ЦИКЛ "МЕСОПОТАМІЯ" (Додаток ІІ)


«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»

(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)


СЦЕНА І: Тінь над Євфратом
(Південний Палац Навуходоносора ІІ. Вікна виходять на Висячі сади, які вночі здаються чорними горами, що задихаються від власного листя. У повітрі стоїть важкий дух обпаленої сонцем цегли, гіркого асфальту з вавілонських мурів та ладану. На ложі, вкритому тирським пурпуром, який у темряві став кольором запеклої крові, метається від вогневиці Александр. Його шкіра гаряча, як мідна плавильня у Сузах.)

АЛЕКСАНДР:
Вавілон... Оселя Мардука, велика блудниця на семи водах Євфрату, ти п’єш мої сили, як розпечений пісок пустелі п’є кров жертовного ягняти! Твої стіни, покриті синьою глазур’ю, стискаються навколо мене, наче кільця підземного змія Мушху́шу. Чому моє дихання стало важким, як сира глина в долині Шинару? Мої коліна, які раніше розбивали хребти горам і топтали корони царів, тепер слабші за прибережний очерет у болотах Сузи, що гнеться під нічним подихом бога Шамаша.
Хто зв’язав мої руки – руки, які тримали чотири сторони світу? Хто насипав попелу під мої повіки, що бачили край великого Океану? Смерть підкрадається до мене, як тать уночі. Вона дихає мені в обличчя гнилою водою підземного царства Ерешкігаль, де їжею є прах, а питвом – суха земля. Я був диким биком, який рогами вивертав каміння Лівану! Я був левом, який розривав пащі бурям! А тепер я – риба, яку рибалка викинув на гарячий базальт біля брами Іштар. Вода близько, річка під стінами реве, а мої легені повні сухого вогню.

СЦЕНА ІІ: ПРИВИДИ СЛАВИ
(Гарячка-вогневиця стає густою, як нафтова смола. Стіни палацу розсуваються, впускаючи нічне небо Месопотамії, де зорі – це палаючі очі бога Сіна. З кутів покоїв, зливаючись із димом кадильниць, сочиться сизий туман. З нього викристалізовується постать. Це Тінь Гефестіона. На ньому немає зброї, лише потемнілий грецький хітон, а з грудей сочиться сухий пил замість крові. Його очі – дві згаслі зірки над пустелею.)

АЛЕКСАНДР (підводиться на лікті, ложе під ним рипить, як військова колісниця на повороті):
Ти прийшов?.. Мій щите, мій мечу, моя права руко, яку забрали боги, ображені моєю величчю! Чи це привид, сотворений моєю змученою головою із пилу Вавілона та холодного місячного світла Іштар? Говори зі мною! Бо голоси живих навколо мене звучать як пищання мишей у порожній коморі.

Тінь ГЕФЕСТІОНА:
Я прийшов із великої сухої країни, Александре. З країни, де немає царів, де немає рабів, де царські діадеми валяються в поросі, як розбиті горщики. Твоя слава, сину Філіппа – чи сину Амона, як ти себе нарік, – летить попереду тебе, наче зграя чорних шулік над полем битви після Граніка. Ти чуєш цей шепіт? Це шепочуть тіні тих, кого ми залишили в праху під Гавгамелами.

АЛЕКСАНДР:
Не нагадуй мені про прах! Згадай золото! Згадай, як ми увійшли в Сузи, і скарбниці великого Дарія розкрилися перед нами, як стиглі гранати! Срібло лежало купами, наче зерно на току після жнив. Наші воїни черпали золоті дари шоломами, як воду з колодязя. Ми пили вино з кубків, які тримали в руках володарі Азії тисячу років тому! Хіба це не безсмертя, Гефестіоне?

Тінь ГЕФЕСТІОНА:
Ти спалив Персеполь, Александре. Твій смолоскип упав на кедрові балки палацу Ксеркса, і полум’я сягало самих зірок Анаїти. Ти думав, що палиш камінь, але ти спалив пам’ять. І тепер цей попіл, гіркий та гарячий, повернувся. Він лежить на твоїх губах, і жодне вино Вавілона не змиє цей смак. Ти повернув ріки назад, ти будував мости там, де ходили лише риби. І тепер мул цих річок забиває твоє горло.

АЛЕКСАНДР (його голос стає гучним, наче удар у мідний щит):
Я не жалію за спаленим! Земля була старою і сонною, я розбудив її своїм залізом! Ми пройшли крізь залізні брами Кавказу, де хмари лежать під ногами, як овеча вовна. Ми спустилися в індійські долини, де небо щодня падає на землю кривавими зливами. Згадай Гідасп! Згадай, як земля здригалася під лапами слонів царя Пора, наче жінка під час важких пологів! Повітря було чорним від стріл, а трава стала червоною, як перські килими. Моя сарисса пробивала мідні панцирі, як сухе листя. Я тримав за горло сам Час, Гефестіоне! Я змусив весь світ говорити моєю мовою!

Тінь ГЕФЕСТІОНА:
Світ заговорив, але ти занімів. Подивись на себе. Навіщо тобі Вавілон? Навіщо тобі цей трон Навуходоносо́ра? Халдейські жерці молилися на твоїх дорогах, вони благали тебе: «Не входь крізь браму під знаком Нергала, планети смерті!». Але ти зневажив їхніх богів, як зневажив і наших.

АЛЕКСАНДР:
Бо я сам – бог! Хто такий Мардук? Хто такий Зевс? Вони – лише імена, які люди дають своєму страху перед грозою! Мій батько – не Філіпп, мій батько –Амон, який дихає вогнем у пустелі Лівії! Я пройшов піски, де гинули армії, і синє небо схилилося переді мною. Чому ж тепер, коли я заплющую очі, я бачу не золоті тріумфи, а чорні очі Кліта? Я бачу, як мій власний спис проходить крізь його груди на тому проклятому бенкеті в Мараканді... Його кров тече по моїх руках, і вона холодніша за лід Скіфії. Чому стіни Вавілона шепочуть мені прокляття зруйнованого Ти́ра?

Тінь ГЕФЕСТІОНА:
Бо кров не засихає в землі, Александре. Вона стає підземними водами, які отруюють колодязі твоїх палаців. Твій тріумф був великим, але кожна твоя корона – це камінь, вирваний із серця живої людини. Хвора колісниця твоєї Долі під’їжджає до краю скелі. Чуєш? За стінами вже збираються твої пси. Твої воїни, яких ти вчив загризати народи. Вони хочуть бачити, як помирає їхній бог. Вони йдуть.

(Здалека, з глибини вавілонських вулиць, починає доноситися низький, монотонний гуркіт – це не грім бога Енліля і не обвал мурів. Це ритмічний, тисячоголосий тупіт ніг македонської фаланги, яка наближається до палацу.)

СЦЕНА ІІІ: ОСТАННІЙ ПАРАД
(Палац Навуходоносора. Сонце сходить над Вавілоном, наче розпечений щит бога Шамаша. Крізь колонади долинає ревіння живого міста. Чути гучні удари молотів у гаванях Євфрату, де фінікійці тешуть кедр для нового флоту. Чути крики десяти тисяч рабів і воїнів, які, наче мурахи, розгрібають глиняні завали Етеменанки – великої вежі, що має знову сягнути хмар. Запах свіжого бітуму, річкового мулу, пилу та квітучих садів вривається до покоїв.
Посеред зали, навколо ложа царя, натягнута величезна завіса з тонкого тонкого перського шовку кольору запеклої крові. Позаду неї, у напівтемряві, на ложі напівлежить Александр. Сонце б'є в завісу ззаду, перетворюючи постать царя на чітку, але далеку, монументальну тінь. Він здається величним барельєфом, а не живою людиною.
Двері зали розчиняються. Входять македонські ветерани. Вони йдуть без наказу, мовчки, щільними рядами. Залізо їхніх панцирів потемніло від поту й пилу доріг. Вони зупиняються перед завісою. Вони бачать лише Його Тінь.)

АЛЕКСАНДР (внутрішній монолог, його погляд прикутий до завіси, крізь яку він бачить обличчя своїх солдатів):
Слухай, Гефестіоне... Слухай, як за стінами реве мій новий світ. Земля стогне під заступами моїх будівельників. Вони риють лоно для моїх кораблів, які мали приборкати море Нергала. Вони тягнуть цеглу, щоб підняти вежу Мардука до самого неба, вище, ніж летять орли. Місто кипить, наче казан на вогні, воно повне золота, фініків, та нової зброї… Світ тільки-но народився з моїх рук! Він дихає, він рухається! Чому ж моє власне тіло застигає, як забута в пустелі глина? Я дав життя імперії, але не можу втримати іскру у своїх грудях. Світ живих і мій новий Вавілон – там, за шовком. А я вже тут, у тіні Ерешкігаль. Вони прийшли шукати бога, але бог став лише силуетом на перській тканині.

ХОР ВОЇНІВ (зупиняючись перед заслоною, карбуючи важкий, монотонний крок; кожне слово — наче падіння каменя на бруківку):
Ми не бачимо твого обличчя, наш дикий бику, наш вождю, наш боже! Але ми бачимо твою Тінь, і вона для нас вища за стіни Вавілона. Подивись на нас своїми згасаючими очима – ми залізо твого гніву, яке ти провів від холодних ручаїв Македонії до цих гарячих річок.
Твій Вавілон будується, твої кораблі готові до завоювань, твої нові стіни тримають небо. Але залізо без тебе – це лише мертва руда. Твоя армія крокує повз твоє ложе, щоб забрати твій останній погляд, наче святу воду з джерела. Не мовчи, сину Амона! Подай нам знак, що твоя залізна воля ще з нами!

