Не чекаю на звістку з далеких доріг —
відпустила минуле у вічність.
Є сьогодні, а завтра, цей пористий сніг,
у відлизі потоне циклічно.

Ти мене не читав по складах власноруч;
проковтнув сторінки обважнілі.
Мимохідь прогорнувши та на́швидкуру́ч
вишив чорну троянду на тілі.

Я камінчиком муляла в щільнім взутті —
збив підо́шви свої до кровиці.
Пив з криниці любові уперше в житті,
та боявся у ній же втопитись.

Сльози висохли згодом на розі вітрів,
відцвіло буйне літо зелене.
Написала роман і поклала в архів,
щоб ніхто не ридав окрім мене.

18.02.2026р

На небі – хоча б хмаринка!
Хтось ніби граблями вискріб.
Поникла моя зоринка –
боюся, не згасла в іскрі б.

Розкрилилась ніч привільно,
півсвіту уже накрила,
а місяць блукав безцільно
і втомно їй пав на крила.

Зоріє темнина решетом,
іскриться небес ошаття.
То місяць кресалом кре́ше там,
розпалюючи багаття.

Шукаю серед сузір’їв
зорю, що для мене світиться.
Не видно, неначе звір з’їв –
дай боже нам з нею стрітиться.

12.10.20

Поник в заграві горизонт,
багрянцем хмари обдало,
і, мов згори спускався зонт,
спадала сутінь на село.

Тьмяніла неба бірюза,
дзвенів кришталем ожелест ,
мечем, уткнутим в гарбуза,
здаля ввижавсь церковний хрест.

Міцнів мороз і сніг рипів,
все завмирало зусебіч,
і, ніби рясами попів,
округу вкутувала ніч.

Село звільнялося від дня:
ні брязкотні, ні слів ніде,
і лиш собача гавкотня
лунала зрідка де-не-де.

21.02.21

Лізе в очі пітьма тягуча,
біля вуха дзеленька час.
Звисла туча, немов онуча,
закриваючи Волопас.
Тільки й видно: зорить окраєць
закоптілих у тьмі небес.
Он збліднілий мигає Заєць,
ось яріє Великий Пес.

В’ється ночі наряд черничий,
ніби віття старих беріз.
І здається, Тельця Візничий
запряга у Великий Віз.
Живописець малює Діву,
в когось цілить Стрілець стрілу,
і хрипить Райський Птах від співу,
і Дракон пожирає млу...

Стільки зір в далині буремній!
І моя десь, мов долі карб.
І можливо, в тій висі темній
і набуток, і весь мій скарб:
Шлях Чумацький, зоря щербата,
Віз Великий і хмар гряда,
і на Возі сумні Близнята –
моє горе й моя біда...

22.05.22

Столочений день утомно
за обрій злетів пелюсткою,
похнюпився звід розлогий
і світоч небесний згас.
Густий опустився морок
і світ закапканив пусткою,
і мов розчинився простір,
і ніби спинився час...

На темному лоні неба
гойдається човник місяця
і зір золоті лілеї
на сизім лататті хмар.
А тиша лоскоче вуха
і мрії в мовчанні місяться,
і десь в завіконні чорнім
зелений горить ліхтар...

Тріщать у каміні дрова,
танцює жовтаве полум’я.
Думки в голові рояться
і спомини душу рвуть.
На денці сліпої ночі
хлоп’ям почуваюсь голим я –
купаюсь у тьмі бездонній...
А лілії все цвітуть.

16.05.22

І
Літературна братія богеми
і їхні солідарні читачі
у холоді, а може й на печі
цураються докучливої теми,
що грюкає і будить уночі.

ІІ
О, лірики, щоб ви були здорові
на поводу смаків козирних дам,
коли усупереч усім смакам
повинні були бути наготові –
не чарувати магією слова,
а управляти мізки землякам,
які наївно, нібито, не знали,
що рептилоїд піде напролом –
на те йому й дороги будували...
.....................................................
Готуйтеся! Всі шаблі наголо! –
віщали за бугром усі канали,
та влада на московію чекала
і пакувала крадене бабло.

ІІІ
Отак і живемо... суцільні будні
у полі дуремарових чудес,
де Буратіно – головний балбес
ОПе від цирку... і аж до полудня,
де єрмаком працює Карабас,
Мальвіну облапошує Мідас,
П’єро читає віршики марудні...
у всіх є меркантильний інтерес
і папа Карло у країні дурнів
очікує на вибори в Радбез.

02/26

Так день новий із гуркотом новим
Тебе нещадно візьме і розбудить,
Забравши із нірвани, ніби дим,
І кинувши у заржавілий будень.

Хоч сон несе не тільки сяйва благ,
Але й безодню страхів і кошмарів,
Про нього ти складаєш квіти саг,
Провалюючись у полони марень.

Так сон рятує від гризот життя,
Але й породжує нові потвори,
Занурює у хвилі небуття,
Мов ненаписані великі твори.

19 травня 2025

У Мадриді закрилося улюблене кафе Хемінгуея і Пікассо, що пропрацювало 140 років…
Gran Café de Gijón відкрилося 1888 року в класичному для того часу стилі – з мармуровими столами, дзеркалами і червоними оксамитовими шторами. Згодом заклад став популярним серед творчої еліти.
Це старе кафе було набагато більше, ніж просто закладом із чашками, столами і стійкою: це було місце мистецтва, літератури, політики. Той, хто переступав поріг, ніби потрапляв в інший світ…
Легендарне кафе планують перевідкрити вже цього року вже під новою назвою. Але це буде вже інша історія…

Gran Café de Gijón -
оксамитових штор тон.

Папа Хем просить порцію віскі -
гарсон вклоняється низько.

