Лернейской гидры яд
Стрелой пронзает президентов и царей,
Несчастные совсем не знают
Ту природу яда.

Ведь яд тот изготовил Люцифер,
Вложив в него всю формулу
И биохимию мирских проблем,
Всю химию убийств и завоеваний.

Мы временщики здесь
И подчиняемся законам Люцифера —
Деянья и помыслы земные наши здесь
Под властью Ангела, что пал на землю нашу.

Он нам перстом творит
Деянья наши здесь
И в душу нашу, что нам дана от Бога,
Желает он коррекцию внести,
Где правда — по его мировозренью.

Он дружит с Гидрой
С незапамятных времён,
И Бог желанья не может разорвать
Союз сей дьявольских клыков
С клыками той Лернейской Гидры.

Рождаемся мы там, на небесах,
И в души нам вселяет Бог Любовь,
И отправляет нас сюда,
Где мы должны пройти экзамен жизни...

Напутствия от Бога и любовь,
Где Код нам вбит любви,
Правописаний и деяний нашей жизни...
И души наши, родившись на земле —

Земле порока, страсти, злодеяний —
Все попадают в козни Сатаны
И стрелы яда, что Гидра источает.
Не виноваты мы, что память коротка,
Заветы Бога что напрочь мы забыли.

Стремимся вдаль,
Спешим покорить вершину Эверест,
Не думая о том, кого перешагнули...
Спешим успеть,
Боимся опоздать дела вершить
И покорять вершины жизни Мира.

И мы не думаем о том,
Что все задачи нашей жизни
Составил падший Ангел Люцифер,
Чтоб стать Царём,
Вершиной наших судеб.

А Бог всё видит —
Ведь дети мы Его, грешим, творим
И забываем напрочь о Всевышнем.
Желаем мы успеть, боимся опоздать —
Наш поезд-экспресс нас быстро
Очень мчит по жизни.

А что же президенты и цари?
Живут они в пороке, грязи
И планах Люцифера,
Ступают в грязь, что им дозволена судьбой,
И брызги грязи той в их душах поселились.

Не ведают несчастные о том,
Что Гидра сердце и душу ядом отравила,
И посылают в бой солдат армии своей
На покоренье и захват чужих земель,

Чтоб приумножить казну своей страны,
Забыв одну из заповедей Бога:
«Ты не убий, живи в согласии, любви,
Что Бог тебе поведал жить по жизни».

Живи в любви, не ведая границ,
Что светят нам Лучом от Бога с неба —
Любовь Он в души всем родившимся послал,
Но мы послушали Царя земного.

Не думаем о том, что жизнь пройдёт
И на экзамен станем мы Душою подле Бога...
За всё ответить придётся нам сполна
С учётом протокола прожитых годов
На нашей грешной зЕмле Ада.

ХЛЕБНЫЙ КОЛОС

Мы жили вроде бы спокойно, мирно:
Любили солнце, море и весну,
Ходили по Привозу, в магазины,
Детей растили, друзьями были

И почитали стариков.
Мы жили ровно так, не зная непогоды
И всех несчастий, что обрушатся на нас.
Воистину, наверно, так удобно —
По жизни жить, не зная, что нас ждёт.

Но ведь беда нагрянула нежданно:
В то утро помню, как сейчас,
Мы все проснулись от разрывов
Ракет, снарядов, свиста пуль...

И вот тогда залилась алой кровью
Вся Украина — родина моя.
Стояли стоны мирных граждан,
И алой кровью пропитался чернозём.

На тех полях пшеницу мы сажали,
Старались дать рекордный урожай,
Ну а сейчас пшеница кровью вся залита,
И хлебный колос плачет за людей.

Тот хлебный колос испытал немало,
Он помнит всё, что было на земле:
О том, как люди наши умирали
За рост колосьев на израненной земле.

Уж так и длится то всё горе бесконечно,
Уж пятый год как началась война,
Где брат на брата, опустив забрало,
Несётся вскачь галопом на врага.

Над нашими домами ракеты пролетают,
Неся нам смерть и горе каждый день.
Скажи мне, Господи, доколе нам терпеть страданья,
Когда закончится весь этот передел...

