Ця жінка погубить мене.
В подвір'я забуте й сумне

Прилине листок випадковий,
Зірвавши природи закови.

Ця жінка загрозу таїть.
У Богом призначену мить

Вона увірветься в життя,
Зламавши замки небуття.

Вона у червонім вбранні
Іде полководцем землі

І в серце встромляє кинджал,
Гостріший за тисячі жал.

Так вибухне полум'я шал
Під звуки численних гітар.

На пласі любові стою
В якомусь незнанім краю.

Цей вирок позбавить навік
Від сили жаданих повік

І кине у магму основ
Таку навіжену любов.

8 червня 2023

Місто-привид, в якому втонули серця,
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.

Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шукать рятівний амулет,
Аби вийти із нього в погожу долину.

Місто-привид як наслідок лютих боїв,
Де зійшлись дві армади, страшні і нещадні.
А тепер тут панує лиш сон кураїв,
Лиш руїни споруд у молитві нещасній.

5 червня 2023

Це вже ніколи не повернеться,
Немає вже шляху назад.
Минуле відлетіло з вереском,
Немов грайливий зорепад.

Ці усмішки і сльози намертво
Вросли в минуле, як трава.
Укрились листям рухи й наміри,
Хоч обертом йшла голова.

"Ніколи знову!" - ми почуємо
Той клич, що землю потряса.
І ворон з темного минулого
Не сотворить нам чудеса.

Ніколи більше не повториться:
У парку дівчина сидить
У день святковий. Ніжно торкнеться
Об серце відлетіла мить.

25 травня 2023

з горішка човник хлюпає веслом
і довга тінь між хвилями і дном
і те весло до дна – як перевесло
гойдає сонце глибоко на дні
весняні ночі теплі літні дні
й передчуття «от-от» – аби не щезло

з горішка човник брижі на воді
і відблиски і мрії молоді
усе таке наївно-досконале
черпнула воду пригорща легка
розплюскуючи запах молока
і пір’ячком край облавка опала

16.07.25

Хилитає вітер тую
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.

З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
Я не можу утекти.

Злото зір усе - в пилюці,
Перевернуте в очу.
У розлуці, у розлуці
Мов у прірву я лечу.

Оповив нестерпний морок
Світле небо голубе.
Років сорок, років сорок
Мов не бачив я тебе.

О прилинь, хай щем одчаю,
Згине, як і серця біль.
Хай вінчає, хай вінчає
Нас п'янкий кохання хміль.

13.07.7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Опадає цвіт безнадійно,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.

Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
Як чуттів непогаслий болід.

Я беру його бережно в руки,
А він тане, як трепетний сніг.
Протікають крізь пальці муки
І лягають повільно до ніг.

12 травня 2023

Куди ведеш, дорого чарівна?
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?

Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
Бо небо поза хмарами - безкрає.

І безберегий мрії наш політ
Крихкі навкруг руйнує перепони.
Канари чи Мальдіви чи Балі --
У мріях видно все, як на долоні.

Та є і в Україні в нас місця,
Які, немов -- оаза у пустелі.
І нас веде туди дорога ця,
Де водоспади, гроти, диво-скелі...

І коси верб лоскочуть ніжно став,
Де плесо чарівливе на осонні...
І найсолодші милої вуста
Так пестять спрагло на природи лоні.

Стріла шовкова - між лісів і піль,
Нехай змете любов'ю всі напасті!
Хай стелиться, немов медовий хміль,
Оця п'янка жага - дорога Щастя!

9 липня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!

Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,

Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.

Я іду і рву на шматки
Ці пагілля терпкі і шорсткі.

Я укритись не можу, на жаль,
В трав'яну турботливу шаль,

Прочитати книгу її,
Де злилися букви живі.

Я впаду в траву, в забуття,
Де кінець і початок життя.

17 квітня 2023

Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить

Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
Співає зоряних пісень.

Ми в цім раю, немов на крилах --
Крізь виск повітряних тривог
Веде увись любові сила,
Ярило, всемогутній Бог,

Дарує пестощі і щастя,
І хміль небесних насолод
Таке безцінне і нечасте --
Кохання справжнього тепло.

