І де ж ота хвалебна твердь?…
Переспіви повітря милозвучні
Розмиті береги нарешті вщерть
Хвилює лейб-мотив бесаме мучо…
І де ж ота хвалебна рать -
На всі часи їх гуркіт войовничий?..
Палац… фуршет… ось так святкує знать -
На краєвидах душ, що смерті вище…
Де ж той, невидимий баланс?..
Чому цей поклик вічний до сокири?..
Одного разу ваш зникає шанс
І хто вам після цього щось довірить?...
24-09-2017

***
Щасливі сім'ї, ой, не часті –
і невеликі, і малі,
та економимо на щасті,
забуті генами землі.

***
У першому коханні
шукаємо основ,
але любов остання –
надійніша любов.

***
Великі сім'ї особливі,
але і цьому завдяки
дітей виховують щасливі
і дуже люблячі батьки.

***
Причини є і наслідки відомі.
Довіра є, то й на душі – розрада.
Але коли не всі у тебе вдома,
у голові блукає тиха зрада.

***
Розчарування настає,
коли утрачена повага
до того, що у тебе є,
як на канаті – рівновага.

***
Я заплющую очі щоночі
і не бачу нікого...Ніде...
Тільки очі, одні твої очі
місяцями продовжують день.

                              2017

Сюжети снів приходять уві сні.
Іде вистава у порожній залі.
Герой один у марення на дні.
Але який! У Божому кварталі
рятує не індиго – цілий світ
і, навіть, трохи більше… Забагато,
як на одного, праведних побід:
усі для миру, жодної – Ерато.

22.09.2017

Сіє-віє мрякою погода.
Не чекає згоди у народу.
Ранками – туманами ріки,
вечорами – бурею зі сходу
спеку надолужує природа
розою вітрів на всі боки.

На дуель запізнюється осінь.
Може, блокували по дорозі,
а у літа часу не було
уночі чекати миротворців
то й не гріє, як бувало досі,
де-не-де посіяне зело.

І надія вижити не гріє,
поки миром на землі повіє
на порозі іншої весни,
де усе, що мрія уявляє,
армія салютами вітає
і не чує власної луни.

                              09.2017

Нові рекорди ставить осінь.
Четвертий рік іде війна.
Які мімози у морози,
така й реформа затяжна.

Ніщо так довго не триває
як обіцяння, – все мине.
Вогню без диму не буває.
Але куди ведуть мене?

Кудою ця ясна дорога?
Де фініш братньої війни?
За кого простягати ноги,
коли не чубляться пани?

Мої лукаві супостати,
загляньте у меню дитяти.
Яка дієта!? А ціна!?…

Де реформації багато –
воно за маму і за тата
захоче випити вина.

                              09.2017

Одного разу
               руський цар Хайло
одразу
               опинився аж у пеклі.
Йому і цього разу
                              повезло.
Ані Яги у пеклі не було,
ані його євро-цариці Меркель.

У казані із назвою: ЦеКа –
пили і їли кендюхи Союзу
…і Карла.
               Наче – сауна така.
І ярличок
             у кожного
                            на пузі
із абревіатурою:
                            Те Ка.

Не тільки Бозя шельму позначає.
Таке Те Ка хотілося й собі.
У фана клептоманії буває,
що й етикетка – масло по губі.
Але питає,
                              – що це означає?

– Оцей – творець комуни,
                            цей – тиран,
а інший –
               теоретик комунізму.
– Е-е-е..., Е-е-е...,
               – сказав задумливо Вован.
Кому як не йому –
                          у цей казан
утопії і пійла кабалізму?

Тай уявляє, ніби на коні
очолює усе союзне військо.
І каже, – то чіпляйте і мені
Те Ка!
            І чує,
                          – а чому б і ні?
– А хто я буду?
           – Таракан!!!
                       Кремлівський!!!

                              09.2017

Споконвіків, а наче вперше
Спадає листя безшелесно.
Так скелі падають, руйнуючись на камінь,
Нагадуючи горам їх кінцеву мить.
Так люди падають,
Обтяжені турботами, а не роками:
Цей ще схопитися за серце встиг,
Той - лиш змахнув руками...
Кружляє журно лист,
Так за теплом по-журавлиному голосить.
Розчахується серце, прикипа до віття..
А це ж бо Осінь, пані Осінь
Гойднула на три чверті світом...

