Знов ейфорія все ділить на два,
Зло у відставку іде достроково.
Жменька пороку не врОдить дивА,
В кожному з нас причаївсь Янукович.

Шило на мило - то й фокус увесь,
Замість одної - три виросте в змія,
Зійде-бо князем із бруду овес,
Що про князівство у зародку мріяв.

Ноші вдостоєний власник хреста,
Гасне у теміні промінь ранковий,
Цукор блюзнірства в крові - гіркота,
В кожному дихає свій Янукович.

Душа распахнута для дьявола...
Залиты уши "киселем"...
Россия! Ты ли это? Явно ли?
Неужто кровью мир зальем?
Уж кто, но ты! Войной охвачена,
Где мой народ с твоим - как брат,
Ты помнишь, чем за мир заплачено?
Забыла ли своих солдат,
Что жизнь за мир для внуков отдали?
Теперь их внук, одев бушлат, -
К соседям в дом - да в грязной обуви.
Россия! Ты с ума сошла?
Тебе же чуждо безразличие,
Всегда была за мир. И вот...
Ну ладно, мания величия
У президента. Но народ!!!
Мой дед с твоим изгнал агрессора,
Теперь агрессор - это ты...
Неужто одержима бесами?
Противься силам темноты!
Такой тебя еще не видели...
Предостеречь теперь должны:
Пойми - не будет победителя
У третьей мировой войны.

P.S. Сообщение о том, что политику военного вмешательства в дела соседнего государства поддерживают писатели России, за гранью понимания... Россия, ты с ума сошла???

Все, скінчилися майдани,
Сонце світить і бринить весна,
Наш народ порвав свої кайдани,
А герої відійшли до сна.

Ти ідеш по серцю України,
Київ квітне,прапори висять,
Вже немає чорної руїни,
Церкви білі, дзвони там дзвенять.

Та чи бачиш ти тепер юначе,
Тіні тих, хто тут за тебе зліг,
Вони тут, вартують нас, неначе
Ще бояться тупоту військових ніг.

Нас вартує сотня білих птахів,
Що злетіли в небо з барикад,
Надивилися вони всіляких жахів,
Вже помер страшний народний кат.

Не хвилюйтесь сотня, спочивайте,
Ви своє відстояли за нас,
Ви про ночі штурмів забувайте,
Бо тепер настав наш час...

Церкви білі, сонце світить,
В Києві живе весна
Сотня нас вартує-як вдивитись,
Стоня Та, що відійшла до сна.

06.03.2014

Я бачив маску «праведного» гніву.
Вона кричала яро: - Розіпни!
Під лють юрби, немов на гільйотину,
вели когось уже у наші дні.

Людину не міняють часоплини.
Як і тоді, багато літ назад,
на крові слова плинуть домовини,
а осторонь стоїть «святий» Пілат.

Це сон душі чи бісова утіха
штовхає ум на «Розіпни! Убий!» –
іще одна смертельна чорна віха,
іще один зомбований живий…

06/03/2014

Дим у повітрі, біль у серцях,
Сонце сховалось подалі,
Долю будуєм на власних взірцях
На славі козацькій й моралі.

Стаху немає, він вмер ще тоді,
Як перший раз штурмували,
Волю хотіли втопити в воді,
Наші герої не дали.

Знову світанок, десь сонце бринить,
Та не над нашой тугою,
В нашому світі світанок димить,
І скоро знов братись за зброю.

Є барикади, та друзів нема,
Смерть їх забрала з собою,
Стяг наш піднявся, заграла сурма,
Кинулись й мертві до бою,

Кинулись всі, як один, до кінця,
За волю і славу до смерті,
Сотня із них зараз коло Творця
Читає молитви відверті.

Свічка не згасне, Герою, ти жить, в наших серцях будеш вічно,
Пам*ять про тебе ніколи не вмре,
Може й звучить прозаїчно...

06.03.2014

В України є гетьмани,
В неї є поводирі,
Хто в людей заслужить шани,
Зменшить наші тягарі.

Зло хто знищить і ненависть,
І корупцію й брехню,
І жорстокість і лукавість,
Спалахнуть не дасть вогню

Братовбивства і прокльонів
Що ведуть в провалля тьми.
І напише нам закони,
Які схваляться людьми.

Згуртувати всіх зуміє -
Схід і Захід заодно.
Хто від слави не сп`яніє,
Як буде в руках кермо.

Щоб з Донецька і до Львова,
По містах і селах всіх,
Пісня линула чудова,
І дитячий чувся сміх.

Рідна мати, Україно,
Від морів і до Карпат
Вільна будеш неодмінно
І прославлена стократ!

05/03/2014

У холодній північній столиці,
на далекій чужій стороні
Україна так солодко сниться
в ці останні Тарасові дні.

Сниться щастя: добробут і воля,
мов з небес перенесений рай,
де у кожного праведна доля,
де радіє оновлений край.

