Мені часу постійно бракує.
Я не хочу втрачати на сон
Цілу вічність. Стоїть одесную
Невблаганний, жорстокий клаксон.

Океан промовляє безмежно
Уві сні, наче сага сторіч.
Я навшпиньках іду обережно
Лезом в сяйві провісницьких свіч.

Мені часу постійно не стане
Прокричати на вістрі сум'ять
Ту поему глибоку, жадану,
Як відлуння далеких заклять.

Так спадають краплини, години,
Відраховують нам реченець
До Великого Суду, до днини,
Де зійдуться початок й кінець.

29 квітня 2026

***
Тарган вусатий б’є усі рекорди
і певно-що радіють бульбаші,
що їхній незамінний держиморда
вже переплюнув Мао й Чанкайші,
але мабуть, не знає навіть ШІ,
що бригадир колгоспного городу
не має ні моралі, ні душі.

***
Юрба людей освічених і темних
перебирає спіле і зелене,
аби обрати схожого на них
любителя «поржать»... але напевне
і очі повилазили у тих,
що осквернили пращурів своїх,
клейноди їхні, булаву, знамена.

***
Немає де проштампувати знак
на пиці міжнародного бандита,
в якого карта мічена і бита,
але відомі кожному і так
імення проросійських забіяк –
ковбой, баран і рижий лис Микита.

***
Із підворітні нікого любити
як ворога в угоду заповіту.
Які не є потвори москалі,
а й ті готові гея у кремлі
котлетою по-київськи місити,
водичкою святою окропити
і смажити у пеклі на смолі.

***
У православ’ї наймані туземці
і їхній цар, емір чи падишах
позалишали світ без індульгенцій...
ну, був такий собі п’яниця Єльцин,
та на очах у натовпу зачах-
нув, як закінчилися оселедці.

Узагальнення
Єгипет ще віншує фараонів,
та мумії нікого не страшать
як нині узурпатори на троні –
міньйони і вожді-хамелеони,
опудало і коротенький клоун,
і кін-чен-ий кореєць, твою мать.

11/26

Тумани смокчуть хмарне вим'я,
міліє сивий небокрай.
Як хочеш, любий, душу вийми,
але журі не віддавай.

Цей листопад, мов битий щебінь,
під чобітками шурхотить.
Згубив пір'їни чорний лебідь
у павутинні самоти.

Та знаю, що у верболозах
за мною стежиш крадькома,
цілунком витираєш сльози,
як туга лезом розтина.

Втішаєш словом в час розпуки,
і смуту розганяєш ти.
Чому ж на березі розлуки
між нами спалені мости?

Немає більше переправи,
щоб відшукати в час біди
на лівім березі чи правім
твої загублені сліди.

07.11.2026р

О, як повільно рухається ніч,
Коли не спиш в очікуванні світла, -
Коли пітьму розсіяти невміч,
А туга в серці, наче терн, розквітла.
Судомить щемом душу самота,
Коли пітьма тримає у полоні, -
Молитвами вже втомлені уста,
Слізьми украй зволожені долоні.
Годинник лічить серця кожен стук
І оживають застарілі болі,
Та вранці світло визволить із мук,
Яких за ніч зібралося доволі.
07.11.26

Нехай в піску ховають очі страуси,
Нехай рожевим їм здається шлях.
Втомився я заповнювати паузи
У недотичних та чужих життях.

Гидую компліментами убогими -
Порожні звуки. Пухне голова.
Я нехтую скляними діалогами,
Викреслюю пластмасові слова.

Не буду більше я слухняним човником
В чиємусь океані ні на мить!
Яким я можу бути співрозмовником,
Коли душа втомилася й мовчить?

Розсипалися мрії на молекули,
Невидимі у келиху вина.
Не хочу більше голосу далекого -
У тиші є цікава таїна.

Коли дощі на мене пишуть кляузу,
Знаходжу я поезію в дощах...
Набридло вже заповнювати паузи
Та бути фоном у чужих життях!

 хмари навіть і не сунуть
 смугами лежать оце
 вітер листя трусить сумно
 ще поцілює лице
 що пригоди що нагоди
 ні до чого і нема
 осінь при небесних водах
 ексклюзивна і сама
 день звичайний серед тижня
 макарони вінегрет
 у житті немолодіжнім
 зовсім не кальянний реп
 аж ніяк не монте-карло
 ну хіба що через ґуґль
 казино із кегельбаном
 там де не шкодують куль
 пожбурляють і скипають
 далі попивати брют
 поки ти зі своїм чаєм
 що з трави натурпродукт
 салютуєш монітору
 можеш цокнутись авжеж
 щоби справи та й угору
 безнадійний щирий жест
 

На душі не затишно одному
у часи великих перемін
цього світу. Може, хоч на тому
не побачу на шляху додому
моторошне капище руїн.

Як не буде, тільки б не конати
при електораті сатани,
бо його єдині результати –
бути при кориті біля влади
слугами скаженої «страни».

Як не є, а вижити у пеклі
явно – це не те, що у раю...
підемо за обрії далекі
як бійці, що у бою запеклім
виконали місію свою.

Доля не лишає наодинці
кожного, кому душа велить
захищати золоту блакить
неба... ще побачать українці
найяснішу неповторну мить –
як на відвойованій границі
прапор перемоги майорить.

11.2026

Текст:
-------
1.
He’s one of those warlocks,
who rummages through souls
in temples.

How many strange souls
weigh the heart on a scale
in grams…

He’s a master of change,
of transforming
from fish into bird.

He plays with a sea
full of words,
drinks his fill of fear
in the dark.

When he gets to your core,
he won’t ask you
for permission.

Boredom? Jules Verne.
Kusturica?
Chicken feed in the yard.

Pre-Chorus:
And the loser of losers
still worships himself
and goes strutting

through Wi-Fi worlds,
through smoke-filled bars,
begging:

“Give me more likes,
one more time” —
and thoughts
that burn the sacred down…

Chorus:
You would know him
by his soggy,
tear-stained manners —

there’s a soul inside him,
wild as war,
a white panther.

A white panther…
A white panther…

2.
He would live inside you,
baptize his whole life
in Cain’s name.

He would make himself sleep
with the night
as a collar.

He would pour out the wine
and talk down
every winged thing
that flew by.

Pre-Chorus:
And the loser of losers
still worships himself
and goes strutting

through Wi-Fi worlds,
through smoke-filled bars,
begging:

“Give me more likes,
one more time” —
and thoughts
that burn the sacred down…

Chorus:
You would know him
by his soggy,
tear-stained manners —

there’s a soul inside him,
wild as war,
a white panther.

A white panther…
A white panther…
His essence grows smaller…

And the black
meets the black
that is darker…

And he holds up his scythe
over a crime
not yet done —
Silence.

Chorus:
You would know him
by his soggy,
tear-stained manners —

there’s a soul inside him,
wild as war,
a white panther.

His essence grows small,
and the black
meets the black
that is darker…

And he holds up his scythe
over a crime
not yet done —
Silence.

A white panther…
A white…
Panther…
Silence.

Переклад тут:
https://maysterni.com/publication.php?id=184175

Нехай мене засиплять листям
І вкриють мулом забуття.
Осяє істина столика
Мої шляхи в нове буття.
Приїду в сонячну столицю
Для перемоги й каяття.

