Вони знають як треба

Бредуть бредуть
І творять порожнечу
Одну лиш порожнечу
Навколо себе
І запах смерті

Могильну огорожу
Зводять зі страху
І ненаситну безнадійність
З безпросвітною надією
Виводять із заду

Вони знають як треба

2026

На одному з вулканів Туреччини
Продавалася лава розпечена.
Хто хотів - купував
Шашлики готував
Й дивувався природі Туреччини.

На стежині гірській у Тібеті
Альпіністи зустрілися з єті.
Разом їли й пили,
Разом в гори пішли
І нема нині єті в Тібеті.

Троє мачо під Тегусігальпою
Ром пили чималенькими гальбами.
Грінго точно би здох -
Мачо пили за трьох,
Бо зросли під Тегусігальпою.

Сидять діди, розмовляють, стрілись через роки.
Уже зовсім посивіли та ще жваві поки.
По лісах відвоювали, поки було сили,
За «бандитизм» по сибірах своє відсиділи.
По світові помотались й випадково стрілись
Коли уже, видавалось і життя прожилось.
Тепер сидять, розмовляють, згадують минуле,
Як то воно в молодії їхні роки було.
Згадують «братів по лісу», що вже їх немає,
Бо ж відважних молодими життя забирає.
Такими себе не вважали – які з них герої?
Адже вибрались живими з веремії тої.
- А я згадую, - Микола озвався, -
Як я москалям уперше у руки попався.
Вирішив в село сходити та харчів узяти.
На край села постукався у знайому хату.
Петро давно помагав нам. І в селі то знали.
Тож, я ж думаю, знайшлися такі, що продали.
Бо ж не встиг я за стіл сісти, взятись до вечері,
Як хтось раптом кулаками грюкає у двері:
- Аткривай! А то ми всєх вас тут пєрєстрєляєм!
А я ж «голий» - і пістоля при мені немає.
Залишив його у лісі, коли йшов до хати.
Не хотілося даремно так ризикувати.
Бо зі зброєю побачать, то вб‘ють – звична справа.
Але й Петра підставляти, звісно, не мав права.
Петро глянув: що робити? Махнув – відчиняти.
Увірвалося їх кілька, кожен з автоматом.
- А-а-а, бандєровци! Папались! - Обох нас схопили.
Та ми і не опирались, бо то б точно вбили.
Вивели обох із хати: - В район вас даставім.
Там, навєрняка всю правду гаваріть заставім.
Чомусь руки не зв‘язали, що дивно доволі.
Посадили нас на воза й рушили поволі.
Кажу Петру зовсім тихо: - Щось не теє, брате.
Мабуть, треба якусь капость в дорозі чекати.
Ми, як пани возом їдем, один трима віжки.
А всі інші навкруг воза теліпають пішки.
За селом дорога лісом вузенько петляла.
Раптом вискочила з лісу ватага чимала.
По одягу, наче наші. Петро підхопився.
А я його смик за полу: сиди та дивися.
Конвоїри ще не встигли і зброю підняти,
Як у груди їм німецькі вперлись автомати.
Один смикнувся, так йому прикладом дісталось.
- Ну, що «червонопогонні», нарешті, догрались?! –
Видно, старший. На нас глипнув: - А це що за фрукти?!
Не йдуть пішки, не простенькі, мабуть, мають бути
Москалики. – і єхидно на нас поглядає.
Я Петра не встиг спинити, як він заявляє:
- Та ми свої! Що ви, хлопці? Не тра жартувати!
То нас везуть до району аби допитати.
- Ага, свої. Хто б повірив? Доведи спочатку.
Бо поставлю враз на лобі криваву печатку.
З ким працюєш? Хто він з себе? Хто ручитись може?
А я бачу, що на наших то зовсім не схоже.
Петро ж зовсім розгубився, бо ж кого він знає?!
Тільки того, хто до нього часом зазирає.
Кажу: - Хлопці, ви даремно дядька зачепили.
Бо москалі випадково то його схопили.
Мене брали, він під руку гарячу попався.
- А ти хто? - суворо старший мене запитався.
- «Явір» я, можливо чули?! – Доводилось чути.
- А хто курінний у тебе? – Та ж відомо – «Лютий».
- А де схрон ваш? Бо ми лісом кілька днів блукаєм.
Мусили свій ліс лишити, прихистку шукаєм.
Я ж прикинувся наївним, довірливим дуже:
- Що ж, до схрону я з радістю відведу вас, друже.
А із цими що робити? – на москалів глянув.
Тягти їх також до лісу – ідея погана.
- Не проблема. А ну, хлопці, москалів хапайте,
До кущів їх та хутенько всіх перестріляйте.
Конвоїрів похапали, за кущі погнали.
Звідти черги автоматні скоро залунали.
Я то знав, що то все спроба замилити очі.
Свої своїх убивати навряд чи захочуть.
Могли б і тут постріляти, коб’ справді хотіли.
Коли «хлопці» повернулись, Петра відпустили.
А я «повів» їх до схрону. Я ж ліс добре знаю.
Привів туди, де в болото стежка завертає.
Вона майже не ходжена, лиш мені помітна.
Завів туди - їм ніколи не вибратись звідти.
Вони втомлені за мною ледве теліпали
І підступності такої зовсім не чекали.
А я вибрав вдалу хвильку і в кущі прожогом.
Поки вони змикитили, що тут і до чого.
Поки кинулися слідом, почали стріляти,
Я устиг уже добряче від них круга дати.
Обійшов їх стороною. Вони ж, де не пхають,
Неодмінно у болото бездонне пірнають.
Бо звідтіль одна стежина і більше немає.
Звідти вибратися може той, хто її знає.
Довго постріли лунали, матюки в болоті.
Але то уже, звичайно, не моя турбота…
- А мені теж добру справу вдалося зробити, -
Одізвався, усміхнувшись молодший Микита.
Я тоді геть молодим був, та страшно бешкетний.
Тоді якраз літо було в рік сорок четвертий.
Я в хуторі Новосілки тоді жив з батьками.
Часто хлопці заходили до нас за харчами.
Я і сам до них просився та поки не брали:
- Підрости ще, хлопче, трохи, - зазвичай казали.
А то якось я до лісу за хмизом подався.
Тато самогон варити наразі збирався.
Я не став у ліс далеко за хмизом ходити.
Щоб звірину якусь хижу часом не зустріти.
Бо казали, що ведмедя бачили у лісі,
Хтось із села нещодавно, неначе зустрівся.
Пішов собі вздовж узлісся, замріявся якось.
Коли чую, недалеко тріснула гілляка.
Я тоді в кущі прожогом, дослухатись взявся.
Десь у лісі недалеко гурт розташувався.
Я шмигнув бігом на дуба, щоб краще гляділось.
Коли й, справді – кількадесят чоловік розсілись
На галяві. Всі в повстанських наших одностроях.
Розмовляють та співають. Та усі при зброї.
Щось мені тривожно стало. Хоч наше співають,
Та москальських забагато матюків вживають.
Наші хлопці так не роблять. Вже чутки ходили,
Що москалі однострої наші начепили
Та винюхують все ходять, селян нападають.
А люди ж то їх за наших - бандерівців мають.
От і віру утрачають… Аж двоє спинились.
Не думали, що хтось чує, тож розговорились.
Один, видно з командирів, другого я знаю.
Недалеко він від дядька в селі проживає.
Командир тому й говорить: - Уранці чекайте.
«Хати» своїх чимось білим всі повідзначайте,
Щоби ми не зачепили. Та вже погуляєм.
Всіх прихвостнів бандерівських бігом постріляєм.
Заявимо, що за зраду. Хай бояться люди.
А тепер іди. Позначить двори не забудеш?
Та і бігом розійшлися. Що робити маю?
Думаю, а сам хутенько із дуба злізаю.
Бігти в село, хоча б дядька попередить свого?
Чи повірить? І чи вийде щось путнє із того?
А тут думка промайнула: під сусіднім лісом
Якийсь загін величенький москальський спинився.
Військові. А добре було би мені зробити,
Щоб військових на бандитів оцих натравити.
Я одразу ж підхопився та й бігом подався.
Біг і біг, ніде спочити і не зупинявся.
Поки й вартового окрик не почув: «Стояти!»
- Мені треба командиру важливе сказати!-
Кажу йому запихавшись. Скоро командиру
Розповів усе. Він, наче мені не повірив.
Когось послав розвідати. А вже за годину
Підняв загін і свій табір хутенько покинув.
«Банду» вони оточили, бо ж їх більше було.
Підкралися дуже близько, а ті і не чули.
А вже потім залунала стрільба й канонада.
А я до бедламу того дослухався радо.
Як «бандити» зрозуміли із ким справу мають:
- Та ми свої! Не стріляйте! – із кущів горлають.
Але хто їм так повірить? Велять скласти зброю.
І тих, хто живий зостався, погнали юрбою
До району. Там, говорять, згодом розібрались.
«Полонених відпустили». А тих, що зостались
На галяві тій навіки – то селян пригнали
І на тій галяві прямо усіх поховали.
Хотіли мене відзначити та ж «помилка» сталась,
Щоби чутки не плодити, так воно й зосталось.

