Випасали телят Баскервілі,
Та на вигляд вони підозрілі.
І стоїть гавкотня.
Тож ні ночі, ні дня
Недоспали оті Баскервілі.

Хто б до Адамсів би не приїхав,
Для Пилипа нечувана втіха.
Зустрічати госте́й
Він поїде в Монтей,
Хто би звідки куди б не приїхав.

Після кожного виступу Кіо
Продавались направо й наліво
Дефіцитні кролі,
Невеличкі й малі
З комбінату в циліндрі у Кіо.

Довела до тюрми лотерея
Одного́ з дідусів Гемінґвея.
І сміявся дідусь:
Я поси́джу й вернусь,
До вподоби така лотерея.

Не кажіть, що читали Макбейна,
І це лірика галантерейна.
Є сюжети й питні,
То налийте мені
Детективного пива Макбейна.

А Форсайтів численна родина
Віддала позашлюбного сина
За принцесу Жасмін –
І погодився він.
На онуків чекає родина.

За романами Скотта і Шеклі
У сільпо наминачки запеклі.
Щоб дісталося всім,
Якнайшвидше іді́м
За романами Скотта і Шеклі.

За сонетами Поля Верлена
Утворилася черга скажена.
А за іншими – дві.
Їм якісь би криві,
Не такі, як у Поля Верлена.



20-те липня цього року

Мені було лиш дев'ятнадцять,
А їй більше двадцяти трьох,
Вона мене дуже кохала,
І нам було добре удвох.

Вона була дуже гарна,
В мене аж виростали крила
Поруч з нею,
Й вона казала:
-Ну як же тобі пощастило!
Тебе така жінка кохає,
Яких не буває на світі!
Таких в історії було лиш двоє:
Клеопатра і Нефертіті!

Вона приїздила до мене
Аж із іншого району міста,
Ми любили лежати в ліжку
Під музику Ференца Ліста.

Не те, щоб ми якісь там меломани,
Чи любили лиш Ференца тільки,
Просто на той час із класики
Не мав я іншої платівки.

А вона поважала класику,
А також і інші позиції,
Інколи так верещала,
Що хтось викликав міліцію.

Дільничий гупав у двері,
Обіцяв написати листа в деканат,
А ми швиденько вдягались і
Робили вигляд, що вивчаєм сопромат.

І все було в нас дуже добре,
Та в червні настав невеличкий облом:
У мене була літня сесія,
А вона захистила свій диплом...

І я поїхав до свого Львова,
А вона - на роботу у свій Ростоа.
І на цьому стосунки скінчились,
А якою ж була в нас любов!!!

у Вас ніби те
у Вас ніби се
у Вас начебто це
а може Ви й не є

2020

Хто збирав шовковицю,
Згадує й за хліб.
В ступах пил в косовицю
Проситься в політ.
Бийся дощик в озеро,
В хату Лукаша.
Там де ранком росяно,
Знайдеш слід вужа,
Збрую кіз злахмічених,
Кущ зів’ялих руж,
І літа не злічені
Серед диких груш.

Гонить вітер плетиво
Кулі кураю,
Де ніким не метена
Стежка у гаю...

