Серія випробувань —
мов серіал про нас,
та що для людини
важливіше, ніж цей час?

Його вже не відкласти —
транслюється в ефірі,
у прийнятті моменту –
ресурс твоїх зусиль.

Якщо ним стане ринг
й суперника рахунок,
то тільки справжня сила
веде свій підрахунок.

Відкритість до змагання—
це не вразливість, ні!
І надихає віру
свобода обертів.

Хто страху не корився –
не злічить перемог,
стає можливим те,
що бачить серцем Бог.

 
Розмови на вулиці, майже сімейні
Є сподівання і на тебе погляди
Кожен зустрічний бажає знайомитись
Навіть із друзями почуваєшся не тим
 
Джонні – новенький в містечкові нашому
Всякому цікавий, тобі дають шанс
 
Зустрітись очима, музика зазвучить
Класична романтика, оце усе
За деякий час одвертаєшся геть кудись
Де той спокій у суєтнім серці (ох)
 
Джонні – новенький в містечкові нашому
Інший блукав би, але поруч вона
 
Було стільки слів, що мав би сказати
Однак, ніч у ніч, лише пригортаєш, тримаєш
Вона у сльозах іде
 
Розмови на вулиці, щоби нагадати
Значення немає, на чийому ти боці
Минаєш, вони між собою гадають
Все про тебе, допоки не з’явиться хтось-то натомість
 
Бачив новенького? У містечкові нашому
Він усім цікавий, правда?
Її він підхопить, а ти поблукай собі
 
О, не знаєш
Тут новенький у нас
Є один новенький у нас
(Оу, гуу) Усякому цікавий він
(Оу, гуу) Новенький у нас
(Оу, гуу) Люди йдуть поглянути
(Оу, гуу) Новенький у нас
Тут новенький у нас
Нащо мені чути
Тут новенький у нас
Нащо мені чути, годі
Тут новенький у нас
Тут новенький у нас
Тут новенький у нас
Усякому цікавий він
Тут новенький у нас
Люди йдуть поглянути
Тут новенький у нас
Тут новенький у нас
Тут новенький у нас
Тут новенький у нас
 
 
 
 
 
 
 
 

Як Сталін партійну «опозицію» подолав.

Хто учився при Союзі, здобував освіту,
Пам’ятає, що у вузах доводилось вчити.
І марксизми, й атеїзми без кінця зубрили,
Та й історію партійну, безумовно вчили.
Бо ж без того професію ми не здобували,
Як не знали, що Маркс й Ленін про неї писали.
Професори і доценти мали нас навчити,
Що без партії нічого не робиться в світі.
Що в партії однодумці не сплять дні і ночі,
Нам життя зробити краще якнайшвидше хочуть.
Я не надто дослухався, що вони казали,
Але іноді питання усе ж виникали.
От, скажімо, як йшла мова про двадцяті роки,
Коли «партія» нещадно боролася з Троцьким,
З Зінов‘євим, Бухаріним – тоді нас повчали,
Що відношення до влади боротьба не мала.
Не за владу боролися сталіни і троцькі.
Це і тоді виглядало якось ідіотськи.
По-перше, як не за владу боролись «партійці»,
То чому ж такі трагічні результати в «бійці»?
Чому тих, що у цій «бійці» Сталіну програли,
Кого льодорубом вбили, кого розстріляли?
А, по-друге, коли влади в країні не мати,
Тоді як же «рай народний» у ній будувати?
В ті часи у цім питання розібратись годі,
Інформації ж не було стільки, як сьогодні.
Отож, хочеться хоч нині уявлення мати,
Як же Сталіну вдалося тоді гору взяти.
Щоб у тому розібратись, поглянути треба –
Хто був хто і що він саме представляв із себе,
Ще до того, як вдалося владу захопити
І безкрайнюю Росію в крові потопити.
Були в партії, як Ленін, що книжки писали,
Теорії дурнуваті у світ видавали.
Ідеологи – все більше були в закордонах,
Бо ж в Росії їх вважали всіх поза законом.
Були ті, що «працювали», гроші здобували,
Щоб ті перші по європах жили-жирували.
Серед отих був і Сталін, і Камо – бомбили
Банки, різні установи, за що і сиділи.
Троцький був з меншовиками ( і таких багато),
Що устигли дуже вчасно із ними порвати,
До більшовиків пристали, коли їх силу відчули.
А Камєнєв і Зінов‘єв – ті «зрадники» були
Ще в сімнадцятім. «Повстання» тільки готувалось.
Ще більшовики таємно у штабі збирались,
Розробляли свої плани, як владу забрати,
Двоє тих в газеті плани встигли розказати.
Боялися, що не вийде та всіх постріляють,
А так вони виправдання хоч якеєсь мають.
Тями в Леніна не було повстання підняти,
Він все більше язиком міг гарно теліпати.
Готував повстання Троцький і вийшло все вдало,
Дуже швидко Тимчасовий уряд розігнали.
А Сталін «проспав повстання», лиш тоді дізнався,
Як переворот той клятий більшовицький стався.
Далі війна громадянська – страшна різанина,
Здавалося, розпадеться, загине країна.
Та більшовики вчепились намертво за владу,
Гарматами встановили «Усю владу радам!»
Як бої усі затихли, багатьом здалося,
Що життя спокійне, мирне, врешті почалося.
Та, поки народ відходив від років кривавих,
В керівництві більшовицькім йшли інакше справи.
На словах усі єдині та щомить готові
«Друзям» в спину ніж встромити та пустити крові.
Ленін вже на ладан дихав, інсульти здолали.
Хоч за звичкою його всі за «царя» вважали.
Він вирішував, що можна, а що ні робити.
Жаль, Каплан його тоді ще не змогла убити.
Чи Каплан, чи «вірні друзі» по партії, може.
Та настав час покінчити із ним тепер, схоже.
По війні взялися «бонзи» за справи партійні.
Їм зовсім не до вподоби паперові війни.
Порпатись у тих паперах ніхто не бажає.
Тож на Сталіна всі радо те перекладають.
Вибрали його генсеком. В ті часи посада,
Щоб всі справи паперові привести до ладу.
А всі інші керували і тому раділи,
Що Сталін застряг в паперах, а вони при ділі.
З Леніним поки носились – «цар-батюшка», наче,
Але, все ж, на його місці кожен себе бачив.
Як хвороби підкосили Леніна, зраділи,
Було б добре, коли б «цар» був тепер не при ділі.
Тож всі дружно узялися разом з лікарями
Про його здоров‘я «дбати» - заявили прямо,
Що ніхто не має права із ним говорити
Про політику, про справи – всім заборонити.
Радіо йому прибрали, газет не давали.
Одним словом, постарались та ізолювали.
Ленін був «авторитетом», як вкаже на кого,
Той у партії і стане «царем» після нього.
А той все, наче вагався когось називати,
Бо ж знав усіх і боявся, щоб не прогадати.
Троцькому, можливо вірив Ленін більше всього,
Тож тихцем диктує Крупській він листа до нього.
Сталін, як про те дізнався, дуже розізлився
Так, що укрив Крупську матом, на те не дивився,
Що то Леніна дружина. Та стала жалітись
Чоловіку. І той також мусив розізлитись.
Взявся він «Листа до з‘їзду» тепер диктувати,
«Друзям» своїм по партії ярлики чіпляти.
Сталін, Камєнєв, Зінов‘єв під удар попали,
Пятаков, Бухарін, Троцький теж свого дістали.
Хотів Ленін, щоб на з’їзді той лист зачитали,
Та про всіх тих «пройдисвітів» всю правду узнали.
Звісно, що ті «пройдисвіти» не дуже хотіли,
Щоб таке на всю країну про них говорили.
Тож вдалось якось зам‘яти. Хоч лист і читали,
Але тільки між своїми, щоб «чужі» не знали.
Леніна від справ і зовсім вже ізолювали,
І тоді інсультом третім його доконало.
Ще живий та вже не здатен він щось зрозуміти.
А «друзі» всерйоз взялися вже владу ділити.
Нема Леніна, всі інші Троцького боялись,
Отож, звісно проти нього бігом об‘єднались.
Сталін, Камєнєв, Зінов‘єв «дружити» взялися,
Щоби Троцький не піднявся, влади не добився.
А, оскільки він над військом мав велику владу,
То вони свиню велику підсунули радо.
Щоб військове керівництво не під ним ходило,
Вони купу своїх людей туди посадили.
Троцький, звісно, добре бачить, куди повертає,
Демократію партійну вернуть вимагає.
Але хто ж його послуха? Вони ж більшість мають,
Тож, що хочуть у країні - те і витворяють.
Тоді він через газети став «молодь» манити,
«Новим курсом», що пора вже стариків змінити.
А Сталін же пост генсека два роки займає,
Він же всі партійні кадри всюди розставляє.
Тож своїх людей розставив, щоби в разі чого,
Вони дружно виступали в боротьбі за нього.
А тут Ленін врізав дуба. Так все вдало склалось,
Усі ідола із нього ліпити узя́лись.
У кожного свої плани. Та, як розібратись:
Щоб на нього, як на бога могли посилатись.
Вони, мовляв, апостоли, роблять його справу.
А, хто їх не хоче слухать, той, звісно не пра́вий.
Поховали в мавзолеї вони свого «бога»
Та і спадок узялися ділить після нього.
Політбюро вже без «бога» уперше обрали,
«Апостоли» найвірніші у нього попали:
Сталін, Камєнєв, Зінов‘єв, з ними Льова Троцький,
А ще Риков і Бухарін та якиїсь Томський.
Слід сказати, що в тридцятих зі списку отого
Тільки Сталін залишився і більше нікого.
Сталін їх усіх понищив. Бо ж секрети знали
Про гріхи його минулі, тому і пропали.
Більше всього Сталін, звісно Троцького боявся.
Тому саме то за нього найпершого взявся.
Камєнєв й Зінов‘єв йому плечі підставляли,
Бо ж Троцького бачить «богом» зовсім не бажали.
Клялись вірності ідеям і Троцького кляли,
Потихеньку людей його з влади прибирали.
Фрунзе, що на чолі війська стояв тоді всього
Змусили лягти в лікарню й «зарізали» його.
Отак Троцького потроху із влади й прибрали.
Тоді Камєнєв й Зінов‘єв розуміти стали,
Що зі Сталіним «могилу» і собі копали,
Самі пастку ту створили, самі і попали.
Сталін з Троцьким розібрався і за них узявся,
З «молодими» проти старих кадрів об’єднався.
Ті до Троцького помчали, разом відбиватись.
Та даремно уже було, навіть і старатись.
В Сталіна скрізь свої люди, зумів влаштувати.
Хоч Камєнєв у вождизмі його звинуватив
Здуру. І це у Росії, де їм цар потрібний.
Не зумів він зрозуміти «душу руську» видно.
Зінов‘єва з Ленінграду втришия прогнали,
Його вірному партійцю Кірову віддали.
Камєнєв з Політбюро «спустивсь» в кандидати.
Троцького з Політбюро не стали чіпати.
Хай погавкає іще, як дурні знайдуться,
Що супроти Сталіна із ним поведуться,
То не треба ворогів і шукати буде.
А прийшли в Політбюро «сталінські» вже люди.
Не довго та трійця «лівих» йому заважала.
Скоро їх з Політбюро у ЦеКа прогнали.
Усе нижче опускались «апостоли» бувші.
Сталін так їх обійняв, що скоро задушить.
Коли самих визначних отак опустили,
«Опозицію» взяли та й заборонили.
А, як зовсім не страшні діячі ті стали,
То одного за другим з партії прогнали.
Троцького так, взагалі в Казахстан заслали.
Передумав Сталін та й з країни погнали.
Він в Туреччині сидів, в Мексику подався.
Сталінський до нього кат саме там дістався.
Сталін потім пожалів, що зробив дурницю,
Бо Троцького відпустив в кляту «заграницю».
Ще й архів з собою весь дозволив забрати.
А той взявся проти нього «пасквілі» писати.
З Троцьким зрозуміло та інші ж залишились.
І на Сталіна тепер інакше дивились.
То був рівня, чи вони ще й вище стояли,
А тепер перед «вождем» вони плазували.
Просять в партію вернуть – другого ж не знають,
А Сталін, немов садист на них поглядає.
Насолоджується тим, як вони плазують,
А він милостиво їх милує, рятує.
Конкурентів всіх прибрав, вибрався нагору,
Мабуть, зробиться «царем» у Росії скоро.
А то може й «богом» стать, Ленін, як ікона,
Буде трупом шлях встелять попри всі закони.
Як не «богом», то вождем, що лиш може знати,
Як всі «заповіді бога» треба трактувати.
Такий собі Мухамед зі святим кораном.
Тож усяких конкурентів і прибрав він вправно.
«Бог» один повинен буть, як і вождь – єдиний,
Хто не згодиться із цим, той має загинуть.
Ті вже були не страшні, принижені, «збиті»,
Проти нього і не сміли уже говорити.
Та знайшлися молоді, стали бунтувати,
Як Росію на свій шлях став він повертати.
Риков, Томський і Бухарін кинулись запізно,
Вже у Сталіна рука зробилась залізна.
Вже така його дрібнота зовсім не лякала.
Уже вірні його слуги проголосували,
Навішали ярликів їм, як звикли робити.
Та й з посад «єретикам» довелось злетіти.
А попереду чекали вже роки тридцяті,
Коли Сталін вже не шкіривсь, а велів вбивати.
І тоді всі на конвейер смерті вони стали,
Хоч руками і своїми ж його збудували.

