Я дивилася нині у небо –
Як ніколи, таке голубе.
Я його залишила у себе
І йому залишила себе.
Таке дивовижне єднання,
Така незвичайна потреба.
Це просто хвилина мовчання.
Я просто побачила небо.

Зона недоторканності
Іноді огортає мене.
В її первозданності
Моя душа живе.
Вона виходить на волю
В короткі ті дні,
Співаючи своє соло
Тільки мені одній.
Зону оту розірвати
Пробував не один,
Але коли почати,
Важко пізнати стрим.
Стриматись дозволяю
Тільки собі – не їй,
Як зону свою покидаю…
Спробуй, мене зрозумій...

Я живу з почуттям провини
За себе, за нього, за когось...
І, може, ні в чому не винна,
Шукаю спокою свого.

А він раз сказав байдуже,
Що спокою в світі нема,
Тож хай моє серце не тужить,
Бо то не моя вина.

І справді, у спокої – туга,
Якщо у нім – забуття,
А я шукаю, як друга,
Спокою без каяття.

Побудь зі мною наодинці,
Не відпускай у гамір днів,
А подаруй коханій жінці
Мовчання незбагненних слів.

Я те мовчання зрозумію,
Принаймні, хочу зрозуміть.
І буду вчитись, як умію,
У гаморі з мовчанням жить.

Погляд з-за плеча
Впаде на рядок
І слова уже мовчать,
І папір – мовчок.

Погляд з-за плеча
Замика ключем
Теплі ще слова,
Змочені дощем.

Погляд з-за плеча –
Чуйний чи бридкий –
Стане ніби знак,
Що ти не такий.

Погляд з-за плеча
Спинить рух руки,
Доля вже така –
Бути навпаки...

По килимі з торішнього листя
Ступали нечутно сліди.
Аж раптом вони зійшлися,
Аж раптом прийшли сюди.

Забута людьми стежина,
Забутий вітром куток,
Учора була половина,
Сьогодні – єдиний крок.

Листя з поваги до тиші
Завмерло у подиху дня...
Хто ці сліди залишив,
У вічність пішов навмання...

Моя душа в анабіозі
Уже давно, уже давно...
А щастя стукає в тривозі
В напівзачинене вікно.
Воно питає сумовито,
Чи довго спатиме вона:
Вже почалося її літо,
І розпрощалася весна.
Ти, щастя, марно не питайся –
Вона не скаже все одно...
Ти краще вихором вривайся
В напівпрочинене вікно!

Вчорашній потяг у тумані
Уже своє відстукотів...
А ти ще й досі, наче п’яний –
Незнаючий, чого хотів.
Чи то стрибнути відчайдушно
У переповнений вагон –
Хай там роздавлять твою душу,
Але поїдеш все одно.
Чи то привітно помахати
Байдужим лицям у вікні
І залишитися чекати...
Чогось чекати в тишині...

Зарано, мій друже, зарано
Мені зустрічатися з Вами.
Попереду тільки тумани.
Тож хай залишається тайна.

Бо тайна, записана в слові,
Розвіється, наче полова,
І тиша, така загадкова,
Сльозою розірветься знову.

Тож хай залишається просто
Між нами замовчаний простір.
І може, безлюдний мій острів
Досяжним Вам стане...
Колись...

від руки до небес
розгорнутих на середині
лине німа стріла
як віщий знак.
тут кров колись текла
а нині
поділена земля продана за так.

почетвертовані думки
на дорогах слизьких
бо зима.
схрещені дві руки
про щось Бога просять
а може і зовсім
доріг тих нема
і може вже більше ніколи
в шорсткій павутині
спійманий холод
не закінчиться
і йтимуть по колу
наші дні як пташині.

й сидітимуть тихо на лавах
наші тіла
горітиме сонце над Лаврою
а ми у вінках
посушених часом лаврових.

снігом на головах
позбираються наші роки
і вже без різниці нам буде
кого і за що засудять
кожен буде відвертий -
усім бо лишилось три чверті
отої дороги якої насправді нема...