Над блокнотом схилився Пабло -
і фарб, і жінок замало.

Софі Лорен загорнулася в тінь -
посміхатися вкотре лінь.

А ось зачаровує панну
сам Кріштіану.

Gran Café de Gijón -
шарм, атмосфера, сон…

2025 рік

Що тобі належить, друже?
Що ти любиш? Що тобі байдуже?
Чим ти обираєш, пострічавшись з ранком,
свою на сьогодні важну забаганку?

Як ти обираєш пензлі та палітру
для свого сьогодні й по життю ужитку?
Часто вносиш зміни, додаєш деталі?
Як ти обираєш, що писати далі?

Чи ти хочеш знати, що мені належить?
Де мої простори, де замки, де межі?
Дослідити хочеш? Спробуєш дбайливо?
Якщо ні, не пробуй. Я крихка й вразлива.

Буду захищатись. Буде треба – вдарю.
Вижену безжально й твердо. Й якнайдалі.
Не заходь, будь ласка, гратись з моїм світом.
Це не подарую. Можу навіть вбити.

Нам вже щось належить? Поки що нічого.
Маєм тільки зустріч на долонях бога.
Можемо розвести. Можем поєднати.
Нам належить вибір. Можемо обрати.

лютий 2026

Яка пекуча вечора печаль,
що день за обрій знову відлітає,
а у вечірніх сутінках за гаєм
віоли струни журно рве скрипаль…

Вона – як жінка у його руках,
хоча звучить упевнено і гордо,
відлунює таким сумним акордом,
що мимоволі наганяє жах…

По тілу пробігає холодок
непевності за завтра, новий ранок.
Його душа – одна суцільна рана,
бо знов її тривоги рве гудок.

І знову сльози литиме свіча:
не всі побачать новий ранок люди,
не всім щасливим він напевно буде.
Яка пекуча вечора печаль!.

 
маю кепські звички о третій п’ю чаї
а солонина до обіду
хай тиждень іще повисить
стріляє ліпший друг щурів на
гусячі харчі
мислиш місця вистачає у цих
простирадлах ~ чи?
 
о чого би навіть
хати на трьох не завести
о чого би ні радосте
житимеш зі мною ти?
 
іще дюжина стеряних діток
під ключем у ігровій
навушнички в них комірчики брудні
двадцяте як є століття
до туалету вишикуємо їх о
сьомій тридцять п’ять
мислиш аби все ішло на краще
тре хазяйку взяти?
 
із візком гардуватимеш
угору по хай стріт
чого би ні радосте
житимеш зі мною ти?
 
і слуги справні з усіх сил
кухарка ~ із виду хвойд
а маршалок місця їй одвів
десь у коморі от
француженка о без манер
на дикому жеребці
щодня стриптиз у шофера тік
лакей уже косий
 
мислиш є досить місця нам
на цій улиці
мислиш вистачає місця у
простирадлах цих?
 
 
 
 
 
 
 
 

Ти моє кохання - чарівлива ніжність,
Ти моє кохання - сонце золоте.
Ти моє кохання - трав духмяна свіжість,
Ти моє кохання - почуття святе.


Ти моя любове - сяєво проміння,
Ти моя любове - колихання віт,
Ти моя любове - це душі весніння,
Ти моя любове - легіт-весноцвіт.

Щастя моє любе - злагідніле небо,
Щастя моє любе - чисті небеса.
Щастя моє любе - шлях ясний до тебе,
Щастя моє любе - пестощів краса.

Хай високе світло, що іде із висі,
Опромінить землю, степ, ліси, гаї
У кохання силі світ новий зродися --
Хай від щастя плачуть сонцем солов'ї!

14 лютого 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Куди крокує
злодій світ,
в якому Бог –
лише прохожий,
в якому –
злодію він свій,
мені – не свій,
та і не божий?
В якому влада
з усіх прав
мене убити
має право,
бо владу злодій
хижо вкрав:
віват, убивця!
Браво!
Браво!

Чи нам потрібен
божий рай,
який ніхто із нас
не бачив?
Якщо в своєму –
дУрні
вкрай
і вкрай жорстокі ми,
тим паче.
Вже рай земний
вогнем горить,
який самі
і підпалили,
і підпалили
у ту мить,
як владу злодіїв
хвалили.

Не захистить нас
мудрий Бог,
бо мудрий Бог
не любить дурнів,
яким за бога –
дурень-лох,
що вибрали
у дурнів урні.
Чи світ вціліє
у війні,
яка убивць
одкрила рила?
Вже смажить Землю
на вогні
орда,
що злочин
«повторила»*

І чи настане
в світі мир:
світ вІйни жне,
і вІйни сіє…
В якому жертва –
це є ми –
Народ-герой,
Народ-Месія.

Лютий 2026 року

*Відомий вислів
московських злочинців
про бойню народів
у Другій Світовій війні
«Можем повторить»

Зимовий день, паєтками на сні́гу,
виблискує промінням золотим.
Купає у Дніпрі прозору кригу,
мов кришталеві витвори сльоти.

На узбережжі дубне сокорина,
лоскоче вітер сиві буклі* хмар.
За горизонтом снігову перину
витрушує небесний паламар.

Втомився лютий від війни та горя —
аж стогне під снігами суходіл.
Важкі думки нестерпно душу тролять,
беруть на мушку серце під приціл.

Дуб обморозив пальці дерев'яні.
Та вірю, залікує навесні,
бо нещодавно проліски духмяні
наснились несподівано мені.

Буклі* — кучері, локони

16.02.2026р.

Україно моя
Поки що ще сумна
Щирим серцем тебе я кохаю
Чую співи Дніпра
Сниться Карпат краса
Почуй пісню мою рідний краю

Серце плаче а я
Люблю сльози серця́
Яке бачить як край завмирає
Вірю прийде пора
І ти станеш вільна
Й многолітіє тобі заспівають
1967р.