 ті хмари над
 будинками
 дахами
 мов ефемери ефемер
 а ми
 у цім прихмар’ї
 проростаєм
 щось вабило
 чи вабить ось тепер
 іще вітри
 звиваються у зграї
 і не по собі
 нам не смішно
 не цейво
 у тім привітр’ї
 хто себе спасає
 як саме знову
 уведи pin-код
 тривога моя душе
 що ти маєш
 довірена
 обставинам трущоб
 всьому тому що
 крає все без краю
 безтямно
 незважаючи
 мовчком
 

Чи прихисток для гри?- Таємного сакралу
Відкриє ніч невидиме вікно,
Де я втечу по рятівному валу ,
І буде самота зі мною заодно,

Де гратиме у безвісті сопілка,
Сова кричатиме у спину навздогін
До хлопчика в мені,який узяв розгін -
Дитинство відійшло- вже старість за одвірком

І імена…з півдюжини імен,
Які забуті майже в дощ і вітер,
Сичить сова в мені рядками гострих літер,
Полюючи вночі на кажанів,

Щоб час швидкий у митях розрізнять,
Сповільнюючи рух у межах квесту,
Допоки хлопчик мій в мені, неначе хресник,
Шукає прихисток серед чужих багать…

Я буду вічним депутатом,
Посланником самих низів,
Покараним нечутним катом
На шальках мужніх терезів.
Я буду вічним адвокатом
Для юності і боротьби
В житті шаленім і строкатім,
В мінливім річищі плавби.
Я буду вічним добровольцем
Іти на штурм німих фортець
Ненависті і зла для волі,
Для визволення всіх сердець.
Я буду вічним дисидентом,
Нонконформістом і борцем.
Зло не скасується декретом,
А знищується із яйцем.

13 грудня 2025

Знову день спекотливий
Витворяє дива, -
Ллється сонячна злива
І всихає трава.
І міліє озерце,
І дрімає бджола, -
І пече коло серця
Від надлишку тепла.
Сяйво палить - не світить
І ніяк не паде, -
Наче світ спопелити
Хоче сонце в цей день.
31.05.26

Розглядаю в небі сузір’я Водолія.
Я тобі не радник, та послухай Андрія:
Кожна подія, що сприймаєш без меж ти,
Її ціна — надія, і не буде решти.

Ви під арештом, та це невидима в’язниця.
Я би теж поспав, та мені не спиться,
Бо знову сниться, що вродило так нівроку.
Якого розміру зіниця у третього ока?

Зі зворотного боку супутника планети
Вміло розставлені для нас усіх тенета.
«Та буде вендета!» — я скажу, вірячи:
Перетвориться карета на гарбуз опівночі.

І тільки опір чинячи, я зрозумів,
Що той, хто всередині, — найзліший з ворогів.
На сім морів — однакові правила гри,
На сім богів — ні одної Божої іскри.


2025

Напевно, вже до ранку не засну.
Чекатиму за обрієм розлуку.
Чекатиму у маренні весну,
Як втілену в життя вселенську муку.

Напевно, виглядатиму той знак,
Який і порятує, і розрадить.
Утілений у долі Зодіак
Віщує перемоги, а не зради.

Напевно, виглядатиму дарма
На обрії рятунок від печалі.
Прорветься крізь оточення зима,
Сховавши у туман душі роялі.

13 грудня 2025

Світить сонце. Час іде.
Ледь встигає тінь за часом.
Межи хмарок де-не-де
смужка райдуги – лампасом.

Віє вітер, гонить жар,
котить сонце покотьолом.
І звисають кудли хмар,
як повісма, над подолом.