Ніч на землю опустила чорне покривало.
В небі зорі, наче маку хтось по нім розсипав.
Ароматом неймовірно п‘янким пахне липа
І виспівують цикади вечірні хорали.
Жебонить ледь чутно річка, вербам миє коси.
А над річку невелике вогнище палає.
Розсілася навкруг нього хлопців ціла зграя.
Хто в сорочці, хто без неї та всі підряд босі.
У темряві недалеко хоркають десь коні.
Сова часом одізветься, заухає в лісі.
Комарі гудуть навколо, де тільки взялися.
Час від часу луна помста – ляскають долоні.
Хлопцям сидіть аж до ранку, аби не заснути,
То ведуть поміж собою усякі розмови.
Часом переповідають вже дано не нове,
Що уже не раз, напевно доводилось чути.
Раптом з лісу донеслося завивання вовче.
Всі розмови припинили, дослухатись стали.
Коні хоркати частіше й голосніш почали.
Не дай Боже, підкрадуться вовки серед ночі.
Та вовк завив та й по всьому, більш не озивався.
Заспокоїлися коні, розслабились хлопці.
Про вовків іще не чули тут у цьому році.
Може із лісів сусідніх який і припхався.
Заспокоїлись, тривога, однак не лишала.
Хтось прошепотів зненацька: - Може, вовкулака?
Бо ж про тих потвор дорослі говорили всяко.
Раптом і сюди потвора така заблукала?!
І так на душі тривожно, а тут хтось ще карка.
Стрепенулися всі, ближче до вогню тулились.
Із надією на старших меншенькі дивились.
Степан, врешті одізвався: - Може й вовкулака?!
Він найстарший, тож, напевно, більше всього знає.
Помовчав, а потім видав: - Чув оце від діда.
Він дідам оце на лавці недавно повідав,
Що не всякий вовкулака лихий намір має.
Був, говорить, один наймит, працював в одного.
Якось на гумні улігся він відпочивати.
А тут якраз і хазяїн його вийшов з хати,
Пройшов за гумно і зовсім не помітив того.
Через пеньок перекинувсь та й зробився вовком.
А, зробившись, то одразу до лісу подався.
Наймит спершу не повірив, тільки налякався.
Але ж бачив усе добре своїм власним оком.
Дума: «Як хазяїн може, то і мені вдасться.
Спробую та подивлюся, що буде із того?!»
Перекинувсь й вовкулака зробився із нього.
І також, як і хазяїн до лісу подався.
Довго він по лісі бігав разом із вовками,
Їв усе, що вовки їли. Та, врешті набридло
І вовки ті – дика зграя, і те їхнє їдло.
За людьми став сумувати аж до плачу прямо.
Та ж не знає, як би йому людиною стати.
Прибіжить до гумна, стане, хазяїна бачить,
Схоче щось йому сказати – по-вовчи заплаче.
А собаки, як почують, зачнуть нападати.
Обдеруть йому всі боки, от він і тікає
Знов до лісу, щоб собаки на смерть не задрали.
Та людиною знов стати до гумна вертало.
Бо ж хазяїн його бувший лиш науку знає.
Той, урешті й здогадався, що то не вовк ходить,
А що то колишній наймит, який десь подівся.
Тож підкликав того вовка, в очі подивився,
А в очах у того туга, що прогнати годі.
Взяв вовка він, перекинув через пень й одразу
Той людиною зробився. Впав йому у ноги.
А хазяїн подивився: жалко стало його,
Бо худий, як скіпка. Вигляд його дуже вразив.
Ще й подертий, від собак бо рвані рани має.
Приніс одяг, змастив рани, щоб гоїлись швидше.
І не лаяв чоловіка, сказав йому лише:
«Не роби, небоже, того, чого ти не знаєш!»
Степан кінчив оповідку і зробилась тиша.
Всі, немов переживали тільки-но почуте.
І ніхто не сумнівався, що так може бути.
Тільки коні та цикади озивались лише.
Тут Микола обізвався: - А я чув недавно,
Як сусід казав сусіду про свою пригоду.
Були вони якось з кумом десь у місті, вроді.
Возом назад повертались. Дорога ж погана.
Вирішили зупинитись та й заночувати.
Стали в полі поміж терну, що густо розрісся.
Тільки спати укладатись вони узялися,
Чують, наче хтось за возом зібрався здихати.
Так же важко й страшно диха. Вставать не схотіли,
Подивитись. Та й поснули. А уранці встали,
А за возом вовк худющий, аж боки запали.
Сидить, дивиться, мов встати вже не має сили.
Подивилися на нього, не стали чіпати.
Запрягли коней у воза та і подалися.
А вовк, ледве то побачив, зразу підхопився.
Іде-бреде вслід за возом, аби не відстати.
Вони їдуть, а він слідом в очі заглядає,
Голову кладе на воза, аж їм жалко його.
Кинули йому шмат м‘яса прямо на дорогу.
Він понюхав, але м‘яса того не чіпає.
Кинули йому шмат хліба, він схопив зубами
Та й подався чагарями, тільки його й чути.
Як приїхали, спитали: що б то могло бути.
Дід Овсій, що попід лісом його хата прямо,
Сказав: «Хлопці, не вовка то бачили – людину.
В селі за горою, кажуть, парубок десь дівся.
То він на вовка отого був перетворився.
Не займа нікого, хліб лиш спожива єдино».
Послухали ото хлопці, розслабились трохи.
Знов про щось загомоніли, не таке лякливе.
Хоч окраєць хліба кожен намацав хапливо…
А в нічному небу зірок, мов того гороху.

Бунт посередностей - це бунт юрби гнилої,
Що розпинає завжди на горі,
Це фарисеї в масках і елої,
Вовки в овечих шкурах, трунарі.
Бунт посередностей змете усе на світі,
Що має лик, а не лише мурло.
Так паразити на веснянім цвіті
Повзуть настирливо, як помело.
Бунт посередностей все робить марним, сірим.
Не вирізниш нікого у юрбі.
І відчувається пекельна сірка,
Як данина спаплюженій добі.

24 січня 2026

У ніч проти 19 липня Росія завдала однієї з наймасованіших атак балістичними ракетами по Києву. Ворог застосував понад 40 ракет. Унаслідок ударів та падіння уламків зафіксовані руйнування у п'ятьох районах, одна людина загинула, є постраждалі.

У липневу ніч безжальну
небо різали «кинджали».
А на ранок –
небо в ранах,
що від ночі
кровоточать…
А тепер птахи-кравці
зашивають рани ці.
Лиш на серці нам на спомин
додаються зайві коми.

2026 рік
 

Шахраї під Малими Загайцями
Торгували зіпсутими яйцями
Збунтувався народ,
Упіймав тих заброд
І позбулись яєць під Загайцями.

В ресторані у Богодухові
Подавали котлети із мухами.
Кожен справжній естет
Скуштував тих котлет
І поменшало мух в Богодухові.

А прибульці поля біля Жашкова
Засівали плющем і ромашками.
Небувалий врожай
Продали у Китай
І заклали столицю у Жашкові.

Тіні лягли на хвилі забуття;

Їм бракує сили оспівувати надію.

Вони оплакують втому, що відійшла в минуле,

Та віра й далі сіє Божу істину.



Ці життєві тіні чекають на здійснення,

Стоячи проти смолоскипів, що палають

на вітрах із півночі, несучи бруд на нашу землю;

Чесний народ розуміє цей злочин.



Народ, що залишається вірним своїй сутності,

Не приховує любові до істини й минулого;

Вірячи, що правда зігріє серця,

Адже її закарбували предки за свого життя.

І хоч сутінки знову підкрадаються з тіней,

Їхнє майбутнє промовляє й породжує

Я думав, Десно, не тутешня ти,
Бо ж так несешся-рвешся по рівнині,
Так безнастану крутиш течію свою
І береги нещадно крушиш.

Я думав, Десно, десь з далеких гір,
Коли ще на Землі дива вершились,
Ти вийшла якось на слов’янський слід,
А повернутися додому не зуміла.