Прокидаюсь під звуки птахів
Так раптово, неждано і нагло.
Прокидаюсь під звуки гріхів,
Як народжений заново Нарбут.

Прокидаюсь під звуки весни,
Під симфонію сонця і вітру.
Входить з гуркотом сонце у сни,
Як забуті і згадані вірші.

Прокидаюсь під звуки війни,
Під розриви безбожних снарядів.
І зі мною проснулись віки
З ясним розумом, світлим порядком.

Прокидаюсь під звуки литавр,
Під майбутню невизнану славу.
Не спроможний ніякий ливар
Сотворити для слова державу.

Я проснусь у майбутніх світах,
Подолавши для часу заслони,
Ніби вільний поранений птах,
Той, що служить свободі до скону.

18 травня 2025

Я не вмію давати життя - вмію лиш забирати.
Без емоцій і слів. Повсякденно. Рутина проста.
Доки можу - лечу, бо коротке життя у пернатих:
перемелює пірʼя та крила смертельний верстат.

Я сьогодні - герой, урочистості, держнагороди.
Побратима плече, ПНБ, штурмовий карабін -
це сьогодні моя (невідома вам) що́пта свободи,
а вже завтра - мій гріб серед тисячі інших гробів.

Вам не рівня ці "ниці" мораль і світогляд солдата:
може хтось вже із суддів долоню по камінь простяг.
Я не проти. Готовий! Отож, починайте кида́ти,
але спершу зніміть із труни деревʼяної стяг!

2026

Долинала десь здалеку музика,
А я стала собі та й заслухалась.
Запитала себе я тихесенько:
-Хто це грає так гарно божественно?

Скрипка плакала, а то сміялася
І баяна міхи розгулялися,
Віртуозно звучали всі кнопочки,
Заливався і бубон так голосно.

Легко так від мелодії дивної,
Що й забулось сумне на часиночку,
Вигравали музики троїстії.
У танок самі ноги просилися.

2016 р.

Хоч на гілках сріблястий іній зрана,
Та небосхил уже теплом пропах
І все частіш склубоченим туманом
Сніги куритись стали на полях.
Іде весна і відзначати кличе
Свій кожен крок спрямований до нас,
Але своє усміхнене обличчя,
Не завжди виставляє напоказ.
Щебечуть щиглі, голуби туркочуть
Несамовито і навперебій, -
Іде весна нестримно і охоче
Блищить промінням радісних надій.
17.02.26

Ти поміж мрій застряг навічно
І відмінить ніхто не вправі
Тому, що ти увесь стоїчний.
Отож, гуляй і мрій надалі…
І не забудь про відпочинок,
Про захист власний від пройдохів…
Обзаведись для «клина» клином
Хоча би з кимсь, хоча би трохи.
І пам’ятай — є ще звороти…
І безліч всього… і капкани
І хмарність там… і неба дотик
Ну, одним словом -- база даних…
15.02.2026.

На зламі долі як і мій народ,
приречений цуратися гордині,
іду у ногу з течією вод
по схиленій до заходу долині.

Минаю нерозведені мости
над рукавами синього Дунаю,
та до кінця ніколи не дійти,
гадаючи, – чому я не літаю?

Білясті хмари мчать у вишині
так само як і я по цій дорозі
на засланні у сивій далині
майбутнього у болісній тривозі.

Вони раніше кануть, аніж я,
пролиються гарячою сльозою
із блискавкою, повінню, грозою,
але не прогримить моє ім’я
на цій сторінці мого житія,
лише луна полине за водою.

02.2026

Зима тече струмками у весну́,
Несе в моря корве́ти паперові.
Я скоро знов до ранку не засну,
Як соловей співатиме в діброві.

Душа міняє агрегатний стан –
Тече крижинка по щоці сльозою.
Суво́рішим іще на зи́му став,
Але й добро помно́житься весною.

Зими́ похмілля з голови струшу́,
На небо гляну поглядом тверезим,
Зану́рюсь вітром у зелений шум
І соком – у артерії берези.

У грудях серце шаленіє знов –
Воно, весня́не, геть не знає втоми,
І вкотре я із вірою в любов
Лечу, як птах із вирію, додому.

Лютий 2026 року

Стече переболілими обрАзами
Мій сум про тебе. Звісно, що стече,
Напишеться підранішнім дощем
По склі нічному наостанок сказане.
Й садно, натерте часом, запече.

Спочатку ледве чутно, ледве впізнано.
Беззвучно закричу в ту мить: почуй,
Про що тобі збентежено мовчу,
Болію у роздумуванні пізньому.
То я, не дощ, заходжуся в плачу.

А потім стихне відчуття, пригнічено
У напівсонній втопиться мані,
Розвіється в напруженому дні.
Ні жалю, ні провини, ані відчаю
Не вчується про тебе у мені.

Я - контркультура, я хлопець із підворіття
З Маркузе й гітарою в грубих руках.
На мене осіло, мов попіл, жорстоке століття.
І падають вірші додолу, як вічності прах.

Сиджу під стіною у рвоті і бруді земному,
Ковтаю ілюзії, ніби торішній портвейн.
Хитаю банальності, звичаї, норми, основи.
Несеться історія в трубах замучених вен.

Коли піднімаюсь на ноги, ущент захмелілий,
Хитаючись, йду в невідомість, непізнаність, страх.
Я бачу світанок у тьмі, лише дивом вцілілий.
Кайдани хитаються на заржавілих вітрах.