Селям, паша. Зайди на кілька слів.
Давай разом поп'ємо нині чаю.
Чи думав ти, що я не помічаю,
як до моїх унаджувавсь послів
і переймав листи, інтриги плів
і ніс до Сулеймана. Знаю- знаю.

І що: мій падишах - чи вбив мене,
чи, може, покарав, чи то одвергнув,
що з персами вела розмови зверхні,
гінцями слала їм своє наме*,
гострила плани, ївши карамель.
Мені він вірив, чуєш, впершу чергу.

За всі оті насмілення і жи...
і живість, і бестійство рудокосе,
за гру, безстрашшя, силу, стійкість - ось це
за що мене він, дійсно, і любив
і наперід усе мені простив -
у віршах підіймав - кохав у прозі...

Іди вже, Ібрагіме...ти то знав?
У мене є твоє ім'я таємне -
ще із Паргали - зовсім не Едірне -
де ти набосо біг на рідний став...
його я не розкрию без підстав.
Час, як суфій - згорнув далеке й кревне.

Цей липень кольору мохіто
Двори теплом поцілував.
Таким і має бути літо -
Буяють вигадані квіти
На килимах казкових трав.

Уже не лізу я на сцену,
Не підбираю псевдонім.
Цей липень, чарівник зелений
Таємно та лише для мене
Малює в небі цифру "сім".

Давно мовчу, не протидію,
Не повертаюся зі сну.
Зробивши віршем ностальгію,
Ховаючи безцінну мрію,
До серпня руки простягнув.

Останні судоми зими,
Як вісті далекої тьми,
Як погук самотніх морів,
Прикутих у тьмі кораблів.
Крізь пустку видніє причал,
Де ти відчайдушно кричав.

