Задовго до народження Христа,
За п'ять тисячоліть старої ери
Вже українська велич проросла
І світу понесла свої поеми.

Ми від землі, орала, орача,
Жили без меж, кордонів, частоколів,
Для захисту виймали ми меча,
Дотримуючись лицарських устоїв.

І ми були завжди живим щитом,
Що захищав від знищення народи
І поле бою сіяли зерном
Як і на заході, так і на сході.

Цінуємо людей і вільний труд,
Саме життя і право на свободу,
А нас насильно заганяли в бруд,
Несли погибель нашому народу.

Та переважно у своїй судьбі
Злагоди всі ми шукали не завжди
І гинули в нерівній боротьбі
Під тяготою між владної вражди.

Минуло стільки цих тисячоліть,
Та залишився в степових просторах
Наш споконвічний хліборобський зміст
І наша віра у своїх соборах.

Ми тут з початку, ми широкий міст
На перехресті всіх цивілізацій
І піднімаємося в повний зріст
Об'єднуючи ці світи й нації.

І ми вбирали в себе краще все,
Що створювали люди цього світу,
Тож тільки вся громада збереже
Гуманність, справедливість і освіту.

Це наш політ в майбутнє, у нове
І наш взірець всій світовій спільноті:
Ми м'яко відторгаємо старе,
Як у житті, так і в своїй роботі.

2013

Прихильно зустріли сусіди колишні.
Зійшлися до щедро накритого столу
З моєї садиби колишньої вишні
І груші, й притихли довкола по колу.

А тітонька Галя розказує вишням
І грушам – нехай пригадають, бабулі,
Яких я у юності ранній полишив
Й поїхав у світ, до недолі по дулі.

А дядечко Йван до вишневого культу
Байдужий, та чарочку б випив за мене –
Воно ж, він упевнений, після інсульту
Поліпшить здоров’ячко пійло вогненне.

А теле-Ганнуся на плівку знімає
І тиху розмову, і вишні та груші,
І тих, незабутніх, кого вже немає,
І дух пресвятий, і впокоєні душі.

Село моє рідне на чулість не бідне –
Воно обнімає не блудного сина,
А вірну дитину. А сонечко блідне…
Заходить на дощ…
Впала в чарку сльозина.


18.09.2003

Спасибі, мамо Насте, за життя,
а за сирітство я не ображаюсь –
світ по війні як-небудь заврожаївсь,
щоб не пропало в нім чуже дитя,
покинуте всіма... В буянні жит
від голоду не вмре нічийний хлопчик,
і в зграйці гороб’ячій – сам горобчик –
клював безсмертні зеренця: жив-жив...

Жив-жив, хоч босий, голий, – то дарма:
клював зерно – в колодочки вбивався –
злітав і падав... так і розлітався,
самотній, між світами чотирма.

Живучий, видно, корінь родовий –
нема такого в нації ні жодній,
пригніченій, як наша, несвободній
століттями – а корінь, бач, живий!

Я – Низовий по батькові, а міг
писатися таки ж Великородом,
пишатись материнським давнім родом,
що весь в епоху сталінську поліг...

Хоч міг би, та – не зміг: таємний зміст
моєї драми полягає в тому,
що батька не віддам я вже нікому –
він лишень мій, дарма, що комуніст,
дарма, що помилявся...
Саме так –
він помилявся,
й зрозумівши згодом
свою помилку,
проклятий народом,
пішов у безвість.

Цей протестний знак
я оцінив як подвиг.
Тож ношу
провину роду батькового...
Диха
в потилицю мені той повів лиха
далекого – на давність не спишу
родинну драму.
В снах і наяву
приходить батько
й за свою провину
вимолює прощення;
просить: "Сину,
не прав ніколи справу неправу
в ім’я ідей лукавих...".

Все було
в житті моїм:
творилося злодійство,
видаючи себе за добре дійство,
яке село поставить на крило
й життя покращить сиротам війни
і долю розкріпачить...
Забрехався
той, що вождем і батьком називався
всіх сиріт, винуватих без вини.

Державний лад тримався на брехні.
Задурений народ пройнявся страхом
не перед турком, німцем а чи ляхом –
свої були небачено страшні,
нечувано жорстокі...

Смерть вождя
відкрила хід назрілій вже епосі,
і я, селюк, що виріс на горосі,
до міста втік, полишивши рудян
в гороховому царстві...

Сто вітрів
мене по світу білому носили,
і я поволі набирався сили,
аж поки і до рекрутства дозрів,
до муштри. Вчителі-військовики
зробили з мене (о, мої хвороби!)
"захисника" такої супер-проби,
що дивувала всі материки.

Опісля всіх "радянських переваг"
я мимоволі став антагоністом,
відвертим, впертим антикомуністом,
що волі анархістської забаг.
Мені у світ відкрилося вікно,
переді мною розламались мури,
і я пристав до табору Петлюри,
й мене манив на вольницю Махно.

Затим я до бандерівців пристав,
бо вчивсь у Львові, в університеті,
де вчили – по Франкові – на поетів
й де кожен третій дисидентом став.

Спасибі, доле, за такий "кульбіт":
приїхав я в Луганськ із Львова-міста
з вінцем терновим націоналіста
й ношу його відтоді сорок літ!

Держава є від Сяну аж по Дін,
але нема державницького вмісту
в цім вакуумі – шастаю по місту
і в смозі задихаюся рудім
один, мов перст; і нікому сказать
"Добридень!" – рідну мову тут добили
регіональні зверхники-дебіли,
яких тут розплодилась ціла рать!

Лиш спогадами гріюсь – не вином –
в самотині, бо вимерли всі друзі,
живу в такій тугій перенапрузі,
що серце б’ється, наче метроном.

А за вікном – реваншева пора
вкраїноненависницької раті,
на цьому шабашевім антисвяті
усе святе для мене вимира.

Який життєвий підсумок зроблю,
я ще не знаю і не хочу знати,
лиш відчуваю: хочу всіх обняти,
кого я ще, зневірений, люблю!


2007

У космос? Там, я чула, дуже зимно,
А ще – самотньо, хоч і зорі зусібіч…
Ніде немає верху, боку, низу –
Нема межі чіткої: ось тут – день, там - ніч.

Космічний пил повиїдає очі,
Метеорити - набивають синяки…
Не хочу в космос. Я - на Землю хочу,
Де є міста і села, гори і річки.

Де є країна - рідна Україна,
А не Америка, Ізраїль, чи Судан…
Додому хочу. І аби: калина
і солов’ї... І мама… молода…

... (2013)

Партії. Блоки. А ще й – коаліції.
Ревнощі. Ревище. Бійки окремішні.

Перемагають доцільність
Амбіції
Ревних, найревніших...

Колються партії. В прах розпадаються
Блочні альянси – вони ж не бетонні...
Все
На свої
На круги
Повертається
В цім беззаконні!

Юрбочки. Юрми. На черзі – майдани?
Знову – повірити? Не помилитися?

Рано ще, Йване, зализувать рани,
Рано в раю героїчно роїтися!


2006

Ніби вчора вибороли Волю...
А вставати знову на порі:
Ще не встигли дополоти поле –
А позаду вже цвіте пирій.
Трохи, браття, втішились ми – й скисли:
Все поволі котиться назад.
Лантуху горба не давить крісло,
Грабченки гребуть усе підряд.
І правий ще досі дід Кирило
(Це, щоправда, втямили не всі):
То все байка, що часи змінились,
Бо керують досі ті ж Кузі.
Все ще є Михайлівки й Пальміри –
Правда, досі збільшився масштаб;
І дере Везучий Прокіп кирпу,
Наче весь народ – у нього раб...
Браття, ми чогось не доробили:
Все вертає на круги своя.
Рано шаблю вішати на килим:
Кузь таки боїться Турбая.
12.01.2007

Шлях вузький –
По межі крайнеба –
І мета неблизька
Й хода
Нетверда на слизькім…
Рида,
Набридає бандура:
Тре-ба!
Треба йти – підганя ганеба
І біда вже увіч загляда…
Гайда-гойда… Вода в Стоході
Переповнює русло дня.
Від найближчих відбитись годі.
Вже і дальній наздоганя.
Партизанять чужі в народі:
І до хати й до куреня
Вже прибились… Вже дорушає
До коша й до душі – чуже,
Лиш Славута ще Січ береже,
Бо у нього козацька душа є,
Бог все бачить, на все зважає,
Кінь небесний іще ірже…
Горе Горинню хвилю горне,
Стир підтоплює монастир,
А на заході – небо чорне
Обрій звужує, топить шир…

…енко …єнку шепоче глухо:
«Стережімося …цьких і …ських!
Ляські душі в них під кожухом,
Хоч і панські шапки на них…».
«Наш останній рубіж – це Трубіж! –
…енко … єнку шепоче знов. –
Там і захист є і любов –
З християнським народом вкупі ж!».
А Сула – без весла,
А Ворскла
Темна,
Начеб вікно без скла,
І свіча опливає воском,
І палає в заплаві Псла
Лебедин,
І Петрове «військо»
Четвертує живі тіла…

…єнко …енку терзає душу:
«Геть подалі від москаля!
Він на воду нашу і сушу
Свої зуби гнилі вискаля…
Він трясе Україну,
Мов грушу,
І гуляє, гуляє, гуля…».
Тільки …енку така розмова
Не до шмиги.
Він – голова:
Метикує, бач, що Москва
Зробить з нього охоче …ова
І всі …овські надасть права –
Це ж не капосна татарва
І не ляська гидь гонорова…

…Вік за віком отак минає –
Сперечаються земляки,
А між лівим і правим краєм
І сьогодні згоди немає,
Кожен тягне в свої боки:
Той – на захід, в обійми НАТО,
Той, як водиться, пре на схід
Чаркуватись зі старшим братом
Під квашеню хрумку
І під
Пісню, перчену густо матом.
…енку хочеться бути …овим,
Гоноровим,
Бо ж він такий
Збільшовичений, аж багровий,
«Всеслов’янський і вселюдський…».