Сняться кручі дніпровські та зорі
на прадавніх чумацьких шляхах
і простори ланів неозорі
в тих примарних навіяних снах.

Світом правлять владики жорстокі,
та будують його мудреці.
Поміж них і поети-пророки
із печаллю років на лиці.

Дар пророка – дивитись у вічність.
Із портретів теперішніх днів
споглядає Кобзар нам у вічі
тихим сумом несказаних слів:

- Помолися за мене, країно.
Через товщу омріяних літ
над усе я любив Україну
та її поневолений рід.

Обнімітесь, брати мої любі,
не діліться на Захід і Схід.
Нездоланні ви, поки укупі,
споконвіку єдиний нарід.

Обнімітесь, брати мої, прошу,
не шукайте натхнення у злі.
Хай здаля я побачити зможу
світле свято на рідній землі...

У холодній північній столиці,
спопеливши себе у вогні,
перестало страждати і битись
палке серце в останньому сні.

Із архіву

Пролягла через весь континет нерозривна стежина,
То буяє козацька Євразія цвітом весни,
Від Карпат до Камчатки розкинулася Україна,
Півпланети, ген-ген, по-вкраїнськи уже гомонить.

Не забули, Тарасе, нащадки твого заповіту -
Відродилась духовна колиска на теренах зла.
Україна, мов сонце, засяявши ясно в зеніті,
Непомітно для світу, висот небувалих сягла.

Ген, від Тихого вже океану до Чорного моря,
Ллється "Слава Вкраїні!" і "Слава Героям!" із уст.
Українською скоро планета уся заговорить,
Над всіма височітиме гордо Шевченковий бюст.

Україна - надійний оплот для майбутніх нащадків.
"Ще не вмерла" співає Земля, шлях простелить Сварог.
Від карпатської, ген, полонини - до сопок Камчатки
Мріє супердержава в яснім ореолі зірок.

а весна цьогоріч – майданна
крізь пов’язки і крізь дими
пролетить зголодніло канею
перебита у землю кане і
підведемся із неї ми

цьогоріч не розквітне ніжною
через пам’ять і тінь війни
крик її пробіжиться хижами
закіптюжені дні-підсніжники
повкидає в короткі сни

Чорна туга нависла над нашою країною,
Ми востаннє називаємо її Батьківщиною,
Будуть називати Родіной,Отчізной,
А ми поховаємо її тихой тризной.
Може хтось заплаче, а хтось заридає,
І востаннє нам гімн наш рідний заграє,
Прапор синьо-жовтий з флагштоку спустять,
Росіяни нас люб*язно до псарні запустять.
А народ таки скаже-шкода що померла,
Чому не повстали, за неї не вмерли,
Чом же ми не схаменулись, не взялись за зброю,
І не напоїли рідну землю ворожою кров*ю.
Ми мали державу-свою Україну,
Та зреклися від неї у тяжку хвилину,
Побачивши скруту ми лише тікали,
А щасливую долю, ні не будували.
Хай прокинеться свідомість усих українців,
І ми вистоїмо проти брехливих чужинців,
Візьмем владу в Україні у власнії руки
І припинимо чорні, народнії муки.


25.03.2013

На наших українських сторінках
історія писалась густо кров'ю,
і попелом калатала в серцях,
і утішалась владною любов'ю.

Історія тулилась до журби,
до генетичних витоків печалі
і не цуралась чорної ганьби,
народженої з рабської моралі.

Та кожний раз, в критичний час доби,
коли марніло сонце України,
її сини, незборені сини,
вставали із духовної руїни.

Із тих синів найпершим є Тарас,
наш геній слова, волі та свободи.
З минулого звертаючись до нас,
він знову кличе: уставай, народе!

Той клич палкий лунає з давнини.
В нім осуд страху і настава мужнім:
- Боріте кривду, доньки і сини,
а не живіте віком непробудним.
Вставай, народе. Час вже сіячам
засіяти своє, духовне й рідне,
щоб не жилося вільно бур'янам,
а коренилось українство гідне.
Вставай, народе. Годі крайніх хат.
Збирай героїв під свої знамена.
Хай згинуть пута, що тягли назад,
а вільний дух постане на теренах.

-Пророче наш, вже досить сивих літ,
як ти спочив у Канівській могилі,
як повернувся в наш стражденний рід
під синє небо в Україні милій.
Тарасе, спи. Ми чуємо твій біль.
Його відлуння аж до Бога лине.
Хай зачерствіє хліб і згіркне сіль,
якщо колись в безпам'ятстві він згине.
Тарасе, спи. Надій твоїх жага,
пройшовши часу неозорі далі,
засіялась на вдобрені поля
і вродиться світанком без печалі.
Тарасе, спи. Ми справами життя
розвіємо у часі рабську долю
і на підмурках нового буття
твою завітну вознесемо ВОЛЮ.

Із архіву

Що сталося – того вже не вернути,
Не знайдуться відкуплення слова…
У темряві глибокої засмути
Скорбить Вкраїна – чорна, як вдова.

