Знаєш, а все проходить,
Сніг замітає сліди.
Щось виходить із моди,
Лиш не проходиш ти.

Знаєш, а все зостається,
Й тільки у стрічках касет:
«Все минає й минеться».
То — якийсь палімпсест.

Драми, досягнення, досвід —
Де старе, де нове?
Пише хтось твій рукопис
І бере за живе.

Знаєш, стало наснаги,
Знаєш, стало і слів.
Ієрогліфів знаки,
Й білий сніг відбілів.

Відбілів і розтанув,
І проступили сліди.
«Все буває востаннє»,
Лиш не востаннє — ти.

Шхуни ідуть і галери —
Перед очима екран.
Ждуть у портах кавалери
Нових оман і панн.

Дійство, містики дотик,
Під сургучем сувій.
Світ цей триває доти,
Доки триває твій.

Знаєш, а все не проходить.
Знаєш, а сніг приліта.
І, коли ти не проти,
То ти і є ота.

Зима все ближче. Й осінь каже:
— Усе, бувай, мій любий друже.
Роман минає з нею наший,
Лишає вірші і калюжі.

Мінорний падолист прощання,
Тернини гілля і акацій.
Я ще б не був такий печальний,
Та чути шум дощів овацій.

Я задивився: хмари тихі,
І горобців літання кволе.
То є в житті якийсь ще вихід?
Пора минань, наступне коло.

Зима прийде, й багаття блисне,
І тріск від дров, тепло від печі.
Таке було уже колись —
Різдво і новорічний вечір.

Та поки лист жовтіє ще,
Далеко ще снігів тороси.
Вечірній плин, приємний щем.
Я проводжаю в мандри осінь.

Труба димить над містом Че.
І карти все гарчать, як леви,
Мотор — їх серце всесталеве.
Та осінь стрічку свою тче,

Багряні нитки в'є і жовті,
І очерет хита. Між хмар
Сіріє темний диму пар,
Мов колір прілої картоплі.

Сороки знову за своє —
Скрекочуть ближче ген до лісу.
І йде луна осіннім містом,
Яке дрімота обів'є

Уже на вечір. Прялі швидко
На веретені тчуть все нитки.
Чи мойри то, чи верби плачуть?
У місті осінь Че, юначе.

Кричить мені осінь захоплене "браво",
Дарує римовані оплески з листя.
Себе відчуваю воскреслим артистом -
Та вже нема сил на реакцію жваву.

Ні з ким у житті не співав я в октаву.
За те, що не змерз у порожньому місті
Кричить мені осінь захоплене "браво",
Дарує римовані оплески з листя.

Давно всі придбали ножі та булави.
Штрикнули, помились - і рученьки чисті.
Беззбройний, збирав я надій аметисти.
Дорога дитинства приймає ласкаво,
Кричить мені осень захоплене "браво".

То так сумно, як знову торкається подихом
Неминуча зима, що і так десь замешкалась,
Загубилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.

То так прикро, коли крижаніють підсушені
Нерозквітлі бутони троянди кармінної.
Загаптовані нитками першого інею,
Обернуться ципреї коштовними
мушлями,
Та заснуть до весни в сподіванні наївному,
Що стеблини замерзлі відчують пробудження.

Не відчують. Зчорніють, обсиплються потрухом,
Із усім, що ховали в бутон нерозпущений.
Може, знаючи те і пелюстки заплющили,
Як зима несподівано вразила дотиком?
Обернулися фарфором, мушлею скрученим,
Де крізь устя ще видно кармінові вогники,
Як затаєні думи.
То так сумно...

Не віриться, що зараз травень
Отак неждано підійшов.
І музика крізь свіжі трави
Вливається крізь біль і шок.

Нові надії пробивають
Жорсткі заслони небуття.
Зупиниться новітній варвар
Перед красою, мов дитя.

Циклічність у житті й природі
Звучить гармонією в нас.
Вона ж бо геніїв народить,
Мов золотий забутий час.

Стоїть стоїчно, як спартанець,
Могутній травень у чоті.
Він вічний мученик-повстанець,
Що не здається самоті.

1 травня 2026

Сиротливо слову на папері,
Поки інші бродять у думках, -
Варто, може, прочинити двері
Та вказати на потрібний шлях?
Щоб слова злетілися, мов птиці,
В рими повні, в речення стрункі, -
Хочу з серця, наче із криниці,
Вичерпати строфи гомінкі.
Хай слова у злагоді і мирі
Творять світ із чистого листа,
Бо служінням вірним тільки ліра
Зігріває душі і вуста.
14.11.26

Від невдач, життєвих бур й штормів
Я тебе собою заслоню,
Від біди і сильних злих вітрів
Та від лиха теж обороню.

Ти відчуй тепло моїх долонь
Й поцілунок на своїй щоці.
Що би там не трапилось в житті,
Він палатиме у серці, як вогонь.

2017 р.

Я втішена тобою, я втишена тобою,
Як світ після відбою усіх земних тривог.
У нас з тобою, ні, кохання не запоєм,
А тихі почуття, розділені на двох.
Так юність не змогла б, у неї інша вдача -
Шаленство та азарт і ще сліпі дощі.
І хто б тоді зумів? І хто б тоді розбачив?
Хто парость почуттів в обіймах не душив?
А зрілість, ніби сад. І тут свої принади:
Не квіти, а плоди, по ним і пізнають.
Там яблука. Ходім! І не лякайся гада.
Він сам боїться нас... І в тому, певне, суть...

І
Недремні очі у сліпої власті
і особливо пильні при вогні.
Розпалює суґестія у масці
зеленої і крапленої масті
вендету судочинства і брехні,
та намагання викурити трясця,
задіяне у внутрішній війні
супроти новоявлених династій,
дається по завищеній ціні.
Огульне за не означає проти
імперії корупції і зла...
альтернатива хаосу була,
та жабу потягнуло у болото,
аби втопити знову патріота
і... видно, доля нації така,
якщо не помічають зелеботи,
що істинне обличчя чудака
на букву ем – це пика ідіота.

