Де земля, де небо-
Вже не знаю.
На кленові зорі наступаю.
Може, ця стежина в тихім сквері-
Це чумацький шлях...
Чорний бархат
Полум'янять листя,
Багряніють клени золотисті,
Мерехтять сузір'я на гіллях.

Червоні двері
Синя порожнеча
Достатньо крику,
Щоб і кров відчула
Давай, скажи!
…а я готую лечо.
А разом ми не любимо Акуніна
Ти дарував мені свої вірші,
Я ними розтоплював ватру.
Всі почуття, і всі нещирі –
Всі мої.
Ти вимагаєш надто вже
Багато.
Та й ти не художник, а я не поет,
Я просто раб словесного капкану,
А ти йди, вилий свою акварель
На сіру плоть сухого ще
Паркану.
Твої мазунки просто не такі,
Нема в них ілюстрації життя
Ти – раб, так само, як і я.
Але чомусь цього не визнаєш.
А краще б ти зруйнував стіну,
Що ми збудували вдвох тобі.
І вся та «особливість» - не твоє.
Піду.
Візьму лиш кілька аркушів
Брудних.
Пострушую з них рими проржавілі,
Зроблю цигарку з них собі,
Бо то єдина їхня ціль.
Я був, я є, я буду цим –
Лайном землі, недо-поетом,
А іноді актором геть без слів
Аж доки не надумаю померти.
Десь в смітнику, щоб труп вам не смердів
Ви все одно мене не знали.
Ще може стану класиком.

Посмертно.


2009

Зболені очі сльозяться від світла,
Рука на папері виводить каракулі,
День десь так собі скотився,
День, що мав бути моїм знаковим…


2009

*
У перегонах днів,
Марнот щоденних
Моє кохання в куряві згубилось.
Пропало у пилюці
І життя.

Ти бачила, як помирають квіти?
Меланхолійний пелюстковий дощ…
Не пам'ятають вази про букети.
Не пам'ятають клумби їх також.
Чи пам’ятають?
З надземної волі
Усе спливає звідкілясь кудись.


Ти бачила колись, як гаснуть зорі,
Востаннє окропивши сяйвом ніч?
Востаннє…
Опівнічний спалах,
Палахкотіння поминальних свіч.
А у житті все довші й довші ночі
І день –
притулок холоду і хмар.


Ти бачила, як падають поети?
Не заглядала за завісу рим?
Поміж рядків не зустрічала крові
Героїв, не сприйнявших правил гри?
Ти коли-небудь думала про крила
І про рушниці, що стріляють в них?..

1996р.

Короткий взгляд. Всего секунда-три…
Успеть запомнить, как она смеется,
Найти тепло сияющей зари
В ее глазах, найти в ней лучик солнца.
Шутить, смеяться, только бы она
В ответ смеялась…(Боже, как красива!!!)
Чтобы понять: совсем не от вина
Безумно так…безудержно счастливый.
Найти предлог о чем-то говорить,
Искать причины для прикосновенья.
И не забыть бы… только не забыть
Ни одного такого вот мгновенья.
И странно так стеречь знакомых взгляд, -
По миллиметру ближе придвигаясь,
Чтоб, может быть, услышать аромат
Ее волос, - безумству подчиняясь.
И смелым быть, в глаза ее смотря,
Но трусом, лишь поймав хоть на мгновенье
Взаимный взгляд… за то себя коря,
Что дрожью в пальцах видится волненье.
И бережно так, нежно обнимать
По-женски хрупких рук ее запястья
И с удивленьем странным понимать,
Что взглядом обнимать – хмельное счастье.
Мечтать о ней, когда совсем близка,
Скучать по ней, пусть даже рядом будет,
Желать на расстояньи волоска.
Шептать ей что-то в ласковые губы.
Глубокий вдох. Ладони в кулаки…
И долгий взгляд на целых семь мгновений…
…«Как жаль, что наши руки далеки» -
Она подумала без страха и сомнения..

Провокують, що комета
Злетить з неба до землі,
Якщо сняться ангелятка
То погана є прикмета
Завжди кажуть так мені.

