У нас віками мов під кальку ,
В тяжкі часи з мирського дна ,
Втішає люд знайома байка ,
Що нині , то не їх війна..

Чи від безволля чи зі страху ,
Знімілі в тяжбі лихолить ,
Втікти , так прагнуть бідолахи ,
В закутий у смирення світ...

А в світі тім , всі добре знають,
Ось ось настане благодать ,
Що прийде мир до хати з краю ,
Лиш треба "ПЕРЕСТАТЬ СТРЕЛЯТЬ".

Від болю хочеться кричати ,
Бо ж правду бачивши сумну
Я заперечу.. "мижебратам",
На їхнє "зупиніть війну"........

Хто сіє жито в яр глибокий ,
Змарнує зерня в бур'янах ,
Хто вірує , що в рабстві-спокій ,
У суєті помре в рабах..

А плачучи й схиливши спину ,
Він не знайде в сльозах спасінь ,
Як , не любивши Україну..
І ВІН , не України син ...

Навколішки просивши миру ,
Згорить від воєн і скорбот......
Народ що в боротьбі безсилий ,
Зі світу зникне той народ...

Олександр Квітень
м. Мукачево....

(Про звільнення героїв-українців)

Бентежна, хвилююча звістка, що вранці
торкнулася щемно до серця:
Повернуться СЬОМОГО ВЕРЕСНЯ бранці.
Нарешті відкриються дверці.

Тюремні, огидні, принизливі грати:
За ними тримались герої.
Хворіти їх змушував ворог, страждати,
Підступно позбавивши волі.

Зростаючий відлік часУ, що невпинно
страждання приносив та муки.
В повернення віриться їх неодмінне:
Не довго терпіти розлуку.

…Літак приземляється: в захваті діти!
Нестримані сльози в чеканні…
Ось сам президент, як йому не радіти!
Зближаються всі в хвилюванні.

А далі – це вибух, потік ейфорії!!!
Найвищого злету октава!
Здійснилась жадана, прискорилась мрія!
Героям уклін наш та слава!!!

***
Крок перший, потужний: скінчити війну,
Бо платимо надто високу ціну!
Ціну неймовірну за тисячі жертв.
Надія з’явилась: не чути про смерть!
Зустріти у мирі наш завтрашній день!!!

07.09.2019
Свидетельство о публикации №119090705587

Той шлях за який боролися ,
Століттями , поколіннями ,
Наш край золотий з соборами ,
Назвали ми Україною .

І слово що душу скраяло ,
І пісню що з вітром линула ,
Й те небо де сонце сяяло ,
Назвали ми Україною .

І образ святий , пречистої ,
Світ віри в Христа нетлінної ,
Прекрасної благовісної ,
Назвали ми Україною .

І ярмарки з вишиванками ,
Де рід зустрічався дниною ,
І вранішній луг з серпанками ,
Назвали ми Україною ..

Гаїв солов' їних пЕреліс ,
Безмежжя степів полинових ,
Чарівні Карпати вересня ,
Назвали ми Україною .

Й ту кров по землі розлитую ,
Братів що за волю згинули ,
За правду майданів-мітингів ,
Назвали ми Україною.

Звитягу бійців , нескорених
які назавжди спочинули..
під шахтами й териконамии
назвали ми Україною ....

Олександр Квітень
м. Мукачево.

Вже пожерли жаби метеликів…
Осінні зливи.
Я розбив золотого келиха,
бо був щасливий.
Покотилися з нього яблука,
горіхи, сливи…
Розмаїття моєї африки
дощами змило.
Голі джунґлі – поліські тропіки.
Пречиста ниво!
Люди, хати,.. – мініАкрополіки.
Могильне диво!

28–30 серпня 1989 р.,
Богдани́ – Київ

Гарна, витончена врода
навіть недругів бентежить!
Ось тому вони і стежать:
Як зростали її коси,
Омивали вранці роси.
Не зважала на погоду.

Постать нездоланна жінки,
Тільки виснажені руки:
Бо від втрат зазнала муки.
Аж занадто працьовита,
Люблячі у неї діти.
Спалахнуть в очах іскринки!

Незалежності сторінку
Пам’ятає Україна!
Рани болісні й руїни
прагне швидше подолати!
А корупцію за грати!
Правильну знайти стежинку:

Крокувати нею гідно,
Захищати землю рідну!

24.08.2019
Свидетельство о публикации №119082504409

Рідний дім - ти, Україно,
Хто живе, хто народився,
І з тобою поріднився,
То вже мабуть, на роки,
З тобою зв'язані стежки.
Як мріють всі про процвітання,
Про силу, міць – без коливання,
Про те, що будеш, як колись,
Своєю велич'ю гордитись.
Потрібні всіх порозуміння,
Для кого рідна Україна ,
Бо вона, мабудь як дитя,
Яке, від кожного чека,
Поваги, ласки, допомоги,
Щоб не залишилось тривоги… 2009
На фото – мій малюнок.

Коли кордони розривали Україну,
єдиний розділяючи народ,
з громади за́вжди піднімалася людина
і рятувала від лихих негод.

За нею йшли вперед, їй вірили, бо знали,
що Україна в нас – на всіх одна,
що той, якого люди більшістю обрали,
встановить мир, і відійде війна!

Чи то у княжий час, за ге́тьманства чи панства,
чи то в роки імперій, орд чи рад –
з народу за́вжди справжній лицар піднімався,
щоб повернути незалежний лад.

Нерідко гинули в борні святі герої,
та нашу пам’ять не розбити вщент!
І на фундаменті історії старої
постав наш Український Президент!
_______________________________

Приспів:

Президент України –
наша гідність і слава!
Перше слово країни
і обличчя держави.

Хай лунатиме за́вжди
вільний голос людини!
Є апостолом правди –
Президент України!
_______________________________

Не раз останньою надію обирали,
коли планета гинула в диму.
Все ж, незалежність ми без воєн відстояли,
свободу всю довіривши йому.

Нас до майбутніх ер ведуть далекі гони
по українських вистиглих житах.
Йому вручив Господь ключі для охорони –
тризубий герб і синьо-жовтий стяг!

Бо доля нації робити і творити
історію сьогодні й повсякчас,
а Президент хай вознесе молитви
за нашу Україну і за нас!

_______________________________

Приспів.

12 вересня 1999 р., Богдани́

В думах сиджу на високій скалі.
Чому так важко на серці мені?
Як розрадить, де радість знайти?
Щось мені каже:- Скоріше злети!