Я - демон, вигнанець суспільства, злочинець, невільник.
Сирітство моє пропікає планети кору.
Як люди усе перетворюють тільки на торжище, ринок,
Я істину, ніби малятко, удаль заберу.

15 травня 2025

Зимові дні, неначе сни,
Минають скоро, -
Прояви жданої весни
Щодня надворі.
Водою хутко взявся сніг
І вже струмочки
Бринять і лащаться до ніг,
І тішать очко.
Дзьоби і крила горобці
В калюжах мочать, -
Вітри південні навманці
Летять щоночі.
Ясніє тепла височінь,
Парує поле, -
Вже не зима, а тільки тінь
Зими навколо...
16.02.26

Котика ніжного дотики…
Небо суцільно захмарене…
Крадуть, знущаюсться покидьки.
Господи, де ж воно, праведне?
Ночі і дні наші втомлені…
Поле засніжене, зранене…
Котику - братику - ангеле,
Поруч побудь на повторені…
10.02.2026.

* * *

Сміялось сонце… А тепер – зима.
Душа, як скрипка, в ти́ші обірвалась.
Була ти сяйвом – й світла вже нема,
Лиш тінь німа на пам’яті зосталась.
Я кликав ве́сну в замкнені сади,
І зорі розстеляв попід дівочі ноги…
Та розійшлись, мов у ріці сліди,
Наші зчужі́лі вже, далекії дороги.
Самотність й зрада увійшли без слів,
Сіли край ліжка в сукні із туману.
Я так кохав… я так тебе любив! –
Тепер п’ю зварену у пі́дступі оману.
Лети, мій сум, як лебідь, в вирій мрій,
Хай ту́га від розлуки серце відпускає…
Але в душі – лиш вітру дикий вій
І пустка, що в тобі́ надію розчиняє.

Павло Гай-Нижник
15 лютого 2026 р.

* * *

Не клич мене… Я – квітка нежива,
Що в завірюсі пам’яті згасає.
Твої нещадні і палкі слова
Стали як лід, що течію зтинає.
Воліла би зійти знов ранком у наш сад,
Де солов’ї ще марять про кохання,
Та вороття немає вже з-за ґрат,
Які звела́ розлука по світанню.
Лебідка я, що крила обпалила
Об холоднечу зорь того доко́ру.
Нам терном інша почуття встелила
Й перетворила казку на потвору.
Прощай, мій місяце… Роса уже гірка
На пелюстка́х надій хитких холоне
Й в долонях лю́бих ще тремтить рука
Та серце вже в буремнім морі тоне.
Нехай же сад твій знову зацвіте,
Хоч я у ньому – лиш зів’яла м’ята.
Любов була… Як сяйво золоте.
Тепер – розлука. Я – на ній розп’ята.

Павло Гай-Нижник
14 лютого 2026 р.

Повернувсь я додому,
Повернувсь я додому,
Повернувся до рідної хати.
Та нема вже нікому,
Та нема вже нікому,
Мене на порозі стрічати.

Лише вікна забачать,
Вони росою заплачуть,
А сльози втерти нікому.
Від порога до криниці,
Розрослися чорнобривці,
Це стежка вернуться до дому.

Стоїть моя ненька,
Вже в літах, чепурненька,
Барвінком обвита і кропивою.
Отак чепури-ця,
Рідна хата вдовиця
І старіє разом зі мною.

Отак ми й Україну,
Неньку сиротину,
Залишили без батька і сина.
Віддали в чужі руки,
А Родинам покути
І тілами встеляємо тебе, Україно.

Хай засяє у серці,
Пісня Перемоги в герці,
І вихором пронесеться світом.
Ми за Волю встаємо,
Ми у вогні не горимо,
Нація у боротьбі стає монолітом.

Якщо не обрали свободу,
Прийде кінець волелюбному Роду.
Лютий 2026 р.

 
Знати би от
Коли спинитися, коли іти
А в зимовому середмісті
Усе на думці сніги брудні
 
Вийшовши уночі торкайся
Злота вогників, що вони
Виказують утечу тіней
А я усміхнусь, бо казав тобі
 
Бейбі
Кажи, що гадаєш, якщо гадаєш, чом
Піпол любить відсутнє завтра
І не плаче, коли час іти
І не плаче, коли час іти
І не плаче, коли час іти?
 
Стіна твого спогаду одлунює смутком
Зображення суму оманюють зір
За руки візьмімось і будьмо щасливі
Зображення суму оманюють зір
 
Старієш бо не мав дитинства
Нереальний хід подій
І сонце щоразу заходить уранці
Бейбі, кажи мені, як чуєшся ти
 
Полиці із книгами відбиті у дзеркалі
Стежки та алеї, де ти спішив
Міняється колір імпресії тануть
У пам’ять стираючій магічній машині
 
Бейбі
Кажи, що гадаєш, якщо гадаєш, чом
Піпол любить відсутнє завтра
(Бо піпол любить відсутнє завтра)
І не плаче, коли час іти
І не плаче, коли час іти
І не плаче, коли час іти?
 
 
 
 
 
 
 
 

***
А кривда залишає хибні тіні
про істину... і не гидує світ
усім, що нині
доїдають свині,
і тим, що ділять орки із боліт.

***
А малорос на вухо не тугий,
але не чує, що в лиху годину
язик, який
лукавий і лихий –
це найлютіший ворог України.

***
А нам обрали юду-короля
на місце головного ідіота...
і знову для
спокуси москаля
ропуха вилізає із болота.

***
А зверху то руде, то голубе:
лукаве – тихше, буйне – голосніше,
усі цабе,
що слухають себе,
не дуже прислухаються до інших.

