Де поділись вірші? І чому така темная тиша
Та неспокій душі вимагає римованих слів.
Живучі на війні, не завжди розумієш що пишеш
Ніби літопис часу, графічний відбиток цих днів.

Перехрещені вікна, підвали і стрекіт шахідів.
На дитячих обличчях застиг не прихований жах.
До зруйнованих шкіл принесуть іграшкових ведмедів,
А бійці на позиціях вкотре вгамують свій страх.

Віри ніц тим панам, що прийшли в миротворці рядитись.
Буде час і віршам, а тепер лиш на зброю надія.
Що би вижити нам є єдиний рецепт – не скоритись.
Допоможе нам в цьому Христос і Святая Марія!
14.12.2025

По піску у Сахарі ідуть,
Угоряють від спеки пінгвіни,
Перевернута метеосуть -
Модернового хеллоуіну.

Все у світі тепер навпаки --
Вже снігами мандрують верблюди...
Сніг скупий, ніби зниклі рядки,
І скупі на поезію люди.

Оскупіла на слово душа,
Затремтіла від Божого суду.
Нікудишній римує віршар,
Ці рядки, що прийшли із нікуди.

14 грудня 7533 р. (Від Трипілля)

Туман висів, як молоко густий.
В такому дуже легко заблукати.
І будеш вихід цілий день шукати,
І колами ходити в пастці тій.
Коли він свою гаву упіймав
І не помітив. Мов мара вхопила
В свої обійми. Коли відпустила,
Товаришів уже і слід пропав.
Кричати вслід резону не було.
Почує ворог і в момент накриє.
Себе порятувати не зуміє
Й товаришів накрити теж могло.
Тож дослухався, навмання ішов
Та і на міну наступив прокляту.
Метнувся вбік життя порятувати.
У голову шугнула дика кров.
Відчув удар і темрява ураз
Його накрила. Скільки провалявся,
Не знав. Туман клубками все збивався.
Губилися у ньому й простір, й час.
Хотів устати, але біль страшний
Його звалив. На ногу не ступити.
Мабуть, у нього кістка перебита.
Нога в крові. Аж дивно, що живий.
Дістав бинти, сяк-так перев‘язав,
Щоб кров спинити. Треба щось рішати,
Бо ж пізня осінь. Що ж тут, замерзати?
Повзти кудись? Хоча куди – не знав.
Але поповз неспішно у траві,
Що тим туманом, як росою вкрита.
Промок наскрізь. Та мусив то терпіти.
Від голоду аж зводило живіт.
Але він повз, тамуючи свій біль,
Женучи голод і холодні руки
Туману. Серце, наче молот стука.
Отак би ліг, завмер, якби не ціль.
Про час забув. Минули миті, дні?
Вже сил не було, хоч надія тліла,
Яка одна лиш додавала сили.
А все навкруг, мов у дурному сні.
Вже сподівався – вибрався, але
Наткнувсь на вирву і калюжу крові.
На тому ж місці опинився знову.
Зробилося умить від того зле.
Мара по колу його провела
Й назад приве́ла. Що робити має?
А холод все сильніш його проймає.
Надія зникла, мов і не була.
А безнадія – то вже певна смерть.
Заплющив очі. Мабуть, помирати
Отут прийдеться. Чи свідомість втратив,
Чи то заснув, бо ж сил уже ледь-ледь.
Наснилась йому дівчина, яку
Він там в житті минулому залишив.
Пообіцяв їй повернутись лише…
Відчув її цілунок на щоці.
Вона його легенько обняла
І йому тепло й хороше зробилось.
Напевно, й справді то йому наснилось?
Прокинувсь, наче. Може мить пройшла,
А може вічність…. І відчув тепло.
Розплющив очі. Й дуже здивувався:
Якийсь дворняга біля нього вклався
І те тепло якраз від нього йшло.
Як тільки чоловік поворушивсь,
Схопивсь собака, став хвостом виляти.
Мовляв, прости, забув тебе спитати.
Без спросу біля тебе примостивсь.
Та чоловік прошепотів: - Привіт!
Й собака йому, начебто всміхнулась.
Туди-сюди перед очей метнулась,
Утрачений немов шукала слід.
- Як тебе звати? Може ти Полкан?
Мухтар? Шарко? Той знов хвостом виляє.
- Скоріш, Шарко, раз так відповідаєш.
Мабуть, собі господаря шукав.
По селах стільки залишилось їх.
Господарі лиш необхідне брали,
Своє життя найперше рятували.
Не до собак, не до котів своїх.
Зрадів собаці дуже чоловік.
Собака, видно теж йому зраділа.
Все біля нього лащилась, ходила,
Далеко не відходила убік.
«А, може, це Господь мені послав
Провідника? - майнула думка в нього, -
І допоможе віднайти дорогу,
Щоб вже отут до смерті не охляв?»
- Веди, Шарко! – неголосно сказав, -
Показуй шлях! Я за тобою йтиму!
Хоча поправивсь подумки: «Повзтиму!»
Хвостом в отвіт собака завиляв
Й побіг вперед. А чоловік за ним.
Далеко пес від нього не відходив.
Ледь відбіжить, верта, кругами ходить,
Показуючи виглядом своїм,
Що він не кине. З супроводом тим
Нова надія у душі зродилась.
Йому так жити сильно захотілось,
Побачити іще раз рідний дім.
Він повз і повз. Хоч вибивався з сил,
Та бачив пса і сил мов прибавлялось.
А все в тумані навкруги ховалось,
Здавалося примарним все навкіл.
Задумався… Аж раптом бачить – пес
Став перед ним і в очі заглядає.
Не гавка, хвостом, навіть не виляє.
Від погляду того напруживсь весь.
Хотів спитати пса: «Чого це ти?»
Але почув десь кроки недалеко.
Їх кілька йшло. В тумані тім нелегко
Було пізнати, хто б це міг іти.
Але прищулив свої вуха пес,
Немов попереджав. Тут хтось озвався.
В тумані голос поряд видавався,
Хоча ішли ті недалеко десь.
«Кацапи!» - по розмові зрозумів.
Собака знов зумів порятувати.
Як голоси вже стали затихати,
Тоді лиш далі пес його повів.
Уже сіріло. День поволі згас.
А тій дорозі ні кінця, ні краю.
Уже в солдата зовсім сил немає.
Спиняється спочити раз по раз.
Пес підбіга, тихенько скавулить,
Мов підганяє. Та він вже не в змозі.
В останній раз спинився на дорозі.
І вже не може далі й «крок» зробить.
Чи знов свідомість втратив, чи заснув.
Не чув, як пес навколо покрутився,
Потикав носом: чом, мовляв, спинився.
Напевно, щось таке усе ж відчув.
Заскавулів та й кинувся в туман.
Солдат в траві отак і залишився.
І рідний дім йому далекий снився,
І його трактор, і зелений лан.
І знов до нього дівчина прийшла.
Взялась його у щоку цілувати.
Він раптом захотів її обняти
Та вона зникла, мов і не була.
Відкрив він очі. Пес над ним стоїть
Й обличчя лиже. Усміхнутись хоче.
Аж берці раптом кинулися в очі.
«Свої!» - затріпотіло серце вмить.
Їх пес привів. Стоять вони навкруг.
Всміхаються. Один узявсь питати:
- А як рятівника оцього звати?
Він теж всміхнувся і промовив: - Друг!

