Красуня, яка мене любить,
Про мене лиш думає все.
І пестить цілунками в губи,
І квіти найкращі несе
Красуня, яка мене любить.

Красуня, яка мене любить.
Зітхає… Все «Ох!» їй та «Ах!»
Врятує мене від погуби,
І сяє у ніжних піснях
Красуня, яка мене любить.

Красуня, яка мене любить,
Розвіє всі думи сумні.
І поглядом теплим голубить,
Дарує смарагди мені
Красуня, яка мене любить.

Красуня, яка мене любить –
Дощами умита земля,
Що словом пестливим, не грубим,
Збадьорює і звеселя
Красуня, яка мене любить.

Красуня, яка мене любить –
Вінець мрій усього життя.
І ось до небесного шлюбу
Зі мною іде в майбуття
Красуня, яка мене любить.

8-9 квітня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Попід зіркою гірко́ю,
понад гі́ркою парко́ю,
серед ночі поміж літа
проти вітру полетів ти…

Хто міг знати, що так буде?
Я гукав тебе крізь груди!
Я не знав про хресні крила,
бо любов не говорила…

Богородиці в коханні
був зізнався аж в останнє.
І Вона сказала: хто́ ти,
біль мій звівши до нудоти…

Хай! Тепер сховаймо спомин.
Ти вже попіл, я ще ко́мин.
Хтось підходить, руки гріє.
Це не гріх, Свята Маріє?..

26 червня 2007 р., Київ

Зустрівши кілька снів, невидимих таких,
закутаних у превелебну ніч нечу́тно, –
на тиші днів нових, між проявів тонких,
радію світлу я і посміхаюсь чудно.

Достатньо вітру й трав, розпатланих по нім,
аби згадати все до кінчиків коріння,
коли конем-вогнем у табуні чумнім
я мчав крізь смерть до кращого створіння!

Не треба ані книг, малюнків чи пісень;
ба, навіть солов’ї вже зайве нарочиті,
коли ти знаєш сам, що це останній день,
а всі майбутні сни завчасно відпочиті.

10 грудня 2008 р., Богдани́

Наперекір, усу́переч
мені відмовиш – ні!
Коли ж тебе усю́ береш –
дурні́ слова, дурні́.

Такого наговорюєш,
оспівуєш таке,
що "ні!" вже перетворюєш
на "так" м’яке й п’янке.

Тобі видніше – з темного,
глибокого кутка –
як вірш мене приємного
тобою дотика.

Тобі так чутно здалечку,
із ковили віків –
як дириґентську паличку,
зламав тебе мій спів.

Захочу – зацілуюся,
до дна душі дійду,
всім серцем заворкуюся,
візьму все доладу́.

Захочу – завтра викину
від голови й до ніг
тебе, яку вже виконав
і теж відмовив – ні!

7 лютого 2001 р., Київ

Замість твоїх обіймів, втопаю в укривалі.
Закрию двері, приспущу гардини
І ляжу спати, щоб думки мої повсталі
Поснули тихо й серце не будили.

Чотири стінки, хоч-не-хоч шалієш.
Безумлю я, од всіх мотивів горопашних,
Та що мені то все, як ти мене пригрієш
І зацілуєш, скриєш от всіх бід тих страшних.

Рятуй! Рятуй мене, мій милий, мій пестивий!
Я відчуваю втому усевладну.
Залізь під ковдру, обійми се неквапливо,
Відчуй мене безжурну, відчуй і безпорадну.

Твої вуста кричать про мене
І на слуху твоє кохання,
Начебто серце незранене,
Та бить тих чую затихання.

Кричить, співа, малює словом,
Дарма то все, мовчало б краще
Вороже голосище твоє
Усе, що каже - непутяще.

Та я все вірю в кожний подих,
Що ти здаєш, що ти зроняєш.
І це мій біль, і це мій подвиг.
Мені мій яв ти цим втинаєш.

Тікай, іди, люби другую,
Кричи про неї все, що хтів.
Дійди, себе я не руйную -
Шукай кохання в інших дів.

03.04.2020

Аби в твої вуста – та й правда..,
я б зосередився на них.
Вони – твоя кози́рна карта
у грі, де мій затято вдих.

Чим більше ці вуста цілуєш,
чим солодше милуєш їх,
тим швидше зрадженим ти будеш,
тим віритимеш довше в них.

Переступивши забобони,
я склав усе своє майно
до ніг прекрасної горгони –
і обманувся все одно.

Взамін я маю дуже мало –
ні слова правди і тебе,
у кого кожна лжа – це жало
твого великого цабе.

