Захотілось Черепасі
Імідж поміняти:
Панцир зараз не на часі,
Й колір сіруватий…
От вона й придбала в дебрях
Суконь повну шафу:
А-ля кобра, а-ля зебра
І а-ля жирафа…
Приміряла довго, чинно,
Й задля епатажу
Посунулась на стежину:
Що громада скаже?
Як хотілося овацій
Амбіційній пані!
Та отримала за працю
Лиш розчарування…
Звідусіль самі лиш зойки
Й вигуки лунали:
Хто ж це Вам біди накоїв,
Та що ж з Вами стало?
- Хто насмілився обдерти,
Вас, таку хорошу?
- Бідна і невинна жертво,
Подавайте в розшук!
Засмутилась Черепаха –
Хоч стрибай із мосту!
Поміняти одяг – махом!
А імідж – непросто…

Прапор блакитний
Майорить над нами,
Голубизна небесна
Шелестить житами.

Цвітуть маки над полями,
Жито колоситься.
В країні вольні- вільні
Народ веселиться.

Овіяний вітрами
Прийшов крізь віки
Тепер його несуть .
Смілі парубки.

Вороги топтали ,
У тюрмах морили.
Люди піднімались
З прапором жили!

Не потопчуть більше,
Не зламають стяг!
Прапор до свободи
Вказує нам шлях!

І нехай лютує
Кляте вороня,
У неволю більше
Нема вороття!

Осінь, дівчинку маленьку,
я гойдаю на колінах,
а по шибах дощ забренькав,
плине, мов на хвилях ліні.

Навантаживши в трамваї,
млу розвозить вечір синій.
Заблудився він між ліній.
У півтемряві співають
Тихі вйолончелі ліні.

1937
"Каравели"

*
Поручні кладки
покрилися мохом.
Стежка, що до храму веде,
ледь-ледь визирає з-під поли
споришу.

(За Н. Ніколаєвою)
Осінила хрестом себе праведним подумки,
В пориві добра тянулась лиш ввись,
І вірила щиро, надіялась, каялась,
Ввійшла вона в церкву, хотіла спастись.
Не знала, – без хустки не можна,
І тихо хрестилась, – лиш ліва рука.
А в церкві так душно, так тісно…
Поруч озвалась жінка стара:
– Куди ж ти, дівице? Без хустки не можна,
Жінка у штанях спокуша до гріха.
– Пробачте, не знала… Іще молода…
Я свічку поставлю й вважайте – пішла.
– Ти хрестишся лівою! О Господи Боже!
Привів тебе, мабуть сам сатана!
–Ну що ви! Ви ж мудра! А щодо хреста…
Важить багато він… Лівша я. Хіба в цім біда?
– Ікони купила? Знаю, що дорого.
Вертайся назад, якщо грошей нема.
– Навіщо так, матінко?..
– Даремно чекаєш. Його тут нема…
Устелена терном дорога свята.
А звичай не знаєш, то й місця нема
Тобі в домі Бога. Лиш богобоязливому
Дорога до неба дана.
Ну що ж забирайся! Не треба ридати.
Далекі такі як ти від Христа.
Вона виходила сльозами умита,
Без віри, надії… Й любові нема.
Бува не для всіх двері церкви відкриті.
Духовний лиш храм нас до Бога взива.

Жовте листя біжить по тротуару,
Осінь грає в золоті литаври.
Сонце вчора ще було яскраве,
Зелено сміялися всі барви.
А сьогодні – скоро буде завтра,
Сумувати, друзі, нам не варто:
Чисте небо грозами умите.
Через рік знову буде літо.

Знову буде літо – трошки зачекайте,
Хай мороз і вітер – а ви не зважайте.
Сонце світить десь над небесами
І зігріє скоро нас із вами.

Хай лелеки полетіли в вирій,
Десь далеко уже інший вимір –
Нас туди ще колись запросять,
А покú-що – тільки-тільки осінь,
Наша осінь золото-багряна.
Може, досить сипати словами:
Нагадають нам осінні квіти –
Через рік знову буде літо.