“Вітер легенький мене підхопи”!
Аж серце завмерло, злякавсь висоти.
Лину у простір, ніби я птах
І Божу молитву тримав я в руках.

Молюсь, щоб не впасти, признав каяття.
Просив я у Бога продовжить життя.
Просив, щоб скоріше мене приземлив:
-Прости мені, Боже, все те, що згрішив.

Та вітер мне ще вище підняв,
А я усе дужче руками махав.
Майнули внизу поля і ліси,
Такої в житті я не бачив краси.

Чому це не бачив, як пішки ходив?
Хто моє серце байдужим зробив?
Це ж Україна! Це радість моя!
Та в небі шугають - вітер і я.

Аж он я бачу чорніє байрак.
Мені показалось, що щось так не так.
Ніби веселка в росі виграє,
Там ніби сонце, що вранці встає.

Донизу я злинув як ворон, як грак.
Опустивсь на границі де поля і байрак.
Схили байраку терном зросли,
А в терні - дівчина земної краси.

Хто ти, дівчино, де мати твоя?
Де твої друзі? Чому ти сама?
Квітковий віночок вже добре прив'яв,
А смужки барвисті вітер зірвав.

Ти така гарна, така ти красна.
Чому у тернах застряла коса?
Чому ти не в полі там, де квітки,
А в тернових кущах, де самі колюки?

Мати моя - ненька Вкраїна.
Доля я ваша, з обличчя – людини.
Не можу зустріти героїв - братів,
Що мене боронили сотні віків.

Я зосталась, немов сирота,
А людям на очі зійшла сліпота.
Знати не хочуть, що вони вже в біді,
А мені залишили терни одні.

Люди забули своїх Богів,
Та добре шанують своїх ворогів.
Клич мій нечують, не бачать мене .
В собі вони бачать лише себе.

Домівка моя — це квітучі лани,
Шумні діброви, широки степи.
Де грає Дніпро, стави і пруди,
Гаї калинові, вишневі сади.

Там, де плугар з піснею йде,
Воїн за руку дитину веде.
Там, де в домівках щаслива сім'я.
Я ваша доля і там житиму я.

І
Ще лунає: «слава Україні!»
Нація плекає оберіг...
А душа жадає переміни
на одній із тисячі доріг.

Не поталанило на фортуну.
Батьківщина – це одна сім’я.
Та стаємо знову на котурни,
власне забуваючи ім’я.

ІІ
Лотерея імені – удача
іноді незряча і глуха.
Невеличке пугало ходяче
Україну має за лоха.

А чого не має, обіцяє
щиро і наївно до сльози.
В засіки нового урожаю
смикаємо сіно для кози.

Канули у Лету могікани.
Виринули п’явки із пітьми,
недалекоглядні капітани,
коміки квартальної чуми.

Осміліли слуги есесеру,
ліга сміху – юні піонери,
що уже готові як завжди
в табори... у мери, у прем’єри...
у ліси... на те і тренажери
з будою на прив’язі орди.

ІІІ
Ми єдині, вільні, неділимі,
хоч із низини до висоти
спалені до спокою мости.

Та у небі є ще херувими,
і лунає хорами живими:
«Боже, Україну захисти!»

08/19

Гуляй, козаче, гуляй!
Залий свої очі, закрий свої вуха,
і крики із хати не слухай, не слухай!

Стриножені коні, мов привиди сонні,
не скачуть, не крешуть копитами світ,
гуляй же, козаче, із ранку до ночі,
хоч пазурі вовчі й шматують живіт!
Залий свої очі, закрий свої вуха,
гуляй і танцюй, до подертих чобіт,
і крики із хати не слухай, не слухай,
не вперше вмирає козацький твій рід!

Нехай розпинають замучену матір,
ту кров не уперше приймає земля,
ґвалтують дружину сусіди багаті
і душать в колисці твоє немовля!
Іржавіє шабля, іржавіє серце,
плете павутину підступний сусід,
а ти наливаєш горілку із перцем,
і криво зшиваєш подертий живіт!

Залий свої очі, закрий свої вуха,
і крики із хати не слухай, не слухай!
Гуляй, козаче, гуляй!

25.07.2019

(гімн)

Торонтсько-Оттавська,
ковбасно-Полтавська, -
тобі, Україно, привіт!
Івано-Франківська
та Сан-Францисківська,
вмістила ти весь білий світ!

Безмежно-Одеська,
ген-ген Бангладеська,
хоч де там отой Бангладеш!
Від прадідів Кримська,
либонь, давньоримська,
та й Вінницька, й Київська теж!

Славетно-Луганська,
повік Мічиганська,
Тернопільська, з терном навпіл!
Московсько-метровська
та Дніпропетровська,
Волинська, Берлінська довкіл!

Калмицька, Хмельницька,
Чиказька, Черкаська, -
що хочеш собі обирай!
Кругом Чернівецька,
й, мабуть, давньогрецька,
а ще й Миколаївська вкрай!

Ліонська (бо Львівська),
туристсько-Мальдівська,
Донецька, Венецька така!
Невпинно Паризька,
ущерть Запорізька,
а зблизька - ще й трохи Сумська!

Канадська, Багдадська
та Кіровоградська,
та й Харківська також, надісь!
Житомирська з житом,
Чернігівська з митом,
рівненька та Рівненська скрізь!

Сіонська, Саксонська,
Естонська, Херсонська -
найбільша з великих країн!
Така Закарпатська -
аж Каракалпацька,
зненацька Словацька, та ін.!

(2012, 2019)

Ділили завжди нас по територіям й народам:
То українці, там татари, там мордва,
Отут бандерівці живуть, тут москалі зі сходу,
А вже євреїв стільки - сил на них нема.

Емоції перемикають мозок швидко,
І кращі друзі схожі вже на ворогів.
Лише хто розум має, відповість вам чітко,
Що люди діляться на вільних і рабів.

Липень 2019

Вже через тиждень ми зануримося з вами,
В такий солодкий і м’який життя комфорт,
Перегораючи на форумах рядками,
Про несучасний і дурний народ.

Присплять свідомість прояви емоцій,
І в гіпнотичний ми зануримося транс,
Щоб восени прокинутись, і знову,
Отримать ляпаса від нерозумних мас.

Бо так і не змогли ми усвідомить,
Як же себе і всіх навколо захистить,
Від впливу на збентежену свідомість,
Цих технологій агресивно-мовчазних.

Ото ж притримайте ви ваш запал емоцій,
Хоч трохи в своїм серці збережіть
Краплинку променя, який холодний розум,
При необхідності ваш зможе розбудить!

