***
А ми на мапі світу трохи інші.
Воюємо, не вішаємо ніс
як і раніше...
та у моно більше
спецоперацій, бо у них безвіз.

***
А бути дурнями відомими
готові й дами... не одні мужі,
не сповна розуму,
по своєму
толкують хиби власні і чужі.

***
А дещо у народу на слуху –
у чорта й біса миру не буває
і вевеху
у позі вивиху
своїм аґентам роги наставляє.

***
А у Європі є ще поторочі,
що потурають бравій маячні,
хоча й «охочі»
опускають очі
рішуче від піару на війні.

***
А не буває гіршого нічого
від того, що в історії було,
і перемогу
матиме убоге,
туге на ум і збочене пуйло.

***
А на чолі не ставили клейма
відомої кремлю маріонетки,
його нема,
але біля керма
лишаються чорти із табакерки.

Іронія
А деколи ще є кого послати
за кораблем і хай собі гребе
у пекло чи у небо голубе...
та краще упіймати
головате
чудовисько мережі ефесбе.

12/25

Самотня ніч. Холодне підвіконня.
Зима в душі, негода за вікном.
Гостей немає. Тиша безпардонна
Заволоділа дійсністю та сном.

Покрились льодом почуття бездонні,
Зів'яв букет яскравих еустом.
Тепер мій світ - безбарвне царство сонне,
Яке не оживає під пером.

Надія розбивалася на скельця.
А я чекав... Палке, відкрите серце
Всіх зустрічало щиро, мов дитя.

Даремно. Бо проїхали курсивом
Закохані, красиві й некрасиві
Лише транзитом крізь моє життя.

***
А на кону – на видимому фронті
ніякої містерії нема.
Тяжка робота
бити ідіотів,
бо їх уже не тисячі, а тьма.

***
А у раю не яблуко дешеве,
а фіґа виростає. Боже мій,
це явно древо,
на якому Єва
побачила, як спокушає змій.

***
А малороси фронтового тилу
виховуються дронами, але
не заявили,
що пора – на мило
любиме їхнє пугало мале.

***
А будять люд ієрихонські труби
ракет або шахедів з висоти
і... де ж те, – любо,
браття... щоб за чуба
їх із боліт московії тягти.

***
А Пандора відчинила скриню
і ніхто не відає, чого
не радіє пиня,
що і нині
Божа кара не мине його.

***
А кон-че-ні не те що азіати,
а психопати-циніки... здаля
як не бажати
їм усім конати,
коли стає скловатою земля.

Хепіенд
А від Уралу до кінця Європи
немає місця на одній землі
з одного боку воїну-укропу,
людині-гуманісту, філантропу,
а з іншого – бандиту у кремлі
і малоросу-зраднику – холопу,
яким простори Азії малі.

12.2025

Туман заполонив собою
Усе, що бачив, охопив.
Жупан невидимого крою
Затьмарив стільки див.
Ідеш ліворуч чи праворуч,
Ледь-ледь щось видно в пелені.
Земля свою шепоче сповідь,
Їй теж не хочеться війни.
А що ж туман? Повзе химера,
Байдужа до людських страждань.
Цілодобово: гул сирени.
Дай, Боже, павзу, трохи дай.

Ця сльота так трагічно зимова
Увірвалась з незнаних глибин,
Відібрала провісницьке слово,
Мов дарунок таємних вершин.

Ця сльота розчинила всі мислі,
Розчинила і радість, і сум.
І сніги наповзають невтішні,
Ніби згусток Всевишнього дум.

Потонула в калюжах тривога,
Потонули натхнення і шал.
І на місце єдиного Бога
Знов приходить неситий Ваал.

15 лютого 2025

Задали дітям в школі творчу вправу,
Щоб загадку придумали цікаву.
Якщо її ніхто не відгадає,
Отой оцінку гарну, звісно, має.
Не було часу в мами з татом в Юлі,
Пішла мала спитати у бабулі.
Старенька мудра, всяке- різне знала,
Одну хитреньку загадку згадала.
Не вміє бігати воно й скакати,
Та може часом швидко утікати.
Ніхто не відгадав хитринку Юлі,
Бо це не звір, а молоко в каструлі.

21.12.2025

Світ оцей завеликий, та тихо, дитинко, не плач,
не торкнеться тебе буревій світової толоки,
тато й мама завжди будуть поруч з тобою, допоки
скатертиною неба колує духмяний калач.
Іграшковий ведмедик – з усіх, самий відданий друг,
берегтиме твої потаємні дитячі секрети,
і завжди по зимі за вікном солов’їні сонети
у вишневім саду колисатимуть співами слух.
Сморід пороху й згарищ ніколи не дійде сюди,
будуть теплі дощі, і поля золотаві усюди,
на вкраїнській землі вільно житимуть добрії люди,
й не чекатимуть з неба страшної лихої біди.
Світ оцей завеликий, та тихо, дитинко, не плач,
бо тебе захищають сини військовОї звитяги,
а тому жовто-сині завжди майорітимуть стяги,
аж допоки по небі колує духмяний калач.

24.02.2023

Те саме знову без кінця.
Одне й те саме… все спочатку.
І та мелодія, і ця —
Тобі й мені, обом на згадку…
У кадрі наш з тобою зріст.
Зростали ми там без зупинки.
А в ньому вальс, а ньому твіст
І сна безрадісні уривки…
І все те саме без кінця:
Я — за. І ти за нескінченність.
Не вистачає мудреця
З квитком без натяку на чемність…
17.12.2025.

- Вставай, Данилку, почало світати!-
Прошепотіла мама і в ту ж мить
Відкрив Данилко сині оченята.
Здавалося, що вже давно не спить.
А таки так. Крутився цілу ніч,
Не зміг склепить очей. Бо ж разом з татом
На Січ сьогодні мають вирушати.
А він же мріяв стільки про ту Січ.
Тож підхопився, до криниці враз.
Обличчя вмив холодною водою.
Привчав себе давно вже до такої.
Для козака вона у самий раз.
Поїли з татом. Мама все смачне,
Немов на свято їм наготувала.
Сама тихцем сльозинки витирала.
Синочка жаль: мале та ще й одне.
Данилко швидко миску спорожнив.
Хоч тато їв без поспіху. На сина
Все поглядав. Зовсім іще дитина.
Та ж Січ з таких і робить козаків!
А на подвір’ї коні вже стоять.
І торби у дорогу вже готові.
Сказала мама їм напутнє слово.
Перехрестила: - Буду вас чекать!
З очей утерла хусткою сльозу.
Данилко з татом на коней злетіли.
Ворота мама навстіж відчинила.
Задумалась, бо ж острахи гризуть.
А чи доїдуть? Бо ж в степу бува
І небезпека на людей чигає.
Дорогу чоловік, щоправда знає.
Для нього та поїздка не нова.
Щороку відправляється на Січ.
Тепер з собою й сина забирає.
Та хтось же землю захищати має?!
Козацтво в тім найкраще, звісна річ.
Застояних ледь стримавши коней,
Полишили подвір’я, попрощались
І по дорозі вдалечінь помчались,
Неначе вітер їх вперед жене.
Стояла мати довго на шляху.
Вже й пил осів, що з-під копит піднявся.
А їм услід все мамин шепіт мчався,
Щоб долю де не стрінули лиху.

Вже кілька днів в дорозі батько й син.
Уже й село останнє проминули
І у безмежний, дикий степ пірнули,
Де вітер за господаря один.
Данилко все навколо розгляда,
Хоча здавалось все одноманітним,
Лиш вітер віє, з неба сонце світить
Й орел, якому звідти все видать.
Хоча, насправді, скрізь життя буя,
Якісь зусюди долинають звуки.
То зграєю десь полетіли круки,
То жайвір своїм співом звеселя.
То чується незвичне «крекс-крекс-крекс».
Не встиг Данилко, навіть запитати,
- Та то деркач. – спокійно мовив тато.
Якийсь в траві у нього інтерес.
То щось зашаруділо у траві,
Почулось «кі-кі-кі», з-під ніг зненацька
Якась яскрава птаха піднялася,
Розправивши у леті довгий хвіст.
- А то фазан. Дивися, знадобиться.
Хоч невеликий, а, проте смачний.
Колись ще на обід впіймаєш свій.
В степу такої чималенько птиці.
- А чому б нам тепер не вполювать?
- Навіщо? Нам харчів поки що стачить.
А, як складеться далі, то побачим.
Ти лиш усе старайся помічать.

Одного дня, уже десь під обід
Повз пагорб височенький проїздили.
І раптом щось страшенно заревіло.
- Поглянь-но, хлопче, он на сонця схід.
Данилко тільки очі повернув
Й на пагорбі уздрів страшного звіра.
То він, скоріше заревів допіру.
Напевно, бик якиїсь дикий був.
Весь чорний, мускулистий, голова
Піднесена високо, круті роги.
Такому краще відійти з дороги.
Знов заревів, мов на двобій позвав.
- То тур, Данилку. – тато проказав, -
Колись в степах до біса їх водилось,
Тепер же зовсім мало залишилось.
Я лише кілька раз таких стрічав.
Немає звіра у оцих степах,
Який зумів би тура подолати…
Окрім людини, - встиг іще додати,
Тримаючи мушкета у руках.
- Ти його стрілиш? – Що ти, звісно, ні.
Нам стільки м’яса не потрібно, сину.
А вбити й на поталу звіру кинуть?
Як козаку, не личить то мені.
Це я про всяк випадок. Звір такий,
Якщо на щось чи когось він сердитий,
То може сам зненацька налетіти.
Тоді вже, сину, не зівай, а бий.
Без поспіху направивши коней,
Вони повз пагорб далі подалися.
А реви тура їм услід неслися.
Здавалось, кинеться та й дожене.
Та все минулось. Пагорб вдалині
Разом із туром зник, ревіння стихло.
Лиш вітер степовий повільно диха…
Враз у траві, від стежки в стороні
Зашаруділо, наче хтось втікав.
З трави велика птаха піднялася
І важко та повільно подалася
Від них. Данилко, навіть не чекав,
Як тато раптом вихопив стрілу
І лук, що досі на спині бовтався,
До нього легким теньком обізвався.
Стріла догнала птаха, по крилу
Ударила і він в траву упав.
А тато вже коня услід направив.
І птах в його руках – хвилинна справа,
Зі здобиччю вже радий повертав.
- Це дрофа, сину. У степах оцих
Найбільший птах. Тож наїмося нині.
Запечемо м’ясця собі у глині
Та до запасів додамо своїх.

Спинялися, як правило, вони
У балках чи ярах. Аби багаттям
Себе забродам у степу не здати.
Досвідченим очам зі сторони
Дим серед дня чи то вогонь вночі
Пізнати легко. Нападуть раптово,
Якщо якась роззява гаву зловить…
Отож, Данилка тато всьому вчив.
І лук у нього, й повний сагайдак,
І ніж стирчить за поясом. Без зброї
Ти не козак, а не козак – не воїн.
Принаймі, тато вчив Данилка так.
Вони вже близько тижня у степах.
Ще кілька днів і на Січі вже будуть.
Данилку надимає гордість груди,
Хоч підсвідомий ще долає страх.
Задумався і не помітив, як
Коня свого спинив зненацька тато,
Узявся щось зі степу дослухати.
Данилків кінь став поряд і закляк.
Зі степу раптом тупіт доліта,
Вже зовсім поряд виринули коні.
Майнула думка в голові: погоня.
Коня свого вже тато поверта.
- Тікаєм швидко, синку! Татарва!
Понижче тільки до коня пригнися,
Щоби арканом часом не зловився!
А кінь летів уже, вудила рвав.
Здавалось, відірвалися. Аж враз
І попереду скочили татари.
З трави з‘явились раптом, як примари.
- Погано, синку, оточили нас!
Стрибай з коня, сховайся у траві!
Вони тебе малого не помітять!
Я спробую відвести клятих звідти!...
Стрибнув Данилко, миттю на живіт
І у траві бігом пошурхотів,
Щоб під копита часом не попасти.
Копита дріб пробили мимо часто.
Загін татарський далі полетів.
Почулось гелготіння недалік.
Дзвін шабель, крики болю…Тихо стало.
«Напевно тата, кляті запопали!» -
З думками тими він і повз убік
До пагорба, що високо здіймавсь.
Із нього міг би добре розглядіти,
Що ті татари візьмуться робити.
В траві високій аж на верх забравсь.
Там якийсь ідол кам‘яний стояв
Та безтурботно в далечінь дивився.
Данилко біля нього прихилився
І степ навколо розглядати став.
Татар уздрів. З десяток чоловік.
Щось гелготять, розмахують руками.
Он тата спеленали мотузками.
Он кілька вбитих відтягли убік.
Тоді зібрались та і подались
Кудись неспішно. А Данилко слідом.
Заради тата на край світу піде.
Ішов, а сльози по щоках лились.