Маревіють комиші,
мерехтять в імлі дзвіниці
і копиці, мов книші,
височать на кошениці*.

Вітер промені пряде,
хмари сунуть околясом...
Світить сонце. Час іде.
Ледь встигає тінь за часом...

* кошениця – місце, де косять траву; сіножать

13.07.23

На зеленому газоні
Усякого хліба повно,
Та зібралися коти,-
І пташкам не підійти.
Походжає віддалік,
Мов поважний чоловік,
Чорний ворон, а за ним
Голуби і горобців загін.
Всі чекають, щоб нарешті
Коти кляті тут не вештались.
Часом на котів, о Боже,
І створіння Твої схожі:
Як-то кажуть: «Сам не гам,
Та сусідові не дам».
До якої ж бо пори
В кого гасло: «Відбери!»,
В кого з рота уже лізе,
Та підмоги просить слізно.
Той, хто шкуру ладен здерти,
Щоб потрапить в мільярдери?
Хто корупцію дола словесно,
Та з казни в’є перевесла…
Мабуть, лиш Рука Господня
Край цей виведе з безодні.

А під вікном цвітуть лілеї
Червоні, білі та рожеві,
Помаранчеві і жовті
Квіти гарні ніжні горді.

Вдача в них уже така:
Світ споглядати звисока.
Недарма ж в народі кажуть:
Лілія - корона царська.

2015 р.

 напередодні усього
 занапастивши трохи рими
 гуляє зло морочить світ
 а ми усе ж бо непровинні
 я запрошу тебе
 за стіл
 поставлю риби та цитрини
 і хліба власного не більш
 аніж потрібно вірогідно
 і ми удвох помовчимо
 у пам’ять про відсутніх нині
 і тих жінок
 що нас любили
 і про своє окреме про
 якщо потрібен алкоголь
 у мене є
 якщо потрібен
 слова так само є
 якщо б
 

Поки спить десь на сідалі півень
І вітрисько в дуду не подув, -
Соловій захлинається співом
У цвітучому пишно саду.
Прикликає собі солов'їху
Щебетанням завзятим своїм,
А вона озивається сміхом,
Кавалера дратуючи тим.
Бідний далі їй співом доводить,
Що пора завести діалог, -
Що чекати на ліпшого - годі,
Що в житті веселіше удвох.
30.05.26

Твоє ім’я наречене,
Тобі подвір’я клечане**,
В цей час дав Бог для Тебе сан,
Ти перший з нас – над нами стань!

* Шло́ка (श्लोक) — це головний аналог двовірша в санскриті
** Напередодні Трійці (Зеленої неділі), у суботу, що називалася клечаною, хату, подвір'я та господарські будівлі прикрашали клечанням — зеленими гілочками дерев або великим листям, які часто ламали в лісі. Гілки встромляли в стріху, на воротах, біля вікон, за ікони. Збереженість клечання наступного дня вважалася пророкуванням того, чи всі в родині доживуть до наступної Зеленої суботи. Підлогу або долівку в хаті встеляли запашними травами: татарським зіллям (лепехою), чебрецем, канупером, полином. Українці обирали для клечання частіше клен, липу та березу.

29.05.2026р. UA

Чути гучний гуркіт,
Грім навесні
Розсерджено гримить —
Справжній правдолюб.

Вітер підіймається,
Гойдає гілля лісу,
Начебто заходиш
У лабіринти звуку.

Стиснули тісно зуби
У напрузі хмари,
Залишилось трохи —
Злива завітає!

Вже тремтять дерева,
Спокій розгубили,
А земля чекає
Життєвої сили.

Сліпуче сяйво й тінь жадана,
І не від світу цього Ти.
Ти, – як сполучна ланка, дана –
До Неба людству дорости.

Довершеність – Твоє наймення,
Призначена Ти стати – Всім.
Тебе втрачати – щемка темінь.
Знайти – сакрал осяє дім.

Чарівність оченят безкрая,
Що ніжність, милість, щастя ллє.
Та незворотність серце крає.
Вмістило все – ім’я Твоє!

29. 05. 2026

вутлому до війни
спокою серце сниться
б'єш по рядку
дзвенить
слово з чорнил
і криці

ділена на пайки
мріє про ранки вруна
п'є свій полин гіркий
та що для болю -
струни

сточує кожен звук
тоншає цівка гніву
градом накритий бук
куля готує зливу

з ґнотика сліпне тьма
з крапки абзац зіскоче
поки в душі зима
німби журба торочить

стужа вплітає в шлях
передчуття знемоги
веснами окриляй
небо для перемоги

хвилі
даруй моря
вірності
сльози втіхи
скільки би не згоряв
а за полеглих -
дихав

слово до слова -
нить
жменько проміння -
жнися
вутлому до війни
спокою серце сниться

Я кричу відчайдушно до світу:
"Люди, люди, почуйте мене!"
Світ, що створений із малахіту,
Упаде в небуття кам'яне.
Не дістанеш від неба привіту,
Тільки град упаде в каберне.

Ти кричиш відчайдушно, безмовно
У далекі шумливі ліси.
Ти кричиш у юрбу, як у морок,
У поля неземної краси,
Там, де болю пророслого повно
У тривожній сюїті роси.

Хтось почує мене у пустелі,
В невблаганних сипучих пісках,
Не у затишнім, ситім мотелі.
У його вузлуватих руках
Я побачу майбутнє, мов стеллу,
Скам'янілу в забутих віках.

Може, нічого врешті сказати
На цей запит потужний, німий.
Все пішло на затерті цитати,
Ну а решта літає, як Вій.
Крізь надійні паркани і ґрати
Слово рветься у світ, ніби рій.

13 грудня 2025

То тиха, то хвилююча безмежжям
Мелодія морська під сонячним прицілом.
І чайки ніби крилами мережать...
Пливуть у небі хмарок яснії вітрила...

Душа хвилюється, мов свіжість моря.
Новий чийсь серф вже набирає драйву швидкість.
У захваті від вільного простору,
Легенький бриз літає знову краєвидом.

...Очима малювалися марини,
І ми стояли зачаровані красою.
І вигравало море білопінне
Мелодію любові нашої з тобою.

Дощик рясно кропить
Навесні грядки, -
Мокнуть стебла кропу
Й буряків листки.
Всюдисущі краплі
Втратили число, -
Вся земля набрякла
І блищить, як скло.
Ніби хтось повісив
Рушники на пліт, -
Дощові завіси
Затулили світ.
29.05.25

Не смішно

Сумує земля за колгоспами,
Читацька громада – за чтивом.
Болюче, з жалями незносними
Сумує земля за колгоспами.

Величчям і справами хосними
Прослався, могутня країно.
Сумує земля за колгоспами,
Читацька громада – за чтивом.

(ABaAabAB)

Світлина

Невістка, син і два онуки,
Ялинка, іграшки. Святки…
Дивлюсь – і гірко від розпуки,
Невістко, сину, два онуки.

На свіжину приїдьте, дуки,
Кабанчик теж – як ви, гладкий.
Невістка, син і два онуки,
Ялинка, іграшки. Святки…

(ABaAabAB)

Куди йдемо

Усе абсолютно веде до могили –
Обов'язки, праця і навіть гульба.
Чого б не творили чи байдики били,
Усе абсолютно веде до могили.

Воно віднімає здоров'я та сили,
І не повертає – не чули хіба?
Усе абсолютно веде до могили –
Обов'язки, праця і навіть гульба.

(ABaAabAB)

Вмирають баба й Сніговик,
А я довірюсь медицині.
До неї клімат ще не звик,
Вмирають баба й Сніговик.

Утік рум'янець з їхніх пик -
Інсульт, напевне. Щоки сині.
Вмирають баба й Сніговик,
А я довірюсь медицині.

(ABaAabAB)
22.02.2013.

