Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Хоча впадаю трохи в сум
Від милувань лиш повсякденних, –
Люблю уроджену красу
І вплив прекрасної на мене.
Як дозволяє поруч йти,
То починаю відчувати
Від неї хвилі теплоти,
Або нових зв’язків початок…
06.07.25

На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Уві сні сніданок ласий
І ведмежий сон вночі, –
Наяву – услід за м’ясом
Поховались всі харчі…
05.07.25

До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
Бо, небачено вродлива,
Ти всміхаєшся мені:
Я з тобою лиш щаслива
І тому не мовлю “ні”…
04.07.25

Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить

Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
Співає зоряних пісень.

Ми в цім раю, немов на крилах --
Крізь виск повітряних тривог
Веде увись любові сила,
Ярило, всемогутній Бог,

Дарує пестощі і щастя,
І хміль небесних насолод
Таке безцінне і нечасте --
Кохання справжнього тепло.

Хай буде лагідним проміння --
Живло любові золоте,
Живім, допоки в світлій сині
Буття нам радістю цвіте!

4 липня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

"По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Із ночі до ранку у снах любий син.

Ще мліє ніч перед відходом
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
Люблю в оці хвилини ранні
Думок нечуваний політ, –
Благословляю на світання
Привабний зору милий світ.
Лиш не знайду ніяк палітру,
Щоб залишилися на ній
Медові запахи повітря
І чутних звуків різнобій.
03.07.25

Як ґрунт підготувати,
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
Влаштуються на ґанку
І, без утішних слів,
Гудуть безперестанку,
Як у саду джмелі.
Щовечора дебати
Влаштовує юрма, –
Порадників багато,
Сподвижників – нема...
02.07.25

Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
За ту зиму люту?»
«Бога славлять, величають,
А тебе все гудять.
Як на когось точать зуб,
Кажуть тоді завше:
«Чорт би його взяв вже!»
А коли якийсь мужик
В гречку, бува, скочить,
То все звалюють на тебе.
Мовляв, Чорт зурочив».
«Ну ж стривайте, пройдисвіти,
Грицьки та Семени,
Заспіваєте невдовзі
Не такої в мене!»
« Як на думку щось не йде,
А час проминає,
Кажуть, зваживши усе:
«А Чорт його знає».
«А про рай що чуть у вас
Та про моє пекло?»
«Шлях у рай,- оповідають,-
Надто вже тернистий,
А до пекла – прямісінький,
Мовби тая пісня.
В пеклі, кажуть, завжди тепло,
А в рай... іди з хмизом".
"Та не пекло нас лякає
Ані зими сніжні,
А що й досі живемо,
Мов на роздоріжжі,
В церкві молимося Богу,
Тобі – поза нею,
Та по всіх тих молитвах
Не стали ріднею.
Галасуєм на всі боки
Про якесь братерство,
А гриземось, наче нас
Хтось-таки зурочив.
В церкву зносимо гріхи,
Ікони цілуєм,
До Ісуса молитовно
Простягаєм руки,
А як вийдемо із церкви,
По всіх «Алілуях»
Мовби тії круки.
На палаци з парканами
Грошей вистачає,
А убогий та недужий
В злиднях пропадає...»
«Потішила ти мене
Отакою вістю,
Мов з плеч зняла гору.
Як немає в хаті «віскі»
Дай запити таку втіху
Бодай самогоном.
Ну, а потім я помчу
У саму столицю,
Щоб вся моя чортівня
На горі на Лисій
Теж розвеселилась.
Ми ж тряслися, як дізнались,
Що волю здобуто,
Бо ж це, певне, сам Господь
Зняв з Вкраїни пута.
Та ось чую, що ті пута
В бізнес перекуто,
А поспільство, як і доти,
В нужді призабуто.
Що ж, новітнії гетьмани
В компаньйонах з нами,-
Так що разом панувати
Будемо ще довго:
Не коротша в України
Дорога до Бога».

Далеч безкрая синіє, як море,
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої.
Сонце освітлює рівну дорогу,
Що по душі моїй і по літах, –
Як не любити даровані Богом
Миті прекрасні земного життя.
01.07.25

Закохані до згуби
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
Безклопітно, довірчо
Йдуть до осель скоріш,
Немов єдиновірці
В церкви одні і ті ж.
Але це, певно, щастя,
Без будь-яких умов, –
Отак уміти скласти
Екзамен на любов.
30.06.25

Банальна думка – як воно
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.

Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,
Що із лайна черпає хист.

Світ огортає «русскій» дух –
Лайна смердючого сопух.

Там, де куриться туманом
Гомінка ріка,
Виглядають спозарана
Хлопця-козака.
Почалася косовиця,
А тебе нема, –
Покажися-обізвися
Хоч би крадькома.
Дуже важко без надії
Братися до справ, –
Чом у смертній веремії
Мовчки ти пропав?
Круговерть війни затята
Часу губить лік
І числа не має втратам
Всюди споконвік.
Та гадаєм без упину:
Де і мужньо як
Захищає Україну
Молодий козак?..
29.06.25

Задихаюсь від запахів літа, –
Потопаю в тих барвах цвітінь,
Де цвірінькають несамовито
Коноплянки й чижі: Дзінь-дзінь-дзінь.
Де постійно засліплює вічі
Тепле сонце промінням своїм, –
Де турботи і клопоти вічно
Послідовно оточують дім.
Де в бесідці, затіненій садом,
Відпочити люблю після справ, –
Де повік прислуговую радо
Тій, яку почуттями обрав.
Де проймаюся щастям щомиті
І, допоки на мене жде тлінь,
Наповняюся запахом літа,
Потопаючи в барвах цвітінь.
28.06.25

Хоча ноги давно відходив
І свій вік доживаю по суті, –
Колискової пісні мотив
Я донині не можу забути.
Чую голос матусин і ритм
Не втихає старого мотиву, –
Ніби щедро плачу за візит
Колисковій оцій незрадливій:

Спи, мій маленький, сил набирайся,
Спи і до раночка не просинайся, –
Сон твій спокійний охороняю,
Більшого щастя за тебе не маю…

Заохочує жити вона,
Бо оспівує землю і небо, –
Робить все, щоб, неначе луна,
До того докотитись, хто треба.
Довіряю крилатим словам
Не убитої пам’яттю пісні,
І тому колискова жива
Та звучить, наче гімн, благовісно:

Спи, мій маленький, сил набирайся,
Спи і до раночка не просинайся, –
Сон твій спокійний оберігаю,
Більшого щастя за тебе не маю…
27.06.25

Та невже ж ти, моя любко,
Недовірлива така,
Що ніяк не хочеш вірить
Словам щирим козака?
Ну, стояв я із другою
Аж до пізньої пори.
Не звірявся їй в любові,
А про друга говорив.
Він сватів наміривсь слати,
А нам скоро в путь рушать.
То ж, гадаю, з жениханням
Доведеться підождать.
От як вернемось живими,
То збереться все село
На бучні наші весілля,
Яких зроду не було.
То ж візьми оцей ось перстень
Як любові заповіт.
Дай, кохана, відеречко,
Щоб коника напоїть.

Як же швидко минають літа,
А думки багатіють лиш сумом, –
Самота закувала уста
Найяскравіших спогадів тлумом.
Самота оточила мене
І від тіла, на жаль, не відходить,
Бо від неї вже ліками тхне
Будь-якої пори чи погоди.
Самота накладає печать
Оцієї гнітючої тиші
На осібно проведений час
І на мрії усі найчистіші.
Самота і гірчить, і пече,
І зневірою в людяність мучить, –
Порожнечею тисне на честь
І породжує настрій гнітючий.
Самоти безкінечної плин
Напрям руху змінити не хоче, –
Із думками один на один
Залишаюсь щораз проти ночі…
26.06.25

Заводь, затінену лозами,
Кожен із нас полюбив, –
Берег піщаний зволожує
Лиш нетривалий приплив.
Завжди блакитного кольору
В тихій затоці вода, –
Тож тут купатися здорово –
Літо коротке шкода.
25.06.25

Посходили співаночки рясно, мов суниці.
Посходились легіники, гей, на косовицю.
Косять так, як ще ніколи доти не косили.
Уже сонце припікає, а ще стільки сили
Позостало в руках дужих, руках молодечих,
Що готові трудитися під сам темен вечір.

Посходили співаночки та й всіма грибами.
Посходились дівчаточка, гей, та із козубами.
Прогортають мох-травицю і що ж бо за диво:
Страшно навіть крок ступити – грибів ціла злива.
То ж якого іще щастя мені побажати,
Як співаночки, гей, та мої радують Карпати.