Якби усі людей любили,
То, звісно, в думці не було б війни.
Але в сучасників гора вини,
Яка і породила бійню.

Зупинить хто це божевілля,
Що вміщує в собі ненависть,зло.
Горить у полум'ї людина й тло,
Чуже розмножилось свавілля.

Забули заповіді Божі.
Читай: "Не вбий!" "... і ближнього люби.
Авжеж, до раю не ввійдуть раби.
А жить з любов'ю кожен може.

Красою приваблював завше,
літав за туманами в брід.
Тонув комашнею у чаші —
п'янким і бентежним був світ.
Із кокона гусені вийшов
метелик у я́сну блакить.
Віночком заврунилась вишня —
сніжисто на сонці ярить.
Впіймати метелика легко
садками, а часом без них,
бо не відлітають далеко,
щоб подих на хвильку затих.
Шовковими крильцями линуть
посеред зелених отав,
неначе пелюстя жасмину
з куща вільний вітер зірвав.
Милуюсь... над квіткою в'ється
і струшує з мальви пилок.
Торкнувся блаженного серця —
з потвори красу творить — Бог.
Зникають усі поторочі,
чарівність ловлю на ходу,
а гусінь листочки вже точить
в моїм яблуневім саду.

12.12.2025р.

Перед мною уранці
Натюрморти малі -
Чай видніється в склянці
Та папір на столі.
А ще фрукти і квіти
Кличуть часто в політ
Мрії з настрою звиті,
Думам різним услід.
Споглядаю щоднини
І радію завжди,
Що збираю з картинок
В миті творчі плоди...
14.12.25

Тебе побачила
І зашарілася,
Мов на побаченні
Молода дівчина.

А як за руку взяв
Та пригорнув мене -
Світилась радістю,
Забулося сумне.

То ж серце неспроста
Шалено б"ється знов,
Бо це усе любов
Не кориться літам.

2018 р.

 
Стіна що із пророцтвами
По швах потріскує
На інструменті смерті ще
Яскраві сонця вилиски
Ще навпіл роздираєшся
І снами і кошмарами
О хто вінка поклав би там
Де тиша крик затьмарить?
 
Знеміння – моя епітафія
На зіпсованому шляхові
І сидітимемо і сміятимемось
Але боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
 
Залізні брами долі – в них
Упало сім’я часу
Поливане ділами тих
Хто знає й кого знають
Бо це знаття – летальний друг
Якщо ніхто не судить
Я вижу людства майбуття
В руках як є безумних
 
Стіна що із пророцтвами
По швах потріскує
На інструменті смерті ще
Яскраві сонця вилиски
Ще навпіл роздираєшся
І снами і кошмарами
О хто вінка поклав би там
Де тиша крик затьмарить?
 
Знеміння – моя епітафія
На зіпсованому шляхові
І сидітимемо і сміятимемось
Але боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Ридатиму
Ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Ридатиму
 
 
 
 
 
 
 
 

Мені приємно у твоєму товаристві.
Я навіть не навиджу тебе.
Можливо, зазнайомимося близько й
колись-то збіг обставин приведе

нам кілька років пережити разом.
Тобі подібну я подеколи шукав
і ти не проти. Звісно, не відразу.
В моїй руці лягла твоя рука

та я з легким чекаю нетерпінням.
Це добре, що існує поряд нас
це почуття, приємне й обопільне,

та можна впевнено сказати, що на час
ми хворо вперті, ба ж уперто спільні,
і почуттями нас триває Божий глас.