Знову буде літо – трошки зачекайте,
Хай мороз і вітер – а ви не зважайте.
Сонце світить десь над небесами
І зігріє скоро нас із вами.
2007

Кожен раз - як останній.
Наче вересень - світло прозорих мовчань.
Кожна зустріч - немов у Карпатах світанок.
Кожен усміх - печаль...

Весь світ – в тобі, не ти у світі…
І, навіть сни... Ти тут і там.
Твоя душа, що повна світла
святкує на землі життя.
Коли смієшся ти, чи плачеш,
Коли співаєш, чи мовчиш –
Усе міняється, а значить,
Міняєшся спочатку ти.
І ти коваль своєї долі,
одвіку здатен на дива,
даруєш світу подих волі
і світ, як квітка, ожива.
Даруєш світу струмінь світла,
Що з Джерела Любові б’є.
І в танці почуттів розквітлих
Себе нового пізнаєш.
Ти пізнаєш себе нового,
щоб впевнено йти до мети.
І пізнаєш самого Бога,
Якого часткою є ти.

Розкажи мені мовчки про зорі.
Говорити так просто без слів.
Ніч безмежна і майже прозора,
Нас запрошує щедро в політ.

Розкажи мені мовчки про вітер,
Що у полі торкається трав.
Погляд твій у моєму розквітне
І відкриє заквітчаний рай.

Поговоримо мовчки з тобою,
Як туман пеленає село…
Ми народжені в світі любов’ю,
Щоб нести йому світло й тепло.

Розкажи мені мовчки про зорі…

Уже не кличуть в небо журавлі
І серце вже наїлося кохання
І хилять голову
                            все нижче
                                                до землі
Моєї пам"яті осінні завивання

Уже не збудеться
                                 все те,
                                            що не збулось
Лише до бога принесу свої зізнання
Душа мовчить,
Все снігом
                   замелось
Із стріхи краплею
                               на лід
                                           моє чекання...

2009

Хтось кинув на місяць уповні: орел, а чи решка...
А він покотився за хмари і на́взнак не падає,
Висить собі в небі велика циганська сережка,
Пророцтвом своїм не лякає нікого й не радує.

Лягають сузір’я на темну нічну скатертину,
І тихо шепочуть згори, що пророцтва збуваються,
І кожному душу колишуть, неначе дитину,
І зірка на щастя з високого неба зривається.

А далі прощення, прощання і знову в дорогу,
У першу, в наступну, а може комусь і в останнюю,
Був місяць уповні, а нині уже круторогий,
Він просто мінливий і жодного з нас не обманює….

Руки. Долоні. Ніжні пальці.
Груба шкіра. Вздуті вени.
Щетина. Кирпатий ніс.
Погляд,що роздягає.
Це все - чоловік.
Трохи схожий на мавпу,
Але такий сексуальний.
Вміння тут ні до чого.
Жінка. Цим все сказано.
Але...знову руки, долоні,
Ніжні пальці...
Вміння роздягатися і любити
Грубу шкіру, щетину, кирпатий ніс.
Все банально. Головне -
Чоловік, що схожий на мавпу.
А твої руки тут ні до чого.

Квітковий зорепад,
Калейдоскоп думок.
Був вчора снігопад
Із крижаних зірок

Сьогодні обпалив
Ти поглядом своїм
І в серце упустив,
Й заволодів моїм.
10. 07. 2009 р.

Ростуть у мене крила.
(Дивне відчуття)
Для себе стільки я відкрила,
Здається навіть підросла.

Так хочу я літати,
Все вверх, в небесну синь!
Мій друже, годі спати!
Душею в світ поринь!

Тут все таке величне,
Все манить, кличе, зве!
Водночас все так звично,
Й водночас все нове!
25.09.2002 р.

