Ми козацького роду.
Гостра шабля в руці.
З крові й духу народу –
Криловці, Криловці.

Наш девіз – непокора,
Хто б там як не трудивсь.
Прокленеш, враже, скоро
День, в який народивсь.

Якщо бій – до загину,
Бо орли – не раби,
За червону калину
Й тихий смуток верби.

Дружній потиск правиці –
Хто до нас із добром.
Смирний дух голубиці
Поєднався з орлом.

Ми козацького роду.
Нас не візьмеш на страх.
Ми пребудем в народі –
І народ у віках!

27 травня 2013 року

Сонет
Краю мій, що на краю планети.
Та не видно – де в планети край.
Я про тебе вимолю сонета,
Ти – мій світ і мій безмежний рай.

Ще твої не виголили гори
І пульсує ще по жилах кров,
Але щось не так, як бУло вчора.
Тешуть ялиці для корогов.

Все ж життя, як рухи по спіралі:
Оберти… кульбіти… далі… далі…
Але де ж той, де ж той диво грай?

Вріс у тебе серцем і корінням,
Для людей залишиться насіння.
Знає Бог – де у планети край.
2013

Get up, my country, feel your strengh,
enjoy your freedom whole,
be & remain yourself at length
in gaiety & dole.

We suffer from our own old sins -
from a small Russian plague.
I'll tell you what it strictly means,
It not at all is vague!

That illness catches you in sun,
as well as in moonlight,
it gets your daughter & your son -
though functions out of sight.

When you don't use your native tongue,
when you forgot your kin,
when you believe a Moscow monk
to absolve each your sin.

When you don't know exactly who
fought for your country free,
at least search Google or Yahoo
your conscience to agree

with the essential facts & trends,
& to think over again -
for what a Nationalist stands
& why he is a Man.


Basil Bucolic

My soul's inquiet -
I feel a riot,
rising in our hearts.
A big movement starts
to break new chains
on arms & brains,
to found a State
at any rate -
but without blood
& white-blue mud!

ЩО КОЛИ ПИШЕТЬСЯ

Все залежить від примхи натури
і важливості взятої теми:
в добрім настрої пишуться мініатюри,
а в поганім – найгірші поеми.


НАМ СВОЄ РОБИТЬ

Оббрехана політплітками Юля –
не каверзуля і не капризуля,
веде свою команду через терни
дорогою, з якої вже не зверне,
в квітучий гай, де не змовка зозуля.


ЕПІТАФІЯ ЗАЗДАЛЕГІДЬ

Я скупаний в п’яти річках,
в радянських п’ятирічках тертий,
то ж, мабуть, лишусь у віках,
хоч безіменний, та – безсмертний.


ДЕВАЛЬВАЦІЯ ДОБРОТИ

Я надивився на життя собаче,
на «неприродний» вибір і відбір –
душа моя вже за людським не плаче…
Жалію звірів, бо і сам я звір.


ОПТИМІЗМ ПОКАЯННЯ

Я видихнув із себе всі слова,
яким боліло в серці, –
легше стало:
хай котиться повинна голова
із-під меча
під сонячне орало…


СПОКОНВІЧНА РІВНОВАГА

Серпнева спекота – серцева недостатність
(недостає йому взаємності, либонь…).
Ненавистю кипить
шовіністична стадність –
в інтимності й цноті
притлумилась любов.


ШТУЧНИЙ МАЖОР

Що не день, то сумніші новини
на сумне сиволіття моє,
але диктор їх так подає,
ніби в нас чергові іменини
й нам сторіччя зозуля кує…


ПЕРЕДЧУТТЯ АПОКАЛІПСИСУ

Я батьківщину втратив назавжди.
Сьогодні я втрачаю Батьківщину.
Вчорашній друг мені стріляє в спину
і перед смертю не подасть води…


ЩО ЗА ДИВНА КРАЇНА

Що за дивна країна
від Сяну до Дону,
де кульбаби
єдваби
на трави
обтрушують,
де «злодюги в законі»
не знають закону
й відповідно до цього
його
не порушують!


ДИКУНСТВО

До влади преться гидь і покидь
регіонально-хутірська,
отож бо вже й не сниться спокій
«козлам відпущення»:
чека
життя при смертності високій
на смітникові «общака»…


ДІЛЕРИ, КІЛЕРИ...

Доки ще гроші в державній є касі,
а безробіття зростає в прогресії,
будуть з’являтись відкриті вакансії
на невідомі суспільству професії.


КАЛЕЙДОСКОП

Пропали десь «гіганти політичні»
(а я сказав би: хлопчики публічні) –
колись при Кучмі купчились – величні,
теперки ж – обезкучменно-трагічні.


ВОНО Ж, ЗВИЧАЙНО

Воно ж, звичайно, й ми не без гріха –
стількох месій затюкали
й пророків,
ніяких не засвоїли уроків,
бо ж мудрі вельми...
Нам би пастуха!


ІРОНІЧНИЙ ВЕРЛІБР

Я народний поет
оскільки
у найглибших народних глибинах
непримітним живу самітником
і хоч плаваю на мілкому
так зате ж не боюся втопитися
в океані бурхливої слави.


КИЇВ, ТЕЛЕНОВИНИ

Після спекотного дня –
сутінки і прохолода…
Різноколірний Майдан полиняв:
втома? зневіреність? згода?


КОМУ ЩО

Хтось над мішком тремтить
з нечесними грошима,
комусь круте авто
дорожче над усе,
мені ж болить душа:
вона ж бо не машина,
її ж бо від тривог
за все святе
трясе!


ВІР СОБІ САМОМУ

Не потурай сумним думкам
про сліпоту, яка чека
тебе вже невзабарі,
і вір своїй руці,
яка
не схибить в борозні рядка
із олівцем у парі.


ІРОНІЧНО ПРО СЕБЕ

Не досягну верхів
і не дістану
зірок –
я ж Низовий лише
Іван...

Та хто завадить литися фонтану
ізнизу вгору?
Я і є фонтан!


ДО СТВОРЕННЯ ВСІЛЯКИХ КОАЛІЦІЙ

Не згоден ні на жоден компроміс
з позицій зі своїх опозиційних!
Про розріз не скажу,
що це – надріз,
а про розрізане –
що це єдине ціле…


ОБРИДЛО ВСЕ

Вікно у світ – обридлий телеящик –
для мене вже не світиться давно…

Дивлюсь через проплакане вікно
на те кіно, де все звелось нінащо,
й боюся, що мені вже все одно,
в що виллється сюжет цей непутящий.


МУДРІСТЬ НЕВЕСЕЛА

Жорстока справедливість:
я старію,
за молоді розплачуюсь гріхи,
давно похоронив інтимну мрію,
вже й сам себе любов’ю не зігрію:
амбіції звелись на порохи
й засипали вулканну ейфорію.


ЖАЛЬ МЕНІ

Душі цнотливої
безмірно жаль мені
на схилі віку,
в цю годину скверни
й брутальності –
ніщо вже не поверне
чуттів пречистих
в їхній первині!


ЧАСУ НЕ ВИСТАЧА

На все про все часу не вистача –
Крізь пальці протекли Дніпро й Сахара...
Поволі догора, спливаючи, свіча,
І в сутінках загуслих, мов примара,
Міріє сутність, обриси втрача...


