Г. С...
Надихни і силою наповни,
Від нудьги й мовчазності – зціли!..
Стань мені світінням негріховним
І видінням щастя будь-коли.
Будь завжди оздобою легкою
І новою радістю струми, –
Полони осінньою красою
На межі безмірної зими...
13.08.19

Я пам'ятаю тоскні муки:
Ніч дотлівала край вікна;
Її заламувані руки
Ледь мріли при світанку дня.

Усе життя, дарма прожите,
Принижувало і пекло;
А там, зростаючи щомиті,
День золотів над міста тлом.

Квапливі кроки перехожих
Частішали попід вікном;
І дощ купався у калюжах,
Бульки пускаючи кругом.

Здавався ранок нескінченним,
Та він розради не приніс;
І проливався надаремне
Весняний дощ бурхливих сліз.

Поволі так збуваємося страху,
Що дивними здаємось молодим.
Тим, хто не знав доносів і на плаху
Не сходив безневинним чи на дим
Із газових печей у небеса полинув...
Хто не вставав з молитвою єдиною:
«Спасибі батьку Сталіну за те,
Що живемо в країні, де людина
Привільно так і дише, і росте!»
...Од страху ще й тому відходимо поволі,
Що повсякдень одне нас непокоїть:
Не потребує зло ні дозволу, ні прав,
Щоб вислизнуть зі сторінок Історії,
І потай задушить таку ще кволу волю...
І станеться, як мудрий Соломон казав:
«Все знову вернеться на своє коло».

Спасибі вам за ваші добрі очі,
За теплий погляд і ласкаву річ.
Хоча над містом висне хмари клоччя,
І накрапає дощ, заходить ніч.

І все навкруг засохло і не квітне,
Бо це вже осінь узяла права.
Жалкую я, що не зустріла квітень
Удвох із вами, як росла трава.

Коли сади цвіли шаленим цвітом,
То ми жили ще нарізно в раю.
У кожного своє пашіло літо,
І пісню кожен знав лише свою.

Та час минув і молодість промчала,
Уже онуки палять свій вогонь.
В минулому походи, море, скали,
А нині світить сивина зі скронь.

Та ще в польоті неспокійні душі,
Шукаємо надійного крила.
Знаходимо між океану сушу,
Щоб друга мати поряд і тепла.

І хай висять над містом чорні хмари,
Та в домі тепло, пахне з медом чай.
Очей привітних ми зустріли пару,
Щоб самоту забути і відчай.

Г. С...
Захлинався, скрикував, не дихав,
У нерівних сутичках всього, –
Щоби тільки не почуло лихо
Голосу щасливого мого.
Воював достойно в теплих пущах
Найсолодших радощів і мук,
Раз любов живлюща і цілюща
Ніжністю прибилася до рук.
Добрістю спізнілою зігрітий
Віднедавна так, що аж спітнів, –
Загубився радісно в тім літі,
Де немає осені слідів...
10.08.19

Так хочеться любові і жури,
Так хочеться печалі й просвітління.
Ти говори зі мною, говори –
Я ладен слухати до оніміння.

Ти говори, а я – враз уявлю,
Як лагідно рука мене торкає.
І щось затисне груди від жалю…
Від радості злечу до небокраю!

Як хороше на відстані - тебе
Любити палко, доброту відчути.
Мов небо заясніло голубе
Й скували водночас розлуки пута.

Та вже розрадою – твої слова,
Пестлива інтонація – жагою…
Раптово затремтить душа жива
В передчуванні зустрічі нової!

15 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Бувало, як перетнеш із козами провалля,
Опинишся у царстві конюшини.
Там якось натрапив я на сонне зайченятко.
Хотів спіймать, та лиш заросився.
...Давноминулі спогади післявоєнного дитинства
Налинули, як конюшину стрів в Єрусалимі.
«Як ти сюди добралась ?»-
хотів спитать в ранковім безгомінні.
Та лиш росою конюшина обізвалася.
І здогадався: мабуть, як і я, волею долі.
Що робить тут? З травою зміцнює схили голі.

Життя мойого надвечір'я -
До вікон схилена верба.
Гіркої долі недовір'я
І десь в душі взялась журба.

Погасли літні блискавиці
І прогриміли всі громи.
Любов пили немов з криниці,
Не нап'ємось, здавалось, ми.

У небі грозами сузір'я,
Змахнули роки вже крильми.
Життя мойого надвечір'я...
І думи линуть до зими.

Хоче крихітний ведмедик
Крихітний велосипедик,

А маленький бегемотик –
Чималенький вертольотик.

А зелений крокодильчик –
Дорогий автомобільчик.

А маленьке оленятко
Хоче роги, як у татка.

Захотілось казки мишці,
Прочитала... дірку в книжці.

Свинка брьохнулась в калюжу
Засмутилась. Та не дуже.

Г. С...
Моя утіхо, грішна і свята,
Моя відрадо, нинішня і славна, -
Не думай соромливо про літа,
Не згадуй безупинно нещодавнє.
Не віддаляйсь од мене ні на крок,
Відчувши раптом непоборну втому
Сплітатися тілами у клубок,
Без відпочинку довгого по тому.
Цілуй іще щасливого мене
І лоскочи волоссям пружні груди, -
Нехай оце кохання неземне
Обом останнім і довічним буде!
06.08.19

Відчуєш серед літа сніг зими -
Одягнеться у плач весела пісня
І стане сонцедень кутком пітьми –
То глек життя твого від чогось тріснув.