Татари недалеко відійшли.
У балці, видно над струмком ховались.
На здобич пантрували, сподівались.
Мабуть, не вперше в цих краях були.
У заростях між вербами вони
Собі містечко гарне влаштували.
Там уже кілька полонених мали.
Данилко то уздрів зі сторони,
Як здерся на високий осокір.
Татар, як на долоні видно було.
Вони ж гадали: в зарості пірнули
І їх уже не віднайти з тих пір.
Тож вогнище скоренько розвели
Та їжу узялися готувати.
Сіріло, ніч вже стала підступати.
Не міг Данилко дочекать, коли
Вони поснуть. На дереві сидів,
Гнав сон від себе, що весь час чіплявся,
В тенета свої взяти намагався.
Напружено у темряву глядів.
Багаття вже погасло у татар.
І звуки змовкли. Форкали лиш коні.
Чи попаски були, чи на припоні?!
Із неба місяць поглядав з-за хмар.
За північ далеченько вже було,
Коли спустивсь Данилко з осокора.
Без шереху дістався кошу скоро.
Тож усе тихо і спокійно йшло.
Татарський табір боком обійшов,
Бо ж бачив полонених де тримали.
Напевно, і тепер сторожували.
Від того аж холола в жилах кров.
Та гнав він страх, ножа в руці стискав.
Вдивлявся пильно, щоб не напоротись
На сторожа, бо з ним не поборотись.
Повз, прислухався… Сторож, видно спав.
Його сопіння сонне було чуть.
Не став Данилко його зачіпати,
Поповз туди, де мав би бути тато.
Вже зовсім близько підібравсь, мабуть.
Тихенько: - Тату! – шепотіти став.
І шепіт поряд зовсім: - Це ти, сину?!
От молодець, що тата не покинув.
Я сподіваюсь, ти ножа узяв?!
- Узяв. Давай мотуззя розітну.
Нащупав руки і мотуззя впало.
Тут інші також шепотіти стали:
- Ріж і мені! – Данилко не минув
Ні одного. Всі руки розтирали,
Бо аж потерпли зв‘язані були.
Нарешті розігнати кров змогли.
І наступила ота мить розплати.
Сторожу тато навіки приспав.
Полонені по балці розповзлися
І за татар поснулих узялися.
А кожен справу свою добре знав.
Тож ранок стріли вільними усі.
Татар чи пов‘язали, чи убили.
Коней усіх татарських половили.
А для Данилка не жаліли слів.
Казали не Данилко – Козачок.
А хлопець, звісно, гордий був від того.
І тато не менш гордий біля нього.
Бо ж син найперший витримав урок.

Проб'є годинник певний час,
Струною захлинеться.
І неймовірний білий вальс
Світ закружляє в берцях.
Гірлянди запалю вночі,
Немов на карнавалі.
Шампанське піниться — ключі
Від щастя у бокалі.
А за ролетами зими
Іскряться кучугури,
Малює всесвіт килими,
Пейзажі із натури.
Із димаря легкий димок
Мережкою у вітті.
В кишені золотий квиток
На потяг — «інтерсіті»
Нічниця* зоряний стожар
Замурзала чорнилом.
Старий зірвала календар,
Новий ще не купила.
Та бог із тим календарем! —
Більш не рахую дати.
Надво́рі казка, в серці щем,
І є що пригадати.

Нічниця* — метелик

21.12.2025р

Не відчуваю холоду погроз,
Давно не бачив на Дніпрі я кригу,
Куди подівся - ні не дід - мороз?
Ми тужимо за сонцем і за снігом.

За землі йде усепланетний торг,
Високий дух перетворивсь на тління.
Війна. Земля - немов лікарня й морг,
І душить всіх глобальне потепління.

П'ятикілометрові смітники
І бурі пилу, люті вітру рухи.
Цим світом правлять, певне, мудаки,
Зими красу забрали й завірюхи.

Колись ми на санчатах із гори
З'їжджали із таким веселим криком.
І грали в сніжки місяців зо три...
Тепер бредем в осінніх черевиках

По вуха вкутані в сумний туман.
Похмурі і стурбовані скрізь лиця.
Поринуть хочу в цей сивушний стан -
До виску поросячого напиться!

21 грудня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

"Після квітів. Споглядання" – цикл поезій 2021-2025рр. зі збірки "Паморозопоезія"

Картина Тетяни Молодої "В очікуваннях дива" 2025р.



Далечіє причал

Далечіє причал.
Два рум'янці розділені обрієм –
дві зорі багровіють відбитком одна у одній,

і питають начал,
і шукають, чи ще хоробрі є,
що наважаться ринути з ними в світи підводні.

Море жде кораблів,
море ці кораблі народжує,
у потугах штормів вириває з твердого лона.

Вже причал оддалів,
пуповиною лиш супроводжує
пінна хвиля, мов кров, у заграві руда й солона.
20.01.2021



Квіти в її волоссі

На картини Емі Джадд

Перли в її волоссі.
Птиці в її очах –
Карі та ледь розкосі
сіють страх.

Дівчина з цих полотен –
вигадка. Таїна –
спроба пізнати всоте
хто вона?

Лагідна чи жорстока –
порухи затаїть,
стане супроти ока
й так стоїть.

Квіти із неї пнуться,
Квіти для неї тнуть.
Фарбами озовуться,
хоч зітруть

повний бутон з букету,
дикі галузки руж...
Чисті полотна... Де ти?
Я – довкруж!
25.01.2021



Розбиті маленькі серця

Розбиті маленькі серця дзенькочуть вкупі.
Купили за N рупій.
Повісять на верхній одвірок, щоб били, били,
коли прочинили...

Дзвеніть собі, вчені брахмани, великі гуру!
Пишіть партитуру!
Хоч музика ваших сердець не здолає смерті,
лишайтесь відверті!
29.01.2021



Нестоунгендж

Рувану Талі

Талі, Талі, мрії твої зухвалі!
Як ти пишеш пальцем медові далі!
Як покинеш звичку отак писати?
Як полишиш груди натхнення ссати?

Завтра буде тихим, як вбитий клоун.
Нині висне каменем Hanging Stone.
Вчора сяде зліва та схоче спати.
Талі, Талі, будеш йому читати?

Вірш за віршем люляє та лікує.
Дням шумливим вийти говориш всує.
Брошку часу вистромивши зі шкіри –
розглядаєш свіжу та давні діри.

Можна стрічку райдужну в них всилити,
мовби в свічці ґніт, у собі палити,
випускати сиві кружельця диму,
удобряти попелом свіжу риму.

Чорнобривці сходять від згару в роті.
Пильно полеш, губишся у роботі.
Чорні пальці, але медові далі.
З них вертайся видужалою, Талі!
30.01.2021



Курява

Це ж бо уже й ох!
Синява на межі.
Вийшли сюди вдвох,
вигострили ножі.
Чистили від іржі
обрій, де сів Бог.

Вітер січний з гір
вздовж розітнув чоло.
Стало, як старовір,
виструнчене стебло.
Свідчить: оце було
Богу наперекір!

Це ж бо уже й дме!
Курява на прогноз!
Змовилися, бігме,
сіверко і мороз.

Синява від погроз
й Бога на мить пройме.
06.02.2021



Білий колапс

Тут нема ні богів, ні демонів, тут тільки сніги й сніги.
Тут всі вади гладко зализані, критик не підкопає.
Тут повзе щось холодне, як посмішка, вздовж моєї ноги,
й так засинає.

Я ступила би крок на волю, я ступила б їх, може, й два,
та боюсь розбудити, хтозна, чи хижий, білого звіра.
З тої зради занудить, а в лоні моїм проросте трава,
наче офіра.

Та кому? Адже тут, як відомо, ні демонів, ні богів.
Навіть предки все глибше, заки стою – насипало з лікоть.
Тут відважні мужі та жони до глухих взивають снігів:
станьте навіки!

В неба – сірі повіки, в людей – нетерплячі густі слова.
В мене – плаче бліде звіреня, розбуджене під коліном.
Як сльозами стече – знов його заколише зима-вдова
морозним тліном.
11.02.2021



Мить

Наче гострять ножі.
Наче тягнуть по шкірі пальцем.
Наче йдеш і раптово хапають твоє зап'ястя.
Наче косять траву.
Наче "Літо" звучить Вівальді.
Наче ти поза часом, а світ – двадцять п'ятий кадр.
Наче сонце тече.
Наче хмарища повні сміху.
Наче кличе дівча медокосе до тебе: мамо!
Наче сіється дощ.
Наче місто відкрило душу.
Наче крутять улюблений фільм, який увірве гроза.
19.02.2021



Мода на весну

Як вперіщить дощ – проросте трава і набрякнуть сни.
Вийде з моди кльош, та вернутись знов встигне до весни.
І впаде гніздо пантрівних лелек й електричний стовп.
І підмочить нас та віршів врожай черговий потоп.

Тільки будь стійким до моїх розмов, до моїх очей!
Час змиває нас плямою з вікна, не їдка ачей.
Я ж люблю тебе, як своє ребро, літаковий хвіст!
Тільки ким ти є, тільки де ти є, – хто мені повість?

Літаковий шлях виріже для нас піднебесся клин.
Тільки будь швидким, бо розтане дим, мов палю полин,
проганяю злих. Тільки ти – який? Тільки що – добро?
Бо увійде знов мода на каре, прозу і таро.

Я курила б в ніч – тінь попід стіну в сукні з бахроми,
тільки вийми хрип зі своїх легень і в мої встроми!
Час повісить, як парасольний гак, нас, у мить ясну,
зразу при дверях, бо мине і ця мода на весну.
24.02.2021



Життя за Оккама

Недовго й зотліє знов,
пожухне, як пелюсток.

Коли ти пером споров
всю голову від кісток
до думки – як butterflies
випурхували слова.
У декотрих ти зав'яз,
а інші – ділив на два.

За лезом Оккама знай,
що все тут було просте,
і спалений в попіл рай,
і місце під друк пусте,
і ставлення до причин,
і наслідків перший збір.
По факту – усе чин-чин.
По вірі – всього лиш вір!

Недовго й зійдуть на штрих
диктанти кардіограм,
відразою до відлиг
заниє надбрівний шрам
і вимовиш щось про лють
з метеликом на губах.

Послухай, якщо по суті, –
в тобі не існує страху!
24.02.2021



Молитва міжсезоння

Ненамолене місто зранку воістину чисте!
Дзеркала калабань для припухлих облич розклало.
Подивися, як дехто, кому необхідно мало,
прикладається пити священного, яко вихрест.

Він не знає за скільки продав би себе, от мав би.
Він не має себе й здивувався б, якщо це взнав би.
Ненаміряне небо, де мрій міріади – мрево.
Все це так міжсезонно й водночас усе ж лютнево.

Озирнеться на вихлоп, мов кашель зими досмертний.
Стане мовити пацяр – зіб'ється на "же єси на..."
Два на шиї висять для безпеки: срібло й осина.
Ці машини страшать його, мов вивергання Етни.

Поруч – ретро кафе сучить спогад, мов крутить вуса:
вуйко в підраних джинсах колись був завидним хлопом,
та покинув усе й подався у світ автостопом,
з тих часів став подібним до Леннона та Ісуса.

Тож змирися, направду для нього це місто встало.
Домолися за нього від "на небесах" і нижче.
Калабані зугарні відсвічують долі днище –
це готує чоло до сівби міжсезоння рало.
27.02.2021



Зимна вода

"люльчить ласий посвітайночок
потічками злиганої здійняви,
з тим, врешта, трішечки;
бо льодий злам,
ледьсерця – буйче на розтрав,
насправу:
не зважиш часочку –
вже весновиннячко бруняве..." Криптопоэзия Krajzer "Загойдак"

Ледьсерця загойдак
закрайнозвивногірний
похвильнохлюпно стоплює,
щоб в цвєтєнь брунькавиці упувать.
То зимна во́да!
То димні́ люльчать
межзгибні понадбрильні
діди-тумани!
Гойра-гой! –
Ся кланяють діди
пострічним голоногим човнярам.

Ади, яке окілля туто й там! –
Се вже човняр меж хвиль вділяє хвильочку,
замилувавшися,
та й далі покладесь на загойдак.
23.04.2021



Зима вирвиця

Зима – вирвиця.
Ще раз вирветься
та й утопиться
до листопада.
Весна близиться
малям, пижиком.
Зросте, визріє
хутро жнив'яне
в літо спижеве.
Коси росяні
раз – й підстрижені
серпом серпня.
Аж обважиться
осінь-ризниця,
повна рижого
листу-золота.
Й знову вчується
спів-завійниця
блідолицьої
зими мрійниці.
02.03.2021



Сповиток весни

Розстелись, сповиток весни!
Зачекалися на дитя!
Пронеси попри дивосни,
влюляй тихе серцебиття!

Аж, мов голос з морських глибин,
чутно: рибка до вас пливе!
Доля випрямувала плин,
вже до себе життя зове!

Вже веснянки плетуть вінок,
бджоли повнять медовий глек.
Заглядають, – чи наш синок? –
мама з татом в гніздо лелек.

Зачекалися на любов,
зачерпнули у жмені світ.
Ти – найперший батьків улов.
Я – твій друг на землі. Привіт!
02.03.2021



Час воскресати

У віршах, що написані рік назад,
у віршах, що описують вік назад,
у віршах, що гортають життя назад,
годі себе шукати!

Де ріка випускає рукав на схід,
де рука витирає з обличчя піт,
де рокад перетнутих щезає слід –
не полічити втрати.

Вже з гори зіслизає духмяний шовк.
Вже заклин перемерзлих зорин помовк.
Вже без свідків гори, як записки змов!
Час воскресати!
04.03.2021



Неменестрель

Просто людина середнього зросту
в сірому светрі, в порушенні посту
десь у торговому закутку міста,
з порзного тіста.

Стерте ім'я поміж кликом й луною
просто людини з смішною ходою,
що проявляє заледве реакції
на декорації.

Голуби вже повертають на стріхи,
вже визирають на клумбах потіхи,
вже підіймаються кутики рота
в теплі широти.

Просто людині, у вузол зав'язаній,
медом та м'ятою губи помазані,
тож, що почує – в віршах переказує.
Щось в ній від джазу є.

Дуже середньо узятими нотами
у перехожих з болота... гризотами
просто людина поповнює музику
з власного стільнику.
19.03.2021



Ангел

По шкірі твоїй – арабески й небесні карти.
По вірі твоїй – перманентні вогні зачину.
По контуру в тебе – нагострені списи́ варти.
Крило – по чину.

Ідеш, мов ведеш за собою на війни сотні.
Речеш, мов спускаєш останню на землю кару.
Діждеш, заки викують ланц на шляхи зворотні,
а дощ – погару.

Чи хмарами стогнеш на провість цвітіння світу,
чи марами стигнеш, над страхом стаєш беззбройно,
чи зорями крешеш, мов ставиш на чолах міту, –
усе незгойно!
28.03.2021



Небригантина

Перекроєні сни, перелатані – все доношую,
з полотна найдорожчого, з яву та денних пошуків.
Я старалася змалечку завжди бути хорошою,
та виходила за краї чи доріг, а чи зошитів,
і робилася в тому старанні щоразу тоншою.

