Г. С…
Половіють зорі на світанні
І згасають, наче ліхтарі, –
Пригорнися ще раз на прощання
І вуста устами обігрій.
У досвітню пору якнайкраще
Жовтим цвітом квітнуть буркуни, –
Не лишай мене напризволяще,
Посеред лукавої весни.
Клубочить, як дим, туман на луках,
Хоч гудуть вітрами небеса, –
Про швидке наближення розлуки
Двом чиясь нагадує сльоза.
Стало небо синім і високим,
І іскриться росами моріг, –
Розставання болісний неспокій
У душі збентеженій заліг…
20.02.20

Днів осінніх, днів печальних
Загубилися сліди.
До моєї спочивальні
Ти усміхнена прийди.

І вростай у мене зрана,
Ніби квітка золота.
Хай розтуляться, мов рана,
Чарівні твої вуста.

Упаде краплина лунко,
Мов німа сльоза розлук.
Тятивою поцілунку –
Твій і мій розтягне лук.

Ерогенна зона шиї -
Танець губ мого тепла.
І серця обох прошиє
Враз Амурова стріла.

Сила пристрасного Бога –
Нас в одне зіллє вона.
Зрине в ніч солодкий стогін,
Щастям виповнить до дна.

Шаленітиме до рання
Той вогонь, де квітне все…
Йде весна, весна кохання
І жагу у світ несе.

18 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Мовчить вгодована Європа,
Лишень подекуди бурчить,
Тимчасом Раша-Азіопа
Не оминає жодну мить
Аби урвати якнайбільше
З пожару вкрадений покров.
Про це колись напишуть вірші,
Але сьогодні ллється кров.

Не треба, друже, сумувати
За отією, що пішла, –
Котра дала тобі багато
Надій, натхнення і тепла.
Бо я, зістарений, вже знаю
І маю право говорить,
Що блискавиця не сіяє,
А лиш спалахує на мить…
17.02.20

Мухи на стелі, як зорі на небі
Виснуть. Та мухи не мріють про вись.
Мухам для щастя багато не треба,
Досить їм того, що з'їли колись.

Не зазіхають на нашу свободу,
Не зловтішаються в бідах чужих.
Скромні трудяги, що завжди з народом –
Треба у владу обрати таких.

З вишини золоті волоконечка
Дивне плетиво казки несуть!
Моя квіточко, ясочко, сонечко –
Це кохання омріяна суть.

Долі усміх сія злотозливою…
Ми пірнаємо в цю течію.
І стаєш ти зі мною щасливою,
Я з тобою щасливим стаю.

Мов до Бога Ярила це звернення -
У високі захмарні світи…
Моя зіронько, рибонько, серденько,
Ти любов`ю життя освіти.

Чудо щастя побачимо де іще,
За яке нам віддать можна все?
Поцілунки, обійми і пестощі –
Хміль кохання до раю несе!

16 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020).

Бреши. Бреши
Без міри і без ліку
І без царя
В убогій голові.
То матимеш
Пошану превелику
В брехливій,
Здеґрадованій Москві.

Надсадний рев моторів протинає
Південну ніч безжально раз у раз.
Аеропорт бо спокою не знає
Попри оцей нічний і сонний час.

На лавах люди втомлені поснули,
Мабуть їм сниться теплий рідний дім.
Мене ж і сни мої чомусь забули
Чужого всім у сонмищі людськім.

Хтось на посадку притьмом поспішає,
Хтось часу біг в чеканні підганя,
Лиш я нікуди геть не відлітаю,
Надокучає вся ця метушня.

Аби якусь годинку відпочити,
Адже назавтра так багато справ.
І де б ото зручніше примоститись,
Аби ніхто мене не зачіпав.

Назавтра знову – зустрічі й тривоги.
Вокзали і причали й кораблі,
І те щемливе відчуття дороги,
Що не життя без нього на землі.