Р.S.
...Краса так густо замішана на смутку,
Що й радість переростає в роздум.

Із днів осінніх позолота зійде,
перетече відтінками у тло.
Лиш міти жовті у саду деінде
очам залишить сівер-помело.
Родинні узи обриває осінь,
і падають змертвілі голоси
у тишу снів, де ходять душі босі
і спокій стережуть зіркові пси…
Навколо Сонця, за велінням часу,
ховаючи невічне у живе,
пливе Земля з ілюзіями гласу
та індульгенцій від Буття не жде.
Шукає нас й ошукує дорога,
із року в рік знецінює мету –
знайти у русі круговерть чи Бога,
рутинне коло чи стезю святу…

22.09.2017

Тихо, братіє. Дуже
гучно б'є барабан,
поки люди байдужі
до ятріючих ран,
поки істина слова
наші душі пасе,
а священну корову
революція ссе,
поки ниюче серце
огортає пітьма,
а горілку із перцем
допиває юрма,
поки сонце ще сяє,
а ночами дуга
тятиву натягає
і тікає нудьга,
поки туга минає
і яріє снага.

                              09.2017

Немало див дарує нам природа –
митець неперевершено-умілий:
вона і зачаровує, і годить,
лікує душу, освіжає тіло.

А кожен витвір – формою і суттю
такий нерукотворно-бездоганний:
у ньому Вишній замисел присутній,
де не буває фальші чи обману.

Осінній ліс… Душевного екстазу
майстерня, переповнена дивами…
Одне із них тебе полонить зразу –
це диво називається грибами.

Прицілюєшся поглядом… Рукою
торкаєшся пружного капелюха
і ніжно визволяєш з-поміж хвої
того, кого ніхто іще не рухав.

А витвір цей, далекий від шаблону,
сотворений не косо і не криво…
І ти миттєво – у його полоні,
коли в руках таке тримаєш диво…

20.09.2017

Уже завересніло.
Чобітки червоні
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
«Прощавайте!..»
Уже завересніло.
І горнеться до пташки пташка.
І до людини горнеться людина.
І, мабуть, тому осінь
Весіллю найбільш пасує.

приходить осінь тиха зрима
у спогляданні в почуттях
багряні па танцює прима
кордебалет її звитяг
але зволожені вітрила
їх не напнеш не полетиш
німа печаль разюча сила
веде вагання в сонну тиш
а там ріка така глибока
неначе мрія без табу
і ходить піфія стоока
і хижа мудрість марабу

04.09.2017

***
А от на землі не було ще культури,
яка б не дала заборонений плід.
Совкової шкури
із номенклатури
буває і досі боятися слід.

***
А на Парнасі позаймали ніші
не наші вірші, а поети інші.
Нічого особливого,
коли собі подібного
перечитаєш раз, але не більше.

***
А на природі я – Ван Гог,
який малює багатьох,
коли себе любити всує.
Я поміняв би псевдонім,
але який резон у цім,
якщо еліта не почує?

***
А на Парнасі миру не буває.
А поки-що ідилія триває.
Бузько клює не бабая,
так як зозуля нічия
його – нема-нема, тай помічає.

***
А уночі сичі осоловіли.
І як то любо, що мовчать зоїли.
Буває уночі
співають і сичі.
Але яке кому до того діло?

***
А в Україні є один тотем
і для душі єдина панацея –
пишу, суджу і думаю я – нею.
І як дорогоцінним багажем
я володію мовою цією.

                              2017

Коли не бачу, що я чую,
то розумію, – тарарам!
Ніхто мене не намалює,
бо я усіх «рисую»* сам.

У мене є і синє небо,
і недосяжна висота.
А вище стелі і не треба,
тому й обмежена мета.

Мене від цього не убуде.
Але обурює мене
як нелюди ідуть у люди,
займаючи моє. Ясне!