Це таке забуття:
Ліс ранковий неначе сміється,
Закохався, мабуть, сам у себе.
Серед пралісу плине спокійний ручай.
Задивившись на воду, неначе сплю.
Бачу сни я про тебе, лісе закоханий,
Чорним нарцисом схиляєш гілки ти до води.
Чорний ліс засина від своєї краси,
Від гойдання гілок, що пливуть за водою.
Плине час, мляво линуть думки.
Засинаю і я від краси дивовижної лісу.
Сестри-німфи, і ви відійдіть в забуття.
Все в полоні краси зачарованого Нарціссу.
Та дзюркоче ручай, він жене ці навіяні чари.
Слухай голос його,
Слухай гімн швидкоплинного часу.
Це розбудить тебе, ти підеш за водою.
Забирайся з обіймів царя лісового

Присмак долі: мерехтять
Сни в проваллях скель.
Тужать, ледве бубонять
Духи тих земель.
Що турбує душу там?
Що бентежить зір?
Сірі тіні скавучать,
Вовченята гір.
Сірі вовки в скелях сплять,
Марно іх чекать.
Сірі вовки, тіні гір,
Чи йдете гулять?
Місяць сяє, простір - ваш!
Гей, ходім зі мною!
Я кружляю по горах
Вільною душою.

В чужих орендованих вікнах,
У плямах синіх на стегнах,
З мольбертів картини на стінах,
У запахах постільних, «спрейних».

В халатах махрових на брата,
У спирті! у димі! на членстві!
У бартерах вартих?
У хмілі забуті і стерті ....

У дамах червоних на дурня,
У голих з тузами в кишенях,
У програшах вдало набутих,
У брудно-повторних аферах,

У каві холодній на тумбі,
У шибках чужих, в силуетах,
В очах у кішки навпроти,
У чорних із хутра сюжетах,

У ночах, без ранку у вікнах,
У одязі тільки паркети,
В оргазмах, в екстазах і різних.
У білому постіль з „багнетів”,

В чужих орендованих вікнах...
В чужих орендованих стінах...
В чужих орендованих піхвах...
...чужі….орендовані……бідні...

2006

 
ВІН


химерні дракони багать
тойбічні аури символів
мелодійний жаркий кришталь
півколами відтінків снів

темрява ласа очима
як неспішно прекрасний звір
пелюстковість ночі містична
у кварті дзвінкої миті



ВОНА


малюнки пальцем у вікно
смішні лискучі черевички
і берґамот, і цинамон
пухнасто білі maybe звички
коштовний шурхіт конфетті
дрімотна грація пір’їни

нечемно зібгані квитки
п’янка метеликова свічка
приблудний тенор-саксофон
на павутинці таємничій
під парасолькою казок
солодкі та хрумкі ожини



ХОР ВІДЧИНЕНИХ ВІКОН


тиша тиш на примарних вітах
вороння над полями для битв
час камінням летить догори
у свавіллі кублиться страх
відьмаки на дзвіниці пітьми
подорожні & роздоріжні

під мостами блукає в імлі
світлий блюз чи сухий полин
або ключ від серцебиття
далеч подзвін по тертій кармі
розвіяний сяйвом боб марлі
мак вавилонського міС*яця




 

І
Зубожіння якесь зсередини,
Над серцями мости розведено.
Пане мій, нічого не вдіяти...
Залишається жити мріями!

ІІ
Залишається жити мріями!
Пане мій, нічого не вдіяти...
Над серцями мости розведено -
Зубожіння якесь зсередини...

І знов мені тривожно – хоч напийся.
Як гени волі – птиці в небесах.
Бездомний Бог у душу попросився,
Космічний сум зігравши на басах.

Зника мені, розширюючись, Всесвіт.
Нестерпно сниться синій сік снігів.
Сумна відраза до ділків і сесій
Спасає світ від друзів-ворогів.

...Ну тобто все і всі – як Хтось задумав
У межах битія і питія.

А горизонт –
Колючий дріт під струмом –
Мені, як зеку вічному, сія...

Мій пане, люди всі такі чужі,
Вони холодні, наче океани.
Вони хороші тільки до межі,
А далі – все таким нестерпним стане.
Коли ж зітреться вже остання грань
У бік того, чого і не чекаєм,
То час прийде зализування ран,
Болючих ран. І ми це добре знаєм.
Мій пане, люди всі такі чужі…
Чи так здається? Лише кілька друзів…
Яких на пальцях, на одній руці…
(І так невчасно відлетіла Муза).

Срібна монета,
Кинута мною в фонтан.
Плаває рибка.