Повстань!
Страшний бо Суд іде,
почеплений, як материнська плата,
немов дощу тяжка мені заплата,
та батьківський нечуваний
хардрайв.

Прівіт, мала.
ХаРЕ! ХаРЕ! ХаРЕ!
ХаРЕ! ХаРЕ! ХаРЕ!
Нехай тепер
таке тобі зазнай,
роздрібнення, замилування й рай.

Пішов у храм, але там
грали Палестріну.
Дзвонив Юрку –
від’їхав в Палестину.
Перехрестився –
А він каже в інший бік.

Отак тобі ні пшик, ні бздик.
Я не живу, але ніяк не гину
та неможливо спроста відійти.
Він запитав у мене,
скілько врем’я;
А я сказав, що десять без п’яти.

Було колись під шістдесят,
А ви ще вештали думками…
Поміж віршованих цитат
Цідили ніжними струмками…
І що ж такого в тих думках?
Думки з думок втечуть у вірші,
А вас пошлють за шістдесят
Й струмки на вигляд стануть інші…
Як ніжність випнеться на верх,
Як птах окрилений їх спинить,
Верба з вербою поміж верб
Візьме ті залишки й розчинить.
Було колись під шістдесят…
13.12.2025.

Сніг скупий, як послання віків,
Мерехтить у грайливій сюїті.
І симфонія ллється зі снів
У просторах, що небом сповиті.

Сніг скупий, ніби зниклі рядки
У віршах, що прийшли із нікуди.
Сніг скупий, ніби помах руки.
І крізь сніг пропливають верблюди.

Що промовить ледь танучий сніг?
І для кого він буде причастям?
Він для світу зробив те, що міг,
Переливши в хурделицю щастя.

16 січня 2025

Розвіяні вітром твої останні думки - пролунають
мов постріл у моїй голові.
Пішла ти з життя, це сталось так рано ,
Та схоже запізно звернув на тебе увагу.
До останнього подиху чув лиш твій сміх,
Коли це сталось весь світ мов застиг.
Як не старався , але забути не зміг ,
Нестерпно так жити , бо тебе не зберіг.
А я досі пам'ятаю твою посмішку щиру,
Проте , невдовзі забуду і це.
Знаю , для мене бажала ти кращого,
Проте , похованим хочу бути з тобою в труні.
(28.11.2025)

Під сонцем спекотним я захлинаюся в піні
й вітром легким розносяться хвилі.
Потяг думок , що реве , наче злива - руйнує
мій спокій , мов хмара жахлива.
В розбещений розум надходять дивні ідеї -
змінити усіх , щоб не змінитись самому.
З недовірою дивлюся на себе у дзеркало й
вкотре руйную все , що для мене важливо.
Потопаю я глибоко в нестримній печалі
й не вилазжу із дна власних страждань.
Прагну давно забути муки душевні ,
та , схоже , навіки я буду тонути у них...
30.04.2025 (3:38)

Дощ крижаний у шибу - музика крапель мерзлих.
Колеться сон у друзки, сиплеться за вікно.
Ближче до ранку дійсність, ніч неохоче кресне.
І на окрайці неба синій цвіте вінок.

Зорі тумà утерла сірим своїм подолом -
Виглянули, обмиті, жаль, що всього на мить:
Слабшають і маліють погляди захололі,
Тільки одна Венера бàйдуже пломенить,

Прямо до мене в шибку. Світло свого привіту
Променем павутинним поруч плеча кладе.
Пізній грудневий ранок тужиться золотіти.
І на окрайці неба ніяковіє день.

Що принесе - гадати буду по мірі дійства.
Шпичавий і голчастий ніч залишає пул.
Мають вагу лиш миті: ті, що минули - дійсні,
Інші і не розгледиш, навіть коли впритул.

Відтепер і дотетер
Ти у пошуках — стажер…
Тільки з ким й куди іти?
Безліч склепів до мети…
Омбіркуй, не гарячкуй,
Краще знов пофантазуй…
Боже мій… Куди попер?
Краще б ти в собі завмер…
12.12.2025.

Ти ще мене не розлюбив,
і я тебе не розлюбила,
та згодом зна́йдемо мотив,
всадити в душу ніж щосили.
Така природа почуття;
любов і зрада синьоока
шукають істину глибоку
у манускриптах забуття.
Завжди́ приваблює смачне,
нове, зворушливе, натхненне,
та я прошу — люби мене —
очей блаженство незбагненне,
за те, що сонячні дива
плекаю в серці пелюстковім,
за те, що всі мої слова —
ключі від озера любові.
Лататтям тягнуться до рук,
лікують виразки і рани.
Люби за те, що я помру
в твоїх обіймах, мій коханий.

Люби мене....

09.12.2025р

Йшла по селах ніч сріблиста,
Добрела начас до міста.
І втомившись, ради сну,
Розповзлася по вікну.

Навздогін їй, в кожну хату,
Де вже чемно сплять малята,
Зі санок тай на трамвай
Поспішав Дід Миколай.