Я не вірю, що із неба
Прилиттяь крилаті ангелятка.
Це все відьма нам воркує
Буде богом вона проклята.

Хай крокують по землі
Косарі і сіячі.
Зоря встане вже раненько
Заспівають десь сичі.

Закує зозуля вранці,
Усміхнеться квітка в полі
Киньмо камінь ми із серця
І підемо на зустріч долі

Є у мене гарний друг.
Любить він ганяти мух.
Полюбляє ще й м’яча
Поганяти у квача.
До смаку йому м’ясце,
Ковбаси – хай і кільце!
Як цукерку скуштував,
Дайте ще – не відставав.
“Гав-гав-гав! Гав-гав-гав!”
Що не дали – сам узяв.
А якОсь мені сюрприз –
Зайцю пів хвоста надгриз.
Буде це урок мені –
Іграшки складать свої.
Ще було й таке – пропав
Мій улюблений журнал.
Не знайшла. А друг приніс –
Тиць у ногу мокрий ніс.
Як сідаю вчити вірш –
Він до мене чимскоріш,
На коліна зразу – плиг:
“Чи на казочку я встиг?
Віршик прочитай мені,
Буду чемним аж три дні!”
Це, звичайно, не сказав,
А тихенько проскавчав.
Я приходжу з дитсадка –
Друг мене уже чека
І з усіх радіє сил,
Раз на радощах вкусив.
Ми виходимо у двір,
Песик мій – сердитий звір.
Захищає він мене –
Всіх подалі геть жене:
Кицьки, авта, голуби –
Розбігайтесь хто куди!
Недарма таке ім’я
Дала песикові я,
Щоби знали всі навкруг:
Мій Дружок – найкращий друг!

2009

*Для тих, хто любить песиків :-)

Алеями блукала пізня осінь
І не повірила очам – невже здалося!

На голому трояндовому тілі
Життя маленьким пуп’янком тремтіло.

«Куди ж ти, квіточко, красуне, схаменися!
Уже сніги дзвенять в небесній висі.

Уже вітри женуть сюди північні,
І мріють все скувать в льоди навічно!»

І бабця-осінь на безлисті віти
Теплом дмухнула, щоб красу зігріти.
……………………………………….

Вже в ранках відкружляли падолисти,
Лишились тільки спогади барвисті.

Та раптом! В листопаді?! Справжнє диво!
Цвіла красуня. Горда і смілива!

В тендітних пелюстках несла у зиму
Палку надію, світлу й негасиму.

А трохи далі, на старенькій лавці
Сидів мороз. Не дихав. Милувався.

Коли трапляються речі
неймовірні
і з горла медом гречаним
викочують характерне
зі мною не може такого статись
то хочеться їх підібрати
як рівню
хочеться їх одягти і затерти
щоб називати улюбленими
як сорочки тато


ці речі за те що з тобою було
чи мають аваль на майбутню вартість
або то чирвовим твої сліди
циганка розклала по контурній карті
до них не клеять штрих-кодів і цін
як перший доказ про найвищу їх цінність
бери на віру так легше аніж
теоретичну знайти ймовірність


Бери і носи не гордуй
посміхайся
бо ще надто голодні
червоних земель континенти
бо зморшками ще пропишуться зміни
тримай це маленьке життя
і тримайся
зміниться біле на чорне
чорне на неймовірне

...у мене вчора народився племінник

2009

Тук! Тук! Тук! В садку горіхи
Цілий день у бубна б’ють.
Скільки радощів і сміху –
Жовтня вишуги везуть.

В нас горіхів є багато,
Хто сумує – поспішіть.
У садку осіннє свято,
Не прогавте щасну мить.

Тук! Тук! Тук! В садку горіхи,
Не лінуйся, а збирай.
Жовтень сонячний приїхав –
Золотіє з краю в край.

Не відважився ти й досі?
Чи не любиш рідний край?
По садках прошкує осінь,
Не барися, зустрічай.

Тук! Тук! Тук! В садку горіхи,
Цілий день у бубна б’ють.
Скільки радощів і сміху –
Жовтня вишуги везуть!