На нашій демаркаційній лінії
як на фронті – завше без змін
горизонт тут на рівні колін
знов притягує хмари осінні

ваблю хмари, дощі і калюжі
і навмисно пришвидшую крок
крихкість променів… марність ілюзій…
тіні стертих, забутих зірок

обертання твоєї планети
я вивчаю у свій бінокль
твої очі блищать як монети
і мовчать як туман і пісок

твої кулі шрапнелями сливок
знов попадають глухо в траву…
твій написаний, вивчений вирок…
на безмежжя мікронів порву

я забуду мовчання, світанки…
код істерик, пін коди, ключі
знову мрії мої, мов танки
наче гусінь повзуть… не мовчи…
2009

відрікаюсь від тебе
тричі
сезонна аскеза
триватиме
ціле літо
коли перебродить невипита
ніжність
залишиться оцет
і спека тягтиметься надто довго
так що розплавлені наші сни
стануть схожими на смолу на асфальті
яку так не легко відмити від ніг
та сандаль
ніяких скандалів
відрікаюсь від тебе
тихо
впадаю у літню сплячку
навіть біль засинає
чи то помирає
як відома артистка
наковтавшись снодійного зречень

закуто звіра в залізні ланці,
щоб присмирнів, щоби не рвався,
щоб не ятрив душу, не мучив,
любов'ю і ласкою приручений.
образи і пристрасті шалені
забув він геть.
іде до мене
і сипле ніжність із очей.
2007

Не дивись на мене, хлопче,
Бо ти ще маленький.
Заховай свою дитячість
Під спідницю неньки.
Відвернись і не дивися,
Кажу тобі, чуєш?
Досить того, що зі мною
Ти поруч ночуєш.
Не мруж очі, не розсіюй
Крізь повітря погляд,
Досить того, що ми сіли
Ув однакий потяг.
Досить тобі чаклувати
Навкруги примари,
Я ж бо здавна виплітаю
Задумів отари.
Я ж бо днюю і ночую
У пустельнім домі,
Морські квіти дивом вкриті
Тобі невідомі.
Досить пильно виглядати
Зручної нагоди,
Бо фізична не тотожна
Душевній нагОті.
...Крихту погляду віддавши
Взамін на поталу,
Я мережаю-ниткую
Думослів отару...

*
Багато слів пішло, аби зв’язати
Любовну сукню милій.
Та по швах
Тріщить вона, як тільки приміряти
Збирається, бо ниточка гнила.

Піти, піти без цілі і мети...
Вбирати в себе вітер і простори,
І ліс, і лан, і небо неозоре.
Душі лише співать: "Цвіти, цвіти!"

Аж власний світ у ній почне рости,
В якому будуть теж сонця і зорі,
І тихі води, чисті і прозорі.
Прекрасний шлях ясної самоти.

Іти у сніг і вітер, в дощ і хугу
І мудрості вином розвести тугу,
Бо, може, це нам вічний заповіт,

Оті мандрівки дальні і безкраї,
І, може, іншого шляху немає,
Щоб з хаосу душі створити світ.

1928
"Серед озер ясних"
"Каравели"

Я люблю Тебе знову і знову!
Я люблю найміцніше за все!
Я люблю Твою ніжність чудову!
Я люблю, Сонце, тільки Тебе!

Я люблю Тебе, Сонечко, щииро!
Я люблю так: "Навіки люблю!"
Я люблю Тебе в спокої, в мирі!
Я люблю цю усмішку Твою!

Я люблю Тебе, Сонечко моє!
Я люблю Твої очка та ніс!
Я люблю Твої губки медові!
Я люблю Тебе, мила, до сліз!!!

2009

Це так дивно - що ти мені досі снишся.
Досі, буває, заглянеш в вікно.
Я ж пішла... Ти, виходить, лишився?
Там, де наші сліди - між вічністю й сном.

А я - знаєш, я знову, буває, плачу.
Тільки зовсім не гірко - вже плачу тихо.
Ми свої почуття називали удачою.
Та удача мені повернулась лихом.