А полотна життя наді мною пнулись вітрилами,
повні дужого подуву мрій та щирого подиву.
Я білішала з ними, сповнялася з ними силами,
мов припливи – долала я кожну наступну сходину
до відкритого простору дій, що за небосхилами.

І щоночі, розплющивши очі, так ясно бачила,
як з грудей мені щогли стримлять, як вузли затягнуті,
як з гойданням вітрил то зникала, то знов маячила
найпалкіша зоря, звана Сонцем, і всі осягнуті
в сонці прояви зла – звільнялися від звинувачення.

Я була гостроверхою вільною бригантиною,
я пливла, напоумлена вітром, сповита маревом.
І пророчили хвилі величність мені латиною.
Ще окіл не стискав мене туго, тягнувся чарами.
Світ на мене був зшитим, а я в нім була – дитиною.
31.03.2021



Сонний час

Я падаю. Рими пливуть понад ямою. Сонний час.
Провалля у поперек дихає надто палко.
Десь поруч – не мчить, лиш копитом зухвало товче Пегас,
хоч сну однако.

Дитя за рукав мене мовчки смикає й просить до гри,
в якій я в нарциси утілюю соніків-монстрів.
І чутно, як космос дзвенить і стікає на нас згори,
мов тінь на острів.

Аж коси розвиті мої – загустілий торішній мед,
як в воду киплячу опущені, дивно тануть.
Я знаю, що буде зі мною на пів життя наперед,
й до́тіль – не встану.

Цей світ – ретроградний, затятий, суворий, одвічний сон –
утілює в монстрів насаджені жовті квіти.
Вмирають безглуздо під скалками марення, як Ясон,
сновиддя-діти.
04.04.2021



З місяця олії

Злотаво стікають олії нічної лямпади
тонким мотузочком від місяця аж на чоло.
Розважую: буде на миро чи, може, на яди?
Місяць – біле шкло.

Об зорі кресалом, так іскри жбурляє піїту,
вдаряє лямпадник, і будить того, що заснув.
Міцними руками, мов яблуко спіле, пів світу
йому відчахнув.

І сталося світло! Так просто, як очі в люстерку,
так рясно, як після посухи стаються дощі.
Вирішую: будуть оливи ці, литі по смерку,
на ліки душі!
10.04.2021



Гіацинтове пахілля

Перестала весна.
Ще у просторі виснула нота, останньо узята,
ще в зачині сотворення пахілля
напнуті гіацинти
здавалися збуджено недоладними,
ще розхристанолиці цвітки́ на китицях їхніх
кликали к собі тих –
стулених і боязких,
що на іншому боці, від сонця відвернуті зовсім,
ще звивалися їй достеменно підвладні
папірці відривного календаря,
ще не вивільнилися з лялечок перші пухкі крилята,
як уже перестала весна,
щоби знову за мить розпочатись.
15.04.2021



Вечірня Сонцю

Це суголосся щебетів пророчих,
ці променів тремких страсні свічки,
цей запах розпашілої ріки
в призахідних охмареннях урочих –

задурюють і зманюють мене:
ще мить! Ще погляд! Ще ковток п'янючий!
Як лишусь тут, – в заграві догорю чи
померкне обрій й разом з ним – мине

цей надграничний жар слабого тіла,
це марення на кам'янистім ложі,
цей крові смак, губ враженої рожі,
і ця вечірня, що палахкотіла,
як страсті Божі?
21.04.2021



Літер сонм

О дивний сон! О сміла ніч! О вигадко!
Віч-на-віч ми лишилися тепер.
Я знаю, що втечеш від мене вивертко.
Скажи лиш, хто ім'я твоє зітер?

О літер сонм! О вітру рик! О далече,
Зродилася! Чом вени-струни-трям
рвеш з дня у день, і вивертаєш на лице
не правду, тільки вибрехні байстрям?

О час!
О дух!
О мій польоте з тіла!
О, як я там зостатися хотіла!
04.05.2021



Замкнуті потоки

Вже стікає ось з потічків руки
в море-черево перетала кров.
Мрія – наче паль посеред ріки,
жду, коли приб'ється до берега.

Хвилі котять вчвал і шумлять в мені,
хоч загату-плоть дух не розпоров.
Потічки пусті, руки – ще пітні,
ще скобочуть їм днища зрошені.

А довкіл – весна, вже сповна важка,
і у нас обох в животах пече.
Кілька раз сяйне сонце понад днем –
й літом у плодах ми розродимось.

Щойно кров моя зайнялась вогнем,
як пішли дощі – хтось торкнув плече.
Відколовся шмат палі чи божка –
Відпускаю вплав, не затримую.
23.05.2021



Маленький хлопчик закликає

Маленький хлопчик закликає нас
йти на веселку
по кольоровій травистій стежці,
далеко-далеко,
довго-довго
і не зупинятися, навіть коли
дуже втомимося в дорозі.
Я чую церковний дзвін у його голосі,
бачу сонце в його обличчі,
наче зростає на моїх очах
білокоре деревце істини
з тонкого веселого пагінця,
який заледве вміщаю
у межі любові.
Маленький хлопчик так радісно
приповідає свої вигадки
і нічим не виказує таємниць казкаря:
далеко-далеко давним-давно
з води проросла веселка...
Я вірю йому і розпитуюся
ще більше про землю риб.
Тепер я допевне знаю, що там –
за веселкою
ми розмовлятимемо так,
як зараз цілуємо.

Я бачу сонце в його обличчі.
10.06.2021



Про землю риб

Він цілує, немов ковтає
бульбашки щастя з мого обличчя,
а тоді відпускає їх осторонь,
щоб милуватися здалеку.
Найдосвідченіший мандрівник
у просто́рах нової землі.
Він прозорий і добре пахне:
дещо гостро, подібно літу,
дещо пряно, подібно травам,
та в основі його аромату
завжди вода і сіль.
І здіймається свіжий вітер
над блакиттю очей –
бриз незвіданої душі.
Він покликав мене до себе,
як по правді, – щоб просто бути.
Це не здогад, на всі питання
він відказував: будь зі мною!
Я лишаюся, я пишаюся, таланить.
Він повідав мені з останнього
про підводні міста і звичаї,
про русалчиний хвіст і коси
кольору третіх снів.
Я мовчу, мов набрала води у рот,
я готова йти,
тож пишу йому пальцем на носику:
фіолетовий личить пригодам,
тримайся за обрану нить!
Чи веселкою, чи побрехенькою,
маленький сяйливий хлопчику,
проведи нас на землю риб!

Він цілує, немов ковтає мене в свій світ.
08.07.2021



Я чую вас

Перечекати зливою слова.
Холодний шквал у спину, і навіщо?
Я чую, чую, слух мій здавна віщий –
потік чужого шепоту періщить!
Ділю на сотні сотень, не на два.

Перечекати зливою красу –
неторкану, не зніжену, не спиту,
свідому власних сил, несамовиту,
цей – поміж пальці дар, як води – ситу,
не вимінявши жадно на росу.

Перечекати зливою печаль –
застиглий усміх, змружені повіки,
бо все приходить раз, та не навіки.
Нема словам, красі та смуткам ліку!

Я чую вас, на щастя і на жаль.
20.07.2021



Ніжності на слова

Чи вистачить ніжності на слова?
Жива, нежива, незнана
людина, мов світу відкрита рана,
мов позначка часова людині зустрічній,
мов іншої фон –
загоїться, стреться, зникне.
Хоч звикне без неї світ,
та зоставлений ніжності моноліт
часом не розпорошити.

Говоріть, говоріть, довго, ніжно мені говоріть!
Хочу напам'ять людину у вас завчити.
23.08.2021



Коси повстяні

Коси повстя́ні вересу –
нитка пурпурна в килимі,
що постелився в вересень,
вслід за природи крилами.

Колами сни та вислови,
вереском співи Велесу.
Жниво лягло. Чи вистоїть
міць цього шляху-чересу?

В сховку моїм під ребрами
виміняне та знайдене:
літо, що з тіла – стеблами,
осінь, що в душу – зайдою.

Визрію в тобі Ладою,
Всесвіте!
29.08.2021



Намолене поле

І ти, коли сила, змалюй це намолене поле,
його шрамування посівом і виразки голі,
намовлених бігти за обрій останніх вцілілих
трилисників на хрестовиннях, що влітку говіли,

стебельця, мов скельця відломлених ніжок бокалів,
чорнозему пар на колесах, як в давність – на ралі,
стежки й півдороги, що зором спромога сягнути,
і шерех окраїн, й відлунок пташиної смути,

і запах землі, по судинах плодючих налитий,
і присмак плодів, що наважився глиною кпити,
і те як стоїш, коли тиша повстала навпроти,
і музику вітру, мов зірвані павзою ноти.
18.09.2021



Клен навпроти вікон

Мої вірші та клен навпроти вікон
залишаться зі мною, ну а ти
за жовтень підеш гарним чоловіком,
листком кленовим, вісником сльоти.

Не потурбує шлях твій в непогоду,
бо, кажуть, добре – де немає нас.
Турбує, що всипає митей вроду
під ноги людству злий прагматик час.

Що вже між нами тиша не повстане –
велична, наче вирішальний бій,
що не потішить день знайомим станом,
лінивим тоном, пеленою вій.

Що тільки звикла, як ти ходиш вколо,
а вже питають, пам'ятю чи.
Це той, котрому личив власний голос?
Я його знала в осені зачин.
08.10.2021



Ступати в біле світло місяця

Ступати в біле світло місяця,
як під обличчя злого генія,
як на долоню бога-велетня,
як в тепле озеро нічне.

Коли думки, як мари, бісяться,
коли сама в фінальній сцені я –
скоритись світлу. Місяць вселення
в людину позирці зачне,

довкіл завісою розвіється
а чи розсіється пилинами,
і простір вийде з безконечності,
як перше слово з-за куліс.

Як павза часу, що намріється
тугими, чорними хвилинами, –
ступати в контури безпечності
супутника, що в мене вріс.
20.10.2021



Вона чекала його на ґанку

Вона тримала його за руку, аж раптом – в вересні випав сніг.
Отак буває, що й по людині одежа висить на звичнім місці.
По парі всього, горнят і ложок, лиш слід на біле самотньо ліг,
а в даль пригаслу ввіпнулись сосни, як в папірець запізнілі вісті.

Вона чекала його на ґанку. І так щоднини, і так щоранку.
Тороччя скубла з його ряднини. І так щоранку, і так щоднини.
06.11.2021



Дитячі сни

Коли мені страшний наснився сон,
зминали мухи білий круг довіри,
де радіусно – я і давній друг,
і де площинно – діри, діри й діри,
тоді мені страшний наснився сон.

Коли у прірву падала моя
нагріта постіль й миттю холодніла,
та все, мов дзиґа, в просторі вертілась,
бо простір прірви підбивав їй ніжки, –
свідомість в прірву падала моя.

О мух нічних оскалені усмішки!
З комори снів не вигнати задух,
де я діаметрально й давній друг.
Периметр вкотре змінює фасон.

Давно забутий знову снився сон.
16.11.2021



За некохння

Зірвалась з неба безйменна зірка
у листопадову темну ніч.
Так рветься долу сльоза прогіркла,
коли кохані не зводять віч
у мить прощання.

Зірвалась рання, відтак – невміло
всявала простір ефірним тілом.
Померкла з прикрості круговина.
Так меркне раптом чужа провина
за некохання.

Зірвалась зірка, та в мить падіння
хтось все ж нарік її – Неостання.
27.11.2021



Локомотив. Проба пера

Линь
Огню
Кусає
Около
Мого
Одуру.
Тратяться
Искр
Вагони.

Коломотив!
23.12.2021



Так помирає поезія

І здається мені...
Так, – здається мені!
Все здається мені, що так,
саме так на струні стрійні звуки
і звій-іній так на стіні...
Ійон!
Чи здається мені, а чи ні, а чи ні? –
Саме так помирає поезія!
24.12.2021



Задумливі круки

А потім – місяць вийшов до ріки.
Зима сіяла, яко чиста діва.
І лиш старі задумливі круки
тінь відкидали на просвіток зліва –
зі зграї часу вибились роки.

Промерзлі береги тримали світ
людини, що доходила до краю.
В зимовій річці відголосок раю
дзюрчав манливо, з оберемка літ
квітуче право чи правдивий квіт
все укладав людині до руки.

Старі круки верталися у зграю.
04.01.2022



Спіраллю янгольських доріг

Цієї ночі білий пух
так обезкрилено кружляє
спіраллю янгольських доріг!
Лунає спів: якби він зміг!..
Луна є спільницею хору.
Щось, наче гавкіт, рветься з двору
і гасить свічку віри – дмух!
Аж яленіє в грудях ружа.

По небовиді – біла стужа
молочні ріки мілко лляє.
Лунає спів: вона чекає!..
Луна єство своє являє,
спіраллю сипле: ає... ає...
та перетворює на сніг.
І вже, немов лавина дужа,
до ранку не спиняє руху.

Лунає спів: бо небайдужа!..
і наскрізь серця проростає.
09.01.2022



Загоюється стежка

Загоюється стежка. Хтось пішов
так гостро – в ніч, не вичекавши миті,
аж випав сніг, зачеплений чолом,
аж не збагнеться враз чого бракує,
аж розіллються по слідах озерця.
Бракує серця!

На святковий стіл
потрапить іскра спаленої зірки,
бо хтось пішов, не погасивши світ,
бо хтось пішов з обманною усмішкою,
яку приймають часто за любов
ті, що лишаються, від того, хто пішов,
загоюючи стежку білим спогадом.
18.01.2022



Прощання з січнем

Не дивися за обрій, забудь, що гряде світанок!
Не даремно ж цілують наосліп нічниці й час.
Я сьогодні вивершую долю твоїх коханок,
позначаючи доторком кожну, немов Мідас.