ІІ
Уїлися «відосики» кіно
про воїна – єдиного у полі
героя-пахана і заодно
паяца за іронією долі.
Але солодкі пряники юрбі.
Радійте і ридайте, шалапути,
що обирали рівного собі
і заодно обіцяну й забуту
мету у нескінченній боротьбі
та мафію, приручену до цього
аґентами есбе й енкаведе,
аби укоротили ту дорогу,
яка у прірву націю веде.

ІІІ
Як два боки фальшивої монети
добро, буває, означає зло –
з одного боку мудреці, поети,
а з іншого радянське помело
комедій, шоу, цирку і вертепу...
.......................................................
Не любить конкуренції пуйло.
Пошилися у дурники лакеї
імперіалістичної осі.
Та русофіли і совки, мерсі,
і досі поклоняються усі
опудалу величного мойсея
із шапіто, нового фарисея
старої проби ветхої Русі.

11.2026

На прогулянку бігцем
з задоволеним лицем

поспішу, нехай надворі
віє вогкістю зі зворів.

Не завадить і мороз.
Буде хай який прогноз,

з дому вийду все одно.
(Загартовуюсь давно).

А якщо насуне грип,
щоб до мене він не лип,

їм цибулю і часник.
Від них вірусам гаплик.

У скрутну годину маску,
тобто марлеву пов’язку,

на обличчя начеплю.
Проковтну і «Таміфлю»,

якщо лікар мені скаже,
ну, а градусник покаже.

Знай, «свинячий», стрінеш бій!
Укоротиш норов свій.

А вакцина ось прибуде –
іще гірше тобі буде!

2017

Тут важлива місія —
Та, що вабить збуджене
Ранками алюзії
Біля скла повздовжнього,
В колі із мережива,
Сутінках напружених,
Біля знов відроджених
В боротьбі за розуми.

Схильна до солодкого
Пристрасті минулого,
Як міфологічного
(Далебі за згодою),
У епічних роздумах
Про красу забутого,
На хмарині з янголом,
У теплі під ковдрою…

Зри, мълакѥ маловѣрний,
Пꙋть ꙗкий тꙗ чаѥ сквѣрний,
Сънаслѣдче адьськихъ мꙋкъ:
Се Люципер пале дꙋші,
Лишъ надѣю, всꙗкъ идꙋші,
Пожинай плоди свихъ рꙋкъ!

Зоря спалахує й згасає
В передвечірній сизій млі,
Але на попіл не згоряє,
Не поспішає до землі.
Так само мрія у людини:
Померкне трохи й знов блищить, -
Вперед спрямовує щоднини
І душу гріє кожну мить.
Не дасть упасти у зневіру,
Коли навколо темнота,
А повертає людям віру
Ця світла магія проста.
13.11.26

Стояв звичайний березневий ранок.
Був понеділок. В школу треба йти.
Я кусень хліба смальцем намастив,
Вхопив портфель і вискочив на ганок.
Жуючи хліб, дістався до зупинки.
Трамвай ось-ось повинен підійти,
Мене до школи швидко довезти.
Трамваєм шлях займе лише хвилинки,
А пішки з півгодини треба йти.
Отож, звичайно на трамваї ліпше.
В трамваї двері відчинились лише,
Я вскочив, місце вільне щоб знайти.
Народу не багато. За вікном
Парк проминув. Депо трамвайне скоро.
І Бабин яр здирається нагору.
Там насип нагребли не так давно.
З цегелень пульпу у той яр спускали.
Чуток чимало між народу йшло,
Багато люду, кажуть, смерть знайшло
При німцях у яру тім. То й сховали
Те кладовище із людських очей.
Про те дорослі нам розповідали,
Що місце те недобру славу мало.
Зловісних там траплялося речей
Багато. Он, хоча б і кладовище
Закинуте. Туди і вдень ходить
Боялись люди – пропадеш умить.
Червона баба простяга ручища.
Хоча нікого, наче й не чіпа.
Та кого хоч одразу ж налякає,
Адже обличчя взагалі не має,
Літає тихо по яру й копа.
Чого копа і що вона шукає?
Ніхто не зна. Шепочуть всі, однак,
Що то усе якийсь зловісний знак.
Недобре щось попереду чекає…
Аж ось депо. Я миттю озирнувсь,
Бо дивне щось навколо відбувалось:
Вся вулиця попід багном ховалась.
Десь по коліно було. Я незчувсь,
Як вода стала швидко прибувати.
Машини дві пожежні прибули,
Відкачувати воду почали
Біля лікарні. Щоби не стояти
В багні, задерся міліціонер
Аж на паркан. Сидів на нім тепер.
Цікаво було поспостерігати
І, навіть смішно… Але вже за мить
Вода до східців наших підступила.
Трамвай водійка швидко зупинила,
Мовляв, тепер всі пішки далі йдіть.
Води було мені десь по коліна.
Пробігся, хоч всі чоботи в багні.
А там вже повідомили мені
Друзяки дуже радісну новину:
Заняття всі сьогодні відмінялись,
Отож, додому можна йти усім.
І я, немов окрилений отим,
Із друзями назад бігом помчались.
Цікаво ж, що там діється таке.
Води на площі іще більше стало.
Трамваї і автобуси стояли.
Хто міг, через те місиво гидке
На сушу чимскоріше пробирались.
Один автобус тільки зупинивсь,
Людьми набитий. Вже води по вікна.
В салоні аж заходились від крику,
Бо вал високий із гори котивсь.
Хтось вручну двері, мабуть відчинив
І кілька людей вискочити встигли,
Аж тут всіх хвиля піниста настигла
І вал автобус в одну мить накрив.
Хто встиг, на огорожу залізав,
Збудовану навколо стадіону.
Я не забуду бачене до скону,
Як вибухнув автобус, запалав.
Кричали люди у смертельній пастці,
Згоряючи живцем. А те багно,
Повзло й повзло згори, уже воно
Все залило. Хто встиг на дах забраться,
Чи на паркан, дивились на той жах.
А хто не встиг, в багні тому тонули.
Воно в‘язке неімовірно було.
І застигало прямо на очах.
Та затискало намертво усіх,
Хто прагнув звідти вибратись. І люди
Кричали: «Поможіть!» на повні груди,
Поки багно не поховало їх.
Міліція вже скоро прибула,
Солдати і те місце оточили.
Військові вертольоти прилетіли.
До тих, в кого надія ще була,
Хто на дахах сидів чи на парканах,
Спускали з них драбини… Нас малих
Міліція прогнала звідти всіх.
Та мені й так уже було погано
Від баченого. Із портфелем я
Побрів додому кружними шляхами.
До залізниці вулицею прямо.
А там позаду гвалт страшний стояв.
І гнав мене. А я по шпалах брів
У бік Сирця, додому щоб дістатись.
І думав, як воно могло так статись?
І біль в душі за тих людей горів,
Які живцем в автобусі згоряли,
Які тонули у багні отім.
Як було, певно, дуже страшно їм,
Та шансу врятуватися не мали…
Два тижні ще я в школу не ходив,
Туди людей усіх переселяли,
Які куди приткнутися не мали.
Тож днями я блукав собі й ловив
Чутки усякі. Владу проклинали,
Що дамбу не бетонну збудувала,
А земляну. Отож і ставсь прорив.
А хтось казав, що всі цегельні ті,
Які всю пульпу у той яр зливали,
Лиш треть доби таке робити мали.
Та ж плани у них стали на путі.
Давай-давай! І день, і ніч вони
Зливали. Вода просто не встигала
(Вона б у землю убиратись мала).
З чиєї то, питається вини?
І всі угору очі піднімали,
І зрозуміло слухачам було,
Про кого саме в тій розмові йшло.
Хоч імена, звичайно, не звучали.
І пошепки ще цифри називали.
Хто двісті, хто чотириста казав,
Хто і півтори тищі називав
Тих, кого та трагедія забрала.
А влада тихо засудила тих,
Хто цапом-відбувайлом став у справі.
Таємний суд, як «верховенство» права.
Імен ніде не називали їх.
Хоч говорили, що проект вони
В Москві робили, на «авось», як завжди.
Та нагорі хіба знайдеться правда?
Москва повік не визнає вини.