Приречений немічний птах
Заплутався в нетрях, вітрах.
Він рветься в оновлену даль,
В тумані узрівши мигдаль.
Але невідступний мороз
Заковує птаха в торос.

Останні судоми зими
В полоні побачили ми.
Не вирватися із тенет,
Нещасний закутий поет.
Замерзле у кригу стило
Стилетом для нього було.

27 січня 2026

Доброволець-грузин віддав своє життя за Україну в бою на Харківському напрямку.
Виступав за український футбольний клуб «Колос».
У нього залишилося троє дітей…

Він покинув свою родину,
хоч у серці забрав Грузію…
Та для себе відкрив Україну,
тут знайшов собі вірних друзів.

Ось його омріяна доля -
український футбольний «Колос»,
в білих смугах зелене поле,
сльози щастя від забитого голу…

Та як поле стало червоним,
він пішов боронити волю…
Чуєте, б‘ють по ньому дзвони!
Він сам обрав свою долю.

2026 рік

Ви так далеко нині від сімей,
Бо Батьківщину треба захищати,
Охороняти сон малих дітей
Та щоб могли й дорослі працювати.

Сьогодні ви далеко від родин,
Від батька й неньки та рідної хати.
А в когось ще дідусь. мабуть живий,
Що перемогу ніс у 45-м.

Заради них тепер ви на війні,
Холодних бліндажах й сирий окопах
Вигнати ворога з вкраїнської землі,
З близькими святкувати Перемогу.

2018 р.

Чорногуз, задерши дзьоба,
Щось стрекоче у гнізді,
Лиш не мукає худоба
У хліві, як отоді,
Коли мали на хазяйстві
Поросят, курей, качок
І в домашнім господарстві
Копирсався наш гурток.
Бабця, мати і я, звісно,
Зранку бралися до справ:
Хтось, наспівуючи пісню,
Огородину сапав.
Хтось кормив свиней і птаство,
Хтось на випас гнав корів, -
Ніби я в казковім царстві
Бути в дні оті зумів
Тут, де знов задерши лоба,
Помічаю, мов тоді,
Що знайомий бусол дзьобом
Радо клацає в гнізді.
23.07.26

Мені не спиться, в спогади поринув.
В часи, коли ще зовсім молоді,
Наївні, чисті, справжні та щасливі
Клялись в любові вічній і святій.

Безсоння. Спека не дає заснути.
І ще тривога із передчуттям,
Що щастя зараз — потім біль спокути.
Можливо, біль — дорога у життя?

Самотньо, сумно, трохи навіть прикро,
Бо ніч так марно гасне у вікні.
Пройшли роки, немов короткі миті,
А скільки слів лишилось при мені...

Заснути б якось. Хоч який сценарій —
Моя душа з тобою назавжди.
Далеко ти, проте я точно знаю,
Що ближчої ніколи не знайти.



2024; переосмислено у 2026

 
Святий Стефан із трояндою
В саду блукає осяяний
Сільські гірлянди і вітер із дощем
Куди би не подався, людський плач і щем
 
Перейшов марноти всі
Міг упасти і міг рости
Був чи є у цьому смисл?
Стефан не скаже, як слова не найшлись
 
Дзвóни злоті благовісту
Пекло брязкає у відра
Поміж нині і колись
Стефан наповнює і опускає
І опускає вниз
 
Дамський пальчик сяйвом Місяця
Пише ”пощо?“ на ранкові небеса
Сонцебризки, зореблиски
Трем пітьми зі днем прощається
 
Бистрі стріли гостротілі
І дрібниць чимало, що відкинуті
Збір сезонів, у безсонні
Укрий любов пурпурним шовком, милою зви
 
Чи труди, чи сумніви хай
Відповідь лише прости і прощай
Голос достатку, голос журби
Хтось іще підбирає, що інший розбив
 
Святий Стефан зостанеться
Загублене віднайдеться
Берег, умитий піною шторму
Сам він давно тут, мабуть це зветься ”вдома“
 
Не спішить Фортуна, і Каліопа
Її прядиво плутане, їй лиш відоме
Відповісти легко, утім
Що ти відповіси відповідальникові?
 
 
 
 
 
 
 
 

Всі волоцюги марять мандрами -
Бажають повної причетності
До незбагненного, безкрайнього,
Щоб жити за рахунок щедрості,

Де п’ють на ганках ціпеніючи
Від неочікуваних радощів,
Де лазурове в фарбах діючих
Завжди рятує світ від крайнощів.

Бо й у Карпатах вертять хмарами
Не добирають рік зариблених ,
І відповідь дають узварами
Ухилом хвилі скель заглиблених.

На початкАх Ламарка-Штірліца
Лежать одні й ті самі мудрощі -
Не слід шукати дефініції
Всі волоцюги прагнуть любощів.

Тому Юхиме ти чи Лесику-
Нехай зорить намисто вранішнє,
Не звабити котяче песиком,
Воно є символом цікавішим...

Карфаген повинен
бути зруйновано
ми погостювали
Барка
нам час

караван
у вигинах барханів
просуває свій шлях
крізь
можливість
бути
залишитися
лише змінюючи
одягу
обличчя
не впізнаючи себе
на порох
пісок
чи вітер
сонце
осушить чашу
нашу
не встигнувши
торкнутися тебе
Барка
нам час
у дорогу

слів
не вимовимо
заносить
пісок
хто
був
буде
з нами
потім
поведе
караван
далі
ми погостювали
Барка
нам час
час у дорогу

2024

Цей білий непорочний сніг,
Як чистий аркуш для творіння.
І не підкорить печеніг
Духовні і міцні пагіння.