Гомоніла Україна про вільну країну,
Як набат, гуде той гомін, гуде без зупину.
Гуде, гуде й потрясає неньку до основи,
Та народ не може скинуть рабські окови.

Чи не може? Чи не хоче вільно в світі жити?
Хіба в неволі, можна вільного родити?
Хіба є в душі убогій потяги до волі?
Животіє, жебракує без щастя і долі.

Щастя й долю він шукає у чужій сторонці.
Хай панують на Вкраїні ординці-московці.
Хай бо нищать Святу Славу, рідну Батьківщину,
Тай вириють з ниви корінь-пуповини.

Що дає народу сили, віки відстояти.
Зберігать свої кордони, рід свій розвивати.
Зберігати рідну неньку, яка ще в полоні...
Чуєш, брате-українцю, воленьку у дзвоні?

Гомоніла Україна про українську мову,
Як набат, гуде віками і гуде він знову.
Гуде, гуде й потрясає небо до основи.
Та народ вже прихилився до чужої мови.

Прихилився й не журиться, хай Бог буде з нею,
Аби тілом українець, а душа зміює.
Він не бачить злого в тому, хіба то грішити,
Хліб та сіль споживати, а душу згубити.

Може тями вже немає, що душа - це мова,
Яку предки нам збирали від слова до слова.
А коли гуртом вставали - землю боронити,
Рідну пісеньку співали, щоб завзятіше бити.

Бо душею розмовляєш і добро - те твориш.
Бо душа — це корінь, від якого родиш.
Чому брате-українцю, зрадив рідну мову,
Хіба ти не чуєш одвічного знову?

Гомоніла, гомоніла й ніби заніміла.
Як не засватана дівчина, та й осиротіла.
Нема кому боронити від чужого ока,
А вставати й гуртуватись - лишня морока.

Тому рідна — наша, ненька, є ще у полоні,
Той, хто хоче, прикладає до тебе долоні.
Ніби квітнеш, як калина, - але при дорозі.
Як до столу засідати, ти сидиш в порозі.

Де поділася надія, що це за розплата?
Коли ж, моя Україно, стала ти проклята?
Чуєш, люде! Чуєш, люде! Наростає гомін...
Це землі так важко дихать й роздається стогін...
1980

Експерименту ми одвічного країна,
Яка застрягла, мов у пастці, у віках!
То, стиснув зуби, вириваємось з руїни,
То повертаємось до рідного ярма!
І знов настав цей час, експериментів
Народ над волею й свободою жада,
Закінчуйте юначе дисидентство,
Нехай країна наша процвіта!

Коли історію ми вчили з вами в школі,
Одвічним пилом вкритою здавалася вона,
Й про наших зрадників, повстанців і героїв
Нам тільки пам’яті нагадує ріка.
Та те, що нам здалось, поглинули століття,
Нас вже сьогодні почало наздоганять,
Повірте, що наступним поколінням,
Ще вистачить про що нас розпитать!

Історія завжди біжить по колу,
Лиш декорації переставляє час від час,
Годину Ради Чорної згадайте ви сувору,
І чим це все закінчилось для нас?
Тоді з народом теж всі родичались,
І плакали, що свитка лиш одна,
Й на триста років Україну повінчали,
За світового ката й лихваря.
Історію хоча б для того треба вчити,
Щоб не повторювались ці трагічні сторінки,
І щоб в майбутньому, онуки наші й діти,
Ніколи не писали нам, такі рядки!

2019

1
В Тернополі полудень. Тіні стелились короткі.
Тулилася вулиця файна Івана Франка.
Ось вілла Грабовських. Пробачте, в думках ще бродив по Ворохті,
дорогою в горах, яка і в'юнка, і п'янка.

Бродив захмеліти й за ручки чорнички вчепитись.
Положення розуму скроєне вкрай нестійким,
як над головою лугів королевичі квіти,
коли під ногами блакиті княжни ластівки

літали лякливі, як нині за спогадом спогад.
Літали щасливі. А з ними і з прагненнями до каплиць -
в гарненькі граждинки Спасителя й Духа Святого
і до Богородиці в гості, Ворохто, поклич.

Поклич покорити вершину священну Говерли.
Прости, я злякався: надумав - надмірно крута.
Проте я затримав потік, що в долині плутав.
Життя повернувши в цікавість-натхнення померлі,
тікала крізь пальці прудка прохолода Прута.

Тікала у пам'ять. А травень драйвово добро ткав.
Щоб сумнів здолав і на берег шовковий ступив,
на подвиг солодко-дзвінкий надихала Ворохта -
ворота, відкриті до раю смерек і струмків.

В Тернополі полудень. Тіні стелились короткі.
Тулилася вулиця файна - Івана Франка.
Гімназія вразила б, розум коли б не ходив по Ворохті,
дорогою в горах, яка і легка, і п'янка.

Вокзал залізничний нервує, ревнує, бо тричі
дзвонили і плакали рідні Дніпро й Кременчук.
Чекають на мене. Бо раптом Ворохта покличе -
до неї, що птах до гнізда, назавжди прилечу!

2

Віддячити за вірш повинні.
То ж до Карпат мене відправте,
щоб опинивсь на Верховині,
там, де тандем краси і правди.
Там, де Гуцул гарцює, там, де
йдуть: вуйком травень по Ворохті,
по луках лікарем лелека;
де зяблик - мікропаваротті
дарує арії смерекам.

Де сяйво кольорів державних,
і від опришків блиску трохи;
де спрагло віршник - макрозяблик
складає голосисті строфи.

Карпатський край полтавця викрав,
коли своїх співців забракло,
щоб із мого шедевру мікро
собі зробити славу макро.


2018

Як не вбивай її, не викорінюй,
вона, немов бур'ян, росте повсюди,
і хоч лунає знову заклик "змінюй!",
та ми все ті ж - нікчемні хохлолюди!

Така натура - досить і краплини,
і лізе з дір, немов на дріжджах тісто,
ростуть на душах ракові пухлини
хохляцького-бидляцького замісу.

Така натура вірує у бога,
поклони б'є, до синіх ґуль на лобі,
та суть все та ж - мерзенна і убога,
що в материнській виросла утробі.

І мати пожаліла, бо дитина ж,
і вірити хотіла - помудріє,
та хоч зникали в безвісті століття,
хохол і досі в душах шаленіє!

Він радо наплює сусіду в очі,
бо той посмів у інший бік дивитись,
горлає так, немов хапають корчі,
бодай тобі, хохол, десь загубитись!