(Один за одним повз криваво-червону заслону проходять сиві ветерани. Вони піднімають свої посічені мечі на рівень очей тіні. Александр за завісою, кусаючи губи від болю і збираючи останні сили свого колись могутнього тіла, повільно піднімає праву руку. На тканині відображається рух величезної чорної правиці – важкої, наче вилитої з бронзи.)

АЛЕКСАНДР (рука його тремтить за завісою, але тінь на тканині здається непохитною):
Дивіться на мою тінь, мої пси війни! Дивіться на свого бога, якого здолала крихітна отрута месопотамської води! Ви пройшли за мною крізь льодовики, де замерзали птахи на льоту, крізь піски, де плавилися шоломи. Ми топтали корони царів, як сухе листя під ногами. За стінами Вавілона раби будують вежу, але ви – моя справжня вежа, висічена зі шрамів і мужності. Місто за вікном буде жити, купці рахуватимуть срібло, жерці палитимуть ладан... але без мене все це розсиплеться, як сухий пісок, коли налетить буря з пустелі. Я забираю з собою ваше сонце. Ця завіса – це брама, і я вже зачиняю її…

(Рука Александра повільно, наче підкошена гілка, падає на пурпурне простирадло. Тінь на тканині раптово ламається і зникає. Шум будівництва за вікном раптово стає тихішим, зливаючись із гуркотом фаланги, що віддаляється).

Ідіть... Будуйте... Руйнуйте... Я чекаю на вас... на полі... де немає царів... де є лише... вічна... слава.

(Очі царя застигають, відображаючи золото вавілонського сонця).

ХОР ВОЇНІВ:
Ти підкорив чотири сторони світу, ти змусив Вавілон говорити мовою наших матерів. Твоє ім'я висічене на базальтових стовпах від Еллади до Гангу. Крок за кроком... сталь сарис і потемніла мідь. Ми прощаємося з Твоєю Тінню. Хворого лева остання рана… Вона вестиме нас у битвах, навіть коли твоє тіло стане прахом. Прощавай, сину Амона!.. Прощавай, царю царів!.. Ми підемо за тобою навіть у темряву Ку́ру, коли прийде наш час.

(Звуки будівництва міста – крики рабів, удари молотів у гавані, рипіння колісниць – на мить спалахують тріумфальним, але тривожним аккордом, а потім усе поглинає важкий, ритмічний, монотонний тупіт ніг армії, що відходить у вічність).
***

Спокійно земля Руська спочивала.
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні були.
Сам Святослав в Карачеві сидів,
А Рюрик в Овруч спочивать подався.
На ту біду ніхто не сподівався.
Аж раптом вісник з поля прилетів.
І полум‘ям, що вітер розганя,
Та вість по землям руським рознеслася:
- Орда іде! Орда в степах знялася!
Кончак вже осідлав свого коня.
І Гзак із ним. На Русь орду ведуть.
Міста і села скоро запалають.
Що буде так, то люди добре знають,
Пізнають на собі ординську лють.
Всьому виною Ігорів похід.
Йому, напевно слави забажалось.
З князями його військо не зібралось.
Тепер же, бачте, надолужить слід.
Тож і зібрав він сіверські полки
Та добивати половців подався.
І сам же в пастку половців попався.
Про те вже Руссю поповзли чутки.
Полки свої в степах тих положив,
Сам у полон до половців потрапив.
Орда тепер за те іде карати,
Щоби на Русь весь вихлюпнути гнів.
І час же вдалий. Сіверщина вся
Лежить відкрита. Ратники всі в полі.
Кому уже яка дісталась доля.
Над ними хмари вороння висять.
Кончак і Гзак, щоправда не змогли
Рішити, куди саме нападати.
Кончак збирався йти, щоб Київ брати,
У Гзака інші погляди були.
Казав він Кончакові: - Йдем на Сейм.
Там Ігоря зостались жінка й діти.
Полон готовий, лиш встигай ловити.
Міста займемо, села їхні. Йдем!
Але Кончак на згоду не пішов.
Тож Гзак з ордою на Путивль подався.
Без нього Київ дарма б сподівався
Кончак узяти. Лиш пролити кров.
Отож на Переяслав повернув.
До степу ближче. Як князі зберуться,
То він у степ устигне повернуться.
Степ під орди копитами загув.
Хоч того Переяслав не чекав,
Сусідство степу пильності привчило.
Як тільки в місто вістка долетіла,
Що вже Кончак орду свою підняв,
Князь Володимир зразу ж повелів
Дружину по тривозі піднімати,
Негайно полк городовий збирати.
Зібрались миттю ті без зайвих слів.
Не так то просто Переяслав взять.
Могутні стіни місто збудувало,
Трубіж і Альта стіни прикривали.
Котли смолою повні вже стоять.
Готові вже каміння і колоди
Аби збивать нападників зі стін,
Щоб не доліз до верху ні один.
Зарані запасли харчі і воду.
Готове місто. А гінці його
До Києва та інших міст помчали,
Щоби князі дружини піднімали
Та відігнали ворога того.
Поки князі збиралися десь там,
Орда під Переяслав прилетіла,
З усіх боків одразу оточила.
Кончак під мури показався сам,
Мовляв, готуйтесь, я по вас прийшов.
А потім дав сигнал і налетіли,
Від поля усі стіни обліпили.
На стіни щедро полилася кров.
Ті лізли, наші відбивали їх.
Вже і на стіни деякі забрались.
І там вже вої з ворогом змагались.
А князь зібрав дружинників своїх
Біля воріт, моменту лиш чекав,
На половців зненацька налетіти,
Від міста аж у степ його відбити.
І от, здавалось той момент настав.
Вже видерлись на стіни степняки,
Готові були в місто увірватись,
Аби звичайним грабежем зайнятись.
Князь повелів лиш порухом руки
Воротарям ворота відчиняти
І кинувся з дружинниками в бій.
І меч скривавив тої ж миті свій,
Став половців від місті відтісняти.
Назад не озирався, вірив, в то,
Що його гриді йому вслід помчали.
Та більшість, мов укопані стояли.
З них помирати не схотів ніхто.
Такого не бувало од віків,
Щоб гриді князя у бою кидали.
Але ж буває й те, що не бувало.
Трапляються моменти й не такі.
А половці помітили, що князь
З собою зовсім мало гридів має,
Коней своїх до міста повертають,
Оточують загін у той же час.
І стискувати узялись кільце,
Щоб гридів біля князя перебити,
А вже самого князя полонити.
Та Володимир не зважав на це.
Бивсь, наче лев, хотів, мов довести,
Що йому геть не страшно помирати.
Поранений вже тричі, крові втратив,
Але меча із рук не відпустив.
Коли убили попід ним коня,
То бився пішим та не піддавався.
Ледь не один між половців зостався.
Уже в останнє, мабуть меч підняв.
Як раптом ті дружинники його,
Що були в місті, страх свій подолали,
На половців, мов коршуни напали,
Аби відбити князя в них свого.
Пораненого, всього у крові,
Вони його у місто повернули.
Ціна, щоправда, дорогою була.
Замало їх зосталися живі.
Та й половцям теж сутужно було.
Багато їх дружинники поклали.
Тож місто штурмувати перестали,
У степ ординське військо відійшло.
Та не далеко, лиш на день їзди,
Ще на підмогу на орду чекало.
Гінця із Переяслава послали
До Києва: «Князь, з поміччю іди!»
Князь Святослав у Києві вже був
І Рюрик теж із Овруча примчався.
Князь Київ захищати сподівався,
Коли гонець за поміччю прибув.
Тож Святослав із раттю поспішив.
З ним Рюрик. Лиш смоляни не бажали.
Вони, мовляв би, Київ захищали.
А так втомились. Князь їх розумів,
Смоленськ далеко у лісах стоїть
І половцям до нього не дістатись.
Чого ж тоді на бій із ними братись?
А Святослав із військом уже мчить.
Коли Кончак про той похід узнав,
То із ордою у степи подався.
Ще Римів розорити постарався.
Вступати в бій з князями він не став.
А Гзак Путивль даремно облягав.
Не зміг узяти. Розорив навколо,
Набрав полону та й подався в поле.
Із того лише вигоду і мав.
Князь Володимир ще два роки жив.
Сказались рани, що в бою дістались.
Із князем місто із плачем прощалось,
Бо ж проявити він себе зумів.
Ховали князя, наче свого сина,
Весь Переяслав князя проводжав.
А літописець вперше написав:
«І плакала по ньому Україна».

У природному парку в Японії
І верблюди, і коні, і поні є.
На японські дива
Претендує москва,
Бо у неї права на Японію.

У злиденній північній кореї
Вже давно не бували євреї.
Бо ніякий єврей
З-поміж пари Корей
Не обрав би північну корею.

У глибинах боліт мухосранських
Кучкувалася сила поганська.
Там центнер москалів
Йшов по десять рублів –
То реальний тариф мухосранський.

Минають безрадісно роки,
Але відчуваю, бува,
Що досі надія глибока
На краще у серці жива.
Неначе від написів титли
На дулах столітніх мортир,
Нікуди донині не зникли
Мої сподівання на мир.
Як мати під серцем дитину,
Виношую думку в собі,
Що має колись Україна
Закінчити успіхом бій.
13.09.26

 переконай себе у тім
 що наша зустріч недаремна
 що ти цього давно хотів
 що цей момент є одкровенням
 мовби сезон доречний день
 і карусель чим не французька
 що зачаровує дітей
 проз таємниче слово дзуськи
 морозиво та шоколад
 і пелюстки квіток барвистих
 вони на смак мов димний сад
 де висхле шурхотливе листя
 ось перехожий ще спішить
 із ним уся його мізерність
 одначе з-за його очиць
 так само танатос і ерос
 

Рука ще пестить Фаберже,
Крихке й примарне береже,
В густе пірнає бланманже —
Тоді і прісно.