Осиротіла матір, овдовіла…
На шиї камінь, а на серці шрам
Вона ж для них майбутнього хотіла!
Віддати все могла ж своїм синам!

Що сталося – того вже не забути.
Тут мало співчуття, були важкі хрести.
Майдан прийняв за нас гріхів спокуту.
Нам треба пам’ять про Героїв берегти…

(c) Ірина Зінковська
2014

Коли війна постукає у двері
і ввійде смерть до сталості буття,
згадай минуле: велич всіх імперій
залита кров’ю волі і життя.
Та кров убитих проростає в пам'ять
і вибухає у серцях живих –
уламки болю тиранію ранять
і та вмира… Росія не з таких?

03/03/2014

Пораднице, поезіє печалі,
Яка висока глибина твоя!
Ти мрії оживляєш підупалі,
Як гай весною пісня солов"я.
Береш на руки зранену самотність,
Даруєш певність на наступні дні.
Нехай вони такі безповоротні,
Але з тобою зовсім не сумні.
На терезах розхристаної долі
Ти протиставиш злу чіткий контраст,
О зодягни у спокій нерви голі,
Поезіє, допоки твій ще час.
Любити кожен ближнього повинен,
Бо й сам з любові випурхнув у світ.
Поезіє, молися у людині,
Аби насилля подолати гніт.

02.03.14

Ми знали і розуміли, що всі ми - смертники...
Ще більше скажу, що страшно насправді на смерть іти...
Під кулями снайпера впасти, але не зламатися,
Бо скільки, скажіть, вже можна всього боятися...
Святі небеса назустріч пливли херувимами...
І Ангели в першій колоні у крок із загиблими...
Хтось скаже опісля, що всіх нас, мовляв, підставили,
А ми просто шанс останній для вас зоставили...
Ми знали, за що вмирали, за що не вижили...
Нам буде на небі легко, аби тільки ви жили...
Аби ви жили достойно, бо того варті,
Ми будемо вічно стояти в небесній варті...
Могло все інакше бути, та довго спали ми...
Візьміть же свободу із наших долонь пропалених...
Із наших сердець надії черпніть високої,
А ще...збережіть Україну у мирі та спокої...
Ми знали, за що вмирали...і ми не каємось...
А пильно
у ваші очі
з небес
вдивляємось...
28.02.2014.

Історія…Вона прийшла в мій дім,
жонглюючи весною і ...сльозою.
Не через двері - до передпокою
запхалася із мотлохом чужим.

Їй не пручались грізні перуни.
За нею шлейф пропущених уроків.
Ритмічна строгість обважнілих кроків
й камінний страх берлінської стіни.

Історія…Вона прийшла в мій дім.
В суботній вечір. На вкраїнський берег.
За перемогу недопитий келих.
засвідчив, що цей світ не став своїм.

Кому кричати? І до кого йти?
Тут раціо безсиле й прозаїчне.
Війна – поняття вельми не обтічне,
У межах болю смрад і блокпости.

Н е б е с н а сотня біля барикад…
До сорок днів в нас є ще трохи часу.
Історія як мунківська гримаса
етапом йде з Московії в Бєлград.



Юлія Курташ - Карп
01.03.14

монетами наповнивши долоню
і зваживши розмінну перемогу
рушаєш до заобріїв солоних
і пропонуєш гру самому Богу

з плеча гуркочуть вишколені танки
і літаки зриваються з десниці
червоний дим заколе в оці зранку
коли усе це Богові присниться

стискаючи зубами вінця чари
бажаючи здобутий мед надпити
у нім нараз побачиш як примару
твого брудного чобота відбиток

«Хотят ли русские войны?»
Я эту песню с детства знаю
О мирном облике страны
От Магадана до Дуная.

Тогда у нас был общий враг,
Мы сообща пришли к победе.
А дальше все сложилось так,
Что жили мирно как соседи.

Дружили, спорили, росли,
Соревновались, торговали,
Хватало хлеба и земли,
Для ссоры повод был едва ли.

Но у соседей ваших вдруг
Пошли дела не так, как надо...
Наглел все больше высший круг,
Простых людей считал за стадо.

Терпел народ, как только мог,
Но шел грабеж не понарошку.
Верхушка кушала пирог,
Стране летели только крошки.

И люди вышли на Майдан,
Стояли с акцией протеста,
Но их не слышал высший клан,
Пошли дубинки и аресты.

И ветром понесло в ваш двор,
Что на Майдане террористы.
Держался за богатства вор,
А вам хотел казаться чистым.

Но «террористам» Бог помог,
Сбежал к соседям вор с позором.
Остался лакомый пирог,
А жажда власти движет вором...

Хотят ли русские войны
В Крыму и в Харькове, Донбассе?
Соседи, что мы вам должны?
Мы сами свой забор покрасим.