ЛЖЕПРИСЯЖНИКАМ

Присягали
й так легко ламали присягу
українському Тризубу, Гімну і Стягу...

Гей би раз,
на похмілля,
ранесенько вранці
«Конституцію» Орлика
почитали
«обранці»!


СВОЮ ДУШУ ТРЯСУ

Свою душу трясу, мов грушу,
Щоб звільнилась від звичок-гниличок,
Щоби дух здичавіння вичах
В найтемніших куточках, –
Мушу
Мордувати,
Бо їй не личить
Забувати духовність бувшу!


ЗАПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДІ

Моїх улюблених поетів
давно на світі вже нема...
Для кого ж стільки пістолетів
задарма кілер Хтось в запаснику трима?!


НА ВІКІВ ПЕРЕПРАВІ

Агресивна нікчемність
пішла на реванш,
і запрагла бездарність
купатися в славі...

Пересолений вкотре,
сивіє Сиваш
на узбіччі епох,
на віків переправі.


ПІДБИВАЮ ПІДСУМКИ

Які ще підсумки?!
Сума –
напівпорожня:
хліба й солі
для прожиття в ній ще доволі,
та волі справжньої нема...


ТИХА ВОДА

Впроголодь і впрохолодь
праця – насолода:
все козацтво низове
повстає і греблі рве
тиха вода!


ЖИВУ НАДІЄЮ

Миє прожилки чиста роса лопуховому листу –
первозданне начало начал проступає назовні.
Ранок руку мені подає променисту
зі сльозою надії на теплій долоні.


ПРОТЕСТ

В українському паспорті
відсутня графа про національну
належність громадянина

Це ж отак,
ні за що ні про що,
скасували святе моє право
українцем писатись,
господарем в ріднім краю...

Забери свою «ксиву» ганебну,
нездала державо, –
я свою
Українську
державу
лишень
визнаю!



ПРОШУ ПРОЩЕННЯ

Простіть мені, Виговський з Калнишевським,
За пізній відгук гордої крові!
Можливо, хоч по другому пришесті
Ізнов закозакують Низові...


2006 - 2007

Поле лісом стає не одразу.
Мова серця ще не чагарник,
Лиш росточок тернини проник
У, недбало промовлену, фразу.

День за днем занехаяні ниви
Генерують колючі кущі…
О невже ми настільки ліниві,
Щоб закинути працю душі?

Лан із лісу не швидко постане, -
Викорінюй, рубай, очищай!
А інакше , немов могікани,
Ми покинемо батьківський край…

24.05.13

Жила в селі сім’я Кочури –
Дід з бабою, пістряві кури,
Собачка, котик, порося;
Часів трипільської культури
Хатинка; дві верби-зажури –
Оце і казочка уся.

Однак – не вся. Тим пак – не казка.
Бродюча сталінська закваска
Звалила з ніг у твань баюр
Усіх і вся: козацьку славу
Села, і церкву злотоглаву,
І весь могутній рід Кочур…
Зостались тільки дід і баба
Та бідна вулиця Бараба,
Після війни ж і геть німа,
Та сніговійні кучугури,
Та посвист злющого батури
Об’їждчика… А більш нема
Анічогісінько у світі!

Був у селі в минулім літі –
Аніякісіньких слідів
Ані бабів, ані дідів…



2005

1
Не був давно я в Києві.
А це
Поталанило –
Їду до столиці,
До Либеді, Почайни, Щекавиці!
Квітневе сонце, мов яйце-райце
Казковопречудової жар-птиці,
По небу покотилося…
Ось-ось
Докотиться до сивого Славути,
А я – за ним услід,
І не заснути
Мені в дорозі.
“Бути чи не бути…” –
Гадать запізно:
Все мені збулось,
Що мріялось і марилось в нужді,
На маргінесах долі
Патріоту
Держави української…
(Достоту
Вона постала,
Як її “вожді”,
Без відома Всевишнього Судді,
У мене вкрали –
Претяжку роботу
Моєму серцю задали тоді!).
Нічого – я роботу цю роблю:
Ненавиджу вождів кучмоголових
І після каш пшоняних і перлових
Ще більше Україну я люблю,
І на щоденних політичних ловах
Їх на брехні безсовісній ловлю.
Це так, до слова – дріб’язок…
А втім
Я їду до столиці у надії,
Що віра мною знов заволодіє,
Що увійду я в український дім,
Що станеться святкова ця подія
В житті, давно безвірному,
Моїм.

Я всі твої святині обійду,
Мій Києве,
В соборах помолюся
За світле майбуття,
Не побоюся
У Господа спитать,
Чому в саду
Вкраїнському
Плоди
Чужинці
Трусять…

Я до столиці їду,
До Дніпра,
До друзів,
Що не зрадили й не зрадять, –
Нехай вони по щирості нарадять
Уміння, і терпіння, і добра...
Ці якості нітрохи не завадять
В цю пору,
Коли йде нечесна гра.

Я їду до столиці…


2
По Києву ходжу – не впізнаю
Мою столицю: стала чепурніша,
Але – чужіша (жалем переб’ю
Мажор свого захопленого вірша),
Чужіша й холодніша, ніж була
Ще донедавна (затишна і славна),
Якась, не по-вкраїнськи, марнославна,
Немов саму себе перебула
Заради європейськості,
Бо скрізь,
Куди не глянь,
Маркетинги і шопи,
І ти туди з копійкою не лізь,
Хохлюго, – не доріс ти до Європи!

А я туди й не лізу…
Обійду
Прадавні храми –
Богу помолюся,
На Бесарабці пивом похмелюся,
Посиджу в Ботанічному саду;
Широким помилуюся Дніпром,
Постоявши на кручі,
А по тому
Полегшено зітхну
Й гайну додому,
В Луганськ,
Де лихо бореться з добром
Справіку,
Де Європи ще нема,
Хоч також є маркетинги і шопи…
Ми – Азія,
Орда глухоніма,
Нам повзкома ще лізти до Європи!

Прощай, столице!
Я тебе люблю
Колишню,
У житті моїм – не лишню,
І до кінця любитиму колишню,
Тамуючи сльозу свого жалю.


3
Я повернувся з Києва додому,
На маргінеси тихої біди
В глухім куті,
І змив триденну втому,
Набравши повні пригорщі води
Холодної…
Скінчилися пригоди
Веселі та печальні
Мандрівні –
І вже чекати слушної нагоди,
Аби ізнов поїхати мені
В столичний рай.
Чекатиму терпляче,
Допоки не увірветься терпець…
Своє життя, воістину собаче,
Зведу оцим терпінням нанівець.
(Люблю столицю – мрій моїх світлицю –
Ще з юних літ,
Коли відкрився світ
Заобрійний,
Коли мені, щасливцю,
По силі став пташиний переліт
Із будня в свято.
Святощі столичні
Мою снагу потроювали знов,
І на собори я моливсь
Величні,
І відчував до Господа любов).

А що в Луганську,
Що мені в Луганську –
Ні родичів, ні друзів –
Самота…
Мій приятель останній,
Пиху панську
Прибравши,
В інших вимірах вита.
А той плюгавець,
Що мені в підметки
Ніколи не годився,
Нині п’є
Нектар богів
І в пазусі поетки
Шука натхнення втрачене своє.

