Ти назвала місяць «шматком лимона»,
І він отримав свій кислий присмак.
Вдихаю в себе цю ніч. Так чудово
І ейфорійно холоне в жилах…
Ти закохалась в кістляві руки
Отих дерев, що самотні й чорні.
В їх монотонно-скрипучі рухи,
Такі граційні…Та надто скуті.
Я буду поряд… Зі мною – небо,
І нектарином залиті гори,
Я буду поряд, як буде треба,
Як будуть завжди оці простори…
І сизим димом повита річка,
І десь десятки далеких вогнищ,
І вишивана тоненька стрічка…
Всього лиш пам'ять. Та що вже зробиш…
Той дерев'яний і кволий мостик,
Ми називаємо тільки «нашим».
І через кілька (десятків?!) років
Він постаріє. (Чи стане старшим)…
І ми також… Та про це не варто…
Бо зараз є лиш самотня ватра,
Затуманена річка, силуети горбів,
І десь тихий в траві шум нічних цвіркунів…

04.08.2009

Зранку прилину до тебе о шостій...
О шостій ніхто не приходить у гості.

Срібними крихтами сну на повіки...
Невже по дорозі розбив, недоріко?

Мов зачарований князь на погості...
Цікава вершина кар’єрного росту.

Буду тебе пильнувати до віку...
Палкі намагання не варті і сміху!



Навіть краплина печалі не зможе...
Надмірна увага на збочення схожа.

Серця твого оповити туманом...
Ти знову будуєш повітряні плани?

Я водоспадом пахучої рожі...
І знову сусідську зламав огорожу?

Ймення твоє возвеличу, кохана...
Допоки мені терпеливості стане.

Знаєш, любов—як щелепи капкану-
Вправно здирає і шкуру, і хутра.
Замість постійно співати осанну
Мовчки почитуй вночі Камасутру.

Розлучалися так, наче мали зустрітись завтра.
Дивувалися, їли калину, ридма ридали.
Розстріляй мене поглядом. Бачиш небесні карти?
Це ж бо ними ангелики грають на наші душі.
І скидають додолу їх, наче червиві груші.
І вони розбиваючись соком стікають. Мало.

Мені слів твоїх, зим твоїх. Спека така нестерпна.
Ти торкаєшся шкіри, неначе сталевим лезом.
Це така обережна байдужість. Свідомість терпне
Від вина і зізнань. Я благаю – живи і слідуй.
Або просто живи. І у серці плекай Феміду.
Я ж пробачу усе! Але інші іще тверезі.

І тому не пробачать. Окей. Забуваю: хто ти.
І ця радість справдешня, мов мед у духмяних сотах.
І цей смуток справдешній. Скривився кривавим ротом.
Нам недовго лишилось. Хвилина. Померти всоте.

Заплющу очі – полечу до тебе
Торкнусь губами сильних рук.
Блаженства час взиває нас до неба
Звільнитися від мИрських пут.
У поцілунках щирих – втрата часу
В обіймах – пристрасть почуттів
Осушу до краплини хмільну чашу
І втілю те, що в мріях ти хотів.
Цілуй, не стримуй свої губи
Кохай – не бійся забуття
Нехай летить, веде до згуби –
У нас одне на двох життя.

В тебе під крилами тепло, мій янголе, сизий.
Ніч одягнула святкові золочені ризи.
Перепочинь на краєчку моєї долі.
Я вже навчилась мовчати з тобою поволі,
Душу підвівши до Неба, а очі донизу.

Хмизу набрала сухого для вогнища в полі,
Я б відпустила тебе, та боюся волі.
Біля багаття посидимо разом, як друзі -
Поруч калина ще журиться в темному лузі,
На осені грудях, схрестивши гілля голе.

*
Не бачив
зроду солов’я живого,
Але щоранку будить він мене.
Як жаль, кохана,
що його не чуєш.

Я заплела хмаринку у волосся
І, мов намисто, райдугу вдягла...
За небокраєм світло розлилося -
Нічого кращого за казку цю нема!!!

Росою омивала собі ноги,
Сполохала метелика в квітках!
Я тут живу!!!Тут згинули тривоги!
У травах заблукав дитячий страх!

Легенький вітер пестив мою шкіру...
І ягід сік розтанув на губах...
Щоночі повертаюсь в цю країну.
Щоночі я щаслива в своїх снах...!

Ситець неба продертий наживо
слинить дощ суховіття дерев
заридає знервоване радіо
про скалічені душі жертв.

Важко йти по дорозі невтоптаній
і ускладнений слухати біль
задихатися від захоплення:
«10 гривень за кури -гриль».