Когда опомнитесь прозрев,
Себе придумайте эпитет...
Соседа спальню или хлев
Отвоевать сейчас хотите?

Но воздается все сполна,
Коль не людьми, так небесами...
Соседи! Вам нужна война?
Зачем? И с кем??? Поймите сами!

За пережите і живе
ПлачУ сльозами, плАчу,
Бо кача знову десь пливе...
Як гірко чути "Качу"!

А скільки тих скорботних "Кач",
Куди плисти, не знають.
Завмерли заступ і копач,
Останки тіл волають:

"Впізнайте нас, ми теж, ми теж
Пішли в Небесну Сотню!"
А біль росте, не має меж,
До відчаю, в безодню.

За день прийдешній - сум і страх
Ножами душу крають.
І як закляття на устах:
"ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ ! "

28.02.2014

А очі їхні - чисті, ніби перли,
А світлі душі - птицями увись.
Вони не вмерли, друже мій, не вмерли!
Кружляють понад нами - подивись!
А їхні крила - сонячні вітрила
Нової української весни...

Вони в майбутнє шлях прямий відкрили,
А ми чомусь і далі - об'їзним...

На фото: 27.02.2014 м. Мукачево, освячення площі Героїв Майдану
Світлина Степана Жук

На свічках вже гребуть асиґнації…
Хлопці впали – лови ж момент!
Перетворюють волю нації
На привабливий виборчий тренд.

Може, все це – як сон, як міт?..
А за мітом – таємний зодчий?
А в катів - пара инших чобіт,
Що народу обличчя топчуть?..

В цих уже усе буде без фєні,
Та чи менше – злостиво-брудним?
Промайданити б їм
Кишені,
Промайданити б
Душі
Їм!

27. 02.14

Воскресло з праху "Слава Україні!",
Немов багрянокрила птаха Фенікс,
З ротів мільйонних гасло давнє пінить
Гучними бурунами Борисфену.

Блаженні ці слова в устах народних,
Горять від них серця, мов смолоскипи,
"Героям слава!" - чується з безодні
Незламних душ, любовію налитих.

Та Кривда враз лисицею підкралась,
І птаха розтоптала черевиком,
Рікою кров, хати горять, квартали
Під "Слава Україні" те дволике.

Брати стають братам своїм на горло -
Все стерпить гасло пращурів нетлінне.
І небо не блакитне вже, а чорне -
Земля горить під "Слава Україні".

Пани - не дУрні, нащо бій відкритий?
Чуби тріщать у вірних їм героїв,
"Героям слава!" - ствердно линуть крики
З-за братської могили молодої.

Звучить потрійне: "Слава, слава, слава!"
Та надто дорога ціна розплати,
Сміється за лаштунками лукавий.
Чи слава для Вкраїни то? Як знати...

Гортаю «Кобзаря». Позапівнóчі.
Ще треті півні снять солодкі снива…
Причинні душі, мавки-поторочі,
сердешна Катря… Двоголові крила

і чорна ніч, і стогне Дніпр… І Канів –
осердя Заповіту і галактик
во Славні заспіралених Майданів,
розкутих, розкривавлених кайданів,
понад стратегіями хитромудрих тактик…

На третю сотню лише крок, Прабатьку, -
нехай цей «посаг» буде легким, світлим…
Бо зносить вóльний люд скоробагатьків,
збувається пророче-заповітне:

«Як понесе з України у синєє море…» -
пролилася, окропила і степи, і гори…

… «Одну сльозу з очей карих – і пан над панами»…
І я плачу, щиро плачу, - Ви, Тарасе, з нами!

10.03.1989 (ред.09.01. – 27.02.2014)

Хитнеться свобода,
долонею серце затулить.
І світ одсахнеться,
відчувши розпуку без меж.

За що стільки болю -
оцій найшляхетнішій з вулиць*?
А знаєш, Кобзарю,
у тебе тут цілились теж.
Беззахисна мрія...
і снайпер... і кров... і жахіття...
За пострілом постріл -
зривалися душі увись.

...Це ще Україна.
Це вже двадцять перше століття.
Шевченкові очі...

Ти сильний, Тарасе.
Дивись!

26.02.2014

В тебе чорна сорочка і потяг о шостій сорок.
І єдиний квиток на засніжений лютим рейс.
Десь вирує майдан і світанки, що впали в морок.
І героя щока на асфальті застигла десь…

В тебе буде зима з катапульт і відважних істин.
І вечеря з біди серед згарищ німих жалів.
Синьо-жовті стрічки на зап’ястках святого міста.
І сталеві мечі відчайдушно-правдивих слів.
22.02.2014

Стріл! – за щитом благеньким долі
Упав хлопчина молодий -
Запрагнув кращої він долі,
В нерівний втрутившись двобій…

Та не собі, а Україні
(Яку ґвалтують вороги) -
Аби у ній були всі рівні...
А сам - загинув. Неживий…

Як жити далі в цьому світі -
У мирний час, як на війні?!.
Криваві плями – й квіти, квіти…
Стрілець - утік?.. Ні, кате, ні!