Хоче сказати
Щось потаємне мені.
Тільки не може.

Бульки словами перлин
Вкрили поверхню.
В речення їх нанижу,
Буде намисто.

****
На місцевому базарі
продавалися новини –
хто що дасть.
Говорили хто, що марив,
і змагалися на кпини
в бік, де – «власть»!
Безпритульного собаку
найсердечніші манили:
– Бідний… Їж..!
Ґвалт стояв, щоб – забалакать,
словом втовпитись несмілим –
як на ніж…

Раптом дядько – сиві вуса
на холошах з реп’яхами..,
ну й дивак –
чи загойкав, чи зарюмсав,
чи заплутався з торбами,
неборак…
Глянув дико на громаду,
що товклася під ногами,
плюнув мат:
– Що за люди, де ж та правда?
Чи – з Державної програми
постулат?

– Я б, – сказав, – на місці влади –
вас загнав би, для порядку,
у колгосп…
дав би плуга і лопату,
і землі пристойну латку,
як завгосп…
Чи ото утнули б з ходу
всю її «переорати»
в чорний пил?..
Язиком молоти легше…
Говорити – не копати
що є сил…

А мораль у байці – мила!
Всім народ у нас багатий –
не питай!
Бур’янів зростили – силу,
думка в хмелю – заповзята…
Пекло? Рай?
А зростить у полі ниву,
вже і розуму не хвате,
невтямки..!
Торгувати й пити пиво,
і – кістки перемивати…
мастаки!

1
Так жаль за літечком –
бо сонечка нема.
Ще тільки серпень –
а дощі розкисли.
І кожен день нас
холодом пройма,
осіннім настроєм,
осіннім змістом.

2
Сонцепоклонці
вклоняються сонцю,
правлять жертовну месу –
жертвують золото,
сонце любові
осінній красі
воскреслій...
Осінній красі
небесній...

3
Диво! Красуне!
Ти – моя усмішка,
Ти – моя радість і злагода з світом.
Не облітай, не згасай, ну, побудь іще!
Не поспішай ще у вирій летіти...

4
Ти любиш, осене, мене.
Тепло твоє – як руки в мами –
таке ж бо ніжне і ясне,
таке ж бо мудре і ласкаве.

5
Осінь – наче перший поцілунок –
несміливий, трепетний, п’янкий...
Осінь – наче долі подарунок,
світлий , несподіваний, тремкий...

Моїй доні –23.11.2004
Дівчинка сіроока – незнайома.
Неформальний лідер. І поет.
І картатий шарф – як у гнома.
Й над чолом –
кошлатики
дред.

І несе в наплічнику
стиглі фарби
і рулони сонця
жовтогарячого!
Черевики
із глибокими карбами.
Стрічка вибору –
геть не дитячого!

Так уважно дивиться. Як сумління.
І готує місту велику повінь.
Дзвін над містом.
Бо це покоління
вибирає –
бути
надіям сповненим!!!

Не покличу осінь.
Навіть,як попросить.
Прилетить руда –
Не відчиню двері,
Хай лиш на папері
Листям опада...
Буде сонце спіти
В осяйному літі
Смаком помаранч.
Зачекає осінь –
Лискою у просі
Згорнеться в калач.



24.07.2009 р.

Цілюще сяйво зірок струмує
Вночі на землю дощем рясним.
Дарують спокій краплини струму
Тім, що світами блукають з ним.
В долоні вогник та в небі зорі,
Шляхами морок, самотність, жах.
Сузір'я тануть, ранковий присмерк...
Ще б трохи сонця - здолати шлях...

стерильність сентенцій
лускатого неба
випий з надлишком
однаково
повороти
не дійсні
не варті дійсності
яєць у очах риби
як чахне
твоя стиглість
назавтра
у квазінейтральних
взаємодіях
у подиху
що поміж нами
чому так
завжди спрагло дихається
наче не було
їх

Ми знову
Граємось в мовчанку...
Ти - звечора,
А я - ізранку.
Лиш - очі в очі.
Дивна гра ця -
І плакать мовчки,
І сміятись.
Й шукати знов
На глибині
Очей замерзлих
Стерті дні.
Й завмерлі фрази
На вустах,
І доторки
В забутих снах,
І дивний сміх,
І поцілунки,
І шалу гріх,
І візерунки
Волосся на щоці...
Шукати знов...
І лиш вночі,
Зібгавши всі
Свої образи,
Наважитись...
Та знову фрази
Затерпнуть
Подихом осіннім,
І поглядом
Безмежно-синім
В беглуздості
Пустих розмов.
І знову -
Мовчимо...
2002

Вродливій дівці
Гарно і в ряднинці.
Я так люблю,
Коли ідуть дощі,
Бо мокра сукня тобі дуже личить.