Я думав, Десно, те і се про тебе,
Допоки не схилився над собою...
...Які ж до зойку схожі долі
Трапляються в людини і ріки.

 оздоблений словами
 належними чи ні
 як-небудь умирав би
 на дні або вві сні
 відкинутий з заграви
 розбитих літніх днів
 із самого із краю
 життя сяйливих див
 як будь-хто як усякий
 сюжет авжеж а то
 довкола все гуляки
 осяйливі авто
 та нічого сказати
 що повіряти їм
 свої у них проплати
 і милий милий дім
 їх бавлять подарунки
 а смерть чиясь таке
 всі жарти їхні чув ти
 про тепле і слизьке
 про тещу і про кума
 про гречку чи горох
 і що не варто думати
 оскільки добрий
 бог
 

Гриби збирали ми після дощу,
Це називається ще полюванням тихим.
У кошику вже є боровичок
Та підберезовик, а ще - руда лисичка.

І не забули із собою взять
Ми підосичника й рожеву сироїжку.
Грибів багато. хоч втомились трішки,
Вдалося полювання, що й казать.

Не зачепили мухомора лиш,
Іще отруйну блідую поганку.
Та під обід додому подались,
Щоб завтра знову йти до лісу зранку.

2016 р.

Земля затряслася, хитнулися стіни,
Шибки забриніли і ляк розпочавсь
За тих, що заклякли в гарячих руїнах
І просять у Бога про поміч в цей час.
Горять і димляться дерева й споруди,
Ізнову не маєм спокійного сну, -
Налякані вибухом, дивляться люди
На вирву глибоку та пустку страшну...
19.07.26

Ібрагіме, світ не справедливий -
світ не справедливий, Ібрагі...
Ти хіба не сам ту правду зриму,
вчив мене, стискаючи круги

надовкіл моїх непевних кроків
і навколо щойно зійшлих сил.
Паргали, гречине сяйноокий,
де ж ти схибив, де зійшов на пси,

що не втримав кіл отих кільчатих-
випустив слизьку рибину - ох!
Кари, Ібрагіме, мсти та страти.
Ти мені, а я тобі - урок.

О, Паша, хороший мій Візирю,
ще сьогодні ти зірок сягнув,
нині ще тобі здається щиро -
не злетиш у впадину сумну -

ще в цю мить ітимеш певно вдовкіл
по стезі широкій Топкапи -
завра - коридором - боком, боком-
завтра день на величі - скупий.

Іншалла, минають дні навислі,
наче гул Босфору в час грози.
Той, хто точить зло у хворій мислі,
скришиться надрібно під посів.

Он, зміїться стрімко та красиво-
шию обвиває - що це, що-
чи тоненька примха з неба звивин,
чи зелена нитка - леза шовк?

Ще сьогодні ти Паша і радник.
я - суддя не вищої ваги.
О, Аллах, яка ж це буде втрата...
Світ не справедливий, Ібрагім.

Відпустки рай після фронту:

він спить у сусідній кімнаті -

мій друг козацького роду…

Прошу не заважати!



Він змив у пінястій ванні

запахи мерзлих окопів,

безжальних бомб завивання,

підступних дронів синкопи…



Небо над ним кришталеве,

білі птахи довгокрилі,

золотогриві леви,

теплі солоні хвилі…



Він спить у сусідній кімнаті,

вирвався з кривавого лиха…

Прошу не заважати.

Тихо!

2026 рік

Life stops… where silent e’s are craggy.
Define a quota for the sky and squint.
Make clouded music free and shaggy
by blowing out the note, a key imprint.

An obit finds in me a cover.
Am I a globe for lovers to be spun?
If there can be no way to hover
don’t rush to build for dreams a fowl run.

The reckless time’s aghast and eaten,
quicksilver poles are nailed when winters plod.
Abandoned foliage can’t be Eden
where all the “hell to pay” is “Oh my God!”

Unseal the veins of winds and shivers.
When smoke is gone a fire hibernates.
Against the gentle crust of river
the Universe stops rubbing shoes and waits…

Translation:
те "я" - останнє в зграї літер
на небо квоти обміліле дно
нанизуй музику на вітер
цей сніжно-білий сонм тремтливих нот

те "я" - у слові поминальнім
і глобус для фанатів крутизни
коли відходиш то принаймні
залиш тут по собі солодкі сни

зим безрозсудний час... навмисно
забиті ртутні палі при вікні
не рай - це вже опале листя
коли "до біса все" - "О, Боже мій"

відкриті вени вітру... звички:
коли зникає дим - вогонь замре
а об скоринку ніжну річки
не тре підошву Всесвіт... просто жде...

Навіщо я поглянув на цей сніг,
Що спопеляє блиском потойбічним
До глибини душі й кладе до ніг
Дари небес у сяйві споконвічнім?

Я щось важливе загубив на нім,
Пощезнули нюанси і відтінки.
Так слово сяє, як величний німб,
Та гасне від банальності постійно.

Цей спалах спопелив сітківку дня,
Забравши буйство кольорів і звуків,
Лишивши нам одноманітність пня
На місці лісу, помислу і муки.