Як цар отой дурнуватий, що Грозним прозвали,
Убив сина, то ще двоє йому спадкували.
Пришелепкуватий Федір правив після нього,
А Дмитра, на оту пору ще зовсім малого,
Вбили в Угличі. Тож Федір, коли став вмирати,
То нікому було владу свою передати.
«Смутне врємя» в Московії з того почалося.
І чимало на трон сісти охочих знайшлося.
Годунови, Шуйські…Скоро Лжедмитрій з’явився,
Видавати за живого себе заходився.
Мовляв, в Угличі убили не його – другого,
Тепер прийшов, щоби трону повернути свого.
Привів із собою ляхів, що багатств хотіли,
Вони його на трон, врешті, в Москві посадили.
Став царем, поправив трохи, хотів щось змінити,
Щоб по-людськи в Московії люди стали жити.
Не сподобалось боярам, народ збунтували.
А москалі й у ту пору голови не мали.
Вбили того Лжедмитрія. Та новий з’явився,
Під Москву привів він ляське і козацьке військо.
Тобто, влади, як такої країна не мала,
Що хотіли там бояри, то і витворяли.
Народ взявся бунтувати та бояр громити.
Неспокійно зовсім стало в Московії жити.
Тож надумав король Жигмонт: що дарма сидіти,
Коли можна з Московії добрий шмат вхопити.
Хоч ті землі повернути, що москалі вкрали
У Литви, коли з самою нею воювали.
Бо ж то землі не москальські, а руські прадавні.
Коли вкрадене забрати, хіба ж то погано?
Тож узяв з собою військо й на Смоленськ подався.
Той Смоленськ москалям також від Литви дістався.
Хоч свої у них фортеці були дерев’яні,
А тут встигли звести мури зовсім непогані.
Не так легко ту фортецю можна було взяти.
Довелося аж два роки під нею стояти.
Бачить король, що не взяти йому ту фортецю,
Козакам, мабуть, вклонятись знову доведеться.
Коли в ляхів усе добре – вони зневажають
Козаків і їх за бидло звичайне вважають.
А, як почне припікати – на поміч гукають
І тоді вже і братами, навіть, називають.
Отож, клич король і кинув по всій Україні,
Що козаки йому в поміч прибути повинні.
А козакам вже без діла набридло сидіти,
Чого б не піти, копійку якусь заробити?
Та й на москалів давненько вони зуба мають,
Бо всю підлу їх натуру дуже добре знають.
Тож в загони в кілька тисяч козаки збирались,
Обирали отаманів та і відправлялись
Під Смоленськ, де королівське військо тупцювало.
Одні тут і залишались, мури штурмували
Та у розвідку ходили, харчі здобували.
Королеві, його війську добре помагали.
Другі краєм розійшлися – чого тут сидіти,
Коли можна якимсь містом їм заволодіти,
Поживитися у ньому – з того тільки й мали,
Бо ж від короля й копійки для них не давали.
Доки король під Смоленськом із військом сиділи,
Козаки по всій Московії, як вдома ходили.
Курськ і Білгород палали, і Твері дісталось.
Під Торжком та біля Вологди козаки з’являлись.
Попід Кострому бували, а дехто з завзятих
Попід самим Архангельськом зумів побувати.
Брали штурмом міста, села, монастирі часом,
Бо саме там могли бути чималі запаси.
Тож добряче погуляли за оті два роки,
Поки Жигмонт під Смоленськом мав собі мороку.
Врешті, москалі здалися, хоч ще сили мали.
Дарма лишень на підмогу два роки чекали.
Зайняли фортецю ляхи, москалів забрали,
З воєводами усіми у полон погнали.
Хоча війна ще тривала та король зібрався
Та і назад із військами своїми подався.
Козаки ж, хто повернувся назад в Україну,
Хто москалів грабувати і далі не кинув…
У корчмі біля Полтави козаки зустрілись,
Поверталися з походу та й розговорились,
Попиваючи із кухлів, про свої пригоди,
Про бої із москалями, бойові походи.
Один козак, уже літній з довгими вусами
Та із сивим оселедцем, довгим таким самим,
Почав першим: - Я з Дмитром ще під Москву подався.
Той у Тушинському стані надовго зостався.
Вже і вістка прилетіла, що король вступився
І Смоленську ту фортецю брати заходився.
Отож князь Роман Ружинський нам велів збиратись
Та у поміч королеві бігом відправлятись.
А що нам? Чи під Москвою тут дарма сидіти,
Чи де місто захопити та й добра нажити.
Отаман не до Смоленська нас повів, одначе.
«Чого - каже, - під Смоленськом я отим не бачив?
Краще підем, якесь місто візьмемо на списа.
Там добряче поживитись зможемо ми, звісно!»
І повів він нас на Білу, теж фортеця гарна.
На шляху москалів стріли, намагались марно
Вони там нас зупинити. Та ми їх побили,
Зо три тисячі вояків в бою положили.
Підступили під ту Білу, стали вимагати,
Що присягу королеві місто має дати.
Та москалі не схотіли, із мурів кричали,
Та всіляко короля та і нас ображали.
Як могли ми то стерпіти? На стіни подались,
Одну вежу запалили, на вали забрались.
Та москалі із мушкетів так рясно палили,
Що не втримались ми, врешті та і відступили.
Мусили тоді ту Білу у облогу взяти.
А ви ж знаєте, як важко без діла стирчати.
Тож стали ми по окрузі по селах ходити.
Добра всякого у табір притягали звідти.
Оковитої чимало також здобували,
У маєтках у багатих її там чимало.
Ну, а там, де оковита, чом не погуляти?
Пісень наших українських чом не поспівати?
Хоча дехто й не знав міри. Ото пам’ятаю,
Москалі вже заявили: здаватись бажають.
Надіслали воєводи посланців із міста
Домовлятись, як здаватись вони будуть, звісно.
Наче ж все обговорили, досягли угоди.
Та прибіг Микита п’яний та й наробив шкоди.
До одного москаля він чогось причепився.
Видається, що багато занадто напився.
Кричав, начебто із мурів отой неборака
Йому – славному козаку показував сраку.
Вихопив свою шаблюку й рубонув небогу.
Ніхто з наших не встиг, навіть зробити нічого.
Ну, москалі розвернулись, вбитого забрали.
А ми далі у облозі фортецю тримали.
Отак з-за одного дурня довелось стирчати
Іще довго, поки Білу удалося взяти.
- А ми, - тут другий озвався, - на Мосальськ ходили.
Тисяча зібралась наших, тисяча схотіли
З пахолків й собі сходити та добра набрати.
Ляхи, видно не схотіли своїх слуг спиняти.
Тож, обрали отамана та і подалися.
І одразу штурмувати місто узялися.
Взяли місто, за ним замок, усе запалили,
Людей усіх постинали, кого лиш зустріли.
А добра у тому місті знайшлося багато.
Повні вози добра того ми змогли набрати.
Як закінчили ту справу, відійшли та й стали.
Звісно, в місті оковиту, що знайшли, забрали.
Та й взялися святкувати. Святкуєм, одначе,
Все, що робиться навколо, знане діло, бачим.
Пахолки окремо стали. Хоч місто й не брали,
Тільки позад нас товклися й голосно кричали.
Та, як справа до грабунку, вони вже дорвались.
І добра собі ще більше, ніж ми нахапались.
А тепер, аби із нами добром не ділитись,
Відійшли від нас подалі та стали дивитись,
Як то ляхи – як на бидло. Бо ж тепер багаті.
Три дні нам під тим Мосальськом прийшлось простояти.
І ті пахолки три дні всі до міста вертали,
Та усе, що тільки знайдуть, на вози таскали.
Жадоба їх і згубила. Ми, хоч випивали,
Але з доріг навколишніх ока не спускали.
Хтось з москальських воєвод був про Мосальськ провідав
Та і послав кілька тисяч дончаків по сліду.
А пахолки на дорозі їм якраз стояли.
Отож, саме на них перших москалі й напали.
А від їхнього волання ми попрокидались
Та із возів собі табір будувати взялись.
Поки дончаки старались, пахолків ловили,
Ми уже їх за возами з мушкетами стріли.
Вони трохи покрутились, взнали, що ми з Січі.
Зрозуміли: поживитись їм тут буде нічим.
Отож, далі подалися пахолків ловити,
А ми табір розвернули та й рушили звідти.
Тут і третій обізвався: - А в нас веселіше.
Нам із нашим отаманом удалося більше.
Про Іскорку-отамана, всі, напевно чули.
Так от, ми до Стародуба спершу завернули.
Замок там, скажу, дебелий встигли збудувати.
Його ні литві, ні ляхам не вдавалось взяти.
Перед штурмом, як годиться, стали ми питати,
Чи не хочуть добровільно вони місто здати.
Щоби кров не проливати, майно не губити.
Та пихаті стародубці, з нічого робити,
Наших посланців побили, відміряли кпинів,
Та добряче надавали дрючками по спині.
Непристойними словами наших проводжали,
На спинах наших до Польщі аж в’їхать обіцяли.
А трьох козаків із наших, взагалі схопили
І на мурах перед очі наші люто били.
Роз’ятрені з пихи тої, ми з чотирьох боків
На той замок ударили і билися, поки
Примушені відступитись, взялись по другому:
Із двох боків запалили стіни в замку тому.
Налетів нам в поміч вітер, той вогонь роздмухав.
Криків отих стародубців вже ніхто не слухав.
Хтось із них в вогонь кидався, аби не піддатись,
Але багатьом прийшлося у полон нам здатись.
Тих пихатих стародубців кілька тисяч вбили,
Передмістя, як і замок дощенту спалили.
Узяли гармат п’ятнадцять, князя-воєводу,
Що тим містом непокірним тоді верховодив.
Ще й шістьох бояр багатих. В’язнів не тримали,
Королеві в подарунок тоді ж відіслали.
Та на згарищі отому не стали сидіти
І до Почепа скоріше подалися звідти.
Там же зовсім недалеко. Прибули на ранок.
Москалі не починали ще, певно й сніданок.
Тут не стали умовляти та час витрачати.
Прибули та і одразу взялись штурмувати.
Гармати у нас вже були, тож вдарили ними,
Що й сніданками вдавились почепці своїми.
Та й подерлися на мури. Та ті похопились,
Швидко вибрались на мури й вперто боронились.
З ранку до самої ночі битись довелося,
Врешті, замок підпалити нам-таки вдалося.
Як вже полум’я подерлось на високі стіни,
То вже почепці, нарешті впали на коліна.
Воєвода перший з замку отого спустився,
За ним попи, тоді й мир весь в ноги повалився.
Дарма тільки боронились: кілька тисяч вбили,
Замок їхній дерев’яний дощенту спалили.
Нашим, звісно, теж дісталось – триста душ пропало:
Сотню вбито, а ще двісті там рани дістали.
Тож ми добре погуляли, добром розжилися.
Та й Московією далі гулять подалися.
- Ну, а ми, - четвертий каже, - отим скористались,
Як з Почепом й Стародубом ви так розібрались.
Гунченко – то наш полковник, як про то дізнався,
Взяв три тисячі з собою та й бігом подався
До Новгорода-Сіверського, аби його взяти.
На той час сніги навколо стали розтавати.
А в Москальщині ж дороги…тобто, їх немає.
Як весна, то все в болоті ураз загрузає.
Тож прийшлося де їхати, де човнами плисти.
Та дісталися, нарешті ми майже до міста.
По дорозі пощастило сторожу схопити.
Вони дуже налякались, стали говорити,
Що місто вже укріпили і нелегко взяти.
Але нас словами тими важко налякати.
Підійшли під самі мури, здатись зажадали.
Там про долю Стародуба й Почепа вже знали.
Тож ворота відчинили, вийшли воєводи,
І бояри, і дворяни, і купа народу.
Тут же і присягу дали в ім’я Владислава.
На тім, власне й закінчилась та наша виправа.
Правда, зброєю у місті добре підживились.
Сто гаківниць нам дісталось, згодом знадобились.
Два десятки гармат, ядра та порох, та кулі.
Цілий арсенал у місті ми тоді здобули.
А із таким арсеналом можна й погуляти,
Адже з ним високі мури буде легко брати.
На вулиці вчувся гомін, козаки схопились.
Тож на тому їх розмови, врешті й припинились.