Не грація,
Не тонкі руки,
Не вигин шиї
І постава голови -
Лиш погляд,
Повний зболеної муки
І несміливе
звернення на "ви".
Мовчазна постать,
рухи вільні,
І сміх - рідієм
із дрібниць...
Бруньки тополі,
ще такі невинні,
Впадуть пелюстками
сухими вниз.
І разом з ними
Перші сльози
бризнуть
Дощу із хмари,
Й, може, із очей.
Відбудемо
весняну тризну -
І скинемо скорботу
із плечей.

З туманом сірим сніг по місту бродить.
От-от застелять темряву доріг
І навіть вечору приспати годі
Їх не лякає хоч би дух вітрів.

І з цими мандрами не видно геть нічого,
Не розшукати постаті людей.
Вони в полоні, хоч біжать додому,
Щоб обійняти знов своїх дітей.

Єдина постать загубилася в тенетах
І навіть снігові її таки шкода.
Куди іти нема ані намета.
А постать ця старого дідуся.

Доля була нестримна, усе в кінці.
Окопи, сорок шостий, заслання.
І півжиття з ідеєю у клітці
Поета-ворога нестримная душа.

Бо прославляти лжережими він не зміг,
Генсеків годувать промовою,
Бо батьківщина в нього оберіг,
Бо колискова тай не тою мовою.

Той час настав і нам сьогодні вільно.
Вже не окопи - „незалежні” смітники.
З торбиною пошкандибав повільно
Поет старий, щоб позбирать „дари”.

З туманом й снігом він по місту бродить.
Вони застелять темряву доріг.
І навіть вечору приспати годі.
Вже не лякає навіть дух віків…
12.02.05

Мені шкода...привітів тих із півдня.
Мені шкода, що забагато знаю.
Мені шкода, що нині вже неділя
І вже по жовтню, і вона минає.

Мені шкода...зимою все замерзне.
Мені шкода, та тут не буде півдня.
Мені шкода, бо крига тут не скресне,
Тут не бува морського воскресіння!

Мені шкода, що то лиш епізоди.
Мені шкода, що в них занадто змісту!
Мені шкода, вони були короткі...
Такі змістовні та занадто пізно.

Мені шкода…святкових днів так мало.
Мені шкода, що буднів значно більше.
Мені шкода, бо будні інші вкрали.
У них собою застеляють ліжко.

Мені шкода, та інші гріють тіло.
Мені шкода, у руки щось набгали.
Мені шкода, бажають так невміло,
Але чомусь мене у Вас забрали....

Мені шкода, що Ви моє створили.
Мені шкода, бо з ними то не Я.
Мені шкода, що так і не навчили,
Як це по – справжньому?!! мені шкода....

Мені шкода! Не вмію я за двох!
Мені шкода!! Ви скажете, слабка!!
Мені шкода!!! А ви зробили щось?!!
Чи ви б зуміли????... і…чи Вам.... шкода...

2007

Які слова! Ці пафосні слова!
Яка риторика! А Ви – оратор.
Я б утопилася у цих словах,
Та вже давно, на радість, не аматор…

І ця естетика сичить із Ваших уст.
На сцену Вам би, Вам би п’єдестал,
Ці жести благородних, мужніх рук,
Та я, на радість, в цьому не профан.

Які слова! Всього лише слова…
А Ваші вчинки риторично заніміли,
Бо в цих словах вся суть така пуста…
Я - не оратор, і тому радію!
2008

О, МАДОННО! вічно молода.
Своїм словам Ти вічність дарувала.
В осінніх квітах пахне так весна!
І це суцвіття Ти в поезії плекала.

Збирай осінньо-весняні букети!
Вели, щоби весна творила восени,
Щоби почути березневий шепіт
Цієї невблаганної пори.

І не пройшла ще юність і любов,
Бо серце невгамовне хоче пісні.
Ти заспівай осанну скрипці знов
І хай поезії струна польється ніжно.