Хай буде лагідним проміння --
Живло любові золоте,
Живім, допоки в світлій сині
Буття нам радістю цвіте!

4 липня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.

Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.

У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.

Неможливо знайти в аморальності совість,
У розрізнених звуках - гармонії повінь.

Ти пірни у криницю німих парадоксів,
Ніби в трюм до розгнузданих диких матросів.

Не знайшовши там сенсу, ти вийдеш на волю,
Відкарбуєш у скелі призначену долю.

Але як подолати лиху аритмію,
Від якої і розум безсило німіє?

Мабуть, ніяк, бо час відбиває нещадно
Аритмію, в якій не написано щастя.

9 квітня 2023

Мій мозок розчленився на клітини,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити, десь у центрі раю...
Та дихаю лиш димом сигарети,
ціджу вино губами вже чужими,
а хтось за мене шкрябає сонети,
їх помах крил впізнав - це херувими.
І зараз в небо хочуть забирати,
та що мені робити там самому, -
у центрі раю теж існують грати,
несіть мене пошвидше до Содому!
І там в купелі горя і розпусти
я крила на копита проміняю.
Господь мене пробачить і відпустить,
та більше не повернуся до раю.
Із серця вкрав тебе диявол підло,
так не віддасть, бо обрана у світі!
І не продасть за золото та срібло,
навік закриє у залізній кліті.
І лише через ліфт гріхопадіння
туди проникну, втовплюся десь скраю...
Там бути передбачено Творінням, -
з тобою в пеклі, ніж без тебе в раю ..



17.06.25

Безконечно росте трава,
Невідчутна і ледь жива.

І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.

Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.

Ця трава закриває красу,
Поховавши у путах ясу.

Філософський камінь впаде
У траву, не здійснившись ніде.

І гарячі сльози впадуть
У траву, не зьагнувши суть.

Що тепер ми шукаємо в ній?
Сенс, який заніс сніговій.

Чи збагнемо її письмена
У стихії, де править мана?

Ця трава поглинає усе,
Що натхнення святе принесе.

Ми б'ємося об ґрати її,
Об темниці її вікові.

8 квітня 2023

Цей твір, який сховався у пучині
Глибинних вод, потоків, бурунів,
Пропав у невідомості, що нині
Диктує нам свій первозданний гнів,
Який нам світить із очей вогнів.

Цей текст не є сакральним чи пророчим,
Він народився у боях терзань
Палаючого розуму, що ночі
Спалив для праведних палких дерзань,
Пожертвувавши маревом бажань.

Цей текст згубився на полях просторів
Комп'ютерних чи, радше, бісівських.
Рукопис не горить, а тоне в морі
Новітніх технологій нищівних,
Які змішали доброту і гріх.

6 квітня 2023

Це запах гною чи троянди?
То діалектика страшна.
І невідомо, чим же пахне
Така полинна чужина.

У розквіті вже є падіння,
І у тріумфу є кінець.
Вінок троянд несе прозріння,
Що це диявольський вінець.

І у вершині є низина,
В багатолюдді - самота.
Так відкололась половина
Від тебе, де цвіли жита.

Ця діалектика вершиться
У душах і на небесах.
І справедливість не здійсниться,
Поки у клітці буде птах.

12 березня 2023

Це грім звучить чи гуркіт канонади?
Роздвоєння, як вістря боротьби,
Як відгомін Господньої тиради,
Доноситься противенством доби.

Не знаємо, де можемо спіткнутись -
На міні чи на грудах кам'яних.
Ми навіть не встигаєм озирнутись,
Як доля б'є прямісінько під дих.

Роздвоєння не тільки у людини -
Так Всесвіт розколовся, мов яйце.
І в поєдинку люті половини
Пекельним вітром дихають в лице.

8 березня 2023

Останній сніг вже сходить із арени,
Як сивина, як марево із хвиль,
Що напливає з підсвідомих терен.
Не розрізниш, де правда, а де цвіль.

Останній сніг напливами прибою
Нечутно попід двері підповза,
Де зло й добро злилися у двобої.
У гулі не почуєш крики "за".

Останній сніг, як барс чи як пантера,
Під ноги ніжно й лагідно приліг.
Немовби білими грудьми Венера,
Останній сніг закриє твій поріг.