Однак, тебе любити варто
за присмак ба́йок чарівни́х.
Аби в твої вуста та й правда.., –
я б не образився на них.

6 березня 1996 р., Київ

Я вже був колись… Пам’ятаю
цю осліпленість збожевілля,
на навколішках власних останків
неприховане незусилля,
як літав сорок день без себе,
але мав ще про себе згадку.

Я вже був колись. Бачив небо
на примруженні мо́го світанку…
Я вже є – і мене немає.
Я кричу – і ніхто не чує,
як сьогодні мене приймають
у обійми нового чуда.

19 грудня 1989 р., Київ

Весною тебе любитиму,
У нас буде шалений роман,
Милим тебе називатиму,
Любові буде повен океан.

Я по-новому оживу,
Як той підсніжник весною,
Тільки одного тебе люблю,
І думками я лише з тобою.

Люби красиво,ніжно,
Тільки мене одну,
Люби безмежно, страстно,
Не забувай Весну.

У світі так багато всього,
Але мало щирості,

Перша брунька, перша цьомка –
То весна.
Плеще, плеще у долоньки, чарівна.
І сокоче, і цвіркоче горобцем:
«Хочу, хочу, хочу, хочу бруньок ще».

Друга брунька, друга цьомка –
То весна,
Королева, в місті Лева, чарівна.
І співає, і цвіркоче наш трамвай:
«Хочу, хочу, хочу, хочу в ліс і гай».

Третя брунька, третя цьомка –
То весна,
Вся в обновах, кольорових, чарівна.
І сокочуть, і цвіркочуть малюки:
«Хочем, хочем, хочем, хочем до ріки».

Розчісує вітер волосся мені,
А небо вплітає хмарину,
І я вже лечу наче в дивному сні,
В блакить світанкову полину.

І сонечко ясно цілує вуста,
До серця мене притуляє,
І пагони світла в душі вироста
Із зерен, що Бог засіває...

Мить й промінь-смичок доторкнеться землі,
Карпати заграють, мов скрипалі...

Створю тобі вірша
для тих, кому за тридцять,
а для тих, кому за сорок,
хай чекають ще п’ять років.
Про цей намір
складеться дивне враження,
ніби це й не вірш,
а якесь відображення
мене – від тебе,
як анґела – від неба.
Але не забувай про час,
про те, що для нас
хотілося б мати все навпаки,
ніж в інші віки́.
То ж ліпше лишаймося
при великій вірі,
середній надії
і маленькій любові…

29 березня 2004 р., Київ

***
Ти на хвилинку завітав до мене –
Крізь сірий сум проглянула любов!
Як первоцвіти, весняні катрени
В душі моїй порозцвітали знов…

***
Списи зелені підняли іриси –
Вони пошану віддають весні,
А на газонах золоті нарциси
Палають, наче сонечка ясні…

***

Он абрикоса, наче люстра світла.
Холодний вітер гілочки хитає.
Самотній джмелик з квіточки на квітку
Невесело якось перелітає…

21.03.2020

Там, за вікном, живе велика ніч,
а я сховався тут і помираю.
Мої думки – така маленька річ
у безконечності нічного зорекраю.
Мої думки – така маленька річ…
Я вже не знаю: хто я і нащо?
На що я?.. Що я? Що себе шукаю?
Усе, що вічне – вічне поки що?
Усе, що вічне поки що – буває?

Життя – це закодований псалтир.
Що зміг порозуміти, те і маю.
Мої думки – маленький поводир:
веде сліпого, а куди – не знає.
Мої думки – маленький поводир.
Думки мої… Говорячи – мовчу
і сам з собою у мовчанку граю.
А що було, коли б мене хто чув? –
Подумали б, що справді я вмираю…

Я чую стукіт сонних поїздів.
Я чую: дише та, кого немає…
Ця ніч – вода на дні колодязів,
де я дрімаю…

21 червня 1989 р. – 27 березня 1990 р., Київ

Наче музика ллється із раю –
Далі неба ячать голубі.
Обіймаю тебе, пригортаю,
Розчиняюсь, кохана, в тобі.

Обіймаю так солодко, ніжно…
І по шкірі шовковій рука –
Як по струнах смичок – дивовижно
Лебедіє пестливо й шука

Чарівливі долини і гори,
І печери в лісах потайні…
Буйний стогін, як море, говорить
Як нам солодко, наче у сні.

Мов зітхання нічного зефіру,
Теплий подих лоскоче вуста.
Я кохаю тебе понад міру,
Чарівнице моя золота.