23 січня 2026

наш Пес вже не собака
наш Кіт уже не кіт
а наш сусід ще не людина

2024

 розжарені піски балі
 обвуглені тубільні пальми
 тобі не сяяли ні разу
 ти в курсі звісно і без мене
 доступний вітчизняний ром
 з карибським смаком
 ну хімічним
 а що лишилося до втіхи
 до чого ми дійшли оце
 як хоч побуду із тобою
 гітару витягну із шафи
 згадаю не згадаю щось
 при бесіді та при вечері
 життя минає безпорадно
 спиртне так само чи жінки
 поезії на жаль не вічні
 і ми не вічні теж amigo
 

Ординських дій скривавлені сліди
Моїй землі несила приховати, -
Лежить повсюди дух гіркий біди,
Я досі сплю в чужій гостинній хаті.
Вгортаючись у ковдру не свою,
До сну заплющить намагаюсь очі,
Але, в безсонні маючись, не сплю,
Лише думками голову морочу.
Пригадую до ранку, як було
В оселі рідній на своєму ліжку
На ніч звивати з простині кубло
І на всю хату засопіти втішно.
Сон брав одразу під своє крило
І я зо сну розповідав, що снилось, -
Що з пам'яті донині не спливло,
Попри її лукавство і вразливість.
18.07.26

У жодну віру не вкладається життя.
Усі вони – лиш скалки мудрості Всевишнього.
Усі вони – одне лиш каяття
За скоєні й нескоєні гріхи супроти Істини.

***
Як поєднать здоровий глузд із вірою,
Аби лишилася ще й шпарка на дива,
Аби настояні століттями слова
Добром ставали, а не прірвою?

***
Облягло думками...
Сіро,сіро, сіро.
Як коса на камінь.
Ні впало, ні сіло.
А на спалах – сполох.
А на сльози – кпин...
Дотліває порох,
А простовіч – син.
Починать – між люди.
Скінчить – від людей.
А на груди – грудка
І вчорашній день.

Місяць золотою щукою
Упірнув в Неккар,
Бризки розлетілись зорями —
Дивоночі дар.

Замок — синьоокий велетень —
Задививсь на міст,
Вітер награє мелодію:
Чи Шопен? Чи Ліст?

Нічка марить мріями,
В Гейдельберзі — так:
Казки кладе в кошики
Тут поет-мастак.

По стежині бережно
Ходять ясносни —
Власне відображення
Ловлять в бурштині…

Червона макова пелюстка. Де взялася?
Злетіла, як метелик до руки.
Цей літній вітер - до легкого ласий,
Таку тендітність, бавлячись, образив:
Зірвав і кинув порухом хвиським
В подвійний спін повітряного вальсу.

А може піддалася на поталу
Сама, щоб у голівці насінин
Не затуляти від осоння шалу?
В ту мить, коли метеликом злітала
Губили жовтоквіті буркуни
Пелюстя дріб, що крилами не стало.

Якби ж їм в небо - жовтюхом ерато!
Щоб хмарою біланчики малі
Мені на плечі повсідались раптом,
Чи ще куди - їм з висі вибирати.
Та невибагливий у них і куций літ:
Лиш власну тінь у сонце фарбувати.

 
Частина I: Стрибок Закоханого
 
Рухаючись вітальнею
Я вимикаю телевізор
Дивлюсь на тебе
Усівшися напроти
Поки звук автомоторів
Щеза в нічну мить
Твоє лице міняється
Воно не звичне більш
 
Оце «Привіт, бейбі
Небоочі твої волошкові
Знаєш, бейбі
Що нема вірніш любові?»
 
Наближаємось очима
Відстань пропадає згодом
У палісаднику
Яскравий місяць глянь
Шестеро у сутанах
По газону йдуть повільно
А сьомий що попереду
Здійма хрест у руці
 
Оце «Ей, бейбі
Вечеря напоготові
Знаєш, бейбі
Що нема вірніш любові?»
 
Я був далеко звідси
Від твоїх обіймань
Як добре звідати те ж
Гайнуло стільки часу (хіба ні)?
 
 
Частина II: Навічно Гарантований Святий
 
Я знаю фермера, догляда ферму він
З водою чистою дбає про врожай свій
Ще є пожежник, доглядач над огнем
 
Гов – не видно, як він дурить усіх?
Так, він знову тут
Не видно, як він дурить усіх?
Ось ліцензія на мир
Він учений-суперзвуковик
& Навічно гарантований святий
 
«Анумо, глянь мені в уста», горлає
«І діти збились на його стежки
Б’юсь об заклад, ти саме там»
Рука в руці, нога в нозі
Жменька дивини одміряна
Він навічно гарантований свя––
 
(Гойда-гойда тобі, гойда, змієнько
Буде затишок і тепло)
 
 
Частина III: Іхнатон & Іцакон та Їхня Ватага Веселунів
 
Із чуттями на обличчі
За обличчям перигей –
Пройдемось на поля
Зустріти західних дітей
Стрінемо сонми темношкірих
Воїв десь із-під землі
Що битви чекають!
 
Бій почавсь, їх відпустили
Вбивство задля миру
Бах, ба-бах, бах, ба-бах
Се усе немовби радісна доза
Я не стримую власних емоцій
І хоча я почуваюсь чудово
Щось радить, краще би в
Капсулу молитовну
 
Сьогодні день для святкувань
Зустрівся ворог із фатумом
Наказ про трирадність і танці
Віддав наш воєнком
 
 
Частина IV: Як Я Смію Бути Настільки Вродливим?
 
Блукаючи у хаосі, як бій проминув
Ми сходимо на пагорб людської плоті
На оце плато зелини
Віти дерев, мов життя
Якийсь молодик завмер на ставку
Із тавром «Людський Бекон»
Від різника, він є тобою
Соцзабезпечення подбає про хлопця
Поглянь із шаною, як Нарцис обернеться на квітку
– На квітку?
 