Локалізую запах поту,
тому і маю пото-лок.
Але усю мою роботу
інде шліфую до дірок.

А деінде одпочиваю.
Мотив не лише у труді.
Коли іду, буває, плаєм,
то я щасливий і тоді.

Люблю озера, ріки, море...
Не хочу гори золоті,
та завоюємо і ті,
коли біда уже не горе.
Мене мої далекі гори
утримують на висоті.

                              17.09.2017

***
Вся околиця буде село.
На Дону веремія чекає.
І у Раді уже – нє алльо…
Ми і раді, та ради немає.

***
Ніякої тактики нині
немає по суті ніде.
Стратегія є в Україні.
Якщо всі дороги – руїни,
то як же той ворог зайде?

***
Коли війною бавиться аматор,
то вочевидь не відає ніхто,
чому це називається АТО.
Війна! Гібридна! А який оратор!?
Не атакують чоти і рої.
Котуються і програні бої.

***
Революція триває.
Петя Вову доганяє
і міняє пику на «лицо».
Та народу не до сміху.
Може Космоса на Міху
будемо міняти у кацо?

***
Електорат не чує, – «ко-ко-ко»,
але на вухо локшину мотає,
коли «Ореро» Грузії згадає.
І поки Юля чує «Суліко»,
у когута надія пропадає.

***
Ой не тоді Вітчизна мила
як має із роси й води
дешеві і п'янкі меди,
а от коли нечиста сила
у неї утинає крила,
але вона вряди-годи
не лізе у ясу орди.

                              2017

Я, певно, трохи помилився,
наклавши вето не туди.
Було не видко, я втомився.
Прохав дружину: посвіти…

Вона скривила гидко губи:
- Мені до дупи цей феншуй.
Напевно, вже мене не любить,
бо дала знати – сам справуй…

Ти знаєш, друже, трохи пахне,
коли наклав і не туди.
Дозвілля чакра, звісно, чахне.
Ногою також не ступи.

Усе життя – меню та вето,
любові трішки поміж них…
У Лету котиться планета,
і два на тиждень вихідних…

А це все мислі-депутати,
а це все розум-президент!
Єство не може зачекати.
Хіба то вперше прецедент?

Усі нараз і поодинці,
а нас мільярдів вісім… Ні?
Цивілізовані ординці,
живем у ситому лайні.

Поглянь на ріки, гори, доли.
На землю, змучену сміттям.
На ігри в право і престоли.
На цей зажерливий бедлам.

КладЕмо вето на природу,
на майбуття своїх дітей.
Нема нечистим переводу,
але… все добре, все окей…

Живем лиш раз і то сьогодні.
На вік наш стане, не біда.
А завтра буде день безодні.
Четвер? Субота? Середа?...

14.09.2017

Читаємо з листа мелодії і скерцо
минулої весни, майбутньої зими.
І поки є мета, не стомлюється серце
молитися, аби лишатися людьми.

Жаліємо себе, а Бога осудили,
що не такі дає як мали уві сні
удачу і її – свою єдину милу,
і долю не таку як співані пісні.

Було одне життя, а іншого немає.
І є одна любов, що іншого чекає...
Завіяло літа, шляхи перемело.
Виношуємо те, чого не вистачає.
І на осонні літ у осені питаю, –
куди зникає те, чого ще не було?

                              09.2017

Керує партія бариг.
Усі кивають на своїх,
але нема кого за це садити.
Тасують карти діячі, –
казенна хата і харчі.
А на Гаагу рано ворожити.

Діла у Юри, – о-хо-хо!
Майдан очолює Міхо.
Усі Арсени захотіли Юлю.
Оба Олеги – то старе.
Повія паузу бере.
А Петя розраховує на дулю.

Така реклама – не алло.
Уже і пика – не hy-lo.
І містика уже не чудасія.
Жокеї пацю запрягли,
за нею – овни та осли,
а темна поні все-таки – Надія.