Нехай це листя заговорить
Із небуття, з тісних полиць.
Проллються невідомі твори
Із сотень благородних лиць.
Вони прорвали заборони
У сяйві збуджених зіниць.

Слова прорвуться крізь толоку,
Крізь глей і глицю, вартових,
Здолавши ґрати і мороку,
І увірвуться до живих
Неждано, ніби жест пророка,
До строку невідомих лих.

27 квітня 2026

Осені день останній
Плаксивий плаксивий такий.
То дощик, то сніг пролітає,
Стіною туман густий.

А завтра зима-господиня
Свій посох візьме до рук,
Кожухом сліпучо-білим
Закутає все навкруг.

2015 р.

Ярує осінь вітром і дощем,
Вихрить опалим листям до незмоги, -
Давай назад у літо утечем
Від лицемірства холоду й вологи.
Гайнем туди, де вчора на піску
Були ми сонцем щедро обігріті, -
Давай забудем осінь цю слизьку
У теплих чарах лагідного літа.
Сховаємось надійно від застуд
Отам, де сонце не зникає днями, -
Давай забудем про осінній бруд
І нещодавні свари поміж нами.
Квиток у теплу пору - і прощай
Холодна осінь в жовтому наряді, -
На нас чекає незабутній рай,
Де гарячіють пестощі розради.
06.11.26

Пісня

Дивовижна пані в пошуку, пізнанні.
Пензель у руці.
Фарби різнобарвні в стильному єднанні.
Всесвіту творці.

Приспів:
Гармонійна музика сонця і дощу.
Треба зосередитись, ні, не допущу!
Знищу негатив.
Тільки позитив.
Надпотужний вплив.
...Осінь чарівниця.... Постать мальовнича.
Краєвиди гарні, просто бездоганні.


Жовтий у зеленому, у відтінках барв
Рідкісний каштан..
Вітру змінний напрямок, швидкісний до вправ.
Невгамовний пан.

Приспів:
Гармонійна музика сонця і дощу.
Треба зосередитись, ні, не допущу!
Знищу негатив.
Тільки позитив.
Надпотужний вплив.
...Осінь чарівниця.... Постать мальовнича.
Краєвиди гарні, просто бездоганні.

Таня Яковенко
15.10.2026

Віват американському народу!
Завершилися жалюгідні спазми.
Сьогодні він обрав собі свободу
Від торгашів токсичного маразму.

Коротка й переконлива розмова!
Англійською ніхто не крикне "гойда".
Народ сказав своє вагоме слово,
Що дружба з руським гітлером не пройде.

Закони розривали хижі лапи,
Але народ поставив підпис "проти",
Прибрав рішуче зі своєї мапи
Червоний колір та руду гидоту.

Не місце серед тих, хто за свободу
Безсовісним, бридким, продажним пикам!
Віват американському народу -
Сьогодні він ізнову став великим!

Лиш два роки проминуло з кривавої битви,
Де вдалося Радзивіллу козаків побити.
Де Кричевський славний згинув й козаків багато,
А вже знову з Литви хмари стали насувати.
Король польський нове військо, кажуть набирає,
Покінчити із козацтвом, мабуть плани має.
Ледь не Польща вся зібралась для походу того.
Зібрав і Хмельницький військо, хана на підмогу
Та й збирається полякам шлях перепинити,
Щоби уже остаточно в бою розгромити.
Радзивілл тим часом також Литву піднімає,
Король його захопити Київ посилає.
Вдарити у тил козацтву. Загроза чимала.
Зупиняти Радзивілла Небабу послали.
Радзивілл вів більш десятка тисяч своїх воїв,
Армія хоч не велика та здатна до бою.
Перевірені вояки, у боях бували,
Свої шаблі у кривавих битвах гартували.
Мав чернігівський полковник теж війська чимало.
Й козаки та ще й татари йому помагали.
Але ж звідки було знати, де гетьман попхає.
Може, він через Чорнобиль іти плани має?
А, може знов через Лоєв, як два роки тому.
Бо ж дорога і місцевість йому вже знайомі.
Як би там, та довелося військо розділяти,
Щоб шляхи усі можливі поперекривати.
Сам Небаба під Лоєвом з військом тирлувався,
Що до сутички не дійде, все ще сподівався.
Послав посланців козацьких він до Радзивілла,
Відмовляти, щоб литвини в похід не ходили.
Обіцяв, що всіх козаків із Литви відкличе.
Радзивілл на те погодивсь, що дивно, при стрічі.
Обіцяв, що він на Київ ходити не буде.
Поки в нього «гостювали» небабині люди,
Велів Мирському кінноти чимало узяти
І на поміч до Смоленська бігом вирушати.
На очах посланців Мирський і, справді, подався.
Тільки хмарою по сліду їхнім пил піднявся.
Посланці про те Небабі усе і доклали.
Від тих вістей полковнику спокійніше стало.
Щоби людей не томити біля переправи,
Він три сотні охорони тільки і зоставив.
А військо відвів у табір. Під Ріпками стали.
В разі чого часу вдосталь, звісно, вони мали,
Якщо ворог щось надума…На те сподівались.
Але, на жаль, воно сталось не так, як гадалось.
Мирський, звісно, до Смоленська зовсім не збирався.
До Гомеля по дорозі тільки і дістався.
Там через Сож перебрався та й назад вертає.
Ударити в тил козацтву під Лоєвом має.
Козаки при переправі зовсім не дрімали,
День і ніч вони на той бік весь час поглядали.
Чи не суне враже військо. Та все було тихо.
Бо не з того зовсім боку присунуло лихо.
Вранці Мирський з кіннотою з тилу підібрався
І зненацька на залогу козацьку напався.
Звісно, і вали, і шанці козаки ті мали,
Але ж вони з того боку ворога чекали.
Тим не менше, не здалися, стали опирались,
Від сил більших набагато вперто відбиватись.
Стачило їх на годину звитяжного бою,
Полягли та і литвинів забрали з собою.
Кілька тільки врятувалось, крізь литвин пробились.
Хоч поранені та, врешті до війська добились.
Повідомили Небабі про підлість литвинів,
Що Лоєвська ота Брама в руках їхніх нині.
Враз Небаба підхопився, ледь про те дізнався.
Не дати Дніпро здолати литвинам збирався.
Переправа невелика, щоб її здолати
Усім військом – то литвинам треба часу мати.
Підняв все, що під рукою, всю кінноту свою
Та й полетів. За годину був на полі бою.
Налетів на тих литвинів, що козаків били.
Порубали їх багато, майже оточили.
Сподівавсь Небаба – встигне цей загін здолати
Й Радзивіллу перебратись на цей бік не дати.
Та хитрий литвин Небабу зумів одурити.
Він зовсім на тому боці не збиравсь сидіти
Та чекати, поки Мирський козаків здолає.
Він із Лоєва на південь чимскоріш рушає
І отам Татарським бродом ріку й переходить.
Тож, поки козаки б‘ються й литвинів обходять,
Щоби вирубати в корінь, Радзивіл припхався
Й з тилу на козацьке військо зненацька напався.
Козаки ж того, звичайно зовсім не чекали,
Розпорошені, розбиті, боронитись стали.
Сам Небаба, наче вихор носився по полю,
Спокушаючи, напевно козацькую долю.
Про відступ, навіть не думав, поранений в руку,
Не звернув на те уваги, бо душевна мука,
Що так запросто попався, що військо пропало,
Йому думати про рани зовсім не давала.
Бився, доки хтось з литвинів налетів на нього,
І полетів славний лицар коневі під ноги.
Бились козаки завзято та не відступали.
Кілька тисяч там козацтва навіки пропало.
Майже вся лягла старшина на полі кривавім.
Але не змогла змінити результат виправи.
Кілька сот, мабуть козаків у полон попало.
Двадцять знамен переможні литвини забрали.
Правда, повністю козацтво знищить не зуміли.
Десять тисяч з того поля з боєм відступили.
Три полковники зуміли порядок навести
І до табору козацьке те військо відвести.
В таборі не залишались. Чого там робити?
Мусили аж на Чернігів спершу відступити.
Щоби місто захищати (Небаби ж немає),
Подобайла на полковники в місто обирають.
Зоставсь місто боронити, більшість відступила