Приспів:
Миколаю-Миколаю,
Ми давним-давно чекаєм!
То ж скоріш-скоріш до нас,
Бо вже рік минув без Вас!
Без Вас!

З року в рік мішок за спину,
Де дарунків на родину,
Як зима розсипле стружку,
Він кладе всім під подушку:

Пів цукерочків торбини,
Апельсини, мандарини,
Та ще різної різноти.
Щось комусь, якійсь щедроти.

Приспів.

Що ся стало у Маринки?
Бо на личку дві сльозинки
Покотилися додолу.
– Не піду, говорить, в школу!

Ранком шусть... нема нічого.
Подаруночка такого,
Що давно уже чекала.
Лиш подушка пустувала.

Приспів.

– Ти не плач, моя Маринко,
Витри з личенька сльозинку.
В Дідуся дітей багато.
Задзвонив з роботи тато.

– Я його вже повстрічав,
І мені він передав
І для Тебе подарунок,
Та солодкий поцілунок.

– Так що, люба, не журися,
Та зі мною не сварися.
Власне чемній лиш дитині
Буде подарунок нині.

Приспів.

Безсніжна зима, ніби чудо природи,
Живий парадокс чи апорія слів.
Чекаєш забутий апокриф погоди,
Загублених в полі величних снігів.

Коли загубились сніги в дикім полі,
То висохне голос самої пітьми.
Чекаєш, як долі, розкутої волі.
Чекаєш, як дива, самої зими.

А вулиці нині пустельні й безсніжні,
Побриті під бокс і закуті в ніщо.
Не падає сніг на акації ніжні.
І вже не надіється світ ні на що.

12 січня 2025

По грудках їхав грудень,
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
А то ковзають коні,
Сани все ще на місці,
Безнадією сповнений,
Нарікаю на клімат».

 
Є чуття у моєму серці
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
 
Одна моя сторона яскрава
Що не казав би тобі
Дні у кольорах водоспадних
Із тобою лишився би
Якщо дощ ллється на мої вилиці
Мабуть день дощовий
Я гублюся у тім що завтра й учора учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
 
Я поруч із тобою сміюсь і літаю
Не удавайся до слів
Кажу що я мрію хай це і неявно
Але відчуй утім
Обдумуючи се кохання знесе
Що є в мені що у ній
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
 
О увійди в мою думку
Дозволь собі блукати вільно &
О увійди до життя
Недільно-блюзове дівча о ти
Єдина хто могла б утішити
Кажу: “Дай утіхи!
Іще утіхи! Утіхи ще! Утіхи!”
 
 
 
 
 
 
 
 

У мене на грудях ти стогнеш, і довго,
звитяжуєш голосно щем.
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.

Про що ця розмова? Коли ані слова?
Про що нереально тужу?
Ти плачеш білугою, дещо з совою.
А я ж тебе в вузол зв’яжу!

Затьмарено схили. (Сучасні могили
дотримують но́во пейзаж).
О! Я тебе вб’ю, бо ще вистачить сили,
щоб знищити виводок наш…

24 липня 2003 р., Богдани́

ця присутність незримо гріє
ізсередини
як свіча
проростає в думки
надією
вперто спалюючи печаль
її дихання тихше тиші
її голос як неба глиб
її руки мене колишуть
коли навіть твої - не змогли б
її правда зорить крізь вічність
в болю, страхах і зрадах днів
у чужих і своїх обличчях
вона світиться у мені
вона втішує і навчає
проростаючи смертне тло
і коли я іду по краю
підставляє своє крило
обіймає так тепло й тихо
ти прислухайся: у мені
для обох нас
вона
вже дихає
щоб ми разом
пройшли
в цій тьмі

12.12.25

Дзвінок бентежний тишу зранив —
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви́ небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
Пройшли часи безсоння муки,
коли, здавалось, зникнув світ,
напомацки шукала руки,
вдарялась каменем об лід
і гризла землю від одчаю,
кусала губи уночі;
в гнітючій темряві печалі
плела мереживо з дощів.
Гарячою сльозою влітку
я обпікала душу вщент!
Тепер вернувся напідпитку
укритися моїм плащем?
Подумав, з'явишся і радо
я буду ноги цілувать? —
Отрутою ятрити зради,
плекати скривджені слова!?
Спочатку боляче до дрожі,
здавалося — кінець життю,
а потім світло, милість Божа
і вдячність за любов Творцю.
Щаслива, незалежна, сильна,
тож більш не дорікай мені,
що я без тебе точно згину,
сама залишусь на лижні.
Не знала, що тобі ікнеться
моя заплакана Любов.
Верни ключі від мого серця,
та йди туди, відкі́ль прийшов!
Себе збирала по крупині,
усе, що ти в мені зламав.
Коханням сяють очі сині
у сяйві сонячних загра́в
для того, хто мене цінує,
як жінку справжню, осяйну,
бо почуття таки існує
для тих, хто вірить в таїну.
Не воруши ножем минуле
і не ступай на мій поріг.
Пробачила, та не забула,
як швидко тане перший сніг.