Щоб ти пощез, пропав, навік загинув,
і щоб чорти тебе кудись забрали,
щоб справжні українці цю личину
з корінням із душі повиривали!

В собі плекаймо, люди, українця,
бо право це виборювали кров'ю,
випалюймо в собі раба й чужинця,
будуймо світ лиш Правдою й Любов'ю!

29.05.2019

Верховин потоки жваві
Джерела струмочки талі
В мові рідній заспівали
Заіскрились стали грати

Відчувається цей подив
У чеканні грацій подих
Ночі день уже дозволив
Час у бік свій переповнив

Жевріє в душі надія
Кожному подасться мрія
Приймемо благословіння
Вибір принесе прозріння

Визнається захід - сходу
Північ - півдню , море - сонцю
В боротьбі за Україну
Поєднаємось в родину.

Врода її неповторна дівоча.
Неба блакить, наче проліски, очі.
Вдягнена просто, у вишиванці.
Посмішка світла, сонячна вранці.

Рухи легкі, чарівні, як пір’їнки.
Відлік часу доторкнеться сторінки:
Стала тоді Вона незалежна!
Безліч шляхів, і мрії безмежні.

Тільки страждань ще нестерпно багато:
Чобіт чужинця зайшов в її хату.
Треба боротись за краще життя,
Бо до кайданів нема вороття!

Рідна, квітуча моя Україно!
Кожен для неї, як рідна дитина.
Свято сьогодні твоє – Вишиванка!
Разом всміхнЕмося, люба панянко!

17.05.2018
Свидетельство о публикации №119051606400

Частіше одягаймо вишиванку!
У будень, свято, й навіть, без причин -
це не звичайна пишна одяганка,
не просто купа гарних одежин!

Це витвір рук, майстерних, мов у бога,
і таємниця із глибин віків,
це хрестиками вишита дорога,
це оберіг славетних козаків.

Це чорний біль і сонячна надія,
це кров червона і любов без меж,
що голка чарівна тобі посіє,
те, українцю, ти в житті пожнеш.

І жнемо ми - то чорне, то червоне,
а хочеться квітучих кольорів,
та знову Україна-ненька стогне,
бо наш сусід укотре озвірів!

Майстерні руки, вишийте нам долю,
блакитним, жовтим, і зеленим теж,
колосся золоте в широкім полі,
а не червоні відблиски пожеж!

Не сльози материнські і сирітські,
і не могили свіжі край доріг,
а вишийте нам небо синє львівське,
а білим - наш полтавський оберіг.

Смарагди гір карпатських вишивайте,
кохання вишивайте й коровай,
і кожним хрестиком благословляйте
найкращий в світі український край!

16.05.2019

Усім самотнім матерям присвячую

А понад хату - яблуня стара,
їй три гіллі -
мов три терпкі любові:
одна - як світ,
а друга - як жура,
а третя переламана у слові.

Так понад хату - яблуня сама.
Їй - всі вітри і доля, як чересла.
Яка цьогоріч віяла зима!
Та все ж весною яблуня воскресла.

Ще до вікна у нахильці - цвіте.
Ще прилетить яка весела бджілка.
А там, дивись, - і яблучко, і те -
до сонечка. І на душі не гірко.

Мороз вітальний на лісах
Покрив все іній білий
Усмішка сяє на вустах
Мій настрій є щасливий

Святковий скрізь вирує дзвін
Христос син народився
Родини ряду поколінь
Нації Храму Віра

Єднання спільних побажань
До Бога йде молитва
Тягар отриманих страждань
Плач журавлиний неба

Ми просимо миру , і добра
Ми прагнемо перемоги
Історія падіння зла
В віки тризубом чайки.

Тобі болять усі жалі земні
А я - Земля. Я жалощів не знаю.
Герой чи кат - однаково мені.
Усіх прийму. У глибині сховаю.

Твоє життя - невивчений урок,
твоя душа - непевність і тривога.
Очей не відриваєш від зірок -
усе шукаєш там якогось Бога.

Я ж зіркою ніколи не була -
похмура маса каменю й металу.
Та я тебе такого прийняла
і ні про що ніколи не питала.

Де народивсь? Де жив? Кого любив?
Чого бажав? Яким богам молився?
Скількох моїх сестер занапастив,
коли до них непроханий прибився?

Де твій початок? Де твоя межа?
І головне: за що ти так зі мною?
Поглянь - мої і тіло, і душа
сплюндровані рукою нищівною!

Мабуть, у нас майбутнього нема.
Ой, схаменись! Оптимізуй потреби.
Бо я проблему вирішу сама
і зможу стати зіркою для тебе!

2010

Хвилюється море пшениці.
Сховались волошки в житах
Душа діамантом іскриться
У небі літає, мов птах.

Піду я в поля неозорі.
З волошок віночок зів'ю.
Тут небо високе й прозоре.
Все це я так щиро люблю.

Люблю колосочки пшениці
І сині волошки в житах.
В джерелах прозору водицю
І щебет пташиний в гаях.

Люблю я і гори, і доли,
Весняних садів аромат,
У небі незлічені зорі,
Й осінній рясний листопад.

Люблю я зимові пороші
І часу неквапного плин,
Тріскучі різдвяні морози
І іней на лапах ялин

У світі найкраще зібрала
Ти – матінко, рідна земля
І, щоб про тебе не казали,
Тобою захоплююсь я.

Вкраїно моя, - моя доле,
Люблю твою вічну красу.
Життя своє, радості й болі
Я в жертву тобі принесу.

Нехай колосяться ці ниви,
У житі волошки цвітуть.
Країно моя, будь щаслива.
Нехай буде світлим твій путь.

Весни пожежа і в мені пала.
Горю, як світ, її вогнем зеленим.
І як у неї надлишок тепла,
так надлишок метафор і у мене.

Земля траві, то що вогневі гас:
так блискавично, із билинки-іскри
по чорнозему зелень розлилась,
як по Вкраїні військо запорізьке.

Весна прийшла на піках козаків.
І щоб козацьким люлькам задиміти,
мов з тисяч запальничок язички,
метнулось листя по бузкових вітах,

по вітах лип, каштанів та беріз -
весь парк палахкотить воскреслим листям!
І кожен кущик - літу обеліск -
тепер весні салют зелено блиска!