До Києва. Й тут литвинська присунула сила.
І страхали, й умовляли брами відчинити.
Та не змогли Подобайла виманити звідти.
Так, не солоно сорбавши й на Київ подались.
А козаки з Подобайлом у тилу зостались.
Київ вони захопили, недовго раділи.
Бо козаки їм дороги в Литву перекрили.
І, хоча під Берестечком ляхи взяли гору,
Та у Києві литвини зрозуміли скоро,
Що тут всидіти не зможуть. Бурлить Україна.
Тож поставити не зможуть її на коліна.
Ляхи теж то зрозуміли, взялись домовлятись,
Щоб навіки в Україні часом не зостатись.
Я не знаю, чи б литвини пробитись зуміли,
Але Хмель велів козакам, аби пропустили.
Не було у нього сили литвинів тримати,
Полягло під Берестечком козаків багато.
Озираючись, литвини Київ залишили,
В свої ліси і болота чимдуж поспішили.

Тепер автобус більше не приїде
За визначеним шляхом. Пізній час
Втонув у річці, ніби "Ріо-ріта",
Так відійшов, що вже забув про нас.
Замість вогнів - задавнені корита.
Колючий дріт обплутує Парнас.

За визначеним шляхом не приїдуть
Жаданий спокій, щастя і слова,
Які врятують у потужній дії
І від яких ясніє голова.
В полях ідуть вродливі голі діви.
У річці часу - лиш сама плотва.

За визначеним шляхом прийде лихо
І катаклізми в мантії страшній.
Це лихо заспіває пісню стиха.
Увірветься із лісу лиходій.
Минулий час у спину жижо диха,
Немов суддя утрачених подій.

27 квітня 2026

 пора блекаутів і віршів
 читати ще писати щось
 вигадувати рими ліпші
 немовби транс немов гіпноз
 коли побачиш чи повіриш
 у цьому вирі із марнот
 бреде через дорогу лірник
 на думці в нього анекдот
 і що з того що десь у небі
 за нами підглядає дрон
 складається собі лімерик
 у ньому є оксиморон
 хоча життя суцільні нерви
 не можна бути осторонь
 всяк вірить у якісь маневри
 потрібно вірити либонь
 комусь-то повсякчас видніше
 вигадуючи ще-контроль
 а хтось сидить тай пише вірші
 якщо не хоч читати скроль
 

3. ЖАННА Д’АРК: ПОВЕРНЕННЯ В ДОМРЕМІ́
(драматичний есей-містерія в голосах з прологом і трьома післядіями)

(до 595-их роковин смерті на вогнищі ЖАННИ Д’АРК, присвячується)


ПРОЛОГ: Три виміри Руана
(30 травня 1431 року. Руанська площа застигає в лещатах сірого каменю. Час зупиняє свій хід, затиснутий між шпилями собору та ешафотом. Повітря густішає, перетворюючись на пергамент, на якому багатоголосий натовп прагне випалити своє останнє слово).

Голос Пергаменту:
…Тридцять два допити. Сімдесят статей звинувачення. Тонкі літери, виведені чорним чорнилом, що вже встигло висохнути. Кожне моє слово – удар меча. Кожна крапка – цвях. Я зафіксував її межі, я зв'язав її живе ім'я вузлами латинських речень. Вона більше не належить травам і небу. Вона належить моїм архівам.

Голос Залізного Осердя:
…Обручі. Ланцюги. Важкі руків'я мечів, холодні від ранкової роси. Я тримав її у вежі під замко́м, а тепер тримаю тут, посеред площі Руана. Я кував обладунки для її перемог, а тепер кую кільце для її кінця. Метал не знає сумніву і жалю. Залізо завжди перемагає плоть.

Голос Каменя:
Руан. Сірі плити, витоптані тисячами ніг. Шпилі собору, що ріжуть небо навпіл. Я бачив сотні життів, які спалахували й гасли на моїх очах, мов свічки на вітрі. Я не вмію тримати тепла. Я просто стою і слухаю. Камінь нікуди не поспішає…
…Я – тиша, яка переживе цей день, цей натовп і цей попіл.
***

КРИЛА НАД ВОГНИЩЕМ

Хор натовпу (багатоголосий гул, що переходить у шепіт ритмічного заклику):
Сухе... Дерево сухе... Вітер із Сени, не задувай іскру.
Дивіться на її очі. Чому вона не заплющує їх?
Дивіться на її уста – вони шепочуть молитву. А може, імена святих!..
Дивіться на шпилі собору – там галки сіли на камінь.

…Пали! Пали цю хмару, доки сонце не зайшло за дахи!
Нехай дим виїсть саму пам'ять.
Попіл повинен мовчати…

Кат (важко, пригнічено):
Ланцюг тримає міцно. Стовп не похитнеться. Пробач мені, Діво... Прости, невинне ягнятко... Це просто моя робота. Моя рука лише сліпий інструмент, що повертає темряву на її місце. Перша іскра торкається лози. Почалося.

Воїни (глухий стукіт залізних щитів об бруківку):
Сталевий обруч навколо свята смерті. Крок назад, у тінь щитів. Натовп тисне. Пильнуйте периметр. Обличчя горять від жару... Хлопці, відверніться. Вона ж зовсім дитина. Вона легша за цей хмиз.