Іду у білому гаю,
У філармонії природи,
У чарівливому краю
Самої вічності породи.

Навшпиньках пройде заметіль,
Не сколихнувши подив лісу.
Не треба надлюдських зусиль,
Щоб розминутися із бісом.

Так тиша з відрами води
Ітиме крізь пеньки і хащі.
Не знавши іншої біди,
Себе відчує хтось пропащим,

Приреченим на ці краї,
На ці мелодії любові.
І не потрібні вже раї,
Так заяложені до болю.

Ітимеш крізь нічний туман,
Крізь невідомість і хуртечу.
І сумнів, наче бусурман,
Не спокусить тебе на втечу.

26 січня 2026

У Британії опублікували 10 ранніх пісень легендарного рок-музиканта Девіда Боуї.
Композиції були створені в період, коли він ще виступав під ім’ям Деві Джонс.
Записи були зроблені за участю гітариста Джиммі Пейджа, який пізніше став засновником Led Zeppelin, та піаніста Нікі Хопкінса, який співпрацював з The Beatles, The Who та The Rolling Stones.
У 1966 році, через рік після створення цих композицій, Деві Джонс змінив ім’я на Девід Боуї, щоб його не плутали зі співаком американського поп-рок-гурту The Monkees Деві Джонсом.
Нагадаємо, що останній альбом видатного митця - композитора, співака, актора, художника, який пішов у небуття у самому розквіті творчих сил, має назву "Blackstar" (чорна зірка).

У мертвій тиші
запалив чорну зірку —
стало світліше…
Та все одно гірко,
що так надто рано
кращі падають свічкою
на дно океану
вічності.

2026 рік

 я написав тобі сонет
 так написав і передумав
 на що тобі сонета нумо
 я написав собі сонет
 десь грали танцювали румбу
 контрапунктуючи сюжет
 я обійдусь без кастаньєт
 день проживу як є сумбурно
 тарзан і джейн квітує рай
 мангусти і священні кобри
 слід розставатися укотре
 розгадуючи слово ʻ най ’
 ми будемо щасливі знай
 ми будемо щасливі попри
 

І загадковий шерех сукні,
І дзенькіт келихів обох, -
І ти, донині недоступна,
Ведеш зі мною діалог.
Кипіння радості своєї
Не можу стримати в собі,
Коли манливі, як у феї,
Напроти очі голубі.
Мого кохання теплі хвилі
У грудях б'ються і шумлять,
А я набравсь такої сили,
Що став рішучим всім під стать...
23.07.26

Я хочу повернутися в Карпати,
Де час прилiг спочить промiж смерек
Та вiтру колискову заспiвати
Нехай дрiмає в гостях у лелек.
У схованки погратися з туманом,
Як знак лишити подих на росi,
Наповнюючи голову дурманом,
Плекатись в рутi, в неземній красi.
Зiгрiтися душею зрiвши ватру,
Покласти зорi в кучму для сiвби,
I сiсти на ослонi поруч шатру,
Без страху, без докору, без журби...
Ф.Ходак 27.12.2025

Нічого немає - усе лише функції й коди -
усе лиш тотальне обчислення сотень доріг.
Тому, просто грай, бо воно, взагалі, не зашкодить:
нудьгуй чи твори, чи сурми у золочений ріг.

Усе все одно, бо і є все одним без обмежень -
а тільки тоненька мембрана між нами звучить
і рури органні, що творять мелодії звершень,
і ритми сердечні, що вершать розквіття зачать.

Усього немає - ніщо всеприсутнє і зриме.
Творець тебе думає - думає також мене.
Ніщо не скінчиться ніколи з отої причини:
чого не буває - ніколи, також, не мине.

Shimmy
Shimmy Ya

Йаааааааа хочу
розчинитися
і померти в
барабанних ритмах
у звуках котячих
Йєйо – їїєї

у цьому
кошшмарі (жахітті)
ага-ага
слів
сміття

Shimmy
Shimmy Ya

Ййааааа
Мій Боже!

дай померти
мені
білій-білій!

білий сніг
байдужий
до вогнюю!

FUCK YOU
фак юююююююю...

Стійкий мороз, стійка ворожа тундра
Бере у свій нав'язливий полон,
Мов споконвічна і небесна туга,
Яка не має лику і погон.
Вона повзе, як велетенські тури,
Не знаючи надійних перепон.

Я у морозі загубив надію,
Невинну, непорочну і живу.
Я вирватися із полону мрію
І впасти десь у молоду траву.
Лише стрімкі і вольові події
Розтоплять кригу у крутім рову.

25 січня 2026

 перебираючи зневіри
 куди податися куди
 немов на кінчику рапіри
 товчеться рій думок пустих
 чиїсь оселі невеселі
 ще вітер через них свистить
 порожні вранішні мотелі
 бензоколонки блокпости
 обпалені засохлі нетлі
 під лампою що не горить
 наразі · непролазні нетрі
 проникні тільки ізгори
 де фауна холодні древні
 мурахи мухи й павуки
 у них вигадливі мережі
 по-мародерському чіпкі
 рефлекси звісні безумовні
 реакції на висоті
 вони усюди мов удома
 дозвольте їм своє плести
 нічого більш
 

Принишкли в темряві дороги,
В пітьмі сховалися стежки, -
Лиш пнеться з мороку нічного
Чийсь пес надміру говіркий.
Ляскучий гавкіт серед ночі,
Немов з ясного неба грім, -
Цікаво, що сказати хоче
Собака гавкотом своїм?
Чорніє стоптане узбіччя,
Мов пережована брехня, -
І голоснішою удвічі
Стає собача гавкотня.
Нема спізнілому підмоги --
Шляхи безлюдні і стежки, -
Лиш пнеться з мороку нічного
Чийсь пес занадто говіркий.
21.07.26

Хрущі у квітні завжди привітні,
І їхні піддані доречні -
Передавайте ж цей блиск на міді
В сади безпечні.