1977-2020

Ты проснулся в чужом кармане.
Значит выброшен был за борт…
Словно в неком одном романе -
Каждой нудной строке - аборт…
Ну и пусть, ну и пусть потеха -
Сколько их, сколько нас на дне?
Мы роднились не ради смеха,
Это первый прокол. Ты нем.
Где-то рядом второй и третий…
Свежий ветер. Метель метет.
А в кармане твой палец средний
Ищет выход, и он найдет…
15.02.2020

Ховайте, барди й королі,
мечі у піхвах, звуки в нотах –
у сатанинських зорельотах
нас теж сховало від Землі
та й понесло поміж сузір’їв,
домашніх – для викрадачів,
не лицарями верхогір’їв,
а просто купкою рабів
з печер, ущелин та низин.
Нас висмикнули після бою,
без обладунків і без зброї,
як віхті скошених рослин,
не знаючи земну затятість,
що із людських росте глибин,
здолавши технологій святість.
І от обшивки рве стеблин
відвага й впертість невмируща
вростає у комп’ютери:
підкорює все дужче й дужче
піратську техніку, а ми
стихією земних повстань
охоплюємо зорельоти
інопланетної голоти
й без зайвих філософувань
їх повертаємо до Сонця,
щоб захистити, врешті решт,
ратая і прапороносця
від жаху зоряних пожеж
і, ставши символом предтеч,
кібернетичними руками
здійняти над галактиками
людини переможний меч.

2020

… за невірну дощами розлуку,
За невиспані очі з портрета -
Розмовляв наодинці з фейсбуком
Корчив з себе писаку-поета…
А на відстані прілого Моря
Відчував, наближається досвід.
Якщо вистоїть, виживе в спорі -
То злетить Журавлем попід Осінь…
14.02.2020

Валентині Рубан,
професору мистецтвознавства

Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваються окремі їхні фрази.
У пристрастях своїх вони такі ж наївні, як і ми,
Такі ж у них і ревність, і тривога.
Чи ж дивина, що бачу їх людьми...
Шкода – порозумітися незмога.
Та коли бачу, як корчують їх
Чи стовбур написом калічать,
Готовий захищать, немов синів своїх,
Бо що ж ми без дерев?
І немічні, й не вічні.

І сонце сяяло над нами,
І пахли веснами вітри, –
І світ увесь бринів піснями
Тієї славної пори,
Коли, закохані й щасливі,
Сором’язливі й молоді, –
Ми душі повнили жадливо
Теплом нелічених надій.
Усі смеркання і світання
Зливалися в єдине тло, –
П’янила молодість коханням
І краще часу не було…
14.02.20

Любов'ю пишався чесною,
Глибокою, витривалою.
Та зараз її розплескую,
Вважаючи це забавою.

Її на дрібниці з жартами,
Відкинувши вбік опінії,
Копійки грошви не вартими,
Трапляється, що й розмінюю.

Чиїсь агресивні випади
Кінця добіжать факапами.
Хтось буде очима кліпати,
Прощення благати, плакати.

А можна цього не бачити -
Нічого затим не станеться.
Бо то нецікава всячина,
І нині звичайна п'ятниця.

А щодо любові давньої...
Інакша спішить спокусниця.
Закриються вікна ставнями,
Адреса всіма забудеться.

Два рядочки простенької рими
Опускались драбиною з неба.
І була там розмова між ними,
Я так думаю, друже, про тебе…
Про забуту, давнішню адресу
І про те, як хлопчина зустріне,
Там де рими відлунює плесо
Його серце у тілі безвинне…
А якщо затуманить-закрутить -
Одним днем він взійде на вершини -
Його стратять безжалісно, круто
Два рядочки простенької рими…
14.02.2020

Не стане народом розмитий народ,
Він так і залишиться в стійлі заброд,
А непокірних лукаві ординці
Нейтралізуватимуть поодинці.

Не ревнуй до кожної спідниці…
Хай пускають «бісики» з-під вій,
Хоч і гопки скачуть молодиці –
Я тепер навіки тільки твій.