Колиска посеред кімнати
Гойдалась плавно з боку в бік,
А біля неї добра мати,
Було, втрачала співам лік.
Матуся знала достолиха
Пісень про звірів і пташню,
Тому співала довго й тихо,
І колисала аж до сну…
24.06.25

Яхти трикутні вітрила
Шурхають прудко, мов крила
Білої чайки, що низько
Навстріч несеться вітриську.
Яхта завзято й бадьоро
Рине розбурханим морем,
Ріжучи вітер і хвилі
Гарно загостреним кілем.
23.06.25

Шлюзування необхідно
Тільки там, де гребля є, –
Де ріка невідповідна
Берегам своїм стає.
Шлюз ворота відчиняє,
Вивільняючи маршрут, –
Водосховищем безкраїм
Яхти весело снують.
22.06.25

"І виростають покоління,
Котрі не чули тишини.
О найстрашніше з літочислень -
Війна війною до війни"
Ліна Костенко


Війни невигойні стигмати.
Печаль Арахна тче і тче.
Виходить на узвишшя Мати
І руку прикладає до очей.
Кого там надивляє, – не питайте.
Про те в нас знають навіть малюки...
...Війни невигойні стигмати,
Невжеж ви оселились навіки?

Хлопчик має хом’яка, –
І без відпочинку
Всюди носить на руках
Чарівну тваринку.
З хом’яком і спить, і їсть,
І уроки учить, –
Ні подій нема, ні місць,
Що близьких розлучать.
21.06.25

Вигулюючи песика на лузі,
Побачилась картинка отака:
Стоїть рогата із великим пузом
І вим’я так набралось молока,
Що я дійки відтягую руками,
Дійничку наповняючи ущерть,
Як тричі за добу робила мама,
Допоки я маленький був іще.
Вигулюючи песика на лузі,
Згадалося, що з перших літ життя
Оте було цікаво карапузу,
Чому нема й не буде забуття…
20.06.25

Голосистою напрочуд
Зрана горлиця та є,
Що в гайку щодня туркоче
Й довше спати не дає.
А батьки казали сину:
Їдь скоріше у село
І там гарно відпочиниш,
Нашим бідам всім на зло.
Та не знали батько й мати,
Що оцей ранковий спів
Буде сина залишати
Без продовжень мрійних снів.
19.06.25

Зозуляста наша квочка
Цілоденно радо квокче
Біля виводка курчат.
Доглядає за малими, –
Чи усі перед очима
В неї жалісно пищать?
Будь-коли, немов матусю,
Квочку бачимо у русі
Від завидна до темна, –
Учить діток пізнавати,
Чим цей гарний світ багатий
Усезнаюча вона.
18.06.25

Посередині болота
Роззявляє бегемотик
Лиш тому так часто рота,
Що нечувана духота
Спонукає до дрімоти
Будь-якого бегемота.
17.06.25

Ішов чумак ще бідніший,
Аніж перше з дому вийшов,-
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
“Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
Подивись, з яким набутком
Ми додому їдем хутко!
Сідай, хлопче, поміж люди,
То скоріше дома будеш”.
“Ні, не можу я сідати.
Треба долю доганяти”.
Побрів чумак степом-полем,
Його доля – яром-долом.
Забрів чумак до шинкарки,
Свою долю там шукати.
Зійшла доля медом-квітом,
А п”яниця – пустоцвітом.
Дісталася тому доля,
Хто плекав її у полі.

Для абетки
А
Акул немає у Дніпрі,
Тому в ріці прогрітій
Ми від зорі і до зорі
Проводимо все літо.
Лише сумує дітвора
І журиться скрізь хором:
Чому канікулів пора
Минає дуже скоро?..
Є
Є у Вишгороді кручі, –
Тож, як сходите згори,
Попадете неминуче
У заквітчані яри.
Там озера і затоки,
Вздовж Дніпрових берегів, –
Загубити влітку спокій
Спонукають малюків.
К
Крізь віки відчуваєм
Славних пращурів дух,
Бо в нім віра безкрая
В мир і щастя навкруг.
Їхні правда і сила
Не згубилися, ні,
Раз вже видно зі схилів
Світлі завтрашні дні.
С
Стигне ранок імлистий
Без яскравих одеж, –
Пахне квітами місто,
Після гару пожеж.
Додивляються діти
Заспокійливі сни, –
Добре жити у світі
Без боязні війни.
У
Україна – це я із тобою
І не зниклий безслідно наш рід, –
Це досвітні вогні над рікою
Та зорі поза обрієм слід.
Україна – це Вишгород наший
Вікодавній, принадний, святий, –
Без усіх рукотворних прикрашень
Любим змалку його я і ти.
Україну і чуєш, і бачиш,
Коли просто по вулиці йдеш, –
Побажай їй наснаги й удачі,
І люби, як матусю, без меж.