04.1994

Пороблено щось з Україною. Боже, чому?
Давно не лунає від неї медових мелодій.
Якщо і заводить, то лиш полинову, сумну,
бо чорний полин полонить золотавість городів,
і мед стільниковий спотворює смак полину.
Хороним надії, в журбі поступово холонем.
А лань благородна стає антилопою гну
в Асканї-Новій, і степ в його чорнім полоні.
Та гірше - Полісся: порізане в рану одну.

Хороним надії. Самі помираєм поволі.
Ласкаву траву він спотворив у грубу труну.
Калічать копитами коники личка півоній.
Нагадує хата білява похмуру тюрму.
Не сонце-блакитний наш стяг, а криваво-червоний.
На голови наші, на коси-чуприни чому
не хустку барвисту - вінок одягнув нам терновий?
Не шапку смушеву сріблясту - а чорну чалму
Чорнобиль, Чорнобиль, Чорнобиль, Чорнобиль,
ЧОРНОБИЛЬ!

04.2011

Переможемо гидке і нице,
Мій народе, чи не розумієш?
Є ще порох у порохівницях,
Щоб здолать зеленого нам змія?

Поборемо усіх, відродимося знов,
Держава зацвіте, полита не сльозами.
Вбере земля навік синів убитих кров,
А попіл з ворогів розвієм над полями.

І щастя відтоді вже не покине нас,
Тримає на руках матуся юна сина.
Нарешті з нами Крим і зболений Донбас.
Ми разом всі отут, стражденна Україно!

Березневий туман вже заліг над світами,
Кучугури снігів почорніли і тануть.
Ще попереду птаством озвучені гами
І осонцений день, що відкриє нам брами.

Все попереду. Так. Перший пролісок в лісі,
Горобців цвінь-цвірінь у солом’яній стрісі.
І зелена трава поміж листу сухого,
Великодні свята і благання до Бога.

Зберегти цю красу і мою Україну,
За яку на війні знов сини наші гинуть.
Їм до раю тепер протяглася дорога…
А живим всім потрібна лише перемога.
13.03.19

Небесна сотня дивиться у вічі
Батькам, убивцям, владним ворогам.
Вони не хочуть оцієї стрічі,
Бо соромно стає за той бедлам

Що натворили тут, в оцій країні,
Всіх обікрали, збанкрутів народ.
А на війні вбивають і донині,
Не видно перемоги і свобод.

Над головами пролітають круки,
Віщують щось погане з дня на день.
І злодіям не відрубали руки,
Бо їхній вибір - грошова мішень.

Домовляться, поділять і в офшори
Втечуть, і з ними їхня вся рідня.
Донбас забрали в нас і Крим, і море...
Пробачте, біля трону шахрайня.

На згарищі лиш попіл. Кропива
Колись, як військо стане, створить хащі.
Не скоро тут відродиться трава…
Отак і ми в державі цій пропащі.

Бо гнали нас, як мовчазних волів,
Подалі від річок, озер і паші.
Противитися щоб ніхто не смів –
Забрали пісню, мову, землі наші.

Перетерпіли і пережили
Беззахисні та вдалі до роботи.
По білім світі мовчки побрели,
Залишивши для нас отут супротив.

Щоранку підіймається зоря,
Щоб замість неї засвітити сонцю.
Горить у душах вічно, не згоря,
Біль за народ у зболеній сторонці.

Не хочу я, щоб квітла кропива,
А щоб води в криницях скрізь – по вінця!
Моя стражденна земле, будь жива,
Служи нащадкам, вічним українцям!

Стояв Майдан. Горіли шини,
Молились наші матері.
Майбутнє бідної Вкраїни
На барикадах до зорі

Мовчало, плакало, молилось,
А потім зустрічало ніч…
На жаль, нічого не змінилось
За ці п’ять років… Тільки спіч

Гаранта звідусюди лине,
Про те, що в нас життя нове.
І по-новому вже країна
В сльозах і бідності живе.

На фронті є щодня убиті,
Поранених вже не злічить.
І як тепер у цьому світі
Ми будемо, вкраїнці, жить?

Чи знов повіримо чужинцям,
Що владу вкрали на крові?
Не будь байдужим, українцю,
Родина й дітки ще живі.

Їм тільки сонця трохи в небі,
Води, земельки і тепла.
І щоби при такій потребі
Країна без війни жила.

Є тільки день, це буде завтра,
Коли у світу на краю
Вкраїнець вибере назавжди
Біду чи доленьку свою!
30.03.19
 

Єднаймося, українці,
Єднаймося, любі.
Нехай ворог-супоставець
Приведе до згуби
Лишень тільки самий себе,
А не нас із Вами,
Хай виводить своє військо
До псячої мами
Із ланів священних наших...
- Руки геть від Неньки!
Єднаймося, українці!
Єднаймось, рідненькі.

08.01.2015.

І
Ночі темної, ранку Божого
силуетами у вікні,
що було мені любо-дорого,
увижається уві сні.

Поза обрії – біло-зелено.
Буде ранньою ця весна,
та не нашою... ще не велено,
щоб явилася і вона.

Все лишається у минулому...
У майбутньому – це нова
та омріяна... не забули ми,
поки віримо, що жива.

Набирається диво-силою...
Розвивається. Молода.
І любуюсь я тою милою
як іконою у свята.

Ой не раз було сповідався я
у любові їй на віки,
та не велено сподіватися,
любій братії завдяки.

ІІ
Неділимою і єдиною
побажаємо бути їй.
Іменуємо Україною,
що крокує у світ новий.
.....................................
Я і вірую, і не вірую, –
Ти обрав Її, Боже мій?


03/19

– У людей найцінніше – родина,
а герої – лише на війні,
а у серці – жива Україна,
що до смерті належить мені.

Як умію її захищаю
і як можу – за неї стою,
за правдиву історію краю
і за волю, добуту в бою.

Так міркують ліричні герої
неліричних сучасних пісень
у вогні революцій і воєн,
наближаючи радісний день.

Живемо! – і не хлібом єдиним,
і не славою. Щастя людини
у державі – найвища мета.
Є одна Батьківщина і мати.
Поки маємо що обирати,
то єдина стає саме та.

03/19

Віддай мені свій біль увесь,
Віддай мені усі страждання.
Хай сивина укриє рання –
Прийде здоров`я - днем чудес.
Віддай мені свій біль увесь.

Віддай мені усю скорботу,
Недуги тіла й серця – всі!
Ми зможем їх перебороти
І уклонятися красі –
Віддай мені усю скорботу.

Віддай мені свій страх, о мила,
Всі комплекси переживань.
І розгорни любові крила,
Злети у щастя світлу рань…
Віддай мені свій страх, о мила!