***
А на весні добрішають істоти
і легше прямувати до мети,
та зелеботи
чують інші ноти,
тому її нелегко досягти.

***
А нація, що копіює рашу,
її культуру і її язик,
ще вип’є чашу
їхню за мать вашу,
і щезне із історії на вік.

Резюме deadline
А де немає серця, і душі,
і розуму, там у часи найтяжчі
ані китайці у тіні не кращі,
ні бульбаші
не наші, а чужі
і на війні за наші рубежі
із коміками не навариш каші.

02/26

Про царицю Катерину Другу по Росії
Ще за життя говорили, що вона повія.
Хто тільки не був у неї тоді у коханцях,
Хто лиш не озолотився на тій «тяжкій» праці.
Її можна зрозуміти: чоловіка вбила,
Та єство своє жіноче нікуди ж не діла.
А цариця ж… Хто їй слово упоперек скаже?
Хто із підданих у ліжко до неї не ляже?
Хто бажає собі титул, грошей заробити,
Хто від страху. Як відмовиш – то можуть і вбити.
Та вона у своїх жилах «кров блакитну» мала,
Лише тому у Московії царювати стала.
Із цариці у повії – не диво для світу.
А от із повій в цариці – то ще треба вміти.
І за прикладом ходити не треба далеко.
То в Московії зробити було досить легко.
Особливо самодури, як при владі були.
Вони про ту «кров блакитну», наче і не чули.
Могли запросто підняти повію в цариці,
Аби була щедра в ліжку та гарна на пиці.
Петро Перший їх, Великий жінку Євдокію
Із боярських родів знатних змінив на повію,
Що до нього з ким по світу лише не тягалась,
Поки, врешті Петру тому вона не дісталась.
Звалась вона Катерина Перша на престолі.
І була цікава в неї, насичена доля.
Катерина – то їй потім ім’я таке дали,
Коли вона православ‘я, нарешті прийняла.
А до того звалась Марта Скавронська. У батька
Із ліфляндської бідноти лиш на латці латка.
Що він доньці міг би дати? А кров же гаряча,
Що аж труситься, як тільки чоловіка бачить.
А тут війна почалася москаля зі шведом.
Москалі тоді з-під Нарви вибралися ледве.
У Ліфляндії від шведів тоді зарясніло.
Отож, Марта поміж ними задком і вертіла.
За військами волочилась, тим і заробляла,
Поки одному драгуну за жінку не стала.
А війна все вирувала: то шведи здолають
Москалів, а то вже шведів москалі ганяють.
У однім бою (так склалось) знов шведів побили.
Офіцера й жону Марту в полон захопили.
Офіцер уже російський, як побачив Марту,
Вирішив, що тепер мусить вона із ним спати.
Чоловіка геть відправив із усім полоном
(Потім його до Сибіру бідного загонять),
А собі залишив Марту. Вона й не пручалась.
Як трофейна річ звичайна москалю дісталась.
Їй же все одно з ким спати, аби годували.
Тож в москальському «полоні» теж не бідувала.
А москаль у тім «трофеї» собі шанс побачив,
Як «награвся», генералу наперед віддячив.
Сподівався, що цим купить собі звання нове.
А Марта вже з генералом. Росте, одним словом.
Генералу Бауеру та набридла скоро.
Тут війна, немає часу поглянути вгору,
А ця ласки вимагає. Отож він ту Марту
Шеремєтьєву самому програє у карти.
Князь не довго з нею бавивсь. Меншиков-зараза
Відібрав оту шалаву у старого князя.
Бавився б із нею довго Меншиков, одначе,
Петро якось зайшов «в гості» і Марту побачив.
«Защеміло» йому серце, заблищали очі.
( «Бабник», але ж імператор, тож бере, що хоче).
Забрав він собі ту Марту, коханкою стала.
Так голову задурила (щось, напевно ж знала),
Що й про жінку він забувся, в монастир відправив.
Спав з повією в палаці й державою правив.
Щоби піддані не надто косо поглядали,
Скоро Марта похрестилась, православна стала.
Петро зовсім з глузду з’ְїхав, одружився з нею,
Повноправною зробивши жінкою своєю.
Це при тому, що ще жінка жива була його.
Та і Марта чоловіка не ховала свого.
Десь мучився по Сибірах. А ці все грішили.
Дітей більше ніж десяток вона народила.
Правда, більшість повмирали, дві дочки зостались.
Мати їхня вихованням не надто займалась.
Усе оргії, гулянки, п’янки безпробудні.
Ото такі були в неї справжні царські будні.
В Петра на те все здоров‘я вже скоро не стало.
Але Марта в повній силі, їй Петра вже мало.
Завела собі коханця – Монса молодого.
Як Петро десь відвернувся, та мерщій до нього.
Як Петро про те дізнався, то Марті «пробачив».
Добре лиш віддухопелив (цариця ж, неначе),
А коханцеві на площі голову зрубали.
Як наука, щоби інші вже не зазіхали.
Кажуть, як голова впала, цар підняв за чуба
Й задоволено сміявся, мабуть, було любо.
А дарма. Вже не ті сили жінку вдовольняти.
Та не було після Монса кому помагати.
Жінка та й хвороби різні підірвали сили,
Як Петро не «хорохоривсь», завели в могилу.
Навіть, ім‘я наступника не встиг написати.
І кому тепер державу і трон передати?
Поки думали в Сенаті, голови ламали,
«Воздихателі» колишні Марти не дрімали.
Меншиков – коханець бувший та із ним гвардійці
І пропхали оту хвойду Катьку у цариці.
Що Сенат супроти сили? Мусили пристати.
Мусили тій хвойді руки, навіть цілувати.
Що із хвойди за цариця? У державні справи
Вони, звісно і не лізла. Там Меншиков правив.
Князь? А сам же пиріжками торгував з малого.
До Петра у друзі впхався. Тепер глянь на нього!
Але мова не про нього. Катька «царювала».
То бали, а то застілля, «горо́дом» гуляла
(Тоді Літній сад так звався), по місту нічному.
Та і спала до обіду в палаці по тому.
Всю свою рідню ліфляндську (а її чимало),
Вона жити до столиці звідтіля забрала.
Братів графами зробила, а з сестер – дворянок,
Ще й спадкових. І усе то із кріпацтва прямо.
Щоб не надто сумувати, завела коханця.
Він молодший, тож вдовицю «утішить» старався,
Хоч не завжди витримував…Та життя буремне
Для самої Катерини пройшло не даремно.
Лиш два роки проминуло по смерті Петровій,
Як в самої Катерини «скінчилось» здоров‘я.
Думала, що іще довго проп’є та проскаче.
Та для цього треба мати здоров’я воляче.
Кашель, потім лихоманка, далі пневмонія.
І, що виживе, ні в кого вже нема надії.
Меншиков отой проворний й тут «підсуєтився».
Петро Другий на престолі зразу ж опинився.
Онук Петра, що від сина його Олексія.
Свого часу недовіру в батькові посіяв.
Утік було в Італію, від Петра сховався.
Але в Петра довгі руки, і туди дістався.
Завіз сина в Московію, а в темниці, наче
І пришив свого синочка, «зраду» не пробачив.
Мріяв Меншиков за того донечку віддати,
Щоби батечком цариці московської стати.
Катерина підписала те, що він підсунув.
Але, врешті, його півень в одне місце клюнув.
Цар помер малий, на доньці ще не одружився,
Сам Меншиков у Сибіру скоро опинився.
Та то інша історія. Тіло ж Катерини
Урочисто положили в гарну домовину
І поставили в соборі, де уже стояла
Домовина Петра. Отож, там вони й лежали,
Наче грішники великі… А-таки великі…
Отака-то в Московії історія дика.