1 березня 2023

Огудою тієї правди
наніс удар - нещадний весь.
І вицвіле потому завтра
заскавучало, наче, пес,

мої зализуючи рани.
І линув біль із попід вій.
У скронях пульсувало рвано.
Так руйнувався всесвіт мій.

Самотності обійми дужі
отруювали кожну мить.
Глибока туга лізла в душу -
я не могла її спинить.

Співала радості загубу.
Та все ж бо вистачило сил,
сказати: "Щезни! Згинь, нелюба!"

У ніч ту вітер голосив.


30.05-09.06.2025 року.

Я хочу пірнути в сніги,
У сон, невідомість, пургу,
В пекельне обличчя жаги,
У білу безмежну труху.

Я питиму сніжне вино,
До краплі, до самого дна.
Простелеться біле руно,
Явивши небес письмена.

Я хочу пірнути туди,
До краю небесних святинь.
Сніги замітають сліди,
Ховають надії до скринь.

Слова упадуть назавжди
В яругах крутих, як змія.
Лиш тільки прозріння не жди,
Воно розчинилось в полях.

20 лютого 2023

Уламки любові, уламки світів,
Які народились, щоб швидко померти.
Ти космос зруйнуєш без меж і мостів,
Де вже не існує народжень і смерті.

Уламки любові ніяк не збереш,
Вони розлетілися в простір печальний.
У дикому реготі буйних пожеж
Вони заспівають про вічний початок.

Уламки любові, немов камінці
Коштовні й такі непоправно розбиті.
Ти бережно їх потримаєш в руці
Й відпустиш, неначе небачені квіти.

4 лютого 2023

Порожня сцена і порожній зал,
Порожній простір, пристрастей вокзал.

Ряди порожні, як полеглі роти,
Стоять в чеканні неземної ролі.

Усе вже сказано, проспівані пісні,
Немов заховані під снігом сни.

Де ті слова, що здатні породить
В душі урочу і величину мить?

Де ті слова, що пронизають нас
І над якими непідвладний час?

Слова, які розтоплять пустоту,
Які глаголять істину просту.

Порожня сцена вимовить слова,
Які не розуміє голова.

Та це єдино правильні, живі
Слова, що проростають у траві.

Це слово первозданне, як струмок,
Яке здолає навіжений смог.

13 січня 2023

Дощі сумні, холодні йдуть,
Мов переповнилася чаша...
Яка життя мойого суть?
Невже це дні останні наші?!

Триклята туга воскреса,
І душу рве мені на шмаття.
За нами тужать небеса?
Кохання дотліва багаття?!

І ранню жовтизну садів
Між листя раптом помічаю.
І хмари топлять у воді
Сивезні коси із одчаю.

І простір звужується все,
Неначе та з шагрені шкіра.
Куди недоля нас несе --
Мішенями на дула з тиру?!

Та ні, та ні, це все - мара --
Єство пручається пружинно.
Химерна то уяви гра
Стиснула серце безпричинно.

І я збагнув, у чому річ --
Мов дрони, пущені ордою,
Згустилась найтемніша ніч
Перед епохою новою.

Де між схвильованих облич
Кохання ніжністю засяє.
І сяйво бризне вусібіч
Крізь небо мирне і безкрає.

15 червня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

За горизонтом — цвинтар мертвих днів,
Де кожен з них — лише виток спіралі.
Чи зміст життя — це пошук голосів
У темній тиші зниклих ідеалів?

Чи доля — це невдачі марних спроб?
А, може, випадковий збіг обставин,
Коли душа, немов наївний сноб,
Блукає по вершинах і проваллях?

І вірний шлях, що вибраний колись,
Приводить до чергової розвилки,
Де тіні мрій минулого зійшлись
З холодним літом — міражем безликим.

Можливо, сенс не в пошуках скарбів,
А в тому, щоб прийняти порожнечу?
Однак, за розмаїттям гарних слів
Готує кожен план своєї втечі.



14.06.2025

Хоч би скільки тікав я від тебе,
Марна спроба від тебе втекти.
Я мов бранець у пазурах неба,
І дорогу назад не знайти.