Ти не залишишся безкарним,
Хоч і в броні непробивній!
Життя зберіг своє?.. Та марно:
Згориш в пекельному вогні!..

Наздоженуть тебе прокльони
Вмить посивілих матерів,
Зірки стемніють на погонах -
Наздожене Господній гнів!


24.02.2014

Тут вам не Росія. Бо тут – Україна!
Народного гніву нестримна лавина:
за "каменепадом" реве ревом "ленінопад"!
І можна дивитись на теплім дивані,
як гинуть за тебе на справжнім майдані
та тільки лиш час не повернеш ніколи назад…

Небесної сотні архангельські крила
з Волині до Січі – могили, могили…
Дрогобич, Тернопіль, Дунаєве, Львів, Кременчук…
Брати: білоруси, вірмени, грузини,
вкраїнці… Сини… Гордість й біль України…
Довіку їх кров не відмити катюгам із рук.

- Вендета?
- Молитва! За сина і брата,
за діда, онука, за нѐбожа, тата,
коханого, серденько… Боже! Спаси й сохрани!..
Плече до плеча: матері і дружини,
онучки і доні… Пливуть домовини…
Пливуть-відпливають кохані в небесні світи…

А з неба, з-за тої таємної грані,
вертають невидимо і на Майдані
стоять поміж нас камертонами правди й чеснот.
І фальш не пройде, і фальстарт не поможе
томý, хто шанує суєтне, не Боже…
Бо вийде один* і промовить за цілий народ!

23.02.2014

Небесна сотня – і уся земля
у дні жалоби наче посивіла.
І падав дощ, і плакала свіча,
і плакала, і … тугою горіла.

Рушає сотня з нашого життя,
обпалена вогнями і димами,
із виру днів, де люта « беркутня»,
і снайпери, і смерть під прапорами;
де кожну мить викочувався гнів
із іскри болю в полум’я відплати,
де море сліз і не ставало слів
для прощення, зупинки і розради;
де кожен час із тисячі живих
до лави мертвих гуртувалась черга,
бо гідність, честь – це ореол для тих,
чия наснага волі не померла.

Рушає сотня в сині небеса,
які їй стануть тим утішним домом,
в якому кожна зронена сльоза
залишиться у пам’ятті і з Богом.
Потрібні сотні, тисячі звитяг,
яким мерзота не прострелить горло
у тих святих погибельних боях
за майбуття, свободу, вільне слово.

Рушає сотня і болить одне –
чи ми, живі, за спинами героїв
надію не зведемо на пусте,
вертаючи з Майдану до покоїв;
чи ті вожді, що звали уперед,
не повернуть у лігво обіцянок,
не перервуть відродження і злет,
і не змарнують зоряний світанок…

Рушає сотня, залишає біль.
У світі з болем не звикати жити.
У тому світі, де людина – ціль,
яку так легко снайперу убити…

24/02/2014

Горіли небо і земля,
Просила не стріляти Либідь.
А снайпер цілився здаля,
Щоб з України душу вибить.

І вцілив прямо у дівча,
Що до поранених спішило...
У відчаї спинився час,
І, як могла, диміла шина.

А кров людська - то ж не вода,
За цівкою стікала цівка,
Вже не один життя віддав...
Стогнала, плакала бруківка.

А душогуб і людолов
Годив диктатору надмірно...
Це в центрі Києва було,
У час, який вважався мирним...

Обмежений простір. Спресований час.
День гніву. День болю. День смутку.
Майдан як ріка… В неї входим щораз,
опісля сумнівних здобутків.


Кривавить слідами невпинна ріка.
Вбивали без шансу нам б у т и .
У голову, в серце… Небесна рука
тримала згорілі редути.


Шалена енергія тисячі воль!
Молитва і сльози мільйонів.
Беззбройні, з високим шопеновим ,,соль’’-
супроти новітніх неронів.


На клавішах голуб сховався від куль.
Ніхто не побіг… В о р і ж е н ь к о,
неначе скажений бійцівський підбуль,
терзав нашу Ноєву жменьку.


Старенький фортеп’ян зчорнів від жалю.
Хтось вістку послав Геродоту –
Зі скіфських могил встали й предки на прю
в сформовані сотні і чоти.


,,О, Нація, дужа і вічна як Бог!”
З твоїх поетичних вібрацій
історія світу верстає пролог
глобально стрімких трансформацій.

Майдан 2014р.

Вдарили дзвони! Бентежно, нервово, розлого!
Вдарили дзвони у болісно-лютий набат.
Відзвук сполоханим птахом полинув до Бога,
Криком тривожним наповнивши душі стократ.

Дзвони все били, і били на білій дзвіниці.
Глух паламар, та видзвонював гучно, як міг.
Годі! Отямтеся! Кров - то не просто водиця!
Дзвони, немов заклинанням, благали усіх.