Немов Каафи* у Пейсах,
Чи сподік* сподівань і Птах —
Синиць, відтанулих в снігах,
У вік залізний.

Не для пацьорок між рамен
Нащадків Левія племен —
В зареєстрований домен
Часів зотлілих.

У третє небо,
Там, де хор
Від тих сторін, де безліч зорь,
Де ще блукає сокіл Гор,
Хоч перси зліва…

Понеділок. Час до школи
але Грицик трохи кволий.
В «Сталкера» до ночі грав,
не торкався інших справ.

Де наплічник, не згадає,
— Може, бачив хто? — питає.
Сердяться і мама, й тато:
— Самостійним бути варто!

Співчуває тільки брат,
сам зібрався вже в дитсад.
— Твору ж я не написав, —
раптом Грицик пригадав. —

Не розв’язані задачі...
Ні, немає мені вдачі.
Геть нічого не встигаю.
Все занедбано до краю.

— Надолужуй, — брат з порога, —
бо в садок тобі дорога.
Вернуть вчитись до малят,
як всьому давати лад!

2017

До давніх каменів я припадаю
І чую шепіт із глибин віків.
Середньовічний замок - вхід до раю,
Але ключів немає від замків.
Я чую гул віддаленої битви,
Промови, клятви, навіжений шал,
Відлуння стародавньої молитви.
Запрошує історія на бал.
Мовчить цей камінь, та його мовчання
Промовистіше за мільйони слів.
Перед очима довге проминання
Епох, віків, немов хода полків.
Приїхав я у дальню цю місцевість
Подалі від марнот і суєти.
Несу слова я, аж хитаю цебра,
Прекрасної далекої мети.

4 березня 2026

Хоч хилить вітер стебла до стебла,
І тирсу нагинає аж до млості,
Осіннє сонце - часточка тепла,
Як міні-літо зігріває простір.

Радіє вересневий сонцелюб,
Бо золотаві кучері шле сонце.
І для душі якийсь незвичний люкс,
Як фантастичний світлий, легкий сон це.

Втирає коло стомлене чоло,
Це ж стільки сяйва, світла роздало.
Чарівне, неповторне любе соло.

Небесному світилу вдячне поле,
Вже зібрано врожай - гуляє воля.
Хоч осінь, кличе жити - сонця тло.

Душу змучує тривога,
Серце стиснув міцно страх, -
Потяглась моя дорога
По небажаних місцях.
Тут, де палиці в колеса
Уставляють через день,
То не в захваті від п'єси,
То байдужі до пісень.
Звично в мантії суддівські
Одягнувшись залюбки, -
Критиканів ціле військо
Виявляє помилки.
Навіть там, де вад немає
І твір краще не зробить,
Обговорення безкраї
Не спиняються й на мить.
Судять нагло, мутно, строго,
Тож тремчу, як в клітці птах, -
Потяглась моя дорога
По небажаних місцях.
12.09.26

 небосвітло вищезає
 пітьма прохолоду ллє
 був у тому вищий задум
 що у нім було чиє
 що із цих думок бездарних
 із безрадних цих думок
 мріями бреде ліхтарник
 в сутінковий вогкий смог
 вуличний ліхтар наступний
 справно осяває шлях
 праведних думок супутник
 сподівань людських маяк
 ти із ним не конкуруєш
 несуттєвий запал твій
 вигасає одчайдушно
 залишає шлак
 відстій
 

ЦИКЛ І МЕСОПОТАМІЯ (Додаток)

«ВЕЛИЧ І ПОПІЛ НІНЕВІЇ»
(драматичний «ескіз» у ритмічній прозі на три з’яви
в дусі шумеро-аккадського епосу)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Хронос – Час Старого Світу, безпристрасний свідок епох.
Ашшурбанапа́л – великий цар Ассирії, засновник бібліотеки, владика чотирьох сторін світу.
Сін-шар-ішку́н – останній цар Ассирії, приречений правитель.
Набопаласа́р – цар Вавілона, месник і завойовник.
Кіакса́р – цар Мідії, суворий воїн зі сходу.
Голос Жреця (за сценою).
Хор ассирійців (воїни, писці, городяни).
Хор мідійців та вавілонян (вороже військо).

ПРОЛОГ: ТІНЬ ХРОНОСА НАД ТИГРОМ
(Повна темрява. Звучить низький, вібруючий гул ритуального гонга, що імітує відлуння тисячоліть. Поступово вступає монотонний, глухий стук великого барабана, який б'є в ритмі спокійного людського серця. На сцену падає холодний промінь світла, вихоплюючи монументальну постать Хроноса).
Голос Хроноса (Часу Старого Світу):

…Постали мури з каменю й глини, де Тигр котив свої мутні води.
Сірі блоки вапняку тримали Небо, сирцева цегла вросла у хмари.
Двадцять ліктів завширшки, сорок ліктів угору – неприступна твердиня.
Ніневія палала золотом, дихала силою, тримала у страху весь відомий світ.
Тут правили царі, чиє слово було гострішим за залізне лезо колісниць.
Сінахери́б спорудив акведуки, напоїв сади, підняв брами з крилатими биками.
Ашшурбанапа́л, владика чотирьох сторін світу, збирав не золото – мудрість.
У палацових залах, під захистом ламасу́, народжувалася перша пам'ять людства.
Тридцять тисяч глиняних табличок, обпалених у вогні терпіння й знання.
Слова клинопису, карбовані очеретом, ховали таємниці зірок, закони й міфи.
Там Гільгаме́ш шукав безсмертя, там плакала Іштар, там рахували рух світил.
НІНЕ́ВІЯ була серцем, що билося в такт із самим Часом, горда й вічна!

(Ритм барабана раптово сповільнюється, стає важчим. На задньому плані чути шурхіт величезного об'єму сипучого піску):

…Але навіть найгучніший стук серця можна спинити.
Я підіймаю руку – і пісок у моїх вагах починає зворотний відлік.
Боги Ассирії заснули у своїх золотих ковчегах,
А за стінами вже збирається ніч, сповнена люті й заліза…

З’ЯВА І: ЛІГВО ЛЕВІВ. ВЕЛИЧ МІСТА БІЛИХ СТІН
(Сцена заливається яскравим сонячним світлом. Сліпучі білі мури, величні брами, облицьовані глазурованою синьою цеглою, прикрашені барельєфами гігантських крилатих левів та биків Шеду. На підвищенні – цар Ашшурбанапал у ритуальних золотих шатах, оточений воїнами та жерцями).

Голос ЖРЕЦЯ (за сценою):
«Поглянь на північ, де Тигр піниться гнівом,
Там стоїть Вона… скріплена кров'ю й залізом.
Вежі її – сягають зірок, де Шамаш тримає терези.
Хто прийде сюди з мечем – від меча й поляже,
Бо НІНЕ́ВІЯ – це серце, що б'ється в грудях самого Ашшу́ра!»

Хор ассирійців
(Співає під чіткий, маршовий ритм тарілок та бубнів):
Гляньте на Ніне́вію, корону на голові світу!
Її мури – наче гори з Білого Каменю, що вросли в піднебесся.
Річка Тигр лиже її стопи, мов приборканий звір,
Коні Ашшу́ра топчуть землю далеких народів,
Золото Юдеї та срібло Єгипту течуть у наші скарбниці!
Хто зрівняється з тобою, місто Крилатих Левів?

Ашшурбанапал:
(Оркестр затихає, залишається лише самотня, велична і водночас тужна мелодія давньої флейти):
Я – Ашшурбанапа́л, цар усього, великий і сильний!
Моя правиця тримає лук, що трощить хребти бунтівникам.
Я наповнив це місто величчю, якої не бачили предки.
Але я знаю: Час – руйнівник, що пожирає тіла і каміння…
Царі помирають, і плоть їх стає порохом під колісницями наступників.
Що лишиться від мого гніву, коли мої кості зігниють у гробниці?
Тільки камінь і залізо?.. Ні, камінь кришиться під дощами,
Залізо іржавіє від подиху вітру.
Тому я збудував іншу фортецю, яку не здобуде жоден таран!

Хор писців
(Підхоплює репліку у повній тиші, синхронно вибиваючи ритм очеретяними паличками по підлозі):
Слово, висічене на глині, сильніше за царський меч.
Ось воно – дихання віків, запечене в горнилі.

З’ЯВА ІІ: СКРИПТОРІЙ БЕЗСМЕРТЯ
(Освітлення змінюється на м'яке, камерне. Зали Великої Бібліотеки Ашшурбанапала. Повна тиша, яка порушується лише ледь чутним, містичним перебором струн арфи. Ашшурбанапал стоїть сам, тримаючи в руках табличку з «Епосом про Гільгамеша»).

Ашшурбанапал:
Усі шукають безсмертя, як Гільгаме́ш у прадавні часи.
Він шукав квітку на дні океану, а я знайшов її тут, у тиші скрипторію.
Я зібрав сюди мудрість Шумеру, Аккаду й Вавілона.
Кожне слово – це крок проти течії Часу, що все змиває.
Нехай замовкнуть тарани і сурми, тут говорить Вічність.
Коли народи забудуть моє ім'я як завойовника,
Вони прочитають ці знаки – і я заговорю до них знову.

(Музика арфи раптово обривається.)