Не ревнуй… Мої козацькі вуса –
Наче ті антени у кота –
Реагують на одну спокусу…
Це - твої розтулені вуста!

Подивися на своє обличчя –
В захваті німіє і трава!!!
То хіба такій красуні личить
Ревнувать «царицю» із хліва?!

Ти не відаєш своєї сили,
Перед нею впасти хочу ниць.
Жодна, ні, мене так не любила
З тих пихатих пещених телиць.

Я лише радію, люба, з того –
І у свідки кличу небеса,
Що дарунок в мене є – від Бога! –
Ти – тілесна й внутрішня краса!!!

12-13 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Я б’юсь, мов риба, кинута на сушу.
Не вирвавшись, затерп у горлі крик:
«Навіщо ви мені плюєте в душу?
Вона і так нагадує смітник!»

В ній шрами від чобіт колишніх друзів,
І вм’ятини від каблуків повій,
Уривки пошматованих ілюзій,
Уламки понівечених надій.

І зліва, й справа сиплються удари,
Та я уже в нокауті давно.
Мовчить душа – знеструнена гітара,
Я відіграв життя, як роль в кіно.

Прекрасний світ, та тільки не для мене,
Яскраве сонце, але я в тіні.
Навколо все квітуче і зелене,
Я ж сохну й жовкну, зрубаний на пні.

1979-2020

Колись ти говорив мені приємності,
Бажав мене щомиті, і не раз,
А нині, уникаючи взаємності,
Волієш економити за газ.

Хочу жити без печалі
І не відати біди, –
І лишатися надалі
Оптимістом молодим.
Хочу весело любити
Жінку суджену мені, –
І радіти чулим дітям
Та онуків метушні.
Хочу правди отієї,
Щоби кривдить не змогла
Ні покриті вже іржею,
Ні здорові ще тіла.
Хочу людям видозміни
І полегшення собі, –
І не зрадити Вкраїні
У розбещеній юрбі.
Хочу йти, а не стояти
Через трудності малі, –
До омріяного свята
На згорьованій землі.
Хочу…
10.02.20

Коли впаду – то нікому підняти,
Не подадуть руки, коли спіткнусь.
Зустріти рідну душу – справді свято,
Яке не відбувається чомусь.

Полікую любов`ю тебе я,
Хворі стебла твої напою.
Щоби квітла, немов Лорелея,
У розкішнім веснянім гаю.

Полікую любов`ю тебе я,
Рожевітимуть щічки крізь сон.
Щоб щаслива була, як Медея,
Як уперше прилинув Ясон.*

Полікую любов`ю… І може
Мед цілунків огорне вуста.
І прокинешся свіжа і гожа,
Наче сонця коса золота.

Полікую любов`ю так ніжно,
Заберу всі недуги твої.
Ти, красуне моя, дивовижна!
Й заспівають нам знов солов`ї!

Полікую любов`ю тебе я,
Хай випалює слабкість вогонь –
Сила духу свята Прометея,
Що здоров`я ллє людству з долонь!

9 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Не кожного московита варт кацапом звати.
Тільки того, хто взяв звичку поспіль ображати.
А найпаче бовдуряку, що з екрана кряче:
"Нема мови вкраїнської, як хохол судачить".
Стоп! В історію поринем та знайдем коріння,
Що з подиву на лайку зросло бадилинням.
Стрівся якось московит з козаком і бачить:
Замість чуба оселедець, мов півнячий гребінь.
"Здоров будь, судар хохоле!",- козакові каже.
На бороду московита козак скоса глянув
І щось схоже на борідку свого цапа бачить:
"Здоров будь, кацапе!" Тай по цьому
Од реготу-сміху за боки взялися,
Посідали на коней, в похід подалися.

P.S.
Недобитки імперії скорить світ мудрують.
Суверенну Україну всіляко плюндрують.
Посполиті ж московити не завжди їх чують.