Дощі сумні, холодні йдуть,
Мов переповнилася чаша...
Яка життя мойого суть?
Невже це дні останні наші?!

Триклята туга воскреса,
І душу рве мені на шмаття.
За нами тужать небеса?
Кохання дотліва багаття?!

І ранню жовтизну садів
Між листя раптом помічаю.
І хмари топлять у воді
Сивезні коси із одчаю.

І простір звужується все,
Неначе та з шагрені шкіра.
Куди недоля нас несе --
Мішенями на дула з тиру?!

Та ні, та ні, це все - мара --
Єство пручається пружинно.
Химерна то уяви гра
Стиснула серце безпричинно.

І я збагнув, у чому річ --
Мов дрони, пущені ордою,
Згустилась найтемніша ніч
Перед епохою новою.

Де між схвильованих облич
Кохання ніжністю засяє.
І сяйво бризне вусібіч
Крізь небо мирне і безкрає.

15 червня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Гуде бджола, запилюючи цвіт
У вишняку, пропахлому медами, –
І пелюстки зриваються із віт,
Кружляючи нечутно над грядками.
Знов оживає дивовижний світ,
Розбуджений пахучою весною, –
Немов нема ваги прожитих літ
І фінішної стрічки перед мною.
Гуде бджола – продовжує обліт
Цвітінь яскравих, теплих, жданих,
Де дух дитинства бродить і стоїть,
Неначе щастя перше і останнє…
15.06.25

Своєю дорогою вік мій іде,
Долаючи просторінь білого світу, –
З дитинства спочити не хоче ніде,
Чи напрямок руху на інший змінити.
Під гору сповільнює трохи ходу,
До яру галопом несеться нестримно, –
Від рваного темпу спокою не жду,
Та ще й навкруги духота або зимно.
Вглядаюся в знаки земного життя,
Помалу долаючи відстані років, –
Від мене ніколи не чути ниття,
Бо мовчки і твердо відмірюю кроки.
Ходою утомлені ноги болять,
А правильність шляху вже душу морочить,
Та в серці вчуваю лише благодать,
Що вік мій іде й зупинятись не хоче.
14.06.25

Вже в згадках молодість відсутня
І в серці пристрасті нема,
Хоча донині незабутньо
Очима маниш крадькома.
Але уже надій на диво
Нема в душі моїй давно,
Бо щезло десь, неначе привид,
Про плани й дії полотно.
Уже сухе, як сніп соломи,
Життя куріє та гірчить, -
Уже мене бере оскома,
Що пролітає вік, мов мить.
Вже біль образ підрізав крила
І всюди тиша та пітьма, -
Вже груди стискує щосили
Все те, чого тепер нема...
13.06.25

Комільтон* прегарний
На волах підземних,
З таланом арфіста,
У піснях про світ,
Як борню без зброї
В партитурах Ліста,
В царстві недолугих
Губить первоцвіт…

Пробудися ж, друже!
У потужних іскрах
На вібриси срібні
Наштрикни земне!
Не шукай в латині
Світу несумісне:
Краще в дощ холодний
Обігрій мене!

Твої уста тому солоні,
Що мають нині присмак сліз,
А я сумне собі на спомин
Не хочу брати навідріз.
Не плач, красуне, за минулим
І про кохання не журись, –
Воно, як сон, не промайнуло
Та не поділося кудись.
Невдовзі стрінемося знову
І пристрасть візьме нас у бран, –
І ти, повір мені на слово,
Не будеш мучитись від ран.
І зникне присмак гіркуватий,
І дійде щастя, мов луна,
Лиш треба часу дочекатись,
Коли закінчиться війна...
12.06.25

1
- Ніжна пташко, як же
осяйні пісні твої!
Любо з ними, гоже
на душі мені!
І нехай не лиш медвяні,
прийдуть і похмурі дні,
та зостанешся й тоді ти
в серця мого убранні.