…енко плуга тягти не хоче
Крізь чагар дурману-трави…
…єнко скаче (гляди, й доскоче!)
До гетьманської булави.
Гайда-гойда… Біда в народі
Водоповінню прибува.
Живемо у такій незгоді,
Що «Ой, лишенько!» і «Ов-ва!»…
Чагаріє чорнобиль-трава
На безлюдді і на безводді.
Спікер …енко і спікер …ов
Обнімаються вельми чуло,
Ще й чоломкаються,
Немов
Посватались…
Гайда агулом
Під московську під коругов!

Скрушно й тошно:
Ані Богдана,
Ні Івана ні одного…
Схід і захід – кривава рана…
З неба сніг – богоданна манна…
Люди, де ви?
Людці, агов!..


2000

Лише сліпі не помітили спалаху,
Тільки глухі не почули клекоту
Полум’я віщого – вищого за
Всі еверести пихатих амбіцій,
Прагнення влади заради влади,
Вічної слави ціною зради –
Вищого!

Спалах – на рівні світанку світу,
Спалах – на рівні останнього подиху
Всіх прометеїв часів минулих,
Що перейшли у легенди,
На рівні
Непроминальної слави Тараса –
Сина і Батька безсмертного роду!


2003

Доволі епіграм,
Бурлесків
І пародій –
Пора вже й возлюбить,
Як я люблю собак…

Складаю оду кращій у природі
Породі найвірніших посіпак.
Служіть – хай з вами буде
Божа поміч
І вивірений долею талан,
Нехай благословля вас Прокопович,
Породи зачинатель, Феофан.
Хіба ж не ви столицю над Невою,
Столику і стоглаву, вознесли
Над ріднопервозванною,
Святою –
В чужого воза Київ запрягли?!

Хіба ж не ваш Сиваш сивушним духом
Пропах в степах – і став уже не наш,
Щоб Катерина – шльондра і псяюха –
Читала свій німецький «Отченаш»
Татарам і козацьким отаманам,
Своєю «вотчиною» нарекла
Дніпровський край,
І в балтицьких туманах
Ріка Молочна кров’ю потекла?!

Історія – закуска лиш для брому,
А бром – інтелігентський самограй:
Живучий вірус давнього синдрому
Додавлює до краю ріднокрай!

Історія… Петро згубив три сумки –
І Сумами місцину наречем,
І порухи незгідливої думки
Пересічем, як Січі крик, мечем.

«Ай, дар природи!» – ляпне Катерина,
І потече «охрещений» Айдар;
«Вор скла…» – і Ворскла,
Славно,
Мов дитина,
«Татуню, – пролепече, – добрий цар!».
Луганськ, Херсон, Одеса, Миколаїв –
Хрещеники московської куми,
Мов не було ні скитів, ні ногаїв,
Мов не жили тут вольницею ми…
Мов не було ні Хмеля, ні Мазепи,
Ані тобі Петлюри чи Махна,
І нас із невідомості-халепи
Расєя-мать виводила одна…

На мочарях зусиллям яничарів
В Расєю перевтілилась Орда
Плескатопика,
Виплескана в чарі
Дурман-вина,
Що зветься в нас «бурда».
Пройдисвіти (чи пак землепроходці),
Це ви, ясак збираючи, пройшли
Сибір неісходиму
Й на Чукотці
«Ісконноруських» мамонтів знайшли.
Це ви
Хіву,
Заховану в барханах,
Полоном
В лоно матушки-Москви
Привели на мотузяних арканах
На розтерзання –
Втіху для «братви».
Це ви Кавказ прикоськували гордий
(Та й нині ще продовжуєте – ви),
І після героїчних ваших мордів
Кривавляться сліди в димах трави.
Це ви в Державній Думі і сьогодні
Шматуєте наш синьо-жовтий стяг,
Завжди готові,
Путіноугодні,
До новозавойовницьких «звитяг».
Немає в світі ворога лихого,
Підлішого за бувших родаків –
Праправнуків козацтва низового,
Москви червоно-білих приймаків!

Складаю вам розлогу антиоду,
Можливо, й запізнілу,
Та однак
Нагода є ославити породу
Клонованих
Московських посіпак.

Я з москалем сваритися не буду
Й могоричу йому не піднесу,
І в суд не позиватиму,
Бо ж суду
В нас чесного немає –
«Фількін» суд…

І рідного – в минулім – яничара
Не братиму на мушку –
Хай живе
В чарівнім світі
Покидь і почвара,
На посіпацькій службі
Жили рве!
«Реве та стогне
(вічний!)
Дніпр широкий,
Сердитий вітер
(віщий!)
Завива…»
Неспокій мій не спатиме,
Допоки й
На посіпаках царствує Москва.

Не сплю і я.
Не сплять мої собаки,
Досмертно вірні й так,
Без ланцюгів…
Дасть Бог, діждем:
Останні посіпаки
Відхлинуть від Московських берегів –
Служити чужині…

Ми ж будем жити,
Миритись між собою після чвар,
І більше не діждуться московіти
Поповнення – скінчився цей «товар»
На берегах дніпрових…
Дай-то, Боже,
Щоб витекло із нашої крові
До краплі все ганебне і вороже
І відригнулось
Матірно
В Москві.


2004

Праведний Боже наш, іже єсі
На небесі, опустися на землю:
Я твоє нОве пришестя приємлю
Навіть тоді, як відмовляться всі
Від України-Русі. По росі,
Боже, пройдися. Візьми Україну –
Рай неземний – під небесну раїну,
Де Україна цвістиме в красі.
Боже наш праведний, іже єсі
На небесі, увійди в мою душу:
Я тебе, Господи, бачити мушу
Навіть тоді, як осліпнемо всі!

1995

Україна - від слова "рай".
А життя - то від слова"жити".
Щоби бути в земному раю -
треба зернятко посадити.
І зростити його в душі,
та плекати.І працею,мрією
золотити Дажбогу ключі,
поки птаха подасться до вирію.

Журавлітиме ключ навесні.
Небо вручить сопілку Велесу.
А зерно в життєдайному сні
Колисатиме пагони колосу...

Тепло останнє віддає земля
Моїм рукам –
Я розминаю грудку,
Вдихаючи найтонший запах
смутку
І стриманої радості.
Здаля,
Понад обніжком, стежка
до стіжка
Побігла й розгубилась
в колотнечі
Граків неґречних вельми,
Що під вечір
Стійкий стіжок обсіли
до вершка.
А на межі, немов на вітражі,
Художньо так
стримить кукурудзиння,
Сторожке до вітрів –
Пора осіння,
То як же на межі без сторожів?
Я все частіше прагну самоти
І спокою осіннього –
Я ж знаю,
Що тілом і душею одцвітаю,
Що доживаю вік свій золотий
На цій землі…
Жадана самота
Зціляє
і від страху перед смертю,
І від жаги безсмертя –
Он,
Упертюх,
Останній сонях
Згідливо хита
Важкою головою…
На землі
Доволі я пожив,
І то – нелегко:
Носили мене в ірії лелеки,
Із вирію вертали журавлі;
Мене топтали тупо копитьми
Кентаври,
Рятували ж мене коні
Від жадібної мстивої погоні –
І я знаходив спокій між людьми.
На цій смертельно втомленій
землі
Доволі я пожив,
Тож не жалію
За незворотнім літом…
Осенію,
Зігрівши душу в тихому теплі.
Вдихаючи землі
Пашінь прив’ялу,
Помалу розминаючи грудки
Ще теплої землі,
Я залюбки
Відходжу в осінь,
Вниз,
Із перевалу…


29.09.1998

З далеких мандрів повернувшись,
На все СВОЄ, як сич, надувшись,
Обхаявши Вкраїну-Неньку,
Ти подивись кругом гарненько…

Бо хочеш ти, лиш тільки – брати.
Давно пора, вже й їй щось - дати.
Людей розумних об’єднати,
Щоб не тікали з свої хати…

(10-12 лютого 2013р.)