Сидять діди із бабами, згадують минуле.
Та не те, що десь від когось мимохідь почули,
А те, що самим малими прийшлось пережити,
З рідних країв податися ледь не на край світу.
Сидять, слухають всі мовчки, не перебивають,
Видно, заново минуле те переживають,
Бо у когось в очах сльози, зрідка витирає,
Хтось тремтячими руками люльку набиває.
В кожного є що згадати, про що розказати,
Хоч відтоді і минуло літ, ой, як багато.
Не загоїлися рани на серці й донині…
Кожен спогад – то кривава рана України.
- Десь, напевно о четвертій, - каже дід Микита, -
Узялися нам у вікна раптом торохтіти,
Що аж шибки задрижали. В двері молотили:
«Открой!» Тато бігом встали, пішли, відчинили.
Вповноважений ввалився та понятих двоє.
А під вікнами солдати і усі при зброї.
Вповноважений бумажку дістав, став читати:
«Ви ізмєннікі, поскольку ваш старший -прєдатєль,
Висилаєтєсь семьйою в область за Уралом…
На сбор – час!..» А де та область, чи ж ми тоді знали?!
За оту одну годину ми зібратись мали.
На одного – один мішок, більше не давали.
А що туди можна взяти? Подушки, щоб спати.
Тато в два мішки пшениці взявся насипати.
Муки не було. Збирались їхати до млина
Саме нині. А тут якраз ця лиха година.
Мама тісто поставила, а хліба не було.
Тут сусіди назбігались, бо крики почули.
Солдати на них кричали та не підпускали,
Аби зайвого, напевно ми їм не сказали.
Стоять вони попід тином, мама вийшла з хати:
«Нема, - каже,- й крихти хліба дітей годувати».
Люди бігом розійшлися та зносити стали
Хто що міг…Але солдати близько не пускали.
Взялись вони хліб кидати, я – його ловити.
Цілий мішок назбирався. Буде як прожити.
Привезли нас у Анжерку, в пекарню вселили,
Стару уже, непотрібну. Нари поробили.
А місцеві вже чекали, бо ж казали: «Скоро
Прівєзут на нашу шею проклятих бандьоров!»
Ми сиділи на тих нарах, вони заглядали:
« Да оні такіє ж люді!» - між себе казали.
Думали, що ми з рогами, мабуть і з хвостами…
Привезли нас на чужину серед зими прямо.
Не було в нас ні копійки, не було нічого.
Залишалося, хіба що молитися Богу.
А сніги ж там, закурило до самого даху.
І морози. Чи ж зігріють людське тіло лахи?
Дід помер ще в першу зиму. А мама боялась,
Щоб від холоду із нами теж того не сталось.
Зняла десь в колгоспі лату, щоб піч протопити.
Бо ж ми ще малі, хоч трохи нас теплом зігріти.
Але сторож її злапав, привів у контору.
При Сталіну, ви ж знаєте, за все суд був скорий.
«Паймал вора!» - голові він доповідає.
А той, хоч і українець, по-москальски лає
Того сторожа: «Кого ти? За що – пита, - злапав?
Узяла десь непотрібну півзогнилу лату?»
Маму тоді відпустили. Та привезли скоро
Цілу фіру нам берези сирої до двору.
Так, що було чим топити. Та щось їсти ж треба.
Першу зиму ми ходили із братом у жебри.
Хто шмат хліба, а хто бульби, а хто вкриє матом.
Тож доводилося звідти чимскоріш втікати.
Бігли, а услід неслося: «Пасматрітє, люді.
Ані братьєв наших рєжуть – ми іх кармить будєм?!»
Все ж якось перебивались. На святвечір мама
Нам по бульбочці зварила. Справжнє свято прямо.-
Дід задумався, згадавши ту картоплю, мабуть.
Тут озвалася старенька вже згорблена баба
Пріська, що на лавці сиділа із краю:
- А я і день той проклятий добре пам‘ятаю –
Двадцять перше жовтня. Тепло ще було надворі.
Боже, а ми все лишили. Хто ж знав на ту пору,
Що в Сибір везуть?! Гадали – в район везти мають.
А ми хутко із району назад повтікаєм.
А вони нас в ешелони хто вже був у чому.
Тож не скоро довелося побачити дому.
Ми жили доволі бідно, як померла мама,
Все лягло на мої плечі, бо ж я старша сама.
Двоє діточок маленьких потрібно ростити.
Довелось на заробітки до людей ходити.
А в ту ніч я встала рано снідання варити,
Стала чистити картоплю. Іще місяць світить.
Аж хтось ходить по подвір’ю. Уже обступили,
Щоби часом ми із хати втекти не зуміли.
Речі зібрать повеліли. А що брати мала?
Я ж дурна сусідам речі всі пороздавала.
Думала, втечем з району без майна на плечах,
А сусіди і повернуть назад усі речі.
А нас сходу у вагони товарні загнали.
Цілих дев‘ять ешелонів нещасних нагнали.
Поїхали до Сибіру ми голі і босі.
Як я вижила – не можу повірити й досі.
Везли нас, немов худобу. А то старі й діти.
Упритул, як оселедці довелось сидіти.
Мерли люди по дорозі. З голоду вмирали.
А когось морози люті в путі доконали.
Братик мій помер в Сибіру… Як мами не стало,
Дев‘ять місяців всього лиш воно віку мало.
Чому не вмер тоді? Чому так доля поклала?
В дев‘ять років у Сибіру все одно забрала.
Зостались я і сестричка. Голод, холод лютий.
До цих пір ті страшні роки не можу забути.
Хоч були й там добрі люди. До одних, бувало,
Я ходила, для сестрички молоко в них брала.
Так лякали їх: «Бандітов к вам вєзут! Бандітов!»
А, як виявилось, більшість – то старі і діти.
- А то… А я… - то вже з лавки дід Охрім озвався.
– Я в Сибір не за своєю волею подався.
Прийшли ще о третій ночі, список зачитали.
Щоб, не дай Бог, когось вдома, бува не застали.
Я із братом на печі ще із вечора вклався.
Мені було вісім років, а брату - дванадцять.
Менший з мамою у ліжку. П‘ять літ мав допіру.
Отаких от партизанів везли до Сибіру!
Вповноважений припхався із ним два солдати,
А у кожного на грудях справжні автомати.
Повеліли нам збиратись. Солдат, видно добрий.
Сказав нам, щоб все, що можна збирали у торби:
«Бєрі, - каже - всьо, хазяйка, тебе прігодіться!»
Довелося нам із братом добре повертіться.
Старший вибрався на стріху лантухи скидати.
А солдат слідом подався за ним наглядати.
Все винесли на машину. А корови й коні
Відібрали до колгоспу, як здобич законну.
На станцію нас привезли. Там купа народу.
Автоматники навколо, тож утекти годі.
Ну, а далі ешелоном у Сибір погнали.
Хоч давали хліба й супу – не голодували…
- Нам також давали супу, - устряв дід Микола –
Мені було чотирнадцять. Були майже голі.
Бо ж ніхто не сподівався на такі морози.
Отож, супом годували людей у дорозі.
Але суп той скис і люди їсти не хотіли.
Та й свиня б уже, напевно того би не їла.
А ми їли і ніхто з нас не заслаб від того.-
Дід тремтячою рукою прим‘яв чуба свого –
І свиня б, мабуть не їла. А ми, бачте, їли…
Бо в страшнім бедламі тому вижити хотіли.
І вижили, і вернулись назад в Україну…
Хай ці москалі прокляті з цього світу згинуть!

Поспішав Славко до школи,
запізнитись не хотів:
мав здавати реферата про
породистих котів.

Біг охоче і бадьоро,
хоч портфель був заважкий.
Ось і школа, перший поверх,
клас, як завжди, гомінкий.

...По дзвінку зайшов учитель,
став тлумачить про ссавців.
Враз спинився на півслові й
на хвилину онімів.

Із Славкового портфеля показався...
сонний кіт,
нявкнув двічі до присутніх,
що в перекладі — «привіт».

У Славка аж дух забило:
як же він туди заліз?
«Випадково, — каже стиха, —
я кота сюди заніс».