Із Леоніда Сергєєва

Навколо багато накритого столу в очікуванні гостей походжають Теща з Тестем.

Теща:
Що́ оце?

Тесть:
               Де?

Теща:
                      У біде!
Що́ це – ось це́?

Тесть:
                             Майонез...

Теща:
З ву́сів, дивися, впаде!
Щось ухопив, як той пес?!
Ну, начувайся тепер!

Тесть:
Що за манери, Катрусь...

Теща:
Я до твої́х ще манер
скоро таки доберусь!..
Що́ оце?

Тесть:
                Де?

Теща:
                        У біде!

Тесть:
А... Це відомий акин.
Грає, співає, гуде,
стукає – все сам-один!

Теща:
А баяніст наш де?
Мав же прийти до нас ві́н!

Тесть:
А баяніст – у біде!
П’яний з минулих хрестин.

Теща:
Ах ти, безмозкий лайдак!
Сам заспіваєш, і край!

Тесть:
Ні, цей співає – ніштяк...
Друже, ану, заспівай!

Акин¹:
А юрта двадцять три на бархані,
і весь махалля́ – уже чули,
що верблюд на імення Дехканин –
вродливіший у аулі...

Заходять гості.

Гості:
О́х ти ж! Казка ніби:
заливне із риби,
курячі котлети,
гречка, вінегрети,

заводська горілочка
і цукерки «Білочка».
Кажуть, є і бастурма...
Як це так, «уже нема»?

Як «Петрович перший встиг»?
От же пройда, далебіг!
Значить, тост «за маму й тата»
шельмаку не наливати!

Тамада:
Пані та панове!

Страшна пауза.

Акин:
А баранця́ два шматочка
у мене висів на шампурі,
а я мазав аджика в судочка,
а зун кунду́з у кунду́ре²...

Тамада:
Друзі, ви дідка кудись запхайте,
треба відновити статус-кво:
нас отут зібрало, вибачайте,
торжество, а зовсім не їство!

От сидять Ірина та Микола,
спільним курсом підуть вдаль вони!
Й першу чарку ми за них спрокво́ла...
(До гостя.) Тільки чарку, а не все довкола!
...Ні, назад не треба, проковтни.

Хор гостей:
А гірко-гірко, усім нам гірко,
тож, як буває зазвичай,
нехай цілує Колька Ірку,
а нам гаряче подавай!

Теща³:
А чого ви, любі гості,
так харчі рубаєте?
От у горлі стануть кості –
зразу лиха взнаєте!

Тамада⁴:
Чули ми з народних вуст,
та й твердить здоровий глузд,
що від першої на другу –
геть перерва недолуга!

Втретє молоді зійшлися,
Ірка й Колька – молодці!..
(До гостя.) На́ тобі по гирі лисій,
щоб не цупив голубці!
(Ляпанець.)

От і добре, і красиво!..
Ні, мені – завжди в бокал.
Друзі, зараз про важливе:
щоб – усупереч рока́м,

щоб – любов була мов камінь,
щоб – удвох топтати ряст...
(До гостя.) Що ж ти гречку тлиш руками?!
(Ляпанець.)
От і добре, і гаразд!

Акин:
Ай, гара-а-азд... життя на Сході,
на сході́ Америке́!
Ай, красивий там природа,
зун кунду́з сура́ берке́⁵...

Входить весільний генерал.

Генерал⁶:
Їхав я із Берліна
напрямки на Кавказ,
та зламалася шина
і закі́нчився шнапс.

Ми уже відкосили,
нашій службі каюк⁷.
Отже, п’єм за Росію,
за родимий zurück⁸!

Хор гостей⁹:
Гей, давай,
пляшки наготовляй
і штрафну вояці
портвейну наливай!

Жених:
А я, як десантура,
ковтаю політуру,
і кулаки у нас – по три кіла́!