 
Частина V: Вербова Ферма
 
Зайшовши на Вербову Ферму
Шукать метеликів, пурхачів, мухогній
Очі розкрий, там повно сюрпризів
Всі брешуть, немовби оті скельні лиси
Або скринька музична
О, мама й тато, добре й нездале
І всі раді бути отут
 
Уінстон Черчилль весь у фраку
Він був колись британський прапор, на пакеті, на ракеті
Була жаба принцом, принц був цеглиною
Цеглина – яйцем, яйце – птахом рух
(Лети геть, дрібнятко, вони тиснуть бо вслід)
Хто ж то не чув?
Вони перетворять тебе на людину!
Ми щасливі мов риби, божисті, мов гуси
Чудово пречисті на ранок
 
Як у нас є все, ми зростімо усе
Сюди щось, звідси щось, мабуть
Усякий безум плине отут
Усякого, змінімо всякого
Кого тут не було, назвіть
На підході справжніші зірки
(Переміна!)
 
Чуєш, тане тіло
Мама-ати-бати-тато
Де-дідлі-офіс, де-дідлі-офіс
Всі повні забав
Тато-автомати-хата
Ем-дідлі-посуд, ем-дідлі-посуд
Ух, достоту забав
Дайте почуть вашу чуш
Ми страждем на вуха не чуєм
О-о-о-о, на-на-на
Мамо, я хочу зараз
 
Допоки слухаєш мій голос
Шукай таємні двері, чисті стелі, ще пастелі
Ти тут цілий час, хоч або ні
Люби все що маєш, бо ти з-під землі
(Землі, землі)
Й достоту землі
(Землі, землі, землі, землі)
Тож, ми кінчимо свистом а також бабахом
Й усядемося по місцях (О-ох-а-а-ах)
 
 
Частина VI: Апокаліпсис у Розмірі 9/8
 
Вартові Маґоґа кубляться справно
Дітей у підземку щуролов забирає
Змій із моря виліз диви
Сяйносрібна голова мудрості поверх мене зрить
І вогонь ізводить із небес
Глянь у вічі людей, котрим до смаку усе
Ліпше не йти на компроміси
 
666 більше не в самоті
Мозок витягує із кісток і хребтів
Сім сурмачів завели свій рок-н-рол
Лабають прямо в душу, а що
І Піфагор у дзеркалі відбива повний місяць
Виводячи кров’ю лібрето мелодій не чутих раніше
 
Оце «Ей, бейбі
Небоочі твої волошкові
Знаєш, бейбі
Що нема вірніш любові?»
 
Я був далеко звідси
Від твоїх обіймань
Вже я знову тут
О бейбі, буде все гаразд
 
 
Частина VII: Ужеж-бо Писанка Є Яйцем (Болість у Ступнях)
 
Пролине через душі жар
Що у кольорах мінливих доста
У пітьмі що погасаюча
Як річки впадають в океан
І зародок у зерні зроста
Нарешті вільні ми, іти додому
 
Ось явився на осонні Янгол
Промовляє гучним голосом
«О це вечеря Всемогутнього»
Пан панів, цар царів
Повернувсь, узять своїх дітей
Вести їх у Новий Єрусалим!
 
 
 
 
 
 
 
 

я до вас ще йду
з собою принесу я запах літа
я до вас ще прийду
з прозорістю осінньою

я до вас іду
очі
мої слова
я вижила
взимку

2022

Він тікав у далеку місцевість,
Кігті рвав, ніби загнаний звір.
І жадана мета, ніби церква,
Все манила кудись від зневір.

Сподівався в далекому місті
Збудувати кар'єру і дім.
Та не виліпиш генія з тіста
Посереднього в долі чужій.

Так даремно тікати від себе,
Від чортисьок в самому собі.
І не знайдеш у синьому небі
Ти порадника у боротьбі.

Ти тікаєш від привида стрімко,
Він на п'яти тобі наступа.
Переплив хлоп упевнено річку
І побачив - сміється ропа.

Нагла смерть підкосила неждано
У далеких чужинах його,
Нахилившись над ним, мов кохана,
І цілуючи ніжно в чоло.

23 січня 2026

 богемний сплін любов і ницість
 протанцювали й шо тепер
 вікно відбите у зіницях
 вечірні сутінки
 четвер
 заводитись немає смислу
 писати тексти ні про що
 не надихають стіл ні крісло
 ні віртуальне звичне шоу
 сіренький кролик і лисиця
 компаніюють без турбот
 лисиця з того веселиться
 кролю нормально начеб от
 а тільки їй обридне критись
 очікуй каверзний маневр
 і всяку вірогідну прикрість
 з-за оксамитових портьєр
 

Троянди під вікном, як вишиванки
Так душу мою тішать всі роки.
Білі, рожеві й жовті. Вони зранку
Вітаються зі світом залюбки.

А на пелюсточках краплиночки прозорі,
Роса на сонці сріблом виграє.
Як я люблю трояндове це море,
Купаю в ньому серденько своє.

2017 р.