Я втік би звідси,
Та куди –
Не знаю,
Ніде для мене берега нема…

Не раз іще столицю я згадаю,
Не раз іще заплачу крадькома.



2002

За правду, істину не гладять по голівці,
У крові власної умиєшся ти цівці,
З розбитою бандурою заснеш
В тюрмі на голій, охололій вже долівці.

22 травня 7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Напився Хмель. І непрохмільно
Гуде гульба в Чигирині,
І будь-яке вороже стрільно
Прицільно
здатне
у стіні
Пробити бреш…
Та брешеш, доле!
Іще сміється срібна креш,
А доокола – Дике Поле:
Де край-кінець – не розбереш.
Не добереш, хто друг, хто ворог:
Чи лях, чи волох, чи осман
В порохівницях сушить порох
І точить-дрочить ятаган?
Ні з ким немає в світі згоди,
Бо й віри спільної – катма,
Сквернити ж праведні клейноди
З невірними – одна страма!
Москва, хіба що, православна
Ще годна пити з кришталю…
Хитнулась голова державна,
Вуста отверзла: «Не люблю
Я москалів. Але волію
Укласти з підлими союз:
В одній руці – вина сулію,
В другій – зі значенням гарбуз…».
І вже летять чутки з гінцями
В усі ще мислимі боки:
«Хмільний Богдан кінці з кінцями
Докупи зводить… Навпаки!».
І закрутилася державна
Машина – гетьман поспіша,
Допоки славна Ярославна
В Путивлі-граді не лиша
Стіни плачу; іще не чує
Про злуку-муку Святослав:
Він в морі Чорному ночує,
Не випускаючи весла;
Іще не відають нічого
Ні Наливайко, ні Богун;
Іще мовчить крилато-чорно
Правіща птиця – Гамаюн;
Ще ні Немирич, ні Виговський
Не відчувають перемін…
А вже прийшов московським гостем
У Переяслав Бутурлін.
Ні Палієві, ні Мазепі
Не сняться ще тривожні сни…
Все тихо-тихо, мов у склепі,
Де шелестять лиш таргани.

…А в Переяславі – все ясно:
Хто – за, хто – проти москаля, –
Та що він значить, Переяслав,
Коли супроти – вся земля.
Не присягають московиту
Вожді духовні та й земні,
Лиш п’ють сердито оковиту
В Лубнах, у Києві й Ромні…
Немов на поминках гуляють
Старі рубаки-козаки –
Вони хоч власне пропивають
Добро: баранячі шапки.
Не те, що Хмель! Він пропиває
Всю Україну, не свою,
Не власну волость… Прогадає
Той, хто мав вигоди в бою.
В останню мить лиш зрозуміє
Великий гетьман: маху дав:
Свободу-доньку, мов повію,
На триста літ вперед продав…
А зрозумівши, утопився
Чи то в Дніпрі, чи то в відрі
Із оковитою. Звалився
Під лаву – й гигнув до зорі…

…То що ж сьогодні ми святкуєм,
Державні лишивши діла
Десь за Можаєм і Кукуєм,
Де наша слава полягла?
Лиш недоріка радий зраді,
Що в Переяславі стряслась
На користь недолугій владі,
Яка зі зрадою зрослась!

Допоки зовсім ще не згасла
Зоря вкраїнська, буду рад
Переназвати Переяслав
На Ганьбояслав – місце зрад.


2004

Напівлюбов, напівненависть –
Ворохобня і ворожня…

Вже й непосвяченому навіть
Відкрилась давнішня брехня
Про дяківське євроазійство.
Ми ж – європейці без братви
І блату. А російське дійство
Про царство – в нетрищах Москви
Змордовилось. Ми – древні руси
І росичі – трипільська кров
Тисячолітня. Знати мусить
Про це москвин, який ізнов
Кричить про власне месіанство
На полі дикої орди!

Імперське ваше росіянство
Ані туди, ані сюди
Не притикається. Тож «брату»
Своя брехня печінку злить
Й пекуча жовч патріархату
З очей азійських цибенить.

Ви нагло нашу назву вкрали
Разом з літописами. Ви
Чужу межу переорали
І прилучили до Москви
Чужі народи-антиподи
Й на всіх кайдани одягли,
Отож братами, вряди-годи,
Ви інородцям не були.

У вас свого нема нічого –
Лиш гидь малютинська і гнусь,
Та ще доктрина: де прочовгав
Російський лапоть – там і Русь!

А вся історія – халтура
Від булгара Карамзіна,
А мова і література –
Зі світового казана.

І віра – не московський овоч,
Культура – імпортний товар,
Їх українець Прокопович
Приніс вам, нехристям, у дар.

Від Пушкіна, від ефіопа
Вся ваша велич почалась,
А там… відкрилася Європа
Й по ваших весях понеслась.

До речі, здирники московські,
Творці халтур та авантюр
З «братів» тверських, рязанських, псковських
І новгородських по сім шкур
Живцем здирали, щоб стояла
Москва мокшанська на крові
І всебожественно сіяла
Без Бога в п’яній голові.

Москва імперію творила
По штибу дикої орди
І трупами татар мостила
Шляхи в башкирські городи.

Кавказ всепідло воювала
І підкоряла Бухару,
Таймир під себе підминала,
Алтай, Чукотку і Югру.

Терпким труїла перегаром
І Приамур’я, й Сахалін,
Жарким хабаровським пожаром
Все перетворювала в тлін.

Мою квітучу Україну
Закабалила на віки
І предків мову солов’їну
І в матюки, і в кізяки
Втоптала нагло…

Живіть, як люди, й не дрочіться,
Мов ті скажені кобелі,
І в нас, «молодшеньких», учіться,
Як треба жити на землі!


2009

Скільки людей повбивали
ті, що донині панують!..
Трупи й живими ховали
ті, що вітчизну грабують!..

Ріки пролитої крові
сповнили шахти й байраки.
З грошей і влади любові
кореші йшли "до атаки".

Хто відповість за безчинства,
втнуті у ражі шаленім?!
За незліченні злочинства,
скоєні в вирі скаженім?!

Де ж ви, Стуси і Сосюри,
Голобородьки і Дзюби?..
Морди лукаво-похмурі
край наш провадять до згуби.

Хочеться світлого, трепетноніжного,
Втішногосподнього –
Хто ж принесе?!
У веремії часу перебіжного
Годі й шукати – пропало усе:
Мрії, надії, сподівані радості…
Ні, не пропало! Підводься з колін,
Рідний народе: на вранішній райдузі
Легіт розгойдує сонячний дзвін…
Дінь! – то плуги обізвались і борони.
Дон! – то відлунились коси й шаблі...

… Розлетяться ворони
На чотири сторони
І зміцніють корені
Правди на землі!


2003

І кримчани, і сумчани,
Вінничани, і кияни
Кажуть донечці і сину:
В нас держава – Україна!
Донеччани і полтавці,
Харків’яни і луганці,
Запоріжці й чернівчани –
Разом всі – одна сім’я ми!
Мелітополь, Кіцмань, Сміла –
Разом ми – велика сила!
В Сімферополі і Львові
Хай лунає рідне слово!
І одеські, і волинські,
Ви – малята українські!
І бажає вам здоров’я
Прикарпаття й Подніпров’я,
І Полісся, й Буковина,
Вся велика Україна!