                              09.2017

Заосеніло барвами розлуки,
серпанками знетеплених порань.
Стоять у черзі золоті понуки.
Ти їм не скажеш: відійди, відстань…
Вино жаги у виноградних гронах
ще напувають сонце і вітри.
І вальс БостОн живе у саксофонах,
і ще не всі подерті прапори.
Іще дощі не дріботять по листю
занудливу симфонію там-там,
і сиві ночі зоряні намиста
ще не ховають у імлистий храм.
Але життя – лиш половина суті.
А іншу пів підбурюють жалі,
і десь далеко, в культовій Калькутті,
відкрила око гибелі КалІ…

15.09.2017

Валентині Рубан,
професору мистецтвознавства

Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваються окремі їхні фрази.
У пристрастях - такі ж наївні, як і ми,
Такі ж у них і ревність, і тривога.
Чи ж дивина, що бачу їх людьми...
Шкода – порозумітися незмога.
Та коли бачу, як корчують їх
Чи стовбур написом калічать,
Готовий захищать, немов синів своїх,
Бо що ж ми без дерев?
І немічні, й не вічні.

Пиши есе, пліткуй про щастя.
Якщо удасться, замани…
Роздай на долю. Чирву-масті
признач на козир. Обмани,
в рукав ховаючи не туза,
а легеня із мАри снів.
Нехай за спину стане муза,
щоб той наліво не хотів.
Удень приходять птахолови,
Вночі – перелюб і весна.
Лишився місяць до покрови,
а там вже зиркає зима.
Отож віршуй, казки вигадуй,
дістань героя з рукава,
відтак за щастя світу ратуй,
і зійде німб, а може й два…

15.09.2017

Я – омега у вовчій зграї.
Альфи й бети, як ті вороги.
Здоровило мене кусає.
Я гарчу на його сліди.
Я останній на святі крові,
підібгавши хвоста за крок,
і хапаю сніги багрові –
куцій вдачі з погонь оброк.
Костомаха і трохи шкіри,
рвані залишки сухожиль…
Погуляли на славу звірі,
узаконили хижий стиль.
Сил немає супроти вітру,
сніговіям і злим дощам.
Я позаду усього світу,
що шанує закони Гам!
Я – омега в бою за простір,
за найкращі шматки-куски.
Сита їжа моя – це кості,
гола правда моя – казки…

12.09.2017

А що там вересень? Прийшов…
І задощило після спеки.
Охолодив зело, покров,
благословив на хадж до Мекки.
А там лиш взимку крапля, дві…
Скупе на сльози небо сходу.
А в нас толока у траві.
Осанна Богу і народу!
Хіба не є, мов Божий сад,
природа наша, гори, ріки?
Серпанки ранішні левад
і срібних рос цілющі ліки?
Кулик, відомо, хвалить дім,
але хіба не рай насправді
наш рідний край? А ну ходім,
знайдемо ще на геокарті,
щоб пишно так цвіла земля,
синіло небо в час розмаю,
і сум осінній журавля:
- Курли, курли… Я відлітаю!...
Не змучуй ноги, не найдЕш.
Тут навіть дим солодкий завше.
Життя тече від веж до меж.
Деінде теж, але інакше…
А що там вересень? Стоїть
і споглядає наші будні.
Іде до школи дітвора,
а може, в завтра… у майбутнє,
де не тікають у світи,
не покидають землі раю
на крилах вічної нужди
у пошуках масного паю…

09.09.2017

Якби та осінь в зиму не впадала –
відразу до веснянок золотих
і березіль в останні сни впускала,
до пагонів торкнувшись молодих.
А так зима стрічає кволу осінь,
студеним духом осягає вись,
і жриця листопаду, гола й боса,
дубіє у саду, упавши ниць.
Холодна сила… Що їй до поетів,
до витребеньок музи і ума?
Її сніги, як білі еполети.
На шибах – взір морозного письма.
Якби та осінь, золота і сива,
відразу проростала у зело,
ми б не чекали, як пришестя, дива,
коли весна народжує тепло…

07.09.2017

Уклали шлюб ми з нею аж до Грудня
Вона - дощить, а я - спотерігач
Скотилося осоння в наші будні
І в унісон хтось вимовив: - пробач…
… побрів на поле змокле крізь затвірок
Вона услід за мною, наче тінь
У шлюбі не можливо без довіри -
На завтра повернуся під мокрінь
Щось коїться в душі незрозуміле…
Туди - сюди … ой як не по мені
Якби ж то воно враз переболіло
В обіймах до світанку уві сні?!..
12-09-2017

Весь космосом покручений,
ввімкну далекомір
у кульовому скупченні
первісних давніх зір.