В шалі вітрів линуть знов у вікно
Промені,
Промені,
Промені…
В думці моїй про забуте давно
Спомини,
Спомини,
Спомини.

Кров’ю полеглих бійців-юнаків –
Їм не було й дев’ятнадцяти –
Мчить із глибин промайнулих років
Рік дев’ятсот вісімнадцятий.

Квітнуть, рясніють щоліта сади
Айстрами,
Маками,
Рутою…
В цвіті, потоках живої води –
Відблиски бою під Крутами.

Млява, буденна стояла пора,
Скривджував гніт непробудності.
Спокій цей миттю розвіяв у прах
Гук нездоланної мужності.

Не підкорити трьохсот вояків
В стО разів більшими силами.
Відгук лунає з безодні віків
Битвою під Термопілами.

Вкотре доба нам озветься вночі
Гомоном,
Гомоном,
Гомоном…
В герці життєвім схрестились мечі.
Спомини...
Спомини...
Спомини...

Стоїть Тарас – у місті лугарів.
Стоїть Кобзар – на головнім майдані.
В суворості його похмурих брів –
До люду заклик: скинути кайдани!

Його в суєтнім попелі століть
І після смерті кривдили і гнали.
Та все одно – велично він стоїть
І дивиться на нас із п’єдесталу.

Яка б тривога не спіткала нас,
У слові правди й пристрасті могутній
Пророк і батько нації – Тарас –
Наснажує на звершення майбутні.

Згадується давнє і далеке –
На краю землі
В ранковій млі
На старенькій стрісі два лелеки
І у синім небі журавлі...
Наяву ввижається і сниться
Те, чого, здається, й не було:
Джерело, колодязь і криниця,
Копанка, струмочок, джерело...
А коли від спогадів проснуся,
Бачу в синій рамочці вікна:
Мати, неня, матінка, матуся
То весела, бачу, то сумна...
Широко відкритими очима
Я вбираю сонячний розмай:
Отчий дім,
Вітчизна,
Батьківщина,
Ріднокрай...

Україно!Вставай,годі терпіти!
Ти юна,тобі ще жити і жити
А ти сумно руки опустила,
бо настала тяжкая година

Душу твою люди злї продали,
а мову камінням закидали
Не чути спі́ванок дзвінких-
Чутно брехню москаликів отих.

Та згадай себе в далекі роки
Як мужністю горіли щоки
Як славне, мужнє козацтво
Захищало твоє багатство.

Згадаймо, як від них поляки
Під Пиля́вцями тікали
А під великим Зборововом
Молили про договір.

Та скінчилась тая слава-
Країну вкрила чорна хмара
За проклятим Вічним миром
Тебе насильно поділили.

Ох, і тяжко мати заридала:
Фільварками дітей вбивали
Та ти все ж не здавалась
І мужньо тому опиралась.

Відважні Гонта й Залізняк
Боролися за тебе так
Що мільйони різали за ніч
Були із смертю віч-на віч.

Та вкотре знову розірвали,
Родючі землі потоптали
Та люд тоді теж не мовчав
Права свої він захищав.

Та й кріпацтво скасували
Трохи нені щастя дали
І відродилася культура
Серце твоє лишила туга.

Талановиті мамині сини
Всяко славили її.
Але біда не забарилась
І до мови підступилась.

Війна Перша загриміла
Багато крові ти пролила
За тебе, мамо, під Крутами
Юнь молодість згубила.

Стало чути звуки гармат
Знову бій тебе чекав.
І німці край окупували
Їм служити заставляли.

Та відомі всім ОУН-УПА
За тебе не на життя
А на смерть дику стали
В тюрмах віку доживали.

В час рад ,краю,пережив
Утиски й репресії синів
Та ти гордо не здавався
І суверенності дождався.

Тепер ти, мамо, вільная
І головне-будь сильною
Бо ж нам Усім потрібна,
Наша рідна Україна!


2013

Черноморский рай, счастья ты мне дай
Волнами обними, но не обмани
Боль, тоску с души и сердца скорей прогони

Я пройду по берегу на окраине села
Море поздоровается, спросит как дела
Ох Море любимое, уже не так болит
Время раны заживляет, исцеляет
И любовь с новой силой горит...
Жоана Мадзестеш
2013

Не всіх іще ідолів
Ми з п’єдесталів зіпхнули…
Було, спалахнули,
Взялися за діло.
Та вмить
Стомились,
Присіли спочить,
Позіхнули з полегкістю,
Глянули… скільки сидить –
Одних на однім –
Вже нових і живих в ідеалі,
Воздвигнутих нами ж,
Здавалось, найкращих із нас:
Товчуться,
гризуться
за кращі місця і медалі –
Все далі від них ідеали,
народ
і Тарас,
І ціла доба українського зриву
І здвигу!
Повніють кишені,
Пустошаться душі дотла –
Плюють на ікони,
закони,
Тарасову Книгу,
Яка Україну збудила від сну
Й підняла…

Їм що – їм чужі наша мова
і наша основа,
І звичаї наші,
І доля вмираючих сіл,
І князь Святослав,
І Маруся Чурай тонкоброва,
Богдан безоглядний
І щиропалкий Чорновіл?!

Зіпхнути цих ідолів ох як непросто,
Братове,
А ще ж попередники їхні –
Зіпхнули не всіх –
Бо ж лінощі наші,
Бо ж сумнівів наших короста,
Бо ж звичка стара всіх жаліти,
Старіша за гріх.

Ми ж сіра юрма,
Ми ж суціль декласована маса,
Ми ж так боїмось
Невідомих нам прав і свобод…

Мої найрідніші!
Ходімо гуртом до Тараса –
Він гляне і, може,
Ще визнає нас на Народ.


2004

Було найлегше вижити малечі
Від березня й до пізньої пори,
Лиш не лінуйся дуже,
Злазь із печі,
Виходь надвір –
Що хочеш, їж, бери:
Щирицю щиру, грицики солодкі,
Листочки з липи, щедру лободу,
Акацій цвіт, будяк, рогіз болотній,
Оскомуваті яблука в саду;
Дери по дуплах яйця гороб’ячі,
Сорочі – по високих яворах…
Худющими були роки дитячі,
Однак була щаслива та пора!
Здавалося: в селі твоїм бідують,
Буває, що від слабості і мруть,
Зате ж повсюди
Рай земний будують,
Про голод і не знаючи, мабуть.
То й що, коли і просвітку не знають
В щоденній праці наші матері,
Зате – в кіно ми бачили – сіяють
Кремлівські зорі – щастя ліхтарі!
Нічого, що коростяві ми стали
І ні в чому піти у перший клас,
Зате великий, рідний батько Сталін
Цілодобово думає про нас!
Його постійні клопоти-турботи
Всім додають снаги на світі жить…
Одна лиш Божа Мати, від скорботи
На покуті чорніючи, мовчить.
Та ще моя кульбабочка-бабуся,
Яка боїться змалечку гріха,
Увечері і вранці на Ісуса
Все молиться
І нищечком зітха.


1995

Мово моя солов'їна,
Окраса народу мого,
Як пісня дзвінка й мелодійна,
Молитва єдина й свята,
Окраса усього живого
Велика,могутня й жива,
Адже це мова моя.

2009 р.

Село твоє не вимре – тож не плач,
Не звалюй все погане в спільну купу...
Дістане правнук прадідів товкач,
А правнучка знайде відьмачу ступу,
І після всіх поєднаних зусиль,
Мов золотий пісок, пшоно засяє
В засмаглім чавунці. Сухих бадиль,
Щоб розпалити грубку, вистачає…
Густий куліш – то добрий привід лиш
Для ситої вечері при чарчині...
Як і завжди, шумітиме комиш
І гнутимуться верби у долині!
Село не вимре притьмом – не пора
Впадать у відчай в цю непевну пору,
Коли стара епоха відмира,
А нОва пролісково пнеться вгору.
Сам не помри від смутку, до Різдва,
Тримайся до Великодня і Спаса,
І знову – до Різдва. Твої права
Підтвердить на життя пенсійна каса!
На кровні перш за все купуй квиток
До рідного села в квітучім травні,
І там повітря чистого ковток
Зміцнить твої позиції державні
І помисли очистить від жури –
Твоя надія світла не померла,
А терниця часу лихі вітри
На добрий літній легіт перетерла...
Живи собі, допоки ще жива
В прабатьківськім краю твоя криниця
Й густий куліш на грубці упріва,
І чарка самограйно промениться…

2001

Як же це страшно, коли у народу
Мову віднято!
Це означає: віднято свободу,
Руки відтято,
Вкрадено землю, отруєно воду,
Хліб і повітря,
Підлого списа в серце народу
Встромлено вістря.
Вдвічі ж страшніше, коли у народу
Вирвано згоду
На самоїдство, на знищення роду,
На несвободу!