Мурашка по доріжці
Своїй кудись спішить,
Не став на неї ніжку,
Мурашка хоче жить.

Ось піднялась травиця,
Радіє, що весна, –
Не затопчи дивися,
Нехай росте рясна!

І деревце маленьке,
І дерево старе
Не нівеч, мій маленький,
Нехай усе росте!

Любить природу вчися,
Свій рідний край люби!
На річці і у лісі
Ніколи не сміти.

Допомагай стареньким,
Не ображай слабких! –
З людьми поводься чемно,
Остерігайся злих.

Шануй книжки – в них мудрість,
Яку нам світ дає.
Учись, рости, щоб люди
Раділи, що ти є!

Дев’яте Травня.
На столі – вино,
Ще з осені припасена калина,
І сонце
(Увійшло через вікно)
Лежить посеред столу,
Мов хлібина.
Діждавшись найсвятковішого дня,
Можливості такої і нагоди,
Зібралася докупи вся рідня –
Всі Низові і всі Великороди.
На покуті мій дід Ігнат сіда –
Старійшина численної родини –
І дідова пшенишна борода
Врочисто шелестить
біля хлібини.
Дід притискає
білу до грудей,
На рівні долі неквапливо крає
І хлібом наділяє всіх дітей,
Мов долями ясними наділяє.
Закінчивши святий
оцей обряд.
Забувши,
може вперше,
про молитву,
Дід наливає, всім, як є, підряд
Старе,
Ще довоєнне зілля-питво,
І перший
по мовчанні
випива.
І зрозуміле всім його мовчання.
Слізьми
бабуся чарку долива,
Така тихенька, світла і печальна.
Ховає «похоронки» зжовклий лист
У складках плаття.
І така вже рада:
Найстарший син Іван,
Кавалерист,
Вернувся із вогню,
З-під Сталінграда.
І батько мій, Данило –
Бабин зять –
Додому повернувся…
Каже: з Дону.
Тож треба скорше
чорну стрічку знять
З його портрета
в рамочці з картону.
Прийшла і Настя – бабина дочка.
Сидить в застоллі
справа від бабусі…
Згорьована бабусина рука
Розчісує Настусі коси русі.
Така ж бо Настя юна-молода,
Що я не смію мамою назвати,
Й здивовано на сина погляда,
На синові сивини
юна мати.
І впізнає мене й не впізнає.
А потім до малого мого сина
Крізь сльози:
«Кровеняточко моє!
Моя півторарічна сиротино!...»
І до моєї доньки простяга
Свої сумні, свої скорботні руки:
«Людмилочко, дитино дорога!
Я через муки,
Я через розлуки
Дійшла до тебе.
Вистачило сил
Піднятися,
зіпхнути глини брилу –
Нехай у нагромадженні могил
Поменшає хоч на одну могилу!..»
«Онуки ваші», – матері кажу,
Зволодавши нарешті з німотою,
Переступаю давню ту межу,
Що пролягла
між матір’ю і мною.
«Онуки ваші, мамо!» – вже кричу.
Не чує мати.
І ніхто не чує.
В оселі повно сміху і плачу,
Святкова чарка по столу кочує.
Обійми. Поцілунки. І слова
Такі пречисті,
Як вода з криниці.
І довоєнне щастя ожива
У білім світі
І в моїй світлиці.
До мене мати ближче підсіда.
Вже признає мене, сестру Людмилу –
Свою дочку.
І щось розповіда
Чи то співа
про чайку сизокрилу.
Розпитує:
«А як ви тут жили
Без мене
по війні
в голодні роки?
Що їли, що пили.
На чім росли,
Хто допоміг зробити перші кроки?
Чи не були зобиджені, бува?
Чужому діти-сироти –
Не діти…»
Розпитує нас мати
Чи співа –
Дорослим нам
нелегко зрозуміти.
Підходить батько.
Матір обніма.
Вона знімає з нього окуляри…
І вся родина
Повні підійма
Чарки –
За щастя молодої пари.

Дев’яте Травня.
Ніби й не було
Війни, смертей,
могил по всьому світу.
За вікнами – буяння білоцвіту:
Усе прекрасне разом зацвіло.
Бабусю обступають, мов дубки,
Всі семеро синів –
Живі, здорові.
А Настя вишиває рушники:
Квітки – червоні. Кольору любові.
Разком намиста – любі невістки.
При невістках щебечуть онучата.
А з вишень опадають пелюстки:
Кінець –
Цвітінню,
Зав’язі –
Початок.
Дев’яте Травня.
Повниться весна
Надіями, любов’ю, добротою.
В майбутнє
моя мрія порина
Ракетою, від сонця золотою.
І хочеться таких красивих слів,
Які лиш є у словниках поетів,
І прагнеться таких високих злетів,
Яких одвіку не було в орлів.
Нехай мені примарилось воно –
Щасливе свято у моїй родині:
Усе, що мало бути,
Все одно
Вмістилося в хвилиночці єдиній.
В короткій і безмежній
Водночас
Хвилині всенародного мовчання:
І чаєчка над озером вилась –
З розмови-пісні маминої чайка;
І чарка
кочувала по столу,
Пригублена батьками і синами,
І крізь багаторічну
ніч-імлу
Сіяли ветерани орденами.
Усе, що мало бути,
Все було,
Все повернулось у свої начала,
І перемога зоряним крилом
Застілля наше мирне осіняла.
1980

1.
До старезної печі –
малята
й мотиви,
до широкої лави –
і глечик,
і гість,
до віконця з фіранкою –
зоряні зливи,
до святих на стіні
присмерково приріс
оприлюднений янгол.
Орнамент покуття
позичає у духів
одвічні нитки,
і оздоблена писанка -
мудрим розпуттям,
і за двері – сміливо,
бо шлях напрямки…

2.
До новітніх покоїв –
метали
й мармизи
і до крісла м’якого –
гордій
і гурман,
до віконища - модою
зловлені зрізи…
До тиражних ікон –
боротьба безталань,
не помічених янголом.
Час епітафій -
тільки білим і чорним
на кожну стіну…
І бабусина вишивка,
страчена в шафі,
не вестиме ніколи
у світ дивину.

2013р.

у рідному краї
тривожно й незатишно знов
впокорено волю
надіям обрубано крила
і тільки душа
ще останню свічу не згасила
і тільки душа
прагне рабських позбутись оков

у рідному краї
вже й мова неначе чужа
і пісня народна
не скрізь і не завжди почута
і терпне душа
невпокорена наша душа
якій приготована зради солодка отрута

у рідному краї
ніяк не посходять сніги
і гинуть лелеки
і квилить печаль журавлина
а крига холодна ламає круті береги
і схлипує в ніч
аж під корінь підтята калина

2013

Діти мої внуки мої, тяжка ваша доля,
Я дивлюсь на Україну, вона мов не моя.
Страшна, чорна, ще й обдерта, атомом побита,
Її довго руйнувала вся московська свита.
В стольнім граді важко стати повести розмову,
Бо й новітні яничари крадуть рідну мову.
Тягнуть злодії прокляті крихти із комори,
Олігархи скоро й землю вивезуть в офшори.
Повставайте діти мої – кайдани порвіте
І чужинців кровопивців із Дніпра женіте.
Починати треба знову усе будувати,
Жити в мирі і любові, братство згуртувати.
2013

"Діду Яриш, куди ти шпариш?".