Хоч тріщину заклеїш і рубці,
Залишаться невидимі для ока,
Та біль вже пустить в серці корінці,
Що проростуть у спомини жорстокі.

Сонця промінь золотавий
Пропікає сито хмар -
І спалахує яскраво
На стемнілій шибі жар.
Так знадвору палахкоче,
Так на протягах зроста,
Що нестерпно сліпить очі
Та обпалює вуста.
І незрячий, і гарячий,
Відхилившись трохи вбік,
усміхаюся і плачу
Крізь тремтливий рух повік...
04.08.19

Є ще такі куточки на Подолі,
Куди заходиш, начебто в дитинство.
Вузенькі вулички дрімають сном старечим
І все довкола тишею сповито.
Сюди, між трьох славетних гір,
Збігають балакучі дерев’яні сходи.
Тут кропива чатує ревно двір.
Тут з дерези долине «Ку-ку-рі-ку!..»
Тут супокій.
Бринять статечно бджоли,
Мов літери літопису знялись.
У басовитій їхній перемові
Невже не передзвін долин і золото узвиш?
О древність невибутня, де початок древа,
Що серце стискує до зойку немовляти?
Невже тобі являтится на мить,
Аби століттями причаєно мовчати?

Дзиґар цокотить, виробляючи час.
Йому розмовляти геть часу немає:
конвеєр хвилин шурхотить і зникає
в довгій перспективі міжзоряних трас,

які в рушіях нам стають у нагоді,
бо простір, по суті, – палаючий газ…
І в часу машинах це паливо нас
несе колообігом часу в природі.

Вже інші планети на виході й вході,
та всесвіт проноситься повз, далебі,
інопланетяни зникають в пригоді,
в якій ми усі – просто речі в собі.

Водій натискає на долі педаль
і речі виходять із себе у даль.

2019

Сам писать не вмію, але інших вчую я,
На яку тематику тра писати щоб.
Хтось під носа суне огірка, мов уя,
Вже мене назвали гуру-довбооб.

Висохли вже мізки, їх сушу щоденно,
Бо мені здається – світові кінець!
Й про любов писати ні, не злободенно.
На майдани треба кликать люд на герць.

Умокнув сміливо у лайно перо я,
І давай страхіття новії творить.
Мо` дадуть Шевченка прем`ю чи Героя,
Всім піїтам треба теж вступити в гидь.

Бо напала знову клятая писунка,
Принциповий, хлопці, я поет-лайнюк.
На красу начхать і дружнії стосунки,
Інших я навчаю, як писать дурню.

Хай мої писання на ригаччя схожі,
Але тим печалюсь ні, не дуже я.
Вірю я у пекло – чорт мені поможе.
Кількістю беру я, пишу до х.я.

Знов присів на дошки у гальюні-буді
І творю з розгону вірші про війну.
Раптом затріщало… Ой, рятуйте люди,
Те, про що писав я, в тому і тону!

12 серпня 7527 р.( Від Трипілля) (2019)

***
Я в цій осінній імлі вибрала вірші, як долю,
Наче в солодкому склі зблиснув ковток алкоголю.

Тут, де тремкий падолист, де золоте умирання,
Наче химерний буддист освоюю рим добування,

Грона гарячих намист, грона калини до чаю.
Вітер як вічний статист на сходах мене зустрічає.

Темно-червоні хвости, темно-бордові вуалі
Кинуто вже на мости в прощальному ритуалі,

Кинуто на міста, просто під білі ноги,
Начебто завтра свята і прийдуть велично боги.

Прийдуть у цей листопад, прийдуть у сни і у вірші.
Котрі завжди невпопад й байдуже – кращі чи гірші.

Прийдуть. Торкнуться руки. Вогкі простелять коси.
Чорні їх клобуки, наче осінні покоси.

Ти озирнешся на них через дими осінні.
Світло старої вини завжди тремке і нетлінне.

Знову на сходах стоїш? Винами повняться схрони.
Сховано флягу і ніж, плачуть колишні вже жони.

Я тут ніхто і ніде, я тут, як тать серед ночі:
Вогке обличчя бліде, рима жагуча й жіноча.

Наче роздягнений ліс, скинуто сукню і пояс.
Чорна зрозпачена міс! Може, колись заспокоюсь

Чи в захололій воді, вилитій на перехресті,
Чи в золотій череді юних і сонячних бестій.

Будда стоїть як Сварог. Пальці сухі на клавірі…
Рим’ячий сонячний бог? Кожному дано по вірі.

Вистиг з порічок твій чай. Пилом заметено поли.
Хустка з важкого плеча впала й душа твоя гола.

Курява між борозен. Срібне шаманство вірша.
Й стан цей зоветься дзен, і - августійша тиша.

З книжки"Вірші з осені"
(видавництво "Ярославів Вал")

Хмурніє небо. Скоро осінь.
Душа тепла і сонця просить,
У полі вітруган гуде,
Не заховатися ніде.

Кому потрібен ти, безродний,
Беззахисний і безпородний,
Не спонсорований ніким,
Без перспектив на власний дім.