1988

Я буду патріотом України
Я буду слугувати їй завжди.
У час неволі, у страшні години,
Я прилечу туди,
Куди покличе звук гармати
та жалісливий голос солов*я.
Я буду вірити в щасливе майбуття,
Бо Україна моя рідна мати!!!



2013

Я хвора, тільки це не означає,
Що мертва. Ні! Я з-під землі вода,
Що крізь пісок і глину протікає.
З брудної стане та вода жива.

Та я живу в устах свого народу
Споконвіків. Байстрючка? Діалект?
Я вже жила тоді, коли природа
Твоїм пра-пра давала інтелект.

Я сильна! Я хворію тимчасово.
Я кров! Жива вода! Святий вогонь!
Була і є! Я – українська мова!
Ти ще не раз поп’єш з моїх долонь.

20.02.13

1
До Назаровича в гості
Приїздили ми з Чернявським**.
У Назаровича – прості
Пригощання-закуски,
Ані вимушених тостів,
Ні погроз чужим, ненаським,
І душа не надривалась,
І не бились тарілки…

Все було тут небувало
Дружелюбно й полюбовно,
Кожен мав священне право
Говорити, що хотів,
І вино не вибувало,
І було в кишенях повно,
І ні вліво, і ні вправо
Віз думок не гуркотів.

Ми по Сватовім блукали –
України тут шукали,
І знаходили, і знали,
Що на всіх вона – одна.
Нас не лиш пісні єднали –
Ми серцями вболівали
За народ, за рідну мову,
Що лунає, мов струна…


За Вкраїну ж – біль постійний.
… Нині кожен самостійний,
Кожен третій незалежний.
А вони в землі лежать:
І Чернявський, і Щепенко,
Й гурт поетів самосійний*** –
Колоситься їхня нива,
А кому ж ту ниву жать?!


Я по Сватовім блукаю –
Їх оплакую, і лаю
Недорікувату владу
На пракиївських горбах:
"Ти – не сієш,
Ти – не сяєш,
Не достойна ти врожаю,
Що пророчими думками
Наших речників пропах!".

До Назаровича в гості –
Пожуритись на могилі,
Чи душею оновитись,
Треба кожному прийти,
Хто любив його, хто й нині
Почувається на силі
Підхопити його Пісню,
Його Слово понести!


2
При Щепенку ,
Мов при дереві прищепи,
Як до стовбура приживлені приростки,
Літоб’єднанці родили щедро
(Ще б пак!),
Хоч насправді це було не дуже й просто.
Він опікувався їхнім творчим ростом,
Бож не був ніколи в справі цій
Прокрустом,
Бож у світ прийшов господарем –
Не гостем –
А господарю ж найкраще,
Коли – густо.
І цвіли оті галузки,
Щоб гілками
Загойдатися колись,
Заплодоносить
Повносило…
Не забулось це з роками –
Сад поезії пісенно стоголосить
В слобожанському краю,
Скраєчку раю,
Там, де Сватове, де пам’ять не вмирає,
Там, куди я, мов додому, приїжджаю
І снаги в саду Щепенка набираю.


3
Прищеплював любов до України,
Присватував до мови земляків,
Навчав їх шанувати рідні стіни
Домівки, що дісталась від батьків.

Непримиренний ворог шовінізму,
Навколо себе спільників єднав
І наволоч ненавидіти різну
Високочесним словом заклинав.

Він був складним
І одночасно простим,
Для мене ж був товаришем завжди,
І я бував у нього частим гостем,
І, мов ровесник, рядом з ним ходив
По цій землі,
Де чи весна, чи осінь,
Так дихалося легко поруч з ним…
У нього вчився і Володя Просін,
Тому і став державником таким!

Ми згадуємо часто вас, Миколо
Назаровичу, – пухом вам земля
Вкраїнна, та, що розляглась навколо
І нас на добре все благословля.


2003

Скажу я вам,
що сіяти Слова
у гОрах кам`яних –
невдячна справа:
заледве проростає там трава.
Та, інколи,
у зоряній заграві
луна підхопить
слів дзвінкі октави -
і ти збагнеш –
вона таки жива...

Поети повтікали із села –
Оспівують міські дебелі мури
І так радіють крихтам зі стола
Столичної літератури...
Прямісінько із кінського сідла
На п'єдестал,
Де ставляться скульптури?!

...В селі черемха знову зацвіла.
Лисніють рІллі, чорні, як смола.
Гребуться в перегної ситі кури.
В колгоспників щодень – нові діла,
Забули про спочинки й перекури...

"У щастя людського два рівних є крила..."

О, ці слова поет писав з натури –
Він розумів поезію села!


1990

Я – дитина любові під сяйвом квітневих зірок
І надій двоєдиних на щастя сім’ї і країни,
Тож на зло всім смертям своєчасно проріс я і в строк
Торжествуючим криком озвучив ще димні руїни.

Я за долю сирітську свій край золотий не винив,
За поразки мої, прорахунки і прикрі невдачі...
Не дратуйте мене, посивілу дитину війни,
Не принижуйте гідність мою лицемірством подачок!

Я люблю Україну і смію казати про це –
То ж вона мені батька і матір колись замінила,
І тому почуваюсь я сином її і бійцем,
І цього почуття не відніме у мене й могила!


2006

В українця має бути
Завжди все найкраще тільки:
З цегли - дім, паркан - із буту,
А лопата - з нержавійки.

Він хазяйські любить речі,
Бо таке його коріння,
І себе щоб забезпечить,
І дітей три покоління.

Пробіжать роки за планом,
Промайнуть часи і дати,
Та ще будуть дім з парканом,
А лопата ще копати.

Хоч по древньому закону
Все іде у пам'ять вічну,
Відкриваючи по тому
Тему археологічну.

Щось розкопувати стануть,
Знайдуть знахідку чудову:
Рештки дому і паркану
І лопату, майже нову.

І почнуться вчені чати
Між прогнозами погоди,
Що знайшлися артефакти
Невідомого народу.

Що народ той був, з усього,
Домовитий і багатий,
І тому були у нього
Нержавіючі лопати.

Лютий, 2013

І тихий сад,

І синя річка,

Й співуча райдуга містка,

І залізниці кінострічка,

І електричка приміська,

І хмарки біла парасоля,

І від хмарини тінь легка,

І жайвора високе соло

Над музикою колоска,

І терикона сизий обрис

Поміж акацій і беріз,

І в серці незабутній образ

Того, над ким цей обеліск,

І сіль сльози, і слово щире,

І вічне джерело снаги –

Це лиш куточок Батьківщини,

Але який він дорогий!


1980

О всесильне рідне сало!
Похвалити сало мало...
Треба ж пам’ятника салу
З сала витворити
Й сало
Салом мазати,
Щоб стало
Сало гідним
П’єдесталу!

О безсмертне сало рідне,
Світової слави гідне,
Не сусальне –
Колосальне!
Коло
сала
коли –
сала
Нас історія, –
Згасала
Наша слава
В час безсальний...

О, копчене і солоне,
Густоперченочервоне!
Знаю я:
Якби не стало
Сала,
Ми
Пішли б не в ногу
Із прогресом.
Слава Богу –
Завше маєм
славне
сало!


1998

На горищі в нас жив домовик.
Уночі нашу хату стеріг,
А за дня домовик-димовик
У задимленім спав димарі.
Я носив бараболі й куті
На горище, для домовика,
Але ж він відмовлявсь,
Не хотів
Одривать від мойого пайка.
Як недавно-давно це було!
Мо', насправді, а може, я сню:
Тільки ж збіглось тоді все село
До жаркого – у січні – вогню.
Хтось граблями куйовдив сніпки,
Головешки хтось кидав у сніг.
Реготали червоно шибки,
Аж котилися сльози скляні.
Я в бабусі сидів на руках
І кричав, і кусав кулачок:
«Порятуйте домовика!
Він хороший домовичок!»
Та ніхто на горище не ліз.
Впав зі стогоном чорний димар...
Був один домовик у селі.
Мо', один на весь світ.
І – нема...