І зі спритністю юнака
За малими ганявся Яриш
По орбіті свого вітряка.

Дід лиш з вигляду був сердитий,
А насправді – такий добряк:
Нас по черзі любив ловити
І носити у свій вітряк.

Під нестрогим його арештом
Кожен спійманець їв млинці,
Що лисніли від смальцю.
Решта
Чергувала при вітряці.

"Діду Яриш, куди ти шпариш?" –
Це вже черга моя прийшла,
І вже Яришу я товариш,
Вже їмо з одного стола,
З однієї тарілі…
Смачно!

Дід підсовує ще млинців.
І ніскілечки вже не лячно
В цім штормуючім вітряці.

Дід умів дарувати ласку
Нам, чужим, бо не мав своїх,
Він ділив і млинці, і казку –
Скільки б нас не було – на всіх.

Світ крутився в обмежжі поля.
Посередині був вітряк.
В ньому – Яриш…
І з того кола
Я не вирвуся вже ніяк.



2000

„Лупайте сю скалу...” Давно б уже злупили,
була би міць в руках та трохи більше сили.
А то спекотний жар і нестерпимий холод,
і надто вже важкий Каменяревий молот.
Минуло стільки літ, а з дикої долини
не вийшов нарід наш, не вийшов і донині.
З безмірності пустот не визволив він душу,
зате не раз губив надії ніжну ружу.

„Лупайте сю скалу...” Давно б уже злупили,
якби не біль віків та не понурі спини.
Якби покірність днів ярмо не прославляла
та яничарське зло до влади не наймала.
Аморфний стан життя: лукаве лицемірство,
спотворена мораль і щире лицедійство...
Найбільша мрія всіх – піднятись над рабами
і стати, перш за все, самим погоничами.

„Лупайте сю скалу...” Давно б уже злупили,
якби поводирі та й горщики не били.
Якби не пекло мрій, не чорна твердь спокуси,
не розбрат наших дій ще з Київської РУси.
Дивлюся навкруги – міцні стовбичать скелі,
немає лиш ніде Мойсея та пустелі.
Немає у богів для нас земного щастя -
то живемо собі, як трафить, себто вдасться.

Поставлені вже ледь не на потік
ті, що про них - "нацарював і втік".

2013

Ти нам виколюй очі, плюй нам в очі,
все'дно співатимем! Такі вже ми співочі...

2013

В епоху відьмаків і коновалів
Я вперше роздивився,
Що живу
В краю бузків, черемух і конвалій,
І жовтих лілій в річці, на плаву.
Дитячі очі райдугу вбирали,
Сльозилися від барв…
А за ліском,
Шляхетні й поставні,
Мов генерали,
Стояли соняхи,
Шикуючись ладком.

Бриніла стежка в соняхах струною
Тонюньою, бджолиною…
Куди
Ти, стежечко, спішиш?
Візьми з собою
Манюнього мене
І поведи
За обрії дитячої уяви!

Втікала стежка –
Спробуй, здожени…
І плакав я,
Чотирирічний явір,
В ожиновім раю бережини.

А лілії, конвалії і бджоли
Сміялися:
– Оговтайся, дитя!
За соняхами свище Дике поле,
А тут, в бережині, буя життя…

Хіба я знав, що так воно і буде
В засоняховім світі?!
Цілий вік
Для мене був одним суцільним буднем,
Що в чужині, в самотині протік…

І досвідом розжився не одразу –
Лиш нині,
Після всіх розчарувань,
Я став шукати рідну ту оазу,
Де розпочав свою життєву рань.

Хіба знайдеш?!
Під натисками вітру
Не вистояла, бідна…
То ж беру
Гірку, та заспокійливу
Півлітру –
Топлю печаль в горілці
І журу.

А лілії, конвалії і бджоли –
Десь там, у потойбіччі, за бугром…
Той, хто втіка за рідні видноколи,
Ніколи не зустрінеться з добром!


2002

Чорнобильські хащі – поліття комуни…
Румовище хати – дуби крізь вікно…
Жилѝ колись люди, сміялися луни:
бо грали, співали, пили мед-вино:

гуляли весілля! Вінчалася скрипка!
А далі ячала, і… вибуху гук!...
Роки за роками (піврозпад – не швидко)
лаштує її лиш маленький павук…

Коли-не-коли вітерець доторкнеться –
паломник поліської дóми, скрипаль…
Чи хто ще промовить осьó, усміхнеться,
і зніме смичок павутину-печаль?…


1998 (ред.2013)

Вхоркалися коні…
А прудкі тачанки
Зовсім розторохкались –
Прямо до розвалу…

Вгомонімось, хлопці,
Все почнім спочатку:
Почитаймо Біблію
Замість «Капіталу».

«Не убий!» – там сказано.
«Не вкради!» – написано.
Вчила нас історія:
Заповідям вір…

Що ж ми, діти бісові,
Служим дідьку лисому,
Всім священним приписам
Та й наперекір?!

Не почула вольниця
Голосу пророчого –
Напилась гарячої…
І пішла, пішла

По скелетах пращурів,
По добру праотчому,
Сіючи повсюдоньки
Чорнозерня зла!

Скотобійня впоралась
З мокрою роботою.
Втішились тачанками
Шашіль та іржа.

Гуляйполе втишилось –
Вже не снить кіннотою
Рясноросо кроплена
Часова межа.

Хлопці вгомонилися,
Вдовольнились чаркою,
Геть порвали Біблію
Та й на цигарки…

Може, все забудемо
Й почнемо спочатку ми
Кровію мережати
Чорнові рядки?..

Добре все – розвіяне,
Все лихе – посіяне,
І пора косити вже,
Та не нам –
Синам…

Воріженьки-недруги
Знову напосілися,
Незчисленні й жадібні,
Наче сарана!


2006

Сльозо моя, бідо моя – Суло,
Пропаща моя радосте єдина,
Ти помираєш тяжко,
Мов людина,
Життя якої марно протекло.
Хоча й було бурхливе –
Боротьба
Перетекла в поразку, безнадію...
Ти гинеш на очах.
І я жалію,
Що не така судилася судьба
Тобі й мені, і нашому селу,
А ось така –
Лиха вона й погана:
Я граю роль бездомного Івана,
А ти – правічна – витечеш в імлу,
В намул віків,
У незлічимий прах.
З твоїх лілей зостанеться лиш порох,
А все живе осліпне знов у норах,
У сліпоту ховаючи свій страх.
Ти гинеш... Чим тобі допоможу
В агонії двадцятого століття?!
Хіба що, замість казки, власним дітям
Про тебе, вже нічийну, розкажу.
Й вони – повірять, і твої сліди
Позначать на своїй чуттєвій карті,
А якщо ж ні...
Тоді вони не варті,
Суло... твоєї... мертвої... води...


1996

Я читачам лапшу не вішав
На вуха – чесна прямота:
Хтось по моїх простецьких віршах
Колись, можливо, прочита,
Як ми жили – хахли кучматі –
В раю бандитському, коли
У кожній нашій крайній хаті
Ми отаманами були.