Ти говориш: тепер інше місто поглине твій розпач,
і що вулиці інші дарують впокій-забуття,
тільки місто твоє прийде слідом туди за тобою,
і квартали ті самі зустрінуть твою сивину.
То невже всі утечі даремні, а прагнення хибні,
бо вагомі лише особисті одні набуття?
І важливо - не де ти пливеш, а як саме це робиш.
Чи навчився складати пожертви, і знаєш - кому.

Та згадай отого юнака у твоїм Херсонесі,
що до храму прийшов Аполлона у обраний час -
у долоні затиснувши древню щасливу монету
і безцінний сувій із поезіями гомерідів.
Він очікував знаку - на помах рукою стратега,
на трафунок, що зробить імення його гучним.
Але знаку не сталося, просто подовшали тіні
і подуло здаля прохолодним диханням земним.

Він до ринку подався тоді з гомінкою юрбою,
і принишкло ходив межи грекоподібних торговців,
наче просто вглядаючись, але раз-по-раз про себе
дорікаючи долі, що знов оминула його!
А за тим були хліб і вино, і нічне споглядання.
Понад місяця злетом мигтіли безмовні зірки -
це здіймання німе так різнилось від виру людського,
і для чогось явилось у зібраній тиші йому.

Та не мудро богам дорікати за їхнє мовчання,
коли вибір лише в чергуванні однакових ролей:
жити зовні як свідок у безлічі драм існування,
чи всередині себе - єдиним, кому обирати.
Та якщо обирати, то успіху тихе вростання,
а коли програвати, то знову ж не суєтно, гідно.
Ніби ти із останніх царів, і здаєш цитаделі -
не подолані, просто які вже не варто тримати.

 
 * Інтро *
 
(Сем Катлер):
 
“Здається, все, як треба . . . Чи ви готові? . . . Вибачте затримку. . .
“Усі готові до наступного виступу? . . . Чи готовий ти, Нью-Йорку?
Найбільша група, що грає в Нью-Йорку за останні роки . . .
“Вони провідали Західне узбережжя, виступали у всіх інших місцях Америки,
тепер вони у Нью-Йорку. . . Зберігайте спокій. Ловіть фантастичний час . . .
“Почуємо це як треба . . . Вітаймо найвеличнішу рок-н-рольну групу
світу. . .
“Роллінг Стоунз! Роллінг Стоунз!”
 
 
 
 * Джек-Стрибунець *
 
 
Диви!
 
Я родився ув урагані збройнім
Кричав Мама! у дощі, який не проходив
Та усе гаразд є, дурня оце все
Та усе гаразд, я Джек-Стрибунець, і дурня це все
 
Моя нянька беззуба вусата відьма
Моя школа це ременем по спині
Та усе гаразд є, дурня оце все
Та усе гаразд, я Джек-Стрибунець, і дурня це все
 
/Break/
 
Я тонув, мене витягнули й обмили
Свої ноги обіймав, а вони кровили
О ще, я кривився на висохлі житні крихти
І вінець мій, цвях у голову забитий
Та усе гаразд є, дурня оце все
Та усе гаразд, я Джек-Стрибунець, і дурня це все
 
 
О так, щиро дякую
Гадаю, я зірвав ґудзика на штанях, сподіваюся, не спадуть
Хочете, щоби мені спали штани, чи що?
 
 
 
 * Керол *
 
 
Оуу, Керол, не віддавай їм серце своє
Виучуся танцювати, ніч витрачу, і день оцей
 
Влізай в мою машину, їдемо гуляти
Містечко знаю я, щоби кричати і стрибати
Це дещо далі за гайвеєм, трохи тре проїхати
Там паркуєшся назовні, потім за утіхами
Бере красуня капелюх твій, ти їй дякую, мем
А бо щоразу, як заходиш, там народу є
 
Оуу, Керол, не віддавай їм серце своє
Виучуся танцювати, ніч витрачу, і день оцей
 
/Break/
 
Якщо почути хоч, як буґі грають хлопчаки
Тримайся міцно на ногах, не піддаваючись
Не заглядайся на музик, о як би гучно не грали
Не дозволяй заволікти себе в увесь цей натовп
О, ти можеш танцювати, все тобі під силу
Милуюся на тебе, любко, як танцюєш сміло
 
Оуу, Керол, не віддавай їм серце своє
Виучуся танцювати, ніч витрачу, і день оцей
 
Не віддавай їм серце своє
Виучуся танцювати, ніч витрачу, і день оцей
 
 
Дякую!
 