Заблукав Маленький Мук
На сторінку у Фейсбук,
Бо не знав, що в Інстаграм
Наливають ще й сто грам.
Йшов би краще у Ютуб –
Мов колись на танці в клуб.
Там такі вставляють лайки –
Завертається куфайка.

Мовчить. А поглядом дубасить...
Мовчу. І сварить без причини.
Відлуння б’є по вухам басом
Помпезно так, солідно, чинно.

А ти у пошуках розради…
А ти, як гойдалка в повітрі…
І знов звільняють із посади
З одним квитком у Місто Літер…
5.02.2020,

Аэропорт. Крепчает ветер.
Диспетчер снова даст отбой
И улетит обратно вечер
Моя тоска вслед за тобой…

И я к себе вернусь обратно
Сиренью грусти и забот,
И суеты своей - солдатом…
Туда, где спит ничейный кот..

А где-то там, за горизонтом…
А где-то там цветет сирень…
Взлетает крик с аэропорта.
Навстречу ночь который день.

Моей ты радости потеря.
Какой-то ветер и гроза…
Вот не могу, и все, поверить -
В аккордах трех твои глаза.

Я крик души повешу в струны!
Пускай узнают боль мою -
Ведь вряд ли вновь "Походкой Лунной"
Я, как и Он, тебе спою…
4.02.2020.

1

Закуті у дзеркальні оболонки,
усі в лусці із електронних схем,
вони були митцем психодизайну
вкарбовані у вакуум буття
молекул, що, розірвані на клапті,
зі світлом разом бігали по вирвах
обгризеної вибухами кулі
планети, на яку вони напали,
із червоточин видершись у світ
історії, якої не було
у внутрішньому просторі думок
і зовнішньому часі різних мов.
Тож, вдаючись до звичних балачок,
земляни вперто їх не помічали.

2

Спускаюсь, позіхаючи, із ґанку…
Потягуються тіні в гіллі снів…
А татуйовані стежини ранку
ще тихо сплять під ковдрами гаїв.

В небесне тіло, солодко й поволі,
вага вертає м’язів торжеством…
Галактика, мов перекотиполе,
закочується вже за космодром.

Я знову тут. Закінчена дорога
до цих прилук від марсіанських дюн.
Чому ж вібрує в спокої тривога,
мов квантові акорди суперструн?!

Сто вимірів самі себе гортають
і от я бачу те, як навкруги
лискучі ртутні гейзери гойдають
країни амальгамні береги.

Вони своє скидають маскування,
немов орда з себе скидає Русь,
і дивляться в моє гараздування.
Я в дзеркала знетямлено дивлюсь.

І липким острахом змиває шкіру,
і піною стає в морях вода,
і пікселі космічного фронтиру
уносить вітру вихрова біда.

Оголений, без звичного скафандру
пісень, картин, романів, теорем,
стою і розумію: мої мандри
не головна з усіх космічних тем.

Є інша тема в люстрах снів і вражень
гнучкої паралельності світів…
Ось дві дзеркальні пихи відображень
завмерли на перетині часів.

(З циклу "Пісні кіборга")

2019

"Як я скучив за дурдомом –
Серце розривається.
Розкажіть мені, дурному –
Що там відбувається?"

– "Процвітає наш дурдом
Буйними фіолами.
Скоро підемо разом
Ми по світу голими.

Розцвітемо навкруги
Хворими усмі́шками,
Поквитаємо борги
Песиками й кішками.

Розмалюємося ми
Цятками і смугами.
Тяжко зватися людьми
З отакими слугами".

Мої надії світлі скопом,
По схилах строгого життя, –
Розвіяв час, як вітер попіл,
Без сподівання вороття.
На серці лиш зостались рани
І в душу розпач зміг врости, –
Як світлі згадки про Майдани,
Як вічна пам'ять про хрести...
05.02.20

На згарищі лиш попіл. Кропива
Колись, як військо стане, створить хащі.
Не скоро тут відродиться трава…
Отак і ми в державі цій пропащі.