І ХАЙ НА СЕРЦІ
ЗАВЖДИ БУДЕ ЦВІТ,
БО ТИ У СЕРЦІ В НАС
І ТИ – ВЕСЬ СВІТ.

осінь 2005

Ми досягаємо висот кар'єри,
Ми прагнемо все вище і вперед
І забуваєм висоту людини –
Найважливіший наш пріоритет.

Будуєм статуси і ще плюс надбудови,
А цінності, хіба людські???
І політичні ігри, навіть змови,
Насправді ж вони нас,а не ми їх.

Одна лиш пристрасть – залишити слід,
Моя межа на мить старанно стерта.
І в літо бабине вже кілька діб
Загорну думку я про тебе теплу.

І хто твій жовтень?? Хто для себе ти??
Ти просто той, для кого нема меж???
І може ти зітреш й мої сліди,
Та прошу свою участь не обмеж.

І ти - не СВІТ, і янголом не був...
З тобою ж відновила те чудесне.
І знов в мені намалювали суть
Осінні пензлі віри у небесне.

Та я боюсь тебе назвати ТИМ,
Бо ця пора завжди дощем омита
І лист опалий слід ледь-ледь прикрив
Та, БОЖЕ, знову пристрасть хоче ЖИТИ!

жовтень 2008

«Харизматам» дорогу, ти постиш,
І нову харизму хтось просить,
А деякі, звично, кошти
І ти замовк, вже досить!!

А хтось із них досі за свічку,
Молиться на колінах.
Їх заспокоюють – вічність,
Твоя це райська долина.

А дехто заснув надовго,
І їх ніхто вже не будить.
Вони забули про Бога?
Колись,кажуть, їх забудуть.

А «харизматам» дорогу,
Хай ще побудуть, маги.
А потім, вже після посту,
Вони відчують цю кару.

Поезія –це злет душі,
Хвилини щастя і печалі,
Легкі сонети, пасторалі,
Й одне бажання – залишить
По собі слід, бодай найменший.
Плететься вірш – уже не вперше,
Снується думка, слово зріє
І вкотре розказать посмію
Про те, що знову я люблю,
Про те, що знову я не сплю,
Що серцем знову я болію,
Що голос знову мій німіє...
І лише слово на папері
Вершить узори й акварелі.
Про те, що голос мій не скаже,
Поезія усім розкаже.
2002

Не варто бавитись вогнем –
Ця гра закінчується болем,
Де серце – перекотиполем
На жорнах вітру по стерні.
Надія тьмяним ліхтарем
Востаннє блимне, впавши долі,
Обійми розімкнувши кволі
На розпачу глухому дні.


24.07.2009

Струнка постать під зоряним сяйвом,
Гра натхнення, тонкий силует
На межі поміж морем та небом...
Фрезі Грант - незабутній сюжет.
Час минає, хвилинами плине,
Все скоріше... Та що ж? Не встига...
Це по хвилях натхнення, по хвилях
В далечінь летить постать струнка...

Сонце вийшло із-за хмар,
і пташки співають нам,
ніжно, лагідно співають
та нам настрій підіймають.

2009

Я стомився.
це небо… це дрантя…
хмари смогу і купа лайна
ну навіщо я всім обіцявся
не курити, не пити вина

Всі повчали мене, як хлопчину:
«ну навіщо тобі це питво?
схаменися нарешті, дитино
і навідайся в рідне село»

Ну не треба, я дуже хороший
хоч люблю цигарковий дим
а вина не люблю анітрохи
щоб не спитись таким молодим

Я люблю свою гарну дружину
за уста її ніжно-хмільні
не мордуйте в мені ЛЮДИНУ
за провини мої смішні.
2009

Не моя в тім вина,
що зніміла душа,
що любити тебе я не можу…

Не твоя в тім вина,
що серце моє мовчазне,
що до тебе думками не горнусь…

В тім не наша вина,
що зустрілися ми не на часі –
поїзд твій вже відходить в осінь,
на моєму ж порозі весна.

Та назавжди, ти чуєш, назавжди!
Я у серці своїм пронесу
як любив ти мене того літа –
так невинно, так щиро любив!