Що дивніше в мені - я й не знаю:
Моя пам"ять, яка десь тебе береже?
Чи втомлене серце, яке забуває?
Чи ангел, який мене стереже?..

Мабуть все це разом називається жити,
Переходити поле і впасти у рів,
Полюбити, повірити і... Далі жити,
Коли ти так зненацька виринаєш зі снів.

Камінюччя гаркавить щебенем…
Для рядків і літер – каламАрок –
мов яскиня. Віршами ущЕрити
душу намагався в світі – марно…

Вночі дзеркАла важчають на тишу
і підіймається вода від звізд і туги…
І човгає по небу місяць клишаво.
Запряжені думки в сновиддя цугом…

Мов немовля, яке іще не в силі
тримать голівку – яблунева гілка,
що від плодів зігнулася… Простибі,
хто цілиться в брову – влучає в зрілко…

Відро з бідою в хриплому колодязі,
мов харкотиння в бронхах, – рветься ретязь…
Розладдя відірвались від конОв’язі,
помчали не галопом – чваром. Б’єтеся,

як чарочки, що тост скріпляють цоканням.
Оунівське знамЕно навпіл вичорнить
чорнозем, мозолі… Купрінська цнота ям?
Лише з добром спроможна гартівнИчим

людина стати, задинАти прірви…
Поезія іде до серця цюпасом.
І мови чистота – душі замірка.
Волошками поміж пшениці злЮпався

на хліборобів Фавн… Ця лайка файна!
Не око – серце підставляю ворону –
викльовуй, засівай матюччям займань.
Під носом косовиця, та не орано

на розум у поета, що мов кайлом,
хребет перебиває мові… матом.

Ти, море, що із чайками живеш
За сонцем перелитих видноколів.
З перлинних розплітаючися веж,
Пісочні коси смикаєш Еолу.
Відкрай жаги невидних берегів,
Калейдоскопу зоряних баштанів.
Сідлай горби тримаючих китів –
І попливем без дна, що під ногами


2009

Я прийшов у цей світ з метою
щоб прожити пройти і піти
зорепадами_снігом_водою
просто падати – легко текти

і крізь все це земне баговиння
в ритмі спеки – у кронах дерев
потрапляє в земне тяжіння
жовтий лист між галуззя химер

дав би Бог так в житті
не заплутатись…
і не стати таким як усі
не благати, не скніти
не мучитись…
не тримати гріхи в собі

у суспільстві завчених тем
носиш шмотки, бо ти – м а н е к е н
наливаєш у чарочку правди
трішки льоду, жіночої зради

о-о, який в нас виходить коктейль!
мрія кожного. Aufwiedersehen!
ніч така місячна – зорями проситься
в душу до тебе – тобі вже не хочеться...


Нічого й Нікого!

2009

І-к.
Серце моє тремтіло,
Вуста шепотіли «люблю»;
Пристрасті прагне все тіло, -
Я муки кохання терплю.

П-В.
Тільки ти є для мене коханням насправді,
Тільки ти є тим світлом у моє майбутнє.
Все життя я шукав тебе, скажу по правді.
Ти мій янгол, моє божевілля могутнє.

ІІ-к.
В посмішці твоїй вродливій
Гріється моя душа;
В погляді твоїм грайливім
Я спопеляюсь до тла.

П-В. (2 р.)

ПРОІГРАШ.

П-В. (2 р.)
Тільки ти…

І.

Пахла ніч яблуками і у ній фосфорично
Місяць і хата світилися свіжим вапном –
північ безсоння була дуже космогенічна,
та за відчиненим з рипом стареньким вікном
космос трусило зірками і материками
й разом з плодами у нетрищах райських садів
падали стіни споруд і ставали мостами
у космогонії ста позаземних світів.

Луки лягали на бік і сповзали з них трави,
на вертикаль перетворюючи горизонт
у клубочінні міжзоряної порохняви
з впалих у ніч хмарочосів, альтанок, ротонд
десь у модерних Нью-Йорках, старих Назаретах,
та в катастрофах металів, бетонів, пластмас,
ще спали півні на ста невідкритих планетах,
ранку чекаючи й нас.