Божевільно красиві очиці
Випромінюють щастя нектар.
Ми з тобою – дві пристрасті птиці –
Підіймаємо хвилі до хмар.

Підіймаємо знову і знову,
Фантастично, в усіх кольорах
Водограї танцюють любові
У закоханих наших очах.

Незабутні кохання хвилини
Під широкими щастя крильми…
О життя дивовижні перлини! –
Умліваємо в спогадах ми!

23 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Цей березень на рівностої днів
так задубів і так закрижанів,
що на віконниці захмарних храмів
святих рівноапостольських Авраамів,
дочок небесних і благи́х синів,
посипав сніг, а з ним і Божий гнів!

Три блискавки, звиваючись в одну,
вдаряли в неба сніжну глибину,
валяли ліс, на річці лід трощили,
хрестили цей безбожний світ щосили!
Я скільки жив-не-жив, а не збагну
таку ману весни, чи ба, ціну́!

Ще до беріз не доточився сік,
а їх – під лід, гатилом у потік!
Ще сосни зовсім не попросинались,
а вже, де ліс, – розвалля позостались!
Та цур мені! Ні слова про людей!
Давно в селі ані душі ніде́!..

4 березня 2003 р., Київ

Знов дорога в небо верне,
І весна красою дзенька…
Очищатися від скверни
Починаю помаленьку.

Це - душа твоя і слово
Мою нову долю пишуть.
І зникають поступово
Всі захоплення колишні.

В небі голубому тануть
Хмари темні, почорнілі…
Ренесанс душі, світанок
В серці набирає сили.

І поволеньки, потроху
Вабиш і до себе кличеш…
Ти нову життя епоху
Твориш, наче Беатріче*.

І у слові обережний –
Вибухаю полум`яно!
Я люблю тебе безмежно,
Серденько моє кохане!

Шал обіймів. Серце вирви
У солодкім поцілунку…
Відтягла мене від прірви
Для життя мого рятунку.

Божого не втратить лику,
Вирвати розпусти жало!
О, любов яку – велику! –
Ви, Боги, мені послали!


20-21 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Тремтять вогні в космічній далині –
дурманить ніч їх зоряне безсоння…
Я не боюсь стрічати нові дні,
хоч що не день, то вогняна безодня.
Безодня невідомих відкриттів,
непередбачених, непередчутих!
Я вже давно торкнутися хотів
їх праскелетів, згорблено прикутих…
Я коло них збагну своє єство:
мене погасить тільки час всевладний!
Виходить, я – покірливий вогонь?
і безпорадний…

13 листопада 1998 р., Київ

Як солодко відчути повне право
на вільний дотик до хмільного тіла,
до губ, зволожених жагою, до яскравих,
до рук, підсолених перемаганням сили,
до ластовиння на твоєму лоні,
до мочок вух, не стомлених чутками,
до скарбу вій, перлин твого безсоння, –
до тих очей, які зорять зірками.
В одному оці я, твій полонений,
а в другім оці ти, моя безмежна,
чаклуємо у червнях літ зелених
два простори любовей протилежних!
Вони зійду́ться у єдину воду,
у ту вологу, що при поцілунках
продовжує непереривність роду,
народжує історію в малюнках,
у пам’ятях, у дотиках, у злетах,
у ностальгічних пориваннях в очі,
назад, але в святі моменти,
у менти перших почуттів пророчих.
Такою я тебе пізнав спочатку,
блудницею священною і злою.
але як лоскотно зависла в серці гадка,
що лиш зі мною ти була такою.
Бо тільки тіло буде потерпілим,
а те, що доторкнулося – вже вічне:
моя душа з твоєю полетіли,
тримаючи зв’язок міжгалактичний.

18 грудня 1994 р., Київ

Зустріти щастя первоцвіт
Така оманлива спокуса
Його блакитний колорит
Не писана ніким картина

Чекає кожного душа
Моменту істини , польоту
Відверту лірику пера
Де ми втрачаємо рівновагу

Не нами писані пісні
Яскраві запозичать фарби
Моменти кращі у житті
Ніколи не порушать клятви

Пліч о пліч, вірністю в займи
Долаючи поточні скрути
Порадою ціна в ціні
Ми змушені за все віддати.

Мовчали дні , мовчали ночі
В тій тиші забувалось все
Струмки єднаються в потоки
Хвилює кожного своє

Над горизонтом сходить сонце
Лунає співами весна
Скидає осінь жовте листя
Роки фарбує сивина

Сумує за вікном десь погляд
Радіє зустрічі зоря
Хтось заспіває , хтось заплаче
Цвіте , і в*яне рух життя

Посмішка дня , затишок ночі
Минуле пригадалось все
Струмки єднаються в потоки
Бентежить кожного своє.