Відфільтровуєш інформацію
і випльовуєш біль через рот
у легенях запах акації:
в лівій кисень, а в правій азот.

Кожен день як тунель до світла
як п’яниця хитається тінь
в роті слина від жалю згіркла
кожен день, мов хронічний біль.

І навіщо? Пронизливий вітер
сушить голу пустелю небес
в склянці чаю вовтузиться літо
я спізнився. Христос вже воскрес…
2009

Мої невідомі друзі,
Не залишайте мене у тузі.
Ми просто ще не знайомі,
Та манить завжди невідоме.
А може, днями нелегкими
Станемо просто лелеками
І попри усі заборони
Злетимо. А куди? Невідомо.
Ми разом у тій невідомості
Політаємо у невагомості.
Невідомість не є безкрая...
Невідомі мої, політаєм?
04.08.09

Відчуєш і зникнеш...
розчинишся в тиші...
Отримаєш дозвіл
На обшук у серці.
Ще трохи - і звикнеш,
Прикинешся хижим.
До біса твій ордер!!!!!!!!
Сама собі Цербер.

Розчавлений спокій;
Один лише погляд...
Стратегії дивні,
Напевно, даремні.
Розважені кроки,
На чоботях - попіл.
Думки депресивні,
прохання нечемні.

У ліжку зі звіром.
Заплющені очі.
Хвилина по тому...
...і зникнуть бажання.
Смакує зневіра
прогірклою жовччю.
у болю страшному померло кохання...

Знайома кав'ярня за рогом,
Ще сонна і млява.
Крім нас у цей час тут – нікого.
Лиш вранішня кава.

Гаряча...Смакуєш помалу,
Не маючи права
Дивитись відверто зухвало,
Всміхатись лукаво.

І мружиться сонце грайливо
Крізь шибку віконну.
І сіється ранок, як мливо,
У тишу бездонну.

І в кутику нашого світу -
Чуття золотаве:
Знайома кав'ярня, і літо,
Як вранішня кава.



3.08.2009

Ночной фонарь врезается во тьму
Застывшей комнаты сквозь дымку шторы,
А за окном ночные разговоры
Плетут из нереальности тесьму.
Мне снится, будто я в Крыму,
Мне снится, будто я на море…

Мой сон, небрежно сшитый без лекал,
Стекает и пропитывает простынь,
Мне снится, будто я вишу на тросе
В кабинке под Ай-Петри между скал.
Восторженно стучит в висках,
И я гляжу на скалы, чтоб не трусить…

Там, на скале, среди больших камней
Сидит и смотрит на кабинку сокол,
Я вижу, как полет его высокий
Срезает воздух в жаркой вышине,
И сокол приближается ко мне,
Но исчезает точкой на востоке…

И горизонт звучит натянутой струной,
Очерчен точно – как всегда далекий –
Он каждый голос превращает в клекот
Прибоя. В кровь течет вино…
И ночь, и сон, и свет в мое окно…

1.
Ти вже знаєш, що ця дорога тривала не ніч – завжди,
І несло мій плацкарт, і кидало аж до неба,
Та потреба ба-чи-Ти нагорнула хвилею: Ти, зажди!
Не відводь очей_не забирай руки_не буди,
Бо іду по снах –
камінцях непевних –
кудись
до тебе:
на примарний голос,
чи сивий волос,
на цяточку маяка…
..і звивається залізниця, мов Змія Едемська, ота, яка….

2.

Спочатку – дорога (потяг обшарпаний «Львів-Херсон»),
Смажені кури, варені яйця, відкрита пляшка,
Сусіди – пластами, приблизно сорок пластів-персон,
Що кричать, як сороки. Поміж них – провідник Ясон
Симпатичний (Сергій або Саша – згадати важко).


Ці хропіння північні, полиці замацані, плач дітей,
– Козир – дзвінка, давай в підкидного, – Ясон говоре. –
Ну ж бо, дівко, знайди своє Серце між цих мастей,
Де крім піки і черви червивої – тільки глей,
Що заліплює очі…
А потім заснула.
І снилось море:

:щось химерне таке: зимні води і чайки білі,
Аргонавти смагляві, сердечний – козирний – туз,
Ти смієшся, і зовсім не страшно, і сіль на тілі,
І пливу, розгрібаючи душі слизьких медуз,
І ропа, а не кров, і замішано все на густо,
Навіть ложка стоїть, як питання довічне – чи
Долетять через море останні осінні гуси,
Як закінчиться літо солодке?
Мовчиш?
Мовчи.
Замочи у мовчанні, як в мідному чані, вину…
Плачуть води…
І чайки регочуть…
Рятуй!
Тону!