Доброго ранку, Любове моя!
Тільки Тобою оздоблений я,
бо загадкові усмішки твої –
це благосяйні перлини мої!

Доброго ранку, Любове моя!
Тільки Тобою окрилений я,
бо енергійні обійми твої –
це срібнопері лелеки мої!

Доброго ранку, Любове моя!
Тільки Тобою озвучений я,
бо полум’яні цілунки твої –
це ніжнострунні кіфари мої!

Доброго ранку, Любове Моя!
Тільки Тобою освячений я,
бо променисті зіниці твої –
це златоглаві собори мої!

Зранку зібраним чилімам
Відра додані в світлицях,
Над рогами їх витає
Дум неясних зграя дика.
Ширма з хутра у куточку
У ранковому серпанку
Шепіт шашеля рятує.
Явори, каміння, крики,
Тіні збуджених Акинів
Вздовж підмурків серед двору,
Гіркоту густого чаю
Кіцуне* ховає в нору…

Скоро знову час підступний
Пообідній стане в храмі,
Як засліплене сукупне
У закритому ридвані.

Ворог винищити нас не в змозі,
Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
Знає світ, що нас не подолати,
Бо єдині, як міцна стіна,
Бо за нами Україна-мати,
Найдорожча, рідна і одна.
Не забудем кожного героя,
Хто, нас захищаючи, поліг -
Хто від болю нас закрив собою
І домівки наші уберіг.
Пам'ять буде жити крізь століття,
Стане знову розквітати край,
А Господь у вічнім передсвітті
Всім полеглим подарує рай.
12.11.26

Брови нахмурило небо сердито,
Сонце сховалось за темну вуаль,
Наскрізь пронизує холодний вітер
І дощ накрапає - осіння печаль.

В природі нічого змінити не можна,
Але треба вірити у чудеса.
В такій порі теж своя неповторність,
Чарівність і неймовірна краса.

2015 р.

5. «РАФАЕЛЬ САНТІ: ПЕРЕДЧУТТЯ, АБО ТРАГЕДІЯ ГАРМОНІЇ»

(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)

Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію; згасає від внутрішнього гарячкового вогню й передчуття раннього фіналу.
Маргеріта Луті (Форнаріна) – земна жінка, модель і муза, донька пекаря; голос плоті, кохання та ревнощів до ідеалу.
Святий Сікст – старий Папа Римський, уособлення земної Церкви та покори; стоїть ліворуч на полотні, благаючи у Мадонни за людство.
Свята Варвара – уособлення тихої скорботи, святості та милосердя; стоїть праворуч, опустивши очі перед величчю Мадонни.
Перший та Другий Ангелочки – херувими-абстракції, вічні спостерігачі біля підніжжя Буття. Це не просто небесні малюки, а німі хористи вічності, які бачать фінал задовго до його початку.
Голос Сікстинського Полотна – важке лляне сукно, стихія матеріалу, що вимагає від Майстра жертви.

ПРОЛОГ
Римська майстерня Рафаеля Санті, залита гарячим, важким і пишним італійським сонцем Чинквеченто. Простір кімнати дихає розкішшю та спокоєм: повсюди розставлені античні мармурові торси, ескізи фресок для Ватиканських станців, карафи з вином та дорогі тканини. У самому центрі височіє дерев'яний підрамник із натягнутим важким лляним сукном, від якого віє неземним, пронизливим прохолодним спокоєм.
По боках полотна звисають важкі зелені завіси, які здаються межею між Небом і Землею. Епоха Високого Відродження, що підняла людський розум, тілесну красу та античну вроду на недосяжну сходинку, переживає свій найвищий і найтрагічніший акт. Поки Рафаель гарячково працює пензлем, постаті святих, ангеликів та самої Мадонни поступово виокремлюються з білизни лляного полотна, стаючи живими метафізичними голосами, що вимагають від Майстра свого власного життя.
Процес народження Нового шедевру Майстра супроводжує світла, прозора ренесансна меса для хору, яка звучить чисто, але час від часу переривається тривожним, низьким струнним дисонансом.