Якийсь таємний запах у весни,
він проникає в душу, як проміння.
Тремтить, мов спомин, лиє віщі сни,
які ти жив давно і без сумління.

Леткі уривки древніх повістей
про незбагненну розкіш і злиденність
моїх життів, життів моїх ідей
зліпили цю доречність і щоденність.

Я – глина. Ідеальний матеріал
для виправлення помилок минулих.
Життя істот – предовгий серіал,
в якому тільки титри обминули.

Між серіями чорно повсякчас.
Ми знов з’являємось, лише одкриєм очі:
то Космос – безіменний автор нас –
трембітами безсмертності урочить.

Якби ж усі побачили себе
у повний зріст від кінчика коріння –
ніхто б із нас по-справжньому не вмер,
була б весна, відродження, горіння…

Я так люблю той запах від весни,
що будить зранку, вітерцем тріпоче:
"Ну що, філософе, сьогодні віщі сни
тебе не налякали серед ночі?"

7 серпня 1990 р., Київ

Серце плавиться в ніжнім слові,
Відчуває життя весну…
Я купаюсь в твоїй любові,
У волоссі яснім тону.

І на зустріч до тебе лину –
Над землею, мов Аполлон.
Щоб потрапить – не на хвилину
В чарів світлих оцих полон.

Вітерець весняний повіє
І до хмар нас обох здійме.
Ув обіймах палких – німію,
З губ солодкий спиваю мед.

У гойдання пестливій хвилі
Я у стогонах в рай летів.
Ув очах божествено-милих -
Щастя промені золоті.

- Любий, любий, - сяйні зіниці
Промовляють мені без слів.
Ми злітаємо, наче птиці…
Як без тебе раніш я жив?!

У повітрі, понад Землею,
Так голубимося крильми…
Ні! Завжди ти була моєю!
Це зустрілися нині ми!

14 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

...однажды вечером
усталый и потухший
войду-вползу
в уснувший старый сад
свалюсь в траву
своей неловкой тушей
а надо мной висят
земные груди -
груши
а надо мною
перси -
персики висят
и я прильну
приникну к ним губами
не отрываясь
пью земное молоко
не чуя под спиной
колючий камень
а надо мною небо
высоко

Відкинь щодення!
Твердощі ствердінь.
Залиш печаль на покуті спонуки.
Відзнач любов на тлі як світлотінь,
моя художнице, моя розлуко!

Зажди ще мить…
Зажди маленьку мить,
яка в життя обгорнута чужими.
Мені щемить – тобі не менш щемить.
Вони помруть між нами ще живими.

А лабіринт?
О, Боже, Лабіринт!
Сама весна суцільна поміж нами!
Ми не зганьбили мить. Ми – миті мить.
Прости мене. Прости мене! Вустами…

23 липня 2003 р., Богдани

Отака вже воля неба –
Вроди-зваби таїна.
Ти притягуєш до себе
Все навколо, як весна.

Сіються слова і квіти
Всі – красі душі й лиця.
Вже не знаєш де подітись
Од відвертих залицянь.

У приваті і відкрито
Все плетуть словес вінки.
В захваті несамовитім –
І жінки й чоловіки.

Пелюстками вся дорога
Стелиться тобі до ніг.
Ти ж кохаєш лиш одного,
Ще й ревнуєш до усіх.

І бува, в німім одчаю,
(Дивно бачить річ оцю!)
І зальоти пробачаєш
Ти своєму молодцю.

Хто розкаже, в чім тут справа?
Він у ліжку, певне, ас.
Має чубчик кучерявий
З ловеласів ловелас?!

Ні, волоссям він сивіє,
І на вроду – не Делон.
Але мліє жінка-мрія…
Чим він взяв її в полон?!

Бо поезію, як вишні,
Любить королева фей.
Він чудові пише вірші
І співає, як Орфей.

Бо неначе стиглі дині
Твори – діаманти мрій.
Їх вирощує єдиній,
І дарує тільки їй!

10 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

На кінчиках пальців твоїх
миттєвості, стиснені в вічність.
Лише доторкнися смичком –
і ти їм даси свободу…
Вони утечуть аритмічно
повз нерви натягнених струн.
Це буде твій власний струм
із звуків чужого століття…
Це сльози моєї скрипки
на кінчиках пальців твоїх…

30–31 березня 1989 р., Київ

***
А вже весна цвірінькає в кущах,
а вже «угу» провадить з голубами,
а вже комашка, гілочка і птах
до сонця пнуться, мов дитя до мами.