3.
…і рука ухопила із вирви.
І все – прозоре.
– Дякую тобі щиро, Моє Море…

…від асфіксії – у вухах надсадний дзвін:
- От ми і зустрілися, Море-Він.

4.
Він – упевнений у своїй певності. Нахабна врода,
На накачаному плечі приліг спочити дракон (тату),
Море-Він, позашлюбний син Одіссея-заброди,
Змінює щодня дівку – то цю, то ту.
- Що ти маєш, Серце моє, для Ганни-панни?
- Покупай, красавица! Мидии, креветки, рапаны!
- Любове моя, надто солі в тобі багато…
- Не вопрос! Пахлава медовая! Сладкая вата!
Да кончай ломаться! Нашлась тут…принцесса Анька….
І пішов:
- Холодное пиво! Шашлык, таранька!
…
Підвелася…пісок струсила з плечей, з колін…
…засміявся у спину
білі зуби у вищирі
Море-Він.

5.
А потім – сказано ж бо – дурепа! – креслила знов
Прутиком на вологому березі – amor (любов),
Жо тем, ай лав, інших дурниць немало,
А хвиля – фіть! – і нічого немає – усе стирала
З чорної дошки досвіду.
І – табула раса.
Терла надсадно, неначе чергова по класу
(Тітка огрядна.
Середньовічна.
Така сумна)
– Вуаля, пане і панове!
Вашій увазі –
Море-Вона.

Перші і другі зморшки виорали опухле лице,
Її голосу – "Обалденные пончики!» – прокурені обертони.
… І ніхто не мріє про груди смагляві, і про те, чи це
… і ніхто у полоні лона її не тоне
… не сплітає байку про метелика крила – вії…
…уже не любов валютна – так, привокзальна повія…
…ну, хіба…абстрагуйся, абощо…і не розплющуй очі…
- Хочеш на шару?
- На шару? Звичайно, хочу….
… Чи пригадуй ( краще – без дотиків) – як колись, тоді…
Колами по воді
Колами по воді
Колами по воді.
Посміхається макоцвітно…
Як цукерка солодкій Дарусі – оте «на…»
…хоче
любові
чи просто
Море-Вона.

…щоранку у неї заходять – скопом, усі на раз,
Кола несуть, матраци, іншу спасенну ґуму,
Бо – божевілля плоті,
Бо – груповий екстаз,
Злизує з тіла ніжність, наче налиплий гумус,
Добра_дурна_велика…
Фоном – квиління чайок…
Лізуть у неї ґвалтом,
Пісяють і кінчають.
Їй не болить, нічийній. Нічка на груди ляже.
Гасять бички коханці в спалені плечі пляжу.
Потім – мине відпустка.
Спустять свої кондоми,
Пам'ять складуть в наплічник.
Потяг.
Вокзал.
Додому.
…………
… мовчки дивиться.
І сльозами давиться
І гикавка від вина…
… у чоло цілую…
Спи, сестричко…
Вони повернуться….
Море-Вона.


6.
…прокидаєшся серед ночі, виходиш боса на дивний звук.
Ніхто не чує (не хоче чути), але ти – мусиш:
Як плете волосінь сріблясту місячний ткач – павук,
Як Час нанизує зорі та мушлі в дівчачі буси,
Як зітхає – глибоко, аж тріскає по швах – небо хворе –
Це – Воно.
Довічне, святе, безсмертне.
Моє Море.
Тягне місячною доріжкою – тільки – іди одна.
Бо вода – то симфонія духу.
А шлях – єдина струна,
Це – Господь, загорнутий у вічності кімоно –
Посміхається поглядом лазуровим
Море-Воно.
…І кожна найменша мушелька – як ікона.
Серце моє солодке.
Мудрість моя солона.

Хто мене від мене порятує?
Пане мій, у Вас питаю, пане.
Служба Божа. Тричі «Алілуя»
І Різдвяні дзвони біля храмів.
Сніг скрипить під чоботом зимовим,
Із небес снігами сипле, сипле…
І циганка з згортками любові
На порозі, мов платівка схлипує:
«Ой, подайте, гріш мені на бубличок,
Ой, голодні діточки мої»…
Я ізнов є сам на сам із думкою,
Пане мій, скажіте щось мені.
Не втішайте, ні! А словом істини
Киньте в душу злидарну монетою.
(А зима така святково-сніжна!)
Вам сказати нічого. Ви п’єте
Чай гарячий з медом і корицею,
У задумі голову схилили.
Все добро повернеться сторицею…
Чи багато ми його зробили?

Я – не поет. А ти – негідник.
Не гідний пафосу й понтів нікчемних.
Прибери з обличча віник,
Квітів пустих й даремних.

Я – не поет, не вірю в зорі,
Я не благаю й не вродлива,
А ти – нікчема, параноїк,
Якому їжа замість пива.