ІІ.

Півні знов про світання благають,
обростаючи криком вогню,
й цим прощення небес здобувають
і собі, і безкрилому дню,
бо вже сонце впливає в оселі,
вже вростають із боку зорі
марсіянські опалові скелі
в малахітове літо Землі.

І теорія збігів та збурень
катаклізмом цим гне очерет:
на городі он вицвілий курінь
важко хворий на форму ракет
і, по-інопланетному дивні,
з маячками своїх гребенів,
шлях шукають знетямлені півні
між зелених комет огірків.

ІІІ.

Дикунський світ… Неонові шляхи
конкістадори та місіонери
торують в ніч, до запитань глухі
серед дрібних кристалів мезосфери
і в марсіянських бескидів юрмі,
потовченій на гамуз метеором,
не знають, чи пів-так, а чи пів-ні,
сказати тим, хто проситься угору.

Аж раптом бачать, що вони вже тут
і кожен з них вже й сам напевне знає,
що поза стінами хат і кают
чужих зірок ніколи не буває,
що крик завжди дорівнює луні,
а запитання й відповіді – рівні!..
Що на кордоні космосу й Землі
ізнов чекають ранку півні.

Безодня, мов мармур, виблискує глянцями
в грузькій невідомості зоряних трас,
до того пропалених протуберанцями,
що в космосу центрі є кожен із нас.

Він снить гороскопами багатокутними,
по людях віщуючи долі зірок,
а світло стікає краплинами ртутними
в найглибшу безодню – безодню думок.

А з неї – ізнов у якісь інші виміри.
В протонні печери. Крізь кварковий карст.
І хтось налаштовує радіо тримери
на хвилі блукальців – на кожного з нас.

Але, нескінченними нас ще не мислячи,
попід комариними хмарами цифр
горять присмеркових шибок очі риб‘ячі,
немов світловий і прапервісний шифр.

Безодня промінням шифрується й ладаном,
адже її прірву тим смутком пече,
що світлові швидкості не подолати нам!..
Лиш тому, що світлом з нас кожен і є.

*
Хмелію не лише я од вина,
А більше від примхливих поцілунків.
Блука самотня в вишині луна,
А я блукаю
Поміж твоїх пальців.

Вщухла ледь злива,
І я іду
До тебе, милий,
В нашім саду
Вишні достигли
І налились
Соками...Видно
Ми віднайшли
Часточку раю,
Й разом були,
Та не згадаю
Щоб снились сни
Про спільне щастя,
Згоду, сім’ю...
Не пам’ятаю...
Та визнаю,
Склалось,одначе,
Час проминув,
Спеку побачень,
Ти не забув.
Ще пахне тіло...
Смак моїх вуст –
Спогадом лине –
Пристрасті блюз.

Убаюкайте меня, укачайте,
И укройте потеплее одеялом,
Колыбельной песней обманите,
Сны свои мне утром подарите,
Дни с картинками, где солнце голубее дня,
Под подушку утром положите,
Но не ждите, слышите, - не ждите...
Детство убежало от меня.

Зачем, когда придёт пора,
Мы гоним детство со двора,
Зачем стараемся скорей
Перешагнуть мы радость дней?
Спешим расти, и годы все
Мы пробегаем, как во сне...
Остановись на миг, смотри -
Забыли мы поднять с земли
Мечты об алых парусах,
О сказках, ждущих нас впотьмах...
Я по ступенькам, как по дням,
Сбегу к потерянным годам,
Я детство на руки возьму,
И жизнь свою верну.