...і простим олівцем
я тобі на прощання
востаннє
намалюю завтрашній день
в чорно-білих тонах
...ні, тобі просто здалось...
я зовсім-зовсім не сумна...
ти прокинешся не в моїх обіймах
на постелі холодній мого тепла,
поцілунком губ твоїх не торкнусь,
з апельсина не вичавлю сік
...за вікном не весна цвістиме
з неба буде падати дощ -
небо хмарами буде все сіре,
ти до мене по нім не прийдеш...
і надвечір у твоїм домі
не горітиме вогнище,
не я не чекатиму допоки
байдуже і холодно
в ліжко порожнє впадеш,
загубивши десь вчора
олівців кольорових набір...

А серед літа – трави медоносять,
А серед літа – сонячні дощі,
І сонце щедре висушить покоси
Та зайчиком загляне у кущі.

Дарує літо веселкове диво
Манить до лісу ягідний розмай,
І золотиться колосками нива -
І мріє про пахучий коровай.

А серед літа – у садах духмяно,
А серед літа – бджоли гомонять,
І день засмаглий у ставок загляне,
Впаде зорею у квітки латать.

І оживають мавки дивнокосі,
Сюркочуть в полі жваві стрибунці,
Верба купає в річці довгі коси,
А молоко – в корів на язиці.

І теплий вечір зацілує сонце,
Засіє нічка зорі серед тьми,
Загляне місяць яблуком в віконце,
Щоб втомлені зі сном зустрілись ми.

День вагання настав: я шукаю любов
Своїм розумом, серцем, чуттями…
Але п’яні думки повертаються знов –
Не воскресне, що було між нами!
І хвилини, мов дні, темні ночі – роки…
Я питаю себе на світанку –
Чи бродили б ці сонні і п’яні думки,
Якби ти цілував мене зранку…
Чи боліла б душа як від леза ножа,
Якби ти ще тримав мої руки?
Але серце і розум сказали… на жаль…
Це кінець...і початок розлуки.

Я забуваю з кожним днем
Усе, що досі серце гріло…
Вогонь погас і сліз дощем
Останні краплі жалю змило…

Не варт шукати палкість днів,
Що так давно була між нами…
Ти зберегти не захотів,
А я не можу жити снами…

Зостався спогад про любов
І цвіт душі у сяйві неба…
Та надто важко знов і знов
Шукати крихти поряд себе…

Давним-давно це сталось
ще за часів Велеса і Зевса...
Два поети
(їх імена потонули в небутті)
прийшли до обителі богів
просити крила.
Мовляв,не для них
ходити по землі.
Вони прагли поглянути на світ,
людей і їхні вчинки
з високості,
з неба
( де немає пакостей і злості).
Боги послухали.
Їм крила в дар віддали.

Перший поет перетворився в Альбатроса.
красивий птах, могутній,
пір*я в нього біле, наче сніг,
крильми широкими, як світ, взмахнув
і розтанув у світах.
Вітрах...
Овіяв поглядом весь світ, прорізав небеса
і вітрова гладінь широка
понесла поета
в даль.

З висоти небес світ такий прекрасний,
мільйони людей, що гуляють вранці
і ввечері.
Машини. Парки.
Тихі озера. Гамірні міста.
Буйні ліси. Найвищі вершини.
Ах...красота.
Поет Альбатрос на вірші віддав
усю красу земної хвилини.
Людини...
Красу світу малював. Небо. Щастя. Зорі.
Дельфінів, що плавали у морі.
Поет радів, що вирвався в простори.
Творив красу
і жив красою.
Літав. Співав.
Не знав він неспокою.
Творив красу, літав у високості
і здалеку не бачив він пакостей і злості.

Другий поет перетворився в Ворона.
Страшного. Чорного. І, здавалось, злого.
Птах полетів у сірість міста,
на смітники,
де зранку попрокидалися бомжі,
ішли шукати їсти,
голодні, обмерзлі, кляли небо
і потирали кості.
Ворон пролетів мимо повії,
вона стояла при дорозі,
мерзла,
чекала заробітку, клієнта,
її біль і смуток птах побачив.
Десь на дорозі мрії охололі,
а у провулках сліди
несправжньої любові.
Десь сварку чути із вікна,
десь тихий плач дитини,
небо видно з дна,
та з неба дна не видно.
Ворон сів на гілку. Задивився.
Невже тільки біль і горе?
ні.
Цілувалися закохані.
Сміялися діти.
Ішов хлопець. В очах блиск.
Він переможе.
Щирі усмішки. Дівчинка упала.
Але хлопець допоміг їй встати.
Засміялися.
Ні, Ворон не зможе відірватись від землі,
хоча у нього крила, він не рветься в небо,
йому неба не треба.
З неба не видно землі,
а з землі видно небо.