12.12.2025р

Заспаний ранок туманиться
Стишено далі в півсні, -
Росами вкрита вівсяниця
Губить краплини ясні.
Чується каркання галичі,
В озері - слески плотви, -
Запах цвітіння вчувається
І шелестіння трави.
Тягне з усіх боків вогкістю
Та обдає холодком
Ранок цей заспаний повністю
Й обов'язковий притьмом.
12.12.25

- Чому спізнивсь у школу ти? –
Питає вчителька Сашка Гудзя.
- На рибу з татом нині мали йти,
Та він мене з собою не узяв.

- Тобі ж, напевно, батько пояснив,
Чому до школи йти. Не на ставок.
- Еге ж. Сказав, чому не піду з ним.
Бо черв’яків не вистачить на двох.

Відколоситься, відголоситься,
Відцвіте, відшумить, відіграє.
Сива осінь - журлива пророчиця
Позбирає лелеки у зграї.

І відплаче дощем, і відмолиться,
Відгорить, порозносить димами.
Побілішає місто та вулиця,
І бруківка засне під снігами.

Захурделить, скує поволокою,
Задубіє. Завиє метелиця.
І попросиш у Господа спокою
і той день, коли все перемелеться.

09.12.2025

Ітимеш у лютий мороз
Босоніж крізь поле стооке,
Крізь спогади, сосни тривог,
Крізь мороку дивні мороки.

Ітимеш стернею кудись,
До крові поранивши стопи.
Ітимеш у даль чи у вись
Крізь плач і розпачливий стогін.

Ітимеш уже в нікуди,
У безвість, в ніщо, в невідомість.
А сніг постирає сліди,
Немов недописану повість.

Ітимеш у розпад, в туман,
У розпач, у сни, у кошмари.
Ітимеш у біль і обман,
На слово зникоме примари.

9 січня 2025

Розлючений Куремса у шатрі
Своєму собі місця не знаходив.
Кляв і Данила, й дощову погоду,
Й набіги шаленіючих вітрів.
Вже стільки літ він прагне одного:
Розширити монгольські володіння,
В Данила землі відібрати з півдня,
Улуса щоб розширити свого.
Але той клятий русин не дає.
Та жалітись в орду немає сенсу.
Орда у тім не має інтересу –
Ярлик бо у Данила також є.
Тож ханові чого туди встрявать,
Де між собою чубляться васали?
У хана і своїх турбот чимало.
Доводиться самому воювать.
Хоч він емір, але ж не Чингізид,
Сусід Мауці і той вище нього.
Коротша в нього у Сарай дорога,
Бо має землі від Дніпра на схід.
А він – таммачі, має захищать
Орди кордони від сусідів…Має…
От він, як може, так і захищає.
Та як йому з Данилом тим зладнать?
Хотів Бакоту в нього захопить
Та Болоховські землі приєднати.
Зумів одне лише містечко взяти,
Намісника другого міста вбить.
Ото і все. На Кременець сходив,
Щоб Галицьке Пониззя покорити.
І знов ні з чим прийшлося відступити.
Данило ж прикордоння розорив
В отвіт на те. Пройшов по кочовищах,
Побив людей і табуни забрав.
Тепер Куремса всіх людей зібрав.
Шість тисяч повноцінних воїв вийшло.
Облогові машини прихопив
І вирішив не просто погуляти,
А Володимир на Волині взяти,
Де брат Данила у князях сидів.
Гнав своє військо, дуже поспішав,
Аби зненацька місто захопити.
Та змогли вісті швидше долетіти.
Вже Володимир на орду чекав.
Куремса подививсь на мури ті.
Такі йому не вдасться швидко взяти.
Данило встигне і війська зібрати.
А, може, вже він з військом у путі?!
Тож вирішив від міста відступить,
На Луцьк своїх ординців повернути.
Його узяти легше має бути.
Він на крутому вигині стоїть
І мурів взагалі в його нема.
Приходь, бери, пали, грабуй, як хочеш.
Данило не устигне їх заскочить.
Отож, орду Куремса підніма
І з усім військом рухає на схід,
Щоб Луцька того чимскоріш напасти.
Та, мабуть, десь заспало його щастя.
Здолали скоро шлях, сказати слід.
Та поміж ним і Луцьком тим ріка
Широка Стир. Хоч і зима, неначе.
Але морозів ще ніхто не бачив.
І Луцьк уже на їх орду чекав.
Вже зруйнували греблю, що вела
На той бік річки, міст також спалили.
Шляху орді на той бік не лишили.
А тут місцевість мокра вся була.
Де не ступи – одні лиш мочарі.
Немає, навіть, де шатро поставить.
Нічого, він їм скоро мозок вправить,
Розвидниться хай трохи надворі.
Уже пороки складені стоять,
Вже тятива натягнута, як треба.
Нехай-но тільки посвітліє небо,
Вони каміння розпочнуть кидать
На місто. Не врятується ніхто.
Вже стільки міст монголи зруйнували,
Як ті ворота їм не відкривали.
Свої пороки він і взяв на то.
Гнів трохи спав від роздумів отих.
Куремса глянув із шатра. Світає.
З-за річки свіжий вітер налітає.
Хоч звечора, здається, зовсім стих.
Майстри вже при пороках гомонять.
Каміння носять, купами складають.
Вони лежати під рукою мають,
Щоб потім на те час не витрачать.
Ледь посвітліло, повелів емір,
Каміння перше вгору полетіло.
Упало в річку. То лиш для прицілу.
Майстри взялися поправлять візир.
Тепер вже точно в місто попадуть.
І на тім боці перша кров проллється.
І неслухам тим скоро доведеться
З Куремсою зговірливішім буть.
Знов тятиву в пороках натягли.
Каміння вклали. Вітер враз зі сходу
Ударив сильно, збаламутив воду.
Хоча приціл майстри і узяли
Та вітер всю роботу перебив.
Каміння його опір не здолало,
Посеред річки з булькотом упало.
А вітер ще сильніший налетів.
Такий, що взявся з ніг людей збивати.
Куди там було камені кидати.
Змітав усе, що бачив на путі.
Здавалось, що розсерджені боги
Взялись за щось Куремсу покарати.
У місті дзвони стали калатати.
Щось там святкують, наче вороги.
А вітер вже ввірвався у шатро.
Прийшлось його скоріше полишити.
Стояв Куремса, бив у груди вітер,
Здавалось, проникав в саме нутро.
І тут почувся тріск. І на очах
В еміра вітер став ламать пороки.
Здіймав і кидав їх об землю, поки
Емір богам молитися почав,
Щоб захистили від чужих богів,
Що так нещадно узялись карати.
Майнула думка лиш одна: втікати,
Адже такий страшний той божий гнів.
Стояв, тримався із останніх сил,
Щоби в болото вітром не скотило.
А воно втихло, як і налетіло.
Емір Куремса озирнувсь навкіл.
Пороки всі розтрощені лежать.
Шатри кудись за вітром полетіли.
Не всі батири, мабуть уціліли.
Як з таким військом місто облягать?
А десь Данило вже, напевно йде.
І брат і з ним, і син з’єднали сили.
Це місце може стати за могилу,
Як князь сюди те військо приведе.
На Луцьк поглянув у останній раз,
Велів негайно військо піднімати
І до порогів знову повертати.
Обрав невдалий для походу час.