В серці убранні!

В ці сади, о мила пташко,
чимскоріше прилети.
З піснею від самоти
завше будь зі мною ти!

2
- Як мені співати
наяву чи уві сні -
вільно не літати
дружкою весні?
А прийде пора мовчати -
мої крила в далині
будуть пошепки вбирати
днів нових п’янкі пісні.

Не лови лише мене
і в клітці не тримай.
Саду нашого розмай
у цвітінні не займай.

3
- І зів’ються поміж нами
поруч і у вишині
вільно-ніжними ладами
прянощі земні!
Бо нема у серці місця
невгасимій самоті
посеред рясного щастя -
в саду повноті!

У наші дні!

Прилети до мене знову,
пташко, в ці сади!
швидше, люба, прилети -
о, до чого ж гарна ти!

Прегарна ти!

Не лови лише,
у клітці не тримай.
Саду нашого розмай
у цвітінні незабутнім
не сполохай,
не злякай.

2025

Похилилась верба над криницею,
Розглядаючи пильно, як в ній
Яскравіє й вилискує крицею
Недосяжний для неї напій.
Потерпає від спеки пекельної
Над самою водою верба, –
Зачерпнула б листками джерельної,
Та на диво надія слаба.
Гілочки, понівечені козами,
Як і кожен погризений лист, –
Лиш бринять неупинно й засльозені
До води пориваються вниз…
11.06.25

Пахне мохом і живицею
Полуденна духота, -
Підсолоджуєш суницями,
Медом здобрені, уста.
Червоніючи заманливо,
Губи зваблюють мене, -
Аромати одурманливі
Аніщо не прожене.
Наливаєшся вся соками
Щойно зірваних суниць, -
І вдоволено прицмокуєш,
Повна дамських таємниць.
10.06.25

Ростуть укупі й поодинці,
Немов узір тче витівник, –
Жовтогарячі чорнобривці
Позолотили весь квітник.
Цвітуть і пахнуть ціле літо
Не лиш на клумбі, а будь-де,
І зігрівають жаром цвіту
Здобрілі погляди людей.
09.06.25

Як вибори вже задовбали! -
ГраблІ минулі не навчили.
Цим кровожерам за́вжди мало
Добра народного барила.

Навіщо знову обирати
Ту ж саму гидь чи дуже схожу?!
Вола́ Вітчизна: - час, Диктатор,
Навести лад у Кра́ю Божім!

Взірець є світлий - Аугусто!
Його Зоря крайнеба сходить -
"Народовладдя" булька лу́сне.
Тим більш, не нашого народу!..

О Дяка, наші стадіони
МісткІ, Хто ніби передбачив.
Зберем на дріт колючий фонди
Не менші ніж у найбагатших.

Все квартальнуте і пейсате,
Що із липучими руками,
Ще піаністів біснуватих
Там ізолюєм, наче спами.

"Delete" уже на чергуванні...
Вкраїни все гучні́ш волання...
У ро́зпалі піар-змагання...
Помолимось - щоби́ востаннє...

Тротуар в позолоті –
Квітне жовта акація.
Біла травень відкрила,
А сестрі випав червень.
Дерева без борні
Віддають одне одному
Небесами призначену чергу...
Нам би вчитись і вчитись
У тих, кого Бог сотворив раніше.
Та на шкоду й розраду невтішну
Нам все ніколи, ніколи, ніколи.

Долею написані,
Богом передбачені, –
Видимі залисини,
Зморщечки небачені.
Болячки небажані,
І веселі настрої, –
Повсякчас обтяжують
Плин життя контрастами.
З них складу гармонії,
Що не вмруть у вічності, –
Б’ю в свої долоні я,
Млію від незвичності…
08.06.25

***
А пана, кажуть, по халявах видно.
Висять на павутині біля раю
на розум бідні,
але їм не стидно,
як учорашнє їхнє виглядає.

***
А ляльководи наші й іноземні
однакові і їм нема різниці,
чи мати темні
злочини воєнні,
чи бути одне в одного на нитці.