Не в тему, в радість, в гіркі сльози,
Сподівання жити краще.
Це почуття пішло на користь?
Чи залишилось в тобі... Нащо?

Темно... темно... Це – майбутнє...
Аудиторія – в тенетах...
Всюду люди, діти, люди,
Людяність замре в дискетах.

І прокрадеться до крові.
Я – не поет. А ти – не гідний,
Пафосу й понтів знайомих,
Та прибери з обличча віник.

Прибери ним свою стелю...
Життя в футболці й на паркеті,
Поцілуй від мене землю,
Де спочивають тільки ті...

Хто віддався свому Богу.
Замри ця мить, як став годинник.
Понти та пафос невід’ємні.
Я – не поет. А ти – негідник.

2009

По-лу-ни-ці... По-лу-ни-ці...
Вночі та вдень... Та цілий місяць
Старі обличча кажуть – „лица”
Старий колодязь та криниці,
Вулиці та люди в віці...
Ліси та річка... Трохи степу,
Броварня та сільськи левиці,
Еротично гладять стегна.
По-лу-ни-ці... По-лу-ни-ці...
Той чувак набив по пиці,
Мудаку. Той таємницю...
Злив...
Побриті вилиці та крильця...
Кава зі смаком кориці,
А на десерт – що вже не дивно,
ПО-ЛУ-НИ-ЦІ... ПО-ЛУ-НИ-ЦІ.

2009

Розібрати пазл...
Перевести
шалене тихе тіло
в розгорнуті обійми
своїх бажань.
Плести хрести,
щоб давив сміх
від
сподівань
марних.
Така вже роль
випала
на вдачу мертвих...
Загуло...
Та
тільки час
лікує від оргазмів
невід’ємних
душі та мізків.
Я
була
з тобою
в ту хвилину
коли шалене тихе тіло
думало про нас
та пазл
розібраний
мріяв
жити
буди
поруч
з ним.

2009

Ти, твоя горілка з медом,
Твій храп вночі неособливий,
Твої подерті, м*яті кеди
Та зняті з гопніка вітрила.

Ти - заморочений музика,
Ти - недотепний та залежний...
З тобою завжди небезпека,
Без тебе зранку краще вмерти.

Тобі до мудака десь місяць,
У тебе дівчина - лезбійка.
Ти сам собі даєш по пиці,
Коли розстібнута ширинка.

Коли не можеш вже напитись,
А поруч на столі - горілка.
Коли не можеш попалитись
На сексі. Може й не музика

Ти? Та і не маєш слуху,
Бо ти не чуєш, що ти винний,
Бо я кричу тобі на вухо:
ВІДВАЛИ!
Хоча й не треба. Бо без тебе
Я загину.

2009

Коли місто сумує, полоскочи вулиці
Мобільний оператор тобі допоможе...
Я так думаю... Відкинь Кустурицю!
Я знаю - ти зможеш, ти знаєш - я зможу.

Коли місто сумує, зніми з ніг шкарпетки.
Пальцями ніг відчуй тільки колір...
Місто все зрозуміє, воно наших предків,
Бачило зазвичай оголених.

Коли місто сумує, помолися за землю.
Відкрив в собі небо, ти побачиш майбутнє.
Зітри з долонь нерви, зітри з очей стелю,
Полинь в відчуття, що мають всі люди.

Коли місто сумує, полоскочи вулиці,
Я здамся та посміхнуся від серця,
Мобільний оператор запише Кустурицю...
І все буде легше, мені так здається.

Ми буде їсти фрукти без хліба,
Ми будемо бігти туди, де веселка...
Полоскочи мене зранку... мені це потрібно
Місту потрібно... щоб стати веселим.

Колискова мого міста - спів пташок нам невідомий.
Гітара тане під акордом - акорди немагнітофонні,
Акорди, що вгамують втому.

Кеди від Гальяно в серці - кеди, що звучать без ноти...
Хочу баннер з очей здерти! Він, мабуть, не буде проти...
Відходи... так, він ходе.

До мене, до волосся зранку доторкається навмисно.
Ми зустрічаємось на ганку...
Колискова мого міста. Колискова, що зависла...
Так. Зависла.

Пластилінові руки пишуть пластиліновий вірш
Полум’я гасне з кожним свистом легенів...
В очах ілюстрації в вухах – голосна тиш,
Квітневі танці – вірші в мене не квітневі.

Думки відшліфовані та відшліфований рух.
Боже, як сумно від того, що все йде по плану,
А в мізках у тебе застрягли (як дивно) ті штуки,
Що кажуть тобі не треба, не слухай „Нірвану”.