…Коли моє царство зникне, як міраж у спекотний день,
Людина майбутнього підніме цю табличку, прочитає мій клинопис –
І я знову воскресну в її думках!

(Цар дивиться у вікно, де спалахують перші блискавки):

Час іде за мною... Я чую його кроки в шелесті піску.
Але те, що записано рукою моїх писців,
Переживе і мене, і цей палац, і саму Ассирію…

З’ЯВА ІІІ: ПОДИХ КІАКСАРА І НАБОПАЛАСАРА. ПОПІЛ
(Музичний хаос: какофонія війни, гуркіт таранних ударів, дикі вигуки та швидкий, шалений ритм бойових барабанів. Сцена затягується червоним та задимленим світлом. Мури зруйновані. На авансцені – останній цар Ассирії Сін-шар-ішкун із залишками воїнів. З двох боків наступають війська Мідії та Вавілона).

Сін-шар-ішку́н
(Перекрикуючи гуркіт бойових барабанів):
Боги відвернулися від нас! Шама́ш сховав своє обличчя!
Води Тигру підмили наші брами, ворог усередині міста.
Палає палац Сіннахері́ба, руйнуються золоті колони.
Ніневіє, лігво Крилатих Левів, невже це твій кінець?..

…Якщо Ашшу́р впаде – я не стану рабом у чужих кайданах!
Мій палац стане моїм жертовником!..

Набопаласар, цар Вавілона:
Це година помсти за святу землю Вавілона!
Я – Набопаласа́р, підняв свій народ із праху та приниження!
Ти топила наші храми в крові, горда Ніне́віє,
Тепер твої святині стануть підніжжям для моїх коней.
Твій трон розсиплеться, твоє ім'я піде в небуття,
Щоб навіть пам'ять про твою жорстокість поросла травою пустелі!

Кіаксар, цар Мідії:
(Музика Мідії – дикі, пронизливі звуки ріжків та швидкий темп шаманських бубнів):
Я – Кіакса́р, молот зі сходу, володар мідійських гір!
Мій вогонь пожере твою гординю, Ассиріє!
Довго твої колісниці топтали наші землі,
Тепер пий попіл із власних чорних стін!
Час розплати прийшов! Час падіння твоєї гордині!

Хор мідійців та вавілонян
(Потужне, агресивне багатоголосся):
Палай, Ніне́віє! Палай, місто крові!
Вогонь пожирає твої палаци, дим піднімається до самих зірок!

(Сін-шар-ішкун із криком кидається у полум'я палацу. Вогонь повністю охоплює сцену. Багатоголосся бою різко обривається в повну тишу. Чути лише тріск згасаючого багаття та скорботне, тихе співуче гудіння).

Хор ассирійських писців, воїнів та мешканців Ніневії
(Співає акапельно, без інструментів, протяжно і тужно, як поховальний плач):
Впали величні вежі, завалилися брами,
де колись стояли крилаті варти.
Загинула Ніне́вія, потонула в попелі Часу!..

(Червоне світло згасає. Промінь білого світла вихоплює купу попелу, з якої крізь дим проглядають розпечені глиняні таблички. Повертається початкова велична і безпристрасна мелодія арфи).

Голос Часу Старого Світу (Хроноса):
Тріумфуйте, завойовники! Руйнуйте камінь, паліть палаци!
Наївні смертні!.. Ви лише виконуєте волю Долі.
Ваш вогонь, що спалює дерево й плоть,
Тільки загартовує… робить вічною цю обпалену глину!
Палаци впадуть і покриються піском на тисячоліття.
Царі Кіакса́р і Набопаласа́р стануть лише іменами в сувоях.
Але слова, запечені в цьому попелі, воскреснуть.

…Велична Ніне́вія зникне в піщаному годиннику Часу,
але її Слово набуде безсмертя…

…Бо Час безсилий проти знаку, висіченого на глині!..

(Музика повністю затихає. Чути лише чіткий, ритмічний звук падаючих піщинок у порожнечі.)

 
Сексі Сейді, чому, чого
Ти обдурила всіх і кожного
Ти обдурила всіх і кожного
Сексі Сейді, охох, чому, чого?
 
Сексі Сейді, зламавши гру
На показ виклала усім
На показ виклала усім
Сексі Сейді, охох, зламавши гру
 
У день ясний, цей світ чекав був на коханку
Вона прийшла, очарувати щоб
Сексі Сейді, із утіх найкраща бо
 
Сексі Сейді, як ти дізналася
Що світ чекав лише на тебе
Що світ чекав лише на тебе
Сексі Сейді, охох, як ти дізналася?
 
Сексі Сейді, ти ще зіжнеш
Все, що посіяла була
Все, що посіяла була
Сексі Сейді, охох, іще зіжнеш
 
Віддав усе, що мав, лиш би посидіти з нею
Усмішка полегшила би все
Сексі Сейді, наймодніша із утіх найкраща бо
 
Ти обдурила всіх і кожного
 
Все, що посіяла була
 
 
 
 
 
 
 
 

Кручені паничі, ой, кручені.
Як в танкУ, вигинатись научені.

По паркану плетуться з квітами,
далі — вище — вишневими вітами.

Незбагненно плетуться стінами,
щоби ті не були просто сірими.

Щоб барвисто і рясно, і зоряно
зшити долю комусь переорану.

2014, липень

Білка бігає по гілках,
Пильно дивиться донизу,
Білка знає - тут ліщина,
І готова до сюрпризу.

Білка плигає завзято,
Бо угледіла горішки,
І радіє : "Як багато!
Доберусь до них! Ще трішки!"

Білка радісно ласує -
Це ій вересень дарує!

Відбувся у природі збій,
Такий нечуваний, нежданий,
Немовби надійшов прибій,
Такий далекий і жаданий.

Щось у нутрі лісів кричить,
Благаючи про допомогу.
Так думку переплавить мить,
Долаючи в собі знемогу.

Так збились ритми, день і ніч,
Бадьорість, сон, спочинок, втома.
Так збились вияви сторіч.
І не повернешся додому.

Усесвіт ритм свій загубив.
І Вищий Розум збився з ритму.
Не вистачить таких зубів,
Щоб відігратися на рингу.

Крокує час, мов Командор,
Похмурий, лютий і жорстокий.
І кожна хвиля - матадор.
На неї бик летить стоокий.

3 березня 2026

Не сумно, ні! — палає бовдур,
Тарган ховається під ковдру,
Тютюн димить, чорніє стовбур,
Годинник грає в стусани.

Хвилеподібно та без зброї,
В лататті білому, героєм,
У сінях сходи брав без бою,
Як одягав лляні штани.

Бувало, битву програвали,
Бувало, билися недбало,
Пороги дурно оббивали
Вони, чи я, за довгий вік.

Але, не підкорившись правді,
Почутій від в’юнкого зайди,
Дурниць і хайпу, кліпам, слайдам,
Радію Сонцю — бо не втік…

Вдивляюся пильно в обличчя людей
І радісних не помічаю, -
Сьогодні спокою немає ніде
В моєму стражденному краї.
Забули про графіки, плани та сни -
Не робимо свят і парадів, -
Щодня відчуваємо лютість війни
І бачимо подвиги, зради.
На зміну "герані" прийшла "бандероль"
І більшими стали руїни, -
Триває жорстоке калічення доль
У рідній моїй Україні.
Відсунуті світом подалі в куток,
Рахуєм численні утрати, -
За горбиком виросте завтра горбок,
Бо є ще кому воювати.
В думках загубились надії сліди
На скоре припинення бійні, -
Спасіння не видно іще від біди,
Та видко, що чинить розбійник.
11.09.26

 тривкі складнопорожні дні
 складаються із порожнеч
 великих менших і дрібних
 ні зустрічей ані утеч
 ні спілкувань ані новин
 інформаційний білий шум
 хто скілько виніс
 скілько вніс
 переступив межу маржỳ
 для читачів колись газет
 які читали між рядків
 до рими тулится клозет
 просвітній хаб
 для мудраків
 які складають довгий вірш
 на теми зради та ганьби
 щоби тобі жилося гірш
 а ліпш нема чого якби
 

Десь відходить моє тепле літо,
неквапливо, без зайвих прощань.
Лиш торкнулось, ще сонцем сповите,
моїх рук і далеких бажань.

Я дивлюсь йому вслід без тривоги —
хай іде у свою далечінь.
У той край не питаю дороги,
де належить йому відпочить...

А зима не лиха, не сувора —
безгомінна, то й що, як бліда.
Вона звично приходить до двору,
як задумлива гостя, сіда...

І я знов її приязно стріну,
бо на світі все має свій час.
Ні на мить не спиняючи плину,
він в кружіння захоплює нас.