Бо гнали нас, як мовчазних волів,
Подалі від річок, озер і паші.
Противитися щоб ніхто не смів –
Забрали пісню, мову, землі наші.

Перетерпіли і пережили
Беззахисні та вдалі до роботи.
По білім світі мовчки побрели,
Залишивши для нас отут супротив.

Щоранку підіймається зоря,
Щоб замість неї засвітити сонцю.
Горить у душах вічно, не згоря,
Біль за народ у зболеній сторонці.

Не хочу я, щоб квітла кропива,
А щоб води в криницях скрізь – по вінця!
Моя стражденна земле, будь жива,
Служи нащадкам, вічним українцям!

Твоєї усмішки полон -
Покари губ невідворотні.
Завчасно, прошу, мікрофон…
Давно-давненько, а сьогодні

На оплеск - свіжий варіянт!
( Офіціянтом теж побуду
І слугуватиму. Гарант,
Як за селом Десни загруда…)

Там Небо чисте, без оман
Там час невладний, тільки промінь.
Неперевершений роман,
Свої слова і рими гомін…
4.02.2020.
Термин ( один із варіянтів )«загруда» ( zaġrūda или zaġruṭa) означает «радостные пронзи-тельные крики»

***
Наше життя – немов драбина Яакова:
Підіймаємось і опускаємось.
Знизу – догори.Туди –сюди.
Змагаємось, вряди-годи перемагаємо .
Та на відміну від праотця -
Частіше – переможені.
***
Замість листу на осиці пташина малеча
Повсідалась, споглядає переліт лелечий.
Немов ноти сумної мелодії, сидять мовчазливо,-
Попереду ж вітрюгани і холодні зливи.
***
Звіддаля подумалось:
горобенятко заплуталось в галуззі.
А ближче підійшов, бачу:
Із вітриком бавиться листочок.

Надломлене слово
Підпалює душу.
Поволі гірчить
Роз’їдаючи, дим.
І я від безсилля
Сідаю під грушу,
Прибита чи словом,
Чи спалахом тим.

Схилюсь, обхопивши
Стареньку руками,
І полум’ям сліз
Обпечу їй кору…
Сховати б обличчя
У пелену мами,
Коли ще не знала
Про зраду й журу…
28.07.19

О доню люба, на кліща
Ти не зважай обмову.
І що є сили захищай
Свій край і рідну мову.

Вкусила Брагаря оса,
Він – гицель епатажний.
Він радив продавати пса,
Бо сам є пес продажний.

Вони працюють за «бабло»,
Це кожен розуміє.
Розворушила ти кубло
Гадюк – зелених зміїв.

Народ їм голови знесе,
Ти ж будь між змієловів.
Вони прийшли забрати все –
Добро і землю й мову.

Їх підлості – немає меж,
Роз`ятрювати рани.
За Україну вмер, авжеж,
Микола твій коханий.

Брехня навколо вироста –
Оцей піар на крові.
Але твоя борня – свята
В святій своїй любові.

Їх мишача возня – це гидь,
Стає від неї смішно.
Не бійся вмерти. Бійся жить
Неправедно і грішно.

Нехай в бою не стане нас,
Дивімось в світле завтра –
Все на місця розставить час,
І де брехня, де правда!

2 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Азвездеть!.. Как хорошо
Обогнать Феррари.
Встречный ветер в порошок -
Ария из арий…
Это мысль, а мысль проста:
Обогнать кого-то б?!
Развернусь. Мой старт с хвоста.
Тут же финиш. Вот он…
01.02.2020.

Шкультига на трьох (четверта покалічена)
немолодий уже чорнявий кіт.
Був би чоловік, отримав пенсію
або притулок в будинку для старих.
А так шукай самотужки сякий-такий харч,
Найчастіше те, що молодики не з’їли.
Котам не випадає прийняти достроково смерть.
Отож і шкутильга на трьох чорнявий інвалід.

Країна-глюк,
Гидка і неприродна,
Потворний флюс на череві Землі.