... В тата безсило котилися сльози рікою,
В грудях у матері бився розпачливий крик:
"Сину мій, сину! Синочку єдиний! Герою!
Ти для Вітчизни і матері був захисник..."

Дзвони дзвеніли, шаліли від крику і болю.
"Отче Правдивий Святий, що на небі єси,
Хай буде воля Твоя, - пронеслось над юрбою, -
Боже, почуй! Збережи нас, помилуй, спаси!"

22ю02ю2014 р.

Багрянець крові запалав, наче ватра,
Дивись, Україно, як плачуть Стожари, -
То брат із рушницею рушив на брата,
Брат брата ножем в саме серце ударив.

І знову тремтять над Вкраїною зорі, -
Бої братовбивчі знов плодять рекрутів.
"Просніться, убогі, - зірки їм говорять, -
На вістрі ножа-бо - смертельна отрута!"

Та наче не чують сліпці, повні люті, -
У серце ножем один одного колять.
"Прозрійте, Вас враг нацькував і заплутав,
Тримайтеся купи, - благають тополі, -

Сміються над вами лихі супостати,
Від них не очікуйте кращої долі,
Не дайте в собі нелюбові зростати,
Що вас отруїв нею злий Капітолій."

Заплакало небо по дітям убитим,
Та сяйвом життя мерехтітимуть зорі!
Всі біди, просіяні зоряним ситом,
Любов'ю прозрілі брати переорять.

Чуєш, чи ні, чоловіче? -
Ребра людські хрустять,
Пси у погонах калічать
Хлопців, старих, дівчат.
Б'ють і вагітних, суки,
Щедро, з ноги, в живіт.
Ллється кийковий стукіт,
Топить майдан в крові.
Що ж ви, хорти державні,
Геть озвіріли вкрай,
Сильна для вас забава
Душу кийком рубать?
Ви упивались болем,
Зойками мирних мас,
Вами гарчали вголос -
Демони і пітьма.
Пащі вдоволені мали
Цербери душ людських,
Була в звірячих оскалах
Втіха й тваринний сміх.
Мо', хтось вночі буянив,
Опір крізь сон чинив?
Мо', це посвята в кияни,
В якості новизни?
Били слабких, беззбройних, -
Звіра ж, що дав наказ,
Мужнім бійцям в погонах
Здати - слабка рука!
Як би то там не було,
Справу розсудить час -
Він за слизьке минуле
Вже не пробачить Вас.

22.12.13

Мамо, не плач.
Я повернусь весною.
Прийду на світанні в садок із росою.
А, може, дощем на поріг упаду.
Голубко, не плач.
Так судилося, ненько.
Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько.
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає.
І рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває.
Душа за тобою щемить.
Мамочко, вибач, за чорну хустину.
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я любив. І любив Україну.
Вона, як і ти, була в мене одна.

Дивлюся - з екрану –
Як вбивчі міни,
Гранати під ноги –
Враз!
І на барикаді
Відважний хлопчина
На лоб
Натягнув
Протигаз…
Дивлюся – і знову
У ярому танці –
Кийок та фанерний щит,
А їм на підмогу –
Нові вихованці
Ціпків та бейсбольних бит.
У лаві найпершій –
Стоїть донеччанин,
І львівський – опліч із ним.
Там спалахи слабкости
Й миті одчаю –
До неба уносить дим.

Ті скаляться:
Ми у ведмежі жорна
Вас кинемо й перетрем!
Їм відповідь –
Стяги червоно-чорні
Над згарищем та вогнем…

Вони – в белькотінні
Тривожної ночі
Пролляли червону цівку…
Їм відповідь – лють,
Закарбована в очі,
І видрана з долу бруківка.

То правда,
Що скресла
З тяжкої станації
У битві супроти катюг,
Нуртує у жилах
Повсталої нації,
Гартуючи меч і плуг.

19.02.14

В сорочку вишиту вдягла...
Перехрестила...
Проти моїх молінь - у зла
Не стане сили.
Серед усіх земних доріг,
З вовками танців
Моя любов - твій оберіг...
Живим вертайся!!!

20.02.2014

Бід не боюсь, землетрусів і повені,
Кризи, я вас не боюсь.
Бути боюсь лиш у лоні Московії,
Втрапити в Євросоюз.

Я - Україна, земля з власним іменем,
З мудрістю тисячоліть.
Здавна зламати, скорити хотів мене
Ласий на здобич сусід.

Кров проливали за волю омріяну
Віддані доньки й сини,
Тіло моє розривали і міряли
Орди врагів навісних.

Стихли всі війни, і дихає волею
Жовто-блакитно мій стяг,
Пам'ять дітей лиш зробилася кволою, -
Волю шукають в гостях.

Зиркають нишком, як мавпи, на сторони,
В хату сусідську, тихцем.
Де ти, народе, живий і нескорений,
Де твоє мужнє лице?