З’ЯВА ПЕРША: ДОНЬКА ПЕКАРЯ ТА ЦАРИЦЯ НЕБЕС
Рафаель наносить широкі, точні мазки, формуючи вгорі полотна глибоку зелену завісу. Маргеріта стоїть на високому дерев'яному підвищенні, задрапірована в легкі сині та червоні ренесансні сукна. Вона тримає на руках уявне дитя, її поза велична, але в кожному русі відчувається жива жіноча втома. Сонце заглядає у вікна майстерні, але від картини починає віяти потойбічним світлом хмар.

Рафаель (працює гарячково, його очі блищать від внутрішньої лихоманки, пензель літає по льону):
Лінія... вона має співати! Жодного диму, жодної похмурої темряви, як у Леонардо... Тільки чисте, відверте, Божественне світло! Маргеріто, тримай ракурс. Вище голову, благаю тебе! Ти не просто дивишся на мене, свого коханця... ти маєш дивитися крізь мене – туди, де мільйони людей у гріху і пилу доріг чекають на своє єдине спасіння! Очі... зроби очі ширшими, впусти в них небо!

Маргеріта (повільно зітхає, її плечі опускаються, вона дивиться на нього з живим земним докором):
Я втомлююсь, Рафаелю... Мої руки німіють, наче вони тримають не повітря і не твого майбутнього Бога, а важкий шматок холодного каррарського мармуру. Ти щодня кажеш, що любиш мене, ти купуєш мені шовки й перли, але щоразу, коли я підходжу ближче, щоб обняти тебе, твій погляд стає скляним. Ти бачиш не мене, не живу Маргеріту, не доньку простого римського пекаря... ти шукаєш у мені свою Небесну Царицю! Твій проклятий пензель – це стіна, яку ти звів між нашим коханням! Ти крадеш моє обличчя для вічності, але вбиваєш моє сьогодення!

Голос Сікстинського Полотна (тихо шелестить, наче льон під поривом вітру):
Вона права, Майстре. Ти тчеш її образ із моїх земних ниток, ти вбиваєш її людську кров олійною фарбою. Поглянь на мене і на Ту, котру створила твоя уява – тут уже немає місця для любощів, для земних таверн чи купецьких лавок… Поруч Неї, Рафаелю, залишаться ті, хто століттями благатиме її про милосердя.

З’ЯВА ДРУГА: БЛАГАННЯ СВІТУ
(Простір майстерні навколо підрамника починає темніти, свічки спалахують сакральним вівтарним вогнем. З білизни лівого краю полотна поступово виокремлюється велична постать старого Папи Сікста в пишних золотих шатах, біля його ніг лежить важка папська тіара. З правого краю проступає ніжний, скорботний силует святої Варвари).

Святий Сікст (його голос старечий, глибокий, вагомий; постать проступає ліворуч, рука вказує вперед, за межі картини):
Мадонно... Спустися до нас! Поглянь на земний світ, на смертних людей – вони там, унизу, у гріху, хворобах і кривавому пилу земних воєн!.. Скинь свої золоті ренесансні сандалії, ступай боса по цих холодних, прозорих хмарах етеру! Я схиляю перед Тобою свою голову, віддаю всю земну владу, папську тіару й золото Церкви. Світ задихається і помирає без Твоєї дитини! Віддай Йому Свого Сина, Маріє, бо іншого шляху для спасіння немає!

Свята Варвара (її голос звучить як тихий, пронизливий церковний спів, вона опускає голову, дивлячись униз на глядацьку залу):
Я опускаю очі... Мені важко, мені невимовно боляче дивитися на Твоє обличчя, Царице. Ти така молода, така чиста й прекрасна, а в Твоїх тривожних очах уже застигла чорна тінь Голгофи й залізних цвяхів. Не бійся, Маріє, ступай вперед по хмарах, тримай міцніше Його біля своїх грудей. Я прийму Твою материнську скорботу на свої дівочі плечі, я збережу віру тих, хто віками плакатиме й молитиметься біля цього вівтаря в П'яченці...

З’ЯВА ТРЕТЯ: БЕЗСМЕРТЯ НА ПОЛОТНІ
У самому низу картини, на дерев'яному бар'єрі підрамника, проступають дві пухкі дитячі фігурки з крилами. Вони спираються на лікті, в їхніх очах світиться дитячий подив; вони зачаровано затамували подих, задивляючись угору – на Мадонну з Немовлям.

Перший Ангелочок (притискає пухкі долоні до щік, його крила тріпочуть від захоплення, погляд прикутий до хмар):
Дивись, брате, дивись!.. Вона ступає так тихо, наче йде не по хмарах, а по найніжнішій лебединій завісі... Її босі ніжки навіть не торкаються землі, а за нею – поглянь! – тисячі світлих облич, і всі вони співають беззвучну пісню!..
Майстре, як твій пензель зміг впіймати цей небесний простір?.. Це ж не звична фарба на полотні, це живе світло, яке дихає!

Другий Ангелочок (сперся на лікті поруч із першим, піднявши голову вгору; у його голосі бринить не по-дитячому глибоке захоплення):
…А яке Дитя у Неї на руках... Ти бачиш Його очі? Вони величезні, як наш Усесвіт. Дивись, воно не боїться, хоч і знає, який важкий шлях на нього чекає. Мадонна не ховає Його від світу, вона несе Його людям, як свій найдорожчий дарунок.
Дивись, дивись на Майстра Рафаеля... Він знову плаче рясними слізьми, коли виводить пензлем ці смутні, дорослі очі Немовляти...