Гойдну комету-шабельку,
земний згадаю рід
і на планету-крапельку
впущу свій зореліт.

Під небом помаранчевим,
під ста сонцями, я
потроху стану навченим
алфізиці буття.

Гомункулом пораненим
піду на битий шлях
по філософських каменях
з комп’ютером в руках.

І там, награвшись крицями,
скафандр скину геть,
щоб стати блискавицями
наповненим ущерть.

Прибульця чи шугая, чи
себе я здоганю,
поміж думок блукаючи
в метафорах вогню.

Зупинимось на розтанях,
бо треба до межі
обдумкувати простори,
ще зовсім нам чужі.

Огрудкувати чуле і
утямити за тим –
ці зорі збились кулею?..
Чи всесвітом новим?

2017

В мене є ви - двадцать чотири лади
І безліч витків навколо осі
І відеоряд, і спомин… відрада:
Я піт своїх предків зберіг на посів…
Його не забути і непозбутись
Він ціпко тримав і тримає рідню
Охочу до праці, в любові - розкуту
Ну, словом, барокко і трохи ноктюрн…
На присмак гіркий він, солонуватий
У кожному куті кварта чи пів…
І навіть навспак він може гарчати
Якщо якесь лихо припреться без слів
До шафи вповзе… візьме в руки зброю:
- Дай мені, Боже, вернутись живим
Цей запах такий, що й сили потроїть
Бо ж одну із осан — ліпили за жнив…
В мене є ви - двадцять чотири лади
І безліч імен до чисел і дат…
Де-які з них я дійсно що втратив
Цікаво б дізнатись адресу тих втрат…
12-09-2017

криву життя - у ряд Фур’є…
хай казна-що але своє
кристалізую сон води
у гості ходять три коти
навіщо нявкати навзрид
менталітет чи геноцид
маліють члени у ряду
я до гармонії бреду
ось тане сало аш два о
і голос сонячний алло
ясніє небо все окей
осанна долі - мавзолей
крива кривою путь пряма
у крапки титру… синемА
прийшов сантехнік ач біда
в облозі праці середа
робити що і винен хто
напевно я і пан Ніхто...

28.08.2017

Час добігає у осінь. Вдихаю
бабине літо і дідові сни,
небо ілюзій і гибель розмаю…
- Пані зажуро, надії плесни!
Випити сонце із грон винограду
і, захмелівши жагою життя,
юність згадати у ніч зорепаду
і розвінчати таїни Буття.
Час обертає століття і ери.
Може, не всує цей зоряний сон?
Сонно жовтіють діброви і сквери.
Шоста світання, біжи марафон…

26.08.2017

Десь є дощі, а інде – холоди
і деінде між хмарами проб'ється
веселе сонце. Це воно сміється,
що дощові літають не сюди.

А я усе чекаю грозової.
Тоді уже і туча – не біда,
коли мою огудину напоїть
не замінима дощова вода.

Тоді й мені захочеться такої –
і прісної, і чистої, й живої,
цілющої як роси навесні,
коли душею хочеться співати,
і ластівка літає біля хати,
і сонце сяє ще у вишині.

                              09.2017

                      І
Коли біда по світу носить,
не чує радості душа,
не розуміє слова, – досить!
і того, де її межа.
Тому не очевидне сниться,
а невідоме майбуття
у серіалі репетицій
із паралельного життя.
Перегортаємо минуле
і забуваємо на час, –
якщо історію забули,
її видумують за нас.
Усе побачене й почуте
не набирає висоти,
коли не можеш осягнути
путі державної мети.
Але хвилює особисте.
Я знаю, кращі є солісти
і ненаписані пісні.
Одні – в історії на дні,
а іншим хочеться посісти
почесне місце на війні.
Диякони та бандуристи
нотують псалми в унісон.
Виспівують своє туристи
і генерали для погон.
Всі ролі зайняли актори.
Мої слова – це хвилі горя,
а я – один із багатьох,
у кого серце на дозорі.
Але усіх читає Бог,
і не потоне той у морі,
хто у петлі ще не подох.
Я знаю, що дереворити
не чують щирої сльози,
та аби вижити і жити,
молюся я на образи.
Лиха біда, таки, навчає.
Не випадає у строю
іти за волю,
…за свою,
хоча моя хатина скраю,
де я юрми не помічаю
і зайве буде
…інтерв'ю.