Усміхнувся тут учитель.
Засміявся дружньо клас:
отакий живий посібник
на урок прибув до нас.

2016

Оксамитами квітчана Панна
Самобутньо вкривала поля.
І ліси, і водойми старанно
Ніжний усміх вбирали здаля.

Не списати словами пейзажі
І прекрасні, барвисті вбрання
Сонцесяйних блискіткових пажів
Легіт теплого, світлого дня.

Апогей сподівань, мрій та планів.
Всім сезонам вершина надбань –
Наповняла невидимі грані
Ізохронних, прийдешніх бажань.

07.10.2026

                        І
Розбійники з великої дороги
трамбують меншу із усіх боків,
ніде не припиняються тривоги...
ніхто не кликав їх, а хто привів
неважко здогадатися – це строгі
третейські судді – жупел демагогів
у вигляді ґарантів і братів.

                        ІІ
Великороси люблять малоросів
і люблячи, звичайно, кожен б’є,
аби як і вони ходили босі,
зимою гартувались на морозі
і не претендували на своє
на берегах Дніпра, Сули і Росі.
Такі вони, язичники-пани...
розп’яти Україну – їхнє кредо
і це не міф, не байка, не легенда,
що їхній бог на капищі війни,
підв’язує закаляні штани
і йде позаду, а не попереду.

                        ІІІ
А малороси мають свій девіз –
терпіти, поки раша їх подоїть,
і доїть, наче сидорових кіз
у хвіст і гриву та зганяє злість,
коли вони на суржику глаголять.
Своє коріння забуває молодь...
....................................................
ой люди, люди, боляче до сліз
і гидко... гірко, гірко! –
                виє проблядь.

10.2026

У вогняні знемоги дні - провіщені, наснажені,
залюблені в меди життя - відроджені і ти, і я.
Це дивний збіг, як оберіг, як долі сміх, дороги біг,
де понад сни - лади струни, і з пелени - синь далини.

І лине буднів тятива туди, де пісня горлова,
де літ неспішних тане лік, і з небом тільки ми повік.
І у собі, у цій добі, цілком земні, життям нові -
ми подихи височини над плесами старовини.

Врочисті ноти світові, наспівані, даруй собі,
бо то не бог, не долі смак, а ми самі обрали так,
бо перекочує жива мелодія тремкі слова,
бо днів коротких - ярий лік, і з небом тільки ми навік.

Я нічого не зміг роздивитись
У безглуздій німій темноті.
Я звалився з коня, ніби витязь,
У абсурд і свавілля катів.

Не побачу імен, фотографій
На вечірньому цвинтарі я.
Наче відблиск небачених графік,
Даленіє забуте ім'я.

Все втрачає обличчя понуро
І зливається з царством пітьми.
В темноту відпливає минуле.
І панує жорстокість зими.

Зупинюся на гранях зникомих
Між пітьмою і світлом ясним,
Не упавши в безпам'ятства кому,
Подолавши ненависті дим.

21 березня 2026

 що сказати що написати друже
 чи дістались ми суті й тиші нарешті
 або нами оволоділа байдужість
 хоч ми і продовжуєм вештатись
 цими вулицями та майданами
 веселощами у примарних мандрах
 чудуванням чуттєвим у розкошах
 бодай на хвильку отож-бо
 і христос приглядає за нами
 чи хто у піжамі строкатій
 претендує несе її стяг немов
 на пожовклому тлі бездумному
 все в тій самій намоленій хаті
 час від часу незламно знеструмленій
 при багатті жовтневім агов
 помережаним інде снами примарними
 

Погляд повен муки, а кругом — полин,
А кругом сукуба непроглядна тінь.
Мерехтливі перла в косах між рамен,
Губ нерідних, мертвих обраний домен.
Вівчареві місяць сяє над грудьми,
Провіщає ранком справжнє рази три.

Цвинтар біля греблі тихий і чужий,
Берег Альбіону білий та крихкий.
Та не в тому справа — жовті прапорці
Сяють вздовж заплави, як у холодці,
Наче у сніданку, що ховав масон
Стінам Кентервіля в кам’яний вазон.

____________________________
По отаві довга тінь серед химер
Тягнеться від греблі зранку й дотепер,
До берізок сивих в гілки рятівні
З бур’янів морозу вогкої стерні...

Заховалася в гущі туману
Тьмяна постать висока твоя.
Залишилося в серці, мов рана,
Повне ясного світла ім'я.
Час стирає деталі та риси,
Забирає у вирій літа, -
Я благаю тебе: озовися,
Розімкни жданим словом уста.
Розпливаються тіні в тумані,
Приголомшує тиша німа,
Видивляюся вперто Світлану
Там, де звуків ніяких нема.
Хоч імла усе більше густіє
І за обрій тікає тепло,
Не зникає на зустріч надія,
Попри все, що між нами було.
Бо кохання - вагоміше слова
І міцніше столітніх дубів, -
Наша зустріч відбудеться знову,
Почуттям присягаюсь тобі.
08.10.26

Залишилась хата самотиною
на поталу хижим ворогам,
стала передчасно вона сивою,
на глумління кинута димам.

Тіло їй поранено осколками.
Вікна, ніби очі без зіниць.
Розтинає небо понад Конкою
гуркіт сатанинських колісниць.

А вона — при березі, покривджена,
безборонна, хоч свята комусь.
Скрізь бур’ян. Самшит нестрижений...
І укотре вчулось їй: «Вернусь».

2026, жовтень

Жовтневий день дістав свої пуанти.
Коли дощі почнуть сумний балет,
Самотнім стати може навіть Данте,
Уперше не допише свій сонет.

Втомилися виносливі атланти,
Десь непримхливий гине очерет.
Які для долі знайдуть варіанти
Король, дев'ятка, дама та валет?

Осінній сум народжується тричі...
Можливо, це і є останній шанс
Зустріти в місті світлу Беатріче?

По-іншому складається пасьянс.
Тому я знову вкотре возвеличив
Наш непохитний з осінню альянс!