***
А маємо ми те, що Бог дає,
у тім числі і «гетьмана» такого,
що лоба б’є
за реноме своє,
а піддані – свої лоби за нього.

***
A ми багато що пережили,
бувало, що боялися до смерті,
сміялися, коли
дурні були,
і... обвели навколо пальця черті.

***
А наші шанси здатися русні
на їхній території високі.
І на війні
ми явно не одні:
сім няньок є – політики безокі.

***
А нашому теляті вовка з’їсти –
раз плюнути. От плюне і... нема
авантюриста,
гопника, рашиста,
нувориша і... блазня, зокрема.

Резюме
А ми ще раз Америку відкрили
і, наче ясно, що сліпі були,
але не розуміємо – коли...
поговорили,
плани ухвалили,
ну і... самі себе перемогли.

06.2025

Хоч вкривається хмарами небо,
І помалу темніє кругом, -
Не вчуваю сьогодні потреби
До оселі вертати бігом.
Вчора також лякали грозою
Та страхали холодним дощем,
Але злива пройшла стороною,
Землю збризнувши так-сяк лише.
Дуже схоже, що хмари набряклі
Не наближаться нині сюди,
Або будуть скупими на краплі
Необхідної вічно води.
07.06.25

Зачаровують співом дівчата
Там, де музику творить ріка, –
Не вмовляйте, матусе, поспати
Під звучання пісень юнака.
Не підрізуйте вирослі крила
Не скипайте самі вхолосту, –
Козаченько вже в розквіті й силі,
І бажає радіти життю.

Хай коханням розчулений йде
До украй голосистих сусідок,
Бо ще вирветься серце з грудей
І полине за мріями слідом.
Там, де пахне уже сіножать
І пісні гомінкі аж до ночі, –
Може, нині пізнати стократ
Він до себе прихильність дівочу.

Поміж вербами тихі, як тіні,
Силуети рухливі чиїсь
Світу дарять усмішки дитинні,
Мов за щастя вертають платіж.
Прохолодою дихають луки,
Після спеки нестерпної вдень, –
Не втихають привабливі звуки
Різнотонних дівочих пісень.
06.06.25

Там, де гуси проходжали
І траву скубли помалу, –
Береги забудували,
Водоплавні позникали,
А ріка мілкою стала.
Тільки з пам’яті не зчистить
Кольорових, теплих, чистих
Згадок про часи ті бистрі,
Неутомні, бадьористі
На тих луках трав’янистих…
05.06.25

Все ближче й ближче до межі
Поза якою
Земне життя в своїй красі
Іде без воєн.
Там люди тішаться життям
Без страху втрати, -
Усе, що маю, я віддам,
Щоб подолати
Рубіж між кривдою й добром,
Бо є простори,
Де війни водять за столом
Переговорів.
Лихий не раз перешкоджав
Туди ступити,
Де воїнам не має справ
У грішнім світі.
Та віру в краще вбережу
І невблаганно
Переступлю оцю межу
Неподоланну.
04.06.25

Не журися, друже, ненастанно,
Що не видно праць твоїх плодів,
Бо не має гіршого страждання
Від утоми жити без надій.
Будь-коли і в будь-якому стані
Серце болем не збентежуй вкрай, –
Не втрачай ні крихти сподівання
І, як око, віру вберігай.
Не сумуй, що для надій палання
Ні умов, ні сил, ні запорук, –
Не буває гіршого страждання,
Ніж життя без віри і без мук.
03.06.25

Твої тернопільські манери
Й збаразькі звички дотепер
Схиляють всюди кавалерів
Долати будь-який бар’єр.
Умієш рухом привертати
До себе погляди тоді,
Коли на щастя небагато
Уже лишається надій.
Коли безрадісно і в’яло
Додолу хилиться життя, –
Словами змушуєш печалі
Скоріш іти у небуття.
Стає смачнішою вечеря
І не буває помилок,
Якщо тернопільські манери
Й збаразькі звички у жінок.
02.06.25

Стежка плутається в травах
І петляє до горбів,
Під якими лиш в уяві
Зустрічаюся тобі.
Бо відомо достеменно
Із розмов зі мною трав,
Що у сни твої смиренно
Появлятися почав.
Переконаний, що нині
Уявляєш знов, авжеж,
Як по стоптаній стежині
Ти мені назустріч йдеш.
01.06.25