Повірить хтось – поспівчуває,
Хтось – навпаки, ще й обсміє
І скаже: "Правди в нас немає
Інакшої – є та, що є...".
Або ж: "Ми бідні, бо багаті,
І нерозумні, бо дурні...".
І ще: "Відкриті – винуваті,
Відверто ж винні – ті в тіні...".

А що в ціні – того ніколи
Не знав ніхто й не буде знать,
Хоч всі ходили ми до школи
І дехто вчився лиш на "п’ять".
Я вчився гірше, ніж годиться, –
Та доки чую плин Дніпра,
Душа не втомиться трудиться
Й рука не випустить пера!..

2007

Знамена ввись! Урочистим парадом
СА ідуть, спокійні і тверді.
Убитим реакціонерами камрадам
сам час до наших вже ставать рядів.

Звільнити шлях брунатним батальйонам!
Звільнити шлях - ідуть штурмовики!
Хай сяє свастика надією мільйонам,
несучи хліб і волю на віки!

Востаннє нині чуєм клич до збору!
Борні себе готові ми віддать.
Знамена Гітлера здіймуться скрізь вже скоро,
кінця неволі вже недовго ждать.

Знамена ввись! Урочистим парадом
СА ідуть, спокійні і тверді.
Убитим реакціонерами камрадам
сам час до наших вже ставать рядів.

***

Знамена вверх! Торжественным парадом
СА идут, спокойны и тверды.
Убитым реакционерами камрадам
Приходит время в наши встать ряды.

Коричневым дорогу батальонам!
Очистить путь рядам штурмовиков!
Сияет в свастике надежда миллионам,
неся и хлеб, и волю от оков.

В последний раз сигнал услышим сбора!
В борьбе мы все готовы жизнь отдать.
Знамёна Гитлера везде взовьются скоро,
Конца неволи нам недолго ждать.

Знамена вверх! Торжественным парадом
СА идут, спокойны и тверды.
Убитым реакционерами камрадам
Приходит время в наши встать ряды.

2012

відкраялось по кращому окрайцеві
з усіх країв країни солов'їної
а залишки невкрадені ми краючись
серцями називаєм Україною
предивом осіянним Оріяною
поліссячком поділлячком покуттячком
опіллячком і зболено боянимо
в піснях своїх і краємось і мучимось
змаліли ж бо від краю і до краю ми
до крайнощів доходимо в руїні цій
і все одно всекрайні ми окраденці
великими лишились українцями!


1996

Холодні й голодні, як правило – босі,
Ми йшли по багнюці й кричали «Ура!»
Коли ж це було?!
Пам’ятається й досі
Та давня, глуха, ірреальна пора.
Всім сиротам – сироти.
Сталінські діти,
По суті ж, майбутні сільські кріпаки,
Ми мусили ревно й цинічно радіти
Тому, що загинули справжні батьки.

Несли ми, недоноски, пишні портрети,
З яких посміхались бундючні вожді,
І дріб вибивали зубів кастаньєти
У кожного з нас, несвідомих тоді.

Тепер ми свідомі! Та нас небагато
Зосталось на білому світі, на жаль,
Й сьогоднішнє наше,
Вже справдішнє
Свято
Підмішує в радість мінорну печаль.

Епоха московських і штепівських Берій
Ганебно сконала в бутті-забутті.
Та відгомін тих істеричних містерій
Псує мені настрій в сучаснім житті.
Я син цього краю. Гаряча кровина
Великого роду, козак з низових
Стійких запорожців. Чия ж це провина,
Що я байдикую по межах чужих?!
Спасибі селу за гостинні прийоми,
За всі частування й жадання добра,
І рідній Сулі, що вмира від утоми,
А все ж, мов сльоза, дотіка до Дніпра!
Тече до Ромна, до Лубен без упину
Джерельна вода із-під марківських верб,
Голубить вона колискову країну
Й колише на прапорі древній наш герб.
Умиюся вранці водою святою
Престольного свята у ріднім селі
Й полегко зітхну: я не був сиротою
На цій предковічній священній землі.


2005

Бог забира поетів молодими –
Для молитов також потрібні рими –
У виборі своєму він примхливий:
Аби обранець був іще й вродливий,
Розумний та освічений, при тому
Ще й вірний був покликанню святому.

Забрав Господь Антонича до себе
І Симоненка юними ще – себто
Омолодив архангельську квадригу
І записав обох в безсмертну книгу...
А щоб вони не старіли з роками,
Обставив Чубаями й Рихлюками
З обох сторін у янгольському хорі
І засвітив над ними вічні зорі.

Шляхом Чумацьким, що ледь-ледь міріє,
Йдуть кращі діти Матері Марії,
Ступають за скрипучими возами,
Що тяжко так вантажені сльозами
Солоними, мов та вода Сиваша...

Я ж бачу, як історія вся наша
Прошкує за поетами по тернах
В продимлених лаштунках і потертих.


18.07.2008

Режим колишній не довішав
поетів – де-не-де щебечуть,
дарма, що нині не до віршів...
Та ще не вечір, ще не вечір!

І я ще здосвіта римую
свої думки песимістичні
про зброю втрачену і збрую,
про вічні острахи дотичні...

Але іржуть на рубіконі,
на потопельнім запорожжі
чи то баскі пегаські коні,
чи то поганські вражі рожі.

І я в’яжу тремтячу риму
до нетерплячого сідельця
і мчу на рать необориму,
калину тулячи до серця...


07.12.2008

Лиш прокинусь, очима кліпну:
Під вікном старцює дитя
Синьооке... Ще більш осліпну
Від страму за таке життя!

Синьооке дитя – це ранок
Безпритульний... Дитя не зна,
Що на світі є сто забаганок,
А у нього лише одна:
Досхочу щось поїсти, вволю!..

Чуєш, раночку, йди в мій дім,
Разом зваримо бараболю
На солоній воді-біді,
Та й поснідаємо на славу,
Наберемося знов снаги
Будувати таку державу,
Щоб гриміло все навкруги!


2005

Вигнулась диво-райдуга,
Хмар проламавши стіну.
Діво Маріє, радуйся
За Україну!
Діво Оранто, радуйся,
Чаєчко сизокрила,
Що народилась-нарадилась
Проукраїнська сила!
Хай по ярах завражилось,
Підло зарегіонилось,
В райдугу йти - ми зважимось.
Господу лиш помолимось!

2007

Мегамарш це щось прекрасне, незабутнє й чарівне! Мегамарш – це марш і мега як та альфа і омега…

Вишивка і вишиванка, самоцвіт і цвіт тюльпана – Зорепад на рукаві, водограй на комірі…

Посмішка твоя прекрасна – незабутня й чарівна! Вишиванка на тобі – ти богиня на землі!

Відлуння погляду твого запало в душу в саме дно! Так! Це він – український наш! Незабутній мегамарш!

***

Квітуче поле солов’їне й барвінкове звабливим співом в’ється у тебе на спині?

Можливо, проте але…

Сором’язливе це волосся хвилями цунамі в безтямі розсипається на грудях в екзопелені?

Таке скажеш, ще чого…

Палка взаємність весняних та голодних поглядів давно чужих, але тепер своїх – які тобі належать нині?