Шипшина достигає в тиші листопаду,
П'є залишки тепла із вицвілих небес.
І знає: все минає - біль і час чудес.
Вона вже не шукає весняну розраду,

Крізь голі колючки і рани є принади,
Дух визріває попри сутінки і стрес.
Шипшина достигає в тиші листопаду,
П'є залишки тепла із вицвілих небес.

Налився стиглий сік. Не треба маскараду.
Життю не завжди виграє дзвінкий оркестр,
Але залишить стиглий плід і слід увесь,
Бо не важливі їй чужих вітрів наряди.
Шипшина достигає в тиші листопаду.

Багряний плющ і жовті клени
сумують в сутінках черлених.
На бузиновому причілку
не видно ні джмеля, ні бджілки.
Город врожай віддав господі,
твердінь небесна хмари родить,
паливода блукає ревно
у білосніжних хризантемах.
Білизна сохне на мотузці...
Серпанок у линялій блузці
сидить на лавці дерев'яній,
серветки в'яже зірці ранній.
Склювали гойні кури просо,
полинули лебідки в осінь,
а я, мов та зів'яла ружа,
що за теплом душевним тужить,
ще сподіваюся на диво.
У погляді — полуда сива...
В долоні яблуко спокуси —
та хто його тепер надкусить?

06.10.2026р

Нехай минають ця сльота,
Сюїта зливи, фуга вітру.
І буде чиста, як сльоза,
Поема істини і віри.
Ми крізь багнюку пропливем
До чистих берегів свободи.
Не треба інших од, поем.
Шукаємо крізь вічність броду.
Я подолаю цей розвал,
Цю ентропію і руїну.
Над нами стане не Ваал,
А тиша первісна, наївна.
Постане із багнюки сад,
Урочий, світлий, неповторний,
Де проспіває виноград
Пісень під музику валторни.

19 березня 2026

Граматика – моя коняка
і це не заперечить Даль.
В поезії я з’їв собаку,
якій на виставці, в подяку,
мені вручили би медаль.

Мене і бджоли не кусають,
і осам я не до смаку...
і малороси не вітають
за рашу – їхню мать таку.

Російські генії забуті
і я один вартую ста,
тому мене як баламута
не налякала суєта.

Не ангажований юрбою,
аби над іншими «поржать»
я не сміюся над собою
і не турбую їхню мать.

Що я писака, їм до спини.
Полішенелевий секрет,
що я ніщо без половини...
ні Ісідори, ні Марини,
ніяк не клеїться дует,
а як не вбили за малину,
тоді який же ти поет?

Кого образив, тих прощаю,
у мене місія така,
яка не варта п’ятака...
приємно, що ніхто не знає,
які я ще догани маю
від гуманоїда-совка.

10/26

Немов на нитку чисті перла,
У ряд нанизую слова
Про те, що щирість не померла
І віра в щастя теж жива.
І кожен звук, і кожна фраза
Тримає в пам'яті тепло
Тих гарних днів, коли нам разом
Повсюди сонячно було.
І хоч тепер між нами відстань,
І оповитий млою час, -
Моя любов будує пристань
Для нерозлучних більше нас.
Ціную мить, що серце гріє,
Плекаю спогади святі,
Бо, поки є любов і мрія,
Стає відрадно у житті.
07.10.26

 
Старий розповідав казки
 
Мідник, що у грозі, самотній
Розчистить безнадійно
Листя на землі
І сім каменів побачить
У сьомім домі знайде дружній захист
Й переміни, що без наслідків
Нитки напинають, звідкись
 
Корабель, поміж морських страхів
І скеля під водою
За хвилями таїться
Як чайка поруч пролітає
Враз корабельний курс міняє капітан
Й переміни, що без наслідків
Нитки напинають, звідкись
Нізвідки
 
Одчай, знемога світу
Для старого – радість
Утіха в цьому світі
Непотрібна, безплідна
А випадковість – шанс
Старий розповіда казки
 
Фермер, не знає, коли сіяти
Старому платить, щоб
Дізнатись, а старий
Плечима знизує, всміхаючись
Гроші взявши, фермера лишає
Й переміни, що без наслідків
Нитки напинають, звідкись
Нізвідки
 
Одчай, знемога світу
Для старого – радість
Утіха в цьому світі
Непотрібна, безплідна
А випадковість – шанс
 
 
 
 
 
 
 
 

 натуралісте
 йди в дива
 і видива осоння
 де листя облітає із дерев
 у сірій зоні
 чи у мертвій зоні
 яка різниця хто
 і чим живе
 ретельніші думки
 мов у дорозі
 у церкви що на косогорі
 сяє хрест
 у жоднім ракурсі
 не театральний жест
 ідилія комусь
 і меланхолія при дозі
 черлені мальви дві
 за ними трави
 за ними квіти
 блякло-голубі
 ворони
 сіро-чорні кралі
 в любові а не то в журбі
 твій текст утім
 у жоднім разі
 не повчальний
 твої рядки
 що золоті зірки
 на полотні небеснім
 лагідно хупавім
 

Там, де щезнув гамір міста,
де притишується крок,
осінь бавилася з листям
в лапанки поміж гілок.
Там, де вечорові тіні
вже вдягаються в сатин,
ті барвисті гри осінні
загубили часу плин.
Осінь цю сховай у жменьку
від холодної зими
і, мов пташечку маленьку,
у тепло своє візьми.

Пам'яті Віталія Коротича

Самотній патріарх прожив у лісі
У роздумах в наближенні зими.
Він відчував неподоланність висі
І обриси нової Колими.

Колись він був трибун, глашатай, лицар
За правду, за свободу і прогрес.
Так проглядала істина столика
В апоріях нескорених небес.

Один із лідерів перебудови
Балакав з лісом, озером, між тим
Повз нього йшли ошукані і вдови.
Поет пішов у таємничий дим.

Він брав у руки листя нерозкрите,
Мов слово, сховане в шухлядах днів.
А на деревах незабутні рими
Просилися до віршів між вогнів.

17 березня 2026

Поки поети клеплють вірші,
В городі розкошують миші.
Усе погризли залюбки –
Картоплю, моркву, буряки.

Вони гризуть усе по праву –
Вони господарі в державі,
В їх розпорядженні город,
Допоки пестить їх народ.

Хвильове — чарівне!
Віртуальне — зайве!
Гвинтове — як совість —
Ніби щира правда!