Вони бояться ходити під мотузками і чорних котів; вони бояться абортованих відер, протягів і потягів поготів…Зеленого змія, вроків на віях і крутять дулі; слухають Баха, підкупають янголів-охоронців: гулі-гулі. Із власних нервів в’яжуть потай сорочки для неї або для нього, за гороскопом типові квочки. Міми без гриму, волосся непофарбоване, округлий животик – ще місяць-півтора до повені. І кожна могла би позувати для картини да Вінчі – так само посміхаються, пролазять кадром у вічі. Пливуть вздовж будинків, неначе кити блакитні; вигляд розумний, наче б то знаються на івриті. Бояться, щоб їх не роз’їхало колесо диму; деякі (важко повірити) бояться навіть інтиму. Їм все дозволено, червоний килим простелено; для них висячі сади, вакантні сліди попід стелею…
…а потім зникають по черзі: то одна, то друга…з’являються інші – і так далі по кругу…і доки в одних очах лампадка гасне – Бог пробиває когось (три п’ятсот) на касі.

ІІІ

Колись була у цій ріці могуть,
І розсувала береги заплава,
Й широкі лодії, мов пароплави,
По п"ять у ряд, бувало, в ній пливуть.

Тут відчувалось - велетні живуть,
Тут духом руським повнилась держава...
Куди ж поділася минула слава,
Мов канула в канави каламуть?!

Та хоч вузенька й стиснута бетоном,
І стоками забруднена й сміттям,
Ти озиваєшся джерельним дзвоном
І насміхаєшся над забуттям...

Невже і ти, народе, так змалів -
Сміттям обріс, душею обмілів?!

7507 р. (від Трипілля) (1999)

Там, де поезія – мовчи і дихай.
Тяжіє Мекка серця від Кааби –
до неї сонця біг арик*, та висох.
По палестинному – шабаш і шабаш,

оглядини себе в гробниці ІМХО.
Такий адат* – в Ісуси аколада*.
Поміж людської сирості та сміху
не зацвіла, немов гало, розрада.

Та ще не вибита для тіла рака*
і слова вищир щедрий на ерзаци.
Сонет з вогню – підтримую горіння

написаних для болю нотних знаків.
А глянеш вгору – мов пісок між пальці,
висипується небо у промінні.

19 Серпня 2009

арик* - зрошувальний канал в Азії
адат* - звичаєве право у деяких мусульманських народів
аколада* - в середні віки обряд посвячення у лицарі
рака* - велика кам'яна гробниця для зберігання останків тих,
кого християнська церква визнавала святими.

Я задихалась чарівним вітром
Я отруїлась рожевим сміхом
Я закохалась музичним ритмом
Я розбивалась небесним світлом

Я умивалась гірською вродою
Я напивалась блакитно свободою
Я загравалась солодкою тишою*
Я поверталась невинно іншою
.....................................................

2009

Полиця простягала пістолет
В холодні скроні. Тиснула спітнілу руку.
Просила пострілу багряну закарлюку
Занести в чергу кулеметних черг.

Стояли тіні відростками стін.
Моя. Руки. Полиці. Чорна - пістолета.
Диміло право на останню сигарету.
Прийшли німі розгойдувати дзвін.

2009

Самотня ніч
І я сама
Лиш подих свіч
І німота
Немає поруч
Твоїх долонь
І не зігріє
Душу вогонь
Вогонь палкий
І серця шал
І зір ясний
Небесний дар
10. 06. 2009 р.

„Для мене ти одна на світі…”–
казав, та знаю, це лише слова.
Твоя любов не може гріти,
А я не можу буть сама.

Мабуть тобі лише здалося,
Що любиш лиш мене одну.
А знаєш, я не можу й досі
Забути про образу цю.

Чому на світі так буває?
Любов не може стерти час
І в серці музика лунає
Крізь пелену гірких образ.

Не можеш ти забуть про мене,
Не можу я забуть тебе.
Але забути нам так треба, –
Весну цю вже не повернеш.
14. 08. 2000 р.