Він був не те що птах чи вільний вітер,
Самотньо жив у затишку небес.
Її манили самоцвіти світу,
А Він хотів здійняти Їй зорю.

Легендою по місячній стежині
Пройти удвох. Легендою удвох.
З надією, що за якимось кроком
Відважаться на відчайдушний крок

Й опиняться нарешті за межею
По той бік світу буднів, по той бік,
Де все не так…
...Вона не зрозуміла,
А Він Її залишив у собі...

2002р.

Вміти радіти
Зовсім простим речам:
Сонцю і вітру,
Осені і дощам,
Айстрі останній,
Розгубленій і блідій,
Сонцю на бані,
Ночі тривожній, в якій
Ти повертаєшся втомленим, неговірким,
Не розпускається ніжність з твоєї руки,
Губи твої не цвітуть на п’янкі слова,
Сердиться шлунок і – бубоном голова.

Вміти прийняти
З рук твоїх – плащ, піджак.
Вміти прийняти
Тебе, навіть якщо й не так
Ти подивився і зовсім не те сказав,
Каменем падають «проти» твої і «за».

Камінь відскочить, якщо він летить в любов.
Усмішка буде, як вірять усім нутром.
Ніч розтечеться. Вітер – на манівці.
В радість – і чай, і вечеря, й – рука в руці…
12.10.09.

День – на іншому боці штори:
Відкривай сміливіше!
Всі річки стікають у море,
А слова – у вірші.

Всі дерева тікають в небо,
Ночі – в ранок.
Я – у себе.
І ти – у себе,
Як погано.
12.10.09.

Зоре моя надвечірняя –
чом ти така знов засмучена?
Тисне неспокій на серденько,
довгим чеканням замучене?

Доленько рідна, заквітчана...
В тебе в очах знов сльозиночки?
Вітер невблаганно висушив
радості, щастя краплиночки?

Мрія моя зачарована -
так тебе хочу торкатися!..
В краї чужім щохвилиночки
прагну до тебе вертатися.

Знов пригорну - заціловану,
рідну, від щастя заплакану -
щоби кохання, як полум'я,
квітло червоними маками...

2009

А в Киеве всё чаще бывают туманы
Они запрещают думать о происходящем
Я суть там увидел – в снегу под ногами
Она была белой, до звона хрустящей
Как будто старался на честные чувства
Но так стало жаль, что я говорил:
«Люблю», потому что хотелось влюбиться
Но жаль и тех слов, когда не говорил

Я – этот снег, а снег – это я
Всё чаще со мной бывают туманы
Но был я, есть, и всегда
Буду снова и снова обманут

*****

Заплутались ноти у блюзу химерних нитках,
Що струнно бринять і дублюють самотності простір.
Там соняха усміх застиг у бадиллі й зачах
І сумно нагадує тіней минулого костур.

Розмиється почерк в чорнилі сльотливих ночей,
І віялом осінь розкине з іржі фоліанти,
А потім гримасу умочить в солодкий єлей
І вийде під "браво!" на "біс!" у свинцевих пуантах.

13.10.2009 р.

Як тихо печаль поселяється в серці...
Вітрами обносить
ромашки надій,
Акорд наполоханим
джмеликом б"ється
У скельця непроханих
холодів.

Несеться табун
жовтим визрілим полем,
І молиться спрагла любові
земля.
Скорботно і моторошно
тополям.
Їм срібло од місяця
скроні встеля.

17 травня 2002 р.





http://maysterni.com/publication.php?id=37624


Melody pulsates

Melody pulsates as bumble-bee,
A sorrow settles in the heart
so quiet...
A wind mixes up the
camomiles of hope.
Some melody pulsates as
intimidated bumble-bee
Into glass-windows
of unbidden cold.

A herd of horses are rushing
through the gold ripe field,
And the earth, thirsty for the love,
is praying.
The poplars are feeling
eery and mournful,
A gray moon-light is lying
on theirs temples.