***
Ох, не солодке густе вино і не вогненну текілу,
А просто постав оцей мед на вікно, щоб медом пахтіло.

І хай горить золота бджола, і оси химородне око,
І наче з ракети з її сопла вогонь пашить жовтобоко.

І хай ніхто не зайде у дім, де пахне медом і щастям,
Чи, може, голодом молодим, сонячним і зубастим.

Й нехай розпашілі і темні бузки закриють собою вікна,
І запах духмяний і пряно-різкий кудись несподівано зникне.

Застигне примула в зеленій траві, і м’ята зомліє у травах.
Ти чуєш, не можна так довго говіть – накрито вже стіл для забави.

І коник сюрчить, і задиханий джміль потужно гуде у квітах,
Неначе новітній імам Шаміль бере у облогу літо.

Упасти б у трави лицем ув лице з мурахом рудим і всесильним,
І вкрасти б у нього яйце-райце і замовляння весільне.

Давай відкорковуй шампань і кагор, і лий шоколадну каву,
І хай цей солодкий цикадний хор шаманить до ранку в отавах.

А потім цей дух несподіваних рим чи темна пекельна текіла,
Неначе медовий шовковий дим, охопить жіноче тіло…

***

Місто персиків і свободи, місто персиків і води…
Ох, могутні і вічні води, де цей вітер, як поводир!

Світло місяця, шум прибою, мідій відра, шипить шашлик,
І віршарник з лицем плейбоя, наче цар на ім’я Чортомлик.

Око темне, постава пишна, дзвін кольчуги, зі злата меч.
Мудра гейша чи діва грішна? Чи розваги весільної смерч?

Вірш любовний. Нічні цикади. Шашлики догоряють в огні.
Переспраглий парфум винограду й відблиск місячний на стегні.

Усміх царський і гордовитий. Як крокує віршарник нагий!
Темні перса, вогнем оповиті. Дикі коні. Вогонь. Батоги.

Темні вина у чари налиті. В срібно-білих шовках туман.
Хустка синього оксамиту. Слів солодких густий дурман.

Дух безумства, вогню і щастя. Б`є копитом стриножений кінь.
Біле золото на зап`ясті й в`язь летюча, як янь чи інь

На папірусі, на папері, на лискучій, як скло, воді,
Наче подих колхід чи іверій, де царі ще такі молоді!

Білі ямби, терпкі хореї! Котре там вже летить зі століть?
Кельти, скіфи, фракійці, євреї, пляшку з віршем оцим засмоліть,

Засмоліть це вино вечірнє, цих парфумів гарячий дим,
Коней чорних і непокірних темні гриви з вогнем рудим,

Дух живого тремкого моря, запах крові, важкий вогонь,
Дух любовної непокори й мокрі коси з гарячих скронь…

Засмоліть і пустіть у море, хай летить поміж рифів і скель!
А суворі важкі командори хай ведуть собі свій корабель.

І у цім безпритульнім місті, місті персиків і води,
Де свободи вітрило чисте, де мій голос такий молодий,

Хай впаде оця тінь саксонця а чи скіфа з ім`ям Чортомлик,
Наче відсвіт блідого сонця, на молочний юнацький клик.

***

Ти йшла по бетонці й від сонця тінь падала поряд тонко.
Твоїх парфумів південна тлінь тьмяніла, важка амазонко!

Ти йшла по бетонці й твоє крило було готове до лету,
Світило сонце і духом тягло солодкого амаретто

З котроїсь кафейки, де темний джин викурював душу на вітер,
І поміж південних і східних рослин блукало достигле літо.

Ти йшла по бетонці й летючий поділ шовкової ретро-сукні
Світився натхненно між сотень тіл сонячно і прямокутно.

Дзвеніла сережка у вусі твоїм і небо було бузковим.
І ти шепотіла про Ершалаїм десь там у краях казкових.

Стояв золотий черешневий день і пахло вином і віршем,
І ти жалілась на тиск і мігрень, і, може, на ще щось гірше.

Цвіли троянди, розплавлений крем м’яко світився на тілі.
Мій бог, амазонки і східний гарем? Крамола чи божевілля?

Горіла бетонка пекельним вогнем і пахла рум’яна м’ята,
І їхав назустріч тремким конем хтось амазонці затятій.

Крило дзвеніло, дзвенів метал, на землю спускалося мрево:
Любові останньої темний шал під пасмами вічного древа.

Любов амазонки чи темний міф? Бетонка горить під ногами.
Стоїть на дорозі зрозпачений скіф і срібно горить амальгама.

* * *

Мій мармуровий муар – темний летючий батик –
Візьмеш, як теплий дар, біля метро «Хрещатик».

Будеш шептати мені дивні слова на бульварі,
Сонячний дощ продзвенить від «Арсеналу» до Лаври.

Мармур, морозиво, рай, рики автобусів-ретро…
Серце моє не край! Слухай, метрó це чи мéтро?

Мармур твоїх долонь, позирк юного мавра…
Темних очей вогонь і в піднебессі – Лавра.

Шлейф ароматів терпких, чорні ошатні ряси,
Відблиск гіркої ріки, погляд чудний, прикраси.

Вирва освітлених площ. Падає плащ з муару.
Вже віддаляється дощ краплями по тротуару.