2026, лютий

Зовсім звичайним ранок видававсь –
Похмурий, сірий. Ще в Москві не знали,
Що німці фронт під Вязьмою прорвали
І до Москви Гудеріан вже рвавсь.
Москву не було кому захищать,
Бо армії в оточення попали
І тисячами у лісах вмирали.
На них вже смерть поставила печать.
А у Москві робилось щось не те.
Машини з ночі вулицями мчали
На схід, на тракт Владимирський тримали
Вночі не розібратися, проте.
Тривожним ранок видався, однак.
Метро чомусь зовсім не працювало.
Раніш там люди прихисток шукали
Під час бомбардувань. Тепер ніяк.
Ніхто із влади їм не пояснив,
Що робиться. Хололи батареї
В квартирах і без теплоти тієї
Ставало страшно. Кожен розумів,
Що неспроста то все. Збирались люди
І чимскоріш на вулиці ішли,
Адже лиш там новини взнать могли.
Закрилися чомусь аптеки всюди
Й лікарні. І від того всього страх
Ставав все більшим. А машини мчали.
То все начальство із Москви втікало
У розпачі в народу на очах.
Потік машин з Застави Ілліча
Не зупинявся. Можна розібрати,
Хто у якім авто зібравсь втікати.
Як лімузин ще й закордонний мчав
З сиренами – начальство то велике.
На «емках» - то уже не лімузин,
Дрібніші з міста рвалися «тузи».
У «газиках» старих виднілись пики
Дрібнішого начальства. А дрібне
В автобусах звичайних утікало,
В «швидких». Машини різні похапало –
«Хліб», «Молоко» - бо ж думало одне –
Як вибратися. Хтось «пожежну» взяв,
Хтось «чорний воронок» аби скоріше.
Хтось на «вантажні» ухопився лише.
А хто таких можливостей не мав
Із рядових партійних, ті втікали
По тротуарах пішки і тягли
Валізи і авоськи, і вузли.
Тим приклад безпартійним подавали.
В потоці тім змішалося усе:
І люди, і машини, вози, коні,
І трактори, корови, що їх гонять
З колгоспів підмосковних. Всіх трясе
Від страху. Прагнуть встигнути бігом
Мости здолати. У бедламі тому
Ніхто не поступається нікому.
Бо кожен прагне врятувать свого.
Здавалося, немов гнійник прорвало
І гній тепер назовні витіка.
Увесь непотріб із Москви тіка,
Що та Москва за роки назбирала.
Начальство документи викида
Секретні, щоб майно порятувати
Своє, а на секрети всім начхати.
Місцями вже трапляється біда –
Затори виникають. Бо ж спішать
Один перед одного, підрізають,
Машини глохнуть, шлях перекривають
І вже ні обійти, ні обігнать.
Ні, щоб прибрати зі шляху авто,
Яке застрягло, люди накидались,
«Удачливих» з машин тих викидали.
На чин, вік, стать вже не дививсь ніхто.
«Чужі» летіли речі із машин,
І пасажири там нові всідались,
Та від «нахабних» інших відбивались.
В юрмі отій загинув не один.
Міліції і видно не було.
Чи вже втекла, чи просто поховалась.
І люди в тому хаосі зірвались,
До грабежу і мародерства йшло.
Хоча плакати навкруги висіли
«Усі на захист встанемо грудьми!»,
«Захистимо від німців місто ми!»,
До того не було нікому діла.
Під крики: «Щоби німцям не дісталось!»
Взялися магазини грабувать,
Замки бігом з дверей складських збивать.
Усе моментом тут же розметалось.
Додому люди лантухи тягли,
Везли візками, що вдалося взяти.
Одні одного ладні розірвати.
То вже не люди – звірі то були.
Куди у них й подівся рабський дух.
Ще вчора ладні слухатись начальство,
Тепер готові в прірву зла упасти.
І, лиш від того, що пронісся слух
Про німців. Той, хто владу не любив,
Книжки партійні узялись палити,
Щоб німців-«визволителів» зустріти.
А хтось квитки партійні вже палив,
Готовий був і німців зустрічать,
І їм служити. І жінок чимало
Зрання до перукарень поспішали,
Щоб зачіску для німців гарну мать.
А хаос перекинувсь на вокзали,
Вагони всі забитими були,
Тулились у них люди, як могли
І на дахах там гронами звисали.
Заводи закривалися, у них
Вже вибухівку завезли зарані,
Зібралися зірвати, щоб останні
Фашистам не дісталися. Хоч тих
Ще якось можна було зупинити.
Але нахабна, жадібна Москва
Уже зарані склала «два» і «два» -
Хай хтось вмира, а вони мають жити.
Тож хтось зарані все награбував
Й тепер вивозив. Хтось лише узявся,
Всього награбувати намагався.
Що буде завтра – то ніхто не знав.
Де Сталін – того теж не знав ніхто.
Та й не питався. Людям видавалось,
Що сталінської влади не зосталось,
Отож, уваги й не звертав на то.
В Москві був хаос. Попід рев машин,
Юрби волання, наче кінець світу,
Здавалося, Москва вмирала сита.
Рішить вже скоро долю її Він.
За один день розніжена Москва
Зробилась тим, чим і була насправді –
Ордою, що усе понищить радо.
Вже дух Наполеона ожива.
Що врятувало у ті дні Москву,
Сказати важко. Мабуть, Там рішили,
Що рано ще копати їй могилу.
Її потрібно лишити живу,
Мов, ще не все вчинила вона зло,
Не всі ще війни в світі розв‘язала.
Тож ласка Божа її врятувала.
Не знаю, чи то правильно було?!
Можливо, думав Бог, що та біда
Научить москалів по-людськи жити
І зла другим народам не робити.
Але від них дарма того Він ждав.

Де ви, дозвілля невпізнані люди?
Де вихованці добра?
Долі масної спотворені груди
Ранками et cetera? —
Жовті лисички і швидкісні поні
Голосом регіт несуть,
Грають, мов картами, в довгу звитягу,
Сонце з-за обрію ждуть.

Звісьте, як гусінь, сріблястії нитки
Світу рясної весни
В ковдру зелену двора у відбитках,
Що у дощах знавіснів.
Хай прокидається давнє пророче
Шляху швидкої ходи.
«Майна!» — співайте завзято й охоче,
«Віра!» — кричіть до води.

Радо пірнайте в прихований камбій
Крізь недозрілу смолу,
До невпізнаного, в хвилях безкарних
Гучно вітайте бджолу!
Вихори, шерехи, ухили, згини,
Тіні у мареві снів,
Спалаху думки вогонь швидкоплинний
Сміху, плачу поготів.

Від фанатизму солодких прокльонів
В довге плямисте між зграй
Всіх перелітних пташок і кордонів
Крізь березневий розмай —
Аж до «Капричос» оглухлого Гойї
У порошинках* чуток,
Там, де збиратися більше, ніж троє —
Страшно від спільних думок.

Нехай гряде оновлення весни,
І зносить ідолів, старі закони,
І зазирає бурею у сни,
Долаючи погрози і прокльони.

Усе віджиле має відійти.
Чекаємо оновлення у жилах.
Ніщо нас не зупинить до мети
Дійти, немов паломників у житі.

Новітні вірші крапають з дахів,
Нові поеми поле породило.
Новітні зерна у степах віків
Впадуть, немов надійні побратими.

Нові романи у гучних струмках
Дописує оновлена епоха.
Злітає в небо для свободи птах,
Як оберіг провидця і пророка.

3 березня 2026

«ЗАГИБЕЛЬ АТЛАНТИДИ: Коли Океан закрив Небо»

(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Атлант – верховний цар-жрець, у чиїх жилах солона кров Посейдона бореться з прахом землі.
Клейто – старша жриця, чиє серце б'ється в унісон із підводними рифами.
Хор атлантів – плем'я велетнів-титанів, що народилися з піни та золотого насіння; володарі хвиль.
Голос Океану – первісний пращур-деміург, чий подих підіймає материки, а шепіт стирає царства.

СЦЕНА 1: На вершині Гордості
(Посейдоніс – серце міфічного світу. Три гігантські концентричні кола мурів із чорного, білого та полум'яно-червоного каменю тримають на собі вагу небосхилу. Наче сонце, що впало в море, палає Храм Посейдона, щедро залитий священним Оріхалком. Атлант стоїть на вершині жертовника, обличчям до безкрайньої води).

ХОР АТЛАНТІВ:
Ми вийшли з морської піни, і море лягло нам під ноги.
Ми навчили дику хвилю слухатися людського голосу.
Наші човни птахами летять за обрій, туди, де заходить сонце… і повертаються, обважнілі від чужих скарбів.
Ми розітнули закриті надра землі, ми дістали звідти священний Оріхалк – застигле сонячне світло, що сміється в очі ночі.
Наша держава АТЛАНТИДА вічна!..

АТЛАНТ (підносить золотий тризуб, його голос подібний до гуркоту прибою в гроті):
Нехай Зевс на Олімпі береже свої іржаві блискавки. До хмар далеко, а Океан – ось він, під моїми долонями.
У наших жилах тече гаряча і солона кров Бога, ми не вигадуємо молитов – ми самі диктуємо Долю.
Ми загнуздали море, як дикого коня, ми змусили безодню світити на наших вежах.
Мої воїни вже гострять списи на сухі міста Сходу. Завтра впадуть Афіни, післязавтра схилиться гордий Єгипет.
Я – АТЛАНТ, володар води і суші. Моє слово – закон для припливу, і цей світ належить моєму племені!

КЛЕЙТО (вбігає, розриваючи на грудях пророчі шати; її пальці закривавлені від дотику до вівтаря):
…Зупинись, царю! Твій голос заглушив твій розум!
Поглянь на вівтар: сонячна сіль згасла. Оріхалк, що палав віками, став чорним і холодним, як серце небіжчика.
Посейдон відвернувся. Він занурився на саме дно, і ми залишилися сиротами у власному кам’яному гнізді.
Твої мудреці копали занадто глибоко. Вони розтривожили сни тих, хто мав спати до кінця віків.
Я чула, як під нашими ногами, в темних гротах землі, ворушиться первісний жах.
Боги більше не радяться. Вони піднесли мечі. Океан уже відкриває свою пащу, щоб злизати нашу гордість з обличчя землі!
.

СЦЕНА 2: Ніч гніву Посейдона
(Раптом Небо розривається, наче стара тканина, впускаючи гігантську чорну хмару. Сонце зникає в одну мить, лишаючи світ без очей. Земля під ногами перестає бути твердю, вона ходить хвилями, дихає смертю. Гігантські палаци й храми тріщать, білий та червоний камінь перетворюється на порох. Звідусіль чути дикий, первісний гуркіт води, яка вимагає свого).