Тож треба як
Звихнутися сьогодні,
Аби лизати лапті москалів.

І в недалекому учора,
І в призабутому колись, –
Вбирав у себе жадним зором,
Мінливу й сталу, мрійну вись.
Або занурювався радо,
Неначе в полудень у тінь, –
То у хмарин пухкі принади,
То в неосяжну вічно синь.
Та над усе, опісля зливи,
Любив дивитися на те,
Як різнобарвно і манливо
Вогнями райдуга цвіте.
Завжди красива і звичайна,
І повна юного тепла, –
Вона від мене мала тайну,
Котру відкрити не змогла…
30.01.20

Не по мені фанати всіх мастей,
А надто ті, хто маскуватись призвичаївсь,
Хто словесами зводити навчивсь людей,
Коли вони в жебрацтві чи в одчаї.

***
Не по мені, як землю гидять
І воднораз Святою звуть.
Витоптують її до пилу,
На чужині сльозу за неї ллють.

***
Не по мені, як старість зубожілу дурять законами,
Не вартими паперу, на якому пишуть,
Причастями, молебнями й іконами
Кличуть у рай, аби юдоль земну залишить.

***
Не по мені убивці часу,
Не відають, нащо з’явилися на світ.
Нудяться життям, тонуть в оковитій,
Готові вмерти будь-якої миті.

Г. С…

Час не спиниш і не перебореш

Страху німоти від самоти, –

Дякую тобі за те, що поруч

Є зі мною найвірніша ти.

Кращої не стріну і не хочу

Нині більше радощів і втіх, –

Дякую тобі за дні та ночі,

У обіймах жадібних моїх.

Лиш до тебе прагну звідусюди,

Щоби від самотності звільнить, –

Дякую за те, що, наче чуду,

Я тобі молюся кожну мить.

І в соку, і в цвіті безпреміннім

Вмієш бути завше тільки ти, –

Дякую за віру і терпіння,

І уміння щастя берегти.

29.01.20

Погода природою править
Невимушено, жартома, –
Не хочеться вірити навіть
У те, що навколо зима.
Брунькують берези і клени,
Безсила заснуть мошкара, –
Край стежки травицю зелену
Косити вже скоро пора.
Хмаринок похмурих бескиди,
Упоперек неба і вдовж, –
Лякаючи зовнішнім видом,
Зісподу народжують дощ.
Ніхто пояснити не може
Сьогодні нікому ніде, –
За що нам покара ця Божа
І що нас узавтра ще жде?
Та тим перейматися годі
І ждати з небес благодать,
Якщо ця сльотава погода
Мені до вподоби й під стать.
Тиняючись днями по двору,
Що вже від вологи розкис, –
Дивлюся зажурено вгору
І зиркаю радісно вниз...
27.01.20

В Болгарії є місто Козлодуй,
А в Україні – станція Козятин.
На мапі смак романтики відчуй
Та музу клич і нумо віршувати

Про Козову, Козлів і Козелець
Козляничі, Козин і Козероги,
Козельне, Козорізи й накінець
Про Козодуб, де козам правлять роги.

Не робіть з мене ворога.
Ваша хитрість - потала.
І розвіється соромом,
І це буде замало…
Протилежного берега
Не дістатись без весел.
І згадайте про Терен...
Тридцять третю із Весен…
28.01.2020.

А хто ти є? Чи є кому різниця?
Аби не шут на троні короля.
Аби ума не погріб, а світлиця.
Аби у даль від брата-москаля…

А хто ти є, то тільки ти і знаєш,
коли з душею сам на самоті,
і короля на публіку не граєш,
і мислями у щирій простоті.

Узявсь за гуж, тягни з всієї сили.
І піт важкий хай скрапує з чола.
Тебе обрали – й на краю могили
це пам'ятай… усе своє життя.

Солодкі люди ставлять вподобайки.
То все пусте, розтане, наче дим.
І вітер часу підмете лушпайки,
та змиє із душі масковий грим.