Пітьма густіла і зростала тиша,
І прохолода ширилась навкруг, -
Десь у стіжку попискували миші
Та запах косовиці повнив луг.
Снопами іскор бризкало багаття,
Потріскував ледь-чутно й слізно хмиз,
А я сидів, як вартовий на чаті
І цю красу любити краще вчивсь...
17.07.26

Бурлить Польща, шипить Польща, Польща вимагає,
Що робити Україна має – що не має.
Чиє їм’я прославляти, а чиє ганьбити,
Щоб дозволили поляки з собою дружити.
Піднімають на знамена події минулі,
Мовляв, злочини ми ваші й досі не забули.
Про Волинську різанині весь час колють в очі,
Видається, щось із того отримати хочуть.
І, чим далі, тим страшніші цифри називають,
За скільки жертв українці відповісти мають.
А про вбитих українців чомусь забувають.
І бажання розібратись у тому не мають.
Бо ж поляки теж вбивали і села палили.
Чом поляків тих цікавлять лиш польські могили?
І УПА в тім винуватять… Хотів би спитати,
Якщо раптом хтось з поляків виявиться катом,
То поляків всіх вважати ми катами маєм?
Вибачте, але такого в житті не буває.
Не всі в УПА убивали в ті часи поляків
І нема відношень тому в більшості ніяких.
А усіх фарбують в чорне, мов кожен був катом.
А чому все відбулося, хочеться спитати?
Чи не винна польська влада, що усе то сталось,
Адже вона задля того добре постаралась.
Чи ж не вона захопила землі українські?
Чи ж не вона тут велася в тридцяті по-свинські.
Обіцяла автономність українцям дати,
А сама взялася Польщу сюди насаджати.
Закривала українські школи, не бажала,
Українцями щоб люди себе уважали.
А, щоб польськість цього краю доводити світу,
То поляків на ці землі взялася селити.
Наче тут була пустеля, не було нікого.
Заохочували, звісно, поляків до того.
Чи ж раділи українські із того селяни,
Бо ж поляки тут панами, а вони – мужлани.
Злість копичилася, звісно, а, як почалося,
То платить простим полякам кров‘ю довелося.
Це політика прадавня – своїх розселяти,
Щоб місцевих у покорі і землі тримати.
Так імперії прадавні колись поступали:
Ассирійці, перси, греки – прикладів чимало.
Так і римляни велися – землі наділяли
Ветеранам – у місцевих землі відбирали.
Так Московія робила всі віки до цього,
Розселяла по усюдах московина свого,
А місцевих виселяла чимскоріше звідти,
Щоб московськими ці землі навіки зробити.
На Крим лишень продивіться. Не встигли забрати,
Змогли туди сотні тисяч москалів напхати.
Так робили і поляки, не лиш в Україні.
Десь потомки проживають польські і донині.
От хотілося б сьогодні про Литву згадати.
Незалежність вона свою змогла відстояти.
А історію Литва та дуже давню має.
Колись вона володіла й українським краєм.
Називалася Велика, з москалями билась,
Бо тим землі відібрати у неї хотілось.
І найперше – українські – родючі й багаті.
Так хотілося достойних би їм предків мати.
Як в Литви не стало сили землі боронити,
Тоді помочі у Польщі довелось просити.
Отак от Річ Посполита на світі й постала.
Над литовцями поляки скоро гору взяли.
Відібрали Україну та й в Литву попхали,
Корінні литовські землі швидко заселяли.
Тож, так само, як зі Львовом – українське місто,
Та туди поляків, німців напхалося, звісно,
Що уже сто років тому вони більшість мали.
І, коли по війні раптом імперії впали,
То претензії поляки на Львів заявили.
Українці ж відстояти місто не зуміли.
Хоч хоробро опирались та битву програли,
Тож Волинь з Галичиною поляки забрали.
Та вернемось до литовських справ. Щоби ви знали,
Що поляки тоді Вільнюс Вільно називали.
Більшість там жили поляки – землі заселили,
Хоч здавна тут височіли литовські могили.
Край литовський був іздавна. Поляки ж бажали,
Коли їх Річ Посполита вже вдруге постала,
Щоб Литва знов стала польська. Змову готували,
Але справа для поляків скінчилась невдало.
Як зчепилась з москалями Польща воювати,
Довелося Литві Вільно полякам віддати.
Москалі, як наступали, то край захопили,
Але Польщі віддавати його не схотіли.
Литва слабша, в неї легше потім відібрати.
Хоч поляки й не хотіли – мусили пристати.
В липні москалі те Вільно литовцям віддали,
А поляки із Литвою в жовтні підписали
Ще й угоду у Сувалках, в якій визнавали,
Що претензій на те Вільно вони вже не мали.
Папірець то підписали – де амбіцій діти?
Бо ж так кортить вже полякам краєм володіти.
Ще не висохли чорнила на отій угоді,
Як генерал Желіговський сказав раптом: «Годі!»
Він дивізію «литовську» тримав під рукою
Та не схотів визнавати угоди такої.
Пілсудського «не послухав» (хоч відомо стало,
Що ті плани у Варшаві, звісно ж, розробляли)
Отож, «заколот» підняв він й на Вільно подався.
Ніхто на таку підступність там не сподівався.
А «зелені чоловічки» місцевих побили,
Місто Вільно і округу скоро захопили.
У Пілсудського кричали, що «нас там немає».
Що нехай самі «литовці» ту справу рішають.
Вже за кілька днів у Вільно ота «нова влада»
Незалежність цього краю зголосила радо.
Республіка утворилась – Литва Серединна.
І тут Польща «ні при чому», поляки не винні?
Хоч вважалась незалежна та війська поляків
Стерегли край від «претензій» литовських усяких.
Желіговський «правителем верховним» зробився,
Готувати «референдум» в краї заходився.
Він, щоправда «плебісцитом» тоді називався.
Але ж суть його та сама – генерал збирався
Не тягнути – «всенародно» проголосувати,
Щоб до Польщі «Серединні Литву» доєднати.
І два роки не минуло, як сеймик зібрали,
Доєднатися до Польщі проситися стали.
А полякам того й треба, погодились миттю
Край Віленський, край литовський до Польщі включити.
(Не нагадує нічого? Землі відхопити –
Треба перше ДеНееРів всяких наплодити).
Як в Литві до цього всього відноситись мають?
Желіговського героєм, мабуть, не вважають?
Скоріш ворогом. А в Польщі узялися нині
Прославляти генерала – «визволитель Вільно».
Не думають, що литовцям «образливо» буде,
Бо ж і землю відібрали, й загинули люди.
То поляків не цікавить. От «Волинь» палає.
Дослухатись, зрозуміти ніхто не бажає.
А в Москві з того радіють: хай чубляться більше,
Їй прийти «по трупах» й взяти зостанеться лише
Україну, затим Польщу. Бо така розплата
Дурням, що ніяк не хочуть правди визнавати.