* * *
Військовим парадом
По Києву свято
Пройшлося
У День незалежності,
В сьому річницю надії –
Стало світліше на серці
Від тої події,
Хоч Сокровенне
І досі іще
Не збулося…



* * *
Мені дано
Від Господа самого
Високе слово –
Усне і писемне –
Щоб я кричав у Всесвіт:
«Ук-ра-ї-на!»
Щоб я писав у Вічність:
«Україна»…



* * *
Було все чорне –
Стало білим,
Таким, як травня білоцвіт.
Хто ж так упевнено і вміло
Перефарбовує наш світ?


* * *
Я вас люблю.
Не думайте, що я
Вас не люблю,
Коли у віршах лаю
За вайлуватість…
Ми ж – одна сім’я,
Один народ!
А інших я не маю.



* * *
Герої – на печі,
А злізти, бач, ледачі,
До того ж «ми не горді»,
Як завжди:
Притерпимось,
Притремось до біди –
Це легше,
Ніж вражині дати
Здачі.


* * *
Те,
Що не напишеться, –
Іншому залишиться:
Хай,
Мізки змозоливши,
Витворить шедевр!



* * *
Погомонів
Зі старою людиною,
Геть-бо самотньою,
Бідною-бідною, –
Може, з останньою,
Може, з єдиною
Щирою, доброю,
Більше,
Ніж рідною…



* * *
Не такі страшні чужинці,
Як «російські українці»,
Що в зненависті шматують
Синьо-жовті прапори, –
Відцуралися від неньки
(Вже й не Лисенки –
Лисенки),
На чужім паразитують.
Помінявши кольори!



* * *
Ще не вмерла Україна,
воріженьки, –
наше сонце буде сходити
щодня,
А московські побрехеньки
Й мітингові теревеньки,
То хреновина собача,
То ледача гавкітня!



* * *
То є щира брехня,
Що великий народ
хліборобів
Не зуміє свою борозну
проорати
Державну
На крутих перелогах
минувшини!
Світла майбутність
Колосом жовтим
Бринітиме в синьому небі.



* * *
О вельми і вельми сите,
Бундючно-пихате панство!
На цвинтарях епохи
Й чорнобильних пустирях
Нелегко вам, видно, пасти
Голодні отари-пастви,
Не маючи в серці Бога,
А в голові – царя?..



* * *
Хіба ж я можу
кожному хохлюзі
Воздати по заслузі –
ковбасою,
Як це було в Радянському Союзі?

Затуплено-іржавою косою
Махаю в потолоченому лузі,
Зарослому цупкою дерезою…



* * *
Дай, Боже, днини погожої.
Людини дай, Боже, гожої,
На тебе, мій Боже, схожої!
Оце ж бо і вся молитва.
Амінь!



* * *
Не варто наосліп
карту тягти
В темній кімнаті
З колоди темної –
Я тобі зможу допомогти
Долі уникнути темної…

Тільки поклич
та лишень попроси
захисту мого
в підступні часи!



* * *
Не поспішай,
Бо ще находишся
З низу на узвишшя,
Находившись,
Знов нагодишся,
Тільки не згодишся.

Не поспішай –
Посидь ще трішечки…



* * *
…за обрієм пропало.
Нічого не повернеться,
повер…
Найголовніше –
вірити тепер,
Коли його (кого – його?)
не стало!

Та чи й було…



* * *
І слово нещире,
І думка лукава
Відсутні
У творчій моїй
Самоті,
Оскільки поезія –
Совісна справа:
Вона ж як молитва
У грішнім житті!



* * *
Доля зірве стоп-кран,
І зупиниться поїзд життя,
І засипле пісок
Два струмочки
Натруджених рейок.



* * *
Бряжчить амбіція твоя,
Мов амуніція солдатська
На новобранцеві. Буя
Бур’ян словесний…
В нім зненацька
Я вирізнив твоє ім’я
Епічне майже…



* * *
«Нові хохли» – не українці,
Скоріш
ординська байстрючня,
А українці
поодинці
бредуть
з надіями
в торбинці
Від чорнодня до чорнодня…
А їх недоля здоганя!



* * *
Замордували в пень-колоду
Природу, зроду первозданну:
Живу перетворили воду
На мертву,
Землю ж богоданну
В нірвану кинули,
В безодню
Гріха і лиха…



* * *
Спускаймося з небес –
Життя таке земне,
Таке брутальне
І таке ліричне,
Таке веселе
І таке сумне,
І – слава Богу! –
Не комуністичне…



* * *
Вітерець відвіює полову –
Те, що не відвіється,
Просію…
Зернятку найменшому
І слову
Навіть найкоротшому
Радію.



* * *
Бігаю по замкненому колу
З однієї «школи»
В іншу «школу» –
Може, врешті-решт,
і зрозумію
Цю антижиттєву веремію…



* * *
Яка постійність!
Мій старий годинник
Показує один і той же час –
Хвилину смерті друга,
Що колись
Подарував мені
оцей годинник.



* * *
Кінцева зупинка…
І все – нанівець, шкереберть:
Остання хвилинка,
раптовий кінець,
несподівана смерть?

Як пахне чебрець!
Як гірчить
незнищенний полин!
Який безупинний
хмарин золотих
переплин!



* * *
Недуга клята руку відбира –
Рука не може втримати
пера,
Отож пора задуматися про
Щось інше, більш важливе,
ніж перо,
Яке не здатне
відтворить добра,
Якщо рука, старіючи,
вмира…



* * *
Спасибі,
Доля зводила мене
Зі світочами!
Спалений вогнем,
Я поставав із попелу,
І нині
Радію кожній
Іскорці-хвилині.



* * *
В юності мав лише друзів.
Недругів не помічав…
Порівну – друзів і недругів –
Мав на вершині життя.

Маю сьогодні мороку:
Де ж мої друзі і недруги?



МОНОЛОГ «ПАТРІОТА»

Люблю українську шИнку,
Горілку в шинкУ і жінку
Під боком,
Щоб мимохіть
Потішити плоті хіть…

А ви Україну любіть!



* * *
Знову коїться щось негідне
В Україні,
Брудне й жахне…
Все ж я вірую:
Слово рідне
Не полишить в біді
Мене!



* * *
Голову помию,
виперу сорочку,
Одягну на шию
голубу краватку
І сфотографуюсь
Правнукам на згадку:
Посмішка у вусах,
Сльози на кілочку…



* * *
Вже давно не витає душа
В піднебессі…
У тихій заплаві
Запечалився човен мій –
Не поспіша
Вирушати
назустріч
сподіваній
славі.



* * *
Я бачу те,
Чого не видно іншим:
Вже обрій мій
Від мене не втіка,
Вже на зів’ялім цвіті
Пізніх віршів
Снується павутина
Претонка…



* * *
Може, й справді
Була прихильною,
Мов тополя, до мене доля:
Хоч не був я ніколи
Людиною сильною,
Та корінням тримавсь
Українського поля.



* * *
Вже всім обрид:
Суспільству і сім’ї,
Колегам по перу
Й собі самому…
Втекти б із дому,
Та в які краї?
Кому я де потрібен?
Анікому…



* * *
І навіть ця
засушлива земля
Такими ще церквами
вродить!
Донбас-планета
В небі закружля –
Луганську в цім кружінні
Хороводить!



* * *
Згадуючи,
Не вигадую:
Була – мов цвіла! –
Білотіла
Й такою безмежною владою
Ти – аж тремка – володіла!



* * *
Півсела
на цвинтарі лежить…
Пів-Сули
хлюпоче в комишах…
Півдуші зосталося…
Та жить
Повносило
прагне
вся душа!



* * *
На біло-боліснім снігу
Горять –
Кровина до кровини –
Останні кетяги калини
На біло-боліснім снігу.



* * *
Засохлий верес –
Мертва осінь.
Та віра в зустріч не вмира,
Така наївно-світла й досі!
Аполлінер… Уяви гра…



* * *
Немає в мене
предківських могил,
Отож кочусь по рівному
за вітром
Без наміру-надії зачепитись
На перехрестях долі
За хрести.



* * *
…І розкріпачитись на мить,
І вийти з берегів,
І змить з душі
Намул боргів,
І совість освіжить!



* * *
Повітря, сковане морозом,
Утворює прозорий льодовик.
Жоднісінького птаха в небі.



* * *
Пропоную Верховній Раді
Запровадити новий титул:
«Всенародний
хохол-мазниця».



* * *
Не доживу до розквіту,
І все ж
Люблю свою державу
недолугу
Від берегів Лугані
І від Лугу
Великого –
До щонайдальших меж!



* * *
Що ми, панове, маємо?

Маємо те,
Що маємо, –
Дещо в кишенях тримаємо…
Владу безладно лаємо,
А «дещо» з кишень не виймаємо.