Час, наче річка-тече в нікуди -
Води ні краплі, ні краплі сенсу ,
На кого ж погляд Дажбог спрямує
Коли воскресне?

Хапай за руки, неначе скнара
Своє майбутнє, як справжній Фатум-
Не дай податись примарі з міді
В ілюмінати!

Омана правди завжди пихата,
Як шал свободи у межах долі,
У межах руху мистетцтва болю,
Що завжди хворе…

Чим ближче, тим важче, чим далі, тим гірше —
Уже не рятують від сутінок вірші.
Та спогади світлі, герань на терасі,
Гіркий шоколад у крихкому фаянсі.
Альтанка зати́шна, любисток під плотом
І ті небеса, що плекають двохсотих.
Не радує літо і тиша у домі —
Журу заїдаю бесонням бездонним;
Біду запиваю горілкою з перцем;
Молитву святу прикладаю до серця.
Шукаю в байдужій юрбі очі сірі,
Нічого не хочу, нікому не вірю.
Уже не сприймаю я чорне за біле —
Від темних думок голова посивіла.
Зів'яли, так рано, волошки у житі.
З небес ллється злива, та ночви розбиті.
Стихає у грудях тремка аритмія,
Бо жити без Сонця не хочу... не вмію.

20.07.2026р

На відомий завод у Немирові
Флібустьєри заїхали фірою,
Розвели на бухло
За фальшиве бабло –
Тільки й бачили їх у Немирові..

Подались поступати до Вінниці
Провінційні дівулі-відмінниці.
В них і бали були
Та у виш не пройшли,
Бо не знали порядків у Вінниці.

В магазині у Миколаєві
Продавчиня клієнта облаяла,
Та отримала мат
Відповідно встократ –
Культурнішають бо в Миколаєві.

На кордоні у Нижанковичах
Віднайшли фаршировані овочі
Героїн в огірках
Кокаїн в кабачках –
Все буяє у Нижанковичах.

Москалі із курорту в Туреччині
Утікали, неначе обпечені.
Розвели там джмелів,
Що жеруть москалів
І незатишно їм у Туреччині.

У степах під Малою Токмачкою
Москалі занедужали срачкою.
З голодухи грушок
Зжерли цілий мішок –
Ох і гучно було під Токмачкою.

Розглядались державні вакансії
Під мостами клошарами Франції.
А не в офісах десь.
Ви чого боїтесь
І без розглядів брати вакансії?

Непогане життя у Валенсії –
У народу є пільги та пенсії.
Заслужив – і гуляй.
І не заздрять нехай
Трудові колективи Валенсії.

І не варто жахатись Америки,
Зазвичай як це роблять холерики.
Як надумав, то їдь.
Тільки заздалегідь
Зрозумій – ти ніхто для Америки.

про нове і забуте старе

На вітринах аптек в Окая́мі
Дозрівають сардельки й салямі.
А в теплицях супи.
Ти не дуже тупи,
А осмислюй життя в Окаямі.

Пропонують бістро в Ліверпулі
Для гурманів телячі пілюлі.
Забажаєш пілюль –
Пригадай Ліверпуль,
І які там чудові пілюлі.

Сомалійські пірати в Бенга́зі
По-інакшому мислять наразі.
Їм набрид корабель –
То й пішли до земель.
Обробили – й живуть у Бенгазі.

Аферисти в газетах Руанди
Продавали невирвані гланди.
Хто бажав – той платив.
Це ж нормальний мотив,
Щоб читати газети Руанди.

А клієнти шинків у Стамбулі
Налягають на яйця зозулі.
Хто наївся, кує
Про натхнення своє
У гаях, як тамтешні зозулі.

до самонавіювання

20-те липня цього року.

 
тебе люблю найкращу
ліпшу зо всіх інакшу
тебе люблю найкращу
ліпшу зо всіх інакшу
 
зустріч наша у тім літі
індіанським літі
 
зустріч наша у тім літі
індіанським літі
 
тебе люблю найкращу
ліпшу зо всіх інакшу
 
 
 
 
 
 
 
 

Поцілував, віддав гроші,
посадив на 67 потяг,
та не зчитав її погляд.

А вона - поцілувала, взяла гроші,
і промовчала про те,
що живе вже з іншим у Польщі.

2026


* Поїзд №67 «Київ — Варшава»

Брати приїхали на рідну батьківщину,
У вигасле село, якого вже нема.
Багато хто забув їх, ніби днину
Минулого життя, що прожите дарма.

Десь юність відшуміла первозданна
На тихих вулицях, у цих місцях.
Лиш тиша пронесеться, ніби панна,
Яка не має власного лиця.

Вони гуляли, пили і шукали
Минулого життя, якого згаснув слід.
Брати приїхали не в світлі Канни -
В минуле крізь суворості граніт.