Трепетний ніжний жест… Темні довкола маври.
Як мерехтливий хрест, в небі зимовий жайвір

Плаче про квіти й любов, як про омегу і альфу,
Наче в небесний альков вкинули навхрест шáрфи.

Там, де квітує мак, де розкошують коханці,
Все вже давно не так і простуджені пальці.

Ой, не питай про сніг, шарф мармуровий не гріє,
Наче сумний оберіг мармуровіє.

Темний хрещатицький шлейф білих авто туземних
Поміж зимових алей стежить за нами недремно.

Десь мармеладний джем, десь шоколад гіркавий,
Десь мій осінній щем буде тобі до кави.

Майво любовних слів, майво любовних літер,
Ніби примха богів, ніби муаровий вітер…
З книжки "Вірші з осені"
(видавництво "Ярославів Вал")

***
Не пишеться, а відьми крилами по підвіконню шурхотять,
Неначе міряються силами і в іскрах срібних - рукоять.

Не пишеться, а відьми дихають і димом повниться вікно.
Й рудою висохлою стріхою спливає сонячне вино.

Відьом гарячих тепле черево до чорних тулиться чобіт,
А поряд попід чорним деревом вже гострить кігті чорний кіт.

Відьми губами вогко плямкають, горять коліна у медах,
Клубочиться їм дим над карками, й тьмяніють карки у садах.

Цим відьмам білим, неприборканим стежки під п`ятами димлять.
Пливе волосся їх розгойдане поміж задиханих багать.

Блаженні, хвойди, лярви! Повняться натхнення грішного меди!
Кому увечері тут моляться курвиська теплі й молоді?

Не пишеться! Вина гарячого відьми у пазусі несуть.
З тремкого полум`я звірячого - очей вогненних каламуть!

Пахтить вино святочним згарищем. Вікно пошерхло від крила.
Тут кожній тварі би по парі ще, але тут дим і ковила.

Не пишеться! Дими і коливо. Таємні знаки й німота.
І відьом темних білі голови, і срібні очі у кота.

Папір поправиш, витреш досуха вино, розлите на столі.
Й хтось тричі стукне древнім посохом і скине в сінях постоли…

Подайте голос кандидату,
Він хлопець – хоч куди козак.
Він свій у будні і у свято,
Ти не помилишся ніяк.

Та лиш допався до корита –
Змінився хлопець хоч куди.
А що, хлопака вміє жити,
Не те, що ми, дурні діди.

***
Дмитрові Павличку

В основі – драма і ткання провин,
й безумна ткаля без очей і серця,
і трем духмяних вицвілих жоржин,
й небесних музик невловиме скерцо.

А вся біда - од віршів і води!
Куди ідеш і де твоя дорога?
Чомусь мені ти снишся молодим
отут, де трави, од води вологі.

Усе позаду, все – печаль і тлінь.
І фарба губ поблідла чи поблякла.
І всеохопна несвяткова лінь,
і подиху чи світла вже забракло.

Не плач, скажу! В плачах, скажу, твій дім
й нема кому зітерти з вікон сльози,
й сріблястий дощ на кучері рудім,
і дощ вчорашній на твоїм порозі.

Осінній день. Хурма і мандарин.
Дощі по вікнах і вино у флязі.
Мар`янівка, Стопчатів, Чигирин…
Промокле хутро на старій дворнязі.

Скажу: не плач! Цей цигарковий дим,
неначе запах нерожденних віршів.
І крізь важкі осінні холоди
мені ти снишся в цій жагучій тиші.

Марнотний час, марнотна течія.
Ангелик білий сяде на порозі.
І музика, як диво, нічия
зійде по вії в дощовій облозі.

Усе питай у віршів і води!
Усе питай у цих стихій підземних!
Чому ж ти знову снишся молодим
і погляд твій вологий і вогненний?

Усе це, - скажеш: холод, дощ і сплін,
й життя прожито кращу половину.
І важко пахне вицвілий полин,
і зібрана стоїть терпка ожина.

От тільки холод і нове вино,
і що сказати відьмі в час вечірній,
Коли у сад відчинене вікно
і під дверима плаче пес покірний?

О, ця терпка й солодка печія
скількох забрала і скількох згубила
отам, де ткаля, вічна й нічия,
і подих листя у вогні зомлілий.

І в цьому місті срібна і глуха
тонких матeрій великодня сила
у темній масці вічного гріха
чомусь до ранку тонко голосила.

***
У тремкої свободи вірша є цей дух золотих конвалій.
Дух шаманства і темних прерій, дух любові і вакханалій.

У тремкої свободи вірша, наче в юного дикого звіра
Недоторкана біла шкіра і розчахнуті очі сірі.

У тремкої свободи вірша темне море, де можна потонуть.
В нього запах гіркого лавра, в нього дух золотий кардамону.

Незупинені і свавільні тріпотять золоті вітрила!
Що ж ти робиш зі мною знову, моя темна й вогненна сило?

Чорний холод тремких артерій, голоси й потойбічні звуки…
Візантія? Ацтеки? Інки? Вогке срібло блідого сельджука?

Ця свобода тонких матерій - між блаженством і божевіллям.
І пливеш, як між водами світла і відваром гіркого труйзілля.