* * *
В яру туман,
Мов тісто в баняці,
Набрякнув,
Підійшов
І через вінця
Перевалився-витік – забілив
Долину й далину
до видноколу…



* * *
Поет
наполовинку-серединку,
П’янючий,
По життєвім бродить ринку:
Свого таланту
гаснучу іскринку
На чергову міняє
«четвертинку».



* * *
Хіба ж то дощ:
Бігцем та підтюпцем –
Не до-плигнув,
пере-стрибнув…
Заплутався у траворясті
Та ще й сміється:
Здо-же-ни!



* * *
Спасибі, доле, за хвилини
Людського щастя!
А біду
Я перебуду,
Відведу
Від себе
З гідністю людини
Щасливої…



* * *
Вечоріє…
Буде ніч химерна,
Зоряна, різдвяна, чарівна:
Зорі в сніг посіються,
Мов зерна, –
Заяріє густо ярина
По зимі…



* * *
Із заздрощів – звинуватили.
Із заздрощів – осудили.
Із заздрощів винесли вирок.

Одне зрозуміти не можу:
Приреченому – заздрять?



* * *
Шляхи розгрузли,
Путівці в багнюці –
Засумувала
вчителька сільська
Й чудова поетеса
Надя Кошель…

А я
Сиджу в міській безвиході
І… без надії – сподіваюсь.



* * *
Одбриніла
Озима
Осінь –
Охолола
Околиця
Обрію…



* * *
З далекого,
Майже потойбічного,
Села
Чекаю вістей
Від близької мені
Людини…



* * *
Опав опалений листок
На купину неопалиму
І спопелів…
Шукаю риму
До найсумнішої з думок
І не знаходжу.



* * *
А по щоці
розпучення сльоза
Вже не сповза,
А котиться невпинно…

Чого тобі,
Моя сльозо-сльозино?
Хіба ж не все я святові
Сказав?



* * *
Напився, продавши друга…
З похмілля
про дружбу пише!
Гляди,
ще й не раз нап’ється,
Продавши про дружбу вірші.
Завжди під рукою – чарка.
І тема така – невичерпна.



* * *
Перевернувся світ –
Мене повчають:
Негідник – гідності,
Злодюга – чесності,
А дурень – розуму…

Складаю іспити.



* * *
Дитя заплакало –
І почалось життя,
В єдиний хор
змішалися всі звуки.
І плоті схлип,
і передсмертні муки,
І сиві голуби, і чорні круки.

А в сповитку сміялося дитя!



* * *
Лестощі, мов пестощі, –
Я знаю,
І все’дно потішено вмліваю,
Слухаючи
тренькоти й рулади –
Цей пролог обкатаний
До зради.



* * *
Стосунки з владою
не просто прохолодні
Вже котрий рік у мене.
А сьогодні
Мій градусник домашній
показав
Таке,
Що з ока виповзла сльоза
Й замерзла на щоці…



* * *
Були в мене друзі –
до перших боргів.
Боргів наробивши,
нажив я таких
Всезрячих,
найкращих з усіх
ворогів:
Ніколи й ніде
не сховатись від них!



* * *
Собаки гавкають,
А каравани йдуть,
Ідуть і йдуть,
Зникають за барханами –
Осмислена й доцільна
їхня путь.
Собаки ж…
побіжать за караванами
В надії,
що хоч кістку подадуть.



* * *
На білому снігу
На первозданному
Кривавляться знамена –
Тане сніг…



* * *
Я розлюбив
свої вчорашні вірші
За їхню недовершеність –
Хай інші
Народжуються завтра
Із любові
З кровинкою
в кожнісінькому
Слові!



* * *
Яка тривала ворожнеча
Добра і зла!
Дзвенить у бочці порожнеча
І заросла
Первісна стежка. Празелена
Дурман-трава
Сліди щасливця Діогена
Від нас хова…



* * *
Годую собак,
Позбавлених громадянства
В людяній нашій державі, –
Теплими язиками
з мого лиця
Собаки злизують сльози.



* * *
В другому житті
Обов’язково буду собакою:
Видивлятиму
в тисячнім натовпі
Найсамотнішу в світі
людину,
Щоб її ощасливити…



* * *
Рятівною соломинкою
Ти завше була для мене –
Золотою соломинкою
В каламутнім вирі –
Поезіє!



* * *
Вицвілий брилик соняха
Сниться мені:
Втомлена бджілка
моєї пам’яті
Відпочиває на брилику,
Крилоньки склавши
обвітрені.



* * *
Розвидняється у вікні…
А в душі –
Нерозвидні мОроки
І морОки в душі, на дні,
Загустіли намулом.



* * *
Моє життя – трясовина…
З останніх сил
тягнуся вгору,
Та зголодніла глибина
Донизу тягне.



* * *
Реальність
почерком ранкової мітли
Утверджує себе на тлі уяви,
І я почну
свої ліричні вправи
На тлі мітли,
серед сміття й золи.



* * *
На білому снігу
На первозданному
Кривавляться знамена –
Тане сніг…



* * *
Від пострілу до пострілу
«Аврори»
Спить людство…
І коли ж воно прокинеться?
Міцне снотворне…



* * *
Осліпнувши
від кольору червоного,
На кожнім кроці
стукаюсь чолом
В закам’янілу постать
Ілліча –
На гулі – гуля…



* * *
Немає світла
в жодному вікні.
Насправді
я прогулюю собачку,
Чи сон досвітанковий
додивляюсь?
Химерно якось…



* * *
Курчат завжди
по осені рахують.
Вже пізня осінь –
жодного курчати…
На ринку продають
свої тільця.
Таке життя…



* * *
У відчаї нап’юсь
міцного чаю…
Пішла на спротив
непокірна фраза –
Напрошується, мабуть,
на трикрапку.
І що ж – поставлю…



* * *
Підступний час!
Щоб вижити у світі,
Потрібно через щось
переступити.
Переступаю…



* * *
Відмиваюсь від бруду пліток
І ніяк не відмиюсь
В цій стоячій воді…
В цім болоті…



* * *
Живу в засланні.
За які ж гріхи
Мене до міста
із села заслали?
Села й не видно…



* * *
Приснився
казахстанський степ:
Сиджу я біля юрти
із казахами,
Виплакую
вкраїнську давню пісню.
Казахи – плачуть…



* * *
Перетрясла свої засіки
зимонька:
Снігу нема –
борошенця крупчастого.
З чого ж тепер їй ліпити
крученики –
Жайворонки
для квітневого неба?



* * *
Даремно я розгнівався
на них,
Своїх підлеглих,
п’яних і дурних,
Тепер вони тверезі
і розумні,
І жди від них
яких завгодно лих.



* * *

Г. Половинку

Твою брехню про мене,
Грицю,
Кладу охоче під сідницю,
Щоб височіти над тобою
Своєю суттю низовою.



* * *

Авторам збірки поезій
«Молоде вино» (1994)

Писали так давним-давно
В надії світ подивувати,
Тож ваше «Молоде вино»
«Старим» доречніше назвати.



* * *
Під личиною друга,
мій враже,
Ти ховаєш
свій вовчий оскал,
І ніхто наперед не підкаже,
Де й коли
мене вб’єш наповал.



1995 - 1998

Пам'яті Івана Низового

Народи, нації і класи
Історії творці чи безпорадні маси,
Рушійна сила соціальних змін
Чи джерело традицій та духовних сил.
Була у нас козацька Україна
І Київська могутня Русь,
Та з часом залишалася руїна,
Бо ворожнеча роз'їдала нас чомусь.
Все українське ревно в нас душили,
Але не вимирав наш волелюбний дух
І ми весь час його в собі носили
Та він і досі не потух.
Ти робітник Донецька, чи селяни
Волині, Рівного, Карпат,
Єдиної країни громадяни,
Чому між вами знов такий розбрат.
Напевно, нам історія не вчитель,
Коли не розуміє брата брат,
То спритний ваш хазяїн і гнобитель
Все багатіє, розквітає у стократ.
А розум нації, її перлина -
Одних нещадно винищили,
Інших вже купили,
А треті з розпачу поглибились в собі,
Та кличе вас стражденна Батьківщина -
Не полишайте матір у біді.
Доволі захищати їхні інтереси,
Не попаде тобі із панського стола,
Злочині ці криваві меси
Вже не осяють хижого чола.
А сила наша в єдності така,
Коли виходять і ідуть мільйони,
То не встоїть ні зграя їхня зла,
Ні їх брехня, ні їх лихі закони.
Будуймо разом наше майбуття,
Щоб для людей, для творчості і злету
І хай любов'ю повниться життя
І всім, що мріялось Поету.