Рафаель (гарячково працює, його голос зривається на крик, він не помічає нікого навколо):
Це не сльози... клянуся Богом, це не сльози! Це Світло! Воно випалює мій мозок, воно засліплює мій погляд! Подивіться, подивіться на очі цієї Дитини! Вона не грається, не посміхається… Вона знає все... знає все від самого початку до страшного фіналу! Вона дивиться на цей людський світ, який її вб'є через тридцять років, і все одно... все одно слухняно йде до нього по хмарах на руках Матері! Це трагедія гармонії, яка вбиває мене!..

ЕПІЛОГ
(Маргеріта Луті повільно опускає свої занімілі руки, виходячи з величної пози Мадонни. Вона скидає з плечей синє покривало, залишаючись у своїй простій сукні доньки пекаря. Світло соборів гасне, повертаючи сувору тишу римської майстерні).

Маргеріта:
Я не можу більше, Рафаелю... Прости мене, але я звичайна жінка. Це не моя Божественна дитина. І це не моє крижане безсмертя, від якого віє холодом могили. Прощавай, мій Принце живопису. Ти намалював свій величний шедевр, ти виграв свій бій зі смертю. Але ти залишив мене там – на німій поверхні полотна... а я хочу просто жити й любити на цій теплій землі.

(Вона повільно, не озираючись, іде геть із майстерні. Двері зачиняються з глухим дзвоном).

Голос Сікстинського Полотна (звучить останнім акордом, глухо й резонуюче, наче обривається натягнута струна):
Мій льон розіп’ято на цьому дереві, так само як невдовзі буде розіп’ято Його... Ти впіймав Небо у тенета моїх земних ниток. Поглянь на свої пальці – вони вже не пахнуть олією, як раніше. Вічність дивиться на тебе твоїми ж очима. Кожна жива лінія на мені – це твій невиплаканий подих, що став льодом…
Маргеріта… Вона пішла в земне життя, твоя Муза повернулася до людей, а ти... ти залишишся тут… простою тінню біля мого підніжжя. Це був твій останній теплий подих, Майстре. Усе скінчено, Рафаелю!.. У майстерні темно. Твій Час догорає… Опусти руку… Відпусти свій пензель!..

(Рафаель Санті заносить руку з пензлем і ставить останній, різкий мазок – це відблиск світла в очах Немовляти. У цю ж секунду його рука безсило опускається, пензель падає на підлогу майстерні. Він залишається сидіти перед величним полотном у променях вечірнього римського сонця, а над його «Мадонною» повільно опускається важка, невидима завіса вічності, закриваючи за собою золоту добу Високого Ренесансу).


ЗАВІСА

 
Замовить Moët et Chandon
У приватний кабінет
”Хай їдять торт“ звелить
Мовби Мері-Антуанет
Ліки від певності
Хрущов ти, чи Кеннеді
Будь-коли тебе запросить і ти скажеш ”так“
 
Кав’яр, сигари &
Вишколений етикет
Екстраординарний шарм
 
Королева-убивця
Порох її рушниць
Динаміт, лазерний приціл
Гарантують твій екстаз
(У зручний час) О, прайс-рекомендації
І ненаситний апетит
Ти хотів би?
 
Оминає проблеми
Міняє безлічі адрес
Коли до теми
Манери наче в баронес
Для гостя з Китаю
Трохи гейшу грає
Звична знову, ненав’язлива
Непромовиста раптом
 
Парфум її природно паризький
Усі авто знає зблизька
Вибаглива до дрібниць
 
Королева-убивця
Порох її рушниць
Динаміт, лазерний приціл
Гарантують твій екстаз
(У зручний час)
 
За момент вона грайлива, наче
Пустотливе кошеня
Тоді раптова індиферентність
Тимчасова апатія
Щоб абсолютно звести, звести . . .
Прибрати до рук
 
Королева-убивця
Порох її рушниць
Динаміт, лазерний приціл
Гарантують твій екстаз
(У зручний час) О, прайс-рекомендації
І ненаситний апетит
Ти хотів би?
 
О, ти хотів би
 
 
 
 
 
 
 
 

Ще нас нема, а камені живуть -
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллється, і вростеться скрізь.
І заспіває збурена земля,
І проросте і зіллям, й мозолями.
Праматір стане понад світом й нами,
Освятить степ й засіяні поля.
І ми вже є, і ліпимо життя
Із глини і соломи так спроквола,
І колесо у нас, й гончарне коло,
І одяг, і прикраси до пуття.
І зброя - є. Бо як то без війни?
Людині мир хіба коли насниться.
Летить з каміння вогнекрила птиця -
І гинуть у бою мужі й сини.
І нас нема, а камені живуть
І виглядають ще живу зернину,
Щоб відродити степ, суху долину,
І людства кольорову каламуть...
Ми є. Живі. І камені живуть.

Хто не помер за волю і свободу,
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.

Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
і мають право на авторитет.

Поезія не заважає жити
нікому, та кульгає на ходу,
коли одна богема на виду.

Ідеалісти опусами ситі
і копіями нео-акмеїстів,
а неофіти дують у дуду.

11/26

Господи, дякую Тобі за тишу, наповнену голосами.
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.

Господи, цей ранок спіймав у лещата «тривогу».
Господи, прещедро даруєш в майбутнє дорогу.
Господи, хай милість Твоя осяває шляхи України.
Господи, країна моя…з очима дитини…

Симфонія № 45 (Прощальна) Йозефа Гайдна виконується при свічах, закріплених на пюпітрах музикантів, які у фінальній частині один за одним припиняють грати, гасять свічі й залишають сцену. Згодом сходить зі сцени і диригент. Симфонію дограють лише два музиканти, які також ідуть слідом за іншими…

Коли так боляче, що майже нестерпно,
і вже не тримаєш заданого темпу,
коли у душі роздрай…
Лунає Гайдн.

