натуралісте
 йди в дива
 і видива осоння
 де листя облітає із дерев
 у сірій зоні
 чи у мертвій зоні
 яка різниця хто
 і чим живе
 ретельніші думки
 мов у дорозі
 у церкви що на косогорі
 сяє хрест
 у жоднім ракурсі
 не театральний жест
 ідилія комусь
 і меланхолія при дозі
 черлені мальви дві
 за ними трави
 за ними квіти
 блякло-голубі
 ворони
 сіро-чорні кралі
 в любові а не то в журбі
 твій текст утім
 у жоднім разі
 не повчальний
 твої рядки
 що золоті зірки
 на полотні небеснім
 лагідно хупавім
 

Там, де щезнув гамір міста,
де притишується крок,
осінь бавилася з листям
в лапанки поміж гілок.
Там, де вечорові тіні
вже вдягаються в сатин,
ті барвисті гри осінні
загубили часу плин.
Осінь цю сховай у жменьку
від холодної зими
і, мов пташечку маленьку,
у тепло своє візьми.

Пам'яті Віталія Коротича

Самотній патріарх прожив у лісі
У роздумах в наближенні зими.
Він відчував неподоланність висі
І обриси нової Колими.

Колись він був трибун, глашатай, лицар
За правду, за свободу і прогрес.
Так проглядала істина столика
В апоріях нескорених небес.

Один із лідерів перебудови
Балакав з лісом, озером, між тим
Повз нього йшли ошукані і вдови.
Поет пішов у таємничий дим.

Він брав у руки листя нерозкрите,
Мов слово, сховане в шухлядах днів.
А на деревах незабутні рими
Просилися до віршів між вогнів.

17 березня 2026

Поки поети клеплють вірші,
В городі розкошують миші.
Усе погризли залюбки –
Картоплю, моркву, буряки.

Вони гризуть усе по праву –
Вони господарі в державі,
В їх розпорядженні город,
Допоки пестить їх народ.

Хвильове — чарівне!
Віртуальне — зайве!
Гвинтове — як совість —
Ніби щира правда!

Хвильові потоки:
Губи, очі, сльози,
У ресентиментах,
У грудневих грозах…

Плацем осциляцій
Між червоних ліній
Блудиш, ніби зайда
Вздовж срібляних піній.

Світло диких галлів,
Ретроградний Постум —
Виверни кишені,
Доки ходиш босим.

В язиках припливу
Розум, як мулатка! —
Очі майже сірі,
Коси, як касатки*.

У роках голодних
В опіках опіки,
Серед слуг народних
І війни навіки…

Чому нудьгуєш день за днем? —
Перехрести лоба в змозі,
лайном не мастиш стіни ще,
не падаєш серед дороги.
Ще очі бачать спориші,
та відчуваєш запах м'яти.
Чому жаливою в душі
пече жалоба винувата?
Ще здатен слухати гаї,
коріння поливати древа,
допоки береги твої
не замела пора січнева.
Живеш — живи! Не проклинай
життя, яке дано у спадок.
Хто зна, кого голубить рай
в свячених гронах винограду?
Подякуй Господу за те,
що зараз маєш кусень хліба,
що листопад іще цвіте
і смерті лютої не відав.
Повір, важкий тягар оков
з плечей не скине туга смутку.
Лише жертовність і любов
плекають в серці незабудку.

05.10.2026р

Ані туману, ані вітру
Побіля сонної ріки, -
Дух луки множиться в повітрі
На запах прілої луски.
Густіє темінь над водою,
Птахів стихають голоси, -
Трава хизується красою
Голубоватої роси.
Земля вдихає прохолоду
Та налягає сон на світ, -
Лиш місяць дивиться на воду
І лукам мовчки шле привіт.
06.10.26

Пісок, пісок – пустеля –
не простір для життя,
аж раптом з Неба Скеля –
основа майбуття.
Бо Богу що подібне
хай на Землі росте,
тверде йому потрібне
і скеля саме те!
Хто вже піднявсь в Скелясте –
весь всесвіт для того
з поклоном чи намасте*
до Бога Самого.

* Намасте́ (гінді नमस्ते) — у буквальному перекладі означає «поклін тобі»,
в побутовому мовленні намáсте.

05.10.2026р UA

 поза вічним і тойбічним
 позираючи до тем
 що відмічено загальним
 нехімічним олівцем
 подорожі та їдальні
 світлий зустрічі момент
 і за певний час прощальний
 щем а може і не щем
 де улюблену трикрапку
 у кінцевому рядку
 треба чи не треба
 ставлять
 звичкою чи нашвидку
 і врочисто обіцяють
 списуватися щораз
 забуваючи звичайно
 геть з очей
 на серці вальс
 всяко щиро і сердечно
 оум мані падме хум
 хтось тебе кохає десь там
 нагорі чи наверху
 

І
Троє тезок, різних іпостасей
в різний час, плюючи на закон,
і тому однакові наразі
в образі із арії паяца, –
як нікому не віддати трон,
на який вилазять самозванці,
типу кайзер, швондєр і Нерон.