Ми спали, Боже, той зимовий сон
такий солодкий і такий цілющий.
І пагін кожен з лагідних долонь
росте царем, дитиною та учнем.

«Життю віват!» – цвіркочуть горобці.
«Угу! Угу!» – знов голуби на хаті.
Он первоцвіти мліють в молоці.
Тож нумо, люди, весноньку вітати.

Коли всевладний майстер-Бог
створив в екстазі чоловіка,
то той мав сплачувати борг
лише добром, лише до віку.

Так і було б. Але юнак
зненацька занедужав дуже,
занудьгував, та так, та так,
що світ йому став осоружним.

І тут замислився Господь,
і дивлячись на хлопця муки,
почав творити іншу плоть,
піднявши вище неба руки.

Він взяв сто променів палких,
зірниці загадкову казку
і тихий плескіт хвиль морських,
і вітру трепетную ласку,

далекий жур прекрасних зір,
цнотливість місячного сяйва,
величність непокірних гір,
принадність ночі, сонця барви

і ґраціозність диких сарн,
і запах першої троянди,
ще й іскру блискавки, та з хмар
невтримний дощ із діамантів,

і гнучкість ви́ткої лози,
і жар вогню, й солодкість меду,
і свіжість ранньої роси... –
краси довічної прикмети!

Господь все воєдино склав –
і виліпив богиню, Жінку,
життя вдихнув і так сказав,
той дар вручивши чоловіку:

– Бери, що є, і не сумуй.
Її змінити ти не пробуй.
Блаженствуй з нею, рід заснуй.
Добром плати свій борг до гробу!

6 березня 1990 р., Київ

Жінка -творіння Творця,досконалого і вищого Митця,
Рисами наділив її такими, задум цей слід зрозуміти,
Щоб життя на Землі процвітало, щасливо дорослі і діти жили...
Чоловіки – це мужність, сила і відвага,
Щоб на Землі був мир і спокій, головна їх роль...
Якщо ці ролі не ганьбити, не рватись до багатства, і сумнівних утіх,
Гармонічно жити в мирі, природу і людей навколо цінувати, поважати,
Багато кращим стане все, що бачить зір...
Доросле покоління, передасть наступним,той приклад – кращий всяких слів, законів,
Що є хороше, а що ні, чого слід уникати, чого не слід робити... 4.03.18 10.40

О, жінка, ти досконалість,
Природою в дар тобі дано,
Народжувати дитя, і не одне
Ти стимул в житті для чоловіків,
Не потрібно їм інших причин,
Щоб в політ завжди прагнути,
І честі, слави їм домогтися,
Така граціозна, така красива,
По життю, ти йдеш як диво,
Блаженство, радість випромінюючи,
Завжди впевнено крокуючи,
Хочеш зробити світ добріше,
Створити затишок і виховати дітей ...2009
(переклала на українську мову 22.05.18 6.10)

Что может женщина – не счесть,

Природа главную ей роль дала

И материнством наделила,

Рожать, воспитывать детей,

Свое тепло и душу им отдать,

Чтобы потом гордиться ими…

18.06.17

​

А тут – інакші гульки...
В шафранному провулку
Торгує цибулинням,
Тюльпановим насінням

Майстриня.

Охайна та привітна
Приваблює вітрина.
І сонячний промінчик
Засліплюючи, тішить
Настійно.

Забувши про цигарку
У нетрях маринарки,
Мурен літературних,
Улесливу байдужість,
Всміхнуся.

Мене чекає офіс,
Відвідувачі тоскні,
В яких усе непросто...

В тюльпановій лілеї
Живе казкова фея
І мріяти про неї –
Спокуса.

…І сік калини на устах, і образ чистий і прекрасний,
Коли витає диво-щастя і спів злітає, наче птах.
Коли старі гаї шумлять мелодію палкої ночі,
Коли трикриле серце хоче освідчень тихих при свічах…
Відкрий цих митей вищу суть, вчитайся в долі віщу мову,
Вбери яскраву одіж нову, яку три ангели спрядуть.
Ти – вічна юність молода, вогонь, що в серці не згасає,
Вино, що присмак волі має і ллється-п’ється, як вода.
Ти – у купавах, у вінку. Ти – у намисті із гранату,
Запам’ятай цю мить, як свято, як мітку на своїм віку.
Бо що життя – іскриться пломінь, в огні тріщить деревина…
А далі – спомин… дим… і повінь… і срібна чаша від вина…
І не твоя у тім вина, що дим розвіється дочасний,
Ти – діва, світла і сумна. Твій образ чистий і прекрасний.