Коли тебе щільно обклали скорботи,
щодня по краплі тануть прозорі ноти,
коли, здається, вже край…
Лунає Гайдн.

Коли всі навколо загасили свічі,
а ти один лише на сцені цій вічній, -
останні ноти дограй…
Лунає Гайдн.

2026 рік

Цей погляд, ніби гостре жало,
вколов у серце мовчазне.

— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
з вікна видніє Оболонь,
Північний міст і хмарочоси,
Дніпра розлогий маргінес.*
Не усміхайтесь, з мене досить,
цю оповідку чула десь.

Цей чоловік такий зухвалий
і пахне вітром польовим —
я вже такого вибирала,
що розчинився, наче дим.
Уже з таким ділила навпіл
і хліб, і сіль, і почуття,
моря та острови на мапі
свого мінливого життя...

Зелені очі туманіють
в салоні тьмяного авто.
Ховаю враження під вії,
бо він для мене ще ніхто.

Маргінес* — берег

10.11.2026р

Неспокійний, як вітрисько,
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
Де за мить засяяв блиском
Чуб невтомного хлопчиська, -
Не впіймати, ні догнати
Нам оцього хлопченяти.
11.11.26

1

Під ноги осінь сипала бурштин
І шила сповідь жовтими нитками.
Стою на тихій вулиці один...
Тут відчиню собі останню браму.

Всі відзвуки зимових іменин
Оглушені осінніми дощами.
У кожній краплі бачить грішник син
Небесні сльози праведної Мами.

А може, раптом стануться дива
Усупереч прогнозам дня сумного?
Навряд чи. Тільки вітер завива.

Тепер лунають особливо вбого
Затерті та заїжджені слова.
Без Неї світ не коштує нічого.

2

Самотність нескінченна тягне вниз.
Холодні вечори шматують віру.
А наді мною вироком навис
Міський туман, що лізе у квартиру.

В життя ішов дорогою навскіс,
Душа хотіла внутрішнього миру.
Невже до щастя досі не доріс?
Лягли усі чекання під сокиру.

Колись кохав. Дитинства очерет
Бажав здійснити всі мої прохання,
Але життя дістало свій кастет.

Питання ставлю долі вже востаннє:
Скажи мені: який же я поет,
Якщо живу без музи та кохання?

3

Мене забрали зливи назавжди,
Бо не мені світило щире сонце.
Ловив живильні крихти теплоти,
Одразу розуміючи, що сон це.

Наказували інших берегти -
Крутився, мов травинка у воронці.
На візерунки сірої сльоти
Розплавлений тече ядучий стронцій.

Фігура з льоду за дощем стоїть
І кличе в рідні райдужні пенати...
Згадається щаслива, світла мить.

Для осені я - непомітна втрата.
Життя прекрасне? Краще помовчіть!
О, як набридло вже собі брехати!

Є меч такий Кладениць,
нівроку як кому,
народ наш спадкоємець
віки й віки тому.

На захист має силу
й умову лиш одну:
над ним хто зрушить брилу –
дає себе тому.

Тому, хто з ним, властива
сталева** слова міць,
Земля Того зростила
покласти зайд всіх ниць***.

Та легендарна зброя
без мурів і бійниць
цим часом чи добою
кладе вражину ниць!

* Меч-кладенець — це міфологічний чарівний меч зі східнослов'янського героїчного епосу, билин і чарівних казок, який дарує своєму власнику непереможність у бою і забезпечує перемогу без особливих зусиль з боку богатиря.
** А з Його уст виходив гострий меч, щоб ним бити народи. І Він пастиме їх залізним жезлом, і Він буде топтати чавило вина лютого гніву Бога Вседержителя! Об’явлення 19:15.
*** Покласти ниць — покласти когось обличчям донизу (до землі, підлоги або іншої поверхні), змусити підкоритися, впасти на коліна чи розпластатися на землі, схиливши голову на знак покірності, поваги чи через безпорадність.

10.11.2026р. UA

У Юрковому пеналі учинився бунт, —
не всі речі мають право мешкати отут.
— У цій тісняві страшенній, — криком олівці, —
нам подряпали всі грані зайві камінці!
Ручки кулькові — тієї ж:
— Геть звідсіль, болти!
Нехай разом із гайками в інші йдуть світи!
Навіть ластики подерті скрикнули слова,
захищаючи із денця на життя права.
Лиш лінійка, що зігнулась у круту дугу,
не могла ректи нічого, крім «ага» й «угу».
І фломастер бідолашний вже лишень зітхав,
бо, утративши кашкета, третій день всихав.
Не на жарт перелякався тут складаний ніж —
сподівався ж керувати за царя не згірш.
— Геть, нездари до навчання: жуйки, шпичаки!
Вам, — кричали шкільні речі, — шлях на смітники!

І тріщав пенал нещасний — світові не рад.
Наведи, Юрку, нарешті у пеналі лад!

2017

Летять і минають літа суєти,
об’єднані ціллю одною,
і люди, що мчать до цієї мети,
назвали її золотою.

Старіє і знов молодіє земля,
і є сподівання на краще,
і промені сонця ще гріють здаля,
і людство при світлі, неначе.

Ховає воно покоління старе,
майбутнє його на погості,
і сяє душа, що ніде не помре
у вічності на високості.

І це не порожня омана, не сон,
що інде дарується всує,
народжена мрією, їй в унісон
навзаєм душа резонує
і внутрішнє я відчуває резон
надіятись, поки існує.

11.2026

Не знадобиться відпускати
минуле у чортополох.
Ще здатна прикрашати шати
хоч уві сні для нас обох,
і згадувати очі сині,
обличчя миле, рук тепло —
від щемної пори й донині,
любити, щоб там не було.
Хоча тебе немає поряд,
не обіймаєш, як раніш,
не загортаю в крижму горя
присвячений коханню вірш.
Нехай мене весь люд осудить
за слабкість у скорботні дні.
Допоки пам'ятати буду
світити будеш у мені
любов'ю, що в душі не згасне
у божевільний буревій,
допоки серце бідолашне
плекає світлий образ твій.