Ось на сходах університету сидить жінка,
якій ледве добігає до тридцяти,
і курить кемел.
Після дощу,
витираючи шкіру,
яка в неї прозора настільки, що під
нею видно водорості і пісок,
вона думає - ось знову з неба сипляться
холодні леза, срібні цвяхи,
і ранять смертельно равликів,
котрі падають, розрубані навпіл,
мов хрестоносці в пісках Палестини.

Потрібно довго говорити,
вишептуючи і проговорюючи
різні слова і назви різних речей,
щоби не таким порожнім
виглядало повітря навколо неї.
Після пробудження
всі її чоловіки
прикладають голови до годинників,
наче до мушель,
і слухають як в далеких озерах
здіймають мул
громіздкі черепахи.

І навіть не зателефонуєш їй при нагоді;
тому що іноді варто померти, аби зрозуміти,
що це й було життя,
і тому що слід іноді стулити повіки, щоби побачити
з якого боку сновидіння ти знаходишся;
і після зміни погоди знову підійметься тиск
від якого лускаються капіляри
в очах випадкових метеликів
й стає теплішою її шкіра,
від якого вода в її кранах і посуді
перетворюється на кров
і вона знову цілий день не може
ані приготувати собі чаю,
ані зварити кави.

Від вуличного дощу тікаючи в аудиторії,
в березні, коли містом товчеться безліч божевільних,
гріючись в книгарнях і безкоштовних туалетах,
як тритони обертаючи за світлом коричневі очі;
щедрою рукою час зачерпує зі своїх водоймищ
і сипле в твої долоні
пригоршні молюсків і равликів,
комет і річкового каміння.

Колись всі вокзали в моєму місті о такій порі
зупинялись, наче будильники
з тисячею ослаблених пружин;
сховавшись під небо,
котре летіло з двома світилами,
мовби людина з двома серцями,
рудоволосі дівчата які тримали сутінки на кінчиках язиків,
співали пісню, що в ній, ніби в вугіллі,
було багато старої зброї, одягу і зотлілих тарантулів;
і з пагорбу, де закінчувалось місто,
видно було залізницю,
якою добирались додому робітники.

Скільки вогню, скільки сліз, скільки вугілля
вигоріло в легенях, вітрилах, що напиналися
в шахтарському селищі.
Пощо, скажи, небо збирає всі свої ласощі,
крам і світила,
і повернувшись, зникає за пагорбом?

За кожен невидимий видих вимучених за ніч метеликів,
за кожного із сиріт, котрі кожного ранку складали постіль, мов парашути,
за кожен з кларнетів в твоєму горлі, які не дають тобі просто дихати,
перетворюючи голос на тінь і джаз на хворобу,
заплачено нашим життям.
Тримайся ближче до мене. Винесений в заголовок,
досвід постане, мов риштування,
кріплячи ще нестійкі дитячі легені
дротами і крейдою.

І цей сніг також, наче старе полотно
складений в громіздких шухлядах неба,
не накриє твоєї печалі. Лише дивись -
протяги гуляють від кордону до кордону
і нерозірваними бомбами в темряві лежать вокзали
і нічні самотні експреси, мовби вужі в озерах,
плавають в темряві, сплескуючи хвостами,
довкола твого серця.

У місті холодних очей,
У місті холодних речей,
Де правда живе без зречень.

Стікає прозоро вода
З душі, що неначе слюда,
Без запитальних речень.

У місті осінніх злив,
Я тебе назавжди відпустив,
Без вагання і болю.

Дороги стеклись туди,
Де тіло й душа із води,
Ще не звикли до волі.

У місті, де вікна у час,
Де більше немає вже нас.
Лиш холод у скронях.

Тобою тут дихає тиша,
Для тебе тепер залишусь
Лиш снігом в долонях.

О, Ангеле з одним крилом,
до тебе думкою я лину,
з тобою пошепки спілкуюсь,
радію в радісну хвилину!
Пораду корисну даєш
мені у труднощах і болю,
в житті незламний мужньо йдеш
і чиниш лише Божу волю.
Мій Ангеле, у кожному любов
живе й окрилює, підносить аж до раю,
десь є ще хтось, також з одним крилом
йому твого крила не вистачає.
І може дати так Господь колись,
що стрінуться обидва ,обіймуться
і стануть мов єдиний птах,
і в височінь з любов'ю підіймуться.