Жанна (внутрішній монолог Душі, що поступово відривається від площі):
Цей дим... він прохолодний. Він пахне липневим ранком і туманом над Маасом. Пам’ятаєш, мамо? Туман тоді був таким густим, що я не бачила власних ніг у траві, але йшла наосліп, за лагідним шумом річкової води. Мамо, твої долоні знову поруч. Вони пахнуть свіжовипеченим житнім хлібом і сушеною лавандою, яку ти завжди ховала в мої речі. Ти кличеш мене вечеряти? Зачекай, я вже біжу...
…Тільки спершу пробіжу через наше поле. Дивись, батьку, які соковиті й високі цього року колоски в Домремі́! Вони лоскочуть мені лікті. Вони золоті, такі золоті від ласкавого вечірнього сонця. Батьку, не плач, не тримай мене за руки так сильно, як у той день, коли я йшла з дому. Поглянь на мене: я не зрадила нашого імені. Я не зрадила жодної травинки, жодної квітки на дикій яблуні, під якою любила сидіти.
Жакміне, Жане, П'єре... братики мої. Пам'ятаєте, як ми ховалися у високому житі від літньої грози? П'єре, твій дерев'яний іграшковий меч, який ти зламав у нашому садку... я часто згадувала його, коли тримала справжнє, холодне залізо в руках. Жакміне, ти завжди ділився зі мною найтеплішим коржем, коли ми пасли овець. Жане, мій вірний супутнику в дорогах, ми знову вдома, і наша дорога нарешті затихла, розчинившись у вечірній траві…
А ти, Катрін, сестричко... голос твоєї вербової сопілки все ще виграє на моїх устах. Ми знову ділимо одне ліжко на двох на нашому горищі під солом'яною стріхою. Спи, маленька, все закінчилося.
…Мій бідний, зляканий королю... Я тримала свій білий прапор над твоєю головою у Реймсі не заради твоєї корони. Я просто хотіла, щоб французькі діти більше ніколи не ховалися в лісах від погрозливого тупоту чужих коней.
Архангеле Михаїле... Катерино... Маргарито... Ось ви де! Ви не мовчали. Чекали, поки закінчаться слова людей і шурхіт їхніх пер на пергаментах Суду.
…Ці обладунки більше не тиснуть мені на рамена, Михаїле. Вони викувані з того ж світла, яке зараз обіймає мене і підіймає вгору. Мені більше не важко. Немає стін. Немає болю. Це повернення Світла до Світла.
Тепер я інша.
У мене є… крила.

Хор натовпу (раптове затишшя, що переходить у переляканий подих):
Дивіться... Дивіться вгору! Над димом... Пташка!

(Ритмічний удар щитів воїнів раптово уриваєтся).

…Над тліючим попелищем Руана важке повітря здригається.
Біла голубка, легка й невагома, зривається в небо, вивільняючись із сірих тенет диму. Вона робить коло над шпилями собору і зникає у вишині, а на гарячий чорний попіл повільно, наче чиста незаймана сльоза, опускається її крихітне білосніжне пір'ячко.
***
ПІСЛЯДІЯ ПЕРША: ЗГАРИЩЕ Й ВІТЕР

Голос Попелу (сірий, шелесткий звук):
Я – те, що лишилося, коли замовкло Залізо… Я – теплий пил, який щойно був Її серцем… Пергамент думає, що він упіймав Її? Камінь думає, що він Її перестояв? Ні. Вона належала мені. Я обіймав Її останній подих. Мої сірі тоненькі пасма ловили Її сльози. Тепер я розсиплюся по Руану, я впаду в очі кожному, хто дивився на вогонь, і вони ніколи не зможуть забути цей день. Я стану їхнім вічним безсонням.

Голос Пергаменту (сухий, скрипучий):
Не хвалися, Попеле. Тебе змиє в Сену перший же весняний дощ. А мої чорні літери – це тавро. Суд завершено. Анатомія єресі підписана судовими мужами. Вона закрита в сейфах Історії.

Голос Вітру із Сени (стрімкий, прозорий):
… Ой ні, Писарю! Ти висушив своє чорнило, але забув відчинити вікно!..

(Звук сильного пориву вітру).

Я підхоплю Її біле пір'ячко, я не дам йому впасти на згарище… Там ще тліють жаринки вогню.
Попіл – землі, літери – архівам, а чиста пам'ять – мені!.. Я дму на схід. Туди, де Маас несе свої спокійні води. Туди, де немає запаху смоли…
Летимо, Жанно... Твоє Домремі́ чекає!..

ПІСЛЯДІЯ ДРУГА: ТІНІ СЛАВИ і ЗРАДИ

Голос Вітру із Сени:
…Я несу тебе над засинаючим світом, біле пір’ячко. Дивись крізь мій прозорий шлейф: там, унизу, в сутінках земних лабіринтів, ворушаться Тіні. Вони думають, що перехитрили вічність. Вони думають, що купили твій попіл…

Голос Чорної Мантії (Суддя П'єр Кошон, єпископ Бове):
…Усе скінчено. Я вирвав цей бур'ян із виноградника Господнього!..
Я зважив її слово на терезах із замерзлого крику. Я закрив небо замка́ми латинських літер. Чому ж тепер мої книги пахнуть горілою травою? Чому літери на моїх сторінках повзуть, мов чорні хробаки, шукаючи схованки від її мовчання? Я був суддею! Я був законом! Але закон змерз...
…Жанно, не дивись на мене своїм попелом. Моє чорнило не зможе змити твій останній погляд з моїх зіниць.

Жанна (Голос Душі):
Ти шукав закон у мертвих книгах і прогледів Живе Світло…
Ти судив не мене, П’єре в Мантії. Ти судив сонце, що сходило над твоїм дахом, і намагався сховати його в шухляду. Твій вирок – це лише клітка, яку ти збудував для власного страху. Тепер спи в її стінах. Я прощаю твою сліпоту.

Голос Залізного Персня (Герцог Філліп Бургундський):
…Пийте, панове! Орлеанська відьма більше не поведе французів на наші стіни!..
Тридцять монет... десять тисяч ліврів... яка різниця, як називається вага срібла? Земля ділиться мечами, а душі купуються для того, щоб палити їх у печах політики. Я продав дівчисько у чоловічих штанях – Бургундія виграла цю партію!.. Але чому вино в моєму кубку стало густим і гарячим, мов кров? Чому мої за́мки здаються мені тепер склепами, витесаними з німого льоду?..

Жанна (Голос Душі):
…Ти продав мене за срібняки, Філліпе, як колись продали Христа.
Ти міняв живу землю на мертвий метал, але метал холодний, він не зігріє твоїх долонь у сутінках. Бенкетуй на своєму попелищі, Тіне в Короні!..
…Моя вечеря вже пахне хлібом.

Голос Перемоги (луна далеких сурем, гучна, але порожня):
Стій, Діво!.. Куди ти летиш? Твоє місце на коні! Твій білий прапор досі майорить над Орлеаном! Ми викарбували твоє ім'я на щитах, ми співаємо про тебе в тавернах! Повернись у наші металеві лави, нам потрібна твоя ярість!

Жанна (Голос Душі):
…Моя ярість згоріла в Руані. Мій меч залишився в землі. Прапори – це лише тканина, що тріпотить від вітру. Не шукайте мене серед заліза. Я йду туди, де вівці п'ють воду з криниці, не знаючи імені королів.

Голос Короля Карла VII (тихий, тремтячий, палацовий шепіт):
Жанно... це ти?.. Твій дим долетів до моїх палат. Мені холодно, Жанно. Реймська корона тисне мені на скроні, вона здається мені зробленою з того самого розпеченого заліза, що спалило тебе. Скажи їм... скажи Історії, що я не зраджував тебе. Я просто... чекав. Я – правитель і мені потрібен був мир...
Не проклинай мене!..

Жанна (Голос Душі):
Я не вмію проклинати, мій бідний, зляканий королю. Не ремствуй!..
Живи своїм коротким земним віком. Мій Реймс тепер там, де цвіте дика яблуня. Я прощаю тобі твій страх.

ПІСЛЯДІЯ ТРЕТЯ: ВІЧНЕ ДОМРЕМІ́
(Звуки Руана і його Тіні повністю зникають. Чути лагідний шум річки Маас, тихий сплеск води, шелест листя і далекий, чистий звук вербової сопілки).

Голос Дикої Яблуні:
… Ось і ти. Ти стала такою легкою, маленька Жаннетто. Твої босі ніжки більше не лишають слідів на росі. Сідай під мої віти. Мої білі квіти пахнуть так само, як у той рік, коли ти вперше заплакала від Божого слова.