Цьому бути! Зрікатися – пізно, любити – мало.
Он вже й вітер пекучий мені вислизає з рук,
як останнє сновиддя, що з ними тебе єднало,
як прикмета твоїх, січне, з віхолами розлук.
27.01.2022



Легіт

Ти – ім'я на вустах, сипла істина вічного поклику.
Ти – негаданий легіт в тривожнім кружлянні розгуби.
Ти – волога дощів на запаленій посмішці докору.
Ти – молитва сміливості перед кожним уступом скали.

Проминають дощі, сонцесходи, роки та періоди,
позначають хвороби та зцілення, втрати й здобутки – чоло мені,
покидають і знову приходять забуті, стаються покинутими,
та достатньо пірнути у думку про тебе, щоб не зупинятися.

Чи згоратиме світло на пагорбі слави і гонору,
чи тонутиме світло в глибинах одвічного сумніву,
чи вкрадуть моє світло проханнями непослідовними, –
ти навіки в мені тихо сяятимеш любов'ю.
03.02.2022



Моя любове

Пиши мені, моя любове,
нетлінну музику світання!
Східсонце, вирване з ридання,
запалюй в грудях переритих!

Скрижалі з іменами вбитих
читай мені серед молитви!
У ріг, що зазивав до битви,
труби про скінчення війни!

Пиши мені на плямах крови
своїми білими руками,
по небу – чорними круками,
по долі – помстою богів.

Пиши, любове, і про гнів,
його повік не відітни!
06.04.2022



Споглядання. Громовий камінь

Не залишай для мене місця, береговино!
Камінням і піском заповни свій узор.
Закрай пряде багряні ниті звершень та спочинків.
Нехай здіймає легіт їхні доли
так лагідно, як пестила рука
суцвіття кленів.
Ясенелисті
в ясеннім, чистім
дні стояли.
Це мурашина праця – бій ріки,
що пробивє шлях веселкам наскрізь світу.
Це закуток для вигрівання змій –
думок нелюбих.
Не піддавайся різнобарв'ю травня,
доосередньо гнаному теплом.
Клубок крице́вий на твоєму серці
зіллється з тлом,
я там його зоставила навмисно, збережи!
Лиш споглядання не зруйнуй мого.
12.05.2022



Дай серце світу

Дай серце світу, а мені – лиш мить,
в якій зберу все золото від слова,
усе число його солодких крихт,
усе поквіття пишної оздоби,
усяку правду відблисків його.

Дай серце світу, а мені – любов,
оту священну, вільну від образи,
від здогадів, очікувань і втрат,
від обіцянок, від сухого цвіту,
усяких зерен слабкості та зла.

Дай серце світу, а мені у владу
ніколи не давай його, ані
у дар чи сховок, чи на всякий зміст,
бо вічність ширша від моїх обіймів.
Мені – слова, а світу – серце дай!
13.05.2022



Забуду

І навіть слова...
І слова також,
і мотив, і нуту,
і розсипища окликів, і непокрапане тло,
і пісню сьогоднішню, цю – на завтра не нову,
і невимовлену забуту,
і злість, і покірність, і владність,
і все, що одно,
і все, що мені все одно,
і все, що мені, все, що й не мені – не однаково, небайдуже,
і тебе, що читаєш, минаєш, минаєш читати, друже!
28.05.2022



Шлях на бескиди

Як лясне електрички бич
у чорну ніч, в безвидну ніч,
я знаю, – це в дорогу клич
для мене.

Я чую металевих жил
натужний скрип під гуркіт рік –
це так спрямунок-старожил
свій тягне вік.

Обрушене каміння з гір
і те йому не стулить віч.
Де рух – війна, а швидкість – січ, –
у напрям вір!
06.06.2022



З яблуні

Та це ж для тебе думку розпочала
з отої яблуні, що виросла за край
порогу Божого, і грім – конячка чала
розвіз її, порубану й сиру ще,
по всіх усюдах божеських дворів.
Вогонь її не брався, не горів.
Сиріло нагорі все дужче й дужче.

Збагни це думкування нетямуще,
що задля нього інші покінчала
абияк. Би я, би, як я, вони
тебе шукали в травах восени,
тебе знаходили під яблунею плодом,
на тебе йшли одним думок народом,
всі, як одна, верталися від неба
посушливі чи дощові – до тебе,
як і по колу йдуть життя начала.

Таку от з яблуні я думку розпочала.
08.06.2022



Поміж вогненних стріл

"Стріли її – вогненні стріли" Пісн.8:6

Перевіряй мої слова на зойк і правду!
Крізь сито обіцянок просівай!
Я не збрехала ані раз, аж доки не навчилася усмішок.

Це я – омріяний затишок для розмов,
чужих сумлінь і виправдань за слабкість – сховок.
Мов парасоля, усмішка моя.

Вогненні стріли не проб'ють хребта,
допоки луком усмішки озброєна насу́проти.
Не вороги два лучники, та у обох своя свята
правічна правда, що її боронять.

Як на півмісяці блукач міжзоряний засне,
так на моїй усмішці бе́сідник вколишеться.
Гойдається розхитана вітрами
зізнань і брехень.
22.06.2022



Насічки нут

Лу‌но,
ти роздвоєний клич, я – лут.
Оповий мною талію гнуту,
проросту вербою.

Нумо,
уторовуй на убереж лаз!
Посмугуєш мене нараз
насвіжо молодою.

Лоно
твого голосу – плавнів глиб,
не подоба йому мій схлип!
Втоплюся чи в нім загою
насічки нут?
28.07.2022



Відгук

Залишся тут! В потоці теплих слів
моя безвадність викупає думку
і сміх стече по шовку глузду в лунку
пробиту там, де ти словам звелів.

Залишся тут! На каменях часів,
де вигрівають те, що не розтане,
і де осушують душі вологі стани,
вербняк – стіну, а ти – затишок сплів.

Залишся тут діждати кораблів!
На мілині розбурханого серця
є місце всім. Потрощить до щемерця
останній спротив, що у нім зомлів.
Залишся тут!
13.08.2022



Смеркання

Це бій часів, смеркання і розлука.
Очей не зводь до галузок пожухлих!
У темені немає ляку й дух
її порожнім був споконвіків.

Це бій за себе з марами себе.
Ні тіні крон, ні крук, ні крик відлеглий –
не зроджують тобі у грудях пекло,
не зрошують тобі в страхах чоло.

Лиш те, що є, не те, що відбуло,
нехай тебе жахає. А майбутнє –
це тільки жарт вигадливих примар.
Не вір їм! Не надійся! Не очікуй!

Ось віддих твій – ось непоборний чар!
01.09.2022



Інші люди

А жовта троянда, що у вересні тільки лиш випустила пуп'янки,
нагадує: ти, може, і станеш ґрунтом, та життя, як таке, продовжиться
під гігантським сонцем, що володіє незбагненною силою,
і навіть тобі нахабно тисне на чоло важкою долонею, –
пробудися! Пробудися! Пробудися до цвітіння!

Гамір ранкової вулиці цьому є підтвердженням,
життя зцілить тебе непомітно ще й цього N-ного разу.
Ще N разів ти прочиниш вікно, щоб впустити у серце протяг,
хоч затулятимеш груди шарами домашнього заношеного одягу,
аж доки не отямишся, усвідомивши: часу менше, ніж кави в горнятку.
Пора! Пора! Пора виконати, що мусиш!

Розуміння "я мушу" – найкраще, за що коли-небудь хапалися нестійкі.
Воно таке подібне до тебе, ви зі спільного виросли кореня,
ви – його розгалуження у підвалинах сотворіння землі.
Ви тверді та опористі, хай всі інші на вас схиляються,
доки соки землі по-краплі підіймаються вверх.

Але іноді квіти, але іноді жовті пуп'янки,
але іноді ти, але іноді всі опори –
і такі ненапоєні, і такі ненасичені ясністю,
що лишень їм селитися в грудях у інших людей,
щоб окутали світлом, як сонце окутує просторінь,
вигріває усю нашу просторінь.

Та в чужому нутрі, коли студінь, забуваєш роззутися,
а заходячи в спеку – оголюєшся необачно.
Прихистять ненадовго, довго і ти не подужаєш,
наче в ґрунті коріння, неодмінно прошиєш їм груди,
щоб вділити від себе добра цьому світлому світу.
07.09.2022



Вільний переклад пісні сича

Я повертаюся до тихої ночі під повен місяць,
туди, де були промовлені такі оглушливі слова,
слова густі, немов патока, тягучі, немов горизонт.
Я повертаюся знову і знову, бо хочу застати їх несподівано,
так несподівано, як і ти колись застав був їх вперше.
Нікуди правди діти, ці слова належалися мені
і я випровадила їх у Всесвіт, у вуха тому, хто слухав.
Як я зраділа їхньому відголоску! Він приводив мене до тями,
він тремтів і розсипався у хвилюванні, та я впізнавала свій голос.
Це було звільненням від пересторог і одночасно знахідкою,
я знайшла в тобі те, що давніше – в собі, і врешті озвучила.

Вже у той час,
коли слово тільки зароджувалося мені на вустах,
я збагнула, що промовлене
оживе навіки.
І ця розкіш досі зі мною –
я люблю тебе!
08.09.2022



По тріщинах розлук

Тільки я також не гомінка.
Що ж, коханий, просто помовчімо.
Б'є об погляд – обширу ріка,
навчених сповідуватись німо.

Гул та й гул, та й простори лункі.
Лиже мряка зріз горизонталі.
Синь та й синь, і ми, як синь – такі,
наче очі, видивлені в далі.

Згук та й згук
по тріщинах розлук.
13.09.2022



В очікуваннях дощу

Зачекаюся.
А на ранок запіжиш зливою.
Слів забракне образам стриманим і знеможеним.
Як ти визначив і нарік її неважливою,
ту краплину, що дощовим твоїм є тотожною?

Не роса, не сіль, не з людини сік
та, котру прирік
увійти в потік
безіменних вод.
Хто ж наплакав їх у часи знегод?

Зачекаюся.
А тоді і сказати нічого.
Ревний бракер за все зароджене на вустах корить.
Як домігся ти цього образу чоловічого,
що до осені, як до старості, щораз більш гнітить?
28.09.2022



Цьогорічні. Мій непорушний друже

Чи ти любиш мене? І зривається з крони: дуже!
Обійми хоч би шелестом, мій непорушний друже!

Осінь каже: пора! Простягає на зміну одіж.
Власноруч перебрала б, та все до прощання. Годі ж

розглядати судин переплети – долонь і листя,
наче щойно зродилися ті, що уже й відбулися,

наче вивчити їх – це зарука скорити вічність
пересічним обом, що для вічності лиш цьогорічні.
01.10.2022



Чому небо

Сьогодні небо знову від мене втікало
кольором улюбленим – жовтим,
смаком улюбленим – медовим,
другом улюбленим – невідомим,
аж не втекло, розгублене у дрібницях,
тож завтра повториться знизька,
самооцінюючись, єдине.

– Чому ти боїшся питань про улюблене?
– Чому небо?
– Чому не "бо"?
– Бо улюблене пізнається на фоні решти,
а за єдиним – решти не видно.
28.10.2022



Я є слова

Я є слова, з яких стікає втома
густим чорнилом темряви душі!
Я є любов, що справіку відома,
й розкладена на прозу та вірші!
Я є початок кожного початку!
Я – досвід ваш, і я кладу печатку
вустами ворухкими на серця:
оця творила тут!
Оця! Оця! Оця!
31.10.2022



Перекричати світло ліхтаря

Але і я також, але і я
в останню ніч незвіданої згуби
перекричала світло ліхтаря,
мов цілувала перехожих в губи.

Їм заплітались кроки від снаги
раптової чужої таємниці,
їм підіймався холод вздовж ноги
від неосвітленої діткнутої криці,

де перелітний птах моїх думок
зрізав трикутник вуличного сяйва,
а довгі скрепи довгих помилок
посвідчили, що жодна з них не зайва.

І заповзала під одежу суть
і неможливість припису: забудь,
що ніч пустує, наче озія,
адже і я також, адже і я!..
07.11.2022



Радісна

Коли чую слова твої: будь спокійною! –
розчиняюся легкістю, мов туман.
Дні тягучі, душе моя, в безпросвітності,
як навмисний чи вимушений обман.

І нема їм ні витоку, ні посудини,
не збагну, чи позбутися, чи спасти.
Та як чую слова твої: будь повсюдною! –
враз видніються позначки до мети.

Тож стелюся душею ще більш шалено я,
щоб теплом мого віддиху дихав світ,
Бо як чую слова твої: будь вселенною! –
та, здається, вміщається в твій привіт.

І видніють з-під шкіри тендітні стебла, і
покриває росою їх сяйво зір,
коли чую слова твої: будь упевнена!
Просто вір мені, радісна, просто вір!
11.11.2022



Молитва

Щоб ніхто і ніколи більше не розпорошив –
кришталеву мелодію тьмавих моїх віршів,
безособну молитву, що пнеться мені з душі,
мерехтливу картину сухих голослівних злив,

щоб ніколи не впасти у прірву чужих думок,
в правді – сумніву не підпустити ані на крок,
не ховатися в масках, що вручені за зразок,
дозбирати свій пазл, кожен знехтуваний шматок,

утвердити у пам'яті все, що було святим,
бо яким затвердіє – увічниться вже таким!
14.11.2022



Зірки на землі

"Немов бутони на межі цвітіння
Немов подих нової весни
Вони у тебе на долоні
Вони наших предків благословіння
Аби нам не втратити
Цих зірочок Землі" З к/ф "Зірочки на землі"

Зірки на землі.
О, ці зірки на землі!
Зірки на землі...
О, зірки!
Ці зірки на землі...
Зірки на землі!
Розкуй своє серце, коли дивишся на таких,
як ці зірки на землі!
Ланцюги чужих поглядів спадають з дзенькотом,
а вони ще й не сяяли на повну силу.
Ох, ці ланцюги поглядів, що втискаються в душі
зірочок на землі!
Кільця їхні однакові формою, сенсами,
рани від них довго-предовго гояться.
Ох, ці рівновеликі й рівномалі
вм'ятини на зіркових душах
нехай перетворюються на западини океанів
з дивовижними та чудовими
кожнорізноістотами!
Розкуй своє серце, щоб вдивлятися вглиб
кожної зірки, зірки, що на землі.
Співай їм пісні ланцюгів: дзень-дзелень...
Ці зірки на землі!
Усі ці зірки...
Зірки на землі!
06.12.2022



Читачеві

Я квітами для тебе напишуся
на сонячному аркуші душі,
і задивуєшся, і задивлюся
у просторінь ясну, де ні вірші,
ні імена не відкидають тіней –
на сонячному поглядів сплетінні.
Там напишуся квітами тобі!