                      ІI
Ми апелюємо до неба,
коли чекаємо своє.
Але виборювати треба
усе, що у законі є.
Намаявся. І як по нотах
біжу, буває, уві сні
по незнайомій цілині.
Заносить ще на поворотах,
але літається мені...
у вирій...
білими ночами...
Немає крил. Тому і мчу
по ниві босими ногами,
але реально –
я лечу!
Лечу
і досягаю неба,
і забуваю уві сні,
що повертаюся до себе,
убитий на чужій війні.

                      ІII
А хто вони, мої убивці?
Я пам'ятаю їхні лиця.
Невже й вони за отчий край –
щурі, гієни і лисиці?
Мені іще і досі сниться:
«мая твая нє панімай».
Я ще умію пам'ятати.
Ми – вояки. Вони – солдати.
Але ніколи – не брати.
Кацапу треба воювати,
а українцю – берегти,
обороняти нашу землю
і крайню хату нічию...
Нікого я не уяремлю,
коли на ворога плюю.

                      ІV
О, Боже, де ті менестрелі?
Я ж не один за всіх стою
і пишу заповідь Твою
у ці прозорі акварелі?
Не украду, і не уб’ю,
коли за обрієм палає.
І хай мене не у бою,
а за позицію мою
якесь ніщо у цьому краї,
без роду-племені, полає,
що я себе не пізнаю.

                              2017

Україна… Кращої не бачив
Гри пейзажів, що уздовж доріг, –
Похололі фарби і гарячі
Поглядом розкошувати зміг.
Україна… Й постає в уяві
Наша непокора вікова, –
Суща правда про козацьку славу
В душах вдячних дотепер жива.
Україна… Рідна і єдина,
І свята, як неньчина сльоза, –
Смутку і відради плутанина, –
Споконвік немеркнуча краса…
Україна… Стільки в цьому слові
Поєдналось болю і жалю,
І надії, й віри, і любові,
Що за ними долю пізнаю…
09.09.17

Читаю Енеїду,
та не у казематі,
блукаю не у літньому саду.
Чого чекати діду
у равликовій хаті,
коли не хоче бачити біду?

На вуса намотаю,
що це моя робота –
судити пересуди і суди.
І я не заважаю,
коли і ти не проти
за мною у едемові сади.

Пиши собі сонати,
рубай свої котлети,
дожовуй солонину у борщі
або із рути-м'яти
очікуй на сонети.
А я чекаю грози і дощі.

Літаю поза межі
і воювати мушу,
коли орли клекочуть бозна-що.
Опалюють пожежі
неопалиму душу.
І як же їй мовчати ні про що?

                              2017

Наснилося, що є у мене дім
у далині за білою горою,
омитий синьо-синьою рікою,
і ти зі мною мешкаєш у нім,
а я не налюбуюся тобою.

Мене дивує усмішка сумна,
але радію як дитяті тато,
що маю незаслужено багато –
і ти, і небо, і одна стіна
у мрії побудованої хати.

Ми ідемо обіруч у поля
або на ту високу білу гору
і до зорі ворожимо на зорі...
Але усе це бачу я здаля
як місяць у почесному дозорі.

Збувається лише одна краса:
у ночі – очі, у траві – роса
і далина навіяного раю.
Яка об'ємна ця нічна яса!
Є ти, і я, і сині небеса,
а хату білу доля оминає.