7 березня 2020

Вже весна. І пнуться первоцвіти
На промерзле груддя… а проте –
Я про серце жінки золоте
І про вміння цілий світ любити.

Я – про сонця усміх... про розлите
Повеління буйності святе!..
Вже весна – і пнуться первоцвіти
На промерзле груддя. А проте…

Уповаю: жити, жити, жити! –
Хай цей світ любов’ю проросте,
Відбуяє все, що молоде,
Що уміє вищати й радіти…
Вже весна. І пнуться первоцвіти…

6 березня 2020

Зорі в криниці холодні, як пальці.
Крик веселить село.
Олесе-Олесе, твоїй панні Ґандзі
компреса би на чоло…

Сюніч приповз поранений Фавн,
м’якуш кришив на поріг совенятам,
і знову нещасний пан Ян
місячний стовп шукав обійняти.

На довгих ліанах гойдався звук!
недовго … воронячий кар
вирвав у Яна скрипку із рук,
крапнувши жирний бекар.

І світ спростувався; і зорі недобрі,
де мріявся спів;
і місяць так вірно і рівно за обрій
професор якийсь довів…

Ні! Це не пауз сумне дозвілля.
Так вже призвівся світ,
що поцейбічних істот свавілля
нищить незвичний цвіт…

Русалка ключем від нотного стану
лоскоче не тих осіб…
Скрипко, дай змогу панові Яну,
бодай, заробити на хліб…

27 лютого 1992 р., Київ

Лавра всто́їть. Час розщепить стронцій.
Ще один легенький землетрус,
мінус тридцять, дощ – і довге сонце
переважить з мінусів на плюс!

Ще один буран у атмосферах
пополоще наші кісточки,
що не встигли в Лавру, де в печерах
заточились вічні балачки.

Десь електропоїзд зійде з рейок,
чи автобус упаде в Дніпро,
чи голодний страйк старих єврейок
десь провалить станцію метро.

Це ще буде тільки раз, останній –
і мине диявольський гіпноз.
Київ оживе. І диктор зрання
помилковий виправить прогноз!

Дням і душам, свіжим і погожим
Бог відчинить сонця довгий шлюз.
Вірю я: Він мріє серцем кожним
переважить з мінусів на плюс!

23 грудня 1994 р., Київ

Сяє сонце в небі,
Легкий весняний вітерець.
Це для весни початок ,
А для зими кінець.

Перші проліски,
зійшли тюльпани,
І загоюються давні рани

Квітом скоро вкриються поляни.
У всіх щастя,
А в мене,
на душі кайдани.

Ці замки,
Не просто так зламати.
Нема кохання ,
Його ще треба відшукати.

Того, з ким справді
Зможу відчувати.
Того з ким справжньою
Я зможу стати.

Сяє сонце в небі,
Легкий весняний вітерець.
Це для весни початок ,
А для зими кінець.

Перші проліски,
зійшли тюльпани,
І загоюються давні рани

Квітом скоро вкриються поляни.
У всіх щастя,
А в мене,
на душі кайдани.

Ці замки,
Не просто так зламати.
Нема кохання ,
Його ще треба відшукати.

Того, з ким справді
Зможу відчувати.
Того з ким справжньою
Я зможу стати.

Турбуй моє мовчання -
додай думкам ваги
Карай моє вагання -
шляхів сплети сліди...

Пусти у тишу повінь -
зміст інший підбери
Очам палає промінь -
у полум*ї в займи...


Додай в нічне безсоння -
своїх снодійних чар
Струмком спішать бажання -
пити напій - нектар...

Взаємністю проймися -
вразливістю зрости
Того , кого голубиш -
міцніше пригорни

Тривож , і намагайся -
думкам даруй політ
Карай бурхливе щастя -
дивуй цей білий світ.

Світлий настрою міраж -
Ранковий зустрічі романс
Обрій омріяних прикрас -
Такий закоханий у нас...

Ця щира посмішка весни -
Цвіте взаємністю краси
Такі тендітні пелюстки -
Іскрять у променях роси...

Кружляє насолод каскад -
Ніжить таємністю принад
Рай полонив Едему сад -
Де ми у солоді розваг...

Ласкава юність золота -
В очах твоїх суму сльоза
Моя ти пісня солов*я -
Звучить в тобі душа моя.