А твоє пластилінове серце рветься і рветься кохати.
Твоє пластилінове серце бажає налитись кров’ю...
І коли я повірю, я, мабуть, зможу літати
Та відлетіти з дому, туди, на волю...

На білбордах у місті написано – люди всі різні,
На шпальтах газет надруковано – люди всі вільні.
Може і так, а може – це наслідки кризи,
Кризи душі, що каже нам не хворіти.

Збочення чи забаганка – естетика кисня.
Дозвіл розумних людей, що сумні в прозі –
Це резинові знаки, хвилясті перетини ліній,
Камери, пастки, ганчирки (‘я), що в нас на дорозі.

В нас мокрий асфальт та „Пуск”, як команда,
Іграшки з вати, синці від браслетів...
Я буваю відкритою і безпорадною.
Я – вільна і різна водночас, без кризи.

2009

Мої поцілунки кращі ніж моя їжа,
Мої обійми сильніші ніж мої очі.
Кава зранку... на облаці тиша... тиша...
Ночі довгі... високі ночі...

Я плюс ти дорівнює невгамовність,
Ти плюс я дорівнює тихе світло,
Пішли сьогдні гуляти по полю...
Пішли сьогодні... за вікном літо...

І в скринці де є кохання,
Ти в скринці де я керую...
Хочешь їсти? – замре питання
Я поцілунками нагодую.

2009

Небо, вишите зорями,
Накрило вечірню Землю
І вустами своїми прозорими
Цілувало її таємно.
Цілувало її нестямно
В округлості голих пліч
І від дикого того кохання
Народилася літня ніч.
15.07.2009

Розкреслює небо літак
Вперто на дві половини.
Я заздрю – високо так.
Так близько... І так невловимо.
Розчерк далекого диму –
Автограф на п’ять хвилин.
Я заздрю – так невловимо.
Так легко... Такий швидкоплин.
02.08.09

А знаєш, коханий, знову
Тобою запахне ранок,
Роса усміхнеться сонцю:
- Смакуй мене на сніданок!

В гнізді ластів'ята будуть
Чекати своєї мами.
Хай знають у цілім світі:
Любов відтепер між нами!

А сонце росу цілує,
І ніжиться, і радіє,
А ластівочка в промінні
Для діток крильця гріє.

За хмарою темною -
Біла, як лебідь, -
Весняна емблема
В зимовому небі.
Висока та горда -
Усміхнено сяє...
Здригається холод
І крига скресає.

2007

Перистий ведмедик розпливчаті форми,
прикривши від сонця і берег і ліс.
Пливе десь на захід, плювати на норми,
всі паспортні служби й наявності віз.
Пливуть за ведмедем хмариночки вільні,
і білі і сірі легенькі як пух.
Уяву турбують бродяги постійні,
і мій до мандрівок пробуджують дух.

Небесні бродяги за формою різні,
я їх споглядаю стою на траві,
то щось еротичне то лапи залізні,
із нігтями гострими аж до землі.
Пливе ніби тіло , є груди і руки,
фантазій безмежних раптовий каприз.
Впізнав я амурів за спинами луки,
стрілятимуть в серце прицілившись вниз.

Тяжіння тримає я з ним в довгій битві,
безкрилий, а хочу летіти до них,
і руки піднявши неначе в молитві,
стою на землі весь у мріях пустих.
Дивитись в багаття, дивитись на воду,
в цей список добавлю парад білих хмар.
Дивитись без втоми та ще й насолоду,
від дії простої отримаю в дар.
02.08.2009р.

***
Спливає час, зникає у повітрі.
Ранковий потяг тінь свою жене
Без перешкод, за обрій. Гра на цитрі
Нас поєднала внутрішньо. Одне
Лише бажання: жінко, будьмо разом,
Щоб рівновага сповнювала нас.
Я закохався, нехтуючи часом,
Як чарівник, що в темряві не згас.
У нас зростають витончені крила
І почуття (прислухайся! поглянь!).
Нам треба йти – ти лагідна і мила –
В яскраву суміш наших сподівань.

Згадає мелодію тиху старе фортеп'яно,
Обізветься щемно минулого давнє кіно.
І присмаком терпко-солодких обіймів дурману
До спогаду спогад вкладеться у грі доміно.

Із безліччю вузликів довга доточена нитка
Думок запізнілих - життєво довічний ескорт.
Немає співочої пташки – відчинена клітка.
Фатальності пальці складають фінальний акорд.

Летіти б туди, де в тумані напівсилуети -
Не стерлися часом сміливі штрихи олівця...
Із чорних на білі - стакато рвучким піруетом,
Без вицвілих масок. І тільки лицем до лиця.