Де безмежність засяяла спалахом зірки новОї
Де космічні потоки сплітають галактикам коси,
Там у просторі часу лунає наспІв із любові
Нам про те, що чекає на нас і що вже відбулося.

А любов - вона вічна Чумацького шляху скиталиця,
Не погасне на Обрусі ночі осяйно шовковім.
Як шукали її, то у зоряне небо вдивлялися:
В нім усе, що любилось до нас, і ми теж із любові.

А любов не закінчиться, бо переходить у вічність.
Нею всесвіт пульсує, і в кожній любові початок.
У одну і ту ж річку не можна заходити двічі,
А вода буде краплями й хвилями завше звучати.

А любов - вона вічна Чумацького шляху скиталиця,
Не погасне на Обрусі ночі осяйно шовковім.
Як шукали її, то у зоряне небо вдивлялися:
В нім усе, що любилось до нас, і ми теж із любов

Ти повір, що для тебе творіння життя мого сталось.
І мій подих для тебе одного, то сонячний вітер.
А обручка - то зоряна крапля упала на палець.
І любов, що дісталася нам, буде палко горіти.

А любов - вона вічна Чумацького шляху скиталиця,
Не погасне на Обрусі ночі осяйно шовковім.
І закохані завжди у зоряне сяйво вдивлялися,
Та шукали даровану небом стежину любові.

Зима безсніжна оселилась
У час оголених дерев,
І десь далеко чути рев,
Пропаща рветься гірко сила.

Для попелищ нема різниці.
За роком рік одне і теж.
Червоне ллють сповна без меж
Оті заброди, душі ниці.

У поміч вітру протяг виє,
Із сліз - льоди. У кут глухий,
Здається, у часи лихі,
Але тримає досі віра.

Ніч стелила сиві сни
на стежину білу.
За п'ять років до війни
я тебе зустріла.
Посиділи сам на сам
у кафе готичнім:
Музика... поезій храм
і слова ліричні.
За три роки до війни
грав у сніжки січень
і пливли нові човни
у безмежну вічність.
Хризантемами зима
коси обтрусила,
ніжний погляд крадькома
обпікав щосили.
За два роки до війни
все було між нами —
і принади сатани,
і залізні брами;
неприборкана любов
сповнена блаженства.
Ти спокусу поборов,
я — печальні ремства.
Впав, неначе сніг на тло
зболеного серця.
все, що до війни було —
казкою здається.

08.12.2025р.

А хитросплетіння долі,
Немовби густий чагарник,
Долини, безмежнеє поле,
Якими ідеш увесь вік.

А ще - болота та озера,
З яких вибираєшся знов,
Бо там на галяві зеленій
Чекає на тебе любов.

До неї завжди поспішаєш
Крізь терни років та віки.
І ніжність вона розсипає,
Неначе троянд пелюстки.

2016 р.

Десь отам за видноколом
Край спокою і добра, -
Там в яскраво-синій колір
Вбрані лагідні моря.
Там хмариночки прозорі
Не затінюють блакить
І немає вбитих горем,
І стривожених щомить...
11.12.25

Поповзла завіса, схоже,
Зал готує очі й слух.
Ми удвох. Зати́шна ложа
І легкий парфумів дух.

У житті ми ті ж актори.
Не на сцені хоч, але
Почуттів примхливе море
Нас хвилює чимале́.

На підмостках персонажі
Розкривають свій сюжет.
Мають намір сили вражі
Заманити до тенет.