ХОР АТЛАНТІВ (у паніці, розкидаючи руки до сліпого неба):
Земля роззявила пащу, і підземне полум’я злизує наші вежі!
Усе, що ми будували віками, рушиться в пил, золото стікає в тріщини гарячими сльозами!
Погляньте на обрій... О боги, це не море, це жива стіна води!
Чорна гора піднялася з безодні, вона головою торкається хмар, вона вища за наші найвищі шпилі!
Куди бігти, якщо сама стихія повстала проти свого племені?

ГОЛОС ОКЕАНУ (гуркоче тисячами одночасних штормів, цей звук іде з-під Землі і змиває Небо):
Ви забули, чиє насіння дало вам життя, нерозумні діти Атлантиди!
Ви обміняли мудрість – на гнилу гординю, а благородство Духу – на криваві завоювання.
Моя піна породила вас, моє лоно вигодувало вашу велич… і моя ж рука забере вас назад у вічний спокій.
Я закриваю Небо… Мине одна ніч – і усе ваше золото, ваші закони і ваше горде ім'я стануть лише тихим міфом у пам'яті смертних!

КЛЕЙТО (падає на уламки зруйнованого вівтаря, холодна солона піна вже обмиває її коліна):
Атланте! Поглянь на свій тризуб – це просто шматок мертвого металу, він більше нічого не накаже морю!
Вода підіймається все вище, вона вже ковтає наші храми, вона хоче втопити самі зорі!
Наш захист, наші величні кола мурів – усе рушиться, наче дитячі іграшки, зліплені з мокрого піску.
Прощавай, прекрасна, осліпла Атлантидо! Ми повертаємося туди, звідки прийшли... В бездонну, темну колиску.

СЦЕНА 3: БЕЗОДНЯ ЗАБУТТЯ
(Гігантська хвиля накриває Посейдоніс повністю. Вода поглинає храми, золоті вежі та людей. Столиця й увесь острів повільно, але невблаганно занурюються на саме дно океану. Світло згасає, лишається тільки товща синьої та чорної води. На уламку вівтаря, що йде на дно, височіє постать царя, яка до останнього не схиляє голови перед стихією).

АТЛАНТ (фінальний монолог; його голос зривається на крик, перекриваючи рев безодні, а пальці міцно стискають тризуб):
...Топи свій трон, батьку Посейдоне! Змивай наш прах, великий Океане!
Ти ковтаєш наші тіла, ти глушиш наші крики, але тобі не втопити наш Дух!..
Смертні шукатимуть нас на дні, вони видивлятимуться наші обриси у кожному штормі, вони маритимуть нашою золотою колискою!
Нехай погас священний Оріхалк, але міф про Атлантиду палатиме вічно!
Океане, пращуре грізний... прийми своїх блудних синів!
(Хвиля повністю накриває Атланта. Тризуб вислизає з його рук і повільно падає у темну глибину).

ЕПІЛОГ
(На сцені панує абсолютна тиша. Світло стає глибоким, синім, пронизаним тонкими променями, що пробиваються крізь товщу води. На передній план виходять поодинокі постаті з Хору – тепер вони схожі на примарні тіні, їхні голоси звучать усе глухіше, доки не перетворюються на бульбашки повітря що розчиняються у воді).

Поодинокі голоси ХОРУ АТЛАНТІВ:
– Все скінчилось. Одне дихання бога – і велична цивілізація стала німим мулом.
– Там, де виблискували золоті вежі, тепер панує вічний сутінок і спокій.
– Світ забуде наші дороги, наші кам’яні кільця розчиняться в солі води, а Час титанів обернеться на пісок…
– Але доки б'ється море об береги землі, доки люди дивляться на захід сонця –тихий шепіт хвиль розповідатиме нащадкам казку про втрачений рай…
– …Про гордий рай, який колись носив наше ім'я... АТЛАНТИДА…

***

Зарясніли відтінки
Жовтих крапель впритул,
Неупинних, як фіжми,
Що занурились в мул.
До глибин від жаскої,
Нетривкої води,
У спотворений сумнів,
Що чекає біди.

Як медовий екстаз
Нерозпізнаних Трій*,
Як почуте пророцтво,
Що ховають між вій
Міднокрилі примари
Цифрової доби —
Як червоне захмарне
Від життя жадоби.

Це, до сказу, нестерпно,
Бо терплячі не ждуть.
Блиск підпільного меду
Заплітає редут.
У болотах є завжди
Невідомого вміст,
Як святе напівправди,
Що несе гуманіст.

Ніким непереконана
Шукати компроміс,
Ти нехтуєш законами
І чвари сієш скрізь.
Якщо немає розуму,
А величі синдром,
То силою погрожуєш
І лупиш кулаком.
Не зраджуєш дволичності
Й бездушності своїй, -
Дивуєш світ трагічністю
Обставин і подій.
За власні межі лізучи,
Всім споконвік чужа, -
Вселяєш в очі біженців
Знемогу, розпач, жах.
За почесті і титули
Воюєш з усіма, -
Тенета скрізь розкинула,
А здобичі - катма...
10.09.26

 віршики
 віршатка віршульки
 на спомин
 добрий не добрий
 довільно подряпані стулки
 без примусу не без гонору
 поспіль кимось прочитані
 або непрочитані досі
 хтось-то писав окрилений
 тепер неіснуючий хтось-то
 виблиски мороку млості
 короткі чи трохи довші
 умовні у безумовності
 що літній дражливий дощ тобі
 усім небезпекам дотичні
 до раювання стосовні
 віршатка віршульки віршики
 сатиричні ліричні попсові
 

1
Ніч наблизилась тихенько.
Мама — доні:
— Спи, рідненька.
— Я без казки не засну.
Прочитай бодай одну.
Розгорнула мама книжку
там, де оповідь про мишку,
про її сім’ю спочатку:
бабу, діда, маму й татка,
про сестричок і братів.
Далі йшлося про котів...

2
Хтось в родині мав щодня
научати мишеня,
як сальце знімати ловко,
що поклали в мишоловку;
як чинити, коли близько
заблищать кота очиська,
(обдурити хижака —
справа завжди нелегка).
Мишка вчилась несумлінно
(як не прикро, як не дивно).
І догнав-таки котище,
нерозумну, на горищі,
ось і лапу вже здійма.
В мишки виходу нема.
Залишилося пищати,
як іржаві коліщата...

3
Шкода стало мамі мишку,
тож згорнула мама книжку.
Добре, доня вже заснула,
про те лихо не почула.
Сниться мишка їй жива.
Як орда, іде мишва,
що знялася враз на писк.
У кота підскочив тиск!
Перепрошує хижак:
— Я не буду більше так...

2017

Де ж нам знайти королеву,
Де ж украсти один міліон???

Де знайти красавицю,
Ту, шо нам понравицця,
В інстаграм не спалицця?

Пробач, мій хороший, іще не готова
пірнути у вир недолугим дитям.
Пером не дописана ще передмова
до ветхозавітної книги життя.
Природи не випила смуток осінній,
на смак не пізнала наснагу жаги.
Проспали світанки давно треті півні,
завіяли сад хризантемні сніги.
Ще осінь дощі не збирає в копиці —
фарбує шафрановим пензлем гаї.
Ще вітер натхненно осілій синиці
цитує поезій скупі рубаї.
І спокій такий, хоч з оливою змішуй
згорьовані думи у тиші дзвінкій.
Все, що не вбиває, нас робить сильнішим*,
розпуку стираючи з кінчиків вій.

"Все, що не вбиває, нас робить сильнішим" — Ніцше
08.09.2026р

«АХІЛЛЕС: Кров на вівтарі Стріловержця»

(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі в дусі античного плачу-«коммосу», у трьох сценах)

«Долі ніхто із людей не уникне – ні слабкий, ні мужній,
З того самого дня, як на світ він родився земний».
Гомер, «Іліада»

ДІЙОВІ ОСОБИ:
АХІЛЛЕС (Пелеїд) – син смертного царя та безсмертної німфи Фетіди. Меч Ахеї, чиє ім'я тридцять літ сіяло попіл і смерть. Сонце, що заходить у пурпурі власного гніву, але шукає земного прихистку в обіймах ворога.

ПОЛІКСЕНА – троянська царівна, донька Пріама. Тонка біла тополя, вирощена на цвинтарній землі Іліона. Земля, що готова прийняти попіл свого губителя; втілення жертовної та очищувальної любові.

ПАРІС – троянський царевич, месник за кров царевича Гектора. Сліпе знаряддя в руках німого Сонця-Аполлона. Тінь, що виходить із жертовного диму зі срібним луком божого гніву.

МОЙРА – невблаганна пряха людських доль. Безпристрасний голос Фатуму, що тримає в руках пурпурну нитку людського безсмертя та залізні ножиці неминучого кінця.

ХОР ТРОЯНСЬКИХ ТІНЕЙ – голос попелу, пам'яті та Вічності. Свідки кінця доби титанів, які оплакують крах великих міст і народження нової долі.

ПРОЛОГ: Голос Фатуму
(Повна темрява. Звучить низький, глухий гул струни, який поступово переходить у шум далекого прибою. На сцену виходить Хор у чорних плащах. Обличчя приховані. По центру, у промені холодного срібного світла, з'являється Мойра. У її руках – важке веретено та залізні ножиці).
.
Хор Троянських Тіней:
Слухайте попіл... Слухайте землю, що пила кров царів і титанів.
Там, де Скамандр котить свої червоні води, де море б'ється об скелі Сігею, заходить велике сонце Еллади. Закінчується час героїв, що були рівними богам, але лишилися смертними у своїй гордині.
Погляньте на вівтар Стріловержця: там уже горить вогонь, але дим його пахне не ладаном, а жертовною кров'ю. Хто йде туди? Наречений чи жертва? Переможець Трої чи бранець власного серця?
Слухайте тишу, бо зараз заговорить та, чиє ім'я старше за самого Зевса.