03.08.2009

Я сидів собі на горі біля Володимира
і дививсь як ішов дим із пароплавового димаря
думав про долю свою та ще де – про – що –
багато – інше.
Ось вона пройшла повз – Та кинь же
свої думки!
Я швидко встав. Чи це мені не вчулось?
Запитав себе.
Ні, таки справді – мене покликали.
Кинув я горку і Володимира
і пішов з нею не затуляючи рота.
Я дізнавсь, що вас звуть Ніна.
Заворушилось у мені приємне здивування –
це наймення щось мені нагадало.
Ніна! Ніна!
Ви сказали тут:
– Ходімте в мініатюр!
Я згодився – ви така гарненька.
Так ми йшли і легко йшла гутірка
човники в очах гойдалися
і вся дама – ніби від Тета зірка.
Тут зайшла у нас розмова про очі й ночі
це вже ми бачите забалакали про Вороного
і наскільки я міг помітити по її очах
цей пан був до смаку їй. З того
і пішла ще про інші речі балачка, але їй-богу
можна б уже й кинути, бо ви така гарненька
я просто не можу іти по Хрещатику.
Але я забалакався й читач уже
чекає на кінець події
Хай буде так.
На цьому кінчаю.
1914. Київ.

Ти сьогодні вчергове хвора,
І, як завжди, не знайдеш джезву.
Це а-ля кофеїнова ломка.
Ти без кави не зовсім твереза…
Ти знайдеш свій загублений ранок
Тільки з першим ковтком еспрессо.
Ти з розряду отих кавоманок,
Що без кави не бачать сенсу…
Ну й нехай. Ти ж сьогодні хвора.
І, напевно, тобі все можна.
Ти сама по собі. Чудово!
Та на тебе це зовсім не схоже…
Ще учора помер мобільний.
І давно вже не стало нету.
Шлях до тебе тепер закритий.
І ти вперше взяла сигарету…
Та не треба гучних істерик,
Завтра зранку все буде класно.
Ти знайдеш десь забуту джезву,
Стане все, як завжди, прекрасним.
Ти поповниш на нет рахунок,
І відновиш життя в онлайні,
В телефон свій підкинеш струму.
Ти сама. Та все буде файно!

03.08.2009

Осінь в місті, бомжам трохи сумно
Хрещатик, каштани, вітрини
Дебіли у масках розумних
І я загубився між ними

Кишені набиті думками
Про тебе,кохана –прости!
За те, що ростуть перед нами
Трикляті буденні мости

Я вірю, та віри замало –
Життя все розмиє дощем
Чи буде прояснення далі?
Чи нас все ж затопить ущент?

Йде дощ, та я все ж таки вірю,
Що ти там теж ще віриш мені…
Все на світі втамовує щирість
Навіть ці найпохмуріші дні!

5 жовтня 2008р.

Цей сніг у березні
такий нудкий
близький до втрати –
страти
мертвого жаху
перед розпустою весни
в імлі туманній
жовті ліхтарі
горять надією –
світяться мрією
згадують небо
хмарами
латане
орхідеями
всипане
сонцем розплющене
зірками
оздоблене
болем
поколоте
снігом безжалісним
в березні
скинуте.
2009

Чого всміхаешся мені
Нечиста, темная потворо
А ще являешся у сні
Жадаєш розуму покори

Невже душа моя сліпа
Втамує твою хтиву спрагу
Чи переможеш ти, хтозна
Чи я отримаю звитягу…

«я» є спасіння душ слабких
У світло-янгольському вбранні
Розкольник вірувань хитких.
Полегшую Земне страждання

«я» той, хто плаче, мов дитя
Щоб жаль накликати на себе
Й не потребую каяття
І молитов нестерпний шепіт…

«ти» хлань, що кинеш на узбіччя,
Жадано довго сміючись.
І в час відходу в потойбіччя
У пеклі душу спопелиш

Одеж «твоїх» – лиху оману,
Фальшивий плач – облудний біль
Від ока прихистиш старанно
Від серця не сховаєш гниль.

18.01.2008

Ты капля яркого цвета среди серой толпы
Лучик яркого света посреди кромешной тьмы
Иди до конца ради светлой мечты
Ведь Я же знаю, так можеш сделать только Ты!

зима 2009

*
Хочте вірте, або і не вірте –
Я дістався блаженних небес.
Вже скрутився калачиком вітер,
І приліг біля ніг, ніби пес.

Підійди й обніми мене, люба,
Якнайближче уся притулись.

Вітер пестить мене і голубить,
І цілує, як мама, колись.

Плаче вітер дощем за вікном.
Й чути стукіт його в моїх скронях.
Ти до мене прийдеш ніжним сном.
А мене чомусь мучить безсоння.