2013 рік

Чорнобиль розбудив
козацьку душу,
Що три століття спала,
І вона,
Запхавши в люльку
Тютюну папушу.
Пішла коня ловити в полинах,
А заодно й шукать
пропиту шаблю,
А мимохідь – і знахарку-корчму,
Аби спожити в ній
Бодай хоч краплю
Вина звитяг,
Здобутих у Криму...

Напевно, з волі Божої,
Чорнобиль
Праукраїнську душу розбудив –
Якби ж то не Чорнобиль,
То воно би
Й не сталося на світі стільки див!

Окрадену – збудили:
Де ж ті коні.
І ті шаблі,
І знахарка-корчма?!

Чортма всього –
На атомнім осонні
Ні-чо-го від Козаччини нема.
Сплива
Дніпровим гирлом
Україна
У закордоння
(Не питай, за чим),
А від румея і до караїма
Вся Русь колишня
суржиком
гірчить –
Кричить,
Бо не спроможеться ізнову
По світу
мову
визбирать
свою...

То ж я збираю мову ту по слову
В краю,
Що геть оглух від кураю
Та від ожин колючого чужинства,
І повертаю натовпу:
– Беріть!
Боріть в собі
густий бур’ян
ординства
І мовою своєю говоріть!
Душа і не такий іще Чорнобиль
Спроможна подолати...

Та юрма
Не реагує зовсім –
Від голобель
Бажання
Відірватися
Нема...

Сновидою по світу ходить воля
В суцільно-чорноземній чорноті:
Де не поткнеться –
Всюди на путі
Могила В’ячеслава Чорновола.


2001

Я з такої глибинки,
А точніш – глибини,
Де ні хліба шкуринки –
Лиш кисіль з бузини;
Де ні цукру, ні солі,
Ані страв, ні приправ,
Де ночами я в полі
Мерзлі овочі крав;
Де ні тата, ні мами –
Лиш бабуся одна:
З неживими синами
Розмовляла вона…

Я з глибинки такої,
Де й народу нема:
Тих свинець упокоїв,
Тих забрала тюрма;
Ті вернулись – безрукі,
Тих привезли – без ніг…
Батогами гайдуків
Биті всі навідліг!

Ті гайдуки-падлюки
Всім вершили в селі,
Закривавивши руки
Об чужі мозолі.
Ще недавно служили
Окупантам вони –
А з колгоспників жили
Тягнуть після війни!

Я з глибинки тієї,
Що для мене – свята,
Це ж у нас фарисеї
Розпинали Христа!
Пам’ятаю Іуду –
В нас на хуторі жив:
Цей сестру мою Люду,
Наче кат, батожив!
Пам’ятаю Варавву –
Головою в нас був:
За злодійську неславу
Орден Слави здобув!

Я хотів би забути
Ту глибинку свою,
Щоб не пити отрути, –
Не забуду, все п’ю…

Я довіку – з глибинки,
Із народних глибин,
До кровинки-сивинки
Неприкаяний син.

1999

Це все твої, Україно, сини –
Можеш пишатися ними чи ні –
Тільки ж за тебе вмирали вони,
Богу віддавши або й Сатані
Душу свою – за твою благодать,
Мачухо-мати своя-нечужа,
Щоб на заклання тебе не віддать
Хижій жадобі чужого ножа.
Твій – степовий самородок Махно,
Симон Петлюра – поріддя твоє...
Випий за них перегіркле вино
(Дяка Всевишньому, в тебе воно
Досі ще є!)
Не забувай, що Бандера Степан –
З лона твого
І тобі присягав,
Що ні червоний москаль-басурман,
Ані варшавський задрипаний пан
Вже не піднімуть свого батога
На українство!
Тепер не кляни
За самозгубно-кривавий кінець –
То все твої, Україно, сини
Кожним ударом пробитих сердець!
То все твої, Україно, хрести
По закордонах, по всій чужині –
Ти їх сьогодні навіки прости,
Кращих своїх
Безталанних
Синів!

1995

1. ПОЕТИ

Небожителі? Що ви!
"Скоромне" вживають,
В рай чи пекло – не вірять.
Атеїсти по суті,
Хоч земної прописки, буває, не мають,
Та гріхами земними до тверді прикуті.
Прометеї? Та що ви!
Скоріш – Герострати:
Скільки диводурниць на землі натворили!
То собі ж самовирок виносять:
До страти!
То себе ж амністують –
Уже із могили.
Божевільні? Якби ж то!
Безоглядно вільні
Від усіх настанов, постанов і декретів,
Що і є наймудрішим у цій божевільні,
Де вбивають поетів.
І не тільки поетів...



2. ЩЕ – ПОЕТИ

Нас рідна цензура виводила в люди,
А далі
Верткий паровозик
Нас мчав по дзвінкій колії.
Були на зупинках овації, тости, медалі,
Критичні кастрації в архистерильнім шпиталі,
Звідкіль вилітали уже не орли – "солов'ї".
Були душотруси, зміїні укуси, спокуси
У вигляді премій, дотацій, лаврових вінків...
А десь у цей час усамітнено-камерні Стуси,
Без примусу зверху
(Бо хто ж їх, крім Бога, примусить?!),
Жили в позачассі й творили уже для віків.

Блудлива епоха царя-скомороха Гороха,
Щербато-ущербні, окрадено-зганьблені дні
Стікали потроху, на порох стирались і мохом
Липким обростали, чорнобилем-чортополохом,
Щоб людство забуло,
В якій це було стороні.



3. І ЩЕ – ПОЕТИ

Реабілітована вже тема
Й нібито засуджена система,
І на волі в'язні,
Навіть мертві,
Символічну долю здобули.
Вся Вкраїна поминає Стуса.
Голова поета сиворуса
Випливає з табірної тьми...
Воздають хвалу самопожертві,
Творять образ нового Ісуса –
Можуть все!
Одного не змогли,
Як і завше:
Віднайти Іуду
Й притягнути, підлого, до суду,
І назвати імена катів,
Що, напевно ж, ходять поміж нами,
Сяючи зубами й орденами
Над блюзнірським спаленням хрестів
На могилах страдників-пророків...
О часи жорстокі! О неспокій
Чесної і хресної путі!
Доки ж це триватиме? Допоки
Не на користь будуть нам уроки
Наших репресованих століть,
Наших закатованих повстанців,
Бранок всегулагівських і бранців?
Нам би їх не тільки пожаліть –
Калинців, Світличних та Осадчих,
Чубаїв, Руденків
І терплячих
Їхніх всепрощальниць-матерів!
Нам би їх не тільки пожаліти,
Бо ж вони – неопалимі квіти
Серед попелища цвинтарів.



4. І ЗНОВ-ТАКИ ПОЕТИ

Як гарно починали ми тоді,
Наприкінці хрущовської відлиги,
Такі наївні, чисті й молоді,
Мов проліски з-під танучої криги!
Писали так, як визріло в душі
І в розумі відстоялось кринично,
Відмившись від багна
І від іржі
Очистившись –
Воістину лірично.
Та потім – враз! – морози і пурга
На всіх широтах, на усю країнність:
Від пряника гіркого
Й батога
Різкого
Розгубили ми наївність.
За грати ж бо – не тільки Калинця...
В могильний морок – не одного Стуса...
Читать скорботний список до кінця,
Їй-богу, я не можу
Й не беруся!

Одних навік зарито в мерзлоту,
Других живцем затоптано в мерзлоту,
Зачинено у клітку золоту,
В стукацьку завербовано роботу...

О час ганебний брежнєвських зірок,
Принизливих андроповських "новацій"
І штормових черненківських овацій,
Що допекли до самих печінок!

Нам соромно сьогодні.
І вовік
Нам сорому не збути й не забути,
Ми – покоління вроджених калік,
І наша кров із домішком отрути.

Нам треба все змінити у житті,
Щоб знов не розчинитись в "концентраті"
Серед смердючих лаврових листів –
Поживою для партогеростратів.

А нам за діло братися пора
Громадою,
Сторуко і стосило,
Допоки ще із кінчика пера
Не кров на аркуш капле,
А чорнило.


1993

Намалюй, морозе, на вікні
Все, що малював мені в маленстві:
Літній дощ у грозовім шаленстві,
Щоб аж по обличчю струменів.
Щоб усе, як і колись, було:
Під дощем ростеш собі, мов ясен,
А довкола – світ, росою рясен,
І сіяє Псло, неначе скло.

Не шкодуй, морозе, ні снаги,
Ані хисту – для добра ж, морозе, –
Не малюй лиш материні сльози
Та гарячі від крові сніги.

Намалюй, морозе, на вікні
Все недомальоване тобою,
Що заснуло радістю в мені,
Радістю – не сивою журбою:
Матір, щоб сміялась, як тоді,
Хату, щоб у соняхах біліла,
Землю, щоб війна їй не боліла,
Двоє сонць – у небі й на воді.

