не зачала,
те, що брала ти в рот,
не зронивши ні слова,
не проливши води, –
все повернеться знову,
тільки знов не сюди.

Злом розрізано різним
ці куточки очей.
Не вертайся запізно
з азіатських ночей.
Ми накинемо лямку
на розмовні вуста.
Якщо при́йдеш до ранку,
значить, злість ця пуста.

Серед нас твій коханець,
проминулого друг,
твій незвільнений бранець,
о́вен твій і пастух.
Ми його споряджали –
та далекий твій схід.
Ми його проводжали –
та давно вже він дід.

19–20 березня 1996 р., Київ

Не повертайтеся туди,
де зневажали вас відкрито,
а за прихильности сліди
справляли непомірне мито.

Не повертайтеся туди,
де вам сміялися у вічі,
хай манять запашні плоди
і щастя знову щедро зичать.

Не варто мислити про те,
чого назад не повернути,
хоча ще час і не зітер
минувшини огидні пута.

Не треба думати про тих,
кому давно уже байдужі.
Струсіть із пліч печалі міх,
як пелюстки сухої ружі.

Не повертайтеся туди,
де не горять любови свічі.
Полином там гірчать сліди,
в ріку життя – не стати двічі.

Шумить стривожено Дніпро,
Коли борвій здіймає хвилі, -
Коли лякається добро
У вир стрибнути з мокрих схилів.
Пропахле пилом і багном,
Воно боїться обмивати
Себе при світлі чи смерком,
Щоб оминало річку свято.
Щоби стривожена вода
Бурлила й пінилась надалі, -
Добро на неї погляда
І позіхає лиш помалу...
23.12.25

У мене все добре, ну просто чудово:
Вже запахи хвої гуляють по дому,
На вікнах сніжинки, за вікнами зимно,
І кішка у кріслі, і чашка красива.

Стабільна робота, заняття у залі,
А донька складає останній екзамен,
І світло, буває, подовгу не гасне.
У мене все добре, у мене все класно.

У мене все файно, святково і мило,
Шахеди літають здебільшого мимо,
Ну максимум, може, в сусідній будинок,
А так все спокійно і тихо на диво.

У мене все добре в поточнім моменті,
Якщо не збирати докупи фрагменти,
Думки не пускати за межі вітальні.
У мене все добре. Все ок, все нормально.

Вона давно жила коханням,
краплинами його пила
із вечора, а на світанні –
згорала іноді дотла!.

Повітрям дихала весняним,
губилась в променях світил,
фантазувала до нестями
аж доки не забракне сил.

Купала душу в квіті вишні,
аби позбутися імли,
а на уламках мрій колишніх –
нові надії зацвіли!

Видно не того́ любила,
розірвала, попалила
кармазинові вітрила.
Деревом вросла в землицю —
погляд гострий, серце — криця,
а душа, немов криниця:
милосердна, хлібосільна,
щира, горда, своєрідна,
та, мабуть, його не гідна.

22.12.2025р

Дама. Вино.
У цих Броварах за кожним столом
грають у дурня!
А як до кишені за козирем!
А як переможно сміються!
Дотепність!
Дотепність!
Цілуйте чемпіона!
Налийте йому безкоштовного пива!
Хай за рахунок держави
іржавої піни з пів жбана!..
Кобилу!
Карету!
Ще сто і котлету!
Тинялася лава
то вліво, то вправо! –
аж дама-вино ожила
і довго між ніг кружляла
на свіже повітря пішла
і дамою-хрест стала…

3 травня 1993 р., Київ