Губляться промені в росі
Іскряться вогники рясні
Бентежать лоском бірюзи
Тамуючи цнотливі сни...

Нас тамувала ворожба
Шовком стелилася трава
Чарівна , зоряна журба
Запрошувала в забуття...

У враженнях той первоцвіт
У полум*ї той первоцвіт
Вразливою була душа
Її вінчали небеса...

Як швидко ті минали дні
Спів молодості у весні
Роки - рокам , пісень - пісні
Закоханим зоря - зорі.

Bye-bye, my February,
двадцять дев’ятий день.
Зими бездушної
останній поцілунок.
Спалю поліно розмальоване,
зодягнене в фату,
прикрашене стрічками
паперовими.
Мій ко́мин теплий
слухає мене,
він ще від пра́діда
сповідує родину.
"Bye-bye, my February," –
дрижу й кажу йому
і кочергою
б’ю в лице поліно.
Яскряться очі
ідолки-зими,
тріщить кістяк,
обплутаний вогнями,..
о, єретичко,
злі твої пророцтва, злі!..
я загубив той слід,
що йшов од мене з осені.
Мов кіт, засну,
побачу сни спотворені.
Прокинуся
на ліжку березневому.
Хай завтра, в перший день
весни своєї високосної
я в синє небо кину м’яч –
"Good morning, March!"
Дурна луна
розкотиться низькими тембрами –
"Good bye, my winter!
Bye, my darling February!"

29 лютого 1996 р., Київ

Зрілі стосунки , які напрочуд
зіткані пружністю сильної нитки.
Крила зміцніли, рішуче несуть!
Цінні, довершені мудрістю, злитки.

Сталося так, заблукали вони:
довго, стежками тернистими в полі.
Вже одружились їх доньки й сини.
Тільки для них не знаходилось долі.

Мрії зростали, будили вогонь.
Якось зустрілися двоє знайомих.
Школу згадали, торкнулись долонь.
Біле волосся у нього на скронях.

Відгук турботи світився в очах.
Щирий запал в голосистій розмові.
Мужність відчутна в широких плечах
та небайдужість у кожному слові.

Інколи Небо дарує блакить.
Вже забагато років промайнуло.
Надана Богом для зустрічі мить,
долі з’єднавши, любов’ю зігріла.

26.02.2020

Вештався люд, і серед його слідів
я на нюх переслідував дві валянкові плямки.
Ти стояла біля розкладу електропоїздів
і хотіла їхати у північному напрямку.

Я присів коло ніг твоїх, потім ліг,
нагло лестячись з ними хвостом і гривою.
Ти не зразу побачила, як мокрий сніг
межував на щоці зі сльозою грайливою.

Ти не вміла зустріти рукою мене,
ти боялася зустріти мене рукою.
Ти давала мені ковбаси – я не…
я не міг її їсти зимою такою.

Не дивуйся, чому я до тебе прилип,
я ще довго за потягом бігтиму в північ.
Твої очі у шибці і зляканий хлип
такі ж самі, як мій поневолений відчай.

12 травня 1994 р., Київ

...Перон… Вагон… Вона в обіймах вітру:
збиває з ніг, розвіявши туман.
Вдивляючись в закриті щільно вікна,
про свій нестерпний забуває стан.

Шалений буревій в думках клекоче.
Душі частинку залишає тут.
Журливі надто, виплакані очі.
Гіркий в знемозі покидає спрут.

Їй холодно в міцних обіймах вітру.
Зігрітись поспішає у теплі.
Весняну незавершену палітру
доповнять мрії бажані, нові.

…Перон… Вагон… Рушає з місця потяг…
В битті прискореному серця пульс.
В майбутнє відкриваються ворота.
Шлях знайдений, а це… важливий плюс.

26.02.2020

Є висока гора Химера,
на піку якої крах,
в ній, мов прірви, – печери,
де змії
мріють
у черепах,
де плекають надії
і вирощують перли,
облизуючи кістки
альпіністів,
святих,
померлих
і віків…

Там живою стовпить нова ера
і білий монастир,
падали, мов з неба, дерева –
на подолян у пустир,
і калічились люди
та ікону просили
та не насилати гнів…
Едельвейс розцвітав на могилах
найсміливі́ших синів.

Що, як і я прикинуся птахом
і полечу на шпиль,
стану сухим і білим монахом,
попихачем хвиль,
побачу, як мудро кричать
Мономахи,
безбожники
і коти,
коли спадкоємиця трону Жахів
відрубує їм хвости?..