ІІ
Найсучасніше народне чадо
зайві пару років має владу
і завищений авторитет
та офшорну суму на фуршет,
вочевидь, за героїчну зраду,
що утне його імунітет.
Та незамінимий у колоді
королів, тузів або шутів –
копія владіміра й володі
що давно відомі у народі
як почвари, що лякають світ,
невмирущі чахлики боліт,
персонажі шоу і пародій
на сліпих поводирів еліт.
Куці недоумки і раніше
повертали на круги своя...
квака-задавака має інші
плани у фіналі житія
і себе любитиме найбільше
найвеличніше і найсмішніше, –
подивіться, ось де я... це я!

ІІІ
Уявило жабеня лупате*,
що воно Мойсей і фараон
і дешеву шкуру рятувати
має не воно, а депутати...
але знає мільйонер-міньйон,
що колись приречений тікати
як не за кордон, то у полон.
Чуєте? Кричить Наполеон:
– Май своє, коли немає ради...
....................................................
не чекай печалі і жури
від непоправимої утрати.
Не врятують коміка ґаранти
за його одежі машкари.
Та і їх пора у шию гнати,
ой пора, до гіршої пори.

10.2026

І світ спростувався, і зорі недобрі,
де мріявся спів;
і місяць так вірно і рівно за обрій
професор якийсь довів…

Ні! Це не пауз сумне дозвілля.
Так вже призвівся світ,
що поцейбічних істот свавілля
нищить незвичний цвіт…

22 квітня 1992 р.

Випростались вечір і ворожка,
У невідворотне задивились,
Апостилем збляклої волошки
До стебла закляття долучились,

Наче крила райдуги під небом
Уночі, як сходить новий місяць,
Підкорившись скелям хвилі Ґеба*,
Щебетом зручного компромісу…

Чи прикрасять зиму кришталями
Гострі зуби велетнів скелястих,
Берегів, що зріжуть рискалями
Між зозуль гучних і попелястих? —

---------------------------------
Руки-крюки, колесо ридвану,
Коло крейди і кавказький вирій**,
Бузина городом до лиману,
Дядько дідьком у пораді щирій…

Нехай же відкидають лизоблюди
Мої слова у синіх небесах.
Запроданці, перевертні, іуди,
Які пізнали не натхнення - страх.
Боїться сірість Божого натхнення,
Боїться слова на Голготах днів.
Це слово спалахне, як одкровення,
Стривоживши труху вчорашніх пнів.
Розсипалися срібняки травою,
Укриті забуттям і бур'яном.
Вони постануть сірою золою,
Яка убила у собі біном.

16 березня 2026

Спи, мій любий
хлопче буйночубий,
поки мовчить сирена
у небі смиреннім,
набирайся сил
для своїх вітрил!

Зрости одним махом,
щоб стати на захист
рідної Вкраїни
від бісовщини,
щоб передати сину
а той - своєму
козацьку силу -
звитяжну, воєнну,
щоб був повсякчас
з тобою Тарас,
поруч Леся і Ліна,
щоб в серці проніс
світлі до сліз,
п’янкі, мов трава,
священні слова
«Моя Україна»!

Спи, мій любий
хлопче буйночубий,
поки мовчить сирена
у небі смиреннім,
набирайся сил
для своїх вітрил!

2026 рік

Я без щастя — безпорадна,
мов незряча сирота
на краєчку водоспаду,
за перилами моста,
за печальною нудьгою
та безсоннями думок,
де цнотливою любов'ю
огортає душу Бог.
З благодаттю разом добре
по крутих ярах іти
і пірнати в синє море
з башти власної мети,
пестити рожеву мрію
у колисці день за днем,
бо без радості не вмію
танцювати під дощем.
Водить літо хороводи
з блискавицями навкіс,
і хлопчиськом босоногим
зріє у калюжі світ.
Я ж лежу, війною вбита,
у волошках горілиць.
Навкруги — зелене жито
і німа безмежна вись.
Щастя кинуло, як зрадник,
а за що — я не збагну?
Тільки тиша, неба клаптик
й гострий запах тютюну.

Слава Богу грім гримить
і не гримлять ракети.
Шаную в громі кожну мить…
Всесвітній громе, де ти!?
Пролийся гасником-дощем
на війни-вогнища планети,
всі людські війни знищи вщент…
Всесвітній громе, де ти!?

Зведи з колін отих рабів,
що за царя себе вбивають,
живуть життям тварин напів,
і без війни життя не мають.
І, може, будуть люди з них
(наразі вепром землю риють)
і на життя – макухи жмих –
розкриють очі, і прозріють…

Остання блискавка грози
встромилась в ніч блискучим цвяхом.
І чути, як скрипять вози,
що сіль везуть Чумацьким Шляхом.
То сіль землі, то долі сіль,
вози наповнені по вінця…

Та знову лізуть звідусіль
кацапів морди, рила, рильця…

Іду крізь ніч… Не грім гримить.
На жаль, гримлять рабів ракети.
Життя рахую кожну мить…
Всесвітній громе, де ти?