Вірш летить над гарячим папером і немає йому зупину.
Що там? Крапля вина червона? Закривавлена чорна шипшина?

Ох, свободо живого вірша! Чом магнолії пахнуть воском?
На папері сльоза застигла, як любов у піснях відголоском.

Пливуть по небу темні рядна,
Немов химерії старі.
А туга давить так нещадно,
В розлуці день іде за рік.

Здається, все віддав би нині,
Аби сягнуть віддалеки –
До ніжної твоєї тіні
Легеньким доторком руки.

І місяць плаче від одчаю.
Як сльози – зорі – із лиця!
Чого ж ти, доле, розлучаєш
Твої закохані серця?!

10 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Я читачів своїх, здається, знаю поіменно.
Хотілося б, щоб більше тих було імен.
І хоч палаци й стадіони не про мене,
Тішу себе: може, іще когось мій вірш не обмине.
Хай не бурхливою рікою вірш мій буде,
А тихим лісовим струмком чи й джерельцем,
Та як жагу ним потамують люди,
Чи ж втіха більша може бути понад це?
Отак-от і життя сплива поміж рядками віршів,
Котрі вряди-годи нашіптує Всевишній.
А от чи вийшло з того щось насправді путнє,
Хай скажуть читачі – сьогоднішні й майбутні.

На вістрі часу і на вістрі дня
Опинишся ти раптом у негоду,
Де вже панує і живе брехня
І п’є твою святу джерельну воду.

Як мовить слово – в серце попада,
Підступна, хижа, а красою вмита.
І трутою стає свята вода,
Коли її із вуст злодійських пити.

Де ж порятунок, де ота межа,
Що може лжу від правдоньки відсіять?
Народ сліпий ні на що не зважа,
Бо дивиться у землю. І не мріять

Йому про сонце – треба розігнуть
Горбату спину. Боляче. Для чого?
Пивка попити й п’яному заснуть
Під телевізор, де немає Бога.

Де тільки зрада і свистіння куль
Для виродження повного народу.
І вже ніхто не посилає дуль
Тому, хто випив кров і взяв свободу.

Бо як їх розрізнити, всі вони
Клянуться тим, чого ніяк не мали.
І совісті не маючи й вини
Несуть нам горе й смерть. Якби устали

Козацькі кошові і повели
Осліплений народ за долю й волю.
Бо нинішні злочинно завели
Увесь народ в тяжку й гірку неволю.

Розпродано земельки і краси
За трон, за землю і озерну воду!
Розрізнені вкраїнські голоси
Уже не прийдуть на майдан свободи.

Бо їх пофарбували, як щурів,
На синіх, і на білих, на зелених.
І щоб не об’єднались, з-за морів
Їм привезли керманичів чмалених.

Ось так і живемо, на цілий світ
Розкраяли державу, як хлібину.
Ніхто за це не матиме одвіт...
Невже ми не врятуємо країну?!

Як поблякле сонце вже не гріє,
як нема до нього вороття,
з таємниці вилучене мрією,
космосом стає життя.

І, безоднями до того слушний,
враз міліє чорний океан –
беріг, всіяний галактик мушлями,
випливає на екран.

Зблисками і кораблів зернинами
грає мушель ультрафіолет:
з кожної виймаються перлини
не уявлених планет,

а таких, що є до біса справжніми!..
Над якими перламутр небес
урочисто сяє, бо досяжний
чародійства там процес…

Чаклуни вже набувають практики
і, ввімкнувши фазотрони мрій,
лине до наступної галактики
невмирущий чародій

2019

* * *
Теплий і вогкий дим. Погар зеленої глиці.
Тут, де святий Никодим, тут, де я буду молиться.

Справлю зимовий плащ, є відзігорна шпилька.
Дух не смирен і пропащ, тут би не вмерти тільки.

Вип’ю руде вино, з’їм цей горішок волоський.
Дар, який зверху дано, ще мене не укоськав.

Темний опалий сад… Грішниці блудять ярами.
Гадина юна і гад шурхають поміж дворами.

Вірш – він, як згуба і дим, вічного дива ловитва.
Тут, де святий Никодим, де великодня молитва!

Витвір химер і ума, як непорочне зачаття.
Тяж, наче сум і чума. Вірш калатає під платтям.

Темні осінні яри, басаврюки і ворожки.
Шкіра зміїна горить. Відсвіти темні з-під брошки.

Що ти шепочеш вночі? Чорні ворушаться тіні.
Темна рука на плечі: содова? кава? мартіні?

Ох, тут лиш порох і дим – ходять мої ворогині…
Тут, де святий Никодим, прісно, вовіки і нині!

Шурхає гаддя в садах. Гілка ніде не тетерхне.
Чути лише, як вода пада на зимну поверхню.

Вогкий гарячий листок. Темна рука на папері.
Вийду із виру пліток, наче з новітніх містерій.

Віршниця в стилі декор, що ти вночі написала?
Темний гарячий кагор важко тремтить у бокалах.

Профіль. Гаряче чоло. Слід розпашілої тиші.
Слухай, усе вже було в юних задиханих віршах!

В холод і темний дим входжу із вічним словом.
Ох, пресвятий Никодим, я таки безголова.

Темні осінні яри, шпильок немодні підкови.
Погляд жіночий горить, в горлі клубочиться слово.