Після квітів

А після квітів зріжуть стрічку –
лілову, з дерева часів.
А я бліду тримаю свічку,
як свідку сумнівів у тому,
що корінь – це помітка дому,
а зрізи – древні письмена,
що наші дивні імена
від предків проступають соком,
що вічність всім своїм потоком...
що вічність всім своїм потоком...
що вічність всім своїм потоком
замайорить в моїй косі.
26.01.2023



Майбутнє

Бо не існує життя без смерті, трави без сонця, людей без серця,
і кожна пляма на білій хмарі, неначе родимка, їй належна.
Отак і ти мені – плоть від плоті, від думки думка, від Бога – Боже.
Отак і я тобі – сміх на губи, сльоза на груди і кров на землю.

Уже і весни, уже і нині, уже й майбутнє прийшло нарешті,
а білі верхи стоять, як перше – на синіх далях між гір і неба.
Я трохи інша, ти трохи дехто, а трохи й зовсім ніхто нікому.
Усе – як вперше, і все – як перше, і люди з серцем, і люди з серцем!..
24.02.2023



Відвіку

Я чаруюся світом, а світ зачарований мною.
І ніхто, і ніщо не зруйнує цього, і не зрушить!
Мов сльоза, що тривожно здаля усміхається літу
та стікає до губ, як до сонця, мовляв, най осушить,
най вбере мене в себе навіки, мене – з-під повіки
безборонну, невмілу, бездосвідну щиру сльозу!

Віддаюся йому і народжую сльози та сльози,
знову сльози та сльози від щастя, від подиву навіть,
від раптової ясності, певності та осягання
цього світу, що мій, що в мені, що відвіку був мною.
04.03.2023



Луками

Я почну прокладати весну
глиною,
пальцями – шви на старій хатині,
примхою – борозни на землі.
Парою віддиху її злину і
цілуватиму травам судини.
Ні, не людина, авжеж не людина! Я –
фарба на Божих руках, стебло тогорічне, що
перебуло зиму,
камінь посеред саду,
тінь билини,
прогалина частоколу,
в глибинах, довкола,
я міцно, я міцно, я кволо,
заблукано,
лунами,
луками,
глиною...
Я лину!
Лину я!
Лину я!
Лину!
12.03.2023



За пташиним співами

Відлітай, моя радосте, відлітай
за пташиними співами в гущаки!
Де гніздилася, що називала раєм,
пір'я-зморщечки сміху поздовж щоки –
покидай, моя радосте, покидай!

Солов'їної мови не розумій
і лелечих кружлянь не розучуй, бо
не існує нам тіла на двох з тобою,
не існує і звуку, в якому сміють
дві душі величатися у любові.

Не знецінюй лишень ні себе, ні їх!
Палить сонце, та це його плач і сміх!
Кілька слів на вустах, при котрих і ти
народилася й виросла з пустоти –
відпусти, моя радосте, відпусти!
23.04.2023



Біла квіта

"я тебе знаю. не зібрати в ціле
розлущене на тисячі частин.
не нанизати на прозорій ниті
сумнівну послідовність намистин,
розсипаних в бездонну пащу миті..." Ки Ба

Я тебе знаю – повну світла
і мовчазної чистоти.
Поглянь-но, це тобі розквітла
ця біла квіта. Як листи,
які колись не дочитала,
ці пелюсткові покривала
для недоспілого пилку.
Я тебе знаю – ось таку,
що укладає їх належно,
не розгортає їх завбачно,
не боязку, не боязку –
пробачливу та обережну.
А біла квіта ця, побач-но, –
ти!
16.07.2023



У загуслому небі

А зостав-но для мене цю тишу,
цей німотний клубок споминання!
Я котитиму поперед себе
і співатиму пісню кохання,
так співатиму пісню кохання:
не облиш... не облиш... не облишу,
хоч котитиму поперед себе.

***

У загуслому небі темніється і двиготить.
Це міняють оздоби для інших, коханий, для інших.
Ми спіймали, мов зірку в долоню, цю спільности мить.
Хіба можна жадати й чи ти почував чогось більшого?

Нам судилося статися тим, що тривожить серця
незнайомцям і дітям, бо конче їм вірити в казку.
Нам наснилось життя, а богам – дивна пісня оця.
Прокидайся ніким від мого зореломного брязку!

***

Яка чудова видалась весна!
Які прості слова, якщо їх мати!
Я насадила квітів біля хати,
назвала кожну, кожна бо ясна
та самобутня, як і імена.
Вони тендітні, вчать мене кохати.

***

У травні йшла молитись пелюсткам,
та ті спиняли завжди на півслові,
мовляв: навіщо, чиста, клякнеш нам,
якщо молитва є в життя основі?!

Поглянь на пелюстки відкритих уст,
і враз побачиш поміж нами збіжність:
як ломлять стебла – йде той самий хруст,
з яким обламувала з себе зайву ніжність.

І я підводилася. З гряззю із колін
налиплий жаль сірів у сяйві миті.
Ви – тільки тлін, і я – всього лиш тлін,
та як ми гоже з молитов сповиті!

***

Ти у цвіті кульбаби, я на тебе так боязко дмухаю,
а тоді споглядаю, як губишся в закрутах хмар.
Ти для вітру є віршем. Він – мовить, я – слухаю, слухаю,
доки судить над нами й присудить на грози грозар.

***

А тоді плеча торкає
у ромашковому полі.
На крайнебі збились долі
у одну синюшну пляму.

Горизонт, що купол храму,
павітер не рушить дзвонів.
То либонь його долоні,
то либонь його долоні,
то либонь його долоні
так трависто пахнуть раєм.
29.07.2023



Бистрина

І коли мені врешті забракне сил,
щоб озвучити рештки думок-марнот –
говори замість мене про міць краси
несподіяним паводком в край сухот.

Говори про приреченість таємниць
неухильністю прогляду мілини.
Говори, коли небо лягає ниць,
так, мов слухають мертві землі сини.

Говори спраглим слова потужно так,
так бистринно – про води моїх думок,
що злилися, в тобі розчиняти смак
надаремності, змінності, помилок.
13.08.2023



Бо люде людьом сьпівают

"Людже люджем играют-сьпівают, а ми собі такой так, такой так!" З пісні чугайстра

Напередодні серпневих прощань порозквітали айстри,
а дехто, в масть чорнозему, пильнує за цим віддалено.
Коли з сусіднього саду мене мла проведе чугайстром
аж ген до стиглого полудня, – з'явиться осінь хвалена.

Як мокрий ніс мого пса – мла на листі здоров'ям свідчиться,
що теплі вуха для нього – те в кронах їй куций просвіток.
А я хоч знаю завчас, чим ця зустріч урешті скінчиться,
та все ж виходжу тепер, як на свято бувало, вдосвіта.

І попрасована одіж ще пахне желізка парою,
а нерозчесані локони пахнуть і цукром, й мамою.
Ми з млою свідкам на заздрість будемо гожою парою,
їдкою з крові й багна на подолку в осені плямою.

Вона мене вберігає, від осінніх думок укутує,
аби не чула плачів потерчат і не йшла за блудами.
Вона для мене вбиває і танцем той гріх спокутує,
бо: люде людьом сьпівают, а ми собі такой будеме.
18.08.2023



Між слідами минулих тебе

Не питайся, чому між слідами минулих тебе
порозсипано листя на бруку, де відгомін імені,
як заблудлий грибар, наміряється, та не зове,
але більше й не дбає про цілість росточків і сімені,
під вагою зневіри не годен дочути себе.

Не питайся, чому темні плями на жовтому тлі
виростають у міру цікавості пильного погляду,
мов наляканий звір ширить очі, хвоста ж бо долів
загинає все дужче, все дужче випрошує догляду.
І вистукує серце, а ще не настояний глід.

Не питайся, чому хтось проходив тим самим шляхом,
розсікаючи нетрі безчасся фантомною дійсністю,
і невмисно поранив найслабшу з усіх твоїх стом,
ту, яку називаєш так боязко й ніжно – безгрішністю.
Не питайся, чому тільки тут почуваєшся вдома.
31.08.2023



До ріки та й назад

"Ой жалю мій, жалю,
Кілько я тя маю,
Спишу тя на листок,
Пущу до Дунаю" З бойківської пісенної спадщини

Чи ходив єс, моє серце, літними ночами
до ріки та й назад,
ой до ріки та й назад,

би змивала твою смуту гірськими сльозами,
би вчути дзюркоту,
ой дзюркоту ї розрад?

Чи любив єс, моє сонце, ранечко молитись
до мої сторони,
ой до моєго лиця?

Як зачинав хміль навесні горі плотом витись,
чи не хтів, як його,
вирвати ня з корінця?

А мені би ся обвити, спутати ти ноги,
би не журиламся,
не гайнувала душі.

Юж пускаю свою долю на твої дороги,
долі водою в ніч,
як списанії вірші.

Світе гожий, тя не видко ни з зимлі, ни з неба,
кілько єм виждала,
кілько єм ся вдивляла.

Всяких носиш, чи пропав де той, кого ми треба?
Бла бим ся тішила,
за него ся віддала.

Ой жалю мій стоголосий, жалю мій стосилий,
вертай од него к мі,
вертайся од него гет.

Най ся любит, мав би щастя, в стороні мій милий.
Спишу тя на листок,
пущу взимі тя під лед.
10.09.2023



Потрійнотвердні

Якого кольору очі у моєї любові?
Ти кажеш, – медові. А я заперечую:
хай і зібране з найзапашніших квітів,
перенесене на найпухкіших крильцях
і поміщене у найдосконаліший шестикутник,
та не зрівняється з тим,
що палає Господнім привітом в моєму серці!
Дошукуєш слова і кажеш, – небесні.
А я заперечую знову:
на тверді небес зростають янголи,
на тверді морській зростають привиди,
на тверді земній зростають подоби
Людського Сина, а ти
зростав у моєму серці цими трьома одразу,
тож колір твоїх очей – потрійнотвердний.
Тоді ти смієшся і кажеш:є, – прах!
Прах має колір, подібний до наших очей, кохана,
бо очі нам спільні, ми в них дзеркально втрачаємося.
А я заперечую, заперечую, заперечую...
Дзеркально знаходимося на мить:
колір очей моєї любові – кольору очей любові моєї любові.
Зажмурюємося – бачимо вглиб.
15.09.2023



Переоране поле

Тільки вісені право – писати такі листи:
переоране поле, як віддих сирого гніву.
Прагнеш вивчити кожен, надихатися, спасти
груди, втомлені віддихом, встигнути до посіву
чи до перших морозів, тож вкинеш своє: прости!

Тиша завше безгрішна. Не тиша тобі душа.
Чи заплющені очі, чи ночі у спадний місяць –
дослухаєшся в темряві. Німо, та дум врожай
неозвучено тисне, аж раптом забракне місця
в недописаних борознах. Кинеш своє: прощай!
26.09.2023



Портрет світанку

Та досконалості ніколи не очікуй!
Портрет світанку залишай без ока!
Хай висне зірка непримітно – збоку,
мигтить від страху перед прийшлим віком.

Нема їй ліків, все прийде напевне –
наврочене, намолене, неждане...
З чужого зору хутро звіра – тьмяне.
З чужого зору пір'я птахи – темне.

Малюй дитинно – так, як ляже пензель,
хоч не зітреш завершене руками.
А зіркою, що сіра, наче камінь,
мов каменем, накриєш власний вензель.
25.10.2023



Дов'ядали квіти

І в короткім осіннім дні
устигаю себе зустріти.
Чи у тому вікні (це у тому вікні!)
дов'ядали квіти?

А мені – що листка обвід,
що бруківки щербатий промінь –
все достоту є слід, ну достоту – це слід,
вірний моїй утомі!

Все довкіл гомінке, як лист,
розпечатаний в час вечірній.
Чи у тому листі (аж у тому листі!)
любо стрічатись вірній?
15.11.2023



Аж раптом ніч

Аж раптом – ніч. На згарищі вітрів
бузкова мить не випускає з круга,
де яв мені – недбало зшита чуга,
а сон мені – бездоння рукавів.

Кружляй мене одним із тих кружлянь
під спів горян, у попелі натуги!
Аж раптом – день порозриває пруги
таких бузкових серцю заклинань.
17.04.2024



І тільки думка

"і стояла до тих пір, поки тяжкість її тіла не переважила цю звичку" Г.Г. Маркес "Ісабель дивиться на дощ в Макондо"

Я не сумую, просто – білий вальс,
а думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..

А ти чи так дивилася на нас,
як на бездоння прорваного неба,
коли ми світ розкраяли навпіл?

Буяла злива. Ісабель, це фарт –
не заридати, ще не відвернувшись.
Його сльотавий погляд – чужина.

Подумай і суди, чого ми варті,
якщо падіння притаманне тілу?
І тільки думка, думка, Ісабель!..
18.04.2024



Як цвіт магнолій

Бо він сміється, як ллються ріки,
як цвіт магнолій спадає долу,
як з торби зайшлого чоловіка
виймають посвідку, наче долю,

а я є свідком. Я – мовби плітка,
злітаю словом, гнізджуся словом.
І я ж – мов клітка, така чудова!
Така – для вітру і для розмови.