Як злетять, як злетять до небес
Заколисані серцем надії.
Світлий промінь мені принесеш.
Не побачуть його мої мрії.

Й краплі жадібно падали вниз.
І лице закривали долоні.
То не дощ, то сліди моїх сліз,

Що залишились на підвіконні.
Плаче вітер дощем за вікном,
І я плачу з ним в унісон.

10.03.2009

Подих у сутінках м'яко,
льодяником м'ятним,
загорнув у сновидіння в місті,
де сновиди від кохання, ми з тобою,
цілувалися необачно під костьолом
чи під кірхою, у тіні старої груші
наші губи, як дівчатка на ковзанках,
ковзалися, сміючись; мова язиків
тихо бриніла, виспівуючи танок бажання…
глибше розкривалися ми, сп'янівши навзліт,
ближче, тісніше в обіймах,
ніжніше подих наших вуст...
Льодяником м'ятним, моя львів"янко,
у сутінках пам'яті тане, щезає
вечір цілунків під старою
грушею коло костьолу,
коли жага не соромилась
сторонніх очей...

Вертаючись в дзеркало, не забудь причинити двері.
(Іван Андрусяк, зі збірки "Отруєння голосом")


Мій схлип в круговерті дощу і поламаних крил,
Що все тріпотіли старанно, неначе вітрила,
У горлі застиг і умер(з). І не треба вітрил,
Коли ти вже знаєш, які вони з себе, ті крила.

Хай кожне перо облетить, як палкий пустоцвіт,
Об землю заб'ється й задзвонить своїм пустоцвітом.
І, може, в ту мить пошкодує мене цілий світ.
Та нащо той світ, коли ти уже став цілим світом?

Дивися у воду, як в дзеркало. Пильно дивись.
Чи тепла вода, що колись упаде тобі снігом?
Не вниз упаде, а потОйбіч - у серце, у вись,
На голову змучену - інеєм, попелом, ігом...

У тіло солоне цілунки, як сльози вростуть,
І тіло вросте у солоне від остраху ложе.
Почують усі, як червоним байки розцвітуть.
А мо' й не почують: ув острах вслухатись негоже.

Дивися у дзеркало (пильно у воду дивись).
Якийсь ренеґат вже його, наче воду, розхлюпав.
Ключі загубились. Усі вже давно напились.
Та хтось спересердя у двері зачинені гупав.

На тисячі скалок мої дзеркала розбрелись.
У кожній живе як не іскра, то схиблений покруч.
Мої дзеркала розбрелися на тисячі бризк:
Якась із тобою назавше залишиться поруч.

Вітриську шалений, печальних ронделів не грай.
Я впала так швидко, що навіть не встигла забитись.
Це він - мій маленький, покірний, засмучений Кай -
Шукатиме друзки. Щоб в очі мені не дивитись.

Кохання птах
Твої поранив груди,
І кровоточать почуття -
У простір линуть,

Та пильна будь –
Бо хижий вітер зради
В відкриту душу
Дме підступно,

Шукає рану ту,
Він поряд виє,
Що очерет надій
Хитає пружно…

Не будь відкрита
Людям, їх любові –
Вона крихка,
Зрадлива, жалюгідна

Тут тисячі
Скалок колючих зради
Втинаються у серце,
Ріжуть єство біллю,

А рана ниє,
Сумніви стинають,

Аж ось,
Підбитий птах любові
Тихо гине –
Ти помстилась,

І сльози лишень
Капають на крила
Та сіль туги
Ті рани гоїть …

***

25.07.09

***

Лета впадає в літо,
Губиться там без жалю.
Спека. Русалки. Жито.
Ще - по однім бажанню!
Скрапує сонце медом
У молоко ромашки.
"Неба нам, неба, неба!.."-
Тьохкає серце пташки.

Ще блискотять у листі
Ледь перестиглі вишні.
Ми - ще такі барвисті,
Босі, засмаглі, ніжні.
Ще - по ковтку шербету
Із голубих горняток!
...Літо впадає в Лету.
Осінь. Лише початок...

2009

Не плачешь ты -
Так плачу я,
И падая в оковы пустоты,
Любовь свою теряю…

Вновь счастья миг недолгий
Обманчиво промчался
И поцелуй твой жаркий
На память лишь остался…

Судьба сыграла злую шутку –
Ей все равно, что любим мы
И счастье, заглянувши на минутку,
Умчалось прочь вдали…
15.01.2008

Літа відцвілися і синьому небу свій цвіт віддали,
Згорає зоря, в надвечір’я співають цикади...
І хмуриться ранок – дощі за кордони душі перейшли,
А серце моє стугонить і не знає відради…

Все далі від мене, як пісня, дитячі ясні голоси,
Все далі від мене батьківства святого розмови,
Але для життя я не годен у Бога нічого просить -
аби тільки діти успішні були і здорові.