 
 
 * Блюз гулящої кицьки *
 
 
Я чую клацання підборів на сходах
О ти не трепетна сарночка
Розваги будуть, як підіймешся так
 
А бо за це не вішають, о ні
І це не є карний злочин
 
Тобі так начебто тринадцять років
Ні я не хочу I.D
Сам бачу, ти задалеко від дому
 
Але за це не вішають, ні
І це не є карний злочин
 
О є гуляща кицька ти
І авжеж, не треба дряпати
О та гуляща кицька ти
Навіщо мамі знати, як мож укусити
Навіщо їй знати, як ото кричиш
 
Ти дивна і задалеко від дому
Та чи сумуєш ти за батьками
Чогось лякаєшся, хоч я і не вовк
 
Але за це не вішають, ні
І це не є карний злочин
 
Оу єй
 
/Break/
 
Є кажеш подруга, дикіша за всіх
Чом не покликати оце
Якщо направду, то хай приєдналась би
 
А бо за це не вішають, ні
І це не є карний злочин
 
Оу, є гуляща кицька ти
Авжеж, не тре так дряпати
Оу, є, є гуляща кицька ти
Навіщо мамі знати, як мож дряпнути
На що їй знати, як мож укусити
 
 
О все є гаразд
 
 
 
 * Невзаємне *
 
 
Був одводив її до вокзалу
Ніс валізу замість неї
Та й одводив її аж до вокзалу
Ніс валізу замість неї
І що же казати, про що казати
Моє кохання невзаємне
 
Поки поїзд не прибув я
Від неї щось чекав
Доки поїзд ще не прибув я
Усе від неї щось чекав
Як це вийшло, що я зайвий
І сліз я не стримав, о так
 
Поплач, о бейбі
 
/Break/
 
Поїзд геть уже поїхав
І натомість два вогні
Її поїзд геть поїхав, о чуєш
І натомість два вогні
Вогник синій, то мій блюз, а
Червоний – розсуд мій
 
Тобі кажу, як є
О кохання
О-оо кохання моє
 
Оу, хей
 
Єй-ей, о гаразд
 
 
 
 * Опівнічник *
 
 
Оувва, я розказую за опівнічника
Якого ліпше обійти
 
Кажу тобі за опівнічника
Якого ліпше обійти
О, я розказую за опівнічника
Незнаного у твому житті
Оце зітхаючи на вітер
Послухай що у цьому витті
Усе про відчайдуха й пройдисвіта
Якого ліпше обійти
 
Ей, слухай-но
 
Мова йде за опівнічника
Небаченого ще у житті
О він є опівнічний шибеник
І на твій паркан упала тінь
Не чинить галасу сторожа
Я кіт у чорному плащі
І я зникаю завжди у морок
Хай перший півень прокричить
 
Кажу тобі за опівнічника
На рок-н-рольнім шоу оцім
Того опівнічного шибеника
Якого ліпше обійти
 
Оу . . . . оу
 
Не йди на це. . . . . не йди на це  (8х)
 
Ей–оу, слізко
 
/Break/
 
Єй
Усе гаразд є
О так усе усе . . .
О-таа-таа-таа-таа-так о так гаразд
Ей-єй. . . ей-єй. . . єй. . . ей-єй. . . єй. . . ей-єй. . . . угуу
 
Ужеж. . . . ти чув про бостонського . . .
А оцей-во геть не такий . . .
Кажу за опівнічного . . . чорта
За дверима у твій покій
Чи зветься він о гопстопером із нервів
А чи гострим лезом із темряви
А чи прикрим і над-удатним жонґлером
Якого ліпше обійти
 
Коли прийде опівнічник по тебе
У пишний хол межи мармурів
Як він стрибне мовби чорна пантера
Згадай о ці . . . слова мої
Як почуєш того опівнічника
Ліпше тихо . . . тихо утікай
Я рознесу на друзки всі вікна
На кулак проб’ю дверний метал
О він уже . . . за дверима, о жах
 
/Break/
 
Єй
 
О я кажу тобі за опівнічника
Незнаного у твому житті
О я кажу тобі за опівнічника
І на твій паркан упала тінь
Коли з’ясується що опівнічник
Звабив жінку із твоїх обійм
О легше із пихатим гнівом
Тобі встромлю ножа у горло
Бейбі
Це болить!
 
 
 
 * Симпатія до диявола *
 
 
Жінка із юрби:
Кейт. . . грайте Paint It Black
 
Мік Джеґґер:
Готовий
 
Жінка із юрби:
Paint It Black, дияволи . . . Paint It Black!
 
 
Дозвольте мені представитися
Я маю смак і володію грішми
І я прожив довге-довге життя
Викрадаючи душі грішників
Був я там де Ісус Христос обертався до сумніву й болю
Зробив усе щоби Пилатус. . . . вимив руки звершивши долю
 
Я сподіваюся ви вгадаєте моє ім’я
А-гов
А що вас бентежить це є роль моя
Оу так
 
Швендяв біля Санкт-Петербурга, бо побачив що настав час на зміни
Убив царя із міністрами
Марно плакала Анастасія
Їхав на танку в генеральському рангу
Лютував бліцкриг і тіла розкладались
 
Оу так
 
Атож я сподіваюся що вгадаєте ім’я
Агов бейбі
А що вас бентежить це є роль моя
Оу бейбі
 
Зі сміхом я глядів на королев і королів
Що билися за винайдених ними богів
Це я кричав Хто убив Кеннеді?
Але зрештою оце провинні я і ви
О дозвольте мені представитися
Маю смак я і грошей на все
О я ставив пастки для трубадурів
Що убито на шляху до Бомбея
 
Аах
 
Я сподіваюся, що ви вгадаєте моє ім’я
Оу так
А що вас бентежить, то це є роль моя
 
Оуу єє
 
/Break: Keith Richards right channel guitar solo/
 
Оуу так
Оу єй
Затримайся, затримайся . . .
О єй, оу єй
 
Уу-гу
 
Оу є, анумо сюди, анумо сюди
Кажи-но бейбі . . . яке моє ім’я
Кажи-но мила . . . яке моє ім’я
Оу є, оу є, у-гуу, у-гуу, у-гуу, о так
Аууу-є, оце іду сюди, сюди, а-ах
Нумо сюди, мила, нумо, хлопче
О нумо сюди, нумо сюди, нумо сюди, нумо
Аууу-є, я кину тебе
 
/Break: Mick Taylor guitar solo left channel/
 
А-оуу. . . Ав-оуу гоу-є
 
Кінчаймо це, на вихід, о, геть, на вихід, ей
 
 
Ей-єй, гаразд
Нормально вам?
 
 
 
 * Житимеш зі мною *
 
 
Я маю кепські звички
О третій п’ю чаї
А солонина до обіду
Нехай тиждень ще повисить
Стріляє ліпший друг щурів на
Гусячі харчі
Мислиш місця вистачає у
Простирадлах – чи?
 
О чого би навіть хати на трьох не завести . . .
Ей
Чого би ні радосте, житимеш зі мною ти?
 
Іще дюжина стеряних діток під
Ключем у ігровій
Навушнички в них
І брудні комірчики
Двадцяте як є століття
До туалету вишикуємо їх о
Сьомій тридцять п’ять
Мислиш аби все ішло на краще
Тре хазяйку взяти?
 
Із візком гардуватимеш о угору по Хай Стріт, ей
Чого би ні радосте, житимеш зі мною ти?
 
/Break/
 
Чого би ні, місця є у простирадлах цих
Ах ах ах
Чого би ні радосте, житимеш зі мною ти?
 
І слуги справні із усіх сил
Кухарка – із виду хвойд
А маршалок місця їй одвів
Десь у коморі от
Француженка що без манер
На дикому жеребці
Щодня стриптиз у шофера тік
Лакей кривий на зір
 
О, мислиш є досить місця нам на цій улиці
Оу ще би
Чого би ні радосте, житимеш зі мною ти?
 
 
Гов, Нью-Йорк-Сіті, багато говориш. . . ану поглянемо на тебе
 
 
 
 * Королівно *
 
 
Перехопило у горлі
Як вона коридором ішла
Мені скрутило у колінах
Дивилась і сміялась вона
Ізнову вона біля програвача стоїть
І виглядає, як от модель із обкладинки
Єей. . . вона красива, їй сімнадцять років, не більше
 
Тим часом . . . я думав
Вона у настрої, о справді
У мене шанс. . . я скористаюсь
Вона могла би станцювати. . . о, Королівно, до справи
 
Гов. . . гов. . . агов. . . Королівно
Гов. . . гов. . . агов. . . Королівно
Гов. . . гов. . . агов. . . Королівно
Оуу
 
Хто сказав би, королівна
Біля програвача стоїть
О, вона вигляда, як модель із обкладинки
І вона красива, їй сімнадцять років, не більше
Скидай шузи
 
/Break/
 
Тим часом я іще думав
Повільний номер. . . я пропустив би
Якщо це рок. . . оце підійде
Тоді її я спокусив би
 
О, Королівно. . . . ану, за діло
 
Гов. . . гов. . . агов. . . Королівно
Гов. . . гов. . . агов. . . Королівно
Гов. . . гов. . . агов. . . Королівно
 
 
Іще, гаразд
Іще, гаразд
Іще, гаразд
О-хо
Іще, гаразд
Чарлі в ударі ніні
 
 
 
 * Дівчата із пивничок *
 
 
Зустрів я барну королеву, в Мемфісі
Хотіла би зі мною загуляти
Закинула мене на плечі отже
Та яким питвом із думок тебе одвадить. . . оу
 
О дівчата із простацьких пивничок, ей
Нумо заспіваймо пивничковий блюз
 
Гуляючи бульварами Парижу
У день підступний, хоч ти умирай
Всі морячки чарівні у Парижі
Але не можна із думок тебе одчалить, ей
 
О дівчата із простацьких пивничок
Нумо заспіваймо пивничковий блюз, ей!
 