Хвильові потоки:
Губи, очі, сльози,
У ресентиментах,
У грудневих грозах…

Плацем осциляцій
Між червоних ліній
Блудиш, ніби зайда
Вздовж срібляних піній.

Світло диких галлів,
Ретроградний Постум —
Виверни кишені,
Доки ходиш босим.

В язиках припливу
Розум, як мулатка! —
Очі майже сірі,
Коси, як касатки*.

У роках голодних
В опіках опіки,
Серед слуг народних
І війни навіки…

Чому нудьгуєш день за днем? —
Перехрести лоба в змозі,
лайном не мастиш стіни ще,
не падаєш серед дороги.
Ще очі бачать спориші,
та відчуваєш запах м'яти.
Чому жаливою в душі
пече жалоба винувата?
Ще здатен слухати гаї,
коріння поливати древа,
допоки береги твої
не замела пора січнева.
Живеш — живи! Не проклинай
життя, яке дано у спадок.
Хто зна, кого голубить рай
в свячених гронах винограду?
Подякуй Господу за те,
що зараз маєш кусень хліба,
що листопад іще цвіте
і смерті лютої не відав.
Повір, важкий тягар оков
з плечей не скине туга смутку.
Лише жертовність і любов
плекають в серці незабудку.

05.10.2026р

Ані туману, ані вітру
Побіля сонної ріки, -
Дух луки множиться в повітрі
На запах прілої луски.
Густіє темінь над водою,
Птахів стихають голоси, -
Трава хизується красою
Голубоватої роси.
Земля вдихає прохолоду
Та налягає сон на світ, -
Лиш місяць дивиться на воду
І лукам мовчки шле привіт.
06.10.26

Пісок, пісок – пустеля –
не простір для життя,
аж раптом з Неба Скеля –
основа майбуття.
Бо Богу що подібне
хай на Землі росте,
тверде йому потрібне
і скеля саме те!
Хто вже піднявсь в Скелясте –
весь всесвіт для того
з поклоном чи намасте*
до Бога Самого.

* Намасте́ (гінді नमस्ते) — у буквальному перекладі означає «поклін тобі»,
в побутовому мовленні намáсте.

05.10.2026р UA

 поза вічним і тойбічним
 позираючи до тем
 що відмічено загальним
 нехімічним олівцем
 подорожі та їдальні
 світлий зустрічі момент
 і за певний час прощальний
 щем а може і не щем
 де улюблену трикрапку
 у кінцевому рядку
 треба чи не треба
 ставлять
 звичкою чи нашвидку
 і врочисто обіцяють
 списуватися щораз
 забуваючи звичайно
 геть з очей
 на серці вальс
 всяко щиро і сердечно
 оум мані падме хум
 хтось тебе кохає десь там
 нагорі чи наверху
 

І
Троє тезок, різних іпостасей
в різний час, плюючи на закон,
і тому однакові наразі
в образі із арії паяца, –
як нікому не віддати трон,
на який вилазять самозванці,
типу кайзер, швондєр і Нерон.

ІІ
Найсучасніше народне чадо
зайві пару років має владу
і завищений авторитет
та офшорну суму на фуршет,
вочевидь, за героїчну зраду,
що утне його імунітет.
Та незамінимий у колоді
королів, тузів або шутів –
копія владіміра й володі
що давно відомі у народі
як почвари, що лякають світ,
невмирущі чахлики боліт,
персонажі шоу і пародій
на сліпих поводирів еліт.
Куці недоумки і раніше
повертали на круги своя...
квака-задавака має інші
плани у фіналі житія
і себе любитиме найбільше
найвеличніше і найсмішніше, –
подивіться, ось де я... це я!

ІІІ
Уявило жабеня лупате*,
що воно Мойсей і фараон
і дешеву шкуру рятувати
має не воно, а депутати...
але знає мільйонер-міньйон,
що колись приречений тікати
як не за кордон, то у полон.
Чуєте? Кричить Наполеон:
– Май своє, коли немає ради...
....................................................
не чекай печалі і жури
від непоправимої утрати.
Не врятують коміка ґаранти
за його одежі машкари.
Та і їх пора у шию гнати,
ой пора, до гіршої пори.

10.2026

І світ спростувався, і зорі недобрі,
де мріявся спів;
і місяць так вірно і рівно за обрій
професор якийсь довів…

Ні! Це не пауз сумне дозвілля.
Так вже призвівся світ,
що поцейбічних істот свавілля
нищить незвичний цвіт…

22 квітня 1992 р.

Випростались вечір і ворожка,
У невідворотне задивились,
Апостилем збляклої волошки
До стебла закляття долучились,

Наче крила райдуги під небом
Уночі, як сходить новий місяць,
Підкорившись скелям хвилі Ґеба*,
Щебетом зручного компромісу…

Чи прикрасять зиму кришталями
Гострі зуби велетнів скелястих,
Берегів, що зріжуть рискалями
Між зозуль гучних і попелястих? —

---------------------------------
Руки-крюки, колесо ридвану,
Коло крейди і кавказький вирій**,
Бузина городом до лиману,
Дядько дідьком у пораді щирій…

Нехай же відкидають лизоблюди
Мої слова у синіх небесах.
Запроданці, перевертні, іуди,
Які пізнали не натхнення - страх.
Боїться сірість Божого натхнення,
Боїться слова на Голготах днів.
Це слово спалахне, як одкровення,
Стривоживши труху вчорашніх пнів.
Розсипалися срібняки травою,
Укриті забуттям і бур'яном.
Вони постануть сірою золою,
Яка убила у собі біном.

16 березня 2026

Спи, мій любий
хлопче буйночубий,
поки мовчить сирена
у небі смиреннім,
набирайся сил
для своїх вітрил!

Зрости одним махом,
щоб стати на захист
рідної Вкраїни
від бісовщини,
щоб передати сину
а той - своєму
козацьку силу -
звитяжну, воєнну,
щоб був повсякчас
з тобою Тарас,
поруч Леся і Ліна,
щоб в серці проніс
світлі до сліз,
п’янкі, мов трава,
священні слова
«Моя Україна»!