Це ніч,
лиш вона нас карати вміє,
відрубуючи мрії.
Це ми уночі
так химерно кричим
і просимо помочі, –
тільки зачім?
Зачім,
як хотіли подовжити рейс
туди, де цвіте едельвейс?
І потім гору граніту
возити з собою по світу?
Коли ось він поруч –
старий гобелен
на місці
справляє
моле́бень…

13 квітня 1993 р., Київ

Я кукурікнув!
Де - ци - бе - ло!
Тіроль пернатий розшматав!
Шалений півень на Говерлу
вночі ногою свійсько став.

Червоний гребінь – сонце килем
над шпилем ґі́мново зроста.
Скотився з гір гуцульський килим
в ілюмінації хвоста.

З-під крил, які ґіґантський міксер,
летіло пір’я золоте.
Йшов день, як той… прем’єр-міністр
людей порадувать іде!

20 жовтня 1993 р., Київ

Стелиться барвінок біля хати,
Медом пахне липа під вікном,
Аромат доноситься від м’яти,
Співи чути за старим млином.

Височіють мальви під стіною,
І зацвів любисток у саду,
Молодість згадаємо з тобою,
Знов до вуст солодких припаду.

Місяць показався ясночолий,
У саду співають солов’ї,
Листям шелестять вгорі тополі,
І дзюрчать красиво ручаї.

Зорі мерехтять високо в небі,
Вітер заколисує траву,
Плаває на ставі красень лебідь,
Чути із гущавини сову.

А стара верба рипить щоночі,
Коники заграють, як колись,
Подивлюсь в твої, кохана, очі,
Почуття у серці збереглись.

23.02.2020 р.

На тих бульварах, де зима й сніги
давно розсілись по глибоких лавах,
де в темних ліхтарях нічні боги́
використовують вогні у власних справах,
де зустріч неможлива ані з ким,
окрім єдиної супутниці – розлуки,
на тих бульварах я шукаю дім,
якого номер – Ваші теплі руки.
Вас ще чекаю, вигнаний на лід,
на ковзанах думок своїх гуляю.
Що я вчиню? який наступний хід?
невже впаду – і більш не покохаю?..

6 лютого 1996 р., Київ

Днів осінніх, днів печальних
Загубилися сліди.
До моєї спочивальні
Ти усміхнена прийди.

І вростай у мене зрана,
Ніби квітка золота.
Хай розтуляться, мов рана,
Чарівні твої вуста.

Упаде краплина лунко,
Мов німа сльоза розлук.
Тятивою поцілунку –
Твій і мій розтягне лук.

Ерогенна зона шиї -
Танець губ мого тепла.
І серця обох прошиє
Враз Амурова стріла.

Сила пристрасного Бога –
Нас в одне зіллє вона.
Зрине в ніч солодкий стогін,
Щастям виповнить до дна.

Шаленітиме до рання
Той вогонь, де квітне все…
Йде весна, весна кохання
І жагу у світ несе.

18 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Коли сніг мерехтів
з золотих обідків ліхтарів,
коли місяць, мов пані,
в тумані приховував на́спані зморшки,
й хтось тремтів од морозу
чи, може, в жароті горів, –
я присів біля когось на лаву
погрітися трошки.

Цей озноб – не зима,
а, напевне, самотність сама.
Ніздрі, ніби димар,
випускають цей пар безсловесно глибокий.
Я не мовлю до тебе,
бо очі – блакитний лиман,
по якому бурхливе благання
давно розпливлось на всі боки.

Я з твоєї кишені
дістану малесеньку книжечку сліз,
прогорта́ю, назад покладу,
не вкраду, а лише зачитаю
ті місця, де закладинки,
де перевернуто зміст,
ніби ми вже знайомі
та так, що я гори звертаю…

Ніч спиталася в мене –
о ко́трій годині піду?
Вітер холоду хутко нагнав
з берегів молодих льодовитих.
І в дрижанні твоєму я чув:
не пройти повз останню біду,
бо за нею – успіння
чи райдуги вуст оповитих.

Я цілую тебе відсьогодні
у стужу таку,
що льоди не вціліють,
а люди не вийдуть, не вгледять.
Тільки Бог пропливе
поміж хмар по невмерзлім небеснім ставку,
а за Ним – у воскреслім танку
наші зорі кохання окреслять…

… блискавично самотність закреслять –
і скресне імла,
і збиратиме подив
засніжені зорі зі сходу.
Ледве місто прокинеться тут,
ледь одкриються вулиці зла,
непомітна весна
нашу лаву оберне на човен –
і пустить на воду.

9–10 листопада 1996 р., Київ