Віддай мені кабальні пута,
Їх розіб`ю і розірву.
Віддай мені брехні отруту,
Живи коханням наяву,
Віддай мені кабальні пута.

Я – не Тарас, лиш мов Ронсар той,
Живу в закоханій журбі.
Та біль народу взяти варто,
Беру увесь його собі –
Я не Тарас, лиш мов Ронсар той…

Неси мені свої всі болі,
Народе мій, прекрасний мій.
Хай чад падлюцтва і сваволі
Розвіється у тьмі німій.
Неси мені свої всі болі!

Візьми од мене дух цей дужий,
Орлині крила, силу й міць.
І взявшись обома за гужа –
Ні перед ким не падай ниць!
Візьми од мене дух цей дужий!

17-18 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

А нас південний вітер побратав.
Цей павітер із присмаком лаванди,
Що грав колись канатами, і ванти
Немов ченці – насмішливі ваганти
Гули всіма відтінками октав.

Та це колись, фрегатів тих нема –
Там інші звуки, присмаки і лови,
А вітер знав старі класичні мови,
А вітер чув як молиться імам.

Він сосни у Форосі розхитав,
І ті схилились вітами на пристань,
Де море як вино таке ігристе,
Зіграй мені про павітер, Арфісте,
Співай мені про черево кита,

Як день кадилом сонця догорав,
Вустами бухт нашіптуючи мантри.
Поклич мене в давно забуті мандри,
Туди, де тугу п’є Ведмідь гора...

Тепер в краях мистецтва і вина
Не лущать зе́рна правди од полови,
Літа орел… імперський, двоголовий,
А скелі – сивочолі богослови
Не вірять ні орлятам, ні синам.

- Вода холодна? Крижана?
- Гаряча:
Палючими слізьми
Небесна плаче...
Мороз лютневий.
Мокра одежина.
Та Пломінь Гідності
Палає без упину.
І водометом вже
Не загасити
Проміння Тих, кого
покликано Світити...

Мати сина колисала:
Люлі-люлі-люлі,
Теплосяйно заглядала
В оченьки синулі.

Мати сина годувала:
Клала до серденька,
І дитятко усміхалось
Сонячно до неньки.

Мати сИночка зростила,
Світ в росу глядівся...
А синочок дужий виріс,
Прийшов, уклонився
І сказав: Матусю, мила,
Піду воювати...
І лишив стареньку неню
Однісіньку в хаті...

Щиро молиться до Бога
Сивочола жінка:
Хоч разочок обійняти
Рідненьку кровинку...

Щедрувальники під вікнами хати:

"Ой рано-рано кури запіли,
а ще раніше пан Василь встав.
Ой устав-устав, три свічки сукав,
при першій свічці - личко вмивав,
при другій свічці - одежу вбирав,
при третій свічці - коня сідлав.

А вибирався він з гір по дівку,
він з гір по дівку, та й по вірмінку.
Вона до його переказала,
пане Василю, не труди коней...

На Дай-Боже!.."

ЩЕДРУВАННЯ: - Гей, чи спиш, чи чуєш,
пане Господарю,
прийшли ми до тебе орати:
дві синиці в колісниці,
два ведмеді упереді,
дві курці в ярмурці!

-Щедрий вечір, добрий вечір,
добрим людям на цей вечір,
дай, Боже!

ВАСИЛЬ ТА Й МЕЛАНКА:

-А наша МЕЛАНКА лінива посуд розбила...
-...підмітає сургучі - від порога до печі...
- ...розливає воду на злую погоду...
- Василь уставай, Боже помагай!..

Щедрівка:"Ой вчора-вчора із вечора
пасла Меланка два качура.

Ой пасучи, загубила -
А шукаючи, заблудила.

Приблудилася в чистеє поле
А там Василько плужком оре.

Гей, оре-оре, жито сіє,
а за ним жито зеленіє.

Гей, оре-оре, поганяє,
Догори личком спочиває.

Гей, оре-оре, сам плуг заносить,
Йому Меланка їсти носить.

Ой, Черчику-Васильчику,
Посію Тебе в городчику.

Буду я Тебе шанувати,
По тричі на день поливати.

Щосуботоньки проривати,
За русу косу затикати.

Ще й до церковці виряжати,
та й "Василе́чком" величати.

Ой, Черчику-Васильчику,
Не гони кури по хлівчику.

Бо мої кури дорогії -
все по чотири золотії.

Ой, Черчику-Васильчику,
Не сідай скраю на припічку.

Або ж мені горшка збавиш,
Або ж собі жупан спалиш.

А сядь собі на лавочці,
Коло своєї Меланочки.

Наша Меланка в Дністрі була,
Дністрову воду пила, пила.

На камені ноги мила, мила,
Срібний перстенець упустила.

Срібний перстенець достягала,
Тонкий хвартушок замочала.

Повій, вітре буйнесенький,
Висуши хвартуx тонесенький.

Повій, вітре, сюди-туди,
Висуши хвартуx межи люде!

Повій, вітре, сяк-так, сяк-так,
Висуши хвартуx, як мак, як мак.

Повій, вітре, зо всіx сторон,
Щоби Меланці не був сором.

Щоби матінка не пізнала,
Щоби із хати не прогнала.

Наша Меланка малесенька,
Як конопелька тонесенька.

Наша Меланка неробоча -
На ній сорочка парубоча.

Наша Меланка не сама xодить,
Нашу Меланку парубки водять.

Наша Меланка током-током,
За нею хлопці скоком-скоком.

Наша Меланка украдена,
В Далекі Краї заведена.

Ні стежечки, ні доріжечки, -
Пішов би я до воріжечки.

Най ми ворожка відгадає,
Де Меланка пропадає.

А вороженька заxорувала,
Мені правдоньки не сказала.

Ой, Господар-Господарочку,
пусти у хату Меланочку.

Неxай Меланка погуляє,
Як тая рибка по Дунаю...

Як щука-риба з окуньцями
Наша Меланка з молодцями!

На Дай-Боже...

Щедрувальники: - Ой Васильку, Василечку,
чи любиш нашу Меланочку?

ВАСИЛЬ: - Як ми Меланку не любити,
коли ж не здужає робити...
У Господаря - по сто кіп,
а у Меланки - один стіп...

Дай,Боже...

Щедрувальники-посівальники: - Сієм-сієм, посіваєм,
з Новим Роком вас вітаєм -
коноплі під стелю, а льон по коліна,
щоб у вас, хрещених, голова не боліла...