Те, що погасло, нам не повернути.
Назад не відмотати кінокадр.
Пірнути в спогади, в безодню суті
Брати хотіли, мов баский кентавр.

24 січня 2026

Загляну в дзеркало своєї душі
І подумки вертаюся в минуле.
Я бачу в ньому, цьому дзеркалі,
Усе життя моє прожите.

Там бачу я не тільки своє тіло
Я бачу душу свою у ньому.
Любов в очах, усмішка щира –
І відпечаток болю й втому.

Я бачу кожен крок минулий.
Читаю кожну зраду друзів
І вид мені батьками даний.
І радості минулих днів.

Шопена вальс... Шопена вальс (с)
Зарано став скорботним маршем.
Хоча й не був я сином Вашим, -
Мою дорогу на Парнас,
Таку правдиву, без прикрас,
Благословили Ви сонетом...
Від Вас приймаю естафету!
Холодний квітень... В серце - ніж.
Я перечитую Ваш вірш -
Прощальне соло для поета.

У цьому світі всі ми - гості!
Нам шлях один - Туди! Туди!
В усіх - окремі поїзди.
Ваш поїзд - номер двадцять шостий.
О, як змиритися непросто!
Нема нікому вороття!
Невже пророчі відчуття
Вам цей рядок надиктували?
Що не скажу - все буде мало!
Життя кінчається, життя...

у провінції осінь

так безглуздість
яка новина
давнішої і не було
останніх так років сто
та недомовленості
вдосталь

А нині в провінції осінь

та дощі
дощі
Дощі.

2025

О роздуми, укупі й поодинці,
Розсипані, як сіль, горох чи кеш'ю,
Ловлю я з вами майже в кожній жінці
Печаль мою – сьогоднішню й прийдешню.

Ви зайвими буваєте тимчасом,
Коли я з ними вас позбутись радий,
Щоб не тривожили мене провісним гласом,
Почутим з омуту невизначених п'ядей.

А нещодавно ви змовчали начеб.
Бувало вже чи ні таке зі мною?
Та вас про всякий випадок пробачив,
І рану в пам'яті, гадаю, що загою.

Собі я пацієнт і добрий знахур,
Життя свого невиліковний бахур.


Майже самотній

Сьогодні він у складі збірної Іспанії став чемпіоном світу з футболу!
Кілька днів тому йому виповнилося лише 19 років…

Іде до мети крок за кроком,
харизматичний і амбітний:
в сімнадцять - чемпіон Європи,
в девʼятнадцять - чемпіон світу!

2026 рік

Насіялось стільки...Насіялось маку.

Червоним розли́лось під спекою морем.

Розлізлась ненависть, розсипала горе.

В тривозі розплакана світиться мапа.



Міста за містами не знають споко́ю:

І днини чорніють, і ночі палають.

Безбарвністю дихають зранені слайди.

Живучий донині тримається корінь.



Хто голос почує? Хто правду врятує?

Байдужість гальмує для руху дорогу,

Дорогу до волі. Не плаче лиш робот.

...І гупають ночі, і множиться туга.

 літо йде
 через окремий холод свій
 і спеку звичайно
 літо ж
 червень липень
 глипнути навіть не вспів
 сліпучі майдани
 розжарені вулиці
 голоси чиїсь спозарання
 у напівтямі
 пташиний свист
 і далі чиїсь голоси
 сирени само собою
 транспорт
 ambulance шкварить
 поліція згодом теж додає
 зусиль
 а що у тій тямі
 сніданок
 хліб щось із чаєм
 геть ненав’язливе щось
 майже пи си
 оскільки не знати
 чи буде ще один липень
 далі
 напевне щось таки буде
 а чи тобі / мені
 гіпербореєць en casa
 ноутбук увімкнувши
 всідається
 ось тобі мій народе
 вірш мій новий
 заціни
 

Море хвилями дзвінкими
Б'є об скелі мовчазні
І мені назустріч линуть
Любі здавна позивні.
Рвійний вітер хвилі гонить
Без вагання та зусиль, -
Невгомонні та солоні
Всюдисущі бризки хвиль.
Ніби хмара над водою,
Висне скупчення чайок,
Що кигичуть з непокоєм
На щось ловлячих качок.
Море хвилями дзвінкими
Б'є об хвилі мовчазні,
Наче каже в ці хвилини
Як тужило по мені.
20.07.26

Розпач і відчай,
Моя душа кричить.
Моя душа плаче
За дорогою Землею.
За сонечками, що літають,
За підлітками, які не знають.
За горами горя, і жовту зорю,
І місяць на небі,
що танцює з припливами.
За квітку, що не має
ні переду, ні спини, З
а кавуни, що сплять,
За хоробрих синів.
За каміння, яке сидить тихо,
І величного лося, що живе далеко,
За душі прекрасні
І за час неспокійний.
За річкових раків
Та улюблені іграшки.
За мазки на полотні
Та кошики з фруктами.
Життя зламане. Серця розбиті.
Колись зцілити можна їх?

Вода солона на столі
як символ сліз в чужій землі.
Гірка трава, і не одна,
як згадка рабського вона.

Сумною б трапеза була,
та ось рух ангела крила
дає надію на життя
в своїй землі за каяття:

до хліба з кращого зерна,
та з кращого, що є, вина,
гаряче, щойно від огня,
цілком запечене ягня…

Висока сплачена ціна,
парує над столом вона,
і спонукає в кожну мить
давать любити і любить.