Де твоя мудрість, роками гартована,
Розум твердий, наче сталь?
Бійся лише іноземної повені,
Бійся стулити вуста.

Тільки свій шлях торувати не бійся ти,
Слів не стидайся палких,
Ноги сусіду на того не звісити,
Хто вже стоїть на своїх.

Людиноподібнії звірі
У серці любові не мають,
Та всім воздається по вірі,
Моліться за нелюдів навіть.
Хай щирі молитви не стихнуть
За псів у гуманній подобі,
Щоб виникла в "лівері" їхнім
Відраза до вбивчого хобі.
Хай хижі тваринні оскали
Навіки ці звірі сховають,
Бо навіть вовки і шакали
Подібних собі не вбивають...

Спочатку побили – натхненно, уміло
і душу надії, і змучене тіло.
Лупили, бо знали, нічого не буде,
а може і буде – медалька на груди.
Кийком по макітрі, ногою по нирці.
Якщо не скорився, то знову по пиці.
А потім в додачу ще порцію «мата» –
за пайку, за батю, нашивку і брата.
Ну просто герої – на дошку пошани
і зірочки срібні у повні стакани.
А тих, кого били – за що і навіщо?
Із вибитим оком - Бандера!? Так смішно…
За те, що ходили, за вільне повітря.
За те, що хотіли до правди, до світла.
За те, що у стрічці означено вибір.
За те, що сваволі не мовив: - Спасибі!
За те, що людина – це гідно і гордо.
За те, що обличчя – не пика, не морда.
За те… можна довго, та все без причини.
З пихатої висі – оскал мертвеччини.
А потім до суду, побитих і крайніх,
і всіх під копірку, і перших й останніх:
як бидло до стайні – у камери тюрем
і страшили лячно: - Надовго засудим!
Так довго тягнули – і час, і волинку,
і плакали слізно, згадавши ялинку.
Тепер скаженіють і Бога не знають,
в прямому етері стріляють, вбивають…
Мільйон терористів – супроти закону?
Одне лиш питання: закону якому?!
Отому, щоб жити рабами смиренно,
та силу зневаги терпіти щоденно?
Не знаю, що стане – війна, перемир’я
і плід перемоги чи знов межигір’я?
Та знаю єдине: ніхто не забуде
відірвані руки, прострелені груди.
І прощення звіру ніколи не буде,
бо нащо у хлопців… прострелені груди…

19/02/2014

За правду революції
Поклав і душу, й тіло.
Сторінка у фейсбуці
Як дім - осиротіла.
"Живий!!!" - кричать світлини,
"Помер..." - портрет на пОлиці...
Душа до Бога лине...
А на Майдані моляться...

Знову стріляють в прямому етері.
Вибухи, гази, бруківка і біль
стукають в серце, у душу, у двері
в рану заюшену сипати сіль.
А чи поступиться влада поганська?
Стільки украли – куди їм іти?...
Хвиля народна і повінь повстанська
змиють в клоаку злочинні сліди!

18.02.2014

усе на пси
неси себе
неси
у жертву
безголовому
усюди
бо він не
спить
бо він
в думках
тремтить
не буду
може буду
знов не буду

із тисячі
один
до діла каже
та міцно
безголів`я
розум в`яже
ховає
в панихидному
кліше -
хіба
невже
не треба
я не знаю...
а ми вітаєм
і ура лиш знаєм

усе на пси
котрі
уже рази
разить мене
разить мене
разить

в якому році
на яку таку
п`яту
я наступила
і мою мету
метуть
сніги
століттями
метуть...

і де ж та
путь
мій шлях
без тихих
пут

і знов
зіллють
мій відчай і одвагу
і без присяги
на Біблію
не дивлячись
в престол

ні
ти хохол
народе мій...
хохол?

25.12.2014

Любин голос -
як оце чисте небо на Стрітення -
дає силу дотягнутися
до зимних пальців березня
і таки дочекатися
справжнього тепла.

Любине слово -
первоцвіт, щирий і безстрашний,
бо тримає сонце
у своїх зелених долоньках.

Любин погляд -
дотик весняного променя,
від якого кожна брунька
вибухає цвітом.

А сама вона
проростає зеленою травою
крізь усі сніги і морози
до сонця, до неба,
у яке вірує
усією своєю душею.

15.02.2014 (дорогою до Сокаля)



Любі Бенедишин - 2

Сидить спокійна, навіть ледь сумна.
І дивиться, і слухає уважно,
як люди їй - про неї щось розкажуть.
Неначе келих доброго вина
на білому обрусі -
тихий погляд.
Не сколихнеться марнотою всує,
йому задума й цей вогонь пасує,
як свічці - полум'я,
як небу - щире сонце,
і як ріці - розкішний простір вод.
Ця жінка не чекає славних од.
Лише слова, що вистояні в болю,
лише світи. які творили долю,
несе у люди, в рідний свій народ!