Наречена:
Так, ти в нас із десанту:
стрибнув з мого серванта,
коли упився п’ятого числа¹⁰.

Свекруха:
Жити щоб душа у душу –
муж труси жону як грушу!

Теща:
А щоб муж не втратив страх –
май качалку у руках!

Тамада:
Матусі! Все нормально!.. Зачекайте,
я зараз галас трішечки заткну...
Ну, хто іще бажає, вибачайте,
вітати наших мужа і жону?

Жінка середнього віку:
Я ваша тьотя Елла із Тамбова!
Як сум і радість сходяться водно!
Тому вже 20 ро́ків... Й ось я знову...
(Ридає.)
Даруйте, просто вдарило вино.

Щоб ваше щастя квітнуло старанно
й траплялись тільки втіхи на віку,
дарую вам обом – цю ікебану
і ка́меневий сад у рюкзаку.

Теща:
Тю!.. Хоч я й сама теперечки –
не ангел аж ніяк,
та... спасибі тобі, Еллочко,
за цеглу і дряпак!

Вина́, мармузо жлобська ти,
відпила півцебра...
Обідранка тамбовська ти,
хоч ти мені й сестра!

Тамада:
Танцують всі!

Акин:
У́йя-у́йя-у́йя-у́йя,
уйя-уйя-уйя-йя́!

(Переклад: 2025)

Мінливість травня тиха і примарна
Спалахує і гасне вдалині.
Мінливість травня, мов свята омана,
Що не горить в пекельному вогні.

Побачиш таємничий рух природи
В мінливості сезонів і дощів.
Так істина себе у муках родить
У різнотрав'ї лук і берегів.

Ніщо в її пориві не зупинить:
Ні заморозки, ні погрози злив.
Так доля над людьми невпинно кпинить
У спалахах подій, натхнень і див.

14 травня 2025

Минають вже останні дні січневі,
Надворі то сніжок, а то дощить,
Гойдає вітер віти яблуневі,
Співає серце, серце жде весни.

Вона прийде із пролісками й рястом,
Струмками та із щебетом птахів.
Кохати треба, бо життя прекрасне
І серед квітів. і серед снігів.

2022 р.

Здетонірував неспокій…
Аж здригнувся холодильник.
Недалечко, в кілька кроків,
А над ним пра-пра світильник…
Довелось порозумітись.
Ніч неспокю вже вкотре,
Головне, щоб не гриміти
І дотриматися квоти…
Щось поїм, поп’ю… і в ліжко
Що там в небі — по цимбалам.
В хаті песик, трійця кішок
Відлягло… поїв чимало.
12.02.2026.

***
А наш великий воїн Скандербек
один за всіх воює й не тікає.
Він(ім’ярек)
сьогодні ще абрек,
та термін скороспечених минає.

***
А бевзям до душі усе супутнє
солодкій наобіцяній брехні,
бо шалапутне,
темне й каламутне
відповідає їхній маячні.

***
А наші гниди – росіянські воші,
а їхні шельми – наші пахани.
Вони хороші,
поки ділять гроші
за ширмою кривавої війни.

***
А лох у лахах бравого ковбоя –
герой на фоні збоченців «еліт».
Дивує параноя
цих ізгоїв,
яких ще тиражує вищий світ.

***
А Україна на тропі війни
не поспішає йти до перемоги,
якщо пани,
точніше, барани
готові взяти і її на роги.

***
А зелене ошаліле трясця
має озиратися, коли
ці нещастя
брехень не бояться,
а на правду очі відвели.

По суті
А факти істини лежать у скрині
Пандори: шашлики, Чонгар, Оман
і тощо... як позбутися цих ран
і жити нині
у одній країні
з трьома чвертями малоросіян?

02.2026

Усе темнішає: і світ байдужий,
і ніч тривожна, і зими крижини.
Лиш місяченько, давній, добрий друже
нагадує минуле, щось дитинне.
Легким вражає світлом сонне місто,
Як охоронець душ і снів солодких,
Не маючи для себе зовсім зиску,
Освітлює дорогу преподобний.
У ньому збереглися таємниці
Людських сердець, що мріяли й любили.
Тверда нескорена свободи криця,
і непоборна Божа вічна сила.

Ні, не сховаєшся ніде
Від погляду німого ока.
Безжальний суд тепер гряде.
Крокує кат розлогим кроком.

Цей погляд пропікає скрізь
До серцевини, до основи.
Якщо існують даль і вись,
То крізь чистилище соснове.

Від леза погляду того
Ніде сховатися не можна.
Тепло від подиху твого
Пітьму надійно переможе.

13 травня 2025

Стомлене серце торкається тиші.
Гупає лунко, мов дзвони церковні.
В дотику тім прокидаються вірші
І лопотять, мов дощі підвіконням.

Стомлений день витікає у вечір
І мерехтить межи тиші свічею...
Ніч опадає на стомлені плечі
І уплітається в тенор Бочеллі.

Стомлені пальці торкаються пальців.
Ніжність спливає до вуст поцілунком.
Тіні двох тіл розколисані танцем
Спрагло шукають від втоми рятунку.

Стомлений час дочекався світанку.
Вії тремтять у прозорості тиші.
Сон виліта у вікно, повз фіранку...
Кави ковток і розгублені вірші...

лютий 2022

Тим, кого по справжньому кохаєм
Нині " валентинки" надсилаєм,
Даруємо їм ласку і тепло.
Хай же день святого Валентина
Вам приносить радісні хвилини.
Щоби. наче сад життя цвіло.

Щирих слів для них ми не жаліймо
І щасливими зробити їх зуміймо,
Сяймо для них сонечком ясним.
Бо для цього треба небагато,
Як створити для коханих свято
Хай підкаже серце й Валентин.