Минули роки.
Повмирали птахи,
пооблітало пір*я.
Посідали боги
на небесне подвір*я,
почали дивитись, що сотворили птахи.

Хвалили Альбатроса.
Такі прекрасні вірші сотворив.
Прекрасні рими. Образи чудові.
Така краса. Такі мелодії.
Слова небесні і медові.
Хвалили Альбатроса.

Відкрили поезію Ворона.
Пом*яту. Зів*ялу. Написану на обгризках.
Дрібних папірцях.
не раз у Ворона камінням кидали.
Попадали.
Не раз болем і кров*ю вірші стікали.
Боги здивувалися.
Ні рими, ні щастя,
ні краси, ні печалі.
У віршах Ворона - просто життя.
Без тайни вуалі
і без непотрібних прикрас.
Просто життя. Таке як воно є.
і боротьба. Вічна боротьба добра і зла.
Битва, де не буде перемоги.

Ворон бачив знизу те, чого не бачив Альбатрос.
Ворон бачив кожного, Альбатрос тільки всіх.
Ворон бачив дві сторони медалі, Альбатрос її бік.

Час іде. Убиває птахів.
Альбатрос падає у прірву віків.
і його тіло ніхто уже не знайде...
А Ворон гине на току електричних проводів
і його труп валяється на дорозі.
І кожен хто йде
переступає через труп Ворона.
І...

Ніч по небу розсипала зорі,
Наче сріблом – ім’я твоє «Оля»
Мерехтить у небеснім просторі.
І як тільки б лише моя воля,
Я б ці зорі зібрав у намисто,
Припідніс би тобі як дарунок.
Цей феномен чарує все місто,
Мене ж вуст твоїх ніжний цілунок.
Мрію я соколиним польотом,
Не вночі, не в небесні світила, -
З квітів тих, що цвітуть лише літом,
Прочитати ім’я твоє, мила.
Чи в зірках я, чи йду чистим полем, -
Прошу дихати завжди у Долі
Цим квітковим і зоряним пилом,
Бо прекрасне ім’я твоє «Оля»!


24 липня 2009 р.

Літо наповнює груди
Ніжними запахами,
Доносить пахощі зеленавої рути,
А солоне морське повітря
Доносять до мене вітри,
Дихаючи в обличчя
Свіжістю твого волосся.

Спадає туга на плечі осені,
А з посмутнілого клена
Спадає листя
І сплітає свій шелест
У звуки твого імені.

Взимку
Не назбирати
Подарунків для коханої
І не зірвати зірок,
Аби послати їх поштою
Тобі у Болгарію.

Торішнім листям стеляться тобі в ноги
Мої спогади,
Весною справджуються всі мої сни,
Бо з ними
Приходить упевненість,
Що побачу тебе.

7486 р. (від Трипілля) (1980)

Коли б мене спитали, пане мій,
Як я живу? Що б мала відповісти?
Я б відшукала між дерева тінь.
І це було б найкраще в світі місце!

Замислилась, а як же я живу –
(Цю відповідь не знаю достеменно).
Буває, що зсередини горю,
Буває, що оголюю всі нерви…
А як живу? Живу, так як усі,
Іду стежками з року в рік і … далі
Довкола стільки, пане, лжемесій,
Між долями такі притерті грані.

Болить за Вас і за народ болить,
За кожен день, прожитий надаремно.
І десь далеко – в мареві століть
Ідуть Пророки в небо… і у землю…

Тихо дзвонять ниви - бронзові розливи..
Піснею кружляє місяць - білий крук .,
Скльовує хвилини -сяючі зорини
Із твоїх мінливих пелюсткових рук.

Русу косу стежки чеше п'яний вітер.
"Ой" та "ой"..цілунки котяться в журу..
Я для тебе небо рушниками витер -
Випусти з серденька, хай на волі вмру..

Рукавом торкаю сріберної гриви .
Росяні копита...занебесний пруг...
Сонно дзвонять ниви - бронзові розливи ,
Угорі ворожить невмирущий крук...

2009