/Break/
 
Еге
 
О дівчата із простацьких пивничок, ей
Нумо заспіваймо пивничковий блюз, а-ха
О дівчата із простацьких пивничок, ей
Нумо заспіваймо пивничковий блюз
 
 
Заграємо ще одну, тоді підемо вже
 
 
 
 * Уличний вояк *
 
 
Відусюди чую кроки марші тисяч ніг, бо
Уже літо і знову час настав для уличних утіх бо!
На що ти годен отут, самі рокабільні витівки
Адже в соннім Лондоні не треба Уличних Вояків
От
 
Ей. . . знову час настав для палацових революцій
А се життя марудна гра у компромісну людськість
На що ти годен отут, самі рокабільні витівки
Адже в соннім Лондоні без треби Уличні Вояки
От
 
/Break/
 
Хай ей
 
Ей, знай, що звуть мене Неспокій
Кричав би я убивав царя плював на слуг із-під боків
На що ти годен отут, самі рокабільні витівки
Адже в соннім Лондоні без потреби Уличні Вояки
От
Ні-і-і
Ні
Гати, хлопче!
 
 
 
 
 
 
 
 

На морі, де тяжіють схили,
де ні примовок, ні пісень,
де вічні брили, як могили,
на хвильку ліг спочити день.

Поблякли барви полудневі,
зчорніли скелі кам’яні.
Лиш тьмяним видивом – у мреві
мигоче церква вдалині.

У небо тягнеться дзвіниця,
впинає в хмари гострий шпиль.
І згуслим сяєвом живиця
стікає в сиві кудрі хвиль.

Іскриться море переблиском,
шумить і піниться прибій.
І раз у раз померклим приском*
зникає сонце в млі рябій.

Дерева щуляться на схилі,
лиш де-де чайка заячить.
Хлюп-хлюп! – об скелі б’ються хвилі...
День ліг на хвильку відпочить.

* приск – гарячий попіл з жаром; жар

29.06.23
 

Я ніби вижатий лимон,
В пустелі виснажений, схудлий,
Іду до неба у циклон,
Питаю зверху: "Хто ж ви, судді?"
Вернувся з тисячі доріг,
Немовби вигаслий паломник.
Який такий єдиноріг
Мене прохромить у полоні?
В торбині ніц не принесу.
Торкаємося дна пізнання.
Приходить туга завчасу,
Неначе пристрасні зізнання.
У виснаженні досягну
Я мудрості і безгоміння,
Пізнавши щедру глибину,
Яка освітиться промінням.

12 грудня 2025

Это жизни дыхание, пульс во вселенной
Это счастье сияния чаши целебной.
Это сердца удары в искусстве великом
Это дивные чары, рожденные ликом.
Это с Богом единство! Единство со светом!
Это то, что сокрыто от глаз силуэтом.
Это то, что рождается таинством мира
Это то, в чем находится радость и сила!
Это то, что спасает от горя, страданий,
Это то, что не знает тяжелых исканий.
Это то, чей приход освещает темницу
И потом превращается в дивную птицу!
Вдохновение дарит второе дыханье
Очищает от мусора наше сознанье!
Эта встреча, свиданье даровано Богом
И всегда отличается замыслом, слогом.
Вдохновение с гением ходит повсюду
Через гения дарит великое люду.
И других вдохновляет волшебною краской,
И ласкает сердца удивительной лаской.
Вдохнови! Вдохновляй, и впускай вдохновенье!
Это благость, возвышенность, свет, проведенье!
Это то, что снимает оковы и маски!
Помогает нам жить! И рождаются сказки!

Всех привлекает яркая обложка,
Красивый, но бездушный фотошоп
Такая вот дешевая киношка…
Собрать способна лайки, выйти в ТОП.
Красивая обвертка, это классно!
Но что скрывает блеск таких вещей?
Бывает иногда не безопасно
Бывает ослепляет тот дисплей!
Бывает иногда, что искажает
Сияние обвертки взгляд на мир
Неправда в клетки мозга проникает
И это заполняет наш эфир.
Встречают по одежке. Несомненно,
А дальше раскрывается вся суть.
Но если мозг пропитал убиенно,
То видят в очень глупом, пошлом круть!
Кто громче закричит, споет, тот круче!
Оттенки, филигранность ни к чему.
Бездарность извергается гремуче
Случилось что, когда? Я не пойму?
Искусственность искусство затмевает.
ИИ людей способен заменить.
И гением под ряд всех называют
Таланты ж могут завистью клеймить.
Скрывает, что бездушная обвертка?
Когда из тренда изгнан был талант?
Когда и кем давалась установка
Когда назвали бездаря – гигант?
Блестящая, красивая обложка,
Спокойно поразившая умы…
Потеряна, потеряна дорожка
Где правду понимаем, видим мы.
Сияет золотистая картинка…
Но золото не все, что нам блестит.
Лишь Божья неподдельная искринка!
Увы, сейчас те искры дефицит.

Кольору сонця очі в ромашки,
Вона підморгнула лукаво йому.
І переповнена квітонька щастям
Всміхалась замріяно. Може тому

Усе їй здавалось казковим та світлим,
Що радісно серденьку було її,
Бо ніжилась в купелі теплого літа
Під супровід пісні малих солов"їв.

2021 р.

 заспівай мені первісну пісню
 в цьому світі дідів і жінок
 обійди мене з мискою звісно
 я не твій я не ваш я не ок
 в мене є свої тригери дійсно
 се не тяжба і не дуель
 тривіальне життя неумисне
 я би міг настрочити рондель
 але я не умію ронделів
 все пишу незугарні рядки
 без потреби у цім борделі
 без бажання чогось на віки
 я не прагну зіркової рими
 уживаю приземлений хліб
 на теренах своєї квартири
 не хатини з травою навкіл
 

Над негаснучим вогнем
Сковорідка з салом
Жиром топленим мене
Зваблює помалу.
Смалець пахне й булькотить,
Як горілка з пляшки,
Що уже я ллю в цю мить
У щербату чашку.
Кусень хліба утоплю
Між шкварками в смальці
І вдоволено сьорбну
Трошки за страждальців...
28.05.26

Я думав, що в Бога є борода,
В яку можна руками вчепитись.
Життя — то суцільна химорода,
Як не подивитись.

В мене на стелі чорний трикутник
Прикув до себе увагу.
Вловлює сни місяць-розпутник,
Вигадав нову розвагу.

Та не буди мене в цю ніч, благаю.
Там, поза добрим всім та злим,
Сниться, що я дівчину кохаю,
Чорне розмальовую волоссям рудим.

Вона каже: в Бога нема бороди,
В яку можна руками вчепитись.
І всі мої сни — то химороди,
Як на них не дивитись.

Також чув, нічого не випадково.
Так ніби задумав Творець:
Що все починається з слова,
Та й у нього буде кінець.

А як називається та порожнеча,
Що гостріша за бритву?
І як набридне від себе втеча —
Розпочинай гонитву.

Ну а я думав, що в Бога є борода…
Хотів руками в неї вчепитись.
Життя — то суцільна химорода,
Як не дивитись.

Потім буде ще райське блаженство.
А можливо, розпечена сковорода.
І між ними — химорода,
Тимчасова дивна химорода...

2025

Я хочу прокинутись рано
І рушити в радісний парк,
Прикласти світанок до рани,
Немов осяйну Жанну д'Арк.

Я хочу спивати сніжинки
На статуях і на гілках,
Немовби космічні обжинки
У сонячних стиглих віках.

Я стану на березі річки
І буду дивитись у жаль.
На вигаслім тьмянім моріжку
Я питиму ніжну печаль.

Я питиму вранці не каву -
Настояну в сумі століть,
Терпку, нестерпиму, лукаву
У річці розчинену мить.

10 грудня 2025

чи схожий ти на гусака?
чи ні? - бо типу самобутній -
ховай події в тінь у скруті,
коли тікаєш голяка

по вогкій кам’яній ріллі,
вночі карбуючи півкроки
в своїй дотичності широкій
шляху розкрученої гри,

неси в собі!- не дозволяй
пускатися у незворотнє,
щоб не чекати нагороди
за вміння втнути гопака,

чи ґелґотати на клавір,
допіру скинутий під ноги
усім, хто прагне перемоги,
розчувши пісню синіх гір…

 тупо мертвий
 на самому дні
 є причини
 причини є завжди
 в поетичному цьому кіні
 із кінічним його
 декупажем
 натякають глузують іще
 карнавалять
 до глупої ночі
 голоцен речовин і речей
 твій же статус
 звичайний робочий
 пролетарій
 казали колись
 інвентарний тобі оце номер
 і дурацький
 юнацький твій приз
 механічний брехливий
 барометр
 

Мов дощу рясного краплі,
Між собою схожі чаплі
Ті, що в пошуках поживи
У болото пруть сміливо,
Де покрякують так вабко,
Очі витріщивши, жабки...
27.05.26

А новина у мене ось яка:
Я бачив сьогодні зяблика!
А зяблик - то ж вам не шпак,
Не стрінеш його просто так!