Мойра
(Її голос рівний, безпристрасний, позбавлений людських емоцій):
Я не маю очей, але бачу кінець кожної дороги.
Я не маю серця, але знаю вагу кожного подиху.
Ця нитка – пурпурна. Вона пахне морем, пожежами та безсмертною славою Пелеїда. Тридцять років я пряла її з люті та заліза. Тридцять років світ здригався, коли ця нитка натягувалася на ковадлі війни.
Але погляньте: на самому кінці пурпур стає білим, мов сукня троянської царівни. Вогонь прагне земного спокою. Лев шукає миру в обіймах ночі.
Я заносила залізо над тисячами міст, але сьогодні моє залізо слабше за подих любові. Мить наближається. Колесо Фатуму робить останній оберт.
Я відкриваю завісу. Дивіться, як заходить ваше сонце.

(Мойра різко перерізає тонку нитку на веретені. Звук металевого клацання ножиць відлунює у темряві. Спалахує тьмяне пурпурне світло Сцени 1).

СЦЕНА 1: Межа нитки МОЙРИ
(Намет Ахіллеса. Тут немає побуту, лише тіні. Тьмяне світло ллється крізь важкий пурпур тканин, наче кров, що загусла на сонці. Ахіллес сидить нерухомо, мов гранітна стела, витесана на березі вічності. Поліксена стоїть навпроти — тонка біла тополя, вирощена на цвинтарній землі).

Ахіллес:
Суха ця слава, царівно. Руки мої – то жорна, що тридцять літ мололи людські кості, обертаючи царства на попіл і порох. Я випив Аресову чашу до дна, але на денці знайшов лише солоний мул.
Тепер я дивлюся у твої зіниці. Бачу в них не вогонь Іліона – бачу спокійну заплаву Лети. Ти не полонянка, царівно. Ти – ніч, що прийшла заколисати моє закривавлене сонце. Мій гнів, який колись підпалював ріки, тепер стікає безсилим воском біля твоїх ніг. Навіщо мені золотий обладунок, якщо він став моєю живою труною?

Поліксена:
Ти шукаєш миру в серці бурі, сину Фетіди. Але коріння нашої зустрічі глибоко вросло в підземні володіння Аїда. Твій меч зрізав колосся мого роду. Гекторова тінь усе ще стоїть між нами – прозора, холодна стіна з криги.
Але дивно мені: я дивлюся на твої долоні, і замість заліза бачу нитки сивих Мойр. Вони сплели наші душі в один трагічний вузол. Ти – вогонь, що пожер мою батьківщину, але я – земля, що приймає твій попіл. Ця любов не для життя, пелеїде. Це – поховальний плач, який ми співаємо один одному вдосвіта.

Ахіллес:
Нехай колісниця Геліоса спалить світ! Нехай Мікени й Троя стануть єдиною пустелею! Якщо Терези Зевса дозволять мені зважити подих твій проти всієї моєї слави – я виберу твій подих. Я розіб’ю свій щит об скелі Скамандра. Завтра, під оком Аполлона, ми переступимо межу, де закінчується війна.

Поліксена:
Аполлон не прощає тим, хто затінює його промені своїм хижим блиском. Ти йдеш у його храм як наречений, але Стріловержець уже готує жертовний ніж. Любов ворогів – це солодкий отруєний мед. І ми п'ємо його на порозі пітьми.


СЦЕНА 2: Кривавий приплив
(Одинока скеля над Сігейським мисом. Море вирує, кидаючи на берег сиву піну. Небо кольору стиглого граната. Ахіллес стоїть на краю, його плащ тріпоче, мов крило пораненого грифона).

Ахіллес:
Чуєш, мамо?..

Хвилі твого Понту сьогодні плачуть срібними сльозами. В кожному сплеску я чую передзвони крилатих коней. «Короткий вік – але зірковий спалах!» – так співали німфи біля моєї колиски. Я вибрав блискавку, що сліпить очі вікам. Тепер ця блискавка спалює мене зсередини.
Повітря пахне асфоделями. Повітря пахне іржавою міддю.
Патрокл уже там, на блідих луках тіней. Він простягає до мене безкровні руки, і поклик його гучніший за сурми ахейців. Поліксена подарувала мені земну мить, але золото моєї Долі вже переплавляється на свинець.
На вежах Іліона я бачу не Паріса. Я бачу саму Смерть. Вона сидить на мурах із натягнутим луком божого гніву.
Я не боюся заліза, бо сам я – залізо! Але як важко випускати з рук земну нитку, коли вона пахне коханням...
Колесо Часу завершило свій оберт. Земле, тримай: я готовий повернути тобі твій запозичений вогонь!..

СЦЕНА 3: Вівтар німого Сонця
(Храм Аполлона Фімбрейського. Величні колони губляться в піднебессі. Горить жертовник, але дим від нього повзе по підлозі, мов туман. Ахіллес опустився на коліно, спираючись на держак меча, як на посох мандрівника. З його п'яти сочиться темна, майже чорна кров, в яку впилося крилате жало стріли. З глибини святилища, наче згусток тіні, виходить Паріс. Його срібний лук світиться фосфоричним блиском).

Ахіллес:
Ось воно... Останній вузол моєї Мойри.

Не в груди, де серце стукало в такт ковадлу Гефеста... Підступний лучнику! Ти – лиш сліпе знаряддя в руках німого Сонця. Твоя стріла знайшла ту єдину краплю смертної глини, яку не омив священний Стікс. Моя єдина земна слабкість... Тепер вона палає підземним вогнем, розчиняючи мою силу.
Світло згасає. Колони храму стають кипарисами Аїду. Поліксено... ми хотіли перехитрити долю, але доля перехитрила нас.
Та я не проклинаю цей день. Я закриваю очі, пізнавши найвищу таємницю: сильніший не той, хто сіє смерть. Сильніший той, хто здатний згоріти від любові.

Патрокле, лови мій дух, що відлітає...

(Ахіллес падає. Звук його падіння глухий, мов руйнування вежі).

Паріс:
Погляньте на цей згаслий метеор, безсмертні олімпійці! Оце і є той страшний Пелеїд, чиє ім'я змушувало здригатися мури Трої?
Величний кедр, що затіняв усю Азію, впав від одного поруху срібної струни. Ти шукав тут шлюбного ложа, Ахіллесе, але знайшов жертовник власної пихи. Ти думав, що кохання змиє кров з твоїх рук? Ні. Тіні вбитих героїв взивають про помсту.
Божественний Феб сам висвітив ту єдину шпарину в твоєму безсмерті, куди могла увійти людська кара. Твоя сила була дарунком богів, але твоя слабкість виявилася твоїм істинним корінням.
Спи, Леве!.. Твоя слава стане їжею для майбутніх поетів. Але сьогодні Троя вдихає чисте повітря, вільне від твого смертоносного дихання. Океан твого гніву висох, залишивши на дні лише одну бліду перлину нездійсненого кохання.

(Паріс розчиняється в тумані за вівтарем).

Далі буде.

***

Так не хоче мороз відступати
Із делеких замерзлих долин,
Закувавши дерева у ґрати,
Ніби шмаття забутих билин.
Він погрожує люто, безбожно
Із минулого, ніби зі сну.
Та весні відступати не можна.
Я нечутно межу перетну.
Потонули дерева у кризі,
Ледве чуємо голос глибин.
Та мороз у жорстокій мармизі
Не відходить, немов паладин.
Крига всі голоси закувала,
Ув'язнивши у мареннях днів,
Сотворивши нового Ваала
Із уривків замучених снів.

2 березня 2026

Для меншої частки минулого серпня,
На випадок дощику ранком на східцях,
Святі й чарівні на кордоні безсмертя
Живуть провидінням, як шах шахівниці.

Дикунське, мрійливе стриножених буднів
У звуках скорботних, у фарбах змарнілих,
Як текстів акадських пробуджений сумнів,
Шукають в рядках слід думок сиротливих...

Закиньте подалі, насуньте понижче,
Зубами тримаючи провід гірлянди
Над глиною часу, глевкою, як завжди,
Щоб тінь відтворити скляної троянди.

Ні, мушлі не знають про світле майбутнє!
Тунелі не бачать підступне у світлі!
Ніщо у безчассі не завжди привітне,
Та нам не спинити зворотного відлік...

Він дивовижний,
яких взагалі не буває:
скуйовджена стрижка,
майка навиворіт,
погляд, що не забуваєш.
В розмові відкритий, дотепний,
як завжди, в усьому до теми.
Неначе не із цього виміру,
мов не з цієї системи.
Було, усміхнувся очима,
отак майже ледь помітно –
і на душі стало сонячно,
наче ввімкнулося світло.
Він-бо таки особливий,
кумедний та геть ненормальний,
наче вулкан з феєрверками.
У простоті геніальний.
А вчора дихнув у шию –
і серце перевернулось.
Він не із тих, що байдужі,
він не із тих, що руйнують.
Я знаю, що він шалений,
по-доброму божевільний,
від диких законів світу
він нетипово вільний.
Знаю, такий він не вічний –
завтра він буде іншим,
чужим мені – це щонайменше,
знайомим – це щонайбільше.