Мати (Ізабелла Роме) (теплий, затишний голос літньої жінки):
…Жаннетто, доню! Ну де ти так довго ходила?..
Вже сонце сіло за пагорб, корів пригнали, а житній хліб на столі вже охолонув. Батько хвилювався, нарікав, що ти знову задивилася на небо. Іди до хати, вимий руки.

Батько (Жак д'Арк) (утомлений, але глибокий батьківський голос):
Ну годі тобі, Ізабелло, не свари її. Вона ж дитина…
…Жаннетто, заходь. Я бачив сьогодні вовків біля лісу, добре, що ти повернулася завидна. Сідай поруч. Брати вже за столом.

Брати (Жакмін, Жан, П'єр) (разом, сміючись):
…Жанно, ми лишили тобі найтеплішу скоринку! І П'єр знову відремонтував свій дерев'яний меч!..
Сестра Катрін:
…Я постелила нам свіже сіно, Жанно. Воно так пахне літом. Розкажи мені, що тобі снилося, коли ти заснула на вигоні?

Жанна (Голос Душі, що знову стає голосом маленької дівчинки, сповненим невимовного спокою):
Мені снився дивний, довгий сон, Катрін... Мені снилося, що я ходила далеко-далеко, за самі обрії. Що я носила важкий чоловічий одяг, який тиснув мені на груди, і тримала в руках холодну смерть. Мені снилися великі міста з каменю, де люди кричали моє ім'я, а потім... потім мені снився великий вогонь, який хотів мене забрати. Було так гаряче і страшно...
Але тепер я прокинулася. Як добре, що це був лише сон. Як добре, що хліб теплий, а ви всі – тут.

Архангел Михаїл (Голос Небесного Світла, величний, але лагідний):
Вона вдома. Коло замкнулося. Вечеряйте, діти Світла. Грози більше не буде.

(Музика сопілки наростає, переходячи у світлий, прозорий хорал cantus planus. Голоси розчиняються у тиші).
ЗАВІСА

Чую знову клацання копит -
Під копитом кольоровий вид
Крихіток піску на камінцях,
На кривих стежках і манівцях,
У картографічній ворожбі,
Де граки нудьгують на вербі,
Де роки у полум’ї століть
Мимоволі сунуть мимохіть
Рятувати злачне у місцях
Міст спільнот міського горобця,
Шерхотіти гіллям у імлі,
Повзати тінями по землі,
Виринати вовком із дібров
Свіжиною теплою я кров,
Не зважати ранком на росу,
На зіркову славу і красу,
У пенатах, в гущі полину,
У тепер і сиву давнину…

Вологою насичене повітря
Повисло понад містом уночі, -
Німа пітьма приглушує палітру -
Ні вогника від лампи чи свічі.
Убралось місто в чорні оксамити,
Заснули вулиці, будинки і мости, -
Без світла важко і тривожно жити,
Без світла, знаю, спокій не знайти.
А час тече, немов густа живиця,
І кожен звук поспішно затуха,
Проте, чомусь нам, як раніш, не спиться,
Хоча ніде ніщо не вибуха.
Але світання темряву розвіє,
Проб'ється сонце крізь оцю імлу, -
Поверне місто ранок і надію,
І теплим світлом змиє темінь злу.
05.11.26

 
із золотого берега рабів
скинуто на ринку в орлеані новім
купець рубцюватий за трудами своїми
знай жінок шмагає, опівніч за мить, ов
 
бурий цукре, чом добре так смакуєш
бурий цукре, мов ті дівчачі згуби
 
у ритмі тамтама кров англійця б’є
не відає хазяйка, куди це заведе
бой кольоровий видає, як уміє
ти дослухайся, опівніч за мить, ов
 
бурий цукре, чом добре так смакуєш
бурий цукре, мов ті дівчачі згуби
 
ов, не досить, ні, бурий цукре
чом добре так смакуєш
впадаю за тобою, ов, бурий цукре
через дівчачі згуби, ей
 
твоя матуся в шоу цирковім
її партнерам по шістнадцять усім
я не школяр, я знаю що любити
ти мене слухайся, опівніч за мить, ов
 
бурий цукре, чом добре так смакуєш
зійди-но, бурий цукре
о, ті дівчачі згуби
 
кажу, ей, ей, ей―оу
чом добре, о добре так смакуєш
ей, ей, ей―оу
мов ті, о, ті дівчачі згуби
ей, ей, ей―оу
 
 
 
 
 
 
 
 

І сохну ж дивним сухоцвітом,
Та, мов ногами догори,
Шукаю опору, аби
Стебло моє тримало шию

Й пустило пагони нові.
Бодай не піду з цього світу,
Докіль не бачитиму сліду,
Що залишаю по собі, —

Не гній, а справді щось красиве,
Взірець любові, що зоріє,
Засвідчу розквітом ясним.

Вклонюся розвитку знаменно,
Не існуватиму даремно —
[Поклявсь мистецтвом дорогим!]

15.11.2025

Сонет VIII, «Леґéйда»
Усе ж таки твій погляд бачу —
Холодним. Холодом бере.
І це пригнічує мене…
Але найперший, що згадаю,

Безмовно ніжністю пече.
Одного лиш не доклемаю:
Чому так бісівськи побрало?
«А нісенітниці верзе-e…

Спіткала йолопа такого,
Од леґéйди се відмовлю», —
На думку спало так, мабуть.

А я вчепивсь, бо думав — доля,
І помилившись, не второпав,
Яку вчинив безглузду дурь.

08.11.2025

Ото сподобалась очима!
Втопивсь розніжено у ті,
До біса ваблячі, святі
Зіниці ясного творіння,

Зіниці, інколи сумні.
І вибором не будеш винна,
Для мене він і не причина,
Щоб розкохати мовчазні

Вуста, сотворено бешкетні,
І навіть притьмом, в шкереберті,
Любов до них в собі таю.

А як сподобатись не чáю,
Себе з тобою не вбачаю.
Люблю тебе, та вже мовчу…

05.11.2025

• «Притьмом» — дуже виразне прислів'я, що означає «раптом», «неодмінно», «дуже швидко» або «наполегливо». Тут воно підкреслює стихійність почуття.
• «В шкереберті» (від шкереберть / догори дриґом) — коли все перевертається, ламається, йде шкереберть.
• «Не ча́ю» (від чаяти) — не сподіваюся, не чекаю, не маю надії, не знаю («А як сподобатись не знаю...»).

Мовчиш? — Мовчи, як необхідно,
Тебе кохатиму й таку,
Дай Бог, у часі доведу
І не полишу жалюгідно,

Бо я тебе люблю. Люблю.
Хіба поводжусь трохи дивно —
По бевзенськи та несміливо,
І враз окликнишся — мовчу.

Та я старатимуся, мила,
Далебі, в чесності є сила —
Для мене натяк залиши,

Чи стріти ще мене волієш?
Чи брудом все-таки обіллєш?
Відверто хоч мені скажи…

25.10.2025

Журлива осенi краса,
Пробiглася босонiж небом.
Можливо, нам того не треба,
Що на дворi бринить роса.

Кружляє листя над землею –
Журлива осенi краса,
Мов позолочена коса,
Яка спадає за межею.