Аж він стається – як Стрий шумлива,
як Стрий тінистий і коренистий,
як стрийко добрий, що квітнем в торбі
приносить саджанці небожатам.

Та я – замістя – буйне, нежате.
Та я неводна – на плесі пломінь.
Та я – суцвіття, що пониж злому,
тому й з-під усміху годна слизти.

Ба! Він сміється і сміхом тишить
моєї втечі найменші смисли.
Він бачить річку в мені немислиму.
Він бачить місто, що вічність вистоїть.
03.04.2024



Перші веснянки

Перші веснянки
на рожевих щічках-пелюстках
з'являються не від сонця.
Чи не насмішка судьби –
багно на дикому милі?

***

Але ж погляньте –
червень догоряє,
як і червінь на присоромлених лицях!
Ах, плинносте життя,
усе тобі до снаги!

***

І маків цвіт!
Нехай і маків цвіт
помайоріє крайньо в цій заграві!
Крізь нього проглядаються далекі
тіні любовей зов'ялих.

***

Ой, леле!
Серцю замало трав!
05.07.2024



Жовтий томик

Жовтий томик і три пера.
Просвітки подощеві.
Пришпиліть до мого чола цей переливчастий щебет!

Сію трави у вогкий ґрунт.
Сію, сміюся.
Оце ж бо серпневий труд, перед яким не малюся.

А що кому є до моїх
малості й старості?
Строкатий, мов птах, переліг затьмив монотонні парості.

Після праці легке чоло
висвітлю жовтим променем.
Ах, як мені з вами було – книгостомлено!
04.08.2024



Слова твої

Слова твої – сливи доспілі, поточені сумнівом.
Розламую надвоє, м'якоть вергаю на віру.
Проколюю шкіру об кісточку першого – думного.
Розколюю міру в очікуванні наступного.

Слова твої губляться в зародку, затишку, затінку...
Пощо їх на дотик шукатиму в травах притлумлених,
як всиплються купно додолу, на збитки – у п'ятінку,
бо знаю допевне, що не покладу до подолу?!
10.08.2024



Сіється поле

Сіється поле
поволе, поволе,
сиплим "довіку", виразним "ніколи".
Леле, як колотослівно довкола!
Пишеться поле.

Пнеться й пашіє
позірне у ширі,
зриме у тисняві зерен і пилу.
В зораноокому – зорянощирі
гості на пирі

гаються сміло.
О вітре, повій но
скорозарадно на колососмійних!
Мріється поле і рійно, і рвійно
посеред слів.
29.08.2024



Золототліє

І я скажу хоч слово про оту...
Ох, осінь!
Давню мету душі безголосої –
золотіти!
Листки ослабілі – мої невбережені діти.
І я зловлю хоч менше на льоту
до вирви світу.

Скарбе крихкий мій, чадо тривожне,
соками слова тебе напою!
В Ирії золотом істини вкладено душам дороги.
О осене,
не я їм мати!

І я скажу хоч слово про оту
мету одвічну.
Співає грак так співно, як лиш годен,
а мить записує мелодику просту
крилом природи.
Золопотить!

О душа!
10.09.2024



Моя любов

Моя любов – це вересень на схилі
осяйних днів, заквітчаних узбіч.
У чорнобривцях світло воскресає.

Та, як пророцтва криються в Псалтирі,
так барви в сяйві уникають віч.
І тільки зрячий серцем розгадає.

Тепло та й годі. Все теплом дрижить
під ваготою сповненого слова,
і густо пахне шлях на листопад.

Моя любов – це мить, всього лиш мить,
з якої не вернутися назад.
09.2024



Сором'язливістю крони

Зникає за маячним верховіттям
німування Господнє.
Сором'язливістю крони милуюся не сама.
Шумливий,
як Тебе не почути?

Немов до багаття,
підкидаєш з нізвідки наламані патики
перед кроком моїм падолистим.
Пересторожливий,
як Тебе не побачити?

І колишеш в обіймах, Дбайливий,
то як Тебе не діткнути?
Коли здрімну, підставивши обличчя просвітку, –
кришаться золотаві хлібини
на мою шурхітливу перину.
29.10.2024



Міра мір

Ніщо не зникне! Mira mi! – гукання чорної зими.
І свідченням – метелика у січні
мені у дім шле. Mira mi!.. Не бийся об вікно крильми!
У жменях інший клич, – ніщо не вічне!

Поглянь на мене, міро мір! Порожні чаші зим та вір.
Порожній задум – на пекучім вітрі
його політ. Ох... Mira mi! Коли удвох, то не самі!
Не зникне чорне у зими палітрі.
02.01.2025



Спільниця

Я не раба любові, не раба!
Я є сестра їй, спільниця та свідка.
Вона без мене – вам на чолах мітка,
але і я без неї – миро вам.

Я не корюсь її значним літам,
не підкорюся й молодому духу,
та не зречуся мудрість її слухать,
що в одночассі – припис і мольба.

Я не дитя любові та не мати.
Ми одна одну заслабі тримати.
Ми одна одну сильні не здолати.
03.01.2025



І вечоріє

І вечорієш, і мовчиш,
з дрімоти забуття сукаєш.
А віддалік – бездум'я чиж,
відбивсь від зграї.

Все теркотить і теркотить,
так згуба ця йому болить.
Таркату виплітає мить,
а як торкає!

О згадко-пташко, спин твій де ж?
Без відгалу по нерву б'єш,
аж віддалік – душа міліє
і вечоріє.
28.01.2025

Згадалася зима давні́ша
З далеких радісних часів:
Мороз гостинний, сплячий ліс,
Блакиті чистої навіс,
Де в кілька наших голосів
Вслуха́лась тиша.
Наче мури,
Згадались снігу кучугури,
Що віддзеркаленням пливли
Блакитним небом.
Білий сніг
Збира́в відбитки наших ніг,
Прото́рювали ми коли,
Стежки́-шату́ни.
Те́пло стало,
Як нас докупи позбирало
Багаття – щире джерело.
Розмови, чай гарячий, сміх,
Нестриманість дитячих втіх.
І, наче, вдосталь дня було,
Та ні – замало!
Пестять пам'ять
Сріблясті спогади – не тануть.
Нас проводжали чудеса:
Весела баба снігова –
Самотня в лісі вартова,
Ялинок лагідна краса.
Ще досі манить –
Досі гріє
Зимова давня та подія.
Та казка в білому вбранні –
Пухка на дотик і хрумка,
Роками тане у руках,
Та душу живить у мені
І спраглі мрії.

14.12.2025р.

Дійшов до дна із дневим безголоссям…
В той самий час у списку безнадійних
Своїх мовчань, розплетеним волоссям
У погляді вчорашньої події —
Ти ще ніде… й тобі не по цимбалам
З яких причин, чи по якій причині
Один із днів піде на лікарняне —
Ти будеш більш обачливий. Віднині
Таким не поцікавляться, відколи
Одну із тем погодили у тишу…
Все рівно світ весь бігає по колу,
А ти спостерігач у ньому лише.
Дійшов до дна…
18.12.2025.

 
Мозок Міранди
Точить пропаганда
Різні одкровення зе ме і
Демократичні, республіканські
Фрі-преса, топові глянці
Все би новин їй, що би не наплели
Або тільки читання слів?
 
Хіба знає хто
Хто знає, що треба їй
 
Може, любові
 
Оце посібник «леді назавтра»
Дає поради, як гарною стати
Біблія каже, слід лишатись простим
Чи напише хто із хлопців, які поряд
Декілька слів, що говорять –
Тіло своє, яко душу, дівчино, люби
І все би ще знаків їй – то є любов
А, менше з тим
Се не твій біль
 
 
 
 
 
 
 
 

В ресторані удвох
до готелю лиш крок,
що бракує тобі, жінко зимна?
Чи тепер все одно,
чи коньяк, чи вино —
замовляєш гірке капучино.
Ще надія жива,
у очах — кропива́,
обпечеш, вдариш струмом... не схибиш.
Ти пройшла Крим і Рим,
та не хочеш із ним,
в нього очі булькаті, як в риби.
По борідці тече
шашличок і сальце...
Розмовляє, мов пише романи.
Лізе в мушлю душі,
кра́де думи чужі,
колупає виделкою рани.
Він для тебе ніхто,
непрестижне авто.
Ти для нього — вузенька сопілка.
В тебе бабця стара
та дитина мала,
на панчохах прихована стрілка.
Мінімальний бюджет,
в шафі — голий скелет,
в холодильнику — холод на денці.
Для спокусливих втіх,
будь-коли, як на гріх,
і вагома причина знайдеться.
Та сьогодні не в кайф
цей замизканий «рай» —
хоч підлоги й столи мармурові.
Одягаєш пальто —
ти для нього ніхто —
знаєш вартість продажній любові.

20.12.2025р.

Життя коротшим стало ще на рік,
але мене вітають всі зі святом…
Росте невпинно негараздам лік,
а їх сьогодні – ой же, як багато!

Без світла залишив нічний «шахед»,
«кинджал» уже бере життя дитини…
Задкуємо ми знову уперед –
оце життя всієї України!.

Але з екрану – досі марафон,
четвертий рік війни отак спливає!
Вітчизна наша – тільки полігон,
цього лише сліпий не помічає.

Ховає зрячий голову в пісок,
надіється – його це не зачепить,
та Молох цілить кожному в висок,
смертей у нього доста у причепі.

Задумайтеся, люди, хоч на мить,
істот я на увазі тут не маю,
як довго під сиренами ще жить.
Чи знову – моя хата скраю?

Безсоння, як страшна пустеля,
Де випалено все дотла.
І нависає хижа стеля,
Мов пекла вигасла зола.

Безсоння поведе у далі,
Де все згоріло навкруги,
Де перетліли всі печалі,
Не залишивши нам снаги.

Безсоння поведе у морок,
У море вигаслих думок.
Безсоння поведе в прозоре
Чистилище сумних зірок.

Безсоння - янгол чи примара?
Дарунок чи важкий тягар?
Безсоння у тенета манить,
Де править вічності звіздар.

14 лютого 2025

Неспокою зажеврів каганець,
поета зойки розривають тишу –
утіхи засихає корінець
і той щоденні заклинання пише...

О людоньки, марніє! Що робить?
Цьому виною, певно, непогода...
Сточився олівець... його тудить!
А чим писати опуси і оди?.

Раніше корінь був – усім капець!
Та день за днем минає неупинно...
Життя стесало втіхи малювець –
залишилася тільки писанина.

Захурделила зима,
Їсти у пташок нема,
Тому до осель людських
Прилетіли горобці
І малесенькі синички,
Сойки також мають звичку
На подвір"я прилітати
Та з курми зерно клювати.
Ти їм, друже не жалій
І насіння й сухарів.
Поїдять і заспівають,
Нашу душу звеселяють.

2021 р.

не біда́ - зима́ поверну́лася
сніг мете́ на рі́дний порі́г
Ніч Свята́ зігрі́є ці ву́лиці
прокладе́ доро́гу зорі́

Приспів (2р.):
хай із верте́пу коляда́
нам принесе́ наді́ї дар
раді́є люд й Небе́сний Цар
бо доброта́
яка́ ніко́ли не мине́
тебе́ зігрі́є і мене́
ми спалахне́м одни́м вогне́м
гори́ть у се́рці Вифлеє́м

Додаток:
тре́ба ві́рити
тре́ба мрі́яти
ну́мо ко́лами
ну́мо дру́жніми

2.
не біда́ - хай сі́ре забу́деться
не трима́й обра́зи старі́
це тво́я осві́тлена ву́лиця
де у ко́жного по зорі́
Приспів (2р.)...

***
А то не слуги – золоті батони
поїли– як і яйця Фаберже,
то регіони,
тобто, їхні клони
у клані комуняк опезеже.

***
А мафіозі офісу(у френчі)
не дочекався варіанту Бе...
та ще до втечі
знали всі(до речі)
його як фігуранта еФеСБе.

***
А у тилу, на голову трьохсоті
і переважно із числа совка,
не ідіоти,
але їм охота
усе іще «валяти дурака».

***
А менеджери офісу хороші,
тому допоки ще ідуть бої,
нувориші,
які пиляють гроші,
стоять у черзі на круги свої.

***
А легітимний не рубає руки
розбійникам, бо є таке табу...
і на поруки
узяли придурки
невинного у цім... алібабу.

***
А ті, кому не писані закони
у залі Ради... їм нема ціни,
але у моно
є і чемпіони
у естафеті виносу казни.

Аналіз
А обраний ослами, не ягня
і поважає інколи скотину...
це маячня,
що наше цареня
ну, не щодня, та у лиху годину
доказує – воно, таки, свиня.

12.2025

Сьогодні скрізь - поезія Різдва,
А вчора всі писали про Святвечір.
У читача розпухла голова,
Не витримали стільки віршів плечі!

Поети, як один, тримають стрій!
Куди не глянь - листівки та ікони.
Святкової поезії майстри!
Навчіть, благаю, Божого Закону!

Навчіть мене писати про свята,
Про похорон сумний, гучне весілля.
Щоб шепотіли читача вуста
Мої рядки безсмертні на дозвіллі.

Творцю рядків - що осінь, що весна.
Все пише, пише... А про що - не знає.
Бо віруючих - майже, як лайна,
Ось тільки віри справжньої немає.

Сьогодні знов не рахували ґав -
Писав поет, не зволікав прозаїк.
Господь, можливо, навіть прочитав...
Але не бачу Божих вподобайок.

***
А спічі одне одному читати –
це не діяння вищої ваги
і не дебати,
аби набрехати,
що це народу додає снаги.

***
А реактивний шут сягає неба,
либонь у п’ятах вся його душа
і є потреба
слати до ереба
сімейку путіноїдів зі США.

***
А це не новина, що є найкращі
із тих, що іменуються людьми...
воюють раша
і Європа наша,
а миряться Америка і ми.

***
А на арені, що не патріот,
то має репутацію погану,
та їхній ідіот
повзе на ешафот
оголеним героєм із екрану.

***
А нація не варта п’ятака,
якщо себе сама не захищає,
але така
іронія гірка
Феміди, що нізащо не карає.

***
А мислячі не знають, на хіба
ці вихідці юродивої раси,
і ця сліпа
глухо-німа юрба,
і ці царі – ні риба, ані м’ясо.

Новація
А на сьогодні і ЄеС, і США
доволі ненадійна креатура...
хоча і модна абревіатура,
та ні гроша,
а може, й відкоша
отримає команда самодура.