Дай, Боже, вам щастя в житті, як на полі рясної роси,
Що стане – в пораду, в пошану і вічно на долю...
Одне лиш прохання, – я змолоду цього від вас не просив:
- Хай буде стежина знайома до рідного дому…

Вертайтеся діти з далеких доріг і найглибших снігів,
Частіше вклоняйтеся мальвам, що вас виглядають
Бо даль–далина заболить, зарясніє і зникне з полів,
Без батькових слів й материнського сонця-розмаю

Я по-тихоньку начинаю отвыкать
от твоих губ и тёплых рук,
от нежных слов и ласкового взгляда...
Я знаю - впереди немало мук,
но разум говорит: "Ты сильная, так надо..."
Ну почему закончилась вдруг сказка,
и мы так стали далеки...
Кто разгадает жизни сей загадку:
зачем мы больше не близки...
зачем забрал моё ты сердце,
а душу всю испепелил...
зачем мечту хрустальную разрушил,
зачем любовь мою убил...
Она, как замерзающий котенок,
не в силах зиму пережить,
и словно неродившийся ребенок,-
все продолжает сердце теребить...
25.07.09

Порой не замечают люди,
Как плачет по ночам ОНА,
Ведь на лице всегда улыбка
И не видна предательски слеза…

Она, смеясь, идет по жизни,
А слезы только ночью льёт…
И кто-то скажет: это девичьи капризы,
А сердце вдруг нечаянно замрет…

Оно и так давно остановилось…
Все это время только импульс был…
Оно ведь для него лишь билось,
А он его безжалостно разбил…

Она ЕГО так предано любила
И образ милый в сердце берегла,
Она ведь веру до последнего хранила
В то, что его любовь еще жива…..
22.07.09

Я не встигла до світанку
прихопити сон з собою,
одинока біла чайка
пішла в море з головою...
Бог з тобою
до цієї миті був на крилах...

Нас вже двоє!
Двоє хвилею накриті,
сіллю вмиті.
Біля тебе я на дні
кілька днів
отого щастя і спокою,
і тихенькою ходою
я втечу...

Я не встигла до світанку
попрощатися з тобою.
Одинока біла чайка
теж під воду з головою,
з диким криком...
Я із віком
перестала
босоніж піском гуляти,
в море чайкою пірнати
й на світанку зустрічати
мокрі хвилі...

Підкинув хтось дбайливій пташці-ночі
Округле срібне місячне яйце.
Вона йому так лагідно туркоче,
По-материнськи горне під крильце.
Вилуплюються сни у піднебессі –
Пухнасті золотисті світляки.
Їм колискову про сумну Принцесу
Співає нічка-мати залюбки.


01.08.2009

чорний герб на молільнику, чорна біда, едельвейси
потьмяніли від сонця, яке обернулося злом.
крізь уламки нікчемності плине засніжений крейсер,
він іде уперед, він іде крізь роки напролом.

замакітрилось десь у світах, аж посипались зорі,
хробаки їх пожерли і риби сховали на дні.
і піски проникають у товщу лазурного моря,
і чорніє хвилястий прибій, і думки — навісні.

не туди плине час, не туди простягається небо,
за монету вбиває шакал одиноку газель.
і, змертвілий, упав на піщану пустелю чийсь жереб,
і з дощу просочився отруйний ціаністий ель.

на порозі старий, чи приліг, чи упав від знесили,
він лежить у підніжжя, розпластаний, дихає в такт
із землею, і небом, і морем, обрізавши крила,
підписавши із немічним днем необмежений пакт.

смітники і вогонь. холоднеча. порізана тиша.
і горить на дахах вже обсмалена сонцем блакить.
загубилась у снах крижаних перламутрова миша,
що приносить добробут і щастя омріяну мить.

зодіак верещить, проклинає людину і космос,
що дозволив людині тримати пюпітра в руках.
поламався і час, і космічний розхристаний осмос,
що не в силах сховати у скриню засліплений жах.

ПЕРЕПОНИ

Божественні діла нам легко перебить -
істотам нетривким, які живуть лиш мить.
У Фтії й Елевсині чаклують у палатах
Деметра і Фетіда із помислом благим:
Там полум"я горить, валує чорний дим.
Та завжди Метаніра, почавши причитати,
Раптово вибігає з палацових дверей.
І завжди, зляканий, втручається Пелей.

Переклав з новогрецької Н.Н.

У вірші йдеться про смертних батьків, які завадили богам зробити їхніх дітей безсмертними.