* Таємна вечеря
20.07.2026р. UA

Вуха віслюка слухають слова.

Після кожного виступу Кіо
Продавались направо й наліво
Дефіцитні кролі,
Невеличкі й малі
З комбінату в циліндрі у Кіо.

Довела до тюрми лотерея
Одного́ з дідусів Гемінґвея.
І сміявся дідусь:
Я поси́джу й вернусь,
До вподоби така лотерея.

Не кажіть, що читали Макбейна,
І це лірика галантерейна.
Є сюжети й питні,
То налийте мені
Детективного пива Макбейна.

А Форсайтів численна родина
Віддала позашлюбного сина
За принцесу Жасмін –
І погодився він.
На онуків чекає родина.

За романами Скотта і Шеклі
У сільпо наминачки запеклі.
Щоб дісталося всім,
Якнайшвидше іді́м
За романами Скотта і Шеклі.

За сонетами Поля Верлена
Утворилася черга скажена.
А за іншими – дві.
Їм якісь би криві,
Не такі, як у Поля Верлена.

Випасали телят Баскервілі,
Та на вигляд вони підозрілі.
І стоїть гавкотня.
Тож ні ночі, ні дня
Недоспали оті Баскервілі.

Хто б до Адамсів би не приїхав,
Для Пилипа нечувана втіха.
Зустрічати госте́й
Він поїде в Монтей,
Хто би звідки куди б не приїхав.

20-те липня цього року,
перші блогерські лімерики

Мені було лиш дев'ятнадцять,
А їй більше двадцяти трьох,
Вона мене дуже кохала,
І нам було добре удвох.

Вона була дуже гарна,
В мене аж виростали крила
Поруч з нею,
Й вона казала:
-Ну як же тобі пощастило!
Тебе така жінка кохає,
Яких не буває на світі!
Таких в історії було лиш двоє:
Клеопатра і Нефертіті!

Вона приїздила до мене
Аж із іншого району міста,
Ми любили лежати в ліжку
Під музику Ференца Ліста.

Не те, щоб ми якісь там меломани,
Чи любили лиш Ференца тільки,
Просто на той час із класики
Не мав я іншої платівки.

А вона поважала класику,
А також і інші позиції,
Інколи так верещала,
Що хтось викликав міліцію.

Дільничий гупав у двері,
Обіцяв написать в деканат,
А ми швиденько вдягались і
Робили вид, що вчимо сопромат.

І все було в нас дуже добре,
Та в червні настав невеличкий облом:
У мене була літня сесія,
А вона захистила свій диплом...

І я поїхав до свого Львова,
А вона - на роботу у свій Ростов.
І на цьому стосунки скінчились,
А якою ж була в нас любов!!!

у Вас ніби те
у Вас ніби се
у Вас начебто це
а може Ви й не є

2020

Хто збирав шовковицю,
Згадує й за хліб.
В ступах пил в косовицю
Проситься в політ.
Бийся дощик в озеро,
В хату Лукаша.
Там де ранком росяно,
Знайдеш слід вужа,
Збрую кіз злахмічених,
Кущ зів’ялих руж,
І літа не злічені
Серед диких груш.

Гонить вітер плетиво
Кулі кураю,
Де ніким не метена
Стежка у гаю...