Тебе згадають, добре чи погано –
таке життя (не станеш в ласку всім),
але не будь позірним і лукавим,
а ще хрестись, а не чекай на грім…

21.01.2020

За сніг зелений і червоний дощ
Плачу сльозами навпіл з самотою,
Що не стікає разом із водою,
А дихає за спиною: „Помовч!”.

Я подумки кажу їй: „Подивись,
Як біля тебе сіро, ніби в осінь”.
Димами затягло яскраву просинь
Вже відбулося все. Давно. Колись.

Які важкі кайдани самоти,
Невидимі, але відчутні серцем.
А очі, наче кинули в них перцем,
Не відають, куди тепер іти.

Що співчуття – віднині вже вдова,
Боюсь згадати, як колись у парі
Злітали в небо і гойдали хмари...
Німа віднині... Хай мовчать слова.

Петрарці заздримо і Норвіду, й Шевченку:
«Які слова! Таж то сама любов!..»
...Нажаль, слова.
Не загніздилися в серцях
Лаур, Марій, Ликер.
Так і літають нічиї.
Невже на те, шоб справджувавсь
Одвічний парадокс:
«Гіркіш страждання – ваговитіш слово»?

Цілу нічку вона не згаса,
Мов гердану сяйлива окраса…
Це – дорога кудись – в небеса –
Чарівлива неонова траса.

Мов каміння коштовного гра
Щирозлотне кольє увінчала –
Лівий берег старого Дніпра –
Як до серця твойого причалу.

Ніжну мрію свою молоду
Я вбираю, як Боже причастя.
І до тебе дорогою йду,
Золотою дорогою щастя!

26 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Коханий мій, без тебе дуже гірко,
Сумна самотність мерзне у кутках.
А до вікна притискується гілка,
Що від морозу також утіка.

І ми удвох невидимо роздільні,
Я у кімнаті – гілка за вікном.
Печаль і біль однакові і спільні
У дерева і жінки за столом.

Твоє тепло ще зберігають речі,
І недопитий чай, і сліз горох.
А гілка мерзне і зимовий вечір
У темряву закутав нас обох.

1.

Він - мовчазний, надійний, наче скеля,
Вона – пуста, неначе мильна булька.
У нього справ щоденно – аж до стелі,
А їй – масаж, і сауна, і гульки.

Він – все у дім, вона – завжди із дому.
Для діток – няня, робітниця в хаті.
І для рідні і для усіх знайомих –
Вони щасливі, бо вони багаті.

Він вечорами пропадає в клубі,
Вона вино потягує охоче.
Спитайте в нього – чи щасливий в шлюбі,
Він відведе убік вразливі очі.

2.

Колись його навчали батько й мати,
Що хліб ростити тяжко на землі.
І син навчився добре працювати,
А вже зростають паростки малі.

Він одружився на великих грошах,
Розумний – зять, нікчемний – чоловік.
І заздрить друзям, де жінки хороші,
Бо сам себе на нелюбов прирік.

Життя промчало нібито година,
Він відростив округле черевце.
Чиюсь любов купує на хвилини,
Де совість відверта своє лице.

Дружина теж в коханні многолика,
Для нього – лиш об’їдки на столі.
Він річ її, його противна пика
У неї викликає думи злі.

Отак і проживають в нелюбові,
Із ненавистю хліб для діток теж.
І він колись для доньки в чорній змові
Прикупить зятя без любовних меж.

Світлячки, як манливі принади,
Розлились між гілля вусібіч…
Ув обійми принишклого саду
Опустилась, як сон, біла ніч.

Мов потоками світлого лою
Розтеклась по алеях зима.
Насміхалась вона над імлою,
Від якої вже й сліду нема.

Витинанки-будинки… Квадрати
Вікон світяться, чується сміх…
Поцілунками хтось лоскотати
Буде шиї коханих своїх.

Це любов розтопила вже й кригу,
І на серці в зими відлягло…
Замість холоду лютого й снігу –
Біла нічка дарує тепло.

25 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)