Слiд меланхолiї на вiкнах:
У небi гримає гроза.
Журлива осенi краса –
Сповзає холодом по стiнах.

Можливо плачуть небеса?
Тепло повернеться вже скоро,
Життя крокує далi вгору.
Журлива осенi краса.

Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Ліна Костенко.


Іду до лісу. Зустріч зранку. Кличе
в шатро осіннє і мені шепоче
про неба силу, землю таємничу.
Цей ліс живий, у нього добрі очі.

Його цілує сонячне тепло,
плекає гілля, задумки нові.
Ховає загадку в старе дупло.
Шумлять вітри у нього в голові.

Внизу грибів блискучі ваблять шляпки,
Вальсує листя в кольорах урочих.
Стирчать голки - ялин зелені лапки,
Старезні пні, кошлаті поторочі.

В них стільки радості кілець, журби,
А ліс із осінню вже візаві.
Могутні поруч мудрості дуби
Літопис тиші пишуть у траві.

У неї усмішка вродлива,
Хіба ж я їй не усміхнусь?
У відповідь не посміюсь?
Вона ж бо йде така щаслива,

Коли на зустріч я іду!
Чи то вона така людина,
Що в серці є настільки світла, —
Не заздрити лиш маяку!

Бо ж він указує дорогу
В імлистім морі мореходцю,
Аби був певен: «Там земля!»

Отож і я біжу очами,
Шукаю радості причали,
Спогляну й раптом — «Там моя!»

16.10.2025

В літа свої таке не зрів –
Мовляв, миліше споглядання!
Або ж мальоване кохання
У погляді її втопив?

Та в серці дивне шкутильгання…
Забракло духу чи то сил
Довести діло до краси,
А винне, гейби, хвилювання.

Дурне я ще, отож впустив,
На кшталт розкішної роси —
Незвичне спразі втамування.

О, ніжна радосте, не йди,
Якби ж тебе я не зустрів –
Ясніш не стало б існування.

08.10.2025

Вночі сценарії малюю,
Та жоден з них не на листі —
Лишень вигадки в голові.
Відтак, утомлений, лютую,

Бо ж треба виспатись мені.
А чи навсправжки то відчую,
Й уявне наяву почую —
Миліше слово в простодні?

[Павза…]

Відчужена душа блукає,
Мовчання відповіді крає.
Лиш тінь безмовна у вікні.

І сам того, либонь, не знаю,
Чи то упʼять когось кохаю?
Та серце в темній глибині…

04.10.2025

Вернуся ще до тебе, мила,
Либонь, лише як час мине.
Прости мені, що не тебе
Обрав, коли чума схопила.

Для боротьби ж я ще мале…
Та пропаганада отруїла,
І, гейби, сталася зневіра,
Однині гріх душа несе.

Бо я тебе ж тоді покинув…
Подався геть од мого згину,
Життя вберіг лише своє.

Тепер перфідную провину
Волочу по ясному світу,
І впишеться цей гріх в досьє.

23.09.2025

Чи не була порожньою краса
Актора знаменитого у кадрі,
Що дарували щедрі небеса,
Як нагроду чи небесну кару?

На сцені він підкорював усіх.
І слава насувалась, мов лавина.
Трагедія або нестримний сміх
Пробуджували втілену людину.

Важливо зрозуміти, що було
За оболонкою вогню живого:
Це іскра Божа чи то ремесло,
Що тропиками прагнуло до Бога.

Ці чари з потойбіччя, з чорних мес,
Вино чаклунства, пристрасті, печалі
Сягають душ і навісних небес
По той бік розуміння і моралі.

25 квітня 2026

Скіфи, кімерійці, чорні маври,
Може, ще арійці — та навряд...
Ми учора лише динозаври,
А тепер — екзистенційний ряд!

Ну, а у майбутньому — отрута,
Ніби рути-м’яти вогка ртуть,
Б’є у скроні часу лють закута,
Доки долі під вітрилом жнуть.

Вчора для розмови не годиться —
Тільки що для тих, кого нема...
Місяць в небі, наче німб, святиться,
А довкола темрява німа...

Листя, що впало на стежку, до сірого стовчене.
Краплі намистом на чорному - срібло на оніксі.
Та несподівано і кольористо тріпоче на
Мокрій обочині клапоть обірваний з коміксів.

Берег. Метелик. Малюк і рука, певно, батькова,
Міцно тримає, а з нею так просто і затишно.
Там не диміло, не вило, не било й не бахкало.
Тепла картинка тримає минулого залишок.

Річка хвиляста несе попід берегом човники.
Що було далі? Куди попливуть подорожники?
Милий малюче із комікса, де скільки чорної
Фарби набралося? З білою туби порожні.

Зламане гілля, відболені душі, запечені
Горем слова, що як онікси, зжурено падають.
Вітер листок перекинув. Читається речення:
"Дмитрик із татом рушають за білою фарбою".

Важка, велика та холодна
Роса на стеблах і листках
Культур баштанних і городніх,
І на утомлених руках.
Вона така, мабуть, до спеки,
Коли все гине, в'яне, схне, —
Ось-ось, вернувшись іздалека,
Нещадно сонце спалахне.
Уже воно здіймає вище
Свій золотий, гарячий диск,
І кожен лист на грядці кличе
Сховати вглиб вологи блиск.
У руки знов беру завзято,
Щоб розпушити ґрунт, граблі,
Бо маю змогу захищати
Дари родючої землі.
04.11.26

Листопадові метілі -
Хризантеми білі-білі,
Пелюсточки. мов сніжинки,
Вітерець гойдає ними.

Оченята їхні жовті
Дивляться на світ сьогодні,
Поки днина ще погожа
І нема сильних морозів.

А як завтра він притисне,
То вони зів"януть бідні.
Але зараз заметілі -
Хризантеми білі-білі.
2026 р.

Листопадові метілі -
Хризантеми білі-білі,
Пелюсточки. мов сніжинки,
Вітерець гойдає ними.

Оченята їхні жовті
Дивляться на світ сьогодні,
Поки днина ще погожа
І нема сильних морозів.

А як завтра він притисне,
То вони зів"януть бідні.
Але зараз заметілі -
Хризантеми білі-білі.
2026 р.

Листопадові метілі -
Хризантеми білі-білі,
Пелюсточки. мов сніжинки,
Вітерець гойдає ними.

Оченята їхні жовті
Дивляться на світ сьогодні,
Поки днина ще погожа
І нема сильних морозів.

А як завтра він притисне,
То вони зів"януть бідні.
Але зараз заметілі -
Хризантеми білі-білі.
2026 р.

Нам обіцяли дати світло у четвер,
Та знов щось трапилось, і темно дотепер.
Не можу навіть подивитись марахвон,
Ну а без нього в мене дуже кепський сон!

По марахвону нам говорять все, як є:
Ось-ось Москва вже ка-пі-ту-лює!
Лиш треба два-три тижні потерпіть,-
Ми переможем і щасливо станем жить!

В нас буде світло двадцять_п'ять-на-сім!
Всіх ніштяків нарешті вистачить усім!
Весь світ нам скинеться і гори дасть бабла,
І Ненька стане іще краща, як була!

Бакс буде знов по п'ять, як і повинно буть,
Бо Полуботкові скарби нам повернуть!
З Кремля ми зробимо громадський туалет,
І філіалом Могилянки їх університет!