8.10.2026р

Перед тим, як назавжди покинуть
Цю місцевість, таку дорогу,
Він вклонився могилам і нивам,
Залишивши надію благу.

Він вклонився книжкам посивілим
На полицях дрімливих, стійких.
Він лишав не маєтки і вілли,
А вогонь у яругах крутих.

Він лишав, мов баскі кінокадри,
Світлі спогади в мантіях снів.
Не придумаєш більшої кари,
Ніж вигнання у сяйві вогнів.

Причаїлась у травах високих
Незабутня любов, ніби дар.
Поступово вичавлює соки
Ця печаль, наче літній звіздар.

30 квітня 2026

Довірлива..Всю обняла б планету.
А він - ласкавий, зичливість в очах.
Заполонив і взяв в чіпкі тенета.
Хотілось щастям бути у руках.

Але ж оманливість не вічна, звісно.
І віддалився він, як не було.
Крихке кохання не палило свічі,
Залишилось плямисте видно тло.

Мов темні дикі хмари в інтервалі,
Мов бився шторм шалений вод морських,
Отак її чуттєвість допікала,
Здавалось чула свого серця крик.

Крутився довго світ, як в каруселі,
Опанувала потім вже себе.
Весняні чула солов'їні трелі.
Переосмислила, хоч щось шкребе.

«Які ми гарні!»- пишаються суцвіття,
Невдовзі станемо плодами...»
Згинається гілля, кора мовчить.
Мовчить невидиме коріння…
Мовчать, хоч знають, що сказати крикунам,
Які невдовзі розпрощаються з цим світом.
І тільки ми дамо життя новим суцвіттям.
Не всі гілля спроможні зимову пору подолать,
Порепається кора на стовбурищі, та є коріння –
Невидиме його життя, дане Всевишнім на цілі покоління.

***
А наш взірець – Сцевола Муцій,
який учив терпіти зло
і цій науці
у фейсбуці
підтакує якесь пуйло.

***
А де-не-де є мода вічна
на вирази крилатих слів,
що екзотичні
й дуже звичні
для спілкування пацаків.

***
А українців ждуть у гості
як не Сибір, то Колима,
де їхні кості
на погості
ще не завіяла зима.

***
А турки, із боліт мобілізовані,
уріжуть дуба. Їхня роль така –
будуть поховані
і пристосовані
до двійника або маніяка.

***
А певна кореляція буває,
коли на полі бою повезе.
Ніхто не знає,
що усіх чекає,
а нам би миру, тільки без ВеЗе.

***
А лис рудий піариться щодня,
та марно через день міняти маску,
як не рівняй
до стінки горбаня –
невиліковне виправити важко.

Мотивація
А нам би жити й жити без росії,
та явно Бог карає за гріхи
і безнадію,
що хороші мрії
збуваються... збуваються, таки,
коли у лету кане час лихий.

11/26

Радію вранішньому світлу,
Що тихо ллється через скло, -
Радію сонцю, що розквітло,
Землі даруючи тепло.
Вдихаю чисту прохолоду
І свіжість ранньої пори, -
І відчуваю ту свободу,
Яку мені несуть вітри.
Блищить роса, немов намисто,
В саду бринить пташиний спів, -
Блакитне небо урочисто
Цілує золото полів.
Душа летить назустріч щастю,
Неначе пташка у блакить , -
Нехай Господь цей ясний настрій
На день увесь благословить.
Нехай мерщій зове до дії,
Відкриє тисячі доріг, -
Нехай здійсниться кожна мрія,
Коли я вийду за поріг.
10.11.26

Пізньої осені деньки такі короткі,
Не встигнеш зоглянутись - вечоріє.
І вже володарює темна нічка
Та розсипає в небі ясні зорі.

Ось вирина поволі місяць-серпик,
Гойдається на хмарах, наче хвилях.
Він зачепив за ріг срібне відерце
І з нього сяйво усе сипле й сипле.

А зіроньки купаються у річці,
Немов золотокосії русалки.
Світанок підкрадеться непомітно -
Тоді й розтануть ночі дивні чари.

2017 р.

Тобі позичу клаптик моїх снів,
із тих, де небо черпаю в долоні,
із тих, де квітну маком на осонні,
де сад вишневий мій ще не здимів.

Тобі позичу, тільки поверни,
допоки не розвіялись серпанком,
допоки перший сніг лежить під ганком,
мої напівзабуті уже сни.

Вони відснились, маки відцвіли,
я майже їх уже не пам’ятаю,
хоча усе ж я іноді злітаю…
за танучим у темряві «турли».

11.2026

Моєму раєві ангелів не треба
Для того, щоб це місце було раєм.
Я бачу святість у соняхах крайнеба
Та в Бузі, що бурлить на інтегралі.

В душі зосталась Компанійська скеля,
Що воду бачила розбиту, наче таріль.
Блакитне небо — дитинства мого стеля,
Під котрим серце вмочено у травень.

Мій спокій — там, в розливі чебрецю
Та в інших травах, що ростять стезю
Уздовж полів, де колосом ятріє.

Дай Бог, вернусь споглянуть на красу,
А так втомивсь лиш снити крізь сльозу...
Люблю тебе, свята моя Мигіє!

26.10.2026

Бузкова халабуда. (Тепло).
Видніється молочний [серп] —
Дитинства мого ясний герб!
Товариш — другом був. Дотепно…

Та нісся час — за ко- ло- вер- том.
Побачив це — (язик отерп).
Вмить кинувся шукати верп,
Аби утриматись зачепом.

Проте не зміг: пішов за ним,
Без лементу, бо ж був німим.
Смикнувсь назад… А там — ЗАГАТА.