                              09.2017

Там жахливо і дуже не зручно
убезпечене стійкістю зло
там у кожного цілиться лучник
там зачовгане криками тло
і сховатися - шанси мізерні
там смолою замінений віск
і окремо цвіте тільки терен
не дай Бог як непрошений гість…
на мотузку нанизані душі
там безкарно керує азарт -
кожну ніч я навідаюсь, мушу,
сам до себе
з колодою карт…
08-09-2017

О Лідіє… Лідіє… о Лідіє…
Морехолодом віє слід
щось подібне стрічалось на відео
загадковий все таки світ…
я малюю рядочки се подумки
ремеслом своїм поділюсь
одним оченьком, а й напівподихом
потривожить хто - я озвусь…
07-09-2017

Ішов чумак ще бідніший,
Аніж перше з дому вийшов, –
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
«Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
Подивись, з яким набутком
Ми додому їдем хутко!
Сідай, хлопче, поміж люди,
То скоріше дома будеш».
«Ні, не можу я сідати.
Треба долю доганяти».
Побрів чумак степом-полем,
Його доля – яром-долом.
Забрів чумак до шинкарки,
Свою долю там шукати.
Зійшла доля медом-квітом,
А п’яниця – пустоцвітом.
Дісталася тому доля,
Хто плекав її у полі.

Впаде сльозою в чистий аркуш…
( Не сумнівайтеся - впаде! )
А під обід попросить чарку -
І не забуде про біде…
Не сумнівайтеся - попросить!
В кінці, у розчерку пера
На авансцену вийде Осінь:
- Стрічайте, людоньки, пора!..
06-09-2017

***
А у Чуді є розбійник-
Соловей, Кощій, карга –
та, що баба і Яга,
і Ємєля – винахідник
ступи, печі й батога.

***
А в Україні люди – люди!
А українці – вояки,
усупереч і завдяки
клопу, якого вже не буде.

***
А на війні уже не до азарту,
коли її вистави – уночі,
а діячі – аматори
воєнного театру,
а люди – професійні глядачі.

***
А українці язикаті
словами дресирують ос.
Уміє дещо показати,
аби українізувати
великороса, малорос.

***
А у нас є АТО
і трофейні авто,
і нові бойові автомати...
Але де той закон –
перейти рубікон
і за волю свою воювати?

***
А у «Білому сонці пустелі»
є серійний герой у шинелі
і немає ізгоя-хахла.
Є таке КІНЕМА!
А героя нема,
що годує імперію зла.

                              2017

У туге зав'яле перевесло
дожинає вересень жита.
Чує канцелярія небесна,
що пора і їй сушити весла
поки не явилась саме та –
та, яку чекаємо ночами...

Пущами і хащами, ярами,
берегами, плесами ріки
заповзає в душі холодами
та, що переорює роки,
а на зиму засіває поле,
поки є ще роси і дощі
і останнє лебедине коло
понесе до вирію ключі.
Є у неї синьо-жовті крила,
і уже уквітчана коса,
і дорога є – у небеса…

За далекий обрій полетіла
у весни украдена краса.
Буревій приймає естафету.
Віє димом на усю планету.
Де у полі дихає війна,
не щезає хижа сарана.
Істерія застує поету.
А вона? Мандрує, як у Лету
за озиминою ярина...

А вона вітрила напинає.
А вона, мов коней, запрягає
буйні неосідлані вітри...

Осінь дує на холодну воду
і приймає на льоту погода
місію озимої пори.

                              09.2017

«Доглядала квіти я для кладовища...»
«Продавала квіти я на кладовищі...»
«Я нічого не робила – маю тії квіти...
Ой лежу я під землею, короткая віком,
Та й кричу я з-під землі:
«Йдіть до мене квіти!»
А квіти тихенько повідповідали:
«Ми б з охотою прийшли, але ж повсихали...»
Як же сказать людям, щоб вас не носили,
А малу мою могилку барвінком укрили?
М’ятою-рутою всю зазеленили,
А в голови поставили червону калину.
Як прилетить птаство, посіда на віття,
Нащебече-настрекоче, що діється в світі...»
«Доглядала квіти я для кладовища...»
«Продавала квіти я на кладовищі...»