Я тікаю, тікаю, тікаю,
Повертаючись знову туди,
Звідки я відійшов у безкрає
Мандрування без сенсу й мети.

Я тікаю і знову на місці
Опиняюся, грузну, стою.
У розтерзанім середмісті
Я шукаю краси течію.

27 листопада 2022

Кленки в недобудованому домі -
Це сутності, що рвуться врізнобіч.
В думок і дій невидимім огромі
Проглянуть голоси незгасних свіч.

Кленки до нас промовлять нескоримо
Крізь цеглу і руїну навкруги.
І родяться від неба дані рими,
Які прокреслять нам святі круги.

Руїни не лише у цьому домі -
Руїни у думках і почуттях.
Ти вийдеш і у просторі, як морі,
Співатимеш, як визволений птах.

30 грудня 2022

Колись дорослими ми станем
І з тугою поглянемо навспак,
Усміхнемося з сумом всім поразкам,
Що у минулому залишили свій смак.

Чи довго ще залишилось чекати?
Чи, може, час невпинно мчить щораз,
І все, що зараз боляче сприймати,
Здаватиметься дрібкою для нас?

Чи зможемо ми втримати надію,
Що світ колись нас прийме і збагне?
Чи серце наше знову стане вільним,
І віра в кращі миті оживе?

З роками біль і сльози затихають,
Немов той дощ, що раптом щез у млі.
Та спогади, як зорі – не згасають,
Їх світло гріє душу у пітьмі.

Нудьга зими. Похмурі сірі дні,
пустеля передгір'їв неприхильних...
В багрянім смушку пагорби сумні,
за ними, відчуваю, море й хвилі,

Імла й дощі там. Хай не бачу їх,
та вгадую за свіжістю, що лине;
за хмарою, що вздовж хребтів отих
пливе і тане, димлячись невпинно.

Дивлюсь навколо. Дав спочить коню.
Прадавній чоловік в мені невтішний.
Як прагне серце даху та вогню,
коли надвечір в горах незатишно.

Але чому ж так вабить те, що там?
О, море дочасове і безкрає!
Ти, все таки, рідніше й ближче нам
всіх радощів життя, де все минає!

Квітень 2018 року.

Люди мовчать і днями, й роками,
Мов мертві крокують холодними днями.
На них подивившись холоне все тіло,
Байдужість наповнила все їхнє діло.
В очах їхніх темрява, ворожість і втрати,
Ти хочеш їм душу теплом огортати.
Ти хочеш пробитись крізь мур їхніх стін,
Шукати той вогник далеких глибин.
Бо знаєш – десь глибше за муром пітьми,
Надія ще дихає, хоч схована в сні.

Нудьга зими з похмурістю її,
пустеля передгір'їв неприхильних...
Там пагорби видніють вдалині,
за ними, відчуваю, море й хвилі.

Імла й дощі там. Вгадую я їх
за свіжістю, що долітає звідти,
по хмарі, в пасмах, сивих та блідих,
яка пливе і тане непомітно.

Дивлюсь навколо. Спокій дав коню.
Прадавній чоловік в мені хмурніє:
як прагне серце даху та вогню,
коли вечірні в горах вітровії!

Але чому ж так вабить те, що там?
О море! Ти з одвічністю зріднилось!
Тому, мабуть, буремне, й ближче нам,
ніж радощів земних коротка милість!

березень 2018 року.

У снах медові цятки - поцілунки
і бджіл рої заплутались у цвіті.
Ти ніжність заплітав у коси, світе,
між листям білосніжні візерунки.
Пахучий аромат бентежив мило,
Неначе юність уквітчала душу.
У тій красі літала птахом думка,
і нам тоді казково пощастило.
Акацієві сни - то ж яв травнева
змішалася у запашній спокусі;
і білий цвіт, і листя, й коси русі.
У снах ховався легіт за дерева.

Лимонниці за вітром рух тремкий.
Їй, невагомій, як же вітру проти?
І повівом несе на вістряки,
Немов на шпильку хоче наколоти
Обставина вразливу позолоту.