Розмріявся, знущаєшся ти з мене, так?…

Шовкова нитка колоритом облітає наготу’твойого розуму спянілого о цій годині і однині?

Все мрієш ти, ну мрій і далі…

Спрагою налитий образ твій етнічний, калиною пристрасті прикритий,- він магічний?

Ні, просто екзотичний…

Рельєфи солодкі маєш ті бажані та жадані, але заховані під тим віночком із вуалі квітучодиких трав?

Знову ти про рідний край?…

Майстринями України згаптовані ті диво-птахи, що сполохано сидять на талії твоїй стрункій?

Вони ручні, але налякані, і дотику бояться…

Червонопрохолодною стрічкорічкою обвиті ніженьки твої, босоніж ступаючи по самім дні?

Приємна прохолода, вода з Дніпра…

Узором свята ти вишита сьогодні золотосрібними нитками і блискітки усюди- від п’яток до небес?

Вони з любов’ю і бісером пошиті…

Де видіти твою красу я зможу і цей весь антураж – коли відбудеться фантастовернісаж?

Все дуже просто – прийди на МЕГАМАРШ…:))

Живий ланцюг від Києва до Львова
Символ єдності Українського народу
Обєднання лівого й правого берегів
Нам подарунок від прадідів й дідів
Свято й велич в цьому дні
Так говорять «майже» Всі…
На небосхилі сузір’я дат
Мир і злагода у домі - лад
Двадцять другий день календаря
Над головами літає чайка кобзаря
Під ногами лід і сніг
За плечима сотні літ
Про обєднання в одну Державу
Як деюре і дефакто
В Акті Злуки і спільній думці
Як гаранта щастя між людьми
В консолідації і самоіндетифікації
У становленні політичної нації
Проблематика ще та…
Філософія проста – історія складна
Ментальність впорядкуйся!
Прислухайся і легітимізуйся!
Учора Захід-Схід , наразі – воєдино
Живемо цим – бо МИ єдині
У цьому наша філософія життя
В об’єднаності, цілісності
Й неподільності буття!

Сьогодні - в день двадцять четвертого листопада
В день сумнозвісний! Світом визнаний – День Печалі і Жало’би…
Понуро схилим голови за всих, хто в ті часи благав – ненада!
- Благаєм вас лишити хочаби крихти на дні тієї торби…

Але, як всим відомо влада СРСР – влада тоталітаризму
Закони все приймала, в колонії направляючи загони збирачів
Років тридцятих це було - у розквіт «таваріща» і Сталінізму
Утопія колгоспів і створення холери штучної для «куркулів»

За рік – максимум за два, лишилась лиш душа одна!
Понівичена, змучена, та втомлена...
Голодна…
Запалим же - ми свічку памяті! І, схилим голови понуро…

Прийшла зима. Навкруги у спокій вінчані ліса.
На Україні запала тиша. Небо все в ліхтариках.
Прозора пелена накрила все,- поля і болота.
Всюди снігу по коліна,- не пройти і в валянках.

Хурделиця у гніві. Морози з собою принесла.
Захід. Завірюха подалась у бік нацистів
ОУН-УПА зле як тяжко, погода все ж допомогла!
Схід. Лісовик-вояка взяв в полон п’ятьох чекістів.

Друже полковнику! Ось тримайте комуністів.
Друже полковнику! Ось вся зброя з рук фашистів
Що ж робити з вами – саранча? Якщо не ми то нас…
Вибору нажаль нема,- проте! Роздягніть і відпустіть…

Лежить лісовик в печері, і сон йому сниться.
«На Україні літо. Гаряче сонячне проміння.
На вигоні пасуться коні, біля нього молодиця.
На колінах стоять вони і в долонях їхні лиця»

Ранок. Прокинувся вояка від болю в голові.
Червоний, синій, голубий - будь-який… Ніч.
У скронях дим, очі - пил в кольоровій гаммі.
Оска'л вівчарки, знову біль - багнетний клінч.

Постанова. «Сезон полювання на звірей».
Постріл. Молочний порох. Ліс червоний.
Рекошет де голова не є броня. Плач дітей.
Крути й змії для отрути. Гулаг терновий.

Був план - розкулачення селян у шантропу
Колгосп. П’ятирічка в планокури і в генсеки.
Урбанізація. Селянин сів у машину бойову
Подався в ліс. Взяв він вила і бойову косу.

СРСР - сплав із радію, стронцію і репресій
Де індустріалізація потонула в каналізації
Де все і всі існувало від генеральних сесій
Епілог. Крах. Колективізації - комунізації

ОУН. УПА. УНР. ЗУНР - власна Конституція.
Незалежність. Україна Суверенна й Унітарна.
Власний Стяг та Гімн, Держави Герб і Демократія
Наш девіз «Воля і Свобода» - країна толерантна.

Ой вороне…
Вороне білий - засланцю
Охоронець ти чи найманець
Закований за всих одним ярмом
Ти - у чорній ямі з бездонним дном
Течеш не як усі - наперекір своєї долі
Створюєш скрижалі правди задля волі
Тебе ламали, в потрібне русло направляли
Тебе вбивали та не вбили, міняли та не змінили...

Розбите шкло
Від кулі – людожера
Розсипане й тремтить воно
Як комуністична ера

Розбита голова
Глибокі й інші рани
Під ногами Крутянсько-сніжна цілина
Червона – злита юнацькими тілами

Ще вчора – гімназія, студенти
Батьків кохана дітвора
Сьогодні – військові абітурієнти
І ранець набитий гільзами
-приїхали, станція " У Вічність"! Все-пора!

На бій, як в перший клас:
Гвинтівка - косить з ніг
Думками в інше - тамує біль
Зво'дити курок.
Сьогодні перший - останній твій урок…

Чекатимуть намарно
Батьки – дітей, Кохані – своїх єдиних
Надіючись обійняти і поцілувати файно
В міцних обіймах - рідних й милих

Триста юних душ за долю нації
Порубані мечем невігластва
Позасинали під гіллям акації
Пішли у вічність! У світові пророцтва…

До Вас Звертаюсь друзі!

Почуйте поклик цей ви надолузі

Що, для тебе Україна?

Задумайтесь над цим, як є хвилина…

І думи спокою того не будуть знати

Довіку правди будуть вимагати

Життя яскрового у небесах шукати

Сумувати – байдужість проявляти чи Радіти – від шастя мліти

Україна то Родина, а не в полі конюшина

Держава рідна то Ненька наша, тільки наша!

Хоч Батько степ широкий і одинокий проте єдиний, милий

Ось чому мов хрест на пузі, нам потрібно керівника у нашім лузі

Керівник повинен з честю нести це звання керівника

Керівник то є глава і одна у нього голова

І повинна голова завжди думати про нас!


Думки національно-патріотичної голови:


Понад усе люблю і поважаю!

Ціню і намагаюсь дбати

Про те, щоб Інші дбали!

Не забували! Про рідний край,

Про степ широкий! Про її лани , гаї, ліси й степи

Про ріки давні і озера.

Щоб гордість наша не згасала, козацький дух не забувала

Про Предків наших!

Щоб їх нащадки, діти їхні, діти України

Жили на цьому світі, білім світі .

Ми! Жили.