Жовтень 2026

За зорями звіряюся вночі,
А вдень завжди за сонцем курс тримаю, -
В моїй душі палає дві свічі -
Любов до мами і любов до краю.
Вони горять, як предків заповіт,
Вони для мене - крила і коріння, -
З любов'ю тою я прямую в світ
Попереду нового покоління.
Оцей вогонь не згасне крізь роки,
Він світить тим, хто йде за мною слідом, -
Пишу ним долі світлі сторінки
І забуваю про жалі та біди.
05.10.26

Колиска ця вигойдує печаль
Щасливих сподівань короткі миті.
Ще ріки чисті, кров'ю не залиті
Ліси й поля. Ще світла синя даль.
Ще у траві є місце для суниць,
Іще довкола тихо, навіть гречно.
Ще бігти полем легко і безпечно,
І падати знічев'я горілиць.
У нас ще все попереду, у нас
Ще стільки планів на життя і мрії.
Ми ще такі наївні і не вмієм
Сприймати світ реально й без прикрас...
А світ уже давно натис на газ,
І відлік розпочав: три...два... І раз...

 вітрисько вщух
 запала тиша
 мов стороння дивна
 поети люблять тишу
 як-от звук
 а ще негоду і свободу
 в риму
 бо приязне
 із відстані рідніше
 теоретичний бог
 його тріумф у вишніх
 філософ діоген
 із верш виймає щук
 верба ізжовкла
 похиливши чуб
 милується на берег
 так-от вийшло
 якщо не бачив хто
 або не чув
 вона в ресурсі
 в образі
 у притчах
 облишимо
 вернімося назад
 у недосказане
 щоразу недослівне
 у мить сяйливу ту
 в естетику
 телепатичний ізмарагд
 під зорепад
 на маскарад
 не конче пишний
 однак
 химерний
 і бешкетний
 досхочу
 

Незбагненна таємниця,
ти і правда, й небилиця.
Сум у снах,
сміх в очах —
лиця, лиця, лиця, лиця.

Різнолика таємниця,
тут оса, а там — вже киця.
Нині так,
завтра сяк —
лиця, лиця, лиця, лиця.

Ти й для себе таємниця,
мрій покинутих темниця,
у якій
цілий рій —
лиця, лиця, лиця, лиця.

Тобі навіть до лиця
таємниця ця.

(2026)

Заблукали в фіордах Норвегії
Футболісти варшавської «Легії».
Переплутали все
На шляху до Тромсе –
Тьмарить розум природа Норвегії.

У колишній Чехословаччині
Було все до кінця передбачено.
Знали точно давно
Те, що путін лайно
І про розпад Чехословаччини.

В портових лабіринтах Шанхаю
Загубилась якось тітка Хая.
Вже мина десять літ,
Як пропав її слід –
Вона досі блукає Шанхаєм.

Марно думкою здіймаю
Вогке кволої бджоли.
Незручні та незугарні
З матіоли постоли.

Сік нектару — незборимий
У відрі на дні добра.
Дно на око — невловиме,
В римах — небезпечна гра.

Віднайди для серця правду,
Наче невід'ємну суть.
Вабить зайду мед бджолиний,
Матіоли роси п'ють.

Не у затишках, що дивні,
У коморах в світлу мить —
Вогкість істини нестримна,
Як на ранку, заясніть...