Нагріта сонцем, випурхнула вмить,
Сухий притулок полишИвши наспіх.
Хоч порване крило тобі щемить,
А ти лети в крилатих іпостасях:
Метелика ефект давно на часі.

Якщо це так, хай буде позитив!
Нехай розвіють зміни чорні біди!
А ти лети, метелику, лети!
Комусь тернАми треба пролетіти.
І, може, в тому порятунок світу.

У світломузиці весь зал,
Зірки яскравішими стали.
І що тобі ще не сказав,
Очей у танці скаже спалах.

У колі подруг ти стоїш,
Далека, мріє, незбагненна…
До тебе кілька кроків лиш,
Та все єство моє завмерло.

Несміло в очі голубі
Поглянув, мовивши тихенько,
Як руку простягнув тобі:
- До танцю підемо, маленька?

Рука торкнулася руки,
Ти «так», у відповідь, сказала…
Мигтіли щастя поверхи
В кабіні ліфта-дискозалу.

Цей танець, ніби в міражі…
Освідчитися так непросто,
Що почуттям нема межі
До тебе, золотоволоско.

Довкола наче світ завмер
В гармонії чуттєвих терцій…
Заполонила весь етер
Мелодія, що йшла зі серця.

16.05.2025

Падає дощ міріадами крапель,
Наче журу у вигнання жене.
Ніби піснями благає Неаполь --
Не залишай, моя мила, мене.

Будемо слухати музику чуйну
Пестощі лагідні сіє нам вись.
І почуття розквітає так буйно,
Ніби травневий бузок, подивись.

ПРИСПІВ:
Музика щастя чарує бентежно,
Дощ витанцьовує з хмарою вальс.
І в океані кохання безмежнім
Легко на хвилі здіймаючи нас.

Не залишай, моя доле кохана,
Разом, давай же, змахнемо крильми.
Кличуть у мандри моря, океани,
Аж понад хмари піднімемось ми.


Свято дарує вона для поетів,
Світлом омите і ніжним дощем.
Бо найсолодше кохання у леті --
Щастя високе і трепетний щем.

Ген заясніли веселки чудесні,
Ніби окреслили шлях на Парнас.
Наче кохання воскреслого весни
Запахом, цвітом війнули на нас!

ПРИСПІВ:
Музика щастя чарує бентежно,
Дощ витанцьовує з хмарою вальс
І в океані кохання безмежнім
Легко на хвилі здіймаючи нас.

Не залишай, моя доле кохана,
Разом, давай же, змахнемо крильми.
Кличуть у мандри моря, океани,
Аж понад хмари піднімемось ми.

5 квітня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Вона торкається моїх пліч,
Грає на сокирі скрипаль.
Вона говорить: “Зв’язок — то біль”,
У грудях б’ється хришталь.

Він дивиться в мої зелені очі,
Сміються діти за вікном.
Брехливі зірки, оманливі ночі —
Він потайки йде через сон.

04.05.2025. 01:36

4 травня народилася одна з найчарівніших актрис світового кінематографа.
А може, не «одна з», а просто «одна»…


Краса, мов сніжинка, тане -
була і, на жаль, нема…
Сьогодні - весняний світанок,
а завтра - уже зима…

Шопенівський сум акордів:
моя чарівна леді,
моя чарівна Одрі -
на вічному небі…

2025 рік

Ця вродливиця русява,
Причепурена, мов пава,
Йде повільно, величаво,
По росою вкритих травах,
В босоніжках на підборах
Попри стебла, в’язкість, нори, –
І сьогодні, як і вчора,
До ріки ступа бадьоро.
Подолавши перешкоди,
Стала й дивиться у воду, –
В ній, бажанню на догоду,
Дівка бачить пишну вроду.
Поглядаю теж на неї
І себе питаю: Де я?..
Не прийшла із казки фея,
Чи з роману Дульцинея.
Чарівниця тонкостанна,
З личком гарним і рум’яним, –
Не уява, не омана,
А моя любов бажана.
21.04.25

на зорі коли не шкода часу
козаки майструють вітряки
наливають в чоботи мелясу
з оселедців крутячи гульки

а позаду пнеться понад лісом
вітер мандрів і далеко чуть
як коза ганяється за лисом
й витрішки сороки продають

в лагідному погляді корови
заховалась вереснева ніч
щоб чекати нишком до Покрови
вурдалаків з темних потойбіч

метушливі лісові мурахи
вже полюють ранком світляків
у мішку невдахи-сіромахи
що зібрав намисто з будяків

041022

Серед тисяч вогнів
Єлисейських полів,
де з вітрин діаманти й парфуми
ваблять око моє,
не знайду тільки те,
що ніколи й ніде не забуду.