Й, цінили волю і свободу,

Яку Діди нам дарували, ціною власного життя!

В боях нерівних! В війні за незалежність !

За правду! Долю України.

Почуйте ж ви мене…

Зачаїлися грішні, думками
Стоїмо на розпутті шляхів
Що робити далі не знаємо
Хоча ні - маємо руки міцні!

Поховалися ті що по засіках
Нишком крадуть той овес
Долі їхні співані птахами
Чатує кровожерливий пес!

Силою думки і духом сповиті
Мужні й хоробрі серця
В протистоянні за рідну країну
Наслідок тому війна…

Над головами жовтіє блакить
На волосинці тримається все
Від спраги в очах усе майорить
А за плечима сумління одне…

Пройду я босоніж по розбитому шклу
По стежині, що тече -водоспадом до тебе
Окенські корали промайну по самому дну
Щоб ти скорше, берегами, притулилась до мене

Захлинаючись думкою знову благаю й молю:
-Ти степами просторими в моїй голові зелені'й!
-Ти лісами зимовими у мить звесняній!
-Ти плодами своїми мене одари!
Ти, моя – ти, така одна. Тебе, я смакую – тебе, я тремчу…

Моя Україно – моя ти країна, моя ти і радість й печаль
За тебе ця воля і слава і правда за тебе ця вся благодать
Молімо ж і ми Українські ми діти за свято на рідній землі
Бо маєм наснагу черпати з завітів Шевченка Тараса Григоровича

Душа не проситься на спочин –
Вона в зеніті сподівань,
Хоча й втомилася від збочень,
Перегінців і відставань.

Вона сьогодні торжествує,
Радіє світлу і теплу:
Не пропаде нічого всує,
Не перетліє на золу!

Хоча й на осінь повертає,
Та не похмуриться душа:
Перегортає, пригортає,
Довершує і доруша...


1990

Вирує весна в біополі мого Білопілля,
І Вир запірнає у Сейм, а вже той набира
Всесилля, аби донести в подесенське привілля,
Всі барви і звуки Сіверії – в дар для Дніпра.
На півдні ж сумському, пропахлому сонячним воском,
Аж там, за Посуллям, де жде мене рідне село,
В соснових борах відкликаються Ворсклиця й Ворскла
Й охоче підспівують сестрам Боромля і Псло.
Симфонія лісу, і степу, і чистого поля
Пронизує душу і кличе в зозулисту рань...
Люблю тебе, Сумщино рідна, – якби ж моя воля,
То я приєднав би до тебе Дінець і Лугань.


2007

У потязі «Південному» лежачою драбиною
повільно відповзатиму до степу й до моря
де пахне вітер соснами трояндами й глиною, де
Бог на варті мліє у невтомному дозорі

там чай травою м’ятною нагадує про бабине
там всі цілунки струнами у серці ще бринять
побіленою хатою фіранкою із блямбами
шовковими червоними у серці пломенять

деньки моєї юності прибоями напоєні
находжені стежинами між теплих каменюк
що виростають квітами і рани непогоєні
від їх тепла південного загоюються тут

я буду доторкатися до гарбузів та персиків
до сивих слив старого, застарілого садка
я буду бавить песика онука того песика
що м’ячика блакитного ховав у будяках

а ми з ногами босими шукали та сміялися
і знали що не м’ячика – шукаємо земне
чуття яке у поїзді спітніло та пом’ялося
і втратило тебе а потім втратило й мене

у потязі «Південному» із пляшкою котлетами
з малим дитям кросвордами із псом на повідку
чи зможу я піднятися злетіти понад Летою
розправити крилята повернути на віку?

чи насмічу у пам’яті ступивши в недозволене
прибоями розмите і засипане піском?
моє минуле зтоншане спресоване зпрозорене
накрите всим життям неначе чорним баняком

чого шукати? істинно. хіба той пес загавкає?
хіба воскресне бабине у кружці кип'ятку?
я повідком й кросвордами прив'язана під лавкою
і крилами не годна вже перелетіти ріку...

а ми з ногами босими шукали і сміялися
і знали що не м’ячика – шукаємо земне
чуття яке у поїзді спітніло та пом’ялося
і втратило мене та знову втратило мене
я буду доторкатися до гарбузів і персиків
до сивих слив старого застарілого садка
і буду бавить песика онука того песика
що м’ячика блакитного ховав у будяках

у серці будуть спомини недогорілі залишки
розтертий тлін колишнього між теплих каменюк
що обросли вже квітами.. і тільки мильні бульбашки
на радість мого песика та сина будуть тут

25.02.2013

В одному лісі на полянці жили різні звірі
Жили добре, не сварились – в злагоді і мирі.
Але раз прийшла ідея школу їм створити
І у ній могли б вони діток своїх вчити:

Плавать, бігати, літати, лазити, копати –
В різних галузях себе сміло проявляти.
Цю ідею всі разом дружньо підхопили
І спільними зусиллями нашвидкуруч зробили.

З гордістю поглянули на своє творіння
І з наступного вже дня почалось учіння.
Щоби кожен різнобічно розвиватись зміг
Навчальна програма – однакова для всіх.

Кролик дуже добре бігав – як вітер носився,
Проте на уроці плавання ледве не втопився.
Це його настільки шокувало й травмувало,
Що тепер і бігати почав він невдало.

Орел умів прекрасно в небесах літати,
Але довелось йому рити і копати.
Якби не старався він справу цю зробити,
В кінці-кінців довелось його в лікарню положити.

А за цей час поки там мучився – лічився
Цей наш орлик і літати зовсім розівчився.

Так на цьому світі, видно, повелося,
Бо з іншими тваринками те ж саме відбулося
Всі займались діяльністю чужою й через це
Вони втратили можливість проявляти себе.

А неврахування особливостей
індивідуальної природи
Не призводить ні до чого доброго,
окрім шкоди.
31.03.2013

Березневе небо плаче лицемірними слізьми.
Напинаю парасолю – йду на похорон зими.
Пережив її, закляту, вже приречений на смерть,
поминальну вип’ю чарку, переповнену ущерть!
Всім, кого на тризні стріну, щиросердно посміхнусь,
щоби бачили і знали: я нічого не боюсь!
Ось відрине водопілля і підсохнуть всі шляхи,
й переоряться огріхи, і відмоляться гріхи,
і тоді я в путь-дорогу зазбираюсь до села,
до зела до молодого, до живого джерела.
Від Сули, що поїть щедро кучерівські явори,
навпрошки піду на Рудку до Галини до сестри.
Там забуду про лікарню – в подорожниках посплю,
все, що змалечку любилось, знов досмертно полюблю!

2010

О ранковій порі
На Холодній Горі
Упізнали мене солов’ї
І зозулі…
Ви скажіть, солов’ї,
Де тепер Сагарі,
Де їм доля сучить
Свої дулі-щедрулі?

Ви, зозулі, скажіть,
На якому ж добрі
Розростається зло,
Що пустошить нам душі?
Як порідшало хат
На Холодній Горі,
Як без них дичавіють
Черешні і груші!

А Холодна Гора
Сонцем сльози втира
Яворам і тополям,
Що понад Сулою…
Покоління моє
Вимира… вимира…
Хто ж тепер у селі
Поговорить зі мною?


1998