Як піднявся Хмель і крикнув, що пора настала,
Україна тої ж миті уся запалала.
І козаки, і селяни за зброю взялися.
Пани-ляхи з України в страху подалися.
Жовті, Корсунь і Пилявці наснаги додали.
Вже й литвини не стерпіли, зброю в руки взяли.
Покозачилася людність, міста не чекали,
Перед військом добровільно брами відчиняли.
Гомель, Мозир чи Берестя вже в козацькій владі.
Звісно, що поміж литвинів не всі тому раді.
Поки Хмель облягав Збараж, де ляхи засіли
І чекав, щоб їхнє військо на поміч поспіло,
Аби його так, як треба «гостинно» зустріти.
Радзивілл узявсь козацтво у Литві тіснити.
Мав для того добре військо – люду тисяч вісім.
І гусари, і рейтари, і драгуни, звісно.
Ще й піхота іноземна, навчена до бою.
Та і сорок гармат військо мало із собою.
Стало військо Радзивілла міста штурмом брати,
Покозачитися щоби всій Литві не дати.
Впав Бобруйськ і Мозир, й Турів. Стало зрозуміло,
Що на Київ буде пхати військо Радзивілла.
Поки Хмель блокує Збараж й короля чекає,
Захистити Київ сили в козаків немає.
А, зайшовши в тил козацтву, він шкоди накоїть.
Допустити Хмель не може загрози такої.
Тож Кричевскому велів він десять тисяч взяти,
Радзивіллу навперейми бігом виступати.
Звісно, оті десять тисяч – в більшості селяни.
Мають хіба коси й вила, навчені погано.
Але інших ніде взяти. Тож полковник взявся
За доручення і швидко за Прип‘ять подався.
Сподівався на підтримку козацтва отого,
Що іще перекривало литвинам дорогу.
І Голота, й Подобайло кілька тисяч мали,
На Чорнобиль і на Лоїв шляхи прикривали.
Під Лоєвом переправа через Дніпро була.
Саме туди Радзивілла полки й повернули.
Під Загаллям розгромили загони Голоти,
Взяли Лоїв, козаків там змогли побороти.
Подобайло не став з ними у битву вступати,
Відійшов на лівий берег, щоб перекривати
Переправу. Хоч литвини двічі намагались,
Переправу захопити їм так і не вда́лось.
А тут вістка прилетіла – Кричевський вже поряд.
Між двох вогнів опинитись доведеться скоро.
Тож свій табір під Лоєвом взялись лаштувати,
Якщо треба, то із нього штурми відбивати.
Звели табір понад річку, що дуже багниста.
Звісно, ворог з того боку не захоче лізти.
Того ж дня відправив гетьман два кінні загони
В кілька тисяч, поки він тут міцнить оборону,
Нехай знайдуть, звідки військо Кричевського пхає.
Бо ж він чув, але нічого про нього не знає.
Але ті із козаками розминулись, певно
Та виконувать завдання продовжили ревно.
Козаки ж вночі до річки Лоєвки дістались.
На другому боці військо враже розміщалось.
Щоб дістатися до нього, чи річку долати
Та в багні її надовго даремно застряти,
Чи то через вузьку греблю. Як перейдуть вдало,
Тоді ворога здолати усі шанси мали.
Десь годині о дев‘ятій й рушили помалу
У надії, що литвини в таборі ще спали.
Та на біду, якийсь шляхтич раніш підхопився
І козацтво на тім боці річки надивився.
Звісно, що підняв тривогу, піхота приспіла
І вогнем впритул козацтво на тій греблі стріла.
Довелося відступити, взялись шанці рити,
Щоб, як сунуться литвини, то вогнем зустріти.
Чекать довго не прийшлося, бо кінні хоругви
Узялись переправлятись – одна, слідом друга,
Бо ж гребля зовсім вузенька. Козаки засіли
І вогнем оті хоругви литовські зустріли.
«Панцерних» ущент розбили. Та пішли гусари.
Полк на правий фланг козацький з силою ударив.
Ті мусили відступати під «залізним» тиском.
А Радзивілл кинув в наступ і піхотне військо,
Щоб козаків тих добити й військо оточити.
Козакам, проте до лісу вдалось відступити.
З-за дерев вони литвинів пострілами стріли.
Ті би, може і за греблю знову відступили.
Та Кричевський вдарив зліва та почав тіснити.
Тепер йому Радзивілла вдалось оточити.
Вже, здавалось, що литвинам кінець наступає.
Але на війні усяке, як кажуть, буває.
Ті загони, що в розвідці козаків «шукали»,
Так нічого й не знайшовши, назад повертали.
Як почули звуки бою – швидко зрозуміли
І зненацька налетіли на козаків з тилу.
Дарма було й сподіватись опір їм чинити.
Лівий фланг весь удалося литвинам розбити.
Хто поліг в бою нерівнім, а хто врятувався.
У густі ліси ховатись від смерті подався.
А Кричевський з правим флангом у ліс відступили
Та укріплений там табір ладнать приступили
З чого уже довелося – гілля, кінські трупи
Та і трупи побратимів – все лягло докупи.
За тим часом Подобайло із другого боку
Від самого ранку в битву не втручався поки.
Але, тільки-но побачив, що сутужно стало,
Козаки в човни й байдаки бігом посідали
І на той бік подалися братам на підмогу.
Гетьману не допустити треба було того.
Ледь покінчив з лівим флангом, став кінноту слати,
Щоби козакам на берег вибратись не дати.
Кричевський легку кінноту навперейми кинув,
А Радзивілл проти неї гусар своїх двинув.
Зрозуміло, що гусари козаків зім‘яли
І до лісу в їхній табір небавом загнали.
А тоді за Подобайла козаків узялись.
Ті бігом поза човнами своїми сховались
Та почали відбиватись. Вогнем німців стріли,
Що з наказу Радзивілла, на них налетіли.
Двічі німців відбивали, багатьох поклали.
Та литвини підтягнули гармати й почали
Вогнем впритул поливати. Нема де сховатись,
Адже козаки не встигли, навіть окопатись.
А, коли уже гармати справу завершили,
То литвини ще кінноту на них напустили.
Козаки назад у річку. Вже човнів немає.
Отож кожен вплав, як може, так Дніпро долає.
А було їх тут чимало, з-за голів козачих,
Говорив литвин, і воду вже ніхто не бачив.
А литвини із берега стріляли й стріляли.
І козацтво їхні кулі щораз діставали.
Ледь третині на той берег дістатись вдалося.
А Дніпру тим за могилу стати довелося,
Кого відвернулась доля. Хіба, може сталось,
Що Дніпром до України їх тіла дістались.
Розгромивши десант, гетьман знов за табір взявся.
Та Кричевський не здавався, мужньо відбивався.
Пробував і нападати – все одно вмирати.
Тут литвини підтягнули знов свої гармати.
Стали вогнем поливати укріплення кволі.
Коли уже видавалось, що було доволі,
То кидалися в атаку. Дарма поспішали,
Бо козаки раз по разу їх вогнем стрічали.
Врешті-решт і ніч настала. Утишилась битва.
І до табору литвинам прийшлось відступити.
Залишили лиш сторожу, щоб спостерігала,
Боялись, аби козацтво вночі не напало.
Ніч минула. Знов литвини штурмувать зібрались
Та у таборі козаків майже не зосталось.
Одні вбиті й поранені. Й Кричевський між ними.
Важко зранений зостався отут між своїми.
Усі інші за Дніпро вже за ніч перебрались.
Тож литвинам лише лікті кусати зосталось.
Мертвих козаків зібрали та всіх поховали.
Та і своїх положили у бою чимало.
Кричевського гетьман дуже хотів врятувати,
Бо суперника такого як не поважати?
Та даремно, бо смертельні виявились рани.
За три дні живим не стане уже отамана.
Велів гетьман поховати його, як героя.
Звели хреста над високою могилою тою.
Хоч гетьман і гонорився з тої перемоги,
Але сил іти на Київ вже не було в нього.
Хоч Кричевський і загинув, зробив свою справу.
Тож між лицарів славетних тепер він по праву.