Вежі Ейфеля шпиль,
наче лезо, тонкий
що врізається в вистигле небо —
це всього лиш метал,
безжиттєва краса,
як і сонна, засмічена Сена.

Височенний Монмартр,
чарівний Но-тр-Дам —
велич їх перехоплює подих
і навіює сум,
що по тілу, мов струм,
бо сьогодні отут не з тобою.

Дивовижний Париж —
слава, бруд і престиж
замішались у ньому коктейлем.
Та збагнув я одне —
це усе не моє.
Він без тебе є просто музеєм.


16.04.2025

Депресій смуга і образ
Чомусь урвалася раптово.
Ти помудрішала ураз,
Веселим, ніжним стало слово.

Немов збагнула, що життя --
Всього лиш мить короткочасна...
Кохаймося до забуття,
Моя ти зоре непогасна.

Допоки ще горить вогонь
Шаленством юного завзяття,
Візьми тепло моїх долонь,
Хай розірветься зло на шмаття...

І спопеліє від жаги,
Сердець очищення живого...
Цвітіння ЩАСТЯ навкруги
Буятиме по волі Бога.

І заяснілий небокрай
Так усміхнеться він казково...
Ходім, коханая, у рай,
Під те склепіння веселкове,

Де сам Ярило золотий
Легким пестливим вітровієм
Благословить у парі йти,
Ворота раю нам відкриє!

11 квітня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

А для мене весна - то не тільки принадний промінь,
То не тільки духмяний травень і злива тепла.
У весни далечінь гуркотітиме тільки громом,
У весни тільки зелень на смак буде мати терпкість.

У тієї весни, що чекаю, не буде лиха,
А сльоза потихеньку змиватиме пережите.
Ні, не змиє до краю, стікатиме в пам'ять тихо.
Та на свіжих могилах не будемо ми тужити.

У тієї весни, що чекаю, кохання вірне,
Від якого лелеки нестимуть, нестимуть діток!
Скільки ж, Господи, Ти нам терпіння Свого відмірив,
Що не згасло бажання весні і життю радіти.

Отак і душа загрубіла
Про тебе тепер не бринить.
Волосся давно побіліло,
В очах відбуяла блакить.

Хоч образ, роками затертий,
У споминах часом торкне.
Минуле, уквітчане терном
Вже більше не вабить мене.

Зникає із пам'яті ласо,
Як снів неосягнута суть.
Забуте жадає привласнить
Усе, що вже не повернуть.

А що, коли слово тендітне
В мені оживе і розквітне,
А голосом стати не зможе,
Бо ти його стрінеш вороже.

Спаде воно болем на груди,
На волю проситися буде,
А стати сльозою не зможе,
Бо ти її стрінеш вороже.

На радість чужу,як на свято,
Воно заясніє завзято,
Та усміхом стати не зможе,
Бо ти його стрінеш вороже.

Те слово не зможу приспати.
Мовчання боюсь,як утрати...
А що, коли втомляться груди
І вирветься слово на люди!

Краса чудна́, зажурена, глибока,
О скільки б ти до ніг їй не вклонивсь,
Вона на тебе дивиться звисо́ка,
Вона сповита жалем за "колись"..
Краса смутна́, затаєна, жорстока,
О скільки б ти на неї не моливсь,
Вона така пекельно одинока,
Як вирішив піти – хоч озирнись!

15.01.2020

Як ушкварю танго з дамою у каптурі,
Що має десять десь тенет у рукаві.
Буду її крутити, наче матрос швабру,
Щоб навіть її до білого бліде лице загналося у Барву.

Я, можливо, у щось іще вірю,
Хоч давно вже не знаю, у що.
Десь від п'ятниці і до неділі
Живу тільки, а в інші дні – тлію.
Ось де, друже — реальність, не сон.