Помірна хмарність - ще куди не йшло…
Ти вересень зустріла знов без мене?
Спостерігаю світ один крізь скло
І відчуваю святість достеменну…
Призводить душу в трепіт самота
Ніяк не можу розпрощатись з нею
На холостих працює самокат
Потрібно буде освіжити спреєм
А на дворі вже вечір дискотек
З самим собою привід для піджмурок
Нічний асфальт мов загорілий грек
Найдовша із усіх клавіатура…
03-09-2017

Невже так близько щастя ходить?
Щастя – миттєвість, злива, спалах...
Це, мабуть, доля.
Чом же не дивишся долі у вічі?
Чи їй, як щастю, не хочеш вірить?
Так близько ці губи ще не злітались,
Не воркотіли так знадно-згубно,
Цілунко-лунко так ще не вершився пошук...
...А що як щастя переросло в долю?

                      І
Немає візії такої,
яка не додає жалю,
коли приходить із косою
і зазиває у покої,
де не один я сльози ллю.
Води живої вже немає.
Ачей замулили до дна
усі джерела мого раю?
Уже й герої допивають
напій цілющого вина.
І їм укоротили віку...
В Харона черга не мала.
Його потуги невеликі,
коли біді немає ліку,
але не вистачає зла.

                      ІІ
Лишається одне – тужити,
що осінь ця не золота.
Ягнята – цілі, овни – ситі…
А де омріяні свята?
Пересіваються на сито
надія, віра і мета,
а посивіле наше літо
учора оплатило мито
за укорочені літа.
                              31.08.2017

Цей сон, що снив на ниві снів між снами
У зливі злив тумани темно-сині…
У слові слів перебіг між словами -
Куди мені подітись, люди, нині?…
І я бреду за снами снів на острів
Навколо поле колоском кололось…
Ось тільки перетну беззвучний простір -
Наосліп перейду з акорду в соло...
29-08-2017

І щоб красу не зіпсувати
Не заблукати поміж слів -
Ви краще не виходьте з хати
Ні на третину ні напів…
28-08-2017

І знову я в екстазі плачу
Окремо обіч від забав
У боротьбі за першість трачу
Своє, не ваше… Боже збав
Щоб зазіхнув ото на сльози?..
Своїх по вінця повен двір
А ще корито… збиті козли
І пафос власний наче звір…
28-08-2017

Я у Європу не тікаю,
хоча і хочу як дитя,
яке з огидою збирає
чуже накидане сміття.

Я дуже хочу на Канари
як це не раз уже було,
але на євро і доля́ри
мені якраз не повезло.

Я не поїду до Китаю.
Японія мені чужа.
І не Сибір мене лякає,
а харакірі без ножа.

Я й у Америку не хочу,
хоча волію за межу
і океани перескочу,
але завию, затужу

коли через полярне коло
як журавель перелечу
і зрозумію, що ніколи
не політаю досхочу.

Я залишаюсь в Україні
як той на сідалі когут,
який не чує свій капут.
– О'кей! Але які наївні
собі доказуємо нині, –
уся моя Європа тут.

                              08.2017

... так довго ти цю зустріч оминав
То ніколи, то сором… боляче
То пан - тебе, то сам собі не пан
То дні все рідше й рідше сонячні
Від пустоти ішов ти до пустот
І маявся й кричав: - У-ві-ру-ю! -
Ти ще сягнеш невидимих висот
Із вивертом глибин під шкірою
Так довго ще ніколи од тепла…
Ти гартував себе в обставини
Й згориш увесь у пошуках до тла
З усім благословенням маминим…
27-08-2017

Не доживать, а дожинать нам треба
Усе, що сіяли впродовж десятиліть,
Що відкладалося на потім,
Аж доки невмолимий голос Неба
Назавше не покличе в інший світ,
Де зайві будуть візи й квоти.
А поки що нащадкам слід ниву передати,
Як лялечку. Од бур’янів достоту чистою,
Щоб встигли вони в строк зорати –
Під осінь. Десь після Першої Пречистої.
Та щоб засіяли зерном добірним, ваговитим.
А як завруниться, негоже й помирать:
Синам і донькам треба ж підсобити.