Спи, мій любий
хлопче буйночубий,
поки мовчить сирена
у небі смиреннім,
набирайся сил
для своїх вітрил!

2026 рік

Я без щастя — безпорадна,
мов незряча сирота
на краєчку водоспаду,
за перилами моста,
за печальною нудьгою
та безсоннями думок,
де цнотливою любов'ю
огортає душу Бог.
З благодаттю разом добре
по крутих ярах іти
і пірнати в синє море
з башти власної мети,
пестити рожеву мрію
у колисці день за днем,
бо без радості не вмію
танцювати під дощем.
Водить літо хороводи
з блискавицями навкіс,
і хлопчиськом босоногим
зріє у калюжі світ.
Я ж лежу, війною вбита,
у волошках горілиць.
Навкруги — зелене жито
і німа безмежна вись.
Щастя кинуло, як зрадник,
а за що — я не збагну?
Тільки тиша, неба клаптик
й гострий запах тютюну.

Слава Богу грім гримить
і не гримлять ракети.
Шаную в громі кожну мить…
Всесвітній громе, де ти!?
Пролийся гасником-дощем
на війни-вогнища планети,
всі людські війни знищи вщент…
Всесвітній громе, де ти!?

Зведи з колін отих рабів,
що за царя себе вбивають,
живуть життям тварин напів,
і без війни життя не мають.
І, може, будуть люди з них
(наразі вепром землю риють)
і на життя – макухи жмих –
розкриють очі, і прозріють…

Остання блискавка грози
встромилась в ніч блискучим цвяхом.
І чути, як скрипять вози,
що сіль везуть Чумацьким Шляхом.
То сіль землі, то долі сіль,
вози наповнені по вінця…

Та знову лізуть звідусіль
кацапів морди, рила, рильця…

Іду крізь ніч… Не грім гримить.
На жаль, гримлять рабів ракети.
Життя рахую кожну мить…
Всесвітній громе, де ти?

Жовтень 2026

За зорями звіряюся вночі,
А вдень завжди за сонцем курс тримаю, -
В моїй душі палає дві свічі -
Любов до мами і любов до краю.
Вони горять, як предків заповіт,
Вони для мене - крила і коріння, -
З любов'ю тою я прямую в світ
Попереду нового покоління.
Оцей вогонь не згасне крізь роки,
Він світить тим, хто йде за мною слідом, -
Пишу ним долі світлі сторінки
І забуваю про жалі та біди.
05.10.26

Колиска ця вигойдує печаль
Щасливих сподівань короткі миті.
Ще ріки чисті, кров'ю не залиті
Ліси й поля. Ще світла синя даль.
Ще у траві є місце для суниць,
Іще довкола тихо, навіть гречно.
Ще бігти полем легко і безпечно,
І падати знічев'я горілиць.
У нас ще все попереду, у нас
Ще стільки планів на життя і мрії.
Ми ще такі наївні і не вмієм
Сприймати світ реально й без прикрас...
А світ уже давно натис на газ,
І відлік розпочав: три...два... І раз...

 вітрисько вщух
 запала тиша
 мов стороння дивна
 поети люблять тишу
 як-от звук
 а ще негоду і свободу
 в риму
 бо приязне
 із відстані рідніше
 теоретичний бог
 його тріумф у вишніх
 філософ діоген
 із верш виймає щук
 верба ізжовкла
 похиливши чуб
 милується на берег
 так-от вийшло
 якщо не бачив хто
 або не чув
 вона в ресурсі
 в образі
 у притчах
 облишимо
 вернімося назад
 у недосказане
 щоразу недослівне
 у мить сяйливу ту
 в естетику
 телепатичний ізмарагд
 під зорепад
 на маскарад
 не конче пишний
 однак
 химерний
 і бешкетний
 досхочу
 

Незбагненна таємниця,
ти і правда, й небилиця.
Сум у снах,
сміх в очах —
лиця, лиця, лиця, лиця.

Різнолика таємниця,
тут оса, а там — вже киця.
Нині так,
завтра сяк —
лиця, лиця, лиця, лиця.

Ти й для себе таємниця,
мрій покинутих темниця,
у якій
цілий рій —
лиця, лиця, лиця, лиця.

Тобі навіть до лиця
таємниця ця.

(2026)

Заблукали в фіордах Норвегії
Футболісти варшавської «Легії».
Переплутали все
На шляху до Тромсе –
Тьмарить розум природа Норвегії.

У колишній Чехословаччині
Було все до кінця передбачено.
Знали точно давно
Те, що путін лайно
І про розпад Чехословаччини.

В портових лабіринтах Шанхаю
Загубилась якось тітка Хая.
Вже мина десять літ,
Як пропав її слід –
Вона досі блукає Шанхаєм.

Марно думкою здіймаю
Вогке кволої бджоли.
Незручні та незугарні
З матіоли постоли.

Сік нектару — незборимий
У відрі на дні добра.
Дно на око — невловиме,
В римах — небезпечна гра.

Віднайди для серця правду,
Наче невід'ємну суть.
Вабить зайду мед бджолиний,
Матіоли роси п'ють.

Не у затишках, що дивні,
У коморах в світлу мить —
Вогкість істини нестримна,
Як на ранку, заясніть...