Кажеш, що слово, як дим, кажеш, що слово невтримне?
Тут, де святий Никодим, тут, де усе тимчасово.

Темні осінні яри, шпильок немодні підкови.
Погляд жіночий горить, в горлі клубочеться слово,

Що як підземна вода чи як озимий холод,
Чи, як жіноча біда, йде в римувальний солод.

Кажеш, що слово, як дим, кажеш, що невловиме,
Тут, де святий Никодим ходить легкий і незримий.

Ринви і древні гроби, темні церковні вежі.
Як оселедці чуби, як сповивальні – одежі.

Церква маленька й стара, наче сумний чоловічок…
Студна осіння пора. Вибився шарф між петличок.

Шепіт, рядки молитов, дух сповідалень і крові…
Ігрища, цирк, шапіто? Відсвіти пурпурові.

Темний зимовий плащ. Туфлі. Во здравіє свічі.
Відблиски змієвих пащ. Шабля. Рука чоловіча.

Строгі іконні вогні. Профіль не юної жінки.
Темне лице на стіні у рушниках із барвінком.

Темні обличчя чужі. Плахти і вицвілі лики.
Ковзають сонні вужі. Скинула листя осика.

Відьма черкнула крилом. Скрикнули сови у лісі.
Хтось прочитає псалом, хтось закигиче у висі.

Гаддя зникає в ярах. Зойкнула шпилька офірно.
Звичний, аж вичахлий страх. Листя лягає покірно.

Світло золочених риз, виткане Боже слово.
Пізній життєвий криз? Сукні розкрилля шовкове?

Десь засміялись жінки. Десь застогнала сопілка.
Кава. Горілка. Шинки. Бійка. Розбита тарілка…

Свічка тремтить у руці. Рипнули двері церковні.
Пугач зітхнув в осоці. Слово озвалось гріховно...

… Плаче святий Никодим. Погляд ясний і собачий.
І нетутешній дим - над личком його дитячим.

Світлана Короненко.
З книжки "Дебора"

***
І якщо я у цій солодкій зимовій воді
Ще заплачу тонко і голос мій не зірветься, -
Стане чутно, як ходять підшкірно судини тьмяно-руді,
Важко так, мов вода крижана підходить під серце.

Місто сивих дощів. Тут давно не чекають гостей.
Темні ходять вогні і гострі, як плечі! І – голі!
Тут повільна і тиха трава над вогнем росте,
Наче дух безпритульний важких і темних моголів.

Тут холодний асфальт, наче вогка і чорна стерня.
Тут співати б на ній, але голос важкий і обтятий.
Й пробивається щось, як в осінніх полях золоте зерня
З силою, що притаманна лише немовляті.

Я шепочу тобі: ти накинь собі плащ за плече.
В цьому місті зимовому грози вогненні, солоні і босі.
І щось темне й гаряче серце моє осіннє пече.
І вода по плечу солодка стікає і – по волоссю!

Я ходила по цій золотій і трудній святочній воді.
Я ходила так довго, як в юності носять коси.
Не суди чужі вірші і будеш теж не судим, -
Я казала тобі. І кажу про це тобі досі.

Від любові один хтось згорів, хто вже вічен і хто вже спасен
Срібним віршем, сльозою і алкоголем.
Тут нічого нема вже від давніх солодких пісень.
Ім`ярек цей зоветься тобою, водою і болем.

Тут до ночі потрібно мовчать, бо інак перехопить дух.
Плями стерто старі і сирими нитками душу підшито.
Тут немає нікого, лише ненадійний твій слух –
В передрання й міжтишшя віршами говорити.

І божественна абракадабра на білім листі
Так проступить, як щастя, солодке, трудне і пряне.
Задихнешся в словах божевільних, чудних і густих
Так, неначе в садах зацвітає медова й терпка валер`яна.

Чуєш, пісня дзвенить, наче плач у весільній воді.
Цих весільних пісень так багато, неначе весняних квітів.
Цих пісень, що співають дощі - золоті й молоді -
Там, де ходить тугий і зимовий останній вітер…

Світлана Короненко
Вірш надруковано в "Літературній Україні"

Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од Москви народи.
Не спить Єрмак. Ну,як заснуть, коли перед очима -
Кремль. Ось цар зіходить зі свойого трону
І при боярах сповіщає, що сибірський край –
Однині під його всесильною рукою.
А потім по-батьківськи цілує Єрмака- героя...
І од видінь спокусливих таких хропе вже й отаман...
***
Не сплять лиш ті, хто мав би завтра буть
Порубаним чи навіки приреченим на рабство.
Кучум, їх славний проводир в помічники негоду взявши,
Привів народ свій праведний суд чинити.
І навіки заснули вояки, не скуштувавши насолоди бою.
Лиш отаман добрався до ріки і, може б, подолав Іртиш,
Та панцир мідний - царевий щедрий дар,
Що в січах часто виручав, знесилив у поєдинку з хвилями.
***
Буря ревла. І грім гримів.
І вітер мовби голосив по-людськи:
«Пильнуйте ненаситних нових єрмаків,
Бо ж для Москви все вільне має стать підневільним!»

Ти ледь пішла і наяву -
Плекаю знов про зустріч мрію.
Лише з тобою я живу.
Без тебе, мила, животію.