Сводим счеты – жизнь концами.
Как рубить – врубите свет.
Не летят пускай гонцами –
едут в тройках с бубенцами,
ангелы добра и бед.

Срок истек – бескровна память.
От нее лекарства нет.
Но слова уже не ранят,
давят лед – рубцы, где сани
ангелов добра и бед.

Семимильными шагами
оставляет солнце след.
Отражаемся делами –
чтобы рос у сердца камень
ангелам добра и бед.

Дышит эхо небесами –
у кукушки много лет.
Оставайтесь вместе с нами
в дрожь разбитыми губами,
ангелы добра и бед.

16 Октября 2009

До тебе, краю рідний і співучий,
Летять мої думки, як зграї птиць,
І до гаїв твоїх, і до зірниць,
І до садів розкрилено-квітучих.

Народе, миролюбе мій рішучий,
Тобі моїх нащадків добра міць,
Нехай завжди біля твоїх скарбниць –
Вони стоять, мов нелині, могучі.

Як ці, що стримуючи суховій,
До піднебесся чолами сягають,
Їх не здолає жодний буревій.

І мудрості я більшої не знаю –
Дуби плекають поросль молоду,
Що теж перепинятиме біду.

*
Настав той час –
вже літо відцвіло
і вітер остудив усі ставки.
Здається,
що виблискують крижинки.

Крізь жовтий ліс два шляхи вели,
Шкода, не пройти мені обох,
І перший я оцінив, коли
Дививсь, як тіні вперед пливли
До підліску, де починався мох.

Тож другий обраний мною став,
Заріс травою – не видно меж,
Тому, напевно, мав більше прав,
Хоча обманював тих, хто грав,
Бо сам необачно топтав їх теж.

І ранок листям укрив шляхи…
Я перший забув, я ним не снив,
Бо я розумів: лише птахи,
А не старіючі дітлахи,
Щороку вертають до рідних нив.

Втім, через сивих багато літ,
Коли необхідність справ мене
Не буде вже заганяти в піт,
Далекий вибір залишить звіт:
Різниця ховалась у тому «не».

І знову сад засоромлено складатиме зброю
Хай ще дихають дні пурпурними гронами
Чорнохмарні крила знедолено-стомлені
Відділились від тіла на вік…
Прощавай
Я в це небо як в очі твої заглядаю,
Ховаючи сонце в намисті із листя…
Малюючи, ваблячи тіні від слів.
Я це небо цілую душею, буревій заплітаючи в коси…
А метелики п’ють сльози-роси
на бурштині
Зорепадного цвіту!
Прощавай…
літо.

Весна - пора кохання
і здійснення надій...
О,як же це банально!
Ти дуже не радій.
Любов краде свободу,
бере в полон життя;
весняна прохолода
кидає лід в серця...
Ти не спіши любити
й ридати в подушки -
без цього можна жити,
а без свободи - ні...


2008 р

ЖИЛЕТ
Останні спалахи прозорої блакиті
Й тягуче щастя в стужавілих гронах
Сплету, щоб зберегти солодкі миті,
Що зимну кров вином п’янким розгоне.

Кладу рядок, де в шибку плаче злива,
Де ніч зірками шле землі цілунки,
Де на дзвінку ранкову лунь лякливу
Найперші заморозки стелять візерунки.

Вплітаю степу заряснілі в росах далі,
Жагучу пристрасть калинової пожежі,
Розбиті в небі журавлині магістралі,
Кленове буйство в позолоченім кортежі.

РУКАВА
Зшиваю полотно важкими хмарами,
А ті спішать і все куйовдять гривами,
Женуть тумани по німих полях отарами,
Вкривають землі скрізь димами сивими.

КОМІР
Й понад країною стрімкого вітровію,
Летять стрічки на мріях бабиного літа.
В холодні дні нехай тебе завжди зігріє
Тепло осіннє, що в моїх словах розлите.