Як піднявся Хмель і крикнув, що пора настала,
Україна тої ж миті уся запалала.
І козаки, і селяни за зброю взялися.
Пани-ляхи з України в страху подалися.
Жовті, Корсунь і Пилявці наснаги додали.
Вже й литвини не стерпіли, зброю в руки взяли.
Покозачилася людність, міста не чекали,
Перед військом добровільно брами відчиняли.
Гомель, Мозир чи Берестя вже в козацькій владі.
Звісно, що поміж литвинів не всі тому раді.
Поки Хмель облягав Збараж, де ляхи засіли
І чекав, щоб їхнє військо на поміч поспіло,
Аби його так, як треба «гостинно» зустріти.
Радзивілл узявсь козацтво у Литві тіснити.
Мав для того добре військо – люду тисяч вісім.
І гусари, і рейтари, і драгуни, звісно.
Ще й піхота іноземна, навчена до бою.
Та і сорок гармат військо мало із собою.
Стало військо Радзивілла міста штурмом брати,
Покозачитися щоби всій Литві не дати.
Впав Бобруйськ і Мозир, й Турів. Стало зрозуміло,
Що на Київ буде пхати військо Радзивілла.
Поки Хмель блокує Збараж й короля чекає,
Захистити Київ сили в козаків немає.
А, зайшовши в тил козацтву, він шкоди накоїть.
Допустити Хмель не може загрози такої.
Тож Кричевскому велів він десять тисяч взяти,
Радзивіллу навперейми бігом виступати.
Звісно, оті десять тисяч – в більшості селяни.
Мають хіба коси й вила, навчені погано.
Але інших ніде взяти. Тож полковник взявся
За доручення і швидко за Прип‘ять подався.
Сподівався на підтримку козацтва отого,
Що іще перекривало литвинам дорогу.
І Голота, й Подобайло кілька тисяч мали,
На Чорнобиль і на Лоїв шляхи прикривали.
Під Лоєвом переправа через Дніпро була.
Саме туди Радзивілла полки й повернули.
Під Загаллям розгромили загони Голоти,
Взяли Лоїв, козаків там змогли побороти.
Подобайло не став з ними у битву вступати,
Відійшов на лівий берег, щоб перекривати
Переправу. Хоч литвини двічі намагались,
Переправу захопити їм так і не вда́лось.
А тут вістка прилетіла – Кричевський вже поряд.
Між двох вогнів опинитись доведеться скоро.
Тож свій табір під Лоєвом взялись лаштувати,
Якщо треба, то із нього штурми відбивати.
Звели табір понад річку, що дуже багниста.
Звісно, ворог з того боку не захоче лізти.
Того ж дня відправив гетьман два кінні загони
В кілька тисяч, поки він тут міцнить оборону,
Нехай знайдуть, звідки військо Кричевського пхає.
Бо ж він чув, але нічого про нього не знає.
Але ті із козаками розминулись, певно
Та виконувать завдання продовжили ревно.
Козаки ж вночі до річки Лоєвки дістались.
На другому боці військо враже розміщалось.
Щоб дістатися до нього, чи річку долати
Та в багні її надовго даремно застряти,
Чи то через вузьку греблю. Як перейдуть вдало,
Тоді ворога здолати усі шанси мали.
Десь годині о дев‘ятій й рушили помалу
У надії, що литвини в таборі ще спали.
Та на біду, якийсь шляхтич раніш підхопився
І козацтво на тім боці річки надивився.
Звісно, що підняв тривогу, піхота приспіла
І вогнем впритул козацтво на тій греблі стріла.
Довелося відступити, взялись шанці рити,
Щоб, як сунуться литвини, то вогнем зустріти.
Чекать довго не прийшлося, бо кінні хоругви
Узялись переправлятись – одна, слідом друга,
Бо ж гребля зовсім вузенька. Козаки засіли
І вогнем оті хоругви литовські зустріли.
«Панцерних» ущент розбили. Та пішли гусари.
Полк на правий фланг козацький з силою ударив.
Ті мусили відступати під «залізним» тиском.
А Радзивілл кинув в наступ і піхотне військо,
Щоб козаків тих добити й військо оточити.
Козакам, проте до лісу вдалось відступити.
З-за дерев вони литвинів пострілами стріли.
Ті би, може і за греблю знову відступили.
Та Кричевський вдарив зліва та почав тіснити.
Тепер йому Радзивілла вдалось оточити.
Вже, здавалось, що литвинам кінець наступає.
Але на війні усяке, як кажуть, буває.
Ті загони, що в розвідці козаків «шукали»,
Так нічого й не знайшовши, назад повертали.
Як почули звуки бою – швидко зрозуміли
І зненацька налетіли на козаків з тилу.
Дарма було й сподіватись опір їм чинити.
Лівий фланг весь удалося литвинам розбити.
Хто поліг в бою нерівнім, а хто врятувався.
У густі ліси ховатись від смерті подався.
А Кричевський з правим флангом у ліс відступили
Та укріплений там табір ладнать приступили
З чого уже довелося – гілля, кінські трупи
Та і трупи побратимів – все лягло докупи.
За тим часом Подобайло із другого боку
Від самого ранку в битву не втручався поки.
Але, тільки-но побачив, що сутужно стало,
Козаки в човни й байдаки бігом посідали
І на той бік подалися братам на підмогу.
Гетьману не допустити треба було того.
Ледь покінчив з лівим флангом, став кінноту слати,
Щоби козакам на берег вибратись не дати.
Кричевський легку кінноту навперейми кинув,
А Радзивілл проти неї гусар своїх двинув.
Зрозуміло, що гусари козаків зім‘яли
І до лісу в їхній табір небавом загнали.
А тоді за Подобайла козаків узялись.
Ті бігом поза човнами своїми сховались
Та почали відбиватись. Вогнем німців стріли,
Що з наказу Радзивілла, на них налетіли.
Двічі німців відбивали, багатьох поклали.
Та литвини підтягнули гармати й почали
Вогнем впритул поливати. Нема де сховатись,
Адже козаки не встигли, навіть окопатись.
А, коли уже гармати справу завершили,
То литвини ще кінноту на них напустили.
Козаки назад у річку. Вже човнів немає.
Отож кожен вплав, як може, так Дніпро долає.
А було їх тут чимало, з-за голів козачих,
Говорив литвин, і воду вже ніхто не бачив.
А литвини із берега стріляли й стріляли.
І козацтво їхні кулі щораз діставали.
Ледь третині на той берег дістатись вдалося.
А Дніпру тим за могилу стати довелося,
Кого відвернулась доля. Хіба, може сталось,
Що Дніпром до України їх тіла дістались.
Розгромивши десант, гетьман знов за табір взявся.
Та Кричевський не здавався, мужньо відбивався.
Пробував і нападати – все одно вмирати.
Тут литвини підтягнули знов свої гармати.
Стали вогнем поливати укріплення кволі.
Коли уже видавалось, що було доволі,
То кидалися в атаку. Дарма поспішали,
Бо козаки раз по разу їх вогнем стрічали.
Врешті-решт і ніч настала. Утишилась битва.
І до табору литвинам прийшлось відступити.
Залишили лиш сторожу, щоб спостерігала,
Боялись, аби козацтво вночі не напало.
Ніч минула. Знов литвини штурмувать зібрались
Та у таборі козаків майже не зосталось.
Одні вбиті й поранені. Й Кричевський між ними.
Важко зранений зостався отут між своїми.
Усі інші за Дніпро вже за ніч перебрались.
Тож литвинам лише лікті кусати зосталось.
Мертвих козаків зібрали та всіх поховали.
Та і своїх положили у бою чимало.
Кричевського гетьман дуже хотів врятувати,
Бо суперника такого як не поважати?
Та даремно, бо смертельні виявились рани.
За три дні живим не стане уже отамана.
Велів гетьман поховати його, як героя.
Звели хреста над високою могилою тою.
Хоч гетьман і гонорився з тої перемоги,
Але сил іти на Київ вже не було в нього.
Хоч Кричевський і загинув, зробив свою справу.
Тож між лицарів славетних тепер він по праву.