Ніч на землю опустила чорне покривало.
В небі зорі, наче маку хтось по нім розсипав.
Ароматом неймовірно п‘янким пахне липа
І виспівують цикади вечірні хорали.
Жебонить ледь чутно річка, вербам миє коси.
А над річку невелике вогнище палає.
Розсілася навкруг нього хлопців ціла зграя.
Хто в сорочці, хто без неї та всі підряд босі.
У темряві недалеко хоркають десь коні.
Сова часом одізветься, заухає в лісі.
Комарі гудуть навколо, де тільки взялися.
Час від часу луна помста – ляскають долоні.
Хлопцям сидіть аж до ранку, аби не заснути,
То ведуть поміж собою усякі розмови.
Часом переповідають вже дано не нове,
Що уже не раз, напевно доводилось чути.
Раптом з лісу донеслося завивання вовче.
Всі розмови припинили, дослухатись стали.
Коні хоркати частіше й голосніш почали.
Не дай Боже, підкрадуться вовки серед ночі.
Та вовк завив та й по всьому, більш не озивався.
Заспокоїлися коні, розслабились хлопці.
Про вовків іще не чули тут у цьому році.
Може із лісів сусідніх який і припхався.
Заспокоїлись, тривога, однак не лишала.
Хтось прошепотів зненацька: - Може, вовкулака?
Бо ж про тих потвор дорослі говорили всяко.
Раптом і сюди потвора така заблукала?!
І так на душі тривожно, а тут хтось ще карка.
Стрепенулися всі, ближче до вогню тулились.
Із надією на старших меншенькі дивились.
Степан, врешті одізвався: - Може й вовкулака?!
Він найстарший, тож, напевно, більше всього знає.
Помовчав, а потім видав: - Чув оце від діда.
Він дідам оце на лавці недавно повідав,
Що не всякий вовкулака лихий намір має.
Був, говорить, один наймит, працював в одного.
Якось на гумні улігся він відпочивати.
А тут якраз і хазяїн його вийшов з хати,
Пройшов за гумно і зовсім не помітив того.
Через пеньок перекинувсь та й зробився вовком.
А, зробившись, то одразу до лісу подався.
Наймит спершу не повірив, тільки налякався.
Але ж бачив усе добре своїм власним оком.
Дума: «Як хазяїн може, то і мені вдасться.
Спробую та подивлюся, що буде із того?!»
Перекинувсь й вовкулака зробився із нього.
І також, як і хазяїн до лісу подався.
Довго він по лісі бігав разом із вовками,
Їв усе, що вовки їли. Та, врешті набридло
І вовки ті – дика зграя, і те їхнє їдло.
За людьми став сумувати аж до плачу прямо.
Та ж не знає, як би йому людиною стати.
Прибіжить до гумна, стане, хазяїна бачить,
Схоче щось йому сказати – по-вовчи заплаче.
А собаки, як почують, зачнуть нападати.
Обдеруть йому всі боки, от він і тікає
Знов до лісу, щоб собаки на смерть не задрали.
Та людиною знов стати до гумна вертало.
Бо ж хазяїн його бувший лиш науку знає.
Той, урешті й здогадався, що то не вовк ходить,
А що то колишній наймит, який десь подівся.
Тож підкликав того вовка, в очі подивився,
А в очах у того туга, що прогнати годі.
Взяв вовка він, перекинув через пень й одразу
Той людиною зробився. Впав йому у ноги.
А хазяїн подивився: жалко стало його,
Бо худий, як скіпка. Вигляд його дуже вразив.
Ще й подертий, від собак бо рвані рани має.
Приніс одяг, змастив рани, щоб гоїлись швидше.
І не лаяв чоловіка, сказав йому лише:
«Не роби, небоже, того, чого ти не знаєш!»
Степан кінчив оповідку і зробилась тиша.
Всі, немов переживали тільки-но почуте.
І ніхто не сумнівався, що так може бути.
Тільки коні та цикади озивались лише.
Тут Микола обізвався: - А я чув недавно,
Як сусід казав сусіду про свою пригоду.
Були вони якось з кумом десь у місті, вроді.
Возом назад повертались. Дорога ж погана.
Вирішили зупинитись та й заночувати.
Стали в полі поміж терну, що густо розрісся.
Тільки спати укладатись вони узялися,
Чують, наче хтось за возом зібрався здихати.
Так же важко й страшно диха. Вставать не схотіли,
Подивитись. Та й поснули. А уранці встали,
А за возом вовк худющий, аж боки запали.
Сидить, дивиться, мов встати вже не має сили.
Подивилися на нього, не стали чіпати.
Запрягли коней у воза та і подалися.
А вовк, ледве то побачив, зразу підхопився.
Іде-бреде вслід за возом, аби не відстати.
Вони їдуть, а він слідом в очі заглядає,
Голову кладе на воза, аж їм жалко його.
Кинули йому шмат м‘яса прямо на дорогу.
Він понюхав, але м‘яса того не чіпає.
Кинули йому шмат хліба, він схопив зубами
Та й подався чагарями, тільки його й чути.
Як приїхали, спитали: що б то могло бути.
Дід Овсій, що попід лісом його хата прямо,
Сказав: «Хлопці, не вовка то бачили – людину.
В селі за горою, кажуть, парубок десь дівся.
То він на вовка отого був перетворився.
Не займа нікого, хліб лиш спожива єдино».
Послухали ото хлопці, розслабились трохи.
Знов про щось загомоніли, не таке лякливе.
Хоч окраєць хліба кожен намацав хапливо…
А в нічному небу зірок, мов того гороху.

Бунт посередностей - це бунт юрби гнилої,
Що розпинає завжди на горі,
Це фарисеї в масках і елої,
Вовки в овечих шкурах, трунарі.
Бунт посередностей змете усе на світі,
Що має лик, а не лише мурло.
Так паразити на веснянім цвіті
Повзуть настирливо, як помело.
Бунт посередностей все робить марним, сірим.
Не вирізниш нікого у юрбі.
І відчувається пекельна сірка,
Як данина спаплюженій добі.

24 січня 2026

У ніч проти 19 липня Росія завдала однієї з наймасованіших атак балістичними ракетами по Києву. Ворог застосував понад 40 ракет. Унаслідок ударів та падіння уламків зафіксовані руйнування у п'ятьох районах, одна людина загинула, є постраждалі.

У липневу ніч безжальну
небо різали «кинджали».
А на ранок –
небо в ранах,
що від ночі
кровоточать…
А тепер птахи-кравці
зашивають рани ці.
Лиш на серці нам на спомин
додаються зайві коми.

2026 рік
 

Шахраї під Малими Загайцями
Торгували зіпсутими яйцями
Збунтувався народ,
Упіймав тих заброд
І позбулись яєць під Загайцями.

В ресторані у Богодухові
Подавали котлети із мухами.
Кожен справжній естет
Скуштував тих котлет
І поменшало мух в Богодухові.

А прибульці поля біля Жашкова
Засівали плющем і ромашками.
Небувалий врожай
Продали у Китай
І заклали столицю у Жашкові.

Тіні лягли на хвилі забуття;

Їм бракує сили оспівувати надію.

Вони оплакують втому, що відійшла в минуле,

Та віра й далі сіє Божу істину.



Ці життєві тіні чекають на здійснення,

Стоячи проти смолоскипів, що палають

на вітрах із півночі, несучи бруд на нашу землю;

Чесний народ розуміє цей злочин.



Народ, що залишається вірним своїй сутності,

Не приховує любові до істини й минулого;

Вірячи, що правда зігріє серця,

Адже її закарбували предки за свого життя.

І хоч сутінки знову підкрадаються з тіней,

Їхнє майбутнє промовляє й породжує