З тобою кожна мить ясна,
Без тебе – темрява тужлива.
В тобою й восени – весна,
Без тебе – нуднотонна злива.

З тобою я – мов гіацинт
В саду чудеснім розквітаю.
Без тебе швидко в`яне цвіт,
І замкнені ворота раю.

Трава без тебе – геть суха,
З тобою – ліс вічнозелений.
Без тебе доля – зла й лиха,
З тобою – радісна для мене.

І ти сумна без мене теж!
І никнеш на виду і в`янеш,
Зі мною – ружею цвітеш,
Проміниш сяйво полум`яне.

В розлуці – в темряві думок -
Доводить відчай нас до краю.
Лише удвох ми – летимо!
І щастям всесвіт обіймаєм!

5 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

А щось утну!
Таке незвично-фантастичне,
Подекуди трагікомічне,
Метафорично-феєричне,
Непізнано-метафізичне,
Нечувно категоричне,
Позареально алогічне,
І недоречно патетичне
Та ще й лірично-поетичне...
Строфою світ переверну –
Порву струну!

Минає все – любов і безнадія,
Як білі й чорні смуги у житті.
І лиш надія променем зоріє
Над береги потоку почуттів.

Той промінець провадить нас по світу
Керунком, що кораблик наш несе.
Допоки світить – доти варто жити,
Коли погасне –отоді вже все.

Розглядаються довкола,
Та мене не чують,
Бо ж загруз я в цім болоті,
Що Петровим зветься.
Одинцем сиджу, як сич той,
У холодній хаті.
Ні з ким разом хліба з’їсти,
Ні слова сказати.
Хоч кидайся з мосту в воду.
Не знати з якого.
Стоять собі незворушно
На кістках козацьких.
Як і ті палати,
Що сточили стільки крові
Із нашого брата.
Якже мені докричаться
До того садочка,
Щоб почули батько й мати
Та їх мила дочка,
Що кращого зятя
Не знайдуть довіку,
Буде їм синочком гарним,
Й справним чоловіком.
Та не чує Україна
Голос свого сина.
Доведеться брать в дружини
Чортову сестрицю.
Або, може, попідтинню
Мовчки простягтися.

Лишуся тут,
на цій недопланеті,
яка мені не стала ще житлом,
бурлакою чи заблукалим єті,
не знайденим ніким.

На космодром
з Землі за мною прилетіли хмари,
повільні, начебто морський приплив.

Здіймаю очі – пульс, немов удари
краплин далеких українських злив.

Журба…
Два сонця валяться за обрій,
немовби хтось ховає погляд свій,
від мого рішення – не ворохобний,
а моїм рішенням
по ранок злий.

Ну, що ж, звикай…
Тепер нам жити разом.
Он стартував останній зореліт,
бажаючи
гравітаційним в’язням
змережувати колами цей світ,
в якому всі істоти –
геть не різні,
а є гладінню моря під дощем.

Ти дивишся згори на хвилерізи…
Замінюю скафандр я плащем…

Хвилюємось.
І колами врізнобіч,
перетинаючися,
пливемо.
Мисливець завжди –
                                    трохи-трохи здобич,
а здобич є
                    рушницею його.

Майбутнє схожим є на дикі нетрі.
Ніщо у них від мене не втече.
Я, перший крок зробивши по планеті,
в останній раз дивлюсь через плече
на хмари в колір
                                стиглих абрикосів:
десь там, за сотні світлових століть,
в лискучому бамбуку
хмарочосів
пройдешнього світила
гасне мідь.

2019

Моя печаль і ніжність і жура –
Усе в тобі, одній тобі гніздиться.
Як всесвіт весь у себе убира -
Ясна сферична куля світлолиця.

Отак і ти – мій всесвіт і огром,
Усе, що є, і що було, і буде –
Любов, ненависть, люте зло й добро,
Природа й місто, фауна і люди…

І світ людей з відтінками всіма –
Краса, потворність, цілісність, каліцтво.
Війна і мир, і літо і зима,
Цнотливість, безсоромність і єхидство.

Весна і осінь, розквіт чарівний.
І в`янення, занепад, осипання…
І регіт гомеричний сатани
І дихання божественне кохання.

Тримаю уві сні і наяву,
Я кулю цю – із пеклом всим і раєм!
І як атлант із нею я живу.
І в час печальний - з нею умираю.

29-30 липня 7527 р. (2019)

Приходиш ти у сни прозорого світанку,
Приходиш нізвідкіль, навіяна, мов сон,
Як вранці промінець проходить крізь фіранку,
Здолавши частокіл моральних заборон.

В очах твоїх цвіте оте, що не розквітло
Оманно. Бо тебе в реальності нема.
То напівтіней гра у мерехтінні світла,
Та ліпше напівсон, аніж напівпітьма.

Пасуться мирно на газоні
Шпаки і горлиці, й ворони...
Так люба серцю ця ідилія...
...Поки коти не приблудили.
Вони, як в Древньому Єгипті,
Вважать себе святими звикли.
Всупереч задумам пророків
До миру не зробили й кроку.
А ми (так би зізнатись не хотів)
Вчимось не в птаства, а в котів.