дощ місить
безперервна вогкість
туман
у м'яких головах
задубілі та злі
очі
у вічі
впала темрява
у безсиллі
зриває листя
жовтневий дощ

2020

Сповільнений тихий сніжок,
Мов друг призабутий, далекий.
Вкривається снігом порок.
Пророк у снігу, мов лелека.

Так тихий засніжений вальс
В гаю прозвучить непомітно.
Це ніжне послання до вас,
Яке білосніжно розквітне.

Мелодія снігу звучить
У кронах самотньої липи.
Так Хронос прорвався крізь мить.
Ми чуємо стишені хрипи.

Мелодія крізь вітражі,
Крізь візії, марення, хугу
Розвіє у нас міражі
Для дужого творчого плугу.

22 січня 2026

Таємно, щоб ніхто не знав,
Ісус вечеряти зібрав,
Четвер цей день на небесах,
а жертва в Храмі, бо Песах.

Піднесений панує стан,
бо відповідний мають сан,
відсутні поспіх, суєта –
Єдине щось спільнота та.

В світлиці чистій стіл стоїть,
що Бог послав, Його хваліть,
приємне світло від ґнотів,
все так, як Бог того хотів.

Солоне й гірке неспроста
цілують і звучать уста
достойних цих чоловіків,
як і на протязі віків.

З солодким миска також є
в надії Бог його дає,
стоїть посеред гірких блюд,
бо жде і просить його люд.

Розводять, п’ють вино із чаш,
їдять жертовне з Храму аж,
розламують і хліб, жують,
і тиха мова йде про суть:

Ісуса тіло хліб цей є,
хто їсть, життя спасе своє,
вино у чаші – Кров Його,
хто п’є, ласкає Бог того.

Ісус, Христосом звати слід,
для друзів віддає Свій Світ,
не так, як світ його дає,
а як сказав, так Він вже є.

В завершення псалми звучать,
таємного лежить печать,
бо Дух ще не зійшов на них,
а поруч вже великий гріх…+

16.07.2026р. UA

 що хотів сказати
 не згадаю вже
 звабили без ради
 випадкові жести
 сонцесхід на трасі
 чобітки дівчат
 шини від камазів
 згар пекельний чад
 музика без тями
 чардаш і гопак
 п’янка із піснями
 несмак і не смак
 а тобі батраче
 вимушене дно
 ангели не клячуть
 богові все’дно
 субмарини потім
 війни субмарин
 хто кого потопить
 сплине сам-один
 піднесе правицю
 з пальців зробить v
 поруч залізниця
 поїздить собі
 

У грудині стогне вітровій,
ветхими нитками губи зшито.
Мабуть, що не варто в буревій
кочергою згадки ворушити.

Блискавиця вдарила, ніяк
з того пекла вирватись на волю.
Знепритомніла, зневірилась, ще б пак,
сам на сам боротися з юдоллю.

Не повернеш втрачену весну,
нащо гріти марні сподівання.
Журавель у даль крилом змахнув,
залишивши смуток на прощання.

Забуває сни медовий ліс,
листопад фарбує парасолю.
Мчить життя, мов потяг, під укіс
до кінцевої зупинки болю.

15.07.2026р

Вклоняюся низько високому слову,
Глибокому змісту і формі чіткій, -
Дивуюсь пісенності рідної мови
І в радості світлій, і в тузі
гіркій.
Дивлюся на букви, вслухаюся в звуки
І мріям про щастя свободу даю, -
Отак опановую вічну науку -
Всім серцем любити Вкраїну свою.
16.07.26

Лiто пасма свої розпустило,
I босонiж по скелi пройшло.
Рiзнотрав'ям думки закрутило
I мене ненароком знайшло.

Вiкна й дверi вiдкритi навколо,
Пробiгають хвилини тепла.
Мiсяць дивиться ввечерi кволо
На вiнок, що собi заплела.

Аромат наркотичної втоми -
Засинає, як тиша вночi.
Десь лiтають ракети i дрони,
I пускають залiзнi мечi.

Це наснилося? Все - не насправдi?
Пробивається свiтло вгорi.
Бiль i сльози на вивченiй картi,
Боже милий, прошу, прибери.

Вони здравствують за цією веб-адресою, поки автором формується або редагується (хз) сама його сторінка. Він радив і мені натискать на підкреслене, і воно піддається цій нескладній дії ©

Він не любив прогулянки кроком Він не любив прогулюватись мляво
Не написав співзвучний мадригал Не написав співзвучний мадригал
Не подбав про вдачу Не дбав про строгість етикету.
Йому не скажеш:
«Бідний Франсуа»

Місцевих муз конфузами ганьбив
Своє нутро не залишав в заставу
Про рай з дияволом пророкував
І заповів для Бога пекло.

Перепон часу обминувши,
Мені б з тобою заволати: «Аллілуйя»!
Шалений, бідний Франсуа.