Хто і що б тут не накоїв,
Він – Герой, подій рушій,
І найкращий із героїв
Припадає до душі.

Гучно плескають долоні,
“Біс” лунає, йде на схил.
У ілюзії в полоні,
Врешті, тане сила крил.

Всі виходять, вражень повні,
Глядачів стихає річ.
За колонами назовні
Неочікувана ніч…

Тільки нам, застиглим в ложі,
Непідвладний перший крок.
Опановують несхожі
Нас, чи радість, чи то шок.

Двері в зал і за лаштунки.
На розпутті стоїмо.
Та, у пошуку рятунку,
За лаштунки ідемо.

Розмаїття декорацій –
Рай для принців та принцес,
Де майбутній шум овацій
Досягатиме небес.

Наче скринька таємнича
Дивних пристрастей людських –
Незнайома, мольовнича
Серед проміжків вузьких.

Тут ненавидять і люблять,
Смерть шукають, чи життя.
Мовлять, скиглять, славлять, гублять –
Тут гучніш серцебиття.

Доторкнутися тут привид
Може в темряві німій.
Надихнутися є привід
До поезії, чи мрій.

Закуліссям театральним,
Де були ми тет-а-тет,
Потрапляємо сакрально,
Несподівано в буфет.

Ми підходимо до стійки.
В затишку, на двох персон,
Сидимо, не знаю скільки,
І так схоже все на сон.

Ми продовження театру.
Нас оточує чимдуж
Те, чого ніщо не варто, –
Плескіт наших рідних душ.

Червоніють смачно губки.
Під тобою крісло – трон.
Тут не келихи, а кубки
Й відповідний лексикон.

Намагаюсь, бо важливо,
Не розчулитись, адже
Закохатися ж можливо.
Ні, спізнивсь! Здається – вже!

7.01.2023 г.

Не сховаєшся уже у нішах.
Лише ти і голизна світів.
Ти стоїш, немов самотній інок,
У краю зруйнованих мостів.

Не сховаєшся за ті ідеї,
Що зітліли і упали в прах.
Не сховаєшся в краю Медеї,
Що тримає Всесвіт у руках.

Не сховаєшся в далеких далях,
Не сховаєшся у пралісах,
Не сховаєшся в легких печалях,
Не сховаєшся у злих вітрах.

Тільки серце тихо відгукнеться
На мандрівку дивну без кінця.
Тільки голос тихо озоветься
На саму безмежність без лиця.

6 січня 2025

Моя терапія -
Я бачити вмію...
Я бачити вмію красу.
Як можу - радію,
Хоч важко - все ж мрію,
Любов до життя в світ несу.

У міцності віри
І в посмішках щирих
Є магія кожного дня.
Так, хочеться більше -
Так хочеться миру!
Надія - кришталь чи броня?

 
Парашутистко приземлись на мене
Парашутистко приземлись на мене
Я вхоплю Нью Орлеан
І Керолайна має сенс
 
Парашутистко зі мною ти лети
Парашутистко зі мною ти лети
Я робитиму гру в Далласі
Прискорюючися удвічі
Бейбі
 
Парашутистко моє полум’я збий
Парашутистко моє полум’я збий
Серцебиття далі кличе
Завести ще реальний ритм
Іч
 
 
 
 
 
 
 
 

Життя цікава повість.
Від весен до зими
то засуха, то повінь,
а то гучні громи.

Жертовна у любові —
за радістю сльоза.
Бог згарди калино́ві
на душу нанизав.

Лелеки небокраєм
летять у край чудес —
коли, ніхто не знає,
дістануся небес.

Пливти за течією,
не звикла в час лихий.
На золотих душею
чатує чорторий.

Хоч поламала ребра,
лелечих два крила,
та до сяйного неба
ще й досі не дійшла.

Круті східці високі
хитає небосхил,
Сповільнюючи кроки —
іду поміж мірил.

Лише безмежний простір
і я, із почуттів,
виймаю скалки гострі
на розі сім вітрів.

03.12.2025р.

Нагороди
З уст народу
Визнавав і визнаю, -
А ось інші
Геть не тішать
Душу праведну мою.
Бо донині
В Україні
Діє "правило рідні", -
Щось повинен
Дати сину,
Щоб віддячив той мені...
10.12.25

Все одно, пано́тче, не спитаєш
Те, про що б хотів розповісти́.
Сам, напевне, достеменно знаєш:
Грішний – я, та праведний – не ти!

Моя сповідь – що вона для тебе?
Якщо хочеш, не відповідай –
Знаю сам: лише́ церковна тре́ба.
Тож не варто обіцяти рай.

Але я у сповіді останній
Говорити хочу про життя,
Бо найтяжчий гріх мій – то кохання,
У якім не прагну каяття!

Відповім тобі я за стандартом:
Грішний? Так. Розкаявся? Авжеж.
Бо інакше не пропу́стить варта
За ворота, де немає меж.

А вже там, якщо Господь захоче,
Перед Ним не критимусь ні в чім:
Як життя гріхами оторо́чив,
Я Йому по правді розповім.

Боже, дай від сповіді до смерті
Чистий аркуш, гу́сяче перо
І натхнення на вірші́ відверті
Про кохання, віру і добро!