Тьмяніють відсвіти зорі
У синіх водах на світанні,
Немов мої думки старі,
Як нещодавні сподівання.
А світ ясніє і шумить,
Неначе горно в теплій кузні, –
Я вже ціную кожну мить,
А вчора час губив безглуздо.
Тепер люблю все до дрібниць,
У спорожнілій склянці часу, –
Що проникає вглиб зіниць,
Мене хвилюючи щоразу…
27.07.19

Так без тебе погано,
Ніби кисню нема.
Душить мене, кохана,
Туга всього німа.

Кляті сльозяться очі,
Болю стовпом стою.
Ніжно попестить хочу
Руку хоча б твою.

Доля немов зв`язала
Нитями смутку нас.
Тішить в житті так мало
Даний коханню час.

Ніби ворота раю
Геть зачинила ти.
Я без тебе вмираю,
Й саду вже не цвісти.

О заберіть од прірви,
Рідні мої Боги.
Ти мене в смерті вирви,
Щастя хлюпни снаги!

29 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

У безнадії пригадаю
Все недомовлене колись.
Шукати втраченого раю
Крихкі ілюзії зійшлись.

Шукати мрію потаємну
Поміж заплутаних стежин
Хоч безнадійно, та приємно,
Коли лишаєшся один.

Нехай віщують: бійтесь зайд чужинських,
Своєму свій, мовляв, не зробить зла.
Та, як мені, єврей проукраїнський,
Все ж краще промосковського хохла.

Нашіптує, нацьковує кругом,
Гуртом слона вкусити хоче гном.
Не вгомониться все вона ніяк –
Огидна інтриганка Шапокляк.

Орлиці хтіла вправити хребта,
А та наскубла добре їй хвоста!
І тут узяв звірюку переляк –
Гієну, не левицю, Шапокляк.

І тільки де не з`явиться на мить,
Од неї падла запахом смердить.
Дожовує все залишки здохляк
Спесива провокуйка Шапокляк.

Хвоста свого розпустить, як павич,
Аж уночі регоче з неї сич.
Ну як, скажіте, вилікувать, як?
Цю манечку величчя в Шапокляк?

Заготовляти сушкуватий хмиз,
Уже пора провітрювати ліс.
Бо хазяйнує в ньому абияк
Гієниста габздиня Шапокляк!

26 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Ще до осені не близько
І далеко до зими, –
То холодний лиш вітрисько
Стугонить щось за дверми.
То на ганку дощ понурий
Задихнувсь од метушні
Несподіваної бурі
І застиг на мить у сні.
То туману тільки смуга
Подалася до ріки, –
А вже терпнуть від напруги
Недоречної думки…
26.07.19

...І все частіш спада на думку Богу

Як янголи тримаються ще там, у горніх висях,
Бо ж глупота людська сяга все вище й вище?
Мабуть, бояться вже на Землю сходить,
Принишкли біля Всевишнього господи.
Уже й самі розказують, мов казку,
Як їм хотілось аж до сказу
В ніч солов’їну десь біля перелазу
До ранку цілуватися з дівчатами земними,
Синів-богатирів заводити із ними .
Наче у безвість ті часи гунули,
Безжурнії часи, біблійнопроминулі.
Щоправда, і тоді була тривога,
Як одчайдухам закортіло зрівнятися із Богом.
Всевишньому вдалось ті задуми порушить:
Летіли вавілонці з високості, наче груші,
І розбивалася на друзки мрія навісна,
А з нею й мова на той час одна .
Були ті будівничі, як діти, ще такі наївні,
Не думали про братовбивчі війни.
Трималися усі на видноті...
А от нащадки їхні вже не ті:
Позалізали кожен в свою нору
І атом перековують на горе.
І все частіш спада на думку Богу -
Зробить реальністю і Гога, і Магога.


«І побачили Божі сини людських дочок, що вродливі вони, і взяли собі жінок із усіх, яких вибрали... І вони їм народжували,- то були силачі, що славні од віку». Книга буття. 6:2,4.
«І промовив Господь: «Один це народ, і мова одна для всіх них, а це ось початок їх праці. Не буде тепер нічого для них неможливого, що вони замишляли чинити. Тож зійдімо і змішаймо там їхні мови, щоб не розуміли вони мови один одного. І розпорошив їх звідти Господь по поверхні всієї землі,- і вони перестали будувати те місто». Книга буття. 11:6-9.

Обсиплеться хвоя іржава
З наморених сонцем ялин, -
І стопами м'ятиму трави,
З понурим обличчям, один.
А хтось безіменний, у пору
Холодних, осінніх пожеж,
Той слід мій шукатиме зором,
Сховавши журбу в собі теж.
І, певно, гадатиме кожен,
Вдягаючи мовчки плащі, -
Чом землю схололу воложать
Так рано нестерпні дощі?..
23.07.19р.

Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Бодай відсотком стать для тебе,
Бо ж на всі сто віддавна ти для мене.

Сорок років черепашка
В магазин ішла по пляшку.

Озвірілі бегемоти
Розтоптали кашалота.

Зденервована горила
Вистрибнула з гвинтокрила.

Сподівалася кульбаба
На сватів од баобаба.

Закортіло аскариді
Побувати на кориді.

Медведчук і рабінович –
Шо за фрукт і шо за овоч?

Зграя вкурених макак
Потоптала бабі мак.