1990

 
ліжко те ж, і оцей лазарет
кажи, сестро морфін, що я дочікуюся тебе
бо я не певний, чи дотягну знов
о, пробач, я слабий, давно
 
і крики сирени усе лунають межи скронь
кажи, сестро морфін, коли почався цей полон
як же я потрапив до цих місць
чому лікарі тут усі без лиць
хоча не дійшов би у коридор
бачиш сама, сестро морфін, я прагнув, гов
 
ужеж, нині знаю, що світ речей неясний
молю, сестро морфін, замість жахів дай-но снів
бо я вигасаю нанівець
і зі шприцом увійде мій грець
 
цвіт соків коки, на обличчі лід уст нічних
ей нумо, сестро морфін, приготуй мені нічліг
бо знаю, і ти знаєш, на світанні би лишив
вас, що зібрались тут, і оцю постіль
і багряні плями жнив
 
 
 
 
 
 
 
 

шерехи шашелю чує горище крізь сон
білого павутиння гойдалки в просвіт сонця
труситься потерттю висхлий тютюн над склом
листя його почорніле наче ложа масонська
дах що над головою як піраміда де
є ще можливість стати ступою чи косою
мотлох забутий в скринях пліснявою цвіте
дірочки від цвяхів зрошуються росою
мовби зіниці в день чорних сучків кроки
з глиняного гнізда в слід що ліпила пташка
до черевиків стоптаних за роки
мрій на шляху життя що протоптав мурашка...

біле як те вапно світло пошерхле вдень
там де полює голуба тиха як смерть куниця
у голубнику серед гілок з вишень
можна влізти до нього і…назавжди згубиться

Хай ліпше я не висплюсь і змарнілий
Прокинуся у променях зорі.
Цей світ, такий такий побитий, зубожілий,
Всміхнеться у пробудженій порі.
Такий напівсліпий, заціпенілий
Відтоді, як злетіли журавлі.
Прокинусь я розбитий, занімілий
В пустелі серця на святій землі.

А рятівні ідеї у колисці
Невинно сплять у білих пелюшках.
Спалахують ранкові блискавиці.
Злітає в небо доленосний птах.
Так істина розсіяна у лицях,
Мов зерна у віддалених віках.
У селах і у вигаслих столицях
Прорветься правда крізь німотний страх.

22 січня 2026

Сідає сонце і у полі тоне,
У житі молодому, що цвіте:
Стебла тонкого не зігнула втома,
Пилку стоїть сіяння золоте.

А стежку мітять де-не-де блавати -
Небесні бризки із високих хмар.
Як дав Ти, Боже, день цей відчувати,
То значить, Ти у мене віру мав,

Як я у Тебе. Віддаюсь навзаєм,
Свою у вічність добавляю мить.
Сідає сонце. Промінь опускає
В зелене жито, де б ще жить і жить.

 найбільш морочить саме те
 чого немає поки
 й чи буде невідомо теж
 й наскільки все це пофіг
 у дзеркалі чи просто склі
 відбите щось минуле
 за чим жалітимеш собі
 а всі давно забули
 оскільки є буденний треш
 новини сенсаційні
 війна загибель і авжеж
 підвищуються ціни
 танцюючи мораліте
 на сцені віртуальній
 чи не танцюючи ніде
 питання ці питання
 

Це ще не все, мій милосердний?
У дзиґарі крихкому — час
На те, щоб вийняти з осердя
Душі: скалки, голки образ?
Здійснити мрії кольорові,
У вірші розчинити сум,
Допоки в пелюстках любові
Я не відчую серця струм.
Пробачити і зрозуміти,
У вівтарі себе знайти.
Та знаю, що Бог шельму мітить,
І що не скарб я доброти!
Та все ж таки... та все ж таки...

15.07.2026р.

Дивуюся, а може й не дивуюсь,
що є між гару бомбових жахів
сессерівські, потріскані стату́ї,
що з них ще кракелюр не облетів.

Що межи тих - війни - страшних розіскрень
іще їх видратовує просте -
калинове осердя українське,
Чумацький віз і стезя солі в степ.

Вишнева барва мислення тарасів,
пісні повстанські, всталі з шанцю знов
- мовляв це через них війна і траси
зміновані і час життя посовг.

Таких нервують тьохки солов'їні -
хай, навіть, дуже - дуже близько фронт -
коробить Стус, Бандери сині гори,
та, вдронює, до взбісся Фаріон.

Володимир - це світу володар,
То ж День Ангела нині у вас.
Побажаєм міцного здоров"я
Й неба мирного над усіма.

Настрій хай не псує вам нічого
І ніхто. Тепло буде в душі.
Володимира щастя земного,
Щоби радісна кожная мить.

2022 р.

Хоч малорухомий
І втомлює в'ялість -
Ні думки про втому,
Ні скарги на старість.
Ні слова про хворість,
Ні зойку від болю,
Хоча про бадьорість
До Бога вже молиш...
15.07.26

Громаддя
гнівне
грозить
громами!
Горить грімниці блиск – палючий жар!
Здається, мить, і встояти ніщо не зможе!
Здається, мить, і все на світі переможе
сліпа озлоба піднебесних кар!

Але коли десь там, у далині
вітри вляглись, коли стихії лють погасла,
над вечір серед тиші розцвіла прекрасна
веселка осяйна в голубизні —
жадана,
чиста
пливе
над нами.

(я хочу веселкою стати
в неспокої неба твого)


(2026)

блукаю по аеропорту
згадую з тобою розмову
про те, як потрібно жити.
знову!

ах, мам

...і ніколи чогось чекати
не повернути життя назад…

ах, мам

…і що прийде моя пора…
квитки на руках

ах, мам

я відлітаю, відлітаю
тепер я точно знаю! —

я ТАМ…

2024