Я відкривав для себе Такубоку,
Перед Рембо губився і малів,
Переболів Єсеніним, нівроку,
Андрієм Білим весь перебілів;
Верхарном був наснажений,
Дощенту
Понищений Уїтменом, –
В кінці
Знов повернувсь додому,
До Шевченка,
На чебрецеві наші манівці;
В ту далину найближчу,
В ту долину,
Де наша доля плаче і співа,
Де булава розвогнену калину
Увінчує,
Мов брата голова.


1997

* * *

звичайно вже нема купальського вогню
в поезіях моїх душа заосеніла
летять листки надій і я не зупиню
оцей надієпад цей спад напруги тіла
і думки в криницях очей синьовода
тьмяніє і спада її первісний рівень
та дихає мій вірш і явір ще гойда
гінке стебло Сули і човники шпаківень
я мрійником живу під зорями вночі
наслухуючи світ якого вже немає
в реальності молюсь на блимання свічі
на перехресті рук небаченої мами
спасибі ж їй за все що я такий дивак
що я такий дітвак в кінці крутого шляху
де запорозький дуб витупує гопак
закинувши в зеніт хмаріючу папаху
я не такий як всі Івась я у вівсі
чи в соняху бджола чи хрущ у білих вишнях
є правда на землі є Бог на небесі
і стежечка в росі мов на сорочці лиштва
я круглий сирота на круглій цій землі
кружляє жовтий лист під сонячним кружалом
округлюється хліб на круглому столі
де буду я колись під свічкою лежати
а покищо душа при тихому вогні
свої осінні дні рахуючи римує
усе про все довкола і в мені
що криком вибуха шепоче і німує


1996

Заростають лепехою плеса
Річенят малих і озерець…
Батьківщина лірика Олеся
Що не рік, то сходить нанівець.
Вир відвирував – одне болото.
Терн затерпнув зморшкою землі
Спраглої, порослої осотом,
І не кряче качур на Сулі.

Прозаїчним стало Білопілля.
Шлях на Верхосулку загубивсь.
Од весіль – одне гірке похмілля,
Наче край до крайнощів допивсь.

Навмання простую, наудачу,
Проминаю ниви і гаї…
Слава Богу, ще сміються-плачуть,
Б’ють серцями в груди солов’ї!

Ось і моя Марківка – в долині,
Он там Верхосулка – вдалині…
Од часів Олеся і донині
Будять в серці образи сумні.


2003
с. Марківка на Сумщині

Богданів багато,
А Хмеля – ні жодного.
Чи їх не було,
Чи спились нанівець…
Слова – пережовано
І заангажовано
В гетьмани не тих, –
Тож нехай йому грець!

Урветься терпець
Нерозумному Йванові –
За вила він схопиться
І за косу,
І виростуть знову
Могили курганові,
А землю птахи по степах
Рознесуть.

Така наша доля:
Суцільними ранами
Кривавиться
Край
Самозгубних
Сердець…

Посієм Богданів,
А вродить Іванами –
Все той же врожай…

І нехай йому грець!


2001

Розмитий зливою Дрогобич
Сплив непоміченим проміж
Туманних пагорбів пообіч
І заростів пооберіж...
Аж в Нагуєвичах, по зливі,
Щось увиразнилось мені,
Як покотився сонця зливок
По прикарпатській стороні.
Франкова стежка в смеречині
Від хат в гущавину втекла,
Пройшлась узгір’ям,
І в долині
Влилась в дорогу до села.
Вже осьде й хата ковалева,
Стодола, яблуні в садку...
Отак я, втомлений, заледве
Здолав мандрівку неблизьку,
Щоб уклонитися Франкові
Від всіх луганців
І знайти
В його відстояному слові
Оцінку власної мети.
Я не питав у Президента,
Що, був, приїхав:
Що й почім...
Хотів наблизитись –
Та де там:
У нього ж сонце на плечі!
Воно ж засліплюючим німбом
Затінювало і Франка!
І відсахнувся я,
І ніби
Ніде нічого не шукав.
Три посестри із Прикарпаття
Сиділи поруч в холодку
Й народних вишивок багаття
Сліпило зір мандрівнику
До сліз розчулення...
З жінками
Про щось я стиха гомонів.
Франкові яблуні над нами
Схилялись – світ заяблунів,
Забджолокрилився по зливі
У Нагуєвичах, в селі,
Де всі ми – четверо – щасливі
Ділили радощі й жалі...

А настрій – прозахідний:
Їду до Львова!

Нехай погуляє душа гонорова
і все ще шляхетна,
хоча й одонбасилась
і заматеріла,
та не «заковбасилась» –
нехай наговориться мовою рідною,
говіркою галицькою, відповідною...

А в мене ві Львові
є друзі прадавні,
а не випадкові знайомці майданні –
ще в юності з ними радів я при чарці
й брехати щось файне кобітам
привчався...

Ві Львові ж у мене є син, ще й онучок
(сюжет був ліричний
і ловко закручувавсь,
і східні терени зі львівськими кресами
схрестились –
кохався ж бо я з поетесами!).

До Львова поїду –
востаннє, прощально
пройдуся по місту,
згадаю з печаллю
себе, молодого,
Марічку, Миросю;
в Людмили пробачення щиро попросю;
Грицька Чубая пом’яну й без горілки,
подумавши: «Грицю, як рано згорів ти!»;
згадаю іще Лучука та Оксану –
сусідів невістки –
а плакать не стану,
бо плакати я і не вмів, і не вмію,
бо втрат гіркоту і без сліз розумію...

Зі сходу – на захід:
я там починався.
Я з львівського древа листком відірвався
й занесений був аж на берег Лугані,
де люди – як люди... Хоч є ще й погані...

Закурганений,
Закураїнений,
Заруїнений рай – Донбас?!
Що ж ти сваришся з Україною
Так, що хрипне густий твій бас?!
Що ж ти ділиш дітей приблудних
На своїх і чужих?!
Нехай
В буднях цих неймовірно трудних
Україниться ріднокрай!

Переписуй спочатку й начисто
Всі скрижалі – веселі й сумні,
Всіх злютовуй в ЄДИНУ НАЦІЮ
В цім суспільному казані!

Щоб зворушились,
Заворушилися
На взаємну любов
Серця
В грудях правнуків ворошиловця
Й січового стрільця.

2003

Чвалом кіннота,
Алюром,
Крилата,
Мчала
Галопом.
Валом піхота,
Муром,
Затято –
Під Конотопом.
Коні топились,
В підлім болоті
Греблі гатили...
Смертно схрестились
В гніві й підлоті
Вражії сили.
Коні іржали,
Може, про сіно,
Може, про ясла...
Ось вам держава,
Ось наше віно,
Ось – Переяслав!
Дика Росіє,
Ми ж не просили
Виродка в гості –
Вітер осінній,
Де ми косили,
Вибілить кості.
Трави рахманні
Виростуть буйно –
Посестри прерій.
В п’янім дурмані
Дишуть отруйно
Трупи імперій.
Тупіт копитний,
Клич переможний
З-під Конотопа...
Всесвіт відкритий –
Ясновельможна
Сита Європо!
Гей, переможці,
Крицю вигострюй –
Буде руїна...
Є запорожці –
Будуть Виговський
І Україна!

1995

Яка трава!
В минуле запірну –
Ні берега,
Ні ґрунту під ногами:
Пливу собі й пливу
Травневими лугами,
Під себе
Хвилю росяну
Горну.
Яка трава – аж очі захлина…
Шматочок неба висне наді мною,
І жайвір,
Намальований весною,
Такі гучні колінця витина…

Яка трава – чманіє голова…
Так нереально –
Чутися хлопчиськом:
Мене і чапля підпускає близько
До себе,
Не боїться мурахва…

Пливу собі – до себе, до села,
До хати над Сулою,
На узвишші,
Де аж киплять від нетерпіння
Вишні
На обріях святкового стола…

Яка трава!
Джерельце жебонить,
Крізь нетрі продирається,
Уперте…
Хотів би тут я радісно померти,
Воскреснути в траві –
І знову жить.

1999

«Козацькому роду нема переводу…»
Високі могили
степи стережуть,
І пращурів коні,
Забрівши у воду,
Пливуть до нащадків, заклично іржуть.
Озвися, бандуро, дзвінка і басиста, –
Немає Мазепи,
Нема ж і Петра!
Історія наша правдива і чиста,
Й вовік незмілима,
Як води Дніпра.
Зруйновану Січ поминаймо не всує –
До неї з повагою ставився Маркс,
І слово Сірка повнокровно пульсує
У серці і в пам’яті кожного з нас.
Пишаюся тим,
Що козацького роду,
Що я українець по мові й крові…
Великому роду нема переводу –
Ми досі живі,
Після в с ь о г о – ЖИВІ!