12/25

Ти розчинилась у глибинах,
У місті страчених доріг.
Ти розчинилась, як рибина,
Яку впіймати я не зміг.

Ти розчинилася у текстах,
У манускриптах небуття.
Ти розчинилася у сексі,
У лабіринтах каяття.

Ти розчинилася неждано,
Немов нірвана, як порив.
Ти розчинилася, кохана,
У магмі дивних вечорів.

Ти розчинилася у спермі,
У першовитоках, у снах.
Ти розчинилась, як уперше,
В палких розлогих берегах.

13 лютого 2025

Прожитий рік ступає в час минулий.
Ще крок із ним, іще у ньому мить.
Освітлення його останній люмен
Незбутими надіями струмить.

Його немов би зустрічали тільки:
Із поглядом туринського коня -
Важким і довгим, що сльозою стік би,
Як хто б лише над ним батіг здійняв,

Як хто б йому спустив на спину різку.
Та вже іде, із тяжкістю в торбах,
Де зло в добавці та біда в привіску.
Ступай собі, й не перша ще доба.

Залиш в криниці воду, в небі світло,
Вогонь на цурці, їжу на столі,
І звук життя, гучніший шуму вітру,
Що те життя понищити б волів.

Із поглядом важким і довгим вперто
Дорогами побитими чвалав.
Сліди твої із пам'яті зітерти
Немає ані сили ані прав.

Обшарпане просолене від плАчу
Сідло старе, прикушена вузда.
І тягнеться гарба обвинувачень,
Які візниця спіхом наскидАв.

Уже не та, але гойдаю
осіннє небо на руках,
і не кажу, що в хати скраю
давно просочується дах.
Фундамент ледь тримає двері,
у вікон сліпкуватий зір.
Заполонив ліловий вереск
пороги і широкий двір.
Хоч конюшина по коліна,
жалива вище голови,
проте червона горобина,
(губами хоч її лови,)
гірка на смак, тверда на дотик,
намистом вабить горобців.
І я зваблива буду доти,
допоки в серці чуйний спів.
Любов розхлюпала навколо
й повільно йду у дивний сад,
туди, де ніч за видноколом
плекає срібний зорепад.
Блукає лодія небесна
по хвилях темної пітьми.
Загрузла в спогадах чудесних
і захлинаюся слізьми.

25.11.2025р.

Знайомою стежиною
Вертаю до села, -
Тернами та ожиною
Вузенька поросла.
Але ще гарно видимі,
Ведучі будь-куди, -
Віддалено розкидані
Потоптані сліди.
Вбачаю також злучені
Відбитки підошов
Отут, де я зарученій
Подарував любов...
19.12.25

Над річкою тулилося село.
Із пагорба у воду зазирало.
У нім дулібів плем’я проживало
Та господарство, як могло, вело.
Раніше ліс під річку підступав,
Але його дуліби скорчували.
Тепер колосся ячмені здіймали
Від лісу аж до річкових заплав.
Вставало сонце, схід почервонів.
Півні йому вітання заспівали.
Корів уже на вигоні збирали,
Пастух на луки їх погнати мав.
Над стріхами здіймалися дими.
Жінки, мабуть, сніданок готували.
Чоловіки іти у поле мали.
За всіми готуваннями тими
І сонечко у небі піднялось,
В низесенькі віконця зазирало.
Немов чогось у тих хатах шукало.
Ясь іще спав глибоким сном. Аж ось
Легкий промінчик до лиця торкнув,
Залоскотав і розбудив хлопчину.
Той скорий погляд у віконце кинув.
Чи не заспав? Тут голоси почув.
Чоловіки уже у поле йшли.
Пора вставати. Легко підхопився
Та й до ріки. Водою окропився.
На голову водичкою полив,
Щоб сон прогнати. В хату повернувсь,
Де уже каша на столі стояла.
А поряд хліба житнього кавалок.
Відразу ж голод в животі відчув.
Всю кашу миттю висьорбав, а хліб
За пазуху – іще устигне з’їсти.
Йому ж за свиньми цілий день ходити.
Хоч взяв шкуринку, рештки каші згріб
Та і подався відчиняти саж,
Де свині вже кувікали, заждались.
Дістатися до лісу сподівались.
Ледь відчинив, то так рвонули, аж
Він ледве їх під лісом перейняв,
Аби часом не вскочили у шкоду.
За свиньми він уже не вперше ходить,
Тож їх підступність уже добре знав.
У лісі свині, хоч і розбрелись,
Але від стада все ж не відривались,
Триматись завжди купою старались
Та п‘ятаками у траві греблись,
Шукаючи чогось в землі смачне.
Його ж завдання тільки поглядати
Та хижаків усяких відганяти.
Дивитися, бо ж стадо, як гайне,
То спробуй його потім віднайти.
Стежок у лісі стоптано багато.
Він научився вже сліди читати.
Що ще робити? Бо ж свиней пасти
Доволі нудно. Йди та завертай,
Як десь попхають. От він і учився.
Під ноги пильно увесь час дивився.
Он заєць під кущем ховався та й
Чкурнув зненацька. Хтось його злякав.
Напевно, лис. Бо ж так стрибнув добряче.
Та щось лисиці сліду він не бачить.
Від кого ж тоді заєць утікав?
Аж ось прим‘ята за кущем трава.
Не звір ходив, напевно, а людина.
Ходив сторожко, то одразу видно.
Хто б то міг бути? Знать, нога крива,
Бо слід якиїсь скошений набік.
«Так наші люди у селі не ходять!
Чи, може, якісь таті лісом бродять?
Чи в лісі заблудився чоловік?»
Сторожко Ясь подався по слідах.
Не скрізь і видно. Он трава прим’ята.
Ясь попід дубом мусив постояти,
Бо в серце заповзав поволі страх.
Коли то таті, звісно, не біда.
Чоловіків в селі у них багато,
Супроти татей зможуть постояти.
А коли обри? Крався по слідах.
Уже і про свиней своїх забув.
Аж голоси. Поволеньки підкрався,
Попід кущем ліщини заховався.
Вже зовсім близько голоси почув.
З-під листя глянув. Двоє їх стоїть.
Про щось говорять. Що – не зрозуміти.
«Не наші точно!» - зразу він відмітив.
Один до нього повернувсь на мить.
Вузенькі очі, погляд дуже злий.
Та дивна одіж. Зрозуміло стало:
То обри, мабуть, напад готували.
Напасти, певно думали, як стій,
Щоб похопитись не устиг ніхто.
Розвідників до селища послали.
Ті, певно, якийсь час спостерігали.
«А скільки їх? Ніяк, мабуть, не сто?!
Було б багато, лавою пройшли.
А ці усе таємно готували.
Напевно, їх сидить у лісі мало.
Від цих в селі відбитися б змогли!»
Тож Ясь тихенько з-під куща піднявсь
І помаленьку до села подався.
Як відійшов подалі, то помчався,
Неначе Морок сам за ним погнавсь.
Ледь вискочив із лісу, то побіг
У поле, де старійшина Микула
Й чоловіки усі дорослі були.
Біг, аж захекавсь. Але не кричав.
Бо раптом в лісі хтось іще сидить
Та за селом здаля спостерігає.
Він показати не хотів, що знає.
А так: біжить хлопчина та й біжить.
Дядька Микулу вздрівши, зупинивсь:
- Там обри в лісі! Бачив їх сторожу!
На нас напасти зовсім скоро можуть!
На нього дядько пильно подививсь:
- Звідкіль узяв? - Та ж я пасу свиней…
Сліди побачив, взявся слідкувати…
- А ти не знаєш, чи їх там багато?!
- Я двох лиш бачив. Чув іще коней.
Десь недалеко пирхали вони.
- То обри точно? – Обри… я гадаю.
Я ж їх не бачив. З розповідей знаю.
- Ну, що ж, негайно до села жени
Та попередь усіх там, хай бігом
Біжать за річку камְ’янистим бродом!
Ясь лиш кивнув Микулі та і ходу
Так, що чи й вітер дожене його.
На бачив, як Микула меч дістав,
Що на край поля у траві хранився.
А потім свиснув, що аж Ясь спинився
Та, зрозумівши, чимскоріш помчав.
На посвист той зійшлись чоловіки
Враз до Микули. В кожного сокира
Чи спис в руках, яким полюють звіра.
Та за спиною в когось лук легкий.
Микула вістку їм переповів,
Що Ясь приніс. І всі рядити стали,
Як вони обрів тих зустріти мали.
Стрункому хлопцю Боричу велів
До лісу мчати та прослідкувать,
Що обри роблять. Можна сподіватись,
Знайде, бо ж так до звіра підкрадатись
Уміє, що й руками б міг впіймать.
Чоловіків Микула розділив.
Одні в село негайно подалися,
Його до бою готувать взялися.
Другим же заховатися велів
В ярку і тихо на момент чекать,
Як обри спину у бою підставлять,
Нехай тоді на них удар направлять.
Інакше обрів їм не подолать.
Поки оті приготування йшли,
Ясь у селі усіх уже стривожив.
Бігом вхопили в руки, хто що може
І стежками, які на брід вели,
Помчали. І жінки, й старі, й малі.
Зовсім малих жінки на руки взяли.
Не озирались, бігли, поспішали,
Бо ж знали добре, які обри злі.
Ясь біг із ними, але відставав.
Хоч ще малий, та так йому кортіло
Стрілою обра продірявить тіло.
Тугого лука із собою мав.
Коли усі перебрели той брід,
Він зупинився, взяв очеретину.
Ножем надрізав. Вже ж бо не дитина.
Знав, як у річці хоронитись слід.
Очеретину в рот і ліг на дно.
Вода мутна, його зовсім не видно.
Сховав лук в очере́тах принагідно.
Для лука то недобре геть воно,
Як тятива намокне. Став чекать.
Він так умів годинами лежати.
Навчив цьому іще покійний тато.
Казав, без того воїном не стать.
Багато він чому його навчив.
Міг би і більше… Та ж орда проклята…
Пішов в похід і не вернувся тато…
Та він вже й сам багато чого вмів.
Думки зненацька тупіт обірвав.
То під водою добре було знати.
Кінні промчали, наче й не багато.
Та Ясь, все дослухаючись, лежав.
Там нагорі, напевно бій іде.
Туди хоч одним оком поглядіти.
Там ллється кров. Ну, як тут усидіти?!
Крізь очерети став глядіти, де
Ті обри. Бій іде вже за село.
Кінні уже між хатами мелькають.
Родовичі їх у списи стрічають.
Та, видно, непереливки було.
Микулу обри якось відсікли
Від інших та кінними нападали.
Живим, напевно, захопить бажали,
Бо за такого б золота взяли.
Мечем від них Микула відбивавсь,
Але до річки мусив відступати.
Зосталося вже зовсім небагато.
Не підпустити обрів тих старавсь.
Та що один, як проти троє їх?
Тож Ясь не став тоді уже вагатись.
Пора прийшла йому за лука братись.
Наклав стрілу, націлитися встиг
І один обрин полетів з коня
Так, що другі не встигли й зрозуміти,
Що із ним сталось. Ще стріла, як вітер
Другого миттю обрина спиня.
Микула, хоч не зовсім зрозумів,
Хто саме допоміг, бігом метнувся
І з коня третій обрин навернувся.
Огледівсь, Яся поглядом уздрів,
Кивнув і знову до села подавсь.
А тут і ті, що у ярку сиділи,
Зненацька на тих обрів налетіли.
Тепер вже обрин по селу метавсь,
Не знаючи, як вибратись звідтіль.
Бо ж виходи дуліби перекрили
І кожного списами люто стріли.
З коней збивали майже без зусиль.
Небагатьом прорватися вдалось.
Вони бігом до лісу утікали,
Неначе крила за спиною мали.
Не солоно сьорбавши довелось
Їм повертатись. Бо по вовну йшли,
А стриженими мусили вертати…
Хоча і у дулібів були втрати
Та ж ворога вони перемогли.
Ясь по стежині до села вертав.
Чоловіки, ще з бою розпашілі,
В’язали рани, що були на тілі.
Микула раптом перед хлопцем став,
Узяв на руки: - От він – рятівник!
Йому ми всі завдячувати маєм!
А Ясь щось неповторне відчуває.
Йому ж лише іде десятий рік,
А він уже село порятував.
Ех, порадіти б міг за нього тато!..
А сонце вже збиралося сідати.
Далекий обрій, мов вогнем палав.

Назирці у сутінках вилискуєш,
бродить сказ у амбасадах кіс,
зирком!
місце для десанту висмалиш…
зірка!
зопалу упала в ліс, –
може, серце не моє, зурочене
покотилося і запалило хмиз?
може, сонце кровію сполощене
розпливлось дорогою униз?
Ти
в контрастах тьми перевдягаєшся
то в диявола, то в анґела мого.
Ти
в очах моїх, мов тінь тиняєшся,
мелос тіл поклавши на вогонь.
Наче кобилиця перевірена,
продихнеш несамовитий шал.
Неприродно і абстрактно зідрано!
зіграно мене, я є шакал.
Не злякайся, звіре, а возрадуйся, –
жертвою ніколи ще не був, –
ти любив, і шерсть твоя здіймалася,
ся спіймав на тім, що не забув…

15–17 лютого 1993 р., Київ

Ми так відвикли від зими.
Вона ж вернулася раптово.
Так серед поля ковили
Слова вриваються у мову.

Події увірвуться враз
У тихоплинний рай розмаю,
Здіймаючи в новий екстаз,
Мов шторм в безмежжі небокраю.