Щедрувальники: - Дай же Вам, Боже,
на току стогами,
а в діжі - підходом,
а за столом - ситтю...

Дай же Вам, Боже,
синів оженити.
дочок віддавати,
пива наварити,
і нам погуляти!

- З Щедрим вечором!


ГОСПОДАРІ з короваями "Василем" та "Меланкою" в руках:

- На здоров'я!

ГОСПОДАРІ частують короваями щедрувальників.

Ну хіба у тому є вина,
Що мій муж не воїн, а амеба?
Сестроньки, скінчилася війна,
Мужикам ховатися не треба.

Крим і так давно вже був не наш,
А Донбас - хіба це Україна?
Чоловіче, половкіше ляж,
Хоче сексу ранком жінка вірна.

Кинуть нас і НАТО, і ПАРЄ,
Попрошайка ми для них капризна.
Хай москаль собі усе бере -
В нас землиці зайвої до біса.

Нині у ціні нейтралітет,
Чорна зрада, чоботи зимові.
Ноженята кутаю у плед:
Як же гарно жити безголовій.

05.01.2019р.

у неймовірний рік Свиняки
зробили впевнений свій крок
фігачать дєд Мороза санкі
неначе по гірляндах ток
шалено цокають бокали
ллється шампанське і вино
є олів'є, шуба та сало
Снігурка п'яна вже давно

здоров'я, щастя Вам бажаю
підбором гарного слівця)))
з роком Свині усіх вітаю
дарую настрій від Гравця!

І ПАСТУХ: Слава Богу, добрі люди,
І мир цьому дому,
Щоб вас щастя не минало
У році Новому.

ІІ ПАСТУХ: Дякуєм Вам, Господарі,
Що в хату пустили –
Бідних людей, як то кажуть,
До себе приймили.

АНГЕЛ: Приношу Вам, люди божі, веселу новину –
Породила в Вифлеємі Діва-Мати Сина.
Христос народився –
Ірод засмутився,
І на Бога, на Ісуса,
Дуже розгнівився.
А ми взяли Бога-Сина
Під своє серденько.
Радій, радій, Україно,
Земле наша, Ненько!

І ПАСТУХ: Захисти нас, наша Матко,
У лихій годині,
Бо велика нам пригода
Стала в полі нині.

ІІ ПАСТУХ: Збилися ми геть з дороги
Від свойого стада,
Темна нічка нас застала –
Тру́дна на то рада…

ІІІ ПАСТУХ: Довго ми блукали в полі –
Сіли, бо втомились,
І приклякли на коліна –
Богу помолились.

І ПАСТУХ: Помолились Царю-Богу,
Лягли у долині,
І заснули теплим сном,
Неначе в хатині.
ІІ ПАСТУХ: Але раптом серед ночі
Нам зірвала ясність очі,
Ми злякані повставали
І не знали, що ся діє –
Чи огонь, а чи пожежа,
Небо аж жаріє…

ГАЛИЧАНКА: Усе небо червоніє
І земля палає,
Як згадаю про свій нарід –
Серце завмирає.

ГАЛИЧАНИН: Страх мене збирає, браття,
Як собі згадаю,
Як плило життя давніше,
Наче у тім раю.
Усі віри ся тримали,
Старших поважали,
І друг друга, як брат брата
З біди виручали.

ГАЛИЧАНКА: А тепер, о Боже милий,
Нарід знову тратить сили –
Вже з десяте покоління
Двигає тяжке каміння,
Ані вмерти, ані жити -
Тілько пута волочити…

ГАЛИЧАНИН: Подивіться, в чистім полі
Могили розриті –
І забули про них люди
В новім лихолітті…
Новий Ірод на Вкраїні
Лихо й розбрат сіє:
Вкрав нам волю,
Вкрав нам Бога,
Губитель Месії…

І ВОЇН: Тихше будьте, що за шум,
Що вже Ірод вас почув?

ІІ ВОЇН: Що за збір ви тут зібрали,
Проти кого бунт підняли?
ВОЇНИ (разом): Може тут Ісус між вами,
То признайтесь перед нами.

ІРОД: Я ж бо цар ваш – і над вами
Буду панувати.
Хто посміє проти мене
Меча підіймати.
Замовчіть мені, прокляті,
Бо загинете в сій хаті.
Я на смерть усіх скараю,
Як дитя те не впіймаю…

І КНЯЗЬ: Ой, дитино, Божий Сину,
Ти вродивсь в лиху годину.

ІІ КНЯЗЬ: Бо цар Ірод розізлився,
Що Син Божий народився,
І боїться він малого,
Щоб не зняв корони з нього.

ІІІ КНЯЗЬ: Ірод воїв посилає,
По дорогах виряджає,
Щоб усіх в неволю брати,
Малих діток убивати.

ВСЯ ГРОМАДА: А ми зброю підіймемо –
Проти Ірода підемо,
Захистим Дитятко Боже,
Нам в біді воно поможе!

СІЧОВИЙ СТРІЛЕЦЬ: Я український Стрілець Січовий,
Я невловимий орел степовий,
Гуляю, літаю – правдоньку шукаю,
А за неправду голови стинаю.

СМЕРТЬ: Є на тебе, людожере,
В нас шабля-розплата,
Оце тобі, ненажеро,
Темненькая хата…

(СМЕРТЬ вбиває ІРОДА).

АНГЕЛ: Тут я сповню ласку Божу
І всім скривдженим поможу!

ДЗВОНАР: На Вкраїні дзвонять дзвони,
Линуть степом срібні тони.
Дрижать правди супостати,
Бо прийшов вже час розплати.
І між пастирів убогих
Розкуються руки й ноги.
Нарід кинеться завзято –
Встане Правда сторозп’ята.

АНГЕЛ: Гей, вставайте всі родини –
Слава, слава для Вкраїни.
Зглянься, Христе, Божий Сину,
В день Різдва на Україну.
Зійшли зіроньку яскраву,
Щоб звістила тую славу!

І ПАСТУХ: Ой Дитино, Божий Сину,
Дай для нас щасливу днину.

ІІ і ІІІ ПАСТУХ (разом): Пошли віру і свободу
Українському народу.

ГАЛИЧАНИН: Дай, Ісусе, людям волю!

ГАЛИЧАНКА: Україні добру долю!

ВСЯ ВЕРТЕПНА ГРОМАДА: Ми тя будем величати,
Ім’я Боже вихваляти.