15.02.2014 -
під час презентації збірки поезій "Нотабене" у м. Сокалі

У колі недотичних величин,
попри усе, торкаюсь і не каюсь,
поміж уявних і живих причин
я у ярмо покори не впрягаюсь.
Куди веде дорога без мети,
уздовж якої – розкіш і нестатки,
а ще олжі осяяні хрести
і на життя уставлені податки?
І час, як пес, винюхує сліди,
наздоганяє і гарчить у спину -
із пащі слина капає біди
на золоту надійну середину.
Не заховати віру в сіре тло,
хіба що тлу молитися до скону.
На роздоріжжі, де добро і зло,
шикуються знедолені в колону.

12.02.2014

Не сниться Маріїнський парк...
Та бачу, наче у жахіттях,
Як хтось куща з корінням витяг,
За 200 гривень - не за "так",
Як місять сотні підошОв,
Де "По газонах не ходити"...
А тут колись гуляли діти,
"Трамвайчик мрій" по колу йшов.
Згадаю: серце заболить,
Як доня листячко збирала,
Як підганяв годинник.. мало!
О неповторна кожна мить!
Ви, крадії приємних снів
І милих спогадів убивці!
Зачинені в загоні вівці!
Хто вас на білий світ пустив???
І звідки ця чума взялась -
Братків бездумнії васали?
Хоч ви історію засрали,
Та до майбутнього вам - зась!
Змете майданівська мітла
Усе сміття, що нищить хату,
Пов'яже лапу волохату,
Непотріб випалить дотла.
І я, вітаючи весну,
Посію квіти і травичку,
Немов із вчинку - гарну звичку.
І сни барвисті поверну...

Стихає і спалахує війна,
а мир стоїть на розі сподівання –
впаде колосу глиняна стіна
чи кров’ю захлинеться ніч повстання.

Ми умістились в часі перемін –
уся країна, сита і убога.
Душа плекає і воліє змін,
та десь блукає суща перемога.

Дволика мрія розмиває путь.
Бруківка у руці, як пошук Бога,
і кожен вбитий молить: не забудь,
ще не уся розібрана дорога…

2014

Не розчаруюся в тобі,
Бо ти і є моя Європа,
І хто мені тут скаже проти,
Той не вслухався в жодну ноту,
Яку Михайлівська дзвіниця
Нам посилала...Ти - десниця!
Ти відчай наш і наша віра,
Натхнення, гордість і свобода!

Тобі із нами теж роботи -
Банкрутство так давно душі
Народу рідного торкнулось,
Що ледве вже і не забулось,
Як ти ще сотню літ тому
Збирав народ свій на майдані.

Та ні! - традиції не давні! -
Вони ж бо вічні там, де Кий
На схилах долю сіяв щиро
В братерстві й рівності уміло.

І хто не знає, що жила
Європа давня тут, у нас,
Ії повернемо. Вже час
Вольнолюбивому народу
Свою приховану свободу
Піднять над берегом Дніпра:
Ти тут, Європо! Ти - жила
У генах київського люду,
А це і схочеш - не забудеш!..

11/02/2014

У маленьких діточок горе -
Хто заробить їм на харчі?
Лейтенантику-прокуроре,
Ти спокійно спиш уночі?

І за що посадив їх тата,
Записавшись у слуги зла?
Де ті докази-компромати?
В тебе совість колись була???

Спи, прислужнику-сраколизе,
В сновидіннях побачиш ти,
Як у пеклі наклали хмизу
Для твого казана чорти.

Хай насниться тобі дружина
Того хлопця, що посадив.
А удосвіта - крах режиму
І руїни старих судів.

Спи спокійно, якщо удасться,
І сумління хай не шкребе,
Тільки знай: ти в глибокій пастці,
І загнав туди сам себе...

Ну що, Вітьок, злітав у Сочі?
Крута тусовочка, еге ж?
Та біля тебе щось не хоче
Сидіти навіть Бангладеш...

Цураються, немов прокази,
Ніхто руки не подає.
Володька холодністю вразив,
В тарілці - тільки олів'є...

Ні слова Вовка про кредити -
Оце тобі і дружба вся!
А раптом схоче хтось убити?
Ет, охорони мало взяв!

Для папараці - невидимка,
Надумав прапором махнуть...
Сидів би краще вдома взимку,
Ох, здійнялася каламуть!

Три кола над аеродромом -
Сідати чи втікати геть?
Але ж Межигірські хороми?
Без них життя - неначе смерть.

І що б тим клятим екстремістам
Не розійтися по домах?
Тепер з води не вийти чистим
І не здолати дикий страх...

А мир іще навіть не сниться,
Напружені ночі і дні.
Морозом обпечені лиця,
Розплавлений страх у вогні.

Та згодом загоїться рана,
Очистяться сни від примар.
І буде проспект Нігояна,
Жизневського буде бульвар.

Нові монументи столичні
Розкажуть онукам колись,
Як падали зорі у січні,
Щоб наші бажання збулись...