Глазами чьими я смотрю на мир?
Друзей? Родных? Зверей? Деревьев? Птиц?
Губами чьими я ловлю росу,
С упавшего листа на мостовую?
Руками чьими обнимаю мир,
Который так беспомощен, непрочен?
Я голос свой теряю в голосах
Лесов, полей, дождей, метели, ночи...
Так кто же я?
В чём мне искать себя?
Ответить как всем голосам природы?

Жизнь моя - черновик,
На котором все буквы - созвездия...
Сочтены наперёд все ненастные дни.
Жизнь моя - черновик.
Все удачи мои, невезения
Остаются на нём
Как надорванный выстрелом крик.

Ці шляхи - заболочені, сіллю засипані й пилом.
Боронь Боже, колись отакими шляхами іти.
Білі мушлі - як леза.
І пишуть червоним по білому
наші ступні, шукаючи хід у ворожі світи.

Як повірити в себе, коли всі навколо не вірять,
і вгадати, куди перехилиться Долі вага?
А коли припече -
обернутися птахом чи звіром,
і щетину чи пір'я на душу вдягти без вагань.

Обіцяй мені:
не озиратись на тіні позаду.
Обіцяй ні на мить не спинятися, доки йдемо.
І коли я впаду...заховати мене, безпорадну,
аби хижі птахи не дістались очей і думок.

Небокрай ніби греблею стримує води червоні.
Обірветься - і хлине криваве світання на світ.
Надривається дзвін,
і ти знаєш, по кому він дзвонить:
затамуємо втомлене дихання, доки живі.

На зеленій планеті, холодній, немов буцегарня,
утікає між пальці моє запізніле "зажди".

Доторкнутись би поглядом клятої fata morgana
і в імлисте нікуди пустити її...назавжди

щирість твоїх намірів вимірюю шириною твоєї посмішки
зморшки вчорашніх олігофренних випробовувань закладено
між засмаглими стегнами недогодованих чортенят які віщують нам
язиками проколоті таємниці

сутінкові химери тобі не зашкодять
на відміну від того випадку коли розстібнеться й вислизне одна єдина
шпилька що тримає вкупі всі перебіги та всі збіги всіх
біженців і тебе зі мною в тому ж числі

щось як наче тріснуло трохи нижче трохи лівіше від пупка
четверо гострих мідних котів протягом дванадцяти років
ревно виконували ролю призначену випадковому янголу який мав надто навантажений
графік відвідин на передню дюжину літ

замордований моїми чверть свідомими витівками цей час як на мене зарано
випорожнився
випарувався і тріснув
у тебе янголе в сечому міхурі

Куди зникають мрії,сни чи митті....
ті ніжні дотики ,що так запалюють серця
та іскра, що так легко в румбі
об'єднує шаленством двох людей.
І зникне все навколо лиш сплетуться
палкі вуста у пристраснім цілунку..
неначе струм пройде крізь тіла -
бажання зробить все.
і жодні правила, закони, норми
не зможуть зупинити те,
що так просто і наївно зветься
ЛЮБОВ , КОХАННЯ, ПОЧУТТЯ...
невже словами виразити можна
все те що відбувається в ту мить
коли за нас вирішує не здоровий глузд
а люблячі , закохані серця...

Дзвінок веселий пролунав,
Стежину в літо показав.
Три пори дзвенів, дзвенів,
Та вже зовсім одшумів.
Привітаймо тепле літо,
Дзвін не буде тут дзвеніти.
Будем всі відпочивати,
Будні літні зустрічати,
Але школу не забудем,
Пам’ятати її будем.
Друзі, зустрічі, гуляння,
Скрізь удалі починання.
Літо всіх нас надихає,
Барвами веселки грає.
Скільки вражень в нас улітку!
Як пелюсточок у квітки.
Всюди зелено і ясно,
Справді літо – це прекрасно!

Хто сказав, що все уже відкрито?
Ні, звичайно відкриття ще є.
Досить тільки добре уявити,
Що усе на світі гарне – то твоє.
І думки тоді поллються швидко,
Скільки сам для себе ти відкрив!
І кінця вервечці тій не видко,
Скільки відкриттів ти вже зробив.
Взяв ти книгу, прочитав щось нове,
Що Колумб Америку відкрив.
Все це дуже є чудово.
Й ти дізнався, хто щось ще створив.