КОЛЯДА: «Вселенная, веселися
Бог від Діви днесь родився
Во вертепі со бидляти,
Которому ся вкланяти
Царіє, царіє приходять…

Пастиріє прибігають,
Сопілками вигравають –
Пізнавши Бога рожденна,
Від Марії воплощенна –
Чистої, Чистої дівиці…

Пастирям уподобімся,
Рожденному поклонімся,
Щоби зволив мир нам дати,
Скорби в радість преміняти –
Віруєм, віруєм во Него».


Діючий вертеп із села Мальчиці Яворівського району Львівської області.

Рік запису 1989, для Великої Коляди ТЕАТРУ "МЕТА" (Молодіжного Експериментального Театру Аматорів) у місті Львові.

Рушники, рушники, рушники..
Ті, що ненька мені вишивала
І вкладала всю душу в нитки,
Та й на долю мені дарувала.

Щоб мене по життю берегли,
Щоб завжди від біди захищали,
А недобрі холодні вітри
Щоб родину мою оминали.

Як прощатись настала пора,
Я з собою взяла їх в дорогу,
Оберегом щоб стали добра
Й відганяли біду і тривогу.

Простелилося ними життя,
В них і радість, й надія, й розлуки.
Я б до матінки йшла навмання,
Як насняться натруджені руки.

Вже й мої пролітають роки,
Сивина заплітається в коси,
Та зі мною її рушники -
Дорогі обереги ще й досі.

У час такий, у ці літа суворі
займає нішу кожен по собі.
Шанують сильних, а не тих, що в горі
конають у нерівній боротьбі.

Але звершилось і лунає, – слава!
Софія оживає на очах.
Вертається у лоно патріарх
і споконвічне канонічне право.

Приліплюються всі, кому не лінь
себе усьому світу показати.
Уміють не оцінені таланти
піаритись на мрії поколінь.

Ой не поможе Томос Україні,
якщо у душу лізе сатана
та сотні літ не муляють коліна
і не минає рашеська весна.

Помолимось, але своєму Богу,
Єдиному, якщо ми як один
єдину обираємо дорогу,
але не забуваємо про тин.

– Чекай війни, коли шукаєш миру.
І цей девіз у світі не новий.
Я може й помиляюся, та щиро.
Але боюсь, що я таки правий.

15.12.2018

Не печаль брови ясної
Ти, красуне чарівна.
За холодною зимою
Сонцесяйна йде весна.
Не тривож сердечну рану,
Не роз`ятрюй самоти.
Ще веселка за туманом
Буде квіткою цвісти.

Не суши свого личенька –
Гіркне туга, як полин.
І до свого козаченька
Веселенькі думи шли.
Він повернеться ізнову –
Промениться місяць-ріг! –
Бережи з коня підкову –
Твого щастя оберіг!

Не печаль брови ясної
Ти, красуне чарівна.
За холодною зимою
Сонцесяйна йде весна.
Ще свої розгорне крила,
Луг постелить запашний.
І жагучий Бог Ярило
Візьме вас на свій рушник.

13.10.7526 р. (Від Трипілля) (13.12.2018)

Кремлівський бог, насправді - сатана,
В прислужниках - пекельні людолови.
А чи у нас релігія одна?
Звичайно ж ні! У них - в патьоках крові.

Не брат москвин, а православний кат,
Молитва за любов - обман і підступ.
Із гномом війську вчинено парад,
Щоб освятити розбрат і убивства.

Чортяка думав, що зірвав вже куш,
Чекає Україну вічний погар.
Господь москву випалює із душ,
Очищує від тьми оселі Бога.

В Гундєєва трясеться борода,
Прокляття хохлакам ротяку пінить.
Та знаю - з Лаври щезне чорнота:
Кацапське кодло! Геть із України!

02.12.2018р.

Наш Бог

І знову сварка, горло душать лапи,
Черговий труп закопують у рів...
- Владарювати тут не будеш, рабе!
Тут все моє! І я тебе створив!

Для мене все одно - людва чи блохи,
На всіх одне генетики кліше.
Захочу - будеш все життя безногим
Або зроблю поетом у мишей.

Втішаюся коли в громах-загравах
Татьба і ґвалт, а друзі - вороги.
Не докучає забавка кривава,
Сусід сусідів нищить до ноги.

Я - добрий бог. За око вирви око,
Анафемою брата очорни.
З релігією провернулось ловко -
Вдягнув на люд міцнющі кайданИ.

Синів для бійні в світ приводить матір,
Стискає тато у руці обол...
Цей світ від неземної "благодаті"
Спасає тільки людяна любов.

03.12.2018р.

Дарма

У рейвасі ловити рибку гарно,
Вдалось у тьмі заскочити на трон.
Для сонних пришелепків - кодекс карний,
Мені (щоденно!) - податей мільйон.

Офшорами обплутую країну,
У кожного бабло з кишень гребу.
Працює на війну заводик мінний,
Купила теща газову трубу.

Хапаю так, що не знайти і сліду,
Розсовую грабоване в дірки.
Моїм діткам тут нічого робити,
Украв усе. Лишились кістяки.

Цілує люд огузок у Європи,
Росія теж копняк дала під зад.
Давай посадим борова в окопи,
Хай шанці риє кожен депутат.

Сусідські діти в мене просять їсти,
Усоте розкриваю свій гаман.
Ех, мрії, мрії, ви - опале листя,
Огорнуте майбутнє у туман...

03.12.2018р.

Люд обабіч пливе і від горя відводить свій погляд,
Щільно совісті глас огортає болотяна тиш.
Я ж не можу втекти. З покаліченим воїном - поряд,
Він не раз вже казав: - Кинь вантаж цей, інакше згориш.

Друг нікому не треба. Безрукого кинула жінка,
Із медалі не звариш борщу, і багатства нема...
Не печалься, товарише! Серце у мене як зірка -
Світла стачить на двох, тож хвилюєшся всує, дарма.

Все минулося, світом розвіялись запахи диму,
Зс віконцем горобчик присів на оголену віть.
Закінчилась війна, москалі повтікали із Криму,
У Донецьку Шевченко на площі центральній стоїть.

Вір мені, милий друже. Не варто вставати із ліжка,
Ти у комі поранений спав аж три роки у тьмі.
Я ж ночами не сплю, на холодній софі плачу нишком,
Наді мною схиляються лики померлих, німі.

Не повірив. Помітив у погляді втомленім смуток,
Щира правда для нього не благо - нагострений ніж.
Я питаю Творця: - Із хохлами ось так мусить бути?
Хочеш крові іще? Чи наситився? Що ж ти мовчиш?!

01.12.2018р.