Грудень 2025 року

Жити в темряві, наче миші –
Щедра послуга “братніх” виродків.
По-новому цінуєм тишу
І чекаєм зими як вироку –

Обіцяють морози люті.
Генератор захмарно дорого.
Але навіть найбільша скрута
Не примусить скоритись ворогу.

Хай не всім з нас стрічати ве́сни,
І надбаєм нові́ хвороби ми,
Наш народ з лих війни воскресне,
Бо прийшли у цей світ хоробрими.

За свободу в бій – понад змогу.
Попри терни, своє повернемо.
І колінно вклонимось Богу,
Та не варварству й злу печерному.



грудень 2022 р.

Знову відчай рве душу сьогодні --
Самота, самота, самота.
Наче око жахливе безодні --
Безнадією все огорта.

Де ж ті душі чутливі і чулі,
Що розрадять і лік принесуть?
І відіб'ють невидимі кулі,
І печаль одженуть, як осу?!

Відчуття - не потрібен нікому,
Рідним, друзям - і без вороття.
І здається, що втрапиш у кому --
Безпросвітну пітьму забуття.

В атмосфері пекельній гнітючій,
І затиснутий кліщами зла,
У імлі безкінечних відключень
Душу спалює нечисть дотла.

Тільки ти в цьому світі, кохана,
Є той промінь, що в пеклі сія,
І розрада й небесная манна,
Рятівна соломинка моя.

О прийди, як лебідка із раю,
Ніжне слово промов мені ти.
Хай зима ця блідюща засяє,
І розвіє содом самоти!

9 грудня 7533 р. (Від Трипілля)

Замовкло дев'ятнадцяте сторіччя,
Цинічне двадцять перше на зв'язку.
Романтика нікому тут не личить.
Знайти надію? Хто би знав, яку?

Сумний митець ховатиме обличчя
І серце у крамольному рядку.
Життя йому дає лише узбіччя,
Всім іншим - путь широку та стрімку.

О, Шарлю! Почуття - давно в канаві!
Панують холоди. Бої криваві
Все знищують. А хочеться тепла!

Любов сьогодні згадується всує.
Відвертим буду: так мені пасують
Твої, Поете, чорні квіти зла...

Для інших, ніби то, своя,
та не збагну ще й досі?
На тебе не дивлюся я,
а ти на мене зовсім.

Ми різні палуби, авжеж? —
залізні та бетонні.
Мовчить мій телефон, твій теж
у недосяжній зоні.

В кімнаті темно, молодик
наставив світу рі́жки.
Без мене ти, напевно, звик
і я без тебе трішки.

Плете мороз із самоти
мереживо студене.
З думок жену тебе і ти
не думаєш про мене.

Холодний віскі з ячменю́
в душі таке гаряче.
Тебе я майже не люблю,
а ти мене тим паче.

Сон розчинив усі дива
і птаху білокрилу
на волю відпустив, а я
тебе не відпустила.

08.12.2025р.

В моїм мезозої
є зорі від Зої до зойків.
Вони на світанні
щоразу зникали востаннє,
лишаючи тільки
хвощів захаращені хащі,
де сплять динозаври,
роззявивши пастково пащі…

Пішов мезозоєм,
пройшов мимо Зої,
озброєний воїн
із зоряних воєн,
бо Зоя без зойків –
це зойки без Зої…
не буде ніколи вже Зої
такої
смішної,
такої
смішної.

22 липня 1992 р., Київ

Явився грудень-плакса в поволоці.
Де втратив білосніжність хмурень?
Спадають крапель сірі монологи
І кам'яні мокріють мури.

Брудні дороги лізуть зі сльотою,
А грудень не спішить нікуди.
Застряг на місці разом з темнотою.
Як лютню вибратись з облуди?

Ниття чергується з мовчанням студня.
Хіба забув палітру білу?
Діждатися б нам швидше снігу пудинг,
Міцну б плекати духу силу.

Хмурий-хмурий день грудневий,
То мрячить, то сніг іде,
Низько нахилилось небо,
Ніби ось-ось упаде
У міцні землі обійми
Там за обрієм ясним,
Вітерець холодний віє,
Ще суворій буть зимі.

2025 р.

Вечоріє рано і скупіє
Сонце нині більше на тепло, -
Заростає мулом безнадії
Нещодавніх прагнень джерело.
Обміліла сподівань криниця,
Сохнуть краплі залишків бажань, -
Мов життю вже радить зупиниться
Сутінню насичена межа...
09.12.25

Вишенька закрила очі,
Листячком укрила ніжки
І лягла, у неї спочин …
Від садової доріжки
Десь тако за кроків зотри
Ще приліг горіх волоський
Каже, що запізня осінь…
Грудень з нічкою прискорить
Було б добре якби пішки…

Ближче, там он, до сусіда
Витанцьовує калина…
Ти не раз, бувало, снідав
Відцвіла коли малина…
Десь тако за кроків вісім
Ще один горіх волоський
Не місцевий, із даоських
Відкопали було в лісі
На день Матері і Сина…

Сливу в січні мали скласти
Ні, не пізня… без кислинки
Та приперлися гімнасти
І давай сувать сніжинки…
Десь тако за років тридцять
Сія-сіялась травичка
Задля спору… мила звичка
Хтось сказав — порядна пристрасть
Але ж то не без підтримки…
08.11.2025.