Так вибух у душі твоїй
Розірве плани і прогнози.
Слова підніме буревій,
Як неба здійснені погрози.

Так напад люті чи біди
Змітає очманілий розум.
Лише очей не відведи
Від бурі, що набрала розмах.

6 лютого 2025

Коли сорочку одягаю вишивану
Ту, що мені матуся дарувала,
Наче тепло безмежне відчуваю,
Ніби торкнулися мене долоні мами.

Хоча давно пішла вона у вічність,
Та залишила в спадок вишиванки,
Добро та мудрість, гарну пісню щиру.
За все, за все тобі вклоняюсь, мамо!

2020 р.

Набуду щастя й поділюся
Обов'язково з вами ним, -
Вділю частки і щирий усміх
Нужденним, немічним, старим.
Бо сам такий, як ви, і разом
Вчуваю радість чи то сум, -
Бо серце, знаю, стисне спазма,
Як набуття не рознесу.
Віддам усе без обговорень,
Щоб не здіймати зайвий гам, -
Лиш недопите власне горе
Нікому сьорбати не дам...
18.12.25

Ворог наш такий як є –
віднімає, топче, б’є.
Чи настав, чи настає
час забрати все своє.

Спадок наш, країв Земля –
зазіхання від кремля.
Ця околиця Русі
хоче землі наші всі.

Крила в леті, хижий птах,
чар кінець, останній мах –
навпіл жезл розсік його,
птаха більш нема того!

Знаменом кому це є,
тло прикрашує своє –
на гербах і прапорах*
як трофей, розтятий птах.

Наше знамено проте,
точно зверху, золоте**,
синє*** тло, прийшов цей час**** –
прапор* наш гуртує нас!

* прапор промовляє за минуле, викликаючи силу спогадів, за сучасне, нагадуючи про обов’язки, і про майбутнє, надаючи віри й надії, потрібних для довершення великих діл.
** «Головна Руська Рада», що зібралась у Львові 2 травня 1848 р., як представництво українських земель під Австрією, приймаючи за національне знамено жовтого лева, спертого на жовтій скелі на синьому тлі, а тим самим визначила й національні барви прапора. Проте не було вирішено, що згідно з прийнятими в інших народів і держав правилами вгорі має бути барва знамена (жовта), а внизу барва тла (синя).
*** тогочасна галицька геральдична термінологія вживала прикметника «синій» (бляв) на означення якраз блакитної барви. В геральдиці існує тільки одна синя барва, одначе вона виявляє в гербовому мистецтві два відтінки, темно синій і блакитний, залежно від стилю і традицій даного круга національної геральдичної культури. Німеччина, Чехія, Польща, Україна, Білорусь, Швеція та деякі інші сумежні країни належать до геральдичного культурного круга, який від багатьох століть користується тільки блакитною барвою.
**** тимчасово УНР на своїй другій сесії в червні 1949р. постановила прийняти до часу скликання Конституційних Зборів в Україні за єдиний український національно-державний прапор – блакитно-жовтий.

17.12.2025р. UA

У жодну віру не вкладається життя.
Усі вони – лиш скалки мудрості Всевишнього.
Усі вони – одне лиш каяття
За скоєні й нескоєні гріхи супроти Істини.

***
Як поєднать здоровий глузд із вірою,
Аби лишилася ще й шпарка на дива,
Аби настояні століттями слова
Добром ставали, а не прірвою?

***
Облягло думками...
Сіро,сіро, сіро.
Як коса на камінь.
Ні впало, ні сіло.
А на спалах – сполох.
А на сльози – кпин...
Дотліває порох,
А простовіч – син.
Починать – між люди.
Скінчить – від людей.
А на груди – грудка
І вчорашній день.

 
Кришталеві
Води огортають все у синь
Прохолодну
 
Чуйна, грішна
Ця любов є над усе красива
Знаю, де лишився би
Свій почавши день
 
Чуйне, грішне, синє все
Огорта тебе
Чуйна, грішна ти отут
Непозбувний сум
 
Чари сходять
Сонце сяє з-за глибин морських
Але не досить тебе мене і сяйва
Поки вітер плаче
 
Чуйна, грішна
Ця любов є над усе красива
Знаю, де лишився би
Свій почавши день
 
Чуйне, грішне, синє все
Огорта тебе
Чуйна, грішна ти отут
Непозбувний сум
 
Поки вітер плаче
Плач і ти ей, ей
 
 
 
 
 
 
 
 

Хмари чередою
Випасає вечір.
Не сумуй за мною
В темній порожнечі.

Маячіють миті,
Лиш зірки палають.
В небі оксамитнім
На краєчку плаю.

Тужні снігопади
Стеляться габою.
Та душею за́вжди,
Милий, із тобою.

Золота жар-птиця
В серці в'є гніздечко.
Щастя чепуриться
Десь неподалечку.

Відстань тимчасова
Повінню не стане.
Повернеться знову
Сонце полум'яне.

Зливою крізь сито
Думи безголосі,
Як без тебе жити
Я не знаю й досі.

Радістю спіткання,
А розлука болем,
Ві́тряне кохання —
Перекотиполем.

Ще настане днина —
Солов'їних трелей.
Будуть литись вина
В чари кришталеві.

І дзвеніти лунко
В ніч тремку, різдвяну.
Ніжні поцілунки
На вустах зів'януть.

Хоч для мене в світі
Кращого немає —
Квіти й самоцвіти
Доля не єднає.

16.12.2025р.

Сама себе обманюєш, кохана,
Вдаєш із себе леді ти залізну.
І демонструєш, надто аж старанно,
Що, мабуть, у твоєму віці пізно


Не те, щоб поринати в вир любови,
А просто саму думку допускати
Про те, що може трапиться й з тобою.
Собі доводиш, що не час кохати,


Що стільки є життєвих і довкола
Проблем всіляких, що часи непевнії...
Кохана знай: шлях до зірок ніколи
Не йшов, минаючи колючі тернії!


Злетить кохання наше над часами,
Над негараздами, такими ницими.
І почуття, поміж земним і нами,
Щитом постане і засліпить крицею.


І не залізну, а солодко–сонную
Запещену в обіймах, заціловану,
Чуттєву жінку, від кохання втомлену,
Я віднесу в Едемський сад прихований.
2006

Після ерзац-замінників зими
Прийшла зима упевнена і справжня.
Прийшла зима із лютої тюрми,
Прийшла, як генерал з найвищим рангом.

Прийшла зима, мов армія міцна
З настирливістю танків і піхоти.
Заснула в лісі змучена весна,
Як раб після недремної роботи.

І снігові потвори і божки
У рай жаданий точно не пропустять.
Коли втрачаєш слова маяки,
Ідеш у шторм чи у примарну пустку.

Тебе зима підніме на списи
І понесе в полон святої далі.
У бурі ти втрачаєш голоси,
Які ведуть до смерті чи медалі.

26 січня 2025

Порадуй моє тіло – я готовий.
На ланцюгах моя труна – ореля.
Тих не почуй, хто про мій дух злословить.
Вони ніколи не були в моїх постелях.

Дай доторкнутися рукою до любові,
не відсахнись від мертвої руки, –
бо то не смерть, – то понагусло крові
моїм холодним вбивцям завдяки.

Я оживу у дотиках твоїх,
як не змогло б ожити жодне мертвородне.
А отже чуєш, як мій перший вдих
обпалює вуста і все холодне.

Я хочу вийти з гойдалки-труни:
і роздягаю серце, роздягаю.
Люби його сильніш, аніж вони,
хто заміж йде, лягає і вбиває…

Медову ніч у пригорщах несім,
мов краплю над водоймами надії.
Цілуй мене, хай передасться всім
моя любов через вуста повії.

23 червня 1994 р., Київ

Не спішіть серед шторму і злив
промовляти: "Пройшов!". Все складніше.
"Пал, що наскрізь обох пропалив,
безпритульними потім залишив".

Не спішіть ви твердити про те,
що прочитаний вже до основи
ваш роман. Є багато ще тем.
Може він - то, лише, передмова.

Не спішіть ви "Прощай!" говорить.
Слово це, наче, в Лету дорога.
Щоб не втратити хоч би на мить
вам того, без якого знемога.

Не спішіть ви назавжди піти
у самотності гірке причастя.
Будуть хвилі нової води
в річці, де були мрії про щастя.

Не спішіть ви любов, що дана
відпустити, - загине в скитаннях.
Бо зцілити лиш може вона,
Дати сенс усьомУ існуванню.
.

23-25 листопада 2025 року

Дивлюся в небо — там зірки і вічність,
А під ногами — грузько, як життя.
Сусід Євген, утративши логічність,
Штовха у безвість баки для сміття.
А я стою, немов антична статуя,
В руці —"Первак", у серці — порожнеча.
Дружина каже: «Досить вже бухати,
Там кран тече". І це — реальна втеча.
Бо ми ж усі — поети в камуфляжі,
Шукаєм сенс між Кафкою й пивком.
А істина — десь там, на задній стражі,
Махає нам подертим рукавом.
Ми хочем в Оксфорд, чи хоча б у Відень,
Аби там пити шнапс і мудрувать.
Попереду -лише робочий тиждень
І нецензурно щира благодать.
Так і живем: між космосом і кухнею,
Де зорі світять тьмяним ліхтарем.
І коли світ колись нарешті лусне, —
Доп’ємо, ще й за упокій наллєм.
16.12.2025

Сувора Совість дивиться на мене,
Тримає міцно землю й небеса.
Ніколи не виходила на сцену -
Далеко не для всіх її краса.

Тверді слова не промовляє гучно,
Все пошепки. І погляд вольовий.
Мені нелегко. Я - її заручник,
Не йдуть гіркі провини з голови.

Вагаюся: це добре чи погано -
Усе життя в полоні самоти.
Закутий у невидимі кайдани,
Ні вправо і ні вліво не втекти.

О, Совісте! Які є варіанти?
Ти - кожний видих мій та кожний вдих!
В тобі - скорбота чорної троянди...
Твоя краса - далеко не для всіх.

Я - чарівник, слуга сяйних казок,
Ерато благородної невільник.
Тож віршопад пахтить, немов бузок,
У строфах - муси, слоїки ванільні.

МрійнА оаза! Щастя береги!
Повсюди айви, квітнучі оливи!
Рожевий мед любової жаги
З пера тече струмочком дзюркітливим.

Ерато! Ти не сон - реальність, яв!
Мого таланту добровільна бранка.
Союзниця, натхненниця моя
І лагідна, усміхнена коханка.

Рука лозою обвиває стан,
Вкриває плечі музі світло зірки.
Цілує жінка мужа у вуста,
Цілую жінці вогненосні піки...

Буває, що чоловіки
ідуть із дому без валізи,
без штампа в паспорті та візи,
без вороття і навіки
в країну вільних душ, туди,
де благодать незрозуміла
стирає росяні сліди
серпанків яблунево-білих.
За вічним спокоєм... Де світ
цілує ніжно горизонти,
сузір'ям срібний зореліт
наповнює медові соти.
Де дихається в унісон
з ліричною струною гаю,
а кучерявий Купідон
у не закоханих стріляє.
Блукає десь неподалік,
навколо снів, як заманеться,
бо від природи чоловік —
романтик чарівно́го серця!

15.2025р

А ягідки на морозі солодкі-солодкі,
Мов цукерки заховані в снігову обгортку.
Є птахам чим ласувати у зимову днину,
Бо їх щедро пригощає ними горобина.

Не страшні мороз тепер їм, холодний вітрисько,
Дякують пернаті щиро й кланяються низько.
Зможуть вони співаючи до весни чекати,
Їм у цьому допоможе горобина-мати.

2016 р.

Зима розквітла білизною
І світ морозом обдала, -
Красу створивши бахромою,
Оторочила півсела.
Сніжок порипує й блискоче
Навкруг холодна бахрома, -
Така зима милує очі
Та душу тішить крадькома.
Зима позбавила свободи,
Скувавши кригою, ріку, -
Тріщать льоди і стогнуть води,
І слово стигне у рядку...
16.12.25

Теплом огорнута зима
Прийшла, нарешті, забілила
Цей світ чорнющий крадькома,
Поклала осінь у могилу.

Та раптом знов прийшла теплінь,
Лягла на плечі сніготалу.
Аж він од радості зомлів...
Зима розчулилась, розтала.

Воскресла осінь. П'яна в дим,
Обволокла усе туманом.
Та тільки листом золотим
Не сипле, дихає дурманом.

15 грудня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Мій Боже, не лишай мене
одну на паперті юдолі.
Не все, мов злива промайне
у ніжних пелюстка́х магнолій.

За що не знаю, і мабуть,
я більш того́ не хочу знати,
залляла очі каламуть
і сонце кинула за ґрати.

А почорнілі небеса
упали в Лету невблаганну.
Та вірю, Боже, в чудеса
на шибениці покарання.

У те, що ти благословиш,
пробачиш всі провини світу,
бо вже під хатою спориш
толочить безпритульний вітер.

Тріпає білі килими,
стріляє сніжками у спину,
і тане сніг під чобітьми
від ляпави́ці безупинно.

Веду зі смертю лютий бій
за право бути на планеті.
У висі очі голубі,
а в доньки, як душа поета.

Хоч в небі сонце палахтить,
купає промені в осанні,
але життя одна лиш мить
між першим подихом й останнім.

13.12.2025р.

Ніч наповнена жахом,
Ще страшнішим за сон, –
Кров'ю вкрита і прахом.
Замінованим шляхом
Нас штовхають в полон.

Обгорілі кімнати
І відсутні дахи.
Нас вбивають гармати.
Ми вже звикли втрачати,
Та долати страхи.

Бачим рідну країну
У вогні, у вогні!
І загиблу дитину,
І невтішну родину –
І волаємо: “Ні!”

Ніч, завдовжки три роки,
Відійде в небуття.
Нам наснага – в пророки,
Наближаємо поки
День, завдовжки з життя.

17.07.2025р.