І отоді усі ми будем королі!
Бо ж президентами ми всі вже побули!
І станем, як ніколи, гарно жить,
Лиш треба два-три роки потерпіть!

Лиш треба вміти спати у метро,
Щоночі усе ставить на "зеро",
Всиратись, як у небі грім гримить,
І із калюжі брудну воду пить.

Сидим без світла ми уже укотрий день,
Нам переможних марахвон співа пісень.
І що із того, що життя у нас не є?
Зате у декого брильянтове кольє.

Моcкалякy на гілляку!
Гілку грубо йому в сраку!
Протягнути по землі,
Та помити у лайні!
Най знає ця проклята псина,
Як пхати рило в Україну!
2026

Вона ніжно лобзала усі його шрами,
А шрами з’являлися знову і знов,
Вона жадала знати всі його драми
І мати маленьку спільну з ним кров...

Але він прокинувся, розплющивши очі
І зрозумів, що це був лише сон.
Снилась вона йому постійно щоночі,
І кохання топтало його, наче слон.

Він божеволів в потоці депресій,
Та зробити із цим нічого не міг.
Інколи це мало вигляд агресій,
Що зносили все з опори та ніг.


Інколи просто залазив у мушлю,
Наче морський рак-одинак.
Це шматувало його ранену душу
Й хотілося впасти, лежати навзнак...


Та він не здавався, й горів, наче Фенікс
Нестримно і вічно коханням палав.
Кохання прадавнє, наче архіоптерікс,
Про нього вірші він їй мовчки писав.

23.10.2025

Я іду і падаю у бруді,
Вирвавшися із пасток цупких,
Потонувши у далекім блуді
І промовах скорих, копітких.
Упаду в траву, як у основу,
У буття, початок і кінець,
У самої вічності промову,
Подолавши бісівський вінець.
Розірвавши ретязі і пута,
Упаду в стихію, круговерть
Творення, у волю незакуту,
Де відступить невблаганна смерть.
Це падіння стане повноліттям,
Вічними пологами. Вогонь
Нас охрестить, мов саме сумління,
Дарувавши слово із долонь.

23 квітня 2026

В пітьмі по припічку гасали
Чотири чорні павуки,
Було їм припічку замало
І закороткі держаки.
Шляхи до печі, як дороги,
У невідоме знову звуть.
Вони гасали до знемоги,
В печі гула груднева лють.
Сопілка мліла серед двору.
Блищала стріха за вікном.
У потаємне знизу вгору
Здіймалась пара над відром.
Лузало мишеня насіння
Від невід’ємного в кутках,
Вогнем тріщало незгасиме —
Неслось мереживом на шлях.
Стійкі до спалахів розмови
Ковтали діжками пітьму,
Горіли сосни, наче брови,
Двори гукали на війну.

Та чи багато треба щастю,
Щоб злидень в радощах закляк? —
Тепло від печі, як причастя,
Як мишеняті краков’як,
Як казка павукам для втечі
Від світу зовнішніх живих,
Щоб не чіплялася за плечі
Енергія бажань низьких…

Багряний жар листків опалих
Підхопить вітер мимохідь
І, капризуючи помалу,
Вони дзвенітимуть, як мідь.
В танку кружлятимуть допоки
Вітрисько має сили й хист
Робити наскоки і скоки,
Іграти, ніби гармоніст.
Оцей танок, неначе спомин
Про славне літо, що пройшло, -
Про те, що вивітриться з дому
Невдовзі літечка тепло.
03.11.26

«ДАНТЕ: ОСТАННІЙ ПОГЛЯД РАВЕННИ»

(драматична містерія в голосах на дві з'яви)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Данте Аліг'єрі (Майстер) – 56-річний поет-вигнанець, що помирає від малярії.
Голос Флоренції – темна, потворна постать у золотій короні, алегоричний образ рідного міста-мачухи.
Голос Франчески да Ріміні – тінь грішниці з другого кола Пекла, яка уособлює нещасне кохання.
Голос Графа Уголіно – тінь із крижаного озера Антенори (дев'яте коло Пекла), яка уособлює вічну лють і ганьбу.
Голос Беатріче – духовна муза Данте, уособлення вселенської тиші, чистоти та Неба.

Персонажі, які згадуються у ремарках:
Гвідо Новелло да Полента (правитель Равенни, у чиєму будинку відбувається дія).
Паоло (коханий Франчески).
Архієпископ Руджері (ворог графа Уголіно).
Папа Боніфацій VIII (ворог Данте).
Сини Данте, пріори, черки (флорентійські друзі).

«Чи це той славетний шлях, яким Данте Аліг'єрі повертають на батьківщину після тринадцяти років вигнання? Пробачте, але ні! Я можу скрізь споглядати сонце і зорі, скрізь міркувати про найсолодші істини… Я не повернуся, доки мені не повернуть мою честь».
Данте Аліг'єрі (із реального листа до флорентійського друга, 1315 рік)

З'ЯВА І. Суд із Мачухою
(Вересень 1321 року. Равенна. Маленька кімната у будинку Гвідо Новелло да Полента. За вікном шумить сосновий бір Кьяссі й пахне гнилими болотами Венеції, де 56-річний Данте підхопив смертельну малярію. На ліжку в лихоманці лежить поет. Очі його заплющені, але губи судомно шепочуть рядки терцин. Раптом повітря в кімнаті важчає, і з кутка, затягнутого нічним туманом, виринає темна, потворна постать у золотій короні, від якої тхне воском, сукном та кров'ю братських могил. Це Вона — Флоренція).

Голос Флоренції (важке, сите рипіння міщанського суду):
Гей, Аліг’єрі! Твоє дихання вже пахне сирою землею Равенни. Чи не набридло тобі блукати чужими заїздами та жувати гіркий, солоний хліб чужих правителів? Схили голову. Визнай перед нашими пріорами, що ти був зрадником, заплати штраф і повертайся до своїх білих стін над Арно. Ми дозволимо тобі померти вдома, якщо ти одягнеш сорочку грішника і вибачишся на площі.

Данте (не розплющуючи очей, голос тихий, але гострий, наче лезо сієнського кинджала):
Замовкни, Мачухо без любові! Ти зруйнувала мій дім, ти засудила моїх синів до страти, а мене обіцяла спалити на багатті, якщо я переступлю твої ворота. І тепер ти хочеш, щоб я купив твою ласку за ціну власної честі? Я не повернуся в сорочці каяття. Мій шлях на батьківщину не пролягає через твої брудні ринки та гільдії…

Голос Флоренції:
Зухвалий гордію... Хто ти без мене? Ти просто жебрак на сходах чужих палаців! Твої колишні друзі – Черки – купують коней і шиють шовкові плащі, а ти помираєш на чужині, тримаючи в руках пергаменти, які ніхто не читає. Я дала тобі ім'я, я вигодувала тебе своїм молоком, а ти прокляв мене у своїх віршах і заселив моїми найкращими громадянами найглибші кола свого вигаданого Пекла!

Данте (Майстер, піднімаючи важку, гарячу від вогневиці голову):
Я не проклинав тебе, я написав гірку правду… Твої найкращі громадяни –це вовки, що гризуть одне одному горлянки за жменю монет. Твоє золото пахне зрадою, твої закони міняються щотижня, як одежа на повіях. Жива душа не шукає притулку в лігві звірів.
Я створив власну Флоренцію, чисту й неземну, де немає ваших крикливих площ і закривавлених веж. Моя батьківщина – це мої терцини, де кожне слово зважене на терезах істини. Подивись на моє Пекло – там уже готове місце для твого Папи Боніфація, і для кожного з твоїх пріорів, що торгували моїм містом...