Танцюючий блазень прийшов потішати
Холодну, жорстоку, неситу юрбу.
Прийшов у дранті і лахмітті, не в шатах.
Усмішка крива вперезала судьбу.

До кого промовить танцюючий блазень?
Він бачить байдужість і ницість в очах.
Навряд чи це хворе суспільство, мов Лазар,
Воскресне, долаючи згублений прах.

Він виконав номер з останньої сили,
Зібравши ненависть і волю в кулак.
Та вже проступають слова, наче стигми.
Він - космосу вічний і вірний жебрак.

16 березня 2026

В юрбі знайти його не можу,
У інтернетних чатах теж.
Скажи мені, далекий Боже,
Де віднайти могильний хрест?
Можливо, син спочив у гаю
Чи на заплавині ріки?
Я полечу і позбираю
Його стражденні кісточки.
Чому мовчиш, не обізвешся,
Та не припинеш цю війну?
Не пригорнуть до свого серця
Небес холодних далину.
Молись, кріпись, а кирпа* косить,
І молодих кладе у гріб.
Життя благає, Боже, досить
З нас горя лютого і бід!!!
Не знаємо, куди подітись —
Ми скрізь чужі – і там, і тут.
У сховищах голосять діти
І сподіваються на суд.
Горять склади, лікарні, школи,
Лютує ворог, наче звір.
Хіба не бачиш, що довкола
Керує світом бузувір?
Не відаєм, як далі бути,
Чи сухарі сушити нам,
А чи на мінному розпутті
Звести зі сліз кривавих Храм!

Кирпа* — смерть

03.10.2026р.

Ключ журавлиний у небі курличе,
Мов за собою гукає мене
В край, де в озерах життя таємниче
Обігріває світіння ясне.
Там невідомо нічого про осінь
І не буває ніколи зими, -
Звідти весною тепло нам приносить
Птаство, якому радіємо ми.
04.10.26

 ось побіжний віршик
 зліплений експромтом
 без використання
 інструментів ші
 щось подібне пишуть
 радше у вівторок
 тексти для суботи
 вишуканіші
 ось мистецький простір
 у жовтневій рамі
 на столі картопля
 сир і житній хліб
 вірні мої гості
 самота і памʼять
 ми не проти казусів
 інцидентів хиб
 у житті у цьому
 праця та робота
 за яку не платять
 чи якісь понти
 все це нестосовно
 на автопілоті
 навіть небо кажуть
 можна перейти
 

Прожилки в листочках - неначе дієзи,
Що літо палке підняли на пів тону.
По-іншому дихає осінь червона,
Замовкли фокстроти. Звучать полонези.

Високі тополі, тендітні берези
Приміряли зрілості жовту корону.
Прожилки в листочках - неначе дієзи,
Що літо палке підняли на пів тону.

Реальності злої виблискує лезо.
Мелодія жовтня, приглушена й сонна,
Врятує забуті музичні канони!
Живуть у фантазіях принци й принцеси.
Прожилки в листочках - неначе дієзи.

Осінь, балки і яри.
Тче туман, немов розпука.
Попід лісом явори
Стали, узялись за руки.