Втікаємо — від поглядів байдужих круговерті,
в окраїни, де ще дрімає місто сімдесятих,
до акварельних двориків, у ґрати ще не взятих,
де вікна без фіранок пишних — сонячні, відверті.

Втікаємо — кудись подалі від важких туманів,
де промені ласкають хмар скуйовджені верхівки,
туди, де залишилися дитячих мрій домівки,
туди, де творяться ще не прожиті нами травні.

Втікаємо — бо навкруги самі неадеквати.
Від хиб своїх втікаємо і від розчарування.
Вже починаємо втікати від свого втікання.
А, може, доведеться і від себе утікати?

(2026)

Ніжно і закохано дивлюся,
Попри те, що стільки літ пройшло, -
На твоє волосся світло-русе,
На підняте високо чоло.
Вік намилуватися незмога
Личком, що рум'янцем виграє,
Тож не помічаю анікого
Ні в глядацькій залі, ні в фойє.
Від краси такої просто неміч
На секунду очі відвести, -
Квітнеш пізно, ніби хризантема,
Квітувати будеш і затим...
09.09.26

Сопе і пише - все ніяк!
З поезією - повний швак!
Тому всіх тролити - мастак
Письменник Валентин Троляк.

Пілігрими із Хайфи до Умані
Прокладають маршрути задумані.
І ніяке пуйло
Ні за яке бабло
Не завадить дістатися Умані.

Ураган прошумів над Карпатами,
Позмітав москалів разом з матами,
Та чимало пеньків
І дрібних матюків
Ще і досі шниряють Карпатами.

Серед прерій у Арканзасі
Віднайшли подорожнього в часі.
Але той мандрівник
Як прийшов, так і зник
І сумують за ним в Арканзасі.

 
Усе, що ухопиш
Усе, що узрієш
Усе, що скуштуєш
Що відчуєш
Усе, що полюбиш
Усе, що зненавидиш
Усе, що зневажиш
Що збереш
Усе, що даватимеш
Чим гендлюватимеш
Усе, що придбаєш
Позичиш, чи вцупиш
Усе, що ти створиш
Усе, що зламаєш
Усе, що ти зробиш
Усе, що ти скажеш
Усе, що з’їсиш
Усе, що ти зустрінеш
Чи оминатимеш
Із чим ти воюватимеш
Усе, що вже є
Усе, що іде
Усе, що гряде
Усе це під сонцем дотримує сенс
Але сонце затьмарено місяцем
 
 
 
(Аніякого темнобіччя, місяць –
темний суціль, це є факт)
 
 
 
 
 
 
 
 

Незвичний біль душевної знесили
Живе, як нерозпізнаний мікроб.
А вижити його – слабкі посили,
Як і десятки порухів і спроб.

Вже й серце призвичаїлось страждати,
Не кожний сон – як тимчасова смерть.
Для справжньої не вийшов час розплати
За всі гріхи з думками шке́ребе́рть.

Які ж вони воїстину приємні,
А умовляння й клятви – як молебні
У храмі найчистіших почуттів.

І як без них життя земне прожити,
Скажіть-но, пуритани-єзуїти.
Інакшого б я точно не хотів.

А пам’ять, як стара в селі криниця,
Що жде щодня тебе чи інших мовчки.
В її глибіні часу таємниця,
У темних водах щастя й смутку роки.

Хоч спрага є, - минуле п’єм поволі.
Згадаймо всіх, що жили з чистим серцем,
Хто слід залишив свій колись у долі,
Людей, що були вдягнені у сонце.

08.09.2026

Київ поринув у дронову січ :
Спалах за спалахом - підлість.
Жах у очах, втома блідих облич -
Лине безрадісна дійсність.

Зранку ракета летить навмання,
Димом затягнуте небо.
Мама з дитиною йде в укриття,
Крихітку горне до себе.

Доки в росії людиська і біс,
Доти зло мчатиме знову.
Світ у мовчанці бездумно завис.
Совість - не матиме схову.

Підібралася тишком осінь,
на порозі у літа стоїть.
Стука в двері, впустити просить.
Розгубилося літо на мить.

«Утікати, — майнула думка, —
крізь вікно і — немов не було».
Наполегливо осінь стука,
а вже літо… село перейшло.

Просторує воно, ледащо,
в бастіон до відьом і почвар.
Не бажає, бачте, нізащо
із рудою водити базар.

«Хай розвіється все на пасма,
на поталу, а хоч і красу.
Під підбори осені? — зась вам!» —
йде, міркує, збиває росу...

2016, вересень

Лишився Лишега у синім вогні,
Такий незбагненний, далекий і мудрий.
Тамує марноту і суєтний гнів,
Пізнавши глибини у стиснутих муках.

Лишився на дні споконвічних легед,
У давньому світі Китаю і Гангу.
Повітря епохи торкнулось легень,
А видих у вічність, далеку від гарту.

Це справжній поет поза всяких торгів.
Прийшов невідчутно, як вітер у полі.
І він по собі не залишив боргів,
Не клянчивши ласки безжальної долі.

Минула епоха махає услід.
Впадає Янцзи у карпатські потоки.
А слово поета промовить, як глід.
Воно відкарбує призначені строки.

1 березня 2026

Чи є вона, та чакра повноти?
В асфальтових ланах — дзвінкі сталеві ікри
Яскравих в часі, збурених мостів,
Отих, якими ми тікати звикли

Від емпірею власного вогню
До дивних див пітьми закляття кави.
Стій-стій! — не лізь у звичне, у YouTube,
Довірся врешті викопній уяві.

Клянися краще вихорами брів
Чи позіханням млявим ворожбита,
Ходою журавля біля води,
Намистом недолугим з малахіту...

В лушпинні гарбузовім не спинить
Тваринний відчай простору надбання,
Де сльози ллють у зоряну блакить,
Як згадують про згаслий жар кохання.

Знов закурений димами
Стогне Київ мій, -
Хлипи й зойкання місцями
В темряві густій.
Знову ворог підло вдарив
У слов'янства суть, -
Всюдисущий запах гару
Не дає дихнуть.
Онде тільце розпростерте
Горілиць лежить, -
Дитинча в обійми смерті
Втрапило умить.
Як же так, - волає мати, -
Що мовчить дочка?..
Найболючіша утрата,
Певно, отака.
Вже ні донечки, ні дому
В жіночки нема, -
Залишається на спомин
Почуттів юрма.
Повні туги й неспокою
Люди мовчазні, -
Давнє місто над рікою
Тихе, наче в сні.
Знов закурений димами
Любий Київ мій, -
Наче серце у нестямі,
Б'ється хвиль прибій...
08.09.26

Індик - це своєрідна птиця.
Він дуже любе веселиться.
Індик не схожий на ворону
У нього зовсім інші забобони.

Співає гарно, але не дуже,
Суттєво гірше, ніж Каркуша.
І хоча в ворони тільки крик,
Індик співає гірше, бо індик.

Індик в селі - місцева цяця,
Перед всіма він дуже любе вихваляться.
Але як бачу хвостик невеличкий -
Не сумніваюся: то - не індик. Індичка.

Він не дотягує до ноти "ля",
Тому в селі йому кричать "гиля-гиля".
Він водиться у нашій Україні,
А може ще в якійсь він є країні.

З індика юшка вийде оттака👍
Корисний він, ви не чіпайте індика!
Інакше обере він путь найгіршу -
Раптом розпочне писати вірші.

***
Немає віроломнішої віри
як віра малоросів і орди.
Не хижі звірі,
а царі-кумири
юрби – причина чорної біди.

***
Неписані закони для совдепії
під управлінням урки-пахана.
Осатанілу бестію
попи віншують месою,
бо їм рідніша матері війна.

***
Лоху і поцу важко щось обрати
одне – обох не винесе земля...
одному не тікати,
то – за ґрати,
а іншому – не куля, то петля.

***
Частіше не сирени, а собаки
попереджають про ракетопад,
а розбишаки
не ідуть в атаку,
бо мало їх вертається назад.

***
Історію людей не оновити.
Її програма має хибну суть
і як не пояснити
паразитам –
вони існують, отже, не живуть.

***
Часи для перемін це засторога –
не гаяти скороминущий час.
До перемоги
не одна дорога,
аби лише не безголов’я мас.

Підсумок
Найдовша з війн війна тисячолітня.
Інвазія гельмінтів із боліт
триває ось уже тринадцять літ...
узявся відморозок з підворітні,
а заодно і телепні елітні
з лиця Землі звільнити білий світ.

09/26

 ось і надвечірʼя
 дощик покропив
 вицвіле ганчірʼя
 звисле з проводів
 піднебесні риби
 сунуть далі геть
 комунальник
 сивий
 думає про смерть
 небо після смерті
 чорне чи блакить
 де ж напарник
 петрик
 ув одежі спить
 що воно в онуків
 там у чужині
 і чи дійдуть руки
 до чобіт на сніг
 влітку ясно ліпше
 викосив траву
 сів у тінь і дишиш
 видів то в гробу
 

Святе догорає обійстя,
а ти загубилась в тумані.
Не бійся, рідненька, не бійся,
від зостраху серце зів'яне.

Я знаю, що важко втрачати
набуті скарби мозолями —
дитячу колиску, санчата,
ікони та вишивку мами.

Згоріли у жерлі лихому
пороги й татусеві вишні.
Немає ні саду, ні дому,
у кіптяві небо Всевишнє!

Давно вже тікають від страти
за ґрати знедолені інші.
Це хата, лише, тільки хата,
чого ж ти ридаєш невтішно?

Невже по стерні не ходила,
не бачила згарищ і болю?
Допоки не спалені крила –
ніхто душу не поневолить.

06.09.2026р.