Яблуневим снігопадом знов мете весна.
Білий цвіт до твого серця стежку проклада.
Так сердито грім гуркоче у травневу ніч,
а мені не страшно зовсім у полоні віч...
У полоні твого смутку тепло так мені.
А мені наснились вчора квіти запашні.
Ти зривав їх і пелюстки падали до ніг.
А веселка в синім небі - наче оберіг...
Яблуневим снігопадом знов мете весна.
Білий цвіт до твого серця стежку проклада...
Налетіла чорна хмара,пролилась дощем -
всі зітхання - милування зруйнувала вщент...


2008 р

Живи,- як живеться -
кохай і гріши,
за покликом серця
у мандри спіши,
шукай насолоди,
влізай у борги,
не бійся свободи -
старої карги...
Життя бо - єдине
на світі у нас.
Не вернеш,не спиниш
безжалісний час...


2009 р

Передчуття прогулянки улюбленим містом пізньої осені 2009 року, містом, до якого мало приїхати, яке ще треба аби впустило тебе у свої внутрішні світи.

Сніг на Ринку, з Святого Юра
Чорні круки летять на Личаків,
А сльотава бруківка похмуро
Віддзеркалює неба знаки.

Я Вірменською всоте крокую,
Чую дзвони на ратуші всоте,
Та хвилююсь, як вперше, бо чую -
Зараз леви спитають: «Хто ти?»

З-поміж тисячі серця ударів,
Є такі, що карбують камінь.
Над тобою, як завше, хмари,
Львове мій, чи відчиниш браму?

Холодні строфи, наче зими,
А чи вітри осінні ці.
В душі розгублюємо рими,
Як молитви старі ченці.

Багато шкрябаємо віршів,
Є в них чимало зайвих слів.
І в тих, що серцю найрідніші,
Ледь блима вогник почуттів.

Згасає свічка, бо уява
Не прокидається й на мить.
І сниться їй, що птаха слави
До неї цілу ніч летить.

Як тіні, час хитає вірші,
Що до сердець не знайдуть шлях.
І тихо муза наймиліша –
Сама блукає по гаях.

Життя – найскладніший ребус.
І що б воно тільки значило?
Безмежно сумую за небом,
Якого іще не бачила.
У горлі слова лишаю.
Відбірні – та й ті переклад.
Немає мого тут раю.
Немає мого там пекла.
Не виказати нікому
Того, що настільки рідне:
Ночами літаю до дому,
Якого з землі не видно.
8.10.09.

Я люблю тебе. І тому –
Не чекай ні листів, ні дзвінків,
А самої мене – й поготів.
Я й адреси –то не візьму.
Все-одно ж бо, яка зі стежин,
І провулки які – твої.
Не кажи мені, не кажи…
Обійди, облети, проїдь,
Коли я – на твоїм шляху.
Коли я – у твоє вікно.
Не чекай мене, не рахуй
Зграї днів, і хвилин, все-одно
Я тобі – й уві сні – святе, -
Не дозволю свої вуста.
Я люблю тебе.
Й через те –
Ні - стрічань.
Ні - дзвінків.
Ні - листа.
14-15.10.09.

Розвіює віття
роздягнену осінь.
Розбарвлює спомин
згорілий оранж.
Застуджена постіль.
Ми – втомлені гості
у нашім коханні,
котре не для нас.
Допите вино,
лиш на скатерті пляма
й огарка свічі
не доплавлений віск.
А думи птахами
блукають між нами
та крок не ступити,
не мовити слів.
Даремно
засохле розгублене листя.
Роздягнена осінь –
оголена суть.
І спомин
в оскомі безсонній втомився
вінчати
розвінчані крила розпуть.
2005 р.

Чого від тебе я чекаю
Спитав у мене на світанку
Насамперед чекаю… чаю
І може поцілунок ранком

Ти посміхаєшся лукаво
Зникаєш потайки на кухні,
Кладеш в мої долоні... каву
Та все ж цілуєш щічки пухлі

У Мишечки моєї
Відгризла вушко киця,
А я нове приклеїв –
Воно їй знадобиться.
Будемо разом слухать
Казки моєї мами.
І Мишка буде чути
Вже обома вухами.