Вітер колиха ледь-ледь
Ще зелені осокори.
В дуплах загустілий мед,
Поховались дикі бджоли.

Час зітхань і проминань.
Жалкувати не потрібно.
Сумувати перестань.
Пишуть дні свої верлібри.

Тільки дуб в парку притих,
Медитує, ніби Будда.
Скільки щасть було і лих —
Не питайте лише дуба.

Ідемо отак вперед.
Бджоли дикі, жовті оси.
В дуплах загустілий мед.
Балки, явори і осінь.

Знову каштани говорять про осінь —
Лист на асфальті, шелест доріг.
Я відчуваю літо ще й досі
Наше, та золотом сипле до ніг.

Нова пора, як яскраве видіння,
Сонячні зблиски, запахів щем.
Я відчуваю якесь розуміння,
Що не скінчається радість іще.

Буде тремтіти дощів прохолода.
І в листопаді — туманів хода.
Я відчуваю натхнення сьогодні.
Осінь, немов у фаті молода.

Що ж, повінчаємось з нею на розі,
Будем ділити небес коровай.
Як я цього не побачив ще досі —
Зваблює фарбами сонячний гай.

Так і підемо, взявшись за руки,
Вдвох по дорозі. І линуть услід
Вітер і лист, і навколишні звуки -
Нових часів наближається міт.

Але і ми, напевно, що нові.
Сонце у небі так звеселя.
Будемо жити тепер у любові,
Золотом вінчані - осінь і я.

Тільки стукає дощ по шибах,
І бринить вода, як сльоза.
Ми за осінь з тобою — "за".
Все іде своїм звичним трибом.

Як завжди — усе навмання,
По стежках навпростець у полі.
Прихилились до неба тополі,
Змокли зовсім, і змокла стерня.

Звук дощу, мов об землю горох.
І дорога, і верби над ставом.
І вже міддю покрились отави.
Ми з тобою за осінь удвох.

Ми з тобою за осінь — "за".
Літо бабине не за горами.
І десь плине ярами, ланами,
І у балку туман заповза.

Ховаючи свої веснянi роси,
Блукаючи у лабiринтi сну,
Душа губила свої довгi коси
I випадково вiднайшла луну.

Гудуть навколо голосами оси
Та свою ложку меду облизну.
З усiх сторiн летять чутки, доноси
I цю сторiнку я перегорну.

Цвiтуть сади, дерева розквiтають,
I пальцi нiг, вже трави вiдчувають.
Раптово прокидаєшся - туман.

Немає сил пiднятися на ноги:
Навколо розбiгалися дороги.
Здiйняла крила, крiзь самообман.

Коли ж відбудеться отой стрибок,
Що рівновагу зірве і порушить?
Розплутається бісівський клубок,
І розвінчається мораль дворушна.
Замість мистецтва ницість і лубок
Панують, наче пісня дроворуба.

Пишу, пишу життя, немов роман,
Пишу у порожнечу, безнадію.
Пишу я у майбутнє. Я - Ремарк,
Що загубив у темряві подію.
Я бачу танець навіжених мавп,
Та птаха нагодую і зігрію.

І порожнеча матиме свій лик.
Ніщо постане привидом могутнім.
Нехай сміється демон і двійник.
Слова укрили вістря злобних гунів.
Хай твориться незримий материк,
Будується, мов дійство незабутнє.

16 березня 2026

Одна хмара – за Йордан,
Друга на Єгипет.
Хай і сусідським деревам
Буде що напитись.
Хай і в них росте трава
Тричі на покоси...
Господь Бог не забува
Хто помочі просить.
Хай достаток прийде в дім
На всім Близькім Сході.
Не терор із кров'ю – він
Поєдна народи.
І хай повниться Земля
Чим марив Ісая –
З хижаком грає маля,
Зброї світ не знає.

 
як у дитини печалі дрібні
усе, що захочеш, я куплю тобі
грай кокетку, та знай мила все ж
між рук мені, легко, не утечеш
навіть коні не відтягнуть мене
шалені коні не відтягнуть мене
 
я помічав твій біль неясний
знаю, бажаєш те саме й мені
ані інтриги, ані провал
мене не гнітили би, не гнівали так
навіть коні не відтягнуть мене
шалені коні не відтягнуть мене
 
мій тобі вирок ~ гріх і брехня
нині я вільний, але часу нема
віру розбито, сльози в очах
все треба жити, мертвим хоча би
 
навіть коні не відтягнуть мене
помчімо, коні, нехай іншим днем
 
 
 
 
 
 
 
 

Рядки лягають на папір
легким курсивом,
творю з думок чутливий вірш
у ніч вразливу.
Заповнюю шрифтами лист,
тло порожнечі —
цвяхами у блокнот вп'ялись
сюжети речень.
Вплітаю літери, тире,
двокрапки, коми,
уява човником пливе
у рі́чки спомин.
Холодні зливи із цебра
небес фатальні,
натхнення скрапує з пера
у спочивальні.
Лампада тьмяно мерехтить
в очах Мадонни,
поезії лірична мить —
хмільним безсонням.
Гортає тиша сторінки
моєї долі —
яскраві образи — гірким,
пекучим болем.
Спалахують мільярди сонць
в сумній поемі,
немов здійснився віщий сон
видінь рожевих.