Танцюючий блазень прийшов потішати
Холодну, жорстоку, неситу юрбу.
Прийшов у дранті і лахмітті, не в шатах.
Усмішка крива вперезала судьбу.

До кого промовить танцюючий блазень?
Він бачить байдужість і ницість в очах.
Навряд чи це хворе суспільство, мов Лазар,
Воскресне, долаючи згублений прах.

Він виконав номер з останньої сили,
Зібравши ненависть і волю в кулак.
Та вже проступають слова, наче стигми.
Він - космосу вічний і вірний жебрак.

16 березня 2026

В юрбі знайти його не можу,
У інтернетних чатах теж.
Скажи мені, далекий Боже,
Де віднайти могильний хрест?
Можливо, син спочив у гаю
Чи на заплавині ріки?
Я полечу і позбираю
Його стражденні кісточки.
Чому мовчиш, не обізвешся,
Та не припинеш цю війну?
Не пригорнуть до свого серця
Небес холодних далину.
Молись, кріпись, а кирпа* косить,
І молодих кладе у гріб.
Життя благає, Боже, досить
З нас горя лютого і бід!!!
Не знаємо, куди подітись —
Ми скрізь чужі – і там, і тут.
У сховищах голосять діти
І сподіваються на суд.
Горять склади, лікарні, школи,
Лютує ворог, наче звір.
Хіба не бачиш, що довкола
Керує світом бузувір?
Не відаєм, як далі бути,
Чи сухарі сушити нам,
А чи на мінному розпутті
Звести зі сліз кривавих Храм!

Кирпа* — смерть

03.10.2026р.

Ключ журавлиний у небі курличе,
Мов за собою гукає мене
В край, де в озерах життя таємниче
Обігріває світіння ясне.
Там невідомо нічого про осінь
І не буває ніколи зими, -
Звідти весною тепло нам приносить
Птаство, якому радіємо ми.
04.10.26

 ось побіжний віршик
 зліплений експромтом
 без використання
 інструментів ші
 щось подібне пишуть
 радше у вівторок
 тексти для суботи
 вишуканіші
 ось мистецький простір
 у жовтневій рамі
 на столі картопля
 сир і житній хліб
 вірні мої гості
 самота і памʼять
 ми не проти казусів
 інцидентів хиб
 у житті у цьому
 праця та робота
 за яку не платять
 чи якісь понти
 все це нестосовно
 на автопілоті
 навіть небо кажуть
 можна перейти
 

Прожилки в листочках - неначе дієзи,
Що літо палке підняли на пів тону.
По-іншому дихає осінь червона,
Замовкли фокстроти. Звучать полонези.

Високі тополі, тендітні берези
Приміряли зрілості жовту корону.
Прожилки в листочках - неначе дієзи,
Що літо палке підняли на пів тону.

Реальності злої виблискує лезо.
Мелодія жовтня, приглушена й сонна,
Врятує забуті музичні канони!
Живуть у фантазіях принци й принцеси.
Прожилки в листочках - неначе дієзи.

Осінь, балки і яри.
Тче туман, немов розпука.
Попід лісом явори
Стали, узялись за руки.

Вітер колиха ледь-ледь
Ще зелені осокори.
В дуплах загустілий мед,
Поховались дикі бджоли.

Час зітхань і проминань.
Жалкувати не потрібно.
Сумувати перестань.
Пишуть дні свої верлібри.

Тільки дуб в парку притих,
Медитує, ніби Будда.
Скільки щасть було і лих —
Не питайте лише дуба.

Ідемо отак вперед.
Бджоли дикі, жовті оси.
В дуплах загустілий мед.
Балки, явори і осінь.

Знову каштани говорять про осінь —
Лист на асфальті, шелест доріг.
Я відчуваю літо ще й досі
Наше, та золотом сипле до ніг.

Нова пора, як яскраве видіння,
Сонячні зблиски, запахів щем.
Я відчуваю якесь розуміння,
Що не скінчається радість іще.

Буде тремтіти дощів прохолода.
І в листопаді — туманів хода.
Я відчуваю натхнення сьогодні.
Осінь, немов у фаті молода.

Що ж, повінчаємось з нею на розі,
Будем ділити небес коровай.
Як я цього не побачив ще досі —
Зваблює фарбами сонячний гай.

Так і підемо, взявшись за руки,
Вдвох по дорозі. І линуть услід
Вітер і лист, і навколишні звуки —
Нових часів наближається міт.

Але і ми, напевно, що нові.
Сонце у небі так звеселя.
Будемо жити тепер у любові,
Золотом вінчані — осінь і я.

Тільки стукає дощ по шибах,
І бринить вода, як сльоза.
Ми за осінь з тобою — "за".
Все іде своїм звичним трибом.

Як завжди — усе навмання,
По стежках навпростець у полі.
Прихилились до неба тополі,
Змокли зовсім, і змокла стерня.

Звук дощу, мов об землю горох.
І дорога, і верби над ставом.
І вже міддю покрились отави.
Ми з тобою за осінь удвох.

Ми з тобою за осінь — "за".
Літо бабине не за горами.
І десь плине ярами, ланами,
І у балку туман заповза.