Значить, щось трапитись має!
Інакше ж воно не буває!
Точно! Трапиться щось, ну їй богу:
Може дехто зламає ногу?

Може хтось сігане із балкона,
Може в когось вкраде щось ворона,
Може декому в борщ наплюють
Чи розлиють під ліжком ртуть?

Може впіймає когось тецека,
Чи з берегів своїх вийде ріка,
Трапиться точно щось - не ловіть гав!
Зяблик не просто ж так прилітав!

 чого ти брате галасуєш
 буряковієш із чого
 буття воно війна по суті
 піт заливаючий чоло
 атож-бо ревність і буремність
 агресія відкритий код
 нічліг неспокій кров даремно
 усюдний набрід навіть зброд
 чи в цій війні бутті оцьому
 тебе здіймає і несе
 за страх липкий утомну злобу
 спиртного чарка
 з ялівцем
 

Це святкування, певно, особливе,
Коли нічого ти уже не ждеш.
Де ж той провидець гострий, прозорливий,
Що розпізнає спадахи пожеж
І катаклізми без всіляких меж?

Цей рік новий стрічаєш у тривозі
Під вибухи і напади брехні.
Так замерза надія на морозі
Без прихистку надійної броні.
І тоне сум у вичахлім вині.

Так хочеться цей час перевернути
Вперед чи то хоча б кудись назад.
Коли побачать діти і онуки
Майбутнє крізь задимленості чад?
Старих ідей триває листопад.

9 грудня 2025

Петро Градов (1925-2003; народився в Україні)

Розстатись жінка вирішить –
не треба дорікань.
Розстатись жінка вирішить –
за це її не гань.

В майбуті, – жінка впевнена, –
є щастя таїна!
Тож не чекай повернення,
вже втрачена вона.

Закони нестаріючі
і принципи мої:
від ревнощів шаліючи,
ти не тримай її.

Ні купа слів не виручить,
ні ніжність, ні прокльон...
Розстатись жінка вирішить –
напевне, є резон.

(2026)

Перший сніг шелестить несміливо,
Посрібливши суворі гаї.
Перший сніг так тендітно й пестливо
Полонить невідомі краї.

Іще стільки снігів перебуде
У житті, як на довгім шляху!
Ці сніги, як великі прелюди
До розкішних вистав на віку.

Перший сніг, ніби звуки рояля
Із далеких і сивих лісів.
Так гілки невідчутно зіграють
Незабутню сюїту віків.

Перший сніг із дитячої казки,
Потойбіччя, забутих світів,
Мов далеке відлуння поразки,
Щось важливе сказати хотів.

9 грудня 2025

І
Ще вірують поети й поетеси
у віще слово Велеса і чесно
у чарівні надії юних літ,
що за літами виглядають весни
і що хоча минуле не воскресне,
чекає їх додому їхній світ.
Але омана ця не означає,
що долі барабан усіх єднає.
Нема у тому їхньої вини,
що не відволікають від війни
у цьому незахищеному краї.
Уже і вирій кличе у політ,
та не забуті принци і принцеси...
міняються причали і адреси
«до запитань»...
............ сюжети не для преси,
що тиражує самвидав сучліт*.

ІІ
Ці вигадки не архівує пошта.
Не сказані віч-на-віч почуття
переписати наново не просто,
та і йому, і їй і того доста,
щоб у душі проснулося дитя.
На показ не висовують високе,
глибоке потрясає до основ –
і вік минув, і апогей пройшов,
та вистачає раз на кілька років
стрічатися, аби недремне око
сліпої долі берегло любов.

ІІІ
Шукаємо й тепер у пеклі раю
свою рідню по духу і крові,
але чомусь на думку не спадає,
що Беатріче й Данте ще живі
так само як і наші візаві.
Зоїлу перейматися не варто,
що у поета вітер в голові.
У що не віруй – догорає ватра
минулого. На часі – селяві.
Життя минає, це уже не жарти...
......................................................
якщо не перескочимо у завтра,
то упадемо тінню на траві
у вічності на варті.

05/26

...і знову дзеркало криве,
що наче лід ховає правду
і перетворює на радість
холодне, штучне, неживе

немов би зле сухозлиття*,
немов форзац на розвороті
шалу облудної турботи
на тлі подвійного життя,

чи загадкової душі,
яку не порятуєш словом
між нерозчутого німого,
на тлі не впізнаних віршів,

одноїменного: - забудь!
що ще не назване збитковим
в дзеркальній правді випадковій,
яку на порох перетруть...

Каштани, каштани, каштани
Білі розсипали кучері
Та й на зелені кафтани
І золотом вишиті гудзики..

Куди ж це так гарно прибралися,
Чи свято яке урочистеє?
Вони ж не приховують радості -
Весна їх у гості покликала.

2016 р.

Каштани, каштани, каштани
Білі розсипали кучері
Та й на зелені кафтани
І золотом вишиті гудзики..

Куди ж це так гарно прибралися,
Чи свято яке урочистеє?
Вони ж не приховують радості -
Весна їх у гості покликала.

2016 р.

Каштани, каштани, каштани
Білі розсипали кучері
Та й на зелені кафтани
І золотом вишиті гудзики..

Куди ж це так гарно прибралися,
Чи свято яке урочистеє?
Вони ж не приховують радості -
Весна їх у гості покликала.

2016 р.

Усміхаючись приємно,
Жінка каже дуже чемно,
Що складаю я даремно
Щодо неї схеми темні.
І тому вона не рада
Брати участь в маскараді,
Де я точно буду ладен
Швидко звабити принаду...
26.05.26

Анатолій Матвійчук

ПРАВО

У ці часи,
Коли зоря кривава
Скрадається
В задимленій імлі,
Я маю невідчужуване право:
Родитися - і жити на землі.

На це я згоди не питав ні в кого.
За це подяка лиш моїм батькам.
Вони нащадка вимолили в Бога
Щоб я всміхався сонцю і зіркам.

Крутилася планета по орбіті,
Тривали війни, множились жалі,
Лягали в землю
Безневинно вбиті.
Хоч місця вистачало на землі.

Усіх нас рахували поіменно,
І вносили у статистичний ряд.
Нас вчили шикуватись під знамена,
Й ходити, коли треба, на парад.

А потім знову -
Всіх нас розділили
І нацькували, мов голодних псів,
І знов поклали багатьох в могили,
Щоб хтось надовго царювати сів.

Ганьба тиранам
І героям слава,
Нехай Господь
Всіх нас не залиша.
Він дав нам невідчужуване право.
На світі жити чесно й нелукаво,
Любити свій народ
І цю державу -
Якщо держава, звісно,
Не чужа…

Антитеза Олександра Сушка

У ці часи, коли зоря кривава
Скрадається в задимленій імлі,
Я маю лиш одне єдине право:
Щитом надійним бути цій землі.

А згоди не питав на це ні в кого,
Подяки не просив і не прошу.
Я оборонець України й Бога,
Потрібно - то криваво согрішу.

Планета колобродить по орбіті,
Війна триває, множаться жалі.
Мене жура в свої піймала сіті,
Колеги ж - на Парнасі королі.

Я знаю ухилянтів поіменно,
Молотять красно довгі язики.
Всі ж небайдужі стали під знамена,
Діди поважні та молодики.

Нас небеса давно вже розділили,
Не на поетів, не на селюків:
На віру і безвір'я, чорне й біле,
На тих, хто вдома і на вояків.

Ганьба позірним, а героям - слава!
І ти у бій, мій брате, поспіши!
Бо маєш лиш одне єдине право -
Щитом надійним бути цій державі,
Хто ж не воює - той для нас чужий.

24.05.2026р.

 я розкусив тебе хома
 мені промовив голос пітьми
 ти прагнеш те чого нема
 та губишся у цьому ритмі
 я заперечити не зміг
 мені подобається згубне
 де жах мене поймає де
 своє свінгують мідні труби
 немає пози
 сліз катма
 на тлі утрачених амбіцій
 я прагну те чого нема
 такий мій іспит
 кара підступ
 такий майн кампф
 така моя судьба