02.10.2026р.

Вже тиша в саду цвіткунами сюрчить,
в павутинці сріблястій — зупинена мить,
вже втому шепоче вечірня зоря
і мене милота обіймає твоя.

А завтра вже бабине літо — привіт! —
буйнобарвного світла крізь місто політ.
І знов ми відчиним для казки вікно,
як тоді — ніби вчора, але ж так давно.

А потім, як завше,— дощі і дощі,
знов сльоза пробіжить крадькома по щоці,
зітхатиме смуток з липкої імли,
аж поки…
аж поки нам очі зима посріблить.

(2026)

Давай поговоримо чесно і щиро
Про те, що найбільше хвилює обох:
Чому в дні прийдешні втрачаємо віру
І де у мовчанні ховається Бог?
Можливо, Всевишній втомився від криків
Та наших шалених і злих молитов, -
Чи, може, не бачить крізь темряву віку
Тих місць, де щоденно тече наша кров?
Не знаєм нічого... Чекаючи дива,
Шукаємо світло у товщі пітьми, -
Вже діти й онуки такі, як ми, сиві
І все, що у них залишилось - це ми.
Помовчимо краще давай покаянно,
Щоб рани загоїлись, зникнув наш страх,
Бо віра - це в душах промінчик світання,
Що кожному вказує обраний шлях.
03.10.26

Ми одне від одного далеко.
Сон змінився на ранковий крах.
Ти очолюєш бібліотеку
Кращу за усі - на Небесах.

Дивиться на місто біла хмара,
І спостерігає добрий Бог,
Як старанно пишеш формуляри
Та ведеш натхненно каталог.

Там тепер все справедливо й чесно,
Світяться блакитні вітражі.
Бо бібліотека ця небесна -
Нагорода втомленій душі.

В галасі земного карнавалу
Всі надії вигоріли вщент.
До читального, Матусю, залу
Випиши мені абонемент!

Ще не торкнула сивина осіння
Брюнета-осокора темних скронь ,
Рудої вільхи не горить вогонь
І соковиті під вербою тіні.
Смиренне у прощальнім омовінні
Росою, що тримається до півдня,
Стихає літо в царині осонь.

Та обійнявши поглядом округу,
Озноб тремкий відчую на плечі -
Так, ніби бас в металі зазвучить,
Коли прийдешня студені напруга
Струни торкнеться невловимим рухом
На мить звібрує і повільно стухне,
Іще зеленим листям тремтячи.

 гуляє вася
 пожувавши тирси
 а що ото лишається робити
 йому
 життя зужита пісня
 звісна
 слова ті й самі із тих самих літер
 він випив би
 але нема із ким тут
 немає грошей і нема кохання
 життя блюзнірське
 і парадоксальне
 ані для чого але треба жити
 холоне осінь
 бронзово-брунатна
 каштани облетять за ними липи
 час не спинити
 час немовби вітер
 що обриває листя без поняття
 у жовтні всяк
 вертається додому
 курити мак читати керуака
 дивитись із вікна
 чи ще жива розкладка
 де фрукти й овочі вже починають
 гнити
 ще перехожі у поспішнім
 контр-дансі
 минають свіжі комунальні ями
 ще мухи лізуть в монітор
 поодинокі панни
 роман читаючи очікують
 на щастя
 ще хтось емігрував загостювався
 лише не вася
 вася завше з нами
 

У садочку світлячки
сяють, ніби зірочки.

Я їх кілька вніс у хату.
«Подивись, — гукаю, — тату!»

А у жменьці лиш жучки.
Де поділись світлячки?

Я тоді заліз під ковдру, —
світлячки ввімкнулись мов би.

2017

Оброблений канвою золотою,
Тримав він лише тишу до пори,
У зорях марився корою під горою,
Здіймаючись у церкві на хори́!

У норові доконаних івентів,
Де попід небом парить Кант нудний,
Облудний розум пестив компліментом,
Торуючи свій шлях по висхідній.

Іди за ним! Притисни пику нишком
До щілини в одвірку у свята —
Там щур і вовк, там кіт-Баюн опришком,
Край чарівний Черемоша й Прута!

Співай щоденно про вайло і велич,
Про велетнів новин і фейсконтроль,
Про фетр і вітер напівмертвих селищ,
Додавши солі в ребра парасоль…

Я відчуваю борг святий, несплатний
Перед полями і перед людьми.
Я - ніби лицар у залізних латах,
Вкриваю вічність сильними грудьми.
Я світові явлю слова закриті,
Слова, заховані у тайниках,
Слова, що небесами оповиті
Там, де ширяє нескоримий птах.
З глибин я дістаю премудрість,
Уламки втрачених світів,
Слова, заховані за муром,
Слова у реготі вогнів,
Слова оспалі, скам'янілі,
Забуті, немічні, сумні
І замуровані у тілі,
Укриті листям давніх снів.