Хоча б залишив молодим…
А як надовго? — То узрим.
> Відцвів бузок… / Забулась. [Хата].

13.10.2026

Ой пливи, ой пливи, кораблику мій,
Подивися для мене на інші світи.
Тримайся терпцем, борти ж бо помʼяті,
Пливи по воді, як мені йти по мʼяті.

Пробач, що поклав на тебе надію,
Тяжким тягарем позавадив вітрилу.
На жаль, не тобі писати сонети,
Не бійсь, як побачиш од моря лабети.

Вертайся, маленький носію душі,
Здобувши коралі, потрібні мені,
Зі скла, що утримує всесвіту сенси.

Без них — не чекаю, пробач і за це,
Хоч серце щемить, ридає, пече:
Чекання мої прошý не підвести.

27.09.2026

Мій цвіт загорнуто в долоні.
Боюсь не зрозуміти світ,
Точніш — не встигнути до літ,
Коли розкриється поволі

Для мого досвіду суцвіт.
А я? Обранець свого лóсу?
Хтозна, чи вирватися зможу
З порослих теренових віт?

Не дамсь! Не буду конформістом
Та знеособленим зі змістом:
«Народжений буть кріпаком!».

На дереві — багато листя.
Хоч створені з одного тіста —
Не поступлюся, впрусь чолом!

25.08.2026

 
Друзі до мене прийшли вчора, надвечір
Сам я лежав у постелі, умираючи
Ені Бонó зі Сейнт-Ейнжел
Казала ”надворі погода шикарна“
 
Ще вітер тоді завивав у проймі дверній
О, хто ти такий, щоби погоді відмовіти
Мені би спокою, щоби умерти собі
І друга, або двох, іще би, поряд
 
Моя лихоманка зростає до ста п’яти
Росте і росте, далі падає, леле
Наступний день, де ти іще живий
А завтра ти, можливо, під землею
 
Дивись, як воно усе
Йшло до дня цього
Але це такий звичайний день
Не гірше інших
Сонце, що сходить ось
Й заходить потім, звісно
Сяє у вікні моїм
Друзі ходять, чого не ходити
Чого не ходити
Чого не ходити, їм
 
І люди все знають, але байдуже усім
Що хтось нещасний аж настільки
Чуєш, той бідний Петер, у муках лежить
Тож, біжимо і поглянемо
Що із ним
Що там, із ним
Що там, із ним, о що же там, із ним
 
 
 
 
 
 
 
 

Усі шишки на ялинці
Усміхаються хмаринці.
Вітер віти колихає —
Він ялинку колисає:
— Люлі, люлі, спи гарненько,
Чарівнице зелененька!

Та ялинці геть не спиться:
Вже на гілочці синиця,
Он метелик пролітає,
Бабка весело кружляє.
Не вагаючись ні трішки
Біжить білка по горішки!

— Нема, вітре, коли спати,
Гостей буду зустрічати!

Дід в гірському селі під Женевою
Мордувався з розпуки статевої.
Бо в селі на горі
Лиш бабусі старі,
А панянки гуляють Женевою.

На стоянці в порту Гонолулу
Бабі Ксенії вухо надуло.
Дід на неї нараз
Натягнув протигаз,
Щоб не дуло її в Гонолулу.

У безкраїх саванах у Кенії
Заблукали туристи з Вірменії.
Шлях шукали назад
До гори Арарат,
Але так й не знайшли її в Кенії.

А вже листопад із сумними вітрами,
Літає і падає листя-метелик.
І джерги осінні на душі нам стелить.
Не знає ніхто, що за синню й горами,
Бо крутиться світ, наче зірвана хвіртка.
І стіни замовкли, а серце тріпоче.
А далі що буде? Все знає лиш Отче.
Чи прийде додому та радісна звістка?
Чи вистачить сил нам дійти із сузір'ям.
Чи все, що шукалось розвіється димом.
А може, воскресне очищення злива,
І знов гомонітиме щастям подвір'я.

Де ті духи що дрімають,
Духам вічним спати треба?—
У надриві зволікання
Їх нетлінне — не від Неба!
Хто відчує — буде вільним
Від зневіри і шляхетства,
Буде плавати в ефірі,
Називатися мистецтвом,
Буде казкою витати
В незабутні дні осінні,
Аж до крику від пологів
На холодному камінні,
В темних закутках морозу,
Де замерзлі руки й ноги —
В сивих косах верболозу,
Колом давньої знемоги…

Жовтіють вікна, рожевіє обрій,
Кричать ворони - все, як і раніш, -
Мені сьогодні невимовно добре
Отут, де досі краєвиди ті ж.
Мене сюди завжди ведуть дороги,
І тільки тут душа моя - своя, -
Зникають зразу болі і тривоги,
Коли знайоме роздивляюсь я.
Притихлий сад з'являється з туману,
Сріблиться перший іній на гілках, -
Укритий трохи листям полум'яним,
Мене до себе звично кличе шлях.
Ступаю мрійно по палітрі листя,
Бо запахів знайомих - досхочу, -
Душа моя, мов білий світ пречиста,
Усе образам і рокам прощу.
Тут кожен подих, ніби лікування,
А кожний крок - зціляє від недуг, -
Домівка завжди шле такі вітання,
Що сам вітаюсь із усім навкруг.
09.11.26

Ввімкнулась думка — позелень і спалах:
Залишив познак аличевий лист —
Дитячий сміх, струмок що поміж щебня, —
Там човники гальмують об поріг.

Зродився спокій із пера й багнюки.
В землі коріння — буде і стебло.
Бордюр — квітник — прорізалось люпиння,
Дай час — цвістиме — вʼяжеться бутон.

На небі присмерк — зоряна портʼєра…
Почувся гавкіт — бабця — цвіркуни.
Укрита постіль з відлиском пастелі.

Душі куток — іконостас — молитва.
Повисли груші при нічній барʼєрі.
Здійнявся пил — промчались жигулі.

20.07.2026