А колись (ти іще пам'ятаєш?)
Ми дивились інакше на світ,
Де закони — не просто формальність,
Де всі щиро дружили й кохали,
А порядність і чесність – в ціні.

Час, на жаль, промайнув дуже стрімко,
Помінялося все навкруги.
Вже немає тут місця наївним,
Таким мрійникам (чи божевільним?),
Як колись, в давнину – я і ти.

Лицемірство, брехня та угоди...
Невідомо: де зло, де добро.
І огидно від цього до болю,
Бо я досі ще вірити хочу,
Але справді не знаю, у що.


22.02.2025

Послухай тишу, бо у ній слова,
Легенький гомін лісових фіалок,
Безликий спокій серцем відчувай,
бо дивом муки відлетіли вдалеч.

У тиші музика завжди жива:
мелодія любові та розлуки,
прадавня, незбагненна таїна,
цілюща сила ритму серед луків.

Торкнися тиші, оголи думки,
бо тисячі спілкуються мовчанням,
безсоння їм дається узнаки,
усі слова відсказано зарання.

Люблю безмовність, цей надземний спів,
як подих твій торкає непізнанне,
я знов літаю - як завжди хотів,
Безслівна влада пристрасті між нами…

20.02.2023-10.05.2024

По шкірі розсиплеш зіркИ,
Сузір’ями бавишся ти,
Розв’язуєш петлі вузькі,
Й ледь чутне в безодні: прости.

Вуста промовляють: кохай!
Вогнем обпікаєш - до тла,
Щоб тілом мурахи… нехай
Ти спрагло торкаєшся дна.

І цвітом в мені проростеш,
Тремтінням нагої весни,
Між нами ні часу, ні меж,
Лиш душу назад поверни.

А хочеш лишити - лиши,
Плекай її ніжністю снів,
Лиш гордість мою збережи,
Не зрань більш моїх почуттів.

17.02.2023

Зберіг душі таємний дотик
тієї квітки з пахощами дня.
І не бажалося екзотик,
ні блиску перлів із морського дна.

Лиш сад весни, її цвітіння
і аромат, бо досі не щезав,
і в думці пестив теплі тіні,
що виринали із заграв.

Од нелюбові до любові
щось має статися у слові.
Чи просочитись мусить воском
воно, до сутінків приросле,
чи десь вогню гайне надбати,
щоб спопелити всі закляття,
або ж розсіється над домом,
скандальним вихором відомим.
Відтак повернеться між стіни
вже зовсім іншим, хоч незмінним
в одежах давніх, тих одежах,
що геть усім словам належать,
а в темряві та плині світла
лиш зігрівають заповітне.
Щось має статися у слові,
яке приводить до любові,
якщо воно, немов Господнє,
нехай колись, а не сьогодні
всі інші раптом перевершить
і в сотворінні буде першим.

Здається, тільки вчора зустрічались...
А серце знову плаче і щемить.
Побачень цих нам завжди буде мало --
Молю, Богів: даруйте ще хоч мить...

Ще мить, ще мить життя і вічність цілу...
Так швидко час минає насолод.
Буяє вічно хай любові сила,
Впаде рясним дощем небесних вод

Цілющо так, що аж засяє обрій,
Народиться веселка з промінця.
І вилікує Землю від хвороби,
І змиє нечисть із її лиця.

І знов, і знов, із вечора й до рання
Без горя і жахіть усіх війни.
Звучатиме нам піснею кохання
Цей світ прекрасний, ніжний, осяйний!

18. 01. 7532 р. (Від Трипілля) (2025)

На мить серця позбулися печалі,
Звільнилися від розпачу тюрми.
Знов радощі нам доля дарувала --
Моя душа цвіте серед зими.

Січневий дощ -- немов мої ридання,
Ущух, розгладив брижі на ставу.
І сонечко леліяло кохання,
Неначе казку щастя наяву.

Думки увись, за обрій аж понесло,
І розчинило в ніжній висі зло.
Веселки дивовижне перевесло
Богів благословення принесло.

10 січня 7532 р. (Від Трипілля) (2025)