З'ЯВА ІІ. Голоси мороку та світло зірок

(Лихоманка посилюється, дихання Данте стає важким і свистячим. Потворна постать Флоренції розчиняється у гнилому тумані, але кімната не порожніє. Морок навколо ліжка починає колихатися, і з нього один за одним виникають образи, які поет колись вивів із темряви своїм чорнилом. Це тіні тих, кого він засудив або оплакав у своїх терцинах).

Голос Франчески да Ріміні (ніжне, ледь чутне зітхання, що пахне бурею):
Майстре... ми летимо крізь пекельний вихор, і нашому крику немає кінця. Ти подарував нам вічність, Данте, але це вічність у проклятті. Ти плакав над нашим коханням з Паоло, ти зомлів від жалю, але твій суворий закон не випустив нас із другого кола. Навіщо твій розум такий невблаганний? Чому ти не залишив нам бодай краплі надії?

Данте (Майстер, судорожно стискаючи ковдру занімілими пальцями):
Не я зачинив вас там, Франческо... Мій пензель лише записав закон Неба. Я страждав разом із вами, моя душа розривалася від вашого болю, але я не міг збрехати на пергаменті. Мистецтво – це не милосердя, мистецтво – це істина, закарбована в суворому камінні вічності.

Голос Графа Уголіно (глухе, залізне гризіння з глибини крижаного озера):
Ти замурував мене в лід Антенори, Аліг’єрі! Ти змусив мене вічно гризти череп мого ворога Руджері на очах у всього людства. Ти оголив мою ганьбу і мій голод, ти зробив мій гріх безсмертним. Хто дав тобі право судити нас, смертна людино?

Данте (Майстер):
Право натовпу – мовчати, право тирана – вбивати, а право поета – бути голосом того Суду, куди не дотягнуться ваші земні мечі. Я не суддя вам, Уголіно. Я лише свідок, який пройшов крізь Пекло з відкритими очима, щоб вивести людство до світла… Моє серце випалене вашими криками, але мій пергамент чистий!..

(Раптом усе замовкає. Глухий стогін грішників та шурхіт пекельного вихору зникають. Кімната в Равенні наповнюється прохолодним, чистим повітрям, що пахне гірською росою та ліліями. Морок відступає, і на межі світла з'являється Вона – Беатріче. В її очах немає пекельного страху, лише спокійна, вселенська тиша).

Голос Беатріче:
Спи, мій поете. Твій земний шлях завершено. Ти прохо́див чужими сходами, ти зносив образи мачухи-Флоренції, ти проніс свій біль крізь дев’ять кіл людського безумства. Ти викував свій закон із криці та сліз.
Поглянь на свої руки, Майстре! – вони більше не тримають перо. Твоя "Комедія" написана. Нехай земля забирає твої борги, твою втому і твій останній вересень у Равенні. Ти залишаєш їм їхнє золото й закривавлені вежі.
…Озирнися на мій поклик. Твоє Небо в зорях вже чекає на тебе.

Данте (Майстер робить свій останній, глибокий подих, його обличчя розгладжується, а губи невагомо вимовляють фінальний акорд життя):
...Зорі…

(Серце зупиняється. У вимерзлій кімнаті Равенни настає тиша. Епоха Данте і його «Комедії» зачиняє свої важкі залізні ворота, залишаючи світові нерухоме тіло вигнанця і вічне, непідвладне земному суду Небо).

ДАЛІ БУДЕ.

 щодо творів отих неумисних
 несумісних із логікою
 непричетних до пошуків істин
 чи здаються підробкою
 бездоганність між іншим у світі
 конкурентний протекціонізм
 інсталяцій 3-d графіті
 кʼю-ар-коди повсюди скрізь
 поезії зовсім не виняток
 ще для когось товар чи компост
 для бариг чи в програмці
 сатириків
 умліва вболіва весь колгосп
 полемічні безладні зусилля
 примадонни та їхні пажі
 ігноровані члени підпілля
 рецензовані через ші
 лівацькі ложі пен-клабів
 переклади поспіль турне
 і тобі посміхнеться ще-лабух
 і планида тобі підморгне
 

Розкажи всім, Конотопе,
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
З матюками полководці
Ханові дістались.
Як в лахмітті зі сльозами
Цар до люду вийшов,
Щоб Москву порятували
Праведні і грішні .
А сам уже намірився
Покинуть столицю
Та в якімсь глухім кутку
Мовчки оселитись.

P.S.
Стала б вільною Вкраїна ще од Конотопа,
Та охочі булави ішли тоді товпами.

І
Над світом білим почорніли тучі
і любуватися немає чим...
збувається пророче й неминуче,
пооживали фюрери і дуче
і виїдає очі рідний дим.

ІІ
Одні й останні воїни у полі
тримають щит, не опускають меч,
та мало однієї сили волі...
лернейська гідра обраної долі
не має голови, ума і плеч.
Героїку минулої епохи
зализує неумолимий час.
Міняється усе навколо нас
і повертає у союз потроху.
На свято місце посадили лоха
і дай то, Боже, щоб останній раз.

ІІІ
Оновлюється зло язикомовне.
Епоху юди змінює, таки,
новітня ера швондєрів мамони,
на черзі охлократія...
.........................................закони
самі собі видумують спілки,
об’єднання, громади, дитсадки
як філіали п’ятої колони
усупереч всьому і... завдяки.

11/26

Поплач дощем, журливий листопаде!
За спогади про вересень пробач!
Твої пісні - не світлі серенади...
Покриєш сумом втомлені левади...
А я - єдиний вдячний твій глядач.
Забувши про весни легку браваду,
Поплач!

Повір, я - твій союзник, не втікач!
Реальності лунає канонада,
Оголюючи слабкості та вади.
Несила відбивати долі м'яч.
Ти над моїм життєвим променадом
Поплач...

Тепер він частий гість у цьому місці,
У краю суму, болю і молінь.
Ніхто не подарує добрі вісті,
Мов шлейфи від минулих поколінь.

Схиляються тополі міднодзвонно.
Щось клени прошепочуть у пітьмі.
І спогади, немов сумні ікони,
Видніються у розсипах зими.

Цей чоловік іде після роботи
У край скорбот, щоб перелити сум
В дерева, і щоденності турботи
Не подолають невигойних дум.

Як відшукати залишки епохи,
Окрайці слів і жестів, мов туман,
Того, що відшуміло за пороги,
За марення невигаслих оман?

22 квітня 2026

Виглядала обрій матіола,
Голосила: «Де вони, руді,
Ті, що рай знайшли за видноколом
У густій розлогій лободі?!»

Може, доручити будякові,
Він зазвичай вищий, ніж усі,
Виглядати радісне довкола,
Грати в гру рухливого merci?

Не усе ж уквітчане нещасне? —
Деяке знаходить між речей
Чарівне, безбарвне і прекрасне...
Слід сльози від викопних очей.

У діжках, які ведуть розмови
З пелюстками трепетних основ,
Як Кусто кущами на Покрову,
В мул часу занурюючись знов...