2007 р.

Не сидить незрушно в хаті
Невиправний мандрівник, -
По чужих світах блукати
З юних літ помалу звик.
Не зважаючи на пору,
Та не дивлячись на вік, -
Рюкзака збирає скоро
Невгамовний чоловік.
Через поле, поміж жита,
Путь звичайно не пряма, -
Десь буває стежка бита,
Десь - ніякої нема.
У негоду й гожу днину
Далі йти не бракне сил, -
І підошви місять глину,
І ступні здіймають пил.
Вічно в далеч невідому
Кличе сонце золоте
Лиш того, хто без утоми
Не спиняючись іде...
14.02.26

Ти дивишся на світ із обеліска
в свої уже навіки тридцять два…
Поглинула тебе земна колиска,
коли були у розпалі жнива.

Під корінь жали вас ворожі «гради»,
косив життя московський «ураган» –
вони нікого не жаліли гади
і не один поліг тоді від ран…

Тебе уже не верне жодна тризна,
не перетнути вічності кордон.
Ти чесно захищав свою Вітчизну,
і дім тобі – Небесний легіон.

Такий талан, колючий – як ожина.
Війна – завжди коса для молодих.
Батьки сумують, діти і дружина,
але твоя душа – живе у них.

Хто ще про людей цих напише?
Чиї душі плачуть від ран?
Касатий, Наглюк і не лише,
Нагорний. Тупіца, Таран…*

Колись на вокзалі у Мені –
для рук вантажі в ті літа,
а поруч і в’язи зелені,
ще й досі поляна є та.

Так ось, були люди завзяті,
володарі м’яз струнких тіл,
козацької правнуки знаті –
вантажники-профі для діл.

Коли вже ставали до діла,
танок головним був у них,
відразу ж робота кипіла
і більше ніхто так не міг.

Розумна ротація рівних
як дихання друге у всіх,
тривалий танок неймовірних,
бадьорі словечки і сміх.

За тим на травичці під в’язом
їх трапеза зовсім проста,
співають з душею всі разом,
зі свят лиш шанують Христа.

Затягнуть коли «Туман яром» -
душа їх мелодія та –
покрите усе їхнім даром
бо мають у силі літа…

* Прізвища деяких (Рубаха також з них) професійних вантажників залізничної станції Мена початку 60-х років 20-ого століття.

13.02.2026р. UA

Не слухай інших - слухай тупіт степу
між веж курганів і хребтів валів,
що бʼє у груди перелунням склепу
й від крові вже звогнів, пополовів.
Вдихни на повні жар вільго́ти Яру
Холодного, як мерзла пектораль,
впусти його під шкіру барву яру,
наповни нею вицвілий сераль:

...долоні в гриву
і галопом вдаль...

Дивися не на інших - зри на крука
на залишках перу́нових божниць,
черпай очима спокій в його рухах,
шугай, як він, душею вверх і ниць:
лети понад румо́вищем за обрій,
над лезом виднокраю підіймись.
Нехай леліють крила хвилі добрі -
полинь у ирій птахом, як колись:

...між пірʼя пальці
і стрілою ввись...

2026

Кілька місяців. Кілька життів
Я прожив, загубивши єдине,
Де в роси найчистіші краплини
Свято вірив. І дихав. І жив.

Мерехтіння вечірніх зірок,
Мов пронизана сумом соната,
Та, яку я не зможу зіграти,
Перетворюється на рядок.

Опустилася тиша нічна,
Передавлює голову й шию.
Не кричу і не плачу. Я вию!
Ця планета мені затісна.

Перечитую книгу стару.
Наче прапор, тримаю мовчання.
Знову спогади... Знову прощання...
Знаю: вдруге я вже не помру.

Боже
як тихо
я сплю
сонце ляга
на ріллю

небо
пошите з калюж
стежкою в’ється
як вуж

хмар на межі
прибуло
в них
потонуло село

легіт
голубить сади
Боже
я сплю
не буди

мама
з очима весни
погляд
безмежно-сумний

сина свого
вигляда
мов за відерцем
вода

голосу
вже не почув
бо не лежу
а лечу

видно
як поле горить
падаю в небо
на мить

падаю
наче зола
болем згораю
дотла

і наяву
не у сні
тулиться янгол
до ніг

Столиця України знову під шквалом ракетних ударів.
Тисячі киян у п‘ятнадцятиградусні морози лишилися без тепла, без електрики, без води.
У ХХI столітті варварськими методами чиниться справжній геноцид проти мирних людей - стариків, дітей, вагітних жінок, тих, хто переніс інсульт чи інфаркт…
Геноцид проти людяності!

Величний Київ звалили з ніг
лежить він, кров‘ю стікаючи…
Його добиває ракетний батіг
кремлівського керманича.

Та фактів таких в історії сотні,
чи варто їх перелічувати?
Правителі всі - тимчасові,
а місто моє - вічне!

Електрики цілодобово
працюють у мороз і сніг…
Бачу сивобородого Бога
у спецодязі поміж них.

2026 рік

ти просиш слова а тебе
епатують лиш за довіру
таке буває така життєва сірість
явиться правда в боротьбі
нині не дарять тут шани тобі
ангели повчальної сім’ї…
12.02.2026р.

Я бачу в полоні минулих років
Своїх сьогоденних знайомих.
Вони подолали великий розрив
Епох і часів невідомих.

Ну звідки вони там узятись могли
У зовсім далекій епосі?
Знамена і гасла стоїчно несли,
Які не пізнали ми досі.

Я хочу з'єднати часи і роки,
Здолавши розрив доленосний.
І так заговорять запеклі віки,
Які заблукали у осінь.

9 травня 2025