16 березня 2026

Не знаю, чи кохав мене завжди,
чи розважався у жазі нестримній,
спиваючи із губ моїх меди,
солодкі, наче ночі лебедині.
Напевно, хто б там що не говорив,
для тебе я була палким натхненням,
веселкою посеред теплих злив,
п'янким дурманом, словом незбагненним.
Тим маяком, що кличе кораблі
із мороку бурхливої стихії,
ромашкою на зораній ріллі,
ковтком повітря, променем надії.
Оазою в пустелі таїни,
сльозою ніжності та вістрям леза,
блаженством щастя, каяттям вини,
натільним хрестиком на грудях неба.

01.10.2026р.

В життєвім ломбарді припали вже пилом
Залишені мною фрагменти надій,
Які нещодавно служили вітрилом
Для судна, що згинуло в гущі подій.
Десь там, під водою, і компас, і карта,
І пляшка зелена сухого вина, -
Утрачене мною чогось, певно, варте,
Коли аж до серця доходить луна.
Приходячи часто дивитися зранку
В скарбниці на рештки солоних вітрил, -
Відразу докупи збираю останки
Своєї відваги, енергії, сил.
І нині в ломбарді коротка зупинка -
Назавтра не буде сюди вороття, -
Історія судна - це тільки сторінка
З відкритої книги важкого життя.
02.10.26

 осяяно вітражний
 фірмовий день осінній
 оспіваний у римах
 стрункіших за мої
 засипаний плодами
 а поруч – все у квітах
 яких ти не купляєш
 і я так само ні
 із легшими чуттями
 займись нарешті ділом
 мені би прогулятися
 найти іще інсайт
 уже в неділю певно
 по бабиному літу
 а декому потрібно
 принести вірш на сайт
 казковий чи примхливий
 дотепний чи приблизно
 нехай собі гадають
 у чому саме сміх
 вважай їх читачами
 які мовчать – і файно
 бо що усім до тебе
 і що тобі до всіх
 

 
Частина I: Принц Руперт Пробуджується  (0:00–4:31)
 
Прощавайте, дзвони майстра храму
Його кіоск і чорний кмин
Ґречність вибраного слова
Едем обіцяний
Принц Руперт при скляних сльозах
Шафран шабат кров із повік
Дряпай віск у письменах
Що ящірок живить
 
Розбуди порожній голос
Убери наряд зимовий
Запали і міст, і човен
Ящірку скарай на горло
 
Йди, Полонію, чи вклякни
Жнива призначено на досвіт
Тьмяні сатанинські ложки
Зіжнуть іржу околиць
Ведмеді в принцівськім городі
Самана тінь як раз навпроти
Кості ящірки оглиніють
І лебедя народять
 
Розбуди порожній голос
Убери наряд зимовий
Запали і міст, і човен
Ящірку скарай на горло
 
На-на-на на-на-на-на. . . .
 
Пайпавдеровський суд придворний
Ганчірні ящірки на продаж
Візій пастві на покорм
Про райдуги до злота
Казкує Руперту павич
Про мури й сотні сурм у хорі
Волхви за підпал в тюрмі
Снива розвиті згортки
 
 
Частина II: Болеро – Казка Павича  (4:32–11:04)
[інструментальна]
 
 
Частина III: Битва Скляних Сліз  (11:05–22:06)
 
III a: Досвіткова Пісня  (11:05–13:25)
 
Ніч розгорне плащ дірявий
Понад луки місяць
Ще опромінює плуги зламані
І колеса без спиць
Вартовий на спис оперся
На руки дмуха, назира схід
 
Спалений снами, страхом стятий
Покрив мли у досвіт
За три горби великі армії
Присягай, кляни день
У лініях коней та сталі
Парні ярди, марш, похід
 
 
III b: Останній Скірміш  (13:26–19:32)
[інструментальна]
 
III c: Ламентація Принца Руперта  (19:33–22:06)
[інструментальна]
 
 
Частина IV: Велике Звершення  (22:07–23:20)
[інструментальна]
 
 
 
 
 
 
 
 

Прощай, Росіє! Хай буде це назавше,
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники забутими своїми мовами.
Прощай і догнивай в московському болоті,
Належному тобі, і згадуй калиту, царів і єрмаків.

Бринить над яром тиша десь далеко.
Вже обрій золотить тополі.
Осінній відчуваю солод,
Хоч морок проростає ледве-ледве.

Воркують сині, вайлуваті тіні.
І чути ніжність слів доречних,
І сутінки схилились ґречно.
З копиці пахне різнотрав'ям сіно.

Ворожить небо. Смак зірок незвичний.
У загадковий сон пірнаю.
А завтра невідомі плаї
Мене, розчулену кудись покличуть.