Душа брела крізь смуток і печаль,
Стелила рушничок вузької стежки.
Вона стояла, щоб сказать прощай,
А він нервово рвав з беріз сережки.

Кудись все відійшло близьке й далеке,
Зів’яли трави на стежках чомусь.
Лиш добрі птахи, ці білесенькі лелеки
Із неба слали посмішки комусь.

«Чому ти йдеш, навіщо знов все руйнувати?
Ти що не знаєш як мені тепер?
Хоча тобі все ж краще і не знати.
Для мене ти назавжди вже помер.»

Вона пішла. Лелеки ринули за нею.
Назад прийшло усе, лиш він
Стояв зруйнований, як древні ті Помпеї.
Дзвенів далекий, мов церковний дзвін.

Протупотіли кроки по стежині.
Він мчав за нею і кричав їй вслід.
Зникали в нього сили по краплині,
Та вистачить, щоб розтопити лід.

Нарешті ніч минула у душі.
Усе змінилось за одну лиш мить.
Вони пробачили, немає вже межі.
Він та вона – кохання знов не спить!

Кохання, а яке воно?
Солодке? Вічне? Гірке? Марне?
Байдуже? Справжнє? Є воно?
Чи лише сон мене бентежить
у розумінні суті слів!
Є світ взаємності реалій,
А є захоплення світів,
які панують в паралелі…
А далі,що стоїть за цим?
Хвилини радості й печалі…
Розлуки, вічної нудьги…
Чекання зустрічі,
хвилини
де будем разом ми завжди!
Де буде мить того кохання,
Яке бажаєм осягнуть..
Солодкість вуст, відкритий простір..
І погляд ніжний, як в раю….
А далі що??? Знову страждання!!!!
Знову відчутний біль в душі!!!
І знов чекання і бажання…..
Терпіння, бачення нудьги…..
А хто ж сказав , що буде легко…?
Ні! Не буває так в житті…
Лише кохати може справді…
Хто дочекався й зрозумів….
Що справді варте в цьому світі -
Це те, що маємо в житті…
Давай оцінимо ми щастя!
Скажи, а є воно в житті??

Стільки років, і досі -
жодного кулевого поранення,
але, якби і було,
точно знаю – вижив би.
Ти можеш не вірити
зовсім в ці передбачення,
мене ж цікавить інше –
чиїми молитвами?
Трансгенна мутація
“я-ти-вони” відміняється
(рентген показав – в мене
серце не там, де прийнято).
Тішуся. Знаєш,
треба чимсь відрізнятися...
А може воно не таке,
якщо навіть вийняти.
Дурниці.
Але в голові їх
накидано накидом,
тобі це відомо
і ти не дивуєшся.
Дякую.
Монохромному кадру
до чого кольорові закиди?
Ошийник ніколи...
ніколи не стане собакою.
Ким станемо ми?
То напевно вже друга історія.
Пісочний годинник,
“я-ти” – вибухова субстанція.
----"*"----
А поки піду працювати
без туги-мінору я
мішенню до тиру,
там, кажуть, з`явилась вакансія.

19. 08. 2009

«Божі онучі» розводяться на молоці…
Зірки на снах і безсонні…
Золоторунно місяць на гладі заціп,
мов очікує на Ясона…

Проти дощів’я стогне дуб і сосна дзвенить.
Блимнуло перекорищем –
Ніч заплющила очі…
Вітер пригнався, злісно у свид
яблука відриває, у коники сорочі

кидає… Лячно… Лацно… Лається
камінюччя? Світ гримить!
Ніч зваловита, чорний дощ – консоляція...
Закрився хлопський знітийник…
Стишилось, відліг потяг вояцький…
Всі сплять, а світ у гріхах кається…
І так щиро все…
Вдощилося…