2009

Якось порожньо так... То, мабуть, уже осінь
Наступає на п'яти, хоч як не біжи...
Чужих доль і кохань журавлі стоголосі
Все продовжують шлях до своєї межі.

Як самотньо і холодно падає небо
Металевим забралом на наші думки.
Не почуєш мене, бо шепочу до тебе:
Розлилося життя - вже не ті береги...

15.10.2009 р.

ми розхристана пара
уночі
скоком
залило музикою
я не чую тебе
це взаємне
але наші ноги знають
одні одних

буґі хоч і до ранку
хоч до зриву котушок
лиш не спиняйте
звуки
не стишуйте гамору
не знижуйте швидкості

так
ми чудова пара
у цьому танці
і не знаючи твого імені
я не впізнаю тебе ніколи
і це взаємне

але колись
ми обоє почуємо
знайомі нотки
у плескоті чиїхось босих ніг

Як жаль, що ми живемо тільки раз.
Якби життя нам було дане двічі,
То смерті ми поглянувши б у вічі,
Задумались:як марно витрачаєм час.

В житті нам часто випадає шанс,
Та ми поглянувши на нього скоса,
Деремо вгору що є сили носа,
А потім плачемо, що Бог забув про нас.

Ціна життя - то подих, рух-алмаз,
А ми його закопуєм у надра
І губимо між мріями про мандри
В той час, коли спливає стрімко час.

Чорні зітхання і білі троянди;
чорні печалі і білі вірші...
Чорний - то колір безжальної зради.
Білий - то колір закоханих днів.
Чорний цілунок - на біле обличчя;
чорна сльозинка - на білому склі;
чорну розлуку ворон накличе;
білі тумани сповиють пісні.
Чорнії вина у білім кришталі;
чорні черешні на білім столі...
Грай свою пісеньку,чорний скрипалю,
на білій скрипочці,в білій імлі...
Чорними стануть білі троянди;
зостанеться попіл від білих віршів...
Чорний - то колір безжальної зради.
Білий - то колір нездійснених снів.


2004 р

Прозоре плетиво зітхань,
мереживо цілунків...
Ти мого серденька не рань
мечем любовних трунків...
У лабіринті почувань
блукаємо безцільно...
Ти мого серденька не рань,
не смійся божевільно...
Тебе не чути вже,на жаль,
за пеленою звуків...
В моєму серденьку печаль
і зграї чорних круків...


2004 р

В твоєму горі хто тобі поможе?
Їм байдуже...А ти ридай,ридай...
Усі обличчя так до болю схожі.
От тільки чим?Не знаю...Не питай...
Твою розлуку хто візьме за плечі,
і скаже їй хоч кілька теплих слів?
Ти знов одна...І плаче сивий вечір
ясними міріадами вогнів...
Ти не гадай,хто буде завтра поряд.
Не ворожи на гущі чорних днів.
Що має буть - те прийде в твою долю.
А решта?Міф...Димок забутих снів...


2004 р

Я просто эхо, человек-оркестр
с растерянной Вселенной в нотах.
Мне для концертов не найдется мест,
как смысла для вопроса "кто ты".

Как ветер, мир меняется во мне.
Без разницы – его хватает...
Он – не почем, но почему-то вне
подсчета криков журавлиной стаи.

Но почему-то дышится за всех
не-дышащих и не-отпетых.
Со снятием доспехов – легче грех,
я открываю сердце свету.

Я просто остров, человек-страна,
дрейфующий анклав. Светила –
друзей неслыханная тишина,
врагов невидимая сила.

15 Октября 2009

Як відчиняла вікна для дощу
в них прошмигула ненароком осінь
У дім душі влетіла неба просинь
і зойки журавлиного плачу…
***
Так літо непомітно піддалося
Агонії в осінньому вогні
Жмут спогадів лишаючи мені
Вінком із мрій серпневого колосся...

А осінь вже вплітала у волосся
Гіркий туман і лагідну печаль
І смуток опускала, як вуаль,
за літом тим, що так і не збулося.
***
«Це – осінь! Осінь… Це всього лиш осінь
Вже порядкує за моїм столом»
– спираюсь на холодне скло чолом,
щоб зрозуміти, що не знала досі.
***
На підвіконні злива з почуттів,
Думки розхристані, а ноги босі.
Слова згубились в паперовім стосі
Сценаріїв, незіграних в житті

Мовчу… Танцюють краплі золоті
в відчиненім вікні, панує осінь
над цілим світом, проливає сльози –
Сердешну спеку топить у воді
***
Жар серця я для пам′яті лишу
І відпущу минуле опівночі…
Ох, осене! Твої глибокі очі
Як темні ночі, сповнені дощу.

Як будь-яка інша історія,
ця історія добрих дитячих стосунків
поступово добігає кінця.
Підлітки в стані вічної
застуди і закоханості,
котрі намагаються звести до купи
розлоге плетиво подорожніх вражень
врешті вмовкають заворожено
під травневим дощем,
який ховається в їхньому волоссі,
аж його тепер
звідти і не вичешеш жодними гребенями.
Лише потопельники - ці ангели повільних річок,
стоять під водою і
вигинаються за течією,
мов листя морської капусти,
і лише сварливі ворони перебираються з неба
до неба і знуджено дибають
в горішній ріллі,
переносячи на плечах своє домашнє
начиння і смугасті лантухи з пір'ям.
Як будь-які інші речі,
речі з цієї історії насправді
легко надаються до озвучення,
хоч ви так і не змогли
сказати одне одному про жодну з них.
Аж ось виявляється все так легко і просто -
привиди, що вистромлюють до неї
з дощу
свої риб'ячі обличчя;
кавові зерна, що пускають
коріння
в теплому грунті
її безсоння;
її простирадла, що схожі
на листівки
з відозвами страйкуючих
комітетів.

Жінки торгують надвечір тріскою,
живою, вимученою, такою,
що помирає їм на руках.
Сонця, що мали давно зайти,
птахами стрибають по камінню,
й дивуючись тихо такому вмінню,
жінки і не бачать як ці сонця
ховаються їм в животи.

Діти старих кам’яних будинків
зростають без музики і годинників,
читають книги в рибальських церквах.
Пірнають в заливів тепло прозоре
і їхні очі на цій глибині
світлі від того, що дивляться в море,
темні від того, що бачать на дні.

Печальні рибалки виходять в ніч,
женуться за вітром і, дивна річ,
збирають давнє рибальське спорядження,
шукають дорогу до власного порту
й надійними сітями вкотре і вкотре,
б’ючись човном об хвилі тверді,
в глибокій, неначе смуток, воді
виловлюють свої відображення.

* * *
Впала ніч на ліси та поля,
Вкрили небо зірок світляки,
Серед них десь блукає моя,
Промінці шле до мене легкі.

Я ті промені, схожі на сміх,
Кожним подихом спрагло ловлю,
Ну скажи мені правду, чи гріх,
Що тебе я, кохана, люблю?

Хоч належать усім чудеса,
Темні ночі та дні голубі,
Не погаснуть оті небеса,
Як візьму одну зірку собі.

Заперта осінь в місті на замок,
У мороці її багато суму…
Б’є вітер по засмученій щоці.
Горіхи мармурові паладини
Від вогнищ і дешевих цигарок
Віками травлять тонни диму,
Аж потопає місто в молоці
І відцвітають із плачем жоржини.
Зворот в минуле... із теперішнім зв'язок
На точці зустрічі і точці перелому,
Керують світом невагомі папірці
З зародженням глобальної пухлини.
Азоту і дощу кислотного ковток,
Зупинка дихання усьому ще живому…
І простолюд потрапить між різці
Поширеної всюди павутини.
Відсохне, відпаде духовності сосок
І кроки проводжаючі додому
Безплідні будуть й безпорадні як старці
Із запахом гвоздики і рутини.
Болить мене, аж до самих кісток
Я стерла ноги ідучи до Риму,
А хустка тріпотить в руці
І присмак на вустах калини
Терпкавий наче час, що як пісок
Стікає... як життя без гриму
Тече по жилах, по земній ріці
І повертається у витік пуповини.